Після кави [Абдуль Рашид Махмуді] (fb2) читать онлайн

Абдуль Рашид Махмуді Після кави

Після кави

Вікна Халілевої крамнички виходили на канал. Він то вештався довкола, то намагався відігнати надокучливу муху, що літала в нього перед носом, то час від часу поринав у дрімоту. Вітерець грав із подолом його джильбаба^[1], ніби хотів підняти тканину вгору й гайнути в небо. Але цю ідилію порушив сторонній галас із боку вулиці — крики, сміх і собачий гавкіт. Ватага хлопчаків проходила повз канал, а поруч біг чорний собака, здіймаючи гавкіт, ніби на знак незгоди, що вони підуть купатися у водоймі без нього. Здавалося, хлопці тікали від мешканців Верхнього Єгипту, тримаючи «здобич» у руках: фініки, опунцію та очерет. Халіль здригнувся від звуку хлопчачих голосів, а коли з дальнього кінця села почувся післяобідній заклик до молитви, його сон повністю розвіявся. Чоловік відчув, ніби чиясь міцна рука стиcнула його, змушує підвестися й піти до мечеті, аби встигнути на молитву, але Халіль не підвівся. Ці малі шибеники все ще шалено галасували та врешті гайнули у свої схованки, допоки не мине ця пекельна полуденна година. Після історії, яка сталася з його сестрою, Халіль зовсім не відчував у собі бажання здійснити омивання чи намаз, натомість він хотів заснути й ніколи не прокидатися. Чоловік не хотів ні з ким про це говорити. Його покупцям також не було що сказати йому, хтось просто заходив до крамнички, брав усе, що необхідно, і негайно йшов геть. Уже ніхто не сідав на підлогу перед дверима крамниці, щоб пограти в карти, випити кави або чаю та покурити мелясу. Це все залишилося позаду, і він більше не хотів мати ні з ким справу. Але повсякчас чоловік помічав в очах людей питання про його сестру. Проте ніхто не наважувався його вимовити: «Куди ж поділася Закія?» Він не міг нікому дивитися у вічі. Щоразу, коли хтось з його покупців заходив у крамницю, Халіль схиляв голову вниз, ніби відчував страх перед людьми, наче перебував під гнітом сорому та лиха, проте не міг нічого вдіяти. Він почувався безсилим перед тим, що скоїла його сестра Закія. У чому ж тоді користь від цієї крамнички, якщо навіть не можеш ні з ким поспілкуватися? Може, тоді взагалі краще залишатися вдома, щоб ніхто з людей не бачив твого обличчя?.. І коли Халіль нарешті встав зачинити двері крамниці, у його голові промайнула думка: «Яка ж тоді користь від сидіння вдома? Гаразд... куди ж мені піти? До кого звернутися по допомогу?» У нього не було нікого, окрім Ібрагіма Абу Заїда.

Халіль пройшов повз будинок Нафіси. Літня жінка перед своїм будинком намагалася загнати сухою пальмовою гілкою курей у курник. Раніше вона не мала звички заганяти птахів до заходу сонця, але зараз вирішила зробити це раніше.

Халіль пройшов повз, не привітавшись і відвернувши обличчя. Він ненавидів цю жінку, бо його сестра часто відвідувала її й працювала на неї задарма. Нафіса звернулася до нього зі словами: «Будь здоровий, Халілю!», але він нічого на те не відповів. А після того, як чоловік трохи відійшов, вона промовила: «У тебе на плечах важкий тягар, мій синку, нехай Аллах помилує тебе та допоможе, мій любий». Нафіса відчула, що Халіль ігнорує її. Проте вона не заслуговує на таке ставлення. Те, що сталося, те вже сталося, у цьому немає її провини. Мідхат також нещодавно пройшов повз її будинок у супроводі собаки й товаришів. Вони йшли з протилежного боку каналу, тримаючи в руках очерет. Жінка покликала його: «Підійди до мене, синку мій, поцілуй мене, мій любий». Але хлопчик зупинився та пробурмотів собі під ніс: «Мені байдуже до літніх людей». Вона сказала: «Підійди сюди, будь чемним». Мідхат відповів: «Чому ти ніяк не знімеш кульчик у носі?» Жінка похитала головою, вона була спантеличена тим, що цьому хлопчиську всього п’ять років, а він говорить так, ніби є породженням диявола. «Нехай Аллах помилує твоїх маму й тата, Мідхате». Потім, зітхнувши, Нафіса подумала: «Утім... а хто любить літніх людей»?

Вона була останньою представницею покоління дідусів і бабусь. І до неї вельми шанобливо ставилися в будинку Зейнаб, дружини її брата. Коли Зейнаб померла, Нафіса переїхала жити до двоюрідної сестри Зейнаб — Фатіми, але її ображало ставлення дочок Фатіми. «Цим дівчаткам, так само як і Мідхату, не подобався кульчик у носі», — подумала жінка. «Що це стирчить у тебе з носа, бабусю? Ніхто вже цього не носить», — казали дівчата. Їм також не подобалося татуювання на її підборідді. Варто їй було вимовити хоч одне слово, як із неї починали кепкувати: «Ви постійно базікаєте!» або ж навіть гірше: «Бабуся несе якусь маячню».

Усі любили смакувати її страви, вони були готові проковтнути їх разом із язиком — усі ті старі рецепти, які Нафіса закарбувала у своїй пам’яті, — однак дівчата не виявляли великого бажання дізнатися секрети приготування. Фатіма просила Нафісу, аби та навчила її старшу доньку основам кулінарії, щоб підготувати дівчину до шлюбу. Проте Саадія не хотіла слухати поради й настанови Нафіси: «Бабусю, ти мене виводиш з рівноваги своїми вказівками про те, скільки води треба додати до рису, бо ж уміння правильно приготувати рис — це ознака вправної господині, або що томатний соус треба рівномірно протушкувати... Ти думаєш, що чоловік настільки перейматиметься цим, як ти?.. Чом би йому просто мовчки не з’їсти все те, що я йому зготую?..»

Попервах Фатіма лаяла доньок, але згодом ситуація змінилася. Урешті, жінці остогидли розмови Нафіси про її зниклого сина та невпинні й марні звертання до нього. Поступово всі слова дівчаток зійшли нанівець. Коли Нафісу починали огортати болючі спогади про зниклого сина, вона усамітнювалася та ридала в розпуці за ним, благаючи свого хлопчика повернутися додому. Фатімі набридло терпіти це й вона попросила Нафісу піти. Нещасна мати зібрала свої речі й переїхала до цього будинку, що стоїть осторонь села. Його вікна виходять на сільськогосподарські угіддя. Тут уже ніхто не матиме права скаржитися на неї, і тому нещасна жінка зможе прожити решту життя в спокої. Тут знедолена мати чекатиме на повернення свого зниклого синочка.

Тридцять років минуло відтоді, як Хашема повезли до місцевої в’язниці. Поліція натрапила на нього й решту бандитів через те, що один з поплічників під час втечі з місця події загубив там ремінь від сандаля, тож поліцейські собаки взяли слід. Пізніше вона бачила одного з бандитів, що повернувся з тюрми, — Мусу абу Мустафу. Його виводили двоє конвоїрів з поліцейського фургона, оскільки сам він не міг пересуватися. Цей чоловік повернувся після п’ятнадцяти років позбавлення волі. Утім, його родина не змогла довго радіти поверненню чоловіка додому. Минуло трохи більше тижня, як він ліг спати й більше не прокинувся. Нафіса зрозуміла, що його кінець скоро настане, побачивши, як той спускався з фургона. Вона не раз ставала свідком смерті і молодих, і старих, тож одразу збагнула глибинну суть і причину його блідого обличчя. А її син Хашем не повернувся з в’язниці додому, незважаючи на закінчення строку перебування за ґратами. Ходили чутки, що він утік з-під варти й виїхав у Палестину. Подейкували також, що одного разу бачили, як Хашем блукав полями по той бік каналу неподалік від ас-Саїди, невеличкого поселення у Верхньому Єгипті. Нещасна матір не могла ніяк зрозуміти, чому ж її син не повертався додому: «Хашеме, синочку мій, чому ти не повертаєшся додому?» — неодноразово повторювала жінка. Нафіса пам’ятала все його життя з моменту народження й навіть день, коли знайшла для нього наречену, а також те, як вона поспішала оженити сина, аби стати щасливою бабусею, адже він був її єдиною дитиною.

Нафіса докладно пам’ятала всі випадки з синового життя, ніби вони сталися вчора: дати подій, час, місця, їжу, яку вона йому готувала, навіть пам’ятала колір пір’я півня, якого зарізали з нагоди свята. Тоді одна з дочок Фатіми перервала її розповідь, промовивши: «Бабусю, навіщо ви оповідаєте все це в таких деталях? Навіщо нам знати про півня, якого зарізали для гостей, про його вагу, про чорний колір пір’я та великий гребінець?» Ніхто не хотів слухати її горя.

Навіть після усамітнення в будиночку, дні для жінки тягнулися довго, а ночі — ще довше. Казали, що люди рідко провідували її. Сім’я почала забувати про неї. Закі перестав навідуватися до неї. Бувало раніше він приходив до Нафіси після сну та післяобідньої молитви, запитував, чи є в неї щось перехопити. Вона завше частувала всім тим, що він забажає — гарячим коржем, подрібненою сіллю, гострим перцем. Закі — єдиний, хто все ще залишався вірним тим старим дням і чиє серце було відкритим до інших людей. Але Нафіса не знала про те, що трапилося нещодавно. Візити стали рідкістю, і навіть якщо вони й були, то короткі. Його обличчя виражало постійну стурбованість. Ніхто з членів родини не піклувався про неї та не відвідував, окрім Салами — нехай Господь продовжить його дні та врятує від небезпек. Він обробляв її землю, задовольнявся четвертою частиною врожаю, завше виконуючи найменші прохання жінки. Чоловік також допомагав продати її частку врожаю, купував їй усе необхідне на ринку в понеділок або в середу. «Який він шляхетний, енергійний, справжній сміливець з добрим серцем, але ж яке нещастя спіткало його?» — промайнуло в Нафісиній голові. У неї залишилася тільки єдина помічниця — Закія, дівчина з Нижнього Єгипту. Вона допомагала Нафісі впоратися з хатніми справами — із замішуванням тіста, випіканням хліба та пранням. Дівчина робила це суто з власної волі та, керуючись настановами від милосердного Аллаха, не брала жодної копійки за свою роботу, хоча люди з Нижнього Єгипту вирізняються своєю скупістю. Тоді Аллах наслав лихо, на неї та Саламу. Нафіса почала хвилюватися, що Салама й Закія втраплять у біду — так само, як це сталося із Хашемом, — він теж був добрим, лагідним, і з благородними намірами. Через це лихо не оминуло його, — нехай Господь помилує Хашема! Те саме спіткало й Аміна, наймолодшого й найгарнішого із синів Зейнаб. Він був відомим «молодим красенем, місцевим серцеїдом», якого жадала ледь не кожна сусідська дівчина. Перш ніж хлопця заманили якісь головорізи, він пристрастився до важких наркотиків і врешті помер на одному із цих зібрань. Протягом багатьох років Нафіса помічала, що нещастя трапляються лише з добрими людьми. Приміром, її син Хашем нікого не вбивав, і ніхто з цієї банди не мав жодного наміру вбивати людину.

Це була купка молодих людей, що збилися зі шляху, і диявол грався ними на свій розсуд. Нехай Аллах покарає його. Ватажок банди відправляв пристойних юнаків до пекла, а сам у той час дрімав удома, щоб уникнути наслідків так само легко, як витягти волосся з грудки тіста. Вони хотіли вкрасти срібло в будинку однієї вдови в селі Назлет Ельван, але жінка вчасно прокинулася й наштовхнулася на одного з грабіжників, який шпирнув її ножем. Це був випадковий удар. З волі Аллаха, Хашем не нападав ні на кого. Він ні з ким не сварився й навіть до хати не заходив. Хлопець стояв на варті біля дороги, аби свиснути, якщо побачить, що хтось наближається. «Чому ти втрапив у це все, ти ж з гідної родини? — простогнала Нафіса. — Тобі було потрібне золото чи срібло? Чому ти це вчинив, коли ти завжди ділишся всім, що маєш? Чому ти, синку, не повертаєшся додому? Господи, моє серце втомилося чекати! Кажуть, ти приходиш на той бік каналу вночі. Так перепливай, мій любий. Скажи, що ідеш до мами, аби висушити її сльози. Господи, ніщо, крім каналу, не може нас розлучити. Ти можеш перейти водойму пішки... Для цього, мій любий, потрібно лише зробити кілька маленьких кроків». Коли квочка введе в курник останнє курча, вона зачинить двері на клямку й замкне на ключ.

* * *

Хадж Закі з’явився першим із вірян, що прибували до мечеті, почувши післяобідній заклик до молитви. Він обійшов будівлю, щоб оглянути її стан, і дійшов до задніх дверей, невдоволено стиснувши долоні. Його брат усе ще витягав воду з колодязя біля мечеті, щоб наповнити купальню, а також місце для омивання та вигрібні ями. Він підняв заклик до молитви, у звичний час, дзвінким голосом, що полинув через канал аж до села Саїди. Це був чарівний звук, який упокорював серця людей. Але останнім часом Закі відчував стискання в грудях. Будівля була в жалюгідному стані: стіна біля колодязя мала великі тріщини, а це загрожувало неминучим обвалом. Він благав мусульман урятувати їхню мечеть до того, як вона впаде, але жоден із мешканців Кассима чи Нижнього Єгипту не запропонував допомогу. Ніхто не витягнув зі свого гаманця ані копійки, щоб допомогти відремонтувати будинок Аллаха. Вони звикли, що чоловік завжди сам ніс цей тягар, але він більше не міг. Мечеть була стара, збудована в давні часи, і її утриманням протягом усього життя займався батько Закі. Щодо інших, то їхні серця зачерствіли, а віра ослабла. Він зітхнув. Родини з сусідніх сіл раніше часто приходили на п’ятничну молитву, але тепер це стало рідкістю. Чоловік болісно згадував, як після молитви запрошував усіх на обід до пансіонату, який вони називали «сірою»^[2], взимку подавав їм сочевицю, а влітку — рис із лабне^[3]. Це було в старі добрі часи. Цибуля, яку поділиш із ближнім, — це, як кажуть, баранець, а від тої любові не залишилося вже ані баранця, ані цибулі.

Він зупинився, щоб прогнати хлопців, які зібралися біля задніх дверей. Дехто з них був голий, як на світ народився, у руках очерет. Зграйка почала розходитися, але двоє затрималися: Мідхат і його чорний пес.

Мідхат став на своєму постійному місці біля дверей і дивився в дальній кут мечеті, де розташовувалася прямокутна дерев’яна коробка на чотирьох ніжках. Хлопці називали її «труною». Він завжди бачив домовину на тому самому місці, поки її не прибрали селяни та не потягнули в таке далеке місце, звідки не було вороття. Це сталося, коли вони відвезли його матір і забрали бабусю, накриту білим простирадлом, що пурхало на вітерці. Можливо, він ніколи б не збагнув суть цих речей, якби не замислився над таким питанням: чому ні його мати, ані бабуся не повернулися з того далекого місця? «Де моя мама?» — запитав він Наїсу, свою годувальницю. «Вона пішла на ринок, щоб узяти тобі халву та пару буханців смачного бадарського хліба», — відповіла вона. — «А де моя бабуся?» — запитав хлопчик. — «Вона поїхала відвідати своїх родичів у Хассінії», — відповіла жінка. Ох, як він чекав, коли мама повернеться з халвою та смачним хлібом. І як чекав, коли бабуся повернеться від родичів. Але потім Мідхат зрозумів, що Наїса збрехала й що ніхто з тих, кого вивезли в цій «коробці», уже більше ніколи не повернеться. Це було те далеке місце, яке вони називали «смертю».

Один із друзів потягнув хлопчика за руку, а інший вгатив очеретиною в плече, але він не ворухнувся. Друзі схвильовано розмахували своїми очеретяними списами, бо йшли воювати з бджолами, гнізда яких були в соломі та дровах, що зберігалися на дахах будинків. Їх не стримувало те, що комахи запекло захищали свої домівки й були здатні завдати нападникам, особливо голим, серйозні травми. Дитина не зрушила з місця, поки хадж Закі не поклав руку йому на плече.

— Мідхате, хіба пристойно ходити таким голим?

— Ми залишили свій одяг біля каналу, — відповів хлопчик. — Ми втекли, коли на нас напали собаки.

— Добре, але поквапся, будь ласка, — сказав Закі. — Бувай!

Два шейхи, Хамед і Саїд, підійшли, але потім, побачивши хаджа Закі, полишили молитву. Це було не тому, що він був більш освіченим, ніж вони, оскільки він не навчався в ісламському університеті аль-Азгар^[4]. І не тому, що він старший за віком, адже насправді чоловік був молодшим за них обох. Це тому, що вони впізнали його за поставою. Якби його не було, вони б зрештою змагалися, хто стане керувати молитвами, і дехто з вірян міг би стати на бік того чи іншого кандидата, адже кожен із них мав своїх прихильників. Перший, шейх Саїд, бозна-скільки років навчався в шанованому університеті аль-Азгар, так і не отримавши диплом про закінчення. Щодо другого шейха, Хамеда, то він провчився лише п’ять років у релігійному інституті ез-Заказіка. Таким чином, шейх Саїд вважав разом зі своїми прихильниками, що це його право керувати молитвами, оскільки він був більш освіченим. Але шейх Хамед вірив, як і його прихильники, що молитися за спиною шейха Саїда було важким випробуванням, адже він постійно заїкався та затинався й час від часу видавав звук, який нагадував щось середнє між ковтком і плямканням, та, зрештою, повторював певну фразу чи слово знову і знову, аж допоки звучання не вирівнювалося. До того ж, ці невдачі, які, здавалося б, переслідували шейха Саїда, підбурювали хлопців у задніх рядах насміхатися, а то й ще гірше — зчиняти штовханину. Шейх Хамед, навпаки, вирізнявся своєю дотепністю й красномовством. Найважливіше те, що він завершував молитву до того, як терпіння молільників повністю вичерпається, знаючи, що деякі з них хочуть лише формально виконати релігійний обов’язок. Тож він не залишав місця для проникнення диявола в ряди вірян, щоб повернути їх до стану покори. Якщо хадж Закі був присутній на молитві, це означало кінець суперечки; усі були в мирі, заспокоювались, і молитва завершувалася належним чином. Навіть Шабана, що його знущань ніхто не міг уникнути, заявив під час одного зібрань на громадському суді села, що «Саад-паша і Наххас-паша можуть бути обраними лідерами нації, але мій двоюрідний брат Закі є вождем жителів Кассима, без виборів чи спеціальної вказівки». Проте це «невиборне» лідерство більше не подобалося Закі, оскільки воно стало занадто важким тягарем, що якимось чином нав’язано було чоловікові тільки волею Аллаха. Він просто виконував свій обов’язок, як і його батько за життя. Тоді Закі щедро приймав гостей та іноді виступав від імені батька під час вирішення суперечок. Тепер чоловік просто не міг продовжувати це робити; зрештою, Аллах не обтяжує людину понад її сили.

Він закликав присутніх вирівняти ряди, керуючи молитвою зібрання, щоб «Аллах змилосердився над усіма вами», і всі встали позаду нього. Усе ж у них залишилася хоч крихта якоїсь поваги. Ніхто не скаржився, суперечок не було, а хлопці не штовхали одне одного в задніх рядах і не глузували, що молитва затягнулася. Усі були смиренними в руках Аллаха. Біда тепер полягала в тому, що він сам намагався залишатися скромним і зосередженим. Розум блукав, коли чоловік починав читати аят із Корану, важкими зусиллями намагаючись згадати наступний аят. Між аятами була перерва, оповита тишею, проміжок, занурений у темряву.

Між першим і наступним аятом підіймався острах. А останнім часом — з моменту сварки з братом — ці паузи лише зростали. Якби так продовжувалося й надалі, то люди б, напевно, розійшлися. Та ще й був Шабана на зборах; якби люди дізналися про його стан, чоловіка б висміяли. Страх жив глибоко в його душі, і він підіймався під час молитви, підіймався, як тільки Закі клав голову на подушку, а чи коли дивився на свого брата. Постала фраза, яка відчайдушно хотіла вилетіти з глибини душі на кшталт крику, але вона застрягала в його горлі. І також слова, які він хотів промовити до Того, від Кого нічого не приховаєш, але німота долала його.

* * *

Село Кассим, де жили нащадки першого поселенця Кассима, було дивною місциною, зусібіч оповитою таємницями. Більшість селян вважали, що в криниці при мечеті мешкають джини^[5], а басейн храму охороняє чорний рогатий змій.

Шейх Саїд стверджував, що «ворог» тицяв йому рукою в правий бік, намагаючись звести нанівець молитви, щоразу, коли той виконував добровільний пізній тахаджуд^[6]. За полями, на південь від мечеті, був ставок, над поверхнею якого простягнулися водорощі. Проходячи повз нього, люди намагалися триматися на відстані, бо казали, що він глибокий, бездонний і що в ньому живуть різні види упирів. Лихо спіткає того, хто втратить опору й шувбовсне у воду!

Головна дорога розділяла село навпіл і впиралася в сільський путівець на межі з каналом. Власне, то були північні кордони села. Далі — протилежний берег каналу, де й розташовувалася Саїда. Між саїдянами^[7] та жителями села були дружні взаємини, часом вони відвідували одне одного. Сільські діти також переходили на інший бік пішки, коли було мілко, адже ширина каналу сягала не більше чотирьох метрів, або перепливали на човні, коли починалася повінь.

Дітлахи лазили на пальми Саїди та крали плоди в сезон фініків. Вони знаходили та рубали очерет, що плавав на поверхні води — ці тростини служили списами, щоб жбурляти їх у бджіл; або ж робили очеретяні ручки, аби можна було їх використовувати в школі Корану.

Перехід на протилежний берег сповнював хлопчачі серця страхом, але для них це була найкраща пригода, про яку можна тільки мріяти!

На західному боці села стояло водяне колесо, затінене старим явором, гілки якого нависли над стежкою. Місцевість коло криниці була заселена людьми й могла оповісти про безліч жахів. Подейкували, що чоловік на ім’я Абдулхаді, якось уночі поливаючи свою ділянку, був зачарований однією з жінок підземного світу. Вона явилася йому з колодязя й примусила заручитися з нею, запропонувавши чоловікові жити в цілковитому блаженстві серед її родини. Але він відмовився, бо був вірний своїй дружині, матері його дітей. А також казали, що він дуже пручався, але перемогти її не зміг. Їй вдалося подолати опір, і коли вона обійняла чоловіка, то притисла свої груди до його грудей так, що два цвяхи, які стирчали з її грудей, пронизали його серце. Коли це було? І до якого минулого покоління належав Абдулхаді? І де була його покинута дружина? І що потім сталося з його залишеною напризволяще родиною? На ці питання ніхто не давав відповіді. У селі нікому не спадало на думку — окрім Шабани на зборах громади — запитати про це.

Була ще одна історія про молодого чоловіка на ім’я Абдельсалам, якого спокусила жінка-джин і він зник разом із нею в її підземному світі, де вони живуть і досі. Ким були його мати й батько? У яку епоху він жив? На ці питання не було відповіді й ніхто, крім Шабани, не думав порушувати їх, висміювати синів Кассима й підкреслювати їхню дурість.

Якщо копито буйвола зісковзне поблизу водяного колеса і тварина впаде в колодязь, це буде сприйматися як зловісний знак і передвістя великого лиха. Жінки кричали й голосили, а чоловіки прибігали з околиць села до безпорадного буйвола, аби спробувати його витягнути. Якщо не вдавалося врятувати, вони брали ніж і вбивали його на місці, перш ніж той спускав дух.

А вночі перехожим являвся дух у вигляді віслюка, чия спина підіймалася вище й вище, аж поки не дотягувалася до верховіття явора, а потім сягала небес. Якби комусь, хто наближався вночі сільським путівцем із заходу, судилося натрапити на нього, то, швидше за все, він помітив би його біля водяного колеса та явора. І, напевно, це був би той диявольський віслюк. Потойбічна активність не була обмежена заходом, східний бік путівця теж мав свої особливі історії. Там духи являлися не лише вночі. «Мати гуль^[8]» або «Заклик» можуть явитися серед білого дня, особливо під час денного відпочинку. Коли всі сплять, а тварини мляві, — буйвол, наприклад, був би безсилий протистояти мухам, що кусали його за хвіст, — і довкола ані душі. А селяни, що вертаються в середу з центрального ринку під час відьомської години напівсонними верхи на своїх віслюках, нарікали, що їх раптом будив заклик муедзина^[9]. Тоді горе тим, хто відгукнувся, адже він був непереборної сили.

Світ загалом розділився на дві частини: сільську місцевість і бандар^[10]. Бандар був осередком цивілізації та розкішного життя. Найближче місто не вважається бандаром, не вважається столицею провінції чи провінційним містом взагалі. Центральні області лише частково були розвинені. Каїр вважався бандаром і, особливо, Александрія, адже багато хто з мешканців цього міста були іноземцями.

У чому ж полягала таємниця захоплення духами віслюків? Питання якось поставили Шабані. «На віслюках просто їздити верхи. Якщо хтось слухається диявола й служить йому, тоді він приречений на вірну смерть. Те саме з жінками. Жінка спокушає вас, до того часу, поки ви не опинитесь у її владі й не потрапите в пекельний вогонь. Ха-ха-ха!»

Він засміявся разом зі своїми слухачами. Але здавалося, він лукавив. Можливо, чоловік узагалі натякав на те, що трапилося із Саламою та Закарією?

* * *

Шейх Хамед вийшов з мечеті, простягнувши руку сину, щоб той підхопив його. Він був із шейхом Саїдом, який, як і завжди, ішов хитаючись та прислухаючись довкола, аби не пропустити звернення когось із вірян. Шейх Саїд дуже здивувався, коли шейх Хамед запросив його до себе додому випити чаю. Як це сталося? Хамед не обтяжував себе щедрістю. То що ж він хотів? Милосердний Аллах, урятуй нас від наших побоювань. Саїд намагався ухилитися від запрошення, але йому не вдалося перемогти наполегливість Хамеда.

— Ну ж бо, чоловіче, не соромся. Як можна відмовитися від запрошення брата?

Милостивий Аллах, нехай це буде добра новина. Він неохоче сів, а згодом збагнув причину. Здивування зникло, коли Хамед передчасно, ще до чаювання, запитав:

— Шейху Саїде, клянуся, що вся ця історія з Саламою бентежить мене. Чи є якісь новини? Він уже з’явився?

Шейх Саїд нахилив голову, витяг із тюрбана^[11] велику тонку голку та почав штопати сандалі. Він ніколи не виходив з дому без знаряддя. Під пахвою в нього лежала книжка з юриспруденції шейха аль-Бажурі, а в тюрбані були заховані голки — велика, щоб лагодити сандалі, і менша для джильбаба й інших речей. Він мав безліч ремонтів! Отже, усе прояснилось: шейх Хамед хотів заманити його для розмови про свого сина, але він не хотів говорити про те зло. Спочатку Саїд зробив вигляд, що не чує питання, але згодом, зробивши декілька рухів голкою, зрозумів як перевести тему розмови.

— Отож ми тут, з Рамаданом біля наших дверей, — сказав він. — Що ви будете робити?

— Так, зараз ви колупаєте рану, — відповів Хамед. — Що я буду робити в Рамадан? Лише одному Аллаху відомо.

Він сумно похитав головою.

— Нехай Аллах благословить старі добрі часи. Вони закінчилися, шейху Саїде. У старі часи, як ви знаєте, хадж Закі — дай Боже йому всього — запрошував мене відсвяткувати праведний місяць з ним у сірі. На заході сонця, під звуки магрибського заклику до молитви, їжу подавали, порушуючи піст, удосталь: птиця, баранина, фаршировані овочі й фатта^[12]. Достаток у всьому, великий достаток. А на передсвітанкову трапезу готували ще один бенкет, підготовчий до посту. Так. То були дні...

— І між постом і передсвітанковою трапезою оповідатимуть історії, казки та читатимуть поезію, — мовив Саїд.

— Саме так, — відповів Хамед. — Оповідання, казки та вірші. Я читав кілька сторінок Корану між магрибською молитвою і ранковою трапезою. І між одним читанням й іншим, ми розповідали історії та читали вірші. Але, як бачиш, Закі — нехай йому Аллах допоможе й підтримає — більше не може все це влаштувати, відколи його брат забрав свою частку землі й розійшовся з ним. Але що я можу зробити? Батьки дітей, яких я навчаю в школі Корану, дають мені лише кілограм пшениці чи кукурудзи. Це як виривати зуби. Вони хочуть, щоб діти навчалися безкоштовно. Клянуся Аллахом, чи бачили ви коли-небудь щось гірше, ніж це?

Саїд насолоджувався грою та продовжував роботу.

— До речі, одного разу я чув, як ви розповідали про жінку, яка вийшла заміж за халіфа Муавію ібн Абу Суф’яна. А нагадайте мені ще раз, цю історію?

Хамеду було приємно, що друг попросив його переказати одну з історій, які були милі його серцю і які він розповідав незліченну кількість разів на рамаданських зборах, тож він відкашлявся й почав розповідь.

— Ви маєте на увазі Мейсун бінт Бахдал? — перепитав він. —Яка жінка, шейху Саїде! Вона була красуня, і халіф Муавія — нехай Аллах буде ним задоволений — одружився з нею й поселив її в палаці, де вона мала все необхідне й навіть більше, але вона сумувала за своїм життям в пустелі. Чи можете ви повірити, як діяла та шановна жінка... Одного разу халіф увійшов до неї й заспівав:

Потім він тричі оголосив, що вона вільна, для підтвердження, і відправив її назад до родини. Чесно кажучи, чи бачили ви коли-небудь щось дивовижніше та чудніше, ніж поведінка ватажка вірян Муавії, супутника пророка Аллаха?

— Нехай вас Аллах благословить! — сказав Саїд. — Якщо у вас є мораль, ви повинні зважати на неї. Скажіть, як можна продекламувати цей вірш, що радить стриманість і поміркованість, і водночас оплакувати життя птиці та зірваних овочів? Хіба не було б краще для вас, Хамеде, задовольнятися будь-якими благословеннями, що дав Аллах, якими б скромними вони не були?

Хамед зблід. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб оговтатися від удару.

— Слава Аллаху за все, але того мізеру, що залишився, недостатньо, щоб вижити. Ви не усвідомлюєте. Клянусь усемогутнім Аллахом, шейху Саїде, навіть миші вдома голодні. Навіть миші не можуть знайти їжу. Отже, що вони роблять? Люди — це єдине, що їм залишається. Минулої ночі, коли я спав, одна з них — нехай Аллах порушить її плани — збиралася вкусити мене за ногу. Я прокинувся й побачив, цю потвору. Я не маю жаги до брехні, байок і віршів. Рамадан є в моєму житті, і не залишиться нічого, крім посту вдень і вночі. Але що ми можемо сказати? Скаржитися іншим на долю, окрім Бога, принизливо, і не варто...

Хамед раптово зупинився, коли збагнув, що розмова зайшла в глухий кут і що він не досяг своєї мети.

— До речі, які останні новини? — запитав він. — Салама ще не з’явився?

— Якщо ви запитуєте мене з’явився чи не з’явився, я скажу вам, що з’явився, — відповів шейх Саїд. — Я стояв минулої ночі біля мечеті, коли побачив світло з боку села Салех. Світло смолоскипа спрямоване до нас. І я знав, що «ворог» чатує на нас. Ібрагім Абу Заїд, це породження диявола, націлив на нас свій смолоскип, і над нами нависла небезпека. Я шукав притулку в Аллаха від проклятого диявола й подався до мечеті. Поки я був зосереджений на молитві, диявол простягнув руку й тицьнув мене в правий бік.

— Але диявол ховається у вбиральнях і не підходить до молитовної зони, — зауважив Хамед. — То які новини про Саламу?

— То правда, але в нього довгі руки, і він простягнув руку з вигрібної ями, аби завдати мені болю. Хіба ви не бачите, що Ібрагім Абу Заїд, це живе породження диявола, хоча й живе далеко від нас, однаково зачіпає нас своїм смолоскипом?

Шейх Саїд почав нападати:

— Мені подобається історія дівчини-бедуїнки, тому що вона закликає до помірності, на відміну від безсоромних історій та віршів, які ви, Хамеде, розповідаєте.

Це шокувало шейха Хамеда.

— Я? Це наклеп, — сказав він докірливо. — Я розповідаю сороміцькі історії та вірші?

— Я гадаю, що ви говорите про поетів-газалів та їхню поезію набагато більше, ніж це необхідно. А це може неабияк нашкодити молоді.

— Правда, але я розповідаю історії про цнотливе кохання.

— Молоді люди не знають різниці між тим, що є цнотливим і нецнотливим. У молоді запальна вдача. Розкажіть їм історії про коханців і любовну поезію — і їхнє єство охопить запал. Як ви думаєте, що стане з дівчатами, якщо подібні слова дійдуть до них? Ви відчиняєте двері для диявола.

— Це несправедливо!

— Я не маю упереджень щодо вас. А що сталося з моїм сином Саламою та дівчиною з Нижнього Єгипту? Чи не кохання дозволило дияволу торкнутися їхніх сердець? Історія починається зі цнотливого кохання, потім, як відомо, завершується в кукурудзяному полі і... Ой-ой...

Тут він зазнав невдачі, розповідаючи про Саламу. Хамед вирішив проігнорувати висунуті йому звинувачення і, скориставшись нагодою, що ненароком випала, продовжив розкручувати тему.

— Нехай вам Аллах допоможе. Хлопець іще не з’явився?

На це запитання так і не було відповіді, але коли співрозмовник дійшов у своїй розповіді до кукурудзяного поля, — його вразило сильне хвилювання й чоловік почав озиратися довкола.

— Я чую кроки звідти, — він показав праворуч, угледівши, що піднявся пил.

— Що ж, «ворог» прийшов. Ось він, ховається під пилюкою, ковзає, як змій. Хіба вчорашнього цькування йому замало? — Саїд плюнув на огидного диявола, поспіхом узув сандалі й подався геть. Він тікав та не слухав нарікань Хамеда.

— Зачекай, чоловіче. Будь терплячим! Аллах з терплячими! Диявол уже чатує!

Хамед завжди намагався перевершити його, але яка це безглузда ідея! Він провів кілька років в Ісламському інституті, тоді як Саїд навчався тринадцять років в аль-Азгарі. Тринадцять чи чотирнадцять років? Він не здобув вищу освіту, але був авторитетом у галузі юриспруденції для селян і мешканців сусідніх сіл, і завжди звертався до авторитетних книжок. Що ж міг їм запропонувати шейх Хамед? Він нічого не знав про юриспруденцію. Він не покликався на жоден із текстів імамів і говорив те, чого не розумів. Усе, що він міг запропонувати, це допомагати учням заучувати напам’ять Коран у своїй школі (хоча він і його дружина змушували учнів виконувати домашні справи, збирати дрова, підмітати та пасти козу). Він досконало читав Коран, розповідав історії та декламував вірші, які відволікали людей від релігійних справ. Через нього хлопці та молодь впадали в спокусу й ставали жертвою диявола. На сільській дорозі він вистежував дівчат, які прямували до води. Деякі з них ішли дорогою із закоченими догори манжетами. Він м’яко радив їм, щоб молодь не відкривала передпліччя, що це спокушає, але ніхто не слухався цих порад. І він кричав на дівчат, що йшли по воду, аби вони уникали цього, ходячи з відрами на головах. Проте у відповідь не було нічого, крім сміху та глузування. Що станеться з селом, старійшини якого заплющували очі на цю жахливу поведінку? А найгіршим з усіх молодиків у селі був його рідний син Салама. Він не брав до уваги поняття щодо цнотливого одягу. Іноді батько бачив Саламу біля каналу, на якому працював гвинтовий насос, одягненого у свою жилетку й мішкуваті штани, які відкривали його ноги від колін донизу. Він підіймався на пальму без довгого джильбаба, і штани були єдиним одягом, що прикривали його інтимні місця. Якби хтось підвів погляд і побачив це, стався б великий гріх. Хамед був у паніці з того часу, коли кілька днів поспіль уранці бачив, як його син поливає рослини. Салама стояв з голими грудьми, утопивши ноги в багнюку. Саме в той час повз проходили дівчата, щоб наповнити свої відра водою з каналу. Що б трапилося, якби вони піддалися спокусі? Хлопчик ніколи не слухав його порад. Мати розпестила його, і юнак знав, що вона завжди стане на його бік і захистить від будь-яких покарань батька. Потім здійнявся скандал, звістка про який розлетілася всюди. Жителі села радилися з шейхом Саїдом з релігійних питань, але майже не прислухалися до його порад. Дехто висміював його, якщо чоловік не міг згадати відповідь на запитання, і тоді йому доводилося заглядати в писання. Вони завжди поспішали вирішити свої проблеми, прагнучи отримати лаконічну відповідь, замість того, щоб слухати весь текст, коментарі та тлумачення на полях, згідно з фундаментальними вченнями, які шейх вивчав в аль-Азгарі. І вони не повірили, коли чоловік намагався попередити про «ворога». «Хто ворог, шейху Саїде?» — лукаво питали селяни та робили вигляд, що не знають, хто був ворогом, або ж що диявол являвся перед ними у двох подобах, оскільки він мешкав у колодязі мечеті та в купальні. Хоч у нього були довгі руки, він не міг увійти на подвір’я, де читалися молитви й де була кафедра. В іншій подобі він являвся Ібрагімом Абу Заїдом із села Салех, який освітлював село своїм смолоскипом, щоб побачити все, що відбувається, і наслати зло на обрану жертву. Мабуть, він і доклав рук до того, що сталося з Саламою. Шейх також розповів їм про те, що відчував, коли вночі виходив з мечеті, бачив смолоскипи, направлені на них, але вони тільки посміялися. Яка ж буде доля цього села, коли люди не звертають увагу на небезпеку, що на них чатує?

* * *

Закі йшов по головній дорозі, що тягнулася від мечеті до сільського путівця. Щодня він мав звичку робити гак ліворуч. Чоловік проходив повз водяне колесо, а потім біля мосту, що вів до села ас-Саїда на протилежному березі, він повертав назад, повз крамничку Халіля, поки не доходив до іншого мосту, що веде до маєтку мера. Під час цієї прогулянки він уважно оглядав село й спостерігав за тим, що відбувалося. Але сьогодні Закі не відчував бажання розглядати чи спостерігати за чимось. Наче повід вислизнув з його рук. Він помітив, що магазин Халіля зачинений, а його тітка Нафіса замкнула двері. Біля каналу нікого не було. Він довго стояв під явором, що отінював водяне колесо й зітхав. Йому було шістнадцять років, коли мати сказала:

— Боже мій, Закі, ви всі дорослі. Ти тепер чоловік. Чому ти не хочеш зробити свою маму щасливою?

— Я не готовий до шлюбу, мамо, ще рано.

— Який шлюб, хлопче? Я щось казала про шлюб? Я про гостей.

— Які гості, мамо?

— Чи не хочеш ти трохи виправитися й запросити до нас додому одного чи двох гостей?

— Ми благословенні з моїм батьком на це, мамо.

— Який це має стосунок до твого старого батька? Де твої гості?

— Ви просите мене забрати гостей з сільського путівця?

— А чом би й ні? Якщо хтось привітається, проси його й присягни своїм життям, що він повинен завітати до нас, а потім приведи його додому або до сіри. Скажи йому, ласкаво просимо до нас у гості. Візьми його віслюка, припни та нагодуй тварину. Тоді підійди до своєї мами і скажи їй: «Уставай, мамо, і пригости гостя». Навіть якщо це станеться о десятій годині ночі. Це був би щасливий день. Якби це трапилося, ти б мене так потішив, Закі, і я б знала, що ти тепер справжній чоловік.

Це був його перший урок щедрої гостинності, і він кілька разів випробовував свою матір, перевіряючи, чи дотримає вона свого слова. Вона його ніколи не розчаровувала. Він пішов назад до села, пройшов три будинки й дістався до сіри. Закі все ще проклинав той день, коли деякі темні люди побудували свої будинки навпроти неї, закривши її від людських очей. Коли він був молодшим, люди часто бачили, як він вітав перехожих на сільському путівці. Раніше приміщення сіри було відчинене вдень і вночі, приймаючи відвідувачів і мандрівників, що заблукали вночі зі втомленими кіньми. Як далеко ми відійшли від старих добрих часів... Не залишилося нікого, хто б знав, коли була побудована сіра й чому їй дали таку назву, але вона була там із дитинства, і була там усе життя його батька та його тітки Зейнаб і її чоловіка хаджа Мансура. Кажуть, що сіра побудована в епоху Кассима, коли він із родиною оселився в цій місцевості й заснував село. Це означало, що будівля була така ж стара, як і село Кассим, і що Кассим поселився з родиною в цьому місці лише за умови, що буде місце для прийому відвідувачів. Сіра й мечеть були двома визначними пам’ятками села, такою собі окрасою місцевості. Жителі сусідніх сіл приходили, щоб здійснити п’ятничну молитву та відсвяткувати визначні події в мечеті. Потім вони селилися в приміщенні сіри. А благословенна п’ятниця не була б повною без спільної молитви та обіду. Без сумніву, приміщення сіри було найважливішим в усій окрузі — центром для гостей, незнайомців і поетів, світських і релігійних людей. Це був і гостьовий будинок, і зала для заходів. Потім, із плином часу, сіра почала руйнуватися, так само, як почала тріскатися стіна мечеті. Подивіться, до чого дійшло. Кому він міг поскаржитися на свої страждання? Глибоко всередині в нього поселилися слова, які він хотів вилити Богові, проте вони застрягли в горлі. Господи, допоможи нам позбутися ненависті та гніву. Потім він увійшов у сіру.

* * *

Халіль прямував через поля до села Салех, до «синів Салеха». Він не пішов сільським путівцем уздовж каналу, адже ця дорога ніколи не була безлюдною, навіть уночі, і чоловік не хотів, щоб його хтось бачив. Попереду простягалося рівне, оповите зірками небо, але його очі були зосереджені лише на одній меті: будинку Ібрагіма Абу Заїда на далекому краю села. Ібрагім був чужинцем, що прибув сюди ще до народження Халіля. Він ніколи нікого не відвідував, якщо не мав якоїсь конкретної мети. Жителі села нічого не знали ні про його родину, ні звідки він узявся. Але з часом дізналися, що він торгує наркотиками й очолює банду. Ще з дитинства Халіль чув, що Ібрагім Абу Заїд був тим, хто організував інцидент із Назлет Ельван. Люди казали, що саме він зібрав членів банди й призначив кожному певну роль в операції, водночас сам залишився осторонь подій. Коли поліція штурмом увірвалася в його будинок і розпочалося розслідування, на основі незаперечних доказів було зрозуміло, що власник будинку в ніч події не виходив з дому. У той день, як Халіль уперше відкрив свою крамницю, батько рішуче попередив, щоб він ніколи не ходив до Ібрагіма й не мав із ним справ, якщо на це не було законної причини. «Гашиш та інша нечистота, яку вони нюхають, заборонені». Але ось зараз, незважаючи на попередження батька, власними ногами він йшов до Ібрагіма, щоб попросити про допомогу. До кого ще можна звернутись? Де ще можна шукати допомоги щодо того, що скоїв Салама? Він заплямував честь сестри Халіля й знищив її. Учинки Салами, мабуть, були засновані на тому, що він був одним із жителів Кассима. Сини Кассима вважали, що вони вершки суспільства й що Аллах створив їх з іншого пороху, ніж жителів Нижнього Єгипту. Сам Салама був бідним і знедоленим — у нього не було ні землі, ні корів, ні овець — він заробляв на життя сільськогосподарською працею. Але однаково ходив по селу, задираючи носа, бо був одним із жителів Кассима. Як він міг напасти на сестру Халіля? Чому вона не чинила йому опір? Чому вона не покликала на допомогу? Якби вона це зробила, було б доведено, що він хотів її зґвалтувати. Але все, що трапилося, проходило без жодного галасу. Ніхто б про це не дізнався, але цю новинурознесли по селу. Чи може бути, що його молодша сестра — сором’язлива й недосвідчена дівчина — навела це на себе? Салама — той бідний і знедолений хлопець — мабуть, побачив, що вона була дівчиною з Нижнього Єгипту, чия честь не варта того, щоб її берегти. Його погляд упав на будинок Ібрагіма, він хотів лише одного — помсти. Якби тільки він міг торкнутися до Салами, він би випив його кров. Але як до нього доторкнутись? По дорозі до села Салех Халіль кілька разів зупинявся, прислухаючись, чи не шелестить щось між очеретами. «Може, то вовк чи лисиця», — промовив він до себе й рушив далі, намацуючи ціпком темну дорогу.

Ібрагім Абу Заїд збирався на нічну молитву. Але коли донька підбігла зі сльозами, він зупинився й полишив свої справи.

— Фарідо, що сталося? — запитав Ібрагім. Дівчинка сильно ридала й не могла відповісти. Ібрагім — той чоловік, кого люди називали «вбивцею» і який сказав би про себе, що його «серце зачерствіло під гнітом проблем», — не міг бачити сльози своєї дитини. Йому так стало її шкода, що серце затріпотіло в грудях. Його старші діти були дорослими чоловіками з вусами. Але ця худорлява дівчинка, дарована йому Богом «на старість» від другого шлюбу, була окрасою його ока. «Сідай поруч», — сказав він. Заходячись сльозами, Фаріда розповіла йому, що мати вдарила її мітлою, бо вона гралася з хлопчиками.

— Нічого, люба, — сказав він, поплескавши дівчинку по спині. Він покликав маму Фаріди, а та стверджувала, що дівчинка виросла і їй давно треба припинити гратися з хлопчаками. Ібрагім залагодив непорозуміння між ними й підморгнув дружині, перш ніж вона пішла, кинувши на неї погляд, який означав: «Не будь такою суворою. Наша дівчинка ще дитина». Фаріда витерла сльози й сказала йому, що в приймальній на нього чекає чоловік на ім’я Халіль Абу Раді, і це змусило його посміхнутися. Він був задоволений собою і своїми здогадками. Халіль, житель Нижнього Єгипту, прийшов до нього. Це добре. З тих пір, як до нього дійшли чутки, він зрозумів, що народ із Нижнього Єгипту неминуче буде просити його про допомогу. Кого б ще вони попросили допомогти їм протистояти жителям Кассима? Жителі з Нижнього Єгипту були миролюбним народом, який піклувався лише про бізнес, накопичення грошей та оранку. Вони ніколи не просили Аллаха про захист, і вони не могли протистояти жителям Кассима. Ніхто не міг обійтися без його послуг — він був прибульцем, новоприбулим, що прийшов у цю землю здалеку. Молодечі роки Ібрагім провів у Палестині, де працював пресувальником одягу для євреїв у Тель-Авіві, і мав взаємини з британськими таборами в районі Суецького каналу, іноді продавав гашиш їхнім солдатам, а іноді грабував їхню армію. Коли він прийшов у цей район, усі проігнорували новоприбулого — і сини Салеха, і сини Кассима. Проте всі вони шукали його допомоги. Вони не могли жити без нього. Ібрагім сказав Фаріді попросити гостя зачекати на нього, поки він завершить вечірню молитву. Перед тим, як виходити, він зупинив її:

— Запропонуй йому чаю, Фарідо.

Господар обійстя радо обійняв Халіля.

— Яка це насолода. Ваша присутність тут дуже цінна, пане Халілю. Ласкаво просимо вас до нашого обійстя!

Халіль розпочав розмову.

— Я прийшов до вас, дядьку Ібрагіме, просити про одну послугу.

Але Ібрагім перебив його.

— Спочатку чай, а потім розмова, — наполягав він. — Ви не можете прийти в дім і не випити чаю. Не хвилюйтеся, дасть Бог, ви отримаєте те, що хочете.

«Що він за чоловік?» — подумав Халіль. Цей ватажок банди такий люб’язний. Він зробив ковток гарячого чаю, перш ніж продовжити.

— Дядьку Ібрагіме, я прийшов до вас, щоб попросити про послугу, яка назавжди зробить мене вашим боржником. Той хлопець, Салама...

Ібрагім знову перебив його:

— Я чув про те, що сталося, і ваше прохання буде виконане з волі Аллаха.

— Ви знаєте, це честь дівчини, — мовив Халіль. — Я маю на увазі, я не знаю, що сказати.

Охоплений емоціями, Халіль замовк. Ібрагім поплескав його по руці.

— Я знаю, — сказав він. —Клянуся Богом, моє серце відкрите до вас і вашого батька. Хай Аллах покарає гнобителя.

Він зупинився на мить.

— Дивись, Халілю. Бачиш мою дочку, Фаріду? Я не стерплю, якщо хтось торкнеться волосся на її голові. Я знаю, що ти хочеш. — Він кинув на Халіля пронизливий погляд. — А твоя сестра, Закія, схожа на мою доньку.

Халіль відчув, як по його тілу пробігло тремтіння — чоловік тепер підійшов до суті справи.

— Клянуся всемогутнім Аллахом, мені шкода вас і вашого батька, — сказав Ібрагім. — Той праведник ніколи не кривдив і душі. А тоді Салама Абу Саїд йде й робить щось подібне?

Халіля огорнуло полегшення — чоловік зрозумів повністю суть слів. Він запитав його, що, на його думку, слід зробити.

— Ми не можемо бути поруч із Закією, — відповів Ібрагім. — Нехай Аллах покарає того, хто заподіяв їй біль. Щодо Салами... Щодо Салами, нам доведеться розібратися з ним інакше.

— Ваша правда, дядьку Ібрагіме, — сказав Халіль. — Зосередьмося на Саламі. Але ми не знаємо, куди він подівся. Він уже тиждень ховається й тільки Аллах знає де він.

— Куди б він міг подітися? — кинув Ібрагім. — Він повинен бути зі своїми родичами. Або в Кафр-Сакр, або в аш-Шарафі, поблизу Абу Кабір.

— То як нам добутися до нього? — запитав Халіль.

Ібрагім усміхнувся.

— Залиште це дядькові Ібрагіму.

Халіль замовк і стурбовано опустив очі додолу.

— Але я боюся, дядечку Ібрагіме, — сказав він. У нього було ще одне запитання, яке чоловік не наважувався вимовити. Якби Салама був убитий у Кафр-Сакр, в Аш-Шарафі чи в будь-якому іншому місці, чи не з’ясувала б поліція, урешті-решт, хто стоїть за злочином? Хіба вони не зможуть вивести цю справу на чисту воду?

Але Ібрагім його заспокоїв:

— Не хвилюйтеся ні про що. У нас є люди в Кафр-Сакр і в Аш-Шарафі. Вони зроблять усе необхідне, незалежно від нас. Так чи інакше спалахне бійка, а ми не при цій справі. У всякому разі, ми не збираємося його вбивати. Там чоловіки всиплять йому й залишать калікою на все життя. І, до речі, про те, що з ним сталося й хто його побив, він і словом не прохопиться. Він не наважиться. Ви вважаєте, що те, що він накоїв, було дріб’язком?

Запала мовчанка, перш ніж Ібрагім знову заговорив:

— Але ви знаєте, пане Халілю, ці чоловіки... Нам потрібно їм догодити.

Він замовк, але Халіль зрозумів, що дядько Ібрагім мав на увазі, і поклав два фунти йому на відкриту долоню.

— Ось трошки, як завдаток, — Ібрагім весело посміхнувся. — Усе, що ви вважаєте за потрібне, пане Халілю. Я б ніколи не торгувався, клянусь Богом. Немає нічого такого, щоб я пожалів для вас.

Він провів Халіля до вхідних дверей.

— До речі, я хочу розповісти тобі дещо про Закію. Ти знаєш, що вона не покинула село?

Халіль був приголомшений:

— Ви звідки знаєте?

— Куди подінеться така дівчина? — відказав Ібрагім.

— До жителів села ас-Саїд? Справді? Гаразд, а де саме в селі? — запитав Халіль. — У чиєму домі вона переховується?

— Аллаху відомо, — відказав Ібрагім. — Скоріш за все, в одному з будинків Кассимів.

Халіль умить онімів та не промовив жодного слова.

По дорозі додому в Халіля було відчуття, ніби його голова вибухне від хвилювання. Зникла відчута втіха, коли вперше почув рішення Ібрагіма про те, як помститися Саламі, бо він на те заслужив, але жодна помста не зітре сорому ні з нього самого, ані з його батька. Ібрагім мимоволі відігнав це почуття вдоволення й, очевидно, він мав рацію, що Закія не втекла з села. У якому з будинків жителів Кассима вона могла переховуватися? Він не міг піти на пошуки й оглядати один за одним кожен дім, щоб її знайти. Халіль не мав бажання це робити і, в усякому разі, не прагнув цього. Знайти Закію було б великою катастрофою. Що він міг зробити з нею чи для неї? Краще б вона втекла й зникла назавжди, безслідно. Салама міг би потрапити в пекло, а Закія? Якби її не вбили, що б вони могли зробити з нею? Жоден залицяльник не підійшов би до неї, і ніхто б не наблизився до неї. Вона була б зганьблена... Гірше за стару, розлучницю чи вдову. Чи можна було б її замкнути в будинку, щоб ніхто ззовні не бачив її? Він та його батьки думали, що вона втекла, покинувши село назавжди. У цьому було рішення, принаймні своєрідне рішення проблеми. Але до Ібрагіма Абу Заїда, цього хитрого лиса, дійшло, що Закія ховається десь у селі. Халіль постукав по землі ціпком. У цьому випадку переламати Саламі кістки не було найгіршою мукою. Він осквернив сестру Халіля, його власну плоть і кров, і згубив її назавжди. Щоразу, коли нестерпне уявлення про падіння його сестри охоплювало його, Халілові хотілося, і він наполягав на тому, щоб Ібрагім Абу Заїд убив страхополохливого негідника.

* * *

Серце Салами забилося, коли він у темряві впізнав Халіля Абу Раді. Салама повертався зі схованки в родичів в Кафр-Сакр, і він вирішив піти обхідним шляхом до свого села, пробираючись між полями Салеха. Але Аллах забажав, щоб він наштовхнувся на Халіля саме там, де він не очікував його побачити. Чому Халіль пішов у село Салех цим шляхом у темну ніч? Він випадково помітив Халіля здалеку й причаївся біля каналу. Якби він завагався хоча б на мить, Халіль побачив би його, і йому було б непереливки. Серце Салами забилося, як тільки Халіль зупинився. Він, мабуть, чув, як той човгає між очеретами. Юнак довго чекав, прихилившись у своїй схованці, затамувавши подих, поки не переконався, що Халіль відійшов досить далеко. Тепер усе, що залишалося зробити, це дістатися до його села і, зокрема, до сіри так, щоб його ніхто не побачив. Салама не хотів, щоб хтось з родини бачив його до того, як він знайде свого дядька Закі в сірі. Йому, перш за все, потрібно було спочатку пройти до Закі. Дядько Закі був єдиним, хто міг захистити його, і Салама повинен був прийняти свій суд і покарання, яким би тяжким воно не було. Якби він міг перетягти Закі на свій бік, тоді було б легше переконати всіх інших, включно з Халілем, батьком та іншими з Нижнього Єгипту. Він міг би протистояти всім, якби Закі підтримував його. Підійшовши до будівлі сіри, він побачив шейха Закі з похиленою між колінами головою. Той не звернув увагу на привітання. Саламі здавалося, що дядько спить, але насправді він думками був далеко.

Перед тим, як зайти в село, гості та незнайомці спускалися з коней, вітаючись з усіма, кого зустрічали біля водяного колеса. Коли подорожні питали в селян хто вони, їм відповіли: «Жителі Кассима». Коли вони розпитували про сільського старосту, їм говорили: «Хадж Закі», — натомість мандрівники відказували: «Благословенна й милосердна випала йому честь». Кого б вони не знайшли біля водяного колеса, чоловіка чи дитину — всі супроводжували подорожніх до сіри. Там вони чекали, поки хтось вийде, щоб радо й гостинно зустріти їх. Жителі села знали, що люди, які приходять сюди, — гості для всіх, і вони повинні не шкодувати зусиль, щоб щедро прийняти їх, і що найбільша відповідальність лягає на голову родини. Спочатку це був дядько Закі Мансур, а потім, після його смерті, його дружина хаджа Зейнаб успадкувала обов’язок завдяки батькові Закі. Коли вони майже одне за одним відійшли у вічність, то він майже одноосібно обслуговував прибулих, організовував заходи, розпоряджався та давав накази тим, хто допомагав йому. Усі визнали лідерство Закі, але в ньому закралося протиріччя. А потім глибоко в душі оселився морок. Він почав чути дивні звуки, шепіт у вухах. Чоловік більше не міг нести покладену на нього відповідальність. Його не припиняла мучити думка, що Аллах не дає людині більше, ніж вона може витримати.

Ніхто не знав, коли Кассим та його родина вперше прибули в цю місцевість. І ніхто точно не знав, звідки саме вони прибули.

Але по селу ходили чутки про те, що Кассим і його родина були арабами, які прибули зі Сходу дуже давно, шість чи сім поколінь тому. Подейкували також, що спочатку вони жили в наметах та пасли овець і розводили коней, поки зрештою не оселилися в глиняних будиночках і почали вести звичний їхнім нащадкам спосіб життя. Коли це відбулося? Ніхто не знав. Сам Закі не знав цього, так само як і його батько. Це була оповита таємницею історія — давні часи були вкриті туманом.

Закі ніколи не бачив свого дядька, але батько сказав йому, що Мансур був надзвичайно заможним чоловіком, і що на території навколо його величезного будинку раніше було повно стаєнь і хлівів для худоби. Він також сказав, що жителі села аж до епохи Мансура неодмінно дотримувалися традиції розведення дорогоцінних арабських коней. Що ж стосується Зейнаб, то вона була сильною й дуже могутньою жінкою. Розповідають, якось уночі вона прокинулася, почувши дивний рух у сараї в задній частині садиби. Це, мабуть, був злодій, що проїжджав повз будинок, чи то вовк, що полював за здобиччю. Коли непроханий гість побачив, що вона наближаєть­­ся з сокирою в руках, зараз же сховався в темному кутку. Вона знайшла його, він стояв на задніх лапах. Але страх не охопив її єство, ця жінка була сміливішою за будь-якого чоловіка, і вона вдарила його сокирою. За розповідями, Зейнаб була неймовірно вродливою замолоду, успадкувавши свою приголомшливу зовнішність від Саддіни, про яку люди знали дуже мало. Кажуть, що Саддіна була дочкою Кассима, найстарішого пращура, який видав її заміж за нелюба. Люди, тамуючи подих, згадували її ім’я. Щоразу, коли народжувалася гарна дівчина, вони казали, що вона «така ж гарна, як Саддіна», і сумували через гірку долю, що її зазнала ця красуня.

Але час владарює над усіма й усім. Наприкінці свого життя Зейнаб пізнала те, що турбує людей похилого віку: її спина зігнулась, вона могла ходити, лише спираючись на ціпок, і до того жінка втратила зір. Але вона не втратила поваги до себе. Жоден чоловік не проїхав би повз неї, хоч і сліпої, верхи не зійшовши з коня. І коли вона проходила повз гурт людей, спираючись на свій ціпок, усі затамовували подих, доки хтось з них не шепотів: «Боже славний! Вона вбила вовка». Сіра процвітала під її опікою та не постраждала від тління. Поети приїжджали в село на дві-три ночі та складали вірші. Зейнаб готувала м’ясо у двох великих казанах, які ставили біля дверей великого будинку, а потім тридцять чи навіть більше осіб — чоловіки, жінки та діти — збиралися навколо обідніх таць. Батько розповідав йому, що земля була заповнена голубниками, вуликами та городом, що простягався від передньої частини будинку до того місця, що вони називали Затокою. Тепер усе це зникло. Він також згадав, що в дитинстві грався з друзями за мечеттю й прилеглими будинками, в’юнкі рослини вкривали стіни будинків, і там були розкішні квітучі хащі. Від цього теж нічого не лишилося. А може це були просто видіння, які чоловік бачив уві сні?

Щойно Закі підвів голову, Салама кинувся й упав до ніг свого дядька:

— Я шукаю твого захисту, дядечку. Я цілую твої ноги, прошу в тебе вибачення.

Для Салами це був непоганий початок. Він вирішив більше не говорити жодного слова й дав дядькові право вирішувати. Потім він раптом підвівся, ніби щось пригадав, і почав готувати чай у звичній, прискіпливій манері, ніби нічого й не було. Юнак поставив висушені качани на піч, розпалив вогонь, дмухнув у нього, поки дим не розвіявся, а полум’я прогоріло й стало прозорим. Як тільки все влаштувалося, можна було поставити чайник на вогонь. Салама був майстром у приготуванні чаю. Він варив його, поки той не став чорним, як чорнило, додавав багато цукру, щоб чай зробився сироподібним і смачним, як мед. А коли наливав у чашки, то підіймав чайник високо вгору, щоб на поверхні чаю утворювалися бульбашки. Це був правильний метод. Закі не було що сказати. Не раз він намагався заговорити. — «Що відбувається, Саламо?» — Він відкрив рота запитати, але не зміг, бо вже знав ту ганебну історію й не хотів її знову слухати. Замість того, щоб почути переказ, було важливіше спробувати погасити полум’я люті, що палало в його грудях, і знайти відповідне покарання для «сучого сина», який осоромив його та решту Кассимів. Салама хотів, щоб дядько почав розмовляти й допитувати його, якщо він захоче, щоб можна було попросити обрати йому покарання, яке зрештою призведе до прощення. Він хотів плакати, утираючи сльози руками, звертатися до дядькової доброти й скаржитися йому на диявола. «Диявол хитрий, дядьку», — хотів сказати юнак, але страшне мовчання дядька ставало все небезпечнішим. Як він міг пояснити цю історію своєму дядькові? Він не наважувався, а благочестивий праведник, ні за яких обставин, не зміг би зрозуміти божевілля кохання. Та й дядько не дозволив би йому вести такі ганебні розмови.

Коли він закохався в Закію? Аллах знає, що він не винен у тому, що сталося. Дівчинка була ще дитиною, вона не подорослішала. Вона збирала бавовну разом з іншими робітниками за п’ять піастрів на день. Закія була такою, як і всі, приходила й ішла на бавовняне поле, не привертаючи ніякої уваги до себе. Як і інші робітниці, вона використовувала мотузку як пояс і піднімала верх сукні, щоб створити імпровізовану кишеню для зібраної бавовни. Щоразу, коли ця кишеня була повна, вона підходила до мішка на кінці поля, щоб її спорожнити. Після цього йшла й знову розпочинала збирання та наповнення кишені. Робітники сумлінно працювали, особливо коли дівчата співали, щоб додати їм енергії. Але згодом вони починали розслаблятися і йому, як бригадиру, доводилось погрожувати палицею, щоб підштовхувати до роботи. Одного разу він замахнувся палицею на Закію. Але Аллах знає, що його наміри були чисті, і він не мав на меті нічого поганого. Тож вона повернулася до нього:

— Удар мене, Саламо, — сказала вона. —Удар мене, Саламо.

Чому дівчина сказала це, якщо він ніколи нікого не бив палицею? Її друг Сувад хитро засміявся:

— Удар її, Саламо, присмак коханої солодкий, як у султана.

Чи розквітло кохання того дня? Дівчина була ще дитиною, але коли вона говорила, юнак побачив дивовижний погляд її розплющених очей. Вона висміювала його й дала йому це зрозуміти. А що це було як не присмак кохання? Потім він забув про все. «Дитина грається», — сказав він собі. Але тією дитиною, чиї груди просвічувались через горловину сукні, була та сама дівчина, яка через роки розпалила його, коли він побачив її за пранням у будинку своєї няні Нафіси. Її тіло сформувалося з дитячого в жіноче. Він побачив, як її ноги лежали на тертці, і помітив, як її помаранчеві штанці піднялися з одного боку, виявляючи затінене місце, за яке так палко чіплявся його чоловічий погляд... Не лише очі, але й душа його. Щойно Закія побачила, куди був спрямований його погляд, вона швидко відтягнула край свого одягу, щоб прикрити те, що було на видноті. Салама вловив ледь помітну усмішку, яка швидко пройшла по її обличчю. Після цього він уже не міг спати спокійно. Образ забороненого не полишав його, ні коли він копав, ні коли сіяв або поганяв батогом буйвола навколо водяного колеса. А дівчина часто приходила до нього уві сні й не полишала, поки не витягувала з ліжка, щоб юнак ішов здійснити омовіння в купальні мечеті. Він постійно відвідував будинок своєї няні Нафіси в надії, що та попросить щось зробити для неї, і це дасть йому можливість зіштовхнутись там із Закією. І врешті, він мріяв про те, що десь побачить дівчину, аби обмінятися з нею привітаннями та поспілкуватися. Поряд із нею йому було спокійно й хотілося якомога надовше продовжити ці моменти. Вона теж мріяла про це, коли йшла в поле, несучи їжу, яку йому посилала няня: двоє коржів і шматок сиру, або двоє коржів і два варені яйця. Закія сиділа й спілкувалася, весь час дивлячись через плече, уникаючи погляду у вічі. Потім вона раптово вставала й починала поправляти свою хустку.

— Бережи себе, Саламо, — казала вона. — Повертаючись, не забудь віднести тацю до хаджі Нафіси, — іноді додавала дівчина.

Почувши, як Закія вимовляє його ім’я, юнак починав хвилюватися. Одного разу він дізнався, що яйця, які вона йому принесла, були не від Нафіси, бо згадав при тій, що останні два яйця були велетенські, як качині. Нафіса ж відповіла, що передавала йому лише двоє коржів, шматочок сиру й цибулю: «Про які яйця ти говориш, синку»? Вона сказала: «Саламо, мій хлопчику, що сталося з твоєю головою?» Йому було приємно це чути, і він усміхнувся. Два яйця, мабуть, були подарунком Закії, яка вкрала їх у матері.

Одного разу Салама відчув, що серце його розривається, коли Нафіса повідомила йому новину: «Закія відмовляється приносити тобі їжу, приходь і забери її сам». Відвідини дівчини повністю припинилися, і він бачив її лише час від часу, коли заставав у Нафісиному будинку, або коли вона була з іншими дівчатами, що йшли до каналу наповнити свої глиняні горщики. Він почувався спустошеним, коли помітив, що вона уникає його чи дивиться в інший бік, хоча її друзі віталися чи розмовляли з ним, коли проходили повз. Чому вона припинила з ним спілкування? Якби він міг побачити її сам, він би зізнався їй у своїх почуттях.

— Кохання заборонене, тітонько? — запитав він Нафісу.

— Хто заборонив, мій хлопчику? — відповіла вона. — Кого ти кохаєш, зінице мого ока?

Салама не відповів, тож жінці довелося повторити запитання.

— Кого ти кохаєш, мій милий? Скажи мені, і ми поєднаємо вас.

Коли він підняв цю тему зі своєю матір’ю, вона почала кричати на нього.

— Боже мій! Боронь Боже! Вийти заміж за жительку з Бахраві^[14] з Нижнього Єгипту? Вона тобі не пара.

— Яке значення має те, що вона звідтіля? Хіба вони всі не люди?

— Люди чи порода диявола! Ти не можеш одружитися із Закією. Ти зрозумів мої слова?

Далі почалося пекло. Його мати пішла до матері дівчинки й засипала її низкою образ, кожна з яких була вульгарнішою за попередню, а потім наказала їй «стримувати свою розпущену дочку».

І Закія зовсім зникла, він більше не бачив її, навіть з подругами, коли вони наповнювали свої горщики. Так проходили місяці, а терпіння в нього закінчувалося. Люди не могли зрозуміти, що його турбує, коли він ішов у напрямку будинків жителів Бахраві, а потім зупинявся посеред дороги, перш ніж досягти своєї мети. Так було до тих пір, поки одного разу, він пішов до колодязя біля водяного колеса, щоб зловити сома, і побачив, що той звивався у воді. Cом з довгими вусами був чималим і невловним. Щоразу, коли він збирався підсікти рибину, та впивалася в руку юнака, і кров сочилася у воду. І так тричі, перш ніж він спромігся здобути бажану здобич. Коли юнак намагався піднятися нагору, до денного світла, він побачив два широко розплющених ока, що дивилися на нього. Це була Закія! І вона шепотіла: «Салама». Чи був у світі звук чистіший за цей голос, що шепотів його ім’я? Вийшовши на поверхню, він відкинув сома вбік і не промовив жодного слова. Він узяв дівчину за руку, притягнув її до своїх грудей, а вона прихилилася до нього. Потім він узяв її на руки й поніс, уже не усвідомлюючи, що відбувається, ніби в запамороці, ніби якась сила охопила його й підштовхнула нести дівчину й зникнути з нею між високої кукурудзи. Він повинен оволодіти нею...

— Диявол сплутав, дядьку, — нарешті сказав він зі сльозами в очах.

— Який диявол, сучий сину? — відповів Закі і його очі спалахнули люттю.

Це була правда. Який стосунок ми маємо до диявола? «Я помирав від жаги», — хотів він сказати дядькові. «Коли дівчина подивилася на мене цими очима, я втратив розум. Я не знав, що це може відбуватися зі мною. Я збожеволів. Я підхопив дівчину на руки. Але куди йти з нею, коли нас усі могли побачити? Я не міг знайти нічого, крім кукурудзяного поля, щоб прихистити нас. Дядьку, хіба я не людина, зроблена з плоті і крові? Я бачив, як вона дорослішає й розуміє взаємність нашого почуття. З того дня, коли вона сказала: “Удар мене, Саламо”».

Тільки Аллаху відомо, що це було кохання без слів, кохання здалеку. «Закіє, я кохаю тебе, я хотів їй сказати, я хочу одружитися з тобою. Який стосунок ми маємо до Кассимів і жителів Бахраві? Між нашим і вашим будинком кілька кроків. Усі однакові. Вони звинувачують мене в скоєному, але вони помиляються. Вони не знають, що ти дорожча мені за мої... очі, і що я ніколи не зможу завдати тобі шкоди чи дозволити людям глумитися з тебе. Добре, припустімо, я зробив помилку. Я зробив помилку, пробач мені. Мене роками пекло кохання до неї. Я танув від одного погляду її очей. Я не міг витримати, коли не бачив її місяцями. Хіба заборонено дивитися, хіба не можна вітатися? Це все, що я хотів. Хіба я не людина?» Цього дядько ніколи не зможе зрозуміти. Яке кохання і яка нісенітниця?

Він проклинав свою жалюгідну долю, коли ніс дівчину й зникав з нею між кукурудзяними стеблами, він намагався сховатися від людських очей, озираючись довкола. Хто встиг їх побачити, якщо все сталося блискавично? Хто їх викрив? І як ця новина рознеслася по селу до світанку?

Він не розумів, що дядько не знає, чим йому допомогти, що турботи навалилися на нього, і поки він не знайшов виходу. Але те, що Закі знав, особливо коли до нього повернувся глузд, це те, що якщо він хоче вижити, йому доведеться знайти рішення цих проблем і вирішувати їх поступово. Він хотів розвести ці проблеми обома руками й у цей момент стискав свою долоню — це був єдиний спосіб позбутися того, що відбувалося всередині нього. А що було в його душі? На душі було неспокійно, відчувалося, що наближається небезпека й тільки Аллах своєю милістю зможе його врятувати.

Здавалося, ніби земля розколюється навпіл над бездонною порожнечею. І який вибір зробити? Питань було безліч. Але першим, що спало на думку, була мечеть, яка руйнувалася, сумна ситуація в шейха Хамеда та погіршення стану сіри. Потім був його небіж, що зганьбив усю родину. Усі ці проблеми здавалися важкими, деякі потребували значних фінансових вкладень. А коштів забракло. Але найбільшою катастрофою стало посягання Салами на дівчину з Нижнього Єгипту. Що він міг удіяти? Земля пішла обертом, і світ потемнів в його очах. Якби тільки Зайнаб була ще жива! Вона б сказала йому — як завжди казала: «Не впадай у відчай, Закі», і він би піднявся. Вона мала силу рівну силі десяти чоловіків. Вона доглядала за мечеттю, сірою та школою Корану. Вона доглядала за Хамедом і його синами, найняла кількох із них, аби ті працювали на неї, а вона допомагала своєму батькові. І вона стверджувала, що виконувала лише частину того, що робив її чоловік Мансур. Вона казала, що він завжди цитував священні аяти: «Чи не знайшов Він тебе сиротою і не дав тобі прихисток?» Він розумів те, що іншим було не під силу й керував вами? І він знайшов вас бідним і зробив вас багатим? І в його свідомості ця ідея промайнула, як блискавка, а за нею грім, — ідея про те, що старший піклується про слабких і нужденних, — і сльози текли з його очей. Салама підвівся, коли почув, як його дядько декламував з коранічної сури ад-Духа: «До полудня, і до ночі, коли вона спокійна, Всевишній не полишив тебе і не зненавидів». Він смиренно декламував аяти. Тоді з живота чоловіка вирвався плач, що означало страх і тяжку втрату: «Не залишай мене одного, не кидай мене».

Салама обернувся. У сірі нікого не було, крім них. До кого звертався його дядько? Але не наважився запитати.

* * *

Для Шабани життя було солодким лише на зборах громади, відкритому просторі на краю села, звідки відкривався вид на сільський путівець і канал. Здебільшого він здавався порожнім і сумним, удень і вночі, за винятком сезону жнив або коли люди розважалися чи під час різних зборів. Коли наставала пора жнив, молотарка оживала після довгого сну. Осел, корова чи верблюд, тягли її, а вона жала, обертаючи свої гострі металеві леза по стеблах пшениці. Уночі було приємно не спати до ранку й спостерігати, як віяльна машина пожирає солому, відокремлюючи зерно. Шабана також любив дивитися матчі сільського варіанту хокею. Старші хлопці ділилися на дві команди, кожна з яких товстою палицею била по м’ячу у ворота команди супротивника, і тоді наставала біганина, галас і загальний переполох. Уночі, коли місяць був найповнішим, маленькі діти грали в «сховай капелюх у кишеню», посідавши в ряд, одне за одним, витягали ноги, доки не торкалися спини попереднього гравця. Комусь треба було стояти окремо від інших і вгадувати, хто саме сховав капелюх в імпровізовану кишеню свого джильбаба. Якби він його знайшов і витягнув із кишені того ймовірного сховача, то приєднався б до ряду сидячих гравців. Той, хто сховав капелюх останнім, мав би далі продовжити вгадувати.

Найщасливіші миті були на зборах, коли наставало полегшення у вигляді грудочки опіуму. Магія виявлялася лише після того, як його скуштувати з ковтками гіркої кави. Коли доза дала свій ефект — а її ефект був швидким, — світ засяяв, і ніщо не могло стати на заваді спокою, який вона викликала. Такий стан ясності голови Шабана назвав «мій спокій і розслаблення». У такому стані йому було все одно, чи сіли хлопці коло нього (коли будуть переказувати останні плітки й він слухатиме, як вони теревенять про марні речі), чи ні, оскільки, як тільки доза давала свій ефект, він був би щасливий залишитися на самоті й пливти «королівством».

Його улюбленим часом після сезону збору врожаю був коптський місяць Амшир, наприкінці зими. У дні Амширу був період достатку, під час якого земля зацвітала єгипетською конюшиною, апетит у худоби був хороший, і вона виробляла велику кількість молока, яке зберігалося в глиняних тарах по кілька днів. Після цього жінки знімали товстий шар вершків з кожного горщика, щоб дістатися до кисляку. Потім готували сир, підвішуючи солом’яний килимок з кисляком, щоб стікала сироватка й маса всередині поступово перетворювалася на кулю. Славний Аллах. Цей сир був його улюбленою їжею, адже добре поєднувався з опіумом.

Але того дня в нього не було гарного настрою. Збори були безлюдними, похмурими й гнітючими. Він послав свого сина в село Назлет Мандур за порцією опіуму, без якого чоловік не міг жити, і тепер сонце поволі сідало за пальмовим листям, а від хлопчика не було й сліду. Він трохи згаяв часу, розмовляючи з хлопцями, висміюючи кассимів за те, що вони все ще пишаються своїм арабським походженням і чіпляються за славу своїх предків, коли одному Аллаху відомо, було це правдою чи ні. Але ті відволіклися, коли почули деренчання, і почали розглядатись урізнобіч. На сільській дорозі з’явився Ашур, продавець цукерок. Він ніс довгу палицю, навколо якої обмотав цукерки закриті від мух шматком марлі. Він струснув палицю, і брязкальце знову задзвеніло, поклавши край їхній розмові. Хлопчики побігли юрбою до матерів, щоб узяти гроші на цукерку. Шабана марно намагався перешкодити їм.

— Гей, діти! Шибеники! — вигукнув Шабана. — У світі є багато чого корисного. Цукерки ж — це дурниця! Це лише трохи цукру та лимону, а ще цей сучий син готує їх так, аби вони злиплися наче віск.

— Нам байдуже, — відповів один із хлопчаків. — Нам подобаються цукерки.

І вони побігли. Але що сталося з сином, який пішов купити опіум? Хіба він не знайшов дилера? Невже продавець відмовився від двох з половиною піастрів і почав торгуватися? Або осел по дорозі впав, уперся, відмовляючись уставати й не реагував на крики чи удари ногами? Шабана не міг підвести голову без дози опіуму. Його очі почали сльозитися, ніс почервонів і почав текти, в очах потемніло. Раптом Мідхат з’явився зі своїм собакою й тихо сів перед Шабаною, а чорний пес завиляв хвостом.

— Абу Шабано, відкрити вам секрет? — прошепотів хлопець.

Шабана насилу підвів голову, здавалося, що вона ось-ось звалиться з плечей

— Цить. Не кажи мені нічого.

Але це не зупинило Мідхата:

— Той хлопець, Салама, пройдисвіт...

— Заради Аллаха, я не хочу про нього чути. Моя голова важка, як свинець! — крикнув на нього Шабана.

— Це ваш вибір, — відповів Мідхат, — але ви будете потім себе звинувачувати.

Шабана був у такому стані, що не міг нічого слухати. Його очі сильно сльозилися, і він ледь міг їх розплющити. «Їх затьмарило», — казав він у такі моменти. А ніс у нього був червоний, набряклий і постійно тік. Щодо головного болю, то це наче хтось лупасив по голові. Час дози опіуму прийшов (насправді він запізнився, час настав іще вчора). Тепер він чекав, коли його син повернеться з цими «ліками». Він послав хлопчика перед пообіднім закликом до молитви, а тепер сонце майже зайшло, а той ще не повернувся. Він посадив його на спину віслюка, так наче посадив на спину мурахи. Тоді нарешті настало полегшення, і тягар спав із його грудей. Хлопчик з’явився на спині віслюка, який кульгав уздовж сільської дороги. Порція опіуму була в межах досяжності руки, і як тільки син зліз і передав «коштовний товар», батько наказав йому йти додому:

— Поспіши. І скажи своїй мамі, щоб вона приготувала каву. І принеси мені все горнятко.

Порція почала розчинятися, Шабана відчув перші ознаки розслаблення, а потім його охопив стан повного спокою.

Коли Мідхат прийшов до нього вдруге зі своїм собакою, очі Шабани висохли, а щоки наповнилися рум’янцем.

— Що ти, Мідхате, говорив мені раніше? Що зробив той хлопець, пройдисвіт Салама?

— Спочатку вам потрібно дати мені якісь гроші... — відказав Мідхат, спокійно сівши.

Шабана марно намагався ігнорувати це, Мідхат не розкривав таємниці, поки Шабана не дав йому маленьку монетку.

Мідхат прокашлявся:

— Моліться за пророка.

Шабана помолився за пророка.

— Слухайте, мій дорогий чоловіче, — почав Мідхат. — Я спав біля водяного колеса, а коли прокинувся, то побачив Саламу, негідника, який тримав на руках дівчину з Нижнього Єгипту.

— Кого ніс, дитино? — задихаючись, запитав Шабана.

— Абу Шабано! — крикнув хлопець. — Ви прикидаєтеся глухим чи що? Хочете сказати, що не знаєте, хто та дівчина? Хто ще це міг бути, як не та зваблива Закія? Узагалі-то, я бачив, як негідник ніс дівчину на руках і повів на кукурудзяне поле.

— Він ще отримає! — вигукнув Шабана. — Він пішов із нею на кукурудзяне поле?!

— Так, клянуся Богом. Він забрав її на кукурудзяне поле і, мабуть, збезчестив.— Поможи нам, Боже. Як ти його побачив, дитино, на кукурудзяному полі? Ти пішов за ними?

Мідхат не відповів, а натомість швидко встав і рушив зі своїм собакою.

— Гей, хлопче! Мідхате! — гукнув до нього Шабана. — Збережи таємницю, дитино. Присягайся, що нікому не скажеш про це.

Хлопець повернувся й урочисто пообіцяв:

— Клянуся своїм життям, що нікому не скажу. Ось Фарід мій свідок, — він показав на свого собаку й усміхнувся.

Тоді п’ятирічний хлопчик пішов, а з його капелюха звисав амулет від лихого ока. Шабана видав характерний регіт, протяжний і надмірний, з відтінком вульгарності. Він думав про те, що щойно сталося. Йому спало на думку, що Саламу можна вибачити, і що дівчина теж не винна. Завжди була мить, протягом якої відбувається неминуче. Можливо, юнак бачив, як дівчина набирала воду, або стояв у полі, коли вона саджала рис, з голими грудьми в сирвалі. І, можливо, він бачив, що дівчина похитувала стегнами, коли йшла, балансуючи з глиняним горщиком на голові, край шарфа звисав на її спині. Цього було б достатньо, щоб спалахнула іскра, а іскра розлетиться — з волі Всемогутнього — урізнобіч, обпікаючи їхні серця. Хлопця вибачили, дівчину теж. Ну, його, того маленького диявола, Мідхата. Можна подумати, що він мавпа на арені цирку! Або подивіться на собаку, яку він прозвав Фарідом! Хто називає собаку Фарідом, людським ім’ям?

* * *

Раді відмовився від вечері, запропонованої дружиною. З того часу, як Закія зникла, він майже не торкався їжі.

— Коханий мій, як довго ти будеш так поститися? — запитала його Сакіна. — Що користі від голоду?!

Він запитав жінку, де Халіль, і вона сказала, що той вийшов.

— Куди він пішов, якщо його крамниця зачинена? — поцікавився чоловік.

Вона не наважилася сказати йому, що той поїхав у село Салех, щоб зустрітися з Ібрагімом Абу Заїдом.

— Я не знаю, куди він подівся, — відповіла жінка, трохи повагавшись. Якби її чоловік знав, куди подівся їхній син, то відразу зрозумів би, що саме вона дала Халілю ідею помститися Саламі, він би розлютився, і їхній план був би зірваний. Вона довго розмовляла зі своїм чоловіком і не змогла переконати його помститися за честь доньки. Обличчя чоловіка набрякло, очі випирали з орбіт, а груди здіймалися, неначе в нього ось-ось буде серцевий напад. Cакіна швидко принесла йому глиняний горщик із водою. Чоловік спітнів, тож жінка допомогла йому зняти тюрбан і тюбетейку й притулитися спиною до стіни.

— Це кінець шляху, Сакіно? — промовив він.

Це була довга подорож. Коли його дід привіз свою сім’ю в цей район з провінції Бухайра, вони були бідними й знедоленими людьми, і Мансур, великий землевласник, прихильно поставився до них. Він залишив їх у себе й найняв діда Раді та деяких його синів для роботи на землі. Раді було дванадцять років, коли Мансур відправив його в університет аль-Азгар разом із чотирма іншими юнаками: його синами Фарні й Рабі, його племінниками Саїдом і Фаделем, сином рабів, яких Мансур звільнив. Існувало неявне розуміння, прийняте Раді та його батьком, що в Каїрі він, разом із Фаделем, будуть служити синам і племіннику великого землевласника Мансура. Але жоден із п’яти юнаків не досяг успіху в навчанні, крім Фаделя, сина рабів, і він був єдиним, хто отримав диплом і став шаріатським юристом. Фарні, їхній старший син, серйозно навчався кілька років, поки не втратив цікавість до науки. Потім він проводив час, спілкуючись зі співаками, акторами й танцюристами, їздив із ними на гастролі по селах. Люди казали, що він «супроводжував» одну зі співачок, поки вона не віднадила його від навчання в аль-Азгарі. Потім чоловік зовсім зник. Подейкували, що він брав участь у революції 1919 року і його хотіли заарештувати, тому хлопець утік до Леванту й більше ніколи не повертався. Що стосується Рабі, Саїда й Раді, то вони зневірилися в аль-Азгарі та афамії. Усі один за одним повернулися в село. «Упертість», — сказав Мансур, віддаючи свою проблему в руки Аллаха. Раді недовго сумував, що покинув аль-Азгар і Каїр. Він оселився в провінції зі своєю родиною й заробляв собі на життя, читаючи Коран на похоронах і сільськогосподарських роботах. Так тривало кілька років, поки він не виявив, що торгівля є ключем до справжнього багатства, тож почав вирощувати худобу для продажу на районних ринках і торгував пшеницею. Його дружина почала продавати курей, яйця, масло. У базарний день вона стояла біля сільської дороги вдосвіта, щоб спродати свій товар. Вони роками докладали неабияких зусиль, продаючи власну продукцію, щоб накопичити грошей. Потім перед чоловіком відкрився цілий новий світ, коли він почав торгувати бавовною. Він заробив достатньо грошей, щоб купити орну землю, починаючи з кіратів^[15], а потім федданів^[16]. Так, син бідняка піднявся до рівня поміщиків. Мало того, він став найбагатшою людиною в селі та на околицях, а також найвпливовішою й найбільш поважною особою. Якби ділянку землі пропонували на продаж, він перший, хто б ухилився від цього.

Подорож була довгою. Коли він читав Коран на могилах, йому платили випічкою, яку готували як невід’ємну частину траурного ритуалу. Його голос був недостатньо мелодійним, щоб конкурувати з іншими відомими декламаторами, яким щедро платили. Минуло багато часу з тих пір, як він читав Коран за гроші, так само як Сакіна перестала продавати свої товари на сільській дорозі (хоча вона продовжувала вести торгівлю вдома, покупці приходили до її дверей). Тепер Халіль мав крамничку на головній дорозі. Аллах благословив їх і огорнув своєю благодаттю, але Закія поклала кінець їхньому життю, і з цього дня воно добігало кінця.

Він відчував біль і стогнав, як хворий.

— Як я можу показати своє обличчя, Сакіно?

Минув тиждень після зникнення дівчини, тиждень, коли вона була в стані цілковитої апатії, не могла нічого робити. Чоловік не міг звернутися до поліції зі справою. Що сказати обер-офіцеру, який знав його особисто, про свою доньку? Неможливо було попросити ні його, ні когось іншого знайти її. І що б він удіяв із нею чи зробив для неї, якби знайшов? Навіть за її відсутності він нічого не міг вдіяти, щоб приховати безчестя. Дівчина зникла, але сором переслідував чоловіка всюди. Люди в мечеті дивилися на нього з жалем і співчуттям, тому він молився вдома. Навіть якби вона не зникла, нічого б не змінилося. Те, що з нею трапилось, люди пам’ятатимуть довіку, адже це було щось нечуване в історії села та району. Жоден чоловік ніколи не посягав на незайману дівчину. А Саламу бачили, коли він ніс її на кукурудзяне поле. Коли Раді уявляв, як його доньку несуть на кукурудзяне поле, він стискав голову руками, бо було відчуття, ніби вона зараз вибухне.

— Піди й поговори із Закі, — сказала Сакіна.

На що Раді здивовано закричав:

— Що я маю сказати Закі?

— Ти маєш на увазі, що робити? — відповіла вона. — Що це за розмова, Абу Халілю? Салама — їхній син, вони відповідальні за нього, і саме він зруйнував життя нашій доньці.

— То ти хочеш, щоб я пішов до Закі, благати його й цілувати ноги? — перепитав він.

— Про що ти говориш, навіщо цілувати йому ноги? Замість того, щоб цілувати ноги, піди й пригрози йому. Скажи, щоб він розібрався зі своїм сином, або ж ми помстимося. Ми будемо пити його кров.

Раді осудливо подивився на неї.

— Що ти маєш на увазі, пити його кров? Ти хочеш, щоб ми вбили Саламу? Ми вбивці, Сакіно? Кассими можуть убивати, вони араби. Але ми? Ми прості люди, живемо з Божої ласки. Невже ти забула, як багато ми завдячуємо роду Кассимів за їхню щедрість, яким добрим був до нас Мансур і що я отримав освіту лише завдяки йому? Так ти хочеш змусити мене — того, хто напам’ять знає Писання, — іти й убивати когось? А кого я маю вбити? Сина Мансура. Хай Аллах береже нас від проклятого диявола.

Чоловік був шокований тим, як поводиться його дружина. Він ніколи раніше не бачив її такою. Вона раптом підвелася, зиркнула на нього сердито.

— Досить цих пережитків. Ми діти сьогодення. Кассими нічим не кращі за нас. Вони не багатші за нас, а їхні дочки не кращі за мою. Тож іди й пригрози йому, — з пересердя вона била себе кулаком у груди, потім трохи заспокоїлася й понизила голос: — Якщо погроза не спрацює, ми вб’ємо. Чому б нам не вбити?

Чоловік розгублено подивився на неї. Ніколи в житті він не чув нічого подібного. Жителі Бахраві були мирними людьми, і щоб не сталося, ніколи не замислювалися про вбивство.

— Ти хочеш, щоб я став убивцею? — зверхньо запитав він.

Вона одразу відповіла:

— Як ти не розумієш? Є багато тих, хто може вбити за тебе.

Кажучи це, вона мала на увазі доручити цю справу Ібрагіму Абу Заїду, і ця ідея вже дійшла до Халіля.

— Я хочу, щоб ти знав, — сказала вона. — Якщо ти не підеш до Закі, то я піду до нього в сіру й улаштую там скандал.

Коли Закі радо зустрів Раді щирими привітаннями, він зразу забув, що Сакіна сказала йому про погрози та помсту.

— Закі, ми сусіди й брати, — сказав він. — І я ніколи не зможу забути ласку, які надавнам твій дядько Мансур. Тож ми повинні вирішити проблему разом, і я прийму все, що ти скажеш.

Закі був приголомшений і відчув глибоке злорадство. «Я прийму все, що ти скажеш», — сказав Раді! Славний той, хто може все змінити. Раді, який не хотів слухати його, коли він тупцював і благав не купувати землю брата, тепер прийшов запитати його думку й принижуватись біля його ніг? У його голові постійно оберталася думка, яка переслідувала його роками, про те, який оманливий час. Сьогодні Раді прийшов до нього зламаним, водночас сам він був твердіший від заліза. Зрада часу щодо Кассимів була жорсткішою й більш руйнівною. Вони були господарями й землевласниками, а жителі Бахраві були їхніми робітниками. Але ваги схилилися на користь збіднілих. Право власності на землю Кассимів поступово перейшло до них. Зайнаб тримала кермо обставин після смерті чоловіка, і вона керувала землею цілком вміло та рішуче. Жоден із трьох її синів не наважився просити спадщину. Тож коли вона померла, спадщина була поділена між її спадкоємцями, а власність розпорошилася. Наймолодший із трьох, Амін, помер однієї ночі під впливом наркотиків, і його частка перейшла до двох його синів. Інші брати, Фарні й Рабі, продали свої частки, і кожен переїхав зі своєю дружиною в її частину країни, один поїхав в ез-Заказік, а інший — у Мінья аль-Кам. І вся земля опинилася в руках Раді. Він її скупив, кірат за кіратом і феддан за федданом. Він не був задоволений, не дякував Аллахові за благословення, які він отримав. Тоді Раді залишилося придбати частку спадщини брата Махмуда. Як він благав його відхилити угоду і як він благав брата не продавати свою землю.

— Прошу тебе, брате, ні, залишімося разом, а ти отримаєш усе, що хочеш, — благав він. — Чи я колись приховував щось від тебе, Махмуде? Чи відмовляв я колись у чомусь тобі? Хіба я не допоміг тобі одружитись і створити сім’ю, і чи не ставлюся я до твоїх дітей, як до своїх? Те, що ви отримаєте за свій шмат землі, однаково буде недостатньо. Ви продасте його й витратите гроші. Добре, а потім що?

Але це було схоже на розмову з цегляною стіною. Землю продали, а покупцем був не хто інший, як Раді. Тепер ось він прийшов до нього в повній покорі, хотів вислухати його думку. Хай буде так, він почує його думку. Після випитого чаю слова прихильності та братерства закінчилися.

— Слухай, шейху Раді, — твердо сказав Закі. — Салама зробив помилку, але він наш син, і ми впораємося з ним. Що ж до вашої дочки...

Після мовчазної паузи він гордо підняв голову.

— Якби Закія була нашою дочкою, ми б її покарали. Але вона твоя дочка, і ти можеш робити з нею, все що хочеш.

Його тон свідчив про те, що Кассими не збираються вбивати когось на захист своїх чеснот. Але жителі Бахраві... що може зробити один із них у такій ситуації? Це були мирні люди, які просто хотіли жити під Божим захистом, і вони не мали жодної гордої спадщини чи славного походження. Вони не хотіли нічого, крім безпеки. Але ось вони були викриті на очах у всіх. «Вона твоя дочка, і ти можеш робити з нею, що хочеш», — так Закі поставив Раді перед вибором. Це було або вбивство, або вічна печатка сорому. Ні, він не міг убити чи найняти когось, щоб убити її. І якби він її знайшов, він не випустив би її з дому. Мабуть, замкнув би її вдома, щоб ніхто не бачив, аж до самої смерті? Тоді чи не було б убивство більш милосердним, ніж це довічне ув’язнення?

— Сакіно, як ти гадаєш?

Сакіна не промовила жодного слова. Коли вона почула, що їй розповідає чоловік про зустріч із Закі, то зрозуміла, що говорити не варто. Вона знала, що дівчина любить Саламу; саме тому вона намагалася не дати їй зустрітися з ним. Це було зроблено і для того, щоб уникнути скандалу, і щоб він зрозумів, що той, хто хоче дівчину, повинен прийти й попросити її руки. Правда ж полягала в тому, що в глибині душі вона сподівалася на те, чого не наважувалася висловити, а саме на те, щоб Аллах благословив їх шлюбом із одним із синів Кассимів, і нехай це буде Салама. Тоді всі були б рівні й бар’єр, що їх розділяє, був би зламаний. Невидимий бар’єр, хоча ніхто ніколи не міг його подолати. І ніхто не зможе переступити його після того, що сталося. Що вона подумала? Розмовляти не було сенсу. «Чоловіки, — говорила вона собі, — іноді були більшими боягузами, ніж жінки». Вона вирішила зробити те, що необхідно.

* * *

Кассими були арабами, які не схвалювали одруження з селянами чи незнайомцями, якщо тільки вони не були старовинними, поважними, заможними родинами. А мешканці Бахраві, які жили з ними в тому самому селі, були чужинцями та робітниками на фермі, незважаючи на те, що жили серед них протягом поколінь і стали землевласниками за іронічною примхою долі... Але в довгій історії Кассимів були два винятки, про які люди могли б здогадуватись. Подейкували, що в давні часи Саддіна (яка, кажуть, була донькою Кассима) вийшла заміж за чоловіка на ім’я Абу Джад. Про цього чоловіка було мало що відомо, крім того, що він був чужинцем і, згідно з переказами, що передавалися з діда-прадіда, він носив конусоподібний капюшон:

Усі були проти шлюбу між Абу Джадом і цією дівчиною, про чию красу складали прислів’я, але Кассим наполягав, щоб вона вийшла заміж за чужинця. Чому він наполягав на цьому, незважаючи на те, що дівчина відмовила йому? Чому він зробив свою доньку жертвою ненависного шлюбу, про який ще кілька поколінь пізніше розповідали легенди? Це те, що ніхто не міг зрозуміти. Але в Шабани були ідеали, які суперечили поглядам Кассимів і які ті заперечували, адже використовували свої притчі для виправдання власної поведінки.

— Мене не переконала ця історія про Саддіну, — казав Шабана. — Чи можливо, що Кассим, шейх арабів, видасть заміж свою дочку за селянина в капелюсі-капюшоні? Я думаю, що Абу Джад був одним із великих землевласників в окрузі, а Кассим був кмітливим політичним лідером, тобто цей шлюб був укладений з політичних міркувань.

Коли люди запитували:

— Що ви маєте на увазі, з політичних міркувань?

Шабана відповів:

— Як пророк, мир йому, одружився з Мар’ям із коптів. Лідер християн послав її в подарунок, бо хотів із ним заприятелювати. А я думаю, й одному Богу відомо, що Кассимові потрібен був шматок землі — скажімо, соток сто, щоб побудувати село, а решту обробляти, а той Абу Джад продав йому землю за безцінь, ніби це був посаг для Саддіни.

Потім він продовжував, звертаючись до будь-якого присутнього з роду Кассимів:

— Що ти ще хочеш? Що мав зробити чоловік? Якби не той шлюб, ти б не міг тут оселитися й будувати обійстя замість того, щоб спати в наметах, і сіяти, і жати. Не було б села.

Якби його запитали: «Добре, а як щодо капелюха-капюшона?» — він відповідав: «Так, хіба я вам не казав? Цей капюшон, тартур, спочатку був довгим вовняним капелюхом, таким, які досі носять і завжди будуть носити ваші сусіди, з роду Салехів. Але в пісні шапка стала тартуром».

Але нікого з роду Кассимів не переконала теорія Шабани. Вони дотримувалися своєї думки про вчинок Кассима, про непрощенну кривду, про те, що дівчина зовсім зів’яла, і жорстокість її батька призвела до її раптової смерті через три роки після цього жалюгідного шлюбу. «Її життя було коротким», — казали вони, і сумно співали про неї впродовж віків:

Що стосується другого винятку, то це був шлюб Фавзії, дочки хаджі Зейнаб, з погоничем верблюдів Хасаном з роду Салехів. Село Кассим було щонайбільше за два кілометри від села Салех. Ніхто не очікував, що Зейнаб погодилася видати дочку заміж за селянина, і сини Салеха ніколи не думали, що таке станеться. Два села стояли навпроти одне одного, і єдине, що їх розділяло, — це вузька дорога до Затоки, вузької протоки, що проходила паралельно до земель Салеха і Кассима і перпендикулярно до іншої затоки, а також до іншої вузької стежини, яка визначала початок володінь Салехів. Незважаючи на це, між двома селами тяжіла величезна соціальна різниця, яку дотримувалися обидві сторони, оскільки жителі Кассима були арабами, а Салеха — селянами, тож соціальна прірва між ними була величезна, як від землі до неба. Два клани обмінювалися візитами та відвідували весілля, похорони й урочистості один одного. А іноді салехи приходили на п’ятничну молитву до мечеті кассимів (оскільки вона служила центральною мечеттю в околиці), а кассими на правах господарів годували людей, які приходили до сіри. Поєднували два клани й торговельні зв’язки, оскільки кассими купували в салехів огірки й цибулю для харчування, також бавовну, якою торгував шейх Раді. І салехи приганяли своїх корів у село кассимів, щоб спаровувати їх із племінним биком, або «юнаком», як вони називали його. Потім був Ібрагім Абу Заїд — чужоземець, чиє походження абсолютно невідоме. Чоловік приїхав у село Салех і оселився. Він з’єднав два села через послуги, які пропонував розбещеним і відчайдушним. Шлюб і змішування крові між чоловіками-селехами та дівчатами з клану Кассима були заборонені. Це була червона лінія між двома такими різними світами.

Кассими вважали, що вони більш гідні та цивілізовані, ніж салехи, бо ті були прив’язані до землі й не знали нічого, крім оранки, сіяння та збирання врожаю. Вони не розуміли конярство, адже були власниками верблюдів, і вони ніколи не мали рабів. Так само вони ніколи не відправляли своїх синів до університету аль-Азгар. І в їхньому селі не було школи Корану, тому вони віддали своїх дітей до школи кассимів. Більшість із них носили джильбаби без нічого й спали де прийдеться. Улітку деякі з них спали на дахах або на терасах коло власних будинків, а взимку — у купі соломи. І в них не було історії, яку можна було б плекати, і вони не мали ілюзорних уявлень щодо своїх предків. Це були люди, які завжди жили, як кажуть, «рука в рот». Їхня їжа була поганої якості. Хліб у них був чорний, білий пшеничний хліб — ознака процвітання, — вони замішували із низькосортним борошном з кукурудзи та гуньби. Найчастіше вони не їли нічого, крім верблюжого м’яса та впольованих власноруч їжаків. Незважаючи на те, що переважна більшість кассимів збідніли, вони все ще вірили, що бідність — це ознака салехів. І хоч м’ясо теж було рідкістю в житті цієї громади, кассими однаково висміювали своїх сусідів, бо вони готували кьофте^[17] з кукурудзою замість фаршу. Вони також стверджували, що салехи були схильні до дивних захворювань, таких як фавус, водянка й рак сечового міхура. Утім, погонич верблюдів Хасан подолав ці бар’єри й одружився з Фавзією із заможної родини.

Люди кажуть, що коли всемогутній Аллах викладає свої аргументи, то вже ніхто не може перешкодити його суду. Так сталося, що рано вранці Фавзія прокинулася від галасу біля будинку. Її мати ще спала, але вона здогадалася, що Хасан, погонич верблюдів, рано повернувся з млина. П’ять років він возив їхню пшеницю на млин та ночував просто неба, очікуючи своєї черги, перш ніж повернутися з борошном наступного ранку. Дівчина встала, відчинила двері будинку й зрозуміла, що була права. Хасан дав команду своєму верблюду стати на коліна та розвантажив його. Спочатку Фавзія не знала, що вдіяти. Вона сказала чоловікові, що мати не прокинулась. Хасан хотів піти, натомість вона просила залишитися й запропонувала сніданок, але він чемно відмовився. Він був від природи сором’язливий і не наважувався підвести очі, щоб подивитися прямо в обличчя дівчині.

Але верблюд відмовився піднятися, і коли Хасан спробував стимулювати його ударом палиці по шиї, він тільки пінився й дратувався. Чоловік іще раз вдарив, роздратований верблюд обернувся — а коли верблюд гнівається, то стає жорстоким — і вкусив свого власника за передпліччя. Крик Хасана розлетівся луною, Фавзія злякалась, коли побачила кров, що ллється з руки хлопця, і поспішила принести необхідне для першої допомоги. Вона продезінфікувала рану хлопця та напхала її меленою кавою замість попелу з печі, і замотала тканинним бинтом.

— Хасане, не будь таким жорстоким, — сказала вона. — Верблюд голодний. Вона принесла верблюду воду й корм, і лише тоді Хасан погодився поснідати. Зейнаб прокинулась і побачила, що він сидів на їхній низькій терасі з глиняної цегли за вхідними дверима, пив чай, опустивши голову. Юнак був чемний, як сором’язлива дівчина, і самовідданий. Він ніколи не торгувався за оплату. Якби вона запитала його: «Ти щасливий, Хасане?». Він би їй на те відповів: «Ви дуже добра й благословенна, пані». «У хлопчика язик солодкий, як мед», — завжди казала вона. «Він не вульгарний, як інші представники роду Салехів». Вона була щаслива, що її дочка повелася гостинно з гостем, адже це завдання господаря дому. Якщо господар відсутній, хтось із його дітей заміняв його. Це зазвичай був старший син. Якщо сина не було, дружина виходила зустрічати гостей, а якщо її не було, то дочка виходила назустріч, виконуючи роль чоловіка. Тоді вона справді стала дочкою свого батька. Це був правильний спосіб виконувати обов’язки відповідно до правила старшинства в родині.

Коли Хасан повернувся додому, то сказав їм, що хоче одружитися з Фавзією. Його божевільне прохання вразило всіх. «Хлопчик такий же дурний, як і його діди-прадіди», — казали вони, адже знали, якої думки про них Зейнаб.

— Хіба ти не міг знайти когось іншого, а не дочку Зейнаб? — промовив батько. — Дівчат повно навколо тебе.

Таку ж позицію займав його дядько.

— Клянусь Аллахом, — поклявся Хасан: — Я не візьму за дружину нікого іншого.

Розмова тривала, звідусіль лунали крики, аж поки дід не прокинувся, піднявши голову з-під товстого вовняного покривала:

— Що це за галас? Людоньки, від вас у мене болить голова. Нехай Аллах благословить того, хто знає собі ціну. Але Хасане, ти знаєш, що ми недостатньо заможні для них, ми їм не рівня.

У це втрутилася Ханія, дружина Саїда, дядька Хасана:

— Та годі вам, чому ви хочете задушити мрію хлопця? Ви всі тут висловлюєте свою думку, а хтось із вас запитав, що думає Зейнаб?

— Але ми знаємо, що вона думає, — відповіли вони.

Тоді Ханія звернулася до діда:

— Усе, що ти робив десять років, це засинав і прокидався на терасі. Ти не працюєш і нічим не займаєшся. Усе, що ти робиш, це їси й бурчиш: «Я втомився, я хворий». Приготуйте мені курку, щоб я міг з’їсти її разом із супом. Дбайте про мене, мені залишилось зовсім небагато днів на цьому світі. Я пройшов свій шлях, а ти лишень на початку...

— Що я можу зробити у свої літа, Ханіє? — запитав він.

— Уставай, спирайся на ціпок і йди влаштовуй заручини хлопця, — відповіла жінка.

— Можливо, Зейнаб пошкодує тебе й посоромиться відмовити.

Дід закрив обличчя вовняним покривалом і пробурмотів:

— Наволоч... у неї язик без кісток... ганьба.

Тільки Ханія не злякалася. Вона запропонувала сама піти до Зейнаб, щоб розвідати. Цю пропозицію всі негайно підтримали й нарешті заспокоїлися.

Повернувшись додому, Ханія сказала їм, що Зейнаб змінила тему, щойно жінка порушила її.

— Отже, ти отримала відповідь? — запитав її чоловік. —Жінко, чи ж ми не попереджали?

Утім, Ханія мала іншу думку.

— Я почуваюся впевнено, — сказала вона. —Можливо, мовчанка є ознакою згоди.

Правда полягала в тому, що мовчанка Зейнаб була виразом смутку й вагання. Вона знала, що роками її дочка бачила молодика, який приходив до них. Отже, чи могло між ними щось трапитись? Хлопець був добрим і чемним, але цілковитим селянином. Вона вирішила поговорити з дочкою.

— Я не задоволена задумом про шлюб, Фавзіє. А якби твій батько був живий, він би відмовився. Що ти думаєш? Вона сподівалася, що в дочки вистачить розуму, щоб прислухатися до порад матері й відповісти: «Звісно як скажеш, мамо».

Зейнаб думала, що так станеться, але Фавзія опустила голову й не промовила жодного слова. Але коли дівчина нарешті підвела очі, вони були заплакані, і вимовила фразу, яка поранила серце матері.

— Ви хочете видати мене заміж за чоловіка, з яким я не хочу мати жодних стосунків, як весілля Саддіни?

Зейнаб була глибоко схвильована, ніби щойно побачила привид Саддіни, що повернулася з мертвих, щоб поскаржитися на несправедливість, якої вона зазнала за життя. Тож питання було вирішене. Ледь два тижні минуло від події з верблюдом, як Зейнаб побачила біля своїх дверей гурт людей з клану Салеха: діда, який спирався на ціпок, батька Хасана і його дядька. Вона трохи вагалася, перш ніж запросити їх до оселі. Після того, як ударили по руках, новина поширилася серед людей. Оповідач завжди закінчував свою історію однаково. «Якби не укус верблюда, Хасану ніколи б не дісталася Фавзія. Але що тут казати? Був ранок, дівчині стало шкода хлопця, а серце Зейнаб уболівало за єдину доньку. Господь дав підстави. Господь дозволив це». А слухачі слідом говорили: «А який бо Він чудовий». Усі ці вислови означали, що шлюб Фавзії з Хасаном розглядався як виняток. Інші не могли рівнятися з ними, і це ніколи не трапиться вдруге. Тож мати Салами не була переконана в гідності шлюбу її сина з дівчиною з Бахраві. «Можливо, це й зробила Зейнаб, а тепер її немає, — говорила вона. — Але я не Зейнаб. І так, Хасан був селянином, але він не з Бахраві. І Фавзія — це не Закія. Закія — повія. Вона переслідувала мого сина, поки не змусила його згрішити».

* * *

З гучних улюлюкань Ніси Фавзія одразу дізналася, що народився хлопчик.

— Ми назвемо його Мідхат, — сказала вона.

— Чому саме Мідхат, люба? — запитала Ніса. — Його батько не дозволить. Чому б нам не називати його Ахмедом чи Абдельхамедом? Я чула, що люди кажуть ніби найкращі імена — це ті, з якими поклоняються Аллаху чи дякують.

— Мені байдуже, — сказала Фавзія. — Ми назвемо його Мідхат, і все. Турки називають своїх дітей Мідхат.

І Ніса зрозуміла, що в очах кассимів турки, цивілізація яких давно закінчилася, усе ще славилися своєю світлою шкірою, гарною зовнішністю та лідерством.

Але щастя Фавзії з дитиною було швидкоплинним. Вона була в такому розпачі, коли акушерка принесла хлопчика, що повернула голову в інший бік.

— Який сором, Нісо, — сказала вона.

— Дай йому трохи часу, люба, — відказала Ніса. —Хлопчик щойно вийшов з твого лона.

— Це моя нещаслива вдача! — Фавзія заплакала. — Нісо, хлопчик мертвий!

Ніса була шокована й безмовна. Пологи були складними. Важкі перейми почалися після півночі, а тепер пролунав полуденний заклик, але дитина не закричала, не видала жодного звуку чи руху. Так ніби він справді помер, на що була Божа воля. Ніса не знала, що робити, окрім як вимити новонародженого й обережно сповити його, накриваючи глибокою тацею, поки рідні не поховають його. З важким серцем жінка пішла. Нехай тобі Аллах допоможе Фавзія.

Як тільки Ніса повернулася додому, вона знайшла свого власного сина, який кричав від голоду, дала йому груди, він смоктав їх поки не наситився, і аж поки сон не здолав його. Тоді в її голові раптом промайнула думка: «Що відбувається з тією дитиною, яка вийшла з маминого лона, не закричавши й не видавши жодного звуку?» Вона відірвала сина від грудей і поспішила назад до будинку Фавзії, де зняла з дитини покривало, поклала його в ванночку з теплою водою й помасажувала йому тіло та кінцівки. Поробивши це деякий час, вона помітила, що в його животі пульсує вена. Це викликало в неї крик, довгий й дзвінкий.

Усі раділи втішній звістці, але батькове щастя судилося недовго. Він помер від раку сечового міхура через кілька місяців після народження дитини. А мати продовжувала відчувати жаль від того, наскільки потворною була дитина, поки не померла, коли йому виповнилося три роки. Навіть ще за життя, вона залишала його зі своєю матір’ю або Нісою, яка годувала його перші два роки разом зі своїм сином Ісмаїлом, глухонімою дитиною.

А коли хлопчикові виповнилося чотири роки, його бабуся померла, і турбувалася про нього тільки Ніса. Але Мідхату ніколи не бракувало доглядальниці, адже, окрім його бабусі Зейнаб, доки вона жила, та його годувальниці Ніси, була дружина його дядька Ханія, яка жила в селі Салех. Вона платила Нісі ту плату, яку встановила Зейнаб, і подбала про те, щоб дитину привозили до неї раз на тиждень, щоб вона могла його бачити. У неї було кілька дітей — троє хлопчиків і дві дівчинки, — але Мідхат також був її «сином». Чи не вона влаштувала, щоб його мати вийшла заміж за його батька, тим самим скасувавши заборону на змішані шлюби між двома кланами? Якщо хлопець коли-небудь відчував голод або втому, він міг шукати притулку в будь-якому з будинків синів Кассима, і він знаходив там когось, хто б його нагодував і доглянув. Такі були переваги, якими він користувався, тому що був сиротою і тому, що, врешті-решт, він був онуком Зейнаб.

Ханія мала великий будинок і тримала двері відчиненими — спереду і ззаду — цілий день, і будь-хто міг увійти з обох боків, не питаючи дозволу. Будинок також був відкритий для молодих кіз та овець. Але собакам заборонялося вилизувати посуд або наближатися до тих, хто живе в будинку, оскільки, відповідно до законів шаріату, собаки нечисті, і дотик до них скасовує омовіння й заперечує молитву. Собаки тут, зазвичай, були бродячими й таємно спаровувалися на полях чи пустках. Ніхто не приручав собак і не пестив їх, якщо вони добровільно не виконували якусь послугу. Іноді собака приставав до того, хто пас овець, тож пастух брав його, щоб стерегти стадо. Та все обмежувалося виконанням служби на відстані, а охоронця годували тим, що не шкода віддати. Одного разу з’явився великий чорний пес і прибився до дому Ханії. Сім’я прийняла собаку. У будинок не пускали, і, правду кажучи, собака дотримувався своїх меж. Приміром, настав час обіду, собака терпляче стояв біля того, хто їв за низьким круглим столом на землі біля будинку. Чекав, поки хтось не накричить на нього й не вижене його або ж підкине йому їжу. Чорний пес часто приходив і йшов, поки Мідхат не потоваришував з ним. Мало того, що хлопець почав ділити їжу з собакою або вимагати, щоб тварина отримала свою частку, він також став імітувати певну поведінку собаки, наприклад, повзати навкарачки або сидіти на задніх лапах і гавкати. Дитина міркувала, що цей породистий собака змусить Ханію сміятися. Одного разу хлопець вирішив дати своєму другові людське ім’я, назвавши його Фарідом. Це був перший випадок в історії села, коли собаці дали ім’я, не кажучи вже про те, що це людське ім`я. Тварину можна назвати за кольором або іменем з особливими прикметами, як-от буйволиця Ханії, яку тільною називали аль-Мабрука, тобто «благословенна», щоб захистити її та її плід від можливої напасті. Або як її маленьке новонароджене теля довгий час називали Різк, тобто «благословення», і жартома, і тому, що теля вважалося благословенням від Аллаха й знаком удачі. Але щоб хтось давав тварині постійне ім’я, перетворюючи її на особливу істоту, з якою люди повинні рахуватися, це було нечувано. І першим, хто таке зробив, був Мідхат ібн Хасан.

Життя собаки миттєво змінилося в той день, коли Ханія дала Мідхату миску молока й шматок хліба.

— А де частка Фаріда? — запитав він.

Ханія обернулася до нього:

— Про що ти говориш? Хто такий Фарід?

Вона не могла повірити, коли Мідхат показав на собаку:

— Але ж він тут, сидить просто перед вами, хіба ні?

Ханія швидко зрозуміла, що хлопець мав на увазі, і розсміялася:

— Мідхате, ти хочеш сказати, що собака має ім’я?

Ханія повернулася з собачою часткою їжі. Спочатку вона подумала, що Мідхат назвав собаку жартома. Але він був цілком серйозним і постійно використовував ім’я Фарід, поки його не прийняли інші. Фаріда, дочка Ібрагіма Абу Заїда, не заперечувала проти того, щоб ім’я собаки було таким подібним до її імені. Вона знала, що це було викликано любов’ю Мідхата до неї. Собака почав супроводжувати дитину, куди б та не йшла, і, як і його господар, ходила між синами Кассима та синами Салеха. Жителі обох сіл прийняли його з доброї волі, бо він охороняв кволу дитину від хижаків, що кишіли навколо нього «як сарана», як вони сказали б, — коли хлопчик блукав полями, де причаїлися лисиці й вовки.

Попри те, що Зейнаб була суворішою за Ханію, коли йшлося про нечистоту собак, вона прийняла цього собаку, схвалила його ім’я й почала поводитися з ним по-особливому. Він отримував свою частку їжі, як і Мідхат, аби не полишав дому. Зейнаб була щаслива, адже собака став особистим охоронцем дитини, слідуючи за ним, куди б той не йшов. А блукання Мідхата були не рідкістю. Він ходив скрізь, як тільки встав на ноги. Хлопчик не витрачав часу на повзання й намагання встати — він підвівся на одному диханні, майже за ніч, і почав ходити. Після цього ніщо не могло завадити йому ходити куди заманеться. Він почав бродити околицями з групою хлопців, які були старшими за нього, разом перетинаючи канал до землі Саїда, пробираючись у хащі очерету й кактусів, щоб зібрати опунції та вкрасти фініки. До села своїх дядьків по батькові він ходив як сам, так і з іншими хлопчаками. Навіть бабуся називала його барраві, порівнюючи його з дикою відкритою місцевістю, або габалаві — «хлопчик із гір». Коли опікуном дитини став Фарід, бабуся зітхнула з полегшенням. Тепер вона була спокійна, коли дитина блукала полем.

Жінка мала не одну причину хвилюватися за дику дитину — барраві. Він був єдиним сином її єдиної дочки, а оскільки він був хворобливий з першого дня свого народження, майже нічого не їв і не отримував належної уваги матері. На відміну від інших онуків, до нього бабуся ставилася особливо. Вона не погоджувалася, щоб хлопчик їв з іншими дітьми, бо ж знала, що він не може змагатися з їхніми «заманливими апетитами». Тож бабуся відводила онука до кімнати в будинку й давала йому все, що він хотів, зокрема банани й м’які жувальні цукерки. Одного разу він захворів на дифтерію, яку лікували, припікаючи нижню частину анусу. У народі казали, що «припікання — це останній засіб у медицині», бо в них були інші методи народної медицини. Сільський перукар, наприклад, займався всіма їхніми проблемами із зубами, обрізанням, хворобами очей та загоюванням ран. Потім були експерти з кровопускання та складання кісток, а також, зазвичай, практикуючі маги та чарівники й заклинальники. Але дифтерія, чума серед дітей, вичерпала відомі медичні методи лікування й лишилося тільки припікання, яке, з практичного погляду, було єдиним рішенням проблеми. Тож прийшов фахівець із припікання, засукав рукави, розпалив вогонь і нагрів товстий ковальський цвях, поки той не засвітився та побілів. Тоді чоловік звернувся до милосердного Господа, готуючись накласти цвях. Зейнаб терпляче й уважно спостерігала за тим, що відбувається, поки лікар не підняв палаючий цвях, щоб опустити його на тіло дитині, тоді вона закричала:

— Боже збав! Мій хлопчик не буде припечений вогнем.

Вона стала між чоловіком та його пацієнтом.

— І що ми повинні зробити, хаджо? — запитав чоловік.

— Мій хлопчик піде до лікаря в Абу Кабір, — відповіла вона.

Це було не вперше, коли одного з онуків Зейнаб припікали, і щоразу вона погоджувалася. Але тепер вона не могла стерпіти, щоб син її дочки отримував таке лікування. І Мідхат став першим, кого відправили до справжнього лікаря в Абу Кабір.

Деякі жінки з села Кассим були проти дружби, що пов’язу­вала Мідхата з Фарідою.

— Хіба він не міг знайти когось із ким би потоваришувати, окрім дочки того злочинця?

— Залиш хлопчика в спокої, — відказала Зейнаб. — Це нещасна дитина... і в неї немає ні брата, ані сестри.

Але хоч у нього не було братів і сестер, Мідхат був, як буйвол Ханії, захищений від усього світу. Якщо він спіткнувся й упав, Ніса промовляла: «Нехай ім’я пророка охороняє й захищає тебе». Але Зейнаб казала: «Нехай береже тебе Боже ім’я; твоя сестра захищає тебе». Ця «сестра» була невидимим близнюком, яка жила під землею і втручалася, щоб захистити дитину, якщо та потрапляла в біду. Фаріда була як старша сестра, і вона запросила Мідхата до свого гурту дітей. Вона була для них найстаршою й найсміливішою, а також багато в чому найбільш вправною, лідером в іграх, судила змагання. У неї було багато інших рис, які помітив Мідхат, вона приділяла йому особливу увагу, а іноді грала з ним наодинці, знайомлячи його з невідомими фактами життя.

* * *

Одного разу до будівлі сіри підійшла делегація кассимів: шейх Хамед, батько Салами, шейх Саїд, його мати, Наваль і його дядько Шабана. Кожен висловив свою думку до того, що сталося.

— Я не розумію, в чому проблема, — почав Шабана. — Салама зробив помилку. Він повинен виправити свою помилку й одружитися з дівчиною. Бог любить доброзичливих.

— Боже збав! — закричала Наваль. — Мій син ніколи не одружиться з дівчиною з Нижнього Єгипту.

— Що це за кассими та бахраві? — відповів Шабана. — Ми всі мусульмани. Пророк Мухаммед сказав: «Одружуйтеся й розмножуйтеся, щоб я міг пишатися вами в Судний день».

— Дівчина невдячна, — заперечила Наваль. — Вона загравала до мого сина, вона...

Але Салама перервав її:

— Не будь такою різкою, мамо. Дівчина не винна. Я сам винен.

Шейх Саїд повторив за своїм сином:

— Салама винен. Схоже, він вчинив гріх, але це потрібно розслідувати. Він цілував її, торкався її стегон чи проникав у неї? Нам потрібно викликати будь-яких свідків, яких знайдемо.

— Не полишай нашого хлопця в біді! — кричала на нього дружина. — Не могло бути ніякого проникнення. Що це за розмова?

— Ніхто не звинувачує його в тому, що він закохався в Закію, — втрутився шейх Хамед. — Але він повинен був проігнорувати диявола й не вчиняти гріха. Релігія не забороняє цнотливої любові. Пророк, мир йому, сказав: «Той, хто палко закохується, але залишається цнотливим і зберігає свою любов у таємниці, доки не помре, той помре мучеником». І те, що сказав поет Абу Амр Джаміль, викликало захоплення:

Чи є щось краще, ніж це?

Закі рішуче втрутився, щоб залагодити дебати:

— Я сказав шейху Раді, що ми не можемо відповідати за їхню дочку... вони можуть покарати її самі, і ми покараємо нашого сина, адже ми повинні покарати його.

Шейх Саїд знову почав нападати:

— Якщо буде доведено, що він згрішив через зізнання чи свідчення, то має бути покараним на сто ударів батогом.

— Мого сина ніхто не зачепить, — відповіла Наваль. —Мій син не зробив нічого поганого.

— Ми ніколи не бачили, щоб когось били батогом, бо він вчинив розпусту, чи йому відрізали руку за те, що він вкрав, — кинув виклик братові Шабана. — Мусульмани давно перестали дотримуватись цих традицій.

Його брат закликав Аллаха на захист від проклятого шайтана:

— Не смій спростовувати релігійні заборони, інакше ти станеш невірним.

Салама звернувся до шейха:

— Закі, дядечку! Я винен, дядечку, і я прийму будь-яке покарання, яке ви виберете.

Тоді Закі підвівся, узяв одну сандалію й ударив нею Саламу по шиї та плечах.

— Бий мене, дядьку... бий мене, — крикнув Салама. — Я заслуговую на те, що отримую.

Закі бив його до тих пір, поки в нього не ослабла рука, потім він указав усім на двері.

— Ти не чув того, що я сказав, — сказав він Саламі. — Іди з мамою та батьком, і не виходь з дому, аж допоки я не сповіщу тебе.

Він просив усіх піти з відчаю. Двадцяти чи тридцяти ударів його сандалією було недостатньо, і чоловік знав, що це не той «урок», якого Салама заслуговував за злочин, що той учинив. Але він не знав, що ще вдіяти. Якби Закі був у кращому стані — у своєму звичайному стані — можливо, тоді він знайшов би рішення. Але він відчував себе заплутаним, глибоко розбитим і безпорадним та нездатним вирішувати проблеми. Він звернувся за допомогою до роду пророка, чиї гробниці він відвідав у Каїрі.

— Допоможи мені, Хусейне. Я шукаю твого захисту, Зейнаб!

Раптом з’явилася Нафіса, але він з першого погляду не впізнав її в старій, товстій жінці, одягненій в чорне, яка ледве пересувалася.

— Добривечір, Закі, — сказала вона.

Він нічого не відповів і здивовано дивився на неї, наче на примару. Лише після того, як вона привіталася з ним удруге, він зрозумів, хто це. Чоловік провів долонею по обличчю, наче хтось почув його благання.

— Добривечір і вам, тітонько. Ласкаво прошу.

— Сакіна нещодавно прийшла до мене в жахливому стані. Вона казала мені жахливі речі, які я не хочу повторювати. Вона може говорити все, що хоче. Я пробачила їй. Закія — її дочка, а ти знаєш, що таке материнське серце.

— Я знаю, тітонько, але який це має стосунок до нас? — відказав Закі. — Це їхня дочка. Вони можуть робити з нею все, що хочуть.

— Що ти маєш на увазі, Закі? Як можна так говорити? Як вони можуть робити те, що хочуть, мій любий? А яка твоя думка?

— Якщо ви бажаєте знати мою думку, дівчина заслуговує на те, щоб її вбили.

— Чому? Що вона зробила?

— Що ви маєте на увазі, що вона зробила? Ви мене питаєте? Хіба ви не знаєте чуток, які ходять по селу?

— Що за розмова, Закі? Чи був хто з Саламою та дівчиною, коли вони були на кукурудзяному полі? Чи бачив хтось, що вони робили, крім Бога?

Закі був здивований запитанням і завагався, перш ніж нарешті відповів.

— А ви були з ними, тітонько? Ви бачили, що вони зробили?

— Особисто я нічого не бачила, але я добре знаю дівчину й добре знаю Саламу. Я хочу тобі дещо сказати: справді, деякі підозри є гріхами. А ти думаєш, що вбити когось — це дрібниця, Закі? Ти хочеш вбити дівчину в розквіті її молодості тільки тому, що щось підозрюєш?

Тиша панувала, доки Закі не заговорив:

— Як можна стерти ганьбу, тітонько?

Нафіса взяла його за руку.

— Немає потреби в таких розмовах, Закі. Нехай Аллах пом’якшить твоє серце, — сказала вона, заплакавши. — Послухай мене. Я тобі як мати. Я виростила тебе, мій любий, і багато разів носила тебе на руках. Салама для мене як Хашем, а Закія — як моя дочка.

Закі відвернув голову:

— Дівчина почувається тепер, як у пеклі.

— Дівчина мені все розповіла, і я їй вірю, — сказала Нафіса, витираючи сльози. — Салама обійняв її й поцілував. І що? Світ пішов на руїну? Це все дитячі ігри.

— Яке ваше діло, заслуговує вона бути вбитою чи ні? — відповів Закі. — Чому ви обтяжуєте мене цією проблемою, тітонько? Вона пішла, то нехай йде до пекла.

Нафіса хотіла піти, але вагалась.

— Дівчина зі мною вдома.

— Що ви маєте на увазі, вона з вами? — спитав Закі з жахом. — Будь ласка, сядьте. Залишіться.

— Куди б вона ще втекла? Вона прийшла до мене, а я замкнула її, щоб вона нікого не бачила, і ніхто її не бачив. Ніхто не торкнеться її волосся на голові, бо вона в моєму домі.

— Чому ви це зробили, тітонько? — видавив через силу Закі.

— Вона прийшла й попросила моєї допомоги, — відповіла жінка. — Хіба я не можу її врятувати? Якби Зейнаб була жива, і Закія пішла до неї, як ти думаєш, вона б її відштовхнула?

— Дівчина у вашому домі, а це означає, що тепер вона наша відповідальність, — тихо сказав він. — Що нам робити, тітонько?

— Що нам робити? — перепитала вона, намагаючись підвестися. — Хочеш, Закі, я скажу тобі, що робити? Де твій розум, моя любове? Ти справді засмутив мене, клянусь Богом. Допоможи дівчині, будь ласка!

Оскільки він завмер на місці й навіть не кліпнув, вона нахилилася до його руки, щоб спробувати поцілувати її.

— Дай мені руку, щоб я поцілувала, але просто допоможи їй.

Закі роздратовано відірвав руку.

— Не дай Боже, тітонько! Я поцілую ваші руки й ноги, але, будь ласка, не просіть цього від мене.

Вона затрималася біля дверей, аби ще раз просити його, закликаючи до дружби й любові між ними, але він був непохитний у своєму рішенні.

Тепер Закі потрапив у пастку. Коли Закія зникла, він відчув полегшення, як і всі інші, бо ж це означало, що проблема обмежиться покаранням Салами, із Саламою можна буде впоратися. Він прийме будь-яку кару, яку вибере його дядько. Але стара прийшла й усе зіпсувала, узявши дівчину під свою опіку. Завдяки цьому дівчина стала тягарем на плечах Кассимів, бо її треба тепер оберігати. Ба’ більше, цей тягар ляже на його плечі. Наче йому не вистачало проблем і обов’язків. Найважчим було відчуття, що все йде до його загибелі, що рід Кассимів більше не має вищості, що його влада над людьми зникає, і що він став не в змозі відбитися від зла, не кажучи вже про інших. — «Де твій розум, Закі?» Справді де був його розум? Його розум більше не підкорявся йому. Стара думала, що йому слід одружити Саламу з Закією. Вона не сказала цього прямо. Але саме на це вона натякала, і так гадала опіумна голова Шабани. Йому сказали, що це рішення, яке сподобається Зейнаб, і що це рішення сподобається Аллаху та його пророку. Але він ніяк не міг це прийняти. Вибачте, тітонько, вибачте Зейнаб, вибачте всі. Я не можу нічого, крім цього.

Опіумна голова Шабани, який у своїй суперечці процитував слова пророка про спарювання та розмноження, заслуговує смерті. Він був грішником, який вживав алкоголь в Абу Кабірі, згідно з чутками, які дійшли до нього. Це чоловік, який не утримувався від гріха, і якого нічого не хвилювало, окрім того, що він був під кайфом. Він збирав хлопців навколо себе на зборах громади, щоб змусити їх у всьому сумніватись, насміхатися з кассимів і знищити все, що вони побудували.

І Раді прийшов до нього, з покорою, благаючи й розповідаючи про громаду та братерство. Але це був ненаситний, пихатий чоловік, який не дбав ні про що, крім власної наживи. Ні разу він не чув, щоб Раді допоміг комусь у біді чи був щедрим до гостя або добрим до бідних. Раді ніколи не відкрив гаманець, щоб пожертвувати хоча б піастр на утримання мечеті. «Світ змінився, Закі, — сказав Раді, коли його попросили про пожертви. — Час сіри минув». Хто тепер тримає двері навстіж відкритими для кожного гостя та перехожого? Такі нині реалії, незважаючи на щедрість Аллаха, який дав йому багатство та широку славу. Він торгував бавовною та пшеницею, його дружина торгувала птицею, яйцями, маслом, а син мав крамницю на сільському шляху. Якби могли, вони б продавали повітря. І він невтомно брав усе, що належало синам Кассима. Він шукав дружби із Зейнаб протягом усього її життя, оскільки боявся її впливу та сили. Але як тільки вона пішла з цього світу, він глибоко поринув у все те, що жінка залишила після себе, і таким чином посутньо розширив свої можливості. Він купив усе, що було в її синів, по черзі. І це йому було замало, тож чоловік звернувся до молодшого брата, щоб спокусити його продати свою частку спадщини й, таким чином, розсваритись зі старшим братом. Він продовжував спокушати брата Закі, збільшуючи пропозицію, поки той дурень не потрапив у його пастку. Проте й цього йому було замало.

Тепер він хотів породичатися з кассимами, щоб завдяки шлюбу стати одним із них. Салама був наївним ідіотом. Якби він одружився з однією з них, то забув би про свою сім’ю. Він поступився б своїй дружині та тещі й тестю, а його діти стали дітьми своїх дядьків по материнській лінії, жителів з Бахраві. І бахрав’яни стануть корінним населенням села, і сини Кассима працюватимуть на них. Зрештою, так усе й вийшло. Він помре, і Раді придбає землю у своїх дітей. І якби Раді помер раніше — оскільки він був старшим, — замість нього це зробив би його син Халіль, таким був би результат усієї цієї історії. «Вибачте, тітонько, вибачте, Зейнаб, вибачте всі. Я не можу. Аллах не обтяжує людину понад її межі».

Він стиснув кулак, ніби намагаючись зібратися з усіма силами відкинути те, що від нього вимагали, коли почув рух у кутку біля дверей. Коли Закі підвів голову й побачив Закію, по спині пробігли мурашки. Вона вийшла з тіні, бліда, з відкритою головою й одягнена в пошарпаний одяг, що ледь прикривав її тіло. Чого хотіла від нього дівчина?

— Закіє, що привело тебе сюди? — закричав він їй. — Чи не ти не скористалася моєю тіткою у своїх цілях? Хіба цього не достатньо?

Він бачив, як Закія розкрила рот, щоб промовити щось, але нічого не почув. Тож знову закричав:

— Молода жінко, чого ти хочеш?

Відповідь нарешті дійшла до нього, коли вона вимовила одну фразу:

— Абу Закі, мені потрібен ваш захист.

Дівчина говорила, дивлячись йому у вічі, а потім зникла так само швидко, як і з’явилася. Вона пішла геть, зникла, поглинута темрявою в тому кутку, так само, як з’явилася. Чоловік протер очі й розлютився ще більше. Чи то Закія була в плоті й крові, чи він бачив привида? Прихована сила міцно стискала його серце, намагаючись зламати й розбити його волю. Тож Закі в молитві впав на коліна в напрямку до найближчого кутка, голосно ридаючи.

— Якщо це було твоє бажання, нехай так і буде. Але не кидай мене. Ми всі під твоїм захистом.

Опівночі чоловік послав по Раді, щоб той терміново приїхав до нього. З’явився Раді, на вигляд стривожений, блідий і стурбований. Він говорив ледь чутним голосом.

— Чи все гаразд, шейху Закі?

— Сідай, — відповів Закі. — Я хочу заспокоїти тебе щодо Закії.

Дівчинка здорова, вона ціла й неушкоджена.

— Де вона? — палко запитав його Раді.

— Перш ніж я скажу, де вона, — відповів Закі, — я хочу, щоб ти зробив мені послугу.

— Що б ви не говорили, Закі, я погоджуся.

— Закія — моя дочка, і вона в моєму домі, це те саме, що бути у вашому домі.

— Звичайно, Закі, це само собою зрозуміло.

— Ми просимо руки Закії для нашого сина Салами. Що ти скажеш?

Шейх Раді опустив голову, щоб приховати сльози.

— Дай мені руку, — сказав Закі. — Прочитаймо «Аль-Фатіху»^[18].

Після того, як вони прочитали перший розділ Корану як спосіб благословення заручин, Закі приступив до справи.

— У дівчини має бути посаг, — сказав він. — Як ви знаєте, це правило згідно із законом шаріату. А посаг — це моя відповідальність.

— Ви, Закі, завжди були шляхетним чоловіком. Нехай Аллах продовжить ваше життя. Але де вона?

— Я сказав тобі не хвилюйся, — мовив Закі, усміхаючись. — Їй так само добре, як у будинку свого батька. Завтра вранці вона буде у вас вдома, до неї ставляться, як до королеви. Увечері, після вечірньої молитви, ви повинні привести реєстратора шлюбів, і ми проведемо ісламську церемонію. Весільний бенкет буде після Рамадану з волі Аллаха.

Закі привітно посміхнувся, коли йому прийшла в голову остання думка.

— До речі, шейху Раді, — почав він. — Ти найстарший і найосвіченіший серед нас. Ти наш старший брат, і село без тебе не виживе. Я б хотів, щоб ти подбав про мечеть.

— Твоє бажання для мене закон! — одразу відповівРаді.

— Мечеть потребує грошей на утримання, — продовжив Закі. — Аллаху відомо скільки, але ми з’ясуємо. Як ти гадаєш?

— Я готовий, — відповів Раді.

Почуття задоволеності охопило все єство Закі, оскільки тепер він почав вирішувати свої проблеми по черзі.

— І ви не можете залишитися осторонь від становища шейха Хамеда. Цей чоловік і його сини перебувають у жалюгідному стані відтоді, як померла Зейнаб. Вона доглядала за ним, і ви знаєте, що без нього не було б ні школи Корану, ні освіти для молоді. Як таке може бути? Що ви думаєте про те, щоб ми давали йому місячну платню? Я маю на увазі кілька піастрів, щоб він прожив до врожаю пшениці чи кукурудзи.

— Що б ви не говорили, я погоджуюсь, шейху Закі, — відповів Раді.

— То, скажімо, фунт на місяць, — запропонував Закі. У нього залишилася ще одна проблема: — Нехай Аллах упокоїть душу Зейнаб. Вона завжди доглядала за будівлею сіри. Адже утримання приміщення вимагало мудрого організатора, меблювання. І він має бути завжди готовий до прийому гостей, а це кавові та чайні набори, хліб, сіль, вода. Інакше що б їли та пили гості, приїжджаючи вночі, не кажучи вже про постійних мешканців оселі? І за все це людина отримує щедру винагороду від Аллаха, яку ми поділимо навпіл. Що ти скажеш?

Після того, як погодився на останнє прохання, Раді попрямував до дверей спокійно й потихеньку, ніби не хотів робити жодного зайвого руху, що міг би загрозити пречудовій угоді, яку він щойно уклав із Закі. Аллах прорік йому нове майбутнє, і єдине, що він бажав, — це врятуватися, знайти порятунок, щезнути. Честь його дочки була в безпеці, за це, Аллаху, ми зобов’язані висловити подяку. І вперше в історії стіна між кассимами та жителями Бахраві буде знесена. Тепер він має помчати стрімголов додому й повідомити щасливу новину дружині та синові. Але ледь не спіткнувся коло дверей, вдягаючи сандалі, коли почув рев шейха Закі: «Чому ти мене підвів?» Саме тоді Закі відчув, ніби в його животі зробилась дірка, і здавалося, ніби його серце занурюється в неї, або що він сам швидко падає.

Раді обернувся.

— Як я підвів, Закі? — спитав він. — Я виконав ваші прохання. Я прийшов, як тільки ви мене покликали.

Але все, що він побачив, це була спина Закі. Він згорнувся калачиком обличчям до кутка кімнати. З ким він розмовляв? Щось натякало на зле. Але Раді вирішив продовжувати справу. Він уклав угоду, якою мав скористатися, незважаючи ні на що. Чоловік підвівся й поспіхом пішов геть. Самісінької думки про те, що він має від тієї угоди зиск йому було достатньо. Він повернеться завтра з реєстратором шлюбів і грошима.

* * *

У день весілля в приміщенні сіри та за її межами стояв великий галас. Вона виблискувала чистотою, чого не було з часів, коли ще були живі Мансур і Зейнаб. У приміщенні підмітали, а на підлозі та на його території розстелили солом’яні килимки.

Того ранку святкові ритуали почалися рано. Фарні, перукар, прителіпався на своєму віслюку. За ним прийшов його брат Саїд, разом зі своїм помічником. Варто сказати, що попит на їхні послуги був високим.

Біля басейну мечеті був великий натовп, адже багато селян і підлітків хотіли скупатися після стрижки, і їх не надто хвилювало, що купальня вщент переповнена людьми. У будь-якому разі, їм було байдуже до того, навіть у темряві перед світанком, коли комусь із них, можливо, потрібно було помитися після статевого акту чи мастурбації, перш ніж усі прокинуться.

Атія, продавець овочів, з’явився зі своїм звичайним закликом: «Купуйте червоні помідори... редиску, м’яту та зелень», луна йшла по селу. Він зазвичай приходив перед полуднем, і в цей славний день повністю розпродав усе з двох навантажених віслюків, ще до того, як пролунав заклик до полуденної молитви.

У яскраво-помаранчевому вбранні з’явився циган Гуснія разом із сином, барабанщиком Алі, та його дружиною Шагірою, циганкою-танцівницею. А за межами будинків Бахраві били в барабани й бубни та брязкали цимбалами. Того дня люди говорили, — і це була правда, — що шейх Раді розщедрився. Він привіз кухаря й кількох помічників з поселення Абу Кабір. У пекарнях і в печах кількох будинків розпалювали вогонь, а кухар кружляв повсюди, роздаючи вказівки та перевіряючи, чи всі його вимоги виконано належним чином. Жінкам, які готували їжу у своїх домівках, бракувало тітки Нафіси, адже вона була найкращою кулінаркою, коли йшлося про такі свята, з нею ніхто не міг змагатися. Але зараз її не було. Люди дивувалися з її відсутності, бо ж вона була як друга мати для нареченої.

Потім сталася велика несподіванка, незадовго до заходу сонця — з’явилося велике зібрання салехів, подібного видовища ще ніколи не бачили. Здавалося, вони височіли у своїх вільних джильбабах, високих капелюхах і шарфах, що обвисали з їхніх плечей і тягнулися по землі. Вони завмерли на місці, аж поки не забили в барабани, тоді до них повернулося життя, і люди розташувалися колом. Танець розпочався з повільного ледь чутного плескання, але яке потім ставало все гучнішим і швидшим, оскільки атмосфера нагрівалася, а глядачі пройнялися тремтінням, яке торкнулося кожного. Танцюристи-салехи гармонійно скандували в такт аплодування: «Аль-Дах Йо... Аль Дах Йо». Це була нікому не зрозуміла фраза, але вона стала назвою танцю, що передавалася з покоління в покоління салехів, які тепер були найкращими виконавцями пісні в усій місцевості. Чоловічі голоси злилися в один, повторюючи спів, який бився, і «це торкалося найпотаємніших струн серця», як сказав Шабана. Здавалося, що спів просочився через тіло Шагіри, циганки, і, ніхто не помітив як вона проскочила повз чоловіків, зайняла позицію в центрі кола й обмотала одним із чоловічих шарфів свої стегна. Він не проти, як і інші чоловіки, хоча танець традиційно був чоловічою справою. Її груди та сідниці тряслися й запалювали ентузіазм публіки, деякі з натовпу підспівували танцюристам.

Увечері несли великий мідний посуд, наповнений великою кількістю їжі, особливо шматками м’яса та стравою, яку село ніколи не бачило, приготовлена шляхом вимочування хліба в м’ясному бульйоні. Усі їли досхочу. Після обіду гості зібралися в будівлі сіри, з одного боку був ряд для жінок і дітей, а з іншого — для чоловіків. Святкування були такими ж, як у минулому, коли поети спускалися в село, щоб заночувати після бенкетів, а вірші декламували до півночі. Незадовго до півночі Шабана вже не витримав впливу танцю Шагіри, тому вирвав барабан з руки її чоловіка й узяв на себе роль барабанщика. Здавалося, ні Шагіра, ані її чоловік не заперечували, а жінки сміялися й плескали в долоні. Крики стали гучнішими, а оплески — інтенсивнішими, коли глядачі побачили, як циганка реагує на барабани Шабани. Вона почала проходити крізь ряди публіки, танцюючи, цокаючи підборами й розмахуючи волоссям, як кобилка, демонструючи свою блискучу молодечу силу.

Лише зовнішній вигляд Закі зіпсував святковий настрій. Гості бачили його тільки під час трапези. Він міг приєднатися до будь-якого столу й їсти все, що йому заманеться, але натомість він схвильовано продовжував ходити, переходячи з однієї таці до іншої, щоб перехопити трохи їжі звідусіль, засовуючи cобі щось із перехоплених страв у кишеню. Деякі з гостей, що пригощалися, припинили їсти, а в інших від здивування та смутку шматочки застрягали в горлі. Їм було неприємно й боляче споглядати, як чоловік, який славився шляхетною лицарською вдачею й завжди був радий своїм гостям, так принизливо вчиняє. Закі продовжував рух між тацями, поки Шабана не підвівся, та не випроводив свого двоюрідного брата додому. Він залишався з ним удома, допоки не прибрали весь посуд.

Через кілька днів сини Кассима з тривогою повторювали, що зближення Салами й Закії в халяльний спосіб^[19] було останнім почесним дорученням Закі. Після цього Закі було не впізнати. Через два-три дні після завершення весільних церемоній він поводився зовсім дивно. Уперше це сталося тоді, коли, проходячи повз будинок однієї родини, яка зібралася біля низького столика за вечерею в Рамадан, Закі не вітаю­чись приєднався до трапези. Оговтавшись від здивування, господар дому заговорив: «Раді бачити й ласкаво просимо, шейху Закі», але Закі почав хапати їжу зі столу, не звертаючи ні на кого уваги й навіть не чекаючи молитовного заклику на заході сонця, який дозволяв розпочинати трапезу. Решта родини здивовано й збентежено обмінювалася поглядами, поки батько не цитьнув, щоб вони замовкли. Закі поглинав їжу; це був той самий чоловік, який був відомий своєю стриманістю та гордістю, той, хто завжди чекав, поки всі за столом почнуть їсти, чи то гість, чи господар. А якби він був господарем, то брав би найменшу частку їжі, оскільки його обов’язок і радість полягали в тому, щоб кожен гість їв по заслугах і навіть більше.

Згодом ознаки його божевілля стали очевидними, і новина ширилася околицями. Колись тверезого шейха бачили, як він їв і пив у день під час посту. Люди бачили, як він лежав на животі на краю Затоки та пив воду. Він перестав молитися в мечеті й почав бродити вулицями і полями, постійно повторюючи одну й ту саму фразу: «Чому ти мене підвів?» Він зупинявся, якщо бачив юрбу людей, які їли, щоб приєднатися до них і їв разом із ними, незалежно від того, дозволили вони йому це чи ні.

Спочатку люди жаліли його. Вони говорили: «Тут немає ні сили, ні розуму, Аллаху» або «Змилуйся над поважним шейхом, що потрапив в немилість», ділячись з ним своєю їжею. Але потім вони втомилися від цієї ненаситності й сахалися його поведінки, почали глузувати з нього й відганяти. Коли він наближався, дехто підкидав вгору залишки їжі, і він ловив їх, як собака, та прямував далі. Це був єдиний спосіб відчепитися від нього.

Відразу після того, як закінчився Рамадан та пройшло святкування Ід аль-Фітр^[20], хлопці ходили за ним, співаючи: «Чому ти мене підвів?» Закі дуже хвилювався й повторював фразу в такт ритму їхнього співу, прискорювався, виснажувався. Усі його запитання перетворювалися на скиглення й ридання, а це ще більше тішило дітей.

Удар, який скосив Закі, наздогнав і його тітку Нафісу, яку всі знали в селі. Жінка не була на весіллі, хоча саме вона прихистила наречену й підштовхнула Закі погодитися на шлюб. Після цього вона тяжко захворіла й померла, переймаючись долею племінника. Хоч вона завжди нагадувала, що все в руках Аллаха, але так само постійно повторювала, що все це із Закі сталося через шлюб, якого він не бажав. Чоловік утратив розум через крах своїх надій: «Нещасний чоловік, — повторювала вона. — Він узяв на себе більше, ніж міг витримати».

Люди запитували про суть фрази, яку він пробурмотів. Хто був той бідолаха, до якого він звернувся у своєму докорі? Шейх Хамед і шейх Саїд — двоє експертів з юриспруденції обговорювали це питання. Шейх Хамед вважав, що Закі дорікає брату, адже той не дослухався до його поради не продавати свою частку спадщини. Але шейх Саїд думав інакше.

— Про що ти говориш, його брат та інші такі дурні? Я вас усіх давно попереджав, що між вами ховається «ворог», що він світить на вас своїми смолоскипами й повзає по вашому тілі. Тепер він завдав тобі смертельного удару. Закі був найкращим серед вас, і з його падінням ви впали до найнижчого рівня ганьби. Немає вищої сили, ніж сила Аллаха!

Більшість людей схилялися до думки шейха Хамеда, окрім шейха Раді й Шабани, що вперше узріли, як Закі вимовляє цю фразу, стоячи на колінах, обличчям до кутка кімнати. Але Раді нікому не розповідав про те, що бачив. А «впертий» Шабана лише відкинув би ці ідеї:

— Я не вірю взагалі цьому. Мій двоюрідний брат Закі не збожеволів би лише через те, що його брат продав нещасний шмат землі.

— І що це, Шабано, значить? — запитали хлопці на зборах.

— Один Аллах знає, — відповідав він, жуючи шматочок опіуму. Проте він знав.

* * *

Весільні урочистості не обмежувалися лише святкуваннями в приміщенні сіри; були вечірки й на околицях у кількох інших місцях. Наприклад, у будинку Шабани була кімната для куріння гашишу та схожих речей. Він сподівався, що зможе зробити Алі кращим барабанщиком, і той ніби втратив глузд, розчищаючи шлях Шабані та своїй дружині-танцівниці. На жаль, Шагіра перебувала під суворим наглядом своєї свекрухи Хуснії.

У будинку жителів Бахраві була створена кімната для жінок, які воліли святкувати подалі від очей чоловіків. Фарід, стоячи за дверима та вихляючи хвостом, був водночас і враженим, і розчарованим, що йому теж не дозволили ввійти. Єдиним чоловіком у кімнаті був Мідхат, і він спостерігав за тим, що відбувається саме там, де Ніса залишила його, поверх мішків з бавовною, складених біля стіни. Зі свого спостережного пункту хлопець не переставав дивитися на двох незнайомок: приїжджу іноземку, яка, як кажуть, була знайомою жителів з Нижнього Єгипту, і дівчину з бандара, яка приїхала разом із нею. Найбільше уваги та здивування дитини привернули її незвичайні риси: яскраво-руде волосся та веснянки, розсипані на обличчі. Його погляд переходив із двох гостей на руде волосся, поки сон не здолав хлопчика. Потім настала черга Ніси приєднатися до гурту. Дівчата, що барабанили та співали, наполягли, щоб вона зав’язала шарф на стегнах і танцювала, бо вона гарно танцює, але жінка відмовлялася, поки чужоземка не нахилилася до неї й не підштовхнула: «Будь ласка, зроби це для мене». Ніса не могла відмовити гості в проханні, тож зав’язала хустку на поясі й почала хитатися під удари барабанів і спів. Коли Мідхат прокинувся й побачив, як його годувальниця танцює, то в нього наче очі повилазили, такою хлопчик її ще ніколи не бачив. Він не витримав цього видовища й розридався. Ніса перестала танцювати, а дівчата — барабанити та співати. Ніса поспішила до дитини. Він так сильно ридав, здавалося, що йому наснилися якісь жахи. Дівчина підняла його, намагаючись заспокоїти. Але хлопець продовжував ридати, поки вона не сіла з ним у кутку й прошепотіла щось на вухо, щоб йому стало легше. Він нарешті заснув, поклавши голову їй на груди, тоді вона знову поклала його на мішки з бавовною, але вже не повернулася до святкування.

Присутність цієї гості наступного дня викликала в селі велику зацікавленість та увагу, адже іноземці ніколи не відвідували їх — ані чоловіки, ані жінки — не кажучи вже про те, щоб провести серед них кілька днів, сидіти, їсти з ними та розмовляти їхньою мовою. Також подейкували, що вона була дружиною одного з родичів матері нареченої — чоловіка на ім’я Салем з родини Абу Хусейна, і що вони жили у великому особняку між лісом і містом Факус^[21].

Наступного ранку юрба жінок і дітей знайшли її сидячою на стільці у дворі навпроти будинку Зейнаб і почали кружляти навколо неї. На жінці була синя сукня у великий білий горошок і широкий білий пасок на талії, який підкреслював її повні груди. Вона була в туфлях на підборах з нафарбованими нігтями. Шабана сидів навпочіпки неподалік, зіпершись спиною об стіну, і з великою цікавістю спостерігав за подіями. Він прийшов, щоб подякувати приїжджій гості за чверть фунта, що вона дала йому як чайові за гру на барабанах. Адже на ці гроші він міг придбати достатню кількість опіуму, при цьому працюючи протягом кількох днів. Але Шабана не міг наблизитися до жінки. Він багато років чув про неї через плітки в Абу Кабірі про дочку іноземця, пана Петроса, який володів баром, куди ходив Салем Абу Хусейн, і про те, як іноземець відмовився віддати доньку заміж, тож Салем викрав її. Шабана пошкодував, що ніколи не бачив того бару й не заходив туди випивати, тому що ходили чутки, що тільки представники заможних родин, як Салем Абу Хусейн, там збиралися. Яке диво сталося, що Салем зумів її викрасти!

Минув час, і ось вона опинилася тут, сидить навпроти нього, а він, прикутий до місця, спостерігає за нею. Потім він відійшов, заховавши обличчя в долоні, шкодуючи про те, що втратив.

— Бачиш, хлопче, — звернувся він до хлопчика, який сів поруч.

— Подивися, яка прекрасна іноземка, яка м’яка її шкіра, і подивися, як вона усміхається! Подивися, як вона носить туфлі, у яких видно її ступні, чисті й яскраві, як кришталь, не такі грубі, як у наших жінок. Боже, допоможи нам!

— Що не так, дядьку Шабано, — відказав хлопець. — Чому ти засмучений? Християни мають один світ, а ми маємо протилежний.

— Мовчи, сучий сину, — кинув Шабана. — Ти думаєш, що іноземці прямують до пекельного вогню, а ти потрапиш у рай? Продовжуй мріяти. Присягаюся, ти не досягнеш цього, натомість утратиш як цей світ, так і потойбічний.

Іноземка дивилася на темношкірі обличчя дітей, що зібралися навколо неї, деякі з них голі чи в брудному одязі. Віддаля замаячив Мідхат, ідучи зі своїм собакою та з рудою дівчиною з бандара.

— Мене звати Маріка, а тебе як? — запитала в нього гостя, коли той підійшов ближче. — А чого ти вчора плакав? — додала вона.

Мідхат хитнув головою, але не відповів, тож вона посадила його собі на коліна й витерла йому носа серветкою.

— Ти б хотів поїхати зі мною в Ісмаїлію^[22]? — запитала вона, намагаючись витягнути його на розмову.

— Ісмаїлія країна чи бандар? — запитав він.

— Це бандар, — відповіла Маріка.

Мідхат довго вагався. Спокуса була сильною, і ще посилювало її те, що ця дівчинка — Сальва — стала ближчою йому з усіх дітей, можливо, через його собаку. Її руде волосся звисало до пояса, і вона носила сукню з оздобленим подолом, розшиту навколо квітами. Маріка помітила його вагання та інтерес до дівчинки.

— Ти будеш із Сальвою, — сказала вона. — Що ти думаєш?

І на цьому питання було вирішене.

— Я з тобою, де б ти не була, — відповів Мідхат, змусивши гостю засміятися. Вона побачила дивну істоту в жалюгідному середовищі, і ця істота сиділа в неї на колінах. Він давно не мився, його одяг був брудний, і на ньому не було спідньої білизни. Проте він говорив так, що здавався набагато старшим, ніж був насправді. І вона бачила, як він ішов поряд із Сальвою.

* * *

У базарний день Шабана подався в Абу Кабір. Він залишив свого віслюка в сараї — «гаражі» для віслюків, як він його називав, — і поспішив до головного кафе «Аль-Бурса», де зустрічались місцеві та приїжджі торговці й покупці. Він завчасно оглянув місце, розглядаючи кожне обличчя й придивляючись, чи є знайомі. Чоловік прийшов не для торгу, не для купівлі-продажу й Аллах знає, що гроші, які він мав у кишені, ледь покрили платню за дешевий готель, чашку кави, трохи тютюну, мідії та чай і цукор, який йому потрібно було купити для дому. Грошей було обмаль. Він приїхав розвіятись і дізнатися щось нове про іноземну гостю. Чоловік уважно розглядав обличчя людей, які входили та виходили, а також перехожих, але не знайшов жодної знайомої людини. Якраз коли він почав безнадійно нудьгувати, з’явилися його друзі Муса й Бахаа, сини мера. Його обличчя просвітліло. Він підвівся обійняти друзів. Як Шабана любив цих двох молодиків! Час від часу відвідував їх, а вони запрошували його на обід. Він робив вигляд, що відмовляється, аби вони ще дужче наполягали, поки, нарешті, не переконували його залишитися на обід чи вечерю. Про самі страви чоловік не переймався, бо від природи їв мало, але були й інші причини, чому він любив залишатися в їхньому товаристві. Перш за все, він отримував задоволення від їхньої компанії з ласки Аллаха: вони були приємними людьми, мали гарне почуття гумору й теж насолоджувалися його товариством. І чи були якісь заперечення, якщо ти любиш когось «благодаттю Аллаха», не спілкуватись із ним? Чому ні?

Приємно було й те, що в базарний день, коли він наштовхнувся на Мусу та Бахаа, вони оплачували його рахунок у кафе, щоб він зберігав частину грошей у своїй кишені на опіум. А міг бути обід і вечеря. Саме так і сталося. Утрьох вони попрямували до кебаб-крамниці Шебраві на сусідній від кафе вулиці. Це був простий невеликий ресторанчик з двома чи трьома столами на вулиці, де Шебраві готував шашлики, і дим від барбекю та його спокусливі аромати поширювалися на відвідувачів закладу. Але для Шабани шашлик був не родзинкою, а закускою до пляшки чорного «стійкого» пива. Хмелева гіркота тішила його, і тіло розслаблялося від його приємної дії, і тоді він замовляв ще більше. Варто було лише попросити, і його замовлення одразу виконували.

Розмова біля ресторану Шебраві йшла своїм ходом, поки не з’ясувалося, що Муса і Бахаа вже знали про іноземку та Салема Абу Хусейна, оскільки його родина й родина мера були пов’язані шлюбом. І мірою того, як текла чорна рідина, спливали деталі історії. Молоді чоловіки розповіли Шабані, що батько іноземки, пан Петрос, власник бару, до якого часто навідувався Салем. Там він побачив Маріку й закохався в неї, а дівчина закохалася в нього. Говорили, що він викрав її, коли пан Петрос не дозволив йому одружитися. Але правдою, за словами молодих людей, було те, що вони побралися з благословення її матері та батька.

— Як це взагалі можливо? — ударився в сльози Шабана. — Це не має сенсу для мене взагалі.

— Потерпи, ти ось-ось почуєш більше, — відповів Муса.

І було ще більше: батьки неохоче погодилися, дізнавшись, що Салем, жіночий залицяльник, спокусив їхню дочку.

— Як це могло статися? — знову запитав Шабана. — Він побачив її в барі, я це зрозумів. Але як йому вдалося до неї достукатися?

Відповідь була така, що тільки один Аллах знає.

— Цей хлопець — тигр, — сказав Шабана. — Він справжній чоловік! Замовляй нам ще пива, Бахао, тому що розмова стає солодшою, — продовжив він, перш ніж запитати: — Гаразд, а де цей бар?

— Бару вже немає, — відповів Муса, вказуючи на місце, де він був. — Якщо ти проїдеш залізничний переїзд, праворуч буде станція й телеграф, а потім, якщо продовжиш прямувати далі, то побачиш дерева сірісу зліва. Ось де був розташований Петросів бар.

— Я ніколи не знав, що в Абу Кабірі є бар, — зауважив Шабана. — Ти хочеш сказати, що я все життя їздив туди-сюди між Абу Кабіром і Кассимом і навіть не знав, що там є бар? Я, мабуть, був сонною мухою. Ой, лишенько! Гаразд, а пан Петрос — куди він подівся? Він помер чи що? — запитав він, у відповідь почув, що Петрос і його дружина переїхали до Ісмаїлії, щоб бути ближче до своєї дочки.

Тож чи варто йому йти на те місце, де колись стояв бар, щоб самому побачити його? Він деякий час вагався, перш ніж з’ясувати все у своїй голові. Чоловік вирішив, що немає сенсу шкодувати про те, що минуло, — слава Всевишньому — і немає сенсу псувати безтурботний стан, яким він почав насолоджуватися відтоді, як зустрівся зі своїми чудовими друзями й насолоджувався смачним обідом. «Ми живемо сьогоденням», — сказав він собі. Але як Салем Абу Хусейн отримав дівчину? Яка історія!

* * *

Віслюк знав дорогу до села. Він віз Шабану по околиці Абу Кабіра, з боку лісу, через залізничний переїзд у напрямку Кафр-Сакр. Побачивши канал ас-Саді, він повернув праворуч дорогою, потім прискорився без наказу й без удару п’ятою. Чоловік поклався на інстинкти віслюка, оскільки він відчував, що майже досяг місця призначення. Шість повних пляшок пива прийняв Шабана на груди, прохолодні й приємні. Усе було добре. Якби тільки він міг знайти постійне джерело цього пива! Але привезти його в село було неможливо, бо це було дорого, і заборонено. А якби його брат шейх Саїд знав, що він робив, і наклав шаріатське покарання для тих, хто вживає алкоголь? Кассими в основному пили воду, частіше воду Нілу з каналу, або підземну воду зі свердловини. У більшості випадків вони не згадували слово «алкоголь», а називали б його «вода». З контексту було б зрозуміло, що вони мали на увазі, і коли вони хотіли натякнути, що хтось вживає алкоголь, вони говорили «він п’є воду», щоб вирізнити його з-поміж інших.

Це був історичний день, коли Халіль почав продавати мінералку «Spatz» у своїй крамниці, зберігаючи її прохолодною у великому глиняному чані у воді, оскільки лід був доступний лише в Абу Кабірі. А що пили християни в сусідніх селах? Їхня релігія дозволяла їм уживати алкоголь. Так скільки вони випивали? Навряд чи вони могли собі це дозволити, оскільки вони були переважно бідними фермерами, як і більшість мусульман.

Річ у тому, що опіум був єдиним порятунком для Шабани, якби йому не пощастило зустріти Мусу та Бахаа в Абу Кабірі. І знову він запитував себе: як Салему Абу Хусейну вдалося отримати дочку іноземця? Кожен в Абу Кабірі знав одне одного й те, що вони робили в будь-який час доби, і закоханим просто ніде було сховатися. Він бачив її в барі, так. Але коли вона була в барі, то була під пильним оком матері й батька. То як же йому вдалося домогтися її, самотужки завоювати? Сам Шабана не зміг самотужки спокусити циганку Шагіру, хоча вона була поруч, в одній кімнаті. З самого початку він відчував щось між ними, відтоді, як вона танцювала під такт його барабанів. Він бачив це в колиханні її сідниць і тремтінні її грудей, і всі сумніви розвіялися, коли він побачив її в гашишній кімнаті у весільну ніч. Вона сиділа за спиною свекрухи й крадькома поглядала на нього. Коли він ловив її погляд, вона опускала очі додолу. Вона дивилася на нього, потім відводила погляд, потім знову на нього... і кальянний дим огортав усіх, окрім неї. У той час, як чоловік Шагіри, п’яний і охоплений втомою, прихилився головою до стіни, щоб поринути в сон, його мати залишалася непохитною з широко розплющеними очима, як сова, роблячи тягу за тягою, не моргнувши й оком. Гашиш не зміг її узяти — не дай Боже! — хоча це підкорювало Шабану. Він почав уявляти, що пішов з Шагірою в поле за мечеттю, і коли вони досягли покинутого місця біля озера, яке, на думку кассимів, було колись густонаселене, він кинув жінку на землю і ліг на неї, непомічений ні людьми, ані джинами.

Переповнений екстазом, він послабив тюрбан і стягнув його на плечі. Потім відсунув капелюха набакир і заспівав народну пісню:

Він звернувся до «красуні», сказавши: «Я вмираю від кохання, Шагіро. Клянусь Тим, хто підняв небеса без жодних зусиль, що мій розум не заспокоїться, доки...» Але хід його думок раптом обірвався, коли він побачив Закі. Шабана помітив його здалеку, біля каналу, це зіпсувало йому настрій, і ефект від пива розвіявся. Тоді чоловік порівнявся зі своїм двоюрідним братом, зліз із віслюка, привітав і обійняв його. Закі змушував його страждати і вдень, і вночі. Хоч брат часто критикував його за опіум і розмови з хлопцями під час засідань на зборах, Закі був чесною й поважною людиною, і він був незамінним у селі. Те, що з ним трапилося, «змусило б невірного пошкодувати». Щоразу, коли Шабана бачив його, відчував, ніби його серце розривається. Він хотів, понад усе, щоб те, що сталося із Закі, виявилося тимчасовим, і щоб він прийшов до тями. Шабана ще не втрачав надії, бо знав, що його двоюрідний брат має такий же сильний розум, як розум десяти чоловіків. Невже можливо було зовсім утратити розум?

— Що ти думаєш, шейху Закі, про цей випадок із Мідхатом? — запитав він його.

Відповідь була обіцяючою:

— Що не так із Мідхатом?

— Він хоче поїхати до Ісмалії з іноземкою.

— Чому він хоче поїхати в Ісмаїлію? — зацікавився Закі. — Нам треба це обговорити. Зайди й побачиш мене біля сіри.

Аллах чудовий! Це була мудрість, якою Закі прославився: «обговорити це питання». Шабані здалося, що в мозку його двоюрідного брата ще залишилося трохи світла, тож він схопив його за руку.

— Гаразд, ходімо до сіри, щоб ми могли обговорити це питання.

Але його хвилювання швидко обернулося на зніяковіння й смуток, коли він побачив, що голова Закі опустилася на груди.

— Ти щасливий зараз? Як він міг мене підвести?

Шабана почув його лемент.

— Закі, хто покинув тебе?

Закі не відповів.

— Я зробив усе, що міг, — сказав він натомість. — Усе, що я обіцяв, виконав, то чому він зробив мене таким?

Потім чоловік почав ридати.

* * *

У сірі Шабана знайшов свого брата, шейха Саїда з книжкою під рукою, як зазвичай, а також дядька Мідхата, шейха Саїда і шейха Хамеда, а ще Хамедового сина, який давав їм настанови. Дивно, але він також побачив поруч жінок, іноземку з дівчиною, яку вона привела з собою, дружину Саїда, Ханію та Нісу. Усі вони прийшли, щоб обговорити, чи дозволити Мідхату їхати до Ісмаїлії, але вони були стривожені, адже їм бракувало вказівок від їхніх «мудрих старійшин».

— Якби шейх Закі був із нами, ми б схвалили все, що він вирішив, — сказав шейх Хамед. — Але що ми можемо сказати?

— Я не можу відпустити хлопчика, — сказала Ніса. — Я вважаю, якби хаджа Зейнаб була з нами, вона б вирішила, їхати йому чи ні. Навіть якби Нафіса була тут, вона б...

Вони запитали про здоров’я Нафіси.

— Нехай їй Аллах допоможе, — відповіла Ніса.

Ханія, яка вважала Мідхата сином, була підготовлена.

— Саїд не хотів, щоб я приходила, — сказала жінка, указуючи на свого чоловіка. — Але я поклялася, що піду й висловлю свою думку. Слухайте всі, я не можу відмовитися від свого сина. Я могла б мати трьох хлопчиків і двох дівчат, але я б не відмовилася від Мідхата. Як він може залишити свою сім’ю?

Трохи повагавшись і крадькома глянувши на іноземку, шейх Саїд набрався мужності:

— Як ми можемо дозволити хлопцю одружитися з християнкою? — запитав він, а потім трохи відійшов, звертаючись до Маріки: — Я вважаю, що не кажу погано про християн. Зрештою, пророк закликав нас бути добрими до людей Писання. Але ми хочемо, щоб наш син виховувався в ісламі.

— Звичайно, шейху Саїде. Ваша правда, — відповіла Маріка. — Але бачите, мій чоловік Салем Абу Хусейн — мусульманин. Він вірить в єдиного Бога й закінчив університет аль-Азгар.

Потім вона зупинилася, щоб звернутися до Ханії, зрозумівши, що та найсильніша з усіх присутніх.

— Я маю на увазі, пані Ханіє, що ми не повинні робити з мухи слона. Хлопчик прив’язався до Сальви й хоче поїхати з нами в Ісмаїлію. Так відпустіть його заради нього самого. Він не залишиться з нами назавжди, це буде лише два-три тижні, і він повернеться до вас.

Вона показала на Сальву, яка стояла поруч.

— Ось Сальва, просто перед вами. Вона наполягла на тому, щоб поїхати зі мною, і її мати дозволила це зробити. У цьому немає нічого поганого. І, чесно кажучи, у мене не вистачає сил відмовити Мідхатові. Що ще я можу вам сказати? Я не хочу, щоб він залишався з нами назавжди. І це було б неможливо, і якщо ви думаєте, що він не повинен їхати, то він не поїде.

— Я вважаю, що він повинен поїхати, — втрутився Шабана, підтримавши Маріку. — Як сказала Маріка, це буде лише на два-три тижні, а потім хлопчик повернеться.

Ханія трохи пом’якшала:

— Клянуся, я не хочу відмовляти Мідхату. Я не люблю його засмучувати. Він хоче побачити бандар, тож ми його відпустимо на два-три тижні, а потім він повернеться.

Вона повернулася до чоловіка й запитала:

— Що ти думаєш, Саїде?

Чоловік, як завжди, погодився з нею, на тому питання було вирішено.

А Мідхат вирішив собі, не беручи до уваги чужу думку, та й почав ходити по селах Кассим і Салех, аби повідомити всіх, навіть Фаріду, що він їде до бандару з іноземкою, і збирається одружитися з рудою дівчиною. Фаріда не заперечувала проти втрати одного з членів родини , ба’ більше — охоче визнала поразку, побачивши Сальву. «О Боже мій! Яка краса!» — заявила вона.

* * *

Мідхат стояв біля входу в мечеть, із цікавістю спостерігаю­чи, як двоє чоловіків піднімають труну та несуть на інший кінець села, щоб поставити її біля будинку Нафіси. Він спостерігав за жінками, які входили та виходили, і чув звуки виття й голосіння, що долинали зсередини. Галас ставав сильнішим, і натовп юрмився біля дверей. Виття посилилося, коли з’явилася Нафіса, піднята на плечі чоловіків, закутана так туго, що її тіла не було видно. Здавалося дивним, як вона звивалася всередині ковдри, що її сповивала, коли чоловіки намагалися опустити її в прямокутний дерев’яний ящик. Двоє чоловіків були виснажені зусиллям, здавалося, що Нафіса чинила опір труні. Потім з’явилася Закія. Ця молода жінка, — весілля якої відбулося лише пару днів тому, — вела процесію скорботних, одягнених у чорне, деякі з них були з відкритим обличчям. Сцена наповнила дитину відразою, його шкіра вкрилася мурашками. Закія плескала себе по щоках, вила й тиснулася вперед до труни та пронизливо голосила.

— На кого ти нас покинула? Що ми без тебе будемо робити?

Дехто намагався заспокоїти тих, чия скорбота, здавалося, вийшла з-під контролю.

— Ану, люди, — кричали вони, — кажіть: «Немає Бога, крім Аллаха» і «Ми всі смертні».

Але це було марно.

— Абу Шабано, — запитав Мідхат у свого дядька. — Куди несуть тих, хто лежить у труні?

— Їх несуть на цвинтар, щоб поховати, — відповів Шабана.

— А чому їх ховають?

— Ти зведеш мене з розуму! — вигукнув Шабана. — Не заважай. Люди повинні бути поховані, коли вони вмирають, і Аллах врівноважує це.

Шабана почав співати: «Сто плачів над тим, хто залишив нас без попередження». Але це не завадило Мідхату продовжити:

— Тож якщо когось поховали, він не повернеться?

— Вони не повертаються, дурне дитя, — відповів Шабана. — Зрозумів?

— Тоді куди вони йдуть?

— Що ти маєш на увазі, куди вони йдуть? Слухай, Мідхате, не зводь мене з розуму. Чому тебе так турбують небіжчики?

— Я хочу знати, — відповів Мідхат.

— Добре, дивися. Хто помре, той іде до Аллаха.

— А де Аллах?

Шабана показав на небо.

— На небі. Отже, хто помирає, про нього піклується Аллах, і нам більше до них не має справи. А тепер геть із моїх очей.

Але Мідхат не зрушив з місця, і здавалося, що Шабані щойно прийшла думка.

— Скільки в тебе матерів, дитино? — запитав він.

Мідхат розгублено подивився на Шабану.

— Абу Шабано, що з вами сьогодні? Ви точно знаєте... одна мати, і вона померла.

Але його відповідь не задовольнила Шабану.

— Порахуй зі мною: твоя мати Фавзія померла — нехай спочиває з миром — це одна, і Ніса, яка годувала тебе грудьми, це друга, і твоя бабуся Зейнаб — нехай спочиває з миром — це третя, а Ханія, твоя тітка, це четверта. Отож-бо, ти корисливий приблудо! Хіба ти не задоволений своїми матерями?

— Мабуть, ви сьогодні не вжили своєї дози опіуму, — буркнув Мідхат.

— Я абсолютно тверезий, — відповів Шабана. — Я хочу розповісти тобі, дурню, що тебе давно відлучили від матері, чи не так? І ти вже давно встав на ноги, чи я помиляюся? Це означає, що тобі давно пора гуляти. Або ти збираєшся продовжувати чіплятися за жінок і дозволяти жінкам чіплятися за тебе, поки вони тебе не покалічать? І ось ти їдеш в Ісмаїлію, а значить, не треба думати про те, хто помер, а хто ні. ... Це не твоє діло.

Мідхат не вдовольнився відповіддю.

— Що ви маєте на увазі, що це не моя справа? Моя тітка Ханія весь час каже: «Хто недобрий до своєї сім’ї, той недобрий до всіх».

— Ніколи не слухай жіночі розмови, — сказав в запалі Шабана. — Кажуть, що тільки через два або три тижні ти повернешся. Ні, це неможливо. Їхати в Ісмаїлію означає, що ти підеш там до школи, станеш людиною, і не повернешся. Школа стане твоїми мамою і татом. — Потім Шабана підвищив голос. — Чому ти не можеш забратися звідси? Не повертайся.

Мідхат наполягав, аби піти на кладовище й побачити свою матір і бабусю, перед тим, як поїхати в подорож, і сказав, що не вирушатиме, не побачивши їх. Хлопчик пішов униз довгою й звивистою стежиною, разом зі своїм собакою, а попереду йшли Ніса й Ханія. Пройшовши сільським путівцем, вони перетнули міст, який перевів їх на інший бік каналу. Потім дорога почала звиватися між полями, то звужуючись, то розходячись. Дві жінки із зайвою вагою задихалися, намагаючись не відставати від Мідхата та собаки, які мчали й стрибали. Хлопчика все більше дратувала Ніса, бо вона не дала йому задовільної відповіді про таємницю відсутності його бабусі й матері. Її пояснення були безглуздими. Вона стверджувала, що бабуся поїхала в гості до своїх родичів у Хусаїні біля Факуса, але коли люди їдуть у гості до своїх родичів, вони зазвичай повертаються через кілька днів. Ніса також стверджувала, що його мати пішла на базар купити солодощі та смачний хліб, але Мідхат бачив, як люди йшли на базар вранці й поверталися в кінці дня. І він не розумів розповідей Шабани про те, що мертві йдуть до Аллаха, і як Він про них піклується. Але тепер він збирався відвідати матір і бабусю, де, як гадав, нарешті знайде остаточну відповідь. «Мені треба йти на цвинтар, — повторював він. — Побачити все на власні очі».

Товариство перетнуло інший міст, який тягнувся через водопровідну трубу, повну гнилої, застояної води, і пішло в напрямку Назлет Хайяла, де була розташована будівля мерії. Здалеку почало з’являтися село з білими куполами й густими пальмами. Вони дійшли до кінця сільськогосподарських угідь і місцевість, що простягалася перед ними, поступово ставала безплідною, за винятком пальм, що височіли то тут, то там. Зросла кількість могил. Подорожні зупинилися біля слабкої на вигляд пальми, на якій були скуйовджені пучки жовтих фініків, «навіть не годних для кіз», на думку Мідхата, після того, як він оглянув сумні плоди й порівняв їх із фініками пальми Саїди. Ніса й Ханія зупинилися біля квадратної кам’яної могили з надгробною плитою.

— Ось твоя мама, — сказала Ніса. — Вона спить тут, поряд із твоєю бабусею.

Ніщо не відрізняло могилу від інших, крім близькості до карликової пальми. Мідхата не переконало сказане Нісою, адже мертві, як він це розумів, не спали, не прокидалися й не поверталися. Шейх Хамед утрутився й запропонував інше пояснення, що ще більше ускладнило справу. Він сидів поруч і чекав на них разом із сином. Шейх Хамед попросив їх прочитати Фатіху над душами двох жінок. Після того, як вони сказали «амінь», він прочитав кілька сторінок Корану й отримав «милосердну» випічку від Ханії. У цей момент з-поміж могил з’явилися ще двоє непроханих літніх шейхів із селища міського голови. Ханія не поскупилася й запропонувала їм трохи випічки, перш ніж випровадити їх. Але шейх Хамед відчув, що два шейхи, втручаючись, намагалися посісти його місце, тоді як він мав більше прав, оскільки був запрошений, і оскільки дві покійні жінки були йому ріднею. Він підвівся, — ніби вирішив довести важливість своєї ролі, — повернув голову праворуч і ліворуч, а потім на мить опустив її, перш ніж виголосити проповідь, у якій розповів про те, як після поховання мертві прокидаються від смертельних мук і опиняються в руках свого Творця, «Живого, Самоствореного, Вічного, який ні дрімає, ні спить». І ця померла людина тоді опиняється перед судом — перед Судним днем — у двох Божих ангелів, які спускалися на його могилу. Якби вони були злі, то могила перетворилася б на уламок пекла, не дай Боже. Але якби вони були добрими, то могила стала б частинкою раю. Голос шейха затремтів, коли він промовляв:

— Радуйтеся, мої сестри. Зейнаб та її дочка були одними з тих, хто, дякуючи Аллаху, стане мешканцями раю аж до Судного дня, коли затрубить ріг і кожен буде стояти й складати свій звіт перед Милосердним, і рівновага буде встановлена. Того дня втече чоловік від матері й батька свого, від жінки своєї та від дітей своїх. А невіруючий скаже: «Горе мені! Якби я був прахом!» І я кажу вам, мої дорогі, щодня моліться, читайте сім циклів молитви з доброї волі, слідуючи магрибській молитві. Могили — це добрі супутники, і вони освітлять темряву, — бо темрява могили страшна, — і знімуть самотність із душі покійного. Нехай Аллах простить нас, Зейнаб і її дочку, і врятує нас від катувань могили. Аллах милосердний! Амінь.

Шейх мав поважний вигляд, коли виголошував свою проповідь. Він стояв, притулившись до старої пальми, і час від часу стукав об землю ціпком, підкреслюючи сказане, і його постать справляла сильне враження на хлопця. Так само він проголошував під час своєї п’ятничної проповіді, потрясаючи дерев’яним мечем на амвоні, благаючи Аллаха, щоб він приніс перемогу «Принцу віруючих» проти «ворогів мусульман». Мідхат підійшов до нього й нахилився поцілувати йому руку, спонукаючи шейха відповісти: «Боже благослови».

— Чи означає це, шейху, — запитав Мідхат, — що бабуся та мама можуть нас бачити?

— Звичайно, — відповів шейх. — Вони можуть нас бачити й чути, і вони піклуються про нас. Тепер ти зрозумів?

Повернувшись зі цвинтаря, Мідхат розбудив свого дядька Шабану від дражливого сну.

— Абу Шабано, — коли Шабана розплющив очі, Мідхат виказав йому свою думку: — Уся ця річ зі смертю — занадто складна. Я вже нічого не розумію.

Уздовж сільського путівця вишикувався натовп, щоб попрощатися з Мідхатом. Єдиними чоловіками там були його дядько Саїд, Шабана та Салама. Решта — жінки, включно з Ханією і Нісою, та великий гурт хлопців. Надмірні обійми й поцілунки дратували Мідхата. Йому не шкода було покидати родину та рідне село. Він був схвильований і не міг дочекатися, щоб дістатися до бандара. Ніса міцно обійняла його, ридаючи, і її не заспокоювали слова Ханії, що він швидко повернеться: «Дай йому всього два-три тижні, моя люба, і він повернеться». Не заспокоїлась навіть тоді, коли, Маріка запхала купюру їй у долоню. Ісмаїл нерішуче підійшов обійняти Мідхата й намагався боротися з ним у звичайній дружній формі та відпустив лише тоді, коли мати вдарила його по плечах і почала репетувати.

— Зараз не час, Ісмаїле! Відпусти свого брата!

Мідхат звільнився від Ісмаїла, та почав озиратися.

— Де Фарід?

Фарід утратив терпіння чекати своєї черги й намагався прорватися крізь натовп, що оточив його хазяїна, але даремно. Він підстрибував, голосно гавкаючи, щоб розчистити собі шлях. Нарешті Фарід пробився до хазяїна, той обхопив рукою шию пса та потріпав по голові й собака віддався ще більшій ніжності. А коли хлопчик поцілував його, пес остаточно заспокоївся, звісивши задоволено язик. Але радість швидко минула, коли він побачив, як дитина залізла в машину, поряд з бандаркою та іноземкою, і дверцята зачинилися. Потім він збожеволів і з гучним гавкотом побіг за автомобілем, який їхав до Абу Кабіра. А коли пес утратив надію наздогнати, гавкіт перетворився на низьке виття й скиглення.

Загублена вівця

Салем зняв феску^[23], і на його обличчі з’явилася задоволена усмішка. Після першої години ночі в європейському районі спокійно. У цій частині міста розташована пошта, а поруч — площа, вільна від пішоходів. Замріяно сяють вуличні ліхтарі, а прохолодний вітерець дражнить листя на деревах. Вечір в помешканні Ахмеда Сафвата був чудовий. Більшніж чудовий. Травинка м’яка й слухняна для пальців, така пружна, що не розсипається, якщо її взяти в долоню, і сочиться олією. А коли її підігріти, то різкий аромат розливається по кімнаті. Зібралася найгеніальніша група людей, і спів чудовий, а Салех аль-Мекаті — прекрасний. Він виконав кілька пісень шейха Закарії Ахмеда. Сподівання того, що чоловік побачить удома, робило ранкову подорож назад ще приємнішою. Деякі кав’ярні на вулиці Талатіні все ще яскраво освітлені й гравці в нарди кидають кості. Маріка, мабуть, повернулася з села й чекає на нього. Він отримає від неї те, що хотів, оскільки це була ніч перед благословенною п’ятницею. Яким сумним було порожнє ліжко без неї!

Але малий хлопець у ліжку вразив його.

— Хто це? Що це за лихо, що ти нам із села привезла? — Маріка, допомагаючи роздягатися, розповіла історію дитини.

— Бідний хлопчик. Він сирота й відчайдушно хотів поїхати зі мною й Сальвою, — вона відчула Салемове роздратування. — Це буде лише на два-три тижні, а потім він повернеться до родини. Він не житиме тут довго, і, чесно кажучи, у мене немає сил виховувати дітей, — сказала жінка.

Здавалося, він заспокоївся на тому.

— І чому ти поклала його посеред ліжка? — запитав чоловік. Вона відповіла, що боїться, аби він не скотився з краю й уже приготувала для нього ліжко в сусідній кімнаті.

— А чому він не може спати на краю того ліжка, що стоїть біля стіни?

Жінка відповіла швидко, ніби вже підготувала відповідь.

— Я повинна чути, якщо він прокинеться — сказала вона. — Хлопчик ще дитина. Йому п’ять років чи трохи більше.

Зрештою, чоловік переконався, що дитина мала й на вигляд не старше трьох років. Він так і спав на боці ліжка біля стіни, а його дружина — на зовнішньому краю. Салем відчував розчарування через те, що його план зірвано, але не міг придумати, що сказати. Дивно було те, що Маріка в хорошому настрої й почала щебетати, ніби її не турбував такий хід подій. Вона передала привітання від Раді та його дружини й почала докладно описувати те, що сталося на весіллі: який чудовий був обід і співи й танці — особливо танець Аль Дах Йо, — і про Шабану, любителя опіуму, і так про всіх. Але він не слухав. Чоловік думав лише про те, як цей селянський хлопчисько зіпсував йому ніч і змарнував ефект від хашу, на який він покладав свої надії. І ось його дружина лежала неподалік, але була перешкода, що розлучала їх. Він засинав, лише коли вона була в його обіймах, але тепер навіть не міг її обійняти. Якщо вони не могли займатися коханням, то хоча б він хотів обіймати її, притиснути своє обличчя до її обличчя, чи грудьми торкатися до її спини так, щоб ноги були сплетені. Так Салем собі думав. Ось наскільки чоловік прагнув її і хотів бути впевнений, що ця грекиня його назавжди, і тоді він міг би спати із почуттям вдоволення. Вона віддалася йому молодою жінкою, але він все ще бажав її й терзався коли її не було поруч і він ніколи не переставав думати про неї, якщо подружжя не було разом. Але іноді він не міг зрозуміти її вчинків. Чому вона наполягла на тому, щоб поїхати на весілля, коли могла відмовитись? Він був проти поїздки але жінка наполягла. Хто може зрозуміти жіночу логіку? Він почув, як дружина раптом затихла й почала глибоко дихати. Задрімала. «На добраніч», — сказала вона, занурюючись в сон.

Салем не міг заснути через присутність цього дивного тіла в його ліжку. Він не зімкнув очей всю ніч, поки не пролунав заклик до молитви. Він простягнув руку, провів нею по стану своєї коханої, а потім розвернувся обличчям до стіни. Цим жестом побажав їй доброї ночі. Роздратування поволі зникало, і, засинаючи, він почав вболівати за неї.

Бідна Маріка. Ні сина, ні дочки. Вона обожнювала дітей. Вона збирала сусідських дітлахів і годувала їх, водила на прогулянки й купувала їм усе, що вони хотіли. Вона ставилася до них привітніше, ніж до їхніх родин. Хоча вона європейка, її доброзичливість перевершувала доброзичливість місцевих жінок, і до дітей у неї було більше терпеливості. Чому Аллах не благословив їх власними дітьми? Нехай буде піднесена Його мудрість, але бути таким закоханим і водночас не мати дітей — це було важко зрозуміти та витримати. Рано чи пізно дитина повернеться до родини.

Йому довелося б змиритися з наступними днями, навіть якби він пошкодував — і який це був сором! — що Маріка не запропонувала ту ніч, на яку він очікував. Вони могли піти в сусідню кімнату — на знак кохання. Йому й на думку не спало це запропонувати, а тепер вона заснула, а чоловік мав проявити терпіння й заплющив очі. Коли вони жили в Порт-Саїді, де він намагався заробити на життя, у них не було ні ліжка, ні матраца, ні покривала, тож вони лягали на його пальто й гріли одне одного. Попри все це, заняття любов’ю було дивовижним. Салем порівнював ті ночі зі згадками про шлюб у Корані: «Твій одяг — ваш спільний одяг» або: «Серед Його знамень є те, що Він створив вас між собою, щоб ви могли жити в спокої. Він поклав любов і милосердя між вашими серцями». Усемогутній Аллах сказав правду. Прекрасно.

Чоловік поспав годину-дві, перш ніж відчув, як волога просочилася на його спину. Доторкнувшись до свого джильбаба, зрозумів, що він мокрий, а також мокрі простирадла. Раптом він прокинувся. Отже, це зробив сучий син. Своєю лайкою Салем розбудив Маріку, і вона миттєво зрозуміла, що сталося. Жінка почала сміятися й виправдовувати малого гостя.

— Бідний хлопець не звик до нового місця. Я ж казала, що він ще малий!

Щодо дитини, то він міцно спав і не чув, як Маріка встала, увімкнула світло, віднесла його у ванну й переодягнула. Поміняла постільну білизну, принесла чоловікові чистий одяг. Усе минуло спокійно. Салем із подивом спостерігав за тим, що відбувається. Здавалося, вона готувалася до якоїсь надзвичайної події, інакше як би вона знайшла чистий одяг для дитини? Мабуть, вона позичила одяг у сусідів. Хитра бестія. Потім Маріка відразу знову заснула, ніби нічого не сталося.

* * *

Він з нетерпінням чекав дня, коли дитина скаже: «Я хочу повернутися додому». Але хлопцю подобалося життя в Ісмаїлії. А Салему було прикро бачити, що хлопець знайшов нових друзів. Була Сальва з братами та сестрами, їхня родина мешкала на першому поверсі того ж будинку, де й вони. Діти бігали одне до одного. Сім’я Сальви спочатку була не рада малому неосвіченому селянину, а бабусі не подобався його діалект. Вона бентежилася, що він може погано вплинути на її онуків, з якими проводив багато часу, своєю нецензурною лексикою та непристойно нав’язливими сільськими звичками. Але Сальва взяла його під свою опіку. Вона запрошувала його до розваг, у які грала зі своїми братами й сестрами. Щодня вони сиділи на сходинках, і дівчинка навчала його говорити з міським акцентом. Вони також разом гуляли містом, і ходили в гості до її заміжньої старшої сестри. Пройшло ледь два-три тижні, і сільський хлопець почав вписуватися у своє нове життя.

Але згодом літні канікули закінчилися, сусідські діти повернулися до шкіл, хлопець залишився зовсім один, і цей факт дуже порадував Салема. Тепер селянин має попросити повернути його до родини. Це правда, що хлопчик втратив і матір, і батька, але Салем знав, що сільські жінки були як матері для всіх місцевих дітей, а сільські чоловіки — як їхні дядьки. Маріка також сказала йому, що ця дитина була «приблудою», переходила з одного дому до іншого, харчувалася й спала, де заманеться. Утім, Салем був розчарований, коли дитина попросила відправити його до школи.

— Чому ти хочеш піти до школи? — розлючено запитав Салем.

— Усі діти пішли до школи, і мені немає з ким гратися.

— А хіба школа для гри, маленький пройдисвіте?

— Мені байдуже. Я хочу піти до школи, і все.

Прикро, але Маріка підтримала дитину.

— Нехай іде до школи. Залиш його в спокої. Він буде ходити два-три тижні, поки не дізнається, що школа не для розваг, потім йому стане нудно, і він повернеться до родини. І, до речі, Мідхат ходить до школи Корану в селі, але його родина каже, що він неук і не годиться для науки. Цілий день він або грається, або спить.

Салему не знадобилося багато часу, щоб погодитися. Ідея була розумною. Нехай сучий син ходить до школи. Він мав вигляд розумово відсталого. Ніщо не свідчило про те, що школа йому підійде, або що він зможе докласти зусиль, необхідних для навчання. Маріка переказала розповідь Ніси, що хлопець провів два роки в школі Корану, але йому вдалося вивчити лише один розділ Священної Книги. Мабуть, хтось із друзів після того, як Мідхат заснув, захопив його з собою й віддав бабусі, яка ще тоді була жива, або Нісі. Ніса казала, що Зейнаб, бабуся хлопчика, потурала йому в усьому й зіпсувала хлопчика. Вона також розповіла, що шейх Хамед карав своїх учнів побиттям, навіть власного сина, але він ніколи не наважився карати «хлопчика Зейнаб». Усі ці розповіді спонукали Салема погодитися на такий задум, і він був упевнений, що школа вижене сільську дитину з міста.

Якогось дня Сальва прийшла в магазин, очоливши гурт своїх братів і сестер та друзів, і повідомила, що Мідхат був єдиним із них, хто вміє читати. Хлопчик ледве проходив до школи місяць.

— Як тобі це вдалося, сучий сину? — запитав Салем.

— Я прочитав слова, написані на вивісках магазинів на площі.

— Гаразд, що написано на вивісці на цьому магазині?

— Чесно кажучи, я не пам’ятаю. Я піду подивлюся, — відповів Мідхат. Незабаром він знову зайшов всередину.

— Ось: «Магазин Салема Хусейна Абдерахмана: обладнання та фарби».

Салем не переконався й відкрив Коран.

— Добре, тоді покажи мені, який ти розумний.

Мідхат почав читати:

— «Читайте! В ім’я вашого Господа, Творця, який створив людину із праху. Прочитайте! І ваш Господь — найщедріший, хто вчив за допомогою пера».

Він читав з труднощами, але зрозуміло.

Салем наполягав:

— Ти, мабуть, вивчив цей розділ у школі Корану. Добре, прочитай це, — сказав він, вказуючи на книгу, яку взяв з полиці.

— «Азбука бухгалтерського обліку, еффенді Абдель-Азіз Мохаммед Ханафі, випускник Єгипетського університету».

Через три місяці Салем був надзвичайно роздратований, коли директор школи пройшов повз його магазин, аби повідомити йому, що хлопчик був «найрозумнішим» учнем першого класу й що він хоче перевести його в другий клас. Салем запитав, чому б не почекати кінця навчального року, але директор сказав , що хлопець розумний і тримати його в першому класі марна трата часу. Подумавши, Салем погодився. Нехай переведуть його в другий клас, щоб він боровся, відкривав, що Аллах справедливий, а потім здався. І все-таки чоловік був спантеличений: як так сталося, що раптом цей темний і нетямущий хлопчик прокинувся? У другому класі Мідхат провів недовго, перш ніж Салем отримав звістку про те, що дитина швидко пройде і його. Саме тоді Салем зрозумів, що хлопець залишиться тут тягарем на його плечах, і єдине, що чоловік міг зробити, це покластися на волю Аллаха. Але в душі він звинувачував грекиню.

Салем журився від усвідомлення того, що Маріка ретельно прорахувала, як зберегти дитину. Він не відразу зрозумів, але поступово її задум став явним. Чоловік згадав, як вона швидко все прибрала, коли дитина обмочилася в ліжку. Жінка купила матеріал для матері Сальви, щоб та зшила кілька комплектів піжами для хлопчика, і швейна машинка на першому поверсі з ревом запрацювала. І десь зник сільський джильбаб, а на зміну йому прийшли короткі штани та сорочка з підтяжками — ще до того, як дитина почала ходити до школи. Усе це він помічав, але не до кінця усвідомив на тоді. Були речі, які відбувалися за його спиною. Акцент хлопчика почав змінюватися. Він почав говорити, як Сальва та її брати й сестри. Але як? Неможливо, щоб Маріка його навчила, бо вона все ще говорила арабською з грецьким акцентом. Так хто ж його навчив? Або він просто підхопив його сам? А апогеєм потрясіння було те, що він почав відповідати — по слову, раз у раз — коли Маріка зверталася до нього грецькою. Тож вона почала вчити його своєї рідної мови. І здавалося, що те, чому він навчився від Маріки, закріпилося завдяки розвагам із сусідськими грецькими дітьми. Салем із обуренням спостерігав за цим «селянином до глибини душі», коли він відмінно говорив мовою іноземців, наче був одним із них. Далі були нескінченні хвороби дитини та плани лікування, яких Маріка старанно дотримувалася. По-перше, була короста, яка поширилася по тілу дитини, як полум’я з печі. Салему довелося шукати когось, хто б переніс його, закутаного в ковдру, до військового госпіталю, щоб отримати необхідні мазі, а потім повернути додому. Іншого разу йому потрібно було лікуватися від більгарції, бо сучому синові подобалося купатися в каналі. Далі він страждав від нестачі кальцію, а потім на анемію, викликану дефіцитом заліза, а потім — на неправильне харчування. Сучий син не їв нічого, окрім сиру та сардин. Але, як казала Маріка, він не міг жити лише сиром і сардинами, тож потрібно було дотримуватися відповідного плану харчування. Коли вона подала йому телячу печінку, він з огидою покрутив носом. Його організм також потребував вуглеводів, але він ненавидів рис, хліб і макарони. Тоді спробували картоплю — ніяк. Маріка подумала подати йому виноградне листя, фаршироване рисом і фаршем.

— Грецька страва, яку любить твій дядько Салем, — сказала вона. Але Мідхат відкусив, а потім з огидою відсунув тарілку від себе.

— Тоді що ти хочеш, мій любий? — запитала його Маріка.

— Я хочу кукурудзяне кьофте, яке готує моя тітка Ханія, — відповів малий.

Маріка так засміялася, що в неї на очах виступили сльози.

— Ну, Мідхате, тітка Маріка не вміє готувати кукурудзяне кьофте.

— Мені байдуже. Придумайте щось, — відповів Мідхат, не злякавшись.

І вона мала щось придумати. «Я не можу достукатися до нього», — казала вона собі, невдало застосовуючи кожну хитрість, щоб спробувати спокусити його. Тоді жінка гнівалася на нього й плакала від безнадії. Доглядати за ним було складно. Її плач лише посилювався, і тоді хтось запитав би: «Чому ж не відправити хлопчика назад до родини й не позбутися цього тягаря?» Біда полягала в тому, що це сільська дитина, а Салем знав, якими хитрими можуть бути сільські люди. Мідхат заспокоював жінку, жартуючи по-грецьки, а чоловік утрачав глузд, коли чув, як вони вдвох спілкуються в цілковитій гармонії, залишивши його на самоті.

Щойно Мідхат прибув до Ісмаїлії, почали з’являтися всі хвороби, які ховалися під шкірою протягом усього його сільського життя. Проблема була не у вартості лікування. Боляче було втрачати увагу Маріки. Численні скарги дитини змушували її залишати подружнє ліжко й допізна перебувати в спальні дитини або спати біля нього. І якщо вона лягала спати в спальні — крутилась, майже не спала, прислухалася до того, що відбувалося в сусідній кімнаті. І якщо чула, що дитина плаче — а він часто прокидався з плачем, — вона поспішала до нього. Бідолашний хлопчик мочився в ліжко, бачив жахи уві сні, у нього носом йшла кров, він бився у гарячці, боліло горло. Це ставалося раз за разом. І, як на диво, вона ніколи не нарікала та не скаржилася, а робила все необхідне з неймовірною точністю. Про секс більше не йшлося, ніби вона втратила бажання до нього. Наче погодилась на шлюб без сексу, якщо не вважати рідкісних випадків.

Але Салем прагнув від неї цього щовечора. Він був тричі одружений і ніколи не знав нічого подібного. Він був шокований тим, як жінка відмовилася від сексу заради дитини, яка навіть не була їй рідною. Як вона могла забути традицію, що склалася в них за всі ці роки? Вона більше не виявляла бажання або готовності зустрітися з ним у ліжку. Він завжди мав запитати, наполягти й тиснути на неї, аби вона погодилась. Коли трапилося так, що вона поступалася, то не віддавалась повністю. Її вуха прислухались до сусідньої кімнати, готові виявити будь-які ознаки руху. Інколи вона не поступалася, а сердилася й залишала його, кидаючи в ліжку на всю ніч. Чому вона не відчувала його страждань? Як вона могла ігнорувати його потреби? Тієї ночі вона знову залишила його в цьому тривожному стані. Чоловік уявляв собі, як подорожує до неї вночі. Сільська дорога була тиха, і тільки здалеку чути квакання жаби. Його кобилка бігла вздовж... так, як він хотів, щоб вона їхала. А вночі від фруктових гаїв ліворуч доносився аромат манго. Він зрадів, побачивши дерево сірісу перед її балконом. І ось зустріч із нею, а на ній тільки нічна сорочка: яка ж радість!

* * *

Пан Петрос стояв за стійкою, стурбовано спостерігаючи за своєю дочкою, помічаючи її тривалу розмову з Салемом, поки вона його обслуговувала. Чому вона приділяла йому більше уваги, ніж іншим клієнтам? Салем був одним із його найкращих клієнтів, і він відомий у місті — його батько був одним із найбільших землевласників, і жили вони в особняку між лісом і містом Факус. Але Петрос не хотів, щоб його донька зараз із кимось фліртувала, не кажучи вже про стосунки з мусульманським «арабом», який уже тричі був одружений. Вона була ще молодою дівчиною, і в будь-якому випадку після отримання середньої освіти збиралася вступати до Атенського університету. Жителі Абу Кабіра повністю прийняли його й не заперечували проти бару, хоча вони були мусульманами і вживання алкоголю вважалось гріхом. Меншість, яка справді пила, як і Салем, була з ним у чудових стосунках, і цього було достатньо. «Ми тут гості, навіть якщо ми постійно живемо тут», — завжди говорив він дружині та доньці. Ні, він не хотів вступати в співтовариство з мусульманами. Деякі араби вживали алкоголь, але не відкрито, і їхні замовлення доставляли додому. Деякі з них постійно приходили, аби випити заборонений келих вина, стверджуючи, що лікар прописав це, щоб заспокоїти шлунок, і в цьому немає нічого поганого. Тут були раді всім, і Салем був одним із небагатьох, хто приходив як поїсти, так і випити, оскільки він любив грецьке мезе^[24] й платив щедро. Чи привабили Маріку його щедрі чайові? На це сподівався Петрос і молився Богу, щоб справа не зайшла далі, ніж бажання доньки отримати чайові. «Бережи нас Боже», — як кажуть мусульмани. Чоловік був гарний і стильний; він носив костюм і феску та ходив із ціпком з чорного дерева. Петрос бачив, як його дочка тепло вітала Салема біля дверей, коли він прив’язував коня.

— Хіба я не казав тобі не раз триматися подалі від арабських чоловіків? — звернувся Петрос до Маріки, коли Салем пішов. Він був шокований її відповіддю.

— Але я люблю цього чоловіка.

— Що? Коли?! — запитав він, важко ковтаючи слину. Батько хотів запитати, як довго це триває. І чому він раніше нічого про це не чув? Але то було неважливо. Через шок він утратив здатність притомно говорити. Важливим було те, що Маріка поїде до Греції для навчання в університеті, і він покладав великі надії на її університетську освіту. Батько хотів крикнути й нагадати, чого від неї чекали, але побачив, що Салем повернувся, бо забув ціпок на столі, і Маріка знайшла можливість втекти. Салем розвернувся й підійшов до нього, покашлюючи, щоб прочистити горло.

— Я не знаю, як почати, — сказав він. — Але ми друзі. І я хотів би попросити руки вашої дочки.

Петрос охопив голову руками, не в змозі вимовити жодного слова.

— У будь-якому випадку, поміркуйте, — сказав Салем, намагаючись подолати незграбність, а потім пішов. Спочатку Петрос не дозволяв Маріці обслуговувати клієнтів, і не хотів, щоб вона працювала в барі. Колись вона жила з його родичами в Мансурі й відвідувала грецьку школу для дівчат. Але під час літніх канікул дівчині подобалося допомагати матері на кухні, і мати її заохочувала та вчила готувати. Іноді, коли було багато відвідувачів і всі місця були зайняті, вона приносила замовлення з кухні. Розсовуючи завісу, що відокремлювала ресторан і бар від внутрішніх кімнат будинку, Маріка ставила тацю із замовленнями на прилавок. Тацю негайно забирали. Пізніше, під час останніх літніх канікул, вона почала працювати офіціанткою. Спочатку Петросу не дуже подобалась ця допомога, а потім він почав висловлювати свої застереження. Його не дуже турбували її кулінарні здібності та хист, це більше хвилювало матір. Батько ж пишався академічними досягненнями доньки — особливо в природничих науках, — і хотів, щоб вона спеціалізувалася на медицині, бажано, стоматології. Заміжжя прийде з часом, і те ж саме з кулінарією. Якби вона здобула вищу освіту, то легко знайшла б чоловіка-грека — лікаря, юриста чи бізнесмена — у Греції чи в Єгипті. Він не розумів, чому Маріці взагалі було цікаво працювати в барі. Дівчина почала затримуватися біля прилавка, вдаючи, що їй щось треба і даючи можливість клієнтам довго розглядати її в блузі з короткими рукавами та білому фартусі поверх спідниці. Їм була незвична жінка-офіціант. Арабським чоловікам, що вважали алкоголь гріховним, було дивно, коли вісімнадцятирічна дівчина виносила їжу й напої. Особливо це стосувалося чоловіків Абу Кабіра, які бачили жінок, лише закутаних у вільні чорні халати з головами покритими чорною вуаллю. Це було їхнє бачення цілковитої пристойності. Дівчина, мабуть, піддалася залицянням Салема-бабія, а справжнім ударом було те, що вона закохалася в нього.

Петрос намагався поговорити зі своєю дружиною Доріс, але зрозумів, що вона вже все знає. Матері завжди в курсі, а татусі завжди дізнаються останніми. Мати з дочкою, мабуть, ховалися та разом задумували щось нестерпне. Ще гірше була спокійна реакція Петросової жінки: «А чому б і ні?» — сказала вона. Батько як міг сперечався, то спокійно, то підвищуючи голос, стверджуючи, що дівчина вступатиме в університет, і їй не потрібен чоловік мусульманин і бабій, з величезною різницею у віці. «Дівчина не хоче вступати в університет, — сказала мати. — І вона його любить». Ці дві новини викликали в чоловіка раптову нестяму та виснаження. Усю ніч він марив у безсонні. Зранку дружина нагадала йому, що батьки не можуть контролювати долю своїх дітей, і що він сам одружився з нею проти волі її родини.

— Ну, а що ти очікував, коли ми приїхали в це місто? — додала Доріс. — Абу Кабір — це не Александрія, не Порт-Саїд чи Ісмаїлія. Іноземців тут немає. Наша донька не може знайти тут грека чи іншого європейця. Особисто я вважаю за краще жити в Александрії, Мансурі чи Ісмаїлії, але ти хотів Абу Кабір, бо в нас не було б конкуренції.

— Нехай він буде хоча б коптом, — сказав Петрос. — У нас спільні церкви з коптами.

— А чи є в Абу Кабірі копти? — запитала дружина. Петрос розумів, що не досягне своєї мети, але продовжував протестувати.

— Ми не знаємо цього чоловіка. Невже ми одружимо дочку невідомо з ким?

Та у відповідь почув, що за шість місяців заручин стане зрозуміло, хто цей наречений. Не було чим крити, і Петрос поклався на Бога: неможливо перемогти в суперечці одну жінку, не кажучи вже про двох у змові.

Дивним було те, як Доріс усміхалася протягом усієї розмови, ніби була щаслива від такого повороту подій, щаслива з приводу того, що дочка поклала кінець своїй освіті, і щаслива з перспективи мати зятя-мусульманина. Він відмовлявся розуміти жінок. Здавалося, у них була виняткова логіка, яка не мала нічого спільного з логікою інших людей. Як вона могла змиритися із цим потрясінням у житті дочки та родини? Як вона могла забути все, що вони обговорювали, і мрії, які вони будували, аби Маріка вступила до університету й вивчала медицину? Все це стало примарою. Як кажуть араби в таких ситуаціях: нічні розмови змащуються маслом, що тане, як тільки настає ранок. Доріс намагалася його заспокоїти.

— Того дня, коли вона народилася, і ти взяв її на руки, ти не думав, що ця чарівна дитина виросте та кине виклик і не скориться? — спитала Доріс.

— Ні, я цього не очікував. Але що ти маєш на увазі? Я повинен бути задоволеним цими подіями? — відказав Петрос.

— Найкраще для тебе й нас усіх — бути щасливими, — мовила його дружина.

— Я б хотів, аби вона народилася хлопчиком, — сказав він.

— А чи був би ти щасливий, якби він одружився з мусульманкою? — запитала вона.

— Я б не був щасливий, але це менше зло, — відповів він. — Дівчата притягують за собою скандали.

Усі пристали на умови, поставлені дружиною. Салем наносив візити раз чи двічі на тиждень, і його час від часу запрошували на вечерю з родиною. Мати й дочка були в захваті від того, як швидко знайшли спільну мову батько й наречений. Петрос завжди м’якшав після одного-двох келихів, а Салем виявився веселим і славним чоловіком, який ставився до сім’ї своєї нареченої з безмежною добротою та ввічливістю. Це було на додаток до подарунків, які він почав приносити Маріці та її матері, а також присилав із батькової ферми ящики з фруктами, банки з медом, качок, голубів, помідори та лимони. Як Петрос міг його не любити? З Салемом було домовлено, що заручини не будуть більше, ніж шість місяців, протягом яких він не міг бути наодинці з дівчиною чи гуляти з нею. Куди вони могли піти разом в Абу Кабірі? На щастя, одруженим парам нікуди піти, не кажучи вже про заручених. Усі також погодилися з тим, що Маріка більше не працюватиме в барі, і це дуже сподобалося Салему, він не хотів, аби його наречена була офіціанткою. Будинок став єдиним місцем, де він міг бачити свою наречену, під наглядом її батьків.

Одначе, її батьки не помічали обману. Зарученим не потрібно було ховатися. На верхньому поверсі була спальня Маріки, унизу росли дерева сірісу, які тягнулися до вікна коханої. На гілки дерев можна поставити драбину, яка дозволяла непомітно піднятися до неї, що й сталося. Як тільки відбулися офіційні заручини, Салем почав відвідувати дівчину щовечора. Після опівночі він їздив верхи на своїй кобилі, наближаючись до Абу Кабіра через залізничний переїзд, а потім повертав ліворуч, поки не діставався до дерев. Він прив’язував коня, залазив на дерево, найближче до балкона Маріки, ставав на гілку, аби впевнитись, що кохана чекає на нього. Чи дізналися її батьки зрештою про ці нічні відвідини? Здавалося, Петрос про них і гадки не мав. Але чи знала Доріс? Салем не замислювався над цим питанням, і йому не спадало на думку запитати про це Маріку. Її кохання було достатньо для нього, вона наповнювала все його життя. Більше того, він був готовий — якщо дійде до цього — підкоритися умовам сім’ї й відмовитися від нічних відвідувань, проводячи решту місяців терміну заручин під наглядом. Існувала тисяча ознак, які засвідчували те, що дівчина його кохає. Вона віддалася йому повністю.

Але тепер, коли він страждав у своєму ліжку, потерпав від її відсутності, йому було боляче, йому здавалося, що вона хотіла, щоб він звільнив місце для дитини, для нерідної дитини, і щоби був задоволений своєю самотністю. Прокляті він і вона. Як міг початок кохання бути таким, коли коханому дають все, що він хоче, а потім закінчитися отак, коли між двома розійшлася прірва? Він відчував себе ще більш безнадійним і слабким. Він не мав дітей з жодною зі своїх попередніх трьох дружин. І він ніколи не наважувався запропонувати Маріці звернутися до репродуктолога, щоб ніхто не міг допустити, що він є джерелом проблеми. Сама Маріка не порушувала цю тему, хіба що час від часу, перш ніж відкинути її. Мабуть, вона здогадувалася, що проблема в ньому, але не хотіла його бентежити. Вона задовольнялася його любов’ю й змирилася з цим безпліддям, хоча й обожнювала дітей. Так було до того часу, поки раптом не з’явилася ця чудна дитина, і вона знайшла ідеальну можливість стати матір’ю та зробити з нього батька, подобається йому це чи ні. Чому Аллах так покарав його.

* * *

Синій був улюбленим кольором Маріки. Щоразу, коли вона одягала спідницю в білий горошок на синьому тлі, Мідхат пригадував ту ніч, коли вона притулила його до себе. Тепер вона наділа великий солом’яний капелюх і чорні сонцезахисні окуляри. Хлопець був зачарований, ідучи поруч. Яка красуня! Вони разом перетнули вулицю Талатіні та попрямували до іноземців. Він ще більше захопився, побачивши дівчину, яка їхала на велосипеді.

—Подивіться, як ця дівчина показує свої ноги! — закричав Мідхат.

— Дівчина може бути француженкою чи італійкою, — пояснила йому Маріка, — а в їхній культурі дівчата можуть носити шорти.

Мідхат здивовано зупинився перед цим видовищем.

— Боже мій! Що це за жінки в штанях? — запитав він, на що Маріка відповіла, що вони англійські новобранці в британську армію.

— Жінки теж ідуть в армію? — запитав хлопчик. — Тоді що залишається чоловікам?

Коли вони дійшли до воріт будівлі з червоної цегли, яка, за словами Маріки, була італійською середньою школою, хлопець зупинився.

— Я б хотів піти в таку школу, — сказав Мідхат.

Маріка запевнила його, якщо він і далі буде таким же розумним у навчанні, як досі, то піде до хорошої середньої школи. А потім йому дозволять носити довгі штани, і його кишенькові гроші збільшаться з одного піастра до двох. Хлопець відповів, що деякі вчителі його школи наполягали, щоб він приєднався до скаутів, і йому дадуть свисток, кишеньковий ніж і смолоскип. Мідхат не бажав приєднуватись до скаутів, але хотів мати свисток, кишеньковий ніж і смолоскип... Жінка пообіцяла купити свисток і смолоскип, якщо він стане першим у своєму класі до кінця року.

— Але забудь про кишеньковий ніж, бо ти можеш нашкодити собі, — додала вона.

Маріка завжди купувала м’ясо та продукти у кварталі іноземців. Вона наполягала на тому, щоб хлопець ішов з нею купляти їжу, яка могла б йому сподобатися. Хоч м’ясо йому не подобалось, але його вражала чистота й елегантність магазина. Якось вони відвідали продуктовий магазин її батька і Мідхат по-різному реагував на пропоновану їжу. Там він побачив Петроса, що сидів за письмовим столом біля входу: сивого, світлошкірого, невисокого зросту чоловіка з животом, підв’язаним тугим паском. Чоловік підвівся з-за столу, тепло зустрів його, і почав показувати продукти в магазині. Мідхат був у захваті від різноманітності пропозицій і чудових ароматів. Він провів багато часу перед різними видами оливок та солоних огірків, а Маріка навіть змогла переконати його скуштувати пастрому^[25]. Він вийшов із магазину з коробкою жувальних цукерок, подарунком від Петроса, який знав, що Мідхату вони подобаються. Потім вони пішли в кафе, де хлопчик уперше в житті з’їв кассата джелато, італійський десерт, укритий ніжним шаром шоколаду. Це було неймовірно. Мідхат закохався в шоколад, який подобався й Маріці. Нарешті вона знайшла щось нове для нього замість сиру, солоних сардин і турецьких лукумів.

Однією з його улюблених розваг було посидіти в кафе іноземців і попити охолоджених безалкогольних напоїв. Він також любив залишатися біля книжкових магазинів, розглядаючи іноземні книги та журнали у вітринах і захоплюватися кольоровими плакатами іноземних фільмів. Хлопець ніяковів від сильного макіяжу деяких іноземців. А як побачив кількість собак в іноземців, одразу згадав свого. «Ми повинні були привести Фаріда, — казав він. — Йому тут було б весело.

Він ненавидів маленьких собак, що повзали, а власники носили їх на руках. Хлопець вважав, що собаки повинні бути великими. Особливо він ненавидів маленьких собак з власниками чоловічої статі.

— Гляньте, який цей чоловік великий і високий, а несе собаку, маленьку, як кішка, — зауважив він одного разу.

— Що в цьому поганого? — здивовано запитала Маріка.

— Як баба! — сказав хлопчик.

Він не знав, що сусідство з іноземцями є вікном у Європу чи шматочком Європи, оскільки ідея Європи не була ясною в його свідомості. Він знав лише, що було дві групи: єгиптяни з одного боку та іноземці з іншого. Але він не міг розрізнити вірмен, греків, італійців, французів чи будь-яку іншу національність. Для нього всі вони були просто іноземцями.

У день Шам-ан-Нессірна Сальва запросила Мідхата разом зі своїми братами й сестрами в «сади». Вони несли ті закуски, які Маріка приготувала для пікніка, — фарбовані яйця та бутерброди. Але його це не цікавило, натомість хлопчик був зачарований величезним простором густого зеленого саду, настільки відмінним від зелені рівнинних сільських полів. Звивисті стежки перетиналися й іноді вели до водойм, хащів чи лісів, повних різноманітних видів дерев. Єдиним деревом, яке він упізнав, було агаті, оскільки там не було ні пальм, ні камфори, ні акації. Хлопець любив природу, бо виріс у селі.

Щоразу, граючись тут у схованки, він думав, що заблукав, але не лякався й намагався наздогнати своїх друзів — чути їхні голоси здалеку було достатньо, аби не хвилюватися. Тішила його тут і густота листя. Хлопчик міг притулитися до стовбура дерева й слухати щебетання птахів або ховатися між гілками дерева агаті, що звисали майже до землі. Якби Сальва знайшла б схованку та спіймала його, покаранням було змусити відкусити бутерброд або яйце, згідно з вказівками Маріки. Ніщо ніколи не псувало ці прогулянки, окрім відчуття стиснення в грудях, яке він іноді відчував, коли згадував свого пса. Хто доглядав за Фарідом за його відсутності? Хто його годував і купав у каналі, як буйволів? Це було перше, що Мідхат сказав, коли наприкінці дня повернувся додому й побачив Маріку: «Як прикро, що ми не взяли собаку. Він любив сади, і жодна собака в Ісмаїлії не могла б кинути йому виклик».

Саме в цей час він вперше побачив «солоне море» на озері Темса, або «озеро крокодила». Салем спостерігав, як хлопчик із друзями копаються в піску на мілині й шукають молюсків. Тож тепер сучий син знав про молюсків і любив ласувати ними з тахіні^[26]. Він прижився в місті, наче там народився, і друзі захоплювалися ним, хоч усі вони, за винятком Сальви, на початках посміювалися з малого. Хлопець відмінно вчився, освоїв програму двох років за один і збирався перейти до третього класу початкової школи після літніх канікул. Іноді Салем дивився на речі об’єктивно й бачив, що дитина заслуговує на турботу та заохочення, але ця об’єктивність завжди тривала лише кілька хвилин, адже глибоко в душі він знав, що не здатний любити цю дитину. Було важко відчувати якесь співчуття до хлопчика, незважаючи на те, що Мідхат був малий, з іншого боку, він був зрілим для свого віку, часто нахабним і завжди міг дати відсіч. Зрештою, це був не його син. Чому Аллах вразив його безпліддям? І який сенс мати можливість займатися сексом, якщо ти не можеш запліднити жінку?

Люди називали його бабієм, бо не розуміли. Якби він із самого початку був благословенний дитиною, він би не розлучався й не міняв жінок. Його батько не знав цієї проблеми, коли вперше почув про Маріку.

— Ти хочеш одружитися з іноземкою-християнкою? — вигукнув він із недовірою.

Батько ще більше розлютився, коли почув, що Салем кохає її. Якби він відкрився й зізнався, що все ще мріє мати дітей і спадкоємця, схожого на батька, тоді б тато відповів: «Чому б тобі не одружитися з єгипетською мусульманкою»?

Річ у тім, що батько переповнився його численними шлюбами та розлученнями й нагадав, що він живе під його дахом, і відповідальність за кожен шлюб і наступне розлучення падає й на нього. Він був тим, хто щоразу виплачував посаг, він був посередником у конфліктах, і він був тим, хто в кінцевому підсумку сплачував аліменти.

— І я тобі дуже вдячний, — відповів Салем. — Але це не так, я не сиджу вдома марно. Я допомагаю в господарстві. І кожне твоє бажання виконую.

Проте батько роздратувався, у глибині душі відчуваючи, що син — невдаха. Він сподівався, що Салем отримає ступінь в університеті аль-Азгар і стане шанованою людиною — ісламським ученим, суддею шаріату або вчителем. Але Салем покинув аль-Азгар, зняв студентську джуббу^[27], замінив її костюмом і фескою й почав наслідувати європейців. До нього дійшла звістка — і це було найгірше, — що син часто ходить до бару Петроса. Попри все, батько трохи заспокоївся.

— Звичайно, я ціную це. Я просто втомився від усіх шлюбів і розлучень. Але Салеме, — продовжив він, — мені досі боляче бачити тебе самотнього, неодруженого. Це недобре залишатися самотнім! — І він виголосив це: — Чому б тобі не одружитися з єгипетською мусульманкою з порядної родини? Я можу знайти для тебе найкращу дівчину, замість того, щоб одружуватися з дочкою власника грецького бару. Прислухайся до себе. Що люди казатимуть про нас?

Висновок був очевидний: якщо він наполягатиме на тому, щоб бути з Марікою, доведеться піти з дому. І чоловік наполіг на своєму, й обрав саме її. Він так і не зміг пояснити батькові, що цей шлюб був єдиним із почуттям кохання, якого він бажав. Усі інші були за розрахунком, зробленим його сім’єю, і через домовленості за традицією з родиною дівчини. Як тільки чоловік відчув, що Маріка поділяє його бажання, серце ледь не вискочило з грудей. Спочатку Салем споглядав, як дівчина працювала в барі й передавала замовлення батькові. Штори з бісерних ниток розсувалися, відкривали її, перш ніж вона швидко зникала за нитками, і серце колотилося, коли він перехоплював її погляд. Усе це могло б залишитися й без розвитку. Але одного разу чоловік помітив, як дівчина зупинилася й крадькома поглядає на нього. Їхні погляди зустрілися, Салем усміхнувся, і вона усміхнулася у відповідь. Тоді все змінилося, у ту ж мить він зрозумів, що подобається дівчині. Маріка була єдиною жінкою в його житті, що покохала у відповідь. І він нарешті пізнав, що таке справжнє кохання. Батько ніяк не міг цього зрозуміти, тож Салем просто змушений був наполягати на своєму.

Залишаючи рідний дім, він украв тридцять золотих фунтів у батька, якими Салем покрив посаг Маріки. Потім пара поїхала в Порт-Саїд, де він витратив частину грошей на житло, а потім прогорів із рештою грошей через невдалий бізнес у торгівлі текстилем. Зрештою, йому довелося працювати поденником на будівництві, докером у порту та офіціантом у кафе й ресторанах. Ситуація почала налагоджуватися, коли Салем отримав свою частку спадку й міг переїхати до Ісмаїлії разом зі своєю дружиною, де відкрив майстерню металочерепиці та фарб.

З фінансами зараз, слава Богу, все було добре, а Маріка підтримувала завжди у важкі часи, і мирилася, що протягом багатьох років їй доводилося жити на копійки й без дітей. Якби вони були благословенні дитиною, він би дуже любив та пестив свого малюка. Але щоб з’явилася п’ятирічна дитина (або старша, оскільки селяни не ретельно реєстрували немовлят, і залишали це на тижні чи місяці, перш ніж оформити), і від нього очікували ставлення до хлопчика як до власної дитини... Це було занадто... Якби в них були власні діти до появи цього хлопчиська, йому, можливо, було б легше прийняти чужу дитину, оскільки він був би захоплений рештою дітей. І Маріка була б на сьомому небі від щастя, якби в них було кілька спільних дітей. Як кажуть, «хорошого не буває багато». Зараз він не міг змусити себе погодитися на усиновлення дитини, яка стала єдиною в його родині. Але, зрештою, ніхто не просив усиновити дитину. Маріка з самого початку монополізувала хлопця, і він відповів їй взаємністю, а свого чоловіка поклала на полицю. Здавалося, що Маріка не дуже переймається, близький він із дитиною чи ні. Вона була щаслива взяти на себе опіку над хлопчиком, і єдине, про що просили Салема, — покривати витрати.

Це була кульмінація шлюбу на взаємному коханні, що мало продовжити рід, але зачаття не відбулося. Де була Божа мудрість? Чому Він так катував чоловіка? Маріка докучала, але йому пощастило домовитися через свого приятеля про членство у Французькому пляжі, який перебував під управлінням компанії Суецького каналу, — це винятковий випадок. Вона ніколи не цікавилася пляжем до приїзду Мідхата, але потім почала водити його туди бодай раз на тиждень. Щоб малий не був сам по собі, вона запросила Сальву, її братів та сестер і деяких друзів — усе це заради хлопця. Маріка покривала витрати для всіх: їжу, напої, морозиво та солодощі, усе заради цього селюка. Членство у Французькому пляжі вимагало супроводження чоловіком їх усіх, хоча б інколи. Салем не любив ці походи, адже там його знали, і він не бажав бути поміченим із чужою дитиною.

«Ми не можемо ходити на пляж без тебе, — докоряла Маріка. — Ти повинен супроводжувати нас, навіть якщо це лише раз на тиждень. Чи ти хочеш, аби люди думали, що я вдова?»

Повернувшись з озера Темсах, Маріка пішла до Мідхата. Помітивши її, хлопець покинув пошук молюсків зі своїми друзями й почав просити у неї грошей на морозиво. Маріка повела дітей в кафе. Мідхат забавлявся, дивлячись на «голих» іноземних жінок, які лежали на пляжі «без жодної турботи». Маріка марно переконувала хлопця, що носити купальник — це не бути голим.

— Справді? — запитав він.

— А що по твоєму вони мають носити? — відповіла вона. — Ти хочеш, щоб вони пішли в море в джильбабі? І, до речі, вони хочуть засмагнути на сонці.

Але хлопчика ця відповідь не задовольнила.

— Ці жінки — дурні. Чи є щось краще у світі за світлу шкіру?

Але їй принаймні вдалося переконати хлопчика, що зиркати на жінок — це непристойно. Маріка йшла босоніж у ніжній прозорій бавовняній сукні з візерунком з дрібних різнокольорових квітів. Морський бриз підняв край сукні, відкриваючи вражаючу красу ніг. Лагідні хвилі озера лягали біля її маленьких ніжок. Вона хотіла стати матір’ю за будь-яку ціну, але Салем міг бачити в ній лише дівчину, яку зустрів в Абу Кабірі. Для нього вона була дарунком Бога; він створив їх одне для одного. Маріка кидалася до нього в обійми щоразу, як тільки він наближався. Він доторкувався губами до шиї коханої й поверхня шкіри реагувала на дотик губ, її передпліччя ставали холодними й укривалися крихітними мурашками, але вони швидко зникали, як ті що виникають на поверхні вина, щоб сповістити про його пробудження та повернення до життя. Це були уривчасті думки, які, якщо їх поєднати, сказали б: «Я люблю тебе. Я хочу тебе». Вона звикла реагувати на будь-який його натяк. Йому потрібно просто доторкнутися до коханої в ліжку, щоб вона міцно обійняла його. Так що ж сталося? Усе з того часу, як вони поділилися цією першою усмішкою, свідчило, що вона була дарунком Божим, лише для нього. Чи повернеться колись до нього його грекиня?

* * *

Як добре було в початковій школі! Адже вона мала стільки переваг: це була державна школа, навчатися в ній було престижно. Оскільки це не була приватна школа, потрапити туди було великою честю. Учень сам ішов до школи й переходив дорогу Талатіні без супроводу — і переносився у світ іноземців, оскільки школа була розташована на початку мікрорайону іноземців. Феска на його голові означала, що той, хто її носив, ставав ефенді^[28], як дядько Салем. Так і було з цим хлопцем, який з полотняною торбою йшов до школи в новому костюмі та з фескою на голові. Невже пройде небагато часу, і він теж носитиме з собою ціпок із чорного дерева? Його вразила ранкова традиція школи, коли учні вишиковувалися, щоб привітатися й співали національний гімнна знак пошани «Королю нації». Учитель проходив повз кожного учня, перевіряючи чистоту. Якщо було помічено учня, чиє волосся не було підстрижене як слід або чиї нігті не були зрізані належним чином, а чи черевики не начищені, керівник витягав його зі строю та відправляв додому, а він пропускав решту навчального дня. Мідхата ніколи не витягали зі строю й не відправили додому, тому що Маріка намагалась, щоб усе було як слід: і з його волоссям, і з нігтями. Увечері він завжди купався, його фески завжди були випрасувані, черевики вичищені, сорочка чиста, а краватка зав’язана як слід. «Бачиш, який елегантний твій дядько Салем?» — завжди повторювала Маріка. Його найбільшим страхом було пропустити шкільний день. Якби це сталося, це був би крах. Та сама дитина, що більшу частину часу спала чи дрімала в школі Корану, тепер не могла пропустити й дня в школі. Якщо він хворів, і Маріці доводилося змушувати його залишатися вдома, жінка стикалася з трагедією та істеричними риданнями дитини. У свідомості селюка ніби закріпилася думка, що школа була його найсильнішою зброєю, яка штовхала вперед до міських дітей. Хіба Шабана не дав йому вказівок, що «школа — це твої мама і тато»?

Але його хвилювання щодо фески було недовгим. Хлопець був худорлявої статури, ледве міг захищатися, і те, що він не місцевий, видавав акцент. Через два дні його почали дражнити «селюком», а старші учні підкидали його феску, як футбольний м’яч на шкільному майданчику на перервах. Це стало величезним потрясінням, і того дня він, повертався додому ридаючи. На щастя, невдовзі школа вирішила відмовитися від носіння фески. Але скоро він отримав нове прізвисько: «мертвяк», обране тому, що він був тихим і часто мав блідий та млявий вигляд. Мідхат відповідав на запитання й читав настільки слабким голосом, що здавалося, ніби він перебував десь дуже далеко.

Але незабаром ця проблема вирішилася, коли одного разу в клас увійшов директор і, як завжди, попросив вчителя та учнів встати. Коли вони присіли, директор назвав Мідхатове ім’я. Потім поплескав його по плечу, потис руку й привітав з успішно складеними іспитами. «Ваш однокласник отримав найвищі оцінки в першому та другому семестрах, і я впевнений, що він досягне відмінних результатів на іспитах у кінці року. Тож мені приємно нагородити його цією скромною нагородою». Нагородою була авторучка та добірка книг. Одразу авторучка! Для Мідхата мати авторучку було нездійсненною мрією, і ось тепер він тримає її в руках.

Щойно директор пішов, пан Шафік, учитель арабської мови, знову викликав Мідхата, поставив його поруч, і звернувся до класу: «Я отримав кілька скарг на учнів, і я знаю, хто вони. Я чув, що вони докучають Мідхату й принижують його». Учитель зупинився на мить, поки його голос не пролунав у кімнаті. «Тож я звертаюсь до цих негідників, щоб сказати: Мідхат, який стоїть поряд зі мною тут, — найкращий з-поміж вас. І відтепер він під моїм захистом. Якщо хтось спробує образити його словами або вчинками, я вважатиму це особистою образою. І якщо я почую ще хоч одну скаргу на когось із вас — а ви знаєте, кого це стосується, — то клянусь всемогутнім Аллахом, у мене не буде іншого вибору, як узяти батога до рук й покарати. Ви мене чуєте? Ви чуєте мене, звірі? Я попереджаю!»

Усі розуміли, що саме пан Шафік мав на увазі про покарання. На цього вчителя адміністрація школи поклала нагляд за учнями та за дисципліною, і йому дозволялося карати неслухняних батогом у разі потреби. Усі знали, що він користувався цією владою часто. Адміністрація школи звернула увагу на те, що деякі учні створили групу під назвою «кажани» й тероризували решту учнів у школі або нападала на декого з них за межами навчального закладу. Пану Шафіку сказали, що вони вчиняють крадіжки й задираються до дівчат, які йдуть до школи. Після проведення необхідних розслідувань пан Шафік викликав батьків негідників на ранкову лінійку, щоб ті бачили, як їхніх дітей шмагають.

Мідхат побіг зі школи до магазина свого дядька Салема. Він поділився радісною новиною й похизувався своїми призами, зокрема авторучкою. Отримати цю ручку було складно, оскільки учень початкової школи зазвичай користувався гусячим пером і не мав авторучки до середньої школи, і то лише якщо йому пощастило.

— То що скажете? — запитав він свого дядька Салема.

— Добре, — категорично відповів Салем. — А тепер біжи додому.

Мідхат був приголомшений цією байдужістю. Він пишався успіхом, пишався, що його похвалив директор, що підтвердив пан Шафік. І хлопчик очікував, що дядько Салем тепло привітає його або скаже якісь підбадьорливі слова.

— Це все? — запитав він Салема.

Реакція Салема була категоричною:

— Чого ти ще хочеш, негіднику? Якщо ти досяг успіху, ти зробив це лише для себе.

Маріка відчула роздратування й збентеження, побачивши, що надії дитини зруйнувалися, коли він не відчув підбадьорення. Але вона намагалася виправдатися перед хлопчиком. «Твій дядько добрий і великодушний чоловік, але він примхливий, — говорила вона. — Не звертай уваги на те, що він говорить, і не засмучуйся через нього». Утім, досвід навчив Мідхата, що Салем був щедрим тільки при сторонніх. Якщо він просив щось у свого дядька, то Салем кричав на нього й проганяв, але якщо звертався до Маріки — наступного дня розмова була іншою...

— Що ти говорив учора ввечері? — питав Салем. — Що ти хотів?

— Нічого, — відповідав Мідхат. — Я нічого не хотів.

— Скажи мені, сучий сину, — наполягав Салем. — Що ти хотів?

Мідхат затинався, коли відповідав.

— Я маю на увазі, я хотів сказати... мої черевики занадто тісні, і через них у мене мозоль на нозі... і...

— Так ти хочеш нові черевики? — кричав Салем. — Є те, що є! Тоді чому б тобі просто не сказати? Або кіт з’їв твій язик?

Далі не треба було продовжувати, оскільки все зрозуміло, і нові черевики будуть куплені або пошиті.

Сальва була чудовою супутницею, коли вони йшли разом у магазин. Салем був у захваті і кидав усе, обнімав свою милу дівчину й садовив її собі на коліна, потім відправляв когось купити солодощів, щоб нагодувати трьох або чотирьох дітей. Мідхату, звісно, перепадало трохи смаколиків, але він відчував заздрість до Сальви, принаймні до тих пір, поки не нагадував собі, що він хлопець і що так балують тільки дівчат.

Зрештою, ніхто не сумнівався, що Салем був гоноровим. Він був чудовий тільки в гарному настрої! Це розумів кожен, хто бачив, наскільки ретельно той готував кальян після обіду. Чоловік стояв обличчям до вікна у своїй жилетці з довгими рукавами й мішкуватих білих штанях, змочував тютюн і кришив його, спритно й з великою обережністю викладаючи на вугілля. Потім він ішов на кухню, щоб принести вугілля й акуратно розкласти його на тютюн. Крізь ніздрі підіймався дим, і вся його постать свідчила про радість і задоволення. У той момент Мідхату здавалося, що якби він про щось попросив свого дядька Салема, то б той зголосився без жодних вагань. Але він ніколи не наважувався спробувати, вважаючи за краще залишити свої прохання для Маріки, а сам із захопленням спостерігав за тим, що відбувається. Чоловік був високий, красивий, завжди елегантний, і його всі завжди слухалися. Сусіди на площі Аббаса боялися його, але Салем їм подобався. Дехто з них, особливо офіціанти, що доставляли його замовлення в магазин, мирилися з поганим настроєм клієнта, з усмішкою приймаючи його вульгарні прокльони. Продавці фруктів чи риби на Міср-стріт завжди пропонували йому найкращі продукти; ніхто не наважувався обдурити його чи дати гіршого ґатунку. Іноді він вирішував проводити літні вечори вдома й знімав верхній одяг, включно з фескою, яку завжди носив. Він лягав на ліжко біля Маріки, щоб поговорити з нею, або співав їй одну зі старих пісень шейха Салами Хіджазі чи шейха Саїда Дарвіша. Він не був в захваті від Абдельвахаба чи від Ум Кульсум^[29], якщо тільки пісню не написав шейх Закарія Ахмед. У ті щасливі миті Мідхату дозволялося сидіти на краю ліжка, так близько від дядька Салема, що він міг торкнутися його ніг. Хлопець був вражений тим, наскільки він ніжний і чарівний. Він хотів би тримати його за руку чи лягти поруч.

Здавалося, що любові Маріки йому замало, а те, що він почав по-своєму любити місто не зробило його більш щасливим. Площа Аббаса була центром з Ісмаїлійським каналом праворуч, залізничним парканом ліворуч, вулицею Карнак за ним, а вулиця Султана Хусейна та околиці кварталу іноземців попереду. Це були місця його мандрівок і його «занурення» в атмосферу міста. Це була територія, яку він досліджував — великий квадратний периметр, що охоплював менш забудовані площі. Він із задоволенням блукав вулицями й куди б не прямував, — за винятком ранкових поїздок до школи, він завжди приходив туди. Але якщо хлопець закінчував навчання чи відправлявся з дорученням, то завжди знаходив щось, що спокушало б його відхилитися від початкового маршруту чи мети. Мідхат ходив зиґзаґами, відставав, іноді навіть зупинявся, щоб приєднатися до групи хлопців, які грали у футбол на вулиці або їздили на велосипеді. Або ж він вирушав до кварталу іноземців, щоб дивитися на офіси британської армії, іноземні книжки чи роздивлятися афіші фільмів у кінотеатрах. Він зупинявся й із захватом дивився на дерев’яні тераси, дахи з червоної цегли й італійську середню школу, аж поки не забував, куди він мав іти за дорученням. Іноді Маріка посилала його в магазин дядька Салема або дядько з якоїсь причини посилав його додому, і він блукав туди-сюди в межах більшого квадратного периметра, перш ніж дістатися пункту призначення. Він ніколи не мав наміру заблукати, але місто стояло на заваді зі своїми численними спокусами, відволікаючи його від початкової мети. У нього ніколи не було сумнівів, що він зможе знайти дорогу назад, і щоразу, коли бачив, що хтось кличе й запитує про загублену дитину, він дивувався й бентежився. Ніхто не міг заблукати в цьому місті, доки вони залишалися в межах цього квадратного периметра.

Його часті зникнення вельми непокоїли Маріку, але вона завжди вибачала його, а потім сміялася з цього. «Ось такий хлопчик», — казала вона. Салем гнівався, заходився люттю й проклинав «сучого сина», але хлопець не слухався. Він звик блукати сільською місцевістю, і тепер він, майже інстинктивно, блукав вулицями міста. Хоча це був новий досвід, місто затягувало в себе, як і поля. У цей момент він забував про Маріку й Салема і віддавався, у примарному стані, усьому, що відбувалося навколо.

Площа Аббаса була центром міста, але здавалася центром усього світу. Там розташовувався магазин дядька Салема, і саме там він вперше зрадив Сальві. Хлопець навчався в другому класі початкової школи, коли побачив її з кузиною на ім’я Ібтісам. Це була лише одна зустріч, але цього було достатньо, щоб він закохався в неї. Після цього він бачив її лише тоді, коли вона йшла до школи. Ібтісам була не краща за Сальву, але була старша за них двох. Тож щоранку він наполегливо чекав, поки вона пройде повз, не рухаючись ні на дюйм до школи, поки не побачить її. Проте хлопчик ніколи не наважувався заговорити з нею. Вона його коли-небудь помічала? Він докладав усіх зусиль, щоб переконатися, що вона його не бачить. Можливо, зусилля, які він доклав, думаючи, що дівчина його не побачить, змусило відчувати — з якоїсь загадкової причини, — що його очікування не було «невинним». Але він був упевнений, що його стосунки з Ібтісам відрізняються від взаємин із Сальвою. Мідхат відчув непереборний потяг до дівчини, але не розумів, що відбувається. Це було інше відчуття, ніж те, яке було тоді, коли він приєднався до Сальви та інших дітей у грі «будинок», де вони ділилися на удавані подружжя та імітували дорослих: хлопчик-«чоловік» ішов на роботу, а потім, коли він повертався до удаваного будинку, дівчинка-«дружина» готувала їжу. Пообідавши, вони вдвох лягали спати й ховалися під ковдрою до ранку, потім «подружнє життя» відновлювалося. Він обіймає свою «дружину» Сальву — оскільки він завжди вибирав її — під ковдрою, як і мав би чоловік, але не відчуваючи цього сильного потягу. Але якби він міг обійняти Ібтісам зараз...

Потім з’явилася продавчиня парфумів. Вона приходила на площу в п’ятницю вранці перед молитвою й кружляла навколо відвідувачів кафе та власників крамниць, змащуючи кожному руку вказівним пальцем, змоченим парфумами. Одного разу вона проходила повз нього біля магазину Салема й проігнорувала його, бо він був малий і нічого не міг у неї купити. Хлопець читав старий плакат Великої війни, на якому був зображений дракон і застереження від «жовтої небезпеки» східних іноземців. Аж ось вона торкнулася його плеча. «Дай мені руку», — сказала вона, коли він повернувся до неї. Вона торкнулася його руки кінчиками пальців і стиснула її. Після цього вчинку Мідхат очікував її вранці щоп’ятниці, скільки міг. Він не знав її імені, але тепер вона стояла на одній сходинці з Ібтісам з точки зору інтересу та пристрасті. Різниця між цими двома полягала в тому, що продавчиня парфумів відвідувала його уві сні, і він бачив її між гілками дерева агаті, чи в хащах, чи у своєму ліжку. Коли Ібтісам, і продавчиня парфумів зайняли його увагу, образ Сальви зів’яв, хоча він бачив її майже щодня.

Площа Аббаса була місцем найбільших подій і найгучніших святкувань, оскільки саме там вперше розташувався цирк. Місто відзначило прибуття цирку Хелу барабанами, трубами, валторнами та масовою процесією. На площі встановили великий намет, звідки вирушили розкішні рекламні процесії в супроводі духової музики та традиційної гри на барабанах на чолі з двома блазнями й ліліпутами.

Коли Маріка повела його в цирк із Сальвою та її братами й сестрами, він здивувався, побачивши диких тварин: лева, тигра та слона. Але найбільше вразила сцена, від якої його серце забилося, коли Махасен аль-Хелу стрибнула на спину коня, а той мчав галопом. Раніше йому й на думку не спало, що жінка може їздити верхи з такою силою, легкістю й спритністю. Площа Аббаса була місцем, де Махасен аль-Хелу злетіла, щоб делікатно влаштуватися на спині коня, наче в неї були крила!

Незважаючи на те, що Мідхат любив Ісмаїлію, хлопця останнім часом охопило нове почуття, якого він не міг позбутися. Він добре знав, що насправді нікому ніде в цьому прекрасному місті не належить. Відчуття, правду кажучи, не було для нього новим, оскільки він також «дезорієнтувався» в сільській місцевості, а тут воно посилилося. Чи була його дезорієнтація на міських вулицях одним із симптомів усвідомлення, чи це його спосіб уникнути цього? Маріка не була його справжньою матір’ю. І Ніса не була його справжньою матір’ю. І яку роль відіграв у цьому високий красивий чоловік, який ігнорував його існування? Чому Салем не дав йому шансу полюбити себе?

* * *

Хлопець схопив Маріку за руку, вона повернулася до нього й усміхнулася. Мідхат сидів ліворуч від неї, зосереджено спостерігаючи за цирковими сценами й реагував, як і всі інші діти — кричав, заходився від сміху або підстрибував зі свого місця, щоб краще побачити Махасен аль-Хелу зі своїм конем. Хлопчина був найбільш схвильований серед усіх і дорогою додому стискав Маріці руку. Вона плекала надії, що рішення поїхати з нею в Ісмаїлію не виявиться швидкоплинною фантазією Мідхата, і що він прагне залишитися й не повертатися до своєї родини. Жінка не очікувала, що її план справді спрацює. «Ця дитина — гірський хлопчик, — попередила її Ніса. — Йому буде важко з тобою». — Маріка запитала, що вона має на увазі. «Я маю на увазі, що він самотній, — відповіла Ніса. — Він не ладнає з людьми». — А він досі тут із нею, приріс до жінки.

Будучи хворим, в гарячці, єдине, що полегшувало хлопцеві страждання, коли він лягав й клав голову їй на коліна. Але раз у раз, коли Салем гнівався, хлопчик наповнювався острахом і завмирав, не рухаючись, поки дядько лупцював його. Мідхат очікував, поки чоловік стомиться лупцювати й піде, щоб потім зламатися й заплакати і безперервно скиглити. Думка про покарання дуже страшила його, і він благав Маріку не допустити знущання.

— Будь ласка, нехай вас Аллах благословить, — благав Мідхат. — Не дозволяйте йому відправити мене назад у село.

— Не хвилюйся, — відповідала Маріка. — Ніхто не зможе забрати тебе в село, поки ти зі мною.

Але це слово «поки» справді лякало. Усі, крім цієї дитини, мали нахил поводитися так, ніби все триватиме вічно. Маріка сама трималася за Салема й навіть не замислювалася про можливість їхнього розлучення. Вона не брала в голову, що Салем — бабій і міг кинути її заради іншої жінки, або що він міг узяти другу дружину. Вона безперечно довіряла їхньому коханню. Але часто їй приходило в голову, що Салем був старшим за неї на двадцять років. Що б вона зробила, якби він пішов від неї? Тоді б вона могла забути про ці хвилювання, хоча б на певний час.

Вона була так само збентежена, коли її батьки вирішили продати все, чим володіли в Абу Кабірі, вийти на пенсію в Ісмаїлії й жити біля неї. Можливо, сім’я возз’єдналася, але їхній переїзд до Ісмаїлії нагадав їй, що до всіх приходить старість. Вони обідали в неї щоп’ятниці. Салем повертався після п’ятничної молитви з фруктами, і всі вони чекали на нього, перш ніж розсістися навколо великого столу. Але Маріка не почувалася спокійно під час родинного возз’єднання й улагодженого життя. Їй часто спадало на думку, що все це швидкоплинне.

Потім з’явився Мідхат. Він шукав притулку й опіки, і вона якось приросла до нього, адже він був малий і потребував довготривалого догляду. Вона взяла на себе величезну відповідальність та несла її одна, оскільки Салем не приймав хлопця.

Жінка була прив’язана і до Салема, і до Єгипту. Вона закохалася в Мансур і Абу Кабір, хоча життя в останньому було дуже обмеженим. Батьки іноді возили її в Заказік. Вони ходили по магазинах, потім обідали в ресторані, але вона ніколи не бачила в цьому сенсу. Якось вона поїхала з батьками до Греції відвідати тітку в Міконос, але спокуси переїхати туди не виникло. Це була не дуже приємна подорож. Вони швидко оглянули Атени перед тим, як попрямувати до Міконоса на човні. Хвилі розгойдували човен і здіймалися аж до спини, ніби хотіли потопити їх. Маріка думала, що морська хвороба доконає її. Тітчина хата виявилася дуже скромною, і їм треба було провести там два тижні.

Петрос вважав, що троє гостей були важким тягарем для обмеженого бюджету господарів, тому щодня вивозив усіх на узбережжя й частував простим обідом. Єдиною їжею, яку там подавали, були сардини та восьминоги, їх смажили на пляжі перед ними, а потім виносили разом із салатом, хлібом і вином. Єдине, що їй подобалося в Міконосі, це море. Маріці не шкода було залишати Грецію. Атени її не дуже вразили, і коли вона пізніше відвідала Олександрію та Каїр, знайшла їх набагато цікавішими. Недарма єгиптяни називали Каїр «Єгиптом» арабською, адже Каїр справді був вінцем Єгипту, і він заслужив своє прізвисько «Мати світу». Зрештою, її країною був Єгипет, — хоча в середній школі вона сподівалася продовжити навчання в Атенському університеті, — а Салем, її батьки та ця перелякана дитина були її сім’єю. Що б вона робила, якби її покинули?

Наскільки вона розуміла, Салем ніколи не думав про смерть, ніби цього явища взагалі не існувало. Він не любив хворіти, а якщо й хворів, то старався обійтися без лікарів і приймання ліків. Чоловік люто ненавидів це. Коли їй зробили операцію з видалення апендикса, Салем змушував себе приходити до лікарні провідувати дружину. Він також ніколи не відвідував похорони та не ходив на похоронних процесіях, якщо тільки це не були родичі і близькі, як от коли померла його наймолодша й найдорожча сестра Саміра. Він поводився так, ніби хотів залишитися вічно молодим. Як тільки будівельний цех йому почав набридати, він вирішив розширити свій бізнес. Відкрив магазин текстилю, шкіряний магазин і магазин шитого одягу в арабському стилі, оскільки, як він вважав, знайшов ринкову нішу, орієнтуючись на арабів Синаю. Вони приїхали в Ісмаїлію з великими сумами грошей (ходили чутки, що це було зароблено контрабандою гашишу через Суецький канал) і розтратилися на одяг (джильбаби, абаї, шапки та шнури, ремені та гаманці), а також набори для верблюдів і коней (сідла та вуздечки). Салем найняв шорників і кравців і навчав їх робити все, що хотіли араби, відповідно до їхніх вимог. Жінка й гадки не мала, де випускник аль-Азгару навчився цьому, але йому вдалося завоювати довіру бедуїнів, поки ті самі люди, які відмовилися мати справу з банками, не почали довіряти йому свої гроші, ніколи не сумніваючись у його чесності.

Завдяки розширенню бізнесу він зміг переконати батьків Маріки залишити Абу Кабір і переїхати до Ісмаїлії. Також на прохання Салема її батько погодився стати партнером у бакалійній крамниці. І Петрос буде нею керувати, сусідячи з іноземцями. Проте цього було недостатньо для Салема, він розширив свою діяльність, купуючи землю для посадки фруктів у сільській місцевості навколо Ісмаїлії. Він багато витрачав, не шкодуючи коштів ні на себе, ні родині. Коли йшлося про його звички та задоволення — це було святим. У нього був апетит до сексу, і Салем намагався отримати своє задоволення щовечора, якби міг. Раніше він навіть хотів цього й часто отримував після обіду. Чоловік усе ще був сповнений енергії, жадав її, але жінка почала відмовляти йому, чи через втому, чи то було покарання за те, що він так жорстко ставився до Мідхата. Маріка знала, що в ісламі чоловік може покарати жінку, покинувши подружнє ложе, але саме вона карала Салема, не ділячи це ложе з ним. Якби він тільки знав!

Маріка не розуміла його. Салем один із найделікатніших людей, кого вона знала, незважаючи на його сільське походження і навчання в ісламському університеті. Чоловік ніколи не намагався змусити її прийняти іслам, і вона могла ходити до церкви, коли захоче. Він купував їй алкоголь, який вона просила, навіть якщо сам перестав вживати його, як тільки дізнався, що це може викликати цироз печінки. Навіть коли йому сказали, що немає небезпеки захворіти, доки він п’є в міру, Салем цитував народне прислів’я: «Якщо вітер проходить через відчинені двері, зачини їх і більше не хвилюйся». Салем не шкодував зусиль, аби дарувати людям радість, він любив дітей — усіх дітей. Тож чому він так ставився до Мідхата? Цього Маріка не могла зрозуміти, і це було джерелом постійної тривоги дитини. Після того, як хлопець прожив в Ісмаїлії кілька місяців і дізнався, що не повернеться в село, одразу перестав мочитися в ліжко. Але знову занепокоївся, коли його стосунки з Салемом почали псуватися й кошмари стали частішими.

Після цирку вони пішли до іноземців купити бутерброди та морозиво. По дорозі Мідхат зупинився, аби привітати всіх знайомих, — молодих і старих — кількома мовами, окрім арабської. Маріка здивувалась побаченому й почутому. Вона помітила м’ясника Саїда, який стояв на іншому боці дороги й махав їм рукою, а Мідхат кинувся через дорогу, щоб потиснути йому руку. Коли хлопчина повернувся, вона спонтанно й імпульсивно обхопила його руками. У цей момент їй здавалося, ніби вона підсвідомо розуміє хлопця. Це була дитина, яка приїхала здалеку, долаючи на своєму шляху численні перешкоди, щоб зараз впевнено ходити в цьому європейському районі з його безліччю іноземців і мов. Це була дитина, яка засинала в школі Корану й відмовлялася вчитися — дитина, яка ще не навчилася керувати своїм сечовим міхуром. Чому серце Салема не пом’якшиться до нього? Чому його щедрість зникала, коли йшлося про Мідхата? Чому Салема не зворушило це захопливе бажання розквітнути поряд з дитиною? Як він міг відмовитися від цього благословення?

* * *

Маріка ввела суворий розклад, з вісьмома годинами сну для дитини. Вона давала йому одну додаткову годину, якщо він хотів, у виняткових випадках, переглянути уроки за день (або почитати, щоб Салем не дізнався), перш ніж лягати спати. Але коли Мідхат залишався сам, він швидко кидав свій шкільний підручник, аби відкрити кишеньковий роман або дитячий комікс, який ховав усередині. Іноді Маріка виявляла його хитрощі, але не заперечувала, оскільки саме вона купувала йому все, що хлопець хотів читати поза навчальною програмою та за спиною Салема. Її хвилювало те, що Мідхат допізна не спав, вона вважала, що дітям потрібен хороший сон, щоб бути здоровими духом і тілом. Проблема полягала в тому, що Салем суворо забороняв будь-яке читання поза шкільною програмою, оскільки вважав, що це відволікає учнів від більш важливих справ і захаращує їхній розум. На його думку, учень не повинен читати нічого поза шкільними завданнями, поки не здобуде освіту. Маріка вважала, що це дурна думка, але вона не могла відверто сперечатися зі своїм чоловіком, коли йшлося про його старомодні переконання.

Іноді Маріка вибачала своєму чоловіку, бо Салем вважав, що його власний потяг до літератури став причиною того, що він не закінчив університет. Вона часто вступала в змову з Мідхатом, але не усвідомлювала, що справжні бажання хлопця щодо читання виходили за межі розумного. Він любив дивитися на дві книжкові шафи у своїй кімнаті — шафи від підлоги до стелі з книжками Салема. Одна мала ряди великих книжок, що залишилися з часу, коли Салем був студентом в аль-Азгарі, та релігійних текстів і загальної літератури з дорогими палітурками, які він купив ще під час поїздки до Каїра. Друга книжкова шафа була наповнена сучасною літературою — творами відомих авторів, а також романів, перекладених французькою та англійською мовами. Спочатку Мідхат задовольнявся спогляданням книжок, особливо тих, що були в розкішних палітурках, або торкався до них. Він гадав, що не зможе всі прочитати, навіть якщо намагатиметься. Але однієї ночі, коли не міг заснути, хлопець подолав це вагання. Піднявшись із ліжка, він швидко кинув оком на вміст двох книжкових шаф, провів рукою по деяких книжкових корінцях, перш ніж дістати маленьку книжечку з написом на обкладинці «Анатоль Франс. Таїс». Він розгорнув книжку, без труднощів прочитав першу сторінку, потім узяв її з собою в ліжко й не вимикав світло аж до світанку.

Так почався новий період у його житті. У його новому світі більше не було місця для кишенькових романів чи дитячих коміксів. Хлопець відкрив скарбницю двох книжкових шаф, які зберігали в собі великі книжки з палітурками — тлумачення Корану, граматики, класичної арабської літератури та поетичних збірок, — незалежно від того, розумів він їх чи ні. Найбільшою радістю Мідхата була подорож уночі між вмістом двох книжкових шаф. Маріка часто прокидалася, щоб перевірити його, і якщо бачила, що хлопець читає, наказувала йому вимкнути світло й лягати спати. «Уже досить, — казала вона. — Залиш трохи на завтра. Хіба ти не знаєш, що дітям потрібно спати?» Якби Салем прокинувся й запитав, що відбувається в сусідній кімнаті, вона сказала б: «Хлопчик не перестає вчитися».

Це дуже дивно. Роман «Таїс» розпалював його уяву й викликав у свідомості думки та питання, про які він ніколи раніше не замислювався. Книжка була докладною розповіддю про ченця на ім’я Пафнутій — відлюдника, майже святого, та його подорожі від місця ізоляції в пустелі до Александрії. Його справа була благородна: знайти Таїс, прекрасну александрійку, яка спокушала людей і збивала їх із правильного шляху, щоб повернути її в лоно віри й чеснот. Мідхат читав про те, як ченцю вдалося врешті-решт витягнути Таїс із життя, пов’язаного зі злом і убогістю, і наставити її в любові до Христа, якому вона врешті присвятила своє життя, ставши святою. Однак шлях, на якому вдалося досягти благородної мети, закінчився падінням Пафнутія і його власним повстанням проти Бога. По закінченні своєї подорожі, він відмовився від усього, у що колись вірив, і відчув глибоке каяття через те, що не здобув перемогу. «Яким я був нерозумним! У мене була можливість! Ох, яке божевілля! Я думав про Бога, про своє власне спасіння й про вічне життя і водночас був так близько від Таїс. Як я не розумів, що вічна радість — лише один її поцілунок, і що життя без неї нічого не варте?» Вічна радість в одному поцілунку? Що стало причиною цього потрясіння? Мідхат перечитував ще раз, слово в слово, щоб знайти відповідь. І тоді з’ясувалося, що із самого початку Пафнутій ішов крок за кроком назустріч злу й падав вниз через марнославство, диявольську спокусу, плутаючи добро зі злом і віру з грошолюбством. Здавалося навіть, що Пафнутій вирушив у дорогу лише тому, що жадав олександрійської красуні, навіть якщо одразу це не усвідомив. Особливо вражаючим у подорожі відлюдника був один випадок. Якось, коли він спав, йому привиділось, що його щока притислася до жіночих грудей. Жінка трохи розкрилася й оголила груди, а він припав до її м’якого, теплого, запашного тіла так, немов зневірився геть в усьому. Чоловік марив, а сон свідчив про його глибинні наміри, і це були хитрощі диявола, аби затягнути його до погибелі.

Усе це стало майже зрозумілим хлопцеві, бо ж у сюжеті було багато малозрозумілого для нього. Включно з поглядами християнства щодо того, як Пафнутій відчував утіху від тіла жінки уві сні, і як він чіплявся за це тіло, — у християнстві таке вважалося тяжким гріхом. Але подібні речі також можуть трапитися з мусульманином під час сну, і все, що йому потрібно буде зробити, коли він прокинеться, — це звернутись до Бога з проханням захисту від проклятого диявола, і це наразі все. Мідхат зрозумів, що пережив ті самі почуття, що й монах, коли продавчиня парфумів приходила до нього в снах, і він торкався її тіла й відчував, що згрішив, але не шукав порятунку в Бога, щоб спастися від клятого диявола. Навпаки, хотів, аби йому так поталанило, щоб продавчиня приходила постійно. Чи не перебільшували християни це почуття провини? І що взагалі означала ця пристрасть? Що було гріхом? Це були питання, на які, на його думку, він знайшов відповідь, але насправді це тільки здавалося, адже більш глибокі відповіді повністю ще не усвідомлював.

У той самий період йому на очі потрапив ще один роман — «Пасторальна симфонія» Андре Жіда. Незабаром стало зрозуміло, що він дуже нагадує роман про Таїс. У ньому розповідалося про священника, який допоміг незрячій дівчині, яку він знайшов настільки занедбаною, позбавленою опіки й нездатною спілкуватися з іншими, що вона стала розумово неповносправною, і її життя все більше нагадувало життя тварини. Священник вважав, що релігійний обов’язок і любов до Христа зобов’язують його врятувати дівчину від такого жалюгідного життя й надати їй освіту. Він досяг успіху: дівчина, розквітла, почала говорити, оволоділа мистецтвом спілкування з іншими. Вона платонічно любила свого опікуна, обожнювала природу, намагалася насолоджуватися її красою, хоча не могла її бачити, й оволоділа грою на музичному інструменті та почала опановувати уроки Христа. Зрештою, завдяки операції, зір повернувся до неї, але опікун заплутався, оскільки почав змішувати любов дівчини до Христа зі своїм бажанням. Він змагався за її любов зі своїм сином і обидва намагалися сподобатися їй, але дівчина та її молоде кохання в кінцевому підсумку обрали чернече життя. Священник у «Пасторальній симфонії» був Пафнутієм з роману «Таїс». Обидва, по суті, однакові й уособлювали те, що здавалося перебільшеною вірою в уособлення зла серед християн.

* * *

Бажання повернути «загублену вівцю» було пасткою в обох випадках і початком небезпечної подорожі до зла. Тему потрібно було досліджувати в Біблії і в бібліотеці Салема був примірник цієї книги. Хлопець не заспокоївся, доки не прочитав повністю цю велику книжку в гарній палітурці. Це означає, що він закінчив читати Старий Заповіт, потім перейшов до Нового Заповіту й знайшов приклад загубленої вівці. Однак він не зупинився на досягнутому, оскільки не міг протистояти пориву, ані відмовитися від цієї читацької лихоманки, яка охопила все його єство. Так він прочитав чотири Євангелія та Діяння Апостолів, Послання та Книгу Об’явлення. Коли він дійшов до останньої сторінки, йому стало шкода закривати книгу. Він сподівався, що подорож триватиме вічно. Читання Нового Заповіту не зайняло багато часу, але він витратив майже рік на читання Старого Заповіту, який здебільшого вважав нудним і важким для розуміння. У ньому було багато такого, що відвертало, та водночас багато чого дуже вразило хлопця. Йому подобалося читати псалми, «Книгу Йова», «Пісню пісень» і «Плач Єремії», але він не схвалював ті зображення пророків, які суперечили оповіді Священного Корану.

Мідхат повернувся до Євангелія від Матвія, щоб прочитати притчу про загублену вівцю. Учні підійшли до Ісуса й запитали його: хто найбільший у Царстві Небесному? Тому Ісус покликав до себе учнів і сказав: «Істинно кажу вам, якщо ви не змінитеся і не станете, як маленькі діти, ви ніколи не увійдете в Царство Небесне». Тож той, хто смиренний, як дитина, є найдорожчим у Царстві Небесному, — сказав він: «Дивись, щоб ти не зневажав жодного з цих малих істот. Бо істинно кажу вам, що їхні ангели на небі завжди бачать обличчя Батька мого в раю. Бо Син Людський прийшов спасти те, що було втрачене. Що ти думаєш? Якщо людина володіє сотнею овечок, і одна з них заблукає, вона залишить дев’яносто дев’ять інших овечок на пагорбі та піде шукати ту, що заблукала. І коли вона її знайде, істинно кажу вам, вона радіє тій одній вівці, більш ніж дев’яноста дев’ятьом іншим, що не заблукали». Його пригнічувало й мучило те, що заблукала вівця була дитиною, і що діти мали ангелів, які захищали їх на небесах. Тоді він замислився, збентеження огорнуло його: це була та сама порада, якої дотримувався чернець Пафнутій у «Таїс», а також священник у «Пасторальній симфонії». Тоді чому їм обом випала така злощасна доля? Чи Бог хотів випробувати силу їхньої віри, як випробовував пророка Йова? Але ця ідея призвела до іншого запитання: чому Бог дозволив монаху та священику провалити іспит? У певні часи Пафнутій знав, що диявол спокушає його, і шукав захисту в Бога, щоб урятуватися від зла. Але Всевишній йому не допоміг. Чому Бог не врятував його, коли Пафнутій звернувся до Нього? І натомість покинув, аби той став легкою здобиччю диявола.

Він зупинився на деякий час, міркуючи про самотність, яка мучила Ісуса в ніч останньої вечері. Душа його була переповнена смутком аж до смерті. Події відбувалися вночі в атмосфері, насиченій знаменнями і прикметами. Ісус повідомив своїм учням, коли вони разом сиділи за столом, що один із них зрадить його, а вони засумніваються в ньому тієї ночі. У Гетсиманському саду він попросив своїх учнів не лягати спати, поки буде молитися та просити Бога, щоб чаша ця оминула його, але, повернувшись до учнів, побачив, що вони сплять.

Серце хлопця забилося, коли він читав про Ісусові знамення та конкретні й недвозначні пророцтва. Бо коли Господь сповістив своїм учням, що один із них його зрадить, і кожен почав питати: «Справді?» Господь підтвердив цей факт, але не назвав імені зрадника. Натомість сказав: «Той, хто їв зі мною з одної миски, мене зрадить». І повідомив, що вони всі засумніваються в ньому тієї ночі. Натомість Петро відповів: «Навіть якщо всі відвернуться від тебе, я не відвернусь!» Господь відповів так: «Перед тим, як проспіває півень цієї самої ночі, ти відречешся від мене тричі».

Мідхат заплакав, читаючи в Євангелії від Івана про те, як Ісус піднявся з-за столу, зняв одяг, узяв рушник і закріпив його на талії. Потім налив води в таз і почав мити ноги своїм учням і витирати їх рушником, обмотаним навколо свого пояса. Чи були дії Ісуса в той момент висловом повної покори? Ніби він сказав учням: «Ось я, ваш Господь, але я ваш слуга!». Так він висловлював безмежну любов, немов казав: «Я жертвую собою заради вас», — чи це було свого роду прощання, чи мало інше значення? Ці знаки та дії захоплювали Мідхата. Хлопець особливо засмутився, довідавшись, що Ісус усвідомлював, він один і в нього не має жодних прихильників. Це почуття було особливо виразним у випадку з учнями, оскільки Ісус знав, що буде покинутий ними.

Також стало зрозуміло, що чаша, з якої Ісус мав пити (розп’яття), була гіркою, але він розумів, що це була Божа воля і згідно з Його волею, оскільки Ісус молився до Бога, він мав її випити. Але не як я хочу, а як ти сам цього хочеш. Це було логічно, оскільки тіло слабке та не витримує випробувань і може бути розбите або зневірене, тоді як дух бадьорий, непохитний і підкорюється волі Божій. Здавалося, що дух був розбитий і впав, коли розіп’ятий закричав могутнім голосом: «Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?» Хіба цей засмучений крик не свідчив, що його дух відчував, що Бог покинув його? Як він міг впадати у відчай і зневіритись, коли був упевнений у допомозі Господа? Ісус сказав: «Чи ти думаєш, що я не можу покликати Свого Батька, і Він одразу спасе? У моєму розпорядженні більше дванадцяти легіонів янголів». Чи не було б краще для нього залишатися непохитним у своїй вірі, що він захищений Господом і що він воскресне після смерті?

Під час перерви на шкільному подвір’ї Мідхат зіткнувся зі своїм другом паном Шафіком, викладачем арабської мови та ісламознавства. Розповів йому про що дізнався з книжок і почав розпитувати. Але відповіді вчителя не вгамували його цікавості.

— Це християнська релігія, — сказав він. — І проблеми, які повинні спантеличувати християн, чому це цікавить тебе? Ми, мусульмани, віримо в те, що було написано у Священному Корані: «Але вони не вбили його і не розіп’яли, вони прийняли іншого за Ісуса». Христос піднявся на небеса, не зазнавши жодної шкоди. Хіба це не так?

Мідхат прогулювався поряд із вчителем, який ішов вперед, схрестивши руки за спиною. Учитель повторив своє запитання.

— Так це чи ні, Мідхате?

— Так, — відповів Мідхат.

— То в чому проблема? — запитав вчитель. І на цьому дискусія закінчилася. Учитель мав рацію, але залишилися питання, на які він не мав відповіді. Мідхат докладав чимало зусиль і міркував над цим питанням всю дорогу зі школи додому. Дійшовши до площі Аббаса, йому здалося, що знайшлася розумна відповідь. Як Біблія могла приписати Христу такі слова: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» І як можна було описати Христа як «сина людського» — цей опис, сподобався і заспокоював його, — коли, з іншого боку, про нього говорили, що він син Божий? Хлопчик був шокований, коли прочитав, що Божий дух спустився, як голуб, і про голос із неба, який сказав: «Це Син Мій улюблений, якого Я люблю».

Мідхат зупинився на площі Аббаса біля магазину Салема. Він міг би запитати дядька, оскільки той навчався в аль-Азгарі і повинен був розглядати ці питання та знати відповіді на них.

— Священний Коран вчить нас, що Бог завжди рятує пророків у часи лиха. Чи не так? — запитав він його.

— Так, — відповів Салем, тягнучи мундштук для кальяну. — Але про що саме ти говориш?

— Я маю на увазі, що Бог урятував пророка Авраама від вогню: «Ми сказали: Вогонь, Будь холодним і безпечним для Авраама»! І з пророком Мойсеєм Бог розділив море, щоб той зміг перетнути його разом зі своїм народом, і Він потопив фараона та його військо, чи не так? — Мідхат продовжив.

Обличчя Салема розслабилося, коли Мідхат цитував Коран.

— Бог благословить тебе, — сказав він, і це був єдиний раз, коли чоловік висловив своє захоплення одним із досягнень малого.

Мідхат підбадьорився і продовжив.

— Отже, як Ісус, згідно з Біблією, відчував, що Бог покинув його?

Тоді обличчя чоловіка помутніло, і він повернув мундштук кальяну на місце:

— Звідки ти знаєш, що написано в Біблії? — різко спитав він.

Мідхат почав затинатися, а губи його затремтіли. Салем одразу відчув, що дитина отримала якісь хибні знання, що похитнули його віру.

— Забирайся звідси! — закричав він. — Геть з очей моїх, поки я не всипав тобі.

Насправді Салем намагався виграти час, щоб поміркувати та зрозуміти, що сталося, і придумати відповідне покарання для сучого сина. Наразі чоловік відчував себе жертвою темних думок, і його переслідувало відчуття неминучої небезпеки. Хлопчик із самого початку вступив до школи «Братів-мусульман», і це його провина, оскільки вибрав її через близькість до магазина. Він вибрав це — він затятий вафдист^[30], який прославляв Саада-пашу, любив ан-Наххас-пашу і ненавидів Хасана аль-Банну. Яке лихо! Це була величезна помилка. Він знав, що школа виховує учнів із першого дня, і кожен їхній день починався з принципів «Братів-мусульман», змушуючи їх повторювати свої добре відомі гасла під час ранкових лінійок: «Бог — наша мета, Пророк — наш лідер, Коран — наша конституція, Джихад — наш шлях і смерть заради Аллаха — наша найвища мета». З першого року свого існування школа була кузнею послідовників Верховного Вождя, якому вони підкорялися сліпо та віддано. Але водночас там створювалася держава всередині держави, щоб завдати шкоди зсередини.

Це був один аспект сторони проблеми. Але хлопчика також приваблювали християнські ідеї. Де він їх узяв, як не від Маріки, її батьків чи інших християн? Це була ще одна помилка, не менш небезпечна, ніж катастрофа догми «Братів-мусульман». Салему стало боляче, бо саме він переконав Петроса і Доріс переїхати з Абу Кабіра до Ісмаїлії й допоміг їм оселитися в місті, аби Маріка могла жити з родиною. Це було його покарання за те, що зробив це з любові до дружини, тож тепер християнські принципи проникнуть у дитину з дому? Чи є нагорода за добро, крім добра? Як він міг зіткнутися з цими негараздами?

* * *

Як тільки хлопець з’явився у дверях, Маріка помітила, його засмученність.

— Що сталося, любий мій?

Але все, що він сказав, було:

— Нічого. Від спеки в мене болить голова.

Потім пішов до своєї кімнати. Тепер він знав, що потрапив у глухий кут, з якого важко буде втекти, і що він дорого заплатить за цю розмову із Салемом. Коли його запитали: «Що ти знаєш про Біблію?» Він міг збрехати й сказати будь-що переконливе, на кшталт того, що чув про це від учителя релігієзнавства або одного з інших вчителів, або від його ­друга-копта Хусні. Але це питання так налякало його і хлопчик заплутався.

Коли Салем повернувся додому, на його обличчі Маріка помітила ознаки чи то смутку, чи то гніву. Зазвичай вона вітала його біля дверей обіймами чи поцілунком у щоку, але зараз він відвернув голову.

— Що трапилось? — запитала вона, але чоловік не відповів. Дружина, як завжди, взялася допомагати йому роздягатися, але цього разу він її відсторонив.

— Чому ти навчаєш хлопчика християнству? — запитав він. Маріка рішуче спростувала звинувачення. Вона знала, що невинна. Але Салем продовжував сердито, не слухаючи її.

— Ми з самого початку погодилися, що ти вільна у своїй вірі, а я вільний у своїй, у кожного своя віра. Чи не так? Тоді чому ти наповнюєш розум хлопця цими дивними ідеями? Чому ти його плутаєш? Чому?

Маріка розлютилася, і чоловікзаспокоївся лише тоді, коли вона нагадала йому, що в його бібліотеці є примірник Біблії, і що він лежить у хлопця під носом. Потім Салем почав вибачатися перед Марікою й намагатися догодити їй. Проблема була вже не в тому, що Мідхат читав християнську розповідь про Христа, а в його непокорі категоричним наказам Салема.

— Хіба я тобі не казав, що забороняю читати будь-що, крім шкільних підручників? — запитав він.

Хлопець не знав, що відповісти. Перш ніж Мідхат зміг відкрити рота, отримав ляпас по обличчю, який на мить приголомшив дитину. Салем ударив би його вдруге, якби Маріка не стала між ними.

— Якщо хочеш когось вдарити, удар мене. Якщо ти ще раз торкнешся хлопця, я піду від тебе, — пригрозила вона. — Як ти можеш казати йому, щоб він не читав нічого, крім шкільних підручників? — запитала вона Салема після того, як він прийшов до тями. — Коли школа хоче нагородити, то дають читати книжки поза навчальною програмою. І все одно, як ти можеш наказувати йому не читати книжки, які ти поклав у нього в кімнаті?

Зрештою, Салем був змушений перенести бібліотеку до своєї спальні. Але все ще гнівався. Згодом між чоловіком і дружиною запанував мир, але сварка залишила глибокий слід у ньому, адже тепер було зрозуміло, що його битва програна. Школа давала хлопчикові книжки, які не входили в програму, а Маріка купувала йому книжки та журнали, які не мали жодного стосунку до шкільної програми. Іноді Салем чув, що вона читає йому твори, які не стосуються шкільних завдань. І, зрештою, його не особливо заспокоювало те, що Біблія, як жінка стверджувала, є джерелом християнського знання хлопчика. Можливо, хлопчисько читав Святу Біблію, але як він знайшов цю конкретну книгу серед сотень інших книжок у його кімнаті? І що змусило його зупинитися на муках Христа, і чому ця історія порушила ці складні, болючі питання? Чи може бути, що цей хлопець, цей селюк, зміг без будь-якої допомоги розібратися в цих питаннях? Мабуть, щось відбувалося за його спиною. І відповідальність була на плечах Маріки та її батьків. Салему було боляче усвідомлювати, що він не може наказувати у власному домі, і що кохана Маріка стала джерелом загрози.

Невдовзі дитина знайшла спосіб обійти цю заборону на неакадемічне читання. Спочатку Мідхат почав позичати романи в учнів у школі або купувати їх у продавців газет, носити їх додому, заправляти їх під сорочку, і позбуватися від них, як тільки прочитає. Потім він знайшов ще кращий спосіб, який полягав у тому, щоб приспати увагу Салема й навіть самої Маріки — утікати до бібліотеки у вільний час, сховати книжку у своїй кімнаті, а потім прочитану повернути назад на своє місце. Було захопливо читати крадькома, і гарячковий екстаз охопив хлопця, приправлений суперечливими емоціями страху та виклику, який спонукав його поглинати книжки.

Він пристрастився до читання та не міг заснути без цього. Маріка іноді заходила до його кімнати, коли бачила, що світло все ще горить рано вранці, і знаходила його заглибленим у книжку або міцно сплячим із книжкою на грудях. Читання було найбільшим задоволенням — без нього життя було порожнім — і Салем не міг би стати між ним і читанням. На жаль, він більше не міг нести великі томи до своєї кімнати. Іноді дитині набридало читати романи, і хлопчик уявляв, що деякі з цих томів містили уроки, які розповідали про історію Христа й відповідали на питання про християнство. Якби ж дядько Салем любив його! Тоді він дозволив би йому прочитати всі ці книжки і, можливо, навіть дав би йому пояснення з питань, на які він шукав відповіді. Чому ні? Яка в цьому була шкода, якби зовнішнє читання не заважало учню в навчанні? У будь-якому випадку читання продовжиться, подобається це Салему чи ні.

Якщо Маріка була відповідальною за те, що сталося, то її призначення зводилося до того, щоб заохочувати дитину до читання або знайомити її з уривками грецької літератури, які підходили для малого. Ознайомлення почалося з байок Езопа, але хлопець швидко втратив інтерес до них — «це для маленьких дітей, як історії про Калілу й Дімну», — тож вона запропонувала історії з «Іліади» та «Одіссеї». Але не усвідомлювала, що ці історії справлять на дитину глибоке враження. Герої двох саг — Пріам і Гектор, Паріс і Єлена, Агамемнон і Менелай, Ахілл і Аякс, Одіссей і Пенелопа — швидко стали йому знайомими, і він не переставав повторювати їхні імена та згадувати їхні страхи. Він навіть почав знаходити відгомін деяких із них в ісламській історії: Ахіллес був схожий на Халеда Ібн аль-Валіда, «меча Аллаха», бо коли був розлючений, то кидався на своїх супротивників, як лев на здобич, і перед ним падали легіони. А Одіссей, який відкрив ворота Трої, нагадував йому Амра Ібн аль-Ааса, який відкрив ворота Єгипту. Вони обидва були воєначальниками, винахідливими й кмітливими, й обидва — як він їх уявляв і намалював на папері — були кремезними людьми середньої статури з великою головою та мускулястими плечима, неперевершеними в стрільбі з лука та метанні списа.

Маріка не усвідомлювала, наскільки сильно на душу хлопчика вплинуло те, що вона йому читала, або те, що він сам читав у своїй спальні, що відштовхнуло його від усіх справжніх реалій. Вона не знала, що він читав Святу Біблію, і тому не розуміла, як це читання викликало нове почуття впертості та бажання кинути виклик. Він почав відчувати, що читання — це право, яке ніколи не можна було вирвати в нього; він би читав, незалежно від результату. Можливо, почуття були викликані жахливим ляпасом від Салема, через який малий обмочив штани.

Однак перетворення насправді почалося, коли він прочитав «Таїс», і, мабуть, викристалізувалося, коли наблизився до кінця Святої Біблії, точніше, коли дійшов до Одкровення Івана, де вівця з’являється в іншому образі. Бо там вона вже не губиться, а займає місце біля Того, хто на престолі: «Тоді я побачив у правиці Того, Хто сидить на престолі, сувій, написаний всередині і на звороті, запечатаний сімома печатками. І я побачив могутнього янгола, що проголошував гучним голосом: “Хто гідний розгорнути сувій і зламати його печатки? І ніхто ні на небі, ні на землі, ні під землею не міг розгорнути сувій або зазирнути в нього”. І ніхто не міг розгорнути сувій і зламати його сім печаток, окрім Агнця, що стоїть, як на закланні... І Він пішов, і взяв сувій з правиці Того, Хто сидить на престолі. І коли Він узяв сувій, чотири живих створіння і двадцять чотири старці впали перед Агнцем, кожен тримаючи арфу та золоті чаші, повні ладану...»

Одкровення Івана містило багато того, що йому було важко прийняти або зрозуміти, але деякі сцени Одкровення блищали, здавалося, вибухали й запускали нові спалахи в його уяві. Мідхатова подорож, завдяки читанню, набула різноманітних вимірів, які розгорталися перед ним протягом приблизно року. Це була подорож, яка занурила його в розгалужений історичний та уявний простір. Після історії про загублену вівцю та янголів, які піклувалися про неї на небесах, Мідхат перенісся до історії про забиту вівцю та її становище серед янголів. Тоді обидві історії перенесли його в давні часи, він згадав про історію Авраама й те, як вона описана в Священному Корані, і отриманого наказу, щоб принести в жертву сина, обраного як жертовне ягня, тобто до виразу: «Ми викупили його великою жертвою». Отже, перша історія, яка радила нам добре поводитися з дітьми, також припускала, що серед дітей буде ягня, якого буде обрано для викупу людей? І що цей рятівник агнець, знайдений «загубленим» і занедбаним у яслах, буде тим, хто встановить Боже царство на землі? І чи був би він такою ж дитиною, яка народилася, відповідно до Священного Корану, біля стовбура пальми, але яка промовляла владно й гучно, коли була ще новонародженою: «Голос кричав до неї з-під пальми. Не сумуй! Бо твій Господь дав річку під тобою. І потряси стовбур пальми: Він дасть тобі свіжі стиглі фініки. Тож їж і пий, і охолоди свій погляд». І де все це було в історії про дитину Йосипа, чиї брати стверджували, що вовк з’їв його (ще одну загублену вівцю) — Йосипа, чию сорочку накинули на обличчя хворого батька, повернувши йому зір, і який отримав високу посаду в управлінні Єгипетською державою?

Читання Святої Біблії змусили Мідхата згадати ті історії, що він знав із Корану. Можливо, він запам’ятав лише один розділ Корану у своїй сільській школі, але Коран мав великий вплив на нього протягом усього життя, незважаючи на те, що розум дитини був тоді млявий. Він чув декламування Корану звідусіль, цитували його в кожній промові. І ось аяти, у відкритому варіанті, легко спадають йому на думку. Він почав перечитувати обидві книги, щоб порівняти історії пророків у них, і виявив, чим був наляканий, захоплений і зворушений, що образ Марії та її сина постає в обох книгах. Ця історія, на його думку, ставала уособленням найбільшого й найкрасивішого з усіх зображень материнства. Усі ці розповіді, на його думку, врізалися глибоко в людські серця так само, як смикали струни його душі. Відповідали на мрії, сподівання та печалі, які хвилювали й бентежили людство. Якби ж Салем допоміг йому зламати ці перепони! Усе це читання дало відчуття, що йому не місце ні у своїй спальні, ні в будинку, ні навіть у великому квадратному периметрі, улюбленому в Ісмаїлії, адже той оточував площу Аббаса. Він належав до широкого відкритого простору, що розкинувся попереду, у будь-якому напрямку, куди б він не повертав, вітаючи його без жодних перешкод, і де він ніколи не відчував себе самотнім. Ніби той величезний простір був його батьківщиною, і його любов до блукань було не що інше, як форма існування на землі. Ніби свобода, якою він насолоджувався, переходячи від однієї книжки до іншої, була зворотною стороною життя в цьому місті.

Хлопчик гадав, що самостійно дійшов такої думки. Одіссей був його улюбленим героєм в «Іліаді» та «Одіссеї»: зрештою, і той не був кмітливим полководцем. Він був тим загубленим моряком, якого з усіх боків штовхали хвилі, і з усіх боків атакували жахи та спокуси, коли він повертався на батьківщину. Мідхат міркував, що якби Одіссей був справжньою людиною, його син був би найщасливішою людиною на світі. Він вирішив, що ніхто — ні Салем, ні хтось інший — ніколи не зможе стати на його шляху чи обмежити його свободу.

* * *

Ісмаїлія була чудовим містом, яке починало зникати. Колись це було об’єднане місто й чудова місцина. Вона перетинала вулицю Талатіні через іноземний квартал; зовсім не відчувалося, що центральна дорога є історичною межею. Більшість іноземців жила тут, тоді як майже всі єгиптяни жили в сусідньому арабському районі. Однак вулиця не була непрохідною стіною між двома групами — принаймні так думав Мідхат. Два квартали були переплетені між собою: греки, вірмени, французи та мальтійці також жили в арабському районі, а деякі єгиптяни жили чи працювали в сусідньому районі іноземців. Його школа була розташована на краю іноземного кварталу. Поряд зі школою жили грецькі сім’ї, і розповідали, що деякі старші учні, які після кількох спроб переходили на четвертий курс, дружили з дівчатами із грецьких сімей. Він сам блукав серед іноземців і вільно спілкувався з ними грецькою мовою або використовував поєднання французької, англійської чи італійської. Коли йшов разом із Марікою, панувала повна гармонія. Здавалося також, що будь-яка значна різниця, якщо вона й простежувалася, була стерта до того часу, поки він не перейшов до середньої школи. Тоді єгипетська школа переїхала в гарну будівлю з червоної цегли, де раніше розміщувалася італійська середня школа, в іноземному районі. Приблизно в той самий час почалися з’являтися тріщини й щілини на поверхні. Хоча тепер Мідхат носив довгі штани замість шортів і, піклуючись про свій зовнішній вигляд, зволожував та вкладав своє густе волосся вазеліном або олією, але не розумів, чому його ніхто не вітає, коли він прогулюється. Офіціанти більше не вітали його у своїх кафе, а деякі навіть спроваджували, поки згодом він не зрозумів, що то місця тільки для іноземців. На французькому пляжі мами-іноземки не хотіли, щоб він дружив з їхніми дітьми, особливо з дочками.

Одного разу хлопець допомагав Марі-Франсуазі сісти на мотузкові гойдалки, але дівчину, якій було приємне його товариство, покликала мати, і вона злізла з мотузки. «Зачекай, я повернусь», — сказала вона. Вона не повернулася, а він все чекав, але марно. Мідхат бачив її з матір’ю й дівчина, мабуть, теж бачила його, однак не повернулася. Це була та сама дівчина, що плавала з ним у тихій водоймі та ходила в кафе.

У той час він ще не зовсім зрозумів ідею дискримінації єгиптян. Він знав, що британська армія має базу за межами міста й що деякі єгиптяни працюють на базі та постачають місцеві товари, необхідні армії. Але деякий час він не усвідомлював британської окупації в Єгипті, що компанія Суецького каналу мала особливі привілеї на каналі, а іноземці загалом мали привілейоване становище в Єгипті, і що єгиптянам в Єгипті було заборонено відвідувати певні місця та працювати на окремих роботах. Лише поступово він почав усвідомлювати ці факти. Здавалося, Мідхат чіплявся з якоїсь власної користі за думку про панівну гармонію між усіма, незважаючи на численні натяки. Була гра, у яку він щороку грав зі своїми друзями на вулиці. Вони виготовляли ляльку з тканини, мішковини та старого ганчір’я, набивали її соломою й називали Алленбі (на честь відомого англійського лорда). І єгиптяни, й іноземці обходили будинки з опудалом, випрошуючи милостині. Одного разу вночі вони підпалили Алленбі на великому святі й співали: «Алленбі, сину Алленбухи, сучий сину, повний смердючої мелухи!» Вони бачили британських солдатів у поїздах, що проїжджали із-за паркану між арабськими кварталами та залізницею, і сипали лайку та прокльони на них. Мідхат бачив, як єгипетська поліція робила обшуки в деяких будинках або крамничках у цьому районі, шукаючи товари, украдені з британської бази, та заарештовували єгиптян, звинувачених у пограбуваннях магазинів або в приховуванні награбованого.

Усе це здавалося звичним явищем. Були дні, коли він відчував, що місто об’єднане, і в ці дні не дивувався розбіжностям між двома групами і не замислювався над цим. Були певні ознаки, які він помічав, але ніколи не думав, наприклад, чому в арабському районі немає кінотеатру. Усі кінотеатри були поблизу району іноземців, включно з тим, де показували єгипетські фільми. Книжкові магазини в арабському районі продавали тільки канцелярські товари та шкільні підручники. Хороших кав’ярень і ресторанів також не було. Крім того не було пишних громадських парків, крім деяких зелених зон на площі Аббаса.

Мідхат почав розуміти, що місцеві жителі арабського району Ісмаїлії, до яких він належав, від бізнесменів до робітників та службовців і контрабандистів — переймаються лише грошима й не цікавляться книжками, культурою, серед них не було жодного письменника чи художника. Усе це також було цілком звичним явищем.

Його стосунки з людьми району іноземців погіршилися після того, як школа переїхала з італійської будівлі в нове приміщення в пустелі, на околицях того, що називалося Арайшеят Міср. Це був новий арабський район, нещодавно побудований і відділений залізницею від району іноземців. Єдиною ознакою цивілізованої культури був літній кінотеатр. Мідхат перестав спілкуватися з іноземцями, і Ісмаїлія вже не була тією великою красивою площею, яку він знав з дитинства. Нарешті він почав усвідомлювати, що світ не однорідний, а розділений. А на околицях площі, де живуть бідні араби, є квартали, що це підтверджували.

Ця чарівна площа була його власною вигадкою, відірваною сільською уявою від реальності, аби створити куточок, де він міг блукати. Уява його від’єднала від реальності чи Маріка? Саме вона змушувала почуватися унікальним: вона навчила його говорити грецькою, купувала йому комікси арабською, французькою та англійською мовами. Вона читала йому байки Езопа спрощеною грецькою й пояснювала їх арабською, а також читала йому історії з «Іліади» та «Одіссеї». Саме вона хотіла, щоб він відчув, що місто є його ігровим майданчиком, так воно й було — доки хлопець не зрозумів, що в районі іноземців він тимчасовий відвідувач і що це ненадовго.

До нього почали надходити новини з газет чи від людей про напади партизанів на британську базу. Він слухав промову Мустафи ан-Наххаса-паші про скасування англо-єгипетської угоди 1936 року: «Заради Єгипту я підписав угоду 1936 року, і заради Єгипту я закликаю вас сьогодні скасувати угоду». І саме тоді, коли британські війська штурмували будівлю губернаторства й убили десятки бійців із єгипетських загонів безпеки, стався вирішальний розкол. Це було в січні.

Наступного дня люди вийшли на демонстрацію, до якої він приєднався, скандуючи разом із іншими гасла проти британської окупації. Демонстрація переросла в повномасштабний бунт, магазини та будинки були пограбовані. Цей швидкий перехід до насильства почався ще до того, як демонстранти увійшли в район іноземців, де раптово з’явилися чоловіки й почали вдиратися у квартири, які з різних причин були незаселені, щоб винести холодильники та меблі. По сусідству з іноземцями студент кинув запалений сірник у бензобак джипа, який імовірно належав британському солдату. Автомобіль зайнявся, згодом вибухнув, тим самим спонукавши протестувальників учиняти більше підпалів. Звуки випущених куль відлунювалися по всьому району, а це означало, що британські війська вийшли на площу.

— Де ти був? — запитав Салем у Мідхата, коли той проходив повз магазин. — Я чув, що студенти страйкують.

— Я протестував проти британців, — тріумфально відповів він.

— Який протест, сучий сину? — сердито спитав Салем.

Мідхат був шокований. Він думав, що його дядько-вафдист привітав би його. Це був націоналістичний протест. Але він помилявся.

— Я не дозволю нікому, хто живе під моїм дахом виходити на демонстрації чи брати участь у політиці, — заявив Салем, а потім додав: — Добре. Іди додому й готуйся повернутися до свого села.

Тоді Салем почав репетувати:

— Ти не чуєш пострілів, сучий сину? Ти повертаєшся до своєї родини, де можеш протестувати скільки завгодно. Я не готовий брати на себе відповідальність.

— Твій дядько не те має на увазі, — сказала Маріка, почувши, що сталося. — Він просто погрожує, тому що не хоче, щоб ти наражав себе на небезпеку.

Але Салем мав на увазі саме те, що сказав, і підтвердив це Маріці ще раз, повернувшись додому.

— Мідхат зробив неправильно, і він вибачиться перед тобою та пообіцяє, що більше ніколи не буде робити нічого подібного, — сказала Маріка, перш ніж звернутись до Мідхата.

— Мідхате, проси вибачення у свого дядька й пообіцяй йому, що ти...

Салем перебив її:

— Я не хочу жодних вибачень. Цей хлопчик не залишиться тут. Він повинен повернутися до своєї сім’ї.

Маріка була шокована й понизила голос, звертаючись до нього:

— Салеме, покарання має відповідати провині. Він не вчинив злочину.

— Що означає, він не вчинив злочину? — загорланив Салем. — У мене вдома не буде нікого, хто виходить на демонстрацію.

Маріка не полишала спроби розвіяти його гнів.

— Твоя правда. Mідхат вчинив неправильно, я згодна з тобою. Відтепер ніяких демонстрацій не буде, але пробач його цього разу. Заради мене пробач цього разу, — благала вона. — Не руйнуй його майбутнє через таку помилку.

Але Салем стояв на своєму.

— Я гадаю, тобі слід зібрати йому речі в дорогу.

Маріка почала плакати:

— Але куди він піде? Хто буде за ним доглядати? Він ще малий.

— Ще малий! Ще малий! Ти його зіпсувала, — відказав Салем.

— Коханий, вибач, якщо я помилилася, але не відштовхуй його. Як ти можеш вигнати свого сина?

Але це питання ще більше розпалило гнів чоловіка.

— Він не мій син. Я не маю дітей.

Потім настала черга Маріки розлютитися.

— Коли я привезла його сюди, ти гадав, що я намагалася замінити йому матір? Там у нього було багато матерів. Я намагалася дати йому батька, щоб він опікувався ним. Салеме, де твоє батьківське почуття?

Очі Салема блищали від гніву.

— Я не хочу більше чути ці нісенітниці. Якщо я кажу, що хлопець повернеться до своєї родини, то він повернеться.

Маріка встигла зібратися.

— Добре. Оскільки ти не збираєшся йти на компроміс, то я залишаю тебе й цей будинок. Я не залишуся тут, — тихо сказала вона. Жінка пішла в спальню й повернулася трохи пізніше з валізою. Вона попросила Мідхата спуститися вниз і зловити їй таксі.

Салем сидів за обіднім столом і чекав обіду, але коли він побачив Маріку, яка несе валізу й готова піти, він підвівся, переодягся у верхній одяг і вийшов. Він залишив її стояти біля дверей з валізою в ногах. Це була жахлива сцена — куди подітися Маріці? Єдиним місцем, яке залишилося для неї, був будинок батьків. Це було не вперше. Маріка іноді була настільки засмучена, що погрожувала піти й навіть пакувала валізу. Але щоразу Салем утручався в критичний момент і обіймав її. Жінка падала в його обійми й вони, зрештою, мирилися після деяких докорів і сліз. Але зараз усе було інакше. Маріка ніяк не могла змиритися з тим, що Мідхата викинули з дому. І гнівний вихід Салема з дому означав, що йому байдуже, залишиться вона чи ні. Мідхат спостерігав, як вона витирає сльози, стоячи біля дверей, у приголомшеному стані, не в змозі зрозуміти, що сталося й не знаючи, що робити. Мідхат підійшов до неї й узяв на себе роль Салема, обіймав її, доки вона не опустила голову йому на плече. На той момент вони були єдині у своєму нещасті, навіть якщо не могли допомогти одне одному. Вони були чужими людьми. Зрештою, Мідхат запропонував рішення.

— Не засмучуйтеся. Не переживайте, — заспокоїв він її. — Залишайтеся вдома. Я піду.

Вона почала плакати.

— Але що ти будеш робити?

— Спочатку я повернуся в село, а потім побачимо, — сказав хлопчик. Він відніс її валізу до спальні. Там жінка залишилась сидіти, понуривши голову, повністю розчавлена.

Щодо Мідхата, то він всю ніч тремтів у своєму ліжку, переймаючись тим, що на нього очікує. Повернення в село означало кінець шкільному життю. Це означало повернення до Ніси. А що могла йому дати злиденна Ніса? І що він міг зробити для неї? Або це означало шукати притулку у свого дядька в селі Кассим. Він не відвернувся би від нього, а Ханія прийняла б його тепло і з радістю, щоб його можна було відправити до армії замість їхніх синів і дочок. Але він не зміг би стати фермером і працювати в полі, як дядькові діти. Він не знав такого життя й не був до нього придатним. Тоді що б він зробив? Усі двері, що стояли перед ним, були зачинені, а майбутнє було темним і жахливим. Зранку Салем покликав його до магазина, хлопець відчував, що дядько хотів ще раз наголосити, що його рішення незмінне. Мідхат зупинився біля площі Аббаса, здалеку помітивши вивіску. Він пригадав, як Салем змушував його читати, перевіряючи навички читання. Чи могло б усе закінчитися так, наче нічого й не трапилось? Він міркував над тим, щоб повернутися додому, аби просити Сальву супроводити його до магазина, сподіваючись, що серце Салема може пом’якшитися, якщо він побачить дівчинку, але натомість продовжував іти вперед. Ні, Сальва не матиме успіху там, де Маріка зазнала невдачі, і він мав наодинці зіткнутися з похмурим майбутнім. Чи йому варто зробити останню спробу заспокоїти Салема?

Мідхат поволі рушив. Біля магазина хлопець почув, що Салем виливає свій гнів на Хенідака, продавця кави за те, що той приніс йому прохолодну каву, а дядько пив тільки гарячу, і Хенідак, «осел й ослиний син», знав це, і його батько також знав це. Невже йому, Салему, судилося мати справу з «необізнаними дурнями» до кінця життя? Хенідак, бідолаха, рясно вибачався.

— Так, дядечку Салеме, вибачте, — повторював він, — тільки не засмучуйтесь.

Але його гнів досягнув апогею, коли Хенідак повернувся із посолодженою кавою. Як він міг це зробити, якщо знав, що Салем п’є каву без цукру? Прокляття посипалися на голову Хенідака, цього разу поширюючись на його матір та її честь.

Побачивши цей скандал, Мідхат переконався, що немає ніякої можливості заспокоїти Салема, тож завмер, понуривши голову, як засуджений, чекаючи, коли меч впаде йому на шию. Потім дядько заспокоївся, зробивши ковток третьої кави та водночас затягнувшись кальяном. На його обличчі промайнули ознаки задоволення. Нарешті він помітив присутність хлопчика. Чи він навмисне ігнорував його, щоб тішитись катуванням? Салем попросив його спуститися.

— Ти не повернешся в село, — сказав він. — Ти поїдеш в Абу Кабір.

Мідхат відчув, як його серце забилося. З’явилася надія? Може, Салем кидає йому рятувальний круг? А я здавався! У Салема був інший план! Дякую, Боже! Він каже повертатися в Абу Кабір, щоб там закінчити середню освіту. Мідхат розплакався, почувши, що Салем подбає про витрати до кінця його університетської освіти. Хлопець нахилився над рукою Салема, аби поцілувати її й помолитися за його довге життя. У серці тирана ще було місце для милосердя.

Це було рішення, з яким усі погодились під час зібрання для перемовин, що відбулося напередодні ввечері в домі Петроса. Батько Маріки швидко дійшов висновку, що чоловік прагне зберегти дружину, але що він не зрушить ні на дюйм, якщо справа дійде до від’їзду Мідхата. На мить запанувала тиша, протягом якої здавалося, що виходу з кризи не буде, доки Доріс не заговорила й не звернулася до Салема.

— Гаразд. Мідхат поїде, як забажаєш, але ти подбаєш про його витрати, поки він не закінчить університет.

Маріка скоса подивилася на матір, заперечуючи її пропозиції, але мати відповіла поглядом, який сказав: «Мовчи». Салем погодився без вагань.

По дорозі в Абу Кабір Мідхат почувався розбитим. Салем був твердий, як цвяхи, коли сперечався, і погоджувався лише на розгром опонента. Обіцянка Салема подбати про витрати, поки хлопець не закінчить університет, означала, що все, що він хотів — це позбутися його, і що приєднання до демонстрації було просто ідеальною можливістю для досягнення цієї мети. Він чекав, коли з’явилася нагода, щоб скористатися нею, не переймаючись запереченнями Маріки. І зрештою їй довелося погодитися, особливо після того, як батьки виступили посередниками в конфлікті.

— Важливо, що ти дивишся в майбутнє й досягаєш успіху в навчанні. Ні про що інше не думай, — сказала Маріка, прощаючись із ним. Вона здалася так само, як і він. Ніхто з них нічого не міг зробити. Вони повинні були прийняти «милосердя», що його запропонував Салем, як тільки отримав те, що хотів. Мідхатові було сумно залишати Ісмаїлію, як і залишати Маріку, але доведеться йти шляхом, що проклав для нього Салем. Це був найкращий наразі варіант для хлопця. Але перед тим, як дістатися до Абу Кабіра, він побачив позитивний бік ситуації. Зараз йому п’ятнадцять років, і він навчався на третьому курсі середньої школи. Він повертається до рідного міста здоровішим і сильнішим, ніж тоді, коли покидав його. Ісмаїлія дала йому необхідний поштовх, щоб стати більш амбітним, і дала йому надію на майбутнє. Тож тепер здавалося, що настав час стати незалежним. Абу Кабір не був кінцем світу. Це була свобода, або відправна точка до свободи. Перед ним була відкрита дорога. І за три роки він переїде в Каїр, «Матір Світу», велика мрія! Він пройде решту шляху, подалі від Салема, і більше не змушений буде підкорятися його волі. Принаймні тепер він міг би приєднатися до будь-якої демонстрації, що відбувається, і прочитати всі книги, які лишень забажає. Можливо, дядько зробив йому ненавмисне послугу, вигнавши з дому. А Салема треба перемогти. Це була битва, з якої він повинен вийти переможцем. Він мав любити це місто, яке Салем обрав місцем вигнання для хлопця.

* * *

Як тільки Мідхат знайшов житло, відразу почав блукати по всьому Абу Кабіру, уздовж і вшир, щоб по-своєму охопити кожен його дюйм. Він довго йшов по сільській дорозі, що прилягала до каналу та залізничної колії, і проминав бавовноочищувальну фабрику, відправну точку з узлісся, потім жіночу школу, потім середню школу для хлопчиків, потім єдине кафе — аль-Бурса, — тоді єдиний кінотеатр, льодову фабрику, лимонні поля. Потім він повернувся назад до аль-Бурси. Це був центр. У кафе з дерев’яною терасою, яка від часу зруйнувалася, але все ще залишалася привабливою, потерта раковина — доказ того, що вона була свідком старих добрих часів. Кафе було місцем, де збиралися найбільші торговці, особливо іноземні, а також інші видатні люди укладати свої угоди. Збоку від кафе було те, що люди охрестили Великою дорогою: ґрунтова дорога, перпендикулярна сільському шляху, що тягнулася до околиць міста.

Мідхат пройшов повз залізничний переїзд, потім вокзал і телеграф, а тоді повернув ліворуч і побачив двоповерховий будинок. Ця будівля колись була Петросовим баром і домом. Тепер вона була занедбана, і реставрувати її ніхто не хотів. Скоріше хтось зруйнує її, щоб на цьому місці побудувати житловий будинок. І ось двері, які вели спочатку до бару. Вони були замкнені на товстий засув. Якби тільки хлопець зайшов усередину, то побачив би прилавок, за яким стояв Петрос, і місце, де сидів Салем, чекаючи, коли Маріка підійде із замовленнями. О, якби він міг зайти всередину! Чи залишилася завіса з кольоровими намистинами, які раніше відокремлювали зал від бару й ховали Маріку? Це було божевільне питання. Він стояв під деревами сірісу навпроти старого балкона Маріки, єдине, що витримало випробування часом, кольори його листя змінювалися між зеленим, жовтим і червоним. Напевно, це було дерево, на яке Салем лазив уночі, щоб дістатися до коханої.

У цих межах у місто можна було легко закохатися. Це була та риса, яку відвідувачі бачили після прибуття, риса із залишками історичної спадщини, і яка мала свою частку пам’яток цивілізації. Тут проходив потяг із Мансури до Каїра. І тут, у полі зору, неквапливо рухався потяг «Дельта», прямуючи то до Факуса на сході, то Діярб-Наджма на заході. Тут, де проходили потяги, Каїр здавався близьким і манив до себе. Але спочатку він повинен був закохатися в це місто.

Уздовж Великої дороги не було ні тротуарів, ні кафе, ні магазинів із вітринами, але, правду кажучи, були місця, які викликали цікавість. Як-от сірджа, де били олію й робили макуху для годівлі худоби і де верблюд ходив по колу, щоб крутити гвинтики. З обох боків Великої дороги розгалужувалися вузькі стежки й алеї, не схожі на звичні міські, хоч і були переважно біля житлової забудови. Він увійшов до однієї зліва, вона виявилась брудною з шокуючим разючим запахом. Тут був магазин, де продавали квашену й солону рибу фісех, а також увесь бруд і послід. Мідхат опинився перед тьмяно освітленим магазином, біля дверей якого стояв старий із підстриженою білою бородою в білому джильбабі. А що продавав цей чоловік навпроти продавця риби фісех? Неймовірно! Це був магазин уживаних книжок. Книжки? Дивно, в Абу Кабірі були книжки, а також читачі, коли в Ісмаїлії — сучасному місті — не було жодної арабської книгарні.

Старий привітав його, і хлопець зайшов усередину, вдихаючи відрадний аромат ладану та старих книжок. Там були запилені, а в деяких випадках і пошарпані книги, надруковані в ХІХ столітті. Як вони потрапили до Абу Кабіра, а не до Ісмаїлії? А хто з мешканців цього провінційного містечка любив читати, не кажучи вже про такі книжки? Якби тільки він мав гроші, то купив би весь товар у магазині. Але для початку хлопець зупинився й купив дивну книгу під назвою «Струшування куф», «Коли аналізуєш поему шейха Абу Шадуфа» шейха Юсефа аль-Шірбіні. Що ж означає цей кухуф? Він знав, що однина каф на мові кассимів і салехів була частиною кори пальмового дерева, і що це також означало людину, яка була грубою, хамською та дикою (як кора пальми). Отже, що мав на увазі автор шляхом струшування кухуфа? Чи йдеться про струшування пальми, щоб вона скинула фініки? Книжку треба було прочитати.

Мідхат замислився, чи варто йому купувати чи ні? Його розум спонукав залишити книжку на полиці, оскільки в кишені було лише кілька піастрів. Але хлопець хотів знати, що шейх аль-Шірбіні мав на увазі під словом кухуф і про що це струшування. Наскільки він розумів, кухуф не був йому чужий, і колись він був одним із них. Хіба люди в Ісмаїлії не називали його грубим? Після довгих роздумів він зміг вирішити проблему, і шейх із білою бородою показав йому жест. «Не хвилюйся, гроші не важливі», — сказав він. Шейх зробив знижку.

Мідхат ледве дочекався вечора, щоб повернутися до своєї кімнати. Скинувши піджак, ліг на ліжко, усе ще одягнений у сорочку й штани, і не заснув, поки не закінчив читати книжку при світлі гасової лампи о третій годині ночі. Він зупинився лише для того, щоб посміятися, з’їсти халви, яка була для нього обідом. Виявилося, що під кухуфом малися на увазі селяни, яким аль-Шірбіні присвятив свій сатиричний аналіз. У вступі аналітик написав: «Тепер пояснімо, що ми обіцяли зробити, і привід для всієї цієї пісні й танцю... І перш ніж заглибитися в океани цих слів, ми згадаємо, що трапилося з деякими звичайними сільськими мешканцями, і опишемо їхній характер, манери та імена. Тож ми говоримо: їхні погані манери та жорстокий характер пов’язані з тим, скільки часу вони проводять у товаристві тварин, від їхньої байдужості до витончених людей, від їхньої схильності змішуватися з людьми грубого характеру, від близькості до плуга та лопати, трясучи копитом по гумнах, і своєю манерою кружляти навколо посівів і жати в жнива...»

Що мав на увазі шейх, коли селяни трясуть копитами по гумнах? У кухуфа має бути інше значення, і воно не буде зрозумілим, якщо не заглибитися в суть книжки. Тоді стало зрозуміло, що одне з визначень слова каф більше не вживається, принаймні серед салехів і кассимів. Каф, згідно із цим визначенням, був головним убором, «зробленим із вовни або хутра, який носять на голові»... переважно бідні. «Вони носять щось, що називають тартуром, і накидають на нього каф...» Тож від цього визначення тепер відмовилися. Селяни, яких він знав, більше не носили ні кафа, ні тартура. Вони носили тартур в епоху Абу Джада, чий тартур налякав хлопців, але в очах шейха вони все ще були куфами, в іншому значенні цього слова.

Якби не визначні пам’ятки, які зустрічали приїжджих під час в’їзду в Абу Кабір, місто мало б вигляд як Салех або Кассим, хоча воно було більшим за обидва села. Але в місті було більше цікавого, ніж здавалося на перший погляд. Місто мало душу й суворий характер. І воно не було таким лагідним, як Ісмаїлія.

У перші дні навчання Мідхат став свідком іншого способу протесту. Студенти зібралися у дворі, а дві особи перед ними, виголошували промову — один із них представляв партію «Вафд», а інший — «Братів-мусульман». Кожен промовець стояв збоку сходів, і вони по черзі розмовляли. Обидва були красномовними, відвертими та здатними мобілізувати натовп та запалити ентузіазм своєї аудиторії. Після того, як кожен із них мав можливість виступити, весь мітинг і «Брати-мусульмани», і прихильники «Вафд», об’єднавшись у колону, рушили й вигуки проти окупації та короля Фарука ставали все гучнішими. Мідхат схилявся до партії «Вафд», як і його дядько Салем, і був схвильований промовою спікера «Братів-мусульман», який, правду кажучи, говорив вельми майстерно. Йому сподобалося, що обидва промовці дали один одному можливість поговорити без жодних переривань. Він був у захваті від красномовства ораторів: де вони навчилися цих ораторських навичок? Він ніколи не бачив подібного в Ісмаїлії. Промови в середній школі ніколи не виголошувалися тими, хто мав який-небудь авторитет чи чітку політичну свідомість, яка ділила людей на партії, а студентськими лідерами, хоча місто було оплотом братів-мусульман. Група мала там мечеть і початкову школу, а також армію розвідників і джаввалів, які пройшли військову підготовку.

Як міг Абу Кабір, містечко, досягти цього дива? Можливо, причиною цього було те, що життя тут було суворішим. Ісмаїлія була схожа на маленьку частинку Європи або європейський острів, що розкошує в єгипетському океані. Можливо, саме взаємодія з іноземцями та економічне опертя на них призвели до характерної м’якості та лагідності корінних мешканців міста, а також їхнього небажання вивчати свою культуру. Окрім району іноземців, де було повно зарубіжних книжкових магазинів, не було де купити чи позичити книжки, чи навіть просто переглянути. Крім книжкових шаф Салема, здавалося, що в арабській Ісмаїлії справді не було місця для книжок.

Потім поступово перед ним почали відбуватися інші дива. Мідхат знайшов у школі бібліотеку з невеликою колекцією книжок для позики, бібліотеку, якої ніколи не було в середній школі в Ісмаїлії. Незабаром він познайомився з групою студентів, які цікавилися літературою та писали вірші. Здебільшого вони були і бідних сімей або їхні батьки були дрібними землевласниками. Уперше хлопець відчув, що його переїзд до Абу Кабіра означав повернення до свого коріння — оскільки в глибині душі він був куфом і те, що життя в Ісмаїлії насправді було не що інше, як перехідний і тимчасовий період. Куф, але винятковий, ходив по шкільному подвір’ю, «розпустивши павичевий хвіст», ніби кажучи жителям Абу Кабіру: «Ви взагалі коли-небудь бачили куфа, який міг би говорити іноземною мовою?» Але чи зможе він полюбити це місто?

* * *

Хоч кімната Мідхата була дуже непоказною, її розташування було особливим, оскільки поруч були мечеть, ринок і школа, а з вікна відкривався краєвид на головну дорогу. Зовсім по сусідству — магазин господаря Аміна та його дружини, де продавалися цигарки, чай, цукор тощо, і власники дозволяли клієнтам брати в борг або платити частинами. Великою вадою була вологість усередині кімнати, що спричинило повзучу гниль на стіні біля його ліжка. Ще мінусом була відсутність окремої ванної кімнати, якою можна було постійно користуватись. Точніше, вона була, але з внутрішньої частини будинку, до якої не можна було потрапити, коли Амін зачиняв свій магазин о десятій годині вечора. Тож якщо квартиранту припекло займатися своїми справами, довелося б користуватися вбиральнями в мечеті. Чому Амін ізолював внутрішню частину будинку? Тому що саме там була спальня подружньої пари, а також кімната з охристим кольором, де спав їхній син — «шейх Хайрат», — якого прозвали «шейхом», оскільки, за їхніми словами, він був благословенний своєю розумовою вадою.

Завдяки цьому чудовому розташуванню новий квартирант зустрів свого першого друга в Абу Кабірі. Емад жив поряд із ним зі своєю заміжньою сестрою. Що ще важливіше, він час від часу запрошував його на обід чи вечерю у квартиру сестри — щедрий обід, який був рідкісним задоволенням. Єдиним мінусом було те, що Емад їв так швидко, що за ним неможливо було встигнути, а потім він раптово зупинявся, оголошуючи, що наївся, подякувавши Аллаху за обід. І хоча гість не наситився, але з ввічливості змушений був припиняти трапезу.

Правда полягала в тому, що Мідхат ніколи не знав, що означає мати здоровий апетит або бути голодним, поки не поселився в Абу Кабірі. Їжа там була скромна й дуже проста в порівнянні з тим, що подавала Маріка, але він ніколи не міг наїстися, скільки б тітка Ханія не підкладала час від часу. Люди, які обідали разом із ним, поглинали страви з такою швидкістю, що це лиш підсилювало його голод.

Познайомившись з Емадом, хлопець завів ще двох друзів: Баюмі, сільського поета, і Хашема, міцного, кремезного, м’язистого футболіста. Часто друзі розкладали їжу на підлозі його кімнати й разом обідали по середах: солоні сардини «Рашиді-шрайле», липські боби, фалафель і риба на грилі.

Проте в компанії цих дикунів він не міг отримати задоволення від обіду. Вони брали цілу чи частину риби та пхали її у шматок хліба й з’їдали все разом із кістками. Вони запихали в себе будь-яку їжу, — не звертаючи уваги на те, що їхній друг майже нічого не брав до рота. Незабаром він навчився не квапитись і брати те, що хотів.

Хлопець помітив що Баюмі, часто запізнювався на урок, через що вчитель припиняв лекцію. Баюмі вибачався, кажучи — мовляв, це тому, що я приїхав з Хахії, пане. Учитель приймав вибачення, але Баюмі не поспішав. Натомість він дивився на клас блукаючими очима, ніби був там уперше. Потім він повільно підходив до свого місця, його тіло було твердим, як статуя. Але коли Баюмі включався в навчальний процес, він перетворювався на першокласного коміка. Коли вчитель арабської мови пан Алі Абделазім заходив до класу, життя несподівано поверталося у тверде тіло Баюмі, у його гострий розум. Учителю він подобався через те, що чудово володів арабською мовою, адже був поетом, і тому, що він підтримував викладача в його ставленні до сільських людей. Баюмі був геть чисто селянином і після школи працював на полі свого батька з плугом, сокирою та серпом. Насправді всі учні школи, включно з місцевими жителями з Абу Кабіра, були сільськими хлопцями, принаймні в очах учителя. Але Баюмі поповнював запас учителя арсеналом лексики за допомогою селянських анекдотів, які ґрунтувалися на реальних ситуаціях або були запозичені з книжки «Струшування куф», яку він декламував з пам’яті, добре запам’ятовуючи все.

Одного разу Баюмі привів із собою футболіста Хашема, воротаря. Він мав протистояти хуліганам з «Братів-мусульман» або кому іншому, якщо б ті намагалися переслідувати його друзів. Баюмі не міг зашкодити Баю, а Емад був високим, але «дурним», Мідхат з Ісмаїлії був «сонним». Школа кишить хуліганами: футболістами, волейболістами, гімнастами. У класі була група цих хуліганів, які залишились на другий рік. Вони сиділи на задніх рядах і обмінювалися сигналами через вікно з помічником комісара поліції або з дружиною прокурора щоразу, коли вчитель починав писати на дошці. Під час уроку вони передавали одне одному еротичні твори, зокрема «Щоденники Єви».

Так утворилася група з чотирьох друзів. Вони зустрічалися майже щодня, разом поглинали інформацію з газет, викладених на Бурі, і в кімнаті, яка ніколи не бачила сонячного світла, обговорювали те, про що дізналися вдень. А коли Ханія надсилала одну зі своїх смачних страв, відбувалося святкування. Були й інші причини для святкування, як-от попрасувати сорочки. Раз на рік костюми відвозили на прес для прасування. Оскільки вони не могли дозволити собі відправити й сорочки на прасування, то клали манжети та зволожені коміри на гаряче скло гасової лампи. Решту сорочки не потрібно прасувати, оскільки вона буде прихована під піджаком. Іноді вони залишалися на ніч в одній кімнаті, коли їм було ліньки повертатися додому. Стелили солом’яні килимки на землю, а хлопець, чия це була кімната, спав на одномісному ліжку, яке називали сефарі. Ліжко, яке було настільки твердим, що можна зламати ребра, оскільки його основа була з дроту. Який же був щасливий чужинець з Ісмаїлії із цим гуртом друзів навколо нього! І як він, урешті-решт,страждав разом із ними! Ще коли він був сам, ще коли не зустрів друзів, Абу Кабір часто шокував і викликав огиду своїми дорогами, забитими брудом і фекаліями, як тварин, так і людей. І все ж Абу Кабір не переставав дивувати хлопця щасливими відкриттями.

Одного ранку, на початку навчального року, з’явилася дівчина, з книжковою сумкою, щільно притиснутою до грудей, а на голові в неї був незвичний берет. Зелений берет в Абу Кабірі? Берет в Ісмаїлії не був дивиною, адже були англійські жінки-новобранці та дівчата-іноземки. Однією із фотографій, яку Сальва подарував йому, була її фотографія у формі дівчини-скаута, з шарфом, зав’язаним на шиї, і в береті. Але в Абу Кабірі... Ніколи за мільйон років.

Він спостерігав за цією дівчиною, коли вона йшла до школи. Хлопець прагнув побачити її світле, сяюче обличчя, повні груди, густу косу чорного волосся, а її хода була ознакою самоповаги. Відтепер Мідхат почав чекати, коли вона пройде повз щоранку так само, як і раніше чекав Ібтісам, тільки ця дівчина була гарніша. І він насолоджувався перевагою бути єдиним, хто спостерігав, як вона проходить повз, поки не з’являлися його друзі. Якби залишилися ночувати в його кімнаті, усі вони в кінцевому підсумку чекали б її біля вікна, кожен стверджував, що вона повернулася або всміхнулася тільки йому. Якби ж тільки вона справді всміхнулася чи повернулася до них! Вони так хотіли вірити, що це так! Товариші назвали дівчину лейтенанткою за її ходу, але вони не помічали страждань свого друга, не розуміючи, що дівчинка в береті запалила темряву його самотнього існування й змусила забути про почуття огиди й жертви в цьому мерзенному вигнанні.

Він недовго супроводжував її поглядом, перш ніж кількість шанувальників, які дивилися з вікна, збільшилася. Моральний дух Мідхата досяг дна, коли його вразила жовта лихоманка. Захворюванню передували симптоми, які включали втрату апетиту, виснаження, пожовтіння обличчя та очей. Лікар пояснив пацієнту, що причиною хвороби могла бути їжа, яка була заражена через близькість до людських фекалій. «У нас цього багато», — відказав пацієнт. З мечеті зливали каналізацію на низинні поля редьки, яка росла й процвітала й продавалася на сусідньому ринку. Навіть удома шейх Хайрат часто не міг швидко дістатися до ванної кімнати (через хворі на поліомієліт ноги), і тому по дорозі капали фекалії та сеча. Це був Абу Кабір, місто бруду й фекалій, яке він мав любити.

На щастя, час від часу, за спиною Салема, Маріка почала надсилати йому додаткові гроші, тож життя стало трохи комфортнішим, а друзі приходили частіше, відвідати й залишались на ніч. Було ліжко, письмовий стіл для навчання та солом’яні килимки, які гості накривали газетами, використовуючи їх за імпровізований обідній стіл. Був також магазин Аміна, де різноманітні засоби оплати полегшували купівлю чаю, цукру та сигарет, якими вони ділилися. Час від часу його тітка Ханія присилала гостинців на віслюку з їжею, як-от яйця та сир хасира, а в деяких рідкісних випадках — горщик рису, звареного з куркою. Тоді влаштовували бенкет, і друзі приїжджали миттєво.

Безсумнівно, головною родзинкою було вікно, що виходило на дорогу, оскільки воно було водночас джерелом світла й свіжого повітря, а також оглядовим пунктом для спостереження за дівчатами, які йдуть до школи. Було лише кілька місць, куди могли піти молоді чоловіки. Найбільш примітне з них — сільська дорога, куди друзі прямували в другій половині дня, коли температура спадала. Там вони із задоволенням спостерігали за ученицями середньої школи для дівчат, що стояли на балконах і, навіть, посилали їм кокетливе слово чи жест. Учителі не дратувалися від цієї невинної забави й не скаржилися директору на шанувальників. Іноді вони навіть відповідали усмішкою або махали рукою, щоб відповісти на привітання. «Бідні жінки», — часто говорили друзі. Незнайомки, які живуть у цьому жалюгідному містечку, ув’язнені у своїх кімнатах після цілого робочого дня, як черниці в монастирі, і лише ці гарячі молоді чоловіки звертають на них увагу. Єдині люди, яких роздратував би цей запал, були студенти «Братства мусульман», що виступали проти такої «вульгарності». Вони раптово з’являлися, озброєні палицями, і готувалися до бою, наказуючи кокетливим юнакам іти до мечеті й молитися замість того, щоб грішити. На цьому прогулянка закінчувалася, хоч суперечки серед друзів із приводу результату продовжувались, оскільки кожен стверджував, що доброзичливість красивих жінок на балконі, у разі якщо вони були привітні до них, була направлена на нього.

Був також поїзд «Дельта», який постійно стояв на коліях, що виходили за межі піщаної дюни. Там, у тіні одного з вагонів, друзі читали свої книжки або спостерігали за людьми, що проїжджали повз. Хлопці ходили туди поодинці або парами, і часто Мідхат ходив сам почитати, помріяти чи подумати. Неподалік був і балкон Маріки, а дерева стояли високі й досі пружні, витримавши випробування часом. Баюмі також максимально використовував тінь дерев і тишу, щоб складати вірші або писати свої «мемуари».

Залізничний вокзал, — з його об’єктами, телеграфом, залізничними коліями та світлофором, — мав свою особливу магію. Тут проїжджали потяги, і він бачив у вікнах пасажирів, які їхали до Каїра, або тих, хто повертався звідти, — людей, які, здавалося, були створені з іншого тіста, не такого, як звичайні люди. З потягів викидали на вулицю газети, журнали та кишенькові романи для продажу — останні для тих, кому пощастило їх собі дозволити. Що стосується Хашема, то він часто ходив туди вночі, щоб зустрітися з однією зі своїх подруг. Футболіст був найуспішнішим серед друзів у залицянні до дівчат. Зазвичай, це були служниці в заможних сім’ях, яких він заманював до свого барлогу. Друзі часто критикували його за поганий смак, але із задоволенням слухали від нього байки, соковиті історії та місцеві плітки, які його кохана підслуховувала у своїх роботодавців.

Були й інші місця, де можна було б поблукати самостійно. Середа — базарний день і на базарі було велике свято, ніби на ід^[31]. Ті, хто йшов сільською дорогою з «лісу», спочатку бачили бавовноочищувальну машину та світлофор, а потім фермерів, чоловіків і жінок, що клали килимки на землю й продавали своє збіжжя, курей та інші продукти, запаковані в контейнери чи на вагу. Вони також бачили натовпи людей, що приїжджали з ближніх і дальніх хуторів і сіл на спинах веселих віслюків, які жваво бігали риссю й трясли хвостами та вухами, наче їм не терпілося відвідати ринок.

Базар розтягнувся на великій території, де виставляли розмаїття продуктів у затінку чи просто на сонці. Мідхату не подобалося, як на продукти сідають мухи, але він був у захваті від метушні людей: їхні джильбаби, вигуки ринкових продавців, галас сільських жінок, кудахкання курей, крики торгу, лайка, клятви та прокльони. Це було життя! Був також інший ринок для торговців худобою, що розташувався того ж дня біля залізниці за містом. Ніщо не може зрівнятися з тією сценою, де місце кишить людьми та тваринами. Щоб відвідати цей базар, треба було прокидатися на світанку, а це було нелегко. Але іноді хлопець долав свою сонливість, щоб піти подивитися на це дійство. Це була ціна, яку йому доводилося платити, щоб побачити і світське життя, і подобу Судного дня в одній місцині.

* * *

Усі учениці, які проходили повз вікна дорогою до школи, були чарівними в очах тих, хто стояв біля вікна. Але одна з них вирізнялася особливою красою. Її обличчя сяяло (особливо щоки), тіло струнке, а волосся чорне й густе, заплетене в одну косу, що звисала на спині. За всім цим не можна було спокійно спостерігати. Але те, що справді вражало, так це зелений берет, який вона носила, стягнутий на один бік. Вона відчувала, що особлива й завжди йшла прямо вперед, не повертаючись ні вправо, ні вліво.

— Пане офіцере... лейтенанте... — сказав один із хлопців, і це військове звання причепилося до тих пір, поки вони не дізналися, що її звати Амаль. Це переросло в ранковий ритуал — після гоління й перед сніданком у продавця бутербродів по дорозі до школи — чекати, поки вона пройде звичайним шляхом, потім чемно привітати її.

Одного ранку троє — Емад, Баюмі та Хашем — кинулись до вікна, коли проходив «лейтенант», і вона обернулася. Дівчина, мабуть, здогадувалася, що в неї є шанувальники, і ось вона їх побачила. Але, здавалося, на цьому все не закінчилося. Вона усміхнулася? Думки розбігалися, але всі врешті-решт зупинилися на одному, а саме: усмішка була таємничою та швидкоплинною, оскільки дівчина швидко повернулася до своєї самовпевненої пихатості. Увечері вони знову розійшлися: хто ж саме завоював усмішку «лейтенанта» незрозуміло, кожен із них претендував на цю честь особисто. Розлад був сповнений сміху та веселощів, але серйозним і безсумнівним було те, що троє юнаків закохані в неї, хоча й упевнені що вона недосяжна. Мідхат теж був закоханий, але приховував свої почуття. Отже, те що вона озирнулася й, можливо, навіть усміхнулася, не свідчить, що дівчина глянула на нього, скоріше на когось із його друзів, адже він не був ані найкрасивішим, ані найсміливішим. Дістатися до неї було б неможливо, як і до Ібтісам чи до продавчині парфумів. І взагалі, як він міг із нею зв’язатися? Дівчата з Абу Кабіра, як казали, були сміливими й теж робили перший крок. Ті, хто встиг їх зловити, були щасливими чоловіками. Але навколо кожної з цих дівчат була сувора охорона — силовики з рушницями, подейкували, що вони дуже небезпечні. Пан Алі Абделазім завжди застерігав своїх підопічних від наближення чи переслідування на вулицях:

— Тут ідеться про кулі.

Баюмі відповів зухвало:

— Тому вони й спокусливі для спостерігача.

— Ви повинні опустити свої очі, — відказав учитель. — І моліться. Молитва — найкращий захист від спокус.

Отже, за винятком Господа, вони молилися якомога більше, але жоден з них не міг звільнитися від спокус диявола.

Вони змінили тему, коли з’явився Хашем, помітно кульгаючи.

— Чого ти кульгаєш, сину Сакіни? — запитав його Баюмі.

Так вони зверталися один до одного, грубо, грайливо вживаючи імена своїх матерів. Коли він сказав їм, що один із гравців ударив його ногою в гомілку, Баюмі попросив подивитися на рану, а згодом закричав, коли Хашем розкрив його ногу.

— Як ти міг заповнити рану пилом, сину Сакіни? У вашому селі так перев’язують рани?

— Ось що сталося, сину Аїші. Поряд зі мною на полі не було швидкої допомоги, — відповів Хашем.

— Який невдаха.... твій випадок мені нагадує те, як роблять у нас в селі, — підсумував Баюмі.

Так з’явилася можливість зайнятися улюбленим хобі, «пожартувати з села». Він розповів їм, що, коли в їхньому селі дитина захворіла на кон’юнктивіт, вони капали в око сечу її брата. Якщо малюк знепритомнів, йому розбивали на голові цибулю чи гній, і це, на думку селян, було найкориснішим лікуванням.

— І ось ти, сину Сакіни, обробляєш рану слиною, пилом і брудом. Ви коли-небудь бачили щось дурніше, ніж це?

Хашем змінив тему.

— Досить цих дурниць. Скажи, ти сьогодні бачив лейтенанта?

— Що тобі до лейтенанта? Керуй своїми слугами, — сказав Емад.

Хашем вже збирався відповісти, коли згадав, що йому потрібно в туалет. Тоді всі раптом згадали, що їм потрібно зробити те ж саме. Мідхат подивився на годинник і роздратовано вигукнув.

— Ми проґавили!

Він нагадав їм, що вже минула десята година, і Абу Хайрат і Умм Хайрат зачинили магазин і двері, що вели до вбиральні.

— Єдине, куди ми можемо піти, — це мечеть, — сказав Баюмі. — Хіба що хтось із вас захоче стати біля вікна й подзюрити в повітря чи на патрульних.

Було холодно, мечеть була порожня й темна, і тьмяне світло відкидав ліхтар, полум’я якого мерехтіло й тріпотіло на вітрі переднього фойє. Вигрібні ями були далеко від нього в майже чорній темряві. Троє друзів без вагань попрямували туди, бо це місце було знайоме, а четвертий відстав, тремтячи. Це був перший раз, коли він змушений піти до мечеті з цією метою. Хлопець завжди робив свої справи вдома до десятої години ночі. Нехай Аллах прокляне тебе, Абу Хайрате. Що б сталося, якби ви тримали двері відчиненими? Він обережно заходив до туалету, обмацуючи стіни й шукаючи однією ногою пази по обидва боки отвору. Він зітхнув із полегшенням, коли ноги знайшли належне місце. В унітазі було щось огидне, а гнильний сморід розчавлював. Потім справа дійшла до миття. Праворуч від нього був умивальник із водопроводом, аби люди могли зануритися в нього і схопити в жменю води. Але раптом по всьому тілу пробігло тремтіння, наче електричний удар. Його рука впала на м’яку пухнасту істоту, і він панічно закричав до друзів: «Там щури, сучі сини!» Щур, якого він торкнувся, був великий, як кішка. ... Хижа тварина. «Заспокойся, хлопче з Ісмаїлії, слабак», — сказав хтось, можливо, Хашем. Волосся на його голові стало дибки, коли він відчув, що під ним снує щур, і він закричав. Але ні він, ні, здавалося, щури нікого з друзів не турбували.

— Як звати твою матір, хлопчику? — пролунав голос Баюмі. Але він не сказав їм імені своєї матері, щоб вони не називали його за своєю звичкою. Він був занадто зайнятий і стурбований тим, що відбувалося. У вигрібних ямах були хижі тварини, і хтось із них міг укусити. Яку ціну довелося заплатити, щоб полюбити Абу Кабір?!

* * *

Коли того ранку Амаль проходила повз, його очі поглинали її, і він глибоко вдихав повітря. Він сподівався, що дівчина принаймні усміхнеться чи подивиться на нього, але вона цього не зробила. Незважаючи на це, він відчув посилене почуття впевненості в собі. Чому він повинен себе принижувати? Чому він повинен бути несправедливим до неї? Хлопець уже не був таким худим, як раніше: рукави його сорочки та піджака тепер були занадто короткі. Це сталося раптово, майже вночі. По його венах текла вогняна кров, і дзеркало показало йому, що на голові тепер густе, пухнасте, блискуче волосся. Тепер він міг би вийти до дівчини й слідувати за нею, і він міг би знайти, що сказати, і мав сміливість зробити це, якби виникла нагода. Треба було дати зрозуміти дівчині, що він цікавиться нею. Вона, мабуть, помічала його біля вікна й знала, що хлопець звернув на неї увагу, і тому мав спробувати. Адже який сенс просто стояти біля вікна, коли вона проходила повз? Так ніколи нічого не станеться, навіть якби це тривало ще двадцять років. Мідхат вирішив наступного ранку зачекати на неї на вулиці. Але тієї ночі Хашем увірвався в кімнату, майже зламавши двері. «Я кохаю, отже, я існую», — заявив він. Друзі перекинулись здивованими поглядами. Те, що він сказав, було перифразою цитати, яку їхній учитель філософії пан Абдельразік приписав французькому філософу на ім’я Декарт.

Першим зреагував Баюмі.

— Чоловіче, ти дурень, ти не знаєш нічого про кохання. Він сказав: «Я думаю, отже, я існую». Це означає, Господи, того дня, коли ти почнеш думати, завдяки волі Божій, ти будеш існувати.

Але Хашем дотримувався свого формулювання.

— Я люблю вас, сучі сини. Тому я існую.

— Кого ти зараз любиш, хлопче? — запитав його Емад. — Яку служницю ти обдурив цього разу?

— Я люблю Амаль, — відповів Хашем.

Хлопці знову перекинулись поглядами, і Емад жбурнув книгу з біології, що була в нього в руці.

— А хто ця Амаль? — запитав він.

— Лейтенант, — тихо відказав Хашем.

Усі були приголомшені, і ця новина вразила господаря кімнати як кинджал. Як Хашем встановив із нею контакт? І як він перейшов із компанії слуг до тієї, що має зелений берет, гордої багатої дівчини?

Хашем сказав їм, що стежив за нею протягом трьох місяців, коли вона поверталася зі школи, і що він почав надсилати їй палкі любовні листи з однією з покоївок. У нотатках він клявся, що не міг зосередитися на навчанні. Він благав її пожаліти його, бо єдиним гріхом було те, що він кохає її, і Бог був тому свідком, щиро й чисто. В останній записці він запросив її на першу зустріч у вівторок увечері в поїзді «Дельта». Хашем зробив паузу, щоб розпалити апетит друзів, перш ніж продовжити.

— Що ви думаєте з цього приводу — вона з’явилася вчора ввечері в призначений час. Вона приїхала зі своєю служницею, ти можеш повірити?

Баюмі першим вийшов із шоку:

— Ми закінчили. Ні пахлави, ні басбуси^[32] більше не буде.

Усі засміялися, окрім Мідхата, серце якого спалахнуло від ревнощів, і сльози готові були покотитися з очей. Амаль нагадала йому про Ібтісам і про те, як він щоранку чекав на неї на площі Аббаса, не наважуючись підійти. Вона також нагадала йому про продавчиню парфумів у п’ятницю, до якої він наближався лише уві сні. Він пробачив собі тоді через молодий вік. Тепер у нього не було виправдання. Хашем був на два роки старший за нього, але цієї різниці було недостатньо, щоб виправдати його власну слабкість і невдачу. Коли він матиме необхідну мужність? Коли він зможе досягти успіху з кимось із представниць протилежної статі? Коли і як відбудеться його перше знайомство? Як йому змагатися з Хашемом? Він не був футболістом і не міг піднятися на брусах. Як він міг змагатися з м’язами?

Наступного дня з’явився Баюмі.

— Що ти думаєш? — запитав він Мідхата.

— Про що?

— Про цю історію кохання? Отже, Амаль була викрадена з наших рук. Що ми будемо робити?

— Тільки Аллах може тобі допомогти. Хлопець з м’язами її дістав.

— Отже, нам нічого іншого не судилося?

— Зачекай, поки поїдемо в Каїр. Ми зустрінемося там із дівчатами в університеті, і життя стане солодким.

— Дивися, — сказав Баюмі після хвилини мовчанки. — У цьому місті до нас немає кохання. Ми можемо вловити лише кілька вихоплених моментів.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі... клянися Аллахом, що нікому не скажеш.

— Скажи мені, не турбуйся.

— Дивися, два тижні тому мене запросили на весілля в передмісті Заказіка. А під кінець вечора будинок був набитий гостями, яким потрібно було там переночувати. Господарі — бідні фермери, але дуже щедрі. Вони поклали мене на дивані. Кімната була повна дітей, і для них постелили на підлозі. Єдиними дорослими людьми, які спали там, були я та молода дівчина, заміжня лише півроку, яка також спала на підлозі.

Було смертельно жарко, і я не міг заснути. Звісив ногу з ліжка в темряві — потягнувся. Моя нога торкнулася стегна дівчини, але клянуся Богу Всемогутньому, я нічого не мав на увазі. Потім я побачив, як вона схопила мою ногу й потягнула на себе. Умить я зрозумів, що валюся з дивана на неї, і, послухай це, я ніби їхав на норовливій кобилиці, коли вона підштовхнула мене, а потім знову потягнула вниз, штовхнула й потягнула. Що я можу сказати? Я ледь не з’їхав з глузду. Цього достатньо, щоб я втратив розум. Але, клянусь всемогутнім Аллахом, я не хотів цього робити. Це швидкоплинні моменти, які ми можемо отримати, і нічого більше. Ніяких «привіт» чи «як справи». Просто кинувся, відразу, а потім галопом — ні любові, ні чогось. Та відтоді я не можу заснути.

— Чому ти такий засмучений? Хто ще знайде дівчину, з якою можна кохатися?

— Ти не розумієш. Сім’я дівчини — мої родичі. Вони довіряють мені. Ти уявляєш — жінки там цілують мені руки, бо думають, що я благословенний, людина, яка отримує освіту. Ось чому мене без роздумів помістили в одну кімнату з дівчиною. І що мені тепер робити? Але інше, що мене хвилює, це те, що наступного ранку дівчина поводилася так, ніби вона мене навіть не знала.

— Що ти ще хочеш? Ти хочеш любові, романтики та дружби? Дівчина заміжня. Ти хотів, щоб вона соромилася чи що?

— Ні. Я розумію її ситуацію, і в нас не було шансів зустрітися знову. Але я хотів... Я маю на увазі, що ми сиділи й снідали наступного дня. Вона розмовляла з усіма, крім мене. Ані жодного слова, ані погляду, ніби мене не було. Вона мала принаймні попрощатися, коли я йшов. Або я просто...

— Так, ти просто...

* * *

Він усміхнувся від побаченого на сільській дорозі. Гуси змахували крилами, а збуджені собаки гавкали та гналися за велосипедом. Виросло нове покоління людей, яких він не знав. Перше запитання, яке спало на думку, але він не наважувався спитати: «Де Фарід?» Він знав відповідь, але боявся її почути. Два буйволи купалися в каналі з дитиною на кожному. Один із хлопчиків був повністю голий, це навівало спогади про дитинство, раніше він любив купатися з буйволами. Здалеку Мідхат помітив чоловіка, який стояв під старим явором, що розкинувся над водяним колесом. Високий, худий, одягнений у подертий піджак, він був схожий на тінь людини. Чоловік підійшов, і він побачив, що це його дядько Шабана. Шабана не повірив своїм очам, але врешті впізнав свого племінника.

— О, Боже небесний! Як ти виріс, Мідхате. Я не впізнав тебе. Не звертай увагу на мене... в голові зараз клепки нема.

Він зрозумів, що мав на увазі Шабана: або доза опію ще не надійшла, або в нього не було грошей, щоб за неї заплатити. Але обличчя Шабани прояснилося, коли він відчув, як піастри втиснулися в його долоню. І коли він попросив Шабану розповісти йому про те, що відбувалося поки його не було, а минуло вже більше десяти років. Шабана підніс вказівний палець до його губ, показуючи, що розмовляти треба пошепки, щоб ніхто не чув. Шабана окрикнув свого племінника, доки той не відійшов далеко.

— Гей, послухай ще. Шейх Раді купив радіо. — Шабана засміявся. — Це вперше, коли сини Кассима побачили радіо... цивілізація дійшла й до них. Але приходь до мене у приміщення зборів громади перед заходом сонця, і я тобі все розповім.

Ісмаїл, Мідхатів молочний брат, побачивши, як він під’їхав на велосипеді, поспішив додому, щоб повідомити звістку матері. Коли Ніса прийшла до тями у дверях і впізнала свого «сина», то радісно вигукнула.

Це був перший візит із тих пір, як він покинув село.

— Ісмаїл говорив, а я не могла зрозуміти. Що відбувається, хлопче? Не було жодної надії на зустріч. А виявляється, ти приїхав до нас у гості. Тисяча привітів і ласкаво просимо. Мій любий, ти дуже довго був далеко від нас. — Вона обійняла його, плачучи. — Ми думали, що пройде два-три тижні, і ти повернешся, а виявилось, ти залишився на десять років! Хіба ти правильно вчинив, Мідхате? А ти залишився в Абу Кабірі й не приходив до нас. У тебе кам’яне серце від дня народження, Мідхате.

Ісмаїл сховався в кутку, не знаючи, що тепер робити. Раніше він не відчував би страху підійти до свого «брата» й навіть поборовся б із ним, чи то через прихильність, чи то з неприязні. Але тепер стало зрозуміло, що він розгубився, коли зіткнувся із цим незнайомцем, який був у костюмі та їздив на велосипеді. Він не зрушив із місця, поки мати не окликнула його кілька разів, і поки Мідхат не підійшов до нього, потис йому руку й не поцілував його. Ісмаїл похитав головою й лукаво посміхнувся, ударивши Мідхата кулаком у плече, щоб підтвердити, що бачить його наяву.

— Тобі дуже сподобається Ісмаїл, — сказала Ніса. — Він тепер чоловік, як бачиш, високий, широкоплечий, і може працювати в полі.

Село не змінилося, хіба що сіра перетворилася на смітник. А скільки ж його мешканців померло. Нафіса потрапила на небеса ще до того, як він покинув село. Хвороба Закі повністю спустошила її. І от не стало жінки, яка була символом спадщини села. Він досі пам’ятав її татуювання з трьома вертикальними лініями між нижньою губою та підборіддям. І золотий кульчик, що висів на носі. І шейх Закі помер, хранитель сіри, зазнавши у свої останні роки приниження, як розповідала Ніса. Старші люди виганяли його, якщо він підходив до їхнього обіднього столу, а діти ходили за ним, дражнячи й провокуючи його гнів. Він блукав, люди бачили й чули, що він повторював свою знамениту фразу. «Змилуйся над чесною людиною з народу, доведеної до ганьби», — казали вони. Зрештою, вони вжили заходів і перевели його до психіатричної лікарні Аббасії, «жовтого палацу». Він провів там два роки серед божевільних, після чого повернувся в спустошеному стані, щоб зробити останні подихи серед родини.

Не було кому радити чи проповідувати людям, оскільки шейх Саїд також пішов у небуття. Люди розповідали, що останні дні він скаржився на радіацію, якою отруїв його лідер банди Ібрагім Абу Заїд, і це завдало смертельного удару. Смерть забрала і його друга та супротивника, шейха Хамеда, який був інвалідом і повністю осліп в останні дні життя. На щастя, школа Корану все ще існувала й нею керував молодий шейх, який нещодавно закінчив Релігійний інститут в Заказіку.

 — Шейх Раді все ще в хорошій формі, і його торгівля йде добре, — продовжувала Ніса.

Коли Мідхат запитав про Саламу й Закію, вона сказала йому, що тепер у них є двоє «ідеальних» хлопчиків:

— Мідхате, молись, щоб я дожила до твоїх дітей.

Коли Салама запросив його на вечерю, Закія (якою товстою й млявою вона стала!) винесла посуд на низький стіл, і всі зібралися навколо, включно з двома хлопцями. Гість щойно підніс до рота свою першу ложку з супової тарілки, як Салама здивував його запитанням.

— Отже, пане, що саме ви бачили на кукурудзяному полі?

Дружина заперечила йому, але потім повернулася й сказала:

— Ти повинен дякувати йому, — сказала вона. — Якби не він, ти б мене не отримав.

Ночував Мідхат в Ніси вдома. Вона виділила для нього кімнату з піччю, і вони з сином лежали на килимках на підлозі в кімнаті, яка виходила на вигін, де тримали корову, козу та кілька курей. Перебування в будинку Ніси означало, що сон буде уривчастим. Миші вільно блукали, створювали шум, коли бігали, повсякчас щось надкушуючи та жуючи. Хлопець був повністю загорнутий, щоб миші не дістатися до нього, але їм вдалося пробити перешкоди. Його голова була оголена й, можливо, вони знайшли якийсь отвір біля ніг. Потім були інші створіння — величезні армії бліх, — яким ніщо не могло завадити, вони проникли в його одяг і атакували кожну частину тіла. Мідхат був вражений. Чому блохи не турбували його, коли він був дитиною? Або він тоді їх не помічав? Або він просто забув? Що змінилося? Блохи знайшли в ньому нову й незнайому кров? Або його розкішне життя в Ісмаїлії послабило його імунітет? Миші, мабуть, були тут завжди, то як він міг не пам’ятати, що колись вони докучали йому? Чи їхня нічна забава потрапила в загальну какофонію, яка тоді здавалася нормальною, як кумкання жаб, яке ніколи не припинялося, але більше не привертало його уваги? Якби він розповів Нісі, що сталося в мечеті Абу Кабір, вона б засміялася й, безсумнівно, відповіла: «Боже, Мідхате, ти став справжнім бандаром^[33]».

Його дядько Саїд також помер, але Ханія все ще була сильна й сповнена життя. Як він дорожив її м’якими й затишними обіймами, коли вона вітала його, як він обожнював її великі груди. Як завжди, вона не переставала сміятися. Дві її дочки вийшли заміж і жили неподалік, а її сини тепер стали чоловіками. Двоє з них одружилися та виховували дітей у батьківському домі. «Немає нічого кращого за натовп», — завжди повторювала вона. Згадуючи це, він розумів, що діти в цьому середовищі не є джерелом занепокоєння для їхніх сімей, оскільки нікому не спаде на думку віддавати їх до школи.

Школа Корану була для них стелею в навчанні, а сільське господарство — їхнім професійним заняттям, справою їхнього життя, коли вони ставали старшими. «Діти ростуть, як бур’ян», —сказав би Шабана.

Виявляючи щедрість, Ханія приготувала кукурудзяне кьофте, але воно йому не сподобалося. Утім, він з’їв із ввічливості. Потім вона подала йому страву, яку він спочатку не впізнав. Винесла це в супниці, наповненій білою рідиною, що нагадувала молоко.

— Тобі пощастило, Мідхате. Наша буйволиця народила. Сподіваюся, тобі сподобається сарсуб.

Сарсуб! Це те, що шейх аль-Шірбіні згадував у своїй книзі про кухуф. Сарсуб сподобався, тому він спустошив супницю. Мідхат повернувся в село Кассим на ніч в будинок Ніси, по дорозі відвідав мечеть і помітив, що вона в кращому стані, ніж раніше. Вона була перебудована й відремонтована в останні дні шейха Закі. Але колодязь усе ще був, а також гвинтовий насос і умивальник. Він глянув на скриньку. Вагон потойбічного світу все ще стояв на своїх старих стовпах.

Колеса часу повернулися, і ера кукурудзяної кьофте минула. Але Аллах знає, що він любив сарсуб. У своєму описі шейх аль-Шірбіні написав: «Це молоко, яке поєднується з частиною молока, що виділяється, коли буйволиця народжує. До нього вони додають трохи солі, щоб покращити смак, і залишають його для своїх потреб. Тож якщо люди хотіли сарсуб, вони клали молоко у велику каструлю, заливали його місмааром і кип’ятили суміш на вогні, тоді вона називалась муфаввар і сарсууб...»

Мідхат з радістю зауважив, що багато очерету по той бік каналу. Сільські діти ще могли перейти на той берег, аби вторгнутися на землю Саїди. Агаті та дерева акації також виднілися по той бік каналу. Він провідав свого дядька Шабану й застав його в чудовому веселому настрої. Чоловік наполягав на тому, щоб Мідхат сів і згадав «старі часи» й розповів йому все про Маріку та Саламу Абу Хусейна, але Мідхат надовго не затримався й багато не говорив. Він поспішав повернутися в Абу Кабір та не відчував бажання згадувати минуле. Смуток почав проникати в його душу, і він не знав причин чому, хіба що відчував, що цей візит до місця його народження стане останнім.

Мідхат знайшов друзів, які з нетерпінням чекали на його повернення. Він не розчарував їх, коли приїхав на велосипеді, оскільки сказав, що незабаром прийде віслюк, який привезе багато смачної їжі. Друзі зібралися на щедру вечерю, яку прислала Ханія: горщик голубців із двома курками, а також двома парами голубів. Вони помолилися за Ханію. Ентузіазм з’явився на обличчі всіх, окрім Хашема, який намагався сісти, схрестивши ноги, але через біль не міг.

— Клянуся, я не зімкнув очей всю ніч, — простогнав він.

Баюмі наставляв його:

— Зараз не час, сину Сакіни. Стули пельку та їж.

— Припини грати у футбол і зосередься на навчанні, — порадив йому Емад.

— Дівчата — це те, що відволікає його від навчання, а не футбол, — мовив Мідхат.

Потім запанувала тиша, коли з горщика підняли кришку й усі, як завжди, розпочали трапезу. Ледве Хашем допив останній ковток, як знову відкрив рота.

— У мене болить нога, сучі сини.

Але Баюмі змінив тему:

— Розкажи нам, що сталося з Амаль.

За словами Хашема, з «лейтенантом» все йшло добре. Він зустрічав її, коли вона знаходила привід вийти надвечір, наприклад, повчитися зі шкільною подругою або відвідати свою заміжню сестру. І кожен раз вони сповідували свою вірність і відданість. Сестра Амаль, благослови її Аллах і продовжи їй дні на землі, прикриває її.

— Це те, що ти завжди говориш кожній дівчині на початку. Любов досі чиста, чи що? — запитав його Емад.

— Ні, цього разу по-справжньому, — відповів Хашем. — Клянуся всемогутнім Аллахом, що я з нею найкраще поводжуся.

— Найкраща поведінка? Який невдаха, — критично відказав Мідхат. — Незабаром вона тебе зненавидить. Вона скаже собі: «Що це за виправдання для чоловіка? Він не просить поцілунку й не помацає рукою».

* * *

Баюмі і Мідхат лежали в тіні одного з купе потяга «Дельта».

— Є дещо, що я тобі не розповів про історію Заказіка, — сказав Баюмі.

— Яка історія Заказіка? — здивовано запитав його Мідхат.

— Історія тієї проклятої ночі, коли я висунув ногу в темряві, — відповів Баюмі.

Мідхат згадав його розповідь, і пошкодував, що дозволив другові впустити цю історію у свою голову.

— Чесно кажучи, моє сумління вбиває мене, і я заслуговую на те, щоб мене били черевиком, — сказав Баюмі. — Я маю на увазі, що люди, які мене приймають, щедрі зі мною, а потім я приходжу й обдурюю господиню та нападаю на їхню дочку? Зрештою, ця дівчина була їхньою дочкою.

Мідхат намагався зменшити його страждання:

— Ну, дівчина теж була неправа. Вона повинна взяти на себе половину відповідальності або три чверті її. Ти висунув ногу, ти нічого не мав на увазі, і твій намір був чистий. Натомість, вона взяла й схопила її? І родина теж винна. Ніби вони ніколи не чули про священний хадис: «Чоловік ніколи не буває наодинці з жінкою, щоб диявол не був для них третім». Що робити, якщо молодий чоловік і молода жінка одні в темряві? Як вони могли дозволити своїй дочці спати в одній кімнаті з таким молодим чоловіком, як ти? Вони знали, що вона ще молода. А молодий чоловік твого віку... це лихо, яке чекає, щоб статися. Вони поклали паливо прямо біля вогню.

— Вони не винні, — відказав Баюмі. — Будинок був переповнений, і вони не знали, що я злочинець і сучий син.

— Це була помилка, і це сталося, — зауважив Мідхат, намагаючись змусити його почуватися краще. — Я думаю, тобі слід попросити в Аллаха прощення і забути про все.

— Я не можу забути, — пробурмотів Баюмі.

Мідхатові друзі завжди відверто розповідали про свої бажання та авантюри. Але він приховував свої таємниці. Ніхто з них не знав, що він нерішуче й сором’язливо фліртував з дівчатами в провулках Абу Кабіра. І що він збирався розповідати? Йому не було чим пишатися. Успіх у будь-якому випадку завжди вислизав від нього, оскільки почуття завжди були нерозділеними. І він нікому не розповів про побоювання чи питання, які хвилювали з тих пір, як почув, що пан Абдельразік згадав людину на ім’я Декарт. Це було питання, пов’язане з дияволом, який обдурив його й змусив засумніватися в усьому, включно з математикою, і змусив думати, що все наше життя було нічим іншим, як мрією. А також це було пов’язано з ідеєю Бога милостивого, який не дає своїм слугам заблукати й рятує їх від лещат лукавого. Отже, тоді була боротьба між Богом і дияволом. ...але Бог є творцем диявола... Він відповідає за зло? Від цієї думки треба шукати притулок у Бога.

Шейх Саїд вважав, що диявол переслідував його в мечеті. Це була маячня та нісенітниця, якій більше ніхто в селі не вірив. Але Коран визнає існування диявола, як визнає існування джинів, і добрих, і злих. Тож коли присутність диявола була реальною, а коли — ілюзією? Певно, диявол утрутився між Баюмі й молодою дівчиною. І яка була різниця між цими двома випадками? Так само предмет математики хвилював його... Він не сумнівався щодо дисципліни, яку вважав найкращою і своєю улюбленою з наук. У минулому йому було дуже важко розуміти алгебру, і він ніколи не міг із нею впоратися. Так було, поки він не зустрів містера Шейкера, учителя математики в кабінеті мистецтв. Смаглявий чоловік із Верхнього Єгипту став другом, тому що в них обох було спільне хобі: живопис. Учитель використовував олійні фарби, а учень малював гуашшю, вони обмінювалися ідеями та коментарями. Одного разу студент набрався сміливості.

— Якщо чесно, — сказав він, — я не розумію всього цього про x, y і z, і як їх додавати, віднімати, множити чи ділити.

Учитель почав пояснювати, підкріплюючи своє пояснення прикладами на дошці. Відтоді він отримав кілька швидких додаткових уроків у кабінеті мистецтв, які в кінцевому підсумку розв’язали вузли в його мозку. І саме тоді він закохався в алгебру.

Мідхат ніколи не довіряв друзям інші думки, що металися в його голові, а в деяких випадках проганяли сон, ідеї, які відводили його від думок про дівчат, кохання та друзів — за винятком, можливо, Баюмі. Це були загадкові ідеї, які він ні в якому разі не міг висловити. Якось на уроці географії він привернув увагу всього класу і його мучив сором.

Учитель географії, пан Фадель, був гладким чоловіком із виступаючим животом і дзвінким голосом. Він ніколи не заходив до класу без глобуса та колекції карт. Того дня замість того, щоб зосередити урок на столицях, записах перепису населення, посівах, типах клімату тощо, пан Фадель відсунув факти, які вимагали запам’ятовування з одного боку, і почав говорити про взаємозв’язки між усім під сонцем: повітряні та водні течії, що відбувається в надрах, землетруси й вулкани. Він виставив для студентів карту світу й почав рухати указкою. Поступово почав формуватися цілісний образ світу, який був всеохопним і все пояснював. Цей образ викликав у Мідхата тремтіння й бажання назвати його ім’я, але він не міг, і все, що він міг зробити, це кричати: «О, Боже! О, Боже!» Усі обернулися до нього, і містер Фадель, вчитель, зупинився, дивлячись на хлопця несхвально.

— Що трапилося, хлопче? — запитав він. — Якщо ти не замовкнеш, я тебе вижену.

— Вибачте, пане, — відреагував Мідхат. — Я тільки сьогодні довідався, що географія прекрасна.

Велетень усміхнувся й сказав:

— Твоя правда.

Того дня він відчув, що справжнє знання міститься в усіх деталях, які можна розкрити, лише якщо їх запам’ятати, але це було... Що це було? Образ? Ідея? Рівняння?

Що він міг сказати своїм друзям? Як він міг пояснити їм, що його згризала постійна боротьба між бажанням, що пульсувало у венах (яке він відчував у грудях і передпліччях) і що штовхало його до протилежної статі, і потягом до значень і горизонтів, що віддаляло його від тіла і який він не міг назвати? Він ніколи не відчував кохання в чистому вигляді. Але хіба любов не винна, що ще в дитинстві Мідхат дізнався про плотські бажання. Він знав про них, коли чекав Ібтісам, а також знав про них, коли торкався Марі Франсуази на пляжі (її мати була права, коли не дозволила гратися з ним), або коли він бачив британських призовниць в уніформі кольору хакі, або коли чекав ту привітну продавчиню парфумів. Було відчуття, ніби вона полонила його, відвідуючи в снах. Іноді спокуса шукає нас і тримає в полоні, як на прикладі досвіду нещасного Баюмі. Або Баюмі був щасливим дурнем та не міг оцінити благословення, яке випало йому, притягнуло його до себе в темряві. Мідхат не відчував би докорів сумління. Але він не розумів своєї душі і не розумів, як із нею впоратися. Що він міг сказати своїм друзям? Що він міг сказати комусь? Чи міг він відкритися хоча б одній душі, що й досі мочиться у своє ліжко? Хіба хтось міг би зрозуміти його, не засуджуючи й не посміхаючись?

* * *

Оглянувши рентгенівський знімок, лікар сказав Хашему, що причина гострого болю в нозі через те, що рана не була продезінфікована й не зажила належним чином, тож частина гомілки згнила. Він додав, що Хашема потрібно буде лікувати, розрізавши м’яку тканину й видаливши частину кістки (за його словами, диск розміром з монету), а на ногу потрібно буде накласти гіпс на місяць. На запитання Хашема, чи зможе він продовжити грати у футбол після цього, лікар відповів, що по знятті гіпсу він не зможе грати принаймні шість місяців. Пригнічений новиною Хашем прийшов розповісти друзям цю сумну звістку. Вони намагалися заспокоїти його:

— Не переймайся... забудь про той клятий футбол.

— У кожної медалі є два боки, — сказав йому Емад. —Візьми шестимісячну перерву у футболі та зосередься на навчанні. Це чудово й це благословення з небес.

Після операції друзі в основному збиралися в клініці біля ліжка Хашема з гіпсовою ногою, і там постійно зустрічалися з його батьком, братами та сестрами. Батько був щасливий, що в його сина були такі турботливі друзі. «Молоді і яскраві, як квіти», — говорив він.

— Клянуся, у мене ніколи не було бажання вчитися чи щось подібне, — сказав їм одного разу батько. — Ми хлібороби і не знаємо ніякої роботи, крім серпа, сокири та плуга. Подивіться на моїх братів і сестер. Вони проводять рік чи два в школі Корану, а потім виходять на поле. Хашем єдиний, хто залишився в школі, благослови його Аллах. І він хоче вивчати медицину. «Хлопчику мій, — радив я, — іди до військової академії чи міліції. І ні в якому разі в лікарі. Мій хлопчику, медицині потрібні хороші оцінки й багато грошей. Сім років навчання... Це ціле життя. Але в будь-якому випадку, нехай Аллах зробить як найкраще. — Він звернувся до Хашема: — Але не хвилюйся, мій дорогий Хашеме. І нехай Аллах допоможе тобі зробити правильний вибір. Просто коли знімуть гіпс ти забудеш про футбол. Це небезпечний вид спорту.

Гіпс зняли, було видно, що рана не загоїлася й усе ще гноїться. Лікар порадив відправити хворого до лікарні в Заказік. Там виявили, що гниття поширилося далі, лікарі запідозрили наявність раку й запропонували два рішення: або перевести пацієнта до лікарні в Каїрі, щоб провести необхідні дослідження та підтвердити природу хвороби, або провести негайну операцію з ампутації ноги, поки не було надто пізно, і таким чином зупинити поширення хвороби. Було зроблено вибір на користь останнього. І не було відомо, хто прийняв це рішення, чи радилися із Всевишнім. Але його друзі дізналися, що після того, як хлопець прокинувся від наркозу й побачив, що сталося, він був розлючений і довго плакав.

Утім, провідавши його після повернення із Заказіка, вони побачили, що Хашем мав вигляд жвавий, бадьорий, здоровий із рум’янцем на щоках. Здавалося, він прийняв свою ситуацію й готувався призвичаїтися до нового життя. А тепер із нетерпінням чекав університету в Каїрі.

— Слухай, — сказав він. — Пообіцяй мені, що коли ми поїдемо в Каїр, ми житимемо разом в одній квартирі й будемо братами назавжди.

Він також з нетерпінням чекав відновлення своїх любовних походеньок у Каїрі, оскільки Амаль також вступила там до університету й поселилася зі своїми братами й сестрами в районі Рауда.

Мідхат припинив відчиняти вікно вранці, бо більше не хотів бачити дівчину в зеленому береті. Тепер вона була дівчиною його друга й найближчим часом стане його нареченою. Він міг побачити її в Каїрі, але йому доведеться вважати її сестрою. Відтепер хлопець повинен був навчитися ставитися до неї й думати про неї з цього погляду. Чи зміг би це зробити? Він мав спробувати.

Одного разу вночі Мідхат почув, як хтось стукає у вікно. Він відчинив його, та побачив, що дивиться на завуальоване обличчя жінки. Усе, що він міг бачити, це її очі. Ким може бути ця жінка? Його серце забилося, коли вона вимовила його ім’я.

— Мідхате, мені потрібна твоя допомога, — сказала вона. — Чи можу я зайти в кімнату?

Отже, вона знала його. Він поспішив до дверей, відчу­ваючи занепокоєння. Жінка зняла вуаль зі свого обличчя, він побачив Амаль. Так, це Амаль стояла перед ним.

Вона не помічала вбогість і безлад у кімнаті.

— Де Хашем? — запитала Амаль. — Я давно його не бачила й дуже хвилююся за нього.

Мідхат був шокований. Це було кохання! Ось одна з дівчат Абу Кабіра, яка мала сміливість шукати свого коханого й не боялася показати це. Вона помітила, що він не збирається зрушити з місця, тому почала благати його:

— Я хочу його побачити, нехай тебе Аллах береже.

Її широкі глибоко посаджені очі дивились на нього з-під двох великих дугоподібних брів, змушуючи поворушитись. Це був перший раз, коли він побачив її віч-на-віч і зрозумів всю її жіночу красу.

Вони мовчки йшли й підіймалися сходами, що ведуть до клініки. Мідхат підвів до кімнати, де перебував його друг, і вона кинулася до дверей. Потім хлопець спустився на вулицю, огорнутий смутком. Амаль не глянула на нього, не промовила жодного слова й зовсім забула, що він присутній, як тількидізналася, де її коханий. Він відчував ревнощі, коли вона здивувала його своїм візитом, а тепер заздрість спалахнула й лютувала, коли вона його ігнорувала. Стало зрозуміло, що для неї він був просто людиною, яка могла б привести її до коханого, та про кого вона миттєво забула, як тільки досягла мети. Ось Амаль, силою примусила його взяти на себе роль брата — зараз, а не в майбутньому. Але йому було важко. Він усе ще кохав її, навіть якщо її візит дав зрозуміти, що дівчина не для нього. Тепер він повинен був виконати її наказ і зникнути. Хлопець відчув непереборне бажання заплакати. Чому Салем вигнав його? Чому він не виявив до нього співчуття? І чи постукає якась дівчина в двері, які він відчинить, щоб почути, як вона скаже, що прийшла саме до нього?

Як тільки друзі зібралися в нього, Хашем здивував усіх:

— Чи можете ви повірити, що Амаль відвідала мене вчора?

Він наказав кожному сісти, щоб вони могли слухати історію повністю.

— Вона була одягнена в модний одяг і сказала: «Не хвилюйся, Хашеме». Вона тримала мене за руку...

Хлопець зупинився, щоб витерти сльози.

— Вона тримала мене за руку і сказала: «Не хвилюйся, Хашеме. Я обіцяю тобі, і Господь мій свідок, що ми будемо заручені, як тільки ти отримаєш атестат про середню освіту».

— Я думаю, що тоді тобі потрібно зосередити всі свої сили на навчанні, — сказав Емад.

— Амаль буде твоєю нагородою за складання іспитів. Працюй наполегливо, — додав Мідхат.

— Це подарунок із небес, — відказав Хашем. — О, якби ви бачили її вчора в тому одязі.

— Лейтенанта в тому одязі? Ого. Яке видовище! — вигукнув Баюмі.

— Клянуся Богом, я не впізнав її, коли вона увійшла, — продовжив Хашем. — Я спитав: хто це заходить? Але коли вона підняла фату — так, на ній була фата — яка дівчина! Моє серце злетіло до небес... Виявляється, шкільна форма приховує красу. Вона робить її схожою на маленьку дитину, але коли вона увійшла, я побачив високу й статну жінку. Аллах чудовий! І коли вона простягла свої руки, щоб доторкнутися до мене, рукав зісковзнув, і я побачив, які гарні її руки... О, якби ви бачили білизну її рук... — Він замовк. — Але звідки вона знала, де я? Це дивно. — Потім зітхнув. — Що я можу сказати? З тих пір я відчуваю, що мрії здійснюються. Досить того, що вона підійшла й узяла мене за руку.... Скажіть мені чесно, чи є хтось у світі щасливіший за мене? Мене вже нічого не турбує. Клянуся, якби мені відрізали обидві ноги, мені б було байдуже. Поки Амаль зі мною. Я їду в Каїр, що б не сталося, і вона їде в Каїр. Вона піде на факультет комерції й буде жити у своїх братів, і ми будемо бачитись. Чи є щось краще за це? Я клянуся всемогутнім Аллахом, що піду, навіть якщо мені відрубають обидві ноги... — Він знову зупинився. — Але вся ця справа з штучною ногою мене дратує... Чи справедливо, що така красива дівчина, як Амаль, змушена брати хлопця з штучною ногою? — І він розплакався.

Після цього візиту Хашем недовго протримався. Його друзі приходили в лікарню, а один залишався і допомагав йому підготуватися до іспиту в середній школі. Але погіршення почалося швидко: як виявилося, рак пройшов усі бар’єри і таки проник в організм, що ніякі ліки не могли його зупинити. Панегірик виголосив поет Баюмі: «Хашем був сильним і рішуче налаштованим, але він швидко вибачався, якщо вчинив щось неправильно. Він не тримав ні до кого поганих почуттів, не любив ображати інших, і він був вірним і співчутливим до своїх друзів. Він був доброчесним і відданим у своїй любові до Амаль. Його остаточне процвітання було нічим іншим, як одним із обманів смерті в сутінкові години. Сонце посилає свої найяскравіші промені під час заходу».

* * *

Амаль більше не було видно з вікна, і Емад приніс їм новину, яку почув від своєї сестри: дівчина кинула навчання через смерть Хашема. І ось настав час їхати в Ісмаїлію, щоб провести літні канікули з Марікою та дядьком Салемом. А поки Мідхат чекав на результати іспиту, він вирішив попрощатися з хаджем Салехом і випити з ним чаю перед від’їздом. Чоловік завжди наполягав, щоб попити з ним чаю: «Містере Мідхат, тобі не потрібно нічого купувати. Просто прийди, привітайся та попий з нами чаю». Почуття, схоже на смуток, охопило його, коли він сьорбнув м’ятний чай біля магазину посуду. Він повинен був святкувати від’їзд з Абу Кабіра й кінець вигнання, яке Салем вибрав для нього. І ось він збирався втекти. Чому йому так важко було поїхати від цього місця заслання? Хадж Салех чи не з найкращого, що з ним сталося в Абу Кабірі. Невибаглива людина, яка була задоволена своєю долею, він міг би провести день, а то й дні, не заходивши до нього в магазин. Він був у захваті, коли бачив студента, який час від часу витрачав кілька піастрів на книжку. Вони подружилися, і тепер йому довелося попрощатися з доброю людиною назавжди. Тепер він знав, що образ Абу Кабіра залишиться в його свідомості, де б він не опинився: кафе «Аль Бурса», «Сірджа», залізничний вокзал, телеграф і поїзд «Дельта». Але він також знав, що піде й ніколи не повернеться так само, як покинув своє село. Хіба Амаль не сказала йому відійти, зникнути? Хіба вона не приховувала від Хашема, що це його друг привів її до нього?

Під час останньої спільної вечері друзі, як завжди, розклали килимок на підлозі. Вони мовчки їли, їх охопило почуття важкості через відсутність їхнього четвертого товариша. Вони мовчали, доки Баюмі не порушив тишу, розпочавши:

— Яка втрата, що Хашем не поїде з нами в Каїр. Яка трагедія!

Вони відірвали руки від їжі, коли Емад раптом сказав, що не приєднається до них у Каїрі. Його друзі здивувались.

— Чому, Емаде? — вони заплакали.

— Я провалив іспит, — відповів він, — і дев’яносто відсотків, що я не вступлю.

— І що? — здивувався Баюмі. — Ти ж можеш вступати через рік.

— Я втомився, — безнадійно відповів Емад. Він був найстаршим з-поміж них і найстараннішим у навчанні, хоча це не заважало йому неодноразово спотикатися в навчальному процесі. Ніхто не знав, чому він обрав украй важкий шлях вивчення наук, якщо фізика й математика настільки виснажували його.

Ось тепер, зі змішаними почуттями Медхат сидів у поїзді на шляху до Ісмаїлії. Хлопець був щасливий, бо побачить Маріку та Сальву, але чи дядько Салем зрадіє йому, якщо хлопця так довго не було? Мідхат не бачив його майже два з половиною роки. У своїх листах Маріка закликала його повернутися в Ісмаїлію на літні канікули, але він наполягав на тому, щоб залишитися в Абу Кабірі, вважаючи за краще терпіти нудьгу та літню спеку (без парків, пляжів чи будь-яких інших переваг, доступних у цивілізованому місті), ніж бути поблизу Салема. Чи настав час примирення?

Несподівано на платформі з’явився Баюмі, задихаючись.

— Хіба я не казав тобі не приходити? — спитав Мідхат.

Баюмі засміявся.

— Твій друг прийшов провести тебе. І що? Так, ми зустрінемося в Каїрі, але одному Аллаху відомо, як я наляканий.

— Чому ти боїшся Каїра?

— Я не боюся Каїра. Я розповідав тобі про історію в Заказіку.

— Боже мій! Невже ти ніколи не забудеш про це? Ти думаєш, що ти перший чи останній хлопець, який накинувся на дівчину? Забудь про це нарешті!

— Чоловіче, ти не розумієш. Мені дуже боляче, що наступного дня дівчині було на мене наплювати.

— І що?

— Ти досі не розумієш. Уночі вона наче дала мені склянку солодкого динного соку. Потім наступного дня вона йде й робить вигляд, що навіть не знає мене?

— Я думаю, тобі потрібно це забути. Каїр змусить забути все.

— Що я можу тобі сказати, Мідхате? Я був настільки розгублений, що не міг заснути. Я боюся.

Потяг почав рушати.

* * *

Була книжка, яку він купив у хаджа Салеха, під назвою «Мукаддима» Ібн Халдуна^[34], і саме ця книга вирішила його долю в університеті. Він хотів вступити на історичний факультет, поки не зрозумів із перших сторінок книги, — а це було все, що він прочитав, — що знання історії покладаються на щось інше: на вивчення питання урбанізму. Він запитав у пана Абдельразіка, викладача філософії, що таке урбанізм, і отримав відповідь, що це частина соціології. Це спонукало Мідхата вступити на кафедру соціології на факультет мистецтв. Що стосується Баюмі, то він неохоче вступив на філософський факультет того ж закладу. Він приїхав з Абу Кабіра з мрією вивчати французьку літературу. Після вступу до університету в Каїрі, він зрозумів, що не зможе вчитися на факультеті французької мови, оскільки не закінчив французьку середню школу або ліцей. Баюмі запитав, на які факультети він міг би вступити, щоб вивчати французьку мову, навіть як факультативний предмет. Отримавши пораду вступати на факультет філософії, хлопець так і зробив із любові до французької мови. Двоє друзів зустрічалися майже щодня, або на загальних лекціях для студентів першого курсу на факультетах суспільних наук — соціології, філософії та психології — або в їдальні університету, або ж увечері. Раз на тиждень ввечері друзі відвідували одного з колег Баюмі — Саїда. У нього вони вперше в житті послухали класичну музику. По дорозі з Аббасії, де вони жили, до Саїди Айші, де жив Саїд, вони майже водночас відкрили для себе Каїр і класичну музику, закохавшись в обидві ці речі. Подорож була довгою, тому був час роздивлятися численні вражаючі пам’ятки з ісламської та сучасної історії Каїра. Вони рушили з Аббасії в напрямку Баб аль-Хадіда, потім Атаби, далі Баб аль-Халк, і вулиці Мохаммеда Алі з її портиками, минувши мечеті Ріфаї й Султана Хасана, перш ніж досягти Саїди Айші. Це було б так, якби вони подорожували по прямій. Іноді вони відхилялися від цього маршруту в Баб ель-Халк і йшли по вулиці аль-Халідж аль-Масрі, яка вела їх іншим шляхом до аль-Хусейна. Потім вони повертали праворуч у район Горія, де була велика виставка традиційних ремесел та індустрії: від Фез-стріт до Аплік-стріт, до Шугар-стріт, до вулиці Кожум’яків і до Тентмейкер-стріт — критої частини вулиці, а потім вулиці Зернотрейдерів, вулиці Седллейкерів і Мохаммеда Алі. Звідти вони прямували до двох старих мечетей, які стояли поруч, як два велетні, що охороняють вхід до Саїди Айші. Один із друзів нічого не знав про життя, крім того, що він бачив у Хахії, Абу Кабірі та Заказіку, тоді як інший не знав нічого про Європу, крім того, що було представлено в районі Ісмаїлії, але вони обидва знайшли в Каїрі те, чого ніколи не бачили й не чули. Вони знайшли історію сучасного та жвавого Каїра. А гостюючи в будинку Саїда, вони відкрили для себе Чайковського, Рахманінова, Римського-Корсакова та звуки, яких вони ніколи не чули, але які природно звучали в їхніх серцях з дитинства. Щоразу, коли Баюмі слухав фрагмент вступу до фортепіанного концерту № 2 Рахманінова, він вигукував: «Боже милостивий!» чи «Поклоніться Богу в знак вдячності, бо Він ушанував його одним зі своїх чудес, дозволивши комусь із села зрозуміти російську класичну музику».

Три джерела закоханості — пристрасть до Каїра, до класичної музики та до Найви — створили враження, що Баюмі забув про інцидент у Заказіку. Забув про довгу й чорну ніч, коли він потрапив у пастку диявола, — і про приниження, яке він відчував після цього. Найва зробила перший крок. Студенти в аудиторії філософського факультету були поділені приблизно на три секції. У перших рядах були діти вищого класу, які закінчили французькі школи, і деякі ліванські студенти, що розмовляли французькою. У задніх рядах сиділа меншість, яка, на думку Баюмі, складалася з грубих сільських парубків, як-от він, а також старших студентів (деякі були одружені та мали дітей), які покинули аль-Азгар, надавши перевагу університету. Професори постійно ставили запитання чи то із заслуг, чи то з претензії. А між першими й останніми рядами розсілися змішані місцеві жителі Каїра, які належали переважно до середнього та нижчого класів і які взагалі не любили привертати до себе увагу. Тоді як студенти на перших рядах сперечалися з французьким професором про текст «Кармен» Проспера Меріме, решта студентів просто мовчали. Але як тільки тема змінювалась і торкалась філософії, студенти на останніх рядах оживали й перетягували центр уваги.

Ближче до кінця навчального року один сільський студент — поет, піднявся з останніх рядів і вступив у дискусію з професором французької мови. Мовою він володів досконало, хоча з явним арабським акцентом. Усі глянули на нього, коли хлопець запропонував порівняти циганку Кармен і корсиканця Коломбу (персонаж, який з’являється в іншій повісті автора). Студент наголосив, що Меріме приваблювали сильні жіночі персонажі, що вони затьмарювали чоловічі. І що відчуває грубе, примітивне середовище, де переважали ревнощі та помста. Він стверджував, що все це були ознаки арабського впливу, який тоді охопив увесь середземноморський регіон. Коли професор запитав, що наштовхнуло студента на цю теорію, Баюмі пояснив:

— Кармен — іспанка, чи не так? А мистецтво оплакувати та перераховувати чесноти мертвих на похоронах, як це описано в «Коломбі», подібне до того, що роблять жінки в таких випадках у сільській місцевості, звідки ми родом.

Баюмі не зупинився на Меріме, а звернувся до Шекспіра, оскільки й англійський поет не був застрахований від цих впливів у своїй п’єсі «Отелло».

— Хіба ви не помітили, що солдат дон Хосе, герой «Кармен», убиває кохану жінку з любові та ревнощів? — запитав він. — І той Отелло, воїн-варвар з Північної Африки, убиває свою дружину з тих самих причин? Хіба не зрозуміло, що Отелло походить з того ж культурного середовища, що й Тарек ібн Зіяд?

До того часу сільський хлопець не спілкувався навіть із людьми, які сиділи на останніх рядах, крім випускників аль-Азгару. Він дражнив їх за те, що вони не вміли складати вірші, незважаючи, що вивчали науку про просодію та риму, і тому, що не володіють граматикою, попри те, що вивчали римовану книжку Ібн Маліка з арабської граматики, аль-Аджфія. Їм сподобалися його саркастичні висловлювання, адже ці молоді люди також любили висміювати інститут аль-Азгар та його студентів. Отже, висування сільського хлопця на перші ряди, завдяки його володінню французькою, привернуло увагу Найви, дівчини вищого класу й випускниці ліцею, змусивши її сісти там, де сидів він, далеко позаду й шукати його — «ніжного метелика, що пурхає на весняному сонці», як він казав. Дівчина переслідувала його, бо хлопець був дуже активним на уроках філософії (він сперечався з професорами, і вони хвалили його курсову роботу). А ще, він стенографував лекції, а потім переписував їх слово в слово акуратним почерком, і ті тексти мали вигляд надрукованих. Спочатку зошити, які вона позичила «метелику», були сполучною ланкою між молодими людьми. А коли вона почала показувати хлопцеві свої вірші в прозі й питати його думку, їхні розмови розгорталися й затягувалися. Баюмі подарував їй кілька своїх віршів, які нагадували короткі уривки цнотливого флірту, і вона хвалила їх. А коли дівчина помічала, що ставала об’єктом флірту, то червоніла й казала: «Милосердя». Вона стала зіркою його поезії, і здавалося, була задоволена його улесливістю. Вже на другому курсі університету, Баюмі запропонував їм зустрітися на «Чайному острові» в приміщенні біля університету, щоб обговорити всю її «збірку», як він казав. Найва радо прийняла його запрошення. На озері плавали гуси, а дерева агаті опустили свої гілки у воду, і це здалося хлопцеві блискучою можливістю «підняти стосунки на нову сходинку», за його словами.

Баюмі запропонував їм зустрітися в центрі міста і, можливо, подивитися післяобідній фільм. Але його надії розвіялися, коли дівчина «з великою вдячністю» відмовила, бо обіцяла родині бути вдома після лекцій. А він продовжував вихваляти «чесноти» дівчини та увагу, яку вона приділяла підтримці «хорошої поведінки». Тоді Баюмі вирішив задовольнитися невинними розмовами, які вони вели в аудиторії чи в університетській їдальні, і залишити час, аби кохання «потихеньку кипіло». Але після цього відхиленого запрошення Найва почала уникати його. Вона більше не підходила до нього, не позичала зошити й не показувала свої вірші в прозі. Баюмі вітався з нею, побачивши з приятелями з університету, а вона відповідала швидким кивком або не кивала взагалі. Одного разу на його привітання вона відвернулася в інший бік, а її подруги розсміялись. А в останній день навчального року він побачив її в кабріолеті, яким керував ліванський студент із золотим ланцюжком на шиї. Мідхат засміявся, коли його друг повідомив цю новину.

— Так чому ти засмучений? У тебе немає ні машини, ні золотого ланцюжка.

— Але як вона може ходити з цим молокососом? — несхвально відказав Баюмі.

— Не сприймай це так серйозно. Вона розпещена гарна дівчина, яка думає тільки про себе.

— Тож ти гадаєш, що це як тоді, коли Шаукі сказав: «Називаючи її красивою, вони зробили її самовдоволеною, оскільки красивих жінок обманюють похвалою».

— Так. Ти зрозумів суть. Можливо, вона заграє з ним так, як загравала з тобою.

Тон Баюмі змінився: «Але чи можна грати з людськими серцями?»

Потім хлопцеві почало здаватися, що Найва та її подружки шепочуться й глузують із нього, коли він проходив поруч. Баюмі скаржився, що студенти, з якими він жив, знали, що трапилося, і теж знущалися — як тільки він повертався спиною, чув їхній злісний сміх. Він стверджував, що проти нього плели інтриги та змови. Його бурчання іноді поєднувало презирство та супротив. «Не хвилюйся, ти бачиш, що це купа маленьких дітей», — шкилював він. Баюмі почав вказувати пальцем і сміятися з Найви, називаючи її «мадам Кармен». Мідхат не здивувався, коли одного разу, по дорозі до Саїди Айші, Баюмі зневажливо заявив, що Кармен була стервом, яка обдурила його після того, як віддалася йому. Це був мимохідний коментар, і його друг подумав, що Баюмі просто жартує. Але Найва й Кармен стали його головним клопотом, особливо під час подорожі додому з Саїди Айші до Аббасії після опівночі.

— Меріме справді розумний письменник, — якось зауважив він.

— Чому, Баюмі?

— Пам’ятаєш, коли капрал дон Хосе вперше побачив Кармен?

— Так.

— Коли бідолаха побачив циганку, він зрозумів, що все скінчилося. Його доля була вирішена.

— Не перебільшуй, чоловіче. Будь розумним.

Розмова припинилася, але знову розпочалася після довгої дороги.

— А щодо цього Шекспіра! Він був англійським генієм, який усе розумів.

— Як?

— Я маю на увазі, наприклад, п’єсу «Отелло». Отелло був варваром із Магрибу, людиною, яка нічого не знає, окрім як битися, наступати й відступати. Тому вони й одружують його з красивою білою дівчиною з венеціанського вищого суспільства. Цей шлюб означав, що це був його кінець.

— Чоловік був божевільним. Хто вбиває свою дружину через втрачену хустку?

— Ти не розумієш, — сердито крикнув Баюмі. — Якби Отелло був європейцем, йому, можливо, було б усе одно, навіть якби він був упевнений, що його дружина зраджує йому. Він міг проковтнути приниження. Або сказав собі: «Любий! Вона мені зраджує? Я теж можу їй зрадити». Але бідолашний хлопець, приїхавши з Північної Африки, був арабом з кров’ю, що кипить, як твоя чи моя, чи Тарека ібн Зіяда, і «ворог попереду, а море позаду», — він не міг впоратися. Для нього ця хустка — любов і честь, і це, як поява циганки Кармен у житті бідного солдата. — І він процитував вірш аль-Мутанаббі:

Честь не захищена від шкоди,

допоки не проллється кров.

— Не переймайся цим, Баюмі. Дездемона не зраджувала Отелло, щоб заплямувати честь і кров. Це був чоловік, який з’їхав з глузду від сліпих ревнощів.

Але Баюмі проігнорував заперечення свого друга й продовжував, поки вони не досягли околиць Аббасії.

— Я маю на увазі, що я ніколи не наближався до Найви. Вона сама прийшла до мене. І саме вона почала говорити й бути дружньою та люб’язною... І асоціації могли б почати розгортатися... Я маю на увазі дівчину... я ж тобі розповідав, що в Заказіку вона схопила мене за ногу.

— Баюмі, будь чесним. Ти торкнувся її пальцями ніг.

— Клянуся Всемогутнім Аллахом, я нічого не мав на увазі, — сказав він на знак протесту. — А що, якби я торкнувся її кінчиками пальців? Це означає, що вона повинна схопити мою ногу? Вона могла почекати, щоб зрозуміти, що то було. Вона могла прикинутися, що спить, і дозволити справі зійти нанівець. Вона та, хто почала першою. Добре, добре. Потім наступного дня вона йде і поводить себе так, ніби ми не знаємо один одного? Тому я боюся...

— Ану, чоловіче, чого ти боїшся? Ти зводиш мене з розуму. Ти маєш на увазі пекельний вогонь?

— Ні, не тільки це.

— Тоді що?

— У випадку, якщо той простий рух, який випадково виник в темряві, є...

Друг перебив його, сміючись:

— ... хустка Дездемони й поява Кармен у житті дона Хосе. Це буде кінець усіх нас.

Баюмі прокинувся одного дня опівдні, схвильований і агресивний. Він напав на одного зі своїх сусідів по квартирі та махнув ножем перед іншим, який прийшов розірвати бійку. Усі четверо зібралися й били його, поки не втомилися руки. Потім Баюмі лікувався за допомогою електрошокової терапії, лікування було ефективнішим, ніж було необхідно. Його хвилювання закінчилося, йому на зміну прийшов стан абсолютного спокою й повної інертності, тож Баюмі більше не міг зосередитися й продовжувати навчання. Наче його розум вирішив відійти й покинути тіло. Він повернувся до Хахії, щоб померти серед своєї родини. Вони сказали, що в нього був крововилив у мозок.

Їх було четверо в Абу Кабірі, і всі вони мріяли поїхати разом до Каїра. Але Хашем покинув світ, перш ніж залишити Абу Кабір; Емад стомився й вирішив кинути навчання, коли втратив надію на успіх; і Баюмі був у Каїрі недовго, перш ніж повернувся в Хахію і знайшов місце свого останнього спочинку. Отже, намисто розірване, намистини розсипались, друзі розлетілися врізнобіч, покинули його, і залишився один мрійник, який продовжував шукати притулку в Чайковському, наче це був алкоголь.

Доказ

В абсолютній нічній тиші безшумно пливе космічний корабель, його двигуни приглушені. Раптом cпускається телескоп із очима, спрямованими на планету під назвою Земля. Він хоче дослідити цих земних істот, що звуться людьми. Що він бачить? Щойно з’являються перші зображення, двигуни ревуть і загоряються червоні вогні. З центрального процесора чути хрипкий голос: «Я не в змозі обробити ці дані». Космічний корабель — це ти; його тіло, що пливе в просторі, — це твоє тіло; очі телескопа — це твої очі; і ти інопланетянин, який подорожує в космосі й має намір дослідити життя на Землі. Тиша абсолютна, окрім шелесту вітру над твоїм металевим тілом. Що ти бачиш? Я бачу в нічному небі тремтіння, ніби швидке сяйво. А потім дивишся, що відбувається. Ось оголені тіла — одні з них падають на інші, потім їхні стегна зустрічаються, а потім прикріплюються одне до одного. Що відбувається? Що за дива? Я нічого не розумію. Обладнання вибухне, якщо ця дивна поведінка продовжиться. Він не знайомий із цими звичаями. Чому одні з цих істот їздять на інших? І що означають звуки, які є накопиченням нявкання, гавкоту, ревіння, іржання, крику, шипіння, воркування та сміху, що нагадує плач? Або плач нагадує сміх? Я не можу бути впевненим. Через деякий час зображення — ті самі образи — починають здаватися відразливими. Хіба я не казав вам, що жителі цієї планети — ні що інше, як собаки чи мерзенні мавпи? Тоді гуркіт і ридання посилюються. Але неймовірний шум не приховує віддаленого голосу людини, яка шепоче: «Відкрий мені чашечку своєї квітки, бо я хтива бджола».

Тоді ознаки розуміння починають матеріалізуватися. Подивіться, як щока падає на щоку, а губа чіпляє губу, а нога обертається навколо ноги, і тіло стає близьким до тіла. Хто той дурень, який відмовляється приєднатися до цього зібрання? Якщо це зброя, то візьми мене з собою, занурюй мене в себе, просунь мене між собою...

Мідхат прокинувся мокрий від поту й задихаючись. Його розбудили власні крики: «Візьми мене з собою...». Каріма кинулася до нього: «Усе добре, тату? Тобі щось потрібно?»

— Усе гаразд, люба. Це просто сон.

— Я спала. Мені здалося, що я чула, як ти кричиш.

— Це був просто дурний сон. Повертайся в ліжко. Або принеси мені склянку води.

Каріма повернулася у свою кімнату, та не лягла, доки не почула, як батько хропить.

Наступного ранку в п’ятницю, сім’я зібралася за столом для сніданку. Боби, таамія^[35], білий сир, чорні оливки й солоні огірки були викладені так, як вони викладалися колись, коли була жива «покійна дружина». І хоч старша дочка Фатія вийшла заміж і тепер жила у власному будинку, вона та її чоловік Еззат дотримувалися традиції: щоп’ятниці проводити у квартирі свого батька. Іноді подорож починалася в четвер увечері, і пара ночувала там. Але цього разу Еззат не залишився, бо пішов до Калюба на обід після п’ятничної молитви. Фатія й Каріма були сповнені рішучості наготувати багато страв — качок, фаршированих голубів тощо, — щоб батько та його зять, повернувшись із молитви, побачили пишний стіл.

Вони занурювали шматочки хліба в тарілку з їжею, коли Мідхат прокашлявся й вимовив:

— Діти, я вирішив подорожувати.

Їхні руки опустилися, а роти перестали жувати. Тоді Каріма, молодша донька, заговорила:

— Куди саме, тату?

Мідхат почав відповідати, але Фатія перебила його.

— У Мекку, дасть Бог. Отже, ти нарешті вирішив здійснити хадж^[36].

— Ні, — твердо відповів Мідхат. — Я їду у Відень.

Каріма збиралася заговорити, але він жестом наказав їй мовчати.

— Тема закрита. Я не міг думати про поїздку до Відня, коли була жива твоя мати, але з тих пір, як вона потрапила до Божого царства, я втомився, я пригнічений і хочу змін.

— Ти поїдеш і залишиш нас самих? — запитала Каріма.

— Залишити вас самих? Що ви маєте на увазі? Ви що маленькі діти? — з гіркотою в голосі відповів Мідхат. — З тобою тітка Маріка, — сказав він, показуючи на Маріку. — У чому проблема? — Він повернувся до Маріки й заговорив з нею по-грецьки: — Чи не так, люба моя?

Маріка кивнула на знак згоди.

— Як хочеш, тату, — неохоче погодилася Каріма. — Скільки днів тебе не буде?

Коли він сказав, що його не буде місяць, очі дівчини наповнилися слізьми, але вона продовжувала повторювати: «Як хочеш, тату».

Її сльози не змінили думку Мідхата. Запанувала тиша. Він вважав, що справа вирішена, але Каріма знову почала:

— Але чому Відень? Чому б не поїхати до Александрії, щоб змінити обстановку?

— Або в Рас-ель-Бар, — додала Фатія.

— Це чудова ідея, — мовила Каріма після того, як, здавалося, пом’якшала. — Тату, а якщо ми всі поїдемо з тобою?

Раптом Мідхат розгубився. Він не очікував такого повороту, поки йому не спала на думку чудова ідея. Він прокашлявся й заговорив покірно:

— Знаєте, діти, ми з вашою мамою деякий час провели у Відні... — він зупинився, щоб помолитися, аби Аллах поселив їхню покійну матір у своїх райських небесах, а потім продовжив: — Я працював третім секретарем у посольстві. Ми були молоді. Чотири роки, які ми провели у Відні, були найдивовижнішими роками нашого життя. Тепер я хочу повернутися в країну, де пройшли наші найкращі дні. Я хочу побачити ті самі місця й ті самі вулиці...

Розмова закінчилась, і Мідхат залишився на самоті, вітаючи себе з таким кмітливим виступом. Це була натхненна ідея. Поки голос Фатії не долинув до нього з-під кухонних дверей, де вона сиділа, вищипуючи пір’я селезня, і переспівуючи пісню Асмаган^[37]:

«Веселі ночі у Відні... Відень, райський сад». Було зрозуміло, що її не переконати щодо рішення батька поїхати до австрійської столиці. Він сам не був до кінця впевнений із вибором саме Відня з-поміж усіх міст, де він жив. Тему знову підняли за обіднім столом, і дебати розгорілися, цього разу з Фатією. Чоловік Еззат приєднався, поки Маріка не сказала останнє слово: «Ви думаєте, що ви ще маленькі діти? Нехай батько поїде розвіється трохи, і я буду тут з вами».

* * *

Після того, як Каріма пішла до спальні, у вітальні запанувала тиша. Маріка сиділа в кутку біля вікна, нахиливши голову й стиснувши долоні. Вона все ще пов’язувала на голові синю хустку, трохи відсунуту назад, щоб було видно волосся спереду — так, як вона робила в минулому, за винятком того, що волосся тепер посивіло. Здавалося, нема про що говорити. Справа подорожі до Відня була влаштована, і Мідхат з нетерпінням чекав ранку, аби купити квиток на літак. Він вирішив скористатися нагодою і якомога швидше вирушити в подорож. Маріці виповнилося сімдесят, але вона залишалась усе ще сильною жінкою, яку він пам’ятав із дитинства. Якби не ця жінка, він би не покинув своє місце народження, і міг би прожити й померти, не побачивши Каїра, не кажучи вже про європейські столиці. Він знав, що зобов’язаний їй усім. Завдяки їй, він навчався в школі, потім в університеті. Вона також надихала до читання в дитинстві, і саме Маріка віддала спадок Салема в його руки, дозволивши достроково піти на пенсію й звільнитися для єдиної роботи, яку він любив і яка влаштовувала його. І ось вона знову стала на його бік, полегшуючи йому шлях до Відня. Вона вступила з ним у змову й твердо стояла на його боці, хоча знала, що він лицемірив, стверджуючи, що їде до Відня, згадати свої щасливі дні з «покійною дружиною».

Нарешті Маріка порушила мовчанку й звернулася до нього по-грецьки:

— Чесно кажучи, я не в захваті від цієї поїздки.

Її голос пролунав з кутка, у якому вона сиділа, збентеживши Мідхата.

— Але сьогодні вранці ви підтримали мене, коли я сказав, що хочу поїхати за кордон. Що сталося?

— Я підтримала тебе перед твоїми доньками. Я приховала той факт, що не погоджуюсь... поки ми не залишимось на самоті.

Він запитав, чому вона проти поїздки.

— Бо я боюся, що ти там залишишся, — відповіла вона. — Я хвилювалася, що ти підеш і не повернешся або що ти повернешся з лихом.

Він засміявся, ніби знав, на що вона натякає, але все одно попросив продовжувати.

— Ти повинен знати, що я ніколи не відчувала себе в безпеці, коли йшлося про тебе, — сказала вона. — Я завжди боялася тебе втратити.

Мідхат знову засміявся.

— Як ви можете таке говорити, Маріко?

— Зрештою, — відповіла вона, — ти не мій син. Я забрала тебе з твоєї родини, вирвала з корінням, і я завжди хвилювалася, що ти не приживешся в Ісмаїлії в домі грекині, і що вирішиш повернутися до свого села. Коли я виховувала тебе, я страждала так само, як справжня мати. У дитинстві ти завжди хворів, і через це я стільки разів не спала до пізньої ночі. І я завжди панікувала, що ти підхопиш щось фатальне. Салем ненавидів, що ти жив у його будинку, і він ненавидів мою прив’язаність до тебе. У його очах ти був зловмисником. Я завжди боялася, що він тебе вижене, поки він справді не відіслав тебе. І весь час, поки ти жив зі мною, ти постійно губився. Якщо ти виходив з дорученням в дитинстві, ти завжди повертався через кілька годин, як поряд це не було б. Іноді ти не повертався до полудня або до кінця дня. Чи не так? А я відчайдушно чекала, коли ти прийдеш додому, і це хвилювання зводило мене з розуму. Тепер ти мене розумієш?

— Я розумію, — відповів він.

— І я хотіла, щоб ти одружився з Сальвою, — продовжила вона. — Сальва була тією, хто привів тебе до мене. Ти не пам’ятаєш? Я бачила, як вона підходила, і ви трималися за руки. Ось чому моє серце хилилося до тебе, і саме тоді мені спало на думку взяти тебе з собою в Ісмаїлію. А решту ти знаєш, — вона похитала головою, продовжуючи, і це звучало як покрик: — Я хотіла, щоб ти одружився з нею. Між вами була довга любов — і не думай, буцімто я не знала, що ти робиш. Вона поклонялася тобі. Але ти кинув її й одружився з Санією проти мого бажання, а потім Санія заполонила тебе. Вона ненавиділа мене, бо знала, що я зневажаю її. Вона гнітила тебе двадцять років. Чи більше двадцяти років? Я вже не можу згадати. Я хвилювалася, що вона тебе приб’є, і вона ледь не прибила, чи не правда?

— Так, ви цілком праві. Але який це має стосунок до подорожі до Відня?

— Я щойно пояснила тобі. Чи ти не зрозумів? — сказала вона, зітхнувши. — Ти не хочеш розуміти. Добре, роби, що хочеш. Хто я така, щоб ставати на твоєму шляху? Але повернися до нас. Повертайся цілим. Я хочу, щоб ти був поруч на той час, що мені залишився.

Він запитав, що вона має на увазі, говорячи про безпеку.

— Що може статися зі мною у Відні?

Вона відповіла негайно, ніби вже підготувала відповідь.

— Я хвилююсь, що ти можеш піти й ніколи не повернутися або ти можеш повернутися з австрійською дружиною.

Він засміявся.

— Я не маю наміру одружуватися з австрійкою чи жінкою з будь-якої іншої країни. Але що поганого в тому, щоб одружитися з австрійкою?

— Я проти змішаних шлюбів, — твердо сказала Маріка.

Його сміх перетворився на регіт.

— Як ти можеш таке казати, ти, грекиня, яка вийшла заміж за Салема, єгиптянина?

Вона гордо підвела голову.

— Це винятковий випадок. Я народилася в Єгипті, виросла тут, і я ніколи не мріяла і мої батьки ніколи не мріяли повернутися в Грецію. Єгипет був нашою батьківщиною. Ми, греки, ближче до єгиптян, ніж будь-яка інша нація, крім вірмен. Що стосується західних європейців, то вони вважають себе найвеличнішими людьми в усьому світі, і в їхніх серцях немає милосердя. Якщо повернешся з дружиною з Австрії чи Західної Європи, то в Єгипті не залишишся. Рано чи пізно вона переконає тебе емігрувати в її країну або вона забере з собою дітей і кине тебе... Повір мені.

Вона замовкла, а потім, здавалося, згадала щось важливе.

— Поглянь на мій шлюб із Салемом. Це також було потрясіння. Я ніколи не пробачу йому, поки живу, що він вигнав тебе й вислав в Абу Кабір. І з якої причини? Бо ти вийшов протестувати проти британців, як і інші студенти? Як це може бути?

— Це було слабке виправдання, — сказав Мідхат. — Справжня причина полягала в тому, що Салем... — Він раптово зупинився, перш ніж продовжити: — Правда в тому, що я можу зрозуміти, чому він це зробив. Ніхто з нас не янгол. Зрештою, ми всі люди, і я можу поставити себе на його місце. Ви були його останнім притулком після кількох невдалих шлюбів. Чи можете ви звинувачувати його в тому, що він хотів, аби ви були лише його й нічия більше? Ви прийшли до нього з дитиною з провінції, яка забрала всю вашу увагу, коли...

Маріка перебила його:

— Ні, він був егоїстичним і нечутливим, тож не захищай його. Він не міг зрозуміти, як сильно я хочу дитину. Між нами була велика різниця у віці, і він одружувався з трьома жінками до мене й не мав дітей. Я була четвертою, і дітей у мене не було. Я змирилася зі своєю долею, але хотіла, щоб у нас була сім’я. І він не зрозумів. Ніби забув, що жінки народжуються з материнським інстинктом, так само, як дитина народжується й хапається за материнські груди, ще не розплющивши очі. Тож як Салем міг заперечити моє бажання мати дитину?

— Але він вислав мене лише тоді, коли я навчався в третьому класі середньої школи. Отже, він забрав мене від вас лише на два з половиною роки, перш ніж я пішов би до університету в Каїрі й однаково залишив вас.

— Я хотіла, щоб ти залишився зі мною до кінця середньої школи. Ти не знаєш, як сильно я хвилювалася, бо ти був сам у юному віці, і як сильно я ненавиділа його за це.

Маріка зупинилася, перш ніж запитати:

— А ти забув, що він мене вигнав з дому?

— Ні, він вас не вигнав, — відказав Мідхат. — Ви розлютилися й вирішили піти з дому.

— Ні, він мене вигнав, — роздратувалася вона. — Я мала право гніватися й погрожувати піти. І він мав мене зупинити. Але він залишив мене стояти біля дверей, готовий піти сам. Потім він пішов, наче йому було байдуже, залишусь я чи піду. Це було своєрідне звільнення. Я була цілком задоволена життям із ним, коли в нього не було грошей. Його любові мені було достатньо, і я готова була жити з ним, незважаючи на обставини. Тож як він міг дозволити собі так принизити мене?

— Ви перебільшуєте, — сказав Мідхат. — Чоловік не намагався вас принизити. Була бійка, ви кинули йому виклик, і він зіткнувся із цим викликом. Це нормально в суперечці, коли кожен стоїть на своєму.

— Але це була нечесна битва, і він це знав, — зауважила вона. — У нього була перевага, і він знав, що мої погрози безпідставні, а мені доведеться залишитися й підкоритися його бажанням. Він знав, що мені нема до кого і куди йти. Куди я могла подітися?

Відповідь була швидкою.

— Як ви можете таке сказати? Ви могли піти в батьківський дім. А чому б і ні?

— Як ти гадаєш, мої батьки могли б стати на мій бік, навіть якщо вони просто прикидалися, що тиснуть на нього? — відповіла Маріка. — Вони не могли цього зробити. Вони підтримували його заради свого існування. Він привіз їх до Ісмаїлії, він став бізнес-партнером мого батька, і він став сильнішим партнером. Під час примирення мої мати й батько були на боці Салема. Як тобі таке?

— Я не знаю, що сказати, — відказав Мідхат у розпачі. — Ви мене збиваєте з пантелику.

— Це називається тиранія, — продовжила вона. — Це називається використання всієї своєї сили, щоб перемогти свого опонента, незалежно від результату. Ти хочеш більше доказів тиранії? — Вона не дочекалася відповіді: — Він погодився продовжувати підтримувати тебе після того, як відправив в Абу Кабір, то чому він шкодував грошей, щоб забезпечити тобі комфортне життя там? Він був багатим і спокійно міг бути щедрішим. Хіба не ганебно надсилати тобі лише два фунти на місяць? Чи це не означає, що він принижував тебе так, як принижував мене? Хіба це не тиранія? Якби ти тільки знав, як моє серце розривалося протягом цих півтора-двох років, коли я думала про те, як ти там живеш? Я думала про це день і ніч.

Мідхат не знайшов нічого, аби виправдати Салема, коли мова зайшла про труднощі, які він завдав йому в Абу Кабірі.

— Коли він прийняв це рішення й виконав його, він усе зіпсував, — продовжила Маріка. — Щось у мені зламалося. І в цьому випадку те, що зламалося, не можна було виправити знову. Я могла б пробачити йому, якби відчувала себе безпечно з ним. Але коли я побачила, на що він здатний, я вже не почувалася в безпеці. Якщо він зміг кинути мене раз, то зміг би зробити це знову. Я почала жити в страху з ним, особливо після смерті моїх батьків, а людина не може бути закохана в людину, якої вона боїться, навіть якщо вона вдає, що задоволена.

— Він був розлючений, — заперечив Мідхат. — Ревнощі засліпили його, але це були ревнощі коханця.

— У кохання є свій сезон або пори року, які пізніше зникають, наче їх ніколи не було, — гірко відповіла жінка.

— Моя любов до Салема ослабла, коли материнський інстинкт опанував моє тіло. Потім любов повністю зникла, коли він забрав тебе від мене. І ніби цього йому було замало, він підштовхнув тебе до того жалюгідного шлюбу. Ти потрапив у лапи Санії та її лукавого батька. Єдине, що нас тримало разом, це життя під одним дахом. Я стала самотньою, коли він захворів. У ці роки він почав поводитися, як перелякана дитина. Мені доводилося змушувати його пити ліки, і він плакав. Мені довелося розкривати його щелепи, щоб влити йому ліки. Знаєш, чому він лякався?

Мідхат похитав головою.

— Він знав, що я його ненавиджу, — сказала вона. — І боявся, що я його отрую. Чи можеш ти уявити?!

— Звідки ви це знаєте? — запитав він її.

— Одного дня, коли вже хворів, до нього приїхала родина. Вони зібралися біля його ліжка, а я залишила їх і пішла на кухню. Коли я повернулася, я почула, як він скаржився їм, що Маріка хоче його отруїти. Навіть тоді він тримався за життя й не хотів помирати.

На мить вона перестала говорити.

— Він не єдиний чоловік, який боявся, що дружина його отруїть, — зауважив Мідхат.

Вона запитала його, що він мав на увазі.

— Нічого, — відповів він.

Маріка знову почала говорити тихим голосом:

— У нього була довга й запекла битва зі смертю. Він по-різному намагався заспокоїти мене, наче прожив би довше, якби зробив мене щасливою. Все зруйнувалося, коли він помер. Я опинилася повністю відрізана, «зірвана з дерева», як ви кажете в Єгипті. Ти був єдиним, що в мене залишалося на всьому світі, тому я прийшла до тебе, — промовляючи, вона піднесла хустку до очей. — І ось ти зараз хочеш піти.

Коли в околицях виголошували досвітню молитву, Маріка поглянула на годинник і сказала:

— Пора спати.

— Ваші слова вкрали весь сон із моїх очей, — мовив Мідхат. — Я думаю, після того, що ви сказали, мені доведеться скасувати свою подорож.

— Я не можу перешкодити тобі робити те, що ти хочеш. Тобі справді потрібно змінити атмосферу після випробування, яке ти пережив. Тож їдь до Відня.

Маріка зібралася йти, але затрималася:

— Ти знаєш історію Богородиці Марії. У неї був наречений — тесля Йосип — але вона не вийшла за нього заміж, а завагітніла Ісусом, коли була незайманою... Їй судилося бути матір’ю, коли вона була ще незайманою. Отже, яке значення має ця історія? Я знаю, що твоя віра слабка.

Він намагався протестувати, але вона перебила його:

— Я не прошу тебе вірити в цю історію — вірити чи не вірити, це твоя справа, але ти маєш розуміти її значення. — Вона пояснила: — Це означає, що роль жінки не закінчується сексуальними стосунками. Вона насамперед жінка. Це те, що історія хоче сказати віруючим і невіруючим, і це те, чого Салем не зрозумів, тож ти розумієш зараз?

Вона раптом змінила тему:

— Але чому саме Відень? Ти жив у багатьох містах, то чому б не поїхати, наприклад, у Париж, Мюнхен чи Будапешт?

Він не відповів, бо не знав сам, чому обрав Відень. Після того, як Маріка залишила його на самоті, Мідхат усміхався, розмірковуючи: «Ці греки! Вони екстремісти. Вони не змінилися з часів Гомера. Вони безжальні, коли йдеться про любов чи ненависть. І все повинно мати трагічний вимір». Потім йому спало на думку інше, що історія Салема та Маріки буде гарною темою для роману.

* * *

Він стояв на площі Стефана, навпроти собору, споглядаючи голубів, які визирали зі щілин у стінах церкви та посідали на її виступах. Ранковий вітерець хвилювався, і Мідхат глибоко зітхнув. Ось він, живий і здоровий... Він таки втік. Цього ранку площа була майже порожня від перехожих. Була субота, і місцеві ще спали. Він двічі обійшов собор. Маріка мала рацію, турбуючись про те, що він заблукає... і як легко було заблукати. Любов швидкоплинна, як вона сказала. Їй було нелегко, коли почуття від першого й останнього кохання почали розвіюватися. Усе йде до забуття — це була істина, про яку він думав, коли згадував своє дитинство в селі Кассим. Тоді можна було помітити ознаки занепаду, разом із погіршенням стану сіри... Там більше не прийматимуть вірян або мандрівників, яким треба заночувати, чи поетів, які декламували старі епоси. З часом стан погіршився, адже ті, хто відповідав за його утримання, померли, останніми з них були його бабуся Зейнаб і його дядько Закі.

Закі був останнім, хто зіткнувся з ознаками занепаду, поки не збожеволів. У селі незалишилося нікого, хто б у дитинстві знав таких людей, як Ніса й Хуснія, циганку з його дитинства, чи Атію, продавця овочів. Продавець цукерок уже не приходив, а дядько Шабана помер. Усі вони зникли, як і їхні міфи. Здавалося, що ніхто з нинішнього покоління синів Кассима навіть не згадував Саддіну. «Ви пам’ятаєте історію Саддіни?» — запитував Мідхат, коли зустрічав когось із них у Каїрі. — «Хто така Саддіна»? — лунало запитання, і він відповідав: «Саддіна, яка вийшла заміж за Абу Джада». Фраза не викликала жодної реакції! Який сором! За часів його дитинства, усі в селі знали цю історію. Нафіса розповідала це, сидячи на порозі. Вона вірила всім подробицям казки, оскільки та передавалася з дідів-прадідів. Дядько Шабана вивчив напам’ять цілу пісню й співав її на зборах жителів, напідпитку, навіть якщо він сумнівався в деяких подіях, описаних в історії. Здавалося, він єдиний із села Кассим досі тримав у пам’яті фрагменти історії про чудову, пригноблену жінку, яку віддали заміж за нелюба.

Можливо, тяжке становище Саддіни залишилося в його пам’яті, бо він сам одружився з жінкою, яку не любив, хоча зробив це з власної волі. Мало хто може зрозуміти, яка трагедія для людини чи для будь-чого на поверхні Землі, і навіть для самої Землі — смертельний потік отрути, що пронизує все її єство. Отрута повільної дії, але дієва, отрута під назвою Час. Це те, що проходить крізь кам’яні склепіння собору та бриз ранкового вітерцю. Це кайдани, з яких не може вирватися жодна істота. Це струм, що прибуває хвилею припливу подій. Потім вона віддаляється й викидає їх усіх, як сміття, у безодню, названу минулим, з якої нічого не можна повернути. Вона відступає, руйнується й зникає назавжди, ніби її ніколи не було. Минуле — це смітник, порожнеча. На жаль, багато чого опиняється в купі: більшість подій і, іноді, найбільш значущих.

Він міркував про таємниці, які люди приховують у своїх серцях, коли вмирають, і як лише фрагменти минулого досвіду виживають, щоб бути записаними в історію: деякі залишки (у кращому випадку), деякі документи, деякі спогади та історії, які піддаються сумніву. Це була жалюгідна форма знання, і він повинен задовольнитися уривками інформації, новинами та руїнами. Жодна з них не наблизилася до того, щоб бути втраченою й кинутою в жахливу чорну діру. Більшість людей відчувають гіркоту до кінця. Мало хто радіє, відчуваючи, що смерть наближається. Більшість людей у цей момент відчувають, що їх обдурили і позбавили прав. Вони знають, що опиняться в тій прірві, і від них нічого не залишиться. Лише деякі відлюдники і святі спокійно зустрічають смерть, адже для себе все визначили й з’ясували, коли відійшли від мирських насолод і принад. Вони вирішили померти ще за життя з любові до Бога. Щодо Мідхата, то він був зацікавлений у житті й прив’язаний до нього... як його дядько Салем.

Мідхат глянув на годинник. Що стало причиною їхнього заперечення мирських насолод і принад? У них не було нічого поганого, окрім їхньої швидкоплинності. Потойбічне життя здавалося їм вічним блаженством, нескінченним і покращеним продовженням мирського життя. Але коли відкриються кав’ярні, аби випити чашку кави, яка прожене ці надокучливі думки? Хіба не іронія в тому, що він шукав допомоги в Часу, благаючи його пришвидшити свій хід. Однак, він звинувачував Час у всьому, ніби не усвідомлював, що це скорочує життя з кожною прожитою годиною. Він казав собі, що не може піти шляхом відлюдників і святих. Оскільки кожен бажав насолоди чи щастя, а він був задоволений життям у сьогоденні, попри його недоліки. Чи не краще було жити день за днем, отримуючи насолоди, незважаючи на їхню сповільнену отруйність? Маріка стверджувала, що секс — це ще не все ... але вона наситилася сексом і мала багато задоволення від кохання, а він нічого не знав, крім позбавлення...

Усе, що він знав про жіноче кохання — це поцілунки Сальви. Санія лише неохоче підносила йому губи. Вона дуже любила цілуватися, але не вміла цього добре робити, що врешті-решт відвернуло його. Вона змусила його забути, що рот має функції більші ніж просте кусання, жування та розтирання, що зустріч губ іноді могла бути обітницею. Вона не визнала його так, як коханець визнає іншого коханця. Тож чи справедливо було для нього залишити цей світ із порожніми руками, за винятком кількох поцілунків? Деякі з них були солодкі, а інші — гіркі.

Коли нарешті подали каву, Мідхат продовжував міркувати про те, як йому насправді пощастило. Незважаючи ні на що, він одружився й став батьком. Його старша дочка була заміжня, а молодша невдовзі поїде до університету. Він так чи інакше виконував свій обов’язок щодо покійної дружини — без будь-якої любові чи бажання, — і практикував терпіння Йова до своєї долі. Йому дуже пощастило, адже зазвичай жінка успадковує все від чоловіка, знищивши його. Але він був одним із небагатьох дивовижних винятків. Ось він живий, утік цілий і здоровий, не став жертвою діабету, високого кров’яного тиску чи серцевих захворювань. Як це могло статися, коли він був схильний до всіх цих хвороб протягом усього свого подружнього життя? Єдине, на що він хворів з сімнадцяти років, була застуда, а ще виразка дванадцятипалої кишки, що розвинулася під час шлюбу з Санією й тепер була вилікувана, як він сподівався, назавжди. Він також опублікував низку романів і користувався певною славою, незважаючи ні на що, і тепер міг насолоджуватися достроковою пенсією у віці сорока п’яти років, оскільки в нього не було керівника чи підлеглих, а також не було підвищення чи пониження. І це все завдяки Маріці.

Хвиля щастя відступила, а за нею прийшов смуток і печаль, викликані думками про те, як жінка успадковує стан чоловіка. Коли Маріка приїхала з Ісмаїлії, щоб жити коло нього, вона домовилася, що він спадкоємець Салема. Але, сидячи в кутку вітальні перед його від’їздом до Відня, жінка випустила деякі деталі, створивши враження, ніби спадок Салема зійшов на нього з небес або його добровільно передав Салем. Вона не згадала, як під час своєї останньої тривалої хвороби Салем намагався догодити їй будь-яким можливим чином, аби дружина не отруїла його їжу чи пиття. І він вирішив, чи за власним бажанням, чи за її пропозицією, усе залишити дружині, хоча його брати й сестри мали право на спадщину, оскільки він ніколи не мав дітей. Вона, мабуть, керувала ним або тиснула так, що він залишив їй усе в такий обхідний спосіб, аби його брати й сестри не змогли оскаржити це в суді. Маріка продала все своє майно посереднику, якого знайшла в сільській місцевості. Юристи переконалися, що договір купівлі-продажу був повністю легальним з юридичного погляду. Так чи був то час, який обманював людей, чи всі вони обманювали одне одного? Хто б міг повірити, що всі речі Салема перейдуть до молодого осиротілого незнайомця, якого Маріка привезла з села? Наче Салем передбачив це тоді, коли повернувся до свого дому й знайшов малу незнайому дитину у своєму ліжку й роздратовано вигукнув: «Хто це? Що це за лихо, яке ти привезла?» Усміхнувшись, він зробив ковток кави. Ні Салем, ні його дружина ніколи не знали, що він усе чув, і що він пам’ятає це донині, бо не спав глибоко. Це правда, що його прибуття в дім Салема було великим лихом, яке могло трапитися з чоловіком, оскільки ця дитина, що вторглася, повністю забрала увагу його дружини і, зрештою, його майно, відповідно до шахрайського договору купівлі-продажу. Чи може існувати більш відразлива форма іронії? Тепер він став неймовірно багатим, не зробивши для цього жодних зусиль. А Маріка приїхала жити до нього, і тепер була в його милості, бо він володів усім. Вона хотіла втекти з грошима Салема, то чому вона та багатство опинилися в руках приймака? Може через це з’явилось її хвилювання, якщо він поїде до Відня й не повернеться, а чи повернеться з дружиною, яка буде змагатися з нею за нього і яка переможе й усе забере? Тепер він був сам собі господар, і не було кому притягнути його до відповідальності. Чи не була його присутність перед цими високими вежами та лагідними мирними голубами благословенням, якого ніхто не міг оцінити? Це може бути благословення, але отруйним... Завдяки цьому він зміг достроково піти на пенсію й звільнитися для письменництва — розкішшю, яку мало хто в Єгипті має, — і прожити решту свого життя незалежно, заможно й вільно. Але це благословення тиснуло на нього. Коли його попросили підписати договір «купівлі-продажу», він зробив це тремтячою рукою, він не міг повірити, що відбувається, бо спадок дістався до нього таким спотвореним чином, що, можливо, він цього не заслуговував. Нехай Бог дарує вам добрий день, пане Алі Абделазім, де б ви не були. Ви, ймовірно, уже покинули це життя і світ. Учитель із Каїра, що любив принижувати своїх учнів із сільської місцевості або тих, хто на них був схожий, і іноді закінчував свій урок, співаючи відомий вірш із поезії:

Але студентам нічого не подобалося так, як сатира вчителя, і вони з нетерпінням чекали того моменту, коли він відірветься від викладання й знайде якусь причину зайнятися своїм улюбленим хобі. Він часто декламував першу половину цього вірша й залишав паузу для студентів, щоб вони декламували другу. Якби ви тільки могли піднятися з могили, пане, і побачити свого учня Мідхата біля собору Святого Стефана в центрі австрійської столиці, ви б не повірили своїм очам і подумали, що це маячня. Ваш учень дивом уникнув смерті й донині не розуміє, як йому вдалося вислизнути з її лап. Усі обставини, пов’язані з його народженням, указували на його швидку смерть. Один Аллах знає, як Ніса спромоглася витягти його з маминого живота. Це, мабуть, було диво із див, бо ж він якось був свідком її акушерства. Він згадав, як стояв біля дверей пологової кімнати, дивлячись, як Ніса намагається витягти плід з лона матері. Це були важкі пологи! Дитина ковзалась і вислизала з рук, коли вона намагалася його схопити. Він бачив, як вона підходила до печі, стомлена, і розтирала чорним попелом свої долоні, щоб зробити їх грубішими. Тоді він і гадки не мав, що відбувається, але тепер вважав, що радіти життю — це обов’язок. Так чому ж він зосередився на Відні, з усіх міст, які він знав? Можливо, у пісні Асмаган про Відень була підказка. Любов зникає, як сказала Маріка, і все йде до забуття, але сенс життя не полягає в тому, щоб відійти від світу, як це роблять ченці та святі. Роки його життя були змарновані на одруження, тож тепер йому довелося витратити те, що залишилося, насолоджуючись усім, що могло запропонувати життя, перш ніж він досягне кінця. Він, мабуть, приїхав до Відня, щоб викорінити відчуття позбавлення, що закріпилося в ньому. Напевно, він приїхав сюди в пошуках кохання й щастя. Надивитися на віденських дівчат з худими таліями — це було б його лікуванням, а спрагу він утамував би їхніми тілами. Санія була струнка, коли він зробив їй пропозицію. Їхня літня сусідка, забачивши її, завжди вигукувала: «Подивіться, яка вона струнка! Як принцеса!» Але після трьох років заміжжя вона почала набирати вагу і з роками втратила колишні форми. Їхня криза почалася одразу, оскільки тіла спілкуються своєю власною мовою... а між їхніми тілами не було спілкування. Він повернувся, щоб боротися з привидом померлого, й отримати перемогу. Він хотів їй зрадити й помститися, адже це не вдалося за її життя.

Мідхат замовив другу чашку кави та скибочку тістечка з горою збитих вершків. Він побачив, що літні жителі Відня ласували цим, то навіщо йому відмовляти собі в цій чудовій насолоді? Санія уникала австрійської їжі, окрім десертів. Її улюбленим десертом був торт «Захер». Одного разу вони сиділи в кафе на першому поверсі старого готелю, відомого тим, що там випікали цей традиційний торт. Офіціантка підійшла до їхнього столика, він замовив дві скибочки торта «Захер» і усміхнувся, попросивши її принести вершки й посипати капучино какао-порошком. Санія скоса поглядала на нього.

— Що сталося, люба моя? — запитав він її.

— Я дивлюся куди в тебе блукають очі, — відповіла вона. Він зрозумів про що йдеться. Санія обурилася, бо він загравав з офіціанткою та ще й німецькою мовою. Це додало оливи у вогонь. Санія ненавиділа й не хотіла вивчати німецьку мову. А він збрехав і урочисто поклявся, що німецька була важлива для його роботи.

Він слухняно опустив голову, коли сказав:

— Клянуся, що я чесний і вірний.

— Так, чесний і вірний, адже я слідкую за тобою. Я знаю, що ти не боїшся Аллаха.

— Нехай Аллах тебе простить. Він знає, що я нічого поганого не зробив.

— Я бачу, як ти дивишся на них, коли ми йдемо вулицею. Або ти думаєш, що я дурна?

— Не дай Боже, я не вважаю тебе дурною, ти знаєш, що ти найкрасивіша жінка в моїх очах.

Вона опустила очі, відкушуючи смачний пиріг, і піддалася солодким лестощам. Але швидко вийшла з приголомшення й розплющила очі.

— Припини підсолоджувати, Мідхате. Я не вірю жодному твоєму слову.

Санія була проникливою жінкою. Правда, він постійно зраджував їй очима. Це було те, що називають розпустою очей. А тепер, коли вона пішла, і настав час звільнитися від її постійного слідкування, він справді втік? Його тіло було здорове, але який сенс у доброму здоров’ї, якщо вас гнітять зсередини, якщо ви не можете знайти ліки для себе, крім статевого акту? Хіба це не була суть відчаю? У шлюбі він устиг створити кілька літературних творів, але інші його проєкти так і не були реалізовані.

Чи залишилося в ньому достатньо життя, щоб компенсувати ці втрати до того, як привілеї молодості покинуть його? Чи зможе він надолужити втрачений час і написати чудовий роман, який підніме його на вершину літературного Олімпу? Чи зможе він полюбити ту, хто змусить його забути про тривалі утримання? Було безліч запитань, які відштовхнули його від пирога та купи вершків. Він з огидою припинив їсти.

* * *

Був сонячний день і на соборній площі було багатолюдно й гомінливо, тривав карнавал. Мідхат сидів у кафе й дивився, як фокусники, танцюристи, клоуни, чоловіки й жінки крутять обручі. Чоловік рухав манекен, схожий на Луї Армстронга, а Луї співав: «Хіба це не прекрасний день?» Це був справді чудовий день. Йому був знайомий лютий холод Відня й те, як крижані ночі проникали до кісток і душі. Якщо пора щедро дарувала такий осяйний день, то це був безцінний подарунок. Були також чоловічі статуї — Наполеон із долонею, притиснутою до грудей, Чарлі Чаплін з капелюхом і палицею, і музикант, рука якого тримала смичок над скрипкою тощо. Постаті чоловіків стояли на платформах у різних костюмах із намальованими обличчями, абсолютно нерухомі й некліпаючі очима. Вони не рухалися, поки хтось із глядачів не дасть їм грошей, або якщо до них підійде дитина, і тоді життя раптом поверталося до статуї й вона починала рухатися повільно й методично. Постать так чи інакше висловлювала свою вдячність, можливо, нахиляючись до людини, яка дала їй гроші, і піднімаючи капелюха або дозволяючи сфотографуватися з дитиною, яка підійшла до неї.

Карнавал для Мідхата завершився, коли він пішов шукати ресторан, щоб пообідати. По дорозі зупинився, аби приєднатися до зібрання навколо співців.

Пробираючись крізь натовп, він зіткнувся зі співачкою, молодою жінкою, яка співала мовою, для нього невідомою й невпізнаваною. Отже, це була не німецька і не мова, похідна від латинської. Може це російська? Неможливо. Він не знав російської, але міг би впізнати, якби почув. Було дивно, як голос дівчини, який лунав під акордеон, змушував слухачів шкодувати про те, що вони не можуть зрозуміти текст. Її спів, здавалося, доносився здалеку й був таким сентиментальним, скорботним і пронизливим, що людям хотілося знати, про що та пісня. Але, незважаючи на своє нерозуміння, вони відгукувались і відлітали з нею в ті далекі краї, звідки вона була родом. Дівчина стояла навпроти підставки з нотами, проте не дивилася на неї. Натомість її очі були спрямовані до неба. Її голос линув з серця. Він нахилився до одного зі слухачів, і прошепотів:

— Що це за мова?

— Сербохорватська, — відповів чоловік.

— Але вона не дивиться на ноти, — зауважив Мідхат.

— Вона незряча, — відповів чоловік.

Незряча? А співає чудово? Чому ні? Хто сказав, що для музики потрібні очі? Але якби сліпі музиканти були настільки талановитими, як ця дівчина, — якби вони могли розважати людей зрячих і не відчувати себе обділеними? Хіба вони не відчували б, що віддають, нічого не отримуючи натомість?

З того самого моменту — моменту піднесення, досягнутого завдяки співу, — він уже не міг терпіти самотності. У ньому ніби зрушилася сила, яка дрімала, аж поки її не розбудив далекий голос дівчини, що лунав із бездонних глибин. Чому йому стало сумно зараз, коли він слухав незрячу співачку і його переповнювала радість?

І чому він відчув, що Відень загострює переживання, хоч іще зовсім недавно музика розбудила почуття в душі? Він уже не знав, що робити й куди подітися. Вечір був прохолодним, ніби день не знав ні сонця, ні світла, ні радості, і ніби карнавал відбувся в минулому, ніби Луї не святкував чудовий день і швидкоплинні мрії.

Мідхат недовго пройшов по Кертнерштрассе^[38] і натрапив на дівчину, що грала на флейті, призупинився на мить, перш ніж піти далі. Приблизно за сто метрів внизу від флейтистки він натрапив на чоловіка, який грав на кларнеті. Мелодія була гарна, але, послухавши того «божевільного» кларнетиста, не схотів знову віддаватися магії музики. Потім він пройшов повз бородатого чоловіка, який грав на акордеоні, і перестав опиратися магії музики. Мідхату здалося, що він упізнав мелодію. Він приєднався до групи людей із цікавості. Молодик і дівчина сиділи, обхопивши одне одного на дерев’яній лавці посеред вулиці, як раптом без попередження встали й почали танцювати під мелодію. Мелодія танго. Так, це було танго! Він стояв, приголомшений. Музика танго ще в дитинстві зачепила його струни й пробудила в ньому нове усвідомлення світу. Але те, що він бачив і чув зараз, так відрізнялося від тієї пісні танго «Троянда моїх фантазій» Фаріда аль-Атраша^[39] — делікатного та інтимного звернення до квітки. Це був гострий танець зі швидким темпом, коли танцюрист зійшовся з жінкою в русі, який нагадував сексуальне залицяння.

Танцюристка або фліртувала з чоловіком, або відштовхувала його, і він боровся з нею в тілесний битві, поки не переміг. Приборкував її доти, поки вона не послабила свої ланцюги й кинулася йому на груди, обхопила його ногу, а потім сперлася на його передпліччя, схилилася так, що її волосся торкалося землі, ніби в цій позі вона говорила: «Я твоя». В обох випадках музика була приголомшливою. Людство повинно дякувати Аргентині за танго, що виникло на околицях міста, несучи музику волоцюг і невдах, і яке він вперше почув іще дитиною в Ісмаїлії. Тепер мелодія знайшла його в цьому місці в центрі Відня, де пара сиділа разом посеред вулиці. Дивні пари зустрічались у Відні. У кожній європейській країні, де він жив, спостерігав, як поводяться закохані, але здавалося, що в австрійській столиці публічний вияв пристрасті був унікальним. У Лондоні бути пристрасним у громадських місцях здавалося надзвичайно безрозсудним і дурним вчинком: «Дурний хлопець і дурна дівчина крутять і тягнуть одне одного». У Парижі це несе відтінок ексгібіціонізму: «Привіт, усі, подивіться, які ми спритні, і подивіться, яке ми створили мистецтво з поцілунків». Але у Відні була ніжність і бажання спілкуватися доторком рук. Ніхто не турбував закоханих, а ті, своєю чергою, не хотіли нікого провокувати чи привертати чиюсь увагу. Неначе вони були парою голубів на фасаді собору, які зустрічають ранок поцілунками. Ось він сам блукав музичною вулицею, а мелодії переносили його в інший час, в інший світ. Коли Асмаган співала: «Що тобі залишається від блаженства, як не його тінь?», вона казала тільки те, що повідував Верді у своїй «Пісні пісень» з опери «Травіата»: «Насолоджуймося миттю захоплення. Час швидкоплинний, утім, я відчуваю радість у коханні. Я квітка, що цвіте, а потім зів’яне». Жоден із них не перевершив те, що хотів висловити Абу Нувас^[40] у своїх віршах про вино; усі вони однаково передбачали небезпеку загибелі. Це були його сім’я і клан, його супутники й найближчі друзі. Він згадав пісок пляжу, блакитне озеро, Сальву в купальнику, яка закликала його покинути мілководдя й піти за нею, і він згадав плавність їхнього першого поцілунку...

* * *

Направду, був час, коли Мідхат справді намагався зрадити своїй дружині. Дізнавшись, що стан її батька погіршився й він при смерті, вона поїхала до Єгипту, а чоловік скористався нагодою та зробив два дурні вчинки. Перший полягав у тому, що він пішов до опери дивитися «Фіделіо» Бетговена, але Бетговен розчарував і не зміг змусити його закохатися в оперу. Другий вчинок стався, коли він зустрів на вулиці молоду жінку й запросив її на чашку кави. Жінка відразу прийняла запрошення й це збентежило його та викликало бажання поглибити знайомство до досягнення мети. Жінка була вихована й гарна з лиця, вочевидь, із хорошої родини. Але вона обірвала бесіду, поглянувши на годинник.

— Вибачте, що перериваю, але я маю йти, у мене робота.

— Даруйте, якщо я перебив ваші плани, — почав він вибачатися. — Неважливо, ми можемо зустрітися іншим разом і продовжити, де ви зупинились?

Мідхат знов почув, що вона «дівчина, яка працює», але не зрозумів натяків, тому вона пояснила:

— Я маю на увазі, що працюю з чоловіками, і вони оплачують мої послуги погодинно. Якщо хочете, ми можемо поїхати до вашого готелю або ви можете прийти до мене у квартиру за певну плату.

Він зніяковів... до нього дійшло.

Зустріч призначили в її квартирі. Оплату треба було здійснити наперед. Він оплатив аванс. Діставшись квартири, вона одразу пішла у ванну кімнату. Залишившись наодинці, чоловік намагався стримати тремтіння, що охоплювало його. Він ніколи раніше не знав «дівчини, що працює», а привид дружини постав перед очима. Дівчина загравала з ним по той бік дверей ванної кімнати й він намагався підігрувати їй, сподіваючись, що це допоможе йому впоратися з тремом колін.

— Як ти мене хочеш? — запитала вона. — Якщо ти хочеш, щоб я була гола, знай, що це дорожче коштує.

— Для мене це не має різниці, — відповів він. — Як хочеш, моя любове.

— Ти сказав «моя любове»? — крикнула вона зневажливо. — Не плутай речі. Ми тут, заради бізнесу, якщо хочеш. У нас взаємини, як між продавцем і покупцем. Ти розумієш? Сподіваюся, ти розумієш. У всякому разі, оскільки в тебе немає конкретних бажань, ми можемо завершити справу максимум за п’ятнадцять хвилин.

— П’ятнадцять хвилин, — запротестував він: — Це неможливо. Для чого поспіх?

— Це умова, — відказала вона.

— Але ти не згадала про цю умову, коли ми укладали угоду — спробував заперечити Мідхат.

— Тож я тобі кажу, — сказала вона. — І ти можеш погодитись чи відмовитись, але знай, що гроші не повертаються. Так протікала розмова. Повернувшись із ванної кімнати і зрозумівши, що клієнт хоче втекти, вона розлютилася. Він почув її вигук і прокляття, коли збігав вниз, перестрибуючи через сходи.

— Чому б тобі не взяти своє? Ти слабкий, ледачий ідіот! Ти вкрав мій час і витратив свої гроші!

Тож зараз він намагається уникати «робочих» дівчат і натомість підійти до звичайних. Мідхат одразу попрямував до готелю. Благодійність починається вдома, він тинявся сам, аж поки не підійшла адміністратор готелю. Вона була не дуже привабливою — носила окуляри й здавалася простодушною. Але, незважаючи на свої перестороги, йому було однаково. Важливо постукати в якісь двері у Відні.

Спочатку він був дуже обережним.

— Знаєте, післязавтра я покину ваш готель, щоб переїхати в мебльовану квартиру, — почав чоловік. — Але мені сподобалося гостювати у вас.

— Ми раді, що ви зупинились у нас, — відказала вона. — Сподіваюся, ви повернетесь. Ми до ваших послуг.

— Чудово, — продовжив він. — Може, повечеряємо разом?

Вона нервово засміялася й відповіла:

— Дякую за запрошення.

— Коли закінчується ваша зміна? — наполягав він.

— О восьмій, — прозвучала відповідь.

— А може ви підійдете до мого номера? — запропонував він. — У міні-барі, як відомо, є напої і...

Вона перебила його:

— Це категорично заборонено, пане.

— Тоді сходимо в кафе чи ресторан, — сказав він.

Відповіді не було. Жінка розвернулась до нього спиною й почала поратися біля вішаків, де зберігалися ключі. Тим часом двері в кабінет бухгалтерії готелю відчинилися, і звідти визирнуло обличчя худорлявого, блідого й виснаженого чоловіка. Жінка знову повернулася до нього обличчям.

— Вибачте, — сказала вона, — ми не маємо для вас жодних листів.

Жінка намагалася змінити тему розмови перед бухгалтером. У горлі пересохло, а образ бухгалтерських очей за окулярами вичерпав все його бажання. Цього погляду було достатньо, щоб відштовхнути будь-кого. «Ця сцена — не весь Відень!» — міркував чоловік про себе. Він кинувся до ресторану одного з великих готелів. Його увагу привернула офіціантка. Вона була не найгарнішою, але елегантною і стрункою в своєму темно-синьому костюмі з білою шовковою хусткою, що звисала з нагрудної кишеньки. Дівчина була усміхнена та привітна, бігала навколо клієнтів, вітала їх, питала, чи задоволені вони обслуговуванням.

— Сподіваюся, вам сподобався наш чай? — спитала вона.

— Усе було чудово, — відповів він.

Вона зібралася йти, але Мідхат зупинив її.

— До речі, де ви їх взяли, ці вишукані чашки? Я маю на увазі, чи можу я купити подібні, щоб відвезти до Єгипту?

Між ними зав’язалася довга розмова про чашки, поки вона не запропонувала замовити для нього в постачальника стільки чашок, скільки йому треба. Йому просто потрібно було вказати кількість, а потім повернутися в готель приблизно в той же час наступного тижня, щоб забрати чашки. Дівчина також пообіцяла, що вони будуть надійно упаковані, щоб не пошкодилися під час подорожі. Вона попросила вибачення на мить, а потім повернулася.

— Я поцікавилася ціною. Одна чашка коштує дев’яносто шилінгів. Це не дешево, але чашки справді чудові, і більше ніде їх не купиш, бо вони виготовлені спеціально для готелю. То скільки чашок ви замовляєте?

Мідхат стиснув губи.

— Вони справді дорогі, — сказав він. — Але вони, як ви кажете, гарні. Мені доведеться поміркувати деякий час, хоча я сумніваюся, що зможу встояти перед спокусою.

— На вашому місці я б не вагалася, — зауважила жінка. — Але це ваше рішення.

— Я поміркую й дам вам знати, — мовив він.

Потім чоловік замовк, відчуваючи, що страждає від важкого тягаря, і не міг продовжувати бесіду, тож відкрився їй.

— Мені приємна наша розмова, — сказав він. — Я вражений, наскільки ви готові допомогти, але я не хочу заважати вам працювати. Що ви думаєте про вечерю разом якогось дня?

Молода жінка широко посміхнулася.

— Велике спасибі. Я б із задоволенням, якби мій хлопець не був ревнивим, він дуже ревнивий тип.

— Тоді не кажіть йому, — продовжив Мідхат, мило всміхаючись.

— Це неможливо, — відповіла вона. — Я нічого від нього не приховую. Одного разу я сказала йому, що обідала, просто обідала, з одним із клієнтів. Ви не уявляєте, як він розлютився. Я ледь не втратила його. Ви були б щасливі, якби я втратила своє єдине кохання?

Яка хитра жінка! Подивіться, як кокетливо вона вчинила, коли вимовила останнє речення, майже благально. Горе тобі, Мідхате, коли йдеться про віденських жінок! Як ти можеш відповісти на це? Його горло знову пересохло, тому він почав бурмотіти.

— Правда в тому, що... насправді... немає нічого, що б викликало ревнощі... ви це знаєте. Коли людині подобається говорити з іншою людиною... то... тоді вона хоче, щоб розмова продовжувалася. Чи не так? Це просто бажання поговорити та обмінятися ідеями, нічого більше.

— Я точно знаю, що ви маєте на увазі, —відказала жінка, виходячи. — Але мені шкода. У будь-якому випадку подумайте про чайні чашки й повідомте мені, коли вирішите.

Він подивився на годинник. Було о пів на четверту. Ще був час постукати в двері. Він згадав, що в нього був давній друг, який працював у будівлі ООН, тому помчав туди. Але не діставшись до кабінету свого друга, Мідхат зупинився перед аркушем паперу, приклеєним до злегка причинених дверей. На ньому було кілька рядків поезії, написаних саркастичним жаргонним стилем одного з поетів:

Мідхат постукав у двері й увійшов.

— Доброго ранку, — сказав він. Жінка в офісі відповіла на привітання, не відриваючи очей від екрану комп’ютера. Волосся в неї було золотистим, повні губи пофарбовані тонкими червоними відблисками. Щодо округлості її сідниць і повноти стегон, він ніколи не бачив подібного, хіба що в Лондоні. Якби вона не відповіла йому німецькою й не написала свої вірші німецькою, він би сказав, що вона англійка.

— Мені подобається ця реклама одруження, — кинув Мідхат, змусивши жінку підвести голову, перш ніж вона продовжила натискати на клавіші.

— Що нам робити? Ми намагаємося розважитися.

— Чи привертає таке оголошення увагу залицяльників?

— Зовсім ні. Мені не пощастило.

Їй не пощастило! Вона була гарна, ніжна й чарівна. Шар крему, полуниця або їхнє поєднання. Полуниця й вершки. О, якби ти була така добра, щоб посидіти на колінах дядька Мідхата!

— Чи це взагалі можливо? Ця будівля має бути повна молодих чоловіків, з бажанням узяти шлюб. Як вони можуть не помічати всю цю красу?

Вона зітхнула.

— Якби ви тільки знали. Зовнішність оманлива... Тут усі зайняті підвищенням рівня життя, підвищенням зарплати, пільгами, заощадженнями, відсотковими ставками по іпотеці та особистим кредитам. Якби ви тільки бачили, що відбувається, коли видається місячний платіжний аркуш — це єдина година, коли всі збуджуються, але що це за хвилювання? Ви бачите, як вони — включно з молодими чоловіками — кожен у кутку чи за своїм столом, озброєний калькулятором, поглинений додаванням і відніманням, множенням і діленням, перевіряють, чи комп’ютерні компанії не помилилися в будь-яких найменших розрахунках. А те, як їхні обличчя сяють від задоволення, майже непристойно.

Із цього стало зрозуміло, що дівчина страждає від нудьги та занедбаності в суспільстві, яке дбає лише про гроші, тож він відкашлявся й набрався мужності.

— Я мільйонер і не одружений, тобто, якщо бути точним, я вдівець. А мені вже за сорок, а це означає, що вам не доведеться довго чекати, поки поле буде очищено для вашого терплячого принца. Так що ж ви думаєте?

— Яка угода! — відповіла жінка. — Усе ж таки я сподіваюся, що ви несерйозно.

Вона подивилася на його обличчя, але не побачила жодних доказів того, що він жартує. Натомість виявила, що його скошений погляд зосереджений так пильно, ніби він роздягає її очима. Її обличчя зблідло від гніву, і жінка вилаяла його англійською.

— Чорт забирай! Геть, — сплюнула вона. Мідхат одразу спустився на перший поверх, більше не зацікавлений у зустрічі зі своїм другом. Він отримав приниження, що краяло ножем серце.

Увечері Мідхат гуляв біля церкви Августинів. Коли почався дощ, він сховався в церкві, де помітив молоду жінку в кінці передпокою, яка сиділа за маленьким столиком. Чоловік підійшов, привітався, побажав гарного вечора, і виявив, що вона продає квитки на месу Моцарта, що відбудеться в церкві через тиждень, але ще ніхто не купив жодного. Дівчина була суха й худенька й мала тонкі сумні риси обличчя. Не зважай! Поцікавився месою та вартістю квитків. Потім придбав квиток, аби підняти настрій бідолашній дівчині, яка, як він уявляв, швидко стане старою через свою відданість церковній службі.

— Схоже, ви працюєте допізна? — спитав він, виказуючи прихильність до неї.

Дівчина обдарувала чоловіка усмішкою, яка, на його думку, мала відтінок смутку.

— У мене залишилося всього пів години до закінчення робочого дня.

— Ви, мабуть, втомилися, — сказав він. — А якщо я зачекаю, поки ви закінчите роботу, а потім вип’ємо разом кави?

Тоді на обличчі дівчини з’явився жах. Губи тремтіли, наче вона потрапила в снігову бурю. Мідхат вирішив, що вона ось-ось заплаче, тому швидко пішов. Раптом знову з’явиться прокляття, яке накинула на нього дівчина англійського вигляду. Наче шип оселився всередині тіла, який він не міг зрушити.

Діставшись до зовнішнього вестибюля станції метро, Мідхат уповільнив швидкість, намагаючись забути всі відмови та приниження, отримані перед тим, як опуститись нижче рівня землі. Здавалося, що в коханні запанував капіталізм, як і в економіці, це кохання мало продаватися на вільному ринку, де визначалися ціни людей. Молоді чоловіки без особливих зусиль приваблювали жінок, які крутилися навколо них, і вони приймали більше любові, ніж їм було потрібно, а інші страждали від романтичної бідності та нестатків. Вартість людини знецінюється мірою того, як вона старіє, або погіршується її зовнішній вигляд. Навколо гарного й молодого юнака юрбились жінки, ті, що шукали заміжжя, чи то тимчасового задоволення. Юнаку не доводилося докладати ніяких зусиль, оскільки власник майна отримував віддачу, причому більшою мірою. Щодо Мідхата, то за законами попиту та пропозиції він не міг розраховувати на те, що з ним будуть добре поводитися: він старший чоловік, якому не вистачає зовнішнього вигляду, який, як кажуть в Єгипті, «не може покладатися ні на кого, крім Аллаха». Ці правила утвердилися в голові, коли він побачив, як гарна дівчина роздає перехожим складені папірці, на яких написано «Запрошення до любові». Нетерпляче, поспішно розгорнувши папір, який усунули йому в руки, Мідхат виявив, що на ньому міститься запрошення любити Христа. Це було все, чого він досяг за цілий день стукання у двері.

Сцени з пам’яті проносилися в його голові, нагадуючи раннє дитинство. Він згадав, як одного ранку Фаріда відвела його до святилища шейха Ашура. Буйволиця тітки Ханії була на десятому місяці вагітності. Отже, Ханія відправила свою дочку Суаад із ним і Фарідою до святилища шейха, що захищав тварин. Вони мали просити допомоги захистити вагітність буйволиці. Дівчата йшли пішки, а він і пес пленталися за ними вздовж каналу, на який виходив будинок Фаріди. Вони довго йшли й пройшли кілька сіл, що саме по собі викликало в нього цікавість і було джерелом радості для собаки, оскільки вони ніколи не виходили далеко за межі села Салехів.

Святилище було глиняною хатиною, що оточувала могилу шейха, освітлену лише через невелику щілину в поглибленні стіни. Там, окрім квадратної гробниці, був набір клинів, убитих у стіну, і скринька для обітних пожертв. Охоронець святині за Суааду, поклав монету в скриньку, а Фаріда припнула за мотузку буйвола на один із клинів. Завдяки цим ритуалам благословенна буйволиця Мабрука, дасть Аллах, перейде під захист шейха. По дорозі додому вони зупинилися порибалити в каналі. Суаад була найметкішою з трьох, оскільки риба не вислизала з її рук, другою за нею — Фаріда. Мідхат був неуважним і недоладним: він переслідував одну рибу, поки не бачив іншу, і тоді залишав першу й починав переслідувати другу, поки вони обидві не встигали вислизнути. Фаріда засміялася: «Мідхате, дурне дитя, клянуся, ти ніколи не впіймаєш жодної риби».

* * *

Піднявшись нагору з метро, Мідхат не знав, куди йти. Його погляд упав на велику колону з сотнями наклеєних клаптиків паперу. Спочатку він вирішив, що це романтична реклама чи запрошення для розваги, адже в цьому місті напевно є самотні серця. Але уважно поглянувши на друковані уривки, виявив, що вірші написані одним і тим же поетом. Вони називалися «Повітряні вірші» й справді були легкими. Деякі з них привернули увагу Мідхата, зокрема, цей вірш лише з кількох рядків:

Він похитав головою: «Не зважай. Це краще, ніж написала та англійка з гострим язиком». Тоді поет повітряних віршів повернувся, щоб запевнити у своїх словах:

Чи може поет бути сором’язливим юнаком, що стоїть на виході зі станції метро й чекає на прогулянку з коханою? Тоді він повинен бути в цьому фойє, чекати слушного моменту. Можливо, кохана стане біля колони пісень, щоб прочитати те, що він написав, і може, тоді він підійде до неї й привітається. Це був дивний спосіб наблизитися до людини, яку ти любиш. Але хто сказав, що для флірту повинні бути жорсткі правила? Він повернувся праворуч і ліворуч, бажаючи побачити закоханого поета, але вестибюль майже зовсім звільнився від пасажирів, і ніхто не з’являвся. Він ховається за однією з колон? Тоді витягнімо його зі схованки. Мідхат почав віддирати деякі вірші — один за одним — і клав їх у кишеню так, аби привернути увагу перехожих. Але ніхто не звертав на нього уваги.

Яким дивним був учинок поета, що писав свої вірші, обережно клеїв їх на стовпі, потім покинув і пішов, полишивши їх мотилятися на вітрі. Він почепив їх, щоб перехожі читали, брали, топтали, але йому було байдуже. Неначе це не мало до нього жодного стосунку. Важливо було, щоб вірші були складені й доступні людям, і не важливо, що буде потім. Так робили митці: створювали свої роботи й кидали їх у світ. Правда, вони сподівалися, що їхні твори стануть відомими й оціненими, але прагнення до слави не було головною мотивацією для творчості. Творчість була унікальною властивістю людини, яка становила частину її природи. Отже, творчість була інстинктом, як у випадку з бджолами, виробниками меду? Це було б неможливо, адже творчість не була якоюсь сліпою силою, і відбувалося це не за успадкованим та заздалегідь підготовленим шаблоном. Митець цілком усвідомлював, створюючи свою роботу й шукаючи її оптимальну форму. Людина була єдиною істотою, яка свідомо творила й за допомогою цього виходила за межі свого минулого і свого сьогодення, а також змінювала себе через них. У старі часи араби казали, що найсолодша поезія та, яка найбільш брехлива, і це правда. Хороший письменник не обмежувався своїм життєвим досвідом, навіть якщо він писав свою автобіографію. Йому доводилося вводити в оману, щоб досягти найкращого чи найяскравішого ефекту. І люди охоче приймали ці чудові гачки, бо творчість була частиною людської природи й змінювалася відповідно до меж здібностей кожної людини. Лише найвеличніші твори подолали неминучість загибелі й вислизнули з кайданів часу.

Щоразу, виникаючи, вони залишалися, доки існували люди, і вони зникнуть лише тоді, коли зникне рід людський. Мідхат дивувався: коли і як він написав великий роман? Було дивно, що з тих пір, як він звільнився для творчості, величезне бажання писати не послабшало. Ідеї та натхнення бурлили всередині, підштовхуючи до ручки та паперу. Чи мав він задовольнитися лише записом побаченого та різноманітних думок, на які надихав його Відень і які одного дня потенційно можна було б перетворити на матеріал для роману? Він би спробував... Але не потрібно поспішати. Була чаша, яку спочатку треба осушити до останку.

* * *

«Повітряні вірші» на мить відвернули Мідхата від неприємностей, але роздуми про безсмертя творчих робіт вивели на поверхню ще одну скорботу. Це нагадало йому той час, коли він написав свій перший роман під час першого візиту до Відня. Мідхат відмовився від кохання Сальви й покинув її, але через кілька тижнів у Відні почав відчувати докори сумління. У той час він жив у готелі, шукав хорошу квартиру, чекаючи з нетерпінням, щоб оселитися. Така можливість з’явилася, коли він знайшов квартиру в одному з сусідніх районів, оголошену за розумною ціною. Господар по телефону переконав його в перевагах, оскільки до міста потягом лише кілька хвилин, то це було зручно. Це була квартира його покійної матері й хазяїн запропонував підвести машиною на огляд.

Мідхат одразу вирішив залишити готель, тож зібрав речі й розрахувався. Хоча він не бачив квартиру і не хотів жити далеко від центру міста, але відкинув свої примхи, бо хотів оселитися за будь-яку ціну.

Побачивши, що йому пропонують, Мідхат занепокоївся.

Квартира складалася з однієї кімнати, з’єднаної з туалетом, душем і маленькою кухнею. Було темно, меблі зношені. Як же господар міг дозволити своїй матері жити в такій аскезі? Його очі обстежили місце: де ліжко? Власник зазначив, що ліжко не стоїть на підлозі, а прикріплене у вертикальному положенні та відкидається, коли треба лягати спати, а потім складається назад. Було зрозуміло, що таким чином хазяїн намагався створити якомога більше місця для сидіння та пересування по квартирі в одній тісній кімнаті. Мідхат вирішив погодитися на те, що було, спочатку тимчасово, а зрештою провів у квартирі всю зиму.

Закінчивши роботу, Мідхат не повертався додому, а відвідував уроки німецької мови й обідав у місті. Іноді він купував харчі додому й не виходив на вулицю до наступного ранку. Темрява наставала рано, і зима була суворою зі снігом і дощем. Діставшись до вокзалу, чоловік побачив на пероні трьох циган, що грали на скрипці та співали. Хоча їхні мелодії й пісні були сумними, вони, здавалося, стали доречним завершенням перебування в місті та слушною прелюдією до повернення додому в сірому, похмурому районі, де не було ані ліхтарів, ані магазинів, ані ресторанів, які б освітлювали шлях. На вулицях було порожньо, хіба що тут чи там хтось похилого віку спирався на ціпок. Квартира була холодною, волога осідала на стінах і меблях, центрального опалення не було.

Як стара жінка провела свої останні дні в цій оселі? Він уявляв, як вона сидить посеред кімнати в хустці на голові, захищаючись від холоду, потроху поринає в дрімоту, повіки заплющуються, і сон долає її. Як господар міг ізолювати її в цьому холодильнику? Напевно, вона чекала на смерть. Чому Мідхат віддав себе на милість цих жалюгідних обставин? Він почав шкодувати, що покинувСальву, і зрозумів, що погодився на самопокарання через таке жалюгідне проживання. Він відчував, що ці почуття докорів сумління злилися з іншими емоціями, які оселилися глибоко всередині й спонукали до письменництва.

Письменництво не вимагає розкішного життя, подумки казав він собі, але воно може розквітати за допомогою натхнення, плідної праці і стриманості. І, можливо, написання першого роману та того, у чому він собі відмовляв, було частиною самопокарання. Але за покаранням з’являлася надія. Його перший роман був присвячений Сальві. Він неявно й безпричинно відчував, що пише завдяки їй і для неї, і пообіцяв собі, по закінченні, написати передмову в книжці зі щирою присвятою Сальві. Написання роману, зважаючи на ці обставини, не було чимось присвяченим її коханню. Раннє повернення додому щодня спонукало чоловіка до роботи.

Тепер Мідхат сидів у тому самому кріслі, яке колись належало старенькій бабці, у халаті, з товстим шарфом накрученим на шию та плечі. Ось він сидить, весь укутаний, і чисті аркушики паперу наче звертаються до нього, чекаючи на доторк пера.

Він занурився у свої думки. Були перешкоди й труднощі в цьому просторі, але це лише творчі пошуки, його власні літературні винаходи, не взяті з жодного роману, які він читав раніше, принаймні так йому здавалось. У нього виникла потреба естетично викласти свою розповідь на цих чистих аркушах. Чи є ще щось краще, ніж письменництво, щоб послужити спокутою за гріх образи своєї коханої? Роман не віддаляється від автора після завершення; він стає незалежним від нього під час написання. Поки письменник опановує трюки майстерності під час своєї роботи, він розуміє, що насправді це текст керує ним. Закінчивши розділ, автор зупинявся, перечитуючи і доповнюючи текст, а потім, схаменувшись, коригував, щоб не скотитись до якогось звіту чи статті. Роман звертався до нього, запитуючи: «Де яскраві сцени, множинність точок зору персонажів, кожна з яких має свою перевагу і вимоги? Де конфлікт, де драма? І як можливо забути, що діалог повинен викликати інтерес, кидати виклик або викривати? У ньому не повинно бути гумору, парадоксу чи різких трансформацій, які шокують читача. Що стосується атмосфери, вона має бути романтичною, трагедійною чи лихою? І не забувай про мову: темп має бути різноманітним — іноді він повинен дотримуватись реальності та використовувати прозу повсякденного життя, а інколи її потрібно стиснути, посилити або злетіти в уявні сфери. І ти повинен завжди пам’ятати про свого читача настільки, наче намагаєшся залучити його до процесу написання твору. Автор повинен тут і там залишати прогалини, які спроможний заповнити лише читач».

Справжня художня література використовує реальність, але не дозволяє дійсності стримувати й підпорядковувати її. Вона передає роздуми та спостереження письменника, але також повинна перенести їх у комедійні уявні сфери чи приховані трагічні виміри. Реальність вабить за межі видимого, відкриваючи для письменника можливості, які могли б їй суперечити. Хороший письменник той, хто підхопив ці сигнали або вигадав їх.

Пишучи, письменник переживає безсмертні моменти, які поза межами самого Часу. Він втрачає інтерес до життя людей, задоволений долею, до якої його нарешті привели. Письменство було долею і метою його життя. Його долею не був пошук пригод, чи то з жінками, чи з чимось іншим, у Європі чи деінде. Йому було призначено іншу місію, яку потрібно було виконати якнайкраще, і це завдання випливало зсередини і з самої суті його життя, ще з дитинства. І якщо його життя було сповнене збігів, то всі вони привели до одного результату, який не був випадковим: він став письменником. Випадково він залишився живим, випадково пішов до школи, і саме випадково він полюбив читання. Але письменництво стало необхідністю життя. Це було виразом його постійної відчуженості, визнанням ласки, яку він отримував, і святкуванням усіх цих щасливих збігів. І він не повинен сильно страждати через свою самотність, не повинен шукати емоційного чи сексуального задоволення. Зрештою, Сальва все ще була й не відкинула його, коли він повернувся, розкаявшись, і погодилася супроводжувати його та підтримувати. Важливою річчю було повернутися із завершеним романом. І справді, роман від початку до кінця був присвячений тому рудому волоссю та оксамитовій сукні.

Деколи вночі письменницька лихоманка охоплювала його так, що він не лягав до третьої чи четвертої ночі. Він повинен був поставити платівку з музикою, перш ніж згорнутися в ліжку. Музика, казав він подумки, була його нагородою наприкінці робочого дня. Робочий день не закінчувався в ліжку, адже натхнення могло прийти й уві сні.

Він міг знайти рішення проблеми, з якою зіткнувся, коли не спав, або могла виникнути нова проблема. Він візуалізував рядки та абзаци й намагався перемістити деякі з них, і вони або підкорялися йому, або бунтували. Він був щасливий своєю формою поневолення. Музика іноді сповіщала про себе з-за рядків і сторінок — оскільки вона ніколи не виходила з його свідомості — і образ Сальви в купальнику міг майоріти між піском, блакитним морем і небом або ховатися в його обіймах від страху та смутку. Як він міг відмовитися від неї?

Під кінець випускного року в університеті вона попередила його, що настав час офіційно зробити їй пропозицію.

— Моя сім’я вважає тебе моїм нареченим, вони ніколи не заперечували, аби ми гуляли разом, і вони знають, що ми любимо одне одного. Єдине, що залишилося, це формально скріпити стосунки.

Була ніч, і вони сиділи на траві біля Ісмаїлійського каналу.

— Але після отримання ступеня бакалавра я хочу поїхати вчитися в Сорбонну, — зауважив він.

— Чудово. Я можу поїхати з тобою, — сказала вона. — У чому проблема?

— Ти знаєш, що життя у Франції буде нелегким для студента, у якого нічого немає, — відповів він. — Сподіваюся, що я зможу отримати трохи грошей від мого дядька Салема чи від Маріки. Але потім сподіваюсь тільки на себе та на долю.

— Я готова жити з тобою у Франції, навіть якщо ми їстимемо звичайний хліб, — сказала вона зі сльозами на очах. — Ти той, кого я люблю. Будь ласка, не залишай мене одну.

— Добре, — промовив він, намагаючись заспокоїти її. — Відкладімо це на рік. Я буду подорожувати сам, закріплюсь в навчанні та влаштуюся з проживанням, потім повернуся, і ми зможемо заручитися, а тоді повернемося разом.

Ідея подорожувати до Парижа виникла, коли він жив у Каїрі, який вважав ще величнішим і красивішим, ніж міг собі уявити. Ісмаїлія здавалася маленькою в порівнянні, не кажучи вже про Абу Кабір. Його ісламські околиці були чудовими, як і його сучасні квартали. У цих нових районах столиця нагадувала Європу. Частини Ісмаїлії також нагадували Європу, але Каїр був містом, наповненим знаннями та культурою. Каїр мав унікальну й індивідуальну душу, якої не було більше ніде у світі. Усе було зі своїми особливостями, і місто зачарувало людей, як і завжди, через своє визначення столиці світу, так само, як зачарувало історика Ібн Халдуна.

Студенти кафедри соціології, що досягли високих успіхів, вважали найбільшою нагородою отримання ступеню доктора соціології в університеті Сорбонни, так само, як це робили деякі їхні професори в минулому. Хіба не природно мати ті ж амбіції, якщо він із дитинства був знайомий з європейськими принадами? Маріка виховала його й навчила своєї мови, також навчила французької мови в ранньому дитинстві, і він познайомився з іноземцями на околиці в Ісмаїлії, і ходив на французький пляж. Салем, не знаючи й усупереч собі самому, надав йому доступ до бібліотеки з купою романів, перекладених з англійської та французької мов.

Але зустріч із Сальвою потягне його назад у минуле й закриє двері майбутнього. Вона не навчалася в університеті, не могла говорити жодною іноземною мовою, і повністю залежала б від нього, поки б не адаптувалася, якщо вона взагалі зможе пристосуватися.

— Дурниця, — сказала Маріка. — Ти не можеш відмовити дівчині через те, що вона не отримала диплом університету. Скільки взагалі коштує університетський диплом? Ти знаєш, що я кинула навчання, хоча спочатку планувала вступити до Атенського університету. Але я все відкинула, коли на горизонті з’явився твій дядько Салем і був задоволений атестатом про середню школу. — Мій любий, — ніжно продовжила вона. — Коли справа доходить до Сальви, тобі не потрібні ступені. Ця дівчина обожнює тебе й буде піклуватися та підтримувати тебе, коли ти будеш за кордоном, і вона підтримає тебе, якщо настануть важкі часи. Яка цінність диплома в порівнянні з цими цінностями? Забудь про диплом, його можна компенсувати, а якщо не компенсувати, то любові й вірності буде достатньо для вас обох.

Але була ще одна думка, яку він приховував і не озвучував. Наявність Сальви завадила б йому повністю зануритися в європейські пригоди й життя. Європейська пригода... Це була остаточна спокуса.

Дивним було те, що душевні муки, яких він зазнав, схожі з потерпаннями головного героя роману Тахи Хусейна «Адіб», який зіткнувся з тією ж спокусою — вибирати між дружиною чи навчанням. Герой роману вирішив пожертвувати своїм коханням, щоб насолоджуватися повною свободою й зануритися в європейське життя без жодних перешкод. Головний герой уклав угоду з дияволом, як Фауст, і повинен був заплатити високу ціну. (Чи думав Таха Хусейн про історію Фауста, коли писав свій роман?) Отже, він вирішив пожертвувати Сальвою. Вона тонула в його обіймах, зі своїм густим волоссям, тепла й м’яка в оксамитовій сукні, її перса притискалися до його грудей. У його обіймах вона почувалася абсолютно невимушено й безсило; вона б із задоволенням зробила все, що він попросив. Тієї ночі біля Ісмаїлійського каналу його розривало зсередини, і він вагався зробити вибір між Сальвою, у своїх обіймах, і Європою. Він притиснув дівчину й цілував її волосся, але повільно, думкою схилявся до Європи. Тож вирішив не поспішати.

Питання було вирішено, коли Мідхат склав іспит у МЗС і вступив до дипломатичного коледжу, щоб готуватися до поїздки в одну з дипломатичних місій. Завдяки цьому рішенню, він відмовився від ідеї навчання в Сорбонні. Тоді він думав, що пішов хибним шляхом, вступивши на кафедру соціології — мав би вивчати філософію, як його друг Баюмі, — і що він, у жодному разі, не підходить для університету, але ідею відмовитися від Сальви він не полишав.

Як він міг її покинути? Її поява була одним із чудових, надзвичайних збігів у його житті. Тепер було дивно, як усе, що сталося між ними, проклало шлях до того, аби вони зрештою були разом. Завдяки цій дівчині склалося його майбутнє ще з тих пір, як вона побачила його в селі з групою інших хлопців, поклала свою руку в його руку й привела до Маріки. Вона була тією, з якою він грав у «будинок» — гру, яка імітувала сімейне життя, — і він завжди обирав би її дружиною, і вона була завжди в його руках.

Сальва була тією, що залишалася в його житті, навіть коли він закохувався в інших; вона зникала на деякий час, а потім знову з’являлася, щоб нагадати йому про себе й поманити його. Ще дитиною, у підлітковому віці, коли подарувала йому набір фотографій. В одному з них вона була одягнена у форму дівчат-скаутів з беретом. На другій світлині вона була одягнена в чорний купальний костюм, а на третьому зображено, як вона сидить на карнизі вікна у вільній чорній сукні, яка підкреслювала її світлу шкіру та червоність волосся. Вона вабила його й віддалялась, поки раптом він не помітив, що його увагу завжди привертали інші дівчата. Як він міг відмовитися від своєї коханої дівчини з дитинства та юності? Чи диявол був із ними тієї ночі біля Ісмаїлійського каналу?

* * *

Наприкінці першої лінії метро була будівля з басейном та з усіма зручностями. Одного разу в суботу Мідхат зайшов туди й вирішив скористатися всіма доступними перевагами, тому купив найдорожчий квиток в адміністраторки, що сиділа за скляною ширмою. Роздягнувшись, чоловік спустився на нижній поверх і опинився в приймальній кімнаті з коридорами, що вели до різних приміщень. Відчинивши перші двері, що вели до передпокою, він зупинився, здивований і заплющив очі, щоб зосередитися на хорошому. Він провів пальцями по бровах, наче витирав крапельки поту. Усі чоловіки були повністю роздягнені, а він був єдиний у купальних шортах. Крім того, звернув увагу, був тут наймолодшим.

Мідхат побачив одного з чоловіків з ампутованою ногою, що спирався на паличку, і по спині пробіг холодок. Ще один чоловік танцював під душем. Він сміявся, відкриваючи рот без передніх зубів та непристойно потрясав висячими яєчками. Чоловік був невисокий, на голові залишилася лише жменя волосся, йому, мабуть, було близько вісімдесяти років. Мідхат озирнувся навколо себе. Чому це дивне місце приваблювало лише людей похилого віку? Де були юнаки та дівчата? Згодом дорікнув собі: як він міг ставити такі дурні запитання? Вочевидь, це місце було призначене лише для чоловіків, а особливо для чоловіків похилого віку, які не хотіли вмирати. Мабуть, було вирішено, що жодна жінка не повинна бачити подібних речей, хоча це й не вирішує їхньої проблеми. А він прийшов сюди не розглядати присутніх. Він почав блукати по будинку й насолоджуватися його численними перевагами: парна, дві сауни, «теплий басейн», де люди могли відпочити, дивлячись на рослини в зимовому саду, гідромасажна ванна, і холодна кімната для тих, хто віддає перевагу клімату, що нагадує зовнішній. Це був райський сад, але без німф. А треба знайти басейн, де була ймовірність, їхньої присутності.

Праворуч біля басейну Мідхат побачив купку молодих чоловіків і дівчат, які лежали на шезлонгах. Ніхто з них не плавав і не розмовляв одне з одним. Деякі з юнаків були дуже красивими, але не звертали уваги на молодих жінок. І деякі молоді жінки були приголомшливі, але вони не звертали уваги на молодих чоловіків. Тож здавалося, що люди прийшли сюди в пошуках спокою та розслаблення. І що затівали віденці, які створили купол із розписного скла всередині будівлі та звели колони й балкони, наче це був замок чи собор. Ще більше вразила повна тиша. Де були крики дітей і галас жінок? Чи це було місце для вправ чи для поклоніння? Він згадав годину, яку колись провів в одному зі спортивних клубів Каїра. Басейн був переповнений, і йому не було де навіть сидіти, оскільки навколо басейну утворився людський ланцюг, який складався з сімей, що приносили свою їжу в тих самих каструлях, у яких готували.

Увійшовши у воду, Мідхат опинився в компанії кількох дітей, кількох сивих літніх чоловіків і двох жінок віку його бабусі. Повертаючись до мавп’ячого лісу, він відчинив двері й ледь не зіткнувся з блондинкою на вході. Вона була в чому мати народила, тому він підняв очі до неба, до Аллаха, від проклятої спокуси Шайтана та стояв приголомшений.

Сюди дозволили вхід жінкам?! О, як прикро! Їм дозволили бути голими й бачити ті огидні обрізані й необрізані тіла. Їй було близько п’ятдесяти років. У руках вона тримала рушник, який не приховував ні дюйма її тіла, оскільки вона навіть не збиралася ним прикриватися. Вона також зупинилася, дивлячись на нього згори вниз, і він зрадів, що його геніталії були прикриті. Вона всміхнулася й промовила звичайне віденське привітання: «Мир і привіт Богу», — але він відвернув голову й пішов.

Мідхат ніяковів серед виступаючих животів, рис, спотворених старістю, ніг, які вже не були достатньо міцними, щоб нести тіло, усічених кінцівок і тремтячих рук. Кинувшись у гарячу ванну, заплющив очі й віддався енергії води, що тремтіла над його м’язами й лоскотала їх. Ох, яка іронічна може бути доля! Коли він писав свій перший роман, наділений радістю творчості та подоланням кордонів часу, він не усвідомлював, що страшне потрясіння розгортається в ньому, набираючи силу, щоб завдати більших руйнувань. Адже повернувшись до Єгипту, він дізнався, що Сальва вийшла заміж. Від жаху потрясіння він похитнувся, і сльози потекли між долонями. «Я тебе попереджала, але ти не послухав», — сказала Маріка. Він розповів їй, що у Відні пошкодував, що покинув дівчину, і пообіцяв собі виправити помилку, як тільки повернеться до Єгипту, і тепер він тут, знову повернувся, але її там не було.

— Чому ти не написав їй, щоб розповісти про свої наміри? Чому ти їй не написав? Вона тебе довго чекала, поки не втратила надію. Вона чекала, поки ти прийдеш до тями після того, як влаштувався на роботу й мав можливість одружитися. Вона чекала, коли ти зробиш перший крок. Але ти пішов, не натякнувши, що переглянув своє рішення. Одного твого листа було б достатньо, щоб вилікувати її від горя та страждань. Але ти сховався мовчки, і вона погодилася на першого молодого чоловіка, який зробив пропозицію. Ти не можеш її звинувачувати. Бідна дівчина втратила надію.

Сальва багато років залишалася на задньому плані, знаючи своє місце, але завжди була в його полі зору. Утім, інші дівчата відвертали його увагу від неї. Вона, як квіточка, що повільно росла в тіні, повільно розцвітала й розкривала свою жіночність, перш ніж повністю показати свою квітучу красу.

Одного разу вона раптово вийшла з тіні у своїй повній красі. Це сталося на французькому пляжі. Вони гуляли берегом озера, і він милувався, як дівчина стрибала й плавала в глибоких водах і махала йому здалеку рукою. Вона пропонувала наздоганяти її, але він наважився купатися на мілководді в безпечному місці в озері, де вода доходила лише до нижньої частини грудей. Тоді Сальва повернулася переконати його опанувати себе та подолати страх перед водою.

— Мідхате, у чому проблема? Ти вмієш плавати, тому нічого не залишається, як бути сміливим.

— Я знаю, що таке купання в каналах, — відповів він. — Цього я навчився у своєму селі.

— Хіба купання в каналах справжнє купання? Це називається хлюпання. Пішли зі мною. Просто спробуй.

Вона тримала його за руку й бачила, що він тремтить. Тоді вилізла з води й повернулася з надувним гумовим кругом, який закинула на глибину. Мідхат пішов за нею.

— Я хочу, щоб ти відпустив круг і поплив на спині, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти став спокійно, з витягнутими по обидва боки руками й не рухався. Не бійся, я тут з тобою.

Трохи повагавшись, він підкорився її вказівкам і перестав боятися, коли зрозумів, що може легко плавати, доки він залишався в цій позі. Далі вона наказала йому встати у воду й учепитися за круг, що він і зробив.

— Тепер відпусти круг, але рухай ногами та руками, як це роблю я, — сказала вона. Він намагався скопіювати її, але втратив рівновагу й почав тонути.

— Я сказала тобі рухати ногами та руками й не зупинятися. Не намагайся торкнутися землі навшпиньки.

Він помітив, що її рука обвивається навколо його талії, і побачив поруч зовсім іншу Сальву — Сальву, яку він не впізнавав. Вона вже не була тією худою дитиною з ластовинням. Він скористався можливістю й поцілував її в щоку.

— Ти грубий хлопчисько! — крикнула вона на нього. — Мені поскаржитися на тебе тітоньці Маріці?

Йому довелося вибачитися, і вони продовжили урок плавання.

— А тепер пливи й не бійся, — сказала вона, — Слідуй моїм порадам, а я тут, поруч.

Вона зайшла у воду перша, він поплив поряд із нею без сторонньої допомоги, поки вони не досягли берега. Ось вона, щойно вийшла з води, дівчина в розквіті юності. Вони йшли пліч-о-пліч, її плече торкалося його плеча, коли вона витрушувала своє мокре руде волосся. Наче вона зберігала для нього свою чарівність. А чорний купальник — їй подобався чорний колір — дуже личив їй і вдало обтягував тіло. Вони відійшли від берега, не промовивши жодного слова, ніби знали, що там на них щось чекає. Вони йшли брукованою стежкою, поки їхні ноги не втопилися в пісок, і водночас зупинилися, обидва мовчки, стоячи між жовтим піском, небом та озером. Те, що чекало на них, висіло в повітрі, наче птах, що кружляв над ними. Вона підійшла ближче й притиснулася до нього, і це був їхній перший поцілунок, а за першим поцілунком слідував інший, довший і глибший, щоб утамувати спрагу, що спалахнула. До того дня він не знав, що поцілунки також можуть означати обмін слиною й зізнання в коханні через поєднання губ, тож коли і як Сальва опанувала це мистецтво? А чому б і ні? Чи не казав К’єркегор, що Бог дарував чоловікам слова, а жінкам дарував красномовство поцілунку? А яка вона була красномовна! Як він міг її покинути?

Думки Салема й Маріки різнилися.

— Не турбуйся. Ми заручимо тебе з дочкою пана Хусейна Асаада, — сказав він. — Дівчина гарна, у неї диплом бакалавра фармації, вона з хорошої родини, а її батько мій друг.

— Я не проти, — була відповідь. — Але знаєте, я не хочу одружуватися традиційним способом. Я маю познайомитися з дівчиною, перш ніж робити їй пропозицію.

— Не хвилюйся, — заспокоїв його Салем. — Ми підемо й познайомимося з родиною. Потім вони прийдуть до нас, а ми до них, і ти зможеш побачити дівчину кілька разів. Поступово ми зможемо переконати їх дозволити вам погуляти разом, навіть якщо це буде з її братом чи сестрою, принаймні для початку. Ти знаєш єгипетські традиції. Крок за кроком. Ми робитимемо кроки поступово. І тоді Аллах допоможе врешті.

У будинку пана Хусейна Асаада їх зустрічали пишно, і відразу ж беззаперечно запанував святковий настрій. У вітальню зайшли мама, брат та дві сестри Санії. Потім увійшла Санія, одягнена в довгу сукню, тримаючи склянки з рожевим соком. Було очевидно, що родина знала причину візиту й була повністю готова. Пан Хусейн заговорив першим, звертаючись до Салема.

— Ви знаєте, що ваш син, Мідхат, схожий на нашого сина, і вам тут дуже раді.

Коли всі закінчили свій шербет, він сказав:

— Але чи не варто читати «Фатіху»?

Коли пан Асаад простягнув руку, щоб прочитати перший розділ «Куран», Мідхат здивовано глянув на Салема — хіба вони не погодили, що не буде жодної офіційної домовленості до взаємних візитів? Проте Салем нахилився до нього й прошепотів: «Протягни руку», тож йому нічого не залишалося, як покласти свою руку в руку пана Хусейна. «Фатіха» була прочитана, і мати Санії встала й випустила довгий, вібруючий вигук. Тоді старший брат Санії дістав фотоапарат: «Треба сфотографуватись». Мідхат опинився перед камерою поряд із нареченою, яка поклала руку йому на плече, тому з ввічливості обхопив її за талію.

— Добре, — сказав Салем, — нехай Аллах дасть успішне закінчення, але може варто нам поговорити про магр^[41]?

Відповідь пана Хусейна була твердою.

— Про який магр ти зараз говориш? Між поважними людьми не повинно бути жодних розмов про гроші. Ми дамо всі меблі для дівчини й відведемо її до дому судженого. Мідхат схожий на нашого сина.

Усе здійснилося миттю, і йому здалося, що це все сон...

Дорогою додому він нагадав своєму дядькові Салему про їхню угоду.

— Ти збожеволів? — відповів Салем. — Як ти міг іти й просити руки дівчини в її сім’ї, за умови, що ви спочатку разом вийдете гуляти? Хто погодиться на це?

Він був приголомшений. Салем, який полонив Маріку, подобається це її родині чи ні, тепер звинувачував його в божевіллі, бо він хотів познайомитися з дівчиною й дізнатися про неї більше без нагляду родини. Мідхат не знайшов у собі сили заперечити. Щодо Маріки, вона не схвалювала й була проти. Вона сказала, що читання «Фатіхи» — це ні що інше, як заява про наміри, що це не остаточне зобов’язання, і він може розірвати цю фарсову угоду й легко відмовитися. «Люди змінюють свою думку після “Фатіхи” — це не контракт — і люди вільні». Але те, що вона сказала, не вплинуло на Мідхата. Він почувався безнадійним і безсилим, наче покінчив життя самогубством. Колись Сальва була у відчаї, а тепер і він впав у відчай.

Мідхат замислився: чи з’явився Фауст, герой Ґете, Таха Хусейну, коли він писав свій роман? Історія була давня, але вона постійно оновлювалася. Диявол завжди присутній і готовий до укладання угод. Диявол був із Достоєвським у «Братах Карамазових», і з Ніцше, який постійно фліртував зі злими духами, незважаючи на його відлюдність, і який утратив розум після того, як заразився сифілісом після разового відвідування публічного будинку. І це також було з Томасом Манном, коли він написав «Доктор Фаустус», оскільки герой повісті, великий музикант, теж був відлюдьком. Але ж він уклав угоду з дияволом і поспіль заразився подібною хворобою, втративши глузд. Чи диявол був присутній, коли вони з Сальвою сиділи біля Ісмаїлійського каналу, і дівчина благала його поїхати разом? Мефістофель, мабуть, був там присутній, нарікав і обіцяв все, чого його серце бажало від європейських жінок. Якщо так, то диявол жодного разу не виконав свою обіцянку. Він провів у Відні майже рік, не торкнувшись жодної жінки, а коли повернувся до Єгипту ні з чим і зрозумів, що його кохана вже не чекає, ледь не збожеволів. Він погодився на шлюб за домовленістю з єгиптянкою за традиціями та умовами, які нав’язував її батько.

Вода перестала булькати, тож Мідхат залишив гарячу ванну й перейшов до сауни, де язики жару облизували спітнілі голі тіла. Йому спало на думку, що зображення людського тіла вульгарне в будь-якій формі, і він згадав подорож шейха Хайрата з його кімнати до вигрібних ям і нічних щурів у мечеті Абу Кабіра. Яким милосердям Аллаха було те, що він дав людям одяг, на відміну від мавп. Чи можна собі уявити, щоб король був голим і керував своєю нацією, чи лідер, що керує країною, чи то суддя на трибуні, що вершить правий суд, чи оратор, що надихає людей? Хіба не достатньо жінки, щоб зруйнувати всі їхні плани? І чи змогли б оголені члени клубу сказати одне одному щось значуще? Він думав про хаос, який спалахне, якщо ці мавпи, які вільно блукали містом, раптом почнуть кричати й штовхати одне одного, оголивши зуби. Як вони штовхалися біля білявки — незважаючи на те, наскільки вона була неприваблива. І бій не припинявся, доки найсильніший із них із розширеними ніздрями, гострими іклами, іскрами, що летіли з очей не перемагав. Тоді супротивники розбігалися і самка корилася господареві стада. Це було б справді ганебне видовище.

Санія була присуджена йому на термін понад двадцять років. Це було довічне ув’язнення. Перший рік шлюбу пройшов відносно спокійно. Він пообіцяв собі розірвати свої зв’язки з минулим, забути Сальву, ігнорувати обставини та хитрощі, які оточували його шлюб, і заплющити очі на інтриги пана Хусейна Асаада. Під час читання «Фатіхи» чоловік повністю відмовився говорити про посаг. Розвиток подій почався після того, як батько дозволив йому погуляти з Санією самостійно. Вони провели вечір у ресторані під відкритим небом біля порту, пили сік. Він поклав руку їй на плече, і вона затремтіла від його доторку. Потім мати нареченої почала наполягати скоротити термін заручин і підписати шлюбну угоду. Тоді пан Хусейн заявив, що посаг має становити десять тисяч фунтів стерлінгів, і що наречений повинен купити квартиру в Ісмаїлії, яка буде зареєстрована на ім’я Санії. Він обґрунтував це тим, що дочка буде жити окремо, а квартира, записана на її ім’я, гарантуватиме майбутнє, якщо щось станеться, «не дай Боже». І що він міг удіяти? Він міг би зібрати десять тисяч фунтів стерлінгів, але все рівно не зміг би покрити вартість квартири. Саме тоді старий Лис запропонував, на його думку, просте рішення — купити квартиру, що будувалася компанією знайомого підрядника.

У цьому випадку четверту частину вартості буде сплачено одразу (лише десять тисяч фунтів), а решту — частинами протягом двох з половиною років, поки будівля добудується. Пропозиція бентежила його. Де він візьме гроші? Саме тоді втрутилася Маріка.

— Я проти цього шлюбу, і не погоджуйся на умови цього лукавого чоловіка. Це твій шанс відмовитись. Не поспішай! — заголосила вона. — Скоро ти знайдеш кращу наречену, ніж Санія. У чому проблема?

Салем був проти цієї пропозиції:

— Ми вже читали «Фатіху». Ви хочете, щоб ми забрали свої слова назад?

Маріка зрозуміла, що це слушний момент, щоб «загнати його в кут».

— Тоді ти покриваєш витрати, Салеме, — сказала вона. — Вважай це «подарунком для молодих».

Салем розгубився і не міг відступити.

Коли народилася перша дитина — дівчинка, — у Санії почали виявлятися ознаки депресії, якщо не відрази. Що сталося? З самого початку до цього були прелюдії. Здавалося, що людське тіло має особливе чуття, що дозволяє йому відрізнити справжню пару від хибної. Здавалося, Санія розуміла, не усвідомлюючи цього на початках, що тіло її чоловіка грало з нею роль, тоді як тіло чоловіка виявило, що його дружина неохоче піддалася йому. Хіба не вона завжди була проти поцілунків, якщо Мідхат не наполягав? Без поцілунків не може бути кохання. Перший поцілунок, який Сальва подарувала йому біля Крокодилового озера, привів одне тіло до іншого й одну душу до іншої, поки обидва тіла й душі не здалися.

Уривки розмови, що відбувалися в сауні, пропливали повз нього, але він не слухав. Чи повинен він звинувачувати Салема в тому, що сталося, як це робила Маріка? Але він не міг цього зробити; він не міг звинувачувати чоловіка в приховуванні поганих намірів. Він вважав, що Салем змінив свою думку про нього після того, як відправив його геть, і Маріку повернув собі, чи так здавалося. Між ним і Салемом було досягнуто справжнього примирення. Салем пишався ним, тому що він досяг успіху в навчанні й вступив до університету. Щоразу, коли він відвідував Ісмаїлію, Салем купував йому найкращий одяг і засипав грошима. «Тільки не кажи Маріці», — змушував юнака пообіцяти Салем. І Маріка теж давала йому гроші й казала: «Але не кажи своєму дядькові Салему». Так вони розпестили Мідхата. Правда полягала в тому, що він любив Салема ще з самого початку, хоча чоловік поводився з ним жорстко. І якби він написав історію Салема та Маріки, то страх бути отруєним став би головною темою й виправданим страхом головного героя. Санія завжди погрожувала йому отрутою. «Не забувай, що я випускниця фармацевтики», — часто говорила вона. І він їв те, що Санія подавала йому з відчуттям, що все це може бути останнім, що він коли-небудь споживав. Він почав рідше їсти вдома й обідав десь біля офісу, задовольняючись увечері бутербродом, який сам готував. Він робив вигляд, що насправді не такий голодний, але будь-яке відчуття безпеки повністю випарувалося. Він почав жити постійно на межі.

І тепер ці сучі сини не припиняють зчиняти галас. Що відбувалося в сауні? І що відбувалося за всім цим безладом і метушнею? Коли він почав прислухатися до їхньої розмови, то зрозумів, що це місце зустрічі ветеранів. Був чоловік, якого прозвали «гер генерал», невисокий, товстий із животом, звисаючим до стегон. На ногах випирають блакитні вени, а з його тіла стирчали набряклі пухирі. Він ледве тримався, але постійно був неспокійним. Він сидів дві хвилини, потім вставав, обприскував обігрівач запашною рідиною або виходив з кімнати, щоб наповнити пляшку з водою для розбризкування на гарячий метал, адже піч, як він сказав, охолола. Він ревів, стогнав і жестикулював культею руки, у нього не було зап’ястя.

— Подивіться, Вільгельме, на цей фарс. Ви бачили таку систему в будь-якій іншій країні світу? Вони вимикають електрику що п’ять хвилин, бо хочуть, щоб сауна працювала за суворим циклом. Нагрівання починається поступово, поки не досягне свого піку, коли відкриється кран, щоб скропити палаючу піч водою, аби хвилі гарячого тепла полинули в повітря. Потім електрика вимикається, і сауна поступово холоне й стає непридатною. — Далі він почав кричати: — Ми прийшли сюди зігрітися, Вільгельме, а не страждати від холоду. Ми занадто старі для цього, і ми достатньо намерзлися в нашій молодості на російському фронті. Хіба не так, Вільгельме? Тоді чому вони використовують цю дурну систему? А чому температура не тримається стабільно? І який сенс цього крана, який нагадує мені собаку, яка мітить територію?

Вільгельм, до якого звертався генерал, був лисим, худим і зморщеним чоловіком, що трясся від ревів генерала, безперервно вимовляючи фрази вірності й покори.

— Ваша правда, пане генерале. Холод нестерпний у нашому віці, пане генерале. Кран — це фарс, пане генерале. Дозвольте мені вийти наповнити пляшку й не турбуйтеся, пане генерале.

Атмосфера залишалася неспокійною, доки двері не відчинилися й на порозі не з’явилась молода жінка, загорнута в білий рушник, що тягнувся від грудей до колін. Він розслабився, побачивши її. Нарешті жінка, яка, можливо, вихована в хорошій родині, що поважала жіночність і не виставляла свої принади на показ для негідників. Але що привело її сюди? Як така делікатна молода жінка могла опинитись серед цього розпусного стада тварин? Зайнятий цими думками й вдихаючи мандариновий аромат, що розносився з печі, Мідхат почув докірливий голос генерала.

— А ти, чоловіче, як ти міг зайти в сауну в шортах? Хіба ти не знаєш, що це заборонено?

— Заборонено? — з побоюванням перепитав він.

Генерал підвищив голос.

— Це очевидно. Починай знімати шорти — приходь до тями.

Відень сперечається зі своїм народом про їхні традиції.

Але тут молода жінка кинула виклик генералу.

— Хто сказав, що бути голим у сауні — це обов’язково? — несхвально запитала вона.

Генерал трохи затнувся, перш ніж відповісти:

— Зрозуміло, що будь-який одяг переносить мікроби.

Молода жінка одразу відрізала:

— А навіщо ви принесли рушник, на якому сидите? Хіба він не має мікробів? А чому ви не заперечуєте проти рушника, який на мені? Хіба він не переносить мікроби? Хіба він не більший за шорти? Подивіться.

Миттєво вона підвелася й розгорнула рушник зі свого тіла:

— Подивіться, як там повзають мікроби.

Вона роздяглася, і, о, яке чудове тіло! Це було схоже на іскру блискавки. Він не міг дивитися на неї, тому опустив погляд. У Вільгельма відвисла щелепа.

— Попри це, — продовжила молода жінка, — я віддаю перевагу рушникові з усіма його мікробами.

Вона знову спокійно обгорнула тіло рушником і сіла. Після мовчання генерал заговорив.

— Усе, що я хотів сказати, це те, що ми прийшли сюди, щоб відпочити й залишити все погане позаду, і в такому випадку вигляд цих шортів здається невідповідним.

— А може, і рушник невідповідний? — запитала молода жінка.

Генерал замовк, але молода жінка не дала йому оговтатися:

— Це місце відкрите для всіх, і це не нудистська колонія чи ви гадаєте, що люди повинні поводитися, як стадо?

Вона казала правду! Генерал опустив голову. Здавалося, що Вільгельм хотів зменшити ефект від поразки свого лідера, тож він підвівся, щоб розпорошити обігрівач ароматною рідиною. За кілька секунд у повітрі розвіявся аромат лаванди, але це не сподобалось генералу й він повернувся до ревів.

— Я мільйон разів казав тобі, Вільгельме, що мені не подобається запах лаванди!

Однак Мідхату сподобався розслабляючий запах, і він піддався йому, особливо після збудження від виду оголеної молодої жінки. Дивним було те, що після тієї дивовижної сцени вона сиділа спокійно й тихо, ніби нічого й не сталося. І ось він сидів на більш високому рівні позаду неї. Якби він нахилився трохи ліворуч, то міг би побачити поверхню її чарівної щоки. Він обережно нахилився. Її щока була м’якою, як у новонародженої дитини. На ніжне вухо звисали пасма каштанового волосся. Плин часу не пошкодив колір обличчя. Але залишімо час осторонь і приймемо благословення, коли бачимо красуню, над якою час невладний. Чому вона вдалася до того, щоб роздягтися догола? Достатньо того, що вона сказала про рушники та мікроби, аби заперечити генералу й його помічнику Вільгельму. У будь-якому випадку, її оголення добило Вільгельма. І зброя, до якої вона вдалася, була смертельною для генерала. З такою зброєю дівчина змогла б перемогти в будь-якій дискусії. У всякому разі, вона використала свою зброю, щоб захистити його. І вона заслуговувала на подяку. Він був готовий дякувати їй, опустивши голову з усмішкою, але вона — і як це було соромно! — не звернулася до нього. Вона ніби хотіла довести, що підтримала його, щоб захистити принцип, спрямований на конкретну людину. Нехай Бог дасть більше таких, як вона. Дівчина вчинила правильно, навіть якщо він і не розумів, чому вона оголилась. А вона була німфою! Отже, у цьому пеклі був куточок, який був зарезервований для раю. Подібний закуток існував в Абу Кабірі. Амаль, дівчина в зеленому береті, щодня проходила повз його вікно, наче свіжий вітерець, що віє брудним містом, з його подихами, які, здавалося, нікого, крім нього, не турбували. Він кликав на допомогу Милосердного, щоб вирвав його з цього мулу, поки Господь не полегшив йому життя та не зменшив страждання, відіславши Амаль, хоча й тимчасово. В Ісмаїлії теж був такий куточок, але він був просторим і займав найбільшу, найзеленішу частину міста. А скільки там було німф! Постійно була Сальва, а вранці Ібтісам, і продавчиня парфумів по п’ятницях, Махасен аль-Хелу раз на рік, і іноземні дівчата на велосипедах у відвертих шортах.

Можливо, дівчина з рушником вчинила правильно, бо захищала принципи. Якби вона звернулася до нього, зрозуміла б, що він знищений зсередини. Санія зруйнувала його. Вона пішла в інший світ, але залишила в ньому глибокий острах. Чому тоді він запанікував перед генералом? Він міг би відповісти адекватною німецькою, замість того, щоб почати знімати шорти в непрощенній покірності. Після Санії Мідхат почав відчувати провину без видимої причини. Весь час, поки жив із нею, він був підлеглим, знаходячи різні засоби лицемірити, щоб уникнути її злості. Він став боягузом, і безхребетність пустила в ньому глибоке коріння. Але, усе ж таки, йому вдалося втекти. Він зігнувся проти бурі, поки, нарешті, вітер не вщух, і він залишився стояти... Він урятувався завдяки своєму боягузству та завдяки творчості.

* * *

З вікна Мідхат спостерігав, як білий «мерседес» під’їхав і припаркувався біля дверей будинку. Чому приїхав господар, якщо кілька днів тому отримав орендну плату за місяць? Що він хоче? Попередити за місяць залишити квартиру, як вони домовлялися? Ця думка засмутила й роздратувала чоловіка. Квартира була затишною, надзвичайно елегантною, і в ній було все необхідне, включно з телевізором і музичним обладнанням. Це помешкання йому подобалося. Він покривав витрати на технічне обслуговування та замінив усе, що було пошкоджено. Коли Мідхат уперше побачив помешкання й воно припало до душі, пан Лопес, господар, попередив, що це квартира його дочки. Дівчина зі своїм хлопцем зараз у Парижі, але могла повернутися в будь-який час. Батько сподівався, що так і станеться, бо не схвалював їхні стосунки. Якби вона повернулася, батько попросив би покинути квартиру, попередивши заздалегідь. Отож вони домовилися про орендну плату, яку він називав «дуже комфортною». Це було основою угоди.

Мідхатові побоювання підтвердилися, коли пан Лопес почав розмову.

— Вибачте, що турбую вас, але я в дещо скрутному становищі.

Яка причина? Чоловік не здавався пригніченим і був таким же елегантним, як завжди, у своєму кашеміровому пальті, з виголеним обличчям, пахощами дорогого парфуму й краваткою-метеликом.

— Я не хочу вас обтяжувати, — сказав він. — Але я помітив, що ви цікавитеся музикою. Тож хотів запитати, чи не хочете сходити зі мною на кілька концертів.

Дякувати Богу! Тож справжньої проблеми не було, і квартиру не треба полишати. Але чим викликане це запрошення? Пан Лопес присів:

— Я міг би сказати вам, при першій зустрічі, що колись я був оперним співаком. Я навчався музиці у Відні й деякий час співав, але потім залишив сцену через проблему з горлом. Тепер я у своє задоволення займаюся годину на тиждень і пишу звіти про музичні заходи, що відбуваються у Відні. Їх друкують у газетах. Зараз працюю музичним журналістом у кількох іспанських виданнях, тож отримую запрошення на опери та концерти.

— Чудово. Отже, чим можу допомогти?

— Не люблю ходити на ці заходи сам. Раніше я брав із собою дружину або дочку, але Крістіна переїхала до Парижа, а дружина не хоче виходити пізно ввечері. Але я звик до того, що хтось зі мною, що я не один. Мені потрібен супутник.

Тоді він засміявся.

— Для мене вечір не обходиться без вечері в ресторані... Це стало звичкою, і я не люблю їсти один. Це шкідлива звичка?

— Зовсім ні. Це чудова звичка.

Лопес в захваті потер руки:

— Добре. Тож зможете ви час від часу складати мені компанію? Щоб вас заспокоїти, як я вже сказав, квитки безоплатні. Проблема в обіді.

— Я з радістю приєднаюся, і для мене не буде проблем оплатити вечерю. Але мій музичний смак обмежений, і мої музичні знання не такі, як мали б бути... Я збирав усе це уривками.

— Уривками? Що ви маєте на увазі?

— Я маю на увазі... За цим стоїть довга історія, і краще поки що облишмо цю тему. Скажу лише, що опера чи балет мене вже кілька років зовсім не цікавлять, а люблю лише інструментальну музику, без співу та танців. Моя улюблена — камерна музика.

— Дорогий мій чоловіче, як ви можете відмовити собі в пишності симфонії та феєрверку концерту? І як можна позбавити себе опери, де можна почути звук співу янголів?

— Я бачив небагато опер, і мені сподобалися лише деякі з них. Мені сподобалася «Травіата». Я також слухав «Фіделіо» Бетговена, і я його фанат, але мені було нуднувато. Вибачте, якщо вас образила моя думка! Але я нічого не можу вдіяти. «Дон Жуан» Моцарта — це єдина опера, яка мені припала до душі, і я слухав деякі опери Ваґнера, але жодна з них мені не сподобалася, вибачайте. Його стиль мені не імпонує.

— Я не звинувачую вас, коли йдеться про «Фіделіо». Це єдина опера, яку написав Бетговен, і добре, аби він на цьому зупинився. Щодо Ваґнера, відкиньмо його, принаймні поки що. Оскільки вам сподобалася «Травіата», то, на мою думку, варто зосередитися на італійських операх, операх чудового співу. У зв’язку з цим, у мене є для вас хороші новини: наступного тижня ми поїдемо дивитися оперу Доніцетті, якщо хочете, «Еліксир кохання». А завтра, у суботу, концерт камерної музики у виконанні струнного квартету аматорської молоді. Я дуже люблю й підтримую їх, адже вони чудові та заслуговують на підтримку. Як ви гадаєте?

Концерт розпочався струнним квартетом Гайдна, а потім квартетом Моцарта. Після антракту гурт виконав третій квартет, цього разу Бетговена.

— Як вам? — запитав у нього Лопес під час антракту. — Хіба вони не заслуговують на те, щоб ними захоплювалися? Не забувайте, що вони аматори.

Але Мідхат не зміг відповісти, оскільки він відволікався й не міг зосередитися з тих пір, як помітив другу скрипальку. Де він бачив це обличчя раніше? Як тільки музиканти піднялися на сцену вклонитися глядачам і отримати їхні бурхливі оплески, його відволікання перетворилося на хвилювання, коли він зрозумів, що скрипалька була не хто інша, як та дівчина з сауни. Спочатку він не повірив своїм очам, але після деяких вагань переконався, що очі не обманюють. Ось вона, безперечно, стоїть перед ним удовгій чорній сукні з відкритими плечами, з каштановим волоссям, вільно спадаючим на них. Елегантна чорна сукня на мить відвернула його увагу.

Тепер його увага перемістилася з музики на музикантку. Як вона грала? Наскільки добре грав оркестр? Що він думав про музику? Це були запитання, на які не знаходилося відповіді, адже його увагу привертав рух руки, яка тримала смичок, коли він піднімався, опускався, натягувався та розслаблявся. Він сподівався, що в кінці концерту йому вдасться проникнути в її гримерку за кулісами. Але що їй сказати? І чи впізнає вона його? Швидше за все, дівчина привіталася б із ним тепло, оскільки б не впізнала. Вона навіть не обернулася, щоб подивитися на нього в сауні, хоча врятувала від генеральської халепи.

Він безуспішно намагався викрутитися від другого запрошення, але Лопес не давав шансу вислизнути. Проте після того, як прослухав «Еліксир кохання», не пошкодував, що пішов. Доніцетті не розчарував його, і Лопес справді зробив вдалий вибір, оскільки в опері було кілька чудових партій, приміром, тенор про потаємну сльозу. Тепер він був упевнений, що надасть перевагу опері з чудовими партіями, навіть якщо вона була заснована на дріб’язковій історії або позбавлена серйозної драматургії. Це справді був спів янголів.

Того вечора вони вечеряли в скромному ресторані, що спеціалізується на аргентинській яловичині. Незважаючи на свою простоту, їжа була смачна: товстий стейк, салат, хліб і фляжка червоного вина. Більш спокусливою, ніж аргентинська їжа, була розмова Лопеса про музику. Насправді це був урок музичного шанування в широкому розумінні. Тепер Мідхату здавалося, що тривале утримання від музики й обмеження лише камерною музикою, було вираженням його власного заціпеніння й стану жалоби. Схиливши голову, він слухав Лопеса.

— Музика, мій любий, — це людська турбота. Чи знаєте ви, що насправді чудова, різноманітна музика, яку ми чуємо, — це звукові хвилі, які неможливо побачити чи почути? Усе, що ми чуємо, це музика з точки зору мелодії, і вона б не існувала без людей, не тільки тому, що ми її створюємо, а тому, що для життя потрібні наші почуття та здібності. Природа, незалежна від людей, вільна від мелодії, навіть якщо вона не вільна від своєї фізичної структури. Тому ми відповідальні за музику: вона не може обійтися без нас, і ми не можемо обійтися без неї. І якщо вона виконується, то запрошує нас узяти участь у цьому дійстві.

— Але ж це стосується всіх видів мистецтва. Роман, наприклад, пропонує своєму читачеві використати уяву, щоб узяти участь у сюжеті. Читач завершує твір автора пригадуванням подій, їхнім зв’язуванням, заповненням прогалин, які автор іноді навмисне залишає. Автор не розкриває всього, і він розраховує на співпрацю та співучасть реципієнта.

— Це правда. Але музика також має унікальні можливості долучити слухача до участі. Вона запрошує нас реагувати на неї переважно рухом. Ми рухаємося, або нахиляємося, або постукуємо пальцями по чомусь, або ми наспівуємо, свистимо, співаємо чи танцюємо. Хіба це не так? Ми рухаємося в її ритмі, принаймні серцем, ніби хочемо приєднатися до неї, щоб вона могла вести нас, нести нас або парити разом із нею. І ми повинні довести через рух, відкритий чи прихований, що музика є невід’ємною частиною нашого існування, якщо вона не є частиною самої природи. Як хтось може відмовитися від руху, до якого вона закликає через пісню чи танець? А як можна вилучити спів і танці зі свого життя? Вас не примушують співати чи танцювати — це залишається на ваш розсуд, — але, оскільки ви вважаєте себе поціновувачем музики, ви повинні звільнити місце у своєму серці для тих, хто співає і танцює.

Уже під ранок Мідхат розпрощався зі своїм другом.

— Ви можете розраховувати на мене, якщо ваша дружина відмовляється скласти вам компанію, — сказав він. — Я піду з вами в оперу чи на концерт, коли вам заманеться. Ви можете покрити вартість квитків, а я заплачу за вечерю.

Мідхат був зацікавлений не тільки у відвідуванні концертів, але й у розмовах Лопеса про музику. Нарешті, випадково, він знайшов того, хто поговорить із ним про його захоплення, знайшов однодумця. Здавалося, настав час зрозуміти цей дивний вид мистецтва — особливість існування у світі та подорожі різними його куточками, — саме це його захоплювало. А тепер він зрозумів, що захоплення музикою чомусь супроводжувало його все життя. Йому завжди подобалося слухати цю чарівну музику. Йому пощастило, оскільки Відень був і залишається наймузичнішим із міст. Усюди, з кожного куточка линула музика. У цьому місті жили четверо великих композиторів — Гайдн, Моцарт, Бетговен і Шуберт пов’язані між собою. Гайдн — знав Моцарта ще в дитинстві і благословив його, а Моцарт зустрів молодого Бетговена і помітив у ньому ознаки генія, і казали, що коли Бетговен був на смертному ложі, йому показали деякі з п’єс Шуберта, і що він визначив божественну іскру в його музиці.

Мідхат з нетерпінням чекав ранку, щоб відвідати магазини платівок та музичні книгарні. Він почав відчувати зв’язок із цими чотирма геніями і знайшов у їхніх творах джерело розради. Усмішка не сходила з уст Гайдна, і його щастя не завадило різноманітності творчості. Інші троє зазнали лиха, як ніхто інший, і все ж їм вдалося створити чудові та незрівнянні твори. Дивним було те, що вони створили свої найкращі твори ближче до кінця свого життя. Замість наближення смерті та розвитку хвороб, що, можливо, стали б на заваді їхній плідній праці, вони були стимулом для більшого розквіту. Прослухавши уперше в житті частину струнного квінтету Шуберта, у захваті, він не зміг заснути всю ніч. Музика просочувалася до нього з кухонного вікна, яке виходило у внутрішній дворик будівлі, і він не знав, кому вона належала. Пізніше Мідхат зрозумів, що чув із кухні фрагменти другої частини (повільної) Шуберта, і що квінтет був одним із творів, які композитор створив лише за кілька тижнів до смерті, перебуваючи в лещатах хвороби, яка врешті його й знищила. І все ж, поряд із палаючим протестом і скорботою, цей піднесений твір увібрав у себе чудові моменти спокою та радості. Як Шуберту це вдалося? Як він знайшов мову, щоб перемогти смерть? Ці четверо великих геніїв підтвердили йому, що видатні митці існують зараз і будуть існувати в майбутньому. Вони досягли безсмертя ще за життя.

* * *

Музика приходила без запрошення й полонила Мідхатове єство. Чого вона хотіла й до чого запрошувала? Звідки прийшов дзвіночок: з глибини його самого чи з небесних світів? Коли чоловік чув божественні звуки, одразу забував про своє земне існування. Це був його досвід у дитинстві, і зараз у сорок років він знову набував його. Музика супроводжувала його на кожному етапі життя. Так, музика увійшла в його життя з самого народження. Мідхат пригадав, як дочки Ханії співали йому, коли носили його в дитинстві від матері в селі Салех до бабусі в селі Кассим. Він пригадав ту ніч, коли почув співи поетів в сірі, коли в дитинстві засинав на грудях Ніси. «Не поспішай, — сказала Ніса, згадавши це одного разу. — Я вигодувала тебе грудьми». Музика захоплювала його на французькому пляжі, у будинку в Саїди Айші, на залізничному вокзалі, на околиці міста, у будинку, де він жив із дружиною, та на Кернтнерштрассе. Щоразу це витягало його із земного існування й підносило. І ось пан Лопес з’явився, щоб поговорити з ним про його пристрасть та надати йому уроки класичної музики. Музика не полишала й переслідувала його, де б він не був. Яку спокусу вона бачила в ньому? І яке ж міцне це вино, що діяло сильніше за наркотик? Чому вона подорожувала з ним, коли він блукав у своєму безмежному просторі?

Чому його охоплював стан заціпеніння при перших звуках мелодії. А дівчина побачена в сауні, а потім у струнному квартеті? Чому музика приділяла йому таку увагу, коли він так мало про неї знав? Чи зміг Мідхат відповісти на це, написавши роман? Писання художньої літератури стосувалося переважно прози життя. Але були й поетичні моменти. Іноді мелодія просочувалася в роман, поки не ставала його частиною. Чи міг роман імітувати симфонію?

Це сп’яніння пов’язало Мідхатове життя в Каїрі з красою міста. Його довга подорож від Аббасії до Саїди Айші з приятелем Баюмі принесла захоплення пам’ятками історичного Каїра та насолоду від музики російських композиторів, особливо Чайковського. Це була обмежена програма, яку їхній друг Саїд запропонував їм, але ідеальна для початку. Цього було достатньо, щоб привернути увагу та захопити протягом усієї подорожі від Саїди Аїші назад до Аббасії. Тільки тепер Мідхат зрозумів, що це було продовженням його дитячого захоплення світом. Це була частка розуміння класичної музики, але її було достатньо, поки чоловік вперше не помандрував до Відня.

У Відні музика лунала звідусіль. Саме там він вперше в житті придбав програвач, і там, у холодній і набридлій кімнаті, слухав свої перші платівки. Спочатку це були Чайковський і Рахманінов, потім вирушив далі. Якийсь час він не слухав нічого, крім Чайковського, поки одного разу не набрався сміливості купити платівку зі скрипковим концертом Баха. Його вразив цей дивовижний концерт своєю красою. І дав зрозуміти, що він здатний насолоджуватися творами багатьох композиторів.

І саме у Відні він пережив — як ніхто — зло відмови в музиці. Одного разу чудові звуки зникли в його будинку. Санія категорично відмовилася слухати іноземну музику. Вона не дозволяла слухати у квартирі, не дозволила йому навіть прислуховуватись до неї на вулиці, і вибухала, якщо він наважився спокуситися.

Коли їхня старша дочка, Фатія, почала повзати й торкатися речей пальцями, мати дозволила їй возитися з програвачем. Через це пристрій зламався. Таким чином, подружнє гніздо очистилося від музики та її інструментів. Але, музика однаково знаходила шлях до нього, який дружина не могла ні передбачити, ні заблокувати. По сусідству на верхньому поверсі жила літня жінка. Побачивши, що вона втомлюється, піднімаючись по сходах, Мідхат визвався допомогти їй із закупами. Коли вони підійшли до сходового майданчика третього поверху, жінка зупинилася.

— Я думаю, що роки нашого життя схожі на сходинки, — сказала вона. — Після кожних десяти кроків, наприклад, майданчик, і на кожному майданчику, або наприкінці кожного десятиліття людина виявляє, що втратила частину своїх сил, і ось ви бачите мене такою на восьмому десятку життя. Дякую вам за вашу доброту.

Мідхат побажав їй довгого життя, а жінка засміялася:

— Я не хочу наближувати смерть, і я не прагну її. — Вона раптом перестала сміятися, та додала: — Утім, я втратила здатність насолоджуватися речами. Коли я була молодою, я любила чоловіків, їжу та вино в такому порядку. Але від цього нічого не зосталося. Суп на обід з одним келихом вина, а суп на вечерю з іншим келихом. Це все, що залишилося.

— А про музику забули? — запитав він.

Вона виглядала спантеличеною, але повільно повернула голову, дивлячись на Мідхата.

— Як ви дізналися? — запитала.

— Та я ж чую ваші записи, — відповів він.

Щодня музика лунала з її квартири о восьмій чи дев’ятій вечора. Вона просочувалося до нього з внутрішнього двору будівлі, куди виходила кухня. Санію, коли вона готувала або коли вони їли за мармуровим обіднім столом на кухні, дратували ці звуки. «От глуха сучка, — скаржилася вона. — Чому вона вчиняє весь цей галас?» А якщо бачила, що чоловік уважно слухає музику, хмурилася. Іноді вона зав’язувала голову хусткою й скаржилася на головний біль.

Старенька не була глухою, але йому, було на руку, що її слух погіршувався, адже вона збільшувала гучність. Після розмови на сходах вона почала вітатися з ним, при зустрічі інколи й зупинялася, щоб поговорити з ним про музику. Одного разу Мідхат запитав її про мелодію, яку чув напередодні — виняткову перлину, яка змусила його припинити трапезу, як тільки вона злетіла з її квартири і вторглася в його помешкання. Мідхатова душа вивільнилась, він онімів і завмер на місці. «Що з тобою»? — запитала Санія, але чоловік мовчав, ніби раптом онімів і не ворушився, поки вона не закричала: «Тобі що, не подобається їжа?» Потім почалися докори. — «Я працюю до смерті цілий день на кухні, а потім ви, пане, приходите й кажете, що вам не подобається їжа. Ти схожий на розпещене дитя». Він бурмотів під носа, вуха були налаштовані на вікно, що виходило у двір. — «Зовсім ні, моя люба. Усе дуже смачно. Нехай Аллах благословить твої руки». Літня сусідка сказала, що напередодні він чув струнний квінтет Шуберта. Мідхат несміливо запитав її, чи не може вона поставити цю платівку для нього о десятій тридцять наступної неділі вранці. Стара мило всміхнулася. — «Звичайно, пане. Ви можете просити про що завгодно». О десятій тридцять в неділю вранці Санія завжди сама виходила на ринок, щоб купити турецьку та арабську їжу, а чоловік залишався вдома доглядати за донькою. Поки її не було, Мідхат міг прослухати весь квінтет Шуберта. Вікно у двір стало артерією щастя в його житті. Санія не переставала називати його «селянином» із «відсталої» та «нецивілізованої» культури.

— Ваша родина досі живе в глиняних будинках? — запитала вона. — Вони ж зовсім недавно жили в наметах з верблюжої та козячої шерсті?

— Твоя правда, моя люба, — відповідав він. — Але я не знаю, яку шкіру вони використовували.

Було б найкраще, якби він не попадався на гачок. Мідхат не мав нічого спільного з минулими практиками своїх предків, оскільки залишив їх дуже давно, хоч успадкував їхнє терпіння та наполегливість. Їй було б краще, якби чоловік був покірним, ухильним і існував просто під плінтусом. Важливо було підтримувати таємний опір. Санії не подобалось, щоб «селянин» був затятим читачем чи письменником і вона вважала читання та письмо занедбанням сімейного життя, станом відсутності та формою надмірного егоїзму. Жінка розлютилася б, якби побачила його заглибленим у читання чи зануреним у роздуми.

— Тебе немає цілий день, а потім, коли ти повертаєшся з роботи, тебе все одно немає? Ти тут взагалі не присутній. Не краще було б поговорити зі своєю дружиною, яка цілий день удома сама?

Вона хотіла бути єдиною відрадою в житті чоловіка, а йому доводилося знаходити творчі способи відволіктися від неї, навіть якщо він прикидався зацікавленим. Її зусилля по привертанню чоловікової уваги розпочиналася вранці за сніданком і відновлювалися щойно за ним зачинялися хатні двері, коли він повертався з роботи. Санія стояла біля дверей в очікуванні перейти в атаку тільки-но він переступить поріг квартири. Може, ця ворожість до всього, що пов’язано із західною культурою, окрім торта Захер, було частиною її бажання домінувати над ним?

Отож Мідхат почав вести таємне життя. Він прокидався о третій годині ранку й не лягав спати до шостої, щоб насолодитися цим часом, перед тим, як відправитися в офіс. Ці три години він сидів за обіднім столом у залі для прийомів і записував на папері ідеї, які переслідували його цілий день... нашвидкоруч, перш ніж хтось уставав. Ох, якби Санія прокинулася від глибокого сну й спіймала його на гарячому, побачивши злочин письма! Було б марно протестувати проти своєї долі й проклинати її. Це був лише поворот колеса часу, коли Санія зайняла місце дядька Салема. Раніше Салем забороняв йому читати що-небудь за межами навчальної програми, а тепер Санія забороняла йому читати, писати та слухати музику. І знову він обходив заборону так само, як колись, живучи із Салемом, задовольняв свою пристрасть таємно, вперто, пристрасно та з палким голодом. Йому доводилося погодитися на кілька годин вночі, щоб записати ідеї з голови, які він надумав чи в офісі, чи в метро, чи на вулиці, чи сидячи біля дружини.

Санія іноді дивувала чоловіка несподіваними запитаннями, наприклад: «Чому ти всміхаєшся?» Мідхат відповідав перше, що спало на думку, лише щоб відповісти. Бувало вибухав сміхом, тож вона скоса дивилася на нього чи звинувачувала в божевіллі. Що він міг сказати? «Так створюються романи?» Мідхат почав вдаватися до хитрощів і публікувати свої романи під псевдонімом, оскільки був впевнений, якщо книга буде видана з його іменем на обкладинці, це спровокує Санію.

Чоловікові вдавалося послухати музику лише через вихоплені можливості за відсутності Санії — коли вона ходила по магазинах чи була в лікарні. Але найбільшою радістю для Мідхата був її від’їзд до Єгипту, аби навідати родину. В оперному театрі та мюзик-холах знову запульсувало життя. Вони кликали його, а він поспішав до них. Мідхат хотів поглинути все, що траплялося йому на шляху, перш ніж доведеться повернутися у в’язницю й за ним зачиняться двері милосердя. Він з тугою полинув у мелодії, сподіваючись утамувати спрагу. Він заохочував свою дружину подорожувати. І щойно прощався з нею в аеропорту або залишав у лікарні, зараз же кидався в це заборонене задоволення. Мідхатів ентузіазм до струнного квінтету Шуберта ніколи не зменшувався й він ходив слухати щоразу, коли його виконували. Шуберт став вирішальними ліками позбуття залежності від Чайковського.

Можливо, саме цей квінтет спонукав його віддати перевагу камерній музиці або будь-якій іншій формі класичної музики. Він не був упевнений у секреті зміни пристрастей. Можливо, він знайшов у цьому квінтеті щось таке, що, до певної міри, стане для нього замінником інших видів музики, оскільки містить затяжну розмову (розгортання й відступу), чудовий спів і має чітку симфонічну форму. Невже він віддав перевагу якомусь трауру? Можливо. Адже у квінтеті Шуберта звучала гірка скорбота через набіг темряви, і вона також містила пошук розради, і щось нагадувало пошуки шляху до щастя. Чому ця скорботна музика була йому приємнішою за Чайковського, який також був похмурим? І чому це підвело його, незважаючи на смуток і скорботу, до свого роду примирення зі світом, хоч і на мить? Чайковський стогнав і хвилювався (слухач майже чув, як він плакав і ридав). Щодо Шуберта... Шуберта.... Яка була різниця між одним горем та іншим? Мідхат відчував, що печалі Шуберта перетворюються в його руках на гуманітарні та екзистенційні турботи. Він висловлював свої невдоволення: слухач майже бачив, як він підіймає обличчя до неба в наріканні, і майже бачив, як він, закінчивши висловлювати свої скарги, відчував вихід із цих турбот, наче прогулювався, то йдучи полями, то занурюючись вглиб лісу, то споглядаючи вершини гір, і захоплювався їхньою тишею. Він ніби говорив собі на межі відчаю: «Погуляймо під відкритим небом, бо, можливо, настане полегшення, якщо дивитись на польові квіти або спостерігати за хмарами, що пливуть над вершинами». Шуберт нагадав йому про образи, докори та пошуки розради Йова.

* * *

Почувши накрапування дощу, Мідхат розкрив парасольку й став на узбіччі дороги, не знаючи, куди йти. Санія була недалеко від істини, коли описувала його, як нецивілізованого та примітивного чоловіка. Це було так, оскільки певним чином він несвідомо поклонявся своїм предкам. Він усе ще відчував присутність своєї бабусі Зейнаб, навіть після того, як бабуся померла, але продовжувала впливати на його життя ще довгий час. Мідхат знав її лише перші чотири роки свого життя, але багато років мав таємниче відчуття, що спорідненість із нею має свої переваги, честь і привілеї, які завше захищають його та є недоторканними. Будь-хто із синів Зейнаб не постраждав би, що б не сталося. Це те, що він відчував увесь час, коли Зейнаб ще була поруч. Потім цей імунітет поступово слабшав і, врешті-решт, Зейнаб зняла свій захист.

Мідхат зайшов до музичного магазину, привітався з молодим продавцем і почав розпитувати про ціну на скрипки. Він не збирався нічого купувати, утім, «загравав» з музикою, щоб убити час.

— Як ви гадаєте, я міг би навчитися грати на скрипці? — запитав він юнака.

— А чому б і ні? Що вам бракує?

— Мені за сорок.

— Але ви можете навчитися, якщо є мотивація. Ви знаєте, грати на скрипці доволі важко, але це можливо, якщо мати бажання та наполегливо працювати. — Юнак на мить замовк, потім продовжив, посміхаючись: — Сподіваюся, ви не помиляєтесь. Я не намагаюся спонукати вас щось купувати. Але повинен зауважити, що ви можете досягати певного рівня, на якому зможете бути впевненим у собі і, можливо, навіть, зацікавити деяких своїх друзів. Якщо, звичайно, не станеться дива, адже можуть статися й виняткові випадки. Особисто я в дитинстві навчився грати на скрипці, подався до музичного інституту. Але після кількох років безперервного навчання я зрозумів, що не дуже талановитий і не можу грати на аудиторію Відня, тож вирішив покинути цю справу. Але мені все одно подобається грати, і друзі задоволені моїми виступами. Мені цього достатньо.

Юнак почав показувати йому наявні скрипки та інші струнні інструменти та пояснювати переваги і недоліки кожного, поки покупець не перебив його.

— Правда в тому, що я ще не вирішив. Думатиму. Може, скажете мені, де знайти хороший австрійський ресторан, щоб пообідати?

Питання стало для молодого чоловіка несподіванкою, і він замислено почухав голову.

— Насправді тут неподалік є чудовий ресторан. Єдиний його недолік — він дорогуватий.

Юнак намагався пояснити, як знайти ресторан. Але побачивши збентеженого клієнта, узяв аркуш паперу й написав назву й адресу ресторану, а потім намалював просту карту зі стрілками. Пройшовши кілька кроків до пункту призначення, він розгублено зупинився на першому перехресті, до якого дістався. Чи хотів він пообідати в ресторані? Сидіти за столом на самоті, коли всі інші вечеряють зі своїми супутниками? Здавалося, краще вечеряти вдома і їсти все, що знайдеться в холодильнику. Вистачить вареного яйця й шматочка сиру. Але ж повернутися додому так рано ввечері також означало протистояти самотності. Йому потрібна була жінка; це було очевидно.

Він згадав останній урок пана Алі Абделазима. Учитель збирався переходити до іншої школи в іншому місті. Під час останнього уроку він викладав до останньої хвилини. Щойно пролунав дзвінок, він зупинився і почав збирати свої папери.

— Я хотів би порадити вам продовжувати свої молитви, — сказав він. — Хоч я знаю, що моя порада залишиться непочутою для вас, сільські хлопці. Деякі з вас взагалі не моляться, а інші просто непосидючі. Чому? Тому що ви прагнете повернутися до свого жахливого життя, життя, у якому ви віддаєтеся швидкоплинним насолодам цього світу. Я знаю вас, селяни: ви — упертий народ. Один із вас воліє провести своє життя в суді, сварячись зі своїм братом за два кірати землі, доки вони обидва не збанкрутують, витративши всі свої гроші на квитанції адвокатів і хабарі для судових приставів і секретарів. Але я не можу піти, не порадивши вам дбати про арабську мову, мову Корану, мову небесних людей. Найбільше я переживаю, що настане Судний день, а ви все ще говоритимете поганою арабською та змішуватимете високу класичну мову з вульгарним сленгом. Тоді ви не будете мати права на жодне заступництво через безліч гріхів.

Він зібрався йти, але потім повернувся назад:

— Але є серед вас один, хто рідко робить граматичні помилки.

Він пройшов поміж рядами і зупинився біля Мідхата.

— Твори, які ти пишеш, чудові, — сказав він. — Але мене дивує: як такий негідник, як ти, може так добре писати? Проте Аллах здатний на все.

— Я не негідник, — відповів Мідхат з почервонілим від збентеження обличчям.

— Замовкни. Новини про твої скандали доходять до мене безпосередньо. Скажи мені, що сталося, коли минулої п’ятниці ти побачив дівчину з родини Абдельрахіма на вулиці?

— Я, пане? Я невинний, клянусь. Усе це неправдиві звинувачення.

— Розкажи мені, що саме сталося.

Один із однокласників намагався врятувати його:

— Це була провина дівчини. Вона йшла вулицею, вихиляючись...

— Замовкни. Не вимовляй більше жодного слова. — Учитель повернувся до учнів: — Бачите, як ці двоє негідників намагаються виправдати ганебну поведінку ще гіршим приводом, ніж гріх? Дівчинка ходила й трясла...

Учитель зупинився, а потім не знайшов іншого виходу, окрім як вжити відповідне слово:

— Трясла сідницями. Тому ваш товариш не встояв перед дияволом і пішов за нею, поки вона не накричала на нього й не погрожувала влаштувати сцену. Хіба це не так?

— Я ніколи її не торкався.

— Замовкни.

Він схопився за волосся.

— Я імам і виголошую п’ятничну проповідь. Якби я не заступився, вони б вас убили. Отже, я попереджаю вас востаннє, ніколи більше не робити нічого подібного. А тепер скажіть мені, чому ви думаєте, що Аллах створив дівчат, щоб їх переслідували?

Учень, який намагався врятувати свого друга, знову втрутився.

— Якщо вона непристойна, то вона заслуговує на все, що з нею відбувається.

— Треба щось розуміти, сільські грубіяни, — сказав учитель. — Ваш обов’язок — захищати дівчат. І ви повинні розуміти, що ворушіння сідницями на вулиці — це не що інше, як заклик до шлюбу, тобто «хто з вас зможе одружитися, то нехай підійде до моєї родини, щоб попросити моєї руки». Цей дзвоник не до вас, адже ваші батьки все ще підтримують вас. Ти розумієш, Мідхате?

Він кивнув головою на знак згоди, але очі його наповнились слізьми, від чого серце вчителя трохи розчулилось, і він поплескав його по плечу:

— Дай мені руку й пообіцяй.

Він повинен був покласти руку на примірник Корану й дати клятву не турбувати дівчат і захищати їх від будь-якої шкоди.

— Ти талановитий, синку, — лагідно сказав учитель. — Твоє знання арабської мови — це Божий дар, тож бережи його, дбай про нього й не підкоряйся своїй жалюгідній натурі.

Але Мідхат все ще був у полоні своєї жалюгідної природи. Цей заклик змусив його забути про сексуальні нав’язливі ідеї та галюцинації, але лише на час, коли кайдани були послаблені. Якби він тільки одружився з Сальвою... вона підходила для того, щоб бути партнером, який складав би йому компанію в його смертельній самотності. Що ж до товариства Санії, то воно підігрівало шаленство й навстіж відчинило двері до абсурдних мрій, які його переслідували. Дивним було те, що протягом усього свого життя він вірив, що спокійна розмова й ніжні докори будуть корисними, і що подружня пара може помиритися після сварки та обміну різкими словами й перегорнути новий аркуш у своїх стосунках. Навіть після сварки він продовжував подумки звертатися до неї постійно. Він розмовляв із нею на вулиці, на роботі та в ліжку після того, як вона засинала. Вона не давала йому спокою, поки він не відчував головний біль або нудоту. Чому він думав про неї? Чому він не міг позбутися її?

Якось уночі Санія сиділа поруч, і атмосфера була надзвичайно спокійна й гармонійна.

— Кохана моя, як щодо того, щоб ми забули про те, що було вчора і позавчора, і десять років тому? — промовив він.

— Чи будемо ми сваритися до кінця життя? Люба, якщо я помиляюся, то пробач мені. Дай мені свою голову і я поцілую її. І нехай минуле залишиться в минулому. — Потім він поцілував її голову.

— Клянуся Аллахом, я ніколи тобі не пробачу, —відповіла дружина. — Навіть якщо це буде кінець світу. Ти зробив мене нещасною. Я не бачила з тобою жодного хорошого дня.

Потім вона почала плакати. Не мало сенсу захищатися чи пояснювати, що вона образила його і якими помилковими були її звинувачення. Тож нехай він спробує обговорити причину кризи в стосунках між ними, оскільки, можливо, після розмови вони приймуть декілька важливих рішень.

— Іноді мені здається, що ніхто з нас не винен, — сказав Мідхат. — Нам слід було продовжити період заручин і стати друзями до одруження.

Вона різко обернулася до нього, і він помітив, як її сльози зникли так само швидко, як і виникли.

— А чому ми цього не зробили? Чия це була провина?

— Виною були обставини. Мій дядько Селем поспішав, і твої батьки теж.

— Ти звинувачуєш мою сім’ю в поспіху? — закричала вона.

Відчувши небезпеку, він почав відступати.

— Ні, я не це мав на увазі. Я мав на увазі, що мені треба було їхати за кордон на роботу, і всі поспішали, молилися, щоб Аллах довів справу до логічного завершення. Це була проблема. Я теж винен, тому я не знімаю з себе всю відповідальність.

Її обличчя зблідло, а губи тремтіли.

— Ти хочеш сказати, що шкодуєш, що вибрав мене?

Він узяв її за руку:

— Я також не це мав на увазі. Де б я ще знайшов таку, як ти? Гаразд! Облишмо все це. У нас є дві гарні доньки, і ми можемо вчитися на своїх помилках і стати друзями. Чому ні? Вони скарб. Не забувай, як довго ми були разом.

Очі в неї знову почали наповнюватись сльозами. Пішли звинувачення в тому, що він був маніпулятором, підступним, і використав всі свої хитрощі, щоб звалити на неї провину й змусити її відчути себе винною... Потім вона встала й кинулася зі спальні. Мідхат почав відчувати себе винним і шкодувати про те, що зробив. Чому він намагався відчинити двері для спокійної розмови, без докорів і з розумінням, коли знав, що дружина заходиться люттю, як тільки він намагається спокійно пояснити проблему? Його спокійний тон розлючує жінку, як вона казала, і приховує брехню. Санія щоразу робила однаковий висновок: чоловік намагався звалити провину на неї. Тож зараз треба все забути, а через деякий час вона, безсумнівно, заспокоїться. В останні роки вона стала господинею в домі. Санії вдалося повністю домінувати над ним, і його роль обмежилася уникненням сварки з дружиною та будь-якої дискусії, якою б спокійною чи важливою не була тема. Іноді він вибачав їй, коли тільки міг знайти в собі сили, бо відчував жалість до жінки, яка змушена жити з чоловіком, якого вона не любила, і знала, що він не любить її.

Згодом вона повернулася в кімнату.

— Забудь про всі ті солодкі балачки, Мідхате, — сказала вона. — Я знаю твої фокуси. Ти хочеш мене знищити.

Мідхат був приголомшений почутим і забув про свою обіцянку.

— Як я можу тебе знищити? — запитав він. — Ти постійно ображаєш мене. Ти забула, що вчора...

— Ти брехун, — перебила вона.

— Я ніколи не ображав тебе.

— Ти брехун... — Вона зупинилася, щоб перевести дух. — А якщо я тебе образила, отже, ти це заслужив.

Мідхата розлютило те, що дружина відкинула свої звинувачення, але він стримався й почав спокійно пояснювати, що не заслуговує на образи. Хіба це злочин, принести з холодильника листя салату, а не помідори? Тож сперечатися з приводу чогось такого дріб’язкового — це недоречно й марна трата часу. Вона на мить була приголомшена, наче не могла придумати відповіді. Тоді відповідь прийшла, як грім. Чи його докір сколихнув совість жінки і викликав почуття провини, яке вона зневажала? Санія вилила весь свій гнів на чоловіка, який пробудив її моральні почуття. Чи таким чином він виправдовувався перед нею, бо вона його не любила й знала, що він її не любить, і щоразу, коли він займався з нею коханням, вона відчувала, що її ґвалтують? Потім раптом вона знову з’явилася, повернулася, стала обличчям до нього й усміхнулась, тримаючи напівсонну Каріму в одній руці, а другою — стискала подушку. Вона продовжувала посміхатися, коли заходила на кухню, і все ще посміхалася, коли виходила. Подушка, що полетіла йому в обличчя, спалахнула. Ця ніч стала переломною точкою. Тоді він відчув, що захист, накладений Зейнаб, знято, і тепер він наражається на жахливу небезпеку.

— Я ніколи не думав до того моменту, що в натурі людини може бути стільки люті, — сказав він одного разу Маріці. — Я бачив злість. Підпалити ватяну подушку в квартирі з дітьми!

— Не перебільшуй, — відповіла вона. — Дівчина заслуговує нашого жалю, а ти несправедливий. Їй зле, ось і все. Чому б тобі не відвести її до психіатра й не спробувати їй допомогти?

— Психіатра? — перепитав він. — Вона не хоче нічого чути про психіатра й завжди звинувачує мене в тому, що я божевільний. І я знаю, що перший крок до подолання психічного захворювання — це усвідомлення пацієнтом того, що він хворий і потребує допомоги. Чи не так?

— Чому б тобі не розлучитися з нею? — спитала його Маріка, трохи подумавши. — Ви не повинні так жити. Подібні ситуації закінчуються тим, що одна людина стає вбивцею, а інша — жертвою. І знаючи тебе, ти ніколи не станеш вбивцею.

— Розлучитися з нею?! — спитав він недовірливо. — А дівчата? Їм доведеться жити з небезпекою, отрутою і вогнем.

Маріка засмутилася. Вона думала, що він здатний звільнитися шляхом розлучення. Перед іншими Санія могла виглядати солодкою і світлою, і він не розумів, як вона могла розплакатися через дріб’язок, удаючи з себе жертву. Її помста була б жахливою, якби він із нею розлучився. Якщо Санія його не вб’є, то назавжди заборонить бачитися з Фатією та Карімою. На щастя, ніхто не виявився ні вбивцею, ні жертвою. Рак утрутився й припинив боротьбу після семи років важкої хіміотерапії та операції. І вона залишила йому двох дівчат. Тепер Мідхат шкодував, що залишив їх і поїхав до Відня, а все тому, що все ще чіплявся за залишки молодості. Старша дочка жила з чоловіком, а молодша з Марікою, але де ж була батьківська влада? Він не повинен залишати її на цьому критичному етапі середньої освіти. І чи справді він утік?..

Пута скинуто. І ось він стоїть на самоті, його відкинуло на узбіччя. Чоловік був звільнений, але все ще був у полоні своїх кошмарів. Тюремний охоронець пішов, але як він міг надолужити втрачений у довічному ув’язненні час? Його жахнуло, витрачено стільки років на боротьбу з ухиляннями, обманом, лицемірством і докорами. Особливо з докорами, довгими розмовами, які закінчувалися нічим або розпалювали іскри гніву та насильства. Це були роки самотності. Його опір, як потайний, так і відкритий, закінчився, це виснажило і він більше не міг писати. Його свобода більше нічого не вартувала. Більше не було що сказати.

* * *

Мідхат стояв під парасолькою, нікуди не йшов і стискав свій папірець. Чоловік уже три дні ні з ким не розмовляв. Він не відчував голоду, але якби не йшов у ресторан, будь-який ресторан, то куди йому йти, коли ще не було дев’ятої? А що б він робив у своїй квартирі? Кілька людей проходили повз вулицями, кожен рятувався від дощу, спалаху блискавки, грому. У тьмяному світлі він помітив трьох людей, які наближалися: чоловіка та двох жінок, і підійшов до них.

— Вибачте, чи не могли б ви підказати, як пройти за цією адресою?

Він простягнув руку, стискаючи папірець з адресою. Чоловік, який ішов трохи попереду інших, не збавив темп і не озирнувся. Але одна з двох жінок зупинилася, щоб прочитати адресу.

— Ви хочете піти в той ресторан? — уточнила вона. — Ми теж туди йдемо, тож просто йдіть за нами.

Тоді вона запитала його:

— Звідки ви?

Він відповів, і вона вигукнула:

— З Єгипту? Який збіг обставин! — Дівчина покликала чоловіка: — Тату, ти не повіриш. Цей чоловік з Єгипту!

При цьому чоловік пригальмував і привітав його кивком. Вони зайшли в ресторан, їх привітав офіціант.

— Хочете приєднатися до нас? — пошепки запитала його дівчина. — Чи ви б хотіли сидіти наодинці?

Він трохи повагався, перш ніж нарешті висловив своє бажання приєднатися до них.

Дівчина ще раз прошепотіла йому на вухо:

— Тоді не кажіть, що ми зустрічалися раніше.

Придивившись, як слід він впізнав її. Це була та дівчина з сауни, та скрипалька. Мідхат отримав запаморочливий удар по голові. Яким чином вона могла явитися йому тричі, у такому великому місті, як Відень, за кілька тижнів? І це не сон, ось вона — поруч, розмовляє з ним. Саме дівчина впізнала його, хоча навіть не дивилася на нього в сауні, а він не впізнав її, коли побачив біля ресторану в червоному пальті із задертим коміром, який приховував обличчя. Ось вона зараз, наяву, стоїть напроти. Офіціант прийшов забрати Мідхатове пальто й провів на місце біля каміна, де він сів поряд із молодою жінкою, навпроти батька та іншої дочки. Він усе ще не оговтався від шоку, а дівчина почала знайомитися.

— Це мій батько, Карл. А це моя сестра Сальма. Я — Нахед.

Жінка повторила своє ім’я, що спонукало його відрекомендуватися й хриплим голосом запитати:

— Сальма і Нахед? Імена арабські, а Нахед справжнє єгипетське ім’я.

Нахед трохи підвищила голос, звертаючись до батька:

— Пан Мідхат здивований нашими іменами. Чому б тобі не пояснити?

— Ми мусульмани з Югославії, з Боснії, — сказав чоловік. — Я жив у Дамаску та Каїрі як делегат ООН. Сальма народилася в Дамаску, а Нахед — у Каїрі. Ми вибрали ім’я з кожного міста, бо закохалися в них і хотіли зберегти щасливі спогади. — Він обійняв Сальму. — Чи не так, люба моя?

Молода жінка кивнула на знак згоди. Її блакитна сукня підкреслювала блідий колір обличчя.

— Ми любимо Єгипет, — сказала Нахед. —Я особисто закохалася в Єгипет, коли відвідала його минулого року вперше з дитинства. А ви як? Ви вперше у Відні?

— Ні, вдруге. Я вперше побував тут приблизно чверть століття тому.

Вона нахилилася до нього й прошепотіла:

— Будь ласка, говоріть трохи голосніше, щоб батько міг вас почути. Він недочуває.

Спочатку він прокашлявся прибираючи хриплість у голосі.

— Я сказав, що вперше приїхав до Відня приблизно чверть століття тому. На той час я працював у єгипетському консульстві.

— Бліда тінь... — Нахед засміялася. — Я бліда тінь в порівнянні з усіма вами. Мій батько був старшим співробітником в Організації Об’єднаних Націй, а ви, пане Мідхате, раніше працювали в єгипетському дипломатичному корпусі, а Сальма — інженер зв’язку. Щодо мене, то я працюю секретарем у компанії.

— Не вірте їй, — сказала Сальма. — Вона першокласна скрипалька.

Офіціант підійшов прийняти замовлення:

— До ваших послуг, панове все, що забажаєте.

— Ми прийшли їсти відварене м’ясо, — сказала Нахед.

— Я замовлю те саме, — приєднався Мідхат.

З великого каміна, заповненого громіздкими палаючими дровами, текли теплі потоки, і його збентеження швидко випарувалося.

— Мені потрібно визнати, що я люблю австрійську кухню. На мою думку, будь-яка кухня, яка готує варене, як і ви, заслуговує на повагу.

Карл нахилився до нього, щоб краще чути.

— Що ви маєте на увазі?

— Варене, якщо не помиляюсь, — їжа сільських людей, а я — селянин. Особисто я вважаю, що ніщо не може зрівнятися з поверненням до їжі наших предків. Я жив у багатьох європейських столицях, але ніде не бачив, щоб люди любили варене м’ясо так, як у нас. Англійців це не цікавить, а французи та італійці більш просунуті в кулінарії, і їхні смаки витонченіші. Але французи та італійці не зрівняються з австрійцями. Головною стравою тут є відварене м’ясо, яке подають у найкращих ресторанах, і воно справді вишукане. Те, що мені особливо подобається, і в цьому ви обійшли єгиптян, — як ви готуєте шпинат, який подають до відвареного м’яса.

— Але є багато овочів, які можна подати до відвареного м’яса, — зауважила Сальма.

— На мою думку, шпинат найкращий, — відповів Мідхат.

— Чому? Тому що шеф-кухар, який винайшов цю страву, зробив геніальне відкриття: додати трохи часнику, який дає можливість розкрити шпинат на найвищому рівні.

Дві дівчини засміялися.

— Ви повинні були сказати мені це, коли ми замовляли їжу, — сказав Карл. — Ви сказали: «Я буду їсти те саме, що й ви», тож я замовив для всіх горох.

Нахед думала інакше. Вона покликала офіціанта й попросила його принести Мідхату порцію шпинату замість гороху.

— А мені сподобалася мулухія^[42] в Єгипті, — мовила Нахед. — І ця страва також розкривається, якщо додати трохи смаженої часникової пасти.

— Мулухія! — вигукнув він. — Європейці, які відвідують Єгипет, вважають цю страву огидною, або від неї хворіють.

— Я смакую нею усюди в Єгипті, — сказала Нахед. — Я куштувала в Каїрі, на Синаї та в Асуані. Найсмачніша мулухія була в Асуані. І зі мною нічого не сталося.

Потім розмова зайшла про Долину царів, потім перейшла до храму Нефертіті, старожитностей Едфу, церкви Мар Гіргіс в районі Старого Каїра, а потім до мечеті Ібн Тулуна. Мідхат був приголомшений і хвилювався, щоб сестри не поставили йому запитання, на яке він не зможе відповісти й виявиться таким же неосвіченим щодо старожитностей своєї країни, як і більшість єгиптян, навіть культурних. Він намагався сказати: «Ми, єгиптяни, не витрачаємо багато часу на огляд наших старожитностей, адже їх багато. Єгипет — це величезний музей від північного до південного краю, ми звикли до цього, і не звертаємо увагу на всі ці скарби».

Та все ж він стримався й промовчав. Мідхат нічого не знав про історію, окрім того, що вивчив у початковій школі: про Менеса, який об’єднав два регіони, Верхній і Нижній Єгипет, і Хуфу, який побудував Велику піраміду. Щодо Хефрена й Менкаура, то він не міг пригадати, хто з них побудував середню піраміду, а хто — малу. І церква в Старому Каїрі... Він знав, що це там, але ніколи не відвідував. Ні, він ніколи не був у мечеті Ібн Тул-ун, хоча й проходив повз неї. Чоловік був стривожений власним невіглаством. Так, він жив у Каїрі й закохався в його реліквії, але його мандрівки були обмежені кількома частинами міста. І він ніколи не відвідував Верхній Єгипет, Александрію чи Синай. Мідхат зрадів, коли принесли їжу й розмова остаточно відійшла від єгипетської спадщини. Їжу несли офіціант і два помічники, і це мало вигляд грандіозної процесії. Веселощі та радість охопили компанію. Все розпочалося з чудової миски супу з кістками. Хай Бог благословить вас, австрійський народе! Він зробив паузу, коли помітив, що Сальма крадькома поглядає на нього. Мідхат ненавидів, коли люди дивилися на нього крадькома. Він сподівався сісти навпроти Нахед, щоб насолоджуватися її красою, але тепер подякував зіркам, що цього не сталося. Він не хотів, щоб хтось примітив, недоліки його зовнішності та щоб, не дай Бог, не розпізнали за його рисами, спустошення та наляканість усередині. Під час великої битви його сили були напоготові. Але тепер, коли війна закінчилась, Мідхат відчував себе виснаженим, втомленим і безсилим.

Нахед повернулася до розмови про Єгипет:

— Ми провели дві ночі на Синаї біля монастиря Святої Катерини. Дві найпрекрасніші ночі мого життя. Ми лягали на землю — кожен у свій спальний мішок — і не заплющували очі, поки вони не наповнювалися небом з усіма його зірками. І ми б...

Він перебив її:

— Ви сказали — ми. Ви були з групою?

— Нас було лише двоє: я і Сальма. І на Синаї я вперше зрозуміла, що ми, міські люди, не просто втратили можливість бачити місяць і зірки, ми також утратили здатність слухати тишу.

— Це звучить, як поезія, — жваво відреагував Мідхат, оскільки все це було частиною гри. Він відчув величезне бажання направити розмову на музику. — Я знаю, що в музиці хвилини тиші так само важливі, як і мелодія, — сказав він.

— Це правда, — погодилася Нахед. — Мовчанка містить слова, які ми зазвичай не чуємо.

Він на мить замислився, а потім додав:

— Я зрозумів це, коли закохався в класичну музику.

Сальма змінила тему:

— Як вам Відень, коли побачили йоговдруге?

— Я бачив його поверхнево ще вперше, — відповів Мідхат. — Але тепер, коли повернувся, бажав цілувати його стіни та обіймати його людей.

Сальма засміялася, її обличчя сяяло, коли вона говорила:

— Цілувати стіни — будь ласка. Але цілувати людей... це небезпечно.

Усі троє засміялися. Здавалося, Карл трохи замкнувся в собі, задоволений тим, що вже почув. Він відійшов від розмови й мав такий вигляд, ніби маскувався за своїми пухнастими білими вусами та ніжною усмішкою.

Нахед запитала Мідхата, які композитори йому подобаються.

— Мені подобаються всі, хто жив у Відні, починаючи з Гайдна, за винятком Малера та Шенберґа.

— А чому ви виключаєте Малера? — запитала Сальма. — Я не думаю, що це справедливо.

— Я не можу сказати, що він мені не подобається, — відповів чоловік, замовкаючи на деякий час поміркувати. — Схоже, я просто не віддаю йому належного. Я намагався зрозуміти його настільки, наскільки він заслуговує, але, на жаль, поки що не зміг. І я дуже намагаюся дослухатись до Ваґнера, але мені це не вдається...

— Як таке може бути? — здивовано запитала Нахед. — Я люблю Ваґнера. Ви не розумієте, що втрачаєте.

Чи варто висловлювати свої думки про Ваґнера перед професійним музикантом, чи триматися й мовчати? Найкраще було б нічого не говорити, але Нахед підштовхнула його плечем.

— Тоді скажіть нам, чому вам не подобається Ваґнер.

Він набрався сміливості й вирішив піти на ризик, вибачившись за свою неосвіченість.

— На жаль, коли я був молодим, у мене не було можливості вивчати музику. Ніхто, з тих країв, де я виріс, не піклувався про навчання музиці. У середню школу приходив вчитель музики навчати нас грати на уді, але після двох-трьох відвідувань він зник. Він підходив зі своїм інструментом, грав на ньому кілька хвилин і розповідав про музичну гамму: до, ре, мі, фа, соль, ля, сі. Потім він зник назавжди. А мої знання музики залишились обмеженими. Тепер, що стосується Ваґнера...

Сальма все ще крадькома, скоса поглядала на нього, вивчаючи його обличчя. Вона, мабуть, помітила, що ліве око косить, але це вже не стримувало його, і чоловік висловив свою думку про Ваґнера, як би там не було.

— Що стосується Ваґнера, я намагався зрозуміти його, і ще намагаюся, але просто не можу повністю оцінити. По-перше, я не дуже цікавлюся північноєвропейськими легендами, які його надихали. Я родом із Середземного моря, і я грек розумом і серцем. По-друге, мені не до душі, як він прославляє смерть. Він вірить, що любов не справжня, якщо близьких не об’єднає темрява смерті. Тоді як я люблю світло і ясність дня, і вірю, що ми можемо втратити своє кохання в цьому нашому світі, і на кілька хвилин, і назавжди. Іншими словами, після розлуки та боротьби. Захоплення і єднання з коханою людиною доступне лише тим, хто пізнав розлуку та самотність. Але коли справа доходить до смерті, не може бути об’єднання, ейфорії чи любові.

— А чому ні, якщо це його філософія кохання? — запитала Нахед.

— Мені важко прийняти цей абсурд, — відповів він після деяких вагань. — Я можу зрозуміти коханця, який хоче померти з тим, кого любить, у надії, що вони зустрінуться в іншому житті. Але Ваґнер не вірить в життя після смерті. Смерть у його очах є повним розчиненням. І третє...

— О, а є третє? — грайливо перебила його Сальма.

Він повернувся до неї, сміючись.

— А ще є третє, Сальмо. До сьогодні я не бачив цілком задовільного виконання «Трістана та Ізольди» — це найближча до душі опера Ваґнера. Чому? — він засміявся. — Я наперед вибачаюсь за свої слова, але до сьогодні я не бачив красивої співачки, яка б співала партію Ізольди. Ізольда має бути чарівною. Їй недостатньо гарного голосу. Вона має бути надзвичайно привабливою.

— Але це не вина Ваґнера, — зауважила Сальма.

— Це правда, — погодився він. — Я винен сам. Але ви запитали мене, чому я не люблю Ваґнера, і це мої проблеми. Я чекаю дня, коли подивлюся на Ізольду, яка має і приголомшливий голос, і приголомшливу красу. Тоді я підійду на крок ближче до Ваґнера.

— Сподіваюся, вам не доведеться довго чекати, — сказала Нахед. — Співати в операх Ваґнера непросто.

— Я не можу піти в оперу, якщо вона не приємна для ока так, як для слуху, — сказав він. — І я гадаю, що Ваґнер погодився б зі мною в цьому. Хіба не він запропонував теорію опери як всеосяжного мистецтва, що об’єднує поезію, музику, спів, акторську гру та виставу?

Мідхат засміявся, а Сальма запитала, чому він сміється.

— Колись я бачив незабутню постановку «Мадам Батерфляй», — відповів він. — Я не повірив своїм очам, коли побачив, що за співачка грає головну роль. Вона була величезною масою плоті та жиру. Чи можете ви собі це уявити! Ніхто не може переконати мене, що ця гора жиру, який би гарний у неї не був голос, могла зіграти роль молодої японської гейші, ніжної, як метелик, що випливає з її імені. Мені довелося заплющити очі й змусити себе задовольнятися лише слуханням. Але це не спрацювало. Остаточного удару мені було нанесено й знищено будь-яку насолоду, коли я побачив друзів метелика: групу старих пердунів. Господи, помилуй!

На жаль, обід скінчився і настав час розрахунку. Мідхат сподівався, що побачить усмішку Нахед. Але, натомість, Сальма була як дитина, щаслива, наче після періоду смутку й невдач. Нахед помітила, що Мідхат спостерігає за нею.

— Здається, ви хочете щось сказати, — сказала вона.

Він справді хотів сказати незліченну кількість речей. Час пролетів швидко. Він хотів продовження бесіди, хотів почути, як Нахед розповідає про музику, хоча вона була небагатослівною. Ось, що йому було потрібно. Він був упевнений, що така бесіда зможе розвіяти темряву, яка, на його думку, оселилася в кутку глибоко всередині нього. І він не хотів повертатися до своєї квартири.

— Я сподівався, що наша зустріч триватиме довше, — сказав він.

— Тоді до наступного разу, — усміхнулася вона.

Вирішували, як оплачувати рахунок. Карл завагався, тоді Нахед подала йому знак, і він оплатив весь рахунок.

— Сьогодні ти наш гість, — сказав він, домовившись зустрітися ще раз та обмінявшись номерами телефонів.

Нахед повернулася, щоб поцілувати гостя в обидві щоки, як друзі обмінюються поцілунками.

— До зустрічі, — прошепотіла вона.

Потім батько з доньками пішли.

І темрява одразу розвіялася. Він не рухався, щоб подовжити відчуття піднесення. Хто б йому повірив, якби він розповів їм усю історію? Але ж це сталося! Поцілунки Нахед все ще горіли на його щоках. Він насилу примусив себе покинути те місце, де вони розпрощалися та повернутися до своєї квартири й заснути. Коли чоловік нарешті заплющив очі, то уявив, що літає над вежами собору. Чи був він одним із ангелів Милосердного, чи Мефістофелем у вигляді кажана, чи космічним кораблем? Він злетів на танцпол, і підійшла дівчина, запрошуючи до танцю. Це була Сальва? Невже вона повернулася до нього? Або це була Нахед?

— Але я погано танцюю, — сказав він.

— Іди за мною, — мовила вона. — Хіба я колись не навчила тебе плавати?

Це була Сальва. Але як таке можливо? У Сальви завжди було руде волосся.

* * *

Мідхат відклав книгу, яку намагався читати, він був занадто неуважний для того, і очі заплющувалися самі по собі. В одному зі своїх листів Маріка запитала, коли він повернеться. Наприкінці листа було кілька слів від Каріми: «Ми дуже сумуємо за тобою, тату. Але я сподіваюся, що ти там щасливий». Що їм відповідати? І чим він міг виправдати своє довге перебування у Відні? Він поставив платівку Шуберта, не зосереджуючись на прослуховуванні, але оживився, коли заграла «Власність співака»:

Тоді спало на думку зателефонувати приятелю Лопесу:

— Я хочу, щоб ви знайшли мені вчителя музики.

— Ви хочете навчитися грати? — запитав Лопес. — Це чудово, але я не знаю нікого, хто міг би вас навчити. Якби тут була Крістін, я б попросив її допомогти. Вона навчає музиці дітей.

— Це було б добре, якби вона була тут, бо я хочу знайти вчителя, який зможе навчити мене так само, як навчають дітей. Усе ж таки я б хотів, щоб учитель був чоловіком, — відповів він.

Лопес запитав, чому він віддає перевагу вчителю-чоловіку.

— Я не хочу, щоб ми відволікалися ні на що інше, крім музики, — відповів він.

Лопес засміявся:

— Я розумію. Тоді дайте мені час. Я спробую допомогти.

— А як щодо вашого друга, який щоп’ятниці акомпанує вам на фортепіано, — запитав Мідхат.

— Гарна ідея, — кивнув Лопес. — Чому я про це не подумав? Я запропоную йому, і сподіваюся, що він не відмовить. У будь-якому випадку я повідомлю результат.

Акомпаніатор погодився давати йому два уроки на тиждень. Мідхат запитав у Лопеса, чи може він грати на піаніно у квартирі.

— Я знаю, що це фортепіано Крістін. Будь ласка, скажіть їй, що я готовий заплатити за нього орендну плату, а також покрити всі витрати на обслуговування, які можуть виникнути.

Обставини складались на його користь, але Мідхат не почувався задоволеним. Він був божевільним? Чи міг хтось його віку навчитися грати на музичному інструменті? І чи вистачить таланту? Люди кажуть, що ті, хто має потенціал до слухання музики, народжуються з талантом, музичним слухом або голосовими зв’язками, можуть співати. А музика — це складне мистецтво, тож чи були в нього можливості, час і терпіння? І хоча вчитель знайшовся, Відень треба полишати й повертатися в Єгипет. Сім’я почала просити повернутися. Що йому відповісти Маріці? Було відчуття, ніби він вчинив необдумано.

Подзвонили у двері, і він побачив невисокого чоловіка з скуйовдженим сивим волоссям, який стояв і усміхався.

— Це новий і захопливий досвід для мене. Але спробуймо, — мовив чоловік.

— Спробуймо, — сказав він пану Фредеріку. — Я можу запевнити вас, що я не маю великих амбіцій. Я не хочу бути геніальним музикантом, це неможливо. Але я хочу здобути хорошу основу в музичній грамоті. Я хочу розуміти символи і те, які композитори використовують прийоми, щоб виразити себе через свій твір. Я хочу досягти такого рівня розуміння, який дозволить мені, наприклад, читати партитуру одного з творів Бетговена й мати можливість стежити за нею під час прослуховування твору, а також розробляти структуру та секрети цього ремесла. Я хочу... — Фредерік здивовано подивився на нього.

— Усе це? А ви стверджуєте, що у вас немає великих амбіцій? Тож насправді ви хочете бути здатними аналізувати музичний твір, як-от симфонію або сонату Бетговена, чи не так? Але щоб досягти цього рівня, вам потрібно пройти запланований курс із музики, історії музики та життя композиторів. Це курс навчання, на яке студент витратив би багато років. Я пропоную вам задовольнити себе, беручи уроки оцінювання музики.

— Ні, мені не подобається цей імпресіоністичний підхід до розуміння музики, — сказав Мідхат. — Я не вірю, що можна розуміти музику так, як я хочу, не навчившись грати на інструменті і водночас не вивчати теорію. Відкиньмо скільки років на це знадобиться. Почнімо з початку, з нуля, і задовольнимось цим першим кроком. У мене є практична пропозиція. Як щодо того, щоб піти шляхом дитини, яка навчається в початковій школі, з першого предмета в програмі? Я гадаю, що ці початкові уроки включають деяке практичне навчання або гру на інструментах, а також деяку теорію, і я вважаю, що ці два аспекти пов’язані між собою. Іноді ви можете зупинитися, щоб розгорнути один з аспектів або відкрити дужки, у які можна втиснути історичний факт: примітку про гармонію, наприклад, або про походження поліфонії в західній музиці, або про щось інше, як-от: канонічний спів, музика трубадурів чи що завгодно. Іншими словами, я хотів би, щоб ви навчали мене, наче я дитина, а я міг би стрибнути й пропустити деякі етапи. Мені це підійде, а решту ми можемо залишити на майбутнє. Як ви вважаєте?

Учитель насупився й кілька хвилин продовжував хитати головою, ніби хотів переварити слова Мідхата у своїй свідомості. Було зрозуміло, що запропонований план не переконав і цей «божевільний» збентежив його. Але врешті він зітхнув, як той, хто поклався на Бога, і погодився. І тому відповідь Маріці була тепер зрозуміла; було готове виправдання для тривалого перебування у Відні. Нехай я буду поводитися як автократ.

«Моя люба, Маріко, — написав він. — Не хвилюйтеся. Зі мною все гаразд, і я повернуся безпечно, без європейської дружини. Але дайте мені трохи часу, щоб насититися Віднем. Я розраховую на вашу любов і підтримку».

Його погляд на музику змінився з першого уроку. Він швидко зрозумів, що йому не потрібно перейматися такими речами, як природний талант чи «музичний слух». Виникла набагато більш основна й нагальна проблема: контроль над пальцями, оскільки його пальці функціонували погано. Він не міг покласти вказівний палець на одну з клавіш, не піднявши чи опустивши інший палець. Ще гіршим було те, що великий палець лівої руки звисав сам по собі, нижче рівня дошки клавіш, і він не міг швидко реагувати або координувати роботу з іншими пальцями. Це завжди відбувалося несвідомо, попри неодноразові застереження вчителя: «Музикант повинен бути підготовлений, щоб усі його пальці були над клавішами, підготуватися швидко рухати руками та пальцями вправо та вліво по всій довжині. Хіба ви не бачите, скільки октав на фортепіано?» Потім Фредерік підводився, його голос підвищувався, наче він виголошував промову: «Уявіть, що ви тримаєте більярдну кулю. Ваші пальці повинні рухатися з цього положення, а потім кинутися назад. Уявіть собі кіготь орла. Саме криві кігті орла дають йому змогу схопити здобич і не дати їй втекти». Студент намагався виконати ці прості вказівки, але його бунтівний великий палець продовжував зраджувати й повертатися до свого блукаючого, звисаючого стану. Він був би здивований і стурбований, якби його покликали на роботу, а «здобич» часто «втікала». Фредерік постійно кричав йому: «Більярдну кулю, будь ласка!» — і все безрезультатно. Учень не уявляв, що музика починається зі стискання руки, що керувати пальцями було непросто, і що деякі пальці повстали й розчарували його (бо вони були деформовані старістю й використовувалися лише для діяльності, що не має нічого спільного з музикою). Ця проблема розгорнулася й зачепила більш глибокі питання: здатність нервової системи досягати гармонії між пальцями обох рук і швидко реагувати, а також здатність мозку до запам’ятовування...

Було безліч проблем, про які Мідхат не здогадувався. Щоразу він упадав у відчай, думаючи про них. Він був обурений часом і його руйнівною роллю: він мав би вивчати музику в ранньому віці, але час тече, несучи разом із собою наші найцінніші надбання. Він сказав собі, що те, що він намагається робити зараз, є симптомом кризи середнього віку, і що це складніше, ніж знайти жінку, яка б його полюбила.

— Я помітив, що ваші пальці тремтять, — зауважив одного разу Фредерік. — Чому це відбувається? Ви ще не в тому віці, щоб тремтіли пальці. Чи були у вас якісь травматичні переживання?

Він припинив грати, і на його обличчя лягла тінь. Тепер відкрилися ще глибші проблеми, нав’язливі ідеї і страхи. Чому він не міг легко навчитися музиці? Забудьмо про більярдну кулю, його слабку нервову систему та слабку пам’ять. Були й інші перешкоди, які розривали чорні діри в його концентрації: родина в Єгипті кликала назад, а Нахед не телефонувала йому. Щоразу, коли дзвонив телефон, Мідхат думав, що це вона, і був розчарований. А ще гірше було те, що привид Санії час від часу нависав над ним. Вона тінню стояла в глибині його розуму.

Мідхат поскаржився Лопесу на відсутність контролю над своїми пальцями, але приятель запевнив, що можливо подолати цей недолік за допомогою регулярної практики. «Не впадайте у відчай, — сказав він. — Ви все ще на початку. Музика — це пристрасть. Якщо ви захоплені цим і вперті, вам доведеться докласти чимало зусиль, щоб заслужити її любов. Але не забувайте, що терпіння й наполеглива праця роблять дива». Він розповів, що Пауль Вітґенштейн, родом із Відня, був всесвітньо відомим піаністом, хоча користувався лише однією лівою рукою після ампутації правої руки під час Першої світової війни. Фредерік дав йому книжку з деякими вправами для пальців, які, за його словами, рекомендувала Крістін. Усе було чудово. Тепер троє людей допомагали йому навчатися музиці. Але все одно потрібен був хтось для моральної підтримки; йому потрібен друг. Як він хотів, щоб тут була Крістін. Ідея з’явилася й щезала в його голові, а потім з’явилася знову, коли він пригадував, що це речовина, яка може згоріти, якщо він коли-небудь наблизиться до протилежної статі. Як би він хотів зустріти жінку й насолоджуватися її присутністю без своїх нав’язливих ідей. Як позбутися цих нав’язливих ідей? Як змінити себе? Чи була взагалі можлива дружба з жінкою?

Тепер Мідхат зрозумів, що за все своє життя не знав жодного дня невинності. Маріка запитала його, чому він плакав у ніч весілля, коли побачив, що Ніса танцює. Він не відповів на запитання, хоча знав відповідь. Він боявся сказати їй, що відчував ревнощі. І чому він заздрив, коли побачив, як його нянька танцює? Бо він побачив у ній небачену раніше красу. Він спостерігав, як тіло матері перетворюється на чуттєве жіноче тіло, і як вона розлучається з ним, щоб приєднатися до чоловіків. Він переконався в цьому на власні очі. І також не забув уроків, що дала йому Фаріда, яка була на кілька років старша за нього. Вона брала його до мечеті, хлопець ховався під платформою, поки всі спали під час сієсти, і йому відкривалися речі, які він раніше не знав. Тоді Мідхат згадав, що музика також відкрилася йому в ранньому дитинстві. Янголи прибули не пізніше за диявола. Чи була б музика його ліками? Чи могла музика приборкати звіра, що сидів у його глибинах? Бах молиться, Гайдн усміхається, Бетговен бореться й перемагає виклики, а Шуберт дорікає, щоб досягти примирення й радості. Чи будуть вони його лікарями?

* * *

Коли Мідхатові пальці працювали так, як треба, Фредерік нахвалював його. «Молодець, — казав він. — Ви повинні були прийти до мене принаймні тридцять років тому. Тоді ви стали б кваліфікованим музикантом чи композитором. Ні, все ж таки, композитором. Великі музиканти зазвичай починають з чотирьох-п’яти років». Але коли пальці не слухались, він нарікав і кричав: «Пане, контролюйте свої пальці! І ви повинні дотримуватись ритму до секунди... Музика — хороший провідник часу. Порахуйте, постукайте ногою об підлогу або співайте під час гри. Або дозвольте мені заспівати разом із вами». І він співав. А коли впадав у відчай, то давав про це знати, дивлячись на годинник або стоячи біля вікна, висвистуючи та вигукуючи. Таким чином, давав знати, що втратив інтерес чи збирався йти геть. Іноді він виходив у гніві, і здавалося, що вже не повернеться, або надсилав повідомлення через Лопеса, що не буде продовжувати заняття. Але, згодом, завжди радо повертався.

— Ви тренувалися? Скільки часу ви витратили? Що з вашими пальцями зараз?

Він казав, що вчитися грати на інструменті — це все одно, що займатися спортом, а великий піаніст, як чемпіон-­рекордсмен, за винятком того, що його сила була в пальцях, а не в м’язах.

— Треба уявити, скільки чемпіонат вимагає зусиль і терпіння. Але не втрачайте надії. Ви повинні знати, що найкращі музиканти докладають тяжких зусиль, щоб вивчити твори. Найбільші музиканти страждали за музику, а великі композитори постійно мучили себе труднощами й викликами. З самого початку ми домовились, що ви не будете просити неможливого й будете задоволені тим, чого можете досягти, наскільки це дозволяє ваша енергія. Хіба це не так?

Якогось дня вчитель знову запитав про стан його пальців.

— Гнучкість пальців це велика проблема для людей мого віку, — відповів Мідхат.

— Я розумію, — сказав Фредерік. — Але мене втішає у вашій грі те, що ви дивитеся не на клавіатуру, а на партитуру. А іноді відводите погляд і від партитури. Це добрий знак. Я думаю, що згодом ви зможете ігнорувати партируру, набагато довше й навіть грати із заплющеними очима. Знаєте, деякі незрячі дуже добре грають.

— Я помітив, що мої пальці, незважаючи на їхній недолік, роблять усе, що треба, іноді самостійно, навіть якщо я не зосереджуюся на них, — зауважив Мідхат. — Чи правильно я розумію, що пальці мають власну пам’ять?

— Що ви маєте на увазі? — уточнив Фредерік.

— Деякі незрячі, як ви казали, уміли грати на інструменті. А великим музикантам партитури не потрібні. Вони вивчають мелодію, а решту залишають своїм пальцям. Хіба це не означає, що мелодія просочується в пальці й осідає в них, щоб кожен палець знав, коли й куди приземлитися на клавіатурі чи струнах? Це так само, як людина вчиться друкувати всіма пальцями на друкарській машинці або вчиться підніматися чи спускатися сходами. Зрештою, потрібно дозволити своїм пальцям чи ногам узяти контроль над собою й не заважати їхній підсвідомості, інакше можна заплутатись. Правильно?

— Також мене тішить, — сказав учитель, ніби він щойно згадав щось важливе, — що іноді ви можете схибити, відтворюючи певний музичний фрагмент, але, послухавши, як ви граєте, він виправляється сам. Це чудово. Це означає, що мелодія проникла у вашу підсвідомість. Так дитина вчиться музики. Я також помічаю, що іноді ви похитуєтеся під час гри, не усвідомлюючи цього. Сподіваюся, це ознака того, що мелодія почала вас захоплювати та зворушувати. Тож продовжимо. Покажіть мені, що ви будете робити сьогодні.

Мідхат почав розуміти деякі фундаментальні музичні поняття, з якими раніше стикався лише в книжках. Завдяки фортепіано тепер він міг осягнути на практиці поняття висоти звуку, від підвищення за допомогою загострення до зниження, і що таке тональність і метр. Мідхату спало на думку, що поезія, як і музика, була організована відповідно до певних форм, описаних в арабській літературі... Тепер він міг прочитати найпростіші елементи музики в партитурі. Коли він грав, то відчував себе дитиною, яка вперше навчилася читати на площі Аббаса. Читайте в ім’я Господа Творця свого. Читання було одним із найбільших захоплень у його житті. А тепер додалося розшифрування символів партитури та перенесення їх через пальці на клавіші або на голосові зв’язки через спів. Символи партитури були точними й спочатку здавалися незрозумілими, наче частина нерозв’язної головоломки. Але коли їх осмислити, розкривалася мелодія, що пробивалася, як сонячні промені крізь густі хмари. Тоді партитура починала говорити словами чи співом композитора.

Неперевершено! Саме це Шуберт знайшов у своїй лірі, радість, багатство й задоволення, які він оспівував. Радість і багатство жили в основному в п’яти видимих рядках партитури, а також в інших проміжках між рядками, символами, знаками... Тут композитор заклав свою поезію; тут існував цілий світ. Музика була таким видом мистецтва, де переважала гармонія, а мелодія з’являлася лише після довгої, важкої праці. Але з появою мелодії з’явилося розуміння, і це було великою радістю. Якби він міг пом’якшити мелодію, то став би однією ногою на шлях до розуміння, і став би одним із великих.

Проте іноді з’являлися примари, розмиваючи лінії та пробіли, розкидаючи символи, змушуючи його пальці скручуватись і стискатись, витягуючи чорні діри з його пам’яті та уваги. Через важкі тортури самого себе й бурчання Фредеріка, Мідхат не міг приборкати хаос і безлад в своїй голові. Інколи його пальці бунтували й підводили, але розум намагався контролювати пальці та нервову систему. Каріма, що залишилася в Каїрі, готувалася закінчити середню школу, а Нахед не з’являлася вже близько місяця.

«До зустрічі», — було останнє, що він почув. Коли вони зустрінуться знову? Може, треба було спитати напряму? Чи краще маскуватися й не виказувати нетерпіння?

Минув майже цілий місяць, а вона так і не подзвонила. Мідхат починав здригатися й кидатись до телефону, коли чув дзвінок. Але це була не вона.

Ще одна проблема його турбувала — незграбний великий палець: чому він відходив і теліпався? Можливо, він покалічився, коли Санія сильно вивернула йому палець, намагаючись відібрати ключ від квартири й ув’язнитись із нею вдома на цілий день.

* * *

Завершальні уроки музики стали приводом для насмішок, хоча вчитель намагався приховати свій сарказм. Але Мідхат прочитав це в його погляді. Тож чи варто йому пакувати валізу, залишити все у Відні й негайно повернутися в Єгипет? Чи варто зібрати всі свої сили й відвернутися від Нахед, уроків музики та концертів у компанії Лопеса? Він міг займатися музикою в Єгипті, навіть якщо це забиратиме багато часу й завадить справам.

Щодо Нахед... Вони провели чудовий вечір за смачною вечерею, але що потім? «До зустрічі», — сказала вона, Auf Wiedersehen^[43], люди завжди так кажуть, чи випаде нагода, чи ні, і це необов’язково обіцянка зустрітися. Так, але вона повернулася, щоб сказати це. Припустімо, вона сказала те, що сказала, а що він від неї хотів? І що вона хотіла від нього? І все ж таки... Він зіткнувся з жахливим випробуванням, яке йому довелося подолати. Учитель запитав, чи не був він травмований. Що сказати? Він не в змозі розповісти йому про одруження з руйнівною жінкою, про життя в страху бути підпаленим чи отруєним. Санія залишила пам’ятки на пальцях, нервовій системі та в його пам’яті. Якщо це було його найбільшим випробуванням, то він подолав його.

Інтерес до музики відволікав його від думок про Нахед на деякий час, поки він не вирішив подзвонити Сальмі, щоб отримати якусь інформацію про сестру. Сальма тепло привітала його:

— Де ви були? Чому ви зникли? Ви ще у Відні? Ми довго вас не чули, і я вирішила, що ви, можливо, повернулися в Каїр.

— Я не міг повернутися в Каїр, не повідомивши вам, після того чудового обіду та гостинності, — відказав він.

Мідхат зрадів, коли вона відповіла:

— Тоді треба було подзвонити. Чоловік повинен робити перший крок.

Йому не було потреби соромитися. Вона мала слушність. Він мав узяти на себе відповідальність та ініціювати дзвінок. Нарешті вимовив:

— Я хочу запросити вас утрьох на вечерю, і це привід зустрітися з вами та насолодитися компанією.

— О, я залюбки, але батько поїхав відвідати Батьківщину, він у Боснії зараз, а Нахед поїхала на роботу.

Почувши це, Мідхат завагався. Як тактовно закінчити розмову?

— Ми можемо зачекати на їхнє повернення? — долинув до нього голос Сальми.

Він мовчав.

— Або ми з вами зустрінемося й пообідаємо? — запропонувала вона.

Він розгубився від неочікуваної й небажаної пропозиції. Але не знайшов сили відмовити. Було б грубо. На щастя, вона запропонувала їм зустрітися вдень.

— Я не вкладаю нічого грандіозного в обід, — сказала вона, що йому сподобалося. — Це взагалі про їжу. Принаймні просто зараз хвилююсь за вагу, знаєте.

Тоді вона засміялася.

— Підійде сендвіч або шматочок ґато з кавою в кафе. Головне — зустрітися перед від’їздом.

Вони обідали за столиком на тротуарі в одному з кафе на вулиці Марії Гільфер. Зараз Мідхат сидів навпроти Сальми й міркував — там були дві сестри та їхній батько, а про матір не було й згадки. Де їхня мати? Спало на думку запитати, але, подолавши цікавість, вирішив уникати особистих запитань. Натомість спитав, як її батько. Виявилось, що батько іноді впадав у депресію, від самотнього життя, але наразі добре почувається. Згодом вона сама розповіла йому, що мати з батьком давно розлучилися. Сестри вирішили жити з батьком до закінчення освіти, потім вони мали роз’їхатися. Він запитав, чи зустрічаються вони з матір’ю. «Час від часу. Вона живе у Відні, але насправді — не хоче нікого бачити», — відповіла дівчина, а потім додала: «У неї важкий характер».

Змінити хід розмови не вдалося й довелось зізнатись, що він удівець.

— Я розлучилася, — сказала вона. — Я вийшла заміж після довгого кохання. Згодом, ми одружилися, а потім я дізналася, що в мого чоловіка роман з однією з моїх подруг — насправді моєю найкращою подругою. Чи можете ви собі уявити! Це сталося після двох років щасливого шлюбу.

Вона наголосила на слові «щасливий», і гірко розсміялася. Йому захотілося поділитися з Сальмою про особисте. Якби Сальма змогла стати хранителем таємниць і мішечком для сліз! Але Мідхат вчасно подолав спокусу, адже це була б нескінченна розмова, і не зрозуміло куди б завели скарги та перев’язування ран. Він задовольнився тим, що промовив:

— Шлюб — це важкий соціальний інститут, але необхідний.

— Я не думаю, що це потрібно, — сказала Сальма. — На мою думку, краще, щоб закохані залишалися коханцями.

Потім вона додала:

— І було б найкраще, якби вони не жили під одним дахом і зустрічалися лише за домовленістю. Як ви гадаєте?

— Це можливо, але поки ми не відчуємо соціальний тиск, — відповів він. — А бажання влаштуватися й почуватися в безпеці. Також існує питання дітей, якщо вони з’являться на горизонті.

Утім, краще залишатися стриманим і обмежуватись загальними словами. Важливо те, що він нарешті дізнався, коли Нахед повернеться. Він робив один крок уперед, потім один назад, а потім зупинявся. Але Сальма відповіла, неначе здогадалась, що він хоче запитати:

— Я не знаю, коли Нахед повернеться. Компанія хоче, щоб вона залишилася в Санкт-Пільтені, щоб керувати навчальним курсом для нових співробітників, але вона не хоче робити такої тривалої перерви у своїй скрипковій практиці та грі з гуртом. Вони намагаються спокусити її підвищенням в посаді й у зарплатні. Якщо це посутньо, то Нахед прийме пропозицію.

На запитання, коли він повернеться в Єгипет, довелось сказати, що має поїхати якнайшвидше, хоча не знає, коли це буде.

Мідхат все ще теліпався між небом і землею. Нахед вела перемовини з компанією, і все ще було незрозуміло. А він сам із собою домовлявся й там теж не міг залагодити. Рано чи пізно йому доведеться повернутися в Єгипет. Ця думка прийшла під час обіду, і він запитав себе: «Чому Нахед не подзвонила йому де б вона не була?» Були телефони, була пошта. Чому вона не зв’язалася з ним безпосередньо? Він повертався думкою й умовляв себе, що стосунки були поверхневими та не виправдовували такої уваги з її боку. Можливо, вона хотіла його побачити, але залишила це на волю обставин.

І він не повинен зазіхати на щось більше, ніж поверхневі стосунки. Але якщо стосунки поверхневі, чи не було б краще не надавати цьому такого великого значення, а натомість зібрати валізи й піти? Потім він згадав, що Нахед тричі «являлася» йому, і це диво, яке не слід применшувати. Її поява проклала зв’язок між ними, який слід цінувати. І водночас його рішучість зникла.

А як же уроки музики? Він повинен кинути заняття з блискучим виконавцем і вчителем, якого не знайдеш в Єгипті. Він був упертим, це правда, і поєднував практичні знання з оволодінням теорією музики та її історією. Чудово. Але неможливо жити у Відні вічно, щоб навчатись.

Розгублений, він вирішив відкласти свій від’їзд на два тижні. Чому два тижні? Чому не тиждень, чи три? Адже рішення було несподіваним, а сам він був незібраним. У такому стані прийняти раціональне рішення неможливо. І яке могло бути раціональне рішення?

* * *

Фредерік пропустив два заняття, щоразу приносячи свої вибачення, і розпитував про успіхи, яких Мідхат досяг з часу останнього заняття. Мідхат, наполегливо тренував усі п’єси з книжки.

— Звісно, не досконало, — додав він. — Є помилки та недоліки. Але я відчуваю, що мені потрібен час.

— Скільки годин на день ви тренуєтеся? — спитав у нього Фредерік.

— Шість годин, — відповів Мідхат. — З десятої до першої зранку і з третьої до шостої ввечері.

Фредерік зауважив, що шість годин це забагато часу на практику й зупинив гру свого учня:

— Чудово. Не треба догравати п’єсу — одного, двох фрагментів з кожної достатньо. Так програємо всі п’єси.

Нарешті дійшли до останнього твору.

— Відкладіть цю книжку, і почнімо працювати з іншою. Ось у цій книжці ви знайдете уривки з творів найвидатніших майстрів, — сказав він, і поклав перед ним партитуру. — П’єси, звичайно, простенькі, але це підніме вас на вищий і приємніший рівень. Хочу подивитись, як ви із цим впораєтесь.

З уривком «Ранкового настрою» Ґріґа Мідхат впорався з легкістю. А ось «Ода радості» Бетговена в Дев’ятій хоровій симфонії давалася з важкістю й на третьому рядку він запнувся. Потім він пройшов уривок із П’ятої симфонії Чайковського, ця мелодія збереглася в його пам’яті з часу Саїди Айші й особливо подобалася, бо він відчував Чайковського, і грав від душі, принаймні так здавалося. Відгук Фредеріка був обнадійливим.

— Є деякі недоліки та промахи, але загалом непогано. Непогано! — Учитель зробив паузу. — Ні, непогано мало сказано. Мушу визнати, що протягом цього уроку... саме цього уроку — я ошелешено слухав, як ви граєте, — і що я можу сказати? Відбувся якісний стрибок. Що сталося під час моєї відсутності?

— Мені приємно це чути, — відповів він. — Що сталося? Не знаю... але маю зізнатись, що весь тиждень був у депресії.

— Здається, депресія іноді може бути плідною, — сказав Фредерік. — У будь-якому випадку, диво трапилося з людиною, що вивчає музику у вашому віці. Але я не хочу, щоб ви зазнавались. Попереду ще довга-довга дорога. Ваші пальці стали гнучкішими, я помітив і приємно вражений, що, коли ви помиляєтесь і граєте не ту ноту, відразу це розумієте. Ви ніби знаєте, що музика вимагає досконалості. Це її мета. Проблема в тому, що коли ви граєте, немає шансів виправитися. Ви можете стерти слово або речення, якщо пишете, і продовжувати писати, але ви не можете зробити цього, коли граєте музику. Музика не має ласки й не дає можливості виправити помилку. Якщо ви помиляєтеся перед аудиторією, це катастрофа, і ви нічого не можете з цим вдіяти. Є також проблема часу. Я помічаю, що ви завжди прискорюєтесь... але я не хочу втручатись у ваші зусилля. Усьому свій час, і сьогодні досить задоволений, тож можу сказати: «Вітаю... Я щасливий, що навчаю вас».

І він простяг руку для рукостискання.

Фредерік не хотів зазнавання? Марнославство й екстаз оселились в голові. Він вийшов, але не пішов прямо додому, а неспокійно кружляв містом до світанку. Попереду на нього чекала довга дорога. Фрагменти, які він програвав, були призначені для дітей. Але якби він музикував на цьому етапі твори Бетховена? «Ода радості» в Дев’ятій симфонії була б ниткою Аріадни, що привела б до самого кінця твору. Він шукав її оригінальну версію, і міг би попросити вчителя послухати з ним довші та складніші уривки, а також попросити його пояснити гармонію та сонатну форму, в якій поставлена класична музика. І «Оду до радості», яка звучала наприкінці симфонії й була ключовою, адже вона несла з собою передвістя та добрі звістки.

Але замріяний у своєму небесному пурханні Мідхат не забував про земне тяжіння. Час від часу в голову лізло дражливе запитання: коли повертатися в Єгипет? Але нарешті він вирішив, що залишиться до тих пір, поки не зіграє останнього уривку з книжки класичних творів. Як би там не було.

Уранці він зателефонував і повідомив Сальмі, що вирішив залишитися у Відні ще на деякий час, і вона зраділа. «У такому випадку ми матимемо шанс зустрітися втрьох, перш ніж ви повернетеся на Батьківщину», — сказала вона.

* * *

Щоразу, коли Мідхат уявляв, як пальці професійних музикантів, — не кажучи вже про найвидатніших із них, — рухалися по клавішах, приходило розуміння, що мета оволодіти музикою — це все одно, що бажати дотягнутися до зірок. Він не ставив собі божевільну мету оволодіти музикуванням бездоганно, але грати на пристойному рівні було недосяжною метою. Скажімо, коли він повернувся до п’єси з кількома рядками, які грав напередодні, чомусь здавалося, що грає її вперше. Що це означало? Що він був недостатньо музично освічений? Можливо, пам’ять ослабла в середньому віці, чи мозок був настільки забитий знаннями та турботами, що важко було охопити щось нове? Чи якесь таємниче почуття провини відлякувало наважитися пірнути у світ музики? Він був злочинцем чи завойовником? Чому музика не піддавалася йому? Хіба ця інтелектуальна розкіш надмірна? Мідхат гадав, що зіткнувся з силою, що намагалась приборкати його, коли він хотів звільнитися. Йому потрібно було подолати цю силу, переїхавши із села до міста, і коли Салем намагався придушити його свободу, і коли дружина обмежувала його в усьому, а він не був достатньо сильний, щоб чинити опір. Або це були пожадливості тіла? «Але тіло слабке». Може, настав час потонути і згнити?

Саме про це він думав, блукаючи кімнатою взад-вперед, аж раптом телефонний дзвінок вивів його із замріяного стану й примусив кинутися до слухавки, з надією, як завжди. Нарешті до нього прийшов порятунок. Зараз Нахед прийде й урятує його від турбот. Він би повідав їй, музикантці, про свої переживання, і, можливо, вона принесла б йому якусь втіху. Але телефонувала не Нахед. Мідхат почув жіночий голос.

— Привіт, Нахед, — сказав він.

Сальма відповіла йому.

— Це Сальма, Мідхате. Як справи?

Збентежено відповів: «Добре. А як ви»?

— Ви очікували дзвінок від Нахед, чи не так?

— Ваші голоси дуже схожі.

— І це не дивно, — відказала вона. Після деякої паузи вона продовжила: — Мідхате, мені нудно, терпіти не можу сидіти вдома сама. Ви можете прогулятися зі мною сьогодні ввечері?

Збентежений, він вагався. Він не відчував нічого страшного, коли обідав із Сальмою в кафе на тротуарі, і вони пили лише мінеральну воду. Вони зустрілися серед білого дня, і це не викликало жодних питань. А зустріч увечері, і до чого може призвести вечеря та напої, то вже інша річ. Але хотілося вийти й утекти від фортепіано та від хвилювання. Напружене щоденне музикування почало засмучувати його. Але його вдача примушувала працювати на повну. Розмовляючи з Сальмою, можна було припустити, ніби вона була в якомусь психологічному розладі, і просила про послугу в друга чи старшого брата. Бідолашна Сальма... Дівчина в розквіті, а здавалося, що вона не оговталася від трагедії шлюбу та розлучення. Він не міг забути блідості її шкіри й печалі, що час від часу лягала тінню на її обличчя. І він не міг забути, як хмара раптово зникала, коли вона знаходила привід посміятися чи когось передражнити, наче вона все ще була дівчинкою-підлітком, яка ще не подорослішала. Він подолав своє хвилювання й погодився.

Мідхат побачив її здалеку. Сальма, угледівши його, пішла назустріч, зігнувшись під дощем, що так раптово почався.

— Я без парасольки, — сказала вона, захекавшись. — Дозвольте мені сховатися під вашою парасолькою.

Вона взяла його по під руку зі словами:

— Високі підбори — одне з найбільших лих у світі. Чоловікам пощастило, їм не треба користуватися цими виснажливими жіночими хитрощами.

— Я запросив вас в італійський ресторан, де подається найкращий у світі ескалоп з телятини, — сказав він, поки вона вивчала меню. — Я не куштував нічого подібного в Римі.

— Добре. Щодо мене, я хочу забути про дієту на сьогоднішній вечір, про фігуру й усе таке. Мені набридло відмовляти собі в їжі, може, у цьому причина моєї депресії.

— То що замовите? — запитав він. Широка усмішка осяяла її обличчя, а очі блищали.

— Я хочу особуко^[44] та різотто, приготовлені з маслом і кісточкою, — відповіла вона. — А перед тим — порцію овочів на грилі. І що ми будемо пити?

— Як хочете, — відказав він. — Як щодо італійського червоного вина?

— Чудово, — погодилася вона. — Але я хочу одразу подвійну порцію віскі з льодом.

Вона зітхнула, осушуючи склянку, і розслабилася.

— Я думала про вас вчора, — сказала Сальма. — І мені спало на думку... Я маю на увазі... мені шкода, що ви були самотні після смерті дружини. Ви ніколи не думали одружитись знову?

— Я думаю, що одного разу було достатньо, —відповів Мідхат, а потім додав: — Це в моєму випадку. А ви в розквіті життя, молода, і можете легко...

— Навпаки, — перебила вона. — Ви помиляєтеся. Одружитися чоловік може практично в будь-якому віці. Жінка повинна піддаватися жорстким обмеженням, які нав’язує природа. Краса, як ви знаєте, швидкоплинна, з’являється вага, накопичується і...

Вона перестала сміятися, а потім продовжила:

— І колір обличчя марніє, волосся випадає, і гормони тощо. Жінка не може довго насолоджуватися молодістю, і більшу частину вона витрачає на боротьбу із цими загрозами. Вона перебуває в постійній боротьбі, щоб отримати захоплення чоловіка.

— А ви забули, що високі підбори небезпечні? — запитав він.

Її втішила згадка про високі підбори.

— Те, що ви кажете, правда, — вигукнула вона з ентузіазмом. — Дякую, що нагадали мені про жах високих підборів.

Потім попросила замовити їй другу склянку.

Незручний початковий етап скутості пройшов, і було вже неважко спілкуватись, не потрібно було напружуватись, підшукуючи потрібні слова. Насправді розмовляти з Сальмою було легко, адже вона була відкритою, сміливою, доброю й нічого не приховувала. Чи повинен він сказати їй, що огида до шлюбу виникла через невдачу першого? Він відчув сильне бажання довіритись і виговоритись цій молодій жінці, що поводилась, як молодша сестра. Але вона відвернула його від цієї ідеї тим, що сказала далі.

— Наступного разу, я маю на увазі, якщо на горизонті з’явиться чоловік, я відмовлюся від шлюбу й наполягатиму на тому, щоб бути просто коханкою, — мовила вона. — Жити під одним дахом не хочу. Ми зустрічатимемось лише за домовленістю. — Вона стиснула губи. — Це моє остаточне рішення.

— Ви впевнені, що хочете саме таких стосунків? — запитав він. — Я маю на увазі, чи припускаєте зраду?

Вона насупилась:

— Як би ми дізналися? Якби ми жили окремо? Жити окремо — це душевний спокій. У всякому разі, він міг би робити все, що заманеться, доки я про це не знаю. Щодо мене...

— Я думаю, ви незрадлива, — сказав він.

— Це правда, — погодилася вона. — Ви мене цілком розумієте. Я можу бути лише одна, незрадлива.

— А отже, — продовжив він, — через місяць-два, або, скажімо, шість місяців після цієї домовленості, ви спакуєте свої речі й переїдете до нього й будете жити разом із ним.

Вона намагалась заперечити, але він говорив далі:

— Якщо ви незрадлива людина, то швидко почнете залежати від нього й витрачатимете свій час на його очікування. Ви недовго будете погоджуватися з його відсутністю й можете навіть наполягати на частих зустрічах. І, можливо, ви не захочете погоджуватися з його незалежністю, або будете підозрювати, що він зустрічається з іншою жінкою. Хіба це не так?

— Ви мене добре розумієте. Ви ніби читаєте розгорнену книжку, — відповіла вона. — Я не здатна назраду — така моя природа, — а вірність веде до емоційної залежності, як ви кажете, а потім до постійних страждань. Чому я про це не подумала?

Через деякий час вона додала:

— Ваша правда. Я легко впадаю в ревнощі, адже я, як кажуть, жінка-однолюб, і хочу, щоб чоловік був цілком моїм. Мій колишній чоловік скаржився, що я дуже ревную...

Вона перестала говорити, і вираз смутку, який він помітив під час першої зустрічі, проліг на обличчі. Згодом дівчина підвела на нього очі. Вона йому скаржилася? Чи вона благала його, щоб він допоміг у вирішенні проблеми надмірної прив’язки до чоловіка? Він хотів, чимось зарадити їй.

— У вас попереду купа часу й купа можливостей, — сказав Мідхат. — Я в цьому впевнений. Немає потреби виснажувати себе зайвими думками. Поміркуймо зараз про особуко та різотто, оскільки їх принесли.

Яскравість повернулася до обличчя Сальми, і вона підняла келих, усміхаючись:

— Ви чудова людина. Ви надаєте мені впевненості в собі і в майбутньому... За ваше здоров’я!

Вочевидь, Сальма була задоволена замовленням:

— Це різотто з вершковим маслом і кісточками — неперевершене. Ох, ці диявольські італійці! Подивіться, вони додали лісові гриби — вони повинні бути лісовими, цього було б достатньо...

Вона зупинилася, згадуючи, що хотіла сказати, але здалося, що передумала:

— Я заздрю Нахед. Ми сестри, у нас однакові батьки, але ми різні... геть різні.

Не приховуючи свого нетерпіння при згадці про Нахед, чоловік спитав:

— Чим вона відрізняється від вас?

— Вона набагато сильніша за мене, — відповіла Сальма. — І вона часто буває жорсткою з тими, хто до неї добре ставиться. Вона дуже високо оцінює свою красу та музичний талант. Вона любить привертати увагу чоловіків, але, натомість, нічого не віддає.

Незадоволений цією характеристикою, Мідхат почав відчувати депресію. Апетит пропав, хоча іноді він щось підносив до рота.

— Я мало знаю про жінок, — сказав він. — Я одружився, закохувався в багатьох жінок. У більшості випадків це було невзаємно.

— Невзаємно? — вигукнула вона з недовірою. — Ви так просто це кажете. — Вона підморгнула: — Можливо, це один із прийомів, які ви використовуєте з жінками.

— Зовсім ні, — заперечив він. — Не буду брехати, більшість із того, що я знаю про жінок, — це читання та написання романів.

Таким чином він хотів перевести розмову на романи, але, здавалося, вона не помітила натяку.

— Але ви випили лише пів келиха й залишили для мене майже всю пляшку.

— Мене цікавить переважно їжа.

— Ви практично нічого не їли. Гляньте, я з’їла все, що мені принесли.

— Не хвилюйтеся за мене. Я їм повільно, щоб ви не побачили моїх жахливих сільських манер. Якби ви бачили мене, коли я їм наодинці! Я повертаюсь до свого природного стану й їм, як хижий звір.

— Не перебільшуйте, — засміялась вона. — Я не можу уявити, щоб ви їли, як дикий звір. У будь-якому випадку, сьогодні ввечері я спрагла й хочу пити. Сподіваюся, ви не проти.

Вони замовили ще вина, і вона повернулася до розмови про свою сестру.

— Наші стосунки складні. Ми змагаємося й заздримо одна одній. І це йде з нашого дитинства. Я була першою дитиною та зіркою сім’ї, поки не з’явилася Нахед, і тоді вся увага перейшла на неї. Вона стала розпещеною, оскільки була молодшою. І вона привабливіша, з яскравішим характером, тож не звинувачуйте мене, якщо я закохана.

— І чому вона вас ревнує?

— Чесно кажучи, я не знаю. Можливо, це тому, що я закінчила університет, а вона — ні. Їй було важко закінчити середню школу. З дитинства вона любила музику, тож присвятила їй себе й не любила всі інші навчальні предмети. Вона опанувала музику виключно завдяки силі волі та приватним урокам. В основному. Вона не любить академічне навчання, ненавидить навчання, читання та іспити, покладаючись на свій природний інтелект. Це допомогло їй просунутися далеко в музиці, але тепер вона шкодує, що не вивчала музику в коледжі й не отримала диплом. Вона повинна була...

Підійшов офіціант з меню солодощів, Сальма замовила десерт разом із келихом грапи^[45] та кави. Її лице пожвавішало, щойно офіціант повернувся з цілим графином грапи й поставив його на стіл.

— Ви б мене не стримали, — кокетливо сказала вона, показуючи на пляшку.

— Або ви б?..

— Я не можу стримати вас ні від чого, — відповіла вона.

У молодій жінці була дитяча невинність, а від солодощів дитину було важко утримати. Вона б тебе ненавиділа, якби ти її стримав. І як чоловік цієї жінки мав таке безжалісне серце й таку грубість, щоб зрадити її та зіпсувати своєю гниллю, замість того, щоб дати їй усе, що вона забажає. Але що говорити? Світ повний негідників.

— Ви любите дітей? — запитала Сальма, коли вони їхали в таксі.

Це розвеселило Мідхата:

— У мене дві дочки. Одна заміжня, і я скоро стану дідусем.

— Вам пощастило, — зітхнула Сальма. — Я хотіла дитину від свого Дон Жуана. На щастя, моє бажання не справдилося. Жінки не завжди можуть народити за своїм бажанням.

Потім з гіркотою продовжила:

— Я не розумію невірності чи жорстокості. Ви знаєте, мої батьки розлучені вже близько двадцяти років, вони живуть у Відні, але не зустрічаються й не спілкуються після розлучення. Моя мама не знайшла іншого чоловіка, але вона досі зустрічається з нами неохоче.

Згодом додала:

— Чому я обтяжую вас цими сумними історіями? Схоже, я передала куті меду з питтям. Але мені потрібно було втішити свої печалі... вибачте мені. У мене паморочиться голова.

Вона схилила голову йому на плече, і промовила з важкістю:

— Коли ми зустрілися з вами по дорозі до ресторану, я посварилася з Нахед, і мій батько запросив нас на вечерю, щоб розрядити ситуацію. Тоді Нахед запросила вас приєднатись до нас... — вона замовкла на мить і видихнула: — Вибачте, що розповіла вам це. Не гнівайтеся на мене. Ми вас не знали. Ви були дивним чоловіком, якого ми зустріли на вулиці. Мій батько був незадоволений тим, що зробила Нахед, і йому хотілося, щоб ми сіли за різні столики. Мені прикро визнати, що я підтримала його, але ми оцінили вас. Ви пройшли тест.

— Який тест? — запитав він її.

Сальма не відповіла. Здавалося, що вона заснула. Але через деякий час вона знову обізвалася:

— Нахед, як завжди, виявила ініціативу, коли запросила вас приєднатися до нас. І добре, що вона це зробила, але я змушена ревнувати. Вона кмітлива. Їй завжди вдається перетягнути увагу на себе, і чоловіки стікаються до неї... навіть мій батько. Що я можу сказати? Вона керує ним, хоча вона молодша донька. Я її ненавиджу...

Він ласкаво запропонував їй приготувати на кухні чорну каву.

— У мене паморочиться голова, мені погано, Мідхате. Молоко в холодильнику, якщо хочете кави з молоком. Але мені, будь ласка, чорну.

А сама залізла в ліжко. На запитання Мідхата, чи все гаразд — відповіла:

— Не хвилюйтеся. Усе добре. Але, будь ласка, не стійте. Сідайте тут.

Вона вказала на край ліжка. Сальма взяла його руку, але щойно вона повернулася на бік, він скористався можливістю відтягнути руку. Мідхат не мав бажання виходити з таксі й підніматися в квартиру, але падав сніг, і незручно було залишити її біля входу в будинок саму. Дівчині була потрібна допомога ступити на перші сходинки й зайти у ліфт. Сальма вибачалася за те, що стала в перешкоді його планів.

— Я мала б скласти кращу компанію. Це різниця між мною та Нахед; вона завжди напружена і, здається, нікому не потрібна. Але я... Ви влучили в точку, коли говорили про мою залежність від інших людей.

— Я отримав задоволення від вечора, — сказав він. — І щасливий, що довідався про вас більше.

— Ви лестите мені, — мовила Сальма.

— Повірте, — продовжив він, — ви чудова дівчина, і заслуговуєте на найкраще.

Він сказав те, що думав, і йому було шкода дівчину, яка була здатна любити, але витрачала свій час даремно.

Роздуми Мідхата перервало бурмотіння: «Роздягайся і лягай біля мене». Це йому здалося? Чи правильно він почув її? Але ж вона знову пробурмотіла це й він, раптом, відчув, що лихо неминуче. Чому життя ставило йому випробування, з якими він не міг впоратися? Чи справедливо, що він зіткнувся із цим випробуванням? Юсуф зміг протистояти жінці, у чиєму домі жив, коли вона намагалася спокусити його, а вона справді бажала його, і він схилився б до її бажання, якби не бачив знак свого Господа. Отже, він бажав її... Він відповів їй, зробив пару кроків і доторкнувся до неї. Він затремтів, але Божественна допомога підтримала його. Він відчув знак. Цим знаком був блискучий і нещадний меч. Незважаючи на те, що Мідхат із села Кассим у провінції Шаркія, яким опікувались бабуся Зейнаб, годувальниця Ніса, і грекиня Маріка, і його тітка Ханія, почувався самотньою дитиною. Мідхат, одержимий протилежною статтю, закохався саме в цю жінку. Він був вражений нею, і він це зрозумів. Він бажав цю вразливу молоду жінку, яка потребувала ніжності, яка хотіла притиснутися до нього в цю негоду. Він не був пророком, він був самотнім і не бачив світлих плям у житті; його віра була слабка, як казала Маріка. І ніхто б його не звинуватив, якби він не відповів на дзвінок. «У таку негоду не можна виходити на двір, — почув він голос Сальми. — Передавали, що буде хуртовина».

Мідхат підвівся з ліжка, поглянув у вікно й побачив, як стрімко падають сніжинки. Він потрапив в пастку між цим снігом і Сальмою. Невже знову треба пройти болісне випробування? Коли Мідхат повернувся з кухні з горнятком запашної кави в руках, звернув увагу на привабливу фігуру дівчини та її стрункі ноги, що проступали крізь коротку прозору нічну сорочку. Ось вона, досяжна. Якби на ній не було сорочки... Люба моя, забудь усі міфи про схуднення й дієту, ти приваблива така, яка ти є, і ти бездоганна... Я б хотів цілувати кожен дюйм твого тіла.

«У таку погоду не можна їхати», — повторила Сальма. «Будь ласка, не залишай мене саму», — благала вона його.

Він жив у кількох холодних містах, де температура опускалася нижче нуля градусів, але холод у Відні був унікальним і міг пробити тіло, наче куля, заціпити спину та ноги, і ось вона запрошувала його залишитися в теплі. Нарешті випала нагода втамувати свою вічну спрагу й досягти мети своєї подорожі. Хіба він не приїхав у це місто в пошуках жінок? Тепер одна з них запрошувала його, і до того ж вона була приваблива, щира й охоча. Тож підійди до неї! Він зробив два кроки до ліжка, бажаючи отримати цю доступну жінку, коли почув, як вона бурмотить: «Нахед повернеться до Різдва». У ту мить мрія виплила з глибин його мозку. «Втішся й возрадуйся!», — сказала йому. На якусь мить, він застиг на місці, захоплений цією важливою думкою. А в чому була радість? Потім прийшовши до тями й ворухнувшись, Мідхат простягнув руку, вкрив Сальму ковдрою, бурмочучи: «Спи, суча дочко. Доброї ночі». Потім він одягнув пальто і вийшов. І що означав той знак?

* * *

Тепер Мідхат міг насолоджуватися відчуттям безпеки та заспокоєння, оскільки буря минула. Хіба що ноги й ступні не могли відігрітись, хоч у квартирі було тепло. Він підвівся, щоб принести грілку. Крижаний холод, який пронизав кінцівки, розтанув лише тоді, коли він поставив пляшку з гарячою водою прямо між своїми ногами. Відчувши, як тепло повільно тече крізь них, Мідхат розслабився, позіхнув, заплющив очі і, здається, задрімав. Можливо, він навіть сів до листа. Іноді він так робив у дрімоті.

Тоді спробуймо поглянути на це з іншого боку. Уявіть, що ви космічний корабель, і у вас є телескоп. Його лінзи спрямовані на цю планету під назвою Земля, то що ви бачите? Я бачу, що краще подивитися на корпус цього космічного корабля. Я часто відчуваю, якого смертельного удару завдав мені Салем, коли вигнав мене. Але моя довічна боротьба з Санією, яка тривала майже чверть століття, була ще жорсткішою. Проте були ще історії. Довга подорож почалася, коли я прив’язався до Сальви, адже вона була «бандарською дівчиною». Згодом я переїхав до «бандара», самої цивілізації, і жив у багатьох столицях світу, і тепер я тут, закінчую подорож у Відні, матері всіх «бандарів». Проте мене не полишає образ верблюда, що обертає шестерні сідла. У глибині душі я селянин. У мене душа селянина, терпіння висушеної землі, яку він обробляє й чекає сезону сівби. Я маю стійкість акації, явора, кактуса та ворон під час сухого сезону.

Ось селянин повертається з базару, задрімавши на спині свого віслюка. А здалеку лунає голос, можливо, з глибини каналу. Він розплющує очі, голос затягує й спокушає його з глибин води. Горе тому, хто відповість на її заклик. Дурний той чоловік, який піддається диво голосу, бо жінка-джин спокусить його, щоб вийти за нього заміж і затягнути його у свій підземний світ. Розумний — це той, хто заклав вуха й не зупинився, бо на нього чекає інша жінка — супутниця життя й мати його дітей. Хіба це не нагадує вам історію про Одіссея, який повертався додому з війни? Підпливши до сирен, він наказав чоловікам заткнути вуха воском і не слухати співу спокусливих русалок, а себе міцно прив’язати до щогли корабля, щоб не піддатися спокусі й не потрапити в пастку. Одіссею вдалося втекти й дістатись до вірної дружини, яка чекала на нього багато років.

У селі є місце, яке в моїй уяві постає завжди, де б я не був. Задум приймати мандрівників в окремому місці, мабуть, виник у пустелі з моменту прибуття першого Кассима. Я бачив щось схоже на це в Йорданії, на кордоні одного з міст, — можливо, Аммана чи Джараша, — куди мандрівники можуть прийти в будь-який час, і їх привітають у наметі з видом на дорогу та запросять випити арабську каву, а горщик постійно тримають на слабкому вогні. У кассимській сірі була їжа для волоцюг, бідняків, мандрівників, відвідувачів і мандрівних поетів. Горщики з чаєм і кавою безперервно булькали без упину. Маріка розповіла, що й Одіссей мав подібне місце для прийому гостей. Саме там, поки він був у від’їзді, оселялись залицяльники, які прагнули його дружини. Вони перебували там роками, нікуди не виїжджаючи. Вони їли з його щедроти, їли м’ясо його стада, їли з його посуду. Кожен намагався завоювати серце його вірної дружини. Коли ж Одіссей повернувся, відразу ж знищив непроханих гостей. А коли Паріс украв Єлену, дружину свого господаря, це призвело до війни, яка проливала кров десять років. А я віддана людина. Це брехня. Ти зраджував Сальві й намагався обдурити Санію, але не зміг. Але цього разу я вірний. Сальма хотіла затягти мене в свої тенета, і я прагнув її тіла, але, усе ж таки, надягнув пальто й у муках пішов геть. Вона була доступна, а надворі була негода. Але я подивися, побажав їй доброї ночі й пішов у муках. То що то був за знак? Він не був променевим чи різким, це була думка або шепіт, який лунав у повітрі, але цього було достатньо. Сальма була сексуальною, чудовою та привабливою. Вона була по-дитячому чуттєва, мила й потребувала ніжності, і моя душа й досі жадає її. Але я був би підлим пристосуванцем, якби скочив до неї в ліжко, щойно Нахед повернулася до неї спиною. І що в цьому було поганого? Можливо, вона побажає нам обом щастя, коли повернеться. Це була її проблема, але моя проблема в тому, що я її кохаю. Так, я кохаю Нахед. Коли вона скинула рушник у сауні, я був вражений спалахом блискавки, що пронизала хмари, навіть якщо цей вчинок був трохи непристойним. Але Нахед не являлася мені по-справжньому, доки не знайшла мене покинутим на узбіччі дороги. «Ідіть за нами», — сказала вона. У цьому запрошенні, здавалося, не було ніяких прихованих мотивів. Чи була вона справді вільною від будь-яких намірів, від бажання привернути до себе увагу? Що могла наговорити Сальма? Він помітив, що Сальма ревнує до своєї сестри. Кому з них слід вірити? Ні одній, ні другій... Я вірю собі. У сутінках саме Нахед побачила чоловіка, який тримав у руці папірець з адресою, намагаючись знайти будинок, і вона сказала: «Ідіть за нами». Довідавшись, з якої він країни, Нахед, захоплена цією країною, запросила його приєднатись до них повечеряти. «Приєднуйтесь до нас», — сказала вона. Малоймовірно, що були ще якісь приховані мотиви. Але припущення мені достатньо. Бо те, що зробила Нахед, якими б не були її наміри та мотиви, звільнило чужинця від відчаю. Що б не сказала Сальма, Нахед мені однаково подобається. Я не знаю, що на серці цієї дівчини, але її турботи було достатньо. Вона просила не видавати, що ми зустрічалися раніше? Чому вона це зробила? Я не знаю причину, але цього було достатньо, щоб між нами уклалась чудова таємнича змова. Тому я кохаю її! З тієї ночі я уявляв її, у всіх куточках міста. Її образ зі мною день і ніч. Але це приємно і радісно.

На прощання, вона кинула: «До зустрічі». Це фраза, яку люди зазвичай вимовляють із ввічливості. Між нами не було обіцянок, вони були б ні до чого. Вона сказала це й зникла. Як можна стверджувати, що не було домовленостей? Які зобов’язання між гостем і господарем? Домовленості з’являються, коли гість приймає запрошення. Інакше навіщо Одіссей зарізав своїх обтяжливих гостей? І чому спалахнула й лютувала запекла Троянська війна? Але яка користь у дотриманні обіцянок, якщо я впевнений, що нічого не отримаю від неї? Нахед невловна, і я не маю чим її спокусити. Я повернуся в Єгипет без неї чи її сестри. Пророцтво віщувало, що я вийду з води без улову, так і станеться. Обіцянка, яку я давав, — справдиться, вона повернеться й знайде мене таким, яким покинула — своїм гостем. Інакше б не залишилося відчуття прихильності, яке з’явилося в ту ніч, ніч відчаю. Зізнайся, що вона зменшила твоє спотикання й підняла тебе з прірви, у яку ти скотився. Зізнайся, що коли тебе відкинуло на узбіччя, ти був на межі відчаю й утратив віру в життя. Була лише темрява й смерть. Потім вона прийшла й сказала: «Ідіть за нами». Це була радість. І це був твій знак. Ти випадково відновився і переїхав до міста, випадково отримав освіту і полюбив читати, випадково вирвався з кайданів Санії й зустрів Нахед. І це був щасливий шанс, тож цінуй цей момент і бережи його, тримай «бога за бороду», прислухайся до нього й не прагни нічого іншого. Ти забув свою обіцянку, коли на шиї затягли зашморг і мотузка дивом розплуталася, ти б ніколи більше не пустив смуток у своє життя? Зараз ти звільнився від зашморгу... Тож радій! Ти бачиш сонце й маєш чим дихати, є країни і є свобода! А ти покинув Сальму, і твоє серце досі в агонії.

Коли я майже підійшов від гроту Заклинателя до своєї квартири, сніжинки нагадали мені феєрверк у карнавальну ніч. Нахед повернеться до Різдва. Це буде через п’ять тижнів, і я чекатиму на неї, що б не трапилося, і вона знайде мене таким же, яким я був до її від’їзду. Я був чоловіком, якого вона приймала. І я повернуся в Єгипет з майже порожніми руками, але мені достатньо й того що вона дала. Чи будеш сумувати за нею в Єгипті? Так, я вже сумую за нею. Чи вилікуєшся від душевного болю? Чи не охопить жаль, що пожертвував Сальмою? І як можна припустити, що так легко вилікуватись? Можливо Сальма та жінка, яку я шукав. Вона сказала, що самотня. Але це нічого не змінює. Я отримав Нахед, і це великий дар. Я не з порожніми руками повернуся в Єгипет. Чому я забув про музику? Частина її закарбувалася в моїх пальцях. Потім була мелодія, над якою потрібно було працювати, щоб вона зазвучала. Мелодія була моєю нагородою. Мені здалося, що я видихся, але тепер наприкінці подорожі маю задуми написати два романи.

Героєм першого роману я зроблю Салема, якому Маріка нав’язала дивну дитину, що зіпсувала йому життя. Якби не цей малий, Салем насолоджувався б коханням дружини до кінця днів своїх. Катастрофа цього чоловіка жахає мене. Але я розумію Маріку, якій потрібна була дитина, і Салем був несправедливим, не поважаючи її бажання материнства. Як знайти золоту середину між цими людьми, з їхніми мріями і бажаннями? Цей роман буде легким.

Другий роман виверне нагору все, що приховане всередині. Це роман про Санію і кривдне ставлення до неї Мідхата. Бідолашна Санія, її треба вибачити. Вона вийшла заміж за чоловіка, до якого було неможливо достукатись, чоловіка, який із раннього дитинства вирішив блукати у великому, нескінченному просторі всесвіту, але був ізольований від людей із плоті і крові. Бідолашна не достукалася до нього. Можливо, вона покохала б його, якби почувалась впевнено з ним. Але це було неможливим, і вона ненавиділа настільки, що втратила віру в увесь світ і зненавиділа все навкруги. Здавалося, що це глухий кут... Можливо, поява Нахед була світлом у кінці тунелю, щоб очистити серце від ненависті. Це все треба викласти на папері. Можливо, роман стане провідником крізь цей незрозумілий лабіринт, і, можливо, він проведе по шляху прощення. Ну от, поїздка до Відня й сюжети двох романів на долоні.

«Моя дорога Маріко. Не хвилюйтеся. Повернуся безперечно, без дружини і коханки. Але попереджаю, що купую фортепіано, і вам доведеться миритися з галасом, який я буду зчиняти. З любов’ю і поцілунками та повагою, завжди ваш, Мідхат».

Ми мали б закінчили цю сторінку. тим, що треба виспатися. Іди спати, суча дочко. Іди спати, сучий сину.

Задзвонив телефон, і почувся голос Сальми:

— Оце так сон! Уже майже полудень.

— Доброго ранку, красуне, — привітався Мідхат.

— Сподіваюся, ти добре відпочив? Ти не повіриш... Я прокинулася о восьмій, а від пиття не залишилося й сліду. Я спала так міцно, що відчула, як відродилася. Це все завдяки тобі. Дякую, що ти про мене дбаєш. А як ти сьогодні? — запитала Сальма. — До речі, чому я не знайшла тебе поруч, коли прокинулася? Чому ти так рано пішов?

Мідхат одразу здолав залишки сну, коли почув це.

— Але я не ночував поруч, — відповів він. — Я приготував каву й пішов.

Вона засміялася:

— Не треба бути сором’язливим і скромним. Ти був дивовижний. Ти неймовірний...

— Дивовижний? — у його голосі почулося роздратування. —Що мається на увазі? Чи це такий жарт, люба моя?

— Ти розумієш, що мається на увазі, — відповіла Сальма. — Це правда, я була нетвереза, але я пам’ятаю все, що сталося. Це була виняткова ніч кохання, і ти піднявся ще більше в моїх очах. Я в захваті від тебе. І я з нетерпінням чекаю наступної зустрічі. Коли я тебе побачу? До речі, Нахед повернеться незабаром, перед Різдвом... — Її сміх ставав все голоснішим, коли вона це говорила. — Чарівниця має знати, що ти тепер мій. Тож коли ми зустрінемося? Я вже сумую за тобою, і я тебе хочу. Я не можу дочекатися...

— Сальмо, будь ласка, — благав він. — Ви мені дорога... Ви як моя молодша сестра. Скажіть мені, що ви...

Потім він замовк і поклав слухавку. Він нічого не розумів, але здогадався, що тепер не зможе відступити. Продовжувати розмову не було сенсу. Що йому робити? Усе було скінчено. Це все перетворилося на порох. Не було сенсу чекати й Нахед — йому доведеться тікати. Мідхат, тремтячи, підвівся з ліжка й поспішив на кухню ковтнути води, але холодна вода не загасила вогонь всередині. Упавши на ліжко, він схопився за голову, аби вона не вибухнула... Моя люба Маріко, я хотів би повернутися цілим.

Примітки

1

Джильбаб — чоловічий одяг у арабів у вигляді довгої сорочки або довгого халату.

(обратно)

2

Сіра — релігійно-громадська будівля, призначена для прийому гостей.

(обратно)

3

Лабне — традиційний крем-сир кухні країн Близького Сходу, виготовлений з йогурту.

(обратно)

4

Аль-Азгар — університет, вища мусульманська богословська школа в Каїрі, центр підготовки духовенства для Єгипту та ін. країн Сходу.

(обратно)

5

Джини — міфологічні істоти, що живуть у пустелях, горах і лісах.

(обратно)

6

Тахаджуд — додатковий нічний намаз, що здійснюється після сну.

(обратно)

7

Жителі Саїди — місцеві з Верхнього Єгипту.

(обратно)

8

Гуль — істота з арабських міфів і казок, перевертень, що живе в пустелі, печерах і на кладовищах.

(обратно)

9

Муедзин — у мусульман: служитель при мечеті, який з мінарету в певний час закликає віруючих до молитви, читаючи азан.

(обратно)

10

Бандар — головне місто в провінції.

(обратно)

11

Тюрбан — чоловічий, інколи жіночий, головний убір у вигляді тканини, обмотаної навколо тюбетейки, фески чи іншої шапочки.

(обратно)

12

Фатта — страва, приготована з хліба, замоченого в супі з рисом.

(обратно)

13

Абая — довга традиційна арабська жіноча сукня з рукавами, що призначена для носіння в громадських місцях. Зазвичай буває чорного кольору.

(обратно)

14

Аль-Бахраві — хутір, що належить до села Санхур Аль-Мадіна в межах регіону Кафр-ель-Шейх в Арабській Республіці Єгипет.

(обратно)

15

Кірат —старовинна лінійна міра — 1/24 ліктя.

(обратно)

16

Феддан (фаддан) — єгипетська міра вимірювання площі.

(обратно)

17

Кьофте — м’ясні котлети.

(обратно)

18

Сура Аль-Фатіха або Відкриваюча — назва першої сури Корану, що вміщує коротке викладення основних догматів ісламу.

(обратно)

19

Халяль — в ісламському праві дозволені речі й дії.

(обратно)

20

Свято розговіння — свято в мусульманських народів, що відбувається після 30-денного посту Рамадану.

(обратно)

21

Факус — місто в Єгипті, у південно-східній частині дельти Нілу, провінція Еш-Шаркія.

(обратно)

22

Ісмаїлія — місто на північному сході Єгипту.

(обратно)

23

Феска — головний убір в Османській імперії, країнах Північної Африки тощо; вовняний найчастіше червоний (подеколи бордовий, коричневий, чорний тощо) ковпак із чорною (темною) шовковою китицею, перевитою сріблом або золотом.

(обратно)

24

Мезе — велика страва з безліччю невеликих порцій різних закусок, яку прийнято подавати до вина або інших алкогольних напоїв.

(обратно)

25

Пастрома — м’ясна страва, закуска.

(обратно)

26

Тахіні (також відома як сезамова паста або кунжутова паста) — поширена на Середньому Сході густа жирна паста з меленого кунжутного насіння; її додають як необхідний компонент до багатьох страв, наприклад до фалафелю, до хумусу, крім того, вона служить основою для багатьох соусів.

(обратно)

27

Джубба — верхній одяг із широкими рукавами.

(обратно)

28

Ефенді — титул і офіцерське звання в Османській імперії та деяких інших країнах Сходу в XV–XX століттях.

(обратно)

29

Ум Кульсум (справжнє ім’я Фатіма Ібрахім Елбельтагі) — єгипетська співачка, одна з найвідоміших виконавиць в арабському світі.

(обратно)

30

Вафдист — член партії «Вафд».

(обратно)

31

Ід — ісламське релігійне свято.

(обратно)

32

Басбуса — відомий арабський смаколик, дуже смачний ніжний розсипчастий пиріг, просочений сиропом.

(обратно)

33

Тут: міським жителем.

(обратно)

34

Мукаддима, також відома як Мукаддима Ібн Халдуна) — це книжка, написана арабським істориком Ібн Халдуном в 1377 році, яка фіксує ранні погляди на всесвітню історію.

(обратно)

35

Таамія — страва з бобових, приготовлених з олією й зеленню (петрушкою, м’ятою, цибулею та часником).

(обратно)

36

Хадж — здійснення паломництва до Мекки в мусульман.

(обратно)

37

Асмаган — єгипетська співачка сирійського походження.

(обратно)

38

Кернтнерштрассе — найвідоміша торгова вулиця в центрі Відня.

(обратно)

39

Фарід аль-Атраш — сирійсько-єгипетський композитор, співак, віртуозний гравець на уді та актор. Іноді його називають «королем уда», він є однією з найважливіших постатей арабської музики ХХ століття.

(обратно)

40

Абу-Нувас — арабський поет періоду розквіту халіфату Аббасидів. Жив при дворі халіфа Гаруна ар-Рашида й Аль-Аміна в Багдаді. Автор любовної та гедонічної лірики.

(обратно)

41

Магр — в ісламському сімейному праві, майно, яке чоловік виділяє дружині при укладенні шлюбу. Магр одна з головних умов укладання шлюбу. Виплата магра може бути відстрочена за домовленістю після весілля.

(обратно)

42

Мулухія — страва із зелених листових овочів, представлена в Північній Африці та на Близькому Сході. Мулухію широко спожи­вають у Єгипті, і деякі вважають її єгипетською національною стравою. Вона також представлена в кухнях Лівану, Палестини, Сирії, Йорданії та Тунісу. Ця зелень була основною єгипетською їжею з часів фараонів, і саме звідси вона й набула такого визнання та популярності.

(обратно)

43

До побачення ( нім.).

(обратно)

44

Особуко — традиційна страва італійської кухні, тушкована теляча гомілка.

(обратно)

45

Грапа — італійський виноградний міцний напій.

(обратно)

Оглавление

Після кави

Загублена вівця

Доказ

*** Примечания ***