Місто моє розстріляне [Хая Мусман] (fb2) читать онлайн

Замість передмови

Загинув єврейський народ Східної Європи. Небагато залишилось живих. Зараз, через п’ятдесят років після Голокосту, все менше залишається людей, які пережили його, рідні та близькі яких загинули в ньому.

У трагедій, якими глобальними вони не були б, є одна властивість – із плином часу «скорочуватись» до обсягу кількох абзаців у підручнику історії. Так було з вигнанням євреїв з Іспанії і з геноцидом єврейського народу, що був влаштований козаками Хмельницького.

Те, що це жахлива несправедливість, зрозуміло, мені здається, усім, окрім тих, хто ці підручники пише. Що ж, у них на це свої причини, як і свої турботи в житті. Моя ж турбота як однієї з тих, хто не просто залишився живим, але й зберіг пам’ять про час, події, людей, – не дозволити цій пам’яті бути стертою без сліду. Ось чому я вирішила викласти свої спогади, які зовсім не претендують на масштабність і містять у собі епізоди із дуже різних біографій – моєї особистої і багатьох-багатьох близьких мені людей. Фоном для цих спогадів я обрала ЧАС – такий, яким він для усіх нас виявився.

У моїй розповіді немає жодного вигаданого прізвища, жодної вигаданої події. Намагаючись пом’янути у своїй розповіді якомога більше людських доль, іноді я просто згадувала ім’я: нехай хоча б такий слід залишиться від людини. Нікого при цьому не намагалась прикрасити: усі вони були звичайними людьми. Зустрічались серед них бідні й багаті, добрі та злі, розумні і не дуже. Вони були людьми і, як всі люди на світі, мали право на життя. Вони загинули такими, якими я їх запам’ятала, коли залишила своє місто через п’ять днів після початку війни. Вони не встигли стати старшими, у них залишався лише час на смерть, тому розповідь про їхнє життя переплітається тут із розповіддю про їхню смерть, інколи порушуючи хронологічну послідовність викладення.

Я повернулась до міста у лютому 45-го. Побачила контури котлованів, де були поховані 17 500 євреїв, розстріляні німцями 6–7 листопада 41-го року. Зустріла людей, які розповіли мені про те, як прожили євреї ті місяці, що залишались їм до смерті, і про те, як вони загинули.

Усі повоєнні роки міська влада не дозволяла встановити пам’ятник на місці цієї страшної братської могили. Котловани поросли диким чагарником і бур’яном. Радянські комуністи приховали сліди злочинів німецьких фашистів.

У другій половині 80-х нова міська влада часів перебудови разом з ініціативною групою євреїв організувала благоустрій місця поховання, наказала прокласти туди дорогу. Встановили пам’ятник.

А на початку 90-х у Західній Україні спорудили інший пам’ятник – махровому українському націоналісту Степану Бандері, який співпрацював з німцями. Його сподвижники брали участь у винищенні євреїв.

Нова хвиля фашизму котиться планетою і нові небезпеки насуваються на увесь світ, на єврейський народ. Спогади про Голокост – це не лише данина пам’яті загиблим, це також пересторога усім людям про небезпеку фашизму, це камінь спотикання на його шляху.

* * *

У нашому невеликому провінційному місті на сході довоєнної Польщі мешкало близько сорока тисяч людей. Через нього зі сходу на захід тягнулася головна вулиця імені 3-го Травня, уздовж якої вузько і довго постало місто. На одному кінці вулиці стояла в’язниця – сіра, похмура будівля за високим парканом, на іншому – солдатські казарми. Ще було одне варте уваги місце – старий, обгорілий замок, який був описаний Короленком у «Дітях підземелля». У замку вже ніхто не жив.

Місто перетинала річка Устя. У часи мого дитинства через неї був прокладений дерев’яний міст. Пам’ятаю, як одного разу вона вийшла з берегів і затопила прилеглі вулиці. Під мостом із ревом проносились жовті, каламутні маси води. Було страшно дивитись униз. Пізніше береги укріпили земляними укосами, а замість дерев’яного побудували залізний міст. Річка вгамувалася і поступово почала висихати. Перед війною її вже можна було перейти убрід.

Паралельно річці тягнулася колія залізниці. На вулиці 3 Травня стояв шлагбаум. Потяги ходили рідко, і залізниця не була перешкодою головним чином пішохідному руху в місті. Машин – одна-дві та й усе, візники проїжджали рідко. У базарні дні рух посилювався завдяки селянським підводам.

Залізниця ділила місто на дві частини. На схід від неї на вулиці 3 Травня стояв католицький костел, збудований у готичному стилі, дещо вбік від нього – гарна православна церква. Це був центр міста. Уся вулиця в цьому районі була забудована одно- і двоповерховими будинками, у яких розміщувались магазини.

На захід від залізниці починалось передмістя «Воля». На Волі, як ми звикли його називати, великих магазинів не було, там розташовувались маленькі крамниці, власники яких ледь зводили кінці з кінцями через те, що покупці головним чином брали товари в борг, а віддавати не завжди було з чого.

Щоправда, жили на Волі й Пісюки, власники пивоварного заводу, і ще декілька відомих у місті багатіїв, але погоди вони там не робили. Пивоварний завод і декілька млинів – ось і вся міська промисловість.

Ми орендували квартиру на тихій зеленій вулиці Коперника, на краю Волі, у чешки Перманової. Сама власниця займала другий поверх двоповерхового будинку, а на першому жила родина поляків, яких я не запам’ятала. Їхні діти ніколи не з’являлись на задньому дворі, де стояв ще один двоповерховий дерев’яний будинок, у якому тулилося багато людей. Ми з батьками, дідом та бабусею займали дві кімнати і кухню на першому поверсі, поруч з нами в кімнаті з сінями жили поляки Мусолови. В іншій частині будинку жило декілька українських сімей.

Мусолов був лимарем, працював він в сінях, у них завжди пахло сирою шкірою. Декілька наших сусідок торгували овочами на базарі, який знаходився на сусідній вулиці.

У цьому будинку я прожила перші сім років свого життя – єдина єврейська дитина у дворі, куди виходили пограти діти з усіх квартир, – ось звідки я знаю польську і українську мови.

Я добре пам’ятаю умеблювання нашої квартири. У нас була довга та вузька кімната. Два ліжка вміщувались у ній лише повздовж, одне за одним. Шафа, стіл, чотири стільці. Зовнішня стіна кімнати, вічно просочена вогкістю, зимою вкривалась памороззю, і тоді стіл присовували впритул до ліжок.

Загалом усі спогади раннього дитинства залиті яскравим сонячним світлом, як ніби увесь час було літо. Зима запам’яталась лише бісеринками інію на стіні біля вікна.

Кухня у нас була спільна з дідусем. У ній стояли два столи. Мій дідусь був дуже побожний і не дозволяв бабусі користуватись спільним столом з моєю мамою, оскільки він підозрював, що ми їмо трефне.

У нас жив великий рудий кіт на прізвисько Кіт. Він мав абсолютно самостійний спосіб життя, приходив, коли хотів, іноді зникав на декілька днів. Ніхто його ніколи не гладив, та й він, мабуть, цього і не потребував. Це був кіт-мисливець, завзятий і щасний мишолов.

У квартирі була сила-силенна мишей. Людей вони не боялись, серед білого дня бігали по кімнаті, а вночі розпочинали галасливу мишачу метушню: хором пищали, щось гризли. Але коли Кіт в домі – було тихо, його одного вони й боялися.

Час від часу мама розпочинала полювання на мишей. Брала декілька банок, перегортала їх догори дном і, поклавши приманку, підпирала паличками. За ніч туди потрапляло до десятка мишей. Батько кидав їх у відро, закривав кришкою. А ранком виносив на вулицю, де знаходився базар, і там випускав. Топити їх ні за що не погоджувався. Мама жартувала, що миші з базару строєм повертались услід за батьком додому.

Кота нашого я боялась і дуже не любила за бридку звичку приносити на кухню вбиту ним мишу. На все життя у мене збереглась нелюбов до всього котячого роду.

* * *

Своїх батьків молодими я не пам’ятаю. Мама народила мене в 32 роки, я була її третьою дитиною, двоє інших померли до мого народження.

Батько був молодший за маму на чотири роки. Високий, помітно сутулий, з добрими карими очима. Не знаю, за якою модою він завжди брив голову наголо і носив маленькі вуса. У нього були понівечені пальці правої руки.

Під час Першої світової війни батько більше двох років провів на фронті в окопах. Про війну він згадував з небажанням і рідко про неї розповідав. Пальці він понівечив собі самострілом.

Йшов 1916 рік. Взвод, у якому служив батько, зайняв оборону в окопах біля католицького кладовища. Одного разу батьку наснився дивний сон, ніби одна з могил розкрилась і з неї вийшла молода вродлива дівчина, одягнута в чорне, з великим хрестом у руках. Вона пройшла окопом, вдивляючись в обличчя солдат, схилилась над моїм батьком і поманила його пальцем. Він піднявся і пішов за нею. Не доходячи до кладовища, він зупинився і сказав їй, що він єврей, а у неї в руках хрест. Вона наказала йому повернутись.

На ранок взвод був піднятий в атаку, живими залишились одиниці. Ось тут батько й вирішив більше не випробовувати долю і прострілив собі руку.

Не знаю, чи усвідомлював він тоді усю злочинність цієї світової бійні, але, безсумнівно, розумів, що гинути за царя-погромника нема чого.

Самостріл був таким очевидним, що батька негайно заарештували. Урятував його випадок. Прокурор був знайомий з його старшим братом Герцлем і припинив справу проти нього.

Батько не був боягузом. Коли до нашого міста підійшов бронепоїзд Петлюри, батько вступив у загін самооборони і бився з бандитами.

З фронту батько повернувся інвалідом. У нього не розтискалися пальці правої руки. Вилікував його фельдшер. У Рівному було три фельдшери і декілька лікарів. Бідні люди лікувались у фельдшерів, візит до них коштував дешево. У них була велика практика і чималі знання. Найбільш шанованим фельдшером був Мосейчук. Про нього розповідали, що траплялось, що він не тільки відмовлявся від гонорару, але й давав гроші хворому на покупку ліків.

Фельдшер порадив батькові постійно носити в руці тугий гумовий м’ячик, який змушував розгинатися скрючені пальці. Цілий рік батько лікував руку у цей спосіб. Поступово він її розробив, і хоча пальці залишились знівеченими, він усе робив правою рукою.

Інвалідності, проте, батько не уникнув. Його контузило на фронті. Грошей на те, щоб лікуватись у лікарів, не було. Польський уряд не вважав себе зобов’язаним лікувати солдатів царської армії. Батько почав глухнути і до тридцяти років остаточно втратив слух. Глухість позбавила його можливості знайти постійну роботу і прирекла нашу родину на бідність. А втім, навколо нас жило багато бідних родин, у яких батьки не були інвалідами.

* * *

На вулиці, де був базар, стояла велика водокачка. Водогону в 20-х роках у місті не було, і всі мешканці носили воду відрами з водокачок. Більш заможні користувались послугами водовозів, їх у місті було багато. На нашій вулиці продавав воду Берл, однорукий єврей середнього віку. У нього була стара, виснажена коняка, запряжена у віз, на якому стояла велика бочка з водою. Коли бочка була повною, Берл не ризикував сідати на передок, боявся, що коняка не потягне.

У нашому дворі Берл з’являвся рідко – клієнтів було мало. До моєї мами він ставився з повагою, сам заносив їй у подарунок відро води. Мама запрошувала його посидіти, перепочити, і Берл залюбки приймав запрошення. Він скромно присідав на краєчок стільця і брався розповідати про своє життя-буття. Людиною він був неписемною, недорікуватою, і коли йому не вистачало слів, щоб висловити свою думку, він говорив «ет», що залежно від інтонації виражало різні почуття: відчай, зневагу, а іноді й надію, що усе якимось чином минеться.

Жив він з матір’ю та сестрою Індою, яка засиділась у дівках. Ми її знали. Це була вродлива дівчина близько 24-х років з густим, чорним, блискучим волоссям і великими мигдалеподібними очима. Інда добре вишивала гладдю, але прогодувати матір і себе своїм рукоділлям вона не могла, Берл був головним годувальником у родині.

Він довго не одружувався, хотів спочатку видати заміж Інду, проте в Польщі нареченим потрібен був посаг, а де Берл міг дістати хоча б декілька сотень злотих на придане для сестри?

Через деякий час Берл, так і не дочекавшись заміжжя сестри, одружився. До своєї дружини він ставився з величезною ніжністю і називав її чомусь «воно». І було в цьому «воно» стільки непідробного обожнювання, красномовнішого деяких любовних заклинань.

Спочатку в родині панував мир і спокій, але потім дружина Берла захотіла купити шафу, і навколо цієї шафи розгорілися пристрасті. Мати і сестра були проти такої непомірної витрати, але молода господиня наполягла на своєму, і шафа була куплена. Перемога її виявилася пірровою, свекруха так і не пробачила їй норовливості, і спокій назавжди залишив родину. Сварки і скандали виникали з будь-якого приводу і без нього, і життя бідного Берла перетворилось на пекло. Він гірко жалівся моїй мамі на свою долю, але виходу не було, сім’я не могла розділитися, вони усі жили лише на його мізерні заробітки.

Ми потім з’їхали з цієї квартири і втратили Берла з поля зору. Загинув він з родиною, мабуть, у листопаді 1941 року разом з усіма євреями міста. Кому дісталась конячка і шафа? Хто знає…

* * *

У мене було двоє дідів і жодної рідної бабусі. Батька мого батька звали Алтер. Алтер – це не ім’я, а прикметник, він означає «старий». Справжнє ім’я діда – Ефроїм-Хаїм. У минулі часи смертність серед дітей була дуже великою, і єврейські матері називали своїх синів «Алтер», сподіваючись обманути смерть.

Дідусь Алтер – високий, блакитноокий старий з великою білою бородою – мав трьох синів і двох дочок. Усіх дітей йому народила його друга дружина Хая. Вона померла молодою. Дітей виховала третя дружина діда, теж Хая, молодша за нього на двадцять років. Дідусь дуже любив свою другу жінку, часто згадував її, казав, що вона була праведницею і що вона чекає на нього в раю.

Дід ночами довго і надсадно бухикав, ранком ішов на цілий день в синагогу. Його улюбленою стравою була «юшка» – суп з картоплі та цибулі. Дід був бідний, жив на утриманні своїх дітей. Мій батько і його найстарший брат самі були бідними і допомагати дідусеві не могли. Головним чином його утримував середній син Герцль, а також йому надсилали гроші дочки з Америки, які працювали там швачками на фабриці.

У родині вважали, що дідусь Алтер більше усіх своїх онуків любив мене, наймолодшу. Онуків у нього було десять. Я не пам’ятаю, щоб дідусь мене пестив чи якось панькався зі мною. Але коли я в першому класі уперлася і не захотіла йти до школи, дідусь придумав, як мене до школи привчити. Він відводив мене туди сам і під час уроку стояв біля вікна так, щоб я бачила його голову. Поки я бачила дідуся, я сиділа тихо. Але як тільки дідусева голова зникала, я починала плакати. Як це терпіла вчителька, не знаю, але через тиждень я до школи звикла, і дідусь звільнився від стояння під вікном.

Помер дідусь у 84 роки від операції грижі. Помирав він на диво спокійно. Усвідомлюючи, що відходить, він сказав бабусі, що іде в рай до своєї дружини Хаї. Бабуся заплакала, і він її втішив, сказав, що і для неї знайдеться місце поруч з ним. Можливо, людям, настільки фанатично релігійним, смерть не така страшна…

Дідусь помер в лікарні. Коли ми прийшли туди вранці, я запам’ятала, що над дахом кружляла з різким карканням зграя ґав. Батько вийшов з лікарні і сказав, що дідусь помер. З того часу каркання ґав у мене завжди викликає тривогу як передвістя нещастя.

* * *

Батько моєї мами, Хаїм-Бер Гурвітц, був цілковитою протилежністю дідуся Алтера – імпульсивний, дотепний і владний. Моя мати була його старшою дочкою від першої дружини. Дружина ця була красунею, але дід її не любив, називав «ряба корова». Померла вона від пологів, народивши двох дівчат-близнят. Обох дівчат взяла до себе моя прабабуся і сама їх виховала, звільнивши сина від усяких батьківських турбот.

Сестра моєї мами, Тайбл, у віці шістнадцяти років закінчила життя самогубством через нерозділене кохання. Моя мати після смерті прабабусі переїхала до свого батька до Рівного, їй на той час вже виповнилось 18 років.

Дідусь, окрім моєї мами, мав ще трьох синів і дочку від різних дружин. Коли я з’явилася на світ, у нього була п’ята дружина. Я була його першою онучкою, він грав зі мною, брав на декілька днів до себе додому. Його утримував син Хаскель, який жив у Нью-Йорку. За його наполяганням дід розлучився зі своєю п’ятою дружиною і переїхав з двома молодшими дітьми до Америки. Помер він задовго до війни.

* * *

Найбільш радісні спогади мого дитинства пов’язані з моєю подружкою Фелюнею Мусоловою.

Фелюня жила з батьком і мамою-бабусею. Родина Мусолових була бездітною, і вони взяли на виховання сироту. Коли їй виповнилося 16 років, Мусолов розбестив її, і вона народила дівчинку – Фелюню.

Мусолова вигнала свою вихованку, а дитину залишила в себе. Фелюня називала Мусолову мамою, але знала, що у неї є ще одна мама. Рідна мати Фелюні працювала кравчинею, але головним чином жила на утриманні польських офіцерів, які часто змінювались. Мусолова її засуджувала за розпусний спосіб життя.

Вона іноді відвідувала дочку, приносила цукерки, дещо з одягу і обов’язково – горілку для Мусолова. Візити ці завжди супроводжувалися скандалами. Фелюню випроваджували у двір, Мусолов відсиджувався в сінях, а Мусолова вчила свою колишню вихованку уму-розуму. Закінчувався візит сльозами та застіллям.

Фелюня була старша за мене років на шість. Вона усюди тягала мене за собою. Для мене вона була кумиром. У школі вона вчилась не просто добре, а якось із захватом. Вчителі казали Мусоловій, що Фелюню обов’язково потрібно віддати вчитись в гімназію.

Я розлучилась з Фелюнею, коли мені було років вісім. Зустріла її через 7–8 років випадково в місті. Вона була заміжня, мати двох дітей. Незабаром після закінчення 7-го класу Мусолова видала її заміж. Чи то боялася, що Фелюня піде по стопах матері, чи то смерть свою відчувала і хотіла доньку влаштувати при житті.

У довоєнній Польщі, у тому середовищі, де жила Фелюня, одруження було єдиним можливим для неї виходом.

* * *

Поруч з будинком Перманової на вулиці Коперника стояв низький, витягнутий у довжину дім, у якому мешкала родина Гельманів: дев’ять сестер і один брат, наймолодший.

Усі сестри були кравчинями. Найстарша, Мася, – закрійниця. Своєрідне сімейне ательє. У довоєнній Польщі ремісникам жилося погано, і сестри ледь зводили кінці з кінцями. У них на утриманні були брат і старі батьки. Брат навчався в гімназії.

Квартира Гельманів складалася із трьох кімнат і кухні. Дві великі кімнати слугували майстернею, а вночі перетворювались на спальні для сестер. Лише у Масі було ліжко, інші спали на розкладачках.

Мася дружила з моєю мамою. Окрім Масі, пам’ятаю двох середніх сестер – Цейтл і Малку, вони працювали на ножних швацьких машинах. У Цейтл були опухлі ноги, вважалось, що це від роботи на ножній машині.

Наймолодші сестри Хая і Фаня вишивали. Деякий час Фаня була бонною при дітях одного зі співвласників пивоварного заводу Штрика. У її обов’язки входило гуляти з дітьми і прибирати квартиру. У вільний час вона вишивала для них.

Усі сестри Гельман, окрім Хаї і Фані, були старими дівами, які вже зневірилися вийти заміж. Мама розповідала, що Масю одного разу сватав дуже порядний чоловік, але вона йому відмовила, бо розуміла, що без неї родина пропаде.

Сестри за роботою часто співали, але загалом у домі в них було невесело, гнітила бідність, невпевненість у завтрашньому дні, шарпали нерви замовниці.

Я прожила довге життя, але такої дружної родини, такого доброго ставлення один до одного і до друзів ніколи не зустрічала. Я їх усіх дуже любила, вважала рідними, і тільки коли підросла, довідалась, що вони були лише друзями моїх батьків.

* * *

У нашому місті неподалік від в’язниці був великий парк. Його називали парком Любомирських, на честь князів Любомирських, які нібито подарували його місту. Назва міста – Рівне – також пов’язана з цими князями. За переказом, князь Любомирський так назвав місто через те, що з його придбанням у нього стало рівно сто містечок. Парк знаходився на протилежній від Волі стороні міста, і ми там рідко бували.

Одного разу стало відомо, що в парку буде проводитись конкурс на найкрасивішу дитину. Хто приніс цю новину – не знаю, у нашому дворі газет не читали. Швидше за все розповіла про це одна із замовниць Гельманів.

Звістка сколихнула двір. Усі наполягали, щоб мама повела мене на конкурс. Головна складність полягала в тому, що у мене не було відповідної сукні, а мама хотіла, як кажуть, відстояти свою честь. Вихід знайшла Мася, вона якраз шила одній дамі сукню із світло-зеленого креп-жоржету. З відрізу Мася викроїла для мене шматочок і пошила сукню, яка зав’язувалась на плечах, тому що на рукави вже не вистачило.

Сам конкурс пам’ятаю невиразно. Діти декілька разів проходили сценою, на якій за довгим столом сиділо журі. День був яскравий, сонячний, а на сцені панувала напівтемрява. Потім мене і ще одну дівчинку, полячку, поставили перед циліндром, у якому були два папірці, один з них порожній, і наказали тягнути жереб. Він випав на мою користь.

Мені дали велику ляльку, у неї було справжнє волосся і вії, вона закривала очі в горизонтальному положенні. У 20-х роках така лялька коштувала дуже дорого. Мама забрала у мене ляльку, і ми пішки пішли через усе місто додому. Мама несла ляльку у відкритій коробці, нас супроводжувало декілька людей з нашого двору, це був спільний тріумф.

Коли ми прийшли додому, мама замкнула ляльку в шафі. На її думку, лялька являла таку цінність, що вона не могла мені дозволити гратися з нею. Вона виймала її лише, коли приходили гості. До дев’яти років я стала не такою вродливою, і лялька слугувала мамі доказом моєї колишньої краси. Коли почалась війна і я пішла в евакуацію, лялька так і залишилась у шафі і дісталась, мабуть, німцям, які грабували єврейські будинки після розстрілу євреїв.

* * *

Батько мій, поки ще не став глухим, працював механіком на млині. Він взагалі був дуже здібною людиною. Окрім декількох років у хедері, ніякої іншої школи він не відвідував. Самотужки навчився читати польською та російською, сам навчився обслуговувати машини млина і вважався хорошим спеціалістом. Навіть після того, як він остаточно втратив слух, коли був великий завіз на млинах, його запрошували змінним механіком.

Одного разу млин, де працював батько, згорів. Хазяїн попросив батька позичити йому грошей. У батька було накопичено 400 злотих, і він позичив їх хазяїну. Хазяїн отримав страховку, але борг батькові не повернув. Батько залишився без роботи і без грошей. Ми почали голодувати. Мене годували усім двором, я обідала у Мусолових та інших сусідів, мамі сусідки приносили хто хліб, хто овочі.

Пам’ятаю день, коли батько прийшов з міста, зупинився біля дверей і раптом почав сповзати стінкою донизу. Він знепритомнів від голоду. Батько дуже хвилювався через віроломність хазяїна, який до того ж був нашим родичем. Сам він був виключно чесною людиною, і оскільки про це було відомо в місті, то попри нашу бідність йому ніколи не відмовляли в оренді квартири чи в кредиті в продуктовій крамниці.

Ми все життя були бідними. У місті жило чимало заможних людей, магазини ломилися від товарів, що ще більше підкреслювало нашу бідність, проте в нашій оселі ніколи не говорили із заздрістю про знайомих, яким жилося краще. Ми бідніші, ну і що ж, але ми не гірші за інших. Я дуже вдячна моїм батькам за те, що вони виховали мене так, що я не тільки ніколи нікому не заздрила, але й не відчувала себе приниженою через те, що була найбіднішою в класі і не мала тих благ, які мали мої товариші.

Того літа, коли батько залишився без роботи, йому допоміг його товариш, поляк Слонімський, з яким він разом був у загоні самооборони, коли місту загрожував Петлюра. У нього був дім і крупорушка. Він узяв батька на роботу і врятував нас від голоду.

* * *

До школи я пішла в шість років. У нашому місті було п’ять гімназій: дві єврейські, російська, українська і державна польська, також дві єврейські і декілька польських семирічок і єврейське ремісниче училище «ОРТ».

Мене віддали до єврейської школи, очевидно, з подальшим прицілом на гімназію. Надії на вступ до польської гімназії не було ніякої. Атестат однієї з єврейських гімназій, «Тарбут», не давав права на вступ до вищого учбового закладу.

Перший рік мого навчання в школі я взагалі не запам’ятала, окрім інциденту з дідовим стоянням за вікном. З першого класу нас вчили івриту, на цій мові викладались усі предмети. Нас також вчили польської мови. З третього класу у нас були уроки Закону Божого. Із вчителів цієї школи я запам’ятала двох вчительок польської мови Вайнберг і Беренштейн і вчителя Головешка із Закону Божого, м’яку, хворобливу людину. Математику викладав молодий вчитель Боксер. Усі вчителі цієї школи були розстріляні німцями.

* * *

У початковій школі я вирізнялась серед інших учнів знанням польської мови. Уміння розмовляти польською стало причиною події, яка мені запам’яталась.

Наша школа розміщувалась у двоповерховій будівлі, частину якої займала квартира директора торгової школи Йозезберга. У нього була донька Зося, моя однолітка. Вона не знала єврейської мови, вдома говорили лише польською, і тому вона не могла грати з іншими дітьми.

Коли я почала відвідувати школу і познайомилася із Зосею, вона почала запрошувати мене грати з нею. У неї були чудові іграшки і серед них – лялька, яку я полюбила.

Одного разу ми грали у дворі. Зосю покликали обідати, вона залишила ляльку і побігла. Я теж зголодніла, попросила дочку двірника приглянути за лялькою і пішла додому. Коли я повернулась, мати Зосі накинулась на мене з криком, що я поцупила ляльку. Я пішла до двірника. Лялька була у нього вдома, і його дружина віднесла її Йозезбергам, я її супроводжувала. Мати Зосі мовчки взяла ляльку і нічого мені не сказала. З того часу я більше з Зосею не грала, хоча вона не раз мене запрошувала.

Дивно переплелися наші з Зосею долі. Ми вчились у різних гімназіях, при зустрічі віталися кивком, але не розмовляли. До Зосі усі ці роки залицявся її співучень. Закінчивши гімназію, Зося з батьками переїхала до Львова і вступила до консерваторії, вона була дуже здібною піаністкою. Хлопець, з яким вона дружила, теж вчився у Львові. Коли розпочалась війна, він запропонував Зосі разом з ним піти на схід. Її батьки не дозволили їй залишити місто.

Батьків Зосі німці розстріляли після окупації Львова, а її врятував викладач консерваторії, піаніст. Майже всю війну вона прожила в його домі. Незадовго до звільнення міста цей викладач давав концерт. Зося вирішила піти на концерт. Вона була білявою, мало схожою на єврейку. Її впізнав якийсь бандерівець і видав гестапо. Зосю розстріляли разом із викладачем, у якого вона переховувалась.

Після війни я вийшла заміж за хлопця, з яким вона колись дружила. 3 грудня, день її народження, довгі роки відзначався у нашій родині як день пам’яті Зосі.

* * *

У четвертому класі я захворіла. Через сильні напади болю в животі довелося звернутися до лікаря.

У місті жили батько і син Сегали: усіма шанований старий терапевт Сегал з кривою шиєю і його син, молодий хірург.

Цей молодий Сегал був осудовиськом людським. Невисокого зросту, коренастий і дуже сильний. Він пив і ходив до вантажників битися. Вантажники-євреї часто по неділях влаштовували між собою бійки, у яких брали участь рівненські задираки, такі, як молодий Сегал.

Старий Сегал, який вважався в місті незаперечним авторитетом, визначив у мене запалення ниркової миски і поклав на шість місяців у ліжко, призначивши найсуворішу дієту: сир, морквяний сік, напівсира печінка – і все це без хліба та солі. Лікування це не дало ніяких результатів, якщо не брати до уваги, що від шестимісячного постільного режиму і відсутності свіжого повітря я дуже послабшала.

Під час чергового нападу болю фельдшер Мосейчук, якого довелося запросити через те, що у моїх батьків не вистачило грошей на гонорар доктору Сегалу, визначив у мене апендицит, і мене повезли до лікарні. Мосейчук буквально врятував мене, тому що зволікання з операцією навіть на декілька годин могло коштувати мені життя.

Оперував мене молодий Сегал. Він, мабуть, був тоді напідпитку, тому що лікарі і зараз дивуються потворному рубцю, який залишився після операції.

Сегали зі своїми родинами загинули разом з євреями Рівного.

* * *

У 1929 році ми переїхали з вулиці Коперника на вулицю Понятовського. Відбулося це наступним чином.

Дядько моєї мами, Шимшон, мешкав у селі біля Тучина. Єврейською село називали Кріпе, а польською – Гориньгрудек.

У дядька в селі був власний будинок і крамниця, які він успадкував від мого прадіда Йоселя, котрий прожив 94 роки.

Дядько Шимшон вважався в нашій родині багатієм. У нього була дочка Лейка, дівчина років шістнадцяти, висока, рудоволоса, з чарівними зеленими очима. Лейка виросла в селі, до міста ніколи не виїжджала. Моя мама називала її дикою кізонькою.

Ось цю сільську дівчину дядько Шимшон вирішив видати заміж у місто і обов’язково за інтелігента. Для чого дядьку знадобився зять-інтелігент, мені до цього часу незрозуміло.

Дядько привіз Лейку до Рівного. Гельмани пошили їй декілька суконь, і мама за дорученням дядька зв’язалася зі свахою.

Власне процесу пошуків нареченого для Лейки я не пам’ятаю, але весілля її запам’ятала через один епізод. Наречений Лейки, Льова, чоловік років тридцяти, повний, лисуватий, нижчий за неї зростом, стояв на кухні і притискав до себе Лейку, а в неї були якісь перелякані очі. Льова, втім, виявився дуже порядною людиною і хорошим чоловіком.

Дядько Шимшон купив у місті двоповерховий цегляний будинок і облаштував другий поверх для наречених. На першому поверсі була чотирикімнатна квартира. У подяку за клопоти дядько запропонував мамі зайняти дві крихітні кімнатки на першому поверсі. Дві більші кімнати займала родина Мучник. Кухня у нас з ними була спільною. Від платні за квартиру дядько великодушно відмовився. Для нас це було велике щастя.

Вікна наших кімнат були урівень із землею. Будинок стояв на пагорку, і при його будівництві площадку не розрівняли, тому його права частина виявилась укопаною по вікна в землю. Але дарованому коневі зубів не лічать.

Ми прожили в цій квартирі два роки.

* * *

Праворуч від дядькового стояв ще один двоповерховий будинок. На першому поверсі у ньому знаходився притон. Нам було чути крики, які доносилися звідти, коли жінки сварилися між собою. Це був єврейський притон.

Другий поверх займала родина вантажника. З ними мешкав брат його дружини. Усі знали, що він злодій і періодично сидить у в’язниці. Ми його не боялися, сусідів він не чіпав. Ця родина здавалася дуже тихою. Я жодного разу не бачила чоловіків напідпитку. У п’ятницю ввечері уся родина вечеряла зі свічками. По суботах чоловіки добропристойно йшли до синагоги.

Будинки на вулиці Понятовського на Волі головним чином будувались у глибині дворів. Безпосередньо біля тротуару по сусідству з ділянкою дядька Шимшона стояв невеликий дерев’яний будиночок, там жили три польські проститутки. Найбільше клопоту спричиняли вони, оскільки там по вечорах гуляли польські офіцери.

Я запам’ятала одну з цих жінок – високу, вродливу білявку. Її прозивали «графинею» за горду поставу. У неї було довге, густе волосся. Влітку вона виходила на вулицю сушити його після миття. У неї закохався молодий польський офіцер і запропонував їй вийти за нього заміж. Вона усім розповідала про своє щастя. Потім приїхала його мати, влаштувала скандал і розладила шлюб.

Пам’ятаю, як «графиня» сиділа на сходинках свого будинку і гірко плакала. Усі її дуже жаліли і засуджували матір офіцера, хоча навряд чи хтось із них був би радий взяти невістку з притону.

Жінка потім почала пиячити. Через декілька років я зустріла її на вулиці Колієвій, страшенно розмальовану, із осклянілим поглядом, і ледь впізнала її.

Вулиця Колієва мала у нашому місті дурну репутацію. Вечорами там прогулювались проститутки, які остаточно занепали. Казали, що жінка там коштує 15 грошів. Це були людські істоти, строкато і неподобно вдягнені, голодні та хворі, яких вигнали з притонів через непотрібність.

У довоєнній Польщі проститутка викликала швидше співчуття, ніж осуд. Не було роботи, злидні гнали цих жінок на панель. У нашому місті мешкала знаменита єврейська родина Дворец. Усі сестри були проститутками, а брат їх опікав. У 1940 році одна з сестер працювала в нашій школі буфетницею. Це була дуже добра жінка, яка любила дітей і порядно з ними поводилась.

Мешкаючи поряд з притонами, ми, діти, не могли не знати, чим займаються ці жінки. Батьки не намагались відгородити нас від цього боку життя. Про це просто не розмовляли і вважали непристойним підглядати за ними.

* * *

Неподалік від будинку дядька Шимшона мешкала подруга моєї мами, Голда Гуз. У неї були дві дочки: моя однолітка Бузя і маленька Поля. Голді належала половина будинку. Разом з нею мешкали дві її сестри, Ривка і Таня. Чоловік Голди давав приватні уроки івриту.

Їхній будинок стояв на пагорку, який спускався трьома невеликими терасами до тротуару. Піднімались до будинку дерев’яними сходами, які були увиті диким виноградом. Кожної весни Голда саджала на терасах своєї ділянки квіти, уся родина брала у цьому участь.

Сестри Голди були старими дівами, і Голда дуже хвилювалась з цього приводу. Коли їй нарешті вдалося видати Ривку заміж, вона віддала їй найбільшу кімнату в будинку. Кімнат було усього три.

Чоловік Ривки, Бірл, вважав себе журналістом. Мій батько казав, що він просто нероба. Бірл запам’ятався мені високим чоловіком із здоровенним носом. Носив він краватку-метелик і черевики з гамашами. Кожного дня після обіду він ішов до кафе «Раже». Чи писав він що-небудь і чи публікувався – я не знаю. Моя мама казала, що родину Ривки утримували Голда і наймолодша з сестер, Таня.

Таня була невисокою миловидною дівчиною. Вона закінчила гімназію і працювала секретаркою-машиністкою. Влітку вона жила в заскленій веранді, а взимку спала в спільній кімнаті. У неї було багато книжок, і ми з Бузею крадькома їх читали.

Таню ми обожнювали, вона була розумною та інтелігентною, дуже м’якою і тихою. У родині її називали «Тойбеле» – голубка.

Років за п’ять до війни вона вийшла заміж. Її чоловік, веселун і жартівник, виглядав повною її протилежністю. У них підростали двоє дочок. Це була дуже щаслива родина.

У листопаді 1941-го Таню з дітьми розстріляли, чоловік її загинув через декілька місяців.

Мої батьки також загинули в листопаді 1941-го. В останній вечір вони прийшли до Голди попрощатися. Я залишила місто через декілька днів від початку війни. Якийсь хлопець сказав їм, що бачив мене вбитою біля Острога. Чотири місяці вони оплакували загибель своєї єдиної дитини. Бузя розповіла мені після війни, що коли вони прийшли того вечора до Голди, обидва були сивими, як голуби. Батькові було 47 років, мамі – 51.

Було оголошено, що євреїв відправлять на якісь роботи, ніхто не припускав, що німці готують розстріл євреїв.

Бузя та її батьки врятувалися від першого розстрілу. Коли влітку 1942 року стало зрозуміло, що німці збираються ліквідувати гетто, Голда з родиною втекли до Здолбунова. Там вона за допомогою перекису водню перефарбувала Бузю в білявку, знайшла спеціаліста, який виправив у паспорті дочки прізвище Гуз на Гузовську і підробив усю іншу інформацію, посадила Бузю в потяг і відправила до Києва. Бузя врятувалася в місті Суми, решта родини загинула в Здолбунові.

* * *

У будинку дядька Шимшона ми прожили близько двох років.

Зліва від цього будинку стояв двоповерховий особняк, який належав доволі заможній родині Ткачів. Власницю цього будинку на нашій вулиці недолюблювали через сварливий, непоступливий характер. По сусідству з будинком Ткачів був маленький одноповерховий будиночок родини Гак. Гаки були літніми людьми. У них була єдина дочка, дуже вродлива дівчина Еся. Вона страждала від хвороби серця. Їхній будинок стояв на пагорку, і до нього вели доволі високі сходи. Есі було важко долати ці сходи, тому вона рідко виходила з дому. Влітку вона зазвичай сиділа у шезлонгу в садочку біля будинку. Коли до неї почав заходити немолодий чоловік, усі сусіди раділи, що вона, можливо, незабаром вийде заміж. Потім цей чоловік перестав у них бувати, і її мати розповіла, що хтось із сусідів нашептав йому про хворобу Есі. Уся вулиця грішила з цього приводу на мадам Ткач.

Дядько Шимшон, купуючи будинок, не знав, що попередній його власник судився з мадам Ткач через спільний для обох домоволодінь проїзд завширшки метри два.

Обидві ділянки, дядькова і родини Ткач, позаростали бур’янами, ніхто їх не обробляв. Між ними проходила мощена бруківкою доріжка, якою до обох будинків восени проїздили вози, навантажені дровами на зиму, більше ця дорога нікому не була потрібна. Мадам Ткач вирішила цю доріжку розділити і розгородити парканом.

Віддати сусідці ділянку завширшки метр, що було куди дешевше і менш клопітно, ніж судитися з нею, – такої думки дядько навіть не припускався, і він занурився в судовий процес з незвичайним азартом.

Одного разу взимку увесь склад суду приїхав до нас у двір, щоб оглянути спірну ділянку. Так багато шикарно одягнених панів, у дорогих, підбитих хутром пальтах з бобровими комірами, на нашій вулиці бачили не часто. Усі сусіди збіглися подивитись на небувале видовище.

Мадам Ткач вийшла зі свого будинку у каракулевій шубі. У якийсь момент в азарті суперечки вона раптом повернулась до дядька Шимшона спиною, задерла шубу, нахилилась і показала свій зад, що був убраний у білосніжні панталони. Увесь склад суду остовпів, потім вибухнув реготом. Пани поспішили поїхати.

Незважаючи на те, що дядько найняв найкращого адвоката, Льоню Когана, він процес програв. Аргументи мадам Ткач виявились більш переконливими.

Чи то через програний процес і дарма витрачені гроші, чи просто від скупощів дядько вирішив, що він вже достатньо зробив ласки моїй мамі і запропонував нам пошукати іншу квартиру. Ураза для нас була дуже чутлива. Був початок тридцятих років. У світі панувала криза.

* * *

Мій батько недовго пропрацював на крупорушці у Слонімського, йому запропонували вступити в товариство. Воно складалось із чотирьох людей, батько був четвертим. Я їх усіх пам’ятаю: Беньомін, Герцль і Янкель. Беньомін і Герцль були зовсім неписемні. Вони усі вносили якісь невеликі суми і купували декілька мішків зерна, мололи його на сільських млинах і продавали власникам маленьких пекарень, яких у Рівному було багато.

Батько був дуже потрібен цьому товариству, оскільки він знав млинарів, у яких раніше працював механіком, і міг домовитися про молоття за більш прийнятну ціну, окрім того, він був найбільш писемним і провадив усю нехитру бухгалтерію товариства.

Ця «фірма» проіснувала аж до вересня 1939 року. При своїх маленьких оборотах вона збанкрутувати не могла. Якщо залишався мішок непроданого борошна, його ділили між собою. Прибуток був мінімальним: щоб конкурувати з власниками великих млинів, борошно доводилось продавати дешевше. Максимально, у вдалі місяці, батько заробляв до 80 злотих. Половина цієї суми витрачалась на оплату квартири. Коли я почала навчатись у гімназії, батько додавав щомісячно 5–7 злотих до тих грошей, які я заробляла приватними уроками, щоб платити за навчання. Решта витрачалась на життя. Магазини ломилися від товарів, але мої батьки не могли собі дозволити ніяких обновок. Купівля для мене пари черевиків у рік ставала подією, яка надовго виводила сімейний бюджет із рівноваги.

* * *

Світова криза, яка розпочалася в 1929 році, докотилася і до нашого містечка. Слово «криза» все більше повторювали у нас вдома. Усе важче було продати борошно, батько майже нічого не заробляв. У Герцля, його компаньйона, син захворів на туберкульоз, потрібно було посилене харчування, ліки, а грошей не було. Одного разу батько прийшов з міста страшенно схвильований: Герцль повісився.

Після смерті Герцля над нашою домівкою навис чорний, гнітючий страх. Батько став поговорювати про самогубство, йому здавалось, що усі наші біди пов’язані з його глухістю і що якщо він піде з життя, мама більш вдало вийде заміж і позбудеться злиднів. Батько панічно боявся злиднів. Він твердив, що наша родина знаходиться на краю загибелі.

Ми дуже боялися, що наш батько може наслідувати приклад Герцля. Декілька місяців мама буквально ні на хвилину не залишала його одного, слідувала за ним всюди. Через деякий час розмови про самогубство припинились. Батько переконався, що Герцль виявив легкодухість, оскільки його смерть привела родину, яка залишилася без годувальника, у дуже тяжке становище.

* * *

Після того, як дядько Шимшон відмовив нам щодо квартири, ми переїхали в невелику кімнату з маленькою кухонькою на розі вулиць Злотої і Легіонів, навпроти старого кладовища, на якому вже нікого не ховали. На його напівзруйнованих могилах збереглися старі, укриті мохом хрести. Вдень я не звертала уваги на кладовище, але вечорами воно зловісно чорніло на іншій стороні вулиці.

У сусідньому будинку мешкала моя подружка Уля Шойхет. Я іноді приходила до неї гратися. Коли темнішало і нікого не було вдома, на Улю нападав страх, вона запевняла, що бачить, як хрести на кладовищі рухаються. Мені теж здавалося, що хрести рухаються. Як страшно було потім йти повз кладовище додому! Я до цього часу пам’ятаю ці моторошні хвилини.

Бідна подружка моя, Уля Шойхет. Не знала вона тоді, що боятися треба не цих хрестів над зотлілими в могилах мерцями, а хижо вигнутих хрестів-свастик на прапорах в Берліні, які принесли смерть їй, її батькам, усім, хто жив тоді разом з нами, навколо нас.

* * *

Будинок, у якому ми оселилися, був населений мешканцями, як вулик – бджолами. З нашої кімнати двері вели до сусідньої квартири. Ми іноді їх відкривали і йшли в гості до сусідів прямо зі своєї кімнати.

У цій сусідній кімнаті певний час мешкали молодята. Вона – вродлива, повна жінка, – часто співала та сміялась. У неї була дивовижна манера сміятися, її сміх був схожий на дзвін кришталевих дзвіночків, і стільки було в ньому радості і щастя... Вони загинули разом з усіма.

Молодята прожили по сусідству з нами недовго. Після них оселилася родина. Жінка була вагітна і народила вдома. Увесь день вона безперервно кричала. Цей крик вселяв жах. У ньому було щось тваринне і безутішне. Я благала маму допомогти їй чимось. Мама сказала, що так народжують усі жінки. Це була таємниця життя, до якої я вперше долучилась.

Ця родина також загинула, як і усі.

Навпроти будинку, в якому ми жили, стояв двоповерховий дім різника Біленка. На першому поверсі він тримавкрамницю. Біленко мав багато дітей. Його старший син навчався разом зі мною. Він писав вірші, був гордістю батька. У своїй родині він один був добре одягнений і мав окрему кімнату. Усі інші діти бігали по вулиці брудні, недоглянуті.

Мені розповідали, що бачили Біленка в гетто ранньою весною 1942 року. Він зійшовся з дівчиною, з якою дружив до війни. Уся його родина загинула в листопаді 1941 року.

Біленко сказав, що німці готують розстріл гетто, але він не дозволить зарізати себе, як вівцю.

Дівчину його заарештувало гестапо, невдовзі її розстріляли. Біленко загинув влітку 42-го року – чи то сам покінчив з собою, чи то був розстріляний під час ліквідації гетто.

* * *

У той час, коли ми жили по сусідству з Біленком, я часто обмінювалась з ним книжками. Обоє ми любили читати і читали все підряд, без розбору.

На початку тридцятих років і мої батьки захопилися читанням. На ідиш були перекладені багато шедеврів світової літератури: романи Толстого, Ромена Роллана, Гюго… Батьку з його слуховим апаратом, у якому раптом виникали шум і свист, було важко сприймати читання вголос зі сторони, тому, як правило, читав він. Я запам’ятала їх обох за столом при світлі гасової лампи. Батько читає, а мама сидить, підперши щоку рукою, і слухає.

Батько був хорошим шахістом, і знайомі приходили до нього пограти. З шахами пов’язаний один мій дуже ранній дитячий спогад. Вечір, на столі горить гасова лампа, батько зі своїм другом Бушелем грає в шахи. Мені фігури видаються чомусь чорними пляшечками, нестримно тягне їх взяти. Нарешті я простягаю руку і розвалюю усі фігури на дошці. Батько ляскає мене по руці, і я реву.

Це був єдиний випадок за все моє життя, коли батько вдарив мене. Він мене ніколи ні за що не сварив, доручивши моє виховання мамі. Вона теж мене жодного разу не вдарила, але коли бувала незадоволена мною, її сірі очі ставали холодними, і вона припиняла зі мною розмовляти. Мовчання мами було для мене набагато більш дієвим, ніж крик або рукоприкладство.

* * *

У Рівному мешкало багато наших родичів. Молодь зазвичай збиралася у нас вдома. Найближчою для мене була моя двоюрідна сестра Розочка. Вона працювала секретаркою-машиністкою. Її батько мешкав в Острозі. Розочка майже кожного вечора після роботи приходила до нас.

Моя мама хвилювалася через те, що Розочка не виходить заміж. Гарненька, невеликого зросту, із кирпатим носиком і величезними зеленими очима, Розочка мріяла про шлюб по любові, але в довоєнній Польщі женихи шукали головним чином наречених з приданим, а його не було, її батько був бідний, як церковна миша.

Мама вирішила проявити ініціативу. У нашому домі з’явилася сваха, жінка високого зросту і невизначеного віку, у великих стоптаних чоловічих черевиках і широчезній спідниці. Від неї нестерпно несло часником.

Ця сваха влаштувала Розочці побачення з женихом. Він прийшов до нас ввечері, маленький, лисуватий, з черевцем, що випирає, і невеликими швидкими очима. Оглянув кімнату, яка, мабуть, йому не дуже сподобалась, поважно всівся на стілець і став розповідати про себе, про свої справи, явно набиваючи собі ціну. При цьому він увесь час поглядав на мене, а на Розочку не звертав уваги. Мені було тоді 14 років. Розочка була старша за мене на десять років.

Він був смішний, пихатий, і я бачила в очах Розочки веселі іскорки. Коли він пішов, ми довго сміялися. На другий день прийшла сваха і сказала, що жених згідний взяти мене дружиною.

Він був такий карикатурний, що Розочка навіть не образилась, а епізод цей був в родині приводом для жартів. Сваха з нашого дому зникла.

Коли Розочці виповнилося 26 років, батько вмовив її вийти заміж за сина власника крамниці з Острога. Чоловік цей був набагато старший за неї, неосвічений, а батьки його, разом з якими вона мала жити, не викликали симпатії. Розочка довго не давала згоди, але потім здалася. Шлюб виявився невдалим. Вона часто приїздила до нас з Острога, жалілася моїй мамі, плакала. На довершення всього вона народила глухонімого хлопчика.

Коли німці зігнали євреїв Острога в гетто, Розочка повернулась додому, щоб взяти подушку для дитини. Її застрелили на вулиці. Про це сусіди-поляки потім розповіли моїй двоюрідній сестрі, яка встигла евакуюватись. Мій дядько і родина Рози були розстріляні під час ліквідації гетто.

* * *

У розпал кризи, у 31-му або 32-му році, коли нам не стало чим платити за квартиру, мама поїхала в село до дядька Шимшона позичити грошей і взяла мене з собою.

Дядько був крутий, скупий, копійку з рук не випускав. Мама звернулась до його дружини. Ми втрьох гуляли по селу, і мама вмовляла тітку позичити їй десять злотих. Розмова була важка, тітка вперто мовчала, а мама продовжувала говорити і упрошувати. Мені було боляче від того, що вона так принижувала себе. Я до цього часу не розумію, навіщо вона дозволила мені бути присутньою при цій розмові, можливо, вважала, що я ще маленька і нічого не зрозумію, але мені цей епізод запам’ятався на все життя.

* * *

Із будинку навпроти кладовища ми знову переїхали на вулицю Понятовського, у будинок старих Розенбоймів. Будинок цей стояв біля тротуару, і ця обставина зіграла в нашому житті певну роль. Наша квартира складалась із кімнати, кухні і невеликої тераси. При цьому кухня розміщувалась позаду кімнати, у яку заходили з тераси.

У 1937 році, а, можливо, трохи пізніше, «Товариство прикрашення міста» прийняло рішення, яке було підтримане магістратом, знести усі тераси, котрі нібито псували вигляд вулиць. Рішення це було прийняте очевидно від бажання дошкулити євреям, які складали близько 80 % жителів, і то – найбіднішим, бо ті, хто багатший, жили в цегляних будинках, а тераси зазвичай пристроювалися до дерев’яних будинків.

Робітники, які прийшли ламати терасу, вибачились перед мамою, допомогли винести речі. Вони були неприховано збентежені майбутньою операцією, розуміли її непотрібність і жорстокість, все повторювали слово «владза», «владза» – «влада», даючи зрозуміти, що вони з цією владою не згідні, але проти неї безсилі.

Незручна і холодна, наша квартира після зносу тераси стала ще гіршою, оскільки двері з кімнати вели прямо на вулицю. Винайняти іншу квартиру у нас не було можливості, і ми прожили там до літа 1939 року.

* * *

Мої батьки мріяли про те, щоб я вчилася в гімназії. Майже всі мої шкільні подруги перейшли після п’ятого класу «Бейт а сейфер» у перший клас гімназії. Платня за навчання в «Тарбуті» становила 48 злотих на місяць. Навіть значно менша сума при наших доходах було для нас надсильною.

Я була знайома з дочкою викладача гімназії Штіфа, і вона попросила свого батька поговорити з директором гімназії Райзом, щоб мене взяли без оплати за навчання.

Ніколи не забуду своєї першої зустрічі з Райзом. Це був високого зросту чоловік з блакитними очима і повним, дещо капризним ротом. Сивіючі скроні надавали його обличчю значущості і, як буває у нестарих чоловіків, прикрашали його. У нього була горда постава, а рот кривився глузливою і злегка буркотливою посмішкою.

Штіф разом зі мною увійшов в кабінет. Розмова була нетривалою. Говорив Штіф, Райз мовчав і кривив рота принижуючою співрозмовника посмішкою. Потім перевів погляд у вікно і, не дивлячись на нас, сказав: «Гімназія – це цукерочка, а хто не може цукерки їсти, той не повинен в гімназії навчатись».

Після невдалого візиту до Райза моїх батьків почали вмовляти, щоб вони відправили мене до ремісного училища «ОРТ», де готували кравців. Мама відмовчувалась. Вона бачила, як жила родина Гельманів: чудові кравчині, які не вилазили зі злиднів. Мама навіть думки не припускалась, що я наслідую їхню долю.

Я пішла навчатись у шостий клас «Бейт а сейфер», і мама заявила, що ні до кого по допомогу не звернеться і нічиїх порад не потребує. Розмови про «ОРТ» припинились.

Далекий родич моєї мами працював бухгалтером у «Тарбуті». Він звернувся з клопотанням про мене до опікунської ради, і місячну платню знизили до 15 злотих. Так я із затримкою на рік потрапила в гімназію.

Оплачувала навчання головним чином я сама, зайнявшись репетиторством. Давала приватні уроки спочатку учням початкових класів, потім старшим. За кожного учня отримувала 3–4 злотих на місяць. Батьку доводилось додавати не більше 5–7 злотих.

Приватні уроки я давала до весни 1939 року. Учнів за ці роки було у мене багато, деяких з них я запам’ятала особливо.

Я допомагала готувати уроки другокласниці Брайман. Її брат навчався зі мною в одному класі гімназії. Браймани були нуворишами. Вони швидко збагатилися, побудували на Волі гарний двоповерховий особняк, їм належав великий млин.

Браймани займали весь другий поверх будинку. У моєї учениці була окрема кімната. Щоб потрапити до неї, потрібно було пройти через вітальню, де стояв рояль, на якому ніхто не грав. Мадам Брайман була малоосвіченою жінкою. Багатство, яке на неї раптово звалилося, не допомогло її розвитку. Льоня ледь міг впоратись із навчальною програмою, а дівчинка навіть з моєю допомогою важко долала премудрість другого класу. Рояль був куплений для престижу.

Роялем претензії мадам Брайман на зарахування до клану еліти не закінчились. У будинку було два входи: парадний і чорний. Мені було наказано ходити через кухню, щоб підкреслити, що я їм не рівня. Жінку цю я дуже не любила за її скупість. У гімназії було правило: учень, який своєчасно не заплатив за навчання, видалявся з уроків. Не пам’ятаю випадку, щоб мадам Брайман розплатилася зі мною вчасно, і якщо у батька не було грошей, я по декілька днів залишалася вдома.

З дочкою Брайманів я займалась декілька років. Вона була найтупішою з усіх моїх учнів, а її мати – єдина у своєму роді з усіх моїх роботодавців.

У Рівному були репетитори дорослі, з ім’ям, які блискуче закінчили гімназії, вони давали уроки в заможних родинах учням старших класів. Такій дрібноті серед репетиторів, як я, діставалися найдешевші уроки.

Не пам’ятаю, щоб хто-небудь з батьків моїх учнів, окрім мадам Брайман, мене принижував, але бігати по уроках було нелегко. Свої власні завдання я готувала пізно ввечері. Підручники в Польщі коштували дорого, і не всі учні мали можливість їх придбати, доводилось позичати, що теж забирало багато часу.

* * *

Наша гімназія знаходилась на вулиці 13-ї Дивізії. Це була триповерхова будівля, до якої прилягала гімнастичний зала.

Гімназисти носили темно-синю форму. Вбрання учениць: темно-синя вовняна спідниця у зборки, кофта з напуском з того ж матеріалу і чорний фартух. На голові берет. Усі, незалежно від статі, зимою носили спортивні черевики фірми «Батя» – так звані бутси. Якби не було єдиної форми, при помітній різниці в матеріальному становищі батьків проблема одягу могла б бути джерелом усіляких неприємностей і причиною комплексів у дітей.

У нашому класі було 35 учнів. Після війни нас залишилось семеро, усі інші загинули. Із старших випусків живими також залишились одиниці. Переважно вся школа загинула.

* * *

Кращою ученицею у нашому класі була Еся Савицька, висока, дебела дівчина з блакитними очима, кирпатим носиком і дрібнокучерявим золотистим волоссям, схожа на полячку. У неї було четверо братів, вона – наймолодша. Два її брати жили в Радянському Союзі, обидва – кандидати наук. Один брат жив в Аргентині, у Рівному залишався молодший з братів, Соломон. Він грав у футбол в єврейській команді «Асмонеї». Одного разу під час матчу він випадково травмував польського воротаря. Поляки погрожували його вбити. Соломон декілька місяців відсиджувався вдома, а потім потайки поїхав до Аргентини. Батько Есі працював бухгалтером на пивзаводі, вони були заможними людьми. В Есі була своя кімната, а в кухні у них стояла біла емальована ванна – на той час у Рівному розкіш неймовірна.

Еся вміла, як ніхто, організовувати свій час. Вона відмінно вчилася з усіх предметів і встигала дуже багато читати. Спілкуватися з нею було цікаво. Вона не мала задушевних подруг, до усіх ставилась рівно. Ми часто збиралися у неї вдома. Перед самою війною Еся почала зустрічатись з хлопцем, старшим за неї на рік, на прізвище Ліберман. Її батько за тиждень до початку війни поїхав відвідати сина в Москві і додому не повернувся. Коли німці окупували Рівне, Ліберман оселився в Есі. Шлюб вони не оформлювали, але Еся не приховувала своїх стосунків з ним. Разом вони прожили близько трьох місяців.

У листопаді 1941 року, коли німці наказали усім євреям, які не мали довідок про роботу, зібратися на площі в районі Грабнику – нібито для відправки на роботу, – Еся пішла туди разом з матір’ю. З ними пішов і Ліберман. Він працював на електростанції, мав «аусвайс», але вирішив не залишати Есю. На площі, куди німці зігнали усіх євреїв, Еся опинилася поруч зі своєю подругою Леєю Боткер, якій вдалося врятуватись. Німці оголосили: хто бажає швидше повернутися додому, повинен добровільно піти з першою партією для перевірки. Мати запропонувала Есі пройти перевірку і бігти додому, поки там не встигли пограбувати квартиру. Еся і Ліберман пішли з першою партією із п’ятдесяти людей, які були відібрані німцями. Їх погнали в «Сосонки».

Там вони і загинули разом, на порозі молодості, на самому початку любові.

У нашому класі було декілька надзвичайно обдарованих хлопців. Хімією захоплювався Епштейн, високий, похмурий хлопець з густою шапкою чорного кучерявого волосся. Перед контрольними з хімії він муштрував нас, допомагав розв’язувати задачі. Пояснював він краще за вчительку. Він загинув.

Кращим математиком у класі був Фраєрман. Він дійсно мав незвичайні математичні здібності, але з інших предметів вчився вельми середньо. Він міг стати знаменитим вченим. Не сталось. Його розстріляли німці.

Навчалися в нашому класі три дівчини із сусіднього містечка Здолбунів. Вони щоденно приїжджали потягом до Рівного і після уроків поверталися додому. Дорога займала десять хвилин. Серед них виділялася загальна улюблениця – Соня Ключник, брюнетка з довгим, прямим і пишним волоссям. У неї були усміхнені чорні очі і чарівні ямочки на щоках. Мила і товариська, проте про своє позашкільне життя вона нікому з нас не розповідала.

У 1938 році Соня загинула. Це сталось, коли вона переходила з одного вагону в інший під час руху потяга. Ховали її усім класом. Похорон відбувся в сутінках. На кладовищі запалили свічки. Страшно, на одній ноті, кричала її мати. Соню за єврейським звичаєм – без домовини, загорнувши в біле простирадло, – опустили в могилу. Грудки землі падали на її тіло. З похорону ми поверталися пізно, пригнічені і приголомшені, дівчата плакали, їм шкода було, що вона пішла такою юною, не пізнавши життя. Ніхто з них не міг тоді уявити, що через три роки майже всі вони підуть услід за Сонею, ляжуть у братську могилу, і не залишиться нікого, хто провів би їх в останню, страшну дорогу.

Розмови про Соню не припинялися усю весну. Ніхто не вірив, що вона випадково потрапила під колеса потяга. Через деякий час близька подруга Соні розповіла нам правду про її загибель. Соня познайомилась із польським гімназистом, почала з ним потайки зустрічатись. Це тривало декілька місяців. Вона завагітніла. Хлопець почав її уникати. Соні було шістнадцять років – ані життєвого досвіду, ані друзів, які могли б допомогти у такій ситуації. Батьки її, глибоко релігійні люди, не вибачили б їй зв’язку з інородцем і ганьби, на яку вона їх прирекла. Зневірившись знайти вихід, Соня кинулася під потяг.

Більшість дівчат у класі засуджували її за зв’язок з поляком і за легковажність. Ми жили дуже замкненою спільнотою. Зустрічатися з інородцями нам забороняли закони релігії. Та й польський уряд насаджував серед людей антисемітизм, який сприяв нашій ізоляції. Ми були виховані в суворості, і позашлюбний інтимний зв’язок засуджувався.

Серед моїх подруг була Пупа Такса, вродлива чорноволоса дівчина з великими мигдалевидними очима. Пупа перша в класі почала укладати волосся валиком. Мода ця прийшла до нас після перегляду якогось американського фільму, героїня якого носила таку зачіску. Половина класу зачісувались «під Діну Дурбін», інша половина – «під валик». Кіно для нас було не просто розвагою, воно було вікном у світ. Пупа була дівчиною зніженою, розпещеною батьками. Будь-яке її бажання виконувалось. Її батьки були заможними людьми, і майбутнє Пупи видавалось безтурботним. Не склалося. Коли німці почали наступати, Пупа не наважилась піти з міста, і її розстріляли разом з батьками.

Я дуже поважала мою співученицю Хаюню Гамберг. Це була тиха, негарна, дуже спокійна і розумна дівчина з інтелігентної родини. Мешкали вони в мезоніні в провулку біля пошти. Батько Хаюні був комівояжером. Мати схожа на дочку, але з довгим, пишним волоссям, яке вона вдома носила розпущеним, що її дуже прикрашало. Батьки Хаюні були інтелігентними людьми. Я часто заставала її маму за читанням. Вона давала мені читати книжки, обговорювали їх зі мною. У їхній маленькій квартирці завжди панувала атмосфера спокою та привітності.

Хаюня в класі трималась осторонь, ні з ким особливо не товаришувала, ні в яких спільних витівках не брала участі. Шкільні дівчачі плітки і розборки її не цікавили. Вечорами, коли усі гімназисти виходили гуляти на головну вулицю, вона залишалась вдома.

Я не знаю, коли вона загинула, – у листопаді 41-го чи влітку 42-го, але живими ні вона, ні її батьки не залишились.

Загинула і моя подруга Іна Ханіс, тиха, скромна дівчина. Відсутність здібностей до навчання вона компенсувала старанною працею, не дозволяючи собі зайвий раз вийти погуляти. Це була велика трудівниця, вчителі її поважали за старанність і були до неї більш поблажливі, ніж до інших. Її батьки були літніми небагатими людьми, і Іна готувалась здобувати успіх в житті сама, своєю працею. Усе даремно. Автоматні черги німців перекреслили і це життя.

* * *

Мій вступ до гімназії був в очах моїх батьків найбільшим досягненням. Обидвоє вони практично були ледь писемними людьми. Вміли читати і писати на ідиш. Батько писав російською з купою помилок. У мене збереглась фотографія з його надписом на звороті. Слово «еще» батько написав «исчо». Почерк у нього був невироблений, відчувалося, що перо рідко бувало у нього в руках. Батьки інших учнів були не набагато більш писемними, ніж мої. Старше покоління, за дуже рідкими винятками, світських шкіл не закінчувало. Мало хто міг контролювати, як їхні діти готують домашнє завдання. Раз на три місяці класний керівник збирав батьків, щоб повідомити їх про успішність дітей. Батьки були зацікавлені в тому, щоб їхні діти отримали хороші знання. Усі, у тому числі учні, до навчання ставились серйозно.

* * *

Вчителі у гімназії «Тарбут» у більшості вирізнялись високою кваліфікацією і були дуже вимогливими, не потурали нікому.

З любов’ю та вдячністю згадую вчителя математики Самуїла Іоновича Штіфа. Його називали «вічним студентом», оскільки він не мав закінченої вищої освіти, але математику знав і вмів на своїх уроках захопити учнів. Коли я вступила до гімназії, він вже був немолодою людиною з шевелюрою кучерявого темного волосся і сивіючою борідкою клинцем. Через цю борідку гімназисти називали його «козою». Ступав він м’яко і легко, міг опинитись раптом у найбільш несподіваному місці. Гімназисти його побоювалися. На його уроках було тихо, клас напружено працював. Він був різкий, але добрий і справедливий. Не пам’ятаю, щоб він когось образив даремно.

Якщо уявити колектив учителів гімназії як парламент, то директор Райз займав у ньому крайню лаву справа, а Штіф – крайню зліва. Він дбав про учнів з малозабезпечених сімей, розподіляв між ними приватні уроки. Багатьох учнів я мала завдяки йому.

Штіф з родиною встиг евакуюватися і залишився живий. Після війни він розшукував своїх учнів по всьому світу. Листувався з ними, хоча в ті роки в СРСР листуватися із закордоном було небезпечно. Його вже немає серед живих. Він похований у Рівному на кладовищі, яке раніше вважалося католицьким. Сотні років євреї мешкали в Рівному, але жодне єврейське кладовище у місті не збереглося.

Не менше, ніж Штіфа, ми поважали нашого вчителя історії Круліка. Це був горбань, невисокого зросту, з великими карими променистими очима. На його уроках була така тиша, що муха пролетить – почуєш. Він ніколи не робив учням зауважень стосовно їх поведінки, йому варто було лише подивитись на порушника, щоб у класі відновився порядок.

Історію він викладав так, що ми вживалися в попередні епохи. Переказ учнем сухих фактів та дат його не задовольняв. Він навчив нас співпричетного ставлення до історії. Ми «жили» в Афінах, «воювали» у пунічних війнах, ненавиділи хрестоносців і відчайдушно сперечалися, був Наполеон позитивним чи негативним героєм.

Крулік не любив Стародавній Рим. У його викладенні римляни з їхніми сталевими легіонами, які завоювали увесь сучасний їм світ, нагадували фашистів. Це вони, стародавні римляни, вигадали фарисейський лозунг «Хочеш миру – готуйся до війни», при постійно відкритих дверях храму бога Марса. Двері ці зачинялися лише в дні миру. «Розділяй і володарюй» – їхня стратегія.

У гімназії я вважала, що середні віки, темні, забобонні, жорстокі, з їхніми лицарями-розбійниками, безперервними війнами, брудом, чумою – найбільш огидний та жорстокий час в історії людства. Яка наївність! Наше ХХ століття за жорстокістю побило усі рекорди. Майбутні історики назвуть його найбільш кривавим в історії.

Крулік не говорив з нами про політику, та й це було в гімназії заборонено, але він навчив нас думати. Він залишився у моїй пам’яті як зразок прекрасного, інтелігентного педагога. Він був незвичайною людиною, і навіть незважаючи на фізичну ваду – горб – він здавався нам красивим.

Незадовго до війни Крулік одружився, і в нього народилася дочка. Дружина його померла через декілька місяців після пологів, за дитиною дивилася няня. Одного разу я зустріла Круліка, який гуляв з дочкою. Вродлива дівчинка з очима променистими, як у батька, вона щось говорила йому, а на його обличчі блукала ніжна, щаслива посмішка. Я мимоволі задивилася на них. Потім, злякавшись, що Крулік вирішить, нібито я підглядаю за ним, поквапилась піти до того, як він мене помітив. Так і залишилось в пам’яті: незграбний горбань і його диво-дівчинка.

Після війни я дізналась, що вчителі нашої гімназії Зайдман, Гріцман з дружиною і Крулік з дочкою зібралися разом і прийняли отруту. Крулік сам підніс до губ своєї маленької дочки склянку з отрутою.

Вони пішли з життя, не бажаючи загинути від німецької кулі.

Історія Другої світової війни – це історія мільйонів і мільйонів трагедій. Смерть на полі бою була трагедією полеглих, їхніх рідних та близьких. Страшною була смерть в’язнів концтаборів. Жахливою доля людей, що були масово розстріляні біля заздалегідь викопаних могил. Трагедія Круліка – особлива. Він сам вбив свою власну дитину, і нехай пам’ять про цього найбільш нещасного з батьків буде довічним застереженням від фашизму.

* * *

Наш класний керівник Гріцман викладав німецьку мову. Він був родом з Відня, мову знав чудово, але в ньому не було того вогника, який потрібний педагогу, щоб захопити учнів. Він був нудний, і на його уроках було нудно. Розмовляв він з нами лише німецькою, що дуже допомагало нам засвоїти мову.

У підручниках з німецької мови розповідалось про Зігфрида та Нібелунгів, про будівництво автострад в Німеччині. Підручники очевидно укладались під впливом західного сусіда, до якого уряд Польщі в ті роки підлещувався усіляким чином.

Певно, Гріцман сам добре знав, що таке фашизм, якщо зважився прийняти отруту, але нам на уроках нічого про Гітлера, про фашизм не говорив. У гімназії усі побоювалися заводити розмови про політику. Польща була поліцейською державою і вміла тримати громадян в шорах.

* * *

Латину нам викладав молодий вчитель Кахане. У гімназії латина вважалась важливим предметом, їй приділялась велика увага. Мова важка, з дуже складною граматикою і безліччю винятків із правил, які мене навіть уві сні переслідували. Кахане був дуже суворим і вимогливим педагогом, важко входив у контакт з учнями. Він був вродливий, і спочатку багато гімназисток були навіть закохані в нього. Я теж. Він, мабуть, про це здогадувався, оскільки одного разу на шкільному вечері запросив мене на танець, а потім надіслав записку: «Однак ти з ним танцювала». Записка була анонімною, але я його почерк знала і в авторстві не сумнівалась. Це було настільки нетактовно, що я одразу охолола від свого захоплення. Його предмет я так і не полюбила, про що пошкодувала згодом.

У 1940 році Кахане одружився з молоденькою вчителькою початкових класів. Коли німці в листопаді 1941 року здійснили в Рівному перший масовий розстріл євреїв, йому з дружиною вдалося втекти з міста. Вона найнялася батрачкою на якийсь хутір, а його видавала за свого глухонімого брата. Їм вдалося протриматись деякий час, поки один бандерівець не почув їхню розмову між собою. Він повідомив про них в гестапо, і там обох розстріляли.

* * *

Польську мову в першому класі гімназії викладала молода, вродлива дівчина на прізвище Охлендер. Одного разу її урок відвідав директор Райз. Я запам’ятала її, одягнену в рожеву кофтинку, мило кокетливу. Райз неприховано милувався нею.

З цією вчителькою я зустрілася після війни у Львівському університеті, де вона викладала німецьку мову. Я її спочатку не впізнала, але в певний момент вона обернулася обличчям до вікна, і її профіль мені видався знайомим. Після лекції я підійшла до неї і запитала, чи не працювала вона в гімназії «Тарбут». Вона дуже розхвилювалась. Минуло більше десяти років, і яких років: війна, загибель усіх близьких, стільки трагедій, а вона пригадала мене, прізвища учнів нашого класу, вчителів гімназії. Ми плакали, рана була ще свіжою.

У другому класі гімназії польську мову нам почав викладати Таубе. Це був високий чоловік з неприємним скрипливим голосом. Він часто, доречно і недоречно, промовляв польською в риму: «в огулє і в щегулє», що в перекладі українською означає «у загальному і зокрема». Польську граматику завдяки йому ми засвоїли непогано, але література в його викладенні була нудною і непривабливою.

У 1938 році Таубе змінив Лангольц, високий молодий чоловік з величезним носом і невеликими живими очима. Носив він завжди не просто м’ятий, а зіжмаканий костюм і краватку-метелик, що ще більше підкреслювало неохайність його одягу. Лангольц любив випити. Вечори він проводив у єдиному на все місто кабаре, а потім, мабуть, завалювався спати, не роздягаючись. Усе це забувалося, коли він читав вірші. Ось коли ми по-справжньому пізнали Міцкевича, Словацького, Тувіма.

З Лангольцем пов’язаний один комічний епізод. В останньому класі гімназії навчалася дочка одного зі співвласників пивоварного заводу Зіта Штрик. Зіта повісила у себе в кімнаті портрет Муссоліні і відкрито проголошувала, що вона фашистка, хоча навряд чи розуміла, що це насправді означає. Можливо, їй подобалось бути єдиною фашисткою серед євреїв. Лангольц вирішив покращити свій фінансовий стан і одружитися з Зітою. Він запросив її до себе додому, гримнувся перед нею на коліна і попросив руки. Зіта йому відмовила, і на наступний день про це говорила уся гімназія. Не певна, чи знав Лангольц, що Зіта розповіла про його невдале сватання. У будьякому разі настрій у нього видимо не зіпсувався, і на страждаючого Вертера він був мало схожий.

* * *

Головною мовою викладання в гімназії був іврит, який у двадцяті роки почав формуватися як сучасна мова. Словниковий склад був набагато бідніший, ніж теперішній. Ми вільно говорили на івриті, і навіть вчили на ньому деякі предмети – математику, фізику, наприклад. Вивчали ми і Танах, але особливого значення йому не надавали, гімназія була світською. Хасидизм у Рівному не прижився, ніхто ярмулок і пейсів не носив. Ортодоксами були лише літні люди. Кошеру також дотримувались далеко не всі. Гімназисти приносили в клас шинку і ковбаси, які купували в чеських магазинах.

Іврит у нас викладали декілька вчителів. М’який, слабохарактерний Буслік. Його дочка Томар була моєю подругою. Вона загинула разом з батьками. Певний час нас навчав Борковський, чоловік з досить грубими манерами, його ми недолюблювали. У пам’яті залишився прекрасний викладач івриту Барух. Жоден з них не врятувався.

* * *

Ми дуже поважали нашу викладачку Зайдман. Вона вела у нас ботаніку, а окремо для дівчат – ще й уроки фізкультури. Це була жінка років за тридцять, з незграбною фігурою. Ми знали, що вона стара діва, і тому жаліли. Коли в школі з’явився Лангольц, ми вирішили, що він для неї добра пара. На шкільних вечорах, коли він її запрошував танцювати, ми крадькома за ними спостерігали. Але, на жаль, Лангольц зовсім не збирався її ущасливити.

Зайдман разом з Гріцманом і Круліком покінчила життя самогубством.

* * *

Хімію нам викладала «чаклунка» – маленького зросту, негарна жінка з великими випертими зубами і безбарвним рідким волоссям. Назвали ми її так за те, що дуже вона була схожа на Бабу-Ягу. Вона була біженкою із західних областей Польщі і в нашій гімназії з’явилась у 1940 році. До нашого міста приїхало багато біженців, і для них серед містян збирали одяг.

Наша «чаклунка» була доброю і незахищеною людиною, і учні її жаліли.

Усі вчителі нашої школи, окрім трьох, загинули.

Про подробиці смерті деяких з них я дізналась у 1945 році, коли повернулась до Рівного. Решта поховані безіменно в братських могилах разом зі своїми учнями, їхніми батьками, разом з усіма євреями міста.

* * *

Замислюючись над питанням, чому євреї Рівного та інших міст і містечок Польщі, України, Білорусії, Прибалтики не пішли на схід і не врятувались від німецької окупації, я приходжу до висновку, що окрім об’єктивних причин – раптовий напад німців спочатку на Польщу, потім на СРСР, стрімке просування їхніх армій вглиб країни, розгубленість влади, уряд Польщі сам кинувся в біга з перших днів війни, а в СРСР до появи наказу про евакуацію 3.07.1941 р. влада забороняла населенню залишати місто, – існувала ще одна, суб’єктивна причина: ми надто мало знали тоді, що являє собою фашизм. Справжнє обличчя німецького фашизму відкрилось протягом війни. Знищувати євреїв німці почали лише тільки після нападу на СРСР.

Що знали ми, мешканці польської окраїни, про оточуючий нас світ? Населення нашого міста було головним чином малограмотним. Ні у кого з моїх знайомих не було радіоприймача. Газети майже не читали. Навіть більш освічена публіка не мала достатньої інформації: якби вони знали, що очікує євреїв на окупованих німцем територіях, то кинулись би в евакуацію з перших днів війни. Майже уся рівненська інтелігенція – лікарі, вчителі – залишилась у місті і загинула. Урятувалось трохи молоді і дуже небагато родин, які наважились залишити місто разом з відступаючою радянською армією. Рівне було окуповане німцями через п’ять днів після початку війни.

У Польщі не тільки займатись політичною діяльністю – розмовляти про політику було небезпечно. Люди панічно боялися «двійки» – політичної поліції. Вона мала серед населення розгалужену агентурну сітку. Заарештованих «двійкою» катували. Засуджених за політичною статтею ув’язнювали в таборі «Береза-Картузька», одна назва якого викликала жах.

Польська влада загравала з нацистами і всіляко розхвалювала їхню боротьбу з безробіттям, будівництво автострад. Ми, звичайно, знали, що фашисти антисеміти, але довоєнна Польща також була затятою антисемітською державою, проте масово євреїв не вбивали.

Найжорстокіша бойня першої світової війни нікого нічому не навчила. Людям здавалось, що після цієї війни неможливий вибух безрозсудної звірячості. Направду, війна вже палахкотіла в Європі, але до вересня 1939 року вона ще не прийняла таких страшних масштабів, і люди не думали про неї. Кожен був зайнятий своїми особистими справами, мешкав у своєму маленькому світі. Така страусова поведінка – у момент небезпеки заховати голову в пісок – дуже притаманна людям, вона позбавляє їх ініціативи, здатності чинити опір. Війна в Іспанії, анексія Австрії та Чехословаччини – усе це здавалося далеким, не в сусіда, а нібито на іншому континенті. І була надія: нас це омине.

Вважаю, що чимала частка провини за відсутність правдивої інформації і грамотного прогнозування подій падає і на сіоністські організації. У 30-і роки в Польщі легально виникло багато сіоністських партій. Саме вони зобов’язані були бити на сполох і попередити євреїв про небезпеку, яка насувається. Книга «Майн кампф» Гітлера була відома усьому світу, і її автор зовсім не приховував свої юдофобські ідеї. Якби сіоністи 30-х років вчасно почали кампанію щодо виходу євреїв з Європи, якій загрожували німецькі юрби, можливо, не було б такого масового знищення народу.

Після вересня 1939 року, коли Сталін за змовою з Гітлером зайняв західні області України і Білорусії, а потім Прибалтійські республіки і Молдову, він фактично заборонив антигітлерівську пропаганду. Ми опинились за залізною завісою і лишились навіть тієї мізерної інформації, яку мали, знаходячись у Польщі. Єдине, що ми знали, – що фашисти антисеміти.

Євреї, на жаль, до антисемітизму звиклі. Німців як народу євреї не боялись. У 1918 році німці зайняли Рівне, але погромів не чинили. Ніхто не уявляв, що цей народ здатний на звірячість.

Відсутність правдивої інформації була головною причиною, чому євреї СРСР на початку війни масово не пішли на схід, а залишились на окупованих німцями територіях.

* * *

За весь час навчання в гімназії, до 1937 року, я не пам’ятаю, щоб ми в школі розмовляли про політику. Наш директор Райз несхвально ставився навіть до участі наших учнів у сіоністських організаціях. Вчителі боялися розмовляти з нами на ці теми.

Настав 1937 рік. Війна в Іспанії. Про неї в голос не говорили. Про неї шушукали дорослі. Декілька хлопців з нашого міста таємно поїхали до Іспанії. На мові ідиш таємно перейти кордон називається «вкрасти кордон». Я уявляла собі цих сміливців, які «крали» спочатку польський, потім чеський, австрійський та інші кордони, щоб дістатися до Іспанії і там воювати. Ці молоді люди не навчались в гімназії, їхні прізвища були мені незнайомими. Війна в Іспанії не дуже цікавила нас, вона була далеко. Це була перша військова сутичка з фашизмом, яку демократія з ганьбою програла. Гітлер до Іспанії ніде не воював. Політики західних країн злякались «лівизни» республіканського уряду Іспанії, вони вирішили за краще не заважати Франко за допомогою Гітлера і Муссоліні задушити його.

Це була зрада, подібна до Мюнхенської змови. Не зрозумів достатньою мірою значення цієї війни і Сталін, який не надав належної допомоги республіканцям. Якби фашизм зазнав поразки в Іспанії, можливо, історія обернулась би інакше. Звичайно, історія – не шахова партія, у якій можна знову розставити фігури і розіграти з самого початку програну позицію, але уроки історії слід вивчати. Фашистам потрібно давати відсіч завжди і усюди – це головний урок іспанської війни. Зараз у світі фашизм знову набирає силу, і люди повинні пам’ятати поразку демократії в Іспанії як приклад недалекоглядної і боягузливої політики, внаслідок чого, можливо, Європа опинилася втягнутою у страшну війну.

* * *

Як не намагався наш директор Райз відгородити нас від політики, вона все ж таки увірвалась у наше життя – внутрішня політика Польщі. Час був такий, коли фашизм наступав не тільки ззовні, він наступав також зсередини країни. Атмосфера в Польщі ставала все більш похмурою, фашисти підняли голови, перші удари були спрямовані проти євреїв.

У нашому місті за огорожею костелу відкрився газетний кіоск, де продавали фашистський католицький листок «Самооборона народу». У ньому були огидні карикатури на євреїв і статті, що відкрито підбурювали до погромів. Польський костел був тоді одним з найбільш реакційних загонів католицизму, носієм затятих антисемітських ідей. У другій половині 30-х років вітер роздував його вітрила.

У місті стало небезпечно ходити по тій стороні вулиці, де знаходився костел. Біля костелу хулігани нападали на євреїв, виривали бороди у старих людей. Вулиця 3-го Травня розділилася на дві сторони – єврейську й польську, українці і росіяни у цьому участі не брали. Під час різдвяних свят євреї в сутінках почали зачиняти віконниці, оскільки польські колядники розважались тим, що вибивали вікна в єврейських будинках. Над польськими магазинами з’явились транспаранти з надписами «Свій до свого», що закликали поляків не купувати в єврейських магазинах.

В університетах Польщі було введене найганебніше правило: єврейські студенти повинні були сидіти на лівій стороні аудиторії, а християни – на правій. Єврейські студенти, на знак протесту, слухали лекції стоячи, на правій стороні. Деякі викладачі вищих учбових закладів протестували проти цього правила, але таких було дуже мало. Більшість підкорилась.

Студенти Львівського політехнічного інституту, що діяли в дусі фашизму, носили насаджену на палицю картоплину з повтиканими в неї лезами для гоління. Цим знаряддям вони били студентів-євреїв. Один єврейських студент був таким чином вбитий. Влада не вжила заходів для того, щоб виявити та покарати винних.

Почались єврейські погроми. У містечку Пшитик єврей, зубний лікар, пострілом з пістолета поранив погромника, який увірвався до нього в будинок. Польський міністр оголосив: «Ми не дозволимо стріляти в наших дітей».

У нашому місті погромників не було. Навколо міста були українські села. Українці з боку польської влади нічого хорошого не бачили і дотримували поки суворий нейтралітет. Росіяни, що мешкали в місті, на провокації костелу і фашистів не піддавались. Небезпеку становили мешканці району «Грабник», де жили так звані «осадники» – поляки, яким влада допомагала в придбанні будинків, щоб заохотити їх до переселення із західних районів країни на «Креси». «Кресами» поляки називали східні окраїни, де головним чином мешкали українці і білоруси. Це деякі з молодих осадників під впливом польського духівництва били єврейських старих біля костелу. Після погрому в Пшитику атмосфера в місті стала більш напруженою, але в цілому вона залишалась значно спокійнішою, ніж в західній частині Польщі.

У цей час якась мадам Прісторова здійняла кампанію проти євреїв під приводом того, що спосіб, у який євреї ріжуть худобу, змушує тварин більше страждати, ніж той, що використовують християни. Механічного забою худоби в Польщі тоді не було.

Це може здатись неймовірним, але це факт. У цей небезпечний, передгрозовий час уся Польща з небаченою енергією обговорювала питання, як різати худобу. Усі газети друкували статті, присвячені цій пекучій проблемі. Вона навіть дебатувалася в сеймі! Польський парламент два тижні обговорював, у який же все-таки спосіб різати худобу.

Релігійні євреї їли м’ясо худоби, яку забивали єврейські різники. Якби сейм заборонив євреям різати худобу, вони позбулися б можливості їсти яловичину. Євреї оголосили бойкот і два тижні не їли м’яса. Бойкот боляче вдарив по селянах і власниках м’ясних магазинів. Сейм спустив питання на гальмах. Мадам Прісторова стала найбільш популярною особою і відволікла на декілька тижнів увагу всього народу і уряду від найважливіших проблем зовнішньої і внутрішньої політики.

Коли Гітлер напав на Польщу, почали розходитися чутки, що Прісторова була німецькою шпигункою. Це схоже на правду, оскільки тільки Гітлеру було вигідно розпалювати в країні антисемітську істерію, задурити уряду і сейму голови ідіотським питанням, як різати худобу, і не дати народу об’єднатися перед наростаючою загрозою німецького вторгнення.

Восени 1938 року в Рівному відбувся політичний мітинг. Декілька десятків поляків зібралися на головній вулиці і скандували: «Заолжя! Заолжя!» На балконі одного з будинків стояв польський священик та декілька відомих польських громадян і кидали гасла в натовп. Гітлер у той час захопив Чехословаччину і кинув Польщі крихти з панського столу – клаптик чеської землі, Заолжя, яке польський уряд безсоромно захопив, супроводжуючи захоплення мітингами підтримки, організованими костелом і елементами, що діяли в дусі фашизму.

* * *

У 1938 році, незважаючи на зростаючу хвилю антисемітизму, директор Райз вирішив боротися за надання нашій гімназії «прав», тобто за визнання свідоцтва про її закінчення документом, який дає право на вступ до вищого учбового закладу. Мені здається, що рішення було пов’язане не з особистими амбіціями Райза, який хотів довести, що його гімназія не гірша за інші, а швидше було відповіддю антисемітам.

Кураторіум – міське управління школами – погодилося надати можливість нашому класу скласти в польській державній школі екзамен на «малу матуру» – свідоцтво про закінчення чотирьох класів. Усього в гімназії було шість класів, два останніх називалися ліцеєм, і після їх закінчення видавалося свідоцтво – «матура».

Були відібрані найкращі учні з нашого і старшого на рік класу, разом сорок шість осіб, і почалася посилена підготовка до екзаменів.

Нікому з нас ця мала матура не була потрібна для досягнення своїх життєвих цілей. Ніхто не збирався після гімназії вступати до університету. У Польщі навчання у вищому учбовому закладі коштувало дорого і мало кому було доступне. У нас в місті було декілька людей, які закінчили юридичний факультет Варшавського університету. Їх жартома називали «землемірами». Вони не могли влаштуватись після закінчення університету і гуляли, міряючи кроками вулиці.

У мене був знайомий Перельман, з бідної родини. Після закінчення гімназії його майбутній тесть направив його на навчання до Швейцарії. Наречена Перельмана навчалась у нашій гімназії в старших класах. Кохав він її чи продався за гроші, хто знає. Перед самою війною він повернувся до Рівного, і вони одружились. Вони загинули разом з усіма євреями міста.

Таких, як Перельман, у місті були одиниці. Ми ж усі, хто долучився до цих передекзаменаційних перегонів, розуміли, що боремося не тільки за честь своєї гімназії, але й за нашу національну гідність.

Увесь навчальний 1938–39 рік пройшов під знаком цієї підготовки. Це був рік, викреслений з життя. Ми дуже багато займались у гімназії і вдома.

Настав травень 1939 року. Усі розуміли, що в атмосфері антисемітизму, яка панувала в країні, до нас будуть особливо прискіпливо ставитись, але це випробування перевершило наші найгірші очікування. З 46 учнів екзамен склало лише 16, я потрапила до їх числа. Екзаменатори, вчителі польської державної гімназії, чіплялися до будь-якої дрібниці. Єдиний єврей, який приймав у нас Закон Божий на івриті, також зрізав декілька учнів.

Я сама ледве не зрізалась на цьому предметі. Лисиця, так звали цього викладача,повний, лисий, з товстими, шльопаючими губами, поставив мені питання про «ойвот» – праотців, а мені почулося «ойфот» – птахи. Замість того, щоб розказати про Авраама, Іцхака і Якова з їхніми дружинами, я почала гарячково пригадувати, де в Біблії говориться про птахів, і згадала, що в Ноєвому ковчезі було кожної тварі по парі і Ной відправив голуба у розвідку – дізнатися, чи закінчився потоп.

Я почала жваво розповідати, а маслянисті очі Лисиці хижо виблиснули і він почав голосно, щоб привернути увагу голови комісії, кричати, що я говорю нісенітниці. На моє щастя, він говорив на івриті. Екзамен відбувався у великій класній кімнаті, де одночасно декілька учнів складали різні предмети, а голова комісії сидів біля дошки один. Для мене Закон Божий був останнім предметом, усі інші я вже склала. Голова комісії, почувши голосні вигуки Лисиці, підняв голову і байдуже запитав: «Зрізалась?» Ось тут я вперше в житті побачила нашого директора Райза схвильованим. Він якось увесь подався вперед і, блимнувши на Лисицю очима, сказав: «Це теологічна суперечка». Лисиця від несподіванки розгубився, голова кивнув, я екзамен склала.

З екзамену ми поверталися втрьох з Есею і Леєю. Ми склали цей екзамен, але радості чи задоволення від цієї перемоги не було – тільки відчуття приниження й гіркоти через те, що польські вчителі зрізали наших найкращих учнів.

Була п’ятниця. Мої батьки чекали мене із запаленими суботніми свічками. Вони настільки зраділи, що я склала іспит, настільки пишалися мною, що я не розповіла їм усієї правди. Не хотіла затьмарювати їхню радість, її і без того мало було в їхньому житті.

Мені ця «мала матура» так і не згодилася. Через декілька місяців розпочалась війна, польська держава припинила існування, і я свій атестат в руки не отримала.

* * *

Навесні 1939 року ми переїхали на нову квартиру, у будинок, який належав рабину з Кам’янки. Його прізвища я не знаю, усі називали його «ребе з Кам’янки». Будинок цей і зараз стоїть у Рівному, на вуличці навпроти кінотеатру «Партизан». Це була двоповерхова споруда, до якої приєднувалась будівля синагоги. На другому поверсі була жіноча синагога і дві маленькі квартирки, ми зайняли одну із них. Там були дві крихітні кімнатки і кухонька, викроєна з коридору. Сам ребе з родиною мешкав на першому поверсі у квартирі, що складалась із трьох кімнат, з яких він займав найбільшу, а його дружина, дві дочки і син жили у двох інших. Служники спали на кухні. З ранку до ночі дружина, дві дочки і служники поралися по господарству. Сам ребе жив у дуже пасивний спосіб. Цілими днями, за винятком годин служби в синагозі, він лежав на дивані у своїй кімнаті. Коли б я не проходила повз його вікна, увесь час бачила його в цій позі.

Дочки ребе ніде не вчилися. Його син, мій одноліток, блакитноокий блондин з якимось зацькованим поглядом, єдиний у нашому місті носив пейси і капоту. Він просиджував усі дні в синагозі, червонів при зустрічі з дівчатами і ховав очі.

У будинку ребе був водопровід – рідкість в Рівному у ті часи. На другому поверсі, де ми мешкали, кран не працював. Коли ребе здавав нам квартиру, він обіцяв полагодити кран, але слова свого не дотримав.

Водорозбірної колонки на нашій вулиці не було, і нам доводилося випрошувати воду у тих власників, які мали в будинку водопровід. Батько хворів на виразку шлунку, і воду носила я. Дружина ребе не дозволяла нам користуватись краном у неї в кухні, говорячи, що шум води, яка ллється з крану, заважає її чоловіку. За відсутності хазяйки нам допомагала прислуга, дозволяючи наповнити декілька відер. При всьому цьому ребе не соромився дерти з батька квартплату по 48 злотих на місяць, не погодившись знизити її через відсутність води.

Стосунки нашої родини з ребе ускладнились ще й через те, що мої батьки не відвідували синагогу. У суботу мама гріла чай на примусі. Молільниці, які проходили коридором в жіночу синагогу, доповідали ребе, що ми палимо вогонь в суботу. Ребе сварився, а мама робила невинні очі і запевняла, що свято дотримується суботи.

Ребе з Кам’янки і вся його родина загинули разом з усіма євреями міста.

* * *

Влітку 1939 року я на кілька тижнів поїхала до родичів у село неподалік від міста Острог. У цьому селі жили декілька єврейських родин. Мені запам’яталась жінка похилого віку, власниця маленької крамниці. Її єдина дочка була заміжня за українським селянином. Дочка, висока, чорноброва, дуже вродлива жінка, нічим не відрізнялась від інших селянок: працювала в полі, доглядала за худобою. Мешкала вона по сусідству з нашими родичами і часто навідувалась до нас. Мати зріклася дочки за те, що вона охрестилась перед весіллям, і не вибачила їй віровідступництва. У дочки було дві дитини, а бабуся навіть не наважувалася їх пригорнути, поговорити з ними. Зв’язківцем був зять, який приходив до крамниці за покупками.

Коли гітлерівці окупували Польщу, стареньку загнали в єврейське гетто в Острозі, де вона і загинула. Дочку її з дітьми чоловік вивіз в інше село, і вони врятувалися.

Мої родичі в цьому селі також були розстріляні німцями. Їхня дочка врятувалась і всю війну батрачила на хуторі у чехів. Вона була схожа на українку, і їй зробили фальшиві документи. Її брат під час війни переховувався у знайомих селян в іншому селі. Коли радянські війська звільнили цю місцевість, він повернувся до рідного села, і його там вбили бандерівці.

* * *

На початку 1939 року в Польщі ще не відчувалась загроза війни.

Взимку цього року, готуючись до іспитів, я взяла декілька уроків з фізики у дядька Зосі Йозесберг. Він був чудовим педагогом, але не зміг влаштуватись у школу і утримував родину, даючи приватні уроки.

Йозесберг не боявся говорити про політику. Чемберлен, за його виразом, продав Європу Гітлеру. Більше я ні від кого розмов про Мюнхенську угоду не чула. Над Європою згущувались грозові хмари, а наше місто, не відчуваючи небезпеки, думало лише про те, як уникнути погромів. Усі розмови були лише про зростаючу хвилю антисемітизму. Гітлер анексував Австрію і Чехословаччину, але ніхто не припускав, що така ж доля очікує і Польщу. Мені здається, що не тільки ми, мешканці невеликого містечка на східній окраїні держави, але й польський уряд взимку і навесні 39-го не припускав, що Гітлер нападе на Польщу. Польський міністр Бек був частим гостем у Берліні, а німецькі високопосадовці нерідко приїжджали в Польщу полювати і розважатись. Ідеологічно Польща тоді була дуже близькою до гітлерівської Німеччини. При владі були крайні праві. Антисемітська кампанія була лише однією з ознак того, що країна схилялась на правий бік. Можливо, якби Гітлер не напав на Польщу восени 39-го, вона у найближчий час увійшла б, як Італія, у гітлерівський блок.

Настало літо 1939 року. Стало тривожно. Гітлер зажадав від Польщі «коридор» – вузький перешийок, що відокремлював Східну Пруссію від Німеччини, разом із Гдинею, польським портом на Балтійському морі.

Польський міністр оборони Ридз-Сміглий заявив: «Не віддамо навіть ґудзика з нашого плаща».

Пусті хвастощі!

1 вересня німці напали на Польщу.

Вже через декілька днів від початку війни через наше місто потягнулись легкові машини з польськими сановниками, їхніми родинами й барахлом. Вони їхали у напрямку до Львова і Румунії. Уряд утікав від німців, залишивши напризволяще країну та армію.

У Рівному запанували розгубленість і зневіра. Справжнього стану справ ніхто не знав. Ширились неймовірні чутки про блискавичне просування німецьких армій. У місті з’явились біженці із західних областей країни, вони розповідали про бомбування, про німецькі танки, що вривались у беззахисні міста.

Ніхто не знав, де знаходиться польська армія, чи вона воює. Ніхто не сумнівався у військовій поразці Польщі, мова йшла лише про терміни. Пам’ятаю, як батько сперечався з приятелем: він казав, що ця польська армія не здатна протриматися більше трьох тижнів, приятель вважав, що вона протримається декілька місяців. Польська армія була погано озброєна. Танків і літаків у неї налічувалось мізерно мало. Офіцери носили корсети, щоб зберегти фігуру, і влаштовували оргії. В армії панувало хамство стосовно рядових солдат. Уряд Польщі не був здатний ані керувати країною, ані, тим більше, організувати її оборону. Він вірив Гітлеру, вважав його своїм союзником, і напад на Польщу став для нього громом з ясного неба. Це був гротескно-бундючний уряд.

Ніхто не жалкував про те, що уряд зазнав падіння, але ніхто не бажав поразки Польщі. Люди боялися фашистів. Політика польського уряду, спрямована на розпалювання міжнаціональної ворожнечі, утискала не тільки євреїв – безправними були українці й білоруси. Усе це сприяло роз’єднанню народу, що допомогло німцям підкорити країну. Німці фактично ніде, окрім Варшави і невеликого плацдарму на узбережжі моря, не зустрічали опору.

Через тиждень після початку війни над нашим містом з’явилися німецькі літаки. Вони скинули бомби. Перші бомби у моєму житті. Було так страшно! Літаки летіли низько, видно було, як бомба відділялася від фюзеляжу і падала з бридким свистом. У місті зеніток не було, ніхто по літаках не стріляв. Місто лежало притихле і беззахисне перед ними, вони безкарно робили усе, що хотіли. Відчуття повного безсилля та неозброєності збільшувало страх вдесятеро.

Ми мешкали біля мосту через річку, а німці цілили в міст. Бомби впали на протилежний берег. Ми з мамою втекли в поле, наш будинок стояв крайнім на вулиці, за ним уже були поля. Коли ми лежали на землі, мама закрила обличчя руками і як заклинання повторювала: «Боже, Боже». Після нальоту я запитала її: «Ти молилася?» Мама задумливо подивилась на мене і сказала, що вірить в долю.

Ми занадто мало знали, тому не могли передбачити майбутнє. Доля – це те потаємне, що очікує на людину, не залежить від її волі. Не знаючи, не передбачаючи своєї долі, людина не в змозі її змінити. О, якби ми тоді знали правду про фашистів, моє місто не дозволило б себе так покірно розстріляти. Тільки необізнаних можна обманути і знищити.

* * *

16 днів тривала війна Гітлера проти Польщі. Нальоти почастішали, майже щоденно німецькі літаки бомбували місто. По ночах на заході, зі сторони Луцька, було видно заграву. З дня на день очікувався вступ німців у Рівне.

Рано-вранці 17 вересня 1939 року нас розбудили сусіди і сказали, що радянські війська перейшли кордон і рухаються на Рівне. Це було щастя, порятунок від німців. Люди вироїлися на вулиці. З вуст в уста передавали новини, з побоюванням поглядаючи на польських поліціянтів, які стояли на вулицях.

До полудня почувся наростаючий гуркіт, і в місто увійшли радянські танки. До цього я ніколи не бачила танків, навіть на малюнках. Вони здавались величезними, страшними махинами. Танки із задраєними люками рухались головною вулицею. Потім зупинились. Із люків, що відкрились, повисовувались солдати і командири, почали розмовляти з людьми, які скупчилися навколо.

Мій батько підійшов до танкіста і хотів пригостити його цигаркою, танкіст у відповідь простягнув йому свої. Вони почали розмовляти. Я тоді російської мови не знала і не зрозуміла, про що вони розмовляють, але бачила, що батько дуже схвильований, на його очах блищали сльози.

Як дивно складається життя людей, життя цілих народів. Два найбільші тирани, найбільші злочинці сучасності – Гітлер і Сталін – потайки від власних народів, від усього світу домовились про розділ Європи.

Договір цей визначив долі народів на десятиріччя вперед. Він фактично відкрив перед Гітлером дорогу на Польщу. Можливо, Гітлер напав би на неї і без цього договору, але не будь його, він захопив би одразу усю країну разом із західними областями України і Білорусії, які були тоді частиною Польщі. Незалежно від того, як оцінювати цей фашистський договір, оскільки обидві сторони, що домовлялися, були фашистськими державами, для нашого міста він виявився благом. На певний час він врятував нас від німецької орди. Моє місто отримало відстрочення від смерті.

В основному всі євреї Рівного сприйняли вступ радянських військ 17 вересня з радістю. Ми вірили, що війська увійшли, щоб відновити справедливість: повернути Україні і Білорусії їхні споконвічні західні землі.

У нашому місті розпочалося нове життя, і ми з радістю у нього занурились. Усе було новиною. Враз впали старі підвалини, старі порядки. Усе життя змінилось.

Було оголошено, що відбудуться вибори в ради. Сталін хотів показати захоплення східних областей Польщі як волевиявлення народу цих областей. По домівках почали ходити агітатори і розповідати про кандидатів у депутати.

Кандидатом від нашої дільниці був єврей, вантажник. У попередні часи це було нечувано.

Ми раптом із польської довоєнної катівні, з «двійкою», з поліцейським режимом, який усе більше забирав вправо, загравав з фашизмом, із початку єврейських погромів, із усього того темного і страшного, що являла собою Польща тих років, за один мах опинилися в довоєнному Радянському Союзі.

Що ми знали про Радянський Союз, живучи майже на кордоні з ним? Практично нічого. На початку 30-х років до Рівного приїхали родичі моєї матері, американці, які до того відвідали Радянський Союз. Вони розповідали, що в Україні люди буквально вмирають від голоду. Нам ці розповіді здавалися вигадкою. У Польщі тоді була криза, але ніхто від голоду на вулицях не вмирав. У Радянському Союзі розпочались страшні сталінські процеси, мільйони гинули в таборах. У країні панував культ особи. Потужний апарат придушення – НКВС – тримав народ в лещатах страху. Радянські люди, які приїжджали, боялись розповідати нам правду про своє життя. Ми бачили лише фасад.

А на фасаді красувалися гуманні, звучні гасла. Радянські солдати і офіцери були простими, доступними людьми. Вони настільки відрізнялись від бундючного і пихатого польського офіцерства, що здобули загальну симпатію.

Радянські чиновники і їхні родини, які приїхали до Рівного, були бідно одягнені, але це нікого не шокувало. Навпаки. Здавалось, що якщо вони однаково бідні, значить, у країні панує рівність між людьми.

До євреїв ставились без упередження: значить, братство народів.

І була ілюзія свободи. Чим не картина ідеального демократичного суспільства, де панують «рівність, братерство, свобода»?

А по радіо звучали запальні, веселі пісні. Хто міг подумати, що такі пісні можна створити і співати у фашистській катівні, якою тоді фактично був Радянський Союз?

І я повірила, що це і є соціалізм, і що його створив для народу наймудріший керманич – Сталін.

У місті розпочались арешти. Висилали на схід країни багатіїв і біженців із західних областей Польщі. Мене ці арешти тоді не шокували, не насторожували. Я свято увірувала в абсолютну правоту влади.

Про мою тодішню беззастережну віру в радянську владу і в усі її гасла свідчить один курйоз.

Гасла вивішували скрізь, на деяких було написано: «Да здравствует рабоче-крестьянская власть!» («Хай живе робітничо-селянська влада!»). Ледве почавши опановувати російську мову, я перекладала ці слова як «робітничо-християнська влада». І хоча християнство ніяк не поєднувалось із безбожною радянською владою, я була переконана, що якщо так написано на гаслі, значить, так і має бути.

Ця бездумна віра, як гіпноз, паморочила свідомість.

У мене був знайомий Яша Гольдберг – старший за мене, дуже розумний, начитаний хлопець з багатої родини. За переконаннями він був соціалістом. Якось ми з ним зустрілись через декілька місяців після вступу радянських військ в Західну Україну. Яша з гіркотою почав говорити мені, що Сталін диктатор, а диктатура нічого спільного з соціалізмом не має. Він був набагато більш освічений за мене, і в минулі часи я беззаперечно визнавала його авторитет. Зараз я сприйняла його слова як виявлення ворожості буржуйського сина до Сталіна за спустошений батьківський магазин. Я почала з ним несамовито сперечатись, але переконати не змогла. Яша був єдиним з моїх знайомих, хто в перші ж місяці зрозумів справжню сутність радянської влади. У Польщі він був членом сіоністської організації «Гашомер Гацаїр». Після арештів багатіїв і біженців радянська влада почала арештовувати колишніх сіоністів. Був заарештований і Яша, він загинув у ГУЛАГу.

У більш пізні роки, під час війни і одразу після неї я також зустрічала людей, які намагались відкрити мені очі на Сталіна, але моє засліплення було настільки великим, що я їм не вірила. Я не тільки не вірила нікому, хто намагався розвінчати Сталіна, я навіть сама собі не дозволяла аналізувати отриману інформацію. В інституті, коли я вивчала «Короткий курс ВКП(б)», мене обурювала примітивність четверго розділу цієї книжки, у якому були викладені теоретичні основи діалектичного та історичного матеріалізму. Автором четвертого розділу був Сталін. Читаючи його, я переконувала себе, що Сталін настільки примітивно виклав свої думки, щоб вони були зрозумілими простим людям.

Ця віра в Сталіна, у радянську владу була також пов’язана з почуттям вдячності за порятунок у 1939 році, за перемогу над німецьким фашизмом. Звичайно, у цьому самообмеженні думки, у цій внутрішній самоцензурі велику роль відігравав страх, який панував тоді в суспільстві. Люди боялися не тільки розмовляти один з одним, але й думати.

Лише після ХХ з’їзду партії у 1956 році я по-справжньому почала усвідомлювати минуле, але повної інформації про страшні злочини Сталіна та його поплічників ми фактично не мали до другої половини 80-х років.

Сталінський режим тримався не лише на терорі, але й на найбільшій брехні, на безпрецедентному словоблудді, яке я сприйняла за істину в 1939 році.

* * *

У кінці вересня 1939 року Райз зібрав у гімназії учнів старших класів і виголосив перед ними промову. Він сказав, що школа, як флюгер, повинна повертатися в той бік, звідки віє вітер. Прийшла нова влада, і ми маємо бути лояльними до неї. У його голосі не було ентузіазму, швидше розгубленість. Чи розумів Райз тоді, що являла собою радянська влада, чи він просто відчував, що йому з нею по дорозі? Невдовзі після цього він поїхав до Львова, де загинув разом з усіма львівським євреями, коли німці окупували місто.

Наша гімназія була перейменована в «єврейську школу № 5». Питання про те, якою мовою будуть вестися заняття, вирішувалося на загальних зборах батьків. Враховуючи, що учні не знали російської мови і навіть російського алфавіту, батьки вирішили, що навчання мало відбуватись мовою ідиш.

За винятком викладачів російської та української мов, решта вчителів залишились ті самі. Рівень викладання був дуже високий, і вимогливість з боку педагогів не знизилась.

Новий директор Бритва, що змінив Райза, і вчителька російської мови, а також піонервожата, які усі приїхали з СРСР, різко відрізнялись від наших викладачів за рівнем культури і знань. Одного разу мені довелося спостерігати, як піонервожата прочищала ніс без допомоги носовичка, притуляючи палець до кожної ніздрі по черзі. Такого прояву дикунства я ніколи раніше не зустрічала. Першим вчителем російської мови в нашій школі був Лисиця, той самий Лисиця, який півроку тому зрізав наших учнів з Закону Божого під час іспитів у польській державній гімназії. Ми його затято ненавиділи за те, що він плазував перед польською шкільною владою.

Познущались ми над Лисицею, як тільки могли! У нашому класі вчительський стіл і стілець стояли на невеликій прямокутній кафедрі. Коли кафедра була встановлена в довжину, на ній цілком вміщалися стіл зі стільцем, але коли її ставили в ширину, передні ніжки столу і задні ніжки стільця виявлялися за краєм кафедри. Лисиця, зайшовши, шпурляв класний журнал на стіл, а сам з розмаху плюхався на стілець. Від цього стіл завалювався на передню парту, а Лисиця, задерши ноги, разом зі стільцем – назад. Клас реготав, а Лисиця біг за директором. Поки той встигав дійти, ми ставили кафедру у звичне положення, і директор, обстеживши її, знизував плечима і йшов. Довести нашу провину було неможливо.

Одного разу замість Лисиці на урок несподівано прийшов вчитель фізики Хвойник. Ми настільки розгубились, що не встигли його попередити. Він також перекинувся разом зі стільцем. Спочатку образився, потім, обстеживши кафедру, розсміявся, зрозумівши, для кого накапостили. У більшості вчителі ставились до Лисиці не краще, ніж ми, тому Хвойник нас не виказав.

Лисиця потім не сідав на стілець, але ми вигадували для нього все нові капості. Остаточно ми позбулися його, коли на загальних зборах його не прийняли в Тсоавіахім (Товариство сприяння обороні, авіаційному і хімічному будівництву) через його соціальне походження: казали, що у Польщі він займався лихварством. Після цих зборів він звільнився з нашої школи.

Ми навчались у дев’ятому класі. Вивчати російську мову почали з алфавіту. Підручників не було, замість них використовувався роман Гончарова «Обломов»: читаючи текст, ми намагались перекласти його на ідиш. Вдома мені допомагала мама, яка трохи вміла читати російською. За ті два роки, коли ми вивчали цей предмет у школі, ми його, звичайно, не опанували. Граматику знали на рівні третього класу.

* * *

Змінилось життя моєї родини. Батько вперше в житті отримав «державну» роботу – експедитора в артілі. Не бозна яка важлива посада – сидіти поруч з візником на великій платформі, у яку запряжена ломова коняка, і розвозити по магазинах тістечка і лимонад, – але батько був задоволений, отримував нехай невелику, але гарантовану зарплату. Влаштувалась касиром у їдальню і мама.

Батьки почали говорити про те, куди мені йти вчитися після закінчення школи. За польської влади розмов на цю тему у нас не було. Майбутнє моє бачилося в тумані, про те, щоб отримати вищу освіту, і мови бути не могло. Тепер же ми почали обговорювати, куди мені піти вчитися. Слова «інженер», «лікар», «вчитель», «юрист» діяли на моїх батьків магічно. Переді мною були відкриті усі шляхи.

На початку 40-х років євреї СРСР ще могли вільно вступати в будь-які учбові заклади. Ганебні 3 %, якими обмежувалась кількість євреїв для вступу до вузів, були запроваджені одразу після війни і діяли до 1988 року. Московський інститут фізики імені єврея Ландау євреїв не приймав взагалі.

Під час війни Київський і Харківський університети евакуювались в Казахстан, до міста Кзил-Орда. У 1944 році об’єднаний Український університет повернули до Києва і Харкова. На юридичному факультеті об’єднаного університету навчались здебільшого євреї. Під час реевакуації ректор університету Русько за вказівкою Хрущова залишив у Кзил-Орді усіх євреїв – студентів юридичного факультету. Мотивування: в Україні зростає антисемітизм, євреї-юристи не зможуть там працювати. У Кзил-Орді тоді не було вищого учбового закладу юридичного профілю, студенти-євреї просто змарнували роки, витрачені на навчання.

Про реевакуацію юридичного факультету швидше за все розпорядився особисто Хрущов, це було занадто незначне питання, щоб його узгоджувати зі Сталіним. Хрущов прийняв це рішення із суто антисемітських міркувань. Малоймовірно, що Хрущов усі 20–30 роки і на початку війни був щирим інтернаціоналістом, а антисемітом став уже після зламу в ході війни, у 1944 році. На мою думку, він був антисемітом завжди, але боявся показати своє справжнє обличчя. А в 1944 році з найвищого повеління Сталіна антисемітизм став частиною політики комуністичної партії СРСР.

На початку 40-х років ми усього не знали, вважали себе рівними серед рівних.

* * *

Усе це було потім, а поки минає час з 17 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року, який згадується мені як найбільш світлий, найбільш радісний у моєму житті в СРСР.

Була юність, і була перша дружба з поляком Юрком Новаковським. Махнувши рукою на усі канони, штучні перепони, що розділяли нації, ми разом гуляли містом. Я відчувала на собі нишком кинуті несхвальні погляди старих людей, але час змінився настільки круто, що навіть ребе з Кам’янки, у будинку якого ми жили, не наважувався робити зауваження ні мені, ні моїм батькам з приводу моїх зустрічей з поляком.

Та й у будинку ребе усе змінилось. Його син збрив пейси, змінив капоту на костюм і вступив до якоїсь артілі. Обидві дочки також влаштувались на роботу. Синагога спорожніла, і моя мама відкрито палила примус по суботах, а дружина ребе дозволила мені набирати воду у неї на кухні.

Час був веселий, а можливо, не час був такий, а вік наш, наша юність розмальовувала усе навкруги живими, радісними барвами.

Вечори ми зазвичай проводили вчотирьох: моя найкраща подруга Лея, найгарніша дівчина в нашій школі, зі своїм другом Костею Ромським, і я з Юреком. Костя був старший за нас. Він мешкав окремо від батька і мачухи, з якими конфліктував. Батько його, відомий в місті лікар, був хрещеним євреєм, але не думаю, що це стало причиною їхнього конфлікту.

Одного разу ми зустріли похоронну процесію: ховали ксьондза. Юрек запропонував поворожити на його могилі. За переказом, якщо опівночі запалити свічку на свіжій могилі ксьондза, можна дізнатись, скільки будеш жити на світі.

Ми з Леєю спочатку не погоджувались, було лячно вночі опинитися серед могил. Хлопці сміялися з нас і настільки розпалили, що ми все ж таки зважились іти, призначивши їм побачення на головній алеї католицького кладовища без чверті дванадцятої ночі.

Була тепла місячна ніч травня 1940 року. Кладовище було тихе, занурене в зелень, залите місячним світлом, але в тіні від пам’ятників, здавалося нам, ховались привиди. Чого коштувала нам з Леєю ця пригода, важко передати. На головній алеї нас чекали Юрек з Костіком, побачивши їх, ми зітхнули з полегшенням. Звичайно, ми не розповіли їм про пережитий страх, і хлопці похвалили нас за хоробрість.

На свіжій могилі ксьондза лежали квіти. Костя дав кожному з нас по свічці. Ми закріпили їх на могилі і запалили. Тричі запалював Костя свою свічку, і тричі вона одразу згасала. Наші свічки горіли теж по-різному, моя чомусь почала плавитися. Коли ми ішли з кладовища, залишались горіти три свічки.

Костя нервово сміявся, а ми взагалі не надали значення згаслій свічці. Хто вірить в смерть у сімнадцять років!

Через два тижні Костю заарештували. Більше його живого ніхто не бачив ні до, ні після війни. Суд тоді був швидкий, і ой як часто несправедливий.

Я до цього часу не знаю, чим завинив Костя і чи завинив він взагалі перед радянською владою. Батька його не репресували. Сіоністом Костя ніколи не був. За поляків з «двійкою» не співпрацював. Не був він також у підпільній комуністичній чи троцькістській партії. У 1940 році працював директором будинку піонерів і, як ми знали, до радянської влади ставився добре. Але така це була радянська влада, що їй постійно були потрібні жертви, щоб тримати у страху інших. А ми тоді навіть не злякалися, надто мало знали ми про радянську владу, надто вірили їй і сподівались, що вона розбереться і Костю відпустять. А свічка його вже згасла.

* * *

Розповідаючи про євреїв мого розстріляного містечка, я хочу також розказати про свого друга, поляка Юрека Новаковського. Він виявився справжньою людиною, Людиною з великої літери.

Моя подруга Лея не встигла евакуюватися і залишилась у Рівному. У листопаді 1941 року Лея з батьками і молодшою сестрою Міною пішла, як і всі євреї міста, на Грабник, звідки німці партіями вели людей в ліс, який називався Сосонки, і там розстрілювали. Коли чергова партія, у якій ішла Лея з батьками, наближалась до Сосонок, звідти чутно було постріли, і батько наказав дружині та дочкам тікати. Лея кинулася в поле, услід їй стріляли конвоїри, але ніхто, на щастя, за нею не гнався. Лея добігла до стогу сіна, заховалася в ньому і лежала там до приходу темряви. Вночі вона постукала в хату українських селян, її впустили, нагодували і дали перевдягнутися. На ній були добрий плащ і сукня, усе це вона залишила господарям, натомість взяла в них селянський одяг, у якому і повернулася до міста, у свій спорожнілий дім.

Вдома вона нікого не застала – батьки, сестра, усі сусіди загинули. Вона була одна на мертвій вулиці.

Через декілька днів її розшукав Юрек Новаковський, забрав до себе додому і заховав на горищі. У якомусь сільському костелі він домовився з п’яненьким ксьондзом і той, спочатку охрестивши Лею, обвінчав їх з Юреком. Юрек відвіз дружину до Здолбунова і там, щоденно ризикуючи життям, прожив з нею усю німецьку окупацію.

* * *

Як швидко промайнули ці півтора роки! Я закінчувала десятий клас. Життя проходило бурхливо, цікаво, заповнене вщерть навчанням, дружбою, веселощами.

З півстолітньої відстані я озираюся на ці півтора роки, і мені шкода себе, своєї сліпоти, своєї бездумної віри.

Ми жили у фашистській державі, де мільйони людей були знищені в ім’я встановлення влади партійної олігархії, очолюваної недолюдком-катом, а я їм вірила. Вірила, що все, що відбувається в країні, робиться в ім’я встановлення найсвітліших ідеалів, для щастя людей.

Не тільки я, усі, кого я знала, повірили, що комуністи ставляться до євреїв так само, як і до всіх інших націй.

Хто міг припустити тоді, на початку 40-х років, що не встигне відгриміти війна, як євреїв спочатку звинуватять у космополітизмі і знищать кращих єврейських письменників і акторів, вчених і представників інтелігенції, потім сфальсифікують «справу лікарів», звинувативши когось у прямому вбивстві своїх пацієнтів, а когось – «лише» у шкідництві «з метою підірвати здоров’я радянських людей і тим завдати шкоду державі». На залізничних станціях вже почали формувати потяги товарняків для депортації усіх євреїв до Сибіру, і лише смерть Сталіна врятує їх від цього страшного кінця.

А потім потягнуться роки та десятиріччя, коли євреям почнуть всіляко перешкоджати під час вступу до вищих навчальних закладів, і вони будуть з величезними труднощами пробиватись до знань, тим самим дозволивши усім генсекам, включно з Горбачовим, на заперечення антисемітизму козиряти перед іноземцями числом євреїв – кандидатів і докторів наук.

І євреїв виженуть з партійного апарату і судів, не будуть допускати вище середньої ланки в господарські органи, а через півстоліття їх же звинуватять в розвалі економіки держави…

І КПРС, і КДБ, відчувши на початку горбачовської перебудови, що земля йде з-під ніг, почнуть відкрито заохочувати рух «назад, до православ’я», а таємно – гасло «Бий жидів, рятуй Росію!», і створять спочатку антисемітський рух «Пам’ять», а потім фашистську партію ліберал-демократів на чолі з Жириновським, який готує повернення до фашизму. І Євреї, які не забули страхіть Голокосту, кинуться до іноземних посольств, щоб виїхати з країни, де їм загрожують погроми.

Якби усе це нам напророчили в 1941 році, ми вважали б це маячнею.

Моє розстріляне місто зійшло в могилу з наївною вірою, що воно прожило півтора роки в щасливій країні, де не було місця антисемітизму.

* * *

Настала весна 1941 року. У місті стало тривожно. Почались розмови про війну невдовзі, про те, що Гітлер стягує війська до кордону з Радянським Союзом. Чутки про те, що відбувається по той бік західного кордону, неподалік якого ми жили, доходили до нас.]

Усю зиму ночами через Рівне на захід рухались танки, важкі машини. Як не запевняли нас в тому, що кордон під контролем, що у радянської армії незламна міць, у всіх на серці було тривожно.

Гітлер уже захопив усю Європу. Мало хто вірив, що пакт про ненапад, який він уклав з Москвою, втримає його від агресії, але вголос говорити про це боялися. Коли на шкільних зборах я лише натякнула, що в місті говорять про близьку війну, директор грубо обірвав мене.

А в школі розпочався гарячий час – підготовка до випускних іспитів. У передекзаменаційній лихоманці промайнула весна. На 14 червня призначили випускний вечір. Тоді не заведено було шити сукню спеціально для цієї події. Пили чай з тістечками, вперше – вино. Танцювали. Було весело, але одночасно і сумно: від скорого розставання з вчителями, зі школою.

Ввечері 21 червня у мене вдома зібрались декілька подруг. На той час у нас квартирував Василь, молоденький лейтенант, у нього був патефон. Дівчата прийшли послухати платівки. Сиділи десь до 11-ї години, співали, слухали Василеві розповіді про його місто, про школу, у якій він навчався. Коли дівчата пішли, Василь попросив у моєї мами дозволу ще трохи пограти платівки.

– Щось дуже сумно, – сказав він мені, – груди тисне.

Було пізно, я пішла спати, а він залишився сидіти на підвіконні біля відчиненого вікна і слухав музику.

О 6-й ранку 22 червня я прокинулась від гуркоту. Мама схопилася з ліжка і почала будити квартиранта.

– Що трапилось? – не зрозумів він спросоння. – Гроза?

– Ні, Вася, – відповіла мама, – це не гроза, це бомби. Війна...

Василь схопився з ліжка, одягнувся і побіг до казарм. Більше ми його не бачили.

Декілька днів я ще прожила вдома. Це були страшні дні. Німці щоденно бомбили місто. Після кожного бомбування на бруківці залишались лежати вбиті та поранені, горіли будинки. З німецькою авіацією ніхто не вступав у бій, навіть із зеніток не стріляли.

Радянські військові частини безперервно йшли через місто – на захід і на схід. Ніхто до пуття не знав, де проходить лінія фронту. Влада заборонила мешканцям залишати місто. Почались розмови, що на колишньому польському кордоні людей затримують і повертають назад.

Під час одного з бомбувань мій батько, який ховався разом зі мною і мамою, висунувся зі щілини, щоб роздивитись літаки, він був глухий і не чув ані їхнього гуркоту, ані свисту бомб. Його поранило осколком в спину. Рана виявилась неглибокою. Мама розірвала сорочку і перев’язала його. Літаки летіли низько, можна було роздивитись обличчя пілотів. Вони кидали бомби на будинки, намагалися попасти в скупчення людей. Бомбування були більш завзяті і страшні, ніж у вересні 1939 року.

У місті почалася паніка. Ніхто не знав, що робити. Після поранення батько заявив, що від’їздити не буде, хоче померти на своїй подушці. Питання про мою евакуацію було вирішене одразу. Мама зібрала мене в дорогу, у шкільний портфель поклала переміну білизни, декілька суконь. В останню хвилину змусила взяти старе пальто і ношені черевики. «На два тижні вистачить», – сказала мама. Вона думала, що і ця війна, як і польська, триватиме не більше двох тижнів.

Я йшла з міста з двома своїми двоюрідними братами. В останню хвилину вони десь роздобули коняку з бричкою. Батьки провели мене до млина на вулиці Леніна, там чекала бричка.

Настала хвилина прощання. Побілілими губами мама шепотіла, як заклинання: «Дитина моя, єдина дитина моя». Батько плакав, цілував моє обличчя, руки. Останні обійми. Бричка від’їхала.

Вони залишилися стояти біля стіни, згорблені, такі самотні. Я все дивилася на їхні фігури, які зменшувались з відстанню. Мені не судилося більше їх побачити. Мої дорогі, нещасні батьки мої...

* * *

Чотири місяці місто прожило під німецькою окупацією. Чотири місяці принижень, голоду і страху.

Німці проводили облави на вулицях. Людей, яких схопили, саджали в машини і відвозили. Про їхню подальшу долю нічого не було відомо.

Вночі люди прислуховувались до тиші, мріяли про гуркіт артилерійської канонади, повернення радянських військ, визволення.

На початку листопада по місту були розклеєні оголошення: усім євреям, які не мають довідок про роботу, 6 листопада 1941 року о шостій годині ранку наказувалось зібратися на площі в районі Грабник для відправлення на роботу. За невиконання наказу – розстріл.

У призначений день задовго до світанку на головну вулицю звідусіль почали сходитися люди. Йшли з торбами, рюкзаками, рідко хто ніс валізу. У кошиках несли провіант. Школярі йшли з туго набитими ранцями і портфелями. Тут і там йшли жінки з маленькими дітьми у колясках. Старших дітей батьки несли на руках. Йшли білобороді старі чоловіки і згорблені старі жінки. Йшла молодь.

З низько навислих сіро-брудних хмар сіяв дрібний дощ зі снігом. Ледь потрапляючи на землю, сніг танув, перетворюючись під сотнями ніг у брудне місиво.

Люди йшли мовчки. Вздовж усієї головної вулиці, з інтервалом в три метри, вишукувався оточуючий загін німецьких солдатів з автоматами на грудях. Людей ставало більше. Вони заповнили усю головну вулицю, чорною стрічкою розтягнувшись через усе місто з заходу на схід.

Біля костелу сталась затримка. Янковяк із сином, прорвавши оточення, кинулись тікати. Секундне сум’яття – і вслід ним загриміли постріли. Батько і син впали, не встигнувши пробігти і п’ятнадцять метрів. Дико закричала дружина Янковяка. Її сину було п’ятнадцять. Він навчався у нашій школі.

Натовпом, як хвиля, пройшов шепіт: «Янковяка з сином вбили…» Люди опустили голови. Страх скував їхні серця.

Німці підганяли: «Шнеллер, шнеллер».

Люди почали заповнювати площу на Грабнику. Невелика площа ледве могла вмістити 17 500 людей. Саме стільки людей у той страшний день залишило свої домівки, щоб вирушити у свій останній шлях, ще не знаючи, що чекає на них попереду.

Не встигла колона втягнутись на площу, як німці почали відбирати групи по 50 людей і виводити їх з натовпу. Їх повели на схід, у Сосонки.

Сосонками називали невеликий ліс неподалік від міста. Євреї там зазвичай відзначали веселе свято «Лаг ба-Омер». У минулі часи усе місто, старі і молоді, хто пішки, хто візником, збиралося в цей день у Сосонках, і там влаштовували пікніки і ігри. Німці, очевидно, були непогано обізнані з життям євреїв міста Рівного, оскільки обрали саме це місце для проведення страти.

Люди йшли під холодним, січним дощем наполовину зі снігом, їх підганяли покрики, удари прикладів у спини: швидше, швидше.

З дороги потрібно було звернути наліво, у невеликий ліс. Там були вириті не ями, не рови, а величезні котловани. Один метрів п’ятдесят завширшки, інший – трохи менший.

Дорослих заганяли у великий котлован і там стріляли їм в потилиці. Дітей відривали від батьків і кидали у менший котлован. Їх розстрілювали окремо.

Не встигали розправитися з однією партією, як прибувала наступна, за нею – ще і ще. І таким чином – сімнадцять тисяч п’ятсот людей.

Євреї на міській площі, можливо, чули гавкіт автоматів, але від Грабника до Сосонок більше двох кілометрів, і криків людей, яких розстрілювали, чутно не було.

Пройшов день, настала ніч. Натовп рідшав, але живих все ще залишалось багато. Безперестанку йшов і йшов мокрий сніг з дощем. Одяг у всіх промокнув до нижньої білизни, взуття відволожилося. Страшний холод проймав до кісток. Ані зігрітися, ані відійти. Площа оточена. І від цього холоду, від страху у людей настала апатія, ступор. Будь що буде, тільки швидше б залишити цю жахливу площу. Нехай який завгодно кінець, але швидше.

Вони покірно йшли в Сосонки, назустріч смерті, до страшного котловану, який наповнювався трупами, до самого кінця, до останньої хвилини все ще не вірячи у власну смерть.

Тільки біля самого котловану приходило страшне прозріння, але було пізно. Пізно чинити опір, пізно тікати.

А п’яні від горілки, від виду і запаху крові, від усвідомлення своєї безмежної влади німці і українці та поляки, які допомагали вбивати євреїв, – уже не люди зовсім, а кровожерливі звірі, – підганяли своїх жертв захриплими голосами «Шнеллер, шнеллер!» і стріляли, стріляли!..

Два дні і одну ніч тривала ця кривава оргія вбивства. До вечора 7 листопада розстріляли останніх.

Двох котлованів виявилося замало, німцям довелося вирити ще один. Потім котловани мілко засипали землею і пішли.

Ще декілька днів земля в котлованах піднімалась і опускалась, ніби дихала. Це ворушилися живі під купою мертвих тіл. Потім все заспокоїлось. Потім усе засипав білий сніг.

Євреїв, які залишились живими, переселили в гетто на вулиці Карла Маркса і прилеглих провулках на Волі. Вони працювали на розборі речей, які були звезені з єврейських будинків. Речі пакувалися в посилкові ящики і відправлялись до Німеччини. Військові трофеї.

Влітку 1942 року усіх євреїв з гетто вивезли на машинах і розстріляли.

Так загинуло моє місто.

Хай буде проклятий фашизм. Хай буде проклята війна.

Амінь!

Стара мати

Невигадана історія

Пам’яті мого чоловіка

Гіги Тамаріна –

з любов’ю та скорботою

Їй було 44 роки, коли помер чоловік. Він залишив великий спадок: п’ятьох дітей і крамницю в невеликому містечку в Україні.

Під час похорону хтось назвав її «вдовою під золотим дахом». Коли вона голосила над труною чоловіка, то кричала: «Вдова під золотим дахом – все одно вдова».

Потім сталася Жовтнева революція, і більшовики знесли «золотий дах». Крамницю довелося ліквідувати. Тим не менш усі її діти вибилися в люди. Вивчились – хто на бухгалтера, хто на інженера, одружились і роз’їхались, а вона залишилась із наймолодшим, Ізею.

Він працював інженером на залізниці, а дружина його, маленька, миловида жінка, – зубним лікарем. Хворі любили її за м’яку вдачу та чуйність і називали «маленькою лікаркою». Мати доглядала за двома їхніми дітьми і домашнім господарством. Вона на той час була не така вже й стара, хоча і розміняла сьомий десяток.

Шість років вони жили разом. Шість щасливих років. А в 37-му Ізю заарештували. Взяли прямо з роботи, не дали навіть попрощатися з родиною. Дружина ходила дізнаватися про нього до НКВС, вистоювала довгі черги з передачами. Через деякий час її сповістили, що чоловік її засуджений на 10 років без права листування, і передачі перестали приймати.

Ворог народу.

Вона прокручувала в пам’яті кожний день їхнього спільного життя, кожне слово, яке запам’яталось, і не знаходила навіть дрібниці, яка дозволила б взяти під сумнів його чесність, повірити в те, що він дійсно був «ворогом народу».

Мати, яка знала свого Ізю як ніхто інший, також вірила: це всього лише судова помилка, її виправлять, розберуться і повернуть їй сина.

Коли з Ізею сталася біда, інші діти перестали відвідувати її, писати листи. Мати не ображалась. Вона розуміла, яка страшна небезпека загрожує їм – братам і сестрам «ворога народу». Вона вряди-годи їздила до них у гості, але робила це потайки, щоб її не бачили сусіди, бо, не приведи Боже, хтось дізнається про Ізю і повідомить в органи, що до таких-то приїжджала мати «ворога народу». Небезпека була велика, а донощиків вистачало. Такі це були часи.

З невісткою обійшлися по-божому. Хоча вона і була дружиною «ворога народу», але її залишили працювати на тому ж місці і з квартири не виселили. Чи то місто вже виконало рознарядку на «ворогів народу», чи то влада вирішила зберегти для себе хорошого лікаря. Містечко було невелике, і усе міське керівництво у неї лікувалось. Як зараз дізнатись – чому когось без провини знищували, а когось милували.

У невістки після арешту Ізі залишилися на утриманні двоє дітей і свекруха. Вона почала працювати на дві ставки, щоденно по дванадцять годин. Стара мати суворо контролювала моральність невістки. «Де ти швендяла, –питала вона суворо, якщо та затримувалась після роботи, – ось повернеться Ізя, як ти перед ним виправдаєшся?» А невістка зовсім ніде не швендяла. Які там розваги після дванадцяти годин біля бормашини! Просто іноді їй було настільки нестерпно тяжко, що вона після роботи відривала від сили години, щоб поблукати місцями, де вони удвох з Ізею любили гуляти в ті далекі роки, які не можна повернути. Так вони жили.

Потім почалась війна, і вони евакуювались у Середню Азію. Там їх розшукав старший брат Ізі, який воював на фронті, надіслав матері і невістці свій грошовий атестат. Його родина мешкала неподалік від кордону, і коли почалась війна, так і залишилась на окупованій території. Листи з фронту приходили часто. Мати кожного ранку зустрічала листоношу біля дверей, він до цього звик, і якщо листа не було, вже здалеку заперечно хитав головою, і тоді мати мовчки поверталася в дім. Але яка була радість, коли вона отримувала заповітний трикутник!

Потім листи перестали приходити.

Одного разу листоноша дав їй конверт, з жалістю подивившись в очі, і поквапився піти. Мати зрозуміла: син загинув. Як же вона плакала тоді, як убивалася! Першого загиблого сина вона оплакувала. Про інших своїх дітей вона нічого не знала, а щодо Ізі була впевнена, що він живий.

Після війни мати з невісткою та онуками повернулась до свого міста. Щоправда, невістка хотіла залишитись у Середній Азії, але мати наполягла: повернеться Ізя, інші її діти – де вони будуть її шукати?

Мати поїхала до містечка, де перед війною залишалась жити її старша заміжня дочка. Будинок зберігся. Постукала в квартиру, двері відчинили незнайомі люди. Вони вселилися в кінці війни і про попередніх мешканців нічого не знали. Мати почала обходити інші квартири: можливо, хто-небудь із сусідів розкаже про її дочку. Люди відповідали неохоче, більше мовчали. Нарешті одна сусідка, яку мати непогано знала, все ж розповіла їй, що в червні 41-го зятя мобілізували в армію, але після війни він так і не повернувся, мабуть, загинув. Дочка ж з дітьми залишилась у місті, і німці їх розстріляли разом з усіма євреями в лісі.

Місцевий мешканець допоміг матері знайти місце поховання розстріляних. На зарослій бур’яном галявині виднілися обриси величезного котловану. Ані пам’ятника, ані хоча б каменю надмогильного. Стоячи біля цієї братської могили, мати плакала, поминала дочку і онуків, і причитувала: «Господи, за що? Як ти міг усе це допустити, Боже?!»

Мати вже знала про трагедію, яка спіткала євреїв на окупованих німцями територіях, але все ж таки у неї жевріла надія, що хто-небудь з її дітей чи онуків залишився живим.

Її молодша дочка була одружена з офіцером і мешкала з двома маленькими дітьми у військовому містечку. Містечко виявилось майже повністю зруйнованим, і мати, коли приїхала туди, не знайшла нікого зі старожилів. У селищі, котре знаходилося поблизу, вона розшукала вчительку, яка колись працювала разом з її дочкою. Вчителька розповіла, що усіх євреїв із селища і військового містечка німці спочатку переселили у гетто в інше місто, а звідти вивезли на машинах і розстріляли. У матері залишалась надія, що, можливо, хтось врятував її онучок. Вона поїхала до того міста, де під час війни було гетто, ходила вулицями і зупиняла перехожих: чи не знають вони кого-небудь, хто врятував єврейську дитину? Люди знизували плечима, квапилися піти. Ні, не знайшла мати своїх онучок у тому місті.

Родина її старшого сина також загинула. Залишалась остання надія – середній, Семен.

Семен був одружений з українкою, Наталкою, мешкав з нею та тещою в Києві, у великій комунальній квартирі. Мати, людина старого складу, глибоко віруюча, спочатку була проти його одруження «не зі своєю», але потім змирилася. Семен і Наталка кохали одне одного, теща йому дісталась хороша, зятя поважала, розхвалювала перед сусідами: ось яке щастя дочці привалило!

Коли вони повернулися з евакуації, невістка на прохання матері написала декілька листів Наталці, але відповіді вони не дочекались. – Можливо, їхній будинок розбомбило і вони адресу змінили. Потрібно розшукати Наталку. Якщо Семен залишився в Києві, то і він живий. Наталка заховала його, відвезла кудись. Потрібно їхати до Києва, – вирішила мати.

Як не переконувала її невістка, що їхати не слід, мати наполягла на своєму. Будинок у Києві виявився цілим. Двері в комунальну квартиру відчинила сусідка і ойкнула – впізнала. Завела стареньку до своєї кімнати, посадила, чаєм напоїла, почала розповідати. З’ясувалось, що Наталка з матір’ю нікуди не поїхали, мешкають тут, зараз їх немає вдома. Нарешті розповіла про Семена. Його мобілізували у перший день війни. Потім він попав в оточення під Києвом. Одного разу вночі, коли німці вже зайняли місто, прийшов додому – оброслий, знесилений, з абияк перев’язаною рукою. Страшно було на нього дивитися. Усі сусіди, як могли, допомагали Наталці його виходжувати. У квартирі жив лікар, єврей, він прямо тут руку його оперував, кулю вийняв. А потім вийшов наказ: усім євреям зібратися в одному місці. Семен не хотів іти, теща примусила: «Не хочу, – кричала, – через тебе гинути». Усі сусіди чули її крики. Наталка мовчала, матері не суперечила. «І пішов ваш Семен до Бабиного Яру», – завершила свою розповідь сусідка.

Пропала остання надія. Довго просиділа мати у сусідки, без сили поворухнутись. Вона чула, як прийшла Наталка, як сусідка їй щось казала, як Наталка кричала: «Не хочу, не треба!» – і зачинила двері до своєї кімнати. Так і поїхала мати, не побачивши свою колишню невістку. Одній, ще й в такому стані, добиратися до вокзалу було важко, і жаліслива сусідка поїхала з нею, допомогла сісти в потяг. Ніби марячи, дісталася матір до себе додому і злягла.

Два місяці пролежала вона крижем, то провалюючись у нетяму, то прокидаючись. Оточуючі вже втратили надію, що вона коли-небудь підійметься. Але віра в те, що її Ізя живий, допомогла їй встати на ноги. Коли вона одужала, вона повторювала: «Неправда, що його немає. Бог не може бути таким жорстоким і забрати в мене усіх моїх дітей. Він поверне мені Ізю».

І невістці вона казала: «Не можна не вірити. Допоки ти віриш, що він живий, – він живий. Перестанеш вірити – і він може померти».

Онукам також за будь-якої нагоди нагадувала про батька. Якщо чогось у домі не вистачало або щось було не так, вона казала: «Ось батько ваш приїде, купить, полагодить, приведе до ладу…»

Коли онук бешкетував і не слухався, вона намагалася його пристрахати: «Усе твоєму батьку розповім, коли повернеться».

Вона настільки часто розпочинала розмови про швидке повернення Ізі, що сама в це повірила. Готувала обід завжди «із запасом», з розрахунком на зайву порцію, щоб було чим його нагодувати, коли він повернеться. Кожного ранку піднімалась з надією, що зустріне його ввечері, а лягаючи спати, молилася, щоб він приїхав завтра. Роки минали, їй було уже вісімдесят, і вона боялася не дочекатися сина.

Одного разу до невістки прийшов лікувати зуби якийсь чин з «органів». Перед цим він тиждень страждав від зубного болю, але до лікаря не йшов. Від думки про бормашину, яка врубується в його хворий зуб, йому ставало страшно. Вдень і вночі зуб скимів, не даючи працювати, спати, жити. Товариші по службі вмовляли його піти до лікаря, називали прізвище Ізіної дружини, у якої самі лікувались, але він усе зволікав. Він знав, що вона дружина «ворога народу», і хоча сам у це місто приїхав після війни і відношення до арештів 37-го року не мав, лікуватися у дружини засудженого у нього не було бажання. Нарешті після ночі страждань, під час якої не вдалося навіть очей зімкнути, він наважився.

Бормашина в руках маленької лікарки виявилась не знаряддям тортур, а цілком терпимим лікарським інструментом. Біль зник, на наступні візити він вже йшов спокійно. Зуби його виявились у занедбаному стані, і лікування потребувало часу.

Спочатку пацієнт поводився підкреслено офіційно і на розмови, що не стосувалися його хворих зубів, не йшов. Проте привітне ставлення лікарки поступово пом’якшило його сувору вдачу.

Одного разу маленька лікарка розповіла йому історію своєї свекрухи і висловила незвичайне прохання: викликати стареньку до НКВС і передати їй листівку, нібито від нього, яку вона, лікарка, сама напише.

Від такої зухвалості дружини «ворога народу» він спочатку остовпів. Потім погодився. Чи то вирішив догодити своєму лікарю, а можливо, просто пожалів стареньку. До того ж брехня, про яку його просили, не суперечила принципам організації, у якій він працював і де родичам розстріляних постійно брехали, що вони засуджені без права на листування.

Він викликав матір, віддав їй листівку від «сина», яку написала лікарка, і сказав, що її син знаходиться на секретній роботі, приїхати додому поки не може, але коли виконає завдання, то обов’язково повернеться, залишилось недовго. Попередивши стареньку, щоб вона нікому, окрім невістки, про листівку не розповідала, оскільки це може зашкодити її синові, начальник її відпустив.

Як на крилах, летіла мати додому з радісною звісткою. Змусила невістку багато разів перечитувати листівку, поки сама не вивчила текст напам’ять. Раділа: Бог почув її молитви і зберіг їй сина, він живий і незабаром повернеться! Ось тепер вона його дочекається, адже війна закінчилась, а значить, ось-ось закінчиться і його секретна робота.

Двічі на рік, перед травневими і жовтневими святами, начальник з «органів» віддавав матері листи від «сина».

Закінчилась війна, і закінчився передих. Знову почалися арешти. Над країною почали згущуватися хмари. Була розв’язана антисемітська кампанія під виглядом боротьби з космополітизмом. Вбили Міхоелса, заарештували багатьох єврейських письменників та акторів, але мати про це нічого не знала, вона газети не читала. Життя її тягнулося одноманітно, у клопотах по дому, для яких залишалося все менше сил. Онуки підростали. Невістка багато працювала, тягнулася з усіх сил, щоб утримувати родину. Йшов час, нанизуючи дні, місяці, роки.

Настав 1953 рік.

У Москві заарештували євреїв-лікарів. Розпочались арешти лікарів в інших містах. У Києві заарештували зубного лікаря за звинуваченням у шкідництві. Нібито вона видалила у пацієнта здоровий зуб. У неї була слабка права рука і вона взагалі ніколи не видаляла зубів, але для сталінської антиюстиції докази не мали значення.

У місті, де вони жили, почали звільняти з роботи євреїв, які не мали відношення до медицини. Був звільнений головний бухгалтер держбанку, відрахований адвокат з колегії. Кружляли чутки, що євреїв будуть виселяти до Сибіру, вже готують ешелони.

Одного разу невістка прийшла додому в сльозах: якийсь хуліган, розповіла вона, у їхній поліклініці кричав, що не буде лікуватися у лікаря-єврейки, усі вони вбивці.

– Чого ти боїшся, – заспокоювала мати свою невістку, – ти ж хороший лікар, тебе усі знають, не зачіпатимуть, а з московськими лікарями мине, дійде до Сталіна, він розбереться.

Невістка мовчала. «Мій чоловік теж був невинний, – думала вона, – але хіба це його врятувало?» Вона боялася арешту, тому що була підхожим кандидатом – дружиною «ворога народу». Думка про те, що її заарештують, а діти залишаться самотні, не давала їй спокою. Було страшно ходити на роботу. Люди швидко забувають добро, і хто її захистить від злих хуліганів-антисемітів, хіба далеко до фальшивого наклепу, доносу. Страшні думки відганяли сон. Довгими безсонними ночами вона прислуховувалась до кроків за дверима, до голосів за вікном. Не спала і мати, відчуваючи тривогу невістки.

Потім помер Сталін.

Мати дуже плакала. Їй здавалося, що зараз, коли немає Сталіна, секретна робота Ізі може затягнутися, і не відомо, як швидко він тепер повернеться, та й неможливо було уявити, що буде з ними усіма без керманича.

Невістка теж плакала. Як усі. Вона ніколи не пов’язувала в своїх думках Сталіна з арештом чоловіка, зі «справою лікарів». Їй здавалося, що в усіх напастях винні інші люди, і якби Сталін знав про все, він відновив би справедливість.

Після смерті Сталіна усіх лікарів випустили на волю, і невістка заспокоїлась.

І мати заспокоїлась. Вона була вже дуже стара. Сива, усохла голова її тремтіла, а руки, здавалося, були обтягнуті не шкірою – пергаментом.

Кожного вечора перед сном вона молилася. З невісткою і онуками розмовляла російською, з Богом – на ідиш.

– Готенью, – говорила вона Йому, – ну що Ти робиш? Ти ж знаєш, що я стара, незабаром помру, кожний день для мене – подарунок долі, чому ж Ти не поспішаєш? Зроби так, щоб Ізя повернувся завтра. Ти чуєш мене?! Завтра!..

Мати розуміла, що говорить зухвало, що з Богом так не розмовляють, але вона не могла більше чекати.

Одного разу, коли уся родина зібралась за вечерею, мати заснула за столом. Тихо, непомітно заснула.

– Тихіше, бабуся спить, – прошепотів онук.

Потім вони зрозуміли, що вона вже ніколи не прокинеться.

А ще через декілька років невістці повідомили, що її чоловік був розстріляний у 37-му. І ще сказали, що він не був винним.

Вона в цьому ніколи і не сумнівалася.

Обрубок

На пляжі в Сочі яблуку ніде було впасти. Я насилу знайшла містечко і приземлилася. Біля мене стояла літня, високого зросту, пухко-повна жінка, одягнена, незважаючи на спеку, у сукню. Вона пильно вдивлялася у море. Час від часу вона нахилялася до сумочки, яка стояла на розстеленій ковдрі, щось брала звідти і клала собі в рот.

Я прослідкувала, куди був спрямований погляд моєї сусідки, і побачила далеко в морі чорноволосу голову плавчихи. Жінка пливла сажнями, по-чоловічому змахуючи руками. Ось вона допливла до буйка, затрималася біля нього відпочити і повернула назад. Я відчула, як напруга, з якою моя сусідка вдивлялася в море, вщухає. Вона помітила, що я разом з нею спостерігаю за плавчихою, і, звертаючись до мене, пояснила: «Це моя дочка. Усе боюся, що коли-небудь запливе далеко і не повернеться». Зловивши мій здивований погляд, зітхнула і додала: «Вона без ніг, без обох ніг, бомбою відірвало в Ростові під час війни, коли ще зовсім маленька була».

Вона продовжувала спостерігати за дочкою і уривчасто розповідала.

– Чоловіка мого вбило на фронті на самому початку війни. Хороший у мене був чоловік, поважливий. Ми з ним за три роки до війни одружились. Дочці два роки було, коли його на фронт забрали. Батьків у мене не було, з дитячого будинку я. Ось так ми і залишилися з нею удвох. Важко було: вона без ніг, а мені працювати треба, годувати немає кому. Добре, що у комунальній квартирі жили, так я піду на роботу, а сусіди за дівчинкою доглянуть. Зараз ось вже не працюю, на пенсії. Вона також пенсію отримує, по інвалідності, хоча і невелику, але нам вистачає. Хіба багато на двох потрібно. Вона ось палить, витрати також, та хіба їй можна наказати. Важко. Живемо біля моря, вона плавати любить, а я, як попливе, так боюся, що не повернеться. З нею іноді трапляється, знаєте, кричить, кидає все, що під руку потрапить, загрожує, що поріже себе. Ножі від неї ховаю, боюся, щоб вона з собою нічого не зробила. Потім минає. Що поробиш, така ось доля.

З цих уривчастих фраз поставала картина жалюгідного існування цих двох жінок, пов’язаних між собою узами безвиході, що покірно слідують долі, з рідкісними сплесками безсилого бунту однієї і вічного страху перед цими сплесками – іншої.

Жінка тим часом допливла до пляжу. Спершись на руки, вона різким рухом виштовхнула на берег своє тіло з двома куксами замість ніг і потягнулася за тацею-возиком, який для неї хтось послужливо підкотив. Вмостилася на нього і, відштовхуючись руками, почала просуватися до місця, де стояла її мати.

У неї було негарне обличчя з різкими рисами і зморшками-вибоїнами на чолі і від крил носа – до куточків рота, які її робили старшою. Темні, невеликі очі похмуро дивились з-під лоба.

Наблизившись до матері, вона почала їй дорікати, що та не принесла рушник на берег. Стара щось мимрила, виправдовуючись. Відчувалось, що вона боїться дочку.

Потім вони довго і нудно сварились через плитку шоколаду, яку чи то повністю з’їла, чи то доїла стара. Сперечалися вони голосно, сварливо, не звертаючи уваги на оточуючих. Молода усіляко ображала матір, виплескуючи накопичену злість.

Потім вони зібралися йти. Стара навантажилася ковдрою, сумками і пішла вперед. А за нею, відштовхуючись від землі затиснутими в руках брусочками дерева, рухалась на своєму візку жінка-обрубок, далекий відгомін тієї людської бойні, що називається війною.

Апокаліпсис

Етюд

Ніч закінчувалась. Був той переломний час між ніччю і днем, коли зірки вже згасли, а перші промені сонця ще не торкнулися небосхилу, і весь світ занурився в темряву.

Чоловік у машині подивився на годинник. До домівки залишалося менше години їзди, а там – теплий душ, і він завалиться спати. Усю ніч за кермом. Він втомився, і його непереборно тягнуло на сон. Дорога була безлюдною, і те, що вона не потребувала постійної напруженої уваги, збільшувало сонливість. Щоб стрепенутися, він закурив і озирнувся на заднє сидіння, де в незручній позі, згорнувшись калачиком, спала жінка.

«Щаслива людина, – позаздрив чоловік, – може спати навіть на дошці».

Через деякий час на зустрічній смузі з’явилась машина. Вона йшла на великій швидкості, дивно і небезпечно виляючи. Чоловік круто вивернув кермо і дивом уникнув зіткнення. Коли зустрічна машина промчала повз, він подумав, що від різкого повороту жінка могла впасти і забитися, і, зменшуючи швидкість, обернувся назад.

Жінка не спала. Її очі були широко відкриті, руками вона роздирала собі груди.

Чоловік зупинив машину і спробував притримати її руки. На губах жінки з’явилась піна. Кілька секунд він безпорадно стояв, спостерігаючи, як вона корчиться, сподіваючись, що незрозумілий напад зараз мине. Потім зрозумів, що терміново потрібен лікар, і згадав – неподалік знаходиться містечко, а там лікарня. Чоловік завів машину і на скаженій швидкості помчав до міста. Дорога була звивиста, на крутих віражах колеса вищали і машину небезпечно заносило, але він не зменшував швидкості.

Вдалині з’явилися обриси перших будинків. Неподалік від міста на дорозі він побачив дві машини, що зіткнулися, біля однієї з них лежала людина.

«Треба допомогти», – промайнула думка.

Чоловік озирнувся і подивився на жінку. Вона продовжувала корчитися і стогнати.

– Немає коли, не можна зупинятися, – сказав він уголос і проїхав повз.

Машина промчала безлюдними вулицями містечка і зупинилася біля лікарні. Чоловік просигналив, але ніхто до нього не вийшов. Він вибрався з машини, взяв жінку на руки і поніс до дверей, які вибив ударом ноги. У кімнаті, куди він заніс свою супутницю, нікого не було. Поклавши жінку на лікарняну кушетку в кутку кімнати, він почав чекати, коли прийде хто-небудь з медперсоналу. Нікого. Жінка хрипіла.

«Треба знайти лікаря», – вирішив чоловік і вибіг з кімнати.

Він опинився у довгому коридорі, по обидва боки якого тягнулися два ряди зачинених дверей. «Палати для хворих», – подумав чоловік і звернув до іншого коридору. Тут на дверях кімнат висіли таблички з назвами служб. Він почав відкривати двері одна за одною. Усі кімнати були порожні.

«Рано ще, – подумав чоловік, – лікарі не прийшли, але має ж бути хоча б чергова медсестра».

Він відкрив ще одні двері – знову нікого. Його почала розбирати злість: «Працівнички, мабуть, сплять на чергуванні чи додому пішли, неподобство».

У наступній кімнаті він зупинився на порозі. На підлозі лежала жінка у білому халаті. Його охопила лють.

– Та вона п’яна! – закричав він, підбіг і смикнув жінку за руку. Рука була холодна і нежива. Він відпустив руку, вона впала і дерев’яно стукнула об підлогу.

– Мертва! – з жахом прошепотів чоловік і вибіг з кімнати.

Він повернувся у довгий коридор і почав відкривати двері лікарняних палат. У кожній лежали люди – на ліжках, на підлозі. Він спробував їх смикати – вони не подавали ознак життя. Їхні тіла були ще теплими, але самі вони вже були мертвими. Він йшов з палати в палату. Усюди мерці, жодного живого.

Потім він повернувся до кімнати, де залишив свою супутницю. Вона нерухомо лежала на кушетці, одна рука звисала, очі закриті. Він опустився на підлогу біля неї і чекав, коли вона прийде до тями. Деякий час він у знесиллі сидів на підлозі, потім схопився, нахилився над нею і почав пильно вдивлятися в її обличчя. Зі страшною ясністю усвідомив: вона мертва. Мертва, як і всі люди в цій лікарні.

Він злякався. Страх придушив усі почуття, усі думки, крім однієї: треба бігти, негайно бігти з цього кошмарного місця.

Не оглядаючись на лежачу жінку, він вибіг з лікарні, завів машину і на великій швидкості поїхав.

«Треба розшукати людей, розповісти їм про те, що побачив у лікарні, попередити про небезпеку», – гарячково билися думки.

Він проїжджав вулиці одну за одною. Вулиці були безлюдними, усі вікна зашторені. Було дуже рано, щойно почало розвиднюватись, і він подумав, що мешканці ще сплять. Він зупинив машину, вийшов, почав дзвонити і стукати у двері будинків. Ніхто не відчинив, у жодному вікні не поворухнулась занавіска. Він йшов і йшов далі, знову дзвонив і стукав у двері. Марно.

Він повернувся до машини і повільно поїхав безлюдними, німими вулицями. Час від часу зупинявся, сигналив, іноді знову виходив і стукав у двері – у відповідь тиша.

– Що за дивні люди, – почав він розмірковувати вголос, – чому не відчиняють? Залякані, чи що, злочинців побоюються, так можуть хоч у щілинку подивитись. Я ж один і неозброєний – чого мене лякатися?

Йому спало на думку, що потрібно кричати – тоді хто-небудь все ж таки визирне у вікно. Він почав кричати: «Агов, люди, прокидайтесь, у місті біда! Люди, ви мене чуєте?»

Ніхто не обізвався.

Він поїхав далі. На одній з вулиць побачив мертвого собаку, який лежав біля будинку.

– Місто мертве, усе місто мертве, – блискавкою промайнула здогадка, і холодний піт страху вкрив його обличчя.

Гарячково працювала думка: швидше, швидше, подалі від цього мертвого, кошмарного міста. Він з силою натиснув на педаль газу, і машина на шаленій швидкості вирвалася з міста. І знову він їхав автострадою, вона була безлюдною, і машина мчала без перешкод.

Через деякий час він побачив автомобіль, який стояв поперек дороги. Він обігнув його справа, навіть не глянувши, чи є хто-небудь всередині, і помчав далі.

У кюветі лежала перевернута машина. Він також мигцем глянув на неї і промчав, не зупинившись. Він відчував, що на цій дорозі на нього чатують небезпеки, і прагнув швидше вибратися з небезпечної зони.

І знову довгий час він їхав безлюдною дорогою і почав потроху заспокоюватися. «Слава Богу, скінчилось», – думав він.

Вдалині показались дві автомашини, що зіткнулися. Людей біля них не було видно, у кабіни він не хотів заглядати.

«Постраждалих вже відвезли», – вимовив він вголос, заспокоюючи сам себе, і не зупинився.

У якийсь момент він раптом усвідомив, що протягом свого довгого шляху не зустрів жодної машини, яка рухалася б. Він подивився на годинник, була за чверть дев’ята ранку.

«Ранок, – подумав він з тривогою, – у цей час завжди великий рух, а тут ані пасажирських машин, ані вантажівок. Жодної, пусто. Треба вибиратися звідси швидше».

І знову він їхав безлюдною дорогою. Вдалині показався великий рефрижератор. Він стояв поперек дороги, майже повністю перегороджуючи її. Чоловік зменшив швидкість і наблизився до машини, що стояла. Скло в кабіні водія було опущене, і з вікна стирчала голова людини – мертва, з моторошною гримасою на застиглому обличчі. Очі були зімкнуті, і навколо відкритого рота запеклася піна.

Чоловік не міг відвести погляд від цього страшного видовиська. Деякий час він затримався біля рефрижератора, потім увімкнув мотор і повільно об’їхав перешкоду. Зараз він уже не поспішав. Він зрозумів, що поспішати нікуди, не потрібно мчати, з цього капкана йому не вибратися.

Його знову охопив жах, і з кожною побаченою на дорозі аварією жах зростав. У нього почали тремтіти руки, він вчепився у кермо, щоб вгамувати тремтіння. Холодний, липкий піт вкрив тіло, зуби стукали, волосся на голови їжилося, і з глибини підсвідомості вирвалося протяжне звіряче виття.

Він зупинив машину і побіг у ліс. Не припиняючи вити, почав бігати між деревами. Потім завивання перейшло у скигління. Він у знесиллі опустився на коліна і почав молитися.

– Боже, великий Боже, – повторив він декілька разів, – я забув слова молитви, вислухай мене, Господи, це так страшно, я боюся. Усі навколо мертві – у місті, у лікарні, на дорозі. Допоможи мені, Господи, спаси мене. Я божеволію, я не можу цього стерпіти. Я один живий, чуєш, Господи, один, один живий серед мерців! Що трапилось? Чому всі померли? Чому Ти допустив це, Боже, адже там і діти маленькі були, у тому містечку, чим вони прогнівили Тебе?

Хто винен? Хто це зробив? Ну, звичайно, люди, тільки ми можемо таке, це в наших силах.

Для чого ж Ти, Боже, дав нам більше вміння, ніж розуміння? Ми можемо звернути гори, розвернути ріки, але не вміємо передбачити наслідки своїх вчинків. Навіщо Ти дав нам розум, щоб ми самі себе знищили?

Чоловік ще довго молився і голосив, допоки сили не залишили його і він опустився на землю…

Велика гора. Нею зверху до низу йдуть люди. Чоловіки, жінки, діти. Молоді і старі. Білі, чорні. По-різному вдягнені, кожний зайнятий собою, тими, хто йде поруч. Голови в усіх підняті до неба. Ніхто не дивиться собі під ноги. Їм здається, що вони йдуть вгору, насправді ж вони ідуть донизу.

Попереду всіх легко і впевнено рухається дивовижне творіння розуму та рук людських – робот. Ніхто ним не керує, він сам обирає шлях. Його електронний мозок моделює дорогу. У механічних руках він тримає барабан, б’є у нього, і люди підлаштовують свій крок у такт дробу, що він вибиває. Люди довіряють роботу. Вони створили його і вірять, що він завжди буде служити їм, виконувати за них важку роботу, полегшувати їм шлях.

Раптом робот зупиняється. Його вузький, безгубий рот, створений лише задля годиться, розкривається усе ширше і ширше, і в ньому виростають величезні акулячі зуби. Рот з цими страшними зубами розтягується уздовж і уширшки, він охоплює гору, сягає до неба. Люди зникли. Залишилась лише бездонна чорна паща з величезними, страшними зубами…

Чоловік прийшов до тями. Тиша. У безхмарній синяві неба яскраво сяяло полуденне сонце. Поруч з ним на траві лежала мертва пташка.

Апокаліпсис

Апокаліпсис – кінець світу – це покарання, яке Бог нашле на грішне людство.

Більше 90 млн вбитих у двох світових війнах, мільйони загиблих у гітлерівських і сталінських катівнях, переполовинений Пол Потом народ Камбоджі, голод, СНІД, отруєні землі і ріки, ліси, які чахнуть, – хіба це не риси Апокаліпсиса? Не доводиться чекати на нього від Бога, ми творимо його самотужки.

Кожна людина прагне до життя, бореться за нього – інстинкт самозбереження закладений у ній природою. Але людство в цілому, на жаль, цим інстинктом не наділене, і воно у темпі, який все більш пришвидшується, крокує до прірви, до самогубства.

У кінці ХХ століття стан справ у світі подібний до того, що був у Європі в 30-х роках. Гітлер прийшов до влади, почав озброюватися, з’явився запах війни, але люди жили, як уві сні. Кожен у своєму вузькому світі був зайнятий лише своїми повсякденними справами. Анексована Австрія, окупована Чехословаччина, пожежа в сусідньому будинку, а нібито горить на десятій вулиці. Стекла кров’ю Іспанія – як на іншій планеті. Не думали, що пожежа може перекинутися на їхній будинок, що Гітлер може напасти на їхню країну. Надіялися: Бог дасть, омине.

Така поведінка страуса була характерною не лише для простих обивателів, але й для державних лідерів. Поточні політичні справи, вузькопартійні або класові інтереси були важливішими за безпеку країни. Народний фронт у Франції їм страшніший за Гітлера. Соціал-демократи для Сталіна – ворог номер один. Гітлер захоплює Чехословаччину – нехай, аби лише він нас не чіпав. Усе призвело до того, що Європа опинилася беззахисною перед агресором. Гітлер фактично без бою захопив Польщу, легко розгромив Францію і став господарем Європи. Якби у нього була наша сучасна зброя – він став би володарем планети.

І зараз, як тоді, кожен зайнятий лише своїми власними справами, живе у своєму маленькому, обмеженому світі. Для політиків корисливі мотиви, особисті амбіції, вузькопартійні інтереси важливіші за глобальні проблеми. Ніхто по-справжньому не розмірковує про небезпеки, які загрожують людству, про прірву, яка вже глибочіє біля наших ніг.

У світі накопичені величезні арсенали звичайної зброї і засобів масового знищення. Держави бездумно та марнотратно витрачали неймовірні ресурси на їхнє виробництво. Надлишок зброї перетворив її на найбільш ходовий товар. Торгівля зброєю приносить небувалі прибутки. Її все ще продовжують виробляти і продавати усім, нею насичують вибухонебезпечні регіони. Існує підпільний ринок зброї. Усе це може призвести до того, що планета перетвориться на полігон, де будуть вирувати атомні вибухи, хмари отруйних газів затягнуть небо і смертоносні бактерії, створені людиною, стануть господарями Землі.

У 30-х роках німці дали себе заворожити істеричною демагогією Гітлера. Австрійські фашисти відкрили перед ним кордони країни. Натовп з квітами зустрічав в Австрії німецькі війська. У СРСР люди вірили Сталіну, як Богу.

Людям властиво забувати свій власний досвід, яким би страшним він не був. Забуті жахи концентраційних таборів, газових камер, Лубянки. Фашизм знову крокує планетою, набирає силу. В Іраку й Ірані, у Німеччині, Франції, Італії, у західній півкулі. І знову, як у 30-х, юрби впиваються демагогічними гаслами й обіцянками новоявлених фюрерів. Палають фанатично очі, руки підлітають у знайомому привітанні, і вперед до заповітної мети – розтопчемо ворогів: турків, євреїв, іновірців, алжирців... А на порозі вже стоїть російський фашизм, озброєний 30 тисячами ракет з ядерними боєголовками. Він рветься на південь, захопити Туреччину, Афганістан, Іран, багатства Персидської затоки. Він хоче заснувати новий світовий порядок.

Усе це не є новим і відомо, до чого приведе: до насильства, війни, крові. Фашизм, озброєний засобами масового знищення, може призвести до загальної загибелі, до Апокаліпсиса!

Ми живемо на маленькій планеті, будь-якого місця якої можна дістатись. Ми гості на цій землі, отримали її від наших предків не у власність, а в тимчасове користування, на час нашого життя, і повинні передати її нашим дітям і онукам. Не можна допустити, щоб на нас закінчилась Історія. Життя має продовжуватись.

Оглавление

Замість передмови

Стара мати

Обрубок

Апокаліпсис

Апокаліпсис