Іван Керницький
Казка про нерозумне
Посперечалися одного разу Олівець з Гумкою, хто з них достойніший і потрібніший малому учневі Юрку. А треба вам ще знати, що Олівець дуже гордився своїм чудовим почерком, а Гумка була страшенно вперта.
— Ну, скажи, кому ти потрібна? — насміхався Олівець над Гумкою. — Та ти ні однієї лінії на папері накреслити не зможеш! Хіба можеш ти написати в зошиті таке слово, як «мама», чи «баба», чи хоча б 2×2 = 4?.. А втім — нехай всі тут присутні розсудять і скажуть — хто достойніший: я чи ти?
А в пеналі Юрка були чотири блискучих Пера, дерев'яна Ручка і Ножик для підстругування Олівців. Вони поки що мовчали, бо не мали бажання втручатися в суперечку. Тільки старий, весь у чорнильних плямах дядько Пенал, який уже багато пережив і багато чув і бачив на своїм довгім віку, пробурчав сердито:
— Дурість все це, та й годі!
— То, то, то! — зацокотіла в кутку язиката Гумка.— Ох, Боже, писака який знаменитий найшовся. І користі з твоєї писанини, шмаровозе, якщо все те, що ти надряпаєш, я одним помахом зітру!
— Так, так! — зітхнув тихо Зошит, який лежав на столі.— А все це падає на мою бідну шкіру! Одні пишуть, інші витирають, а ти, брате, терпи! Кому яка думка спаде — той все зараз же на папір... І за що мені така образа?..
А Олівець і Гумка не втихомирюються. Вони ще більше зненавиділи одне одного і тільки чекали на випадок, аби ще раз зчепитися. Чекати випало недовго.
Увечері малий Юрко, виконавши домашнє завдання, залишив у безладді на столі шкільне приладдя.
Коли ж старий годинник у кутку біля шафи віддзвонив дванадцяту годину і місяць зазирнув через вікно в Юркову кімнату — на столі зараз же почалася дивна суєта.
Олівець згадав ранкову суперечку з Гумкою і відчув себе ображеним тим, що Гумка назвала його прилюдно «шмаровозом».
— Ну, ти, божевільна цокотухо! — крикнув Олівець. — Ось ми тепер з тобою поквитаємося! В особі всіх жителів Шкільної Сумки викликаю тебе на смертний бій! Всіх присутніх кличу в свідки! Побачимо, хто переможе: чи ти мене зітреш, чи я тебе перепишу!
— Славно! Ото буде втіха! — запищали тоненькими голосочками чотири блискучих Пера, які ще ніколи не купалися в чорнилі. — Нумо, тітонько Гумко! — кричали вони. — Ставайте до бою!
— Стану! Щоб ви знали, що стану! — з викликом, взявшись у боки, казала Гумка. — О, не дочекатися вам того, щоб такий шмаровоз та взяв гору наді мною. Вже я на голову стану, а все, що він напише і накреслить, зітру!
— Ох, горе мені! — зашелестів тривожно сторінками Зошит. — Вони знову будуть мене мучити.
— Дурість все це, та й годі! — знову пробурчав старий дядько Пенал.
Ось так, ні з того ні з сього, почався цей поєдинок.
Суддя — пузата Чорнильниця-дзиґа, схожа на сажотруса, тому що ніколи не вмивалася, намагалася помирити суперників, але вони були непохитними.
Олівець і Гумка ступили на чисту сторінку Зошита, тобто на поле бою. Чорнильниця і сама не рада, що за цю справу взялася, але подала знак, і запекла боротьба почалася...
Що Олівець напише — то Гумка зітре. Олівець пише, впріває, але й Гумка не відстає! Олівець крутиться на папері, як веретено, креслить закарлючки, а Гумка слідом за ним, як заметіль, написане, наче язиком, злизує. Так вони б'ються, б'ються, на бідному Зошиті вже й шкіра порепала.
— Боже! Рятуйте! — стогне нетяга.— І навіщо вони, каторжні, так знущаються наді мною?.. О, матінко моя паперова, для чого ти мене на світ породила?..
— Терпи, голубчику, видать тобі так на роду написано! — пробурчав старий дядько Пенал.
Через хвилину знов додав своє:
— Дурість все це!
Чим довше Олівець писав, а Гумка написане витирала, тим більше й більше олівець списувався, а Гумка маліла. Олівець, хочеш-не-хочеш, а все-таки кожний раз повинен був бігти до свого лютого ворога, Ножика, та ще й просити його:
— Ну, підстружи мене, враже, а то списався. Шматуй моє живе тіло! Ой, боляче мені, друзі, болить моє біле тіло. Ну, та нічого. Вже я тій язикатій покажу, де раки зимують!
І Гумка, хоча й стерлася наполовину, та не піддавалася.
— Гину я, батечки мої! — говорила вона.— Сама бачу, що гину, що власними руками вік свій вкорочую. Але хай від мене і пилинки не залишиться, а цьому хвалькові я все-таки втру носа!
Так Олівець писав, а Гумка витирала. Поки не залишилась від них купка пилюки...
Настав ранок. Зійшло сонце. В кімнату ввірвався свіжий вітерець і змів із письмового столу купку сміттячка — все, що залишилося від Олівця й Гумки.
Ось яка історія сталася, браття.
Обидва наші герої загинули дарма.
Так воно не раз і між людьми буває.
_______________________
Різдвяна казка
На місто Нью-Йорк опустилася Різдвяна ніч. Малий Василько спав біля ялинки, і ялинка спала. Погасли електричні лампочки, і штучний сніг, наче справжній, сріблився на зелених віттях, і мерехтіло в темряві ночі «янгольське волосся».
Так, Василько спав і ялинка спала, та не спали Василькові іграшки, нагромаджені під ялинкою. Тільки-но дзиґар на стіні вибив дванадцяту годину ночі, як всі іграшки ожили й зібралися, ніби на віче чи на якісь збори. Індіанці, ковбої, матроси, летуни, парашутисти, словом – ціла армія обступила довкола, розглядаючи з усіх боків справжню невидальщину – запорозького козака!
Правду кажучи, був це не козак, а маленький козачок, подарунок Василькові від тітки з Філадельфії, що сама його вшила, вбрала, причепурила. У смушевій шапці з довгим червоним шликом, в синьому жупані і широких шароварах, з шаблею при боці, гордо взявшись запівбоки, – козачок цей, хоч і невеликий зростом, виглядав дуже завзято: не займайте мене, мовляв, та не ставайте впоперек дороги. Бо не з Грицем справа!
Першим відважився заговорити до нього славний на весь світ ковбой Рой Роджерс:
– Здоров, приятелю! Скажи нам, звідки ти взявся, такий бравий? Чи ти, бува, не з Індії або з Арабії?..
– Я – козак з України! – відповів малий запорожець.
– О-о! З України! – загомоніло братство. – А яке твоє ремесло? Яка професія?
Козачок ударив рукою по шабельці:
– Козаки – це були лицарі, що обороняли свою землю, свою віру і свій нарід від лютих ворогів. А в мирний час господарили, сіяли хліб, вудили рибу, полювали на звіра...
Тут втрутився в розмову богатирський ватажок могіканів Соколине Око:
– Ти сказав, білий брате, що твої предки-козаки полювали на звіра – значить, вміли влучно стріляти з лука, кидати списа?
– Ти вгадав, достойний ватажку!
– А може, й ти, білий брате з України, одідичив це вміння по твоїх предках?
– Твоя правда, брате.
– Гаразд. Перевіримо, чи слова твої не підшиті вітром, чи язик твій не любить самохвальби. Бачиш он, на вершку ялинки, того смішного Паяца, що має голову з видутого яєчка?
– Бачу, достойний ватажку.
– Ось тобі лук і стріла; як поцілиш першим пострілом йому в голову, тоді всі скажемо, що твої предки-козаки були добрі вояки.
Взяв наш козачок лука і стрілу та й каже всьому добірному товариству:
– Згода, друзі, я погоджуюсь, але шкода мені стріляти в голову Паяцові, нищити Василькові таку гарну забавку. Он там, трохи вище над Паяцом, висить позолочений горішок. Хочете, я зніму його стрілою?
– Ой, не втнеш, брате, такої штуки! – Похитав короною з пір'я ватажок могіканів.
– Побачимо!
Прицілився козачок, нап'яв лука – фіііть! – свиснула стріла, зашуміла поміж галузками і позолочений горішок – цок! – упав на підлогу, просто під ноги Великому Ватажкові індіанців.
– Славно! Славно! – загомоніло товариство, заплескало в долоні.
А король ковбоїв Рой Роджерс підійшов до козачка, на знак поваги потиснув йому руку і сказав:
– Дорогий друже з далекої України, приймаємо тебе з відкритими обіймами до нашої громади. Шануємо тебе за те, що маєш не лише влучне око, а й шляхетне серце. Ти не хотів нищити дитячої забавки, значить – вмітимеш пошанувати і чиєсь життя, а це найбільша чеснота кожного лицаря.
– Слава! Слава бравому козакові з України! – гукнули індіанці, ковбої, матроси, летуни та інші славні вояки і, взявши козачка до гурту, пішли колесом довкола ялинки, співаючи знану в усьому світі українську колядку:
«Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка...»
А малий Василько спав коло ялинки, усміхаючись крізь сон. Може, йому снилась Різдвяна казка?..
__________________
Оглавление
Іван Керницький
Казка про нерозумне
Різдвяна казка
