Нью-йоркська трилогія [Пол Остер] (fb2) читать онлайн

Нью-йоркська трилогія. Пол Остер

Скляне місто

1

А почалося все з неправильно набраного номера, трьох телефонних гудків глупої ночі й голосу на іншому кінці дроту, який звернувся не до нього. Потім, значно пізніше, коли він нарешті обдумав усе, що сталося, то дійшов висновку: немає у світі нічого справжнього, крім випадковості. Але то значно пізніше. Спочатку були тільки ця подія і її наслідки. Питання не в тому, чи могло все скластися інакше, а чи перші ж слова з вуст незнайомця визначили подальший хід історії. Питання в історії, а чи є у ній сенс — ​це не самій історії сповіщати.

Що ж до самого Квінна, то в нас немає потреби на ньому зупинятися. Хто він такий, звідки, чим займається — ​не має значення. Нам, скажімо, відомо, що йому на той час виповнилося 35 років. Відомо, що колись він був чоловіком і батьком, але його дружина та син загинули. Нам також відомо, що він писав книжки. Якщо точніше, відомо, що він писав детективи, які виходили під псевдонімом «Вільям Вілсон». Він клепав десь по книжці за рік, що давало змогу скромно жити у маленькій нью-йоркській квартирці. А що на роман ішло не більше п’яти-шести місяців, то рештою часу порядкував, як заманеться. Він багато читав, розглядав картини, ходив у кіно. Влітку дивився по телевізору бейсбол; взимку ходив слухати оперу. Утім, понад усе він любив гуляти. І в дощ, і в сніг, і у спеку, і у студінь він майже щодня виходив із квартири повештатися містом — ​без конкретного пункту призначення, просто йшов, куди ноги несуть.

Нью-Йорк — ​невичерпний простір, лабіринт нескінченних переходів, і хай як далеко він заходив, хай як добре вивчав певні райони й вулиці, все одно весь час відчував, ніби опинився невідомо де, і то заблукав не лише в місті, а й у собі. Щоразу йому здавалося, що полишає себе й віддається рухові вулиць. Він звужувався до зрячого ока, що звільняло від обов’язку думати, а це дарувало дещицю спокою, цілющу пустку всередині, якої не давали жодні інші засоби. Світ зовні, навколо, перед ним мінявся так швидко, що він просто не міг зосередитися ні на чому надовго. Найважливіше — ​це рухатися, переставляти ноги, дозволити собі скоритися ритму тіла. Для того, хто блукає безцільно, усі місця рівні, тож байдуже, де саме він перебуває. Під час найбільш вдалих прогулянок вдавалося відчути, наче він не перебуває ніде. Урешті-решт, саме цього він і прагнув: не існувати ніде. Нью-Йорк — ​це й є мури «ніде», які він звів довкола себе, й він розумів, що більше ніколи не збирається полишати це місто.

У минулому Квінн мав амбіції. В юності видав кілька поетичних збірок, написав скількись п’єс і критичних нарисів, попрацював над перекладами. А потім доволі різко від усього відмовився. Друзям пояснив, що якась частина його особистості померла, й він не хоче, щоб та його й далі переслідувала. Це тоді він узяв псевдонім «Вільям Вілсон». Квінн перестав ототожнювати себе з тією частиною власного «я», що писала книжки; значною мірою, він і далі існував, але існував виключно для себе самого.

Він і далі писав, бо був певен, що нічого більше не вміє. Детективні романи виявилися слушним рішенням. Він без проблем вигадував належно заплутані сюжети й, часто всупереч собі, писав добре, ніби для цього й не треба докладати зусиль. А що він не вважав себе автором написаного, то й не почувався відповідальним за власні твори, а отже, не відчував обов’язку їх захищати. Урешті-решт, Вільям Вілсон — ​вигадана постать, нехай породжена самим Квінном, але наділена незалежним життям. Квінн ставився до Вільяма Вілсона шанобливо, а часом і тепло, але ніколи не заходив аж так далеко, щоб із ним ототожнитися. Саме тому він і не розкривав псевдоніма. У нього був агент, якого він ніколи не бачив. Спілкувалися вони листами, для чого Квінн винайняв абонементну скриньку у поштовому відділенні. Те ж стосувалося й видавця, який виплачував Квіннові всі гонорари й роялті через агента. На книжках Вільяма Вілсона не було фотографії автора чи біографічної довідки. Вільяма Вілсона не було у бібліографічних довідниках, інтерв’ю він не давав, а на всі надіслані йому листи відповідав секретар агента. Наскільки Квінн знав, його таємниці ніхто не розкрив. Спочатку, коли його друзі тільки дізналися, що він покинув писати, то питали, як планує жити. Він усім говорив те саме: мовляв, дружина лишила у спадок певні кошти. Але насправді грошей у його дружини зроду не було. І насправді друзів у нього теж більше не було.

Відтоді минуло більше п’яти років. Про сина він думав дедалі менше, а нещодавно навіть зняв зі стіни портрет дружини. Час від часу згадувалося, як це — ​тримати на руках трирічного хлопчика, але це ані думкою не можна було назвати, ані навіть спогадом. Це — ​фізичне відчуття, над яким Квінн не владний, відбиток минулого на його тілі. Але такі миті траплялися дедалі рідше, і Квіннові почало здаватися, що все змінюється. Він вже не хотів померти. Не можна сказати, наче він радів, що живий, але цей факт бодай перестав дратувати. Він живий, і цей наполегливий факт із часом його зацікавив, ніби йому вдалося пережити самого себе, ніби він, певною мірою, продовжив жити після смерті. Він почав вимикати світло перед сном і вже багато місяців не пам’ятав власних снів.

*

Стояла ніч. Квінн лежав у ліжку і палив, слухаючи, як дощ тарабанить у вікно. Він розмірковував, короткої прогулянки йому хотітиметься вранці чи довгої, й коли вщухне злива. Поруч на подушці лежав відкритий томик «Мандрів» Марко Поло сторінками донизу. Він закінчив роман Вільяма Вілсона два тижні тому й тепер лінькував. Оповідач, приватний детектив Макс Ворк, розкрив заплутаний злочин, був битий і кілька разів порятувався в останню мить; Квінн притомився. Ворк став Квіннові дуже близький. Вільям Вілсон лишався абстракцією, а ось Ворк поступово оживав. У тріаді особистостей, на яку перетворився Квінн, Вілсон слугував таким собі черевомовцем, сам Квінн — ​його маріонеткою, а Ворд — ​живильним голосом, що надавав цій афері сенсу. Вілсон — ​ілюзія, але виправдовує існування інших двох. Його не існує, але він — ​міст, який дозволяє Квіннові перенестися у Ворка. Ворк поволі став важливою частиною Квіннового життя, його братом, побратимом у самотності.

Квінн підняв книжку Марко Поло і знову перечитав першу сторінку. «Побачене ми опишемо як побачене, почуте — як почуте, щоб наша книжка була точною хронікою, вільною від вигадок, нехай навіть наймізерніших. І той, хто прочитає цю книжку чи почує її, най не має ані найменших сумнівів: вона містить тільки щиру правду». І саме коли Квінн почав обдумувати ці речення, крутячи рішучі запевняння в голові, задзвонив телефон. Значно пізніше, коли він зумів відтворити в голові події тієї ночі, то згадав, що поглянув на годинник, відзначив, що вже по дванадцятій, і здивувався, хто це дзвонить йому о такій порі. Він подумав: найімовірніше, новини погані. Виліз із ліжка, голяка підійшов до телефона і відповів після другого дзвінка.

— Слухаю?

По той бік мовчали дуже довго, Квінну спершу навіть здалося, що співрозмовник поклав слухавку. А тоді, ніби дуже здалека, до нього долинув голос. Таких голосів він іще ніколи не чув: механічний і водночас сповнений почуттів, тихий, як шепіт, але при цьому цілком чутний, і такий рівний, що навіть незрозуміло, чоловік говорить чи жінка.

— Алло, — ​сказав голос.

— Хто це? — ​спитав Квінн.

— Алло, — ​повторив голос.

— Слухаю, — ​сказав Квінн. — ​Хто це?

— Це Пол Остер? — ​спитав голос. — ​Я хотів би поговорити з містером Полом Остером.

— Тут такий не живе.

— Пол Остер. Із детективного агентства Остера.

— Перепрошую, — ​сказав Квінн, — ​ви, мабуть, помилилися номером.

— Справа нагальна, — ​сказав голос.

— Нічим не можу допомогти, — ​сказав Квінн. — ​Немає тут ніякого Пола Остера.

— Ви не розумієте, — ​сказав голос, — ​час збігає.

— Тоді передзвоніть. Це — ​не детективне агентство.

І Квінн поклав слухавку. Він стояв на холодній підлозі й дивився вниз, на свої ступні, коліна, обвислий пеніс. Мимохіть пожалкував, що був зі співрозмовником такий різкий. Може, варто було підіграти. А що, як йому вдалося б вивідати щось про цю справу, а може, й чимось допомогти?

— Треба навчитися імпровізувати, — ​сказав він собі.

*

Квінн, як і більшість людей, майже нічого не знав про злочини. Ані він сам, ані ніхто з його знайомих ніколи нікого не вбивали й ніколи нічого не крали. Він жодного разу не був у поліцейському відділку, жодного разу не бачив приватного детектива, не розмовляв зі злочинцями. Усім своїм знанням він завдячував книжкам, фільмам і газетам. Утім, він не вважав, що це накладає певні обмеження. В історіях, які він писав, його цікавив не їхній зв’язок зі світом, а їхній зв’язок з іншими історіями. Квінн був ревним читачем детективів ще до того, як став Вільямом Вілсоном. Він усвідомлював, що більшість детективів кепсько написана й не витримує критики, але жанр усе одно вабив: роман мусив бути справді винятково паршивий, аби він його відклав. В інших жанрах Квінн був вимогливий до вузьколобості, а детективи читав без розбору. Маючи відповідний настрій, міг заковтнути десять-дванадцять детективів поспіль. Коли його охоплював такий собі голод чи апетит на таке чтиво, він не спинявся, аж доки не вдавалося насититися.

У детективах любив щедрість і ощадність засобів. У доброму детективі немає зайвого — ​кожне речення, кожне слово невипадкове. Навіть випадкове потенційно може виявитися важливим, а це те ж саме. Світ книжки оживає, вирує можливостями, таємницями й суперечностями. Оскільки кожне слово чи вчинок, навіть найбанальніша дрібничка, може вказувати на розгадку, нічого не можна оминати увагою. Усе важливе; центр книжки зміщується з кожною подією, що штовхає сюжет уперед. Отже, центр повсюдний, і доки книжка не закінчиться, визначити його неможливо.

Слідчий просувається трясовиною речей і подій, виглядаючи та вишукуючи думку чи подробицю, яка все поєднає і прояснить. По суті, письменник і детектив узаємозамінні. Читач бачить світ очима детектива й мовби вперше відчуває, як множаться деталі. Він стає свідомий речей навколо, й ті починають промовляти до нього. Завдяки новонабутій уважності читач може надати їм сенсу, що не зводиться до самого факту їхнього існування. Невипадково слово «детектив» починається із частки «де?» — ​де ж у тілі живої особистості сховано зерня життя? Чи ось «нишпорка», «вивідач»: це письменник нишпорить у світі поглядом, вимагаючи, щоб той дав себе звідати. Уже п’ять років Квінн жив у лабетах цієї мовної гри.

Він, звичайно, уже давно не думав про себе як про справжню особу. Якщо він і існує у світі, то хіба що опосередковано, через уявну постать Макса Ворка. Ось детектив, звичайно, мусить бути справжнім. Цього вимагає жанр. Собі Квінн дозволив зникнути, сховатися у власному химерному замкненому житті, а ось Ворк продовжував існувати у світі інших, і що більше Квінн віддалявся від реальності, то наполегливішою виглядала присутність Ворка. Квінн навіть у власній шкурі почувався не у своїй тарілці, а зухвалець Ворк по слово в кишеню не ліз і тримався, як удома, хай би де опинився. Те, що насилу давалося Квіннові, Ворк приймав як належне і прямував крізь хаос пригод з легкістю, ба навіть легковажністю, які незмінно вражали його творця. Квінн не хотів бути Ворком чи навіть схожим на нього, але прикидався Ворком, коли писав книжки. Усвідомлення, що він здатен бути Ворком, бодай подумки, якби тільки цього схотів, додавало сили.

Тієї ночі Квінн, засинаючи, намагався уявити, що Ворк сказав би незнайомцеві по телефону. У сні, який згодом забув, він стріляв у голу білу стіну порожньої кімнати.

*

Наступної ночі дзвінок заскочив Квінна зненацька. Він вважав інцидент вичерпаним і не чекав, що незнайомець зателефонує ще раз. І то саме тоді, коли він пнувся на унітазі. Дзвінок пролунав трохи пізніше, ніж минулої ночі, десь хвилин за десять-дванадцять по першій. Квінн дочитав до розділу, де Марко Поло описував подорож від Пекіна до Амоя, й навіть у туалеті розкрита книжка лежала в нього на колінах. Дзвінок його роздратував. Щоб відповісти швидко, йому довелося б устати, не підтершись, а він не хотів розгулювати квартирою у такому вигляді. А з іншого боку, якщо він завершить почате у нормальному темпі, то не встигне взяти слухавку. Попри це, підводитися Квіннові не хотілося. Телефон не належав до його улюблених предметів, і він не раз подумував його позбутися. Понад усе він не любив його тиранію. Телефон не просто відривав від інших справ: Квінн ще й незмінно корився його наказам. Цього разу він вирішив затятися. До третього дзвінка його кишківник спорожнів. До четвертого він устиг підтертися. До п’ятого підтягнув штани, вийшов із туалету і спокійно перетнув квартиру. Він відповів на шостому дзвінку, але по той бік нікого не було. Незнайомець поклав слухавку.

*

Наступної ночі він підготувався: витягнувся на ліжку, розгорнув «Спортивні новини» і став чекати на третій дзвінок незнайомця. Час від часу нерви брали гору, він вставав і починав крокувати квартирою. Поставив платівку — ​Гайднову оперу «Il Mondo della Luna» — ​і прослухав від початку до кінця. Він чекав і чекав. О пів на третю нарешті здався і заснув.

Він чекав і наступної ночі, і наступної по тому. А коли вже вирішив, що помилявся у всіх припущеннях, і був готовий облишити цей задум, телефон задзвонив знову. Було 19 травня. Дату він запам’ятав, бо це річниця шлюбу його батьків, чи то пак, була б річниця, якби батьки досі жили. Мати колись сказала, що його зачато у першу шлюбну ніч. Цей факт — ​те, що він знає, коли почалося його існування — ​тішив Квінна, і врешті він потай почав святкувати день народження саме того дня. Година була раніша, ніж інших ночей — ​не пробило ще й одинадцятої — ​тож, тягнучись до слухавки, він думав, що дзвонить хтось інший.

— Алло? — ​сказав він.

Знов-таки, по той бік слухавки панувала тиша. Квінн одразу зрозумів, що це — ​той самий незнайомець.

— Алло? — ​повторив він. — ​Чим можу допомогти?

— Так, — ​нарешті сказав голос. Той же механічний шепіт, той же розпачливий тон. — ​Так. Зараз потрібно. Без зволікань.

— Що потрібно?

— Поговорити. Просто зараз. Поговорити просто зараз. Так.

— І з ким ви хочете поговорити?

— Незмінно з тим же чоловіком. Із Остером. Тим, хто називається Полом Остером.

Цього разу Квінн відповів без вагань. Він знав, що робити, й коли час настав, так і зробив.

— Слухаю, — ​сказав він. — ​Остер вас слухає.

— Ну нарешті. Нарешті ви знайшлися.

У голосі вчувалася полегша, його раптом затопив спокій.

— Точно, — ​сказав Квінн. — ​Нарешті.

І, помовчавши мить, щоб співрозмовник осмислив перші слова, радше задля себе, ніж заради нього, додав:

— Чим я можу вам допомогти?

— Допомога мені потрібна, — ​сказав той. — ​Існує велика небезпека. А ви, кажуть, у таких випадках найкращий.

— Залежить від того, про що ви.

— Я про смерть. Про смерть і вбивства.

— Це не зовсім моя спеціалізація, — ​сказав Квінн. — ​Я не вбиваю направо і наліво.

— Ні, — ​вередливо сказав голос, — ​я маю на увазі, навпаки.

— Хтось хоче вас убити?

— Так, убити мене. Точно. Мене вб’ють.

— Ви хочете, щоб я вас захистив?

— Захистив мене, так. І знайшов чоловіка, який хоче це зробити.

— Ви не знаєте, хто це?

— Я знаю, звісно. Звичайно, знаю. Але я не знаю, де він.

— Можете розповісти більше?

— Не зараз. Не по телефону. Існує велика небезпека. Ви маєте прийти.

— Як щодо завтра?

— Добре. Завтра. Завтра зранечку. Вранці.

— О десятій?

— Добре. О десятій. — ​Голос продиктував адресу на Іст 69-й вулиці. — ​Не забудьте, пане Остер. Ви мусите прийти.

— Не хвилюйтеся, — ​сказав Квінн. — ​Прийду.

2

Наступного дня Квінн прокинувся так рано, як не прокидався вже кілька тижнів. Він випив кави, намастив маслом грінку і прочитав у газеті бейсбольні результати («Метс» знову програли два до одного через помилку в дев’ятому інінґу). Весь цей час він навіть не думав, що може прийти на призначену йому зустріч. Навіть сама формула «призначена йому зустріч» видавалася дивною. Це ж не йому призначили зустріч, а Полу Остерові. А він поняття не мав, хто це.

Попри це, з часом він піймав себе на тому, що переконливо імітує дії особи, яка готується вийти в місто. Він прибрав начиння після сніданку, пожбурив газету на диван, пішов у ванну, прийняв душ, поголився, перейшов у спальню, загорнувшись у два рушники, відкрив шафу і вибрав, що вдягнути. Піймав себе на тому, що схиляється до піджака і краватки. Квінн не носив краваток, відколи поховав дружину та сина, й навіть не міг згадати, чи краватки в нього ще лишилися. Але краватка була тут як тут, висіла серед різного мотлоху в гардеробі. Він відмовився від білої сорочки (занадто формально) й натомість підібрав сіро-червону картату до сірої краватки. Одягнувся, мов у трансі.

Він зрозумів, що робить, аж коли взявся за клямку.

— Я, здається, виходжу, — ​сказав він собі. — ​Але якщо я виходжу, то куди?

За годину по тому, зійшовши з четвертого автобуса на розі 70-ї вулиці та 5-ї авеню, він так і не знайшов відповіді на це питання. По ліву руку зеленів у ранковому сонці тінистий парк, а по праву суворо білів музей Фріка, ніби полишений там помирати. Квінну мимохідь згадалися «Офіцер і розсміяна дівчина» Вермера — ​він спробував згадати, який у дівчини вираз, як вона тримає чашку, червону спину безликого чоловіка. Перед очима промайнули блакитна карта на стіні та сонячне світло, що лилося з вікна, — ​дуже схоже на те, яке умивало його зараз. Він рушив, перетнув вулицю і попрямував на схід. На Медісон-авеню звернув направо і пройшов квартал на південь, а тоді повернув ліворуч і зрозумів, де опинився.

— Ось я, здається, і прийшов, — ​сказав він собі.

Він завмер перед будинком. Раптом стало байдуже. Його оповив дивний спокій, ніби все, що мало статися, уже сталося. Відкриваючи двері, дав собі останню настанову:

— Раз я справді у це вліз, то треба все вивідати.

*

Двері квартири відчинила жінка. Квінн цього чомусь не чекав, це збило його з пантелику. Події вже завертілися надто швидко. Не встиг він її роздивитися, подумки описати і скласти враження, як вона заговорила, змушуючи його відповідати. Отже, він втратив рівновагу на першій же хвилині й почав відставати від самого себе. Пізніше, коли вже мав час усе обдумати, йому вдалося скласти цілісне враження про цю зустріч. Але то — ​витвір пам’яті, а спогади, як він знав, схильні видозмінювати події. Унаслідок цього він ні в чому не міг бути певним.

Жінці було років тридцять, можливо, тридцять п’ять; середнього зросту, як не нижча; стегна трошки заширокі чи, може, чуттєві, залежно від вашої точки зору; темне волосся, темні очі й незалежний і водночас злегка звабливий вираз очей. На ній були чорна сукня і зухвало-червона помада.

— Містере Остер? — ​невпевнена посмішка, запитальний нахил голови.

— Точно, — ​сказав Квінн. — ​Пол Остер.

— Я — ​Вірджинія Стіллман, — ​почала жінка. — ​Пітерова дружина. Він на вас із восьмої ранку чекає.

— Зустріч була на десяту, — ​Квінн зиркнув на годинник. Була рівно десята.

— Він сам не свій, — ​пояснила жінка. — ​Я його таким ще ніколи не бачила. Йому не терпиться з вами зустрітися.

Вона прочинила Квіннові двері. Переступаючи поріг і входячи до квартири, він відчув, що думки його полишають, ніби мозок раптом відключився. Він хотів зауважити всі деталі, але в ту мить це чомусь було йому не під силу. Квартира нависала навколо, мов у імлі. Він зауважив, що квартира велика, кімнат, може, на п’ять-шість, і багато обставлена: з творами мистецтва, срібними попільничками і полотнами у кунштовних рамах. На тім і все. Лише загальні враження, попри те, що побував там сам й бачив усе на власні очі.

Він спохопився, коли вже сидів на дивані, полишений на самоті у вітальні. Згадалося, що місіс Стіллман попросила його зачекати там, доки вона покличе чоловіка. Він не знав, скільки часу минуло. Напевно, не більше пари хвилин. Але сонце лилося з-за вікна так, ніби був майже полудень. Йому чомусь не спало на думку поглянути на годинник. Запах парфумів Вірджинії Стіллман висів навколо, і Квінн почав уявляти, як вона виглядає без одягу. Тоді уявив, що думав би у цій ситуації Макс Ворк. Він вирішив закурити і видихнув дим у кімнату. Йому подобалося спостерігати, як дим виривається з рота хмарками, розвіюється і набуває нових обрисів, потрапляючи у промінь світла.

Він почув, як у нього за спиною в кімнату хтось зайшов. Квінн підвівся з дивана й обернувся, очікуючи побачити місіс Стіллман. Натомість перед ним стояв молодий чоловік, вбраний у біле, з по-дитячому білявим волоссям. У першу мить Квіннові згадався мертвий син. Але потім думка розвіялася так само раптово, як і з’явилася.

Пітер Стіллман зайшов до кімнати й сів у червоне оксамитове крісло навпроти Квінна. По дорозі не сказав ні слова й нічим не виказав, що помітив Квіннову присутність. Здається, акт пересування з одного місця в інше поглинув усю його увагу, а якби він відволікся від того, що робить, то завмер би непорушно. Квінн ще ніколи не бачив, щоб хтось так рухався, й одразу зрозумів, що саме з цією особою говорив по телефону. Тіло в чоловіка було майже точнісінько таке ж, як голос: рухалося механічно, ривками, стримано, але експресивно, чергуючи повільні та рвучкі жести, ніби дії від нього не залежали й не цілком корилися його волі. Квінну здалося, наче Стіллман давно не користувався тілом і мусив заново опановувати його функції, так що пересування перетворилося на свідомий процес, а кожну дію доводилося дрібнити, унаслідок чого чоловік втратив спонтанність і плинність руху. Він виглядав, як маріонетка, що вчиться ходити без ниточок.

Усе у Пітера Стіллмана було біле. Біла сорочка з розстібнутим комірцем, білі штани, білі черевики, білі шкарпетки. Тонке лляне волосся спадало на блідий лоб і видавалося майже прозорим. Під шкірою просвічували блакитні вени, майже такого ж кольору, як його очі: молочна блакить, ніби хтось змішав кольори неба і хмар. Квінн уявити не міг, як до такого чоловіка заговорити. Присутність Стіллмана мовби веліла зберігати тишу.

Стіллман повільно вмостився у кріслі й нарешті звернув увагу на Квінна. Коли вони зустрілися поглядами, Квінн раптом відчув, що Стіллман став невидимим. Він бачив чоловіка у кріслі навпроти, але не відчував його присутності. Квінну спало на думку, що, можливо, Стіллман сліпий. Ні, це неможливо. Чоловік дивився на нього, ба навіть роздивлявся, і навіть якщо на його обличчі не відбивалося впізнавання, неосмисленим його погляд теж не був. Квінн не знав, що робити. Він тупо сидів і дивився на Стіллмана. Минуло чимало часу.

— Прошу, ні про що не питайте, — ​нарешті сказав юнак. — ​Так. Ні. Спасибі. — ​Він на мить завмер. — ​Я Пітер Стіллман. Я кажу це із власної волі. Так. Це не моє справжнє ім’я. Ні. Мій розум, звісно, вже не такий, як раніше. Але тут нічого не вдієш. Ні. Тут. Ні, ні. Вже не вдієш. Ви сидите і думаєте: хто цей чоловік, який зі мною розмовляє? Що це за слова, які зриваються з його вуст? Я вам поясню. Або не поясню. Так і ні. Мій розум, звісно, вже не такий, як раніше. Я кажу це із власної волі. Але я спробую. Так і ні. Я спробую пояснити, навіть якщо мій розум усе ускладнює. Спасибі. Мене звати Пітер Стіллман. Можливо, ви про мене чули, але, найімовірніше, ні. Байдуже. Це — ​не моє справжнє ім’я. Свого справжнього імені я не пам’ятаю. Перепрошую. Це все одно нічого не міняє. Себто вже не міняє. Це і називається розмовою. Так, здається, кажуть. Коли слова вилітають, пурхають у повітрі, мить живуть, а тоді помирають. Це ж дивно? Сам я не маю думки з цього приводу. Ні, знову ні. Та все ж є слова, які ви мусите засвоїти. Їх багато. Мені здається, багато мільйонів. А може, тільки три-чотири. Перепрошую. Але сьогодні мені незле. Значно краще, ніж зазвичай. Якщо мені вдасться передати вам слова, які мусять бути у вас, це велика перемога. Спасибі. Мільйон разів спасибі. Давним-давно жили собі батько й мати. Я всього цього не пам’ятаю. Кажуть, мати померла. Не можу сказати, хто каже. Перепрошую. Але так кажуть. Отже, немає ніякої матері. Ха-ха. Отак тепер я сміюся, так ходить мій живіт. Ха-ха-ха. Великий батько сказав: це нічого не міняє. Для мене не міняє. Себто для нього. Великий батько, великі м’язи, бум-бум-бум. Прошу, поки що ні про що не питайте. Я кажу, що кажуть інші, бо сам нічого не знаю. Я — ​бідолашний Пітер Стіллман, хлопець, який нічого не пам’ятає. Бу. Хоч-не-хоч. Дурник. Перепрошую. Кажуть, кажуть. А що ж каже бідолашка Пітер? Нічого, нічого. Вже нічого. От як було. Темно. Темно-претемно. Темно, як у дуже темному місці. Кажуть, це була кімната. Ніби я міг про неї говорити. Себто про темряву. Спасибі. Темно-претемно. Кажуть, дев’ять років. Навіть віконця не було. Бідолашка Пітер Стіллман. І бум-бум-бум. Кака горами. Піпі озерами. Млів. Перепрошую. Тупий, голий. Перепрошую. Вже не міняє. Отже, темрява. Я вам розповідаю. У темряві була їжа, так, м’яка їжа у якійсь темній кімнаті. Він їв руками. Перепрошую. Себто Пітер їв. І раз я Пітер, то воно й на краще. Себто, я хочу сказати, на гірше. Перепрошую. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Дякую. Бідолаха Пітер Стіллман. Він був маленький. У нього було тільки кілька власних слів. А потім — ​ні слів, нікого, а потім ні, ні, ні. Вже ні. Перепрошую, пане Остер. Бачу, я вас засмутив. Будь ласка, ні про що не питайте. Мене звати Пітер Стілман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Моє справжнє ім’я — ​пан Сум. А яке ваше ім’я, пане Остер? Може, це ви — ​справжній пан Сум, а я — ​ніхто. Хлип-хлип. Перепрошую. Такий у мене плач і ридання. Хлип-хлип, плак-плак. Що Пітер поробляв у тій кімнаті? Ніхто вам не скаже. Дехто взагалі нічого не каже. Що ж до мене, то, на мою думку, Пітер не міг думати. Чи він кліпав? Чи він пив? Чи він смердів? Ха-ха-ха. Перепрошую. Я інколи такий жартун. Хрясь трясь хрусь-чавк ряв. Лизь лизь ложе. Зичний звукл, багатоплямний, манножуйний. Я, я, я. Перепрошую. Я — ​єдиний, хто розуміє ці слова. Згодом і згодом і згодом. Так кажуть. Це тривало так довго, що Пітер не міг лишитися при здоровому глузді. Більше не буде. Ні, ні, ні. Кажуть, хтось мене знайшов. Я не пам’ятаю. Ні, я не пам’ятаю, що сталося, коли двері відчинили, і зайшло світло. Ні, ні, ні. Нічого я про це не можу сказати. Уже не можу. Я довго носив темні окуляри. Мені було дванадцять. Так кажуть. Я жив у лікарні. Вони потроху навчили мене бути Пітером Стіллманом. Казали: ти — ​Пітер Стіллман. Спасибі, — ​казав я. Я, я, я. Спасибі і спасибі, казав я. Пітер був як немовля. Його всьому треба було вчити. Ходити, розумієте. Їсти. Какати і пісяти в туалет. Було незле. Навіть коли я кусався, вони не робили бум-бум-бум. Потім я навіть перестав зривати одяг. Пітер був добрим хлопчиком. Ось тільки слів його складно було навчити. Рот у нього не працював, як слід. І, звісно, в голові в нього було не все гаразд. Ба-ба-ба, — ​казав він. І да‑да-да. І ва‑ва-ва. Перепрошую. На це пішло багато-багато років. А тепер кажуть Пітерові: тепер можеш іти, ми тобі більше нічим не поможемо. Пітере Стіллмане, ти — ​людська істота, — ​кажуть. Добре вірити лікарям. Спасибі. Спасибі величезне. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Моє справжнє ім’я — ​Кролик Петрик. Взимку я пан Білий, влітку я пан Зелений. А ви думайте про це, що хочете. Я це кажу із власної волі. Хрясь трясь хрусь-чавк ряв. Красиво ж, правда? Я весь час вигадую слова. Нічого не можу зі собою вдіяти. Вони самі зриваються з вуст. Їх не можна перекласти. Питають і питають. А користі жодної. Але вам я розповім. Я не хочу вас засмучувати, пане Остере. У вас дуже добре обличчя. Ви мені нагадуєте такого-сякого чи буркуна, чи то того, чи то того. А ваші очі дивляться на мене. Так, так. Я бачу. Це дуже добре. Спасибі. І тому я вам розповім. Тільки не питайте, будь ласка. Вам цікаво про все інше. Можна сказати, про батька. Про жахливого батька, який стільки всього заподіяв маленькому Пітерові. Будьте спокійні. Його забрали в темне місце. Його зам- кнули й там лишили. Ха-ха-ха. Перепрошую. Інколи я такий жартун. Тринадцять років, — ​кажуть. Це, може, й довго. Але я про час нічого не знаю. Я щодня як новенький. Я народжуюся, коли прокидаюся вранці, я старію протягом дня, а вночі, коли лягаю спати, помираю. Це — ​не моя вина. Сьогодні я молодець. Сьогодні я такий молодець, як ніколи. Батька не було тринадцять років. Його також звати Пітер Стіллман. Дивно ж? Людини дві, а ім’я одне. Я не знаю, як його звати насправді. Але я не думаю, що він — ​це я. Ми обидва Пітери Стіллмани. Але Пітер Стіллман — ​не моє справжнє ім’я. Тож, можливо, я ніякий не Пітер Стіллман. Тринадцять років, — ​кажу. Чи кажуть. Байдуже. Я на часі не розбираюся. Але ось що вони мені кажуть. Завтра тринадцять років закінчуються. Це погано. Вони кажуть, що не погано, але погано. Я мусив про все забути. Але час від часу згадую, хай би що я казав. Він прийде. Я хочу сказати, батько прийде. І спробує мене вбити. Спасибі. Але я цього не хочу. Ні, ні. Вже не хочу. Тепер Пітер живе. Так. З головою у нього негаразд, але він живе. А це — ​вже щось, правда ж? Долар можете поставити об заклад. Ха-ха-ха. Тепер я здебільшого поет. Я щодня сідаю у себе в кімнаті і пишу ще вірш. Я сам вигадую всі слова, як коли жив у темряві. Так я починаю згадувати, вдавати, що я знову в темряві. Я — ​єдиний, хто знає, що значать ці слова. Їх не можна перекласти. Завдяки цим віршам я уславлюся. Попаду в десятку. Я, я, я. Прегарні вірші. Такі гарні, що світ заплаче. Потім, може, зроблю ще щось. Після того, як закінчу з віршами. Рано чи пізно слова в мене закінчаться, бачте-но. У кожного з нас є обмежена кількість слів. І що тоді зі мною буде? Потім, мабуть, хочу стати пожежником. А потім — ​лікарем. Байдуже. А наприкінці я хочу пройти на висоті по канату. Коли стану геть старий і навчуся ходити, як інші люди. Тоді я станцюю на канаті, люди будуть вражені. Навіть малі діти. От що я хочу. Танцювати на канаті, доки не помру. Та байдуже. Це нічого не міняє. Для мене. Як ви бачите, я — ​чоловік заможний. Мені хвилюватися ні про що. Ні, ні. Про це хвилюватися нема підстав. Можете останній долар поставити на кін. Батько був заможний, і коли його замкнули у темряві, малюк Пітер отримав усі його гроші. Ха-ха-ха. Вибачте, що сміюся. Я інколи такий жартун. Я — ​останній зі Стіллманів. Славетна була родина, кажуть. Стара бостонська порода, якщо ви раптом чули. Я — ​останній. Інших нема. Я — ​кінець усім, останній чоловік. Воно, я так думаю, на краще. Не шкода, що все зараз закінчиться. Усім добре бути мертвими. Може, батько й не був аж таким поганцем. Принаймні я зараз так кажу. У нього була велика голова. Велика, як дуже велика річ, себто там було забагато місця. Стільки думок було у його великій голові. Але ж Пітера шкода, правда? Така скрута. Пітер не міг ані бачити, ані говорити, ані думати, ані робити. Пітер не міг. Ні. Нічого не міг. А я про це нічого не знаю. І не розумію нічого. Це моя дружина мені все розповідає. Вона каже, що мені важливо це знати, навіть якщо я не розумію. Але я й цього не розумію. Щоб знати, треба розуміти. Правда ж? Але я нічого не знаю. Може, я Пітер Стіллман, а може, й ні. Моє справжнє ім’я — ​Пітер Ніхто. Спасибі. І що ви на це? Отже, я розповідаю вам про батька. Це добра історія, навіть якщо я її не розумію. Я можу її вам розповісти, бо знаю слова. Це вже щось, правда ж? Знати слова. Я інколи так собою пишаюся! Перепрошую. Так каже моя дружина. Вона каже, що батько говорив про Бога. Це слово мені дивне. Бог, дог, пишеться майже однаково. Тільки дог — ​не як Бог, правда ж? Гав-гав. Ряв-гав. Це — ​слова дога. Я думаю, вони прегарні. Дуже красиві, дуже правдиві. Точнісінько як слова, які я вигадую. Хай там як. Я от що кажу. Батько говорив про Бога. Він хотів встановити, чи є в Бога мова. Тільки мене не питайте, що це значить. Я це вам розказую тільки тому, що знаю слова. Батько думав, що немовля заговорить мовою Бога, якщо не бачитиме інших людей. А звідки йому взяти дитину? Ага, ось ви й бачите всю картину. Не купувати ж дитину. Звичайно, Пітер знав трохи людських слів. На те нема ради. Але батько думав, що, може, Пітер їх забуде. З часом. Тому було стільки бум-бум-бум. Щоразу, як Пітер казав слово, батько робив йому бум. З часом Пітер навчився нічого не казати. Я, я, я. Дякую. Пітер тримав слова всередині. Довгі дні, місяці й роки. Малюк Пітер сидів сам- самісінький у пітьмі, а слова шуміли в голові та складали йому товариство. Тому в нього рот зараз працює неправильно. Бідолашка Пітер. Хлип-хлип. Такі в нього сльози. Хлопчик, який не може подорослішати. Тепер Пітер може говорити з людьми. Але в голові в нього є й інші слова. Слова Божої мови, які ніхто більше промовити не може. Їх неможливо перекласти. Тому Пітер живе близько до Бога. Тому він — ​славетний поет. Тепер у мене все дуже добре. Роблю, що хочу. Коли хочу, де хочу. У мене навіть дружина є. Самі бачите. Я про неї вже згадував. Може, ви з нею навіть знайомі. Красуня, правда ж? Її звати Вірджинія. Це — ​не її справжнє ім’я. Та байдуже. Мені байдуже. Щоразу, як я прошу, дружина приводить мені дівчат. Вони хвойди. Я вкладаю в них свого черва, а вони стогнуть. Їх тут стільки побувало. Ха-ха. Вони приходять сюди, я їх трахаю. Трахатися приємно. Вірджинія дає їм гроші, всі задоволені. Можете останній долар поставити. Ха-ха. Бідолашка Вірджинія. Вона трахатися не любить. Я хочу сказати, зі мною не любить. Може, з іншими вона і трахається. Хто ж вам скаже? Я про це нічого не знаю. Байдуже. Може, якщо ви будете з Вірджинією люб’язні, вона дозволить вам себе трахнути. Я був би щасливий. За вас. Спасибі. Отже. Стільки речей. Я про все намагаюся вам розповісти. Я знаю, що в мене з головою не все гаразд. Це правда, так, і я це кажу із власної волі, інколи я просто кричу і кричу. Без причини. Ніби треба причину. Але я причини не бачу. І ніхто не бачить. Ні. А інколи я нічого не кажу. Днями, днями. Нічого, нічого, нічого. Я забуваю, як зробити так, щоб слова зривалися з вуст. А тоді мені складно поворухнутися. Я, я. І бачити складно. Тоді я стаю паном Сумом. Мені досі подобається бути у тьмі. Бодай інколи. Думаю, це йде мені на користь. У темряві я говорю мовою Бога, й ніхто мене не чує. Будь ласка, не гнівайтеся. Я нічого не можу вдіяти. А найкраще — ​це те, що є повітря. Так. І я потрошку навчився жити у ньому. Повітря і світло, так, світло теж, світло осяває всі речі, щоб мої очі їх бачили. Існує повітря і світло, це найкраще. Перепрошую. Повітря і світло. Так. Коли погода добра, мені подобається сидіти при відкритому вікні. Інколи я визираю і розглядаю речі внизу. Вулицю і людей, собак і машини, цеглу на будівлі навпроти. А інколи я заплющую очі і просто сиджу собі, вітерець обвіває обличчя, світло сяє у повітрі навколо мене і просто перед очима, і цілий світ червоний, у мене в очах прегарний червоний колір, сонце сяє на мене й на мої очі. Це правда, я рідко виходжу назовні. Мені складно, мені не завжди можна довіряти. Інколи я кричу. Будь ласка, ви тільки не гнівайтеся. Я нічого не можу з собою вдіяти. Вірджинія каже, що мені треба навчитися належно поводитися на людях. Але інколи я нічого не можу з собою вдіяти, крики самі вириваються з мене. Але я люблю ходити в парк. Там дерева, повітря і світло. У цьому ж усьому є благодать, правда? Так. Мені потроху стає краще всередині себе. Я це відчуваю. Навіть доктор Вишнєградський зі мною погоджується. Я знаю, що я досі — ​хлопчик-маріонетка. На це немає ради. Ні, ні. Вже немає. Але інколи мені здається, що колись я таки виросту і стану справжнім. Я поки що я досі Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Не знаю, ким я стану завтра. Кожен день новий, щодня я перероджуюся. Я повсюди бачу надію, навіть у темряві, а після смерті я, можливо, стану Богом. Я ще стільки слів не виговорив. Не думаю, що їх виговорю. Ні, не сьогодні. Рот стомився, думаю, мені час іти. Звичайно, я про час нічого не знаю. Але це нічого не міняє. Для мене. Спасибі величезне. Я знаю, що ви врятуєте мені життя, пане Остере. Я на вас покладаюся. Ви ж розумієте, життя скінченне. А все інше у цій кімнаті вже є — ​темрява, мова Бога, крики. Тут є я, повітряний, прегарна річ, яку осяває світло. Можливо, ви не забудете. Я — ​Пітер Стіллман. Це — ​не моє справжнє ім’я. Спасибі величезне.

3

Промова скінчилася. Скільки вона тривала, Квінн сказати не міг. Допіру зараз, коли слова скінчилися, він збагнув, що запала темрява. Виявляється, збіг цілий день. За час Стіллманового монологу сіло сонце, а Квінн і не зауважив. Тепер він відчував темряву й тишу, ті бриніли у нього в голові. Минуло кілька хвилин. Квінн подумав, що, можливо, настала його черга щось сказати, але певності не було. Він чув, як у іншому кінці кімнати тяжко дихає Пітер Стіллман. Поза тим стояла тиша. Квінн не міг вирішити, що робити. Він вигадав кілька варіантів, а потім відмахнувся від них. Він сидів на місці й чекав, що станеться далі.

Нарешті тишу урвали кроки ніг у шкарпетках. Клацнув металом вимикач, і раптом кімнату заповнило світло. Квінн автоматично повернувся до джерела світла й побачив Вірджинію Стіллман біля лампи на столику зліва від Пітерового крісла. Юнак дивився просто перед собою, ніби заснув із розплющеними очима. Місіс Стіллман нагнулася, поклала руку Пітерові на плече і щось м’яко прошепотіла йому на вухо.

— Час, Пітере, — ​сказала вона. — ​Пані Сааведра на тебе чекає.

Пітер підвів на неї погляд і посміхнувся.

— Я сповнений надії, — ​сказав він.

Вірджинія Стіллман ніжно поцілувала свого чоловіка у щоку.

— Попрощайся з паном Остером, — ​сказала вона.

Пітер підвівся. Чи то пак, почав трагічно-повільну кампанію, в ході якої виманеврував своє тіло із крісла і став на ноги. Він увесь час затинався, зашпортувався, катапультував назад, раптом завмирав непорушно, пирхав, вимовляв слова, що їхнього значення Квінн не міг розшифрувати.

Нарешті Пітер випростався, завмер перед кріслом із виразом тріумфу й поглянув Квіннові просто в очі. А тоді широко і безпосередньо посміхнувся.

— Бувайте.

— До побачення, Пітере, — ​сказав Квінн.

Пітер спазматично помахав йому рукою, а тоді повільно відвернувся й перетнув кімнату. Він розгойдувався й похитувався, спершу направо, потім наліво, а ноги підкошувалися і судомили. По той бік кімнати в освітленому одвірку стояла жінка середнього віку у білому медсестринському костюмі. Квінн вирішив, що це і є пані Сааведра. Він провів Пітера Стіллмана поглядом, а тоді юнак зник за дверима.

Вірджинія Стіллман сіла навпроти Квінна, у те саме крісло, яке щойно облишив її чоловік.

— Я могла б вас від цього порятувати, — ​сказала вона, — ​але вирішила, що буде краще, якщо ви все побачите на власні очі.

— Розумію.

— Навряд чи, — ​гірко сказала жінка. — ​Думаю, ніхто не розуміє.

Квінн зважено посміхнувся, а тоді наказав собі діяти.

— Гадаю, що я розумію, а що ні — ​справи не стосується. Ви найняли мене, щоб виконати певне завдання, і що швидше я візьмуся до роботи, то краще. Наскільки я розумію, справа нагальна. Я не претендую на те, щоб зрозуміти Пітера чи що ви вистраждали. Важливо, що я готовий допомогти. Думаю, це теж незайве.

Він розпалився. Щось підказувало, що правильний тон знайдено, і його раптом прошило відчуття задоволення, ніби йому вдалося здолати якийсь внутрішній бар’єр.

— Ви маєте рацію, — ​сказала Вірджинія Стіллман. — ​Звичайно, маєте.

Жінка спинилася, глибоко вдихнула, а тоді помовчала ще, ніби подумки вправляючись у тому, що хотіла сказати. Квінн зауважив, що руками вона міцно стискала бильця крісла.

— Я розумію, — ​нарешті продовжила вона, — ​що більшість Пітерових висловлювань неясні, особливо коли ви чуєте його вперше. Я стояла у сусідній кімнаті і слухала, що він вам розповідає. Ви не думайте, наче Пітер завжди говорить правду. А з іншого боку, вважати, що він бреше, було б помилкою.

— Ви хочете сказати, що в частину того, що він говорить, варто вірити, а в частину — ​ні.

— Саме так.

— Ваші сексуальні практики чи їхня відсутність мене не стосуються, пані Стіллман, — ​сказав Квінн. — ​Навіть якщо сказане Пітером правда, це нічого не міняє. У моїй професії чого тільки не побачиш, і якщо не навчишся утримуватися від оцінок, то далеко не зайдеш. Я звик вислуховувати секрети інших і вмію тримати рот на замку. Якщо факт не стосується справи, мене він не обходить.

Пані Стіллман зашарілася.

— Я просто хочу, щоб ви знали: те, що Пітер сказав — ​неправда.

Квінн стенув плечима, вийняв цигарку і закурив.

— Хай там як, це неважливо. Натомість мене цікавлять інші моменти з Пітерової розповіді. Я припускаю, що це правда, і якщо так, я б хотів почути, що ви можете розповісти.

— Так, це правда. — ​Вірджинія Стіллман відпустила бильце і підперла підборіддя правою рукою. Задумливо. Ніби намагалася зобразити непохитну чесність. — ​Пітер розповідає це, як маленький. Але, по суті, все це правда.

— Розкажіть про його батька. Все, що, на вашу думку, стосується справи.

— Пітерів батько — ​із бостонських Стіллманів. Ви, напевно, чули про цю родину. Вона подарувала світові кількох губернаторів, ще у ХІХ столітті, низку англіканських єпископів, послів і одного президента Гарварду. Водночас родина заробила значні статки на текстилі, морських перевезеннях і бозна чому ще. Деталі неважливі. Це просто щоб ви уявляли його походження. Пітерів батько закінчив Гарвард, як і решта родини. Він вивчав філософію і релігієзнавство і, судячи з усього, був блискучим студентом. Написавши дисертацію про теологічні інтерпретації Нового світу у XVI–XVII столітті, він став професором при кафедрі теології в Колумбійському університеті. Незабаром по тому одружився з Пітеровою матір’ю. Про неї я знаю небагато. Судячи з тих фотографій, які я бачила, вона була дуже гарненька. Але ніжна — ​на Пітера трохи схожа, такі ж світло-блакитні очі та біла шкіра. За кілька років по тому народився Пітер, родина тоді жила у великій квартирі на Ріверсайд-драйв. Стіллманова академічна кар’єра стрімко розвивалася. Він переробив свою дисертацію на книжку — ​вона прекрасно продавалася — ​і став штатним професором років у 34–35. А тоді Пітерова мати померла. Обставини смерті нез’ясовані. Стіллман заявив, що вона відійшла уві сні, але все вказувало на самогубство. Наковталасятаблеток, але, звичайно, довести нічого не можна. Подейкували навіть, що це він її вбив. Але це просто чутки, нічого ніхто не довів. Справу зам’яли. Пітерові на той час було два роки, цілком нормальна дитина. Після смерті дружини Стіллман перестав ним займатися. Найняв няньку, й наступні пів року Пітером опікувалася тільки вона. Аж раптом Стіллман її звільняє. Не пам’ятаю, як її звати — ​здається, така собі міс Барбер — ​але вона дала свідчення в суді. За її словами, Стіллман просто повернувся якогось дня додому й заявив, що тепер вихованням Пітера займатиметься сам. Він надіслав у Колумбійський університет листа, в якому повідомив, що звільняється, аби повністю присвятити себе вихованню сина. Гроші, звісно, його не хвилювали, тож ніхто не міг нічого вдіяти. І після того мов крізь землю провалився. Він і далі жив у тій самій квартирі, але майже ніколи не виходив. Ніхто до ладу не знає, що ж сталося. Я думаю, що він, найімовірніше, повірив у ті безумні релігійні ідеї, про які писав. Він збожеволів, геть з’їхав із глузду. Інакше не скажеш. Він замкнув Пітера у кімнаті, забив вікна і тримав його там дев’ять років. Спробуйте це тільки собі уявити, пане Остер. Дев’ять років. Ціле його дитинство минуло у пітьмі, в ізоляції від світу, без людського контакту, як не брати до уваги лупцювань. Я живу з результатами цього експерименту й можу сказати, що він заподіяв дитині колосальну шкоду. Сьогодні ви бачили Пітера у найкращому стані. На те, щоб він сягнув такого рівня, знадобилося тринадцять років, і хай я буду проклята, якщо дозволю комусь знову його скривдити.

Місіс Стіллман спинилася перевести подих. Квінн відчув, що вона на межі істерики, й будь-яке необережне слово може штовхнути її за край. Але мусив заговорити, щоб не втратити контроль над розмовою.

— Як Пітера нарешті знайшли?

Жінка трошки розслабилася. Вона гучно видихнула й поглянула Квіннові у вічі.

— Сталася пожежа, — ​сказала вона.

— Випадкова чи підпал?

— Ніхто не знає.

— А ви що думаєте?

— Я думаю, Стіллман був у себе в кабінеті. Там він тримав записи про свій експеримент, і, я думаю, нарешті зрозумів, що проект провалився. Я не кажу, що він пожалкував про скоєне. Проте навіть якщо підійти до справи з його міркою, то гіпотеза зазнала поразки. Думаю, тієї ночі він остаточно розчарувався в собі й вирішив спалити папери. Але вогонь поширився, і вигоріла значна частина квартири. На щастя, Пітерова кімната була на протилежному кінці довгого коридору, і пожежники нагодилися саме вчасно.

— А тоді?

— На те, щоб із усім розібратися, пішло кілька місяців. Стіллманові папери згоріли, а отже, конкретних доказів не було. А з іншого боку, всі бачили, у якому Пітер стані, що він жив замкнений у кімнаті, що вікна забиті дошками. Урешті поліція розплутала справу. Стіллман постав перед судом.

— І що сталося у суді?

— Стіллмана визнали ненормальним і замкнули у психлікарні.

— А що Пітер?

— Його відправили в лікарню. Там він і жив, доки його не випустили два роки тому.

— Там ви і познайомилися?

— Так. У лікарні.

— Як?

— Я була його логопедом. Я працювала з Пітером щодня протягом п’яти років.

— Не хочу лізти не у свої справи, але як це привело до шлюбу?

— Все заплутано.

— Ви не проти мені розповісти?

— Та не проти, але ви, мабуть, не зрозумієте.

— Є лише один спосіб це з’ясувати.

— Як би це пояснити… Це був найпростіший спосіб видобути Пітера з лікарні і дати йому шанс зажити нормальнішим життям.

— А ви не могли стати його легальною опікункою?

— Бюрократична процедура складна. А крім того, Пітер уже повнолітній.

— Себто це з вашого боку величезна самопожертва?

— Та ні. Я вже була одружена раніше, з катастрофічними наслідками. Нового шлюбу вже не хотілося. А Пітер бодай надає моєму життю сенсу.

— Це правда, що Стіллмана звільнять?

— Завтра. Він прибуде на центральний вокзал увечері.

— І ви вважаєте, що він загрожує Пітерові. Це просто підозри — ​чи у вас є докази?

— І те, і те. Стіллмана збиралися випустити ще два роки тому. Але він написав Пітерові листа, який я передала в поліцію. У лікарні вирішили, що він ще не готовий вийти на свободу.

— І що було в листі?

— Маячня безумця. Він називав Пітера виплодком диявола і писав, що день спокути гряде.

— Лист у вас лишився?

— Ні, я віддала його поліції два роки тому.

— А копія?

— На жаль, ні. Думаєте, це важливо?

— Можливо.

— Я можу спробувати добути вам копію, якщо хочете.

— І після того, наскільки розумію, листів не було?

— Не було. І тепер вирішили, що Стіллман готовий вийти на свободу. Таке офіційне рішення, і я не можу їх спинити. А я думаю, що Стіллман просто зробив висновки. Він зрозумів, що після листів і погроз його тільки замкнуть надовше.

— Тому ви й боїтеся.

— Так.

— Але ви не знаєте, які в нього плани.

— Саме так.

— І що ви хочете, щоб я зробив?

— Я хочу, щоб ви уважно за ним стежили. Я хочу, аби ви з’ясували, що він задумав. Я хочу, щоб ви не підпустили його до Пітера.

— Іншими словами, щоб я висів у нього на хвості.

— Мабуть, що так.

— Ви мусите розуміти, що я не можу не пускати Стіллмана в цю будівлю. Я можу тільки попередити вас. І можу піти за ним услід.

— Розумію. Аби тільки Пітер не був беззахисним.

— Гаразд. Як часто мені виходити з вами на контакт?

— Я хочу, щоб ви звітували мені щодня. Скажімо, телефонували близько десятої-одинадцятої вечора.

— Без проблем.

— Щось іще?

— У мене є ще кілька запитань. Наприклад, мені цікаво, звідки ви довідалися, що Стіллман прибуде завтра на Центральний вокзал.

— Знати такі речі — ​мій обов’язок, пане Остере. Ставки зависокі, щоб пустити справу на самопас. І якщо за Стіллманом не почати стежити, щойно прибуде, він може розчинитися. Я не хочу, щоб так сталося.

— Яким потягом він прибуває?

— Потягом о 18:41 із Поукіпзі.

— У вас, напевно, є фотографія Стіллмана?

— Так, звичайно.

— А ще про Пітера. Мені цікаво, навіщо ви йому про це взагалі розповіли. Може, краще було це від нього приховати?

— Я б так і зробила, але Пітер підслухав по паралельному телефону, коли мені сповістили, що його батька випускають. Я нічого не могла вдіяти. Пітер, буває, впирається рогом, і тоді найкраще бути з ним чесною.

— І останнє питання. Хто вам мене порадив?

— Чоловік пані Сааведри, Майкл. Він служив у поліції. З довідок виходить, що ви — ​найкращий у місті кандидат для такої роботи.

— Спасибі за комплімент.

— З того, що я поки бачу, пане Остере, я й не сумніваюся: ми знайшли саме ту людину.

Квінн вирішив, що це знак, і підвівся. Він зітхнув із полегшею, коли нарешті розім’яв ноги. Все пройшло добре, значно краще, ніж він сподівався, але тепер у нього розболілася голова, а тіло нило від утоми, якої він не відчував уже багато років. Якщо він затримається тут іще трохи, то, напевно, себе викаже.

— Мій тариф — ​сто доларів за день плюс витрати, — ​сказав він. — ​Якщо дасте аванс, то це слугуватиме доказом, що я на вас працюю, й дасть мені право тримати в таємниці отриману від вас інформацію. Отже, все, що між нами відбудеться, буде суворо конфіденційне.

Вірджинія Стіллман посміхнулася лише їй знаному жарту. А може, просто зреагувала на двозначність в останньому реченні.

Квінн ні в чому не міг бути певен — ​ані тоді, ані в тому, що сталося у наступні дні й тижні.

— Скільки вам потрібно? — ​спитала вона.

— Байдуже, на ваш розсуд.

— П’ятсот?

— Цього більш ніж досить.

— Гаразд, я зараз принесу чекову книжку. — ​Вірджинія Стіллман підвелася і знову посміхнулася Квіннові. — ​Зараз принесу вам фото Пітерового батька. Здається, я пам’ятаю, де воно лежить.

Квінн подякував і сказав, що зачекає. Він провів її поглядом і знову піймав себе на тому, що уявляє, як вона виглядає без одягу. Вона з ним заграє — ​чи це його власний розум знову веде на слизьке? Він вирішив відкласти ці роздуми і повернутися до теми пізніше.

Вірджинія Стіллман знову зайшла до кімнати і сказала:

— Ось ваш чек. Сподіваюся, я все виписала правильно.

Так, так, подумав Квінн, розглядаючи чек, все чікі-пікі. Він потішився власній кмітливості. Чек, звичайно, був виписаний на ім’я Пола Остера, а отже, Квінна не можна притягнути до відповідальності за те, що він прикидається приватним детективом без ліцензії. Безвідповідальність додала йому впевненості. Неважливо, що не зможе отримати гроші за цим чеком. Уже тоді було зрозуміло, що займається цим не заради грошей. Він поклав чек у внутрішню нагрудну кишеню куртки.

— На жаль, новіших нема, — ​сказала Вірджинія Стіллман. — ​Світлині більше двадцяти років. Боюся, це найкраща.

Квінн поглянув на Стіллманове обличчя в надії на раптове просвітлення, потік потаємного знання, яке поможе йому зрозуміти цього чоловіка. Але зображення нічого йому не сказало. Портрет — ​та й годі. Він порозглядав його ще мить і дійшов висновку, що на його місці міг бути будь-хто.

— Я роздивлюся її уважніше, коли доберуся додому, — ​сказав він, вкладаючи фото до тієї ж кишені, куди вже потрапив чек. — ​Минуло багато років, але я певен, що його впізнаю завтра на вокзалі.

— Сподіваюся, впізнаєте, — ​сказала Вірджинія Стіллман. — ​Справа пильна, я на вас покладаюся.

— Не хвилюйтеся, — ​сказав Квінн. — ​Я ще нікого не підводив.

Вона провела його до дверей. Вони кілька секунд простояли у тиші, не знаючи, чи потрібно ще щось додати, чи вже можна прощатися. І в ту паузу Вірджинія Стіллман раптом обійняла Квінна, знайшла його губи своїми і пристрасно поцілувала, вганяючи язик глибоко йому в рот. Квінна це настільки спантеличило, що він майже не отримав від поцілунку задоволення.

Коли він нарешті зумів перевести подих, місіс Стіллман відступила на відстань витягнутої руки і сказала:

— Це щоб довести, що Пітер сказав неправду. Дуже важливо, щоб ви мені вірили.

— Я вам вірю. Та навіть якби не вірив, це не мало би значення.

— Просто хочу, аби ви знали, на що я здатна.

— Добре.

Вона стисла його праву руку обома долонями й поцілувала.

— Дякую, пане Остере. Я справді вірю, що ви — ​відповідь на всі наші проблеми.

Він пообіцяв подзвонити їй наступного вечора, а тоді ступив за поріг, спустився ліфтом і полишив будівлю. Коли він вийшов на вулицю, вже перевалило за північ.

4

Квінн уже чув про такі випадки, як у Пітера Стіллмана. В іншому житті, незабаром після народження сина, він рецензував книжку про дикого хлопчика з Аверона, і тому трохи дослідив цю тему. Наскільки він пам’ятав, найбільш ранній опис такого експерименту наводить іще Геродот: єгипетський фараон Псамтик у VII столітті до нашої ери наказав ізолювати двох немовлят і велів їхньому доглядачеві не вимовляти при них ані слова. За словами Геродота, хроніста, що, як відомо, уславився своєю ненадійністю, діти таки навчилися говорити, і їхнім першим словом стало «хліб» фрігійською. У Середньовіччі імператор Священної Римської імперії Фрідріх ІІ повторив цей експеримент у надії визначити істинну «природну мову людства», але діти померли ще до того, як вимовили хоч слово. І нарешті — ​це, напевно, таки легенда — ​Яків IV, король Шотландії початку ХVІ століття, заявив, що шотландські діти, ізольовані в такий спосіб, заговорили «дуже доброю давньогебрейською».

Утім, цікавилися цією темою не тільки безумці й ідеологи. Навіть тверезий і скептичний Монтень ретельно обдумував це питання у найважливішому своєму есеї, «Апології Раймунда Сабундського»: «Я гадаю, що дитина, зростаючи в цілковитій самоті, без спілкування з людьми (набратися такого досвіду не так легко), все-таки мала б якісь слова, щоб висловлювати свої думки. Сумнівно, щоб природа відмовила нам у засобі, який дала багатьом тваринам … Цікаво знати, якою мовою говорила б дитина? Усі припущення та гадки щодо цього не дуже переконують» ^[1].

Поза такими експериментами траплялася й випадкова ізоляція: діти губилися в лісах, моряки застрягали на диких островах, дітей вирощували вовки — ​а також жорстокі садисти-батьки, які замикали дітей, приковували до ліжка, били, мучили без найменшої причини, як не брати до уваги власного безумства. Квінн перечитав розлогий корпус текстів, присвячених таким історіям. Наприклад, шотландський моряк Александр Селкірк, якого дехто вважає прототипом Робінзона Крузо, прожив чотири роки на безлюдному острові біля узбережжя Чилі, і, за словами капітана корабля, який порятував його у 1708 році, «настільки забув мову, яку довго не використовував, що ми ледве його розуміли». Менше ніж за 20 років по тому до англійського королівського двору під особливий захист короля Георга І доставили Пітера з Ганновера, здичавілого хлопчика років чотирнадцяти, якого знайшли, нагого і німого, у лісах біля німецького містечка Гамельн. Його побачили і Свіфт, і Дефо, й ця зустріч надихнула останнього на памфлет «Розмежування простої природи» (1726). Утім, Пітер так і не навчився говорити, тож за кілька місяців його відправили за місто, де він і дожив до сімдесяти, не цікавлячись сексом, грошима й іншими земними справами. Був іще Віктор, здичавілий хлопчик із Аверона, знайдений у 1800 році. Під терплячим і пильним доглядом доктора Ітара Віктор опанував основи мовлення, але далі рівня маленької дитини так і не просунувся. Іще більшу славу здобув Каспар Гаузер, який з’явився одного вечора 1828 року у Нюрнберзі, вбраний у химерний костюм і здатний вимовити лише кілька осмислених слів. Він умів написати своє ім’я, але поводився, як мала дитина. Місто взяло над ним опіку і передало на утримання місцевому вчителеві; цілими днями він бавився на підлозі дерев’яними кониками, а їв тільки хліб і воду. Однак Каспар розвивався далі. Він навчився добре їздити верхи, був акуратний до одержимості, любив червоний і білий колір і, судячи з усіх розповідей, володів винятковою пам’яттю, особливо на імена й обличчя. Попри це, він не любив виходити надвір, уникав яскравого світла і, як і Пітер із Гановера, не виявляв зацікавлення ані сексом, ані грошима. Коли спогади про минуле поступово повернулися, він зумів згадати, що провів багато років на підлозі у темній кімнаті, а годував його чоловік, який ніколи з ним не говорив і уникав його погляду. Незабаром після того Каспара заколов озброєний кинджалом невідомий у громадському парку.

Минуло багато років, відколи Квінн востаннє дозволив собі згадати ці історії. Тема дітей була для нього надто болюча, а особливо дітей, які страждали, зазнали знущань чи померли геть малими. Якщо Стіллман — ​чоловік із кинджалом, що приїхав мститися дитині, якій зруйнував життя, то Квінн хоче його спинити. Він розумів, що свого сина не оживить, але бодай іншого міг порятувати від смерті. Тепер, раптом отримавши таку можливість, він завмер просто посеред вулиці, а думка про майбутні перспективи нависла над ним, як страшний сон. Він згадав маленьку труну із тілом сина — ​у день похорону він бачив, як її опускають у землю. Оце ізоляція, — ​сказав він собі. Оце мовчанка. Можливо, ситуацію погіршувало й те, що його сина також звали Пітером.

5

На розі 72-ї вулиці й Медісон-авеню він зупинив таксі. Доки машина деренчала крізь парк у напрямку Вест-Сайду, Квінн дивився у вікно й думав, чи Пітер Стіллман, виходячи на повітря та світло, бачить ті ж дерева. Цікаво, чи Пітер бачить ті ж предмети, що й він, чи для нього цей світ — ​щось цілковито інше. А якщо дерево — ​не дерево, то що ж воно таке?

Коли таксист висадив його перед домом, Квінн усвідомив, що зголоднів. Після раннього сніданку у нього й ріски не було в роті. Аж дивно, як швидко промайнув час у квартирі Стіллманів. Якщо його підрахунки правильні, він пробув там понад чотирнадцять годин, але за відчуттями, візит тривав години три, щонайбільше чотири. Він стенув плечима і сказав собі:

— Треба навчитися частіше дивитися на годинник.

Він повторив свій маршрут по 107-й вулиці, звернув на Бродвеї наліво й рушив на північ, шукаючи, де б поїсти. Іти в бар і їсти у натовпі п’яних балакучих гостей не хотілося, хоча зазвичай така перспектива тішила. Він перейшов 112-ту вулицю, побачив, що «Забігайлівка Гайтс» ще відчинена, й вирішив зайти. Та була яскраво освітлена, але похмура, з великим стендом журналів із оголеними жінками при одній зі стін, окремим відділом для канцелярського приладдя та газет, кількома столиками для відвідувачів і довгим пластиковим шинквасом з барними стільцями. За шинквасом стояв високий пуерторіканець у білій картонній шапочці шеф-кухаря. До його обов’язків належало приготування їжі, переважно хрящуватих котлет для бургерів, позбавлених смаку сендвічів із блідими помідорами та прив’ялим салатом, мілкшейків, молочних напоїв із содовою й сиропом, а також булочок. Справа за касовим апаратом стояв бос, невисокий лисуватий чоловік із кучерявою шевелюрою і витатуюваним на руці концтабірним номером. Він був правителем царства цигарок, люльок і сигар. Він сидів і незворушно читав завтрашній ранковий номер «Щоденних новин», який випускали звечора, для сов.

О такій порі заклад був майже порожній. За заднім столиком сиділо двоє старих у обшарпаному одязі, один дуже товстий, а другий дуже худий, і ретельно вивчали форми для ставок на перегонах. На столі між ними стояло дві порожні кавові чашки. На передньому плані обличчям до стенду преси стояв юний студентик із відкритим журналом в руках і уважно розглядав фотографію голої жінки. Квінн сів за шинквас, замовив гамбургер і каву. Пуерторіканець взявся до роботи, через плече перемовляючись із Квінном.

— Чувак, а гру ти сьогодні бачив?

— Пропустив. Було щось добре?

— А сам як думаєш?

Квінн уже кілька років вів із цим чоловіком такі розмови, а імені його так і не дізнався. Якось вони розговорилися про бейсбол і відтоді говорили про нього щоразу, як Квінн туди приходив. Взимку обговорювали зміни у складі команд, прогнози і спогади. Під час сезону — ​завжди про останню гру. Вони обидва вболівали за «Метс», і ця безнадійна пристрасть їх пов’язала.

Чоловік за шинквасом струснув головою.

— У перші два заходи Кінґман забиває по очку. Бум, бум. Удар на славу, ледь не до місяця. Джонс нарешті зібрався й добре подає, все виглядає незле. Кінець дев’ятого інінга, рахунок 2:1. «Пітсбург» виставляє хлопців на другу і третю базу, один вибув, так що «Метс» виводять із майданчика запасних Аллена. Він виводить наступного, займає базу. «Метс» стягують кути, щоб зібрати сили на фініші, може, навіть дубля проб’ють, якщо влучать у середину. Виходить Пенья, посилає м’яч по землі, і просто Кінґману між ноги. Двоє забивають, і все, бай-бай, Нью-Йорк.

— Гівно цей Дейв Кінґман, — ​сказав Квінн, надкушуючи свій гамбургер.

— А от Форстера варто тримати на оці, — ​сказав чоловік за шинквасом.

— Здувся твій Форстер. Профукав потенціал. Клоун надутий. — ​Квінн жував обережно, обмацуючи їжу язиком на предмет кісток. — ​Хай би його вже відправили назад у Цинциннаті бандероллю.

— Точно, — ​сказав чоловік за шинквасом, — ​але вони ще поборються. Поки тримаються краще, ніж минулого року.

— Не знаю я, — ​сказав Квінн і відкусив іще шмат гамбургера. — ​На папері наче виглядає непогано, тільки що у них є? Стернс вічно травмований. На другій і шорт-стопі в них салаги з нижчої ліги, у Брукса голова у хмарах. Мукі непоганий, але ще не пообтесався, а кого на правій виставити, вони й самі не знають. Є, звісно, ще Расті, але він так ожирів, що вже не побігає. А про пітчинг узагалі забудь. Ми з тобою могли б хоч завтра підійти до Ші — ​і нас взяли б як найкращих стартових пітчерів.

— Може, це тобі треба в менеджери, — ​сказав чоловік за шинквасом. — ​Ти б цим гівнюкам показав, що почім.

— Можеш поставити останній долар, — ​сказав Квінн.

Доївши, Квінн підійшов до стенду з канцеляркою. Саме завезли нові записники — ​добірка прекрасних блакитних, зелених, червоних і жовтих блокнотів вражала. Він вибрав один навмання і побачив, що розлінований він вузько, як йому подобається. Квінн писав від руки, а на машинці набирав тільки останню версію рукопису, тож завжди шукав добрі нотатники на спіралі. Тепер, взявшися за справу Стіллмана, він вирішив, що потрібно завести новий. Зручно мати окремий записник для думок, спостережень і запитань. Тоді, можливо, справи й не вирвуться з-під контролю.

Він почав перебирати стос блокнотів, намагаючись вибрати. Із причин, незрозумілих до кінця навіть йому самому, він раптом відчув нездоланне бажання придбати один конкретний червоний записник внизу стосика. Витягнув його і оглянув, обережно гортаючи сторінки великим пальцем. Він навіть собі не міг пояснити, чому саме цей екземпляр раптом видався йому таким привабливим. Стандартний записник на сто сторінок, 22 сантиметри на 28. Але щось у ньому вабило Квінна, ніби саме цьому й лише цьому записникові судилося вмістити слова, що зійдуть із його пера. Майже засоромлений глибиною почуттів, Квінн затиснув червоний блокнот під пахвою, підійшов до каси й заплатив.

*

За чверть години по тому, повернувшись у свою квартиру, Квінн витягнув з кишені фотографію Стіллмана і чек і обережно поклав їх на стіл. Він розчистив завали — ​обгорілі сірники, недопалки, купки попелу, порожні картриджі з-під чорнил, дріб’язок, корінці квитків, каляки і брудний носовичок — ​і поклав червоний записник у центрі. А тоді зсунув завіски, роздягнувся догола і сів за стіл. Він ніколи так не робив, але в ту мить йому чомусь видалося доречним зустріти такий момент голяка. Він просидів так секунд зо двадцять-тридцять, намагаючись не ворушитися, намагаючись не робити нічого, тільки дихати. А тоді відкрив червоний записник. Він узяв ручку й написав на першій сторінці свої ініціали — ​Д.К. (Деніел Квінн). Це вперше за понад п’ять років він вписав у блокнот власні ініціали. Він на мить спинився обдумати цей факт, але відкинув його як недотичний до справи. Потім перегорнув сторінку. Кілька секунд розглядав її незайману поверхню, розмірковуючи, чи не вчинив дурницю. А тоді притиснув ручку до верхнього рядка і зробив перший запис:

Стіллманове обличчя. Чи то пак: Стіллманове обличчя, яким воно було двадцять років тому. Неможливо сказати, чи завтрашнє обличчя буде на нього схоже. Утім, очевидно, що це — ​не обличчя шаленця. Можливо, це твердження безпідставне? Бодай мені це обличчя видається позбавленим злого умислу, а то і приємним. У складці вуст криється ніжність. Очі, швидше за все, блакитні як вода. Волосся в нього було рідке вже тоді, а зараз, може, взагалі облисів. Як щось і лишилося, то, напевно, посивіло, як не побіліло. Є в ньому щось знайоме: схильний до роздумів, безперечно, невротичний, можливо, заїкається, адже бореться із самим собою, намагаючись загатити потік слів, що рветься назовні.

Пітер у дитинстві. Мені треба й це уявляти — ​чи можна взяти його слова на віру? Темрява. Я уявляю, як сиджу у тій кімнаті і кричу. Мені не хочеться цього уявляти. Мабуть, мені ніколи не схочеться цього зрозуміти. Нащо? Врешті, це ж не історія. Це — ​факт, подія у світі, а в мене є робота, завданнячко, на яке я погодився. Якщо все піде добре, то воно простеньке. Мене найняли не розуміти, а тільки діяти. Це — ​щось новеньке. Треба про це пам’ятати будь-якою ціною.

Але що ж там казав По Дюпен? «Людина, схильна до роздумів, починає ототожнюватися зі своїм супротивником». Тут це стосуватиметься Стіллмана-старшого. Що, мабуть, іще гірше. Що ж до Вірджинії, то тут я вскочив у халепу. І не лише з поцілунком, його можна пояснити дуже по-різному; і не з тим, що розповів про неї Пітер, адже це не має значення. Справа в її шлюбі? Можливо. Він не вкладається в голові. Можливо, вона це затіяла заради грошей? Чи на якийсь спосіб співпрацює зі Стіллманом? Це все міняло б. Проте водночас це купи не тримається. Інакше навіщо б вона мене наймала? Аби був свідок її добрих намірів? Можливо. Але це надто складно. Та все ж: чому мені здається, що їй не можна довіряти?

І знову — ​Стіллманове обличчя. Мені вже кілька хвилин здається, що я його десь бачив. Можливо, багато років тому у цьому районі, ще до арешту.

Згадати, як це — ​носити чужий одяг. Почну-но з цього. Мабуть, так треба. Давним-давно, років вісімнадцять-двадцять тому, коли й ламаного шеляга не мав, друзі давали мені доношувати свій одяг. Наприклад, у коледжі я ходив у старому плащі Дж. І в мене з’являлося дивне враження, ніби я вліз у його шкуру. З цього можна почати.

А потім — ​найважливіше: пам’ятати, хто я такий. Пам’ятати, ким мушу бути. Думаю, це не гра. А з іншого боку, нічого не зрозуміло. Наприклад: хто ти? Якщо ти думаєш, що знаєш відповідь, то навіщо ж брешеш? Відповіді в мене нема. Можу сказати тільки: слухай мене. Мене звати Пол Остер. Це — ​не моє справжнє ім’я.

6

Наступний ранок Квінн провів у бібліотеці Колумбійського університету за Стіллмановою книжкою. Він прийшов рано — ​перший відвідувач, коли двері щойно відчинили — ​і тиша мармурових залів заспокоїла, ніби йому дозволили спуститися до такої собі крипти забуття. Показавши сонному охоронцеві за столом посвідку випускника, він знайшов на полиці потрібну книжку, повернувся на третій поверх і вмостився у кріслі із зеленої шкіри в одній із кімнат для курців. За вікном чигав спокусливий травневий ранок, манив поблукати просто неба, але Квінн здолав цей порив. Він розвернув крісло спинкою до вікна і розгорнув книжку.

«Сад і вежа: Ранні візії Нового світу» ділилася на дві частини приблизно однакової довжини — ​«Міф про Рай» і «Міф про Вавилонську вежу». Перша частина була присвячена першовідкривачам, від Колумба до Релі. Стіллман стверджував, що першовідвідувачі Америки гадали, наче випадково знайшли рай, другий Едем. Наприклад, про свою третю подорож Колумб писав: «Адже я вірю, що тут лежить земний Рай, до якого можна доступитися тільки з Божественної волі». Що ж до мешканців цих земель, то Пітер Мартір ще у 1505 році зазначав: «Вони, здається, існують у тому золотому світі, про який стільки писали стародавні письменники, де люди живуть у простоті і невинності, не утверджуючи законів, без суперечок, суддів і наклепів, раді просто задовольняти свою природу». Чи, як за понад пів століття по тому писав усюдисущий Монтень: «Те, що ми відкриваємо у цих народів, переходить не тільки всі картини, якими поезія оздобила вік золотий, та всі її вимисли й уявлення про щасливий побут, а й самі поняття і орієнтири філософії» ^[2]. На думку Стіллмана, відкриття Нового світу дало поштовх утопічній філософії, подарувавши надію на вдосконалення людського життя: від книжки Томаса Мора (1516) до пророцтва Жеронімо де Мендьєти за кілька років по тому, що Америка стане ідеальною теократичною державою, істинним Градом Божим.

Проте існувала і протилежна думка. Хтось гадав, що індіанці живуть, мов до вигнання з Раю, а інші бачили в них дикунів, дияволів у людській подобі. Відкриття канібалів на Карибських островах тільки зміцнило таку думку. Іспанці використали це як виправдання нещадної експлуатації туземного населення задля власних меркантильних потреб. Адже якщо вважаєте, що перед вами не людина, то сумління над вами не тяжіє. Допіру у 1537 році Папа Павло ІІІ видав буллу про те, що індіанці — ​такі ж люди, й наділені душею. Проте дискусія затягнулася ще на кількасот років, породивши, з одного боку, Локівську й Руссовську візію «шляхетного дикуна», що заклала теоретичні підвалини демократії у незалежній Америці, а з іншого, геноцид індіанців, заснований на вірі, що добрий індіанець — ​це мертвий індіанець.

Друга частина книжки починалася з переосмислення Гріхопадіння. Спираючись передовсім на Мільтона і «Втрачений рай» як канонічну пуританську позицію, Стіллман стверджував, що людське життя як ми його знаємо почалося тільки після Гріхопадіння. Адже якщо у Райському саду не було зла, то не було й добра. Як писав у «Ареопагітиці» сам Мільтон: «Зі шкоринки одним-одного скуштованого яблука у світ прийшло добро і зло, як нероздільні близнята». Стіллманів коментар до цього речення був ґрунтовний аж надміру. Чутливий до гри слів, він довів: слово «куштувати» відсилає до латинського «sapere», що може означати і «куштувати», і «знати», а отже, містить тонку відсилку до дерева знання — ​джерела яблука, що його смак привів у світ знання, тобто добро і зло. Дослідник окремо спинився на парадоксі слова «нероздільні», що містить у корені слово «розділити», а отже, втілює два рівні і протилежні значення, а це, своєю чергою, символізує прийом, який Стіллман вважав наскрізною прикметою всіх творів Мільтона. Наприклад, у «Втраченому раю» кожне ключове слово має два значення — ​одне до гріхопадіння, а інше — після. Щоб проілюструвати цю тезу, Стіллман виділив кілька слів (жаский, зміїний, ласий) і продемонстрував, що їхній ужиток до вигнання з раю був позбавлений моральних конотацій, тоді як після падіння вони, увібравши знання зла, набули темних і зловісних вимірів. Адам у Раю винайшов мову й дав кожній істоті та речі ім’я. Мова його, ще невинного, сягнула первня світу. Його слова не просто кріпилися до побаченого, а розкривали його сутність, буквально виводили сенси на світ божий. Істота і її назва були взаємозамінні. Після падіння це вже не так. Назви відкріпилися від речей; слова перетворилися на добірку довільних знаків; мову відтяли від Бога. А отже, історія Райського саду документує не лише гріхопадіння людини, а й гріхопадіння мови.

Далі у Книзі Буття міститься ще одна історія про мову. За Стіллманом, сюжет про Вавилонську вежу буквально повторює те, що сталося у саду, — ​тільки у ширшому, узагальненому вимірі, що відбився на людстві в цілому. Важливість цієї історії підкреслює ще й її розташування: Буття, розділ 11, рядки 1–9. Це — ​останній доісторичний епізод у Біблії. Після того Старий Завіт зводиться до історії гебреїв. Іншими словами, Вавилонська Вежа — ​останній епізод перед істинним початком світу.

Стіллманові коментарі розтягнулися на багато сторінок. Він почав з історичного огляду різних екзегетичних традицій, окреслив численні хибні прочитання й закінчив розлогим переліком легенд із Аґґади (компендіуму рабинських правничих нарисів). Стіллман писав, що, за загальноприйнятою інтерпретацією, вежу збудували у 1996 році від створення світу, за якихось 340 років після Потопу, «щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі» ^[3]. Бог покарав людей за це бажання, бо воно суперечило ранішому припису: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею». Отже, знищивши Вежу, Бог прирік людину на виконання цього припису. Утім, за іншим прочитанням, будівники вежі кинули виклик Богові. Її архітектором був Німрод, перший повелитель цілого світу, й Вавилонська вежа мала стати святинею й символом його всеохопної влади. Таке прометейське прочитання біблійної історії спиралося на фрази «вершина її аж до неба» і «вчинімо для себе ймення». Будівництво вежі стало одержимістю цілого людства, важливішою за саме життя. Цегла стала дорожчою за людей. Робітниці не припиняли будівництва, навіть народжуючи дітей; вони прив’язували новонароджених фартухами і знову бралися до праці. Виявляється, на будівництві працювало три групи: ті, хто хотів мешкати на небесах; ті, хто хотів стати на прю з Богом; і ті, хто хотів поклонятися ідолам. Вони об’єднали зусилля — ​«І була вся земля одна мова та слова одні» — ​і латентна сила об’єднаного людства розлютила Бога. «І промовив Господь: Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити». Це — ​свідоме відлуння слів, які Бог промовив, виганяючи Адама і Єву з Раю: «Ось став чоловік, немов один із Нас, щоб знати добро й зло. А тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, і не жив повік віку. І вислав його Господь Бог із едемського раю…» За іншим прочитанням, ця історія просто пояснює розмаїття народів і мов. Адже якщо ціле людство походить від Ноя і його синів, то як пояснити приголомшливі відмінності між різними культурами? За іншим, але подібним прочитанням, ця історія пояснює існування поганства й ідолопоклонства, бо доти ціле людство дотримувалося монотеїстичних поглядів. Що ж до самої вежі, то, за легендою, третина її запалася крізь землю, третина згоріла, а третина лишилася стояти. Бог наслав на неї дві кари, щоб переконати людей: це божественна воля, а не випадковість. Але навіть та частина, яка лишилася стояти, була така висока, що пальми з її верхівки видавалися не більшими за коника-стрибунця. Казали також, що у тіні вежі можна йти три дні, не виходячи на сонце. І нарешті — ​цьому переказові Стіллман приділив дуже багато уваги — ​той, чий погляд падав на руїни вежі, забував усе, що знав.

Квінн не розумів, який стосунок це має до Нового світу. Аж раптом почався новий розділ, і Стіллман різко перейшов до біографії такого собі Генрі Дарка, бостонського священника, що народився у Лондоні у 1649-му (у день страти Карла І), прибув до Америки у 1675-му, а загинув у пожежі у Кембриджі, штат Массачусеттс, у 1691 році.

Стіллман писав, що юний Генрі Дарк п’ять років працював особистим секретарем Джона Мільтона, з 1669 року й до смерті поета. Квінн здивувався: він наче колись читав, що сліпець Мільтон диктував твори одній зі своїх доньок. Виявляється, Дарк, ревний пуританин і вчений-теолог, був відданим шанувальником Мільтона. Він познайомився зі своїм героєм на невеличкому вечірньому зібранні і отримав запрошення завітати до нього наступного тижня. Це поклало початок цілій низці візитів, і врешті Мільтон почав довіряти Даркові різні дрібні доручення: записувати з голосу, водити його лондонськими вулицями, читати праці древніх. У листі 1672 року, який Дарк написав своїй сестрі у Бостон, він згадує, що веде із Мільтоном дискусії про тонкощі біблійної екзегези. Смерть Мільтона підкосила Дарка. Коли за шість місяців Англія й далі видавалася йому пусткою, що не дарує жодної втіхи, він вирішив емігрувати в Америку. Він прибув до Бостона влітку 1675-го.

Про його перші роки у Новому світі відомо мало. Стіллман висловив припущення, що той міг рушити на захід, у незвідані землі, проте це не підтверджено доказами. З іншого боку, певні формулювання у Даркових текстах вказують на добре знання індіанських звичаїв, і тому Стіллман припускав, що той міг пожити певний час серед племен. Хай там як, згадки про Дарка зникають до 1682 року, аж доки його ім’я не зринає у бостонському реєстрі шлюбів: він побрався з такою собі Люсі Фіттс. За два роки по тому бачимо запис, що він очолив невелику пуританську парафію на околиці міста. У подружжя народилося кілька дітей, але всі померли у ранньому дитинстві. Вижив тільки син Джон, народжений 1686 року. Але вже 1691-м датовано запис про те, що хлопчик випадково випав із вікна другого поверху й розбився. А за якийсь місяць по тому будинок загорівся, і Дарк та дружина загинули.

Генрі Дарк так і відійшов би в імлу забуття, що оповиває ранні сторінки американської історії, якби не одна деталь: у 1690 році він видав брошуру під назвою «Новий Вавилон». За словами Стіллмана, ця книжечка на 64 сторінки — ​найзухваліший опис нового континенту, написаний у той час. І якби Дарк не загинув так швидко після її появи, то й слід вона лишила би значніший. Адже, як виявилося, більшість накладу загинула у тій же пожежі, що й сам автор. Стіллманові вдалося відшукати тільки один примірник — ​він випадково зберігся на горищі його родинного гнізда у Кембриджі. Після довгих років ретельних досліджень він дійшов висновку, що це — ​єдиний зацілілий екземпляр.

«Новий Вавилон» написаний рішучим мільтонівським стилем і обстоює пропозицію будувати в Америці рай. На відміну від інших авторів, що зверталися до тієї ж теми, Дарк не розглядав рай як місце, яке потрібно тільки відкрити. Не існує таких мап, які спрямували би до раю, таких навігаційних приладів, які допомогли б допливти до його берегів. Рай може існувати тільки всередині: потойбіччя, яке можна створити тут і зараз. Утопія не існує ніде, навіть, як пояснював Дарк, у своїй «словесності». Якщо людству і вдасться колись створити це омріяне місце, то лише збудувавши його власноруч.

Даркові висновки засновані на прочитанні міфу про Вавилонську вежу як пророчого твору. Спираючись на Мільтонове тлумачення гріхопадіння, він услід за своїм наставником робив величезний наголос на ролі мови. Але він пішов ще на крок далі. Якщо падіння людини пов’язане з падінням мови, то чи ж не логічно припустити, що історію гріхопадіння можна перекреслити, а її наслідки знищити, відтворивши ту мову, якою говорили в Едемі? Чи ж не логічно припустити, що, вивчивши початкову мову невинності, люди в душі повернулися б до того ж стану? Дарк стверджував: досить поглянути на Ісуса, аби зрозуміти, що це справді так. Чи ж не був Ісус людиною, істотою з плоті і крові? Чи ж не говорив він при цьому мовою, що передує гріхопадінню? У Мільтоновому «Віднайденому раю» Диявол говорить «облудливо й двозначно», а в Ісуса «вчинки слідують словам Його, / І ті слова до серця відповідні, / Що містить правду, мудрість і добро». А Бог «чи Речника живого не послав / Господь у світ Його вістити волю, / Чи Духа правди він не оселив / В серцях побожних, здатного відкрити / Всю правду, що потрібна для людини» ^[4]? Чи ж завдяки Ісусу гріхопадіння не здобуло щасливого завершення, чи ж не стало воно felix culpa, як навчає доктрина? Отже, стверджує Дарк, людство справді може опанувати первісною мовою невинності і відновити цілісність непорушної правди всередині.

Повертаючись до історії Вавилонської вежі, Дарк окреслює свій план і візію прийдешнього. Цитуючи другий рядок 11 розділу Книги Буття — ​«І сталось, як рушали зо Сходу вони, то в Шинеарському краї рівнину знайшли, і оселилися там» — ​Дарк стверджує, що цей пасаж демонструє: людське життя і цивілізація прямують на захід. Адже місто Бабель, себто Вавилон, розташоване в Месопотамії, далеко на схід від землі гебрейської. Якщо й було щось східніше за Вавилон, то лише Едем, перша людська оселя. Обов’язок розсіюватися землею, втілений у божественному наказі «розмножуйтеся і наповнюйте землю», неминуче веде людство на захід. А чи ж християнський світ відає землю західнішу, ніж Америка? — ​питає Дарк. Отже, рух англійських поселенців у Новий світ можна тлумачити як сповнення предковічного наказу. Америка — ​останній крок на цьому шляху. Коли континент наповниться, настане час змінити долю людства. Це усуне ранішу перешкоду будівництву Вавилонської вежі, адже наказ буде вже виконано. Тоді людство зможе знову повернутися до однієї мови і слів одних. А там і рай не забариться.

Дарк передбачав: якщо від Потопу до будівництва Вавилонської вежі минуло 340 років, то й від прибуття «Мейфлавер» у Плімут до сповнення обіту мине стільки ж. Адже саме пуритани, новий обраний народ, у своїх долонях тримають долю людства. На відміну від гебреїв, які підвели Бога, відмовившись визнати його сина, англійці-переселенці напишуть останній розділ в історії, перш ніж небеса і земля нарешті зімкнуться. Як Ной у ковчегу, вони перетнули безкраїй океанічний потоп, щоб здійснити свою священну місію.

Раз ідеться про 340 років, то, за Дарковими підрахунками, поселенці виконають першу частину своєї місії до 1960 року. Вони закладуть підвалини для справжньої роботи, якій ще тільки судилося початися: будівництва нової Вавилонської вежі. Дарк писав, що він уже бачив добрі знаки у Бостоні, де, як ніде у світі, головним будівельним матеріалом стала цегла, з якої, як зазначено у третьому рядку Буття 11, будували й Вавилонську вежу. Він упевнено стверджував, що у році Божому 1960-му до небес потягнеться нова Вавилонська вежа, символ воскресіння людського духу. Історія писатиметься задом наперед. Те, що впале, піднесеться; зламане знову стане цілим. Завершена вежа буде така велика, що в неї зможуть поміститися всі мешканці Нового світу. На кожного чекатиме окрема кімната, і коли він туди зайде, то забуде все, що знав. Мине сорок днів і сорок ночей, і з кімнати вийде нова людина, носій Божої мови, готова заселити другий, цього разу вічний рай.

Так завершується Стіллманів огляд брошури Генрі Дарка, датованої 26 грудня 1690 року, тобто сімдесятою річницею висадки «Мейфлавер».

Квінн зітхнув і закрив книжку. Читальна зала була порожня. Він нахилився, опустив голову на руки й заплющив очі.

— Тисяча дев’ятсот шістдесятий, — ​сказав він уголос.

Він спробував уявити Генрі Дарка, але не зумів. Перед очима палав вогонь, заграва із книжок. А тоді плин думок урвав спогад: це у 1960 році Стіллман замкнув свого сина.

Квінн відкрив свій червоний записник і зручно вмостив на колінах. Але щойно зібрався щось записати, як вирішив, що з нього досить. Він закрив червоний записник, встав і повернув Стіллманову книжку бібліотекарю. Підкурив перед сходами, вийшов із бібліотеки й рушив назустріч травневому пообіддю.

7

На Центральний вокзал він прийшов завчасно. Стіллманів потяг мав прибути о 18:41, але Квінн потребував часу, аби вивчити географію цього місця й пересвідчитися, що Стіллманові не вдасться вислизнути непоміченим. Вийшовши зі станції метро й зайшовши до великої зали, він побачив, що тільки-но перевалило за четверту. Станція вже почала наповнюватися людом, як то бувало у годину пік. Протискаючись проти течії натовпу, Квінн обійшов пронумеровані ворота у пошуку прихованих сходів, непозначених виходів і темних ніш. Він дійшов висновку, що той, хто хоче зникнути, може зробити це без проблем. Лишалося сподіватися, що Стіллмана не попередили. А якщо попередили, і Стіллман вислизне, то, значить, відповідальність лежить на Вірджинії Стіллман. Більше нікому. Його заспокоювала думка, що на випадок, якщо все піде не так, є запасний план. Якщо Стіллман не з’явиться, Квінн рушить прямо по 69-й вулиці й затисне Вірджинію Стіллман у кут.

Блукаючи вокзалом, він раз у раз нагадував собі, ким буцімто є. Бути Полом Остером, почав розуміти він, не так уже й неприємно. Його тіло, розум і думки не змінилися, але почувався він так, ніби вислизнув зі своєї самості і вже не мусить гибіти під тягарем власної свідомості. Здавалося б, це —​дрібний трюк, витівочка з іменем, але стало незрівнянно легше і вільніше. Він розумів ілюзорність стану, але все одно відчував певну втіху. Насправді він не втратив себе, а тільки прикидався іншим і міг за бажання повернутися до іпостасі Квінна. Так, у постаті Пола Остера є мета — ​мета, яка набувала дедалі більшої ваги, — ​і це виправдовувало таку шараду і звільняло від необхідності виправдовуватися за брехню. Він ототожнив Остера з тим, щоб робити у світі добро.

Отже, він блукав вокзалом у іпостасі Пола Остера й чекав на появу Стіллмана. Він підвів погляд на склепіння величезної зали й уважно придивився до розписів, що зображали зоряне небо. Лампочки імітували зорі, лінії складалися у сузір’я. Квінн зроду не розумів зв’язку між сузір’ями та їхніми назвами. У дитинстві він багато годин вдивлявся в нічне небо, намагаючись звести докупи кластери вогників із ведмедями, биками, стрільцями й водоліями. Йому так ніколи й не вдалося, і він почувався по-дурному, ніби в центрі його мозку була сліпа пляма. Цікаво, чи Остерові в дитинстві повелося більше.

По той бік зали більшу частину східної стіни займала реклама «Кодака», виконана у не по-земному яскравих кольорах. Того місяця плакати зображали вуличку в якомусь рибальському селі в Новій Англії — ​чи не Нантакеті. Бруківку й різнобарвні квіти у вазонках під вікнами заливало прегарне весняне світло, а ген внизу вулиці виднівся океан — ​білі хвилі на синій-пресиній воді. Квінну згадалося, як вони з дружиною з’їздили на Нантакет — ​давним-давно, у перший місяць вагітності, коли його син ще був крихітним горішком у неї в животі. Спогади були болісні, тож він спробував їх притлумити. «Поглянь на це очима Остера, — ​сказав він собі, — ​а про інше не думай». Він знову відшукав поглядом фотографію і з полегшею зрозумів, що тепер думає про китів, експедиції, які вирушали з Нантакета у минулому столітті, Мелвілла й перші сторінки «Мобі Діка». Звідти його розум перескочив на колись бачений опис останніх років життя Мелвілла: мовчазний старигань працював на нью-йоркській митниці, ніким не читаний, усіма забутий. А потім перед очима раптом надзвичайно чітко постали вікно Бартльбі і глуха цегляна стіна за ним.

Хтось поплескав його по руці, й коли Квінн рвучко розвернувся, то побачив невисокого тихого чоловіка, що простягав йому зелену і червону кулькові ручки. До ручок був пришпилений маленький білий прапорець, на одному боці якого писалося: «Продаж товарів на благо ГЛУХОНІМИХ. Платіть, скільки схочете. Спасибі за допомогу». На іншому боці прапорця розмістилася абетка жестової мови — ​«НАВЧИСЯ РОЗМОВЛЯТИ З ДРУЗЯМИ» — ​де кожній із двадцяти шести літер відповідав певний жест. Квінн сягнув у кишеню і дав чоловікові долар. Глухонімий коротко кивнув і пішов далі, лишивши Квінна з ручкою в руках.

Тим часом перевалило за п’яту. Квінн вирішив, що в іншій точці буде менш вразливий, і перебрався до зали очікування. Зазвичай це безрадісне місце давало прихисток людям, яким більше нікуди податися, але зараз, у розпал години пік, його окупували чоловіки та жінки з портфелями, книжками й газетами. Квіннові ледве вдалося знайти сидіння. Поблукавши хвилини дві-три, він нарешті вмостився на одній із лавок, втиснувшись між чоловіком у синьому костюмі й повненькою молодичкою. Чоловік читав спортивну секцію «Таймс», і Квінн скосив очі, щоб прочитати, як «Метс» учора продули. Він дочитав абзацу до третього чи й четвертого, коли чоловік повільно повернувся, зміряв його лютим поглядом і відсмикнув газету.

Після того стався дивний інцидент. Квінн перевів погляд на дівчину справа — ​ану ж бо знайдеться якесь читво. Він вирішив, що їй років двадцять. На її лівій щоці під товстим шаром рожевої пудри виднілося кілька прищиків, а у роті потріскувала жувальна гумка. Зате вона читала книжку у яскравій м’якій обкладинці, і Квінн злегка нахилився, щоб побачити назву. На його подив, це виявився твір його пера — ​«Згуба самогубців» Вільяма Вілсона, перший роман із циклу про Макса Ворка. Квінн часто уявляв таку ситуацію: несподівана втіха від зустрічі зі своїм читачем. Він навіть уявляв, як зав’яжеться розмова: незнайомець розхвалює роман, він тримається гордо, але скромно, а тоді неохоче, як і належить авторові, погоджується підписати книжку, «раз ви наполягаєте». Аж ось ця сцена таки сталася наяву — ​а він розчарований, ба навіть розлючений. Дівчина, що сиділа поряд, йому не подобалася, і його ображало, що вона недбало гортає сторінки, які коштували стількох зусиль. Хотілося вирвати книжку їй із рук і втекти.

Він знову придивився до обличчя дівчини, намагаючись почути слова, які вона подумки промовляє, коли очі бігають рядками. Мабуть, витріщався надто довго, бо вона роздратовано повернулася:

— Якісь проблеми, містере?

Квінн кволо посміхнувся.

— Жодних, просто цікаво, чи вам подобається книжка.

Дівчина стенула плечима.

— Читала кращі, читала гірші.

Квінн був готовий на тому й завершити розмову, але щось змусило його продовжити. Не встиг він підвестися і піти, як із вуст зірвалося:

— Вам цікаво?

Дівчина знову стенула плечима й гучно луснула бульку.

— Типу того. Була така сцена, що детектив заблукав. Ото було страшно.

— А детектив розумний?

— Так, розумний. Тільки базікає забагато.

— Ви б хотіли більше дії?

— Мабуть.

— Якщо вам не подобається, то чого ж читаєте далі?

— Не знаю, — ​і вона знову стенула плечима. — ​Мабуть, щоб згаяти час. Та й яке кому діло. Це книжка, та й усе.

Він уже наготувався сказати дівчині, хто він такий, але зрозумів, що це нічого не змінить. Він п’ять років приховував особу Вільяма Вілсона, тож не розкриє її й зараз, а придуркуватій незнайомці — ​й поготів. Попри це, пригода вразила його самолюбство, і він розпачливо спробував проковтнути образу. Щоб не дати дівчині ляпаса, він рвучко встав і пішов геть.

*

О 18:30 він зайняв позицію перед платформою 24. Потяг прибував вчасно, і Квінн вирішив, що з позиції просто перед дверима має прекрасні шанси зауважити Стіллмана. Він вийняв фотографію з кишені і знову оглянув, особливу увагу приділяючи очам. Він десь вичитав, що очі — ​єдина частина обличчя, яка лишається незмінною з дитинства до старості. Достатньо спостережливий глядач, теоретично, може зазирнути у вічі хлопчику на фотографії і впізнати ту ж особу у старості. Квінн сумнівався, але більше нічого йому не лишалося — ​це його єдиний зв’язок із теперішнім. Стіллманове обличчя знову нічогісінько йому не сказало.

Потяг під’їхав, і його звуки прокотилися цілісіньким Квінновим тілом: хаотичний, недоладний шум влився у пульс, розганяючи кров різкими поштовхами. А тоді думки заполонив голос Пітера Стіллмана, рої слів без сенсу билися в черепі. Він зусиллям волі спробував опанувати себе. Але не помогло. Хай би що він чекав від себе тієї миті, цікавість не полишала.

Потяг був забитий, пасажири заповнили платформу і юрмою повалили до нього. Нервово поплескуючи себе по стегну червоним записником, Квінн навшпиньках вдивлявся в натовп. Уже за мить людський потік оповив його зусібіч: чоловіки і жінки, малі та старі, підлітки й немовлята, багаті і бідні, чорні чоловіки і білі жінки, білі чоловіки і чорні жінки, орієнтали й араби, чоловіки у коричневому, сірому, синьому й зеленому, жінки в червоному, білому, жовтому й рожевому, діти у кедах, діти у черевичках, діти у ковбойських чоботях, люди товсті і худі, люди високі й низькі, кожен неподібний на інших, кожен невід’ємний від власної самості. Квінн дивився на них усіх, прикипівши до місця, ніби ціле його існування звузилося до самих тільки очей. Щоразу, як до нього наближався старший чоловік, він готувався, що це й виявиться Стіллман.

Вони з’являлися і зникали надто швидко, щоб він дозволив собі потішитися розчаруванням, але у кожному немолодому обличчі він, здається, бачив провісника того, яким буде Стіллман, і очікування стрімко мінялися з кожним новим обличчям, ніби нагромадження старших чоловіків звістувало неминучу появу Стіллмана власною особою. Квіннові на мить сяйнула думка: «То от що це таке — ​ремесло детектива». А поза тим він ні про що не думав. Він спостерігав. Непорушний серед рухливої юрми, він стояв і спостерігав.

Квінн побачив Стіллмана, коли розійшлася десь половина пасажирів. Схожість із фотографією була безпомильна. Ні, той не облисів, хай би що там собі надумав Квінн. Нерозчесане біле волосся подекуди стирчало віхтями. Високий, худий, трохи згорблений, йому було явно за шістдесят. Він був вбраний не за сезоном у довге старомодне коричневе пальто і трохи човгав ногами при ході. Вираз обличчя в нього був безжурний — ​чи то про щось замислився, чи то відключився. Навколо він не дивився, ніби його нічого не цікавило. При ньому була тільки шкіряна валіза, обв’язана ременем — ​колись дуже гарна, а тепер обшарпана. На шляху до виходу йому довелося кілька разів поставити валізу на землю, щоб перепочити. Здається, рух давався важко, він не розумів, як поводитися у натовпі — ​чи то наздоганяти, чи то дати іншим пройти.

Квінн відступив на якийсь метр, наготувавшись швидко звернути, за обставинами, чи то направо, чи то наліво. Вирішив, що триматиметься на належній відстані, щоб Стіллман не помітив хвоста.

Дійшовши до виходу з платформи, Стіллман знову поставив валізу і спинився. У ту мить Квінн дозволив собі зиркнути вправо від Стіллмана й обвести поглядом решту натовпу, аби пересвідчитися, що він не помилився. Те, що сталося, не мало жодних раціональних пояснень. Простісінько за Стіллманом, за якісь кілька сантиметрів від його правого плеча, спинився інший чоловік, вийняв із кишені запальничку й закурив. Обличчя в нього було точнісінько таке ж, як у Стіллмана. Квіннові на мить здалося, що це ілюзія, така собі аура від електромагнітних потоків у Стіллмановому тілі. Аж ні, другий Стіллман рухався, дихав, кліпав очима; його дії явно не залежали від першого Стіллмана. Другий Стіллман виглядав на багатія: вбраний у дорогий синій костюм, черевики лищать, біла шевелюра розчесана, а в очах хитринка, наче він точно знає, що у світі до чого. У нього теж була тільки одна валіза — ​елеґантна чорна валіза десь такого ж розміру, як у іншого Стіллмана.

Квінн скам’янів. Хай би що він зараз зробив, це буде помилка. Хай би що він обрав — ​а обирати треба — ​це буде випадковість, покора обставинам. Непевність переслідуватиме його до кінця. У ту мить два Стіллмани знову рушили, перший направо, другий наліво. Квіннові хотілося розірватися навпіл, як амебі, й кинутися на два боки одночасно. «Давай, роби щось, — ​сказав він собі, — ​негайно, йолопе».

Він рушив наліво, услід за другим Стіллманом, хоча не мав на те вагомих причин. Пройшов кроків дев’ять-десять, спинився. Щось йому підказувало, що він про свої дії ще пожалкує. Його вела злість і бажання помститися другому Стіллманові за те, що сплутав йому карти. Він розвернувся й побачив, що перший Стіллман плентається у протилежний бік. Ясно ж, що це — ​той, хто йому потрібен. Оця от обшарпана істота, зламана, відірвана від світу навколо — ​ясно ж, що це і є Стіллман-безумець. Квінн глибоко вдихнув, видихнув так, що груди затрепетали, і вдихнув знову. Ні в чому не можна бути певним: ані зараз, ані взагалі ніколи. Він рушив за першим Стіллманом, сповільнившись і достосувавши крок до ритму старого, і довів його до метро.

Була майже сьома, натовп уже порідшав. Стіллман рухався, мов у тумані, але, здається, знав, куди прямує. Професор рушив просто до ескалатора, купив квиток у кіоску внизу і почав терпляче чекати на платформі на шатл до Таймс-Сквер. Раніше Квінн боявся, що його помітять, але страх почав розвіюватися. Він ще не бачив особи, яка настільки глибоко поринула б у свої думки. Навіть якби він став просто перед Стіллманом, той навряд чи його зауважив би.

Вони доїхали до Вест-Сайду шатлом, пройшли вогкими коридорами станції на 42-й вулиці і спустилися сходами до швидкісних міських електричок. Хвилин за сім-вісім вони сіли на експрес до Бродвею, промчали дві довгі зупинки на північ і зійшли на 96-й вулиці. Повільно здолавши останні сходинки, на яких Стіллманові кілька разів довелося ставити валізу й переводити подих, вони вийшли на розі й поринули у бузковий вечір. Стіллман рухався рішуче. Більше не спиняючись перепочити, він рушив по Бродвею східним боком вулиці. Кілька хвилин Квінн перебував у нераціональній певності, що Стіллман прямує до його дому на 107-й. Та перш ніж ця химерна думка перейшла у паніку, Стіллман спинився на розі 99-ї, дочекався, коли сигнал світлофора з червоного зміниться на зелений, і перейшов на протилежний бік Бродвею. Десь на середині кварталу знаходився такий собі готель «Гармонія», розсадник бліх для голоти й бідноти. Квінн не раз проходив повз нього і добре знав, що навколо завжди ошиваються пияки й волоцюги. Він здивувався, коли Стіллман відкрив двері і зайшов у фоє. Він чомусь думав, що старий знайде собі комфортабельніше житло. Квінн прикипів до скляних дверей, спостерігаючи, як професор підходить до рецепції, щось записує у книзі гостей — ​безсумнівно, своє ім’я — ​бере валізу і зникає у ліфті. Він зрозумів, що саме тут Стіллман вирішив зупинитися.

Квінн прочекав надворі ще дві години, крокуючи вздовж кварталу, в надії, що Стіллман вийде повечеряти в якійсь із місцевих кав’ярень. Але старий не з’являвся, і Квінн нарешті вирішив, що той, мабуть, ліг спати. Він подзвонив Вірджинії Стіллман із телефона-автомата на розі, вичерпно відзвітувався й рушив додому, на 107-му вулицю.

8

Наступного ранку — ​і ще багато ранків після того — ​Квінн вмощувався на лавочці посеред роздільного острівця на розі Бродвею і 99-ї. Приходив рано, не пізніше сьомої, і займав позицію з кавою у картонній чашці та булкою з маслом. Розгорнувши на колінах газету, він не зводив погляду зі скляних дверей готелю. Стіллман зазвичай виходив перед восьмою, начепивши довге коричневе пальто. В руках у нього була велика старосвітська тканинна сумка. За два тижні він ні разу не відхилявся від свого ритуалу. Старий блукав вулицями дільниці, просувався повільно, часом по міліметру, спинявся, рушав ізнову, спинявся ще раз, мовби кожен крок потрібно було зважити й відміряти, перш ніж він займе місце серед загальної суми кроків. Квіннові тяжко було так рухатися. Він звик ходити швидко, і всі ці паузи, зупинки й човгання стомлювали, бо порушували природний ритм тіла. Він був як заєць у гонитві за черепахою, тож мусив раз у раз собі нагадувати сповільнюватися.

Для Квінна лишалося загадкою, чим же Стіллман займався під час цих прогулянок. Він, звісно, бачив усе на власні очі й сумлінно записував у червоний записник. Але значення Стіллманових вчинків лишалося нез’ясованим. Стіллман, здається, не мав конкретної мети й навіть не розумів, де він. Та все ж, мовби дотримуючись продуманого плану, він не виходив за межі чітко окресленої дільниці, на півночі обмеженої 110-ю вулицею, на півдні — ​72-ю, на заході — ​Ріверсайд-парком, а на сході — ​Амстердам-авеню. Хай би якими плутаними були його маршрути, щодня нові, цих кордонів Стіллман не перетинав. Така точність збивала Квінна з пантелику, адже поза тим здавалося, що плану у старого нема.

Під час своїх прогулянок Стіллман не підводив погляду. Його очі були прикуті до тротуару, ніби він щось шукав. І справді, час від часу він нахилявся, піднімав щось і уважно розглядав, вертячи в руках. Квінну він нагадував археолога, який роздивляється черепок з якихось прадавніх руїн. Інколи, порозглядавши свою знахідку, Стіллман кидав її назад на асфальт. Але частіше відкривав сумку й обережно клав предмет туди. А тоді тягнувся до кишені пальта, виймав червоний записник — ​такий, як у Квінна, тільки менший — ​і хвилину-дві щось дуже зосереджено писав. Здійснивши цю операцію, він знову клав записник у кишеню, брав сумку й рушав далі.

Наскільки Квінн міг судити, предмети, які збирав Стіллман, цінності не мали. Йому вони видавалися мотлохом, сміттям, випадковим шматтям. Із плином днів Квінн побачив у нього складану парасолю без тканини, відірвану голову ґумового пупса, чорну рукавичку, патрон з-під розбитої лампочки, кілька аркушів друкованих матеріалів (розмоклі журнали, рвані газети), пошматовану фотографію, деталі невідомих механізмів та інші уламки, які він навіть розпіз- нати не годен. Квінна інтригувало, що Стіллман ставиться до свого збирацтва серйозно. Йому нічого не лишалося, крім як описувати побачене у червоному записнику, хай би яким безглуздям це видавалося. Водночас його тішило, що у Стіллмана також червоний записник, ніби між ними існує якийсь потаємний зв’язок. Квінн здогадувався, що Стіллманів червоний записник містить відповіді на запитання, які почали виринати у нього в голові, й почав розробляти плани, як викрасти його у старого. Проте час на такий крок ще не настав.

Отже, Стіллман підбирав на вулиці різні предмети, а поза тим, здається, більше нічого й не робив. Час від часу заходив кудись поїсти. Інколи на когось натикався й бурмотів «перепрошую». Якось його ледь не збила машина, коли він переходив вулицю. Стіллман ні з ким не розмовляв, не заходив у крамниці, не посміхався. Він не виглядав ані веселим, ані сумним. Двічі, коли йому траплявся несподівано щедрий улов, він повертався в готель удень і виходив за пару хвилин із порожньою сумкою. Більшість днів він по кілька годин проводив у Ріверсайд-Парку, методично чимчикуючи посипаними щебенем доріжками чи порпаючись у кущах ціпком. Серед зелені пошук предметів не припинявся. До його сумки потрапляли камінці, листя й галузки. Квінн зауважив, що якось той навіть схилився до засохлого собачого гівна, обережно обнюхав і забрав із собою. Відпочивав Стіллман також у парку. Надвечір, пообідавши, він сідав на лавочку й дивився на Гудзон. Особливо теплого дня він простягнувся на траві й заснув. Коли сутеніло, Стіллман вечеряв у кав’ярні «Аполлон» на розі 97-ї вулиці та Бродвею, а тоді повертався ночувати у свій готель. Він жодного разу не спробував зв’язатися з сином. Вірджинія Стіллман це підтвердила — ​Квінн дзвонив їй щовечора, повернувшись додому.

Найголовніше було не втратити інтересу. Квінну помалу почало здаватися, що його початкові наміри відступають усе далі, і, можливо, він узявся за проект без сенсу. Можливо, звісно, Стіллман просто вичікує і присипляє увагу, перш ніж завдати удар. Але це — ​якщо припустити, наче він знає, що за ним стежать, а Квіннові це видавалося малоймовірним. Він прекрасно справлявся — ​тримався від старого на належній відстані, зливався з натовпом, не привертав до себе зайвої уваги, але й не вживав драматичних заходів, щоб сховатися. З іншого боку, можливо, Стіллман від початку — ​чи й заздалегідь — ​знав, що за ним стежитимуть, а тому не завдавав собі клопоту викрити переслідувача. Раз він певен, що за ним стежать, то яка різниця, хто саме? Викрий одного споглядача — ​і його замінять іншим.

Таке тлумачення заспокоїло Квінна, і він вирішив у нього вірити, хоча підстав для віри й не мав. Стіллман або знає про нього, або ні. А якщо ні, то Квінн гає час, не має мети. Наскільки ж то приємніше вірити, що всі його кроки справді мають якусь ціль! Якщо для цього потрібно вірити, що Стіллман про нього знає, то Квінн прийме це знання на віру, бодай поки.

Відкритим залишалося питання, чим зайняти думки, доки він ходить назирці за старим. Квінн звик блукати безцільно. Власні прогулянки містом навчили його розуміти взаємозв’язки між внутрішнім і зовнішнім. Використовуючи безцільний рух як техніку обертання, він інколи привносив зовнішнє всередину, а отже, узурпував суверенність внутрішнього. Затоплюючи себе зовнішніми подразниками й викурюючи себе із себе самого, він брав владу над нападами розпачу. Було, отже, у його блуканні щось бездумне. Але ж стежити за Стіллманом — ​це не блукати бездумно. Це Стіллман міг вештати абиде, волочитися, як сліпець, з однієї точки в іншу, а ось Квіннові у цьому привілеї відмовлено. Він-бо мусить зосередитися на тому, що робить, навіть якщо насправді не робить майже нічого. Думки знову і знову несли його світ за очі, а ноги починали коритися їм. Отже, над ним постійно нависала небезпека врізатися у Стіллмана ззаду. Щоб уникнути такої прикрості, він винайшов кілька способів сповільнитися. По-перше, казав він собі, тепер він — ​ніякий не Деніел Квінн. Тепер він — ​Пол Остер, і кожним кроком утверджуватиме завіти цієї метаморфози. Остер був для нього самим іменем, шкаралущею без вмісту. Стати Остером — ​стати людиною без внутрішнього світу, людиною без думок. А якщо в нього нема думок, якщо його внутрішнє життя стало йому недоступне, то й відступати нікуди. У подобі Остера він не міг прикликати спогадів чи страхів, мрій чи втіх, адже ці сторони Остерового життя лишалися для нього чистою сторінкою. Тому він мусив лишатися на поверхні власної самості й шукати підтримки зовні. Отже, стежачи за Стіллманом, він не відволікався від плину своїх думок: інших думок просто собі не дозволяв.

День чи два ця тактика навіть давала сякі-такі результати, але з часом Остер від монотонності побляк. Квінн зрозумів, що йому потрібно чимось себе зайняти, вигадати собі якесь маленьке завдання, яке супроводжувало б його на роботі. Урешті-решт, порятунком йому став червоний записник. Замість поквапцем занотовувати принагідні спостереження, як у перші дні, він вирішив записувати всі-всенькі деталі, які тільки спадали йому на думку. Озброєний ручкою, купленою у глухонімого, він взявся за це завдання із належною ретельністю. Він не лише відзначав усі Стіллманові жести, а й описував кожен предмет, який той поклав у сумку чи викинув, складав докладний розклад усіх подій й навіть сумлінно занотовував точний маршрут Стіллманових сновигань — ​кожну вулицю, кожен поворот, кожну паузу. Червоний записник не лише займав йому руки, а і сповільнював темп. Загроза вирватися поперед Стіллмана минула. Навпаки, тепер він почав відставати, тож потрібно було пильнувати, щоб не згубитися. Писати на ходу нелегко. Минулі п’ять років Квінн то ходив, то писав, а тепер намагався робити і те, і те одночасно. Спочатку він чимало помилявся. Складно писати, не дивлячись на сторінку: він часто виявляв, що написав два чи й три рядки один поверх іншого, створивши плутаний, нечитабельний палімпсест. Але якби він опустив погляд на сторінку, то спинився б, і ризик згубити Стіллмана зріс би. З часом він вирішив, що, по суті, це питання позиції. Він почав експериментувати, тримаючи записник перед собою під кутом 45 градусів, але виявив, що лівий зап’ясток швидко стомлюється. Потім почав тримати записник просто перед обличчям, визираючи поверх нього, як персонаж графіті з Кілроєм, але це виявилося незручно. Потім почав спирати записник на праву руку за кілька сантиметрів від ліктя й підтримувати його лівою долонею. Але це обмежувало амплітуду рухів правої руки й не давало змоги писати внизу сторінки. Нарешті він постановив спирати записник на ліве стегно, як художник — ​мольберт. Стало легше. Тепер він не напружувався, а правою рукою спокійно орудував ручкою, не відволікаючись. Були і в цього методу свої недоліки, проте у тривалій перспективі він видався найзручнішим. Адже тепер Квінн міг ділити увагу майже порівну між Стіллманом і письмом, то підводячи погляд на старого, то опускаючи очі на блокнот, так що погляди на предмет і його опис стали гранями одного й того ж плинного руху. Так, із ручкою глухонімого у правій руці й червоним записником при лівому стегні, Квінн і стежив за Стіллманом ще дев’ять днів.

*

Його нічні розмови з Вірджинією Стіллман були короткі. Спогад про поцілунок і далі пашів у Квінна в голові, але більше ніяких романтичних порухів не було. Спершу Квінн чекав, що ось-ось станеться ще щось. Після такого обнадійливого початку він навіть не сумнівався, що місіс Стіллман урешті опиниться у його обіймах. Але працедавиця швидко сховалася за ділову маску й жодного разу не згадала про ту мить пристрасті.

Можливо, Квінн ошукав себе марними надіями, на секунду сплутав себе із Максом Ворком — ​той завжди безпомильно користався з таких ситуацій. А може, Квінн просто почав гостріше відчувати власну самотність. Минуло чимало часу, відколи він ділив ліжко із теплим тілом. Адже, по суті, він запалав до Вірджинії Стіллман хіттю з першого погляду, задовго до поцілунку. Та й те, що вона після того його не під’юджувала, анітрохи не заважало йому уявляти її голою.

Розпусні картини поставали у Квінна перед очима щоночі, і попри те, що їм навряд чи судилося втілитися в життя, вони тішили його й відволікали від прикрих думок. Значно пізніше, задовго після того, як стало запізно, він зрозумів, що в глибині душі плекав куртуазну мрію: ось він блискуче розплутає справу, швидко й безповоротно порятує Пітера Стіллмана від небезпеки, завоює пристрасть місіс Стіллман і користатиметься нею, доки хотітиме. Це, очевидно, була помилка. Проте анітрохи не гірша за всі інші помилки, яких Квінн припускався від початку до кінця.

Ішов тринадцятий день, відколи почалася справа. Квінн повернувся ввечері додому пригнічений. Він втрачав надію і готовий був покинути цей замір. Хай би в які ігри він грався, хай би які байки собі розказував, тільки б не опустити рук, справа яйця виїденого не варта.

Стіллман — ​безумний старий, який і думати забув про сина. Можна тягатися за ним слідом до кінця часів, тільки нічого це не змінить. Квінн узяв слухавку й подзвонив Стіллманам.

— Я готовий згорнути розслідування, — ​сповістив він Вірджинії Стіллман. — ​Наскільки я можу судити, Пітерові ніщо не загрожує.

— Саме на це він і розраховує, — ​відповіла жінка. — ​Ви поняття не маєте, який він хитрий. І терплячий.

— Він, може, й терплячий, а я — ​ні. Думаю, ви даремно розкидаєтеся грошима. А я — ​своїм часом.

— А ви певні, що він вас не бачив? Це все змінило б.

— Руку на відруб не дам, але так, певен.

— То який ваш вердикт?

— Мій вердикт такий, що вам боятися нічого. Бодай поки що. Якщо пізніше щось станеться, зв’яжіться зі мною. Я примчу, щойно з’явиться потреба.

Помовчавши, Вірджинія Стіллман сказала:

— Може, ви і праві. — ​І, помовчавши знову: — ​Але, просто щоб трохи мене заспокоїти, може, дійдемо компромісу?

— Залежить від того, що у вас на думці.

— Нічого особливого, почекайте просто кілька днів. Аби знати напевно.

— За однієї умови, — ​сказав Квінн. — ​Дозвольте мені чинити, як вважаю за потрібне. Більше ніяких обмежень. Дозвольте поговорити з ним, розпитати, раз і назавжди прояснити все до кінця.

— А це безпечно?

— Ви не хвилюйтеся, я вас не викажу. Він навіть не здогадається, хто я і що задумав.

— І як ви це зробите?

— Це вже мій клопіт. Є в мене кілька тузів у рукаві. Просто довіртеся мені.

— Гаразд, най буде по-вашому. Шкоди точно не буде.

— Добре, почекаю ще кілька днів, а тоді подивимося.

— Пане Остере?

— Так?

— Я вам шалено вдячна. Пітер останні пару тижнів у прекрасному стані, і я знаю, що це — ​завдяки вам. Він увесь час тільки про вас і говорить. Ви для нього… не знаю, як це і сказати… ви — ​його герой.

— А що думає пані Стіллман?

— Вона тієї ж думки.

— Радий це чути. Може, колись вона і мені дасть підстави бути їй вдячним.

— Чого тільки не буває, пане Остере. Не забувайте.

— Не забуду. Що ж я, дурний, про таке забути?

*

Квінн легко повечеряв омлетом із грінками, випив пляшечку пива й засів за столом за червоний записник. Він уже стільки днів списував сторінку за сторінкою непевним, нерівним почерком, але ще не мав духу перечитати написане. Тепер, коли кінець нарешті замаячив на обрії, він вирішив, що можна зібратися на силі й поглянути на нотатки.

Читалося тяжко, особливо перші сторінки. А коли йому і вдавалося розібрати слова, нерідко виявлялося, що дарма старався: «Посеред кварталу піднімає олівця. Розглядає, вагається, кладе в сумку… Купує сендвіч у делі… Сідає на лавці в парку, читає червоний записник». Виглядало, що у цих реченнях немає сенсу.

Це все — ​питання методу. Якщо завдання полягало в тому, щоб зрозуміти Стіллмана настільки, аби передбачити його наступні дії, то Квінн зазнав поразки. Починав він із обмеженого набору фактів: Стіллманова біографія і фах, рішення замкнути сина, арешт і госпіталізація, дивна монографія, написана, коли він начебто ще був психічно здоровий, і понад усе — ​певність Вірджинії Стіллман, що він знову спробує завдати шкоди сину. Але минулі факти, здається, не мали ані найменшого стосунку до фактів нинішніх. Квінн глибоко розчарувався. Він завжди гадав, що ключ до ремесла детектива лежить в уважності до фактів. Що уважніше ти їх вивчаєш, то кращі результати. Ця певність спиралася на припущення, що людська поведінка пізнавана, а під неозорим фасадом жестів, мимовільних звичок і мовчання криються послідовність, порядок, певна рушійна сила. Проте хай би скільки Квінн намагався пізнати всі поверхові прикмети Стіллмана, він не почувався до нього ані на йоту ближчим, ніж на початку.

Він жив Стіллмановим життям, ходив у його ритмі, бачив те ж, що й той, але старий усе одно видавався непізнаваним. Дистанція між ним і Стіллманом мала би поступово скорочуватися, натомість старий лишався на видноколі, але невпинно віддалявся.

Із причини, не зрозумілої до кінця навіть йому самому, Квінн розгорнув червоного записника на чистій сторінці й накреслив мапу ділянки, якою блукав Стіллман.

А тоді, уважно перечитуючи нотатки, почав креслити ручкою маршрут Стіллмана протягом одного дня — ​першого дня, коли він ретельно описав пересування старого. Результат вийшов такий:

Квінна здивувало, що Стіллман ходив по краю території, не здійснюючи вилазок до центру. Діаграма нагадувала карту якогось уявного штату на середньому заході. Як не зважати на початкову вилазку на одинадцять кварталів на північ Бродвеєм і завитки, що представляли Стіллманове сновигання Ріверсайд-парком, зображення нагадувало прямокутник. А з іншого боку, як врахувати квадратне планування нью-йоркських вулиць, ця фігура з тим же успіхом могла представляти нуль чи літеру «О».

Квінн перейшов до наступного дня й вирішив подивитися, що буде. Результати виявилися не тотожними.

Цей малюнок нагадав Квіннові птаха — ​можливо, хижого птаха з випростаними крилами, що ширяє високо в небі. Але вже за мить це видалося йому натяжкою. Птах зник, на зміну йому прийшли дві абстрактні фігури, пов’язані місточком, який Стіллман створив, рушивши на захід 83-ю вулицею. Квінн спинився на мить і замислився, що ж то він робить. Може, він пише дурниці? Це він знічев’я гайнує вечір — ​чи справді намагається щось зрозуміти? Він раптом збагнув, що жодна із можливих відповідей не є прийнятною. Якщо він просто вбиває час, то чому вибрав такий марудний спосіб? Може, він настільки заплутався, що на думки йому не стає відваги? А з іншого боку, якщо це не просто забавки, то що він насправді робить? Здається, він шукає знаки. Він нишпорить у хаосі Стіллманових рухів у пошуках зв’язності. З цього можна виснувати лише одне: він досі не вірить, що Стіллманові дії випадкові. Він хоче, щоб у них був сенс, нехай незрозумілий на перший погляд. Це неприйнятно, адже значить, що Квінн дозволяє собі нехтувати фактами. Це, як він добре знав, найгірше, що може зробити детектив.

Попри це, він вирішив продовжити. Година непізня, не пробило ще й одинадцятої, а шкоди від того точно не буде. Третя карта не мала нічого спільного з іншими двома.

Сумнівів бути не могло. Якщо заплющити очі на завитки з парку, Квінн навіть не сумнівався, що перед ним — ​буква «Е». Якщо припустити, що перша діаграма справді представляє букву «О», то пташині крила на другій фігурі — ​літера «W». Звичайно, букви O — W-E складаються у слово «заборгувати», але Квінн ще не готовий робити далекосяжні висновки. Він почав ретельно записувати маршрут аж на п’ятий день Стіллманових мандрів, тож про перші чотири літери лишалося тільки здогадуватися. Усвідомивши, що загадку перших чотирьох днів утрачено навіки, він пожалкував, що не почав писати раніше. Але, можливо, він надолужить втрачене, простуючи вперед. Можливо, сягнувши кінця, він осягне і початок.

Діаграма за наступний день нагадувала літеру «R». Як і деінде, картину ускладнювали численні відхилення, умовності й зухвалі орнаменти в парку. Чіпляючись за подобу об’єктивності, Квінн спробував поглянути на схеми, мовби не чекав розгледіти букви абетки. Він мусив визнати, що нічого не знати напевно: може, все це й не має сенсу. Може, він, як у дитинстві, видивляється фігури у формі хмар. Та все ж, збіг надто разючий. Якби на літеру скидалася тільки одна карта чи навіть дві, то він ще міг би відмахнутися від цього як від цікавої випадковості. Але чотири літери поспіль — ​це вже занадто.

Наступний день подарував йому кривувату «О», схожу на роздушений бублик, із якого з іншого боку стирчали три-чотири криві лінії. Потім — ​акуратна «F» із уже звичними вензелями в стилі рококо збоку. Потім — ​«В», як дві коробки, сяк-так поставлені одна на одну, так що по краях стирчить пакувальна стружка. Потім — ​похила «А», чимось схожа на драбину зі сходинками по обидва боки. І нарешті — ​друге «В», що загрозливо балансувало на одним-одному кутику, як перевернута піраміда.

Квінн скопіював букви у потрібному порядку: «ОWEROFBAB», ЛОНСЬКАВ. Покрутивши їх ще зо чверть години, попереставлявши так і сяк, розклавши по одній, перетасувавши послідовність, він знову повернувся до початкового порядку й виписав їх у такому вигляді: «ЛОНСЬКА В». Здогад був такий гротескний, що в нього ледь не здали нерви. Враховуючи, що він пропустив перші чотири дні, а Стіллман іще не закінчив, відповідь видавалася неминуча: «ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА».

Квіннові мимоволі згадалися останні сторінки «А. Ґордона Піма» й химерні ієрогліфи на внутрішній стіні розщелини, виписані на землі букви, що мовби намагалися промовити непізнаване. А з іншого боку, не таке це порівняння і вдале. Стіллман-бо ніде не лишив послання. Він, звісно, виписував букви своїми кроками, та тільки ніхто їх не записував. Він мовби малював щось пальцем у повітрі: образ зникає просто у процесі створення. Від твоїх дій не лишається жодного результату, жодного сліду, жодної позначки.

Та все ж зображення існували, тільки не на вулиці, де їх написано, а в червоному записнику. Цікаво, Стіллман звечора планує свій маршрут на завтра — ​чи імпровізує? Хтозна. Цікаво також, яку функцію Стіллманові дії виконують для самого старого. Це нотатки для себе — ​чи послання іншим? Квінн дійшов висновку: це принаймні свідчить, що Генрі Дарка Стіллман не забув.

Панікувати Квіннові не хотілося. Щоб заспокоїтися, він спробував уявити найгірший сценарій. Уявить він найгірше — ​ану ж бо воно виявиться не таке вже й страшне? Ось як він усе розклав. По-перше: Стіллман і справді замислив щось проти Пітера. Відповідь: вони від початку цього чекали. По-друге: Стіллман знає, що за ним стежать, знає, що його маршрути записують, і знає, що його послання розшифрують. Відповідь: це не міняє найважливішого факту — ​що Пітера треба захищати. По-третє: Стіллман значно небезпечніший, ніж можна було припустити доти. Відповідь: це не значить, що йому все зійде з рук.

Квіннові стало трошки легше, тільки букви його й далі жахали. Цей план був такий химерний, такий хитрий у своїх манівцях, що не хотілося його прийняти. А тоді, мов за командою, нахлинули сумніви, затопили голову насмішкуватими наспівними голосами. Це він усе собі понавигадував. Ніякі це не букви.

Він їх побачив лише тому, що хотів побачити. Навіть якщо діаграми справді складаються у букви, то це просто випадковість. Нічого такого Стіллман не мав на думці. Це все випадковість, вибрики його мозку.

Він вирішив лягти спати, але спав неспокійно, прокидався, зо пів години навіть пописав у червоному записнику, ліг знову. Остання думка, перш ніж він зіслизнув у сон, була така: в нього, найімовірніше, є ще два дні, доки Стіллман завершить своє послання. Лишалося дві букви — ​«E» і «L». Квінн поринув у сум’яття. Він опинився в уривчастій небувалії, світі речей, на які не було слів, і слів, які не відсилали до речей. А тоді, востаннє виборсуючись із дрімоти, він нагадав собі, що «Ель» — ​давньогебрейське ім’я Бога.

Уві сні, який він згодом забув, Квінн переривав гору сміття на звалищі у містечку, де виріс.

9

Перша зустріч зі Стіллманом відбулася у Ріверсайд-парку. Була субота, час по обіді, навколо велосипедисти, люди з собаками, діти. Стіллман сидів сам на лавочці, дивлячись у простір і примостивши на колінах червоного записничка. Повсюди було світло, колосальне світло, воно, здається, сочилося від кожного предмета, за який чіплявся погляд, а над головами вітерець колисав гілля, зі співчутливим шепотом трусив листя, і цей звук здіймався й опадав, як подих припливу.

Квінн ретельно розпланував свої дії. Вдаючи, наче й не помічає Стіллмана, він сів на лавочку біля нього, склав руки на грудях і втупився у простір у тому ж напрямку, що й старий. Обоє мовчали. Пізніше Квінн підрахував, що це тривало хвилин 15–20. А тоді він без попередження повернув голову до старого і прицільно втупився в нього, вперто прикипівши поглядом до поораного зморшками профілю. Квінн вклав усі свої сили у погляд, ніби міг пропалити діру у Стіллмановому черепі. Це тривало ще п’ять хвилин.

Нарешті Стіллман і собі повернувся до нього і сказав несподівано делікатним тоном:

— Перепрошую, але в мене не буде можливості з вами поспілкуватися.

— Я нічого й не казав, — ​сказав Квінн.

— І то правда, але, зрозумійте, я не маю звички розмовляти з незнайомцями.

— Повторюся, я нічого не казав.

— Так, я вас і вперше почув. А вам не цікаво, чому так?

— Боюся, що ні.

— Добре сказано. Бачу, ви — ​людина розважлива.

Квінн стенув плечима, відмовляючись відповідати. Тепер ціла його постава випромінювала байдужість.

Стіллман осяйно посміхнувся, нахилився до Квінна і по-змовницьки сказав:

— Думаю, ми знайдемо спільну мову.

— Це ми ще побачимо, — ​сказав Квінн після довгої паузи.

Стіллман розсміявся, видавши коротке гучне «х-ха», і продовжив:

— По суті, не те щоб я недолюблював незнайомців. Просто волію не розмовляти з тими, хто не представився. Щоб почати, потрібне ім’я.

— Але щойно людина представиться, вона перестає бути незнайомцем.

— Точно. От тому я й не розмовляю з незнайомцями.

Квінн підготувався до такого повороту і знав, що відповісти. Він не піймається. Раз, строго кажучи, він зараз Пол Остер, то приховувати треба саме це ім’я. А все інше, навіть правда, буде вигадкою, маскою, за якою можна сховатися і перебути в безпеці.

— У такому разі, — ​сказав він, — ​радо піду вам назустріч. Мене звати Квінн.

— Он воно що, — ​задумливо протягнув Стіллман і покивав. — ​Квінн.

— Так, Квінн. К-В-І-Н-Н.

— Ага, так-так, розумію. Квінн. Гм-м-м. Так. Дуже цікаво. Квінн. Таке лунке слово. І з «він» римується, правда ж?

— Точно, «він».

— А ще, як не помиляюся, із «тлін».

— Не помиляєтеся.

— А ще з «один» і «син». Так же?

— Саме так.

— Гм-м-м. Дуже цікаво. Я бачу в цьому слові, у цьому Квінні, у цій… квінтесенції… великий потенціал. Квіт, наприклад. І квит. І квох. І квас. Гм-м-м. Зі спліном римується. Не кажучи вже про загін. Гм-м-м, як цікаво. І хрін. І дзвін. І камін. І гін. І кін. І скін. І поклін. І заслін. Гм-м-м. Навіть із джином римується. Гм-м-м. А як м’якше вимовиш, то і з «тінь». Гм-м-м. Так, дуже цікаво. Дуже мені ваше ім’я подобається, пане Квінн. На стільки різних напрямів виводить.

— Я це й сам не раз помічав.

— А більшість людей такому не надає значення. Їм здається, що слова — ​це камені, великі непорушні предмети, безживні, незмінні, як монади.

— Камені теж підвладні змінам. Їх точить вітер і вода. Відбувається ерозія. Ще їх можна розбити, потрощити на друзки, гравій чи пил.

— Саме так. Я одразу зрозумів, що ви — ​людина розважлива, пане Квінне. Якби ж то ви знали, скільки людей мене не розуміє. Через це постраждала моя робота. Жахливо постраждала.

— Робота ваша?

— Так-так, робота. Мої проекти, мої дослідження, мої експерименти.

— О.

— Так. Але попри всі невдачі, я не здався. От зараз, наприклад, я взявся за один із найважливіших проектів у житті. Якщо мені вдасться, то, гадаю, в мене буде ключ до цілої низки великих відкриттів.

— Ключ?

— Так, ключ, такий предмет, який двері відкриває.

— О.

— Поки що, звісно, я просто збираю інформацію, докази, так би мовити. Потім потрібно буде впорядкувати мої знахідки. Це робота, що потребує великих зусиль. Ви навіть не уявляєте, скільки, особливо в моєму віці.

— Уявляю.

— Точно. Стільки всього ще потрібно зробити, а часу так мало. Я щоранку прокидаюся на світанку. Я мушу блукати за будь-якої погоди, постійно рухатися, весь час на ногах, постійно броджу з місця на місце. Це стомливо, повірте на слово.

— Але воно того варте.

— На що тільки не підеш заради істини. У такій справі не буває завеликих жертв.

— І то правда.

— Бачте-но, того, що зрозумів я, не розуміє більше ніхто. Я — ​перший. Я — ​єдиний. Це покладає на мене великий тягар відповідальності.

— Від вас залежить доля світу.

— Так, так би мовити. Світу чи бодай того, що від нього лишилося.

— Я навіть не припускав, що все так погано.

— Погано-погано, а може, й іще гірше.

— О.

— Світ, бачте-но, пане, поліг в руїнах. І моє завдання — ​знову скласти його докупи.

— Нічогенькі ви завданнячка на себе покладаєте.

— Я просто шукаю принцип. На це одна людина цілком спроможна. Досить мені закласти підвалини, й інші руки можуть завершити реставрацію самостійно. Найважливіше — ​це передумови, перший теоретичний крок. На жаль, ніхто інший на це не годен.

— І багато вам вдалося зробити?

— Величезний крок уперед. Власне кажучи, мені здається, я стою за крок від важливого прориву.

— Я втішений.

— Так, це підбадьорлива думка. А все завдяки моєму розуму, приголомшливо ясному розуму.

— Навіть не сумніваюся.

— Я, бачте-но, зрозумів, як важливо себе обмежувати. Треба працювати на вузькій ділянці, щоб здобути вичерпні результати.

— Основи основ, так би мовити.

— Саме так, точно. Альфа й омега, метод дії. Світ, бачте-но, поліг у руїнах, пане. Ми втратили не лише орієнтири, а й мову, за допомогою якої могли б це проговорити. Це, безперечно, справи духовні, але у них є відповідник і в матеріальному світі. Отже, моє блискуче відкриття полягає в тому, щоб обмежитися матеріальною стороною, нагальною і фізично відчутною. Мотиви в мене високі, а ось робота відбувається в царині буденного. Тому мене так часто не розуміють. Та байдуже. Я навчився на таке не зважати.

— Похвальна відповідь.

— Єдиноможлива. Лише така відповідь гідна мого статусу. Я, бачте-но, винаходжу нову мову. Коли на тебе покладено таку роботу, не можна розпорошуватися на дурниці інших. І взагалі, це — ​симптом тієї хвороби, яку я намагаюся зцілити.

— Новою мовою?

— Так. Мовою, якою можна нарешті сказати те, що ми мусимо сказати. Адже наші слова більше не співвідносяться зі світом. Коли речі ще були цілі, ми вірили, що їх можна описати нашими словами. Проте речі почали розламуватися, розбиватися, поринати в хаос. А ось слова наші лишилися незмінні. Вони не достосувалися до нової реальності. А отже, щоразу, коли намагаємося поговорити про побачене, ми фальшивимо, викривляємо природу речі, яку намагаємося представити. Це сплутує карти. Проте слова, самі розумієте, можуть мінятися. Проблема в тому, як це показати. Саме тому я зараз і працюю із найпростішими засобами, такими простими, що мене й дитя зрозуміло б. Візьмімо слово, що відсилає до певної речі, — ​наприклад, «парасолька». Коли я кажу «парасолька», ви щось собі уявляєте. Ви уявляєте таку собі палицю й металеві спиці, на які натягнуто водонепроникну матерію, котра, якщо її розкрити, захищає від дощу. Ця остання деталь важлива. Парасолька — ​це не просто річ, а річ із функцією, яка, іншими словами, виявляє людську волю. Якщо подумати, то всі предмети схожі на парасольку, адже всі вони для чогось призначені. Олівці — ​щоб писати, черевики — ​щоб носити, машина — ​щоб на ній їздити. То ось яке моє питання. Що стається, коли певний предмет перестає виконувати свою функцію? Він лишається тим самим, що й був, чи перетворюється на щось інше? Чи лишається парасолька парасолькою, якщо зірвати з неї тканину? Відкрийте її, випряміть спиці, піднесіть над головою, вийдіть під дощ — ​і вимокнете до нитки. Чи можна й далі називати цей предмет парасолькою? Зазвичай люди так і роблять, у крайньому разі кажуть, що парасолька зламалася. На мою думку, це серйозна помилка і джерело всіх наших бід. Парасолька, що вже не виконує свою функцію, перестає бути парасолькою. Нехай вона нагадує парасольку чи колись була парасолькою, але зараз перетворилася на щось геть інше. А ось слово лишилося незмінним. Отже, воно вже не описує предмет. Воно неточне, воно фальшиве, воно приховує річ, яку мало би розкривати. Якщо ми навіть буденний, банальний предмет, який тримаємо в руках, не годні назвати, то як ми можемо називати по-справжньому важливе? Якщо слова, якими ми послуговуємося, не почнуть відображати зміни, ми й далі блукатимемо манівцями.

— І в чому ж полягає ваша робота?

— Робота в мене дуже проста. Я прибув до Нью-Йорка, бо це — ​найсумніше, найнікчемніше з міст. Повсюди розпад, занепад, куди не кинеш оком. Досить розплющити очі, і все побачите. Зламані люди, зламані речі, зламані думки. Ціле це місто — ​одне суцільне звалище. Це щонайкраще пасує до мого завдання. Вулиці для мене — ​нескінченне джерело матеріалу, невичерпний склад брухту. Я щодня прогулююсь із сумкою і збираю предмети, варті дослідження. Накопичив уже сотні експонатів, від надщерблених до розтрощених, від погнутих до розчавлених, від розкришених до зіпсутих.

— І що ви з ними робите?

— Даю імена.

— Імена?

— Я вигадую нові слова, які відповідатимуть цим речам.

— А, он воно що. Але як ви їх вибираєте? Як ви знаєте, що знайшли правильне слово?

— Я ніколи не помиляюся. Це — ​ознака генія.

— А можете навести приклад?

— Моїх слів?

— Так.

— Перепрошую, це неможливо. Зрозумійте, це — ​моя таємниця. От видам книжку, тоді ви й решта світу про все дізнаєтеся. Але поки що все мушу тримати в собі.

— Засекречена інформація.

— Точно, зовсім таємно.

— Вибачте.

— Та ви не засмучуйтеся, я вже скоро доведу свої знахідки до ладу. Й тоді почнуться великі речі. Це буде найважливіша подія в історії людства.

*

Друга зустріч відбулася трохи по дев’ятій наступного ранку. Була неділя, Стіллман вийшов із готелю на годину пізніше, ніж зазвичай. Пройшов два квартали до кафе «Мейвлавер», де зазвичай снідав, і сів за столик у глибині зали. Квінн набрався зухвальства, зайшов за старим і сів за той же столик, просто навпроти нього. Кілька хвилин Стіллман, здається, навіть не помічав його присутності. Тоді, піднявши погляд від меню, неуважно оглянув Квіннове обличчя. Судячи з усього, свого вчорашнього співрозмовника він не впізнав.

— Я вас знаю? — ​спитав він.

— Це навряд чи, — ​сказав Квінн. — ​Мене звати Генрі Дарк.

— О, — ​Стіллман кивнув. — ​А ви зразу до суті. Мені подобається.

— Без сорома казка.

— Казка? І що ж то за казка?

— Про солом’яного бичка, звичайно.

— О, так. Про солом’яного бичка. Звичайно. — ​Стіллман придивився до Квіннового обличчя, цього разу уважніше, але і з певною долею розгубленості. — ​Перепрошую, забув, як вас звати. Пам’ятаю, ви не так давно називали своє ім’я, але все вже забулося.

— Генрі Дарк, — ​сказав Квінн.

— Точно. Так, тепер згадав. Генрі Дарк. — ​Стіллман на мить зупинився і труснув головою. — ​На жаль, це неможливо, сер.

— Чому ні?

— Бо немає ніякого Генрі Дарка.

— Може, я не той Генрі Дарк. Не той, якого не існує.

— Гм-м-м. У цьому є певний резон. Буває ж таке, що двоє людей носять одне і те ж ім’я. Можливо, вас звати Генрі Дарк. Але ви — ​не той самий Генрі Дарк.

— Це ваш друг?

Стіллман розсміявся, мов почув дотепний жарт.

— Не зовсім. Бачте-но, ніякого Генрі Дарка ніколи й не існувало. Я його вигадав. Він — ​вигадка.

— Та ви що, — ​сказав Квінн із награним подивом.

— Ага, це персонаж у книжці, яку я колись написав. Вигадка.

— У голові не вкладається.

— І нікому не вкладалося, я всіх обдурив.

— Чудасія. І чого ж ви це зробили?

— Він, бачте-но, був мені потрібен. На той час певні мої ідеї виявилися надто небезпечними й контроверсійними. Тож я приписав їх іншому. Щоб захистити себе.

— А як ви обрали ім’я «Генрі Дарк»?

— Непогане ж ім’я, правда? Мені дуже подобається. Наче й загадки сповнене, а наче й цілком порядне. Воно відповідало моїм потребам. А крім того, було в нього таємне значення.

— Алюзія до темряви?

— Ні, що ви, це надто в лоб. Це все через ініціали, Г. Д. Це дуже важливо.

— Чому?

— А ви вгадайте.

— Не хочу.

— А ви спробуйте. Три спроби. Не вгадаєте — ​все розкажу.

Квінн мить помовчав, готовий докласти всіх сил.

— Г.Д., — ​сказав він. — ​Генрі Девід? Генрі Девід Торо?

— Холодно.

— Тоді як щодо «чистої і простої» Г.Д., поетки Гільди Дуліттл?

— Ще холодніше.

— Гаразд, третя спроба. Г.Д. Г… і Д… Секундочку… А як щодо… зараз-зараз… о… Так, ось і воно. Г — ​на честь слізливого філософа Геракліта. А Д — ​на честь розсміяного філософа Демокрита. Геракліт і Демокрит… два полюси діалектики.

— Дуже дотепна відповідь.

— А правильна?

— Ні, звісно, ні. Але дотепна.

— Але не можете сказати, що я одразу склав руки.

— Чого не можу, того не можу. Тому й винагороджу вас правильною відповіддю. Бо ви не склали руки. Готові?

— Готовий.

— Ініціали Г. Д. в імені Генрі Дарка відсилають до Гампті-Дампті.

— До кого?

— До Гампті-Дампті, він же Бовтун-Товстун. Яйце.

— До того, який «Бовтун-Товстун на мурі сидів»?

— Точно.

— Нічого не розумію.

— Бовтун-Товстун — ​досконале втілення стану людського. Слухайте мене уважно, пане. Адже що таке яйце? Це те, що ще не народилося. Парадокс, еге ж? Як Бовтун-Товстун може бути живий, якщо ще не народився? А він-бо живий, це точно. Ми це знаємо, бо він може говорити. Ба більше, він — ​філософ мови. «— Коли Я користуюся якимось словом, — ​доволі сухо зауважив Бовтун-Товстун, — ​то воно означає те, що я захочу… не більше й не менше.

— Але проблема в тому, — ​сказала Аліса, — ​чи МОЖЕТЕ ви змусити слова означати такі різні речі.

— Проблема в тому, — ​сказав Бовтун-Товстун, — ​хто кому хазяїн… от і все» ^[5].

— Льюїс Керролл.

— «Аліса у Задзеркаллі», розділ шостий.

— Цікаво.

— Це не просто, пане, цікаво. Це фундаментально. Послухайте уважно, може, щось та й зрозумієте. У цій короткій промові перед Алісою Бовтун-Товстун окреслює перспективи людських надій і підказує, як нам порятуватися: стати хазяями слів, якими ми говоримо, змусити мову задовольняти наші потреби. Бовтун-Товстун — ​пророк, людина, що розкриває істину світові, який ще до цього не готовий.

— Яка ж він людина?

— Перепрошую, заговорився. Яйце, звісно. Але ця помилка показова і підтверджує мою тезу. Адже всі люди по-своєму яйця. Ми існуємо, але ще не досягнули форми, яку нам роковано. Ми — ​чистий потенціал, приклад того, що ще не настало. Людина — ​створіння після Падіння, це ми з Буття знаємо. І Бовтун-Товстун теж упав. Він упав зі стіни, й ніхто не може скласти його докупи — ​ані король, ані кіннота, ані військо його звитяжне. Але ми всі мусимо цього прагнути. Це — ​наш людський обов’язок: знову скласти яйце. Адже всі ми, пане, — ​такі бовтуни-товстуни. Помогти йому — ​це помогти собі самим.

— Переконливий аргумент.

— Ґанджів ви у ньому не знайдете.

— Яйце без тріщини.

— Точно.

— І звідси бере витоки Генрі Дарк.

— Так. Але й це ще не все. Існує ще одне яйце.

— То яєць багато?

— На Бога, звісно, мільйони. Але те, яке в мене на думці, особливо відоме. Це, мабуть, найвідоміше яйце на світі.

— Тут я втрачаю нитку оповіді.

— Яйце Колумба.

— О, так, звісно.

— Ви знайомі з цим сюжетом?

— Хто ж із ним не знайомий?

— Чудова історія, правда? Коли виникла потреба поставити яйце на кінчик, Колумб просто по ньому постукав і надтріснув шкаралупу, щоб створити пласку діляночку, на якій яйце і стояло, коли він прибрав руку.

— І йому вдалося.

— Звичайно, вдалося, на те Колумб і геній. Він шукав рай, а відкрив Новий світ. Але ще не пізно перетворити його на рай.

— Точно.

— Визнаю, поки що мені не все вдавалося, але надія помирає останньою. Американці так ніколи й не втратили бажання відкривати нові світи. Пам’ятаєте, що сталося у 1969 році?

— Я багато чого пам’ятаю, про що ви?

— Людина ступила на місяць. Ви тільки уявіть, зацний пане. Людина ступила на місяць!

— Так, це пам’ятаю. За словами президента, це була найвеличніша подія з часів сотворіння світу.

— І він мав рацію. Це — ​єдина розумна теза, яку він сказав. І як, на вашу думку, виглядає місяць?

— Поняття не маю.

— Ну ж бо, ви подумайте.

— Так, тепер розумію, про що ви.

— Подібність, звісно, не повна. Але водночас не можна заперечити, що на певних фазах, особливо ясної ночі, місяць таки дуже схожий на яйце.

— Так, дуже.

У ту мить з’явилася офіціантка й поставила перед Стіллманом його сніданок. Старий із насолодою втупився в їжу. Церемонно піднявши виделку правою рукою, він надбив шкаралупку звареного на м’яко яйця і сказав:

— Як бачите, пане, я в усьому йду до кінця.

*

Третя зустріч відбулася того ж дня. Сонце перевалило на вечірній пруг, світло стелилося цеглою й листям, як серпанок, тіні довшали. Стіллман знову звернув у Ріверсайд-парк, цього разу тримаючись краю, й сів відпочити на пагорбі на рівні 84-ї вулиці, знаному як Томів горб. Улітку 1843 і 1844 року Едгар Аллан По провів на цьому ж місці не одну годину, вдивляючись у Гудзон. Квінн це знав, бо змалку вишукував такі деталі. Він і сам там частенько сидів.

Тепер він майже не боявся робити те, що мусив. Він обійшов пагорб разів зо три, але Стіллманової уваги не привернув. Тоді сів поруч зі старим і привітався. На його подив, Стіллман його не впізнав. Квінн представився вже втретє, і щоразу — ншим іменем. Він не міг вирішити, добрий це знак чи поганий.

Якщо Стіллман прикидається, то такого актора ще світ не бачив. Квіннові щоразу вдавалося заскочити його зненацька, але Стіллман навіть бровою не вів. А з іншого боку, якщо Стіллман і справді його не впізнає, то що це значить? Невже можна бути настільки байдужим до того, що бачиш просто в себе перед носом?

Старий спитав, хто він.

— Мене звати Пітер Стіллман, — ​сказав Квінн.

— Це моє ім’я, — ​відповів Стіллман. — ​Я — ​Пітер Стіллман.

— А я — ​інший Пітер Стіллман, — ​сказав Квінн.

— О, то ви про мого сина. Так, можливо. Ви виглядаєте точнісінько як він. Тільки, звичайно, Пітер білявий, а ви — ​темний. Не темний як Генрі Дарк, а темноволосий. Але ж люди змінюються. В одну мить ми такі, в іншу — ​інші.

— Точно.

— Я про тебе, Пітере, багато думав. Я часто думав: «Цікаво, що там поробляє Пітер».

— Мені вже значно краще, спасибі.

— Радий чути. Хтось мені колись сказав, що ти помер. Я дуже засмутився.

— Ні, я повністю одужав.

— Бачу. Живий-здоровий. І говориш добре.

— Тепер мені доступні всі слова. Навіть ті, з якими має клопіт більшість. Я все можу сказати.

— Я тобою пишаюся, Пітере.

— Це все завдяки тобі.

— Діти — ​квіти життя, я це завжди казав. Найбільше благословення.

— Не сумніваюся.

— Ну, а в мене день на день не випадає. У погані дні думаю про хороші. Пам’ять — ​велике благословення, Пітере. А ще — ​смерть.

— Безсумнівно.

— Звичайно, треба жити тут і зараз. Наприклад, ось я зараз у Нью-Йорку. А завтра, може, буду деінде. Я, бач-но, багато мандрую. Одна нога тут, друга там. Така в мене робота.

— Мабуть, це стимулює.

— Так, стимулює. У мене весь час голова гуде.

— Радий це чути.

— Але й тягар років нелегкий, це правда. Все одно, багато є підстав для вдячності. З плином часу ми старіємо, але час же дарує нам ночі і дні. А коли помираємо, то завжди знаходиться хтось, хто займе наше місце.

— Ми всі старіємо.

— Можливо, у тебе теж буде син, опора на старості.

— Якби ж то.

— Тоді тобі пощастить так само, як мені. Не забувай, Пітере, діти — ​квіти життя.

— Не забуду.

— І не забувай, що не можна класти всі яйця в один кошик. І, раз уже мова про це, курчат восени лічать.

— Так, я намагаюся ставитися до життя по-філософськи.

— І останнє: якщо в глибині душі розумієш, що якась теза неправдива, то не кажи цього.

— Не буду.

— Брехати погано. Від цього жалкуєш, що взагалі на світ народився. А не народитися — ​це прокляття: тебе прирікають жити поза часом. Коли живеш поза часом, то немає ні днів, ні ночей. Навіть на смерть надії нема.

— Розумію.

— Не говори неправди, бо слово — ​не горобець. Інколи навіть правди не досить. Я ж батько, я такі речі знаю. Згадай, що сталося з батьком нашої країни. Він зрубав вишеньку, а тоді сказав своєму батькові: «Я не можу брехати». Незабаром по тому він пожбурив монету у річку. Ці дві історії — ​поворотні в історії Америки. Це Джордж Вашингтон зрубав дерево, а тоді викинув гроші. Розумієш? Він розкрив нам засадничу істину: гроші на деревах не ростуть. Так наша країна і стала видатною, Пітере. Тепер портрети Джорджа Вашингтона — ​на всіх доларових купюрах. Це і є мораль цієї притчі.

— Згоден.

— Шкода деревце, звичайно. Це було Дерево життя, яке порятувало б нас від смерті. А тепер ми вітаємо смерть із відкритими обіймами, особливо на старості. Але батько нашої країни своє робив. Інакше не міг. Це й мають на увазі, коли кажуть «життя яйця виїденого не варте». А якби дерево стояло, то було б нам вічне життя.

— Так, розумію.

— У мене в голові багато таких ідей. У голові постійно рояться думки. А ти, Пітере, завжди був розумненький. Я радий, що ти мене розумієш.

— Я прекрасно тебе розумію.

— Батьки мусять передавати синам уроки, які засвоїли самі. Так знання передається від покоління до покоління, а ми мудрішаємо.

— Я не забуду, що ти мені розповів.

— Тепер я можу померти щасливим, Пітере.

— Я радий.

— А ти нічого не забувай.

— Не забуду, батьку. Обіцяю.

*

Наступного ранку Квінн зайняв своє місце перед готелем о звичній порі. Погода нарешті змінилася. Після двох тижнів ясного неба на Нью-Йорк сипнула мряка, вулиці наповнив шелест мокрих шин. Квінн годину просидів на лавочці, закриваючись чорною парасолею, в надії, що Стіллман ось-ось вийде. Він уже й булочку з’їв, і каву випив, і опис недільної поразки «Метс» прочитав, а старого не було й сліду. Терпіння, — ​наказав він собі, — ​і взявся за решту газети. Минуло ще сорок хилин. Він дійшов до фінансової секції і взявся читати аналіз корпоративного злиття, коли дощ раптом посилився. Він неохоче встав з лавочки і сховався під дашком по той бік вулиці. Там він простояв у мокрих черевиках ще півтори години. Може, Стіллман захворів? Квінн спробував уявити, як той пітніє в гарячці у себе в ліжку. А може, старий узагалі помер серед ночі, а його тіло ще не знайшли. Так буває.

Сьогоднішній день мав стати вирішальним, і Квінн розробив детальні й заплутані плани. А тепер виявилося, що всі його старання марні. Його стривожило, що він не врахував такої можливості.

Та все ж він завагався. Він стояв під парасолею й дивився, як із неї зіслизають краплинки дощу. Об одинадцятій він почав формулювати рішення. Ще за пів години перетнув вулицю, пройшов сорок кроків і зайшов у Стіллманів готель. Там смерділо тарганячою отрутою і недопалками. У фоє на помаранчевих пластикових стільцях сиділо кілька гостей, яким у дощ було нікуди податися. Це місце видавалося безбарвним, таке собі пекло застояних думок.

За рецепцією стояв дебелий чорношкірий чоловік із закоченими рукавами. Одним ліктем він спирався на стіл, голову підтримував відкритою долонею. Іншою рукою гортав таблоїд, майже не спиняючись, щоб прочитати слова. Видно було, що він так нудьгує, наче все життя там стовбичить.

— Я хотів би лишити повідомлення одному з ваших гостей, — ​сказав Квінн.

Чоловік повільно підняв на нього погляд, ніби хотів, щоб він зникнув.

— Я хотів би лишити повідомлення одному з ваших гостей, — ​повторив Квінн.

— Немає тут ніяких гостей, — ​сказав чоловік. — ​Ми називаємо їх пожильцями.

— Тоді для пожильця. Я хотів би лишити повідомлення.

— І кому ж це, корєш?

— Стіллманові. Пітеру Стіллманові.

Чоловік вдав, що хвильку подумав, а тоді потрусив головою:

— Нє-а, нема тут таких.

— А списку пожильців у вас нема?

— Чого ж, є, тільки у сейфі.

— У якому ще сейфі? Ви про що?

— Про список, корєш — ​начальник його в сейф закриває.

— А ви випадково не знаєте коду?

— Звиняй, це тільки бос знає.

Квінн важко зітхнув, засунув руку в кишеню й витягнув п’ять доларів, опустив на стіл, але не прибрав із купюри долоні.

— А свого примірника списку у вас випадково немає?

— Може, й є, — ​сказав чоловік, — ​піду в офісі гляну.

Чоловік підняв газету, що лежала розкрита перед ним. Під нею виявився список.

— Який щасливий збіг обставин, — ​сказав Квінн, і підняв руку з купюри.

— Точняк, сьогодні мій день, — ​сказав чоловік, підтягнув купюру до краю столу, зісмикнув і поклав у кишеню. — ​Як, кажеш, твого друга звали?

— Стіллман, сивий старший пан.

— Такий чолов’яга у плащі?

— Саме так.

— Ми його Професором прозвали.

— Це він. У якому він номері? Він в’їхав тижні зо два тому.

Адміністратор відкрив список і погортав, водячи пальцем по рядку імен і номерів.

— Стіллман, — ​сказав він, — ​у номері 303, тільки його тут уже нема.

— Що?

— З’їхав він.

— Ви про що?

— Слухай, корєш, я тобі тільки те кажу, що тут написано. Стіллман з’їхав учора ввечері. Нема його тут.

— Це безумство.

— А мені що до того? Ось тут написано, чорним по білому.

— Адресу не лишив?

— Смієшся чи що?

— Коли він виїхав?

— Це треба Луї питати, він у нас вночі чергує. Заступає о восьмій.

— Можна я погляну на кімнату?

— Вибачай, я її вранці здав. Там зараз хтось спить.

— Як він виглядає?

— Для п’яти доларів у тебе забагато запитань.

— Забудьте, — ​сказав Квінн, розпачливо махаючи рукою. — ​Байдуже.

*

До своєї квартири він ішов під дощем і промок, як хлющ, попри парасольку. Ось тобі й функції, — ​примовляв він собі. Ось тобі і значення слів. Він з огидою пожбурив парасолю на підлогу вітальні. Тоді скинув куртку і загилив об стіну. Вода бризнула навсібіч.

Йому було так соромно, що нічого не лишалося, крім подзвонити Вірджинії Стіллман. Коли вона підійшла до телефону, він ледь не кинув слухавку.

— Я його згубив, — ​сказав він.

— Ви певні?

— Він виїхав із готеля вчора вночі. Я не знаю, де він.

— Мені страшно, Поле.

— Він не виходив з вами на контакт?

— Не знаю. Може, й так, я не певна.

— Що це значить?

— Пітер узяв слухавку сьогодні вранці, коли я приймала ванну. Мені він не сказав, хто дзвонив. Він пішов у свою кімнату, затягнув завіси й відтоді відмовляється говорити.

— Але ж так і раніше бувало.

— Так, тому я й не певна. Але так уже давно не бувало.

— Поганий знак.

— Так, тому мені страшно.

— Не хвилюйтеся, в мене є певні ідеї. Зараз же за них візьмуся.

— Як мені з вами зв’язатися?

— Я дзвонитиму вам щодвігодини, хай би де я був.

— Обіцяєте?

— Так, обіцяю.

— Мені так страшно, це нестерпно.

— Це все я винен. Я припустився дурної помилки, вибачте.

— Ні, я вас не звинувачую. Ніхто не може стежити за іншим 24 години на добу. Це неможливо. Ви б мусили бути у його шкурі.

— У цьому і полягає проблема: мені здалося, що я і є в його шкурі.

— А зараз ще не пізно все переграти?

— Ні, часу доста. Ви тільки не хвилюйтеся.

— Намагаюся тримати себе в руках.

— Добре, я з вами зв’яжуся.

— Щодвігодини?

— Щодвігодини.

*

Розмова пройшла як з води. Попри все, йому вдалося заспокоїти Вірджинію Стіллман. Аж не вірилося, що вона досі йому довіряє. Звичайно, користі з того жодної. Адже, по суті, він їй бреше. Не було в нього жодних ідей, у нього взагалі жодної корисної ідеї не було.

10

Стіллман зник. Розчинився в місті. Він — ​цяточка, рисочка, цеглинка у нескінченній цегляній стіні. Квінн може хоч до кінця життя блукати вулицями, і все одно його не знайде. Все зводиться до випадковості, кошмарних цифр та імовірностей. Немає жодних підказок, доказів, можливих ходів.

Квінн подумки повернувся до початку справи. Перед ним ставили завдання захистити Пітера, а не вистежити Стіллмана. А стежити за Стіллманом — ​це просто метод, спосіб передбачити, що станеться. Теорія була така, що, стежачи за Стіллманом, він розвідає, які в того заміри щодо Пітера. Він два тижні тягався за старим. І яких же висновків дійшов? А ніяких. Стіллманова поведінка була надто загадкова, нічого не зраджувала.

Можна, звісно, вдатися до радикальних заходів. Він може запропонувати Вірджинії Стіллман змінити телефонний номер і не вказувати його у довідниках. Це бодай на певний час вирішить проблему тривожних дзвінків. А якщо й це не поможе, то вони з Пітером можуть переїхати. Можуть перебратися в інший район, а то й узагалі полишити місто. У найгіршому випадку можна створити нову іпостась і жити під прибраним іменем.

Та думка нагадала йому про дещо важливе. Доти він всерйоз не задумувався, як його найняли. Події розгорталися надто швидко, він вирішив, що може підмінити Пола Остера. Рішуче прибравши це ім’я, він і думати забув про справжнього Остера. Якщо цей чоловік справді такий добрий детектив, як гадають Стіллмани, то, можливо, допоможе з цією справою. Квінн йому все розкаже, Остер йому пробачить, вони разом рятуватимуть Пітера Стіллмана.

Він погортав телефонний довідник у пошуках детективного агентства Остера, але такого на жовтих сторінках не було. Ім’я знайшлося на білих сторінках — ​такий собі Пол Остер живе на Мангеттені, на Ріверсайд-драйв, неподалік від Квінна. Про детективне агентство згадки не було, але це ще нічого не значить. Може, в Остера стільки роботи, що йому вже не треба рекламувати свої послуги. Квінн узяв слухавку й наготувався набрати номер, але передумав. Це надто важлива розмова, не телефонна. Не можна наражатися на ризик, що від нього просто відмахнуться. Раз бюро в Остера нема, значить, працює з дому. Квінн до нього поїде й поговорить віч-на-віч.

Дощ припинився, але небо й далі було сіре, лише на заході Квінн розгледів стовп світла, що сочився між хмар. Йдучи по Ріверсайд-драйв, він усвідомив, що вже не переслідує Стіллмана. Почувався він так, ніби втратив частку себе. Протягом двох тижнів невидима нитка прив’язувала його до цього старого. Хай би що зробив Стіллман, він робив те саме; куди Стіллман, туди й він. Тіло ще не звикло до новонабутої свободи, тож перші кілька кварталів він пройшов у темпі старого, що ледве переставляє ноги. Чари, що над ним тяжіли, розвіялися, але тіло цього ще не усвідомило.

Остер жив посеред довгого кварталу, що тягнувся від 116-ї до 119-ї вулиці, трошки південніше Ріверсайдської церкви й мавзолею Ґранта. Будинок був доглянутий, із відполірованими клямками й чистими вікнами, від нього віяло суворою буржуазністю, що в ту мить Квіннові дуже імпонувала. Остерова квартира була на одинадцятому поверсі, тож Квінн подзвонив і почав чекати, коли з переговорного пристрою долине голос. Але двері задзижчали й пропустили його без зайвих розмов. Квінн штовхнув двері, зайшов у фоє й піднявся ліфтом на одинадцятий поверх.

Двері квартири відчинив чоловік, високий, смаглявий, років тридцяти п’яти, у м’ятому одязі, із дводенною щетиною. Між великим, вказівним і середнім пальцем правої руки він затис чорнильну ручку без ковпачка. Він, здається, здивувався, побачивши перед собою незнайомця.

— Слухаю, — ​розгублено сказав він.

Квінн заговорив найгречнішим тоном, на який тільки спромігся.

— Ви чекали на когось іншого?

— Власне кажучи, на дружину, тому й пропустив вас без питань.

— Перепрошую, що потурбував, — ​вибачився Квінн. — ​Я шукаю Пола Остера.

— Я Пол Остер, — ​сказав чоловік.

— Можна з вами поговорити? Справа важлива.

— Скажіть спершу, чого це стосується.

— Я й сам не знаю. — ​Квінн відкрито поглянув на Остера. — ​Все дуже заплутано. Дуже, дуже заплутано.

— А ім’я у вас є?

— Перепрошую, є, звичайно. Квінн.

— Квінн і?

— Деніел Квінн.

Здається, ім’я Остерові знайоме, бо він на мить замовк, ніби поринув у спогади.

— Квінн… — ​пробурмотів він собі під ніс. — ​Десь я це ім’я вже чув.

Він знову замовк, ще старанніше намагаючись згадати.

— А ви, бува, не поет?

— Раніше пописував вірші, — ​сказав Квінн, — ​але вже давно не пишу.

— У вас же книжка вийшла кілька років тому, правда? «Незакінчена справа» чи якось так? Маленька така, у блакитній обкладинці?

— Так, це я.

— Мені дуже сподобалося. Я все сподівався ще вас почитати. Я, власне, навіть розпитував, чи з вами чогось не сталося.

— Та ні, я досі тут. Більш-менш.

Остер ширше прочинив двері й жестом запросив Квінна в квартиру. Всередині виявилося доволі мило: квартира дивної форми, з кількома довгими коридорами, заставленими книжками. На стінах висіли полотна невідомих Квіннові художників, а на підлозі валялося кілька дитячих іграшок — ​червона вантажівка, бурий ведмедик, зелене чудовисько з космосу. Остер провів його до вітальні, всадив на вичовгане м’яке крісло, а сам пішов на кухню по пиво. Повернувшись із двома пляшками, він поставив їх на дерев’яний ящик, що правив за журнальний столик, і всівся на диван навпроти Квінна.

— То ви хочете поговорити про якесь літературне питання? — ​порушив мовчанку Остер.

— Ні, якби ж то. Це взагалі не стосується літератури.

— То про що ж?

Квінн спинися, обвів кімнату невидющими очима і спробував почати.

— Мені здається, це все жахливе непорозуміння. Я шукаю Пола Остера, приватного детектива.

— Кого-кого?

Остер розсміявся, і від цього сміху всі Квіннові ілюзії розлетілися на друзки. Він зрозумів, що верзе дурниці. Він би ще вождя Сидячого Бика спитав — ​ефект був би той же.

— Приватного детектива, — ​тихо повторив він.

— Боюся, ви не до того Пола Остера прийшли.

— У телефонній книзі інших немає.

— Може, й так, тільки я не детектив.

— То хто ж ви? Чим займаєтеся?

— Письменник я.

— Письменник? — ​Квінн вимовив це слово, як вирок.

— Вибачте, такий от у мене фах.

— Якщо це правда, то все пропало. Це все — ​якесь жахіття.

— Я поняття не маю, про що ви.

І Квінн йому про все розповів. Він почав спочатку і крок за кроком описав усі події. Відколи він дізнався про зникнення Стіллмана, у ньому наростала напруга, що прорвалася тепер потоком слів. Розповів про дзвінки Полу Остеру, як він невідь чому погодився взятися за справу, про зустріч із Пітером Стіллманом, розмову з Вірджинією Стіллман, книжку Стіллмана-старшого, як зустрів Стіллмана на Центральному вокзалі, як той блукав, про сумку і зламані предмети, про тривожні мапи, що складалися в літери абетки, про розмови зі Стіллманом і зникнення старого з готелю. Дійшовши до кінця, він спитав:

— Ви думаєте, що я ненормальний?

— Ні, — ​сказав Остер, уважно вислухавши Квіннів монолог. — ​На вашому місці я, напевно, вчинив би так само.

Ці слова подарували Квіннові величезну полегшу, ніби він нарешті розділив із кимось свій тягар. Йому хотілося обійняти Остера й назвати його другом.

— Розумієте, — ​сказав Квінн, — ​я ж нічого не вигадую. У мене навіть докази є.

Він вийняв із гаманця чек на п’ятсот доларів, який Вірджинія Стіллман виписала йому два тижні тому, й передав Полові Остеру.

— От бачите, чек виписано на ваше ім’я.

Остер уважно оглянув чек і кивнув:

— Чек виглядає цілком нормально.

— Він ваш, — ​сказав Квінн, — ​хай буде у вас.

— Я не можу його прийняти.

— А мені з нього яка користь? — ​Квінн оглянув квартиру і зробив непевний жест. — ​Книжок собі докупіть. Чи іграшок дитині.

— Але ж це ви заробили ці гроші. Хай будуть у вас. — ​Остер на мить змовк. — ​Я ось що для вас зроблю. Раз чек виписаний на моє ім’я, я зніму вам гроші. Я піду з ним у банк завтра вранці, покладу кошти на свій рахунок і віддам вам гроші.

Квінн нічого не сказав.

— Гаразд? — ​уточнив Остер. — ​Домовилися?

— Гаразд, — ​нарешті сказав Квінн. — ​Побачимо, що станеться.

Остер поклав чек на кавовий столик, ніби показуючи, що цю справу завершено, а тоді відхилився на дивані й поглянув Квіннові у вічі:

— Але є й важливіше питання, ніж чек. Чому моє ім’я замішане у такій справі? Цього я геть не розумію.

— Можливо, у вас були проблеми з телефоном? Бувають неполадки на лінії. Навіть коли номер набирають правильно, тебе випадково з’єднують із кимось іншим.

— Так, у мене таке траплялося. Але навіть якщо в мене телефон зламався, це нічого не пояснює. Чи то пак, це пояснює, чому додзвонилися вам, але не чому хотіли подзвонити мені.

— Можливо, ви з ними знайомі?

— Я про Стіллманів уперше чую.

— Можливо, хтось хотів вас розіграти.

— Серед моїх знайомих таких немає.

— Ніколи не можна знати напевно.

— Але ж це не жарт. Це — ​справжня справа зі справжніми людьми.

— Так, — ​погодився Квінн після тривалої мовчанки. — ​Я знаю.

На тім теми для розмови вичерпалися. Далі були тільки розхристані думки чоловіків, які нічого гаразд не розуміли. Квінн бачив, що час іти. Він пробув у Остера майже годину, надходив час дзвонити Вірджинії Стіллман. Але рушати не хотілося. Крісло було зручне, від пива він трохи сп’янів. Остер — ​перша розважлива людина, з якою він говорив за останній час. Він знайомий із давніми творами Квінна й навіть ними захоплювався, хотів прочитати ще щось. Попри інші обставини, Квінна це мимоволі потішило.

Певний час вони посиділи мовчки. Нарешті Остер злегка стенув плечима, мовби вказуючи, що вони зайшли у глухий кут, а тоді встав і сказав:

— Я саме збирався готувати собі обід. Мені нескладно зготувати на двох.

Квінн завагався. Остер мовби прочитав його думки і зрозумів, чого йому хочеться найбільше — ​поїсти, знайти привід іще тут затриматися.

— Мені справді час іти, — ​сказав він. — ​Але так, спасибі. Якщо я трохи під’їм, гірше нікому не стане.

— Ви не заперечуєте проти омлету з шинкою?

— Ні, не заперечую.

Остер пішов куховарити. Квінн радо запропонував би допомогу, але не міг зрушити з місця. Тіло обважніло як камінь. За браком інших ідей він заплющив очі. У минулому йому, бувало, ставало спокійніше, коли цілий світ отак зникав. Але цього разу він не спостеріг у власній голові нічого цікавого. Думки пробуксовували. А тоді з темряви почав долинати наспів, ідіотський приспів, що весь час повторював:

— Не розбивши яйця, омлету не зробиш.

Він розплющив очі, щоб слова припинилися.

Перед ним були хліб і масло, ще пиво, виделки й ножі, сіль і перець, серветки і дві білі тарілки з омлетом. Квінн їв неохайно, пожадливо, заглитав свою порцію за кілька секунд. Після цього йому довелося докласти величезних зусиль, щоб зберегти спокій. На очі чомусь навернулися сльози, голос затремтів, але він все ж тримався. Аби довести, що не є самозакоханим невдячним йолопом, Квінн узявся розпитувати Остера про його роботу. Остер говорив стримано, але врешті зізнався, що саме працює над збіркою есеїв. Той нарис, який він саме пише, присвячений «Дон Кіхоту».

— Це одна з моїх улюблених книжок, — ​сказав Квінн.

— І моя, абсолютно незрівнянний роман.

Квінн спитав його про есей.

— Можна сказати, що моя основна теза — ​«а якби…» Я не намагаюся нічого довести. Взагалі кажучи, есей буде доволі грайливий. Можна, мабуть, сказати, що це — ​дуже творче прочитання.

— І яка ваша основна теза?

— Присвячений есей авторству книжки. Хто її написав, як її написали.

— А є сумніви щодо авторства?

— Звісно, ні. Але мені йдеться про роман всередині того роману, який написав Сервантес: уявний роман, який він пише.

— Он воно що.

— Все просто. Сервантес, як пам’ятаєте, чимдуж намагається переконати читачів, що авторство належить не йому. Він стверджує, що роман написав арабською такий собі Сід Ахмет Бен-Енхелі. Сервантес описує, як випадково знайшов рукопис на ярмарку у Толедо, найняв когось, аби його переклали іспанською, а себе подає як редактора перекладу. Власне, він навіть за точність перекладу поручитися не може.

— А після додає, — ​докинув Квінн, — ​що саме перу Сіда Ахмета Бен-Енхелі належить єдина автентична версія історії Дон Кіхота. Всі інші версії — ​підробки, писані шахраями. Він раз у раз наголошує, що все у цій книжці сталося насправді.

— Саме так, адже роман викриває небезпеку фантазії. Не міг же він обстоювати такі принципи з вигаданим сюжетом? Мусив сказати, що це все — ​правда.

— А я все одно думаю, що Сервантес читав ті давні лицарські історії пачками. Так запекло ненавидять лише те, що якоюсь часткою душі люблять. У певному сенсі Дон Кіхот — ​його альтер его.

— Тут я з вами згоден. Чи ж є кращий образ письменника, ніж чоловік, приворожений книжками?

— Точно.

— Хай там як, раз книжка правдива, то й писати її мав самовидець змальованих у ній подій. Але ж Сід Ахмет, цей наш гаданий автор, на її сторінках не з’являється. Він жодного разу не виказує своєї присутності. Отже, я питаю: хто такий Сід Ахмет Бен-Енхелі?

— Тепер розумію, про що ви.

— У своєму есеї я озвучую теорію, що насправді він — ​збірний образ із чотирьох осіб. Звісно, свідок наш — ​це Санчо Панса. Інших кандидатів просто немає, він єдиний, хто супроводжує Дон Кіхота у всіх пригодах. Але ж Санчо неписьменний. Отже, й автором бути не може. А з іншого боку, ми знаємо, що в Санчо — ​великий хист до оповідання історій. Може, якісь слова він і вживає неправильно, зате зуби заговорить будь-кому. Мені видається цілком імовірним, що він надиктував цю історію комусь іншому — ​а саме, цирульнику і священнику, добрим друзям Дон Кіхота. От вони й довели історію до літературної форми — ​іспанською — ​а тоді передали рукопис Самсонові Карраско, парубкові зі Саламанки, щоб переклав арабською. Сервантес віднайшов той переклад, перетлумачив назад на іспанську і видав «Пригоди Дон Кіхота».

— А навіщо Санчо й інші за це взялися?

— Щоб зцілити Дон Кіхота. Вони хочуть порятувати друга. Пам’ятаєте, на початку роману вони спалюють його книжки про лицарів, але це не спрацьовує. Лицар Сумного Образу й далі тримається за свою одержимість. Потім вони всі шукають його, прибравши іншу іпостась: то панянкою в небезпеці замаскуються, то Лицарем дзеркал, то Лицарем білого місяця — ​тільки б заманити Дон Кіхота назад додому. Нарешті їм це вдається. Книжка — ​це один із їхніх підступів. Вони хотіли поставити безумного Дон Кіхота перед дзеркалом, записати всі його химери й вибрики, щоб він нарешті побачив, як помиляється.

— Мені подобається.

— Ага. І ще от таке: на мою думку, ніякий Дон Кіхот не безумець. Він просто прикидається. А насправді це він смикає за всі ниточки. Пам’ятаєте, Дон Кіхот протягом цілого роману переймається питанням спадкоємності. Він знову і знову питає себе, чи сумлінно хронікарі спишуть його пригоди. Це означає, що все він знає й від початку розуміє, що хронікар існує. І хто ж це може бути, як не Санчо Панса, вірний слуга, якого Дон Кіхот саме для цього й обрав? Так само він дібрав і трьох інших, аби зіграли роковані їм ролі. Це Дон Кіхот — ​архітектор квартету з Бен-Енхелі на чолі. Він не тільки авторів відібрав, а й, імовірно, власноруч переклав арабський рукопис назад на іспанську. Мене б це не здивувало. Чоловікові, що натренувався приймати чужу подобу, нескладно затемнити шкіру і вдягнути мавританське вбрання. Мені подобається уявляти ту сцену на ярмарку в Толедо. Сервантес наймає Дон Кіхота, щоб той розшифрував йому історію Дон Кіхота. Краса.

— Але ви досі не пояснили, чому Дон Кіхот зрікся свого безжурного життя і вліз у таку масштабну витівку.

— А це найцікавіше. На мою думку, Дон Кіхот провадив експеримент. Він хотів перевірити, наскільки довірливі люди навколо. Цікаво, чи можна вийти на люди й цілковито впевнено верзти відверту брехню й нісенітниці? Казати, що млини — ​це лицарі, тазик цирульника — ​шолом, а маріонетки — ​справжні люди? Чи можна переконати інших погодитися з ним, навіть коли вони йому не вірять? Іншими словами, чи люди готові терпіти маячню, якщо вона їх розважає? Відповідь очевидна, правда ж? Готові. І доказ тому — ​що ми досі читаємо книжки. Вони нас розважають. Саме цього всі й хочуть від книжки: розважитися.

Остер відхилився на дивані, посміхнувся з іронічною втіхою і закурив. Він явно насолоджувався собою, хоча природа його насолоди лишалася Квіннові незрозуміла. Його оповивав такий собі безгучний сміх, мовби він недорозповів анекдот: це були безпредметні веселощі. Квінн уже хотів був щось сказати про Остерову теорію, але нагоди не випало. Щойно він відкрив рота, щоб заговорити, як брязнули ключі, двері прочинилися, а тоді гучно закрилися, й до них долинули голоси. Остер, зачувши ці звуки, пожвавішав. Він встав, перепросив Квінна й швидко рушив до дверей.

У коридорі пролунав сміх, спершу жіночий, потім дитячий — ​високий і ще вищий, як шрапнельне стакато — ​а тоді басистий регіт Остера. Дитина сказала:

— Татку, дивися, що я знайшов!

Жінка пояснила, що вони знайшли це на вулиці: чом би й ні, що тут не так. За мить Квінн почув, що дитина мчить коридором у напрямку до нього. Дитина влетіла у вітальню і, забачивши Квінна, завмерла. Це був білявий хлопчик років п’яти-шести.

— Добридень, — ​сказав Квінн.

Хлопчик одразу засоромився і тихо привітався. У лівій руці він тримав якийсь червоний предмет, який Квінн не розпізнав, тож спитав у малого, що це.

— Йо-йо, — ​пояснив той і простягнув йому на витягнутій долоні. — ​На вулиці знайшов.

— Воно працює?

Хлопчик награно стенув плечима.

— А я знаю? Сірі не вдалося його запустити, а я зовсім не знаю, як.

Квінн попросив спробувати, тож хлопчик підійшов і вклав йо‑йо йому в руку. Розглядаючи іграшку, він чув, як дитина дихає поруч, не зводячи з нього погляду. Йо-йо було пластмасове, схоже на ті, якими він грався багато років тому, але складніше — ​артефакт космічної доби. Квінн натягнув кільце на кінці мотузка на середній палець, встав і спробував запустити іграшку. Йо-йо видало лункий посвист, опускаючись, а всередині спалахнули іскри. У хлопчика аж подих перехопило, але потім іграшка повисла на мотузку.

— Один славетний філософ, — ​пробурмотів Квінн, — ​якось сказав, що шлях униз і шлях угору — ​це один і той же шлях.

— Але підняти його ви не можете, — ​сказав хлопчик. — ​Тільки опустити.

— Треба спробувати ще.

Квінн саме змотував мотузок для наступної спроби, коли до кімнати увійшов Остер із дружиною. Піднявши погляд, першою він побачив жінку. І в ту коротку мить збагнув, що буде клопіт. Висока струнка блондинка осяйної вроди, вона пашіла енергією і втіхою, від якої все навколо мовби розчинялося. Для Квінна це було занадто. Остер мовби знущався, показуючи все те, що сам він втратив — ​і він відповів заздрістю, люттю й пекучими жалощами до себе. Він би теж не проти, щоб у нього була така дружина і дитина, а ще днями сидіти й верзти нісенітниці про старі книжки, а навколо щоб були йо‑йо, омлети з шинкою й чорнильні ручки. Тільки б звідси вирватися…

Остер побачив у нього в руках йо‑йо і сказав:

— То ви вже познайомилися? Деніеле, — ​сказав він хлопчику, — ​це Деніел. — ​А тоді, з тією ж іронічною посмішечкою, Квіннові: — ​Деніеле, це Деніел.

Хлопчик гучно розсміявся і сказав:

— Та тут одні Деніели!

— Точно, — ​сказав Квінн, — ​я — ​це ти, а ти — ​це я.

— І по колу, і по колу, — ​закричав хлопчик, а тоді раптом розкинув руки і закружляв кімнатою, як дзиґа.

— А це, — ​сказав Остер, повертаючись до жінки, — ​моя дружина, Сірі.

Жінка сяйнула усмішкою, сказала, що рада познайомитися з Квінном, ніби це так і було, і простягнула йому руку. Він потиснув її, відчуваючи, які неприродно тонкі в неї кістки, і спитав, чи ім’я в неї норвезького походження.

— Не всі це знають, — ​сказала вона.

— А ви з Норвегії?

— Опосередковано, з пересадкою у Нортфілді, штат Міннесота.

І вона засміялася, від чого у Квінна знову душа почала краятися.

— Я розумію, що це все дуже спонтанно, — ​сказав Остер, — ​але якщо у вас є трохи вільного часу, то, може, залишитеся й повечеряєте з нами?

— О, — ​сказав Квінн, намагаючись стриматися, — ​дякую за люб’язне запрошення, але мені вже час іти. Я й так уже запізнююся.

Він зробив останню спробу вибратися, посміхнувшись Остеровій дружині й помахавши на прощання хлопчику.

— Бувай, Деніеле, — ​сказав він і рушив до дверей.

Хлопчик поглянув на нього з іншого боку кімнати і знову розсміявся.

— Бувай, я! — ​сказав він.

Остер провів його до дверей і сказав:

— Я вам подзвоню, щойно чек пройде. Ваше ім’я є у телефонній книжці?

— Так, — ​сказав Квінн, — ​і я такий один.

— Якщо я вам буду потрібен, — ​сказав Остер, — ​дзвоніть без вагань. Буду радий допомогти.

Коли Остер простягнув йому руку, щоб потиснути на прощання, Квінн зрозумів, що досі тримає йо‑йо. Він поклав іграшку у праву долоню Остеру, обережно поплескав того по плечу й пішов.

11

Квінн лишився ні з чим. Нічого він не мав, нічого не знав, і прекрасно це усвідомлював. Він навіть не спочатку починає, а задовго до початку. Так задовго, що такий початок — ​гірший за будь-який кінець, який він тільки може собі уявити.

Годинник показував, що вже майже шоста. Квінн рушив додому тією ж дорогою, якою прийшов, і з кожним кварталом його кроки довшали. Сягнувши своєї вулиці, він перейшов на біг. Друге червня, — ​сказав він собі. Спробуй не забути. Це — ​Нью-Йорк, завтра буде третє червня. Якщо все буде добре, то післязавтра настане четверте, тільки нічого не можна знати напевно.

Час домовленого дзвінка Вірджинії Стіллман минув так давно, що він навіть не знав, чи варто дзвонити зараз. Можливо, просто забути про неї? Просто полишити все? Так, — ​сказав він собі, — ​все можливо. Можна викинути цю справу з голови, повернутися до звичного життя, написати нову книжку. Можна кудись з’їздити, навіть виїхати на певний час із країни. Можна, наприклад, полетіти в Париж. Звісно, можна. Але взагалі, куди завгодно можна поїхати, — ​подумав він.

Він сів у вітальні й оглянув стіни. Колись, як він пам’ятав, вони були білі, а тепер чомусь пожовкли. Імовірно, з часом занепадуть, посіріють, може, навіть побуріють, як старий фрукт. Біла стіна перетворюється на жовту стіну, а тоді на сіру, — ​сказав він собі. Фарби видихаються, місто наступає з сажею, тиньк кришиться зсередини. Зміни, а потім ще зміни.

Він викурив одну цигарку, потім другу, потім третю. Опустив погляд на руки, побачив, що вони брудні, й пішов помити. Відкрутивши воду у ванні, вирішив іще й поголитися. Він намазав лице кремом для гоління, дістав свіжу бритву й почав зішкрібати щетину. У дзеркало чомусь неприємно дивитися, він уникав власного погляду. Старієш, — ​сказав він собі, — ​на старого пердуна перетворюєшся. Тоді пішов на кухню, з’їв миску пластівців, викурив іще цигарку.

Була сьома. Він знову подумав, чи не подзвонити Вірджинії Стіллман. Обдумуючи це, він раптом зрозумів, що власної думки більше не має. Він міг навести й аргументи за те, щоб зробити дзвінок, і за те, щоб його не робити. Врешті питання вирішив етикет. Нечесно зникнути, ні слова не сказавши. А от потім можна хоч під землю провалитися. Він вирішив: можна все, якщо тільки озвучити свої наміри заздалегідь. Тоді ти вільний котитися на сто вітрів.

Але лінія була зайнята. Він почекав п’ять хвилин і подзвонив знову. Знову зайнято. Наступну годину Квінн то дзвонив, то чекав, і весь час із тим же результатом. Нарешті він видзвонив оператора і спитав, чи по той бік телефон в порядку. Плата за запит — ​тридцять центів, — ​сказали йому. Потім був тріск дротів, звук додзвону, ще голоси. Квінн спробував уявити, як виглядають оператори. Тоді знову озвалася перша жінка: номер зайнято.

Квінн не знав, що й думати. Можливостей стільки, що він навіть не знав, із чого починати. Стіллман подзвонив? Трубку не поклали? Щось третє?

Він увімкнув телевізор і подивився перші два інінги гри «Метс». Тоді знову подзвонив. Ефект той же. На початку третього інінгу «Сент-Луїс» заробили пункти за вок, здобуту базу, інфілд-аут і сакріфайс-флай. «Метс» зрівняли рахунок у своїй половині інінгу, коли Вілсон пробив дабл, і Йонґблад — ​сінгл. Квінн раптом зрозумів, що йому байдуже. Потім пішла реклама пива, й він відключив звук. Він удвадцяте спробував додзвонитися до Вірджинії Стіллман, і вдвадцяте ситуація повторилася. На початку четвертого інінга «Сент-Луїс» заробив п’ять ранів, і Квінн відключив ще й зображення.

Він знайшов свій червоний записник, сів за стіл і наступні дві години зосереджено писав. Він не завдавав собі клопоту перечитувати. Тоді передзвонив Вірджинії Стіллман: знову було зайнято. Він так грюкнув слухавкою, що аж пластмаса тріснула, й коли спробував набрати номер знову, гудка не було. Він устав, пішов на кухню і взяв ще миску пластівців. А тоді ліг спати.

Уві сні, який згодом забув, він ішов Бродвеєм, ведучи за руку Остерового сина.

*

Наступний день Квінн провів на ногах. Вийшов рано, одразу по восьмій, і не спинявся подумати, куди прямує. Так вийшло, що того дня він побачив чимало речей, яких раніше не помічав.

Щодвадцять хвилин він заходив у телефонну будку і дзвонив Вірджинії Стіллман. Ситуація була та сама, що й попереднього вечора. Тепер Квінн уже й не чекав почути щось, крім коротких гудків. Це навіть перестало непокоїти. Короткі гудки стали рефреном до його кроків, метрономом, що відмірював чіткий ритм поміж міського гамору. Було щось заспокійливе в тому, що хай коли він набере номер, на нього чекатиме той же звук, незворушний у своєму запереченні, унеможливленні мови й самої можливості мови, наполегливий, як серцебиття. Тепер Віржинія та Пітер Стіллман від нього відтяті. Але він міг бодай заспокоїти сумління думкою, що не здається. Хай би в яку пітьму вони його вели, він їх не полишає.

Він спустився Бродвеєм до 72-ї вулиці, звернув на схід у напрямку Сентрал-Парк-Вест і пройшов уздовж неї по 59-й вулиці до статуї Колумба. Там знову звернув на схід, цього разу по Сентрал-Парк-Сауз до Медісон-авеню, а тоді направо й дійшов до Центрального вокзалу. Покружлявши навмання, він кілометра півтора пройшов на південь, дійшов до точки злиття Бродвею і П’ятої авеню на рівні 23-ї вулиці, спинився подивитися на хмарочос Праску, а тоді змінив курс і попрямував на захід, доки не сягнув Сьомої авеню, де звернув наліво в південному напрямку. На Шерідан-сквер він знову звернув на схід і побрів по Вейверлі-плейс, перетнув Шосту авеню і дійшов до Вашинґтон-сквер. Він пройшов через арку й пішов на південь через натовп, на мить завмерши подивитися на штукаря, який балансував на мотузці, натягнутій між ліхтарем і деревом. Тоді вийшов із маленького парку на південно-східному куті, пройшов через квартал гуртожитків із зеленими газонами і звернув направо на Г’юстон-стрит. На Вест-Бродвеї він знову повернув, цього разу наліво, і пішов до Каналу. Здаючи направо, він пройшов маленький парк і різко звернув на Верік-стрит, проминув шостий номер, де колись жив, і знову взяв курс на південь, повернувшись на Вест-Бродвей там, де він зливався з Верік. Вест-Бродвеєм він дійшов до підніжжя Світового торгового центру, де зайшов у фоє однієї з веж і втринадцяте за день подзвонив Вірджинії Стіллман. Квінн вирішив поїсти, зайшов у фастфуд на першому поверсі й повільно з’їв бутерброд, роблячи нотатки у червоному записнику. Далі він знову рушив на схід, блукаючи вузькими вуличками фінансового кварталу, а тоді пішов далі на південь до Боулінґ-Ґрін, де побачив воду і чайок, що кружляли у полуденному світлі. Він рипнувся сісти на пором до Стейтен-Айленду, але передумав і натомість повернув на північ. На Фултон-стрит звернув направо й пішов на північний схід по Іст-Бродвею, що через міазми Ловер-Іст-Сайду довів його до Чайнатауну. Там вийшов на Бавері, якою добрів до 14-ї вулиці. Тоді відхилився наліво, пройшов навскоси Юніон-сквер і рушив на північ по Парк-авеню-сауз. На 23-й вулиці виманеврував на північ. За кілька кварталів по тому знову здійснив вилазку направо, пройшов один квартал на схід, а тоді певний час крокував Третьою авеню. На 32-й вулиці він звернув направо, вибрів на Другу авеню, звернув наліво, ще три блоки пересунувся на північ, а тоді востаннє здав направо й опинився на П’ятій авеню.

Пройшовши останні сім кварталів до будівлі Об’єднаних націй, він вирішив перепочити. Він сів на кам’яній лавочці на майданчику перед будівлею і перевів подих, лінькуючи на осонні із заплющеними очима. А тоді відкрив червоного записника, вийняв з кишені ручку глухонімого й перейшов на нову сторінку.

Того дня він зробив у блокноті перші записи, що ніяк не стосувалися справи Стіллмана. Натомість зосередився на побаченому за час прогулянки. Він не спинявся обдумати, що робить, і не аналізував можливих сенсів цієї незвичної поведінки. Він хотів задокументувати певні факти, доки не забув.

Сьогодні, як ніколи: волоцюги, бурлаки, мандрьохи, безпритульні та пияки. Каталог — ​від просто злиденних до зламаних. Куди не зверни, вони повсюди, що у добрих районах, що в поганих.

Дехто блукає з певною подобою гідності. Вони ніби кажуть: ви мені тільки дайте грошей, і я скоро долучуся до вас усіх, гасатиму туди-сюди у справах. Інші втратили надію вирватися з власної безпритульності. Вони розлягаються на тротуарі з кашкетами, чашками чи скриньками, навіть не завдаючи собі клопоту підняти на перехожих погляд, надто зрозпачені, щоб бодай подякувати тим, хто таки жбурляє їм монети.

Інші намагаються якось відпрацювати гроші: сліпі продають олівці, пияки миють вікна машин. Дехто розказує історії, зазвичай трагічні оповіді про своє життя, аби хоч чимось віддячитися благодійникам за їхню ласку, нехай хоч би словами.

У декого є справжній талант. Ось, наприклад, сьогодні бачив, як чорношкірий старий витанцьовує, жонглюючи цигарками, — ​колись, мабуть, у водевілях грав, але й досі гідності не втрачає: вбраний у бузковий костюм із зеленою сорочкою і жовтою краваткою, на вустах — ​призабута сценічна посмішка. А є ж іще художники, що малюють крейдою на асфальті, й музиканти, що грають на саксофонах, електрогітарах, скрипках. Інколи трапляються й генії, як‑от мені сьогодні.

Кларнетист непевного віку у капелюсі, що закриває обличчя, сидів, схрестивши ноги, на тротуарі, як заклинач змій. Просто перед ними стояли дві заводні іграшкові мавпочки — ​одна з тамбурином, одна з барабаном. Одна трусила інструментом, а інша по своєму била, створюючи дивний, але точний синкопований ритм, а чоловік імпровізував під нього нескінченні варіації на своєму інструменті, виструнчившись і розгойдуючись туди-сюди, енергійно відтворюючи мавпоччин ритм. Він грав із розмахом і завзяттям, видавав чіткі переплетені мелодії у мінорному ключі, ніби радий сидіти зі своїми механічними друзями, не підводячи погляду, замкнений у світі, який сам же і створив. Мелодії тягнулися й тягнулися, сходячись урешті до одного й того ж пункту, та що довше я слухав, то тяжче було піти.

Всередині тієї музики, у колі її повторів: можливо, це і є місце, де можна врешті розчинитися.

Однак прохачі й артисти — ​лише крихітна частка нашого безпритульного населення. Вони — ​аристократія, еліта серед тих, хто опустився. Тих, кому робити нічого і йти нікуди, значно більше. Багато серед них пияків, хоча це слово й не передає тієї руїни, на яку вони перетворилися. Зрозпачені бугаї у рам’ї, зі скривавленими і вкритими синцями обличчями, вони бредуть вулицями, мов у кайданах. Засинають на порогах, бездумно падають під колеса, валяться на тротуарах — ​куди не поглянь, усюди вони. Хтось помирає від голоду, хтось від переохолодження, інших б’ють, палять, катують.

І на кожну душу в цьому колі пекла припадає по кілька замкнених у своєму безумстві, нездатних вийти у світ за межею свого тіла. Вони ніби й тут, а до присутніх їх зарахувати неможливо. Ось, наприклад, чоловік, який повсюди зі собою тягає барабанні палички й на ходу відбиває по тротуару зухвалий, але позбавлений сенсу ритм, незграбно згорбившись — ​б’є і б’є по цементу. Можливо, він думає, що виконує важливу роботу. Можливо, якби він не робив того, що робить, це місто розпалося б на шматки. Можливо, місяць вирвався б з орбіти й повалився на Землю. Є такі, що розмовляють самі зі собою, бурмочуть, кричать, сиплють прокльонами, стогнуть, розказують собі оповідки, ніби іншому. Сьогодні я бачив чоловіка, що сидів, мов гора лахміття, перед Центральним вокзалом, і доки юрми плинули повз нього, він нажаханим голосом повторював:

— Третій піхотний… бджіл жеру… у мене бджоли з рота виповзають…

Чи от жінка, що волала своєму невидимому супутникові:

— А що, як я не хочу! А що, як я, бля, просто не хочу!

Жінки з кульками й чоловіки з картонками тягають свої манатки з одного місця на інше, постійно в русі, ніби від того, де вони будуть, щось зміниться. Он чоловік, загорнутий в американський прапор. Он жінка з геловінівською маскою на лиці.

Он чоловік у порваному пальті й черевиках, підв’язаних дрантям, несе досконало відпрасовану білу сорочку на вішаку, досі загорнуту у пластиковий пакет із хімчистки. Он чоловік у діловому костюмі, але босий і з футбольним шоломом на голові. Он жінка, в якої одяг з голови до п’ят вкритий значками до президентських виборів. Он чоловік, що блукає, закривши обличчя руками, істерично ридає й весь час повторює:

— Ні, ні, ні. Він загинув. Він не загинув. Ні, ні, ні. Він загинув. Він не загинув.

Бодлер: Il me semble que je serais toujours bien là où je ne suis pas. Інакше кажучи, мені здається, що я завжди буду щасливий у тому місці, де мене нема. Чи геть у лоб: хай би де я був, я не можу там бути собою. Чи й узагалі, піймаймо корову за роги: Будь-де, аби геть із цього світу.

Звечоріло. Квінн закрив червоний нотатник і поклав ручку в кишеню. Він хотів іще подумати про написане, але зрозумів, що не годен. Його оповивало м’яке, аж солодке повітря, ніби не з цього міста. Він підвівся з лавочки, потягнувся й рушив до телефонної будки, звідки знову подзвонив Вірджинії Стіллман. Тоді пішов повечеряти.

У ресторані він зрозумів, що прийняв рішення. Воно вже оформилося у нього в голові, він просто цього не розумів. Тепер він збагнув, що короткі гудки — ​не випадкові. Це знак, що не можна уривати зв’язку з цією справою, хай би як хотілося. Він хотів додзвонитися до Вірджинії Стіллман і сказати, що умиває руки, але доля розпорядилася інакше. Квінн спинився, щоб про це подумати. Чи конче треба розкидатися словом «доля»?

Це пафосне слово, старосвітське. Та все ж, що довше він про це думав, то більше розумів, що саме це й хоче сказати. Себто, може, й не це, але ближчих слів не було. Це — ​як невидимий підмет у фразах штибу «дощило» чи «споночіло». Що це дощило? Можливо, стан речей в цілому, той стан присутності — ​полотно, на якому розгортаються всі події світу. Точніше окреслити його неможливо. Може, точних відповідей Квінн і не шукав.

Отже, доля. Він собі може думати, що хоче, і бажати, що хоче, ось тільки вдіяти нічого не може. Він погодився на пропозицію, й тепер не може перекреслити те «так». Це значить тільки одне: треба йти далі. Інших варіантів нема. Або так, або так. І байдуже, чи йому це подобається.

З Остером це, звісно, помилка. Можливо, колись у Нью-Йорку й був приватний детектив із таким іменем. Чоловік Пітерової няньки — ​поліцейський на пенсії, отже, вже не юнак. У його часи, значить, у Нью-Йорку був такий собі Остер із доброю репутацією, й він одразу про нього згадав, коли знадобилися послуги детектива. Він зазирнув у телефонний довідник, знайшов тільки одну особу з таким іменем і припустив, що це він і є. І передав номер Стіллманам. Так сталася друга помилка. Через неполадки на лінії дзвінок надійшов йому. Трапляється. Так він і взяв слухавку, коли цей дзвінок від початку був рокований не йому. Все логічно.

Лишалася тільки одна проблема. Якщо він не зможе зв’язатися з Вірджинією Стіллман — ​а він-бо вірить, що йому не судилося з нею зв’язатися, — ​то що робити далі? Завдання — ​захистити Пітера, щоб йому й волосина з голови не впала. Яка різниця, чи Вірджинія Стіллман знає, що він робить, коли він робить, що мусить? В ідеалі, звісно, потрібно підтримувати контакт із замовником. Це — ​один із принципів Макса Ворка. Але чи це просто-таки необхідно? Яка різниця, раз Квінн робить свою роботу? Якщо й виникнуть якісь непорозуміння, то їх можна пояснити, коли справа завершиться.

Отже, далі він може робити, що вважатиме за потрібне. Вірджинії Стіллман більше не дзвонитиме. Полишить пророчі короткі гудки раз і назавжди. Тепер його ніщо не зупинить. Стіллман не зможе наблизитися до Пітера непоміченим.

Квінн оплатив рахунок, запихнув у рот ментолову зубочистку і знову рушив. Пішов він недалеко. По дорозі зайшов у цілодобове відділення Сітібанку й перевірив баланс на рахунку в банкоматі. У нього було 349 доларів. Він зняв триста, поклав готівку в кишеню і продовжив шлях на північ. На 57-й вулиці звернув наліво і дійшов до Парк-авеню. Там звернув направо і продовжив на північ до 69-ї вулиці, де вийшов до кварталу Стіллманів. Будинок виглядав так само, як першого дня. Він підняв голову перевірити, чи горить у них світло, але не зумів згадати, які вікна їхні. На вулиці стояла цілковита тиша. Машини не їздили, люди не ходили. Квінн перейшов дорогу, знайшов місце у вузькому завулку і влаштувався там на ніч.

12

Минуло чимало часу. Неможливо сказати, скільки саме. Точно тижні, можливо, й місяці. Опис цього відтинку менш повний, ніж хотілося б авторові. Але інформація скупа, й він вирішив оминути мовчанкою те, що неможливо достеменно підтвердити. Ця оповідь-бо цілковито заснована на фактах, і автор вважає за свій обов’язок не виходити поза межі достовірного й будь-якою ціною уникати небезпек вигадки. Навіть червоний записник, надійне доти джерело інформації про Квіннів досвід, викликає підозри. Ми не можемо сказати напевно, що діялося із Квінном протягом цього періоду, бо в цей момент у сюжеті він почав втрачати зв’язок із реальністю.

Більшість часу він не полишав того завулка. Коли звик до завулка, йому навіть почало здаватися, що не так там уже й незатишно, а ще в завулка була та перевага, що він прихований від сторонніх очей. Звідти він міг спостерігати, хто виходить із дому Стіллманів і заходить. Повз нього і миша не проскочила б. Спочатку він дивувався, бо не бачив ані Вірджинії, ані Пітера. Але навколо будинку постійно снували служби доставки, і він із часом зрозумів, що з будинку виходити їм узагалі непотрібно. Їм усе привозили. Так Квінн і збагнув, що вони теж окопалися й чекають у своїй квартирі, коли ж справа закінчиться.

Квінн поступово призвичаївся до свого нового життя. Постала ціла низка проблем, але він по одній вирішив їх усі. По-перше, питання їжі. Потрібно постійно чатувати, тому йому не хотілося полишати свій пункт. Катуючись думкою, що щось станеться за його відсутності, він докладав усіх зусиль, аби мінімізувати ризики. Він десь вичитав, що з 3:30 до 4:30 ранку більше людей сплять у своїх ліжках, ніж о будь-якій іншій порі. За статистикою, саме тоді імовірність, що щось станеться, була найнижча, й тому Квінн обрав цей час для закупів. На Лексінґтон-авеню, неподалік від нього на північ, був цілодобовий продуктовий, і Квінн щоранку рішуче заходив туди о 3:30 (і ноги розім’яти, і час заощадити) і купував усе, що йому знадобиться протягом наступних 24 годин. Потрібно йому було геть небагато, і з часом дедалі менше. Квінн виявив, що їжа не конче вирішує проблему харчування. Кожен прийом їжі — ​це тільки непевний захист від неминучості наступного прийому. Саме по собі харчування не вирішує проблеми харчування, а тільки відтягує ту мить, коли це питання доведеться ставити руба. Отже, найстрашніша небезпека — ​це переїдання. Коли він переїдав, то більше хотілося поїсти знову, і щоб насититися, потрібно було дедалі більше їжі. Уважно й невпинно відстежуючи власні реакції, Квінн зумів поступово обернути цей процес. Його план був такий: їсти якомога менше й у такий спосіб тамувати голод. У найкращому зі світів, можливо, він дійшов би й до абсолютного нуля, але за нинішніх обставин краще уникати надмірних амбіцій. Абсолютний піст — ​досконалий недосяжний ідеал, до якого все одно треба прямувати. Не можна йому померти від голоду, він нагадував собі про це щодня — ​треба просто розчистити голову, аби думати про те, що справді важливо. За нинішніх обставин це значило передовсім думати про справу. На щастя, це сприяло вирішенню іншої великої проблеми: розтягнути триста доларів на чимдовше. Годі й казати, що за той відтинок часу Квінн помітно схуд.

Друга проблема — ​це сон. Він не міг чувати весь час, хоча саме цього вимагала ситуація. Тут теж довелося йти на певні поступки. Як і з їжею, Квінн підозрював, що може задовольнитися й меншим, ніж зазвичай. Він звик спати по шість-вісім годин, але натомість обмежувався трьома-чотирма.

Перевчитися було складно, а ще складніше — ​розподілити ці години в добі так, щоб забезпечити максимальну пильність. Три-чотири години підряд спати він, звичайно, не міг, ризик завеликий. Теоретично, найефективніше було б спати по 30 секуд щоп’ять-шість хвилин. Це звело б імовірність щось проґавити майже до нуля. Але ж він розумів, що це фізично неможливо. А з іншого боку, він взяв цю неможливість за таку собі модель і спробував себе привчити куняти, чимчастіше чергуючи сон і чування. Це була тривала боротьба, що вимагала дисципліни й концентрації, адже що довше тривав експеримент, то більше він стомлювався. Почав він із циклів по 45 хвилин, а потім поступово звів їх до 30. Під кінець йому доволі успішно вдавалося дрімати по 15 хвилин. Стала у пригоді церква неподалік — ​дзвони калатали щочверть години: один удар на чверть, два на пів години, три на три чверті, чотири на годину, а тоді стільки ударів, скільки годин пробило. Квінн жив у ритмі того годинника і з часом ледве міг його відрізнити від власного пульсу. Ритм починався опівночі: він заплющував очі й засинав, перш ніж годинник бив дванадцяту. За п’ятнадцять хвилин прокидався, о пів на першу засинав, за чверть перша прокидався знову. О 3:30 ішов по їжу, повертався перед четвертою, знову засинав. Снів тоді майже не снилося, а коли і снилися, то дивні: короткі візії речей навколо, його рук, черевиків, цегляної стіни поруч. І не було такої миті, коли він не був смертельно втомлений.

Третя проблема — ​це прихисток, але її розв’язати легше, ніж інші дві. На щастя, погода стояла тепла, пізня весна перетекла у літо, майже не дощило. Час від часу накочувалася злива, раз чи два була навіть гроза з громом і блискавками, але, в цілому, велося незле, Квінн не стомлювався дякувати долі. У кутку завулка стояв великий металевий контейнер для сміття, і щоразу, як уночі періщив дощ, Квінн ховався туди. Всередині запах був нестерпний, він не вивітрювався з одягу тижнями, але Квінн вирішив, що краще так, ніж вимокнути: не хотів застудитися й захворіти. На щастя, кришка погнулася й нетісно прилягала до контейнера. В куточку утворилася щілина сантиметрів на десять-п’ятнадцять, такий собі вентиляційний отвір — ​Квінн висовував носа у ніч і так дихав. Він виявив, що стояти на колінах у смітті, прихилившись до стіни контейнера, не так уже й незручно.

Ясними ночами він спав під контейнером, опустивши голову так, щоб побачити вхідні двері будинку Стіллманів, щойно розплющить очі. Що ж до випорожнення сечового міхура, то це він зазвичай робив у дальньому кутку завулка, за контейнером, повернувшись спиною до вулиці. Кишківник — ​це інша справа: для цього він залазив у контейнер, щоб забезпечити собі приватний простір. Навколо контейнера завжди валялися сміттєві пакети, тож Квіннові зазвичай вдавалося знайти відносно чисту газету, щоб підтертися, хоча якось довелося використати сторінку з червоного записника. Що ж до миття й гоління, то без цих двох звичок довелося обійтися.

Лишається загадкою, як йому вдалося не виказати себе. Але, схоже, ніхто його не помітив, ніхто не доніс. Він швидко вивчив розклад сміттярів і тікав із завулка перед їхнім приходом. Те ж — ​із комендантом будівлі, який щовечора виносив сміття до контейнера. Як не дивно, ніхто Квінна не помітив. Він мовби злився з міськими стінами.

Підтримання порядку й матеріального життя забирало частину дня, але здебільшого час у Квінна був. Він не хотів, щоб його помітили, й тому послідовно уникав інших. Він не міг ні на кого дивитися, ні з ким розмовляти, ні про кого думати. Квінн завжди знав, що любить лишатися на самоті. Останні п’ять років, власне кажучи, він активно прагнув самоти. Але істинну природу самотності він зрозумів допіру зараз, коли зажив у завулку. Він більше ні на кого не міг покладатися, тільки на себе. І з усього, що відкрив для себе протягом проведених у завулку днів, не сумнівався тільки в одному: він скочується донизу. А ось чого не розумів: раз скочується донизу, то як себе підхопити? Чи можна водночас бути і на вершині, і на дні? У голову не вкладалося.

Він багато годин вдивлявся у небо. Зі спостережної точки в кутку завулка, між контейнером і стіною, нічого більше особливо й не було видно, і з плином днів він навчився насолоджуватися горішнім світом. Він бачив, що небо ніколи не стоїть на місці. Навіть у безхмарні дні, коли його звідусіль, здавалося, оповивала блакить, відбувалися маленькі зсуви, поступові зміни, небо то густішало, то прозорішало, ним пролітали несподівані білі плями — ​літаки, птахи, папірці. Ускладнювали картину і хмари: Квінн спостерігав за ними багато вечорів, намагаючись вивчити їхні шляхи і зрозуміти, чи може він передбачити, що буде далі. Тепер він розпізнавав перисті хмари, купчасті, шаруваті й шарувато-дощові у всіх їхніх нескінченних комбінаціях — ​він дивився на них усіх по черзі і бачив, як небо міняється під їхнім впливом. А ще хмари змушували замислитися про колір, і палітра їхня широка — ​від чорного до білого з нескінченною кількістю відтінків сірого посередині. І всіх їх треба дослідити, виміряти й розшифрувати. А крім того, коли о певній порі дня сонце взаємодіяло із хмарами, поставали пастельні відтінки. Тут спектр змінних колосальний: результат залежав від температури різних атмосферних рівнів, типу хмар у небі й положення сонця у той конкретний момент. Це й породжувало червоні й рожеві барви, які так подобалися Квіннові, багрянець і пурпур, помаранчевий і лавандовий, золото і ніжний персиковий. Жоден колір не затримувався надовго. Кольори розсіювалися, змішувалися з іншими, вицвітали чи блякли, надходила ніч. Зміни майже завжди пришвидшував вітер. Квінн, що сидів у завулку, його майже ніколи не відчував, але міг оцінити його силу і природу повітря, яке той несе, за впливом на хмари. Різні типи погоди пролинали в нього над головою один за одним, від сонячних днів до дощових, від мряки до сяйва. Можна було і за світанками спостерігати, й за присмерками, й за денними перетвореннями, й за ранньовечірніми, й за нічними. Навіть чорне небо не завмирало. Хмари пливли крізь темряву, місяць постійно змінював форму, віяв вітер. Інколи на Квінновому клапті неба навіть прозирала зірка, й тоді він думав, чи вона досі сяє, чи вже давно вигоріла.

*

Отже, спливали дні. Стіллман не з’являвся. У Квінна нарешті скінчилися гроші. Він готувався до цього моменту вже певний час, і під кінець заощаджував копійки із маніакальною точністю. Він не витрачав ані цента, не зваживши спершу, чи ця покупка справді необхідна, не обдумавши всі наслідки, позитивні й негативні. Проте навіть найсуворіша економія не могла запобігти неминучому.

Квінн виявив, що більше не протримається, десь у середині серпня. Автор встановив цю дату шляхом ретельного дослідження. Проте невиключено, що цей момент настав раніше, ще в кінці липня, чи пізніше, на початку вересня, адже такі дослідження завжди лишають певний простір для похибки. Проте, спираючись на всі доступні йому факти, сумлінно проаналізувавши докази й переглянувши всі очевидні нестикування, автор стверджує, що подальші події сталися у серпні, в інтервалі між 12-м і 25-м.

У Квінна майже нічого не лишилося — ​кілька монет, менше долара. Він був певен, що за час відсутності йому мусили перевести гонорар. Потрібно просто забрати чеки зі скриньки на пошті, віднести в банк і отримати готівку. Якщо все пройде добре, то він уже за кілька годин повернеться на Іст 69-ту вулицю. Ми ніколи не довідаємося, з якими муками він полишав насиджене місце.

Грошей йому не вистачило навіть на автобус. Отже, він уперше за багато тижнів рушив у дорогу. Він відвик переставляти ноги, послідовно рухатися з одного місця в інше, розмахувати руками вперед-назад, відчувати асфальт під підошвами. Аж ось він прямує на захід по 69-й вулиці, звертає направо на Медісон-авеню і рушає на північ. Ноги в нього ослабли, в голові панувала пустка. Йому раз у раз доводилося спинятися, щоб перевести подих, а якось він поточився й мусив вхопитися за ліхтар, щоб не впасти. Він встановив, що найкраще йому йдеться, коли майже не піднімати ноги й шаркати вперед повільними кроками. Так він зберігав енергію для переходів, де доводилося ретельно триматися рівноваги, перш ніж зійти з тротуару і знову на нього зайти.

На 84-й вулиці він на хвильку спинився перед крамницею. На фасаді було дзеркало, і Квінн побачив себе вперше, відколи почалося його чергування. Не те, щоб він боявся на себе поглянути. Це просто не спадало на думку. Його надто поглинула робота, часу думати про себе не лишалося, тож питання зовнішнього вигляду перестало його хвилювати. Коли він поглянув на себе у дзеркалі, то не відчув ані шоку, ані розчарування. Він узагалі нічого не відчув, бо, правду кажучи, не ототожнював побачене зі собою. Йому здалося, що він бачить у дзеркалі незнайомця, й навіть рвучко обернувся подивитися, хто це. Але біля нього нікого не було. Він повернувся назад, щоб придивитися до дзеркала уважніше. Він розглядав обличчя, риса за рисою, й нарешті почав розуміти, що ця особа має певну схожість із тим, кого він називає собою. Так, імовірно, це і є Квінн. Не засмутився він і тоді. Трансформація у зовнішності була така стрімка, що його мимоволі зацікавила. Він перетворився на безхатька. Одяг вицвів, обшарпався, пішов коростою бруду. Обличчя вкривала густа шпакувата борода. Волосся стало довге й кошлате, за вухами збилося в ковтуни, кучері зміїлися ледь не до плечей. Він понад усе нагадував собі Робінзона Крузо й дивувався, як швидко відбулися такі зміни. Минуло лише кілька місяців, а він став іншою людиною. Він спробував згадати себе-колишнього, але не зміг, тож поглянув на нового Квінна і стенув плечима. Та й байдуже. Колись був один, тепер став інший. Це не погано і не добре. Інакше, та й усе. Він пройшов іще кілька кварталів на північ, а тоді звернув наліво, перейшов П’яту авеню і рушив уздовж стіни Центрального парку. На 96-й вулиці ввійшов у парк і потішився, опинившись поміж дерев і трав. Пізнє літо немилосердне до зелені, подекуди прозирали бурі, сухі клапті землі. А ось на деревах над ним і далі шуміло листя, а навколо вигравали світло й тіні: Квіннові видалося, що тут чудесно красиво. Стояв пізній ранок, до пообідньої спеки лишалося ще кілька годин.

Десь на півдорозі через парк Квінна охопило бажання відпочити. Тут не було ані вулиць, ані будинків, які вказували б, скільки він пройшов, і йому раптом здалося, що він на ногах уже багато годин. Йому здавалося, що на те, аби сягнути іншого краю парку, піде ще день чи два швидкої ходи. Він іще кілька хвилин протримався, а тоді коліна підкосилися. Неподалік височів дуб, і Квінн рушив до нього, спотикаючись, як п’яничка, що намагається дістатися до ліжка, вернувшись серед ночі з пиятики. Підклавши під голову червоний записник замість подушки, він вмостився на порослому травою горбику на північ від дерева й заснув. То вперше за кілька місяців він спав безпробудно, і прокинувся аж наступного ранку.

Годинник на зап’ястку підказав, що зараз пів на десяту. Він здригнувся: стільки часу згаяв марно. Квінн встав і покрокував на захід, вражений тим, що відновив сили, але проклинаючи себе за години, згаяні на те, аби їх повернути. Він був невтішний. Хай би що він зробив, йому завжди здаватиметься, що вже пізно. Хай хоч сто років біжить, а двері тільки закриватимуться в нього перед носом.

Він вийшов із парку на 96-й вулиці й попростував далі на захід. Побачивши на перехресті з Дев’ятою авеню телефонну будку, він раптом згадав про Остера і чек на п’ятсот доларів. Можна заощадити трохи часу, забравши ті гроші зараз. Можна піти просто до Остера, покласти в кишеню готівку й не вештати поштою й банком. Чи є в Остера готівка? Якщо ні, то можна домовитися зустрітися у банку.

Квінн зайшов у будку, покопирсався в кишені, вигріб усі гроші, які в нього лишалися — ​два десятипенсовики, четвертак і вісім пенні. Він подзвонив у довідку, щоб дізнатися номер, забрав свій десятипенсовик із віконечка для повернення монет, знову його вставив і подзвонив. Остер взяв слухавку після третього гудка.

— Це Квінн, — ​сказав Квінн.

Зі слухавки долинуло зітхання.

— Де ви в біса вешталися? — ​Голос у Остера був роздратований. — ​Я вам тисячу разів дзвонив.

— Зайнятий був, працював над справою.

— Якою справою?

— Якою-якою, Стіллмановою. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, звичайно.

— Тому і дзвоню. Я хочу прийти по гроші, по п’ятсот доларів.

— По які гроші?

— Чек пам’ятаєте? Я дав вам чек. Виписаний на ім’я Пола Остера.

— Пам’ятаю, звичайно, тільки немає ніяких грошей. Я тому вам і дзвонив.

— Ви не мали права витрачати ці гроші, — ​заволав Квінн. Його раптом охопила лють. — ​Це ж мої гроші.

— Нічого я не витрачав, чек не пройшов.

— Я вам не вірю.

— Якщо хочете, приходьте, подивіться на квитанцію з банку. Він у мене на столі. Чек фальшивий.

— Не може бути.

— Може. Тільки яка зараз різниця.

— Велика, мені потрібні гроші, щоб продовжити працювати над справою.

— Тільки немає ніякої справи, все скінчено.

— Ви про що?

— Про ту ж справу, справу Стіллмана.

— Що значить «все скінчено»? Я досі над нею працюю.

— У голові не вкладається.

— Годі говорити сраними загадками. Я поняття не маю, про що ви.

— Не вірю, що ви не знаєте. Де ви взагалі ошивалися? Ви що, газети не читаєте?

— Які ще газети? Блін, та скажіть же ви прямо. Немає в мене часу на газети.

По той бік слухавки запала тиша, і Квіннові вже було здалося, що розмова завершилася, він просто заснув і прийшов до тями зі слухавкою в руках.

— Стіллман стрибнув із Бруклінського мосту, — ​сказав Остер. — ​Він вчинив самогубство два з половиною місяці тому.

— Брешете.

— Всі газети про це писали, можете самі перевірити.

Квінн нічого не сказав.

— Ваш Стіллман, — ​продовжив Остер, — ​той, який у Колумбійському викладав. Писали, помер у польоті, ще до того, як вдарився об воду.

— А Пітер, із Пітером що?

— Поняття не маю.

— А хто має?

— Хтозна, це вам самому доведеться з’ясовувати.

— Мабуть, що так, — ​сказав Квінн.

І повісив слухавку, не попрощавшись із Остером. Він взяв другий десятипенсовик і подзвонив Вірджинії Стіллман. Цей номер він знав напам’ять.

Механічний голос сповістив, що цей номер більше не обслуговують. Потім повторив повідомлення, а тоді все стихло.

*

Квіннові складно було описати відчуте тієї миті. Спочатку він мовби й не відчував нічого, ніби ціла ця історія яйця виїденого не варта. Він вирішив поки що про неї не думати. На це ще буде час згодом, — ​вирішив він. А зараз потрібно просто дістатися додому. Він повернеться у свою квартиру, зніме одяг, сяде у гарячу ванну. Тоді перегляне нові журнали, послухає платівки, прибере. А потім, може, про це подумає.

Він вернувся на 107-му вулицю. Ключі досі лежали у нього в кишені, і, відкриваючи вхідні двері й піднімаючись трьома прольотами сходів до квартири, він почувався майже щасливим. Проте щойно він ступив за поріг квартири, щастю настав кінець.

Усе змінилося. Квартира виглядала, як чужа, Квінну навіть здалося, що він випадково зайшов до сусідів. Він вийшов у коридор і перевірив, який номер на дверях. Ні, він не помилився. Це справді його квартира, його ключ відкриває двері. Він знову зайшов назад і оцінив ситуацію. Меблі переставили. Там, де колись стояв стіл, тепер стояв стілець. Там, де колись стояв диван, тепер стояв стіл. На стінах були нові картини, на підлозі — ​новий килим. А його письмовий стіл? Він роззирнувся, але ніде його не побачив. Він уважніше придивився до меблів і зрозумів, що ті не його. Усе, що було у квартирі, коли він вийшов із неї востаннє, вивезли. Зник його письмовий стіл, зникли його книжки, зникли дитячі малюнки покійного сина. Він перейшов із вітальні до спальні. Його ліжко зникло, його комод зник. Він висунув верхню шухляду тієї шафи, що стояла тепер у спальні. У ній жужмом лежало жіноче спіднє: трусики, ліфчики, пеньюари. У наступній — ​жіночі светри. На тім Квінн і спинився. На столику біля ліжка стояла у рамці фотографія білявого вилицюватого юнака. На іншій світлині той же юнак стояв у снігу і з усмішкою обіймав непоказну дівчину. Вона теж усміхалася. За ними виднівся гірськолижний спуск, чоловік із лижами через плече і блакитне зимове небо.

Квінн повернувся до вітальні й сів у крісло. У попільничці він побачив недокурену цигарку зі слідами помади. Він підкурив її і затягнувся. Тоді пішов на кухню, відкрив холодильник, знайшов помаранчевий сік і буханку хліба. Він випив соку, з’їв три скибки хліба й вернувся у вітальню, де знову сів. За п’ятнадцять хвилин зі сходів долинули кроки, перед дверима дзвякнули ключі, а тоді у квартиру ввійшла дівчина з фотографії. На ній була біла медсестринська форма, в руках тримала бурий пакет із покупками. Побачивши Квінна, вона впустила пакет і закричала. А може, спершу закричала, а тоді впустила пакет. Тут Квінн не певен. Пакет від удару об підлогу розірвався, до краю килима білим потоком полилося молоко.

Квінн встав, підняв руки у примирливому жесті і сказав їй не хвилюватися. Він її не скривдить. Його тільки цікавить, чого це вона живе у його квартирі. Він вийняв із кишені свій ключ і підняв у повітрі, мовби демонструючи добрі наміри. Вона повірила не одразу, але врешті паніка таки вщухла.

Це не значить, що вона перестала його боятися чи почала довіряти. Вона не відходила від прочинених дверей, готова кинутися надвір, щойно запідозрить недобре. Квінн тримався на відстані, щоб не погіршити ситуацію. Його рот говорив, знову і знову пояснював, що вона живе у його домі. Вона явно не вірила жодному слову, але слухала, щоб його не злити, явно сподіваючись, що він виговориться й піде собі.

— Я тут уже місяць живу, — ​сказала вона. — ​Це моя квартира. Я підписала контракт на рік.

— Чого ж тоді у мене є ключ? — ​усьоме чи й увосьме спитав Квінн. — ​Це вас що, не переконало?

— Та є сотні способів добути ключ.

— Вам що, не сказали, що тут уже хтось живе, коли ви зняли квартиру?

— Сказали, що тут жив якийсь письменник, але зник, кілька місяців ренту не платив.

— То це ж я! — ​вигукнув Квінн. — ​Це я — ​той письменник!

Дівчина змірила його холодним поглядом і розсміялася.

— Письменник? Сміхота, та й годі. Та ви погляньте на себе. Я такого ще в житті не бачила.

— У мене останнім часом були певні проблеми, — ​пробурмотів Квінн, ніби це щось пояснювало. — ​Але вони тимчасові.

— А власник дому сказав, що радий вас позбутися. Не подобаються йому пожильці без роботи. Вони споживають забагато тепла й перевантажують труби.

— Ви не знаєте, що сталося з моїми речима?

— Якими речима?

— Книжками, меблями, паперами.

— Без поняття. Мабуть, що могли, продали, а решту викинули. Коли я в’їхала, все вже вивезли.

Квінн глибоко зітхнув. Він сягнув краю. Тепер він це чітко розумів, мовби перед ним відкрилася велика істина. Нічого не лишилося.

— Ви хоч розумієте, що це значить? — ​спитав він.

— Чесно кажучи, мені байдуже, — ​сказала дівчина. — ​Це ваші проблеми, а не мої. Я просто хочу, щоб ви звідси забралися. Негайно. Це — ​моя квартира, і я хочу, щоб ви забралися. Якщо не підете, викличу поліцію, й вас арештують.

Байдуже. Він може хоч весь день сперечатися з дівчиною, а квартири йому все одно не повернуть. Здиміла його квартира, і сам він здимів, і все здиміло. Він щось нечутно пробелькотів, вибачився, що згаяв її час, і вийшов повз неї за двері.

13

Квіннові збайдужіло майбутнє, й тому він навіть не здивувався, коли вхідні двері на 69-й вулиці прочинилися без ключа. Він так само не здивувався, коли дістався дев’ятого поверху, пройшов коридором до квартири Стіллманів і виявив, що ті двері теж відкриті. А найменше його здивувало, що квартира стояла пусткою. Все вивезли, в кімнатах нічого не було. Всі кімнати були однакові: паркет, білі стіни. Квінна це не вразило. Він стомився, йому хотілося просто заплющити очі.

Він дійшов до кімнати вглибині квартири, кліточки метри три на два, не більше. Затягнуте сіткою вікно виходило на вентиляційну шахту, з усіх кімнат саме ця була найтемніша. Другі двері вели з кімнати до кабінки без вікон, де містився туалет з умивальником. Квінн поклав червоний записник на підлогу, вийняв із кишені ручку глухонімого і жбурнув на блокнот. Тоді зняв годинник і поклав у кишеню. Потім зняв увесь свій одяг, відкрив вікно і по одному скинув у вентиляційну шахту спочатку правий черевик, потім лівий; одну шкарпетку, потім другу; сорочку, куртку, спіднє, штани. Він не визирав подивитися, як вони летять, і не поцікавився, куди впали. Тоді закрив вікно, ліг у центрі кімнати і заснув.

Коли він прокинувся, у кімнаті було темно. Квінн не знав, скільки часу минуло — ​може, стояла ніч того ж дня, а може, й наступного. А може, це взагалі не ніч. Може, це тільки в кімнатітемно, а надворі, за вікном, сяє сонце. Він кілька секунд думав підвестися й підійти до вікна перевірити, але врешті вирішив, що байдуже. Навіть якщо зараз не ніч, то вона все одно рано чи пізно настане. Це він знає напевно, визирай за вікно чи не визирай. А з іншого боку, якщо тут, у Нью-Йорку, ніч, то сонце сяє деінде. Наприклад, у Китаї зараз, поза сумнівами, білий день, селяни на рисових фермах утирають піт із чола. Ніч і день — ​поняття відносні, вони не відсилають ні до якого абсолютного стану. У будь-яку мить вони співіснують. А ми не усвідомлюємо цього лише тому, що не можемо перебувати у двох точках одночасно.

Квінн також подумав, чи не встати йому й не перейти до іншої кімнати, але тоді зрозумів, що йому й тут добре. Йому зручно. Він виявив, що йому подобається лежати навзнак із розплющеними очима й дивитися на стелю — ​чи в тому напрямку, де була б стеля, якби її було видно. Бракувало тільки неба. Після стількох днів і ночей просто неба йому бракує високості. Але зараз він у будинку, тож хай би у якій кімнаті влаштувався, небо лишатиметься схованим, недоступним навіть найгострішому зорові.

Він вирішив, що лишатиметься тут, доки зможе. Тамуватиме спрагу водою з умивальника, це дасть трохи часу. Потім зголодніє й муситиме поїсти. Але він так довго вчився нічого не хотіти, що знав: до цієї миті лишається ще кілька днів. Він вирішив не думати про це, доки не настане нагальна потреба. Не треба хвилюватися, не треба стомлювати себе несуттєвими питаннями.

Він спробував пригадати власне життя до початку цієї історії. Воно видавалося таким далеким, що аж складно згадати. Він писав книжки під псевдонімом Вільям Вілсон. Цікаво, навіщо це йому. У душі він розумів, що Макс Ворк загинув. Загинув, прямуючи до нової справи, а Квінн навіть не спромігся його пожаліти. Тепер це все видавалося геть несуттєвим. Він згадав свій письмовий стіл, за яким написав тисячі слів. Згадав свого агента і зрозумів, що навіть імені його не пам’ятає. Стільки всього зникає, що за всім і не встежиш. Квінн спробував згадати повний склад «Метс», позицію за позицією, але думки не трималися купи. Центр-філдером, як йому пригадалося, був такий собі Мукі Вілсон — ​перспективний молодий гравець, що його справжнє ім’я було Вільям Вілсон. Збіг цікавий, але Квінн відмахнувся від цієї думки. Два Вільями Вілсони перекреслюють один одного, ось і все. Квінн подумки помахав їм на прощання. «Метс» знову фінішують останніми, ніхто не постраждає.

Коли він прокинувся наступного разу, кімнату заливало сонце. Біля нього на підлозі стояла таця з їжею, на тарілці парувало щось штибу ростбіфу. Квінн прийняв цей факт без ремствування. Це його не здивувало і не стривожило. Так, — ​сказав він собі, — ​цілком імовірно, що їжу лишили тут саме для мене. Його не цікавило, як і чому це сталося. Йому навіть не спало на думку вийти з кімнати і пройтися квартирою у пошуках відповіді. Натомість він оглянув їжу на таці уважніше й виявив, що, крім двох великих куснів ростбіфа, там лежать сім маленьких смажених картоплинок, тарілочка аспарагусу, свіжа булочка, салат, стоїть карафка червоного вина, на додачу — ​сир і груша на десерт. Були там і біла полотняна серветка, й начиння найвищої якості. Квінн поїв, чи то пак, з’їв половину, більше не подужав.

Поївши, він взявся писати у червоному записнику, й писав, доки в кімнату не повернулася темрява. Посеред стелі була маленька лампочка, а при дверях виднівся вимикач, але думка увімкнути світло Квінна не приваблювала. Незабаром він знову заснув. Коли прокинувся, у кімнаті було сонячне світло й чергова таця їжі на підлозі. Він з’їв, скільки подужав, і знову почав писати у червоному записнику.

Його записи того періоду складалися здебільшого з принагідних запитань до Стіллманової справи. Наприклад, Квінн задавався питанням, чому не розшукав газетні повідомлення про Стіллманів арешт у 1969 році. Він розмірковував, чи не пов’язана висадка на місяць того ж року із тим, що сталося. Він питав себе, чому повірив Остерові на слово, що Стіллман мертвий. Він намагався розумувати про яйця й записував фрази штибу «яйця курей не вчать», «носиться, як курка з першим яйцем», «яйце-райце». Він уявляв, що було б, якби він пішов за другим Стіллманом, а не за першим. Він питав себе, чому Папа деканонізував Христофора, святого покровителя мандрівників, у 1969 році, у рік подорожі на місяць. Він задавався питанням, чому Дон Кіхот вирішив спізнати пригоди, а не просто сів писати такі ж книжки, які любив читати. Він міркував, чому в нього такі ж ініціали, як у Дон Кіхота. Він хотів зрозуміти, чи дівчина, що в’їхала в його квартиру, це та сама дівчина, яку він бачив на Центральному вокзалі зі своєю книжкою. Він допитувався, чи Вірджинія Стіллман найняла іншого детектива, коли він із нею не зв’язався. Він питав себе, чому повірив Остерові на слово, що чек не пройшов. Він думав про Пітера Стіллмана, чи той колись спав у цій кімнаті. Він роздумував, чи справу завершено — ​ану ж бо він і досі над нею працює. Він намагався уявити, як виглядала б мапа всіх кроків, які він зробив у своєму житті, і в яке слово вона склалася б.

Коли темніло, Квінн спав, а коли світало, їв і писав у червоному записнику. Він не знав напевно, скільки часу минуло, не завдавав собі клопоту рахувати години чи дні. Але йому здавалося, що темрява крок за кроком долає світло: спочатку сонячного сяйва було більше, але світло поступово блідішало, минало швидше. Спочатку він пояснював це зміною пір року. Рівнодення вже, безперечно, проминуло, можливо, наближалося сонцестояння. Але навіть коли настала зима і цей процес теоретично мусив би змінитися на протилежний, періоди темряви все одно довшали. На те, аби поїсти й пописати у червоному записнику, лишалося дедалі менше часу.

З часом йому почало здаватися, що ці відтинки звелися до кількох хвилин. Якось, наприклад, він поїв, а світлового часу після того вистачило тільки на три речення. Наступного разу світла вистачило тільки на два речення. Він почав нехтувати їжею, щоб присвятити себе червоному записнику — ​їв лише тоді, коли стримуватися більше не міг. Але час і далі скорочувався, і вже незабаром він встигав з’їсти не більше пари ложок, перш ніж знову наставала темрява. Увімкнути електричне світло не додумався — ​він давно забув, що воно взагалі існує.

Темрява наростала, а кількість сторінок у червоному записнику зменшувалася. Квінн сягнув кінця. У якусь мить збагнув: що більше писатиме, то швидше настане момент, коли він більше не зможе писати. Він почав ретельно зважувати слова, намагаючись висловлюватися якнайлаконічніше й якнайчіткіше. Він пожалкував, що змарнував стільки сторінок на початку записника; власне, жалкував, що взагалі писав про справу Стіллмана. Справа позаду, він уже не завдавав собі клопоту про неї думати. Це був місток до іншого місця у його житті, й коли Квінн його перейшов, то забув, навіщо той узагалі потрібен. Сам себе Квінн уже не цікавив. Він писав про зорі, про землю, про свої сподівання щодо долі людства. Йому здавалося, що слова від нього відтяті, стали частиною світу в цілому — ​реальні і конкретні, як камінь, озеро чи квітка. Із ним самим вони вже не мали нічого спільного. Згадався момент народження, коли його обережно витягнули з материнського лона. Згадалися безмежна добрість світу і всі, кого він будь-коли любив. Тепер ніщо не мало значення, крім цієї краси. Він хотів і далі про це писати, йому було боляче від думки, що це неможливо. Попри те, він хотів зустріти кінець червоного записника відважно. Цікаво, чи він може писати без ручки? Може, вдасться натомість навчитися говорити, заповнювати пітьму своїм голосом, вимовляти слова у повітря, у стіни, у місто, навіть якщо світло вже ніколи не повернеться.

Останнє речення у записнику таке: «Що станеться, коли у цьому червоному записнику не лишиться сторінок?»

*

Тут історія губиться в загадках. Інформація вичерпується. Про події, що відбуваються після останнього речення, ми ніколи не дізнаємося. Навіть снувати припущення не варто.

Я повернувся додому з подорожі в Африку у лютому, за кілька годин до того, як Нью-Йорк накрила снігова буря. Увечері я подзвонив моєму другові Остеру, й він попросив, щоб я чимшвидше прийшов до нього. Тон у нього був такий наполегливий, що я не зважився відмовити, хоча й був геть стомлений.

Коли я до нього прийшов, Остер виклав мені всі ті скупі деталі про Квінна, які знав, а тоді описав дивну справу, у яку раптом виявився вплутаний. Він сказав, що нею просто-таки одержимий, і попросив моєї поради. Вислухавши його, я розізлився, що він повівся із Квінном так байдуже. Я покартав його, що він не взяв у цих подіях активнішої участі, що не поміг чоловікові в біді.

Остер, здається, взяв мої слова до серця. Саме тому, мовляв, він мене й запросив. Він почувається винним і хоче зняти з себе цей тягар. Він сказав, що я — ​єдина особа, якій він може довіряти.

Останні кілька місяців він присвятив пошукам Квінна, і все безрезультатно. Квінн з’їхав зі своєї квартири. Так само зазнали поразки всі спроби зв’язатися з Вірджинією Стіллман. Отоді я й запропонував оглянути Стіллманову квартиру. Мені чомусь одразу сяйнув здогад, що саме там Квінн і буде.

Ми накинули куртки, вийшли надвір і взяли таксі до Іст‑69-ї вулиці. Сніг сипав уже годину, вулиці стали небезпечні. У будинок ми проникли без проблем — ​просто прослизнули за двері вслід за мешканцем, який вертався додому. Ми піднялися нагору і знайшли квартиру, що належала колись Стіллманам. Двері були відчинені. Обережно увійшовши, ми побачили анфіладу порожніх, голих кімнат. У кімнатці вглибині, так само бездоганно чистій, як і всі інші, на підлозі лежав червоний записник. Остер підняв його, швидко погортав і сказав, що блокнот належав Квіннові. Тоді передав його мені і сказав, щоб я лишив його собі. Його ця справа так засмутила, що він боїться тримати нотатки у себе. Я сказав, що потримаю блокнот, доки Остер не наважиться його прочитати, але він труснув головою і сказав, що бачити його більше не хоче. Тоді ми вийшли й пішли у сніг. Місто повністю побіліло, сніг продовжував падати, ніби не скінчиться ніколи.

Що ж до Квінна, то я не можу сказати, де він зараз. Я дотримувався описаної у червоному записнику канви, наскільки міг, і всі неточності у цій історії — ​на моїй совісті. Подекуди текст складно розібрати, але я зробив усе можливе і утримався від інтерпретацій. Звичайно, будь-який уважний читач зрозуміє, що червоний записник — ​це тільки половина історії. Що ж до Остера, то я певен: він повівся недобре. У тому, що наша дружба урвалася, винен тільки він. А я ніяк не можу забути про Квінна. Він навіки лишиться зі мною. Хай куди б він завіявся, я бажаю йому удачі.

(1981–1982)

Привиди

Спочатку був Синій. Потім Білий, потім Чорний, а до початку — ​Бурий. Це Бурий його ввів у курс справи, Бурий його всьому навчив, а коли Бурий постарів, Синій перебрав справи. Так усе й почалося. Місце дії: Нью-Йорк, час дії: теперішній; ані те, ані інше не зміниться. Синій щодня йде на роботу, сідає за свій стіл і чекає, аж раптом щось станеться. Довший час не стається нічого, а тоді чоловік на прізвисько Білий заходить у бюро, й так усе починається.

Справа видається простою. Білий хоче, щоб Синій простежив за чолов’ягою на прізвисько Чорний і не спускав його з ока, доки в тому є потреба. Ще працюючи на Бурого, Синій часто когось вистежував, і ця справа на позір нічим не відрізняється від інших, а може, й простіша за більшість.

Робота Синьому потрібна, тож він слухає Білого і не ставить зайвих запитань. Він вирішує, що йдеться про родинний конфлікт, що Білий — ​ревнивий чоловік. Білий не уточнює. Він хоче, щоб Синій щотижня відправляв йому на таку-то поштову скриньку звіт, надрукований у двох примірниках на сторінках такої-то довжини й ширини. Синьому щотижня надсилатиме поштою чек. Тоді Білий розказує Синьому, де живе Чорний, як виглядає, і таке інше. Коли Синій питає Білого, скільки, на його думку, протриває ця справа, Білий каже, що не знає. Просто надсилайте звіти, — ​каже він, — ​доки я не дам знати.

До честі Синього скажімо, що справа таки видається йому трохи дивною. Але і сказати, що в ньому зародилися підозри, на той момент ще не можна. Хай там як, він мимоволі відзначає певні деталі. Наприклад, у Білого чорна борода й надміру кошлаті брови, а шкіра невимовно біла, ніби під шаром білил. Синій — ​не новачок у справі маскування, тож грим розпізнати нескладно.

Врешті, він учень самого Бурого, а Бурий свого часу був найкращим у їхньому ремеслі. Тож Синій вирішує, що помилився, йдеться не про подружню зраду. Але на тому він спиняється, бо Білий і далі говорить, тож Синій мусить зосередитися на його словах.

Про все домовлено, — ​каже Білий. — Я вже зняв квартиру через дорогу від Чорного, можете хоч сьогодні в’їхати. Ренту оплачено, доки триває справа.

Добра ідея, — ​каже Синій і бере у Білого ключ. — Не доведеться гасати містом.

Саме так, — ​відповідає Білий, погладжуючи бороду.

На тому й постановили. Синій взявся за справу, вони потисли один одному руки. Щоб засвідчити серйозність намірів, Білий навіть видав Синьому аванс — ​десять купюр по п’ятдесят доларів.

Отже, так воно все й почалося: юний Синій і чоловік на ім’я Білий, явно не той, за кого себе видає. Байдуже, — ​сказав собі Синій, коли Білий пішов. — У нього, певно, на те є свої причини. І взагалі, це — ​не моя проблема. Мені треба думати тільки про свою роботу.

Йде 3 лютого 1947 року. Синій, звісно, ще й не підозрює, що справа розтягнеться на роки. Теперішнє-бо таке ж темне, як і минуле, і загадок у ньому криється не менше, ніж у прийдешньому. Так уже влаштовано світ: крок за роком, слово за словом. Певні речі Синій ще просто не може знати, адже знання дається повільно, а коли й дається, то часто дорогою ціною.

Коли Білий виходить із бюро, Синій бере слухавку і дзвонить майбутній місіс Синій. Працюватиму під прикриттям, — ​каже він своїй любці. — Ти не хвилюйся, якщо певний час не виходитиму на зв’язок. Я про тебе весь час думатиму.

Синій бере з полиці маленьку сіру сумку, пакує пістолет 38 калібру, бінокль, записник та інші знаряддя свого ремесла. Він наводить лад на письмовому столі, складає папери акуратними стосиками й замикає бюро. Звідти прямує на квартиру, яку зняв йому Білий. Байдуже, яка адреса. Скажімо, умовно, десь у Бруклін-Гайтс, на якійсь тихій, малолюдній вуличці неподалік від мосту — ​наприклад, Орандж-стрит. Там у 1855 році Волт Вітмен вручну набирав перше видання «Листя трави», там Генрі Ворд Бічер виголошував у своїй церковці з червоної цегли промови проти рабовласництва. На тім місцевий колорит і вичерпується.

Це маленька квартирка-студія на третьому поверсі чотириповерхового цегляного будинку. Синій тішиться, що там уже є все, необхідне для життя, й обходячи кімнату, виявляє, що все там новісіньке: і ліжко, і стіл, і стілець, і килим, і постіль, і кухонне начиння, геть усе. У шафі висить повний комплект одягу; Синьому цікаво, чи цей одяг для нього, тож приміряє костюм. Йому підходить. Бував я і в більших квартирах, — ​каже він собі, кроками міряючи кімнату від стінки до стінки, — ​але затишненько, затишненько.

Він знову виходить надвір, переходить вулицю й заходить у будинок навпроти. При вході видивляється ім’я Чорного на поштових скриньках і знаходить: Чорний — ​третій поверх. Поки що все складається якнайкраще. Він повертається до своєї кімнати й береться до справи.

Він відсовує завіси, визирає за вікно й бачить, що Чорний сидить за столом у кімнаті навпроти. Наскільки Синій може судити, Чорний пише. Погляд у бінокль підтверджує, що так і є. Бінокль не настільки потужний, щоб розібрати напис, та навіть якби й так, Синій навряд чи зумів би його прочитати догори дригом. Напевно можна сказати тільки, що Чорний пише у записнику червоною чорнильною ручкою. Синій виймає свій власний записник і пише: 3 лютого, 15:00. Чорний пише за письмовим столом.

Чорний час від часу спиняється й визирає у вікно. У якусь мить Синьому здається, що той дивиться просто на нього, й тоді він поспіхом ховається. Але, придивившись уважніше, розуміє, що погляд у того непорушний і свідчить радше про задуму, ніж про цікавість до світу — ​такий погляд робить довкілля невидимим, не впускає його всередину. Інколи Чорний підводиться зі свого стільця і кудись відходить — ​може, у куток, може, в туалет — ​але ненадовго: він завжди швидко повертається до письмового столу. Так триває кілька годин, але Синій не дізнається нічого нового. О шостій він вносить до блокноту друге спостереження: це триває кілька годин.

Синій не те що нудьгує, радше почувається ошуканим. Прочитати написане Чорним він не може, нічого нового не відбувається. Можливо, — ​вирішує Синій, — ​це безумець, який хоче знищити світ. Можливо, він пише якісь секретні формули. Але Синьому одразу стає соромно за такі дитячі вигадки. Це ранній етап справи, нормально нічого не знати, — ​каже він собі й вирішує утриматися від суджень.

Думки перескакують з однієї дрібниці на іншу, аж доки не спиняються на майбутній місіс Синій. Вони збиралися сьогодні ввечері на побачення, тож якби в його бюро не завалився Білий, був би зараз із нею. Спочатку зайшли б у китайський ресторан на 39-й вулиці, незграбно орудували б паличками, трималися за руки під столиком, тоді пішли б на програму із двох повнометражок у «Парамаунті». На якусь мить у нього перед очима приголомшливо чітко зринає її обличчя (сміється, опустивши очі, вдає, що засоромилася), й він розуміє, що волів би сидіти з нею, ніж стирчати бозна-скільки у цій кімнатці. Він думає, чи не подзвонити їй побазікати, вагається, але врешті вирішує утриматися. Боїться видатися слабаком. Якщо вона знатиме, як він її потребує, то він втратить свою перевагу, а це погано. Чоловік завжди мусить бути в позиції сили.

Чорний тим часом прибрав на столі, на зміну писанині прийшла вечеря. Він сидить і повільно жує, дивлячись за вікно розфокусованим поглядом. Побачивши їжу, Синій розуміє, що зголоднів, і йде ритися в кухонних шафках у пошуках їжі. Врешті обирає печеню в консерві, вимокує соус скибкою білого хліба. Після вечері в ньому загорається надія, що Чорний вийде погуляти, і її підживлює несподіваний спалах активності в кімнаті навпроти. Але все даремно. За п’ятнадцять хвилин Чорний знову сідає за письмовий стіл, цього разу почитати. Біля нього горить лампа, Синій може розгледіти його обличчя чіткіше, ніж доти. Йому здається, що Чорний десь того ж віку, що й він, плюс-мінус два роки. Себто йому десь під тридцять чи трошки за тридцять. Обличчя у Чорного достатньо приємне, хоча й нічим не прикметне — ​не відрізнити від тисяч облич, які він бачить щодня. Це сприкрює Синього, він-бо потай сподівався, що Чорний — ​таки безумець. Синій у бінокль читає назву книжки Чорного: «Волден» Генрі Девіда Торо. Синій про неї ніколи не чув, тож старанно переписує назву у записник.

Так збігає вечір: Чорний читає, Синій дивиться, як він читає. Із плином часу розчарування у Синього наростає. Він не звик сидіти сиднем, і з настанням темряви бездіяльність починає тиснути на нерви. Йому подобається діяти, пересуватися, щось робити. Щоразу, як Бурий кидав його на сидячу роботу, він казав: я не з Шерлоків Голмсів, дайте мені роботу, де треба поборотися. А тепер сам став босом і отримав справу, де нічого робити. Адже дивитися, як хтось пише і читає — ​це й є не робити нічого. Синій збагнув би, що відбувається, якби проникнув до Чорного в розум і побачив, що той думає, але це, звичайно, неможливо. Отже, Синій дає волю своїм думкам, і ті линуть до минувшини. Він згадує Бурого і справи, над якими вони працювали разом, тішиться спогадами про їхні перемоги. Була, скажімо, справа Червінця, коли вони вистежили банківського клерка, який украв чверть мільйона доларів. Тоді Синій прикинувся букмекером і переконав Червінця зробити у нього ставки. У його грошах розпізнали купюри, що зникли з банку, і так звершилася справедливість. А справа Сірого — ​це ще краще. Сірий більше року вважався зниклим безвісти, дружина вже поставила на ньому хрест. Синій шукав його за всіма звичними каналами — ​безрезультатно. А тоді якогось дня, коли уже готовий був подати остаточний звіт, раптом натрапив на Сірого в барі за неповні два квартали від квартири, де на нього чекала дружина, певна, що він уже не повернеться. Тепер Сірого звали Зелений, але Синій його все одно впізнав, адже останні три місяці не розставався з його фотографією і впізнав би будь-де. Виявилося, в того амнезія. Синій відвів Сірого додому, до дружини, яку той забув. Той і далі називав себе Зеленим, але жінка йому сподобалася, й за кілька днів він запропонував їй руку і серце. Так пані Сіра стала пані Зеленою, вдруге вийшовши за того ж чоловіка. Минулого Сірий не пам’ятав, ба більше, вперто відмовлявся визнавати, що чогось не пам’ятає, але це не заважало йому пречудово жити теперішнім. Сірий у минулому житті був інженером, а Зелений став барменом у барі за два квартали від своєї квартири. Розповідав, що любить змішувати напої й розмовляти з відвідувачами, іншої роботи й уявити собі не може. Я — ​природжений бармен, — ​сповістив він Бурому й Синьому на власному весіллі, і хто вони такі, щоб диктувати чоловікові, як розпоряджатися своїм життям?

Старі-добрі часи, — ​каже Синій собі, спостерігаючи, як Чорний по той бік вулиці вимикає світло. Отоді дивних поворотів і цікавих збігів обставин не бракувало. Що ж, не кожній справі судилося бути захопливою. Бувають чорні смуги, бувають білі.

Наступного ранку Синій, невтомний оптиміст, прокидається в доброму гуморі. За вікном на тиху вуличку сипле сніг, розмальовуючи все білим. Синій спостерігає, як Чорний снідає за столом при вікні і читає ще кілька сторінок «Волдена», а тоді відходить углиб кімнати й повертається до вікна у плащі. Ледве перевалило за восьму. Синій тягнеться по свого капелюха, пальто, шарф і черевики, поквапцем їх натягує й вилітає на вулицю менше ніж за хвилину після виходу Чорного. Вітру нема, так тихо, що чути, як сніг опадає на гілля. Перехожих нема, черевики Чорного лишили на білому тротуарі ідеальну вервечку слідів. Синій іде по сліду за ріг, а на наступній вулиці бачить уже й самого Чорного — ​той чимчикує, явно насолоджуючись погодою. Не так поводяться ті, хто намагається відірватися від хвоста, — ​думає Синій, — ​і, відповідно, теж стишує крок. За два перехрестя Чорний заходить у продуктову крамничку, ходить нею хвилин десять-дванадцять і виходить із двома важкими бурими паперовими пакетами. Не зауваживши Синього, який стоїть під дашком по той бік вулиці, він рушає власними слідами назад до Орандж-стрит. Запасся на випадок бурі, — ​каже собі Синій, і зважується відірватися від Чорного, щоб і собі зайти в ту ж крамничку і скупитися. Він доволі-таки певен, що Чорний прямує додому — ​якщо, звісно, це не підступ і той не збирається викинути продукти і втекти. Отже, Синій скуповує продукти, заходить у сусідній магазин по газету й кілька журналів, а тоді повертається до своєї кімнати на Орандж-стрит. І справді, Чорний уже сидить за письмовим столом перед вікном, пише щось у записнику, як і вчора.

Через сніг видимість поганенька, й Синьому непросто розгледіти, що відбувається у Чорного в кімнаті. Навіть від бінокля користі небагато. День похмурий, а за нескінченною завісою снігу Чорний перетворюється на розмиту тінь. Синій змиряється з тим, що чекати доведеться довгенько, і вмощується читати свої газети і журнали. Він — ​ревний читач «Справжнього детектива», й намагається не пропускати жодного номера. Раз з’явився вільний час, новий випуск можна прочитати уважно, аж до оголошень і повідомлень на останній сторінці. Коротка статейка серед розлогих оповідей про борців із гангстерами і секретних агентів зачепила якусь струну у Синього в душі, і навіть дочитавши журнал, він не може про неї забути. Виявляється, 25 років тому у ліску неподалік від Філадельфії маленького хлопчика знайшли вбитим. Поліція відразу ж взялася до роботи, але нічого не з’ясувала. Вони не те що підозрюваних не знайшли, а й навіть самого хлопчика не ідентифікували. Хто він такий, звідки походив, як опинився там, де опинився — ​всі ці питання лишилися без відповіді. З часом справа вийшла з активної роботи, і якби не патологоанатом, який робив розтин, то про неї взагалі забули б. Цей чоловік — ​звали його Золотий — ​став одержимий цим убивством. Перш ніж хлопчика поховали, він виготовив зліпок із його обличчя і кожну вільну хвилину присвячував цій загадці. За двадцять років він сягнув відповідного віку, вийшов на пенсію і віддався справі повністю. Але йому не щастило. Він тупцював на місці, ні на крок не наближаючись до розгадки. Стаття у «Справжньому детективі» інформує, що він оголосив нагороду у 2000 доларів кожному, хто подасть відомості про хлопчика. У журналі наведено зернисту ретушовану фотографію чоловіка з посмертною маскою в руках. У його зболених очах було благання. Синій ледве зумів відвести погляд. Золотий уже немолодий, боїться, що помре, так і не розкривши справи. Синього це розчулює. Якби його воля, він би все покинув і поїхав допомагати Золотому. Замало таких людей, — ​думає він. Якби хлопчик був сином Золотого, то все було б зрозуміло: проста і зрозуміла помста. Але ж хлопчик — ​цілковитий незнайомець, а отже, в цьому не було нічого особистого, ані тіні таємного мотиву. Оце Синього і зворушило. Золотий не хоче жити у світі, де дітовбивця лишився безкарним, навіть якщо лиходій уже давно помер. Він готовий покласти власні життя і щастя на вівтар справедливості. Тоді Синій певний час думає про хлопчика, намагається уявити, що ж сталося насправді і що той відчував. Тоді розуміє, що вбивця, напевно, один із батьків — ​інакше хлопчика б розшукували. Від цього ще гірше, — ​думає Синій, якого з душі верне від самої цієї думки; тепер він сповна розуміє, як Золотий почувався всі ці роки. Раптом він усвідомлює, що 25 років тому й сам був маленьким хлопчиком, і якби цей малий не загинув, то був би зараз такого ж віку, як Синій. Я міг бути на його місці, — ​думає Синій. Я міг бути на місці того хлопчика. Не знаючи, що ще зробити, він вирізає фотографію з журналу і приклеює до стіни над ліжком.

Так минають перші кілька днів. Синій стежить за Чорним, але майже нічого не відбувається. Чорний пише, читає, їсть, виходить на короткі прогулянки районом, здається, присутності Синього не помічає. Що ж до Синього, то він намагається зберігати спокій. Може, Чорний просто заліг на дно й чекає на слушну мить, щоб завдати удару. Синій діє сам-один і розуміє, що постійного спостереження від нього не чекають. Врешті-решт не можна стежити за кимось 24 години на добу. Ти ж мусиш спати, їсти, прати білизну і таке інше. Якби Білий хотів, щоб за Чорним стежили цілодобово, найняв би двох-трьох детективів, а не одного. Але найняв тільки Синього, а він не може зробити неможливого.

Та він усе одно починає хвилюватися, хай би що собі казав. Якщо за Чорним треба стежити, значить, це треба робити постійно. Неповне спостереження — ​це все одно що жодного. Синій доходить висновку, що все може змінитися за якусь мить. Варто на мить втратити пильність, поглянути вбік, почухати голову, позіхнути — ​й ось Чорний вислизає з-під нагляду і вчиняє той страшний злочин, який собі задумав. Та все ж такі миті — ​сотні й тисячі таких митей кожної днини — ​неминучі. Синього це непокоїть: хай би скільки він мусолив цю проблему, вирішення немає. Але тривожить його не тільки це.

Доти Синій не мав нагоди так довго сидіти сиднем, тож тепер із незвички розгубився від неробства. Уперше в житті він лишається сам на сам із собою: ні за що вхопитися, ніяк відрізнити одну мить від іншої. Він ніколи не роздумував про власний внутрішній світ — ​себто припускав, що той існує, але ті незвідані території лишалися темною загадкою навіть для нього самого. Скільки себе пам’ятав, він стрімко просувався поверхнею реальності, звертаючи на неї увагу лише тоді, коли треба було оцінити ситуацію, а тоді переходив до наступної. Світ його завжди тішив, він не вимагав від речей нічого, крім самого факту їхнього існування. Доти все так і було: речі існували, як яскраві карбовані обриси у денному світлі, чітко сповіщали про свою сутність, були собою, не прикидалися нічим іншим. У нього не було підстав спинитися і придивитися до них уважніше. Аж раптом у нього мовби відібрали світ, не лишивши натомість нічого, крім розмитої тіні на ім’я Чорний, і він ловить себе на тому, що обдумує речі, які раніше йому навіть на думку не спадали — ​і це починає непокоїти. Може, «обдумує» — ​це й перебільшення; істині відповідає скромніший опис (наприклад, «вдається до спекуляцій»). «Спекуляції» (від латинського «speculatus») — обчислення, слово пов’язане також зі «speculum» (дзеркало, бінокль). Роздумуючи, що там поробляє Чорний по той бік вулиці, Синій мовби дивиться у дзеркало, і замість спостерігати за іншим, ловить себе на тому, що спостерігає ще й за самим собою. Життя сповільнилося так стрімко, що Синій починає помічати речі, які доти лишалися поза його увагою. Наприклад, траєкторія світла в кімнаті; те, як сонце, що о певній порі відображається у снігу, освітлює дальній куток стелі. Стук серця, звук подиху, кліпання очей: тепер Синій свідомий цих дрібних подій, і хай би скільки він намагався їх ігнорувати, вони наполегливо зринають у голові, як бездумно повторювана знову і знову фраза без сенсу.

Синій починає снувати певні теорії про Чорного, Білого і роботу, для якої його найняли. Він виявляє, що вигадувати історії — ​це не лише спосіб згаяти час, а і втіха. Можливо, Білий і Чорний — ​брати, й на кону велика сума грошей: скажімо, спадок чи інвестований у партнерство капітал. Можливо, Білий хоче довести, що Чорний некомпетентний, а то і здати його у психіатричний заклад і допастися до родинних статків. Але Чорний надто кмітливий і заліг на дно, чекаючи, коли небезпека мине. Інша теорія Синього: Білий і Чорний — ​суперники, що мчать до спільної цілі (скажімо, розв’язку якоїсь наукової загадки), і Білий стежить за Чорним, аби той його не перехитрив. Іще теорія: Білий — ​агент-перекинець з ФБР чи іншої шпигунської організації, може, й закордонної, що веде власне розслідування, на яке начальство не конче давало дозвіл. Найнявши Синього, він і приховує стеження за Чорним від босів, і здобуває можливість далі виконувати свої прямі обов’язки. Історії нагромаджуються з кожним днем, інколи Синій повертається до давніших сюжетів, аби додати деталі, інколи починає з нуля і вигадує щось нове. Наприклад, про вбивства чи викрадення задля велетенського викупу. Із плином днів Синій розуміє, що список історій, які він може вигадати, нескінченний. Адже Чорний — ​така собі пустка, діра у фактурі світу, і заповнити її можна будь-чим.

Але зайвих ілюзій Синій не плекає. Він знає, що понад усе хотів би довідатися правду. Але водночас розуміє, що на ранніх етапах розслідування потрібне терпіння. Отже, він дедалі більше заглиблюється у справу і звикає до ситуації, до того, що, схоже, застрягнув тут надовго.

На жаль, його новонабутий душевний спокій час від часу порушують думки про майбутню місіс Синю. Синій сумує за нею, як ніколи, хоча й відчуває, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Він не знає, звідки випливає це відчуття. Доки він думає лише про Чорного, цю кімнату і справу, над якою працює, то почувається відносно задоволеним життям, а ось щойно думки перекидаються на майбутню місіс Синю, його огортає щось на кшталт паніки. На зміну спокою приходить мука, він мовби провалюється в темну, як печера, порожнечу, звідки вже ніколи не вибереться. Він майже щодня бореться зі спокусою взяти слухавку й подзвонити їй — ​можливо, контакт розірве це прокляття. Але дні минають, а він не дзвонить. Це його теж непокоїть, адже він не пам’ятає, щоб колись так довго відкладав вчинок, якого так сильно прагне. Я змінююся, — ​каже він собі. Потрошку, поступово, але я вже не той, що був. — Це пояснення трохи підбадьорює, бодай на певний час, проте почувається він іще дивніше, ніж доти. Минають дні, йому дедалі складніше викинути з голови образ майбутньої місіс Синьої, особливо вночі, коли в кімнату прокрадається темрява, а він лежить навзнак із розплющеними очима й відтворює її тіло по шматочку, починаючи зі стоп і литок. Здіймаючись вгору ногами, стегнами та животом до грудей, щасливо блукаючи між м’яких округлостей, а тоді спускаючись до сідниць і знову піднімаючись спиною, він урешті доходить до шиї і звертає вперед, до кругленького розсміяного личка. Цікаво, що вона робить зараз? — ​інколи питає він себе. І що вона про це все думає? Але задовільної відповіді не знаходить. У випадку Чорного він може вигадати купу історій, що не суперечитимуть фактам, а ось коли мова заходить про майбутню місіс Синю, западає тиша, сум’яття й порожнеча.

Надходить час писати перший звіт. Синій собаку з’їв на таких текстах, вони завжди давалися йому легко. Метод такий: дотримуйся фактів, описуй події так, щоб кожне слово точно відповідало реальності, і не став зайвих питань. Слова для нього прозорі, мов великі вікна між ним і світом, і досі вони не затуляли виду, власне, він навіть не зауважував їхньої присутності. Ну, бувають такі миті, коли скло трохи брудниться, й тоді Синьому доводиться його протирати, але варто знайти правильне слово, як усе прояснюється. Спираючись на нотатки із записника, переглядаючи їх, щоб освіжити пам’ять і підкреслити найважливіше, він намагається скласти цілісну оповідь, відкидаючи пустоти й прикрашаючи загальну картину. У всіх звітах, які він писав дотепер, дії переважали над інтерпретаціями. Наприклад: суб’єкт пройшов від площі Колумба до Карнеґі-Голла. Ані тобі згадок про погоду, ані тобі опису дорожнього руху, ані тобі спроб угадати, про що суб’єкт думає. Звіти обмежуються відомими фактами, які можна перевірити, і за ці межі не потикаються.

Натомість, зіткнувшись зі справою Чорного, Синій усвідомлює всю складність свого становища. Записник у нього, звісно, є, ось тільки при перечитуванні він з прикрістю розуміє, наскільки бракує деталей. Слова не окреслюють факти, не надають їм ваги, а змушують зникнути. Такого із Синім ще не бувало. Він дивиться на вікно через дорогу й бачить, що Чорний, як завжди, сидить за письмовим столом. Чорний теж у ту мить визирає у вікно, і тут Синьому раптом спадає на думку, що на звичні давні процедури покладатися більше не можна. Ані докази, ані стеження, ані детективна рутина вже не мають значення. Але спроби уявити, що прийде їм на зміну, нікуди його не заводять. Зараз Синій може тільки сказати, чим ця справа не є. А чим є — ​не може.

Синій ставить на стіл друкарську машинку й намагається зібратися з думками, аби виконати поставлене завдання. Можливо, правдивий опис минулого тижня має містити всі ті історії, які він понавигадував собі про Чорного? Раз більше звітувати ні про що, то, можливо, фантазії бодай нададуть подіям колориту. Але Синій б’є себе по руках: ті ніяк не стосуються Чорного. Урешті, це ж не історія мого життя, — ​каже він собі. — Я про нього мушу писати, а не про себе.

Однак дивна спокуса нікуди не дівається, і Синьому доводиться поборотися з собою. Він повертається на самісінький початок і переглядає справу крок за кроком. Сповнений рішучості виконати належне, він ретельно складає звіт у старому стилі, підступаючись до кожної деталі так старанно, з такою дражливою точністю, що закінчує опус допіру за багато годин. Перечитуючи результат, він мусить визнати, що текст виглядає точним. То чому ж він невдоволений собою, чому його так непокоїть написане? Він каже собі: те, що сталося — ​насправді не те, що сталося. Уперше за його досвід написання звітів він виявляє, що слова не конче працюють, що вони можуть і приховувати те, що намагаються сказати. Синій обводить поглядом кімнату, зосереджуючись то на одному предметі, то на іншому. Побачивши лампу, він каже собі: лампа. Побачивши ліжко, каже собі: ліжко. Побачивши записник, каже собі: записник. Не годиться називати лампу ліжком, — ​каже він собі, — ​чи ліжко лампою. Ні, ці слова прекрасно допасовані до речей, які позначають, і вимовляючи їх, Синій відчуває глибоку насолоду, ніби щойно довів існування світу. Тоді він дивиться у вікно й бачить вікно Чорного через дорогу. Тепер там темно, Чорний заснув. У цьому і проблема, — ​каже собі Синій, намагаючись зібрати відвагу в кулак. Тільки в цьому, і все. Він там, але його не видно. А навіть коли й видно, все одно видається, наче світло не горить.

Він запечатує конверт зі звітом і виходить надвір, доходить до перехрестя і кидає лист у поштову скриньку. Може, я й не найрозумніший на світі, — ​каже він собі, — ​але роблю все, що можу. Роблю все, що можу.

Потім сніг починає танути. Наступного ранку сонце яскраво сяє, горобці цвірінькають на деревах, Синій чує, як солодко крапає з дахів, з гілок, із ліхтарів. Весна раптом видається близькою. Ще кілька тижнів, — ​каже він собі, — ​і кожен ранок буде такий.

Чорний користається погодою й вирушає на довшу, ніж доти, прогулянку, і Синій іде за ним. Синій тішиться, що знову рухається, і доки Чорний простує вперед, лишається тільки сподіватися, що прогулянка не урветься, доки він не розімне м’язів. Як і можна припустити, він змалку любив ходити, і його переповнює щастя від того, що ноги чвалають тротуаром, залитим ранковим повітрям. Вони рухаються вузенькими вуличками Бруклін-Гайтс, і Синій з надією відзначає, що відстань до дому Чорного тільки збільшується. А тоді у нього раптом псується настрій. Коли Чорний ступає на сходи до переходу через Бруклінський міст, Синій раптом вирішує, що той збирається стрибнути. Врешті так же буває. Чоловік виходить на міст, востаннє оглядає світ у серпанку вітру і хмар, а тоді стрибає, ламає кістки від удару об воду, калічить тіло. Синього аж нудить, він наказує собі не втрачати пильності. Він каже собі, що в разі чого полишить роль нейтрального перехожого і втрутиться. Він не хоче, щоб Чорний загинув, бодай поки що.

Минуло багато років, відколи Синій востаннє перейшов Бруклінський міст пішака. Востаннє — ​це з батьком, ще у дитинстві: цей спогад раптом зринає зараз. Він тримав батька за руку і крокував у нього при боці, ярусом нижче снували машини, він ще сказав батькові, що ті гудуть, як величезний бджолиний рій. Зліва — ​Статуя свободи; справа — ​Мангеттен, у ранковому світлі будинки такі високі, наче уявні. Його батько кохався у фактах і розповідав Синьому історії всіх статуй і хмарочосів, наводив довжелезні списки деталей (архітектори, дати, політичні інтриги), пояснював, що колись Бруклінський міст був найвищою спорудою в Америці. Старий народився у рік, коли міст завершили, і для Синього ці факти навіки пов’язані, ніби міст на якийсь спосіб увічнює його батька. Історія, почута того дня, коли Синій-старший ішов із ним додому по тих же дерев’яних дошках, на які він ступив зараз, йому сподобалася, і він її навіть запам’ятав. Історія була про Джона Рьоблінґа, архітектора мосту: він затиснув ногу між доком і паромом за якісь кілька днів після завершення планів і помер від гангрени менше ніж за три тижні по тому. Міг би й вижити, — ​пояснював Синьому батько, — ​але єдине лікування, яке він визнавав, — ​це гідротерапія, а від неї нема жодної користі. Синього вразило, що чоловік, який присвятив життя будівництву мостів над водами, які дозволяли людям не намокнути, вірив, наче єдине лікування полягає в зануренні у воду. Після смерті Джона Рьоблінґа посаду головного інженера посів його син Вашинґтон: це теж цікава історія. Вашинґтону Рьоблінґу був на той час тільки 31 рік, інженерного досвіду він не мав, як не брати до уваги будівництва дерев’яних мостів під час Громадянської війни, але він виявився ще блискучішим, ніж батько. Проте незабаром після початку будівництва Бруклінського мосту сталася пожежа, й він на кілька годин застряг у підводній кесонній конструкції. Після того страждав на тяжку кесонну хворобу, при якій у крові накопичується азот, викликаючи пекучий біль. Він ледь не загинув, на все життя лишився інвалідом і більше не полишав кімнати на горішньому поверсі у Бруклін-Гайтс, де оселився із дружиною. Звідти Вашинґтон Рьоблінґ з дня у день багато років спостерігав за просуванням будівництва у телескоп — ​щоранку відправляв дружину на будівництво із вказівками, малював детальні кольорові малюнки-пояснення для робітників-іноземців, що не володіли англійською. Вражає, що цілий міст буквально був у нього в голові: він пам’ятав усі його складові, аж до найдрібніших деталей із каменю і сталі. Хоча Вашинґтон Рьоблінґ так і не ступив на міст, той повністю містився в ньому, мовби за всі ці роки проріс у його тілі.

Синій згадує цю історію зараз, переходячи річку і не спускаючи ока з Чорного — ​згадує батька і дитинство у Ґрейвсенді. Старий його був копом, а потім і детективом у 77-му відділку. Життя в них, мабуть, було би непогане, якби не справа Руссо та куля, що прошила батьків мозок у 1927 році. Двадцять років тому, — ​каже він собі, і на нього раптом накочується обурення часом, який минає. Цікаво, чи існує рай, і якщо так, то чи зустрінеться він там із батьком після смерті. Йому згадується історія з одного з незліченних журналів, які він перечитав за цей тиждень, — ​нового місячника «Навмисне не придумаєш»; вона мовби випливає з інших думок, які щойно його навідали. Наскільки він пам’ятає, років 20–25 тому лижівника у французьких Альпах накрило лавиною, і тіло так і не знайшли. Його син, що був тоді ще геть маленьким, виріс і також став лижварем. Минулого року він, сам того не знаючи, поїхав кататися неподалік від місця, де зник його батько. Через повільний, але невблаганний рух льодовиків ландшафт цілковито змінився за десятиліття, що спливли після смерті батька. Сам-один у горах, за багато кілометрів від найближчого поселення, син раптом знайшов у кризі тіло — ​мертве, але неушкоджене, мовби завмерле в русі. Що й казати, юнак спинився його оглянути, і, нагнувшись і зазирнувши мерцеві в обличчя, із подивом і жахом відчув, ніби дивиться на самого себе. Тріпочучи від страху — ​так написано у статті — ​він уважніше придивився до тіла, замурованого у кризі, ніби по той бік товстого скла, і зрозумів, що це — ​його батько. Мрець був ще молодий, навіть молодший, ніж його син, і було в цьому щось дивовижне — ​так Синьому здалося — ​щось страшне і дивне в тому, щоб бути старшим за свого батька. Читаючи статтю,він ледве тамував сльози. Тепер, коли він наближається до кінця мосту, ті почуття повертаються, і йому раптом дуже хочеться, щоб його батько був тут, вів його через річку й розповідав байки. Раптом усвідомивши, які штучки викидає його розум, він замислюється, чому раптом став таким сентиментальним і чому вперше за багато років думає про таке. Це все — ​частина однієї історії, — ​думає він, соромлячись, що до такого докотився. Ось що трапляється, коли ні з ким поговорити.

Перейшовши міст, він розуміє, що помилявся щодо Чорного. Ніхто сьогодні не вчинить самогубство, не кинеться з мосту, не стрибне у незнане. Адже Чорний, цілковито безжурний і легковажний, спускається сходами й переходить вулицю, що огинає ратушу, а тоді рушає на північ по Сентр-стрит, повз суд та інші муніципальні будівлі, не сповільнюючи кроку, перетинає Чайнатаун і прямує далі. Ці блукання займають кілька годин, і в Синього жодного разу не складається враження, що у Чорного є якась мета. Він мовби провітрює легені, йде собі, бо йому подобається ходити, і під час цієї подорожі Синій уперше зізнається собі, що почав відчувати до Чорного певне тепло.

У певний момент Чорний забрідає до книгарні, і Синій заходить за ним. Там Чорний проводить зо пів години й назбирує собі цілий стосик книжок. Синьому зайнятися нічим, тож він і собі розглядає полиці, намагаючись ховатися від Чорного. Коли Чорний відвертається, Синій зважується придивитися до нього, і складається враження, ніби колись він його вже бачив, ось тільки не пам’ятає, де. Є щось знайоме у нього в очах, — ​каже він собі, але далі ці роздуми не заходять, бо він боїться привернути увагу і взагалі не певен, чи має рацію.

За хвилину по тому Синій бачить томик «Волдена» Генрі Девіда Торо. Гортаючи сторінки, він із подивом виявляє, що видавця також звати Чорний: «Видано для Клубу класики Волтером Дж. Чорним, Inc., копірайт — ​1942». Цей збіг на мить виводить Синього з рівноваги — ​можливо, це послання для нього, проблиск сенсу, який може все змінити. Але потім, оговтавшись від потрясіння, він починає підозрювати, що помилився. Просто прізвище поширене, каже він собі — ​та й до того ж він точно знає, що його Чорного звати не Волтер. Може, це якийсь родич, невиключено, що й батько. Раз у раз повертаючись думками до останнього пункту, Синій вирішує придбати книжку. Раз він не може прочитати, що Чорний пише, то може бодай прочитати, що він читає. Надії, звісно, мало, — ​каже він собі, — ​але раптом зрозумію, чим цей займається.

Для початку і так згодиться. Чорний оплачує свої книжки, Синій — ​свою, і прогулянка продовжується. Синій все сподівається, що розгледить якусь схему, якийсь натяк, що розкриє таємниці Чорного. Ось тільки Синій — ​надто чесна людина, щоб брехати собі, і знає: у подіях дотепер логіки шукати годі. Але він не покладає рук. Власне, зазирнувши собі в душу, він розуміє, що це його тільки під’юджує. Є щось приємне у блуканні напотемки, щось захопливе у незнанні подальшого. Треба просто постійно чувати, — ​думає він, — ​це ж добре. Він ґав не ловить, слідкує, звідки вітер віє, готовий до всього.

За кілька хвилин після того, як він додумує цю думку, доля нарешті підкидає Синьому новий поворот: у справі трапляється перший зсув. Звернувши за ріг десь у середмісті, Чорний доходить до середини кварталу, на мить спиняється, вагається, мовби шукає певну адресу, вертається на кілька кроків назад, знову рушає вперед і за кілька секунд заходить у ресторан. Синій без вагань прямує за ним — ​врешті пора обідня, їсти треба — ​але сумніви Чорного відзначає: здається, той ще тут не бував, а отже, можливо, йому тут призначено зустріч. Усередині ресторан темний і доволі людний, навколо шинквасу стовбичать люди, гучно базікають, виделки й ножі клацають об тарілки. Синій вирішує, що ресторан, швидше за все, дорогий — ​дерев’яні панелі на стінах, білі скатертини — ​тож вирішує по змозі не тратитися. Вільні столики є, і Синій сприймає за добрий знак, коли його садять неподалік від Чорного — ​не надто близько, але можна стежити, що той робить. Чорний розкриває карти, просячи два меню, і за три-чотири хвилини розпливається в усмішці: до зали заходить жінка, підходить до стола Чорного й цілує його у щоку, перш ніж сісти. А вона нічогенька — ​думає Синій. Надто маслакувата на його смак, але нічогенька. А тоді думає: ось тут і починається найцікавіше.

На жаль, жінка сидить спиною до Синього, тож її обличчя не видно. Пораючись зі салісберійським стейком, він вирішує, що, може, правдивим був перший здогад. Може, справді йдеться про подружню зраду. Синій уже уявляє наступний звіт і тішиться, обдумуючи, як опише те, що бачить зараз. Раз з’явилася ще одна особа, доведеться прийняти певні рішення. Наприклад: і далі йти за Чорним — ​чи відволіктися на жінку? З одного боку, це може прискорити справу, а з іншого, дасть Чорному шанс відірватися від нього, може, й назавжди. А раптом зустріч із жінкою — ​лише димова завіса, що приховує його справжній план? Це частина справи — ​чи ні? Це суть справи — ​чи лише принагідний факт? Синій певний час розмірковує над цими питаннями й доходить висновку, що зараз нічого не можна сказати напевно. Може, так, — ​каже він собі, — ​а може, й інак.

Десь посеред обіду стається прикрий поворот. Синій щойно встигає помітити біль на обличчі у Чорного, як жінка, схоже, заходиться сльозами. Принаймні такого висновку він доходить на підставі того, як змінюється її поза: вона згорблюється, нахиляє голову вперед, закриває обличчя руками, здригається. Може, вона і сміється, — ​припускає Синій, — ​але ж чому тоді Чорний такий засмучений? Він виглядає так, ніби йому земля раптом пішла з-під ніг. За мить по тому жінка відвертається від Чорного, і Синій встигає побачити її у профіль: вона таки плаче. Він спостерігає, як та промокає очі серветкою, й на щоці лишається лискуча пляма від мокрої туші. Вона рвучко підводиться й рушає у напрямку дамської кімнати. Тепер Чорного ніщо не закриває від Синього, і від смутку, ба навіть цілковитого розпачу в нього на обличчі йому стає шкода чоловіка. Чорний зиркає у напрямку Синього, але явно нічого не помічає — ​і за мить закриває обличчя руками. Синій намагається зрозуміти, що відбувається, але не може. Схоже, між ними все скінчено, — ​думає він, — ​виглядає так, наче щось закінчується. А може, це просто банальна суперечка.

Коли жінка повертається до столика, вона вже виглядає трохи краще, і кілька хвилин вони сидять мовчки й не торкаються їжі. Чорний пару разів зітхає, дивлячись у простір, і нарешті просить рахунок. Синій робить так само й виходить за парочкою з ресторану. Він зауважує, що Чорний підтримує жінку під лікоть, але, може, за звичкою — ​це не конче щось значить. Вони йдуть мовчки, й на перехресті Чорний спиняє таксі. Він притримує для жінки дверцята, й перш ніж вона сідає в машину, дуже ніжно торкається її щоки. Вона мужньо натягує силувану посмішку, але мовчанка триває. Коли жінка вмощується на задньому сидінні, Чорний зачиняє двері, й таксі рушає.

Чорний кілька хвилин простує далі, побіжно спиняється перед вітриною турфірми й розглядає рекламу турів нью-гемпширськими Білими горами, а тоді й собі сідає в таксі. Синьому знову щастить: йому вдається спинити інше таксі за кілька секунд. Він наказує водієві їхати за машиною Чорного і розслабляється, доки дві жовті автівки повільно просуваються корками на центральних вулицях, через Бруклінський міст і нарешті до Орандж-стрит. Синього це сприкрює, він подумки картає себе, що не рушив натомість за жінкою. Мав би здогадатися, що Чорний поїде додому.

Настрій помітно покращується, коли, зайшовши до будинку, він виявляє у поштовій скриньці листа. Він каже собі, що в листі може бути тільки одне, і справді, коли він піднімається сходами й відкриває конверт, то знаходить там перший чек, поштовий грошовий переказ на суму, про яку вони з Білим домовилися. Його, щоправда, трохи непокоїть настільки анонімний спосіб оплати. Чому Білий не виписав чек? Це змушує Синього повернутися до теорії, що Білий — ​і справді агент-перекинець, який намагається замести сліди, й тому не хоче лишати доказів оплати. Знявши капелюха й пальто і витягнувшись на ліжку, Синій усвідомлює: трохи прикро, що роботодавець нічого не сказав про звіт. Враховуючи, як тяжко він трудився, щоб усе передати правильно, підбадьорення не завадило б. Але, раз Білий надіслав гроші, значить, невдоволеним не лишився. Та все ж, мовчанка — ​поганенька винагорода, хай би що за нею стояло. Але раз так, — ​каже собі Синій, — ​то треба звикати.

Минають дні, події знову зводяться до мінімалістичної рутини. Чорний пише, читає, скуповується, не полишаючи району, заходить на пошту, час від часу прогулюється. Жінка більше не з’являється, на Мангеттен Чорний також більше не вибирається. Синій із дня на день чекає на лист, який сповістив би, що справу завершено. Жінка-бо зникла, а це може звістувати кінець справи. Але нічого такого не стається. Синій ретельно описує сцену в ресторані, але дарма чекає реакції від Білого; минають тижні, чеки й далі прибувають вчасно. От тобі й вибудовуй теорії про любов, — ​каже собі Синій. Жінка взагалі нічого не значила. Це — ​просто омана.

Під час того раннього періоду у душі Синього панує сум’яття. Бувають такі миті, коли йому здається, що перебуває у цілковитій гармонії з Чорним. Вони настільки природно допасовані один до одного, що аби передбачити, коли Чорний сидітиме в кімнаті, а коли вийде погуляти, досить зазирнути у власну душу. У такі дні він навіть не завдає собі клопоту визирати у вікно чи переслідувати Чорного на вулиці. Час від часу він навіть дозволяє собі самотні вилазки, бо прекрасно знає, що за цей час Чорний не зрушить із місця. Звідки знає — ​загадка, але факт лишається фактом: він ніколи не помиляється, й коли на нього сходить це відчуття, місця для сумнівів і вагань не лишається. А з іншого боку, не всі моменти такі. Буває, що він почувається цілковито відрізаним від Чорного, настільки різко й абсолютно від нього відчуженим, що аж забуває, хто той такий. Його огортає й замуровує самотність, а з нею — ​жах, якого він ніколи доти не відчував. Він не розуміє, чому ці стани чергуються так стрімко, і довго вагається між полюсами, не знаючи, який із них правдивий, а який ні.

Після вервечки винятково прикрих днів він прагне товариства. Сідає й пише детального листа Бурому, де описує справу і просить поради. Вийшовши на пенсію, Бурий перебрався до Флориди, де більшість часу проводить рибалячи, тож Синій знає, що відповідь отримає нескоро. Проте вже назавтра після відправлення листа він починає чекати на відповідь із ревністю, що межує з одержимістю. Він щоранку вмощується перед вікном десь за годину до того, як розвозять пошту, й починає виглядати, коли з-за рогу з’явиться поштар, бо всі свої надії покладає на те, що Бурий йому напише. Він і сам не певен, чого чекає від цього листа. Синій себе про це й не питає, але думає, що в наставника знайдуться слова, які все прояснять і повернуть його до світу живих.

Минають дні і тижні, лист від Бурого все не йде, й розчарування Синього переростає у болісний, нераціональний розпач. Але це не зрівняється з тим, що він відчуває, коли лист таки приходить. Адже Бурий навіть не згадує про те, що написав Синій. Радий отримати від тебе звісточку, — ​так починається лист, — ​радий чути, що ти багато працюєш. Виглядає на те, що справа цікава. Тільки не можу сказати, що за цим усім скучив. У мене тут добре життя, встаю рано, рибалю, проводжу час із дружиною, трошки читаю, куняю на сонці, скаржитися ні на що. Одного не розумію: чому не переїхав сюди ще багато років тому.

Він продовжує у такому ж дусі ще кілька сторінок, жодного разу не згадуючи гризот і тривог Синього. Синьому здається, наче чоловік, що був йому як батько, його зрадив, і коли він перегортає останню сторінку листа, то почувається спустошеним, ніби з нього витрусили всю начинку. Я лишився сам, — ​думає він, — ​ні до кого звернутися. Далі — ​кілька годин зневіри й жалю до себе, кілька разів Синій навіть думає, що, можливо, краще померти. Проте врешті він лишає розпач позаду. Адже Синій, в цілому людина стійка, менш схильна до темних дум, ніж більшість, а як йому інколи і здається, що світ прогнив, то хто ж поставить це йому на карб? Коли надходить час вечеряти, він вже шукає в усьому позитив. Можливо, саме в цьому й полягає його найбільший талант: не можна сказати, наче він узагалі ніколи не впадає у відчай, але той довго не триває. Може, й на краще, — ​каже він собі. Може, краще покладатися лише на себе, не на інших. Поміркувавши трохи, Синій вирішує, що в цьому є плюси. Він-бо вже не підмайстер. Ніхто над ним не нависає. Я — ​сам собі пан, — ​каже він собі. Сам собі пан, відповідальний лише перед собою.

Надихнувшись новим підходом, він урешті знаходить у собі відвагу зв’язатися із майбутньою місіс Синьою. Але коли набирає номер, слухавку ніхто не бере. Це сприкрює, але рішучості не знищує. Спробую згодом, — ​каже він, — ​незабаром.

Дні й далі минають. Синій знову крокує із Чорним у ногу, може, навіть краще, ніж доти. У процесі він виявляє парадокс свого становища: що ближчим почувається до Чорного, то менше потребує про нього думати. Інакше кажучи, що глибше загрузає, то вільнішим почувається. Пригнічує не причетність до цієї справи, а відчуженість. Він шукає Чорного лише тоді, коли той віддаляється, а на це йдуть час і зусилля, не кажучи вже про внутрішню боротьбу. А в ті миті, коли він до Чорного найближчий, йому навіть вдається провадити певну подобу незалежного життя. Спочатку він не дозволяє собі зайвого, але навіть це видається йому тріумфом, чи не актом зухвалості. Наприклад, вийти надвір, пройтися вгору-вниз кварталом. Може, це й непоказний жест, але він сповнює радощів, і коли Синій походжає Орандж-стрит погідної весняної днини, у ньому буяє більше життя, ніж за багато років до того. З одного боку відкривається краєвид на річку, затоку, Мангеттенський овид і мости. Синьому дуже подобається, інколи він навіть дозволяє собі посидіти кілька хвилин на лавочці, подивитися на човни. По інший бік — ​церква, й інколи Синій заходить посидіти у порослий травою дворик, порозглядати бронзовий постамент Генрі Ворду Бічеру. За Бічерові ноги чіпляються двоє рабів, мовби благають про допомогу і звільнення, а на цегляній стінці за пам’ятником видніється порцеляновий барельєфний портрет Авраама Лінкольна. Синього ці образи незмінно надихають, тож щоразу, як він приходить до церкви, його переповнюють шляхетні думи про людську гідність.

Із часом він дедалі зухваліше відхиляється від курсу Чорного. Надходить 1947 рік, Джекі Робінсон іде із «Доджерс», і Синій ретельно стежить за його кар’єрою, але час від часу згадує про церковний дворик і розуміє, що світ до бейсболу не зводиться. Погідної травневої днини, у вівторок, він вирішує здійснити вилазку до бейсбольного стадіону «Еббетс Філд». Він лишає Чорного у кімнаті на Орандж-стрит, згорбленим, як завжди, над письмовим столом із ручкою й паперами, й не має жодних підстав хвилюватися, певний, що, коли він повернеться, все буде точнісінько так само. Він сідає в метро і вливається у натовп, мчить до повного відчуття моменту. Влаштувавшись на стадіоні, він раптом чітко усвідомлює, які ж навколо яскраві кольори: трава зелена, багнюка бура, м’яч білий, небо над головою блакитне. Кожна річ вирізняється на тлі інших, окремішня, чітко окреслена, і Синього вражає геометрична простота цього візерунку. Він дивиться гру й не може відірвати очей від Робінсона — ​чорнота його обличчя вабить погляд, мабуть, потрібна неабияка відвага, аби робити те, що робить він, стояти самому-одному перед стількома незнайомцями, з яких добра половина, безсумнівно, бажає тобі смерті. Синій ловить себе на тому, що підбадьорює Робінсона вигуками, хай би що той робив, і схоплюється, коли в третьому інінгу чорношкірому вдається зайняти базу, а, і аж гатить сусіда по спині, щоб передати весь свій захват, коли пізніше, в сьомому, Робінсон пробиває дабл об стіну зліва. «Доджерси» збираються на силі в дев’ятому інінгу і завершують гру сакріфайс флаєм, і коли Синій разом із рештою натовпу вибирається зі стадіону і рушає додому, то раптом згадує, що про Чорного навіть жодного разу не подумав.

Але ігри — ​це тільки початок. Бувають такі вечори, коли Синій, розуміючи, що Чорний нікуди не йде, рушає у бар неподалік, де пропускає пару кухлів пива, а часом і перекидається парою слів із барменом — ​того звати Червоний, і він приголомшливо схожий на Зеленого, бармена із давньої-предавньої справи Сірого. Серед завсідниць бару — ​розпатлана хвойда на ім’я Роза, і Синьому кілька разів навіть вдається її настільки підпоїти, щоб та запросила його до своєї квартири неподалік. Він знає, що подобається їй, бо вона жодного разу не просить за це грошей, але також знає, що з любов’ю це не має нічого спільного. Вона називає його солоденьким, а плоть у неї м’яка і пишна, але щойно вона вип’є зайвого, як заходиться сльозами, й тоді Синьому доводиться її втішати — ​він не певен, чи воно того варте. Винним перед майбутньою місіс Синьою він не почувається, і випрадовує здибанки з Розою, порівнюючи себе зі солдатом на війні у чужій країні. Кожному потрібна втіха, особливо якщо завтра твій час може збігти. Та й до того ж він не з каменю зроблений.

Утім, найчастіше Синій проминає бар і простує у кінотеатр за кілька кварталів. Літо вступає у свої права, на його кімнатку невблаганно наступає спека, тож приємно сісти у прохолодній залі й подивитися фільм. Синій кіно любить, і то не лише за сюжети і красивих жінок, а й за темряву кінотеатру, те, як зображення на екрані перегукуються з думками в голові, щойно він заплющить очі. Йому майже байдуже, який фільм дивитися, комедію чи драму, чорно-білий чи кольоровий, але він, природно, має слабкість до фільмів про детективів: ці сюжети його завжди захоплюють більше, ніж інші. Протягом того періоду він встигає передивитися чимало таких фільмів, і вони всі йому подобаються: і «Леді в озері», і «Впалий янгол», і «Темний прохід», і «Тіло та душа», і «Рожевий кінь», і «Навісний», і таке інше. Але один особливо врізається Синьому в пам’ять. Йому так сподобалося, що він аж прийшов наступного ж вечора подивитися його знову.

Називається він «Із минулого». Роберт Мітчем грає колишнього детектива, який намагається почати під прибраним іменем нове життя у маленькому містечку. У нього є дівчина, мила провінціалка на ім’я Енн; він завідує заправкою з допомогою глухонімого юнака, Джиммі, який сліпо йому відданий. Але минуле наздоганяє Мітчема, і тут нічим не зарадиш. Багато років тому його найняли, щоб знайти Джейн Ґрір, коханку гангстера Кірка Дугласа, але, відшукавши її, він закохався, й вони втекли разом. Проте трапляється крадіжка і вбивство, Мітчем хапається за голову й полишає Ґрір, осягнувши глибину її розпусти. А тепер Дуґлас і Ґрір шантажують його, змушуючи вчинити злочин, але це — ​тільки задля підстави: він розплутує справу і розуміє, що на нього збираються повісити інше вбивство. Розгортається заплутаний сюжет, у ході якого Мітчем розпачливо намагається вислизнути з пастки. У якийсь момент він повертається до містечка, де тепер живе, розповідає Енн, що невинний, і знову переконує, що її кохає. Але вже запізно, і Мітчем це розуміє. Під кінець йому вдається переконати Дуґласа здати Ґрір, яка і вчинила вбивство, поліції, але в ту мить Ґрір заходить до кімнати, спокійнісінько піднімає пістолет і вбиває Дуґласа. Вона каже Мітчемові, що вони створені бути разом, і він, послідовний фаталіст, здається, їй підігрує. Вони вирішують утікати з країни разом, але доки Ґрір пакує сумку, Мітчем дзвонить у поліцію. Вони сідають у авто і їдуть геть, але незабаром натикаються на поліцейський блокпост. Ґрір розуміє, що Мітчем її зрадив, вихоплює з сумочки пістолет і стріляє в нього. Поліція відкриває вогонь по машині і вбиває ще й Ґрір. А після того є ще одна сцена, фінальна — ​наступний ранок, містечко Бриджпорт. Джиммі сидить на лавочці біля заправки, до нього підходить Енн і сідає поруч. Скажи-но мені одну річ, Джиммі, — ​каже вона, — ​я мушу це знати: він із нею втік чи ні? Юнак замислюється, намагаючись вирішити, що сказати: правду чи ласкаву брехню. Що важливіше: зберегти добре ім’я друга — ​чи пожаліти дівчину? Це триває лише якусь мить. Він дивиться дівчині у вічі й киває, мовби каже: так, Мітчем закоханий у Ґрір. Енн поплескує Джиммі по руці, дякує і рушає до свого колишнього хлопця, правильного місцевого поліцейського, який Мітчемові ніколи не довіряв. Джиммі піднімає погляд на вивіску заправки, де досі стоїть Мітчемове ім’я, віддає йому честь на знак дружби, й рушає геть дорогою. Тільки він знає правду — ​і нікому її не розкаже.

Протягом наступних кількох днів Синій раз у раз прокручує цю історію в голові. Добре, — ​доходить висновку він, — ​що фільм закінчується кадром із глухонімим юнаком. Таємницю поховано, Мітчем лишиться загадкою навіть у смерті. Амбіцій у нього було небагато: тільки стати нормальним мешканцем нормального американського містечка, одружитися з нормальною дівчиною, жити тихим життям. Синьому дивно, що нове ім’я, яке Мітчем собі обрав, звучить як Джефф Бейлі. Воно дуже схоже на ім’я героя іншого фільму, який він подивився минулого року із майбутньою місіс Синьою — ​Джорджа Бейлі, героя Джеймса Стюарта у «Це дивовижне життя». У тому фільмі теж змальовували маленькі американські містечка, тільки з протилежної перспективи: зневіреного чоловіка, який все життя тільки й намагався що звідти вибратися. У кінці він розуміє, що життя прожив добре і все робив правильно. Мітчемів Бейлі, безсумнівно, хотів би бути таким, як Стюартів Бейлі. Але у його випадку ім’я — ​фальшивка, породжена пустими мріями. Його справжнє ім’я — ​Маркгем, і в тому вся суть. Він несе на собі марку, тавро минулого, і нічого не вдієш, нічим не зарадиш. Синій думає: раз щось сталося, то так воно й діятиметься довіку. Нічого не можна змінити, ніщо не може покотитися іншою колією. Ця думка не полишає Синього: вбачається йому в тому певне попередження, послання самому собі. Хай би скільки він намагався її зректися, ця темна думка його не полишає.

І так якогось вечора Синій нарешті розгортає «Волдена». Час, — ​каже він собі: якщо не зробить зусилля зараз, то вже ніколи й не зробить. Але книжка дається непросто. Коли він береться до читання, то почувається, наче потрапив до чужинського світу. Бредучи крізь болота й хащі, деручись на понурі горби і підступні кручі, він як в’язень на марші, і тільки й думає, що про втечу. Слова Торо навіюють нудьгу, зосередитися складно. Один за одним тягнуться розділи, де, дочитавши до кінця, він розуміє, що нічогісінько не пам’ятає. Нащо кидати все і жити самітником у лісі? Нащо саджати квасолю, відмовлятися від кави і м’яса? Нащо ці нескінченні описи пташок? Синій сподівався, що йому розкажуть історію чи бодай щось штибу того, а отримав натомість пустопорожню балаканину, нескінченний монолог ні про що.

Проте засуджувати його було б несправедливо. Синій — ​невеликий читач, його досвід обмежений газетами, журналами та принагідними пригодницькими романами у дитинстві. Навіть досвідчені й освічені читачі мали, бувало, клопіт із «Волденом» — ​аж сам Емерсон писав у своєму щоденнику, що від читання Торо почувається нікчемою. До честі Синього, він не здається. Наступного дня починає спочатку, і друге прочитання йде гладше, ніж перше. У третьому розділі натрапляє на фразу, яка нарешті до нього промовляє — ​«Книжки треба читати так само зосереджено й уважно, як вони писалися» — ​і розуміє: суть у тому, щоб читати повільно, повільніше, ніж будь-коли. Певною мірою, це йому помагає, і окремі абзаци проясняються: оті всі розмірковування про одяг при початку, війна між червоними і чорними мурахами, аргументи проти праці. Але читання все одно дається тяжко, й навіть коли Синій неохоче визнає, що Торо, можливо, все ж не такий йолоп, як спершу здалося, то відчуває певну нехіть до Чорного, адже це через того він терпить ці тортури. Чого він не усвідомлює, так це того, що, якби знайшов у собі терпіння прочитати книжку з таким настроєм, якого вона потребує, ціле його життя змінилося б, і він повністю зрозумів би своє становище — ​себто Чорного, Білого, цю справу, все, що його стосується. Але втрачені можливості — ​не менша частина життя, ніж можливості, якими таки скористалися, а сюжетові негоже спинятися на тому, що тільки могло би статися. Синій із огидою жбурляє книжку геть, натягує плащ (настала осінь) і виходить подихати повітрям. Він ще не розуміє, що це — ​початок кінця. Адже дещо ось-ось станеться, а коли воно станеться, то ніщо вже не буде таким, як раніше.

Він рушає на Мангеттен — ​так далеко від Чорного ще ніколи не відходив — ​витісняючи роздратування рухом і сподіваючись, що втома заспокоїть. Прямує на північ, поринувши у думки й не завдаючи собі клопоту звертати увагу на речі навколо. На Іст‑26-й вулиці розв’язується лівий шнурок, і саме тоді, коли він нахиляється його зав’язати, присівши на коліно, на нього падає небо. Адже кого він тієї миті бачить, як не майбутню місіс Синю! Вона йде до нього вулицею, тримаючи під правий лікоть чоловіка, якого Синій ніколи не бачив, і з осяйною усмішкою заворожено слухає, що той їй розповідає. Якусь мить Синій такий розгублений, що навіть не знає, чи нахилити голову і сховати обличчя, чи, навпаки, випростатися і привітатися з жінкою, що, як він зараз розуміє — ​раптове і несподіване усвідомлення, мовби двері захряснули — ​ніколи не стане його дружиною. Виявляється, ні те, ні те йому не вдається — ​він спершу нахиляє голову, але за секунду розуміє, що все ж хоче, аби вона його впізнала. Тоді бачить, що вона, зачарована розповіддю супутника, його не помітить, і рвучко підводиться з тротуару, коли до них залишається неповні два метри. Колишня майбутня місіс Синя ойкає, ніби перед нею привид, ще до того, як встигає зрозуміти, хто це. Синій вимовляє її ім’я, мовби чужим голосом, і вона завмирає, прикута до місця. На її обличчі проступає шок, а потім вираз стрімко змінюється на лють.

Ти! — ​коже йому вона. — ​Ти!

Не встигає він і слова вимовити, як вона відпускає руку свого супутника й починає гамселити Синього у груди кулаками, кричати, як ненормальна, і звинувачувати його у всіх смертних гріхах. А Синій тільки й може, що знову і знову повторювати її ім’я, мовби у безнадійній спробі розділити жінку, яку любив, і дикого звіра, який на нього нападає. Він почувається цілковито беззахисним, і коли її напад не припиняється, він починає вітати кожен новий удар як справедливу кару за свою поведінку. Утім, кінець сцені кладе інший чоловік — ​у Синього навіть виникає спокуса зацідити йому у щелепу, ось тільки він такий приголомшений, що не встигає зреагувати вчасно, й коли вдається спохопитися, той уже веде заплакану колишню майбутню місіс Синю геть, за ріг, і на тому все закінчується.

Ця коротка сцена, така несподівана й така приголомшлива, вивертає Синього навиворіт. Коли вдається взяти себе в руки й повернутися додому, він розуміє, що пустив своє життя коту під хвіст. Вона невинна, каже він собі, — ​він її хоче винити, але не може. Від нього не було ні слуху, ні духу, може, його й серед живих не було — ​чи ж можна її звинувачувати в тому, що їй хотілося жити? На очі Синьому навертаються сльози, але горе затьмарює злість на себе — ​за те, що він такий йолоп. Він профукав усі шанси на щастя, й раз так, можна сказати, що це — ​початок кінця.

Синій повертається до своєї кімнати на Орандж-стрит, лягає на ліжко й починає зважувати можливості. Врешті повертається до стіни, де його погляд падає на фотографію того патологоанатома з Філадельфії, Золотого. Він думає про похмуру пустку нерозв’язаної справи і спочилу в безіменній могилі дитину, розглядає хлопчикову посмертну маску й починає обмірковувати одну ідею. Можливо, з Чорним можна зблизитися, — ​думає він, — ​не виказуючи при цьому себе. Він може вжити певних кроків, запустити певні плани, може, навіть не один, а два чи три. Час почати з чистого аркуша.

Наступний звіт треба подати післязавтра, тож щоб відправити його вчасно, він береться за роботу. Останні кілька місяців звіти ставали дедалі лаконічніші — ​він наводив сухі факти й нічого більше у абзаці-двох, і цього разу теж не відступається від тієї моделі. Але внизу сторінки додає загадкову фразу, як таку собі перевірку, спробу змусити Білого порушити мовчанку: Чорний, здається, захворів. Боюся, помирає. Він запечатує звіт і каже собі, що це — ​тільки початок.

За два дні по тому Синій рано-вранці мчить до Бруклінської пошти, величезного замку, з якого видно Мангеттенський міст. Синій відправляє всі свої звіти на поштову скриньку № 1001, і тепер мовби випадково проходить повз неї й непомітно зазирає перевірити, чи не прийшов звіт. Прийшов. Чи бодай там є якийсь лист, самотній білий конверт під кутом у 45 градусів до вузького віконечка — ​і Синій не має підстав вважати, що лист не його. Тоді починає повільно обходити залу по колу. Він чекатиме там, доки не з’явиться Білий чи той, хто на нього працює, не зводячи погляду з колосальної стіни пронумерованих скриньок із різними комбінаціями, і в кожній — ​якийсь інший секрет. Люди приходять і йдуть, відкривають скриньки і закривають, а Синій все бродить колами, інколи спиняючись абиде, а тоді рушаючи далі. Йому все видається бурим, ніби осіння погода прокралася до кімнати знадвору; приємно пахне цигарковим димом. Після кількох годин він відчуває голод, але не піддається на поклик шлунка: зараз чи ніколи, треба триматися. Синій спостерігає за всіма, хто підходить до скриньок, затримуючи погляд на тих, хто наближається до № 1001, свідомий того, що по звіт може прийти й не сам Білий, а взагалі будь-хто — ​старша пані, мала дитина — ​отже, потрібно зберігати пильність. Проте всі можливості так і лишаються нереалізовані, адже скриньки ніхто не торкається, хоча Синій сплітає історії про кожного, що до неї наближається, намагаючись уявити, як та особа пов’язана з Білим чи Чорним, яку роль він чи вона відіграє у справі і таке інше — ​і мусить по одній відкидати ці оповідки, жбурляти їх назад у пітьму забуття.

Одразу пополудні, в ту мить, коли на пошті стає людно через наплив працівників, що вирішили в обідню перерву відправити листа, придбати марки чи полагодити якусь справу, двері відкриває чоловік у масці. Синій його спершу навіть не зауважує, стільки людей проходять крізь ці двері одночасно, але коли той відділяється від натовпу й рушає до пронумерованих поштових скриньок, детектив нарешті звертає увагу на маску: діти носять такі на Геловін, маска гумова й зображає якесь огидне страховисько із рваними ранами на лобі, кров’ю з очей та іклами. В іншому той цілковито звичайний (сіре твідове пальто, червоний шарф на шиї), але Синій із першого погляду відчуває, що чоловік у масці — ​це Білий. Коли чоловік простує до скриньки № 1001, це відчуття переростає у певність. Водночас Синьому здається, що чоловік мовби й не зовсім присутній: він його бачить, але більш ніж імовірно, що інші — ​ні. Тут Синій, утім, помиляється, бо коли чоловік у масці перетинає величезну залу з мармуровою підлогою, чимало людей заходяться сміхом і тицяють у нього пальцями. Хтозна, на краще це чи на гірше. Чоловік у масці підходить до скриньки № 1001, вертить туди-сюди коліщатко для підбору номера й відкриває. Щойно Синій пересвідчується, що це саме той, хто йому потрібен, він починає просуватися у тому напрямку, сам до кінця не певен, що збирається зробити. У глибині душі він, безперечно, хоче того схопити і зірвати маску. Але чоловік надто пильний, тож, поклавши конверт у кишеню й закривши скриньку, він швидко роззирається, зауважує, що до нього наближається Синій, і кидається навтьоки до дверей. Синій мчить за ним у надії наздогнати і схопити, але на якусь мить загрузає у натовпі біля дверей, і коли пробивається назовні, чоловік у масці вже летить униз сходами, приземляється на тротуарі й біжить геть вулицею. Синій не здається і навіть вірить, що його наздоганяє, але тут чоловік добігає до перехрестя, де автобус саме від’їздить від зупинки, й заскакує всередину — ​а Синій лишається з носом, задиханий, і завмирає, як ідіот.

За два дні по тому, коли Синій отримує поштою чек, Білий нарешті додає кілька слів від себе. «Більше жодних вибриків», — ​сказано у записці, отже, звісточка така собі, але Синій усе одно радий, що її отримав, радий, що пробив стіну мовчанки. Йому, щоправда, невтямки, про останній звіт у записці йдеться — ​чи про інцидент на пошті. Гаразд усе обдумавши, він вирішує, що байдуже. Так чи так, ключ до справи — ​дія. Він і далі мусить порушувати хід подій — ​тут трохи підштовхнути, там дрібку розхитати, торсати кожну загадку, доки структура не ослабне, й тоді якогось дня ціла ця гнила справа врешті розсиплеться.

Протягом наступних тижнів Синій кілька разів повертається на пошту в надії знову побачити Білого. Тільки нічого не виходить. Чи то Білий встигає забрати звіт іще до його приходу, чи то не з’являється взагалі. Ця зала на пошті відчинена цілодобово, тож вибору в Синього особливо нема. Білий бачить його, як облупленого, і вдруге тієї ж помилки не повторить. Він просто дочекається, доки Синій піде, перш ніж перевірити скриньку, тож якщо Синій не збирається ціле життя стирчати на пошті, він більше не заскочить Білого зненацька.

Картина значно складніша, ніж Синій собі уявляв. Він уже майже рік гадав, що, по суті, вільний. Він робив свою роботу, на добре чи на зле, дивився вперед, штудіював Чорного, чекав, коли той підставиться, і не здавався, а при цьому навіть не замислювався, що діється в нього за спиною. Тепер, після пригоди з чоловіком у масці й подальших перешкод, Синій не знає, що й думати. Цілком імовірно, що за ним теж стежать, спостерігають так само, як він — ​за Чорним. Якщо так і є, то він ніколи не був вільним. Він від початку стримів посередині — ​попереду перешкода, позаду бар’єр. Як не дивно, це нагадує йому цитату з «Волдена», й він береться гортати записник, аби відтворити точне формулювання — ​він доволі-таки певен, що десь її виписав. Ось, знайшов: «Ми — ​не там, де є, а у фальшивому становищі. Через власні слабкощі ми припускаємо, наче бачимо стан справи й наше місце у ній, а отже, перебуваємо у двох становищах одночасно, і вибратися вдвічі складніше». Це видається Синьому логічним, і хоча становище починає його трохи лякати, можливо, ще не пізно щось змінити.

Отже, проблема насправді полягає в тому, щоб визначити природу проблеми. Для початку: хто становить для нього більшу загрозу — ​Білий чи Чорний? Білий свого слова дотримується: чеки щотижня приходять вчасно, тож повернутися зараз проти нього — ​це вкусити руку годувальника. Але ж саме Білий запустив цю справу, так би мовити, кинув Синього у порожню кімнату, а тоді вимкнув світло і замкнув двері. Відтоді Синій навпомацки блукає у пітьмі в пошуках вимикача, бранець цієї справи. Ну, гаразд, і навіщо це Білому? Перед таким питанням Синій пасує. Його мозок перестає працювати, далі він зайти не може.

Тоді візьмімо, наприклад, Чорного. Досі справа зводилася саме до нього, позірного джерела всіх проблем Синього. Але якщо Білий хотів піймати саме Синього, а не Чорного, то, можливо, Чорний тут узагалі ні до чого. Може, він — ​просто невинний свідок. У такому разі Чорний займає позицію, яку Синій від початку вважав своєю, а Синій займає місце Чорного. На користь цього припущення є певні докази. А з іншого боку, не виключено, що Чорний співпрацює з Білим, і вони разом снують плани проти Синього.

Якщо так, то що вони з ним роблять? Врешті, нічого жахливого не відбувається, принаймні якщо мислити глобально. Вони замкнули Синього у бездіяльній пасивності, так, що від його життя майже нічого не лишилося. Так, — ​каже собі Синій, — ​ось так він почувається: ніби майже нічого не лишилося. Ніби його прирекли до кінця життя нидіти в кімнаті й читати книжку. Дивне відчуття — ​бути живим у кращому разі наполовину, бачити тільки й світу, що у словах, проживати виключно життя інших. Якби ж хоч книжка була цікава. Його б, можливо, затягнув сюжет, і він потроху забувся б. Ось тільки ця книжка нічого йому не дає. Там ані сюжету, ані історії, ані дії — ​тільки чоловік, який сидить сам у кімнаті й пише книжку. Синій розуміє, що більше нічого там нема, і він більше не хоче мати з цим до діла. Ось тільки як йому вибратися? Як вибратися з кімнати-книжки, яка писатиметься, доки він лишається у кімнаті?

Що ж до Чорного — ​так би мовити, автора цієї книжки, — ​то Синій більше не може довіряти побаченому. Хіба ж таке може бути, що існує чоловік, який нічого не робить, тільки сидить собі у кімнаті й пише? Синій ходив за ним повсюди, стежив за ним так пильно, що очі замалим не зраджували. Навіть полишаючи свою кімнату, Чорний нікуди не ходить, нічого особливо не робить: продукти купує, зрідка стрижеться, в кіно вибирається, і так далі. Але здебільшого він просто блукає вулицями, розглядає випадкові елементи пейзажу, кластери довільних даних, та й то — ​якимись ривками. Певний час його цікавили будівлі: він нахиляв голову, щоб дотягнутися поглядом до дахів, вивчав двері, повільно водив рукою кам’яними фасадами. А потім пару тижнів вивчатиме статуї, чи човни на річці, чи дорожні знаки. Більше нічого, ні словом ні з ким не перекинеться, ні з ким не бачиться, крім тієї зустрічі із заплаканою жінкою, що вже відійшла у далеке минуле. Певною мірою, Синій знає про Чорного все: яке мило той купує, які газети читає, який одяг носить. Він ретельно занотовує це все у записнику. Він довідався тисячу фактів, але вони свідчать тільки, що насправді він нічого не знає. Нікуди не подітися від факту, що все це неможливо. Не може існувати такого, як Чорний.

Потім Синій починає підозрювати, що Чорний — ​це обманка, що Білий його найняв і платить йому за те, щоб сидіти в кімнаті й нічого не робити. Може, і вся та писанина — ​фальшивка, сторінка за сторінкою: наприклад, список усіх імен у телефонному довіднику, чи всі слова зі словника в алфавітному порядку, чи рукописна копія «Волдена». Можливо, той навіть не слова пише, а просто якісь каляки-маляки, бездумні позначки, нагромаджуючи нісенітниці та безглуздя. У такому разі справжній письменник — ​це Білий, а Чорний — ​тільки його заступник, фальшивка, актор, не наділений власною сутністю. А буває, що Синій доводить цю думку до логічного завершення й вирішує, що існує тільки одне пояснення: Чорний — ​не один чоловік, а кілька. Двоє, троє, четверо двійників розігрують перед Синім роль Чорного, а відбувши свою зміну, повертаються до затишку власного дому. Але ця думка така жахлива, що Синій на ній задовго не затримується. Минають місяці, й він нарешті каже собі вголос: я дихати не можу. Це — ​кінець. Я помираю.

Стоїть розпал літа, рік 1948. Нарешті набравшися відваги діяти, Синій сягає у свою сумку з маскувальним приладдям і починає шукати нову ідентичність. Відкинувши кілька можливих варіантів, він зупиняється на личині старого, який просив колись гроші у них на районі, коли Синій ще був маленьким — ​був у них такий місцевий дивак, Джиммі Рожевий звали — ​і розцяцьковується під безхатченка: обшарпаний вовняний одяг, черевики перев’язані мотузком, щоб підошва не хляпала, брудна тканинна сумка з усіма пожитками, й нарешті, але далеко не в останню чергу, довга біла борода і волосся. Ці останні деталі уподібнюють його до старозавітного пророка. Синій у подобі Джиммі Рожевого — ​не спитий жебрак, а мудрий блазень, святий злиднів, що живе на узбіччі суспільства. Трохи несповна розуму, але і шкоди від нього нема: від нього віє доброзичливою байдужістю до світу навколо, і раз усе, що могло з ним статися, вже сталося, його більше нічого не обходить.

Синій знаходить собі належне місце по той бік вулиці, виймає з кишені скалку лупи й береться читати пом’яту вчорашню газету, яку витягнув зі смітника неподалік. За дві години по тому Чорний виходить, спускається сходами свого дому і звертає в напрямку до Синього. Чорний на безхатченка не зважає — ​чи то поринув у думки, чи то навмисне ігнорує — ​а коли той наближається, Синій люб’язно звертається до нього:

Пане, дріб’язку не пожертвуєте?

Чорний зупиняється, розглядає розпатлане створіння, яке щойно до нього заговорило, і поступово розквітає в усмішці, зрозумівши, що небезпеки нема. Він сягає до кишені, витягає монету і кладе Синьому в долоню.

Тримайте, — ​каже він.

Най благословить вас Бог, — ​каже Синій.

Спасибі, — ​відповідає Чорний, розчулений побажанням.

Нічого не бійтеся, — ​каже Синій. — Бог благословляє все.

І з цим підбадьорливим звертанням Чорний припіднімає капелюха і продовжує шлях.

Наступного вечора, знову вбравшися жебраком, Синій чекає Чорного на тому ж місці. Синій вирішує, що зараз, оскільки він уже завоював довіру Чорного, треба спробувати завести трохи довшу розмову, але проблема вирішується природно, бо Чорний і сам не проти затриматися. Вечоріє, ще не сутінки, але вже й не пообідній час — ​стоїть присмеркова пора повільних змін, коли сяють цегла і тіні. Сердечно привітавшись із прохачем і вручивши йому чергову монету, Чорний мить вагається, мовби роздумуючи, чи зважитися на рішучий крок, а тоді каже:

Вам ніхто не казав, що ви — ​викапаний Волт Вітмен?

Який ще Волт? — ​перепитує Синій, сумлінно граючи свою роль.

Волт Вітмен, славетний поет.

Ні, — ​каже Синій, — ​не можу сказати, що ми знайомі.

А ви й не можете бути знайомі, — ​каже Чорний. — ​Він уже помер. Але подібність приголомшлива.

Ну, знаєте, як то кажуть, — ​каже Синій. — ​У кожного десь є двійник. Чому б моєму двійнику не бути покійником?

Цікаво, — ​продовжує Чорний, — ​що Волт Вітмен працював на цій вулиці. Він видав свою першу книжку саме тут, неподалік від того місця, де ми стоїмо.

Та невже, — ​каже Синій і задумливо трусить головою. — ​Починаєш замислюватися, еге ж?

Про Вітмена багато байок ходило, — ​каже Чорний, жестом пропонуючи Синьому сісти на приступку будівлі за ними, і той слухається, а тоді й Чорний робить так само, і раптом вони просто сидять собі разом на літньому сонечку, базікають про все на світі, як давні друзі.

Еге ж, — ​каже Чорний, вмощуючись зручніше у лінивій надвечірній миті, — ​багато цікавих байок. Наприклад, про його мозок. Вітмен все життя вірив у науку френологію — ​знаєте, тлумачення виступів на черепі. У його часице було дуже популярно.

Не можу сказати, що чув про це, — ​відповідає Синій.

Байдуже, — ​каже Чорний. — Важливо, що Вітмен цікавився мізками і черепами — ​він думав, що з них можна дізнатися все про характер людини. Хай там як, Вітмен помер у Нью-Джерсі років 50–60 тому, і після своєї смерті дозволив провести розтин.

Як він міг погодитися після смерті?

Точно, я неправильно висловився. Коли він дозволив, то ще був живий. Він просто дав знати, що не проти, якщо після смерті його розріжуть. Можна сказати, таке в нього було передсмертне бажання.

Славетні останні слова.

Точно. Багато хто вважав його генієм, бачте-но, от люди й хотіли поглянути на його мозок і подивитися, що в ньому особливого. Отже, у день смерті лікар вирізав Вітменів мозок, просто з черепа вийняв, і відправив у Американське антропометричне товариство на вимірювання і зважування.

Як велетенську цвітну капусту, — ​втручається Синій.

Точно, як великий сірий овоч. Аж тут стається цікавий поворот. Прибуває мозок у лабораторію, і тільки всі наготувалися братися до роботи, як асистент впускає його на підлогу.

І він розбився?

Розбився, звичайно. Мізки, бачте-но, не дуже міцні. Розмазався по підлозі — ​та й по всьому. Мозок найвидатнішого американського поета змели й викинули на сміття.

Синій пам’ятає, що треба грати свою роль, і видає хрипкий смішок, вправно відтворюючи сміх стариганя. Чорний і собі заходиться сміхом, і так лід між ними тане, тож ніхто й не сказав би, що вони — ​не давні друзі.

Тільки сумно уявити, як бідолаха Волт лежить у могилі, — ​каже Чорний. Сам-самісінький, без мізків.

Точно як теє опудало, — ​каже Синій.

Точно, — ​каже Чорний. — Точно як опудало із країни Оз.

Знову відсміявшись, Чорний каже: А є ще байка про те, як Торо приїхав навідати Вітмена. Теж цікава.

Він теж був поетом?

Не зовсім. Але все одно видатний письменник. Це він жив сам у лісі.

А, точно, — ​каже Синій, аби не перегнути зі своїм невіглаством. — ​Хтось мені колись про нього розповідав. Дуже він природу любив. Це ви про нього?

Саме так, — ​відповідає Чорний. — Генрі Девід Торо. Він приїхав сюди ненадовго з Массачусеттса й відвідав Вітмена у Брукліні. Але напередодні прийшов сюди, на Орандж-стрит.

Що, була в нього якась причина?

У Плімутську церкву прийшов, хотів послухати проповідь Генрі Ворда Бічера.

Гарна там місцина, — ​каже Синій, згадуючи, як приємно сидіти на порослому травою дворику. — Я й сам люблю туди зайти.

Туди ходило немало видатних людей, — ​каже Чорний. — Авраам Лінкольн. Чарльз Дікенс. Вони всі ходили цією вулицею й заходили в ту церкву.

Привиди.

Так, привиди оточують нас звідусіль.

А що ж ваша байка?

Все просто. Приходять Торо і його друг Бронсон Елкотт до Вітмена додому, на Міртл-авеню, й Волтова мати посилає їх у спальню на горищі, яку Волт ділив зі своїм розумово відсталим братом Едді. Все прекрасно. Вони ручкаються, обмінюються привітаннями і так далі. І щойно вони сідають поговорити про свої погляди на життя, як Торо й Елкотт бачать повний горщик просто посеред кімнати. Волт, звісно, був чолов’яга експансивний і нічого навіть не помітив, а ось гості з Нової Англії не могли підтримувати розмову, коли перед ними стояв горщик екскрементів. Тож вони врешті спустилися у вітальню і продовжили розмову там. Я розумію, це — ​дрібна деталь. Але ж коли зустрічаються два видатні письменники, вершиться історія, тож важливо встановити всі факти. І, бачте-но, цей горщик нагадує мені мізки на підлозі. Як подумати, то є в тому певна подібність форми. Гульки, вигини. Точно кажу, є паралелі. Мізки й кишки, людські нутрощі. Ми вічно говоримо, що треба зазирнути в голову письменнику, аби краще зрозуміти його твори. А як по суті, то нічого там особливо й нема — ​чи бодай воно нічим не відрізняється від того, що в інших.

А ви чимало про таке знаєте, — ​каже Синій, втрачаючи нитку розмови.

Таке маю хобі, — ​каже Чорний. — Мені цікаво знати, як жили письменники, особливо американські. Так я краще все розумію.

Зрозуміло, — ​каже Синій, якому нічого не зрозуміло, і з кожним словом Чорного зрозуміло все менше.

Візьмімо, скажімо, Готорна, — ​каже Чорний. — ​Добрий приятель Торо й, напевно, перший справжній американський письменник. Закінчивши університет, він повернувся до материного дому в Салемі, замкнувся у своїй кімнаті й не виходив звідти дванадцять років.

І що він там робив?

Писав.

І все? Писав — ​і все?

Писання — ​справа самотня. Вона займає все життя. Якоюсь мірою, свого життя у письменника нема. Що є він, що його нема.

Теж привид.

Точно.

Звучить загадково.

Так і є. Але Готорн лишив видатні твори, бачте-но, і ми й досі їх читаємо, хоча минуло більше ста років. В одному його творі чоловік на ім’я Вейкфілд вирішує розіграти свою дружину. Він каже, що збирається поїхати кудись у справах на кілька днів, але замість полишити місто, винаймає кімнату за рогом і вирішує подивитися, що буде далі. Він і сам точно не знає, навіщо це робить, але це його не спиняє. Минає дні три-чотири, але він ще не готовий повернутися додому, тож так і лишається у винайнятій кімнаті. Минають дні, йдуть тижні, спливають місяці. Одного дня Вейкфілд крокує своєю вулицею й бачить власний дім у жалобі. Це — ​його власний похорон, його дружина лишається вдовою. Збігають роки. Інколи він перетинається у місті з дружиною, якось навіть торкається її у натовпі. Але вона його не впізнає. Ідуть роки, понад двадцять років, Вейкфілд поступово старіє. Дощовитого осіннього вечора він бреде порожніми вулицями, випадково проминає свій старий дім і зазирає у вікно. У каміні гостинно палахкотить теплий вогонь, і він собі думає: а добре було б, якби я опинився там, сидів у тому затишному кріслі перед багаттям, а не стовбичив тут під дощем. Він без зайвих роздумів піднімається сходами у дім і стукає у двері.

І що далі?

І все, на цьому історія закінчується. Останнє, що ми бачимо — ​двері відкриваються, Вейкфілд із хитрою посмішкою заходить.

Ми так і не дізнаємося, що він каже дружині?

Ні, це кінець. Більше ні слова. Але він повертається у рідний дім, це ми знаємо, і до смерті лишається їй чулим чоловіком.

Небо над ними вже почало темніти, стрімко наближається ніч. На заході лишається останній рожевий проблиск, але день, можна сказати, вже добіг кінця. Зваживши на темряву, Чорний підводиться зі свого місця і простягає Синьому руку.

Приємно було з вами поговорити, — ​каже він. — ​Я й не зауважив, як ми тут засиділися.

І я радий, — ​каже Синій і зітхає з полегшею, що розмова скінчилася, бо його борода скоро відклеїться — ​від літньої спеки і нервів він пітніє.

Мене звати Чорний, — ​каже Чорний, тиснучи Синьому руку.

А мене Джиммі, — ​каже Синій. — ​Джиммі Рожевий.

Я нескоро забуду нашу розмову, Джиммі, — ​каже Чорний.

І я, — ​каже Синій. — Ви дали мені багато матеріалу для роздумів.

Най благословить вас Бог, Джиммі Рожевий, — ​каже Чорний.

І вас, сер, — ​каже Синій.

А тоді, востаннє потиснувши один одному руки, вони розходяться у протилежних напрямках, кожен поринувши у власні думки.

Повернувшись до своєї кімнати, Синій вирішує, що настав час поховати Джиммі Рожевого, позбутися його назавжди. Старий безхатько свою роль зіграв, а заходити далі не варто.

Синій радий, що нарешті зав’язав із Чорним контакт, але належного ефекту зустріч не мала, і, в цілому, вона вибила його з колії. Розмова начебто не стосувалася справи, але Синьому мимоволі здається, що саме про це Чорний і говорив — ​так би мовити, загадками, ніби хотів сказати щось, але боявся промовити вголос. Так, тримався Чорний доброзичливо, манери у нього приємні, але Синій все одно не може позбутися відчуття, що той бачив його як облупленого. Якщо так, то Чорний — ​один зі змовників: інакше навіщо йому говорити з Синім? Не від самотності ж. Якщо Чорний справді той, за кого себе видає, то самотність — ​не проблема. Ціле його життя складається у добре продуманий план, як лишитися самому, а отже, абсурдно пояснювати його готовність поговорити як спробу вирватися з лабет самотності. Він же так довго, більше року, уникав будь-якого людського контакту. Якщо Чорний урешті вирішив вирватися зі свого герметичного самітництва, то чого йому починати з розмови зі старим злиднем на вулиці? Ні, Чорний знав, що розмовляє із Синім. А раз знав, то знає, хто такий Синій. Тут без варіантів, каже собі Синій: він усе знає.

Коли надходить час писати наступний звіт, ця дилема нагально постає перед Синім. Білий нічого не казав про те, щоб зав’язувати з Чорним контакт. Синій мусив за ним спостерігати, не більше й не менше. Може, він узагалі порушив вимоги замовника. Якщо він включить цю розмову до звіту, Білий може обуритися. А з іншого боку, якщо не включить, а Чорний справді працює на Білого, то Білий одразу довідається, що Синій бреше. Синій довго це обмізковує, але до рішення так і не наближається. І так недобре виходить, і так погано: він це знає. Врешті він вирішує оминути цю розмову, бо досі плекає слабеньку надію, що він помиляється, й Білий із Чорним насправді не спільники. Проте й цей мізерний проблиск оптимізму швидко гасне. За три дні після того, як він відправляє неповний звіт, поштою приходить щотижневий чек, а ще в конверті записка: «Чому ви брешете?» — ​так Синій отримує неспростовні докази. Відтоді Синій живе зі знанням, що він у цьому з головою.

Наступного вечора він метрополітеном їде за Чорним на Мангеттен, вбраний у свій звичайний одяг — ​тепер уже не треба нічого приховувати. Чорний виходить із підземки на Таймс-сквер і певний час блукає серед яскравих вогнів, гамору і натовпу, що вирує навколо. Синій спостерігає за ним так уважно, ніби від цього залежить його життя, й не відходить далі, ніж на три-чотири кроки. О дев’ятій Чорний заходить у фоє готелю «Алгонкін», і Синій простує за ним. Там доволі людно, а столиків обмаль, тож коли Чорний всідається у кутовій ніші, яка саме звільнилася, Синьому видається цілком природним підійти і ввічливо спитати, чи не можна до нього приєднатися. Чорний не заперечує, тільки байдуже стенає плечима і жестом вказує Синьому на стілець навпроти. Вони кілька хвилин нічого один одному не кажуть, тільки чекають, коли хтось прийме у них замовлення, а тим часом розглядають жінок у літніх сукнях і вдихають шлейфи різних парфумів. Синій не поспішає кидатися в бій, він краще зачекає, хай справи йдуть своєю чергою. Коли офіціант нарешті підходить спитати, чого вони бажають, Чорний замовляє віскі марки «Чорний і Білий» із льодом, і Синій мимоволі сприймає це як таємний знак, що зараз стане весело. Він захоплюється зухвальством, безсоромністю й вульгарною одержимістю Чорного. Синій для симетрії замовляє той же напій. При цьому він дивиться Чорному у вічі, але погляд у того не зраджує жодних емоцій — ​він дивиться на Синього цілковито байдужими, мертвими очима, які мовби кажуть, що за ними нічого нема, і хай би як ретельно Синій шукав, нічого не знайде.

Проте його зухвальство виправдовує себе, й вони починають обговорювати переваги різних марок скотчу. Слово за слово, вони встигають поговорити про незатишне нью-йоркське літо, декор готелю, індіанців-алгонкінів, які жили тут давним-давно, коли замість міста були тільки ліси та луки, а Синій поволі вигадує роль, яку збирається грати цього вечора — ​життєрадісного базіки на ім’я Сніг, страхового агента з Кеноші, штат Вісконсин, який продає страхування життя. Прикинься дурником, — ​каже собі Синій, адже немає сенсу розкривати, хто він такий, нехай навіть він знає, що Чорний знає. Так вони і гратимуться в піжмурки, — ​каже він собі, — ​в піжмурки до кінця.

Вони допивають першу чарку й замовляють ще по одній, і ще, й коли розмова перескакує зі страхових таблиць на середню тривалість життя представників різних професій, Чорний видає фразу, що повертає розмову в геть інше русло.

А я, мабуть, у вашому списку на поганеньких позиціях, — ​каже він.

Га? — ​каже Синій, який поняття не має, чого чекати. Чим то він займається?

Я — ​приватний детектив, — ​прямо каже Чорний, спокійний і зібраний, і Синій відчуває спокусу виплюснути напій Чорному в обличчя, так його спантеличило й образило його зухвальство.

Та невже! — ​гукає Синій, швидко зібравшись і вдавши подив простака. —Приватний детектив, ви тільки уявіть. Просто переді мною. Ви тільки подумайте, що моя жінка скаже, коли я їй розповім. Я у Нью-Йорку п’ю із приватним детективом. Вона не повірить.

Я хочу сказати, — ​різкувато заявляє Чорний, — ​що очікувана тривалість життя у мене невелика. Принаймні за вашою статистикою.

Мабуть, ні, — ​не вгаває Синій. — ​Але ж яке життя цікаве! Життя, знаєте-но, не зводиться до того, щоб пожити подовше. Та половина чоловіків у Америці пожертвувала б десятком років на пенсії, аби пожити так, як ви. Розв’язувати справи, покладатися лише на власний розум, спокушати жінок, годувати свинцем поганців — ​Господи, та у вашого життя чимало переваг.

Це все вигадки, — ​каже Чорний. — ​Насправді робота детектива буває нуднувата.

Ну, у кожної професії є рутина, — ​продовжує Синій. — ​Але ви хоч знаєте, що тяжка праця врешті приведе до чогось надзвичайного.

Коли так, а коли й ні. Більшість часу — ​таки ні. Ось, наприклад, справа, над якою я працюю зараз. Я труджуся над нею вже більше року, нудота страшенна. Мені так нудно, що інколи здається, наче я ось-ось з’їду з глузду.

Чого ж це?

А ви самі погляньте. Моя робота полягає в тому, щоб за деким спостерігати — ​наскільки можу судити, людина то геть нічим не видатна — ​і надсилати звіти раз на тиждень. І все. Спостерігати за цим чолов’ягою, все описувати. Й нічого більше.

І чого тут поганого?

А те, що він ні чорта не робить. Сидить собі днями в кімнаті та пише. З глузду можна з’їхати.

Може, він вас дурить. Знаєте, присипляє пильність, перш ніж взятися до роботи.

Я спочатку теж так думав. Але тепер я вже певен, що нічого не станеться, ніколи. Я це інтуїтивно відчуваю.

Шкода, — ​співчутливо каже Синій. Може, варто відмовитися від справи.

Я про це думаю. А ще подумую, що, може, варто взагалі кинути це ремесло й зайнятися чимось іншим. Знайти іншу роботу. Може, страховку продавати, а може, втекти із цирком.

Я й не думав, що буває так паршиво, — ​трясе головою Синій. — ​Але ви мені скажіть, чого ви зараз не стежите за тим чоловіком? Може, вам треба за ним наглядати?

У тому й суть, — ​каже Чорний. — ​Я можу навіть не завдавати собі такого клопоту. Я спостерігав за ним так довго, що знаю його краще, ніж самого себе. Варто про нього подумати — ​і я знаю, чим він займається, я знаю, де він, я все знаю. Доходить до такого, що я навіть із заплющеними очима можу за ним стежити.

Ви знаєте, де він зараз?

Удома. Як завжди. Сидить у своїй кімнаті, пише.

А про що він пише?

Не певен, але маю припущення. Думаю, він пише про себе. Свою біографію. Це — ​єдина можлива відповідь. Усе інше не підходить.

То чого стільки таємниць?

Не знаю, — ​каже Чорний, і в його голосі вперше бринять якісь почуття, злегка забарвлюючи слова.

Тоді все зводиться до одного питання, правда ж? — ​каже Синій, геть забувши про Сніга, і дивиться Чорному просто у вічі. — ​Чи знає він, що ви за ним стежите?

Чорний відвертається, мовби нездатний витримати погляду Синього, й каже із несподіваним тремом у голосі: — ​Знає, звичайно. У тому вся суть, правда ж? Він мусить знати, інакше це все не має сенсу.

Чому?

Бо я йому потрібен, — ​каже Чорний, і далі відводячи погляд. — ​Йому треба, щоб мої очі дивилися на нього. Я потрібен йому, аби довести, що він живе.

Синій бачить, як щокою Чорного котиться сльоза, проте не встигає відповісти, не встигає скористатися несподівано здобутою перевагою, як Чорний поквапцем підводиться, перепрошує й каже, що йому треба зробити один дзвінок. Синій чекає на нього ще хвилин 10–15, хоча й розуміє, що даремно гає час. Чорний не повернеться. Розмову завершено, і хай би скільки він тут іще просидів, нічого сьогодні більше не станеться.

Синій платить за напої й рушає назад до Брукліна. Звернувши на Орандж-стрит, він підводить погляд на вікно Чорного й бачить, що світло не горить. Байдуже, — ​каже Синій, — ​він скоро повернеться. Ми ще не скінчили. Забава тільки починається. Дочекаймося, коли відкоркують шампанське, отоді й побачимо, що до чого.

Зайшовши у кімнату, Синій починає крокувати туди-сюди, намагаючись спланувати подальші дії. Йому здається, що Чорний нарешті припустився помилки, хоча він і не певен до кінця. Попри всі докази, Синій ніяк не може позбутися відчуття, ніби все це зроблено навмисне, що Чорний до нього звертається, веде його, так би мовити, вперед, підштовхує до фіналу, який запланував сам.

Та все ж, відбувся який-не-який прорив, і вперше від початку справи він не топчеться на місці. Зазвичай Синій святкує кожен маленький тріумф, ось тільки сьогодні він не в гуморі поплескувати себе по плечу. Сум заглушає всі інші почуття, він не відчуває завзяття, він розчарований у світі. Факти нарешті його зрадили, і він мимоволі приймає це на свій рахунок, адже прекрасно розуміє, що, хай би як подавав собі цю справу, він — ​теж її частина. Тоді він підходить до вікна, зиркає на будинок по той бік вулиці й бачить, що у кімнаті Чорного загорілося світло.

Він лягає в ліжко і думає: бувайте, пане Білий. Вас же насправді й не існувало ніколи. Не було ніякого Білого. А тоді: бідолаха Чорний, бідна його душа. Бідолаха, нещасний, пусте місце. А тоді, коли його повіки стають важчими і його починає накривати приплив сну, йому спадає на думку, що все має колір. Все, що ми бачимо, все, чого ми торкаємося — ​все на світі має колір. Борючись зі сном, він починає складати список. Ось, наприклад, синій і всі його відтінки: є синиці, блакитні сойки, синьошийки. Є волошки та барвінок. Є пообіднє небо над Нью-Йорком. Є чорниці, ожина та Тихий океан. Є синяк, є синя стрічка, є голуба кров. Є голоси, мовби створені, щоб співати блюз. Є батькова поліцейська форма. Є сині комірці та синя далина. Є колір моїх очей і моє прізвище. Він завмирає, бо раптом не може вигадати більше нічого синього, й переходить до білого. Є чайки, — ​каже він, — ​і крячки, й лелеки, і какаду. Є стіни цієї кімнати, постіль на моєму ліжку. Є конвалії, гвоздики й пелюстки стокроток. Є прапор миру і жалобний колір у Китаї. Є сім’я і материнське молоко. Є мої зуби. Є білки моїх очей. Є окунь білий, є біла береза, є білі мурашки. Є президентський дім і біла гниль. Є біла брехня та білий гарт. Тоді він без вагань переходить до чорного, починаючи з чорного списку, чорного ринку та Чорної руки. Є ночі над Нью-Йорком, — ​каже він. — Є бейсбольна команда «Блек Сокс». — Є чорнуха й ворони, затемнення й чорна мітка, Чорний вівторок і чума — ​чорна смерть. Є чорна заздрість. Є моє волосся. Є чорнило у ручці. Є світ, який бачать сліпі. Нарешті стомившись від гри, він поринає у дрімоту, сказавши собі, що кінця-краю цьому немає. Він засинає, снить те, що сталося давним-давно, а тоді раптом прокидається серед ночі та знову береться крокувати кімнатою, роздумуючи, що робити далі.

Настає ранок, і Синій знову береться гримуватися. Він прикинеться комівояжером компанії «Фуллер Браш» — ​уже випробуваний трюк. Наступні дві години йде на те, щоб терпляче організувати собі лисину, вуса, зморшки навколо очей і рота. Він сидить перед дзеркальцем, як актор старосвітського водевілю в турне. Незабаром по одинадцятій збирає щітки у скриньку й переходить через дорогу до будинка Чорного. Відкрити замок вхідних дверей — ​для Синього дитячі забавки, роботи на кілька секунд, і, прослизнувши до під’їзду, він мимоволі відчуває давнє завзяття. Тільки без вибриків, — ​нагадує він собі, піднімаючись сходами до поверху Чорного. Це просто для того, щоб зазирнути всередину, запам’ятати, як виглядає кімната, на майбутнє. Проте завзяття Синій не може погамувати. Річ не просто в тім, щоб побачити кімнату — ​він побуває там сам, постоїть у тих чотирьох стінах, подихає тим же повітрям, що й Чорний. Все, що станеться після цієї миті, вплине на все інше. Двері відчиняться, й після того Чорний навіки лишиться в ньому.

Він стукає, двері прочиняються, й раптом відстань зникає, річ і думка про річ зливаються в одне. Чорний тут, стоїть на порозі з ручкою-пером у правій руці, ніби його відірвали від роботи, але щось у його очах підказує, що він на Синього чекав, змирився із невблаганною правдою, та йому, власне, вже й байдуже.

Синій пускається у довгу промову про щітки, вказує на валізу, перепрошує, просить зайти — ​все на одному подиху, у швидкому, тисячу разів відточеному темпі комівояжера, який намагається збути свій товар. Чорний спокійно його впускає, каже, що зубна щітка не завадить, а Синій, переступивши поріг, не змовкаючи, теревенить про гребінці та щітки для одягу, аби тільки слова пливли, а сам тим часом оглядає кімнату, вбирає те, що можна увібрати, обдумує побачене, відвертаючи при цьому увагу господаря дому від справжньої причини візиту.

Кімната виглядає приблизно так, як він її собі уявляв, хоча, можливо, обставлена ще скупіше. Наприклад, на стінах нічого немає, що трохи дивно — ​він-бо думав, що кілька картин там усе ж висить, якісь зображення розбивають монотонний колір, може, пейзажик, може, портрет когось, кого Чорний колись кохав. Синьому було цікаво, які там можуть бути картини, бо йому здавалося, що це важлива підказка, але не побачивши на стінах нічого, він розуміє: саме цього і слід було чекати. А поза тим, його попереднім уявленням майже нічого не суперечить. Це — ​та сама чернеча келія, яку він і уявляв: в одному кутку — ​вузьке, акуратно заправлене ліжко, в іншому — ​плитка й умивальник, усе бездоганно чисте, ніде ані крихти. У центрі кімнати перед вікном стоїть дерев’яний стіл, а перед ним — ​самотній дерев’яний стілець із твердою спинкою. Олівці, ручки, друкарська машинка. Тумбочка, нічний столик, лампа. На північній стіні — ​шафа, але в ній — ​лише кілька книжок: «Волден», «Листя трави», «Двічі розказані оповідання» і ще кілька. Ані телефона, ані радіоприймача, ані журналів. По краю стола акуратними стосиками височіють аркуші паперу: якісь чисті, якісь списані (де від руки, де на машинці). Сотні сторінок, як не тисячі. Але життям це не назвеш, — ​думає Синій. Це взагалі ніяк не назвеш. Це — ​нічийна земля, місце, куди потрапляєш після кінця світу.

Вони передивляються зубні щітки, Чорний урешті вибирає червону. Потім починають переглядати різні щітки для одягу, Синій демонструє їх на власному костюмі. Це незамінна в господарстві річ, — ​каже Синій, — ​для такого акуратного чоловіка, як ви. — Але Чорний каже, що якось він без них обходиться. З іншого боку, можливо, йому знадобиться гребінець, тож вони перебирають варіанти у наборі моделей, обговорюють різні розміри й форми, різні види щетини і так далі. Синій, звичайно, вже покінчив зі своїм справжнім завданням, але все одно продовжує гру, аби зробити все, як належить, навіть коли це нічого не міняє. Попри це, коли Чорний платить за щітки, Синій, складаючи свої товари, не стримується. А ви, здається, письменник, — ​каже він, вказуючи на стіл, і Чорний каже: так, точно, письменник.

Величенька книжка, — ​продовжує Синій.

Так, — ​каже Чорний, — ​я над нею багато років працюю.

Вже закінчуєте?

Працюю, — ​задумливо тягне Чорний. — ​Не завжди знати, на якому ти етапі. Буває, подумаю, що вже майже закінчив, аж потім раптом розумію, що пропустив щось важливе, й доводиться починати все спочатку. Але — ​так, я мрію, що колись її таки закінчу. Може, і скоро.

Сподіваюся, колись матиму нагоду її прочитати, — ​каже Синій.

Все можливо, — ​каже Чорний. — Але для початку мушу закінчити. Бувають такі дні, коли здається, що просто не доживу.

Ну, ніколи немає знаття, — ​каже Синій і філософськи киває. — ​Ось ти живий, а ось уже й мертвий. Це з усіма буває.

І то правда, — ​каже Чорний. — ​Це з усіма буває.

Вони вже при дверях, і щось підштовхує Синього тягнути час такими банальностями. Він розуміє, що йому подобається ламати дурника, але водночас хочеться побавитися з Чорним, довести, що він усе помічає — ​у глибині душі хочеться, аби Чорний розумів: він анітрохи не дурніший, вони можуть грати на рівних. Але Синьому вдається стриматися, прикусити язика, ввічливо кивнути, подякувати за покупки й рушити на вихід. Тут комівояжерові і кінець, не минає й години, як він лягає, нікому не потрібний, у ту ж сумку, де містяться рештки Джиммі Рожевого. Синій знає, що більше грим не знадобиться. Наступний крок неминучий, лишається тільки обрати слушний момент.

Але за три дні по тому, коли нарешті випадає така нагода, Синій розуміє, що йому страшно. Чорний виходить з дому о дев’ятій вечора, доходить до кінця вулиці і зникає за рогом. Синій знає, що це ледь не прямий сигнал: Чорний практично благає зробити наступний крок. Але є підозра, що це може бути й пастка, тож зараз, в останній момент, він знову поринає в болісні сумніви, хоча ще мить тому був сповнений певності, майже п’яний від відчуття власної влади. Чого це йому раптом довіряти Чорному? Які причини думати, що вони тепер на одному боці? Як так вийшло, чого це він знову кориться волі Чорного? Він раптом береться зважувати інші можливості. А що, як він просто піде? Встане, вийде за двері й піде геть від цілої цієї справи? Він певний час зважує цю думку, обмірковує, а тоді починає тремтіти, охоплений жахом і радістю, як раб, перед яким постало видиво свободи. Він уявляє себе деінде, далеко-предалеко звідси, у лісах, із сокирою через плече. Самотній, вільний, покірний лише власній волі. Він почне життя з нуля, вигнанець, першопроходець, прочанин у новому світі. Але на тому все й закінчується. Щойно він уявляє крокування далекими хащами, як розуміє: Чорний теж десь там, ховається за деревом, крадеться, незримий, крізь зарості, чекає, коли Синій ляже й заплющить очі, щоб підкрастися й перерізати йому горлянку. Нема цьому кінця-краю, — ​думає Синій. І якщо він не розбереться із Чорним зараз, то це ніколи не закінчиться. Наші пращури звали це долею, і герої мусять їй коритися. Вибору нема: навіть як чимось і можна зарадити, то вибору нема все одно. Хай би як прикро Синьому було це визнати. Він бореться з цією думкою, відкидає її, на серці в нього гіркота. Але це — ​тільки тому, що він уже все збагнув, і боротися з цим розумінням — ​значить його прийняти, хотіти сказати «ні» — ​значить сказати «так». Отак Синій поступово змиряється з необхідністю зробити те, що мусить бути зроблене. Це не значить, що йому не страшно. Починаючи з того моменту Синього можна описати одним словом, і це слово — ​страх.

Він і так згаяв багато дорогоцінного часу, тож кидається надвір у нажаханій надії, що ще не пізно. Чорний не навіки пішов, і хтозна, чи не чигає він за рогом, тільки й вичікуючи, коли випаде нагода завдати удар. Синій збігає сходами будинку Чорного, незграбно копирсається в замку вхідних дверей, постійно озираючись через плече, а тоді піднімається сходами на потрібний поверх. Другий замок завдає більше клопоту, ніж перший, хоча теоретично має бути простіший — ​легка робота навіть для зеленого новачка. Незграбні рухи свідчать, що Синій втрачає контроль, дозволяє ситуації взяти гору; попри це, йому нічого не лишається, крім як пройти цей шлях до кінця, тож він сподівається, що пальці перестануть тремтіти. Але стає тільки гірше: щойно він переступає поріг кімнати Чорного, там западає темрява, ніби крізь пори просочується ніч, навалюється на нього колосальною вагою, а голову розпирає, вона наповнюється повітрям, ніби ось-ось відділиться від тіла й полетить геть. Він робить іще крок у кімнату і втрачає свідомість, валиться на підлогу, як мертвий.

Від удару його годинник зупиняється, тож коли він приходить до тями, то не знає напевно, скільки там пролежав. Свідомість повертається повільно, приходить із розмитим відчуттям, наче колись він тут уже був, можливо, давним-давно, й побачивши, як майорять у відкритому вікні фіранки, а химерні тіні скрадаються стелею, він думає, що, можливо, лежить вдома у своєму ліжку, що він — ​маленький хлопчик, який не може заснути спекотної літньої ночі; в уяві варто дослухатися — ​й почує, як у сусідній кімнаті тихо розмовляють мама і тато. Але це триває лише якусь мить. Потім він відчуває, як болить голова і тривожно млоїть у животі, й нарешті бачить, де опинився, — ​і його знову охоплює паніка, як у ту мить, коли тільки зайшов до кімнати. Він незграбно підводиться, кілька разів заточуючись, і каже собі, що не можна тут лишатися, треба вимітатися, так, і то негайно. Він уже тримається за дверну ручку, коли несподівано згадує, чому взагалі сюди прийшов, вихоплює з кишені ліхтарик і вмикає, тремтячими руками розмахує ним, доки промінь світла випадково не падає на стос паперів, обережно складений край столу. Синій без жодних сумнівів хапає папери вільною рукою, каже собі, що і то хліб, і дістається до дверей.

У кімнаті по той бік вулиці Синій наливає чарку бренді, вмощується на ліжку й наказує собі заспокоїтися. Він випиває чарку по ковточку й наливає ще. Паніка потроху вщухає, лишається тільки сором. Він провалив план, — ​каже собі, — ​от і все. Уперше в житті він не впорався з випробуванням, і це приголомшує — ​розуміння поразки, усвідомлення, що в душі він боягуз.

Він бере вкрадені папери в надії відволіктися від цих думок. Але це тільки ускладнює становище, бо виявляється, що це — ​його власні звіти. Ось вони, один за одним, тижневі звіти, чорним по білому, позбавлені сенсу, нічого в них нема важливого, вони анітрохи не ближчі до природи справи, ніж мовчанка. Синій стогне, коли їх бачить, і поринає в себе, а тоді, приголомшений знахідкою, заходиться сміхом — ​спершу тихим, потім дедалі гучнішим, доки не починає задихатися, він захлинається сміхом, ніби намагається раз і назавжди з собою покінчити. Він міцно стискає папери в руці і підкидає до стелі, дивиться, як стос розпадається, розсипається, спадає на підлогу — ​купа жалюгідних сторінок.

Не ясно, чи Синій врешті оговтався від подій тієї ночі. Навіть якщо так, то слід зазначити: минуло кілька днів, перш ніж зміг повернутися до якоїсь подоби свого старого «я». Він не голився, не перевдягався, навіть не думав про те, щоб поткнутися за межі кімнати. Коли надходить час писати наступний звіт, він навіть не думає за нього братися. Тепер все скінчено, — ​каже він, копаючи старий звіт на підлозі, — ​хай мені грець, якщо ще колись таке напишу.

Здебільшого він то лежить на ліжку, то крокує кімнатою. Він розглядає фотографії, які наклеїв на стіни, вивчає їх одну за одною, думає про кожну, скільки може, а тоді переходить до наступної. Ось патологоанатом із Філадельфії, Золотий, із посмертною маскою хлопчика. Ось засніжена гора, а у правому верхньому кутку врізка з портретом французького лижника. Ось Бруклінський міст, а поруч — ​два Реблінґи, батько і син. Ось батько Синього у поліцейській формі отримує медаль від мера Нью-Йорка, Джиммі Вокера. Ось — ​знову батько, цього разу в цивільному, обіймає матір Синього за плечі, це — ​самий початок їхнього шлюбу, вони осяйно усміхаються фотографові. Ось — ​фотографія Бурого: він стоїть, поклавши руку Синьому на плече, перед їхнім бюро того дня, коли Синій став партнером. Нижче — ​фото Джекі Робінсона в русі: прослизає на другу базу. Поруч — ​портрет Волта Вітмена. Й нарешті, зліва від поета, кадр із Робертом Мітчемом, вирізаний із фанатського журналу — ​в руках пістолет, на обличчі вираз такий, ніби весь світ проти нього. Фотографій колишньої майбутньої пані Синьої нема, але щоразу, як Синій оглядає свою скромну галерею, він на мить спиняється перед певною точкою на стіні і вдає, що та також там.

Синій кілька днів не завдає собі клопоту визирнути за вікно. Він так глибоко поринув у власні думки, ніби Чорного й не існує. Ця драма належить виключно Синьому, і навіть якщо Чорний почасти до неї спричинився, свою роль він уже зіграв, свої репліки відговорив і зійшов зі сцени. У той момент Синій уже не може прийняти існування Чорного, а отже, його заперечує. Проникнувши до кімнати Чорного, опинившись там на самоті, увійшовши, так би мовити, до святині його самотності, він може здолати темряву того моменту, лише замінивши його самоту своєю. Отже, увійти до Чорного виявилося тотожним до того, щоб увійти до себе, й опинившись усередині себе самого, він уже не може уявити, як це — ​бути деінде. Але ж саме там перебуває Чорний, навіть якщо Синій цього не знає.

Отже, якогось дня Синій мовби випадково опиняється до вікна ближче, ніж за багато часу, мимохіть спиняється перед ним, а тоді за старою пам’яттю розсовує завіси й визирає надвір. Перше, що він бачить, — ​це Чорного: він не у своїй кімнаті, а сидить на приступці перед будинком і дивиться на вікно Синього. То з ним покінчено? Може, це значить, що з усім покінчено?

Синій бере в глибині кімнати бінокль і повертається до вікна. Навівши фокус на Чорного, він кілька хвилин вивчає його обличчя рису за рисою — ​очі, губи, ніс і так далі, розбирає обличчя на деталі, а тоді збирає знову. Його розчулює глибина смутку Чорного і його сповнений безнадії погляд, і, заскочений цим зненацька, Синій відчуває, як наперекір власній волі в ньому здіймається співчуття, жаль до самотньої постаті через дорогу. Йому шкода, він жалкує, що йому не вистачає сміливості зарядити пістолет, націлитися й роздробити Чорному голову. Він би навіть не встиг зрозуміти, що сталося, — ​думає Синій, — ​опинився б у раю, перш ніж тіло торкнулося землі. Проте щойно програє цю сценку подумки, як сам же від неї сахається. Ні, розуміє він, геть не цього хочеться. Ось тільки чого? І далі борючись із лавиною ніжних почуттів, повторюючи собі, що тільки й хоче, аби його не чіпали, хоче тільки тиші і спокою, він поступово починає розуміти, що уже кілька хвилин роздумує, як допомогти Чорному. Можливо, вдасться простягнути тому руку дружби. Це б точно перевернуло справу з ніг на голову, — ​думає Синій, — ​тоді вони помінялися б ролями. Чом би й ні? Чом би й не зробити те, чого від нього ніхто не чекає? Постукати у двері, перекреслити цілу цю історію — ​анітрохи не менш абсурдно, ніж будь-яка інша дія. Адже, по суті, у Синього вже не лишилося завзяття на боротьбу. У нього немає сил. І, судячи з усього, в Чорного — ​теж. Ти тільки на нього поглянь, — ​каже собі Синій. — ​Сумнішого злидня ще світ не бачив. І, щойно промовивши ці слова, він розуміє, що говорить і про себе.

Синій стоїть, втупившись у спорожнілу точку, ще довго після того, як Чорний встає і повертається у дім. Десь за годину-дві до сутінків він нарешті відвертається від вікна, бачить занехаяну кімнату, й наступну годину прибирає — ​миє посуд, застеляє ліжко, складає одяг, підбирає з підлоги старі звіти. Тоді йде у ванну, приймає довгий душ, голиться, перевдягається у свіжий одяг, вибирає з такої нагоди свій найкращий синій костюм. Тепер усе змінилося — ​змінилося несподівано і безповоротно. Немає вже страху, немає ніякого трепету. Нічого, крім спокійної певності, відчуття правильності того, що зараз зробить.

Незабаром після настання ночі він востаннє поправляє краватку перед дзеркалом і полишає кімнату, виходить надвір, переходить вулицю й заходить у будинок Чорного. Чорний удома, бо в кімнаті горить лампочка, й, піднімаючись сходами, Синій намагається уявити, який у Чорного буде вираз обличчя, коли він висловить йому все накипіле. Він дуже ввічливо стукає у двері двічі, а тоді зсередини долинає голос Чорного: — ​Відчинено. Заходьте.

Складно сказати, на що Синій чекав — ​хай там як, не на це, не на те, що побачив, увійшовши до кімнати. Чорний там, сидить на ліжку у масці, тій же, яку Синій бачив на пошті, а у правиці тримає пістолет, револьвер 38-го калібру, з такої відстані ним можна рознести людину на клоччя, й цілиться він просто в Синього. Синій завмирає, де стояв, і нічого не каже. Ось і поховали томагавк, — ​думає він. Ось і помінялися ролями.

Сідайте на стілець, Синій, — ​каже Чорний, револьвером вказуючи на дерев’яний стілець при столі. Синій втратив голос, тож просто сідає — обличчям до Чорного, але надто далеко й надто невдало, щоб кинутися і спробувати відібрати револьвер.

Я на вас чекав, — ​каже Чорний. — Радий, що ви нарешті прийшли.

Я так і зрозумів, — ​відповідає Синій.

Здивувалися?

Та не дуже. Принаймні ви мене не здивували. Може, я сам себе здивував, але тільки своєю дурістю. Я, бачте-но, прийшов із жестом дружби.

Звичайно, — ​каже Чорний трохи глузливим голосом. — ​Звичайно, ми ж друзі. Ми ж одразу потоваришували, так? Нерозлийвода.

Якщо ви з друзями так поводитеся, — ​каже Синій, — ​то мені пощастило, що я вам не ворог.

Дуже смішно.

Точно, я знаний клоун. Зі мною всі сміються на кутні.

А маска… про маску не спитаєте?

А навіщо? Якщо вам так хочеться, то це — ​не мій клопіт.

Але ж це вам доводиться на неї дивитися, правда ж?

Навіщо ставити запитання, коли ви й так знаєте відповідь?

Гротескно ж, правда?

Звісно, гротескно.

І страшно дивитися.

Так, дуже страшно.

От і добре. Ви, Синій, мені подобаєтеся. Я так і знав, що ви — ​правильна людина. У мене до вас від початку душа лежала.

Якби ви перестали вимахувати револьвером, то, може, я б теж почувався до вас прихильніше.

Вибачте, не можу. Ми задалеко зайшли.

Тобто?

Ви мені вже непотрібні, Синій.

Тільки, знаєте-но, мене, можливо, не так просто позбутися. Раз ви мене у це втягнули, нікуди ви від мене не дінетеся.

Ні, Синій, ви помиляєтеся. Все скінчено.

Говоріть прямо.

Все скінчилося. Спектакль добіг кінця. Нічого більше не вдієш.

Це ж відколи?

Відтепер, від цього моменту.

Та ви розуму позбулися.

Ні, Синій. Я, якщо можна так сказати, занадто поглинутий своїм розумом, аж занадто. Він мене пожер, тепер нічого не лишилося. Але ви, Синій, і так це знаєте, знаєте краще, ніж будь-хто інший.

То чого б вам просто не натиснути на гачок?

Коли буду готовий, так і зроблю.

А тоді що, підете, лишивши моє тіло на підлозі? Маячня якась.

О ні, Синій, нічого ви не розумієте. Ми лишимося тут удвох, разом, як завжди.

Ви про дещо забули.

Про що?

Ви ж мусите розповісти мені історію. Так же все має закінчуватися? Ви розказуєте мені історію, ми прощаємося.

А ви і так все знаєте, Синій. Невже ви не розумієте? Ви цю історію знаєте напам’ять.

То навіщо взагалі цей клопіт?

Не ставте дурних запитань.

А я… навіщо тут був я? Для сміху?

Ні, Синій, ви були мені потрібні від початку. Без вас у мене нічого не вийшло б.

Для чого я вам потрібен?

Ви нагадували мені, що я мушу зробити. Щоразу, як підводив очі, я бачив вас — ​ви стежили за мною, ходили за мною назирці, буравили поглядом. Ви, Синій, стали цілим моїм світом, я перетворив вас на свою смерть. Ви — ​єдина незмінна точка, єдина річ, яка може поставити все з ніг на голову.

А тепер нічого не зміниш. Ви написали передсмертну записку, та й по всьому.

Точно.

Ну ви і йолоп. Жалюгідний, нікчемний йолоп.

Знаю. Але не більший, ніж усі інші. Не збираєтеся ж ви мені розказувати, що розумніші за мене? Я хоч знаю, чим займався. У мене була робота, я її робив. А ви ходили манівцями, Синій. Ви від початку не знали, у що вплуталися.

То чого ж не стріляєш, покидьку? — ​питає Синій, рвучко підводиться й люто лупить себе у груди кулаком, мовби беручи Чорного на слабо. — ​Чого ж не стріляєш, не покладеш цьому край?

Синій робить крок до Чорного, й коли кулі не прилітає, ще крок, і ще, і кричить чоловіку в масці — ​стріляй, — ​йому вже байдуже, виживе він чи загине. За мить уже підходить упритул. Він без вагань вибиває револьвер у Чорного з рук, хапає його за комір і рвучко піднімає на ноги. Чорний намагається опиратися, намагається боротися, але Синій сильніший, ошалілий від пристрасної люті, мовби перетворений на когось іншого, і коли він починає кулаками гамселити обличчя, пах і живіт Чорного, той нічого не може вдіяти. Навіть коли той валиться, непритомний, на підлогу, Синій не спиняється й копає зомлілого, піднімає й гатить головою об підлогу, посипає тіло ударами. Коли гнів поволі вщухає й Синій бачить, що накоїв, він навіть не може напевно сказати, живий Чорний чи мертвий. Він знімає з Чорного маску і притискається вухом до його вуст, наслухаючи, чи той дихає. Якісь звуки є, тільки нечітко, Чорний їх видає — ​чи він сам. І взагалі, думає Синій, якщо той і живий, то це ненадовго. А якщо мертвий, то й нехай.

Синій встає, поправляє порваний костюм і починає збирати зі столу сторінки рукопису Чорного. На це йде кілька хвилин. Підхопивши всі сторінки, він вимикає лампу в кутку й виходить із кімнати, навіть не завдавши собі клопоту востаннє озирнутися.

Коли Синій повертається до своєї кімнати через дорогу, вже далеко за північ. Він кладе рукопис на стіл, іде у ванну і змиває з рук кров. Тоді перевдягається, наливає собі чарку скотчу й сідає за стіл, читати книжку Чорного. Часу мало. Він спохопитися не встигне, як за ним прийдуть, і тоді за все доведеться заплатити сповна. Але це не завадить йому виконати нагальне завдання.

Він перечитує історію від початку до кінця, від титли до титли. Коли дочитує, вже світає, у кімнаті світлішає. Він чує пташиний спів, чує кроки на вулиці, чує машини на Бруклінському мосту. Чорний мав рацію, — ​каже він собі. — ​Я все знаю напам’ять.

Але історія ще не скінчилася. Лишається фінал, але він настане аж тоді, коли Синій вийде з кімнати. Так уже у світі повелося: ані секунди більше, ані секунди менше. Коли Синій підведеться зі стільця, надягне капелюха й вийде за двері, все скінчиться.

І байдуже, куди він піде потім. Адже мусимо пам’ятати, що все це сталося понад тридцять років тому, у найранішому нашому дитинстві. Отже, все можливо. Особисто мені подобається думати, що він поїхав далеко-далеко, сів уранці на потяг і рушив на захід, починати нове життя. Може, Америкою все й не скінчилося. У найпотаємніших мріях я уявляю, як Синій бере квиток на корабель і відпливає в Китай. Нехай так і буде — ​в Китай, і на цьому закінчимо. Адже саме в цю мить Синій підводиться зі стільця, надягає капелюха й виходить за двері. Й після цієї миті ми не знаємо нічого.

(1983)

Замкнена кімната

1

Зараз мені здається, що Феншо був від початку. Це з нього для мене все починається, й без нього я б навіть не знав, хто я такий. Мипознайомилися, коли ще й говорити не вміли — ​немовлятами разом повзали у траві в підгузках — ​і коли нам не виповнилося ще й семи, ми вкололи собі пальці шпильками і стали кровними братами на все життя. І щоразу, як я згадую зараз дитинство, перед очима постає Феншо. Це він був зі мною, це з ним ми розділяли думки, це його я бачив щоразу, як відводив погляд від себе самого.

Але то було давним-давно. Ми виросли, розійшлися, віддалилися. Це, мабуть, і не дивно. Ми не владні над тим, куди занесе нас життя, й майже немає речей, які лишалися б із нами назавжди. Все помирає разом із нами, і смерть стається з нами щодня.

Цього листопада збігає сім років, відколи я отримав листа від жінки на ім’я Софія Феншо. «Ми незнайомі, — ​так починався лист, — ​і я прошу вибачення, що отак несподівано пишу вам. Проте сталися певні події, і за цих обставин у мене немає вибору». Виявилося, вона — ​дружина Феншо. Вона знала, що ми з її чоловіком виросли разом, а ще знала, що я живу у Нью-Йорку, бо читала чимало моїх статей, що виходили по різних журналах.

Пояснення — ​просто в лоб, жодних тобі вступних фраз — ​йшло у другому абзаці. Феншо зник, вона не бачила його вже шість місяців. За весь цей час — ​ані звісточки, ані найменшого натяку на те, де він може бути. Поліція не знайшла ані сліду, та й приватний детектив, якого вона найняла, повернувся ні з чим. Нічого не можна сказати напевно, але факти, здавалося, промовляли самі за себе: найімовірніше, Феншо загинув; немає сенсу вірити, що він повернеться. У світлі цього вона хотіла обговорити зі мною певне важливе питання, тож чи не погодився б я з нею зустрітися.

Цей лист викликав у мені низку маленьких потрясінь. Складно одразу увібрати стільки інформації, тож різні імпульси шарпали мене навсібіч. Феншо раптом знову увійшов у моє життя, як грім серед ясного неба. Проте щойно його згадали, як він зник знову. Він одружився, жив у Нью-Йорку — ​а я нічогісінько про нього не знав. Я егоїстично образився, що він навіть не завдав собі клопоту вийти на зв’язок. Хіба складно було подзвонити, прислати листівку, випити і згадати старі часи? Проте вина лежала й на мені. Я знав адресу матері Феншо, тож якби хотів його знайти, міг би її спитати. По суті, я із ним розпрощався. Його життя завмерло на тій миті, коли наші шляхи розійшлися, і для мене тепер він належав минулому, а не теперішньому. Він став привидом, якого я носив у собі, допотопною тінню, річчю не цілком реальною. Я спробував згадати, коли ж ми востаннє бачилися, і все було вкрай непевно. Я кілька хвилин подумав і нарешті спинився на тому дні, коли помер його батько. Ми були старшокласниками, років по сімнадцять, не старші.

Я подзвонив Софії Феншо і сказав, що радий зустрітися, коли їй зручно. Ми домовилися побачитися наступного дня, і в її голосі бриніла вдячність, хоча я й пояснив, що звісток від Феншо не маю і не уявляю, де він може бути.

Вона жила у багатоквартирному будинку з червоної цегли у Челсі, старій будівлі з похмурими сходами й облупленою фарбою на стінах. Я піднявся сходами на п’ятий поверх, а з квартир по дорозі грало радіо, долинали сварки, хтось зливав воду в туалеті. Я спинився, перевів подих, а тоді постукав. У вічко на дверях зиркнуло око, потім забряжчали замки, а тоді переді мною постала Софія Феншо з немовлям на лівій руці. Коли вона усміхнулася й запросила зайти, немовля сіпнуло її за довге русе волосся. Вона обережно ухилилася, перехопила дитя обома руками й повернула його обличчям до мене. Це — ​Бен, — ​сказала вона, — ​син Феншо, народився всього три з половиною місяці тому. — Я вдав, що замилований немовлям, яке розмахувало руками й пускало на підборіддя білі бульки, але його мати цікавила мене більше. Феншо пощастило. Красуня, з розумними темними очима, й майже запекла у власній врівноваженості. Худа й не вища середнього. Рухи мала повільні, від чого видавалася чуттєвою й чуйною, ніби дивилася на світ із глибини внутрішніх чатів. Жоден чоловік не полишив би такої жінки із власної волі, особливо коли вона чекає на його дитину. У цьому я був певен. Я був певен, що Феншо мертвий, ще до того, як зайшов у квартиру.

Це була маленька квартира коридорного планування на чотири скупо умебльовані кімнати: одну відвели під книжки і письмовий стіл, іншу під їдальню, а останні дві — ​спальні. Добре впорядкована оселя, уже обшарпана, але в цілому не незатишна. Це принаймні свідчило, що Феншо не гаяв часу на те, аби заробляти гроші. А я не з тих, хто носа верне від обшарпаного житла. Моя квартирка була ще тісніша й темніша, ніж ця, і я знав, як це — ​щомісяця сумніватися, чи вдасться назбирати на оренду.

Софія Феншо посадила мене на стілець, заварила кави, а тоді сіла на вичовганий блакитний диван. Вмостивши немовля на колінах, вона взялася розповідати, як зник Феншо.

Вони познайомилися у Нью-Йорку три роки тому. Не минуло й місяця, як стали жити разом, а менше ніж за рік по тому вже й побралися. Феншо мав непросту вдачу, — ​сказала вона; але вона його кохала, і ніщо в його поведінці не виказувало, що він її не любить. Вони були щасливі разом; він нетерпляче чекав на появу дитини; вони не сварилися. Якогось дня у квітні він сказав їй, що збирається з’їздити на день у Нью-Джерсі, з матір’ю побачитися, й не повернувся. Коли Софія подзвонила ввечері свекрусі, то почула, що Феншо так і не приїхав. Такого раніше не траплялося, але Софія вирішила зачекати. Вона не хотіла бути, як ті дружини, що здіймають бучу, варто чоловікові десь затриматися, й розуміла, що Феншо потрібно більше власного простору, ніж багатьом. Вона навіть вирішила ні про що не питати, коли той повернеться. Проте минув тиждень, а потім і другий, і вона нарешті пішла в поліцію. Як вона й очікувала, проблема їх не надто зацікавила. Без доказів злочину вони мало що могли вдіяти. Врешті-решт чоловіки щодня кидають дружин, і більшість не хоче, аби їх знайшли. Поліція провела поверхове розслідування, нічого не виявила й порадила найняти приватного детектива. За допомогою свекрухи, яка запропонувала покрити видатки, вона звернулася до чоловіка на ім’я Квінн. Квінн уперто трудився над справою тижнів п’ять-шість, проте врешті відмовився, бо не хотів більше брати їхніх грошей. Він сказав Софії, що Феншо, швидше за все, не полишав меж країни, але живий він чи мертвий — ​хтозна. Квінн шарлатаном не був. Софії він видався співчутливим чоловіком і щиро хотів допомогти. Коли він прийшов востаннє, вона зрозуміла, що з його вердиктом годі сперечатися. Нічого не можна вдіяти. Якби Феншо і вирішив її покинути, то він не зник би, не сказавши ні слова. Це не в його характері — ​уникати правди, тікати від неприємних розмов. Отже, зникнення могло означати тільки одне: з ним сталося щось страшне.

Проте Софія й далі сподівалася щось з’ясувати. Вона читала про амнезію й певний час розпачливо чіплялася за цю можливість: раптом Феншо блукає десь і не знає, хто він такий, позбавлений власного життя, та все ж живий, і, можливо, ось-ось усе згадає. Минали тижні, наближався кінець вагітності. Дитина мала з’явитися менше ніж за місяць, себто з хвилини на хвилину, і ненароджене дитя поволі почало займати думки, ніби всередині в неї вже не лишилося місця для Феншо. Це вона описала свої почуття такими словами — ​«вже не лишилося місця» — ​а тоді додала: це, мабуть, значить, що, попри все, вона таки сердиться на Феншо, злиться, що він її покинув, нехай не з власної вини. Ця фраза вразила мене своєю нещадною чесністю. Я ще ніколи не чув, аби хтось говорив про свої почуття отак — ​так нещадно, з такою зневагою до традиційних умовностей — ​і записуючи це зараз, я розумію, що з першого ж дня провалився у діру, у незвідане доти місце.

А Софія вела далі: якогось ранку вона прокинулася після важкої ночі і зрозуміла, що Феншо не повернеться. Це була несподівана, але абсолютна істина, і більше її не можна ставити під сумнів. Вона розплакалася і проплакала цілий тиждень, оплакуючи Феншо, як мертвого. А коли сльози висохли, вона зрозуміла, що ні про що не жалкує. Просто Феншо їй доля послала тільки на кілька років, ось і все. А зараз треба думати про дитину, все інше не має значення. Вона знає, що звучить це пишномовно — ​але справді продовжила жити з таким відчуттям.

Я поставив їй низку запитань, і вона відповідала спокійно, зважено, ніби стежила, щоб її почуття не поставили відповіді під сумнів. Наприклад, як вони жили, де Феншо працював, що з ним сталося за ті роки, що ми не бачилися. Дитя завовтузилося, й Софія, не уриваючи розмови, розстібнула блузку й погодувала його — ​спершу однією груддю, потім іншою.

Про життя Феншо до їхнього знайомства нічого не відомо напевно. Вона знала, що він кинув університет після другого курсу, примудрився здобути відстрочку від армії й певний час працював на якомусь кораблі. Чи то на вантажному судні, чи то на танкері. Після того кілька років пожив у Франції — ​спочатку в Парижі, потім доглядав за фермою на півдні. Але це все для неї — ​як у тумані, бо Феншо про минуле особливо не говорив. На час їхнього знайомства він жив у Америці не більше місяців восьми-десяти. Вони буквально наштовхнулися одне на одного — ​якоїсь суботи перечікували дощ у дверях мангеттенської книгарні, розглядаючи вітрину. З цього все й почалося, і від того дня до зникнення Феншо вони були нерозлучні.

Вона розповіла, що нормальної роботи, яку можна назвати справжнім працевлаштуванням, у Феншо не було. Гроші його не цікавили, от він і намагався про них не думати. До знайомства із Софією чим тільки не займався — ​і на торговому флоті трудився, і на складі, і приватні уроки давав, і працював привидом пера, і офіціантом побував, і стіни фарбував, і меблі тягав для компанії-перевізника — ​але це все тимчасові підробітки, з яких він звільнявся, щойно заробляв достатньо, аби протриматися кілька місяців. Коли вони з Софією з’їхалися, у нього взагалі не було роботи. Вона викладала музику у приватній школі, і її зарплати на двох вистачало. Звичайно, заощаджувати доводилося, але на їжу не бракувало, й ніхто не скаржився.

Я її не перебивав. Мені здавалося очевидним, що це — ​тільки початок, деталі, які треба прояснити, перш ніж перейти до справи. Хай би чим Феншо займався у житті, з переліком дивних підробітків це не мало нічого спільного. Це я зрозумів одразу, перш ніж вона встигла про це похопитися. Врешті-решт ми не про абикого говорили. Це ж Феншо, минуле не таке далеке, аби я встиг забути, що він за один.

Софія усміхнулася, зрозумівши, що я вже все збагнув і знаю, на що чекати. Вона, думаю, на це і сподівалася, я тільки підтвердив її надії, стерши останні сумніви щодо доцільності мого візиту. Не треба нічого пояснювати, я й так усе знав, і це давало мені право бути там і слухати її розповідь.

— Він не кидав писати, — ​сказав я. — ​Він письменником став, так?

Софія кивнула. Саме так. Бодай почасти. Мене дивувало тільки, чому я ніколи про нього не чув. Якщо Феншо став письменником, я неминуче мусив десь наштовхнутися на його ім’я. Я по роботі відстежував такі речі, й видавалося малоймовірним, що хто-хто, а Феншо не приверне моєї уваги. Може, він не зумів знайти видавця? Це — ​єдине логічне пояснення.

Ні, — ​сказала Софія, — ​все складніше. Він і не намагався нічого видати. Спершу, коли був геть юний, соромився розсилати свої твори, бо йому здавалося, що ті недостатньо добрі. Але навіть згодом, набравшись певності, він зрозумів, що в тіні йому подобається більше. Він заявив, що не хоче відволікатися на пошуки видавця: по суті, він би радше витратив час на роботу. Софію така байдужість сприкрювала, але щоразу, коли вона напосідалася, він тільки стенав плечима: а куди спішити, рано чи пізно руки дійдуть.

Вона кілька разів навіть думала взятися за справу самотужки й потай передати рукопис видавцеві, але так і не зібралася. Певних правил у шлюбі порушувати не можна, тож хай би як він помилявся, слід було дати йому волю. Писав він багато, і вона шаленіла від думки, що тексти так і припадають пилом у шафі, але Феншо заслуговував на її відданість, тож довелося прикусити язика.

Якогось дня, місяці за три-чотири до зникнення, Феншо запропонував їй компроміс. Він пообіцяв, що до кінця року щось вирішить, і, аби підтвердити серйозність своїх намірів, заявив, що якщо чомусь не дотримається слова, вона може забрати всі його рукописи й передати мені. Я стану розпорядником його літературної спадщини й вирішу, що робити із творами. Якщо скажу, що вартують публікації, то він повірить. Ба більше, — ​сказав він, — ​якщо з ним щось станеться, вона мусить одразу передати рукописи мені й дозволити ними розпоряджатися з тим, щоб я отримав чверть прибутків. А якщо я скажу, що рукописи не варті публікації, то мушу повернути їх Софії, а та їх знищить — ​усі, до останньої сторінки.

Ці заяви здивували Софію, й вона ледь не розсміялася від урочистого тону Феншо. Ціла ця сцена була не в його дусі, й вона ще подумала, чи це не тому, що вона недавно завагітніла. Можливо, перспектива батьківства прочистила йому голову й прищепила почуття відповідальності; можливо, він так прагнув довести серйозність власних намірів, що аж перегнув палицю. Хай там як, вона тішилася, що він передумав. Із плином вагітності вона навіть почала потай мріяти про те, що Феншо здобуде успіх, вона кине роботу й виховуватиме дитину без фінансового тиску. Але все, звичайно, пішло не так, і вона забула про твори Феншо, закрутившись після його зникнення. Потім, коли все потроху налагодилося, вона не хотіла виконувати вказівки, бо боялася зурочити й більше ніколи його не побачити. Проте врешті здалася, бо слово Феншо треба шанувати. Тому й написала мені. Тому я сиджу з нею зараз.

Я, своєю чергою, не знав, що і сказати. Ця пропозиція заскочила мене зненацька, і хвилину чи дві я просто сидів там, приголомшений колосальністю покладеного завдання. Про мене, то у Феншо не було жодних підстав доручати це завдання саме мені. Ми не бачилися понад десять років, дивно, що він узагалі мене пам’ятав. Як можна покладати на когось таку відповідальність — ​стати суддею і сказати, чи варте життя того, щоб жити? Софія спробувала все пояснити. Феншо, за її словами, зі мною не зв’язувався, але часто про мене говорив, і щоразу, як зринало моє ім’я, казав, наче я — ​його найкращий друг, єдиний справжній друг, який у нього був. Він стежив за моєю кар’єрою і скуповував усі журнали, де виходили мої статті, а часом і зачитував їх уголос. Софія сказала, що він мною захоплювався і пишався, а також вірив, що я здатен на великі звершення.

Похвала мене присоромила. Голос у Софії був такий щирий, що мені аж здалося, наче це Феншо промовляє через неї, звертається до мене власними вустами. Мушу визнати, його думка лестила: цілком природне почуття за таких обставин. Тоді в мене був тяжкий період, і я не поділяв його високої думки про себе. Я купу статей понаписував, що є, то є, ось тільки не вважав це приводом для гордощів і не надто цим фактом пишався. Про мене, то це просто графоманія. Колись я подавав надії й думав, що писатиму романи і врешті створю щось, що розчулюватиме людей і змінюватиме їхні життя. Проте минав час, і я поволі зрозумів, що цього не станеться. Не було в мені такого роману, і в якийсь момент я наказав собі відмовитися від марних мрій. Простіше продовжувати писати статті. Сумлінно працюючи й перестрибуючи від однієї статті до іншої, я сяк-так заробляв собі на життя — ​і, хай чого це варте, мав утіху постійно бачити своє ім’я надрукованим. Я прекрасно розумів, що все могло бути значно гірше. Мені не виповнилося ще й тридцяти, а вже заробив собі яку-не-яку репутацію. Я починав із рецензій на поезію й романи, а тепер міг писати про що завгодно, і то незле. Про фільми, вистави, виставки, концерти, книжки, навіть бейсбольні матчі — ​варто попросити, і я не підведу. Світ бачив у мені юнака зі світлою головою, перспективного молодого критика, але сам я почувався старим, зужитим. Мої досягнення — ​дірка від бублика. Все прах, найменший вітерець розвіє.

Отже, від похвали Феншо в мене виникли суперечливі відчуття. З одного боку, я знав, що він помиляється. З іншого (і отут все стає складніше), хотів йому повірити. Подумалось: може, я до себе надто критичний? І щойно закралися ці думки, я програв. Ось тільки хто б не вхопився за шанс спокутувати себе, кому стало б сили відкинути надію? Заіскрилася віра, що колись виправдаю своє існування у власних очах, і я відчув спалах дружніх почуттів до Феншо через роки, через багаторічну мовчанку, що нас розділяла.

Ось так все і сталося. Я піддався на лестощі зниклого і в мить слабкощів погодився. Радо прочитаю його твори, — ​сказав я, — ​і зроблю все можливе, щоб допомогти. Софія посміхнулася — ​чи то радо, чи то розчаровано, нема знаття — ​а тоді підвелася й понесла дитину в сусідню кімнату. Вона зупинилася перед високою дубовою шафою і відкрила засув на дверях. Ось, забирайте, — ​сказала вона. Полиці були напхом-напхані коробками, папками, зшитками й записниками — ​я й уявити собі не міг, що там усього так багато. Наскільки пам’ятаю, я знічено розсміявся і невдало пожартував. Потім ми діловито розпланували, як найкраще винести всі рукописи, і врешті зійшлися на двох великих валізах. На це пішла майже година, проте врешті ми все спакували. Очевидно, — ​сказав я, — ​на те, щоб усе перечитати, знадобиться певний час. Софія сказала не хвилюватися й вибачилася, що так мене навантажила. Я сказав, що все розумію, не могла ж вона не виконати прохання Феншо, такого драматичного і трагічного, що аж майже смішного. Прегарна Софія обережно опустила дитину на підлогу, вдячно мене обійняла й поцілувала у щоку. На мить здалося, що зараз вона заплаче, але секунди збігали, а сліз не було. Тоді я повільно стягнув дві валізи сходами на вулицю. Разом вони важили, як чоловік.

2

А істина далеко не така проста, як мені хотілося б. Те, що я любив Феншо, що він був моїм найближчим другом, що я знав його краще, ніж будь-кого іншого, — ​це факт, жодні мої слова цього не перекреслять. Проте це — ​тільки початок, і, намагаючись згадати, як було насправді, я тепер розумію, що завжди дещо від Феншо приховував, завжди відчував до нього певний спротив. Здається, я завжди почувався при ньому не у своїй тарілці, особливо коли ми підросли. Заздрість, мабуть, занадто сильне слово для того, що я хочу описати, тож назвімо це підозрами, потаємним відчуттям, що Феншо у чомусь кращий за мене. На той час я цього не усвідомлював, і ні на що конкретне вказати не міг. Проте жевріло в мені якесь відчуття, що в нього більше чеснот, ніж у інших, що він живиться якимось незгасимим полум’ям, і що мені годі і мріяти бути собою настільки повно, наскільки був собою він.

На ранніх етапах його вплив був доволі помітний. Це виявлялося навіть у дрібничках. Якщо Феншо тримав пряжку ременя по один бік штанів, то й я повертав пасок так само. Якщо Феншо приходив на майданчик у чорних кросівках, то й я просив у матері чорні кросівки наступного разу, як вона відводила мене у взуттєвий. Якщо Феншо приносив у школу «Робінзона Крузо», то й я того ж вечора брався вдома читати «Робінзона Крузо». Я — ​не єдиний, хто так робив, але, можливо, найбільш відданий, найпокірніший владі, яку він над нами мав. Сам Феншо був несвідомий цієї сили й байдужий до уваги, яку привертав. Він спокійно робив своє й не використовував своєї влади, щоб маніпулювати іншими. Він, на відміну від решти з нас, нікого не розігрував, не бешкетував, не мав клопотів із учителями. Але ніхто не ставив цього йому на карб. Феншо перебував осторонь, але саме він утримував нас разом — ​це його ми просили розсудити наші суперечки, це він був справедливий і бачив наші дурні сварки наскрізь. Було в ньому щось привабливе, хотілося триматися поруч, ніби можна було жити у сфері його впливу й торкатися його сутності. Він був готовий допомогти, але водночас недоступний. Здавалося, був у ньому недосяжний таємний первень, загадкове потайне осердя. Наслідувати його — ​значить причаститися цією таємницею, але від того ставало ясно, що насправді ти його ніколи не знатимеш.

І це я про дуже раннє дитинство — ​коли нам було п’ять, шість, сім років. Я знаю, що й спогади, буває, брешуть. Попри це, думаю, не помилюся, якщо скажу, що зберіг у собі атмосферу тих днів, і наскільки можу відчувати те, що відчував тоді, мої почуття, думаю, правдиві. Хай би ким урешті став Феншо, почалося все, здається, ще тоді. Він сформував себе дуже рано і був цілісним, коли ми ще тільки пішли у школу. Феншо притягував погляди, коли решта з нас ще були безформними істотами у постійному хаотичному русі, що сліпо шпорталися з миті до миті. Я не хочу сказати, що він рано подорослішав — ​він не виглядав старшим за свій вік — ​але став собою ще до того, як виріс. Потрясіння, які чекали на нас усіх, чомусь були над ним не владні. Його трагедії були іншого порядку — ​внутрішні й, поза сумнівом, жорстокіші — ​але позбавлені стрімких поворотів, які, здавалося, змінювали річище життя решти.

Один випадок запам’ятався мені особливо виразно. Йдеться про день народження, на який нас із Феншо запросили у першому-другому класі, себто це припадає на самісінький початок періоду, про який я можу говорити з певністю. Стояв суботній день, весна. Ми йшли на свято з іще одним хлопчиком, нашим приятелем на ім’я Денніс Волден. У Денніса життя було значно складніше, ніж у нас: мама алкоголічка, батько вічно на роботі, братів-сестер юрма. Я кілька разів бував у нього, у великому й темному занедбаному домі, й пам’ятаю, що злякався його матері — ​вона нагадала мені відьму з казки. Вона просиджувала дні за зачиненими дверима своєї кімнати, завжди в халаті, а блідим обличчям тягнулися глибокі зморшки. Час від часу вона визирала за двері й волала щось дітям. У день свята нас із Феншо належно спорядили подарунками для іменинника, загорнутими у барвистий папір і перев’язаними стрічечками. А в Денніса нічого не було, і йому через те було ніяково. Я, пам’ятаю, намагався його заспокоїти порожніми фразами: та байдуже, нікому до того не буде діла, ніхто й не помітить. Але Деннісові було не байдуже, й Феншо одразу це зрозумів. Він без пояснень повернувся до Денніса й віддав свій подарунок йому. Ось, — ​сказав він, — ​тримай, а я скажу, що забув свій удома. Я спершу подумав, що Деннісу цей жест не сподобається, що жалощі Феншо його образять. Але я помилявся. Він мить повагався, намагаючись осмислити цей стрімкий поворот, а тоді кивнув, ніби підтверджуючи правоту вчинку Феншо. Це був акт не стільки милосердя, скільки справедливості — ​і тому Денніс прийняв його, не принижуючись. Одне перетворилося на інше. Це магія, і я сильно сумніваюся, чи зумів би хтось, крім Феншо, так поєднати легковажність із цілковитою певністю.

Після свята ми з Феншо вернулися до нього додому. Його мати сиділа на кухні і спитала, як пройшло свято, і чи сподобався іменинникові подарунок, який вона йому купила. Не встиг Феншо і слова вимовити, як я вибовкав, що він зробив. Я не хотів, щоб у нього були проблеми, але не зміг стриматися. Жест Феншо відкрив мені цілий новий світ: виявляється, людина може так глибоко поринути в почуття іншого, що власні емоції здаватимуться неважливими. Це перший воістину моральний жест, свідком якого я став, і всі інші теми для розмови не мали значення. А ось мати Феншо, здається, не поділяла мого захвату. Так, — ​сказала вона, — ​це добрий і щедрий вчинок, тільки це неправильно. Вона заплатила за подарунок гроші, й, віддавши його, Феншо, певною мірою, украв у неї. Крім того, Феншо вчинив неввічливо, прийшовши на свято без подарунка, — ​що кидає тінь на її репутацію, адже це вона відповідає за його дії. Феншо уважно вислухав матір і не сказав ні слова. Коли вона договорила, він і далі мовчав, тож вона спитала, чи він усе зрозумів. Так, — ​сказав він, — ​зрозумів. На тому можна було й закінчити, але, трошки помовчавши, Феншо додав, що все одно певен у власній правоті. І байдуже, що там мати собі думає: він і знову вчинив би так само. Зчинилася сцена. Пані Феншо обурилася його зухвальством, але Феншо стояв на своєму й відмовлявся поступатися навіть під зливою докорів. Урешті-решт вона наказала йому сидіти у своїй кімнаті, а мене відправила додому. Несправедливість його матері мене обурила, але коли я спробував за нього заступитися, Феншо відмахнувся. Замість протестувати, він мовчки прийняв кару і піднявся у свою кімнату.

У цьому — ​весь Феншо: спонтанний акт милосердя, непохитна певність у власній правоті й німа, майже пасивна покора перед наслідками. Хай би якою чудернацькою була його поведінка, він завжди тримався відсторонено. І саме ця риса відлякувала мене найбільше. Ми зближувалися, я захоплювався ним до глибини душі, розпачливо хотів бути йому рівним — ​аж потім раптом наставала мить, коли я розумів, що він мені чужий, і те, як він живе всередині себе, ніколи не співвідноситиметься з тим, чого потребую в житті я. Я забагато хотів, забагато прагнув, був надто підвладний моменту, щоб досягнути такої байдужості. Мені було важливо триматися добре, вражати навколишніх порожніми прикметами власних амбіцій: добрими оцінками, відзнаками, нагородами за те, в чому нас оцінювали того тижня. А Феншо стояв над цим усім, тримався у своєму кутку й ні на що не зважав. Якщо в чомусь він і здобував успіх, то це всупереч собі, без боротьби, без зусиль, байдужий до своїх досягнень. Таке ставлення виводило з рівноваги, й я далеко не одразу зрозумів: те, що добре для Феншо, не конче добре для мене.

Утім, я не хочу перебільшувати. Ми з Феншо були різні, але з нашого дитинства я найкраще пам’ятаю жар цієї дружби. Ми сусідили, й наші необгороджені задвірки зливалися в один довгий газон, ніби ми мешкали разом. Наші матері приятелювали, наші батьки разом грали у теніс, і братів у жодного із нас не було: отже, ідеальні умови, й нічого між нами не стояло. Між нашими днями народження було менше тижня, й раннє дитинство ми провели разом надворі — ​повзали у траві, рвали квіти, разом вчилися стояти на ногах, перші кроки зробили в один день. (Усе це задокументовано на фотографіях.) Згодом ми разом на дворі вчилися грати у бейсбол і футбол. Ми зводили замки, гралися в ігри, вигадували цілі світи, а згодом проводили за нескінченними розмовами довгі дні, блукаючи містом і катаючись на велосипедах. Здається, не можна знати людину краще, ніж я знав Феншо тоді. За спогадами моєї матері, ми були такі прихильні один до одного, що якось, коли нам було шість, спитали її, чи можуть двоє чоловіків взяти шлюб. Ми хотіли жити разом, коли виростемо, а хто ж живе разом, як не подружжя? Феншо стане астрономом, я — ​ветеринаром. Ми уявляли, як житимемо у великому будинку за містом, де небо вночі таке темне, що видно всі зорі, а тварин, про яких можна піклуватися, ніколи не бракуватиме.

З висоти часу мені видається цілком природним, що Феншо став письменником. Того, здається, вимагала його непохитна націленість на внутрішнє життя. Він складав оповідання вже у молодших класах, а років після десяти-одинадцяти, здається, не було такого часу, коли він не мислив би про себе як про письменника. Спочатку, звичайно, це начебто нічого й не означало. Зразками для нього були Стівенсон і По, а з-під його пера виходила звичайна юнацька графоманія: «Однієї ночі року Божого 1751-го я крокував крізь смертовбивчу хурделицю до оселі моїх предків, коли мій погляд вихопив у снігу примарну постать». Отакі-от речі, напхані високопарними фразами й химерними поворотами сюжету. У шостому класі, пригадую, Феншо написав коротку детективну повість сторінок на п’ятдесят, і вчитель попросив його читати її перед класом по десять хвилин наприкінці кожного шкільного дня. Всі ми пишалися Феншо і захоплювалися тим, як драматично він читає, розігруючи ролі своїх героїв. Сюжет я вже не пам’ятаю, пригадую тільки, що він був безмежно заплутаний, а розв’язок залежав від чогось штибу переплутаних особистостей двох наборів близнят.

Утім, не можна сказати, щоб Феншо був книжковим хробаком. Він був надто вправний в іграх і надто помітний у нашій групі, щоб відступити у свій внутрішній світ. У дитячі роки здавалося, що немає такої діяльності, яка б не давалася йому легко, немає такої царини, де він не перевершив би всіх. Найкращий бейсболіст, найкращий учень, найімпозантніший хлопець. Будь-якої з цих відзнак окремо вистачило б, щоб забезпечити особливий статус, а всі вкупі надали йому героїчного виміру. Він був дитиною, яку бог поцілував у тім’ячко. Він був видатний, але лишався одним із нас. Феншо не був маленьким генієм, не мав чудесного дару, що виокремив би його на тлі ровесників. Він був цілком нормальною дитиною, ба більше, якщо це можливо, ідеальнішою нормальною дитиною, у більшій гармонії зі собою, ніж решта з нас.

У душі Феншо, якого я знав, сміливцем не був. Попри це, інколи він приголомшував мене готовністю втрутитися у небезпечну ситуацію. За позірною зібраністю, здається, крилася велика пітьма: прагнення випробувати себе, піти на ризик, жити на межі. У дитинстві він полюбляв гратися на будівництві, дертися вгору драбинами й риштуванням, балансувати на дошках над безоднею, де шуміли інструменти, височіли мішки з піском і кисла багнюка. Коли Феншо викидав такі коники, я тримався позаду, безмовно благаючи його зупинитися, але нічого не казав — ​я б і радий піти, але боявся, що він упаде. Із плином часу такі пориви стали ще виразніші. Феншо почав заводити розмови про те, як важливо «спробувати життя». Він розказував, що хоче складнощів, хоче поринути у незнане — ​і що далі, то більше. Коли нам було років п’ятнадцять, він переконав мене провести з ним вихідні у Нью-Йорку: ми блукали вулицями, ночували на лавочці на старій станції Пенн, розмовляли з безхатьками й перевіряли, як довго протримаємося без їжі. Пам’ятаю, як ми о сьомій ранку в неділю напилися у Сентрал-парку і блювали на траву. Для Феншо це було важливим кроком до самоствердження, а для мене — ​тільки прикрою пригодою, ницим падінням у щось, невластиве мені. Але я все одно волочився слідом, розгублений свідок, учасник його виправ, завжди на маргінесі, підліток-Санчо на віслюку, приречений дивитися, як друг бореться зі собою.

Десь за місяць чи два після наших бурлацьких вихідних Феншо повів мене у бордель у Нью-Йорку (про все домовився його друг), і там ми втратили цноту. Наскільки я пам’ятаю, це була квартирка у цегляному домі на Аппер-Вест-Сайд, неподалік від річки — ​кухонька і темна спальня, розділені благенькими фіранками. Там працювало дві чорношкірі жінки — ​одна товста і стара, інша юна і гарненька. Старшої ніхто з нас не схотів, тож довелося вирішувати, хто піде першим. Якщо пам’ять мені не зраджує, ми взагалі вийшли в коридор і кинули монету. Виграв, звісно, Феншо, і вже за дві хвилини я сидів на кухоньці з товстою мадам. Вона називала мене солоденьким і час від часу нагадувала, що вона вільна, на випадок, якщо я раптом передумаю. Я так хвилювався, що лише трусив головою, лишалося тільки сидіти і слухати, як швидко сопе Феншо по той бік завіси. Я міг думати тільки про одне: мій член скоро опиниться там, де зараз перебуває член Феншо. А тоді настала моя черга, й я до сьогодні поняття не маю, як ту дівчину звали. То була перша жінка, яку я побачив голою во плоті, й вона у своїй голизні трималася так невимушено й доброзичливо, що все в мене могло б піти добре, якби я не відволікався на черевики Феншо у щілині між завісою й підлогою. Вони лищали в кухонному світлі, ніби відділені від його тіла. Дівчина люб’язно зробила все, щоб мені допомогти, але процес затягувався, і навіть під кінець справжнього задоволення я не відчув. Потім, коли ми з Феншо вийшли у присмерк, я не знав, що сказати. А Феншо, здається, був цілком задоволений, ніби цей досвід підтвердив його теорію про те, що треба спробувати життя. Тоді я зрозумів, що у Феншо голоду більше, ніж у мене будь-коли буде.

Ми у своєму передмісті жили без тривог і турбот. До Нью-Йорка було якихось двадцять миль, але він був далі від нашого світка газонів і дерев’яних будиночків, ніж Китай. Уже років у тринадцять-чотирнадцять Феншо перетворився на внутрішнього вигнанця: він виконував ритуали належної поведінки, але тримався осторонь від навколишніх і зневажав життя, яке мусив вести. Він зовні не бунтував і не справляв нікому клопотів, а просто відсторонився. У дитинстві Феншо привертав багато уваги й завжди перебував у вирі подій, але щойно ми перейшли у старші класи, як він став уникати світла софітів на користь затятої маргінальності. Я знав, що він серйозно думає стати письменником (хоча до шістнадцяти й перестав показувати свої роботи), але це, мабуть, був радше симптом, ніж причина змін. У передостанньому класі, наприклад, Феншо єдиного з нашого класу відібрали у збірну з бейсболу. Він кілька тижнів грав дуже добре, а потім без видимих причин полишив команду. Пам’ятаю, як він описував мені той інцидент наступного дня: просто зайшов у кабінет тренера після тренування і здав форму. Тренер щойно вийшов із душу, тож коли Феншо ввійшов до кімнати, той стояв при столі, в чому мати народила, з цигарою в роті й бейсбольною кепкою на голові. Феншо тішився описом, наголошуючи на абсурдності сцени й натхненно описуючи деталі — ​кремезне пухке тіло тренера, світло, калюжу води на сірій бетонній підлозі — ​але на тім і все, просто опис, низка слів, відірваних від усього, що могло бодай якось заторкнути самого Феншо. Мене засмутило, що він полишив команду, але Феншо так і не пояснив, чому так вчинив: просто сказав, що знудився.

Як і для багатьох обдарованих людей, для Феншо врешті настав момент, коли вже не досить робити тільки те, що дається легко. Змалку опанувавши все те, що від нього вимагали, він, природно, почав шукати випробувань деінде. І враховуючи рамки, які накладало життя учня у маленькому містечку, не дивно, що це «деінде» він знайшов у собі. Але, мені здається, не все так просто. У родині Феншо в той час відбулися певні події, які, поза сумнівами, справили вплив, і неправильно їх тут не згадати. Наскільки глибокий вплив — ​це геть інше питання, але, мені здається, все має значення. Врешті-решт кожне життя — ​це просто набір випадкових фактів, хроніка довільних перетинів і казусів, які не свідчать ні про що, крім власної безсенсовності.

Коли Феншо було шістнадцять, у його батька діагностували рак. Батько півтора роки помирав у нього на очах, і протягом цього часу родина поступово розпадалася. Найбільше це підкосило, мабуть, матір Феншо. Вона трималася стоїчно, мужньо відвідувала консультації в лікарів, дбала про фінансові справи й підтримувала лад у домі, але металася від безмежного оптимізму щодо чоловікових прогнозів до паралізованого розпачу. За словами Феншо, вона так і не змогла прийняти неминучого факту, який був у неї просто під носом. Вона знала, що станеться, але не мала сили зізнатися в цьому самій собі, і з часом почала триматися так, ніби жила, зачаївши подих. Поведінка в неї ставала дедалі ексцентричніша: то ночами судомно прибирала в домі, то боялася залишатися дома сама (а в інші дні раптом непоясненно зникала з дому), то вигадувала собі цілий каталог болячок (як не алергію, то гіпертонію чи запаморочення). Під кінець почала цікавитися різними безумними теоріями — ​астрологією, екстрасенсорикою й туманними спіритуалістськими концепціями душі — ​аж доки розмови з нею не звелися до проповідей про занепад людського тіла, під час яких слухачі понуро мовчали.

Стосунки Феншо з матір’ю стали напружені. Вона вимагала від нього підтримки, ніби в цілій родині боліло тільки їй. Феншо мусив стати найнадійнішою людиною в домі, і то дбати не лише про себе, а й про молодшу сестру, якій тоді щойно виповнилося дванадцять. Це створило черговий набір проблем — ​Еллен була дитиною тривожною і неврівноваженою, і за відсутності батьків через хворобу вона повністю переключилася на Феншо. Він мусив стати їй і батьком, і матір’ю, і джерелом мудрості, і втіхою. Феншо розумів, що її залежність від нього нездорова, але що він міг вдіяти, не завдавши їй непоправної шкоди? Я пам’ятаю, як моя мати квохтала над «бідолашною Джейн» (пані Феншо) і «дитиною», але я знав, що, якоюсь мірою, найбільше страждав саме Феншо. Просто не міг цього показати.

Що ж до батька Феншо, то я мало що можу сказати напевно. Для мене він лишився загадкою — ​мовчазний, відсторонено-доброзичлий чоловік. Я його ніколи гаразд не знав. Мій батько багато часу проводив удома, особливо на вихідних, а батько Феншо перед очі не ліз. Він був доволі відомим адвокатом, і то не позбавленим політичних амбіцій, які, щоправда, не дали йому нічого, крім низки розчарувань. Він зазвичай працював допізна, приїздив додому десь по восьмій-дев’ятій, і навіть суботу й частину неділі проводив на роботі. Думаю, він навіть не знав, як підступитися до сина — ​він, здається, був із тих, хто дітей не розуміє, бо геть забув ті часи, коли був дитиною сам. Пан Феншо був настільки ґрунтовно дорослий, такий занурений у серйозні, зрілі справи, що, мабуть, у нас мимоволі бачив істот з іншого світу.

На час смерті йому не було ще й п’ятдесяти. Останні шість місяців життя, коли лікарі втратили надію його порятувати, він провів у гостьовій спальні — ​дивився у вікно на двір, почитував книжки, приймав знеболювальне, куняв. Феншо більшість вільного часу проводив з ним, і хоча я можу тільки вибудовувати припущення, припускаю, їхні стосунки змінилися. Принаймні я знаю, скільки він для цього доклав зусиль — ​навіть школу прогулював, щоб побути з батьком, намагався бути корисним, опікувався ним із непохитною уважністю. Загалом, це був для Феншо страшний досвід; може, це навіть виявилося для нього занадто. Він ніс цей тягар гідно і демонстрував відвагу, яка буває тільки у дуже юних, але інколи мені здавалося, що він так і не оговтався.

Тут варто згадати ще одне. Під кінець цього періоду — ​самісінький кінець, коли ніхто вже не сподівався, що батько Феншо протягне довше кількох днів — ​ми з Феншо вирішили після школи проїхатися. Ішов лютий, і за кілька хвилин після того, як вирушили, посипав легенький сніжок. Ми їздили безцільно, кружляли навколишніми містечками, не зауважуючи, де ми є. Десь миль за десять-п’ятнадцять від дому раптом натрапили на цвинтар; ворота стояли відчинені, тож ми знічев’я вирішили заїхати туди. За певний час ми спинили машину й пішли блукати пішки. Читали написи на надгробках, уявляли, що то були за життя, мовчали, ще блукали, говорили і знову замовкали. Сніг посилився, земля побіліла. Десь посередині цвинтаря ми натрапили на свіжовикопану могилу, спинилися на краю і зазирнули вниз. Я пам’ятаю, яка стояла тиша, і яким далеким від нас видавався цілий світ. Довший час ми обидва мовчали, а тоді Феншо сказав, що йому цікаво, як це — ​опинитися на дні. Я подав йому руку і тримав міцно, доки він спускався в могилу. Торкнувшись ногами землі, він зиркнув на мене з легкою усмішкою, а тоді ліг навзнак, ніби прикинувся мертвим. Цей образ досі стоїть у мене перед очима: я дивлюся на Феншо, а він дивиться на небо, часто кліпаючи від снігу, що сипле на обличчя.

За якоюсь химерною асоціацією, мені згадалося раннє дитинство — ​нам було не більше років чотирьох-п’яти. Батьки Феншо саме придбали якийсь новий пристрій, чи не телевізор, і Феншо кілька місяців тримав у себе в кімнаті картонну коробку. Він завжди щедро ділився іграшками, але до коробки мене не підпускав — ​так ніколи й не дозволив мені в неї залізти. Він сказав, що це — ​його потаємна схованка, й коли він залазить всередину й закриває кришку, то може перенестися, куди схоче, й опинитися, де забажає. Якщо в коробку залізе хтось інший, її чари вивітряться назавжди. Я повірив і не став вимагати, щоб він мене пустив, хоч від цього й краялося серце. Ми гралися у його кімнаті, розставляли солдатиків чи малювали, але інколи Феншо раптом заявляв, що йде в коробку. Я намагався займатися тим, чим раніше, але все марно. Ніщо не цікавило мене настільки, як Феншо у коробці, і я розпачливо намагався уявити, які ж у нього там пригоди. Але я так і не довідався, що він переживав, бо говорити про них, вилізши з коробки, теж було проти правил.

Там, у розритій могилі у снігу, відбувалося щось подібне. Феншо лишився внизу сам, думав свої думки, проживав ці миті на самоті, а мені, начебто присутньому, ці події були недоступні, мовби мене там і не було взагалі. Я розумів, що так Феншо уявляє батькову смерть. Знов-таки, це цілковита випадковість: і те, що ми натрапили на розриту могилу, і те, що Феншо відчув її поклик. Хтось колись сказав, що пригоди трапляються лише з тими, хто вміє їх переповісти. Можливо, досвід теж чекає лише на тих, хто може його прожити. Але це складне питання, тут я ні в чому не певен. Я стояв і чекав, коли Феншо підніметься, намагався уявити, про що він думає, побачити, що він бачить. Тоді підняв голову до темного зимового неба — ​й на мене помчав сніговий хаос.

Коли ми рушили назад до машини, сонце вже сіло. Ми мовчки брели цвинтарем. Насипало кілька дюймів снігу, і завірюха не вщухала, тільки сильнішала, ніби не збиралася зупинятися взагалі ніколи. Ми дійшли до машини, сіли, а тоді несподівано виявили, що не можемо зрушити з місця. Задні колеса застрягли в неглибокому рівчаку, й хай би що ми робили, все марно. Ми і штовхали, й розхитували автівку, але шини усе одно проверталися з жаскуватим звуком. Минуло півгодини, перш ніж ми здалися й неохоче вирішили полишити машину. Ми пішли додому пішки крізь бурю й дісталися назад аж години за дві. Й лише тоді довідалися, що батько Феншо помер іще вдень.

3

Минуло кілька днів, перш ніж мені стало відваги відкрити валізи. Я завершив статтю, над якою працював, сходив у кіно, прийняв кілька запрошень, які зазвичай відхиляв. Ось тільки себе такими штучками не ошукати. Від моєї відповіді залежало забагато, і я боявся розчаруватися. Віддати наказ знищити твори Феншо — ​це все одно, що вбити його власними руками. Мені дали владу нищити, витягнути тіло з могили й пошматувати. Становище було нестерпне, я не хотів мати з цим нічого спільного. Доки я не чіпав валіз, сумління моє було спокійне. А з іншого боку, я пообіцяв, і відкладати справу до нескінченності не можна. І саме в ту мить, коли я набрався хоробрості взятися до читання, мене оповив новий страх. Я не хотів, щоб роботи Феншо виявилися поганими, але, як виявилося, й не хотів, щоб вони виявилися добрими. Складно пояснити це відчуття. Безперечно, певну роль тут зіграло давнє суперництво, небажання гибітив тіні блискучого Феншо — ​а ще я почувався у пастці. Я дав слово. Варто відкрити валізи, і я стану речником Феншо й говоритиму від його імені, хочу я того чи ні. Обидві перспективи мене лякали. Винести смертний вирок страшно, але і працювати на мерця — ​не набагато краще. Я кілька днів вагався між цими двома страхами, нездатний визначитися, який же гірший. Врешті-решт я, звісно, таки відкрив валізи. На той час Феншо цікавив мене менше, ніж Софія. Я хотів знову з нею побачитися, і що швидше візьмуся до роботи, то швидше матиму привід їй подзвонити.

Я не збираюся вдаватися в деталі. Зараз усі знайомі з творами Феншо. Їх читають і обговорюють, про них пишуть статті та дослідження, вони стали здобутком загалу. Оскільки мої коментарі тут узагалі потрібні, можу тільки сказати, що минуло не більше години-двох, перш ніж я зрозумів, що мої почуття тут — ​справа взагалі другорядна. Інтерес до слів, важливість написаного, віра у силу книжок переважують решту міркувань, і на цьому тлі індивідуальне життя маліє. Я це кажу не для того, щоб поплескати себе по плечу чи виставити свої дії у кращому світлі. Я був першим, а поза тим нічим не відрізняюся від інших. Якби твори Феншо виявилися слабшими, то й роль моя була б інша — ​можливо, важливіша для фіналу цієї історії. А так я був лише невидимим інструментом. Події зарухалися, і я не міг їх спинити, хіба якби вдав, що валіз не відкривав. Сюжет мчав уперед, за інерцією збиваючи все на своєму шляху.

У мене пішов тиждень на те, щоб осмислити й упорядкувати матеріали, відділити завершені твори від чернеток і зібрати рукописи в якусь подобу хронологічного порядку. Найранішим твором виявився вірш, датований 1963 роком (Феншо було шістнадцять), найпізніший датовано 1976 роком (за місяць до зникнення). У цілому, там були понад сотня віршів, роман, дві повісті та п’ять п’єс на одну дію, а також тринадцять записників із недописаними творами, замальовками, нотатками, думками про прочитане й задумами майбутніх проектів. Натомість не було ані листів, ані щоденників, ані вказівок на приватне життя Феншо. Цього я якраз чекав. Не можна все життя ховатися від світу, не навчившися замітати сліди. Та все ж я сподівався між паперів натрапити бодай на якусь згадку про себе, нехай хоч лист з інструкціями чи запис у нотатнику про те, що я розпорядник його літературної спадщини. Але нічого не було. Феншо лишив мене на самоті зі собою.

Я подзвонив Софії, й ми домовилися повечеряти разом наступного дня. З того, що я запросив її до модного французького ресторану (геть мені не по кишені), вона мусила здогадатися, як я сприйняв твори Феншо. Але поза цим натяком на те, що є підстави святкувати, я нічого не сказав. Я хотів, щоб події розгорталися у власному темпі — ​без різких рухів, без поспішних жестів. Щодо творів Феншо сумнівів не було, а ось із Софією я не хотів квапитися. Від моєї поведінки залежало забагато, завеликих збитків можна завдати, схибивши на початку. Тепер ми із Софією пов’язані, навіть якщо вона цього ще не знає — ​нехай тільки тому, що разом розпоряджатимемося спадщиною Феншо. Але я хотів більшого і прагнув, щоб Софія цього теж захотіла. Намагаючись погамувати запал, я наказав собі шануватися й думати на випередження.

Вона прийшла у чорній шовковій сукні і з маленькими срібними сережками, а волосся зачесала назад, відкривши шию. Зайшовши до ресторану й побачивши мене при барі, послала мені теплу змовницьку усмішку, ніби підтвердила, що свідома власної краси, але водночас відзначаючи химерність обставин чи й насолоджуючись ними, явно свідома того, які дивні наслідки матиме ця мить. Я сказав їй, що вона виглядає пречудово, а вона майже вередливо пояснила, що це вперше вийшла в люди, відколи народився Бен — ​і що вона хоче «щось змінити». Після того я перейшов до справ і намагався тримати себе в руках. Коли нас провели до столика й посадили (біла скатертина, важкі срібні виделки й ножі, червоний тюльпан у тонкій вазі між нами), я відповів на її другу усмішку розмовою про Феншо.

Її, здається, анітрохи не здивували мої слова. Це для неї ніяка не новина, а давно утверджений факт; я тільки підтвердив те, що вона й так уже знала. Як не дивно, вона, здається, не тішилася. Трималася обережно, що трохи збивало з пантелику, і я розгубився. А тоді поступово почав розуміти, що її почуття не надто відрізняються від моїх. Феншо зник з її життя, і в неї можуть бути вагомі підстави не тішитися нав’язаній ноші. Видавши твори Феншо і присвятивши себе зниклому чоловікові, вона буде змушена жити минулим, й хай би яке майбутнє вона спробувала собі вибудувати, на нього кине тінь та роль, яку муситиме грати — ​офіційної вдови, музи покійного письменника, прекрасної героїні трагічної історії. Нікому не хочеться встрягати у вигадку, особливо в реальності. Софії ще тільки 26 років. Вона надто молода, щоб жити чужим життям, надто розумна, щоб змиритися із життям, яке не повністю їй належить. І байдуже, що вона кохала Феншо. Феншо загинув, час іти далі.

Вона нічого з цього не сказала прямо. Але таке відчуття висіло у повітрі, й нехтувати ним не можна. Враховуючи мої власні застереження, дивно брати справу у власні руки, однак я розумів, що якщо не закасаю рукави й не почну, роботи ніколи не буде зроблено.

— Вам, власне, й не треба в це влазити, — ​сказав я. — ​Нам, звісно, потрібно буде радитися, але це не забере багато вашого часу. Якщо ви згодні перекласти рішення на мене, думаю, вам це не справить великих клопотів.

— Звичайно, я покладаюся на вас, — ​сказала вона. — ​Я про це нічогісінько не знаю. Якби я спробувала сама цим зайнятися, то вже за п’ять хвилин заплуталася б.

— Важливо пам’ятати, що ми на одному боці. По суті, питання в тому, чи можете ви мені довіряти.

— Я вам довіряю, — ​сказала вона.

— Але ж у вас немає для того підстав. Бодай поки що.

— Знаю, але все одно довіряю.

— Отак просто?

— Так, отак просто.

Вона знову мені усміхнулася, й до кінця вечері ми не сказали про твори Феншо ні слова. Я збирався обговорити всі деталі — ​з чого починати, які видавці можуть зацікавитися, з ким зв’язатися й таке інше — ​але це перестало видаватися мені важливим. Софія не хотіла про це думати, й коли я запевнив, що їй того і не доведеться робити, її грайливість поступово повернулася. Після кількох непростих місяців у неї нарешті з’явилася нагода про все забути, бодай на певний час, і я бачив, що вона хоче тішитися простими насолодами: ресторан, їжа, сміх людей навколо, той факт, що вона тут, а не деінде. Вона хотіла насолодитися, і хто я такий, щоб їй не підіграти?

Я того вечора тримався добре. Софія мене надихала, і я швидко розпалився. Я жартував, розказував історії, показував фокуси з виделками. Вона була така гарна, що я не міг відвести очей. Я хотів, щоб вона сміялася, я хотів бачити, як її лице змінюється під впливом моїх слів, дивитися їй у вічі, вивчати її жести. Бозна яких дурниць намолов, але я робив усе, щоб триматися і приховувати свої справжні мотиви під наступом її чару. Це було найскладніше. Я розумів, що Софія самотня і прагне втіхи від теплого тіла поруч — ​але мені хотілося більшого, ніж короткої прогулянки до сіновалу, а варто зробити один надто поквапливий крок, і саме тим усе й обмежиться. На ранньому етапі Феншо був із нами — ​непроговорений зв’язок, незрима сила, що звела нас докупи. Я радий зачекати, доки він зникне.

Це створювало п’янку напругу. Що довше ми сиділи, то більше еротичних відтінків з’являлося у найбуденніших репліках. Слова перестали бути просто словами, перетворилися на код замовчувань, спосіб говорити, постійно оминаючи предмет розмови. Доки ми уникали справжньої теми, чар тривав. Ми природно перейшли до грайливого флірту, тим захопливішого, що не розкривали карт. Ми знали, що робимо, але вдавали, що ні. Так і почалися мої залицяння до Софії — ​поступові, люб’язні, засновані на повільних-преповільних зсувах.

Після вечері ми хвилин зо двадцять погуляли у пітьмі пізнього листопада, а завершили вечір у барі в центрі. Я палив цигарку за цигаркою, але більше нічого не виказувало мого сум’яття. Софія певний час розповідала про свою родину в Міннесоті, про трьох молодших сестер, її переїзд до Нью-Йорка вісім років тому, її музику, її викладання, її наміри знову вийти на роботу наступної осені — ​але ми настільки поринули у грайливий настрій, що кожна репліка ставала приводом для сміху. Ми б продовжували й далі, але не можна було забувати про нянечку, тож ми нарешті розпрощалися близько півночі. Я провів її до дверей квартири і зробив останнє на той вечір велике зусилля.

— Спасибі, лікарю, — ​сказала Софія, — ​операція пройшла вдало.

— Мої пацієнти завжди виживають, — ​сказав я. — ​Це все закис азоту, від нього сміються. Варто трохи відкрутити вентиль — ​і їм кращає.

— Мабуть, викликає звикання?

— У тому і суть. Пацієнти повертаються, інколи по дві-три операції за тиждень. А як би ще, думаєте, я собі дозволив квартиру на Парк-авеню та літній будиночок у Франції?

— То у вас є приховані мотиви?

— Точно, мною керує жадоба.

— У вас, мабуть, дуже успішна практика.

— Так і є, але зараз я більш-менш вийшов на пенсію. Зараз у мене тільки одна пацієнтка — ​та й то я не певен, чи вона ще повернеться.

— Повернеться-повернеться, — ​сказала Софія із найграйливішою, найосяйнішою усмішкою, яку я бачив у цьому житті. — ​Навіть не сумнівайтеся.

— Радий це чути, — ​сказав я. — ​Я попрошу секретарку подзвонити їй і призначити наступну зустріч.

— Що раніше, то краще. Із таким тривалим лікуванням не можна гаяти ні хвилини.

— Прекрасна порада. Я не забуду замовити ще газу.

— Не забудьте, докторе, він мені справді потрібен.

Ми знов усміхнулися один одному, а тоді я міцно її обійняв, коротко поцілував у губи й щодуху спустився сходами.

Я повернувся просто додому, зрозумів, що про сон не може бути й мови, і дві години просидів перед телевізором, втупившись у фільм про Марко Поло. Я нарешті закуняв десь близько четвертої під повтор «Сутінкової зони».

*

Почав я з того, що звернувся до Стюарта Зеленого, редактора одного з найбільших видавництв. Ми були не надто близько знайомі, але виросли в одному містечку, а його молодший брат, Роджер, учився у школі разом зі мною та Феншо. Я вирішив, що Стюарт, мабуть, пам’ятає Феншо, і це добрий спосіб зав’язати розмову. Ми зі Стюартом в останні роки кілька разів перетиналися на різних збіговиськах — ​рази, може, три-чотири — ​і він завжди тримався доброзичливо, згадував старі-добрі часи (так він їх називав) і щоразу обіцяв передати при зустрічі вітання Роджерові. Я поняття не мав, що від Стюарта чекати, але, здається, він був радий мене чути. Ми домовилися зустрітися на тому тижні у нього в кабінеті.

Він не одразу згадав, хто такий Феншо. Ім’я знайоме, тільки, мовляв, не пам’ятає, звідки. Я його трохи підштовхнув, нагадавши Роджера і його друзів, а тоді він і сам усе згадав.

— Так, так, звичайно, Феншо. Той непересічний хлопчина. Роджер усе торочив, що той стане президентом, коли виросте.

Ага, він, сказав я, і виклав цілу історію.

Стюарт був чолов’яга манірний, такий гарвардський типаж із метеликом і твідовим піджаком, і в душі він був офісним щуром, не більше, але у видавничому світі вважався інтелектуалом. Поки що йому велося добре — ​щойно перевалило за тридцять, а вже старший редактор, шанований і відповідальний молодий кадр — ​і всім було ясно, що його кар’єра тільки розвивається. Я це все кажу, тільки аби підкреслити, що він — ​не з тих, кого автоматично мала причарувати моя історія. Романтики в ньому майже не було, він весь складався з обережності й ділових рішень, але я відчув, що він зацікавився, а з плином розповіді наче й захопився.

Йому, звісно, втрачати було нічого. Якщо твори Феншо йому не сподобаються, то відмовити просто. Його робота, значною мірою, саме в тому і полягала, щоб писати відмови: він і бровою не поведе. А з іншого боку, якщо Феншо справді такий видатний письменник, як я кажу, то видання тільки зміцнить Стюартову репутацію. На нього впаде слава першовідкривача нікому незнаного американського генія, й він житиме цим успіхом іще кілька років.

Я передав йому рукопис роману Феншо. Я так і сказав, що видавцеві треба або взагалі не братися його видавати, або брати все — ​і вірші, і п’єси, і дві повісті — ​але це головний його твір, тож логічно почати саме з нього. Мова, звичайно, про «Небувалію». Стюарт сказав, що назва йому подобається, але коли він попросив мене описати цей роман, я сказав, що краще утримаюся — ​хай сам побачить. Він запитально підвів брову (цьому трюку, мабуть, навчився протягом року в Оксфорді), мовби нагадуючи, що з ним у ігри краще не грати. А я й не грав, принаймні як я це бачив. Я просто не хотів його ні до чого схиляти. Книжка могла відстояти себе сама, і я не бачив підстав відмовляти йому в задоволенні увійти до тексту наосліп — ​без мапи, без компаса, без провідника.

Він зв’язався зі мною тільки за три тижні. Новини були не погані й не добрі, але давали підстави сподіватися. Стюарт сказав, що текст підтримує достатня кількість редакторів, аби його, ймовірно, таки взяли в роботу, але перш ніж прийняти остаточне рішення, треба поглянути на решту матеріалу. Я на це чекав ​і обережно не розкривав карт, тож сказав Стюартові, що зайду й занесу рукописи наступного вечора.

— Дивна це книжка, — ​сказав він, вказуючи на примірник «Небувалії» у себе на столі. — ​Нестандартний, знаєш-но, роман. Взагалі нестандартний. Я не певен, чи ми його беремо, але якщо так, то видання пов’язане з певними ризиками.

— Знаю, — ​сказав я, — ​але тому це тільки цікавіше.

— Шкода, що Феншо зник. Я б радо із ним попрацював. Дещо у книжці треба поміняти, варто вирізати певні пасажі. Від того книжка тільки виграє.

— Це в тобі говорить редакторська гординя, — ​сказав я. — ​Ти не можеш просто читати, не тягнучись до червоного олівця. Але те, що тобі не подобається зараз, врешті набуде сенсу, і ти ще потішишся, що нічого не викинув.

— Час покаже, — ​сказав Стюарт, неготовий визнати за мною рацію. — ​Але нема питань, узагалі нема питань, писати він умів. Я дочитав книжку понад два тижні тому, й відтоді вона мене не полишає. Не можу викинути її з голови. Вона весь час зринає у пам’яті, і то в найменш доречні моменти. Коли виходжу з душу, коли йду вулицею, лягаю спати — ​коли начебто свідомо ні про що й не думаю. А це, знаєш-но, нечасто буває. На цій роботі стільки читаєш, що всі книжки зливаються в одну. А ось роман Феншо виділяється. Є в ньому щось потужне. Найдивніше, що я навіть не розумію, що саме.

— Це, мабуть, і є справжній показник якості, — ​сказав я. — ​Зі мною було так само. Цей роман застрягає в голові так, що не позбутися.

— А інші тексти?

— Теж. Не йдуть із голови.

Стюарт труснув головою, і тоді я вперше зрозумів, що роман його справді вразив. Це тривало не довше якоїсь миті, але в ту секунду його зверхність і манірність раптом розчинилися, і я піймав себе на думці, що хочу ставитися до нього з симпатією.

— Може, це і прорив, — ​сказав він. — ​Якщо все справді так, як ти кажеш, то це, може, і прорив.

Як виявилося, це таки він і був — ​Стюарт навіть уявити собі не міг, який. «Небувалію» взяли в роботу ще до кінця місяця, з можливістю розглянути інші тексти. Моєї чверті авансу вистачило, щоб певний час не перейматися про гроші, і я присвятив цей період підготовці віршів до публікації. Я також обійшов режисерів, аби з’ясувати, чи ніхто не зацікавиться постановкою п’єс. Вигоріло і тут, і постановку трьох одноактних п’єс запланували в маленькому театрику в центрі — ​прем’єра мала відбутися за шість тижнів після появи «Небувалії». Тим часом я переконав редактора одного з найбільших журналів, для якого я періодично пописував, дозволити мені підготувати статтю про Феншо. Есей вийшов довгий і доволі химерний, але тоді мені здавалося, що це — ​один із найкращих текстів, що вийшли з-під мого пера. Стаття мала вийти за два місяці до видання «Небувалії» — ​а тоді все завертілося.

Одразу визнаю, що після якогось моменту я просто плив за течією. Одна подія вела до іншої, й не встиг я роззирнутися, як постала ціла невеличка індустрія. Це було якесь безумство. Я почувався інженером, що тисне на кнопки, сіпає за важелі, метається від клапанів до вимикачів — ​тут щось поправить, тут щось налагодить, там послухає, як гуде, порхає й муркоче механізм, несвідомий світу поза гомоном витвору моїх рук. Я був як безумний вчений, що винайшов велику й чудесну машину, і що більше з неї валило диму, що більше вона видавала звуків, то я щасливішав.

Можливо, це було неминуче; можливо, тільки безумець міг таке заварити. Враховуючи, як тяжко мені було взятися за цей проект, можливо, немає нічого дивного в тому, що я прирівняв успіх Феншо до власного. Я натрапив на справу, що виправдовувала моє існування й надавала моєму життю значення, і що більше я плекав свої амбіції, скеровані на Феншо, то помітнішим ставав сам. Я не виправдовуюся, просто описую, що сталося. З висоти часу я бачу, що наривався на проблеми, але тоді нічого не помічав. Ба більше, навіть якби й помітив, це, певно, нічого не змінило б.

А підшито все було бажанням і далі спілкуватися із Софією. Я почав їй дзвонити по три-чотири рази на тиждень, заходити на обід, прогулюватися з нею і Беном по обіді. Я представив їй Стюарта Зеленого, запросив на зустріч із театральним режисером, знайшов їй юриста, який займався би контрактами та іншими юридичними питаннями. Софія приймала все як належне, й поводилася так, ніби це товариські зустрічі, а не ділові переговори, показуючи людям, що головний тут я. Я розумів, що вона не хоче почуватися в боргу перед Феншо: хай там що станеться чи не станеться далі, вона триматиметься від цього осторонь. Гроші їй, звісно, були незайві, але вона їх наче й не пов’язувала з творами Феншо. Вона мовби отримала несподіваний подарунок, на голову звалився щасливий лотерейний квиток — ​от і все. Софія від самого початку намагалася триматися від цієї бурі подалі. Вона усвідомлювала засадничу абсурдність ситуації, а що в ній не було жадоби й бажання самоствердження, вона не втратила голову.

Я старанно до неї залицявся. Мої мотиви, безсумнівно, були прозорі, але то, може, й на краще. Софія бачила, що я в неї закоханий. Те, що я не хапав її при цьому за руки й не вимагав, щоб вона висловила свої почуття до мене, імовірно, більше переконало її у серйозності моїх намірів, ніж будь-що інше. Але й чекати вічно я не міг. Обачність має своє місце, але надмір обачності буває фатальний. Настав момент, коли я відчув: ми вже не боремося, усе між нами стало на свої місця. Пригадуючи цей момент зараз, я відчуваю спокусу вдатися до традиційної мови кохання. Мені хочеться говорити метафорами: перешкоди плавляться від жару нестримної пристрасті, абощо. Я розумію, що це звучить як перебільшення, проте ці формули точно описують мої почуття. Для мене все змінилося, і слова, яких я доти не розумів, раптом набули сенсу. Це стало для мене одкровенням, і коли я нарешті все осмислив, то здивувався, як зумів дожити до свого віку, не розуміючи таких простих речей. Я не про жагу як таку, а радше про відкриття, що двоє людей завдяки жазі можуть створити дещо могутніше, ніж поодинці. Це усвідомлення мене змінило і врешті-решт зробило людянішим. Я належав Софії, й тому з часом почав відчувати, наче належу і всім іншим також. Виявилося, моє справжнє місце у світі лежить десь поза мною, а те, що в мені, знайти неможливо. Йдеться про крихітну щілину між самістю й не-самістю, і я вперше в житті побачив цю точку серед ніде як центр світу.

Надійшов мій тридцятий день народження. Ми з Софією були знайомі близько трьох місяців, і вона наполягла, щоб ми відсвяткували. Я спершу опирався, бо ніколи не приділяв завеликої уваги дням народження, але Софія поставилася до справи серйозно і врешті мене переконала. Вона купила мені дороге ілюстроване видання «Мобі Діка», повела вечеряти у добрий ресторан, а тоді зводила на постановку «Бориса Годунова» у Метрополітен-опері. Я дозволив собі розслабитися й не сумніватися у власному щасті, не намагатися випередити самого себе й опанувати почуття. Можливо, я відчув у Софії якесь нове зухвальство; можливо, вона показувала мені, що все для себе вирішила, й запізно відступати. Хай там як, саме тієї ночі все змінилося, й ні в кого не лишилося питань, що ми робитимемо далі. Ми повернулися в її квартиру о пів на дванадцяту, Софія заплатила сонній нянечці, а тоді ми навпочіпки пройшли у Бенову кімнату й певний час дивилися, як він спить у своєму ліжечку. Точно пам’ятаю: ніхто з нас нічого не сказав, чути було тільки тихе Бенове булькання. Перехилившись через бильця, ми розглядали його тільце — ​він лежав на животі, підтиснувши під себе ніжки й задерши попу, і смоктав пальці. Тоді це споглядання видавалося нескінченним, хоча насправді, мабуть, минуло не більше кількох хвилин. А потім ми, не змовляючись, випросталися, повернулися один до одного й поцілувалися. Мені складно описати те, що сталося потім. Такі речі мають мало спільного зі словами — ​тож, власне, годі й намагатися їх описати. Якщо конче треба щось сказати, то ми провалювалися один у одного, падали так стрімко і глибоко, що ніхто не зміг би нас упіймати. Ну ось, знову скочуюся в метафори. Тільки це, мабуть, справи не стосується. Адже незалежно від того, чи можу я це описати, сталося те, що сталося. Факт: таких поцілунків ще світ не бачив, і навряд чи я в цьому житті ще спізнаю таке знову.

4

Ніч я провів у Софіїному ліжку, й після того піти вже не зміг. Удень я вертався попрацювати у свою квартиру, але щовечора їхав назад до Софії. Я став частиною їхнього господарства — ​купував продукти на вечерю, міняв Бенові підгузки, виносив сміття; так інтимно я ще ні з ким доти не співіснував. Минали місяці й, на свій превеликий подив, я виявив, що маю до такого життя хист. Я народився, щоб бути із Софією, і з кожним днем відчував, як стаю сильнішим, а вона робить мене кращим. Дивно, що звів нас Феншо. Якби він не зник, нічого цього не сталося б. Я був перед ним у боргу, а відплатити міг, тільки докладаючи щонайбільше зусиль для просування його творів.

Моя стаття справила належний ефект. Стюарт Зелений подзвонив і сказав, що це «сильно посприяло» проекту, із чого я зробив висновок: тепер він майже не сумнівається в рішенні видати книжку. Стаття викликала стільки зацікавлення, що Феншо вже не виглядав аж такою лотереєю. А потім «Небувалія» вийшла друком, і всі до однієї рецензії були добрі, а деякі й захоплені. На більше і сподіватися не можна було. Це — ​казка, про яку мріє кожен письменник; визнаю, це навіть мене трохи шокувало. У реальному світі так не буває. Минуло якісь кілька тижнів від публікації, а продажі вже перевищили очікуване. З часом додрукували другий наклад, у газетах і журналах почали розміщувати рекламу, а потім права продали компанії, яка випускала книжки у м’яких обкладинках, для перевидання наступного року. Не хочу сказати, наче книжка стала бестселером за комерційними стандартами, а Софія озолотилася, проте враховуючи, які серйозні і непрості у Феншо твори, й беручи до уваги схильність публіки уникати таких текстів, ми й уявити не могли такого успіху.

Певною мірою, тут історія мусила і завершитися. Юний геній загинув, але живе у своїх роботах, а його ім’я пам’ятатимуть прийдешні покоління. Друг дитинства рятує прекрасну юну вдову, й вони живуть довго і щасливо. Це розставило б усі крапки над і, лишилося тільки вийти востаннє на поклон. Але виявилося, що це — ​тільки початок. Усе, написане досі, — ​лише прелюдія, короткий синопсис того, що відбулося до початку історії, яку я мушу розповісти. Якби більше нічого не сталося, то нічого й не було б — ​адже ніщо не спонукало б мене писати. Тільки пітьма може змусити розкритися перед світом, пітьма, яка огортає мене щоразу, коли згадую ті події. Для того, щоб про них розповісти, потрібна відвага, але я знаю, що якщо не напишу, то ніколи від них не порятуюся. Тільки навряд чи я порятуюся, навіть якщо розповім правду. Історіям без фіналу нічого не залишається, крім як тягнутися в нескінченність: якщо застрягнеш у такій, то так і помреш, не зігравши до кінця своєї ролі. Сподіваюся, історія, яку я мушу розповісти, десь та й закінчується, що десь я та й знайду просвіт у пітьмі. Саме цю надію я й називаю відвагою, а чи є для неї підстави — ​це геть інше питання.

Минуло близько трьох тижнів після прем’єри спектаклів. Я, як завжди, провів ніч у Софіїній квартирі, а вранці поїхав до себе працювати. Наскільки пам’ятаю, я мусив закінчити нарис про чотири-п’ять поетичних збірок, одну з тих тяжких оглядових рецензій, і все ніяк не міг зосередитися. Я постійно відволікався від книжок на столі, щоп’ять хвилин підхоплювався зі стільця й починав крокувати кімнатою. Напередодні Стюарт Зелений розповів мені дивну історію, і я все ніяк не міг викинути її з голови. За словами Стюарта, почали ходити чутки, що не було ніякого Феншо. Подейкували, що я вигадав його, а насправді все написав сам. Спершу я розсміявся й пожартував, що Шекспір також не писав п’єс. Але тепер, подумавши, я не міг визначитися, образа це чи лестощі. Невже люди мені не довіряють? Навіщо мені завдавати собі стільки клопоту, створювати цілий корпус текстів, а тоді навіть нічого з того не отримати? А з іншого боку, невже люди справді вірять, наче я здатен написати такий блискучий роман як «Небувалія»? Я зрозумів, що, коли всі рукописи Феншо вийдуть друком, я цілком можу написати ще парочку книжок під його іменем. Я, звичайно, не збирався цього робити, але думка навіювала певні цікаві запитання: що це значить, коли письменник ставить на обкладинці книжки своє ім’я? Чому дехто ховається за псевдонімом? Чи є в письменників узагалі справжнє життя? Сяйнув здогад, що, можливо, мені сподобалося б писати під прибраним іменем, вигадавши собі таємну личину. Я замислився, чому ця ідея мене так приваблює. Одна думка перетікала в іншу, й коли я нарешті вичерпав цю тему, то зрозумів, що згаяв більшість ранку.

Настала 11:30 — ​час, коли приносили пошту — ​тож я здійснив ритуальну вилазку ліфтом униз, аби перевірити, чи не з’явилося нічого у моїй скриньці. Це завжди був для мене поворотний момент дня, тож я мимоволі хвилювався. Я завжди сподівався на добрі новини — ​несподіваний чек, пропозицію роботи, лист, який змінить моє життя — ​і радісні передчуття настільки увійшли у звичку, що я не міг дивитися на скриньку без трепету. Це — ​моя схованка, єдине місце у світі, що належить виключно мені. А при цьому воно пов’язує мене з рештою світу, і його чарівні глибини наділені владою вершити історію.

Того дня на мене чекав тільки один лист — ​у простому білому конверті з нью-йоркським штемпелем, без зворотної адреси. Почерк був мені незнайомий (моє ім’я й адреса друкованими літерами), і я не мав ані найменшої гадки, хто це написав. Я відкрив конверт у ліфті — ​й саме там, на шляху до дев’ятого поверху, на мене звалилося небо.

«Тільки не гнівайся, що я тобі пишу, — ​так починався лист. — ​Я знаю, що від такого може статися серцевий напад, але все ж хочу надіслати тобі останнє послання й подякувати за все, що ти зробив. Я й так знав, що ти — ​правильна особа для цього завдання, але все склалося ще краще, ніж я думав. Ти зробив неможливе, і я перед тобою в боргу. Ти подбаєш про Софію й малого, а я житиму з чистим сумлінням.

Я не пояснюватиму своїх вчинків. Попри цей лист, я хочу, аби ти й далі поводився так, ніби віриш, що я загинув. Це — ​найважливіше: нікому не кажи, що я з тобою зв’язався. Мене все одно не знайдуть, тож заводити про це розмови не варто. Й понад усе — ​не кажи нічого Софії. Хай розлучиться зі мною і чимшвидше побереться з тобою. Я тобі довіряю — ​й даю тобі моє благословення. Дитині потрібен батько, а я не довіряю нікому, крім тебе.

Я хочу, щоб ти розумів: я при своєму розумі. Я прийняв рішення, яке видавалося мені необхідним, і хоча тим завдав болю іншим, полишити їх — ​мій найкращий і наймилосердніший вчинок.

Сім років від дня мого зникнення стануть днем моєї смерті. Я виніс собі вирок, апеляцій не буде.

Благаю, не шукай мене. Я не хочу, щоб мене знайшли, і, думаю, маю право прожити решту життя так, як вважаю за потрібне. Мені гидко погрожувати тобі, але я не маю вибору, крім як попередити: якщо тобі якимось дивом вдасться мене вистежити, я тебе вб’ю.

Я радий, що мої твори викликали стільки зацікавлення. Я навіть не уявляв, що так буває. Але зараз це видається дуже далеким. Писання книжок належить іншому життю, й думки про нього лишають мене байдужим. На гроші я не зазіхатиму, я радо віддаю їх тобі та Софії. Писання — ​це хвороба, що довго мене мучила, але тепер я нарешті одужав.

Будь певен, я більше з тобою не виходитиму на контакт. Ти звільнився від мене, я бажаю тобі довгого і щасливого життя. Як же добре, що все склалося саме так. Ти мій друг, і моя єдина надія — ​що ти завжди будеш, ким є. А я — ​це геть інша історія. Побажай мені удачі».

Підпису під листом не було, й наступні кілька годин я що є сили намагався переконати себе, що все це дурний жарт. Якщо листа справді написав Феншо, то чому не підписався? Я розпачливо чіплявся за це як доказ містифікації, хапався за соломинку. Проте оптимізм мій протримався недовго, і я врешті мусив поглянути фактам у вічі. Існує багато причин не підписуватися, і що більше я про це думав, то чіткіше розумів: це — ​доказ того, що лист справжній. Шахрай, навпаки, зумисне підписався б, а чесна людина про це навіть не подумає. Тільки тому, хто не збирається нікого обманювати, вистачить самовпевненості на таку явну помилку. Та ще останні речення листа: «…ти завжди будеш, ким є. А я — ​це геть інша історія». Чи це значить, що Феншо став кимось іншим? Він, безперечно, живе під прибраним іменем, ось тільки як і де? Нью-йоркський штемпель може, певною мірою, слугувати підказкою, але з тим же успіхом може виявитися хитрощами, щоб збити мене зі сліду. Феншо дуже обережний. Я перечитував листа знову і знову, намагаючись розібрати його по букві, дістатися до суті, зазирнути між рядків — ​але нічого не виходило. Лист був непрозорий, просто пляма пітьми, що опирається спробам пробратися всередину. Урешті я здався, поклав листа в шухляду й розгублено визнав, що ніщо більше не буде таким, як раніше.

А найбільше мене, мабуть, непокоїла власна дурість. Озираючись на минуле, я бачу, що від початку мав на руках усі факти, від першої ж зустрічі із Софією. Феншо багато років нічого не видає, а потім каже дружині, що робити у випадку, якщо з ним щось станеться (зв’язатися зі мною, видати твори), і зникає. Усе на поверхні. Він хотів піти — ​й пішов. Якогось дня просто встав і пішов від вагітної дружини. Вона йому довіряла й уявити не могла, щоб він так повівся, то й не мала вибору, крім як вирішити, що він загинув. Софія дурила себе, але за таких обставин навряд чи могла вчинити інакше. А ось у мене виправдання не було. Я від початку не завдав собі клопоту все обдумати самостійно. Я піддався на її аргументи, радо прийняв її хибне тлумачення фактів, а тоді взагалі перестав думати. Людей убивали й за менше.

Минали дні. Інтуїція підказувала віддати Софії листа, але рука не піднімалася. Мені було страшно, я не знав, як вона вчинить. У паршивому настрої я доводив собі, що мовчанка — ​єдиний спосіб її захистити. Що вона отримає, коли почує, що Феншо її покинув? Вона звинувачуватиме себе в тому, що сталося, а я не хотів завдавати їй болю. Проте ця шляхетна мовчанка була підшита панікою і страхом. Феншо живий, і якщо я розповім Софії, то як це позначиться на нас? Мені була нестерпна сама думка, що Софія може схотіти, аби він повернувся. Й мені не вистачило хоробрості ризикнути й усе перевірити. Можливо, це й була найбільша моя поразка. Якби я вірив у силу Софіїної любові до мене, то пішов би на будь-який ризик. Але в той час мені здавалося, що це безвихідь, і тому я зробив так, як просив Феншо — ​не заради нього, а заради себе. Я замкнув цю таємницю в собі й навчився тримати язика на припоні.

Минуло ще кілька днів, і я запропонував Софії руку і серце. Ми про це й раніше говорили, але цього разу я словами не обмежився й довів серйозність своїх намірів. Я розумів, що поводжуся не так, як завжди (йду напролом, без гумору), але нічого не міг вдіяти.

Я не міг жити у цій непевній ситуації, відчував потребу вирішити все тут і зараз. Софія, звичайно, помітила зміни, але, оскільки не знала причини, потлумачила їх як надмір пристрасті — ​поведінку схвильованого закоханого, який іде до того, чого жадає найбільше (що також правда). Так, сказала вона, вона вийде за мене. Невже я справді думав, що вона мені відмовить?

— А ще я хочу всиновити Бена, — ​сказав я. — ​Я хочу дати йому своє прізвище. Хлопчикові потрібен батько.

Софія сказала, що про інше не може бути й мови. Тільки це підходить усім нам трьом.

— І я хочу зробити все чимшвидше, — ​не вгавав я. — ​У Нью-Йорку ти отримаєш розлучення не раніше, ніж за рік — ​це надто довго, я стільки не витримаю. Є й інші штати. Алабама, Невада, Нью-Мексико, та бозна-де. З’їздили б на канікули, а після повернення ти будеш вільна вийти за мене заміж.

Софія сказала, що їй подобається, як це звучить — ​«вільна вийти за мене заміж». І якщо для цього треба кудись поїхати, то вона поїде, вона поїде, куди я тільки схочу.

— Врешті, — ​сказав я, — ​він зник понад рік тому, майже півтора. Загиблого офіційно визнають покійним через сім років. Різне трапляється, життя не стоїть на місці. Тільки подумай, ми знайомі вже майже рік.

— Якщо точніше, — ​відповіла Софія, — ​ти вперше переступив цей поріг 26 листопада 1976 року. За вісім днів буде рівно рік.

— Ти пам’ятаєш дату.

— Звичайно, пам’ятаю. Це ж був найважливіший день у моєму житті.

Ми сіли на літак до Бірмінгема, штат Алабама, 27 листопада, й повернулися у Нью-Йорк після першого тижня грудня. 11-го ми побралися у ратуші, а потім влаштували вечерю приблизно для двадцяти друзів, де спиртне лилося рікою. Заночували ми у «Плазі», замовили сніданок у номер, а по обіді вилетіли з Беном до Міннесоти. 18-го Софіїні батьки влаштували нам весільну вечірку у себе вдома, а в ніч на 24-те ми разом відсвяткували норвезьке Різдво. За два дні по тому ми з Софією на півтора тижні вилетіли зі снігів на Бермуди, а тоді повернулися до Міннесоти по Бена. Ми збиралися знайти нову квартиру, щойно повернемося до Нью-Йорка. Десь над західною Пенсильванією, після години польоту, Бен попісяв крізь підгузок мені на коліна. Коли я показав йому велику темну пляму на штанях, він розсміявся, заплескав у долоні, а тоді, дивлячись мені просто у вічі, вперше назвав татом.

5

Я жив теперішнім. Минуло кілька місяців. Я повірив, що це переживу. Ми жили, як в окопі, але Софія і Бен були зі мною, а більше я нічого й не хотів. Доки я пам’ятав, що не можна висовуватися, нам нічого не загрожувало.

Ми переїхали до квартири на Ріверсайд-драйв у лютому. До середини весни обживалися, і в мене часу не було думати про Феншо. Лист не вивітрився мені з пам’яті, але бодай уже не становив такої загрози. Я почувався зі Софією в безпеці й вірив, що ніщо нас не розлучить — ​навіть Феншо, навіть Феншо во плоті. Так принаймні мені тоді здавалося. Тепер я розумію, що себе дурив, але про це я дізнався значно пізніше. Думка — ​це за означенням щось усвідомлене. А я тоді не усвідомлював, що весь час думаю про Феншо, а він багато місяців перебуває в мені день і ніч. Якщо ти несвідомий того, що про щось думаєш, то чи можна взагалі сказати, що ти думаєш? Можливо, мене переслідував привид, але не було симптомів, які пояснили б, що відбувається.

Я жив насиченим життям і майже не помічав, що інтенсивність моєї праці зменшилася. Уранці мені не доводилося йти на роботу, а що Софія з Беном постійно були у квартирі зі мною, я легко вигадував приводи не сідати за стіл. Робочий розклад розхитався. Замість братися до роботи рівно о дев’ятій, я інколи не потикався в кабінетик до одинадцятої чи й 11:30. А крім того, присутність Софії постійно вабила. Бен і далі спав раз чи двічі на день, і в ті тихі години, доки він дрімав, мені складно було не думати про її тіло. Найчастіше ми таки кохалися. Софія була така ж спрагла кохання, як і я, і з плином тижнів наш дім просяк еротикою, перетворився на поле сексуальних можливостей. Нижчі світи піднімалися на поверхню. Кожна кімната обростала спогадами, кожна точка нагадувала про якийсь інший момент, так що навіть у рівновазі буденності певний клапоть килима чи, скажімо, поріг із речі перетворювався на відчуття, відлуння нашого еротичного життя. Ми пірнули у парадокси бажань: наша потреба одне в одному була невичерпна, і що більше ми її задовольняли, то вона сильнішала.

Софія час від часу заводила розмову про те, щоб знайти роботу, але ніхто з нас не відчував у тому нагальної потреби. Грошей нам вистачало, навіть трохи відкладали на майбутнє. Наступну книжку Феншо, «Чудеса», саме готували до друку, й аванс за неї був серйозніший, ніж за «Небувалію». За розкладом, який ми розробили спільно зі Стюартом, за шість місяців після «Чудес» мали вийти вірші, потім — ​перша повість («Затемнення»), а тоді нарешті п’єси. У березні почали надходити роялті за «Небувалію», і чеки за різні проекти вирішили всі наші фінансові проблеми. Це теж був новий для мене досвід. Останні вісім-дев’ять років я тільки те й робив, що судомно перескакував від статті до статті, а коли почувався забезпеченим на наступний місяць чи два, то вже почувався щасливчиком. Тривога пустила в мені корені, увійшла до моєї крові й органів, я й уявити не міг, як це — ​дихати й не боятися, що не вистачить грошей заплатити за газ. Уперше, відколи я почав вести самостійне життя, я зрозумів, що більше не мушу таким перейматися. Якогось ранку сидів за столом і намагався вигадати останнє речення однієї статті, а слова не йшли, і мені раптом спало на думку, що я отримав другий шанс. Я міг кинути й почати все спочатку. Я більше не мушу писати статей. Я можу переключитися на інше, взятися до роботи, про яку завжди мріяв. Це мій шанс порятуватися, і я вирішив, що згаяти його може тільки дурень.

Минуло ще кілька тижнів. Я щоранку йшов у свою кімнату, але нічого не відбувалося. Теоретично, натхнення в мене було, і щоразу, як я не сидів за столом, у голові роїлися ідеї. Але варто було схилитися над папером, як думки випаровувалися. Слова розсіювалися, варто взяти ручку. Я почав кілька проектів, але жоден не прижився, тож я відмовився від них усіх. Я почав шукати причини, чому ніяк не міг почати. Проблем насправді не було, але я швидко уклав цілий список: я призвичаювався до подружнього життя й відповідальності батьківства, до нового кабінету (надто тісного), до Софіїного тіла, до несподіваних статків, до втрати давньої звички покладатися на дедлайни — ​до всього. Кілька днів я навіть розмірковував, чи не написати детектив, але на етапі обдумування сюжету застрягнув: події не клеїлися. Я дозволив собі певний час побайдикувати в надії, що я не лінькую, а збираюся на силі для нових звершень. Понад місяць я тільки те й робив, що виписував фрази з інших книжок. Цитату зі Спінози повісив на стіну: «А коли він снить, що не хоче писати, то не має сили снити, що хоче писати; а коли він снить, що хоче писати, то не має сили снити, що не хоче писати».

Невиключено, що я з часом здолав би цю пасивність. Я не розумів, постійний це стан — ​чи минущий етап. Певний час я справді безпорадно борсався всередині себе, але не думаю, що моя справа була безнадійна. Щось же зі мною відбувалося. Я переживав колосальні зміни, й було зарано судити, до чого вони можуть довести. Аж потім мені раптом вигадалося рішення. Якщо це — ​занадто гучне слово, то назвімо це компромісом. Хай там як, я не опирався. Воно з’явилося, коли я був вразливий, а моя здатність до суджень стояла на нулі. Це була моя друга велика помилка, і вона випливала з першої.

Якогось дня я зустрівся зі Стюартом неподалік від його видавництва на Верхньому Іст-Сайді. Десь посеред обіду він знову згадав про чутки щодо Феншо, і тоді мені вперше спало на думку, що він і сам сумнівається. Ця тема так його інтригувала, що він мимоволі до неї повертався. Тримався він із грайливою хитрістю змовника, проте, підозрював я, насправді він хоче видурити зізнання. Я трохи йому підіграв, а потім, стомившись, сказав, що є тільки один метод вирішити питання авторства: замовити біографію. Я сказав це без задньої думки (як логічне припущення, а не пропозицію), але Стюартові ця ідея одразу сподобалася. Він захопився: звичайно, звичайно, пояснення міфу Феншо, очевидно, звичайно, нарешті справжня історія вийде на яв. За кілька хвилин він уже все розпланував. Книжку напишу я. Вона вийде після всіх творів Феншо, я можу просити стільки часу, скільки схочу — ​два роки, три, скільки завгодно. Це буде видатна книжка, — ​докинув Стюарт, — ​гідна самого Феншо, і він цілковито мені довіряє, він знає, що я впораюся. Пропозиція заскочила мене зненацька, і спочатку я спробував віджартуватися. Але Стюарт був серйозний і мені спуску не давав.

Ти спершу подумай, — ​сказав він, — ​а потім даси відповідь. Я й далі був налаштований скептично, але щоб його не образити, пообіцяв подумати. Ми домовилися, що остаточну відповідь я дам до кінця місяця.

Увечері я поговорив із Софією, але оскільки не міг бути з нею цілковито відвертим, то й користі з розмови не було.

— Це твоє рішення, — ​сказала вона. — ​Якщо хочеш, то, думаю, варто погоджуватися.

— І ти не проти?

— Ні. Принаймні я так думаю. Я вже подумувала, що рано чи пізно про нього напишуть книжку. Раз цьому судилося статися, то хай краще її напишеш ти, ніж хтось інший.

— Мені доведеться писати про тебе й Феншо. Це якось дивно.

— Кількох сторінок вистачить. Раз їх напишеш ти, мені хвилюватися ні про що.

— Можливо, — ​протягнув я, не знаючи, що додати. — ​Найскладніше питання, мабуть, таке: чи я хочу стільки думати про Феншо? Може, час його відпустити?

— Сам вирішуй. Але так добре, як ти, цю книжку ніхто не напише. Це, знаєш, не конче мусить бути традиційна біографія. Можна вигадати щось цікавіше.

— Наприклад?

— Не знаю, щось особисте, щось захопливе. Історія вашої дружби. Це може бути і про тебе, не лише про нього.

— А це вже ідея. Але я не розумію, як тиможеш говорити про це так спокійно.

— Бо ти мій чоловік, і я тебе кохаю, отак і можу. Якщо ти вирішиш, що хочеш це зробити, то я — ​за. Я ж не сліпа. Я знаю, що робота останнім часом насилу тобі дається. Інколи мені здається, що це я винна. Може, цей проект поможе тобі знову стати до праці.

Я потай сподівався, що Софія вирішить усе за мене, бо думав, що вона скаже «ні», ми поговоримо про це й більше до цієї теми не повертатимемося. Але сталося протилежне. Я загнав себе у глухий кут, відвага раптом мене полишила. Я почекав кілька днів, а тоді подзвонив Стюартові і сказав, що напишу книжку. За це я отримав черговий безкоштовний обід — ​а потім мене кинули напризволяще.

*

Про те, щоб розповісти правду, не було й мови. Феншо мусив загинути, інакше книжка не мала сенсу. Мені доведеться не просто оминути листа, а й удати, наче його ніколи не існувало. Я не приховую своїх планів. Мені все було ясно від початку, тож я взявся до роботи з наміром брехати. Книжка буде твором красного письменства — ​заснованим на фактах, але наскрізь брехливим. Підписавши контракт, я почувався, наче продав душу.

Кілька тижнів я блукав як у тумані, розмірковуючи, з чого почати. Кожне життя непоясненне, — ​повторював я собі. Хай скільки перелічиш фактів, хай скільки наведеш деталей, суть вислизає. Можна сказати, що такий-то народився там-то, навчався там-то, зробив це і те, одружився з такою-то, завів таких-то дітей, він жив, він помер, він лишив оці от книжки, ту битву, цей міст — ​але це нічого нам, по суті, не каже. Ми всі хочемо почути історію, й ми слухаємо їх так само, як слухали у дитинстві. Ми уявляємо історію у словах і для цього підміняємо героя собою, вдаючи, що розуміємо його, бо розуміємо себе. Це — ​омана. Для себе ми, можливо, існуємо, й інколи навіть бачимо проблиски своєї сутності, проте насправді ми ніколи не можемо ні в чому бути певні, і що довше живемо, то менш прозорими стаємо для самих себе, то свідомішими власної непослідовності. А кордонів іншого взагалі ніхто не може перетнути — ​з тієї простої причини, що ніхто не має доступу навіть до самого себе.

Згадалася подія, яка зі мною сталася вісім років тому, у червні 1970 року. Лишившись без грошей і без конкретних планів на літо, я взявся підробляти, проводячи перепис населення у Гарлемі. Наш десант із двадцяти робітників найняли, щоб знайти тих, хто не відповів на надіслані поштою питальники. Ми пройшли кількаденний інструктаж у запилюченому лофті на другому поверсі будівлі через дорогу від театру «Аполлон», а тоді, опанувавши всіма нюансами й основними правилами етикету для перепису населення, розсіялися дільницями з червоно-біло-синіми сумками через плече: стукати у двері, ставити запитання і повертатися з фактами. Перше ж місце, куди мене занесло, виявилося нелегальною букмекерською конторою. Двері злегка прочинилися, звідти висунулася голова (за нею я бачив, як у кімнаті з голими стінами за довгими складаними столами сидить десяток чоловіків і щось пише) і ввічливо сказала, що не зацікавлена. Це й задало тон. В одній квартирі я поговорив з напівсліпою жінкою, батьки якої були рабами. На двадцятій хвилині розмови вона нарешті збагнула, що я — ​не чорношкірий, і засміялася. Вона так від початку й подумала, — ​сказала вона, — ​бо в мене голос дивний, ось тільки не вірилося. Я — ​перший білий, що зайшов у її дім. В іншій квартирі мешкало 11 осіб, і всі молодші 22 років. Але в більшості квартир просто нікого не було. А як і були, то вони не збиралися зі мною розмовляти й тим паче впускати всередину. Настало літо, вулиці гарячі й вогкі, так нестерпно буває тільки у Нью-Йорку. Я починав обхід зранечку, сліпо вештав від дому до дому, почуваючись, наче з місяця звалився. Потім нарешті поговорив зі своїм начальником (чорношкірим чоловіком, який носив шовкові краватки й перстені з сапфірами, й говорив дуже швидко) і пояснив йому проблему. Отоді я й дізнався, що від мене очікували насправді. Цьому чоловікові платили певну суму за кожну форму, яку приносив член команди. Що кращі результати, то більше коштів осяде у нього в кишені.

— Я вам не кажу, що робити, — ​сказав він, — ​але, як про мене, якщо ви чесно зробили все від вас залежне, то не треба себе картати.

— То що мені, скласти руки? — ​спитав я.

— Навпаки, — ​філософськи продовжив він, — ​урядові потрібні заповнені форми. Що більше форм, то краще. Я знаю, що ви — ​юнак розумний, і знаю, що два плюс два не дорівнює п’ять. Якщо ви стукаєте у двері, а їх не відчиняють, це не значить, що там нікого немає. Використовуйте свою уяву, друже. Ми ж не хочемо засмучувати уряд, правда?

Після того стало значно легше, але це була вже геть інша робота. Польова робота перетворилася на кабінетну, із відкривача я став винахідником. Через день-два я заходив у бюро забрати новий стосик бланків і здати заповнені, а поза тим мені навіть непотрібно було виходити з квартири. Не знаю, скількох людей я вигадав — ​мабуть, сотні, а може, й тисячі. Я сидів у своїй кімнаті перед вентилятором, замотавши шию холодним рушником, і заповнював форми так швидко, як тільки міг. Я надавав перевагу великим родинам — ​по шість, вісім, десять дітей — ​і особливо пишався тим, як хвацько вигадував складні мережі стосунків, не оминаючи жодних можливих комбінацій: батьки, діти, кузени, дядьки, тітки, дідусі й бабусі, цивільні подружжя, прийомні діти, зведені брати та сестри і друзі. А найбільше мені подобалося вигадувати імена. Інколи доводилося стримувати свій потяг до химерного — ​нестримно смішного, каламбурного, непристойного — ​але здебільшого я цілком затишно почувався в рамках реалізму. Коли фантазії не вистачало, завжди можна було покластися на певні прийоми: кольори (Бурий, Білий, Чорний, Зелений, Сірий, Синій), президентів (Вашинґтон, Адамс, Джефферсон, Філлмор, Пірс), вигаданих персонажів (Фінн, Старбак, Діммсдейл, Бадд). Мені подобалися імена, пов’язані з небом (Орвіль Райт, Амелія Ергарт), німими комедіями (Кітон, Ленґдон, Ллойд), довгими гоум-ранами (Кіллбру, Ментл, Мейс) і музикою (Шуберт, Айвз, Армстронґ). Інколи доводилося брати імена далеких родичів чи давніх шкільних друзів, а якось навіть використав анаграму власного імені.

Це була дитинна витівка, але я не вагався. Виправдань довго шукати не довелося. Начальник не заперечував; люди, які насправді жили за тими адресами, теж не заперечували б (вони не хотіли, щоб їх непокоїли, тим паче білий хлопець, який лізе в їхні особисті справи); та й уряд не заперечував би, адже чого очі не бачили, за тим серце не болить — ​та й такої шкоди, як він завдає собі сам, ніхто інший йому не завдасть. Ба більше, свою любов до великих родин я обстоював як політичне рішення: що більший відсоток живе за межею бідності, то більше уряд мусить на них витратити. Це — ​шахрування мертвими душами з американським присмаком, але моє сумління спокійне.

Прагматика — ​це одне, але в основі лежав той простий факт, що це заняття мене тішило. Мені подобалося висмоктувати з пальця імена, вигадувати життя, яких ніколи не існувало й не існуватиме. Це — ​не вигадувати персонажів для роману, а щось масштабніше, набагато тривожніше. Всі знають, що романи — ​це вигадки й неправда, навіть якщо вони доносять до нас істину значно важливішу, ніж та, яку ми можемо знайти деінде. На відміну від письменників, я вживлював свої витвори безпосередньо у реальний світ, а отже, здавалося, що вони можуть реально впливати на реальний світ, а з часом, можливо, стати частиною реальності. Більшого письменник і бажати не може.

Ті відчуття згадалися, коли я сів писати про Феншо. Колись я породив тисячу уявних душ. А тепер, вісім років потому, і візьму живого чоловіка й покладу в могилу. Я був на цьому фальшивому похороні й головним плакальником, і священником, тож моє завдання полягало в тому, аби знайти правильні слова, сказати саме те, що всі хочуть почути. Ці дві дії протилежні й тотожні, дзеркальні відображення одна одної, що мене анітрохи не заспокоїло. Перше ошуканство — ​це витівка, юнацька пригода, а ось друге — ​справа серйозна, темна, жаска. Врешті-решт я копав могилу, й подекуди мені здавалося, що готую її для себе.

Я переконував себе, що в життях сенсу нема. Людина живе й помирає, і байдуже, що відбувається тим часом. Мені згадалася історія Ла Шера, солдата-учасника найперших французьких експедицій до Америки. У 1562 році Жан Рібо залишив людей у Порт-Роялі (неподалік від Гілтон-Гед, Південна Кароліна) під командуванням Альберта де П’єрри, безумця, який утверджував свою владу залякуванням і насильством. «Він власноруч повісив барабанника, який впав у неласку, — ​писав Френсіс Паркман, — ​і заслав солдата на ім’я Ла Шер на безлюдний острів за три ліги від порту, де й лишив помирати від голоду». Врешті-решт люди повстали й замордували Альберта, а напівживого Ла Шера порятували з острова. Можна було б подумати, що тепер Ла Шер у безпеці: переживши таку страшну кару, він може не боятися подальших катастроф. Однак не все так просто. У житті немає теорії імовірності, ніщо не обмежує кількості невдач, і кожної миті ми починаємо все спочатку, такі ж вразливі до удару в спину, як і за мить до того. У поселенні все пішло не так. Колоністи не вміли дати собі раду з дикою природою, голод і туга за домом почали брати гору. Озброївшись імпровізованими інструментами, вони кинули всі сили на те, щоб збудувати судно, «гідне Робінзона Крузо», й дістатися назад до Франції. В Атлантичному океані — ​чергова катастрофа: вітру нема, вода і їжа закінчуються. Чоловіки починають їсти черевики і шкіряні штани, хтось у розпачі п’є морську воду, кілька помирає. Тоді — ​неминуче сповзання у каннібалізм. «Вони кинули жереб, — ​писав Паркман, — ​і він випав Ла Шерові, тому нещасному, якого Альберт лишив помирати від голоду на безлюдному острові. Його вбили і з голодною пожадливістю поділили плоть між собою. Ця огидна їжа дала їм дотривати до тієї миті, коли на видноколі з’явилася земля: тоді, сп’янілі від радощів, вони вже не могли керувати кораблем і полишили його на волю течії. Їх зустріла маленька англійська барка, забрала всіх на борт і, висадивши найслабших, решту здала в полон королеві Єлизаветі».

І Ла Шер — ​це тільки один приклад. Бувають такі виверти долі, що навіть його біографія видасться нічим не прикметною, банальнішою, ніж більшість. Він бодай рухався по прямій, а це така рідкість, що майже благословення. Зазвичай долі різко звертають від одного полюса до іншого, звиваються, вивертаються, щуляться. Людина рушає в одному напрямку, різко завертає на півдорозі, завмирає, віддається на ласку течії, прямує далі. Нічого не можна знати напевно; ми неминуче прибуваємо геть не туди, куди вирушали. На першому курсі навчання у Колумбійському університеті я дорогою на заняття щодня проминав погруддя Лоренцо Да Понте. Я тьмяно пригадував, що він писав лібрето для Моцарта, а потім ще й став першим професором італійської в Колумбійському університеті. Одне ремесло видавалося мені несумісним з іншим, тож я зацікавився й вирішив з’ясувати, як одному чоловікові вдалося прожити два такі різні життя. Як виявилося, Да Понте прожив п’ять чи шість життів. Насправді його звали Еммануеле Конельяно, й він народився у 1749 році у єврейській родині торговця шкірою. Після смерті матері його батько одружився із католичкою й вирішив, що і він сам, і діти мусять охреститися. Юний Еммануеле демонстрував хист до науки, і єпископ Ченади (монсиньйор Да Понте) узяв чотирнадцятирічного юнака під своє крило й оплатив йому теологічну освіту. Як тоді було заведено, учень узяв ім’я свого благочинця. Да Понте взяв постриг у 1773 році й почав викладати у семінарії; особливо глибоко він цікавився латинською, італійською та французькою літературами. Він не лише із просвітницькими ідеалами запізнався, а й зі шляхтянкою-венеціанкою, яка потаємно народила від нього дитину. У 1776 році він спонсорував публічну дискусію в семінарії у Тревізо, де постало питання про те, чи цивілізація зробила людство щасливішим. Отак образивши церкву, він був змушений утікати — ​спершу до Венеції, потім до Горіції, аж доки врешті не опинився у Дрездені, де й почав укладати лібрето. У 1782 році він рушив до Відня із листом-рекомендацією до Сальєрі, де його врешті найняли «poeta dei teatri imperiali». Цю посаду він займав майже десять років. Саме тоді він і познайомився з Моцартом і попрацював із ним над трьома операми, які забезпечили йому місце у вічності. Щоправда, у 1790 році Леопольд ІІ через витрати на Турецьку війну скоротив музичну діяльність у Відні, й Да Понте лишився без роботи. Він перебрався до Трієста, де закохався в англійку на ім’я Ненсі Ґраль чи Краль (про ім’я досі точаться суперечки). Вони разом рушили до Парижа, а далі до Лондона, де прожили тринадцять років. Музична діяльність да Понте звелася до кількох лібрето для посередніх композиторів. У 1805 році вони з Ненсі емігрували до Америки, де він прожив останні 33 роки життя, певний час підробляючи бакалійником у Нью-Джерсі й Пенсильванії, а помер у віці 89 років — ​і став чи не першим італійцем, похованим у Новому світі. Все поволі мінялося. Той, хто в юності був чепуруном і улюбленцем дам, спершу плів інтриги при дворі й у рамках церкви, а потім став цілком пересічним громадянином Нью-Йорка, що у 1805 році мав видаватися йому кінцем світу. Після всього того став сумлінним професором, вірним чоловіком і батьком чотирьох дітей. За легендою, коли одна його дитина померла, він був такий приголомшений горем, що майже рік не виходив із дому. А мораль така: жодне життя не можна звести ні до чого, крім себе самого. Іншими словами, сенсу в життях нема.

Все, закругляюся. Але плин життя змінюється так непередбачувано, що про людину, доки вона жива, нічого не можна сказати напевно. Смерть — ​це не лише єдине правдиве мірило щастя (так казав ще Солон), а й єдине мірило самого життя. Я колись знав безхатька, що говорив, як шекспірівський актор — ​побитого життям алкоголіка середнього віку, з коростами на лиці, у лахмітті, який спав просто неба і постійно просив гроші. А колись-бо в нього була власна мистецька галерея на Медісон-авеню! А ще я знав чоловіка, який свого часу вважався найперспективнішим молодим автором в Америці. Коли ми познайомилися, він щойно отримав від батька у спадок 15 тисяч доларів і роздавав незнайомцям на вулиці купюри по сто доларів. Такий у нього план підірвати економічну систему США, — ​пояснив він мені. Ви тільки уявіть, що буває. Тільки уявіть, скільки зламано життів. Наприклад, Ґофф і Веллі — ​двоє з тих суддів, що прирекли на смерть короля Карла І — ​втекли до Коннектікуту після Реставрації Стюартів і до кінця життя переховувалися у печері. Чи, скажімо, місіс Вінчестер, вдова виробника гвинтівок, боялася, що привиди вбитих зброєю її чоловіка прийдуть по її душу, й тому постійно додавала в будинку нові кімнати, доки не створила монструозний лабіринт із коридорів і ніш, аби щоночі спати в іншій кімнаті та сховатися від привидів. За іронією, під час землетрусу у Сан-Франциско у 1906 році її завалило в одній із кімнат, і вона ледь не померла від голоду, бо слуги ніяк не могли її знайти. Згадаймо також М. М. Бахтіна, російського критика й філософа літератури. Під час німецького вторгнення до Росії під час Другої світової війни він пустив на цигарки єдиний примірник рукопису свого довгого дослідження німецької літератури, над яким працював багато років. Він щодня виймав із рукопису по сторінці і крутив цигарки, з кожним днем скурюючи фрагмент за фрагментом, аж доки нічого не лишилося. Це все правдиві історії. Їх можна читати як притчі, але вони мають сенс, виключно бо правдиві.

Твори Феншо свідчать про велику любов до таких історій. Особливо записники, де він постійно переказує оповідки, а що вони трапляються так часто — ​і то дедалі частіше — ​починає здаватися, наче Феншо сподівався, що ті поможуть йому зрозуміти себе. Одна з останніх (датована лютим 1976 року, за якісь два місяці до зникнення) видається мені особливо значущою.

«Якось у книжці видатного дослідника Арктики Пітера Фройхена я вичитав, — ​писав Феншо, — ​як той потрапив у снігову бурю на півночі Гренландії. Він був сам, із обмаллю запасів, тож вирішив збудувати іглу й перечекати завію. Минуло багато днів. Найбільше він боявся, що на нього нападуть вовки, адже чув, як ті, голодні, нипають дахом іглу, тож час від часу виходив назовні і щосили співав, аби їх розлякати. Але вітер завивав так люто, що хай би як гучно він співав, не чути було нічого, крім бурі. Це серйозна проблема, але біда з іглу була ще більша. Фройхен-бо зауважив, що стіни його притулку поступово змикаються. Через погодні умови його подих буквально примерзав до стін, так що ті з кожним видихом ставали товщі, а іглу меншало, доки для його тіла майже не лишилося місця. Страшно уявити, наче кожен твій подих поступово замуровує тебе у крижаній труні. На мою думку, це значно переконливіше, ніж «Колодязь і маятник» По. Адже у цьому випадку ти сам — ​агент свого знищення, а інструмент знищення потрібен для виживання. Адже не можна жити, не дихаючи. А з іншого боку, якщо дихатимеш, то не житимеш. Як не дивно, я не пам’ятаю, як Фройхен порятувався. Адже годі й казати, що він вибрався. Наскільки я пам’ятаю, книжка називалися «Арктичні пригоди». Її давно не перевидавали».

6

У червні того року (1978) ми з Софією й Беном поїхали в Нью-Джерсі провідати матір Феншо. Вона давно вже не була сусідкою моїх батьків (вийшовши на пенсію, вони перебралися до Флориди), тож я не повертався туди вже багато років. Місіс Феншо, Бенова бабуся, підтримувала з нами контакт, але стосунки були дещо напружені. Вона завжди трималася з Софією трохи вороже, ніби потай звинувачувала її у зникненні Феншо, і ця нехіть раз у раз проривалася у якихось фразах. Ми з Софією запрошували її в гості з належною періодичністю, але вона рідко погоджувалася, а коли й приїжджала, то тільки сиділа, метушилася, посміхалася, щось ображено мимрила, вдавала, що захоплюється малим, відважувала Софії сумнівні компліменти, казала, як тій пощастило, а тоді рано поверталася додому — ​вічно підхоплювалася посеред розмови й заявляла, що забула про якусь попередню домовленість. Але на неї все одно тяжко було ображатися. Все у її житті йшло не так, і вона вже перестала навіть сподіватися, що щось колись складеться. Її чоловік помер; її донька пережила низку нервових зривів і тепер жила на транквілізаторах у реабілітаційному центрі; її син зник. Вона й у 50 лишилася красунею (в дитинстві вона видавалася мені найкрасивішою жінкою, яку я бачив) і жила заплутаними романами (список її чоловіків постійно змінювався), забігами по магазинах у Нью-Йорку й пристрастю до гольфу. Літературний успіх Феншо заскочив її зненацька, але тепер, коли вона звиклася з цією думкою, то більш ніж радо брала на себе відповідальність за народження генія. Коли я подзвонив їй сповістити, що пишу біографію її сина, вона начебто висловила бажання допомогти. Вона сказала, що в неї лишилися його листи, фотографії й документи, й вона охоче мені все покаже.

Ми дісталися туди між сніданком і обідом, і після незграбного початку розмови за чашечкою кави на кухні й довгої балачки про погоду вона провела нас нагору, до дитячої кімнати Феншо. Місіс Феншо ґрунтовно підготувалася до мого приходу й виклала всі матеріали рівними стосиками на столі, що колись належав сину. Мене це нагромадження вразило. Не знайшовши, що сказати, я подякував їй за готовність допомогти, хоча насправді масив роботи мене налякав і приголомшив. За кілька хвилин місіс Феншо спустилася вниз і вийшла на задній двір із Софією й Беном (стояв теплий сонячний день), а я лишився на самоті. Пам’ятаю, як визирнув з вікна й побачив Бена: він дибав газоном у комбінезончику поверх підгузка, горлав і вказував на дрозда, що ширяв угорі. Я постукав по склу, й коли Софія озирнулася й підняла погляд, їй помахав. Вона усміхнулася, послала мені повітряний поцілунок, а тоді пішла інспектувати з місіс Феншо клумбу.

Я сів за стіл. Перебувати у тій кімнаті було нестерпно, я поняття не мав, скільки так витримаю. На полиці лежали бейсбольна рукавиця Феншо з обшарпаним м’ячем; на полицях вище і нижче стояли книжки, які він читав у дитинстві; просто за мною було ліжко, застелене картатим біло-блакитним покривалом, яке я пам’ятав з дитинства. Це були матеріальні докази, рештки загиблого світу. Я ступив у музей власного минулого, і те, що там побачив, мене ледь не розчавило.

Перший стос: свідоцтво про народження Феншо, шкільні табелі, бойскаутські значки, диплом про закінчення середньої освіти. Другий стосик: фотографії. Дитячий альбом; Феншо з сестрою; родинний альбом (дворічний Феншо посміхається в тата на руках, Феншо й Еллен обіймають матір на гойдалці за домом, Феншо серед кузенів). А тоді — ​світлини врозсип: у папках, у конвертах, у коробочках: на десятках із Феншо був я (плаваємо, граємо у квача, катаємося на велосипедах, байдикуємо надворі; мій батько катає нас на плечах; короткі стрижки, мішкуваті джинси, машини за нами — ​пакард, десото, мікроавтобус-форд із дерев’яними панелями). Фотографії класу, команди, літнього табору. Фотографії з матчів і забігів. У каное, перетягує канат. А потім, ближче до низу, кілька фотографій з останніх років: Феншо, якого я ніколи не бачив. Феншо на гарвардському дворі; Феншо на палубі танкера нафтової компанії «Ессо»; Феншо у Парижі перед кам’яним фонтаном. Остання — ​єдина фотографія Феншо із Софією: Феншо старший, похмуріший; Софія страшенно юна, неймовірно красива, але якась розгублена, ніби не може зосередитися. Я глибоко вдихнув і розплакався, геть несподівано, до останньої миті несвідомий, що в мені здіймаються сльози, — ​я гучно схлипував, здригаючись, закривши обличчя руками.

У коробці справа від фотографій були листи, щонайменше сотня, починаючи з восьми років (неоковирне дитяче письмо, розмазаний олівець, затерті місця) і до початку 70-х. Листи з університету, листи з судна, листи із Франції. Більшість адресована Еллен, чимало з них доволі довгі. Я одразу зрозумів, що вони цінні, можливо, цінніші за все інше у цій кімнаті — ​але не мав відваги прочитати їх там. Перечекавши хвилин 10–15, я спустився і приєднався до інших.

Місіс Феншо не хотіла віддавати з дому оригінали, але не заперечувала проти фотокопій. Навіть запропонувала зробити все сама, але я сказав їй не клопотатися: приїду якогось іншого дня і все зроблю.

Ми пообідали на траві на подвір’ї. Бен притягував до себе всю увагу, після кожного шматочка бутерброда метався до квіточок, і о другій ми були готові вертатися додому. Місіс Феншо підвезла нас до автобусної станції й розцілувала всіх трьох на прощання, виявивши при тому більше емоцій, ніж протягом цілого візиту. За п’ять хвилин після того, як автобус рушив, Бен заснув у мене на колінах, а Софія взяла мене за руку.

— Не надто радісний день?

— Чи не найгірший на живій пам’яті, — ​сказав я.

— А ти уяви, як це — ​проговорити з тією жінкою чотири години. У мене теми для розмови скінчилися, щойно ми приїхали.

— Ми, мабуть, не дуже їй подобаємося.

— Мабуть, що ні.

— Це ще м’яко сказано.

— Тобі тяжко було лишитися там самому?

— Дуже тяжко.

— Що, тепер сумніваєшся?

— Боюся, що так.

— І я тебе не виню. Жаскувато там.

— Треба ще подумати. Зараз мені здається, що я вчинив страшну помилку.

*

Чотири дні по тому місіс Феншо подзвонила сказати, що їде до Європи на місяць, тож, можливо, варто владнати справу зараз (її слова). Я збирався пустити все на самопас, але не встиг вигадати належне пояснення, чому не приїду, й піймав себе на обіцянці заїхати наступного понеділка. Софія відмовилася їхати зі мною, і я не наполягав. Ми вирішили, що одного родинного візиту досить.

Джейн Феншо радісно, з усмішкою зустріла мене на автобусній станції. Щойно сів у машину, я зрозумів, що цього разу все буде інакше. Вона причепурилася (білі штани, червона шовкова блуза, засмагла шия без зморщок нічим не прикрита), мимоволі відчувалося: вона хоче, щоб я на неї дивився й визнавав її красу. Але цим не обмежувалося: було в її тоні щось фамільярне, ніби ми давні друзі, об’єднані минулим — ​ото пощастило, що я приїхав сам, і ми нарешті можемо говорити відкрито. Мені в тому вчувався певний несмак, тож я обмежувався короткими фразами.

— Гарна в тебе родина, хлопче, — ​ми спинилися на червоне світло, й вона повернулася до мене.

— Так, — ​сказав я, — ​гарна.

— Малий, звісно, чарівний. Серцеїд росте. Але стриму не знає, правда?

— Йому тільки два роки. У тому віці більшість дітей жвава.

— Звичайно, тільки мені здається, що Софія його панькає. Їй тільки смішки, якщо ти розумієш, про що я. Я не проти сміху, але й дисципліна не завадить.

— Софія з усіма так тримається, — ​сказав я. — ​Весела жінка, весела мати. Бен, наскільки я можу судити, не скаржиться.

На мить настала тиша, але коли ми рушили далі широкою торговою вулицею, Джейн Феншо додала:

— А їй пощастило, Софії твоїй. Пощастило, що вийшла сухою з води. Пощастило, що знайшла такого, як ти.

— Я зазвичай думаю, що все навпаки, — ​сказав я.

— Не прибідняйся.

— Я й не прибідняюся, просто знаю, про що говорю. Поки що все щастя — ​на моєму боці.

Вона коротко загадково посміхнулася, ніби вирішила, що я дурник, але постановила утриматися від дискусії, раз я все одно не визнаю її правоти. Коли ми за кілька хвилин доїхали до її дому, вона, здається, облишила свою початкову тактику. Вона взагалі припинила згадувати Софію та Бена й натомість стала сама поступливість, весь час повторювала, яка вона рада, що це я пишу книжку про Феншо, ніби її схвалення щось міняло — ​ніби це було вирішальне визнання, й то не лише для книжки, а для мене самого. Тоді вона віддала мені ключі від машини і сказала заїхати у найближчий магазин, де можна зробити фотокопії. А коли я вернуся, на мене вже чекатиме обід.

На те, щоб скопіювати всі листи, пішло понад дві години, тож вернувся я близько першої. Обід і справді вже на мене чекав, і меню вражало: аспарагус, холодний лосось, сири, біле вино, все, як треба. На столі в їдальні стояли квіти і явно найкращий сервіз. Моє обличчя, мабуть, виказало подив.

— Я хотіла, щоб було святково, — ​сказала місіс Феншо. — ​Ти не уявляєш, яка я рада, що ти тут. Усі спогади повертаються. Мовби лихого й не траплялося.

Я запідозрив, що, доки мене не було, вона вже випила. Рухалася вона впевнено й себе контролювала, але голос у неї став нижчий, тремкий, емоційний — ​раніше такого не було. Коли ми сіли за стіл, я наказав собі бути обачним. Вино лилося рікою, й коли я зауважив, що до келиха вона припадає частіше, ніж до страв — ​їжу вона тільки повозила по тарілці, а потім геть про неї забула — ​почав очікувати найгіршого. Побіжно розпитавши про моїх батьків і двох молодших сестер, вона перейшла на монолог.

— А дивно, — ​сказала вона, — ​дивно, як, буває, повертає життя. Ніколи не знати, що станеться наступної миті. Ось ти тут — ​маленький хлопчик, який жив по сусідству. Ти — ​та ж особа, яка колись бігала цим домом у брудних черевиках, а тепер он як виріс. Ти — ​батько мого внука, ти це хоч розумієш? Ти одружився з дружиною мого сина. Якби мені хтось сказав десять років тому, що майбутнє виглядатиме так, я б розсміялася йому в обличчя. Ось що ти врешті засвоюєш про життя: що воно збіса дивне. Не встигаєш за подіями. Навіть уявити всього не можеш. А ти, знаєш-но, на нього схожий. Ви завжди були схожі — ​як брати, майже як близнята. Коли ви були маленькі, я на відстані, бувало, вас плутала. Я навіть не могла сказати, хто із вас мій. Я знаю, ти його дуже любив, ти завжди на нього рівнявся. То дозволь тобі дещо сказати, любий. У ньому не було й половини твоєї вдачі. У душі він був холодний. У душі він був мертвий: він, думаю, нікого й не любив ніколи у цьому житті. Я інколи спостерігала за тобою через двір — ​ти підбігав до матері, обіймав за шию, дозволяв себе поцілувати. Мені ніби в ніс тицяли тим, чого я не отримала зі своїм сином. Він, знаєш-но, не дозволяв до себе торкатися. Як тільки йому виповнилося років чотири-п’ять, він почав щулитися щоразу, як я наближалася. Як, думаєш, може почуватися жінка, коли рідний син її зневажає? А я була така, блін, юна. Коли він народився, мені не було ще й двадцяти. Уяви, що відчуваєш, коли тебе отак відштовхують. Я не кажу, що він був лихий. Він просто від усього тримався осторонь, як сирота. Хай би що я казала, йому — ​як горохом об стіну. І з його батьком так само. Він не хотів від нас учитися. Роберт увесь час намагався до нього достукатися, але йому теж не вдалося. Але ж не можна карати людину просто за те, що вона тебе не любить? Не можна змусити дитину тебе полюбити просто тому, що це твоя дитина. А була ж іще й Еллен. Бідолашна нервова Еллен. Він був з нею добрий, це ми всі знали. Але якось занадто добрий, і, у кінцевому висліді, це їй на добре не вийшло. Він промив їй мізки. Вона стала така залежна від нього, що тричі подумала б, перш ніж звернутися до нас. Це він її розумів, це він їй радив, це він вирішував її проблеми. А ми з Робертом — ​так, для декорації. Як спитати дітей, то нас наче й не існувало. Еллен так довіряла братові, що врешті душу за нього продала. Я не кажу, що він робив це свідомо, але з наслідками все одно жити мені. Їй 27, а поводиться на 14 — ​і це коли все добре. Вона нічого не розуміє, весь час панікує. Сьогодні вона певна, що я її вбити хочу, а завтра дзвонить мені по тридцять разів на день. Тридцять. Ти навіть не уявляєш, що це таке. Це через Еллен він ніколи нічого не видавав, знаєш-но. Це через неї він кинув Гарвард після другого курсу. Тоді він писав вірші і що кілька тижнів присилав їй по пачці рукописів. Ти ж ці вірші бачив, зрозуміти майже неможливо. Емоції, звісно, фонтаном, крики, заклики, але все так заплутано, ніби шифром писано. Еллен просиджувала над ними годинами, ніби від цього її життя залежало — ​вона читала їх, як таємні послання від оракула просто їй. А він, мабуть, поняття не мав, що відбувається. Її брат зник, і ці вірші були єдиним, що в неї залишилося. Бідолашка. Їй було тільки п’ятнадцять, а вже зламалася. Вона стільки перебирала ці сторінки, що вони забруднилися й пом’ялися, повсюди тягала їх із собою. Коли їй стало геть недобре, вона почала підходити до незнайомців у автобусі і тицяти вірші їм. «Читайте ці вірші, — ​казала вона, — ​вони вам життя порятують». Врешті, звичайно, у неї стався перший нервовий зрив. Вона відстала від мене у супермаркеті, й не встигла я озирнутися, як вона почала хапати з полиць великі пляшки яблучного соку і бити об підлогу. Одну за одною, як у трансі. Вона стояла серед битого скла, з кров’ю на ногах, а повсюди розтікався сік. Було жахливо. Вона так бісилася, що троє чоловіків ледве змогли її схопити і винести звідти. Я не кажу, що це її брат винен. Але ті вірші срані ситуації не покращили, і він точно винуватив себе — ​незалежно від того, скільки в тому насправді було його вини. Після того він нічого не пробував видавати. Він навідав Еллен у лікарні, і, мабуть, цього не витримав — ​того, в якому вона стані, геть з глузду з’їхала, геть здуріла, кричала на нього, казала, що він її ненавидить. Класичний такий шизоїдний зрив — ​і він цього не витримав. Тоді він і поклявся нічого не видавати. Така, мабуть, у нього була спокута — ​і він слова не порушив до кінця життя, так, він вперто й затято тримався обіцянки аж до кінця. Минає два місяці, я отримую від нього листа: він кидає університет. Він, зауваж, у мене поради не питає, просто інформує. «Дорога мамо» — ​і так далі, і таке інше, дуже шляхетно, вражає. «Я кидаю університет, щоб зняти з тебе фінансовий тягар підтримувати мене». Враховуючи стан Еллен, величезні рахунки за лікування, а-бе-ве, і так далі, і таке інше. Я була в люті. Отак пустити освіту коту під хвіст — ​і чого? Це саботаж, тільки я нічого не могла вдіяти. Він уже завіявся світ за очі. Батько одного його гарвардського приятеля працював у службі доставки — ​якусь моряцьку профспілку представляв, чи що — ​й от через нього він отримав папери. Коли прийшов лист, він уже був у Техасі, й на тому все. Я після того не бачила його більше п’яти років. Десь раз на місяць Еллен приходив лист чи листівка, але завжди без зворотної адреси. Париж, південна Франція, бозна-де, він завжди робив так, щоб ми не могли з ним зв’язатися. Мене ця поведінка обурила. Обурила, бо це боягузтво. Не питай, чому я не викинула листи. На жаль, я не змогла їх спалити. А треба було. Все попалити к бісу.

Вона не вгавала більше години, в її словах наростала гіркота, в якісь миті вона говорила чітко, а потім, після наступного келиха, поступово переходила на белькотання. Голос у неї був гіпнотичний. Доки вона говорила, мені здавалося, що мене ніщо не зачепить. У мене імунітет, слова, що зривалися з її вуст, мене захищали. Я майже не завдавав собі клопоту слухати. Я плив у її голосі, оповитий ним, підхоплений його наполегливими нотами, мене несла течія складів, що здіймалися й опадали, як хвилі. Крізь вікна на стіл струменіло пообіднє світло, виблискувало на підливах, підталому маслі, зелених пляшках вина, кімната сповнювалася сяйвом і спокоєм, мені почало видаватися нереальним, що я сиджу там у своєму тілі. Я тану, — ​сказав собі, спостерігаючи, як розм’якає у тарілці масло, і раз чи двічі навіть подумав, що не можна затягувати, не можна дати цій миті втекти крізь пальці, проте врешті я так нічого і не зробив, бо мені здавалося, що нічого я зробити не можу.

Я не намагаюся виправдати того, що сталося. Сп’яніння — ​це симптом, а не причина. Я розумію, що виправдовуватися нечесно. Хай там як, бодай пояснити все можна. Я доволі певен, що подальші вчинки випливали з минулого не меншою мірою, ніж із теперішнього, і тепер, коли мене від тих подій відділяє певна відстань, я з подивом помічаю: того дня в мені зійшлася ціла низка давніх почуттів. Доки я сидів і слухав місіс Феншо, складно було не згадати, як я дивився на неї в дитинстві, а коли прийшли ці спогади, я мимоволі побачив образи, які не спливали вже багато років. Особливо мене вразив такий: якогось серпневого дня, коли мені було років тринадцять-чотирнадцять, я визирнув із вікна своєї спальні й побачив, що у сусідній двір вийшла місіс Феншо у червоному купальнику, невимушено розстібнула верх і лягла на шезлонг, підставивши спину сонцю. Це все сталося випадково. Я мріяв при вікні, коли прекрасна і майже гола жінка, несвідома моєї присутності, раптом зайшла у моє поле зору, ніби прикликана силою моєї уяви. Цей образ лишився зі мною надовго, і в юності я часто до нього повертався: жага хлопчиська, поспішні нічні фантазії. Тепер, коли ця жінка явно намагалася мене звабити, я не знав, що й думати. З одного боку, від цієї сценки віяло гротеском. А з іншого боку, було в тому щось природне, ба навіть логічне, і я розумів, що якщо не боротимуся що є сили, то просто дозволю цьому статися.

Вона, звичайно, робила все, щоб я її пожалів. Її версія подій була така болюча й нещасна, що я поступово розм’як, потрапив до її пастки. Я, щоправда, й досі не розумію, наскільки вона була свідома того, що робить. Вона заздалегідь усе розпланувала — ​чи все сталося саме? Її нестримний монолог — ​це підступ, щоб здолати мій опір, чи спонтанний прояв щирих почуттів? Підозрюю, про Феншо вона говорила правду, чи принаймні власну версію правди, але цього не досить, аби мене переконати — ​адже навіть діти розуміють, що правду можна використати з ницими цілями. Що важливіше, постає питання мотиву. Відтоді минуло майже шість років, а я так і не знайшов відповіді. Сказати, що вона запалала до мене непоборною пристрастю, було б перебільшенням, тут я себе не дурю. Йшлося про щось глибше, жаскіше. Останнім часом я себе питаю, чи не відчула вона бува у мені ненависті до Феншо — ​такої ж потужної, як у неї самої. Можливо, вона відчула між нами цей непроговорений зв’язок, можливо, такі зв’язки тільки й можна утвердити збоченими, екстравагантними вчинками. Трахнути мене — ​це як трахнути Феншо, власного сина: вона знову оволоділа ним у темряві гріха, і то лише, щоб знищити. Страшна помста. Якщо це справді так, то я не можу дозволити собі розкоші називатися жертвою. Тоді я — ​щонайменше спільник.

Почалося все незабаром після того, як вона розплакалася — ​коли вона нарешті стомилася й виговорилася, то зайшлася сльозами. П’яний і переповнений почуттями, я підвівся, підійшов і обійняв її, щоб заспокоїти. Це штовхнуло нас за межу. Цього доторку вистачило, щоб спровокувати сексуальну реакцію, пробудити сліпі спогади про інші тіла й інші обійми, і за мить ми вже цілувалися, а за геть небагато митей по тому — ​лежали голі у її ліжку нагорі.

Попри випите, я був достатньо тверезий, аби розуміти, що роблю. Але навіть почуття вини мене не спинило. Ця мить скінчиться, — ​сказав я собі, — ​й нікого я не скривджу. Це не має нічого спільного з моїм життям, нічого спільного із Софією. Але потім, коли все вже почалося, я зрозумів, що є в цьому глибший вимір. Мені подобалося трахати матір Феншо, але це не мало нічого спільного із задоволенням. Почуття взяли наді мною гору, і вперше у житті я не відчував у собі ані крихти ніжності. Я трахався з ненависті, перетворював це на акт насильства, вбивався в жінку, ніби хотів її розтоптати. Я поринув у свою власну пітьму і там виявив найстрашніше: що сексуальне бажання може водночас бути бажанням убивати, й настає такий момент, коли можна обрати смерть понад життя. Ця жінка хотіла, щоб я завдав їй болю, а я так робив — ​і насолоджувався своєю жорстокістю. Але навіть тоді я розумів, що це — ​напівміри, вона — ​не більш ніж тінь, а я використовую її, щоб завдати удару Феншо. Коли я занурився в неї вдруге — ​ми спітніли і стогнали, як істоти з жахіть — ​я нарешті все зрозумів. Я хотів убити Феншо. Я хотів, щоб Феншо загинув, і збирався докласти для цього всіх зусиль. Я збирався вистежити його і вбити.

Коли вона заснула, я тихо вийшов з кімнати і викликав таксі по телефону внизу. За пів години я вже сидів у автобусі до Нью-Йорка. У терміналі біля порту я зайшов до чоловічої вбиральні, помив руки, умився, а тоді сів на метро і поїхав у центр. Коли я повернувся додому, Софія саме накривала стіл до вечері.

7

Отоді й почалося найгірше. Я стільки всього приховував від Софії, що майже перед нею не відкривався. Я став різкий, замкнувся, почав закриватися у своєму кабінетику, прагнув тільки самотності. Софія довго мене терпіла зі спокоєм, якого я не мав права очікувати, проте врешті й вона стомилася, і в середині літа ми почали сваритися, прискіпуватися одне до одного, скандалити через сущі дрібниці. Одного дня я повернувся додому й застав її у ліжку в сльозах. Тоді зрозумів, що ось-ось зруйную собі життя.

На думку Софії, проблема полягала у книжці. Варто мені її облишити, як все повернеться в норму. Я поспішив, — ​сказала вона. Цей проект — ​помилка, час це визнати. Вона, звісно, мала рацію, але я продовжував доводити протилежне: я сказав, що напишу книжку, я підписав контракт, було б боягузтвом відмовитися. Я не сказав їй, що вже не збираюся нічого писати. Для мене книжка існувала лише остільки, оскільки могла вивести до Феншо, а поза тим ніякої книжки не було. Вона перетворилася на справу особисту, відірвану від писання. Дослідження його біографії, всі факти, які я відкривав, перериваючи минуле, всі зусилля були скеровані на те, аби встановити, де він. Бідолашна Софія. Вона поняття не мала, чим я займаюся, хоча те, як я описав їй свою роботу, насправді анітрохи не відрізнялося від того, що робив насправді. Я складав історію його життя. Я збирав інформацію, імена, місця, дати, встановлював хронологію подій. Досі не розумію, чому так затявся. Все звелося до одним-одного пориву: знайти Феншо, поговорити з Феншо, востаннє стати з ним лицем до лиця. Далі зайти не вдавалося, я не міг сформулювати, чого прагнув досягнути цією зустріччю. Феншо писав, що мене вб’є, але погроза мене не лякала. Я розумів, що мушу його знайти — ​нічого не скінчиться, доки я цього не зроблю. Це апріорі, перший принцип, загадка віри: я її визнавав і не завдавав собі клопоту вагатися.

У кінцевому висліді, навряд чи я справді збирався його вбити. Кривава візія, що прийшла, коли я був із місіс Феншо, надовго не затрималася, бодай на свідомому рівні. Бувало, що маленькі сценки спалахували перед очима — ​як я душив Феншо, різав його, стріляв йому в серце — ​проте із плином років хто тільки не помирав у мені такими смертями, тож я на них особливо не зважав. Дивувало не те, що я, можливо, хотів убити Феншо, а те, що інколи мені здавалося, наче це він хоче, щоб я його вбив. Таке траплялося тільки раз чи два, і то завжди в моменти, коли я мислив украй тверезо: тоді мені видавалося, що саме в цьому полягала суть його листа. Феншо чекав на мене. Він обрав мене своїм катом і знав, що на мене можна покластися: я роботу зроблю. Може, саме тому я й не збирався цього робити. Владі Феншо наді мною треба опиратися, а не коритися. Потрібно довести, що він мені вже байдужий, це найголовніше: поводитися так, ніби він загинув, хоча він живий. Однак, перш ніж довести це Феншо, я мусив довести це самому собі — ​і сам той факт, що це потребувало доведення, демонстрував, що мені геть не байдуже. Я не міг пустити все на самопас. Я мусив прискорити процес, довести все до кінця. Я сумнівався в собі, тому мусив піти на ризик, випробувати себе найбільшою можливою небезпекою. Вбити Феншо — ​ніщо. Знайти його живим і піти від нього живим — ​ось де справжній виклик.

*

Листи до Еллен виявилися корисні. На відміну від записників, сповнених розумувань без подробиць, листи були дуже детальні. Феншо, як виглядало, докладав усіх зусиль, щоб розважити і підбадьорити сестру кумедними історіями, а отже, у листах особистих оповідок було більше, ніж деінде. Наприклад, він часто згадував імена — ​університетських друзів, команди судна, французьких знайомих. Нехай на листах не було зворотної адреси, але він часто описував конкретні місця: Бейтаун, Корпус-Крісті, Чарльстон, Батон-Руж, Тампу, різні дільниці Парижа, село на півдні Франції. Для початку цього досить, і кілька тижнів я сидів у себе в кімнаті і складав списки, співвідносячи людей із місцями, місця із часом, час із людьми, креслив карти й календарі, шукав адреси, писав листи. Я шукав зачіпки й перевіряв усе, що давало хоч якусь надію. Я припускав, що хоч у чомусь Феншо мусив проколотися: хтось знає, де він, хтось ізминулого його бачив. Певності не було, але це єдиний можливий спосіб почати.

Листи з університету ґрунтовні і щирі — ​описи прочитаних книжок, дискусій із друзями, гуртожитського життя — ​адже передують нервовому зриву Еллен і написані у довірливому дружньому тоні, від якого потім Феншо відмовиться. Наприклад, із судна Феншо вкрай рідко пише про себе, хіба що коли це потрібно для якоїсь байки. Ми бачимо, як він намагається вписатися у нове середовище, грає в карти у салоні танкера з Луїзіани (і виграє), грає у більярд по занюханих барах на березі (й виграє), але пояснює всі успіхи збігом обставин: «Я так боявся зганьбитися, що якимось чудом перевершив себе. Це все, мабуть, адреналін». Описував, як працював понаднормово у машинному відділенні, «спека 60 градусів, хочеш — вір, хочеш — не вір — ​у кросівки стільки поту натекло, що взуття чвакало, ніби я калюжами пройшовся»; як п’яний стоматолог у Бейтауні, штат Техас, вирвав йому зуб мудрості — ​«кров’ю заюшило всю кімнату, а шматки зуба стирчали з діри у яснах ще тиждень». Феншо — ​новенького без особливого статусу — ​спершу перекидали із завдання на завдання. У кожному порту частина членів команди полишала судно й їхала додому, а хтось новий приходив на їхнє місце, і якщо новоприбулим робота Феншо подобалася більше, ніж доступна вакансія, Малий (як його тоді називали) мусив посунутися. Отже, Феншо попрацював і молодшим матросом (драїв і фарбував палубу), і прибиральником (мив підлогу, застеляв ліжка, чистив туалети), і помічником у їдальні (розносив їжу, мив посуд). Саме остання робота виявилася найскладніша, але й найцікавіша, адже життя на судні обертається здебільшого довкола їжі: нудьга допомагає нагуляти апетит, команда буквально живе від їжі до їжі, а в декого навіть виявляється несподівано витончений смак (товсті й неотесані чоловіки оцінювали справи з гордовитою зверхністю французької аристократії XVIII століття). Того дня, коли Феншо потрапив на судно, досвідчений морський вовк дав йому добру пораду: «Тільки не дозволяй нікому сідати тобі на голову. Коли хтось скаржиться на їжу, кажи, щоб стулив пельку. Якщо не затикається, вдай, наче його немає, й обслужи його останнім. Якщо й це не поможе, пообіцяй, що наступного разу наллєш йому в суп холодної води. Чи, ще краще, скажи, що туди помочишся. Покажи їм, хто тут начальник».

Ми бачимо, як Феншо несе капітанові сніданок після лютого нічного шторму при мисі Гаттерас: Феншо кладе грейпфрут, омлет і грінку на тацю, замотує тацю фольгою, тоді рушником в надії, що тарілки не знесе у воду, коли він вийде на капітанський місток (а вітер сягав 110 кілометрів на годину); Феншо дереться вгору драбиною, робить перші кроки місточком, а тоді раптом вітер викидає дикий пірует — ​зухвалий порив підхоплює тацю й тягне його руки вгору, над голову, ніби він тримає примітивний літальний апарат і готується шугнути над воду; Феншо збирає всі сили, щоб стягнути тацю вниз, нарешті притискає її до грудей — ​тарілка якимось чудесним чином не вислизає — ​і крок за крочком із трудом пробирається місточком (крихітна фігурка перед величчю дикої стихії); бозна скільки часу на це йде, але Феншо врешті таки добирається на той край місточка, заходить у рубку, бачить пухкенького капітана за стерном, каже «Ваш сніданок подано, капітане», а стерновий обертається, майже на нього й не дивлячись, і неуважно кидає:

— Дяка, малий. Постав десь там на столику.

Однак не все Феншо веселило. Наприклад, він згадує (без деталей) бійку, яка, схоже, вивела його з рівноваги, і кілька недобрих сценок, які бачив на березі. Наприклад, расистський випадок у барі у Тампі: цілий натовп п’яниць оточує старого чорношкірого чоловіка, який забрів туди у спробі продати великий американський прапор. Перший п’яниця розгорнув прапор і сказав, що зірок на ньому недостатньо — ​«фальшивка цей прапор» — ​а старий заперечував і ледь не на колінах благав про милосердя, коли інші п’яниці стали на бік свого товариша. Закінчилося все тим, що старого виштовхали за двері. Він навзнак упав на тротуар, а п’яні тільки схвально покивали, щось сказали про те, що потрібно будувати безпечний і демократичний світ, та про все й забули. «Ганьба, — ​писав Феншо. — ​Мені соромно за те, що я був там».

Хай там як, більшість листів написано у засадничо жартівливому тоні (один починається так: «Звіть мене Редберном»), і врешті складається враження, наче Феншо зумів собі щось довести. Судно — ​це тільки привід, довільно обрана іншість, спосіб випробувати себе незнаним. Як і з будь-якою формою ініціації, вижити тут — ​значить перемогти. Він із часом обертає те, що спочатку ставили йому на карб — ​гарвардську освіту, належність до середнього класу — ​собі на користь, і під кінець плавання його вже всі визнають місцевим інтелектуалом (не «Малим», а «Професором») і запрошують вирішувати суперечки (хто був 23-м президентом, яке населення Флориди, хто грав на лівому полі у команді «Сан Франциско Джаянтс» у складі 1947 року). До нього звертаються по маловідомі факти, просять допомогти заповнити документи (податкові звіти, анкети для страхування, доповідні про нещасні випадки), хтось навіть просить писати за них листи (такий собі Отіс Смарт попросив Феншо написати 17 любовних листів до його дівчини С’ю-Енн у Дайдо, штат Луїзіана). Суть не в тому, щоб опинитися в центрі уваги, а в тому, щоб вписатися, знайти собі місце. Отже, справжнє випробування полягає в тому, щоб бути, як усі. Щойно він стане, як усі, вже не муситиме картатися своєю окремішністю. Він звільниться — ​не лише від інших, а й від себе. Остаточний доказ цього, думаю, такий: полишаючи судно, він ні з ким не прощається. Він звільнився якогось вечора у Чарльстоні, забрав у капітана свою платню і просто зник. За два тижні по тому він прибуває в Париж.

Два місяці від нього ні слова. А ще три місяці по тому — ​тільки листівки. Короткі загадкові послання, нашкрябані на звороті найбанальніших туристичних панорам: базиліка Сакре-Кер, Ейфелева вежа, Консьєржері. Коли знову починають надходити листи, вони нерегулярні й нічого особливо важливого не сповіщають. Ми знаємо, що на той час Феншо вже поринув у роботу (численні ранні вірші, перша чернетка «Затемнення»), але листи не описують його повсякдення. У його ставленні до Еллен відчувається певна неоднозначність — ​він не хоче уривати з нею контакту, але й не може вирішити, скільки їй розповідати. (А насправді Еллен більшість цих листів не читає. Він надсилає їх на домашню адресу у Нью-Джерсі, де їх, звичайно, відкриває й перлюструє, перш ніж показати доньці, місіс Феншо — ​і найчастіше Еллен їх навіть не бачить. Феншо, я гадаю, знав, що так буде, чи бодай підозрював. Що ускладнює справу, адже, певною мірою, ці листи й не для Еллен писані. У кінцевому підсумку, Еллен — ​не більше, ніж літературний прийом, за допомогою якого Феншо спілкується з матір’ю. Тому вона і гнівається. Адже навіть звертаючись до неї, він може вдати, наче її не помічає). Близько року в листах ідеться виключно про неживі предмети (будинки, вулиці, описи Парижа): вони сумлінно описують побачене і почуте, але присутності самого Феншо майже не відчувається. Потім на сцену поступово виходять його знайомі, листи починають сповзати в байки — ​але історії все одно вирвані з контексту, позірно безтілесні, завислі в повітрі. Наприклад, ми знайомимося зі старим композитором-росіянином на ім’я Іван Вишнєградський, якому вже років під вісімдесят: цей зубожілий вдівець живе сам у обшарпаній квартирці на рю Мадмуазель. «Я бачуся з цим чоловіком частіше, ніж будь-хто інший», — ​заявляє Феншо. А далі — ​ані слова про їхню дружбу, ані натяку на те, про що вони розмовляють. Натомість ретельно описує чвертьтонове фортепіано, яке той тримав у квартирі, — ​величезний інструмент із кількома клавіатурами, який йому зробили у Празі майже 50 років тому, один із трьох таких на цілу Європу — ​а потім більше не згадує кар’єри композитора, натомість робить його героєм історії про холодильник. «Минулого місяця я переїхав на іншу квартиру, — ​писав Феншо. — ​Там був новий холодильник, тож старий я вирішив подарувати Іванові. У нього, як і в багатьох парижан, ніколи не було холодильника — ​він багато років зберігає їжу у ящичку в кухонній стіні. Пропозиція його, здається, потішила, тож я домовився про доставку й заніс пристрій угору сходами за допомогою водія вантажівки. Іван сприйняв прибуття холодильника як важливу подію у своєму житті, тішився, як мала дитина, та все ж я відчув, що якийсь він обережний, ба навіть наляканий, і не знає, чого чекати від цього чужинського предмета. «Він такий величезний», — ​повторював він, доки ми намагалися поставити холодильник на місце, а потім, коли ми його увімкнули й запрацював мотор, — «Стільки шуму». Я запевнив його, що до шуму він звикне, а сучасний прилад суттєво покращить йому життя. Я почувався, як місіонер, великий отець Всезнайко, який відкриває дикунові істинну релігію і тим рятує його душу. Минув десь тиждень, Іван майже щодня дзвонив мені і розповідав, який задоволений холодильником, скільки нових продуктів тепер може купити і тримати дома. А тоді — ​біда. «Здається, він зламався», — ​скорботно сказав він якогось дня. Морозильничок нагорі, виявляється, наповнився льодом, і Іван, не знаючи, як його позбутися, взявся за молоток й позбивав не лише лід, а й дроти нижче. «Любий друже, — ​сказав він, — ​мені дуже прикро». Я сказав, щоб він не переймався, я знайду майстра, й той усе відремонтує. Довга пауза на тому кінці. «Ну, — ​нарешті сказав він, — ​можливо, це й на краще. Шум, розумієш-но. Дуже складно зосередитися. Я стільки років прожив зі своєю скринькою у стіні, так до неї звик. Любий друже, не гнівайся. Боюся, з таким старим, як я, нічого вже не вдієш. Після якоїсь точки у житті змінюватися вже запізно»».

Подальші листи продовжували в тому ж дусі: різні імена, натяки на різні підробітки. Наскільки я міг судити, зароблених на кораблі грошей Феншо вистачило на рік, а потім він давав собі раду, як умів. Здається, певний час перекладав серію книжок про мистецтво; далі є свідчення, що він викладав англійську кільком ліцеїстам; якогось літа, схоже, працював нічним телефоністом у паризькому офісі «Нью-Йорк Таймс» (і бодай це свідчить, що він вільно опанував французьку); потім був цікавенький період, коли він періодично допомагав одному кінопродюсеру редагувати сценарії, перекладати й готувати синопсиси фільмів. Твори Феншо містять обмаль автобіографічних алюзій, проте, на мою думку, певні сцени у «Небувалії» беруть витоки з цього досвіду (Монтаґів дім у розділі 7; Фладів сон у розділі 30). «У цьому чоловіку, — ​писав Феншо про кінопродюсера в одному з листів, — ​мене дивує те, що, хоча його фінансові оборудки з багатіями межують зі злочинними (поводиться, як справжній горлоріз, бреше їм у вічі), з тими, хто переживає непростий період, він доволі люб’язний. Він рідко подає позов на боржників, й замість тягнути до суду, дає їм змогу відпрацювати позики, надаючи певні послуги. Наприклад, його шофер, що кермує білим мерседесом, — ​це зубожілий маркіз. Один старий барон ксерокопіює йому документи. Щоразу, як я приходжу здати роботу, у якомусь куточку знаходиться новий лакей, за завісами ховається черговий старий аристократ, а елеґантний фінансист виявляється хлопчиком на побігеньках. У нього нічого не пропадає. Коли екс-режисер, який жив у кімнаті для челяді на шостому поверсі, минулого місяця вкоротив собі віку, я успадкував його пальто — ​й ношу його відтоді. Воно довге, чорне, майже до литок. У ньому я виглядаю, як шпигун».

Що ж до особистого життя Феншо, то на нього є лише натяки. Бачимо згадку про вечірку, опис майстерні художника, кілька разів прослизає ім’я якоїсь Енн — ​але природа цих зв’язків туманна. Саме це мені і треба. Навівши необхідні довідки й поставивши правильні запитання потрібним людям, я врешті зумів знайти частину цих осіб.

Як не рахувати тритижневої подорожі Ірландією (Дублін, Корк, Лімерик, Слайго), Феншо більш-менш сидів на місці. Остаточну версію «Затемнень» він дописав десь на другому році в Парижі; «Чудеса» і 40–50 коротких віршів — ​на третьому. Це все встановити нескладно — ​адже приблизно тоді Феншо взяв за звичку датувати твори. Досі неясно, коли саме він полишив Париж і поїхав на південь, але, на мою думку, цей момент припадає десь на червень-вересень 1971 року. Листи починають надходити рідше, а записники зводяться до переліків прочитаних книжок («Історія світу» Релі, «Мандри» Кабеси де Ваки). А ось облаштувавшися в заміському будинку, він наводить доволі детальне пояснення, як там опинився. Самі деталі прохідні, але лист оприявнює одну важливу річ: живучи у Франції, Феншо не приховував, що він письменник. Друзі знали про його творчість, тож якщо від когось він це і приховував, то лише від родини. Тут він справді схибив — ​це єдине місце у листах, де він розкрився. «Американці Дедмони, подружжя, з яким я познайомився в Парижі, — ​писав він, — ​наступного року не зможуть побувати у своєму заміському будинку (вони їдуть у Японію). Його вже кілька разів грабували, тож вони не хочуть, аби будинок стояв пусткою — ​й запропонували мені ним заопікуватися. Я не просто не платитиму ренти, а й зможу користуватися їхньою машиною й отримуватиму скромну зарплату (якщо економитиму, на життя вистачить). Мені пощастило. Вони сказали, що хай краще у домі рік сидітиму і писатиму я, ніж його винаймуть незнайомці». Це, може, дрібничка, але коли я дочитав до цього рядка, мені стало легше на душі. Феншо на мить втратив пильність, а раз це сталося один раз, то цілком могло повторитися.

Листи із заміського будинку перевершують решту його епістолярної спадщини як приклади красного письменства. Феншо відточив погляд, його словесний арсенал збагатився, а дистанція між побаченим і описаним мовби скоротилася, ці два акти стали майже тотожні, перетворилися на єдиний неподільний жест. Феншо інтригують ландшафти, й він раз у раз до них повертається, невпинно спостерігає, невпинно змальовує зміни. Його терплячість гідна поваги; і листи, й записники містять пронизливі приклади пейзажного письма, які анітрохи не поступаються вершинним зразкам жанру. Кам’яницю, в якій він жив (зі стінами понад пів метра завтовшки), збудували під час революції: по один бік тягнувся виноградничок, по інший — ​луки, де паслися вівці; за домом ліс (сороки, граки, дикі вепри), а попереду, через дорогу, — ​круча, що вела до села (населення: 40 осіб). Серед хащів на тій же кручі ховається поруйнована капличка, що належала колись тамплієрам. Дрік, чебрець, дуби падуболисті, червона земля, біла глина, містраль: Феншо живе серед них більше року, й поволі вони його змінюють, змушують глибше пускати корені в собі. Я не люблю говорити про релігійний чи містичний досвід (це для мене порожній звук), але все свідчить про те, що цілий цей час Феншо провів на самоті, майже ні з ким не бачачись, ледве відкриваючи рота. Ощадність такого життя його дисциплінувала. Самотність стала проходом до себе, інструментом пізнання. Він був іще доволі юний, але, на мою думку, саме цей період позначає початок його письменницької зрілості. Відтоді його твори вже не перспективні, а довершені, виважені, безпомильно впізнавані. Починаючи з довгого поетичного циклу, написаного у заміському будинку («Основа основ»), й далі до п’єс і «Небувалії» (написаних уже у Нью-Йорку) Феншо у розквіті. Є спокуса шукати у них сліди безумства, яке врешті повернуло його проти себе самого — ​але тексти нічого такого не викривають. Феншо, безперечно, людина непересічна, але хай з якого боку поглянь, цілком розважлива. Повертаючись до Америки восени 1972 року, він, здається, цілком над собою владний.

*

Перші відповіді надійшли від гарвардських знайомих Феншо. Слово «біографія», здається, відкривало переді мною всі двері, і з більшістю людей вдалося домовитися про зустріч. Я познайомився з його сусідом з першого курсу; з кількома його друзями; з двома-трьома студентками з жіночого Редкліффського коледжу, з якими він зустрічався. Ось тільки нічого з того не вийшло. З усіх, із ким я зустрівся, тільки один сказав щось цікаве. Йдеться про Пола Шіффа — ​це його батько влаштував Феншо на судно. Шіфф став педіатром у окрузі Вестчестер, і ми проговорили у його кабінеті допізна. Була в ньому симпатична мені щирість (невисокий, але завзятий чоловік із м’яким лунким голосом, спокійними очима і волоссям, що вже почало рідшати). Говорив він відкрито, підштовхувати не доводилося. Феншо був важливою постаттю у його житті, й він добре пам’ятав їхню дружбу.

— Я був хлопець старанний, — ​сказав Шіфф. — ​Трудящий, слухняний, але без уяви. Гарварду не вдалося залякати Феншо так, як нас усіх, і, думаю, саме це мене й захоплювало. Він читав більше, ніж усі інші — ​більше поетів, більше філософів, більше романів — ​а ось наука як така його, здається, нудила. На оцінки він не зважав, часто пропускав заняття і жив, як сам собі знав. На першому курсі ми жили на одному поверсі гуртожитку, й він чомусь вибрав мене собі у друзі. Після того я, можна сказати, впав йому на хвоста. Феншо так фонтанував ідеями, що, думаю, від нього я навчився більше, ніж із курсів. Я, мабуть, випхав його на п’єдестал — ​але Феншо мені поміг, і я цього не забуду. Це він навчив мене мислити самостійно, самостійно робити вибір. Якби не він, я б ніколи не став лікарем. Я пішов на медичний, бо він переконав мене робити, що я сам хочу, і за це я йому досі вдячний. Десь на середині другого курсу Феншо сказав, що збирається кинути університет. Це мене анітрохи не здивувало. Кембридж — ​не місце для Феншо, я знав, що йому не сидиться, він не у своїй тарілці. Я поговорив із батьком — ​він тоді представляв профспілку моряків — ​і він знайшов Феншо роботу на судні. Про все швидко домовилися. Феншо не довелося клопотатися з паперами, й за кілька тижнів він знявся з місця. Він мені кілька разів писав, слав принагідно листівки. Привіт, як ти, в такому дусі. Це мене не хвилювало, я тішився, що зумів йому допомогти. Але врешті всі ті добрі почуття мені ще вийшли боком. Роки чотири тому я поїхав у місто. Йду собі по П’ятій авеню, аж раптом — ​Феншо, просто так на вулиці. Я був дуже радий його бачити, здивований і втішений, а він мені заледве слово сказав. Він ніби забув, хто я. Тримався відсторонено, майже грубо. Я буквально силою змусив його взяти мої адресу й телефон. Він пообіцяв подзвонити, але, звичайно, не подзвонив. Я вам так і скажу, це мене дуже засмутило. От сучий син, — ​думав я собі, — ​та за кого він себе має? Він навіть не сказав, чим займається, — ​питання мої пропустив повз вуха, пішов собі. От тобі й університетські роки. От тобі й юнацька дружба, — ​подумав я. Присмак лишився паршивий. Минулого року моя дружина купила його книжку й подарувала мені на день народження. Розумію, це по-дитячому, але я не зважився її відкрити. Вона просто стоїть на полиці, припадає пилом. Дивно, правда ж? Усі розказують, який це шедевр, а я навіть не можу її відкрити.

Це — ​найпромовистіший коментар, який мені вдалося отримати. Побратими Феншо з танкера мали свої байки, але мені від них було мало користі. Наприклад, Отісові Смарту запам’яталися любовні листи, які Феншо писав за нього. Коли я додзвонився йому у Батон-Руж, він про них довго розповідав, навіть зі сміхом цитував вигадані Феншо фразочки («пальчики мої милі, пальчики мої любі», «гарбузиночка ти моя», «моя ти сновидна гріховнице» й таке інше). А найсмішніше от що: доки він слав С’ю-Енн всі ті листи, вона крутила з іншим, і щойно він повернувся додому, заявила, що виходить заміж за його суперника.

— І слава Богу, — ​додав Смарт. — ​Я зустрів С’ю-Енн минулого року, коли навідував рідних, то вона кілограм до ста п’ятдесяти розжиріла. Як жиртяйка з карикатур — ​пре вулицею в оранжевих лосинах, навколо кишать її малі. Я аж засміявся, ага, як ті листи згадав. Феншо мене вічно смішив. Він заведе якусь свою фразочку — ​а я вже по підлозі качаюся, як мавпочка. Шкода, що так вийшло. Шкода, коли хтось таким молодим компостує свій квиток.

Джеффрі Браун, який був на судні помічником кока, став шеф-кухарем ресторану у Х’юстоні. Феншо запам’ятався йому як єдиний білий у команді, що тримався з ним доброзичливо.

— Там непросто було, — ​розповідав Браун. — ​Команда в масі своїй рагулі, які на тебе радше плюнуть, ніж привітаються. А ось Феншо за мене заступався, і не було йому діла, хто що подумає. Коли ми ставали у Бейтауні і таких місцях, то ми разом ішли по барах, по дівках, що вже вийде. Я ті міста знав краще, ніж Феншо, то я йому так і сказав: якщо він хоче йти зі мною, то у звичайні матроські бари нам можна й не потикатися. Я знав, що на мене там буде відкритий мисливський сезон, а мені проблем не треба. Без питань, ​каже Феншо, от ми й пішли у чорний район, узагалі без проблем. Більшість часу на судні було доволі спокійно, нічого такого. Аж потім приходить на пару тижнів один нарваний. Різун його звали, хочте — вірте, хочте — ні: Рой Різун. Такий тупий нафтовик, його врешті викинули з судна, коли головний інженер зрозумів, що він ні бельмеса про двигуни не знає. Він змахлював на тесті, щоб отримати роботу: загалом, саме те, що треба, якщо хочеш підірвати танкер. То от цей Різун був тупий — ​злий і тупий. У нього були татуювання на кулаках, по літері на палець: Л-Ю-Б-О-В на правій руці, З-Л-О-Б-А на лівій. Коли таке гівно бачиш, одразу ясно: треба триматися подалі. Він якось нахвалявся перед Феншо, як він розважався в суботу ввечері в себе вдома, в Алабамі: сидів на пагорбі над трасою і стріляв по машинах. Загалом, з якого боку не поглянь, чарівний кадр. А ще в нього око хворе — ​криваве, щось із ним було не так. Але він і про це похвалявся. Виявляється, його підрізали. У Сельмі, казав він, коли вони жбурляли пляшки у Мартіна Лютера Кінга. Казати зайве, ми з цим Різуном не корєшилися. Він вічно на мене витріщався, і при цьому щось бурмотів собі під ніс і кивав, але я не зважав. Так якийсь час і тяглося. А потім він це спробував при Феншо, і так вийшло, що це було трошки надто гучно, Феншо не міг його проігнорувати. То він спиняється, повертається до Різуна та й каже: «Ти що сказав?» А Різун такий весь крутий, надувається й каже щось типу «Та оце цікавлюся, коли з мавпочкою одружишся, голубок». Ну, Феншо завжди був мирний і добрий, справжній джентльмен, якщо ти розумієш, про що я, так що я нічого такого не чекав. Це як Халк у телевізорі — ​він раптом озвірів. Він розізлився, себто в шал упав, просто-таки не тямився з люті. Схопив Різуна за сорочку й пожбурив об стіну, затис і тримав, дихаючи в обличчя. «Більше такого не кажи, — ​сказав Феншо, і в нього очі горіли. — ​Більше ніколи такого не кажи, а то вб’ю». І коли він це сказав, якось вірилося. Він був готовий убивати, й Різун це розумів. «Та жартую я, — ​забелькотів він, — ​просто пожартував». І на тому все скінчилося, раз — ​і все. Це зайняло кілька секунд. А за два дні по тому Різуна звільнили. На щастя. Якби він лишився на довше, хтозна, що сталося б.

Я отримав десятки таких розповідей — ​у листах, по телефону, з інтерв’ю. Так тривало місяцями, з кожним днем матеріали розросталися, розповзалися в геометричній прогресії, зв’язки накопичувалися, мережа контактів урешті зажила своїм життям. Це був безмежно голодний організм, і я врешті зрозумів, що, дай йому волю — ​й він розростеться до розміру світу. Кожне життя торкається іншого, а те — ​наступного, і дуже швидко зв’язки стають незчисленні, незлічимі. Я довідався про товсту жінку у маленькому луїзіанському містечку; про ненормального расиста з татуюваннями на пальцях і незбагненним іменем. Я дізнався про десятки людей, про яких раніше не чув, — ​і всі вони були частиною життя Феншо. Може, воно й незле. Можна сказати, цей надмір інформації свідчив, що кудись я таки просуваюся. Врешті я перетворився на детектива, й моя робота в тому й полягала, щоб шукати докази. Я мусив знайти єдино правильний курс серед мільйонів випадкових деталей, мільйонів хибних здогадів. Але, по суті, нічого я поки не знайшов. Ніхто з них не бачився-не чувся з Феншо вже багато років, і якщо я не готовий сумніватися в кожному їхньому слові й почати розслідування щодо всіх співрозмовників, доводиться припускати, що вони кажуть правду.

Мені здається, зводилося все до питання методу. У певному сенсі, я вже й так знав усе, що можна дізнатися про Феншо. Нові відомості не додавали нічого важливого, не підважували того, що я вже знав. Інакше кажучи, Феншо, якого я знав, — ​це не той Феншо, якого я шукав. Десь відбувся злам — ​раптовий, непоясненний — ​і те, що розповідали мені різні люди, його не пояснювало. У кінцевому висліді, їхні свідчення тільки підтверджували: те, що сталося, статися не могло. Феншо добрий, Феншо жорстокий — ​це давні історії, їх я напам’ять знаю. Я ж шукав щось нове, щось, що навіть помислити не міг: цілковито ірраціональний акт, що прямо суперечив би його вдачі, перекреслював би все, що Феншо собою являв, перш ніж зникнути. Я кидався у незнане, проте щоразу, як приземлявся, розумів, що опинився на знайомому ґрунті, оточений достеменно знаними фактами.

Що далі я заходив, то більше звужувалися можливості. Може, це й на краще, не знаю. Єдине, що я знав напевно: з кожною поразкою мені лишається на один напрям пошуків менше. Минали місяці, більше місяців, ніж мені хотілося б визнати. Лютий і березень я присвятив пошукам Квінна, приватного детектива, який працював на Софію. Як не дивно, я не знайшов його й сліду. Здається, він кинув цей бізнес — ​ані в Нью-Йорку не працював, ані ніде інде. Певний час я переглядав повідомлення про нерозпізнані тіла, опитував працівників міських моргів і шукав його родину — ​і все марно. Я навіть був готовий винайняти іншого приватного детектива, щоб його знайти, але вирішив цього не робити. Досить із мене одного зниклого, вирішив я, поступово зуживаючи всі можливості, які мені лишалися. У середині квітня лишився останній шанс. Я почекав ще кілька днів у надії, що пощастить, але нічого не сталося. Вранці 21-го числа я нарешті зайшов у туристичну агенцію й купив квиток до Парижа.

*

Вилетіти я мусив у п’ятницю. У вівторок ми з Софією пішли купувати магнітофон. Одна з її молодших сестер збиралася переїхати у Нью-Йорк, і ми вирішили подарувати їй наш старий магнітофон. Ми вже кілька місяців хотіли його замінити, а тепер нарешті з’явився привід пошукати новий. Отже, у вівторок ми поїхали в центр, купили магнітофон і потягли на таксі додому. Ми поставили прилад туди ж, де стояв старий, а старий поклали у нову коробку. Добре вигадали, — ​подумали ми. Карен мала приїхати у травні, тож тим часом магнітофон треба десь тримати. Отоді і виникла проблема.

У нас, як і в більшості нью-йоркських квартир, простір для зберігання мотлоху обмежений — ​і, здається, вичерпався. Остання надія лишалася на комірчину у спальні, але підлогу там і так укривав шар ящиків — ​три вглиб, два заввишки, чотири по діагоналі — ​а на полицях місця не лишалося. У ящиках лежали речі Феншо (одяг, книжки, різний дріб’язок), відколи ми в’їхали. Ані Софія, ані я не вигадали, що з ними робити, коли вона збирала речі на старій квартирі. Ми не хотіли, щоб у новому житті нас оточували нагадування про Феншо, проте водночас і викинути їх наче неправильно. Коробки в комірчині — ​це компромісне рішення, і ми врешті навіть перестали їх помічати. Вони стали частиною домашнього ландшафту, як зламана паркетина під килимком у вітальні, як тріщина у стіні над ліжком, невидима у плині повсякдення. А тепер, коли Софія прочинила двері комірчини й зазирнула всередину, гумор у неї раптом змінився.

— Досить, — ​сказала вона, присідаючи перед комірчиною. Вона згребла одяг, який ми скидали на коробки, й заклацала вішаками, роздратовано розсовуючи те, що висіло. Цей раптовий спалах гніву, здається, був скерований радше проти неї самої, ніж проти мене.

— Чого досить? — ​Я стояв по інший бік ліжка й дивився їй у спину.

— Цього всього, — ​сказала вона, жбурляючи коробки навсібіч. — ​Досить із мене Феншо, досить його коробок.

— Що ти збираєшся з ними зробити? — ​Я сів на ліжко і став чекати на відповідь, але вона нічого не сказала. Я перепитав: — ​Що ти збираєшся з ними зробити, Софіє?

Коли вона обернулася до мене, я зрозумів, що вона ось-ось заплаче.

— Яка користь із комірчини, якщо ми нею навіть користатися не можемо? — ​Голос у неї тремтів, вона втрачала контроль. — ​Він же мертвий, так? А якщо він мертвий, то нащо нам увесь… увесь оцей… — ​вона жестикулювала, підбираючи слово, — ​мотлох? Ми ніби з трупом живемо.

— Якщо хочеш, я подзвоню в Армію порятунку, хай забирають, — ​сказав я.

— Дзвони негайно. Доки ми тут різного не наговорили.

— Подзвоню. Тільки давай спочатку відкриємо коробки і все переберемо.

— Ні. Я хочу, щоб усе забрали негайно.

— Одяг хай забирають, — ​сказав я. — ​А книжки я ще хочу потримати. Я збирався скласти список і перевірити, чи нема там нотаток на полях. Я за пів години впораюся.

Софія зиркнула на мене з недовірою.

— Ти що, правда нічого не розумієш? — ​спитала вона. А тоді встала, і з її очей таки покотилися сльози, дитячі, нестримні, вони стікали щоками, а вона їх наче й не помічала. — ​Я більше не можу до тебе пробитися. Ти просто не слухаєш, що я кажу.

— Я роблю все, що можу, Софіє.

— Неправда. Ти так думаєш, але це неправда. Невже ти не розумієш? Ти повертаєш його до життя.

— Я книжку пишу. Це просто книжка, та й усе. Якщо не ставитися до цього серйозно, то як же я її закінчу?

— Але ж це не все. Я знаю, я відчуваю. Якщо ти хочеш, щоб наша родина заціліла, він мусить бути мертвий. Невже ти не розумієш? Навіть якщо він живий, він мусить стати мертвий.

— Ти про що? Звичайно, він мертвий!

— Це ненадовго, якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі.

— Але ж це ти мене підштовхнула. Це ти хотіла, щоб я написав книжку.

— Це було сто років тому, любий. Я так боюся тебе втратити. Я цього не переживу.

— Я вже закінчую, обіцяю. Ця подорож — ​останній крок.

— І що тоді?

— Побачимо. Не можу сказати, у що я влажу, доки не влізу.

— Оцього я й боюся.

— Поїхали зі мною.

— У Париж?

— У Париж. Ми можемо поїхати втрьох.

— Не варто, коли ми в такому стані. Їдь сам. Бодай повернешся лише в тому разі, якщо справді цього захочеш.

— Що значить «якщо»?

— Те і значить. «Якщо». «Якщо ти повернешся».

— Ти серйозно?

— Серйозно. Якщо так триватиме і далі, я тебе втрачу.

— Не говори такого, Софіє.

— Не можу не говорити. Ти, вважай, уже майже зник. Інколи мені здається, що ти розчиняєшся в мене на очах.

— Нісенітниці.

— Ти помиляєшся. Ми добігаємо кінця, милий, а ти цього навіть не помічаєш. Ти зникнеш, і я більше ніколи тебе не побачу.

8

У Парижі все чомусь видавалося мені масштабнішим. Небо було помітніше, ніж у Нью-Йорку, його примхи — ​разючіші. Воно постійно вабило погляд, і перші кілька днів я постійно за ним спостерігав — ​сидячи у своєму номері в готелі і вивчаючи хмари, я все чекав, наче ось-ось щось станеться. Наді мною котилися північні хмари, невпинно мінливі хмари мрії, збиралися у колосальні сірі гори, бризкали короткими дощами, розвіювалися, збиралися знову, закривали сонце, відбивали світло щоразу по-іншому. У паризького неба свої закони, незалежні від міста внизу. Будівлі солідні, заякорені в землі, незнищенні, а небо безмежне й аморфне, підвладне постійним потрясінням.

Перший тиждень мені здавалося, наче все стало з ніг на голову. Це місто Старого світу не мало нічого спільного із Нью-Йорком, із його повільними небесами й хаотичними вулицями, нудними хмарами й агресивними будівлями. Я опинився не в своїй тарілці і раптом засумнівався в собі. Я втрачав орієнтири, тож щонайменше щогодини мусив нагадувати собі, чому я тут.

Французька в мене була — ​ні туди, ні сюди. Словникового запасу вистачало, аби розуміти більшість почутого, але говорити було складно, траплялося, що слова не йшли, я не міг сказати навіть найпростіше. Була в цьому, напевно, якась втіха — ​відчути мову як набір звуків, опинитися на поверхні слів, де зникає значення — ​але водночас це виснажувало й замикало мене у своїх думках. Аби зрозуміти, що кажуть інші, я мусив мовчки перекладати репліку англійською, себто навіть коли все розумів, то лише через посередника: роботи вдвічі більше, результату вдвічі менше. Я не помічав ані нюансів, ані прихованих алюзій, ані підтекстів. У кінцевому підсумку, мабуть, не було б перебільшенням сказати, що я не помічав нічого.

Я все одно прямував уперед. На те, щоб почати розслідування, знадобилося кілька днів, проте варто було зав’язати перший контакт, наступні не забарилися. Прикростей, щоправда, не бракувало. Вишнєградський помер; мені не вдалося відшукати ліцеїстів, у яких Феншо викладав англійську; жінка, яка найняла Феншо у «Нью-Йорк Таймс», звільнилася ще кілька років тому. Цього слід було очікувати, але я сприйняв це як тяжкий удар, адже навіть найменша прогалина може виявитися фатальною. Ці білі плями нагадували, що хай би які успіхи я здобув деінде, завжди лишатимуться сумніви, а отже, роботу ніколи не буде завершено.

Я поговорив із Дедмондами, я поговорив із видавництвом мистецьких книжок, де Феншо працював, я поговорив із жінкою на ім’я Енн (як виявилося, таки його дівчиною), я поговорив із кінопродюсером.

— Що треба було, — ​сказав він мені англійською з російським акцентом, — ​те він і робив. Перекладав, готував саммері сценаріїв, трохи підпрацьовував привидом пера для моєї дружини. Кмітливий хлопака, але трохи не від світу цього. Дуже книжний, якщо розумієте, про що я. Я хотів, щоб він спробував себе в кіно — ​навіть запропонував оплатити йому уроки з фехтування й їзди верхи для картини, над якою ми працювали. Він гарненький, з того міг бути толк. Ось тільки він не зацікавився. Мовляв, у нього є справи важливіші. Щось штибу того. Та й байдуже. Та картина заробила мільйони, яке мені діло, хоче він грати — ​чи ні?

Можна було вивідати ще щось, але, сидячи у грандіозній квартирі продюсера на авеню Анрі-Мартен і чекаючи, коли він закінчить речення між телефонними дзвінками, я раптом збагнув, що далі можна й не слухати. Важило тільки одне питання, й на нього цей чоловік відповісти не міг. Якщо я лишуся і слухатиму далі, то почую ще деталі, ще непотрібні подробиці, ще зайві примітки. Я занадто довго вдавав, що пишу книжку, й поволі почав забувати, чому я тут. Досить, — ​сказав я собі у свідомому відлунні слів Софії, досить цього, а тоді встав і пішов.

Ніхто не стояв у мене над душею. Тут я не мусив надягати маску й дурити Софію, створюючи ілюзію зайнятості. Карнавал скінчився. Можна нарешті викинути свою книжку, якої не існує. Ті десять хвилин, що я йшов до свого готелю по той бік річки, я почувався щасливішим, ніж за багато місяців доти. Усе прояснилося і звелося до одним-однієї проблеми. Але щойно я визнав це, як зрозумів, яка ж паршива ситуація насправді. Я наближався до кінця, а Феншо так і не вистежив. Помилки, якої я шукав, так і не знайшлося. Не було ані підказок, ані доказів, ані сліду, яким я міг би піти. Феншо десь ховався і поховав ціле своє життя разом із собою. Доки він не схоче, щоб його знайшли, у мене немає жодних шансів.

Але я все одно простував далі, намагаючись сягнути кінця, самісінького кінця, сліпо поринав у останні інтерв’ю, не хотів здаватися, доки не переговорю з усіма. Я хотів подзвонити Софії. Якогось дня навіть дійшов на пошту й відстояв у черзі по міжнародні дзвінки, але дзвонити не став. Слова постійно мене зраджували, я запанікував від думки, що по телефону теж не впораюся. Та й що їй сказати? Натомість я надіслав листівку з фотографією Лорел і Гарді. На звороті написав: «А справжній шлюб завжди непоясненний. Поглянь на парочку по той бік. Це і є доказ, що все можливо, правда ж? Може, й нам час починати носити туфлі дербі. Не забудь принаймні прибрати у комірчині до мого повернення. Обіймай Бена».

З Енн Мішо я зустрівся наступного вечора, й вона аж стрепенулася, коли я ввійшов до кафе, де ми домовилися побачитися («Ле Руке», бульвар Сен-Жермен). Про Феншо вона нічого важливого не розповіла: хто кого поцілував, що сталося коли, хто що сказав, і таке інше. Все те саме. Згадаю тільки, що моя поява заскочила її зненацька, бо вона спершу прийняла мене за Феншо. На якусь частку секунди, так вона сказала, а тоді все розвіялося. Подібність відзначали й раніше, звісно, але ніхто ніколи не реагував так різко, так разюче. Мабуть, я теж виказав свої почуття, бо вона поквапцем перепросила (ніби зробила щось не те) і кілька разів поверталася до цього протягом тих двох-трьох годин, що ми провели разом — ​і один раз навіть заперечила свої раніші слова:

— Не знаю, про що я й думала. Ви геть на нього не схожі. Мабуть, це тому, що ви обидва — ​американці.

Мене наша подібність тривожила й мимоволі викликала відразу. Відбувалося щось монструозне, і я втратив контроль. Небо зсередини темніло, це точно; земля двигтіла. Мені було складно сидіти на місці і складно рухатися. Здається, я весь час забував, де перебуваю. Думки закінчуються там, де починається світ, — ​раз у раз повторював я собі. Але ж і наша самість теж криється у світі, — ​відповідав я, — ​а думки приходять звідти. Проблема полягала в тому, що я перестав розрізняти певні важливі речі. Це ніколи не може бути тим. Яблука — ​не помаранчі, персики — ​не сливи. Різницю відчуваєш язиком, а тоді все розумієш, мовби зсередини. Ось тільки для мене всі смаки зливалися. Я перестав відчувати голод, не міг змусити себе їсти.

А про Дедмонів можу розповісти ще менше. Феншо при всьому бажанні не зміг би знайти собі кращих доброчинців. З усіх, із ким я перезнайомився в Парижі, вони були найдобріші й найлюб’язніші. Вони запросили мене випити у їхній квартирі, я лишився на вечерю, й не встигли ми дійти до другого, як вони вже запрошували мене у свій будиночок у Варі, той самий, де жив Феншо, й то не на кілька днів — ​вони-бо туди не збираються до серпня. Це місце було важливе для Феншо та його творчості, — ​сказав містер Дедмон, — ​то й моя книжка, поза сумнівами, виграє, коли побачу все на власні очі. Я не знайшовся, що заперечити, і щойно слова згоди зірвалися з моїх вуст, як місіс Дедмон пішла телефоном домовлятися про мій приїзд своєю точною й вишуканою французькою.

У Парижі мене більше ніщо не затримувало, тож я сів на потяг наступного ж дня. Я сягнув кінця шляху, дороги на південь до забуття. Останні надії, які я ще плекав (примарна можливість, що Феншо повернувся до Франції, нелогічна думка, що він удруге знайшов прихисток там само), розвіялися, щойно я приїхав туди. Будинок стояв пусткою, ніде ані душі. Оглядаючи кімнати нагорі наступного дня, я натрапив на короткий вірш, який Феншо написав просто на стіні — ​але я його й так знав. Під ним стояла дата: 25 серпня 1972 року. Більше він сюди не повертався. Дурістю було на це сподіватися.

Зайнятися було більше нічим, тож я кілька днів розмовляв із місцевими: фермерами, селянами, мешканцями навколишніх містечок. Я називав своє ім’я, показував фотографію Феншо і представлявся його братом, а почувався при цьому як детектив-невдаха, клоун, що за соломину хапається. Хтось його пам’ятав, хтось — ​ні, хтось вагався. Та й байдуже. Південного акценту я не розумів (фрикативне «р», насалізовані закінчення), і з того, що мені казали, не розбирав майже ні слова. Із усіх, з ким я говорив, тільки один отримав звісточку від Феншо після від’їзду. Це був його найближчий сусід, фермер, який жив кілометра за півтора далі дорогою. Це був дивак років сорока, такої брудної людини я в житті не бачив. Він жив у вогкому, напівзруйнованому будинку XVII століття — ​судячи з усього, сам, у товаристві пса, навченого шукати трюфелі, й мисливської рушниці. Він явно пишався дружбою Феншо й на доказ їхньої близькості показав білого ковбойського капелюха, якого Феншо надіслав йому після повернення в Америку. У мене не було підстав йому не вірити. Капелюх досі лежав у оригінальній упаковці, його ніколи не надягали. Фермер пояснив, що відкладає його для слушної нагоди, а потім пустився у політичний монолог, за яким мені було складно встежити. Революція гряде, — ​говорив він, — ​а коли надійде, він купить білого коня й автомат, надягне капелюха, проїдеться головною вулицею містечка й перестріляє всіх крамарів, які колаборували з німцями під час війни. Точно як в Америці, — ​додав він. Коли я спитав, про що він, фермер видав розлогу галюцинаторну лекцію про ковбоїв та індіанців. Але ж це було давно, — ​сказав я, намагаючись його урвати. Ні, ні, — ​наполягав він, — ​це триває й нині. Я що, не знаю про перестрілки на П’ятій авеню? Я що, не чув про апачі? Сперечатися було марно. Щоб виправдати власне невігластво, я сказав, що живу в іншому районі.

*

Я затримався в домі ще на кілька днів. Я збирався байдикувати, скільки зможу, й відпочивати. Я був виснажений і мусив зібратися на силі, перш ніж повертатися в Париж. Минуло кілька днів. Я блукав полями, гуляв лісами, читав на осонні французькі переклади американських детективів. Здавалося б, ідеальні ліки: засісти бозна-де, дати волю думкам. Тільки ніщо мені насправді не помогло. У будинку місця для мене не було, й на третій день я відчув, що насправді там не один, що там я ніколи не зможу лишитися на самоті. Феншо зі мною, і хай би скільки я намагався про нього не думати, це не поможе. Це було несподіване і тривожне відкриття. Варто було перестати шукати, як він оприявнився. Тепер процес обернувся. Я стільки місяців його шукав — ​а тепер він знайшов мене. Замість шукати Феншо, я насправді тікав від нього. Робота, яку я собі вигадав, — ​фальшива книжка, нескінченні відгалуження — ​була просто спробою порятуватися від нього, хитрістю, аби втримати його чимдалі. Переконавши себе, наче його шукаю, я утверджував припущення, що він деінде — ​десь поза мною, за межами мого життя. Ось тільки я помилявся. Феншо був точнісінько там, де й я, і то від початку. Відколи я отримав листа, мені не вдавалося його уявити, побачити таким, яким він міг бути зараз: думки не складалися в цілісну картину. У кращому разі приходив вицвілий образ: кімната за зачиненими дверима. І все: Феншо сам у кімнаті, приречений на міфічну самотність — ​може, живий, може, дихає, може, мріє бозна про що. Аж тепер я виявив, що кімната ця у моєму черепі.

Після того зімною почали коїтися дивні речі. Я повернувся до Парижа, але зайнятися було нічим. Із давніми знайомими бачитися не хотілося, але й у Нью-Йорк повернутися не вистачало відваги. Я став інертним, нездатним на рух предметом, і поволі почав забуватися. Я можу дещо розповісти про цей період лише тому, що лишилися документальні свідчення. Наприклад, віза у мене в паспорті; квиток на літак, рахунок з готелю абощо. Це докази, що я пробув у Парижі більше місяця. Але знати — ​це геть не те, що пам’ятати. Я бачу події й себе у різних місцях, але на відстані, ніби спостерігаю за кимось іншим. Ці картини відчуваються не як спогади, завжди закорінені всередині; вони лежать поза мною — ​ані відчути, ані доторкнутися — ​за межею всього, що стосується мене. Місяць випав із мого життя, і мені досі тяжко й соромно в цьому зізнаватися.

Місяць — ​час довгий, можна торкнутися дна. Якщо я і згадую ті дні, то лише фрагментами, уривками, клаптями, які не складаються в ціле. Я бачу: якоїсь ночі я, п’яний, падаю на вулиці, встаю, спотикаючись, бреду до ліхтаря, а тоді блюю просто собі на черевики. Я бачу: сиджу в кінотеатрі, світло вже загорілося, натовп тягнеться назовні, а я навіть не пам’ятаю, який фільм щойно подивився. Я бачу: я сную Рю Сен-Дені вночі й вибираю собі проституток для сексу, в голові вирують думки про тіла, нескінченне місиво голих грудей, голих стегон, голих сідниць. Я бачу: хтось смокче мій член; я бачу: біля мене на ліжку цілуються двоє дівчат; я бачу: товстезна чорношкіра жінка розводить ноги над біде й підмиває свою пизду. Я не казатиму, що все це неправда, що цього не було. Я просто цього не можу пояснити. Я трахався до помутніння, пив, доки не відчалював із цього світу. Але якщо мета полягала в тому, щоб стерти Феншо, то мій дебош вдався. Він зник — ​і я разом із ним.

А ось кінець пам’ятаю. Я радий, що зберіг хоч це. Ціла історія зводиться до фіналу, і якби в мені не було зараз того розв’язку, то я не зміг би почати цю книжку. Те ж можна сказати і про книжки, що їй передували, — ​«Скляне місто» і «Привидів». Ці три історії, по суті, засновані на одному сюжеті, але подають різні етапи його осмислення. Я не кажу, наче вирішив усі проблеми. Просто хочу сказати: настав такий момент, коли мені вже не страшно було поглянути на те, що сталося. А якщо далі прийшли слова, то це лише тому, що в мене не було вибору, крім як їх прийняти, приручити й піти за ними туди, куди вони вели. Але це не конче значить, наче слова важливі. Я вже давно намагаюся з дечим попрощатися, і ці зусилля — ​єдине, що має значення. Історія — ​не у словах, а в тих зусиллях.

Одного дня мене раптом занесло в бар неподалік від площі Пігаль. Слово «занесло» вживаю зумисно, бо поняття не маю, як я там опинився. Це був один із тих невиправдано дорогих закладів, яких чимало в тому районі — ​за баром дівчат шість-вісім, можна посидіти з однією з них за столиком і купити за казкові гроші пляшку шампанського, а потім за бажання здійснити певну фінансову операцію й відступити в номер готелю через дорогу. Для мене сцена починається з того, що я сиджу з якоюсь дівчиною за столиком, і нам приносять відерце з пляшкою шампанського. Дівчина, наскільки пригадую, таїтянка, дуже гарна: не старша за 19–20, мініатюрна, на голе тіло вдягнена біла сукня в сіточку (білі шнури на гладкій смаглявій шкірі, ефект приголомшливо еротичний). У отвори сукні визирали круглі груди, а коли я нахилився її поцілувати, то виявив, що шия в неї запаморочливо м’яка. Вона представилася, але я й далі називав її Фаявай і розказував, що вона — ​вигнанка з Тайпі, а я — ​Герман Мелвілл, американський моряк, який примчав із Нью-Йорка її рятувати. Вона поняття не мала, про що я, але й далі посміхалася — ​мабуть, вирішила з моєї маячні ламаною французькою, що я псих, але і бровою не повела, сміялася, коли сміявся я, дозволяла себе цілувати, коли мені хотілося.

Ми сиділи у ніші в куточку, і я зі свого місця бачив решту зали. Чоловіки приходили і йшли, дехто зазирав до бару і йшов далі, хтось заходив випити за шинквасом, кілька розійшлося за столики з дівчатами, як і я. Хвилин за п’ятнадцять зайшов юнак, явно американець. Мені здалося, що він хвилюється, ніби ніколи не бував у таких закладах, але французька в нього була на диво добра, й коли він вільно замовив за баром віскі й заговорив із дівчатами, я зрозумів, що він надовго. Я розглядав його зі своєї ніші, погладжуючи ногу Фаявай і тручись об неї обличчям, але що довше він стояв там, то тяжче мені було зосередитися. Він був високий, спортивної статури, з білявим волоссям і відкритою, трохи хлопчакуватою поведінкою. На око, йому було років 26–27 — ​можливо, аспірант чи молодий юрист при американській фірмі у Парижі. Я його бачив уперше, але було в ньому щось знайоме, що не давало відвести погляд: блискавичний опік, дивний спалах упізнавання. Я приміряв на нього різні імена, проганяв його минулим, розплутував клубок асоціацій, але безрезультатно. Він ніхто, — ​сказав я собі, коли нарешті здався. А тоді, як грім серед ясного неба, я за якоюсь плутаною логікою завершив думку й додав: раз він ніхто, значить, він Феншо. Я вголос розсміявся над власним жартом. Фаявай, уважна, як завжди, розсміялася зі мною. Я знав, що не може бути нічого абсурднішого, але повторив Феншо. І знову: Феншо. І що більше я повторював, то більше це мене тішило. Щоразу, як слово зривалося з моїх вуст, я заходився сміхом. Я сп’янів від цього звуку, він доводив мене до шалу, й Фаявай урешті розгубилася. Вона, мабуть, вирішила, що це я про якусь сексуальну практику, чи просто зморозив незрозумілий жарт, але повтори поступово позбавили це слово значення, і їй у ньому почала вчуватися погроза. Я поглянув на чоловіка по той бік зали і знову повторив це слово. Щастю моєму не було меж. Я захоплювався цілковитою неправдивістю свого припущення, прославляв нову владу, якою щойно себе наділив. Це я — ​небесний алхімік, який може змінювати світ відповідно до своєї волі. Цей чоловік — ​Феншо, бо я сказав, що він Феншо, ось і все. Ніщо не могло мене спинити. Я прошепотів Фаявай на вухо, що зараз вернуся, випручався з її вправних ручок і побрів до псевдо-Феншо при шинквасі. Імітуючи, як умів, оксфордський акцент, я сказав:

— Ти ба, старий, ось нас доля звела знову.

Він обернувся й пильно мене оглянув. Посмішка, що проступила була в нього на лиці, поступилася насупленій міні.

— Ми знайомі? — ​нарешті спитав він.

— Звичайно, — ​зухвало і доброзичливо заявив я. — ​Мелвілл мене звати. Герман Мелвілл. Ви, може, читали мої книжки?

Він не знав, як зі мною поводитися — ​як із веселим пияком чи небезпечним психопатом — ​і розгубленість проступила в нього на лиці. Прекрасна розгубленість, що подарувала мені купу втіхи.

— Ну, — ​нарешті витиснув він, натягнувши посмішечку, — ​щось, може, й читав.

— Мабуть, про кита?

— Так, про кита.

— Радий чути, — ​сказав я й люб’язно кивнув, а тоді обійняв його за плечі. — ​То що, Феншо, що привело тебе в Париж у цю пору року?

У нього на обличчі знову проступила розгубленість.

— Перепрошую, я не розчув ім’я.

— Феншо.

— Феншо?

— Феншо. Ф-Е-Н-Ш-О.

— Ну, — ​він нарешті розслабився й широко усміхнувся, ніби впевненість у собі до нього повернулася, — ​ось і проблемка. Ви мене з кимось плутаєте. Я — ​не Феншо. Мене звати Стіллман. Пітер Стіллман.

— Без проблем, — ​відповів я і злегка стиснув йому плече. — ​Як хочеш називатися Стіллманом, воля твоя. Врешті-решт імена не мають значення. А має значення, що я знаю, хто ти такий насправді. Ти — ​Феншо. Я це зрозумів, щойно ти сюди зайшов. «Про вовка промовка, — ​сказав я собі. — ​Цікаво, що його занесло у таке місце?»

У нього почав уриватися терпець. Він зняв мою руку зі свого плеча й відступив на крок.

— Досить, — ​сказав він. — ​Ви помилилися, давайте поставимо на цьому крапку. Я не хочу більше з вами розмовляти.

— Пізно, твою таємницю розкрито, друзяко. Тепер від мене не сховаєшся.

— Лишіть мене у спокої, — ​сказав він, і в його голосі вперше прозирнула злість. — ​Я із психами не розмовляю. Відчепіться, а то будуть проблеми.

Інші гості за баром нас не розуміли, але напруга кидалася у вічі. Я відчував, що за мною стежать, а настрій навколо міняється. Стіллман, здається, раптом запанікував. Він кинув погляд на жінку за шинквасом, потім на дівчину поруч, а тоді швидко прийняв рішення йти. Він відштовхнув мене з дороги й рушив до дверей. Я міг би тут і відчепитися, та де там. Я щойно розпалився й не хотів, щоб таке натхнення пропадало. Я повернувся туди, де сиділа Фаявай, і поклав на столик кількасот франків. Вона вдала, що незадоволено кривиться.

— C’est mon frère, — ​сказав я. — ​Il est fou. Je dois le poursuivre ^[6].

Коли вона потягнулася по гроші, я послав їй повітряний поцілунок, обернувся й пішов геть.

Стіллман відірвався від мене метрів на двадцять-тридцять і рішуче крокував вулицею. Я не відставав, тільки навмисне тримався позаду, щоб він мене не помітив, але з ока не спускав. Він час від часу озирався через плече, ніби виглядав мене, але, здається, помітив допіру тоді, коли ми вийшли з людної дільниці, лишили позаду натовп і шум і поринули у тихе темне серце Правого берега. Ця зустріч його налякала, він поводився, як чоловік, життю якого загрожує небезпека. Але це цілком зрозуміло. Я був тим, чого ми всі боїмося найбільше: агресивним незнайомцем, що виходить із тіні, ножем у спину, автомобілем, який на шаленій швидкості душить нас насмерть. Він правильно робив, що тікав, але його страх тільки мене під’юджував, змушував гнатися, змушував шаленіти від рішучості. Я не знав, що збираюся зробити, плану в мене не було, але я гнався за ним без тіні сумнівів, мовби розумів: від цього залежить ціле моє життя. Важливо наголосити, що голова в мене в той момент була цілковито ясна: я не хитався, не відчував сп’яніння, тверезий, як скло. Я розумів, що поводжуся обурливо. Стіллман — ​не Феншо, це я знав. Він — ​випадковий вибір, невинний перехожий, пусте місце. Але саме це мене й захоплювало — ​збіг, вир чистої випадковості. Це не мало ніякісінького сенсу, а тому в цьому сконцентрувався весь сенс світу.

Настала така мить, коли наші кроки стали єдиним звуком на вулиці. Стіллман знову озирнувся й нарешті мене помітив. Він пришвидшився, перейшов на біг. Я гукнув: «Феншо!» І знову: «Вже пізно. Я знаю, хто ти такий, Феншо». І знову, вже з наступної вулиці: «Все скінчено, Феншо. Нікуди ти не втечеш». Стіллман не відповідав, навіть не завдавав собі клопоту озирнутися. Я б і далі говорив, але він біг, і якби я щось сказав, то відстав би. Я покинув блазнювання й помчав за ним. Поняття не маю, скільки ми бігли, але, здається, це тривало годинами. Він був молодший за мене, молодший і сильніший, я його ледь не згубив, я ледь не програв. Я змушував себе бігти далі темними вулицями попри втому й нудоту, я карколомно летів за ним, не дозволяючи собі зупинитися. Задовго до того, як я його наздогнав, задовго навіть до того, як зрозумів, що його наздожену, мене охопило таке відчуття, ніби я вже не в собі. Інакше це не описати. Я вже себе не відчував. Я пашів життям, від чудесної ейфорії в жилах пульсувала солодка отрута, а в повітрі стояв запах ніщоти, який ні з чим не сплутати. Це — ​мить моєї смерті, — ​сказав я собі: — ​зараз я помру. А за секунду наздогнав Стіллмана й повалив на землю. Ми вдарилися об тротуар і застогнали від удару. Я виснажився, й тепер мені не вистачало подиху, щоб боронитися, й сил, щоб боротися. Не було сказано ані слова. Кілька секунд ми борюкалися на тротуарі, він зумів вирватися з моєї хватки, а після того я нічого не міг вдіяти. Він почав колотити мене кулаками, копати носаками черевиків, лупити по цілому тілу. Пам’ятаю, що я намагався закрити обличчя руками; пам’ятаю біль, мене приголомшило, як мені боляче й як розпачливо хочеться більше цього не відчувати. Мабуть, тривало це не дуже довго, бо більше нічого я не пам’ятаю. Стіллман шматував мене, а коли закінчив, я відключився. Пам’ятаю, як прийшов до тями на тротуарі і здивувався, що досі ніч — ​ось і все. Все інше зникло.

Наступні три дні я не виходив із готелю. Приголомшив мене не біль, а те, що він недостатньо сильний, аби мене вбити. Я зрозумів це тільки день на другий-третій. У якусь мить я, лежачи на ліжку й дивлячись на щілини у закритих віконницях, зрозумів, що це пережив. Дивно бути живим, майже незбагненно. У мене був зламаний палець, синці на вилицях, дихати боляче. Але це ніби справи й не стосувалося. Я вижив, і що більше про це думав, то менше розумів. Не вірилося, що доля наді мною зласкавилася.

Того ж вечора я надіслав Софії телеграму, що повертаюся додому.

9

Я майже дійшов до кінця. Лишається тільки одне, але це сталося пізніше, за понад три роки. Тим часом яких тільки складнощів і драм не було, але їм, певно, не місце в історії, яку я намагаюся розповісти. Коли я повернувся у Нью-Йорк, ми з Софією майже рік жили окремо. Вона поставила на мені хрест, і минуло кілька гарячкових місяців, перш ніж мені вдалося знову завоювати її серце. З висоти нинішнього моменту (травень 1984 року) тільки це й має значення. А поза тим всі факти мого життя — ​чиста випадковість.

23 лютого 1981 року у Бена народився братик. Ми назвали його Полом, на честь Софіїного дідуся. За кілька місяців (у липні) ми переїхали на інший бік річки й винайняли два поверхи цегляного будинку у Брукліні. У серпні Бен пішов у підготовчий клас. Ми всі разом з’їздили в Міннесоту на Різдво, а коли повернулися, Пол почав ходити самостійно. Бен, який узяв брата під своє крило, вважав себе цілковито відповідальним за його прогрес.

Що ж до Феншо, то ми з Софією ніколи про нього не розмовляли. Такий у нас був пакт мовчанки, і що довше ми нічого не казали, то ревніше доводили свою відданість один одному. Після того, як я повернув Стюартові Зеленому аванс і офіційно відмовився писати біографію, ми згадали його тільки раз. Це сталося того дня, коли ми вирішили знову з’їхатися (пояснюючи це суто прагматичними міркуваннями). Книжки і п’єси Феншо й далі давали добрі прибутки. Якщо ми не збираємося розлучатися, сказала Софія, то тратити ці гроші на себе — ​не варіант. Я з нею погодився. Ми знаходили інші способи заробити на життя, а роялті клали на рахунок Бенові — ​а потім і Полові. Ми нарешті найняли літературного агента, щоб займався спадщиною Феншо: запитами на постановку п’єс, договорами на перевидання, контрактами. Ми робили все можливе. Феншо міг нас знищити лише у тому випадку, якби ми цього від нього схотіли, якби ми схотіли знищити себе. Тому я й не завдав собі клопоту розказати Софії правду — ​не тому, що вона мене лякала, а тому, що вона стала неважлива. Наша сила була у нашій мовчанці, й порушувати її я не збирався.

Але я все одно розумів, що цю історію ще не завершено. Це засвідчував мій місяць у Парижі, і з часом я це прийняв. Наступний поворот сюжету — ​це тільки питання часу. А раз поворот неминучий, то замість усе заперечувати й ошукувати себе думкою, наче я зумію позбутися Феншо, треба підготуватися до всього. У цьому «всього» криється велика сила, через яку, на мою думку, цю історію так складно розповісти. Адже коли статися може все, що завгодно, слова дають збій. Феншо був відсутній рівно настільки, наскільки був неминучий. Я це прийняв. Я навчився жити з ним так само, як жив із думкою про свою смертність. Не те, щоб я ототожнював Феншо зі смертю, але щось від смерті в ньому було: для мене він функціонував як троп на позначення смерті. Якби не мій нервовий зрив у Парижі, я б цього ніколи не зрозумів. Я там не помер, але опинився за крок від загибелі, і був момент — ​чи, може, й кілька моментів — ​коли я вже відчував смерть на смак, бачив себе мертвим. Після такого не зцілюються. Якщо таке трапилося раз, то далі тільки повторюватиметься — ​ти житимеш із цим до кінця своїх днів.

Лист надійшов на початку весни 1982 року. Цього разу штемпель був бостонський, а послання стримане, різкіше, ніж раніше. «Не можу більше стримуватися, — ​писано у листі. — ​Мушу з тобою поговорити. Площа Колумба 9, Бостон, 1 квітня. Обіцяю, тут усе завершиться».

У мене лишалося менше тижня на те, щоб вигадати привід поїхати в Бостон. Це виявилося складніше, ніж можна було подумати. Я й далі не хотів, щоб Софія про все дізналася (і це — ​найменше, що міг для неї зробити), але й не хотів їй брехати, хоча ради не було. Два-три дні минуло без жодного прогресу, і врешті я вигадав якусь недолугу байку про те, що треба дещо перевірити у гарвардській бібліотеці. Я навіть не пам’ятаю, що я там мусив подивитися. Мабуть, щось для статті, яку збирався писати — ​хоча, може, й помиляюся. Важливо те, що Софія не заперечувала. Гаразд, сказала вона, їдь собі, і так далі. Мені здається, щось вона підозрювала, але це тільки здогад: зараз марно будувати якісь припущення. Коли мова про Софію, я схильний думати, що нічого від неї не приховаєш.

Я купив квиток на ранковий потяг 1 квітня. Перед моїм від’їздом Пол прокинувся ще до п’ятої й заліз до нас у ліжко. Я встав за годину по тому й тихо вийшов із кімнати, тільки на мить зупинившись на порозі подивитися, як Софія й малий дрімають у сірому тьмяному світлі. Вони лежали, байдужі до світу, — ​тіла, яким я належав. Бен їв банан і щось малював на кухні нагорі, вже вдягнений. Я засмажив нам омлет і сказав, що збираюся на потяг до Бостона. Він спитав, де Бостон знаходиться.

— Десь за триста кілометрів звідси, — ​пояснив я.

— Це так само далеко, як космос?

— Якщо рухатися просто вгору, то щось близько того.

— Краще полети на місяць. Ракета — ​це крутіше, ніж потяг.

— Це вже на зворотному шляху. З Бостона по п’ятницях є рейсові польоти на місяць. Я візьму квиток, як тільки доїду.

— Супер. Розкажеш мені тоді, як там.

— Якщо знайду на місяці камінця, привезу тобі.

— А Полу?

— І йому теж.

— Ні, спасибі.

— Що це значить?

— Не хочу я місячний камінець, а то Пол ще запихне його в рота й подавиться.

— А що хочеш?

— Слона.

— У космосі слонів немає.

— Знаю, але ж ти й не збираєшся в космос.

— Точно.

— А в Бостоні слони, мабуть, є.

— Мабуть, так. Тобі рожевого слона чи білого?

— Сірого. Великого, товстого, зі зморшками.

— Без проблем, таких знайти найлегше. Тобі його в коробці — ​чи привести на повідку?

— А ти приїдь на ньому додому. З короною на голові. Як імператор.

— Імператор чого?

— Імператор маленьких хлопчиків.

— А імператриця в мене буде?

— Звичайно. Мамочка — ​імператриця. Їй сподобається. Може, розбудимо її і розкажемо?

— Не треба, хай краще здивується, коли я повернуся.

— Супер. Вона все одно не повірить, доки сама не побачить.

— Точно. Не будемо її засмучувати, а то раптом я слона не знайду?

— Знайдеш, тату, не хвилюйся.

— А ти чого такий певний?

— Бо ти ж імператор. Імператор може добути все, що схоче.

*

Всю дорогу до Бостона періщив дощ, а коли ми проминули Провіденс, почало навіть збиратися на сніг. У Бостоні я купив парасолю й останні кілометри три-чотири здолав пішки. У сірій мряці вулиці виглядали похмуро, й Сауз-Енд стояв майже порожній: я побачив тільки пияка, групку підлітків, майстра з ремонту телефонних будок і двох-трьох бездомних дворняг. Навколо площі Колумба колом стояло десять-дванадцять будинків, а посередині брукований острівець відтинав її від шосе. Будинок № 9 виявився найобшарпанішому — ​він, як і інші, був чотириповерховий, але якось просів, вхідні двері підперли дошками, а цегляний фасад потребував ремонту. Утім, попри тріщини, було в ньому щось солідне, в дусі елегантного ХІХ століття. Я легко міг уявити великі кімнати з високими стелями, зручні підвіконня в еркерах і ліпнину. Тільки нічого з цього я не побачив. Як виявилося, мені не судилося зайти далі передпокою.

На дверях був іржавий молоточок, напівколо з ручкою в центрі, й коли я її провернув, вона видала такий звук, ніби хтось блює. Стук вийшов приглушений і далеко не сягнув. Я зачекав, але нічого не сталося. Я знову грюкнув молоточком, але ніхто не вийшов. Тоді я поторсав двері й виявив, що вони відчинені — ​я штовхнув їх, повагався і зайшов. Передпокій був порожній. Справа виднілися сходи з поручнями з червоного дерева й голими дерев’яними сходинками; зліва зачинені подвійні двері вели, безперечно, до салону; просто попереду були ще одні двері, також зачинені: мабуть, на кухню. Трошки подумавши, я обрав сходи й саме зібрався підніматися, коли з-за подвійних дверей долинув якийсь звук — ​тихе постукування, а потім голос, але слів я не зрозумів. Я відвернувся від сходів і зиркнув на двері, чекаючи, що голос долине знову. Але нічого не сталося.

Довга мовчанка. А потім голос майже пошепки промовив:

— Сюди.

Я підійшов до дверей і притиснув вухо до щілини.

— Це ти, Феншо?

— Не вимовляй цього імені, — ​сказав голос уже чіткіше. — ​Я не дам тобі вимовляти цього імені.

Рот особи в кімнаті знаходився просто по той бік від мого вуха. Нас розділяли тільки двері, ми були так близько, наче слова лилися просто мені в голову. Це як слухати калатання серця у грудях, як шукати на тілі пульс. Коли він змовк, стало чути, як у тріщину прослизає його подих.

— Впусти мене, — ​сказав я. — ​Відчини двері, впусти мене.

— Не можу, — ​відповів голос. — ​Говоритимемо так.

Я схопився за ручку й роздратовано потрусив двері.

— Відкривай, — ​сказав я. — ​Відкривай, а то двері виб’ю.

— Ні, — ​сказав голос, — ​двері лишаться зачинені.

Я вже не сумнівався, що там, усередині, — ​Феншо. Я хотів би, щоб це виявився якийсь самозванець, але голос був надто знайомий. Він сказав:

— Я стою тут із пістолетом і цілюся просто в тебе. Якщо ти зайдеш, я вистрелю.

— Я тобі не вірю.

— А ти послухай, — ​сказав він, і я почув, що він відвертається від дверей. За секунду пролунав постріл, а потім на підлогу посипався тиньк. Я скористався нагодою, щоб спробувати зазирнути у щілину й роздивитися кімнату, але тріщина виявилася завузька. Я бачив тільки ниточку світла, сіру прожилочку. А потім рот повернувся, й навіть та зникла.

— Гаразд, — ​сказав я, — ​у тебе є пістолет. Але звідки мені знати, що ти той, за кого себе видаєш?

— Я не казав, хто я.

— Перефразуймо. Звідки мені знати, що я розмовляю саме з тим, із ким треба?

— Мусиш мені довіряти.

— Стільки часу минуло, що от на довіру тобі точно не варто розраховувати.

— А я кажу, що я той, хто треба. Цього має бути досить. Ти прийшов, куди треба, і я той, хто треба.

— Я думав, що ти хочеш побачитися. Так у листі написано.

— Я сказав, що хочу поговорити. Є різниця.

— Давай не будемо придиратися до слів.

— Просто нагадую, що я написав.

— Не тисни, Феншо. Мене тут ніщо не затримує.

Він рвучко вдихнув, а потім люто ляснув рукою по дверях.

— Не Феншо! — ​заволав він. — ​Ніяких більше Феншо!

Я помовчав кілька хвилин, щоб не наражатися на черговий спалах люті. Рот віддалився від щілини, й мені здалося, що десь зі середини кімнати долинули стогони — ​стогони чи схлипи, хтозна. Я чекав, не знаючи, що сказати далі. Нарешті рот повернувся, й після чергової довгої мовчанки Феншо сказав:

— Ти ще там?

— Так.

— Вибач. Я не хотів, щоб усе почалося так.

— Ти просто не забувай, — ​сказав я, — ​я тут тільки тому, що ти попросив.

— Знаю. І я тобі за це вдячний.

— Було б незле, якби ти пояснив, чому мене запросив.

— Пізніше. Я ще не хочу про це говорити.

— То про що ж говоритимемо?

— Про інше. Про те, що сталося.

— Я слухаю.

— Бо я не хочу, щоб ти мене ненавидів. Розумієш?

— Я тебе й не ненавиджу. Колись ненавидів, але це вже в минулому.

— Сьогодні, бачиш-но, останній день. Треба зробити все напевно.

— Ти тут весь час і був?

— Я приїхав сюди роки зо два тому.

— А перед тим?

— То тут, то там. Мене дехто шукав, треба було переміщатися. Мені сподобалося мандрувати, тепер я кохаюся на мандрах. Це дивно. Я взагалі планував сидіти сиднем і чекати, коли час збіжить.

— Це ти про Квінна?

— Так, про приватного детектива.

— Він тебе знайшов?

— Двічі, раз у Нью-Йорку, раз на півдні.

— І збрехав?

— Я його залякав до смерті. Він знав, що йому буде, якщо хтось дізнається.

— Ти знаєш, що він зник? Я не знайшов його.

— Десь ховається, це неважливо.

— Як тобі вдалося його позбутися?

— Я все перевернув із ніг на голову. Він думав, що переслідує мене, а насправді це я переслідував його. Він, звичайно, вистежив мене у Нью-Йорку, але я втік — ​просто йому з рук. Після того ми ніби гралися. Я вів його по своєму сліду, лишаючи підказки, щоб він не зміг мене не знайти. Але я весь час за ним стежив, і коли настав слушний момент, заманив його просто у пастку.

— Дуже розумно.

— Та ні, по-дурному. Але в мене не було вибору. Або так, або він притягнув би мене назад, де мене вважали психом. Я себе за це ненавидів. Він урешті просто робив свою роботу, й мені його шкода. Жалощі мені огидні, особливо в собі.

— А потім?

— Я не був певен, чи моя хитрість спрацювала. Я боявся, що Квінн знову вийде на слід. Тож я їхав далі, навіть коли міг спинитися. Я на це рік згаяв.

— І куди ти поїхав?

— На південь, південний захід. Я хотів лишитися там, де тепло. Я, бачиш-но, мандрував пішки, спав просто неба, намагався триматися місць, де людей небагато. Це, знаєш-но, величезна країна. У голові не вкладається. Якось я майже два місяці прожив у пустелі. Потім жив у хижі на краю резервації хопі в Аризоні. Індіанці скликали племінну раду, щоб дозволити мені лишитися.

— Брешеш.

— Я ж не прошу, щоб ти мені вірив. Просто розповідаю свою історію, ось і все. А ти думай, що хочеш.

— А потім?

— Побував у Нью-Мексико. Заходжу якось у забігайлівку щось перехопити, а хтось лишив на столі газету. Беру, читаю. Так я і дізнався, що мою книжку видали.

— Здивувався?

— Я б сказав інакше.

— І як же?

— Не знаю. Мабуть, розсердився. Засмутився.

— Не розумію.

— Я розсердився, бо книжка — ​гівно.

— Письменники взагалі не вміють оцінювати свої твори.

— Ні, книжка гівно, повір. Усе, що я написав — ​гівна варте.

— То чому ж не знищив рукописи?

— Бо прив’язався. Але це не значить, що текст добрий. Дитина теж прив’язується до своєї каки, але ж ніхто з нею не носиться. Це особиста справа дитини.

— То чому ж ти змусив Софію пообіцяти, що вона покаже твої твори мені?

— Щоб її заспокоїти. Але ти це й так знаєш. Ти давно це зрозумів. Таке в мене було виправдання. Насправді я хотів знайти їй нового чоловіка.

— І спрацювало.

— Інакше й бути не могло. Я ж їй не першого-ліпшого підсунув.

— А рукописи?

— Я думав, ти їх повикидаєш. Мені й на думку не спадало, що хтось візьметься за них так серйозно.

— І що ти зробив, коли прочитав, що книжку видали?

— Повернувся у Нью-Йорк. Дурню зробив, але я був не дуже адекватний, не міг думати логічно. Книжка ув’язнила мене у скоєному, розумієш-но, і мені знову треба було з цим якось примиритися. Від виданої книжки рятунку вже не було.

— Я думав, ти загинув.

— Саме це ти й мусив думати. Це довело мені, що Квінн — ​уже не проблема. Але нова проблема була значно гірша. Тому я й написав тобі.

— Це ти недобре вчинив.

— Я на тебе злився. Я хотів, щоб ти мучився, жив із тим, із чим жив я. Я пожалкував про це, щойно вкинув листа до скриньки.

— Але було вже пізно.

— Так. Уже пізно.

— І скільки ти пробув у Нью-Йорку?

— Не знаю, місяців шість-вісім.

— Як ти жив? Як ти заробляв собі на життя?

— Крав?

— Може, розкажеш-таки правду?

— Я й так роблю все, що можу. Я розказую тобі все, що можу.

— І що ти ще робив у Нью-Йорку?

— Спостерігав за тобою. Спостерігав за тобою, Софією і дитиною. Якось я навіть жив просто перед вашим будинком. Тижні два-три, може, з місяць. Я за тобою тягався повсюди. Ми кілька разів ледь не зіткнулися на вулиці, я дивився тобі просто у вічі. А ти не помічав. Це фантастика, як довго ти мене не помічав.

— Ти все вигадуєш.

— Мабуть, я змінився.

— Ніхто не може змінитися настільки.

— Думаю, мене зараз ніхто не впізнає. Але це тобі пощастило. Якби питання стало руба, я б тебе, мабуть, таки вбив. Весь час, що я був у Нью-Йорку, мене переповнювали думки про смерть. Про погане. Я був за крок від жаху.

— І що тебе спинило?

— Знайшов у собі відвагу поїхати.

— Як шляхетно з твого боку.

— Я ж себе не вигороджую. Просто розказую.

— І що далі?

— Знову рушив у дорогу. Моя посвідка моряка торгового флоту нікуди не ділася, ось я і влаштувався на грецьке вантажне судно. Це був жах, гидота від початку й до кінця. Але я на інше й не заслужив, я саме цього й хотів. Ми де тільки не побували — ​і в Індії, і в Японії, цілий світ обійшли. Я ні разу не сходив на сушу. Щоразу, як ми заходили у порт, я спускався у свою каюту й замикався. Так я провів два роки: нічого не бачив, нічого не робив, жив, як мрець.

— А я намагався написати історію твого життя.

— То ось чим ти займався.

— Здається, що так.

— Велика помилка.

— Сам знаю. Я це сам з’ясував.

— Якогось дня судно пристало у Бостоні, і я вирішив зійти. Я заощадив силу грошей, вистачило, щоб купити цей будинок, і ще лишилося. Відтоді я тут.

— І під яким іменем?

— Генрі Дарк. Але ніхто не знає, хто я. Я нікуди не ходжу. Двічі на тиждень приходить одна жінка, приносить мені все необхідне, але я її ніколи не бачу. Я лишаю їй записку внизу сходів і гроші. Просто, ефективно. Ти — ​перший, із ким я говорю за останні два роки.

— Ти ніколи не думав, що з глузду з’їхав?

— Я знаю, що для тебе це виглядає так — ​але насправді ні, ти мені повір. Навіть не хочу гаяти час на такі розмови. Те, що потрібно мені, дуже відрізняється від того, що потрібно іншим людям.

— А не завеликий це будинок для однієї особи?

— Завеликий. Я не піднімався на горішні поверхи, відколи сюди вселився.

— То чому ж купував?

— Так за безцінь. І назва вулиці мені сподобалася. Приваблива така.

— Площа Колумба?

— Так.

— Не розумію.

— Мені здалося, що це — ​добрий знак. Повернутися в Америку, знайти дім на площі імені Колумба. Є в тому певна логіка.

— І тут ти збираєшся померти.

— Точно.

— У першому листі ти писав про сім років. Лишається ще рік.

— Я собі все довів. Немає причин продовжувати. Я стомився. З мене досить.

— І ти попросив мене прийти сюди, бо думав, що я тебе спиню?

— Ні, геть ні. Я нічого від тебе не чекаю.

— То чого ж ти хочеш?

— Я дещо мушу тобі віддати. Я в якийсь момент зрозумів, що мушу тобі пояснити, чому вчинив саме так. Чи бодай спробувати. Я останні шість місяців спустив на те, щоб спробувати викласти все на письмі.

— А я думав, що ти остаточно відмовився від писання.

— Це інше. Це ніяк не пов’язане з тим, що я робив раніше.

— І де ж цей текст?

— У тебе за спиною. На підлозі комірчини під сходами. Червоний записник.

Я обернувся, відкрив комірчину й підняв записник, стандартний блокнот на спіралі на двісті розлінованих сторінок. Я швидко переглянув вміст і побачив, що всі сторінки списані: тим же знайомим письмом, тими ж чорними чорнилами, тими ж маленькими літерками. Я підвівся й повернувся до щілини у дверях.

— І що тепер? — ​спитав я.

— Забирай зі собою додому. Читай.

— А що, як не зможу?

— Тоді збережи для малого. Може, зацікавиться, коли виросте.

— Думаю, в тебе немає права про це просити.

— Він — ​мій син.

— Ні. Він мій.

— Я не наполягатиму. Тоді читай сам. Це все одно написано для тебе.

— А що Софія?

— Ні, їй не кажи.

— Оцього я ніколи не зрозумію.

— Софію?

— Як ти міг її кинути. Що вона тобі заподіяла?

— Нічого, вона ні в чому не винна. Ти ж, мабуть, і так це розумієш. Я просто не створений жити так, як інші.

— А для чого створений?

— У записнику є все. Все, що я скажу зараз, тільки викривлятиме істину.

— Є ще щось?

— Ні, не думаю. Мабуть, ми закінчили.

— Не вірю, що тобі стане відваги мене застрелити. Якщо я виламаю двері, нічого ти не зробиш.

— Не рипайся, помреш ні за цапову душу.

— Я вирву в тебе з рук пістолет. Я тебе вирублю.

— А нащо? Я й так уже труп. Я кілька годин тому прийняв отруту.

— Не вірю.

— Звідки тобі знати, що правда, а що — ​ні? Ти ніколи не дізнаєшся.

— Я викличу поліцію. Вони виб’ють двері й потягнуть тебе у лікарню.

— Один звук від дверей — ​і куля вибиває мені мізки. Ти точно не виграєш.

— То смерть така принадна?

— Я з нею так давно живу, що більше нічого мені не лишилося.

Я більше не знав, що сказати. Феншо мене виснажив, і, слухаючи його дихання по той бік дверей, я почувався так, наче він висмоктує з мене життя.

— Дурний ти, — ​сказав я, нездатний більше нічого придумати. — ​Дурний і заслуговуєш на смерть.

А тоді, приголомшений власною слабкодухістю й легкодумністю, я почав гатити у двері, як дитина, трясучись і плюючись, і сльози стояли у мене в очах.

— Ти краще йди, — ​сказав Феншо. — ​Немає причин із цим затягувати.

— А я не хочу йти, — ​сказав я. — ​Нам ще є про що поговорити.

— Ні, немає. Все скінчено. Забирай записник, повертайся у Нью-Йорк. Більше ні про що я тебе не прошу.

У ту мить я почувався таким стомленим, що ледве тримався на ногах. Я схопився за дверну ручку, щоб не впасти. Перед очима потемніло, я тримався, щоб не зомліти. Не пам’ятаю, що далі. Я опинився надворі, перед будинком, із парасолькою в одній руці й червоним записником у іншій. Дощ ущух, але повітря й досі було сире, я відчував у легенях вологу. Я провів поглядом червоні фари великої вантажівки, доки та не зникла з поля зору. Коли я підвів погляд, то зрозумів, що вже майже ніч. Я рушив геть від дому, механічно переставляючи ноги, нездатний зосередитися на тому, куди йду. Здається, кілька разів навіть упав. Пам’ятаю, в якусь мить стояв на перехресті й намагався піймати таксі, але ніхто не зупинявся. За кілька хвилин парасоля вислизнула мені з рук і впала в калюжу. Я не завдав собі клопоту її підняти.

Я дійшов до Південної станції одразу по сьомій. Потяг на Нью-Йорк відбув 15 хвилин тому, а наступний був аж о 20:30. Я сів на дерев’яну лавку й поклав на коліна червоний записник. Виходили останні пасажири, прибиральник повільно возив шваброю по мармуровій підлозі, я слухав, як у мене за спиною двоє чоловіків обговорюють «Ред Сокс». Я десять хвилин боровся зі спокусою, а потім нарешті розгорнув записник. Я читав, не відволікаючись, майже годину, гортаючи сторінки туди-сюди й намагаючись укласти в голові те, що написав Феншо. Я не кажу тут нічого про прочитане, бо майже нічого не зрозумів. Усі слова мені знайомі, але складені докупи якось дивно, ніби мета полягала в тому, щоб вони перекреслювали одне одного. Інакше я це описати не можу. Кожне наступне речення стирало попереднє, кожен абзац унеможливлював наступний. Тож дивно, що в цілому від записника лишається враження великої ясності думки. Феншо мовби знав, що його останній твір мусить зламати всі мої очікування. Це були слова людини, яка ні про що не жалкує. Він відповідав на питання питаннями, а отже, все лишалося відкритим, незавершеним, готовим до нового початку. Я втратив нитку оповіді вже після першого слова і пробирався наосліп, шпортаючись у пітьмі, засліплений написаною для мене книжкою. Та все ж, попри всю плутанину, було, здається, у книжці щось аж надто продумане, аж надто досконале, ніби, у кінцевому висліді, він насправді хотів лише поразки, ба більше, стати поразкою для самого себе. Але, можливо, я помиляюся. Я був не в тому стані, аби щось читати, тож не виключено, що мої судження викривлені. Я був там, я читав ті слова власними очима, й попри це, мені самому складно повірити в те, що кажу зараз.

Я вийшов на перон за кілька хвилин до прибуття потяга. Знову сипонув дощ, і я бачив власні видихи у повітрі, наче з рота вихоплювалися хмарки туману. Я виривав сторінки записника одну за одною, зминав у руці й кидав у смітник на пероні. Я дійшов до останньої сторінки саме в ту мить, коли під’їхав потяг.

(1984)

Примітки

1

Цит. за: Монтень, Мішель. Проби / пер. Анатоль Перепадя. — ​К.: Дух і Літера, 2006. — ​Т. 2. — ​С. 139–140.

(обратно)

2

Цит. за: Монтень, Мішель. Проби / пер. Анатоль Перепадя. — ​К.: Дух і Літера, 2005. — ​Т. 1. — ​С. 226.

(обратно)

3

Тут і далі: Книга Буття у перекладі Івана Огієнка.

(обратно)

4

Уривки «Віднайденого раю» наведено у перекладі Максима Стріхи (прим. пер.)

(обратно)

5

Керролл, Льюїс. Аліса у Задзеркаллі / пер. Вікторія Наріжна. — ​Харків: Фоліо, 2012. — ​С. 87.

(обратно)

6

Це мій брат. Він божевільний. Мушу йти за ним.

(обратно)

Оглавление

Скляне місто

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

Привиди

Замкнена кімната

1

2

3

4

5

6

7

8

9

*** Примечания ***