Чорний принц [Айріс Мердок] (fb2) читать онлайн

Айріс Мердок Чорний принц

УДК 821.111

ББК 84(4Вел)

М52

Перекладено за виданням:

Murdoch І. The Black Prince / Iris Murdoch. —

London: Penguin Books, 1975. — 416 p.

Опубліковано за сприяння Ed Victor Ltd. та The Van Lear Agency LLC

Переклад з англійської Єлени Даскал

Дизайнер обкладинки Віталій Котенджи

Мердок А.

М52 Чорний принц / Айріс Мердок; пер. з англ. Є. Даскал. — X.: Віват, 2018. — 576 с.

ISBN 978-966-942-285-9 (укр.)

ISBN 978-01400-3934-4 (англ.)

УДК 821.111

ББК 84(4Вел)

ISBN 978-966-942-285-9 (укр.)

ISBN 978-01400-3934-4 (англ.)

© Iris Murdoch, 1973

© ТОВ «Видавництво “Віват”», видання українською мовою, 2018

Присвячується Ернесто де Марчі

Передмова редактора

З кількох різних поглядів я відповідальний за те, що ви читатимете далі. Автор цієї книжки, мій друг Бредлі Пірсон, дозволив мені попіклуватися про її появу. Отже, у скромно-механічному розумінні ці сторінки побачили світ завдяки моїй агенції. Я також той «любий друг» (і таке інше), згадки про якого час від часу з’являються в тексті. А втім, я не належу до дійових осіб драми, про яку розповідає Пірсон. Моя дружба з Бредлі Пірсоном розпочалася значно пізніше, ніж відбулися описувані тут події. Це були часи страждань, коли ми обидва потребували і, на щастя, знайшли один в одному благословенного друга. З упевненістю можу сказати, що, якби не моя прихильність і заохочення, якими я завжди підтримував Бредлі, ця історія, імовірно, так і залишилася б нерозказаною. Ті, хто викрикують правду в обличчя байдужому світові, занадто часто стомлюються, падають знесилені чи сумніваються в ясності власного розуму. Без моєї допомоги з Бредлі Пірсоном теж могло так статися. Йому потрібен був хтось, хто повірив би йому, та хтось, хто повірив би в нього. Так потрібної миті він знайшов мене, своє alter ego.

Текст, який ви прочитаєте нижче, і за формою, і за змістом — історія кохання. Я маю на увазі, не лише поверхнево, а й глибоко всередині. Історія творчої боротьби людини, пошуки мудрості та правди — це історія кохання. Оповідь, яка чекає на вас далі, часом двозначна й напускає туману. Людські пошуки й боротьба завжди суперечливі та тримаються прихованих шляхів. Ті, хто живе в такому темному світлі, зрозуміють мене. І все ж: що може бути простішим і чарівнішим за історію кохання? Мистецтво надавати жахливим речам чарівності — це, можливо, благословення, а можливо, прокляття. Мистецтво — це доля. Воно стало долею для Бредлі Пірсона. І в зовсім іншому розумінні — моєю теж.

Моє редакторське завдання було простим. Імовірно, правильніше було б, якби я називав себе — ким? Якимось імпресаріо? Клоуном чи Арлекіном, який маршує перед театральною завісою, а потім урочисто розсуває її? Я залишив собі останнє слово, заключне судження, підсумок. І все ж краще я буду блазнем Бредлі, ніж його суддею. Цілком можливо, що в якомусь сенсі — я і той, і той. Чому з’явилася ця історія (теж з декількох різних поглядів), ви зрозумієте, читаючи її. Але, зрештою, тут немає жодної загадки. Кожен митець нещасний у коханні. А ті, кому не пощастило в коханні, хочуть розповісти свої історії.

П. Локсій,

редактор

Передмова Бредлі Пірсона

Хоча від тих подій, про які тут ідеться, минуло вже кілька років, я скористаюсь запозиченим сучасним способом оповіді, коли ми свідомо рухатимемося, мов світло, від однієї миті теперішнього до іншої, пам’ятаючи про минуле й не знаючи про майбутнє. Таким чином, я втілюся в собі колишньому та — як і завжди, коли оповідаєш історії, — вестиму мову про той час, час, який багато чим відрізняється від сьогодення. Тож я, до прикладу, казатиму: «Мені п’ятдесят вісім років», — як мені було тоді. І я судитиму про людей неточно, можливо, навіть несправедливо, як чинив тоді, а не у світлі пізнішої майбутньої мудрості. Проте мудрість — сподіваюся, що я недарма її так називаю, — з’являтиметься на цих сторінках. Якоюсь мірою вона буде (ба навіть муситиме) освітлювати їх. Витвір мистецтва вартує стільки ж, скільки його творець. Він не може бути кращим, не може бути гіршим. Чесноти мають свої таємні назви: вони й самі — важкодоступні таємниці. Усе, що чогось варте, — втаємничене. Я не намагатимусь описати чи дати наймення всьому тому, чого навчився, живучи простим суворим життям, як мені довелося останнім часом. Сподіваюся, що тепер я мудріший і милосердніший, ніж був колись, — принаймні тепер я щасливіший — і що, падаючи на дурня, промені мудрості освітлять не лише його безумство, а й суворий образ істини. Я вже прохопився, що вважаю цей «репортаж» витвором мистецтва. Але я не маю на увазі, що він витвір уяви. Будь-яке мистецтво має справу з абсурдом і намагається досягти простоти. Справжнє мистецтво виголошує правду, воно саме і є правда, імовірно, єдина можлива правда. У рядках, які ви читатимете далі, я намагався бути по-мудрому майстерним і майстерно мудрим та розповідати правду так, як я її розумію, — не лише про поверхневі та «бентежні» аспекти цієї драми, а й про те, що ховається глибше.

Мені відомо, що часом люди мають про себе абсолютно хибне уявлення. По-справжньому вони заявляють про себе довгою низкою вчинків, а не коротким переказом самотеорій. Це саме найвищою мірою стосується й митця, який оголюється у своїй творчості, проте уявляє, що ховається в ній. У цій розповіді я теж такий, занадто розчахнутий, але, на жаль, мої нікчемні інстинкти досі прагнуть заховатися, хай навіть це й суперечить законам мого ремесла. Тепер, написавши цей застережливий абзац, я можу спробувати в загальних рисах описати себе. Розповідати я буду, як уже пояснював, від імені самого себе, яким я був кілька років тому, — часто безславного «героя» подальшої оповіді. Мені п’ятдесят вісім років. Я письменник. «Письменник» — дійсно найпростіша й найточніша моя характеристика. З того, що я ще й психолог, філософ-самоук, дослідник людських стосунків, випливає те, яким я є, бо з усіх цих дрібниць складається той тип письменника, що його я унаочнюю. Я завжди перебував у пошуках. І мої пошуки перетворилися на спробу розповісти правду, про яку я щойно згадував. Мені вдалося, сподіваюся й вірю, зберегти свій дар незаплямованим. Окрім іншого, це означає, що я ніколи не був успішним письменником. Я ніколи не намагався догодити комусь, поступившись правдою. Я знав тривалі болісні періоди життя без змоги самовираження. Наймогутніший і найсвятіший наказ для митця: чекай! Мистецтво має своїх власних мучеників, і серед них не останнє місце посідають ті, хто зберігає мовчання. Вони, не побоюся цих слів, святі мистецтва, які радше мовчки чекатимуть усе життя, ніж спаплюжать незайманість аркуша паперу чимось ненайдоречнішим і ненайчарівнішим, чимось меншим, якщо можна так висловитися, за правду.

Добре відомо, що я мало публікувався. Я кажу «добре відомо», покладаючись на свою репутацію в широкого загалу, на яку заслужив завдяки своїм пригодам у далеких від мистецтва галузях. Моє ім’я стало відомим, але, на превеликий жаль, не завдяки письменництву. Як письменник я досягнув і, поза сумнівом, досягну надзвичайно мало. Імовірно, це парадокс усього мого життя, і саме над його абсурдністю я невпинно розмірковую: драматична історія, що чекає на вас попереду і що так не схожа на решту моїх творів, цілком може виявитися моїм єдиним «бестселером». У ній, безсумнівно, є кричущі елементи драми, «надзвичайні» події, які так подобаються простим людям. Через неї мені навіть довелося здобути власну порцію слави від перебування на «першій шпальті газет». Так псуються витвори мистецтва і так само псуються цілі людські життя, поки ми кліпаємо й хутко женемося вперед. Я часто помічав, що в мене з’являлися сюжети історій, але, поки я детально обмірковував їх, вони втрачали свою цінність, наче я вже «впорався з ними»: не через те, що сюжети були погані, а через те, що вони вже належали до минулого й більше мене не цікавили.

Я не намагатимусь описувати тут свої опубліковані твори. У контексті того, про що я вже згадував вище, про них чимало говорили, але боюся, що їх не читали. У двадцять п’ять я видав один скороспілий роман. І ще один роман, чи пак квазіроман, — коли мені було сорок. Також я опублікував невеличку збірку «текстів» чи «нарисів», яку сам не назвав би філософською працею (можливо, Pensées^[1]). Мені не було відведено вдосталь часу, щоб стати філософом, і я лише почасти жалкую про це. Лише перекази й магія не губляться в часі. Мабуть, не гірше за філософію мистецтво вчить нас того, наскільки крихітне наше розуміння. Творчість завжди вкрита серпанком зневіри, і це, я переконаний, відомо кожному митцеві. У мистецтві, як і в моралі, ми не помічаємо видатних речей, кліпнувши в найважливішу мить. А коли відбувається ця «найважливіша мить»? Велич у тому, щоб упізнати її та спромогтися втримати, розтягнути. Але для більшості з нас простір між «мрію, що настане час» і «занадто пізно, усьому край» занадто крихітний, щоб у нього можна було прослизнути. Тож ми весь час щось утрачаємо, невиразно сподіваючись, що нам завжди буде надано можливість спробувати ще раз. Мої власні думки швидко втрачали новизну. Деякі з них я руйнував, передчасно взявшись за них, а інші — через те що вони безперервно крутилися в голові й помирали, навіть не народившись. За одну-єдину мить ідеї перетворювалися з туманних, не промовлених уголос мрій на застарілі історії, які вже нічого не врятує. Цілі романи існували в самих лише назвах. Можливо, комусь здасться, що три тоненькі книжечки, які з’явилися серед цієї розрухи, — недостатнє підґрунтя, щоб називати себе священним титулом «письменник». Але насправді (так і хочеться додати «звісно ж») моя віра в себе в цьому плані, моє відчуття абсолютної приреченості долі, навіть фатальності ніколи не слабшали та не коливалися. Я «чекав» не завжди терпляче, але принаймні в останні кілька років моя переконаність посилювалася. Відчував, що за серпанком майбутнього ховаються видатні звершення. І хай засміється лише той, хто теж чекав так довго. А якщо виявиться, що ця невеличка замальовка і є моя доля, вінець усіх моїх сподівань, чи не почуватимусь я ошуканим? Звісно ж, ні, бо проти цієї темряви людина безсила. Жоден із нас не має права турбувати божественну силу. Усе, на що ми здатні, — це чекати, чекати і знову чекати. Примітивним мотивом цього починання стала потреба розповісти правду про те, що весь час фальсифікувалося та спотворювалося; а ще розповісти про диво, яке досі залишалося таємницею. А що я митець, ця оповідь перетворилася на витвір мистецтва. І нехай він виявиться гідним тих глибинних причин, через які з’явився на світ.

Мені варто трохи детальніше розповісти про себе. Батьки мої тримали крамничку. Це важливо, хоча й не так, як думає Френсіс Марло, і точно не через те, що він собі гадає. Я згадав Френсіса першим із моїх «персонажів» не тому, що він найважливіший: він узагалі неважливий і не надто пов’язаний із перебігом описуваних подій. Боюся, у цій історії він так само другорядний помічник, як і в житті. Бідолаха Френсіс ніколи не стане героєм хоча б чогось. З нього вийде ідеальне п’яте колесо до будь-якого возу. Але я роблю його талісманом своєї оповіді частково тому, що суто механічно саме з нього все почалося, і якби одного дня він не… і так далі, то я б ніколи… і так далі. Ось вам черговий парадокс. Людині варто постійно розмірковувати про абсурдність випадковості, це навіть повчальніше за роздуми про смерть. Частково я надаю Френсісові особливе місце, через те що з усіх головних героїв цієї драми лише він не вважає мене брехуном. Я дякую вам, Френсісе Марло, якщо ви досі живий і вам випала нагода прочитати ці рядки. Пізніше знайшлася ще одна людина, яка повірила в мене, і це означало безмежно більше. Але тоді ви були єдиним, хто бачив і розумів. З іншого боку вічності, яка минула від часів тієї трагедії, я вітаю вас, Френсісе.

Отже, мої батьки тримали крамничку з канцтоварами в Кройдоні. Там щодня продавали газети й журнали, папір для записів і жахливі «подарунки». Ми з моєю сестрою Прісциллою жили в тій крамничці. Тобто не те щоб по-справжньому їли там і спали, хоча дійсно частенько пили чай і в мене збереглися «спогади» про те, як я дрімав під прилавком. Крамниця була домом і міфічним маєтком нашого дитинства. Деяким дітям пощастило: у ранні роки життя в них були двір, краєвид, якесь «місце проживання». У нас була крамниця: її шафки, її полиці, її аромати, її нескінченні порожні картонні коробки, навіть її особливий бруд. Це був убогий, неприбутковий магазинчик. Наші батьки були вбогі, неуспішні люди. Вони обоє померли, коли мені було трохи за тридцять, — спочатку батько, а невдовзі по ньому й мама. Вони дожили до дня, коли побачили виданою мою першу книжку, і пишалися мною. Мама дратувала мене, я соромився її, але любив. (Помовчте, Френсісе Марло.) А от свого батька я не зносив. Чи, можливо, я просто забув, що колись був до нього прихильним. Люди забувають любов, і ви зрозумієте, як швидко я дійшов цієї думки.

Утім, досить про крамничку. Вона досі сниться мені принаймні раз на тиждень. Якось я розповів про це Френсісові Марло, і йому це здалося значущим. Але Френсіс — один із тих напівосвічених теоретиків, які так бояться зазирнути в обличчя унікальної історії людини й надають перевагу будь-яким загальновідомим, заяложеним «символічним» тлумаченням. Френсіс хотів «розтлумачити» мене. У короткі миті моєї слави інші, значно розумніші люди теж намагалися вдатися до цього. Але будь-яка людська особистість «нескінченно» складніша за такі тлумачення. Вживаючи слово «нескінченно» (чи краще сказати «майже нескінченно»? На жаль, я не філософ), я маю на увазі не лише більшу кількість подробиць, але й більше різноманіття природи цих подробиць, більше різноманіття природи зв’язків між ними, ніж можуть собі уявити ті, хто намагається все спростити. З таким самим успіхом можна намагатися «розтлумачити» творчість Мікеланджело на клаптику міліметрового паперу. Лише мистецтво може пояснити, а пояснити суть мистецтва неможливо. Людство і мистецтво створені одне для одного, і там, де обривається цей зв’язок, уривається людське життя. Лише за цю аналогію ми можемо вхопитися, лише в цьому дзеркалі видніє чистісінький образ. Звісно ж, ми володіємо «несвідомим», і моя книжка частково розповідає про це, але не існує детальних мап цього загубленого континенту. Принаймні «наукових» мап.

Моє життя не було сповненим подій — до описуваної тут драми, яка й стала його знаменною кульмінацією. Дехто навіть міг би назвати його нудним. І дійсно, якщо можна використати таке чарівне й пікантне слово в майже беземоційному контексті, моє життя було піднесено нудним, велично нудним. Я був одруженим, а потім перестав таким бути, як розповім пізніше. Дітей не маю. Страждаю від періодичних проблем зі шлунком і від безсоння. Зазвичай я живу сам. До моєї дружини й після неї в моєму житті було кілька жінок, про яких я тут не згадуватиму, бо вони неважливі й не стосуються справи. Часом я уявляв себе літнім донжуаном, але більшість моїх походеньок були лише вигадками. Кілька останніх років, коли було вже запізно починати, я шкодував, що не вів щоденників. Наша властивість забувати геть усе безмежна. А щоденник майже безсумнівно став би цінним пам’ятником мені. Я нерідко доходив думки, що «Щоденник Спокусника», гарненько приправлений метафізичними роздумами, був би для мене ідеальним літературним жанром. Але ці роки минули й забулися. Більше жодного слова про тих жінок. Загалом я був бадьорий самітник, але не відлюдник, часом сумний, інколи зажурений. (Бадьорість і зажуреність не суперечать одна одній.) У мене ніколи не було близьких друзів. (Не можу навіть уявити, як можна «дружити» з жінкою.) А втім, ця книжка — історія однієї «близької дружби». Я заприязнився з кількома добрими, але не близькими (можете називати їх товаришами) колегами. Я не розповідатиму про ті роки «в бюро» так само, як і про тих друзів: не через невдячність, а частково з естетичних причин, бо в цій історії вони не фігурували, і почасти через делікатність, тому що вони, можливо, більше не хочуть, щоб їхнє ім’я згадувалося поряд із моїм. З усіх тих давніх «товаришів» я згадаю лише Гартборна, бо він здається типовим мешканцем тривалих років моєї нудьги й може допомогти скласти враження про решту; до того ж він помилково, але зі щирими, дружніми намірами вплинув на мою долю. Мушу пояснити, що «в бюро» означає «в бюро податкового відомства», де майже всі роки мого офіційного трудового життя я пропрацював податковим інспектором.

Я, однак, не намагаюся описувати себе як «збирача податків». Не зовсім розумію чому, але професія «збирача податків», так само як професія «дантиста», викликає в людей сміх. Але сміх цей, гадаю, радше зніяковілий. І збирач податків, і дантист — лише наочні образи прихованих жахів людського життя: вони нагадують, що ми мусимо платити за свої задоволення (навіть якщо ця ціна нищівна), що всі ресурси нам позичили тимчасово, а не подарували, що наші найнезамінніші дари гниють, ще тільки зростаючи. Навіть у найпрямішому сенсі — що змушує людину страждати більше за податок на прибуток чи зубний біль? Поза сумнівами, саме це стало підґрунтям того приховано-захисного ворожого глузування, з яким тебе зустрічають люди, дізнавшись, що ти належиш до однієї з цих професій. Однак я завжди вважав, що лише дурні на кшталт Френсіса Марло гадають, що всі збирачі податків — приховані садисти. Не можу уявити нікого, хто мав би менше садистських нахилів, ніж я сам. Я спокійний аж до сором’язливості. Але сталося так, що моє сумирне й поважне заняття згодом використали проти мене.

Незадовго до того, як розпочалася історія — а я вже недовго відкладатиму її початок, — я вийшов на пенсію (трохи раніше, ніж це заведено), звільнившись із податкового відомства. Податковим інспектором я працював через потребу якось заробляти собі на життя і знав, що з письменництва жити неможливо. І коли нарешті заощадив достатньо коштів, щоб отримувати скромний щорічний дохід, одразу вийшов на пенсію. Як уже згадувалося, донедавна я жив без трагедій, але з незмінною метою. Я тяжко гарував і чекав на свободу, коли зможу весь свій час присвятити письменництву. З іншого боку, мені вдавалося потроху писати (не страждаючи більше, ніж зазвичай) навіть у роки рабства, тому я не схильний, на відміну від деяких незадоволених перодряпів, звинувачувати у своїй непродуктивності брак часу. Загалом я був щасливчик. І навіть тепер так вважаю. Можливо, тепер навіть більше, ніж будь-коли.

Потрясіння від звільнення виявилося сильнішим, ніж я гадав. Гартборн попереджав мене, що так і буде, але я не йняв йому віри. Напевно, я значно більше був людиною звички, ніж вважав. А можливо, річ утім, що я з тупістю, яку насилу можна пробачити, вірив, наче разом зі свободою спаде натхнення, і зовсім не очікував, що мій дар покине мене. Раніше я весь час працював. Насправді — весь час писав і весь час знищував написане. Не скажу, скільки сторінок я знищив, але їхня кількість величезна. Я пишався цим і засмучувався. Часом почувався так, наче опинився у (яка жахлива фраза) безвиході. Але я ніколи не втрачав надії сягнути високої майстерності. Лише надія, віра й непохитна відданість змушували мене повільно рухатися вперед, дозрівати й жити наодинці зі своїми емоціями. Принаймні я знав, що завжди зможу щось написати.

Утім, коли я покинув своє податкове відомство та міг щоранку сидіти вдома за столом і думати про будь-що, про що мені заманеться, виявилося, що думок немає взагалі. Але з найзапеклішою смиренністю я пережив навіть це. Я чекав. Намагався розробити для себе звичну рутину: монотонність, що стане джерелом для чогось значущого. Я чекав, я слухав. Я жив, як скоро поясню детальніше, у галасливій частині Лондона, у вбогому районі, який колись вважали пристойним. Гадаю, разом із моїм районом я теж здійснив своє паломництво подалі від пристойності. Раніше мене ніколи не дратував гамір, а тоді став дратувати. Уперше в житті я шалено прагнув тиші.

Звичайно, можна в’їдливо пожартувати, що в якомусь сенсі я завжди був прихильник тиші. Арнольд Баффін колись, сміючись, повідомив мені щось подібне й боляче мене образив. Три короткі книжечки за сорок років безперервних літературних зусиль навряд чи можна назвати балакучістю. Якщо я й справді розумівся на цінностях, то точно знав, як іноді важливо до певного моменту тримати язика за зубами, навіть якщо це загрожує життям без єдиного слова. Писати наче одружуватися. На це в жодному разі не можна наважуватися, поки сам не здивуєшся своєму щастю. Хоч як верти, я завжди ненавидів невпинний словесний пронос. Усупереч модній думці, негативне завжди сильніше за позитивне та його творця. Однак тоді я потребував справжньої тиші.

Тож я вирішив поїхати з Лондона на деякий час й одразу відчув близькість до своїх захованих скарбів. Отже, вирішив я, упевненість повернулася, і відчув ту приховану силу, яка причаїлася всередині, саме вона є справжньою благодаттю митців. Я надумав винайняти на літо котедж на березі моря. За ціле життя я ніколи не мав удосталь моря. Ніколи не жив біля нього в самотній місцині, де навколо лише шурхіт хвиль — навіть не звук, а, власне, бурмотіння тиші. А що про це вже зайшла мова, мушу також розповісти про одну не дуже розважливу ідею, яку плекав уже досить довго: я чомусь був переконаний, що, перш ніж стати видатним письменником, мушу пережити якесь «велике випробування». Дарма я на нього сподівався. Навіть Світовій війні (я ніколи не вдягав військової форми) не вдалося порушити мій життєвий спокій. Кожен день був нудний і безмовний. Ця абсолютна тиша й шляхетна сором’язливість, про яку я вже казав, заволоділи мною настільки, що спроба провести літо за межами Лондона — хай навіть на мить — здавалася мені подвигом. Зрозуміло, що для такого консервативного, нервового чоловіка, як я, пуританина й раба власних звичок, цей від’їзд зі зрозумілих причин був цілою пригодою, безстрашним і непередбачуваним кроком. А може, я інтуїтивно відчував, які жахливі події чекають, коли нарешті зможуть утілитися в життя, і тремтять від нетерплячки, заклякнувши за завісою майбутнього. В око (яке опікувалося пошуками) мені впало одне оголошення: котедж на березі моря за помірковану платню. Під назвою «Патара». Я домовився про все потрібне й уже збирався їхати, коли Френсіс Марло, наче посланець долі, постукав у мої двері. Урешті-решт я таки дістався до «Патари», але те, що там сталося, не мало нічого спільного з моїми передчуттями.

Перечитуючи цю передмову, я переконуюсь, що вона зображує мене блідо. Мабуть, передати словами щось величне може тільки геній. Хоча я творча особистість, мене точніше буде вважати пуританином, а не естетом. Я знаю, що людське життя жахливе. Знаю, що воно анітрохи не схоже на мистецтво. Я не визнаю ніякої віри, окрім власного життєвого покликання. Традиційні релігії схожі на сни, де за крок від поверхні завжди ховається страшний і моторошний світ. Кожну людину, навіть найвизначнішу, з легкістю можна знищити, ще нікому не вдавалося врятуватися. Будь-яка теорія, що заперечує це, бреше. Я не маю жодної теорії. Справжня політика — це висушування сліз і нескінченна боротьба за свободу. Без свободи немає ані правди, ані мистецтва. Я схиляю голову перед видатними митцями й людьми, які здатні сказати тиранові «ні».

Залишилося лише написати присвяту. Я присвячую цю книжку тому, для кого написав її та чиє ім’я не можу тут назвати. Від щирого серця, аби «засвідчить шану, а не власний хист»^[2], я присвячую цей твір, на який ви надихнули мене і який завдяки вам з’явився на світ, вам, моєму найдорожчому другові, моєму поплічникові й учителю; і масштаб моєї вдячності зможете оцінити лише ви. Я знаю, що ви пробачите цій книжці багато її недоліків так само милосердно, як не помічали численних вад її автора.

Бредлі Пірсон

Далі наводиться

РОЗПОВІДЬ БРЕДЛІ ПІРСОНА

із заголовком: 

ЧОРНИЙ ПРИНЦ Свято любові

Частина перша

Імовірно, найефектніше і найдраматичніше було б розпочати цю історію з тієї миті, коли мені зателефонував Арнольд Баффін і сказав: «Бредлі, чи не могли б ви, заради Бога, приїхати? Думаю, я щойно вбив свою дружину». Але глибший візерунок історії підказує мені, що першим у ролі пажа чи покоївки має з’явитися Френсіс Марло (йому б сподобалися ці óбрази). Він вийшов на сцену за якісь півгодини до вирішального Арнольдового дзвінка, і новина, з якою до мене навідався, перетворилася на рамку, чи контрапункт, чи зовнішню оболонку драми Арнольда Баффіна, що спалахнула тієї миті та тривала ще деякий час. Насправді існує чимало місць, із яких я міг би розпочати. Я міг би розпочати зі сліз Рейчел чи Прісцилли. У цій історії проллється чимало сліз. Якщо пояснювати все детально, будь-який порядок оповіді видасться випадковим. А й справді, коли все почалося? Те, що три, а то й чотири точки відліку, які я навів, не пов’язані жодним причинним зв’язком, уже наштовхує на роздуми (позбавлені здорового глузду, навіть не сумнівайтеся) про загадковість людської долі.

Як уже пояснював, я збирався поїхати з Лондона. Було вогке й холодне травневе пообіддя. Вітер не ширив квіткового аромату, а лише вкривав тіло хворобливою вологою, а потім намагався здерти її разом зі шкірою. Валізи вже були зібрані, і я намірявся зателефонувати й викликати таксі, аж тут відчув нервову потребу відкласти від’їзд, посидіти на доріжку й поміркувати — мені казали, що росіяни перетворили це на своєрідний ритуал. Я поклав слухавку, зайшов до невеличкої, захаращеної вікторіанськими меблями вітальні та сів. У результаті мене миттєво охопило занепокоєння через численні приготування, які я перевірив уже сто разів. Чи достатньо я взяв снодійного? Чи не забув покласти екстракт беладони? Чи не забув покласти свої записники? Писати я можу тільки в певних записниках із чітко визначеною шириною рядків. Я знову побіг до передпокою. Записники, снодійне й беладону я, звичайно, знайшов, але тепер мої валізи знову були наполовину розпаковані, а серце скажено гупало.

Тоді — утім, уже досить давно — я мешкав у квартирці на першому поверсі блокового будинку на невеличкому й чарівному, але обшарпаному подвір’ї в Північному Сохо, неподалік від Поштової вежі. Тут цілий рік було гамірно й убого, але я віддавав перевагу цій пристойній столичній убогості, а не статкам і несмаку мешканців передмість, які привабили Баффінів. Вікна моїх «апартаментів» виходили у двір. Зі спальні розгортався краєвид на смітники й пожежні сходи, а з вітальні — на гладеньку цегляну стіну, вкриту засохлою багнюкою. Моя вітальня (власне, це була лише половина кімнати, а друга половина, гола й занепала, правила за спальню) була оздоблена дерев’яними панелями того м’якого благородного відтінку зеленого, який з’являється тільки після п’ятдесяти років вицвітання. Я захарастив помешкання надлишком меблів, вікторіанськими та східними антикварними дрібничками, різноманітними крихітними objets d’art^[3], невеличкими подушками, інкрустованими тацями, оксамитовим одягом, навіть серветочками, ба більше — мереживом. Я не колекціоную, а накопичую. До того ж я надзвичайно охайний, хоча й можу змиритися з пилюкою. Моя квартира була затишним лоном, куди не зазирав жоден промінчик сонця, з ретельно підібраним інтер’єром і без зовнішнього світу. Помітити шматочок неба можна було лише від парадних дверей будинку — це ще не вхід до мого помешкання, — задерши голову й роздивившись його серед високих будинків і над незворушною суворістю будівлі Поштової вежі.

Так сталося, що я навмисно відкладав свій від’їзд. Що, якби я не вдався до цього? Я мав би зникнути на ціле літо в місці, якого, між іншим, ніколи не бачив і яке обрав наосліп. Я не повідомив Арнольда, куди зібрався. Хотів заінтригувати його. Цікаво, чому? Через якусь незрозумілу злість? Таємниці завжди видаються важливішими, ніж насправді. З непохитною неоднозначністю я сказав йому, що вирушаю за кордон і не можу залишити адресу. Навіщо я збрехав? Гадаю, почасти хотів здивувати його. Я був із тих людей, які ніколи нікуди не їздять. Мабуть, настав час здивувати Арнольда. Свою сестру, Прісциллу, я теж не попередив, що їду з Лондона. І нічого дивного — вона жила в Брістолі зі своїм чоловіком, якого я вважав неприємною персоною. А що, якби я встиг вийти з будинку, перш ніж Френсіс Марло постукав у двері? А що, якби трамвай приїхав на зупинку й повіз Принципа геть, перш ніж автомобіль ерцгерцога виїхав з-за рогу?^[4]

Я перепакував валізи й переклав до кишені, щоб перечитати в потязі, третю версію мого відгуку на останній роман Арнольда Баффіна. Арнольд, плідний і популярний романіст, видавав щороку по книжці й ніколи надовго не зникав з-перед очей публіки. Моя думка про його твори дещо відрізнялася від його власної. Часом близькі друзі сходяться на думці, що їхні погляди стосовно важливих тем відрізняються, і в цій зоні западає тиша. Так уже якийсь час було і з нами. Митці — дуже чутливі люди. А втім, я погортав його останню книжку, знайшов кілька місць, що мені сподобалися, і погодився написати відгук на неї для газети «Сандей». Відгуки я пишу нечасто, бо до мене нечасто по них звертаються. Але цього разу я вирішив, що зможу загладити свою провину за колишнє критиканство, яке, можливо, ображало Арнольда. Однак, прочитавши роман уважніше, я, сповнившись жалю, переконався, що він не подобається мені так само, як і його численні conferèes^[5], і виявив, що пишу не відгук, а суцільні нападки на Арнольдову oeuvre^[6]. Що ж робити? Я не хотів ображати редактора: часом хочеться побачити своє ім’я в пресі. І хіба не повинен критик висловлюватися безстрашно? З іншого боку, Арнольд — мій давній друг.

А потім від парадного входу озвався (я й так уже занадто довго відкладав його своїми розхристаними балачками) дзвінок.

За дверима (він уже зайшов до будинку, але стояв за порогом моєї квартири) чекав незнайомець. Він, здавалося, тремтів, можливо, від вітру, що не оминув його своєю увагою, а може, від хвилювання чи алкоголю. Убраний він був у дуже старий синій плащ, а його шию зашморгом стискав довгий шарф жовто-коричневого кольору. Чоловік був гладкий (плащ не застібався) і невисокий, з копицею нестриженого посивілого волосся, круглим обличчям, гачкуватим носом, надзвичайно великим червоним ротом й очима, що занадто близько тулилися одне до одного. Він здавався, як спало пізніше мені на думку, якоюсь карикатурою на ведмедя. У справжніх ведмедів, гадаю, очі розташовані достатньо широко, а ось на карикатурах тварин завжди малюють із близько посадженими очицями, імовірно, щоб підкреслити кепську вдачу й підступність. Він мені не сподобався. Чоловік випромінював щось надзвичайно зловісне, хоча мені й не вдавалося визначити, що саме. До того ж від нього неприємно тхнуло.

Мабуть, на цьому місці я можу знову зупинитися на хвильку, щоб описати себе. Я худорлявий, високий, на зріст трохи вищий за шість футів^[7], досить непоганий на вигляд, поки що не облисів і маю світле, дещо вицвіле, шовковисте й пряме волосся. У мене сором’язливе, нервове обличчя з чуттєвим виразом, м’якими рисами, тонкими вустами й синіми очима. Окулярів я не ношу та здаюся значно молодшим за свій справжній вік.

Смердючий чоловік на порозі одразу взявся щось дуже швидко белькотіти, але я не почув жодного слова: трохи недочуваю.

— Перепрошую, я не чую, що ви кажете й чого ви хочете. Говоріть, будь ласка, голосніше, я вас не чую.

Я почув, як незнайомець сказав:

— Вона повернулася.

— Хто? Хто повернувся? Я вас не розумію.

— Крістіан повернулася. Він помер, а вона повернулася.

— Крістіан.

Це було ім’я моєї колишньої дружини, і вже багато років за моєї присутності його не називали вголос.

Я відчинив двері ширше, і чоловік (тепер я його впізнав) прослизнув чи, ліпше сказати, закрався зі сходів до помешкання. Я рушив до вітальні, а він ішов назирці.

— Ви не пам’ятаєте мене.

— Помиляєтесь, пам’ятаю.

— Я — Френсіс Марло, знаєте, ваш свояк.

— Так-так…

— Колишній, звісно ж… я подумав, що вам варто знати. Тепер вона вдова, він залишив їй геть усе, і вона повернулася до Лондона, у ваш старий будинок…

— Це вона підіслала вас?

— Сюди? Ну, не зовсім…

— Підіслала чи ні?

— Ну, ні, я дізнався про все через адвоката. Господи, вона знову живе у вашому старому будинку!

— Не розумію, навіщо ви прийшли…

— То вона сама вам написала? Я думав, чи не написала вона вам сама.

— Звісно ж, не написала.

— Я гадав, вам обов’язково захочеться побачитися з нею…

— Не хочу я з нею бачитися! Не можу навіть придумати, кого б я хотів бачити менше за неї!

Навіть не намагатимуся описати тут мій шлюб, але деяке враження про нього у вас неодмінно складеться. Для цієї оповіді значення мають лише його загальні риси, а не якісь деталі. Шлюб не був удалим. Спочатку я бачив у дружині жінку, яка дарує життя. А потім — ту, що несе смерть. Трапляються такі жінки. Вони володіють якоюсь енергією, яка відкриває перед вами світ, аж тут ви помічаєте, що вас пожирають живцем. Мої товариші в нещасті зрозуміють, що я маю на увазі. Можливо, я від природи холостяк. А Крістіан, безсумнівно, за характером кокетка. Якщо йдеться про жінку, привабливою може бути навіть цілковита пустоголовість. Звісно ж, я захопився нею. Я маю на увазі, що Крістіан була сексуальна жінка. Дехто вважав мене везунчиком. А вона принесла в моє життя те, що я ненавиджу, — суцільний безлад. Ох, які Крістіан улаштовувала сцени. Урешті-решт я зненавидів її. П’ять років у шлюбі, здавалося, переконали нас обох, що залишатися в ньому немає жодної можливості.

І невдовзі після нашого розлучення Крістіан побралася із заможним неосвіченим американцем на прізвище Евандейл, переїхала жити до Іллінойсу і, у чому я був тоді переконаний, зникла з мого життя назавжди.

Ніщо не може зрівнятися зі смертельно пригніченим відчуттям від невдалого шлюбу. І не існує нічого схожого на ненависть до колишнього чоловіка чи дружини. (Як вони взагалі насмілюються бути щасливими?) Я не вірю жодному з людей, хто за такої ситуації говорить про «дружні стосунки». Я роками жив із відчуттям, що все заплямовано й зіпсовано, і від цього на душі часом ставало сумно. Я не міг звільнитися від спогадів про неї, хоча це й не мало нічого спільного з коханням. Ті, хто страждали від такої залежності, зрозуміють мене. Деякі люди лише «принижувані» й «руйнівники» інших. Гадаю, майже кожен із нас когось принижує. Лише святий не зруйнував чийогось життя. На щастя, більшість наших знайомих, зникаючи з-перед очей, зазнають благословенного забуття. «Очі не бачать — серце не болить» — ось хартія людського виживання. Але це не стосувалося Крістіан, вона була всюдисущою: її свідомість була ненажерливою, думки завдавали збитків, вона, наче згубні промені, розтинала простір і час. Її зауваження не йшли з голови. Кінець кінцем, мене зцілила від неї стара добра Америка. Я випхав колишню дружину разом із її нудним чоловіком до нудного й дуже віддаленого містечка та нарешті зміг вважати Крістіан мертвою. Яке полегшення!

Зовсім інша річ — Френсіс Марло. Ані він, ані його думки ніколи не мали жодного значення ні для мене, ні, наскільки мені відомо, для будь-кого іншого. Він був молодший брат Крістіан, з яким вона обходилася з поблажливим презирством. Він ніколи не одружувався. Після тривалих зусиль отримав диплом лікаря, але вже незабаром позбувся його через якісь махінації з рецептами на наркотики. Пізніше я з відразою довідався, що він відкрив власну справу як самозваний «психоаналітик». А ще пізніше я чув, що він став зазирати до пляшки. Якби я колись дізнався, що він укоротив собі віку, то не здивувався б і не засмутився б через цю новину. Я геть не зрадів новій зустрічі з ним. Він дійсно змінився майже до невпізнанності. Колись це був стрункий легконогий фавн з ореолом білявого волосся. А тепер Френсіс став грубим, товстим, червонощоким, жалюгідним, дещо здичавілим, дещо лиховісним, можливо, навіть трохи божевільним. Розумом він узагалі ніколи не міг похизуватися. Однак зараз мене цікавив не Френсіс Марло, а та жахлива новина, про яку він мене повідомив.

— Мене дивує, що ви вирішили, наче маєте право тут з’являтися. Нечувана зухвалість. Я не хочу нічого чути про мою колишню дружину. Я поклав цьому край багато років тому.

— Не сердьтеся, — попросив Френсіс, складаючи свої червоні губи бантиком, наче для поцілунку (я згадував цю його звичку з відразою). — Прошу, не сердьтеся на мене, Бреде.

— І не називайте мене «Бред». Я спізнююся на потяг.

— Я вас надовго не затримаю, хочу лише пояснити дещо, я подумав, — так-так, я поясню миттю, лише, будь ласка, вислухайте мене, будь ласка, благаю вас, — розумієте, яка справа: ви перша людина, яку Крістіан захоче побачити в Лондоні.

— Що?

— Вона прийде простісінько до вас, закладаюся, мені підказує інтуїція.

— Ви зовсім утратили глузд? Хіба вам не відомо — я не збираюся це обговорювати. Про спілкування й мови не може бути, все назавжди скінчилося багато років тому.

— Та ні, Бреде, розумієте…

— Не називайте мене «Бред»!

— Гаразд, гаразд. Бредлі, пробачте, не сердьтеся, ви ж знаєте Крістіан, вона так божевільно кохала вас, по-справжньому, значно сильніше, ніж старого Еванса, вона прийде до вас, нехай навіть лише через цікавість.

— Мене тут не буде, — відрубав я. Усе це раптом прозвучало надзвичайно правдоподібно. Мабуть, десь глибоко в кожному з нас ховається така злісна жилка. І Крістіан мала тієї цілковитої злоби більше, ніж пересічна людина. Вона дійсно могла прийти до мене майже інстинктивно — через цікавість чи злість; кажуть, коти теж навмисно стрибають на коліна тим, хто їх ненавидить. Людям справді цікаво подивитися на своїх колишніх, хочеться переконатися, що вони страждають від докорів сумління й розчарування. Хочеться почути погані новини. Хочеться позловтішатися. Крістіан місця собі не знаходитиме, аби лише порадіти з моєї нікчемності.

Френсіс вів далі:

— Вона захоче похизуватися, тепер вона заможна, розумієте, така собі весела вдова, захоче покозиряти перед давніми друзями, кожен би захотів, кажу вам, вона рознюхає, де ви, от побачите, і…

— Мені не цікаво! — вигукнув я. — Мені! Не! Цікаво!

— Цікаво, самі знаєте. Якщо я й бачив колись зацікавлений вираз обличчя в якогось хлопаки…

— Вона має дітей?

— Ага, упіймалися, упіймалися. Ні, не має. Чесно, ви завжди мені подобалися, Бреде, я хотів з вами знову побачитися, захоплювався вами, читав вашу книжку…

— Яку книжку?

— Забув назву. Але вона була чудова. Ви, мабуть, дивувалися, чому я не показувався?

— Ні.

— Ну, я був сором’язливим, почувався дрібною комахою, але тепер, коли Крістіан повернулася, це… Розумієте, я по вуха в боргах, мушу весь час переїжджати й те… Ну, а Кріс трохи, так би мовити, відкупилася не так давно, і я подумав, якщо ви з Кріс, схоже, знову будете разом…

— Ви маєте на увазі, що хочете, аби я попросив щодо вас?

— Типу того, типу того…

— О Господи! — сказав я. — Забирайтеся звідси, мерщій. — Думка про те, що я витягуватиму з Крістіан гроші для її брата-боржника, здавалася занадто божевільною навіть для Френсіса.

— Знаєте, я мало не впав, коли почув, що вона повернулася, я був просто шокований, це ж змінює геть усе, і мені захотілося просто піти й поговорити про це з кимось суто по-людськи, і ви, звісно… Скажіть, є у вас удома якесь пійло?

— Будь ласка, просто йдіть геть.

— Я відчуваю, вона захоче вас, захоче справити враження й таке інше… Ми перестали листуватися, розумієте, я весь час потребував грошей, тоді вона найняла юриста, щоб змусив мене припинити писати їй… Але тепер — це мов почати все спочатку, якби ви тільки підтримали мене, тримали мене поряд як…

— Ви хочете, щоб я вдавав із себе вашого друга?

— Але ми могли б бути друзями, Бреде… Слухайте, є в хаті щось випити?

— Ні.

Задзвонив телефон.

— Будь ласка, ідіть геть, — сказав я, — й там і залишайтеся.

— Бредлі, не будьте безсердечним.

— Геть!

Він стояв переді мною з виразом огидної покори на обличчі. Я розчахнув двері вітальні та вхідні двері квартири. А потім узяв слухавку в коридорі.

На іншому кінці дроту був Арнольд Баффін. Голос його лунав стишено й повільно.

— Бредлі, чи не могли б ви приїхати, будь ласка? Думаю, я щойно вбив Рейчел.

Я одразу озвався, теж неголосно, але емоційно:

— Арнольде, не кажіть дурниць. Не кажіть дурниць!

— Будь ласка, приїжджайте просто зараз. — Його голос звучав, наче записане на плівку оголошення.

— Ви телефонували лікареві? — поцікавився я.

На мить запала тиша.

— Ні.

— То зателефонуйте!

— Я… все поясню… Ви можете просто зараз приїхати сюди?

— Арнольде, — перервав його я, — ви не могли її вбити… Верзете казна-що. Ви не могли…

Знову коротка пауза.

— Можливо. — Його голос був невиразний, навіть здавався незворушним. Безсумнівно, це було наслідком пережитого потрясіння.

— Що сталося?..

— Бредлі, чи не могли б ви…

— Так, — здався я. — Просто зараз приїду. Візьму таксі. — І поклав слухавку.

* * *

Можливо, варто зауважити, що першим моїм почуттям, коли я почув Арнольдові слова, була незбагненна радість. Читáчу, перш ніж проголосити мене безсердечною потворою, зазирни у власну душу. Схожі реакції, зрештою, не такі вже й ненормальні, та й можна принаймні сказати, що вони майже виправдані. Ми природно сприймаємо катастрофи наших друзів із задоволенням, яке не перешкоджає дружбі. Частково, але не цілком, це пояснюється тим, що ми насолоджуємося своєю роллю помічника. Особливо пікантні з цього погляду неочікувані й недоречні нещастя. Я був дуже прив’язаний і до Арнольда, і до Рейчел. Але між одруженими й холостяками завжди існує природна племінна ворожнеча. Ненавиджу, коли одружені вдають із себе, можливо, інстинктивно, не лише щасливіших, але й морально добропорядніших за тебе людей. До того ж їм допомагає думка неодружених, що кожен шлюб неодмінно щасливий, якщо в очі не кидається щось інше. Шлюб Баффінів завжди здавався досить стабільним, тож цей несподіваний епізод сімейного життя сплутав усі мої думки.

З рожевими щоками, до яких післяАрнольдових слів прилинула кров, і, мушу підкреслити (жодного протиріччя), надзвичайно занепокоєний і засмучений, я обернувся й побачив Френсіса, про існування якого вже й забув.

— Щось сталося? — поцікавився чоловік.

— Ні.

— Я чув, як ви казали щось про лікаря.

— З дружиною мого друга стався нещасний випадок. Вона впала. Я їду туди.

— Може, мені варто поїхати з вами? — запропонував Френсіс. — А що, як знадоблюся. Зрештою, перед Богом я й досі лікар.

Я хвилинку подумав і сказав:

— Гаразд.

Ми сіли в таксі.

Я зупинюся тут і скажу ще кілька слів про мого протеже, Арнольда Баффіна. Я палко бажаю (це не просто слова, я дійсно відчуваю палке бажання) змалювати Арнольда чітко й справедливо, бо ця історія за своєю суттю — історія моїх із ним стосунків і разючої кульмінації, до якої вони призвели. Я «відкрив» Арнольда, значно молодшого за мене, коли вже здобув деяке визнання як письменник, а він був випускником коледжу й саме закінчував свій перший роман. На той час я вже «позбавився» дружини та переживав один із тих «нових стартів», які, як я весь час сподівався, мали стати початком на шляху до успіху. А він, щойно отримавши диплом з англійської літератури в університеті Рідінґа, працював учителем у школі. Ми познайомилися на якихось зборах. Арнольд сором’язливо зізнався, що пише роман. Я відреагував із ввічливою цікавістю. Тоді він надіслав мені майже завершений рукопис. (Це був, звісно, «Тобіас і провинний янгол». Його найкращий, як я дотепер вважаю, твір.) Я подумав, що книжка була гідна, і допоміг йому знайти видавця, а коли вона вийшла друком, написав досить схвальний відгук. Так почалася одна з найуспішніших, з комерційного погляду, літературних кар’єр сучасності. Арнольд одразу ж — як буває, усупереч моїм порадам, — полишив своє вчительське місце та присвятив себе «письменництву». Він писав легко, щороку видавав книжку, яка задовольняла смаки читацької аудиторії. Багатство й слава не забарилися.

Подейкували, особливо у світлі пізніших подій, наче я заздрив письменницькому успіху Арнольда. Мені хотілося б одразу категорично це заперечити. Іноді я заздрив тій свободі, з якою він писав, коли мене наче мотузкою прив’язували до стола. Але загалом я не відчував заздрості до Арнольда Баффіна з однієї простої причини: мені здавалося, що він досягає успіху, поступаючись власною гідністю. А що я відкрив цього письменника й був його покровителем, то від самого початку відчував пов’язаність із його творчістю. Мене бентежило, що молодий і перспективний письменник може відкласти вбік свої справжні задуми й так швидко пристосуватися до популярних шаблонів. Я поважав його працьовитість і захоплювався його «кар’єрою». Він мав безліч інших талантів окрім суто літературного. Проте мені не дуже подобалися його книжки. Однак на допомогу поспішав такт, і, як я вже казав, незабаром ми інтуїтивно стали уникати деяких тем у розмові.

Мене запросили на весілля Арнольда й Рейчел. (Зараз мова йде про події, які сталися майже двадцять п’ять років тому.) А після цього багато років поспіль я щонеділі навідувався до Баффінів на ланч і до того ж бачився десь із Арнольдом принаймні раз на тиждень. Ми наче стали родиною. Якийсь час Арнольд навіть називав мене своїм «духовним батьком». Але ці традиційні зустрічі в тісному колі припинилися після того, як Баффін одного разу висловив свою думку щодо мого твору, яку я тут не наводитиму. А втім, дружба наша збереглася. Переживши випробування та страждання, вона навіть стала міцнішою й заплутанішою. Я не ризикнув би сказати, що ми з Арнольдом були одержимими одне одним, але точно виявляли незмінну взаємну зацікавленість. Я відчував, що потрібен Баффінам. Почувався їхнім янголом-охоронцем. Арнольд відповідав вдячністю, ба й відданістю, але — навіть не сумнівайтеся — побоювався моєї критики. Можливо, попри те що він стрімко перетворювався на літературну посередність, у ньому жив такий самий суворий критик. Ми часто приєднуємося до тих, хто в іншому разі становив би для нас небезпеку. Погане ставлення до чужої творчості — глибинне джерело ворожнечі між митцями. Ми — марнолюбна зграя й через критику можемо посваритися назавжди. Нам з Арнольдом, двом геніям, варто віддати належне: з якоїсь причини ми винахідливо зуміли зберегти взаємну прихильність.

Мушу пояснити, що успіх жодною мірою не «зіпсував» Арнольда. Той не перетворився на шахрая, який не сплачує податків і володіє яхтою та маєтком на Мальті. (Часом ми з реготом обговорювали можливість зменшення податків, але жодного разу мова не йшла про ухиляння від їх сплати.) Він мешкав у досить просторій, але не безсоромно велетенській приміській віллі в одному із «заможних» районів Ілінґу. Його побуту, навіть попри дратівливі розміри, бракувало стилю. Не те щоб Арнольд удавав із себе «пересічного малого». Якоюсь мірою він і був «пересічний малий» та остерігався мрій, які могли б (на краще так само, як і на гірше) цілком змінити його ставлення до грошей. Не пригадую, щоб Арнольд колись купував гарні речі. Йому взагалі бракувало візуального смаку, натомість він досить агресивно полюбляв музику. Щодо зовнішності, Баффін залишився тим самим шкільним учителем у безформному одязі та зберіг неотесаний і сором’язливий хлоп’ячий вигляд. Йому ніколи не спадало на думку вдавати із себе «відомого письменника». А може, кмітливість — а кмітливості він мав удосталь — підказала Арнольдові, що вдавати його можна саме так. Він носив окуляри в сталевій оправі, за якими синювато-зелені очі здавалися дуже блідими й приголомшливими. Ніс мій друг мав гострий, обличчя було дещо масне, але на вигляд здорове. Усій його зовнішності бракувало кольору. Було в ньому щось від альбіноса. Він уважався та, напевно, був привабливим і мав звичку весь час розчісувати волосся.

* * *

Арнольд витріщився на мене й безмовно показав на Френсіса. Ми всі стояли в передпокої. Баффін був сам не свій, з восковим обличчям і розкуйовдженим волоссям, а погляд без окулярів здавався божевільним і відсутнім. На щоці в чоловіка червонів якийсь відбиток, схожий на китайський ієрогліф.

— Це доктор Марло. Докторе Марло, Арнольд Баффін. Доктор Марло випадково був поряд зі мною, коли ви зателефонували й повідомили, що з дружиною стався нещасний випадок. — Останні слова я підкреслив голосом.

— Докторе, — пробурмотів Арнольд. — Так, розумієте, вона… вона…

— Вона впала? — підказав я.

— Так. А він… цей хлопець… він лікар?

— Так, — сказав я. — Мій друг. — Принаймні ця брехня передавала важливу інформацію.

— А ви — той Арнольд Баффін? — перепитав Френсіс.

— Так, це він, — підтвердив я.

— Слухайте, я захоплююся вашими книжками… я читав…

— Яка в нас ситуація? — запитав я в Арнольда. Подумав, що він має такий вигляд, наче був напідпитку, — і одразу ж відчув запах спиртного.

Баффін доклав зусиль і повільно сказав:

— Вона зачинилася в нашій спальні. Після того як це… сталося… Вона втратила багато крові… Я подумав… Навіть не знаю, що… рана була… у всякому разі… у всякому разі… — Він змовк.

— Кажіть далі, Арнольде. Мабуть, вам краще сісти. Хіба не краще буде, якщо він сяде?

— Арнольд Баффін, — пробурмотів собі під ніс Френсіс.

Арнольд обіперся спиною на вішалку, притулився потилицею до якогось пальта, що висіло там, на мить заплющив очі й повів далі:

— Вибачте. Розумієте… якийсь час вона там кричала й плакала. Я маю на увазі в спальні. А зараз усе стихло, і вона взагалі не відповідає. Я боюся, що вона знепритомніла або…

— Ви не можете вибити двері?

— Я намагався, намагався, але зубило, воно… одвірок лише відламався ззовні, і я не міг нічого…

— Заради Бога, Арнольде, сядьте. — Я підштовхнув його до крісла.

— І в замкову шпарину нічого не видно — через ключ…

— Вона, мабуть, просто засмутилася й не хоче відповідати через… самі знаєте…

— Так, — погодився Арнольд. — Я не хотів… усе це… Я навіть не знаю, що… Підіть і спробуйте, Бредлі…

— Де ваше зубило?

— Нагорі. Але воно маленьке. Я не міг знайти…

— Добре, ви двоє залишитесь тут, — вирішив я. — Я просто піду нагору й подивлюся, що відбувається. Закладаюся, що… Арнольде, ви залишитесь тут і всядетеся!

Я зупинився перед дверима спальні, що були трохи попсовані Арнольдовими зусиллями. Фарба пооблуплювалася й лежала на жовто-коричневому килимі білими пелюстками. Зубило було поряд. Я натиснув на клямку й погукав:

— Рейчел, це Бредлі. Рейчел!

Тиша.

— У мене є молоток, — крикнув знизу невидимий Арнольд.

— Рейчел, Рейчел, будь ласка, озвіться… — Тепер я по-справжньому запанікував і наліг на двері всією своєю вагою. Вони виявилися міцними та зробленими на совість. — Рейчел!

Тиша.

Я кинувся на двері з криком: «Рейчел!» Потім зупинився й уважно прислухався.

Усередині чулися тихесенькі звуки, якийсь шурхотливий, наче пробігла мишка, шум. Я промовив уголос:

— Хай лише все буде гаразд, хай із нею все буде гаразд.

Ще щось зашурхотіло. А потім пролунав дуже тихий, ледь чутний шепіт:

— Бредлі.

— Рейчел, Рейчел, з вами все гаразд?

Тиша. Шурхіт. Тихеньке шипляче зітхання:

— Так.

Я крикнув решті:

— З нею все гаразд! З нею все гаразд!

Почув, як вони перемовляються на сходах позаду мене.

— Рейчел, можете впустити мене в кімнату? Впустіть мене.

Щось зачовгало, а потім просто з-поза дверей почувся голос — Рейчел із придихом сказала:

— Заходьте. Але тільки ви.

Я почув, як повернувся в замку ключ, і швидко проштовхався до кімнати, мигцем помітивши на сходах Арнольда й Френсіса, який стояв трохи нижче. Я побачив їхні обличчя надзвичайно чітко: наче серед натовпу, що зібрався розіп’ята Христа, художник зобразив себе й свого друга. Арнольдове лице скрутилося в якусь глумливу мученицьку посмішку, а Френсіс аж світився від згубної цікавості. Усім своїм виглядом вони пасували до сцени розп’яття. Заскочивши досередини, я мало не впав на Рейчел, бо вона сиділа на підлозі й тихенько стогнала, несамовито намагаючись знову повернути ключ у замку. Я допоміг їй та опустився на підлогу поруч.

А що Рейчел Баффін — одна з головних дійових осіб, а в ключовому сенсі навіть найголовніша дійова особа моєї драми, я хотів би швиденько перерватися й описати жінку. Я знав її вже понад двадцять років, майже так само довго, як Арнольда, хоча в той час, про який іде мова, як виявилося пізніше, знав я її поганенько. У ній була якась неоднозначність. Деякі жінки — а з власного досвіду можу сказати, що таких чимало, — відрізняються якоюсь «абстрактністю». Може, саме в цьому ховається справжня різниця між статями? Імовірно, що річ тут у жіночій безкорисливості. (Із цього погляду з чоловіками все зрозуміло!) У випадку Рейчел не можна було пояснити все нестачею розуму. Це була просто якась невизначеність, яку не вдавалося розсіяти ані її жіночій прихильності до мене, ані нашим майже родинним стосункам із Баффінами — вони натомість навіть підсилювали її. Не посперечаєшся, що чоловіки щодня грають ролі, жінки їх теж грають, просто не такі помітні. На сцені життя в них менше влучних реплік. А можливо, я просто вигадую загадки там, де все пояснюється значно простіше. Рейчел була розумна жінка й дружина відомого письменника; такі пані зазвичай інстинктивно поводяться як похідні своїх чоловіків, наче фокусуючи всі промені на них. Її «порожнеча» аж зацікавлювала. Ніхто не сподіватиметься на амбіції від такої жінки, а ми з Арнольдом, навпаки, страждали від честолюбства, кожен на власний штаб, і воно навіть стало для нас визначальним. Рейчел була (про чоловіка так ніколи не скажеш) «нічогеньким екземпляром» і «хорошим хлопцем». На неї можна було покластися. Ось такою вона була. Рейчел мала вигляд (тоді) дебелої, привабливої, приємної й задоволеної життям жінки, розторопної дружини знаного чарівника. Уся вона була кров з молоком: мала крупне гладеньке бліде обличчя з кількома веснянками й пряме руде волосся, що стирчало навсібіч. Рейчел здавалася трохи зависокою як на жінку, та й узагалі у фізичному сенсі перевершувала свого чоловіка. Останнім часом вона набрала вагу, дехто навіть міг сказати — розжиріла. Рейчел завжди була зайнята, найчастіше доброчинністю чи політикою злегка лівих поглядів (Арнольда політика взагалі не цікавила). Вона була досконалою «домогосподаркою» і часто сама себе так називала.

— Рейчел, із вами все гаразд?

Під оком у неї темнішав червонястий синець, а самé воно стало набрякати, але це було непросто помітити, бо повіки страшенно почервоніли й припухли від сліз. Верхня губа з одного боку теж спухла. На шиї й сукні виднілися сліди крові. Розпатлане волосся здавалося темнішим, ніж звичайно, наче було мокрим; а може, воно дійсно змокло від сліз? Дихала вона захекано, мало не задихаючись. Комірець сукні Рейчел розстібнула, і я бачив шматочок білого мережива її бюстгальтера, а над ним — блідість пишної плоті. Вона так сильно плакала, що обличчя набухло та стало майже невпізнаваним: вологим, блискучим і гарячим навіть на вигляд. Тепер Рейчел знову заридала, позадкувала у відповідь на мій співчутливо-конвульсивний рух і збентежено засмикала комірець сукні.

— Рейчел, ви не травмувалися? Я маю лікаря там… — Вона стала незграбно підводитися, знову відштовхнувши мою простягнуту руку. Я відчув у її уривистому диханні горілчаний дух. Рейчел уперлася коліном у пруг сукні, і я почув, як той тріснув. Тоді вона напівкинулася, напівупала на ліжко з іншого боку кімнати, перевернулася на спину, безуспішно засмикала ковдру (бо ж лежала на ній), а потім затулила обличчя долонями й заридала, жахливо заголосила, безсоромно розчепіривши на ліжку ноги, занурившись у власну скорботу.

— Рейчел, будь ласка, заспокойтеся. Випийте водички.

Я ледве зносив ці неконтрольовані плачі й відчув щось дуже віддалено схоже на зніяковілість, яка змушувала мене дивитися на жінку водночас неохоче й турботливо. Коли жінка плаче, усі навколо лякаються та сповнюються почуттям провини; а ця — плакала жахливо.

За дверима кричав Арнольд:

— Будь ласка, впустіть мене, будь ласочка, прошу…

— Рейчел, припиніть, — суворо сказав я. — Я не можу це слухати. Припиніть, інакше я відчиню двері.

— Ні, ні, — прошепотіла вона, знову захлинувшись мовчазними риданнями. — Тільки не Арнольд, ні… — Невже вона досі боялася його?

— Я хочу впустити лікаря, — пояснив я.

— Ні, ні.

Я відчинив двері й відсторонив Арнольда, поклавши руку йому на груди.

— Ідіть у кімнату й попіклуйтеся про неї, — сказав я Френсісові. — Там кров.

Арнольд заволав:

— Дозволь побачити тебе, будь ласка, люба, не сердься, молю…

Я відштовхнув його назад до сходів. Френсіс зайшов і зачинив двері, можливо, через тактовність чи з професійних причин.

Арнольд усівся на сходи й застогнав:

— Ой люба, ой, моя люба, люба…

До моєї переляканої зніяковілості тепер додалася ще якась жахлива гіпнотична цікавість. Мій друг, не зважаючи на те, яке він справляє враження, раз по раз смикав себе за волосся.

— Ох, ну й бовдур я, ну й бовдур.

— Заспокойтеся, — попросив я. — Що саме тут сталося?

— Де ножиці? — крикнув з-за дверей Френсіс.

— У горішній шухляді туалетного столика, — озвався Арнольд. — Ісусе, для чого йому ножиці? Він що, зібрався оперувати чи щось таке?

— Що сталося? — перепитав я. — Послухайте, давайте трохи спустимося.

Я підштовхнув Арнольда, і він, згорбившись і хапаючись за бильця, поповз за вигин сходів і всівся на нижню сходинку, підперши голову руками та втупившись у зиґзаґоподібний візерунок на килимі. У передпокої завжди панували сутінки, бо світло сочилося до оселі крізь вітражне скло у дверях. Я спустився сходами, оминув свого друга й умостився в кріслі, почуваючись дуже дивно, засмучено й схвильовано.

— Ісусе, ох, Ісусе. Як ви гадаєте, вона пробачить мене?

— Звичайно. А що…

— Усе почалося з клятої дурнуватої суперечки через мої книжки. О Господи, чому люди такі дурні? Варто лише розпочати сварку, її вже неможливо закінчити. Зазвичай ми не обговорюємо мою роботу, я маю на увазі, вона подобається Рейчел, тож і обговорювати нема чого. Лише часом, коли вона не дуже добре почувається або знайде щось у книжці та стверджує, що це про неї чи що це та сцена, коли ми щось помітили, чи робили разом, чи ще щось таке. Ну, знаєте, я не копіюю в книжках життя, усе, що я пишу, — вигадане, але Рейчел раптом убиває собі в голову, що знайшла там щось принизливе, чи вульгарне, чи образливе, чи ще бозна-яке; це наче раптова манія переслідування, і вона жахливо засмучується. Більшість друзів письменника тільки й мріють опинитися в його книжках, привиджаються собі на кожній сторінці, але Рейчел таке ненавидить, навіть якщо я згадаю якесь місце, де ми були разом, вона каже, що це все зіпсувало й так далі. Хай там як, о Господи, Бредлі, ну я й бовдур… Коротше, усе почалося з такої бучі, а потім вона сказала дещо образливе загалом про мою творчість, вона сказала… ну, добре, не має значення… Так от, ми посварилися, і я, підозрюю, теж сказав про неї дещо дуже дошкульне, просто щоб захиститися, і після ланчу ми стали пити віскі… Зазвичай ми не п’ємо багато, але тут заходилися сперечатися й наливали собі ще й ще, здуріти можна. Потім вона страшенно розлютилася, втратила самовладання й накричала на мене, а я таке ненавиджу. Тож я легенько штовхнув її, щоб припинити цей галас, а вона вчепилася мені в лице — бачите, лишився слід, о Господи, він досі болить. Тоді я трохи злякався та стукнув її, щоб заспокоїти. Не зношу криків, галасу й скандалів, вони мене лякають. Вона волала, як фурія, казала щось жахливе про мою роботу, тоді я дав їй ляпаса, щоб припинити істерику, але вона кидалася на мене й кидалася, а я схопив біля каміна коцюбу, щоб поставити між нами бар’єр, і якраз тієї самої миті вона смикнула головою (бо ж витанцьовувала довкола мене, як дика звірюка), коротше, смикнула вниз головою — і як зустрінеться чолом із коцюбою. Господи, як жахливо тріснуло. Я, звичайно, не хотів її бити… Тоді вона впала на підлогу й тихесенько лежала там, заплющивши очі та стікаючи кров’ю. Я навіть не був певен, чи вона дихає… Ну, я запанікував, схопив глечик води та вилив на неї, а вона лежала й не рухалася, я мало глузду не втратив… А потім, коли я пішов принести ще води, вона підскочила й побігла нагору, до спальні, й замкнулася там…. Потім вона не відчиняла, не відповідала… я не знав, чи вона прикидається, чи їй дійсно зле, чи що взагалі коїться, — бачите, я не знав, що робити… О Господи… я не хотів її бити….

Нагорі почулися якісь звуки, двері відчинилися, і ми обидва підскочили. Френсіс спустився й повідомив:

— З нею все гаразд.

Його поношений синій костюм був укритий якимсь вологим, блискучим, червонястим ворсом, у якому я за мить упізнав волосся Рейчел. Він, мабуть, зістриг його, щоб оглянути голову. Я бачив, як його надзвичайно брудні руки хапаються за білі бильця.

— Дякувати Богу, — зрадів Арнольд. — Знаєте, я думаю, що вона весь час просто прикидалася. Але все одно, дякувати Богу. Що треба?..

— Нічого серйозного. У неї порядна ґуля на голові, і вона в неглибокому шоку. Можливо, легкий струс мозку. Хай полежить у темній кімнаті. Аспірин, будь-які заспокійливі, які вона зазвичай приймає, грілки, гарячі напої, ну, тобто чай і всіляке таке. Було б краще, якби її оглянув ваш лікар. Скоро все минеться.

— Ох, дякую вам, пане лікарю, — сказав Арнольд. — То з нею все гаразд, дякувати небесам.

— Вона хоче вас бачити, — звернувся до мене Френсіс. Усі ми вже знову піднялися сходами.

Арнольд укотре закричав:

— Кохана моя, будь ласка…

— Я візьмуся за це, — кинув я й наполовину відчинив незамкнені на ключ двері спальні.

— Тільки Бредлі. Лише Бредлі. — Голос досі звучав ледь чутно, але вже трохи зміцнів.

— О Господи, це жахливо. З мене досить, — оголосив Арнольд. — Кохана.

— Ідіть униз і випийте ще трохи, — запропонував я.

— Я не проти перехилити чарчину, — погодився Френсіс.

— Ох, не сердься на мене, люба.

— Ви не могли б кинути сюди мій плащ, — попросив мене Френсіс, — я залишив його там, на підлозі.

Я ввійшов, викинув плащ і знову зачинив двері.

Чути було, як чоловіки рушили вниз сходами.

— Замкніть, будь ласка, двері на ключ.

Я так і вчинив.

Френсіс запнув завіси, і тепер у кімнаті царювали густі рожеві сутінки. Вечірнє сонце розкидало навколо бліде проміння, і лапаті квіти тужливо сяяли на ситцевих фіранках. Кімната дихала похмурою нудьгою, яка часом панує в спальнях, тією поношеною буденністю, що нагадує про смерть. Туалетний столик узагалі може бути жахливим. Свій Баффіни розташували біля вікна, де він загороджував світло й демонстрував вулиці огидний затильний бік. Скляна поверхня «столика» була припорошена й укрита якимись косметичними тюбиками, пляшечками та жмутами волосся. Шухляди були засунуті нещільно, і з них видніла рожева білизна з бретельками. У ліжку панували хаос і безлад: зелене покривало зі штучного шовку зсунулося на один бік, а ковдри та простирадла скрутилися суцільною неохайною купою, схожою на підстаркувате лице. Задушливо пахло бентежно інтимною сумішшю поту й пудри для обличчя. Уся кімната дихала виразним жахом невигаданої смертності — тупим, млявим і незворотним.

Не знаю, чому я одразу так пророчо подумав про смерть. Можливо, через те що Рейчел, наполовину заховавшись під ковдрою, накрила простирадлом обличчя.

Її ноги в лакованих черевиках на високих підборах стирчали з-під зеленого покривала. Боязко, наче намагаючись завести розмову й налагодити взаємини, я сказав:

— Що ж, дозвольте я зніму ваші черевики.

Рейчел заціпеніла й не поворухнулася, поки я із зусиллям стягав з її ніг взуття. Я відчув м’яке тепло вологої ступні в коричневій панчосі. До прісного запаху кімнати додався різкий кислий сморід. Я повитирав долоні об штани.

— Краще лягайте в ліжко так, як має бути. Дивіться, зараз я поправлю постіль.

Вона трошки відсунулася, зняла з обличчя простирадло й навіть підвела ноги, щоб я міг витягти з-під них ковдру. Я влаштував її зручніше, накрив ковдрою та заправив простирадло. Рейчел уже припинила плакати й терла синець на обличчі. Тепер він здавався ще темнішим і розплився довкола ока, воно аж перетворилося на сльозливу щілину. Так вона й лежала, злегка розтуливши вологі спотворені вуста й утупившись у стелю.

— Я наллю гарячої води в грілку, добре?

Я знайшов грілку й налив туди води з гарячого крану вмивальника. Від її засмальцьованого вовняного чохла тхнуло потом і сном. Він трохи змок з одного боку, але на дотик був досить гарячим. Я відгорнув простирадло й ковдру та запхав грілку кудись на рівень її стегна.

— Рейчел, вип’єте аспірину? Ви ж маєте тут аспірин, чи не так?

— Ні, дякую.

— Вам допоможе.

— Ні.

— З вами все буде гаразд, так сказав лікар.

Жінка дуже глибоко зітхнула, і її рука знову гупнулася на ліжко; Рейчел лежала, симетрично випроставши з боків руки долонями вгору, наче щойно витягнутий з могили Ісус, на чийому тілі й досі можна було помітити сліди жорстокого поводження. Жмутики зістриженого волосся приклеїлися до засохлої крові на ліфі синьої сукні. Рейчел забідкалася гучнішим, але якимось загробним голосом:

— Це огидно, так огидно, так огидно.

— З вами все буде гаразд, Рейчел, лікар каже…

— Я почуваюся вкрай… розбитою. Я… помру від сорому.

— Безглуздя, Рейчел. Це пересічний випадок.

— І він покликав сюди вас… побачити все це.

— Рейчел, він тремтів, як осінній листочок, думав, що ви тут знепритомніли, був наляканий.

— Я ніколи його не пробачу. Будьте моїм свідком. Не пробачу його. Ніколи… ніколи, ніколи. Навіть якщо він уклякатиме біля моїх ніг двадцять років поспіль. Жінка таке ніколи не пробачає. А коли буде потрібно, не врятує чоловіка. Якщо він тонутиме, я й оком не змигну.

— Рейчел, насправді ви так не думаєте. Будь ласка, облиште ці розмови таким жахливим драматичним тоном. Звісно ж, ви пробачите його. Я впевнений, що ви обоє винні. Зрештою, ви теж його вдарили, залишили на щоці свою монограму.

— Ах! — У її вигуку чулася груба, майже вульгарна відраза. — Ніколи, — повторила вона, — ніколи-ніколи. Ох, я… така нещасна… — Скиглення та сльози поновилися, обличчя палало вогнем.

— Припиніть, будь ласка. Вам треба відпочити. Випийте аспірину, спробуйте трохи поспати. Я принесу вам чаю, хочете?

— Поспати! Коли я така знервована! Він послав мене до дідька! Украв ціле моє життя. Він зіпсував цілий світ. Я така ж розумна, як він. А він ізолював мене від усього. Я не можу працювати, не можу думати, не можу навіть існувати через нього. Усюди його папірчики, він позабирав мої речі й каже, що це його. Я взагалі ніколи не була собою й не жила власним життям. Завжди боялася його, ось до чого дійшло. Усі чоловіки нехтують жінками, а жінки по-справжньому бояться чоловіків. Чоловіки фізично сильніші, ось тому так і стається, у цьому вся річ. Звичайно, вони просто хулігани, за ними завжди останнє слово. Запитайте будь-яку нещасну жінку з убогих нетрів, вони знають. Він поставив мені синця, як звичайнісінький скандаліст, як усі оті пияки, яких потім судять. Він і раніше бив мене, так, це не вперше, де там. Він не знає, я ніколи йому не казала, але наш шлюб закінчився, коли він уперше мене вдарив. А він до того ж обговорює мене з іншими жінками, знаю, що обговорює, довіряє чужим жінкам і обговорює з ними мене. Вони всі обожнюють його й лестять йому. Він украв ціле моє життя й зіпсував його, зруйнував кожен найдрібніший відтинок, наче переламав усі кістки, кожну найменшу дрібницю зруйнував, зіпсував і викинув геть.

— Рейчел, ні, ні, ні, я й чути не хочу, насправді ви не думаєте всіх цих дурниць. І не кажіть мені таке, потім ви сама пошкодуєте.

— Я така сама розумна, як він, а він ніколи не дозволяв мені піти на роботу. І я слухалася його, завжди слухалася. У мене не було нічого особистого. Він володіє цілим світом, усе належить йому, йому, тільки йому. А коли буде потрібно, я його не врятую. Буду дивитися, як він тонутиме. Буду дивитися, як він горітиме.

— Ви так не думаєте, Рейчел, і краще не кажіть цього.

— Я й вас не пробачу за те, що бачили мене такою, з розбитим на шматочки обличчям, і чули, як я кажу всі ці жахливі слова. Колись я знову посміхатимусь вам, але в глибині душі ніколи не пробачу.

— Рейчел, Рейчел, ви мене засмучуєте!

— Ось і зараз ви підете вниз та поливатимете мене брудом. Знаю я ці чоловічі балачки.

— Ні, ні…

— Вас аж нудить від мене. Від скиглення розбитої, підтоптаної шкапи.

— Ні…

— Ах! — Знову цей жахливий звук войовничої, лютої відрази.

— А тепер ідіть геть, залиште мене, прошу. Залиште мене на самоті з моїми думками, моїми муками, моїм покаранням. Я плакатиму цілу ніч, цілісіньку. Пробачте, Бредлі. Скажіть Арнольдові, що я збираюся відпочити. Скажіть йому більше не наближатися до мене сьогодні. Завтра я спробую знову стати собою. Жодного взаємного обвинувачення, жодного докору, нічого. Як я можу докоряти йому? Він знову розсердиться, знову налякає мене. Краще бути рабинею. Скажіть йому, що завтра я буду такою, як завжди. Звісно ж, він і так це знає, він не переймається й уже почувається краще. Лише дозвольте мені більше його сьогодні не бачити.

— Добре, я перекажу йому. Не сердьтеся на мене, Рейчел. Я не винен.

— Ох, ідіть собі.

— Принести вам чаю? Лікар казав, чай…

— Ідіть геть.

Я вийшов із кімнати й тихенько причинив за собою двері. Почув стишені кроки, і в замку повернувся ключ. Я спустився вниз сходами з відчуттям потрясіння і — так, вона мала рацію — огиди.

Сонце більше не сяяло, сутеніло, і весь інтер’єр будинку здавався коричневим і прохолодним. Я проклав собі шлях до вітальні в затильній частині будинку, де сиділи й розмовляли Арнольд і Френсіс. Вони ввімкнули світло й електричний камін. Я помітив розбите скло, потрощену порцеляну та пляму на килимі. Вітальня була велика, надміру прикрашена робленими гобеленами й кепськими сучасними літографіями. Більшість вільного місця в ній забирали дві огрядні стереоколонки, укриті якимось жовто-коричневим серпанком. За скляними дверима розташовувалася веранда, а звідти розгортався краєвид на так само перевантажений прикрасами сад, в’їдливо зелений у гнітючому безсонячному світлі, де серед невисоких декоративних приміських дерев змагалося чимало пташок, щебечучи свої ліричні дурниці.

Арнольд підскочив і кинувся до дверей, але я зупинив його.

— Рейчел сказала, що не хоче, щоб до неї сьогодні хтось навідувався, та обіцяла бути завтра такою, як зазвичай. Вона просила переказати, що збирається поспати.

Баффін знову сів.

— Так, їй буде краще, якщо вона трохи поспить, — зауважив він. — О Господи, яке полегшення! Хай трохи відпочине. Сподіваюся, за годину чи дві вона спуститься повечеряти. Приготую їй щось смачненьке, улаштую сюрприз. Боже, оце так полегшало!

Я відчув, що варто трохи приборкати оте його полегшення.

— Хай там як, це був дуже неприємний нещасний випадок. — Я сподівався, що Арнольд іще не висповідався Френсісові.

— Так, але вона спуститься. У цьому я впевнений. Вона взагалі швидко повертається до тями, а зараз я дам їй трохи відпочити. Лікар каже, це не… Випийте з нами, Бредлі.

— Залюбки вип’ю трохи хересу. — Я подумав, що він і гадки не має, що саме скоїв і який зараз має вигляд чи як почувається його дружина. Можна було не сумніватися: Баффін ніколи не намагався зрозуміти її думок. Можливо, це була звичайна рятівна брехня — уміння повсякчас не помічати власних злочинів. А може, я помилявся. Імовірно, виплакавшись, Рейчел заспокоїлася. Вона, напевно, спуститься вниз на вечерю й посмакує приготованими чоловіком делікатесами. Шлюб — дуже загадковий світ.

— Добре те, що добре закінчується, — далі філософствував Арнольд. — Мені шкода, що я втягнув вас обох у цю історію.

Можна було не сумніватися: він справді шкодував. Якби він сьогодні не втратив розум, усе могло б залишитися таємницею, — мабуть, так Баффін собі зараз міркував. А втім, як і передбачала Рейчел, самовладання вже значною мірою повернулося до нього. Тепер він сидів дуже прямо, обережно тримав обома руками келих і, перекинувши одну ногу через другу, ритмічно махав невеличкою, гарно взутою ступнею. Усе в Арнольдові було охайне й невеличке, хоча сам він був середнього зросту. Чоловік мав невеличку голову гарної форми, невеличкі вуха, невеличкий ротик, про який мріяла б кожна дівчина, і сміховинно невеличкі ступні. Його гострий ніс нюхав повітря, очі невпевнено поблискували в моєму напрямку, тьмяне негусте волосся знову було зачесане.

Зрозуміло, наступне, що я збирався вчинити, — позбутися Френсіса. Марло знову вбрався у свій плащ, швидше через якусь інстинктивну спробу самозахисту, ніж через намір піти геть. Він налив собі ще трохи віскі. Заклавши за вуха кучеряве волосся, чоловік допитливо глипав то на мене, то на Арнольда своїми близько посадженими темними ведмежими очицями. Вигляд він мав самовдоволений. Можливо, його підбадьорило неочікуване поновлення у своєму святенницькому призначенні: хай навіть таке короткочасне й невиразне, воно дозволило повернутися відчуттю могутності. Його напружене допитливе обличчя раптом нудотно нагадало мені про новини, з якими з’явився Френсіс, і я неабияк роздратувався. Тепер я шкодував, що дозволив йому супроводжувати мене. Те, що він познайомився з Арнольдом, могло мати небажані наслідки. Я завжди принципово уникав потреби знайомити одне з одним своїх друзів і знайомих. Зовсім не тому, що боявся зради, хоча її, звичайно, варто боятися. Який із людських страхів глибший за цей? Але такі знайомства зазвичай завершувалися нескінченними дрібними й абсолютно марними неприємностями. А Френсіс — хоч він і невдаха, від якого не можна сподіватися на серйозну небезпеку, — від природи мав талант (як багато інших людей, які нічого не досягли) створювати неприємності. І сьогоднішня його добровільна місія була типовим прикладом. Я хотів викинути його з будинку й погомоніти з Арнольдом, який перебував у балакучому, збудженому настрої, близькому до ейфорії. Вочевидь, я помилявся, коли казав про самовладання. Схоже, тут більше допомогли шок і віскі.

Не сідаючи, я сказав Френсісові:

— Не можемо більше вас затримувати. Дякую, що прийшли.

— Не йдіть, пане лікарю, — заперечив Арнольд. Можливо, йому потрібна була чоловіча підтримка, хотілося оточити себе чоловіками. А може, вони цікаво поспілкувалися. Баффін умів по-товариському грубо лигатися з homme moyen sensuel^[8]. Це теж допомагає зберегти шлюб. Арнольдів келих легенько стукнувся в нижні зуби. Відколи він спустився сюди, уже, мабуть, чимало видудлив.

— На все добре, — багатозначно звернувся я до Френсіса.

— Я надзвичайно вдячний вам, пане лікарю, — озвався Арнольд. — Що я вам винен?

— Нічого ви йому не винні, — відрубав я.

Френсіс мав жалюгідний вигляд. Він підвівся, слухаючись моїх наказів і зрозумівши, що опиратися марно.

— Що стосується того, про що ми говорили, — змовницьки прошепотів він мені біля дверей. — Якщо ви побачитеся з Крістіан…

— Не побачусь.

— Усе одно, про всяк випадок ось вам моя адреса.

— Вона мені не знадобиться. — Я провів його передпокоєм. — До побачення. Дякую.

Я гупнув за ним вхідними дверима й повернувся до Арнольда. Ми обидва трохи нахилилися ближче до електричного каміна. Я почувався сп’янілим і, незрозуміло чому, наляканим.

— А ви непохитні зі своїми друзями, — зауважив Арнольд.

— Він мені не друг.

— Мені здавалося, ви сказали…

— Досить про нього. Ви справді гадаєте, що Рейчел спуститься повечеряти?

— Так, мені так здається. Кажу це зі свого досвіду. Вона не вміє довго сердитися після таких випадків, як оце зараз, коли я втрачаю витримку. Тільки не подумайте, що такі бійки в нас — звична справа. Але часом ми обидва вибухаємо, а потім усе саме налагоджується, і знову визирає сонце. Ми з нею дуже близькі. І ці суперечки не справжня ворожнеча, а лише одне з облич кохання. Сторонньому, мабуть, непросто зрозуміти.

— Гадаю, зазвичай при цьому не буває сторонніх.

— І справді. Ви ж вірите мені, Бредлі, еге ж? Для мене дійсно важливо, щоб ви повірили. Я не просто захищаюся. Це правда. Ми обидва кричимо одне на одного, але це не становить жодної небезпеки. Розумієте?

— Так, — погодився я, залишаючи свій осуд при собі.

— Вона казала щось про мене?

— Лише те, що не хоче вас сьогодні бачити. І що завтра буде такою, як зазвичай, — пробачить усе й забуде.

Не було потреби передавати Арнольдові слова його дружини. Хай там що, яке вони мали значення?

— Вона надзвичайна людина, уміє великодушно пробачати й дуже добра. Я на якийсь час дам їй спокій. Незабаром вона пожаліє мене та спуститься вниз. Ми ніколи не дозволяємо собі гніватися після заходу сонця. До того ж це не справжній гнів. Ви ж розумієте, Бредлі.

— Так.

— Дивіться, — вів далі Арнольд, — у мене тремтять руки. Дивіться, як хитається склянка. Це я ненавмисно. Хіба не дивно?

— Вам варто викликати завтра вашого лікаря.

— Ох, гадаю, до завтра мені вже буде ліпше.

— Щоб оглянув її, а не вас, дурнику.

— Так, так, звісно. Але вона дуже швидко видихає. Хай там як, вона не важко травмувалася, це я чітко зрозумів. Ох, дякувати Богу, дякувати Богу, дякувати Богу. Я неправильно зрозумів усю ту історію з коцюбою. Вона так розгнівалася, що просто прикидалася, і я не можу її звинувачувати. Ми просто двійко дурників. Насправді вона не надто травмувалася, Бредлі. Лікар мені пояснив… Ісусе, ви вважаєте, що я якесь чудовисько?

— Ні. Не заперечуєте, якщо я тут трохи поприбираю? — Я поставив на ніжки стільчик і засновигав кімнатою, збираючи в кошик для паперів розбите скло та порцеляну — згадки про сутичку, яка тепер здавалася неможливою й несправжньою. Однією з жертв став червоноокий порцеляновий кролик, якого, як мені відомо, Рейчел дуже любила. Хто його розбив? Можливо, вона сама.

— Ми з Рейчел живемо в дуже щасливому шлюбі, — виголосив Арнольд.

— Так, я й не сумнівався. — Мабуть, він мав рацію. Імовірно, так вони й жили. Я знову сів, раптом відчувши себе надзвичайно втомленим.

— Певна річ, часом ми сперечаємося. Шлюб — це тривала подорож у тісному вагоні. Звісно, нерви не витримують. Кожна одружена людина — сама собі Джекілл і Гайд^[9], інакше й бути не може. Можливо, ви й не здогадуєтеся, але Рейчел часом буває страшенною буркотухою. Іноді так і пилить, і пилить, і пилить своїм голосом. Особливо останнім часом; гадаю, річ у віці. Ви не повірите, але іноді вона товкмачить одне й те саме годинами.

— Жінки люблять побалакати.

— Це не балачки. Розумієте, вона повторює одне й те саме речення знову і знову, без кінця і краю.

— Що, дослівно? ЇЙ варто проконсультуватися з психіатром.

— Ні-ні-ні-ні, це лише підтверджує, що ви навіть гадки не маєте… Здається, що вона втратила глузд, але насправді Рейчел сповна розуму. Минає півгодини — і вона вже наспівує та готує вечерю. Отак воно й буває, мені це відомо і Рейчел також. Життя в шлюбі базується на висновках, яких дійшли обоє.

— Яке речення вона повторює, що каже? Наведіть приклад.

— Ні, ви не зрозумієте. У моїх устах це звучатиме жахливо, а насправді все інакше. Утовкмачить собі щось у голову й не може викинути. Наприклад, що я обговорюю її з іншими жінками.

— Ви ж не з тих, хто… Чи я помиляюся?

— Маєте на увазі, не з тих, хто стрибає в гречку? Ні, звісно ж, ні. Я — взірцевий чоловік. І Рейчел це дуже добре відомо. Я завжди кажу їй правду, і вона знає, що я ні з ким не кручу романів. Ну, добре, колись крутив, але розповів їй, і це було цілу вічність тому. Чому б я не мав розмовляти з іншими жінками, хіба ми вікторіанці?!^[10] Я мушу мати друзів і вільно з ними говорити, цим я не можу пожертвувати. А якщо когось це ображає, хай іде собі геть, краще йому так і вчинити. Що ж, насправді вона й не хоче, щоб я відмовився від друзів, дурниці все це. Чому б мені час від часу не поговорити про неї? Було б дуже кумедно, якби вона стала забороненою темою. А так ці балачки допомагають почати приємну, дружню бесіду, і я не кажу нічого такого, що не хотів би, щоб вона чула. Я ж не заперечую, щоб вона говорила про мене зі своїми друзями. Господи, ніхто не святий, і дружина — навіть не сумніваюся — теж говорить про мене, у неї ціла купа друзів, вона-бо не відлюдниця. Рейчел каже, що викинула свої таланти коту під хвіст, але це не так, є тисячі можливостей для самовираження, і не обов’язково бути клятим митцем. Вона досить розумна, могла б стати секретаркою чи кимсь таким, якби хотіла, але чи хоче вона цього насправді? Звісно ж, ні. Це просто порожні нарікання, і Рейчел сама це знає, це просто якась образа на мене саме цієї хвилини. Вона бере участь у безлічі цікавих проектів: якісь нескінченні комітети, кампанії на захист того чи того — вона знається з найрізноманітнішими людьми, членами Парламенту й значно важливішими за мене персонами! Вона вірить у свої сили…

— Це просто настрій, — припустив я. — У жінок трапляються перепади настрою. — Розпачливий голос, який я чув нагорі, тепер уже здавався далеким. І тоді я збагнув, що чиню точнісінько так, як вона й передбачала.

— Я знаю, — погодився Арнольд. — Вибачте, Бредлі. Я занадто розпалився й кажу дурниці. Спочатку потрясіння, а потім аж на душі полегшало, розумієте? Можливо, я був не цілком справедливий щодо Рейчел; насправді все не так уже й погано, як здається; усе зовсім не погано. Мені варто бути терплячішим. У цьому віці всі жінки стають трохи дивними. Гадаю, це минеться. Підозрюю, що всі вони якимось чином переоцінюють своє життя. Мабуть, через відчуття втрати, через остаточне прощання з молодістю. Гадаю, схильність до істерик не така вже й рідкість. — Він подумав і додав: — Вона надзвичайно жіночна. Такі, як вона, дуже сильні жінки. Їй-богу, Рейчел просто дивовижна.

У вбиральні нагорі спустили воду. Арнольд спробував підвестися, але знову впав у крісло.

— От бачите. Вона спуститься. Поки що не хочу її непокоїти. Перепрошую, що завдав вам клопоту, Бредлі, для цього не було причин, я просто по-дурному запанікував.

Я подумав, що мине трохи часу й він відчуватиме до мене неприязнь через цей випадок. Але вголос сказав лише:

— Певна річ, я нікому про це не розповідатиму.

Арнольд озвався з роздратованим виглядом:

— Як вам буде завгодно. Я не прошу вас бути розважливим. Бажаєте ще трохи хересу? Чому ви так, я б сказав, грубо випхали того ескулапа?

— Хотів поговорити з вами.

— А про що це він товкмачив під кінець?

— А, пусте.

— Він казав щось про Крістіан. Це ваша колишня дружина? Хіба її не так звуть? Шкода, що я не встиг із нею познайомитися, ви так швидко її позбавилися.

— Гадаю, мені краще піти. Скоро спуститься Рейчел і відбудеться примирення.

— Думаю, не раніше ніж за годину.

— Припускаю, лише досвід та індуктивне мислення одружених людей допомогли вам дійти такого висновку. Весь час одне й те саме…

— Не ухиляйтеся, Бредлі. То це він говорив про вашу колишню дружину?

— Так. Він її брат.

— Правда? Брат вашої колишньої дружини? Як дивно. Шкода, я не знав цього раніше — роздивився б його ретельніше. Ви що, теж миритеся, чи що?

— Ні.

— Ой, не відступайтеся, щось таки відбувається.

— Вам подобається, коли щось відбувається, чи не так? Вона повертається до Лондона, цього разу вдовою. Мене це аж ніяк не стосується.

— Чому ні? Ви хіба не збираєтеся з нею зустрітися?

— Якого дідька мені з нею зустрічатися? Я не зношу її.

— Ви такий оригінал, Бредлі. А скільки у вас власної гідності! Так багато часу спливло, я б помер від цікавості. Мушу зізнатися, я страшенно хотів би познайомитися з вашою колишньою. Ніколи не міг уявити вас одруженим.

— Я теж.

— Що ви таке кажете? Отже, лікар — її брат. Ага, зрозуміло.

— Ніякий він не лікар.

— Що ви таке верзете? Самі ж казали, що лікар.

— Його позбавили диплома.

— Колишня дружина, колишній лікар. Як цікаво. А за що?

— Не знаю. Якісь махінації з наркотиками.

— Які такі махінації? Що саме він чинив?

— Кажу вам, не знаю! — вигукнув я, відчуваючи, як знову повертається знайоме роздратування. — Мене це не цікавить. Він мені ніколи не подобався. Ще той мерзотник. Між іншим, сподіваюся, ви не розповідали йому, що тут сьогодні насправді сталося. Я сказав, що це був нещасний випадок.

— Ну, те, що тут насправді сталося, не так уже й… я маю на увазі, що він міг здогадатися.

— Сподіваюся, що ні! Ще шантажуватиме вас, від нього можнасподіватися.

— Від цього пана? Та ні!

— Хай там як, він, дякувати Богу, давним-давно зник з мого життя.

— Але ж тепер повернувся. Бредлі, вам відомо, що ви занадто суворий?

— Як не дивно, існують поняття, яких я не схвалюю.

— Це нормально: не схвалювати якихось понять. Але ви не можете не схвалювати людей. Це відріже вас від цілого світу.

— Я й сам хотів би бути «відрізаним» від таких, як Марло. Щоб бути справжньою особистістю, доводиться встановлювати обмеження, визначати кордони й казати «ні». Я не збираюся втручатися в життя інших людей якимось розпливчастим кавалком ектоплазми. Оця незрозуміла прихильність до всіх і кожного заважає по-справжньому зрозуміти бодай когось.

— Прихильність не мусить бути незрозумілою…

— І заважає бути вірним бодай комусь.

— Потрібно вдаватися в деталі. Зрештою, справедливість…

— Ненавиджу балачки та плітки. Краще тримати язика за зубами. А іноді взагалі не думати про людей. Справді вартісні думки народжуються в тиші.

— Бредлі, не кажіть так, прошу. Послухайте! Я казав, що для справедливого судження потрібно знати подробиці. Ви стверджуєте, що вам не цікаво, чому його позбавили диплома. А мало б бути! Ви називаєте його ще тим мерзотником. А я хотів би знати, яким «тим». Очевидно ж, що ви й самі гадки не маєте.

Щосили намагаючись стримати роздратування, я сказав:

— Я був радий позбутися своєї дружини, і він теж зник із мого життя. Хіба ви не збагнули? Мені це видається достатньо зрозумілим.

— А мені він сподобався. Я запросив його навідуватися до нас час від часу.

— О Господи!

— Але, Бредлі, ви не можете відкидати людей, просто викреслювати їх зі свого життя. Ви мусите цікавитися ними. Допитливість — ознака чуйності.

— Я не вважаю допитливість ознакою чуйності, це радше сигнал недобрих намірів.

— Письменник живиться подробицями.

— Такий письменник, як ви. Але не такий, як я!

— І знов за рибу гроші, — застогнав Арнольд.

— Навіщо захаращувати все джунглями «подробиць»? Коли уява оживає по-справжньому, потрібно забути про подробиці, вони лише заважають. Мистецтво — це не насмикані з життя шматки.

— Я цього ніколи й не казав! — запалився Арнольд. — Я ніколи не копіюю нічого з життя.

— А ваша дружина вважає інакше.

— Ось воно що. О Боже!

— Підслуховувати балачки та смакувати ганебні подробиці — це ще не мистецтво!

— Звісно ж, ні…

— І мінливий романтичний міф — теж ні. Мистецтво — це уява. Уява змінює реальність, переплавляє її. Без уяви накопичуються, з одного боку, дурнуваті деталі, а з іншого — порожні мрії.

— Бредлі, я знаю, що ви…

— Мистецтво — це не балачки плюс фантазія. Мистецтво народжується в нескінченній стриманості й тиші.

— З нескінченної тиші не народиться мистецтво! Лише люди без жодної краплі таланту вважають, що більше — значить гірше!

— Створювати щось можна лише тоді, коли відчуваєш, що маєш вроджене право володіти ним. А ті, хто шукають простіших шляхів, ніколи не отримають нагороди…

— Дурниці! Я пишу попри те, подобається мені це чи ні. І завершую створене, досконале воно чи ні. А все інше — просто лицемірство. Мені не потрібна муза. Це й значить — бути професійним письменником.

— Тоді я, слава Богу, не «професійний письменник».

— Бредлі, ви просто великомученик. І занадто романтизуєте мистецтво. Коли йдеться про нього, ви справжній мазохіст, вам хочеться страждати, хочеться відчувати, що ваша нездатність творити має якесь стале значення.

— Бо так і є.

— Досить вам, будьте простішим, дозвольте собі збадьоритися! Не уявляю, чому ви такий набундючений. Ваша проблема в тому, що ви думаєте про себе як про «письменника». Чому б не думати про себе як про людину, яка час від часу пише щось, яка може написати щось у майбутньому? Навіщо перетворювати це на життєву драму?

— Нічого подібного, я не думаю про себе як про письменника. Це ви «письменник» до кінчиків нігтів, а я — ні. Я вважаю себе митцем, захопленим своєю справою. І звісно ж, це життєва драма. Чи ви натякаєте, що я якийсь дилетант?

— Ні-ні…

— Тому що, якщо так…

— Бредлі, прошу, не починаймо знову давньої дурнуватої сварки. У мене вже сил немає.

— Гаразд. Перепрошую. Вибачте.

— Ви так розпалюєтеся й так витіювато висловлюєтеся. Весь час здається, що ви цитуєте когось.

У кишені мого плаща лежав складений відгук на Арнольдів роман і пік мене вогнем. Книжка Арнольда Баффіна була скупченням потішних анекдотів, зліплених у «пікантні історії» за допомогою напівсирого необдуманого символізму. Темні сили уяви кидалися в очі своєю відсутністю. Арнольд Баффін писав забагато, зашвидко. Правду кажучи, Арнольд Баффін був просто талановитий журналіст.

— Поновімо наші недільні зустрічі, — запропонував він. — Я діставав таку насолоду від наших бесід… Але нам варто намагатися не втрапляти більше в цю пастку для старих щурів. Щойно заходить мова про певні теми, ми обидва перетворюємося на механічні іграшки та дзижчимо як заведені. Чому б вам не приєднатися до нас за ланчем наступної неділі?

— Сумніваюся, що Рейчел захоче мене бачити наступної неділі.

— Чому ні?

— Та й усе одно я їду за кордон.

— Справді, я й забув. Куди збираєтеся?

— До Італії. Поки що точно все не спланував.

— Але ж ви не одразу поїдете, хіба ні? Приходьте в неділю. І повідомте нас, куди саме в Італії ви плануєте навідатися. Ми теж там будемо, могли б зустрітися.

— Я зателефоную. А зараз, Арнольде, мені краще піти.

— Гаразд. Дякую. І не турбуйтеся через нас, самі знаєте.

Я бачив, що він не може дочекатися, коли я вже піду. Не дивно: ми обидва були виснажені.

Арнольд помахав мені рукою та квапливо зачинив двері. Дійшовши до хвіртки, я почув його грамофон. Мій друг, мабуть, побіг назад до вітальні та, наче одержимий, завів платівку. Мелодія нагадувала Стравінського чи когось такого. Від музики та його вчинку мені аж зуби зціпило. Боюся, я належу до тих людей, які, за Шекспіром, «на зраду здатні, на грабунки й підступ»^[11].

* * *

Глипнувши на годинника, я здивувався: було вже близько восьмої вечора. Знову засяяло сонце, хоча частина неба ховалася за темною, з металевим відблиском хмарою, мов за завісою. Світло було дещо моторошним, як трапляється літніми вечорами, коли ясне, але знесилене сонце розсипає в надвечірньому повітрі свої промені. Я помітив, як жахливо чітко окреслилося зелене листя приміських садів. Крилаті щебетухи й досі розливалися безглуздими піснями.

Від страху й потрясіння я почувався дуже втомленим і ледь сп’янілим — ноги мене майже не тримали. У мені вирували почуття. Частково я й досі відчував те легке нечестиве вдоволення, яке з’явилося, коли почув, що мій друг (тим паче цей друг) вскочив у халепу. З іншого боку, я радів, що не осоромився під час її вирішення. Утім, цілком можливо, що за це мені ще доведеться поплатитися. І Арнольд, і Рейчел можуть обурюватися моєю роллю в цій історії, а тоді їм заманеться покарати мене. Такі неприємності особливо дратували тепер, коли я збирався зникнути й на деякий час узагалі забути про Арнольда. Раптом я стривожено відчув себе бранцем власних гніву, роздратування та прихильності. Ця залежність обурювала й лякала. Я навіть розмірковував, чи не варто дочекатися неділі й відкласти свій від’їзд. У неділю я дістав би нагоду дослідити обстановку, оцінити збитки, трохи все залагодити. А вже потім втратити до цього інтерес і поїхати собі. Те, що вони вдвох гніватимуться на мене, свідка своєї сварки, здавалося неминучим. А втім, обоє були люди пристойні й розважливі, тож я міг сподіватися, що вони свідомо намагатимуться стримувати свої образи. Це свідчило на користь того, що варто зустрітися з Баффінами якнайшвидше й дозволити їм опанувати свої почуття, перш ніж час мине й події стануть історією. Проте в тих моторошних сутінках у мене виникло пророче передчуття, що, якщо не втечу до неділі, щось схопить мене й не відпускатиме. Я навіть подумав, чи не зупинити, бува, таксі (повз мене якраз проїжджало одне), повернутися додому, взяти валізи й вирушити на вокзал, а там сісти на перший-ліпший потяг, навіть якщо доведеться чекати до ранку. Але це, звичайно, була абсурдна ідея.

Тепер через моє легке занепокоєння стосовно того, що думатимуть про мене Баффіни, гостро постала проблема Крістіан. Але хіба це була проблема? Якби Френсіс не втрутився так нестерпно в моє життя, хіба я нині переймався б, що колишня дружина повернулася до Лондона? Не було навіть причин думати, що ми можемо десь випадково перестрітися. А якби їй спало на думку навідатися до мене, я ввічливо випровадив би її геть. Теж мені, велика прикрість. Але я не був такий упевнений. Френсіс розбурхав привидів минулого, які самі по собі були досить мерзенними. Чому я такий недоумок і познайомив його з Баффінами? Найгірший мій учинок, який можна собі уявити. Я вже пророчо передчував, що через цю дурнувату помилку ще довго втрачатиму глузд і відчуватиму докори сумління. Звісно ж, Арнольд одразу причепився до Френсіса. Він від природи чіплявся до всіх, як реп’ях.

А тепер, дізнавшись приголомшливі новини, що Френсіс — мій колишній свояк і позбавлений ліцензії лікар, певна річ, захоче познайомитися ближче. Не можна дозволити цьому статися. Я замислився, чи можу просто попросити Арнольда не чинити так, і вирішив, що, попри всю принизливість, це була найкраща та найпростіша можливість. Треба негайно й назавжди видалити Френсіса зі свого життя. Арнольд зрозуміє мене; це добре, але я вже й так звик до різкої критики Баффінового розуміння.

Потім я замислився: що ж нині відбувається в будинку Баффінів? Чи й досі Рейчел лежить, мов спотворений труп, утупившись у стелю, поки Арнольд у вітальні дудлить віскі та слухає «Жар-птицю»^[12]? А може, вона знову за жахливою звичкою натягнула на обличчя простирадло. Чи все геть інакше? Арнольд укляк за дверима та благає впустити його, плаче та кляне себе. Чи, навпаки, Рейчел, ледве дочекавшись, поки я заберусь, спустилася вниз сходами й кинулася в чоловікові обійми. Імовірно, вони тепер сидять укупочці в кухні, готують вечерю й відкорковують особливу пляшечку, щоб відсвяткувати примирення. Шлюб — хитромудра загадка, дивний і жорстокий світ. Я радів, що живу поза його межами. Від думки про нього в мене аж звело шлунок. На мить я відчув таку «цікавість» (у тому сенсі, який вкладав у це слово Арнольд), що мало не повернувся пошпигувати за будинком і дізнатися, що там відбувається. Але, звісно ж, це був не характерний для мене вчинок.

Тоді я вже опинився неподалік від станції метро й вирішив не чинити дурниць. Не було сенсу тієї ж ночі поспіхом їхати з Лондона. Я спокійно повернуся додому, з’їм у пабі по сусідству сендвіч і рано ляжу спати. Вечір видався непростим, і тієї миті я відчув, що вже не юнак. Завтра я вирішу справи, які ще потребуватимуть вирішення, як-от: чи варто відкладати свій від’їзд до наступного тижня. Я з полегшенням подумав, що на сьогодні драми завершилися. Але на мене чекала ще одна.

Я перетнув широку вулицю та звернув у вузеньку вуличку з крамничками, що тяглася до вокзалу. Сутінки густішали, попри те що бліде моторошне сонце досі сяяло. У деяких крамничках засвітилося. Це був іще не присмерк, а тьмяне світло, наче яскраві промені вкрилися серпанком, і люди купалися в ньому, нечіткі, мов привиди. Усе довкола здавалося сном, і, гадаю, те, що я втомився, випив і нічого не їв, лише посилювало це відчуття. Перебуваючи в цьому настрої якоїсь приреченої духовної апатії, я не надто здивувався чи зацікавився, помітивши з другого боку вулиці постать молодика, який дивно поводився. Він стояв на бровці хідника і, наче в річку, кидав на дорогу квіти. Спершу я подумав, що він послідовник якоїсь індуїстської секти, яких у Лондоні чимало, і провадить свій релігійний обряд. Кілька роззяв зупинилося повитріщатися на нього, але лондонці вже звикли до «диваків» будь-якого штибу, і його ритуали не надто когось цікавили.

Виявилося, що юнак монотонно наспівував повторювані без кінця молитви. Тепер я вже бачив, що він розкидає не квіти, а білі пелюстки. Десь я нещодавно вже бачив їх. Лусочки білої фарби, облуплені з дверей спальні розлюченим Арнольдовим зубилом. Білі пелюстки падали не випадковим чином, а у відповідності до звичного безперервного руху автомобілів. Коли автівка наближалася, хлопець діставав із сумки жменю пелюсток і кидав їх під колеса, весь час наспівуючи ритмічних монотонних пісень. Крихка білизна танцювала навкруги, підхоплена рухом автомобілів, божевільно кидалася під колеса, закручувалася вихором позаду, а трохи далі розсіювалася над асфальтом: те, як хлопчина кидав пелюстки, скидалося на жертвоприношення чи навмисну руйнацію, бо його дари миттєво знищувалися й назавжди зникали.

Молодик був стрункий, убраний у вузькі темні штани, якийсь оксамитовий чи вельветовий піджак і білу сорочку. Копиця густого, трохи хвилястого волосся затуляла шию. Я зупинився, якийсь час пороздивлявся його й уже хотів був рушити далі до станції, аж тут цілісність картини, яка часом змінюється й дратує, сколихнулася, і я зрозумів, що світло ввело мене в оману й переді мною стоїть не юнак, а дівчина. Наступної миті я збагнув, що знаю цю дівчину. Це була Джуліан Баффін — єдина дитина, донька-підліток Арнольда й Рейчел. (Навряд чи я мушу пояснювати, що назвали її так на честь Джуліан Нориджської^[13].)

Зараз я називаю Джуліан підлітком, тому що саме такою й сприймав її, хоча тоді дівчині було вже, гадаю, трохи за двадцять. Арнольд став батьком у зовсім юному віці. До маленької, схожої на фею дівчинки я відчував помірну дядьківську цікавість. (Сам я ніколи не хотів мати дітей. Багато хто з митців не хоче.) Утім, ставши підлітком, вона втратила свою привабливість і перетворилася на незграбне й похмуре створіння, яке вороже ставилося до всього світу. Це, звісно ж, добряче нашкодило її чарівності. Дівчина весь час дратувалася та скаржилася на все навколо, а її маленьке личко, набуваючи дорослих рис, ставало невдоволеним і скритним. Такою я її запам’ятав. Насправді я давненько не бачив Джуліан. Батьки обожнювали її та водночас були незадоволені донькою. Вони обоє хотіли хлопчика. Як і всі батьки, сподівалися, що Джуліан буде обдарованою, але склалося інакше. Їй знадобилося чимало часу, щоб вирости, вона майже не брала участі в сором’язливому племінному житті підліткового світу й залюбки переймалася ляльковими, а не своїми власними, сукнями в тому віці, коли більшість дівчаток починає цікавитися (і це можна пробачити) бойовим розфарбовуванням.

Не досягнувши особливих успіхів на іспитах, а надто тих, що стосувалися точних наук, у шістнадцять років Джуліан кинула навчання. Рік вона провела у Франції — не через власну жагу до пригод, а тому, що на цьому наполягав Арнольд, принаймні так мені тоді здалося. Країна її не вразила, і, повернувшись додому, Джуліан одразу забула свою поганеньку французьку та вступила на курси друкарок. Оперившись як друкарка, вона знайшла роботу в друкарському бюро якоїсь урядової установи. Коли Джуліан виповнилося дев’ятнадцять, вона раптом відчула себе художницею, і Арнольд поспіхом запхав її до школи живопису, яку вона теж кинула за рік. Після цього дівчина вступила до педагогічного коледжу, десь у центрі країни, де й провчилася, гадаю, рік або два — до того вечора, коли я побачив, як вона кидає білі пелюстки під колеса машин.

Цілісність картини знову змінилася, і лише тепер я зрозумів, що вихори білих цяток зовсім не пелюстки, а клаптики паперу. Вітер від машини, що проїхала повз нас, кинув один із них просто мені до ніг, і я нахилився підняти його. Це був фрагмент рукопису, на якому, попри нерозбірливий почерк, мені вдалося розшифрувати слово «люблю». Я перейшов дорогу й наблизився до дівчини ззаду. Хотів дізнатися, що вона бурмоче собі під ніс, і не надто б здивувався, почувши якусь незнайому мову. З кожним моїм кроком її слова дедалі більше скидалися на повторювану одну-єдину фразу. О, скарб еллінів? Скарабеї? Скраб для шиї? Отара блеє?

— Привіт, Бредлі.

Через те що вона вчилася в коледжі, а наші недільні посиденьки припинилися, я не бачив Джуліан десь протягом року, та й раніше ми зустрічалися нечасто. Вона здалася мені старшою, обличчя залишалося скритним, але тепер набуло замисленого вигляду, який натякав на наявність думок. Колір обличчя в неї був не дуже привабливий, імовірно, Арнольдова «масна» шкіра в жінок видавалася не такою здоровою. Вона ніколи не фарбувалася. Очі Джуліан мала водянисто-блакитні, а не карі в медову крапочку, як у її матері, а потайливе й по-собачому видовжене обличчя аж ніяк не скидалося на широкі, ласкаві ластовинчаті риси Рейчел. У копиці густого хвилястого волосся не було й натяку на рудий колір; вона була темно-русявою, того відтінку, що подекуди міниться зеленню. Дівчина навіть зблизька скидалася на хлопчика — високого й похмурого, який щойно порізався, уперше намагаючись поголитися. Щодо похмурості я не заперечував. Ненавиджу грайливих дівчаток.

— Привіт, Джуліан. Що ти тут робиш?

— Ви навідувалися до татка?

— Так. — Мені спало на думку, що дівчині пощастило не бути вдома сьогодні ввечері.

— Добре. Я думала, що ви посварилися.

— Навіть не думай!

— Ви більше не приходите.

— Приходжу. Просто тебе немає.

— Тепер я є. Я на вчительській практиці в Лондоні. Що там відбувалося, коли ви йшли?

— Де? Вдома? А-а-а, нічого особливого…

— Вони сварилася, тож я пішла геть. Уже заспокоїлися?

— Так, звісно…

— Вам не здається, що вони стали частіше сперечатися?

— Та ні, я… Ти так гарно вбрана, Джуліан. Справжня модниця.

— Як вдало, що ви йшли повз, коли я саме думала про вас. Хотіла дещо попросити: я збираюся написати…

— Джуліан, а що це ти тут робиш? Розкидаєш якісь папірці.

— Це заклинання. Усі ці клаптики — любовні листи.

— Любовні листи?

— Від мого колишнього.

Я пригадав, що Арнольд без особливого ентузіазму розповідав про «патлатого залицяльника», студента-гуманітарія чи щось таке.

— То ви розлучилися?

— Так. Я порвала їх на малесенькі клаптики. Позбавлюся від них і буду вільна. Гадаю, це вже останні.

Джуліан зняла із шиї схожий на торбинку з вівсом для коней мішечок, у якому зберігалися розчленовані послання, і вивернула його навиворіт. Вітерець підхопив кілька останніх білих пелюсток і поніс їх геть.

— А що ти бурмотіла? Ти ж щось наспівувала, заклинання якесь чи що?

— «Оскар Беллінґ».

— Що?

— Так його звали. Бачите, я вже кажу в минулому часі! Усьому покладено край!

— Це ти його покинула чи він?..

— Не хочу про це говорити. Бредлі, я хотіла дещо у вас запитати.

Уже майже стемніло — синювата ніч висіла серпанком над жовтими ліхтарями й не зрозуміло чому нагадала мені про те, як причепилося до поношеного синього костюма Френсіса волосся Рейчел, кольору червоного золота. Ми повільно рушили вулицею.

— Слухайте, Бредлі. Тут ось яка штука. Я вирішила стати письменницею.

Серце втекло в п’яти.

— Чудово.

— І я хочу, щоб ви мені допомогли.

— Не так-то й просто допомогти комусь стати письменником, напевно, узагалі неможливо.

— Річ у тім, що я не хочу бути таким письменником, як татко. Я хочу писати, як ви.

Я відчув душевне тепло до цієї дівчинки. Але моя відповідь мусила бути іронічною.

— Люба Джуліан, у жодному разі не наслідуй мене! Я весь час намагаюся досягти успіху, ось тільки нічого не вдається.

— Отож! Татко забагато пише, вам так не здається? І майже нічого не виправляє. Напише щось, а потім чимшвидше «здихується» його, віддавши видавництву — я сама чула, як він це казав, — і береться писати щось інше. Він завжди працює поспіхом, нервово. Не бачу сенсу бути митцем, якщо не намагатися весь час залишатися досконалим.

Я замислився: чи не було це часом точкою зору колишнього, Оскара Беллінґа?

— Це довгий і складний шлях, Джуліан, якщо ти й справді віриш у письменництво.

— Ну, це ви вірите в письменництво, а я через це захоплююся вами. Я завжди захоплювалася вами, Бредлі. Але питання в іншому: ви навчатимете мене?

Серце знову втекло в п’яти.

— Що ти маєш на увазі, Джуліан?

— Насправді я маю на увазі дві речі. Мені відомо, що я неосвічена, і мені відомо, що я не зріла на розум. А цей мій педагогічний коледж — безнадійне місце. Я хочу, щоб ви дали мені список літератури. Усі визначні книжки, які мені треба прочитати, але тільки найскладніші й найвизначніші. Не хочу гаяти час на дрібниці, у мене його не так багато залишилося. Тож я буду читати книжки, і ми обговорюватимемо їх. Ви б давали мені щось на кшталт уроків із цих книжок. А відтак — друга річ. Я б хотіла писати для вас, можливо, невеличкі оповідання чи все, що ви скажете. Я буду писати, а ви — критикувати написане. Бачите, я хочу, щоб ви по-справжньому тримали мене в залізному кулаці. Гадаю, що найбільше уваги слід приділяти техніці, чи не так? Це як навчитися малювати, перш ніж братися за картину. Прошу, скажіть, що ви візьметеся за мене. Це не забере багато вашого часу, не більше кількох годин на тиждень, і це кардинально змінить моє життя.

Звичайно, я розумів, що питання лише в тому, як саме ввічливо відмовитися. Джуліан уже шкодувала про змарновані роки й жалкувала, що часу лишилося обмаль. Мої жалі були геть інакші. Я не міг витрачати на неї кілька годин на тиждень. Як вона насмілилася просити в мене дорогоцінні години? Однак її дитяча пропозиція збентежила й навіть налякала мене. Це не просто демонстрація юнацької нечуйності. Її недоречні амбіції засмучували. Поза сумнівом, доля Джуліан — бути друкаркою, вчителькою, домогосподаркою й не засяяти в жодній із цих ролей.

— Гадаю, це дуже хороша ідея, і, звісно ж, я був би радий допомогти й погоджуюся з тобою щодо техніки, — озвався я. — Але просто зараз я збираюся поїхати на деякий час за кордон.

— О, куди? Я могла б навідати вас. Тепер я досить вільна — у школі лютує кір.

— Я збираюся подорожувати.

— Але, Бредлі, прошу, ви не могли б задати мені якийсь напрям іще перед мандрівкою? Тоді ми матимемо про що поговорити, коли ви повернетеся. Будь ласка, надішліть мені принаймні список книжок, я всі їх прочитаю, а ще напишу історію до вашого повернення. Будь ласочка. Я хочу, щоб ви були моїм наставником. Ви єдина в моєму житті людина, яка змогла б стати для мене справжнім учителем.

— Ну гаразд. Я можу подумати щодо книжок для тебе. Але я не гуру для письменників-початківців і не можу гаяти час… А власне, які книжки ти маєш на увазі? Щось на кшталт «Іліади», «Божественної комедії», «Синів і коханців»^[14], «Місіс Делловей»^[15]…

— Так, «Іліада», «Божественна комедія», будь ласка. Це надзвичайно! Саме те, що треба! Видатні твори!

— Для тебе має значення, поезія чи проза?..

— О ні, тільки не поезія. Я не дуже вмію читати поезію. Відкладу її на завершення.

— Але «Іліада» і «Божественна комедія» — це поеми.

— Ну, звичайно, але я читатиму прозові тлумачення.

— Це й справді вирішує проблему.

— То ви писатимете мені, Бредлі? Я буду страшенно вдячна. Тут я мушу з вами попрощатися, бо хочу зазирнути до крамниці.

Ми дещо несподівано зупинилися перед освітленою вітриною взуттєвого магазину неподалік вокзалу. У вікні купчилися літні чобітки, пошиті з якогось мережива. Злегка збентежившись від того, що мені так рвучко вдалося врятуватися, я не міг вигадати жодної доречної відповіді, тому непевно змахнув рукою й бовкнув з виразом обличчя, який не з’являвся ніколи — ані до, ані після сьогоднішнього вечора:

— Па-па!

— Па-па, — луною озвалася Джуліан, наче ми розмовляли якимось кодом. Потім вона відвернулася до освітленої вітрини й узялася вивчати взуття.

Я перейшов дорогу, дістався до дверей вокзалу й озирнувся. Тепер вона спиралася руками на коліна, а яскраве світло сипало золото на пишне волосся, чоло й ніс. Подумалося, що якийсь митець — не містер Беллінґ, звісно ж, — легко міг написати з неї алегорію Марноти. Я спостерігав за дівчиною кілька хвилин, як дехто спостерігає за лисицею, але вона не пішла геть і навіть не поворухнулася.

«Любий Арнольде», — написав я.

Був ранок наступного дня, і я сидів за невеличким інкрустованим столиком у вітальні. Я досі не описав як слід цю надзвичайно важливу кімнату. Тут панує запилена й поблякла атмосфера замисленої зосередженості на собі й відчутно пахне, можливо, навіть у прямому сенсі, минулим. (Не сухою трухлявиною, а радше пудрою для обличчя.) До того ж вона «обрізана», вкорочена стіною моєї спальні так, що вже згадувані зелені панелі обмежують її колишній простір лише з трьох боків. Через порушені пропорції часом створюється враження, особливо вночі, що це каюта корабля або, наприклад, купе першого класу, які курсували Транссибірською залізницею приблизно 1910 року. У центрі — круглий інкрустований столик. (На ньому часто стояв горщик із якоюсь рослиною, але нещодавно я віддав останнього пожильця своїй пралі.) Біля стін юрмляться: оксамитове крісло з оборками, що їх Гартборн — занадто гладкий, щоб утиснутися в нього, — називав «вигадливими підштанками»; два стільці з вигнутими, як ліри, спинками й тендітними ніжками (підробка вікторіанського стилю) з різними, гаптованими стібком petit-point^[16] подушечками (на одній плив лебідь, а на іншій хизувався букет тигрових лілій); висока, але дещо завузька книжкова шафа з червоного дерева (більшість моїх книжок мешкає на простих полицях у спальні); вікторіанська червоно-чорна із золотом, лакована засклена шафка в китайському стилі; нічний столик із червоного дерева з дуже поплямованою стільницею-тацею приблизно вісімнадцятого століття; розкладний столик з атласного дерева, теж укритий плямами; у кутку висить горіхова стінна шафка з вирізьбленими дверцятами. Було тут також підсунуте до стола пишне «крісло для бесід» із чохлами на підлокітниках і вже потертим та лиснявим червоним оксамитовим сидінням, у якому я й улаштувався. На підлозі лежав килим із велетенськими бурштиновими трояндами на чорному тлі. Перед каміном розлігся пухнастий чорний килимок, що вдавав із себе ведмедя. На ньому стояло розчепірене ситцеве крісло (за розмірами воно пасувало Гартборну й зазвичай називалося «його» кріслом), чию оббивку давно слід було оновити. Камін із широкою полицею виготовлено з темного сланцюватого сіро-синього мармуру, а над його гирлом і решіткою вилася композиція з чорних чавунних трояндових гірлянд із шипами й жилкуватим листям. Крихітні картини висіли здебільшого на «фальшивій» стіні, бо я не міг змусити себе забивати цвяхи в дерево, а ті гачки, що вже стирчали з панелей, як на мій смак, розташовувалися зависоко. Це були мініатюри, виконані масляними фарбами, у товстих позолочених рамах: маленькі дівчатка з котиками, маленькі хлопчики з песиками, кошенята на подушках, квіти — простодушні дурнички, що гріли серця наших непохитних і сентиментальних предків. Серед інших там висіли два елегантних північних морських пейзажі й картина вісімнадцятого століття в овальній рамі: дівчина з розпущеним волоссям, яка на когось чекає. На камінній полиці в лакованій червоно-чорній із золотом заскленій шафці стояли всілякі дрібнички: порцелянові філіжанки й статуетки, табакерки, фігурки зі слонової кістки чи з бронзи, трохи менші — східні. Скромні пожитки, і до деяких із них мені доведеться повернутися пізніше, бо принаймні два предмети відіграють у цій історії неабияку роль.

Уранці телефонував Гартборн. Він не знав, що я збираюся в дорогу, і запропонував зустрітися за ланчем. Ми давно звикли обідати разом, ще з часів, коли працювали в одному бюро, і дотримувалися цієї звички навіть після мого виходу на пенсію. На той момент я ще не вирішив остаточно, чи варто відкласти від’їзд, щоб у неділю зміцнити своє примирення з Баффінами. Я ухильно відповів колезі, що ще зателефоную йому, але насправді його дзвінок підштовхнув мене та змусив вирішити. Я постановив, що поїду. Якщо залишуся до неділі, вир бездіяльного буденного лондонського життя, символом посередності якого й був бідолашний Гартборн, знову затягне мене. А я прагнув покласти цьому край — розслабленій банальності животіння без жодної мети. Мене навіть трохи збентежило, що я так неохоче прощався з власного маленькою квартиркою. Здавалося, наче мене щось лякає. Поки я переставляв порцеляну й витирав із неї пилюку носовичком, мене протинали судоми пророчої ностальгії й переслідували нав’язливі видіння, у яких злодії вдиралися до будинку й паплюжили моє майно. Минулої ночі мені наснився страшний сон, і після нього я заховав кілька найцінніших предметів, тому й мусив тепер усе переставити. Від безглуздої думки, що вони мовчки стоятимуть тут насторожі, поки мене не буде, на очах забриніли сльози. Розсердившись на себе самого, я вирішив поїхати того ж ранку, сівши на поїзд, який від’їжджав раніше, ніж я запланував учора.

Ну що ж, настав час вирушати в дорогу. Кілька останніх місяців я часом нудьгував, часом упадав у відчай, намагався впоратися з незрозумілим творінням, яке іноді здавалося nouvelle^[17], а відтак — величезним романом, герой якого — не надто відрізняючись від мене — посеред примарних подій віддавався низці роздумів про мистецтво й життя. Біда була в тому, що темної пишноти, відсутність якої в Арнольдових творах я оплакував, тут теж не було. Мені не вдавалося запалити вогонь та переплавити людей і думки в щось цілісне. Хотілося викласти свої міркування так, щоб їх можна було назвати моєю філософією. І водночас хотілося втілити все в історії, можливо, в алегорії, у чомусь так само гнучкому й міцному, як моя викувана із заліза трояндова гірлянда. Але не вдавалося. Описувані мною люди були лише тінями, а їхні думки — сентенціями. Однак, як усі митці, я відчував наближення осяяння. Я був переконаний, що варто поїхати геть й усамітнитися, втекти від товариства нудьги й невдач, винагорода не змусить на себе чекати. Ось у такому настрої я вирішив податися геть, залишити свій улюблений притулок і поїхати до сільської місцевості, де ніколи не був і де на мене вже чекав котедж, якого я ніколи не бачив.

Спочатку, однак, я мусив письмово залагодити деякі справи. Зізнаюся, я забобонний і гарячий прихильник написання листів. І, вскочивши в халепу, я краще напишу хоч якого довгого листа, ніж зателефоную. Річ у тім, що я наділяю листи магічною силою й чомусь безпідставно вірю, що написати про якесь своє бажання в листі майже те саме, що втілити його в життя. Лист — це перешкода, відтермінування смертного вироку, талісман, що оберігає від цілого світу, майже безвідмовний спосіб діяти звіддаля. (Мушу зізнатися, це ще й спосіб умити руки.) Лист дозволяє зупинити час. Я вирішив, що немає жодної потреби навідуватися до Баффінів у неділю, якщо всього бажаного можна було досягти за допомогою листа. Тож я написав:

Любий Арнольде!

Сподіваюся, що ви з Рейчел пробачили мені за вчорашнє. Навіть діставши запрошення, я був незваним гостем. Ви зрозумієте мене колись, а я більше не повертатимусь до цього. Людина не хоче, щоб у її неприємностей, навіть швидкоплинних, були свідки. Сторонній не може всього зрозуміти, тож у нього виникають безглузді думки. Пишу вам, щоб повідомити: у мене не виникло жодної думки, окрім моєї прихильності до вас із Рейчел та впевненості, що з вами все гаразд. Я ніколи не був таким адептом допитливості, як ви! Сподіваюся, що принаймні тепер ви помітите принадність відведеного вбік погляду! Пишу це зі шляхетних переконань, а не як нагадування про нашу з вами одвічну суперечку.

Також пишу, щоб, не вдаючись у подробиці, попросити вас про послугу. Вам, звісно ж, було цікаво познайомитися з Френсісом Марло, який через неймовірний збіг обставин опинився поряд зі мною, коли ви зателефонували. Ви казали, що хочете знову побачитись із ним. Прошу, не робіть цього. Поміркуйте, і ви зрозумієте, як ображатиме мене його товариство. Я не планую мати нічого спільного з моєю колишньою дружиною й не хочу, щоб існував хоч якийсь зв’язок між її світом, хай би яким він був, і тим, що я ціную. Для вас було б характерно «зацікавитися» зондуванням цих сфер, але, прошу, будьте ласкаві до давнього друга й не чиніть цього.

Дозвольте мені скористатися нагодою й зауважити, що, попри всі відмінності, я високо ціную нашу дружбу. Якщо пам’ятаєте, я призначив вас виконавцем своєї волі стосовно літературних справ. Чи може щось інше вважатися достеменнішою ознакою довіри? Однак будемо сподіватися, що ці розмови про заповіт поки що передчасні. Наразі я їду з Лондона й деякий час залишатимусь поза його межами. Сподіваюся, що матиму змогу писати. Я відчуваю, що попереду на мене чекає найзнаменніший період мого життя. Передавайте щирі вітання Рейчел. Дякую вам обом за незмінну сердечність до самотнього чоловіка й цілком покладаюся на вас стосовно Ф. М.

З найніжнішими та щирими дружніми побажаннями,

назавжди ваш, Бредлі.

Упоравшись із листом, я помітив, що спітнів. З якихось причин листи до Арнольда завжди викликали емоції; а цього разу їх супроводжували спогади про сцену насилля, до якої, як я знав (попри всі мої улесливі слова), ще не скоро пристосується магія нашої дружби. Огидні й позбавлені власної гідності вчинки найважче — важче навіть за гріхи — перетворюються на прийнятне для обох сторін минуле. Ми швидше пробачаємо свідків власної ницості, аніж свідків власного приниження. Я досі перебував у стані збентеженого «потрясіння» через усе, що сталося; і хоча щиро запевняв Арнольда, що не «допитливий», проте знав, що принаймні для мене справа ще не добігла кінця.

Я знову набрав у ручку чорнила й узявся за наступного листа, який вийшов таким:

Люба Джуліан,

з твого боку було дуже люб’язно попросити моєї поради щодо книжок і письменництва. На жаль, боюся, що не зможу запропонувати навчити тебе писати. Часу в мене обмаль, до того ж припускаю, що навчити цього зовсім неможливо. Дозволь мені сказати кілька слів щодо книжок. Гадаю, тобі варто прочитати «Іліаду» та «Одіссею» в будь-якому перекладі без прикрас. (Якщо бракує часу, «Одіссеєю» можеш знехтувати.) Це найвизначніші на світі літературні твори, у яких грандіозні ідеї втілені надзвичайно просто. Думаю, що Данте, мабуть, краще відкласти на потім. «Комедія» містить чимало складних для розуміння речей і, на відміну від Гомера, потребує коментарів. Правду кажучи, у перекладі будь-якою іншою мовою цей шедевр видається не лише незрозумілим, а й відразливим. Тобі варто, на мою думку, послабити свою заборону на поезію, щоб принаймні краще ознайомитися з п’єсами Шекспіра! Як нам пощастило, що англійська — наша рідна мова! Знайома мова й натхнення допоможуть тобі легко впоратися із цими творами. Забудь, що це «поезія», та просто насолоджуйся. Решту мого списку становлять видатні англійські й російські романи дев’ятнадцятого століття. (Якщо не знаєш, про що йдеться, запитай у батька: у цьому питанні на нього можна покластися!)

Віддайся на поталу цим творам мистецтва. Їх достатньо, щоб читати ціле життя. Не надто переймайся письменницькою майстерністю. Мистецтво — неприбуткове та невдячне заняття, тож у твоєму юному віці важливіше ним насолоджуватися, а не трудитися. Якщо вирішиш щось написати, пам’ятай слова, які сама казала щодо вдосконалення. Найважливіше, чого має навчитися письменник, — рвати написане. Мистецтво не лише передусім, а взагалі має справу з істиною. Мистецтво — лише синонім істини. Митець вчиться розмовляти особливою мовою, яка виявляє істину. Якщо пишеш, пиши від щирого серця, але обережно та об’єктивно. Ніколи не хизуйся. Пиши коротенькі оповідання, які тобі видаються правдивими. І тоді, можливо, ти колись зрозумієш, що вони теж чарівні.

Бажаю тобі всього найкращого й дякую, що захотіла знати мою думку.

Твій Бредлі.

Завершивши цього листа, трохи поміркувавши й незграбно потинявшись між каміном і заскленою шафкою, наступного листа я розпочав так:

Шановний Марло,

сподіваюся, ви чітко зрозуміли, що ваш візит був не лише небажаним, але й не мав ніякого сенсу, бо я за жодних обставин не збираюся спілкуватися зі своєю колишньою дружиною. Будь-які подальші спроби зближення, у листах чи особисті, будуть мною рішуче відхилені. Проте тепер, коли вам відомий мій погляд, ви, гадаю, будете достатньою люб’язний і розважливий, щоб дати мені спокій. Я вдячний за вашу допомогу chez^[18] містера і місіс Баффін. Мушу попередити: якщо ви мали на думці вести подальше знайомство, я попросив їх не приймати вас у себе, і вони не прийматимуть.

Щиро ваш,

Бредлі Пірсон.

Учора, уже йдучи геть, Френсісові вдалося запхати мені до кишені свою адресу й номер телефону, записані на клаптику паперу. Я переписав адресу на конверт і викинув папірчик у кошик для сміття.

Потім я сів і побайдикував трохи довше, роздивляючись, як промені сонця повзуть стіною навпроти будинку й перетворюють її вкриту плямами поверхню з коричневої на світло-золоту, — а тоді знову взявся до справи.

Люба місіс Евандейл,

мені стало відомо, що ви перебуваєте в Лондоні. У цьому листі хочу повідомити вас, що я не збираюся за жодної можливої обставини отримувати від вас звістки чи бачитися з вами. Те, що я пишу з метою повідомити це, може видатися суперечливим. Але гадаю, що допитливість чи хвороблива цікавість можуть змусити вас «шукати зі мною зустрічі». Будьте ласкаві, не вдавайтесь до цього. Не маю жодного бажання бачити вас чи чути щось про вас. Не бачу жодної підстави для того, щоб наші шляхи перетнулися, і буду вдячний, якщо наше з вами цілковите не-спілкування триватиме. Будь ласка, не вигадуйте, прочитавши цього листа, наче весь цей довгий час я думав про вас. Не думав. Я взагалі про вас забув. І не переймався б через вас, якби не безцеремонний візит вашого брата. Я попросив його більше не навідуватися до мене й сподіваюся, що ви попіклуєтеся, щоб він не з’являвся біля моїх дверей у ролі самопроголошеного посланця від вас. Дуже цінуватиму, якщо ви зрозумієте із цього листа лише те, що в ньому написано, і нічого більше. Я не вкладав «між рядками» жодного сердечного чи сповненого надій на зустріч сенсу. І не пояснюйте факт, що я вам пишу, збудженням чи цікавістю. Коли ви були моєю дружиною, ставилися до мене непривітно, жорстоко й руйнували моє життя. Не думаю, що я перебільшую. Звільнившись від вас, я відчув глибоке полегшення, і ви мені не подобаєтеся. Чи, радше, мені не подобаються спогади про вас. Мене навряд чи займало б ваше існування, якби не огидні згадки, які збудив ваш брат. Але міазми незабаром зникнуть, і повернеться колишнє забуття. Сподіваюся, ви не завадите цьому процесу жодним проявом почуттів. Буду з вами відвертий і зізнаюся, що будь-яка спроба «зближення» з вашого боку страшенно розгнівала б мене, а я певен, що ви хотіли б уникнути прикрих сцен. Тішуся думкою, що ваші спогади про мене, поза всякими сумнівами, так само неприємні, як і мої про вас, тож ви навряд чи прагнутимете зустрічі.

Щиро ваш,

Бредлі Пірсон.

Р. S. Мушу додати, що сьогодні я залишаю Лондон, а завтра — Англію. Якийсь час перебуватиму за кордоном, а можливо, навіть оселюся там.

Закінчивши цього листа, я не лише спітнів. Я тремтів і захекався, серце скажено гупало. Яке почуття так оволоділо мною? Страх? Ненависть? Цікаво, як ми подекуди не можемо назвати почуття, від якого страждаємо. Іноді це неважливо, а подекуди — важливо надзвичайно.

Я глипнув на годинника й виявив, що, пишучи останнього листа, змарнував чимало часу. Вже було запізно, щоб устигнути на вранішній потяг. Хай там як, поїзд по обіді, безперечно, зручніший. Скільки жахливих тривог через ці поїзди. Вони втілення можливості нашої цілковитої та остаточної поразки. До того ж вони брудні, галасливі, напхом напхані незнайомцями та вчать нас, які мерзенні несподіванки готує життя: балакучих супутників і гіпотетичних дітей.

Я перечитав листа до Крістіан і замислився. Написав його під тиском нагальної потреби самовираження чи самозахисту, магії охоронних рухів, яку я вбачаю, як уже казав, у листах, коли пишу їх. Проте лист (а я часом, на превеликий для себе жаль, це забував) — це не лише засіб самовираження; це твердження, підказка, вмовляння й наказ, і варто об’єктивно оцінювати його цілковиту дієвість у цьому плані. Яке враження справить мій лист на Крістіан? Тепер здавалося, що ефект від нього буде протилежним бажаному. Це послання зі згадкою «неприємних сцен» надихне її: між рядками моя колишня дружина побачить те, чого там немає. Одразу примчить сюди на таксі. До того ж у листі й справді було чимало суперечностей. Якщо я оселюся за кордоном, навіщо надсилаю його? Імовірно, ефективніше було б обмежитися запискою з одним реченням: «Не контактуйте зі мною». Або взагалі не писати нічого? Проблема була в тому, що тепер я так переймався через Крістіан і почувався якимсь аморальним через зв’язок із нею, що постала психологічна потреба надіслати їй офіційного листа, наче здійснити обряд вигнання нечистої сили. Щоб убити час, я надписав конверт: наша стара адреса. Звичайно, ми придбали помешкання на її ім’я. Чудова інвестиція.

Я вирішив, що надішлю листа Френсісові, а тоді подумаю, чи адресувати щось і що саме Крістіан. Також я дійшов думки, що треба вийти з будинку й дістатися до вокзалу, а там можна буде спокійно дочекатися пообіднього потяга й пообідати. Чудово, що я вже точно проґавив уранішній поїзд. Часом я прибував на вокзал так рано, що ще встигав останньої миті заскочити до попереднього потяга, і досвід цей був неприємний. Запхавши листа, адресованого Крістіан, до кишені пальта, я наштовхнувся пальцями на відгук на Арнольдів роман. Ось і ще одна невирішена проблема. Хоча я й міг утриматися й не оприлюднювати його, — я знав, що мені нестерпно хочеться це вчинити. Чому? Так, мені варто поїхати геть і добряче все обмізкувати.

Валізи чекали на мене в передпокої, де я залишив їх учора. Я вдягнув плащ і зазирнув до ванної кімнати. Вона була з тих, де, хай скільки прибирай, усе здаватиметься так само огидним. На вмивальнику й у ванні лежали різнокольорові змилки, і зазвичай я не міг набратися духу й викинути їх. Але раптом, зібравшись у кулак, я схопив їх усі та жбурнув до унітаза. І ось, коли я стояв там, сп’янілий від успіху, хтось натиснув на дверний дзвінок і довго не відпускав його.

* * *

Тут я мушу повідомити вам дещо про мою сестру Прісциллу,яка ось-ось з’явиться на сцені.

Прісцилла на шість років молодша за мене. Вона рано кинула навчання, і так само вчинив я. Сам я став освіченою й вихованою людиною лише завдяки власним зусиллям, ентузіазму й талантам. Прісцилла не мала ані ентузіазму, ані талантів та ще й не доклала ніяких зусиль. Наша мати, на яку сестра страшенно походила, розбестила її. Мені здається, що жінки — можливо, несвідомо — передають своїм донькам глибоке почуття незадоволення життям. Хоча моя мати жила в досить щасливому шлюбі, вона повсякчас скаржилася на цілий світ. Можливо, це невдоволення народилося чи принаймні посилювалося через відчуття, що вона вийшла заміж за людину, «нижчу» за себе, хоча йдеться тут не зовсім про соціальний статус. Моя мама була «красуня», тож за нею упадало чимало залицяльників. Підозрюю, що пізніше, постарішавши за прилавком, вона замислювалася, що, якби розіграла свої карти інакше, партія б завершилася значно більше на її користь. Хоча Прісцилла уклала вигіднішу угоду із соціального й фінансового погляду, вона жила за якоюсь схожою схемою. Сестра була гарненька дівчина, хоча й не така красуня, як мама, і мала успіх у колі нахабних жовтодзьобих малоосвічених юнаків, зі спілкування з якими складалося її «суспільне життя». Проте Прісцилла, під’юджувана матір’ю, була амбітною й не квапилася зупинятися на комусь із цих непоказних кандидатів.

Я покинув школу в п’ятнадцять років та обійняв посаду молодшого клерка в урядовому департаменті. Мешкав я далеко від дому й присвятив увесь свій вільний час самоосвіті й письменницькій майстерності. У дитинстві я любив Прісциллу, але тепер свідомо ізолювався від неї й батьків. Було зрозуміло, що моя родина не зрозуміє й не поділятиме моїх захоплень, тож я залишив її далеко позаду. Не маючи ніяких навичок — вона навіть не вміла друкувати на машинці, — Прісцилла працювала в установі, яку називала «будинком моди», — оптовій крамниці «швейної промисловості» в Кройдоні. Гадаю, там вона обіймала якусь дуже низьку посаду помічника чи клерка. Схоже було, що «мода» заморочила їй голову; можливо, мама й тут доклала руку. Прісцилла стала мастити обличчя косметикою, мало не оселилася в перукарні й постійно купувала собі новий одяг, у якому скидалася на посміховисько. Переконаний, що її претензійність і марнотратство були причиною сварок між моїми батьками. Мене тим часом цікавили зовсім інші речі, і я страждав та непокоївся, як будь-хто, хто в занадто юному віці зрозумів, що не здобув тієї освіти, на яку заслуговував.

Коротше кажучи, Прісцилла й справді «вибилася в люди» завдяки «грандіозним» шатам і поведінці та врешті-решт задовольнила свої амбіції, просочившись у трохи «кращі» кола, ніж ті, у яких була завсідницею раніше. Підозрюю, що вони з матір’ю спланували цілу «кампанію» за Прісциллин виграшний білет. Сестра грала в теніс, розважалася в аматорських театрах, відвідувала благочинні вечірки. Вони з матір’ю вигадали цілий невеличкий «шлюбний період», ось лише тривав він занадто довго. Вона не могла визначитися, з ким побратися. А може, теперішні її кавалери, попри те що мої сестра й мати вправно замилювали очі всьому світові, відчували, що бідолашна Прісцилла не така вже й вдала партія. Імовірно, від неї тхнуло вбогою крамничкою. Незабаром, безперечно, у результаті тяжкої праці над своїм шлюбним періодом сестра втратила роботу й не намагалася знайти іншу. Вона залишилася вдома, почувалася не дуже добре та захворіла на те, що, гадаю, тепер називається нервовим виснаженням.

Коли Прісцилла видужала, їй уже було добряче за двадцять і вона втратила колишню свіжість і принадність. Вона казала, що хоче стати «моделлю» («манекенницею»), але, наскільки мені відомо, не вдавалася до серйозних спроб дістати цю роботу. А насправді вона стала, якщо бути абсолютно відвертим, шльондрою. Я не маю на увазі, що сестра стояла на узбіччях доріг, але вона крутилася в колах бізнесменів, власників барів у гольф-клубах і любителів нічних клубів, які, поза всяким сумнівом, ставилися до неї саме так. Я не хотів про це нічого знати; можливо, мені варто було більше перейматися сестрою. Але, коли батько якось у розмові торкнувся цієї теми, я зажурився, роздратувався і, попри те що бачив, як жахливо це його засмучує, відмовився її обговорювати. З матір’ю я на цю тему ніколи й словом не перекинувся, бо вона завжди захищала Прісциллу й удавала — чи насправді переконала себе, — що все гаразд. На ту мить я вже захопився Крістіан і на мене напосідали зовсім інші речі.

Десь серед тих, хто дудлив віскі й клеїв дурня в гольф-клубах, Прісцилла зустріла Роджера Сакса, який урешті-решт і став її чоловіком. Уперше про його існування я почув, коли дізнався, що сестра завагітніла. Тоді про шлюб і мови не було. Виявилося, що Роджер зголосився сплатити половину вартості аборту, але вимагав, щоб другу половину сплатила сім’я. З такого неприкритого хамства й почалося моє знайомство з майбутнім зятем. Насправді статки його були більш ніж достатні. Ми з батьком скинулися грошима, і Прісциллі зробили операцію. Ця підпільна огидна драма знищила мого батька. Як і я, він був пуританин і боязкий законослухняний чоловік. Тато почувався присоромленим і наляканим — він і раніше хворів, а тепер став іще слабшим і не зміг одужати. Мати, страшенно нещасна жінка, присвятила себе тому, щоб якнайшвидше й у будь-який спосіб видати Прісциллу заміж хоч за когось, за кого-небудь. А потім — ми так ніколи й не довідалися, як чи чому, — коли після операції минув майже рік, сестра побралася з Роджером.

Не намагатимуся детально описати Роджера. Він теж з’явиться на сторінках цієї історії. Роджер мені не подобався. Я не подобався йому. Він завжди називав себе «випускником приватної школи», і, гадаю, так воно й було. Роджер був малоосвічений, зарозумілий, мав «соковитий» голос й оманливо вишуканий вигляд. Коли його розкішна копиця волосся посірішала, а потім посивіла, він став скидатися на солдата. (Колись він таки служив у війську, якщо не помиляюся, у фінансовому відділі.) Роджер поводився по-військовому й стверджував, що серед друзів має прізвисько Бригадир. Він полюбляв грубо пожартувати, неначе був у компанії молодших офіцерів. Насправді Роджер працював у банку й дуже намагався це втаювати. Він забагато випивав і занадто голосно сміявся.

Одружуючись із таким чоловіком, не сподіваються на велике щастя, і Прісцилла не була щасливою, хоча із жалісною та зворушливою відданістю, ба навіть хоробрістю вдавала, наче все гаразд. Вона мала смак до облаштування житла; і кінець кінцем вони влаштувалися в тихому чарівному будинку (чи, як його називали, maisonette^[19]) у «кращих кварталах» Брістоля зі столовим начинням, кришталем і всім тим, що так цінують жінки. Вони влаштовували «прийоми» й мали велику машину. Це було так не схоже на Кройдон. Я підозрював, що вони живуть невідповідно до своїх статків і що Роджер часто втрапляє у фінансові халепи, але Прісцилла ніколи в цьому не зізнавалася. Вони дуже хотіли мати дітей, але народити їх не вдавалося. Якось, добряче налигавшись, Роджер натякнув, що Прісциллина «операція» мала згубні наслідки. Я не хотів нічого про це знати. Бачив, що сестра не була щасливою, що вона жила порожнім і нудним життям, а Роджерове товариство було не надто корисне. А втім, про це я теж нічого не хотів знати. Я зрідка їх навідував. Часом запрошував Прісциллу на ланч у Лондоні, і тоді ми базікали про всілякі дурниці.

* * *

Я відчинив двері, побачив Прісциллу й тієї самої миті зрозумів, що щось не так. Сестра знала, що я ненавиджу, коли щось відбувається ad hoc^[20]. Ми зазвичай домовлялися про наші «побачення за ланчем» у листах за кілька тижнів до зустрічі.

Сестра, ошатно вбрана в темно-синій трикотажний костюм, була блідою та напруженою й не всміхалася. Вона мала непоганий, як на середні роки, вигляд, хоча трохи погладшала та здавалася значно менш «блискучою», скидалася радше на «ділову жінку» — можливо, навіть на жіночу версію Роджерового оманливого «вояки». Її непоказні, гарно скроєні речі мали підкреслено «класичний» стиль й абсолютно відрізнялися від моторошного вбрання юності, вони дещо скидалися на уніформу, але цей ефект трохи порушувався вульгарністю «стильних брязкалець», якими вона зазвичай обвішувалася. Волосся сестра фарбувала в стриманий золотистий колір та завжди вкладала й накручувала. Її обличчя не можна було назвати невиразним, воно дещо було подібне до мого, але без того чуттєвого, «загнаного до клітки» погляду. Прісцилла короткозоро мружила очі, а вуста наводила яскравою помадою.

Вона не відповіла на моє здивоване привітання, а рушила просто до вітальні, обрала один зі стільців із гнутою спинкою, відсунула його від стіни, всілася та зайшлася розпачливими сльозами.

— Прісцилло, Прісцилло, у чому річ, що сталося? Ох, ти так мене засмучуєш!

Минув якийсь час — і ридання стишилися, перетворилися на довгі зітхання та схлипування. Сестра сиділа на стільці й вивчала патьоки медово-коричневого макіяжу, що залишилися на її паперовому носовичку.

— Прісцилло, у чому річ?

— Я пішла від Роджера.

Я відчув невиразне сум’яття, миттєвий укол страху за себе. Мені не хотілося втручатися в Прісциллині неприємності. Я не хотів навіть перейматися через неї, але потім подумав, що це, звісно, перебільшення, якесь непорозуміння.

— Не кажи дурниць, Прісцилло. І, будь ласка, заспокойся. Звичайно, нікуди ти від нього не пішла. Ви просто посварилися…

— Налий мені трохи віскі.

— У мене немає віскі. Гадаю, є трохи напівсолодкого хересу.

— Ну, давай його.

Я підійшов до горіхової стінної шафки й налив сестрі склянку коричневого вина.

— Тримай.

— Бредлі, це огидно, огидно, огидно. Я жила в поганому сні, усе моє життя перетворилося на нічне жахіття, сон, від якого кричиш ночами.

— Прісцилло, послухай, я саме збирався поїхати з Лондона й не можу змінити своїх планів. Якщо хочеш, я можу запросити тебе на обід, а потім посадити на потяг до Брістоля.

— Кажу тобі, я пішла від Роджера.

— Безглуздя!

— Якщо не заперечуєш, я ляжу в ліжко.

— У ліжко?

Вона рвучко підвелася, протиснулась у двері, зачепившись об одвірок, і рушила до порожньої гостьової спальні. Побачивши, що там немає постільної білизни, сестра повернулася й мало не наскочила на мене. Вона рушила до моєї спальні, сіла на ліжко, розлючено кинула свою ташечку в куток, скинула черевики та стягла піджак. Потім, приглушено стогнучи, взялася розстібати спідницю.

— Прісцилло!

— Я збираюся лягти. Не спала цілу ніч. Можеш, будь ласка, принести мені мою склянку з вином?

Я повернувся з хересом.

Прісцилла знімала спідницю, і, схоже, щось порвалося. Майнувши рожевою нижньою спідницею, вона ковзнула під простирадла й лежала там, витріщаючись у нікуди порожнім поглядом широко розплющених і сповнених болю очей.

Я підсунув стілець і сів біля неї.

— Бредлі, мій шлюб добіг кінця. Імовірно, і життя теж. Воно було жалюгідним.

— Прісцилло, не кажи так…

— Роджер наче осатанів. Обернувся на диявола. Або збожеволів.

— Ти знаєш, що я завжди був про нього невисокої думки…

— Я була такою нещасною всі ці роки, такою нещасною…

— Я знаю…

— Не розумію, як людина може так довго бути нещасною й не померти.

— Мені так шкода…

— Але останнім часом життя перетворилося на справжнісіньке нестерпне пекло: він мовби хотів мене вбити, о Господи, не можу пояснити, він намагався отруїти мене, а якось я прокинулася вночі, а він стояв біля ліжка й мав такий жахливий вигляд, наче щойно вирішив мене задушити.

— Прісцилло, це самі лише вигадки, ти не мусиш…

— Звичайно, він тягався за іншими спідницями, напевно, так і було, але я б не заперечувала, якби він не зненавидів мене. Від життя з тим, хто тебе ненавидить, утрачаєш глузд. Його так часто не було вдома, і ці кумедні відмовки: каже, що затримається на роботі, а коли я телефоную, його там немає. Скільки я витратила часу, розмірковуючи, куди він подівся… Їздить на якісь конференції, гадаю, це конференції, якось я зателефонувала і… Йому можна робити все, що заманеться, а я така самотня, Господи, така самотня… І я терпіла це, бо що ще можна було вдіяти…

— Прісцилло, зараз теж нічого не можна вдіяти.

— Як ти можеш казати мені таке, як? Ця холодна ненависть і бажання вбити мене, отруїти мене…

— Прісцилло, заспокойся. Ти не можеш піти від Роджера. Це безглуздя. Звичайно, ти нещасна, усі одружені люди нещасні, але ти не можеш почати життя спочатку в п’ятдесят скільки тобі там тепер років…

— П’ятдесят два. О Господи, Боже…

— Припини. Припини це скиглення, прошу. Витри сльози, і я на таксі відвезу тебе назад, до Паддінґтонського вокзалу. Я їду з міста. Ти не можеш тут залишитися.

— Я зоставила там усі свої прикраси, а деякі з них справді коштовні, і тепер він не віддасть їх просто мені на зло. Ох, чому я така дурепа! Я просто втекла вчора, глупої ночі, з дому, ми сварилися і сварилися, минали години, я просто більше не могла це стерпіти. І просто втекла, навіть не вдягла пальта; я пішла на вокзал і думала, що він прийде по мене, а він не прийшов. Звичайно, він намагався змусити мене піти з дому, а потім сказати, наче я сама винна. А я чекала на вокзалі кілька годин, і було так холодно, що я відчувала, як від жахливих страждань божеволію. Ох, як він огидно поводився зі мною, підло й жахливо… Часом лише повторював: «Я ненавиджу тебе, ненавиджу тебе, ненавиджу тебе…»

— Усі пари повсякчас бурмочуть це одне одному. Шлюб ґрунтується на нудному перелічуванні скарг.

— «…ненавиджу тебе, ненавиджу тебе…»

— Прісцилло, гадаю, це ти так казала, а не він. Я собі думаю…

— І я залишила там усі свої прикраси й норковий палантин, а Роджер зняв усі гроші з нашого спільного рахунку.

— Прісцилло, зберися. Я дам тобі десять хвилин. Трошки помовч і перепочинь, а потім одягни свої речі, і ми разом поїдемо.

— Бредлі… О Господи, я така жалюгідна, наїлася цим по горло… Я створила йому затишну домівку… а в мене більше нічого немає… я так піклувалася про будинок, сама пошила всі завіси — люблю всілякі такі штучки, та й що мені ще любити… а тепер і це зникло… у мене вкрали все моє життя… я знищу себе… розірву себе на шматки…

— Припини, прошу. Тобі не поліпшає від того, що я слухаю всі ці скарги. Ти від нервів геть утратила глузд. З жінками твого віку часто таке трапляється. Ти просто нерозважлива, Прісцилло. Наважуся погодитися, що Роджер набридливий і занадто самовпевнений, але ти просто мусиш його пробачити. Жінкам доводиться миритися із самозакоханими чоловіками, така їхня доля. Ти не можеш піти від нього, бо тобі більше немає куди йти.

— Я знищу себе.

— Ану, доклади зусиль і зберися. Я вчиняю так не тому, що не маю серця, а для твого ж добра. Тепер я залишу тебе наодинці й закінчу пакувати свої валізи.

Вона знову заридала, не витираючи обличчя, дозволяючи сльозам просто стікати. Сестра мала такий жалюгідний і потворний вигляд, що я потягнувся до вікна й трохи запнув завіси. Її набрякле лице й уся ця сцена в затінку спальні нагадали мені про Рейчел.

— Ох, я залишила там усі свої прикраси, мій діамантовий набір, нефритову брошку, бурштинові сережки, і тонкі персні, і намисто з кришталю й лазуриту, і мій норковий палантин…

Я зачинив двері й повернувся до вітальні, де теж зачинив двері. Почувався стурбованим. Не зношу неприборканих виявів почуттів і дурнуватих жіночих сліз. Я раптом страшенно злякався, що сестра може опинитися в мене на руках. Річ у тім, що я не любив її достатньо, щоб якось допомогти, і розумніше було одразу дати Прісциллі це зрозуміти.

Почекавши близько десяти хвилин, намагаючись зберігати спокій і ясний глузд, я повернувся до дверей спальні. Чесно кажучи, я не чекав, що Прісцилла вже вдягнулася й готова вирушати, але не знав, що робити. Я відчував страх і огиду від самої лише думки про «психічне виснаження» — напівумисну відмову якось улаштовувати своє життя, до якої в наші дні виявляють таке терпіння. Отже, довелося зазирнути до кімнати. Прісцилла лежала на боці з відсутнім виразом обличчя, наполовину відкинувши ковдру. Її вуста були широко розтуленими й вологими. З ліжка незграбно стирчала м’ясиста нога в панчосі з пожовклими шлейками й демонструвала ділянку вкритого пігментними плямами стегна. Через свою безсоромну незграбну позу вона скидалася на опудало, що впало. Прісцилла вичавила із себе приглушене скиглення:

— Я проковтнула всі свої снодійні пігулки.

— Що? Прісцилло! Ні!

— Я з’їла їх. — У руці вона тримала порожню пляшечку.

— Ти жартуєш! Скільки їх було?

— Я казала тобі, що моє життя зруйноване. А ти пішов геть і гупнув дверима. Іди собі й тепер і не забудь знову гупнути. Твоєї провини тут немає. Просто дай мені спокій. Біжи, бо спізнишся на потяг. Дай мені наостанок поспати. У моєму житті було вдосталь страждань. Ти сказав, що мені нема куди йти. Ні, я можу піти в небуття. Я вдосталь настраждалася. — Пляшечка впала на підлогу.

Я підняв її. Надпис на етикетці нічого мені не сказав. Я кинувся до Прісцилли й дурнувато спробував накрити її ковдрою, але одна нога лежала зверху й нічого не виходило. Я вибіг із кімнати.

У передпокої я кидався навсібіч, спочатку вирішивши повернутися до спальні, потім побігши до вхідних дверей, а тоді до телефона. Щойно я до нього підбіг, пролунав дзвінок, і я підняв слухавку.

Почулися коротенькі гудки «телефонного автомата», а потім щось клацнуло — і Арнольдів голос сказав:

— Бредлі, ми з Рейчел навідалися до міста пообідати й зараз неподалік від вас. Хотіли дізнатися, чи не погодитеся приєднатися до нас. Люба, ти хочеш поговорити з Бредлі?

Тепер пролунав голос Рейчел:

— Бредлі, любий, ми обидва почуваємося…

— Прісцилла щойно проковтнула всі свої снодійні пігулки, — перервав її я.

— Що? Хто?

— Прісцилла. Моя сестра щойно з’їла цілу пляшечку снодійного… Я… до шпиталю…

— Що ви кажете, Бредлі? Не чую. Бредлі, не кладіть слухавки, ми…

— Прісцилла проковтнула своє снодійне… Вибачте, я мушу зателефонувати… лікаря… пробачте, прошу…

Я гупнув слухавкою, потім іще раз її підняв, знову почув голос Рейчел, яка цікавилася: «…Ми можемо чимось допомогти?» — і кинув. Побіг до спальні, бігцем повернувся назад, підняв слухавку, поклав на місце, кинувся витягати з полиці телефонні книжки — вони «жили» в мене в переобладнаному комоді з червоного дерева. Довідники розсипалися всією підлогою. У двері подзвонили.

Я побіг до дверей і розчахнув їх. Це був Френсіс Марло.

— Слава Богу, ви прийшли, — сказав я, — моя сестра щойно проковтнула повну пляшечку снодійних пігулок.

— Де пляшечка? — перепитав Френсіс. — Скільки їх було?

— Господи, звідки мені знати… пляшечка… о Боже, хвилину тому я тримав її в руках… Ісусе, куди ж вона…

— Коли вона їх випила?

— Щойно.

— Ви зателефонували до лікарні?

— Ні, я…

— Де вона?

— Там, усередині.

— Знайдіть пляшечку й телефонуйте до Міддлсекського шпиталю. Хай вас з’єднають із відділенням нещасних випадків.

— О Господи, де ж ця клята пляшечка… я тримав її в руках… — У двері знову подзвонили. Я відчинив. За дверима стояли Арнольд, Рейчел і Джуліан. Усі вони були чепурні й ошатно вбрані, а Джуліан у якійсь квітчастій сукеночці походила на дванадцятирічну. Вони скидалися на родину, що рекламує кукурудзяні пластівці чи страхування, хіба що в Рейчел під оком хизувався синець.

— Бредлі, можна ми…

— Допоможіть мені знайти пляшечку, я мав пляшечку від ліків, які вона проковтнула, куди ж я її запхав…

Зі спальні почувся крик. Френсіс гукнув:

— Бредлі, можете?..

— Давайте я, — запропонувала Рейчел і рушила до кімнати.

— Що ви там казали про пляшечку? — перепитав Арнольд.

— Не можу прочитати бісів телефонний номер. Можете мені продиктувати?

— Я завжди казав, що вам потрібні окуляри.

Рейчел вибігла зі спальні й кинулася в кухню. Я чув, як Прісциллин голос повторює: «Дайте мені спокій, дайте мені спокій».

— Арнольде, ви можете зателефонувати до шпиталю, а я пошукаю… я, мабуть, запхав її до…

Я побіг до вітальні й здивувався, побачивши там дівчинку. Складалося враження свіжовипраної сукні та свіжовмитої дівчинки, що завітала в гості. Вона роздивлялася невеличкі бронзові фігурки в лакованій заскленій шафці, але тепер відволіклася й дивилася на мене з увічливою цікавістю, поки я нишпорив між подушками.

— Бредлі, що ви шукаєте?

— Пляшечку. Снодійні пігулки. Подивитися які.

Арнольд розмовляв по телефону.

Френсіс покликав мене зі спальні. Я побіг туди. Рейчел витирала шваброю підлогу. Тхнуло якоюсь гидотою. Прісцилла сиділа на краю ліжка та хлюпала носом. Її нижня спідниця з рожевими маргаритками задерлася аж до пояса, у стегна вп’ялися вузькі шовкові панталони, а під ними спучилася поцяткована пігментними плямами плоть.

Френсіс заговорив збудженою скоромовкою:

— Її знудило… я точно не знаю… це допоможе… але промивання шлунка…

— Це вона? — поцікавилася Джуліан, просовуючи руку до кімнати й залишаючись у коридорі.

Френсіс узяв пляшечку.

— А це… це не…

— Швидка вже їде, — крикнув Арнольд.

— Вона не могла собі цим надто зашкодити. Довелося б з’їсти їх цілу купу. Насправді від них тільки нудить, тому і…

— Прісцилло, припини плакати. Усе буде гаразд.

— Дайте мені спокій!

— Потрібно накрити її чимось теплим, — зауважив Френсіс.

— Дайте мені спокій, ненавиджу вас усіх.

— Вона сама не своя, — вибачився я.

— Варто нормально вкласти її в ліжко та трохи закутати, — додав Марло.

— Заварю чаю, — запропонувала Рейчел.

Вони пішли, і двері зачинилися. Я знову спробував відгорнути ковдру, але на ній сиділа Прісцилла. Раптом вона підскочила, грубо смикнула ковдру й упала на ліжко, а там розлючено натягнула ковдру на себе, укрившись із головою. Я чув, як вона бурмоче під тканиною: «Сором, Боже, який сором… Виставив мене на посміховисько перед усіма цими людьми… я хочу померти, хочу померти…» — І знову зарюмсала.

Я сів поряд із сестрою на ліжко й подивився на годинника. Було вже по дванадцятій. Ніхто не здогадався розсунути завіси, тож у кімнаті досі панували сутінки. Смерділо жахливо. Я погладив скупчення ковдр. Виднілося лише трохи волосся: брудна сива смужка біля коренів золотистих пасом. Вони мали сухий і ламкий вигляд і більше скидалися на синтетичні волокна, ніж на людське волосся. Я відчув огиду, безпомічний жаль і як підкрадається нудота. Якийсь час я так сидів і погладжував її, безрезультатно й незграбно, як дитина, що намагається погладити тварину. Навіть не розумів, якої частини тіла торкаюся. Мені спало на думку, що варто рішуче скинути ковдру й узяти сестру за руку, але, коли я потягнув, Прісцилла заховалася глибше, так що зникло навіть волосся.

— Приїхала швидка, — гукнула Рейчел.

Я сказав Френсісові:

— Можете з ними все владнати? — І повернувся через передпокій, повз Марло, який балакав із санітарами, до вітальні.

Джуліан, схожа на одну з моїх порцелянових статуеток, знову була на своїй варті біля заскленої шафки. У кріслі розляглася Рейчел і якось дивно всміхалася.

— З нею все буде гаразд? — поцікавилася жінка.

— Так.

— Бредлі, я подумала, що могла б купити це у вас, — озвалася Джуліан.

— Що?

— Цю крихітну штучку. Я подумала, що можна її купити. Продасте мені її?

— Джуліан, не набридай, — застерегла її мати.

Дівчина тримала на долоні одну з китайських бронзових фігурок, якою я володів ще за царя Гороха. Це був водяний буйвіл із похиленою головою й вишуканими зморшками на шиї, який тримав на спині шляхетну пані, витончену та привабливу, у сукні з безліччю складок і з високо зачесаним волоссям.

— Я подумала, що…

— Джуліан, ти не можеш просити людей продавати їхні речі, — перервала Рейчел.

— Візьми собі, бери, — дозволив я.

— Бредлі, ви не мусите дозволяти їй…

— Ні, я куплю її…

— Звісно, не купиш! Залиш її собі. — Я сів. — Де Арнольд?

— О, дякую! Чому тут лежить лист, адресований таткові, і один — для мене? Можна, я його візьму?

— Так-так. Де Арнольд?

— Він пішов до шинку, — повідомила Рейчел, усміхаючись іще ширше.

— Вона вирішила, що це не дуже вдалий час, — додала Джуліан.

— Хто вирішив?

— Він пішов до шинку з Крістіан.

— З КРІСТІАН?

— Приїхала ваша колишня дружина, — сказала Рейчел, вишкірившись. — Арнольд пояснив їй, що ваша сестра щойно вчинила спробу самогубства. І ваша колишня дружина вирішила, що це не дуже вдалий час для возз’єднання. Вона пішла собі, а Арнольд зголосився її супроводжувати. Точно не знаю, куди саме. Він сказав: «До шинку».

Я вибіг із кімнати. Усередину заходили люди з ношами. Я вибіг із будинку.

* * *

Можливо тут, мій любий друже, ви дозволите мені зупинитися й побалакати особисто з вами. Звісно ж, усе, що я тут пишу, а підсвідомо й уся моя oeuvre — послання, адресоване вам. Але, розмовляючи з вами особисто, я відчуваю полегшення, такі розмови послаблюють навантаження на серце й розум. У них ховається елемент сповіді. Яке полегшення, коли ти врешті можеш ступити крок назад і навіть визнати поразку, визнати її в тому контексті, де таке визнання не матиме ані краплі фальші. Коли вірянин — щаслива людина — просить Господа пробачити йому не лише ті гріхи, які він пам’ятає, а й ті, які не може пригадати, і навіть зворушливіше: ті гріхи, які він через своє неуцтво взагалі не вважає гріхами, — яким надзвичайним має бути відчуття звільнення й спокою, що настає пізніше. Тож тепер, пишучи для вас і пропонуючи вам написане, мій проникливий критику, я відчуваю втихомирення, відчуття, що зроблено все можливе, і прийняття того, що ви збагнете недовговічність моїх досягнень. Мені відомо, що трапляються миті, коли я видаюся якимось мономаніяком, людиною, оманлива велич якої аж ллється через вінця. Імовірно, кожен митець мусить бути маніяком, тим, хто вважає себе Богом. Будь-який митець мусить час від часу сповнюватися непідробним задоволенням від власної роботи, відчувати, якою гідністю вона промениться, бачити її досконалість. І річ тут зовсім не в порівнянні у звичному сенсі цього слова. Більшість митців не звертають уваги на своїх сучасників. Той, хто плекає сучасних діячів мистецтва, сам належить до минулого. Лише вульгарні люди дратуються, почувши, як звеличують інших. Відчуття власної досконалості не викликає обурення, його непросто описати, воно, імовірно, корисне і, напевно, потрібне. Так само важлива нікчемність, відчуття невідворотних обмежень своїх можливостей, що теж мусить навідуватися до кожного митця, який за власними кволими зусиллями бачить, як сяє примара досконалості.

Я не маю наміру супроводжувати цю книжку такими ж довгими, як вона сама, коментарями. Ця «історія» недовго залишатиметься в моїх руках. Розкішна можливість звертатися особисто до вас задовольняє палке прагнення, яке й самé є однією з тем цієї книжки. Під час наших тривалих обговорень того, якої форми має набути цей твір, ви самі погодилися із законністю такого «прийому», хоча те, що йде від самого серця, мабуть, заслуговує на якусь теплішу назву: скажімо, привілей чи нестримний ліризм, ненавмисний прояв любові. Моя книжка — про мистецтво. І водночас вона й сама — скромний витвір мистецтва — «art object», як кажуть; отже, можна подекуди дозволяти їй озиратися на себе саму. Мистецтво, як я пояснював молодій Джуліан, — це спосіб оповідати правду, а в деяких випадках — єдиний можливий спосіб. Однак надзвичайно складно не дозволяти чудовим інструментам зіпсувати завдання, для якого вони призначені. Дехто цінує лише абсолютну простоту, для них сповнена так званого примітивізму співоча пташка є мірою всього, наче істина зникає, щойно вона припинить цвірінькати. Звичайно, існує божественно-майстерна простота у творах тих, кого я навряд чи наважуся назвати, бо вони — майже боги. (Не називай імені Божого намарне.) Але навіть якщо варто весь час прагнути спрощення, не завжди можливо уникнути деякої елегантної складності. Ви запитаєте мене: хіба це теж «правда»? Хіба дійсність достоту така, хіба це так? Звичайно, як ви частенько зауважували, можна спробувати досягти правди, скориставшись іронією. (Янгол міг би чітко визначити із цього рамки людського розуміння.) Майже будь-яка оповідь про наші діяння — комічна. Ми безмежно смішні в очах одне одного. Навіть найкоханіша людина смішна для того, хто її обожнює. Роман — це гумористична форма. І мова — гумористична форма, що жартує навіть уві сні. Господь, якщо Він існує, посміювався над Своїми творіннями. І водночас життя, безумовно, — жахлива річ, позбавлена метафізичного сенсу, зруйнована випадковостями, болем і близькою перспективою смерті. З цього й народилася історія — наш небезпечний і потрібний інструмент.

Іронія — це форма «тактовності» (дотепне слово). Це наше тактовне відчуття міри під час вибору форми для втілення краси. Краса з’являється там, де правда знайшла доречну форму. Зрештою, неможливо розділити ці два поняття. Утім існують точки, де, скориставшись штучністю моменту, ми можемо дати чітку оцінку. І знову виникає казус, який так цікавить логіків і який час від часу стає річчю в собі. Як можна «справедливо» описати людське існування? Як може людина описати саму себе? З яким поважним виглядом удаваної манірної сором’язливості, з якою награною довірливою простодушністю беремося ми за цю справу. «Я — пуританин» — і так далі. Тьху! Хіба можуть такі твердження не бути фальшивками? Навіть слова «я високий» мають власний контекст. Як, мабуть, сміються над нами й зітхають янголи. Але що нам залишається? Лише вдихати своє бачення в цю шарувату структуру іронічної чутливості, яка, якби я був вигаданим героєм, вирізнялася б глибиною та щільністю. Як упереджено я зобразив Арнольда, як поверхнево змалював Прісциллу! Емоції застять очі та, замість того щоб підкреслювати особливості, тягнуть за собою узагальнення й навіть теорії. Коли я пишу про Арнольда, перо тремтить від образи, любові, каяття й страху. Наче я збудував між нами стіну зі слів, заховався за словесним насипом. Ми захищаємося означеннями та приборкуємо світ узагальненнями. «Чого він боїться?» — ось ключ до розуміння митецької свідомості. Часто мистецтво — лише стіна. (Цікаво, чи стосується це найвизначніших шедеврів?) І, замість того щоб передавати інформацію, мистецтво перетворюється на містифікацію. Думаючи про сестру, я відчуваю жаль, прикрість, провину й огиду, тож і зображую її в цьому «світлі» — спотворену та принижену самим моїм сприйняттям. Як мені виправити ці недоліки, мій любий друже й товаришу? Прісцилла була хоробра жінка. Вона жила зі своїм нещастям рішуче й не втрачаючи гідності. Уранішніми годинами вона самотньо робила собі манікюр, а сльози за спустошеним життям бриніли на очах.

* * *

Мати значила для мене дуже багато. Я любив її, але завжди чомусь страждав від цього. Втрати і смерть лякали мене в незвичних для дитини масштабах. Пізніше я в страшних муках зауважив брак порозуміння між моїми батьками. Вони взагалі не «розуміли» одне одного. Мій батько, з яким я щораз більше себе ототожнював, був нервовий, боязкий, чесний і ввічливий чоловік, не схильний до марноти в її найвульгарніших виявах. Він уникав суперечок із матір’ю, але, поза всякими сумнівами, не схвалював її «світськості» й ненавидів «прийоми світського товариства», до якого вони з Прісциллою так намагалися потрапити. Те, що йому не подобалося «світське товариство», підсилювалося звичайним відчуттям власної неповноцінності. Він боявся припуститися помилки, що позбавить його благородства та вкаже на прогалини в його освіті, скажімо, коли він неправильно вимовить відоме ім’я. З віком я став поділяти батькову нелюбов і його тривоги. Імовірно, однією з причин мого палкого бажання здобути освіту стало те, що я бачив, який нещасний він був через її брак. Через свою введену в оману матір я відчував біль і сором, які не зменшували, а лише доводили мою любов. Я смертельно боявся, що люди вважатимуть її сміховинною чи жалюгідною, називатимуть вискочкою, яка зазнала поразки. І навіть пізніше, уже по її смерті, багато із цих відчуттів я переніс на Прісциллу.

Зрозуміло, що я ніколи не любив сестру так, як матір. Але відчував ототожнення з нею й через неї ставав уразливим. Я нерідко соромився її. Насправді Прісцилла могла вийти заміж іще невдаліше. Як я вже казав, Роджер мені не подобався. Окрім усього іншого, я не міг пробачити йому приниження батька в часи Прісциллиної «операції». Але роки минали, і я став відчувати якусь надійну та ґрунтовну пересічність у їхньому Брістольському maisonette з його дорогим кухонним начинням, жахливим сучасним столовим приладдям й імітацією «барної стійки» в кутку вітальні. Навіть найбезглуздіші марноти сучасного світу можуть бути якимись простодушними, якорем, що надає стійкості нашим життям. Вони — убогі замінники мистецтва, думки та святості, але ж таки замінники, а отже, теж мають право на існування. Часом гордість за свій будинок рятувала мою сестру, рятувала багатьох жінок.

Але сьогодні мова не йшла ані про гордість, ані про «рішучу хоробрість». Після тривалих розмов Прісцилла більш-менш переконала мене, що дійсно вирішила піти від чоловіка й насправді вже пішла від нього. Її біль від цієї катастрофи набув нав’язливої форми. «Ох, яка я дурепа, що залишила всі свої прикраси!» — повторювала, повторювала й повторювала вона.

Це було наступного дня після її подвигу зі снодійними пігулками. Швидка відвезла її до шпиталю, з якого сестру виписали вже по обіді. Вона повернулася до моєї квартири й лягла в ліжко. Зараз уже пів на одинадцяту ранку, а Прісцилла й досі лежала в ліжку, у моєму ліжку. Сяяло сонце. Поштова вежа блищала новенькими карбованими деталями.

Знайти Арнольда й Крістіан мені, звісно ж, не вдалося. Пошуки чогось, як зауважили психологи, обмежують наше сприйняття: цілий світ раптово перетворюється на постамент, на якому примарно видніється те, що ми шукаємо. Знайомі вулички навколо мого будинку вже ніколи не позбавляться цього переслідування — вони наповнилися не-видіннями цієї парочки, що тікала, сміялася, глузувала, видаючись надзвичайно реальною і, втім, невидимою. Інші пари вдавали їх, змушували зникати, повітря курилося ними. Але Арнольд ніколи б не дозволив мені зіпсувати досконалість цього аж надто гарного жарту, занадто вдалого ходу. Тепер вони вже були деінде — не у «Фіцрої», чи в «Маркізі», чи в «Пшеничній в’язці», чи в «Чорному коні», а деінде, — і їхні білі привиди летіли мені в очі, наче білі пелюстки, наче білі лусочки фарби, наче білі клаптики паперу, які релігійний юнак кидав у течію проїжджої частини, — образи краси, жорстокості й страху.

Коли я повернувся до свого помешкання, воно було порожнє, а двері — розчахнутими. Я сів у вітальні в «крісло для бесід» та якийсь час не відчував нічого, окрім щирісінького страху, жаху, у його класичній і найогиднішій формі. Арнольдів «жарт» був занадто гарний, аж до непристойності, щоб не побачити в ньому знамення: це видима частина якогось величезного невидимого жаху. Я трохи посидів там, важко дихаючи, занадто пригнічений, щоб хоча б розібратися у своїх стражданнях. Потім я став помічати, що з кімнатою щось не так: чогось бракувало. Урешті збагнув, що зникла бронзова пані на водяному буйволі — одна з моїх улюблених дрібничок, — і з роздратуванням згадав, що віддав її Джуліан. Як це сталося? Це теж було знаменням — зникнення речей передує щезненню Аладдінового палацу. Коли я врешті замислився, де моя сестра і що з нею, зателефонувала Рейчел і повідомила, що Прісциллу виписали й вона повертається додому.

Тієї болючої ночі я лежав без сну й вирішив, що з Крістіан та Арнольдом усе дуже просто. Мусило бути просто: це або простота, або божевілля. Якщо Арнольд «заприятелював» із Крістіан, я припиню з ним спілкуватися. Але, навіть вирішивши цю проблему, заснути мені не вдавалося. Перед очима кружляли вервечки кольорових картинок, які, наче відсіки обертових дверей, закручували мене й повертали до болісного світу, де спати не хотілося анітрішечки. Коли я нарешті заснув, мені наснилося власне приниження.

— Ну, гаразд, а чому ти так поспішала? Якщо, як стверджуєш, ти вирішила піти від Роджера цілу вічність тому, чому б просто не спакувати валізи й не викликати якось уранці таксі як годиться, поки він на роботі?

— Не думаю, що так ідуть від чоловіка, — зауважила Прісцилла.

— Так ідуть від чоловіків розсудливі дівчата.

Задзвонив телефон.

— Привіт, Пірсон. Це Гартборн.

— О, привіт…

— Хотів запитати, чи не пообідаємо разом у вівторок?

— Вибачте, точно не знаю, тут моя сестра… Я зателефоную вам…

Вівторок? Уся моя концепція майбутнього розпалася на шматки.

Поклавши слухавку, я побачив через відчинені двері спальні Прісциллу в моїй смугастій червоно-білій піжамі: вона навмисно лягла незручно, широко розкинувши руки, наче ганчір’яна лялька, і не припиняла плакати. Ось таке воно — потворне життя без будь-яких чарів. Заплакане та пригнічене сестрине обличчя було зморшкуватим і старим. Хіба вона й справді колись походила на маму? Дві чіткі глибокі зморшки збігали з обох боків скривленого в риданнях рота. Струмки сліз змили жовтий шар пудри й оголили розширені пори на шкірі. Прісцилла не вмивалася, відколи приїхала.

— Ох, Прісцилло, припини, справді. Спробуй хоча б трохи побути хороброю.

— Я знаю, що маю жахливий вигляд…

— Хіба це має значення?

— То ти вважаєш, що я маю жахливий вигляд, ти думаєш…

— Не думаю! Прошу, Прісцилло…

— Роджер ненавидів мій вигляд, він так казав. А я часто плакала в нього перед носом, просто сиділа та ревла годинами й почувалася жалюгідно, та він і далі витріщався у свою газету.

— Ти змушуєш мене поспівчувати йому!

— А якось він намагався мене отруїти, смак був жахливий, і він просто дивився, та сам не їв.

— Прісцилло, усе це дурниці.

— Ох, Бредлі, якби ми не вбили дитину…

Вона вже поверталася до цієї теми якийсь час тому.

— Ох, Бредлі, якби ми зберегли дитину… Але звідки мені було знати, що я не зможу народити ще одну… Та дитина, моя єдина дитина, як подумаю, що вона існувала, кричала, що хоче жити, а ми свідомо вбили її. У цьому винен тільки Роджер, він наполягав, щоб ми позбулися її, не хотів одружуватися зі мною, ми вбили її, ту особливу, єдину, мою дорогеньку крихітну дитиночку…

— Ох, припини нарешті, Прісцилло. Тепер це був би двадцятирічний наркоман, який отруював би тобі життя. — Сам я ніколи не хотів мати дітей і не розумів, коли інші хотіли.

— Дорослий двадцятирічний син… було б кого любити… було б кому піклуватися про мене… Ох, Бредлі, тобі не відомо, як я вдень і вночі тужу за тією дитиною. Для нас із Роджером усе змінилося б. Думаю, Роджер зненавидів мене, коли дізнався, що я не можу мати дітей. І все одно це була його провина. Він знайшов того огидного коновала. Яка несправедливість, яка несправедливість…

— Звісно ж, несправедливість. Життя взагалі несправедливе. Перестань плакати й спробуй бути розсудливою. Тобі не можна тут залишатися. Я не можу тебе підтримувати. Тим паче, що я їду геть.

— Я знайду роботу.

— Прісцилло, не вигадуй, хто тебе найме?

— Я мушу.

— Жінка за п’ятдесят без освіти й навичок. Тобі не вдасться знайти роботу.

— Ти такий недобрий…

Знову зайшовся телефон.

У слухавці лунав єлейно-улесливий голос містера Френсіса Марло.

— Ох, пробачте заради Бога, Бреде, я вирішив дзвякнути, щоб поцікавитися, як там Прісцилла.

— З нею все гаразд.

— Ага, добре. Ох, Бреде, ще я хотів сказати, що психіатр зі шпиталю не радив залишати її саму, розумієте?

— Рейчел мене вже вчора повідомила.

— І, Бреде, послухайте й не сперечайтесь, щодо Крістіан…

Я кинув слухавку.

— Знаєш, — озвалася Прісцилла, коли я знову ввійшов до кімнати, — мама пішла б від тата, якби могла собі це дозволити, вона сказала мені це перед смертю.

— Не хочу нічого чути про таке.

— Колись давно ви з татом змушували мене почуватися присоромленою й гіршою за вас, ви так жорстоко поводилися зі мною й мамою, мама була така нещасна…

— Ти мусиш або повернутися до Роджера, або укласти з ним певну фінансову угоду. Мене це не обходить. Тобі краще бути готовою до цього.

— Бредді, прошу, може, ти поїдеш і побачишся з Роджером?

— Ні, не поїду!

— О Господи, якби я прихопила із собою прикраси, вони так багато важать для мене, я заощаджувала, щоб їх придбати, і мій норковий палантин. І два срібних кубки з мого туалетного столика, і маленьку малахітову шкатулку…

— Прісцилло, не будь дитиною. Забереш усе це пізніше.

— Ні, я не можу, Роджер на зло мені їх продасть. Я мала єдину розвагу — купувати речі. Куплю якусь гарненьку штучку — і трохи розважуся, нашкрябаю кілька копійок із грошей на господарські витрати — і на душі легшає. Я мала діамантовий набір і намисто з кришталю й лазуриту, воно, між іншим, було недешевим, і…

— Чому Роджер не телефонує? Він мав би здогадатися, що ти тут.

— Він занадто гордий та ображений. Ох, знаєш, мені навіть трохи шкода Роджера, він був таким жалюгідним, коли кричав на мене чи взагалі не розмовляв; мабуть, глибоко всередині він дуже нещасний, по-справжньому зруйнований і психологічно зламаний через щось. Іноді я відчувала, що він утрачає глузд. Чи хтось може довго так жити? Бути таким злим і нікого не любити? Він не дозволяв мені готувати йому їжу й не пускав мене до своєї кімнати, а я знаю, що він ніколи не застеляв ліжко, і весь його одяг був заношений і смердів; часом він навіть не голився, і я думала, що він втратить роботу. Може, його й вигнали, а він не наважувався мені зізнатися. А зараз усе, мабуть, ще гірше. Я хоч трохи тримала будинок у чистоті, хоча це було дуже непросто, зважаючи, що Роджера це не зачіпало. А тепер він сам у тому задрипаному свинарнику, не їсть, не дбає про себе…

— Я думав, що біля нього упадають жінки.

— Ох, напевно, у нього були якісь жінки, але лише ті жахливі, корисливі кралі, яким тільки й потрібні його гроші й випивка; Роджер жив таким життям до того, як ми побралися, у цьому порожньому матеріалістичному світі… Ох, мені так шкода його, він створив довкола себе пекло, а тепер опинився в самісінькому його центрі з депресією та купами немитого посуду…

— То чому б тобі не поїхати додому й не помити там усе?!

— Бредлі, будь ласка, поїдь до Брістоля…

— Як на мене, схоже, що ти аж умираєш, так хочеш повернутися до чоловіка…

— Будь ласка, поїдь і забери моїприкраси. Я дам тобі свого ключа.

— Та досить уже торочити про ті прикраси. З ними все гаразд. За законом вони так чи так твої. Прикраси належать жінці.

— Річ не в законі. Ой, я так хочу їх бачити, вони єдине, що я маю, а більше в мене немає нічого, нічого в усьому світі, я чую, як вони плачуть за мною… усі маленькі прикраси й смугаста ваза…

— Прісцилло, люба, припини нести маячню.

— Бредлі, прошу, прошу, поїдь до Брістоля заради мене. Поки що він не встиг їх продати, ще не додумався. А ще, можливо, він гадає собі, що я повернуся. Усі вони досі лежать на своїх місцях. Я дам тобі ключа від будинку, і ти зможеш зайти, поки він буде на роботі, й забрати ті кілька дрібничок, це буде дуже просто, а мені одразу полегшає, і тоді я зроблю все, що ти захочеш, ох, мені так полегшає…

Цієї миті пролунав дверний дзвінок. Я підвівся. Почувався по-дурному засмученим. Ласкаво махнувши рукою в бік Прісцилли, я вийшов із кімнати й зачинив двері, а потім підійшов до вхідних дверей і відімкнув їх.

На порозі стояв Арнольд Баффін. Наче танцюристи, ми нечутно прослизнули до вітальні.

Арнольдове обличчя, навіть не виявляючи жодної емоції, мало схильність заливатися гладенькою рожевою фарбою, наче на нього світили рожевою лампою. Зараз він теж зашарівся, і бліді очі за скельцями окулярів випромінювали якусь нервову заклопотаність. Він поплескав мене по плечу — навіть не поплескав, а ляснув, наче ми грали у квача.

— Як вона?

— Значно краще. Ви з Рейчел були такі люб’язні.

— Це Рейчел була. Бредлі, ви ж не сердитеся на мене, чи як?

— Чому я маю на вас сердитися?

— Ну знаєте… вони ж сказали вам… що я супроводжував Крістіан?

— Я не бажаю нічого чути про місіс Евандейл, — виголосив я.

— Ви гніваєтеся. О Господи.

— Я НЕ гніваюся! Я просто не… хочу… знати…

— Я не навмисно, просто так сталося.

— Чудово! Так і було!

— Але я не можу прикидатися, що нічого не сталося, правда ж? Бредлі, я прийшов, щоб поговорити з вами про це… переконати вас не звинувачувати мене… я не дурень… зрештою, я романіст, дідько його бери! Я знаю, як заплутано…

— Не збагну, до чого тут романіст і навіщо ви його сюди приплели…

— Я лише мав на увазі, що розумію, як ви почуваєтеся…

— Я так не думаю. Бачу, що ви схвильовані. Я мав би здивуватися, як чудово ви впоралися з роллю комітету з організації урочистої зустрічі моєї колишньої дружини. Природно, що вам хочеться про це поговорити. Але я прошу вас не робити цього.

— Але, Бредлі, вона — феномен!

— Мене не цікавлять феномени.

— Любий Бредлі, вас мусить це зацікавити, мусить. На вашому місці я помер би від цікавості. Гадаю, замість вас говорить уражена гідність і…

— Річ не в ураженій гідності. Я пішов від неї.

— Ну, образа чи щось таке. Я знаю, що час не лікує. Це найбезглуздіша вигадка з усіх можливих. Але, Господи, я помирав би від цікавості, хотів би дізнатися, якою вона стала, який вона має вигляд. Звичайно, тепер вона розмовляє як американка…

— Мені не цікаво!

— Ви ніколи не розповідали про неї жодної подробиці. Послухати вас, так вона…

— Арнольде, якщо ви такий кмітливий романіст і такий знавець людської психології, будь ласка, зрозумійте, що ви торкаєтеся небезпечної теми. Якщо ви готові ризикнути нашою дружбою — ведіть далі! Я не можу заборонити вам товаришувати з місіс Евандейл. Але вам краще ніколи не згадувати при мені її імені. Це може стати кінцем нашої дружби, і наразі я абсолютно серйозний.

— Наша дружба, Бредлі, — невибаглива рослина. Послухайте, я відмовляюся вдавати, що нічого не сталося, і не думаю, що вам варто так чинити. Я знаю, двоє людей можуть здаватися одне одному справжніми потворами…

— Точно.

— Але іноді, коли ви сміливо дивитеся чомусь в очі, воно стає прийнятним. Ви мусите подивитися в очі цій ситуації, та й урешті-решт вам доведеться: вона тут і налаштована зустрітися з вами, вона втратила голову від цікавості й вам не вдасться уникнути зустрічі. І, знаєте, вона найприємніша людина з тих…

— Гадаю, це найбільша дурниця з усього, що ви мені колись казали.

— Добре, я розумію, що ви маєте на увазі. Але через те, що ви досі ставитеся до неї так емоційно…

— Не ставлюся!

— Бредлі, давайте начистоту.

— Може, ви припините докучати мені?.. Я мав передбачити, що ви з’явитеся тут із цим тріумфальним виглядом…

— Немає в мене жодного тріумфального вигляду. Про який тріумф ідеться?

— Ви познайомилися з нею, ви обговорювали мене, ви вважаєте, що вона «найприємніша людина»…

— Бредлі, не кричіть. Я…

Укотре задзвонив телефон.

Я підійшов і підняв слухавку.

— Бреде! Невже це справді ти? Угадай, хто говорить!

Я поклав слухавку, ретельно встановивши її на місце, а потім повернувся до вітальні й сів.

— Це була вона.

— Та ви блідий як смерть. Ви ж не збираєтеся зомліти, правда? Може, принести вам чогось? Будь ласка, пробачте, що я наговорив дурниць. Вона ще на зв’язку?

— Ні, я поклав слухавку… на місце.

Телефон знову ожив. Я не поворухнувся.

— Бредлі, дозвольте, я поговорю з нею.

— Ні.

Я підходжу до телефона, коли Арнольд уже підняв слухавку, і кидаю її на важіль.

— Бредлі, хіба ви не розумієте, вам доведеться впоратися із цим, ви не можете уникати її, не можете. Вона візьме таксі та приїде.

І знову телефон. Підіймаю слухавку та тримаю її подалі від вуха. Упізнаю голос Крістіан навіть попри американську поволоку. Років як не було.

— Бреде, прошу, послухай. Я тут неподалік від твого помешкання, знаєш, у нашому колишньому будинку. Чому б тобі не прийти? У мене є трохи шотландського віскі. Бредлі, будь ласка, не сердься, не сердься й не кидай слухавку. Зустріньмося, приходь. Я страшенно хочу тебе побачити. Я буду тут цілий день чи принаймні до п’ятої.

Я поклав слухавку.

— Вона хоче, щоб я прийшов побачитися з нею.

— Ви мусите піти, мусите, така ваша доля.

— Я не піду.

Укотре озвався телефон. Я підняв слухавку й поклав її на стіл. У ній щось віддалено бурмотіло. З кімнати пронизливим голосом покликала Прісцилла:

— Бредлі!

— Не чіпайте його, — попередив я Арнольда, показуючи на телефон, і пішов до сестри.

— У тебе там Арнольд Баффін? — Вона сиділа на краєчку ліжка. Я здивовано помітив, що вона вдягла спідницю й блузку та мастить ніс якоюсь жовто-рожевою гидотою.

— Так.

— Я подумала, що вийду побачити його. Хочу йому подякувати.

— Як хочеш. Чуєш, Прісцилло, я збираюся піти на годинку чи дві. З тобою все буде гаразд? Я повернуся до обіду, можливо, трохи пізніше. Попрошу Арнольда побути з тобою.

— Ти скоро повернешся?

— Так, так.

Я побіг до Арнольда.

— Можете посидіти з Прісциллою? Лікар казав не залишати її саму.

Арнольд здавався не надто вдоволеним.

— Гадаю, я можу залишитися. Є тут щось випити? Я хотів поговорити з вами про Рейчел, тобто про ті кумедні листи, що ви мені написали. Куди це ви так поспішаєте?

— Я збираюся зустрітися з Крістіан.

* * *

Шлюб, як я вже казав, — дивна річ. Я навіть не можу уявити, як він узагалі існує. Люди, які вихваляються щасливим шлюбом, зазвичай, як на мене, якщо не брехуни, то просто ошукують самих себе. Людська душа не створена для постійного сусідства з кимось, а в результаті цього примусового сусідства часто народжується жахлива самотність, боротися з якою забороняють правила гри. Немає нічого жахливішого за безглузду самотність двох людей, що застрягли в пастці. Ті, хто залишається за її межами, можуть на власний смак задовольняти свої потреби в товаристві, кидаючись більш-менш організовано до інших людських істот. Але коли двоє об’єднуються, вони втрачають здатність до спілкування з іншими, і щастя ще, якщо з плином років їм удаватиметься спілкуватися одне з одним. А може, це в мені говорить похмура заздрість покинутого чоловіка? Зараз я веду мову, звичайно, про повсякденні «щасливі» шлюби. Там, де єдність двох перетворюється на генератор взаємної ненависті, виникає пекло в чистому вигляді. Я пішов від Крістіан до того, як наше пекло набуло досконалості. Занадто чітко бачив, на що воно перетвориться.

Звісно ж, я був «закоханий» у Крістіан, коли ми побралися. Вона була ефектна красуня. Її батьки володіли бізнесом. Вона навіть мала якісь власні кошти. На мою матір і Прісциллу Крістіан справила неабияке враження, і вони дещо побоювалися її. Пізніше, коли я вбив собі в голову, що знаю про «кохання» більше, я дійшов висновку, що мої почуття до Крістіан були «лише» непереборним сексуальним тяжінням, приправленим якоюсь загадковою одержимістю. Я наче знав Крістіан в іншому житті, коли вона була справжньою жінкою, і тепер, можливо, як покарання, знову переживав якусь приречену й спотворену духовну ситуацію. (Гадаю, існує багато таких пар.) Або наче вона померла колись давно, а тепер повернулася до мене демонічною коханкою. Демонічні коханці завжди безжальні, хай би якими чуйними були за життя. Часом я міг «пригадати» доброту Крістіан, хоча тепер вона поводилася по-диявольському вороже. Вона не завжди була надзвичайно жорстокою, але іноді таке траплялося. Крістіан усе псувала, підбурювала, руйнувала та принижувала просто за своєю природою. А я зрісся з її свідомістю, мов сіамський близнюк. Ми шпорталися через те, що зрослися головами.

Причина, чому я, заприсягшись, що не бачитимуся з нею, передумав і кинувся до Крістіан, була проста. Я раптом відчув, що мучитимусь, аж допоки не побачу її та не переконаюсь, що вона більше не має наді мною влади. Вона й досі могла бути відьмою, але вже не для мене. І тепер, після того як Арнольд через незначний збіг «наштовхнувся на неї», я ще чіткіше потребував цього. Гадаю, те, що він назвав її «найприємнішою людиною», справило на мене надзвичайне враження. То що, вона вирвалася з лабетів моєї свідомості й тиняється собі довкола? Арнольд дивився на неї незамиленим оком. То чому це здавалося мені таким загрозливим? Зустрівшись із нею особисто, я «розчиню» могутність її зустрічі з Арнольдом. Але я не одразу обміркував усе це. Тоді я діяв інтуїтивно, прагнучи дізнатися про найгірше.

Маленька вуличка в районі Нотгінґ-Гілл, де ми мешкали наприкінці свого попереднього життя, сьогодні стала значно пишнішою. Звичайно, я завжди уникав її. А зараз, біжучи хідником, помітив, що будинки свіжо блищать синьою, жовтою, тьмяно-рожевою фарбами, на дверях з’явилися модні дверні молотки, на вікнах — прикраси з кованого заліза, декоративні віконниці, горщики з квітами. Таксі я відпустив на розі, бо не хотів, щоб Крістіан побачила мене раніше, ніж я її.

Коли нещодавнє минуле раптово повертається до життя, у голові може запаморочитися, навіть якщо воно було безхмарним. Здавалося, що з вулиці зник увесь кисень. Я біг, я біг. Вона відчинила двері.

Гадаю, я не одразу впізнав би її. Крістіан здавалася стрункішою й вищою. Колись вона була пишною, чуттєвою, квітучою жінкою, а тепер мала суворіший, старший та елегантніший вигляд у простій твідовій сукні коричнево-мишачого кольору з ланцюжком на поясі. Її раніше кучеряве волосся тепер було злегка хвилястим і пишним. Воно відросло до плечей і було пофарбоване в колір, який я назвав би червонясто-коричневим. Обличчя стало худорлявішим, і на ньому, мов на печеному яблуці, з’явилися неглибокі зморшки, Утім, вони не псували її. Довгасті вологі карі очі не змінилися й не поблякли. Крістіан мала обізнаний і впізнаваний вигляд, наче менеджер міжнародної косметичної фірми.

Важко описати вираз обличчя моєї колишньої дружини тієї миті, коли вона відчинила двері. Загалом вона була збуджена майже до ідіотського гиготіння, але намагалася здаватися спокійною. Думаю, вона спочатку таки побачила і мене у вікно. Коли я ввійшов, Крістіан усе ж засміялася якимось стримуваним веселим гиканням і зойкнула щось на і кшталт «Ісусе!». Я відчув, як скривилося та сплюснулося моє обличчя, наче на нього натягли маску з нейлонової панчохи. Ми зайшли до вітальні, де, дякувати Богові, було темно. Кімната здавалася такою ж, як колись. Сильні почуття, мов серпанкова завіса, видушили з неї повітря, а можливо, це вони зробили її такою темною. Зараз їх неможливо було назвати (ненависть? страх?), лише пізніше вдасться витиснути їх зі свідомості й дати їм імена. На якусь мить ми обоє завмерли, і потім Крістіан рушила до мене. Я подумав — правильно чи помилково, — що вона збирається торкнутися мене, і позадкував до вікна, де заховався за кріслом. Вона зайшлася реготом, схожим на божевільний пташиний крик, і її лице, спотворившись від неконтрольованого сміху, скидалося на гротескну античну маску. Тепер Крістіан здавалася старою.

Вона повернулася до мене спиною й понишпорила в шафці.

— Ох, Ісусе, я з’їла смішинку. Випий, Бредлі. Віскі? Гадаю, нам не завадить. Сподіваюся, ти гарно поводитимешся зі мною. Що за жахливого листа ти мені написав?

— Листа?

— У тебе у вітальні лежав адресований мені лист, і Арнольд віддав мені його. Ось, візьми-но й припини тремтіти.

— Ні, дякую.

— Господи, я теж тремчу. Дякувати небесам, Арнольд зателефонував і сказав, що ти прийдеш. Інакше я, мабуть, зомліла б. Ми раді бачити одне одного?

Вона мала чіткий американський акцент. Тепер, придивившись трохи пильніше, серед темних нечітких коричневих і синіх відтінків кімнати я помітив, якою чарівною вона стала. Зріла елегантність додала колишній жахливо нервовій життєвій енергії переконливого вигляду. Як удалося впоратися із цим жінці без освіти та ще й у якомусь Богом забутому містечку американського Середнього Заходу?

Кімната майже не змінилася. Вона втілювала й повертала до життя колишнього мене, мій молодший і несформований смак: плетені меблі, гаптовані вовною подушки, нечіткі літографії, порцеляна ручної роботи з багряним лиском, виткані вручну строкаті рожево-лілові завіси, солом’яні килимки на підлозі. Спокійна й цілком позбавлена життя обстановка. Я створив цю кімнату чимало років тому. Тут я плакав. Тут я кричав.

— Розслабся, Бреде. Ти просто зустрівся з давнім другом, хіба не так? У листі ти здавався збудженим. Немає чим перейматися. Як Прісцилла?

— Усе гаразд.

— Твоя мама досі жива?

— Ні.

— Заспокойся, чоловіче. Я й забула, що ти прямий як жердина. Здається, ти трохи схуд. Я рада тебе бачити! Волосся трохи порідшало, але не сиве, чи не так, я не бачу? Ти завжди був трохи схожий на Дон Кіхота. Маєш непоганий вигляд. Я думала: що, як ти став незграбним лисим стариганом? А як я тобі здаюся? Боже, скільки збігло води, хіба ні?

— Так.

— Випий, хіба ти не хочеш? Це трохи розв’яже тобі язика. Знаєш, я справді рада тебе бачити! Ще на кораблі уявляла, як ми зустрінемося. Але підозрюю, що це я лише тепер рада бачити геть усе, сп’яніла від цілого світу: усе таке яскраве та прекрасне. Ти знаєш, що я пройшла курс дзен-буддизму? Гадаю, я досягла просвітлення: усе навколо таке чудове. Я вже думала, що старий бідолашний Еванс ніколи не завершить свій відхід, і щодня молилася, щоб він помер; він страшенно хворів. А тепер я прокидаюся щоранку, згадую, що це сталося насправді, знову заплющую очі й почуваюся на сьомому небі від щастя. Це не дуже святенницька поведінка, але таке життя, а принаймні в моєму віці вже можна собі дозволити бути щирою. Ти шокований, я огидно поводжуся? Так, я точно рада тебе бачити, я гадаю, це весело. Господи, я весь час хочу сміятися, хіба це не дивно?

Її вульгарні манери були чимось новим і мали, як мені здалося, заокеанське походження, хоча раніше я уявляв її життя в Америці дуже благопристойним. Своїм тілом й очима вона користувалася по-старому, але впевненіше, наче колишню Крістіан поглинула радісна та іронічна особистість старшої й елегантнішої жінки. Літня жінка фліртує з обізнаністю та самовладанням, тож її атаки значно смертоносніші, ніж сліпа стрімкість молодої. А тут сиділа жінка, для якої існувати означало фліртувати. Тепер важко було описати її «атаки», так вони вкоренилися в її існування, але в легких похитуваннях тіла, нахилі голови, пострілах очима, тремтінні уст постійно відчувався натиск. Вислів «пускати бісики» був би занадто грубий, щоб описати те, як вона вабила. Враження було таке, наче спостерігаєш за атлетом чи танцюристом, чия статура помітна навіть тоді, коли він, здавалося б, відпочиває. Її тіло вабило й заохочувало, та водночас повнилося глузування, видатного самоглузування. У юності її кокетство завжди було манірним, відрізнялося мимовільною легковажністю. Тепер усе це зникло. Крістіан віртуозно оволоділа своїм інструментом. Можливо, їй допоміг дзен-буддизм.

Я дивився на неї й відчував давній страх, що мене неправильно зрозуміють, а це було рівнозначним навалі, окупації моїх власних думок. Я спробував не відводити очей від колишньої дружини й залишатися холоднокровним, опанувати свій голос і віднайти спокійний і впевнений тон. Тоді сказав:

— Я погодився побачитися з тобою лише через побоювання, що ти набридатимеш, поки я цього не зроблю. Те, що я написав тобі в листі, — правда. Він не був «збудженим», він лише констатував факти. Я не хочу й не миритимуся з жодним поновленням нашого знайомства. А тепер, коли ти задовольнила свою цікавість, подивившись на мене та вдосталь нареготавшись, зрозумій, будь ласка, що я більше не хочу про тебе чути. Кажу це про всяк випадок, якщо раптом ти вирішиш, що було б «весело» переслідувати мене. Я буду надзвичайно вдячний, якщо ти триматимешся подалі від мене й моїх друзів.

— Ох, годі тобі, Бредлі, хіба ти хазяїн своїх друзів? Ти що, уже ревнуєш?

Насмішка Крістіан повернула до життя минуле, її нестримну рішучість хапатися за кожну перевагу, не гребувати нічим, аби останнє слово було за нею. Я відчув, як розчервонівся від злості й напруги. Не варто було мені встрявати в суперечку із цією жінкою. Я вирішив повторити свою думку й піти.

— Будь ласка, дай мені спокій. Ти мені не подобаєшся, і я не хочу тебе бачити. То чому я мушу це робити? Я знесилений від думки, що ти повернулася до Лондона. Будь люб’язна, від цієї миті дай мені цілковитий спокій.

— Знаєш, я теж знесилена. Почуваюся якоюсь стривоженою та схибленою. Я навіть там думала про тебе, Бреде. Ми з тобою зіпсували купу всього, чи не так? Так скривдили одне одного, що й світом нудили. Я розмовляла про тебе зі своїм гуру. Думала написати тобі…

— На все добре.

— Не йди, Бреде, прошу. Знаєш, я так багато хотіла тобі розповісти, не лише про минуле, а про життя. Ти мій єдиний друг у Лондоні, я не зберегла ні з ким зв’язків. Знаєш, я придбала горішню квартиру й тепер володію цілим будинком. Еванс гадав, що це гарна інвестиція. Бідолашний старий Еванс, хай з Богом спочиває, був іще той американський зануда, але добре розумівся на бізнесі. А я розважалася тим, що вчилася, інакше здохла б від нудьги. Пам’ятаєш, як ми мріяли купити горішній поверх? Наступного тижня прийдуть будівельники. Я думала, ти допоможеш мені, порадивши дещо. Не йди, Бредлі, розкажи мені про себе. Скільки книжок ти видав?

— Три.

— Лише три? Боженько, я думала ти вже став справжнім письменником.

— Я і є справжній письменник.

— До нас приїжджав якийсь писака з Англії на засідання Жіночого письменницького клубу. Я запитала його про тебе, а він навіть імені твого не чув. Я й сама трохи писала, кілька оповідань. Ти ж більше не батрачиш у старому податковому відомстві, чи як?

— Я нещодавно вийшов на пенсію.

— Тобі ж іще не виповнилося шістдесят п’ять, Бредлі, чи вже виповнилося? Я все позабувала. Скільки тобі років?

— П’ятдесят вісім. Я вийшов на пенсію, щоб писати.

— Я ненавиджу думати, яка стара стала. Тобі давно варто було звідти піти. Поклав своє життя на те старе податкове відомство, правильно кажу? Тобі варто було стати мандрівником, справжнім донкіхотом, тоді ти мав би теми для своїх книжок. Пташка не може співати в клітці. Дякувати Богу, я зі своєї вивільнилася. Я така щаслива, що навіть трохи схибнулася. Відколи помер бідолашний стариган Еванс, я не припиняю сміятися. Ти знав, що він був прихильник Християнської науки? Але коли його скрутила хвороба, так перелякався, що все одно покликав лікаря^[21]. Вони влаштовували молитви за нього, то йому доводилося ховати свій опіум перед їхнім візитом. У цій Християнській науці насправді щось є. Думаю, я й сама в неї трохи вірю. Тобі про це щось відомо?

— Ні.

— Бідолашний старий Еванс. Він був такий добрий, такий лагідний, але такий нудотний до смерті, я мало дуба не дала. Ти принаймні ніколи не був нудний. Тобі відомо, що тепер я багата жінка, дійсно багата, по-справжньому багата? Ох, Бредлі, як чудово, чудово казати тобі це! Я почну нове життя, Бредлі. Я ще почую, як життя вітає мене фанфарами.

— На все добре.

— Я стану щасливою й робитиму щасливими інших людей. ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ!

Останній наказ стосувався, як я майже одразу збагнув, не мене, а когось позаду, хто стояв за вікном, що виходило просто на хідник. Напівобернувшись, я помітив на вулиці Френсіса Марло. Він нахилився й зазирав у вікно, скинувши брови й начепивши на обличчя ласкаву смиренну усмішку. Побачивши нас, він склав перед собою руки, наче збирався молитися.

Крістіан відмахнулася від нього, і її обличчя спотворив якийсь фальшивий і розлючений вираз. Френсіс вишукано розвів руки, розчепірив пальці, а потім нахилився ще ближче й приплюснув ніс і щоки до шибки.

— Іди нагору. Мерщій.

Я пішов за нею вузькими сходами й опинився в передній спальній кімнаті. Ця кімната змінилася. На яскравому рожевому килимі стояли чорні, блискучі сучасні меблі. Крістіан розчахнула вікно. Щось вилетіло назовні й гупнулося на дорогу. Підійшовши ближче, я побачив, що це смугастий непромокальний мішечок, з якого випали електрична бритва й зубна щітка. Френсіс хутко позбирав їх і зупинився, кліпаючи маленькими, близько розташованими очицями, а його невеличкий рот досі кривився в покірній усмішці.

— І твій молочний шоколад. Обережно. Ні, я краще віддам його Бредові. Бреде, ти ж досі полюбляєш молочний шоколад, чи не так? Дивись, я віддаю твій молочний шоколад Бредлі. — Вона запхала плитку мені до рук, а я поклав її на ліжко. — Я не безсердечна, але він крутиться тут від того дня, коли я приїхала, і думає, що я вдаватиму маму й підтримуватиму його! Господи, він справжній нероба на соціальному забезпеченні; американці думають, що всі англійці такі. Подивись-но на нього, ну хіба не клоун! Я дала йому грошей, а він хоче залізти на шию й ноги звісити. Заліз усередину через кухонне вікно, поки мене не було, я повернулася й знайшла його в ліжку! Ого! Дивись, хто прийшов!

Унизу з’явилася ще одна постать, це був Арнольд Баффін. Він розмовляв із Френсісом.

— Агов, Арнольде! — Чоловік у відповідь підвів голову, помахав і рушив до вхідних дверей. Крістіан знову збігла вниз сходами, клацаючи підборами, і я почув, як відчинилися двері. Пролунав сміх.

Френсіс досі стояв у стічній канаві, тримаючи в руках електричну бритву й зубну щітку. Він подивився на двері, а потім перевів погляд на мене. Розпачливим жестом розвів руки й безсило їх опустив. Я кинув йому з вікна плитку молочного шоколаду. Не затримався, щоб подивитися, як він підніме її, а повільно спустився сходами. Арнольд і Крістіан базікали у вітальні.

— Ви залишили Прісциллу саму, — сказав я Арнольдові.

— Бредлі, мені шкода, — виправдався він, — але Прісцилла напала на мене.

— Напала на вас?

— Я розповів їй про вас, Крістіан; Бредлі не казав їй, що ви повернулися, і вона була збентежена. Хай там як, я розповідав їй про вас — можете не кривитися, я казав дуже приємні речі, — аж тут у неї стався якийсь припадок, вона скочила до мене й стисла руки в мене на шиї.

Крістіан зайшлася диким реготом.

— Може, мені варто було стійко зносити все, але це вже було… гаразд, залишуся джентльменом і не вдаватимуся в деталі — я подумав, що для нас обох буде краще, якщо я піду, і якраз прийшла Рейчел. Вона не знала, що я там, моя дружина прийшла до вас, Бредлі. Тоді я втік звідти, а її залишив піклуватися про «дитину». Розумієте, Прісцилла так міцно стисла руки довкола моєї шиї, що я не міг і слова мовити… Імовірно, це було не дуже галантно… Бредлі, мені надзвичайно шкода… Але як учинили б ви, я маю на увазі mutatis mutandis^[22]…

— Ви такий смішний, — зауважила Крістіан. — Дивіться, як розхвилювалися. Не вірю, що все було саме так! І що ви їй про мене розповідали — вам про мене нічого не відомо! Чи не так, Бреде? Знаєш, Бреде, мені стає смішно, коли я дивлюся на цього чоловіка.

— Мені теж смішно, коли я дивлюся на вас! — огризнувся Арнольд.

Обидва засміялися. Радісне збудження, яке Крістіан ледве стримувала під час нашої бесіди, вирвалося на волю. Вона реготала, голосила, хапала ротом повітря, спиралася спиною на двері, а сльози так і періщили з очей. Арнольд теж реготав від душі, звісивши руки, закинувши голову, роззявивши рота й заплющивши очі. Вони хапалися за боки й захлиналися реготом.

Я пройшов повз них простісінько до дверей і повільно вийшов на вулицю. За мною побіг Френсіс Марло.

— Бреде, дозвольте перекинутися з вами кількома словами.

Я не звертав на нього уваги, і чоловік відстав. Коли я дібрався до рогу, Френсіс крикнув мені в спину:

— Бреде! Дякую за шоколадку!

* * *

А потім я опинився в Брістолі.

Нескінченні Прісциллині оплакування прикрас урешті-решт зламали мій опір. Із чималими побоюваннями й огидою від своєї місії я погодився поїхати до Брістоля, зайти до будинку, коли Роджер буде в банку, і забрати її майно — різноманітні брязкальця. Тоді Прісцилла склала довжелезний список, у якому було кілька чималих предметів декору й мало не весь її одяг, який я мав для неї врятувати. Я відчутно зменшив список, адже був не зовсім певен щодо правового погляду. Я припускав, що дружина-втікачка має право на власний одяг. Прісциллі я сказав, що прикраси «належать їй», але навіть у цьому не був упевнений. І я точно не збирався виносити з будинку великі предмети вжитку. У підсумку окрім прикрас і норкового палантину я зобов’язався принести ще цілу купу речей: піджак і спідницю, коктейльну сукню, три кашемірових светри, дві блузки, дві пари взуття, стос білизни, смугасту біло-синю порцелянову вазу, мармурову статуетку якоїсь давньогрецької богині, два срібних кубки, малахітову шкатулочку, розмальовану скриньку для шиття флорентійського майстра, емаль із дівчиною, що збирає яблука, і порцеляновий веджвудський^[23] чайничок.

Прісциллі значно поліпшало, коли я погодився поїхати та привезти всі ці речі, що мали для неї майже магічне значення. Ми вирішили, що після цієї крадіжки звернемося до Роджера з офіційним проханням спакувати й надіслати решту її одягу. Прісцилла вважала, що, якщо дорогоцінності будуть у безпеці, чоловік не поважиться на її речі. Вона далі наполягала, що Роджер продасть «цінні речі» їй на зло, і, поміркувавши, я дійшов висновку, що такий розвиток подій цілком можливий. Я сподівався, що моя по-справжньому, якщо врахувати всі аспекти, люб’язна пропозиція розпочати рятівну операцію трохи розважить сестру. Але щойно ці турботи відійшли на другий план, Прісцилла знову стала без упину верзти дурниці про каяття й жалюгідність, про втрачену дитину, про свій вік, власний жахливий вигляд, прикрий характер чоловіка й про зруйноване недоладне життя. Такі неконтрольовані напади жалю, позбавлені здорового глузду й совісті, можуть бути дуже непривабливими. У такі миті я соромився своєї сестри й радо заховав би її від людей. Проте хтось мусив залишитися з нею, і Рейчел, яка вже напередодні наслухалася цих нарікань, люб’язно, але без ентузіазму погодилася залишитися з Прісциллою, поки я перебуватиму в Брістолі, за умови, що повернуся якомога скоріше, того ж дня.

У порожньому будинку надривався телефон. Була пообідня робоча година. Я роздивлявся свою добре поголену верхню губу в склі телефонної будки й думав про Крістіан. Що це були за думки, я поясню пізніше. Я й досі чув її демонічний сміх. А за кілька хвилин, страждаючи, нервуючись і почуваючись майже злодієм, я запхав ключ у замок і легенько натиснув на двері. Із собою я прихопив дві велетенські валізи, які залишив у коридорі. Тільки-но зайшовши до помешкання, я відчув, що там було щось несподіване, але не зміг одразу сказати, що саме. Трохи пізніше я зрозумів, що в будинку різко пахло засобом для полірування меблів.

Прісцилла детально жалілася на занепад у їхньому будинку. Ніхто тижнями не застеляв ліжок. Мити посуд вона перестала. Жінка, що допомагала з господарством, зі зрозумілих причин звільнилася. А Роджер із варварським задоволенням збільшував безлад, звинувачуючи в усьому Прісциллу. Роджер навмисно ламав речі, а Прісцилла не прибирала за ним. Роджер знайшов тарілку із запліснявілими недоїдками та жбурнув її на підлогу передпокою, просто під ноги Прісциллі. Там вона й лежала: суміш друзок і запліснявілої гидоти на килимі. Прісцилла проходила повз із порожнім поглядом. Але, увійшовши всередину, я побачив щось зовсім інше й навіть на мить злякався, що потрапив до чужого будинку. Чистота й порядок кидалися в очі. Блищало поліроване дерево, сяяв вілтонський килим^[24]. Там навіть були квіти: у чималому латунному глечику на дубовій скрині буяли велетенські червоні й білі півонії. Скриню гарно відполірували. Глечик теж сяяв.

Нагорі також панували ті самі незбагненні чистота й порядок. Ліжка були по-лікарняному охайно застелені. Ніде жодної цяточки пилюки. Тихенько цокав годинник. Я почувався моторошно, як на «Марії Целесті»^[25]. Я визирнув у садок: навколо доглянутої галявини квітнули іриси. Сонце яскраво сяяло, але не гріло. Мабуть, Роджер підстриг траву вже після Прісциллиного від’їзду. Я підійшов до комоду з довгою нижньою шухлядою, де, як сказала сестра, була скринька з прикрасами. Шухляду я висунув, але там не було нічого, крім одягу. Я запхав усі її лахи назад і понишпорив у інших шухлядах, а потім зазирнув до ванної кімнати. Відчинив шафу. Ніде не було й сліду скриньки з прикрасами чи норкового палантину. На туалетному столику теж не було срібних кубків чи малахітової шкатулки, хоча вони мали там стояти. Я по-справжньому занепокоївся й побіг до інших кімнат. Одна з них була завалена Прісциллиним одягом, що лежав на ліжку, стільцях і підлозі й видавався занадто яскравим, недолугим і дивакуватим. Під час своїх пошуків я натрапив на смугасту біло-синю порцелянову вазу, яка була значно більша, ніж стверджувала Прісцилла, і взяв її з собою. Вийшовши на сходи з вазою в руках, я почув унизу якийсь звук, і голос промовив:

— Привіт, це я.

Я повільно спустився сходами. У передпокої стояв Роджер. Побачивши мене, він роззявив рота, а його брови поповзли вгору. Він мав здоровий і поважний вигляд, був ошатно вбраний у сірий піджак спортивного крою. Посивіле каштанове волосся зачесано вгору охайним куполом. Я обережно поставив вазу на комод, позаду латунного глечика з півоніями.

— Я прийшов забрати Прісциллині прикраси й речі.

— Прісцилла теж тут?

— Ні.

— Вона ж не збирається прийти, чи не так?

— Ні, не збирається.

— Слава Богу. Заходь. Випий чогось. — Він мав ґречний, добре поставлений голос, гучний псевдоуніверситетський голос, голос для зв’язків із громадськістю, голос кандидата, що виступає на публіці. Ми зайшли до «салону» (голос салонного дармоїда). Тут теж було дуже охайно, стояли квіти й сяяло сонце за вікном.

— Я хочу забрати прикраси сестри.

— Хочеш випити? Не заперечуєш, якщо я собі наллю?

— Я хочу отримати прикраси моєї сестри.

— Мені надзвичайно шкода, але не думаю, що можу віддати їх тобі. Розумієш, я не знаю, наскільки вони коштовні, і поки…

— І її норковий палантин.

— Його це теж стосується.

— Де вони?

— Усюди. Зрозумій, Бредлі, ми ж не хочемо сваритися.

— Я хочу отримати прикраси, палантин, ту вазу, яку приніс донизу, і емаль з…

— О Господи. Ти розумієш, що Прісцилла несповна розуму?

— Якщо й так, то це сталося через тебе.

— Прошу. Я більше не можу їй допомогти. Якби міг, допомагав би. Чесно кажучи, я жив у пеклі. Урешті-решт, вона сама втекла.

— Це ти її вижив. — Я побачив на камінній полиці Прісциллину маленьку мармурову статуетку, схожу на Афродіту. Мене охопило жалісливе співчуття до сестри. Їй хочеться мати навколо себе ці дрібнички, вони могли б заспокоїти її. Більше в неї майже нічого не залишилося.

— Не надто весело жити під одним дахом із літньою істеричкою. Я намагався. А вона лютувала. І перестала прибирати. Тут усе мало такий вигляд, наче після катастрофи.

— Не маю бажання вести з тобою дискусії. Мені потрібні її речі.

— Усе коштовне лежить у банку. Я боявся, що Прісцилла винесе звідси все. Вона може забрати свій одяг, але, заради Бога, не намовляй її прийти за ним самій. Насправді я радітиму, коли в будинку не залишиться більше її лахміття. Але решту я вважаю sub judice^[26].

— Її прикраси належать їй.

— Ні, не належать. Вона купувала їх із грошей на господарські витрати. Я недоїдав, щоб вона могла отримати свої брязкальця. Звичайно, зі мною вона не радилася. Але, Господи, тепер я ставитимусь до них як до інвестицій, моїх інвестицій. А ще той клятий палантин. Гаразд, не починай горлати, я буду справедливим із Прісциллою, призначу їй якусь суму на утримання, але не збираюся робити їй коштовних подарунків. Спочатку я хочу дізнатися, на якому світі перебуваю в плані фінансів. Вона не може просто захáпати все найцінніше. Вона забралася звідси за власним бажанням і мусить бути послідовною.

Я був такий розлючений і принижений, що не міг зв’язати докупи двох слів.

— Ти свідомо вижив її. Вона стверджує, що ти намагався її отруїти…

— Я лише пересолив тушковане м’ясо й поклав забагато гірчиці. На смак, мабуть, було жахливо. Я сидів і дивився, як вона намагається це з’їсти. Видовище просто пекельне. Ти навіть уявити не можеш. Бачу, ти прихопив дві валізи. Винесу тобі дещо з її одягу.

— Ти зняв усі гроші з вашого спільного рахунку…

— Ну, це були мої гроші, чи не так? Хіба хтось із нас мав іще якесь джерело прибутку? А вона й далі висмоктує їх, купуючи одяг і не кажучи мені жодного слова. Вона геть схибила на цих ганчірках. Ціла кімната нагорі завалена ними, їх не вдягнули жодного разу! Прісцилла просто кидала мої гроші на вітер. Будь ласка, не сварімося. Зрештою, ти чоловік і можеш зрозуміти, а не лементувати із цього приводу. Вона божевільна, розчарована життям жінка і люта як чорт. Ми обоє хотіли дитину. Прісцилла обдурила мене й одружила на собі. Я погодився лише тому, що хотів дитину.

— Що ти верзеш? Ти наполягав на аборті.

— Це вона хотіла зробити аборт, а я й сам не знав, чого хочу. А коли дитини не стало, жахливо цим переймався. Прісцилла сказала, що вона знову вагітна. Це придумала ваша матінка. Але то була брехня. Я побрався з нею, бо не пережив би втрати ще однієї дитини. А виявилося, що ніякої вагітності й не було.

— О Господи! — Я підійшов до каміна й узяв до рук мармурову статуетку.

— Постав, будь ласка, на місце, — сказав Роджер. — Тут тобі не антикварна крамниця.

Коли я виконав його наказ і вийшов до передпокою, у дверях з’явилася чарівна дівчина. Вона була вбрана в полотняну рожево-лілову куртку та білі слакси, її темно-каштанове волосся розкуйовдилося й золотаво мерехтіло, та й загалом вона мала такий безтурботний вигляд, наче перебувала на яхті. Її обличчя світилося якимсь піднесеним внутрішнім сяйвом, яке було не просто ознакою доброго здоров’я й засмаги. На вигляд їй було близько двадцяти. У руках вона тримала торбинку з покупками й поставила її просто на підлогу біля дверей.

Я почувався дуже збентеженим. Невже в нього таки була дитина? Оця дівуля?

Роджер скочив на рівні й кинувся до неї, обличчя його пом’якшало й теж засяяло, очі, широко розплющившись, здавалися більшими й променилися теплом. Він поцілував дівчину в губи, а потім притримав на мить у руках, роздивляючись її, усміхаючись і дивуючись. Відтак коротко захоплено кинув: «Ох!» — і повернувся до мене.

— Це — Меріголд, моя коханка.

— Тобі не знадобилося багато часу, щоб знайти її.

— Люба, це Прісциллин брат. Краще розповісти йому все, чи не так, дорогенька?

— Звісно, коханий, — серйозно погодилася дівчина, відкидаючи з лоба волосся й притулившись до Роджера. — Нам варто розповісти йому все. — У неї був ледь помітний акцент мешканки Вест-Кантрі^[27], і тепер я помітив, що їй більше двадцяти років.

— Ми з Меріґолд уже давно разом. Вона була моєю секретаркою. Роками ми й так майже жили разом, але приховували це від Прісцилли.

— Не хотіли травмувати її, — пояснила дівчина. — Самі несли свій хрест. Так важко було зрозуміти, як краще вчинити. Це були жахливі часи.

— Але їм настав край, — втрутився Роджер. — Дякувати Богові, усе позаду. — Вони трималися за руки.

Цей випадковий епізод чужого щастя сповнив мене ненависті й жаху. Я не зважав на дівчину й звернувся до зятя:

— Бачу, що жити з дівчиськом, яке тобі в доньки годиться, веселіше, ніж піклуватися про старшу жінку, пов’язану з тобою шлюбною обітницею.

— Мені тридцять років, — заперечила Меріґолд. — І ми з Роджером кохаємо одне одного.

— «У багатстві та бідності, здоров’ї та хворобі». І тоді, коли моя сестра найбільше потребувала підтримки, ти просто вижив її з дому.

— Я цього не робив!

— Брешеш!

— Меріґолд вагітна, — сказав Роджер.

— Як ти можеш казати мені це? — вибухнув я. — Та ще й з таким підлим вдоволеним виглядом? Мені що, радіти, що ти зачав чергового виродка? Ти так пишаєшся тим, що зраджуєш дружину? Мені це здається огидним: стариган і дівчисько. Якби ви тільки знали, якими жалюгідними потворами здаєтеся: мацаєте одне одного й вульгарно виставляєте напоказ своє задоволення від того, що позбулися моєї сестри… Ви чисто парочка вбивць…

Вони відійшли одне від одного. Меріґолд сіла й кинула палкий і приголомшений погляд на свого коханця.

— Ми не навмисно, — намагався пояснити Роджер. — Так сталося. Ми не можемо приховувати свого щастя. Принаймні тепер ми чинимо так, як велить сумління: припинили брехати. Ми хотіли б, щоб ти поговорив із Прісциллою, пояснив їй усе. Господи, яке було б полегшення! Чи не так, люба?

— Ми зненавиділи брехню, чесне слово, правда ж, коханий? — додала Меріґолд. — Ми роками жили в брехні.

— Меріґолд мала малесеньку квартирку… я навідував її там… жалюгідна ситуація.

— А тепер це все позаду… ох, мати можливість сказати правду — це так… Нам так шкода бідолашну Прісциллу…

— Якби ви тільки бачили себе, — повторив я. — Якби ви тільки бачили себе… А тепер, будьте люб’язні, віддайте Прісциллині прикраси…

— Перепрошую, — перервав мене зять. — Я вже пояснив.

— Вона хоче отримати свої прикраси, норку, ту статуетку, смугасту вазу, якусь емаль…

— Це я купив ту статуетку. Вона стоїть тут. І так сталося, що мені подобається та емаль. Це не лише її речі. Хіба ти не розумієш, що ми не можемо просто зараз почати розподіл майна? Тут ідеться про гроші. Вона втекла й залишила свої речі, то хай почекає трохи! А одяг можеш забрати. У ці твої велетенські валізи влізе чимало всілякого добра.

— Я запакую їх, добре? — поцікавилася Меріґолд і вийшла з кімнати.

— Ти ж скажеш Прісциллі, чи не так? — перепитав Роджер. — Це було б для мене справжнім полегшенням. Я такий боягуз. Ніяк не міг зізнатися їй.

— Щойно твоя подруга завагітніла, ти навмисне вигнав дружину з дому.

— Я не планував цього! Ми діяли навмання й були, чорт забирай, нещасними. Ми чекали й чекали…

— Сподівалися, що вона помре, — припустив я. — Дивно, що ти її не вбив.

— У нас буде дитина, — сказав Роджер. — Ця дитина дуже важлива, і я хочу бути з нею чесним. Гадаю, вона теж має якісь права! Ми нарешті знайшли своє щастя, цілковите й відверте. Я хочу, щоб Меріґолд була моєю дружиною. Прісцилла ніколи не була щаслива зі мною.

— А ти думав про те, що тепер буде з Прісциллою та на що перетвориться її існування? Ти спочатку вкрав у неї життя, а тепер викинув її на смітник.

— Ну, вона моє життя теж украла. Вона вкрала в мене купу років, коли я міг бути щасливим і дихати вільно!

— Ох, іди до дідька! — крикнув я й вийшов у передпокій, де Меріґолд уклякла біля валіз в океані шовку, твіду й рожевої білизни. Більшість речей видавалися абсолютно новими.

— Де її норка?

— Я поясню, Бредлі.

— Ох, посоромилися б, — сказав я. — Подивіться на себе. Ви нечестиві люди. Вам мало б бути дуже соромно.

Вони знесилено подивилися на мене і, як мені здалося, співчутливо ззирнулися. Я їх не займав. Немов їхнє щастя перетворило цю парочку на святих. Хотілося роздерти їх, розірвати на шматки. Але вони були невразливі у своєму блаженстві.

— Не збираюся чекати, поки ви запакуєте валізи, — повідомив я. Не міг дивитися, як та дівуля стріпує Прісциллиними речами й охайно складає їх. — Можете надіслати їх на мою квартиру.

— Так, так, ми так і вчинимо, хіба ні, коханий? — запевнила Меріґолд. — Там, нагорі, є скриня…

— Ти ж скажеш їй, правда? — знову взявся за своє Роджер. — Скажи їй так обережно, як тільки зможеш. Але чітко дай зрозуміти. Можеш сказати, що Меріґолд вагітна. Назад шляху немає.

— Ви про це попіклувалися.

— Ви мусите принести їй щось зараз, — сказала Меріґолд, знову вклякнувши, її безтурботне обличчя сяяло ніжною доброзичливістю та справжнім блаженством. — Коханий, чому б нам не віддати їй ту статуетку?

— Ні. Вона мені подобається.

— Тоді ту смугасту вазу, хіба вона не хотіла її?

— Це й мій дім теж, — наполягав Роджер. — Я створив його. Кожна із цих речей має своє місце.

— Ох, коханий, прошу, дозволь Прісциллі забрати цю вазу, будь ласка, заради мене!

— Ну добре, люба… Але це така крихка малесенька штучка!

— Я ретельно запакую її.

— Бредлі, друзяко, не думай, що я якийсь демон у людській подобі. Я, звісно ж, не святий, я просто звичайний чоловік, сумніваюся, що вдасться знайти звичайнішого. Ти мусиш зрозуміти, що я пережив лихі часи. Жити подвійним життям — чисте пекло, а Прісцилла так довго огидно зі мною поводилася, вона по-справжньому мене ненавиділа, роками не казала доброго чи лагідного слова.

Меріґолд повернулася з об’ємним згортком. Я забрав його та пішов до дверей. Світ за порогом засліпив мене, наче я перебував у темряві. Я ступив на вулицю й озирнувся на них. Вони стояли, похитуючись, пліч-о-пліч, рука в руці, і не могли приховати двох яскравих усмішок. Мені захотілося плюнути їм на поріг, але в роті пересохло.

* * *

Я пив у барі легкий золотавий херес івитріщався на червоно-чорну з білим корабельну трубу, що стриміла на тлі яскраво-синього, затягнутого серпанком неба. Труба була дуже чітка та кричала про свою присутність, по вінця наповнена кольорами та існуванням. Небо було запаморочливо нескінченним, велетенським: безліч завіс із прозорої, зернистої, чистісінької синяви.

Пізніше стріляли голубів, а труба була біло-синьою, і синява зливалася з небом, а білизнá висіла в повітрі, мов гігантський циліндр зіжмаканого паперу чи повітряний змій на картинці. Повітряні змії завжди багато значили для мене. Вдалий символ нашого хворобливого стану: щось віддалено високе, чутливий посмик, відчуття натягнутої шворки, її невидимість, довжина, страх перед втратою. Зазвичай я не напиваюсь. Брістоль — місто хересу. Прекрасного дешевого хересу, легкого й чистого, націдженого з огрядних дерев’яних діжок. На якийсь час я мало не втратив глузд від свого провалу.

Стріляли голубів. Вдалий символ нашого хворобливого стану: гучний постріл, нещасна грудочка б’є крильми по землі, безпомічно, розпачливо й марно намагаючись знову злетіти. Крізь сльози я бачив, як тіла підстрілених пташок знову і знову падали на похилі дахи сховищ і сповзали вниз. Я бачив і чув їхню несподівану вагу, їхню нещасну капітуляцію перед силою тяжіння. Яке, мабуть, скам’яніле серце в того, хто це робить — перетворює летючі створіння на грудку лахміття й болю, що б’ється на землі. Я дивився на трубу корабля, і на тлі дратівливо яскравого зеленого неба вона була жовто-чорною. Життя жахливе, жахливе, жахливе, кажуть філософи. Зрозумівши, що проґавив потяг, я набрав номер своєї лондонської квартири, але мені ніхто не відповів.

«Тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре»^[28], — казав святий Павло. Можливо, але що означає «любити Бога»? Ніколи не бачив, як це відбувається. Тут, мій милий друже й наставнику, криється спокій, якого так важко домогтися, коли ми бачимо світ дуже близько й у найменших деталях; так близько та яскраво, як щойно пофарбовані труби кораблів у сонячному надвечір’ї. Але все темне й потворне не змивається, ми бачимо і його, і жахи життя — невід’ємна його частина. Добро не перемагає, а якби перемогло, воно б не було добром. Не висихають сльози й не полегшуються страждання невинних і тих, хто зазнав у житті несправедливості, що їх скалічила. Я кажу вам, друже, те, що ви й так розумієте глибше й краще, ніж зможу коли-небудь осягнути я. Навіть коли пишу ці слова, що могли б бути яскравими й повнитися сяйливих кольорів, я відчуваю, як темрява моєї особистості заволодіває моїм пером. Проте, можливо, те, що я пишу, можна передати належним чином лише цими чорнилами темряви? Ми не спроможні писати, як янголи, хоча дехто з наших ближніх — боги, натхнення яким дарують небеса, — часом спроможний і на це.

Вийшовши від Роджера й Меріґолд, я почувався таким жалюгідним, що від люті мало не впав у істерику. Цього разу я надзвичайно чітко зрозумів, яким злим і несправедливим до моєї сестри було життя. Я відчував шалені докори сумління через те, що не зміг нав’язати Роджерові свою волю та змусити його по-справжньому страждати. Я був нещасним і соромився, що не принесу додому навіть ті кілька дрібничок, які розрадили б її та про які вона так смиренно благала: «діамантовий набір», намисто з кришталю й лазурі, бурштинові сережки. Я не отримав ані норкового палантина, ані навіть маленької статуетки Афродіти чи емалі з жінкою, що збирає яблука. «Бідолашна Прісцилла, — думав я з жалем, який не заслуговував на довіру, бо жалів я виключно себе, — нещасна бідолашна Прісцилла». Звичайно, я «пнувся зі шкури» заради Прісцилли й жодної миті не вагався, бо ми мусимо робити те, що мусимо. Людське створіння може володіти кількома беззаперечними обов’язками, і це мало не єдине, що рятує нас: рятує від розбещеної бездумної ночі, що простягнулася за крок навіть від найцивілізованішого з нас. Утім, якщо придивитися ретельніше до якогось із таких «обов’язків», до дріб’язкового подвигу якоїсь миршавої людинки — виявиться, що в ньому немає нічого славного, він не повертає назад потоки природного зла, що відступають перед чимось божественним чи логічним; цей учинок — просто додатковий прояв самозакоханості, вигаданий, мабуть, самою Природою, бо інакше вона не змогла б існувати — несхожа й несумісна у своїй багатоголовій світобудові. Сповна нас цікавить лише те, із чим ми себе ототожнюємо. Святі ототожнювали б себе з усім. Але, як сказав мій мудрий друг, святих не існує.

Я ототожнював себе з Прісциллою лише через старі формальні причини. Якби вона була просто моєю знайомою, якою я переймався б так само мало, як сестрою, я не лише не поворушив би пальцем, щоб допомогти їй; навіть її страждання не затримались би в моїй пам’яті довше ніж на кілька хвилин. Але сталося так, що я сам принизився й зазнав катастрофи в її приниженні й катастрофі. Я скуштував несправедливості й жахнувся, ставши свідком процвітання тих, хто мене образив. Як часто це трапляється і яким гірким буває цей аспект людської руйнації! Нечестивці процвітають у нас на очах, і немає кінця-краю їхньому процвітанню. Яким благословенням було колись мати змогу вірити в пекло. Коли ця древня й поважна віра стерлася з нашої свідомості, ми втратили глибоку й грандіозну людську втіху. Але було навіть дещо образливіше, надзвичайно потворне й огидне для мене: оте видовище Роджера з його сивим волоссям, з його псевдовишуканістю підстаркуватого мирянина, що вчепився в дівчисько, яке могло б бути його донькою — цнотливою, свіжою й незаплямованою. Це безпосереднє сусідство юності й підстаркуватості ображає, і ображає не на жарт.

Пізніше порожні освітлені вулиці перетворилися на театральні лаштунки. Їхнім чорним тлом був борт корабля. Кам’яний причал і сталевий борт торкалися один одного, а я сів на каміння та прихилив голову до сталевих печер. Я опинився в крамничці й лежав під прилавком із жінкою, а полиці були вщерть заставлені клітками з мертвими тваринами, яких я забув нагодувати. Кораблі розділені на відсіки й порожнини, кораблі схожі на жінок. Їхня сталь тремтіла й співала, співала про хижих жінок: Крістіан, Меріґолд, мою матір — жінок-руйнівниць. Ні тлі темного неба я бачив щогли й вітрила могутніх кліперів. А потім я сидів на вокзалі Темпл-Мідс і беззвучно вив у своїй душі, страждаючи під тими безжальними склепіннями від мук, що їх заподіяли нечестивці. Чому ніхто не підняв слухавку? Опівночі потяг повіз мене геть. Якимось чином я розбив біло-синю порцелянову вазу. Виходячи на Паддінгтонському вокзалі, я залишив друзки в купе.

* * *

Я навідався до будинку Крістіан, куди відвезли Прісциллу. Пізніше ми з Рейчел були в саду. Це мені не наснилося. І хтось запускав повітряного змія.

Удома на мене чекала записка від Рейчел, а сама вона прийшла рано-вранці, тільки-но я повернувся додому, щоб розповісти мені, що сталося: як рознервувалася Прісцилла, як зателефонувала Крістіан, як приїхав Арнольд, як приїхав Френсіс. Я не з’являвся, і сестра розкапризувалася, мов немовля, що чекає на маму, яка десь забарилася, — сльози, страхи. Пізно ввечері Крістіан повезла Прісциллу геть на таксі. Арнольд і моя колишня дружина багато сміялися. Рейчел боялася, що я гніватимуся на неї. Я не гнівався. «Звичайно, ви безсилі, якщо вони вирішили інакше».

Прісцилла, вбрана в чорний пеньюар Крістіан, сиділа, обіпершись на стос білосніжних подушок. Її тьмяне фарбоване волосся було незачесаним і рідким, обличчя без косметики здавалося глевким, як глина чи тісто, і на його гладенькій поверхні закарбувалися неглибокі зморшки. Рот був широко роззявлений. З вигляду їй можна було дати сімдесят — вісімдесят років. Крістіан у темно-зеленому вбранні з ниткою справжніх перлин промінилася впевненим виглядом людини, яка організувала успішний прийом і керує ним. Її очі волого блищали, наче від сліз сміху чи тих сліз, що бринять на очах від задоволення або розчулення. Вона весь час розчісувала своє хвилясте червонясто-коричневе волосся чарівними тонкими пальчиками. Арнольд був по-хлоп’ячому збуджений, він увесь час вибачався переді мною, але при цьому постійно ззирався з Крістіан і реготав. Він надів свою «маску зацікавленого письменника»: я здебільшого глядач, спостерігач, але глядач, який розуміє. Його землисте обличчя було масним, він і далі по-дитячому свідомо затуляв свої розумні бліді очі розпущеним безбарвним волоссям. Оддалік від інших, потираючи руки, сидів Френсіс, одного разу він навіть плеснув у долоні, а його близько розташовані ведмежі баньки весь час кидали погляди на наші обличчя. Він постійно кивав у мій бік, наче кланявся, і бурмотів собі під ніс: «Усе гаразд, усе гаразд, усе буде гаразд, усе буде гаразд». Потім Френсіс запхав руку собі до штанів і заклопотано почухався. Рейчел стояла нерухомо, як людина, що вдає незворушність, а всередині аж вирує. Вона злегка посміхалася, ледь розтуливши нафарбовані цукрово-рожевою помадою вуста, усмішка то ширшала, то зникала, то з’являлася знову, наче не надто переконливо супроводжуючи якісь особисті думки.

— Це не змова, Бредлі, не дивіться так.

— Він страшенно гнівається на нас.

— Він думає, що ви тримаєте Прісциллу в заручниках!

— Так я й узяла Прісциллу в заручниці.

— Що з тобою сталося? Прісцилла жахливо засмутилася.

— Я проґавив потяг. Мені дуже шкода.

— А чому ви його проґавили?

— Чому ти не зателефонував?

— Він здається винним! Дивись, Прісцилло, який винний у нього вигляд!

— Будь ласка, помовчте всі. Прісцилла намагається щось сказати.

— Бредлі, не гнівайтеся.

— Тиша! Слово Прісциллі!

— Ти забрав мої речі?

— Сядь, Бреде, ти маєш жахливий вигляд.

— Перепрошую, я спізнився на поїзд.

— Усе буде гаразд.

— Я телефонував.

— Ти забрав мої речі?

— Прісцилло, дорогенька, не нервуйся так.

— Боюся, мені не вдалося забрати твої речі.

— Ох, я так і знала, що нічого не вийде, я знала, знала, я ж казала тобі.

— Бредлі, що там сталося?

— Там був Роджер. Ми трохи побалакали.

— Побалакали!

— Тепер ти на його боці.

— Чоловіки завжди грають в одну дудку, люба.

— Я не на його боці. Чи ти хотіла, щоб я з ним бився?

— Войовничий Бред Хуліган!

— Ти говорив із ним про мене?

— Ще б пак!

— Тепер вони поділяють думку, що жінки — пекельне кодло.

— Ну, так і є!

— Він нещасний?

— Так.

— Увесь будинок брудний та огидний?

— Так.

— А що з моїми речами?

— Він обіцяв надіслати їх.

— Але хіба ти нічого не приніс, жодної дрібнички?

— Він сказав, що спакує все.

— Ти наголосив особливо на прикрасах і норці?

— Він усе надішле.

— Але ти наголосив?

— Усе гаразд, усе буде гаразд.

— Та ж наголосив!

— Він їх не надішле, кажу тобі, не надішле…

— Прісцилло, чи не могла б ти, будь ласка, вдягнутися?

— Він ніколи не надішле моїх речей, не надішле, не надішле, я точно знаю, не надішле, я більше ніколи не побачу їх, навіки-віків!

— Я почекаю на тебе внизу, і ми разом поїдемо додому.

— Ці прикраси — усе, що в мене було.

— Ох, але Прісцилла збиралася залишитися тут, зі мною.

— Ти їх шукав, ти бачив їх?

— Прісцилло, вставай і вдягайся!

— Люба, хіба ти не збиралася залишитися тут, зі мною?

— Бредлі, ви не можете так із нею розмовляти.

— Бреде, будь розсудливим. Їй потрібен медичний догляд, допомога психіатра, я збираюся найняти медсестру…

— Заради Бога, їй не потрібна медсестра.

— Знаєте, Бредлі, ви не з тих, хто доглядає за хворими.

— Прісцилло…

— Зрештою, згадайте, що сталося вчора.

— Гадаю, мені час іти, — сказала Рейчел, яка досі не озвалася жодним словом, а надалі непевно всміхалася власним таємничим думкам.

— Ох, прошу, не йдіть.

— Чи не зарано зараз для випивки?

— Я не віддам вам своєї сестри! Не хочу, щоб її жаліли й ставилися до неї зверхньо!

— Ніхто її не жаліє!

— Я жалію, — втрутився Френсіс.

— А ти взагалі заткай пельку, щоб тебе тут не було через три хвилини! Приїде справжній лікар, і я не хочу, щоб ти тут стовбичив.

— Давай, Прісцилло…

— Заспокойтеся, Бредлі, може, Кріс має рацію.

— Не називайте її Кріс.

— Бреде, ти не можеш водночас зрікатися мене і…

— Прісцилла абсолютна здорова, їй лише потрібно привести себе до ладу.

— Бредлі не вірить у психічні недуги.

— Ну, я теж, але…

— Ви всі намовляєте її, що вона хвора, а насправді моїй сестрі потрібно лише…

— Бредлі, їй потрібні спокій і тиша.

— А тут тихо і спокійно?

— Бреде, вона хвора жінка.

— Прісцилло, вставай!

— Бреде, припини врешті кричати.

— Гадаю, мені справді час іти.

— Ти ж хотіла залишитися тут, зі мною, хіба не так, люба? Ти сама так казала, ти ж хочеш залишитися з Крістіан?

— Він не надішле моїх речей, кажу вам, не надішле, я вже ніколи не побачу їх, ніколи.

— Усе буде гаразд.

* * *

Урешті-решт Рейчел з Арнольдом, Френсіс і я разом вийшли з будинку. Принаймні я повернувся й вийшов, а вони якимось чином потяглися за мною.

Уся сцена відбувалася в одній із нових кімнат, яка за старих часів належала квартирі нагорі. Вона була претензійною, але занепалою, з овальним ліжком для «кінозірок» і стінами, що вкриті псевдобамбуковими панелями. Там я почувався в пастці, наче якась гра перспективи нахилила стелю під таким гострим кутом, що, ступивши ще один крок, я вдарився б у неї головою. Бувають дні, коли високим людям здається, що вони ще вищі. Я вежею стримів над іншими, мов над ляльками, а ноги мої зависли за кілька сантиметрів від підлоги. Можливо, я й досі був п’яний.

На вулиці в очах закипіла чорнота. Сонце, що пробивалося крізь серпанок хмар, засліпило мене. Люди навпроти вимальовувалися грубими нечіткими силуетами й минали мене, мов привиди, мов ходячі дерева. Я чув, як поспішають кудись інші. Чув, як їхнє взуття клацає сходами, але не озирався. Мене нудило.

— Бредлі, ви що, осліпли? От віслюк, ви йдете просто на проїжджу частину.

Арнольд ухопив мене за рукав і не відпускав. Інші скупчилися поряд і витріщалися на нас.

— Залиште її тут на день чи два, — запропонувала Рейчел. — Прісциллі поліпшає, і ви зможете забрати її додому.

— Ви не розумієте, — заперечив я. Голова розколювалася, світло випалювало очі.

— Власне, я чудово розумію, — втрутився Арнольд. — Цей раунд ви вже програли, і вам краще розслабитися. На вашому місці я б одразу влігся до ліжка.

— Я піду з вами й попіклуюся, — додав Френсіс.

— Ні, не підете.

— Чому ви мружитеся й закочуєте очі? — поцікавилася Рейчел.

— Чому ви запізнилися на потяг? — не вгавав Арнольд.

— Гадаю, я й справді ляжу, так.

— Бредлі, — гукнув Арнольд, — не гнівайтеся на мене.

— Я не гніваюся на вас.

— Усе сталося випадково, я маю на увазі те, що я тут опинився. Я прийшов, бо думав, що ви вже повернулися, а потім зателефонувала та приїхала Крістіан, а Рейчел уже втомилася від Прісцилли, але вас і досі не було. Знаю, що це здається образливим, я це добре розумію, але насправді ми керувалися здоровим глуздом, і Крістіан так зраділа, а ви самі знаєте, як я полюбляю скандали чи невелике сум’яття. Ви мусите пробачити нас. Ми проти вас не змовлялися.

— Я знаю.

— Сьогодні я прийшов лише тому…

— Та яка різниця. Я йду додому.

— Дозвольте мені піти з вами, — попросив Френсіс.

— Вам краще піти зі мною, — урвала його Рейчел. — Я нагодую вас обідом.

— Слушна думка. Ви підете з Рейчел. Я мушу зазирнути до бібліотеки й попрацювати над романом. І так витратив купу часу на цю невеличку драму. Я невиправний, як той Том, що підглядав^[29]. Ви впевнені, що не гніваєтеся на мене, Бредлі?

Ми з Рейчел сіли в таксі. Френсіс побіг за автівкою, намагаючись сказати ще щось, але я зачинив вікно.

Нарешті спокій. Округле спокійне жіноче обличчя Рейчел сяяло переді мною милосердним місяцем уповні, а не тим чорним із кинджалом, по вінця повним темряви. Синець, схоже, зійшов, або вона замаскувала його косметикою. А може, його там ніколи й не було, а просто так падала тінь.

Страждаючи від похмілля, я проковтнув ланч із трьох пігулок аспірину та склянки жирного молока, а потім узявся до молочного шоколаду, картопляної запіканки з бараниною, рахат-лукуму й кави з молоком. Фізично я почувався краще, і в голові прояснилося.

Ми сиділи на веранді. Баффіни мали невеличкий садок, але раннім літом він буяв так, що здавався безмежним. За цятками фруктових дерев, якихось папоротеподібних кущів і трав із червоними чубчиками ховалися сусідні будинки, ховався навіть просмолений паркан. Лише в’юнкі рожеві троянди між стовбурами дерев натякали на існування загорожі. Сад вигинався, скидався на теплу зелену мушлю, що пахне землею й листям. Біля підніжжя сходів веранди лежала бруківка, між камінцями якої росли рожево-лілові квіти чебрецю, а далі зміїлася поросла коротенькою травою й білими маргаритками стежка. Її вигляд чомусь викликав спогад про канікули в дитинстві. Тоді на безкраїй луці, визираючи крізь жовтувато-коричневу трав’янисту імлу, дитина, якою я був, спостерігала, як молода лисиця полює на мишей. Це була елегантна лисичка, яка нещодавно з’явилася на світ просто з рук Господа, рум’яно-червона, у чорних панчішках, із білою китичкою на хвості. Вона почула мене й озирнулася. Я побачив її надзвичайно яскраву голову, вологі бурштинові очі. А за мить вона вже втекла. Зник образ краси й таємничого сенсу. Дитина заплакала й відчула в собі митця.

— То Роджер сяє від щастя? — перепитала Рейчел, коли я розповів їй усе.

— Я ж не можу сказати про це Прісциллі, чи не так?

— Не тепер.

— Роджер і та дівуля. Господи, мене аж нудить!

— Знаю. Але проблема в Прісциллі.

— Що мені робити, Рейчел, що мені робити?

Розслаблена босонога Рейчел не відповіла. Вона легенько торкнулася свого обличчя там, де моя уява малювала синець. Ми обоє напівлежали в шезлонгах. Але, попри розслабленість, Рейчел була дуже жвава й мала знайомий вираз обличчя, який Арнольд називав «екзальтованим». Передчуття, чогось яскраво спалахнуло на її блідому, вкритому ластовинням обличчі й засвітилося в карих очах. Жінка мала збуджений і привабливий вигляд. Червонясто-золоте волосся було ретельно завите й нерозчесане.

— Якими механічними вони здаються, — зауважив я.

— Хто? Що?

— Дрозди.

Кілька дроздів, схожих на невеличкі механічні іграшки, уривистими кроками мандрували стежкою з підстриженої трави.

— Точнісінько, як ми.

— Про що ви, Бредлі?

— Механічні. Точнісінько, як ми.

— З’їжте ще молочного шоколаду.

— Френсіс полюбляє такий.

— Мені шкода його, але й Крістіан я теж добре розумію.

— Від усіх цих задушевних дружніх розмов про «Крістіан» мене аж нудить.

— Не звертайте на них уваги. Це ви просто самі собі щось вигадали.

— Ну, я вигадав усе своє життя. Мені хотілося, щоб вона вмерла. Щоб вона померла в Америці. Закладаюся, вона вбила свого чоловіка.

— Бредлі, ви ж знаєте, що насправді я не мала на увазі всіх тих жорстоких речей, що їх якось сказала про Арнольда.

— Так, знаю.

— У шлюбі люди часом кажуть дещо так, механічно, але ці слова не йдуть від серця.

— Від чого?

— Бредлі, не будьте таким…

— Моє — таке важке, мов велетенський камінь у грудях. Іноді ми раптом почуваємося приреченими.

— Ох, заради Бога, збадьортеся!

— Ви не зненавиділи мене за те, що я бачив… ну, знаєте, вас й Арнольда, того дня…

— Ні. Тепер ви лише здаєтеся ближчим.

— Я хотів би, я хотів би, щоб вона не зустрічалася з Арнольдом.

— Ви дуже до нього прив’язані, чи не так?

— Так.

— Ви не просто переймаєтеся тим, що він каже.

— Ні.

— Це дивно. Він такий грубий з вами. Мені відомо, що він нерідко вас ображає. Але мій чоловік дуже любить вас, справді.

— Не заперечуєте, якщо ми трохи змінимо тему?

— Ви такий кумедний, Бредлі. Якийсь безтілесний і сором’язливий, як школяр.

— Те, що та жінка раптом повернулася й увірвалася в моє життя, просто якийсь клятий шок для мене. А тепер вона вже простягнула свої пазурі до Арнольда. І Прісцилла…

— Вона гарна, ви ж самі знаєте.

— Ви теж.

— Ні. Але я визнаю її красу. Ви описували її зовсім не так.

— Вона змінилася.

— Арнольд думає, що ви досі її кохаєте.

— Якщо він так думає, то, напевно, через те що сам у неї закохався.

— А ви кохаєте її?

— Рейчел, ви хочете, щоб я закричав і не міг припинити?

— Ви таки школяр.

— Я зрозумів, що таке ненависть, лише завдяки їй.

— Бредлі, ви мазохіст?

— Не кажіть дурниць.

— Іноді мені здавалося, що вам подобаються Арнольдові глузування.

— Арнольд закоханий у неї?

— А куди, як ви гадаєте, він подався сьогодні, коли залишив нас?

— До… О, ви думаєте, що він повернувся до неї?

— Аякже.

— Дідько. Він бачився з нею лише двічі або тричі…

— Ви що, не вірите в кохання з першого погляду?

— То ви думаєте, що він…

— Він довгенько бесідував із нею в тому шинку. А ще вчора вночі, коли…

— Не кажіть мені цього. Він закоханий?

— Він не втрачає розуму. Мій чоловік матеріальний, але холодний. А ви — безтілесний і теплий. Він сам казав вам, що полюбляє будь-яке сум’яття, він прихильник драм. Арнольд надзвичайно допитливий, він хоче всюди запхати свого носа, заволодіти чимось, дізнавшись про це. Йому хотілося б стати для всіх отцем-сповідальником. І йому це, між іншим, непогано вдалося б: він, якщо захоче, уміє допомагати людям. Він уже випитав у Крістіан усе про ваш шлюб.

— О Господи-Боже.

— Ще тоді, в шинку. А вчора, підозрюю, вони… Добре, добре! Лише хотіла сказати, що я на вашому боці. І, якщо захочете, ми привеземо Прісциллу сюди.

— Уже запізно. О Боже, Рейчел, мені якось недобре.

— Ох, Бредлі, ви такий спантеличений. Ось, візьміть мене за руку. Беріть.

Під матовим склом веранди стало спекотно й задушливо. Земля й трава тепер пахли якось екзотично: ладаном, а не дощем і свіжістю. Рейчел підтягла свій шезлонг упритул до мого. Я відчував, як її обвисле тіло тисне на моє власне, мов сила тяжіння. Вона підсунула свою руку під мою і якось незграбно вчепилася мені в долоню. Так невміло могли б привітатися в Судний день два мерці. А потім Рейчел повільно повернулася до мене й поклала голову мені на плече. Я відчув запах її поту й чистий, свіжий аромат волосся.

У шезлонгу людина надзвичайно беззахисна. Я розмірковував, що могло значити це рукостискання. Не знав, скільки сили я можу докласти, як довго маю не відпускати її руку. Але, коли Рейчел умостилася на моєму плечі одним незграбним загарбницьким рухом, я раптом відчув досить приємну безпомічність. І одразу сказав:

— Рейчел, будь ласка, підведіться, зайдемо в будинок.

Вона вистрибнула з крісла. Я звівся на ноги повільніше. Тканина шезлонга провисла й слугувала поганим важелем, тому швидкість Рейчел видалася дивовижною. Я рушив за нею назирці до темної вітальні.

— Перепрошую, Бредлі. — Вона вже розчахнула двері до передпокою. У її голосі, що звучав стаккато, і поведінці чітко читалися думки. Я збагнув: якщо не обійму її негайно, може статися якийсь непоправний «інцидент». Я зачинив двері до передпокою та обійняв її. Не можу сказати, що вчинив це без задоволення. Я відчув гарячі пухкі плечі Рейчел та — знову — важке вмощування її голови.

— Ходімо сядемо, Рейчел.

Ми влаштувалися на канапі, і її вуста одразу ж притислися до моїх.

Звісно ж, я не вперше торкався Рейчел. Але заведені в суспільстві поцілунки в щоку й поплескування по руці частенько слугують лише щепленням проти сильних почуттів. Дивно, які нездоланні перепони охороняють ступінь близькості між людьми і як вони розсипаються від одного короткого дотику. Просто візьми когось за руку особливим чином чи навіть зазирни по-особливому в очі — і світ назавжди зміниться.

Але водночас із цим я, як вельмишановний Арнольд, не втрачав розуму чи принаймні намагався. Я не відривав своїх уст від уст Рейчел, і ми залишалися нерухомими так довго, що це вже ставало абсурдним. Тим часом я досі незграбно, але міцно обіймав її однією рукою за плечі, а в другій тримав її долоню.

Мені водночас здалося, що я пригортаю Рейчел і намагаюся її заарештувати. А потім ми відхилилися й пильно подивилися одне одному в очі — напевно, щоб зрозуміти, що з нами сталося.

Обличчя людини, яка щойно безповоротно оголила свої почуття, завжди повчальне й зворушливе. Обличчя Рейчел сяяло, було ніжним, засмученим, запитальним. Я відчув себе справжнім чоловіком, захотів висловити задоволення та вдячність.

— О, люба Рейчел, дякую.

— Я не просто намагалася вас розрадити.

— Я знаю.

— Між нами справді щось є.

— Я знаю й радію цьому.

— Мені хотілося… раніше… притулитися до вас міцніше… Але я соромилася. Я й тепер соромлюся.

— Я теж. Але… Ох, дякую вам.

Якусь мить ми посиділи мовчки, напружені, майже спантеличені, а потім я озвався.

— Рейчел, гадаю, я мушу йти.

— Ох, ви такий кумедний. Добре, добре. Школяр. Тікає подалі. Йдіть. Дякую, що поцілували мене.

— Річ не в тім. Усе склалося так досконало. Я боюся зіпсувати щось чи ще якось зашкодити.

— Так, ідіть. Я вже й сама достатньо зіпсувала все чи щось таке.

— Нічого не зіпсували. Ох, дурненька Рейчел. Це так чудово. Тепер ми стали ближчими, чи не так?

Ми підвелися й стояли, тримаючись за руки. Я раптом відчув себе надзвичайно щасливим і засміявся.

— Я дивакувата?

— Ні, Рейчел. Ви подарували мені шматочок щастя.

— Що ж, тоді тримайтеся за нього. Бо воно й моє теж.

Я відвів жорстке неслухняне руде волосся від блідого, укритого ластовинням, здивованого ніжного обличчя, відхилив його назад обома руками й поцілував жінку в чоло. Ми вийшли до передпокою. Почувалися незграбно, зворушено й хотіли попрощатися так, щоб не зіпсувати настрою, який панував між нами. Кожному з нас хотілося залишитися наодинці зі своїми думками.

На столі біля парадного входу лежав примірник останнього Арнольдового роману «Скорботний ліс». Я зі здивуванням помітив його, і рука пірнула в кишеню. Складений відгук на роман досі лежав там. Я витягнув його та простягнув Рейчел із такими словами:

— Зробіть дещо для мене. Прочитайте й скажіть, варто це публікувати чи ні. Як ви скажете, так я й учиню.

— Що це?

— Мій відгук на Арнольдову книжку.

— Але, звісно ж, вам варто його оприлюднити.

— Прочитайте. Не зараз. Як скажете, так і вчиню.

— Добре. Проведу вас до воріт.

У садку все змінилося. Звечоріло. У невиразному похмурому світлі предмети здавалися розпливчастими, і важко було зрозуміти, як близько чи далеко вони розташовані. Те, що було ближче, іскрилося в густих, затуманених сонячних променях, а вдалині небо темнішало передчуттям ночі, хоча ще було не дуже пізно. Я почувався засмученим і збентеженим, але водночас настрій був радісний, мені хотілося якнайшвидше залишитися на самоті.

Сад перед будинком був видовжений, із галявиною, на якій росли якісь кущі, трояндові чагарники й таке інше, і доріжкою з «химерною бруківкою» в центрі. Доріжка білішала в темряві, а між камінцями темнішали латки з клаптиків наскельних рослин. Рейчел торкнулася моєї руки, у відповідь я стис її пальці й одразу ж відпустив їх. Вона пішла вперед доріжкою. На півдорозі до воріт якесь відчуття змусило мене озирнутися.

У горішньому вікні виднілася чиясь постать, яка мовби наполовину відкинулася на підвіконні чи навіть сиділа на карнизі. Я роздивився лише бліду пляму замість обличчя, але впізнав Джуліан й одразу ж відчув себе винним, бо цілував матір, коли її дитина була в будинку. Та значно більше мою увагу привернуло дещо інше. Вікно з відкидними стулками було розчахнуте, і в прямокутнику виднілася дівчина, вбрана в щось біле, можливо, в халат; вона напівлежала, задерши коліна, обіпершись спиною на дерев’яну раму. Ліву руку Джуліан витягнула у вікно. І я побачив у пальцях повітряного змія.

Але це був не звичайний, а магічний повітряний змій. Він мав невидиму шворку. Угорі, десь метрів за десять над будинком, нерухомо висіла велетенська біла куля з довжелезним триметровим хвостом. У незвичному світлі здавалося, що вона випромінює молочно-алебастрове сяйво. Хвіст, що, мабуть, вільно звисав зі шворки, бо з кожним подихом вітру куля відхилялася від вертикального положення, складався з безлічі білих бантиків чи, як здавалося окові, бульбашок, які нерухомою вервечкою висіли на невидимій пуповині під материнським тілом. А позаду кулі, чиї розміри важко було визначити (її діаметр, якщо це слово доречне, коли мова йде про сферу, міг перевищувати метр), там, де сідало сонце, небо набуло багряного кольору: це могла бути невеличка хмарка чи просто чисте небо на обрії сутінок.

Рейчел теж повернулася, і ми обоє мовчки дивилися вгору. Постать над нами була така дивна й відокремлена, мов напис на могилі, що мені навіть не спало на думку озватися до неї. А потім я глипнув на позбавлене будь-яких рис лице, і дівчина повільно підвела другу руку й широким рухом піднесла її до невидимої натягнутої шворки. Щось ледь помітно зблиснуло, почулося приглушене клацання, і бліда куля вгорі на мить присіла в реверансі, а потім, раптово сповнившись почуттям власної гідності та знайшовши мету, злетіла вгору та спроквола поповзла геть. Джуліан перерізала шворку.

Обачність цього вчинку й те, як очевидно й награно його демонстрували імпровізованій публіці, справили враження фізичного удару, якогось штурму. Я затремтів від болю та тривоги. Рейчел рвучко вигукнула щось схоже на «ах!» і побігла до воріт. Я рушив назирці. Біля воріт жінка не зупинилася, а вийшла на вулицю та жваво покрокувала хідником. Я пришвидшився й наздогнав її там, де вона зупинилася: на розі під розлогим буком, — тут нас неможливо було побачити з будинку. Поступово темнішало.

— Що це було?

— Куля? Ох, її подарував Джуліан якийсь хлопець.

— Але як вона трималася так високо?

— Там усередині водень чи щось таке.

— А чому вона перерізала шворку?

— І гадки не маю. Просто якийсь вияв агресії. Вона тепер увесь час перебуває в полоні дивних фантазій.

— Вона нещасна?

— Дівчатка в цьому віці завжди нещасні.

— Гадаю, від кохання?

— Не думаю, що їй уже відомо, що таке кохання. Вона вважає себе якоюсь особливою й починає розуміти, що насправді не має видатних талантів.

— Скидається на звичні людські обставини.

— Вона така сама розбещена, як усі вони тепер, усе робиться тільки для неї, моє покоління не знало такого ставлення до себе. Вони так бояться бути звичайними. Їй хотілося б утекти з галасливими циганами чи ще чогось такого. А так її життя нудне. Арнольд розчарований нею, і Джуліан це відчуває.

— Бідна дитина.

— Та з нею все гаразд, їй пощастило. До того ж, як ви самі сказали, це людські обставини. Гаразд, на добраніч, Бредлі. Я знаю, що ви вже хочете спекатися мене.

— Ні-ні…

— Я не маю на увазі в поганому сенсі! Ви такий сором’язливий. Мені це подобається. Поцілуйте мене.

Я швидко, але дуже пристрасно поцілував її в темряві під деревом.

— Можливо, я напишу вам, — сказала Рейчел.

— Так і вчиніть.

— Не турбуйтеся. Немає через що турбуватися.

Рейчел якось дивно захихотіла та зникла в темряві.

Я помітив, як скажено гупає серце. Сам не міг зрозуміти, сталося щось надзвичайно важливе чи ні. Я вирішив, що довідаюся завтра. А тепер робити було нічого, хіба відпочити зі згадкою про нещодавній досвід. Я досі, мов аромат парфумів, відчував присутність Рейчел. Але в моїй уяві надзвичайно чітко постав Арнольд, який наче дивився на мене з іншого краю яскраво освітленого коридору. Хай там що тільки-но сталося, Арнольда це теж стосувалося.

Тоді я знову помітив кулю. Вона повільно пливла в небі над дахами будинків, трохи попереду мене. Куля рухалася значно нижче, ніж раніше, і помітно знижувалася. Ліхтарі ввімкнулися й марно кидали локалізоване світло під майже стемнілим небом, у якому важко було роздивитися блідий предмет. Вулицею йшло ще кілька людей, але, схоже, крім мене, ніхто не помітив дивної мандрівниці. Я пришвидшив крок, намагаючись розрахувати напрямок її руху. У нижніх кімнатах приміських вілл займалися прямокутники світла. Незапнута завіса подекуди демонструвала позбавлені смаку інтер’єри пастельних кольорів, а іноді — блакитне мерехтіння телевізора. А вгорі, над охайними силуетами дахів і пишними обрисами дерев, у темно-синьому небі пливла вперед ледь помітна куля, тягнучи за собою тепер уже невидимий хвіст. Я щодуху побіг.

Повернув до якоїсь бічної малолюдної вулички зі скромнішими будинками. Тепер я випереджав кулю, яка, хоча й пливла повільно, знижувалася дуже швидко. Я дивився, як вона наближається до мене, наче мандрівний місяць, загадкова, невидима для всіх, окрім мене, як знамення якоїсь могутньої, але ще не осяжної долі. Я хотів упіймати її. Про те, що робитиму з нею, коли впіймаю, я поки не думав. Мене більше цікавило, що вона робитиме зі мною. Я йшов уздовж дороги, відчуваючи тілом напрямок руху кулі та швидкість її зниження.

На мить вона заховалася за деревами. А потім раптом налетів короткочасний вітерець і помчав її на інший бік вулиці, де куля й далі рухалася в ліхтарному світлі. На секунду чи дві вона з’явилася переді мною, велетенська й жовта, божевільно розмахуючи хвостом з підвішених бантиків. Я навіть побачив шворку й кинувся до неї. Щось ніжно торкнулося мого обличчя. Я знову і знову хапав повітря в себе над головою, засліплений світлом ліхтарів. А потім куля зникла. Розчинилася, упала до віддаленого лабіринту приміських садів. Ще якийсь час я потинявся туди-сюди вузькими схрещеними вуличками, але більше не помітив мандрівного знамення.

На станції метро я побачив Арнольда, який, таємниче всміхаючись сам до себе, минав турнікет. Я перейшов на інший бік, і він мене не зауважив. Коли я дістався додому, перед дверима на мене чекав Френсіс Марло. Я здивував його, запросивши ввійти. Про те, що між нами сталося, я розповім пізніше.

* * *

Одна з багатьох відмінностей, любий друже, між життям і мистецтвом полягає в тому, що в мистецтві люди ніколи не втрачають гідності, а в житті — частенько. Однак життя, безумовно, невпинно та зворушливо намагається досягти в цій царині, та й в інших, рівня мистецтва. Гостре занепокоєння власною гідністю, відчуття форми, відчуття стилю провокують більше ницих учинків, ніж можна сподіватися, аналізуючи ймовірні гріхи. Порядний чоловік частенько видається неотесою лише тому, що не користується незліченною кількістю маленьких підступних шансів продемонструвати себе у вигідному світлі. Віддаючи перевагу істині, а не формі, він не прикрашає повсякчас фасад своєї зовнішності.

Пристойний порядний чоловік (яким я не є) ніяково втік би від Рейчел ще до того, як щось «сталося». Звичайно, я не хотів «ображати» її. Але більше я переймався можливістю викроїти із себе досконалого чоловіка. Я й раніше замислювався над тим, щоб поцілувати її, навіть значно частіше, ніж думатиму про це потім. Ось так усе починається й відбувається. Серйозний поцілунок може змінити світ, не варто дозволяти йому відбутися лише через те, що без нього картина втратить свою цілісність. Мóлоді, поза всілякими сумнівами, така ідея здасться надзвичайно пуританською й недоладною. Але саме через свій юний вік вони не розуміють, що кожна подія має наслідки. (Ця подія теж мала свої наслідки, і деякі з них були геть неочікуваними.) Не існує запасних, стиснених, не занесених до реєстру моментів, у які можна поводитися «абияк» і сподіватися, що потім розпочнеш жити далі з тієї ж точки, у якій зупинився. Нечестивці вважають час позбавленим безперервності, нечестивці обдурюють своє природне відчуття причинності. Добропорядні люди вважають буття суцільним щільним хитросплетінням крихітних взаємозв’язків. Моя найменша примха може змінити майбутнє. Через те що я викурю цигарку, посміхаючись якимсь непристойним думкам, хтось може померти в муках. Я поцілував Рейчел, сховався від Арнольда й надудлився із Френсісом. До того ж я кардинально змінив «спосіб життя», і це призвело до тривалих і несподіваних наслідків. Зрозуміло, друже, що я не можу — чи міг би я? — сповна шкодувати про те, що сталося. Але минуле варто оцінювати справедливо, хай би які дива породили твої помилки завдяки незбагненному милосердю. О felix culpa^[30] не виправдає нічого.

Для митця все має зв’язок із його творчістю й живить її. Імовірно, мені варто детальніше описати свій тодішній душевний стан. Наприклад, у такому контексті: наступного ранку після вечора з кулею я прокинувся, паралізований тривогою. Замислився: може, варто просто зараз вирушити до «Патари» й забрати із собою Прісциллу. Це розв’язало б одразу кілька проблем. Я піклуватимуся про сестру. Цей просто нестерпний обов’язок завжди залишався зі мною, мов відчутний шип, що застряг у тілі мінливого егоїзму. Заразом я забрав би її подалі від Крістіан і сам забрався б подалі від Крістіан. Сама лише фізична відстань може допомогти й, напевно, завжди допомагає, коли йдеться про такі грубі чари. Я вважав Крістіан відьмою в моєму житті, ницим демоном, хоча себе я цим не виправдовував. Існують люди, які одразу ж, майже автоматично, викликають у нас нав’язливе егоїстичне занепокоєння й настирливе обурення. Після зустрічі з такою людиною треба якомога швидше тікати або втратити слух до її слів. (Чи поводитися як «святий», але тепер це було б недоречно.) Я знав, що, якщо залишуся в Лондоні, неодмінно знову побачуся з Крістіан. Мені довелося б це зробити через Арнольда, щоб зрозуміти, що відбувається. А ще мені довелося б зробити це, бо зробити це все одно довелося б. Ті, хто перебував у полоні такої одержимості, зрозуміють, як я почувався.

Коли я кажу, що також вважав, що маю поїхати з Лондона, через те що тільки-но сталося між мною й Рейчел, мені не хотілося б, щоб ви думали, наче я керувався лише моральними застереженнями делікатного характеру, хоча деякі застереження все ж були. Я відчував щодо Рейчел якесь цікаве відособлене задоволення, яке мало безліч складників. Одним із таких складників була непристойна, груба та примітивна думка, що я взяв гору над Арнольдом. Чи, мабуть, це занадто грубо сказано. Тепер я почувався по-новому захищеним від Арнольда. З’явилося дещо важливе для нього, що я знав, а він — ні. (Лише пізніше мені спало на думку, що Рейчел могла вирішити розповісти чоловікові про наші поцілунки.) Такі знання завжди глибоко втішають свого власника. Хоча, буду справедливим до себе, я не збирався рухатися в цьому напрямку далі. Було дивовижним, як насправді далеко ми зайшли за час нашого коротенького спілкування наодинці. А те, що ми зайшли так далеко, як зауважила пізніше Рейчел, свідчило про те, що в наших душах для цього вже давно був готовий ґрунт. Такі діалектичні стрибки від кількості до якості — не дивина в людських стосунках. Була й ще одна причина поїхати геть. Тепер я мав більш ніж достатньо матеріалів для роздумів, і мені хотілося обдумати все без настирливого втручання навколишніх подій. До цієї миті нам удавалося добре впоратися з усім, не втратити гідності й розуму. Виникла навіть якась завершеність. Учинок Рейчел надзвичайно заспокоїв мене. Я не відчував своєї провини. І мені хотілося мирно насолодитися теплом у променях цієї розради.

Однак, щойно я вирішив бути розсудливим, одразу зрозумів, що не можна ось так заразом вирішити всі мої проблеми. Ідея про наше з Прісциллою перебування вдвох у «Патарі» виявилася нежиттєздатною. Мені було відомо, що я не зможу працювати, якщо сестра буде в будинку. Мою роботу унеможливить не лише її нервова присутність. Я знав, що дуже скоро вона зведе мене з розуму своїм свинством. До того ж наскільки серйозно вона захворіла? Може, вона потребувала медичного догляду, психіатричного лікування й електрошока? А що я мав чинити з Роджером і Меріґолд, із намистом з кришталю та лазурі й норковим палантином? Поки ці справи не владнаються, Прісцилла мусить залишитися в Лондоні, а отже — я теж.

Тягар усіх цих непередбачуваних заходів так роздратував мене, поки я обдумував їх, що хотілося кричати. Моє бажання поїхати з міста й писати сягнуло своєї критичної точки. Я почувався, як часом, на щастя, трапляється з митцями, «покликаним». Я більше не був собі господарем. Те, чому я так довго служив із такою взірцевою сумирністю й безкорисливістю, збиралося віддячити мені. Нарешті всередині мене народжувалася видатна книжка. І це була невідкладна, сповнена благоговіння справа. Я потребував темряви, чистоти й самотності. Я не міг витрачати час на дрібниці, на несерйозні плани, на ad hoc рятівні операції та набридливі зустрічі. Але насамперед слід було визволити Прісциллу від Крістіан, адже моя колишня дружина сама сказала, що вважає мою сестру заручницею. Чи вдасться мені це зробити без суперечок? Чи доведеться мені звернутися по допомогу до Рейчел і врешті-решт скаламутити всю воду?

Я пустив Френсіса до свого помешкання через те, що Рейчел поцілувала мене. На тому етапі всередині розтеклася всепереможна впевненість, що сповнювала мене відчуттям власної могутності та доброзичливості. Тож я здивував Френсіса, запросивши його ввійти. До того ж я шукав товариша по чарці, мені хотілося побазікати: звісно ж, не про те, що сталося, а про геть інші речі. Коли людина володіє таємним джерелом задоволення, вона ладна говорити про що завгодно, але не про нього. А ще для мене було важливим почуватися незмірно вищим за Френсіса. Якийсь кмітливий письменник (імовірно, француз) сказав про те, що недостатньо досягти успіху; важливо, щоб інші зазнали поразки^[31]. Ось чому того вечора я ставився до Френсіса люб’язно, бо він був тим, ким був, а я був собою. Ми обидва добряче приклалися до пляшки, і я задля власної втіхи дозволив йому поблазнювати, надихаючи на розмови про те, як він витягне зі своєї сестри грошики, а в цьому питанні він був справжній фіґляр. Френсіс казав: «Звичайно, Арнольд прагне знову звести вас із Крістіан». Я реготав як божевільний. Він додав: «Чому б мені не залишитися тут і не попіклуватися про Прісциллу?» Я знову розреготався. Уже минула північ, коли мені вдалося випровадити його геть.

Наступного ранку в мене боліла голова й здавалося, наче я взагалі не спав (ті, хто страждають на безсоння, добре знають, про що йдеться). Я вирішив, що мушу зателефонувати лікареві й попросити ще снодійних пігулок. Жахливе занепокоєння через Прісциллу поєднувалося із шаленим бажанням втекти геть і написати своюкнижку. Крім того, я відчував ніжну вдячність Рейчел і бажання потішити себе й написати їй неоднозначного листа. Але, як виявилося, у цьому вона мене випередила. Вийшовши після сніданку (чи пак після чаю, бо я ніколи не їм у вранішні години) до передпокою, я знайшов на килимку довгастий конверт, підписаний її рукою, який, вочевидь, хтось щойно просунув під двері. Лист був такий:

Мій дорогоцінний Бредлі, будь ласка, пробачте, що так одразу взялася писати вам. (Арнольд спить. Я самотньо сиджу в салоні. Зараз перша година ночі. Десь кричить сова.) Ви так швидко побігли геть, що мені не вдалося сказати до пуття й половини з того, що хотілося. Який ви все ж таки школяр! Ви знаєте, як чарівно шарієтесь? Я вже багато років не бачила, щоб чоловік так шарівся. А ще минуло багато років, відколи я когось по-справжньому цілувала. А це був дуже важливий поцілунок, хіба не так? (Два дуже важливих поцілунки!) Мій любий, мені вже давно хотілося поцілувати вас отак. Бредлі, я хочу й потребую вашого кохання. Я не маю на увазі романчик. Я маю на увазі кохання. Учора я сказала вам, що набрехала про Арнольда того жахливого дня, коли ви бачили мене в спальні. Але це не зовсім так. Те, що я казала, — напівправда. Звичайно, я кохаю Арнольда, але й ненавиджу заразом; буває, що ти любиш когось і не можеш пробачити йому певних речей. На якусь коротку мить я була переконана, що ніколи не пробачу вам того, що ви стали свідком жахливої миті моєї поразки: дружина плаче нагорі, а чоловік знизує плечима й базікає зі своїм друзякою про «жінок». (Це і є пекло.) Але все склалося інакше. Насправді це змусило мене поцілувати вас. Тепер я мушу мати вас за союзника. Не в «битвах» проти мого чоловіка. Я не можу воювати з ним. А просто тому, що я — самотня підстаркувата жінка, а ви — давній друг, і мені хочеться обійняти вас за шию. Також дуже важливо, що ви так любите Арнольда й захоплюєтеся ним. Бредлі, ви питали мене, чи гадаю я, що Арнольд закоханий у Крістіан, і я відповіла «ні». Але, побачивши його сьогодні вночі, я подумала, що закоханий. Він сміявся й сміявся, і здавався таким щасливим. (Підозрюю, що він провів із нею цілий день.) Він весь час розмовляв про вас, але думав про неї. Не можу пояснити, як боляче мені було. Це, мій дорогий, ще одна причина, чому я потребую вас. Бредлі, ми повинні укласти альянс, що збережеться навіки. Ніщо інше не допоможе мені, лише ви допоможете. Мені доведеться жити з чоловіком і щосили миритися з його зрадами й кепською вдачею, про які не знає та в що не повірить ніхто сторонній, навіть ви; а ще миритися з моєю власною одвічною ненавистю — складовою мого кохання. Я не здатна, не можу пробачити. Того дня, коли я лежала, натягнувши простирадло на вкрите синцями лице, я уклала угоду із самим дияволом. І все одно я люблю свого чоловіка. Хай як це дивно і хіба вдасться зберегти при цьому здоровий глузд? Ви мусите допомогти мені. Ви єдиний, хто знає правду й може зрозуміти її, хоча б почасти, і я люблю вас тією особливою любов’ю, на яку ви мусите відповісти взаємністю. Між нами виник зв’язок, який неможливо зруйнувати, а ще — обітниця мовчання. Я ніколи не обмовлюся про наш «альянс» Арнольдові та знаю, що ви вчините так само. Бредлі, тепер я хочу побачити вас якнайшвидше й бачити часто. Ви мусите забрати Прісциллу від Крістіан і привезти її сюди; тоді зможете навідувати її тут, а я доглядатиму за нею. Будь ласка, зателефонуйте мені вранці. Я підкину вам цього листа дуже рано, а потім повернуся додому. Якщо Арнольд буде вдома, коли ви телефонуватимете, я відповім звичайним тоном, ви одразу все зрозумієте й зателефонуєте пізніше. Ох, Бредлі, я так сильно потребую вашого кохання, віднині й назавжди я покладаюся на вас. Люблю, люблю вас,

Р.

Р. S. Я прочитала відгук і надсилаю його із цим листом. Гадаю, вам не варто його видавати. Це б дуже образило Арнольда. Ви з ним мусите любити одне одного. Це дуже важливо. Ох, допоможіть мені не втратити глузду.

Це емоційне й заплутане послання водночас стурбувало, зворушило, роздратувало, задовольнило й страшенно налякало мене. Що це нове й видатне відбувається зі мною і які воно матиме наслідки? Чому жінкам обов’язково робити все таким визначеним? Чому б їй не дозволити нашому дивному досвіду зберегти трохи своєї приємної невизначеності? Я й сам уявляв її «союзником» проти (проти?) Арнольда. Але вона висловила цю жахливу ідею вголос. І якщо я маю втратити глузд від того, що між Арнольдом і Крістіан щось є, чи допоможе мені, якщо Рейчел теж збожеволіє? Тепер я злякався цих її «потребую». Нині мені надзвичайно хотілося побачитися з Арнольдом і щиро побесідувати з ним, можливо, навіть погорлати одне на одного. Але тепер щира бесіда з Баффіном видавалася мені майже неможливою. У цілковитому сум’ятті я просто там, де стояв, сів на стілець, щоб усе обміркувати. Задзвонив телефон.

— Привіт, Пірсон! Це Гартборн. Я збираюся влаштувати невеличку вечірку для народу з бюро.

— Невеличке що?

— Невеличку вечірку для народу з бюро. Хотів запросити Бінґлі, Метсона, Гайдлі-Сміта, Калдікотта й Дайсона, звісно, з дружинами, а ще міс Веллінґтон, міс Сірл і місіс Бредшоу…

— Чудово.

— Але хотів переконатися, що ви зможете прийти. Між іншим, знаєте, ви будете в нас почесним гостем!

— Дуже люб’язно з вашого боку.

— Тепер скажіть мені, який день вас улаштовує, і я візьмуся за запрошення. Усе буде, як у старі добрі часи. Люди так часто питають про вас, от я й подумав…

— Мене влаштує будь-який день.

— Понеділок.

— Гаразд.

— Добре. Тоді в мене о восьмій годині. О, до речі, мені запрошувати Ґрей-Пелема? Він прийде без дружини, тож усе буде гаразд.

— Добре, добре.

— І я хотів би ще домовитися з вами про обід.

— Я вам зателефоную. У мене зараз немає під рукою записника.

— Домовилися, не забудьте про вечірку, обіцяєте?

— Я запишу собі. Красно дякую.

Щойно я поклав слухавку, хтось подзвонив у двері. Я підійшов і відчинив. Це була Прісцилла. Вона промаршувала повз мене до вітальні й одразу ж зайшлася слізьми.

— О Господи, Прісцилло, припини.

— Ти хочеш лише, щоб я припинила плакати.

— Гаразд, лише цього й хочу. Припини плакати.

Вона відкинулася у великому «Гартборновому» кріслі й насправді припинила. Її волосся було жахливо сплутаним, темний проділ зиґзаґом перетинав голову. Сестра лежала в кріслі мляво, негарно розчепіривши ноги й роззявивши рота. Одна панчоха мала дірку на коліні, і крізь неї маленьким горбочком випиналася рожева, з плямками плоть. — Ох, Прісцилло, мені так шкода.

— Так. Хай тобі буде шкода, Бредлі. Гадаю, ти маєш рацію. Мені краще повернутися до Роджера.

— Прісцилло, ти не можеш…

— Чому ні? Ти змінив думку? Увесь час торочив, що мені варто повернутися додому. Ти казав, що він такий нещасний і будинок занедбаний. Гадаю, я потрібна йому. І це мій дім. У мене немає іншого. Можливо, тепер він краще до мене ставитиметься. Бредлі, я думаю, що божеволію, втрачаю розум. Як це відбувається, коли люди божеволіють? Вони розуміють, що втрачають глузд?

— Зовсім ти не божеволієш.

— Думаю, я ляжу, якщо ти не проти.

— Вибач, я досі не застелив гостьове ліжко.

— Бредлі, твоя шафка здається якоюсь інакшою. Щось зникло. Куди ти переставив ту пані на водяному буйволі?

— Пані на водяному буйволі? — Я подивився на порожнє місце, де чогось бракувало. — А, так. Я віддав її. Подарував Джуліан Баффін.

— Ох, Бредлі, як ти міг, вона була моя, моя! — Прісцилла тихенько застогнала, і знову потекли сльози. Сестра заходилася безрезультатно нишпорити в ташечці, намагаючись знайти носовичок.

Я згадав, що формально вона мала рацію. Багато років тому я подарував фігурку пані на водяному буйволі Прісциллі, а потім знайшов цю гарненьку дрібничку в одній із її шухляд і поцупив.

— Ох, люба! — Я відчув, що шаріюся точнісінько, як описала Рейчел.

— Ти навіть не зміг зберегти її для мене.

— Я поверну її.

— Я дозволила тобі взяти фігурку лише тому, що могла навідувати її тут. Мені подобалося навідувати її тут. Тут було її місце.

— Мені страшенно шкода…

— Я ніколи більше не побачу своїх прикрас, а тепер навіть вона зникла, моя остання люба дрібничка зникла.

— Прошу, Прісцилло, я справді…

— Ти дав її тій зіпсованій дівці.

— Вона попросила. Я справді поверну її, будь ласка, не переймайся. А тепер, прошу, ляж у ліжко й відпочинь.

— Вона була моя, ти подарував її мені.

— Знаю, знаю. Я принесу її назад, а тепер давай, можеш лягти в моє ліжко.

Прісцилла рушила до спальні й одразу ж упала на ліжко.

— Ти не хочеш роздягнутися?

— Який у цьому сенс? Який сенс у будь-чому? Краще б я померла.

— Ох, Прісцилло, зберися. Я радий, що ти повернулася до мене. А чому ти пішла звідти?

— Арнольд чіплявся до мене.

— О Господи!

— Я відштовхнула його, і він розлютився. Напевно, він розповів про це Крістіан. Вони були внизу — сміялися, сміялися і сміялися. Мабуть, вони сміялися з мене.

— Я так не думаю. Просто вони щасливі.

— Ну, я це ненавиджу, ненавиджу.

— Арнольд був там по обіді?

— О, так, щойно ти пішов, він одразу повернувся й був там майже цілий день, вони влаштували внизу грандіозний ланч, я відчувала запах їжі, але не хотіла їсти; я чула, як вони весь час сміялися. Я була їм непотрібна, вони майже на цілий день залишили мене саму.

— Бідолашна Прісцилла.

— Я його не зношу. І її теж. Насправді я була їм там непотрібна, вони не люблять мене по-справжньому, щоб допомогти мені, це просто якась гра, просто жарт.

— Твоя правда.

— Вони просто гралися зі мною, впивалися й хизувалися цим. Ненавиджу їх. Почуваюся напівмертвою. Наче стекла всередині кров’ю. Ти думаєш, я втрачаю розум?

— Ні.

— Вона казала, що прийде лікар, але ніхто не прийшов. Я жахливо почуваюся, мабуть, у мене рак. Усі нехтують мною, усі знають, що зі мною сталося. Бредді, ти можеш зателефонувати Роджерові?

— О ні, будь ласка…

— Я мушу повернутися до Роджера. А вдома мене може оглянути доктор Мейсі. Чи інакше я вб’ю себе. Але всім буде байдуже.

— Прісцилло, роздягнися як слід. Або вставай і зачешися. Не можу дивитися, як ти лежиш у ліжку в одязі.

— Яке це має значення, яке це має значення?

Укотре подзвонили у двері. Я побіг відчиняти. За ними стояв Френсіс Марло й з улесливою сором’язливістю мружив очиці.

— Ох, Бреде, пробачте, що я прийшов…

— Заходьте, — сказав я. — Ви пропонували доглянути за моєю сестрою. Вона тут, і я наймаю вас.

— Справді? Добренько, добренько!

— Можете зайти й беріться до роботи. Вона там. Можете дати їй заспокійливе?

— Я завжди маю…

— Добре, давайте. — Я підняв слухавку та набрав номер Рейчел.

— Привіт, Рейчел.

— О… Бредді.

З її тону я одразу збагнув, що вона сама. Жінка може передати так багато, просто промовивши ваше ім’я.

— Рейчел, дякую за милого листа.

— Бредді… чи можу я побачити вас… незабаром… просто зараз?

— Рейчел, послухайте. Прісцилла повернулася, і Френсіс Марло теж тут. Послухайте. Я дав Джуліан водяного буйвола з панянкою на спині.

— Що дали?

— Маленьку бронзову фігурку.

— A-а. Справді?

— Так. Вона попросила її, пригадуєте, тут?

— О, так.

— Ну, якщо чесно, вона Прісциллина, а я забув, і тепер сестра хоче її повернути. Ви можете забрати її в Джуліан і принести або надіслати? Скажіть, що мені дуже шкода…

— Вона кудись пішла, але я знайду фігурку. І одразу принесу її.

— Тут повно людей. Ми не будемо…

— Так-так. Я приїду.

* * *

— Він спиляв мою магнолію, — жалілася Прісцилла. — Сказав, що вона кидала тінь на клумбу. Сад завжди був його садом. Будинок — його будинком. Навіть кухня — його кухнею. Я віддала цьому чоловікові ціле життя. Більше в мене нічого не залишилось.

* * *

— Доля людська — сумна й жахлива, — пробурмотів Френсіс. — Усі ми демони одне для одного. Так, демони. — Він мав задоволений вигляд, копилив свої червоні губи та щасливо глипав на мене скромними ведмежими очицями.

— Прісцилло, дозволь мені розчесати тобі волосся.

— Ні, не зношу, коли мене торкаються. Я почуваюся хворою на проказу, відчуваю, як гниє моя плоть, упевнена, що від мене вже тхне…

— Прісцилло, зніми нарешті свою спідницю, вона ж помнеться.

— Яке це має значення? Хіба щось узагалі має значення? Ох, яка я нещасна!

— Скинь принаймні черевики.

— Сумна й жахлива, сумна й жахлива. Демони. Демони. Та-а-ак.

— Прісцилло, спробуй розслабитися. Ти закоцюбла, як мрець.

— Я хотіла б померти.

— Спробуй хоча б улаштуватися зручніше.

— Я віддала йому своє життя. Іншого в мене немає. У жінок узагалі більше нічого немає.

— Марна й безглузда. Марна й безглузда.

— Ох, мені так страшно…

— Прісцилло, немає чого боятися. Господи, як ти мене засмучуєш!

— Страшно.

— Скинь, будь ласка, черевики.

Пролунав дзвінок. Я відчинив Рейчел двері й уже кривив жалюгідну гримасу, коли побачив, що за нею стоїть Джуліан.

Рейчел була вбрана у світло-зелений плащ-мілітарі. Руки вона запхала до кишень, а обличчя довірливо дивилося в мій бік і світилося якоюсь цілеспрямованою рішучістю. Ми негайно ззирнулися, і я зрозумів, як далеко ми зайшли відтоді, коли бачились востаннє. Зазвичай люди не вдивляються одне одному в очі, тож це було приємним потрясінням. Джуліан одягла жовтувато-коричневий вельветовий костюм і коричнево-золотистий індійський шарф. Вона мала вульгарний вигляд, але начепила на обличчя сором’язливий і смиренний юнацький вираз, наче намагалася сказати: «Мені відомо, що я тут наймолодша, найнезначніша й маю найменше досвіду, але докладу всіх зусиль, аби стати в пригоді; як люб’язно з вашого боку взагалі звернути на мене увагу». Увесь цей вигляд був лише маскою. Насправді молодь самовпевнена й абсолютно безжальна. Я побачив, що дівчина тримала фігурку буйвола й чималий букет ірисів.

Рейчел багатозначно сказала:

— Джуліан повернулася додому й наполягала, що хоче сама віддати фігурку.

— Звичайно, я дуже рада повернути її Прісциллі, — погодилася донька, — звісно ж, це її річ і нехай залишається з нею. Дуже сподіваюся, що це трішки розрадить її, і вона почуватиметься краще.

Я запросив їх і провів до спальні, де Прісцилла й далі бесідувала з Френсісом.

— Він і гадки не мав про рівність між нами, гадаю, чоловіки взагалі про це нічого не знають, вони зневажають жінок…

— Чоловіки жахливі, жахливі…

— Прісцилло, до тебе гості!

Моя сестра сиділа, обіпершись на кілька подушок, а з-під ковдри визирали її черевики. Вона мала червоні й набряклі від сліз очі, а рот витягся жалісливим прямокутником, схожим на щілину поштової скриньки.

Джуліан підійшла до ліжка й сіла. Вона шанобливо поклала букет поряд із Прісциллою і, наче граючись із дитиною, стала повільно підсувати до неї ковдрою фігурку пані на водяному буйволі, а коли дісталася западинки між грудьми, залишила її на Прісциллиній блузці. Моя сестра не зрозуміла, що це, налякалася й тихенько, з відразою, скрикнула. Джуліан тим часом спало на думку поцілувати її, тож вона потяглася до Прісциллиної щоки. Підборіддя обох жінок із клацанням зіштовхнулися.

— Ось, Прісцилло, — заспокійливо сказав я, — ось твоя пані на водяному буйволі. Вона після всіх поневірянь повернулася додому.

Джуліан утекла до ніг ліжка. Вона дивилася на мою сестру з розпачливим і досі трохи сором’язливим співчуттям, ледь розтуливши рота й склавши руки, наче для молитви. Здавалося, ніби дівчина просить Прісциллу пробачити її молодість, красу, цнотливість, незіпсованість і те, що вона має майбутнє, тим часом як моя сестра — стара, потворна, грішна, підтоптана й попереду на неї не чекає нічого. Контраст між ними болісним спазмом розітнув кімнату.

Я відчув біль, відчув страждання своєї сестри та сказав:

— І найгарніші квіти для тебе, Прісцилло. Хіба тобі не пощастило?

Прісцилла пробурмотіла у відповідь:

— Я не дитина. Ви не мусите так… жаліти мене. Не мусите дивитися на мене… і поводитися так, мовби…

Вона намацала водяного буйвола, і на мить мені здалося, наче вона хоче погладити його. А потім сестра жбурнула фігурку через усю кімнату та влучила в стінну панель. Знову потекли сльози, і вона заховала обличчя між подушок. Іриси впали на підлогу. Френсіс підняв фігурку, сховав її в долонях і посміхнувся. Я жестом запропонував Баффінам вийти з кімнати.

У вітальні Джуліан озвалася:

— Мені страшенно шкода.

— Тут немає твоєї провини, — заспокоїв я.

— Мабуть, це жахливо — бути такою…

— Ти й уявити не можеш, — погодився я, — як це — бути такою. Тому навіть не намагайся.

— Мені страшенно шкода її.

— Тепер можеш бігти у справах, — запропонувала Рейчел.

— Ох, я б хотіла… — нерішуче почала Джуліан. — Ну, добре.

Вона пішла до дверей, а потім звернулася до мене:

— Бредлі, можна вас на кілька слів? Може, проведете мене до рогу вулиці? Я вас надовго не затримаю.

Я змовницьки махнув Рейчел рукою та вийшов за її дитиною з будинку. Вона, не озираючись, упевнено минула двір і повернула на Шарлотта-стрит. Яскраво сяяло холодне сонце, і я відчув значне полегшення від того, що раптом опинився серед натовпу невідомих, заклопотаних, байдужих людей під ясним синім небом.

Ми ступили кілька кроків вулицею й зупинилися обіч червоної телефонної будки. Тепер Джуліан мала безтурботний хлоп’ячий вигляд. Було помітно, що їй теж полегшало. Позаду неї височіла Поштова вежа, і я так чітко й близько бачив усі її блискучі сріблясті деталі, що сам собі здавався заввишки з неї. Я був високий і випростав спину: так добре було опинитися тієї миті за межами будинку, подалі від червоних Прісциллиних очей і тьмяного волосся, побути хоча б мить із кимось молодим, гарним, цнотливим, незіпсованим, у якого є майбутнє.

Джуліан озвалася з відповідальним виглядом:

— Бредлі, мені так шкода, що я все зіпсувала.

— Ніхто не зміг би впоратися краще. Справжнє страждання спалює всі мости.

— Як гарно ви сказали! Але святий зміг би втішити її.

— Таких не існує, Джуліан. Та й ти ще замолода, щоб бути святою.

— Я знаю, що ще дурнувато юна. Ох, любий Боже, бути старим — так жахливо! Бідолашна Прісцилла… Послухайте, Бредлі, я хотіла лише щиро подякувати вам за листа. Він здається мені найкращим із тих, що я коли-небудь отримувала.

— Якого листа?

— Листа про мистецтво, мистецтво та істину.

— А, того. Так.

— Я вважаю вас своїм учителем.

— Дуже люб’язно з твого боку, але…

— Я б хотіла, щоб ви дали мені довший список книжок.

— Дякую, що принесла назад водяного буйвола. Я дам тобі замість нього щось інше.

— О, справді дасте? Будь ласочка. Будь-що, будь-яку дрібничку. Я була б щаслива мати якусь вашу річ. Думаю, мене надихатиме щось, що так довго належало вам, чого ви так часто торкалися.

Ці слова зворушили мене.

— Я пошукаю щось. А зараз мені ліпше…

— Бредлі, не йдіть. Ми майже ніколи не розмовляємо. Тобто я розумію, що зараз не час, але зустріньмося знову незабаром, я хотіла б поговорити з вами про «Гамлета».

— «Гамлета»! Ну, добре, але…

— Я мушу підготуватися до іспиту. І, знаєте, Бредлі, я погоджуюся з тим відгуком, що ви написали про татову книжку.

— Де ти бачила відгук?

— Я побачила, як мама жбурнула його, і вона мала такий таємничий вигляд…

— Не надто чесно з твого боку.

— Знаю. Мені ніколи не стати святою, навіть коли я буду такою старою, як ваша сестра. Але я справді вважаю, що татові варто хоч раз почути правду про себе; у інших з’явилась якась бездумна звичка розхвалювати його, він відомий письменник і важлива постать у літературному світі й таке інше; ніхто не оцінює його творчості по-справжньому критично, як робили б це, якби він не був знаменитим. Просто змова якась…

— Я знаю. Але, хай там що, я не збираюся оприлюднювати відгук.

— Чому ні? Тато мусить дізнатися правду про себе. Кожна людина мусить.

— Так думає лише молодь.

— А ще стосовно Крістіан. Тато казав, що опікується нею заради ваших інтересів…

— Що?

— Не знаю, що він там собі думає, але я впевнена, що вам варто побачитися з ним і розпитати детальніше. А ще на вашому місці я подалася б геть, як ви й казали всім. Можливо, я зможу приїхати й навідати вас в Італії, я б залюбки. Френсіс Марло може доглянути за Прісциллою, він мені подобається. Чуєте, як ви гадаєте, Прісцилла повернеться до чоловіка? Я на її місці краще б померла, ніж так учинила.

Усе стало водночас таким зрозумілим, що важко було якось відреагувати. Молодь така безпосередня. Я відгукнувся:

— Щодо твого останнього запитання: я не знаю. І дякую тобі за роздуми, які йому передували.

— Я обожнюю, як ви говорите, у ваших словах така точність, не те що в мого батька. Він живе в якійсь рожевій імлі, де Марія, Ісус, Будда, Шива і Король-рибалка^[32] кружляють довкола, вбрані, як народ із Челсі.

Це так влучно описувало Арнольдову творчість, що я засміявся.

— Дякую за твою пораду, Джуліан.

— Я вважаю вас своїм філософом.

— Дякую, що ставишся до мене, як до рівні.

Дівчина перевела на мене погляд, непевна, чи я не жартую.

— Бредлі, ми потоваришуємо, хіба не так? Станемо справжніми друзями?

— Що означала повітряна куля? — поцікавився я.

— Ох, невеличкий ексгібіціонізм.

— Я гнався за нею.

— Як мило!

— Але вона втекла.

— Я рада, що вона зникла. Ця куля багато значила для мене.

— Це було жертвоприношення якимось богам?

— Так. Як ви здогадалися?

— Містер Беллінґ подарував її тобі?

— Так, але як ви…

— Я ж твій філософ.

— Я справді любила ту кулю. Часом я думала, що відпущу її, але це було просто через нерви. Я не знала, що зможу перерізати шворку…

— Поки не побачила в садку свою матір.

— Поки не побачила в садку вас.

— Гаразд, Джуліан, тепер я мушу йти, перерізай шворку, твоя мама чекає…

— Коли ми зможемо поговорити про «Гамлета»?

— Я зателефоную.

— Не забувайте, що ви мій гуру.

Я повернувся у двір. Коли зайшов до вітальні, Рейчел кинулася до мене й пригорнула спонтанним, але добре продуманим рухом. Ми захиталися, мало не впали на її плащ, який лежав на підлозі, а потім гупнулися в «Гартборнове» крісло. Рейчел намагалася проштовхнути мене в глиб крісла, ставши своїми колінами на мої, але я тримав її перед собою, наче велику ляльку.

— Ох, Рейчел, не заплутуйте все ще більше.

— Ви ошукали мене на кілька хвилин. Хай там як, ми вже добряче встряли. Щойно дзвонила Крістіан.

— Щодо Прісцилли?

— Так, я сказала, що Прісцилла залишиться тут. Вона сказала…

— І знати не хочу.

— Бредлі, я хочу вам дещо розповісти й хочу, щоб ви це обдумали. Я виявила дещо, коли писала вам листа. Чесно кажучи, через Крістіан й Арнольда я не надто переймаюся. Я раптом відчула, що це мене більше не турбує. Розумієте, Бредлі? Знаєте, що це означає?

— Рейчел, я не хочу все ускладнювати. Мені потрібно працювати, мені потрібно побути самому, я збираюся написати книжку, ціле життя чекав, коли зможу писати…

— Ви зараз маєте такий типово бредлівський вигляд, що аж плакати хочеться. Ми вже немолоді й геть не дурні. Не буде ніяких ускладнень, крім того, яке на Арнольдовій совісті. Але тепер народився новий світ, який буде лише вашим і моїм. Завжди існуватиме місце, де ми зможемо заховатися вдвох. Я потребую любові, більше людей, яких можна любити, я потребую вас, щоб було кого любити. Звичайно, від вас я хочу взаємності, але навіть це не надто важливо, а те, що ми робимо, узагалі не має жодного значення. Можливість тримати вас за руку — це вже диво, від якого знову кипить кров. Нарешті щось відбувається, я розвиваюся, змінююся, думаю про те, що сталося вчора. Роками я була мертвою, нещасною й жахливо потайною. Думала, що буду вірною йому до кінця своїх днів — і, звісно ж, буду, звичайно, я кохаю його, навіть не сумнівайтеся. Але кохати Арнольда — це наче жити в коробці, а тепер я звільнилася із цієї пастки. Знаєте, мені здається, що ми випадково знайшли ключ до цілковитого щастя. Я підозрюю, що взагалі не можна бути щасливим, поки тобі не мине сорок. Побачите, ніякої драми в цьому немає. Не зміниться нічого, крім речей глибинних. Я назавжди залишуся Арнольдовою дружиною. А ви можете їхати, писати свою книжку на самоті й робити, що вам заманеться. Проте кожен із нас матиме ресурс, ми матимемо одне одного, одвічний зв’язок, наче релігійна клятва, він завжди оберігатиме нас, якщо ви тільки дозволите мені любити вас.

— Але Рейчел… це буде таємницею?..

— Ні. Ох, тепер усе геть не схоже на те, як було ще зовсім нещодавно. Ми зможемо жити відкрито, тут немає чого приховувати. Я почуваюся вільною, як куля Джуліан, я пливу над світом і нарешті дивлюся на все згори вниз; які містичні відчуття. Ми не мусимо зберігати все в таємниці. Через Арнольда все змінилося. Нарешті я матиму друзів, справжніх друзів, я пливтиму над світом і матиму вас. Арнольдові доведеться змиритися із цим, можливо, він навіть дізнається, що таке покірність; Бредлі, тепер він наш раб. Тепер я знову житиму так, як волію. Ми стали богами. Хіба ви не бачите?

— Не зовсім, — витиснув із себе я.

— Але ж ви хоч трошки мене кохаєте, чи не так?

— Звичайно, я завжди вас любив, але мені важко зараз точно визначити…

— Не потрібно нічого визначати! У тому-то й річ!

— Рейчел, мені не хочеться почуватися винним. Це вплине на мою творчість.

— Ох, Бредлі, Бредлі. — Вона безпомічно засміялася, а потім знову підібгала коліна й повисла на мені всією своєю вагою. Ми перекинулися горілиць у кріслі; Рейчел залишалася здебільшого згори. Я відчував її вагу й бачив неподалік від свого її обличчя — хтиве та спотворене почуттями, незнайоме та зворушливе; я розслабився й відчув, як розслабилося її тіло, потекло моєю шкірою, мов густа рідина, залило собою всі щілини, наче мед. Її вологі вуста помандрували моєю щокою та зупинилися на моїх губах, наче божественний равлик запечатав величні ворота. Перш ніж запала темрява, я на мить побачив, як зазирнула до вікна похила Поштова вежа в ореолі синього неба. (Насправді це було неможливо, бо сусідній квартал затуляє її від мене.)

Френсіс Марло зайшов до кімнати, бовкнув: «Ой, вибачте», — і знову подався геть. Я повільно виплутався з обіймів Рейчел не через Френсіса (я звертав на нього не більше уваги, ніж на пса), а тому, що відчув сексуальне збудження й відповідну тривогу. Відчуття провини та страх, корінні мешканці моїх жил, яких тієї миті важко було відрізнити від бажання, проклюнулися та пророчо повідомили про себе. Тієї ж миті я надзвичайно розчулився через те, як Рейчел вірить у мене. Напевно, новий світ, про який вона казала, і справді існує. Чи можу я ввійти до нього, не ставши зрадником? У той момент я найбільше переймався зрадою, але не зрадою Арнольда. Мені слід було подумати.

— Мені треба подумати, — повідомив я.

— Звичайно, ви подумаєте. Ви з тих, хто весь час думає.

— Рейчел…

— Я знаю, ви збираєтеся сказати мені, щоб я пішла.

— Так.

— Я йду. Бачите, яка я слухняна. Не бійтеся того, що я сказала. Вам узагалі нічого не доведеться робити.

— Нерухома рушійна сила.

— Я побігла. Побачимося завтра?

— Рейчел, нині я страшенно боюся прив’язуватися до чогось. Ви вважатимете мене ницим і боязким… але насправді я дуже ціную й дуже вдячний… мені потрібно написати цю книжку, я мушу, і я мушу бути вартим…

— Я поважаю й ціную вас, Бредлі. Це частина вже сказаного. Ви набагато серйозніше ставитеся до письменництва, ніж Арнольд. Не переймайтеся тим, що станеться завтра та й узагалі. Я зателефоную. Не вставайте. Я хочу залишити вас у цьому кріслі, такого тендітного, високого й самотнього. Як… як… Податковий інспектор. Просто запам’ятайте: свобода, новий світ. Можливо, саме цього потребують ваші книжки, на це вони чекають. Ох, ви такий школяр, такий пуританин. Настав час подорослішати та стати вільним. На все добре, Бредлі. Хай ваш бог благословить вас.

Вона вибігла з квартири. Я залишився там, де був, як вона й просила. Те, що Рейчел щойно сказала, надзвичайно вразило мене. Я обмірковував почуте. Можливо, і справді, Рейчел — янгол, призначений мені долею? Усе було таким специфічнім, я сповнився сексуального бажання, і все це було так незвично.

Виявилося, що я витріщаюся в обличчя Френсіса Марло. Я збагнув, що він уже якийсь час перебуває в кімнаті. Френсіс якось дивно кривився — заплющував очі та при цьому морщив носа й роздував ніздрі. Здавалося, він поводиться так природно, як тварина в зоопарку. Можливо, він страждав на короткозорість і намагався сфокусуватися на моєму обличчі.

— З вами все гаразд, Бреде?

— Так, звісно.

— Ви маєте кумедний вигляд.

— Чого вам треба?

— Не заперечуєте, якщо я вийду в місто й пообідаю?

— Пообідаєте? Я гадав, уже вечір.

— Лише трохи по дванадцятій. А в кухні є лише печені боби. Не заперечуєте…

— Так-так, ідіть.

— Я принесу чогось легенького для Прісцилли.

— Як вона?

— Спить. Бреде…

— Так?

— Можете дати мені один фунт?

— Ось.

— Дякую. І, Бреде…

— Що?

— Боюся, та бронзова штучка розбилася. Вона не стоїть як слід.

Він запхав теплий шматочок бронзи мені в руку, і я поставив його на стіл. Одна з ніг водяного буйвола погнулася, і він завалювався набік. Я подивився на фігурку. Пані всміхалася. Вона була схожа на Рейчел. Коли я підвів погляд, Френсіс уже зник.

Я тихенько зайшов до спальні. Прісцилла спала на високих подушках, трохи розтуливши рота. Комірець блузки стискав її шию. Сон заспокоїв, трохи пом’якшив її сварливе пригнічене лице, і тепер сестра здавалася молодшою. Вона дихала з приглушеним рівномірним звуком: «і-шю… і-шю». Черевиків Прісцилла так і не зняла.

Я дуже обережно розстібнув перший ґудзик на блузці. Вона розхристалася — зсередини комірець був страшенно брудний. Я зняв із Прісцилли черевики, тримаючи за вузькі високі підбори, і накрив ковдрою пухкі ноги в темних від поту панчохах. Вона перестала шепотіти під час дихання, але не прокинулась. Я вийшов зі спальні.

Зайшов до гостьової кімнати й улаштувався на ліжку. Думав про дві мої нещодавні зустрічі з Рейчел, про те, яким спокійним і задоволеним почувався під час першої та яким збудженим і схвильованим був зараз, після другої. Невже я «закохувався» в Рейчел? Чи можна мені хоча б погратися цією думкою, висловити її вголос для самого себе? Чи я вже готовий до веселощів катастрофічного масштабу, до справжнього лиха? А можливо, це несподівана форма відкриття того «прориву», на який я так довго чекав, мого порталу до іншого світу, туди, де на мене чекає бог? Чи це просто ніщо, швидкоплинні емоції підстаркуватої жінки, нещасливої в шлюбі, тимчасове сум’яття старого пуританина, який уже давно не мав жодної пригоди? «Так і є, — сказав я собі, — я вже давненько не мав ніяких пригод». Я пробував тверезо подумати про Арнольда. Але незабаром уже не усвідомлював нічого, крім палкого моря невиразного й ненаправленого фізичного бажання.

* * *

У наш час усеосяжний і майже незбагненний універсум причинно-наслідкових зв’язків звикли пояснювати «сексуальними мотивами». Ці незрозумілі сили дехто вважає справжніми двигунами історії, а дехто — загальнішими й універсальними законами, яких не оминути; їм приписують здатність перетворювати нас на злочинців, невротиків, божевільних, фанатиків, мучеників, героїв, святих чи зрідка на татів, що цікавляться вихованням, і матерів, що знайшли своє покликання, на безтурботну людську худобу й тому подібне. Якщо все це перемішати, на світі не залишиться нічого, що не пояснювали б «сексом» циніки та псевдонауковці, на кшталт Френсіса Марло, чий погляд на цю проблему ми скоро почуємо в усіх деталях. Сам я в жодному разі не належу до фрейдистів і на цій стадії мого «виправдовування», чи «апології»^[33], чи як іще можна охрестити цей потворний трактат, хочу підкреслити цей факт, аби не виникало навіть можливості непорозуміння. Ненавиджу ці зляпані нашвидкуруч дурниці. Моє розуміння «потойбіччя», забороненого небесами, не варто вважати «науковим», тут ідеться про дещо геть інше.

Я так пристрасно наполягаю на цьому, бо здогадуюсь, як вірогідно, що якась недалека персона може трактувати деякі мої переконання саме в такому дусі. Хіба не я щойно розмірковував, чи неочікувана ласкава поведінка Рейчел не розбурхала мого таланту, про який я так довго знав, вірив у нього й самозакохано плекав. Яке враження про мене склалося в читача? Боюся, важко дати йому визначення, бо я ніколи не міг похвалитися чіткою самоідентифікацією, а хіба можливо описати влучно те, чого сам іще не осягнув? Однак моя природна чутливість не лише не захистить мене від осуду, а ще й спровокує щось на зразок такого: «Він зневірений чолов’яга, уже не молодий, йому бракує віри у свої чоловічі сили — природно, що він сподівається, що добрячий перепих допоможе йому, вивільнить таланти, в існування яких немає жодної причини вірити. Прикидається, що думає про свою книжку, а насправді думає про цицьки. Удає, що переймається своєю моральною правотою, а насправді його цікавлять зовсім інші моральні підвалини».

Мені хотілося б підкреслити, що такі пояснення не лише примітивні та «грубі», а й не влучають у ціль. Навіть розмірковуючи про можливість кохатися з Рейчел (а тоді я вже про це міркував, проте зі свідомо контрольованою неоднозначністю), я не був таким недалеким дурнем, щоб повірити, що буденна сексуальна розрядка подарує мені ту безмежну свободу, якої я так прагнув; я не мішав докупи божий дар і тваринні інстинкти. Проте наша свідомість настільки складно влаштована і її шари так тісно переплетені, що один тип змін нерідко символізує чи слугує праобразом для змін зовсім іншого штибу. Ти усвідомлюєш підводні течії, відчуваєш лещата долі, помічаєш дивовижні збіги — і світ повниться знаками: це не обов’язково свідчить про божевілля чи зародження параної. Такі речі й справді можуть бути провісниками реальних метаморфоз, які ще не відбулися. Майбутні події дійсно кидають навколо себе тіні. Письменникам відомо, що їхні книжки часто пророчі. Вони без зусиль помічають те, що станеться насправді. А що ці передбачення не лише пророчі, а ще й двозначні, збуватися вони можуть у геть іншій формі. Так сталося й тепер.

Не було нічого легковажного в тому, що передчуття неминучого одкровення об’єдналися з моїми турботами щодо книжки. Якщо якісь значні зміни мали ввірватися до мого життя, це обов’язково мусило стати частиною мого митецького розвитку, адже, розвиваючись як людина, я розвивався як митець. Рейчел і справді могла бути божественним посланцем. Вона кидала мені виклик, на який я муситиму відповісти або рішуче, або навпаки. Часто, розмірковуючи про себе серйозніше, доходив висновку, що я поганий митець, тому що боягуз. Та чи стане хоробрість у житті прототипом хоробрості в мистецтві, а може, навіть спонукатиме до неї?

Однак описати дилему можна було й по-іншому: грандіозний мислитель та автор вищий від наведених думок, він мусить співіснувати в мені з сумлінною сором’язливою людиною, сповненою вразливих моральних вагань і світських страхів. Я мусив брати до уваги Арнольда. Чи стане мені духу, якщо доведеться спровокувати справедливий Арнольдів гнів і протистояти йому? А ще не варто забувати про Крістіан. Я ще навіть не брався за владнання справ із Крістіан у моїй голові. Вона вешталася моєю свідомістю. Я хотів побачити її знову. Навіть відчув до її яскравої нової дружби з Баффіном щось, що дуже було схоже на ревнощі. Її енергійне, допитливе, помережане дрібними зморшками обличчя приходило до мене вві сні. Чи вистачить Рейчел сил, щоб захистити мене від цієї загрози? Мабуть, нині відбувалося те саме, що й завжди: я знову шукав собі захисника.

Тепер, у ретроспективі, мене збентежив вигук Рейчел щодо її чоловіка: «Він наш раб!» Таке нечасто почуєш, а тоді мені навіть здалося, що я зрозумів цю фразу. Але що вона означала насправді? Якщо ці слова правдиві, то невже правдиві й усі інші сказані про нього огидні речі? Чи не варто мені припинити вагатися та зрозуміти, що між нами все було буденним? Хіба ці роздуми не грішні? Можна легко потрапити в ідіотську залежність від «смиренності перед долею». Краще ніколи не знати до себе драматичних почуттів; святим вони точно не відомі. А що я не святий, довго поринати в ці роздуми мені не вдасться. Єдине, що можна вчинити на шляху до спокути, — ще ретельніше подумати про Арнольда: і навіть у цьому я відчував якесь неприродне задоволення. Я вирішив, що мушу якомога швидше побачитися з Арнольдом і (але як?) відверто поговорити з ним. Хіба не він був ключовою постаттю? Як я насправді ставився до нього? Цікаве питання. Я вирішив — і це рішення заспокоїло мене, — що, перш ніж я знову побачуся з Рейчел, на мене чекає тривала бесіда з її чоловіком.

Отак я собі міркував, намагаючись знайти спокій. Але близько п’ятої години того самого дня я знову шаленів, захóдився незбагненним шаленством. Що це було: кохання, секс, мистецтво? Я відчував гостру потребу зробити щось, вчинити якось — це бажання завжди дошкуляє людям, які стикнулися з нерозв’язною дилемою. Якби ми тільки могли щось удіяти, поїхати геть, дістатися кудись, надіслати листа, ми одразу б утамували тривогу, яка насправді — просто страх майбутнього, що набуває форми страху перед темрявою теперішніх власних бажань: «благоговійного жаху», як кажуть філософи, який народжений не розумінням пустоти, а приголомшливою здогадкою, що ти потрапив у лещата якихось могутніх, але поки що не зрозумілих мотивів. Під впливом цих відчуттів я поклав у конверт свій відгук на Баффінову книжку й надіслав його Арнольдові. Але спочатку ретельно перечитав.

«Нова книжка Арнольда Баффіна потішить його численних прихильників. Це саме те, чого так часто й наївно прагне читач, — “суміш усього, що вже було”. У ній ідеться про біржового маклера, який у п’ятдесят років вирішує стати монахом. Але чоловікові заважає сестра його майбутнього абата — завзята пані, яка нещодавно повернулася зі Сходу й намагається навернути нашого героя у буддизм. Вони витрачають чимало часу на довжелезні релігійні дискусії. Кульмінацією стає сцена, у якій абата (алюзія на Ісуса Христа) вбиває важке бронзове розп’яття, що випадково (чи й справді випадково?) падає на нього під час урочистої меси.

Цей роман — типовий для Арнольда Баффіна твір. В анотації написано: “Баффіновій новій книжці вдається бути водночас серйозною й кумедною. Це водночас і глибоке дослідження з галузі порівняльного релігієзнавства, і історія, що заволодіє вашою уявою, наче трилер”. Чи не занадто дріб’язковими будуть мої нарікання? Те, про що йдеться в анотації, почасти правда. Ця книжка достатньо серйозна й достатньо кумедна (як і більшість романів). Вона містить туманне, неґрунтовне і, як на мене, нудне дослідження з галузі порівняльного релігієзнавства. Йому бракує гостроти справжніх роздумів, і воно навіть не претендує на науковість. (Автор плутає махаяну^[34] з тгеравадою^[35] і, схоже, вважає суфізм^[36] формою буддизму!) Сюжет, якщо все ж пощастить дістатися до нього, досить мелодраматичний, хоча я схиляюся до думки, що його жанр не “наче трилер”, а достеменний «трилер». Той епізод, де героїня впадає в транс, аби не страждати від болю в зламаній щиколотці, і мало не топиться в переповненому водою резервуарі, — справжнісінькі пригоди в дусі “Ковбоїв та індіанців”^[37]. Не дивно, що права на екранізацію книжки вже продали. Проте варто запитати себе не лише чи захоплива ця книжка, чи цікаво її читати, а ще й чи мистецтво це? А відповідь у цьому випадку та, боюся, у випадку решти oeuvre містера Баффіна — на жаль, ні.

Містер Баффін — багатослівний письменник. Він — письменник плідний. І саме ця риса є його найзапеклішим ворогом. Її так часто плутають із багатою уявою. А якщо автор сам піддасться цій омані — він приречений. Автор, який пише так легко, має володіти однією рисою, щоб стати справжнім заслуженим письменником; і риса ця — відвага: відвага знищувати, відвага чекати. Містер Баффін, судячи з його творів, не схильний ані знищувати, ані чекати. Лише геній може дозволити собі “ніколи не викреслювати ані рядка”^[38], але містер Баффін не геній. Багата уява поблажлива лише до тих небагатьох, хто готовий працювати, і нерідко ця праця — відмова від усіх формулювань, які не набули щільності, у яких почуття не злилися у фьюжн, у цю очевидну ознаку мистецтва…»

* * *

І таке подібне ще двома тисячами слів. Згорнувши відгук і надписавши конверт, я відчув глибоке й досі загадкове задоволення. Принаймні мій учинок кине наші стосунки, які вже занадто давно перетворилися на стоячу воду, в безодню нової фази. Я навіть припускав, що моя ретельна оцінка твору може піти Арнольдові на користь.

* * *

Того вечора Прісцилла наче почувалася трохи ліпше. Вона проспала ціле пообіддя, а прокинувшись, захотіла їсти, проте обмежилася лише дрібкою бульйону й курчам, яке приготував Френсіс. Марло (моя думка про нього стала змінюватися) прибрав до рук керування кухнею. З прогулянки він повернувся без решти з мого фунта, але з досить правдоподібним звітом про те, на що він його витратив. Він також приніс зі свого помешкання спальний мішок і пояснив, що спатиме у вітальні. Френсіс був саме смирення та вдячність. Я старанно придушував усі сумніви щодо ризиків від його «залучення» до справи. Сам я вже вирішив, хоча ще й не сказав цього Прісциллі, що невдовзі навідаюся до «Патари», а Марло залишу за старшого. Отаке майбутнє я собі запланував. Як уписувалася в нього Рейчел, поки що було незрозуміло. Я уявляв, як писатиму їй довгі емоційні листи. Крім цього, я мав тривалу телефонну бесіду зі своїм лікарем (про себе).

Але тим часом я сидів поруч із Прісциллою та Френсісом у домашній обстановці. На годиннику близько десятої вечора, штори запнуті.

Прісцилла знову вбралася в мою піжаму, високо закасавши рукава. Френсіс приготував для неї гарячий шоколад, який вона й пила, а ми з ним частувалися хересом.

Френсіс зауважив:

— Безумовно, дитячі спогади дуже дивні. У моїх усе видається темним.

— Як кумедно, — зойкнула Прісцилла, — у моїх теж. Завжди таке освітлення, як пополудні дощового дня.

— Гадаю, ми думаємо, що минуле — це тунель, — утрутився я. — Наше теперішнє освітлене,але що далі в минуле, то темнішим воно стає.

— Проте, — заперечив Френсіс, — частенько ми надзвичайно чітко пам’ятаємо якийсь епізод із віддаленого минулого. Пригадую, як ми з Крістіан ходили до синагоги…

— Синагоги? — перепитав я.

Френсіс сидів, закинувши ногу на ногу, в маленькому кріселку і, вщерть заповнивши його, скидався на образ у ніші. Манжети його широченних обвислих штанів були вкриті брудом і плямами. На колінах тканина блищала та зносилася так, що крізь неї виднілася рожева плоть. Коротенькі й теж дуже брудні руки він склав на колінах, і від його шанобливої пози віяло чимось східним. Червоний рот скривився в усмішці, наче Френсіс вибачався за якусь провину.

— А чому ви питаєте? Так. Ми ж євреї. Принаймні частково.

— Не маю нічого проти. Але дивно, що ніхто ніколи не казав мені цього!

— Крістіан трохи, хм, не те щоб соромиться цього… чи соромилася. Мамині батьки були євреї. А інші дідусь і бабуся — гої.

— Кумедно, що єврейку звуть Крістіан, хіба ні?

— Так. Мама прийняла християнство. І стала рабинею нашого батька, жахливого грубіяна. Ви ж ніколи не зустрічалися з нашими батьками? Він і чути не хотів про наше єврейське коріння. Примусив маму розірвати всі зв’язки. Ім’я «Крістіан» теж було частиною його кампанії.

— І все ж ви ходили до синагоги?

— Лише одного разу, коли були ще зовсім дітьми. Тато захворів, і ми залишилися в дідуся з бабусею. Вони дуже просили нас піти. Принаймні мене. Крістіан їх не цікавила, вона ж бо дівчинка. І їм не подобалося її ім’я — вони називали сестру по-іншому.

— Зоуї. Так, пам’ятаю, вона наказала витиснути на дуже дорогій валізі «К. З. П.» — свої ініціали… Господи.

— Думаю, він убив мою матір.

— Хто?

— Батько. Вона померла після того, як начебто впала зі сходів. Він був дуже жорстокий чоловік і нещадно лупцював мене.

— Чому я ніколи не чув?.. Ну, добре… У шлюбі чого лише не буває: хтось убиває свою дружину, а хтось не знає, що його дружина — єврейка…

— Крістіан познайомилася в Америці з багатьма євреями, гадаю, це все змінює…

Я витріщився на Френсіса. Щойно ти дізнаєшся, що хтось єврей, ця людина одразу ж прибирає інакшого вигляду. Я знав Гартборна багато років, перш ніж довідався, що він єврей. І він одразу набув значно розумнішого вигляду.

Прісциллу непокоїло те, що вона не бере участі в нашій розмові. Вона невпинно рухала руками, збираючи простирадла в маленькі віялоподібні зморшки. Її обличчя латками вкривала густа пудра. Моя сестра зачесала волосся й увесь час зітхала: «Ху… ху… ху», — а її нижня губа тремтіла.

— Пам’ятаєш, як ми ховалися в крамниці? — запитала вона мене. — Пригадуєш, частенько лягали на полиці під прилавком та уявляли, що прилавок — це корабель у морі, а ми спимо на ліжках у каюті? А коли мамуся кликала нас, ми могли зачаїтися й лежати тихесенько… це було… ох, це було так захопливо…

— А ще там були портьєри на дверях, ми ховалися за ними: щойно хтось відчинить двері до крамниці — ми тихенько шасть за портьєри.

— А ті речі на горішніх полицях, що лежали там роками. Велетенські старі засохлі чорнильниці й вищерблені порцелянові дрібнички.

— Мені часто сниться крамниця.

— Мені теж. Десь раз на тиждень.

— А найдивніше те, що я завжди лякаюся. Це завжди жахіття.

— Коли вона мені сниться, — вела далі Прісцилла, — там завжди порожньо, просторо й порожньо, а в дерев’яних шкаралупках прилавка, полиць і скриньок теж нічого немає.

— Ви ж, очевидно, знаєте, що символізує вві сні крамниця? — втрутився Френсіс. — Лоно.

— Порожнє лоно, — застогнала Прісцилла. Вона знову видала кілька звуків «ху-ху-ху» і залилася слізьми, затуляючи обличчя великим відвислим рукавом моєї піжами.

— Які дурниці! — промовив я.

— Ні, не порожнє. У ньому є ви. Ви згадуєте своє життя в лоні.

— Безглуздя! Як ти можеш пам’ятати це? І, хай там як, хто може це довести? Прісцилло, а тепер припини, тобі вже час лягати спати.

— Я спала цілий день і тепер не зможу заснути…

— Зможете, — заспокоїв Френсіс, — у шоколаді була снодійна пігулка.

— Ви накачуєте мене наркотиками. Роджер намагався отруїти мене…

Я подав Френсісові знак вийти з кімнати, і він послухався, бурмочучи собі під ніс вибачення.

— …Ох, і що ж мені тепер робити…

— Лягай і спи.

— Бредлі, ти ж не дозволиш їм визнати мене божевільною, правда? Роджер якось сказав, що я несповна розуму й він визнає мене божевільною та замкне, куди треба.

— Це його треба визнати божевільним і замкнути.

— Бредлі, що зі мною буде? Я муситиму накласти на себе руки, нічого іншого мені не залишиться. Я не можу повернутися до Роджера, він з’їдає мій мозок, зводить мене з розуму. Він ламав речі, а потім казав, що це скоїла я й забула.

— Він дуже погана людина.

— Ні, це я погана, так, погана, я казала йому такі жорстокі слова. Упевнена, що він гуляє з дівчатами. Якось знайшла в нього носовичок, а я сама користуюся лише серветками.

— Заспокойся, Прісцилло. Я принесу тобі подушки.

— Потримай мене за руку, Бредлі.

— Я й так тримаю!

— Якщо хочеш убити себе — це божевілля?

— Ні. Але ти не хочеш себе вбивати. Це просто незначна депресія.

— Депресія! Ох, якби ти тільки знав, що я відчуваю. Мені здається, наче я вся зроблена зі старого дрантя, я труп зі старого дрантя. Ох, Бредлі, не залишай мене, інакше я втрачу глузд цієї ночі.

— Пам’ятаєш, як ми, коли були дуже маленькими, казали мамусі не спати цілу ніч і стерегти нас? Вона обіцяла, що так і вчинить, а наступної миті ми вже спали й вона тихенько йшла геть.

— І нічник. Бредлі, як гадаєш, можна мені ввімкнути нічник?

— У мене його немає, а зараз уже пізно. Завтра я куплю тобі нічник. Там, біля ліжка, є лампа, можеш увімкнути її.

— У Крістіан над дверима було таке віялоподібне віконце, крізь нього з коридору лилося світло.

— Я не зачинятиму дверей, тож ти бачитимеш світло на сходах.

— Я думаю, що в темряві помру від переляку, мої думки мене вб’ють.

— Послухай, Прісцилло, післязавтра я поїду за місто, Щоб попрацювати. Ти залишишся тут із Френсісом, і все буде гаразд.

— Ні-ні-ні-ні, Бредлі, будь ласка, не залишай мене. Роджер може прийти…

— Він не прийде. Я точно знаю, що не прийде…

— Я помру від сорому й страху, якщо тут з’явиться Роджер… Ох, моє життя таке нікчемне; бути мною жахливо, ти не можеш навіть уявити, як це: прокидатися щоранку й лякатися від розуміння того, що ти — це досі ти. Бредлі, ти не поїдеш від мене, чи не так? У мене нікого, крім тебе, немає.

— Гаразд, гаразд…

— Ти обіцяєш, що не поїдеш? Обіцяєш?..

— Не поїду… поки що…

— Скажи «обіцяю», скаже це, скажи це слово…

— Обіцяю.

— У мене якийсь туман у голові.

— Це сон. На добраніч, хороша дівчинко. Я залишу двері прочиненими. Ми з Френсісом будемо зовсім поряд.

Прісцилла ще трохи посперечалася, але я залишив її й повернувся до вітальні. Її освітлювала одна-єдина лампа, і кімнатою розливалися червонясті сутінки. Зі спальні чулося бурмотіння, потім запала тиша. Я почувався виснаженим. Це був довгий день.

— Що це так огидно тхне?

— Це гас, Бредлі. Не можу знайти сірники.

На підлозі, біля пломінкої гасової лампи, сидів Френсіс із пляшкою хересу. Рідини в пляшці значно поменшало.

— Звісно ж, ніхто не може пам’ятати себе в лоні, — сказав я йому. — Це неможливо.

— А от і можливо. Навіть ви можете.

— Нонсенс.

— Можна навіть пригадати, на що це було схоже, коли ми перебували в лоні, а наші батьки кохалися.

— Той, хто вірить у це, повірить у будь-що.

— Мені шкода, що я засмутив Прісциллу.

— Вона й далі говорить про самогубство. Кажуть, ті, хто говорить про самогубство, не наважуються на нього.

— Це не так. Думаю, вона могла б наважитися.

— Ви залишитеся з нею, якщо я поїду?

— Звичайно, мені лише потрібні їжа, дах над головою й трохи…

— Усе одно я не можу поїхати. О Господи! — Я обіперся на один зі стільців і заплющив очі. Переді мною з’явився заспокійливий образ обличчя Рейчел, схожого на тропічний місяць. Я хотів поговорити з Френсісом про себе, але міг висловлюватися лише загадками, тож сказав:

— Прісциллин чоловік закохався в молоду дівчину. Вона вже цілу вічність його коханка. І тепер він такий щасливий, що позбувся Прісцилли. Хоче одружитися з тією дівчиною. Звичайно, Прісциллі я нічого не казав. Хіба це дивно, коли хтось закохується? Це може статися будь із ким коли завгодно.

— Тож, — підсумував Френсіс, — Прісцилла опинилася в пеклі. Тобто ми всі там перебуваємо. Життя — це мука, свідомість — це тортури, і не закричати нам допомагає лише морфій.

— Ні-ні, — заперечив я, — хороше теж трапляється. Як, наприклад… кохання.

— Кожен з нас дере горлянку у своїй власній, оббитій повстю камері.

— От і неправда. Коли кохаєш когось по-справжньому…

— То ви закохалися, — здогадався Френсіс.

— Нічого подібного!

— У кого? Ага, власне, я й сам знаю й можу сказати вам.

— Те, що ви бачили сьогодні вранці…

— Ох, я не мав на увазі її.

— А кого?

— Арнольда Баффіна.

— Ви маєте на увазі, що я закохався в… Яка абсолютно непристойна дурня!

— А він закоханий у вас. Інакше навіщо йому зближуватися з Крістіан, навіщо вам зближуватися з Рейчел.

— Я не…

— Вам просто хочеться змусити іншого ревнувати. Ви обидва підсвідомо намагаєтесь перевести ваші стосунки в нову фазу. Чому вам сняться жахіття про порожні крамниці, чому ви одержимі Поштовою вежею, чому переймаєтеся запахами?..

— Це Прісциллі сняться порожні крамниці, мої крамниці захаращені…

— Ось бачите!

— І кожен чоловік у Лондоні одержимий Поштовою вежею, і…

— Невже ви ніколи не помічали в собі притлумленої гомосексуальності?

— Послухайте, — сказав я. — Я вдячний вам за допомогу з Прісциллою. Не зрозумійте мене неправильно, я абсолютно толерантна людина. Я не заперечую гомосексуальності. Хай кожен чинить так, як йому подобається. Але так сталося, що я абсолютно звичайний гетеросексуальний…

— Людина мусить сприймати своє тіло таким, яким воно є, потрібно навчитися розслаблятися. Щодо запахів: у вас типовий комплекс провини, спричинений пригніченими схильностями; ви не можете змиритися зі своїм тілом, це так званий невроз…

— Я не невротик!

— Ви аж тремтите від нервів і чутливості…

— Ну, звичайно, я ж митець!

— Ви вдаєте із себе митця через Арнольда, ви ототожнюєте себе з ним…

— Я відкрив його! — вибухнув я. — Я писав задовго до нього! Я був відомим, коли він іще пішки під стіл ходив!

— Ч-ш-ш, розбудите Прісциллу. Ваші почуття позначаються на жінках, але джерело їх — Арнольд і ви самі; ви обидва втрачаєте одне від одного розум…

— Я не гомосексуал, я не невротик, я знаю себе…

— Ох, гаразд, — погодився Френсіс, раптом змінюючи позу й відсуваючись від вогню. — Гаразд. Думайте, як знаєте.

— Ви просто вигадали це мені на зло.

— Так. Я просто все вигадав. Це я той невротик, і я той гомосексуал, і такий нещасний через цю кляту правду. Звісно ж, ви себе не знаєте, старий везунчику. А я себе знаю з біса добре. — Френсіс розридався.

Я нечасто бачив, як плачуть чоловіки, і від цього видовища сповнився огидою й страхом. Френсіс голосно ридав і бризкав навсібіч фонтанами сліз. У світлі гасової лампи я бачив, як змокли від них його гладкі почервонілі руки.

— Ох, припиніть!

— Пробачте, Бреде. Я проклятущий гомосек… ціле життя був нещасний… коли вони позбавили мене ліцензії… думав, що помру від розпачу… у мене ніколи не було щасливих стосунків, ніколи… я так прагну любові, це природна потреба, як сечовипускання… я ніколи не мав і клятої крихти кохання… хоча дарував людям так багато любові… я вмію по-справжньому любити, вмію, я стелюся їм під ноги… але мене ніхто ніколи не кохав, навіть мої кляті батьки не любили мене… у мене не було дому, ніколи не було дому, кожен викидав мене геть — рано чи пізно, зазвичай рано. Я тиняюся лицем землі… думав, хоч Крістіан буде привітна зі мною, Господи, я б навіть спав у коридорі… мені лише потрібно служити й допомагати людям, бути добрим з усіма, але все завжди чомусь іде не так… я весь час думаю про самогубство, кожен клятий день мрію померти й припинити ці знущання, але повзу далі, накладаючи купи нікчемності та страху… Господи, я такий жахливо з біса самотній, що можу годинами волати, не змовкаючи…

— Перестаньте верзти ці дурні нісенітниці!

— Гаразд, гаразд. Вибачте, Бреде. Пробачте мені. Прошу, пробачте мені. Мені самому хочеться страждати. Я мазохіст. Напевно, я люблю біль і жити без нього не зможу, інакше проковтнув би снодійне ще багато років тому, я ж так часто про це думав. О Господи, тепер ви збагнете, що я не придатний доглядати за Прісциллою, і витурите мене геть…

— Припиніть цей жахливий галас. Не зношу його.

— Пробачте мені, Бреде. Я просто…

— Спробуйте бути чоловіком, спробуйте…

— Не можу… о Господи… проклятущий біль… я не такий, як інші люди, моє життя не має сенсу й ніколи не мало… а тепер ви спровадите мене геть, і, о Боже, якби ви тільки знали…

— Піду спати, — озвався я. — Ваш спальний мішок тут?

— Так, він…

— Тоді залізайте до нього та стуліть пельку.

— Я хочу попісяти.

— На добраніч!

Я рвучко вийшов із кімнати, перетнув коридор і прислухався біля Прісциллиних дверей. Спочатку мені здалося, що вона теж плаче. Ні, вона хропла. За мить цей звук став скидатися на дихання Чейна — Стокса^[39]. Я зайшов до гостьової кімнати, де й досі забував застелити ліжко, тож ліг на нього, не роздягаючись і не вимикаючи світла. Будинок ледь чутно порипував від кроків мого сусіда згори, похмурого юнака, на ім’я Ріґбі, який продавав краватки на Джермін-стрит. За ним слідом важко, скрадливо ступав інший чоловік. Хай би чим ці двоє там, нагорі, займалися, робили вони це, на щастя, тихо. Я чув іще якийсь звук, схожий на стишений гуркіт. Це билося моє серце. Я вирішив, що рано-вранці піду й побачуся з Рейчел.

* * *

— Де Арнольд?

— Пішов до бібліотеки. Так він сказав. А Джуліан поїхала на поп-фестиваль.

— Я надіслав Арнольдові відгук. Він говорив що-небудь?

— Я ніколи не бачила, як він читає листи. Мені він нічого не казав. О, Бредлі, слава Богу, ви прийшли!

Я обійняв Рейчел у передпокої, за вітражним склом вхідних дверей біля вішалки, і крізь рудий серпанок жіночого волосся побачив розмальований естамп із портретом місіс Сіддонс, який висів неподалік. Перед очима в мене досі стояв образ широкого блідого обличчя Рейчел, яке в екстазі полегшення вкрилося зморшками, коли вона відчинила двері. Це привілей, коли тебе так зустрічають. Є люди, яких за ціле життя жодного разу не приймали так привітно. Помітно було, що Рейчел уже поважного віку, що вона вже немолода й стомлена, і це зворушило мене.

— Послухайте, ходімо нагору.

— Рейчел, я хотів поговорити…

— Поговорите нагорі, я не збираюся вас їсти.

Вона взяла мене за руку, повела за собою, і за мить ми опинилися в спальні, де я бачив, як Рейчел лежала з простирадлом на обличчі, наче небіжчиця. Щойно ми зайшли, як вона запнула завіси та стягнула з ліжка зелене шовкове покривало.

— А тепер, Бредлі, сідайте коло мене.

Ми незграбно сіли пліч-о-пліч і витріщилися одне на одного. М’якою долонею я відчував шорсткість ковдри. Привітний образ зник, і я почувався заціпенілим від зніяковілості й тривоги.

— Я лише хочу торкнутися вас, — сказала жінка. І обережно торкнулася мене кінчиками пальців, легенько пробігла ними по моєму обличчю, шиї й волоссі, наче я був святою іконою.

— Рейчел, ми мусимо зрозуміти, що робимо, я не хочу поводитися погано.

— Відчуття провини вплине на вашу роботу. — Вона легенько стулила пучками мої очі.

Я відхилився від неї.

— Рейчел, ви ж не робите це просто на зло Арнольдові?

— Ні. Гадаю, спочатку я думала про це як про самозахист, а потім та жахлива сцена — ну, знаєте, у цій кімнаті, ви були тут, ви наче опинилися із цього боку бар’єра, і я вже так давно вас знаю, ви ніби зіграли якусь особливу роль, мов лицар, на якого покладено обов’язок, мій лицар, такий потрібний, такий дорогоцінний; я раніше трохи вважала вас мудрецем, таким собі відлюдником чи аскетом…

— А панянки завжди дістають особливе задоволення, зваблюючи аскетів.

— Можливо. А я зваблюю вас? Хай там як, я мушу продемонструвати свою волю, інакше помру від приниження чи ще чогось такого. Я відчуваю, що настала священна мить.

— Це може виявитися ще тією безбожною ідеєю.

— Це й ваша ідея теж, Бредлі. Подивіться, де ви опинилися!

— Ми обидва — пристойні літні люди.

— Я не пристойна.

— Ну, тоді тільки я. Я дотримуюся занадто суворих поглядів. А ви — дружина мого найкращого друга. А з дружиною найкращого друга…

— Що?

— …не затівають нічого.

— Але воно вже почалося, ось воно; єдине питання — що ми з цим робитимемо? Бредлі, боюся, мені навіть подобається сперечатися з вами.

— Вам добре відомо, де закінчують суперечки такого штибу.

— Між простирадлами?

— Господи, нам наче по вісімнадцять років…

— Вісімнадцятирічні тепер не сперечаються.

— Послухайте, це все через те, що Арнольд закрутив романчик із Крістіан? А він таки закрутив романчик?

— Не знаю, і це більше не має значення.

— Ви й тепер кохаєте Арнольда, чи не так?

— Ох, так, так, так, але це теж не має значення. Занадто довго він удавав тирана. Я мушу знайти нове кохання, кохання поза межами Арнольдової… клітки…

— Гадаю, що жінки вашого віку…

— Ох, не починайте цього, Бредлі.

— Я лише мав на увазі, що це природно, коли люди прагнуть змін, але не робімо нічого…

— Бредлі, філософствуйте скільки завгодно, але ж ви й самі знаєте, що насправді те, що ми робимо, не має жодного значення.

— Має. Ви самі казали, що ми не обманюватимемо Арнольда. Обманюватимемо чи ні — має значення.

— Ви боїтеся Арнольда?

Я трохи поміркував.

— Так.

— Що ж, можете припинити. Ох, дорогенький, хіба ви не розумієте, що саме в цьому й річ? Я мушу побачити вас безстрашним. Ось що означає бути моїм лицарем. Це подарує мені свободу й для вас теж стане визначним. Чому ви не можете писати? Через сором’язливість, пригніченість і скутість. Я маю на увазі, у духовному сенсі.

Це було дуже схоже на мої власні думки.

— То ми кохатимемо одне одного в духовному сенсі?

— Ой, Бредлі, досить уже цих суперечок, роздягнімося.

Увесь цей час ми сиділи пліч-о-пліч і дивилися в очі, не торкаючись одне одного — лише кінчики її пальців ковзнули моїм обличчям, вилогами піджака, плечима й руками, наче Рейчел накладала на мене закляття.

Тепер вона відвернулася і, вигнувшись, одним рухом стягнула із себе блузку й бюстгальтер. Оголена до пояса Рейчел дивилася на мене. Це вже було щось зовсім інакше.

Жінка зашарілася, і її обличчя стало ніжнішим. Вона мала дуже пишні округлі груди, увінчані величезними коричневими мандалами^[40]. Голова оголеного тіла має зовсім інакший вигляд, ніж убраного. Рум’янець сповз шиєю й розлився в глибокій V-подібній западинці між грудьми, поплямованій строкатою засмагою. Її тіло дихало непоказною цнотою. Я знав, що для Рейчел це був незвичний учинок. А ще я давно не бачив жіночих грудей. Я дивився на них, але не рухався.

— Рейчел, — сказав я. — Я дуже зворушений і розчулений, але мені справді здається, що це не надто розсудливо.

— Ох, припиніть.

Вона раптом обхопила мене за шию й повалила на ліжко. Трохи поштовхалася, поборсалася — і ось вона вже лежить поруч зі мною абсолютно гола. Тіло Рейчел було гарячим. Вона захекано дихала й притискалася вустами до моєї щоки.

— О Боже, — промовила вона.

Мабуть, не дуже ввічливо лежати поруч з оголеною жінкою, яка важко дихає, повністю вбраним, та ще й у черевиках. Я звівся на лікті так, щоб побачити її обличчя. Не хотів утопитися в цьому спекотному вирі. Уважно подивився на лице Рейчел. Гримаса на ньому нагадала мені деякі японські картинки: суміш радощів і болю, очі звужені, рот роззявився чорним прямокутником. Я торкнувся її грудей — надзвичайно легко провів по них долонею, вивчаючи їх на дотик. Потім опустив очі й роздивився її пухке, м’ясисте тіло. Поклав руку їй на живіт і відчув, як він стискається під моїми пальцями. Я був збуджений і приголомшений, але це ще не було бажанням. Здавалося, наче я вийшов за межі свого тіла й розглядав себе збоку, як картинку: повністю вбраний літній чоловік у темному костюмі та синій краватці лежить поруч з оголеною пані, схожою на рожеву грушу.

— Бредлі, роздягніться.

— Рейчел, — знову спробував я, — як уже казав, я зворушений. Я дуже вдячний, але не можу кохатися з вами. Я не маю на увазі, що не хочу. Просто не можу. Інструмент не спрацює.

— А ви завжди… мали… труднощі?

— «Завжди» навряд чи можна сказати. Я вже давно не був із жінкою. Цей привілей незвичний і неочікуваний для мене. І я не вартий його.

— Роздягніться. Я лише хочу обійняти вас.

Мені було страшенно холодно, і я досі бачив себе збоку. Я зняв черевики, шкарпетки, штани, білизну й краватку. Якийсь інстинкт самозахисту змусив мене залишити сорочку, але Рейчел розстібнула її гарячими тремкими пальцями. Лежачи в обіймах жінки, нерухомий і фізично охололий, поки її руки сором’язливо торкалися мене, я побачив крізь серпанок її волосся, як тремтить у щілині між завісами листя на вітрі, і відчув, що потрапив до пекла.

— Ви холодний як крига, Бредлі. І маєте такий вигляд, наче зараз розплачетесь. Не переймайтеся, дорогенький, це не має значення.

— Це має значення.

— Наступного разу все буде краще.

«Не буде наступного разу», — подумав я, і раптом мені стало так непереборно шкода Рейчел, що я й справді обійняв її та притиснув до себе. Вона ледь чутно збуджено зітхнула.

— Рейчел! Агов, ти де? — раптом пролунав унизу Арноль-дів голос.

Ми підскочили, як душі грішників, яких диявол уколов виделкою. Я плазував рачки, шукаючи на підлозі сплутаний у клубок одяг. Геть усе поспліталося. Рейчел натягла спідницю та блузку, не витрачаючи часу на білизну. Потім нахилилася до мене і, поки мої руки безпомічно шарпали вивернуті штани, її дихання залоскотало моє вухо.

— Я відведу його в садок. — Потім вона зникла, зачинивши за собою двері. Я почув унизу голоси.

Звичайно, мені знадобилося чимало часу, щоб одягнутися. Схоже було, що штанини зав’язалися внизу вузлами, і, коли я нарешті засунув у них ногу, щось тріснуло. Я взув черевики без шкарпеток, заходився знову роззуватися, але передумав. Шлейки заплуталися щільним клубком. Я набив кишені шкарпетками, краваткою й білизною. Підійшовши нарешті навшпиньки до вікна, я визирнув крізь щілину між завісами й побачив у садку внизу Арнольда з дружиною. Рейчел поклала руку чоловікові на плече й показувала йому якусь рослину. Пасторальне видовище.

Я скрався вниз сходами та відчинив парадні двері. Дуже тихенько причинив їх за собою, але вони не зачинялися. Я потягнув сильніше, і вони гупнули. Я побіг доріжкою, послизнувся на моху та з гуркотом розтягнувся. Хитаючись, звівся на ноги й щодуху побіг.

У кінці наступної вулиці я сповільнив темп, перейшов на швидку ходу і, повернувши за ріг, врізався простісінько в когось. Це була дівчина, убрана в дуже коротеньку смугасту сукенку. Вона мала голі ноги й босі ступні. Це була Джуліан.

— Перепрошую. Ох, Бредлі, просто супер. Ви навідували батьків? Як шкода, що я проґавила вас. Ідете на вокзал? Можна мені з вами? — Вона повернулася, і ми пішли далі разом.

— Я думав, що ти поїхала на поп-фестиваль, — сказав я, намагаючись приховати, що майже не здатен дихати від шалених емоцій.

— Я не змогла сісти на поїзд. Змогла б, якби не заперечувала, щоб мене розчавили, але я заперечувала: трохи страждаю на клаустрофобію.

— Я теж. Не місце нам, клаустрофобам, на поп-фестивалях. — Я розмовляв спокійно, але раптом збагнув: вона розповість Арнольдові, що зустріла мене.

— Не думаю. Ніколи там не була. А зараз ви прочитаєте мені лекцію про наркотики, правда?

— Ні. Хочеш почути лекцію?

— Я не проти вашої лекції. Але краще б вона стосувалася «Гамлета». Бредлі, як гадаєте, Гертруда змовилася з Клавдієм, щоб убити короля?

— Ні.

— Думаєте, вона мала роман із Клавдієм ще до чоловікової смерті?

— Ні.

— Чому ні?

— Вона занадто пристойна, — пояснив я. — І недостатньо смілива. Для цього потрібна значна хоробрість.

— Клавдій міг умовити її. Він був дуже впливовий.

— Як і її чоловік.

— Його ми бачимо тільки з Гамлетового погляду.

— Ні. Привид був справжнім привидом.

— Звідки ви знаєте?

— Знаю, та й годі.

— Тоді король, мабуть, був страшним занудою.

— Це вже інше питання.

— Підозрюю, що деякі жінки відчувають нервову потребу зрадити з кимось чоловіка, особливо коли досягнуть певного віку.

— Можливо.

— Як ви гадаєте, король і Клавдій колись любили одне одного?

— Існує теорія, що вони були коханцями. І Гертруда вбила чоловіка, бо мала роман із Клавдієм. Гамлет це, звісно ж, знав. Не дивно, що він мав розхитані нерви. У тексті є чимало завуальованих натяків на содомію. «Почорнілий хворий колос, отруйний для братів»^[41]. Колос — фалічний символ, для братів — евфемізм для…

— Нічого собі! Де можна про це почитати?

— Я жартую. До цього не додумалися навіть в Оксфорді.

Я йшов швидко, і Джуліан весь час доводилося підбігати, щоб устигати за мною. Вона постійно поверталася до мене обличчям і витанцьовувала обабіч мене якісь дивні па. Я подивився на її голі засмаглі дуже брудні ноги, що смикалися в підскоках, стрибках і соте.

Ми вже майже дісталися до того місця, де я побачив у сутінках, як вона розкидала любовні листи, і спочатку подумав, що це хлопчик.

— Як там містер Беллінг? — поцікавився я.

— Будь ласка, Бредлі…

— Вибач.

— Ні, знаєте, можете казати мені все, що заманеться. Усе це вже минулося, дякувати Богові.

— Твоя куля не припливла назад до тебе? Ти не знайшла її за вікном, прокинувшись якось уранці?

— Ні!

Її обличчя повернулося до мене; строкате від сонячних блищиків і тіней, воно здавалося дуже юним, майже дитячим і було по-юнацьки стривожено-серйозним і зосередженим. Якою незайманою й незіпсованою вона здалася мені тієї миті зі своїми дурнуватими босими ногами та наївною заклопотаністю «заданою книжкою». Я відчув розкаяння, бо насправді зганьбився перед нею. Що я щойно робив і чому? Людське життя має бути простим і щирим. Брехня навіть з гедоністичною методою значно рідше буває виправданою, ніж вважається у вишуканих колах. Я відчував, що заплутався, мені стало соромно й страшно. З іншого боку, я відчував до Рейчел ніжне співчуття, приправлене ароматами її пишного тіла. Звісно ж, я не покину її напризволяще, коли вона потребує мене. Мусить бути якесь рішення. Але що ж за прокляття таке, що я наштовхнувся на Джуліан? Чи вдасться мені якось попросити її не розповідати батькові про нашу зустріч? Чи можу я вигадати якусь переконливу причину, щоб не здаватися невимовно непереконливим? Не можна ж просто попросити її, і хай сама здогадується чому. Вбогі слова навіки заплямують мій образ у її очах. Але хіба я вже тепер не надто заплямований, хіба насправді має значення, що думає Джуліан? Значно більше значення матиме те, що знатиме Арнольд.

Тієї самої миті Джуліан зупинилася біля тієї ж взуттєвої крамниці, де я попрощався з нею минулого разу.

— Ох, я обожнюю ці чобітки, оті фіолетові. Якби вони не були такі дорогі!

Я імпульсивно відгукнувся:

— Я куплю їх тобі. — Мені потрібно було ще трохи часу, щоб вигадати доречну й правдоподібну причину та попросити Джуліан мовчати.

— Ох, Бредлі, ви не можете, вони занадто дорогі, це так страшенно люб’язно з вашого боку, але ви не можете…

— Чому ні? Я вже цілу вічність нічого тобі не дарував. Але частенько робив це, коли ти була дитиною. Давай, сміливіше.

— Ох, Бредлі, мені б страшенно хотілося, і ви такий добрий, це навіть дорожче за чоботи, але я не можу…

— Чому ні?

— Я без панчіх і не можу поміряти їх із такими брудними ногами.

— Зрозуміло. Мені, між іншим, цей культ прогулянок босоніж здається ідіотським. А що, як ти наступиш на скло?

— Знаю. Я теж вважаю його ідіотським і ніколи більше так не чинитиму. Я роззулася лише для фестивалю, але це страшенно незручно; у мене вже болять і ступні, і все інше. Боженько, який сором.

— А хіба не можна купити панчохи?

— Поблизу немає крамниці…

Я нишпорив у кишенях у пошуках гаманця, але, коли вже витягав руку, на хідник несподівано випала ціла купа речей: моя краватка, білизна й шкарпетки. Полум’яніючи від сорому, я нахилився, щоб підняти їх.

— О, дивіться, як мені пощастило: я можу вдягнути ваші шкарпетки. Сьогодні так тепло, не дивно, що ви зняли їх. Можна, ви не заперечуєте?

— Звісно ж можна… вранці вони були чистими… але не зовсім…

— Дурниці, оце вже й справді умовності, на відміну від того, що комусь не подобаються босі ноги. Ох, Бредлі, я так хочу ці чоботи, але вони коштують цілу купу грошей. Мені хотілося б віддати їх вам, коли…

— Ні. Припини сперечатися. Ось тобі шкарпетки.

Вона одразу вдягла їх, балансуючи по черзі на одній із ніг і тримаючись за мій рукав. Ми зайшли до крамниці.

Усередині було погано освітлено й прохолодно. Нічого не нагадувало крамницю, яка переслідувала мене та мою сестру в нічних жахіттях; нічого також не нагадувало материнське лоно. Це місце більше походило на храм якоїсь старої, не схильної до пристрастей і радше аскетичної релігії. Низки білих коробок (можливо, з мощами чи жертвенними дарами), мовчазні диякони в темному вбранні, стишені голоси, рядами лавиці для медитацій, ослінчики дивної форми. Ріжки для взуття.

Ми всілися поруч, і Джуліан попросила свій розмір. Дівчина в темному одязі стала взувати фіолетовий чобіт на її ступню в моїй сірій нейлоновій шкарпетці. Висока халявка обтисла ногу, застібка-блискавка легко ковзнула вгору.

— Чудово пасує. Можна спробувати другий? — І ось уже й друга нога в чобітку.

Джуліан стояла перед люстром, і я дивився на її віддзеркалення. На дівчині чоботи мали приголомшливий вигляд. Над коліном виднілася смужка голої шкіри, якої лише злегка торкнулася засмага, а вище — сині, зелені й білі смужки її короткої сукенки.

Захват Джуліан був у буквальному сенсі невимовним. Обличчя розпливлося в усмішці й сяяло, дівчина майже несвідомо плескала в долоні, кидалася до мене, трясла мене за плечі та знову бігла до дзеркала. За інших умов така безхмарна радість розчулила б мене. Чому тоді я побачив у дівчині втілення марноти? Цей захват молодої тварини сам по собі був дуже чистий. Я не міг стримати усмішки.

— Бредлі, вони вам справді подобаються? Не здаються смішними?

— Вони приголомшливі.

— Я така рада, ой, ви такий милий… Дуже-дуже дякую.

— Дякую тобі. Даруючи щось, ми відпускаємо собі гріхи.

Я попросив рахунок.

Джуліан із захопленням стала знімати чобітки. А потім улаштувалася на стільці (досі в моїх шкарпетках, спущених до кісточки), закинула ногу на ногу й милувалася своєю здобиччю. Коли я кинув погляд на фіолетові чоботи, що лежали на підлозі, а потім на дівочі ступні та ноги, злегка засмаглі та вкриті золотистим волоссячком нижче від колін, сталося дещо неочікуване й надзвичайне. Я раптово гостро й розбурхано відчув те, на що марно сподівався, обіймаючи оголену Рейчел: фізичне бажання з усіма його абсурдними, тривожними, безпомилковими симптомами, з антигравітаційним прагненням чоловічого органа, цим дивним і найбільш бентежним природним явищем. Я так зніяковів, що це навіть переросло в щось більше за ніяковість. А ще я сповнився якоїсь химерної радості, що не піддавалася класифікації. Водночас просте задоволення від того, що купив дитині подарунок, вирвалося на волю, і на мить я відчув себе щасливим. Я підвів погляд, Джуліан сяяла вдячністю. Я засміявся через те фізичне відчуття, яке розбурхали її ноги, і через те, що вона навіть не підозрювала про нього. Приховувати свої почуття зазвичай боляче, але це може мати свої привілеї та навіть кумедні сторони. Я знову засміявся, і Джуліан із дитячим захопленням від черевиків теж відповіла мені сміхом.

— Ні, я не взуватиму їх, сьогодні занадто спекотно, — пояснила вона дівчині-продавчині. — Бредлі, ви просто янгол. Можна мені незабаром прийти до вас? Поговоримо про Шекспіра. Я майже весь час вільна… Понеділок, вівторок… Як щодо вівторка об одинадцятій у вас? Чи коли вам зручніше?

— Гаразд, гаразд.

— І ми серйозно поговоримо й детально розглянемо текст?

— Так-так.

— Ох, я така щаслива мати ці чобітки.

Коли ми прощалися біля вокзалу, я, зазирнувши в її світло-сині очі, не зміг змусити себе затьмарити дівочу радість проханням про брехню, хоча й уже вигадав якусь досить майстерну небилицю.

Уже значно пізніше я згадав, що вона так і пішла в моїх шкарпетках.

Так чи інакше виявилося, що вже полудень. Повертаючись у східному напрямку додому, я прийшов до тями й уже шкодував про свою шляхетну відмову від спроби змусити Джуліан мовчати. Через якесь сміховинне почуття власної гідності я не вжив найпотрібніших застережних заходів. Коли Джуліан вибовкає про нашу зустріч, що вигадає Арнольд, що придумає Рейчел, у чому вона зізнається? Марно намагаючись зосередитись на цій проблемі, я сповнився збудженим відчуттям провини, яке не надто відрізнялося від сексуального бажання. Джуліан уже, мабуть, удома. Що там сталося? Імовірно, нічого. Я відчув гостру потребу негайно зателефонувати Рейчел, але знав, що це не мало сенсу. «Дізнатися найгірше» можна було трохи пізніше.

Коли я пішов із Шарлотта-стрит, було приблизно пів на десяту. А зараз, відчувши раптом хворобливу тривогу щодо Прісцилли, я забіг до квартири й одразу зрозумів, що сталося щось дивне. Двері Прісциллиної кімнати були широко розчахнуті. Я забіг туди. Сестра зникла. На ліжку лежала Крістіан і читала детектив.

— Де Прісцилла?

— Не сердься, Бреде, вона знову в мене.

Крістіан скинула черевики, які тепер лежали на ліжку, і граціозно схрестила свої підтягнуті шовково-перлинні ноги. Ноги ніколи не старішають.

— Хто тобі дозволив утручатися?

— Я не втручалася, просто захотіла навідати її, а вона була така заплакана та пригнічена, сказала, що ти збираєшся поїхати геть і покинути її тут, тому я запропонувала: «Чому б не повернутися до мене?» Прісцилла погодилася, і я відправила їх із Френсісом на таксі.

— Моя сестра — не м’ячик для пінг-понгу.

— Не сердься, Бреде. Тепер ти можеш їхати собі з чистою совістю.

— Я не хочу нікуди їхати.

— Ну, Прісцилла гадала, що хочеш.

— Я просто зараз поїду й привезу її назад.

— Бреде, не будь дурником. Їй значно краще в Ноттінґ-Гілл. І я вже запросила лікаря оглянути її по обіді. Дай сестрі трохи спокою.

— Арнольд приходив до тебе сьогодні вранці?

— Він приходив, щоб побачитися зі мною. Чому ти так багатозначно кажеш «приходив до тебе»? Він дуже засмучений твоїм уїдливим відгуком. Навіщо ти надіслав його йому? Навіщо завдавати людям болю? Тобі б не сподобалося, якби хтось учинив так із тобою.

— І він прибіг поплакати в тебе на плечі?

— Ні. Він приходив обговорити діловий проект.

— Діловий?

— Так. Ми плануємо спільний бізнес. У мене є чимало вільних грошей і в нього теж. В Іллінойсі я не весь час стирчала в Жіночому клубі. Я допомагала Евансові керувати справами. А наприкінці я просто опікувалася всім його бізнесом. І тут я теж не збираюся гаяти часу. Хочу працювати із жіночою білизною, і Арнольд теж у справі.

— Чому ти ніколи не казала мені, що єврейка?

— Якби тебе це цікавило, ти б сам дізнався.

— То ви збираєтеся разом заробляти гроші. Тобі не спадало на думку поцікавитися, як почуватиметься Рейчел?

— Я не впадаю за Арнольдом. І хотілося б зауважити, що не тобі критикувати людей, які за кимось упадають.

— На що ти натякаєш?

— Хіба ти не впадаєш за Рейчел?

— Чому ти так вирішила?

— Рейчел сказала Арнольдові, що впадав.

— Рейчел сказала Арнольдові, що я впадав за нею?

— Так. Вони добряче нареготалися.

— Ти брешеш, — кинув я й вийшов із кімнати. Крістіан погукала мені навздогін:

— Бреде, прошу, залишімося друзями.

Я підійшов до вхідних дверей із наміром поїхати й забрати Прісциллу та ще нагальнішою потребою втекти від Крістіан, коли пролунав дзвінок. Я одразу відчинив двері й побачив Арнольда.

Він розплився в добре підготованій усмішці — іронічній, сповненій каяття й провини.

— Ваша ділова партнерка тут, — повідомив я.

— То вона розповіла вам.

— Так. Ви працюєте із жіночою білизною. Заходьте.

— Привіт, любий, — проспівала позаду мене Крістіан, вітаючи Арнольда.

Вони промаршували до вітальні, куди, хвилинку поміркувавши, вирушив і я. Крістіан взувала черевики. Убрана вона була в чарівну бавовняну сукню напрочуд яскравого відтінку зеленого. Звісно ж, тепер я бачив, що вона єврейка: розумний вигнутий рот, лукавий заокруглений ніс, примружені зміїні очі. Вона була такою ж чарівною, як її сукня, — царицею Ізраїльською.

— Ви знали, що вона єврейка? — поцікавився я в Арнольда.

— Хто? Крістіан? Звичайно. З першої зустрічі.

— Як ви дізналися?

— Запитав.

— Бред думає, що в нас роман, — утрутилася Крістіан.

— Послухайте, — наполягав Арнольд, — між нами з Крістіан немає нічого, окрім дружби. Ви ж чули про «дружбу», чи не так?

— Її не існує між чоловіком і жінкою, — сказав я. Щойно з несподіваною чіткістю я зрозумів це напевне.

— Існує, якщо вони обидва достатньо розумні, — заперечила Крістіан.

— Одружені люди не можуть заводити друзів, — не вгавав я. — До такого вдаються тільки зрадники.

— Не турбуйтеся про Рейчел, — сказав Арнольд.

— Але я турбуюся, як не дивно. Я дуже занепокоївся того дня, коли побачив, який синець ви поставили їй під оком.

— Не ставив я їй жодного синця. Це сталося випадково. Я ж вам пояснював.

— Перш ніж ми поведемо далі, — запропонував я, — чи не могли б ви, якщо ваша ласка, попросити вашу ділову партнерку, яка щойно вдруге викрала мою сестру, піти геть?

— Я піду, — погодилася Крістіан, — але дозвольте спочатку дещо сказати. Оце так, мені справді шкода, що все так сталося. Але, чесно кажучи, Бреде, ти живеш у світі фантазій. Я була надзвичайно емоційно неврівноваженою, коли повернулася до Лондона, і одразу пішла до тебе. Декому б це полестило. Може, мені й за п’ятдесят, але не варто ставити на мені хрест. На кораблі я дістала три пропозиції руки і серця від людей, які не знали, що я заможна. Та й узагалі, що поганого в тому, щоб бути заможним? Це приваблива риса. Заможні люди приємніші й менш нервові. Я — вигідна партія. Але я прийшла до тебе. І сталося так, що зустріла Арнольда, ми балакали, і він ставив безліч запитань, він цікавився мною. Саме так люди стають друзями, і ми потоваришували. Ми не закрутили роман. Та й чому мали б учинити це? Ми занадто інтелігентні. Я не маленька дівчинка в короткій спідничці і не шукаю пригод. Я — з біса розумна жінка, яка хоче прожити решту життя із задоволенням, справжнім задоволенням і щастям, а не в безладних емоціях. Гадаю, я вже вивчила свою мотивацію. Там, в Іллінойсі, я роками аналізувала все. Я хочу дружити з чоловіками. Хочу допомагати людям. Тобі відомо, що, допомагаючи людям, можна стати щасливим? А ще я допитлива. Я хочу знати багатьох людей і розуміти, що змушує їх жити. Я не збираюся встрявати ні в які жалюгідні драми за лаштунками. Житиму щиро. У нас із Арнольдом усе щиро. Ти просто не розумієш. Я хочу, щоб ми з тобою були друзями, Бреде. Хочу, щоб дружбою ми спокутували минуле, щоб це була спокутна любов…

Я застогнав.

— Не глузуй із мене, я ж намагаюся щось сказати й сама знаю, що здаюся сміховинною…

— Аж ніяк.

— Жінки мого віку весь час видаються клятими дурепами, коли намагаються бути серйозними, а що нам немає чого втрачати, ми можемо також бути мудрішими. А що ми жінки, то наше завдання — допомагати людям, ділитися зі світом дрібкою тепла й турботи. Я не намагаюся впіймати тебе, чи загнати в глухий кут, чи ще щось таке, просто хочу, щоб ми знову познайомилися і, можливо, сподобалися одне одному. Там, в Іллінойсі, я зазнала з біса багато страждань, віддалялася від бідолашного старого Еванса й згадувала, як сильно ти ображався та вважав, що я глузую з тебе, і, можливо, мав рацію, я не виправдовуюсь. Але тепер я стала мудрішою і, сподіваюся, кращою людиною. Чому б нам не зустрітися й не потеревенити про старі часи, про наш шлюб…

— …який, припускаю, ти вже обговорила з Арнольдом.

— Ну, чому б і ні, природно, що його це цікавило, і я не приховувала правди. Це не священна тема, чому б я не могла про неї поговорити. Гадаю, нам із тобою варто бути чесними одне з одним і виговоритися. Я знаю, що на мене це вплинуло б, як божа благодать. Скажи, ти звертався колись до психоаналітика?

— Психоаналітика! Звичайно, ні!!!

— Ну, я б не була така впевнена, що це лише гаяння часу. Як на мене, ти геть заплутався.

— Попросіть вашу подругу піти, гаразд? — сказав я Арнольдові. Він посміхнувся.

— Та йду, йду, Бреде. Послухай, не відповідай мені просто зараз, але подумай про це. Я шанобливо, зауваж, шанобливо, благаю тебе якнайшвидше поговорити зі мною, поговорити до ладу про наше минуле, про те, що ми чинили не так; і не тому, що це допоможе тобі, а тому, що це допоможе мені. Ось і все. Подумай про це. Побачимось!

Вона рушила до дверей, і я озвався:

— Зачекай. Для того, хто витратив цілі роки на ретельний аналіз, це може видатися грубим, але ти просто мені не подобаєшся і я не хочу більше тебе бачити.

— Я знаю, ти дещо наляканий…

— Я не наляканий. Так сталося, що я тебе не зношу. Ти з тих жінок, які втираються в довіру, а потім сідають на голову. А я таких не зношу. Не можу тобі простити й не хочу більше бачити тебе.

— Гадаю, це класичний приклад кохання-ненависті.

— Не кохання. Просто ненависті. Якщо ти така інтелігентна, то будь достатньо чесною й визнай це. І ще дещо: після того як я швиденько побесідую з Арнольдом, я приїду та заберу свою сестру, і ми з тобою більше не спілкуватимемось.

— Послухай, Бреде, зрештою, я хотіла сказати тобі ще дещо. Гадаю, тепер я розумію твою мотивацію…

— Іди геть. Чи ти хочеш, щоб я застосував силу?

Вона розреготалася червоноротим білозубим сміхом.

— Ого, що б це означало? Цікаво. Не забувай, я навчалася карате в Жіночому клубі. Гаразд, я піду. Але подумай про те, що я сказала. Навіщо обиратиненависть? Чому б не обрати щастя й для різноманітності зробити одне одному якусь ласку? Гаразд, гаразд. Пішла. Цьом! Па!

Крістіан простукотіла геть своїми підборами, і я чув, як вона сміялася, зачиняючи за собою двері.

Я повернувся до Арнольда:

— Не знаю, що ви думаєте про Рейчел…

— Бредлі, я не навмисно вдарив Рейчел, знаю, що винен, але це була випадковість. Ви вірите мені?

— Ні. — Чисте, ніжне співчуття до Рейчел повернулося до мене: не всі ті дурниці щодо ніг, а лише співчуття, співчуття.

— Заждіть, заждіть. Із Рейчел усе гаразд. Це ви лютуєте через мене й Крістіан. Природно, що вона здається вам вашою власністю…

— Не здається!

— Але, повірте, між нами й справді немає нічого, крім дружби. Рейчел уже це зрозуміла. Ви самі вигадали міф про мене й вашу колишню дружину. І тепер використовуєте його як привід набридати Рейчел, через що я міг би обуритись, якби був старомоднішим. На щастя, Рейчел ставиться до цього з гумором. Вона розповіла мені, як ви звивалися довкола неї, звинувачуючи мене та висловлюючи готовність утішити її! Звісно, я знаю, ми всі знаємо про вашу прихильність до Рейчел. І ця ваша прихильність — один з аспектів нашої дружби. Ви прихильні до нас обох. І не зрозумійте мене хибно: Рейчел не поставилася до цього як до жарту, вона дуже зворушилася. Кожна жінка любить, коли за нею впадають. Але якщо ви набридаєте їй своєю увагою й водночас натякаєте, що я зраджую її, вона не збирається цього терпіти. Не знаю, чи справді ви вважаєте нас із Крістіан коханцями, чи вдаєте перед Рейчел, що так думаєте. Але вона в таке точно не вірить.

Арнольд сидів, простягнувши перед собою ноги та впершись у підлогу п’ятами. Характерна для нього поза. На обличчі з’явився той люблячий глузливо-іронічний погляд, який так подобався мені колись.

— Випиймо, — запропонував я й підійшов до горіхової шафки на стіні.

Мені не спадало на думку, що Рейчел може вигороджувати себе, а мене принести в жертву. Я уявляв собі в разі викриття бурхливу сварку, взаємні звинувачення, Рейчел у сльозах. Чи, якщо бути чесним, я взагалі не уявляв нічого детально. Учиняючи негарно, ми знеболюємо свою уяву. Поза сумнівами, для більшості людей знеболення уяви — передумова кепського вчинку, а іноді навіть його невід’ємна складова. Я чекав, що виникнуть проблеми, і так змирився з їхнім існуванням, що навіть полінувався розповісти Джуліан казку, найпростішу вигадку, яка заперечувала б, що я навідувався до їхнього будинку. («Хотів заскочити, але раптом відчув себе зле», — будь-що було б краще, ніж нічого.) Але побачити, які саме проблеми можуть виникнути, мені заважала полуда на очах. Так завжди поводяться ті, хто нишпорить біля стін чужого шлюбу, не замислюючись про те, які драми відбуваються за цією таємничою та священною огорожею.

Зрозуміло, що я мав би відчути — і деякою мірою відчув — полегшення від того, що все так спокійно владналося. Але водночас я почувався засмученим і роздратованим, так і кортіло розтовкти вщент Арнольдове самовдоволення, продемонструвавши йому листа Рейчел. Лист, до речі, лежав на розкладному столику, я навіть бачив, як з-поміж інших паперів стирчав кутик його конверта. Природно, що я не думав про таке віроломство серйозно. Це привілей жінки — рятувати свою честь, жертвуючи чоловіком. І хоча, як мені тепер здавалося, те, що сталося, було цілком ідеєю Рейчел, а не моєю, я мав узяти на себе відповідальність і страждати від наслідків. Тому я одразу вирішив не обговорювати й не заперечувати запропоновану Арнольдом версію подій, а якомога спокійніше змінити тему розмови. І раптом у мене сяйнула думка: а чи не бреше Арнольд? Він із легкістю міг брехати про Крістіан. То, може, міг збрехати й про Рейчел? Що сталося між Баффіном і його дружиною та чи дізнаюся я колись про це?

Я глипнув на Арнольда й виявив, що він витріщається на мене. Мого товариша ситуація, схоже, забавляла. Він мав гарний, міцний і молодечий вигляд; видовженим масним засмаглим обличчям він був схожий на в’їдливого студента. Арнольд усім своїм виглядом скидався на розумного студента, який дражнить наставника.

— Бредлі, те, що я сказав про нас із Крістіан, — правда. Я занадто ціную свою роботу, щоб плутатись із кимось. І вона теж дуже розсудлива. Правду кажучи, вона найрозсудливіша жінка з усіх, кого я знаю. Яку вона має життєву хватку, ця жінка!

— Життєва хватка не завадила б їй закрутити з вами, наважуся зауважити. Хай там що, як ви вже ввічливо дали мені зрозуміти, це не моя справа. Перепрошую, якщо образив Рейчел. Я точно не збирався набридати їй своєю увагою. Я був пригнічений, а вона співчувала мені. Намагатимуся надалі так не бешкетувати. Ми можемо облишити цю тему.

— Я з деякою цікавістю прочитав ваш так званий відгук.

— Чому ви називаєте його так званим? Це відгук. Я не збираюся оприлюднювати його.

— Вам не варто було надсилати його мені.

— Правда. І якщо вас це задовольнить, я шкодую, що так учинив. Можете просто розірвати його й забути?

— Я вже його розірвав. Боявся, що виникне спокуса перечитати. Але забути його я не можу. Бредлі, ви ж знаєте, які ми, митці, марнолюбні й дратівливі люди.

— Знаю з власного досвіду.

— Я й не робив для вас винятку, їй-богу. Ми — це й ви теж. Недоброзичлива критика нашої праці влучає простісінько в серце. Я не маю на увазі критику журналістів, а говорю про критику тих, кого ми знаємо. Іноді людям здається, що можна зневажати чиюсь книжку й залишатися другом автора. Це не так. Таких образ не пробачають.

— Тож нашій дружбі кінець.

— Ні. У рідкісних випадках можна подолати образу, зблизившись з іншою людиною. Гадаю, нам це вдасться. Але мушу зауважити два факти.

— Прошу.

— Ви — і ви такий не один, це властиво кожному критикові — розмовляєте так, наче звертаєтесь до людини з невгамовним самовдоволенням, наче митець сам не розуміє своїх хиб. Насправді більшість митців знають власні слабкі місця значно краще за критиків. Але, зрозуміло, що вони не демонструють ці знання перед публікою. Якщо ти готуєшся опублікувати книжку, мусиш дозволити їй самій говорити за себе. Немає сенсу трюхикати поряд і шепотіти: «Я знаю, що вона нічого не варта». Краще тримати язика за зубами.

— Точно.

— Я знаю, що я посередній письменник.

— Угу.

— Але вірю, що мої твори мають деякі достоїнства, інакше не видавав би їх. Але я живу, живу з абсолютно безперервним відчуттям провалу. Я завжди зазнаю краху, завжди. Кожна книжка — лише уламки досконалої ідеї. Роки минають, а ми живемо лише раз. Якщо вже взявся за щось, треба працювати, і працювати, і працювати, намагатися робити все краще. І через це кожен митець сам вирішує, в якому темпі працюватиме. Я не вірю, що писатиму краще, якщо писатиму менше. Єдиний можливий наслідок — написаного стане менше. Менше стане мене самого. Я можу помилятися, але така моя думка, і я її триматимусь. Розумієте?

— Так.

— А ще мені це подобається. Для мене письменництво — природний продукт joie de vivre^[42]. Чому ні? Чому б мені не радіти, якщо можна?

— І справді, чому?

— Можна було б натомість поводитися, як ви. Нічого не завершувати, нічого не публікувати, плекати постійне невдоволення світом і жити з нереалізованою ідеєю досконалості, яка дозволяє вам почуватися важливішим за тих, хто докладає зусиль і зазнає поразки.

— Як чітко ви висловилися.

— Сердитеся на мене?

— Нєа.

— Бредлі, не гнівайтесь, наша дружба страждає від того, що я успішний, а ви — ні. Я маю на увазі в практичному сенсі. Боюся, що так воно і є, правда?

— Еге ж.

— Повірте, я не хочу розгнівати вас, я лише інстинктивно захищаюся. Якщо не впораюся із цим розважливо, відчуватиму глибоку образу, а я не хочу відчувати глибоких образ. Звучить як справжня психологія, хіба ні?

— Жодного сумніву.

— Бредлі, ми просто не можемо бути ворогами. І річ не лише в тому, що приємніше бути друзями, а й у тому, що це буде згубно для нас обох. Ми зруйнуємо одне одного. Бредлі, заради Бога, скажіть щось.

— Ви справді полюбляєте мелодрами, — озвався я. — Я не можу нікого зруйнувати. Я почуваюся старим дурнем. Усе, що мене займає, — можливість написати власну книжку. Для мене лише вона варта чогось. Усе інше — дурниці. Мені шкода, що я засмутив Рейчел. Гадаю, мені краще на деякий час поїхати з Лондона. Потрібно змінити обстановку.

— Ох, припиніть поводитися так спокійно й егоцентрично. Кричіть і розмахуйте руками! Лайте мене, запитуйте. Ми мусимо зблизитися, інакше ми пропали. Зазвичай дружба виявляється застиглою напівворожнечею, яка не має жодного розвитку. Якщо ми хочемо любити, ми мусимо боротися. Не будьте зі мною таким холодним.

— Я не вірю вашим словам щодо вас і Крістіан.

— Ви ревнуєте.

— Ви хочете змусити мене кричати й махати руками, але я не буду. Навіть якщо ви не кохаєтеся з Крістіан, ваша «дружба», як ви її називаєте, завдає болю Рейчел.

— Мій шлюб — дуже міцний організм. Кожна дружина колись ревнує. Але Рейчел знає, що вона одна-єдина. Якщо ви багато-багато років спите поруч із жінкою, вона стає вашою частиною, і розділити вас уже неможливо. Стороннім часто хочеться думати інакше — вони недооцінюють міцність шлюбу.

— Я теж так гадаю.

— Бредлі, зустріньмося незабаром знову й поговорімо як годиться, не про всі ці нервові речі, а про літературу, як колись. Я збираюся написати критичну оцінку творчості Мередіта^[43]. Мені хотілося б знати, що ви про це думаєте.

— Мередіт! Так.

— І я хотів би, щоб ви побачилися з Крістіан і з нею теж поговорили до пуття. Їй потрібна ця розмова, те, що вона казала про спокутування, — не цілковиті дурниці. Це теж було б добре. Я хочу, щоб ви з нею побачились.

— Ваша, як каже Крістіан, мотивація незрозуміла для мене.

— Не ховайтеся за іронією. Господи, я наче залицяюся до вас увесь час! Прокиньтеся, ви тиняєтеся світом, наче сновида. А нам потрібно боротися одне з одним за якусь порядну прямоту. Воно того вартує, чи не так?

— Так. Арнольде, може, вам час іти? Не заперечуєте? Я, мабуть, старішаю та вже не можу так довго вести емоційні розмови, як раніше.

— Напишіть мені. Раніше ми писали один одному. Не губімо один одного поспіхом.

— Гаразд. Вибачте.

— І ви мені вибачте.

— Та йдіть уже до дідька, заради Бога.

— Старий добрий Бредлі, так уже краще! Тоді на все добре. Скоро побачимось!

Я почекав, поки Арнольдові кроки минули подвір’я, і набрав номер Баффінів. Відповіла Джуліан. Я одразу поклав слухавку й подумав: «Що вони сказали Джуліан?»

* * *

— Він знає, що ви зі мною?

— Він прислав мене до вас.

Був ранок наступного дня, і ми з Рейчел сиділи на лавці на Сохо-сквер.

Сяяло сонце, і в повітрі пахло катастрофічною порохнявою серединою лондонського літа: маслянистим, закіптюженим, пряним, пригніченим і старечим запахом. Навколо нас тупцяло кілька розкуйовджених старих на вигляд голубів, які кидали на нас важкі байдужі погляди. Хоча було ще досить рано, я пітнів.

Рейчел нахилила голову, весь час терла очі та здавалася хворою. Її кволість і стомлене набрякле обличчя нагадали мені про Прісциллу. З відсутнім поглядом, вона уникала зустрічатися зі мною очима. Сьогодні Рейчел була вбрана в бежеву сукню без рукавів. Гачок на спині був розстібнутий, блискавка защеплена не до кінця — з-під сукні виднілися грудкуваті хребці, укриті рожевим пушком. На слід від щеплення на блідому гладкому плечі впала не дуже чиста атласна бретелька. Виріз сукні глибоко вгризався в м’ясисту плоть плеча. Руде волосся сплуталося клубком, і вона постійно крутила його, смикала, затуляла обличчя, наче інстинктивно хотіла заховатися. Мені її злегка неохайна й кудлата поношеність видавалася фізично привабливою. Було в ній щось інтимне, і я зараз почувався ближчим до Рейчел, аніж тоді, коли ми разом лежали на ліжку. Тепер та сцена здавалася поганим сном. А ще я відчував до неї те заплутане співчуття, що вже пережив і пізнав раніше. Неправда, що жалість — менш вартісний замінник кохання, хоча багато тих, хто дістає її, так і думають. Дуже часто жалість і є коханням.

— Бідолашна Рейчел, ох, бідолашна Рейчел, — не подумавши, бовкнув я.

Вона засміялася, наче огризнулася, і смикнула себе за волосся.

— Так, стара бідолашна Рейчел!

— Перепрошую, я… от дідько… маєте на увазі, він так і сказав: «Піди зустрінься з Бредлі»?

— Так.

— А якими саме словами він скористався? Не-письменники ніколи не передають нічого точно.

— Ой, не знаю. Не можу згадати.

— Рейчел, ви мусите згадати. Ще й двох годин не минуло…

— Ох, Бредлі, не мучте мене. Мене всю наче порізали на шматки, подряпали й переїхали чим тільки можна, мовби плугом розчавили.

— Мені знайоме це відчуття.

— Не думаю. У вашому житті все абсолютно гаразд. Ви вільний. Ви маєте гроші. Ви хвилюєтеся через свою роботу, але можете поїхати за місто чи за кордон і віддатися роздумам у якомусь готелі. Господи, як мені хотілося б опинитися на самоті в готелі! Це був би рай!

— «Хвилювання через роботу» теж може бути пеклом.

— Усе це поверхневе і — як це слово? — легковажне. Це… забула слово…

— Необґрунтоване.

— Це не стосується справжнього життя, обов’язків. Моє життя — самі лише обов’язки. Моя дитина, мій чоловік — обов’язки. Я опинилася в клітці.

— Мені не завадило б кілька обов’язків у житті.

— Ви не розумієте, що кажете, Бредлі. У вас є почуття власної гідності. Самотні люди мають гідність. Заміжня жінка не має власної гідності, не має навіть власних окремих думок. Вона — підрозділ чоловікової душі, і він може, якщо заманеться, впорснути страждання в її свідомість, як чорнила, що ширяться у воді.

— Рейчел, мені здається, ви марите. Це сильний образ, але я ніколи не чув такої нісенітниці.

— Що ж, можливо, я описую те, що відбувається між нами з Арнольдом. Я просто пухлина на його тілі. Власного тіла в мене немає. Я не можу вплинути на нього, не можу навіть, якщо вб’ю себе. Це його зацікавило б, він вигадав би якусь теорію. А незабаром знайшов би собі іншу жінку, в якої мав би навіть більший успіх, і обговорював би з нею мій випадок.

— Рейчел, це дуже низькопробні думки.

— Бредлі, я обожнюю вашу простоту. Невже ви думаєте, що я досі розумію мову?! Ви розмовляєте з жабою, з черв’яком, що звивається, хоча його розрубали навпіл.

— Рейчел, припиніть, ви засмучуєте мене.

— Ви — чутлива рослинка, чи не так? Як подумаю, що вбачала у вас мандрівного лицаря!..

— Такого забрудненого…

— Ви були окремою територією. Розумієте?

— Широкою рівниною, де можна встановити свій намет? Чи це не влучний образ?

— Ви глузуєте з усього.

— Ні. Просто звик базікати. Ви ж не перший день мене знаєте.

— Так-так, і справді знаю. Ох, я все зіпсувала. Я навіть вас зіпсувала. Тепер Арнольд і з вами налагодить зв’язки. Він переймається вами значно більше, ніж мною. Він забирає в мене все.

— Рейчел. Послухайте. Мої стосунки з вами не частина стосунків з Арнольдом.

— Сміливі слова. Але нині вже інші часи.

— Прошу, спробуйте згадати, що він сказав уранці, знаєте, коли попросив вас…

— Ох, як ви ображаєте й дратуєте мене! Він сказав щось на кшталт: «Не думай, що тепер не можеш піти й побачитися з Бредлі. Правду кажучи, тобі краще просто зараз зустрітися з ним. Він там мало не вмирає від нетерплячки поділитися з тобою подробицями нашої останньої розмови. Чому б не зустрітися з ним і не побазікати начистоту, виговоритися нарешті? З тобою він буде відвертішим, ніж зі мною. Нині він трохи ображений, а це допоможе йому. Іди».

— Господи! Він гадає, що ви прозвітуєте йому про наші з вами розмови?

— Мабуть.

— А ви так учините?

— Мабуть.

— Я нічого не розумію.

— Ха-ха.

— В Арнольда роман із Крістіан?

— Ви закохані в Крістіан.

— Не верзіть дурниць. В Арнольда…

— Не знаю. Мені нудно від цих запитань. Може, й ні, строго кажучи. Але мені до цього байдуже. Арнольд чинить як вільний чоловік, він завжди таким був. Якщо йому хочеться бачитись із Крістіан, він бачиться з нею. Вони збираються вести разом справи. І мене геть не цікавить, чи лягають вони при цьому вдвох у ліжко.

— Рейчел, а тепер спробуйте згадати трохи точніше. Арнольд і справді вірить, що я набридаю вам проти вашої волі? Чи він вигадав це, аби трохи згладити ситуацію?

— Не знаю, у що він там вірить, і мене це не обходить.

— Прошу, спробуйте. Істина має значення. Що саме сталося вчора після того, як Арнольд повернувся й ми були… Будь ласка, опишіть події детально. Я хочу, щоб ви почали так: «Я збігла сходами».

— Я збігла сходами. Арнольд вийшов на веранду. Тож я прослизнула кухнею й вийшла через тильні двері в садок, наче щойно побачила, а потім повела його на інший край саду, щоб показати дещо, і затримала там, мені здавалося, що все добре. Потім, десь за півгодини, з’явилася Джуліан і сказала, що зустріла вас і ви сказали, що були в нас.

— Я цього не казав. Вона припустила, а я не заперечував.

— Ну, хай там як. Потім Джуліан стала теревенити про чоботи, які ви їй купили. Мушу зізнатися, я здивувалася. Оце так самовладання. Проте Арнольд звів брови, знаєте, як він це робить. Але нічого не сказав, поки з нами була Джуліан.

— Стривайте хвилинку. Арнольд помітив, що Джуліан була в моїх шкарпетках?

— Ха! Це інше питання. Ні, не думаю. Джуліан одразу пішла нагору, щоб поміряти чоботи. І я не бачила її, аж поки Арнольд не пішов до вас. Тоді вона розповіла мені про шкарпетки. Їй це здавалося чудовим жартом.

— Розумієте, я просто запхав їх до кишені, і…

— Гаразд, можу собі уявити. Ось вони, між іншим. Я їх випрала. Вони й досі трохи вологі. Я наказала Джуліан не згадувати деякий час про вас у присутності Арнольда. Пояснила, що він розлютився через той відгук. Тож сподіваюся, що інцидент зі шкарпетками вичерпано.

Я забрав подалі з очей безформні сірі грудки, ці огидні нагадування.

— А що далі? Що Арнольд сказав, коли Джуліан пішла?

— Запитав, чому я не сказала, що ви приходили.

— А ви що?

— Що я мала казати? Він заскочив мене зненацька. Засміялася й сказала, що ви мене роздратували. Поводилися досить емоційно, а я виставила вас за двері й вирішила, що краще буде не розповідати йому.

— Не могли вигадати щось ліпше?

— Ні, не могла. Поки Джуліан була там, я не могла думати, відтак уже мусила щось казати. А в думках була сама лише правда. І найкраще, що я могла вдіяти, — розповісти перероблену напівправду.

— Ви могли б вигадати й чистісіньку неправду.

— Ви теж. Не варто було дозволяти Джуліан думати, що ви гостювали в нас.

— Знаю, знаю. Арнольд повірив вам?

— Я не впевнена. Він знає, який із мене брехун, і кілька разів ловив мене на брехні. Він теж бреше. Але ми приймаємо одне одного такими, як і більшість одружених пар.

— Ох, Рейчел, Рейчел.

— Ви побиваєтесь, що світ такий недосконалий, чи не так? Хай там як, Арнольд насправді не має нічого проти. Якщо я в чомусь провинилася, це лише очищує його совість і дозволяє йому поводитися ще вільніше. І поки він усе тримає під контролем та може цькувати вас, його ця історія тішить. Він не вважає вас серйозною загрозою нашому шлюбу.

— Розумію.

— І він, звісно ж, має рацію. Немає жодної загрози.

— Немає?

— Ні. Ви просто підіграєте мені через незрозумілу прихильність і співчуття. Ой, не заперечуйте, я це й так знаю. А те, що Арнольд насправді не вважає вас розпусником, навряд чи когось здивує. Смішно те, що він дуже вас любить.

— Так, — погодився я. — А ще смішно те, що, хоча я й вважаю Арнольда дурником, я теж його дуже люблю.

— То бачите, справжня драма розгортається між ним і вами. А я, як завжди, приший кобилі хвіст.

— Ні, ні.

— Коли чоловіки об’єднуються, вони завжди зраджують жінок і не можуть нічого із собою вдіяти. У тому, як Арнольд удавав, що повірив моїм словам, було якесь презирство. Презирство до мене і презирство до вас. І все одно він вам підморгував.

— Він ніколи не підморгує.

— Я маю на увазі не буквально, дурнику. Ну, гаразд, моя невеличка спроба здобути свободу виявилася короткочасною, чи не так? Усе завершилося огидною, позбавленою гідності, метушливою плутаниною, а мій чоловік знову переміг. О Боже, шлюб — така дивна суміш ненависті й кохання. Я не зношу й боюся Арнольда, часом навіть убила б його. І водночас я його кохаю. Якби не кохала, він не мав би наді мною цієї огидної влади. Я захоплююся ним, захоплююся його роботою, я вважаю його книжки неперевершеними.

— Рейчел, ви не можете!

— А ще я вважаю той ваш відгук уїдливим і дурнуватим.

— Добре, добре.

— Заздрість пожирає вас.

— Не сперечаймося про це, будь ласка, Рейчел.

— Перепрошую. Я почуваюся зламаною. І серджуся на вас, бо вам забракло такту, чи талану, чи ще чогось, щоб урятувати мене, чи захистити, чи щось таке. Я й сама не знаю, що хочу сказати. Я не хотіла б іти від Арнольда, не змогла б, померла б. Мені хотілося лише трішки приватності, трішки таємності, кілька речей, які були б лише мої, а не наскрізь просякнуті Арнольдом. Та, схоже, це неможливо. Ви знову почнете з ним усе спочатку…

— Що за слова!

— Вестимете один з одним свої інтелектуальні бесіди, а я осторонь митиму посуд і слухатиму, як ви теревените, теревените, теревените. Усе буде, як колись.

— Послухайте, люба Рейчел, — сказав я. — Чому ви не можете й справді мати особисту територію? Я маю на увазі не роман: жоден із нас недостатньо темпераментний для цього. Гадаю, я справді жахливо пригнічений, хоча й не заперечую проти цього. А роман змусив би нас брехати, і все було б неправильно…

— Як просто ви все сформулювали.

— Я не хочу заохочувати вас зраджувати чоловіка…

— Я вас і не прошу!

— Ми знаємо одне одного роками й навіть не зблизилися по-справжньому. А тепер раптом накинулися одне на одного, і все сталося не так, як гадалося. Тепер ми можемо знову розійтися на попередню дистанцію чи навіть далі. Але я раджу не вдаватися до цього. Ми можемо бути друзями. Арнольд тільки й товкмачив, як дружать вони з Крістіан.

— Правда?

— Я пропоную налагодити дружні стосунки, нічого підпільного — лише радість і показовість.

— Радість?

— Чому ні? Хіба життя мусить бути сумним?

— Мене це теж завжди цікавило.

— То чому б нам не полюбити одне одного трохи й не зробити одне одного щасливішими?

— Мені подобається ваше «трохи». Ви спеціаліст із мір і ваги.

— Спробуймо. Ви потрібні мені.

— Це найкраще, що я від вас чула.

— Арнольд навряд чи заперечуватиме…

— Він буде в захваті. У тому-то й проблема. Бредлі, я часом дивуюся, чи у вас узагалі є схильність бути письменником. Ви так наївно вірите в людську природу.

— Коли волієш чогось, прості формулювання — найкращі. До того ж мораль — дуже примітивна штука.

— А ми мусимо дотримуватися моральних принципів, хіба ні?

— У кінцевому підсумку, так.

— У кінцевому підсумку. Чудово. Ви збираєтесь залишити Прісциллу з Крістіан?

Це повернуло мене з небес на землю.

— Поки що. — Я не міг вирішити, як бути з Прісциллою.

— Прісцилла зазнала абсолютного краху. Тепер до кінця життя сидітиме у вас на шиї. Я, до речі, передумала щодо того, щоб доглядати за нею. Вона довела б мене до сказу. Ви однаково залишите її в Крістіан. І навідуватимете її там. А тоді кинетеся вести розмови з Крістіан та обговорювати, що у вашому шлюбі пішло не так, — як і радив Арнольд. Ви навіть не уявляєте, наскільки мій чоловік переконаний, що він пуп землі. Це такі дрібні людиськи, як ми з вами, можуть бути посередніми, заздрісними й ревнивими. А мій чоловік так захоплюється собою, що навіть поводиться шляхетно, це вже стало його чеснотою. Так, кінець кінцем ви прийдете до Крістіан. Таким і буде фінал. Переможе не мораль, а могутність. Вона могутня жінка. Справжній магніт. Вона ваша доля. А найсмішніше те, що потім Арнольд вважатиме це своєю заслугою. Усі ми — його люди. Але, побачите, Крістіан — ваша доля.

— Ніколи!

— От ви кажете «ніколи», а самі водночас так таємниче всміхаєтесь. Ви теж захоплюєтеся нею. Тож бачите, Бредлі, наша дружба неможлива. Я лише паросток, ви не можете відділити мене — щоб зробити це, вам довелося б страшенно напружити свою увагу, а ви цього не зробите. Ваші думки займатиме Крістіан і те, що там відбувається. Навіть у тому, що було між нами, вами керували ревнощі до неї й Арнольда…

— Рейчел, знаєте, усі ваші слова підступні, недобрі й узагалі абсолютно схиблені. Я не вигадував холоднокровних схем; я — так само, як і ви, — просто заплутався й сподіваюся, що мені пробачать.

— «Заплутався й сподіваюся, що мені пробачать». Звучить смиренно та зворушливо. Імовірно, ця фраза буде дуже ефектною в одній з ваших книжок. Але я сліпа й глуха від страждань. Ви не зрозумієте мене. Ви живете щиро, розчахнувши душу, а я перетворилася на автомат. Навіть визнання того, що я сама винна, не має сенсу. Проте не надто переймайтеся мною. Гадаю, всі одружені люди так живуть. Це не завадить мені насолоджуватися чаєм.

— Рейчел, ми будемо друзями, ви ж не віддалитеся, не втечете? Нема потреби зберігати переді мною гідність.

— Ви такий упевнений у своїй правоті, Бредлі. І не можете нічого із собою вдіяти. Ви страшенно в’їдливий і впевнений у своїй правоті. Та при цьому бажаєте добра, ви хороший хлопець. Можливо, потім я радітиму, що ви сказали ці слова.

— Тоді домовилися.

— Гаразд. — Вона подумала й додала: — Знаєте, у мені ще горить вогонь. Я не розчавлена, як бідолашна стара Прісцилла. Досі чимало вогню та сили. Так.

— Звичайно…

— Ви не розумієте. Я маю на увазі не щирість чи кохання. І навіть не волю до життя. Я маю на увазі вогонь, вогонь. Той, що змушує страждати. Той, що вбиває. Ну, гаразд…

— Рейчел, озирніться. Сонце сяє.

— Не розпускайте нюні.

Вона раптом скинула голову, підвелася й рушила геть через майдан, наче автомат, який щойно непомітно звели. Я побіг назирці й узяв її за руку. Рука залишилася напруженою, але Рейчел повернулася до мене з тією спотвореною посмішкою, якою часто користуються жінки, аби не піддатися бажанню заплакати від утоми. Коли ми наблизилися до Оксфорд-стрит, у полі зору з’явилася тверда, чітка, блискуча, небезпечна, войовнича й вишукана Поштова вежа.

— Погляньте-но, Рейчел.

— Що?

— Вежа.

— А, це. Бредлі, не йдіть зі мною далі. Я піду на станцію метро.

— Коли я побачу вас?

— Сподіваюся, ніколи. Ні, ні. Зателефонуйте. Але не завтра.

— Рейчел, ви впевнені, що Джуліан нічого не знає про… ні про що?

— Переконана. І не схоже, щоб хтось збирався розповісти їй! Що змусило вас купити їй ті дорогі чоботи?

— Мені потрібен був час, щоб вигадати правдоподібний спосіб попросити її не розповідати про нашу зустріч.

— Схоже, ви не дуже вдало його використали.

— Ні, я… не дуже.

— На все добре, Бредлі. Красно дякую…

Рейчел пішла. Я дивився, як вона розчиняється в натовпі — хиталася поношена синя ташечка, легенько посмикувалася пишна бліда плоть над ліктями, волосся скуйовджене, обличчя — напівпритомне й стомлене. Жінка машинально підтягнула бретельку, що впала на плече. А потім я побачив її знову, і знову, і знову. Оксфорд-стрит була запруджена стомленими літніми жінками з напівпритомними обличчями, які сліпо зіштовхувалися одна з одною, наче отара овець. Я перебіг дорогу й рушив на північ, до свого помешкання.

«Я мушу поїхати, — думав я, — мушу поїхати, мушу поїхати». Я думав, що радий, що Джуліан не знає нічого про все це. Я думав, що, можливо, Прісциллі справді краще в Ноттінґ-Гілл. Я думав, що, напевно, врешті-решт піду й побачуся з Крістіан.

* * *

І тепер, коли ми наближаємось до першого кульмінаційного моменту моєї книжки, дозвольте мені, любий друже, витримати паузу й ще раз освіжитися особистою розмовою з вами.

З умиротворення й самотності сьогодення події тих кількох днів між першою появою Френсіса Марло й моєю розмовою з Рейчел на Сохо-сквер видаються, мабуть, хитросплетінням абсурду. Очевидно, життя сповнене збігів. Але ми ще посилюємо це враження своїми тривогами та страхами. Тривожність найповніше характеризує тварину, що зветься людиною. Тривожність — найзагальніша назва для всіх вад на певному усередненому рівні людського існування. Це така собі жадібність, такий собі страх, така собі заздрість, така собі ненависть. Тепер я став привілейованим затворником, тривожність моя слабшає, і мені вдається оцінити і сьогоднішню свободу, і колишнє поневолення. Щасливий той, хто достатньо усвідомлює проблему, щоб здійснити хоча б найслабші спроби перешкодити цій заклопотаності, що згасає. Імовірно, якщо у твоєму житті немає покликання, неможливо спромогтися на більше, ніж найслабші спроби.

Людська душа за своєю природою прагне захищати власне еґо. Зазирнувши до власної душі, ми легко можемо впізнати цю потужну, мов Ніагара, тенденцію, а її результат і так повсякчас виявляється публічно. Ми мріємо бути багатшими, привабливішими, розумнішими, сильнішими, обожнюванішими й зовні добрішими за будь-кого іншого. Я кажу «зовні», бо пересічна людина жадає справжнього багатства й зазвичай лише показної доброчинності. Тягар справжньої доброти інстинктивно оцінюється як щось нестерпне, а прагнення до неї можуть затьмарити інші, звичніші бажання, якими живе людина. Звичайно, зрідка й на найкоротшу мить навіть найщиріший з-поміж людей може забажати доброти. Будь-хто з митців відчуває її магнетизм. Я користуюся тут словом «добро» як завісою. Ми можемо пізнати те, що ховається під нею, але не можемо його назвати. Але від саморуйнування в хаосі дитячого егоїзму більшість із нас рятується не магнетизмом цієї загадки, а тим, що пишномовно називається «обов’язком», а точніше йменується «звичкою». Щаслива та цивілізація, яка привчає людей з народження вважати хоча б деякі з природних учинків еґо немислимими. За щасливих умов такого виховання вистачає на ціле життя, проте воно виявляється поверхневим там, де до справи беруться жахи: на війні, у концентраційних таборах, в огидній відлюдності родини та шлюбу.

Із цими роздумами я беруся до аналізу моєї нещодавньої (на той момент) поведінки, опис якої радо розгорну перед вами, шановний. У тому, що стосувалося Рейчел, я послуговувався сумішшю радше непристойних мотивів. Гадаю, усе змінив її емоційний лист. Листи — небезпечні механізми. Можливо, те, що вони виходять з ужитку, навіть на краще. Листа можна перечитувати й перетлумачувати нескінченну кількість разів, він розбурхує уяву й фантазію; лист наполягає, він з ентузіазмом дає свідчення. Я вже давно не отримував нічого, що скидалося б на любовного листа. Тому те, що це був саме лист, а не висловлювання viva voce^[44], уже давало йому наді мною особливу владу. Ми часто вдаємося до важливих кроків у житті, опинившись у знеособлених умовах. Нам раптом здається, що ми символізуємо щось. Це може стати джерелом натхнення, а також способом знайти собі виправдання. Глибина листа Рейчел наповнила мене усвідомленням власної значущості, енергією, відчуттям, що я відіграю неабияку роль.

Крім того, як я вже казав, я був зворушений ідеєю перемогти Арнольда, не поділившись із ним таємницею. Такий інстинкт теж нерідко може змусити нас учинити кепсько. Якщо ми хочемо позбавити когось знань, ми хочемо принизити його. Моє обурення Арнольдом стосувалося не лише загалом нашої освяченої часом дружби. Воно було викликане також шоком, коли я побачив, як Рейчел лежить на ліжку в кімнаті з запнутими завісами й ховає обличчя під простирадлом. Саме тоді я відчув гостре співчуття до неї, яке — хоча й забруднене відчуттям зверхності, як, імовірно, будь-яке співчуття, — стало крихітним фрагментом помірковано чистих емоцій у всій їх суміші. Чи повірив я Арнольдові, який стверджував, що це був «нещасний випадок»? Напевно, повірив. Напевно, у темряві свого егоїстичного співчуття я все ж таки бачив Рейчел Арнольдовими очима: вона була дещо істеричною й не завжди правдивою жінкою середнього віку. Спілкуючись з одруженою парою, неможливо зберегти нейтралітет. Гаряча магнетична сила того, якими вони бачать одне одного, змушує спостерігача вагатися. А ще я, зрозуміло, ображався на Рейчел, бо вона змусила мене поводитися сміховинно. Нам важко пробачити людині, через яку постраждала наша гідність.

Із Рейчел мене пов’язували марнота й стурбованість, а ще заздрість (до Арнольда), співчуття, щось схоже на любов і, безумовно, періодична гра фізичного бажання. Як я вже пояснював, навіть тоді (особливої заслуги в цьому немає) я був байдужим до людського тіла. Я мимохіть і без виразного здригання стикався з тілами в переповнених потягах у метро. Але загалом не надавав значення цим зовнішнім оболонкам душ. Мої друзі мали обличчя, а все решта мене не займало й могло б навіть бути ектоплазмою. Від природи я не був ані візуалом, ані кінестетиком. Саме тому мені було цікаво виявити, що я хочу поцілувати Рейчел, що після значної перерви мені хочеться поцілувати якусь певну жінку. Почасти це переросло в збудження від можливості зіграти нову роль. Але, цілуючи її, я не думав про те, що робитиму далі. Те, що сталося потім, було ненавмисним і заплутаним. Звичайно, я цього не заперечував і розумів, що все матиме серйозні наслідки. Так і сталося.

Гадаю, що мені досі не вдалося зрозуміти, що такого особливого було в наших з Арнольдом стосунках. Імовірно, мені варто ще раз спробувати описати нашу дружбу. Я, як уже казав, «відкрив» його: спершу я був Арнольдовим покровителем, а він — моїм вдячним протеже! Пригадую навіть, що думав про нього як про домашнього песика (Баффін схожий на тер’єра). Ми мали навіть свої «собачі» жарти, які загубилися десь у часі. Але наші стосунки поступово отруїв його (публічний) успіх і моя (публічна) поразка. (Як важко найкращим із нас залишатися цілком байдужими до публіки!) Але навіть тоді ми дивовижно довго ставилися один до одного як джентльмени. Тобто я вдавав великодушність, а він — покірність, і частково ми й справді так почувалися. Таке симулювання — важлива деталь у житті недосконалих створінь. Правду кажучи, наші стосунки ніколи не були байдужими. Кидалося в очі, що ми весь час думаємо один про одного. Арнольд був (звісно ж, не в тому сенсі, як думає Френсіс Марло) найважливішим чоловіком у моєму житті. І це заслуговує на увагу, бо я мав чимало знайомих чоловіків, товаришів з офісу, як-от Гартборн чи Ґрей-Пелем, а також літераторів, журналістів, юристів і науковців, про яких тут не згадую, бо вони не відіграли жодної ролі в цій конкретній драмі. Без перебільшення можна сказати, що Арнольд зачаровував мене. Наші стосунки були шорсткими, не абсолютно «гладенькими», і це дарувало мені відчуття реальності. Наші розмови завжди викликали появу свіжих думок. До того ж, як це не парадоксально, часом Баффін здавався мені породженням моєї особистості, моїм заблудлим і незнайомим alter ego. Він змушував мене щиро сміятися. Я любив його комічне масне собаче лице та бліді іронічні очі. Він завжди був різкий, завжди злегка дражнився, завжди злегка нападав, завжди злегка (не можу уникнути цього слова) фліртував зі мною. Він добре розумів, що символізує для мене невтішного й навіть трохи загрозливого сина. Він грав свою роль дотепно та зазвичай люб’язно. Лише в останні роки, після кількох відвертих суперечок, я став убачати в ньому джерело болю й трохи віддалився. Усі його зауваження тепер здавалися «шпильками». Моє життя минало, значного випробування, у яке я вірив, так і не відбулося, й Арнольдів легкий успіх дратував мене щораз більше.

Чи ставлюся я до нього як до письменника несправедливо? Можливо. Хтось казав, що всі письменники-сучасники — або наші друзі, або наші вороги; і бути об’єктивним до тих, хто живе у твою епоху, справді нелегко. Обурлива досада, від якої я не міг утриматись, коли бачив схвальні відгуки на Арнольдові книжки, мала, звісно ж, свої підлі причини. І все ж я кілька разів досить старанно намагався розсудливо поміркувати про цінність Баффінових робіт. Гадаю, найбільшу неприязнь я відчував до Арнольда через те, що він був базіка. Писав він, зрозуміло, дуже недбало. Але це була не повсякденна неохайна балаканина, а частина того, що дехто називав його «метафізикою». Арнольд повсякчас намагався взяти гору над світом, проливаючись на нього запашною водою з ванни. Такий усеосяжний вільнодумний імперіалізм розбігався з моїм власним набагато точнішим розумінням мистецтва, яке мало б стискати й рафінувати концепцію, поки від неї не залишиться майже нічого. Я завжди вважав мистецтво одним з аспектів добропорядного життя і, відповідно, таким само складним, як життя; тоді як Арнольд — мені шкода навіть казати це — вважав мистецтво «розвагою». І саме через це, попри дещо «міфологічну» помпезність, деякі критики всерйоз вважали його «мислителем». Арнольд ніколи по-справжньому не працював над своїм «символізмом». Він у всьому вбачав значущість, усе було нечітко окресленою частиною його міфології. Попри те що «в житті» Баффін був розумний чоловік, інтелектуал і затятий сперечальник, «у мистецтві» він виявився простаком, якому не вдавалося навіть розрізняти поняття. (Уміння розрізняти поняття — центральний елемент не лише філософії, а й мистецтва.) Причина цих невдач крилася, принаймні частково, в Арнольдовій палкій балакучій релігійності. На свій заплутаний лад Баффін був прихильником Юнґа. (Я не відчуваю до цього теоретика особливої неповаги, просто так сталося, що його твори здаються мені нечитабельними.) Для Арнольда як митця життя було суцільною витіюватою метафорою. На цьому, гадаю, мені варто припинити оцінювати його, бо вже чую, як у мій тон просочується отрута. Мій друг П. частенько вчив мене, що мовчання абсолютно потрібне з духовного погляду. Як митець, я вже й раніше шанобливо та інстинктивно зрозумів це, і мої знання дали мені право на презирство, яке я завжди відчував до Арнольда.

Мої стосунки із сестрою були значно простішими й набагато складнішими. Стосунки між братами й сестрами завжди складні, хоча й вважаються аж так само собою зрозумілими, що їхні простодушні учасники не завжди можуть збагнути, у яке павутиння любові і ненависті, суперництва і згуртованості потрапили. Як я вже пояснював раніше, я ототожнював себе з Прісциллою. Нажаханий біль, який я відчув у відповідь на Роджерове щастя, був лише захисною реакцією. Мене ображала безкарність, з якою цей чоловік зміг проміняти літню дружину на молоденьку дівчину. Можете не сумніватися, це мрія будь-якого чоловіка; але в цій ситуації я опинився на місці літньої дружини. Правду кажучи, моя симпатія до Рейчел якимось дивним чином розвинулась із симпатії до Прісцилли, попри те що Рейчел була геть інша — упертіша, розумніша й привабливіша. З іншого боку, Прісцилла дратувала мене так, що я вкрай лютився. Я взагалі не зношу плаксіїв і скигліїв. (Мене зворушило те, що Рейчел сказала про «вогонь». Лихо має висікати іскри, а не породжувати жаль до самого себе.) Тиша, яку я завжди так високо оцінював, це ще й уміння стиснути зуби у відповідь на побої. Сльозливих зізнань я теж не люблю. Читачі побачать, як швидко я заткнув пельку Френсісові Марло. І цим я теж відрізнявся від Арнольда. Баффін навіть стверджував, що це частина його письменницької «роботи» й повсякчас огульно заохочував людей жалітися йому на свої проблеми. (Він попрактикувався на Крістіан, коли вони вперше зустрілися.) Звісно ж, річ тут була в злісній цікавості, а не в співчутті, що й призводило часто до непорозумінь і майбутньої гіркоти. Арнольд був видатний «окозамилювач» для людей будь-якої статі. Я зневажав це. Повернімося до Прісцилли: я був страшенно стурбований її нещастями, але в жодному разі не хотів у них заглиблюватися. Я завжди дотримувався думки: щоб бути добрим сусідом, потрібно реалістично оцінювати свої межі як помічника. (Арнольдові цього відчуття точно бракувало.) Я не збирався дозволити Прісциллі впливати на мою роботу. І я не збирався «ставити на ній хрест», як учинила Рейчел. Людей не так легко знищити.

Турбота Крістіан про Прісциллу була, вочевидь, «непристойною», але тепер це вже перетворилося зі знущання на проблему. Я щораз більше схилявся до того, щоб відпустити все на самоплив. Крістіан не отримає викупу за свою заручницю, але не думаю, що це змусить її покинути мою сестру чи «жбурнути» її геть. Напевно, тут знову дався взнаки Арнольдів вплив. У деяких людей сила волі заміняє мораль. Арнольд називав це «хваткою». Коли Крістіан була моєю дружиною, вона витрачала свою хватку на те, щоб нападати й завойовувати мене. Чоловік менших масштабів капітулював би й дістав би натомість шлюб, який міг навіть виявитися щасливим. Частенько можна побачити чоловіків, які живуть щасливим життям під підбором і керівництвом (направду керовані, наче кораблі) жінок із залізною волею. Від Крістіан мене врятувало лише мистецтво. Моя витончена душа митця повстала проти цієї масової навали. (Вона була схожа на проникнення вірусів до організму.) Ненависть до Крістіан, яку я плекав усі ці роки, була результатом моєї боротьби за виживання та її зачинателем. Щоб здолати тирана, публічного чи особистого, потрібно навчитися ненавидіти. Однак тепер, коли мені ніщо не загрожувало і я спонукав себе бути об’єктивнішим, я помітив, як вдало, як розумно Крістіан себе організувала. Можливо, мою думку змінила новина, що вона єврейка. Я був уже майже готовий до нового змагання з нею, у якому з легкістю переміг би. Моїм фінальним актом вигнання нечистої сили стала б демонстрація прохолодної та навіть радісної байдужості. Але це все були заплутані думки. Головна ідея зосереджувалася в тому, що я був ладен повірити, наче Крістіан — ділова жінка і їй можна довірити догляд за Прісциллою, а мені — ні.

У світлі пізніших подій я схилився до того, щоб уважати всі свої вчинки впродовж періоду, про який розповів, вартими осуду. Переконаний, що злі витівки людей зрідка народжуються зі свідомих скрадливих лихих намірів. (Я вважав Крістіан лихою людиною такого штабу, та пізніше виявилося, що дещо перебільшував.) Але частіше вони стають результатом напівнавмисної неуважності, такого собі непритомного ставлення до часу. Як я вже казав на початку, кожному митцю відомо, що проміжок між стадіями, коли ідея ще не сформована настільки, щоб утілитися, і коли її вже запізно вдосконалювати, може бути завтовшки з голочку. Геній, напевно, і визначається вмінням розтягнути цю голкоподібну зону так, щоб вона охоплювала майже весь робочий час. Більшість митців через лінощі, втому й нездатність зберігати пильність знову, знову й знову дрейфують від першої стадії простісінько до другої, попри всі гарні намірий надії, які на початку шляху покладають на кожен твір. І це, звичайно, моральна проблема, адже будь-яке мистецтво своїм особливим чином щосили намагається бути шляхетним. Аналогічні зміни відбуваються й у нашій повсякденній моральній поведінці. Ми не зважаємо на свої вчинки, аж поки не стає вже запізно, щоб змінити скоєне. Ми ніколи не дозволяємо собі достатньо зосередитися у вирішальні миті, а їх і так важко виявити, навіть якщо шукати. Ми, уникаючи роздратувань, пливемо каламутною течією життя шукачів задоволень, поспішаємо вперед, аж поки не зрозуміємо, що більше нічого не можемо. Оце і є одвічна невідповідність між самопізнанням, яке ми провадимо об’єктивно, спостерігаючи за собою, і самосвідомістю, яку плекаємо в собі суб’єктивно: невідповідність, яка, імовірно, завадить нам бодай колись дістатися до істини. Наше самопізнання занадто абстрактне, наша самосвідомість занадто задушевна, напівпритомна й заклякла. Можливо, якась цілісна свідомість, якийсь моральний геній змогли б засвідчити стан справ, додавши мить чутливості та контролюючи момент як функцію якоїсь грандіознішої свідомості. Чи існує в моральному житті природне, шекспірівське блаженство? Чи мають рацію східні мудреці, коли наказують учням поступово цілком знищити своє мрійливе еґо?

Правду кажучи, проблема так і не має вирішення, бо жодному філософу й тим паче жодному романісту не вдавалося пояснити, з якої химерної речовини формується людська свідомість. Тіло, зовнішні об’єкти, уривчасті спогади, палкі фантазії, інші погляди, провина, страх, вагання, брехня, плітки, скорбота, біль, від якого перехоплює дух, тисячі понять, які можна лише пробурмотіти словами, співіснують, сплавляючись у єдине ціле людської свідомості. Як узагалі може існувати людська відповідальність — ось що добряче спантеличило б позагалактичного дослідника цих дивакуватих методів поведінки в часі. Як можна полагодити таку річ, покращити, як можна змінити якість свідомості? Вона тече повз «волю», як вода повз камінь. Чи допоможуть безперервні молитви? Така молитва стала б безперервним упорскуванням у кожен з різноманітних відділів свідомості сталої дози антиегоїстичного ставлення. (Це, звісно ж, не має нічого спільного з «Богом».) Але на дні посудини так багато дрібних камінців, майже всі наші природні турботи — ниці, і в більшості випадків наша клаптикова свідомість набуває цілісності лише під впливом видатного мистецтва чи палкого кохання. А в моїх заплутаних бездумних учинках не було ні першого, ні другого.

Напевно, я й досі не зміг достатньо наголосити, наскільки мною на той час заволоділо щораз сильніше передчуття неминучості появи в моєму житті видатного витвору мистецтва. Ця пігулка так освітлювала всю «конструкцію» мого усвідомлення, що, навіть якщо я, до прикладу, слухав голос Рейчел чи вдивлявся в Прісциллине обличчя, у голові пульсувала думка: «Час настав». Я не думав про це такими словами, я взагалі ні про що не думав словами, а просто усвідомлював: визначне, темне, надзвичайне щось чекає на мене в близькому майбутньому, пов’язане зі мною магнетизмом — пов’язане з моїм розумом, пов’язане з моїм тілом, яке в прямому значенні слова тряслося й хиталося від його страшенного незаперечного тяжіння. Якою я уявляв собі цю книжку? Цього я не знав. Але інтуїтивно осягав її існування й довершеність. Митець, що пізнав могутність, незворушно ставиться до часу. Щоб досягнути мети, потрібно чекати. Твір сам повідомляє про себе, часто навіть з’являється в готовому вигляді, коли настає момент, — якщо твоє навчання минуло як личить. (Так мудрець роками дивиться на бамбуковий пагін, щоб потім намалювати його швидко й без зусиль.) Я відчував, що потребую лише усамітнення.

Які плоди дає самотність, мій любий друже, тепер я знаю набагато краще й значно глибше, ніж тоді: завдяки своєму досвіду та завдяки вашій мудрості. Людина, якою я був тоді, видається мені бранцем і сліпцем. Мої інстинкти підказували правильні думки, і напрямок я вибрав надійний. От лише шлях виявився значно довшим, ніж я гадав.

* * *

Наступного ранку, тобто назавтра після моєї розмови з Рейчел, яка мене пригнітила, я знову взявся пакувати валізи. Ніч видалася тривожною, здавалося, ліжко піді мною палає. Я вирішив поїхати за місто. Також я вирішив навідатися до Ноттінґ-Гілл, щоб побачитися з Прісциллою та стримано, по-діловому побалакати з Крістіан. Я не вдаватимуся до спроб зустрітися до від’їзду з Арнольдом чи Рейчел. Напишу їм обом довгі листи зі свого самотнього лігва. Мені вже навіть хотілося їх написати: ніжного й підбадьорливого — Рейчел, сповненого каяття й іронії — Арнольдові. Я відчував, що, якщо трохи все обміркую, то розберуся в цій ситуації, захищу себе й задовольню їх. На Рейчел чекала amitié amoureuse^[45], на Арнольда — бій.

Розум, постійно зайнятий своїм власним добробутом, завжди чутливо реєструє й сортує все, що завдало збитків його самоповазі (марнославству). І, вдаючись до цього, водночас старанно знаходить способи перетворити збитки на вигоду. Я почувався засмученим і присоромленим, через те що Рейчел убачала в мені невдаху, що заплутався, а її чоловік поводився так, наче якимось незрозумілим чином «викрив мене» (і навіть гірше — «пробачив мені»!). Роздуми про те, що сталося, уже перемальовували картину. Я був достатньо сильним, щоб «утримати» їх обох: заспокоїти Рейчел і «підіграти» Арнольдові. Почувши про виклик, моє побите марнославство трохи піднеслося духом.

Я втішу Рейчел цнотливим коханням. Ця думка й звучання гарного слова допомогли мені того важливого ранку відчути себе кращою людиною. Але по-справжньому мої думки займав образ Крістіан — саме образ, а не якісь певні плани щодо неї. Óбрази, що пурхають у печері свідомості (хай там що казали б філософи, розум — це темна печера, повна пурхливих створінь), звісно ж, не можуть бути нейтральними примарами, вони вже просякнуті нашими судженнями, аж світяться ними. На мене й досі часом накочувались хвилі отруйної ненависті до цієї грубіянки. Я також відчував не надто повчальне бажання, про яке вже згадував раніше: демонструючи свою байдужість, виправити те позбавлене гідності враження, яке я справив. Я виявив забагато емоцій. Тепер натомість мушу розглядати її з холодною цікавістю. Я спробував придивитися до її уявного, розпашілого й пекучого образу, і він став розпливатися та змінюватися просто в мене перед очима. Невже я нарешті пригадав, що колись кохав її?

Я стріпонувся, закрив валізу й замкнув її. Якби я тільки взявся за книжку. Варто провести на самоті один день, і я зможу написати щось абсолютно вагоме, наче насіннячко, що проростає. А маючи початок книжки за компаньйона, я зможу залагодити минуле. Тепер я вже думав не про примирення чи вигнання нечистої сили, а тільки про те, щоб відкинути тягар того пронизливого каяття, яке носив за собою ціле життя.

Пролунав телефон.

— Це Гартборн.

— О, привіт.

— Чому ви не прийшли на вечірку?

— Яку вечірку?

— Вечірку для народу з бюро. Ми спеціально призначили її на день, який вас улаштовував.

— О Господи. Вибачте.

— Усі дуже засмутилися.

— Мені страшенно шкода.

— Нам теж.

— Я… е-е-е… сподіваюся, що вечірка все одно вдалася…

— Попри вашу відсутність, вона була чудова.

— Хто там був?

— Уся стара банда. Бінґлі, Ґрей-Пелем, Дайсон, Рендольф, Метсон і Гайдлі-Сміт, і…

— А місіс Грей-Пелем навідувалась?

— Ні.

— О Господи, Гартборн, мені так шкода.

— Облиште, Пірсон. Може, домовимося про ланч?

— Я їду з міста.

— А, гаразд. Я теж хотів би поїхати. Надішлете мені листівку.

— Кажу вам, мені шкода…

— Нічого страшного.

Я поклав слухавку й відчув, як тисне на мене рука долі. Навіть повітря загусло, наче наповнилося фіміамом чи пряним пилком. Я глипнув на годинник. Був час вирушати в Ноттінґ-Гілл. Я стояв у невеличкій вітальні й дивився на пані на водяному буйволі, який лежав на боці в лакованій заскленій шафці. Я не наважився спробувати випрямити покручену буйволову ногу, тому що боявся зламати тендітну бронзу. Я дивився туди, де похилі промені сонця лягали на зовнішню стіну арковим контрфорсом, підкреслювали кіптяву на мереживній поверхні та обрисовували контури цеглин. І кімната, і стіна помітно тремтіли, наче неживий світ збирався промовити слово.

А тоді пролунав дзвінок. Я підійшов до дверей. Це була Джуліан Баффін. Я безглуздо витріщився на неї.

— Бредлі, ви забули! Я прийшла на заняття з «Гамлета».

— Я не забув, — повідомив я, вилаявшись про себе. — Заходь.

Вона промаршувала переді мною до вітальні та присунула два стільці з вигнутими спинками до інкрустованого столика. Сіла й розгорнула перед собою книжку. Вона була взута у фіолетові черевики, убрана в рожеві колготки й коротеньке рожево-лілове, схоже на сорочку платтячко. Своє густе каштаново-золотаве волосся вона зачесала чи просто відкинула назад, і воно досить по-піжонському стирчало ззаду голови. Обличчя її мало сяйний, літній, здоровий вигляд.

— Ти взула ці чоботи, — зауважив я.

— Так. У них трохи спекотно, але я хотіла похизуватися ними перед вами. Я така щаслива та вдячна. Ви точно не проти того, щоб поговорити про Шекспіра? Маєте вигляд, наче збиралися кудись. Ви справді пам’ятали, що я прийду?

— Так, звичайно.

— Ох, Бредлі, ви так добре впливаєте на мої нерви. Усі, окрім вас, дратують мене так, що я втрачаю глузд. Я не принесла другого примірника. Сподіваюсь, ви маєте свій?

— Так. Ось.

Я сів навпроти неї. Вона сиділа на стільці боком, улаштувавши обидві ноги так, щоб видно було черевики. Я осідлав свого стільця, стиснувши його колінами. Розгорнув перед собою свій примірник Шекспіра. Джуліан засміялася.

— Чому ти смієшся?

— Ви такий справжній. Я впевнена, що ви не чекали на мене. Забули про моє існування. А тепер схожі на шкільного вчителя.

— Напевно, і ти добре впливаєш на мої нерви.

— Бредлі, це смішно.

— Нічого ще не сталося. Що може бути смішним? Як ти хочеш працювати?

— Я буду ставити запитання, а ви відповідатимете.

— Тоді почнімо.

— У мене ціла купа запитань, дивіться.

— На одне я вже відповів.

— Про Гертруду і… Так, але я не впевнена.

— Ти збираєшся витратити мій час на ці запитання й не повірити моїм відповідям?

— Ну, це може бути гарним початком дискусії.

— Ох, ми ще й дискутуватимемо, серйозно?

— Якщо ви маєте час. Мені пощастило, що я застала вас удома, ви ж такий заклопотаний.

— Я взагалі не заклопотаний. Абсолютно не маю що робити.

— Я думала, ви пишете книжку.

— Брехня.

— Я знаю, що ви знову мене дражните.

— Ну ж бо, я не гаятиму на це весь день.

— Чому Гамлет відкладає вбивство Клавдія?

— Тому що він мрійливий і сумлінний юний інтелектуал, який навряд чи вб’є когось просто тому, що гадає, наче побачив привида. Наступне запитання.

— Але, Бредлі, ви самі казали, що привид був справжній.

— Я знаю, що привид справжній, а Гамлет не знає.

— Ох. Але має бути інша, глибша причина цієї затримки. Хіба не в цьому суть п’єси?

— Я не казав, що іншої причини немає.

— І яка ж вона?

— Він ототожнює Клавдія зі своїм батьком.

— Ой, справді? То це змушує його вагатися, бо він любить батька й тому не може заподіяти шкоди Клавдію?

— Ні. Він ненавидить свого батька.

— Гаразд. А хіба б це не змусило його відразу вбити Клавдія?

— Ні. Він, зрештою, не вбивав свого батька.

— Ну, я не розумію, як ототожнення Клавдія з батьком змушує Гамлета не вбивати його.

— Йому не подобається те, що він ненавидить батька. Гамлет відчуває через це провину.

— То його паралізувало від почуття провини? Але він ніколи про це не згадував. Він жахливо самовдоволений і чіпляється до всіх. Подумати лише, як огидно він поводиться з Офелією.

— Ця поведінка — частина того самого.

— Що ви маєте на увазі?

— Він ототожнює Офелію зі своєю матір’ю.

— Але я думала, що він любить матір.

— У тому й суть.

— Що ви маєте на увазі, у чому суть?

— Він засуджує матір за те, що вона чинила перелюб із його батьком.

— Зачекайте хвильку, Бредлі. Я заплуталась.

— Клавдій — продовження брата на несвідомому рівні.

— Але неможливо чинити перелюб зі своїм чоловіком, це нелогічно.

— Підсвідомості не відома логіка.

— Ви маєте на увазі, що Гамлет ревнує, маєте на увазі, він закоханий у матір?

— Це загальноприйнята думка. Така знайома, що аж нудно, як на мене.

— Ах, так.

— Так.

— Розумію. Але я досі не розумію, чому він має думати, що Офелія — це Гертруда, вони анітрохи не схожі.

— Підсвідомість полюбляє ототожнювати людей. І грається лише кількома персонажами.

— То багато акторів грають одну й ту саму роль?

— Так.

— Не думаю, що вірю в підсвідомість.

— Розумничка!

— Бредлі, ви знову дражнитеся.

— А от і ні.

— Чому Офелія не може врятувати Гамлета? Це, власне, моє наступне запитання.

— Тому що, моя люба Джуліан, чисті й неосвічені молоді дівчатка не можуть урятувати заплутаних і занадто освічених чоловіків-невротиків від катастроф, хай там як їм хочеться вірити, що можуть.

— Я знаю, що неосвічена, і не можу заперечувати, що молода, але я не ототожнюю себе з Офелією!

— Звичайно, ні. Ти ототожнюєш себе з Гамлетом. Усі так роблять.

— Гадаю, ми завжди ототожнюємо себе з головними героями.

— Не у видатних літературних творах. Хіба ти ототожнюєш себе з Макбетом чи Ліром?

— Гаразд, ні, не те щоб…

— А з Ахіллом, чи з Агамемноном, чи з Енеєм, чи з Раскольніковим, чи з мадам Боварі, чи з Марселем^[46], чи з Фанні Прайз^[47], чи…

— Заждіть. Про декого із цих людей я навіть не чула. І думаю, що ототожнюю себе з Ахіллом.

— Розкажи мені про нього.

— Ох, Бредлі… Не можу навіть придумати… Це ж він убив Гектора?

— Не має значення. Ти зрозуміла мою думку?

— Не впевнена, що знаю яку.

— «Гамлет» — незвична книжка, бо це літературний твір, у якому всі ототожнюють себе з головним героєм.

— Розумію. Чи стає він від цього гіршим за інші Шекспірові п’єси? Я маю на увазі хороші.

— Ні, це найвизначніша із Шекспірових п’єс.

— Отже, сталося щось кумедне.

— Точно.

— Ну, а що саме, Бредлі? Послухайте, ви не заперечуєте, якщо я дещо занотую з нашої розмови щодо того, як Гамлет думає, що мати зраджувала з батьком, і таке інше. Боженько, як тут спекотно. Будь ласка, може, відчинимо вікно? Не заперечуєте, якщо я зніму чоботи? У них можна зваритися заживо.

— Я забороняю тобі записувати. Ти не можеш відчинити вікно, але можеш зняти черевики.

— «Вельми вдячний»^[48].

Вона розстібнула черевики й витягла з них ноги в рожевих колготках. Помилувалася своїми ногами, поворушила пальцями, розстібнула ще один ґудзик на комірці й захихотіла.

— Не заперечуєш, якщо я зніму піджак? — у свою чергу поцікавився я.

— Звісно ж, ні.

— Побачиш мої шлейки.

— Як захопливо! Ви, певно, останній чоловік у Лондоні, який їх носить. Вони перетворюються на щось рідкісне й бентежливе так само, як підв’язки.

Я зняв піджак і залишився в сірій у чорну смужку сорочці, поверх якої були сірі шлейки з армійських резервів.

— Боюся, не надто захопливо. Якби я знав, одягнув би червоні.

— То ви не чекали на мене.

— Не кажи дурниць. Не заперечуєш, якщо я зніму краватку?

— Не кажіть дурниць.

Я зняв краватку й розстібнув два ґудзики на сорочці. Потім знову застібнув один із них. Волосся в мене на грудях росте рясно, але вже посивіло (чи, якщо хочете, набуло сріблястого, як соболине хутро, відтінку). Я відчував, як збігає скронями піт, як він тече потилицею, як прокладає собі шлях у хащах над діафрагмою.

— Ти не пітнієш, — сказав я Джуліан. — Як тобі це вдається?

— Ще й як. Дивіться. — Вона запхала пальці у волосся, а потім над столом простягнула до мене руки. Пальці її були довгі, але не надміру тонкі. На них слабко блищала волога. — Ну, Бредлі, на чому ми зупинилися? Ви казали, що «Гамлет» — єдиний…

— На цьому завершімо нашу розмову, гаразд?

— Ох, Бредлі, я відчувала, що набридаю вам! А тепер ми не побачимося кілька місяців, я ж вас знаю!

— Помовч. Усю цю нудятину про Гамлета, його маму й татка ти можеш прочитати в книжці. Я скажу тобі, у якій.

— То це неправда?

— Правда, але це не має значення. Розумний читач хапає все на льоту. А ти розумний читач у ovo^[49].

— Де?

— Зрозуміло, що Гамлет — це Шекспір.

— А хіба Лір, Макбет чи Отелло не…

— Ні.

— Бредлі, Шекспір був гомосексуал?

— Безумовно.

— Ага! Тож Гамлет насправді закоханий у Гораціо…

— Дівчинко, помовч. У посередніх творах головний герой — завжди сам автор.

— Мій батько — головний герой усіх своїх романів.

— Це й схиляє читача до ототожнення. Але, якщо найвеличніший з усіх геніїв дозволяє собі перетворитися на головного героя однієї зі своїх п’єс, чи випадково це?

— Ні.

— Чи вдався він до цього підсвідомо?

— Ні.

— Правильно. А отже, п’єса саме про це.

— Ох. Про що?

— Про особистість самого Шекспіра. Про його прагнення втілитися в найромантичнішому з образів усіх романтичних героїв. Коли Шекспір поводиться найзагадковіше?

— Що ви маєте на увазі?

— Що в його oeuvre найтаємничіше і найсуперечливіше?

— Сонети?

— Правильно.

— Бредлі, я читала таку надзвичайну теорію щодо сонетів…

— Помовч. Отже, Шекспір поводиться найзагадковіше, коли говорить про себе. Чому ж тоді «Гамлет» — найвідоміша та найдоступніша з його п’єс?

— Про це теж точаться суперечки.

— Так, але разом із тим це найвідоміший літературний твір у цілому світі. Індійські селяни, австралійські лісоруби, аргентинські скотарі, норвезькі мореплавці, вояки Червоної армії, американці — усі найзатурканіші й найдикіші представники людства чули про «Гамлета».

— Ви, певно, маєте на увазі канадських лісорубів? Гадаю, в Австралії…

— Як це могло статися?

— Не знаю, Бредлі. Поясніть мені.

— Тому що Шекспір самою лише силою власних міркувань про свою особистість створив нову мову, особливу риторику свідомості…

— Я не встигаю за вами.

— Гамлет існує в словах, як і Шекспір.

— Слова, слова, слова^[50].

— Який літературний твір цитують більше за цей?

— Такий блискучий розум — і пропав!^[51]

— Усе, що бачу, — докір проти мене^[52].

— З тих пір, як маю волю вибирати^[53].

— Який же з мене все-таки нікчема!^[54]

— Побудь ще трохи тут^[55].

— Цього вже стає забагато. Як я казав, цей твір — словесний монумент, найриторичніша з п’єс Шекспіра, його найдовша п’єса, найвинахідливіший та найзаплутаніший літературний диспут. Поглянь, як буденно, з якою прозорою неквапливою грацією він закладає підґрунтя сучасної англійської прози…

— Як майстерно склепано людину!^[56]

— У «Гамлеті» Шекспір наражається на небезпеку навіть більше, ніж у сонетах. Чи ненавидів Шекспір свого батька? Безумовно. Чи був він закоханий у свою матір? Безумовно. Але це лише вершечок того, що Шекспір розповідає нам про себе. Як він на це наважується? Чому на його голову не падає настільки ж витонченіше, ніж у звичайних письменників, покарання, наскільки бог, якого він шанує, могутніший за їхніх богів? Він здійснив найбільший творчий подвиг, створив книжку, яка безкінечно розмірковує сама про себе, не плутано, а кожною своєю клітиночкою; китайську шкатулку^[57] слів заввишки з Вавилонську вежу; роздуми про фокуси свідомості, які не мають дна, і про спокутну роль слів у житті тих, хто не має особистості, себто людських створінь. «Гамлет» — це слова, а слова — це Гамлет. Він дотепний, як Ісус Христос, але якщо Христос — оратор, Гамлет — сама промова. Він — стражденна, порожня, грішна людська свідомість, обпалена яскравим променем мистецтва, жертва, з якої Бог здер шкіру і яка тепер танцює танець творіння. Крик болю приглушений, бо ми лише підслухали його. Це красномовство безпосереднього звертання, це oratio recta^[58], а не oratio obliqua^[59]. Але це призначене не для нас. Шекспір шалено зриває із себе маску перед основою й автором свого буття. Він говорить так, як можуть говорити лише кілька митців: від першої особи, і це — кульмінація його майстерності. Шекспір краще за будь-кого іншого знає, який замаскований його бог, як небезпечно до нього наближатися, як майже не можливо безкарно до нього звернутися. «Гамлет» — це дикунський акт зухвалості, самоочищення, бездоганного самобичування перед лицем бога. Шекспір — мазохіст? Безумовно. Він — король мазохістів; його рядки аж дзвенять від цієї таємниці. Але через те, що його бог — справжній бог, а не eidolon^[60], створений власною уявою, і через те, що кохання, наче вперше, винайшло тут свою мову, Шекспір перетворює біль на поезію й оргазми на чисту думку…

— Бредлі, зачекайте, будь ласка, зупиніться. Я вас не розумію…

— Тут Шекспір робить кризу власної особистості центральним елементом свого мистецтва. Він перетворює власні нав’язливі ідеї на публічну риторику, яку пролепече й немовля. Він проголошує очищення промовою, і водночас є в цьому щось комічне, якась витівка, наче величезний каламбур, наче довжелезний, майже плаский жарт. Шекспір виплакує біль, він звивається, він танцює, він регоче, він волає і змушує нас реготати й волати в пеклі. Бути — означає прикидатися. Ми — біологічна тканина для персонажів і водночас ми — ніщо. Нас рятує лише те, що в кінцевому підсумку промова божественна. Яку роль грає кожен з акторів? Гамлета.

— Я колись грала Гамлета, — повідомила Джуліан.

— Що?

— Якось у школі я грала Гамлета, коли мені було шістнадцять.

Я згорнув книжку й поклав обидві долоні на стіл. Я пильно розглядав цю дівчинку. Вона всміхнулася, а коли я не відповів, захихотіла й зашарілася, відкинула зігнутим пальцем волосся за спину.

— Вийшло не дуже. Скажіть-но, Бредлі, у мене пахнуть ноги?

— Пахнуть, але чудово.

— Я краще знову взую чоботи. — Вона випростала одну рожеву ногу й запхала її до фіолетової оболонки. — Перепрошую, я вас перервала, кажіть далі.

— Ні. Виставу закінчено.

— Будь ласочка. Ви казали такі чудові речі, хоча я й мало що зрозуміла. Як мені хотілося б, щоб ви дозволили занотовувати. Можна мені тепер записати? — Вона застібала взуття.

— Ні. Те, що я кажу, не допоможе тобі з іспитом. Це таємні знання, відомі лише обраним. Щойно спробуєш сказати щось на кшталт цього, тебе виженуть з іспиту. І, правду кажучи, ти все одно нічого не зрозуміла. Тобі краще вивчити кілька простих речей. Я надішлю тобі деякі записи й одну-дві книжки. Я знаю, про що тебе питатимуть, і знаю, за які відповіді ставлять найвищу оцінку.

— Але я не хочу працювати над чимось простим, я хочу серйозних завдань, до того ж, якщо сказане вами правда…

— Ти не можеш користуватися магією цього слова у своєму віці.

— Але я по-справжньому хочу зрозуміти. Я вважала Шекспіра бізнесменом, вважала, що він цікавився зароблянням грошей…

— Так і було.

— Але як він тоді міг…

— Випиймо чогось.

Я підвівся. Раптом відчув себе виснаженим, майже непритомним, мокрим від поту з голови до п’ят, наче мене облили теплою ртуттю. Я відчинив вікно, і вітерець наповнив кімнату трохи прохолоднішим повітрям, забрудненим, порошним, але з віддалених парків воно таки принесло напівзабутих привидів квіткових ароматів. Кімната наповнилася сплутаним гамором вулиці: автівки, голоси, безкінечне дзижчання лондонського буття. Я розстібнув сорочку аж до пояса й пошкріб кучерявий чагарник сивого волосся. Повернувся обличчям до Джуліан. Потім підійшов до горіхової шафки на стіні й дістав звідти келихи й карафку з хересом. Налив нам вина.

— То ти грала Гамлета. Розкажи про свій костюм.

— Ох, звичайнісінький. Усі Гамлети вбрані однаково, хіба ні? Це якщо вистава не в сучасних костюмах, а ми грали не в сучасних.

— Виконуй, будь ласка те, що я прошу.

— Що?

— Опиши свій костюм.

— Ну, я була в чорних колготках, чорних оксамитових черевиках зі сріблястими пряжками й у такій обтислій шкіряній курточці з великим вирізом, а під нею була біла сорочка, і на шиї масивний золотий ланцюжок… А що таке, Бредлі?

— Нічого.

— Мені здається, я була дуже схожою на Джона Ґілґуда^[61] з фотографії, яку бачила.

— Хто він?

— Бредлі, він актор…

— Дитинко, ти не зрозуміла мене. Кажи далі.

— Це все. Мені дуже подобалося грати. Особливо двобій наприкінці.

— Думаю, уже можна зачинити вікно, — сказав я, — якщо не заперечуєш. — Я зачинив його, і лондонський гамір став невиразним, якимось внутрішнім, наче лунав у голові, а ми залишилися вдвох на теплій, тісній, захаращеній самоті.

Я пильно роздивлявся цю дівчинку. З мрійливим виглядом вона розчісувала довгими пальцями пасма зеленаво-золотистого волосся, уявляючи себе Гамлетом із рапірою в руці.

— Подохни, данський виродку, почваро!..^[62]

— Бредлі, ви просто читаєте думки. Слухайте, розкажіть мені ще трохи про те, про що ви говорили. Можете описати все у двох словах?

— «Гамлет» — це твір à clef^[63]. Про когось, у кого закохався Шекспір.

— Але, Бредлі, хіба ви не казали…

— Досить, досить. Як там твої батьки?

— Ох, ви знущаєтесь наді мною. У них усе як завжди. Тато цілий день у бібліотеці — шкрябає, шкрябає, шкрябає папір. Мама залишається вдома, переставляє меблі й журиться. Шкода, що в неї немає освіти. Вона така розумна.

— Не жалій їх таким кровожерливим тоном, — порадив я. — Вони чудові люди, обоє чудові люди зі своїми справжніми власними життями.

— Пробачте. Мої слова, мабуть, звучали жахливо. Підозрюю, що я взагалі жахлива. Напевно, усі молоді такі.

— І бальзам шукати на своє сумління^[64]. Лише декотрі.

— Пробачте, Бредлі. Чесно кажучи, мені хотілося б, щоб ви частіше навідувалися до батьків, мені здається, ви добре на них впливаєте.

Мені було трохи соромно, коли я питав у неї про Арнольда та Рейчел, але хотілося бути — і тепер я був — упевненим, що вони не сказали нічого, що дискредитувало б мене.

— То ти хочеш бути письменницею? — поцікавився я.

Я досі стояв, обіпершись на підвіконня. Вона повернула до мене насторожене, таємниче маленьке личко. Зі своєю гривою Джуліан більше скидалася на милого песика, ніж на Принца Датського. Вона закинула ногу на ногу й простягнула одну з них горизонтально, демонструючи фіолетові чоботи та якомога більшу частину рожевих колготок. Рука гралася з комірцем, розстібала ще один ґудзик, шукала щось усередині. Я відчував аромат її поту, її ніг, її грудей.

— Я відчуваю, що маю хист і готова почекати. Не хочу кидатися в літературу стрімголов. Я прагну писати безжальні, щільні, неупереджені книжки, не схожі на мене саму.

— Розумничка.

— І я точно не підписуватимусь Джуліан Баффін.

— Джуліан, — урвав її я, — гадаю, тобі краще піти.

— Мені так шкода… Ох, Бредлі, я насолоджувалась нашим уроком. Як гадаєте, ми зможемо ще раз зустрітися, перш ніж розлучитися надовго? Я знаю, ви ненавидите бути зв’язаним обіцянками. Хіба ви вже не їдете?

— Ні.

— Тоді, будь ласка, дайте мені знати, якщо ми раптом зможемо зустрітися.

— Так.

— Ну, гадаю, мені варто піти.

— Я винен тобі дещо.

— Що.

— Одну річ. Замість пані на буйволі. Пам’ятаєш?

— Так. Я не хотіла вам нагадувати.

— Ось.

Я ступив два стрімких кроки до камінної полиці, узяв невеличку овальну позолочену табакерку, один із моїх улюблених скарбів, і вклав її дівчині в руку.

— Ох, Бредлі, це страшенно люб’язно з вашого боку, вона має такий елегантний і коштовний вигляд, і тут щось написано: «Дружній подарунок». Ох, любий Боже, як чудово! Ми ж друзі, чи не так?

— Так.

— Бредлі, я така вдячна.

— Іди вже. Ну ж бо.

— Ви ж не забудете про мене?

— Іди.

Я провів її до дверей і одразу замкнув їх, щойно вона ступила за поріг. Я повернувся до помешкання, зайшов у вітальню й зачинився. Кімната просочилася густим, порохнистим сонячним світлом. Її стілець стояв на тому самому місці. Свій примірник «Гамлета» Джуліан забула на столі.

Я впав на коліна, а потім розтягнувся долілиць на килимку перед каміном. Щойно зі мною сталося щось по-справжньому надзвичайне.

Частина друга

Кмітливому читачеві не треба пояснювати, що саме сталося. (Жодного сумніву, він помітив наближення цього ще за кілька кілометрів. А я — ні. Тут ідеться про мистецтво, а я відволікся на життя.) Я закохався в Джуліан. Важко визначити, в яку саме мить нашої розмови я це збагнув. Свідомість, наче нитка ткача, стрілою почергово кидається в часі вперед і назад та може заволодіти, узявшись за свої загадкові самоутворення й самоформування, значним відрізком сучасного. Можливо, я збагнув це, коли Джуліан промовила своїм чарівним дзвінким голосочком: «З тих пір, як маю волю вибирати». Можливо, коли вона сказала: «В чорних колготках, чорних оксамитових черевиках зі сріблястими пряжками». А можливо навіть, коли зняла чоботи. Ні, не так рано. А коли у взуттєвому магазині я подивився на її ноги і мене пронизало те містичне переживання, чи не було це несвідомим розумінням закоханості? Не схоже. Хоча якоюсь мірою це вже була закоханість. Усе якоюсь мірою було нею. Зрештою, я знав цю дитину від самого її народження. Я бачив її в колисці. Я тримав її на руках, коли вона була лише півметра завдовжки. О Господи!

«Я закохався в Джуліан». Як легко написати ці слова. Але як описати цей стан? Хіба не дивно, що література так часто згадує про закоханість і так рідко описує її належним чином? Адже це приголомшливе явище, і для більшості людей воно разючіше за будь-що інше з того, що з ними відбувалося: значно разючіше за всі жахи життя, бо значно протиприродніше. (Тут, звісно ж, ідеться не про банальний «секс».) Сумно, що і важкі втрати, і любовні переживання зазвичай забуваються, як сон. Ба більше: ті, хто ніколи безнадійно не закохувався у свого давнього знайомого, сумніваються, що це взагалі можливо. Дозвольте мені запевнити, що й справді можливо. Це сталося зі мною. Невже це кохання завжди визрівало, виношувалося в теплих нутрощах часу, поки дівчинка росла й розквітала? Безумовно, вона завжди подобалась мені, особливо коли була маленькою. Але ніщо не віщувало такого удару. Це був справжній удар — він фізично звалив мене з ніг. Здавалося, наче хтось вистрілив мені в живіт і тепер на тому місці зяяла дірка. Коліна підкошувалися, я не міг підвестися, тремтів і дрижав, стукотів зубами. Обличчя здавалося восковим, наче на ньому закарбувалася велетенська чужа маска з таємничою посмішкою. Я наче став якимось божеством. Я лежав, устромивши носа в чорну вовну килима, мене одержимо лихоманило, а носи черевиків вимальовували на підлозі невеличкі еліпси. Звичайно, я відчув сексуальне збудження, але мої почуття настільки виходили за межі простої хтивості, що, попри чіткі фізичні дошкуляння, я здавався собі цілком відчуженим, оновленим і практично безтілесним.

Зрозуміло, що закоханий відчуває відразу до випадковостей. «Я істинно дивуюся, що ми робили з тобою, ще не закохавшись»^[65], — ось яким глибоким запитанням задається його подивований розум. Моє кохання до Джуліан планувалося, мабуть, іще до створення світу. Астрологію, напевне, вигадали закохані. Щось менше за величну зіркову кімнату виявлялося недостатньо просторим і міцним, щоб бути середовищем, джерелом і гарантією вічних почуттів. Тепер я збагнув, що все моє життя було цілеспрямованою мандрівкою до цієї миті. Її все життя, поки вона гралася, читала шкільні підручники, дорослішала й розглядала в дзеркалі свої груди, було прогулянкою до цієї миті. Наша зустріч була визначена наперед. Але вона сталася не щойно, вона сталася мільярди років тому, з її матерії народилися земля і небо. Коли Господь сказав: «Хай буде світло», — з’явилося наше кохання. У нього не було історії. Але пробудження його усвідомлення мало історію бездонних чарів. Що ж, коли я став помічати принадність цієї дівчинки? Кохання створює чи радше виявляє те, що можна назвати абсолютною принадністю. У коханих не існує вад. Кожен порух голови, кожен тон голосу, кожен сміх, стогін, кашель, кожне посмикування носом — дорогоцінні та вважаються одкровенням, як рай, що промайнув перед очима. Правду кажучи, тієї миті, коли я лежав там, абсолютно м’який і водночас абсолютно напружений, утнувшись чолом у підлогу, я не лише зазирнув до раю — я опинився в ньому. Коли ми закохуємося, по-справжньому закохуємося (я зараз не маю на увазі те, що часом незаслужено називають цим словом), екстаз негайно наводнює собою наше існування.

Точно не знаю, як довго я лежав на підлозі. Можливо, годину, можливо, дві чи три. Коли я нарешті змусив себе сісти, було вже пополудні. Я достеменно опинився в іншому світі й іншому часі. Зрозуміло, про їжу я навіть не думав — мене б одразу знудило. Сидячи на підлозі, я потягнувся вперед, підсунув до себе стільця, на якому вона сиділа, й обіперся на нього. Я бачив на столі свій келих із хересом, до якого навіть не торкнувся, і її — наполовину випитий. У вині втопилася муха. Я випив би його навіть з мухою, але знав, що не зможу нічого проковтнути. Тоді я обійняв стілець (це був той, що з тигровою лілією) і втупився в її примірник «Гамлета». Задоволення від можливості взяти його в руки, погортати, можливо, побачити на першій сторінці її ім’я, було попереду, за сотні років від мене, у чудовому майбутньому, де можна віддаватися насолоді. Я не мусив поспішати. Час уже перетворився на вічність. Став велетенською гарячою кулею свідомості, у якій я рухався надзвичайно повільно, а можливо, і сам був нею. Я мав лише споглядати й повільно, як хамелеон, простягати руки. Куди я дивлюсь чи що роблю — більше не мало значення. Цілий світ утілився в Джуліан.

Деяким читачам може здатися, наче те, що я описую, — стан божевілля, і в якомусь розумінні вони мають рацію. Якби закоханість не була досить розповсюдженою, людей кидали б за ґрати за таку зміну свідомості. Проте дивина чи навіть благословення в тому, що для кожної людини на цій планеті світ може ось так змінитися. І кожен може стати об’єктом для цих змін. «Яка пересічна дівчинка! — може сказати читач. — Наївна, неосвічена, легковажна, навіть не красуня. Або ви її неправильно зобразили». Можу відповісти лише, що до цієї миті я не бачив її. Як чесний оповідач, я намагався зобразити її нечітко, наче в недбалій підсліпуватій свідомості тієї людини, якою я був. Тепер я прозрів. Чи сумнівається якийсь закоханий, що тепер бачить істину? І хіба володар такого натхненного погляду не схожий більше на Господа, ніж на безумця?

Згідно з традиційними уявленнями про християнського Бога, Він створив і невдовзі судитиме. Потаємніша та співзвучніша з тим, що ми називаємо коханням, теологія вважає, що до безперервного створення та співучасті залучені також демонічні сили. Я відчував, що кожної миті створюю Джуліан і насичую її буття своїм власним. Водночас я бачив у ній усе те саме, що й раніше. Я бачив її невигадливість, її неосвіченість, її дитячу жорстокість, її непривабливе стривожене маленьке личко. Вона не була красунею чи генієм. Брехня, що кохання сліпе. Я міг навіть судити її, міг навіть засуджувати, міг навіть якоюсь імовірною петлею думки змусити її страждати. Та все ж це був рай, тому що я був божеством, і народження Джуліан залучило мене до якогось одвічного створення, що було винятковим і володіло абсолютною цінністю. А разом із нею я створив цілий світ, не забувши нічого: жодної піщинки, жодної цяточки пилу, бо Джуліан була цим світом, і я торкався її всюди.

Усі ці витіюваті ідеї, наведені вище, звичайно, не були такими чіткими в моїй свідомості, коли я сидів на підлозі, обіймаючи стілець, на якому сиділа Джуліан. (Я займався цим ще якийсь значний час, можливо, до вечора.) Тієї миті я майже втратив свідомість від щастя — від чудесного досягнення абсолютного кохання. У цьому яскравому світлі з’являлося, звичайно, кілька приземленіших думок, що пурхали туди-сюди, наче маленькі пташки, яких навряд чи міг помітити хтось, кого засліпило на виході з печери. Я наведу тут дві з них, бо вони пов’язані з подіями, що сталися пізніше. Мушу зауважити, що не відкриття моєї закоханості породило ці думки: вони були притаманні закоханості й народилися разом із нею.

Раніше, серед цієї балаканини, я вже згадував, що ціле моє життя було подорожжю до того, що сталося тепер. Напевно, можна вибачити мого друга, кмітливого читача, якщо він трактував цю концепцію так: усі ці мрії про те, щоб стати видатним митцем, були просто пошуками видатного людського кохання. Такі речі відомі, направду ці відкриття досить буденні, особливо серед жінок. Кохання може швидко затьмарити мрії про мистецтво, зробити їх другорядними й навіть примарними. Мушу одразу запевнити, що в моєму випадку це не так. Зрозуміло, через те що тепер усе було пов’язано з Джуліан, мої письменницькі амбіції теж були пов’язані з Джуліан. Але вона не скасовувала їх. Навпаки, схоже, сталося щось протилежне. Дівчина наповнила мене раніше не знаною могутністю, яку, як мені було відомо, варто й можна було використати в мистецтві. Глибинні закони, що керували всесвітом, зірками, віддаленими галактиками, первинними частинками матерії, врешті надали цим двом поняттям — моєму коханню й моєму мистецтву — цілісної форми, об’єднали їх у єдине ціле. Вони з’явилися, я знав, з одного джерела. Цілісність їх перебувала на тому самому рівні й визнавала ту саму владу, що і я — оновлена людина. До цього переконання я ще повернуся згодом і розповім більше.

Друга річ, яка була абсолютно зрозумілою для мене від самого початку, яку я збагнув першої ж миті: я ніколи, ніколи, ніколи не зізнаюся у своєму коханні. Те, що це знання не породило водночас болю, від якого я міг померти, свідчить і про безмежну силу та ipso facto^[66] про чистоту кохання, яке я відчував до тієї дівчинки. Я був достатньо щасливим від самої лише можливості кохати її. Ще один шматочок щастя від можливості відкритися їй був мізерним у порівнянні зі священною радістю очікування на неї. (Іншої радості моя блаженна уява не могла не лише зажадати, а й вигадати.) Мене навіть не займало, коли я побачу Джуліан знову. Я не планував іще раз побачитися з нею. Хто я такий, щоб щось планувати? Якби мені сказали, що ми з нею більше ніколи не зустрінемося, я засмутився б, але тієї самої миті пережив і втратив би той смуток у надзвичайно творчому підйомі свого обожнювання. Це не була маячня. Ті, хто кохали так, як я, зрозуміють мене. Це було непереборне відчуття реальності, розуміння, що я нарешті реальний і бачу реальні речі: столи, стільці, келихи з хересом, завитки на килимі, пилюка — усе було реальне.

Але я не передбачив, як страждатиму. «Хай на мене впаде тисяча ударів, я не розтулю вуст». Ні. Тому, чиє кохання справжнє, у миті чистоти страждання здається чимось вульгарним, воно пророкує повернення власного «я». Те, що я відчував, радше було подібне до засліпленої вдячності, попри те що я одразу чітко осягнув розумом, що ніколи не зізнаюся Джуліан у своєму коханні. Деталі цієї впевненості (і те, до чого вона сама призвела) я чітко зрозумів лише пізніше, але вона полум’яніла на моєму шляху від самого початку. Мені було п’ятдесят вісім, Джуліан — двадцять. Я не міг ускладнити, обтяжити, спантеличити її юне життя найменшим натяком чи проявом цього жахливого велетенською кохання. Як нас лякає ця темна тінь, коли помічаємо її в чужому житті! Не дивно, що ті, у кого націлена ця чорна стріла, часто повертаються спиною й рятуються втечею. Яким нестерпним тягарем може бути кохання, що відчуває до нас хтось! Я ніколи не докучатиму своїй дорогоцінній дівчинці цією загрозливою правдою. Від сьогодні й до останньої миті, коли існуватиме світ, усе має залишатися таким, яким було, навіть якщо воно абсолютно змінилося.

Читача, особливо якщо він не знав схожих на описані мною відчуттів, може роздратувати мій попередній ліризм. «Пхе! — скажи він. — Цей чолов’яга забагато протестує та п’яніє від своїх слів. Він визнає себе цілком пригніченим і вже немолодим. Усе, про що він говорить, — раптове гостре сексуальне бажання, яке він відчув до двадцятирічної дівчинки. Усім нам це добре відомо». Я не зупинятимусь, щоб відповісти цьому читачеві, а лише розповідатиму далі — так правдиво, як тільки зможу, — про те, що відбулося потім.

Тієї ночі я спав винятково добре й прокинувся, осяяний негайною згадкою про те, що сталося. Я лежав у ліжку й купався у своєму потайному блаженстві. Перша моя свідома думка була така: я — чоловік, покликаний до потаємного завдання. І назавжди. Сумнівів у мене не було. «Якщо ж любить тебе я перестану — Тоді повернеться той давній хаос»^[67]. Причина того, що навіть невзаємне кохання дарує радість, у його одвічності. Людська душа прагне до вічності, і лише кохання та мистецтво, якщо не враховувати кількох рідкісних релігійних таємниць, підіймають над нею завісу. (Я не зупинятимусь, щоб відповісти цинікові, напевно, тому самому, якого ми вже чули, якщо він запитає: «Ой, прошу, скільки триватиме ваша романтична вічність?» Ні, швидше я коротко озвусь: «Справжнє кохання вічне. А ще воно рідкісне, і, безсумнівно, вам, сер, не довелося його пізнати!») Кохання несе із собою також бачення, позбавлене власного «я». Платон надзвичайно мав рацію, кажучи, що, обіймаючи милого хлопчика, стає на шлях до Господа. Я кажу: бачення позбавлене власного «я», бо наше змішане єство охоче забруднює найчистіші прагнення. Але проникнення в суть речей, хай навіть тимчасове, хай навіть триватиме мить, — це привілей, який завжди матиме цінність, через те що наступає для нас із такою насиченістю. Ах, хоча б одного разу воліти когось, а не себе! Чому б нам не скористатися цим одкровенням як важелем, що зрушить світ? Чому б звільненню від власного «я» не стати точкою опори для нового світу, який ми заселимо та збільшуватимемо, аж поки врешті не заповімо це все не собі, а комусь? Платон мріяв про це. І це можливо.

Не можу сказати, що всі мудрі думки навідалися до мене, коли я лежав у ліжку в перший ранок першоїдоби в новому світі. Напевно, думав лише про дещо із цього. Я справді почувався так, наче заново народився, почувався тілесно звеличеним, такий шанобливий подив людина могла б відчути, воскреснувши. Моє тіло було маслом, чи ліліями, чи блідим воском, чи манною небесною, чи чимось схожим. Звісно ж, полум’я бажання розігрівало й наповнювало почуттями цю незаплямовану блідість, але воно не здавалося відокремленим від неї, воно направду не здавалося взагалі чимось відокремленим. Якщо сексуальне бажання — складова кохання, воно поєднує нас із цілим світом, стає новою формою досвіду. Тоді з’являється близькість, вона стає видатним принципом поєднання, допомагає побороти двоїстість, вона стає силою, що перетворила розрізненість на єдність у мить Господнього благословення. Я томився від бажання та водночас почувався розслабленішим, ніж будь-коли в житті. Я лежав у ліжку та думав про ноги Джуліан: ось вони, оголені й коричневі, мов яєчна шкаралупка, а тепер — у колготках, рожевих, лілових, чорних. Я думав про гриву її сухого сяйливого, зеленаво-золотистого волосся, про те, як воно хвилею спадало на шию. Я думав про напружену зосередженість її носика, якого хотілося торкнутися, закопилених уст, загостреного, наче звірина мордочка, обличчя. Я думав про небесну чистоту її англійських акварельних очей. Я думав про її груди. Я почувався цілковито щасливим, мені було добре. (У шляхетному сенсі.)

Я встав і поголився. Гоління дарує щасливому чоловікові неабияке фізичне задоволення! Я вивчив своє обличчя в дзеркалі. Воно мало свіжий та юний вигляд — воскова маска й досі була на місці. Я достеменно здавався іншою людиною. Промениста сила в мені випнула мої щоки й розгладила зморшки довкола очей. Я ретельно одягнувся й витратив чимало часу, обираючи краватку. Про їжу, зрозуміло, я й досі не міг думати. Я почувався так, наче ніколи більше не муситиму їсти, а живитимуся святим духом. Випив трохи водички. Я вичавив апельсин не тому, що до мене повернувся апетит, а лише через ідею, що мушу харчуватися, але напій вийшов надто густий і ситний — я не зміг навіть сьорбнути його. Тоді повернувся до вітальні та трохи повитирав порохи. Принаймні взявся за кілька видимих поверхонь. Я прожив у Лондоні ціле життя, тож із легкістю зношу пилюку. Сонце ще не піднялося так високо, щоб освітити цегляну стіну навпроти, але небо вже протинали його яскраві промені, а кімната приглушено сяяла. Я сів і замислився, що збираюся робити зі своїм новим життям.

Усе це може видатись сміховинним. Але закоханість — це справа життя. Гадаю, ця концепція схожа чи швидше є окремим випадком ідеї служіння Богові, перетворення цілого життя на таїнство та «замітання кімнати в ім’я Твоє, Господи»^[68], як у вірші Герберта. Я прибирав кімнату задля Джуліан, навіть не усвідомлюючи того, що вона може знову сюди навідатись. Зараз я дозволив собі взяти до рук її примірник «Гамлета», який досі лежав на своєму місці на інкрустованому столику. Це було спеціальне видання для шкіл. На першій сторінці ім’я попередньої власниці, «Газела Бінґлі», було викреслено і, вочевидь, уже давненько дитячою рукою було написано: «Джуліан Баффін». Який тепер її почерк? Я отримував від неї листівки, лише коли вона була дитиною. Чи надішле вона мені колись листа? Від самої лише думки мені стало млосно. Я ще порозглядав книжку. Текст був помережаний купою недоумкуватих зауважень Газели. Було там також і кілька зауважень Джуліан (мушу зізнатися, так само недоумкуватих), які швидше стосувалися її шкільних років, а не «другого знайомства» з п’єсою. «Невиразно!» — написала вона біля слів Офелії «Такий блискучий розум»^[69], і мені це здалося трохи несправедливим. А в тому місці, де Клавдій намагається молитися з покаянням, написано: «Лицемір!» (Не дивно, що молоді не розуміють Клавдія.)

Я ще якийсь час погортав книжку, збираючи оці квіти. А потім притис «Гамлета» до грудей і замислився. Мені було зрозуміло, що нове «заняття» не суперечить моєму життєвому завданню. Обидві ці речі мені послала одна й та сама сила, і вони мали не змагатися між собою, а доповнювати одна одну. Скоро я писатиму, і писатиму добре. Я не мав на увазі нічого вульгарного, на кшталт писанини «про» Джуліан. Якщо хочеш досягти досконалості, потрібно ретельно розділяти життя й мистецтво. Але я відчув у голові пульс темних крапель крові й поколювання в пальцях, що знаменувало прихід натхнення. Плоди моєї фантазії вже купчилися в голові. Проте на мене тим часом чекали легші завдання. Потрібно було впорядкувати своє життя, і я відчував у собі сили для цього. Я мушу побачитися з Прісциллою, мушу побачитися з Роджером, мушу побачитися з Рейчел, мушу побачитися з Арнольдом. (Яким простим усе це раптом здалося!) Я не зізнався навіть собі, що «мушу побачитися з Джуліан», — лише кидав погляди широко розплющених умиротворених очей над божественною прогалиною у світі, де не було зла. Тепер і мови не могло бути про те, щоб поїхати з Лондона. Я виконуватиму свої завдання й пальцем не поворухну, щоб знову побачити свою дорогоцінну дівчинку. Розмірковуючи про Джуліан, я зрадів, що вчасно віддав їй один зі своїх найбільших скарбів — позолочену табакерку «Дружній подарунок», — яким тепер не зміг би її наділити. Навіть не здогадуючись, вона забрала із собою невинну дрібничку, обітницю кохання, німотно віддану її відокремленому особистому щастю. Я зможу творити, бо зможу зберігати мовчання.

Я занурився в роздуми про це по-справжньому побожне й натхненне відкриття; зненацька серце мало не вискочило з грудей, бо задзвонив телефон, і я подумав, що це може бути вона.

— Так?

— Гартборн на дроті.

— О, привіт, дорогий друже! — На душі полегшало, хоча я й досі ледве дихав від збудження. — Я такий радий, що ви телефонуєте. Послухайте, зустріньмося незабаром. Як щодо ланчу — зможете вибратися поїсти сьогодні?

— Сьогодні? Що ж, гадаю мені й справді вдасться. Скажімо, о першій годині у звичному місці?

— Так, чудово! Боюся, я тепер дотримуюся дієти й не зможу багато з’їсти, але мені страшенно хочеться побачитися з вами, тож я чекаю на цю зустріч.

Я з усмішкою поклав слухавку, і одразу ж зайшовся дверний дзвінок.

Моє серце знову кинулося в п’яти. Мало не стогнучи, я заметушився біля дверей.

На порозі стояла Рейчел.

Побачивши її, я одразу вийшов із помешкання, зачинив за собою двері та сказав:

— Ох, Рейчел, як чудово, що ви прийшли! Я збираюся невідкладно дещо купити, бажаєте прогулятися зі мною?

Мені не хотілося впускати її. Вона могла зайти до вітальні й усістися на стілець Джуліан із тигровими ліліями. Крім того, я віддавав перевагу розмові на свіжому повітрі, а не в інтимній обстановці. Але радів, що Рейчел прийшла.

— Чи не можна мені зайти та хвилинку посидіти? — поцікавилася вона.

— Мені потрібно ковтнути свіжого повітря, якщо не заперечуєте. Такий дивовижний день! Ходімо.

Я стрімко перетнув двір і рушив уздовж Шарлотта-стрит.

Сьогодні Рейчел убралася ошатніше, ніж завжди: у строкату червоно-білу шовкову сукню з глибоким вирізом, у якому виднілися вкриті засмагою й ластовинням ключиці. Суха поморщена шия скидалася на шию якогось плазуна, а лице було гладкішим, з незвично яскравим макіяжем і виразом, який французи називають maussade^[70]. Щойно помите волосся перетворилося на блискучу кучеряву кулю навколо голови. Попри це, Рейчел мала привабливий вигляд жінки, яку життя стомило, але не зламало.

— Бредлі, не біжіть так швидко.

— Вибачте.

— Поки я не забула: Джуліан просила, щоб я забрала її примірник «Гамлета», який вона залишила у вас.

Я не збирався прощатися із цією книжкою, тому сказав:

— Я зоставив би його на деякий час собі. Це дуже хороше видання, і мені хотілося б зробити кілька приміток.

— Але це шкільна книжка.

— Проте чудове видання. Більше його ніде не знайти.

Пізніше я вдам, що загубив книжку.

— З вашого боку було так люб’язно побачитися вчора із Джуліан.

— Мені сподобалося.

— Сподіваюся, вона не докучала вам.

— Анітрохи. Ось ми й прийшли.

Я повернув до крамнички з канцтоварами на Рейтбоун-плейс. Тут я міг роздивлятися вітрини цілу вічність: у хорошій канцелярській крамниці навряд чи знайдеться щось, що мені не сподобалося б і що не захотілося б придбати. Яке свіже та заспокійливе видовище: аркуші паперу, папір для записів, блокноти, конверти, листівки, ручки, олівці, скріпки, промокашки, чорнила, теки, старомодні речі на кшталт сургучу й новинки на кшталт скотчу.

Я тинявся між полицями, а Рейчел ішла назирці.

— Мені потрібно придбати ще кілька особливих записників. Незабаром я збираюся чимало писати. Рейчел, дозвольте я куплю щось для вас. У мене такий настрій, що хочеться комусь щось дарувати.

— Бредлі, що з вами сталося? Ви наче п’яний.

— Ось. Дозвольте, я куплю вам ці гарненькі штучки!

Я мусив засипати когось подарунками. Для Рейчел я обрав моток червоної тасьми, синій фломастер, блок особливого розлінійованого паперу, збільшувальне скло, вигадливий паперовий пакет, велику дерев’яну прищіпку із золотим написом «ТЕРМІНОВО» і шість листівок із Поштовою вежею. Я оплатив замовлення й віддав Рейчел сумку з усіма її трофеями.

— Схоже, у вас гарний настрій! — сказала вона задоволено, але досі трохи maussade. — Тепер ми можемо повернутися до вас?

— Мені страшенно шкода, але я домовився досить рано пообідати, тож не повертаюся назад.

Мене досі непокоїв стілець і її можливі спроби забрати книжку. Але не можна сказати, наче я не хотів розмовляти з Рейчел, навпаки — я насолоджувався цим спілкуванням.

— Гаразд, тоді сядьмо де-небудь.

— На Тоттенгем-Корт-роуд є де сісти, просто навпроти магазину «Гілз».

— Бредлі, я не збираюся сидіти на Тоттенгем-Корт-роуд і розглядати «Гілз». Хіба шинки ще не працюють?

Вони вже працювали. У роздумах я провів, мабуть, більше часу, ніж здавалося. Ми зайшли до якогось пабу.

Це було безлице сучасне приміщення, зіпсоване пивоварами: усе навколо зі світлого пластику (паби мають скидатися на темні нори), але сонячне світло й відчинені двері додавали йому якогось південного шарму. Спочатку ми навідалися до стійки, а потім сіли за вже мокрий від пива пластиковий столик. Рейчел замовила подвійне віскі та збиралася пити його нерозбавленим, а я для годиться взяв пивний лимонад. Ми дивилися одне на одного.

— Бредлі, ви таки маєте дивний вигляд.

— Ненормальний?

— Дуже гарний. Ви сьогодні жахливо привабливий. Навіть здаєтеся молодшим.

— Люба Рейчел! Я такий радий вас бачити. Розповідайте мені все. Поговорімо про Джуліан. Вона розумна дівчинка.

— Я рада, що ви так думаєте, але не впевнена, чи погоджуюся з вами. Я вдячна, що ви нарешті зацікавилися нею.

— Нарешті?

— Вона каже, що роками намагалася заволодіти вашою увагою. Я попереджала її, що ви, мабуть, і не помітите.

— Я робитиму для неї все, що в моїх силах. Знаєте, вона мені подобається. — Я навіжено засміявся.

— Вона така сама, як усі вони тепер: розсіяна й неуважна, робить, що їй заманеться, з усім сперечається. Обожнює батька та водночас постійно дражнить його. Сьогодні вранці сказала, що ви вважаєте його творчість «сентиментальною».

— Рейчел, я подумав, — заговорив я (насправді ж нічого не думав, це щойно з’явилося в моїй голові), — що був несправедливим щодо Арнольда. Я вже роками не читав жодної його книжки від початку до кінця. Мені варто перечитати їх усі, можливо, тепер вони здадуться мені зовсім інакшими. Вам подобаються Арнольдові романи, чи не так?

— Я його дружина. І абсолютно неосвічена жінка, як увесь час мені товкмачить моя донька. Але, послухайте, я не хочу про це говорити. Я хочу сказати… ну, перш за все, пробачте мені, що знову вам набридаю. Ви скоро вважатимете мене істеричкою з ідеєю фікс.

— Ніколи, дорога Рейчел! Я такий радий бачити вас. І сукня у вас розкішна! Ви маєте чарівний вигляд!

— Дякую. Ой, я така нещасна через усе, що сталося останніми днями. Розумію, що життя — це суцільний безлад, але раптово все стало ще заплутанішим, і я вже не можу із цим миритися. Знаєте, коли щось оселяється у вашій голові, а ви не можете позбутися одних і тих самих жалісливих думок. Саме тому я просто прийшла побачитися з вами. Арнольд поводиться так, наче це я винна, і, правду кажучи, я таки винна…

— Я теж винен, — заспокоїв я жінку, — але відчуваю, що все можна владнати. Немає сенсу ворогувати, якщо можна жити в мирі. Я прийду побачитися з Арнольдом, і ми матимемо тривалу бесіду…

— Заждіть, Бредлі. Ви що, сп’яніли від цього лимонаду? А ви ж його ще навіть не скуштували. Не бачу сенсу в тому, щоб усе урочисто обговорювати з Арнольдом. Чоловіки з такою помпою ставляться до налагодження стосунків та обговорення справ. Я не впевнена, що взагалі вважаю за потрібне, щоб ви найближчим часом бачилися з Арнольдом. Просто хотіла це сказати. Ви слухаєте мене, Бредлі?

— Так, моя найдорожча.

— Коли ми бачилися востаннє, ви казали дуже гарні та, напевно, дуже мудрі слова щодо дружби. Я розумію, що поводилася занадто грубо…

— Зовсім ні.

— А зараз я хочу сказати, що приймаю вашу дружбу та потребую її. Ще хотіла сказати… складно знайти слова… я почувалася б розбитою, якби дізналася, що ви вважаєте мене огидною підстаркуватою відьмою, яка намагається на зло чоловікові затягти когось до ліжка…

— Запевняю вас…

— Усе зовсім не так, Бредлі. Часом я відчуваю, що пояснюю недостатньо чітко. Я не просто шукала чоловіка, який утішив би мене після сімейної сварки…

— Ви чітко пояснили…

— Це могли бути тільки ви. Ми вже цілу вічність знаємо одне одного. Але я тільки нещодавно збагнула, як сильно ви мені насправді подобаєтесь. Ви — особлива людина в моєму житті. Я поважаю вас, захоплююся вами, покладаюся на вас і… ну, я люблю вас. Ось що я хотіла сказати.

— Рейчел, це так чудово. Ви покращили мені настрій на цілий день!

— Бредлі, побудьте хоч трохи серйозним.

— Я серйозний, люба моя. Я завжди відчував, що людям варто простіше любити одне одного. Чому б нам не втішати одне одного частіше? Ми весь час дратуємося та ображаємося заради самозахисту. Піднімімося вище за це, піднімімося вище та кохаймо вільно! Ось у чому суть. Я знаю, що в наших з Арнольдом стосунках…

— Ваші з Арнольдом стосунки не мають жодного значення. Ідеться про мене. Я хочу… я вже трохи напилася… дозвольте мені сказати грубо… я хочу особливих стосунків із вами.

— Ви їх маєте!

— Помовчте. Я не хочу крутити роман — не тому, що не хочу його, може, і хочу, зараз не варто гаяти на це час, а тому, що це буде суцільна плутанина. А щодо тих образ і роздратувань, про які ви говорили, у вас усе одно кишка тонка або недостатньо темпераменту чи ще бозна-чого для роману. Але, Бредлі, я хочу вас!

— Я й так ваш.

— Ох, не будьте таким безтурботним і легковажним. Сьогодні ви здаєтеся надзвичайно самовдоволеним. Що сталося?

— Рейчел, не переймайтеся. Я буду таким, як ви захочете. Усе надзвичайно просто. Як непевно, але élan^[71] зауважила тезка Джуліан, усе буде добре — і все буде добре, хай там що, усе буде добре^[72].

— Мені хотілося б змусити вас побути серйозним, ви сьогодні страшенно ненадійний. Бредлі, це надзвичайно важливо: ви будете любити мене, будете вірним мені?

— Так!

— Будете справжнім відданим другом назавжди?

— Так, так!

— Не знаю… дякую… гаразд… Ви вже дивитеся на годинника, мусите йти на призначений обід. Я залишуся тут і… думатиму… і… дудлитиму. Дякую вам, щиро дякую.

Останнє, що я побачив, опинившись на вулиці й зазирнувши у вікно, як Рейчел тупилася в стіл і дуже повільно пальцем малювала візерунок у розлитому пиві. На обличчі в неї застиг відлюдний вираз, наче вона щось мрійливо пригадувала, і це було дуже зворушливо.

* * *

Гартборн поцікавився Крістіан. Він не був із нею близько знайомий. Мабуть, новина про її повернення вже ширилася містом. Я розповів про неї просто й відверто. Так, ми вже бачилися. Вона змінилася на краще й не лише зовні. Наші стосунки були досить дружніми й дуже цивілізованими. А Прісцилла? Вона пішла від чоловіка та зупинилася в Крістіан, я саме збирався навідатись до них. «Прісцилла зупинилася в Крістіан? Дивовижно». Так, я погоджувався з ним, але це лише доводило, які ми всі гарні друзі. Я у свою чергу розпитував Гартборна про бюро. Чи й досі засідає та безглузда комісія? Метсона вже підвищили? Нові вбиральні вже запрацювали? Та кумедна пані, що наливає чай, ще працює? Гартборн зауважив, що я маю «дуже підтягнутий і розслаблений» вигляд.

Правду кажучи, я вирішив, що по обіді навідаюся до Ноттінґ-Гілл, але спочатку надумав повернутися додому. Мені треба було освіжитися тишею, самотністю й роздумами про Джуліан. Так святі повертаються до храмів, так мандрівні лицарі відновлюють сили блаженним таїнством. Мені кортіло повернутися додому й залишатися там, раптом вона зателефонує, але я знав, що це спокуса, та поборов її. Якщо я хотів, щоб усе було добре, не варто було жодним чином змінювати розпорядок свого життя, окрім того, що мав упорядкувати його й помиритися з усіма, а на це, як відчував, у мене тепер було достатньо сил. Дорогою додому я зайшов до книгарні й замовив повне зібрання Арнольдових творів. Нести їх було б надто важко, до того ж не всі виявилися в продажу — і продавець пообіцяв надіслати їх найближчим часом. Читаючи перелік книжок, я збагнув, що декотрі навіть не читав, а інші читав так давно, що вже й не пам’ятав, про що в них ішлося. Як я міг у такому разі судити друга? Я зрозумів, що був до нього вкрай несправедливим, і всміхнувся продавцеві.

— Так, усі, будь ласка. Не забудьте жодної.

— І вірші, сер?

— Так.

Я навіть не знав, що Арнольд пише вірші. Що ж я за негідник такий!

Я також придбав зібрання творів Шекспіра в шістьох томах, щоб віддати їх Джуліан замість «Гамлета», коли настане час, і, всміхаючись, рушив додому.

Зайшовши на подвір’я, одразу побачив Ріґбі, мого сусіда згори. Я зупинив його й розпочав сердечну розмову про гарну погоду, аж тут він сказав: «Там хтось чекає на вас біля дверей». Мені перехопило дух, я перепросив і побіг. Але виявилося, що на мене чекав чоловік. Його гарно вбрана військова постать кидалася в очі.

Помітивши мене, Роджер заговорив:

— Послухай, перш ніж ти скажеш мені…

— Любий Роджере, заходь, вип’ємо чаю. А де Меріґолд?

— Вона залишилася внизу, в якійсь кав’ярні.

— Тоді йди швиденько й миттю приведи її сюди, ну ж бо. Мрію знову побачитись із нею! Я поставлю чайник і приготую горнятка.

Роджер витріщився на мене й похитав головою так, наче подумав, що я втратив глузд, проте таки пішов привести Меріґолд.

Меріґолд причепурилася, їдучи до міста: наділа маленький синій полотняний капелюшок, одягла білу лляну сукню без рукавів, темно-синю шовкову блузку й червоно-біло-синій шарф, що здавався недешевим. Своїм виглядом вона трохи скидалася на морячку з музичної комедії. Дівчина дещо округлилась і мала притаманний вагітним жінкам набундючений, самовпевнений і самовдоволений вигляд. На засмаглих щоках розквітнув глибокий рум’янець — свідчення здоров’я й щастя. Меріґолд постійно всміхалася очима, і неможливо було змусити себе не всміхатися їй у відповідь. Мабуть, на вулиці за нею залишився слід щастя.

— Меріґолд, яка ж ви красуня!

— Що це за гру ти вигадав? — буркнув Роджер.

— Сідайте, сідайте, будь ласка, вибачте, але ви обоє такі щасливі, я просто не можу опанувати себе. Меріґолд, ви скоро станете матір’ю?

— Це якийсь схиблений жарт?

— Ні-ні! — Я розставляв горнятка на тумбочці з червоного дерева. Стілець Джуліан я вже відсунув подалі.

— А вже за хвилину ти знову поводитимешся огидно.

— Роджере, прошу, розслабся, будь ласка, поговорімо спокійно, будьмо одне з одним розсудливими та ввічливими. Мені дуже шкода, що там, у Брістолі, я так негарно повівся з вами обома. Я засмутився через Прісциллу й досі засмучений, але не вважаю вас нечестивцями. Мені відомо, як таке стається.

Роджер скривився в бік Меріґолд. У відповідь вона засяяла усмішкою.

— Я хочу пояснити тобі суть справи, — сказав чоловік. — І хочу, щоб ти зробив для нас дещо, якщо не заперечуватимеш. Перш за все, ось. — Він поклав на підлогу біля моїх ніг велетенську роззявлену сумку.

Я глипнув униз, а потім узявся копирсатися в ній. Намисто та інші прикраси. Емаль. Невеличка мармурова (чи щось таке) статуетка. Два срібних кубки та ще деякі дрібнички.

— Вам пощастило, Прісцилла буде в захваті. А що з норкою?

— До цього я й веду, — повідомив Роджер. — Боюся, я продав її. Коли ми бачилися востаннє, її вже було продано. Ми з Прісциллою домовлялися, що це хутро буде інвестицією. Я віддам їй половину прибутку. Найближчим часом.

— Вона може не турбуватися, — утрутилася Меріґолд, притискаючи свій елегантний синій шкіряний черевик до Роджерового. Вона постійно рухала рукою, і її рукав легенько й ритмічно торкався його.

— Усі прикраси тут, — запевнив Роджер, — і дрібнички з її туалетного столика. Одяг Меріґолд запакувала в три скрині. Куди нам їх надіслати?

Я записав адресу в Ноттінґ-Гілл.

— Я не поклала всю стару косметику, — додала Меріґолд, — а ще там була купа старих поясів зі шлейками й такого…

— А ти можеш сказати Прісциллі, що ми хочемо одразу дістати розлучення? Звичайно, я щомісяця платитиму гроші на її утримання.

— Ми не збідніємо, — погодилася Меріґолд, торкаючись своїм рукавом Роджерового. — Коли малятко народиться, я повернуся на роботу.

— А ким ви працюєте?

— Я стоматолог.

— Вам пощастило. — Я засміявся від незаплямованої joie de vivre. Кумедно, така чарівна дівчина — дантист!

— Ти ж обов’язково розповіси про нас Прісциллі? — урівноважено перепитав Роджер.

— Так, так. Усе буде добре — і все буде добре, як зауважила Джуліан.

— Джуліан?

— Джуліан Баффін, дочка мого друга.

— Вона донька Арнольда Баффіна? — поцікавилася Меріґолд. — Я обожнюю його книжки, він мій улюблений письменник.

— Вам уже час, діти мої, — сказав я, підводячись. Я не міг дочекатися, щоб лишитися на самоті зі своїми думками. — Якнайкраще владнаю все з Прісциллою. Залишилося лише побажати вам обом щастя.

— Зізнаюся, ти мене здивував, — відгукнувся Роджер.

— Те, що я по-свинськи поводитимусь із вами, не допоможе Прісциллі.

— Ви такий милий, — сказала Меріґолд. Я подумав, що вона поцілувала б мене, якби Роджер рішуче не потягнув її до дверей.

— Цьомки-бомки моєму улюбленому стоматологові! — крикнув я їм навздогін.

— Він, мабуть, п’яний, — пролунав голос Роджера, коли я зачинив двері.

Я повернувся до вітальні та впав долілиць на чорний вовняний килимок.

* * *

— Угадай, що в мене в сумці! — сказав я Прісциллі.

Був вечір того самого дня. До будинку мене пустив Френсіс. Крістіан ніде не було видно.

Прісцилла досі перебувала в «новій» спальні нагорі з пошарпаним штучним бамбуком на стінах. Чорні простирадла на овальному ліжку були скуйовджені — Прісцилла, поза сумнівами, щойно встала.

Тепер вона сиділа в схожому на лікарняний білому халаті на ослінчику навпроти страшенно блискучого туалетного столика. Коли я прийшов, вона роздивлялася себе в дзеркало і, привітавшись зі мною без усмішки, повернулась до свого заняття. Сестра до білизнú напудрила обличчя, намалювала криваво-червоним губи й мала гротескний вигляд, наче підстаркувата гейша.

Вона не відповіла мені, а потім раптом схопила велику банку з масним кольдкремом і заходилася рясно штукатурити ним обличчя. Крем змішався з помадою й почервонішав. Прісцилла розмащувала рожеву суміш по обличчю, жадібно вдивляючись собі в очі.

— Подивись, — не вгавав я, — дивись, хто прийшов!

Я поставив білу статуетку на скляну поверхню туалетного столика. Поряд із нею виклав емаль і малахітову шкатулку. Витяг клубок переплутаного намиста.

Прісцилла дивилася на речі. Потім, так і не торкнувшись їх, узяла паперову серветку й заходилася витирати з обличчя червонясте місиво.

— Роджер передав їх тобі. І подивись, я знову приніс пані на водяному буйволі. Боюся, він трохи кульгає, але…

— А норковий палантин? Ти бачив його?

— Ну, я бачив його. А тепер, Прісцилло, хочу сказати…

Без крему обличчя Прісцилли було грубим і вкритим плямами. Вона кинула покручену масну й вологу серветку на підлогу та сказала:

— Бредлі, я вирішила повернутися до Роджера…

— Ох, Прісцилло.

— Я вчинила недобре. Не варто було йти від нього. Так нечесно. І думаю, що без нього я в прямому сенсі втрачаю глузд. У мене не залишилося шансів на щастя. Хай там як, бути мною — це вже постійне пекло. А в цьому безглуздому місці я ще більше часу перебуваю на самоті. Навіть у ненависті до Роджера був якийсь сенс, він робив мене нещасною, але належав мені. Там я звикла до речей, там було чим зайнятися, я ходила на закупи й готувала, прибирала будинок, навіть якщо знала, що чоловік не прийде на вечерю. Я готувала для нього й ставила все на стіл, а він не приходив, і я сиділа та плакала, дивлячись телевізор. Проте це все було частиною чогось: те, що я чекала на нього в нічній темряві, хоча хотіла спати, те, як слухала, чи не повернеться ключ у замку; мені принаймні було на що чекати. Я не залишалася наодинці зі своїми думками. Мене насправді не обходить, чи він бігає за дівчатами, за секретарками з бюро — усі вони так чинять. Нині мені не здається, що це має якесь значення. Я назавжди пов’язана з ним у горі й радості — у нашому випадку в горі, — але будь-які пута мають значення, коли ти падаєш у пекло. Очевидно, ти не можеш піклуватися про мене, та й чому мав би? Крістіан поводиться дуже люб’язно, але вона страшенно допитлива, вона просто грається в гру, і незабаром я їй набридну. Я знаю, що огидна, огидна, не розумію, як вам вдається дивитися на мене. Тим паче я не хочу, щоб на мене дивилися. Я вже відчуваю, як мій здоровий глузд розпадається. Відчуваю, що сама тхну гниллю. Цілий день лежала в ліжку. Навіть нафарбувалася лише незадовго до твого візиту, і це мало жахливий вигляд. Я ненавиджу Роджера й останні рік чи два боюся його. Але, якщо не повернуся до нього, я просто зникну; всі мої нутрощі випадуть назовні, як у повішаних. Не можу передати тобі, яких страждань я зазнаю.

— Ох, Прісцилло, припини. Ось, дивись, які гарні речі. Ти ж рада бачити їх знову, це те, що дарує тобі радість. — Я витяг із купи прикрас намисто, у якому чергувалися сині й прозорі кульки, розплутав його й розтягнув велетенською «О», щоб надіти їй на шию, але сестра розлючено відмахнулася.

— Він надіслав норку?

— Ну…

— Я все одно збираюся назад, тож це не суттєво. З його боку люб’язно було принести… Що він казав? Він хоче мене бачити? Він казав, що я огидна? Ох, моє життя — суцільне пекло, але, якщо я повернуся, гірше, ніж тепер, не буде, гірше вже немає куди. Я спробую бути спокійною й покірливою. Я спробую братися за дрібниці, частіше ходитиму в кіно. Не кричатиму й не плакатиму. Якщо я поводитимуся тихо, він не завдасть мені болю, чи не так? Бредлі, ти поїдеш зі мною до Брістоля? Я б хотіла, щоб ти пояснив Роджерові…

— Прісцилло, — увірвав її я, — люба, послухай. Тепер уже й мови не може бути про твоє повернення назад — ані зараз, ані колись іще. Роджер хоче розлучитися. У нього є коханка, молода дівчина на ім’я Меріґолд, з якою він живе цілу вічність, кілька років, і тепер він хоче побратися з нею. Я бачив їх сьогодні вранці. Вони дуже щасливі, кохають одне одного, хочуть одружитися, і Меріґолд вагітна…

Прісцилла підвелася, манірно підійшла до ліжка й упала на нього. Складалося враження, наче мрець заліз до своєї труни. Вона натягнула ковдру.

— Він хоче одружитися… — Її рот розтулявся мляво, і мова була нечітка.

— Так, Прісцилло…

— Він зустрічався із цією дівчиною досить довго…

— Так.

— Вона вагітна…

— Так.

— Тому він хоче розлучитися…

— Так. Люба Прісцилло, ти все розумієш і мусиш хоробро дивитися цій ситуації в очі…

— Смерть, — пробурмотіла моя сестра, — смерть, смерть, смерть…

— Тримайся, дорогенька.

— Смерть.

— Незабаром ти почуватимешся краще. Тобі пощастило позбутися цього негідника. Чесно. Ми збудуємо для тебе новий світ, пеститимемо тебе, усі допомагатимемо, ось побачиш. Сама казала, що частіше ходитимеш у кіно. Роджер плататиме гроші на твоє утримання, а Меріґолд — стоматолог…

— І, напевно, я зможу коротати час, плетучи малесенькі речі для дитинки!

— Уже краще. Покажи, що ти не втрачаєш віри!

— Бредлі, якби ти знав, як я ненавиджу тебе, ти зрозумів би, як далеко від людської надії я опинилася. Щодо Роджера… я запхала б… розпечену спицю… йому в печінку…

— Прісцилло!

— Я читала про це детектив. Він помер би повільно, у жахливих муках.

— Прошу…

— Ти не розумієшся… на страхах… не дивно, що ти не можеш написати справжню книжку… ти не бачиш… жаху…

— Я знаю жахи, — заперечив я, — але мені відомі й радощі. У житті є приємні сюрпризи, виграші й слава. Ми захистимо тебе, піклуватимемося…

— Хто це «ми»? Ах… у мене немає нікого на цілому світі. Я накладу на себе руки. Так буде найліпше. Усі казатимуть: «Це на краще, що вона себе вбила, їй ліпше бути мертвою». Я ненавиджу тебе, я ненавиджу Крістіан, я ненавиджу себе так сильно, що можу годинами кричати від ненависті й болю, ох, як боляче, ох, Роджере, Роджере, Роджере, як боляче…

Вона повернулася на бік, майже нечутно схлипуючи, губи тремтіли, в очах бриніли сльози. Я ніколи не бачив, щоб хтось так замкнуто страждав.

Я відчув нестримне бажання приспати її — не назавжди, звичайно, — якби хтось міг зробити їй якийсь укол, аби висушити ці жахливі сльози, дати перепочинок її змученій свідомості.

Двері відчинилися, і зайшла Крістіан. Глипнувши на Прісциллу, вона неуважно привіталася зі мною «сковуючим» жестом, який, як на мене, аж сочився інтимністю.

— Що тепер? — рішуче запитала вона в Прісцилли.

— Я щойно розповів їй про Роджера й Меріґолд, — пояснив я.

— О Господи, хіба ти мусив?

Раптом Прісцилла стала спокійно волати. «Спокійно волати» звучить як оксиморон, але я називаю так на диво керовані ритмічні крики, які супроводжувалися такою собі істерикою. Істерика лякає нас, бо вона добровільна і недобровільна водночас. Страшно стає через те, що все здається глядачам умисним, але має свій, як виявляється, невпинний ритм, наче заведена машина. Немає сенсу просити людину в істериці «контролювати себе». «Обравши» істерику, вона вже відмовилася від звичної нам комунікації. Зараз Прісцилла сиділа на ліжку, судомно хапала повітря зі звуком «у-у-у-ух!», потім скрикувала «а-а-ах!», закінчувала якимось клекотливим риданням, потім знову хапала ротом повітря й кричала, а далі — все спочатку. Звуки вона видавала жахливі: болісні та замордовані. За життя я чотири рази бачив жіночу істерику: раз це була моя матір, коли батько вдарив її, раз — вагітна Прісцилла, раз — інша жінка (і про це я волію забути) і тепер — знову Прісцилла. Я повернувся до Крістіан і спантеличено здійняв руки.

До кімнати, вишкіряючись, зайшов Френсіс Марло.

Крістіан сказала:

— Бреде, тобі краще піти, зачекай унизу.

Перший сходовий проліт я минув бігцем, але на другому пригальмував. Поки я дістався до дверей вітальні, де панували відтінки темно-коричневого та індиго, у будинку запала тиша. Я ввійшов до кімнати і стояв там, широко розставивши ноги й важко дихаючи.

З’явилася Крістіан.

— Вона припинила, — зауважив я. — Що ти зробила?

— Дала їй ляпаса.

— Гадаю, я зараз зомлію, — зізнався я, сів на канапу й затулив обличчя долонею.

— Бреде! Ось, хутчіш ковтни бренді…

— Можна мені печива чи чогось такого? Я не їв цілий день. Чи навіть відучора.

Тієї миті я справді почувався млосно: таке враження, що тобі на голову опускають чорний baldacchino^[73], який поглинає світло, і ти вже нічого не бачиш. А тепер, коли переді мною з’явилися бренді, хліб, печиво, сир і сливовий пиріг, я зрозумів, що заплачу. Минуло вже чимало років відтоді, коли я востаннє просльозився. Той, хто часто плаче, напевно, навіть не здогадується, яке дивне явище — сльози. Я пригадав, як налякалися в «Книзі джунглів» вовки, побачивши, що Мауглі плаче. Чи то сам Мауглі налякався й думав, що помирає? Вовкам більше відомо про сльози, вони дивляться на них з погордою й легкою відразою. Я тримав келих бренді обома руками, дивився на Крістіан і відчував, як на очах бринить тепла волога. Разом із неминучими відчуттями прийшло вдоволення. Це була перемога. Імовірно, будь-які сльози — це перемога. Чи дорогоцінний дар.

— Бреде, дорогенький, не…

— Я ненавиджу насилля, — урвав її я.

— Не можна дозволяти їй так чинити й далі, вона стомлюється; учора плакала півгодини…

— Гаразд, так, гаразд…

— Моя бідолашечка! Я намагаюся робити все якнайкраще, чесне слово. Не так-бо й весело, коли в будинку живе хтось майже божевільний. Я роблю це для тебе, Бреде.

Мені вдалося проковтнути шматочок сиру, але на смак він був як мило. Натомість від бренді мені поліпшало. Я жахливо засмутився, побачивши Прісциллу, — це було втілення розпачу. Але про що свідчили мої дорогоцінні сльози? Вони були — і не могли бути чимось іншим — сльозами чистої радості, чудесною прикметою змін, що відбулися зі мною. Я увесь — матеріально й фізично, — усе моє єство, уся моя вдача повнилися екстазом кохання. Я дивився перед собою крізь теплу сріблясту завісу сліз і бачив обличчя Джуліан: напружене й зосереджене, наче у пташки, воно зависло в повітрі, мов видіння Спасителя, що заспокійливо являється в пустельній печері самітникові, який помирає від голоду та втрачає глузд.

— Бреде, що сталося? Ти маєш незвичний вигляд, з тобою щось відбулося; ти такий гарний, наче святий чи щось таке; наче зійшов з якоїсь бісової картини — знову здаєшся молодим…

— Ти ж не покинеш Прісциллу, правда, Кріс? — запитав я й витер рукою сльози.

— Ти нічого не помітив, Бреде?

— Ні, а що?

— Ти назвав мене «Кріс».

— Правда? Як колись. Гаразд, ти ж так не вчиниш? Я заплачу тобі…

— Ох, забудь ти про ті мідяки. Я попіклуюся про неї. Уже знайшла нового лікаря. Її потрібно лікувати уколами.

— Добре. Джуліан.

— Що ти кажеш?

Я чомусь промовив ім’я Джуліан уголос. Підвівся з канапи.

— Кріс, якщо не заперечуєш, я піду. У мене є дуже важливі справи. — Думати про Джуліан.

— Бреде, прошу… Ну, гаразд, не затримуватиму тебе. Але я хочу, щоб ти дещо сказав мені.

— Що?

— Ох, що ти пробачаєш мені чи щось таке. Що ми помирилися чи щось таке. Ти знаєш, я просто кохала тебе, Бреде. Тобі моя любов здавалася якоюсь руйнівною силою чи прагненням влади, але мені просто хотілося втримати тебе. Насправді я тому й повернулася — до тебе й для тебе. Там, в Америці, я думала про тебе і про те, якою була дурепою. Звісно, я не помішана на романтиці. Розумію, що тоді в нас нічого б не вийшло, ми були такі молоді та, Господи, які ж нерозумні. Але я бачила в тобі щось, що не давало мені спокою. Мені часто снилося, що ми возз’єднуємося, розумієш, ночами, у справжніх снах.

— Мені теж, — зізнався я.

— О Господи! І це були такі щасливі сни. А потім я прокидалася й згадувала, як саме ми розійшлися; і бачила поруч із собою старе тупе Евансове обличчя — ми спали в одному ліжку майже до самого кінця. Знаю, я казала тобі різні мерзенні речі про бідного Еванса, а потім пошкодувала про це, напевно, справила жалюгідне враження — насправді я не зневажала Еванса, не ненавиділа його й не хотіла, щоб він помер; усе було зовсім не так, мені просто було нудно з ним і взагалі в тому місці. Єдине, що тримало мене там, — це можливість заробити гроші. Не малювання, чи дихальні вправи, чи глибинний психоаналіз. Я навіть гончарувала, Господи, спробувала там геть усе. Але наприкінці лише гроші мали значення. Та я завжди знала, що існує інший світ, гадаю, якийсь духовний світ, який десь чекає на мене. І, повернувшись сюди, я просто сподівалася, що знайду тут дім, домівку просто у твоєму серці…

— Моя найдорожча Кріс, що за дурниці.

— Ох, точно, але все одно… знаєш, я раптом відчула, що ти відкрився для мене, саме для мене… я можу ввійти у твоє серце, і на килимку перед дверима написано «Ласкаво просимо»… Бреде, скажи ці гарні слова, скажеш? Скажи, що пробачив мені, скажи що ми насправді возз’єднаємося й нарешті знову будемо друзями.

— Звісно ж, я пробачив тобі, Кріс, ми, безумовно, возз’єдналися. Ти теж мусиш мені пробачити, я був нетерплячим чоловіком…

— Будь певен, я пробачаю. Дякувати Богові, тепер ми нарешті можемо поговорити — поговорити про те, як усе відбувалося і якими бісовими дурнями ми були; але тепер ми все виправимо, надолужимо, «викупимо», як це стається в ломбардах. Побачивши, як ти плачеш через Прісциллу, я збагнула, що це можливо. Ти хороший чоловік, Бредлі Пірсон, і разом ми впораємося, якщо розкриємо наші серця…

— Кріс, люба. Прошу!

— Бреде, знаєш, у якомусь сенсі ти й досі мій чоловік. Я ніколи не припиняла думати про тебе як про свого чоловіка, врешті-решт ми ж вінчалися в церкві: «Своїм тілом схиляюся перед тобою»^[74], — і всі ці релігійні балачки; колись ми мали чисті серця й багато важили одне для одного; ми кохали по-справжньому, чи не так, хіба не кохали?

— Можливо, але…

— Коли все пішло не так, я гадала, що назавжди стану циніком, — я побралася з Евансовими грошима. Ну, хай там що, я здійснила серйозний учинок: не покинула його, він помер, тримаючи мене за руку, бідолашний старий мерзотник. Але тепер я почуваюся так, наче моє минуле зірвалося в прірву. І я повернулася, щоб сказати це тобі, Бреде, переконатися в цьому; тепер ми стали старшими й мудрішими і шкодуємо про те, що накоїли, то чому б нам не спробувати ще раз.

— Кріс, дорогенька, ти несповна розуму, — сказав я, — але я дуже розчулений.

— Оце так, Бреде, ти маєш такий молодечий вигляд. Ти такий свіжий і піднесений, як кішка, у якої народилися кошенята.

— Я вже йду. На все добре.

— Ти не можеш піти, коли ми щойно закріпили нову угоду. Я хотіла сказати тобі це все раніше, але не могла, тому що ти був геть інший, якийсь замкнутий; я наче не могла тебе достеменно роздивитися, але тепер ти тут усім своїм єством, і так само я. Це все дуже серйозно, ми мусимо спробувати ще раз, Бреде, мусимо. Звичайно, тобі не треба вирішувати просто зараз, подумай про все спокійно на дозвіллі; ми зможемо жити там, де ти захочеш, і ти зможеш спокійно працювати далі; ми можемо оселитися в будиночку у Франції чи Італії, де тобі заманеться…

— Кріс…

— Швейцарії.

— Тільки не у Швейцарії. Я ненавиджу гори.

— Ну, тоді…

— Послухай, я мушу…

— Поцілуй мене, Бредлі.

Ніжність змінює жіноче обличчя так, що іноді його не вдається впізнати. Крістіан en tendresse^[75] здавалася інакшою: старшою, сміховинно схожою на тварину, усі її риси розтягнулися, мов гумові. Вона була вбрана в бавовняну сукню яскравого оранжево-червоного кольору з глибоким вирізом і мала на шиї золотий ланцюжок. Під свіжим золотом ланцюжка шия здавалася брудною й сухою. Фарбоване волосся блищало, наче звірине хутро. Моя колишня дружина дивилася на мене в прохолодних північно-синіх сутінках своєї кімнати, на її обличчі застигла сором’язлива, благальна, боязка, жалюгідна ніжність, а руки вона простягнула до мене в східному жесті самотності та поваги. Я ступив крок назустріч і обійняв її.

Тієї ж миті я засміявся й так і стояв, сміючись та обіймаючи, але не цілуючи її. За її плечем я бачив зовсім інше щасливе обличчя. Я свідомо обіймав Крістіан і сміявся, а тоді вона теж розреготалася, нахилилася до мене та притулилася чолом до мого плеча.

До кімнати ввійшов Арнольд.

Я повільно відпустив Крістіан, вона глипнула на Арнольда й сміялася далі, але вже якось стомлено й майже задоволено.

— О Господи Боже…

— Я вже йду, — сказав я Арнольдові.

Він увійшов й одразу спокійно сів, наче в якійсь приймальні. Він мав звичний змоклий вигляд (мокрого альбіноса), наче потрапив під дощ: безбарвне волосся масно тьмянішало, обличчя блищало, ніс стирчав, як намащена салом шпилька. Його дуже бліді блакитні очі поблякли аж до білизни й були холодними, наче вода. Перш ніж Арнольд устиг змінити вираз обличчя, я помітив, з якою прикрістю він відреагував на нашу невеличку сцену.

— Ти ж подумаєш про все, Бреде, чи не так, любий?

— Подумаю про що?

— Ох, він такий кумедний, він уже все забув! Я щойно подала Бредлі пропозицію, а він уже забув!

— Крістіан трохи втратила розум, — дуже люб’язно пояснив я Арнольдові. — Я щойно замовив усі ваші книжки.

— Чому? — поцікавився Баффін, набувши свого приязного похмуро-відчуженого вигляду й далі незворушно сидячи на стільці, поки Крістіан, фиркаючи від сміху собі під ніс, кружляла чи дрібними кроками танцювала кімнатою.

— Хочу знову оцінити їх. Мені здалося, що я був до вас дещо несправедливим чи взагалі помилявся.

— Дуже порядно з вашого боку.

— Зовсім ні. Мені хочеться… помиритися з усіма… зараз…

— Хіба сьогодні Різдво? — уїдливо запитав Арнольд.

— Ні, просто… я перечитаю ваші книжки, Арнольде… так і вчиню… смиренно й неупереджено… будь ласка, повірте мені… і, будь ласка, пробачте мені… усі мої… вади і…

— Бред перетворюється на святого.

— З вами все гаразд, Бредлі?

— Лише подивися на нього. Просто якесь перетворення!

— Я мушу йти… на все добре, до зустрічі… і… хай щастить… хай щастить…

Незграбно помахавши їм обом і не зважаючи на простягнуту мені руку Крістіан, я вийшов у двері, невимушеним кроком минув крихітний передпокій та опинився на вулиці. Уже вечоріло. Куди подівся цілий день?

Наближаючись до рогу вулиці, я почув, як за мною хтось біжить. Це був Френсіс.

— Бреде, я лише хотів сказати… Заждіть, будь ласка, заждіть… Я хотів сказати, що залишуся з нею, хай там що сталося, я…

— З ким?

— З Прісциллою.

— А, так. Як вона?

— Спить.

— Дякую, що допомагаєте бідолашній Прісциллі.

— Бредлі, я хотів упевнитися, що ви не гніваєтеся на мене.

— Чому б я мав гніватися?

— Хіба вам не огидно після того, що я вам наговорив і виплакався перед вами, декого аж нудить, якщо хтось отак виливає на них усе своє горе; боюся, я…

— Забудьте.

— І, Бреде, я хотів сказати ще дещо… Я хотів сказати… хай би що сталося… я на вашому боці.

Я зупинився й подивився на нього: Френсіс дурнувато шкірився, прикусивши нижню губу, а його крихітні очиці лукаво й запитально дивилися на мене знизу вгору.

— У майбутній… величній… битві, — сказав я, — хай би на яку… вона обернулася… дякую вам, Френсісе Марло.

Він здавався дещо здивованим. Я якось по-військовому відсалютував йому й пішов геть. Френсіс побіг за мною.

— Я дуже люблю вас, Бреде, ви ж знаєте.

— Трясця твоїй матері!

— Бреде, будь ласка, чи не могли б ви дати мені трохи грошей… мені соромно набридати вам, але Крістіан не дбає про мене…

Я дав йому п’ять фунтів.

* * *

Те, що один день відділений від наступного, — мабуть, особливість нашого життя на цій планеті. Загалом це милосердне рішення. Ми не засуджені до безупинного видряпування сходами буття, а постійно можемо освіжитися маленькими перепочинками від себе самих. Ми періодичні створіння: весь час падаємо до завершень і злітаємо до нових починань. Наша свідомість швидко втомлюється й поділена на розділи, а те, що завтра буде видніше, водночас розраджує нас і завдає незручностей, але зазвичай так і буває. І як чудово ніч поєднується зі сном, з його солодким видінням, так управно підлаштованим до наших потреб! Янголів, мабуть, дивують ці створіння, які так регулярно випадають з обізнаності до заселеної примарами темряви. Жоден філософ не спроможний пояснити, як наші слабкі особистості виживають у тих прірвах.

Наступного ранку — зачинався новий сонячний день — я прокинувся на світанні й точно усвідомив своє становище, але водночас знав: щось змінилося. Я був не зовсім таким, як учора. Лежав, перевіряючи себе, як перевіряють після катастрофи, чи не зламані кінцівки. Я й досі почувався стовідсотково щасливим, обличчя й досі здавалося дивовижно восковим, тануло в блаженстві та заливало благодаттю очі. Бажання, досі космічне, більше скидалося на фізичний біль, на щось таке, від чого можна померти на самоті, тихенько зіщулившись у куточку. Але я не відчував тривоги. Підвівся, поголився, ретельно одягнувся й подивився в дзеркало на своє нове обличчя. Я здавався таким молодим, що ставало моторошно. Потім випив трохи чаю, відтак сів, склавши руки, у вітальні й утупився в стіну за вікном. Я сидів нерухомо, як буддист, і пізнавав себе.

Коли минає початкове одкровення, кохання вимагає стратегії; і те, що часто це стає початком кінця, не применшує потреби в ній. Я знав, що сьогодні та, імовірно, до останнього дня мого життя мене напосідатимуть думки про Джуліан. Учора це не видавалося таким конечним. Те, що сталося вчора, означало (хоча в цьому й не було моєї заслуги), що я став шляхетним. І вчора цього було достатньо. Я кохав, і кохання створило вакуум на місці мого власного «я». Я очистився від образ і від ненависті, очистився від усіх жалюгідних тривожних страхів, з яких складається грішне еґо. Було достатньо її існування й того, що їй ніколи не стати моєю. Я мав жити й кохати на самоті, а розуміння того, що я спроможний на це, перетворювало мене на божество. Сьогодні я був не менш шляхетним, не більше піддавався ілюзіям, а моя воля була лише злегка енергійнішою та метушливішою. Звичайно, я ніколи не звірюся їй, звичайно, мовчання й робота, на щастя, поглинуть усю ту величну силу, якою мене обдаровано. І все ж я відчував нову потребу взятися до чогось локалізованішого й націленішого на Джуліан.

Отак нерухомо я просидів невідомо скільки. Напевно, я навіть по-справжньому заглибився в такий собі транс. А потім пролунав телефонний дзвінок, і серце моє розірвалося чорним вибухом, бо я був переконаний, що це Джуліан. Я побіг до апарата. Намацав слухавку та двічі впустив її, перш ніж спромігся піднести до вуха. Це телефонував Грей-Пелем з новиною, що його дружина нездужає й він має зайвий квиток на Ґлайндборнський оперний фестиваль. Чи не хочу я приєднатися? Я не хотів! Авжеж, ще в Глайндборні мене не було. Увічливо його спекавшись, я зателефонував до Ноттінґ-Гілл. Відповів Френсіс і розповів мені, що Прісцилла вранці поводилася спокійніше й погодилася на прийом у психіатра. Після цього я сів і задумався, чи не зателефонувати до Ілінґу. Безумовно, не для того, щоб побалакати з Джуліан. Може, мені варто зателефонувати Рейчел? А що, як відповість Джуліан?

Поки мій мозок від роздумів про можливість дзвінка проймало то жаром, то холодом, телефон знову озвався й моє серце знову вибухнуло; це була Рейчел. Розмова наша звучала так:

— Привіт, Бредлі. Це нудна стара я.

— Рейчел… люба… прекрасно… яке щастя… це ви… я страшенно радий…

— Ви ж не могли напитися о такій годині.

— А яка наразі?

— Пів на дванадцяту.

— А я вважав, що близько дев’ятої.

— Вам буде приємно почути, що я не збираюся до вас навідуватися.

— Але я був би щасливий.

— Ні, мушу тримати себе в руках. Це така… негідна поведінка… переслідувати давніх друзів.

— Ми ж друзі, чи не так?

— Так, так, так! Ох, Бредлі, не варто мені починати… Я така рада, що ви там, і намагатимусь не набридати більше. Бредлі, Арнольд навідувався вчора до Крістіан?

— Ні.

— Навідувався, я знаю. Це не має значення. О Господи, не варто мені починати…

— Рейчел…

— Так?

— Як там… як там Джуліан… сьогодні?

— Ох, усе як завжди.

— Вона… часом… не збирається прийти сюди… за своїм «Гамлетом»… Хіба ні?

— Ні. Сьогодні їй не до «Гамлета». Вона зрештою приєдналася до молодої пари, яка копає яму для балачок на дитячому майданчику.

— Що?

— Яму для балачок.

— Ох. Ну, гаразд. Скажіть їй… Ні. Гаразд…

— Бредлі, ви ж… байдуже, що це означає… любите мене?

— Так, звісно.

— Перепрошую, що я така… занудна та плаксива… Дякую, що вислухали… Ще зателефоную… Па.

Я забув Рейчел. Вирішив вийти до міста й придбати подарунок для Джуліан. Я досі почувався слабко та млосно, мене лихоманило. Подумавши про подарунок, я затремтів іще дужче. Купівля подарунків — загальновідомий симптом кохання. Це по-справжньому sine qua non^[76]. (Якщо тобі не хочеться дарувати їй подарунків — ти її не кохаєш.) Гадаю, це такий спосіб зворушити кохану.

Відчувши, що вже можу йти нормально, я вийшов із будинку й вирушив до Оксфорд-стрит. Кохання змінювало світ. Воно перетворило просторі крамниці Оксфорд-стрит на виставку подарунків для Джуліан. Я купив шкіряну ташечку, коробочку з носовими хустинками, емальований браслет, вишукану косметичку, пару мереживних рукавичок, набір кулькових ручок, брелок для ключів та три шалики. Потім з’їв сендвіч, повернувся додому, розклав усі подарунки разом із шістьма томами Шекспіра на інкрустованому столику й тумбочці з червоного дерева та взявся їх роздивлятися. Зрозуміло, що мені не вдасться одразу подарувати їй усе, це було б дивно. Але я можу дарувати їй щось тепер, а щось пізніше; а тим часом це все було її і все було тут. Я зав’язав довкола шиї один із шаликів, і від фізичного бажання мені запаморочилося в голові. Я стояв на даху найвищого будинку й хотів кинутися вниз, я палав живцем і мало не непритомнів, усе боліло, боліло!

Задзвонив телефон. Я, хитаючись, дістався до нього та прохрипів щось у слухавку.

— Ох, Бреде. Це Кріс.

— Ох… Кріс… привіт, дорогенька.

— Я рада, що й сьогодні залишаюся «Кріс».

— Сьогодні… так…

— Ти подумав над моєю пропозицією?

— Якою пропозицією?

— Оце так, Бредлі, ти знущаєшся. Послухай, можна я прийду до тебе просто зараз?

— Ні.

— Чому?

— Ми тут граємо в бридж.

— Але ти не вмієш грати в бридж.

— За тридцять чи скільки там років твоєї відсутності я навчився. Я ж мусив якось коротати час.

— Бреде, коли я зможу побачити тебе? Це досить терміново.

— Я прийду побачитися з Прісциллою… сьогодні ввечері… можливо…

— Гаразд, я чекатиму. Не забудь прийти.

— Хай Господь благословить тебе, Кріс; хай Господь благословить тебе, люба; хай Господь благословить тебе.

Я сидів у передпокої біля телефона та гладив шалик Джуліан. А що я залишив його собі, хоча він належав їй, виходило, наче вона мені його подарувала. Я сидів і дивився крізь відчинені двері вітальні на вишикувані на столику й тумбочці речі Джуліан. Я дослухався до тиші помешкання посеред лондонського гамору. Час минав. Я чекав. «Слуга твій, я б і думать не посмів робити щось, крім того, що бажаєш; час гаяти, хай навіть би й хотів, для інших справ, крім тих, що вимагаєш»^[77].

Тепер здавалося неймовірним, що вранці мені стало духу вийти з дому. А що, як вона телефонувала, що, як приходила, поки мене не було? Вона ж не могла цілий день копати яму для балачок, хай би що це було. Скоро вона неодмінно прийде за «Гамлетом». Як чудово, що в мене був цей заручник. Минув деякий час, я повернувся до вітальні, узяв пошарпану книжечку і, ніжно торкаючись її, усівся в Гартборнове крісло. Мої повіки опустилися, матеріальний світ утратив барви — я чекав.

Я не забув, що незабаром візьмуся до написання найвизначнішої в моєму житті книжки. Я знав: чорний Ерос, що оселився в мені, був єдиносущним з іншим, таємнішим богом. Якщо мені вдасться зберегти мовчання й терпіння, мені віддячиться силою. Але зараз і мови не було про те, щоб писати. Мені вдалося б лише заповнити папір несвідомими закарлючками.

Пролунав телефонний дзвінок, я кинувся до передпокою, зачепився за столик, і шість томів Шекспіра гупнулися на підлогу.

— Бредлі? Це Арнольд.

— Ох, Господи. Це ви.

— Що сталося?

— Нічого.

— Бредлі, я чув…

— Яка зараз година?

— Четверта. Я чув, що ви збираєтеся навідатися цього вечора, щоб побачитися з Прісциллою.

— Так.

— Гаразд, а ми можемо після цього зустрітися? Я хотів сказати вам дещо важливе.

— Так. Добре. Що таке «яма для балачок»?

— Що?

— Що таке «яма для балачок»?

— Це таке заглиблення в підлозі, куди кладуть подушки, і люди сидять там і розмовляють.

— А який сенс?

— Жодного.

— Ох, Арнольде, Арнольде…

— Що?

— Нічого. Я прочитаю ваші книжки. Вони мені сподобаються. Усе буде інакше.

— У вас що, розм’якшення мозку?

— На все добре… на все добре…

Я повернувся до вітальні, позбирав із підлоги Шекспіра, сів у крісло й подумки звернувся до Джуліан: «Я страждатиму, а ти — ні. Ми не образимо одне одного. Ти можеш завдати мені болю, інакше бути не може. Але я тобі болю не завдам. Я живитимуся своїм болем, як інші живляться цілунками (о Господи!). Я просто щасливий, що ти існуєш, абсолютне щастя — це ти, я пишаюся тим, що живу з тобою в одному місті, в одну епоху, що бачу тебе іноді, зрідка…»

Але що таке іноді, наскільки зрідка? Коли вона знову звернеться до мене? Чи скоро мені вдасться поспілкуватися з нею? Я вже вирішив, що, якщо вона напише чи зателефонує, я призначу зустріч лише за кілька днів. Усе має бути звичним; хай там як змінився світ, він мусить залишатися таким, яким був, таким, яким він був би в кожній дрібниці. З мого боку не буде ані найменшого поспіху, ані натяку на найслабшу невідкладність; я жодним порухом не відрізнятимусь від того, ким я був, ким мав би бути. Так, я навіть відкладу нашу зустріч і, наче святий, присвячу весь дорогоцінний украдений час роздумам; і так світ залишатиметься звичним, хай навіть і змінився; як для мудреця, який повернувся з гір і буденно живе в селі, хоча й дивиться на все проникливим поглядом; божество, що схоже на селянина, схоже на податкового інспектора. І так ми врятуємося.

Задзвонив телефон. Я підійшов. Цього разу телефонувала Джуліан.

— Ох, Бредлі, привіт. Це я.

Я витиснув із себе якийсь звук.

— Бредлі… вибачте… це я… упізнаєте? Джуліан Баффін.

— Зачекай хвилинку, добре? — сказав я. Прикрив рукою мікрофон, міцно заплющив очі та, важко дихаючи й намагаючись відсапатися, потягнувся до стільця. За кілька секунд, кашляючи, щоб приховати тремтіння в голосі, я озвався: — Перепрошую. Чайник закипів.

— Перепрошую, що відволікаю вас, Бредлі. Обіцяю, що не набридатиму своїми дзвінками та візитами.

— Нічого страшного.

— Я лише хотіла поцікавитися, чи можна буде забрати мого «Гамлета», коли ви його дочитаєте.

— Авжеж.

— Можете не поспішати… я можу забрати його будь-коли протягом двох наступних тижнів. Нині я не працюю над ним. А ще мені спало на думку одне чи два запитання. Якщо хочете, я можу надіслати їх поштою, а ви мені книжку так само. Не хочу заважати вашій роботі.

— Протягом наступних… двох тижнів…

— Чи місяця. Я, може, навіть поїду за місто. У школі досі кір.

— Може, ти могла б забрати його наступного тижня? — запропонував я.

— Добре. Як щодо четверга, десь о десятій ранку?

— Так. Це… добре.

— Красно дякую. Не затримуватиму вас. Я знаю, що ви дуже заклопотаний. На все добре, Бредлі, і дякую.

— Зачекай хвилинку, — попросив я.

Вона мовчала.

— Джуліан, — сказав я, — ти вільна сьогодні ввечері?

* * *

Ресторан на верхівці Поштової вежі обертався надзвичайно повільно. Повільно, як годинникова стрілка. Величний образ — час, що затуплює кігті лева^[78].

Як швидко рухався він тієї ночі, поки за голівкою моєї коханої стелився Лондон? Чи був він майже нерухомим, зупиненим самою лише думкою? Може, він перетворився на ілюзію руху у світі, де вже не було тривалості? А чи крутився він дзиґою, відлітав вихором до невидимості й пришпилював мене до зовнішньої стіни — наче кошеня, розіп’яте доцентровою силою?

Кохання завжди красномовне в розлуці. Ця тема дозволяє бути відверто меланхолійним, хоча, поза сумнівами, існує біль, який не висловити сповна. Та чи оспівується достатньо присутність коханого? Чи можливо це? У присутності коханого ми, мабуть, завжди тривожимося. Смертні тремтять, коли янголи розважаються. Але цю темну цяточку не можна вважати вадою. Вона прикрашає мить сучасності такою собі люттю й перетворює її на захоплення часом.

Грубо кажучи, того вечора на Поштовій вежі радість засліпила мене. Здавалося, що просто в мене перед очима вибухнули зірки, і я буквально не міг бачити. Дихання стало швидким й утрудненим, але не втратило приємності. Я відчував свідоме вдоволення від можливості по вінця накачати себе киснем. Я весь здригався від слабкого й, можливо, зовні непомітного тремтіння. Руки вібрували, ноги боліли, а коліна перебували в стані, описаному грецькою поетесою. Увесь dérèglement^[79] доповнювався запамороченням від того, що я перебував так високо над землею та водночас був пов’язаний із нею. Таке запаморочення завжди стискає не голову, а геніталії.

Усе це звичайні фізичні симптоми. Їх легко можна описати словами. Але як висловити екстаз, у якому перебуває розум, переплітаючись із тілом, відокремлюючись і знову сплітаючись у дикому, проте граціозному танці? З’являється стійке відчуття, що ти нарешті опинився в правильному місці, про яке так довго мріяв, і його захищає кожен промінь у всесвіті. Видіння Бога було б чимось схожим, якби людина була тим, що бачила. (Можливо, саме це насправді і є сенсом Боговидіння?) Від смиренного привілею, що дарує насолоду, ти мало не втрачаєш свідомості, вихоплюючи гострим зором (між вибухами зірок) кожну рисочку справжньої присутності. Зараз я тут, зараз ти тут, зараз ми тут. Побачивши її серед інших, наче богиню, що заблукала серед смертних, ти мало не зомліваєш від цієї таємниці. А коли розумієш, що ці короткі миті — найповніше та найдосконаліше з того, що призначено людським створінням, навіть у порівнянні з сексуальною близькістю, настає радісний спокій.

Усе це разом з іншими відтінками та ступенями насичення блаженства, які взагалі неможливо описати, я відчував, сидячи того вечора в ресторані Поштової вежі поруч із Джуліан. Ми розмовляли, і наше спілкування було таким досконалим, що, згадуючи потім, як усе відбувалося, я міг пояснити це лише телепатичним зв’язком. Сочилися темно-сині вечірні сутінки, але ніч іще не впала на місто. Лондонські силуети, подекуди вже строкаті від жовтого освітлення, сяяли крізь мерехтливу туманну імлу, що розпадалася на частинки. Альберт-холл, Музей науки, Сентер-Пойнт, Лондонський Тауер, Собор святого Павла, Фестівал-холл, Вестмінстерський палац, Меморіал принца Альберта. Дорогоцінні кохані обриси мого власного Єрусалима безупинно з’являлися за любою загадковою голівкою. Лише королівські парки вже прихистили темряву й сяяли чорнильним багрянцем нічних годин і тиші.

Загадкова голівка. Ох, як мучимося ми від невідомості, не в змозі зрозуміти душі інших, і як заспокоює нас привілей залишатися непізнаними для інших. Правду кажучи, тієї ночі я найгостріше відчував ясність Джуліан, її майже цілковиту прозорість. Ту чистоту й незаплямованість юності на противагу самозахисним викрутасам старшого віку. Її чисті очі дивилися на мене, вона була зі мною й зверталася до мене з такою прямотою, якої я в житті не знав. Сказати, що вона не фліртувала, було б недоречно грубо. Ми розмовляли, як розмовляли б янголи: не ніби в дзеркалі, в загадці, але обличчям в обличчя^[80]. Та все ж сказати знову, що я грав якусь роль, було б варварством. У мені палала таємниця. Поглядом і думками я пестив Джуліан і володів нею; посміхався у відповідь на її відкритий люб’язний погляд із такою пристрастю й навіть ніжністю, яких вона не бачила; я відчував, що ось-ось упаду на землю, знепритомнівши, можливо, навіть помру від величі того, що знав, а вона — ні.

— Бредлі, мені здається, ми гойдаємося.

— Це неможливо. Думаю, вежа й справді трохи гойдається на вітрі. Але сьогодні безвітряна ніч.

— Але тут, нагорі, може бути вітер.

— Гаразд, може. Так, гадаю, вона справді гойдається.

Як я міг знати? Для мене гойдалося все.

Звичайно, я здебільшого лише вдавав, що їм. Випив трохи вина. Алкоголь досі видавався абсолютно недоцільним. Я сп’янів від кохання. Джуліан з апетитом їла та пила, не припиняючи відпускати компліменти стравам. Ми поговорили про краєвид, про її коледж, про її школу, де хворіли на кір, про те, як швидко можна зрозуміти, чи ти поет, чи ти пишеш роман, чи щось для театру. Я ніколи не розмовляв ні з ким із такою легкістю. О, блаженна невагомосте, блаженний космосе.

— Бредлі, мені хотілося б зрозуміти те, про що ви так красномовно оповідали, пояснюючи «Гамлета».

— Забудь про це. Жодна пишномовна теорія щодо Шекспіра не має сенсу; не через те, що він такий божественний, а через те, що він такий земний. У кінцевому підсумку навіть видатне мистецтво — звичайна плутанина.

— То критики просто дурні?

— Щоб розповісти це нам, не потрібна жодна теорія. Варто просто намагатися любити його твори якнайдужче.

— Як ви тепер намагаєтеся полюбити творчість мого батька?

— Це дещо особливе. Я відчуваю, що був несправедливим. Він дуже динамічний і гарно розповідає історію. Історії — це теж мистецтво, розумієш?

— Він пише винахідливо, але все це — мертва буква.

— Молода така — і вже така скупа й черства душею!

— Я молода, мілорде, і правдива^[81].

Тієї миті я мало зі стільця не впав. А ще подумав, щойно зміг думати, що, імовірно, її правда. Але цього вечора мені не хотілося навіть промовляти ніяких грубощів. Тоді я вже зрозумів, що вона не залишиться зі мною надовго, і здебільшого міркував, чи зможу поцілувати її на прощання та як саме. У нас не було такої звички, навіть коли вона була дитиною. Коротше кажучи, я її ніколи не цілував. Ніколи. А сьогодні вночі це, можливо, станеться.

— Бредлі, ви не слухаєте.

Вона весь час називала мене на ім’я. А я не міг промовити її імені. Вона була безіменною.

— Вибач, дорогенька, що ти казала?

Я хитро користувався пестливо-зменшувальними іменами. Це не порушувало таємниці. Чи помічала вона щось? Безумовно, ні. А мені було приємно.

— Мені варто почитати Вітґенштайна^[82]?

Я хотів поцілувати її в ліфті, коли ми спускатимемося вниз, якщо випаде нагода опинитися в цьому короткочасному любовному гніздечку вдвох. Але про це й мови не могло бути. Не можна, абсолютно не можна видавати свою цікавість. На щастя, Джуліан із властивим молоді чарівним егоїзмом та схильністю до експромтів спокійно й звично повірила, що я випадково вирішив повечеряти в Поштовій вежі та — бо вона випадково зателефонувала — випадково запросив її з собою.

— Ні. Я б не гаяв на це час.

— Гадаєте, я не зрозумію його?

— Так.

— Так, не зрозумію?

— Так. Він забув нас^[83].

— Що?

— Чергова цитата. Не зважай.

— Ми сьогодні сиплемо цитатами, хіба ні? З вами я почуваюся так, наче англійська література тушкується в мені й вилазить через вуха. Бачите, яка невишукана метафора! Ох, Бредлі, як чудово, що ми тут. Бредлі, я така щаслива!

— Добре.

Я попросив рахунок. Мені не хотілося руйнувати досконалий вечір навіть тривожними спробами продовжити його. Якщо засиджуєшся в гостях, візит перетворюється на тортури. Мені не хотілося побачити, як Джуліан дивиться на годинник. Вона подивилася на годинник.

— Ох, Боженько, я вже мушу йти.

— Я проведу тебе до станції метро.

У ліфті ми спускалися лише вдвох. Я не поцілував її. Я не запросив її повернутися до мого помешкання. Минаючи Ґудж-стрит, я не торкнувся до неї навіть «випадково». Але вже завагався, чи зможу взагалі з нею попрощатися.

Біля станції Ґудж-стрит я зупинився і, наче мимохіть, притис її до стіни. Я не обіперся двома руками на стіну по обидва боки від її плечей, як мені хотілося б. Вона підвела на мене погляд і всміхнулася, відкидаючи з обличчя левову гриву, так надзвичайно впевнено, так надзвичайно довірливо. Сьогодні вона була вбрана в чорну бавовняну сукню, прикрашену жовтими мандалами, індійську, як мені здається; і скидалася на придворного пажа. Світло ліхтаря падало на її ніжне чесне обличчя, на клиноподібну шию, якої протягом вечері мені так нестримно хотілося торкнутися. Я досі перебував у цілковитій, а тепер іще й болючій нерішучості щодо поцілунку.

— Ну, тоді… Ну, тоді…

— Бредлі, ви були таким милим, дякую. Мені дуже сподобалося.

— Ох, я геть забув принести тобі «Гамлета». — Звісно ж, не забув.

— Нічого страшного, заберу його іншим разом. На добраніч, Бредлі, і ще раз дякую.

— Так, я… дай-но подумати.

— Я мушу бігти.

— Ти не… Може, нам призначити час, коли ти прийдеш… Ти казала, що маєш якісь… Мене так часто не буває вдома… Чи краще… Ти…

— Я зателефоную. На добраніч і щиро дякую.

Зараз чи ніколи. Рухаючись дуже повільно, з таким відчуттям, наче я виконував якийсь дуже точний рух у менуеті, я ступив крок назустріч Джуліан, яка вже відверталася, обережно взяв її ліве зап’ястя в праву руку і, зупинивши дівчину таким чином, нахилився та притис свої розсудливо трохи розтулені вуста до її щоки. Результат був приголомшливий. Я випростався, і якийсь час ми стояли, уп’явшись одне в одного очима.

— Бредлі, — озвалася Джуліан, — якщо я попрошу вас, ви підете зі мною до Ковент-Ґардену^[84]?

— Так, звісно.

Я пішов би за нею до пекла й навіть до Ковент-Ґардену.

— На «Кавалера троянди»^[85]. Наступної середи. Зустрінемося у фойє десь о пів на сьому. У мене гарні місця. Септімус Ліч дістав два, а тепер не може піти.

— Хто такий Септімус Ліч?

— О, мій новий хлопець. На добраніч, Бредлі.

Вона пішла. Я стояв, засліплений світлом ліхтаря, серед привидів, що кудись поспішали. Я почувався як людина, що її після щедрої вечері цілою й неушкодженою схопила таємна поліція й запроторила до камери.

* * *

Безумовно, наступного ранку я прокинувся в муках. Читачеві може здатися, що з мого боку було надзвичайно нерозважливо думати, наче я вічно діставатиму насолоду від цієї ситуації. Але читач, якщо тільки він у момент, коли читає ці рядки, сам не закоханий до божевілля, імовірно, милостиво забув, а може, навіть ніколи не знав, на що схожий цей душевний стан. Закоханість, як я вже наголошував, — лише одна з форм божевілля. Хіба не божевільний той, хто зосереджується на одній-єдиній людині, забуває про решту значущого світу, позбувається всіх думок, почуттів, усього свого існування, якщо воно не пов’язано з коханою? А «яка» твоя кохана чи «яка вона насправді» — не має жодного значення. Не новина, що деякі люди втрачають розум від тих, кого інші вважають нікчемами. «Чому вона закохалася у ватажка банди?»^[86] — одвічне питання. Нас приголомшує, якщо хтось, кого ми поважаємо, стає рабом чогось вульгарного, легковажного чи ницого. Але, якщо навіть чоловік чи жінка такі прекрасні й мудрі, що ніхто не зможе цього заперечити, не менш безглуздим буде зосереджувати на ньому чи на ній виняткову увагу й перетворювати їх на кумирів, хоча в цьому і є суть кохання.

Зазвичай, хоча й не обов’язково, на ранній стадії цього божевілля — а я саме на ній перебував — нам оманливо здається, що ми втрачаємо власне «я», і відчуття це таке гостре, що втамовує весь страх перед болем і все відчуття часу (час — тривожить і лякає). Просто відчувати, що кохаєш, споглядати за присутністю коханого — це і є кінцева мета. Містик, мабуть, теж уявляє небеса на землі як безкінечне споглядання Бога. Лише Богові притаманно (чи було б притаманно, якби Він існував) принаймні не заважати нам далі діставати собі задоволення від поклоніння. Він «основа буття», що стала чимось значно більшим за компроміс. А ще Він незмінний. Проте залишатися адептом людського створіння — хай з якого боку стосунків дивитися — значно ризикованіше, навіть якщо кохана не молодша за тебе майже на сорок років і не байдужа до тебе, м’яко кажучи.

Направду всього за два дні я пережив майже всі стадії «закоханості». (Кажу «майже», бо деякі ще чекають на мене попереду.) У мені зібгався стислий варіант феноменології. Першого дня я був просто святим. Щира вдячність так зігрівала мене й насичувала силами, що я переповнювався чуйністю. Я відчував себе таким привілейованим й уславленим, що образи та навіть спогади про кривду видавалися немислимими. Мені хотілося подорожувати світом, торкатися людей, благословляти їх, оповідати про своє щастя, повідомляти добрі новини, таємницю, що цілий всесвіт керується радістю та свободою, а безкорисливий захват у ньому ллється через край. Того дня я навіть не бачив Джуліан. Я навіть не потребував її. Достатньо було знати, що вона існує. Я міг би майже забути її, як, мабуть, містик забуває Бога, коли сам обертається на божество.

Наступного дня я вже потребував її, але навіть слова «палке бажання» були б занадто грубими, щоб передати те делікатне шовковисте магнітне тяжіння; принаймні таким воно здавалося від самого початку. Моє «я» воскресало. Першого дня Джуліан була повсюди. Другого дня вона, так, була десь, проте чітко визначити місце її перебування не вдавалося; вона ще не була життєво важливою, але я вже потребував її. Другого дня її не було. Це дало життя легкому потягу до стратегій, ледь відчутному бажанню шукати й будувати плани. Майбутнє, що раніше розпливалося від надлишку світла, знову стало чітким. Знову з’явилися перспективи, припущення, можливості. Світ і досі був осяяний радістю та вдячністю, які допомагали шляхетно непокоїтися про інших людей та інші речі. Я розмірковував, як довго може тривати перша фаза кохання. Поза сумнівами, довше, ніж тривала в мене, але теж не вічно. Я переконаний, що за сприятливих умов друга фаза значно триваліша. (Але знову-таки не вічна. Кохання — це історія, кохання — діалектика, воно мусить рухатись.) Отак і сталося, що за кілька годин я пережив те, що в інших людей триває роками.

Протягом другого дня трансформацію мого блаженства можна було виміряти буквально фізичним відчуттям розтягування, наче магнітні промені чи навіть мотузки або ланцюги спочатку посмикували, потім тягли та врешті-решт поволокли мене. Фізичне бажання я відчував, звісно, від самого початку, але раніше воно метафізично розчинялося в загальному піднесенні, хоча й чуттєво локалізувалося. Секс — це колосальний зв’язок зі світом, а найвдаліше та найпіднесеніше в ньому те, що він не поневолює нас, а наповнює все сенсом і дозволяє нам жити й насолоджуватися всім, чого торкнеться наша рука або погляд. Буває й так, що він оселяється в тілі, мов жаба, і перетворюється на тягар, на ношу, хоча й не перестає через це бути бажаним. Ми любимо свої ланцюги й свої погони. Коли зателефонувала Джуліан, я тужив і знемагав від бажання, але це не було пеклом. Я не міг добровільно відкласти побачення з нею — бажання було занадто гострим. Але поруч із Джуліан я був спроможний на справжнє щастя й не чекав, що опинюся в геєні.

Уже повернувшись до помешкання після прощання з Джуліан, я почувався збентеженим, наляканим і ураженим, але ще не корчився й не волав. Моя піднесена відмова від алкоголю, як виявилося, була короткочасною. Я дістав секретну пляшку віскі, яку зберігав на непередбачуваний випадок, і випив чимало, навіть не розводячи. Потім я випив трохи хересу. Я також поїв — просто з бляшанки — курку карі, яку, вочевидь, притяг додому Френсіс. Я почувався, як колись у дитинстві, дуже нещасним і чомусь приниженим, але вирішив не поринати в роздуми, а знайти прихисток у сні. Знав, що спатиму міцно, — так і сталося. Я кинувся назустріч несвідомому, як корабель несеться назустріч чорній грозовій хмарі, що запнула собою небокрай.

Я прокинувся з ясною свідомістю, легким головним болем і чітким усвідомленням, що я приречений. Здоровий глузд, який був — де ж він був цими днями? — відсутній, чи заціпенів, чи був вихолощеним, чи застиг в очікуванні, знову опинився на варті. (Принаймні я почув його.) Але поводився він дуже специфічно й зовсім не був схожий на друга, що намагається втішити. Навіть не варто казати, що він не вдався до грубих запевнянь, наче Джуліан, зрештою, звичайна молода жінка й не вартує такої метушні. Він навіть не вказав, що я сам загнав себе в становище, де муки ревнощів були неминучими. Поки що я навіть не ревнував. Це теж іще чекало на мене попереду. Холодна голова дійшла висновку, що моя ситуація непридатна для життя. Я бажав так, як ніколи в житті, і це бажання, мимовільно розпалюючись, повсякчас убивало мене; я бажав того, чого просто не міг дістати.

Тоді я не плакав. Я лежав у ліжку, в епіцентрі наелектризованої грози фізичного бажання. Я кидався, задихався й стогнав, наче боровся зі справжнім демоном. Те, що я торкнувся її, поцілував, нависло горою (перепрошую за цю метафору), яка падала на мене. Я відчував її плоть на своїх устах. Цей дотик розбурхав примар. Я почувався сміховинним, проклятим чудовиськом, якого всі цураються. Як так сталося, що я поцілував її та не обгорнув собою, не перетворився на неї? Як я втримався тієї миті й не вкляк біля її ніг, не заскавчав?

Я встав, але страждав від такого надзвичайного, чітко визначеного дискомфорту, що насилу вдягнувся. Хотів приготувати чай, та від його запаху мене знудило. Випив трохи віскі зі склянкою води, і тоді мені стало зовсім зле. Я не міг спокійно стояти, натомість тривожно й метушливо тинявся квартирою, наштовхуючись на меблі, як тигр постійно кидається на грати в клітці. Я вже не міг стогнати й шипів. Намагався зібратися з думками про майбутнє. Чи варто мені накласти на себе руки? Чи варто одразу вирушити до «Патари», забарикадуватися й заглушити свідомість алкоголем? Тікати, тікати, тікати. Але зібратися з думками не вдавалося. Мене займало одне: як пережити ці хвилини болю.

Я казав, що тоді навіть не ревнував. Ревнощі, зрештою, — це лише вправляння чи гра здорового глузду. А моє кохання досі було таким монументально цілісним, що здоровому глузду там не було місця. Він просто стояв осторонь й освітлював своїм смолоскипом той монумент. Поки що він не прогризся досередини. Сталося це лише наступного дня, тобто четвертого дня (зараз я його опишу), коли я став думати, що Джуліан двадцять і вона вільна, наче пташка. Чи наважився я поставити собі ревниві запитання, де вона може бути зараз і чи здогадався про її роман? Так, наважився; у кінцевому підсумку це було неминуче. Тієї миті вона могла бути де завгодно, в обіймах кого завгодно. Безумовно, я мав «знати» це від самого початку, це ж було очевидно. Але, схоже, тоді це не цікавило мене, не стосувалося того святого, яким я був. Я зосередився на Джуліан, наче в якомусь нелокалізованому зв’язку свідомості. А тепер це раптом вразило мене так, наче хтось устромив мені до печінки розпечену спицю. (Де й узялося це жахливе порівняння.)

Ревнощі — страшенно найненавмисніший із наших гріхів. І водночас найогидніший та один із тих, що найлегше пробачити. Правду кажучи, беручи до уваги його непридатність, цей гріх найлегше пробачити. Зевс насміхається з присяг закоханих, але, мабуть, пробачає також гострий біль і злість, породжену цим болем. Якийсь француз^[87] сказав, що ревнощі народжуються разом із коханням, але не завжди з ним помирають. Я не впевнений, чи правда це. Я гадав, що кохання є там, де є ревнощі, тож, якщо вони ще з’являються там, де кохання минуло, це лише доводить: не минуло, так тільки здається. (Сподіваюся, це не просто слова.) На деяких стадіях — хоча мій власний випадок підказує, що не на всіх, — кохання вимірюється ревнощами. До того ж ревнощі (і, мабуть, саме це підказало французові його думку) — це пухлина, пухлина в прямому сенсі. Ревнощі — це рак, вони вбивають те, чим живляться, хоча зазвичай нікуди не поспішають. (І через це помирають самі.) А ще, щоб змінити метафору: ревнощі — це любов, це любляча свідомість, люблячий погляд, затьмарений болем, а в найжахливіших формах — спотворений ненавистю.

Найжахливіше те, що здається, наче в тебе безповоротно відібрали та вкрали якусь частину. Тепер, у випадку з Джуліан, я зрозумів це — спочатку неясно, а потім щораз чіткіше. Річ була не лише в тім, що я нестямно бажав того, чого не міг мати. Це ще супроводжувалося тупим і грубим стражданням. Я був приречений бути з нею, навіть якщо вона відкидала мене, хай яким довгим і повільним було б її відчуження, хай як довго воно тривало. Усе одно спокуса бігтиме за нею назирці. Вона без кінця віддаватиметься іншим, тягнучи мене за собою. Я, наче безсоромний кволий домовик, сидітиму в кутках спалень, де вона цілуватиметься й кохатиметься. Вона знатиметься з моїми ворогами, обожнюватиме тих, хто глузував із мене, питиме з уст чужинців презирство до мене. І весь цей час моя невидима душа подорожуватиме за нею й беззвучно плакатиме від болю. Я досяг такого виміру страждання, який отруїть і зруйнує моє буття, наскільки я можу судити, до останнього дня.

Коли ти кохаєш, думка про те, що можна видужати від закоханості, здається (утім, так здається мені) неприйнятною. До того ж не завжди всі одужують. Звісно ж, така заспокійлива банальщина тоді не могла навіть миті проіснувати в моїй запаленій свідомості. Як я вже казав раніше, я знав, що абсолютно приречений. Для мене взагалі не існувало розради, жодного промінчика світла. Проте зараз варто пригадати думку, яка сяйнула пізніше. Зараз, безумовно, і мова не йшла про те, щоб щось писати, щоб «сублімувати» все це (сміховинний вислів). Але залишалося відчуття, що така моя доля, що це… витівки… тієї ж вищої сили. Але, навіть звиваючись під списом, що простромив твою печінку, якщо ти пришпилений тією силою — ти перебуваєш на своєму місці.

Повернімося до менш заплутаних речей: незабаром я таки вирішив, що не можу «втекти». Я не міг податися за місто. Я мусив знову побачити Джуліан, мусив пережити ці жахливі дні та дочекатися побачення в Ковент-Ґардені. Звичайно, я хотів зателефонувати й попросити про зустріч. Але якимось чином мені вдалося здолати цю спокусу. Я не дозволю своєму життю виродитися до божевілля. Краще залишитися з ним наодинці та страждати, ніж занурити все в якийсь хаос, що волає. Моїм єдиним завданням була тиша, нехай навіть тепер геть інша та вкрай невтішна.

Той ранок, який я більше не намагатимусь описувати (лише скажу, що телефонував Гартборн і я одразу поклав слухавку), був у самому розпалі, коли прийшов Френсіс Марло.

Я повернувся до вітальні, а він рушив назирці, уже здивовано витріщившись на мене. Я сів і, важко дихаючи, став терти очі й чоло.

— Що сталося, Бреде?

— Нічого.

— Ти ба, віскі. А я й не знав, що у вас є. Мабуть, ви його вельми добре сховали. Можна мені трохи?

— Так.

— А ви хочете?

— Так.

Френсіс запхав мені в руку склянку.

— Ви захворіли?

— Так.

— Що з вами?

Я випив трохи віскі й мало не вдавився. Почувався надзвичайно хворим і не міг відділити фізичний біль від душевного.

— Бреде, ми чекали на вас цілий вечір.

— Чому? Де?

— Ви казали, що прийдете навідати Прісциллу.

— Ох, Прісциллу. Так.

Я абсолютно й цілковито забув про її існування.

— Ми телефонували.

— Я вечеряв у місті.

— Ви просто забули?

— Так.

— Арнольд теж був там мало не до півночі. Він хотів щось із вами обговорити. І був трохи не в собі.

— Як Прісцилла?

— Здебільшого по-старому. Кріс хоче знати, чи ви не проти електрошокової терапії.

— Ні. Добре.

— Хочете сказати, що не проти? Ви знаєте, що вона руйнує клітини мозку?

— Тоді краще не треба.

— Але, з іншого боку…

— Мені варто побачитися з Прісциллою, — повідомив я, розмірковуючи вголос. Але знав, що просто не можу. Я не мав жодної дрібки моральних сил, які міг би розділити з кимось іншим. У своєму теперішньому стані я не міг з’явитися перед тією бідолашною хижою тужливою свідомістю.

— Прісцилла сказала, що вчинить так, як ви захочете.

Електрошок. Він розчавлює череп. Кажуть, це схоже на постукування по несправному приймачу, щоб він запрацював. Я мушу зібратися. Прісцилла.

— Ми мусимо подумати… детальніше… — промовив я.

— Бреде, що сталося?

— Нічого. Руйнуються клітини мозку.

— Ви захворіли?

— Так.

— На що?

— Закохався.

— Ох, — зітхнув Френсіс. — У кого?

— У Джуліан Баффін.

Я не збирався казати йому. Те, що таки сказав, нагадувало Прісциллу. Я так само жалів себе. І так само відчував, наче мене розчавили до того стану, що все байдуже.

Френсіс відреагував прохолодно. Гадаю, так і треба.

— Ох. Вам дуже зле, я маю на увазі через вашу хворобу?

— Так.

— Ви розповіли їй?

— Не будьте дурником, — заперечив я. — Мені п’ятдесят вісім. Їй двадцять.

— Не думаю, що це вирішальний факт, — зауважив Френсіс. — Кохання не зважає на вік, це всім відомо. Можна мені ще трохи віскі?

— Ви не розумієте, — не погоджувався я. — Я не можу… виявляти такі… почуття… перед цією… юною дівчиною. Це налякає її. І, як я передбачаю… ніякі такі стосунки з нею не можливі…

— Не розумію чому, — сказав Френсіс. — Але чи хороша це ідея — інше питання.

— Не кажіть такого… Це питання моралі та… узагалі всього. Вона просто не може відчувати… до мене… майже старигана… Їй буде огидно… вона просто не захоче мене більше бачити.

— Занадто багато припущень. Щодо моралі, можливо, ваша правда, хоча я не певен. Усе стало зовсім інакшим, особливо в наш час. Але чи задовольнитеся ви таким продовженням і чи зустрічатиметеся з нею, тримаючи язик за зубами?

— Ні, безумовно, ні.

— Тоді гаразд. Перепрошую, що я говорю так, на хлопський розум. Може, вам краще вийти з гри.

— Вочевидь, ви ніколи не закохувалися.

— Насправді закохувався. Навіть страшенно. І… завжди… безнадійно… я ніколи не знав взаємності. Можете не казати мені…

— Я не можу вийти з гри, щойно розпочавши її. Не знаю, що робити. Мені здається, я втрачаю глузд, наче потрапив у сильце.

— Розірвіть його й тікайте. Поїдьте до Іспанії чи ще кудись.

— Не можу. Я побачуся з нею наступної середи. Ми йдемо до опери. О Господи.

— Гадаю, якщо ви хочете страждати, це ваші справи, — сказав Френсіс, знову наливаючи собі віскі, — але якщо ви хочете втекти, я б на вашому місці відкрився їй. Послабили б напругу, і все пішло б як завжди. Це допомагає зціленню. А від таємних роздумів стає ще гірше. Напишіть їй листа. Ви ж письменник, і вам подобається писати.

— Її знудить від нього.

— Ви можете лише легенько натякнути…

— У мовчанні є гідність і сила.

— Мовчанні? — перепитав Френсіс. — Ви вже його порушили.

Підказувало щось мені^[88]. Це була правда.

— Звісно ж, я нікому не розповім, — запевнив Френсіс. — Але чому, зрештою, ви розповіли мені? Ви не збиралися та згодом жалкуватимете. Можливо, зненавидите мене за це. Але, якщо зможете, прошу, не робіть цього. Ви розповіли мені, бо як не свій, не змогли впоратися з нервами. З тієї ж причини рано чи пізно розповісте їй.

— Ніколи.

— Не потрібно все ускладнювати. І навряд чи її знудить від вашого листа, вона, швидше, просто посміється.

— Посміється?

— Молоді не в змозі серйозно сприймати почуття таких стариганів, як ми. Це навіть зворушить її та видасться безглуздою пристрастю. Вона буде вдоволена й зачарована. Ви покращите їй настрій на цілий день.

— Ох, ідіть собі, — сказав я, — ідіть.

— Бреде, ви гніваєтеся на мене. Не гнівайтесь, я ж не винен, що ви мені розповіли.

— Ідіть геть!

— Бреде, як щодо Прісцилли?

— Робіть усе, що вам здасться доречним. Я дозволяю вам вирішувати.

— Ви не прийдете побачитися з нею?

— Так, так. Пізніше. Передавайте Прісциллі, що я люблю її.

Френсіс дістався до дверей. Я досі сидів і тер очі. Кумедне ведмеже Френсісове обличчя так зморщилося від тривоги й занепокоєння, що він раптом став подібний до своєї сестри, коли вона з абсурдною ніжністю дивилася на мене в темряві відтінку індиго нашої старої вітальні.

— Бреде, чому б вам не скористатися Прісциллою?

— Що ви маєте на увазі?

— Скористайтеся нею як якорем для порятунку. Живіть, щоб допомагати їй. Перетворіть це на свою роботу. Відволічіться від своїх думок.

— Ви не розумієте, як мені.

— Тоді вчиніть інакше. Спробуйте й завоюйте її. Чому ні?

— Що?

— Чому б вам не закрутити роман із Джуліан Баффін? Це їй ніяк не зашкодить.

— Який ви мерзотник… Ох, і нащо я розповів вам, навіщо я розповів вам, я, мабуть, утратив розум.

— Ну, я мовчатиму. Гаразд, гаразд, я йду.

Коли він пішов, я знавісніло забігав квартирою. Чому, ох, чому, ох, чому я порушив своє мовчання? Я віддав свій єдиний скарб, і він опинився в руках у дурня. Я не думав, що Френсіс зрадить мене. До мого болю додалося дещо значно жахливіше. Напевно, я припустився згубної помилки в моїй шаховій партії проти владики темряви.

Пізніше я сів і взявся обдумувати те, що сказав мені Френсіс. Принаймні деякі з його слів. Про Прісциллу взагалі не думав.

Мій любий Бредлі,

нещодавно я вскочив у жахливу халепу й відчуваю, що мушу відкритися вам. Можливо, це взагалі вас не здивує. Я безнадійно закохався в Крістіан. Можууявити, з якою стриманою іронією ви відреагуєте на це повідомлення. «Закохався? У вашому віці? Серйозно?!» Я знаю, як ви зневажаєте все «романтичне». Хіба це не було однією з тем наших давніх суперечок? Дозвольте мені запевнити вас, що мої почуття не мають нічого спільного з рожевими «слізливими» мріями. Я ніколи в житті не перебував у похмурішому настрої і, гадаю, ніколи не мислив реалістичніше. Бредлі, це все по-справжньому. Я боюся. Сила, в яку, підозрюю, ви навіть не вірите, збила мене з ніг. Як переконати вас, що я опинився в extremis^[89]? Я кілька разів хотів зустрітися з вами, щоб пояснити, щоб продемонструвати вам, але, напевно, у листі навіть краще. Хай там як, це пункт перший. Я по-справжньому закоханий, і це жахливий досвід. Не думаю, що колись так почувався. Мене наче вивернули навиворіт, я наче оселився в якомусь міфі, де мене позбавили особистості й перетворили на когось іншого. Між іншим, я впевнений, що цілком трансформувався як письменник. Ці речі пов’язані, інакше бути не може. Хай би що сталося в майбутньому, у результаті цього я писатиму значно кращі, жорсткіші книжки. Господи, я почуваюся жорстким, жорстким, жорстким. Не знаю, чи можете ви зрозуміти.

Тут я переходжу до другого пункту. Є дві жінки: одну я кохаю, а від другої абсолютно не збираюся йти. Звичайно, я люблю Рейчел. Але, на жаль, буває так, що ти стомлюєшся від когось. Наш шлюб досі існує, але він зовсім стомлений, виснажений, боюся, спустошений назавжди. Зараз я так чітко це розумію. Між нами вже немає того глибокого зв’язку, який пожвавив би шлюб. Я вже тривалий час шукав деінде справжнього кохання, а моя любов до Рейчел стала такою звичною, що вже здається фальшивкою. Однак я триматимуся за неї, триматимуся за них обох, бо мушу — залишити когось із них означає померти, і тепер зрозуміло одне: що має бути, того ніяк не минути. Якщо це означає жити на дві сім’ї, доведеться жити на дві сім’ї. Інші чоловіки так вчиняли. Дякувати Богові, я можу собі це дозволити. Рейчел здогадується про дещо (нічого схожого на руйнівну правду), але я ще з нею не говорив. Я знаю, що завдяки моїй любові зможу втримати їх обох. (Чому хтось вирішив, що ми можемо ділитися лише обмеженою кількістю кохання?) Це лише спочатку важко, я маю на увазі, поки все влаштується. Звичка все заспокоїть. Я втримаю їх обох і даруватиму їм обом свою любов. Я знаю, що мої балачки роздратують вас. (Правду кажучи, вас дуже легко роздратувати.) Але, повірте мені, я уявляю це надзвичайно чітко та чисто, мені не заважають ані романтика, ані «бруд». І я не вважаю, що це буде легко, мені лише здається, що це потрібно.

Третій пункт стосується вас. Як так сталося? Ну, ви таки абсолютно причетні до цього. Мені б хотілося, щоб було інакше, але ви можете стати в пригоді. Вибачте мені цю холодну прямоту. Імовірно, тепер ви розумієте, що я мав на увазі, коли казав про «жорсткість», «чистоту» і таке інше. Коротше кажучи, я потребую вашої допомоги. Я знаю, що в минулому ми ворогували й любили. Ми давні друзі й давні вороги, але більше друзі; чи, швидше, друзі, що ворогують, але не навпаки. Ви розумієте. Ви пов’язані з обома цими жінками. Сказавши «звільніть одну та розрадьте другу», я дуже грубо й по-мужицьки поясню, чого хочу від вас. Мені відомо, що ви дуже подобаєтеся Рейчел. Що «між вами» нещодавно чи взагалі колись було, я не питаю. Я не ревнивий і знаю, що кілька разів та особливо тепер Рейчел доводилося багато із чим миритися. Я гадаю, що в неминучому стражданні ви можете стати значною підтримкою для неї. Я зроблю їй тільки краще, подарувавши друга, якому вона зможе пожалітися на мене! Я хочу, щоб ви — це і є моє безпосереднє особливе прохання — побачилися з нею та розповіли їй про мене й Кріс. Гадаю, буде психологічно правильно, якщо ви розповісте їй це й водночас підготуєте ґрунт для того, що станеться потім. Поясніть їй, що це «щось значне», а не тимчасове, як бувало раніше. Скажіть їй про «дві сім’ї» й таке інше. Відкрийте їй таємницю, і хай вона дізнається найгірше та водночас зрозуміє, що все може скластися не так уже й погано. На папері це має жахливий вигляд. Мені здається, це кохання зробило мене таким жахливим і безжальним. Я переконаний, якщо ви відверто поговорите про це з Рейчел (хотілося б якомога швидше — сьогодні-завтра), вона одразу пристане на цю пропозицію. До того ж це, безумовно, особливо міцно поєднає вас із нею. Чи влаштує вас це, я не розпитуватиму.

Щодо Крістіан, тут теж існує пов’язана з вами проблема. Я ще нічого не казав, але, звичайно, натякав про свої почуття. Гаразд, вона кохає мене. За кілька останніх днів сталося чимало. Це, мабуть, були найнасиченіші дні мого життя. Те, що Крістіан сказала вам під час останньої зустрічі, безсумнівно, було таким собі жартом, просто результатом піднесеного настрою, який, припускаю, ви помітили. Вона така весела й лагідна. Однак вона небайдужа до вас і хоче від вас — зараз доволі важко назвати це якось — такої собі ратифікації угоди, про яку я писав вище; такого собі остаточного примирення, оплати давніх боргів, а також їй хочеться, щоб ви пообіцяли — і я певен, що ви зробите це, — залишатися її другом, навіть коли вона житиме зі мною. Можу додати, що Крістіан — дуже порядна людина й насамперед переймається правами Рейчел і тим, чи вона «впорається». Сподіваюся, щодо цього ви її також заспокоїте. Рейчел теж сильна жінка. Вони обидві — по-справжньому надзвичайні. Бредлі, ви встигаєте за моєю думкою? Я відчуваю суміш радості, страху та цілком рішучої волі й не певен, що чітко висловлююсь.

Я занесу вам цього листа, але не намагатимусь одразу побачитися з вами. Проте мені хотілося б поговорити з вами незабаром — сьогодні по обіді або завтра. Ви, звичайно, навідаєте Прісциллу, і ми могли б зустрітися там. Відкладати вашу з Рейчел розмову до нашої зустрічі немає потреби. Що швидше ви поговорите, то краще. Але я хочу побачитися з вами, перш ніж ви залишитеся наодинці з Крістіан. Господи, чи має все це сенс? Я благаю вас, тож ваше марнославство мусить бути потішене. Нарешті ваша взяла. Прошу, допоможіть мені. Заради нашої дружби.

Арнольд.

Р. S. Якщо через усе це ви відчуваєте огиду, заради Бога, будьте люб’язні й не допікайте мене цим. Може, мої слова й здаються розсудливими, та насправді я почуваюся страшенно занепокоєним і схибленим. Мені так не хочеться завдати Рейчел болю. І прошу, не біжіть одразу до Крістіан і не засмучуйте її тепер, коли щось лише заясніло. І не зустрічайтеся з Рейчел, якщо не зможете поговорити з нею спокійно, як я просив. Пробачте, пробачте.

Це дивакувате послання я отримав наступного ранку. Ще нещодавно воно збурило б у мені цілий вихор сильних емоцій. Проте кохання так притупляє цікавість до зовнішнього світу, що я читав цього листа з тим самим інтересом, що й рахунок із пральні. Я прочитав його від початку до кінця, а потім відклав і забув. Єдине, що змінилося, — тепер я не міг навідати Прісциллу. Тому пішов до квіткарні й залишив там чек, щоб вони щодня надсилали їй букети.

Не намагатимусь описати, як пережив кілька наступних днів. На такий розпач можна лише натякнути. Я сидів і витріщався на уламки самого себе. Водночас наближалася середа, і збудження зростало жахливим крещендо, і сама лише ідея побути з нею породжувала похмуру радість — демонічну версію радості, яку я відчував на Поштовій вежі. Тоді я ще був невинним. А тепер водночас почувався винуватим і приреченим. І — щоправда, це стосувалося лише мене самого — надзвичайно розлюченим, грубим і жорстоким… Менше з тим: знову бути з нею. У середу.

Безумовно, я підіймав слухавку: а що, як телефонує вона? Кожен дзвінок телефона пронизував електричним струмом. Телефонувала Крістіан. Телефонував Арнольд. Я одразу клав слухавку. Хай думають, що хочуть. Приходили Арнольд і Френсіс та дзвонили у двері, але я бачив їх крізь матове скло дверей і не пускав. Не знаю, чи бачили вони мене, — мені було байдуже. Френсіс залишив записку, у якій розповідав, що Прісциллу лікують електрошоком і, схоже, вона почувається краще. Навідувалася Рейчел, але я заховався. Пізніше вона телефонувала, так і не давши ради емоціям, я відповів коротко й пообіцяв зателефонувати пізніше. Так я коротав час. Кілька разів я брався за листи до Джуліан. «Люба моя Джуліан, нещодавно я встряв у найжахливішу халепу й відчуваю, що мушу звіритися тобі». «Дорога Джуліан, мені шкода, але я мушу поїхати з Лондона й не зможу супроводжувати тебе до опери в середу». «Найдорогоцінніша моя Джуліан, я кохаю тебе, я страждаю, люба моя». Звісно ж, я розірвав їх усі; писав лише для самовираження. Нарешті, коли в пригніченому стані минули століття, настала середа.

* * *

Джуліан узяла мене за руку. Я не намагався взяти за руку її, а вона схопила мою й судомно стисла, імовірно несвідомо, просто від збудження. Щойно ввійшовши з вечірніх сутінків, ми прокладали собі шлях серед гучного натовпу людей у блискучо освітленому фойє Королівської опери. Джуліан була вбрана в досить довгу шовкову червону сукню, прикрашену візерунком із синіх тюльпанів у стилі art nouveau^[90]. Волосся, яке вона нишком ретельно розчісувала, коли я помітив її, незвично скидалося на шолом — воно м’яко сяяло, наче довгі, дещо тьмяні смуги плаского металу. Обличчя Джуліан було незосередженим, грайливо неуважним і сяяло задоволеною посмішкою. Я відчув моторошно-чарівну муку бажання, наче мене від паху до горла розітнули кинджалом. А ще я почувався наляканим. Я боюся натовпів. Ми зайшли до зали — тепер Джуліан уже тягла мене за собою — і знайшли свої місця посередині партеру. Люди підвелися, щоб пропустити нас. Я ненавиджу це. Ненавиджу театри. Лунало чітке приглушене дзижчання розмов, самовдоволене базікання цивілізованої публіки в передчутті «видовища»: легковажна балаканина марнославних людей. А на тлі вже чулися винятково грізні звуки — налаштовувався оркестр.

Як я ставлюся до музики — інше питання. Правду кажучи, я не позбавлений музичного слуху, хоча краще було б не мати його. Музика може зворушити мене, може збентежити, може терзати. Вона зачіпала мене, наче лиховісне бурмотіння майже зрозумілою мовою, жахливе бурмотіння, коли ти підозрюєш, що бурмочуть щось про тебе. У молодшому віці я навіть навмисно слухав музику, приголомшуючи себе плутаниною емоцій і гадаючи, наче дістаю визначні враження. Справжня насолода від мистецтва — холодний вогонь. Не хочу заперечувати, що існують люди — хоча насправді їх значно менше, ніж можна очікувати після розмов із доморослими експертами, — які дістають чисте й математично обґрунтоване задоволення від цієї мішанини звуків. Усе, що я можу сказати: «музика» для мене — лише можливість дати волю власній фантазії, стрімкий потік гарячих заплутаних емоцій, уся гидота моєї душі, яку можна почути.

Джуліан відпустила мою руку, але тепер сиділа, трохи нахилившись до мене, так, що вся її права рука, від плеча до ліктя, легенько торкалася моєї лівої. Я весь закляк, одержимий цим дотиком. Водночас я дуже обережно підсунув свій лівий черевик до її правого так, щоб вони торкнулися одне одного, але її ступня не відчула жодного тиску. Так таємно посилають слугу, щоб підкупив служницю коханої. Я задихався й надзвичайно коротко та, сподіваюся, нечутно ковтав повітря. Оркестр і далі видавав безладне голосіння божевільних птахів. На тому місці, де мав бути шлунок, я відчував велетенську, завбільшки з оперний театр, порожнину, розірвану посередині чималим рубцем бажання. Я зіщулився від незрозумілого страху — фізичного чи душевного, — і з’явилося передчуття, наче незабаром я вже не контролюватиму себе, а кричатиму, знепритомнію або мене знудить. Плечем я відчував блаженний, легкий і водночас упевнений дотик руки Джуліан. Відчував чистий і гострий запах її шовкової сукні. Обережно, обережно, наче йшлося про шкаралупку яйця, я торкався її черевика.

М’яка какофонія червоно-золотистої зали хитнулася в мене перед очима й легенько закрутилася, наче у творах Блейка^[91]: перетворилася на велетенську різнокольорову кулю, схожу на гігантську різдвяну прикрасу, на блискучу сяйну щебетливу сферу приглушеного рожевого світла, де в імлі висіли ми з Джуліан, і крутилися, і торкалися одне одного легко й непритомно, мов випадковий дотик пір’їнки. Десь угорі над нами мерехтіло зірками яскраве блакитне небо, а навколо нас напівоголені жінки підіймали вгору червоні смолоскипи. Моя рука палала у вогні, моя нога палала у вогні, моє коліно тремтіло від напруження, намагаючись не рухатись. Я опинився в золотаво-багряних джунглях, наповнених балачками мавп і щебетанням пташок. Ятаган солодких звуків розітнув повітря та вп’явся в червоний рубець, обернувшись на біль. Я сам був тим кинджалом страждання й сам був тим болем. Я опинився на арені, навколо якої вишкірялися й кивали тисячі облич, і мене присудили вбити чистим звуком. Мене вб’ють пташиним щебетом і поховають в оксамитовій ямі. Мене вкриють позолотою, а потім із мене здеруть шкіру.

— Бредлі, що сталося?

— Нічого.

— Ви не слухали.

— А ти щось казала?

— Я питала, чи знаєте ви сюжет.

— Який сюжет?

— «Кавалера троянди».

— Звичайно ж, не знаю.

— Тоді швиденько читайте програмку…

— Ні, краще ти мені розкажи.

— Ох, гаразд, насправді він дуже простий. Тут ідеться про юнака, Октавіана, його любить Маршальша, і вони коханці; от лише вона значно старша за нього й боїться втратити його, коли він закохається в когось свого віку…

— Скільки їм років?

— Ох, гадаю, йому близько двадцяти, а їй десь тридцять.

— Тридцять?

— Так, мені так здається, коротше, досить стара, і вона розуміє, що він ставиться до неї, як до матері, і що між ними не може бути ніяких тривалих стосунків. Усе починається з того, що вони лежать у ліжку, і вона дуже щаслива, бо Октавіан із нею, і дуже нещасна, бо точно знає, що втратить його і…

— Достатньо.

— Хіба ви не хочете знати, що станеться потім?

— Ні.

Цієї ж миті затріскотіли оплески, що наростали гуркітливим крещендо, — нещадний шурхіт висхлого моря, легеньке поклацування безлічі кісток у поривах вітру.

Зірки згасли, сяйво червоних смолоскипів послабшало, і, коли диригент скинув у повітря паличку, повільно запало моторошне мовчання. Тиша. Темрява. Потім порив вітру та шквал солодкого болю, що пульсує, вирвався на волю й протнув собою темряву. Я заплющив очі та схилив перед болем голову. Чи вдасться мені перетворити всі ці сторонні солодкі потоки на ріки чистого кохання? Чи вони якось занапастять мене, задушать, розчленують, збезчестять? Минуло кілька миттєвостей, і я майже одразу відчув раптове полегшення, і сльози вільно потекли з очей. Дар сліз, що я колись дістав, а потім знову втратив, мов благословення, повернувся до мене. Я плакав із незбагненною легкістю, повільно розслабляючи руку й ногу. Напевно, рясно виплакавши свої турботи, мені вдасться пережити їх. Я не слухав музики, я піддався їй, і вся туга мого серця механічно полилася з очей і просочила мою камізельку; а я тим часом так легко завис у повітрі разом із Джуліан, ми змахували крильми й ширяли в темній порожнечі, яку протинали вогняні спалахи, мов двійко яструбів, мов двійко янголів. Я обдумував лише, як довго зможу плакати мовчки й чи не заридаю вголос.

Завіса раптом злетіла геть, і нашим поглядам відкрилося величезне подвійне ліжко в печері з криваво-червоних зібганих портьєр. На мить це втішило мене, нагадавши «Сон святої Урсули» Карпаччо^[92]. Я навіть пробурмотів собі під ніс, мов заклинання-оберіг: «Карпаччо». Але це охолоджувальне порівняння незабаром зникло, і навіть Карпаччо не зміг мене врятувати від того, що сталося потім. Не на ліжку, а на подушках неподалік від авансцени в тісних обіймах сплелося двійко дівчат. (Я принаймні гадаю, що одна з них грала юнака.) Вони заспівали.

Спів жіночих голосів — один із найгіркіше-солодких звуків на світі, він найбільше проймає по-людськи, це найзначніший і водночас найбеззмістовніший з усіх звуків; а дует гірший за соло більш ніж удвічі. (Мабуть, найгірші в цьому розумінні голоси хлопчиків, але я не певен.) Дві жінки розмовляли чистими звуками, їхні голоси кружляли, відповідали одне одному, спліталися, створюючи тремку срібну клітку, солодку аж до непристойності. Я не знав, якою мовою вони співають, та й розібрати слова було неможливо, але в словах не було потреби: не слова, а найцінніші дзвінкі монети людської мови розплавилися й перетворилися на чистісіньку пісню, на щось підло й майже згубно розкішне. Поза всілякими сумнівами, вона оплакує неминучу втрату молодого коханця. Милий хлопчик заперечує, але серце його — вільне. І все це змінилося соковитою зливою й водоспадом солодкої муки, що краяла серце. О Господи, це було нестерпно!

Я збагнув, що якось застогнав, коли мій сусід праворуч, якого я щойно вперше помітив, повернувся й витріщився на мене. Тієї ж миті мені здалося, що мій шлунок звідкись ізгори ковзнув донизу, а потім знову швидко вигнувся дугою, і в роті одразу ж з’явився гіркуватий присмак. Я рвучко пробурмотів Джуліан: «Пробач!» — і звівся на рівні. Незграбно заскрипіли крісла, коли шестеро людей у кінці ряду встали, щоб пропустити мене. Я протиснувся повз них, послизнувся на якійсь сходинці, а жахливо безжалісний солодкий звук і досі стискав мої плечі своїми пазурами. Тоді я проштовхався через двері під сяйливим написом «Вихід» й опинився в яскраво освітленому, абсолютно пустому й несподівано тихому фойє. Я пішов швидше. Мене, поза сумнівом, ось-ось мало вивернути.

Вибір місця, де тебе знудить, завжди стосується власної значущості та лише додає до безсоромного жаху, завданого нудотою, і нових болісних відчуттів. Тільки не на килим, не на стіл, не на сукню господині. Я не хотів, щоб мене знудило в межах Королівського оперного театру, і мені це вдалося. Я вискочив на безлюдну вбогу вуличку, де гостро й пряно пахло ранніми сутінками. Колони оперного театру мерехтіли позаду мене блідим золотом і в цьому злиденному місці видавалися галереєю зруйнованого, чи, можливо, вигаданого, чи, можливо, збудованого за допомогою чарів палацу, до якого насправді притискалися зелені й білі галереї чужоземного фруктового базару, що нагадували про італійське Відродження. Я повернув за ріг і наштовхнувся на стрій із близько тисячі персиків, що вишикувалися рядами в коробках за декоративними ґратками. Я обережно вхопився за ґрати однією рукою, нахилився вперед, і мене знудило.

Блювання — химерне відчуття, взагалі sui generis^[93]. І особливо шокує те, як мимовільно ваше тіло з неабиякими готовністю й рішучістю вчиняє щось незвичне. Тут не посперечаєшся. Тебе просто «хапає». Блювотні маси так химерно підіймаються, подолавши силу тяжіння, що ще більше здається, наче тебе схопила й трясе якась неземна сила. Я чув, що деякі люди насолоджуються блюванням, і, гадаю, можу собі це уявити, попри те що не поділяю їхніх смаків. Є в цьому якесь відчуття досягнення. Якщо ти не ведеш боротьбу з наказами шлунка, то, напевно, можеш діставати задоволення, відчуваючи себе його безпомічним механізмом. А полегшення після блювання — узагалі окрема пісня.

Я трошки постояв так, нахилившись і роздивляючись те, що накоїв; відчував, що обличчя вологе від сліз і що його прохолодно обвіває вітерець. Пригадалася оболонка страждань, досі припорошена цукром. Неминуча втрата коханого. Раптом я відчув Джуліан. Не можу пояснити цього. Виснажений, переможений, загнаний у кут, змучений, я просто відчув, що вона є. У цьому не було особливої радості чи полегшення, лише абсолютне й категоричне осягнення її суті.

Я помітив, що біля мене хтось стоїть.

— Як ви почуваєтеся, Бредлі? — запитала Джуліан.

Я рушив геть від неї, незграбно намацав носовичок і ретельно витер рота, намагаючись прополоскати його всередині слиною.

Ішов уздовж коридору, що складався із самих лише кліток. Я був у в’язниці, у концентраційному таборі. Там була стіна з прозорих мішків, повних вогняно-червоної моркви. Морквини дивилися на мене, мов глузливі пики, мов мавпячі зади. Я обережно та розмірено дихав і прислухався до свого шлунка, погладжуючи його обома руками. Потім повернув до освітленої галереї та знову проекзаменував шлунок смородом гнилого салату-латуку. Простував далі, переймаючись власним диханням. Лише зараз я відчув порожнечу й слабкість. Відчув, що опинився на краю світу, наче олень, який, не в змозі бігти далі, повертається та схиляє голову перед хортами. Відчув себе Актеоном, проклятим, загнаним і роздертим на шматки^[94].

Джуліан ішла за мною назирці. Я чув негучну чечітку підборів на липкому хіднику, і все моє тіло осягало її присутність позаду.

— Бредлі, хочете кави? Он там є намет.

— Ні.

— Може, посидимо десь?

— Немає де сісти.

Ми пройшли між двома вантажівками з молочно-білими коробками темних вишень і вийшли під голе небо. Темнішало, ліхтарі вихоплювали огрядні, по-військовому елегантні обриси овочевого ринку, що скидався на склад боєприпасів, убогі казарми вісімнадцятого століття; о цій порі тут було тихо й безрадісно, як у монастирі. Навпроти нас з’явився просторий занедбаний і захаращений візками східний портик церкви, спроектованої Ініґо Джонсом^[95], а на другому його кінці тулився намет, запропонований Джуліан. Слабке й мінливе ліхтарне світло, що саме здавалося брудним, вихоплювало товсті колони, кількох працівників базару, які відпочивали, велетенську купу овочевих решток і поламані картонні коробки. Усе це скидалося на невеличке розбите італійське містечко, зображене Хоґартом^[96].

Джуліан усілася на базу однієї з колон у темному кінці портика, я вмостився поруч, настільки, наскільки дозволила опуклість колони. Під ногами, під сідницями, за спиною я відчував густу багнюку й бруд Лондона. У конусі тьмяного світла я побачив, як задерлася сукня Джуліан, побачив її димчасто-сині колготки, з-під яких просвічувалася плоть, її черевики, теж сині, до яких я так обачно притискався своїм черевиком.

— Бідолашний Бредлі, — озвалася дівчина.

— Мені шкода.

— Це сталося через музику?

— Ні, через тебе. Вибач.

Ми помовчали, здавалося, цілу вічність. Я зітхнув, обіперся на колону й відчув, як кілька сльозин, які проґавили свій вихід на сцену, тихо, лагідно й повільно забриніли на очах і пролилися. Я роздивлявся сині черевики Джуліан.

— Як «через мене»? — запитала врешті дівчина.

— Я страшенно закоханий у тебе. Але, будь ласка, не переймайся цим.

Джуліан присвиснула. Ні, вона видала не зовсім цей звук. Просто задумливо й розважливо видихнула повітря.

Трохи помовчавши, вона сказала:

— Я десь так і думала.

— Звідки, дідько візьми, ти могла знати? — сказав я, потер обличчя та притис губи до мокрої долоні.

— Я зрозуміла з того, як ви мене поцілували минулого тижня.

— Ох, і справді. Ну, мені шкода. Гадаю, зараз мені краще піти додому. Завтра я поїду з Лондона. Мені дуже прикро, що зіпсував тобі вечір. Сподіваюся, ти пробачиш мою свинську поведінку. Гадаю, ти не забруднила свою чарівну сукню. На добраніч.

Я й справді звівся на рівні. Відчув себе порожнім, легким і здатним пересуватися. Спочатку плоть, потім дух. Я був рушив у бік Генрієтта-стрит.

Джуліан заступила мені дорогу. Я бачив її дуже напружене та ясне обличчя — маску пташки, маску лисиці.

— Бредлі, не йдіть. Ходіть сюди й сядьте знову ще на хвилинку. — Вона поклала долоню на мою руку.

Я відхилився.

— Це не гра для маленьких дівчаток, — сказав я їй.

Ми дивилися в обличчя одне одному.

— Повертайтеся. Прошу.

Я повернувся, знову сів і затулив лице рукою. Потім відчув, що Джуліан намагається протиснутися крізь мою зігнуту руку. Я знову відштовхнув її. Відчув таку рішучість і лють, наче тієї миті ненавидів її та міг навіть убити.

— Бредлі, не… будьте таким… Прошу, поговоріть зі мною.

— Не торкайся мене, — попередив я.

— Гаразд, не буду. Але, будь ласка, поговорімо.

— Немає про що говорити. Я й так учинив те, чого заприсягся собі ніколи не чинити: розповів тобі про свій стан. Мені не слід перебільшувати, гадаю, ти й сама вже збагнула, що все це надзвичайно серйозно. Завтра я зроблю те, що мав зробити ще раніше, — поїду геть. І я не збираюся тішити твоє дівоче марнославство, демонструючи свої почуття.

— Бредлі, послухайте, послухайте-но. Я не вмію пояснювати чи сперечатися, але… Розумієте, ви не можете просто вивалити все це на мене та втекти. Так нечесно. Ви мусите це розуміти.

— Де я, а де чесність, — заперечив. — Я лише хочу вижити. Упевнений, тебе напосідає допитливість, і ти природно намагатимешся задовольнити її. Мабуть, навіть увічливість підказує, що не варто бути таким різким. Але, слово честі, мені начхати на твої почуття й таке інше. Це, напевно, мій найгірший учинок. Та справу зроблено, і немає сенсу затягувати з розтином, хай би яке задоволення ти від цього діставала.

— Ви не хочете розповісти мені про своє кохання?

Запитання вражало своєю простотою. Відповідь була очевидною:

— Ні. Усе вже зіпсовано. Я незліченну кількість разів уявляв, як звірюся тобі, але все це — лише фантазії. У реальному світі я не можу розповісти тобі про кохання. Реальний світ відкидає таку можливість. Вона не злочинна, просто сміховинна. Я почуваюся холодним і… стриманим. Чого ти хочеш? Почути, як я оспівую твої очі?

— Хіба, коли говориш про кохання… воно одразу… закінчується?

— Ні. Але це не… це не… це більше не має слів… це лише те, що я мушу забрати із собою й жити з ним. Поки я тобі нічого не сказав, я міг безкінечно уявляти, як звіряюся тобі. А тепер… мені відрізали язика.

— Я… Бредлі, не йдіть… я мушу… ох, допоможіть-но мені… знайти правильні слова… Це важливо… І це стосується мене… А ви говорите так, наче, крім вас, тут нікого немає.

— Крім мене, тут нікого немає, — погодився я. — Ти — лише персонаж моїх мрій.

— Це неправда. Я жива. Я чую ваші слова. Я можу страждати.

— Страждати? Ти? — Засміявшись, я підвівся та знову рушив геть.

Цього разу, перш ніж мені вдалося ступити кілька кроків, Джуліан спромоглася, не підводячись, упіймати мою руку своїми двома. Я подивився згори на її обличчя. Хотів витягти руку з її долонь, але десь між мозком і рукою наказ загубився. Я стояв і дивився в її наполегливе обличчя, що тепер здавалося жорсткішим і старшим. Вона пильно розглядала мене, не ніжно, але напружено насупившись: очі звузилися до вузьких запитальних прямокутників, вуста трохи розтулилися, ніс зморщився, наче з ледь помітним гидливим ваганням. Вона озвалася:

— Сядьте, будь ласка.

Я сів, і вона відпустила мою руку.

Ми дивилися одне на одного.

— Бредлі, ви не можете піти.

— Скидається на те. Тобі відомо, що ти дуже груба юна леді?

— Це не грубість. Це дещо, що я мушу зрозуміти. Ви кажете, що думаєте лише про себе. Гаразд. Я думаю лише про себе. Хоча ви це почали. Але тепер не можете просто припинити, коли вам заманеться. Тепер я повноцінний партнер у грі.

— Сподіваюся, тобі подобається гра. Мабуть, приємно відчути кров на кігтиках. Матимеш дещо приємне, що можна обдумати, лежачи в ліжечку сьогодні вночі.

— Не поводьтеся зі мною так огидно, Бредлі. Тут немає моєї провини. Я не пропонувала закохуватися в мене. Мені таке ніколи й не снилося. Коли це сталося? Коли ви стали дивитися на мене такими очима?

— Послухай, Джуліан, — сказав я, — такими спогадами дуже приємно розважитися, коли двоє кохають одне одного. Але коли хтось один кохає, а другий — ні, спогади втрачають свою привабливість. Те, що я, на жаль, закохався в тебе, не заважає мені знати тобі ціну: ти дуже юна, тобі бракує освіти, бракує досвіду, і, з багатьох поглядів, ти — легковажна дівчинка. І я не збираюся догоджати твоїй легковажності жодним словом з історії цих почуттів. Я знаю, що тебе, мабуть, це неабияк потішило. Але ти мусиш спробувати бути трохи дорослішою, холоднішою й нещаднішою щодо цього й просто відмежуватися. Ти не можеш із цим гратися. Твоя допитливість залишиться невдоволеною, а твоє марнославство непотішеним. І ти, я сподіваюся, на відміну від мене, триматимеш язика за зубами. Я не можу заборонити тобі пліткувати й сміятися із цього, але прошу тебе так не чинити.

Джуліан трохи помовчала й відповіла:

— Здається, ви мене зовсім не знаєте. Ви впевнені, що кохаєте саме мене?

— Гаразд, припустімо, що можу довіряти твоїй розважливості. А тепер я мушу попросити тебе звільнити мене від цього злого й суворого допиту.

Джуліан ще трохи помовчала й сказала:

— То завтра ви їдете? Куди?

— За кордон.

— І що мені робити? Просто заховати цей вечір під замок і викинути з голови?

— Так.

— Гадаєте, це можливо?

— Ти достеменно добре розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію. І скільки вам знадобиться часу, щоб позбутися цього, як ви висловилися, нещасливого захоплення?

— Я не вживав слова «захоплення».

— Припустімо, я скажу, що ви лише хочете опинитися зі мною в ліжку.

— Припустімо, скажеш.

— Тобто вас не турбує моя думка?

— Уже ні.

— Тому що ви зіпсували всю втіху, яку давало ваше кохання, перетягнувши його зі світу фантазій до світу реального?

Цього разу я підвівся і, швидко ступаючи, відійшов досить далеко. Джуліан була наче видіння: ноги розтинали червону шовкову сукню із синіми тюльпанами, вона бігла, мов спартанка, мерехтіли блискучі сині черевики, руки простягнулися вперед. Тепер вона знову з’явилася на моєму шляху, і ми зупинилися обіч вантажівки з білими коробками. Особливий запах, який я не міг ідентифікувати, налетів на мене бджолиним роєм і приніс із собою жахливі асоціації. Я обіперся на задній борт вантажівки й застогнав.

— Бредлі, можна мені торкнутися вас?

— Ні. Будь ласка, іди геть. Якщо хоч трішки жалієш мене, іди.

— Бредлі, ви засмутили мене й тепер мусите дозволити виговоритися. Я теж хочу зрозуміти, ви й гадки не маєте…

— Я знаю, тобі огидно.

— Ви кажете, що не думаєте про мене. І насправді не думаєте!

— Що за клятий сморід! Що в цих коробках?

— Полуниця.

— Полуниця! — Запах юних ілюзій і гарячковитої скороминущої радості.

— Ви кажете, що кохаєте мене, але я навіть не цікавлю вас.

— Нєа. А тепер — на все добре. Прошу.

— Ви, вочевидь, не думаєте, що я можу відповісти взаємністю на вашу прихильність.

— Нєа. Що?

— Що я можу відповісти взаємністю на вашу прихильність.

— Не кажи дурниць, — сказав я. — Поводишся по-дитячому.

Біля наших ніг тинялися голуби, не певні, день зараз чи ніч. Я спостерігав за ними.

— Ваше кохання, мабуть, самий лише… як же це слово?.. соліпсизм, якщо ви навіть не уявляєте й не замислюєтеся, що відчуваю я.

— Так, — погодився я, — це соліпсизм. Мусить бути. Це гра, в яку я граю сам із собою.

— Тоді вам не варто було розповідати мені.

— Тут я поділяю твою думку.

— Але хіба ви не хочете знати, що я відчуваю?

— Я не збираюся збуджуватися через твої почуття, — повідомив я. — Ти дуже легковажна юна дівчина. Тебе тішить і бентежить те, що старший чоловік через тебе поводиться як дурень. Можливо, з тобою таке вперше, але, поза сумнівами, не востаннє. Звісно ж, тобі хочеться трішки розвідати ситуацію, прозондувати свої почуття, удати кілька емоцій. Мені це ні до чого. Я, безумовно, розумію: щоб відкинути все це — як тобі варто зробити, — потрібно бути значно старшою, розсудливішою й холоднокровнішою, ніж ти. Отже, ти так само, як я, не можеш учинити, як варто. Дуже шкода. А тепер забираймося від цієї бісової полуниці. Я йду додому.

Я рушив геть, але цього разу значно повільніше. Джуліан ішла поруч зі мною. Ми повернули на Генрієтта-стрит. Я почувався жахливо збудженим, але вирішив не показувати цього. А ще я відчував, що наважився чи дозволив наважитися на крок, який може виявитися фатальним. Протестував, що не розмовлятиму про кохання, а насправді говорив лише про нього й ні про що інше. І це дало мені глибоке гіркувато-солодке задоволення. Ця дискусія, ця суперечка, ця боротьба почалася і могла тривати та тривати й перетворитися для мене на згубну звичку. Якщо вона хотіла розмовляти про це, хіба міг я знайти в собі сили, щоб відмовитися? Я був би найщасливішою людиною, якби міг померти від цієї розмови. Я з потрясінням збагнув, наскільки це обговорення за двадцять хвилин посилило й ускладнило моє кохання до неї. Раніше моє почуття було велетенським, але йому бракувало деталей. Тепер тут з’явилися печери, з’явилися лабіринти. А незабаром… Складність зробить його сильнішим, глибшим і ще безнадійніше непоправним. Тепер я мав набагато більше матеріалу для роздумів, набагато більше, щоб живитися ним. О Господи!

— Бредлі, скільки вам років?

Це запитання заскочило мене геть зненацька, але я миттєво відповів:

— Сорок шість.

Важко пояснити, чому я збрехав. Частково це був лише гіркий жарт. Я так занурився в пророчі підрахунки шкоди, завданої цим вечором, обчислював, наскільки тепер посилиться біль утрати, ревнощів і розпачу, що питання про мій вік стало останньою краплею, останньою дрібкою солі на мою рану. Залишалося лише пожартувати. Хай там як, дівчина напевно знала мій вік. Проте в іншій частині мого мозку виникла думка: мені «насправді» не п’ятдесят вісім, бути такого не може. Я почуваюся молодим, маю молодечий вигляд. Негайний інстинкт підказав, що варто приховати правду. Взагалі я збирався сказати сорок вісім, а потім перескочив на сорок шість. Цей вік здавався обґрунтованим, прийнятним, правильним.

На мить Джуліан змовкла. Вона здавалася здивованою. Ми повернули до Бедфорд-стрит. Там вона озвалася:

— Ох, тоді ви трохи старший за мого батька. Я вважала вас молодшим.

Я безпомічно засміявся, тихо голосячи про себе; як кумедно це було, яке витончене божевілля. Звісно ж, молодь не зважає на вік, не усвідомлює різницю в часі. Усі, кому за тридцять, здаються їм більш-менш однаковими. А я носив облудну моложаву маску. Ой, смішно смішно смішно.

— Бредлі, не смійтеся так жахливо, що ж таке? Будь ласка, зупинімося й поговорімо, я мушу як слід поговорити з вами сьогодні.

— Гаразд, зупинимося й поговоримо.

— Що це за місце?

— Ініґо Джонс дає нам черговий шанс.

Минувши скромні ворота й дві запнуті тканиною урни, ми опинилися біля західного кінця церкви, куди дістатися можна було лише із цього боку. Я повернув до стемнілого внутрішнього дворика й вийшов у садок. Доріжка вела до тьмяно освітлених дверей гарненької комори, де знайшли свій останній спочинок Лелі^[97], Вічерлі^[98], Ґрінлінґ Ґіббонз^[99], Арне^[100] та Еллен Террі^[101]. Це було коричневе й домашнє, викладене з цегли обличчя чарівної елегантності, значно чистіша англійська краса. У саду, де вже стемніло, я сів на лавку. Трохи далі ліхтар кидав тьмяне світло на троянди мандаринового кольору, від чого вони здавалися восковими. Повз нас нечутно та м’яко, наче пташина тінь, шмигнув кіт. Коли Джуліан сіла поруч зі мною, я відсунувся. Я не не не торкатимусь цієї дівчини. Безумовно, було божевіллям вести далі нашу суперечку. Але я наразі заслаб від душевного розладу, від жахливої божевільної схибленості всього, що відбувалося. Після брехні про мій вік уся розсудливість, усі спроби самозахисту видавалися абсолютно беззмістовними.

— Ще ніколи нікого не нудило через мене, — сказала Джуліан.

— Не лесть собі. Почасти це через Штрауса.

— Старий добрий Штраус.

Я сидів, наче єгиптянин: випроставшись і склавши руки на колінах, — і дивився в темряву, де кіт, схожий на тінь, з мороку ночі зліпив собі друга для розваг. Тепла долоня легенько й запитально торкнулася кісточок моїх стиснутих кулаків.

— Не треба, Джуліан. Я справді за хвилину піду геть. Прошу, спробуй полегшити мені це завдання.

Вона забрала руку.

— Бредлі, не будьте таким байдужим до мене.

— Може, я й поводжуся дурнем, але це ще не причина, щоб ти поводилася, наче клята шльондра.

— Так що йди в черниці. До побачення^[102].

— Я розумію, що тебе це неабияк розважає. Але, прошу, припини, помовч і не торкайся мене.

— Я не мовчатиму й торкатимусь. — Вона знову поклала на мою руку свою долоню-мучительку.

— Ти поводишся… — вів я далі, — так погано… я б ніколи не… повірив… що ти можеш бути такою… легковажною і… недоброю.

Я повернувся до неї обличчям і міцно вхопив її злочинну руку трохи вище від зап’ястя. Коли я швидше вгадав, аніж побачив її збуджене напівусміхнене обличчя, мене накрило хвилею приголомшення. Тоді я дуже спокійно й упевнено поклав руки Джуліан на плечі та надзвичайно обачно поцілував її в губи.

Існують райські миті, що вартують тисячоліть у пеклі, принаймні так ми гадаємо, але не завжди сповна усвідомлюємо це в момент насолоди. Я усвідомлював сповна. Я знав, що це була гарна угода, навіть якщо вона зруйнує світ. Раніше я уявляв собі, як цілую Джуліан, але у своїй уяві не міг намалювати тієї сконцентрованої чистої радості, того розпеченого захвату від торкання устами до уст, торкання собою до її єства.

Через геть неочікувані відчуття від можливості обійняти й поцілувати її я відчув таке небувале піднесення, що, гадаю, не одразу зрозумів, що вона теж обіймає й цілує мене. Обидві її руки сплелися на моїй шиї, вуста палали, очі заплющилися.

Я повернув голову, взявся відштовхувати її від себе, і тоді вона розчепила руки на моїй шиї. Відпустити її мені допомогла незграбність, властива поцілунку, коли його учасники сидять. Ми відсунулися одне від одного.

— Ти не мала б цього робити, — зауважив я.

— Бредлі, я кохаю вас.

— Не верзи брехливих дурниць.

— То що мені робити? Ви не хочете вислухати мене. Вважаєте мене дитиною, вважаєте, що я граюся, але це не так. Звісно ж, я збентежена. Я знаю вас так довго, усе моє життя. Я завжди любила вас. Будь ласка, не переривайте мене. Ох, якби ви тільки знали, як я чекала, що ви прийдете до нас, як мріяла поговорити з вами, розповісти щось. Ви ніколи не помічали, але безліч речей не існували для мене по-справжньому, поки я не розповідала про них вам. Якби ви тільки знали, як я завжди захоплювалася вами. У дитинстві я часто казала, що хочу за вас заміж. Пригадуєте? Упевнена, що ні. Ви завжди були моїм ідеалом чоловіка. І це не дурнуваті дитячі вигадки, це навіть не якесь там захоплення, а справжнє міцне кохання. Звичайно, це кохання, хоча ще недавно я не загадувалася над питаннями про нього, не думала й навіть не називала його імені, але, щойно відчула себе дорослою, запитала себе про нього та думаю про нього. Відколи стала жінкою, я так сильно прагнула бути поруч із вами, так хотіла по-справжньому пізнати вас. Чому, на вашу думку, я здійняла всю ту метушню навколо обговорення п’єси? Я справді хотіла її обговорити. Але набагато більше я хотіла й потребувала вашої прихильності й вашої уваги. Господи, я хотіла просто дивитися на вас. Зараз ви навіть уявити не можете, як мені останнім часом страшенно хотілося торкнутися вас і поцілувати вас, ох, це тривало роками, лише я не наважувалася й уявити не могла, що колись наважусь. А пізніше, ох, з того самого дня, коли ви побачили, як я рвала листи, я думала про вас майже весь час… і особливо останній тиждень, коли я… коли в мене з’явилося якесь передчуття про… те, що ви сказали мені сьогодні… я думала виключно про вас.

— Як щодо Септімуса? — поцікавився я.

— Кого?

— Септімуса. Септімуса Ліча. Твого хлопця. Невже ти навіть не спромоглася подумати про нього кілька хвилин?

— Ах, він. Я просто так сказала. Гадаю, я сказала так, бо мені хотілося трішки подражнити вас. Він не мій хлопець, просто друг. У мене взагалі немає хлопця.

Я пильно дивився на неї. Вона сиділа на лавиці боком, шовк напнувся на одному коліні. Я поглянув на низку синіх ґудзичків, що збігали до западинки між грудьми. Її розкуйовджене волосся зараз більше скидалося на тюрбан, а не шолом, і пухнасто стирчало над тім’ям, куди її рука несвідомо й нервово відкинула його з чола. Обличчя Джуліан сяяло якоюсь розумною пристрастю та емоціями, що їх я не наважився назвати. Вона справді більше не була дитиною. Вона цілком заволоділа своєю жіночністю, її владою й могутністю.

— Зрозуміло, — сказав я, підвівся та швидко подався до хвіртки.

Я повернув на Бедфорд-стрит у напрямку станції Лестер-сквер. Коли перетинав Ґаррик-стрит, Джуліан, яка йшла поряд, узяла мене під праву руку своєю лівою. А я своєю лівою рукою обережно відчепив її руку й повернув до звичного положення. Ми мовчки дісталися до рогу Сент-Мартін-лейн.

— Я бачу, ви вирішили не вірити й не зважати на всі мої слова, — промовила Джуліан. — Схоже, ви досі гадаєте, наче мені дванадцять років.

— Ні-ні, — заперечив я, — я ретельно зважаю на твоє зізнання, і воно здалося мені цікавим, навіть зворушливим. А ще, зважаючи на те, що ти вигадала його під впливом імпульсу, надзвичайно вдало сформульованим. Проте йому бракувало деталей і чіткості, а ще я не збагнув прихованого сенсу, якщо він там був.

— Господи, Бредлі, я кохаю вас.

— Дуже люб’язно з твого боку.

— Я не вигадую. Це правда.

— Я не звинувачую тебе в лицемірстві. Ти просто й гадки не маєш, про що говориш. Сама зізналася, що збентежена.

— Правда.

— Основна причина твого збентеження цілком очевидна. Я подобався тобі, чи, як люб’язно висловилася, ти кохала мене, ще малою, неосвіченою, невинною дитиною, а я був гостем, що справляє враження: письменник, батьків друг тощо. Тепер ти доросла, а я значно старший за тебе, і раптом ми помітили, що живемо в одному й тому самому світі дорослих. Навіть якщо не зважати на шок, який пережила цього вечора, ти природно здивована і, можливо, в піднесеному настрої від відкриття, що ми тепер із тобою в чомусь рівні. Що ж у цій новій ситуації станеться з твоїми колишніми почуттями до чоловіка, яким ти захоплювалася в дитинстві? Чи важливе це запитання? Саме по собі, ймовірно, ні. Але моя поведінка, яку неможливо пробачити, на якусь мить надала йому надзвичайної важливості. Налякана, потішена та схвильована моїм ідіотським зізнанням, ти відчула потребу відповісти — плутано й незрозуміло; завтра ти напевно забудеш свої слова. Ось і все. Хвала Богу, ми вже на станції.

Ми спустилися до станції. Стояли, дивлячись у вічі одне одному в яскравому світлі біля автоматів із квитками, майже нерухомі серед натовпу людей, що рухалися довкола. Ми так зосередилися одне на одному, наче були самі в найтихіших садах чи навелетенському порожньому тібетському плато.

— Хіба мій поцілунок був заплутаним і незрозумілим? — перепитала Джуліан.

— Ти поїдеш додому на потязі, — не піддавався я. — А тепер — на добраніч.

— Бредлі, ви зрозуміли, що я сказала?

— Ти сама не знаєш, що сказала. Завтра це здаватиметься поганим сном.

— Подивимось! Принаймні ви розмовляли зі мною, сперечалися.

— Тут немає про що розмовляти. Я просто безвідповідально розтягував задоволення від того, що можу побути з тобою.

— Послухайте, я не мушу йти.

— Так, мусиш. Усьому край.

— Ні. Ви ж не поїдете з Лондона, будь ласочка? Чи поїдете?

— Я не… поїду з Лондона, — здався я.

— Ми побачимося завтра?

— Можливо.

— Я зателефоную близько десятої.

— На добраніч.

Не обіймаючи Джуліан, я нахилився й легесенько торкнувся її уст своїми. Потім одразу повернувся та збіг сходами на Черинґ-Кросс-роуд. Я йшов наосліп, вишкірившись від радості.

* * *

Гадаю, я спав. То прокидався від блаженного поштовху, то знову поринав у сон. Моє тіло страждало від солодкого болісного бажання, бажання, що його, як виявилося раптом, можна задовольнити. Я тихенько стогнав собі під ніс. Я складався з чогось іншого, чогось смачного, і в цьому теплому заціпенінні пульсувала моя свідомість. Я був зроблений з меду, вершків і марципана, але водночас — зі сталі. Я був сталевим дротом, що ледь помітно вібрував у імлі синьої порожнечі. Ці слова, звісно ж, не передають моїх відчуттів; це не вдалося б жодному слову. Я не думав. Я існував. Коли уривисті думки намагалися вдертися до раю, я виганяв їх геть.

Я рано встав, поголився з величною неквапливістю, одягнувся з поблажливою ретельністю й довго вивчав себе в дзеркалі. Вигляд я мав десь на тридцять п’ять. Гаразд, на сорок. Через свій нещодавній режим я схуд, і це мені пасувало. Тьмяне шовковисте, трохи посивіле світле волосся, пряме й густе, тонкий непотворний ніс із великими ніздрями, сіро-сині, мов граніт, очі, гарні вилиці, високе чоло, тонкий рот — обличчя інтелектуала. А ще — обличчя пуританина. То й що?

Я випив трохи води. Зрозуміло, що про їжу знову й мови не було. Мене нудило, і била пропасниця, але минулу ніч я провів у раю, і його благодать досі не покинула мене. Я пішов до вітальні та знову недбало повитирав пилюку з поверхонь, що найбільше впадали у вічі й уже припали пилом. Потім сів і дозволив кільком думкам оселитися в моїй голові.

Загалом я міг привітати себе, бо поводився минулої ночі достатньо стримано. Щоправда, мене знудило просто їй під ноги, і я зізнався їй у коханні такими словами, що вона одразу, як я зауважив, зрозуміла всю серйозність ситуації. Але потім я поводився гідно. (Почасти, звісно ж, завдяки значній оманливій насолоді від її присутності.) Я не міг звинуватити себе в тому, що потім ні до чого її не примушував. Але що, ох, що вона зараз думає про все це? А що, як вона зателефонує й стримано скаже, що зрештою погоджується зі мною та найкраще буде припинити все? Я ж переконував її бути достатньо дорослою та не зважати. Імовірно, ретельно обміркувавши все, вона побачила сенс у цій пораді. Що означала її промова про кохання? Чи знала вона, про що говорить? Чи не було це простою балаканиною, порожніми словами, які вона вигадала, тому що була зворушена, потішена та збуджена моїм зізнанням? Може, вона передумає? А якщо вона по-справжньому кохає мене, що, в біса, буде далі? Але я не дуже замислювався над тим, що буде далі. Якщо вона по-справжньому кохає мене — байдуже, що буде далі.

Я подивився на годинник — він показував восьму. Я зателефонував до служби точного часу, і там теж відповіли, що зараз восьма. Я вийшов у двір, відійшов недалеко, щоб почути, якщо задзвонить телефон, і закляк там у заціпенінні. З’явився Ріґбі з одним зі своїх louche^[103] дружків, і я так повільно та дивно помахав їм, що вони ще кілька разів оберталися й витріщалися на мене. Я замислився, чи можу швиденько побігти до квіткової крамнички, але не наважився. А що, як вона взагалі не зателефонує? Я повернувся в дім, знову перевірив годинника й несамовито струсонув його. Минули години, а він показував п’ятнадцять по восьмій. Я пішов до вітальні та спробував улягтися на килимок, але чомусь ця поза більше не була зручною, тож довелося рухатися й метушитися. Я повештався квартирою, клацаючи зубами. Знову спробував пошипіти, але це не допомогло. Спробував дихати глибоко, але між вдихами, схоже, втрачав над собою владу й наступного разу судомно ковтав повітря. Мені знову зробилося млосно.

Близько дев’ятої подзвонили у двері. Я підповз і визирнув крізь матове скло. Це була Джуліан. Швидко спробувавши хоч трохи опанувати себе, я відчинив. Дівчина залетіла досередини. Я ледве встиг штовхнути двері, перш ніж вона потягла мене до вітальні. Вона сплела руки на моїй шиї, і я обіймав її в якійсь яскравій темряві, а потім мої зуби вже не клацали, я сміявся й плакав, і Джуліан теж сміялася й тремтіла, і ми всілися на підлогу.

— Бредлі, дякувати Богу, я так боялася, що відучора ви могли передумати, що не змогла дочекатися десятої години.

— Не будь дурненькою. Ох… Ох… Ти тут… ти тут…

— Бредлі, я по-справжньому кохаю вас, це все насправді. Учора вночі, попрощавшись із вами, я зрозуміла це абсолютно точно. Я не спала, а поринула в якийсь божевільний транс. Це кохання. Зі мною такого не було. Не варто сумніватися, чи не так?

— Ні, — погодився я. — Не варто. Якщо й були якісь сумніви, більше їх немає.

— То ви розумієте…

— Як щодо містера Беллінґа?

— Ох, Бредлі, не мучте мене тим містером Беллінґом. Це був просто мінливий потяг. Його не існує, нічого не існує, крім цього кохання, розумієте, правда? Крім того, він ніколи не мав справжніх почуттів, таких сильних, як у вас…

— Я справив на тебе враження. Ти впевнена, що це не просто враження?

— Я кохаю вас. Я почуваюся приголомшеною й водночас цілком спокійною. Хіба спокій — це не доказ того, що сталося щось надзвичайне? Я почуваюся архангелом. Я можу розмовляти з вами, можу переконати вас, от побачите. Ми ж маємо безліч часу, правда, Бредлі?

Її запитання, яке насправді було заявою, простягло свої холодні пальці й торкнулося мене крізь радісну імлу. Час, плани, майбутнє.

— Так, люба, у нас безліч часу.

Ми сиділи на підлозі. Я підібгав під себе ноги, а вона уклякла, трохи нахилившись наді мною, і гладила мої волосся й шию. Потім заходилася розв’язувати мою краватку. Я засміявся.

— Гаразд, Бредлі, не панікуйте. Я просто хочу подивитися на вас. Зараз я навіть думати не хочу про щось інше — лише дивитися на вас, торкатися вас так і відчувати, яке це диво…

— Що А кохає Б, а Б кохає А. Таке трапляється справді рідко.

— У вас така гарна голова.

— Колись я запхав її крізь завіси на твоїй колисці.

— І я закохалася з першого погляду.

— Я б навіть поклав її під колеса твоєї автівки.

— Мені так хотілося б пам’ятати день, коли я вперше побачила вас!

Мене раптом здивувала думка, що я, мабуть, міг би визначити зі своїх старих записників (а я зберіг їх усі), що саме робив того дня, коли народилася Джуліан. Вирішував якісь податкові проблеми, обідав із Ґрехем-Пелемом.

— А коли ви вперше відчули закоханість у мене? Ми ж можемо тепер про це поговорити, правда?

— Ми можемо тепер про це поговорити. Гадаю, це сталося, коли ми обговорювали «Гамлета».

— Тільки тоді! Бредлі, ви лякаєте мене. Чесно, гадаю вам варто подумати про це ліпше. Ви часом не дієте під впливом моменту, емоційного імпульсу? Може, ви просто переплутали? Чи не зміняться ваші почуття наступного тижня? Я гадала принаймні…

— Хіба ти це серйозно, Джуліан? Ні-ні… ти ж бачиш, що мої почуття — це щось незаперечне. Минуле зникло. Історії немає. Це труби віщують кінець світу.

— Я знаю…

— Неможливо підрахувати, виміряти. Але… ох, люба моя… ми вскочили в халепу, хіба ні? Ходи-но сюди. — Я притягнув її до себе й притис до грудей її левину гриву.

— Не бачу в цьому жодної халепи, — пробурмотіла вона в мою чисту синю смугасту сорочку та розстібнула кілька верхніх ґудзиків. — Зрозуміло, що ми мусимо рухатися вперед надзвичайно повільно, перевірити свої почуття часом і… не поспішати робити… хай там що…

— Згоден, — запевнив я, — що ми не повинні квапитись… хай там що.

Вона не надто допомагала мені з цим, коли запхала руку під сорочку і, зітхаючи, посмикувала в’юнке сиве волосся в мене на грудях.

— Ви ж не думаєте, що я поводжуся погано, безсоромно?

— Ні, Джуліан, серденько моє найдорожче.

— Я мушу торкатися вас. Це так чудово, тепер я маю право на це…

— Джуліан, ти збожеволіла, схибила…

— Але я гадаю, що ми мусимо пізнавати одне одного, спокійно й не поспішаючи, казати одне одному правду, і казати все, і дивитися одне одному в очі, як зараз… я відчуваю, що могла б роками просто… дивитися вам в очі… це, наче… живильна сила… просто дивитися… ви відчуваєте?

— Я багато чого відчуваю, — погодився я. — Деякі з моїх відчуттів уже описав Марвелл^[104]. Але головне, що я відчуваю, — ні, дозволь мені сказати: я абсолютно не вартий того кохання, яке ти пропонуєш мені. Не хочу набридати поясненням щодо моєї недостойності, але так і є. Я готовий повільно, як ти кажеш, рухатися далі та дозволю тобі переконувати мене й переконувати себе саму, що ти насправді відчуваєш те, що зараз тобі здається. Але тим часом ти не зобов’язана й не прив’язана ні до чого…

— Але я прив’язана…

— Ти маєш бути абсолютно вільною…

— Бредлі, не будьте…

— Думаю, нам не варто послуговуватися деякими словами.

— Якими словами?..

— «Кохання», «закоханий».

— Мені це здається дурницями. А що ми маємо очі, можемо обійтися без слів. Дивіться. Хіба ви не бачите того, що не хочете називати?

— Прошу. Чесне слово, я вважаю, що нам узагалі не потрібно це ніяк називати. Ми мусимо бути спокійними й терплячими і побачимо, що із цього вийде.

— Ваші слова такі схвильовані.

— Я наляканий.

— А я ні. Я ніколи в житті не почувалася хоробрішою. Чого ви боїтеся? І чому ви сказали, що ми вскочили в халепу? У яку таку халепу?

— Я значно старший за тебе. Значно. У цьому й халепа.

— Ах, це. Звичайна умовність. Нас вона взагалі не стосується.

— Стосується, — заперечив я. Я вже відчув, що стосується.

— Оцей усе?

Я завагався.

— Так. — Одного дня доведеться зізнатися їй багато в чому. Але не сьогодні.

— Річ не в…

— Ох, Джуліан, ти не знаєш мене, ти не знаєш мене…

— Річ не в Крістіан?

— Що? Крістіан? Господи, ні.

— Дякувати небесам. Знаєте, Бредлі, коли я почула, як батько говорив про те, щоб примирити вас, я відчула такий гострий біль… а це було ще до того… можливо, це й допомогло мені зрозуміти, що я насправді відчуваю до вас.

— Як Емма й містер Найтлі^[105].

— Так, точнісінько. Розумієте, відколи я вас знаю, ви завжди були самотнім, абсолютно самотнім, як відлюдник.

— Як стовп у пустелі.

— Минулої ночі я переймалася ще й через Крістіан…

— Ні-ні, Крістіан — чудова людина, і я навіть більше не відчуваю до неї ненависті, але вона для мене — порожнє місце. Ти звільнила мене з безлічі кліток. Я розповім тобі… пізніше… коли настане час… який ми маємо попереду.

— Гаразд, якщо річ не в ній, вік не вартий ані шеляга; чимало дівчат віддають перевагу старшим чоловікам. Тепер усе стало простим і зрозумілим. Учора вночі й сьогодні вранці я нічого не казала батькам, бо хотіла впевнитися, що ви не передумаєте. Але я скажу їм сьогодні…

— Зачекай хвилинку! Що ти їм скажеш?

— Що кохаю вас і хочу побратися з вами.

— Джуліан! Це неможливо! Джуліан, я старший, ніж ти думаєш…

— Старіший за каміння, між яким ви сидите^[106]. Так-так, ми це вже чули!

— Це неможливо.

— Бредлі, ваші слова не мають сенсу. Чому ви так дивитеся? Ви ж по-справжньому кохаєте мене, хіба ні? Ви ж не збираєтеся просто закрутити романчик, а потім «на все добре»?

— Ні… я справді кохаю тебе…

— Хіба це не назавжди?

— Так. Справжнє кохання триває вічно… а це справжнє кохання… але…

— Але що?

— Ти сказала, що ми рухатимемося повільно й повільно пізнаватимемо одне одного… усе так швидко відбулося… я переконаний, ти не маєш почуватися зобов’язаною…

— Я не проти зобов’язань. Це не завадить нам бути терплячими та спокійними і таке інше. Хай там як, ми вже знаємо одне одного; я знаю вас ціле своє життя, ви мій містер Найтлі, а різниця у віці…

— Джуліан, я гадаю, нам краще деякий час зберігати все в таємниці.

— Чому?

— Бо ти можеш передумати.

— Чи тому, що ви можете передумати?

— Я не передумаю. Але ти не знаєш мене, не можеш знати. Я міг би бути твоїм батьком.

— Гадаєте, я переймаюся цим?..

— Ні, але цим переймається суспільство, і одного дня перейматимешся й ти. Ти побачиш, як я старішаю…

— Бредлі, це дурниці.

— Мені б дуже хотілося, щоб ти наразі нічого не казала батькам.

— Гаразд, — погодилася вона, помовчавши, і, не підводячись із колін, відсунулася від мене, її обличчя раптом набуло недовірливого дитячого виразу.

Я не міг змиритися з тінню, що впала між нами. Якщо я вже взявся за це, то вестиму далі. Я муситиму сповна довіритися її відчуттю правди, навіть її наївності, навіть її недосвідченості, навіть її безрозсудству.

— Моя найдорожча, — сказав я, — роби так, як вважаєш за потрібне. Залишаю це на твій розсуд. Я кохаю тебе всім серцем і всім серцем довіряю тобі; що має бути, того не оминути.

— Гадаєте, батькам це не сподобається?

— Вони зненавидять цю новину.

Потім ми ще трохи поговорили про Крістіан, і про мій шлюб, і про Прісциллу. Ми розмовляли про дитинство Джуліан і про всі наші зустрічі. Побалакали про ту мить, коли я, напевно, закохався в неї, і про ту, коли вона, мабуть, закохалася в мене. Про майбутнє ми не розмовляли. Ми й далі сиділи на підлозі, як полохливі звірі, як діти, гладячи одне одному руки й волосся. Цілувалися ми нечасто. Пополудні я відправив її додому. Я відчував, що не варто виснажувати одне одного. Нам потрібно було подумати й отямитися. Зрозуміло, що про те, щоб лягти в ліжко, і мови не було.

* * *

— Ви не розумієте, — сказав я. — Я не збираюся нікуди їхати.

У двох кріслах моєї вітальні сиділи Арнольд і Рейчел. Я влаштувався на стільці Джуліан біля вікна. Небо було похмурим і захмареним, я щойно ввімкнув лампи. Було пізнє пообіддя того самого дня.

— То що ви тоді збираєтесь робити? — поцікавився Арнольд.

Він зателефонував мені. А потім прийшов разом із Рейчел. Вони просто — іншого слова не знайти — промаршували всередину. Їхня присутність була схожа на армію окупантів. Зустрітися віч-на-віч зі знайомими людьми, які раптом перестали всміхатися та напружилися від гніву й потрясіння, дуже страшно. Я перелякався. Я знав, що вони «зненавидять цю новину», але не очікував від них такого єднання, такого потужного ворожого ентузіазму. Від їхньої цілковитої недовіри — удаваної чи справжньої — мені відібрало мову та захотілося втекти. Я нічого не міг пояснити й відчував, що справляю абсолютно хибне враження. А ще я знав, що не лише здаюся, а й почуваюся жахливо винуватим.

— Залишитися тут, — відповів я, — напевно, часом бачитися з нею.

— Маєте на увазі, вводити її в оману? — уїдливо поцікавилася Рейчел.

— Поводитися природно, вивчити її краще… Зрештою, ми всі… любимо одне одного, як виявилося… і…

— Бредлі, поверніться до реальності, — гримнув Арнольд. — Припиніть верзти дурниці. Зараз ви перебуваєте в якомусь вимріяному світі. Вам майже шістдесят, Джуліан ледве двадцять виповнилося. Вона одразу ж оголосила, що ви повідомили їй свій вік і що їй байдуже; але ви не можете скористатися з того, що сентиментальній школярці лестить ваша увага…

— Вона не школярка, — утрутився я.

— Вона абсолютно незріла, — додала Рейчел, — її так легко обдурити і…

— Я не дурю її! Я казав їй, що наша різниця у віці майже унеможливлює все…

— Вона геть усе унеможливлює, — виправив Арнольд.

— Сьогодні по обіді вона патякала казна-що, — повідомила Рейчел, — не можу навіть уявити, що ви їй наговорили.

— Я не хотів, щоб вона казала вам.

— То ви радили їй обманювати батьків?

— Hi-ні, нічого такого…

— Я не можу збагнути, що сталося, — сказала Рейчел. — Ви що, раптом відчули цей… потяг чи як ви його називаєте… а потім прийшли й сказали, що вважаєте її привабливою, і стали упадати коло неї, чи як? Як усе було насправді? Це ж нещодавно почалося?

— Нещодавно, — запевнив я. — Але це дуже серйозно. Я не передбачав і не бажав, щоб так сталося. А потім виявилося, що й вона відчуває те саме…

— Бредлі, — увірвав мене Арнольд, — ваші слова взагалі не мають жодного стосунку до того, що відбувається в реальному світі. Гаразд, ви раптом зрозуміли, що вона приваблива дівчинка. У Лондоні повнісінько привабливих дівчат. Тепер гаряча літня пора, а ви в тому віці, коли чоловіки перетворюються на ідіотів. Я знаю кількох шістдесятирічних чоловіків, про яких кажуть «голова сивіє, а дід дуріє»; нічого нового. Але навіть якщо ви відчуваєте хтивість, дивлячись на мою доньку, якого дідька ви не тримали язика за зубами замість того, щоб надокучати їй, засмучувати й бентежити її…

— Вона не роздратована й не засмучена…

— По обіді була, — заперечила Рейчел.

— От, ви набридали їй і засмутили її…

— Чому ви не могли поводитися як джентльмен?

— Вона значно менше збентежена, ніж я сам. Перепрошую, але це ваші слова не мають жодного стосунку до того, що тут відбувається. Тут задіяні велетенські космічні сили. Ви, мабуть, просто нічого про них не знаєте. Тепер, Арнольде, мені спало на думку, що ви в жодній своїй книжці не описали справжньої закоханості…

— Ви говорите так, наче вам п’ятнадцять років, — сказала Рейчел. — Звісно ж, кожному відомо, що таке бути закоханим. Річ не в цьому. Подробиці ваших несподіваних вигаданих почуттів — ваша справа. Слухати про них так само нудно, як коли хтось оповідає свої сни. Джуліан, поза сумнівом, не «закохана» у вас, хай би що ви собі думали. Вона дуже простодушна дитина, яку хвилює й тішить, що давній батьків друг таким чином звертає на неї увагу. Якби ви тільки бачили її сьогодні по обіді: вона розповідала нам усе це й сміялася, аж заходилася. Наче дитина з іграшкою.

— Але ви казали, що вона була засмучена.

— Ми сказали їй, що це невдалий жарт.

«Люба, — думав я, — я вірю тобі, вірю тобі й знаю. Я довірятиму тобі так, як ти мені». Але водночас я відчував біль і страх. Чи можу я тепер, після всього, що сталося, сумніватися в усьому? Вона була така юна. Вони казали правду: на світі з’явилося щось нове. Замислившись над тим, яке воно — нове, я навіть здивувався власній упевненості. Але упевненість була, хай навіть ховалася за сумнівами.

— Нарешті я бачу, що ви слухаєте нас, — сказав Арнольд. — Бредлі, ви порядний розсудливий чоловік і керуєтеся моральними принципами. Хіба ви серйозно налаштовані вплутатися й заплутатися в емоційних неприємностях із Джуліан? Я називаю їх «емоційними неприємностями», але, дякувати Господу, до цього ще не дійшло. І ніколи не дійде. Я покладу цьому край.

— Не знаю, що ми маємо робити, — зізнався я. — Я погоджуюся, що все це приголомшливо. Те, що Джуліан кохає мене, майже занадто чудово, щоб бути правдою. Можливо, це навіть не правда. Чесно кажучи, мене це надзвичайно здивувало. Але тепер я точно не дозволю цьому припинитися. Я не втечу тихцем, як ви радили мені раніше, я не збираюся припинити побачення з Джуліан, просто не можу. Я мушу дізнатися, чи справді вона мене кохає. А якщо кохає, то я й сам не знаю, що далі, — можливо, нічого. Усе це страшенно незвично й може виявитися болісним, особливо для мене. Я не хочу завдавати їй болю. Я не думаю, що можу образити її. Але цієї конкретної миті жоден із нас не може зупинитися. Ось і все.

— Вона може зупинитися, якщо захоче, — заперечив Арнольд. — Навіть якщо мені для цього доведеться замкнути її в кімнаті.

— Звісно ж, ви можете зупинитися, — додала Рейчел. — Спробуйте бути чесним! І припиніть казати «ми». Ви не можете відповідати за Джуліан. Сподіваюся, ви не лягали з нею в ліжко?

— О Господи, Господи, — застогнав Арнольд, — авжеж, не лягав, він же не злочинець.

— Ні, не лягав.

— І не збираєтесь.

— Рейчел, я не знаю! Прошу, зрозумійте, що ви розмовляєте з божевільним.

— То насправді ви погоджуєтеся, що поводитеся безрозсудливо, безвідповідально й небезпечно!

— Арнольде, будь ласка, не гнівайтесь так. Ви обоє лякаєте й бентежите мене, а це не добре. Коли сказав «божевільний», я не мав на увазі «безвідповідальний»… Я відчуваю відповідальність, наче… мені довірили щось… не знаю… клятий Грааль… присягаюся, я не тиснутиму на неї й не набридатиму їй… я дам їй цілковиту свободу… вона цілком вільна…

— Ви знаєте, що верзете нісенітниці, — не вгавав Арнольд, — і все одно суперечите собі самому. Якщо ви не докучатимете їй тепер, це лише підігріє її почуття до вас, створить певну ситуацію між вами. Природно, ви ж цього й хочете. Зрозуміло, що вона не має до вас серйозних почуттів, схоже, в душі ви це навіть розумієте. Лише подумайте, яка вона ще дитина! І прошу, затямте, я не дозволю, щоб між вами й моєю донькою виникали якісь ситуації. Не буде зустрічей, жодної цікавої дискусії, жодного прояву почуття, нічого. Зрозумійте це, прошу. Зрозумійте, у цій ситуації я ставитимусь до вас так само, як до якогось брудного хтивого старигана, що переслідує її на вулиці. Я буду безжальним, Бредлі. І це найлюб’язніше, що я можу зробити. Ви дасте Джуліан спокій. Я захищу її від вас, посадивши під арешт, вивезу з країни, якщо буде потрібно, звернуся по допомогу до юристів, поліції та застосую фізичну силу. Не думайте собі, що зможете хоча б писати їй, я сповна оборонятиму її від вас. Вам не дістати її, я не дозволю цьому навіть розпочатися. Любий Господи, просто уявіть себе на моєму місці! Наважтеся зараз і вчиніть пристойно й розсудливо — поїдьте з Лондона. Ви все одно збиралися. Будь ласка, їдьте собі. Авжеж, усе минеться, я не натякаю, що ви ніколи більше не побачите її знову, звісно ж, ні. Але зараз я бачу, що ви втратили розум, і не дозволю моїй доньці жодним чином — хай навіть поверхнево, награно й непереконливо — зв’язуватися з підстаркуватим чоловіком. Мене аж нудить від однієї думки, і я цього не дозволю.

На мить після його промови запала тиша. Я пильно дивився на Арнольда. Він сидів геть нерухомо, розмовляв спокійно, але уривисто протинав слова наголосами, а в голосі його чулася навмисна «гострота», що мала лякати. Обличчя під безбарвним волоссям залилося яскравим рум’янцем, як у дівчинки. Я хотів подолати страх гнівом, але не зміг. Тихенько сказав:

— Ваше красномовство підказує мені, що Джуліан урешті-решт таки переконала вас, що закохана.

— Вона не розуміє, що відчуває…

— Тепер не вісімнадцяте століття…

— Ходімо. — Арнольд підвівся й махнув головою Рейчел, яка теж встала з крісла. — Ми сказали все, що хотіли. Вам залишається лише… змиритися… зрозумійте, є лише один вихід, який ви мусите… прийняти…

Я відчинив двері вітальні. І сказав:

— Арнольде, прошу, не гнівайтеся так на мене. Я не вчинив нічого поганого.

— Ні, вчинили, — заперечила Рейчел. — Ви розповіли їй про свої почуття.

— Гаразд. Я не мав цього робити. Але кохати когось не грішно, це гарно, і нам удасться зробити все… добре… Я не набридатиму їй… якщо хочете, не бачитимусь із нею тиждень… дозволю їй усе обміркувати…

— Це не спрацює, — уже м’якше сказав Арнольд. — Будь-які напівзаходи лише погіршать усе. Ви мусите зрозуміти це, Бредлі. Господи, вам ця плутанина потрібна не більше, ніж нам. Ви мусите поїхати геть. Якщо ви побачитеся з нею, лише перетворите все на драму. Найкраще припинити це все раз і назавжди просто зараз. Зрозумійте-но це. Вибачте.

Арнольд вийшов із вітальні й відчинив вхідні двері.

Рейчел пройшла повз мене, відсахнувшись і скрививши від огиди вуста. Майже нечутно вона сказала:

— Хочу, щоб ви знали, Бредлі, у цьому питанні ми з Арнольдом абсолютно заодно.

— Пробачте мені, Рейчел.

Вона вийшла з квартири, повернувшись до мене спиною.

Арнольд обернувся та сказав:

— Зараз немає потреби діяти так, як я просив у листі. Можна мені забрати його?

— Я його знищив.

На мить він завмер.

— Гаразд. Мені шкода, що я накричав на вас. Пообіцяйте мені, будь ласка, що, поки я не дозволю, не намагатиметеся побачитися з Джуліан.

— Ні.

— Гаразд. Я не дозволю нашкодити моїй доньці. Будьте певні. Так і знайте.

Він вийшов, м’яко зачинивши за собою двері. Я захлинався емоціями. Побіг до телефона й набрав номер їхнього ілінґського помешкання. Спочатку в слухавці було тихо, а потім пролунало пронизливе дзижчання, повідомляючи, що «номер відключено». Я спробував іще кілька разів, але результат був незмінний. Я почувався так, наче мені відрубали ноги нижче від колін. Розлючено стиснув голову й намагався зібратися та подумати. Мені було аж так потрібно побачити Джуліан, що все навколо вирувало й темнішало в очах. Я втратив зір і був до смерті покусаний бджолами. Я задихався. Вибіг у двір і пішов світ за очі спочатку по Шарлотта-стрит, потім по Віндмілл-стрит, а потім по Тоттенгем-Корт-роуд. За якийсь час я зрозумів, що лусну, якщо не втну чогось шаленого й переконливого. Я зупинив таксі й наказав водієві їхати до Ілінґу.

* * *

Я стояв на розі вулиці під буком. Поклав долоню на його щільний стовбур, і він видався абсурдним, вдоволеним своєю байдужою справжністю. Був вечір, сутінковий час, вечір того самого довгого, фантастичного, сповненого подіями дня.

Вечір був хмарний, похмуре густе світло набуло багряного відтінку, спекотне повітря нерухомо застигло. Я відчував запах пилюки, наче досить нудні вулиці навколо мене розчинилися в безкінечних порохнистих дюнах. Я подумав про сьогоднішній ранок і про те, як нам здавалося, наче ми володіємо всім часом на світі. А зараз час наче зник. Ще я подумав, що, якби одразу здогадався взяти таксі, приїхав би сюди раніше за Арнольда та Рейчел. Що там відбувається? Я перейшов вулицю й повільно подався іншим її боком.

Унизу, в будинку Баффінів, світилося, світло лилося крізь завіси на вікні їдальні й крізь овальне вітражне скло вхідних дверей. Нагорі теж світилося одне вікно із запнутими завісами — Арнольдів кабінет. Кімната Джуліан була із затильного боку, поряд із кімнатою, де я бачив, як лежала Рейчел, натягнувши простирадло на обличчя, і де, прости Господи, я теж лежав, не знімаючи сорочки. Одного дня я розповім усе це Джуліан. Одного дня вона буде єдиним суддею, який зрозуміє та пробачить. Я не боявся її. І навіть у ці миті, коли я тривожно замислився, чи побачу колись її знову, я жив разом із нею в якомусь ангельському світі, де не існувало часу, у світі спокійного спілкування й цілковитого порозуміння.

Зараз я стояв на хіднику навпроти, роздивлявся будинок і міркував, що робити. Розмірковував над можливістю потинятися довкола до третьої ранку, а потім проникнути в садок і, скориставшись однією з Арнольдових драбин, залізти до Джуліан у вікно. Але я не хотів перетворитися для неї на нічне жахіття, на нічного зловмисника, таємничого чоловіка. Велич цього ранку була в його яскравій відкритості. Цього ранку я почувався, як мешканець печери, що вийшов на сонечко. Вона була істиною мого життя. Я не буду в її житті ані нічним грабіжником, ані кишеньковим злодієм. Крім того, було так багато невідомого. Про що вона зараз думає?

Я стояв у густих гнітючих міських сутінках, дихав страхом і вдихав запах порохнистих дюн; раптом помітив, що якась постать у високому неосвітленому вікні сходового майданчика будинку, який я розглядав, спостерігає за мною. Я бачив постать у рамі вікна й блідість обличчя, що дивилося на мене. Це була Рейчел. Ми майже хвилину дивилися одне на одного, застигши в жахливій спокійній нерухомості. Потім я відвернувся, як тварина, що уникає людського погляду, і став очікувально тинятися хідником туди-сюди, туди-сюди. Увімкнули вуличні ліхтарі.

Минуло зо п’ять хвилин, і з’явився Арнольд. Я впізнав його постать попри те, що не міг роздивитися обличчя. Я рушив у зворотному напрямку до бука, і він ішов назирці, а потім наздогнав мене й мовчки пішов поруч. Неподалік на стовпі висів ліхтар, він освітлював дерево, змушуючи листя сяяти прозорим винно-багряним кольором і відділяючи їх одне від одного чіткими тінями. Ми зупинилися в густій темряві під деревом, і кожен намагався роздивитися обличчя свого візаві.

— Перепрошую, — сказав Арнольд. — Я був занадто збуджений.

— Гаразд.

— Тепер усе значно зрозуміліше.

— Добре.

— Перепрошую, що казав усі ті безглузді речі — про юристів і таке інше.

— Я теж.

— Я маю на увазі, що не розібрався з часовим масштабом. Мені чомусь здалося зі слів Джуліан, що це — хай би що це було — уже триває якийсь час. Але тепер я зрозумів, що все почалося лише вчора ввечері.

— З учорашнього вечора чимало відбулося, — зізнався я. — Ви, напевно, розумієте, бо останнім часом теж були досить заклопотані.

— Ви, мабуть, подумали, що ми з Рейчел сьогодні по обіді поставилися до дрібниці з безглуздою серйозністю.

— Бачу, тепер ви обрали іншу тактику, — зауважив я.

— Що?

— Ведіть далі.

— Тепер Джуліан пояснила нам усе, і все стало абсолютно зрозумілим.

— І на що воно схоже?

— Звісно ж, вона була засмучена та зворушена. Вона каже, що пожаліла вас.

— Я вам не вірю, але кажіть далі.

— І авжеж, ви її потішили…

— Чим вона зайнята зараз?

— Зараз? Лежить у ліжку й виплакує очі.

— Господи.

— Але не переймайтеся через неї, Бредлі.

— Ох, не буду.

— Я хотів пояснити… Вона вже розповіла нам усе, і ми зрозуміли, що все це дрібниці, просто буря в склянці води, а вона погодилася з нами.

— Правда?

— Вона просить вас пробачити їй таку емоційну й нерозсудливу поведінку та цікавиться, чи не могли б ви на деякий час облишити спроби побачитися з нею.

— Арнольде, вона справді так сказала?

— Так.

Я схопив його за плечі й потягнув за собою на кілька кроків так, щоб сяйво ліхтаря освітило Арнольдове обличчя. Спочатку він смикався, а потім закляк у моїх обіймах.

— Арнольде, вона так сказала?

— Так.

Я відпустив його, і ми обидва інстинктивно повернулися в тінь. Арнольд дивився на мене скоса, обличчя його спотворилося від тривожних намірів і ґрунтовних прагнень. Це вже не було те рожеве розгніване вороже лице, що раніше. Це було суворе рішуче обличчя, яке нічого мені не казало.

— Бредлі, спробуйте повестися порядно. Якщо ви просто замовкнете й зникнете на якийсь час, усе просто минеться, і пізніше ви знову зможете бачитися, як у давні добрі часи. Ця нісенітниця ґрунтується на якихось двох зустрічах. Неможливо назавжди прив’язатися одне до одного за дві зустрічі! Усе це просто вигадки. Повертайтеся на землю. Те, що Джуліан страшенно спантеличена цією дурнуватою ситуацією…

— Спантеличена?

— Так, і найрозумніше для вас — зникнути. Пожалійте дитину. Дозвольте їй повернути свою гідність. Гідність дуже значуща для молодих дівчаток. Їй здається, наче вона осоромилася, так серйозно поставившись до цього, і стала посміховиськом. Якби ви тільки бачили її тепер: вона хихотить і червоніє, і їй шкода вас та соромно за себе. Тепер вона зрозуміла, якою дурницею було сприймати все всерйоз і влаштовувати із цього драму. Вона погоджується, що піддалася на лестощі та злегка втратила розум від такого зворушливого сюрпризу. Але, побачивши, що ми не радіємо, вона отямилася. Тепер вона розуміє, що все це — неможлива дурня, так, вона розуміє, у практичних питаннях вона розумна дівчинка. Напружте уяву й знатимете, як вона нині почувається! Вона не така дурненька, щоб вважати, що ви страждаєте від палкої пристрасті. Джуліан каже, що їй дуже прикро, і прохає, чи не могли б ви, якщо ваша ласка, на деякий час облишити спроби побачитися з нею. Буде краще влаштувати невеличку перерву. Правду кажучи, ми в усякому разі незабаром їдемо на канікули — післязавтра. Я вирішив відвезти її до Венеції. Вона завжди хотіла туди поїхати. Ми були в Римі та Флоренції, а там — ніколи, хоча вона про це мріяла. Тому ми збираємося винайняти там помешкання й залишимося, імовірно, до кінця літа. Джуліан страшенно схвильована. Гадаю, що зміна обстановки допоможе й моїй книжці. Такі справи. Мені надзвичайно шкода, що сьогодні по обіді я так завівся. Ви, мабуть, подумали, що я справжній ідіот. Сподіваюся, тепер ви більше на мене не сердитеся.

— Анітрохи, — погодився я.

— Я лише намагаюся поводитися правильно. Гаразд, усі ми намагаємося. У батьків є обов’язки. Будь ласка, прошу, спробуйте це зрозуміти. Якщо ви бажаєте Джуліан добра, дозвольте пристрастям улягтися. Ви ж зникнете й не нагадуватимете про себе, будь ласка? Вона не хотіла б отримувати трагічних листів чи чогось такого. Дайте дитині спокій і дозвольте їй знову насолоджуватися життям. Ви ж не переслідуватимете її, наче привид, хіба ні? Тепер ви дасте їй спокій, чи не так, Бредлі?

— Гаразд, — відповів я. — Так.

— Я можу покластися на вас?

— Я не повнісінький дурень і все розумію. Сьогодні по обіді я теж поводився занадто формально. Уся ця гучна сварка заскочила мене зненацька, і я страшенно засмутився. Але тепер я розумію, що, напевно, буде найкраще для всіх дозволити пристрастям улягтися й вважати все це бурею в склянці води. Гаразд, гаразд. А тепер мені, мабуть, варто усамітнитися й теж повернути свою гідність.

— Бредлі, у мене мов камінь із серця впав. Я знав, що заради дитини ви поведетеся гідно. Дякую, дякую. Господи, яке полегшення. Я біжу назад до Рейчел. Вона, між іншим, переказувала вам сердечні вітання.

— Хто?

— Рейчел.

— Переказуйте їй мої теж. На добраніч. Сподіваюся, ви гарно проведете час у Венеції.

Він гукнув мені вслід:

— Між іншим, ви справді знищили того листа?

— Так.

Я дістався додому, перейнятий думками, про які розповім у наступному розділі. Повернувшись, я знайшов записку від Френсіса, у якій він просив мене зателефонувати Прісциллі.

* * *

Коли ми намагаємося — особливо в болісні чи переломні моменти — збагнути загадку чужої душі, ми схильні уявляти її не туманною плутаниною суперечностей, як наша власна, а сховищем чітких і точних, хоча й прихованих сутностей. Так, мені навіть на думку не спало, що Джуліан може перебувати в цілковитому збентеженні. Один відсоток моїх роздумів змінив напрямок у бік ідеї, що вона перебуває приблизно в тому стані, який описав Арнольд: пригнічена, схвильована, хихотить і розуміє, що припустилася дурнуватої помилки. Дев’яносто дев’ять відсотків моїх думок віддавали перевагу іншій картині. Арнольд брехав. Він точно збрехав, що Рейчел «переказувала сердечні вітання». Я був переконаний, що заслужив на її вічну ненависть. Рейчел не з тих, хто пробачає. Про Джуліан він теж збрехав. Його розповідь навіть не була послідовною. Якщо Джуліан виплакувала очі, то вона навряд чи має настрій хихотіти чи хвилюватися від думок про Венецію. Чому Арнольд так шалено поспішав поїхати з Англії? Ні. Не було жодної ілюзії. Я кохав Джуліан, і вона відповідала мені взаємністю. Я міг швидше не вірити власним почуттям, аніж сумніватися в правдивості того, що ця дівчинка підтвердила вчора ввечері та з переможною впевненістю сьогодні вранці.

Але що ж сталося? Імовірно, вони замкнули її в кімнаті. Я уявляв, як вона лежить там і плаче — розхристана від розпачу, у черевиках і зі скуйовдженим волоссям. (Це видовище сповнювало мене болем, але водночас було чарівним.) Можна було не сумніватися, що вона страшенно перелякала батьків наївною стрімкістю своєї заяви. Це була помилка. А вони відповіли спершу неприборканою люттю, а потім — нещирими спробами перехитрити нас. Авжеж, вони не вірили, що вона змінила думку. Це вони змінили тактику. Чи повірив Арнольд у те, що я відрікся від його доньки? Мабуть, ні. Я не такий вправний брехун.

Я так сильно кохав Джуліан, так довіряв її природній чесності, що навіть не здогадався порадити їй трохи пом’якшити свій удар. Я навіть не передбачав — що ж за дурень був! — яким огидним здасться це її батькам. Я занадто занурився у свої священні почуття, щоб спробувати оцінити все стримано та об’єктивно. І яким же ідіотом я був, що не зупинився, сам не спробував трохи пом’якшити ситуацію! Я міг просуватися вперед повільно, рухатися поступово, спокійно домагатися її прихильності: скрадливо, натяками, пошепки. Можна було почати із цнотливих, а потім не таких цнотливих поцілунків. Навіщо я так стрімко вивергнувся на Джуліан, що вона аж втратила розум? Зрозуміло, що всі ці думки про поступовий рух були прийнятними лише в ретроспективному світлі мого знання про кохання Джуліан. Сказавши їй щось, я вже не міг зупинитися, поки щиросердно не виклав усього. Інакше моя тривога стала б просто жахливою. Нині я навіть не замислювався й не брав до уваги думку про те, що, можливо, варто було змовчати. Я не відхиляв цієї можливості. Але це вже здавалося занадто віддаленим минулим. На щастя чи на біду, про мовчання тепер уже й мови не було, а переймався я не через почуття провини.

Уночі я засинав і прокидався, роздумуючи про Венецію. Якщо вони заберуть її туди, я, звісно ж, поїду слідом. Непросто заховати дівчину у Венеції. Але тієї ночі моя кохана левиця була невловимою. Я весь час наздоганяв її на чорно-білих, залитих місячним сяйвом набережних, нерухомих, наче гравюри біля мерехтливої води. Ось вона зайшла до Флоріанового шинку, а я не міг відчинити двері. Нарешті розчахнувши їх, я опинився в Академії^[107], а вона втекла на картину Тінторетто^[108] зі святим Марком і шпацирувала хідником, розділеним на квадрати. Потім ми обоє повернулися на Площу святого Марка, яка перетворилася на гігантську шахову дошку. Джуліан була пішаком, який невпинно рухався вперед, а я — конем, що наздоганяв її кривими стрибками, але, майже наздогнавши, змушений був повернути праворуч або ліворуч. Ось вона вже досягла протилежного краю дошки, і перетворилася на королеву, і повернулася до мене обличчям. Ні, вона не королева, а янгол святої Урсули, величний і високий, стоїть у ногах мого ліжка. Я простягав до неї руки, але вона позадкувала довгою доріжкою й вийшла через західні двері церкви Ініґо Джонса, що раптом перетворилася на міст Ріальто. Джуліан сиділа в гондолі в червоних одежах і пливла, пливла від мене, а позаду мене гучнішав і гучнішав жахливий стукіт копит, поки я не повернувся й не побачив Бартоломео Коллеоні^[109] з обличчям Арнольда Баффіна, який збирався повалити мене з ніг. Жахливі стрімкі копита опустилися мені на голову, і мій череп луснув, як шкаралупа.

Я прокинувся від гуркоту смітників, якими тарахкотіли греки з іншого боку двора. Швидко встав назустріч світові, що навіть з минулої ночі став іще страшнішим. Минула ніч була жахлива, але сповнена драми, відчуття перешкод, які можна подолати, а за всім цим ховалася й надихала мене впевненість у коханні Джуліан. Сьогодні я втрачав глузд від сумнівів і страху. Зрештою, вона була лише юною дівчинкою. Чи вдасться їй вистояти проти батьківської жорстокості, чи вдасться зберегти віру та ясний погляд? А якщо вони збрехали мені про неї, чи не вірогідно, що вони збрехали їй про мене? Вони, мабуть, сказали доньці, наче я повідомив, що відмовляюся від неї. А я таки це сказав. Чи зрозуміє вона? Чи стане їй сили, щоб і далі вірити в мене? Наскільки вона сильна? Як мало я насправді її знаю. Чи насправді все існувало лише в моїй уяві? А що, як вони повезуть її геть? Що, як я дійсно не зможу її знайти? Безсумнівно, вона напише мені. А що, як ні? Імовірно, попри своє кохання до мене, вона вирішила, що все було помилкою. Це, зрештою, було б продуманим і розсудливим рішенням.

Пролунав телефонний дзвінок, але це був Френсіс — він просив мене навідати Прісциллу. Я сказав, що прийду пізніше. Запитав, чи можу поговорити з нею, але вона не підійшла до телефона. Близько десятої зателефонувала Крістіан, і я одразу кинув слухавку. Набрав номер в Ілінґу, але знову почув, що його «відключено». Мабуть, у свій пообідній період паніки Арнольд якимось чином від’єднав його. Я тинявся квартирою, розмірковуючи, як довго відкладатиму ту мить, коли більше не зможу стримуватися й поїду до Ілінґу. Голова розривалася від болю. Я вперто намагався дати лад думкам. Розмірковував про свої наміри та її почуття. Склав близько дюжини планів розвитку подій. Навіть спробував уявити, на що буде схожий справжній розпач: коли я повірю, що вона не кохає мене, ніколи не кохала і єдиним порядним учинком буде зникнути з її життя. Тоді я зрозумів, що вже відчуваю розпач, — я був у розпачі; не було нічого гіршого, ніж зіткнутися з її відсутністю та мовчанням. А ще вчора вона була в моїх обіймах, і ми вдивлялися в майбутнє, у гігантську спокійну прірву часу; ми цілувалися без шаленства, без страху, із замисленою стриманістю тихої радості. Я навіть відправив її геть, хоча вона не хотіла йти. Я збожеволів. Можливо, це був єдиний раз у житті, коли ми були наодинці. Можливо, це було щось, що ніколи, ніколи, ніколи не повернеться назад.

Страх очікування — найжахливіше з людських страждань. Дружина біля входу в шахту. Ув’язнений, що чекає на допит. Людина із затонулого корабля на плоту в чистому морі. Час тягнеться й завдає фізичних страждань. Минають безплідні хвилини, кожна з яких могла б заспокоїти чи хоча б надати впевненості, і лише роз’ятрюють страх. Поки тяглися ранкові хвилини, я відчував, як наростає смертельно-холодна переконаність, що все втрачено. І тепер я так почуватимусь завжди. Вона ніколи більше не зможе спілкуватися зі мною. Я терпів до пів на дванадцяту, а потім вирішив, що мушу поїхати до Ілінґу й побачитись із Джуліан, навіть якщо доведеться застосувати силу. Я навіть подумав, чи не озброїтись мені чимось. А що, як її там уже немає?

Почався дощ. Я вдягнув плащ і стояв у передпокої, розмірковуючи, чи допоможуть сльози. Уявляв, як розлючено відштовхую Арнольда й злітаю сходами нагору. А що потім?

Задзвонив телефон, і я підняв слухавку. Голос оператора повідомив:

— З телефонного автомата в Ілінґу вам телефонує міс Баффін; ви розрахуєтесь за дзвінок?

— Що? Це що?..

— Міс Баффін телефонує вам…

— Так-так. Я заплачý, так…

— Бредлі. Це я.

— Ох, люба… Ох, дякувати Богові.

— Бредлі, швидше, я мушу побачитися з вами. Я втекла.

— Ох, Господи, ох, кохана моя, я був у такому…

— Я теж. Послухайте, я в телефонній будці біля станції Ілінґ-Бродвей. Грошей у мене немає.

— Я приїду й заберу тебе на таксі.

— Я заховаюся в магазині. Страшенно боюся…

— Ох, люба моя дівчинко…

— Скажіть водієві таксі, хай повільно проїде повз станцію, я вас побачу.

— Так, так.

— Але, Бредлі, ми не можемо залишатися у вас, вони туди одразу прийдуть.

— Не переймайся цим. Я приїду й заберу тебе.

* * *

— Що сталося?

— Ох, Бредлі, це було якесь жахіття.

— Але що сталося?

— Я була цілковитою ідіоткою: розповіла їм усе з таким переможним, агресивним виглядом. Я почувалася такою щасливою. Не могла приховувати це чи хоча б замаскувати, а вони розлютилися, принаймні спочатку наче просто не могли повірити, а потім кинулися до вас; я мала втекти ще тоді, але почувалася так войовниче, хотіла ще раз із ними посперечатися, а коли вони повернулися, усе стало ще гірше. Я ніколи не бачила батька таким розгніваним і засмученим, він просто шаленів.

— Господи, він не бив тебе?

— Hi-ні, але смикав мене, поки в мене не запаморочилося в голові, і переламав чимало речей у моїй кімнаті…

— Ох, солоденька моя…

— А тоді я заплакала й не могла вгамуватися.

— Так, коли я прийшов…

— Ви приходили?

— Вони не казали тобі?

— Тато пізніше згадував, що бачився з вами ще раз. Він сказав, що ви погодилися покласти всьому край. Звичайно, я йому не повірила.

— Ох моя дорога хоробра дівчинко! Він сказав, що ти не хочеш мене бачити. Звичайно, я теж йому не повірив.

Я тримав у своїх руках обидві її долоньки. Ми тихенько перемовлялися, сидячи в церкві. (Якщо бути точним, у церкві святого Катберта у Філбіч-Ґарденз.) Блідо-зелене світло, кольору дягелю, сочилося крізь вікторіанський вітраж, але не могло розсіяти величного й заспокійливого мороку. Воно вихоплювало з темряви вигадливу запрестольну перегородку, яку наче виготовили з молочного шоколаду, і велетенську хресну перегородку, яка пригнічувала й мала такий вигляд, мовби останньої миті врятувалася з вогню. На ній було написано «Verbum caro factum est et habitavit in Nobis»^[110]. Позаду здоровенної металевої решітки в західній частині церкви похмура, прикрашена голубкою рака затуляла собою купіль, чи, можливо, печеру якоїсь одержимої долею пророчиці, або одне з найжахливіших утілень Афродіти. Здавалося, давніші за Христа сили ввійшли в це місце й заволоділи ним. Високо над нами постать, убрана в чорне, минула галерею й зникла. Ми знову були на самоті.

— Я люблю своїх батьків, — сказала Джуліан. — Здається. Гаразд, звичайно, люблю. Особливо батька. Хай там що, я ніколи в цьому не сумнівалася. Але існують речі, які неможливо пробачити. Щось закінчується. І починається щось інше.

Вона із серйозним виглядом повернулася до мене, її обличчя було дуже стомленим, трохи набряклим, змученим і поморщеним від безлічі сліз, а ще похмурим. Можна було здогадатися, яка вона буде в п’ятдесят років. І на мить її обличчя, що не пробачало, нагадало мені про Рейчел у тій жахливій кімнаті.

— Ох, Джуліан, скільки безповоротного горя випало тобі через мене.

— Так.

— Але я ж не зруйнував тобі життя, правда? Ти не гніваєшся, що через мене зазнала стількох неприємностей?

— Це найдурніше, що я від вас чула. Так от, ми сварилися кілька годин, здебільшого ми з батьком, а потім утрутилася мама, і він закричав, що вона ревнує до мене, а вона закричала, що ви закоханий у мене, а тоді заплакала, і заверещала, і, ох Бредлі, я навіть не знала, що звичайні освічені люди середнього класу можуть поводитися так, як ми поводилися минулої ночі.

— Це лише показує, яка ти юна.

— Урешті вони спустилися вниз, і я чула, як вони й далі там сваряться; мама жахливо плакала, і я вирішила, що з мене досить і я втечу, аж тут виявилося, що вони мене замкнули! Мене ніколи ніде не замикали, навіть у дитинстві, кажу вам… це була якась мить… освітлення… як буває, коли люди раптом розуміють… що повинні здійснити революцію. Я ніколи не збиралася сидіти під замком.

— Ти кричала й грюкала?

— Ні, нічого такого. Я знала, що не можу вилізти у вікно, бо воно занадто високо. Звичайно, я сіла на ліжко й довго плакала. Знаєте, посеред такої… різанини… це здавалося дурним, але я так засмутилася через дрібнички, які поламав мій батько. Він побив дві різьблені чашки й усіх моїх порцелянових тваринок…

— Джуліан, це нестерпно…

— І було так страшно… та чомусь принизливо… Це він не знайшов, бо вона лежала в мене під подушкою. — Джуліан дістала з кишені сукні позолочену табакерку. «Дружній подарунок».

— Мені б не хотілося відкритої війни, — зізнався я. — Джуліан, знаєш, те, що батьки казали тобі, не було просто дурницями. У чомусь цілком їхня правда. Це смішно й недоречно — зв’язуватися зі мною. Ти така юна, а я набагато старший; у тебе попереду ціле життя. Як ти можеш знати, що відчуваєш? Усе сталося так швидко, тебе варто було замкнути, інакше все скінчилося б слізьми…

— Бредлі, ми вже давно минули цю стадію. Сидячи на ліжку, дивлячись на розбиту порцеляну на підлозі й думаючи, що моє життя теж розбите, я відчула себе такою сильною та спокійною посеред усього цього; я була такою впевненою у вас і такою ж упевненою в собі. Подивіться на мене. Упевненість. Спокій. — І вона таки мала спокійний вигляд, сидячи поруч зі мною в синій сукні з білим вербовим листям — змучене лице було ясним, засмаглі ноги блищали, ми трималися за руки, склавши їх у неї на колінах, а позолочена табакерка губилася в зморшках сукні Джуліан.

— Тобі треба більше часу, щоб подумати. Ми не можемо…

— Так от, було близько одинадцятої — і це стало останньою краплею, — я мусила закричати й попросити дозволу піти в туалет. Тоді знову прийшов батько та спробував нову тактику: він був дуже добрий і ставився до мене з розумінням. Саме тоді він розповів, що бачив вас і ви сказали, що відмовляєтесь від мене, і це, як я, звичайно, здогадалася, було неправдою. А потім він сказав, що відвезе мене до Афін…

— А мені сказав — до Венеції. І всю ніч мені снилася Венеція.

— Він боявся, що ви поїдете за мною. Тоді я вже була холодна, наче крига, і спланувала, що вдаватиму, ніби погоджуюся з усім, що він каже, а потім утечу, щойно випаде нагода. Так я й удавала, що поступилася і що поїздка до Афін — зовсім інша річ, і… дякувати Богові, що ви мене не чули… і…

— Знаю. Я чинив так само. Я справді сказав йому, що зникну, і почувався святим Петром.

— Бредлі, я тоді вже так стомилася, Господи, вчорашній день був довжелезний; я не знаю, чи переконала його, але він сказав, що шкодує, що так кепсько поводився, і я таки повірила, що йому шкода. Але я не могла знести його, коли він розчулився, став сльозливим, поліз цілуватися і так далі, тож сказала, що хочу спати, і він нарешті пішов. Але, Господи, він знову замкнув двері!

— Ти спала?

— Найсмішніше, що спала. Я думала, що цілу ніч не стулятиму повік, уявляла, як не сплю й розмірковую, навіть майже сподівалася на це, але сон зморив мене, я занурилася в несвідомість і навіть роздягнутися не змогла, наче мозок упав у забуття, він мусив відпочити. А потім, уранці, вони стали вдавати, що я хвора, проводжати мене до вбиральні, приносити таці з їжею і таке інше. Це було огидно й чомусь лякало. Тато сказав, що я мушу відпочити і що сьогодні ввечері ми поїдемо з Лондона, а потім пішов кудись. Гадаю, він пішов до телефонної будки на розі, щоб зателефонувати, аби мама не чула; він частенько так робить, тим паче вчора, розлютившись, він вирвав зі стіни телефонний дріт. Ну, тоді я вже вдяглася й шукала свою ташечку, але вони забрали її; коли я почула, що він пішов, я посмикала двері, але вони, звісно, були замкнені, погукала маму, але вона не відчинила їх, і тоді я кóпнула тацю зі сніданком, яка стояла просто на підлозі. Ви колись копали ногою варене яйце? Коли я побачила, як воно злетіло в повітря, подумалося, що точно таке зараз відбувається й з усім іншим, але це було некумедно. І тоді я крикнула мамі, що, якщо вона негайно не відчинить двері, вистрибну у вікно, і я б справді так учинила; врешті-решт вона відчинила їх, я зійшла вниз сходами, а вона бігцем задкувала переді мною. Це було абсурдно й по-справжньому дивно. А діставшись до вхідних дверей, я виявила, що вони теж замкнені на ключ. І весь цей час мама говорила зі мною, благала й перепрошувала; це було так жалюгідно, я ніколи не чула раніше, щоб вона так розмовляла, наче вона по-справжньому стара. Я нічого не відповіла та промаршувала в садок, а вона бігла за мною; я спробувала бічну хвіртку, але й та була замкнена, тоді я побігла в сад, вилізла на вершечок загорожі — ви ж пам’ятаєте, ці паркани досить високі, сама не знаю, як мені це вдалося, — і зістрибнула в сусідський сад. Я чула, як борсається та кличе мене мама, — звісно ж, вона не могла перелізти, бо загладка для цього, — вона залізла на ящик, і ми дивилися одна на одну, а її обличчя було таке дивне: вона мала такий здивований вигляд, наче людина, якій щойно простріляли ногу, мені навіть на хвилинку стало її шкода. А потім я побігла через садок і перелізла наступний паркан, який уже не був такий високий, а потім бігла і бігла між якимись гаражами й не могла знайти телефон-автомат, який працював би, і врешті знайшла, подзвонила вам — і ось я тут.

— Джуліан, я почуваюся так жахливо, це я винен. Я радий, що тобі стало шкода матір. Ти не мусиш ненавидіти їх, але мусиш пожаліти. У чомусь вони мають рацію, а ми ні…

— Відтоді, коли вони замкнули двері, я почуваюся монстром. Але я була щасливим монстром. Іноді доводиться стати чудовиськом, аби вижити. Я й так уже достатньо доросла, щоб збагнути це.

— Ти втекла та прийшла до мене…

— Я подряпала ногу об паркан. Вона вся гаряча. Торкніться. — Вона запхала мою руку під спідницю й поклала собі на стегно. Шкіра була здерта, почервоніла та пашіла жаром.

Я торкнувся її своєю обпеченою долонею та відчув потяг до цього юного, милого, нехитрого створіння, яке так раптово й так чудесно стало моїм. Я забрав руку й повільно відхилився від неї. Цього й так було майже забагато.

— Джуліан, моя героїне, моя королево… ох, куди ж нам іти… ми не можемо повернутися до моєї квартири.

— Я знаю. Вони чекатимуть там, Бредлі. Я мушу побути з вами десь лише вдвох.

— Так. Хоча б для того, щоб усе обдумати.

— Тобто: «Хоча б для того, щоб усе обдумати»?

— Я почуваюся таким винуватим через усю цю, як ти сказала, різанину. Ми ще нічого не вирішили, ми не можемо, не знаємо…

— Бредлі, ну й мужній ви насправді! Ви збираєтеся відвезти мене назад до батьків? Вигнати, як кота? Ви тепер мій дім. Бредлі, ви кохаєте мене?

— Так, так, так, так, так!

— Тоді ви повинні бути сміливим та вільним і виявити лідерські риси. Подумайте, Бредлі, мусить бути якесь таємне місце, куди ми можемо піти, хай навіть це просто готель.

— Ох, Джуліан, ми не можемо піти до готелю. Немає нічого таємного, куди ми могли б піти… Ох, Боже мій, так, є таке місце! Воно є, є, є!

* * *

Вхідні двері були відчинені. Це я їх так залишив? Чи не чекає на мене всередині Арнольд?

Я тихенько зайшов і зупинився в передпокої, прислухаючись. Почувся якийсь шурхіт, схоже, зі спальні. А потім пролунав дивний звук, який могла б видати пташка, таке собі «ву-у». Я закляк, сполохавшись. А потім почувся звук, який неможливо було сплутати: хтось позіхнув. Я рушив уперед і відчинив двері спальні.

На моєму ліжку сиділа Прісцилла. Вона була вбрана в знайомий темно-синій костюм, який тепер здавався трохи мішкуватим. Сестра зняла черевики й потерла крізь панчохи пальці на ногах.

— О, ось де ти, — сказала вона й далі терла та шкрябала пальці, роздивляючись їх зблизька, нахиливши голову.

Вона знову позіхнула.

— Прісцилло! Що ти тут робиш?

— Я вирішила повернутися до тебе. Вони намагалися мене зупинити, але я пішла. Вони передали мене лікарям. Хотіли, щоб я залишилася в шпиталі, але я не хотіла. Там повно божевільних, а я не божевільна. Мене лікували шоком. Почуваєшся від нього жахливо. Кричиш і кидаєшся кімнатою. Їм доводиться тебе тримати. У мене синець на руці. Дивись!

Вона розмовляла дуже повільно. Заходилася старанно знімати темно-синій піджак.

— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись. На мене дехто чекає. Ми саме збиралися поїхати з Лондона.

Джуліан купувала за мої гроші одяг на Оксфорд-стрит.

— Подивись. — Прісцилла закасала рукав блузки. На передпліччі хизувався чималий строкатий синець. — Чи, думаєш, вони мене тримали? Може, і тримали. Вони користуються гамівною сорочкою, але на мене її не вдягали. Я так думаю. Не можу згадати. Від цього все в голові переплуталося. Хіба це добре? Вони зробили щось таке з моїм мозком, що він уже ніколи не працюватиме знову. Раніше я не розуміла. Я хотіла запитати тебе про це, а ти не прийшов. А Крістіан з Арнольдом весь час базікали й сміялися, я не мала спокою від їхніх балачок і реготу. Я почувалася там такою чужою, бідною родичкою. Потрібно жити зі своїми людьми. Я хочу, щоб ти допоміг мені з розлученням. Мені було так соромно перед ними, бо з їхніми життями все гаразд, і вони такі успішні. З ними я не могла поговорити про те, чого хочу, — вони завжди поспішали, а потім умовили мене спробувати електрошок. Не варто нічого робити поспіхом, згодом обов’язково пошкодуєш. Ох, Бредлі. Я шкодую, що лікувалася тими шоками, я відчуваю, що вони напівзруйнували мій мозок. Зрозуміло, що не можна лікувати людей електрошоком, хіба ні?

— Де Арнольд? — поцікавився я.

— Він щойно пішов кудись із Френсісом.

— Він був тут?

— Так. Прийшов після мене. Я пішла одразу після сніданку. Не те щоб я снідала — останнім часом я взагалі не можу їсти, навіть не зношу запаху їжі. Бредлі, я хочу, щоб ти пішов зі мною до юриста, а ще до перукаря, мені потрібно помити голову. Гадаю, це я можу зробити, це для мене не буде заскладним. А потім, думаю, я відпочину. Що сказав Роджер про мій норковий палантин? Я досі непокоюся через нього. Чому ти не навідував мене? Я весь час про тебе запитувала. Я хочу, щоб ти сьогодні вранці пішов зі мною до юриста.

— Прісцилло, сьогодні вранці я нікуди не можу з тобою піти. Я мушу поспіхом їхати з Лондона. Ох, навіщо ти тільки прийшла сюди?!

— Що сказав Роджер про мій норковий палантин?

— Він продав його. Гроші тобі віддасть.

— Ой, ні! Він був такий гарненький, такий особливий…

— Прошу, не плач…

— Я не плачу, я сама прийшла аж із Ноттінґ-Гілл, а не мала б, я хвора. Думаю, я трохи посиджу у вітальні. Можеш заварити мені чай? — Вона важко встала та протиснулася повз мене. Я відчув, як від неї тхне якимось неприємним звіриним запахом, змішаним із чимось лікарняним. Напевно, формальдегідом. Її обличчя здавалося грубим і сонним, а нижня губа глумливо відвисла. Вона повільно та обережно опустилася в невеличке крісло й поклала ноги на ослінчик.

— Прісцилло, ти не можеш тут залишитись! Я мушу поїхати з Лондона. — Вона широко позіхнула, ніс задерся, очі звузилися, одна рука залізла під блузку й пошкрябала під пахвою. Моя сестра потерла очі й заходилася розстібати середні ґудзики на блузці. — Я весь час позіхаю й чухаюся, ноги болять, і я не можу спокійно сидіти. Думаю, це через струм. Бредлі, ти ж не покинеш мене, правда? Тепер ти єдиний, хто в мене залишився, і не можеш поїхати геть. Що ти казав? Роджер насправді продав мій норковий палантин?

— Я наллю тобі чаю, — сказав я, виходячи з кімнати. Пішов у кухню й справді поставив чайник. Я страшенно засмутився через Прісциллин вигляд, але, звісно ж, не міг змінити свої плани. Тієї миті я просто нічого не міг придумати. За півгодини в мене зустріч із Джуліан. Якщо я не з’явлюся, вона прийде простісінько сюди. Тим часом Арнольд, який не зрозуміло чому зник, може повернутися будь-якої миті.

Хтось зайшов у вхідні двері. Я вислизнув із кухні, ладен вирватися на волю, і налетів на Френсіса з такою силою, що знову виштовхнув його за двері. Ми схопилися одне за одного.

— Де Арнольд?

— Я скерував його в хибному напрямку, — пояснив Френсіс, — але вам варто поквапитись.

Я потяг Френсіса за собою у двір. Хотів побачити, якщо прийде Арнольд. Френсіс дав мені таке полегшення! Я міцно тримав його обома руками за рукави, аби він не втік, хоча він, схоже, не збирався. Марло самовдоволено всміхнувся мені.

— Що ви утнули?

— Сказав, наче гадаю, що бачив вас із Джуліан поблизу шинку на Шефтсбері-авеню. Сказав, що знаю: ви там завсідник, — і він кинувся туди, але невдовзі повернеться.

— Він вам сказав?..

— Він сказав Крістіан, а вона сказала мені. Кріс тішиться із цього, наче божевільна.

— Френсісе, послухайте. Сьогодні ми з Джуліан поїдемо геть. Я хочу, щоб ви залишилися з Прісциллою тут або в Ноттінґ-Гілл, як їй заманеться. Ось чек на значну суму, і я дам вам іще.

— Ти ба, дякую! Куди ви збираєтесь?

— Не має значення. Я час від часу телефонуватиму вам, щоб дізнатися, як справи в Прісцилли. Дякую за допомогу. А тепер мушу спакувати кілька речей і забратися звідси.

— Бреде, дивіться. Я приніс її назад. Боюся, тепер вона геть поламана. Я хотів випрямити ногу й відламав її. — Він запхав мені щось у долоню. Це була маленька бронзова статуетка пані на водяному буйволі.

Ми повернулися до квартири. Я зачинив парадні двері на засувку та пристукнув дверима помешкання. У квартирі лунав хриплий вереск. Це свистів електричний чайник, повідомляючи, що вода кипить.

— Френсісе, чи не приготуєте чай?

Я побіг до спальні й покидав одяг у валізу, а потім повернувся до вітальні.

Сестра сиділа, випроставшись, і мала наляканий вигляд.

— Що це шумить?

— Чайник.

— А хто там?

— Усього-на-всього Френсіс. Він залишиться з тобою, я мушу їхати.

— Коли ти повернешся? Ти ж не їдеш далеко, на кілька днів?

— Поки не впевнений. Я зателефоную.

— Ох, Бредлі, будь ласочка, не залишай мене. Я така налякана, мене тепер усе лякає, мені так страшно вночі. Ти мій брат, я знаю, що ти доглядатимеш мене й не покинеш на чужих людей. Я не знаю, що маю робити, а ти єдина людина, з якою я можу поговорити. Думаю, я поки що не ходитиму до юриста. Не знаю, як учинити з Роджером. Ох, краще б я ніколи не йшла від нього, я хочу до Роджера — Роджер пожалів би мене, якби побачив зараз.

— У всякому разі, тут є давній друг, — радісно сказав я й поклав їй на коліна статуетку. Сестра інстинктивно стиснула ноги, і статуетка впала на підлогу.

— Тепер вона зламана, — зауважила Прісцилла.

— Так, Френсіс хотів її полагодити й зламав.

Я підняв статуетку. Передня буйволова нога нерівно відірвалася від тіла. Я поклав його на бік у лаковану шафку.

— Вона тепер зовсім поламана. Ох, як сумно, як сумно…

— Прісцилло, припини!

— Ох, Божечко, я справді хочу до Роджера. Роджер був моїм, ми належали одне одному: він був моїм, а я його.

— Не верзи дурниць, Прісцилло. Роджер — це вже минуле.

— Я хочу, щоб ти пішов до Роджера й сказав, що мені

шкода.

— Стовідсотково ні!

— Я хочу до Роджера, любого Роджера, я хочу до нього…

Я спробував поцілувати її, принаймні нахилив обличчя до темної брудної смужки сивого волосся, та коли наблизився, вона смикнула головою й боляче вдарила мене в щелепу.

— На все добре, Прісцилло. Я зателефоную.

— Ох, не йди, не залишай мене, будь ласочка, будь ласочка, будь ласочка…

Я вже був біля дверей. Вона пильно дивилася на мене, а в очах набрякали рясні повільні сльози, червоний мокрий рот жадібно хапав повітря. Я відвернувся від неї. Френсіс щойно прийшов із кухні з чайною тацею. Я відсалютував йому, вибіг із будинку й перетнув подвір’я. Діставшись його краю, зупинився та обережно визирнув з-за рогу.

Арнольд і Крістіан щойно вийшли з таксі десь за сто метрів від мене. Баффін розраховувався з водієм. Крістіан помітила мене. Вона одразу посунулася, повернувшись спиною й затуляючи мене від Арнольда.

Я пірнув назад на подвір’я. Там, де двір виходить на вулицю, є крихітна щілина проходу — ось у неї я й утиснувся й майже тієї ж секунди побачив, як стрімко пробіг повз мене Арнольд із закарбованим на обличчі виразом стурбованості й рішучості. Крістіан ішла за ним значно повільніше, її погляд допитливо роззирався. Вона знову помітила мене та зробила жест, сповнений східної хтивості, якогось вдоволеного чуттєвого поклоніння: звела руки долонями догори, а потім опустила їх хвилеподібними рухами, наче балерина. Вона не зупинилася. Я почекав іще трохи й вийшов з укриття.

Арнольд зник у помешканні. Крістіан і досі стояла за порогом та озиралася назад. Я опустив валізу на землю, притис обидва кулаки до чола, а потім простягнув руки в її напрямку. Колишня дружина помахала мені: рука тендітно стріпонулася, наче хтось відпливав на кораблі. Потім вона зайшла до будинку слідом за Баффіном. Я вибіг на Шарлотта-стрит, перехопив таксі, у якому вони приїхали, і воно повезло мене до Джуліан.

Частина третя

Вона так насолоджувалася нашими закупами. Вона керувала ними. Сміливо обирала їжу, миючі й косметичні засоби, усе для кухні. Купила навіть гарненький синій совок для сміття й щітку, розмальовану квіточками. І фартух. І капелюх від сонця. Ми завантажили все у винайняту автівку. Якесь пророче передчуття змусило мене зберегти водійські права. Але після стількох років без автомобіля кермував я обережно.

Уже п’ята година пополудні того самого дня, і ми були у віддаленому від Лондона селі, а машину припаркували перед вікнами сільської крамнички. Між бруківкою росла трава, і сонце, що вже сідало, дарувало кожній травинці свій окремий невеличкий коричневий затінок. Попереду на нас досі чекав чималий шлях.

Дивлячись на Джуліан, яка грала роль домогосподині так природно й заклопотано та віддавала мені накази, наче ми вже були одружені кілька років, я втратив розум від радості. Але своє захоплення доводилося стримувати, щоб не засоромити дівчинку. Я купив хересу й іншого вина, адже саме так роблять закохані пари, але знав, що постійно п’янітиму від самого лише задоволення. Часом мені хотілося побути на самоті, щоб обміркувати все, що сталося. Проїхавши трохи далі, зупинився, щоб забігти до лісу, і там, роздивляючись під ногами хрещатий «лінолеум» із соснових голок, зарості пухнастого моху між корінням дерев і кілька зірочок польових курячих очок^[111], я відчув себе великим поетом. Ці дрібниці поставали переді мною, мов реальне уособлення чогось резонансного й величного: історій, екстазів і сліз.

Находили сутінки, і ми мовчки їхали вздовж доріг між пишних від білого цвіту каштанів і розсипчастої великої амії^[112]. Можливість везти свою кохану в автівці дарує особливе відчуття володіння — машина вібрує під твоїм керівництвом і стає твоїм славним продовженням, могутньо обіймаючи того, хто сидить поруч із тобою, кого ти бачиш краєм ока. Час від часу моя ліва рука шукала її праву руку. Часом її рука із сором’язливою обачністю торкалася мого коліна. Подекуди Джуліан сідала впівоберта й роздивлялася мене, змушуючи всміхатися, наче квіти, що радіють сонцю, хоча я й не відводив очей від дороги попереду.

Людське щастя лише зрідка, за найкращих умов, буває абсолютно безхмарним, а нічим не затьмарене щастя навіть лякає. Тієї миті моє щастя, хоча й надзвичайно насичене, уже не можна було назвати нічим не затьмареним, і в імлі тієї божевільної радості (наприклад, коли я спостерігав, як Джуліан купує щітку й совочок) уже незабаром я знову став страждати від страху й душевних мук. Звісно, вони стосувалися мстивого Арнольда, обуреної Рейчел, жалюгідної Прісцилли. А ще химерного й курйозного факту, що я збрехав про свій вік. До того ж над нашим найближчим майбутнім майорів величезний знак питання. Але тепер, коли я був разом із Джуліан, нічні жахіття перетворилися на звичайнісінькі проблеми. Уже скоро ми залишимося на самоті, я розповім усе коханій, а вона буде справедливим суддею. Коли ти кохаєш і тебе кохають, навіть найсерйозніші труднощі (хоча, безумовно, часом це лише ілюзія) видаються незначними й геть безглуздими. Я не відчував страху (навіть найпересічнішого), що нас викриють. Ми заховаємося. Ніхто не знає про це місце, адже я ні з ким не ділився своїми планами.

Поки я їхав у надзвичайно синіх сутінках між огрядними квітучими каштановими деревами й бачив над ячмінним полем, що й досі ловило останні сонячні промені, повний місяць, схожий на тарілку вершків «Джерсі крім», мене турбували два питання: одне — безкрайнє й космічне, а друге — жахливо конкретне. Космічна проблема полягала в тому, що я, без жодного зв’язку зі своїми роздумами про те, що може статися, відчував, що неодмінно втрачу Джуліан. Тепер я не сумнівався, що вона кохає мене. А втім, відчував такий цілковитий розпач, наче ми кохали одне одного тисячу років і були приречені стомитися від чогось настільки довершеного. Я блискавкою ширяв над планетою і, облетівши навколо цілої галактики, наступної миті повертався, задихаючись від розпачу. Ті, що кохали, зрозуміють мене. Від страху в мене паморочилося в голові. Безперервність часу та простору закрутилася велетенською петлею, і ми з Джуліан, узявшись за руки, тримали її кінці. Усе це вже відбувалося раніше, імовірно, мільйони разів і саме тому вже було приреченим. Більше не існувало звичайного майбутнього, лише шалене жахливе теперішнє, що завдавало страждань. Майбутнє мечем протинало теперішнє. І ми вже — навіть торкаючись устами й дивлячись одне одному в очі — глибоко загрузли в майбутніх жахіттях. А ще я переймався роздумами про те, що ми дістанемося «Патари» і я спробую кохатися із Джуліан. А що, як у мене нічого не вийде?

Так ми й засперечалися.

— Ти забагато думаєш, Бредлі, я бачу це. Ми вирішимо всі проблеми. Прісцилла житиме з нами.

— Ми ніде не житимемо.

— Що ти маєш на увазі?

— Просто не житимемо. У нас немає майбутнього. Нам доведеться завжди їхати в цій машині. Ось і все, що нам залишається.

— Не кажи такого, це неправда. Дивись, я купила цільнозерновий хліб, зубну пасту й совок для сміття.

— Так. Це дивовижно. Але все це — наче скам’янілості, про які релігійні люди думають, що Бог поклав їх там, коли створював землю за чотири тисячі років до Різдва Христового, аби в нас виникла ілюзія минулого.

— Не розумію.

— У нас є лише ілюзія майбутнього.

— Це нечестиві слова, вони зраджують кохання.

— Наше кохання за своєю природою — замкнута система. Воно саме по собі завершене. У ньому не буває випадковостей, у нього немає продовження.

— Будь ласка, не висловлюйся так абстрактно, це один зі способів збрехати.

— Можливо. Але не існує мови, якою ми могли б оповідати правду про себе, Джуліан.

— Ну, у мене є. Я збираюся побратися з тобою. Ти напишеш видатну книжку. Я спробую написати видатну книжку.

— Ти справді віриш у це?

— Так. Бредлі, ти мучиш мене і, схоже, навмисно.

— Напевно. Я відчуваю такий зв’язок із тобою! Я — і є ти. Я мушу розворушити тебе трохи, навіть завдати болю, щоб зрозуміти тебе сповна.

— Тоді завдай мені болю. Я з радістю знесу це, якщо воно не виходитиме за межі нашої безпеки.

— Ох, нічого за них не виходить. У тому-то й біда.

— Не знаю, що ти маєш на увазі, коли кажеш «не виходить». Але мені здається, що ти говориш так, наче все це — ілюзія, наче ти збираєшся покинути мене.

— Гадаю, і справді можна так подумати.

— Але ми щойно знайшли одне одного.

— Джуліан, ми знайшли одне одного мільйони років тому.

— Так-так, я знаю. Мені теж так здається, але насправді, у нашій реальності, від зустрічі в Ковент-Ґардені минуло лише два дні.

— Я подумаю про це.

— Гаразд, подумай як слід. Бредлі, ти не можеш покинути мене; що за дурниці ти верзеш?

— Ні, я не можу покинути тебе, моя дорогенька, але ти можеш покинути мене. Я не кажу, що сумніваюся у твоєму коханні. Просто хай би яке диво створило нас — воно ж автоматично нас зруйнує. Ми створені для того, щоб зруйнуватися, усе це — щоб розтрощити нас.

— Я не дозволю тобі казати такого. Я втримаю тебе й своїм коханням змушу змовкнути.

— Обережно! Досить складно їздити в такому освітленні.

— Чи не зупинишся на хвилинку?

— Ні.

— Ти справді гадаєш, що я зможу покинути тебе?

— Sub specie aetemitatis^[113], так. Ти вже це зробила.

— Ти ж знаєш, що я не розумію латини.

— Шкода, що ти так занедбала свою освіту.

— Бредлі, я розгніваюся на тебе.

— От ми вже й сваримося. Відвезти тебе назад до Ілінґу?

— Ти навмисно завдаєш мені болю та псуєш усе.

— У мене не надто гарний характер. Колись ти вивчиш мене.

— Я й так тебе вже знаю. Уздовж і впоперек.

— Знаєш і не знаєш.

— Ти сумніваєшся в моєму коханні?

— Я боюся богів.

— А я нічого не боюся.

— Досконалість — це постійний розпач. Постійний розпач. Час тут ні до чого.

— Ти відчуваєш розпач, отже, сумніваєшся в моєму коханні.

— Можливо.

— Можеш, будь ласка, зупинитися?

— Ні.

— Що ж зробити, аби довести, що безмежно кохаю тебе?

— Не думаю, що тут можна щось зробити.

— Я вистрибну з машини.

— Не будь дурненькою.

— Вистрибну.

І наступної миті вона так і вчинила.

Пролунав звук, схожий на маленький вибух, — подув вітру, — і її вже не було поруч зі мною. Двері розчахнулися, клацнули, захиталися й знову затраснулися. Сидіння обіч мене було порожнім. Машина виїхала на трав’янисте узбіччя й зупинилася.

Я озирнувся й побачив її в присмерку — темна нерухома купа біля краю дороги.

У моєму житті були жахливі миті. Багато з них трапилися вже після цієї. Але, озираючись у минуле, можна сказати, що ця була найчарівнішою, найчистішою та найжорстокішою.

Задихаючись від жаху й болю, я виліз із машини та побіг назад. Дорога була порожньою і тихою, повітря повнилося атомами синяви, яка темнішала й заважала щось побачити.

Ох, бідолашна крихкість людського тіла, вразливість яєчної шкаралупи. Як цьому ненадійному механізмові з плоті, кісток і крові, який так легко зруйнувати, удається вижити на планеті серед твердих поверхонь і немилосердної вбивчої гравітації? Я почув, як хруснуло та впало на дорогу її тіло.

Головою Джуліан лежала в траві, а підібганими ногами — на узбіччі. Мить тиші, коли я підійшов до неї, була найжахливішою. Я вкляк поряд із коханою, голосно стогнучи й не наважуючись доторкнутися чи поворухнути її, можливо, жахливо ушкоджене тіло. Чи при тямі вона, чи не закричить за мить від болю? Мої руки ширяли над нею з клятою трагічною безпомічністю. Тепер я невміло вивчав поглядом це нерухоме розкидане тіло, не наважуючись навіть обійняти його своїми руками, і майбутнє моє стало зовсім іншим.

А потім Джуліан озвалася:

— Вибач, Бредлі.

— Ти сильно побилася? — запитав я скрипучим захеканим голосом.

— Не… думаю… що…

Потім вона сіла та обійняла мене за шию.

— Ох, Джуліан, обережніше, з тобою все гаразд? Нічого не зламала?

— Ні… я впевнена… ні… Дивися, я впала просто на ці горбаті подушки з трави, чи моху, чи…

— Я думав, що ти впала на дорогу.

— Ні, я лише… знову подряпала ногу… і вдарилася обличчям… сильно! Проте, гадаю, зі мною все абсолютно гаразд, лише болить… Зачекай хвилинку, дай-но мені спробувати поворушитися… Так, зі мною все абсолютно нормально… Ой, мені так шкода…

Тоді я обійняв її по-справжньому, і ми напівлежали, обійнявшись, серед невеличких мохастих купинок трави, біля канави, порослої розквітлою кропивою. Вершковий місяць став меншим, блідішим і металевішим. І поки ми мовчки обіймалися, у щільному повітрі навколо нас згусли сутінки.

— Бредлі, я змерзла. Я загубила свої сандалі.

Я відпустив її і, обернувшись, узявся цілувати її холодні мокрі ноги, що лежали в западинці подушки з вологого, схожого на губку, моху. На смак вони були схожі на росу, землю й трохи — на маленькі зелені квітчасті гілочки моху, що пахли селерою. Я затис її бліді мокрі ступні в долонях і застогнав від блаженства та палкого бажання.

— Бредлі, будь ласка. Я чую машину, хтось їде.

Я підвівся, охоплений полум’ям, допоміг їй звестися на ноги, і тут повз нас справді проїхала автівка, а світло вихопило з тіні ноги Джуліан, синю сукню, яка так пасувала до очей, і спалах кошлатої золотисто-коричневої гриви. Також фари висвітили сандалі, що лежали купочкою на дорозі.

— У тебе кров на нозі.

— Я лише здерла шкіру.

— Ти кульгаєш.

— Ні, просто нога затерпла.

Ми повернулися до авто, і я ввімкнув фари, вихопивши з темряви заплутану альтанку зеленого листя. Ми сіли в машину й узялися за руки.

— Тобі більше не доведеться знову так робити, Джуліан.

— Мені так шкода…

Ми мовчки поїхали далі, а її рука лежала на моєму коліні. Вона до останнього читала карту, скориставшись електричним ліхтариком. Ми перетнули залізничну колію й виїхали на якусь порожню пласку рівнину. Тепер ніде не було видно світла у вікнах будинків. У променях фар виднілася дорога й тьмяне кам’янисте узбіччя із сірої гальки та жорсткої яскраво-зеленої трави. Ми зупинилися й повернули на безлицьому перехресті, де світло ліхтарика Джуліан упало на дороговказ. Дорога перетворилася на кам’янистий шлях, уздовж якого ми гуркотіли зі швидкістю менше ніж десять кілометрів на годину. Нарешті світло фар вигнулося й висвітило два білих стовпчики воріт із назвою жирним курсивом: «Патара». Машина в’їхала на гравієву доріжку, світло ковзнуло червоними цегляними стінами, і ми зупинилися біля вузького ґанку, захованого за решіткою. Ключ уже був у руках Джуліан — вона стискала його кілька кілометрів. Я кинув погляд на наш притулок: невеличке квадратне бунгало з червоної цегли. Агент, що рекламував його, був занадто романтичний.

— Тут чудово, — озвалася Джуліан і пустила мене всередину.

Усюди ввімкнено світло. Джуліан бігала з кімнати до кімнати. Вона вже стягла простирадла з подвійного ліжка-дивана.

— Не думаю, що його колись провітрювали, він геть вологий. Ох, Бредлі, спустімося одразу до моря, чому б нам так не вчинити? А потім я приготую вечерю.

Я подивився на ліжко.

— Уже пізно, люба. Ти впевнена, що з тобою все гаразд після падіння?

— Звичайно! Думаю, мені варто перевдягнутися, стало трохи прохолодно, а потім ми спустимося до моря. Воно мусить бути десь зовсім поряд, здається, я чую його.

Я вийшов у двері та прислухався. Звук моря, яке шурхало галькою, долинав розміреним різким і скрипливим зітханням з-поза якогось невеличкого горбочка, імовірно, піщаної дюни просто навпроти мене. Місяць трохи захмарився, але кидав не сріблясте, а золоте світло, у якому я роздивився білу загорожу навколо саду, кудлаті чагарники та обриси самотнього дерева. Відчуття порожнечі й рівнини. Повільно ворушилося солоне повітря. Я відчув суміш благословення й чистого страху. За кілька секунд повернувся до будинку. Тиша.

Я зайшов до спальні. Джуліан у рожевій нижній спідниці з білими квіточками й білою каймою лежала на ліжку й міцно спала. Її блискуче каштанове волосся розсипалося подушкою й наполовину затулило обличчя шовковистою сіткою, схожою на краєчок прекрасної шалі. Моя кохана лежала на спині, оголивши горло, наче в очікуванні ножа. Її бліді в денному світлі плечі зараз були такими ж вершковими, як місяць у сутінках. Зведені коліна вона трохи підтягнула, і було видно її брудні голі стопи. Її руки, теж коричневі від глини, знайшли одна одну й улаштували собі гніздечко, мов двійко тварин, між грудьми Джуліан. Її праве стегно нижче від білої кайми почервоніло й було подряпане у двох місцях: одного разу, коли вона перелізала через паркан, а вдруге — коли дівчина вистрибнула з машини. У неї був по-справжньому насичений подіями день.

Як і в мене. Я сидів, нахилившись над нею, і обмірковував сотні різних речей. Мені не хотілося будити Джуліан, хоча й спало на думку, що варто обмити їй стегно. Довгі подряпини здавалися достатньо чистими. Її раптова чарівна втеча в несвідоме була саме тим, про що я сьогодні не раз мріяв: бути з нею та водночас на самоті. Сидячи й зітхаючи поряд із Джуліан, я відчував дивне задоволення від того, що не торкався її. Трохи згодом я обережно накрив дівчину простирадлом, натягнувши його до затишно складених рук, і замислився, що я накоїв, чи, радше, що накоїла вона; адже більше її воля, ніж моя, цілком змінила наші життя. Імовірно, завтра вранці все видаватиметься їй лише жахливим сном. Імовірно, завтра вранці я повезу зарюмсану дівчинку назад до Лондона. До цього я теж мушу бути по-чесному готовим, бо й так уже здобув багатство, на яке анітрохи не заслуговував. Як було чудово й страшно, коли вона вистрибнула з машини. Але що це означало, крім того, що вона молода, а молодь полюбляє крайнощі? Вона була дитиною крайнощів, а я був старим пуританином. Чи кохатимусь я колись із нею? Чи зможу я?

* * *

— Дивися, Бредлі, череп якоїсь тварини, обкочений морем. Це чий, овечий?

— Овечий, так.

— Заберімо його із собою.

— Он уже скільки камінців і мушель, які теж треба забрати.

— Ну, ми можемо під’їхати сюди машиною, чи ні?

— Думаю, можемо. Знову цей крик. Як ти казала, хто це?

— Кульон. Він кричить своє ім’я. Ох, Бредлі, подивись на цей чарівний шматочок дерева, що з ним зробило море; тепер він схожий на китайський ієрогліф.

— Його ми теж заберемо?

— Обов’язково!

Я взяв квадратний шматочок деревини — морська вода так розгладила всі його зморшки, що він став скидатися на точну замальовку старечого обличчя, замальовку, яку досить абстрактно зобразив у своєму альбомі якийсь італійський художник, можливо, Леонардо. Я взяв овечий череп. Йому бракувало зубів, усе інше було на місці — мабуть, довгенько пролежав у морі. У ньому не було нічого гострого. Море згладжувало, пестило та шліфувало його, аж поки не перетворило на щось більш схоже на витвір мистецтва чи виріб зі слонової кістки, аніж на природні рештки. Кістка була щільна й гладенька на дотик, нагріта сонцем, кольору густої сметани, кольору плечей Джуліан.

Щоправда, плечі Джуліан уже змінили колір на розпечений і запалений червонясто-коричневий. Було пополудні наступного дня. Мої вчорашні роздуми різко перервалися сном, майже так само несподіваним, як той, що зморив Джуліан. Сон накинувся на мене, мов ягуар, що стрибає з дерева. Я наполовину роздягнувся й задумався, у що вбратися, щоб пасувати до Джуліан, і чи вбиратися взагалі, аж тут настав ранок, у кімнату зазирнуло сонце, а я лежав під ковдрами в сорочці, трусах і шкарпетках. Я одразу зрозумів, де перебуваю. На мене тієї ж миті накотив страх через відсутність Джуліан, але він негайно відступив, щойно я почув, як вона співає в кухні. Потім я відчув роздратування через те, що спав перед нею в такому, позбавленому власної гідності вигляді. Сорочка та шкарпетки — найнепривабливіше deshabillé^[114]. Я сам укрився чи вона накрила мене? Мені видалося надзвичайним, обурливим і кумедним, що ми з коханою спали цілу ніч поруч, настільки одурманені сном, що навіть не знали одне про одного. О, прекрасна, прекрасна ніч!

— Бредлі, ти вже прокинувся? Чай, кава, молоко, цукор? Як мало мені відомо про тебе.

— Точно. Чай, молоко, цукор. Ти не бачила моїх шкарпеток?

— Я обожнюю твої шкарпетки. Ми просто зараз підемо до моря.

Так ми і вчинили. Улаштували сніданок-пікнік із чаєм з молоком, хлібом, маслом і джемом на пласкому камінні пляжу, неподалік від місця, де море, значно лагідніше, ніж учора вночі, торкалося непорочного краю землі; воно саме створило свою цнотливу дружину й невід’ємну частину, відступаючи, щоб вдихнути, і повертаючись, щоб доторкнутися. Позаду нас простяглися причесані вітром піщані дюни, жовті арки високого очерету й блакитне, кольору очей Джуліан, небо. Перед нами розкинулося спокійне холодне англійське море; воно виблискувало діамантами й залишалося темним навіть під сонцем.

У нас було чимало щасливих митей. Але той перший сніданок біля моря володів простотою та глибиною, з якими ніщо не зрівняється. Навіть сподівання не турбували його. Це був досконалий зв’язок і відпочинок — така радість, яка з’являється, коли твоя власна душа і душа твоєї коханої сплітаються із зовнішнім світом, що наша планета вряди-годи стає місцем, де справді можуть бути каміння, жмутики трави, прозора вода і тихий шепіт вітру. Це, напевно, був другий бік диптиха вчорашньої ночі, коли в сутінках я побачив, як нерухомо лежить Джуліан на узбіччі дороги. Але вони не були по-справжньому пов’язані, як не пов’язуються ні з чим хвилини безхмарної радості. А людське життя, якому випали такі моменти, безсумнівно, торкнулося тремтливим пальцем найвидатнішого задуму природи.

Ми йшли назад, минаючи верхівки дюн, несучи із собою камінці та шматочки дерева, які викинуло море, — їх уже було забагато, щоб принести з однієї експедиції, — і бачили вглибині непримітний, але вже знайомий кубик нашого дому з червоної цегли, зруйновану ферму позаду нього й далі — рівнину збляклого жовтувато-зеленого кольору під неосяжним небом, помережаним крихітними ріжкáми білих із позолотою хмаринок. Десь далеко, позаду затіненої ділянки, сонце кидало проміння на довгу сіру затильну стіну й високу вежу величної церкви. Ми склали наші трофеї купкою біля підніжжя дюни — Джуліан наполягла на тому, щоб присипати все піском: а що, як хтось захоче їх украсти (це була радше надмірна обачність, бо, крім нас, там не було нікого), — і рушили вздовж велетенського, викладеного пласким, обкоченим морем камінням внутрішнього двору, що відділяв нас від будинку. Тут рясно росли рожево-лілова морська капуста, синій горошок і схожа на подушку рожева покутська армерія, а дикий жовтий деревовидний люпин витягував своє зіркоподібне листя та бліді конуси цвіту над смугастим концентричним камінням природної бруківки. Скляні бабки то зі свистом розтинали повітря, а то ширяли в ньому; ледаче пурхали занесені з моря метелики, вітерець відносив їх геть, і вони одразу губилися в яскравому світлі. Точне місцеперебування раю я не відкрию з багатьох різних причин, але прихильники англійського узбережжя можуть ризикнути й відшукати його.

Сидячи й спостерігаючи, як Джуліан готує нам ланч (вона цілком доречно зауважила, що не вміє куховарити), я зачудовувався тим, як легко вона вхопилася за ситуацію, дивувався її цілковитій присутності тут і зараз та намагався відігнати тривоги — як, вочевидь, учинила сама Джуліан — і не випускати демонів замисленості, адже, саме протестуючи проти них, вона вистрибнула з машини на ходу. По обіді ми поїхали через заквітчане подвір’я, щоб забрати свої трофеї та назбирати нових, і розклали їх на порослій будяками галявині перед будинком. Усі камінці були овальними, злегкаопуклими, майже однаковими за формою, але надзвичайно різноманітними за кольором. Деякі були багряними з темно-синіми цяточками, інші — жовтувато-коричневими з кремовими плямками, ще якісь — строкатого лавандово-сірого відтінку; чимало з них мали закручені візерунки навколо центрального ока або дивовижні прикраси зі смуг чистого білого кольору. Як зауважила Джуліан, надзвичайно непросто було вирішити, які з них можна залишити. Здавалося, наче ти опинився у велетенській галереї і тобі дозволили брати все, що заманеться. Найпривілейованіше каміння, дерев’яні трісочки, принесені морем, й овечий череп Джуліан занесла в будинок. Квадратний шматочок дерева з китайським письмом вона встановила вертикально, наче ікону, на камінній полиці нашої невеличкої вітальні; з одного боку від нього опинився овечий череп, з другого — позолочена табакерка, а на підвіконнях, серед шматочків сірого обробленого коріння, Джуліан, мов крихітні сучасні скульптури, розклала камінці. Я бачив, що це завдання цілком поглинуло її. Потім ми пили чай.

Після чаю ми поїхали до величної церкви й потинялися в її кістлявій порожнечі. Кілька стільців на просторій кам’яній підлозі свідчили, що громада тут не така вже й велика. Тут не було вітражів, лише гігантські видовжені вікна, крізь які сонце кидало проміння на бліде, укрите пилюкою каміння підлоги й залишало в затінку потерті, кількасотрічної давнини requiescats^[115]. Церква на рівнині наче була зруйнованим кораблем, чи ковчегом, або, можливо, скелетом велетенської тварини, під чиїми гігантськими ребрами рухаються з побожним страхом і жалем. Не кажучи жодного слова, ми тихо ступали глухими кроками й нишпорили, розділені, та все ж поєднані; зупинялися й крізь косі промені світла, у яких кружляла пилюка, глипали одне на одного, обіпершись на колони чи на товсту стіну, і її холодне вологе каміння було схоже на дотик смерті чи істини.

Ми їхали назад під небом, помережаним коричневими хмарами з довгими прошарками зеленого й помаранчевого світла, і я почувався піднесено, порожньо й цнотливо та водночас паленів від бажання й мимовільно розмірковував, що буде далі. Джуліан щебетала, а я прочитав їй коротеньку лекцію з архітектури англійських церков. Потім вона оголосила, що хоче купатися, і ми поїхали до дюн та побігли до моря; виявилося, що вона вбрала під сукню купальник, — тож одразу кинулася в море та вже незабаром плюскалася та дражнила мене. (Я не вмію плавати.) Утім, гадаю, вода була надзвичайно холодною, бо Джуліан досить швидко вилізла на берег.

Тим часом я сидів на гребні візерунчастого каменя над водою, тримав пруг її скинутої сукні та, поки сам не помітив, що роблю, свідомо не розслабився, судомно стискав його в руках. Я не думав, що Джуліан умисно відкладає мить, коли ми кохатимемося, або сумнівається, чи варто віддаватися мені. Я також не думав, що вона хоче, щоб я примусив її. Я сповна віддався її інстинкту і її темпу життя. Мить, про яку я мріяв і якої боявся, настане у свій час, і час цей — сьогодні вночі.

* * *

Абсолютне жадання одного людського тіла іншим і байдужість до його замінників — одна з найвеличніших таємниць життя. Я чув, що існують люди, які просто хочуть «жінку» або «чоловіка». Осягнути такі любовні історії я не в змозі, і вони мене не стосуються. Я нечасто безмежно хотів інше людське створіння, а отже, узагалі нечасто хотів інше людське створіння. Триматися за ручки й цілуватися непогано для дружби, але не в моєму стилі. Проте тієї тремкої цілковитої відданості іншій людині, яку я пережив, коли сидів на ліжку-дивані та чекав на Джуліан, я не відчував ніколи раніше; хоча розум мій знав, що колись я був закоханий у Крістіан. І був іще один випадок, про який я тут не розповідатиму.

Це було схоже і не схоже на перший день медового місяця, коли молодята на догоду одне одному вдають зовсім не властиві собі звички. Я не був молодим чоловіком. Я не був молодим і не був її чоловіком. Я не відчував тієї потреби контролювати, яку відчуває наречений, не непокоївся, як він, про майбутнє, не мав його спокійно систематизованих зобов’язань. Я боявся майбутнього й мав обов’язки, але того дня опинився в надзвичайно дивному світі — країні див, де від моєї мужності вимагали одного: рухатися вперед і вперед. Я не відчував потреби контролювати. І Джуліан не контролювала мене. Нас обох контролювало щось інше.

На ланч ми їли яйця, а на вечерю — ковбасу і випили трохи вина. Джуліан ставилася до алкоголю з властивою молоді байдужістю. Я гадав, що надто збуджений, щоб пити, але несподівано виявив, що спустошив два келихи. Джуліан страшенно зраділа, знайшовши гарну скатертину, і обидва рази так майстерно, як лише могла, накрила на стіл. Як і обіцяли в рекламі, у «Патарі» було все, що потрібно для господарства. Щітка й совочок Джуліан виявилися зайвими. (Тут була навіть, як обіцяли в рекламі, власна електрика від генератора на покинутій фермі.) Моя кохана принесла із саду квіти: розхристані дзвіночки побляклого бавовняно-блакитного кольору, жовте вербозілля й дикі люпини, які зірвала за парканом, та одну білу півонію з малиновими прожилками, чудову, наче лотос. Ми офіційно сіли та з полегшенням засміялися. Після вечері вона раптом сказала:

— Не варто непокоїтися.

— Угу.

— Ти розумієш мене?

— Так.

Ми помили посуд. Потім вона пішла до ванної кімнати, а я зайшов у спальню й подивився на себе в дзеркало. Пильно оглянув своє тьмяне пряме волосся й вузьке обличчя з кількома зморшками — я мав на диво молодечий вигляд. Я роздягнувся, а потім прийшла вона, і ми вперше були разом.

Коли дістаєш нарешті те, чого так довго прагнув, мрієш, щоб час зупинився. І часто в такі миті він насправді дивовижним чином сповільнюється. Дивлячись одне одному в очі, ми неспішно пестили одне одного з якимось ніжним еротичним подивом. Зараз я вже не відчував Марвеллівського шаленства. Натомість я відчував, що мені випав привілей прожити за короткий проміжок часу велетенську еру любовного досвіду. Чи знали греки між шестисотим і чотирьохсотим роком до Різдва Христового, які тисячоліття людського досвіду вони проголошують? Мабуть, ні. Але я, обожнюючи свою кохану з голови до п’ят, знав, що виконую наказ, що втілюю в собі історію людського кохання.

Та все ж моє квітчасте почуття приреченості зазнало розплати. Я занадто довго відкладав найважливіше, і, нарешті наставши, воно тривало лише мить. Після цього я ще довгенько стогнав і намагався пестити Джуліан, але вона міцно обійняла мене, пришпиливши мої руки до ліжка.

— Я ні на що не здатен.

— Не кажи дурниць, Бредлі.

— Я застарий.

— Любий, давай поспимо.

— Я вийду на хвилинку.

Не вдягаючись, я вийшов у темний сад, де світло з вікна спальні вихоплювало тьмяний квадрат зубчастої трави й кульбаб. З моря насувався туман, повільно пропливав повз будинок і закручувався, мов цигарковий дим. Я прислýхався, але не почув гуркоту хвиль, лише потяг прогуркав і крикнув, мов сова, десь позаду мене, на рівнині.

Коли я повернувся, Джуліан уже вдягла темно-синю нічну сорочку, розстібнуту до пупка. Я задер її аж до плечей.

Округлі дівочі груди звисали, мов плоди на деревах юності. Волосся висохло й скидалося на м’який золотий пух. Очі Джуліан були величезні. Я вдягнув халат і вкляк перед коханою, не торкаючись її.

— Любий, не турбуйся.

— Я не турбуюся, — заперечив я. — Просто ні на що, в біса, не здатен.

— Усе буде гаразд.

— Джуліан, я старий.

— Дурниці. Я бачу, який ти старий.

— Ні, але… Скільки в тебе синців! Твої бідолашні ручка й ніжка…

— Мені шкода…

— Це чарівно, наче Бог торкнувся тебе й залишив багряні відмітини.

— Ходи до ліжка, Бредлі.

— Твої коліна пахнуть північним морем. Раніше хтось цілував підошви твоїх ніг?

— Ні.

— Добре. Мені шкода, що я так зганьбився.

— Бредлі, ти ж знаєш, що в цьому немає нічого ганебного. Я кохаю тебе.

— Я твій раб.

— Ми одружимося, еге ж?

— Це неможливо.

— Не лякай мене такими словами. Ти ж так не думаєш, просто кажеш автоматично. Немає нічого, що могло б нас зупинити. Подумай про інших бідолашних людей, які хочуть побратися й не можуть. Ми вільні, ми не одружені з кимось іншим, у нас немає жодного обов’язку. Гаразд, є бідолашна Прісцилла, але вона може жити з нами. Ми доглядатимемо її та зробимо щасливою. Бредлі, не відмовляйся так по-дурному від щастя. Ну, я й так знаю, що не відмовишся, не зможеш. Якби я думала, що це правда, я вже заволала б.

— Немає потреби волати.

— Гаразд, чому ж тоді ти кажеш такі незрозумілі слова, у які й сам не віриш?

— Це лише інстинкт самозахисту.

— Ти так і не відповів як слід. Ти одружишся зі мною?

— Ти справді божевільна, — сказав я, — але, як я вже казав, я твій раб. Хай би чого тобі заманулося, це стане законом мого життя.

— Тоді домовились. Ой, Боженько, я так стомилася.

Ми обоє стомилися. Коли ми вимкнули світло, вона сказала:

— І ще дещо, Бредлі. Сьогодні був найщасливіший з усіх днів мого життя.

За дві секунди я заснув. Ми прокинулися на світанку та знову обійнялися, але з тим самим результатом.

Наступного дня туман не розсіявся, а, навпаки, пощільнішав, насувався з моря якимись невтомними маршовими рухами та пропливав повз будинок із такою непохитною цілеспрямованістю, наче похмуре військо, змушене йти назустріч віддаленій битві. Ми дивилися на нього, сидячи рано-вранці поруч одне з одним на підвіконні невеличкої вітальні.

Після сніданку ми вирішили прогулятися в глиб узбережжя й пошукати крамницю. Повітря було прохолодним, і Джуліан одягнула один із моїх піджаків замість пальта, бо під час своєї купівельної гарячки не здогадалася купити пальто. Ми йшли стежкою вздовж невеличкого джерельця, порослого лікарською настурцією, а коли дісталися до будиночка стрілочника, перейшли залізничну колію, а потім горбату кладку, що віддзеркалювалася в дуже спокійній канальній воді. Сонце щойно пробилося крізь туман і скручувало його у велетенські золоті хмаристі сфери, між якими ми йшли, мов між гігантськими м’ячами, що не торкалися один одного й жодного разу не торкнулися нас. Я надзвичайно непокоївся через те, що сталося чи, точніше, не сталося вночі, але водночас божевільно радів присутності Джуліан. Щоб трішки помучити нас, я сказав:

— Ми не можемо залишатися тут вічно.

— Не розмовляй таким тоном. У ньому твій «відчай». Тільки не це.

— Ні, я лише кажу очевидне.

— Гадаю, нам варто трохи побути тут і повчитися щастя.

— Я в цьому не експерт.

— Я знаю, але навчу тебе. Я хочу тримати тебе тут, поки твоя душа не погодиться з тим, що має статися.

— Ти маєш на увазі наш шлюб?

— Так. А потім я складу іспити, і все буде…

— Припустімо, я значно старший, ніж…

— Ох, припини перейматися, Бредлі. Тобі хочеться всьому знайти якесь виправдання.

— Моє одвічне виправдання — ти. Навіть якщо твоє кохання мине, тепер у мене є виправдання.

— Це цитата?

— Моя власна.

— Гаразд, поки що моє кохання не збирається минати. І перестань набридати мені своїм віком.

— Бо вся краса квітучих днів твоїх — мого лиш серця сяючий убір, що у твоїх грудях, як твоє — в моїх; й не старший я за тебе вже з тих пір^[116].

— А це цитата?

— Це до біса гнилий аргумент.

— Бредлі, ти нічого в мені не помітив?

— Гадаю, помітив одну чи дві дрібнички.

— Ти помітив, що за останні два-три дні я подорослішала?

Я помітив це.

— Так.

— Я була дитиною, і, ймовірно, ти досі вважаєш мене дитиною. Але тепер я справжня жінка.

— Ох, люба моя дівчинко, тримайся за мене, тримайся за мене, тримайся за мене, і якщо я колись спробую покинути тебе, не дозволяй мені.

Ми перетнули луку, вийшли до невеличкого села та знайшли свою крамничку, а коли пішли назад, туман геть зник. Тепер дюни й наше подвір’я видавалися величезними та блищали від сонця, а всі камінці, трохи зволожені туманом, сяяли своїми різноманітними барвами. Ми залишили наш кошик біля паркана й побігли до моря. Джуліан порадила назбирати трохи хмизу для каміна, але це виявилося непростим завданням, бо кожен шматочок дерева, який ми знаходили, був занадто гарний, щоб його спалити. Урешті нам пощастило знайти кілька гілок, якими вона погодилася пожертвувати, і я поніс їх назад крізь піщані дюни, до місця, де ми все складали, а її залишив на пляжі. Ураз удалині побачив дещо, від чого кров захолола в моїх жилах. Уздовж труської дороги від нашого бунгало на велосипеді їхав чоловік у формі.

Він приїжджав до «Патари», тут і сумнівів не могло бути. Більше тут немає куди їхати. Я тієї ж миті кинув хмиз, ліг у западину в піску й спостерігав за велосипедистом крізь склепіння мокрої золотої трави, поки він не зник з очей. Поліціянт? Листоноша? Я завжди боявся людей у формі. Чого він міг хотіти від нас? Може, ми потрібні йому? Ніхто не знав, що ми тут. Мороз пішов поза шкурою через відчуття провини й страху, і я подумав: «Я був у раю і не був вдячний». Я дратувався, руйнував усе та поводився по-дурному. А тепер щось має статися, і тоді я дізнаюся, як це — бути по-справжньому наляканим. До цієї миті я вдавав страх, хоча в цьому не було потреби.

Я гукнув Джуліан, що піду додому за машиною, щоб забрати хмиз, а вона хай остається там і назбирає ще. Хотів подивитися, чи велосипедист не залишив нам чогось. Я рушив подвір’ям, але за мить вона крикнула: «Зажди!» — наздогнала мене, вхопила за руку й засміялася. Я відвернув від Джуліан налякане обличчя, тож вона нічого не помітила.

Повернувшись додому, вона вийшла в садок, щоб перевірити якісь камінці, які розклала рядочком. Я, навмисно не поспішаючи, рушив до ганку й зайшов у двері. На килимку лежала телеграма, яку я підхопив одним швидким рухом. Потім увійшов до вбиральні й замкнув двері.

Телеграма була адресована мені. Я взявся незграбно смикати її тремтливими пальцями й урешті-решт розірвав конверт разом із телеграмою, а потім стояв там і притискав одну до одної дві половинки паперу. Там було написано: «Будь ласка подзвоніть негайно Френсіс».

Я витріщився на нещадні слова. Вони могли нести в собі лише щось катастрофічне. І незрозумілість цього повідомлення жахала. Френсіс не знав адреси. Хтось, мабуть, дізнався її. Але як? Найімовірніше, це був Арнольд. Ми десь промахнулися… Як? Де? Що саме сталося?.. Припустилися фатальної помилки. Уже зараз Арнольд наближався сюди, а Френсіс намагався застерегти мене.

— Аго-ов! — покликала Джуліан.

— Іду, — відгукнувся я й вийшов. Потрібно негайно знайти телефон так, щоб Джуліан не дізналася.

— Гадаю, уже час обідати, а ти як думаєш? — поцікавилася вона. — Заберімо хмиз пізніше.

Вона знову постелила на стіл синьо-білу картату скатертину. Глечик із квітами, що його Джуліан поставила в центрі стола, ми щоразу церемонно прибирали, коли сідали їсти. У нас уже з’явилися свої звички.

— Знаєш, що, — заговорив я, — ти приготуєш ланч, а я швиденько відвезу авто до гаража. Мені потрібно змінити масло, і заразом заправлюся. Якщо ми по обіді захочемо кудись поїхати, усе вже буде готово.

— Але ми можемо заїхати туди дорогою, — здивувалася Джуліан.

— Пополудні там може бути зачинено. А може, ми не захочемо їхати в той бік.

— Я поїду з тобою.

— Ні, ти залишишся тут. Чому б тобі не піти назбирати тієї настурції, що ми бачили? Я радо з’їм трохи на ланч^[117].

— Ох, гаразд, добре. Так і вчиню! Візьму із собою кошик. Не затримуйся надовго. — Вона поскакала геть.

Я пішов до машини, але не міг її завести. Нарешті мотор завівся, і я, гуркочучи, поїхав, надзвичайно повільно плентаючись уздовж дороги. Найближче на шляху село — те, що з великою церквою. Там мусить бути телефонна будка. Церква стояла за селом, ближче до моря, і я не міг згадати дорогу, якою ми дісталися сюди вчора. Я проїхав повз гараж і замислився, чи не попросити в його власника дозволу зателефонувати, але там мене могли почути. За церквою повернув за ріг і побачив сільську вулицю й телефонну будку.

Я зупинився біля неї. Там, звісно ж, було зайнято. Дівчина в будці, жестикулюючи й посміхаючись, повернулася до мене спиною. Я чекав. Нарешті двері відчинилися. Виявилося, що в мене немає дрібняків. Потім не відповідав оператор. Кінець-кінцем мені вдалося зателефонувати на свій власний номер за рахунок абонента й почути Френсіса, який одразу ж підняв слухавку та забелькотів щось на тому боці дроту.

— Френсісе, привіт. Як ви дізналися, де я?

— Ох, Бредлі… Бредлі…

— Що сталося? Арнольд нас викрив? Що за безлад ви там улаштували?

— Ох, Бредлі…

— Заради Бога, скажіть, що таке. Що сталося?

У слухавці запала тиша, а потім почулися голосні схлипування. З іншого боку дроту плакав Френсіс, мене занудило від страху.

— Що?..

— Ох, Бредлі… це Прісцилла…

— Що?

— Вона померла.

Я раптом чітко й відсторонено побачив телефонну будку, сонячні промені, когось, хто чекає ззовні, і моє власне обличчя з виряченими очима за склом.

— Як?..

— Вона наклала на себе руки… проковтнула снодійні пігулки… мабуть, заховала їх… я залишив її… не варто було цього робити… ми повезли її до шпиталю… але вже було занадто пізно… ох, Бредлі, Бредлі…

— Вона насправді… померла… — повторив я й відчув, що цього просто не може бути, це неможливо, вона була в шпиталі, де людям кращає, вона просто не могла накласти на себе руки, це чергова хибна тривога. — Насправді… померла… Ви впевнені?..

— Так, так… Ох, мені так… це була моя провина… вона померла, Бредлі… у швидкій вона ще була жива… а потім вони мені сказали, що її вже немає серед живих… Я… ох, Бредлі, пробачте мені…

Прісцилли вже немає серед живих.

— Це не ваша провина, — відповів я автоматично. — Це я винен.

— Ох, я такий нещасний… усе це моя провина… я хочу вбити себе… після цього я не можу жити, як я зможу… — Він знову схлипнув і зайшовся риданнями.

— Френсісе, припиніть скиглити. Послухайте, як ви знайшли мене?

— Я знайшов у вас на столі листа від агента… і подумав, що ви можете бути там… я мусив знайти вас… Ох, Бредлі. Я був у пеклі, у пеклі, ніхто не знав, де ви… як подумаю, що таке сталося, а ви навіть не знаєте… я надіслав телеграму вчора пізно вночі, але вони сказали, що вона надійде тільки сьогодні зранку.

— Я щойно одержав її. Тримайтеся. Просто заспокойтеся й тримайтеся.

Я мовчки стояв у косих променях сонця й дивився на дірчастий бетон телефонної будки. Мені хотілося плакати, вона не могла померти; невже тепер усьому край, геть усьому? Я хотів узяти Прісциллу на руки й воскресити. Розпачливо хотілося втішити її та зробити щасливою. Це було б так просто.

— О Господи, о Господи, о Господи, — тихенько бурмотів Френсіс, повторюючи це знову і знову.

— Послухайте, Френсісе. Ще комусь відомо, що я тут? Арнольд знає?

— Ні. Ніхто не знає. Арнольд і Крістіан приходили вчора пізно вночі. Вони зателефонували, і мені довелося розповісти. Але тоді я ще не знайшов листа й сказав їм, що не знаю, де ви.

— Це добре. Нікому не кажіть, де я.

— Але, Бреде, ви ж одразу повернетеся, чи не так? Ви мусите повернутися.

— Я повернуся, — пообіцяв я, — але не одразу. Вам просто пощастило знайти того листа. Вважайте, що цієї розмови не було.

— Але, Бреде, похорон і… я ще нічого не робив… вона в морзі…

— Ви не казали її чоловікові? Знаєте його, Роджер Сакс?

— Ні, я…

— Ну, тоді повідомте його. Ви знайдете його адресу й телефон у моєму записнику в…

— Так, так…

— Він організує похорон. Якщо відмовиться, організуйте ви… У всякому разі починайте… Робіть те, що робили б, якби насправді не знали, де я… Я приїду, коли зможу.

— Ох, Бреде, я не можу… ви мусите приїхати, мусите… всі весь час питають… вона ж ваша сестра…

— Я найняв вас доглядати за нею. Чому ви залишили її?

— О Господи, о Господи, о Господи…

— Робіть те, що я вам сказав. Ми більше нічого не можемо зробити для… Прісцилли… вона вже… більше не з нами.

— Бреде, прошу, приїжджайте, будь ласка… заради мене… Поки я не побачу вас, я горітиму в пеклі… не можу вам передати, як це… Я мушу побачити вас, я мушу…

— Я не можу приїхати просто зараз, — заперечив я. — Я не можу… приїхати… просто зараз. Владнайте справи… зв’яжіться з Роджером Саксом… Залишаю все це на ваш розсуд. Я приїду, коли зможу. На все добре!

Я швидко поклав слухавку й вийшов із будки на яскраве сонце. Чоловік, що чекав назовні, зачудовано глипнув на мене й зайшов досередини. Я наблизився до машини, зупинився біля неї й торкнувся капота. На сухій дорозі він припав пилом, на ньому залишалися сліди від моїх пальців. Я окинув поглядом тиху гарненьку сільську вуличку з будинками різних розмірів і форм, зведеними у вісімнадцятому столітті, а потім сів у машину, розвернувся й дуже повільно поїхав назад, повз церкву, в напрямку «Патари».

Буває, що, відкидаючи прості й очевидні поривання моральних зобов’язань, опиняєшся в такому заплутаному лабіринті, як ніколи раніше. Часом ми, безсумнівно, чинимо правильно, відкидаючи ці прості поривання, чинимо правильно, даючи життя жахливим деталям, що лежать значно глибше. Правду кажучи, я не переймався через свої моральні зобов’язання. Імовірно, я припускав, що чиню неправильно, але не звернув уваги на це припущення. Звичайно, мене гризло відчуття провини й жаху через мою помилку, якій не було вибачення, через те що я не зміг зберегти життя моїй любій сестрі. Але, їдучи до «Патари», я детально прораховував наше найближче майбутнє. Я повірив у сміховинну ідею, ніби те, що Френсіс дізнався, де мене шукати, було лише випадковістю, простим результатом моєї необачності. А що ця телефонна бесіда була неоднозначною та причина її була такою випадковою, вона видавалася менш реальною, її легше було стерти зі сторінок історії. Поводячись так, наче її й не було, я майже не спотворював справжнього розвитку подій. У тому, що сталося, не було потреби, воно не мало б відбутися й тому видавалося дещо туманним. У такому разі я не мусив іще більше мучитися та страждати від думки, що варто одразу вирушити до Лондона. Хай там що, я вже нічим не міг допомогти Прісциллі.

Їдучи дорогою зі швидкістю близько тридцяти кілометрів на годину, я зрозумів, у якому неоднозначному й підвішеному стані перебував від моменту нашого приїзду — як це було давно! — до «Патари». Я, звісно ж, був готовий опікуватися лише власним щастям і дивом її постійної присутності. У цьому я був упевнений. Ті дні в раю, позбавлені повільного дратівливого пережовування часу, не могли затьмаритися легкодухим страхом майбутнього чи тим розпачем, який Джуліан називала моєю «замисленістю». З іншого боку, як я тепер розумію, у моїй свідомості під ззовні бездумною радістю від присутності Джуліан відбувалися ще якісь глибинні роздуми, які не могли не відбутися. Майже сам того не розуміючи, я мав на меті щось жахливе. Я переймався лише, як назавжди заволодіти Джуліан. І попри те, що я казав собі та їй, що це неможливо, я водночас знав: побувши з нею в цьому сенсі одного разу, я вже не зможу від неї відмовитись. Колись, у незбагненно віддаленому минулому, проблема «як зберегти Джуліан» зводилася до того, що я намовляв себе, попри все, що очевидно цьому суперечило, наче зможу скористатися її щедрістю й усіма можливими перевагами. А тепер ця проблема, маскуючись за плином моїх невтомних цілеспрямованих умовиводів, перетворилася на щось значно чорніше й примітивніше, на щось, що вже не було навіть проблемою чи думкою, а більше скидалося на пухлину мозку.

Може видатися обурливим або навіть звірячим, що після телефонної бесіди я був не менше, а навіть більше одержимим потребою як слід кохатися з Джуліан. Моя невдача, якій кохана надавала так мало значення, здавалася мені уособленням усієї дилеми. Хай там як, це було найближчою перепоною. Після цього я зможу думати, після цього я зрозумію, як жити далі. А до того я можу зачекати, і мене немає в чому звинуватити. І я, напевно, навіть став думати: якщо впораюся із цим, то нарешті опинюся в яскравих променях упевненості; і тоді моїй затьмареній цілеспрямованій свідомості видавалося, що я опинюся за крок від того, щоб відповісти собі, не приховуючи променистих намірів: чому б мені не одружитися з цією дівчинкою? Дивовижно, але ми покохали одне одного. І немає нічого, крім нашої різниці у віці, що могло б завадити нам побратися. А якщо ми просто забудемо про цю складність, вона зникне. Хіба можна знехтувати таким коханням, як у нас? Не можна. Ми можемо одружитися, адже ніщо, крім шлюбу, не задовольнить таке кохання. Я зможу, я вже можу заволодіти Джуліан назавжди. Але я ще не дійшов цієї думки, а моя пуританська свідомість досі давала похмурі поради, бо до телефонної розмови я не вповні розумів, у чому моя нерішучість.

Я, певна річ, уже вирішив не розповідати Джуліан про Прісциллину смерть. Скажу — і мені одразу доведеться повернутися до Лондона. А мені здавалося, якщо ми зараз покинемо наш притулок, якщо ми попрощаємося, то наша втеча не набуде чинності; і те, що могло б уберегти нашу свободу від сумнівів — наші одвічні заручини, — ніколи не відбудеться. Я мусив учинити так заради нас обох, мені було призначено долею важке випробування — зберігати мовчання, аби вивести нас обох із цієї темряви. Я мусив учинити це тепер, у непорушній безперервності того, що сталося. І близькість із Джуліан була частиною цього випробування. Я не можу й не буду чинити так, щоб молода кров Джуліан застигла в жилах через звістку про самогубство. Звичайно, незабаром мені доведеться про це «довідатись», і скоро ми повернемося, але не тепер, коли я ще не досяг точки прийняття рішення; а вона вже здається такою близькою й допоможе мені, зробить мене гідним назавжди втримати Джуліан. Я більше нічим не міг зарадити Прісциллі. Відтепер я маю моральні зобов’язання перед Джуліан. Страшний біль від того, щó я мав приховувати від неї, теж був частиною випробування. Я хотів би одразу розповісти їй. Я потребував її розради та її дорогоцінного прощення. Але заради нас обох я поки що мусив відмовитися від цього.

* * *

— Тебе не було цілу вічність. Кажу тобі, подивися на мене та вгадай, хто я!

Я зайшов із ґанку, і темрява вітальні засліпила мене. Спочатку я взагалі не міг роздивитися Джуліан, лише чув, як лине до мене з темряви її голос. Потім побачив її обличчя, решта залишалася невидимою. І аж тоді я помітив, що вона втнула.

Джуліан була вбрана в чорні колготки, чорні черевики, чорну оксамитову курточку й білу сорочку, а на шиї мала золотий ланцюжок із хрестиком. Вона стояла у дверях кухні та тримала однією рукою овечий череп.

— Я хотіла зробити тобі сюрприз! Усе це я купила на Оксфорд-стрит за твої гроші; цей хрестик носять гіппі. Я придбала його в одного з них, він коштував п’ятдесят центів. Мені бракувало лише черепа, а потім ми знайшли цей гарнесенький. Тобі не здається, що він мені личить? Бідолашний Йорик… Що сталося, любий?

— Нічого, — буркнув я.

— Ти так дивишся на мене. Хіба я не схожа на принца? Бредлі, ти лякаєш мене. Що таке?

— Нічого.

— Зараз я зніму все. Пообідаємо. Я назбирала настурції.

— Ми не обідатимемо, — заперечив я. — Ми ляжемо в ліжко.

— Ти маєш на увазі, просто зараз?

— Так.

Я підійшов до неї рвучкими кроками, схопив за зап’ястя, потяг до спальні й кинув на ліжко. Овечий череп упав на підлогу. Обіпершись одним коліном на ліжко, я взявся стягувати з неї білу сорочку.

— Зачекай, зачекай, ти ж порвеш її!

Вона заходилася похапцем розстібати ґудзики й борсатися в курточці. Я задер усе догори та спробував стягнути через голову, але заважав ланцюжок із хрестиком.

— Зажди, Бредлі, будь ласка, ланцюжок закрутився навколо шиї, будь ласка. — Я запхав руку в сніжну білизнý сорочки й шовковисту плутанину волосся, знайшов ланцюжок і розірвав його. Одяг упав, Джуліан розпачливо розстібала бюстгальтер. Я кинувся стягувати з неї чорні колготки, а вона вигнулася дугою, щоб допомогти мені спустити їх зі стегон. Якусь мить я, весь убраний, дивився на її оголене тіло, а потім став зривати із себе одяг.

— Ох, Бредлі, прошу, не поспішай так, будь ласка, Бредлі, мені боляче.

* * *

Потім вона плакала. Щодо цієї близькості не могло бути сумнівів. Я лежав, виснажений, і не заважав їй плакати. А потім повернув до себе й дозволив її сльозам змішатися з краплями поту, від яких густе сиве волосся на моїх грудях уже потемнішало й прилипло до розпеченої плоті пласкими завитками. Я обіймав її в якомусь жахливому тріумфальному трансі та стискав руками гідні обожнювання змучені ридання її тіла.

— Припини плакати.

— Не можу.

— Мені шкода, що я пошкодив твій ланцюжок. Я не навмисно.

— Нічого страшного.

— Я налякав тебе.

— Так.

— Я кохаю тебе. Ми одружимося.

— Так.

— Ми ж одружимося, чи не так, Джуліан?

— Так.

— Ти пробачиш мені?

— Так.

— Будь ласка, припини плакати.

— Не можу.

Пізніше ми знову кохалися. А потім виявилося, що вже настав вечір.

* * *

— Що зробило тебе таким, Бредлі?

— Гадаю, Принц Датський.

Ми були виснажені та страшенно голодні, а мені захотілося алкоголю. Тож без церемоній, увімкнувши лампу й розчахнувши вікна назустріч солоній синій ночі, з’їли наш ланч: ліверну ковбасу, хліб, сир і настурції. Я випив усе вино.

Що зробило мене таким? Чи не здалося мені часом, що це Джуліан убила Прісциллу? Ні. Шаленство та гнів були націлені через Джуліан на мене самого. Чи націлені на долю через Джуліан і через мене. Звичайно, це шаленство було також і коханням, уособленням божественної могутності, божевільної і тривожної.

— Це було кохання, — сказав я їй.

— Так, так.

Хай там як, я впорався зі своєю найближчою перешкодою, хоча знову виявилося, що світ позаду неї зовсім інакший, не такий, як я очікував. Я передбачав наближення якоїсь інтелектуальної впевненості, яка спростить усе. Але мої стосунки з Джуліан і досі простягалися до невидимого майбутнього, настирливого й загадкового, динамічного — з історичного погляду здавалося, ніби воно щомиті змінюється. Дівчинка тепер мала інакший вигляд, я мав інакший вигляд. Чи це те саме тіло, кожну частинку якого я обожнював? Здавалося, наче стрімка божественна сила принесла жахливі абстракції до епіцентру нашої пристрасті. Подеколи я помічав, що тремчу, і бачив, як тремтить Джуліан. Розчулювало, що ми заспокоювали одне одного, наче люди, які щойно врятувалися з вогню.

— Я полагоджу твій ланцюжок, полагоджу.

— Не потрібно нічого лагодити. Я просто зав’яжу його вузликом.

— А ще я полагоджу овечий череп.

— Він розлетівся на друзки.

— Я його полагоджу.

— Запнімо завіси. Я відчуваю, як злі духи дивляться на нас.

— Ми оточені духами. Завіси не затримають їх ззовні.

Але я все ж таки засунув завіси та обійшов навколо її стільця, напрочуд легко торкнувшись пальцем її шиї. Її плоть була прохолодна, майже холодна, і дівчина здригнулася, вигинаючи шию. Більше вона ніяк не відреагувала, але я відчув, що наші тіла пов’язані путами, завдяки яким ми розуміємо одне одного. Тим часом надійшла мить тихої словесної розмови, зовсім нової бесіди — потаємної та пророчої.

— Я знаю, — відгукнулася вона. — Вони аж кишать. Я ніколи раніше такого не відчувала. Прислухайся до моря. Шумить зовсім близько, хоча вітру немає.

Ми прислухалися.

— Бредлі, піди, будь ласка, і замкни вхідні двері.

Я пішов, замкнув двері, а потім знову сів навпроти неї.

— Ти змерзла?

— Ні, це не… холод.

— Розумію.

Убрана в синю сукню з білим вербовим листям, у якій втекла, із накинутим на плечі легким вовняним пледом з ліжка, вона пильно дивилася на мене широко розплющеними очима, й обличчя її судомно смикалося. Сліз уже пролилося чимало, але зараз Джуліан уже не плакала. Вона видавалася набагато старшою — і це було чарівно! — уже не тією дитиною, яку я знав, а якоюсь надзвичайною жрицею, віщункою, храмовою блудницею. Вона гладенько зачесала волосся назад, і її лице набуло оголеності, самотності, неоднозначної пильної красномовності маски. Вона мала туманний відсутній вигляд величної статуї.

— Ох, ти дивовижна, дивовижна.

— Я так дивно почуваюся, — відізвалася Джуліан, — геть безликою, раніше зі мною ніколи такого не було.

— Усе це — сила кохання.

— Хіба це робить зі мною кохання? Учора, позавчора я думала, що кохаю тебе. Але такого відчуття не було.

— Це бог, це чорний Ерос. Не бійся.

— Ох, я не… боюся… просто почуваюся розбитою на друзки та спустошеною. Я опинилася там, де ніколи не була.

— Я теж там із тобою.

— Так. Це кумедно. Знаєш, коли ми були просто ніжними й спокійними, я відчувала твою близькість гостріше, ніж будь-чию іншу в житті. А тепер я почуваюся так, наче залишилася сама… і все ж я не… я не… я — це ти. Я — це ми обоє.

— Так. Так.

— Ти навіть схожий на мене. Я наче дивлюся в дзеркало.

У мене з’явилося дивне відчуття, немов я сам промовив ці слова. Я розмовляв її устами, крізь чисту лункý порожнечу її буття, спустошеного коханням.

— Тоді я дивилася тобі в очі й думала: «Бредлі!» А тепер ти не маєш імені.

— Ми одержимі.

— Я відчуваю, що ми пов’язані назавжди. Немов… присвятили себе одне одному.

— Так.

— Послухай, як їде потяг, як чисто він звучить.

Ми прислухалися до поїзда, що промчав удалині.

— Це схоже на натхнення? Я маю на увазі, коли ти пишеш?

— Так, — погодився я.

Я відчував, що схоже, хоча ніколи не знав натхнення, наразі не знав. Але тепер здобув право та зможу творити. Хоча я досі залишався в темряві, випробування моє було позаду.

— Це направду одне й те саме?

— Так, — повторив я. — Прагнення людського серця кохати й пізнавати нескінченне. Але більшість людей розуміє це, лише закохавшись, коли концепція цього прагнення сповна задовольняється й відкривається їм.

— І мистецтво теж…

— Це те саме прагнення… очищене… присутністю… можливістю… божественної присутності.

— Мистецтво і кохання…

— Два явища, що передбачають одвічні завдання.

— Тепер ти писатимеш, чи не так?

— Тепер я писатиму.

— Я почуваюся цілісною, — зізналася Джуліан, — неначе мені пояснили, чому ми мали поєднатися. А тепер навіть пояснення не має значення. Ми разом. Ох, Бредлі, я позіхаю!

— І до мене повернулося ім’я! — зрадів я. — Ходімо. До ліжечка — і спати.

— Гадаю, я ніколи в житті не почувалася такою важкою й приємно стомленою.

Я відвів її до ліжка, і вона заснула просто в нижній спідниці, як минулої ночі. Я анітрішки не хотів спати й почувався розбурханим. Відчувши її у своїх обіймах, я зрозумів, що рішення не повертатися до Лондона було правильним. Я мусив залишитися тут заради свого випробування. Я обіймав Джуліан і відчував, як до мого тіла повертається тепло звичайної домашньої ніжності. Подумав про бідолашну Прісциллу й про те, як уранці розділю весь свій біль із Джуліан. Уранці я розповім їй усе, усе, і ми повернемося до Лондона, щоб стикнутися з простими завданнями й моральними зобов’язаннями. Там розпочнеться буденність нашого спільного життя.

* * *

Я глибоко спав. Якийсь звук поволі вривався, вривався, вривався до місця, де я був. Я був переховуваним євреєм, якого нарешті викрили нацисти. Я чув, як вони, наче солдати на картині Учелло^[118], грюкають у двері своїми алебардами та кричать. Я поворухнувся й відчув Джуліан у своїх обіймах. Було темно.

— Що це? — Її наляканий голос збудив мене — повернулася цілковита свідомість і неосяжний жах.

Хтось гупав, гупав, гупав у вхідні двері.

— Ой, хто це може бути?

Вона вже сіла. Я відчував її теплу темряву поруч із собою і наче бачив, як відбивається в її очах світло.

— Не знаю, — сказав я, теж сідаючи та обіймаючи її.

Ми притислися одне до одного.

— Краще мовчатимемо й не вмикатимемо світла. Ох, Бредлі, мені так страшно.

— Я попіклуюся про тебе. — Я й сам був такий наляканий, що ледве міг говорити чи думати.

— Ш-ш-ш. Може, вони підуть геть.

Гупання, яке на мить припинилося, тепер лунало навіть гучніше, ніж раніше. У двері грюкали якимось металевим предметом. Чутно було, як тріснуло дерево.

Я ввімкнув лампу та встав. Зробивши це, я, правду кажучи, побачив, як тремтять мої босі ноги. Убрався в халат.

— Залишайся тут. Я подивлюся. Замкнися зсередини.

— Ні, ні, я теж піду…

— Залишайся тут.

— Не відчиняй двері, Бредлі, не треба…

Я ввімкнув світло в невеличкому передпокої. Гупання одразу припинилося. Я мовчки стояв перед дверима й уже знав, хто чекає на мене з іншого боку.

Двері я відчинив дуже спокійно, і Арнольд зайшов чи, точніше, завалився в будинок.

Я ввімкнув світло у вітальні, і він пішов слідом за мною й поклав на стіл масивний гайковий ключ, яким дубасив у двері. Арнольд сів, не дивлячись на мене й важко дихаючи.

Я теж сів, прикривши голі коліна, які судомно смикалися.

— Джуліан… тут? — запитав він нерозбірливо, наче був напідпитку, хоча, звісно ж, не був.

— Так.

— Я приїхав, щоб… забрати її…

— Вона не поїде, — заперечив я. — Як ви знайшли нас?

— Френсіс розповів мені. Я допитувався, допитувався, допитувався, і він сказав мені. І про телефонний дзвінок теж.

— Який телефонний дзвінок?

— Не прикидайтеся, — відрубав Арнольд, нарешті глипнувши на мене. — Він сказав мені, що телефонував вам сьогодні вранці стосовно Прісцилли.

— Розумію.

— Ви не могли… вилізти зі… свого любовного гніздечка… навіть коли ваша сестра… наклала на себе руки.

— Я поїду до Лондона завтра. І Джуліан зі мною. Ми збираємося одружитися.

— Я хочу бачити свою доньку. Машина стоїть надворі. Я відвезу її назад.

— Ні.

— Покличте її, будь ласка.

Я підвівся. Проходячи повз стіл, прихопив із собою гайковий ключ. Пішов до спальні. Двері були зачинені, але не замкнені, я ввійшов і замкнув їх за собою.

Джуліан уже одягнулася. На сукню вона вбрала один із моїх піджаків. Він діставав їй до стегон. Вона була страшенно блідою.

— Твій татко.

— Так. Це що?

Я кинув гайковий ключ на ліжко.

— Смертельна зброя. Нам вона не знадобиться. Краще вийди й побачся з ним.

— Ти будеш…

— Я захищу тебе. Тобі не варто турбуватися. Ми пояснимо ситуацію та проведемо його. Ходімо. Ні, зажди хвилинку. Мені потрібні штани. — Я хутко натягнув сорочку та штани. Зі здивуванням побачив: щойно минула північ.

Я повернувся до вітальні, Джуліан ішла за мною назирці. Арнольд підвівся на ноги. Ми дивилися на нього з іншого боку стола, на якому й досі були залишки вечері — ми надто стомилися, щоб прибрати їх. Я поклав руку на плече Джуліан.

Арнольд із зусиллям опанував себе і, вочевидь, вирішив не кричати.

— Моя дорогенька дівчинко, — сказав він.

— Привіт.

— Я приїхав, щоб відвезти тебе додому.

— Я вдома, — сказала Джуліан.

Я стиснув її плече, а потім відійшов, щоб сісти, залишивши їх віч-на-віч.

Арнольд у легкому плащі, з неприхованими емоціями на виснаженому обличчі скидався на якогось маніяка-вбивцю. Його вицвілі очі втупилися кудись, а вуста ворушилися, наче він безмовно заїкався.

— Ох, Джуліан… поїхали… Ти не можеш залишитися із цим чоловіком… Ти, мабуть, утратила розум… Дивися, ось лист, у якому мама благає тебе повернутися додому… Я покладу його тут, прошу, прочитай… Як ти можеш бути такою безжальною й бездушною, залишатися тут та… припускаю, що ви… після того, як бідолашна Прісцилла…

— А що з Прісциллою? — поцікавилася Джуліан.

— То він не сказав тобі? — здивувався Арнольд.

На мене він не дивився. Він так міцно зціпив зуби, наче його обличчя звело судомою, — можливо, хотів приховати вираз тріумфу чи задоволення.

— То що з Прісциллою?

— Прісцилла померла, — втрутився я. — Учора вона наклала на себе руки, проковтнувши пігулки.

— Він знав уже вранці, — повідомив Арнольд. — Френсіс сказав йому по телефону.

— Це правда, — підтвердив я. — Коли я сказав тобі, що їду в гараж, я зателефонував Френсісові, і він розповів мені.

— І ти не сказав мені? Ти приховав це… а потім ми… цілий день від обіду ми…

— Ох… — простогнав Арнольд.

Джуліан не зважала на нього, пильно вивчаючи мене та щільніше загортаючись у мій піджак; його комірець піднявся й огорнув її скуйовджене волосся, руками вона обхопила шию.

— Чому?

Я підвівся.

— Це важко пояснити, — заговорив я, — але, прошу, спробуй зрозуміти. Я більше нічим не міг допомогти Прісциллі. А для тебе… я повинен був залишитися… і нести тягар мовчання. Це не була бездушність.

— Називайте це хтивістю, — втрутився Арнольд.

— Ох, Бредлі. Прісцилла померла…

— Так, — погодився я, — але тепер я більше нічим не можу їй допомогти і…

Сльози полилися з очей Джуліан і краплями падали на вилоги мого піджака.

— Ох, Бредлі, як ти міг… як ми могли… ох, бідолашна, бідолашна Прісцилла… яке жахіття…

— Він безвідповідальний, — зауважив Арнольд, — або навіть ненормальний. Абсолютно бездушний. Його сестра померла, а він не може відірватися від коханки.

— Ох, Бредлі, бідолашна Прісцилла…

— Джуліан, я збирався розповісти тобі завтра. Я збирався все розповісти тобі завтра. А сьогодні я мусив залишитися. Ти бачила, як це було. Ми обоє були одержимі, ми застрягли тут, не могли поїхати, усе мало статися так, як сталося.

— Він божевільний.

— Завтра ми повернемося до буденних справ, завтра ми подумаємо про Прісциллу, і я розповім тобі все про це та про свій сором…

— Це моя провина, — обірвала мене Джуліан, — усе це сталося через мене. Якби не я, ти залишився б із нею.

— Ніхто не може зупинити людину, якщо вона вирішила накласти на себе руки. Можливо, навіть неправильно так чинити. Її життя стало надзвичайно сумним.

— Яке зручне виправдання, — зауважив Арнольд. — То ви гадаєте, що Прісциллі краще буде мертвій?

— Ні. Я кажу лише… а можете думати й так… я не хочу, щоб Джуліан відчувала, що… Ох, Джуліан, мені варто було розповісти тобі.

— Так… Це… Наче наша зла доля… ох, Бредлі, чому ти не сказав?..

— Іноді потрібно мовчати, навіть якщо тобі від цього страшенно боляче. Я потребував твоєї розради, безперечно, потребував. Але дещо інше було значно важливішим.

— Сексуальне задоволення підстаркуватого чоловіка, — підказав Арнольд. — Подумай, Джуліан, подумай. Він на тридцять вісім років старший за тебе.

— Ні, не так, — заперечила його донька. — Йому сорок шість, а отже…

Арнольд вичавив із себе якийсь короткий смішок, і обличчя його скривила та сама судома.

— Це він тобі так сказав, еге ж? Йому п’ятдесят вісім. Запитай сама.

— Йому не може бути…

— Пошукай його в довіднику «Хто є хто»^[119].

— Мене немає в «Хто є хто».

— Бредлі, скільки тобі років?

— П’ятдесят вісім.

— Коли тобі буде тридцять, йому буде під сімдесят, — додав Арнольд. — Нумо. Та досить уже. Ми все тихенько владнали, і немає потреби галасувати. Я бачу, Бредлі навіть заховав свою тупу зброю. Ходімо, Джуліан. Зможеш поплакати в машині. А тоді зрозумієш, як вчасно втекла. Пішли. Тепер він не намагатиметься зупинити тебе. Подивись-но на нього.

Джуліан поглянула на мене. Я затулив обличчя.

— Бредлі, забери руки. Будь ласка. Тобі справді п’ятдесят вісім?

— Так.

— Хіба ти цього не бачиш? Хіба ти не бачиш?

— Так… тепер… — пробурмотіла вона.

— Хіба це має значення? — запитав я. — Ти казала, що тобі байдуже, скільки мені років.

— Не будьте таким жалюгідним, — сказав Арнольд. — Нехай усі збережуть гідність. Ходімо, Джуліан, будь ласка. Бредлі, не думайте, що я недобре поводжуся. Я чиню так, як пристало батькові.

— Точно, — погодився я. — Точно.

— Я не можу знести цієї думки, — сказала Джуліан. — Про Прісциллу, не можу знести, не можу знести…

— Заспокойся, — втішав її Арнольд. — Заспокойся. Ну ж бо.

— Джуліан, не йди, — озвався я. — Ти не можеш так просто піти. Я хочу пояснити тобі все як слід сам-на-сам. Гаразд, якщо твої почуття до мене змінилися, так і буде. Я відвезу тебе, куди ти скажеш, і ми попрощаємося. Але, молю, не залишай мене зараз. Прошу тебе в ім’я… ім’я…

— Я забороняю тобі залишатися, — попередив її батько. — Я вважаю ваш учинок розбещенням. Мені прикро, що я вимушений скористатися таким грубим словом. Я дуже засмутився й розгнівався; я ретельно намагаюся бути розсудливим і люб’язним. Але подивися на ситуацію об’єктивно. Я не можу поїхати й не поїду звідси без тебе.

— Я хочу пояснити тобі, — утрутився я. — Я хочу пояснити тобі все, що стосується Прісцилли.

— Як ти міг?.. — повторила Джуліан. — О, Божечко… Божечко… — Тепер вона безпомічно плакала, і її вологі губи тремтіли.

Я відчув страждання, фізичний біль, усеосяжний жах.

— Не залишай мене, люба, я помру. — Я підійшов до неї, потягнувся й боязко торкнувся рукава власного піджака.

Арнольд умить оббіг навколо стола, схопив її за другу руку й потягнув за собою до передпокою. Я йшов за ними. Через відчинені двері спальні я побачив гайковий ключ, що лежав на білих простирадлах на ліжку, миттєво схопив його й зупинився, загородивши вхідні двері.

— Джуліан, тепер я не можу дозволити тобі піти, я втрачу глузд, прошу, не йди… ти мусиш залишитися зі мною, щоб я хоча б устиг виправдатися…

— Вас неможливо виправдати, — сказав Арнольд. — Навіщо сперечатися? Хіба ви не бачите, що все скінчилося. Попустували з дурним дівчиськом, та й годі. Чари розвіялися. І дайте мені цей гайковий ключ. Мені не подобається, як ви його тримаєте.

Я віддав йому ключ, але не відійшов від дверей.

— Джуліан, вирішуй, — сказав я.

Вона в сльозах спробувала швидко, але рішуче висмикнутися з батькових лещат.

— Я не йду з тобою. Я збираюся залишитися тут, із Бредлі.

— Ох, дякувати Богові, — зрадів я, — дякувати Богові.

— Я хочу послухати, що скаже Бредлі. Повернуся до Лондона завтра. Але я не збираюся залишати Бредлі самого посеред ночі.

— Дякувати Богові.

— Ти йдеш зі мною, — наполягав Арнольд.

— Ні, не йде. Вона сказала, як хоче вчинити. А тепер, будь ласка, ідіть собі. Арнольде, подумайте. Ви ж не хочете, щоб ми билися через це? Чи ви хочете розкришити мою голову тим гайковим ключем? Я обіцяю, що завтра привезу Джуліан до Лондона. Ніхто не силуватиме її, ніхто не може змусити її хай там до чого, вона чинитиме так, як хоче, і я не збираюся її викрадати.

— Будь ласка, іди, — озвалася Джуліан. — Мені шкода. Ти був люб’язний і… спокійний, але сьогодні я мушу залишитись тут. Я обіцяю, що прийду до тебе й вислухаю все, що ти хочеш сказати. Але, будь ласка, побудь милосердним і дозволь мені вислухати його. Ми поговоримо, зрозумій. Правду кажучи, ти нічого не можеш тут вдіяти або змінити.

— Її правда, — погодився я.

Арнольд не подивився на мене. Він надзвичайно зосереджено й безутішно роздивлявся свою доньку. Потім зітхнув, наче вдавився повітрям.

— Ти обіцяєш повернутися завтра додому?

— Я приїду, і ми побачимося завтра.

— Чи обіцяєш ти повернутися додому?

— Так.

— І більше не… сьогодні вночі… от дідько… якби ти тільки знала чи могла уявити, як учинила зі мною…

Я відійшов від дверей, і Арнольд промаршував у темряву. Я ввімкнув світло на ґанку. Наче проводжав гостя. Ми з Джуліан стояли, мов подружжя, і дивилися, як Арнольд сідає до своєї автівки. Щось заторохтіло — це він кинув назад гайковий ключ. Фари несподівано засвітилися й вихопили з темряви гравійну доріжку, порослу кволими розквітлими будяками, кошлату яскраво-зелену траву й вервечку білих стовпчиків огорожі. Потім світло рвучко повернуло, осяявши відчинені ворота, і рушило дорогою геть від нас. Я потягнув Джуліан назад до будинку, зачинив двері й припав до її стоп, укляк, обіймаючи її ноги та притискаючись головою до пругу синьої сукні.

Якусь мить вона терпіла ці обійми, а потім обережно вивільнилася, пішла до спальні й сіла на ліжко. Я кинувся слідом і спробував обійняти її, але вона відштовхнула мене легким і ніжним напівсвідомим порухом.

— Ох, Джуліан, ми ж не втратили одне одного, чи не так? Мені так страшенно шкода, що я збрехав про свій вік, це було дурницею. Але ж насправді це не має значення, правда? Я маю на увазі, що ми вищі за такі дрібниці, вони не мають для нас значення. Я не міг вирушити цього ранку до Лондона, хоча знаю, що злочинно було не поїхати туди. Але я скоїв цей злочин через те, що кохаю тебе.

— Я почуваюся так збентежено, — зізналася вона, — почуваюся так жахливо розрізнено…

— Дозволь мені пояснити, як…

— Будь ласка. Я не можу слухати, я просто не спроможна слухати… Усе це таке потрясіння… наче якась руйнація… я краще… гадаю, я просто піду до вбиральні, а потім спробую поспати. — Вона пішла геть, повернулася, зняла сукню й убрала поверх білизни темно-синю шовкову нічну сорочку. Вона вже скидалася на сновиду.

— Джуліан, дякую, що залишилась. Я з вдячністю обожнюю тебе за те, що ти залишилася. Джуліан, ти ж будеш доброю до мене, чи не так? Ти можеш зламати мою шию своїм маленьким пальчиком.

Вона стала важко вкладатися в ліжко, силувано рухаючись, наче стара баба.

— Правильно, — сказав я. — Поговоримо вранці, чи не так? А зараз ми поспимо. Якби ми лише могли заснути в обіймах одне одного, це так допомогло б нам, чи не так?

Вона похмуро подивилася на мене; сльози на обличчі вже висохли.

— Можна мені залишитися, Джуліан?

— Бредлі… любий… зараз мені краще побути самій. Я почуваюся так, наче мною оволоділи чи… мене зламали… мені потрібно знову набути цілісності, а для цього… краще побути на самоті… просто зараз.

— Гаразд, я розумію, моя дорогоцінна кохана, моя мила. Я не буду… ми поговоримо вранці. Лише скажи, що пробачаєш мені.

— Так, так.

— На добраніч, люба моя.

Я поцілував її в чоло, а потім швидко підвівся, вимкнув світло й зачинив двері. Після цього я пішов до вхідних дверей, замкнув їх на ключ і на засув. Цієї ночі все видавалося можливим, навіть повернення Арнольда з гайковим ключем. Я сидів у кріслі у вітальні та шкодував, що не прихопив із собою хоч трохи віскі. Вирішив, що не спатиму цілу ніч.

Я почувався таким ображеним і наляканим, що важко було взагалі про щось думати. Хотілося скоцюрбитися від болю й застогнати. Який вигляд мало моє викриття та приниження її батьком? Яке це справило на неї враження? Арнольдові не довелося переламати мені коліна своїм тупим інструментом. Він і так досить успішно переміг. Що означатиме мій промах із Прісциллою? Ох, якби я лише знайшов час розповісти їй усе. А що, як Джуліан змінить свій погляд на мене? Чи здаватимусь я їй стариганом, який збожеволів від хтивості? Я мушу пояснити, що приховав Прісциллине самогубство, покинув її — спочатку живу, а потім мертву — на інших не лише тому, що хотів опинитися із Джуліан у ліжку. Я вчинив так через те, що все це важливіше, ніж здається; усе це наче відданість обіцянці, наче кара Божа, щось таке, у що я не можу втрачати віру. Чи здасться їй усе це безглуздям? Чи стане — і ця думка, боюся, завдавала мені найгірших страждань — різниця між сорока шістьма та п’ятдесятьма вісьмома роками фатальною?

Пізніше я подумав про Прісциллу, про те, як надзвичайно сумно все це, про нікчемне завершення її життя. Схоже, лише зараз моє серце осягнуло приголомшливу звістку про її смерть і я відчув щиру, та вже марну любов до сестри. Мені варто було подумати, як розрадити її. Мав бути якийсь вихід. Мене стала брати дрімота, тож я підвівся й потинявся кімнатою. Відчинив двері в спальню, прислухався до рівного дихання Джуліан і помолився. Пішов до ванної й подивився в дзеркало на своє обличчя. Воно більше не світилося благочестивим сяйвом. Очі ховалися межи зморшками, чоло вкрилося брижами, побляклу землисту шкіру помережали криваво-червоні прожилки. Я мав виснажений і старечий вигляд. Але Джуліан спокійно спала, а разом із нею спали всі мої сподівання. Я повернувся до крісла у вітальні, відкинув голову на спинку й тієї ж миті заснув. Мені наснилося, що ми з Прісциллою були молоді й ховалися під прилавком крамниці.

* * *

Я прокинувся в жахливому сірому, плямистому передсвітанковому світлі, що надавало незнайомій кімнаті примарного вигляду. Меблі, втративши чіткі обриси, скупчилися навколо мене, мов поснулі звірі. Усе навкруги здавалося вкритим брудними запиленими простирадлами. Крізь щілини між незграбно запнутих штор виднілося світанкове небо, бліде й похмуре, позбавлене кольорів: сонце ще не зійшло.

Спочатку я налякався, а потім повернулися спогади. Я став зводитися на ноги — тіло заціпеніло й боліло — і відчув якийсь огидний запах, напевно, мій власний. Похитуючись, я пішов до дверей, тягнучи заціпенілу ногу й хапаючись за спинки стільців. Прислухався біля дверей спальні. Тиша. Я надзвичайно обережно відчинив їх і просунув голову.

У кімнаті важко було щось побачити: світанкові сутінки, зернисті, як погана фотографія в газеті, схоже, не сприяли, а заважали зору. На ліжку панував якийсь безлад. Мені здалося, що я бачу обриси Джуліан. А потім я зрозумів, що це лише сплутані простирадла. У ліжку, як і в кімнаті, нікого не було.

Я тихенько погукав її на ім’я, побіг до інших кімнат. Навіть зазирнув, мов божевільний, до шафок із посудом. У будинку її не було. Я вискочив на ґанок, оббіг навколо будинку, вибіг на кам’янисте подвір’я й кинувся до дюн, викрикуючи її ім’я, волаючи на повен голос. Повернувшись назад, я натискав на клаксон автівки знову й знову, розтинаючи порожні й абсолютно спокійні світанкові сутінки жахливим набатом. Жодної відповіді. Можна було не сумніватися — вона зникла.

Я повернувся до будинку, ввімкнув усі лампи — ілюмінація приреченості на зорі нового дня — і знову обшукав помешкання. На туалетному столику лежав стос п’ятифунтових купюр — решта з грошей, які я дав їй на одяг (раніше я наполіг, щоб вона залишила їх у своїй ташечці). Ташечка, нова, яку вона придбала під час «магазинної лихоманки», зникла. Увесь її новий одяг досі висів на плечиках у шафі. Вона не залишила мені ані листа, ані записки — нічого. Вона зникла в нічній темряві разом із ташечкою, у своїй синій сукні з вербовим візерунком, без пальта, не сказавши жодного слова, вислизнувши з будинку, поки я спав.

Я побіг до машини, обмацав кишені штанів у пошуках ключа, кинувся назад, понишпорив у піджаку. Невже можливо, що Джуліан навмисно забрала ключі від машини, аби завадити мені наздогнати її? Урешті-решт я знайшов їх на столику в передпокої. Надворі небо, на якому так і не з’явилося сонце, налилося блискучою імлистою голубінню, що посеред неї висіла велетенська ранкова зірка. Звісно ж, я не міг завести машину. Потім вона завелася, смикнулась уперед, зачепилася за стовпчик воріт і загуркотіла вздовж дороги на максимальній швидкості. Сходило сонце.

Я виїхав на дорогу й розвернувся в напрямку залізничної станції. Платформи маленької, мов іграшкова, станції були порожні. Залізничник, що простував уздовж колії, запевнив мене, що вночі тут не зупиняються поїзди. Я виїхав на головне шосе й попрямував у напрямку Лондона. Сонце сяяло яскраво й прохолодно, на дорозі вже було кілька машин, але трав’янисті узбіччя залишалися порожніми. Я повернув назад і поїхав в іншому напрямку, через село, минувши церкву. Я навіть зупинився й зайшов до храму. Звичайно, усе було намарне. Я поїхав назад і забіг до котеджу з удаваною розпачливою надією, що Джуліан повернулася, поки мене не було. Невеличка будівля з розчахнутими дверима, безладом, наче після обшуку, і ввімкненим світлом стояла непристойно порожня в яскравих променях сонця. Потім я сів за кермо й поїхав до дюн, скеровуючи машину в росяну стіну жорсткої рідкої трави й піску. Я бігав між дюнами й пляжем і кричав: «Джуліан! Джуліан!» Сонце видряпувалося вище й кидало проміння на нерухоме море, що без жодної брижі простягнулося рівною смугою вздовж злегка похилої стіни овального різнокольорового каміння.

* * *

— Зачекай, Бреде, хай краще Роджер піде перший.

Крістіан міцно тримала мене за руку.

Із застиглим обличчям Роджер підвівся з місця й упевненим, удавано військовим кроком промаршував до дверей каплички. Завіси з парчі зімкнулися над Прісциллиною труною — тепер вона готова до спалення, і огидна служба завершилася.

— Що тепер? Поїдемо додому?

— Ні, погуляймо трохи в садку, гадаю, так заведено, принаймні в Америці. Я лише перекинуся кількома словами з тими жінками.

— Хто вони?

— Не знаю. Прісциллині друзі. Думаю, одна з них прибирала в неї. Як люб’язно було з їхнього боку прийти, правда?

— Так, дуже.

— Тобі треба поговорити з Роджером.

— Мені немає про що з ним говорити.

Ми повільно рушили проходом між рядами. Біля дверей метушився Френсіс, він відступив убік, щоб пропустити жінок, похмуро всміхнувся нам і вийшов слідом.

— Бреде, чиї вірші читав той чоловік?

— Бровнінґа. Теннісона^[120].

— Вони чудові, правда? Такі доречні. Я аж заплакала.

Роджер домовився про кремацію й вигадав жахливу декламацію віршів. Релігійної служби не було.

Ми вийшли в сад. Зі світлого коричнюватого неба накрапав легкий дощик. Схоже, гарна погода добігла кінця. Я струсив зі своєї руки руку Крістіан і розкрив парасольку.

Роджер в ошатному чорному костюмі, з відповідальним, мужнім й осиротілим виглядом дякував декламаторові віршів і ще якомусь службовцеві крематорію. Люди, що несли труну, вже пішли. Крістіан розмовляла з трьома жінками, які зворушено милувалися мокрими азаліями. Поруч зі мною Френсіс намагався втиснутися під парасольку й правив історію, яку вже розповідав мені з варіаціями кілька разів. Розмовляючи, він тихенько схлипував. А під час декламації — ридма ридав.

— Коли я підіймався нагору, я не збирався там залишатися. Я зустрів його по обіді у дворі, і він запропонував навідатися на чашечку чаю. Здавалося, що з Прісциллою все гаразд, і я сказав, що піду нагору, до сусідів, щоб випити чаю, мені здавалося, з нею все гаразд, і вона сказала, що збирається полежати у ванні. А потім, коли я був нагорі, ми випили щось, і бозна, що це було, гадаю, туди підмішали наркотики чи щось таке, чесне слово, Бреде, я думаю, там були наркотики. Господи, я вмію пити, але те пійло відправило мене в нокаут, а потім, о Господи, він став до мене чіплятися, присягаюся, це не я почав, Бреде, я просто реготав і підозрюю, що напився як свиня, а він сказав, щоб я залишався на ніч, о Господи… я сказав, що вже до біса пізно і що я на хвилинку спущуся вниз, подивлюся, як там Прісцилла… І я пішов униз, а вона спала… Я зазирнув у кімнату, вона спала й мала такий звичайний і спокійний вигляд, що я вирішив повернутися та провів ніч там, із ним. Ми ще трохи пили і… о Господи… уранці я прокинувся дуже пізно, мабуть, мені підсипали наркотиків, це не було звичайне пійло. Ріґбі вже пішов на роботу, це було жахливо. Я був п’яний як чіп. Пішов униз, а Прісцилла досі спала, і я не будив її, а потім її дихання здалося мені дивним. Я спробував розбудити її та зателефонував до шпиталю, а швидка їхала цілу вічність. Я поїхав із нею, у швидкій вона ще була жива, а потім я чекав, і вони сказали, що вона проковтнула таблетки цілу вічність тому… по обіді попереднього дня, і вже запізно, і, о Господи, Бреде, після цього я не можу жити, я не можу жити, не можу жити…

— Ох, заткніться вже, — урвав його я. — Вашої провини тут немає. Це я винен.

— Ох, Бреде, пробачте мені.

— Припиніть скиглити, як клята баба. Ідіть геть, зрозуміло? Ви не винні. Це мало статися. Для неї так навіть краще. Якщо хтось вирішив померти, його неможливо врятувати. Так буде краще.

— Ви казали мені піклуватися про неї, а я…

— Ідіть геть.

— Куди мені піти, ох, куди мені після всього цього йти? Бреде, не женіть мене геть, я втрачу глузд, я мушу бути поряд із вами, інакше збожеволію від горя. Ви мусите пробачити мені, мусите допомогти мені, Бреде, чуєте, ви мусите. Зараз я повернуся до квартири й поскладаю, поприбираю там, так і звчиню, ох, прошу, дозвольте мені тепер залишитися з вами. Я буду корисним, і можете навіть не давати мені грошей…

— Я не хочу бачити вас у своїй квартирі. Просто зникніть, гаразд?

— Я накладу на себе руки, обіцяю.

— Тоді не відкладайте це.

— Ви пробачили мені, чи не так, Бреде?

— Так, звичайно. Просто дайте мені спокій. Будь ласка.

Я нахилив парасолю в інший бік і, повернувшись спиною до Френсіса, рушив до воріт.

За мною поспішали: вчувалися кроки та хлюпання по дощових калюжах. Крістіан.

— Бреде, ти мусиш поговорити з Роджером. Він просив зачекати на нього. Він має до тебе якусь ділову розмову. Ох, Бреде, не тікай так жахливо. Я все одно піду з тобою, не тікай. Будь ласка, повернися й поговори з Роджером.

— Йому недостатньо того, що він убив мою сестру, він ще набридає мені своїми справами.

— Гаразд, зачекай хвилинку, зачекай, чекай, дивись-но, він іде.

Поки Роджер наближався до нас під парасолею, я стояв біля претензійного критого проходу на кладовище. Роджер навіть убрався в чорний плащ.

— Бредлі. Сумні справи. Я почуваюся страшенно винним.

Я подивився на нього й відвернувся.

— Як Прісциллин спадкоємець…

Я зупинився.

— …Прісцилла, звичайно, заповіла все мені. Але, звісно ж, родинні речі — а їх, наважуся сказати, чимало: фотографії і таке інше — відійдуть вам. А якщо вам захочеться мати ще якусь дрібничку на пам’ять, дайте мені знати; чи я сам виберу щось для вас, гаразд? Якісь дрібнички, які вона тримала на туалетному столику, чи щось таке.

Його парасоля торкнулася моєї, і я відступив на крок. Я бачив позаду нього живе, нетерпеливе обличчя Крістіан, вона спостерігала за нами із жадібною допитливістю неушкодженої горем людини. Вона не мала парасольки й була вбрана в темно-зелений дощовик й ошатний непромокальний капелюшок із широкими крисами, що скидався на невеличке сомбреро. Френсіс повернувся до любительок азалій.

Я не відповів Роджерові, лише дивився на нього.

— Заповіт дуже простий, проблем не виникне. Я, безумовно, покажу вам копію. І, напевно, ви не заперечуватимете, щоб повернути мені всі Прісциллині речі, які тепер у вас, приміром, ті прикраси. Можете надіслати їх рекомендованим листом. Хоча краще я сам заберу їх по обіді у вас удома, ви будете на місці? Місіс Евандейл дуже люб’язно запропонувала мені забрати Прісциллині речі, які залишилися в її будинку…

Я повернувся до нього спиною й рушив геть вулицею.

Він гукнув мені вслід:

— Я теж страшенно засмучений, страшенно… але який сенс…

Крістіан ішла поруч зі мною, знову схопивши мене за руку та сховавшись під парасолькою. Ми минули невеличкий жовтий «остін», що стояв біля паркувального автомата. У салоні за кермом сиділа Меріґолд. Вона кивнула мені, коли ми проходили повз, але я проігнорував її.

— Це хто? — поцікавилася Крістіан.

— Роджерова коханка.

Трохи пізніше «остін» проїхав повз нас. Меріґолд кермувала, обійнявши однією рукою Роджера за плечі. Його голова лежала на її плечі. Поза всілякими сумнівами, він страшенно засмутився, страшенно.

— Бреде, не біжи так. Хіба ти не хочеш, щоб я тобі допомогла? Хіба не хочеш, щоб я дізналася, де Джуліан?

— Ні.

— А ти знаєш, де вона?

— Ні. Будь ласка, забери свою руку з моєї.

— Гаразд… але ти мусиш дозволити мені допомогти тобі, ти не можеш самостійно переживати всі ці жахи. Прошу, приїдь і залишайся в Ноттінґ-Гілл. Я попіклуюся про тебе. Мені так хочеться цього. Приїдеш?

— Ні, дякую.

— Але, Бреде, як ти збираєшся вчинити з Джуліан? Ти мусиш щось зробити. Якби я знала, де вона, я б тобі розповіла, чесне слово. Може, мені відправити Френсіса на її пошуки? Якщо він зробить щось для тебе після всього, що сталося, це йому допоможе. Сказати йому, хай пошукає її?

— Ні, звісно ж, ні, — заперечив я. — Вона з Арнольдом.

— Можливо. Я не бачила Арнольда, відколи…

— Він приїхав і повіз її геть посеред ночі проти її волі. Тепер замкнув десь і вичитує мораль. Незабаром вона втече й повернеться до мене, як учинила раніше. Ось і все щодо цього.

— Ну-у-у. — Крістіан глипнула на мене з-під свого чорного сомбреро. — Бредлі, як ти взагалі почуваєшся? Ти ж знаєш, про тебе потрібно попіклуватися, потрібно…

— Просто дай мені спокій, домовилися? І тримай Френсіса в Ноттінґ-Гілл. Не хочу його бачити. А тепер, вибач мені, я сяду в це таксі. На все добре.

Те, що сталося, було, безумовно, надзвичайно простим. Тепер я це розумію. Арнольд, мабуть, повернувся, поки я спав, і лестощами або силою змусив Джуліан сісти з ним у авто. Напевно, він попросив її сісти в машину, щоб поговорити. А потім швидко рвонув геть. Вона, мабуть, хотіла вистрибнути з автівки, але обіцяла мені не робити цього. Крім того, вона неодмінно хотіла переконати батька. А тепер вони сидять десь разом, і сваряться, і лаються. Напевно, він замкнув її десь у кімнаті. Але незабаром вона втече й повернеться до мене. Я знав, що вона не може так просто покинути мене, не сказавши жодного слова.

Звісно ж, я побував у Ілінґу. Повернувшись до Лондона, я спочатку заскочив додому: що, як там на мене чекало повідомлення, — а потім поїхав до Ілінґу. Я припаркувався перед будинком, вийшов і подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Я повернувся до машини, сів і спостерігав за будинком. Минула година, і я став тинятися туди-сюди на хіднику з протилежного боку вулиці. Тепер я бачив, що з вікна на сходах нагорі на мене дивиться Рейчел. Трохи повитріщавшись на мене, вона відчинила вікно, крикнула: «Її тут немає!» — і знову зачинила його. Я поїхав геть, повернув автівку до фірми, де винайняв її, і пішов додому. Тепер я вирішив, що мушу чергувати у квартирі, бо саме сюди прийде Джуліан, коли їй удасться втекти. Я вийшов звідти, лише коли ховали Прісциллу.

Тепер я повернувся додому й лежав на ліжку. Прийшов Френсіс і відімкнув двері ключем. Він намагався поговорити зі мною, сказав, що приготував мені ланч, але я ігнорував його. Пізніше з’явився Роджер, і я наказав Френсісові віддати йому ті кілька Прісциллиних речей, які залишилися тут. Роджер поїхав. Я не бачив його. Коли звечоріло, Френсіс увійшов навшпиньки й поклав бронзову пані з водяним буйволом на камінну полицю в спальні біля «Дружнього подарунка». Я заплакав. Наказав Френсісові забиратися геть, але за годину ще чув, як він клопочеться над чимось у кухні.

* * *

Напевно, кінець кінцем наш світ можна назвати юдоллю страждань. Людина — це тварина, що страждає від невпинних тривог, болю й страху; вона схильна до того, що буддисти називають dukha — безкінечної невдоволеної муки від пристрасного прагнення самих лише ілюзорних благ. Однак у цій долині страждань є чимало різних країн. Ми всі страждаємо, але кожен страждає разюче інакше. Хтозна, можливо, просвітлена людина співчуває примхливому мільйонерові так само, як і селянинові, що помирає від голоду. Можливо, доля мільйонера навіть більше заслуговує на співчуття, адже скороминучі й оманливі насолоди спантеличують його своїми втіхами, а злидні селянина стають джерелом неминучої мудрості. Однак такі судження дозволені лише просвітленим, а якщо простий смертний наважиться промовити їх, його одразу звинуватять у легковажності. Ми справедливо вважаємо, що помирати від голоду в злиднях — гірша доля, ніж нудьгувати серед розкошів. Якби страждання цього світу були — спробуйте собі уявити — не такими надмірними, якби нудьга й життєві негаразди були нашими найтяжчими випробуваннями і якби — це вже важче уявити — ми менше засмучувалися через важкі втрати й уважали смерть просто сном, уся наша мораль була б — величезною мірою, а може, навіть цілковито — інакшою. Той факт, що цей світ — юдоль жаху, мусить залишити свій відбиток на кожному митці й мислителі, затьмарюючи його роздуми, руйнуючи його здоров’я, подекуди навіть направду зводячи з розуму. Кожна серйозна людина, уникаючи думок про цей факт, наражається на небезпеку, а ті видатні особистості, які вдавали, що нехтують ним, лише прикидалися (тавтологія!). На нашій планеті царює рак, тут люди мов мухи мруть весь час від повеней, голоду й хвороб, а інші навіть не помічають цього й не кажуть жодного слова; тут люди воюють одне з одним такою жахливою зброєю, що наслідки не можуть наснитися навіть у страшному сні; тут люди знущаються одне з одного, катують одне одного та від страху тільки й брешуть ціле життя. Тут ми живемо.

Та чи забороняє все це вдосконалювати мораль? Як часто, мій любий друже, нам уже про це казали? Хіба не заслуговує митець на пироги й пиво?^[121] Чи той, хто хоче дарувати щастя, неодмінно мусить бути брехуном? Чи може той, хто усвідомлює правду, виголошувати її? Що є і що може бути мірилом достатньої серйозності почуттів? Чи судилося нам завжди висушувати людські сльози або хоча б помічати їх, щоб нас не прокляли? У мене немає відповідей на ці запитання. Можливо, існує дуже довга відповідь, а можливо, її взагалі немає. Утім це питання залишатиметься чинним, поки існуватиме наша планета (правду кажучи, може, уже й недовго залишилось), воно спантеличуватиме наших мудреців і часом буквально перетворюватиме їх на злих геніїв. Хіба відповідь на це питання не мусить бути геніальною? Бог, мабуть, добряче посміється. (Він сам теж злий геній.)

Ці прелюдії, любий друже, мої апології, які ви вже чули не раз, передують історії кохання. Біль від кохання? Тю! Але ж: пориви кохання, блаженство кохання. Платон лежав поруч із чарівним хлопцем і не соромився того, що бачить у цьому початок дороги до сонця. Щасливе кохання стирає власне «я» і робить світ видимим. Нещасливе кохання є (чи може бути) причастям чистого страждання. Безумовно, ревнощі, докори сумління, ненависть, нице й рабське «а от якби», властиві нашій недоладній душі, захмарюють й отруюють наш тил. Але навіть у цьому можна передбачити ще піднесеніші муки. І хто наважиться сказати, що вони не схожі на інші почуття, які дошкуляють нам геть по-іншому? Кажуть, Зевс сміється над присягами закоханих, і ми крадькома посміюємося з тих, хто страждає від безнадійного кохання, навіть якщо симпатизуємо їм й особливо якщо вони молоді. Ми віримо, що для них усе минеться. Можливо, так і буде, хай би що це означало. Але бувають миті страждання, які залишаються в наших життях чорними абсолютами, і їх уже нічим не стерти. Щасливі ті, на кого ці чорні зірки ллють хоч якесь світло.

* * *

Звичайно, я страждав від докорів сумління. Насправді кохання не зносить смерті. Зустріч зі смертю руйнує сексуальне бажання. Кохання мусить маскувати смерть, інакше загине від її руки. Ми не можемо по-справжньому кохати мертвих. Ми любимо ілюзію, яка дарує нам таємну втіху. Іноді кохання помилково плутає зі смертю страждання, гострий біль, який можна мовчки знести й поступово стишити. Але що це за ідея справжнього кінця, який неможливо передбачити? (Фальшивий бог карає, справжній — убиває.) Правду кажучи, мовою кохання концепція завершення позбавлена сенсу. (Нам доведеться вийти за рамки кохання або цілком змінити його.) Звичайно, Прісциллина смерть була — стосовно мого кохання до Джуліан — жахливим й абсолютно випадковим нещастям. Правду кажучи, моє ставлення до неї як до чогось украй незначного, того, що майже-не-відбулося, підштовхнуло мене скоїти гріх приховування й зволікання, який так приголомшив мою кохану. І ця відмовка обернулася на помилку, яка в результаті призвела до кристалізації смерті моєї сестри в щось таке, що значно важче уподібнити неземному коханню. Згодом я зрозумів усе це надзвичайно чітко. Мені варто було повірити в майбутнє, варто було поставити все на карту, варто було побігти до Джуліан і повернутися разом із нею до Лондона, до епіцентру безсоромного й недоречного жаху.

Про все це я думав пізніше, лежачи в ліжку, поки Френсіс тихо вештався квартирою, вигадуючи собі заняття. Я лежав у ліжку в кімнаті з напівзапнутими шторами й витріщався на камінну полицю, де стояли пані з водяним буйволом і «Дружній подарунок». А ще я шалено гнівався на Арнольда, і це нице почуття скидалося на ревнощі. Зрештою, він був її батько, був пов’язаний із нею непорушними зв’язками. А я не мав нічого. Чи справді я вірив, запитували мене пізніше, що тієї жахливої ночі Арнольд повернувся назад і повіз Джуліан геть? Я не можу відповісти однозначно. Стан моєї свідомості, який я спробую описати за мить, не так легко передати. Я відчував, що, якщо не зможу вибудувати якусь модель принаймні трохи правдоподібного переконання, яке надасть стерпного сенсу тому, що сталося, я помру. Хоча, гадаю, я думав не про справжню смерть, а про такі тортури, від яких добровільно захочеться померти. Як я житиму з думкою, що вона просто покинула мене посеред ночі, не сказавши жодного слова? Це неможливо. Я знав, що існує якесь пояснення. Чи бажав я її протягом цього часу? Легковажне запитання.

Я намагався вхопитися за соломинку здорового інстинкту самозбереження та страждати чисто. О ви, мої друзі в стражданні, які журилися, втрачаючи надію, і з фантастичною вигадливістю тужили через утрату коханої, дозвольте дати вам хоча б пораду: страждайте чисто. Женіть геть каяття, женіть геть обрáзи й верескливі перекручування принизливих ревнощів. Зануртеся в бездоганний біль. Тоді, у кращому разі, ви знову знайдете радість іще чистішого кохання. А в гіршому — пізнаєте божественні таємниці. У кращому разі ви дістанете привілей забуття. У гіршому — привілей знання. Надія, звісно ж, — першокласний мучитель, і я уклав із нею пакт. Я сподівався, але заховав свої сподівання в чорну хмару. Якась частина мене знала, що Джуліан кохає мене, це була моя невід’ємна частина. А інша частина мого єства пам’ятала, чекала та скимліла. Я не дозволяв цим двом частинам спілкуватися: жодного припущення, жодного обговорення, жодного захоплення чужими територіями. Я проживав життя, наскільки міг, у чистому полум’ї болю. Чи можливо позбутися óбразу болю? Пекло зображують охопленим полум’ям. І ті, кого в Російській імперії проганяли крізь стрій^[122], не вигадали кращого порівняння, коли допитливий письменник^[123], їхній товариш по камері, запитав про їхні страждання.

Коли чекаєш, час пожирає сам себе. Кожна хвилина, кожна секунда перетворюється на порожню прірву. Кожна мить може стати тією, коли відбудеться те, чого ти так прагнеш. Проте за ту саму мить нажахана душа стрімголов летить крізь століття до чорного розпачу. Лежачи в ліжку на спині та спостерігаючи, як світло у вікні заступає темряву, а потім тьмянішає, поки не зникне, я намагався опанувати себе й зупинити ті запаморочливі судоми моєї душі. Дивно, що диявольські страждання вкладають нас горілиць, а звеличені — долілиць.

* * *

Я пришвидшу свою оповідь і процитую кілька листів.

Я знаю, що ти повідомиш мене про себе, щойно зможеш. Я ані на мить не вийду з квартири. Я — мрець, що чекає на свого Спасителя. Нещастя і його сила змусили мене виявити пристрасть, яку моральний обов’язок наказував приховувати. І, щойно це сталося, твоє магічне єство підсилило її в тисячі разів. Я навіки-віків твій. Я знаю, що ти кохаєш мене, і цілком довіряю твоєму коханню. Ми непереможні. Ти скоро повернешся до мене, моя кохана, моя королево. А тим часом, о люба моя, я палаю від болю.

Б.

Люба Крістіан!

Чи відомо тобі щось про те, де тепер Джуліан? Арнольд повіз її кудись? Мабуть, він силоміць утримує її. Якщо ти дізнаєшся про щось, хай навіть непевне, заради Бога, дай мені знати.

Б.

Будь ласка, зателефонуй мені одразу чи напиши листа. Бачити тебе я не хочу.

Любий Арнольде!

Я не здивований, що ви боїтеся знову зустрітися зі мною віч-на-віч. Я не знаю, як ви переконали чи змусили Джуліан поїхати з вами, але не вірю, що ваші аргументи можуть розлучити нас. Ми з Джуліан цілком відверто поговорили та зрозуміли одне одного. Після вашого першого від’їзду між нами все було добре. Ваші «викриття» нічого не змінили й не можуть змінити. Ви маєте справу з такою взаємною прив’язаністю, про яку, підозрюю, вам нічого не відомо, адже ви не згадували про неї у своїх книжках. Ми з Джуліан віримо в одного бога. Ми знайшли одне одного, кохаємо одне одного, і немає жодної перешкоди для нашого шлюбу. Не вигадуйте, наче можете їх створити. Ви самі бачили, що Джуліан навіть не хотіла вас слухати. А тепер збагніть, будь ласка, що ваша донька виросла та зробила свій вибір. Вам усе одно колись доведеться визнати її рішення на мою користь. Природно, що ваша думка непокоїть її. Але природно також, що кінець кінцем вона не послухається вас. Я чекаю, що вона повернеться будь-якої миті. Коли ви отримаєте цього листа, вона вже, можливо, буде зі мною.

Ваша неприязнь до мене як до її кавалера має, звичайно, глибокі мотиви. І хоча питання про мій вік важливе, воно не вирішальне. Ви самі зізнавалися мені, що розчарувалися як письменник. Якась частина вашої душі завжди заздрила мені, бо я зберіг свій дар незайманим, а ви — ні. Невпинна посередня писанина може зіпсувати все життя. Компроміс із тим, хто перебуває на другому місці, — доля мало не кожного чоловіка, але тільки поганий митець знаходить у ньому переконливі свідчення. Набагато краще обрати мовчання та строго намагатися говорити обачніше. Те, що я заслужив ще й кохання вашої доньки, стало, вочевидь, — і я чудово це розумію — останньою краплею.

Мені шкода, що наша дружба — чи як іще можна назвати ці нав’язливі стосунки, що роками поєднували нас, — матиме такий кінець. Тут не місце для елегії на цю тему. Якщо я й хочу тепер вам помститися, то лише через те, що ви стали перешкодою на моєму шляху до чогось надзвичайно важливішого за будь-яку «дружбу». Безсумнівно, з вашого боку було б розсудливим не стояти мені на заваді. А якщо ви знову навідаєтеся до мене, не несіть із собою тупого інструмента. Я не прихильник погроз і натяків на фізичну силу. Мушу вас запевнити, я теж маю достатньо фізичної сили, і не варто її провокувати.

Ми з Джуліан особисто влаштуємо своє майбутнє так, як вважатимемо за потрібне. Між нами цілковите порозуміння. Будь ласка, змиріться із цим і припиніть свої жорстокі й марні спроби змусити вашу доньку чинити так, як вона не хоче.

Б. П.

Найдорожчий мій старий Бреде!

Дякую за твого листа. Я не знаю, де Джуліан (чесне слово), але гадаю, що вона зі своїми друзями. Я бачилася з Арнольдом, і він згадував про цю ситуацію зі сміхом! Боюся, тепер я не розумію, чому ти так розхвилювався. (Мені все одразу видалося кумедним!) Звичайно, вона приваблива дівчинка, але хіба вона не вважає тебе таким собі дядечком чи багатеньким татусем? Я в цьому ні бум-бум. Арнольд каже, що ти повіз її на вихідні до моря, а коли став занадто настирливим, вона накивала п’ятами. Хай там як, це його версія. Думаю, все добре, що на добре виходить, honi soit qui mal у pense^[124], диму без вогню не буває і так далі. Сподіваюся, що тепер ти вже трохи охолов. Будь ласка, зустрінься зі мною. Я знаю, що ти був удома минулого разу, коли я приходила, — я бачила тебе за склом вхідних дверей. (Хтось мусить тобі сказати, що це скло майже прозоре, особливо коли двері до вітальні відчинені!) Підозрюю, що Френсіс досі з тобою (мені він, зрозуміло, тут не потрібен); він обожнює тебе. Не дивно, що ти гадаєш, наче всі інші теж. Дивися нижче.

Бреде (це найважливіша частина листа), я хочу тобі сказати дещо. Я шкодую, що зустріла Арнольда одразу після свого повернення сюди. Він подобається мені, він цікавить мене й розважає мене. (А мені подобається, коли мене розважають.) Але, гадаю, я просто використала його, щоб відволіктися. Я повернулася заради тебе. (Ти знав це?) І я досі тут заради тебе. Я глибоко прихильна до тебе і, знаєш, насправді ніколи від тебе не відмовлялася. Десь глибоко в душі я вважаю тебе ще потішнішим за Арнольда. То чому б нам не зійтися? Якщо ти потребуєш розради, я розраджу тебе. Як я вже казала раніше, я приваблива, розумна й заможна вдова. За мною багато хто впадає. То що скажеш, Бреде? Стара добра фраза «поки смерть не розлучить нас» щось таки означає, розумієш? Я ще раз зателефоную тобі завтра.

Непокоюся і люблю тебе, Бреде, старий.

Кріс.

З уривку про «очікування» читачеві може здатися, що вже минули тижні. А насправді спливло лише чотири дні, схожих на чотири роки.

Люди, що живуть словами й письменництвом, схильні, як я вже зауважував, приписувати цій галузі комунікації мало не магічну силу. Листа до Джуліан я переписав тричі та надіслав один примірник до Ілінґу, другий — до її педагогічного коледжу, а третій — до школи. Я й сам не вірив, що вона отримає хоч одного з них, але можливість написати листи й кинути їх до поштової скриньки стишувала мій біль.

Наступного дня після похорону зателефонував Гартборн і детально пояснив, чому не зміг бути присутнім. Я забув сказати, що раніше він продиктував Френсісові ретельно продумане повідомлення зі співчуттям із приводу Прісциллиної смерті! Також телефонував мій лікар, щоб повідомити, що марка мого снодійного потрапила до списку заборонених препаратів.

Третього вечора навідалася Рейчел. Зрозуміло, що, хай би коли лунав дзвінок, я стрімголов нісся до дверей, ледь живий від надії та жаху. Двічі це була Крістіан (яку я не пускав), одного разу Ріґбі шукав Френсіса. (Френсіс вийшов, і вони трохи побалакали на подвір’ї.) Четвертою відвідувачкою була Рейчел. Я уздрів її крізь скло й відчинив двері.

Побачивши Рейчел тут, у моїй квартирі, я наче здійснив погану подорож на машині часу. Спогади смерділи загниванням. Я почувався хворобливо наляканим і відчував до неї фізичну відразу. Її кругле, широке бліде обличчя було жахливо знайомим, але це знайоме ховалося за нечітким серпанком сну. Наче до мене навідалась мати у своїх поховальних одежах.

Рейчел зайшла й задерла голову з неабияким збудженням, імовірно, удаваною впевненістю й мало не піднесенням. Не дивлячись на мене, вона протиснулася повз, глибоко запхавши руки до кишень свого твідового пальта, укритого павутинням дощових крапель. Вона була цілеспрямованою й привабливою, а я відхилився, щоб не заважати їй іти. Вона зняла свій вовняний капелюх і пальто, легенько струсила їх і повісила в передпокої. Ми сіли у вітальні, освітленій холодним коричнюватим світлом раннього надвечір’я.

— Де Джуліан?

Рейчел розгладила спідницю на колінах.

— Бредлі, я хотіла сказати вам, як мені шкода, що Прісцилла померла.

— Де Джуліан?

— А ви хіба не знаєте?

— Я знаю, що вона повернеться. Але де вона, я не знаю.

— Бідалошний старий Бредлі, — нервово вигукнула Рейчел, неначе закашлялась.

— Де вона?

— Вона на канікулах. Де саме вона тепер, я не знаю, чесне слово. Ось лист, який ви надіслали їй. Я не читала його.

Я взяв листа. Коли пристрасне послання повертається непрочитаним, у найвіддаленіших куточках нашої уяви щось спустошується. Якби вона хоч десь прочитала його, цілий світ змінився б. А тепер вітер приніс мені назад мої слова, немов мертве листя.

— Ох, Рейчел, де ж вона?

— Чесно кажу, не знаю. Я не підтримую з нею зв’язку. Бредлі, припиніть це. Подумайте про свою гідність чи ще про щось. Ви маєте жахливий вигляд, наче вам сотня років. Могли б уже нарешті поголитися. Уся ця історія — лише вигадка вашої фантазії.

— Ви не думали так, коли Джуліан казала, що кохає мене.

— Джуліан іще дитина. Нещодавні справи значно більше стосуються нас із Арнольдом, аніж вас. Вам варто було б трохи розумітися на людській природі, якщо ви називаєтеся письменником. Звичайно, усе це було по-своєму «серйозно», але те, до чого люди вдаються, іноді має підтекст. Джуліан обожнює нас, проте іноді вона полюбляє інсценувати невеличкі заколоти. Наважуся сказати, що ми надмірно опікуємося нею як батьки, а вона ще просто дитина. Тому обіймає нас однією рукою й відштовхує другою. Вона хоче переконати себе, що вільна, і водночас потребує нашої уваги, вона потребує стосунків, за які її сваритимуть. Ви вже не перший, ким вона скористалася, щоб засмутити нас. Минулого року вона вигадала, наче нестямно закохана в одного зі своїх учителів — гаразд, він не такий старий, як ви, але одружений і має четверо дітей, а вона влаштувала нам таку собі «демонстрацію». Але ми знали, як до цього поставитись. Усе закінчилося благополучно. А ви просто чергова жертва.

— Рейчел, — озвався я, — ви говорите про когось іншого. Ви говорите не про Джуліан, не про мою Джуліан.

— Ваша Джуліан — вигадка. Про це я й кажу, любий Бредлі. Я не стверджую, що ви не подобаєтесь їй, але в почуттях молоденьких дівчат панує хаос.

— І ви говорите з кимось іншим. Вочевидь, ви навіть не здогадуєтесь, із чим маєте справу. Я живу в іншому світі, я закоханий і…

— Ви так урочисто виголошуєте ці слова, наче вірите в їхню магію.

— Так, вірю. Усе це відбувається в іншому вимірі…

— Це одна з форм божевілля, Бредлі. Лише безумці вірять, що існують віддалені одне від іншого виміри. Усе це — каша в голові, Бредлі, усе це — каша в голові. Бог свідок, я кажу це тому, що хочу бути доброю до вас.

— Кохання — незаперечна річ. Можливо, єдина незаперечна річ.

— Це лише стан душі…

— Цесправжній стан душі.

— Ох, Бредлі, годі вже, припиніть. Ви нещодавно пережили жахливі часи, не дивно, що у вашій голові все сплуталося. Мені так страшенно шкода, що Прісцилла померла.

— Прісцилла. Так.

— Не звинувачуйте себе занадто сильно.

— Ні…

— Де Френсіс знайшов її? Де вона лежала, коли він знайшов її?

— Не знаю.

— Хочете сказати, що ви не цікавилися?

— Ні. Гадаю, вона була в ліжку.

— Я хотіла б знати… усі подробиці… думаю… просто щоб уявити все… Ви бачили її мертвою?

— Ні.

— Хіба не потрібно було провести процедуру впізнання?

— Ні.

— Хтось мусив це зробити.

— Це зробив Роджер.

— Дивно, що потрібно впізнавати мертвих, визнавати їх. Сподіваюся, мені ніколи не доведеться…

— Він тримає її десь, мов бранку. Я знаю, що тримає.

— Направду, Бредлі, ви, здається, живете в якомусь вигаданому книжковому світі. А в реальності все значно нудніше й заплутаніше, ніж вам здається, трапляються навіть жахливі речі.

— Він уже раніше замикав її в спальні?

— Звичайно, ні. Наша дівчинка все романтизує.

— Ви справді не знаєте, де вона?

— Справді.

— Чому вона не напише мені?

— Вона не дуже вправна в написанні листів, ніколи не мала до цього хисту. І взагалі, дайте їй трохи часу. Вона напише. Напевно, скласти такого листа досить непросто!

— Рейчел, ви не знаєте, що коїться в мене всередині, ви не знаєте, як це — бути на моєму місці, бути мною. Розумієте, йдеться про абсолютну переконаність, коли цілком точно розумієш свою душу й душу іншого. Ідеться про такі давні й непохитні почуття, які існували завжди, від самого створення світу. Тому те, що ви говорите, — це просто дурниці, вони не мають для мене жодного значення, пустопорожні балачки. Вона розуміє мене, вона одразу знайшла зі мною спільну мову. Ми кохаємо одне одного.

— Бредлі, любий, спробуйте повернутися до реального світу…

— Це реальність. О Господи, а що, як вона померла…

— Ох, не верзіть дурниць. Мені аж недобре від вас.

— Рейчел, вона ж не померла, правда?

— Ні, звісно ж, ні! Спробуйте подивитися на себе збоку. Ви просто смішний, улаштовуєте тут мелодраму й з усіх людей вибрали в глядачі мене! Ще кілька тижнів тому ви пристрасно цілували мене й лежали зі мною в ліжку. А тепер хочете, щоб я повірила, наче за чотири дні без тями закохалися в мою доньку. Ви хочете, щоб я повірила в це і, здається, ще й поспівчувала вам! Ви втратили зв’язок із реальністю. Власна гідність, чи такт, чи звичайна людська доброта мали б підказати вам, що варто припинити ці звіряння. Гаразд, не дивіться так на мене. Ви ж пам’ятаєте, як лежали зі мною в ліжку, чи не так?

Правду кажучи, якось так вийшло, що я не пам’ятав. Я не міг пов’язати з Рейчел жодної конкретної події. Ці спогади перетворилися на холодну хмару, від якої я здригався. Вона була знайомою мені, мала знайомий вигляд, але думка про те, що я робив щось, що мало до неї стосунок, була геть туманною, настільки позбулося сенсу все, що відбувалося з моїм життям до пришестя Джуліан; вона відділила історію від доісторичних подій. Я хотів пояснити це.

— Так, я… безумовно… пам’ятаю… але все так, наче… відколи Джуліан… усе… мовби відрізало і… минуле геть зникло… нічого не хочу цим сказати, до речі… усе було просто… Мені шкода, що це звучить досить суворо, але, коли кохаєш, можеш говорити лише правду… я знаю, що вам це, мабуть, здається якоюсь… зрадою… вас, мабуть, це обурює…

— Обурює? Господи всемогутній, ні. Мені лише шкода вас. Усе це так жалюгідно й марно, насправді навіть безнадійно. Гаразд, це сумна подія, напевно прикра, це — втрата ілюзій. Тепер мене дивує, що я колись вважала вас сильним мудрим чоловіком і гадала, наче ви зможете допомогти мені. Ви зворушили мене, коли казали про вічну дружбу. Тоді ваші слова здавалися значущими. Ви пам’ятаєте, як говорили про вічну дружбу?

— Ні.

— Справді не пам’ятаєте? Якийсь ви дивний. Я думаю, може, у вас нервовий розлад? Ви справді зовсім не можете пригадати наш зв’язок?

— Не було ніякого зв’язку.

— Ой, годі вам. Погоджуюся, що він був коротким, дурнуватим і, гадаю, досить неправдоподібним. Не дивно, що Джуліан ледве повірила мені.

— Ви розповіли Джуліан?

— Так. А ви не думали, що я можу розповісти? Ах, так, ви ж усе геть забули!

— Ви розповіли…

— А ще, боюся, я майже одразу розповіла все Арнольдові. Ви не єдиний зі «станом душі». Принаймні зі своїм чоловіком я не завжди тримаю язика за зубами. Коли маєте справу з одруженими людьми, завжди існує такий ризик.

— Коли ви сказали їй… коли?

— Ох, не так уже й давно. Коли Арнольд приїжджав до вашого любовного гніздечка, він привіз їй листа від мене. У ньому я й розповіла.

— О Господи… вона, мабуть, прочитала листа… після…

— Арнольд гадав, що це може виявитися добрим аргументом. Він дуже ґрунтовно все обдумав. Був певний, що вона принаймні прибіжить додому, щоб розпитати мене.

— Що ви сказали їй?

— А коли вона таки повернулася, я мусила сказати…

— Що ви сказали їй?

— Просто розповіла, що сталося. Як виявилося, що ви закохані в мене, що ви накинулися на мене з палкими поцілунками, що ми лягли разом у ліжко, але це не мало успіху, що ви присягалися у вічному коханні й так далі, а потім прийшов Арнольд і ви втекли геть, не вдягнувши шкарпеток, і купили Джуліан чоботи…

— О Господи… ви сказали їй… усе це…

— Ну, а чому ні? Так і було. Чи не було? Ви ж не будете цього заперечувати чи будете? Це стосувалося справи чи не стосувалося? Це частина вас, і було б неправильно таке приховувати.

— О Господи…

— Не дивно, що ви намагаєтеся все забути. Але, Бредлі, людина мусить відповідати за свої вчинки, і минуле нікуди не зникає. Ви не можете перекреслити його, вирушивши до вигаданого світу чи вирішивши, що життя почалося вчора. Ви не можете за одну ніч стати іншою людиною, хай би яким закоханим були. Таке кохання — ілюзія, уся та «переконаність», про яку ви говорите, — теж ілюзія. Ви наче одурманені наркотиками.

— Ні, ні, ні.

— Хай там як, усе вже скінчилося й нікому не нашкодило. Можете не надто перейматися докорами сумління чи чимось таким, вона вже й сама зрозуміла, що це було помилкою. У неї залишилося трохи здорового глузду. Правду кажучи, не варто так буквально розуміти почуття молоденької дівчини. Ви не дорогоцінну перлину загубили, мій любий Бредлі, і збагнете це раніше, ніж можете собі уявити. Незабаром ви й самі зітхнете з полегшенням. Джуліан — геть звичайна маленька дівчинка. Вона ще незріла, нецілісна, як ембріон. Звичайно, у ній кипіло чимало почуттів, але насправді не так уже й важливо, кому їх дарувати. Вона тепер у такому мінливому віці. І в жодному з її великих захоплень немає ані постійності, ані непохитності, ані глибини. За останні два чи три роки вона безліч разів «закохувалася до нестями». Дорогенький мій, невже ви справді гадали, наче для пристрасті молоденької дівчини на вас клином зійдеться світ? Я була такою самою. Ох, прокидайтеся, Бредлі. Подивіться на себе в дзеркало. Повертайтеся з небес на землю.

— І вона прийшла простісінько до вас?

— Думаю, так. Вона приїхала одразу після Арнольда…

— І що вона сказала?

— Перестаньте вдавати із себе короля Ліра…

— І що вона сказала?

— Що вона могла сказати? Що будь-хто міг би сказати? Ридала, як ненормальна, і взагалі…

— О Боже, о Боже.

— Вона змусила мене повторити все до найменших деталей та присягнутися, що це правда, і аж тоді повірила.

— Але що вона сказала? Ви не можете пригадати нічого з того, що вона дійсно сказала?

— Вона сказала: «Якби ж це сталося не так нещодавно». Гадаю, для неї це найважливіше.

— Вона не зрозуміла. Усе було не так, як ви розповіли. Коли ви це сказали, воно перестало бути правдою. Слова, якими ви скористалися, передають що завгодно, тільки не правду. Ви очікували…

— Мені шкода! Я не знаю, яких слів ви від мене чекали! Ті, якими я скористалася, здавалися мені цілком відповідними й точними.

— Вона не могла зрозуміти…

— Думаю, вона зрозуміла, Бредлі. Мені шкода, але, гадаю, що вона зрозуміла.

— Ви сказали, що вона плакала.

— Ой, несамовито, як дитина, яку збираються покарати. Але вона завжди любила поплакати.

— Як ви могли сказати їй, як ви могли… Але вона мусила зрозуміти, що все було інакше, що все було інакше…

— Ну, гадаю, все було саме так!

— Як ви могли розповісти їй?

— Це була Арнольдова ідея. Але, чесно кажучи, я вже тоді відчула, що більше не мушу тримати язика за зубами. Подумала, що невеличке потрясіння поверне Джуліан здоровий глузд…

— Чому ви прийшли сьогодні? Вас послав Арнольд?

— Ні, не зовсім. Я вирішила, що варто розповісти вам про Джуліан.

— Але ви нічого не розповіли мені!

— Про те, що все це… ну, вам усе одно доведеться змиритися… уже позаду.

— Ні!

— Не кричіть. А ще вам, звичайно, байдуже, але я прийшла через якусь свою доброту. Подумала, що зможу допомогти вам.

— Я мушу побачитися з Джуліан, мушу побачитися з нею, мушу знайти її, я мушу пояснити…

— Я хотіла залагодити всі справи. Тепер, коли все врешті закінчилося як слід. Ще з того дня, коли Арнольд зателефонував вам і ви прийшли до нас, я відчуваю, що ви загубилися в темряві, нічого не розумієте, заплуталися в помилкових уявленнях. Наважуся сказати, що мої спроби допомогти вам не дали результату. А я справді хотіла допомогти. Знаю, що ви маєте чималі емоційні запити, знаю, що ви дуже самотній, мабуть, мені взагалі не варто було втручатися. Але я відчула, що можу втрутитися просто тому, що мала таку сильну власну позицію. Я, як дурепа, вигадала, наче ви поділяєте думку, що зі мною все гаразд. Тобто я думала, що ви розумієте, як міцно ми з Арнольдом поєднані та які ми насправді щасливі. Напевно, потрібно було на цьому наголосити. Я не вводила вас в оману, але дозволила вам самостійно збитися на манівці, даруйте. Коли люди потребують тебе, варто поводитися з ними надзвичайно обачно, а я була недостатньо обачною. Розумієте, боюся, це одна з тих недобросовісних речей, що трапляються між одруженими людьми. Вони симпатизують комусь або шукають чиєїсь симпатії, а потім біжать простісінько додому й усе одне одному розповідають. Я жодної миті не обманювала Арнольда, і він мене теж. Напевно, чужі не розуміють цього, напевно, не можуть зрозуміти. Хороший шлюб дуже міцний і гнучкий, він пружний. Ви казали мені про зраду та обурення. Боюся, це вас зрадили й вам доведеться нести тягар обурення. Я картаюся й перепрошую, не варто було покладатися на ваше розуміння. Одружені люди нерідко занапащають неодружених, така їхня доля. Ми з Арнольдом дуже близькі, ми навіть сміялися із цього всього: з вас, і Крістіан, і Джуліан. Та, дякувати Богові, врешті-решт усе більш-менш добре владналося. Я знаю, що зараз вам страшенно сумно, але незабаром стане краще. Це була подорож до світу абсурду, яка, можливо, навіть піде вам на користь. Тож збадьоріться, любий Бредлі. Не варто так серйозно ставитися до цього світу.

Я від здивування не зводив із неї очей. Рейчел була приваблива, бліда, ввічлива, чуйна й виразна, красномовна, у ній вирували почуття власної гідності та рішучість.

— Рейчел, мені здається, ми взагалі не розуміємо одне одного.

— Гаразд, не засмучуйтесь. Пізніше ви відчуєте полегшення. Спробуйте не ображатися на мене й на Джуліан. Від цього вам лише гіршатиме.

— Ми розмовляємо різними мовами. Таке враження, наче я слухаю якусь тарабарщину. Вибачте, я… Утім, хіба Арнольд не закоханий у Крістіан? Мені здавалося, річ була в…

— Авжеж ні. Це Крістіан собі щось вигадала. Вона трохи побігала за Арнольдом, ви ж знаєте, скільки в неї енергії. Це розважало його й тішило, але він ніколи не ставився до неї серйозно. На щастя, вона розумна жінка й невдовзі побачила, що це шлях у нікуди. Бредлі, чому б вам не піти й не побачитись із Крістіан? По суті, вона дуже приємна людина. Ви з нею могли б заспокоїти одне одного. Бачите, я не зла, я й зараз піклуюся й хочу допомогти.

Я підвівся, підійшов до бюро й узяв Арнольдового листа. Узяв його, щоб просто переконатися, що він не наснився мені. Напевно, я таки маю порушення пам’яті. На місці цього листа була порожнеча, а зараз я, схоже, став пригадувати… Тримаючи його в руці, я сказав:

— Джуліан повернеться до мене. Я знаю це. Я знаю це так само добре, як те…

— Що це там у вас?

— Лист від Арнольда. — Я втупився в нього поглядом.

Хтось подзвонив у двері.

Я кинув листа на стіл і побіг до дверей. Серце мало не розірвалося.

За дверима, поряд із дуже великою картонною коробкою, яку він поставив на підлогу, стояв листоноша.

— Що це?

— Посилка для містера Бредлі Пірсона.

— Що в ній?

— Я не знаю, сер. То це ви? Я просто заштовхаю її, добре? Вона важить цілу тонну. — Листоноша коліном пропхав велику квадратну коробку у двері й пішов.

Повертаючись до вітальні, я помітив на сходах Френсіса. Вочевидь, підслуховував. Він скидався на примару, одного з тих привидів, що їх описують письменники і що схожі на звичайних людей і водночас — ні. Френсіс улесливо посміхнувся. Я проігнорував його.

Рейчел стояла біля стола й читала листа. Я сів. Почувався страшенно стомленим.

— Вам не варто було показувати мені цього листа.

— Я не показував його вам.

— Ви не знаєте, що накоїли. Я ніколи ніколи ніколи не пробачу вам.

— Але, Рейчел, ви ж казали, що ви з Арнольдом усе розповідаєте одне одному, отже, напевно…

— Господи, який ви ниций, злопам’ятний…

— Я не винен! Та це й нічого не змінює, хіба не так?

— Ви нічого не розумієте. Ви — руйнівник, чорний злостивий руйнівник. Ви з тих сновид, які ламають усе на своєму шляху. Нічого дивного, що ви не можете писати. Вас узагалі не існує. Джуліан подивилася на вас і на мить зробила вас справжнім. Я теж на мить зробила вас справжнім, бо пожаліла. Але тепер це все позаду, і від вас залишився лише божевільний злостивий вампір, злопам’ятний привид. Господи, мені так вас шкода. Але я ніколи вам не пробачу. І ніколи не пробачу собі, що не тримала вас там, де ваше місце, — на відстані. Ви небезпечна й огидна людина. Ви один із тих нещасних нікчем, які воліють зруйнувати щастя всюди, де побачать його. Ви коїте це через свою смердючу злість…

— Чесне слово, я не хотів, щоб ви його прочитали, це просто божевільний збіг. Я не хотів вас засмучувати. Хай там як, Арнольд уже, мабуть, передумав…

— Звичайно ж, ви хотіли, щоб я його прочитала. Це ваша підступна помста. Я завжди ненавидітиму вас за це. Ви тут нічого не розумієте, ви взагалі нічого не розумієте… Як подумаю, що у вас був цей лист і ви зловтішалися над ним та уявляли…

— Я не зловтішався…

— Ще й як зловтішалися. Навіщо ж іще ви залишили його собі? Аби використати як зброю проти мене, щоб показати його мені й завдати болю, адже гадали, що я покинула вас…

— Чесно кажу, Рейчел, я про вас навіть і не згадав!

— А-а-а-а-а…

У сутінковій кімнаті крик Рейчел спалахнув яскравіше за бліде коло її обличчя. Я побачив у її очах і вустах шалену збурену муку. Вона кинулася на мене, а може, просто рвонула до дверей. Я відступив убік і вдарився ліктем у стіну. Вона пронеслася повз мене, мов тварина, що кинулася навтьоки, і я почув відгомін її крику. Вхідні двері розчахнулися, і крізь них я побачив, як віддзеркалюється на мокрій бруківці подвір’я світло ліхтарів.

Я повільно вийшов із кімнати, позачиняв двері й став запалювати світло. Френсісова примара й досі сиділа на сходах. Він посміхався відчужено й недоречно, наче був заблудлим другорядним духом з іншої епохи та іншої історії; наче Пак^[125], що заблукав і загубив хазяїна, він посміхався задумливо, улесливо й лагідно.

— Ви підслуховували.

— Бреде, мені шкода.

— Байдуже. Що це, в біса, таке? — Я кóпнув ногою картонну коробку.

Я дивився, як Френсіс розірвав картон і відтягує кришку.

Там було повно книжок. «Дорогоцінний лабіринт». «Рукавиці могутності». «Тобіас і провинний янгол». «Прапор із дивним девізом». «Есеї шукача». «Вогняний череп». «Зіткнення символів». «Пустоти в небі». «Скляний меч». «Містицизм і література». «Діва і волхв». «Простромлений кубок». «У сніговій кулі».

Арнольдові книжки. Дюжини книжок.

Я зиркнув на велетенську щільну купу охайно надрукованих слів. Узяв одну книжку й розгорнув навмання. Мною заволоділа лють. Із гидливим гарчанням я спробував розірвати її навпіл, розламавши корінець, але він був занадто жорстким, тож я взявся цілими жмутками видирати з палітурки сторінки. Наступна книжка мала паперову обкладинку, і мені вдалося розірвати її спочатку навпіл, а потім на чотири частини. Я схопив наступну. Френсіс спостерігав за мною, і обличчя його світилося розумінням і радістю. Потім він спустився зі сходів, щоб допомогти мені, бурмочучи собі під ніс «На! На!» щоразу, коли роздирав книжку на шматки, «На!» — коли підхоплював і розривав білі водоспади друкованих стосів. Ми впевнено працювали над умістом коробки, міцно впершись у підлогу широко розставленими ногами, мов чоловіки, що працюють у річці, а навколо нас росли купи четвертованого паперу. Нам знадобилося менше ніж десять хвилин, щоб знищити повне зібрання творів Арнольда Баффіна.

— Як ви тепер почуваєтеся, Бреде?

— Нормально.

Здається, я зомлів. Повернувшись до Лондона, я майже нічого не їв. Тепер я сидів на чорному вовняному килимку на підлозі вітальні, обіпершись спиною на одне з присунутих до стіни крісел. Спалахував і потріскував газ. Світилася одна лампа. Френсіс приготував сендвічі, і я з’їв кілька. Випив трохи віскі. Я почувався направду дивно, але вже не млосно, не було більше цяточок перед очима, важкі чорні пологи більше не падали й не притискали мене до землі. Тепер я й сам лежав на землі, довгий і неповороткий. У мерехтливому світлі я чітко бачив Френсіса, так чітко, що аж насупився — він раптом опинився занадто близько, його присутність стала надмірною. Я перевів погляд униз і зауважив, що він тримає мене за руку. У відповідь на це я теж насупився й висмикнув долоню.

Френсіс, як я пригадую, уже добряче набрався віскі й уклякнув біля мене з напруженим й уважним виглядом, не позуючи або відпочиваючи, а так, наче я був його витвором. Губи він витягнув уперед, мов задобрюючи когось, — повна червона нижня губа закопилилася так, що багряною лінією змигнув ротовий слиз. Його крихітні, близько розташовані очиці блищали від внутрішньої радості. Рука, яку я відштовхнув, приєдналася до другої й узялася, ритмічно рухаючись вгору-вниз, терти затягнуті в лискучий поношений синій костюм огрядні стегна. Час від часу він співчутливо здавлено похрокував.

Уперше з того дня, коли повернувся до Лондона, я відчув, що перебуваю в реальному місці й поряд зі мною присутня реальна людина. Водночас я відчув те, що відчувають люди, які після тривалого нездужання раптом серйозно хворіють: безпомічність і благоговіння перед ситуацією. Я досі мав достатньо клепок, щоб помітити, як радіє моєму занепадові Френсіс. Я не образився на нього за це.

— Ковтніть іще віскарика, Бредлі, допоможе. Та годі вже хвилюватися, я вам її знайду.

— Гаразд, — погодився я. — Залишуся тут, мушу залишитися. Вона прийде сюди, чи не так? Саме сюди вона й прийде. Вона може з’явитися будь-якої миті. Сьогодні вночі я знову, як учора, залишу двері відчиненими. Вона зможе запурхнути всередину, як маленька пташка до свого гніздечка. Вона зможе ввійти.

— Завтра я пошукаю її. Поїду до її коледжу. Піду до Арнольдового видавця. Поназбираю десь доказів. Перше, що вчиню завтра зранку, — вирушу на пошуки. Не гризіться, Бреде. Вона повернеться, от побачите. У цей самий час наступного тижня ви вже будете щасливим.

— Я знаю, що вона повернеться, — озвався я. — Дивно, коли отак знаєш. Її кохання до мене — абсолютна істина. Воно належить вічності. Я не можу сумніватися в її словах, це логос усього сущого; і якщо вона розлюбить мене — запанує хаос. Кохання — це пізнання, розумієте? Філософи завжди нам це втовкмачували. Я інтуїтивно відчуваю її, наче вона сидить отут, у мене в голові.

— Я знаю, Бреде. Коли по-справжньому когось любиш, здається, що весь світ говорить лише про це.

— Усе навколо — запорука кохання. Як люди колись гадали, що Бог — запорука всього. Ви коли-небудь кохали так, Френсісе?

— Так, Бреде. Був один хлопець. Він учинив самогубство. Багато років тому.

— О Боже мій, Прісцилла. Я весь час забуваю про неї.

— Це моя провина, Бреде, ви колись пробачите мені?

— Це моя провина. Я не можу позбутися думки, що це було неминуче, наче вона була приречена, помирала від раку. Але чому я подумки засуджую її? Мені здається, наче вона якимось чином теж опинилася в мені, але це не так. Вона постарішала, втратила надію й померла. Обернулася на попіл. Можливо, і з Богом так. Він гадає, наче надійно тримає в голові кожну дрібницю, але одного дня придивиться й побачить, що все померло, згнило й залишилися лише пустопорожні думки. Саме тому кохання таке важливе. Єдиний спосіб зберегти когось — міцно вчепитися в нього й підтримувати його життя. Чи це не правда? Ваш хлопець наклав на себе руки. Як його звали?

— Стів. Не варто, Бреде.

— Прісцилла померла через те, що її ніхто не кохав. Вона висохла, занепала духом і померла, як отруєний пацюк. Бог не любить наш світ. Та й подивіться на цей світ: його неможливо любити. Але мене це навіть не турбує. Я любив свою маму.

— Я теж, Бреде.

— Вона була страшенно недалекою жінкою, але я любив її. Перед Прісциллою я відчував моральні зобов’язання, але цього було недостатньо. Ось і все.

— Я так не думаю, Бреде.

— Через те що я кохаю Джуліан, я мав би полюбити всіх. І одного дня це станеться. О Господи, якби ж я хоч трохи побув щасливим. Коли вона повернеться, я полюблю цілий світ, я полюблю Прісциллу.

— Прісцилла померла, Бреде.

— Любов мусить перемагати час, але чи можливо це? «Не ходить в дурниках у Часу»^[126], — сказав він, а він найкраще з усіх знав, що таке любов; якщо когось і розіп’яли кровожерливо, то тільки його. Безумовно, людина воліє страждати. Напевно, у кінцевому підсумку страждання — це все, усе зосереджується в стражданні. Неподільні атоми — це просто частинки болю. Скільки вам років, Френсісе?

— Сорок вісім, Бреде.

— Ви на десять років щасливіші й мудріші за мене.

— Мені ніколи не щастило, Бреде. Я більше навіть не сподіваюся хоч на крапельку щастя. Але я все одно люблю людей. Звісно ж, не так, як Стіва, але люблю. Я й вас люблю, Бреде.

— Вона повернеться. Світ не міг змінитися просто так. І він не може знову стати колишнім. Старий світ зник назавжди. Ох, як промайнуло, згасло моє життя. Не можу повірити, що мені вже п’ятдесят вісім.

— Ви кохали багатьох жінок, Бреде?

— До появи Джуліан я нікого по-справжньому не кохав.

— Але у вас були жінки? Я маю на увазі, після Кріс.

— Енні. Кетрін. Луїза. Дивно, імена залишаються, наче скелети, плоть на яких уже зотліла. Вони вказують на щось, що вже сталося. Дають нам ілюзію спогадів. А люди вже зникли, неначе померли. Можливо, вони таки померли. Померли, як Прісцилла, померли, як Стів.

— Не промовляйте його імені, Бреде, прошу. Краще б я вам не казав.

— Можливо, реальність — це страждання. Але цього не може бути. Кохання віщує щастя. Мистецтво віщує щастя. Навіть не віщує, бо нам не потрібне майбутнє. Гадаю, нині я щасливий. Я запишу все це, лише не сьогодні.

— Я заздрю, що ви письменник, Бреде. Ви можете сказати про свої почуття. А мене вони згризають, і я не можу навіть закричати.

— Так, я можу кричати, я можу заревти від болю на цілу галактику. Але знаєте, Френсісе, я ніколи нічого по-справжньому не пояснював. А зараз я відчуваю, що можу все пояснити. Наче матриця мого життя, яка була тверда, щільна й маленька, як горішок, раптом розрослася до велетенських розмірів і засяяла. Усе збільшилося. Нарешті я все бачу та всюди можу навідатись. Френсісе, тепер я можу бути видатним письменником, я впевнений, що можу.

— Безумовно, можете, Бреде. Я завжди знав, що у вас є талант. Ви завжди поводилися як хтось видатний.

— Я ніколи раніше не давав собі волю, Френсісе, ніколи не ризикував собою сповна. Ціле життя я був сором’язливим наляканим чоловіком. А тепер я знаю, що таке бути вищим за страх. Тепер я опинився там, де живе велич. Я зрікся самого себе. І водночас я піддаюся покаранню. У мене немає вибору. Я кохаю, обожнюю — і здобуду свою винагороду.

— Точно, Бреде. Вона буде.

— Так. Вона буде.

— Бреде, гадаю, вам краще вже лягти.

— Так, так, до ліжка, до ліжка. Завтра ми складемо план.

— Ви залишитеся тут, а я шукатиму.

— Так. Щастя мусить існувати. Не може все на світі складатися з болю. Але з чого складається щастя? Гаразд, гаразд, Френсісе, я йду спати. Яке найгірше втілення людського страждання ви можете уявити?

— Концентраційний табір.

— Так. Я подумаю про це. На добраніч. Можливо, вона повернеться вранці.

— Можливо, завтра о цій годині ви вже будете щасливим.

— Гадаю, тепер я зможу бути щасливим, хай би що сталося. Ох, якби вона лише прийшла вранці! Що ви сказали? Концентраційний табір. Я подумаю про це. На добраніч. Дякую, щиро дякую. На добраніч.

* * *

Уранці в моєму житті настав критичний момент. Але такий, якого я не міг собі уявити навіть у найбезглуздіших фантазіях.

— Прокидайтеся, прокидайтеся, Бреде, лист надійшов.

Я сів у ліжку. Френсіс тицяв мені конверт, надписаний незнайомою рукою. Марка була французька. Я знав, що лист міг бути тільки від неї.

— Ідіть, ідіть і зачиніть двері.

Він вийшов. Я розгорнув листа, здригаючись, мало не плачучи від надії та страху. Ось, що там було написано:

Найдорожчий мій Бредлі!

Тепер я у Франції, разом із батьком. Ми їдемо до Італії. Мені дуже, дуже шкода, що я втекла, не залишивши записки, але я не могла знайти, чим писати. Мені страшенно шкода. Я була в жахливому стані. Мій батько не повертався, щоб відвезти мене геть (він каже, що ви так гадаєте). Я просто відчула, що хочу побути сама й не можу більше розмовляти. Аж тут усе в мені стало темним й огидним, і мені потрібно було піти самій. Пробачте мені. Усе раптом здалося таким заплутаним, наче всі шматочки головоломки зсунулися. Це була моя провина — не варто мені було їхати з вами за місто, слід було краще подумати. А потім усе сталося так швидко, наче моє життя вибухнуло, і мені довелося втекти, прошу, зрозумійте. Я не хотіла залишати вас, мої почуття не змінилися, нічого такого, мені просто потрібен був ковток повітря. Я поводилася дуже легковажно та шкодую про все, що накоїла останнім часом. Коли ви сказали, що кохаєте мене, неначе збулися мої мрії. Якби я була трохи старшою, я знала б, як учинити, щоб нам обом було добре. Я зіпсувала якесь прекрасне відчуття, бо не знала, що робити, і все тоді здавалося мені доречним. Ох, мені так шкода! Я почуваюся такою жалюгідною. (У цьому готелі я не можу писати чітко — до фойє весь час хтось заходить. А в спальні немає зручного стола.) Я довго розмовляла з татом про все, що сталося, і, гадаю, тепер розумію себе трохи краще. Дуже сподіваюся, що ви не гніваєтеся на мене, не ненавидите мене й пробачили мені за те, що я так утекла. Я так ціную вас і завжди цінуватиму. Я досі почуваюся спантеличеною й наче забула щось, як після автомобільної катастрофи. Мені здається, наче наснився поганий сон, але поганий він через мою дурість, через те, що я заплуталася й сама не розуміла своїх почуттів. Батько каже, що таких речей ніхто не розуміє, усі кажуть зовсім не те, що думають. Однак я ні про що не шкодую й сподіваюся, що ви теж. Ви поводилися зі мною дивовижно, ви взагалі дивовижна людина. Ви так дивовижно говорили про кохання. Батько каже, що я занадто юна, щоб розуміти щось у коханні, напевно, він має рацію. Тепер я вже не впевнена, що пасую вам і що саме я вам потрібна. У вас є певні запити, і, можливо, хтось інший упорається з усім краще. Маю на увазі, що я зовсім не та чи не та єдина. Пробачте, я не можу пояснити як слід. Я така дурненька, молода й геть слабохарактерна. Відчуваю себе чистою сторінкою. Ви заслуговуєте на когось кращого та більш зрілого. Можливо, відчуєте полегшення. Тепер я весь час напружено думаю про вас, так жахливо не знати, як ви тепер почуваєтесь. Ох, будь ласка, будь ласка, усе ж любіть мене, я потребую любові, потребую її так, як ніколи раніше. Я така страшенно, страшенно нещасна. Але все це було божевіллям, і я відчуваю, що вже прокинулась. Пробачте, здається, я вже про це писала, не можу зосередитися. Батько знає, що я пишу вам, він дасть мені марку. Сподіваюся, ви невдовзі отримаєте цього листа. Я не могла написати раніше через сум’яття в душі. Я така нещасна через те, що була дурепою, і сподіваюся, що не завдала вам болю і що ви не зненавидите мене. Ви, безумовно, вчинили правильно, що зізналися мені у своїх почуттях, попри те що вони були ще такими свіжими. Часто вдається позбутися почуттів, розповівши про них. Утім, відчуваю, що була лише на другому місці. Тієї ночі, перед тим як утекти, я відчула, що це не мене ви хотіли. Ой, як боляче мені було, Бредлі. Річ була не в мені. Частково в тому, що я відгукнулася занадто емоційно, винен шок, який я відчула, коли ви розповіли мені про кохання. Звісно ж, я не брехала. Пробачте. Не можу чітко пояснити, не можу думати. Я відчуваю, що здобула велетенський досвід, але він не вміщується у звичному часі та просторі.

Тепер спробую писати звичнішого листа, схожого на ті, які писала вам багато років тому, коли була маленькою. Батько вже розслабився і, між іншим, передає вам найкращі побажання. (У готелі всі вважають нас коханцями!) Він щойно поїхав до гаража — щось сталося з капотом: він погано зачиняється. Думаю, я ніколи не пояснювала вам, як сильно люблю свого батька. (Можливо, він єдиний чоловік у моєму житті.) Проте я шкодую, що він приїхав до бунгало. Це був страшний шок, коли він гупав у двері; я досі відчуваю, як тремчу й без причини починаю плакати. А втім, це не має особливого значення для нас. Тобто це не він змусив мене поїхати геть. Я пішла через усе разом, а не через нього, чи Прісциллу, чи те, що дізналася, скільки вам років, чи те, що взагалі про щось дізналася. Нічого з того, що мені казали, не відіграє жодної ролі. Підозрюю, що безперервний шок може змінити настрої людини та змусити її гадати, наче варто щось вирішити тощо. Смерть Прісцилли стала для мене шоком, мені страшенно шкода. Я відчуваю, що мені варто було частіше приходити й бачитися з нею. Огидно, коли люди стають старими й усіма покинутими, особливо жінки. Я плакала сьогодні вранці через це, часом я плачу й не можу заспокоїтися. Тато відвезе мене до одного свого прихильника в Італії, сам поїде додому, а мене залишить там; вони майже не говорять англійською, і мені весь час доведеться розмовляти італійською! Минулого року я трохи вчила її, отже, знаю кілька слів. Сеньйора навчатиме мене. Вони живуть у досить віддаленому селі, у невеличкій місцині, де лише «ці сніги і я», тож довкола не буде нікого, хто розмовляє англійською. Думаю, поки буду в Італії, теж візьмуся писати роман, ми вже говорили про це з батьком; здається, що тепер я насправді маю, що сказати.

Будь ласка, будь ласка, не думайте про мене погано, не сумуйте й не гнівайтеся на мене. Пробачте, що я сама себе не розумію, пробачте мені мою нікчемну, порожню, егоїстичну юність. Тепер я навіть не можу повірити у ваше неосяжне кохання. Чому б ви кохали мене? Зріла жінка привабить вас значно сильніше. Мені здається, що чоловікам подобаються «юні квіточки» та всіляке таке, але вони, напевно, не надто розрізняють молодих дівчаток; і правильно — ми всі ще такі несформовані. Сподіваюся, ви не вважаєте, що я поводилася, як «розпутна жінка». Я мала дивовижні почуття й чинила так, як тієї миті здавалося неминучим. Якщо не образила вас і ви пробачите мені, тоді я ні про що не шкодую. Мушу завершувати листа, бо весь час повторюю одне й те саме, ви вже, мабуть, «наїлися». Мені страшенно шкода, що я пішла не попрощавшись. (Між іншим, я легко дісталася Лондона, хоча ніколи раніше не подорожувала автостопом.) Я відчула, що мушу піти, хоча тоді більше ні про що не думала; а потім мені здалося розумнішим не змінювати цього рішення, щоб не заплутуватися ще гірше й не завдавати нікому страждань, хоча страшенно, страшенно хотіла вас бачити. Ми ж зустрінемося знову, чи не так? Можливо, згодом, коли мине трохи часу, і спробуємо стати друзями, коли я буду трохи зрілішою. Це буде новий і теж цінний досвід. Тепер мені здається, особливо коли ми рухаємося південніше, що життя сповнене яких завгодно можливостей. Дуже сподіваюся, що впораюся з італійською! Ох, пробачте мені, Бредлі, пробачте. Гадаю, зараз вам лише здається, наче наснився дивний сон. Сподіваюся, це був приємний сон. Мій був приємний. Ох, я все ж така нещасна, у моїй душі все перевернулося догори дриґом. Навіть не знаю, коли ще так багато плакала. Я була такою дурною й безмозкою. Я кохаю вас по-справжньому. Це було одкровення. Я не хочу забирати своїх слів назад. Але все це було частиною не-нашого життя.

Не можу закінчити цього листа, розумію, що нічого не пояснила як слід, і мушу ще дещо додати. (Щось на кшталт «дякую, що взяв мене» чи щось таке!) (Пробачте, я не навмисно вигадала цей жахливий каламбур.) Я справді не можу зосередитися, тут такий галас. На мене витріщається якийсь француз, вони постійно так витріщаються. Бредлі, я сподіваюся, що пізніше ми зможемо бути друзями, це було б так цінно для мене. Нам нічого не вдалося б, справді, нічого не вийшло б. Не через якусь особливу причину — просто не вийшло б. Але я все одно щаслива, що ви розповіли мені про своє кохання. (Я не писатиму про все це в моєму романі, як, підозрюю, ви подумали!) Сподіваюся, попри все, ви відчули полегшення та свободу. Дякую. І не сумуйте. Пробачте мені, що я така молода, нерозумна й так усе заплутую. Ой, не можу закінчити цього листа, але мушу. Ох, коханий-бажаний, на все добре, з усім усім усім коханням

Джуліан.

— Бреде, можна мені ввійти?

Я вдягався.

— Гарні новини, Бреде?

— Вона в Італії, — відповів я. — Поїду за нею. Вона у Венеції.

Листа, звичайно, було написано про Арнольдове око. Фраза «дасть мені марку» це чітко пояснювала. Дівчина перебувала під наглядом, була фактично полоненою. Звісно, вона не могла, як написала, «пояснити чітко». Вона й далі писала одні й ті самі незрозумілі потоки слів, сподіваючись, що останньої миті вдасться передати справжнє повідомлення, ось звідки ці натяки, що вона «не може закінчити». Але їй не вдалося. Можна не сумніватися: Арнольд прийшов, прочитав листа й наказав завершувати. А потім забрав його й надіслав. Він попіклувався б, щоб у неї не було грошей на марки. Проте їй удалося повідомити мені, що її примушують писати. Також їй удалося повідомити, куди вони їдуть. Фраза «ці сніги і я», до якої вона привертала увагу, поза сумнівами, означає Венецію. Італійською сніг буде «неве», а разом зі згадкою про «італійські слова» дістаємо очевидну анаграму «ЦІНЕВЕ і Я — ВЕНЕЦІЯ». А у словах «догори дриґом» ховалася підказка, що маленька місцина в горах — це насправді велике місто біля моря. Арнольд теж згадував Венецію, хоча й удавав, що хоче збити мене з пантелику. Назви геть невипадкові.

— Ви збираєтеся до Венеції сьогодні? — поцікавився Френсіс, поки я натягав штани.

— Так. Одразу поїду.

— Ви знаєте, де Джуліан?

— Ні. Листа зашифровано. Вона зупинилася в Арнольдового прихильника. Я не знаю, хто це.

— Що мені робити, Бреде? Тобто, може, мені поїхати з вами? Я можу допомогти влаштувати пошуки, залишатися на посту й таке інше. Дозвольте мені поїхати, я буду вашим Санчо Пансою!

На мить я замислився.

— Гаразд. Ви можете знадобитися.

— Ой, чудово! Мені піти купити квитки? Ви мусите залишатися тут, самі знаєте. Вона може зателефонувати, чи надіслати повідомлення, чи ще щось.

— Гаразд.

Він мав рацію. Я сів на ліжко. Знову стало млосно.

— І, чуєте, Бредлі, може, мені трохи понишпорити? Я можу піти до Арнольдового видавця й дізнатися, хто його венеціанський поціновувач.

— Як? — не зрозумів я. Перед очима знову замиготіли спалахи, і Френсісове обличчя, набрякле від завзяття, оточив водоспад зірок, як у святого на іконі.

— Я вдам, що пишу книжку про те, як ставляться до Арнольдової творчості різні національності. І запитаю, чи можуть вони дати мені контакти його італійських шанувальників. Вони можуть мати адресу, варто спробувати.

— Блискуча ідея, — визнав я. — Геніальна думка.

— І, Бреде, мені знадобляться гроші. Тоді я замовлю нам квитки до Венеції.

— Якщо не буде одразу прямого перельоту, зарезервуйте через Мілан.

— А ще я прихоплю кілька карт і путівників. Нам знадобиться мапа міста, чи не так?

— Так, так.

— Тоді, Бреде, випишіть мені чек. Ось ваша чекова книжка. Випишіть «на пред’явника», і я віднесу його до вашого банку. Не скупіться, Бреде, щоб я міг замовити нам найкращі місця. А ще, Бреде, якщо не заперечуєте, у мене зовсім немає одягу, а там буде спекотно, чи не так? Ви не заперечуєте, якщо я куплю трохи літнього одягу? У мене немає жодної речі.

— Так. Купуйте, що хочете. Купіть путівники й мапу, це слушна ідея. І підіть до видавця. Так, так.

— Може, купити вам щось, ну, знаєте, капелюх від сонця, або словник, або ще щось?

— Ні. Ідіть мерщій. Ось. — Я виписав йому чималий чек.

— Ой, дякую, Бреде. Ви залишайтеся тут і відпочивайте. Я повернуся. Ох, як захопливо! Бреде, знаєте, я ніколи не був у Італії, ніколи в житті!

Коли він пішов, я ступив до вітальні. Тепер я мав священну мету, завдання, місце в цьому світі, де вона могла бути. Варто було спакувати валізи, але я почувався неспроможним. Френсіс спакує мій багаж. Від палкого бажання до Джуліан у мене паморочилося в голові. Я досі тримав у руках її листа.

На книжковій полиці бюро навпроти мене стояла збірка любовних поезій Данте. Я дістав її. Торкнувшись книжки, я відчув — така дивна хімія кохання, — що моє збуджене серце веде далі її історію. Тепер я відчував кохання, яке набуло форми божественного гніву. Що я вистраждав заради цієї дівчинки! Звичайно, я полюблю свій біль. Але ось він — гнів, спричинений коханням, і складається він з тієї ж найчистішої матерії, що й кохання. Данте, який так часто писав про нього й так страждав від нього, знав це.

Коли задзвонив телефон, я лежав на підлозі долілиць і притискав до серця листа Джуліан і Rime^[128]. Я, похитуючись, звівся на ноги посеред чорних сузір’їв і підійшов до апарата. Почув голос Джуліан.

Ні, це не був її голос, це була Рейчел. От лише коли Рейчел хвилювалася, її голос жахливо був подібний до доньчиного.

— Ох… — сказав я, — ох… — Слухавку я тримав далеко від себе. Тієї миті в очах щось п’яно спалахнуло, і я побачив Джуліан у її чорних колготках, її чорній курточці, її білій сорочці; вона тримала овечий череп у мене перед обличчям. — Що сталося, Рейчел, я не чую…

— Бредлі, чи не могли б ви негайно приїхати сюди?

— Я їду з Лондона.

— Будь ласка, чи не могли б ви негайно приїхати, це дуже, дуже терміново.

— Чому б вам не прийти сюди?

— Ні. Бредлі, ви мусите приїхати, благаю вас. Будь ласка, приїжджайте, це стосується Джуліан.

— Рейчел, вона у Венеції, чи не так? Ви знаєте її адресу? Я отримав від неї листа. Вона зупинилася в Арнольдового прихильника. Ви знаєте це? Чи немає у вас там Арнольдового записника, де можна подивитися адресу?

— Бредлі, приїжджайте сюди негайно. Це дуже… важливо. Я розповім вам усе… що ви хочете знати… лише приїдьте…

— Що сталося, Рейчел? Рейчел, із Джуліан усе гаразд? Ви ж не отримали поганих новин? О Господи, вони зазнали аварії?

— Я все вам розповім. Лише приїдьте сюди. Нумо, мерщій, не гайте часу, беріть таксі, кожна секунда має значення.

— Рейчел, із Джуліан усе гаразд?

— Так, так, так, просто приїдьте.

* * *

Тремтливими руками я заплатив за таксі, розкидавши гроші по всій машині, бігцем минув доріжку й загупав дверним молотком. Рейчел одразу відчинила двері.

Я ледве впізнав її. Чи, радше, я впізнав у ній лиховісну примару, збентежену постать у сльозах із початку цієї історії; її обличчя страшно набрякло від сліз, і, схоже, знову з’явився синець, а можливо, це був просто бруд, як у дитини, що довго розмазувала сльози.

— Рейчел, сталася аварія, і вони зателефонували, вона травмувалася? Що сталося, що сталося?

Рейчел сіла на стілець у передпокої й голосно, жахливо й дзвінко застогнала, хитаючись туди-сюди.

— Рейчел… із Джуліан сталося щось жахливе… що це? О Господи, що сталося?

За хвилину чи дві Рейчел підвелася, не припиняючи стогнати, і обіперлася на стіну. Її волосся скуйовдилося пишною, заплутаною кучерявою копицею, як у божевільної, пасма падали на очі й чоло. Мокрі вуста розтулилися й тремтіли. З очей, що перетворилися на щілини між набряклими повіками, повільно текли великі сльози. Напружено, наче звір, вона пройшла повз мене, спираючись на стіну, і рушила до дверей у вітальню. Вона штовхнула двері, відчинила їх і жестом покликала мене за собою. Я підійшов до неї.

Арнольд лежав на підлозі біля вікна. Із садка світило сонце й освітлювало його коричневі твідові штани, але голова залишалася в затінку. Мої очі напружилися й закліпали, наче намагаючись зазирнути в інший вимір. Арнольдова голова лежала на підлозі, на чомусь дивному, що скидалося на тацю. Вона лежала в мокрій червоній плямі, яка просочила килим навколо. Я підійшов ближче й нахилився.

Арнольд лежав на боці, підтягнувши коліна й простягнувши одну руку в напрямку моєї ноги. Його очі були наполовину заплющеними, між повіками виднілися білки; зуби були зчеплені, вуста дещо витягнуті вперед, наче Баффін гарчав. Кров запеклася на його світлому розхристаному волоссі, мармуровими візерунками висохла на щоках і шиї. Я бачив збоку на черепі жахливу вм’ятину, потемніле волосся спадало до цієї западини, наче Арнольдова голова була зроблена з воску й хтось міцно натиснув на неї своїм сильним пальцем. Жилка на скроні поки що легенько пульсувала.

На килимі в калюжі кровілежала велика коцюба. Кров була червона й липка, мов заварний крем, і вже затягувалася плівкою. Я торкнувся, а потім ухопився за нагріте сонцем твідове Арнольдове плече, намагаючись трохи відсунути Баффіна, але він здавався таким тяжким, мов свинцем налитим, його наче прикрутили до підлоги, а може, у моїх тремтливих кінцівках не було достатньо сили. Я позадкував і наступив своїми заплямованими кров’ю черевиками на Арнольдові окуляри, які лежали поряд із калюжею крові.

— О Боже… ви скоїли це… коцюбою…

— Він помер… точно помер… так? — прошепотіла вона.

— Я не знаю… О Боже…

— Він помер, він помер, — і далі шепотіла Рейчел.

— Ви викликали… О Господи… що тут сталося?..

— Я вдарила його… він кричав… я не хотіла… потім він заволав від болю… я не могла знести оці його крики… я вдарила знову, щоб він замовк…

— Ми мусимо заховати коцюбу… ви мусите сказати, що це був нещасний випадок… Ох, що нам робити… він не міг померти, він не міг…

— Я кликала його, кликала і кликала, але він не рухався.

Рейчел досі шепотіла, стоячи біля одвірка. Вона вже не плакала, і її витріщені очі здавалися більшими й ширшими, вона весь час ритмічно витирала руки об сукню.

— Можливо, з ним усе гаразд, — припустив я. — Не турбуйтеся. Ви телефонували лікареві?

— Він помер.

— Ви телефонували лікареві?

— Ні.

— Я викличу лікаря… І поліцію… гадаю… І швидку… Скажіть їм, що він упав і вдарився головою, чи ще щось… О Господи… Я якось приберу коцюбу… Краще скажіть, що він ударив вас і…

Я підняв коцюбу та якийсь час дивився на Арнольдове обличчя. Блиск незрячих очей був жахливий. Мене мало не знудило від паніки, захотілося якомога скоріше передати це жахіття комусь іншому. Рушивши до дверей, я помітив щось на підлозі біля ноги Рейчел. Зіжмакану паперову кульку. Арнольдів почерк. Я підняв папірчик і протиснувся повз Рейчел — вона досі стояла, обіпершись на одвірок. Я зайшов до кухні й поклав коцюбу на стіл. Паперова кулька виявилася Арнольдовим листом до мене, у якому йшлося про Крістіан. Я знайшов сірники та спробував спалити папірчик у вмивальнику. Руки не слухалися мене, і лист весь час падав у миску з водою.

Коли мені нарешті вдалося перетворити його на попіл, я відкрутив кран і взявся мити коцюбу. Кров приклеїла до неї кілька Арнольдових волосин. Я витер коцюбу й заховав у шафку.

— Рейчел, я збираюся зателефонувати. Мені викликати лише лікаря чи поліцію теж? Що ви збираєтеся казати?

— Це не має сенсу… — Вона повернулася до передпокою, і тепер ми стояли там разом у тьмяному світлі, поряд із вітражним склом вхідних дверей.

— Ви маєте на увазі, немає сенсу приховувати правду?

— Жодного сенсу…

— Але ви мусите сказати їм, що це був нещасний випадок… що він перший ударив вас… що це був самозахист… Рейчел, мені зателефонувати до поліції? Ох, прошу, спробуйте подумати…

Вона щось пробурмотіла.

— Що?

— Жереб’я. Жереб’я. Мій коханий…

Коли вона відвернулася, я збагнув, що це було пестливе Арнольдове прізвисько, якого я ніколи не чув від неї за всі роки, що знав їх. Арнольдове таємне ім’я. Вона відвернулася від мене й пішла до їдальні, а там, судячи зі звуку, впала на підлогу чи на стілець. Я чув, що вона знову залементувала, стала коротко скрикувати, потім видавати тремтливе «фа… фа… фа…», потім знову скрикувати. Я повернувся до вітальні, щоб подивитися, чи не ворушиться Арнольд. Майже боявся побачити, як він звинувачувально розплющує очі та звивається від болю, який Рейчел не могла знести. Він не ворушився. Його поза здавалася непохитною, як у статуї. Він уже був не схожий на себе самого: його гримаса абсолютного незнайомця, китайця, передавала якісь дивні та незрозумілі емоції. Його гострий ніс почервонів від крові, й у вусі теж була крихітна калюжа крові. Білки очей блищали, гарчали від болю вуста. Відвертаючись від Баффіна, я помітив його маленькі стопи, які вважав такими характерними для нього і які мене так дратували. Затягнуті в бездоганно блискучі черевики, вони охайно лежали вкупочці, наче розраджуючи одна одну. Рушивши до дверей, я помітив усюди дрібні бризки крові: на стільцях, на стіні, на камінному кахлі; тут він кружляв під час якоїсь неймовірної сцени на іншому кінці світу; я побачив на килимі ледь помітні криваві відбитки ніг — його, Рейчел і моїх.

Я підійшов до телефона в передпокої. Ридання Рейчел стихли до майже нечутного голосіння. Я набрав 999, з’єднався з лікарнею, повідомив, що стався жахливий нещасний випадок, і викликав швидку. «Чоловік зазнав травми голови. Здається, тріснув череп. Так». Потім, трохи повагавшись, я зателефонував до поліції та повторив свої слова. Я так боявся поліції, що не міг учинити інакше. Рейчел мала рацію: нічого не можна приховувати, краще негайно зізнатися; немає нічого гіршого за страх «викриття». Не було сенсу казати, наче Арнольд упав зі сходів. Рейчел у такому стані не могла б вивчити жодної легенди. Вона б усе одно вибовкала правду.

Я пішов до їдальні та подивився на неї. Рейчел сиділа на підлозі, широко роззявивши рота й стискаючи руками обличчя. Її рот був схожий на круглу «О», вона втратила людиноподібний вигляд, обличчя без рис набуло приреченого виразу, плоть висохла й посинішала, як у мешканців підземелля.

— Рейчел, не переймайся. Вони вже ідуть.

— Жереб’я. Жереб’я. Жереб’я.

Я вийшов із кімнати, зупинився на сходах і почув, як повторюю «ох-ох-ох-ох…», але не міг зупинитися.

Першою приїхала поліція. Я пустив їх у дім і показав затильну кімнату. Крізь відчинені вхідні двері я бачив залиту сонцем вулицю, автівки, що під’їжджали до будинку, швидку. Почув, як хтось сказав: «Він мертвий».

— Що сталося?

— Запитайте в місіс Баффін. Вона там, усередині.

— А ви хто?

Заходили люди в чорному, а потім у білому. Двері до їдальні зачинили.

Я пояснював, хто такий Арнольд, хто я такий, як я опинився тут.

— Череп тріснув, як яєчна шкаралупа.

За зачиненими дверима кричала Рейчел.

— Будь ласка, ходімо з нами.

Я сів до автомобіля між двома поліціянтами. Знову взявся пояснювати. Я сказав:

— Гадаю, він ударив її. Це був нещасний випадок. Це не було вбивство.

У поліційному відділку, сидячи в невеличкій кімнатці з кількома чоловіками, я знову розповів, хто я такий.

— Чому ви це скоїли?

— Що скоїв?

— Чому ви вбили Арнольда Баффіна?

— Я не вбивав Арнольда Баффіна.

— Чим ви його вдарили?

— Я не бив його.

— Чому ви це скоїли? Чому ви це скоїли? Чому ви вбили його?

— Я не вбивав його.

— Чому ви це скоїли?

Післямова Бредлі Пірсона

Мистецтво швидко вчить нас, що людське створіння насправді мало на чому розуміється. За кілька сантиметрів від звичного нам світу існують інші, абсолютно чужі світи. Коли обставини жорстоко жбурляють нас із одного світу до іншого, природа зазвичай зцілює забуттям. Але, якщо після роздумів ти обачно спробуєш за допомогою слів звести мости між світами чи відкрити до них перспективи, одразу дізнаєшся, що наша спроможність описувати й поєднувати дуже незначна. Мистецтво — один із видів штучної пам’яті, а біль, який супроводжує будь-який серйозний витвір мистецтва, народжується з розуміння цієї штучності. Більшість митців — лише другорядні співці свого малесенького світу, які мають лише один голос і можуть заспівати лише одну пісню.

Так склалося, що мені за кілька годин довелося перетворитися на іншу людину, людину, яка оселилася в мені. Я не маю на увазі ту нікчемну потвору, вигадану газетами. На суді я мав жалюгідний вигляд і на деякий час став найнепопулярнішою особою в Англії. «Письменник через заздрощі вбиває свого друга», «Обурення успіхом стало причиною розбрату між письменниками» тощо. Уся ця вульгарщина минула повз мене чи радше перетворилася в моїй свідомості на довші та знаменніші тіні. Здавалося, наче я пройшов крізь скло й опинився на картині Гойї^[129]. Я навіть зовні став інакший: старий, гротескний чоловік із гачкуватим носом. Одна газета назвала мене «старим запеклим невдахою». Я ледве впізнавав себе на фотографіях. А мені доводилося жити всередині цієї нової істоти, яку зляпали нашвидкуруч та натягли на мене, мов жахливу віслючу голову на картині Гойї^[130].

Перші дні минули у вихорі зніяковілості, непорозуміння, недовіри. Я не лише не міг повірити в те, що сталося, але й не міг цього осмислити. Утім, я більше не збираюся розповідати про ту історію. Вона добігла кінця. А що то була за історія, я спробую пояснити за мить. Час минав, і я намагався поводитися по-різному, казав різне, змінював думку, оповідав правду, потім брехав, потім утрачав самовладання, був незворушним, потім нещирим, потім улесливим. Нічого із цього не допомогло мені на суді. Рейчел у чорному вбранні була дуже зворушливою. Усі прислухáлися до неї та співчували. Суддя приготував для неї особливий нахил плечей і особливу похмуру посмішку. Не думаю, що вона все холоднокровно спланувала. Потім мені спало на думку, що поліціянти, звісно ж, самі вигадали, як усе сталося, і порадили цю версію Рейчел, пояснили їй, що до чого. На початку вона, можливо, навіть намагалася незв’язно розповісти правду. Але ця історія була такою неймовірною. Незабаром знайшлася коцюба, з якої я витер її відбитки пальців і яку щедро вкрив своїми. Усе здавалося очевидним. Рейчел залишалося лише голосно волати. Я, зі свого боку, точно поводився як винний. Імовірно, часом я сам майже вірив, що вбив його, так само, як вона, імовірно, вірила, що не вбивала.

Я навіть збирався написати, що «не звинувачую її», але це було б неправдою. Хоча, з іншого боку, не можна сказати, що я звинувачував її. Те, що вона скоїла, було жахливо — ницими були і вбивство, і брехня. Проте гадаю, що мій моральний обов’язок перед нею — зрозуміти, що вона накоїла, подивитися на її вчинок і спробувати осягнути його. «І в пеклі не знайдеш страшніше люті, ніж в знехтуваної тобою жінки»^[131]. З одного боку, це могло мені лестити. З іншого — було в цьому щось варте захоплення: видатна сила духу, видатна воля. Адже я навіть не уявляв, що вона керувалася дріб’язковим легкодухим бажанням захистити себе. Що вона відчувала, поки тривав суд, і згодом? Можливо, гадала, що мені якимось чином удасться виплутатися. Можливо, вона лише надзвичайно повільно, захищаючи себе, вживалася у свою згубну фінальну роль.

Була в цій ролі навіть якась досконалість. Якась досконала помста двом чоловікам її життя. Деякі жінки ніколи не пробачають. «Я не дала б йому навіть волосини зі своєї голови, щоб він міг повіситися. І пальцем не поворухнула б, дивлячись, як він помирає». Значно пізніше я дізнався, що Крістіан навідувала Арнольда у Франції. Але, безсумнівно, воля, яка скерувала той молотоподібний удар, визріла значно раніше. Коли я мигцем помітив її на початку своєї розповіді, вона вже мала сталеву силу. Тут майже не було чому дивуватися. По-справжньому мене здивувала сила відчуттів Рейчел до мене. Щоб виникла така видатна ненависть, знадобилася чимала любов. Я просто не помічав, що Рейчел кохала мене. Вона мусила бути глибоко закоханою в мене, щоб так вагомо й послідовно брехати заради мого знищення. За це її варто було поважати. Пізніше, мабуть, я відчув цю повагу. Ні, я не «звинувачую» її, але й не «виправдовую». Я не певен, що таке «прощення». Я знищив свою прихильність, я «відпустив її» і не відчуваю між нами пронизливої об’єднувальної обрáзи. У якомусь невиразному сенсі я навіть бажаю їй добра. Люди часто вважають прощення емоцією. Це не так. Прощення — це радше припинення емоції. Отже, напевно, я насправді пробачив її. Хіба має значення, яким словом це називати? Правду кажучи, вона була інструментом, який неабияк став мені в пригоді.

Кілька разів я звинувачував її, а потім забирав свої звинувачення. Не так-то й легко врятуватися, скориставшись кимось іншим, навіть якщо це чесно. Подекуди — важко це описати — я мало не втрачав глузд від почуття провини, провини всього мого життя. Хай би хто опинився на лаві підсудних, він почуватиметься винним. Я купався у своїй провині та її непристойності. Деякі газети писали, що я, схоже, насолоджувався судом. Я ним не насолоджувався, але дістав від нього насичені й цілісні враження. І вдавалося мені це лише тому, що тоді в Англії вже скасували смертну кару. Я не зміг би незворушно подивитися в очі катові. А нечітка перспектива ув’язнення не надто займала мене, зважаючи на мою нову, бурхливішу та яскраву, свідомість. (Правду кажучи, неможливо заздалегідь уявити собі, що таке тривале ув’язнення.) Мені примусово подарували новий стиль життя, і мені нетерпляче хотілося вивчити його. На мене (нарешті) чекав власний хрест чималих розмірів, і на ньому написано моє ім’я. Не схоже було, що ним можна знехтувати. Я ніколи в житті не почувався пильнішим і живішим, тож тепер озирався з вигідного становища своєї свідомості на того, ким я був: сором’язливого, недосконалого, уразливого чоловіка.

Мій адвокат хотів, щоб я визнав себе винним, і тоді можна було б домагатися вердикту щодо ненавмисного вбивства. (Напевно, на це Рейчел і сподівалася.) Я наполегливо стверджував, що не винен, але водночас відмовлявся чітко пояснити, що робив чи що взагалі сталося. Власне кажучи, якось раз на суді я розповів щирісіньку правду, але навколо неї вже сплелося стільки моїх власних ухилянь і брехні, що правди разом із її самопоручительською ясністю ніхто й не помітив. (До того ж її зустріли такими гучними криками відрази, що галерею довелося очистити від публіки.) Я вирішив, що не виправдовуватимусь, але й не виправдовуватиму нікого іншого. Виявилося, що, з погляду правдоподібної розповіді, це неможливо. Хай там як, усі: суддя, присяжні, юристи, включно з моїм власним адвокатом, преса й публіка — уже склали власне враження ще до початку судових засідань. Свідчення проти мене були непереборні. Принесли мого листа з погрозами Арнольдові, а його найзасудливішу частину, де недвозначно натякалося на тупий інструмент, зачитали вголос з інтонацією, від якої кров захолола в жилах. Але, гадаю, найбільше враження на присяжних справило те, що я розірвав усі Арнольдові книжки, їхні клаптики навіть принесли до судової зали в ящику від чаю. Після цього я пропав.

Гартборн і Френсіс, кожен по-своєму, робили для мене, що могли. Гартборн, поспілкувавшись із моїм захисником, дотримувався версії, що я божевільний. («Старий, так не піде!» — крикнув я йому в залі суду.) Доказів цього припущення в нього було небагато. Виявилося, що я нерідко скасовував зустрічі. («То, може, ми всі божевільні?» — поцікавився прокурор.) Я забув навідатися на вечірку на мою честь. У мене легко змінюється настрій, до того ж я дивакуватий і неуважний. Я пошиваюся в письменники. («Але він і є письменник!» — протестував прокурор. Я зааплодував йому.) Моя безсумнівно спокійна реакція на смерть сестри, якою намагався скористатися нерозсудливий захист, пізніше була використана звинуваченням як доказ моєї бездушності. Кульмінацією та raison d’être^[132] цієї теорії було припущення, що я вбив Арнольда в нападі божевілля, а потім забув про це! Якби я тримався невпевненіше чи частіше хапався за голову, ця ідея принаймні могла б видатися цікавою. Проте сталося так, що я виявився брехуном, але не маніяком. Я спокійно й чітко заперечував, що божевільний, і суддя та присяжні погодилися зі мною. Гартборн, звичайно, вірив, що я винен.

Френсіс був єдиний, хто не вірив у мою провину. Проте допомоги від нього було небагато. Він увесь час ридма ридав, тож спотворював свої свідчення та справив погане враження на присяжних. Як «свідок характеру» він теж виступив не найкращим чином. Прокурор відверто глузував із нього. А він так прагнув захистити мене, що нагородив стільки тупуватої брехні й напівправди, що перетворився на посміховисько навіть для моєї власної сторони. Суддя поводився з ним підкреслено іронічно. Вийшло, м’яко кажучи, невдало, що Френсіса не було зі мною, коли зателефонувала Рейчел. Марло це збагнув і незабаром уже стверджував, наче був там, проте не міг надати звіту, про те, що сталося, який не розсипався б від найпростіших запитань захисту. Присяжні, вочевидь, уважали Френсіса моїм власним «творінням» і гадали, що я «організував цю виставу». Звинувачення швидко скрутило його у вузол.

— Чому ви не супроводжували звинувачуваного до Ілінґу?

— Я мусив купити квитки до Венеції.

— До Венеції?

— Так, ми з ним саме збиралися поїхати разом до Венеції. (Сміх у залі.)

По суті, Френсісові (мимохіть) удалося додати до доказів лише чергову лиховісну теорію стосовно моїх мотивів, яка звинувачувала мене в гомосексуалізмі й у тому, що я, шалено закохавшись в Арнольда, убив його через ревнощі! Декотрі жовті газети досить довго смакували цю ідею. Утім суддя, напевно, зважаючи на почуття Рейчел, у кінцевій промові не став на цьому наголошувати.

Крістіан була однією із зірок цього процесу. Вона завжди одягалася дуже ретельно й щодня — як незабаром зауважили в пресі — з’являлася в іншому костюмі. «Вишукана заможна жінка» — саме про це мріяли журналісти, тож за дні, поки тривав процес, вона навіть здобула таку-сяку славу, що потім посприяла їй, коли Крістіан вирішила вести бізнес haute couture^[133]. Насправді, напевно, саме тоді їй це і спало на думку. Вона дуже переймалася через мене. (Вона теж досить відверто вважала мене винним.) Проте Крістіан не могла нічого із собою вдіяти й насолоджувалася судом. Вона була «порядним свідком» зі всякого погляду. Розмовляла чітко, впевнено та зрозуміло, тож суддя, якому вона, вочевидь, сподобалася, навіть зробив комплімент її свідченням. Присяжним вона теж сподобалася, серед них було кілька чоловіків, які ззиралися, коли її викликали. Проте в руках вправного публічного обвинувальника вона, навіть не помітивши, легко зруйнувала мої докази. Відповідаючи на запитання про наш шлюб, вона створила чітке враження, що я був абсолютно неврівноважена людина, а то й навіть «неприємний тип». («Ви б описали свого чоловіка як вразливу особистість?» — «Ох, страшенно вразливу».) Якоїсь миті її абсолютно ідіотське самовдоволення так схвилювало мене, що я навіть вигукнув: «Оце стара добра Кріс!» Суддя відреагував так, наче хуліган посягнув на її жіночу честь. Якась недільна газета запропонувала їй чималеньку суму за її «історію», але Крістіан відмовилася.

Рейчел, якій усі так жваво співчували, нечасто викликали до зали. Коли ж це траплялося, присутні зітхали з якимось шанобливим поціновуванням. Дивно, але навіть тоді я теж відчував, що високо ціную її, наче вона була інструментом Бога. Тоді мені здавалося, що це відчуття — складова якогось легковажного почуття провини, але пізніше я вже думав про це інакше. У Рейчел було щось величне. Вона не уникала мого погляду, не поводилася механічно й не скидалася на сновиду, як можна було сподіватися. Рейчел трималася зі скромною простотою, розмовляла лагідно й переконливо правдиво, що справляло враження на всіх, навіть на мене. Я пам’ятаю, як вона сказала: «Знаєте, у мені ще горить вогонь. Вогонь». Тоді я навіть не уявляв, як люто й чисто він може розгорітися.

Нікому навіть на думку не спадало, що в неї могли бути мотиви для вбивства чоловіка. Шлюб — дуже відлюдна фортеця. Єдиний вагомий доказ її мотивів (Арнольдів лист щодо Крістіан) я знищив власними руками. Усі повірили в досконалість шлюбу Рейчел, і лише поодинокі свідки набожно торкалися його. Наголошувати на цьому не було потреби. Так само ніколи не йшлося про те, що я мав якісь плани на дружину жертви. Делікатність, проголошена цим взірцевим процесом, забороняла такі думки, навіть якщо вони здавалися очевидними припущеннями. Навіть газети, наскільки мені відомо, не вхопилися за це; імовірно, тому що версія, наче я був закоханий в Арнольда, їм подобалася більше. Тож делікатність, як нерідко буває, стала замінником правди.

На щастя, ще одним результатом цієї мимовільної змови зберігати мовчання стало те, що ім’я Джуліан узагалі не згадували. Нікому не було сенсу втягувати в історію ще й її, бо, з одного боку, я вже й так вскочив у халепу, а з іншого — це могло б мені тільки зашкодити. Тож Джуліан зникла. Наче всі ці фантастичні декорації в залі суду Олд-Бейлі, чиновники в мантіях і перуках, стримані, та все ж награні свідки, радісна публіка були лише частиною магічного механізму, який мав на меті дематеріалізувати Джуліан, наче її ніколи й не існувало. Хоча подекуди її верховна присутність на цій сцені відчувалася так гостро, що мені хотілося знову й знову вигукувати її ім’я. Але я цього не робив. Нарешті я досяг того мовчання, що було мені призначене. Ті, хто знають, зрозуміють моє чудернацьке відчуття полегшення від думки, що тепер, зникнувши у сфері неможливого, вона досягла досконалості. Ця думка по-справжньому дозволяла спогляданню сфокусуватися й полегшити жахливі страждання того часу.

У суто технічному сенсі мене засудили за вбивство Арнольда. (Присяжні вийшли із зали менш ніж на півгодини. Адвокати навіть не доклали зусиль, щоб підвестися зі своїх місць.) У ширшому розумінні — і це теж давало поживу для розуму — мене засудили за те, що я така огидна людина. Я посіяв страх і відразу в серці судці, серцях чесних громадян-присяжних і міцних сторожових псів преси. Мене ненавиділи від щирого серця. Засудивши мене до довічного ув’язнення, суддя задовольнив усіх. Мова йшла про підступний злочин у надзвичайно чистому вигляді: убивство друга через заздрість до його талантів. І здавалося, наче бідолашна Прісцилла теж підвелася з могили й показує на мене пальцем. Мені не вдалося стати другом, не вдалося стати братом. Мою байдужість до зобов’язань перед сестрою, а потім до її смерті підтверджувало чимало людей. Захист, як я вже казав, щосили намагався скористатися цим як доказом моєї психічної нестабільності. Але в очах громадської думки це лише виставляло мене потворою.

Хай там як, я не ставлю собі за мету описати суд чи детально передати мій душевний стан. Щодо останнього, достатньо буде сказати кілька слів. Будь-хто, хто раптом опинився б перед судом за вбивство, якого не вчиняв, швидше за все, схвилювався б. Звичайно, я заявляв, що не винен. Але я не виголошував цього (і це, мабуть, теж вплинуло на думку присяжних) із тією мало не застиглою пристрастю, якої можна очікувати від справді невинної людини. Чому? Думка про те, щоб визнати Арнольдову смерть (і «зізнатися»), з’являлася в мене як естетична можливість. Якби я справді вбив його, у цьому була б якась певна краса. А для іронічної людини немає нічого кращого за естетичну насолоду від «визнання» вбивцею того, хто нікого не вбивав. Однак істина та справедливість одностайно заборонили мені так чинити. І (це мало б бути очевидним для судді та присяжних) для людини з моїм темпераментом психологічно неможливо збрехати у вирішальну мить. Звичайно, почасти я почувався винним через нице щось. Таке картинне пояснення точно володіло якоюсь силою, хоча б тому, що картинність подобалася моїй літературній натурі. Я не бажав Арнольдової смерті, але заздрив йому, і (принаймні часом) він викликав у мене огиду. Я не підтримав Рейчел, а покинув її. Я знехтував Прісциллою. Сталися згубні речі, і деякі з них були моєю провиною. (Часом, як наголошував захист, звинувачення наче засуджувало мене за два вбивства.) Для суду я був безсердечним чоловіком, який керувався своїми фантазіями. Насправді я ґрунтовно розмірковував щодо своєї відповідальності. Проте провина — це форма енергії, це вона підводила мою голову та змушувала очі сяяти. Мабуть, у житті кожного бувають миті, коли не допомагає нічого, крім дисципліни провини. Значно пізніше, мій любий друже, саме ви вказали мені на те, що я несвідомо піддавався процесу, наче останній у житті можливості очиститися від провини.

Я віддався на поталу подій з якоюсь смиренністю й без криків протесту також через іншу, глибшу причину, яка стосувалася Джуліан. Чи, можливо, там навіть були дві причини — одна з них ховалася під другою. А може, і три. Як я гадав, що думала про те, що сталося, Джуліан? Дивно, але мені було мало не байдуже, що там собі думає Джуліан. Я не уявляв, що здаюся їй убивцею. Але й не сподівався, що вона захищатиме мене, звинувативши матір. До цієї смерті додалося дещо від мого кохання до Джуліан. (У такому причинно-наслідковому зв’язку я був переконаний.) Але я приготувався назавжди заховати свою відповідальність у таємниці свого кохання до Джуліан та її до мене. Проте це лише частина правди. Часом я також відчував, що вихід мого життя зі своєї тиші до публічної драми й жаху був потрібним і, в глибокому сенсі, природним результатом того випробування, на яке я заслужив. Подекуди я думав, що це покарання за порушення обітниці мовчання. А іноді ця сама ідея трохи посувалася, і покарання перетворювалося на винагороду. Зі мною сталося щось визначне, бо я кохав Джуліан. Я заслужив на привілей чи важке випробування. А те, що я страждав через неї та задля неї, на додачу заспокоювало мене чудовим і майже легковажним чином.

Суду, як я вже казав, я здавався фантазером. Але вони й близько не уявляли, яким фантазером я був, щоправда, не в їхньому грубому сенсі. Правда, що образ Джуліан буквально не зникав жодної секунди з-перед моїх очей у безсонні години тих страшних днів. Я водночас відчував її цілковиту присутність і цілковиту відсутність. Бували миті, коли я буквально відчував, як кохання розриває мене на шматки. (На що це схоже, коли тебе пожирає велетенський звір? Гадаю, мені відомо.) Цей біль, від якого я мало не зомлівав, раз чи двічі протинав мене, коли я звертався до суду, від нього в мене раптово перехоплювало дух, і це додавало впевненості прибічникам мого божевілля. Імовірно, лише цілковита відсутність надії допомогла мені пережити період роздумів про Джуліан. Якби тієї миті існувала хоча б крихта надії, це вбило б мене.

Душа, розпачливо прагнучи вижити, віднаходить глибші речі. Схоже, ці так звані психологи геть не розуміються на її поривах і червоточинах. Якоїсь миті в чорному видінні я побачив майбутнє. Я побачив цю книжку, яку написав, побачив мого найдорожчого друга П. Л., я побачив себе новою людиною, яка змінилася до непізнаваності. Я бачив віддаленіше й віддаленіше майбутнє. Ця книжка з’явилася на світ завдяки Джуліан, а завдяки книжці мусила існувати Джуліан. Не тому — хоча насправді час не має значення для підсвідомого, — що книжка була рамою, яку їй судилося заповнити, і не тому, що Джуліан була рамою, яку судилося заповнити книжці. Вона сама якимось чином була й залишається цією книжкою, Джуліан — історія самої себе. У цьому криється її обожнювання, а заразом і безсмертя. Це мій подарунок їй і моє остаточне володіння нею. Із цих обіймів їй ніколи не вдасться втекти. Однак — я не ображу цим свою кохану — у чорному склі майбутнього я побачив значно більше за це. І в цьому, якщо мені вдасться висловити його, ховається найглибша причина, чому я примирився з несправедливим вироком суду.

Я відчував, що кожна дрібниця, яка зі мною стається, не лише визначена наперед, але якимось чином у мить, коли відбувається, активно обдумується божественною силою, що тримає мене в пазурах. Часом я відчував бажання затамувати дух, наче мій найменший порух може вплинути на перебіг цієї божественної одержимості. І водночас та сама думка переконувала мене, що найнестямніша боротьба не допоможе уникнути моєї долі. Зала суду, суддя й довічний вирок були лише тінями значно величнішої й реальнішої драми, героєм і жертвою якої я став. Платон зрозумів, що людське кохання — ворота до всіх можливих знань. І крізь двері, відчинені Джуліан, моє життя прослизнуло до іншого світу.

Раніше я думав, що моя здатність кохати її — це і є моя здатність писати, моя здатність нарешті стати митцем, до якої я готувався ціле життя, і я мав рацію, але розумів це неясно. Усі видатні істини таємничі, будь-яка мораль урешті-решт виявляється містицизмом, усі релігії — релігії таємничі, усі величні боги мають багато імен. Ця маленька книжечка важлива для мене, і я написав її так просто й так правдиво, як тільки зміг. Наскільки вона хороша, я не знаю, і у високому сенсі мене це не обходить. Вона з’явилася на світ так, як з’являється справжнє мистецтво: із цілковитої потреби й цілком невимушено. Наважуся сказати, що розумію, що це не видатне мистецтво. Її єство залишається так само темним для мене, як залишаюся темним для себе я сам. Механіка людського існування залишається для нас невидимою, поки божественна сила не вдосконалить її, а тоді вже не зостається ані нетерпеливих дізнатися про неї більше, ані того, про що можна було б дізнатися. Кожна людина крихітна й кумедна для свого сусіда. А коли ми шукаємо свій образ, завжди знаходимо неправильний. Безсумнівно, ці образи потрібні нам, можливо, ними ми й живемо та в останню чергу прощаємося з образами гідності, трагедії та спокутного страждання. Будь-який митець — мазохіст, що страждає від власної музи, і ця насолода принаймні належить тільки йому. У найвищі миттєвості ми справді можемо виявитися героями власних уявлень. Але всі вони хибні. А чорний Ерос, якого я любив і боявся, був лише ілюзорною тінню величнішого й жахливішого божества.

Про все це, мій любий товаришу, ми часто розмовляли в усамітненні, у часи нашої тихої спільності, користуючись словами, чий сенс палає невимовним розумінням, наче вогнище над темною водою. Так в остаточному підсумку розмовляють друзі, споріднені душі. Саме через це мудрий Платон перешкоджав митцям. Сократ не писав нічого, нічого не писав Христос. Майже всі бесіди, не освітлені таким чином, спотворюють істину. Та все ж: я пишу ці слова, а інші, незнайомі люди читатимуть їх. Завдяки цим словам і за їхньою допомогою я жив, любий друже, у нашому відокремленому умиротворенні. Імовірно, для когось це назавжди залишиться неминучим парадоксом, але по-справжньому вони проживатимуть його лише тоді, коли він стане мучеництвом.

Не знаю, чи доведеться мені колись знову побачити «зовнішній світ». (Цікава фраза. У реальності світ весь ззовні й увесь усередині.) Мене це не цікавить. Правдивий зір усюди бачить повноту реальності, навіть у маленькій кімнатці помічає цілий розширений всесвіт. Стара цегляна стіна, яку ми так часто роздивлялися разом, мій любий друже та вчителю: як мені знайти слова, щоб описати її сяйливу красу, чарівнішу й величнішу за красу пагорбів, водоспадів і розквітаючих пуп’янків? Усе це, правду кажучи, буденні місця, вульгаризми. А те, що ми бачили з вами разом, — краса й розкіш, яку не передати словами, віднайдений світ, що став прекрасним. Саме ним я милуюся тепер у благословенній тиші, і цей самий світ майнув божевільним передбаченням у синіх, як вода, очах Джуліан Баффін. Вона й досі малює його в моїх снах, наче ікони з дитинства, що не дають спокою видінням старих мудреців. Нехай завжди буде так, бо нічого не губиться, і навіть у кінці ми все одно назавжди залишаємося на початку.

А ще я знайшов вас, мій друже, — вінець моїх пошуків. Чи могли ви не існувати, чи могли не чекати на мене в цьому монастирі, де ми з вами мешкаємо? Це неможливо, мій любий. Чи випадково ви опинилися там? Ні, ні. Мені варто було вигадати вас, і завдяки подарованій вами силі я спромігся б на це. Тепер, правду кажучи, життя видається мені пошуками й аскезою, але до самого кінця загубленими в неосвіченості та мороці. Я шукав вас, я шукав його, шукав знання, непідлегле людям, яке не має назви. Отак я шукав вас довго й печально, і врешті-решт ви розрадили мене за все прожите без вас життя, розділивши зі мною страждання. І страждання стало радістю.

Тож ми живемо вдвох тут, у нашому тихому монастирі, як нам подобається його називати. І так я дістався до кінця книжки. Не знаю, чи напишу наступну. Ви навчили мене жити теперішнім, відкинувши безплідний тривожний біль, що поєднує з минулим і майбутнім жалюгідну вузьку вісь величного колеса бажання. Мистецтво — це марнолюбне й порожнє жалюгідне видовище, іграшка велетенської ілюзії, якщо тільки воно не виходить за власні межі й не рухається в тому ж напрямку. Ви музикант і відкрили мені на це очі в безсловесних найвіддаленіших галузях вашого мистецтва, де форма й суть уже наблизилися до краю мовчання, де відокремлені форми нівелюють одна одну й зникають у блаженстві. Мені невідомо, чи можуть слова подолати той шлях крізь правду, безглуздість і простоту до тиші та на що той шлях схожий. Можливо, я знову щось напишу. А може, відцураюся від того, що, як ви мені пояснили, виявилося лише голою магією.

У якомусь сенсі ця книжка — історія мого життя. Але, сподіваюся, це ще й чесне оповідання, проста історія кохання. Мені б не хотілося, щоб у кінці здалося, наче я у своєму усамітненому щасті якимось чином забув про реальне існування тих, кого зробив своїми персонажами. Я згадаю тут двох. Прісцилла. Нехай я ніколи не зв’яжу докупи точні й випадкові деталі її нещасть і не забуду, що її смерть не була потребою. І Джуліан. Хай би якою пристрасною й напруженою була робота моєї думки щодо твого життя, я не вірю по-справжньому, люба моя дівчинко, що це я вигадав тебе. Ти завжди тікаєш із моїх обіймів. Мистецтво не може уподібнитися тобі, думка не може осягнути тебе. Я не знаю й не хочу знати нічого про твоє життя. Для мене ти зникла в темряві. Я розумію й розмірковую над тим, що десь ти смієшся, ти плачеш, ти читаєш книжки й готуєш страви, ти позіхаєш і, можливо, лежиш у чиїхось обіймах. Нехай я ніколи не заперечуватиму цього й не забуду, як у непомітній реальності мого життя, що мало слухалося часу, я кохав тебе. Це кохання залишиться, Джуліан, воно не зменшилося, хоча й змінилося; це кохання має дуже ясну й дуже точну пам’ять. І воно на диво рідко завдає мені болю. Лише іноді, вночі, подумавши, що зараз ти десь живеш та існуєш, я заходжуся слізьми.

Чотири післямови драматичних персонажів

Післямова Крістіан

Пан Локсій люб’язно показав мені рукопис мого колишнього чоловіка й запитав, чи не хотіла б я залишити до нього кілька коментарів, які ввійдуть до книжки. Думаю, що коментарів у мене небагато, окрім того, що вся книжка здається мені якоюсь фальшивою. Гадаю, чимало в ній — вигадка автора. Я зовсім не була «самовдоволеною» на суді, а насправді почувалася страшенно засмученою. Бути тоді самовдоволеною змогла б лише безсердечна людина. Бредлі має на будь-що свій погляд і підганяє все під власне бачення. Напевно, ми всі так робимо, але ж ми не записуємо це до книжок. Наш шлюб він теж зобразив геть не справедливо. Не хочу бути з ним грубою, мені його справді шкода. Мабуть, бути ув’язненим дуже гнітюче, хоча мушу визнати, що він тримається мужньо. (Кумедно, що Бредлі називає в’язницю монастирем. Нічогенький монастир.) Правду кажучи, не можу уявити собі нічого жахливішого за ув’язнення, і це велике досягнення, що йому взагалі вдалося написати книжку. Про цінність я не можу сказати нічого, бо я не літературний критик. Я маю на увазі цінність роману чи як його ще назвати. Але можу сказати, що те, що мені відомо, зображено в книжці не дуже правдиво. Бредлі ніколи не ненавидів мене, коли ми були одружені. Підозрюю, що мій колишній чоловік ніколи не відчував до мене ненависті, але через те, що я покинула його (про що взагалі не сказано в книжці), удавав, що ненавидить. Він описує, як я пригнічувала його, украла в нього власне «я» чи ще щось таке, і ці місця, дозволю собі зауважити, красномовні й дуже добре написані. Але в реальному житті все було геть інакше. Проблема нашого шлюбу полягала в тому, що я була занадто юною й хотіла більше веселощів і щастя, ніж Бредлі здатен був мені дати. А що в книжці він час від часу дуже кумедний і жартує над деякими речами (часом навіть там, де немає нічого смішного), читачеві може здатися, що разом із Бредлі дуже весело, але це не так, і не було так навіть за його молодих років. Між нами не було ніяких баталій, попри те, що сказано в книжці, я просто була дуже пригніченою, і він так само, тож я вирішила піти від нього, хоча Бредлі благав і благав мене залишитися (але цього він нам не повідомляє). Наш шлюб виявився помилкою. У другому шлюбі я була значно щасливішою. Можливо, я кпинила свого другого чоловіка, але ніколи не казала про нього всього того жахливого, що приписує мені Бредлі. Мій колишній чоловік ніколи не розумів жартів. Десь у книжці, я вже не можу знайти, де саме, він називає себе пуританином і, гадаю, має рацію. Він ніколи не розумів жінок. А ще, здається, він ревнував мене до мого другого чоловіка: людям ніколи не подобається, коли дружина щасливіша з кимось іншим. Зрозуміло, він помиляється, коли вважає, наче після повернення до Лондона на початку його «роману» я насправді цікавилася можливістю знову зійтися з ним. Цим я не переймалася. Я прийшла побачитися з ним тому, що він був мало не єдиним моїм знайомим у Лондоні, а ще тому, що мені було цікаво подивитися, що з ним сталося за весь цей час. Я мала радісний і задоволений настрій, хотіла побачити його, тому й заїхала. Я не потребувала його!!! Але я була йому потрібна, це одразу стало ясно як божий день, хоч він нічого про це як слід не пише. Він одразу став мене переслідувати. А коли я сказала йому, що хочу залишитися просто друзями, звичайнісінькими друзями, він розлютився та втратив рівновагу, підозрюю, тоді він написав усе те про ненависть до мене й про те, яка я жахлива, наче павучиха якась; усе це була помста за те, що, повернувшись до Лондона, я була з ним недостатньо дружньою. Насправді, гадаю, з книжки стає очевидно, що він знову закохався в мене, а може, кохав завжди. Для нього стало страшним потрясінням те, що я повернулася до Лондона й удруге знехтувала ним. Напевно, це врешті-решт і стало причиною того, що він утратив розум (саме це мій чоловік так прагнув довести на суді). І його сестра, і його мати були надзвичайно неврівноваженими невротичками; усій їхній родині не завадило б звернутися до психоаналітика. Я справді вірю, що Бредлі був божевільним, коли вбив Арнольда Баффіна, розум його затьмарився, а потім він одразу забув усе, наче сон. Ті снодійні пігулки, які він приймає, часто погіршують пам’ять. Гадаю, смерть сестри теж його жахливо засмутила, попри те що він не здавався засмученим і просто покинув її, хоча не міг не бачити, у якому вона стані; він радо віддав її мені, щоб я піклувалася про Прісциллу. Можливо, річ була в грошах, він завжди був дещо скупуватий. А те, що він каже про смерть сестри в післямові, як на мене, не справжні почуття, а лише докори сумління: він весь час мучився від почуття провини, хоча й не поводився через це краще. Стосовно міс Баффін: вона, мабуть, страшенно збентежена, бо, вочевидь, усе відбувалося лише в його уяві. Я навіть здивована, що таку книжку взагалі видадуть. Підозрюю, що він вигадав цю історію лише задля того, аби замаскувати своє кохання до мене. Хай там як, люди не закохуються ні сіло ні впало, як це буває в романах. Гадаю, проблема Бредлі в тому, що він так і не зміг вирватися зі свого оточення. Він завжди повертається до «крамниці» і, як мені здається, соромиться своїх батьків і того, що не здобув пристойної освіти; гадаю, це чимало пояснює. Боюся, він трохи сноб, а в цьому немає нічого хорошого. Мій чоловік вважає, що Бредлі взагалі не письменник, що йому варто було стати філософом, але для цього забракло освіти. Бредлі помиляється, пишучи, що ідея haute couture спала мені на думку лише під час судового процесу, навіть не знаю, з чого він це взяв. Я ніколи не збиралася братися за жіночу білизну разом із містером Баффіном, і планувала відкрити свій салон ще до повернення в Лондон. Утім, він не помиляється щодо одного: я маю хист до бізнесу, і казковий успіх мого салону за кілька років доводить це. Мій чоловік теж почувається в бізнесових справах як риба у воді, і його знання податків виявилося дуже доречним, тож із процесу вийшло хоч щось добре, навіть попри те, що я, як уже згадувала на початку, почувалася справді нещасною й мені по-справжньому було дуже шкода бідолашного Бредлі. (І містера Баффіна, звичайно, теж.) Тепер мені дуже хотілося б донести до Бредлі, якщо він колись побачить ці мої слова: мені надзвичайно шкода його і я згадую про нього з любов’ю. Писати йому листи вже не має сенсу. Те, що Бредлі й досі божевільний, зрозуміло з його післямови до цієї історії, у якій він, схоже, уявляє, що став містиком чи ще кимось таким. Ця частина книжки надзвичайно моторошна і, на мою думку, дуже схожа на писанину божевільного. Та й до чого стільки галасу щодо мистецтва? Гадаю, ми можемо чудово жити й без нього. Як щодо соціальних працівників і людей, які трудяться над подоланням голоду, хіба всі вони невдахи чи якісь неповноцінні? Мистецтво — це ще не все на світі, але, звичайно, Бредлі вважатиме, що те, над чим він працює, — єдина вартісна річ. Принаймні тепер він нарешті видасть іще одну книжку. Гадаю, тепер уже всім відомо, що «містер Локсій» — це насправді один відомий видавець, який планує заробити чимало грошей на мемуарах Бредлі, і, сподіваюся, йому це вдасться. Мені казали, що недільні газети теж збираються їх опублікувати. Не знаю, чи отримують ті, хто сидить у в’язниці, авторську винагороду. Отже, людина, яку Бредлі називає своїм «учителем» і таке інше, яку він, схоже, високо цінує, — це хтось зовсім інший або він узагалі вигаданий, як, вочевидь, і багато іншого в цій історії. Я хочу ще раз повторити, що мені страшенно шкода Бредлі, і я сподіваюся, що він не почувається у в’язниці нещасним. Можливо, божевілля милосердне, якщо воно допомагає тобі уявляти себе щасливим, коли для цього немає підстав.

Крістіан Гартборн

Післямова Френсіса

Мені випала надзвичайна честь, і я із задоволенням додам до цього незвичного «життєпису» критичний епілог. Я радо роблю це, аби віддати шану моєму давньому другові, який досі чахне «під вартою», а також роблю це, усвідомлюючи свій обов’язок перед наукою. Такий надзвичайний приклад самоаналізу, написаний талановитою рукою, заслуговує на вдумливий і детальний коментар, для якого, як повідомив мене видавець, у цій книжці, на жаль, немає місця. Утім, я сподіваюся найближчим часом видати товстеньку книжку, над якою працюю вже якийсь час, про випадок Бредлі Пірсона; там буде детально трактовано його «автобіографію» — найголовніше зі свідчень у цій cause célèbre^[134]. А тут я викладу стисле резюме кількох коротеньких моментів.

Не приховуючи очевидного, мені навряд чи варто казати, що в поведінці Бредлі Пірсона ми бачимо класичні симптоми Едіпового комплексу. Напевно, їх можна навіть назвати банальними. Більшість чоловіків любить своїх матерів і ненавидить батьків. Унаслідок цього чимало чоловіківненавидить і боїться всіх жінок у дорослому житті. (На жаль, обожнюваній мамі ніколи не пробачають, що вона лягала в ліжко з ненависним татком!) Отак і з Бредлі. Який непересічний словниковий запас він використовує, щоб передати фізичну відразу, описуючи «панянок» у своєму оповіданні! Багато чоловіків, часто навіть не усвідомлюючи цього, вважають жінок нечистими. Думка про менструацію викликає нудоту й огиду. Жінки тхнуть. Жіноче начало — брудне, смердюче та м’яке. Чоловіче — чисте, чітке й тверде. Так і з нашим Бредлі. Ми бачимо, як він упивається (боюся, іншого слова тут не дібрати) фізичним розладом, нечистотою, хворобою своїх жінок. У випадку зі своєю сестрою його відраза до її симптомів старішання й психологічного розладу змушує Бредлі відвернутися від неї злим і нещадним чином; хоча в той самий час Бредлі проголошує свій моральний обов’язок перед нею й навіть свою любов. Безсумнівно, їй не пощастило: вона асоціюється в нього з крамницею, із задушливим простором — символом покинутого лона матері, представниці низького соціального стану. На жаль, ці символи в нашому людському житті радо сплітаються між собою, звиваються вінками причин і наслідків, і нам уже ніколи не вирватися з їхніх лещат! Більше того, фізичне сприйняття стає віддзеркаленням морального. Жінки брехливі, зрадливі й підступні. На противагу їм сам Бредлі виявляється відвертим пуританином, аскетом, високим струнким чоловіком, наче живим утіленням Поштової вежі, випнутим і сталевим. Із цього погляду навіть без справжніх сексуальних перемог наш герой сам собі здається «уявним донжуаном». (Як зворушливо він прохоплюється цим словом.)

Звичайно, з першого погляду стає зрозуміло, що суб’єкт нашого дослідження гомосексуал. Його нарцисизм типовий для людей такого сорту. (Особливо зважаючи на його опис самого себе на початку розповіді.) Його мазохізм (про нього я ще скажу більше), його вихваляння чоловічою силою, його відверта нестача особистості, його ставлення до жінок (про яке вже згадувалося), свідчення про його батьківські моделі поведінки — усе вказує в одному напрямі. Правду кажучи, його неочікувана «непереконливість» на суді, можливо, теж пояснюється цим. Він не вірить сам собі й навряд чи може сподіватися, що йому повірять суддя чи присяжні. Бредлі Пірсон пов’язує брак чіткого самоусвідомлення зі своєю творчою натурою. Але тут він помилково, як багато недосвідчених людей, плутає причину й наслідок. Більшість митців — гомосексуали. Це ніжні люди, схильні до правильних оцінок, позбавлені можливості самоствердження чоловіки й жінки, які через це можуть найкращим чином втілювати в собі цілий світ і надавати йому притулок у своїх душах.

Те, що «історія Бредлі Пірсона» розповідає про його кохання до жінки, не може спростувати нашої теорії. Бредлі сам дає нам усі потрібні докази. Коли вперше (у цій історії) на очі йому потрапляє юна панянка, він плутає її з хлопцем. Він закохується в неї, вважаючи її чоловіком. Статевий зв’язок із Джуліан удається йому, коли вона перевдягається принцом. (А хто, до речі, улюблений актор Бредлі? Найвидатніший з усіх гомосексуалів. Від чого фантазії Бредлі Пірсона злітають вище Поштової вежі? Від думки про хлопчиків, які перевдягаються в дівчат, які вдають, що вони хлопці!) До того ж ким насправді є ця дівчина? (Звісно ж, не варто забувати про її фіксацію на батькові, і немає жодної таємниці в тому, що вона вважає Бредлі замінником батька.) Донька протеже Бредлі, його суперника, ідола, ґедзя, друга, ворога, alter ego, Арнольда Баффіна. Наука запевняє, що це не випадковість. І вона не помиляється.

Коли я кажу, що Бредлі Пірсон був закоханий в Арнольда Баффіна, не варто думати, наче я вдаюся до грубих заяв. Ми маємо тут справу з психологією складної й витонченої особистості. Простіші, більш людські прив’язаності Бредлі могли скеровувати його до іншого об’єкта. Але символом сфокусованої пристрасті й метою кохання для цієї нещасної жертви самоомани був Арнольд Баффін. Саме Арнольда він кохав і ненавидів, саме його спотворений образ з’являвся в течії, над якою схиляється вічно стривожений, вічно захоплений Нарцис. Бредлі визнає (важливе слово), що в Арнольдові та в ньому самому є щось «демонічне». З літературного погляду, будь-який критик зауважить, що Арнольд надзвичайно «слабкий персонаж». І справді, чому вся ця історія здається такою «непевною», наче десь бракує чогось? Чому здається, що чогось бракує? Тому що Бредлі не «каже всієї правди». Він часто каже, що прив’язаний до Арнольда, що заздрить Арнольдові чи що одержимий Арнольдом, але не наважується передати ці почуття у своїй оповіді. Через таке замовчування оповідь, яка має палахкотіти жаром, насправді здається надзвичайно холодною.

Але найцікавіша тут не класична підміна об’єкта. Цей випадок цікавий перш за все тому, що Бредлі — митець, який просто перед нами відверто (а часто невідверто) розмірковує про мистецтво. Як він сам каже, душа, розпачливо прагнучи вижити, віднаходить щось глибше. Те, що він нерідко сам не розуміє значущості своїх роздумів, із доречним тлумаченням експерта може додати його твору ще більшої цінності для нас. Те, що Бредлі — мазохіст, є банальним критиканством. (А те, що всі митці — мазохісти, видається черговим трюїзмом.) Як легко око експерта помічає його одержимість літературою! Навіть найвидатніші митці не можуть приховати своїх слідів, замаскувати своїх дрібних грішків і взагалі стримати помірну радість у голосі! Саме заради цього працює митець, щоб зануритися до цієї сцени, щоб насолодитися цим таємним символом свого таємного кохання. Але хай яким він буде хитрим, йому не сховатися від ока науки. (Це одна з причин, чому митці завжди бояться науковців і зводять на них наклеп.) Бредлі лукавить, особливо переносячи своє кохання на звичний гетеросексуальний об’єкт, але хіба можливо не помітити, що насправді він насолоджується поразкою, завданою йому Арнольдом Баффіном?

Зрозуміло, що Арнольд Баффін — батьківський образ. Чому любов і ненависть Бредлі фіксуються саме на цьому письменникові? І чому саме письменником він так одержимо хоче стати? Вибір галузі мистецтва вже сам по собі важливий. Бредлі особисто й багатослівно каже нам, що його батьки тримали канцелярську крамничку. (Недарма отець і олівець перегукуються.) «Злочин» забруднення паперу (дефекація) — природний образ повстання проти батька. Саме тут нам варто шукати витоки тієї параної, симптоми якої Бредлі з характерною необізнаністю демонструє в цій історії. (Згадаймо лише, як Бредлі «інтерпретує» листа своєї дами серця!) Чому Бредлі з такою насолодою ідолізує «великі» канцелярські магазини? Батькові не вдалося цього досягнути! Всюдисуща подарована табакерка має той самий сенс. Цей «дарунок» значно перевищує ганебні ресурси батькової крамнички. (І, звісно ж, золото і зло теж перегукуються.) Цього відносно простого аспекту справи торкається моя стаття, яка невдовзі вийде у світ: «Більше про фрейдистський досвід Акрополя».

Значно цікавіше — з психологічного, якщо не з літературного погляду, — поетичніше й свідоміше Бредлі прикрашає свою власну тему. Автор хоча й туманно, та все ж «пояснює» загадкову назву книжки, яка має навіть точно не знаю скільки підтекстів. Бредлі говорить про «чорного Ероса». Також він згадує інше, ще загадковіше джерело натхнення. Те, що він має на увазі, якщо торкатися питання його цінності, може бути надзвичайно значущим, а може виявитися претензійною нісенітницею. І все ж неможливо сумніватися в психологічній «вазі» таких пояснень. Звісно ж, для чоловіків набагато природніше зображувати рушійну силу кохання в образі жінки, а для жінок — чоловіка. (Правда, що людина вигадала і Ероса, і Афродіту, але важливо, що Ероса народила Афродіта.) Проте Бредлі безсоромно зображує велетенського чорного здорованя (такого собі чорношкірого бугая), який, як він стверджує, з’явився, щоб упорядкувати його мистецьке й чоловіче життя. Більше того (хоча, хіба нам потрібно щось більше, щоб наша теорія була цілісною?), якщо нам заманеться глибше розібратися в особистості цієї потвори, достатньо буде лише порівняти два слова: принц і Пірсон. Щодо підозрілого містера Локсія, він теж виявляється нашим злегка замаскованим другом. Це помітно навіть у схожості літературних стилів. Нарцисизм людини з відхиленнями поглинає всіх персонажів і уживається лише з одним — самим собою. Бредлі вигадав містера Локсія, щоб той представляв світові його самого під маскою пишної голослівної об’єктивності. Про П. Локсія він каже: «Мені варто було вигадати його». Так він і вчинив!

Я сподіваюся, що мій давній друг, кинувши свій ерудований погляд на ці сторінки, поставиться поблажливо (я можу уявити, як він посміхається зі знайомою самовпевненою іронією) до спостережень простого науковця. Мушу запевнити, що до них мене спонукала не лише прохолодна любов до правди, але значно більше сповнена життям прихильність до приємної людини, яку автор цих рядків визнає й до якої відчуває вдячність. Раніше я вже натякав, що Бредлі дістав благословенний дар більш земного та більш «справжнього» почуття; він пережив інакші емоції — значно простіші, які не завдавали йому страждань. Я не використовуватиму (і не маю такої потреби) його погано замасковану любов до мене як доказ його збочених схильностей. (Очевидні спроби принизити об’єкт свого кохання — теж типова поведінка.) Утім, я не можу завершити цю маленьку монографію, не сказавши йому, що знав про його почуття і — сподіваюся, він повірить мені, — високо їх цінував.

Френсіс Марло,

психолог-консультант

Замовлення на мою книжку «Бредлі Пірсон, параноїк із канцелярської крамнички», яка незабаром вийде друком, можна надсилати на адресу видавця. Листи, адресовані до мого консультаційного кабінету, надсилайте туди ж.

Післямова Рейчел

«Містер Локсій» звернувся до мене по коментарі до фантастичної писанини вбивці мого чоловіка. Спершу я збиралася просто проігнорувати його прохання. Також я подумувала про судовий позов щодо заборони публікації цієї книжки. Утім, ця справа вже — я гадаю, невипадково — викликала чималий резонанс, тож заборона цих «звірянь» не приховала б того, про що я говорила, а навпаки, підігріла б цікавість публіки до таємного документа. Тоді вже краще щирість і співчуття. Гадаю, ми мусимо відчувати чи хоча б спробувати відчути до автора цих фантазій жалість і співчуття. Сумно, що, здобувши «усамітнення», якого, як він сам виголошує, Пірсон завжди прагнув, він спромігся написати лише якусь божевільну підліткову вигадку, а не серйозний витвір мистецтва, про який весь час торочив нам і на який вважав себе здатним.

Я не маю жодного бажання бути злою. Те, що навколо цієї жахливої трагедії знову здійнявся галас, завдало мені чимало страждань. Мені доводиться жити з розумінням того, що життя моє «зруйновано». Я сподіваюся й вірю, що нещастя не зробило мене злою. Я не хочу нікому завдавати болю. До того ж я сумніваюся, що моя щирість може завдати болю Бредлі Пірсону, який, схоже, заховався за непереможними латами своїх власних фантастичних уявлень про те, що сталося, і те, хто він такий.

З приводу його викладення подій мені майже нічого сказати. Загалом це типова «вигадка», яка цікавить лише психологів. Дозвольте мені зауважити, що я не буду й не можу засуджувати мотиви, які змусили Бредлі Пірсона написати це все. (Про мотиви містера Локсія я напишу згодом.) Напевно, найлюб’язніше, що можна сказати: він хотів написати роман, але не зміг створити нічого значнішого за свої безпосередні фантазії. Гадаю, чимало романістів описують пережите нещодавно так, «як буде миліше серцю»^[135], проте вони хоча б ввічливо змінюють імена. Б. П. (далі я користуватимусь цим скороченням) стверджує, що у в’язниці знайшов Бога (чи Істину, чи Релігію, чи ще щось таке). Імовірно, усі, хто потрапляють до в’язниці, гадають, що знайшли Бога, інакше їм просто не вдалося б вижити. Зараз я не відчуваю образи, не прагну вендети й не маю особливого бажання змусити його страждати. Його страждання не повернуть моєї втрати. Його нове «віросповідання» може бути щирою вірою, а може, як і вся його історія, бути лише димовою завісою, що приховує його злочинні наміри, у яких Б. П. не розкаюється. Якщо цей роман насправді підказала йому зла воля, отже, ми маємо справу з такою мерзенною людиною, яка збиває з пантелику звичайний суд. Якщо ж (і це більш імовірно) Б. П. повірив чи наполовину повірив у своє «спасіння» та свою історію, значить, перед нами той, чий глузд не витримав постійної напруги. (У момент убивства він точно не був божевільним.) У цьому разі він, як я вже казала, заслуговує на жалість. Я надаю перевагу саме таким думкам про нього, хоча насправді я не знаю та й, чесно кажучи, не хочу знати, що з ним у дійсності відбувається. Коли Б. П. зайшов у ворота в’язниці, він помер для мене й більше мене не цікавить. Скажімо, люті й розгнівані думки про нього лише завдали б мені нових страждань і виявилися б марними й аморальними.

Я недарма називала його фантазії «підлітковими». Б. П. належить до людей типу Пітера Пена. У цій історії він не описує свого тривалого минулого, лише натякає, що мав романи із жінками. Такі, як він, полюбляють натякати на своє минуле й поводитися так, наче їм вічно двадцять п’ять. (Він називає себе підстаркуватим донжуаном, наче між справжніми та уявними перемогами немає жодної різниці! Сумніваюся, що в його житті справді було чимало жінок.) Психіатр, напевно, поставив би йому діагноз «розумово відсталий». Його літературні смаки теж були юнацькими. Він оспівує Шекспіра й Гомера, але я сумніваюся, що він читав першого після школи, а другого — взагалі. Він постійно читав — хоча сам ніколи в цьому не зізнається — посередні пригодницькі оповідання таких авторів, як Форестер^[136], Стівенсон^[137] і Малфорд^[138]. Йому по-справжньому подобалися хлопчачі історії, примітивні пригоди без любовних переживань, де він міг уявляти себе шляхетним героєм, володарем меча чи ще кимось таким. Мій чоловік не раз казав мені це, а якось навіть прохопився про це перед Б. П. Пам’ятаю, що той дуже засмутився із цього приводу й зашарівся, як дівчинка.

Те, як він описує себе, узагалі не має нічого спільного з правдою. Він зображує себе іронічним, уїдливим, стриманим ідеалістом. Те, що він зізнається у «пуританстві», здається самокритикою, але це просто ще один спосіб наголосити, який він високодисциплінований. Насправді він був абсолютно позбавленим власної гідності й мав сміховинну зовнішність. (І ніхто б не сказав, що він здається молодшим за свій вік.) Б. П. був незграбним дерев’яним чолов’ягою, страшенно сором’язливим і боязким, та водночас досить настирливим. Часом відверто набридав. Мав психологічну потребу вдавати із себе митця. Кажуть, так часто буває з невдахами. Удає, наче пише щось і рве написане, вічно повторює, як терпляче чекає і який він перфекціоніст. Я впевнена, що він у житті не розірвав жодної сторінки (окрім книжок мого чоловіка). Він утрачав глузд від друкованого слова й розпачливо прагнув тієї слави, яка була в мого чоловіка. Хотів, щоб його опублікували за всяку ціну, і завжди крутився біля видавців зі своєю писаниною; опублікував би що завгодно. Він навіть якось попросив мого чоловіка замовити за нього слівце перед своїм видавцем. Він узагалі не був ані стоїком, ані аскетом, а більше скидався на хлопчика, який хоче прилаштувати свою коротеньку замітку в шкільний журнал. Підстаркуватий чоловік при цьому навіть має зворушливий вигляд.

Б. П., звісно ж, боляче страждав від своєї неповноцінності. Він був нещасним розчарованим чоловіком, який соромився свого соціального походження, своєї неосвіченості й неабияк стидався своєї роботи, бо вважав, що вона виставляє його на посміховисько. Насправді він був посміховиськом для нас усіх, але не через роботу. До трагедії жоден із нас, згадуючи його, не міг стримати усмішки. Мабуть, він розумів це. Мені здається вірогідною приголомшлива думка, що людина здатна скоїти серйозний злочин, аби лише інші перестали над нею сміятися. Із цієї історії чітко зрозуміло, що Б. П. — людина, яка ненавидить, якщо з неї насміхаються. Увесь його зарозумілий стиль і глузування над самим собою — лише самозахист і спроба запобігти чужим кепкуванням.

Звичайно, описуючи стосунки з нашою сім’єю, він усе перевертає догори дриґом. Він з удаваною скромністю стверджує, наче ми потребували його. Насправді це він потребував нас, був справжній паразит, а часом навіть жахливо надокучав. Він був страшенно самотній, і ми всі жаліли його. Я навіть можу пригадати, як ми вигадували абсурдні відмовки, коли він хотів побачитися, або ховалися, якщо він дзвонив у двері. Найважливішими, безумовно, були його стосунки з моїм чоловіком. Коли він стверджує, що «відкрив» мого чоловіка, це просто смішно. Мій чоловік уже був достатньо відомим, коли Б. П. вициганив у одного видавця право написати відгук на його роман, а потім познайомився з нами і, як, здається, сказала колись моя донька, став нашим «свійським кошеням».

Навіть у своїй вигаданій історії Б. П. не може приховати, що заздрив моєму чоловікові. Здається, ця заздрість була нав’язливою і всежерущою. Йому також було відомо, що мій чоловік, хоча й поводиться з ним дружньо та привітно, часом кепкує з нього й ставиться трохи зверхньо. І від цієї думки він мучився. Часом мені здавалося, що він ні про що більше не може думати. Він сам наївно зізнається, що товаришував з Арнольдом і якимось чином ототожнював себе з ним, вважав його творчість «своєю заслугою», аби не втратити глузд від заздрості й ненависті. Якщо потрібен обвинувач, Б. П. сам чудово впорається. У миті відвертості він також зізнається, що зображує Арнольда упереджено. І це ще м’яко кажучи. (А далі він зізнається, що ненавидить усе людство!) Зрозуміло, що він ніколи не «допомагав» Арнольдові, але Арнольд частенько допомагав йому. Він ставився до нас із чоловіком, як дитина до батьків. Це теж могло б зацікавити психіатра, але я більше не хочу зупинятися на тому, що й так очевидно і що відкрилося на суді.

Його заяви щодо моєї доньки, щодо його почуттів та щодо її почуттів, звісно ж, абсурдні. Моя донька завжди ставилася до нього, як до «кумедного дядечка», і навіть не сумнівайтеся, що жалість, яку вона до нього відчувала, можна сплутати з ніжністю; жалість навіть і є однією з форм ніжності, тож у такому сенсі вона, можливо, і ставилася до нього з ніжністю. Але його палка «пристрасть» до неї — типова вигадка. (Я трохи пізніше розповім, що думаю про її походження й мотиви.) Мені здається, що розчаровані люди, які не знайшли свого місця, мало не все життя віддаються фантазіям. Я переконана, що в них вони знаходять джерело розради, хоча й не завжди безпечне. «Гарна» вигадка дозволяє їм вибрати малознайому людину та уявити, наче вона закохалася в них, намалювати собі палкі та драматичні стосунки. А що Б. П. такий собі садомазохіст, то він, звичайно, уявив собі нещасливий кінець, вічну розлуку, жахливі любовні страждання й таке інше. У його єдиному опублікованому романі (він стверджує, що друком вийшло більше книжок, але насправді він опублікував лише одну) ідеться саме про таке розчароване романтичне кохання, надзвичайно схоже на це.

Ті самі садомазохістські фантазії створили (певна річ, лише в його уяві) ту жахливу сцену на початку книжки, у якій він начебто приходить до нас і знаходить мене в ліжку в спальні нагорі, із синцем під оком і так далі, і так далі. Я кілька разів помічала, що Б. П. полюбляє вдавати в розмовах зі мною й моїм чоловіком, наче йому, звичайно, відомо про наші родинні суперечки. Ми вдвох сміялися над цією його примхою, не помічаючи в ній нічого лиховісного. Можливо, через свою холостяцьку наївність (а по суті, він назавжди залишився холостяком) Б. П. вважав наші буденні дрібні суперечки серйозними чварами. Проте, на жаль, більш вірогідно, що він напівсвідомо вигадував наші незгоди, «приймаючи бажане за дійсне»^[139]. Йому не хотілося, щоб «татусь і матуся» жили в злагоді одне з одним. Глибоко в душі він прагнув принизити нас обох і міцніше прив’язати до себе.

Як на мене, варто зізнатися, що існує ще один бік справи, хоча з різних причин (деякі з них очевидні) на суді про це не йшлося. Звичайно, Бредлі Пірсон був закоханий у мене. Ми з чоловіком давно про це знали й теж постійно глузували із цього. Сумно читати вигадки Б. П. про те, як ми кохалися. Через це своє нещасливе кохання він і вигадав пристрасть до моєї доньки. Але ця вигадка — лише димова завіса. Частково тут ідеться про «підміну об’єкта», а частково, боюся, — про звичайнісіньку помсту. (Можливо, значущим був іще й міцний зв’язок між батьком і донькою; про нього в книжці не згадується, але він міг неабияк мучити Б. П. і знову, як часто траплялося, змушувати його почуватися жалюгідно відчуженим.) Я не можу сказати, наскільки його почуття до мене винні в тому жахливому злочині. Боюся, що в грудях у цього нечестивого й нещасного чоловіка сплелися заздрість і ревнощі. Цієї теми (яку я не порушувала б, якби не стикнулася з такою різноманітною брехнею) я більше не торкатимусь.

Нескладно уявити, як цей документ засмутив мене. Правду кажучи, я не звинувачую Б. П. у тому, що він навмисно хоче оприлюднити цю ганебну публікацію. Його принаймні можна зрозуміти: він написав цю вигадану нісенітницю, щоб розрадити себе в тому жорсткому місці й відволіктися від справжнього каяття й докорів сумління. Провину за цю злочинну публікацію я покладаю на самозваного містера Локсія (чи «Люксія», як він, здається, іноді себе називає). Кілька газет натякали, що містер Локсій — nom de guerre^[140] сусіда по камері нещасного Б. П., до якого він, схоже, відчув болісну пристрасть. Під цим іменем ховається горезвісний насильник і вбивця, добре відомий музикант-віртуоз, який надзвичайно жорстоко вбив свого успішного друга-музиканта; нещодавно газетні заголовки волали лише про це. Можливо, схожість злочинів зблизила цих двох нещасних людей. Добре відомо, як заздрять одне одному митці.

Насамкінець хочу сказати — і впевнена, що висловлю також думку своєї доньки, з якою тимчасово не підтримую зв’язок, бо тепер вона стала відомою письменницею й живе за кордоном. Я не тримаю на нього зла, бо до нього варто ставитися як до суттєво неврівноваженої, якщо не божевільної людини, і щиро співчуваю його беззаперечним стражданням.

Рейчел Баффін

Післямова Джуліан

Я прочитала історію, а також інші післямови. Гадаю, автори інших післямов не мали такої честі. Це містер Локсій дозволив мені. (З кількох причин, про які я здогадуюся.) Утім, сказати я можу не так багато.

Це сумна історія, сповнена справжнього болю. Для мене це був страшний час, і багато що я забула. Я страшенно любила батька. Це, мабуть, найголовніше, що я можу сказати. Я любила його. Через його насильницьку смерть я мало не збожеволіла. Я мало не збожеволіла під час процесу над Пірсоном.

З того періоду мого життя в спогадах залишилися лише туманні латки, лише окремі сцени. Забуття милосердне. Людські створіння забувають значно більше, ніж зазвичай вважають, особливо після потрясіння.

Від тих подій минуло не так багато часу. Проте для молодої людини ці роки видалися довгими. Тепер мене від тих подій відділяють століття. Я бачу їх у звуженій перспективі й себе серед них — дитиною. Це історія старого чоловіка та дитини. Я кажу так, вважаючи цю історію літературним твором, хоча й розумію, що йдеться про мене саму. Чи залишаємося ми такими самими, як у дитинстві? Що в нас залишається незмінним? Я була дитиною, я визнаю це й водночас не можу себе впізнати.

Наприклад, процитований лист. Невже я написала цього листа? (Невже він зберіг його?) Це здається немислимим. І ті слова, які я казала (начебто). Зрозуміло, що вони — вигадка чиєїсь чужої уяви. Часом та дитина на все реагує занадто по-дитячому. Тепер я здаюся собі «розумною». Чи могла розумна я бути тією дитиною? Подекуди там є роздуми, які не могли спасти мені на гадку. Думки, які просочилися просто з голови автора. (Я не надто переконливий «персонаж».) Хіба я не була розгубленою, наляканою дитиною в абсолютно новій ситуації? Так, мені це здається літературною вигадкою.

Мій батько абсолютно мав рацію, коли не заохочував мене до письменництва. А Пірсон помилявся, коли заохочував. Тепер я це розумію. Немає сенсу писати в ранньому віці, коли ще нічого не розумієш, не володієш майстерністю й перебуваєш у полоні власних емоцій. Свої юні роки краще витратити на навчання. Пірсон стверджує, що мій батько був невисокої думки про мій хист. Насправді все було навпаки. Мій батько був чоловік, який часто казав зовсім не те, що думав, через скромність або страх зурочити. Таке нерідко трапляється.

Доктор Марло називає книжку «холодною», і його можна зрозуміти. У цій книжці чимало теорій. З іншого боку, це дуже «гаряча» книжка (аж занадто «гаряча»), сповнена невимушених особистих емоцій. А ще поспішних суджень, часом не зовсім правильних. Можливо, над нею потрібно знову і знову розмірковувати, як над поезією. Можливо, над кожним романом потрібно весь час розмірковувати, і по-справжньому видатний письменник пише лише один роман. (Флобер?) Моя мати правильно називає мене письменницею, але помиляється щодо моєї галузі. (Я поетка.)

Тож словами я оперую обережно й не витрачаю їх дарма. В одному з уривків Пірсон пише про тишу. Ця частина мені сподобалася. Мабуть, він має рацію, коли каже, що пережите нами стає дорожчим, коли ми мовчимо про нього. Як і у випадку з двома людьми, розмова зі стороннім руйнує все. Мистецтво потаємне потаємне потаємне. Але воно володіє даром мови, інакше не змогло б існувати. Мистецтво публічне публічне публічне. (Проте лише тоді, коли хороше.) Мистецтво коротке. (Не з погляду часу.) Це не наука, не кохання, не влада і не служба. Але це їхній єдиний справжній голос. Це їхня істина. Вона заглиблюється й не патякає зайвого.

Пірсон завжди ненавидів музику. Це я пригадую. Я пам’ятаю, як він безцеремонно вимикає татів програвач. (Черговий акт насилля.) Тоді я була маленькою дитиною. Я бачу цю сцену. Він ненавидів музику. Містер Локсій, мабуть, хороший учитель. (Правду кажучи, я знаю, що так і є, якщо лише слово «вчитель» тут доречне.) Але хіба ж у цьому немає іронії? Пірсон ціле життя гарував над своїми творами. Я бачила його записники. Видно, що він працював. Там записано чимало слів. А тепер йому, напевно, залишилася тільки музика — і жодного слова. Тепер існує лише музика, а далі — тиша. Чому?

Зізнаюся, що ніколи не читала написаних Пірсоном книжок. Гадаю, їх було декілька. Щодо цього моя мати помиляється. Хорошим критиком я його теж не вважала. Мені здається, що в Шекспірі він розумів лише вульгарщину. Але я захоплювалася його життям, тим, яким уявляла собі. Він здавався мені прикладом: людиною, яка все життя намагалася і весь час зазнавала поразки. Видавалося надзвичайним, що він не полишав спроб. (Хоча часом це здавалося нерозумним.) Природно, що я захоплювалася і своїм батьком теж. У цьому не було розбіжності. Мабуть, якийсь пророчий інстинкт змусив мене полюбити ідею невеличкої публікації. (Поет, якому дав життя романіст, мусить оплакувати батьківську багатослівність.) Він підкинув мені ідеї, що ті, хто працюють таємно, займаються дрібницями. Але це була лише ідея. Пірсон публікувався стільки, скільки міг. Якщо мій батько був Теслею, Пірсон точно був Моржем^[141].

У цьому твердженні немає нічого особистого. Слова призначені для приховування, мистецтво — це і є приховування. Істина відкривається в утаємниченості та небагатослівній дисципліні. Я хочу посперечатися щодо загальних питань. Мені здається, Пірсон доходить думки, що музика — найвизначніше з мистецтв, лише через сентиментальність. Чи вірить він у це? Він просто повторює, наче папуга. Безсумнівно, це вплинув на нього містер Локсій. Музика — це мистецтво й заразом символ мистецтва загалом. Найуніверсальніший символ. Але найвидатніше мистецтво — це поезія, бо слова — це душа в найчистішому вигляді, це очищена матерія. Пробачте, містере Локсій.

А тепер щодо найголовнішого. Пірсон помилявся, коли ототожнював свого Ероса із джерелом мистецтва. Навіть попри його слова про те, що один — «просто» тінь другого. Насправді я відчуваю в книжці жар, а не холод. Справжнє мистецтво дуже, дуже холодне. Особливо коли зображує пристрасть, бо її можна зобразити лише так. Пірсон скаламутив воду. Еротичне кохання ніколи не стане натхненням для мистецтва. Хіба для поганого мистецтва, якщо бути абсолютно точною. Душевну енергію до самісінького дна (чи до самісінького вершечка) можна назвати сексом. Мене це не займає. Глибинні джерела людського кохання — це не джерела мистецтва. Демон кохання — не демон мистецтва. Кохання має стосунок до володіння та самовиправдання, а мистецтво — ні. Змішувати його докупи з Еросом, хай навіть чорним, — найтонша й найрозпусніша помилка, якої лише може припуститися митець. Мистецтво не можна плутати з коханням, так само, як і з політикою. Мистецтво не має нічого спільного ані з розрадою, ані з можливим майбутнім. Мистецтво пов’язане лише з правдою, в її найнеприємнішій, найменш корисній, а тому найістиннішій формі. (Агов, ви, хто слухає мене, хіба не так?) Пірсон був недостатньо холодним. Так само, як мій батько.

Але навіть це нічого не пояснює. Пірсон сказав, що кожен митець — мазохіст власної музи. Утім, напевно, тепер він уже й сам зрозумів, що це неправда. (Саме в цьому, імовірно, й ховається ключ до його поразок.) І більшої неправди не існує. Обожнювання фокусується на собі самому. Той, хто обожнює, уклякає, як уклякав Нарцис, аби подивитися на воду. Доктор Марло каже, що митці надають у своїх душах притулок цілому світові. Так. Але в цьому разі вони не можуть бути нарцистичними. І, звичайно, не всі митці гомосексуальні. (Що за дурниці!) Мистецтво — це не релігія, не обожнювання й не нав’язлива думка, яка змушує діяти.

Хороше мистецтво не таке. Митець не має господаря. Ні, в жодному разі.

Джуліан Беллінґ

Містер Локсій, прочитавши написане мною, зауважив, що я не сказала, на чий бік схиляюся — Пірсона чи матері. Я не бачила їх і не спілкувалася з ними роками. Природно, що я підтверджую (у цілому) версію моєї матері. Утім, слова Пірсона теж правдиві. Щодо містера Локсія, стосовно якого виникають домисли, здається, я знаю, хто він. Він зрозуміє, якщо я скажу, що мої почуття до нього сплутані. Цікаво, чи важить щось для нього правда?

Я відчуваю, що заради справедливості маю додати ще дещо. Гадаю, що дитина, якою я була, кохала того чоловіка, яким був Пірсон. Але словами описати це кохання неможливо. І точно не його словами. Це його літературна поразка.

Післямова редактора

Коли всі потрібні документи вже було зібрано, мій любий друг Бредлі Пірсон помер. Помер у в’язниці від швидкоплинного раку, який виявили невдовзі по тому, як він завершив книжку. Я був єдиний, хто оплакував його.

Зрештою, сказати мені залишилося не так багато. Я мав на думці написати як редактор довгий критичний есей, сповнений моралі. Я з деяким задоволенням чекав, як напишу останнє слово. Але смерть Бредлі зробила довжелезний коментар зайвим. Смерть не може змусити мистецтво замовкнути, вона може лише порадити, де поставити пробіл чи витримати паузу. Тож мені залишається сказати небагато. Почувши голос правди, читач упізнає його. А якщо не впізнає, йому ж гірше.

Не можу втриматися від кількох коментарів (більшість із них очевидна) з приводу післямов. Місіс Беллінґ пише — і почасти це правильно, — що слова призначені для приховування. Але авторам післямов не вдається скористатися цією властивістю слів. Насправді ці люди виставляються напоказ. Скажімо, кожна леді стверджує (чи припускає), що Бредлі кохав саме її. Навіть джентльмен стверджує це. Зворушливо. Утім, це дрібниця, на яку варто було сподіватися. Так само очікуваною стала їхня брехня. Місіс Баффін бреше, щоб захистити себе. Місіс Беллінґ — щоб захистити місіс Баффін. Як доречно спогади місіс Беллінґ утратили чіткість! Цю жалість можна зрозуміти, хоча мати роками не спілкувалася з донькою. «Доктор» Марло, який на суді казав правду, тепер боягузливо відмовляється повторювати її. Я чув, що адвокати місіс Баффін погрожували йому. «Доктор» Марло не герой. І за це ми мусимо пробачити йому. Бредлі, який ніколи не побачив цих сумних «післямов» до свого твору, так би й учинив.

І хай би як учинив, хай би що подумав Бредлі, важко не жахатися дріб’язковості цих авторів. Кожна їхня замітка — самореклама, часом тонка, а часом вульгарна. Місіс Гартборн рекламує свій салон; «Доктор» Марло — свою псевдонауку, свій «консультаційний кабінет», свою книжку; місіс Баффін шліфує вже й так добряче розтиражований образ стражденної вдови. (Коментарі їй не вдалися.) Принаймні вона щиро зізнається, що, коли Бредлі опинився в тюрмі, він помер для неї. Місіс Беллінґ рекламує себе як письменника. До її ретельно написаного невеличкого есею я ще повернуся за мить. (Чи зізнається вона, що Бредлі вплинув на її літературний стиль? Вона теж щосили намагається це приховати!) Напевно, живі завжди можуть обдурити мертвих. Але ця перемога пустопорожня. Витвір мистецтва сміється останнім.

Зібравшись оприлюднити цю книжку, я мав на меті дві речі. По-перше, подарувати публіці літературний твір. За своїм характером я імпресаріо та вже не вперше допомагаю із цим. По-друге, я хотів реабілітувати честь мого любого друга, коротше кажучи, зняти з нього звинувачення в убивстві. Те, що я не дістав жодної допомоги ані від місіс Беллінґ, ані від «доктора» Марло, як я вже казав, не здивувало мене, хоча й засмутило. За довге життя я бачив чимало людських створінь і зрозумів, як мало доброго можна від них сподіватися. Щоб досягти своєї другої мети, я сподівався написати власний довгий аналіз, схожий на досьє детектива, де зазначив би розбіжності, вдався б до припущень і сформулював би висновки. Але я вирішив обійтися без цього. Частково через те, що Бредлі помер. А смерть доручає істину ширшому й вагомішому суду. А ще частково тому, що, перечитавши розповідь Бредлі, відчув: вона сама говорить за себе.

Залишилося дві речі. Одна з них — коротко відзвітувати про останні дні Бредлі Пірсона. Інша — вирішити питання (лише теоретично — факти я залишу на її совісті) з місіс Беллінґ. Почну я саме із цього, хоч і коротко. Мистецтво, моя люба місіс Беллінґ, значно витриваліша та грубіша рослина, ніж здається вам, судячи з вашого надзвичайно літературного допису. Ваша красномовність, яка, боюся, межує з романтикою, ба навіть сентиментальністю, — це красномовність юності. Ви зрозумієте це, коли подорослішаєте в мистецтві. (Можливо, тоді вам навіть випаде честь зрозуміти Шекспірову вульгарність.) Про душу ми завжди висловлюємося метафорично; і цими метафорами варто швидко скористатися й одразу викинути геть. Говорити про душу прямо ми можемо, напевно, лише з близькими людьми. Саме тому моральні філософствування марні. Жодна наука не переймається таким. І не має таких глибин, із яких вам, місіс Беллінґ, або якійсь іншій людині відкрилося б нарешті розуміння, чим живиться, а чим не живиться мистецтво. Чому ви так палко бажаєте поділити того чорного здорованя навпіл, чого ви боїтеся? (Відповідь на це питання може багато пояснити вам.) Сказати, що видатне мистецтво може бути таким вульгарним і порнографічним, як йому заманеться, означає нічого не сказати. Мистецтво має багато спільного з веселощами, грою й абсурдом. Місіс Баффін каже, що Бредлі був посміховиськом. Усі людські створіння — посміховиська. Мистецтво оспівує це. Мистецтво — це пригодницькі оповідання. (Чому ви глузуєте з пригодницьких оповідань, місіс Баффін?) Звісно ж, воно також має багато спільного з істиною, воно створює істину. Але відкрити йому очі на це може що завгодно. Навіть еротичне кохання може. Синтез Бредлі видається наївним, можливо, так і є. За єдністю мистецтва можуть ховатися відмінності, але за відмінностями причаїлася єдність, і як далеко може вдивлятися в цей образ людська істота, а як далеко мусить дивитися митець? Мистецтво наділене власним аскетизмом. Над аскетизмом філософії воно може лише поглузувати.

Щодо музики, про яку місіс Беллінґ різко каже, що вона уособлення всіх видів мистецтва, але не їхня королева: я не схильний сперечатися. Направду, я — саме той, хто може оцінити її аргумент. Я відомий як музикант, але цікавлюся всіма видами мистецтва. Музика зіставляє звук та час і таким чином виявляє останні межі людського спілкування. Проте різні види мистецтва формують не піраміду, а коло. Вони захищають зовнішні кордони мови, а її вдосконалення — потрібна умова для всіх простіших форм спілкування. Без цього захисту людина повернулася б до рівня тварин. Те, що музика вказує на тишу, це ще один образ, використаний Бредлі. Усі митці мріють про тишу, до якої вони змушені ввійти, як деякі тварини, що для розплоду повертаються в море. Творець форм приречений на безформність, навіть якщо ризикує, що вона його згубить. Що б робив Бредлі, якби залишився серед живих? Чи написав би він наступну книжку, нарешті визначну? Можливо. Людська душа сповнена сюрпризів.

Бредлі помер добре, ніжно, спокійно, як пристало людині. Я чітко пам’ятаю просте вразливе здивування, коли (я був присутній при цьому) лікар повідомив йому найгірше. Він мав той самий вигляд, що й колись, коли не втримав великий порцеляновий чайник і побачив, що розбив його. Він вигукнув: «Ох!» — і повернувся до мене. Далі все відбулося швидко. Незабаром він уже не вставав із ліжка. Нетерпляча рука смерті ліпила його, зовсім скоро перетворивши галову на череп. Він не намагався писати. Розмовляв зі мною, просив пояснити якісь речі, тримав мене за руку. Ми разом слухали музику.

Уранці свого останнього дня він сказав мені:

— Мій любий друже, мені так шкода… що я й досі тут… набридаю вам. — А потім додав: — Не здіймайте галасу, обіцяєте?

— Про що це ви?

— Про мою невинність. Воно того не вартує. Тепер це вже не має значення.

Ми слухали Моцарта по приймачу Бредлі. Пізніше він озвався:

— Я шкодую, що не написав «Острів скарбів».

До вечора він став зовсім слабким і ледве міг говорити.

— Любий, розкажіть мені…

— Що?

— Про ту оперу.

— Яку?

— «Кавалер троянди». — Після цього він трохи помовчав, а потім сказав: — Як вона закінчується? Той юнак… як його звуть?..

— Октавіан.

— Він залишився з Маршальшою чи покинув її та знайшов собі молоденьку дівчину, свою однолітку?

— Він знайшов собі однолітку й пішов від Маршальші.

— Що ж, це було правильне рішення, чи не так?

По тому він повернувся, тримаючись за мою руку, і зручно вмостився, наче збираючись поспати. І заснув.

Мене тішить думка, що я неабияк розрадив його в останні дні. Мені здається, наче він страждав ціле життя через те, що мене не було поряд; а наприкінці я страждав разом із ним і врешті-решт вистраждав його смертність. Я теж потребував його. Він додав моєму життю нового виміру.

Щодо моєї особистості: «докторе» Марло, я навряд чи можу бути вигадкою Бредлі Пірсона, бо пережив його. Щоправда, Фальстаф теж пережив Шекспіра, але не редагував його п’єс. Місіс Гартборн, дозвольте запевнити, що я не живу з видавничої справи, хоча чимало видавців зобов’язані мені. Я навіть чув плітки, що ми з Бредлі Пірсоном були просто фікцією, вигадкою якогось другорядного романіста. Яких лише гіпотез не народжує страх. Ні, ні. Я існую. Напевно, місіс Баффін була ближче за всіх до істини, попри неймовірну примітивність її ідей. І Бредлі теж існував. Тут, на столі, за яким я пишу ці слова, стоїть маленька бронзова фігурка — пані з водяним буйволом. (Ногу буйволові відремонтували.) А ще позолочена табакерка з написом «Дружній подарунок». Залишилася ще й історія Бредлі Пірсона, яку я запропонував йому написати, — щось значно довговічніше за дві дрібнички. Мистецтво — незатишна місцина, краще з ним не жартувати. Мистецтво каже єдину правду, яка має значення аж наприкінці. Мистецтво — це світло, під яким можна залагодити людські справи. А після мистецтва, дозвольте запевнити вас усіх, немає нічого.

П. Локсій

Інформація видавця

Літературно-художнє видання

МЕРДОК Айріс

Чорний принц

Роман

Головний редактор О. С. Кандиба

Провідний редактор І. Г. Веремій

Редактор М. М. Бірченко

Технічний редактор Д. В. Заболотських

Коректор І. А. Коломієць

Дизайнери й верстальники В. В. Котенджи, В. О. Верхолаз

Підписано до друку 12.02.2018.

Формат 60x84/16. Ум. друк. арк. 33,6.

Наклад 2100 прим. Зам. № 1606

Термін придатності необмежений

ТОВ «Видавництво “Віват”»,

61037, Україна, м. Харків, вул. Гомоненка, 10.

Свідоцтво ДК 4601 від 20.08.2013.

Придбати книжки за видавничими цінами

та подивитися детальну інформацію

про інші видання можна на сайті

www.vivat-book.com.ua

тел.: +38 (057) 717-52-17, +38 (073) 344-55-11,

+38 (067) 344-55-11, +38 (050)344-55-11,

e-mail: ishop@vivat.factor.ua

Щодо гуртових постачань

і співробітництва звертатися:

тел.:+38 (057) 714-93-58,

e-mail: info@vivat.factor.ua

Адреса фірмової книгарні видавництва «Віват»:

м. Харків, вул. Квітки-Основ’яненка, 2,

«Книгарня Vivat»,

тел.: +38 (057) 341-61-90, e-mail: bookstorevivat@gmail.com

Видавництво «Віват» у соціальних мережах:

facebook.com/vivat.book.com.ua

instagram.com/vivat_publishing

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом

у друкарні «Фактор-Друк»,

61030, Україна, м. Харків, вул. Саратовська, 51,

тел.:+38 (057)717-53-55

Айріс Мердок визнано одним з найкращих романістів XX століття, класиком сучасної літератури. Вона авторка 26 романів, багатьох п'єс, книжок з філософії. Письменниця здобула багато нагород: Літературну премію Джеймса Тайта Блека за роман «Чорний принц» (1973) (увійшов до короткого списку Букерівської премії), літературну премію Whitbread (1974), Букерівську премію за роман «Море, море» (1978); 1987 року Мердок було присуджено звання Дами-командора Британської імперії.

Бредлі Пірсон, немолодий письменник, у період творчої кризи мріє написати свій найвизначніший твір. Щойно він надумав податися в мандри в пошуках тиші, як опинився втягнутим у круговерть проблем. Оточений людьми, що вимагають постійної уваги, змучений докучаннями колишньої дружини, вінвтішається раптовим коханням до молодої дівчини, доньки друга-письменника, яку знав ще маленькою. Чи зцілить це кохання розтерзану душу, чи призведе до катастрофи?..

Це просто диво… Створити такі складні характери, як Мердок у своїх творах…

Spectator

Велична Мердок…

Daily Mail

Примітки верстальника

Перелік помилок набору, виявлених та виправлених верстальником

с. 171: <…> намагається досягти в цій [цирині] => царині, та й в інших <…>

с. 275: Про особистість самого [Шексіпра] => Шекспіра.

с. 291: Людська [душе] => душа прагне до вічності <…>

Примітки

1

Думки (фр.). (Тут і далі прим. пер.)

(обратно)

2

Рядок із 26-го сонету Вільяма Шекспіра. Переклад Віктора Марача.

(обратно)

3

Витвори мистецтва (фр.).

(обратно)

4

Гаврило Принцип (1894–1918) — боснійський серб, який убив Франца Фердінанда, ерцгерцога австрійського, та його дружину, графиню Софі, в Сараєві 28 червня 1914 року. Цей інцидент спонукав Австрію розпочати ворожі дії щодо Сербії, які призвели до Першої світової війни.

(обратно)

5

Брати (фр.).

(обратно)

6

Робота (фр.).

(обратно)

7

Близько 180 сантиметрів.

(обратно)

8

Пересічна середньостатистична людина (фр.).

(обратно)

9

Джекілл, Гайд — персонажі новели Роберта Луїса Стівенсона «Химерна історія доктора Джекілла і містера Гайда», уперше опублікованої в січні 1886 року в Лондоні. Доктор Джекілл і містер Гайд — це дві сутності однієї й тієї самої людини, які мають протилежні характери.

(обратно)

10

За Вікторіанської епохи в суспільстві панували дуже суворі моральні погляди.

(обратно)

11

Рядок із комедії Вільяма Шекспіра «Венеціанський купець» (дія V, сцена 1). Переклад Ірини Стешенко.

(обратно)

12

«Жар-птиця» — балет на музику Ігоря Стравінського.

(обратно)

13

Джуліан Нориджська — англійська духовна письменниця, перша жінка-автор англомовної книжки.

(обратно)

14

«Сини і коханці» — роман англійського письменника Девіда Герберта Лоуренса.

(обратно)

15

«Місіс Делловей» — роман англійської письменниці Вірджинії Вулф.

(обратно)

16

Ідеться про гобеленовий стібок, або маленький напівхрестик.

(обратно)

17

Оповідання (фр.).

(обратно)

18

У (фр).

(обратно)

19

Будиночок (фр.).

(обратно)

20

Латинський вислів, що означає спрямованість на конкретний випадок, вирішення конкретної проблеми, а не на широке застосування або впровадження. У негативному контексті вживається на позначення імпровізованих, погано спланованих подій.

(обратно)

21

Для більшості прихильників цієї теорії духовне зцілення є пріоритетом, і внаслідок цього вони покладаються на силу молитви замість лікування.

(обратно)

22

Зважаючи на всі відмінності (латин.).

(обратно)

23

Веджвудську порцеляну виготовляла фірма «Джозайя Веджвуд і сини».

(обратно)

24

Вілтонський килим — шерстяний килим зі східним візерунком. Уперше такі килими стали виготовляти в англійському місті Вілтон.

(обратно)

25

«Марія Целеста» — судно, покинуте екіпажем із нез’ясованих причин. Класичний приклад корабля-привида.

(обратно)

26

У стадії обговорення в суді (латин.).

(обратно)

27

Вест-Кантрі — неофіційна назва території на південному заході Англії.

(обратно)

28

До Римлян, 8:28. Переклад Івана Огієнка.

(обратно)

29

Згідно з легендою, коли леді Ґодіва їхала оголеною вулицями міста Ковентрі заради того, щоб її чоловік-граф знизив податки для своїх підданих, усі мешканці зачинили віконниці та двері своїх домівок, і лише Том визирнув у щілину та відразу осліп.

(обратно)

30

Щаслива провина (латин.).

(обратно)

31

Авторство цієї фрази приписують багатьом людям. Найвірогідніше, тут мова йде про французького письменника-мораліста Франсуа де Ларошфуко.

(обратно)

32

Король-рибалка — персонаж легенд про лицарів Круглого столу, який оберігає Святий Грааль.

(обратно)

33

Апологія — промова або письмовий твір на захист якоїсь особи або думки, теорії.

(обратно)

34

Махаяна — пізня й найбільша течія в буддизмі.

(обратно)

35

Тгеравада — найстаріша з буддійських шкіл, що збереглися до нашого часу. Вона будує вчення та практику на словах Будди, збережених у Палійському каноні — найстарішому з існуючих буддійських канонів. Його тексти сприймаються як автентичні в усіх відгалуженнях буддизму.

(обратно)

36

Суфізм — містико-аскетична течія в ісламі. Вважається, що перші суфії з’явилися на межі VIII та IX століть в Іраку та Сирії. Імовірно, під цим терміном об’єднуються різні містичні вчення, які виникали в мусульманському культурному середовищі з давніх часів і по сьогодні.

(обратно)

37

«Ковбої та індіанці» — американський журнал, у якому публікуються історії, подібні до вестернів.

(обратно)

38

Фраза, пов’язувана із Шекспіром. Легенди оповідають, що він ніколи не викреслив жодного рядка зі своїх творів.

(обратно)

39

Дихання Чейна — Стокса — патологічний тип дихання, за якого поверхневі й рідкі дихальні рухи поступово частішають і поглиблюються, а досягнувши максимуму на п’ятий — сьомий вдих, слабшають і рідшають, після чого настає пауза.

(обратно)

40

Мандали (із санскр. «коло», «диск») — сакральний символ, що використовується під час медитацій у буддизмі.

(обратно)

41

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена IV). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

42

Життєрадісність (фр.).

(обратно)

43

Джордж Мередіт — провідний англійський письменник Вікторіанської епохи.

(обратно)

44

Живим голосом (італ.).

(обратно)

45

Ніжна дружба (фр.).

(обратно)

46

Марсель — головний герой роману Марселя Пруста «У пошуках утраченого часу».

(обратно)

47

Фанні Прайз — головна героїня роману Джейн Остін «Менсфілд-парк».

(обратно)

48

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія І, сцена І). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

49

Зародку (латин.).

(обратно)

50

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія II, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

51

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена І). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

52

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія IV, сцена IV). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

53

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

54

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія II, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

55

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія V, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

56

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія II, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

57

Китайська шкатулка відома тим, що в ній ховається ще кілька, менших за розміром.

(обратно)

58

Пряма мова (латин.).

(обратно)

59

Непряма мова (латин.).

(обратно)

60

Ідол (від грец. ειδωλου).

(обратно)

61

Джон Ґілґуд — один з найвидатніших акторів в історії британського театру та кінематографа.

(обратно)

62

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія V, сцена II). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

63

З ключем (фр.).

(обратно)

64

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена IV). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

65

Рядок із вірша Джона Донна «Доброго ранку».

(обратно)

66

Тим самим (латин.).

(обратно)

67

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Отелло» (дія III, сцена III). Переклад Ірини Стешенко.

(обратно)

68

Рядок із вірша «Еліксир» Джорджа Герберта.

(обратно)

69

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена І). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

70

Похмурий (фр.).

(обратно)

71

Імпульсивно (фр.).

(обратно)

72

Рядок із вірша Томаса Еліота «Літгл Ґіддінг», у якому поет цитує Джуліан Нориджську.

(обратно)

73

Балдахін (італ.).

(обратно)

74

Слова з класичної англійської шлюбної обітниці.

(обратно)

75

У ніжності (фр.).

(обратно)

76

Потрібна умова (латин.).

(обратно)

77

Уривок із 57-го сонета Шекспіра. Переклад Віктора Марача.

(обратно)

78

Алюзія на 19-й сонет Шекспіра, який починається словами «О, ненаситний часе, лева кігті затуплюй, все живе винищуй, рви…». Переклад Віктора Марача.

(обратно)

79

Безлад (фр.).

(обратно)

80

Дещо спотворена цитата з Біблії. До Коринтян 13:12. Переклад Івана Огієнка.

(обратно)

81

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Король Лір» (дія І, сцена І). Переклад Максима Рильського.

(обратно)

82

Людвіґ Вітґенштайн — австро-англійський філософ, один із засновників аналітичної філософії та один із найяскравіших мислителів XX століття.

(обратно)

83

Рядок із трагедії Жана Ануя «Антіґона». Повністю він звучить так: «Забудь його, Антіґоно, так само, як він забув нас». Переклад К. Квітницької-Рижакової.

(обратно)

84

Ковент-Ґарден — королівський театр в однойменному кварталі Лондона.

(обратно)

85

«Кавалер троянди» — опера Ріхарда Штрауса.

(обратно)

86

Пісня гурту «Billy Cotton and His Band».

(обратно)

87

Ідеться про Франсуа де Ларошфуко.

(обратно)

88

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія І, сцена V). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

89

На межі життя і смерті (латин.).

(обратно)

90

Модерн (фр.).

(обратно)

91

Вільям Блейк — англійський поет, художник і гравер.

(обратно)

92

Вітторе Карпаччо — художник доби раннього Відродження, представник Венеціанської школи живопису.

(обратно)

93

Безпрецедентне (латин.).

(обратно)

94

Актеон — міфічний мисливець. Одного разу він побачив Артеміду, що купалася з німфами. Розгнівана богиня обернула Актеона на оленя, і його розірвали власні пси. Згідно з Еврипідом, гнів Артеміди викликало вихваляння Актеона, що він кращий мисливець, ніж сама богиня.

(обратно)

95

Ініго Джонс — англійський королівський архітектор.

(обратно)

96

Вільям Хоґарт — британський художник доби англійського рококо і Просвітництва.

(обратно)

97

Пітер Лелі — британський художник голландського походження (XVII століття). Справжнє ім’я — Пітер ван дер Фес.

(обратно)

98

Вільям Вічерлі — англійський драматург.

(обратно)

99

Ґрінлінґ Ґіббонз — найвідоміший англійський різьбяр-декоратор.

(обратно)

100

Томас Арне — англійський композитор.

(обратно)

101

Еллен Террі — англійська театральна актриса, виконавиця головних жіночих ролей у п’єсах Шекспіра.

(обратно)

102

Рядок із трагедії Вільяма Шекспіра «Гамлет» (дія III, сцена І). Переклад Юрія Андруховича.

(обратно)

103

Підозрілий (фр.).

(обратно)

104

Ендрю Марвелл — англійський поет, один із перших представників англійського класицизму.

(обратно)

105

Емма, містер Найтлі — герої роману «Емма» Джейн Остін.

(обратно)

106

Алюзія на фразу з есею «Ренесанс» англійського есеїста й літературного критика Волтера Патера.

(обратно)

107

Галерея Академії — відома у Венеції та світі картинна галерея й художня академія водночас.

(обратно)

108

Тінторетто — італійський художник, представник пізнього венеціанського Відродження і маньєризму.

(обратно)

109

Бартоломео Коллеоні — італійський кондотьєр, перший італієць, який застосував у битві артилерію.

(обратно)

110

«Слово стало Тілом, І оселилося між нами» (латин.) — рядок із молитви «Ангел Господній».

(обратно)

111

Курячі очка польові — вид рослин родини Первоцвітові.

(обратно)

112

Амія — трав’яниста лікувальна рослина.

(обратно)

113

З погляду вічності (латин.).

(обратно)

114

Негліже (фр.).

(обратно)

115

Тут: написи на могильних плитах (латин.).

(обратно)

116

Уривок із 22-го сонета Шекспіра.

(обратно)

117

Як овочеву рослину лікарську настурцію культивували та вживали ще стародавні римляни. Зелені листочки рослини використовують як прянощі. Їх додають до салатів, а також вживають як самостійну страву.

(обратно)

118

Паоло Учелло — італійський художник і математик доби раннього Відродження. Уславився своїми фресками та працями з вивчення художньої перспективи.

(обратно)

119

«Хто є хто» — біографічні енциклопедії з інформацією про відомих людей у різних країнах.

(обратно)

120

Роберт Бровнінґ, Альфред Теннісон — англійські поети XIX століття.

(обратно)

121

Алюзія на рядок із п’єси Шекспіра «Дванадцята ніч, або Як собі хочете»: «По-твоєму, коли ти чеснотливий, то не бувати на світі ні пирогам, ні пиву?» Переклад Максима Рильського.

(обратно)

122

У Російській імперії засудженого змушували проходити крізь стрій зі 100–800 солдатів, які прутами били його по спині. На початку XIX століття число ударів сягало 6000. Покарання скасували 17 квітня 1863 року, після військової реформи.

(обратно)

123

Найвірогідніше, мова йде про Федора Достоєвського, який після чотирирічної каторги описав прогін крізь стрій у «Записках из Мёртвого дома».

(обратно)

124

Нехай буде соромно тому, хто про це думає погано (старофр.) — девіз Ордена Підв’язки.

(обратно)

125

Пак — персонаж п’єси Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі».

(обратно)

126

Рядок із 116-го сонету Вільяма Шекспіра. Переклад Віктора Марача.

(обратно)

127

Переклад з італ. Дмитра Щербини.

(обратно)

128

Вірші (італ.).

(обратно)

129

Франсіско Гойя — іспанський живописець і гравер.

(обратно)

130

Ідеться про «Капрічос» — серію офортів Франсіско Гойї, які є сатирою на політичні, соціальні та релігійні порядки. На кількох із них люди зображені з головою віслюка.

(обратно)

131

Рядок із п’єси Вільяма Конґріва «Скорботна наречена», яку часто помилково приписують Шекспірові.

(обратно)

132

Зміст існування (фр.).

(обратно)

133

Висока мода (фр.).

(обратно)

134

Відома справа (фр.).

(обратно)

135

Рядок із вірша Омара Хайяма.

(обратно)

136

Сесіл Скотт Форестер — англійський письменник, військовий історик і голлівудський сценарист.

(обратно)

137

Роберт Льюїс Стівенсон — британський письменник шотландського походження. Здобув світову славу завдяки роману «Острів скарбів» — класичному зразку пригодницької літератури.

(обратно)

138

Кларенс Малфорд — американський письменник, автор вестернів.

(обратно)

139

Психологічна концепція, згідно з якою людина формує переконання і приймає рішення відповідно до того, що їй здається приємним, замість того, щоб звернутись до наявних доказів, раціональності або реальності.

(обратно)

140

Військове прізвисько (фр.).

(обратно)

141

Морж і Тесля — персонажі з роману Льюїса Керрола «Аліса в Задзеркаллі».

(обратно)

Оглавление

Передмова редактора

Передмова Бредлі Пірсона

ЧОРНИЙ ПРИНЦ Свято любові

  Частина перша

  Частина друга

  Частина третя

  Післямова Бредлі Пірсона

Чотири післямови драматичних персонажів

  Післямова Крістіан

  Післямова Френсіса

  Післямова Рейчел

  Післямова Джуліан

  Післямова редактора

Інформація видавця

Примітки верстальника

*** Примечания ***