Варта! Варта! [Террі Пратчетт] (fb2) читать онлайн

Варта! Варта! Террі Пратчетт

Текст не можна копіювати, розповсюджувати чи поширювати на інших інтернет-ресурсах. Поважаймо авторське право і працю одне одного. 

Там лежать дракони. 

Лежать вони собі… А як саме лежать? 

Вони не поздихали. І не дрімають. І не вичікують — адже чекання передбачає мету. То яке ж слово нам потрібне?.. 

Мабуть, сплячка… 

Хоч тут і просторо, але драконам все одно тісно. На кожному кубічному дюймі — або кіготь, або пазур, або пластина луски, або кінчик хвоста. Ніби на отих малюнках з оптичними ілюзіями. І ваші зіниці врешті-решт доносять до мозку, що насправді кожен просвіт між драконами — це ще один дракон. 

Така собі бляшанка із сардинами, але величезними, вкритими грубою лускою, пихатими й гоноровими. 

І можна припустити, що десь є ключ. 

Дуже-дуже далеко, в Анк-Морпорку — найдревнішому, найвеличнішому і найзамурзанішому місті, — почало світати. З сірого неба щось дзюркнуло, поцяткувавши річковий туман, що клубочився вулицями. Щури найрізноманітніших порідь товклися у своїх нічних справах. Під вогким покривом темряви убивці вбивали, крадії крали, повії віялися. Словом, усе як треба. Захмелілий капітан Ваймз з Нічної сторожі, ледь тримаючись на ногах, проплентався вулицею, а тоді його прийняла в свої ніжні обійми стічна канава біля застави. Там він і лежав, а тимчасом над ним у передранковій мряці шипіло й мінилося світло, складаючись у літери… 

Місто було… Цей-во… Як його сказати… Ну… Жінкою. Воно було жінкою. Галасливою і древньою, що прожила не одне століття. Із тих, що крутять динамо, варто вам цей… закохатися, от. А потім вони… цей… Затоплюють… Між зубів, аж до язика, по самі гланди. Ну, от. Цей, ну… Отак вона чинила. Вона була, ну, цей-во, тямите, собачкою. Щенявкою. Куріпкою. Курвою. І варто вам було зненавидіти її й подумати, ніби ви її вирвали з цієї… з душі, вона кидалася у ваші обійми, розкриваючи поїдене червоточинами гріха величезне серце, яке несамовито калатало. І перехоплювала вас на краю. Шельма. Отож. Так. Ви ніколи не знали, на яку ступити. І де впасти. Але точно знали, що відпустити її не можете. Адже… Адже навіть лежачи в її канавах, ви знали, що вона ваша і ви не маєте нічого іншого… 

Волога пітьма огортала солідні будівлі Невидної академії, провідного навчального закладу для чаклунів. Зараз лише у крихітних віконцях нової Високоенергетичної чароспоруди блимало тьмяне октаринове світло. Там найгостріші уми штрикали тканину всесвіту — подобалося їй це чи ні. 

І в Бібліотеці, звісно, теж світилося. 

То було найбільше зібрання магічних текстів на весь мультивсесвіт. Тисячі томів із сокровенними вченнями статечно вишикувалися на полицях. 

Казали, що магія в такій концентрації може суттєво викривити звичайний світ, і тому Бібліотека не підкоряється загальним нормам часопростору. Ще казали, що вона тут стоїть вічно. І що ви можете днями блукати між її полиць, що десь там загубилися племена аспірантів, що в занедбаних нішах зачаїлося щось химерне, а хижаки, які полюють на те «щось», набагато химерніші.^[1] 

У пошуках далеко розташованих книжок завбачливі студенти робили крейдою позначки на полицях, швендяючи у затхлій темряві, і просили, щоб друзі прийшли рятувати їх, якщо не дочекаються на вечерю. 

Надійно тримати чари вкупі неможливо, тож книги тут містили дещо більше, ніж папір і змелену на тирсу деревину. 

Крізь їхні корінці просочувалася неприборкана магія, безпечно заземлюючись у мідні перекладини, саме з цією метою прикручені до кожної полиці. Тьмяні відблиски блакитного полум’я зміїлися книжковими шафами. І лунали звуки. Шурхітливе перешіптування, як‑от, приміром, у зграї шпаків, що вмощується ночувати. У нічній тиші книжки перемовлялися. 

І хтось похропував. 

Сяйво, що линуло з полиць, не так підсвічувало, як увиразнювало темряву, але завдяки його бузковому блиманню, той, хто забрів би сюди, міг побачити невиразні контури старезного пошарпаного письмового стола, що стояв точнісінько під центральним куполом. 

Похропування лунало саме з-під того стола. Шмат подертої ковдри заледве вкривав якусь гірку мішечків із піском. Але ні: насправді там лежав дорослий орангутан чоловічої статі. 

Бібліотекар. 

Зараз мало хто звертав увагу на його мавпячу подобу. Він зазнав перетворення внаслідок магічного нещасного випадку. Там, де зберігають стільки потужних книжок разом, завжди існує ризик. Взагалі-то вважали, що він легко відбувся, — врешті-решт бодай якесь тіло одержав. А ще йому дозволили й далі виконувати роботу (він мав до неї неабиякий хист). Втім, «дозволили» — не найвлучніше слово. Просто він вмів закопилити верхню губу й показати такі жовті зуби, якими не могла похвалитися жодна пащека в Раді академії, і тому якось так склалося, що збереження за ним робочого місця навіть не висували на обговорення. 

Але пролунав іще один звук, якого не мало б тут бути: рипіння дверей. Потім кроки. Хтось зник у лабіринті полиць. Книжки обурено зашурхотіли, а деякі з великих гримуарів брязнули своїми ланцюжками. 

Бібліотекар не прокинувся: його приспав тихий шелест дощу. 

За півмилі від Бібліотеки, зручно лежачи в канаві, капітан Ваймз з нічної варти розтулив рота і заспівав. 

Хтось вбраний у чорне прослизнув нічними вуличками, шмигаючи від дверей до дверей, і опинився біля воріт, що аж ніяк не здавалися гостинними. Втім, невимушений ефект залякування виник не лише завдяки входу. Скидалося, що архітектору дали спеціальні інструкції. «Ми хочемо чогось жаского, огорненого чорним, — пояснили замовники. — Тож вмости над воротами бридку ґоргулью. І нехай вони, зачиняючись, так грюкають, мовби велетень тупнув ногою. І нехай кожному дається втямки, що для них тут не дзеленчатиме дзвіночок». 

Приходько застукотів пальцями по темній дерев’яній панелі, набиваючи якийсь складний код. Прочинилося крихітне заґратоване вічко, крізь яке позирнуло недовірливе око. 

— Знаменна сова пугука вночі, — сказав відвідувач, намагаючись викрутити воду зі свого балахона. 

— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує, — продекламували з того боку ґрат. 

— Сестриниці старої панни слава, слава, — кинув у відповідь незнайомець, з якого скрапувала вода. 

— Для ката рівні зростом всі здобувачі. 

— Але воістину троянда в терні розквіта. 

— Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина, — промовили з-за хвіртки. 

Запала мовчанка. Лише дощ накрапував. 

— Що? — перепитав нарешті відвідувач. 

— Добра матір варить квасолеву юшку для блудного сина. 

Ще довша тиша. 

— А ви впевнені, що недбало збудована вежа не здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик? — врешті-решт запитав змоклий незнайомець. 

— Ні. Квасолева юшка. Вибачте. 

Невтомні потоки зливи, посвистуючи, акомпанували ніяковій мовчанці. 

— Як щодо кита в клітці? — сказала мокра як хлющ людина з вулиці, намагаючись прихилитися до страхітливих воріт, аби бодай трохи сховатися від дощу. 

— А що з ним? 

— Він не повинен нічого знати про бездонні глибини — якщо ви в курсі. 

— А, кит у клітці. Вам потрібне Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево. Четверті ворота далі. 

— Ви ж тоді хто? 

— Просвітлене й древнє братство Ее. 

— Я собі гадав, що ви на Патоковій вулиці, — зауважив мокрий незнайомець, трохи помовчавши. 

— Ну… Ви ж знаєте, як воно трапляється. По вівторках там збирався ще й клуб художньої різьби, і ми не поладнали. 

— Он як? Що ж, дякую. 

— Радий був допомогти. 

І віконце з ляскотом зачинилося. 

Незнайомець у балахоні якусь мить свердлив його поглядом, а тоді заплюскотів далі і справді знайшов іще одні ворота. Скидалося на те, що їх замовляли тому самому архітекторові. 

Відкрилася заґратована прозурка. 

— Чого вам? 

— Слухайте, знаменна сова пугука вночі, правильно? 

— Однак численні сиві лорди сумовито йдуть до людей, якими ніхто не керує. 

— Сестриниці старої панни слава, слава, так? 

— Для ката рівні зростом всі здобувачі. 

— Але воістину троянда в терні розквіта. З мене юшить вода, в’їжджаєте? 

— Так. 

Тон людини, яка відповіла з-за ґраток, не дозволяв сумніватися: вона справді в’їжджає, але їй по шарабану. 

— Кит у клітці не повинен нічого знати про бездонні глибини, — зітхнув незнайомець. — Ну, що, краще стало? 

— Недбало збудована вежа здригається аж до підвалин, коли пролітає метелик. 

Вчепившись у ґратки, прохач підтягнувся до прозурки і прошипів: 

— Впускай негайно, я геть змок. 

Уже вкотре запала мовчанка, просякнута зливою. 

— А ці бездонні… Як ви сказали? Глибини чи долини? 

— Я сказав «глибини». «Бездонні глибини». Себто щось дуже глибоке. Розумієте? Це ж я, брат Загребун. 

— Мені почулося слово «долини», — сторожко промовив невидимий придверник. 

— Вам потрібна ця клята книжка чи ні? Я взагалі не повинен цим займатися. Я міг дома в ліжку лежати. 

— Ви точно сказали «глибини»? 

— Слухай, я добре знаю, які глибокі ці проклятущі глибини, — поквапом промовив брат Загребун. — І я знаю, які вони бездонні для послушника, який занапастився. А зараз відчиняй! 

— Ну… гаразд. 

Грюкнули засуви, а тоді з того боку попросили: 

— Чи не могли б ви трохи підштовхнути? Двері-пізнання-крізь-які-не-можуть-пройти-ненавчені часом стають тугими, якщо намокнуть. 

Брат Загребун привалився до них плечем, прорвався всередину, злісно зиркнув на Придверника і кинувся далі. 

У Внутрішньому святилищі на нього вже чекали. Своїм недолугим виглядом ці люди виказували, що не звикли носити моторошні чорні балахони з каптурами. Верховний гросмейстер кивнув новоприбулому. 

— Ти брат Загребун? 

— Так, Верховний гросмейстере. 

— Приніс те, по що тебе вирядили? 

Брат Загребун витягнув з-під балахона пакунок. 

— Знайшов там, де й очікував. Жодних проблем. 

— Гарна робота, брате Загребуне. 

— Дякую, Верховний гросмейстере. 

Той постукав молоточком, вимагаючи уваги. Човгаючи ногами, люди в балахонах утворили щось схоже на коло. 

— Закликаю до порядку Верховну ложу Просвітленого братства, — урочисто промовив він. — Двері пізнання надійно захищають нас від нечестивців і непросвіщенних? 

— Стулки добряче заїло, бо сиро, — відповів брат Придверник. — Я наступного тижня принесу свій струганок, щойно його матиму. 

— Гаразд, гаразд, — невдоволено промовив Верховний гросмейстер. — Ти міг обійтися простим «так». Чи правильно й надійно окреслене потрійне коло? Чи всі тут належать до посвячених? Адже якщо серед нас непросвіщенний, якого не повинно тут бути, його заберуть звідси, пошматують йому бігунець, розвіють його витяжні під чотири вітри, розірвуть гаками його опинку і встромлять шворінь йому у фіглянок… Ну, що таке? 

— Вибачте, ви сказали «Просвітлене братство»? 

— Так, — процідив Верховний гросмейстер, спопеляючи поглядом самотню постать із піднятою рукою. — Просвітлене братство, що береже священну мудрість з давніх-давен, яких не може осягнути людська пам’ять… 

— З лютого, — послужливо підказав брат Придверник. 

Верховний гросмейстер вкотре пересвідчився, що той не вміє вчасно припнути язика. 

— Перепрошую. Перепрошую. Перепрошую, — затривожився незнайомець. — Боюся, що не туди потрапив. Мабуть, заблукав серед цих вуличок. Якщо дозволите, може, я просто піду собі… 

— І встромлять шворінь йому у фіглянок, — із притиском повторив Верховний гросмейстер, намагаючись заглушити рипіння сирого дерева, адже брат Придверник намагався відчинити страхітливі ворота. — Ну, тепер уже все? Чи, може, ще якісь непросвіщенні випадково прибилися сюди, коли шукали іншого місця? — саркастично запитав він. — Добре. Чудово. Яка радість. Мабуть, не варто й запитувати, чи все гаразд із чотирма дозорними вежами? Прекрасно. А Священна Гача? Хтось подбав про сповідь? Що, справді? І зробили все належним чином? Я перевірю, ви ж знаєте… Ну, нехай. А віконниці, згідно стародавніх приписів, зав’язані Червоними мотузками інтелекту? Гаразд. Мабуть, можемо рухатися далі. 

У Верховного гросмейстера трохи зіпсувався настрій, наче у свекрухи, яка провела пальцем по найвищій полиці невістчиної кухні і — попри всі свої сподівання — не знайшла ані порошинки. Але ритуал продовжувався. 

«Ну й збіговисько», — подумав він. Купка недоумків. До жодного іншого таємного товариства їм би не дозволили наблизитися і на десятифутовий Скіпетр влади. Найпростіший секретний потиск руки — і вони собі пальці повиламують. 

Однак разом із тим, ці ні до чого не придатні людці мали перспективи. Нехай інші організації беруть собі вправних і обдарованих, впевнених у собі, сповнених високих поривань. А він собі візьме знавіснілих і плаксивих, просякнутих злістю і жовчю, тих, хто знає, що може дати жару, якщо випаде нагода. Тих, в кому бурхливі потоки отрути і мстивості вирують за стінами нікчемності і млявої параної. 

І дурості. «Усі вони виголосили присягу, — подумав він, — але хоч би один запитав, що таке «фіглянок»…» 

— Браття, — сказав він, — сьогодні ми маємо обговорити надзвичайно важливі справи. Від нас залежить встановлення достойного уряду в Анк-Морпорку, ба більше — його майбутнє. 

Вони підступили ближче, і Верховний гросмейстер відчув, як його починає проймати трепет від влади, як і колись. Вони ловили кожне слово. Заради цього варто було нап’ясти клятий дурнуватий балахон. 

— Хіба ми не знаємо, що місто опинилося в ярмі розтлінних негідників, які жиріють на неправедно нажитих статках, поки достойні люди нидіють і мало не обернені в рабство? 

— Атож, знаємо! — палко промовив брат Придверник, коли минуло достатньо часу, аби вони перетравили ці слова. — Буквально минулого тижня в пекарській гільдії я намагався звернути увагу майстра Крічлі на те, що… 

Верховний гросмейстер не подивився у вічі братові Придверникові — адже він подбав про те, щоб каптури оповивали обличчя братів загадковою темрявою — натомість він спромігся так люто мовчати, що той знітився і урвав. 

— Так було не завжди, — продовжив Верховний гросмейстер. — Колись був золотий вік: гідні влади і поваги люди отримували достойну винагороду. За тих часів Анк-Морпорк був не лише великим, але й величним містом. То була епоха лицарів. Тоді… Що таке, брате Дозорцю? — кинув він кремезному, огорненому балахоном здорованеві, який підняв руку. 

— Ви про ті часи, коли ми мали королів? 

— Саме так, брате, — відповів Верховний гросмейстер, трохи роздратований цим неочікуваним виявом розуму. — І от… 

— Але це все закінчилося багато століть тому, — продовжив Дозорець. — Була якась велика битва чи щось таке, еге ж? І відтоді нами правлять лорди, як‑от Патрицій. 

— Так, брате Дозорцю, дуже добре. 

— Королів уже немає, ось до чого я веду, — приязно пояснив брат Дозорець. 

— Як зазначив брат Дозорець, династія… 

— Ви оце заговорили про лицарів, і це наштовхнуло мене на думку… 

— Звісно, і… 

— Лицарі і королі завжди разом, — жваво додав брат Дозорець. — І вони ще мали оці… 

— Однак, — різко промовив Верховний гросмейстер, — цілком можливо, що династія анкських королів не пішла у небуття, як вважали раніше. Її паростки могли дожити аж до наших часів. На це вказують мої пошуки серед стародавніх сувоїв. 

Він роззирнувся навколо, сподіваючись реакції, однак його слова, здавалося, не справили враження. «Мабуть, вони збагнули, що таке «піти у небуття», але не второпали, до чого тут «паростки». Не варто було вживати це слово». 

Брат Дозорець знову підняв руку. 

— Що? 

— Ви хочете сказати, що десь неподалік тиняється спадкоємець трону? 

— Так, це можливо. 

— Атож. Вони так і роблять, — із розумінням справи сказав брат Дозорець. — Таке постійно трапляється. Про це пишуть. Їх називають нас-чадками. Вони переховуються десь у глушині, дуже довго нипають там, передаючи від батька до сина таємний меч, родиму пляму і всякі такі штуки. А потім, саме тоді, коли старе королівство їх потребує, вони приходять і дають копняка тим, хто незаконно захопив владу. І тоді всі радіють. 

У Верховного магістра впала щелепа. Він навіть не сподівався, що вони так легко все зрозуміють. 

— Ну, гаразд, — озвався інший вбраний у балахон чоловік (Верховний гросмейстер знав, що це брат Тинькар). — І що з того? От вигулькнув цей нас-чадок, прийшов до Патриція і каже: «Агов, я тут король, ось родима пляма встановленого зразка, котися звідси». І скільки він після того протягне? Мабуть, хвилини дві. 

— Ти не вмієш слухати, — сказав брат Дозорець. — Нас-чадок приходить тоді, коли королівство у небезпеці, от що важливо — хіба ні? І тоді всім усе ясно, правда ж? І ось його на руках приносять до палацу, він когось там зцілює, проголошує скорочений робочий день, роздає трохи скарбів. Усе, щасливий кінець. 

— Він ще має одружитися з принцесою, — сказав брат Придверник. — Адже він свинопас. 

Усі позирнули на нього. 

— Хто казав, ніби він свинопас? — запитав брат Дозорець. — Я про це ані слова не сказав. До чого тут свинопаси? 

— Але він має рацію, — додав брат Тинькар. — Ці твої нас-чадки зазвичай свинарі чи лісничі. Вони всяким таким займаються, щоб створити цю… як її… алібу. Розумієш, має здаватися, ніби їх немає. Скромне походження, атож. 

— У скромному походженні немає нічого особливого, — подав голос ще один із братів. Він був дуже низеньким і, здавалося, складається лише з коротенького, мовби дитячого, балахона й поганого запаху з рота. — У мене таке походження, що скромніше не придумаєш. У моїй сім’ї вважали, що свині пасти — це круто. 

— Але в жилах твоєї сім’ї не тече королівська кров, брате Клозетнику, — зазначив брат Тинькар. 

— Хтозна, — огризнувся той. 

— Ну, гаразд, — без особливого ентузіазму погодився брат Дозорець. — Справді, чом би й ні. Але, бач, найважливіший момент — це коли справжній король скидає свій балахон і каже: «Гей!». І засліплює всіх своїм королівським блиском. 

— А як саме? — запитав брат Придверник. 

— Хтозна, як там воно щодо тієї королівської крові, — пробурмотів брат Клозетник. — Як його сказати? Може, й немає в мене тієї крові… 

— Слухай, ну, засліплює та й по всьому. Зрозумієш, коли сам побачиш. 

— Але спершу він рятує королівство, — сказав брат Тинькар. 

— Ну, так, — глибокодумно погодився брат Дозорець. — Це найголовніше. 

— А від чого він його рятує? 

— …але я маю такі самі права, які має будь-хто інший, на те, щоб мати королівську кров… 

— Від Патриція? — припустив брат Придверник. 

Брат Дозорець, який раптом став експертом, похитав головою. 

— Патрицій навряд чи такий уже небезпечний, — сказав він. — Хіба він справжній тиран? Ми мали й гірших. Ну, я це до того, що насправді він нас не пригнічує. 

— Я весь час пригнічений, — втрутився брат Придверник. — Майстер Крічлі — це я в нього працюю — мене гнітить вранці, вдень і ввечері. Тобто постійно. Кричить. Попихає мною. І бабисько в овочевій крамниці теж постійно мене гнітить. 

— Атож, — сказав брат Тинькар. — Хазяїн мого помешкання так мене гнітить, що страшне. Намагається вибити двері і розводиться про те, що я буцімто заборгував йому гроші за кімнату, а це нахабна брехня. І ще мене з вечора до ранку гнітять сусіди. Я їм пояснюю, що коли людина цілий день працює, їй вночі потрібно трохи часу для себе, щоб вчитися грати на трубі. Це справжня тиранія. Якщо я не жертва тиранії, то не знаю, хто жертва. 

— Якщо вже про це мова, — повільно заговорив брат Дозорець, — гадаю, мене постійно пригнічує швагер. Він і конячку собі купив, і бричку настарав. А я ні. Де справедливість? Я впевнений, що король поклав би край цій тиранії, адже люди потерпають від гніту дружин, бо тим, бачте, хочеться «новий шарабан, як у нашого Родні»! 

Верховний гросмейстер слухав усе це, і в нього трохи паморочилося в голові. Він почувався, мов людина, яка, звісно, знає про існування лавин, але аж ніяк не сподівалася, що, кинувши сніжку на верхівку гори, досягне такого приголомшливого результату. Їх навіть не довелося під’юджувати. 

— Не сумніваюся, що король покладе край свавіллю квартирних господарів, — сказав брат Тинькар. 

— І поставить поза межами закону людей, які хизуються екіпажами, до того ж, ймовірно, купленими на крадені гроші, — додав брат Дозорець. 

— Гадаю, що мудрий король поставив би поза межами закону лише недостойних людей, які хизуються екіпажами, — заговорив Верховний гросмейстер, прагнучи трохи по-іншому спрямувати розмову. 

Братство замовкло і поринуло в міркування, аби подумки розділити людство на достойних та недостойних і вигідно покласифікувати себе. 

— Цілком справедливо, — повільно промовив брат Дозорець. — Але брат Тинькар має рацію. Я не уявляю собі, яким чином маніфести нас-чадка врятують від лихої долі брата Придверника, якому здається, що з нього збиткується якась тітка з овочевої крамниці. Брате, не ображайся. 

— Вона ще й збіса недоважує, — сказав брат Придверник. — А крім того… 

— Так, так, так, — втрутився Верховний гросмейстер. — Благонадійні мешканці Анк-Морпорка справді задихаються під гнітом тиранії. Але зазвичай, аби прийшов король, потрібні напруженіші обставини. Наприклад, війна. 

Поки що все йшло добре. Попри весь їхній дубоголовий егоїзм, комусь мало вистачити розуму, щоб здогадатися, правда ж? 

— Колись було якесь старе пророцтво чи щось таке, — задумливо почав брат Тинькар. — Мені дідусь розповідав, — у нього аж очі зблиснули: він намагався пригадати й ефектно виголосити ці слова. — Ось: «Постане король, і принесе Закон і Справедливість, і не знатиме нічого, крім Правди, і Захищатиме Народ, і Служитиме йому своїм Мечем». Чого повитріщалися? Це не моя вигадка. 

— Та ми всі це чули й раніше. І таке щастя привалить, що хоч лопатою загрібай, еге ж, — сказав брат Придверник. — Як ви це уявляєте? Приїжджає він, значить, а з ним Закон, Справедливість і вся ця братія, мов чотири вершники Апокраліпсиса, так? «Здоровенькі були, — проскреготав він. — Я король, а осьо Правда коня напуває». Це все якось не тримається купи, згодні? От. Не можна вірити старим легендам. 

— Чому? — невдоволено запитав брат Клозетник. 

— Через їхню легендарність. Це основна ознака, — пояснив брат Придверник. 

— Про сплячих принцес непогано, — озвався брат Тинькар. — Їх може розбудити лише король. 

— Не будь йолопом, — обірвав його брат Дозорець. — Якщо ми не маємо короля, то звідки взятися принцесам? Думай головою. 

— За старих часів, звісно, було легше, — радісно сказав брат Придверник. 

— Чого це? 

— Йому достатньо було убити дракона. 

Склавши руки, Верховний гросмейстер подумки прочитав молитву: якийсь бог — немає значення, який, — все-таки зглянувся. Він недарма покладався на цих людей. Рано чи пізно їхні вбогі клепки все-таки сходилися так, як треба. 

— Дуже цікава думка! — він аж відчув трепет. 

— Нічого не вийде, — вперто заявив брат Дозорець. — Великих драконів не лишилося. 

— Хтозна, — сказав Верховний гросмейстер і хруснув пальцями. 

— Я правильно розчув? — перепитав брат Дозорець. 

— Я сказав «хтозна». Може, й лишилися. 

Із балахонових надрищ брата Дозорця пролунав нервовий смішок. 

— Що, справжні? Крилаті, вкриті грубою лускою? 

— Так. 

— І дихають, мов пічка? 

— Так. 

— І мають ці гострі штуки на лапах? 

— Пазури? Так, досхочу пазурів. 

— Що означає «досхочу»? 

— Я гадав, що це очевидно, брате Дозорцю. Якщо хочете драконів, матимете драконів. Можете доправити дракона сюди. До міста. Просто зараз. 

— Хто, я? 

— Ви всі. Тобто ми, — сказав Верховний гросмейстер. 

— Мені здається, що ця ідея не дуже… — невпевнено почав брат Дозорець. 

— І він виконуватиме будь-які ваші накази. 

Ці слова одразу переломили їхній спротив. Об’єднали їх. Впали перед їхніми дрібними слизькими мізками, наче м’ясо у вольєрі серед бездомних псів. 

— Повторіть, — повільно промовив брат Тинькар. 

— Дракона можна контролювати. Він робитиме, що захочете. 

— Невже? Справжній дракон? 

Верховний гросмейстер закотив очі: під каптуром ніхто не бачив його обличчя. 

— Так, справжній. Не якийсь приручений болотяний дракончик, а чистокровна дика особина. 

— А я собі гадав, що вони цей… ну… мафи. 

— Вони були міфами і водночас реальністю, — голосно промовив Верховний гросмейстер, нахилившись вперед. — Хвиля і частинка водночас. 

— Щось я заплутався, — сказав брат Тинькар. 

— Тоді я покажу. Книгу, будь ласка, брате Загребуне. Дякую. Браття, я маю розповісти вам, що коли був у науці в Таємних майстрів-анахоретів… 

— Де ви були, Верховний гросмейстере? — перепитав брат Тинькар. 

— Чому ти не слухаєш? Ти ніколи не слухаєш! Він казав, що був у Таємних майстрів! — пояснив брат Дозорець. — Ну, знаєш, це такі шановані мудреці. Живуть на якійсь горі і таємно смикають за всі мотузки. Вони передали йому свою мудрість і всяке таке. Можуть ходити по вогнищах. Він нам ще минулого тижня казав. І зараз він вчитиме нас, правда, Верховний гросмейстере? — улесливо запитав він. 

— А, Таємні майстри, — сказав брат Тинькар. — Вибачте. Каптури, містика, я пам’ятаю. Вибачте. Це таємниця. 

«Коли я управлятиму містом, цей балаган закінчиться, — сказав собі Верховний гросмейстер. — Я організую нове таємне товариство і візьму туди метких і розумних людей. Але, звісно, не занадто розумних. І ми розіб’ємо кригу тиранії, і настане епоха просвітлення, братерства та гуманізму, і Анк-Морпорк перетвориться на Утопію, а такі, як брат Тинькар, горітимуть у повільному вогні, якщо моє слово щось важитиме — а так і буде. І про його фіглянок не забудемо».^[2] 

— Отже, коли я був у науці в Таємних майстрів… — знову почав він. 

— Вам тоді наказали ходити по рисовому папері, — жваво підхопив брат Дозорець. — Мені здавалося, що це страх як складно. У мене цими папірцями вистелені коробки для мигдалевого печива. Насмикав я собі того паперу, і що ви думаєте — я спокійнісінько можу ходити по них! Якщо вступити до правильного таємного товариства, відкриваються неймовірні здібності! 

«Коли брат Тинькар смажитиметься на вогні, він матиме сусіда», — подумав Верховний гросмейстер. 

— Нас всіх надихають твої кроки на шляху просвітлення, брате Дозорцю, — промовив він вголос. — Але дозвольте мені продовжити. Поміж багатьох таємниць…. 

— …із самого Серця Буття, — доброзичливо підказав брат Дозорець. 

— …із самого Серця Буття, як зазначив брат Дозорець, я дізнався, зокрема, де зараз дракони. Думка, що вони нібито вимерли, не відповідає дійсності. Вони просто знайшли собі нову еволюційну нішу. І їх можна звідти викликати. У цій книжці, — і він урочисто підняв її вгору, — надано докладні інструкції. 

— У простій собі книжці? — перепитав брат Тинькар 

— Це не проста книжка, а єдина в своєму роді. Я багато років шукав її. Праця Трубала де Малахіта, видатного дослідника драконства. Оригінальний рукопис. Де Малахіт міг викликати драконів будь-якого розміру — і ви так само зможете. 

Знову повисла тривала ніякова мовчанка. 

— Гм, — озвався брат Придверник. 

— Як на мене, це трохи схоже на… ну, ви розумієте… на магію, — знервовано сказав брат Дозорець тоном людини, що помітила, під якою чашкою схована горошина, але не хоче зізнаватися. — Я… Цей… Не хочу піддавати сумніву вашу неймовірну мудрованість, але… магія… Ну, цей-во… 

Він знітився і замовк. 

— Атож, — стривожено докинув брат Тинькар. 

— З цими чарівниками та ще заковика… — підхопив брат Загребун. — Ви, мабуть, не в курсі, бо засіли на тій горі з вельмишановними анахворими, але в цих краях чарівники, якщо піймають вас на гарячому, то одразу підсмажать. 

— У них це зветься демаркацією, — додав брат Тинькар. — Ну, я не колупаюся у містичних прошарках причиново-наслідкових зв’язків, чи як це все зветься, а чарівники не пнуться до тинькування. 

— Не бачу жодної проблеми, — сказав Верховний гросмейстер. 

Насправді він аж надто ясно її бачив. Лишилася остання перепона. Щойно він допоможе їхнім крихітним мізкам подолати її, світ лежатиме в нього на долоні. Поки що їхній приголомшливий вузьколобий егоїзм не розчаровував гросмейстера, тож він покладався на нього і зараз… 

Брати нервово переступали з ноги на ногу, аж тут заговорив брат Клозетник: 

— Гм. Чарівники. Хіба вони тямлять у справжній роботі? 

Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. «Нарешті…» Він майже бачив, як густішають випари нікчемної озлобленості. 

— Не тямлять, і це щира правда, — сказав брат Загребун. — Лише кирпу гнуть. На таких, як ми, навіть не глянуть — де там. Я, коли в Академії працював, надивився на них. Зади такі широкі, що на коні не об’їдеш. Бачили колись, щоб чарівник гарував над справжнім ремеслом? 

— Таким, як крадійство? — діткнув брат Дозорець (він ніколи не відчував симпатії до брата Загребуна). 

— Звісно, вони понарозказують, — правив далі той, навмисно не реагуючи на ці слова, — що не варто вам потикатися до магії, бо лише вони знають, як зберегти світову гармонію чи щось там іще. Як на мене, це все лабуда. 

— Нууу, я не знаю, — протягнув брат Тинькар. — От замішав ти неправильний розчин — по коліна заболотишся тиньком, і все. Але якщо неправильно замішати чари, кажуть, зі столярки вилізуть всілякі потвори і одразу ж тебе пришиють. 

— Але самі чарівники це й кажуть, — замислено промовив брат Дозорець. — По щирості, я теж їх терпіти не можу. Що як вони знайшли собі тепленьке місце і не хочуть, аби туди припхалися інші? Махаєш собі руками і щось виспівуєш — ото й всієї роботи. 

Братство замислилося. Це прозвучало переконливо. Якби вони знайшли тепленьке місце, то аж ніяк не захотіли б ділити його з кимось іншим. 

Верховний гросмейстер вирішив, що час говорити. 

— То як, шановне братство? Чи ви згодні й готові до магічних практик? 

— А, до практик? — полегшено зітхнув брат Тинькар. — Практикуватися я можу. Аби лише не довелося займатися магією по-справжньому… 

Верховний гросмейстер вгатив кулаком по книжці. 

— Йдеться про справжні закляття! Про те, щоб повернути місто на праведний шлях! Про те, щоб викликати дракона! — крикнув він. 

Усі відступили на крок назад, а тоді брат Придверник обережно запитав: 

— Якщо ми здобудемо цього дракона, одразу прийде справедливий король — і справу зроблено? 

— Так! — сказав Верховний гросмейстер. 

— Я розумію, — поквапився на допомогу брат Дозорець. — Усе резонно. Доля, гномічний фатум і всяке таке. 

На мить завагавшись, усі згідливо закивали головами в каптурах. Лише брат Тинькар здавався якимось невеселим. 

— Нууу… А ми точно зможемо його приборкати? 

— Брате, запевняю, що ти можеш будь-якої миті відступитися, — швидко відповів Верховний гросмейстер. 

— Ну… Гаразд, — неохоче промовив той. — Тоді викличемо його ненадовго. Він встигне спалити одну тиранічну овочеву крамницю? 

«Ох…» 

Але він переміг. Повернуться дракони. І король. І не такий, як королі за старих часів. Цей робитиме, що скажуть. 

— Це залежить від того, — відповів Верховний гросмейстер, — чи багато ви принесете користі. Передусім нам потрібні всі магічні артефакти, які ви зможете дістати. 

Мабуть, не варто було показувати їм, що друга половина книжки Малахіта перетворилася на згарок спресованих сторінок. Автор явно не впорався. 

Верховний гросмейстер знав, що здатен на більше. І ні-хто в світі не міг його зупинити. 

Розкотився грім… 

Кажуть, що боги граються долями людей. Але що це за ігри, навіщо вони, кого беруть за пішаків, у чому полягає гра і які правила — хтозна? 

Краще про це не думати. 

Розкотився грім… 

І випало шість. 

А зараз ненадовго полишимо мряковиті вулиці Анк-Морпорка. В об’єктиві — ранковий туманець над Диском. Потім камера наближається до юнака, що прямує до міста з наївною щирістю і невинними помислами айсберга, який дрейфує до великого судноплавного шляху. 

Молодого подорожнього звати Морква — не через волосся (яке його батько завжди коротко стриг з міркувань Охорони Здоров’я), а через будову тіла. 

Такої конусоподібної форми юнакам надає пристойне життя, здорове харчування і чисте гірське повітря, від якого аж легені розпирає. Коли Морква намагається поворухнути м’язами плечей, то спершу мають посунутися інші м’язи, щоб звільнити місце. 

А ще він має при собі меч, отриманий за таємничих обставин. За неймовірно таємничих обставин. Дивно, але нічого аж такого надзвичайного в цьому мечі немає. Він не чарівний. Не наділений іменем. І коли ви ним вимахуєте, то здобуваєте не почуття сили, а мозолі. Здається, його так часто використовували, що стесалося геть усе, крім первинної суті меча: лишився видовжений шмат металу з дуже гострими краями. І його поверхню не вкривали пророцтва. 

Між іншим, такі речі нечасто трапляються. 

Розкотився грім. 

Канави тихенько заклекотіли. Потічки підхопили тих, кому цієї ночі не пощастило (дехто ще борсався, здобуваючись на кволий вигук). 

Коли на заваді стало повалене тіло капітана Ваймза, вода розділилася на два струмки. Ваймз розплющив очі. Він пережив мить тупої рівноваги, а потім його, мов лопатою по голові, вдарило спогадами. 

Для Сторожі день видався поганий. Перш за все, ховали Герберта Ґаскіна. Він порушив одне з фундаментальних правил служби. Правило належало до тих, які всіляким Ґаскінам не випадає порушити двічі. От його й зарили у розкислу від дощу землю, по труні барабанили краплі, і ні-хто не прийшов його оплакати, крім трьох вцілілих товаришів з Нічної сторожі — найбільш зневаженої спільноти в цілому місті. 

Сержант Колон плакав. Бідолаха Ґаскін. 

«Бідолаха Ваймз», — подумав Ваймз. 

Бідолаха Ваймз. У канаві. Але тут він і починав. 

Бідолаха Ваймз, лежить і дивиться, як повз нього драглистим потоком тягнеться вміст канави. «Мабуть, у бідолахи Ґаскіна і то перед очима щось краще», — подумав він. 

Шо воно таке… Після похорону він напився. Ні, якесь інше слово, теж з «на». Нарізався, от. Річ у тім, що світ кривився і корчився, мовби крізь мутне скло, і все складалося докупи й прояснювалося, лише якщо дивитися крізь дно пляшки. 

І ще щось… Що ж? 

А, от! Ніч. Час варти. Але вже не для бідолахи Ґаскіна. Треба знайти нового хлопця. Втім, новий хлопець і так мав прийти, хіба ні? Якийсь селюк із прилук. Лист… Дубина з-під тину… 

Ваймз припинив борсатися і знову впав у канаву, що й далі клекотала. 

Вгорі іскрилися й блимали літери, зрошені дощем. 

Морква так вибуяв не лише на свіжому гірському повітрі. Мабуть, йому допомогла ще й робота у ґномовій золотій шахті, де він по дванадцять годин на день витягував на поверхню вагонетки. 

Він трохи сутулився. Ну, тут допомогла робота у золотій шахті на ґномів, які вважали, що п’ять футів — оптимальна висота склепіння. 

Морква завжди знав, що не такий, як усі. Наприклад, частіше битий. 

А потім одного дня прийшов батько і мав з ним розмову (втім, не так із ним, як із його поясом). Він сказав, що хоч Морква завжди вважав себе ґномом, насправді це не так. Коли тобі шістнадцять, і раптом виявляється, що ти не того виду, це страшно. 

— Синку, ми не хотіли раніше тобі казати. Гадали, що ти переростеш. 

— Що я мав перерости? — запитав Морква. 

— Зростання. Але зараз твоя матір вважає… Ну, ми обоє вважаємо, що час тобі піти до твого народу. Нечесно тримати тебе тут, в темряві й тісняві, далеко від рівних тобі, — батько почав термосити розхитану заклепку шолома — певна ознака, що йому неспокійно. — Гм, — додав він. 

— Але ви і є мій народ! — в розпачі сказав Морква. 

— Правду мовлячи, так, — відповів батько. — Але мовлячи іншу правду — набагато правдивішу — ні. Розумієш, генетика і всяке таке. Отже, тобі було б дуже корисно піти й подивитися світ. 

— Що, назавжди піти? 

— Та ні! Ні. Звісно, ні. Навідуй нас, коли забажаєш. Але, ну, коли хлопчина твого віку застряг тут… Це неправильно. Ти знаєш. Про що я. Ти вже не малий. Тобі майже постійно доводиться повзати на колінах. Так не можна. 

— А який народ мій? — запитав ошелешений Морква. 

Старий ґном важко зітхнув. 

— Ти людина, — відповів він. 

— Що, як містер Варнеші? — Містер Варнеші щотижня видирався гірськими дорогами на запряженому волами возі й обмінював усілякий крам на золото. — Той один із Високого народу? 

— Хлопче, твій зріст — шість футів шість дюймів. — А його — лише п’ять, — ґном знову смикнув заклепку. — Сам бачиш. 

— Так, але… Може, я просто надто високий для свого зросту? — запитав Морква, відчайдушно шукаючи виходу. — Врешті-решт, якщо бувають низенькі люди, чому не може бути високих ґномів? 

Батько заспокійливо поплескав його по ногах. 

— Синку, ти маєш прийняти правду. На поверхні тобі буде набагато краще. Твоя кров кличе тебе туди. І дах там не такий низький. 

«На небо ти головою не натикатимешся», — подумки додав він. 

— Стривай, — і на ясне чоло Моркви лягла тінь розумових зусиль. — Ти ґном, правда? І мама теж. Тому і я маю бути ґномом. Від правди не втечеш. 

Ґном зітхнув. Він сподівався поки що оминути цю тему і обережно підібратися до неї, можливо, за кілька місяців, але часу не лишилося. 

— Сідай, хлопче, — сказав він. 

Той сів. 

— Річ у тім, — пригнічено розпочав ґном, коли велике щире обличчя хлопця було вже не так високо вгорі, — що ми знайшли тебе в лісі. Ти повзав край дороги… Гм, — рипнула розхитана заклепка. — Бач, — правив далі він, — там були вози. І вони, так би мовити, горіли. І там лежали мертві люди. Гм, так. Дуже мертві. Це все розбійники. Люта зима видалася, і хто тільки не вештався пагорбами… Ну, ми, звісно, взяли тебе під землю. А потім, ну, довго не приходило тепло, як я вже сказав. І твоя мама звикла до тебе, а ми, ну, так і не попросили Варнеші, аби він розпитав, чий ти міг бути. Такі справи. 

Морква вислухав цю оповідь спокійно — передусім тому, що майже нічого не зрозумів. Крім того, він не бачив нічого незвичного в тому, щоб немовля знайшли в лісі. Наскільки він знав, діти саме так і з’являлися. До настання статевої зрілості^[3] ґнома вважають надто юним, аби пояснювати йому^[4] тонкощі процесу. 

— Гаразд, тату, — сказав він, нахиляючись ближче до ґномового вуха. — Але знаєш, ми з Мінті Скелегупкою… Ну, Мінті дуже гарна, тату, і має таку м’яку бороду, ніби… Ніби щось дуже м’яке. І ми ладнаємо, і… 

— Так, — холодно відповів ґном. — Знаю. Її батько перекинувся зі мною словом. 

«І матір перекинулася словом з твоєю матір’ю. А потім зі мною, — подумки додав він. — Кидалися й кидалися словами». 

— Річ не в тім, що ти їм не подобаєшся. Ти порядний хлопець і добре працюєш. З тебе був би гарний зять. Аж четверо гарних зятів. Саме в цьому проблема. Та й взагалі їй лише шістдесят. Це неправильно. Так не можна. 

Ґном чув про дітей, вихованих вовчими зграями. Зараз він думав про те, чи доводилося ватажкам знаходити раду на такі мудровані ситуації. Може, вожак відводив це дитинча на тиху галявину й казав: «Слухай, синку, тобі, мабуть, цікаво, чому ти не такий пухнастий, як усі…». 

Він радився про це з Варнеші, надійним добрим чоловіком. Звісно, він і батька його знав. І діда, якщо вже згадувати. Здавалося, люди якось швидко мруть — мабуть, виснажуються, бо доводиться надто високо качати кров. 

— Королю^[5], твоя правда. Це проблема, — сказав старий, коли вони випили по ковточку спиртного на лавці біля шахти № 2. 

— Щоб ти знав, він порядний хлопець, — сказав король. — Має гарну вдачу. Чесний. Зірок з неба не хапає, але якщо кажеш йому щось зробити, він не спиниться, доки не зробить. Слухняний. 

— Можна відтяти йому ноги, — запропонував Варнеші. 

— Біда не у ногах, — похмуро сказав король. 

— А. Ну, так. Тоді можна… 

— Ні. 

— Ні, — погодився Варнеші й замислився. — Гм. Ну, тоді скажи йому, щоб ненадовго пішов. Хай трохи побуде з людьми, — він відкинувся на спинку лавки. — Королю, у тебе тут каченя, — поважно сказав він. 

— Мабуть, краще йому цього не знати — це вже занадто. Він навіть не хоче вірити, що він людина. 

— Та ні! Я про те, що трапляється, коли каченя вирощують разом з курчатами. Усі фермери знають цю проблему. Виявляється, що каченя не може дзьобатися в землі і не вміє плавати, — король шанобливо слухав. Ґноми майже нічого не знають про сільське господарство. — Але якщо відправити його подивитися на інших качок і замочити лапки — він на курей уже й не гляне. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько. 

Варнеші замовк, тішачись своєю промовою. 

Коли ви протягом майже всього життя пораєтеся під землею, то починаєте мислити дуже буквально. Ґномам ні до чого метафори та порівняння. Скелі тверді, темрява темна. Якщо замість цих простих описів гратися словами, втрапиш у велику халепу — такий у них девіз. Однак король двісті років спілкувався з людьми і, так би мовити, настарав собі знарядь, які дозволяли сяк-так розуміти їх. 

— Мій дядько Бйорн Міцнорук ніколи не бував в Анк-Морпорку, — повільно промовив він. 

— Усе одно. 

Запала мовчанка. Ґном намагався ретельно все обміркувати. 

— Отже, — врешті заговорив він, — ти радиш відправити Моркву світ за очі, щоб він жив каченям серед людей, бо мій дядько Бйорн Моцногарт ніколи не бував в Анк-Морпорку? 

— Він гарний хлопчина. Великий здоровий молодик матиме багато можливостей. 

— Я чув, що ґноми йдуть працювати до Великого Міста, — невпевнено сказав король. — Вони надсилають додому гроші. Це правильно і похвально. 

— Ось тобі й рішення! Знайди йому роботу у… у… — Варнеші запнувся, шукаючи натхнення. — Наприклад, у Сторожі. Там служив мій прадід. Казав, що для дужого парубка це гарне місце. 

— А що таке Сторожа? 

— Ну… — Варнеші трохи розгубився, адже в його родині протягом останніх трьох поколінь ніхто неїздив далі, ніж за двадцять миль. — Там дбають, аби люди шанували закон і робили, що сказано. 

— Добре придумано, — озвався король. 

Зазвичай саме він казав, що робити, тож для нього дуже багато важило, аби сказане виконувалося. 

— Звісно, туди не всіх беруть, — додав Варнеші, нишпорячи закапелками своєї пам’яті. 

— Атож. Це дуже відповідальна робота. Я напишу їхньому королеві. 

— По-моєму, у них там немає короля. Просто якийсь чоловік каже їм, що робити. 

Для ґнома це нічого не змінювало, бо десь на дев’яносто сім відсотків збігалося з визначенням королівського правління. 

Морква слухав усі ці новини так само спокійно, як накази відкрити заново шахту № 4 або нарубати деревини на підпорки. 

Усі ґноми від природи сумлінні, серйозні, глибокодумні і слухняні. Вони мають одненький невеличкий недолік: схильні, варто лише трохи випити, кидатися на ворогів з криком «Арррррг!» і відтинати їм топірцями ноги десь під колінами. 

Морква не бачив для себе причин поводитися по-іншому. Він піде до цього міста — хоч би що означало це слово — і хай з нього там зроблять чоловіка. 

Варнеші сказав, що беруть лише найкращих: вправних воїнів із чистими помислами, словами та діями. Порпаючись у надрищах родинної історії, він пригощав його оповідками про гонитви по освітлених місяцем дахах і шалені сутички зі зловмисниками, яких його прадід, звісно, перемагав, попри їхню значну кількісну перевагу. Морква мав визнати, що це звучить заманливіше, ніж розмови про шахтарство. 

Трішки поміркувавши, король написав правителеві Анк-Морпорку, уклінно просячи взяти Моркву у лави достойних охоронців порядку. 

У цій шахті майже ніколи не писали листів. Увесь клан покинув роботу і сів навколо короля. Ніщо, крім рипіння пера на пергаменті, не порушувало шанобливої тиші. Його тітку вирядили до Варнеші — мовляв, даруй, що турбуємо, але чи не вділив би ти нам краплиночку воску? Сестру вирядили до села запитати у добродійки Часник — відьми, — як приборкати слово «рекомендація». 

Минуло декілька місяців. 

А потім надійшла відповідь — добряче пожмакана, бо у Вівцескелях листи зазвичай просто передавали тим, хто ішов у більш-менш потрібному тобі напрямку. І доволі коротка. Там лише було сказано, що клопотання прийнято і він може негайно розпочати виконання службових обов’язків. 

— Отак просто? — здивувався Морква. — Я гадав, що будуть випробування і всяке таке. Ну, щоб побачити, чи я гідний. 

— Ти мій син. Бач, я їм про це написав, — пояснив король. — Цілком логічно, що ти гідний цієї служби. Ймовірно, тебе зроблять офіцером. 

Він видобув з-під трону мішок, пошарудів у ньому і подав Моркві шмат металу, схожий — якщо добряче придивитися — радше на пилу, аніж на меч. 

— Це, мабуть, твоє по праву. Коли ми знайшли… вози, там нічого не вціліло, крім цього. Ти ж розумієш. Розбійники. Між нами кажучи, — він жестом попросив Моркву нахилитися до нього, — ми показували його відьмі — раптом він чарівний. Але ні. Вона сказала, що ніколи не бачила такого нечарівного меча. Хоч зазвичай вони містять трохи магії. Магія, магнітні явища — це щось споріднене. Але в руці лежить непогано. 

І король подав йому меч. 

Він ще пошукав у мішку. 

— Це теж тобі, — сказав він, виймаючи сорочку. — Вона тебе захистить. 

Морква обережно торкнувся її. Вона була виготовлена з вовни вівцескельних отар, теплої і м’якої, мов свиняча щетина. Одна з тих легендарних ґномських сорочок, які можна застібнути хіба що за допомогою шарнірів. 

— Від чого захистить? 

— Від застуди й такого іншого, — відповів король. — Матір каже, що ти повинен це носити. А, до речі… Ледь не забув. Містер Варнеші просив, аби ти зайшов до нього, коли спускатимешся з гори. Він щось хоче тобі віддати. 

Батько і матір махали йому, поки він не зник з очей, а Мінті не вийшла його провести. Дивно. Здавалося, ніби останнім часом вона його уникає. 

Він закинув меч за плече. У торбині мав бутерброди і чисте спіднє. Світ — принаймні значна його частина — розкинувся біля ніг. У кишені лежав славетний лист від Патриція, чоловіка, який правив великим світлим містом Анк-Морпорком. 

Принаймні таким здавався цей лист його матері. Вгорі він справді був оздоблений пишним гербом, натомість підпис складався із якихось закарлючок, серед яких ледь читалося щось на кшталт «Люпін тільда, секр. в.о.». 

Ну, нехай не сам Патрицій підписав цей лист. Але, поза сумнівом, його склав якийсь його підлеглий. Можливо, у тій будівлі, де працював Патрицій. Він міг принаймні знати про цей лист. У загальних рисах. Якщо не про цей конкретний лист, то про те, що листи в принципі існують. 

Морква невтомно спускався гірськими стежками, розлякуючи джмелів. За якийсь час він дістав меч і почав вправлятися на пнях-зловмисниках і несанкціонованих зібраннях кропиви. 

Варнеші сидів біля своєї хатини і нанизував сушені гриби на мотузку. 

— Здоров, Моркво, — привітався він, проходячи всередину. — Чекаєш, коли вже потрапиш до міста? 

— Ні, — відповів той, поміркувавши як слід. 

— Передумав чи що? 

— Ні. Просто йду собі і взагалі не дуже багато думаю, — щиро сказав хлопець. 

— Тато передав тобі меч, правда? — запитав Варнеші, шукаючи щось на затхлій полиці. 

— Так. І вовняну сорочку, щоб захищала мене від пропасниці. 

— Он як. Атож, я чув, там унизу буває дуже вогко. Захист. Це дуже важливо, — озирнувшись, він пафосно продекламував: — Це належало моєму прадідові. 

Йшлося про якусь дивну річ: за формою ніби півкуля, а навколо ремені. 

— Праща? — поцікавився Морква, шанобливо її оглянувши. 

Варнеші пояснив, що ні. 

— Це як риб’яча луска? — запитав хлопець, не знаючи, що й подумати. 

— Ні. Це для битви, — промимрив Варнеші. — Воно має весь час бути на тобі. Ну, щоб захистити життєво важливий орган. 

Морква спробував його натягнути. 

— Воно трохи замале, містере Варнеші. 

— Бо його не на голові треба носити, — старий пояснив ще трохи. Морква відчував дедалі сильніше спантеличення, а врешті-решт і страх. — Мій прадід часто казав, що якби не воно, мене б тут зараз не було. 

— Що він цим хотів сказати? 

Варнеші декілька разів відкрив і закрив рота. 

— Не знаю, — врешті-решт безпорадно зізнався він. 

Хоч би там як, а та соромітна штукенція опинилася в Моркви на дні заплічної торби. Ґноми на такому геть не розуміються. Ця моторошна захисна облада належала до такого ж далекого і чужого світу, як зворотний бік місяця. 

Містер Варнеші подарував іще дещо: маленьку, але дуже грубу книжечку у шкіряній обкладинці, що за ці роки встигла задубіти. 

«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» — так називалася книжка. 

— Це теж належало моєму прадідові. Щоб служити у Сторожі, ти повинен знати всі закони, інакше не станеш хорошим офіцером, — повчально сказав містер Варнеші. 

Може, йому варто було взяти до уваги, що протягом цілого життя Моркві нічого не казали, крім правди, і всі вказівки він мав розуміти буквально. Отож зараз він шанобливо прийняв книжку. Якщо вже він збирався до Сторожі, йому й на думку не спало б стати поганим офіцером. 

Він подолав шлях у п’ятсот миль. На диво, його не спіткали жодні пригоди. Якщо в героя сажень зросту і мало не сажень у плечах, то пригоди його часто оминають. Під час подорожі якісь люди вистрибують з-за скель, а тоді кажуть: «Ой. Вибачте. Сплутав вас зі знайомим». 

Майже всю дорогу він читав. 

А зараз попереду розкинувся Анк-Морпорк. 

Місто трохи його розчарувало. Він думав, що побачить, як височіють білі вежі, а на них майорять знамена. Але Анк-Морпорк аж ніяк не пнувся до неба. Він радше зачаївся, припавши до землі, немовби побоюючись, що його вкрадуть. І прапорами він не вимахував. 

На воротах стояв гвардієць. Його захищала кольчуга, а те, на що він спирався, було списом. Гвардієць, не інакше. 

Морква привітався і подав йому листа. Той витріщився на папірець. 

— Гм? — врешті-решт промовив він. 

— Гадаю, мені потрібен Люпін Тільда Секр Ве-О. 

— Що таке «Ве-О»? — недовірливо перепитав гвардієць. 

Морква і сам про це думав. 

— Може, «вельми оперативно»? 

— Не знаю я ніяких Свекрів. Тобі до капітана Ваймза з Нічної сторожі. 

— І де його штаб? — ввічливо запитав Морква. 

— О цій порі він, мабуть, сидить у «Виноградному гроні» на Простецькій вулиці, — відповів гвардієць, озирнувши Моркву з голови до ніг. — Що, до Сторожі записуєшся? 

— Так. Сподіваюся, мене визнають достойним. 

Гвардієць подивився на нього поглядом, який можна описати як стародавній. Може, навіть викопний — десь доби неоліту. 

— Що ти накоїв? 

— Перепрошую? 

— Ти мав щось зробити, — пояснив гвардієць. 

— Мій батько написав листа, — гордо сказав Морква. — Я доброволець. 

— Бодай би я згорів. 

Знову настала ніч. А за моторошними воротами… 

— Чи належним чином обертаються Колеса тортур? — запитав Верховний гросмейстер. 

Просвітлене братство зачовгало ногами. 

— Брате Дозорцю? — звернувся до нього гросмейстер. 

— Не моя це справа, крутити Колеса тортур, — пробубонів брат Дозорець, — не я їх повинен крутити, а брат Тинькар. 

— А от і ні, хай йому грець! — спалахнув Тинькар. — Я повинен змащувати лоєм вісь Всесвітнього лимона. Ти завжди казав, що це моя робота… 

Верховний гросмейстер зітхнув під своїм каптуром. Розпочалася нова сварка. І з цього брухту він повинен був викувати епоху просвітлення? 

— Ви можете замовкнути? — гаркнув він. — Насправді нам сьогодні не потрібні Колеса тортур. Припиніть негайно, ви двоє. Браття, чи принесли ви те, що вам було наказано? 

Усі щось забурмотіли. 

— Складайте у Заклинальне коло, — наказав Верховний гросмейстер. 

Він наказував принести магічні артефакти, а вони назбирали якогось сміття. Хіба що брат Загребун приніс щось путнє — здається, вівтарну оздобу (краще було не запитувати, звідки він її узяв). Верховний гросмейстер підійшов ближче і перегорнув ногою якусь ламань із тієї купи. 

— Що це таке? 

— Амулет, — пробелькотів брат Клозетник. — Дуже потужний. Купив його в одного дядька. З гарантією. Захищає від крокодилячих укусів. 

— Упевнений, що тобі самому він не знадобиться? — запитав Верховний гросмейстер. 

Братство догідливо захихотіло. 

— Ану тихіше! — зиркнув на них Верховний гросмейстер. — Я сказав принести магічні речі, а не дешеві брязкальця і сміття! Це місто аж розпирає від магії, а ви що притягнули?! — він нахилився над цим звалищем. — Хтось може мені пояснити, що це таке? 

— Камені, — боязко сказав брат Тинькар. 

— Сам бачу. Що в них магічного? 

Брат Тинькар затрусився. 

— Вони діркуваті, Верховний гросмейстере. Усі знають: якщо в камені дірка, він чарівний. 

Верховний гросмейстер повернувся на своє місце і високо здійняв руки. 

— Ну, гаразд. Воля ваша, — втомлено сказав він. — Як буде, так і буде. Хай прилітає дракон у шість дюймів завдовжки — ми всі знатимемо, чому так сталося. Адже ми знатимемо, правда, брате Тинькарю. Брате Тинькарю? Вибач, я не почув твоєї відповіді. Брате Тинькарю? 

— Я сказав «так», Верховний гросмейстере, — прошепотів брат Тинькар. 

— Чудово. Отже, ми це з’ясували, — Верховний гросмейстер узяв книжку. — А зараз, якщо ми всі готові… 

— Ммм, — брат Дозорець боязко здійняв руку. — До чого ми готові, Верховний гросмейстере? 

— До заклинання, звісно ж. Це ж треба! Мені здавалося… 

— Але ви не пояснили нам, що саме треба робити, Верховний гросмейстере, — проскиглив брат Дозорець. 

Гросмейстер замислився. Вони сказали правду, але він не хотів цього визнавати. 

— Це ж очевидно, — сказав він. — Ви повинні зосередити свою увагу. Думати лише про драконів, — пояснив він. — Кожен із вас. 

— І все? — запитав брат Придверник. 

— Так. 

— Хіба ми не повинні співати містичні струни абощо? 

Верховний гросмейстер витріщився на нього. Брат Придверник намагався витримати його погляд, гордо кидаючи виклик пригніченню, — наскільки це було можливо для безіменної постаті в чорному балахоні. Він що, дарма вступив у таємне товариство? Невже йому не дозволять співати містичні руни? 

— Якщо хочеш, співай, — сказав Верховний гросмейстер. — А зараз ви повинні… Ну, що там, брате Клозетнику? 

Коротун опустив руку. 

— А я не знаю жодних містичних струн, Верховний гросмейстере. І я не мастак співати… 

— Гм! 

І він розгорнув книжку. 

Дивно, але після багатьох сторінок благочестивої маячні виявилося, що саме собою заклинання — це одне коротке речення. Не гімн, не коротка поезія, а просте нагромадження безглуздих складів. Де Малахіт писав, що вони спонукають до інтерференції між хвилями реальності, але старий пришелепуватий дурень, мабуть, сам все це й понавигадував. У цьому й полягала проблема чарівників: вони ставили собі за мету зробити так, аби все здавалося складним. Насправді ж потрібна була лише воля, а браття мали її донесхочу. Так, обмежену і злостиву, наскрізь отруєну жовчю, але все одно по-своєму сильну… 

Цього разу вони не вдаватимуться ні до чого вигадливого. Нехай це буде щось звичайне… 

Браття навколо співали те, що кожен із них — за мірою свого розуміння — вважав містичним. Загалом складалося непогане враження, якщо не дослухатися до слів. 

Слова… А, справді… 

Верховний гросмейстер глянув на сторінку і прочитав їх вголос. Нічого не змінилося. Він кліпнув очима. 

Коли він їх розплющив, то опинився в якомусь темному закутку, не тямлячись від люті, а в череві вирувало полум’я. 

Для Зеббо Муті, злодія третього класу, ця ніч була чи не найгіршою в житті, і йому не стало б анітрохи веселіше, якби він знав, що вона ще й остання. Ніхто не потикався надвір, бо дощило, і Зеббо не міг набрати свою квоту. Якби не це, він поводився б обережніше. 

О нічній порі на вулицях Анк-Морпорка обережність життєво необхідна. Не існує такого поняття як звичайна обережність. Або ви дуже обережні — або мертві. Ви можете ще протягом якогось часу ходити й дихати, але все одно — мертвісінькі. 

Він почув якесь шарудіння у ближньому провулку, вийняв з рукава обшитий шкірою дрючок і почекав, поки жертва вийде з-за рогу, а тоді стрибнув, скрикнув: «Ой, тряс…» — і помер. 

Зеббо помер дуже незвично. У такий спосіб ні-хто не помирав уже багато сотень років. 

Найближча стіна стала вишнево-червоною від жару, який поступово згасав, розчиняючись у темряві. 

Саме він найпершим в Анк-Морпорку побачив дракона. Навряд чи це могло його втішити — адже він помер. 

— …ця, — промовив він. 

Відділившись від тіла, він глянув униз на купку вугілля, знаючи з незвіданою досі певністю, що вилетів саме звідти. Дивне відчуття, коли бачиш власні тлінні рештки. 

Це не видалось йому настільки жаским, наскільки він міг уявити, якщо б ви запитали його про це, приміром, десять хвилин тому. Дізнатися, що ти мертвий, не так травматично, якщо заразом дізнаєшся, що лишився якийсь ти, який може дізнатися, що ти мертвий. 

У провулку знову стало порожньо. 

— Просто неймовірно, — сказав Муті. 

— СПРАВДІ ДУЖЕ НЕЗВИЧНИЙ ВИПАДОК. 

— Ви теж бачили? Що це? — запитав Муті у незнайомця, що вийшов із темряви. — І хто ви? — боязко додав він. 

— ВГАДАЙ. 

Муті втупився у поставу під каптуром. 

— Ой! Я думав, ви не приходите до таких, як я. 

— Я ПРИХОДЖУ ДО ВСІХ. 

— Я хотів сказати — особисто. 

— ІНОДІ. ЗА ОСОБЛИВИХ НАГОД. 

— Ну, звісно, це така особлива нагода, що далі нема куди! Хай йому грець, воно було схоже на дракона! Що робити, коли на тебе суне дракон? Хто міг знати, що з-за рогу вивалиться дракон? 

— А ЗАРАЗ, ЯКЩО ТИ НЕ ПРОТИ… — сказав Смерть, кладучи свою скелетну руку Муті на плече. 

— Ворожка мені колись казала, що я помру у своєму ліжку і навколо побиватимуться мої онуки, — докинув Муті, плентаючись за поважною постаттю. — Що ви про це думаєте? 

— Я ДУМАЮ, ВОНА ПОМИЛИЛАСЯ. 

— Клятий дракон. Ще й вогнедишний. Я дуже страждав? 

— НІ. ЦЕ БУЛО МАЙЖЕ МИТТЄВО. 

— Добре. Мені б не хотілося думати, що я дуже страждав, — Муті роззирнувся навколо. — А що зараз? 

Унизу під дощем купка чорного попелу розчинялася в калюжі. 

Верховний гросмейстер розплющив очі. Він лежав на спині. Брат Клозетник нахилився над ним, щоб зробити штучне дихання. Навіть думки про це вистачило б, щоб кого завгодно висмикнути з непам’яті. 

Він сів, намагаючись побороти відчуття, ніби вкритий лускою і важить декілька тонн. 

— Ми це зробили, — прошепотів він. — Дракон! Він явився! Я відчув! 

Браття перезирнулися. 

— А ми нічого не бачили, — сказав брат Тинькар. 

— Може, я щось бачив, — віддано промовив брат Дозорець. 

— Та не тут! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Ви що, хотіли, щоб він матеріалізувався тут? Він був далеко, у місті, лише на кілька секунд… Погляньте! — махнув він рукою. 

Браття знічено озирнулися, очікуючи полум’я розплати. 

У середині кола магічні артефакти повільно перекидалися на попіл. Просто в них перед очима розсипався амулет брата Клозетника. 

— Бодай би мене розірвало, — прошепотів брат Загребун. — Їх випалило! 

— Цей амулет коштував три долари, — занив брат Клозетник. 

— Але ж воно працює, — сказав Верховний гросмейстер. — Хіба не бачите? Нам вдалося! Ми можемо викликати драконів! 

— Якщо перевести на магічні речі, може дорогувато вийти, — задумливо сказав брат Загребун. 

— …три долари відвалив. Некисло. 

— Влада не дається дешево, — рикнув Верховний гросмейстер. 

— Щира правда, — кивнув брат Дозорець. — Недешево. Дійсно, — він знову глянув на купку зужитих магічних артефактів. — Це ж треба! Ми змогли-таки! Адже ми змогли? Отак зібралися й втнули магію! 

— От бачиш? — встряв брат Загребун. — А я що казав? Нема чого дрейфити. 

— Усі ви були на висоті, — підбадьорив їх Верховний гросмейстер. 

— …він правив шість доларів, але сказав, що від душі відриває, віддаючи за три… 

— Атож, — заговорив брат Дозорець. — Ми все втямили! Воно анітрохи не колеться. Ми справді втнули магію! І ти ж бачив, Тинькарю, що зі столярки не лізли жодні зубні феї. 

Інші закивали. Справдешня магія, і нічого страшного. Треба лише не ловити ґав. 

— Ой, стривайте, — сказав брат Тинькар. — Де цей дракон? Ну, ми його дійсно викликали чи ні? 

— Питання в тебе дурнуваті, — непевно промовив брат Дозорець. 

— Ми дійсно його викликали, — сказав Верховний гросмейстер, обтрушуючи порох зі свого містичного балахона. — І він явився. Але щойно магія закінчилася, він повернувся туди, звідки прийшов. Нам потрібно більше магії, щоб він лишався тут довше. Зрозуміло? Саме сюди ми повинні спрямувати зусилля. 

— …три долари абиде не валяються. 

— Замовкни! 

«Любий тату! — писав Морква. — 

Я вже в Анк-Морпорку. Тут не так, як вдома. Напевно, чимало змінилося, відколи тут був дідусь містера Варнеші. По-моєму, люди тут не розрізняють Справедливе і Несправедливе. 

Капітана Ваймза я знайшов у простому шинку. Я пам’ятаю, як ти казав, що хороший ґном не повинен ходити до таких місць, але я даремно чекав на нього надворі, тож довелося зайти. Він сидів, поклавши голову на стіл. Коли я заговорив до нього, він сказав: «Мені ще одне, хлопче, воно добре валить». Мабуть, він говорив про випивку. Він наказав мені десь зупинитися, а ввечері зайти до сержанта Колона у штаб Нічної сторожі. Ще сказав, що всім, хто хоче служити у Сторожі, треба перевіряти голову. Мабуть, це роблять з міркувань Охорони Здоров’я. 

Я пішов прогулятися. Тут багато людей. Я знайшов район, який називається Затінки. Там я побачив чоловіків, які намагалися пограбувати молоду леді. Я підійшов до них. Вони не вміли правильно битися, і один із них спробував мене вдарити у Життєво Важливий Орган, але я вдягнув Захисток, як мені й наказали, тож він травмував себе. Потім підійшла леді і запитала, чи не хочу я в ліжко. Я сказав, що хочу. Вона відвела мене туди, де живе. По-моєму, це називається пансіон. Ним опікується пані Долоня. Леді, в якої намагалися відібрати гаманець (її звати Ріт), сказала: якби ви його бачили. Він вклав аж трьох, він неймовірний. Пані Долоня сказала: заклад пригощає. Вона сказала: який великий Захисток. Я піднявся в номер і заснув, хоча тут дуже шумно. Ріт будила мене раз чи двічі і запитувала: ти нічого не хочеш? Але в них тут не було яблук. Вони тут кажуть, що я вийшов сухий із води, але я не розумію, про що вони — будь-яка дитина знає, що вийти сухим із води неможливо. 

Тут на мене чекає багато роботи. Йдучи до сержанта, я натрапив на місце, яке називається «Гільдія злодіїв»! Я запитав у Пані Долоні, і вона сказала: звісно. Вона сказала, там збираються головні злодії міста. Я пішов у штаб Нічної сторожі до сержанта Колона, дуже огрядного чоловіка, і коли розповів йому про «Гільдію злодіїв», він сказав: не будь йолопом. Гадаю, він говорив несерйозно. Він сказав: не бери собі в голову Гільдію злодіїв, ти повинен робити лише одне — ходити вулицями вночі і опівночі кричати «Все гаразд». А я сказав: а якщо не все буде гаразд? І він сказав: трясця, пошукаєш іншу вулицю. 

Хіба так ведуть за собою людей? 

Мені дали кольчугу. Вона іржава і кепсько зроблена. 

За службу платять 20 доларів на місяць. Коли я їх отримаю, то надішлю тобі. 

Сподіваюся, у всіх вас усе добре і шахта номер 5 зараз відкрита. Ввечері я піду до цієї Гільдії злодіїв. Це просто ганьба. Якщо я зможу вдіяти щось, то буду на коні. Я вже починаю засвоювати місцеву говірку. 

Твій люблячий син, 

Морква. 

P. S. Будь ласка, скажи Мінті, що я дуже її люблю і сумую за нею». 

Лорд Ветінарі, анк-морпоркський Патрицій, прикрив очі долонею. 

— Що він зробив? 

— Протягнув мене вулицями міста, — сказав Урдо ван П’ю, нинішній голова Гільдії злодіїв, грабіжників та суміжних ремісників. — Посеред білого дня! Зі зв’язаними руками! — він на кілька кроків підступив до жорсткого крісла і посварився пальцем. — Ви чудово знаєте, що ми не вибивалися з бюджету. Отак принизити мене! Як звичайного злочинця! Я чекаю справдешнього вибачення. А інакше доведете до ще одного страйку. У нас не залишиться іншого вибору. Хоч ми й законослухняні громадяни, — додав він. 

Палець. Даремно він сварився пальцем. Патрицій холодно витріщився на палець. Простеживши за цим поглядом, ван П’ю негайно опустив свій палець. Патрицій був не з тих, на кого сваряться пальцем, — інакше пальців у вас могло поменшати. 

— І кажете, це була одна людина? — запитав лорд Ветінарі. 

— Так! От, власне… — зам’явся ван П’ю. 

Зараз, говорячи про це вголос, він і сам усвідомив, як це дико. 

— Але вас там сотні, — м’яко зауважив Патрицій. — Ви обсіли місто, мов злодії, — даруйте на слові. 

Ван П’ю декілька разів відкрив і закрив рота. Ось якою була б чесна відповідь: «Так». І якби до їхніх коридорів прокралися якісь нишпорки — хай би начувалися. Але цей приблуда замилив усім око, увійшовши з таким виглядом, ніби він тут хазяїн. А ще штовхався і казав усім, щоб шанувалися. 

— Я цю справу миттю візьму до рук, — кивнув Патрицій. 

Гарне формулювання. Люди зазвичай не розуміли, чи то він обіцяє швидко владнати справу, чи просто негайно взятися до неї. І ні-хто ніколи не насмілювався перепитувати. 

Ван П’ю знітився. 

— Справдешнє вибачення — от. У мене статус, — додав він. 

— Дякую. Прикро було б вас затримувати, — сказав Патрицій, знову вдаючись до багатозначності. 

— Так. Добре. Дякую вам. Чудово, — відповів злодій. 

— Зрештою, у вас дуже багато роботи, — докинув Патрицій. 

— Справді. Звісно. 

Злодій зам’явся. Його вкололи ці слова, і він не знав, на що чекати далі. 

— Гм, — промимрив він, сподіваючись якоїсь підказки. 

— Ви ж ведете стільки справ. 

Обличчя злодія перекривилося від страху. У голові заклекотіли всілякі провини. Йшлося не так про те, що він накоїв, як про те, що саме з цього стало відомо Патрицієві. Цей чоловік мав очі скрізь, але найбільше лякали, власне, оці льодовито-блакитні, якими він зараз дивився на ван П’ю. 

— Я… еее… щось не розумію… — забелькотів крадій. 

— Цікавий вибір об’єктів, — Патрицій узяв зі стола якийсь аркуш. — Кришталева куля ворожки із Сутої вулиці. Невелика вівтарна оздоба з храму крокодилобога Оффлера. І таке інше. Абищиці. 

— По щирості, боюся, що не знаю… 

— Жодних несанкціонованих крадіжок, правда?^[6] — запитав Патрицій, подавшись вперед. 

— Я негайно проведу розслідування! — заторохтів верховний крадій. — Можете на мене покластися! 

— Не сумніваюся, — мило всміхнувся Патрицій. — Дякую, що навідали. Ідіть, не соромтеся. 

Злодій почовгав до виходу. «І так завжди, — розпачливо подумав він. — Приходиш до нього з цілком притомною скаргою, але не встигаєш отямитися, а вже повзеш до дверей, розшаркуючись, кланяючись і радіючи, що взагалі вирвався». Хоч не хоч, варто було віддати Патрицієві належне. Якщо не віддати, він вирядить до тебе озброєних людей і вони заберуть. 

Розпрощавшись із ван П’ю, лорд Ветінарі узяв бронзовий дзвіночок і викликав секретаря. Хоч би як він підписав листа до Моркви, насправді його звали Люпіном Вонсом. Він увійшов, тримаючи в руках акуратно вигострений олівець. Люпін Вонс і сам увесь такий був: акуратний. Завжди скидалося на те, ніби його щойно вивершили. Намащене волосся лежало так гладенько, що здавалося намальованим на черепі. 

— Здається, у Сторожі якісь проблеми з Гільдією злодіїв, — сказав Патрицій. — Ван П’ю скаржився, що хтось зі Сторожі його заарештував. 

— За що, сер? 

— Очевидно, за крадіжки. 

— Хтось зі Сторожі? — перепитав секретар. 

— Знаю. Але просто владнайте це, гаразд? 

Патрицій усміхнувся сам до себе. 

Він мав неординарне почуття гумору, до якого важко було підібрати ключ, але зараз перед очима знову й знову поставав розлючений, буряково-червоний очільник злодіїв. 

Одним із найбільших внесків Патриція у стабільне функціонування Анк-Морпорка полягало в тому, що він ще на початку правління легалізував древню Гільдію злодіїв. Міркував він так: злочинність існує віддавна, отже, вона нікуди не подінеться, тому варто принаймні зробити її організованою. 

Гільдію заохотили вийти з тіні і побудувати собі хороми, приходити на міські офіційні прийоми і відкрити власне училище зі стаціонарною формою навчання. Місто і Гільдія давали дипломи випускникам. В обмін на поступову ліквідацію Сторожі злодіїв погодилися — намагаючись, щоб не бігали очі, — не допускати злочинності понад встановлені на рік межі. Лорд Ветінарі казав, що це дозволяє усім планувати заздалегідь — завдяки цьому в хаос (себто у життя) додали трохи певності. 

А незабаром Патрицій знову викликав до себе головних злодіїв і сказав: «О, до речі, це ще не все. Що ж іще? А, ось… 

Я знаю, хто ви такі. Де мешкаєте. На яких конях їздите. У яких перукарнях ваші дружини роблять зачіски. Знаю, де ваші милі дітки і як вони вже попідростали — це ж треба, як летить час. І де вони бавляться. Ви ж не забудете, про що ми домовилися?». 

І він усміхнувся. 

А вони усміхнулися у відповідь — якщо це можна так назвати. 

Врешті-решт виграли всі, з якого боку не глянь. Головні злодії дуже швидко почали гладшати, замовляти собі герби і проводити зібрання в охайній будівлі, а не у чадному кублі, в якому ні-хто не почувався затишно. Складна система розписок та письмових зобов’язань гарантувала, що Гільдія нікому не відмовить у наданні своїх послуг. На всіх випадало десь порівну, і це дуже подобалося — принаймні тим громадянам, які могли собі дозволити порівняно невисокі преміум-внески, які Гільдія правила в обмін на те, що давала їм спокій. Для цього існувало чудернацьке іноземне ймення: страх-у-ванні. Ні-хто не знав, що воно таке, але в Анк-Морпорку засвоїли це поняття. 

Сторожу це не тішило, але правда полягала в тому, що їм навіть не снився такий ефективний контроль над злочинністю, якого домоглися злодії. Як-не-як, Сторожа мала подвоїти зусилля, аби бодай трохи приборкати злочинність, — натомість Гільдії достатньо було працювати менше. 

Місто розквітало, а ні до чого не придатний доважок Сторожі занепадав, перетворюючись на купку невдах, яких ні-хто при здоровому глузді не став би сприймати серйозно. 

Аж ніяк не передбачалося, що в голову їм вдарить боротися зі злочинністю. Але Патрицій розумів, що якщо вони зачепили головного злодія, варто все зʼясувати. 

Капітан Ваймз постукав — дуже делікатно, бо кожен удар відлунював у черепі. 

— Заходьте. 

Стягнувши з голови шолом, Ваймз запхав його під пахву і штовхнув двері. Вони рипнули — пила врізалась йому в чоло іржавими зубцями. 

Поряд із Люпіном Вонсом він завжди почувався незручно. 

Якщо вже говорити про це, то й у присутності лорда Ветінарі він почувався незручно, але там спрацьовувало інше — порода. І, звісно ж, банальний страх. Що ж до Вонса, Ваймз його знав іще з тих часів, коли вони разом зростали у Затінках. І перед малим уже тоді розкинулося велике майбутнє. Ватажком він ніколи не був. Ніколи. Не мав для цього чи то сили, чи снаги. Та й навіщо ставати ватажком? Під кожним із них пнуться нагору зо два «ад’ютанти». Не можна сказати, ніби ватажок банди — кар’єра з надійними перспективами. Натомість у кожній банді тримають блідого хлоп’ягу. Не можуть прогнати, бо саме він будує всі розумні плани (зазвичай ідеться про стареньких жіночок та незамкнені крамниці). Вонс природним чином посів у світобудові саме таке місце. 

Ваймз належав до середньої ланки — тобто холопів, які могли криками висловлювати згоду. Він пам’ятав, як Вонс повсякчас тинявся з ними у чужих поношених штанах. Цей кістлявий малий навчився якось по-чудернацькому, з підстрибом бігати, щоб встигати за старшими хлопцями. І він постійно щось вигадував, аби вони не мали часу його відлупцювати (такою була їхня звична розвага, якщо не траплялося нічого цікавішого). Він дуже вдало пройшов чудову школу, готуючись до безжального дорослого світу. 

Так, вони вдвох починали в канаві. Але Вонс виборсався нагору. Натомість Ваймз — і він визнав би це першим — лише плив за течією. Щойно відкривалися якісь перспективи, він висловлював свою думку. Або говорив щось недоречне. Зазвичай це збігалося. 

Саме тому поряд із Вонсом він почувався незручно. Він дослухався до того, як працює великий годинниковий механізм амбіцій. 

Ваймз ніколи не вмів керувати амбіціями. Це було ніби щось з іншого життя. 

— А, Ваймзе. 

— Сер, — дерев’яним голосом відповів той. 

Він навіть не намагався відсалютувати, бо знав про небезпеку впасти. Зараз він думав про те, що варто було пообідати — тобто випити чогось. 

Вонс копирсався у папірцях, що лежали на столі. 

— Якась дивина та й годі, Ваймзе. Боюся, у вас великі проблеми. 

Вонс не носив окулярів. А якби носив, зиркнув би зараз на капітана з-понад скелець. 

— Сер? 

— …з вашими людьми у Сторожі. Здається, один із них заарештував голову Гільдії злодіїв. 

Ваймз похитнувся, збираючи всі сили, щоб зосередитися. Усе це заскочило його зненацька. 

— Перепрошую, сер. Я не можу вловити… 

— Ваймзе, я кажу, що один із ваших людей заарештував голову Гільдії злодіїв. 

— Один із моїх людей? 

— Так. 

Розшарпані мозкові клітини Ваймза мужньо спробували відновити бойові лави. 

— З нашої Сторожі? — перепитав він. 

— Зв’язав йому руки і притягнув під палац, — гірко усміхнувся Вонс. — Боюся, тут щось нечисто. Десь був рапорт… ага… ось: «Я, Морква Рудокопсон, звинувачую цього чоловіка в умисному скоєнні карного злочину згідно розділу 14 (ххх) Загального кримінального кодексу, 1678». 

— «Чотирнадцять ха‑ха-ха»? — скоса зиркнув на секретаря Ваймз. 

— Тут так написано. 

— Що це означає? 

— Навіть гадки не маю, — сухо відповів Вонс. — І хто такий цей… Морква? 

— Ми ж так не працюємо! — спохопився Ваймз. — Не можна просто ходити й заарештовувати злодіїв із Гільдії. Ми б навіть за цілий день не впоралися! 

— А цей Морква, очевидно, іншої думки. 

Капітан хитнув головою і одразу ж скривився від болю. 

— Морква? Навіть не можу пригадати, що це за один. 

Туманна переконаність в його тоні одразу приголомшила навіть Вонса. 

— Він був доволі… — секретар помовчав, шукаючи слів. — Морква, Морква. Десь я вже чув це ім’я. Бачив написаним на папері, — його обличчя втратило будь-який вираз. — Доброволець! Пам’ятаєте, я показував? 

Ваймз витріщився на нього. 

— Лист від якогось… ґнома?.. 

— Атож. Він розводився про служіння спільноті і збереження порядку на вулицях. Благав, щоб його синові не відмовили у місці скромного вартового. 

Секретар зашурхотів папірцями. 

— Що він накоїв? — запитав Ваймз. 

— Нічого. Анічогісінько. Саме це й дивно. 

Ваймз наморщив чоло. Розум силкувався засвоїти нову думку. 

— Доброволець? — запитав він. 

— Так. 

— Його не змушували служити? 

— Він сам захотів. А ви сказали, що це, мабуть, жарт, і я відповів, що ми повинні залучати етнічні меншини. Пригадуєте? 

Капітан спробував. Задача виявилася непростою. Збереглися якісь розмиті спогади, нібито він пив, щоб забутися. Усе це не мало сенсу, бо він уже не пам’ятав, що йому треба забути, і врешті-решт пив, намагаючись забути про пиятику. Він не знайшов жодного ключика у тій безладній мішанині, яку язик не повертався назвати високим словом «пам’ять». 

— Чи я пригадую? — безпорадно перепитав він. 

Склавши руки на столі, Вонс нахилився вперед. 

— Послухайте: його світлість вимагає пояснень. Я не хочу, аби довелося розповісти йому, що капітан Нічної сторожі не має гадки про те, куди несе людей, якими він — якщо можна так висловитися — командує. І ви цього не хочете, правда ж? Ну? 

— Так, сер, — пробурмотів Ваймз. 

У закапелках розуму винувато борсався тьмяний спогад про якусь щиру розмову у «Виноградному гроні». Але не ґнома ж він там зустрів? Ну, хіба що визначення рас дуже змінилися. 

— Звісно, ніхто цього не хоче, — підхопив Вонс. — Заради старої дружби, і так далі. Тож я придумаю, що йому сказати, а ви, капітане, розберетеся з тим, що там коїться, і покладете цьому край. Дайте цьому ґномові коротенький урок, щоб знав, що таке служити вартовим, гаразд? 

— Ха-ха, — послужливо докинув Ваймз. 

— Перепрошую? 

— Ой. Думав, це у вас жарт на расову тему. Сер. 

— Ваймзе, послухайте: я дуже терплячий, зважаючи на обставини. А зараз ви маєте забратися звідси і все владнати. Ясно? 

Ваймз відсалютував. 

Чорна туга, що завжди чатувала на нього у тверезі миті, вхопилася за кінчик язика. 

— Так, вельмишановний секретарю. Я подбаю про те, аби він затямив, що арешт злодія — незаконна справа. 

Він одразу пошкодував про ці слова. Якби не такі вибрики, він міг досягнути набагато більшого і стати великою людиною — капітаном гвардійців у палаці. Коли Патрицій віддав йому під оруду Сторожу, це був такий собі невеличкий жарт. Утім, Вонс уже занурився в інші свої папірці. Якщо він і помітив сарказм, то не виказав цього. 

— От і добре, — сказав він. 

«Люба матінко! — писав Морква. — 

Сьогодні набагато кращий день. Я пішов до Гільдії злодіїв, заарештував головного зловмисника і притягнув його під палац Патриція. Мабуть, надалі з ним не буде клопоту. А пані Долоня каже, що я можу й далі жити на горищі, бо добре, коли в домі є чоловік. Це тому, що вночі тут були гості, які даремно так багато випили. І вони здійняли колотнечу в кімнаті у дівчини. Мені довелося піти поговорити з ними, а вони чинили опір, і один спробував вдарити мене коліном, але на мені був Захисток, і пані Долоня сказала, що цей чоловік зламав собі чашечку, але мені не треба купувати нову. 

Деякі обов’язки Сторожі незрозумілі. Я маю напарника. Його звати Ноббі. Він говорить, що я надто ревний. І що мені ще вчитися й вчитися. Мабуть, це правда, бо я лише на 326-й сторінці «Законів і постанов міст Анк і Морпорк». Обіймаю вас усіх. 

Твій син, 

Морква. 

P. S. Перекажи Мінті, що я її люблю». 

Його не просто затягувала самота — він опинився на споді життя. Принаймні Ваймзові думалося саме так. 

Нічна сторожа прокидалася, коли весь світ лягав спати, і відходила до сну, коли над міськими краєвидами займався світанок. 

До скону вештатися мокрими темними вулицями, у сутінковому світі… До Нічної сторожі прибивалися люди, які з тих чи інших причин мали схильність до такого способу життя. 

Він підійшов до штабу Сторожі — древньої і на диво великої будівлі. Справа і зліва здіймалися дубильня і кравецька майстерня, де виготовляли якісь сумнівні шкіряні вироби. Напевно, колись штаб мав солідний вигляд, але зараз поринув у занепад, і тут засідали хіба що сови й щури. Час, бруд і лишайник майже стерли девіз, вирізьблений над дверима, однак все-таки можна було прочитати слова стародавньої міської говірки: 

FABRICATI DIEM, PVNC 

Сержант Колон, який мав себе за великого знавця мов, бо служив колись у далеких краях, стверджував, що це означає «Захищати й служити». 

Так. Очевидно, приналежність до сторожі щось колись важила. 

«Сержант Колон… — подумав Ваймз, ввалившись у затхлу пітьму. — Що ж, він любить темряву». Сержант Колон тридцять років прожив у щасливому шлюбі завдяки тому, що місіс Колон працювала цілий день, а він — цілу ніч. Вони спілкувалися, обмінюючись записками. Він готував їй чай, перш ніж вийти на зміну, а вона вранці лишала йому в печі смачний гарячий сніданок. Подружжя мало трьох дорослих дітей. Ваймз припускав, що вони народилися внаслідок надзвичайно переконливого листування. 

А ще ж капрал Ноббс… Що ж, цілком можна було зрозуміти, чому такий, як Ноббі, не бажає, аби його бачили люди. Тут не крилося жодних загадок. Єдина причина, з якої ви не могли зарахувати Ноббі до царства тварин, полягала в тому, що царство тварин одразу б підхопилося і втекло. 

І, звісно ж, він сам. Кістлява неголена жменька проспиртованих шкідливих звичок. От і вся Нічна сторожа. Їхня трійця. Колись були десятки, сотні людей. А зараз — лише троє. 

Ваймз видерся нагору сходами, навпомацки знайшов шлях у кабінет і впав у древнє шкіряне крісло, з якого аж вивалювався наповнювач. Покопирсавшись у нижній шухляді, знайшов пляшку, зубами витягнув корок, виплюнув його, зробив ковток. 

День розпочався. 

Світ зібрався докупи. 

Життя — звичайнісінька хімія. Там крапелька, там росиночка — і от уже все змінилося. Ковтнеш трохи прокислих соків — і раптом стаєш готовий прожити ще декілька годин. 

У давнину, коли це був пристойний район, оптимістичний власник таверни, що по той бік вулиці, чимало заплатив чарівникові, аби той підсвітив усі літери вивіски різними кольорами. Зараз вони лише хаотично блимали, а часом ставалося коротке замикання від сирості. «Е» стала вирви-око-рожевою. Вона то згасала, то світилася, як їй заманеться. 

Ваймз уже давно звик — це здавалося йому частиною життя. 

Він втупився у миготливу гру світла на розтрісканому тиньку, а тоді підняв взуту в сандалю ногу і двічі лунко тупнув об підлогу. 

За кілька хвилин зі сходів долинуло хрипіння: сержант Колон дерся вгору. 

Ваймз подумки рахував. Колон завжди на шість секунд зупинявся, аби трохи віддихатися. 

На сьомій секунді двері прочинилися. Сержантове обличчя виринуло з-за них, ніби повний місяць. 

Ось приблизний опис Колона: він належав до людей, які, розпочавши військову кар’єру, неодмінно бронзовіють у званні сержанта. Не можна було уявити його капралом. Або, якщо вже про це мова, капітаном. Якби він не записався на службу, то став би ковбасником чи м’ясником: здавалося, він створений для такої роботи, де майже обов’язково мати велике червоне обличчя і пітніти навіть у морози. Він відсалютував і дуже обережно поклав і розгладив на столі у Ваймза пожмаканий папірець. 

— Добривечір, капітане. Оце звіт з учорашньої зміни. А ще ви винні чотири пенси чайному клубу. 

— Колоне, що там із цим ґномом? — кинув Ваймз. 

— З яким ґномом? — наморщив лоба сержант. 

— Тим, який щойно приєднався до Сторожі. Цим… Морквою чи як його там. 

— Та ну? — У Колона відпала щелепа. — Він що, ґном? Я завжди казав, що не можна довіряти цим поганцям-недоросткам! Надурив мене, малий негідник! Мабуть, збрехав про свій зріст! 

Колон був зростистом — принаймні, коли йшлося про нижчих за нього. 

— Ви знаєте, що він сьогодні вранці заарештував голову Гільдії злодіїв? 

— За що? 

— Здається, за те, що він голова Гільдії злодіїв. 

— А хіба це злочин? — ошелешено запитав сержант.  

— Варто мені перекинутися словом із цим Морквою. 

— Сер, хіба ви не бачилися? Він казав, що приходив до вас із рапортом. 

— Гм… Мабуть, я тоді був зайнятий. Доводиться багато міркувати про різне. 

— Так, сер, — делікатно сказав Колон. 

Капітан знайшов у собі достатньо гідності, щоб відвернутися і зашурхотіти покладами папірців на столі. 

— Треба негайно прибрати його з вулиці, — пробурмотів він, — бо ми й не змигнемо, а він притягне сюди ватажка Гільдії убивць, бо той, бачте, людей убиває! Де цей Морква? 

— Я вирядив його з капралом Ноббсом, щоб той, так би мовити, розтлумачив, що й до чого. 

— Ви відправили зеленого новачка з Ноббі? — знесилено запитав Ваймз. 

— Сер, я подумав, що капрал Ноббс зі своїм досвідом міг би багато чому його навчити, — перелякано заторохтів Колон. 

— Лишається сподіватися, що новенький повільно вчиться, — сказав Ваймз, натягуючи на голову поруділий шолом. — Рушаймо. 

Коли вони вийшли зі штабу, то побачили драбину, прихилену до стіни таверни. Огрядний чоловік на верхній сходинці тихо лаявся, длубаючись у світляних літерах. 

— Там «Е» покоцане, — крикнув Ваймз. 

— Що? 

— «Е». Погано працює. І «Т» блимає, коли дощ. Саме час привести все до ладу. 

— Привести до ладу? А. Так. Звісно. Саме це я й роблю. Приводжу все до ладу. 

Вартові захлюпали по калюжах. Брат Дозорець повільно похитав головою і знову зосередився на викрутці. 

Таких, як капрал Ноббс, можна знайти у будь-якому збройному формуванні. Попри типову для них енциклопедичну обізнаність у Приписах, вони дуже дбають проте, щоб не просуватися далі, скажімо, капрала. Ноббі мав звичку розмовляти кутиком рота. Він невпинно курив, але Морква помітив дивну річ: у вустах Ноббі кожна цигарка миттю перетворювалася на недопалок, проте далі він міг курити його цілу вічність або сховати за вухо, де утворилося таке собі нікотинове кладовище. За рідкісних нагод виймаючи цигарку з рота, Ноббс обережно прикривав її складеною човником долонею. 

Він був низькорослим чоловічком з кривими ногами і трохи скидався на шимпанзе, якого ніколи не запрошують на чаювання. 

Його вік лишався загадкою. Однак за рівнем цинізму і загальної втоми від світу (таке собі вуглецеве датування людської особистості) йому було приблизно сім тисяч років. 

— Сюдою безпечно, — сказав Ноббі, коли вони увійшли на вогку вулицю у торговому кварталі. Він смикнув за ручку дверей — виявилося, що вони замкнені. — Далеко не відходь, — додав він, — я наглядатиму за тобою. Перевіряй двері по той бік вулиці. 

— О, ясно, капрале. Ми дивитимемося, чи всі крамниці зачинені. 

— На льоту все хапаєш, синку. 

— Сподіваюся, що піймаю зловмисника на гарячому, — Морква рвався до бою. 

— Звісно, — непевно промовив Ноббі. 

— Але якщо виявиться, що двері незамкнені, мабуть, треба буде покликати власника, — правив далі Морква. — І одному з нас доведеться лишитися надворі, щоб тримати все під контролем, правда ж? 

— Он як? — повеселішав капрал. — Це зроблю я, можеш на мене покластися. А ти підеш всередину шукати жертву. Себто власника. 

Він смикнув іншу дверну ручку. Вона крутнулася. 

— Коли в моїх рідних горах ловили злодія, його вішали на… 

Морква урвав, знічев’я крутячи ручку. 

Ноббі закляк. 

— …на?.. — врешті перепитав він із жахом і зачудуванням. 

— Не можу пригадати, як саме — відповів Морква. — Мама казала, що це ще надто поблажливо. Красти неправильно. 

Ноббі пережив численні відомі різанини у простий спосіб: він їх уникав. Відпустивши ручку дверей, він вдячно по ній поплескав. 

— А! — крикнув Морква. 

Ноббі аж підстрибнув. 

— Що — «а»? — гукнув він у відповідь. 

— Згадав, як ми їх підвішували. 

— Ну… — мляво промовив Ноббі. — І як? 

— На фортечну стіну. Часом вони по декілька днів там висіли. Можете мені повірити, вони після того вже не крали. На городі бузина, в Анк-Морпорку дядько. 

Ноббі прихилив до стіни свою піку і видобув із завушних надрищ недопалок. Він вирішив, що треба негайно дещо з’ясувати. 

— Що тебе змусило піти у Сторожу, хлопче? 

— Усі постійно про це запитують… Ніщо не змусило. Я сам хотів. Це зробить із мене чоловіка. 

Ноббі здивовано витріщився на праве вухо Моркви — він ніколи нікому не дивився в очі. 

— Тобто ти не в бігах? 

— Від чого б я бігав? 

Ноббі трохи розгубився. 

— Ну, завжди щось та й є. Може… Може, тебе несправедливо звинуватили в чомусь. Наприклад, — і він широко усміхнувся, — у крамницях раптом позакінчувалися різні товари, а людям чомусь здалося, ніби ти до цього причетний. Або у твоїй торбині знайшли щось чуже, хоч ти навіть гадки не мав, як воно там опинилося. Таке… Можеш розповісти старому Ноббі. А моʼ, — і він штрикнув Моркву ліктем, — трапилося щось інше? Шерше ля фам? Дівку скривдив? 

— Я… — заговорив Морква, аж тут схаменувся і згадав, що треба завжди говорити правду, навіть таким дивакам, як Ноббі, які, здається, взагалі не знають, що таке правда. А вона полягала в тому, що Морква завжди створював Мінті проблеми — хоча досі не розумів, чому і як. Коли він навідував її у печері Скелегупів, на неї потім щоразу гримали батько з матір’ю. Із самим Морквою вони завжди розмовляли дуже привітно, але для Мінті чомусь виходило на лихе, навіть коли вони просто бачилися. 

— Так, — сказав він. 

— Що ж, таке часто трапляється, — розважливо промовив Ноббі. 

— Постійно траплялося. Кривдив і кривдив її. Мало не щовечора. 

— Отакої! — на Ноббі це справило враження, і він глянув на захисний обладунок. — І тому ти повинен оце носити? 

— Перепрошую? 

— Нічого, нічого. У кожного свої маленькі секрети. Або великі. Навіть у капітана. Він тут лише тому, що його стоптала під ноги жінка. Сержант так і каже — стоптала під ноги. 

— От лихо! 

Це здавалося дуже болючим. 

— Гадаю, так воно й було, адже він завжди що думає, те й говорить. Я чув, що він надто часто говорив Патрицію те, що думав. Наприклад, що Гільдія злодіїв — це просто збіговисько злодіїв абощо. Тому він тут. Ну, не знаю, — Ноббі задумливо позирнув на бруківку. — А де ти оселився, хлопче? 

— Є одна леді, її називають пані Долоня, — почав Морква. 

Ноббі аж похлинувся, бо дим пішов не в те горло. 

— У Затінках? — просипів він. — Ти там буваєш? 

— Ну, так. 

— Щовечора? 

— Радше щодня, але так. 

— І ти сюди прийшов, щоб із тебе зробили чоловіка? 

— Так! 

— Мабуть, мені б не сподобалося в тих краях, звідки ти родом. 

— Слухайте, — заговорив геть розгублений Морква, — я прийшов, бо містер Варнеші сказав, ніби це найкраща робота у світі. Захищати закон і так далі. Хіба ні? 

— Нууу… Щодо цього… Захист закону… Бач, колись, так, ну, тобто до Гільдій і усього цього… закон, така штука, не дуже… Ну, тобто зараз усе стало більш… Слухай, не знаю я. Загалом просто собі дзеленчиш у дзвіночок і не рипаєшся. 

Ноббі зітхнув, а тоді щось пробурчав, відчепив від пояса клепсидру і витріщився на рештки піску, які от‑от мали остаточно пересипатися вниз. Повернувши її на пояс, він зняв із дзвіночка шкіряну заглушку і раз чи два тихенько дзеленькнув. 

— Північ, — промимрив Ноббі, — і все гаразд. 

— Оце й усе? — здивувався Морква, коли вляглося слабеньке відлуння. 

— Так. Загалом так. 

І Ноббі похапцем затягнувся недопалком. 

— Та ну? А переслідування злочинців освітленими місячним сяйвом дахами? А фехтування канделябрами? Нічого такого? 

— По-моєму, ні, — жваво сказав Ноббі. — Я ніколи нічого такого не робив. Ні-хто ніколи ні про що таке не казав, — він пихнув димком. — Хто гасає по дахах, того може спіткати нагла смерть або застуда. Якщо ти не проти, я обираю старий добрий дзвіночок. 

— А можна мені? 

Ноббі розгубився. Інакше годі пояснити, чому він припустився помилки і мовчки віддав Моркві дзвіночок. Той покрутив його в руках, а тоді підняв над головою і щосили задзеленчав. 

— Північ! — волав він. — І все гараааааазд! 

Між стінами закрутилося відлуння, яке нарешті придушила важка моторошна тиша. Удалині гавкнули кілька собак. Заплакало немовля. 

— Шшшш! — прошипів Ноббі. 

— Але ж усе гаразд, хіба ні? 

— Це ненадовго, якщо ти й далі калататимеш. Віддай цей клятий дзвін. 

— Не розумію! Послухайте, у мене тут книжка, яку дав містер Варнеші… 

І він вийняв «Закони і постанови». 

— Вперше бачу, — знизав плечима Ноббі. — А зараз припини цей рейвах. Не можна здіймати гармидер. Хтозна, кого він сполохає. Сюди! 

Він схопив Моркву за плече і потягнув у провулок. 

— А кого? — перепитав Морква, опираючись, поки Ноббі наполегливо штовхав його далі. 

— Негідників, — промимрив капрал. 

— Але ж ми — Сторожа! 

— Атож! І нащо нам сутички?! Пам’ятай, що трапилося з Ґаскіном! 

— Я не пам’ятаю! — остаточно розгубився Морква. — Хто такий Ґаскін? 

— Це було ще до тебе, — буркнув Ноббі. Він трохи збавив крок, бо втомився. — Бідолаха. Таке могло спіткати кого завгодно, — він зиркнув на Моркву. — Припини, ясно? На нерви діє. Переслідування у місячному сяйві, це ж треба! Здохнути й не жити! 

Він сторожко подріботів вулицею. Ноббі й так завжди чимчикував боком, а коли зараз ще й скрадався, то став схожий на кульгавого краба. 

— Але ж… У цій книжці… 

— Не забивай мені баки своєю книжкою, — гаркнув капрал. 

— Але закон… — геть посмутнів Морква. 

Договорити він не встиг: сокира, що вилетіла з низеньких дверцят, свиснула в повітрі й відскочила від протилежної стіни. Всередині затріщало дерево і забряжчало скло. 

— Ноббі, там бійка! — скинувся Морква. 

Той зиркнув на двері. 

— Ще б пак. Це ґном’яча кнайпа. Гірше й не придумати. Не потикайся туди, хлопче. Якщо потрапиш в лапи до цих малих поганців, тебе потовчуть на порох. Тримайся за Ноббі, і тоді… 

Він схопив Моркву за міцне, мов стовбур дерева, плече. Це було те саме, що намагатися зрушити з місця будівлю. 

Морква пополотнів. 

— Ґноми п’ють? І затівають бійки? 

— Атож. Тільки те й роблять. Та ще й говорять такими словами, якими я б навіть до своєї матусі не звернувся. Краще триматися подалі від цього паскудного збіговиська… Куди лізеш?! 

Ні-хто не знає, чому ґноми, потрапивши до великого міста, геть забувають про тихе і розмірене гірське життя. Навіть найбезневиннішим рудокопам щось вдаряє в голову, спонукаючи весь час носити кольчугу і сокиру, перейменовуватися на всіляких Буцатих Галабурд і впиватися до безпросвітного забуття. Може, річ у тім, що вдома вони живуть надто вже тихо і правильно. Відгарувавши сімдесят років на свого батька у шахтному колодязі і потрапивши нарешті до великого міста, юний ґном, мабуть, понад усе хоче добряче хильнути, а потім когось віддухопелити. 

Цього разу точилася не просто бійка, а прекрасна ґном’яча битва, в якій зійшлося приблизно сто учасників, поділених на сто п’ятдесят коаліцій. Лунали крики й прокляття, сокири черкали по металевих шоломах під акомпанемент пісні про золото, яку виконувала купка захмелілих ґномів біля вогнища (ще одна їхня народна традиція). 

Ноббі налетів на спину Моркви: побачивши все це, той заціпенів від жаху. 

— Та тут щовечора так. Послухай старого капрала, не втручайся. Це їхні етнічні обряди абощо. Етнічні обряди треба шанувати. 

— Але… Але… — Морква аж затинатися почав. — Це ж мій народ. Певною мірою. Хіба так можна? Що люди подумають? 

— Ми думаємо, що це паршиві недоростки. Годі, забираймося! 

Але Морква кинувся в самісіньку гущу. 

Приклавши долоні до рота, він щось прокричав незнайомою Ноббі мовою. До цієї категорії належали мало не всі мови (зокрема і його рідна), але цього разу йшлося про ґномську. 

— Ґр-дузк! Ґр-дузк! ааК’зт езем ке бур’к це цім?^[7] 

Бійка вщухла. Сотня бороданів роздратовано й ошелешено витріщилися на згорбленого Моркву. 

Від його нагрудника відскочив кинутий кимось пощерблений пивний кухоль. Морква нахилився і легко, мов пір’їнку, підняв зухвальця. 

— Йєук, юдтруц-т’руд-езтуза, гудр’зд дезек дрез’гук, гузу-крук’т б’тдуз г’ке’к ме’ек б’тдуз т’бе’тк ксе’дратк ке’гкт’в. ааДб’фук?^[8] 

Ґноми ніколи не чули, щоб хтось, вищий за чотири фути, промовив стільки слів старою говіркою. 

Моркві на очі навернулися сльози. Він поставив нападника на підлогу. 

— Ви — ґноми! Шануйтеся! Гляньте на себе. Вам не соромно? 

Миттю впало сто важких, ніби з каменю витесаних щелеп. 

— Та гляньте ж на себе! — повторив Морква, хитаючи головою. — Згадайте своїх нещасних, сивобородих старих матінок, які знемагають від важкої праці на рудниках! У них серце болить за синків! Що вони сказали б, якби зараз побачили вас? Матусі, які навчили вас вправлятися з кайлом… 

До ошелешеного і переляканого Ноббі, що вкляк біля дверей, звідусіль долинали придушені ридання. Ґноми дедалі гучніше прочищали носи. 

— Мабуть, вони зараз думають, що ви собі спокійно граєте в доміно абощо… — продовжив Морква. 

Найближчий ґном у шоломі, оздобленому шестидюймовими шпичаками, тихо заплакав. Сльози скрапували у пиво. 

— І я впевнений, що вони дуже давно не мають від вас звісточки, хоч ви й обіцяли писати щотижня… 

Ноббі неуважно вийняв засалену хустку і передав ґномові, який, здригаючись від ридань, прихилився до стіни. 

— Що ж, — добродушно сказав Морква. — Не хочу на вас тиснути, але відтепер я щовечора приходитиму сюди і сподіваюся бачити пристойну ґномську поведінку. Я розумію, як воно, жити далеко від дому, але такі речі неприйнятні, — він торкнувся шолома. — Ґ’грук, т’ук.^[9] 

Широко всміхнувшись їм і зігнувшись навпіл, Морква виліз із кнайпи. Коли він опинився надворі, Ноббі поплескав його по плечі. 

— Навіть не думай знову щось таке утнути, — злісно кинув він. — Ти у Міській сторожі! Щоб я більше не чув цієї балаканини про закони! 

— Це дуже важливо, — серйозно відповів Морква, поспішаючи за Ноббі, який скрадався провулком. 

— Важливіше, щоб тебе не порубали на кавалки. Ґномські кнайпи! Синку, якщо маєш клепку, заходь сюди і тримай язика на припоні. 

Морква поглянув на будівлю, до якої вони підійшли. Вона стояла трохи віддалік від вуличної грязюки. Зсередини долинали звуки бучної пиятики. Над дверима висіла покоцана вивіска, на якій був намальований барабан. 

— Таверна? — задумливо спитав Морква. — Відчинена о цій порі? 

— Чом би й ні, — сказав Ноббі, штовхаючи двері. — Саме те, що треба. «Латаний барабан». 

— Тут теж алкоголь? — уточнив Морква, швидко гортаючи сторінки книжки. 

— Сподіваюся, що так, — сказав Ноббі. — Він кивнув тролю, який працював у «Барабані» витурайлом^[10]. — Добривечір, Щебеню. Я тут показую новачкові, що й до чого. 

Троль щось рикнув і махнув потрісканою рукою. 

Інтер’єр «Латаного барабана» уже став легендою. Цей заклад прославився як найсумнівніший в усьому Дискосвіті. Він був такою визначною пам’яткою Анк-Морпорка, що після неуникного косметичного ремонту новий власник мусив кілька днів відтворювати оригінальну патину бруду, кіптяви та інших, набагато загадковіших субстанцій. Крім того, довелося імпортувати кілька тонн зогнилого очерету, щоб вистелити підлогу. Тут, як завжди, сиділа компанія героїв, найманих убивць, торговців, зухвальців і злочинців. Лише під мікроскопом можна було б їх розрізнити. Під стелею пасмами вився густий дим — мабуть, боявся торкнутися стін. 

Коли увійшли двоє вартових, розмова трохи стихла, а потім знову здійнявся галас. Двійко підозрілих з вигляду друзяк помахали Ноббі. 

А той помітив, що Морква знайшов собі справу. 

— Що там у тебе? — запитав капрал. — Про матусь не розводься тут, гаразд? 

— Я нотатки роблю, — похмуро сказав Морква. — У нотатнику. 

— Те, що треба, — сказав Ноббі. — Тобі тут сподобається. Я завжди тут вечеряю. 

— «Протизаконний» — разом чи окремо? — і Морква перекинув сторінку. — Ви б як написали? 

— Я б такого не написав, — відповів Ноббі, розштовхуючи відвідувачів. До його душі завітала рідкісна гостя — щедрість. — Що питимеш? 

— Гадаю, пити зараз недоречно. Та й взагалі міцний алкоголь підступний. 

І тут Морква відчув, що в потилицю йому уважно дивляться. Озирнувшись, він побачив тихого і сумирного велетня-орангутана, який сидів за барною стійкою з кухлем пива і мискою арахісу. 

Орангутан дружньо підняв келих, а потім шумно сьорбнув пива, скрутивши нижню губу трубочкою. Звук був такий, наче спускали воду в каналі. 

Морква підштовхув Ноббі ліктем. 

— Тут мав… 

— Не кажи цього! — квапливо перервав Ноббі. — Не вимовляй цього слова! Це бібліотекар. Він працює в Академії. Завжди приходить сюди вихилити кухлик на ніч. 

— А люди не заперечують? 

— Чого б вони заперечували? — перепитав Ноббі. — Він за свою випивку завжди платить, як і всі тут. 

Морква знову озирнувся на орангутана. В голові юрмилося безліч запитань. Наприклад: де цей відвідувач носить гроші? Бібліотекар неправильно зрозумів цей уважний погляд і люб’язно підштовхнув до Моркви миску з арахісом. 

Вартовий випростався у весь свій чималий зріст і розгорнув нотатник. Недарма він сьогодні цілий день читав «Закони і постанови». 

— Хто утримувач, власник, орендатор чи хазяїн цього приміщення? — запитав він у Ноббі. 

— Шо-шо? — не зрозумів коротун. — Утримувач? По-моєму, сьогодні тут Чарлі наглядає за порядком. А що? 

Він тицьнув пальцем у дебелого кремезного чолов’ягу з посіченим шрамами обличчям. Той на мить відірвався від свого заняття — він саме намагався мокрою ганчіркою рівніше розмазати бруд по склянках — і по-змовницьки підморгнув Моркві. 

— Чарлі, це Морква, — сказав Ноббі. — Він вчащає до Розі Долоні. 

— Невже щовечора? — здивувався Чарлі. 

— Якщо ви тут за старшого, мушу повідомити про ваш арешт, — речитативом проказав він. 

— Про яку це ти решту, друже? — перепитав Чарлі, далі протираючи склянки. 

— Арешт, — повторив Морква. — За обвинуваченням у тому, що ви 1) (i) («один-і з крапкою») у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці а) продавали алкогольні напої або б) сприяли продажу алкогольних напоїв після 12 (дванадцятої) години ночі, що суперечить положенням Акту про пивниці (Акту про години роботи пивниць) від 1678 року, а також 1) (ii) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви продавали алкогольні напої або сприяли продажу алкогольних напоїв у посуді, ємність і розміри якого не відповідають положенням згаданого вище Акту; 2) (i) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви дозволяли відвідувачам носити вийняту з піхов зброю, довжина якої перевищувала 7 (сім) дюймів, що суперечить третьому розділу згаданого вище Акту, а крім того, 2) (ii) у період 18 хрюпня у закладі під назвою «Латаний барабан» на Філігранній вулиці ви продавали алкогольні напої у приміщенні, яке вочевидь не має ліцензії для продажу та/або споживання таких напоїв, що суперечить третьому розділу згаданого вище Акту. 

Запала мертва тиша, а Морква перегорнув іще одну сторінку і продовжив: 

— Крім того, зобов’язаний поінформувати вас про свій намір представити правосуддю докази на підтвердження обвинувачень відповідно до Акту про збори у місцях громадського користування (азартні ігри) від 1567 року, Актів про ліцензування закладів (охорону здоров’я) від 1433, 1456, 1463, 1465 і з 1470 до 1690, а також… — Морква скоса глянув на Бібліотекаря, який завжди розумів, коли в нього починалися проблеми. От і цього разу він поквапився допити пиво. —…відповідно до Акту про домашніх та приручених тварин (піклування і догляд) від 1673 року. 

Запала тиша. Та рідкісна тиша, коли всі, хто зібрався, затамували подих і чекають, що буде далі. 

Чарлі обережно поставив склянку, по якій бездоганно розподілив бруд. Він поглянув на Ноббі. Той щосили намагався вдавати, ніби прийшов сюди сам і анітрохи не пов’язаний з тим, хто стоїть поряд і чомусь вдягнений у таку саму форму. 

— Яке ще правосуддя? — сказав Ноббі до Чарлі. — У нас катма правосуддя, — й перелякано знизав плечима. 

— Це новачок? — запитав Чарлі. 

— Спокійно, спокійно, — втрутився Морква. 

— Тут нічого особистого, — пояснив Чарлі, звертаючись до Ноббі. — Просто… Цей-во. Днями тут до нас чаклун заходив і говорив про це. Така собі освітня штукенція, розумієш? — він на мить замислився. — Криве научування. Так. Це криве научування. Щебеню, тягни сюди свій закам’янілий зад. 

Приблизно о цій порі хтось у «Латаному барабані» жбурляє склянку. Саме це зараз і сталося. 

Капітан Ваймз біг Короткою вулицею — найдовшою в місті (втілення славетного морпоркського почуття гумору), — а за ним шкандибав сержант Колон і сипав наріканнями. 

Ноббі тупцював біля входу у «Барабан». У моменти небезпеки він переміщувався з місця на місце так, що й непомітно було, як він долає простір. Перед цією здатністю блякли всі звичайні способи транспортування матерії. 

— Всередині бійка! — заторохтів він, хапаючи капітана за плече. 

— Він сам б’ється? — запитав той. 

— Ні, з усіма! — крикнув Ноббі, перестрибуючи з ноги на ногу. 

— Он як… 

Сумління казало: «Вас тут троє. Він носить вашу форму. Він один із твоїх людей. Пам’ятай старого бідолаху Ґаскіна». 

Інша частина його мозку, ненависна і жалюгідна, хоча саме завдяки їй він виживав у Варті протягом цих десяти років, підказувала: «Вдиратися туди було б нечемно. Почекаймо завершення, а потім запитаймо, чи не потребує він допомоги». 

До того ж втручання у бійки суперечить етиці Варти. Набагато легше увійти, коли вже по всьому, і заарештувати всіх, хто лежить. 

Хруснуло скло — зсередини вибили вікно, — і на протилежний бік вулиці вилетіло чиєсь оглушене тіло. 

— Гадаю, ми мусимо негайно вжити заходів, — обережно почав капітан. 

— Це точно, — сказав сержант Колон. — Якщо далі тут стояти, можна отримати травму. 

Вони тихо прокралися трохи далі вулицею, старанно уникаючи поглядів один одного. Тут уже не закладало вуха від того, як трощать дерево і скло. 

Іноді зсередини долинав зойк, а час від часу ще й загадковий подзвін, мовби хтось бив коліном у гонг. 

Ніякова мовчанка обсіла їх, наче хмара. 

— Сержанте, ви цього року вже брали відпустку? — врешті запитав капітан Ваймз, погойдуючись із п’ятки на носок. 

— Так, сер. Того місяця відправив дружину у Квірм, щоб вона тітоньку навідала. 

— Кажуть, о цій порі року там дуже гарно. 

— Так, сер. 

— Повно герані і всякого іншого цвіту. 

З горішнього поверху щось вивалилося — і на бруківку впало скорчене тіло. 

— І ще в них там квітковий годинник, якщо не помиляюся? — в розпачі промовив капітан. 

— Так, сер. Дуже гарно, сер. Безліч квіточок, сер. 

Залунали такі звуки, ніби хтось когось періщить важким дерев’яним предметом. Ваймз скривився. 

— Сер, здається, йому у Варті буде недобре, — доброзичливо зазначив сержант. 

У «Латаному барабані» дуже часто вибивали двері під час заворушень, тож нещодавно допасували спеціально загартовані петлі — і марно витратили купу грошей: це стало очевидно, коли новим шаленим ударом двері просто винесло разом із лутками. Посеред пролому хтось силкувався зіп’ястися на лікті, але зі стогоном знову впав. 

— Здається, все вже… — почав капітан. 

— Це ж той окаянний троль! — перервав його Ноббі. 

— Що? — не повірив Ваймз. 

— Троль! Той, якого вони біля дверей тримають! 

Вони дуже-дуже обережно підійшли ближче. 

Серед уламків справді лежав витурайло Щебінь. 

Дуже важко травмувати створіння, яке — хоч із якого боку поглянь — просто рухомий камінь. Однак здавалося, хтось на це спромігся. Повержене тіло стогнало, і лунав такий звук, ніби хтось дробить дві цеглини. 

— Знаменний поворот в оповіді, — невпевнено сказав сержант. 

Усі троє озирнулися і втупилися в яскраво підсвічений прямокутник, де щойно стояли двері. Поза сумнівом, усередині стало трохи тихіше. 

— Не можна припустити, що він їх здолає, правда ж? — запитав сержант. 

— Наш обов’язок перед колегою і соратником-офіцером — з’ясувати це, — проголосив капітан, випнувши нижню щелепу. 

Ззаду залунало пхинькання. Озирнувшись, Колон із Ваймзом побачили Ноббі, який стрибав на одній нозі, схопившись за ступню іншої. 

— Що таке, старий? — запитав Ваймз. 

У відповідь Ноббі лише застогнав від болю. 

Сержант Колон почав здогадуватися. Діяльність Варти визначала обачлива улесливість, проте кожен у цьому підрозділі все одно хоч раз та потрапляв Щебеню під гарячу руку. Ноббі лише спробував відігратися: поліція скрізь і завжди плекає цю шляхетну традицію. 

— Він копнув його ногою по ядрах, сер, — сказав Колон. 

— Це ганебно, — невпевнено промовив капітан, а тоді замислився. — Тролі що, справді мають ядра? 

— Можете мені повірити, сер. 

— Отакої. Що й казати, шляхи пані Природи незбагненні. 

— Саме так, сер, — слухняно підтакнув сержант. 

— А тепер уперед! — наказав капітан, виймаючи меч. 

— Так, сер. 

— І ви теж, сержанте, — наголосив капітан. 

— Так, сер. 

Мабуть, це був найобачливіший наступ за всю історію воєнних маневрів. Крайня нижня точка шкали, якщо за найвищу брати атаку легкої кінноти у Кримській кампанії 1854 року. 

Вони сторожко зазирнули у розкурочений отвір дверей. 

На столах — чи тому, що від них залишилося, — валялося безліч розметаних тіл. Дехто лишився при тямі, але, здавалося, аж ніяк цьому не радів. 

Посеред зали стояв Морква, в розірваній іржавій кольчузі, без шолома, ледь тримаючись на ногах. Одне око вже почало напухати, але Морква впізнав капітана, впустив жертву (місцевого відвідувача, який уже ледь борсався) і відсалютував. 

— Сер, прошу дозволу доповісти про тридцять один випадок порушення громадського порядку, п’ятдесят шість випадків бунтівної поведінки, сорок один випадок опору офіцерові Варти під час виконання ним службових обов’язків, тринадцять нападів із застосуванням смертельно небезпечної зброї, шість випадків перебування тут із мотивами, що викликають підозру, а ще… Капрал Ноббі так і не показав мені, що до чого… 

І Морква повалився на спину, розтрощивши стіл. 

Капітан Ваймз прокашлявся. Він гадки не мав, що робити далі. Наскільки він знав, Варта ніколи досі не опинялася в такій ситуації. 

— Сержанте, гадаю, йому треба випити, — сказав він. 

— Так, сер. 

— І мені. 

— Так, сер. 

— І самі випийте, чого вже там. 

— Так, сер. 

— Капрале, а ви, будь ласка… Стривайте, що ви робите? 

— Обшукуютіласер, — випалив Ноббі, розігнувшись. — Ну, цей, з метою знайти докази злочину. 

— У їхніх капшуках? 

Ноббі сховав руки за спиною. 

— Сер, потрібно перевірити геть усе. 

У звалищі уламків сержант знайшов дивом вцілілу повну пляшку і влив чимало алкоголю до рота Моркві. 

— Що робитимемо з цим народом? — запитав він, глянувши через плече на Ваймза. 

— Гадки не маю, — сказав той, сідаючи. 

В’язниця Варти могла вмістити лише півдюжини мініатюрних людців. Зазвичай туди лише таких і саджали. Натомість тут… Капітан безпорадно роззирнувся навколо. Штрикач Норк лежав під столом, і звідти лунало якесь булькання. А ще капітан побачив Великого Генрі. І Хапуна Сіммонса, одного з найнебезпечніших кнайпових дебоширів у місті. І взагалі багато таких людей, від яких краще триматися подалі, коли вони при тямі. 

— Можна було б горлянки їм перерізати, сер, — запропонував Ноббі, який мав найбільший досвід виживання після заворушень. 

Він знайшов непритомного учасника бійки, схожого на себе за зростом, і зосереджено стягував із нього чоботи: здавалося, вони якраз вдалого розміру і майже не ношені. 

— Це було б дуже неправильно, — сказав Ваймз. Він навіть не знав, як взятися до перерізання горлянок: досі йому не випадало такої нагоди. — Ні. Мабуть, винесемо їм попередження, та й відпустимо. 

З-під лавки пролунав стогін. 

— Крім того, — поквапився додати капітан, — ми мусимо якомога швидше доправити нашого поверженого товариша у безпечне місце. 

— Дуже слушно, — відповів сержант, ковтнувши алкоголю, щоб заспокоїти нерви. 

Вони вдвох спромоглися підняти Моркву, закинувши його руки собі на плечі, і поставити на сходи ногами, що безладно теліпалися. Ледь не падаючи під цією вагою, Ваймз озирнувся, шукаючи Ноббі. 

— Капрале Ноббс, — гаркнув він, — чому ви копаєте ногами людей, які не можуть підвестися? 

— Найбезпечніший варіант, сер, — пояснив той. 

Ноббі давно вже розповідали про те, що боротися треба чесно і не можна бити ворога, який упав. Він мав шанс творчо розвинути застосування цих правил до людини чотирьох футів на зріст, із розм’яклими, наче гума, м’язами. 

— Годі вже. Виголосіть попередження зловмисникам, — наказав капітан. 

— А як, сер? 

— Ну… — капітан запнувся. Провалитися б йому на місці, коли він знав. Сам він ніколи до такого не вдавався. — Виконуйте, — відрубав він. — Я що, геть усе повинен розжовувати? 

Ноббі лишився сам на верхній сходинці. Люди на підлозі стогнали і белькотіли дедалі гучніше, а отже, приходили до тями. Капрал спробував швиденько щось придумати. Він посварився пальцем, що скидався на сирну соломинку. 

— Хай це стане для вас уроком. Більше такого не робіть, — сказав він. 

І кинувся навтьоки. 

Нагорі, зачаївшись між кроквами, задумливо чухався Бібліотекар. У житті повно несподіванок, що й казати. Він із нетерпінням чекав продовження. Почистивши головастий арахісовий горіх ногою, він чкурнув у темряву. 

Верховний гросмейстер здійняв руки. 

— Чи звершено ритуальне шмагання Кадил долі, щоб відігнати злі й безладні думки від цього Священного кола? 

— Ага. 

— «Ага»? — перепитав Верховний гросмейстер. 

У нього аж руки опустилися. 

— Ага, — радісно повторив брат Клозетник. — Я сам про це подбав. 

— Треба казати «Так, о Верховний володарю». Справді-бо, я вже стільки разів пояснював. Якщо не хочете сягнути глибин мудрості… 

— Атож, затям собі слова Верховного гросмейстера, — докинув брат Дозорець, злісно зиркнувши на порушника дисципліни. 

— Я так довго шмагав ті кадила, — промимрив брат Клозетник. 

— Ми слухаємо вас, Верховний гросмейстере, — сказав брат Дозорець. 

— Гаразд. Отже, сьогодні спробуємо ще раз провести експеримент із викликання дракона. Сподіваюся, ви принесли відповідну сировину, браття? 

— …уся брудна робота на мені, і хоч би хтось подякував… 

— Усе в ажурі, Верховний гросмейстере, — запевнив брат Дозорець. 

Гросмейстеру довелося визнати, що цього разу братія підготувалася трохи краще. Вони явно не гаяли часу. Найпочесніше місце відвели миготливій вивісці таверни. Верховний гросмейстер подумав, що того, хто прибрав її з вулиці, варто нагородити якоюсь медаллю за громадські чесноти. Моторошно-рожева «Е» хаотично блимала. 

— Це я приніс, — гордо сказав брат Дозорець. — Вони думали, що я лагоджу її абощо, а я собі взяв викрутку і… 

— Чудово, — похвалив Верховний гросмейстер. — Ініціативний вчинок. 

— Дуже дякую, Верховний гросмейстере, — широко всміхнувся брат Дозорець. 

— …суглоби червоні і намозолені до хрускоту. А ті мої три долари — ні-хто за них не пам’ятає, всім аби лише язиками плескати… 

— А зараз, — і Верховний гросмейстер узяв книжку, — треба вже взяти й узятися. Брате Клозетнику, замовкни. 

У кожному місті мультивсесвіту є щось на кшталт анк-морпоркських Затінків. Як правило, це найстаріша частина міста. Її вулички старанно відтворюють мережу середньовічних стежинок, якими корови ходили до річки, і мають назви як‑от Забродівка, Хащівка, Гачківський провулок… 

Анк-Морпорк в принципі майже увесь такий. Однак його Затінки просто не мали собі рівних. Така собі чорна діра посеред кам’яних джунглів беззаконня. Достатньо зазначити, що навіть злочинці боялися потикатися на ці вулички. Нога Варти ніколи сюди не ступала. 

А зараз випадково ступила — хоч і не дуже певною ходою. Важка ніч давалася взнаки, і довелося заспокоювати нерви. Нерви заспокоїлися вже так, що кожен із вартових покладався на своїх трьох товаришів, які мали підпирати його і вести вперед. 

Капітан Ваймз передав пляшку сержантові. 

— Тобі має… має… має бути… — він ненадовго замислився. —…соромно. Споживання алко… алкоголю у пир… сутності старішого… старшого за званням. 

Сержант спробував відповісти, але здобувся лише на сичання. 

— Приносимо… виносимо догану, — сказав капітан і налетів на стіну. Він гнівно втупився у цеглини. — Ця стіна здійснила на мене напад, — повідомив він. — Тю! Гадаєш, ти крута? Не на такого натрапила. Щоб ти знала, я офіг… офіцер на сторожі закону. І не треба нам жодних… жодних… жодних… — він раз чи два повільно кліпнув очима. — Сер’анте, чого нам не треба? 

— Проблем, сер? — підказав Колон. 

— Ні. Ні-ні. Нам не тра чогось іншого. Грець із ним. Все одно нам нічого такого не треба. 

У голові юрмилися якісь туманні видіння. Він бачив приміщення, повне злочинців. Людей, які брали його на глум. Які роками знущалися й насміхалися з нього самим лише фактом свого існування. А зараз вони лежали і стогнали. Він не дуже розумів, що їх спіткало, але стрепенулася якась майже забута частина його душі — юний, сповнений надій Ваймз у новому лискучому нагруднику, той Ваймз, який, здавалося, хтозна-коли потонув в алкоголі. 

— Може… Може… Мо’, я дещо скажу, сер’анте? 

— Сер? 

Усі м’яко відштовхнулися від ще однієї стіни і повільно рушили провулком, мов чотири краби, що зійшлися на тур вальсу. 

— Це місто. Місто. Місто, сер’анте. Місто — це… це… це… жінка, сер’анте. Ось. Жінка, сер’анте. Древня бита життям краля. Алеякщовнеївклепатися, сер’анте, вона… Ззатопитьузуби… 

— Жінка? — перепитав Колон. Він наморщив заюшене потом обличчя і зосередився. — Діаметр — вісім миль, сер. І річка. І багато цих… будинків і всякого такого, сер, — розважливо промовив він. 

— Атож. Атож. Атож, — Ваймз наставив на нього палець, який немилосердно трусився. — Я хіба казав, ніби це якась коротуха? Я таке казав? — він махнув пляшкою. Із шумовиння думок раптом виринула одна. — Ми їх взули! — палко промовив він, поки всі четверо плавно посунули назад до протилежної стіни. — Ми поставили їх на місце, правда? Дали такий урок, який вони нескоро… згадають. 

— Так, сер, — відповів сержант, але без особливого захвату. 

Він міркував про сексуальне життя свого шефа. 

Утім, Ваймз був у такому настрої, що не потребував співрозмовника. 

— Агов! — крикнув він у темний провулок. — Що, з’їли? Вдавіться зіллям, яке самі й зварили. Ось, маєте досхочу — можете закоркувати! — і він жбурнув у повітря спорожнілу пляшку. — Друга ночі! — на повне горло крикнув він. — І все гарааазд!!! 

Ця новина приголомшила багатьох осіб, які вже давно скрадалися за ними в темряві так непомітно, що ніхто їх навіть не помічав. Лише спантеличення утримувало їх від різких і гострих виявів цікавості. «Поза сумнівом, то Варта, — розмірковували ці особи. — У них шоломи і таке інше. Але чому вони прийшли у Затінки?» Їх споглядали з величезним зацікавленням. Вовча зграя могла б дивитися так на купку овець, які не лише вибігли на галявину, а ще й грайливо штурхаються й бекають. Звісно ж, усе має завершитися баранячим фаршем, але поки що цей вирок не виконують, бо споглядають. 

Морква підняв голову. Все розпливалося. 

— Де ми? — простогнав він. 

— Прямуємо додому, — сказав сержант. Він глянув на вивіску, поточену іржею та червою і поштрикану ножем. — І шлях наш лежить… Лежить… — Колон примружився. — Любчиковим провулком. 

— Любчиковий провулок — це не «додому», — пробелькотів Ноббі. — Не треба нам у Любчиковий провулок. Любчиковий провулок — це у Затінках. Злапають нас, якщо нипати Любчиковим провулком… 

Настала бентежна мить. Усвідомлення безжально проклало собі шлях, витверезивши усіх не гірше, ніж повноцінний нічний сон і кілька пінт міцної кави. Троє вартових, не змовляючись, скупчилися біля Моркви. 

— Капітане, що нам робити? — запитав Колон. 

— Гм. На допомогу можемо покликати, — невпевнено відповів той. 

— Тут? 

— І то правда. 

— Гадаю, зі Срібної вулиці ми повернули наліво, а мали — направо, — озвався Ноббі. Голос у нього тремтів. 

— Цієї помилки ми вже точно не повторимо, — промовив капітан. 

Він одразу пошкодував, що заговорив. Із темряви пролунали кроки, а десь ліворуч — хихотіння. 

— Ми повинні вишикуватися у каре, — сказав Ваймз. 

Кожен спробував сховатися за інших. 

— Агов! Що там таке? — запитав сержант Колон. 

— Де? 

— От знову. Ніби зашурхотіло щось шкіряне. 

Капітан Ваймз спробував не думати про каптури і тортури. 

Він знав, що існує багато богів. Кожне ремесло мало покровителя. 

У жебраків свій бог, у повій — богиня. І навіть убивці, напевно, комусь молилися. 

Чи міг хтось у цьому величезному пантеоні зглянутися на загнаних у глухий кут і загалом безневинних правоохоронців, які майже напевно от‑от мали загинути? 

«Мабуть, ні», — гірко подумав Ваймз. Для богів ці справи недостатньо круті. Іди пошукай бога-оборонця для якогось бідолахи, що намагається чесно виконувати свою роботу, за яку отримує жменьку доларів. Знайдеш такого, аякже. Боги шаленіють від спритних покидьків із амбітними планами на день — приміром, видлубати Рубінове Око із очниці Короля-Щипавки. Їх аж ніяк не цікавлять пересічні тюхтії, які щовечора тільки те й роблять, що безславно топчуть бруківку… 

— І знову щось зашурхотіло, але воно ніби якесь слизьке, — сказав Колон, який цінував точність. 

А потім пролунав звук… 

…який наводив на думку про вулкан. Чи про виверження гейзера. Хоч там як, але щось ревіло, немовби в кузнях Титанів… 

…але звук не міг дорівнятися до світла. Точніше, до спалаху біло-блакитної блискавиці з таких, що прошивають сітківку і випалюють відбиток аж на кістках всередині черепа. 

Звук і світло тривали цілу вічність, а потім враз зникли. 

Здійнялися пурпурові заграви, а далі, коли відновився слух, стало чутно якийсь тихий брязкіт. 

Вартові стояли, заклякнувши на місці. 

— Ну, що ж… — нарешті тихо озвався капітан. 

Знову запала мовчанка. 

— Сержанте, візьміть людей і розвідайте, будь ласка, — сказав Ваймз — тепер уже цілком виразно, карбуючи кожен звук. 

— Що розвідати, сер? — запитав той. 

Але до капітана вже дійшло, що, взявши людей зі собою, сержант залишить його тут самого. 

— Стривайте, я краще придумав, — твердо промовив він. — Підемо всі разом. 

І вони пішли всі разом. 

Їхні очі знову звикли до темряви, і стало видно, що попереду щось невиразно світиться червоним. 

Виявилося, що це стіна, яка швидко вистигає. Від неї, тихо постукуючи, відвалювалися шматочки спеченої цегли. 

Це було не найгірше. Найгірше було на стіні. 

Вони на це витріщилися. 

Вони довго на це витріщалися. 

До світанку лишилася година чи дві, і ні-хто навіть не говорив про те, щоб вибиратися звідси крізь темряву. Вони чекали біля стіни. Принаймні тут було тепло. 

Тепер вони вже намагалися не дивитися на це. 

Врешті-решт Колон тривожно потягнувся. 

— Вище носа, капітане. Могло вийти й на гірше. 

Ваймз допив іще одну пляшку. Це не подіяло. Тверезість може бути нездоланною. 

— Так, — сказав він. — Тут могли бути ми. 

Верховний гросмейстер розплющив очі. 

— Ми знову впоралися. 

Братство шалено зраділо. Дозорець і Загребун схопилися за руки і станцювали хвацьку джигу прямо в магічному колі. 

Верховний гросмейстер глибоко вдихнув. 

«Після пряника настала черга батога», — подумав він. Ця частина йому подобалася. 

— Ану тихо! — заверещав він, а тоді каркнув: — Брате Дозорцю, брате Загребуне, припиніть цю ганебну виставу! А ви всі, замовкніть! 

Усі принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили вчителя. І знову принишкли, мов бешкетники-школярі, які побачили ще й вираз обличчя вчителя. 

Верховний гросмейстер дочекався відповідної атмосфери, а тоді статечно попрямував вздовж нерівної шеренги. 

— Здається, ми тут собі намислили, ніби творимо чари? А може, мені здалося? Що скажеш, брате Дозорцю? 

Брат Дозорець ковтнув. 

— Ну… цей… Ви ж самі казали, що ми… Ну, тобто… 

— Ви ще ВЗАГАЛІ нічого не зробили! 

— Звісно. Так. Ні… — затремтів брат Дозорець. 

— Справжні чарівники що, після кожного мізерного закляттячка починають гасати й кричати «Оле-оле-оле-оле»? Ну, брате Дозорцю? 

— Та ми просто… 

Верховний гросмейстер крутнувся на закаблуках. 

— І вони витріщаються на плінтус так, ніби з-під нього от‑от щось вилізе, правда, брате Тинькарю? 

Той похнюпився. Йому здавалося, що ніхто й не помітив. 

Коли напруження сягнуло достатнього рівня і стало, немовби туго напнута тятива, Верховний гросмейстер на крок відступив. 

— Та яка мені різниця? — похитав він головою. — Я кого завгодно міг собі взяти. Міг обрати найкращих із кращих. А в мене тут купка дітлахів. 

— Ну, ми ж старалися, — озвався брат Дозорець. — Направду щось робили. Ну, тобто зусилля робили. Ми ж зосередилися, правда, хлопці? 

— Так, — в один голос підхопили всі. 

Верховний гросмейстер гнівно на них зиркнув. 

— У братстві немає місця для тих, хто не підпиратиме нам спину впродовж усього шляху, — попередив він. 

Браття мало не зітхнули вголос від полегшення. Вони ринули геть із пастки, мов перелякані вівці, що побачили відчинені ворота. 

— Підпирати спину — це ми завжди готові, — жваво запевнив брат Дозорець. 

— Нашим гаслом має бути відданість справі! — сказав Верховний гросмейстер. 

— Гасло. Атож, — підтакнув брат Дозорець. 

Він штовхнув ліктем брата Тинькаря, який знову втупився у плінтус. 

— Га? Ой. Аякже. Гасло. Аякже, — стрепенувся брат Тинькар. 

— А також віра і братерство, — додав Верховний гросмейстер. 

— Аякже, і вони також, — сказав брат Загребун. 

— Отже, якщо є серед вас той, хто не горить цією високою метою і не має палкого бажання працювати, хай зараз вийде вперед. 

Ні-хто не поворухнувся. 

«Вони міцно сіли на гачок. Боги мої! Та я справжній мастак, — подумав Верховний гросмейстер. — Можу грати на їхніх мерзенних мізках, як на ксилофоні. Чиста влада буденності — це щось неймовірне. Хто б подумав, що слабкість може бути потужнішою за силу? Але треба вміти її спрямовувати. І я вмію». 

— Що ж, чудово, — сказав він. — А тепер складемо ще раз присягу. 

Він слухав, як настрахане братство продирається крізь текст, і з задоволенням відзначив, що на «фіглянку» їм аж горло перехопило. А ще він стежив за братом Загребуном. 

«Цей трішки розумніший за інших, — думав Верховний гросмейстер. — У будь-якому разі трішки непокірливіший. Треба мені завжди йти звідси останнім, бо ще додумається вистежити, де я живу». 

Щоб стояти на чолі такого міста, як Анк-Морпорк, потрібен унікальний склад розуму. І лорд Ветінарі його мав. Утім, він і сам був унікальною людиною. 

Місцеві комерсанти так розгубилися і знавісніли від його поведінки, що давно вже не намагалися його вбити, а лише боролися за першість між собою. До того ж ніхто з найманих убивць, приступивши до нього, мабуть, не знайшов би достатньо плоті, щоб встромити кинджал. 

Інші лорди їли жайворонків, нафаршированих павичими язиками, а Ветінарі вважав, що склянка кип’яченої води і півскибочки черствого хліба — це вишукано і цілком достатньо. 

Знущання та й годі. Здавалося, ніхто не може знайти в нього жодноївади. Бліде, видовжене, мов коняча морда, обличчя дозволяло припустити, що він має схильність до батогів, голок та молодих жінок у підземеллях. Інші лорди могли цим бавитися. Батоги і голки у помірних дозах цілком прийнятні. Але виходило на те, що Патрицій вечорами читає звіти, а за особливих нагод — якщо впевнений, що впорається із навалою емоцій, — грає у шахи. 

Він часто вдягав чорне. Аж ніяк не те приголомшливе чорне, яке вбирають висококласні наймані вбивці, а стримане й трохи поношене. Це виказувало людину, яка не хоче вранці гаяти час, вибираючи, що вдягнути. І до речі, ви мали б дуже постаратися, щоб встати раніше за Патриція. Надійніше було взагалі не лягати. 

Водночас він мав і сяку-таку репутацію. Під його рукою Анк-Морпорк уперше за тисячу років почав функціонувати. Може, він правив не надто справедливо, законно чи демократично, але дієво. Доглядаючи місто, Ветінарі немовби підстригав кущ у саду: тут хай росте, а оцей зайвий пагін відріжемо. Казали, що Патриція не зачіпає абсолютно ніщо — крім абсолютно всього, дотичного до безпеки міста^[11]. І от трапився саме такий випадок… 

Він довго стояв біля пошкодженої стіни. Підборіддям стікали краплі дощу й всотувалися в одяг. За спиною крутився Вонс. 

Потім довга худа рука із синіми жилами потягнулася до стіни, і кінчики пальців пройшлися по контурах тіней. 

Ну, не тіней, а радше відбитків. Обриси були дуже чіткими, а всередині — звичайний цегляний мур. Однак якась сила переплавила древню глину на кераміку, надавши поверхні дзеркального полиску. 

Контури окреслювали керамічну композицію: шестеро чоловіків заклякли у спантеличених позах, безладно здійнявши руки, в яких можна було цілком ясно розгледіти ножі та гароти. 

Патрицій мовчки дивився на купку попелу під ногами. Декілька шматків перетопленого металу цілком могли бути тією самою зброєю, відбитки якої так виразно вкарбувалися в стіну. 

— Гм, — промовив Патрицій. 

Капітан Ваймз шанобливо супроводжував його провулком аж до Швидкофортунки і показав перший речовий доказ, від якого не лишилося нічого, крім пороху… 

— Тут сліди, сер, — сказав він. — І це якось в голові не вкладається. Вони загострені. Комусь навіть могло б здатися, що це кігті. 

Патрицій уважно поглянув на сліди у багнюці. З його виразу обличчя годі було щось зрозуміти. 

— Бачу, — врешті-решт сказав він. — І що ви про все це думаєте, капітане? 

Про все це капітан щось думав. Чого він тільки не думав за ці досвітні години. Передусім — що народитися на світ — велика помилка. 

Коли ж тьмяне світло просочилося навіть у Затінки, а капітан досі був живий і не підсмажений, він по-дурнуватому радісно глянув навколо і побачив оці сліди — поряд, на відстані якогось ярда від себе. Тієї миті він пошкодував, що не п’яний. 

— Сер, я знаю, що дракони вимерли багато тисячоліть тому, сер… 

— І? — запитав Патрицій, примружившись. 

— Сер, а самі вони про це знають? — бовкнув капітан. — Сержант Колон казав, що чув, ніби зашурхотіло щось шкіряне. За мить до… За мить до… За мить до… До нападу. 

— Тобто ви вважаєте, що один із драконів — які вимерли, якщо взагалі існували в реальності, а не лише в міфах, — прилетів у місто, сів у цьому провулочку, спалив купку злочинців і полетів геть? Тоді цьому дракону притаманний високий рівень громадянської свідомості. 

— Ну, в такому формулюванні… 

— Якщо не помиляюся, дракони з легенд були схильними до усамітнення істотами, що уникали людей і мешкали у занедбаній сільській глушині, — продовжував Патрицій. — Навряд чи їх можна зарахувати до урбаністичної фауни. 

— Звісно, сер, — сказав капітан. 

Він не став зауважувати, що не треба вирушати на пошуки занедбаної глушини аж у село — Затінки цілком відповідали цьому опису. 

— До того ж хтось мав би його побачити, згодні? — додав лорд Ветінарі. 

— Крім оцих людей, сер? — уточнив Ваймз, кивнувши на стіну зі страхітливим орнаментом. 

— На мою думку, йдеться про якісь їхні сутички, — підсумував Патрицій. — Можливо, банда суперників найняла чарівника. Невеличкий місцевий конфлікт. 

— Чи не пов’язано це з тими чудернацькими крадіжками, сер? — подав голос Вонс. 

— А сліди, сер? — не відступався Ваймз. 

— Тут поряд річка, — сказав Патрицій. — Може… Може, якась болотяна пташина сюди припленталася. Звичайнісінький збіг обставин. Але на вашому місці я прикрив би ці сліди, адже нам не треба, щоб люди неправильно все зрозуміли і дійшли хибних висновків, правда? — різко запитав він. 

Ваймз побачив, що програв. 

— Як бажаєте, сер. 

І він втупився у свої сандалі. 

— Нічого страшного, — поплескав його по плечі Патрицій. — Тут у вас гарні вияви ініціативи. Патрулювання в Затінках. Дуже добре. 

Він розвернувся і ледь не налетів на стіну, заковану у кольчугу — тобто на Моркву. 

На свій превеликий жах, капітан Ваймз побачив, що новенький люб’язно вказує рукою на карету Патрицію. Навколо неї стояло шестеро придворних гвардійців при повному озброєнні. Вони насторожено виструнчилися. Ваймз терпіти не міг придворної гвардії. Вони носили плюмажі на шоломах. Він терпіти не міг плюмажів на шоломах. 

— Перепрошую, сер, ця карета належить вам? — запитав Морква. 

Патрицій байдуже озирнув його з голови до ніг. 

— Так. Ви хто, юначе? 

— Констебль Морква, сер, — відсалютував той. 

— Морква, Морква… Щось знайоме. 

Люпін Вонс, який крутився за спиною в Патриція, щось прошепотів йому на вухо. 

— А, молодий борець із крадіями, — пригадав той. — Невеличка помилка, але дуже похвальна ініціатива. Перед законом усі рівні, правда? 

— Саме так, сер, — сказав Морква. 

— Похвально, похвально. А зараз, джентльмени… 

— Я щодо вашої карети, сер, — не відступався Морква. — Для мене цілком очевидно, що передні колеса, всупереч постанові… 

«Він хоче заарештувати Патриція, — подумав Ваймз, холонучи від жаху. Мозок немовби скувало льодовиком. — Він справді хоче заарештувати Патриція. Верховного правителя. Заарештувати. Ось що він хоче зробити. Хлопець не знає, що таке страх. На жаль, він ще й не знає, що таке самозбереження… А в мене щелепи заклякли так, що не розтулити. Ми всі — трупи. Ні, навіть гірше. Нас віддадуть на милість Патрицієві — а ми всі знаємо, який він милий». 

І саме тієї миті сержант Колон, так би мовити, заробив собі медаль. 

— Констеблю Моркво! — крикнув він. — Наказ до виконання! Кругом! Кроком — руш! 

Морква виструнчився, високий і важкий, мов скирта, і посунув просто вперед. На обличчі у нього закарбувалося незламне бажання виконати наказ. 

— Гарний молодик, — замислено сказав Патрицій, провівши поглядом Моркву, який дерев’яною ходою крокував геть. — Так тримати, капітане. І нещадно придушуйте усі безглузді плітки, ясно? 

— Так, сер, — відповів той. 

— Чудово. 

І карета подеренчала геть, а з обох боків бігли гвардійці. 

Капітан Ваймз ледь помітив, що сержант кричить Моркві зупинитися, — той ішов і йшов. 

А капітан замислився. 

Він поглянув на сліди у багнюці. За допомогою своєї піки (Ваймз точно знав, що її довжина — сім футів) він, тихо насвистуючи, виміряв сліди і відстань між ними, а потім дуже обережно попрямував провулком. За рогом він побачив вигадливо орнаментовані брудом ворітця, що вели на подвір’я лісопильні. 

«Тут щось дуже нечисто, — подумав він. — Сліди виходять з провулка, але не заходять у нього. І біля Анку майже немає болотяних птахів. По-перше, ця річка така токсична, що роз’їла б їхні ноги. А по-друге, якщо хтось там і живе, то йому легше ходити поверхнею». 

Він підняв погляд на клаптик неба, розкреслений мотузками для білизни. 

«Отже, щось велике і вогняне зникло з цього провулка, але не потрапляло сюди. І Патриція це дуже тривожить. І мені сказали не потикатися». 

На узбіччі капітан помітив іще дещо. Нахилившись, він підняв свіжу арахісову шкаралупину. 

Перекидаючи її з долоні в долоню, він стояв і дивився в нікуди. 

Зараз йому дуже треба було випити. Але з цим, мабуть, доведеться почекати. 

* * * 

Відштовхуючись руками, Бібліотекар мчав темними проходами між полиць, де дрімали книжки. 

Міські дахи були його володіннями. Так, ними могли користуватися злодії чи наймані вбивці, але він давно помітив, що ліс коминів і підстінків із флюгерами та химерами набагато зручніший і якийсь затишніший, порівняно з вулицями. 

Принаймні досі було саме так. 

Людиноподібній мавпі вагою 300 фунтів було цікаво, весело і анітрохи не страшно стежити за пригодами Сторожі у міських джунглях Затінків. Але, висячи на стіні, мов павук, він побачив у провулку таке страхіття, що якби був людиною, то не повірив би власним очам. 

Втім, він був людиноподібною мавпою, тож анітрохи не сумнівався у побаченому і цілком довіряв своїм органам зору. 

І зараз хотів негайно зосередити їх на книжці, яка могла містити відповідь. Бібліотекар поспішав у відділ, який останнім часом мало кого цікавив: тамтешні книжки не належали до по-справжньому магічних. 

На підлозі німим докором лежав пил. 

А на ньому — відбитки слідів. 

— Уук? — запитав Бібліотекар, звертаючись до теплої пітьми. 

Тепер він ступав обережно і приречено, розуміючи, що власник слідів рухався у тому самому напрямку, що й він сам. 

Бібліотекар увірвався у наступний прохід і побачив… 

Відділ. 

Полицю. 

Порожнє місце на полиці. 

У мультивсесвіті багато поганих знаків. Однак для душі, налаштованої на тонкі вібрації бібліотеки, навряд чи існує гірший знак, аніж прогалина там, де мала б стояти книжка. 

Хтось вкрав книжку. 

Патрицій походжав своїм особистим святилищем — Еліптичним кабінетом — і невпинно диктував розпорядження. 

— …і відправте людей пофарбувати стіну, — закінчив речення він. 

— Це зважене рішення, сер? — підняв брову Люпін Вонс. 

— Вам не здається, що вигравіюваний на стіні моторошний орнамент спонукатиме до пліток і вигадок? — саркастично запитав Патрицій. 

— Свіжа фарба у Затінках — так само, — спокійно відповів Вонс. 

Патрицій на мить замислився. 

— Слушно сказано, — гавкнув він. — Хай цю стіну повалять. 

Лорд Ветінарі пройшов кабінет з кінця у кінець, перекрутився на закаблуках і знову почав міряти його кроками. Дракони! Можна подумати, без них мало по-справжньому важливих і реальних проблем, що вимагають уваги. 

— Ви вірите у драконів? — запитав він. 

— Їхнє існування неможливе, сер, — похитав головою Вонс. 

— Я теж про це чув. 

Дійшовши до протилежної стіни, лорд Ветінарі розвернувся. 

— Сер, бажаєте, щоб я провів додаткове розслідування? 

— Так. Проведіть. 

— А ще я подбаю, щоб Сторожа нічого не накоїла, — сказав Вонс. 

— Сторожа? — перепитав Патрицій, аж зупинившись. — Сторожа? Милий мій хлопче, Сторожа — це купка недоумків, яких очолює п’яниця. Я роками домагався такого результату, і зараз ми аж ніяк не повинні турбуватися про Сторожу, — він ненадовго замислився. — Вонсе, ви колись бачили дракона, з отих, великих? А, ви ж казали, що їхнє існування неможливе. 

— Сер, це просто легенда. Забобон. 

— Гм. А основна особливість легенд, безумовно, — їхня легендарність. 

— Саме так, сер. 

— І все одно… — Патрицій помовчав, вдивляючись у Вонса. — Ну, гаразд. Владнайте все це. Дракони мені тут ні до чого. Вони приносять сум’яття. Покладіть цьому край. 

Опинившись на самоті, він похмуро глянув на здвоєне місто. Знову накрапав дощик. 

Галасливий Анк-Морпорк, в якому мешкало сто тисяч душ! А людей — вдесятеро більше, як зазначав для себе Патрицій. Вилискували вежі й дахи, вмиті свіжим дощем, який навіть гадки не мав про те, в який велелюдний і ненависний світ його занесло. Ті дощі, яким щастило, падали на стада овець у горах, або тихенько лопотіли в лісах, або вдавалися до такого собі інцесту в обіймах моря. Натомість в Анк-Морпорку дощ міг потрапити у халепу. 

Тут із водою коїлися страшні речі. І коли її пили, проблеми для неї лише починалися. 

Патрицію подобалося думати, що він дивиться на місто, яке працює. Не на гарне місто. Не на уславлене місто. І аж ніяк не на благословенне архітектурою місто. Навіть найпалкіші його патріоти погодилися б, що з височіні Анк-Морпорк мав такий вигляд, ніби хтось намагався відтворити у камені й дереві ті композиції, які часто прикрашають бруківку вночі біля цілодобових забігайлівок. 

Але місто працювало. Воно весело крутилося, мов гіроскоп над прірвою, на волосині від катастрофи. Патрицій був твердо переконаний: все тому, що жодна група досі не стала достатньо потужною, щоб наважитися на поштовх. Торговці, злодії, убивці, чарівники — усі брали участь у запеклому змаганні, не розуміючи, що змагатися взагалі не обов’язково, і аж ніяк не довіряючи одне одному достатньо, щоб зупинитися й подумати, хто розкреслив маршрут і вимахує прапором на старті. 

Патрицію не подобалося слово «диктатор». Воно його ображало. Він ніколи нікому не вказував, що робити. Просто не мав такої потреби — от що найкраще. Патрицій присвятив велику частину життя тому, щоб організувати все так, аби цей стан речей залишався якомога стабільнішим. 

Звісно, існували різноманітні угруповання, які намагалися його скинути, — все йшло як належно, цілком правильно. Ознака здорового життєздатного суспільства. Щодо цього кожен визнав би розважливий підхід Патриція. Ну, а хіба не він заснував більшість із цих угруповань? І найпрекрасніше в усьому цьому було те, що вони майже постійно гризлися між собою. 

Патрицій завжди казав, що людська природа чудова. Достатньо лише зрозуміти, де які важелі. 

Щодо цієї справи з драконом він мав недобре передчуття. Якщо десь-колись існувала істота без помітних важелів, то це був саме дракон. Треба було вирішити цю проблему. 

Патрицій не вірив у марну жорстокість.^[12] Не вірив у безглузду помсту. Але дуже вірив у те, що проблеми треба вирішувати. 

На диво, так само думав і капітан Ваймз. Виявилося, що йому не до вподоби, коли громадян — нехай навіть у Затінках — перетворюють на керамічну поливу. 

І це, можна сказати, зробили у присутності Сторожі. Немовби Сторожа не мала жодного значення. Така собі зайва дрібничка. Оце ятрило найбільше. 

Звісно, це була правда. І від цього ставало лише гірше. 

А ще більше його сердив той факт, що він не виконував накази. Злетів із колії. Але у нижній шухляді його старезного стола під купою порожніх пляшок лежав гіпсовий зліпок. Ваймз відчував на собі погляд крізь три дерев’яні дошки. 

Він сам не розумів, що на нього найшло. І зараз хотів піти ще далі. 

Ваймз озирнув свої, так би мовити, війська. Він наказав двом старшим підлеглим прийти у простому одязі. Сержант Колон, який все життя ходив у формі, зараз стояв перед ним червоний і задихався у костюмі, в якому відвідував похорони. Що ж до Ноббі… 

— Що складного у слові «простий»? — запитав капітан Ваймз. 

— Я в це перевдягаюся після роботи, шефе, — ображено сказав Ноббі. 

— Сер, — поправив сержант Колон. 

— А в мене і мова зараз проста, — пояснив Ноббі. — Ініціативний підхід до завдання. 

Ваймз повільно обійшов капрала. 

— І коли ви в цьому простому одязі, бабусі не падають непритомні і хлопці не бігають за вами по вулиці? 

Ноббі ніяково переступив з ноги на ногу. Коли йшлося про іронію, він почувався незручно. 

— Ні, сер, шефе. Це останній крик моди. Стиль. 

Загалом він сказав правду. В Анку зараз були дуже популярні великі капелюхи з перами, маніжки, камзоли з розрізами, обшиті золотою тасьмою, яскраві панталони і чоботи з вигадливими острогами. На думку Ваймза, проблема полягала в тому, що більшість модників ще й мали куди все це нап’ясти, а про хирляве тіло капрала Ноббса можна було хіба що сказати, що десь там воно є. 

Може, вийшло і на краще. Врешті-решт, побачивши Ноббі, ніхто б ніколи не подумав, що це людина зі Сторожі, яка намагається здаватися непомітною. 

Ваймз раптом усвідомив, що геть нічого не знає про Ноббса поза межами служби, і навіть не зміг пригадати, де той мешкає. 

Він впродовж усіх цих років був знайомий із ним, але аж тепер збагнув, що у своєму таємному приватному житті капрал Ноббс був таким собі павичем. Щоправда, маленьким павичем. А ще цього павича, мабуть, частенько били чимось важким. Але все одно йшлося саме про павича. Зараз це стало очевидним, а сам Ваймз нізащо б не здогадався. 

Він знову зосередився на нагальній справі. 

— Сьогодні ви двоє, — звернувся він до Ноббса і Колона, — маєте ненав’язливо або нав’язливо — у вашому випадку, капрале, — крутитися між людьми, щоб… гм… виявити щось незвичне. 

— Що саме незвичне? — запитав сержант. 

Ваймз помовчав. Він і сам не знав. 

— Усе, пов’язане зі справою. 

— А, ясно, — з розумінням кивнув сержант. — Пов’язане зі справою. 

Запала ніякова мовчанка. 

— Може, люди бачили щось химерне, — пояснив капітан. — Якісь незбагненні пожежі. Сліди. Ну, розумієте, ознаки присутності драконів, — у відчаї докинув він. 

— Тобто, наприклад, купи золота, на яких вони сплять? — уточнив сержант. 

— Або незайманих дівиць, прикутих ланцюгами до скель, — проникливо додав Ноббі. 

— Бачу, ви добре розумієте, що до чого, — зітхнув Ваймз. — Просто зробіть усе можливе. 

— А коли ми оце крутитимемося між людей, — обережно почав сержант Колон, — це передбачатиме кнайпи, напої і таке інше, правда? 

— Певною мірою, — відповів Ваймз. 

— Он як, — радісно сказав сержант. 

— Помірно. 

— Саме так, сер. 

— І вашим коштом. 

— Ой. 

— А ще, поки ви не пішли, скажіть, кого можна розпитати про драконів? В кого можна дізнатися більше, крім того, що вони сплять на золоті і люблять молодих жінок? 

— У чаклунів, — подав голос Ноббі. 

— Потрібен хтось не з чаклунів, — твердо сказав Ваймз. 

Чаклунам не можна довіряти. Кожен вартовий знав, що чаклунам не можна довіряти, бо вони навіть гірші за всіх інших громадян. 

Колон замислився. 

— Завжди можна звернутися до леді Ремкін. Вона живе на Скун-авеню. Вирощує болотяних дракончиків. Малих гадів, яких люди тримають як домашніх улюбленців, знаєте? 

— А, здається, я її бачив, — похмуро сказав Ваймз. — У неї ще на кареті наліпка «Треба іржати, якщо любиш драконів»? 

— Так, це вона. У неї з головою не все гаразд, — докинув сержант Колон. 

— А мені що робити, сер? — запитав Морква. 

— У тебе найвідповідальніше завдання, — поквапився відповісти Ваймз. — Ти маєш лишитися тут і за всім наглядати. 

Обличчя Моркви розпливлося в широкій усмішці; він ледь вірив своїм вухам. 

— Тобто ви лишаєте мене за головного, сер? 

— Можна й так сказати. Але не смій нікого арештовувати, — швидко додав він. 

— Навіть порушників закону, сер? 

— Навіть порушників закону. Просто занотуй це. 

— Тоді я читатиму свою книжку. І начищатиму шолом. 

— Гарний хлопчик. 

Ваймзові здалося, ніби все під контролем. «Сюди ні-хто ніколи не приходить, навіть щоб подати заяву про зниклого собаку. Ні-хто взагалі не думає про Сторожу. Звернутися сюди по допомогу може хіба що геть відірвана від життя людина», — гірко подумав Ваймз. 

Скун-авеню — широка, обсаджена деревами і неймовірно елітарна частина Анка — була розташована достатньо високо над річкою, аби врятуватися від всепереможного запаху. Мешканці Скун-авеню мали давні гроші. Вважалося, що це набагато краще, ніж нові гроші. Втім, капітан Ваймз не володів ані тими, ані тими, тож не міг зауважити різниці. На Скун-авеню люди мали власних охоронців. Казали, що на Скун-авеню люди такі зверхні, що навіть з богами не стали б говорити. Оце вже був наклеп. Насправді вони могли поговорити з богами — з добре вихованими нащадками гарних сімей. 

Виявилося, що будинок леді Ремкін неважко знайти. Він стояв на виступі, з якого відкривався чудовий краєвид на місто — якщо, звісно, вам хотілося туди дивитися. Біля воріт стояли камінні дракони. Сад мав занедбаний вигляд. У хащі бовваніли статуї представників родини Ремкін. Більшість із них мали мечі і були заплетені плющем аж по шию. 

Ваймз відчув, що річ не в бідності власників. Радше вони просто вважали, що існують набагато важливіші справи, аніж приводити до ладу статуї предків — доволі незвична точка зору для аристократії. 

Також вони, очевидно, вважали, що існують важливіші справи, аніж ремонт. Коли він смикнув за дзвіночок біля дверей старого будинку — між іншим, доволі симпатичного, розташованого в буйному лісі рододендронів, — від фасаду відвалилося кілька шматків тиньку. 

Здавалося, дзвінок не спричинив жодних інших наслідків — хіба що по той бік дому щось завило. І щось не одне. 

Знову почало дощити. За хвильку Ваймз, осмисливши свою стратегічну позицію, обережно обійшов будинок, щомиті готовий відсахнутися, якщо раптом щось іще впаде. 

Він опинився біля масивних дерев’яних воріт у масивній дерев’яній стіні. На тлі загального занепаду вони здавалися порівняно новими і дуже міцними. 

Ваймз постукав. У відповідь залунала какофонія якихось дивних посвистів. 

Ворота прочинилися. Над капітаном нависла моторошна постать. 

— Добрий чоловіче, ви щось знаєте про парування? — зарокотіла вона. 

* * * 

У теплому й тихому штабі Сторожі Морква слухав шелест піску в годиннику і ретельно чистив лати. Веселому натиску вже поступилися багатовікові нашарування бруду. Нагрудник аж вилискував. 

Коли нагрудник вилискує, одразу ясно, що до чого. Все це місто, яке мало купу законів і докладало величезних зусиль, щоб їх не виконувати, збивало Моркву з пантелику. А от лискучий нагрудник — це лискучий нагрудник. 

Двері прочинилися. Морква витягнув шию над старезним столом, але ні-кого не побачив. 

Він знову заходився ретельно відтирати нагрудник. 

Пролунав невиразний звук, який свідчив про те, що хтось втомився чекати. Дві руки з фіолетовими нігтями вхопилися за краєчок стола, над яким піднялося обличчя Бібліотекаря, схоже на кокос, що вийшов з-за ранкового обрію. 

— Уук. 

Морква витріщився на нього. Йому докладно пояснили, що, попри зовнішність, до Бібліотекаря не надаються закони тваринного царства. З іншого боку, Бібліотекар аж ніяк не переймався виконанням законів, що правили світом людей. Він був однією з тих невеличких аномалій, до яких доводиться пристосовуватися. 

— Привіт, — нерішуче сказав Морква. 

(«Не називай його «малий» і не намагайся поплескати чи почухати — від цього він скаженіє»). 

— Уук. 

Бібліотекар почав колупати стіл довгим пальцем, почленованим на безліч суглобів. 

— Що? 

— Уук. 

— Перепрошую? 

Бібліотекар закотив очі. Його дивувало, що так звані розумні тварини — собаки, дельфіни та коні — без жодних проблем доносять людям нагальне: що в печері заблукали троє дітлахів чи потяг повертає на колію, спрямовану на міст, який розвалився, абощо. А йому не вистачало якоїсь жменьки хромосом до того, щоб носити піджак, але він не міг переконати середньостатистичного індивіда навіть вийти під дощ. З деякими людьми просто неможливо говорити. 

— Уук! — повторив він, підманюючи Моркву рукою. 

— Мені не можна виходити, — сказав той. — Наказ. 

Верхня губа Бібліотекаря піднялася, мов ролета. 

— Це така усмішка? — запитав Морква. 

Бібліотекар похитав головою. 

— Хтось порушив закон, так? — запитав Морква. 

— Уук. 

— Це важкий злочин? 

— Ууук! 

— Такий, як убивство? 

— Ііік. 

— Гірший, ніж убивство? 

— Ііік! 

Опустившись на всі чотири, Бібліотекар поспішив до дверей і кілька разів нетерпляче підстрибнув. 

Морква сковтнув. Накази наказами, але тут трапилося щось дійсно серйозне. У цьому місті від людей можна було чекати чого завгодно. 

Він застібнув нагрудник, нап’яв на голову лискучий шолом і попрямував до дверей. 

А потім, згадавши про свої обов’язки, повернувся до стола, знайшов папірець і акуратним почерком написав: «Вирушив на бій зі злочинністю. Будь ласка, зайдіть пізніше. Дякую». 

І вийшов у місто, безстрашний і у бездоганних обладунках. 

Верховний гросмейстер здійняв руки. 

— Браття, — сказав він, — починаймо… 

Так легко. Достатньо було правильно спрямувати цю величезну вигрібну канаву, сповнену ядучого обурення і заздрощів, яких браття мали вдосталь. Приборкати їхню огидну приземлену злостивість, в дечому потужнішу, аніж несамовита лють, а тоді відкрити власний розум… 

…там, де сплять дракони. 

Ваймза вхопили за плече і втягнули всередину. Важкі ворота захряснулися, мовби назавжди відрізавши шлях назад. 

— Це Лорд Зальотник Веселуск Гострий Кіготь Третій Анкський, — сказала проява, вдягнена в підбиті чимось обладунки, які здавалися від цього ще страхітливішими. — Знаєте, мені здається, що це невисокого польоту дракон. 

— Правда? — перепитав Ваймз, відступаючи. 

— Тут знадобилося б двоє таких, як ви. 

— Так, дійсно, — прошепотів Ваймз, привалившись спиною до паркана і намагаючись лопатками прорізати отвір. 

— Ви б могли підстрахувати? — зарокотіла незнайома істота. 

— Що? 

— Та не сіпайтеся так, чоловіче. Треба лише підкинути його у повітря. Найважче тут ведеться мені. Знаю, це жорстоко, але якщо сьогодні він не впорається, доведеться його пошинкувати. Ну, ви ж знаєте: виживають найсильніші і таке інше. 

Капітан Ваймз спромігся опанувати себе. 

Він явно опинився поряд із якоюсь сексуально стурбованою потенційною вбивцею — якщо під чудернацьким мішкуватим одягом взагалі можна було визначити бодай якусь стать. Якщо ж вона не належала до жіночої статі, то слова «найважче тут ведеться мені» спонукали до фантазій, які ще довго приходили б до нього в кошмарах. Він знав, що у багатіїв усе по-іншому, але це вже було занадто. 

— Мадам, — холодно сказав він, — я офіцер Сторожі і мушу попередити вас, що запланований вами порядок дій суперечить законам цього міста… — «А також декому із найцеремонніших богів», — подумки додав він. — І мушу порадити вам якнайшвидше відпустити його світлість… 

Незнайомка ошелешено витріщилася на нього. 

— Чого це? — запитала вона. — Це ж мій дракон, трясця б його. 

— Вип’єте ще, не-капрале Ноббі? — запитав сержант Колон, в якого вже заплітався язик. 

— Можна, не-сержанте Колон, — відповів той. 

Вони відповідально взялися до завдання лишитися непоміченими. Це означало, що довелося одразу викреслити більшість кнайп на морпоркській стороні річки, де їх добре знали. І зараз вони опинилися у доволі елегантному закладі у центрі Анка, де, звісно ж, анітрохи не впадали в око. Інші відвідувачі подумали, що це якісь лицедії. 

— Я тут думав, — сказав сержант Колон. 

— Що? 

— Якщо ми купимо одну-дві пляшки, то можемо піти додому, і там нас уже точно ніхто не помітить. 

Ноббі трохи подумав. 

— Але нам казали триматися насторожі, — зауважив він. — Ми маємо щось там виявити. 

— Можемо щось виявити у мене вдома, — запропонував Колон. — І триматися насторожі хоч цілу ніч. 

— Дуже гарно придумано, — сказав Ноббі. Що більше він про це думав, то більше йому подобалася ця ідея. — Але спершу мені треба відійти. 

— Мені теж. Ці детективні справи всі соки витягують. 

Спотикаючись, вони вивалилися у провулок за кнайпою. У небі стояв повний місяць, повз який тягнулися розкошлані хмари. У темряві двоє, лишаючись непомітними навіть один для одного, зіштовхнулися. 

— Це ви, пошукачу-сержанте Колон? — запитав Ноббі. 

— Саме так! А чи не могли б ви зараз пошукати двері клозету, пошукачу-капрале Ноббс? Нам потрібні маленькі, темні, стрьомні з вигляду двері, ха‑ха-ха! 

Щось дзеленькнуло. Пролунало кілька придушених лайок, а потім щось завило: Ноббі пошкандибав вуличкою, а між ногами в нього рвонуло величезне плем’я диких анк-морпоркських котів. 

— Кошенятко, — тихенько промовив Ноббі. 

— Що ж, треба задовольнити свої потреби, — сказав сержант Колон і відійшов у зручний закуток. 

Його інтимну медитацію перервали. 

— Де ви там, сержанте? — пробурчав капрал. 

— Ноббі, для тебе я — сержант-пошукач, — добродушно поправив його Колон. 

— Не розливайтеся мені, сержанте, — голос Ноббі раптом зазвучав серйозно і дуже тверезо. — Тут якесь гаддя пролетіло. 

— Я бачив плазуче гаддя, — сказав капрал і тихо гикнув. — І ходяче. І одного разу навіть плавуче. А чого не бачив — то це летючого. 

— Зараз побачите, штурпаче, — не відступався Ноббі. — Я вам тут баки не забиваю! У нього крила були! Такі, як ну… Ну, як величезні крила! 

Сержант Колон велично розвернувся. Обличчя Ноббі так пополотніло, що аж світилося в темряві. 

— Я серйозно, сержанте! 

Колон здійняв погляд у набрякле хмарами небо, до омитого дощем місяця. 

— Ну, гаразд. Показуй. 

Щось прошелестіло в нього за спиною. Кілька шматків черепиці впали на бруківку й розбилися. 

Колон озирнувся. На даху сидів дракон. 

— На даху сидить дракон! — пробелькотів він. — Ноббі, на даху сидить дракон! Що робити, Ноббі? На даху дракон! Ноббі, він витріщився на мене! 

— Ви можете спершу підтягнути штани, — пролунав голос Ноббі від ближньої стіни. 

* * * 

Вивільнившись з-під багатошарових захисних обладунків, леді Сибіл Ремкін все одно лишилася величезною, ніби вежа. Капітан знав, що за оповідками варварів з Серединних земель, могутні діви у кольчугах і при зброї шугали над полями бою на ломових конях, вихоплювали звідти зарубаних воїнів і переносили до овіяного славою розгульного загробного життя, підспівуючи собі мелодійними мецо-сопрано. Серед них могла б літати і леді Ремкін. Ба більше — вона могла б вести їх за собою. Чого там — вона могла б вести за собою цілий батальйон. Кожне її слово було, мов щиросердне поплескування по спині, а ще в ньому лунала аристократична впевненість у собі і власному бездоганному вихованні. Що ж до самих лише приголосних, ними можна було тиковий ліс валити. 

Посічені Ваймзові предки часто чули такі голоси — зазвичай від людей у важких обладунках. Сидячи на бойових конях, ці люди пояснювали, чому дуже добре було б — «та ви й самі це розумієте» — налетіти на ворога зненацька і розбити його вщент. Ваймзу мимоволі закортіло зібрати ноги у стійці «струнко». 

Доісторичні люди мали б її за богиню. Та й взагалі — хоч як це неймовірно — їм вдалося вирізьбити кам’яні статуї достеменної леді Ремкін багато тисячоліть тому. А ще вона мала буйну каштанову шевелюру — перуку, як згодом довідався Ваймз. Взаємодіючи з драконами, ні-хто не міг сподіватися надовго зберегти власне волосся. 

І на плечі у неї сидів дракон. Його відрекомендували як Вінсента Гострого Кігтя Квірмову Дивовижу, або просто Вінні. Здавалося, він робить чималий внесок до особливого хімічного складу атмосфери, що панувала в будинку. Геть усе було просякнуто цим всепереможним запахом — навіть шматок пирога, який леді Ремкін щедрою рукою відкраяла для Ваймза. 

— Гм… Еее… У вас на плечі… воно… дуже гарне, — сказав він, безнадійно борсаючись у спробах зав’язати розмову. 

— Дурниці, — обірвала вона. — Я просто привчаю його, бо за «наплічників» можна правити вдвічі більше. 

Ваймз пробелькотів, що час від часу бачив світських леді з кольоровими дракончиками на плечі, і йому це здавалося дуже… цей… гарним. 

— На словах це гарно, тут я готова з вами погодитися, — відповіла вона. — А потім ці леді виявляють, що йдеться і про опіки від розжареної кіптяви і підпалене волосся. І лайно стікає по спині, яку ще й дряпають кігтями. А потім, бачте, це створіннячко їм уже смердить і стає якесь завелике. І от ви й оглянутися не встигли, а воно вже у морпоркському Сонцесяйному храмі загублених драконів. Або його у старий добрий спосіб тягнуть у річку з мотузкою на шиї. Бідні кришенята, — леді Ремкін сіла, обсмикнувши спідницю, з якої можна було б пошити вітрила для невеличкої флотилії. — Отже… Ви представилися як капітан Ваймз? 

Той розгубився. Цілі покоління давно покійних Ремкінів дивилися на нього згори, з пишно оздоблених рам високо на темних стінах. Між портретами, під ними і навколо них висіла зброя — ймовірно, вони користувалися нею, і то досить активно, судячи з її вигляду. Вздовж стін вишикувалися пощерблені обладунки. Ваймз не міг не помітити великі пробоїни у багатьох із них. Під стелею розкинулися бойові знамена, колись буйно-яскраві, а тепер поточені міллю і вицвілі. Не треба було судово-медичної експертизи, щоб зрозуміти: предки леді Ремкін ніколи не ухилялися від битви. 

Неймовірно, що вона взагалі могла робити щось не пов’язане з війною, як‑от пити чай. 

— Це мої предки, — пояснила вона, простеживши за його зачарованим поглядом. — Знаєте, ніхто з Ремкінів за тисячу років не вмер у своєму ліжку. 

— Правда, мем? 

— Це сімейний привід для гордості. 

— Правда, мем. 

— Але чимало з них, звісно, вмерли у чужих ліжках. 

У капітана Ваймза чашка задзеленчала на блюдечку. 

— Правда, мем. 

— Я завжди думала, що капітан — надзвичайно ефектне звання, — вона всміхнулася йому сліпучою дражливою посмішкою. — Полковники такі бундючні, майори — пихаті, але коли йдеться про капітана, неодмінно відчуваєш солодкий присмак небезпеки. Що ви хотіли показати мені? 

Ваймз вхопився за свій пакуночок, мов за пояс цнотливості. 

— Я оце думав… — запинаючись, почав він. — Яких розмірів сягають болот… 

Він урвав, помітивши, що нижче пояса в нього коїться щось страшне. 

Леді Ремкін побачила, куди він дивиться. 

— Ой, не зважайте, — весело сказала вона. — Можете подушкою вдарити, якщо набридає. 

Старенький дракончик виволікся з-під крісла і поклав свою товстощоку мордочку Ваймзові на коліна. Він проникливо дивився на капітана великими карими очима, а з пащі на ноги щось лилося тихим струмочком — щось дуже ядуче, судячи з відчуттів. А ще над цією рідиною здіймався сморід, наче від резервуара з кислотою. 

— Це Росинка Мейбеллін Гострий Кіготь Перший, — пояснила її світлість. — Чемпіон і патріарх-плідник чемпіонів. Дуже похилого віку: вогню вже не лишилося. Бідне перемокле створіннячко. Він любить, коли йому животик чухають. 

Ваймз потай кілька разів несамовито смикнувся, намагаючись вирватися з-під старого дракона. Той скорботно поглянув на нього очима, з яких щось крапало, і скривив рота, оголюючи штахетник чорних від кіптяви зубів. 

— Якщо заважає, просто відіпхніть його, — весело сказала леді Ремкін. — То про що ви там запитували? 

— Я хотів дізнатися, яких розмірів сягають болотяні дракони, — пояснив Ваймз, соваючись у кріслі. 

Пролунало щось схоже на кволе рикання. 

— І заради цього ви прийшли аж сюди? Що ж… Пригадую, Веселун Гострий Кіготь Анкський сягав чотирнадцяти перстів від кінчиків лап до маківки, — задумливо промовила леді Ремкін. 

— Ну… 

— Це приблизно три фути шість дюймів, — люб’язно пояснила вона. 

— Не більше? — з надією перепитав Ваймз. 

Старий дракон у нього на колінах тихенько захропів. 

— Та що ви! Насправді він був радше винятком — таким собі збоченням природи. Вони зазвичай не виростають вищими за вісім перстів. 

Ворушачи губами, капітан спробував швиденько підрахувати. 

— Два фути? — припустив він. 

— Саме так. Звісно, це когути, а квочки дрібніші. 

— Когут — це самець дракона? — запитав Ваймз, не полишаючи своїх спроб дійти до суті. 

— Лише якщо він старший за два роки, — урочисто пояснила леді Ремкін. — До восьми місяців це вилуп’я, потім воно стає писклям, аж поки йому виповниться рік і два місяці, і тоді це вже хапеня. 

Капітан Ваймз, геть очманівши, жував моторошний пиріг. Шерстинки, що поналипали на їжу, розчинялися в нестримному потоці нової інформації: тепер ішлося про той етап життя, коли самці вже вміють стріляти полум’ям, однак у сезон відкладання яєць лише квочки^[13] здатні дихати вогнем — завдяки поєднанню складних кишкових газів, які допомагають зігрівати яйця, адже їм потрібен саме такий жар, а самці тимчасом збирають деревину для палива. Біологічний вид болотяних драконів був якимсь провалом чи непорозумінням. Самиці приносять до чотирьох яєць по три рази на рік. Переважну частину кладки трощать самці, необачно наступаючи на неї. А ще дракони — як самці, так і самиці — загалом байдужі до представників протилежної статі. Та й взагалі до всього, крім горючої деревини — за винятком такого собі періоду кожні два місяці, коли вони стають нестримними, як циркулярна пилка. 

Він нічого не зміг вдіяти, коли його потягнули у розплідник, вбрали з голови до ніг у шкіряні обладунки зі сталевими пластинами і запхали до низенької видовженої будівлі, в якій щось посвистувало. 

Всередині пашіло жаром — але мішанина запахів виявилася ще страшнішою. Ледь тримаючись на ногах, Ваймз мляво плентався від одного облямованого залізом сажка до іншого, поки його знайомили з грушоподібними червоноокими монстриками — «Мідянкою Місячною Герцогинею Маршпенською, зараз при надії» і «Місячним Туманцем Другим, якого минулого року на виставці у Псевдополі визнали найкращим представником породи». 

Біля його колін танцювали блідо-зелені спалахи вогню. 

До багатьох сажів були пришпилені розетки та сертифікати. 

— А це, боюся, Пуцьвірінок Хорошик Квірмський Камнеперий, — безжально пояснила леді Ремкін. 

У Ваймза перед очима все розпливалося. Він зазирнув за обсмалену огорожу. Всередині на підлозі лежала, зіщулившись, якась маленька істота, схожа на своїх родичів приблизно так, як Ноббі — на середньостатистичну людську особину. Хтось із предків обдарував дракончика бровами, які за розмірами приблизно дорівнювали крильцям-обрубкам, аж ніяк не здатним втримати його в повітрі. Він мав голову неправильної форми, як у мурахоїда, і ніздрі, схожі на сопла реактивного двигуна. Навіть якби ця істота спромоглася злетіти, вони гальмували б її, мов два парашути. 

А ще капітан Ваймз ніколи не бачив у жодної тварини — навіть у капрала Ноббса — такої тихої мудрості в очах. 

— Таке трапляється, — сумовито сказала леді Ремкін. — Знаєте, все через гени. 

— Справді? 

Здавалося, що вся потуга, яку інші дракони марнували на полум’я і шум, зосередилася в погляді, проникливому, наче газовий різак. Ваймз мимоволі пригадав, як страшенно йому хотілося цуценя в дитинстві. Тут варто зазначити, що його родина голодувала: їй придалося б будь-яке м’ясиво. 

— Намагаєшся виводити полум’яних, лускатих, правильного кольору і так далі. А часом трапляється повний провалій — і нічого тут не вдієш. 

Дракончик поглянув на Ваймза так, що неодмінно виграв би звання «Дракона-якого-судді-заберуть-додому-щоб-використовувати-як-газову-запальничку». 

«Повний провалій»… Ваймз не знав, що означає цей вираз, але мав деякі обґрунтовані здогадки. Очевидно, йшлося про те, що залишається, коли ти вже зробив геть усе, що мало бодай якісь результати. «Немовби про Сторожу сказано, — подумав він. — Усі вони — повний провалій. Усі до одного». І він також. Ці слова точно характеризували весь його життєвий шлях. 

— Витвір Природи, — сказала її світлість. — Безумовно, я б навіть у страшному сні не стала його спаровувати, та й сам він в будь-якому разі неспроможний. 

— Чому? — запитав Ваймз. 

— Бо дракони мають паруватися в повітрі, а на цих крильцях він, боюся, не злетить. Звісно, я б не хотіла втратити цей рід. Серед його предків був Деревогриз Яснолуский, дракон Бренди Родлі. Знаєте Бренду? 

— Ой… Ні. 

Леді Ремкін належала до тих людей, яким здається, ніби всі знають їхніх знайомих. 

— Мила кобіта. Ну, а його братики і сестрички розвиваються дуже добре. 

«Бідолашний малий вилупок, — подумав Ваймз. — Ось тобі й витвір Природи. Дуже наочна ілюстрація. Вона завжди намагається впарити сумнівний товар. Нічого дивного, що її називають матінкою…» 

— Здається, ви хотіли щось показати, — нагадала леді Ремкін. 

Не спромігшись нічого вимовити, Ваймз мовчки передав їй пакунок. Скинувши грубі рукавиці, вона розгорнула його. 

— Гіпсовий зліпок сліду, — сказала вона, констатуючи очевидне. — І? 

— Нічого вам не нагадує? 

— Можливо, слід болотяного птаха. 

— Он як… — пригнічено промовив Ваймз. 

— Або дуже великого дракона, — розсміялася леді Ремкін. — У музеї дістали? 

— Ні. На вулиці. Сьогодні вранці. 

— Тю! Розіграли вас, друже мій. 

— Гм… Це той… непрямий доказ. 

Він усе розповів. 

— Draco nobilis, — хрипко промовила вона, вдивляючись у нього. 

— Перепрошую? 

— Draco nobilis. Благородний дракон. Він геть не такий, як його родичі, — леді Ремкін махнула рукою на скупчені ряди ящірок, які щось шипіли. — Оце все — Draco vulgaris. Але знаєте, великих драконів не лишилося. Це просто нісенітниця. Їх уже немає, це абсолютно точно. То були красені. Важили багато тонн. Найбільші істоти, здатні літати. Ні-хто не знає, як вони це робили. 

І тут до них обох дійшло. 

Раптом стало дуже тихо. Дракончики у своїх халабудках замовкли і спрямували уважні погляди своїх яскравих очей на дах. 

Морква роззирнувся навколо. Навсібіч тягнулися книжкові полиці. На полицях — книжки. Він висунув обґрунтоване припущення: 

— Це Бібліотека, правильно? 

Делікатно, але дуже міцно тримаючи хлопця за руку, Бібліотекар повів його лабіринтом. 

— Там тіло? — запитав Морква. 

Мало бути тіло — адже йшлося про щось гірше, ніж убивство! Тіло в бібліотеці. Це могло вивести куди завгодно. 

Орангутан нарешті підійшов м’яким кроком до полиці, яка на позір нічим не відрізнялася від сотні інших. Деякі книжки там були прикуті ланцюгами. А ще Морква побачив порожнє місце. Бібліотекар вказав на нього. 

— Уук. 

— І що? Тут мала стояти книжка, а зараз її немає. 

— Уук. 

— Хтось забрав книжку. Хтось забрав книжку? Ти звернувся до Сторожі, — Морква гордо виструнчився, — бо хтось забрав книжку? І ти гадаєш, що це гірше, ніж убивство? 

Бібліотекар глянув на нього особливим поглядом. Зазвичай так дивлятьсяна тих, хто верзе щось на кшталт: «А чим поганий геноцид?». 

— Марнування часу Сторожі — це фактично кримінальний злочин. Чому б тобі просто не звернутися до головних чаклунів чи як вони тут у вас називаються? 

— Уук. 

Кількома напрочуд скупими жестами Бібліотекар показав, що більшість чаклунів не в змозі навіть штани собі підтягнути. 

— Ну, я не знаю, що ми тут вдіємо, — сказав Морква. — Як називається книжка? 

Бібліотекар почухав голову. Непросте питання. Він впритул поглянув на Моркву і склав, а потім розкрив долоні, мовби обтягнуті шкіряними рукавичками. 

— Я розумію, що це книжка. Як називається? 

Зітхнувши, Бібліотекар підняв руку. 

— Два слова? Перше… 

Орангутан склав два зморщені пальці. 

— Коротке? Гм… Що? Щось… 

— Уук! 

— Щось? Щось. Друге слово… Друге? Коротке? Щось? Хтось? Кудись? Від? Для? Щось? Щось. Щось чогось. Перше слово. Що? А, перший склад. Пальці? Дотик твоїх пальців. Довгі пальці. 

Орангутан застогнав і підкреслено сильно потягнув себе за велике волохате вухо. 

— А, звук. Пальці? Рука? Нога? Йти? Клигати? Клигати! Другий склад. Короткий. Дуже короткий. А. Б. В. Ви. Ви! «Клигати» і «ви». Ой, ні: «ви» і «клигати»? А, «кликати», а не «клигати». Викликати! Викликач? Викликання. Викликання. Викликання. Викликання чогось. Слухай, цікаво! Наступне слово. Слово повністю… 

Він уважно глянув на Бібліотекаря, а той чомусь закрутився навколо своєї осі. 

— Щось велике. Величезно-велике. Гепнулося. Щось велике підстрибує і гепається. Зубасте. Дратівливе. Чмихає. Величезно-велике щось, яке чмихає і гепається, — від старанних спроб усе зрозуміти на чолі в Моркви аж піт проступив. — Воно смокче пальці. Смокче пальці? А, опік. Щось гаряче. Щось величезне, гаряче і дратівливе, і воно стрибає… 

Бібліотекар закотив очі. «Людина розумна»? Аякже, розказуйте. 

Гігантський дракон кружляв над містом, танцюючи в повітрі і б’ючи крилами. Він мав колір місячного сяйва, а луска аж виблискувала. Час від часу він розвертався і підступно швидко проносився над дахами заради простої радості буття. 

«Усе це дуже неправильно», — подумав Ваймз. Частина його свідомості милувалася чистою красою цієї істоти. Однак вперта метушлива групка мозкових клітин, розташованих по той бік синапсів, спотворювала картину зачудування своїми графіті. 

«Трясця! Велетенська ящірка! — в’їдливо зауважували вони. — Має важити не одну тонну. Тіло такого розміру не може літати — попри ці гарні крила. І навіщо цій летючій ящірці широкі пластини луски на спині?» 

Вгорі, на висоті п’ятисот футів, у небо здійнявся стовп біло-блакитного полум’я, яке аж гуло. 

— Це просто неможливо! Він би сам собі рота спалив! 

Леді Ремкін стояла поряд, опустивши щелепу. Позаду у своїх сажах вищали й ревли дракончики. 

Велетень розвернувся і стрімголов кинувся вниз, знову метнувши полум’я. На дахах миттю зайнялися жовті вогники. Усе сталося так тихо й елегантно, що Ваймз аж за кілька секунд збагнув: горить кілька будинків. 

— Отакої! Він маневрує завдяки висхідним потокам гарячого повітря — для цього йому й потрібен вогонь! — леді Ремкін поглянула на Ваймза. Її очі сяяли шаленим ентузіазмом. — Цілком можливо, що такого ні-хто не бачив впродовж багатьох століть, розумієте? 

— Атож. Якийсь паскудний крилатий алігатор палить моє місто! — крикнув у відповідь Ваймз. 

— Десь мала зберегтися їхня колонія, — правила своє леді Ремкін, не слухаючи його. — Стільки часу минуло, відколи вони зникли! Де він живе, як ви гадаєте? 

Ваймз не знав, але присягнувся собі, що обов’язково це з’ясує. А потім прийде у це кубло і влаштує дуже серйозну розмову. 

— Одне яйце… — прошепотіла драконниця. — Якби мені до рук потрапило бодай одне яйце… 

Капітан ошелешено витріщився на неї. Йому спало на думку, що з них двох він, можливо, поганий герой. 

Вдалині полум’я охопило ще одну будівлю. 

— Як далеко могли літати ці істоти? — запитав він, дуже повільно й чітко вимовляючи кожне слово, немовби звертаючись до дитини. 

— У них дуже чітке усвідомлення власної території, — пробурмотіла її світлість. — За легендами… 

— Ближче до суті, міледі, — роздратовано кинув він, збагнувши, що зараз пролунає ще одна лекція. 

— Не дуже далеко, — відповіла вона, трохи розгубившись. 

— Дякую, мем. Ви дуже допомогли, — буркнув Ваймз. 

І побіг. 

Десь у місті. На цілі милі навколо не було нічого, крім полів і болота. Він мав мешкати десь у місті. 

Сандалії ляскали про бруківці. Він шалено гнав вулицями. Десь у місті! Звісно ж, цілковита нісенітниця. Абсолютно неможлива. Він такого не заслужив. «Цей дракон міг прилетіти в будь-яке місто світу, але чомусь обрав саме моє…» — подумав Ваймз. 

Коли він примчав до річки, дракон уже зник. Однак над вулицями колихався дим, і люди утворили декілька живих ланцюгів, передаючи з рук у руки відра до підпалених будинків.^[14] 

Справу дуже ускладнювали натовпи, що заполонили вулиці: люди виносили свої речі. Майже всі будівлі мали дерев’яні стіни й солом’яні стріхи, тож ніхто не хотів сидіти всередині, ризикуючи згоріти. 

З іншого боку, насправді небезпека була мізерною. На диво мізерною, якщо подумати. 

Цими днями Ваймз почав тихцем носити зі собою записник, де нотував усі завдані збитки: цей процес сам собою наче трохи впорядковував світ. 

«Обйєкт: каретник, один (належав тихому й не-помітному під-приємцеві, в якого перед очима згорів новий екіпаж). 

Обйєкт: овочева крам-ничка, одна (зпалена ювелірно точно)». 

Капітан замислився. Одного разу він купив там яблука. Що в тому місці могло розлютити дракона? 

«Але дракон дуже обачний, — розмірковував далі Ваймз, прямуючи до штабу. — Не зачепив жодної лісопильні, скирти, солом’яної стріхи чи гасового резервуара і спромігся добряче всіх налякати, не завдавши місту справжньої шкоди». 

Він штовхнув двері. Промені вранішнього сонця світили крізь важкі хмари диму. Тут був його дім. Не в тій голій комірчині над свічкарнею у Віксонівському провулку, де він спав, а в цій огидній бурій кімнаті, де пахло невичищеним комином, люлькою сержанта Колона, загадковою особистою проблемою Ноббі, а останнім часом ще й мастикою для полірування обладунків Моркви. Майже домашній затишок. 

Тут ні-кого не було. Ваймз не дуже здивувався. Дошкандибавши до свого робочого місця, він влаштувався у кріслі (цю подушку бридливо викинув би з-під себе навіть собака, не здатний дотерпіти до вигулу), натягнув шолом на очі і спробував поміркувати. 

Поспіх не мав сенсу. Лишивши по собі дим і сум’яття, дракон зник так само раптово, як з’явився. Незабаром виникне новий привід поквапитися, але передусім варто зрозуміти, куди кидатися… 

Він із самого початку мав рацію. «Болотяна пташина» — аякже! Але де розпочати пошуки цього клятого величезного дракона в місті з мільйонним населенням? 

Ваймз усвідомив, що права рука — діючи цілком самостійно — потягнула на себе нижню шухляду, а три пальці, виконуючи ретельно засвоєні накази глибинних структур мозку, взяли пляшку. Одну з тих, що самі себе спустошували. Логіка підказувала йому, що часом він сам приступав до нової пляшки, зривав печатку і переливав собі в горло бурштинову рідину. Але пригадати цього капітан не міг. Скидалося на те, що йому від самого початку траплялися на третину порожні пляшки… 

Він втупився у наліпку. Віскі «Драконяча кров, стара колекція Джимрода Обіймиведмедя». Дешеве й потужне. Можна вогнище ним розпалювати, можна ложки чистити. І щоб сп’яніти, його небагато треба — ще одна перевага. 

Його розбудив Ноббі, торсаючи за плечі. Він приніс новини: у місті дракон, а зі сержантом Колоном біда. Капітан сів прямо, кліпаючи, мов сова. Навколо вирували слова. Звісно, якщо вогнедишна ящірка сидить за кілька футів від тебе і допитливо дивиться тобі нижче пояса, то навіть найсильніший може не витримати. Така пригода здатна лишити глибокий слід на людині. 

Ваймз іще обмірковував це, аж тут з’явився Морква, а за ним перевальцем увійшов Бібліотекар. 

— Ви бачили? Бачили? — запитав новачок. 

— Ми всі його бачили, — відповів капітан. 

— А я знаю, що й до чого! — переможно проголосив Морква. — Його викликали за допомогою магії. Хтось викрав із бібліотеки книжку. Вгадаєте назву? 

— Навіть не намагатимуся, — безсило промовив Ваймз. 

— «Викликання драконів»! 

— Уук, — підтвердив Бібліотекар. 

— І про що там? — запитав Ваймз. 

Бібліотекар закотив очі. 

— Про те, як викликати драконів. Чарами! 

— Уук. 

— А головне, що це незаконно! — радісно повідомив Морква. — «Вивільнення неприручених істот у місті суперечить громадській постанові про диких тварин…» 

Капітан застогнав. Йшлося про чаклунів — а це означало купу проблем. 

— Наскільки я розумію, іншого примірника ніде не лишилося? 

— Уук, — похитав головою Бібліотекар. 

— А ти часом не знаєш змісту? — зітхнув Ваймз. — Що? А. Три слова, — втомлено промовив він. Перше. Коротке. А, б, в, г… Ні? Е, ю, я… Я. Яр, як… Як. Друге слово. А, б, в… В. Ва, ви… А, викликати. Так, я розумію, але думав, може, якісь подробиці? Ні? Ясно. 

— Що робитимемо, сер? — нетерпляче запитав Морква. 

— Він десь там, — завів Ноббі. — Причаївся у своєму лігвищі — мабуть, сховався від денного світла. Має барліг, де вилежується на височезній купі золота, і у древніх рептилячих снах повертається на світанок часів, і чекає таємного серпанку ночі, щоб знову вирушити у свій шлях… — він запнувся і похмуро запитав: — Чого ви всі на мене так дивитеся? 

— Дуже поетично, — сказав Морква. 

— Та всі знають, що старі дракони справді завжди спали на купах золота, — відповів Ноббі. — Це відомий народний міф. 

Ваймз отупіло зазирнув у найближче майбутнє. Хоч би яким огидним був Ноббі, він дозволяв скласти чітке уявлення про те, що відбувається у свідомості пересічного громадянина. Можна було спостерігати за ним, як за лабораторним щуром, і прогнозувати, що трапиться далі. 

— Мабуть, вам дуже цікаво пошукати, де лежить ця купа золота, правда? — запитав Ваймз, перевіряючи свої здогадки. 

Вираз обличчя Ноббі став ще підозрілішим, ніж зазвичай. 

— Кепе, я оце думав трохи роздивитися, що й до чого. Ну, ви розумієте. Звісно, не у службовий час, — шляхетно додав він. 

— Ой-ой-ой, — сказав капітан Ваймз. 

Узявши порожню пляшку, він дуже обережно прибрав її в шухляду. 

Просвітлені брати нервувалися. Між ними потріскували іскорки страху. Такого страху, як у людини, яка бавилася з порохом, закладала пиж, а потім виявилося, що від натискання на спусковий гачок щось шалено гахнуло, і зараз на цей шум хтось неодмінно має прийти й розібратися. 

Однак Верховний гросмейстер знав, що вони в нього в руках. Ягнята й барани, інакше й не скажеш. Вони не мали можливості вичворити щось гірше, аніж те, що вже сталося, тому цілком могли піти до самого кінця і занапастити світ, удаючи, що від самого початку саме так усе й планували. О, радість влади… 

Лише брат Тинькар був по-справжньому щасливий. 

— Хай це стане уроком для всіх тиранічних зеленярів, — повторював він. 

— Гм… Воно-то так, — сказав брат Придверник. — А не трапиться, що ми випадково викличемо дракона сюди? 

— У мене… тобто в нас усе під контролем, — заспокійливо промовив Верховний гросмейстер. — Запевняю вас, ми повністю володіємо ситуацією. 

Братство трохи ожило. 

— А зараз поговоримо про короля, — продовжив Верховний гросмейстер. 

Усі, за винятком брата Тинькаря, прибрали урочистого вигляду. 

— Невже ми його знайшли? — запитав той. — Оце щастя привалило. 

— Ти хоч іноді слухаєш? — огризнувся брат Дозорець. — Нам це пояснювали минулого тижня: ми не тиняємося, шукаючи когось, а створюємо короля. 

— Я думав, він сам має з’явитися. Доля і таке інше… 

— А ми трохи підпоможемо Долі, — захихотів брат Дозорець. 

Верховний гросмейстер усміхнувся під своїм каптуром. Усі ці містичні махінації були просто чудовими. Годуєш їх брехнею, а коли вона стає непотрібною, згодовуєш їм іншу і кажеш, що вони на шляху до мудрості. І замість того, щоб тебе висміяти, вони ще охочіше йдуть за тобою, сподіваючись віднайти правду під усіма цими брехнями. І поступово приймають неприйнятне. Просто неймовірно. 

— З біса розумно придумано, — сказав брат Придверник. — А як ми це зробимо? 

— Слухай, Верховний гросмейстер уже пояснював, що ми робимо: знаходимо якогось симпатичного хлопця, який добре вміє виконувати накази. Він вбиває дракона — і в Анк-Морпорку дядько. Це дуже просто. І набагато розумніше, аніж чекати на так званого справжнього короля. 

— Але… — здавалося, брат Тинькар поринув у непосильні розмисли. — Якщо дракон справді підкоряється нам — адже він справді підкоряється нам? — то нам не конче треба, щоб його вбивали. Можна просто не викликати його, і тоді всі зрадіють, чи не так? 

— Атож. Можу собі уявити, — в’їдливо зауважив брат Дозорець. — Вилазимо ми й кажемо: «Здоровенькі були. Знаєте, ми такі добрі, що вже не палитимемо ваші будинки». Ти цього хочеш? Сіль фокусу з королем у тому, що він буде, так би мовити… 

— Беззаперечно потужним романтичним уособленням абсолютної влади, — вчасно ввернув Верховний гросмейстер. 

— От і я про це, — підхопив брат Дозорець. — Потужна влада. 

— А, ясно. Гаразд. Ну, нехай, — погодився брат Тинькар. — Для цього й потрібен король. 

— Саме так, — сказав брат Дозорець. 

— Якщо влада потужна, то ні-хто не борсається, правда ж? 

— Атож, — докинув брат Дозорець. 

— Якщо ми знайшли справжнього короля саме зараз, то нам справді велике щастя привалило, — промовив брат Тинькар. — Це ж один шанс на мільйон. 

— Та не знайшли ми справжнього короля, — втомлено пояснив Верховний гросмейстер. — Не потрібен нам справжній король! Розповідаю востаннє: я просто знайшов для нас підхожого хлопця, який має гарний вигляд у короні, вміє виконувати накази і махати мечем. А зараз послухайте мовчки… 

Махання мечем, звісно, мало велике значення. І воно аж ніяк не передбачало володіння мечем. Верховний гросмейстер вважав, що володіння мечем — це просто брудна справа династичної хірургії: колеш собі й ріжеш. Натомість для короля важливо саме махати мечем, і щоб світло гарно грало на лезі, і у свідків не виникало анінайменшого сумніву, що Доля обрала саме його. Гросмейстер довго й ретельно готував щит і меч. Це йому дуже дорого коштувало. Щит сяяв, як долар за вухом у шахрая, але меч… Меч був неймовірним… 

Довгим і блискучим. Він мав вигляд геніального ковальського витвору одного з тих дзенських коротунів, які працюють лише на світанковому світлі і можуть перетворити оберемок шматочків сталі на щось гостре, наче скальпель, і нестримне, мов сексуально стурбовані носороги під важкими наркотиками. І от майстер викував це і, обливаючись сльозами, відійшов від справ, бо знав, що ніколи нізащо не зможе створити нічого подібного. На руків’ї сяяло стільки коштовних каменів, що їм не завадив би оксамитовий футляр, а дивитися на них варто було крізь закопчене скло. Просто тримаючи його в руках, людина вже практично ставала королем. 

Що ж до хлопця… Це був якийсь далекий родич, завзятий, марнославний і тупий — якраз по-аристократичному. Зараз його тримали під вартою на віддаленій фермі, добре забезпечивши випивкою і юними леді, хоча він, здавалося, більше цікавиться дзеркалами. «Мабуть, з нього можна зробити героя», — похмуро думав Верховний гросмейстер. 

— Здається, він не справжній нас-чадок трону? — запитав брат Дозорець. 

— Ти про що? — уточнив Верховний гросмейстер. 

— Ну, ви ж знаєте, як воно. Доля викидає коники. Ха-ха. От сміху було б, якби цей хлопець виявився справжнім королем. Після всієї цієї біганини… 

— Немає вже справжнього короля! — гаркнув Верховний гросмейстер. — На що ви чекали? Що якісь люди кілька сотень років тинялися пустищами, невпинно передаючи одне одному родимку й меч? Чи вам якоїсь магії треба? — він аж виплюнув це слово. 

Він і сам користувався магією як засобом на шляху до мети. 

Мета виправдовує засоби — ну, всі в курсі. Але вірити у це постійно, вірити так, немовби все це наділене якимись правилами, як логіка… Він перекривився. 

— Та ви чого, люди! Отямтеся! Думайте головою. Навіть якби хтось зі старої королівської династії вижив, до їхньої лінії уже б домішалося стільки чужої крові, що тисячі людей могли б претендувати на трон. Навіть… — Верховний гросмейстер помовчав, намагаючись уявити собі найменш переконливого претендента. — Навіть хтось такий, як брат Клозетник, — він втупився у братію. — До речі, щось я його сьогодні не бачу. 

— Ой, там така пригода… — замислено промовив брат Дозорець. — Хіба ви не чули? 

— Ні. 

— Він вчора ввечері прийшов додому, а його крокодил вкусив. Бідолашний вилупок. 

— Що? 

— Таких випадків — один на мільйон. Він втік зі звіринця чи ще звідкись і заліг у нього на подвір’ї. А брат Клозетник навпомацки ключа шукав під килимком, що біля дверей. Тут на нього й напав крокодил, прямо біля ф’юнів^[15], — брат Дозорець витягнув з-під балахона замацаний брунатний конверт. — Ми тут збираємо кошти, щоб купити йому фруктів. Ну, винограду й такого іншого. Я не знаю, чи хотіли б ви… 

— Запишіть, що я внесу три долари, — сказав Верховний гросмейстер. 

Брат Дозорець кивнув. 

— Хто б міг подумати, — сказав він. — Я вже на таку суму й підписав вас. 

«Ще якихось декілька ночей перетерпіти, — подумав Верховний гросмейстер. — Завтра люди панікуватимуть так, що ладні будуть коронувати навіть одноногого троля, якщо він прибере дракона. І нами правитиме король. Він матиме радника — звісно ж, надійну людину. А це сміття забереться назад у канаву, з якої вилізло. І жодних маскарадів і ритуалів. 

Жодних драконів. 

Я можу все припинити. Я можу все припинити, коли захочу». 

На вулицях біля палацу Патриція зібрався натовп. Тут панувала атмосфера гарячкового збудження, як на карнавалі. Капітан Ваймз досвідченим оком озирнув збіговисько людей. Звичайна анк-морпокська юрба, яка утворювалася у складні моменти. Половина людей прийшла скаржитися, чверть — дивитися на інших, а ще чверть — грабувати всіх решту, жебрати чи продавати їм хот-доги. Однак були тут і нові обличчя: у натовпі прокладали собі шлях чимало похмурих чоловіків із батогами на поясі і довгими мечами за спиною. 

— Новини швидко розлітаються, правда? — зауважив знайомий голос у нього над вухом. — Доброго ранку, капітане. 

Вайзм поглянув в усміхнене обличчя Нудля на прізвисько Від-Душі-Відриваю. Цей блідий, як мрець, чоловічок збирав геть усе, що можна швидко продати з відкритої валізи на людній вулиці, і ви могли не сумніватися, що перед тим воно впало із запряженого волами воза. 

— Доброго ранку, Відривачу, — розсіяно промовив Ваймз. — Що продаєш? 

— Першокласний товар, капітане, — Нудль нахилився ближче. Він належав до тих, хто навіть «доброго ранку» промовляє так, ніби це унікальна пропозиція, яку отримуєш один раз у житті. Його очні яблука крутилися у западинах, наче двійко щурів, які шукають виходу. — Без цього зараз не можна, — прошипів він. — Антидраконівський крем. Персональна гарантія: якщо вас спопелять, я поверну гроші. Цілком прозорі умови. 

— Якщо я тебе правильно зрозумів, — повільно промовив Ваймз, — ти хочеш сказати, що повернеш гроші тій людині, яку заживо спалить дракон? 

— У разі особистого звернення потерпілого, — уточнив Нудль. Відкрутивши кришку глека з яскраво-зеленою маззю, він тицьнув його в обличчя Ваймзові. — До складу входять п’ятдесят рідкісних прянощів і трав. Рецепт відомий лише маленькій спільноті древніх ченців, які живуть на якійсь горі. Долар за глек — і це я від душі відриваю. Прагну прислужитися громаді, — палко додав він. 

— Гарно спрацювали ці древні ченці, — зауважив Ваймз. — Так швидко впоралися. 

— Спритні капосники, — погодився Від-Душі-Відриваю. — Мабуть, усе через медитацію та йогурт із молока яків. 

— То що тут у нас взагалі, Відривачу? — запитав Ваймз. — Хто всі ці хлопці з довгими мечами? 

— Мисливці на драконів, кепе. Патрицій обіцяв п’ятдесят тисяч доларів будь-кому, хто принесе йому драконячу голову. Відділену від дракона, звісно ж. Патрицій не дурень. 

— Що? 

— Його власні слова. Це на всіх плакатах. 

— П’ятдесят тисяч доларів! 

— Це вам не полова, правда? 

— Радше йдеться про котлети для дракона, — сказав Ваймз. (От побачите: це ще матиме погані наслідки.) — Дивно, чого це ти не схопив меча й не долучився. 

— Я радше належу до такої собі сфери обслуговування, кепе. 

Нудль по-змовницьки роззирнувся на всі боки, а тоді передав Ваймзові шматок пергаменту. 

Антидраконські дзеркальні щити — 

500 анкських доларів. 

Портативні детектори для пошуку драконячого 

лігва — 250 анкських доларів. 

Стріли, що пробивають драконячу шкуру, — 

100 анкських доларів/шт. 

Лопати і кайла по 5 анкських доларів, 

мішки за 1 анкський долар. 

— А мішки навіщо? — запитав капітан, повертаючи прайс. 

— Щоб складати золото, — пояснив Нудль. 

— Ну, так, — похмуро промовив Ваймз. — Звісно. 

— Стривайте. Стривайте! Для наших мужніх захисників знижка десять відсотків. 

— І ти це від душі відриваєш, правда? 

— Офіцерам знижка п’ятнадцять відсотків! — відчайдушно кинув Нудль в останній спробі переконати Ваймза. Але той уже віддалявся. Незабаром стало очевидно, звідки взялася нотка паніки в його голосі: конкуренти наступали на п’яти. 

Анк-морпоркський люд від природи не був героїчним. Натомість він від природи був підприємливим. На кожному кроці Ваймз мав можливість придбати скільки завгодно магічної зброї («До всіх знарядів до дається сиртифігад якості»), плащ-невидимку («Вдало придумано», — відзначив для себе Ваймз. Його дуже вразило, що продавець використовує для демонстрації дзеркальце без скла) і — щоб трохи розважитися — печиво, повітряні кульки і вітрячки для дітей (все у формі драконів). Мідні антидраконівські браслети також були гарною ідеєю. 

Здавалося, що мішків і лопат не менше, аніж мечів. 

Золото, ось до чого все це. Купа золота. Атож! 

П’ятдесят тисяч доларів! Офіцер Сторожі отримував тридцять доларів на місяць, і ще й боргував, а йому за ці гроші вибивали зуби. 

Невже існувало щось неможливе для людини, яка має п’ятдесят тисяч доларів?.. 

Ваймз трохи поміркував про це, а потім про можливості, які відкривала ця сума. Передусім він побачив, що їх дуже багато. 

Він мало не налетів на купку чоловіків, що зібралися біля прицвяхованого до стіни плаката. Там справді обіцяли 50 000 анкських доларів сміливцю, який принесе в палац голову дракона, що мучить місто. 

Один із цього зібрання — з огляду на його комплекцію, озброєння і те, як він водив пальцем по літерах, Ваймз подумав, що це ватажок, — читав вголос для інших: 

— Ща, о. Що. Ем, у, че. Му-чить. Місто, — завершив він. 

— П’ятдесят тисяч, — замислено промовив хтось із чоловіків, чухаючи підборіддя. 

— Мізерна платня, — сказав інтелектуал. — Геть невідповідна. Мали б давати півкоролівства і руку його дочки. 

— Так, але ж він ніякий не король, а Патрицій. 

— Тоді половину патристики чи що там у нього. А дочка симпатична? 

Цього мисливці не знали. 

— Він неодружений, — насмілився подати голос Ваймз. — І дочки в нього немає. 

Вони озирнулися на нього і оглянули з голови до ніг. В їхніх очах він ясно побачив зневагу. Мабуть, вони щодня десятками трощили таких, як він. 

— Дочки немає? — перепитав один із них. — Хоче, щоб люди драконів убивали, а сам не виставив дочку? 

Дивно, але Ваймзу чомусь здалося, що він повинен захистити свого правителя. 

— Він має собачку, про якого дуже дбає, — люб’язно підказав він. 

— Навіть дочку не підготував — паскудство та й годі! — обурився один із мисливців. — Та й взагалі, що таке зараз п’ятдесят тисяч доларів? На самі лише тенета стільки й витратимо. 

— Це точно. Людям здається, ніби грошей купа, але ж їм невтямки, що пенсія не нараховується. А ще ж всілякі витрати на лікування. І треба купувати й лагодити спорядження… 

— І незаймані діви постійно зуживаються, — кивнув низенький мисливець-товстун. 

— Атож, і ще… Стривай. Що ти сказав? 

— Я спеціалізуюся на єдинорогах, — сором’язливо всміхнувся той. 

— А, ясно. Я думав, їх майже не лишилося. 

Судячи з вигляду співрозмовника, це питання завжди його мучило. 

— Твоя правда. І єдинорогів теж нечасто побачиш, — сказав мисливець на них. 

У Ваймза склалося враження, що це єдиний його жарт за ціле життя. 

— Звісно. Скрутні часи, — гостро кинув перший мисливець. 

— І чудовиська так знахабніли, що далі просто нема куди, — подав голос іще один. — Я чув, як один хлопець убив потвору. Ну, цей… В озері. І от він, красава, пришпилив його лапу над дверима… 

— Слава не вмре, не поляже. Не поляже, а розкаже… 

— Так. А потім знаєте що? Матінка цієї потвори прилізла скаржитися. Матінка! Наступного ж дня нарисувалася в нього вдома скаржитися. Скаржитися! Отака нам зараз шана! 

— З жіночою статтю завжди найбільше проблем, — похмуро додав іще один мисливець. — Знав я одну косооку горгону — справжнє жахіття. Постійно перетворювала на камінь геть усе — навіть власний ніс. 

— А потерпають щоразу наші зади, — сказав місцевий інтелектуал. — Якби мені платили долар за кожну коняку, яку я з’їв з-під себе, я б уже озолотився. 

— Так. П’ятдесят тисяч доларів? Хай в дупу собі їх запхає. 

— Атож. 

— Так. Скупердяга. 

— Ходімо вип’ємо. 

— Гаразд. 

Вони одностайно кивнули і рушили у «Латаний барабан» — усі, крім інтелектуала, який нишком прокрався назад до Ваймза. 

— Що за собака? — запитав він. 

— Що? — не зрозумів капітан. 

— Питаю, що за собака? 

— По-моєму, жорсткошерстий тер’єрчик, — сказав Ваймз. 

Мисливець надовго поринув у роздуми. 

— Та ну його, — врешті промовив він і побіг за іншими. 

— Здається, у нього ще тітка у Псевдополі, — крикнув навздогін Ваймз. 

Не отримавши відповіді, капітан знизав плечима і продовжив свій шлях крізь натовп до палацу Патриція… 

…а всередині Патрицій мав напружену обідню розмову. 

— Джентльмени! — гаркнув він. — Я справді не бачу іншого виходу! 

Суспільні діячі про щось загомоніли між собою. 

— За традицією, у такі моменти з’являється герой, — сказав голова Гільдії убивць. — Драконоріз. Але де він — от що мені цікаво. Чому студенти наших навчальних закладів не отримують навичок, на які є суспільний запит? 

— П’ятдесят тисяч доларів — це ніби не так і заманливо, — докинув голова Гільдії злодіїв. 

— Може, для вас це й не дуже заманливо, шановний добродію, але місто не може собі дозволити більшого, — безкомпромісно сказав Патрицій. 

— Якщо місто не розщедриться, то, гадаю, недовго воно стоятиме, — зауважив крадій. 

— А з торгівлею у нас що? — запитав представник Гільдії торговців. — Люди не споряджатимуть сюди кораблі з рідкісними легкозаймистими товарами. Хто захоче, аби вантаж перетворився на дим? 

— Джентльмени! Джентльмени! — Патрицій примирливо здійняв руки. — Гадаю, — підхопив він, скориставшись із короткої паузи, — у нас тут суто магічне явище. Хотілося б послухати, що про це думає наш велемудрий друг. Гм? 

Хтось штовхнув ліктем Верховного архіректора Невидної академії, який давно вже дрімав. 

— Га? Що? — стрепенувся чарівник, миттю прокинувшись. 

— Нам цікаво, що ви робитимете з цим своїм драконом? — голосно запитав Патрицій. 

Верховний канцлер був старим, але тривалий досвід виживання у висококонкурентному чаклунському світі, серед заплутаних політичних інтриг Невидної академії означав, що він здатен миттю відбити цей закид. Якщо пропускаєш повз вуха такі невинні зауваження, то недовго тобі лишатися Верховним канцлером. 

— Мій дракон? — перепитав він. 

— Усі знають, що великі дракони вимерли, — різко сказав Патрицій. — Крім того, їхнє природне середовище явно не було міським. Тому мені здається, що ця істота чарів… 

— Лорде Ветінарі, — перервав його Верховний канцлер. — З усією моєю повагою, дозвольте зазначити, що про вимирання драконів ходили чутки, але нові факти роблять цю теорію дещо сумнівною. Даруйте мені мою відвертість. Що ж до їхнього природного середовища, ми тут бачимо просту зміну поведінкової моделі, спричинену урбанізацією, внаслідок якої численні заміські істоти адаптувалися до більш цивілізованого способу існування — ба більше, засвоїли його. І багато з них насолоджуються новими можливостями, які їм зараз відкрилися. Наприклад, у мене в смітнику постійно риються лиси. 

Чаклун аж світився від гордості: він виголосив усе це одним духом, анітрохи не залучивши мозок. 

— Чи не хочете ви сказати, — повільно промовив убивця, — що в нас тут завівся перший міський дракон? 

— От вам і еволюція, — радісно сказав чарівник. — Мабуть, йому добре ведеться, — додав він. — Безліч ділянок, де можна влаштувати лігвище. І їжі цілком достатньо. 

Це твердження зустріла тиша. 

— А що вони їдять? — врешті-решт запитав торговець. 

Злодій стенув плечима. 

— Здається, я пригадую оповідки про незайманих дівиць, прикутих до високих скель, — подав голос він. 

— Тоді він тут з голоду здохне, — зауважив убивця. — У нас ґрунти суглинкові. 

— Колись вони літали на полювання, — докинув злодій. — Не знаю, чи це допоможе… 

— Хоч там як, а це, здається, все одно ваша проблема, лорде, — підсумував головний торговець. 

За п’ять хвилин Патрицій уже міряв кроками Еліптичний кабінет, не тямлячи себе від люті. 

— Вони з мене сміялися! Я це ясно бачив! 

— А ви пропонували утворити робочу групу? — поцікавився Вонс. 

— Звісно! Але цього разу не спрацювало. Знаєте, я серйозно думаю про те, щоб підвищити винагороду. 

— Гадаю, це не допоможе, правителю мій. Кожен досвідчений мисливець на чудовиськ знає справжні розцінки для своєї роботи. 

— Тю! Півкоролівства, — пробурмотів Патрицій. 

— І рука вашої дочки. 

— Наскільки я розумію, тітоньку віддати не можна? — з надією запитав Патрицій. 

— За традицією, потрібна дочка, правителю. 

Патрицій похмуро кивнув. 

— Може, підкупимо його? — сказав він. — Дракони розумні? 

— Гадаю, легенди називають їх радше хитрими. Наскільки я знаю, їм до вподоби золото. 

— Правда? І куди вони його вкладають? 

— У свою постіль, правителю. 

— Під матрац чи як? 

— Ні-ні, лорде. Вони сплять на золоті. 

Патрицій обміркував цей факт. 

— А хіба їм не жорстко? 

— Мабуть, так, сер. По-моєму, ніхто в них ніколи не запитував. 

— Гм. А вони вміють говорити? 

— Здається, вони в цьому справжні майстри, правителю. 

— Он як. Цікаво. 

Патрицій міркував так: «Якщо він здатен говорити, з ним можна домовитися. Якщо з ним можна домовитися, я його схоплю за… За хвіст, луску чи що він там має». 

— А ще кажуть, ніби вони срібноголосі, — додав Вонс. 

Патрицій прихилився до спинки крісла. 

— Лише «срібно…»? 

У галереї залунали якісь приглушені голоси, а потім до кабінету провели Ваймза. 

— О, капітане. Які новини? 

— Перепрошую, правителю мій. Про що це ви? — запитав Ваймз. 

Із плаща в нього скрапувала вода. 

— Про арешт цього дракона, — твердо нагадав Патрицій. 

— Болотяного птаха? 

— Ви чудово розумієте, що я маю на увазі, — різко сказав Патрицій. 

— Ми над цим працюємо, — автоматично промовив Ваймз. 

— Вам треба лише знайти його лігвище, — фиркнув Патрицій. — Щойно знайдете лігвище — знайдете і дракона. Це очевидно. Здається, його шукає півміста. 

— Якщо це лігвище взагалі існує, — уточнив Ваймз. 

— Чому ви це кажете? — різко скинувся Вонс. 

— Ми розглядаємо всі можливості, — завчено пробубонів Ваймз. 

— А куди він ховається, якщо не в лігво? — запитав Патрицій. 

— Розслідування триває. 

— То хай триває інтенсивніше. І знайдіть лігвище, — кисло додав Патрицій. 

— Так, сер. Дозволите йти, сер? 

— Будь ласка. І сьогодні до вечора я чекаю результатів, ясно? 

«Чого я сам не подумав про його лігвище?» — розмірковував капітан, коли вийшов під денне світло на площу, де юрмився натовп. Усе це здавалося несправжнім — от у чім річ. Якщо дракон несправжній, його поведінка взагалі не вкладається в жодні рамки. Як він міг вийти з провулка, в який не заходив? 

Коли викреслюєш усе неможливе, то залишок — хоч би яким неймовірним він здавався — має бути правдою. Проблема, звісно, полягала в тому, щоб розібратися, що саме тут неможливо. Ще та задача. 

І той дивний нічний випадок з орангутаном… 

Вдень у Бібліотеці вирувало життя. Ваймз обережно пробирався крізь натовп. Правду кажучи, він міг піти куди завгодно у місті, але в Академії завжди стверджували, що тут діють чудодійні закони, а Ваймзу здавалося, що нерозумно наживати собі ворогів, зустріч із якими може суттєво позначитися на температурі тіла, не кажучи вже про його форму. 

Бібліотекар, який сидів, згорбившись, за своїм столом, вичікувально поглянув на нього. 

— Ще не знайшли. Пробач, — сказав капітан. — Розслідування триває. Але ти можеш мені трохи допомогти. 

— Уук? 

— Це ж магічна бібліотека, правда? Ну, тобто ці книжки, так би мовити, розумні? От я й подумав: якби я прийшов сюди вночі, вони б неодмінно здійняли рейвах — адже вони не знають мене. Але якби знали, то, мабуть, повелися б спокійно. Отже, книгу мав узяти хтось із чаклунів, чи не так? Або принаймні хтось із працівників Академії. 

Бібліотекар позирнув направо і наліво, а тоді схопив капітана за руку і потягнув у тихий куточок за книжковими полицями. Лише там він кивнув. 

— Це був хтось, кого вони знали? 

Знизування плечима, а потім іще один кивок. 

— Саме тому ти прийшов до нас? 

— Уук. 

— А не у раду Академії? 

— Уук. 

— Хто це міг бути? Маєш якісь здогадки? 

Бібліотекар стенув плечима. Це був надзвичайно виразний порух, зважаючи на те, що тіло, по суті, було мішком, підвішеним до лопаток. 

— Ну, це вже бодай щось. Повідом, якщо трапиться ще щось дивне, гаразд? — Ваймз підняв погляд на ряди полиць. — Тобто щось дивніше, ніж завжди, розумієш? 

— Уук. 

— Дякую. Приємно зустріти громадянина, який вважає за свій обов’язок допомагати Сторожі. 

Бібліотекар дав йому банан. 

Знову потрапивши у вир міської вулиці, капітан почувався на диво піднесеним. Йому явно вдалося щось відкопати. 

Якісь дрібнички, як‑от фрагменти пазла. Жоден із них насправді не мав сенсу, але всі вони натякали на існування більшої картини. Зараз йому достатньо було б знайти кутовий фрагмент або краєчок… 

Хоч би що там думав Бібліотекар, Ваймз майже не сумнівався, що це не чарівник. Не справжній чарівник, який отримує зарплатню. Це було не в їхньому стилі. 

І ще, звісно, ці пошуки лігвища. Найрозумніше було б почекати і подивитися, чи прилетить дракон сьогодні ввечері. І спробувати визначити, де він з’явиться. Отже, потрібна була височина. А чи існував спосіб виявляти драконів? Ваймз поглянув на драконодетектор Нудля Від-Душі-Відриваю. Дуже проста конструкція: шматок деревини, насаджений на металевий стержень. Коли дерево, повністю згорівши, оголювало метал, це означало, що ви знайшли дракона. Драконодетектор, як і багато інших пристроїв Нудля, бездоганно функціонував — у свій власний спосіб — і водночас був абсолютно ні на що не придатним. 

Мав існувати кращий спосіб знайти чудовисько до того, як підсмалиш собі пальці. 

Надвечірнє сонце розтікалося над обрієм, ніби жовток некруто звареного яйця. 

Над дахами Анк-Морпорка завжди випиналися цілі зграї химер, але зараз там вирував ще й коловорот моторошних людських облич, які немовби зійшли з гравюр про те, як шкідливо пити джин. Серед тієї публіки, що взагалі не купує гравюр, такої їх концентрації досі не спостерігалося. Багато цих облич були прикріплені до тіл, що тримали страхітливу зброю, яка переходила з покоління у покоління — часто із застосуванням насильства. 

Із височини штабу Ваймз бачив чаклунів, які вишикувалися на дахах Академії, а також натовпи шукачів золота. Ці авантюристи чекали на вулицях з лопатами напоготові. Якби дракон справді мав лігво десь у місті, незабаром йому б довелося спати просто на підлозі. 

Знизу пролунав крик Нудля Від-Душі-Відриваю чи когось із його товаришів. Пропонували гарячі ковбаски. Ваймз раптом відчув порив громадянської гордості. Було щось правильне у містянах, які, зіткнувшись із катастрофою, подумали про те, щоб продати учасникам гарячі ковбаски. 

Місто чекало. Зійшло кілька зірок. 

Колон, Ноббі і Морква також стояли на даху. Колон насупився, бо Ваймз не дозволив йому використовувати лук і стріли. 

Стрілянину в місті не заохочували, бо, взявши великий лук і випустивши з нього стрілу, можна було влучити геть не в того невинного перехожого, в якого цілилися, а в іншого, який випадково опинився надто близько. 

— Дуже слушно, — сказав Морква. — Акт про громадську безпеку, 1634, зброя метального типу… 

— Годі цитувати всі ці штуки, — гаркнув Колон. — У нас уже немає законів і всякого такого! Це старий мотлох! Зараз усе набагато… цей-во… прагматичніше. 

— Не знаю, що там у законі, а я сказав прибрати лук, — нагадав Ваймз. 

— Капітане, я справжній мастак! — запевнив Колон. — Та й взагалі тут у людей купа зброї, — буркотливо докинув він. 

Безумовно, він сказав правду. Сусідні дахи наїжачилися вістрями. Якби ця пропаща істота прилетіла, їй би здалося, що вона в густій лісовій хащі. 

— Я сказав прибрати лук, — повторив Ваймз. — Я не допущу, щоб мої люди стріляли по мирних громадянах. Зброю геть. 

— Це дуже слушно, — сказав Морква. — Ми тут для того, щоб захищати й служити, правда, капітане? 

Той скоса позирнув на нього. 

— Гм. Еге ж. Так. Саме так. 

Леді Ремкін витягнула на дах свого будинку, що стояв на пагорбі, якесь неоковирне складане крісло, встановила телескоп, розклала на парапеті бутерброди і флягу з кавою і зручно влаштувалася із записником на колінах, чекаючи. 

Минуло півгодини. Цілий ліс стріл привітав хмарину, що пропливла в небі, кількох безталанних кажанів і схід місяця. 

— Усе покотилося шкереберть через цю біганину зі зброєю, — врешті озвався Ноббі. — Його просто налякали. 

— Схоже, що так, — визнав сержант Колон, опускаючи спис. 

— А ще тут стає холодно, — зауважив Морква, обережно підштовхуючи ліктем капітана Ваймза, який привалився до димаря, задумливо втупившись у далечінь. — Сер, уже багато людей розійшлися. Може, і нам час? 

— Що-що? — запитав Ваймз, не обертаючись. 

— Ще й на дощ повертає, — додав Морква. 

Ваймз промовчав. Він уже кілька хвилин дивився на Вежу мистецтв, центр Невидної академії. Казали, що це найстаріша споруда міста. 

Хоч там як, а вона явно була найвищою. Час, погода і недбалі ремонтні роботи добряче познущалися з неї, зробивши схожою на покручене дерево, яке зазнало забагато буревіїв. 

Капітан силкувався пригадати її обриси. Коли йдеться про щось цілком звичне, його часто навіть не помічаєш. Він уже багато років не дивився на неї по-справжньому і зараз намагався переконати себе, що нетрища башточок і зубців нагорі мають сьогодні такий самий вигляд, як і вчора. 

У нього кепсько виходило. 

Не відводячи погляду, він схопив сержанта Колона за плече і обережно розвернув у потрібному напрямку. 

— Ви на покрівлі тієї вежі нічого дивного не бачите? 

Колон витріщився на неї, а тоді стривожено розсміявся. 

— Ну, здається, ніби там дракон сидить, правда? 

— Так. Мені теж так здалося. 

— Але… Але… Але якщо уважно придивитися, стає видно, що це лише гра тіней на плетиві плюща. А якщо примружитися, то ніби дві бабці сидять на візку. 

Ваймз примружився. 

— А от і ні. Все одно схоже на дракона. Величезний дракон згорбився і дивиться вниз. Гляньте, он складені крила. 

— Перепрошую, сер, але таке враження створює поруйнована башточка. 

Вони знову втупилися у неї. 

— Сержанте, скажіть — я заради чистої цікавості запитую, — що, на вашу думку, створює таке враження, ніби розгортаються величезні крила? 

Колон ковтнув. 

— Гадаю, це враження створюють величезні крила, сер, — відповів він. 

— Саме так, сержанте. 

І тут дракон упав. Не полетів униз, а просто беркицьнувся з верхівки вежі і наполовину ринув, а наполовину зірвався, зникнувши з поля зору за будівлею Академії. 

Ваймз піймав себе на тому, що чекає, коли пролунає удар. 

А потім знову побачив дракона, який летів, мов стріла, мов зірка, що падає з неба. Тепер уже не свинцеве грузило гепнулося вниз зі швидкістю тридцять два фути на секунду — натомість щось нестримне рвонуло вгору. Воно промайнуло над дахами, трохи вище людського зросту. А ще страшніше стало від звуку: немовби хтось повільно і ретельно розривав повітря навпіл. 

Усі у Сторожі попадали й розпласталися. Ваймз краєм ока побачив величезну морду, яка віддалено скидалася на конячу. Потім щось промайнуло над головою. 

— Срань паскудна, — пролунав голос Ноббі звідкись із труби. 

Ваймз міцніше схопився за комин і, підтягнувшись, став на ноги. 

— Капрале, на вас форма, — сказав він, і голос у нього майже не тремтів. 

— Перепрошую, капітане. Срань паскудна, сер, — виправився він. 

— Де сержант Колон? 

— Тут, сер. Схопився за цю трубу, сер. 

— Ох, це ж треба. Моркво, витягніть його, будь ласка. 

— Ви лишень погляньте-но, як він летить! — сказав Морква. 

Траєкторію руху дракона можна було простежити за тим, як злітають хмарами стріли і як зойкають і захлинаються кров’ю ті, у кого влучили випадково чи рикошетом. 

— Він ще навіть не повністю розгорнув крила! — закричав Морква, намагаючись піднятися на комин. — Дивіться! 

«Таких розмірів просто не мало б існувати, — сказав собі Ваймз, позираючи на величезне тіло,що кружляло над річкою. — Він завдовжки з вулицю!» 

Над доками піднявся стовп полум’я. На мить ця істота промайнула на тлі місяця. І аж потім вона розгорнула крила, один раз. Пролунав такий звук, наче отара мокрих породистих овець налетіла на скелю. 

Дракон зробив невелике коло, кілька разів вдарив крилами в повітрі і повернувся. 

Пролітаючи над штабом Сторожі, він виплюнув колону білого полум’я, що бризкало іскрами. Черепиця внизу не просто розплавилася, а вибухнула розжареними червоними краплями. Комин розірвало, і на вулицю дощем посипалися цеглини. 

Широчезні крила били повітря: істота кружляла над охопленою пожежею будівлею, яка швидко перетворювалася на вогняну руїну. Коли не лишилося нічого, крім купки розсипаного плавленого каміння, серед якого траплялися якісь чудернацькі смуги і бульбашки, дракон зневажливо черконув крилами, здійнявся над містом і полетів геть. 

Опустивши телескоп, леді Ремкін похитала головою. 

— Це неправильно, — прошепотіла вона. — Це дуже неправильно. Неможливо, щоб він був здатний на таке. 

Вона знову підняла трубу і примружилася, намагаючись визначати, що зараз горить. Внизу, у своїх сажках вили малі дракончики. 

«Де я?» — згідно традиції, запитуємо ми, приходячи до тями від благословенної, позбавленої подій непритомності. Мабуть, це у нас в крові. 

Ваймз промовив ці слова. 

Традиція дозволяє самостійно обрати продовження тексту. Надзвичайно важливо переконатися, що всі частини тіла, які, за спогадами, були наявні вчора, лишилися на своїх місцях. 

Ваймз здійснив цю перевірку. 

Тут настає час болісних відкриттів. Свідомість набирає обрисів, наче сніжка, що збільшується, коли котиться схилом. І виявляється, що ми приходимо до тями у тілі, що лежить у канаві з численними… не так важливо, з чим саме, адже зі словом «численні» зазвичай нічого хорошого не поєднується. А може, на свіжих простирадлах, і на чоло заспокійливо лягає чиясь рука, і хтось у білому діловито відгортає фіранку, а за вікном новий світлий день? Усе скінчилося, і попереду нічого поганого, хіба що слабкий чай, поживна вівсянка, маленькі зміцнюючі прогулянки в саду, а ще, може, коротке платонічне захоплення добрим янголом, який вас доглядає; а може, все це лише мить затьмарення, і зараз над вами нависає покидьок, який от‑от візьметься за вас по-справжньому, застосувавши держак свого кайла? А чи даватимуть виноград? — цікавиться свідомість. 

У цей момент допомагає якийсь зовнішній стимул. Дуже приємно чути: «Усе буде гаразд». Натомість: «Його документи вже знайшли?» — явно поганий знак. Однак ці варіанти все-таки кращі, ніж: «Тримайте його за руки, щоб не сіпався». 

Але цього разу йому відповіли: «Капітане, ви мало не сконали». 

Біль, який, скориставшись із непритомного стану Ваймза, чкурнув покурити (у метафоричному сенсі), миттю повернувся. 

— Арргх, — промовив капітан. 

І розплющив очі. 

Він побачив стелю. Дуже гарний знак, який одразу виключав цілу низку неприємних версій. Розфокусований погляд також натрапив на капрала Ноббса. Оце був уже не такий обнадійливий знак. Капрал Ноббс нічого не доводив: навіть після смерті ви могли побачити щось подібне до капрала Ноббса. 

В Анк-Морпорку було небагато лікарень. Кожна Гільдія мала власний лікувальний заклад, а ще існувало декілька безкоштовних, утримуваних різними чудернацькими релігійними організаціями, як‑от Ченцями-балансирами. Однак медичних послуг широкому загалу ніхто не надавав, і людям доводилося вмирати власними силами, без допомоги лікарів. Зазвичай вважали, що лікування лише розніжує і в будь-якому разі суперечить Природі. 

— Я вже запитував, де я? — слабким голосом промовив Ваймз. 

— Так. 

— А мені відповіли? 

— Кепе, я гадки не маю, що це за будинок. Він належить якійсь бучній кобіті — це вона сказала перенести вас сюди. 

Здавалося, що Ваймзова свідомість перетворилась на суцільну рожеву патоку, однак він спромігся вхопитися за дві ниточки і пов’язати їх. Вжиті в одному реченні слова «бучна» і «перенести» про щось говорили. Так само, як і тутешній дивний хімічний запах, що виявився сильнішим навіть за вже звичні пахощі Ноббі. 

— Ми не про леді Ремкін говоримо? — обережно запитав він. 

— Мабуть, так. Величезне бабисько. Шаленіє від драконів, — щуряче обличчя Ноббі розпливлося у моторошному змовницькому вишкірі, якого Ваймз досі не бачив. — Ви у неї в ліжку. 

Капітан роззирнувся навколо, відчуваючи перші ознаки неясної паніки. Він зараз міг бодай ненадовго зосередитися, тож помітив, що в кімнаті трохи бракує холостяцької шкарпетковості. Натомість повітря відгонило тальковою пудрою. 

— Це ніби як бдувар, — пояснив Ноббі з виглядом знавця. 

— Стривайте, стривайте. Цей дракон… — пригадав Ваймз. — Він пролетів прямо над нами… 

Спогади розворушилися і напали на нього, мов люті зомбі. 

— Капітане, ви як? 

…розчепірені кігті завширшки з розкинуті чоловікові руки. Важкі удари крил, більших за вітрила. Сморід якоїсь хімії — ніхто, крім богів, не міг знати, якої саме… 

Він так наблизився, що Ваймз бачив дрібненьку луску на лапах і червоні спалахи в очах. Не просто очі рептилії — в них можна було втонути… 

І дихання — таке гаряче, що геть не скидалося на полум’я, а радше на щось майже тверде, що не спалювало, а трощило… 

З іншого боку, Ваймз був тут, живий. Лівий бік болів, немовби від удару залізякою, але він явно лишився живим. 

— Що трапилося? — запитав Ваймз. 

— Це все юний Морква, — пояснив Ноббі. — Схопив вас із сержантом і стрибнув із даху за мить до того, як він наздогнав нас. 

— Ребра болять, — сказав Ваймз. — Мабуть, мене він все-таки наздогнав. 

— Ні, гадаю, це через те, що ви приземлилися на клозет. А потім ви, капітане, ще перекотилися і врізалися в діжку з водою. 

— А Колон? Він поранений? 

— Не те щоб поранений… Сержант приземлився м’якше. Пробив стелю клозету своїм огрядним тілом. Казав, що його збадьорило душем із… 

— А потім що? 

— Ну, ми, так би мовити, поклали вас зручніше, а потім усі шарахнулися гукати сержанта. А коли побачили, де він лежить, то вже, звісно, спинилися і просто стояли й гукали. Потім прибігла ця жінка і почала горлати. 

— Це ви про леді Ремкін? — холодно запитав Ваймз. 

Тепер його ребра стали просто втіленням болю. 

— Ну, так. Високе тілисте бабисько, — незворушно підтвердив Ноббі. — Кинулася попихати людьми! «Ой, бідолаха, несіть його негайно до мене». Так ми й зробили. Правду кажучи, кращого місця годі шукати. У місті всі бігають, як кури з відрубаними головами. 

— А великої шкоди завдав дракон? 

— Коли вас там уже не було, чаклуни почали обстрілювати його вогненними кулями. Йому це геть не сподобалося — хіба що додало сили і люті. Він ціле Супротилежне крило Академії знищив. 

— А далі?.. 

— Та ніби все. Він іще щось підпалив, а тоді немовби розтанув у диму. 

— І ні-хто не бачив, куди він подівся? 

— Якщо хтось і бачив, то не каже, — Ноббі прихилився до спинки стільця і скоса зиркнув навколо. — Така кімната, що й глянути гидко. Сержант сказав, у неї купа грошви. Хіба вона має право жити у звичайній кімнаті? Який сенс видиратися з бідності, якщо багатим дозволено спокійно жити у звичайній кімнаті? Де мармур? — він фиркнув. — Ну, хоч там як, а вона казала, щоб я її покликав, коли ви прийдете до тями. Вона зараз драконів своїх годує. Дивне якесь гаддя. Як це їй дозволяють їх тримати… 

— Тобто? 

— Ну, всі вони одного поля ягода, чого вже там. 

Коли Ноббі виволікся з кімнати, Ваймз роззирнувся навколо іще раз. Тут дійсно бракувало позолоти і мармуру, який, на думку Ноббі, обов’язково належався людям, котрі чогось досягнули в житті. Усі меблі були старими, а картини на стінах — хоч, безумовно, вартісні — справляли таке враження, ніби їх повісили у спальні, бо не придумали, куди ще подіти. Ще він побачив декілька любительських акварелей з драконами. 

Загалом здавалося, що людина заходила сюди лише час від часу, і спальня роками бездумно підлаштовувалася під неї, огортаючи, мов розношений одяг, — хіба що була оздоблена стелею. 

Ця кімната явно належала жінці, але такій, яка йшла життям весело, без жодної дурнуватої хандри, поки всілякі сльозливі романтичні халепи траплялися з кимось деінде, і яка від щирого серця була вдячна за своє добре здоров’я. 

Зважаючи на вигляд одягу, який тут висів, його обирали з міркувань тривкості (може, навіть представники попереднього покоління), а не як легку артилерію для війни між чоловічою та жіночою статтю. На туалетному столику були рівненько розставлені пляшечки і глечики, але вони занадто скидалися на шеренгу і здавалося, що на етикетках зазначено: «Втирати щовечора», — а не «Легкими рухами наносити по краплинці за вушками». Можна було уявити собі, що власниця кімнати спала тут все своє життя і батько називав її «своєю дівчинкою», поки їй не виповнилося сорок. 

За дверима висів великий блакитний халат із добротної тканини. Ваймз, навіть не придивляючись, знав, що на кишені зображення кролика. 

Інакше кажучи, кімната належала жінці, яка знала, що сюди ніколи не зазирне чоловік. 

На столику біля ліжка громадилися папери. Попри відчуття провини, Ваймз не зміг себе побороти і глянув на них. 

Ішлося про драконів. Там були листи з Виставкового комітету печерного клубу і Дружньої вогнедишної ліги. Брошури і відозви з Сонцесяйного притулку для хворих драконів («Маленького бідолаху ВІННІ п’ять років безжально експлуатували для випалення старої фарби зі стін, і в нього майже не лишилося полум’я, але зараз…»). Ще там лежали прохання про фінансову допомогу і тексти виступів, що промовляли до серця, здатного вмістити цілий світ або принаймні його крилату вогнедишну частину. 

Якщо надовго затриматися думкою у такій кімнаті, можна було врешті-решт відчути якийсь дивний сум і безвідносне співчуття, а звідти недалеко і до переконання, що добре було б винищити людство і знову розпочати експерименти з амебами. 

Біля навали паперів лежала книжка. Ваймз вигнувся, хоч це й завдало йому болю, і глянув на корінець. Там значилося: «Драконячі хвороби» авторства Сибіл Дейдре Ольгіванни Ремкін. 

Він із зачудуванням і острахом перегорнув декілька сторінок. Йому відкрився інший світ, сповнений приголомшливих проблем. Задубіле горло. Брудне злягання. Пересохлі легені. Сторге. Тимпанія. Здуття. Сльозотеча. Камені. Трохи почитавши, він вирішив, що коли болотяний дракончик переживає бодай свою першу добу — це вже диво. Навіть прогулянку кімнатою варто було сприймати як біологічний тріумф. 

Він миттю відвів погляд від ретельно промальованих ілюстрацій: забагато нутрощів. 

У двері постукали. 

— Можна? Ви там не роздягнені? — весело зарокотіла леді Ремкін. 

— Ну… 

— Я вам щось принесла підживитися. 

Ваймзу чомусь уявилося, що це має бути суп, але натомість він побачив тарілку, наповнену беконом, смаженими яйцями і картоплею. Він лише глянув на весь цей холестерин — а його артерії вже наче подуріли. 

— Я ще спекла хлібний пудинг, — сказала леді Ремкін, трохи соромлячись. — Зазвичай я небагато готую, хіба що для себе. Ну, ви ж знаєте, як воно, коли мешкаєш сам. 

Ваймз подумав про те, що він їв у своєму помешканні. М’ясо чомусь завжди виходило сірим, з якимись дивними прожилками. 

— Гм, — почав капітан. Він не звик говорити з леді, вилежуючись в її ж ліжку. — Капрал Ноббс мені казав… 

— Ой, Ноббі такий колоритний! 

Ваймз подумав, що це вже занадто. 

— Колоритний? — мляво перепитав він. 

— Дуже! Той іще персонаж. Ми з ним чудово поспілкувалися. 

— Справді? 

— Авжеж. Він просто скарбниця смішних оповідок. 

— Звісно. Що є, те є. 

Капітана завжди вражала здатність Ноббі ладнати мало не з кожним. Напевно, пояснення крилося в якомусь загальному знаменнику. У всій математиці не знайшлося б знаменника, загальнішого за Ноббі. 

— Гм… А вам не здається, що він висловлюється… гм… надто вільно? — запитав Ваймз, зрозумівши, що не може відійти від цієї дивної теми. 

— Перчено, — весело поправила його леді Ремкін. — Ой, чули б ви мого тата, коли він сердився. Хай там як, а виявилося, що в нас чимало спільного. Ви не повірите, але його дід колись вештався тут з якимись підозрілими намірами, і мій дід наказав його відшмагати. 

«Та вони, можна сказати, родичі», — подумав Ваймз і перекривився: забиті ребра знову пройняло болем. 

— У вас декілька дуже великих синців і, може, одне-два ребра зламано, — сказала вона. — Якщо ляжете на живіт, я намащу вас оцим. 

І леді Ремкін схопила горщик з жовтою маззю. 

На Ваймзовому обличчі промайнув страх, і він інстинктивно потягнув ковдру до підборіддя. 

— Не треба цих дурниць. Чого я там не бачила? Зі спини всі дуже схожі — хіба що хвоста у вас немає. На живіт — і підніміть сорочку. Між іншим, вона ще дідусева. 

Коли говорять таким тоном, опір марний. Ваймз іще подумав, чи не покликати Ноббі свідком, але врешті вирішив, що від цього стало б іще гірше. 

Його немовби льодом обпекло. 

— Що там понамішано?! 

— Та геть усе. Мазь лікує синці і сприяє росту здорової луски. 

— Що?! 

— Перепрошую. Мабуть, не луски. Та не треба так лякатися. Я майже впевнена, що луска не виросте. Ну, от і все. 

Вона поплескала його по сідницях. 

— Мадам, я капітан Нічної сторожі, — сказав Ваймз і одразу ж сам зрозумів, що бовкнув нісенітницю. 

— І лежите напівголий у жіночому ліжку, — незворушно відповіла леді Ремкін. — Ну, сідайте і пригощайтеся. Треба якомога швидше поставити вас на ноги. 

— Навіщо? — перелякано позирнув на неї Ваймз. 

Леді Ремкін сягнула рукою в кишеню своєї засаленої кофтини. 

— Вчора ввечері я робила нотатки. Щодо дракона. 

— А, щодо дракона, — видихнув капітан. 

Тієї миті дракона він боявся набагато менше. 

— І ще я трохи попрацювала. Надзвичайно дивна істота, скажу я вам. Вона взагалі не повинна була б літати. 

— Це ви дуже слушно сказали. 

— Якщо будова тіла в нього така, як у болотяних дракончиків, він повинен важити під двадцять тонн. Двадцять тонн! Це просто неможливо. Бачте, крила того розмаху просто не підняли б цю вагу. 

— Він шубовснув з вежі, мов ластівка, — от що я бачив. 

— Знаю. Але тієї ж миті у нього мали б відірватися крила, — твердо промовила леді Ремкін. — І він би впав, пробивши збіса глибоку яму в землі. Аеродинаміка — це вам не абищо. Не можна просто взяти й масштабувати щось мале. Треба думати ще й про силу м’язів і площу літальної поверхні крил. 

— Я знав, що там щось не те, — повеселішав Ваймз. — Та й полум’я. Носити в собі таке — це страшне. Як болотяні дракончики виживають? 

— А, це звичайні хімічні процеси, — махнула рукою леді Ремкін. — Дракончики просто видобувають пальне з усього, що їдять, а потім, опинившись у носових пазухах, воно загоряється. А всередині себе вони полум’я не носять — якщо не трапляється відбій. 

— І що тоді? 

— Доводиться відшкрібати від землі рештки дракона, — весело сказала леді Ремкін. — Боюся, дракони не дуже пристосовані до життя. 

Ваймз уважно слухав. 

— Дракони взагалі б не вижили, але на щастя, в глушині їхніх боліт майже не водилося хижаків. Та й яка з дракона здобич? Якщо забрати шкуру і величезні літальні м’язи, решта, напевно, смакує, як занедбаний хімзавод. Не дивина, що дракони постійно хворіють. Нескінченні проблеми з кишківником необхідні для утворення пального. Майже всі відділи мозку зайняті контролем неймовірно складного процесу травлення, під час якого пальне видобувається навіть із найменш придатних для цього інгредієнтів. Для особливо проблематичних випадків їм навіть до снаги миттю змінювати розташування внутрішніх органів. У хімічному сенсі слова дракони весь час балансують на лезі ножа. Варто один раз невчасно гикнути — і лишається хіба що згадка в підручнику. 

Коли йдеться про вибір місця для лігвища, самиці відзначаються здоровим глуздом і материнським інстинктом цеглини. 

Ваймз не розумів, чому люди колись взагалі боялися драконів. Якщо він гніздився у сусідній печері, варто було просто почекати, поки він вибухне, спалить сам себе або здохне від важкого розладу травлення. 

— Ви дуже ретельно їх вивчили… 

— Хтось мав це зробити. 

— А як щодо великих? 

— Ой, там таке! Знаєте, вони дуже загадкові, — і обличчя леді Ремкін раптом стало напрочуд серйозним. 

— Так, ви казали. 

— Знаєте, вони перетворилися на легенду. Схоже, один із видів драконів почав рости й рости, а потім… просто зник. 

— Тобто вони вимерли? 

— Ні… Час від часу вони звідкись прилітали, сповнені сил та енергії. А тоді їх раптом перестали бачити, — вона тріумфально позирнула на Ваймза. — Гадаю, вони знайшли місце, де справді можуть бути. 

— Ким бути? 

— Собою. Там вони можуть повністю розкрити свій потенціал. Інший вимір чи щось подібне. Там, де сила тяжіння менша абощо. 

— Я про це подумав, коли його побачив, — сказав Ваймз. — Не можна отак літати в такій лусці. 

Вони перезирнулися. 

— Ми повинні знайти його лігвище, — промовила леді Ремкін. 

— Щоб якась летюча ящірка шугала над моїм містом і палила його? Не бувати цьому! — відгукнувся Ваймз. 

— Ви лишень подумайте, як це збагатить науку про драконів. 

— Якщо вже хтось колись підпалить це місто, то це буду я. 

— Чудова нагода. Стільки питань… 

— Оце ви слушно сказали, — Ваймз пригадав один із висловів Моркви. — Це може допомогти у нашому розслідуванні. 

— Але візьмемося до цього вранці, — твердо підсумувала леді Ремкін. 

Із Ваймзового обличчя зникла гірка рішучість. 

— Я спатиму внизу, на кухні, — весело сказала леді Ремкін. — Завжди ставлю там розкладайку, щоб дивитися за яйцями: деяким самицям треба допомагати, коли сезон. Мною не переймайтеся. 

— Ви дуже люб’язні, — пробурмотів Ваймз. 

— Я вирядила Ноббі у місто, щоб допоміг іншим впорядкувати штаб для вас, — повідомила леді Ремкін. 

Ваймз геть забув про штаб Сторожі. 

— Гадаю, будівля дуже постраждала, — припустив він. 

— Від неї геть нічого не лишилося, крім купки розплавленого каміння, тож я розмістила вас у Псевдополь-Ярді. 

— Перепрошую? 

— Ой, тато мав нерухомість по всьому місті, а мені від неї жодної користі, якщо чесно. От я й сказала агентові, щоб віддав сержанту Колону ключі від старого будинку у Псевдополь-Ярді. Там варто провітрити. 

— Але той район… Ну, там навіть вулиці вимощені бруківкою. Я до того, що лорд Ветінарі не… 

— Цим не журіться, — сказала вона, дружньо поплескавши його по плечі. — А зараз вам справді час спати. 

Ваймз ліг, а в голові закрутився вир думок. Псевдополь-Ярд розкинувся на анкському березі річки, де оренда коштувала чимало. 

Опинившись удень на одній із тамтешніх вулиць, Ноббі чи сержант Колон, мабуть, справили б таке саме враження, як відкриття чумного лазарету. 

Він дрімав, прокидаючись, а потім знову поринаючи в сон, де величезні дракони ганялися за ним, погрожуючи горщиками з маззю… 

Його розбудив гомін натовпу. 

Леді Ремкін гордовито виструнчилася. Видовище не з таких, що забуваються, — хоча, звісно, ви могли спробувати. Це ніби дивитися на дрейф материків, але показаний навспак: субконтиненти і острови зсувалися докупи, утворюючи колосальну розгнівану протожінку. 

Вибиті двері драконника похитувалися в лутках. Тамтешні мешканці, і без того накручені, як арфа, що перебрала амфетамінів, геть збожеволіли. Вони тупотіли, бігаючи від стінки до стінки у своїх сажках, і у металеві облямівки вдарялися язички полум’я. 

— Що-о це все означає? 

Якби леді Ремкін колись приділила трохи уваги інтроспекції, то визнала б, що ця репліка не дуже оригінальна. Однак вона була зручною. І виконала свою роботу. Кліше перетворюються на кліше саме тому, що це молотки і викрутки в скрині для інструментів спілкування. 

У вибиті двері линув натовп. Дехто в типовій для заворушників манері вимахував усілякими гострими знаряддями вгору-вниз. 

— Ну, цей-во, — промовив ватажок. — Тут всередині дракон, так? 

Його підтримав приглушений хор схвальних вигуків. 

— І що-о? 

— Цей-во… Місто він підпалив. Далеко вони не літають. У вас тут дракони. Мабуть, це один із ваших, га? 

— Атож. 

— Вірняк. 

— QED^[16]. 

— І ми от що зробимо — ми цим поганцям голови повідкручуємо. 

— Точняк. 

— Еге ж. 

— Pro bono publico. 

Бюст леді Ремкін колихнувся подібно до того, як піднімаються і падають імперії. Вона зірвала з гаку на стіні вила для гною. 

— Ані руш — бо пошкодуєте, — застерегла вона. 

Ватажок глянув на переляканих драконів у неї за спиною. 

— Он як? — ущипливо перепитав він. — А шо ви зробите, га? 

Леді Ремкін декілька разів відкрила і знов закрила рот. 

— Я покличу Сторожу! — врешті сказала вона. 

Погроза на мала того ефекту, на який сподівалася леді Ремкін. Вона взагалі була не в курсі явищ, позбавлених луски. 

— Ой, який жах! — сказав ватажок. — Знаєте, дуже страшно. Аж ніг під собою не чую, — він дістав з-за пояса довжелезний сікач. — Леді, ви собі відійдіть, бо зараз… 

Із глибини драконника вирвалася смуга полум’я, пролетіла над головами натовпу (на висоті одного фута) і пропалила над дверима розетку з обсмаленими краями. 

А потім пролунав медовий голос. Смертельні погрози часто промовляють саме таким солодким, як котяче муркотіння, тоном. 

— Це Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV, найгарячіший дракон міста. Йому дуже просто зробити з ваших голів головешки. 

Із затінку, накульгуючи, вивалився капітан Ваймз. 

Під пахвою він міцно затиснув золотавого страшенно переляканого дракончика, а іншою рукою притримував його за хвіст. 

На них витріщився ошелешений натовп. 

— Я знаю, що у вас на думці, — тихо продовжив Ваймз. — Після всього цього переполоху ви міркуєте про те, чи достатньо полум’я в нього лишилося? Знаєте, я й сам не можу точно визначити… — він нахилився вперед, спрямувавши погляд між вухами дракона, і голос його дзенькнув, як лезо ножа. — Але ви не про це повинні думати, а про те, як вам пощастило, — Ваймз подався до натовпу, а той відсахнувся. — Ну? Ви справді усвідомлюєте, як вам пощастило? 

Декілька секунд нічого не було чутно, крім зловісного бурчання в животі Лорда Веселуна Гострого Кігтя Оркана IV: дзюрчало пальне, линучи до камер згоряння. 

— Цей-во… — почав ватажок, прикипівши поглядом до голови дракона. — Не варто бучу здіймати… 

— Хтозна — може, йому й просто так заманеться дихнути полум’ям, — промовив капітан. — Вони мають скидати надлишок газу, щоб не накопичувався. А він накопичується, коли драконам тривожно. І знаєте, гадаю, через вас їм дуже тривожно. 

Ватажок зробив щось схоже на примирливий жест — як йому здавалося. На жаль, він досі тримав у руці ніж. 

— Кидай, — різко сказав Ваймз, — бо обернешся на попіл. 

Ніж дзенькнув, упавши на бруківку. Позаду в натовпі хтось почав борюкатися: чимало людей, так би мовити, не встигли збагнути суть справи і були не в курсі. 

— Але перш ніж ви, добрі громадяни, спокійно розійдетеся у своїх справах, — багатозначно промовив Ваймз, — пропоную вам уважно роздивитися цих драконів. Чи схоже, щоб хтось із них сягав шістдесяти футів у довжину? Щоб мав розмах крил вісімдесят? Наскільки гаряче, по-вашому, їхнє полум’я? 

— Гаспид його зна, — сказав ватажок. 

Ваймз трохи підняв драконову голову. 

— Гаспид його зна, сер, — виправився ватажок, закотивши очі. 

— Хочеш дізнатися? 

Ватажок похитав головою. 

— Ви хто взагалі? — спромігся він запитати. 

— Капітан Ваймз, — виструнчився той. — Нічна сторожа. 

Це твердження зустріла майже цілковита мовчанка — хіба що десь із глибини натовпу пролунав веселий голос: 

— З вечора заступили на зміну? 

Ваймз поглянув на свою нічну сорочку. Поспіхом піднявшись із ліжка, він сунув ноги у капці леді Ремкін і аж зараз помітив, що вони прикрашені рожевими помпонами. 

І саме тієї миті Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV вирішив ригнути. 

Цього разу полум’я не вдарило і не загуло. Підмокла вогненна кулька — така дрібна, що навряд чи й заслуговувала цієї назви — прокотилася над збіговиськом, підсмаливши декому брови. Хоч там як, це, безперечно, справило враження. 

Ваймз ефектно виструнчився. Ніхто й не помітив, що на мить його паралізувало жахом. 

— Це ми просто привернули вашу увагу, — незворушно промовив він. — Наступна куля піде трохи нижче. 

— А ми що… Ми нічого, — сказав ватажок. — Усе гаразд. Ми все одно збиралися йти. Побачили, що тут нема великих драконів — а чого ще нам треба? Даруйте, що потурбували. 

— Стояти! — переможно гукнула леді Ремкін. — Ви так легко не втечете. 

Вона дістала з полиці бляшанку з прорізом у кришці. Всередині щось гриміло. «Сонцесяйний притулок для хворих драконів» — повідомляв напис на ній. 

Пустивши бляшанку по колу, зібрали чотири долари і тридцять один пенс. Капітан Ваймз красномовно підняв дракона — і дивом знайшлося ще двадцять п’ять доларів шістнадцять пенсів. А тоді натовп кинувся навтьоки. 

— Хоч там як, а ми поки що в плюсах, — зазначив Ваймз, коли вони знову лишилися наодинці. 

— Ви дуже мужньо вчинили! 

— Сподіваймося, це не стане звичкою, — сказав він, обережно саджаючи змученого дракончика на місце. 

У голові паморочилося. 

І знову капітан відчув на собі уважний погляд. Скоса позирнувши в той бік, він побачив видовжене гостре рильце Пуцьвірінка Хорошика Квірмського Камнеперого. Той піднявся на задні лапки — типова поза сироти-цуценяти «Я шукаю дім». 

На власний подив, Ваймз нахилився і почухав його за вухами — принаймні за схожими на них шпичастими виростами з боків голови. Дракончик відгукнувся: пролунав дивний звук — немовби на пивоварні забилася якась труба. Ваймз відсмикнув руку. 

— Усе гаразд, — заспокоїла його леді Ремкін. — Це в нього в животику забуркотіло — отже, ви йому подобаєтеся. 

Ваймз був ошелешений, коли відчув, що йому це приємно. Наскільки він міг пригадати, ніщо й ніхто в житті досі не вважав його гідним відрижки. 

— Мені здавалося, ви збираєтеся… позбутися його. 

— Мабуть, доведеться, — сказала вона. — Але ж ви розумієте, як це. Вони дивляться на вас своїми величезними, проникливими очима… 

Обоє поринули в ніякову мовчанку. 

— А якби я… 

— Ви ж не могли б… 

Вони урвали. 

— Це найменше, що я можу зробити, — сказала леді Ремкін. 

— Але ви так допомогли, давши нам нову будівлю штабу! 

— Це просто мій обов’язок як доброї громадянки, — сказала леді Ремкін. — Будь ласка, прийміть Хорошика як друга. 

Ваймз відчув, що його штовхають на вузеньку дощечку, перекинуту над глибоченною прірвою. 

— Я навіть не знаю, що вони їдять. 

— Та геть усе, — заспокоїла вона його. — Крім металів та вулканічних порід. Бачте, не випадає харчами перебирати, коли зростаєш у болоті. 

— А його не треба виводити на прогулянки? Чи на прольоти чи як воно там? 

— Здається, він майже постійно спить, — леді Ремкін почухала вкрите лускою тім’ячко потвори. — Правду кажучи, це найспокійніший дракон з усіх, що я виростила. 

— А як щодо… ну… 

Він жестами показав вила для гною. 

— Та це переважно газ. Просто тримайте його в добре провітрюваному приміщенні. І цінних килимів ви не маєте, правда? Краще не дозволяйте йому лизати вам обличчя — але їх можна привчити контролювати полум’я. Вони дуже корисні, коли треба розпалити вогнище. 

Хорошик Квірмський Камнеперий згорнувся калачиком під какофонію, схожу на булькання в каналізаційних трубах. 

Ваймз пригадав, що вони мають вісім шлунків — ілюстрації в книжці показували все дуже детально. Там ще було зображено щось схоже на систему з безлічі перегінних кубів і безумного алхімічного приладдя. 

Жоден болотяний дракончик не зміг би наводити страх на королівство — хіба що випадково. Ваймз подумав про те, скількох вбили спритні герої. Страшенна жорстокість — чинити так з істотами, єдина провина яких — з неуважності вибухати в повітрі, розриваючись на шматки. Та й взагалі — жоден дракон не припускався такої помилки двічі. Ваймз аж розлютився, думаючи про це. Раса… безталанників. Ось що таке дракони. Народжені для невдач. Живи швидко, помри з розмахом. Хоч вони й були всеїдними, але насправді живилися власними нервами, принижено борсаючись у жаху перед власною травною системою. Родина ледь приходить до тями після того, як тато вибухнув, аж тут якийсь впакований в обладунки покидьок чвалає болотом, щоб встромити меча в мішечок нутрощів, який і без того був за крок від самознищення. 

Атож. 

Цікаво було б подивитися, як славетні драконовбивці минулого виходили на двобій з великими драконами. Обладунки? Краще без них. Усе в будь-якому разі закінчиться однаково, але ваші рештки бодай не будуть запаковані у фольгу. 

Ваймз не міг відвести погляд від неоковирного створіннячка. І тут до нього нарешті достукалася думка, що невпинно вимагала уваги впродовж цих кількох хвилин. Усі в Анк-Морпорку прагнули знайти лігвище дракона — принаймні порожнім. Ваймз точно знав, що шматки деревини на паличках тут не зарадять. Але часто кажуть, що злодій злодія піймає…^[17] 

— Чи може один дракон винюхати іншого? Ну, тобто знайти за запахом? 

«Люба матінко! — писав Морква. — 

Що тут коїться! Минулого вечора дракон спалив наш Штаб, і тут — о диво! — нам дали ще кращий. Це у місці, яке називають Псевдополь-Ярд, навпроти Опери. Серж. Колон сказав, що ми «круто піднялися» і суворо заборонив Ноббі продавати меблі. «Круто піднятися» — ще одна нова для мене метафора. Це як «замилювати очі», але вигадливіше. 

Тут є чисті килими, щоб на них плювати. Сьогодні аж два загони людей намагалися потрапити на горище: шукали тут дракона — просто неймовірно. Порпатися в чужих клозетах і нипати по горищах — це ніби пошесть якась. Але ні до чого іншого люди й взятися не встигають, і серж. Колон каже, що коли робиш свій обхід і опівночі кричиш «Усе гаразд», поки дракон плавить вулицю — почуваєшся так, немовби щось недоговорюєш. 

Тут десятки вільних спалень, тож я переїхав від пані Долоні. Мені було сумно, і там для мене спекли пиріг, але гадаю, що я вчинив правильно, хоча пані Долоня ніколи не вимагала платні за проживання, і це було дуже шляхетно, зважаючи, що вона вдова і має виховувати стількох донечок, та ще й надбати їм посаг тощо. 

А ще я подружився з цим орангутаном, який постійно приходить уточнити, чи ми не знайшли його книжку. Ноббі називає його блохастим дурилом, бо той обіграв його на 18 у. о. у «Скапустити пана Цибулю». Це азартна гра в карти, я в таке не граю. Я сказав Ноббі, що азартні ігри заборонені актами (див. «Постанови»), а він сказав «відсохни», і, на мою думку, це порушення Статуту від 1389 року про норми поведінки, але я вирішив продемонструвати Розважливість. 

Кеп Ваймз хворий. Його доглядає Леді. Ноббі каже, усі знають, що вона Психічна, але серж. Колон каже, що це просто через те, що вона живе сама у великому домі з купою драконів, а сама — Чисте Золото, бо добре вчинила з Кепом, притуливши його, хоч я не дуже розумію, до чого вона його тулила. 

Сьогодні вранці я ходив гуляти з Ріт і показав їй у місті багато цікавих зразків ковальського мистецтва. Вона сказала, що це дуже цікаво. Сказала, що я геть не такий, як усі, кого вона раніше бачила. 

Твій люблячий син Морква. 

P. S. Сподіваюся, що з Мінті все гаразд». 

Він обережно склав папірчик і запхав у конверт. 

— Сонце сідає, — сказав сержант Колон. 

Морква підвів погляд від воскової печатки. 

— Це означає, що скоро ніч, — зауважив очевидне Колон. 

— Так, сержанте. 

Колон пробігся пальцями вздовж комірця. Рожевий колір його шкіри вражав: цілий ранок відшкрібав її, але люди все одно шанобливо трималися на відстані. 

Дехто народжений для влади. Дехто її здобуває. А декому влада сама падає на плечі. Саме в цій категорії опинився зараз сержант і був від цього аж ніяк не в захваті. Колон знав, що от‑от настане хвилина, коли доведеться сказати, що вони виходять на патрулювання. Він не хотів виходити на патрулювання. 

Натомість хотів знайти якийсь затишний підвал. Але становище зав’язує: якщо він лишився за старшого, то мав це зробити. 

Його бентежила аж ніяк не самотність на вершинах влади. Бентежила вірогідність, що на вершинах влади його підсмажать заживо. 

Крім того, Колон майже не сумнівався: якщо найближчим часом не зметикувати щось про дракона, Патрицій дуже засмутиться. А коли Патрицій засмучувався, то ставав дуже демократичним. Він знаходив вигадливі і болісні способи поширити цей смуток якомога далі. Сержант подумав, що відповідальність — страшна річ. Так само, як і жорстокі тортури. І наскільки він розумів, ці два поняття стрімко зближувалися. 

Тому Колон відчув неймовірне полегшення, коли біля Ярду зупинилася каретка — дуже стара і пошарпана. Дверцята прикрашав вицвілий герб, а задню стінку — набагато свіжіший напис «Треба іржати, якщо любиш драконів». 

З карети, скривившись, вийшов капітан Ваймз, а за ним — жінка, відома сержантові як Безумна Сибіл Ремкін. І нарешті за нею на повідці слухняно вистрибнув маленький… 

Сержант Колон був надто знервований, щоб зауважити справжні розміри. 

— Бодай би я скис! Вони отак просто вийшли і піймали його! 

Ноббі, що сидів у куточку, підняв голову від дошки: до нього ніяк не доходило, що в інтелектуальній грі, яка передбачає блеф, майже немає шансів, коли супротивник невпинно всміхається. 

Бібліотекар скористався з цієї нагоди і прихопив собі дві карти з-під низу колоди. 

— Що ти верзеш? Це просто болотяний дракончик, — пояснив Ноббі. — А вона нічогенька, ця леді Сибіл. Справжня леді. 

Двоє його товаришів озирнулися і витріщилися на нього. Невже це справді сказав Ноббі? 

— Та годі вже вам! Чого б мені не розчовпати, хто леді, а хто ні? Вона мене чаєм пригостила — в порцеляновій чашечці, а стінки тоненькі, мов папір. І срібну ложечку дала, — промовив капрал тоном людини, яка зазирнула за верхівку соціальної піраміди. — До речі, я цю ложечку повернув, тож не треба на мене так зиркати! 

— А що ти насправді робиш у свої вільні вечори? — запитав Колон. 

— Тобі що до того? — огризнувся Ноббі. 

— Невже ти дійсно повернув ложечку? — не повірив Морква. 

— Трясця! — спалахнув Ноббі. — Так! 

— Увага, хлопці, — сказав сержант, знаючи, що найгірше минуло. 

До кімнати увійшли двоє. Ваймз позирнув на своїх людей звичним поглядом, сповненим фаталістичної зневіри. 

— Мої підлеглі, — пробурмотів він. 

— Гарно, — похвалила леді Ремкін. — Старий добрий загін простих рядових, еге ж? 

— Що простих, то так, — сказав Ваймз. 

Леді Ремкін підбадьорливо всміхнулася. Це спричинило дивні пертурбації. Сержант Колон, доклавши якогось надзусилля, зміг випнути груди більше, ніж черево. Морква став прямо, подолавши хронічну згорбленість. Ноббі аж трусився, відтворюючи солдатську виправку: випнув великі пальці рук, а вузенькі пташині груди роздув так, що ноги от‑от могли відірватися від землі. 

— Я завжди думаю про те, що всім нам стає безпечніше спати в моєму ліжку, коли ми знаємо, що ці мужні люди захищають нас, — промовила леді Ремкін, статечно походжаючи вздовж шеренги, мов навантажений скарбами галеон під легесеньким бризом. — А це хто? 

Орангутанові важко стояти за командою «Струнко!». Його тіло може відтворити загальну ідею тієї постави, але шкіра цьому опирається. Однак Бібліотекар дуже старався. Він стояв у кінці шеренги таким собі шанобливим мішечком із кістками, та ще й салютував хитромудро вивернутою чотирифутовою рукою. 

— Агент під прикриттям, — не розгубився Ноббі. — Людиноподібний розділ спеціального призначення. 

— Чудова ініціатива. Так, справді чудова, — похвалила леді Ремкін. — І відколи це ви стали орангутаном, служако? 

— Уук. 

— Дуже переконливо, — вона озирнулася на Ваймза, який просто не міг повірити власним очам. — Гарна робота, — сказала вона. — Прекрасний загін людей… 

— Уук. 

— І людиноподібних, — додала леді Ремкін, навіть не спіткнувшись. 

На мить загону здалося, що він щойно повернувся із вилазки, в якій героїчно підкорив якусь віддалену провінцію. Усі почувалися напрочуд бадьорими — саме так леді Ремкін, поза сумнівом, охарактеризувала б їхній стан, який на багато градусів відрізнявся від звичного для них. Навіть Бібліотекар у своєму піднесенні на цей раз пробачив фамільярність. 

Усі озирнулися на дзюрчання і сильний запах якоїсь хімії. 

Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий невинно і водночас присоромлено схилився над плямою на килимі. Втім, вона була схожа радше на дірку в підлозі. Над обсмаленими краями курився димок. 

Леді Ремкін зітхнула. 

— Жодних проблем, мадам, — весело заспокоїв її Ноббі. — Зараз усе приберемо. 

— Боюся, таке з ними часто — від хвилювання, — пояснила вона. 

— У вас чудовий представник виду, мадам, — продовжив Ноббі, насолоджуючись новим досвідом світського спілкування. 

— Він уже не мій, — сказала та. — Зараз він належить капітану — або, може, всім вам. Це ніби як талісман. Його звати Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий. 

Пуцьвірінок Хорошик Камнеперий, встоявши під вагою цього бучного імені, спокійно обнюхав ніжку стола. 

— Він схожий радше на мого брата Еррола, — життєрадісно сказав Ноббі, намагаючись якомога вигідніше розіграти карту горобчика, — зухвалого, але милого. — Такий самий гострий писок — даруйте на слові, мадам. 

Ваймз поглянув на створіння, що вивчало нове для себе середовище. Він знав, що віднині і назавжди це Еррол. Дракончик заради цікавості відкусив шматок стола, пожував кілька секунд, виплюнув, згорнувся на підлозі і заснув. 

— Він тут нічого не підпалить? — боязко запитав сержант. 

— Гадаю, що ні. Здається, він ще не зрозумів, для чого йому вогневивідні шляхи, — сказала леді Ремкін. 

— Та спокійнішої істоти взагалі годі шукати, — втрутився Ваймз. — Хоч там як, люди… 

— Уук. 

— Сер, я не до вас звертався. Що тут робить оце? 

— Ну, я… Цей-во, — поквапився пояснити сержант Колон. — За вашої відсутності, коли у нас, так би мовити, рук не вистачало… Морква тут казав, що це законно, і взагалі… Сер, я до присяги його приводив. Цього людиноподібного, сер. 

— До якої присяги, сержанте? 

— Він склав присягу як констебль особливого призначення, — почервонів Колон. — Ну, ви розумієте, сер. Це така собі народна Сторожа. 

— Особливого призначення? — Ваймз аж руками сплеснув. — Та він, трясця, заслуговує унікального призначення! 

Бібліотекар обдарував його широкою усмішкою. 

— Це ненадовго, сер. Ну, тимчасово, — благально промовив Колон. — Нам би не завадила допомога і… здається, ми нікому, крім нього, не подобаємося… 

— Гадаю, це страшенно гарна ідея, — підтримала леді Ремкін. — Добре ви придумали з цим людиноподібним. 

Ваймз знизав плечима. Світ геть здурів. Гірше вже нема куди, а отже, — яка різниця? 

— Гаразд, — сказав він. — Нехай так! Я згодний. Чудово! Дайте йому значок, чого вже там — але бодай би мене розірвало, якщо я знаю, куди він його почепить! Прекрасно! Так! Чом би й ні? 

— Капітане, з вами все гаразд? — запитав Колон, перетворившись раптом на втілення турботи. 

— Аякже! Звісно! Ласкаво просимо до нової Сторожі! — огризнувся Ваймз, безладно походжаючи кімнатою. — Чудово! Врешті-решт нашої платні все одно ні на що, крім арахісу, не вистачить, то чого б нам не найняти мав… 

Сержант шанобливо затулив Ваймзові рот. 

— Капітане, я вам лише одне скажу, — швидко промовив Колон, дивлячись в ошелешені Ваймзові очі. — Уникайте слова на літеру «М», бо він тоді скаженіє. Повністю втрачає самоконтроль і нічого з цим не може вдіяти. Це ніби як червона ганчірка для цих, як їх… «Людиноподібний» — це нічого, сер. Аби лише не слово на літеру «М». Бо коли він сердиться, то не відходить похмуро в куток, сер, якщо ви розумієте, про що я. Він жодних проблем не створює, за винятком цієї, сер. Ми домовилися? Просто не кажіть слово «мавпа». Ой, трясця. 

Братство нервувалося. 

Він чув їхні балачки. Плин подій виявився надто стрімким для них. Він думав, що вводив їх у курс справи поступово, даючи щоразу рівно стільки інформації, скільки могли обробити їхні дрібні мізки, але все одно переоцінив їх. Тут потрібна була тверда рука. Тверда, але справедлива. 

— Браття, — розпочав Верховний гросмейстер, — чи достатньо досконалі зараз Манжети Істини? 

— Що? — неуважно перепитав брат Дозорець. — А, Манжети. Атож. Вони досконалі. Так. 

— А чи ми належним чином позбулися Ластівок Принади? 

— Що? Я? — винувато сіпнувся брат Тинькар. — Позбулися, чого ж ні. 

— Браття, — тихо сказав Верховний гросмейстер, помовчавши. — Ми так близько. Ще один раз. Ще декілька годин. Лише один раз — і ми заволодіємо світом. Браття, ви розумієте? 

— Ну… — брат Тинькар зачовгав ногами. — Тобто ще б пак. Так. Тут нема чого боятися. Ми за вами на сто десять відсотків… 

«Він зараз скаже «але»», — подумав Верховний гросмейстер. 

— …але… 

Звісно. 

— …ми… ну, ми всі, нам так… незвично. Ну, правда. По-іншому почуваєшся, викликавши дракона. Це ніби як… 

— Очищення, — люб’язно підказав брат Тинькар. 

— Щось таке, атож, — сказав брат Дозорець, борсаючись у потугах висловитися. — Це ніби з тебе щось виймають… 

— Висмоктують, — сказав брат Тинькар. 

— От він правильно сказав, і ми… ну, може, це трохи небезпечно. 

— Це ніби як ті містичні потвори з Потойбіччя, які живцем із тебе мозок випивають, — докинув брат Тинькар. 

— Щодо мене, то мені радше схоже на те, як голова з похмілля тріщить, — безпорадно промовив брат Дозорець. — І ми, знаєте, оце думали про всі ці штуки з космічною рівновагою і таким іншим, бо… Ну, ви лишень погляньте, що трапилося з бідолашним старим Клозетником. А що як це була кара? Гм. 

— Це був просто скажений крокодил, що залігу квітнику, — сказав Верховний гросмейстер. — Із ким завгодно таке могло трапитися. Але я розумію ваші почуття. 

— Справді? — запитав брат Дозорець. 

— Звісно. Вони цілком природні. Усім найвидатнішим чарівникам стає трохи незатишно, коли вони беруться до великої роботи на кшталт цієї, — браття гордо виструнчилися. Атож. Найвидатніші чарівники — це про них сказали. — Але за декілька годин усе скінчиться, і я впевнений, що король виявить прихильність до вас. На вас чекає світле майбутнє. 

Зазвичай це спрацьовувало. Але, здається, не цього разу. 

— А дракон… — почав брат Дозорець. 

— Не буде вже дракона! Він нам не буде потрібний, — сказав Верховний гросмейстер. — Слухайте, все просто. Хлопець матиме чарівний меч. Усі знають про чарівні мечі королів… 

— Той самий чарівний меч, про який ви нам розповідали? — запитав брат Тинькар. 

— Коли він торкнеться ним дракона — ф’ю, та й по всьому! 

— Атож, вони такі, — підхопив брат Придверник. — Дядько мій одного разу копнув ногою болотяного дракона — заскочив, як той жере гарбузи в нього на городі. Так ця тварюка йому ледь ногу не відгризла. 

Верховний гросмейстер зітхнув. Ще декілька годин — і вже не доведеться борсатися в цьому. Він лише одного не вирішив — відпустити їх (зрештою, хто б повірив їхнім оповідкам?) чи вирядити Варту, щоб заарештували їх, адже бути такими дурними — просто злочин. 

— Ні, — терпляче пояснив він. — Це я до того, що дракон зникне. Ми відправимо його назад. І не буде вже дракона. 

— А хіба люди нічого не запідозрять? — спитав брат Тинькар. — Їм не захочеться побачити, як скрізь розлетілися шматки порубаного дракона? 

— Ні, — переможно сказав Верховний гросмейстер. — Породження Зла миттю зникне від одного дотику Справедливого та Істинного Меча! 

Братство витріщилося на Верховного гросмейстера. 

— Принаймні вони в це повірять, — додав він. — А ми тимчасом можемо трохи підпустити чарівного диму. 

— Чарівний дим — це нам раз плюнути, — сказав брат Загребун. 

— І не буде порубаних шматків дракона? — трохи розчаровано перепитав брат Тинькар. 

Брат Дозорець прокашлявся. 

— Не знаю, чи зайде воно людям, — сказав він. — Якось надто гладенько все. 

— Слухайте, людям що завгодно зайде! — гаркнув Верховний гросмейстер. — Вони самі все побачать! Люди в такому захваті будуть від перемоги хлопця, що не стануть ні про що замислюватися! Повірте мені! А зараз… починаймо вже… 

Він зосередився. 

Так, уже легше. Щоразу це вдавалося легше. Він відчував пластинки луски і драконову лють, потрапивши у місце, де були дракони, і здобувши контроль. 

Це була справжня влада, і вона належала йому. 

— Ой, — скривився сержант Колон. 

— Чого ви такі ніжні? — бадьоро запитала леді Ремкін, вправно затягуючи пов’язку. Цей хист жінки її роду передавали з покоління у покоління. — Він вас ледь торкнувся. 

— І йому дуже прикро, — різко докинув Морква. — Покажи сержантові, як тобі прикро. Ну ж бо. 

— Уук, — сором’язливо промовив Бібліотекар. 

— Не пускайте його до мене, бо цілуватися полізе! — пропищав Колон. 

— Якщо когось хапають за ноги і починають гатити його головою по підлозі, як ви гадаєте, чи можна це вважати нападом на старшого за званням? — запитав Морква. 

— Я зі свого боку не висуваю жодних звинувачень, — поквапився сказати сержант. 

— Може, до справи? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ми маємо перевірити, чи зможе Еррол винюхати драконове лігво. Леді Ремкін вважає, що варто спробувати. 

— Це ви про те, щоб вирити глибоку яму з пружинними пастками, розтяжками, метальними ножами, битим склом і скорпіонами, щоб піймати злодія, капітане? — із сумнівом у голосі уточнив сержант. — Ой! 

— Так, і ми хочемо встигнути, поки запах не вивітрився, — сказала леді Ремкін. — Сержанте, ви вже великий хлопчик, не будьте дитиною. 

— Мадам, якщо дозволите мовити слово, я можу сказати, що залучення Еррола було чудовою ідеєю, — ввернув Ноббі, поки сержант червонів під своїми бинтами. 

Ваймз не знав, чи довго зможе терпіти сходження Ноббі на верхів’я світського спілкування. 

Морква промовчав. Він поступово приймав, що не є ґномом, але ґномська кров усе одно текла в його жилах, відповідно до славетного принципу морфічного резонансу, і запозичені гени підказували йому, що не все так просто. Знайти лігво, навіть без дракона в ньому, було доволі ризиковано. Але в будь-якому разі він не сумнівався, що якби воно було десь неподалік, він би щось помітив. Коли поряд багато золота, у ґномів завжди чухаються долоні, а він нічого не відчував. 

— Розпочнемо з тієї стіни у Затінках, — сказав капітан. 

Сержант скоса позирнув на леді Ремкін і відчув, що не може показувати страху, коли його підтримують. Натомість він обмежився запитанням: 

— А це розважливе рішення, капітане? 

— Звісно, ні. Якби ми були розважливі, то не служили б у Сторожі! 

— Це ж треба! Яка неймовірна шалена пригода, — зраділа леді Ремкін. 

— Міледі, гадаю, вам не варто йти, — почав Ваймз. 

— Називайте мене Сибіл, дуже вас прошу! 

— Бачте, у цього району погана слава. 

— Але я впевнена, що поряд із вашими людьми мені абсолютно нічого не загрожує. Побачивши вас, усі волоцюги мали б просто здиміти. 

«Дракони… — подумав Ваймз. — Щоб здиміти і не лишити по собі нічого, крім відбитків на стіні, волоцюгам достатньо побачити дракона». Варто йому було відчути, що інтерес чи завзяття згасають, він згадував ці відбитки, і йому немовби приском сипало за пазуху. Не можна, щоб таке траплялося. Не в його місті. 

Правду кажучи, Затінки не становили аж такої небезпеки. Переважна частина місцевої фауни рискала деінде в пошуках драконового лігва, а ті, хто лишився, чомусь не мали настрою влаштовувати засідки у темних провулках. Крім того, найкмітливіші зрозуміли: якщо наскочити на леді Ремкін, вона, мабуть, скаже їм підтягнути шкарпетки і не клеїти з себе дурнів, а голос її звучатиме так владно, що вони й незчуються, як виконають наказ. 

Стіни досі не позбулися, і моторошні фрески нікуди з неї не зникли. Еррол щось порознюхував, тюпцем пробігся з кінця в кінець вулички і заснув. 

— Шось пішло не так, — зауважив сержант Колон. 

— Але ідея гарна, — віддано сказав Ноббі. 

— Гадаю, дощ змив сліди, та ще й тут ходило чимало людей, — сказала леді Ремкін. 

Ваймз підхопив дракона на руки. Не варто було й сподіватися. Але в будь-якому разі краще робити бодай щось. 

— Повертаймося, — сказав він. — Сонце заходить. 

Назад вони йшли спокійно. «У Затінках — і то бояться дракона, — подумав Ваймз. — Усе місто тремтить, навіть коли його тут немає. Ще трохи — і люди почнуть прив’язувати до скель незайманих дів». 

Дракон — метафора паскудного людського існування. Якщо раптом вам недостатньо паскудно, прилетить величезна вогнедишна потвора. 

Ваймз витягнув ключі від нової штаб-квартири. Поки він колупався в замку, Еррол прокинувся і заскиглив. 

— Не зараз, — кинув Ваймз. 

У нього закололо в боці. Ніч ледь настала, а він уже почувався виснаженим. 

Поряд із ним розлетівся на друзки шматок черепиці, що впав із даху на бруківку. 

— Капітане, — прошипів Колон. 

— Що таке? 

— На даху, капітане. 

Щось у сержантовому голосі пройняло Ваймза. Там не вчувалося ані тривоги, ані страху, а лише тупий мертвотний жах. 

Ваймз підняв голову. Під пахвою в нього несамовито смикався Еррол. 

Дракон — справжній дракон — зацікавлено дивився вниз з-за стічної труби. Сама лише його морда була завбільшки з людину. Очі в нього були, як… Ну, як дуже великі очі. Червоні, мов жар, і сповнені такого розуму, який навіть не снився людям. Передусім цей розум був набагато древнішим за людський. Коли зграя вчорашніх мавп розмірковувала, чи прямоходіння стане їм у пригоді, цей розум уже цілу вічність пізнавав усі тонкощі лукавства і підступності. Цей розум ніколи не мав нічого спільного з мистецтвом дипломатії. Він його навіть не розумів. 

Цей розум не став би бавитися з вами у загадки. Натомість він знав геть усе про гонор, силу і жорстокість. За можливості він би спалив вам голову — просто через те, що йому це до вподоби. 

Зараз дракон сердився ще дужче, ніж зазвичай. Він відчував, як щось засіло по той бік його очей. Якась дрібненька, квола чужа свідомість, роздута самовдоволенням. Це наповнювало нестримною люттю. Змушувало робити те, чого не хотілося… Натомість не давало робити те, що дуже хотілося. 

Ці очі на мить зосередилися на Ерролі, який геть оскаженів. Ваймз усвідомив: єдина причина, з якої його ще не спалив мільйонноградусний жар, полягає в тому, що дракону трохи цікаво, чого це у Ваймза під пахвою менший дракончик. 

— Не робіть різких рухів, — промовила в нього за спиною леді Ремкін. — І не показуйте страху. Вони чудово розуміють, коли ви боїтеся. 

— Ви могли б зараз щось інше порадити? — промовив капітан, намагаючись якомога повільніше і непомітніше ворушити губами. 

— Їх непогано приводить до тями, якщо полоскотати за вушками. 

— Он як, — мляво відповів той. 

— А ще можна твердо й різко сказати «ні!» і забрати миску з їжею. 

— Та ну? 

— І ляснути по носі скрученим аркушем паперу — але це я роблю лише в крайніх випадках. 

У світі, де зараз опинився Ваймз (яскраво окресленому і сповненому безнадії), час немовби завмер. Усе повільно оберталося навколо грубих чітких ніздрів за кілька метрів від нього. І тут Ваймз почув, як щось тихенько свистить. 

Дракон глибоко вдихнув повітря. 

А потім спинився. Зазирнувши в чорну непроглядність вогневивідних шляхів, Ваймз подумав про те, чи встигне він щось побачити. Чи буде якийсь білий спалах абощо, перш ніж його поглине вогненне забуття. 

І цієї миті заспівав горн. 

Дракон здивовано підняв голову і відповів звуком, що анітрохи не скидався на жодне слово, але водночас дещо нагадував запитання. 

І знову пролунав горн. Розкотилися відлуння, що немовби жили власним життям. Це було схоже на виклик. А якщо той, хто заграв на горні, не мав нічого такого на думці, то незабаром його мала спіткати біда: спопеливши Ваймза зневажливим поглядом, дракон розгорнув величезні крила, підкинув своє важке тіло в повітря, порушивши всі закони аеродинаміки, і неквапно вирушив на звук. 

Ніщо в світі не повинно було б так літати. Крила били повітря, і від цього розкочувався звук, схожий на відлуння грому, але дракон рухався так, ніби не докладає жодних зусиль. Скидалося на те, що якщо він припинить махати крилами, то просто м’яко пригальмує. Він линув, а не летів. Для істоти завбільшки з амбар, та ще й закутої у броньовану луску, це здавалося неабияким досягненням. 

Дракон проплив у них над головами, наче корабель, у напрямку площі Розбитих місяців. 

— За ним! — крикнула леді Ремкін. 

— Це неправильно, що він так летить. Я майже впевнений, що не обійшлося без порушення Закону про чаклування, — сказав Морква, виймаючи записник. — Та він ще й дах пошкодив. Він обтяжує свою і без того неоднозначну ситуацію. 

— Капітане, ви як? — запитав Колон. 

— Я в ніздрі йому зазирнув, — зачаровано промовив Ваймз і аж тоді зосередив погляд на стривоженому обличчі сержанта. — Куди він подівся? 

Колон махнув рукою на вулицю. 

Ваймз глянув спідлоба на силует, що вже розчинявся у небі над дахами. 

— За ним! — сказав він. 

Знову заспівав горн. 

На майдан поспішало багато людей. Дракон проплив над ними, наче акула, що націлилася на загублений у морі надувний матрац. Хвіст повільно гойдався туди-сюди. 

— Якийсь навіжений хоче вийти з ним на двобій! — сказав Ноббі. 

— Я так і знав, що хтось намагатиметься. Бідного недоумка живцем запечуть в обладунках, — зауважив Колон. 

Здавалося, так само думав і натовп, який вишикувався на майдані. Анк-морпоркці сприймали розваги прагматично і безпосередньо. Вони дуже хотіли подивитися, як приріжуть дракона, але готові були задовольнитися і тим, що когось живцем запечуть в обладунках. Не кожного дня щастить побачити, як людину живцем запікають в обладунках. Буде що згадувати решту життя. 

Зусібіч Ваймза штурхали: юрмище напливало і напливало на майдан. 

Горн проспівав утретє. 

— Це горн-мушля, — впевнено промовив Колон. — Як дзвін, але глибший. 

— Правда? — запитав Ноббі. 

— Атож. 

— Мабуть, збіса здоровенний слимак жив у тій мушлі. 

— Арахіс! Фіглянки! Гарячі ковбаски! — заголосили в них за спиною. — Привіт, хлопці! Вітання, капітане Ваймз! Встигли в останній момент? Беріть ковбаску, заклад пригощає. 

— Що тут коїться, Відривачу? — запитав капітан, вчепившись у лоток продавця, щоб втриматися у круговерті нових і нових людей. 

— Приїхав у місто якийсь хлопець і пообіцяв убити дракона, — пояснив Від-Душі-Відриваю. — Каже, що має чарівний меч. 

— А чарівну шкуру він має? 

— Капітане, де ваша любов до романтики? — поцікавився Нудль, беручи з крихітної пательні на своїй таці розжарену виделку і обережно торкаючись нею заду огрядної жінки, що стояла попереду. — Мадам, прошу посунутися. Комерція — рушійна сила нашого міста. Дуже вам дякую. Звісно, — продовжив він, — якщо вже робити все по правді, то треба прикути до скелі діву. Але тітонька відмовилася. Бувають такі проблемні люди — не шанують традицій. А хлопець каже, що він законний нас-чадок трону. 

Ваймз похитав головою. Світ явно збожеволів. 

— Щось я не второпаю, — сказав він. 

— Нас-чадок, — терпляче пояснив Відривач. — Ну, нас-чадок трону. 

— Якого ще трону? 

— Анкського. 

— Анкського трону? 

— Ну, там, знаєте, королі і таке інше, — Відривач замислився. — Забув ім’я цього хлопця, трясця б його. Я у цілодобовій гуртовій гончарні Троля-Вогнеця замовив три партії сувенірних кухлів з нагоди коронації. Марудна буде потім справа — на кожній вишкрябувати ім’я. Відкласти вам один-два, капітане? Для вас — дев’яносто пенсів, і це я від душі відриваю. 

Припинивши опір, Ваймз знову поринув у натовп, орієнтуючись на Моркву, наче на маяк. Констебль височів над юрбою, а решта загону тягнулася за ним. 

— Божевільня якась, — крикнув Ваймз. — Що там, Моркво? 

— Посеред майдану хлопець на коні, — відповів той. — Тримає в руках меч, аж вилискує, але нічим, крім того, здається, зараз не зайнятий. 

Ваймз пробився під захист леді Ремкін. 

— Королі, — видихнув він. — Анкські. І трони. Є такі? 

— Перепрошую? Ну, так. Колись були, — сказала та. — Кілька сотень років тому. А що? 

— Якесь хлоп’я називає себе нащадком трону! 

— Саме так, — підтвердив Відривач, який невідступно йшов за Ваймзом, сподіваючись дотиснути потенційного клієнта. — Виголосив цілу промову про те, як вб’є дракона, скине узурпаторів і виправить усі кривди. Народ зрадів. Гарячі ковбаски, дві на долар, зі справжньої свинюки. Чом би не пригостити леді? 

— Тобто зі свинини, сер? — насторожено перепитав Морква, озираючи лискучі довгасті утворення. 

— Яка різниця, як називати? Усе гаразд, — поспішив запевнити Відривач. — Ось вам якісний свинячий продукт. Зі справжньої свинюки. 

— У цьому місті народ радіє будь-якій промові, і це геть нічого не означає! — похмуро кинув Ваймз. 

— Беріть свинячі ковбаски, п’ять на два долари! — гукнув Відривач. Він завжди дбав про те, аби спілкування не ставало на заваді комерції. — Може, монархія посприяє бізнесу. Свинячі ковбаски! Свинячі ковбаски! Запечені в тісті. І виправити всі кривди, як на мене, теж доволі слушна думка. З цибулею! 

— Чи міг би я спокусити вас гарячою ковбаскою, мадам? — запитав Ноббі. 

Леді Ремкін поглянула на лоток, що висів на шиї у Відривача. Допомогли тисячоліття бездоганного виховання, що передавалося з покоління у покоління, тож її голос майже не виказав жаху. 

— О, вони такі апетитні з вигляду. Чудові наїдки. 

— Зроблені ченцями на якійсь містичній горі? — запитав Морква. 

Відривач дивно зиркнув на нього. 

— Ні, свинями, — терпляче пояснив він. 

— Які ще кривди? — нетерпляче втрутився Ваймз. — Ну ж бо, скажи мені, які там кривди він хоче виправити. 

— Нууу… У нас тут, наприклад, податки, — сказав Відривач. — Ось вам перша кривда, — йому вистачило совісті вдати, ніби трохи соромиться. У його світі податки були нещастям, яке траплялося лише з іншими. 

— Саме так, — сказала стара жінка поряд. — А ще в моєму домі труба тече так, що страшне, а домовласник нічого не хоче робити. Це теж кривда. 

— І коли волосся передчасно випадає, — докинув чоловік, що стояв попереду неї. — Теж кривда. 

У Ваймза щелепа відпала. 

— Так. Королі можуть від цього зцілювати, — впевнено сказав іще один монархіст. 

— До слова, — згадав Нудль-Відривач, порпаючись у своєму наплічнику. — У мене тут лишилася пляшечка чудодійної мазі, — він обпік Моркву поглядом. — Виготовили якісь древні ченці, які живуть на горі… 

— А ще, знаєте, вони не огризаються, — правив далі монархіст. — Саме з цього й видно королівську кров. Вони на це геть не здатні. Це вам правила гарного тону. 

— Дивина та й годі! — промовила жінка із сантехнічними проблемами. 

— А ще ж гроші, — продовжував монархіст, купаючись у променях уваги. — Вони грошей з собою не носять. Саме так завжди можна впізнати короля. 

— Чого вони так? Гроші не такі й важкі, — здивувався чоловік, в якого рештки волосся розбіглися по черепі, мов недобитки переможеної армії. — Я можу без проблем носити зі собою сотні доларів. 

— Мабуть, від королювання руки слабшають, — розважливо зазначила жінка. — Від того, що вони увесь час махають людям. 

— Я завжди от що думав, — почав монархіст, витягуючи люльку і беручись її набивати з бундючним виглядом людини, яка готується виголосити промову. — Коли ти король, одна з основних проблем у тому, що твоя дочка може проколотися. 

Усі замислилися. 

— І заснути на сто років, — договорив монархіст. 

— Он як, — видихнули всі, відчувши якесь несвідоме полегшення. 

— А потім ще травми від горошин, — додав він. 

— Мабуть, так, — невпевнено сказала жінка. 

— Постійно доводиться спати на них, — пояснив монархіст. 

— Не кажучи вже про сотню матраців. 

— Атож. 

— Правда? Я, мабуть, зможу постачати їх гуртом, — сказав Відривач і озирнувся на Ваймза, який слухав усе це, дедалі більше поринаючи у чорну зневіру. — От бачите, капітане? А ви, гадаю, служитимете вже у королівській варті. Матимете якесь пір’ячко на шоломі. 

— А, пишноти, — махнув трубкою монархіст. — Це дуже важливо. І багато видовищ. 

— І вони що, безкоштовні? — запитав Відривач. 

— Ну, може, хіба що за декорації треба заплатити, — відповів той. 

— Та ви всі геть подуріли! — не витримав Ваймз. — Ви нічого про нього не знаєте. І він ще навіть не переміг! 

— Гадаю, це лише формальність, — кинула жінка. 

— Люди, отямтеся! Це ж вогнедишний дракон! — крикнув Ваймз, а в пам’яті знову постали ті ніздрі. — А він — просто якийсь хлопака на коні! 

Нудль-Відривач жартома тицьнув його кірасу. 

— Душі у вас нема, кепе. Якщо людина приїхала здалеку у закатоване драконом місто і має блискучий меч, то… є лише один варіант розвитку подій, правда? Мабуть, так вирішила доля. 

— Закатоване місто? Закатоване місто? — надривався Ваймз. — Та ти, шахраюго, ще вчора впарював людям на вулиці гарненьких лялькових дракончиків! 

— Комерція, кепе. І нема чого так перейматися, — приязно пояснив Відривач. 

Похмурий і розлючений Ваймз відійшов до свого загону. Знаєте, чим анк-морпоркський люд міг бути вам симпатичний? Нестримним прагненням до незалежності. Вони б нікому не поступилися своїм правом грабувати, обдурювати, привласнювати чуже і вбивати. Це могли робити всі, і в цьому всі були рівні. І це цілком вкладалося у Ваймзову логіку. Не було жодної різниці між найбільшим багатієм і найзлиденнішим жебраком — хіба що перший мав достоту грошей, влади, їжі і гарного одягу, а ще здоров’я. Але він принаймні не був анітрохи кращий. Просто багатший, огрядніший, могутніший, пишніше вдягнений і здоровіший. І так тривало століттями. 

— А зараз махнули перед ними горностаєвою мантією, і вони показилися, — пробурмотів він. 

Дракон повільно і насторожено кружляв над майданом. Ваймз витягнув шию, щоб краще бачити: попереду стояло чимало людей. 

У багатьох хижаків образ здобичі мало не в гени вбудований. Можливо, вершник із мечем у руках так само щось перемкнув у драконовому мозку: істота подивилася на нього з живим інтересом, але водночас і з підозрою. 

— Я й не знав, що ми взагалі були королівством, — знизав плечима затиснутий у натовпі Ваймз. 

— Відтоді минуло дуже багато часу, — пояснила леді Ремкін. — Королів скинули. Це й на краще. Вони часом були просто жахливі. 

— Але ж ви з круто… з високородної сім’ї, — здивувався він. — Я думав, ви мали б підтримувати королів. 

— Ой, серед них траплялися страшні почвари, — безтурботно сказала вона. — Творили казна-що: заводили собі купу дружин, відрубували людям голови, починали якісь дурнуваті війни, їли з ножа, кидали надгризені курячі ніжки через плече і тому подібне. Геть не нашого рівня люди. 

На площі запала тиша. Дракон повільно підлетів до дальнього кінця і майже застиг у повітрі — хіба що крилами повільно махав. 

Ваймз відчув, як по спині щось дереться, а потім Еррол вчепився йому у плече задніми лапами. Крильця-обрубки теліпалися в тому ж ритмі, що й крила справжнього дракона. Еррол шипів, не відводячи погляду від величезної істоти, що висіла в повітрі. 

Коли хлопець спішився, махнув мечем і розвернувся до далекого ворога, кінь рвучко затанцював на бруківці. 

«Він впевнено тримається», — подумав Ваймз. З іншого боку, хіба за наших часів здатність прирізати дракона має щось спільне із вмінням правити? 

Але меч справді дуже яскраво виблискував, проти цього не заперечиш. 

Друга година ночі. Все гаразд, хіба що дощить. Так, знову почав сіятися дощик. 

У мультивсесвіті є такі міста, де начебто знають, як розважатися. Наприклад, у Новому Орлеані чи Ріо хваляться, ніби вміють не лише дати жару, але й розпалити багаття. Однак порівняно з тим, як відривається Анк-Морпорк, ці міста — похмуре уельське селище в неділю по обіді. 

В омитому дощем повітрі над коловоротом мулу у річці Анк розривалися і спалахували феєрверки. На вулицях підсмажували різних свійських тварин. Від будинку до будинку в безперервному танку вервечкою рухалися люди, іноді встигаючи обірвати ненадійно закріплене оздоблення. 

Скрізь пиячили. Люди, яким за інших обставин таке не спало би на гадку, зараз кричали «Слава!». Ваймз похмуро волікся крізь натовп, почуваючись зайвим, ніби маринована цибулина у фруктовому салаті. Усьому своєму загону він сьогодні дав вихідний. 

Ваймз аж ніяк не почувався роялістом. Мабуть, він нічого не мав проти королів, але чомусь йому сумно було дивитися, як анк-морпоркці вимахують прапорами. 

Такі дурниці витворяли лише якісь там піддані інших країн. Крім того, думка про плюмаж на власному капелюсі викликала огиду. Він завжди мав упередження проти плюмажів. Пір’я, так би мовити, створювало невдалий фасад, даючи всім зрозуміти, що ти собі не належиш. А ще з плюмажем він би почувався, ніби птах — це вже була остання крапля. 

Не знаючи, куди податися, він мимоволі знову прибився до Ярду. Врешті-решт інших варіантів не лишилося. Його помешкання наганяло сум, а власниця квартири скаржилася на дірки в килимі, які пропалював Еррол, хоч би скільки на нього кричали. І на запах від Еррола. А про таверну Ваймз сьогодні навіть думати не міг: там він побачив би речі, набагато гнітючіші навіть за те, що він зазвичай бачив п’яним. 

А тут було тихо й спокійно, хоча віддалений гомін святкування все одно долітав із вікна. 

Еррол спустився з його плеча і почав їсти вугілля в каміні. 

Ваймз сів і закинув ноги на стіл. 

Оце так день! Оце так битва! Акробатичні трюки, ухиляння, крики з натовпу. І цей хлопець стояв там, крихітний і беззахисний, поки дракон набирав повітря в груди — Ваймз уже добре знав це глибоке дихання… 

Але полум’я не було. Ваймза це здивувало. І натовп. І самого дракона явно теж. Він спробував, скосивши очі, поглянути на власний ніс, а тоді почав відчайдушно шкрябати кігтями вогневивідні шляхи. Він так і не отямився, аж поки хлопець, прошмигнувши в нього під кігтем, вдарив мечем. 

І розкотився удар грому. Взагалі-то насправді мали б лишитися якісь рештки дракона. 

Ваймз розправив пожмаканий папірець і прочитав свої вчорашні нотатки: 

поперше: важкий Дракон, але всеодно літає нормально; 

подруге: полумья гаряче, але всеодно жива істота його видихає; 

потретє: болотяні дракончики звісно жальо-гідні і не щасні, але ця страшна форма життя дуже могутня; 

почетверте: звідки він зьявляв ся, ніхто не знає, і куди зникав, теж ніхто не знає, і де він бував по-між тим; 

поп’яте: чому він так згорів, що не має решти? 

Ваймз присунув до себе чорнильницю, взяв перо і вивів округлими літерами: 

пошосте: чи можна так знищити Дракона, що б геть ні чого не лишило ся? 

Трохи подумавши, він додав: 

посьоме: чому так що коли він вибухнув, ні-хто не міг його потім знайти, хоча дуже шукали? 

Оце справді змушувало задуматися. Леді Ремкін казала, що коли вибухає болотяний дракон, потім геть усе в драконі. А в цьому разі вибухнула збіса велика істота. Звісно, всередині в нього мало вирувати алхімічне пекло, і анк-морпоркці ще й досі лопатами відчищали б вулиці від дракона. Але здавалося, ні-хто не помічає невідповідності. Натомість пурпуровий дим справив величезне враження. 

Доївши вугілля, Еррол взявся за кочергу. За цей вечір він з’їв три каменюки з бруківки, ручку дверей, якусь непідвладну визначенню знахідку з канави і, на превеликий подив усіх, три ковбаски Нудля Від-Душі-Відриваю, зроблені зі «справжніх свинючих органів». Хрускіт від поглинання кочерги змішувався зі стукотом дощу по шибках. 

Знову втупившись у папірець, Ваймз дописав: 

повосьме: якце Королі могли зьявити ся ні звідки? 

Йому навіть не вдалося розгледіти того хлопця як слід. Доволі презентабельний. Навряд чи великий мислитель, але профіль із таких, які не соромно карбувати на дрібних монетках. Крім того, якщо вже він убив дракона, то міг дозволити собі виявитися навіть зизуватим ґобліном. Юрба з тріумфом принесла його на руках у палац Патриція. 

Лорда Ветінарі замкнули в одному з його ж підземель. Схоже, він не дуже чинив опір — лише всміхнувся усім і спокійно пішов туди. 

Дуже вдалий збіг обставин для міста: саме коли знадобився герой, щоб убити дракона, прийшов король. 

Ваймз трохи це обмізкував. 

Розкрутив цю думку з усіх боків, а тоді взяв перо і написав: 

подевьяте: який счастливий ви-падок для хлопця, який стане Королем: нагодив ся Дракон щоб його прирізати і довести свою спро мож ність. 

Це спрацювало набагато краще, ніж родимі плями і мечі — нема що й казати. 

Покрутивши перо у пальцях, Ваймз нашкрябав: 

подесяте: Дракон не був Механічним Пристрієм, але ясно що жодний чаклун не може створити звірину такої величності. Величі. Величезності. Таких розмірів. 

поодиннадцете: чому коли його приперло, він не зміг дихнути Полум’ям? 

подванадцете: звідки він взяв ся? 

потринадцете: куди він подів ся? 

Дощ гучніше забарабанив по шибці, розбавляючи святковий гомін, який незабаром зовсім розчинився. Загуркотів грім. 

Ваймз декілька разів підкреслив слово «подів ся». Після нових розмислів додав ще два знаки питання: «??». 

Він якийсь час дивився, що це йому дало, а потім скрутив папірець у кульку, яку жбурнув у камін, де її піймав і проковтнув Еррол. 

Трапився злочин. Піднялися інстинкти, про які Ваймз навіть не підозрював — древні детективні інстинкти, і від цього настовбурчилося волосся на потилиці. Інстинкти підказували, що трапився злочин. Можливо, такий незвичний, що його не згадали ніде у тій книжці Моркви, але цілком реальний. І купка підсмажених за високої температури убивць стала лише початком. Він розвідає, що й до чого, і дасть визначення. 

Капітан піднявся, зняв із гачка біля дверей шкіряний плащ і вийшов у беззахисне місто. 

Там лежать дракони. 

Лежать вони собі… А як саме лежать? 

Вони не поздихали. І не дрімають. І не вичікують — адже чекання передбачає мету. То яке ж слово нам потрібне?.. 

Може, лють? 

Він пам’ятав, як його крила розсікали справжнє повітря. Як він насолоджувався полум’ям. Високе небо вгорі, а внизу — цікавий світ, повний дивних істот, які несамовито бігали. Існування там мало іншу текстуру. Кращу. 

І саме коли він почав отримувати задоволення, його паралізували, відібрали полум’я і штовхнули назад, наче якогось волохатого собакоподібного ссавця. 

У нього відібрали світ. 

У рептилячих нервових зв’язках дракона почала жевріти думка про те, що цей світ можна повернути — чи бодай спробувати. Його викликали, а потім запхали назад. Але чи не лишилося сліду, запаху, ниточки, що вели у небо?.. 

Може, вистачило б навіть спогаду… 

Він пригадав ту свідомість. Невдоволений голос, сповнений власної мініатюрної пихи. А свідомість — майже як у дракона, але у малесенькому, крихітному масштабі. 

«Ось воно». 

Дракон розправив крила. 

Леді Ремкін зробила собі какао і сіла слухати, як у трубах надворі булькоче дощ. 

Вона скинула ненависні бальні туфлі, які — навіть сама вона визнала б — схожі були на два рожеві човни. Але становище зав’язує, як сказав би кумедний сержантик, і вона, остання представниця однієї з найдревніших анк-морпоркських династій, мала піти на святковий бал, щоб засвідчити свою добру волю. 

Лорд Ветінарі був не тієї статі, щоб розгулятися. Про це навіть склали популярну пісеньку. Але зараз усе мало поринути в гульки. 

Леді Ремкін терпіти не могла балів. Вони навіть близько не приносили їй такого задоволення, як чищення драконячих стаєнь. 

Коли йшлося про чищення драконячих стаєнь, завжди було зрозуміло, що до чого. Не доводилося стояти з розпашілим обличчям і їсти казна-що, настромлене на палички, а ще вдягати сукню, в якій скидаєшся на хмару, густо населену херувимами. Якщо ти тримала в руках миску з їжею, дракончикам було абсолютно все одно, яка ти з вигляду. 

Хто б міг подумати… Їй завжди здавалося, що потрібні тижні, ба навіть місяці, щоб організувати бал. Запрошення, оздоблення, нанизані на тростинки ковбаски, моторошна віддалено схожа на куряче м’ясо суміш, якою мали нафарширувати формочки. Однак усе це зробили за якихось декілька годин, немовби хтось усе планував заздалегідь. 

Очевидно, сфера обслуговування творить дива. Вона навіть танцювала з цим — як би його краще назвати? — новим королем. І він говорив їй якісь люб’язності, хоча слова звучали доволі придушено. 

А завтра коронація. Здавалося б, потрібно багато місяців, щоб усе організувати… 

Вона продовжувала думати про це, змішуючи вечерю драконам: мінеральна олія, торф, а зверху цяточки сірчаних квітів. Перевдягатися вона не стала — просто накинула поверх бальної сукні грубий фартух, тицьнула руки в рукавиці, опустила захисну маску на обличчя і, під зливою, побігла до драконів. 

Щойно прочинивши двері, вона помітила: щось не так. Зазвичай дракончики вітали появу їжі: свистіли, шипіли і випускали невеличкі спалахи вогню. 

Натомість зараз усі тихо сиділи на своїх місцях і уважно дивилися вгору. 

Це було якось моторошно. Леді Ремкін постукала цебрами. 

— Нема чого боятися! Від страшного великого дракона нічого не лишилося! — весело сказала вона. — Нумо сюди, народцю! 

Двоє чи троє, ледь глянувши на неї, знову повернулися до… 

До чого? Вони здавалися не переляканими, а просто дуже-дуже зосередженими. Вони мовби несли варту, чекаючи, коли щось станеться. 

Знову розкотився грім. 

За декілька хвилин леді Ремкін уже поверталася у перемокле місто. 

Існують пісні, яких на тверезу голову ніколи не співають. Наприклад, «Ущелина Неллі», а також будь-яка пісня, що починається словами «Коли я йшов…». В анк-морпоркських краях улюблена пісня — «На жезлі чародійському голівка величенька». 

Загін упився. Принаймні двоє з трьох. Моркву вмовили спробувати шанді, але йому не дуже сподобалося. Крім того, він не всі слова знав, а які знав, тих чомусь не розумів. 

— А, ясно, — врешті-решт сказав він. — Це така гумористична гра слів, правда? 

— Знаєте, — замислено промовив Колон, вдивляючись в імлу, що, густішаючи, підіймалася над Анком, — у такі моменти хотілося б, щоб старий… 

— Не кажи цього, — перервав, похитуючись, Ноббі. — Ми ж домовилися не говорити про це. Не варто про це говорити. 

— Це була його улюблена пісня, — сумовито продовжив Колон. — Він мав приємний тенорок. 

— Ну, годі, с’ржанте… 

— Він був порядною людиною, наш Ґаскін, — розповідав далі Колон. 

— Ми нічого не могли з цим вдіяти, — похмуро кинув Ноббі. 

— Могли. Ми могли бігти швидше. 

— Що трапилося? — запитав Морква. 

— Він загинув, — пояснив Ноббі. — При виконанні службових обов’язків. 

— Я йому казав, — докинув Колон, ковтаючи з пляшки, яку вони взяли зі собою, щоб перебути ніч. — Казав. Повільніше, казав я. Шкоду собі заподієш, казав я. Не знаю, що на нього найшло, що він так рвонув. 

— Це все Гільдія злодіїв винна, — додав Ноббі. — Таких людей випускає на вулицю… 

— Тієї ночі ми побачили, як той мужик когось пограбував, — убитим голосом продовжив Колон. — Просто у нас під носом! І капітан Ваймз сказав: «За ними!» — і ми побігли, але вся штука в тому, щоб не бігти надто швидко, бо інакше їх можна впіймати. Можеш мати купу проблем, якщо ловити людей… 

— Їм це не до вподоби, — сказав Ноббі. 

Знову розкотився грім. Дощ зашурхотів гучніше. 

— Не до вподоби, — погодився Колон. — Але Ґаскін побіг і забув. Він біг і біг, і опинився за рогом, а там чекали двоє підручних цього бандюка… 

— Прямо в серце, — додав Ноббі. 

— Ну, хай там як, а він там і лишився, — сказав Колон. — Капітан Ваймз дуже побивався. Хлопче, коли ти на варті, не можна швидко бігати, — урочисто пояснив він Моркві. — У Сторожі можна бути або швидким, або старим. Але швидким і старим бути не можна. Бідолаха Ґаскін. 

— Такого не повинно було трапитися, — сказав Морква. 

— Але трапилося, — відповів Колон, прикладаючись до пляшки. 

Дощ падав йому на шолом і стікав обличчям. 

— Так не повинно було трапитися, — вперто промовив Морква. 

— Але трапилося, — повторив Колон. 

Ще дехто в місті також почувався незатишно. І цей хтось — то був Бібліотекар. 

Сержант Колон дав йому значок, який Бібліотекар покусував, крутячи у своїх великих м’яких руках. 

Проблема полягала не в тому, що в місті раптом з’явився король. Орангутани — традиціоналісти, а чогось традиційнішого за короля годі й придумати. Але вони також люблять, коли все чисто, а тут не все було чисто. Або правильніше сказати, що все було надто чисто. Правда і реальність ніколи ще не були такими чистими. Нащадки древніх тронів, які вигулькують невідь-звідки, на деревах не ростуть — він точно це знав. 

Крім того, ні-хто не шукав його книжку. Ось тобі і людські пріоритети. 

Він не сумнівався, що ключ до всього цього — книжка. Правду кажучи, існував один спосіб дізнатися, що там у цій книжці. 

Небезпечний спосіб, але Бібліотекар цілими днями походжав на межі небезпеки. 

Бібліотека спала. У цій тиші він відкрив шухляду і витягнув із самісінької глибини ліхтарик, змайстрований так, щоб не виривалося полум’я. Коли навколо стільки паперу, обережність не завадить… 

Він також узяв мішечок арахісу, а потім, трохи подумавши, ще й мотузку. Відкусивши шматок, Бібліотекар зав’язав його навколо шиї і почепив туди значок, як амулет. Потім прикріпив кінець довгої мотузки до стола і, трохи подумавши, на всіх чотирьох рушив між книжковими полицями, розмотуючи мотузку за собою. 

«Знання дорівнює силі…» 

Мотузка була важливою. По якімсь часі Бібліотекар зупинився. Він зібрав усі свої бібліотекарські можливості. 

«Сила дорівнює енергії…» 

Іноді люди поводилися по-дурному. Вважали Бібліотеку небезпечною через усі ці магічні книжки — і небезпідставно. Але насправді одним із найнебезпечніших місць у світі робив її той простий факт, що це була бібліотека. 

«Енергія дорівнює матерії…» 

Він гайнув у «провулок» із полиць у кілька футів завдовжки (як здавалося), але натомість ішов там півгодини швидким кроком. 

«Матерія дорівнює масі». 

А маса викривлює простір, перетворюючи його на поліфрактальний Б-простір. 

Може, система бібліотечної класифікації Дьюї має свої переваги, але коли треба знайти щось у багатовимірних шарах Б-простору, насправді потрібен добрий запас мотузки. 

Дощ розійшовся по-справжньому. Він вилискував на бруках площі Розбитих місяців, ганяв туди-сюди розірвані оздоби, прапори, биті пляшки, а іноді — чиюсь вивергнуту вечерю. Досі частенько гуркотів грім. У повітрі висів свіжий запах зелені. Над бруківкою підіймалися пасма анкської імли. Скоро мало розвиднітися. 

Ваймз пробирався площею, і його кроки перемоклим відлунням розліталися між навколишніми будівлями. Отже, хлопець стояв ось тут. 

Вдивляючись крізь клапті туману в будинки довкола площі, Ваймз намагався зорієнтуватися. Він ступив уперед. Отже, дракон літав тут. 

— А ось тут його вбили, — сказав вголос Ваймз і запустив руки в кишені. 

Чого там тільки не було — ключі, корки, шматки мотузки. Пальці зімкнулися на уламку крейди. 

Він опустився на коліна. Стрибнувши вниз із його плеча, Еррол пошкандибав шукати недоїдки, що лишилися від святкування. Ваймз помітив, що він обнюхує кожну знахідку і лише потім їсть. Це здавалося трохи дивним, бо він все одно ні від чого не відмовлявся. 

А голова дракона була приблизно… Десь тут. 

Ваймз позадкував, проводячи крейдою по бруківці, повільно сунучи мокрою безлюдною площею, ніби справляючи ритуал якогось стародавнього культу. Ось крило, що вигнулося в напрямку хвоста, який простягнувся ген аж сюди, а тепер взяти крейду в іншу руку і до того крила… 

Завершивши, він пройшов у центр свого креслення, провів руками по бруківці і аж тоді збагнув, що очікував, ніби вона виявиться теплою. 

Тут неодмінно щось мало лишитися. Щось… Ну, він не знав. Лій чи щось подібне. Або хрусткі шматочки підсмаженого дракона. 

Еррол почав їсти розбиту пляшку. Йому явно дуже смакувало. 

— Знаєш, що я думаю? — запитав у нього Ваймз. — Що він іще повернеться. 

Знову розкотився гуркіт грому. 

— Та ні, нічого, — пробурмотів Ваймз. — Це мені просто на думку спало. Не все так страшно. 

Еррол закляк, так і не дожувавши. 

Напрочуд повільно, ніби на дуже добре змащених олією шарнірах, голова дракончика піднялася вгору. 

На що ж він так уважно дивився? На шматочок порожнього неба — такий звичайнісінький, що годі було дати ще якийсь опис. 

Капітан здригнувся під плащем. Маячня якась. 

— Слухай, не треба цих вибриків, — заспокоїв дракончика Ваймз. — Нема там нічого. 

Еррол затрусився. 

— Просто дощ, — продовжив Ваймз. — Ну ж бо, доїдай пляшку. Яка смачна пляшечка. 

Із пащі дракончика вирвалося тоненьке перелякане скигління. 

— Стривай, — сказав Ваймз. 

Роззирнувшись навколо, він помітив одну з ковбасок, що продавав Нудль. Якийсь голодний гуляка жбурнув її сюди, зрозумівши, що ніколи не зголодніє аж так. Ваймз підібрав її, кинув вгору і гукнув: 

— Дивися! 

Зважаючи на її траєкторію, він був впевнений, що ковбаска впаде на бруківку. Її не повинно було затягнути прямісінько в якийсь тунель у небі. А ще тунель не мав би дивитися на нього. 

З порожнечі вирвалася сліпуча пурпурова блискавка і вдарила в будинки з найближчого краю площі. Вона пробігла кілька ярдів по стінах і зникла так швидко, що можна було подумати, ніби її взагалі не було. 

Потім вона спалахнула знову і цього разу влучила у дальню стіну. Світло вдарило у каміння і розсіялося павутинням щупалець, немовби шукаючи чогось. 

Третя спроба: схожа на актинію вертикальна колона, що здійнялася у повітря футів на п’ятдесят-шістдесят. Твердо ставши, вона почала повільно крутитися. 

Ваймз відчув, що має якось прокоментувати ситуацію: 

— Арргх. 

Обертаючись, колона випускала тонкі зиґзаґи світла, що тремтливо лягали на дахи, іноді опускаючись, а іноді відскакуючи, щоб знову повернутися. Вона чогось шукала. 

Несамовито дряпаючись, Еррол миттю видерся Ваймзові на спину і міцно вчепився у плече. Пекучий біль нагадав, що треба негайно щось робити. 

Знову закричати? Капітан спробував видобути із себе ще одне «Арргх». Ні, мабуть, ні. 

У повітрі розлився запах плавленої бляшанки. 

Карета леді Ремкін увірвалася на площу — звук лунав такий, наче крутилася рулетка, — а потім загуркотіла бруківкою прямісінько до Ваймза і зупинилася перед ним. Її перед тим ще смикнули, щоб розвернути, і якби коні не підкорилися, то переламали б собі ноги. Несамовите видиво у грубому шкіряному фартуху, рукавицях і тіарі, замотане у тридцять ярдів перемоклого рожевого тюлю, нахилилося до нього й закричало: 

— Залазь, ідіоте нещасний! 

Рукавиця вчепилася у Ваймзове плече і втягнула безпорадне тіло всередину. 

— Годі волати! — наказав привид, вклавши у ці два слова безмір накопичуваної поколіннями природної влади. 

Ще один вигук — і коні, що досі стояли заклякнувши, рвонули в галоп. 

Карета застрибала по бруківці. Допитливе щупальце миготливого світла торкнулося поводів, але миттю втратило інтерес. 

— Мабуть, ви й гадки не маєте, що тут коїться? — прокричав Ваймз, перекриваючи потріскування вогню. 

— Анінайменшої! 

Світляні лінії павутиною розповзалися містом. На відстані вони поступово блякли. Ваймз уявив собі, як вони пролізають крізь вікна і під дверима. 

— Воно ніби щось шукає! — крикнув він. 

— Добре було б забратися звідси, поки воно це незнайшло. Згодні? 

Язик вогню вдарив у темну Вежу мистецтв, сліпо ковзнув її зарослими плющем стінами і зник під куполом Бібліотеки Невидної академії. 

Інші промені блимнули й згасли. 

Леді Сибіл Ремкін зупинила карету на дальньому краю площі. 

— Навіщо йому Бібліотека? — насупилася вона. 

— Може, щоб підчитати щось? 

— Не кажіть дурниць, — відмахнулася леді Ремкін. — Там нічого немає, крім купи книжок. Що заманулося б читати блискавці? 

— Щось дуже коротке? 

— Я впевнена, що ви аж ніяк не повною мірою задіяли свій інтелект. 

Світляна смуга, вибухнувши, перетворилася на сліпучу арку в декілька футів завширшки і повисла між куполом Бібліотеки та центром площі. 

А потім чомусь перекинулася на вогненну сферу, що стрімко розпросторювалася усією площею, аж раптом зникла, лишивши по собі ніч, заповнену мерехтінням пурпурових тіней. 

І площу, заповнену драконом. 

Хто б міг подумати? Стільки влади, і так близько. Дракон відчував, як його заливає магією, як він із кожною миттю відновлюється всупереч усім нудним законам фізики. Це були вже не дрібки, які перепадали йому раніше. Тепер усе по-справжньому, і не покладено меж для того, що він може зробити, отримавши таку потугу. 

Але спершу треба декого вшанувати… 

Втягуючи носом світанкове повітря, дракон винюхував, чи ніде не смердить чиєюсь свідомістю. 

Шляхетні дракони не мають друзів. У їхньому світогляді найближчий відповідник для поняття друга — ворог, якого досі не вбито. 

Повітря застигло, і запала тиша. Здавалося, ще трохи — і стане чутно, як повільно осідає пилюка. Спираючись на всі чотири, Бібліотекар кружляв і кружляв між нескінченних книжкових полиць. Над головою, як завжди, висіло непорушне склепіння Бібліотеки. 

Йому здавалося цілком логічним, що коли існують ряди зримих полиць, то мають бути ще й інші ряди між самими книжками, утворені квантовими брижами під вагою слів. 

З протилежного боку деяких стелажів явно лунали дивні звуки, і Бібліотекар знав, що обережно витягнувши одну-дві книжки, міг би зазирнути в інші бібліотеки під іншими небесами. 

Книжки викривляли час і простір. Причина, з якої власники згадуваних вище безладних і вбогих букіністичних крамничок часто здаються трохи не від світу цього, полягає в тому, що насправді вони часто саме такі: випадково прибилися до цього світу, бо не там повернули у власній крамниці десь у тих вимірах, де діловий етикет цілком дозволяє постійно носити домашні капці і відчиняти крамницю лише тоді, коли є настрій. Входячи у Б-простір, ви дуже ризикуєте. 

Проте найзаслуженіших бібліотекарів, які відчайдушною звитягою у царині бібліотекарства довели, що вони того достойні, приймають у таємне товариство і навчають суворого мистецтва виживання по той бік Відомих-Нам-Полиць. Усі ці мистецтва Бібліотекар чудово опанував, однак за те, що він зараз намагався зробити, його могли викинути не лише з Товариства, але, може, і з самого життя. 

Бібліотеки — хоч би де вони не стояли — поєднані у Б-просторі. Усі бібліотеки. Скрізь. І Бібліотекар, визначаючи свій шлях за книгознаками, вирізьбленими на стелажах його попередниками, ідучи на запах і навіть на шепіт ностальгії, схожий на пісню сирен, прямував до однієї з них — дуже особливої. 

Його втішало лише одне: якщо він помилився, то ніколи цього не дізнається. 

На землі дракон чомусь почувався незатишно. У повітрі він був у своїй стихії — рухався плавно і красиво, навіть коли намагався спалити тебе вщент. А на землі — просто величезний гад. 

На тлі сірого світанкового неба повільно здійнялася і повернулася гігантська голова. 

Леді Ремкін із Ваймзом сторожко визирнули з-за стічного жолоба. Ваймз рукою стискав Ерролову пащу. Дракончик скиглив, наче копнуте ногою цуценя, і виривався. 

— Який чудовий екземпляр, — пошепки (як їй здавалося) сказала леді Ремкін. 

— Чому ви постійно це повторюєте? 

Перевалюючись площею, дракон черкнув кігтями по бруківці. 

— Я знав, що його не вбили! — прогарчав Ваймз. — Усе відбулося надто чисто. Ніде жодного шматочка дракона. Готовий присягнутися, що його запроторили кудись за допомогою магії. Погляньте на нього. Це ж просто неможливо! Йому потрібна магія, щоб підтримувати життя! 

— Що ви хочете цим сказати? — запитала леді Ремкін, не відводячи погляду від закованих у броню боків. 

Що він хотів цим сказати? А й справді — що? Ваймз швиденько розкинув мізками. 

— Я хочу сказати, що це просто фізично неможливо, от. Воно таке важке, що нізащо не змогло б літати чи дихати вогнем. Я це вже казав. 

— Але цей дракон здається цілком реальним. Я до того, що магічні істоти якісь ніби напівпрозорі. 

— Атож, він реальний. Такий реальний, що далі нема куди, — гірко промовив капітан. — Але, можливо, йому потрібна магія, як нам… як нам… сонячне світло? Чи їжа. 

— Гадаєте, він чарофаг? 

— Я вважаю, що він харчується магією, от і все, — сказав Ваймз, який не мав класичної освіти. — Усі ці болотяні дракончики постійно на межі вимирання, а уявіть, що колись у доісторичні часи хтось із них раптом навчився використовувати магію. 

— Колись у світі було повно природної магії, — замислилася леді Ремкін. 

— От бачите! Врешті-решт усім живим істотам потрібне повітря і море. Якщо навколо є природний ресурс, його обов’язково хтось використає, правда? І тоді зникають проблеми із поганим травленням, надмірною вагою, розмахом крил і тому подібним, адже про все це має подбати магія. Ось так! 

«Але магії знадобиться дуже багато», — подумав він. Йому б не вдалося точно й впевнено сказати, який обсяг магії здатний так змінити світ, аби вкритий сталевою лускою багатотонний велетень шугав у небі, мов ластівка. Аж ніяк не менше, аніж цілий безмір. 

Всі ці крадіжки… Хтось годував дракона. 

Капітан озирнувся на Бібліотеку Невидної академії — величезне нагромадження магічних книжок і найпотужніший осередок чистої сили чарів у Дискосвіті. 

А зараз дракон навчився самостійно добувати собі їжу. 

Ваймзу стало болісно-очевидно, що леді Ремкін поворухнулася, а наступної миті він уже із жахом дивився, як вона крокує до дракона, випнувши величезне, мов ковадло, підборіддя. 

— Трясця! Що ви робите?! — гучно прошепотів він. 

— Якщо він родич болотяних драконів, може, я зумію його приборкати, — відповіла та. — Треба дивитися їм в очі і говорити рішучим суворим тоном. Бачте, у них сили волі немає. Це просто великі слимаки. 

На свій сором, Ваймз усвідомив, що його ноги аж ніяк не хочуть рвонути з місця у безумну вилазку і дати йому можливість відтягнути леді Ремкін назад. Його гонор був від цього не в захваті, а тіло відчувало цілком реальну загрозу вплавитися у найближчу стіну, і загрожувало це аж ніяк не гонору. 

Палаючими від сорому вухами він почув її голос: 

— Поганий хлопчик! 

Площею розкотилося відлуння цього жорстокого вироку. 

«Боги, — подумав він. — Невже драконів дресирують саме так?» Вказують їм на випалений шмат підлоги і погрожують натицяти носом? 

Набравшись духу, він визирнув з-за жолоба. 

Дракон повільно крутив головою, наче стрілою крана. Йому було трохи важко зосередити погляд на леді Ремкін, бо вона стояла дуже близько. Ваймз помітив, як примружилися величезні червоні очі: істота намагалася розгледіти, що коїться в неї просто під носом. Вона здавалася спантеличеною, і Ваймз цілком розумів цю реакцію. 

— Сидіти! — рявкнула леді Ремкін таким безапеляційним тоном, що навіть Ваймз мимоволі відчув, як підгинаються ноги. — Гарний хлопчик! Може, десь тут у мене є шматочок коксу… 

І вона поплескала по кишені. 

Дивитися в очі — ось що найважливіше. «Не варто їй було відводити погляд навіть на мить», — подумав Ваймз. 

Дракон ліниво підняв один пазур і пришпилив її до землі. 

Не тямлячись від жаху, Ваймз наполовину підвівся, і тоді Еррол вирвався й одним стрибком перемахнув через жолоб. Він застрибав площею: наполовину летів, наполовину біг, ляскаючи крильцями і хапаючи пащею повітря. Дракончик намагався дихнути вогнем, але з горлечка виривалося лише хрипке відригування. 

Назустріч йому линуло біло-блакитне полум’я. Через площу пролягла смуга розжареної лави у кілька ярдів завдовжки. Однак сміливця не зачепило — та й важко було поцілити в Еррола, поки той летів, бо він і сам не знав, куди його несуть крильця і де він опиниться наступної миті. Спинившись, дракончик неодмінно загинув би, тому він, мов перелякана, але затята броунівська частинка, крутився дзиґою та підстрибував, ухиляючись від дедалі нещадніших вогненних пострілів. 

Великий дракон зіп’явся на задні лапи — пролунав такий звук, наче розмотували десяток якірних ланцюгів одночасно, — і спробував збити набридливого зухвальця. 

Тієї миті Ваймзові ноги нарешті припинили опір і вирішили, що вряди-годи можна й погеройствувати. Тримаючи меч напоготові (раптом якось згодиться), він миттю подолав відстань, що відділяла його від леді Ремкін. Схопив її за плече й за шмат просякнутої грязюкою сукні і закинув на спину. 

Ваймз подолав декілька ярдів, перш ніж усвідомив, який це помилковий маневр. 

— Гнгх, — вичавив із себе він. 

Хребет і коліна плавилися, намагаючись поєднатися навіки. Перед очима блимали пурпурові цятки. На додачу до всього того, в шию впиралося щось дивне — але гостре і, схоже, вироблене з китового вуса. 

Завдяки інерції вдалося ступити ще декілька кроків. Ваймз розумів, що коли зупиниться — його просто розчавить. У своєму родоводі Ремкіни століттями робили ставку не на красу, а на здорову дебелість і міцний кістяк. І домоглися чудових результатів. 

За кілька футів від нього на бруківці затріскотіло блакитнувате драконяче полум’я. 

Потім він і сам не міг достеменно пригадати, чи справді підстрибнув на кілька дюймів у повітря і зміг подолати решту дистанції до схованки бігом у цілком достойному темпі. 

Можливо, у надзвичайних ситуаціях кожен здатен оволодіти вмінням миттєво пересуватися, яке для Ноббі стало другою натурою. Хоч там як, жолоб тепер опинився позаду, а леді Ремкін лежала в його обіймах — точніше притискала його руки до землі своїм тілом. Він спромігся висмикнути їх і почав розтирати її, щоб повернути до життя. А далі що? Поранень на ній він не бачив. Щось пригадував про те, що треба нібито розстібнути на людині одяг, але в цьому разі точно не впорався б: знадобилися б спеціальні інструменти. 

Леді Ремкін вирішила цю нагальну проблему: схопилася за край жолоба і рвучко сіла. 

— Он як, — промовила вона. — Я тебе зараз капцем… 

І тут вона вперше поглянула на Ваймза. 

— Якого милого тут… — знову заговорила вона, а потім нарешті помітила, що коїться в нього за спиною. 

— От собака. Пардон за мою хапонійську. 

Еррол втрачав сили. Його крильця-обрубки не були придатні до справжнього польоту. Він не падав лише завдяки тому, що несамовито махав ними, ніби курча. Повітря з посвистом розтинали величезні пазури. Одним із них зачепило фонтан на площі, і він вщент розвалився. 

Наступний удар втрапив точнісінько в Еррола. 

Він пролетів у Ваймза над головою по прямій висхідній траєкторії і врізався у дах. 

— Піймайте його! — крикнула леді Ремкін. — Піймайте негайно! Справа життя й смерті! 

Здивовано глянувши на неї, Ваймз кинувся вперед і підняв Еррола, коли дракончикове грушоподібне тіло перевалилося через край даху і впало вниз. Воно виявилося на диво важким. 

— Слава небесам, — сказала леді Ремкін, важко спинаючись на ноги. — Вони так легко вибухають… Це могло дуже погано закінчитися. 

І тут вони згадали іншого дракона. Цей був не з тих, що вибухають, а з тих, що полюють на людей. Вони повільно розвернулися. 

Нависаючи над ними, чудовисько фиркнуло і відвело погляд, немовби ці двоє не становили для нього жодної цікавості. Воно важко піднялося у повітря і одним лінивим помахом крил розвернулося й повільно відлетіло геть від площі, вгору, поринаючи в туман, що клубочився над містом. 

Ваймз більше переймався зараз маленьким дракончиком, якого тримав на руках. У животі у нього загрозливо буркотіло. Тепер капітан шкодував, що не приділив більше уваги книжці з анатомії драконів. Можливо, бурчання в животі означає, що дракон от‑от вибухне? Чи треба чекати, поки воно припиниться? 

— Ми повинні його наздогнати! — сказала леді Ремкін. — Де карета? 

Ваймз махнув рукою приблизно в тому напрямку, куди — як він міг пригадати — рвонули перелякані коні. 

Еррол чхнув, випустивши хмарку теплого газу, що смерділа гірше, аніж зогнилі в льоху наїдки. Кволо дриґнувши лапкою в повітрі, він лизнув обличчя Ваймза язиком, що нагадував розжарену тертушку, вирвався з рук і пошкандибав геть. 

— Куди це він? — пророкотіла леді Ремкін, яка вийшла з імли, тягнучи за собою коней. 

Вони впиралися як могли, з-під копит, що кресали по бруківці, вилітали іскри, але будь-який спротив був марним. 

— Він досі намагається викликати його на двобій! — сказав Ваймз. — А схоже було, що відступиться, правда ж? 

— Вони б’ються, мов скажені, — пояснила леді Ремкін, коли він заліз у карету. — Бачте, кожному треба, щоб супротивник вибухнув. 

— А я думав, у Природі переможена тварина просто падає на спину, демонструючи покору, та й край, — сказав Ваймз, коли карета заторохтіла бруківкою за болотяним дракончиком, що вже розчинявся в тумані. 

— У драконів не так, — сказала леді Ремкін. — Коли якийсь недоумок підставляє тобі черево, треба його випатрати, от і все. Такий у них підхід — майже як у людей, правда ж? 

Над Анк-Морпорком щільно нависли хмари. А над ними сяяло сонце Дискосвіту, золоте і неквапне. 

Дракон виблискував у світанковому світлі, пересуваючись у повітрі, виконуючи неймовірні викрутаси і повороти просто для задоволення. А тоді він згадав про справу на цей день. 

А вони дуже самовпевнені, щоб його викликати… 

Під ним — на вулиці Дрібних божеств — від краю до краю блукала шеренга людей. Попри густий туман, ставало все велелюдніше. 

— Як ви називаєте предмети, схожі на тонкі сходинки? — спитав сержант Колон. 

— Драбинами, — сказав Морква. 

— Багатенько їх, — сказав Ноббі. Підійшов до найближчої і копнув. 

— Ой, — чоловік пробирався кудись, наполовину похований оберемком прапорів. 

— Що відбувається? — спитав Ноббі. 

Прапороносець зміряв його поглядом і запитав:  

— Хто хоче знати, мартопляси? 

— Ми. Перепрошуємо, — сказав Морква, виринаючи з туману, наче айсберг. Чоловік скорчив кислу міну. 

— Ну, це ж коронація, хіба ні, — відповів той. — Треба підготувати вулиці до коронації. Підняти прапори. Повикидати старі стяги, хіба ні? 

Ноббі глипнув на мокру тканину. 

— Не аж такі старі на вигляд, як на мене, — сказав він. — Радше нові. 

— А що це за товсті вигнуті фігури на тому щиті? 

— Це королівські гіпопотами Анка, — гордо мовив чоловік. — Нагадування про нашу славну спадщину. 

— І як довго ми маємо цю славну спадщину? — запитав Ноббі. 

— Відучора, звісно. 

— Хіба можна отримати таку спадщину за один день? — сказав Морква. — Для цього ж потрібен час. 

— Якщо у нас її ще немає, — озвався сержант Колон. — Присягаюся, скоро матимемо спадщину. Моя дружина залишила для мене про це повідомлення. За всі ці роки вона стала монархісткою, — він люто копнув тротуар. — Ха! — сказав він. — Чоловік рве жили тридцять років, щоб покласти на стіл шмат м’яса, а вона все торочить про якогось хлопчака, що стане королем за п’ятихвилинну роботу. Знаєте, що я отримав до чаю вчора ввечері? Сендвічі з яловичиною. А з них накрапало! 

Двійко неодружених парубків не зреагували належним чином. 

— Оу! — сказав Ноббі. 

— Справжня соковита яловичина? — спитав Морква. — Така з хрусткою скоринкою і лискучими крапельками жиру? 

— І не пригадаю, коли востаннє смакував непросмаженим м’ясцем зі скоринкою, — замріявся Ноббі, наче перебуваючи в гастрономічному раю. — Дрібка солі і перцю — і маєте страву, достойну ко… 

— Навіть не кажи, — попередив Колон. 

— А найліпше — встромити ножа і зрізати жирок, й він порскне золотисто-коричневими бризками, — мрійливо сказав Морква. — Така мить достойна ко… 

— Заткнись! Заткнись! — закричав Колон. — Ви просто… що відбувається, чорт забирай? 

Вони відчули раптовий порив вітру і побачили, як туман над ними склубочився і розвіявся біля стін будинків. Струмінь холодного повітря промчав вздовж вулиці і майнув геть. 

— Здається, там нагорі щось пролетіло, — сказав сержант. Він похолов. — Як гадаєте… 

— Ми бачили, що він убиває, хіба ні? — твердо сказав Ноббі. 

— Ми бачили, що він зник, — сказав Морква. 

Вони дивилися один на одного, самотні та змоклі на вулиці, заповненій туманом. Там, нагорі, могло бути будь-що. Уява заселяла вогке повітря жахливими істотами. Та найгіршим було усвідомлення, що Природа могла перевершити уяву. 

— Ні-і, — сказав Колон. — Напевно, це просто… великий болотяний птах. Або ще щось. 

— Хіба ми не мали би щось зробити? — спитав Морква. 

— Так, — відказав Ноббі. — Треба чимшвидше вшиватися звідси. Згадайте Ґаскіна. 

— Може, це інший дракон, — сказав Морква. — Треба попередити людей і… 

— Ні, — серйозно сказав сержант Колон. — Бо вони: «а» — не повірять нам і «б» — тепер у нас є король. І то його робота — дракони. 

— Точно, — сказав Ноббі. — Він справді може розлютитися. Дракони — знаєте, вірогідно королівські тварини. Як олені. Треба виконувати тридліни^[18], щойно подумавши про вбивство дракона, адже король десь поблизу. 

— Добре, що ти так по-простому, — сказав Колон. 

— Простак, — підказав Ноббі. 

— Такий підхід не надто громадянський… — почав було Морква. Його перебив Еррол. 

Маленький дракончик вибіг на середину вулиці, задерши обрубок хвоста, і сфокусував погляд на хмарах у небі. 

Він пройшовся просто поряд із шеренгою, не звертаючи на неї уваги. 

— Що з ним? — сказав Ноббі. 

Гуркіт позаду сповіщав наближення карети Ремкін. 

— Люди? — невпевнено сказав Ваймз, вдивляючись крізь туман. 

— Однозначно, — сказав сержант Колон. 

— Ви бачили дракона? Окрім Еррола? 

— Нуу гм, еее, — сказав сержант Колон, поглядаючи на інших двох. — Щось таке, сер. Можливо. Щось таке і було. 

— Тоді не стійте тут, як стадо тюхтіїв, — сказала леді Ремкін. — Залазьте! Тут повно місця! 

І це було справді так. Мабуть, коли цю карету змайстрували, вона була чудом із чудес — плюш, позолота, китички. Але час, не надто дбайливе ставлення, подерті сидіння, адже тут часто перевозили драконів, зробили своє, втім, від карети все ще відгонило привілеями, стилем і драконами, певна річ. 

— Що думаєте робити? — спитав Колон, калатаючись в кареті крізь туман. 

— Вимахувати, — сказав Ноббі, граційно жестикулюючи перед валами довкола. 

— Такі речі — огидні, насправді, — роздумував сержант Колон. — Роз’їжджати в отаких каретах у той час, коли є люди без даху над головою. 

— Це карета леді Ремкін, — сказав Ноббі. — Тож все гаразд. 

— Звісно, але як щодо її предків, га? Великі будинки і карети не здобудеш, бодай трішки не скривдивши бідняків. 

— Ви дратуєтесь, бо ваша жінка вишиває на спідньому корони, — сказав Ноббі. 

— Нічого не вдієш, — обурено сказав сержант Колон. — Я завжди твердо відстоював права людини. 

— І ґнома, — сказав Морква. 

— Так, звісно, — невпевнено мовив сержант. — Але вся ця справа з королями і лордами — то все суперечить базовій людській гідності. Усі ми народжені рівними. Мене просто нудить. 

— Ніколи не чув, щоб ви так говорили раніше, Фредеріку, — сказав Ноббі. 

— Сержант Колон, Ноббі. 

— Перепрошую, сержанте. 

Туман набув форми справжньої осінньої анк-морпоркської бамії^[19]. Ваймз вдивлявся в туман, намокаючи до кісток від вологості. 

— Я просто змушу його показатися, — сказав він. — Тут повернемо ліворуч. 

— Хтось знає, де ми? — спитала леді Ремкін. 

— Десь у діловому районі, — коротко відповів Ваймз. Еррол почав рухатися повільніше. Поглянув угору і заскиглив. 

— Він не може побачити ту чортову тварюку в цьому тумані, — сказав Ваймз. — Не дивно, що… 

Наче на підтвердження, туман засяяв. Просто перед ними він розквітнув, наче хризантема, і видав звук «вуумф». 

— О, ні, — простогнав Ваймз. — Тільки не знову! 

— Чи все гаразд із Чашами Цілісності і чи істинно вони наповнені? — мовив брат Дозорець. 

— Так, наповнені по вінця. 

— Води Світу, чи зреклися? 

— Так, зреклися повністю. 

— Чи скуті численними ланцюгами Демони Нескінченності? 

— Чорт, — сказав брат Тинькар. — От завжди є щось. 

Брат Дозорець погодився. 

— Лише одного разу ми спромоглися виконати стародавні і вічні ритуали правильно і все було чудово, правда? Вам варто це залагодити. 

— Чи не можна пошвидше, брате Дозорцю, а що як я просто зроблю це двічі наступного разу? — сказав брат Тинькар. 

Брат Дозорець невдоволено погодився. Здавалося, ця думка слушна. 

— Гаразд, — сказав він. — А зараз повертайся з усіма. І ви маєте називати мене Виконувач обов’язків Верховного гросмейстера, зрозуміло? 

Просвітлені брати оцінили його звернення без належної шани. 

— Нам ніхто не казав, що ти будеш виконувати обов’язки Верховного гросмейстера, — промимрив брат Придверник. 

— Ну, ви всі знаєте, що я, чорт забирай, добре виконую свою роботу, тому Верховний гросмейстер і попросив мене відкрити Ложу, бо він затримується через усю цю коронацію, — зверхньо сказав брат Дозорець. — Якщо це не робить мене Виконувачем обов’язків Верховного гросмейстера, то що ж тоді робить? 

— Не розумію, — промимрив брат Придверник. — Ти не можеш отримати такий високий титул отак. Тебе можна було б назвати… Розпорядником Ритуалів. 

— Таак, — сказав брат Тинькар. — Не розумію, чого це ти дереш носа. Тебе ж навіть не навчали монахи тим усім древнім та загадковим таємницям чи чомусь такому. 

— Ми тут зависаємо годинами, — сказав брат Придверник. — Це неправильно. Гадаю, ми заслуговуємо на нагороду… 

Брат Дозорець усвідомив, що втрачає контроль. І спробував застосувати дипломатію. 

— Я певен, що Верховний гросмейстер скоро прибуде, — сказав він. — Давайте не будемо псувати все просто зараз? Хлопці? Організувати цю битву з драконом, усе зробити правильно, це ж було щось, чи не так? Ми через усе це пройшли, правда ж? Варто почекати ще трішечки, гаразд? 

Коло з фігур у каптурах і мантіях зсунулося, демонструючи невдоволену згоду. 

— Гаразд. 

— Досить справедливо. 

— БЕЗПЕРЕЧНО. 

— Егеж. 

— Ну якщо так, то так. 

У свідомості брата Дозорця ятрився сумнів, що щось пішло не так, але він не міг зрозуміти що. 

— Гм-м, — сказав він. — Брати? 

Ті неохоче посунулися. Щось у кімнаті зависло в повітрі. Сама атмосфера. 

— Брати, — повторив брат Дозорець, намагаючись утвердитися. — Ми усі тут, чи не так? 

Почувся тривожний хор згоди. 

— Звісно, ми тут. 

— У чому справа? 

— Так! 

— ТАК. 

— Так. 

І знову було це відчуття неправильності речей, якого ти не можеш торкнутися пальцем, бо твій палець надто наляканий. Та тривожні думки брата Дозорця перервалися скреготом на даху. Декілька шматків штукатурки впали в коло. 

— Брати? — нервово повторив брат Дозорець. 

То був один із тих звуків тиші, довгий, дзвінкий звук тиші максимальної концентрації і, цілком можливо, звук затриманого повітря в легенях завбільшки зі скирти сіна. Корабель мужності брата Дозорця тонув, його покинули останні щури самовпевненості. 

— Брате Придвернику, чи не міг би ти відкрити засувку до жаского порталу… — сказав він тремтячим голосом. 

І тут засяяло світло. 

Не було болю. Не було часу. 

Смерть відкидає багато речей, особливо, якщо прибуває в момент, коли температура настільки висока, що може випаруватися залізо; серед тих речей є й ваші ілюзії. Безсмертні останки брата Дозорця спостерігали, як дракон летить геть у туман, відтак поглянули вниз на калюжу розплавленого металу, каменю і різних мікроелементів, що залишилася від секретного штабу. І його мешканців, як він усвідомив із безпристрасністю, що є частиною буття мертвим. Отак проживаєш життя і завершуєш його як мазок, що крутиться собі, наче вершки у чашці кави. Якими б не були ігри богів, грають вони у достобіса загадковий спосіб. 

Він поглянув на фігуру в каптурі, що стояла позаду нього. 

— Ми не мали такого наміру, — слабко сказав він. — Чесно. Жодних правопорушень. Ми лише хотіли того, що нам належиться. 

Кістлява рука поплескала його по плечу, і то не було недобре. 

І Смерть мовив: 

— ВІТАЮ. 

Окрім Верховного гросмейстера, у час дракона поза штабом був лише один Просвітлений брат, і то був брат Загребун. 

Його послали по піцу. Брата Загребуна завжди відсилали по їжу. Так було дешевше. Його ніколи не турбувало опанування мистецтва оплачувати покупки. 

Коли варта під’їхала услід за Ерролом, брат Загребун стояв зі стосом картонних коробок і з роззявленим ротом. 

Там, де мав бути жаский портал, залишилася лише тепла купка оплавлених уламків. 

— О, боженьку! — сказала леді Ремкін. 

Ваймз вислизнув з карети і поплескав по плечу Брата Загребуна. 

— Пробачте, сер, — сказав він. — Ви часом не бачили, що… 

Коли брат Загребун повернувся до нього обличчям, то це було обличчя людини, яку перестріли біля входу в Пекло. Його рот усе ще був роззявлений, та він не міг мовити і слова. 

— Чи могли б ви провести мене до Ярду, — сказав Ваймз. — Маю причини вірити, що ви… — він завагався. Він не цілком був упевнений, що мав причини вірити. Ясно, що цей чоловік винен. Ви б визнали його винним, просто на нього подивившись. І не те, щоб він був винен у чомусь конкретному. Просто винен у загальному сенсі. 

— М-м-м-м-мих, — сказав брат Загребун. 

Сержант Колон обережно відкрив кришку верхньої коробки. 

— Що робитимете, сержанте? — спитав Ваймз, відступаючи. 

— Ем. Виглядає як Хапонійська гостра з анчоусами, — тоном поціновувача сказав сержант Колон. 

— Я маю на увазі чоловіка, — сказав Ваймз. 

— Н-н-н-н, — сказав брат Загребун. 

Ваймз заглянув під каптур. 

— Я його знаю, сер, — сказав він. — Бенджі Легкоступ Боґґіс. Він з Гільдії злодіїв. Я давненько його знаю, сер. Хитрий маленький негідник. Зазвичай працює в Академії. 

— Чарівником? — спитав Ваймз. 

— Підробітки, сер. Садівником, теслею і всяке таке. 

— О. Так? 

— Чи ми можемо щось зробити для бідолахи? — спитала леді Ремкін. 

Ноббі хвацько відсалютував. 

— Можу зарядити йому по яйцях, якщо забажаєте, моя леді. 

— Д-д-д-р-р-р, — сказав брат Загребун й несвідомо затремтів, побачивши сталеву посмішку шляхетної леді, яка вирішила не показувати, що зрозуміла щойно сказане. 

— Покладіть його в карету, ви двоє, — сказав Ваймз. — Якщо ви не проти, леді Ремкін… 

— Сибіл… — поправила леді Ремкін. 

Ваймз почервонів і продовжив: 

 — Дуже добра ідея його ув’язнити. І пред’явити звинувачення у крадіжці книжки, а саме: «Викликання драконів». 

— Маєте рацію, сер, — сказав сержант Колон. — Піца вистигає, до речі. Самі знаєте, що сир стає препаскудним, коли вистигає. 

— І не бийте його, — застеріг Ваймз. — Навіть якщо без сліду. Моркво, ходімо зі мною. 

— Д-Д-д-д-р-р-а-а, — зголосився Брат Загребун. 

— І візьміть Еррола, — додав Ваймз. — Він тут просто скаженіє. Віддаю належне, він сміливий малий демон. 

— Прекрасно, що ви про це подумали, — сказав Колон. 

Еррол бігав туди-сюди коло зруйнованої будівлі і підвивав. 

— Гляньте на нього., — сказав Ваймз. — Не дочекається бійки. 

Він подивився на туман, що клубочився. «Там точно щось є», — подумав він. 

— Що робитимемо, сер? — запитав Морква, коли карета від’їхала. 

— Нервуєтесь? — спитав Ваймз. 

— Ні, сер. 

Те, як він це мовив, щось сколихнуло у Ваймзових думках. 

— Ні, — сказав він. — Не нервуєтесь? Гадаю, це у вас від ґномів. У вас немає уяви. 

— Певен, що зроблю усе якнайкраще, — твердо сказав Морква. 

— Так і відсилаєте всю свою платню матері? 

— Так, сер. 

— Чудовий ви хлопець. 

— То що робитимемо, капітане? — повторив Морква. 

Ваймз роззирнувся. Зробив кілька безцільних розпачливих кроків. А потім широко розвів руки і плеснув себе по боках. 

— Звідки я знаю? — сказав він. — Гадаю, попередимо людей. Мабуть, нам найліпше вирушити в палац Патриція. А потім… 

У тумані були сліди. Ваймз завмер, приклав палець до губ і затягнув Моркву у провулок, щоб сховатися. 

Із клубів туману виринула постать. «Ще один із тих», — подумав Ваймз. Зрештою, немає закону, який би забороняв вбирати довгі чорні плащі і каптури. Може бути дюжина цілком невинних причин, чому ця постать вбралася у довгий чорний плащ, натягнула каптур і стовбичить на світанку біля щойно спаленого будинку. Мабуть, варто попросити його назватися. 

І зробив крок. 

— Перепрошую, сер… — почав було він. 

Постать озирнулася. Було чутно шипіння від вдиху. 

— Якщо ви не заперечуєте, я хочу спитати… за ним, молодший констеблю! 

Постать добре стартувала. Промчала вулицею і дісталася рогу, доки Ваймз був лише на півдорозі. Він встиг завернути за ріг і побачив, як постать зникає у провулку. Ваймз побачив, що біжить лиш він один. Віддихуючись, він зупинився і побачив, як Морква неспішно трюхикає довкола рогу. 

— У чому справа? — прохрипів він. 

— Сержант казав, що мені не варто бігати, — сказав Морква. 

Ваймз кинув на нього невиразний погляд. А потім збагнув. 

— Ох, — сказав він. — Е-е, розумію. Не думаю, що він мав на увазі усі випадки, — він ще раз подивився у туман. 

— Небагато у нас шансів зробити бодай щось у цьому тумані і на цих вулицях. 

— Може, знайдемо якогось невинного свідка? — спитав Морква. 

— В Анк-Морпорку, так? 

— Так, сер. 

— Схопимо його просто тому, що він рідкісно цінний. — сказав Ваймз. 

Він поплескав Моркву по плечу. 

— Ходімо. Нам варто піти до палацу Патриція. 

— Палацу Короля, — виправив Морква. 

— Що? — спитав Ваймз. Потяг його думок тимчасово забуксував. 

— Зараз це палац Короля, — сказав Морква. 

Ваймз кинув на нього кривий погляд. І видав короткий невеселий смішок. 

— А й справді, — погодився він. — Наш король, що вбиває драконів. Гарно спрацював, — він зітхнув. — Їм це не сподобається. 

Їм і не сподобалося. Нікому. 

Першою проблемою була придворна гвардія. 

Ваймзові вони ніколи не подобалися. Зрештою, і він їм теж ніколи не подобався. 

Гаразд, цілком можливо, що гвардійці трохи легковажили законом, та, на фахову думку Ваймза, вони були за крок до найгірших кримінальних елементів, які лише могло породити це місто. Наступний крок — це крок униз. Вони мали б трохи реформуватися, аби бодай могла виникнути думка про внесення їх до переліку Десяти Небажаних Осіб. 

Вони грубі. Вони жорстокі. Вони не прибирали стічні канави, а були тим, що знаходять прибиральники стічних канав у моменти найбільшого виснаження. Патрицій платив їм дуже добре, ймовірно, і тепер був хтось, хто теж платив їм дуже добре, бо коли Ваймз підійшов до воріт, двоє гвардійців, які щойно спиралися на стіни, виструнчилися, нагнітаючи психологічну атмосферу максимального правопорушення. 

— Капітан Ваймз, — сказав Ваймз, дивлячись просто перед собою. — Побачити Короля. Це надзвичайно важливо. 

— Та? Краще б так і було, — відповів гвардієць. — Капітан Слаймз, так? 

— Ваймз, — монотонно сказав Ваймз. — Через «В». 

Один із гвардійців кивнув напарникові. 

— Ваймз. Через «В». 

— Химерно, — мовив другий гвардієць. 

— Це терміново, — сказав Ваймз із дерев’яним виразом обличчя. Він намагався просунутися вперед. 

Перший гвардієць виступив уперед і різко пхнув його в груди. 

— Туди ніхто не зайде, — сказав він. — Наказ короля, розумієш? Тож можеш іти під три чорти, капітане Ваймз, через «В». 

Не слова додали Ваймзові рішучості, а те, як той чоловік захихотів. 

— Відійдіть, — сказав він. 

Гвардієць нахилився і постукав Ваймзові по шолому. 

— Хто це тут намагається мені наказувати, якийсь коп? 

Бувають такі миті, коли кинути бомбу — по-справжньому приємно. 

— Молодший констеблю Моркво, заарештуйте цих людей, — наказав Ваймз. 

Морква відсалютував. 

— Так, сер, — сказав він, розвернувся і зграбно попрямував туди, звідки вони прийшли. 

— Гей! — гукнув Ваймз услід Моркві. 

— Саме це я й хотів побачити, — сказав перший гвардієць, опираючись на спис. — Ініціативний цей ваш хлопчинка. Має голову на плечах. Не захотів чекати, поки йому відкрутять вуха. Хлопець далеко піде, якщо лише й далі чинитиме мудро. 

— Дуже розумний, — мовив другий гвардієць і приставив спис до стіни. — Дратуєте ви мене, чуваки з Варти, швендяєте скрізь, ніколи належно не працюєте. Хизуєтесь своєю владою, наче на вас треба зважати. Тож ми із Кларенсом покажемо вам, що таке справжня служба, отак. 

«Одному я б точно міг наваляти, — подумав Ваймз, відступаючи кілька кроків назад. — Принаймні якби він відвернувся». 

Кларенс спер спис до воріт і плеснув у долоні. 

Почулося гучне й жаске улюлюкання. Ваймз здивовано подумав, що той звук видавав не вартовий. 

З-за рогу на шаленій швидкості вибіг Морква, тримаючи у кожній руці по сокирі. Він наближався, прискорюючись, його велетенські шкіряні сандалі хльоцали по бруківці. І постійно лунав цей клич «дідадідадіда», наче хтось потрапив у пастку на дні глибокого каньйону з гучним відлунням. 

Двоє гвардійців остовпіли від здивування. 

— На вашому місці я б пригнувся, — сказав Ваймз звідкись знизу. 

Морквині сокири вилетіли з його рук і полетіли зі свистом, наче двійко куріпок. Одна сокира влучила у ворота палацу, пошкодивши їхню верхівку. Друга — поцілила в першу і розколола її. Тоді з’явився Морква. 

Ваймз відійшов, присів на найближчу лавку і скрутив собі сигарету. Закуривши, він мовив: 

— Цього цілком достатньо, констеблю. Тепер вони спокійно підуть із вами. 

— Так, сер. Яке звинувачення? — спитав Морква, тримаючи у кожній руці по млявому тілу. 

— Образа офіцера Варти під час виконання обов’язків і… аа, так. Опір арешту. 

— Відповідно Розділу (VII) Акту про громадський порядок від 1457 року, — сказав Морква. 

— Так, — урочисто сказав Ваймз. — Так. Так, гадаю, що саме так. 

— Але вони не чинили сильного опору, сер, — зауважив Морква. 

— Гаразд. Тоді спроба опиратися арешту. Думаю, ми можемо залишити їх біля стіни до нашого повернення. Припускаю, вони не захочуть кудись податися звідси. 

— Ваша правда, сер. 

— Не кривдь їх, добре? — мовив Ваймз. — Не можна кривдити заарештованих. 

— Так, сер, — ревно сказав Морква. — Заарештовані мають Права відповідно до Акту про гідність (громадянські права) від 1341 року. Я постійно це кажу капралові Ноббі. Так і кажу йому: «У них є Права». Це означає, що не варто застосовувати копняки. 

— Добре кажете, констеблю. 

Морква глянув униз. 

— Ви маєте право мовчати, — сказав він. — Ви маєте право не шкодити собі, падаючи зі сходів, що ведуть до камери. Ви маєте право не вистрибувати з вікон. Ви не повинні казати нічого і розуміти, що все, що ви скажете, може бути використано як доказ. 

Він дістав нотатник і лизнув олівець. Ще більше нахилився до Ваймза. 

— Перепрошую? — запитав Морква у капітана. — Як пишеться «стогін», сер? 

— СТО-ГІН, гадаю. 

— Дякую, сер. 

— До речі, констеблю. 

— Так, сер. 

— Чому сокири? 

— Вони ж були озброєні. Тож я узяв сокири у коваля на Ринку, сер. І сказав йому, що ви трохи пізніше за них заплатите. 

— А той лемент? 

— Ґномський військовий йодль, сер, — гордо сказав він. 

— Дуже добрий, — сказав Ваймз, ретельно добираючи слова. — Та я буду вдячний, якщо наступного разу ви попередите про таке, гаразд? 

— Звісно, сер. 

— У письмовій формі, гадаю. 

Бібліотекар гойдався. Він не надто просунувся у своїй справі, бо існували речі, які він недолюблював. Живі істоти еволюціонують, прагнучи заповнити усі ніші довкілля, а декотрі з них чудово сховалися у запилюженій безмежності Б-простору. Вони були значно незвичайніші, аніж звичайні незвичайні істоти. Переважно він міг почуватися у безпеці, спостерігаючи, як краби невинно пасуться у пилюці. А вже коли вони наближалися, треба було ховатися. Кілька разів він втискався в полиці, коли з них падав котрийсь тезаурус. Він терпляче зачекав, доки стадо Істот проповзло геть, випасаючись на змістовому наповненні вибраних книжок і лишаючи по собі купи малих тонких томів літературної критики. І там були й інші речі, ті, від яких він спішно тікав, намагаючись не витріщатися… 

І за всяку ціну треба було уникати кліше. 

Він доїв арахіс на верхівці драбинки й бездумно оглядав верхні полиці. Територія однозначно була йому знайома, чи принаймні він мав таке відчуття, що з часом вона буде йому знайомою. У Б-просторі по-іншому сприймається час. 

Він відчував, що знає обриси окремих полиць. Заголовки книжок, хоч і нечитабельні, дражливо натякали на розбірливість. Навіть запилюжене повітря пахло чимось, що він впізнавав. 

Він швидко прошкутильгав повз боковий прохід, завернув за ріг і, на мить втративши орієнтацію у просторі, потрапив у вимір, який люди, не знаючи нічого кращого, вважають нормальним. 

Він відчув сильний жар, його хутро нашорошилося — поступово вивільнялася темпоральна енергія. 

Він був у темряві. 

Простягнув руку і помацав вигини книжок поблизу. Аа. Тепер він знав, де був. 

Він був удома. Він був удома тиждень тому. 

Було важливо не лишти по собі слідів. Та це не було проблемою. Він видерся на найближчу книжкову шафу і поспішив кудись під світлом зірок, що линуло з купола. 

Люпін Вонс відвів погляд від стосів паперів на столі, його очі почервоніли від утоми. У місті ніхто нічого не знав про коронації. І він мусив усе залагодити самотужки. А зробити треба було чимало, він це знав. 

— Так? — сказав він різко. 

— До вас капітан Ваймз, — відповів секретар. 

— Ваймз із Варти? 

— Так, сер. Каже, що справа надзвичайно важлива. 

Вонс поглянув на список справ, що також були надзвичайно важливими. По-перше, королівська коронація. Ієрархи п’ятдесяти трьох релігій зголосилися на цю почесну місію. Буде ще та сутичка. По-друге, королівські коштовності. Чи радше те, що вони не були коштовностями корони. Коштовності корони зникли за часів попередніх поколінь. Ювелір з вулиці Вправних ремісників з усіх сил намагався встигнути витворити щось зі скла і позолоти. 

Ваймз міг зачекати. 

— Скажіть йому, нехай приходить в інший день, — відказав Вонс. 

— Тішимося, що ви нас приймаєте, — сказав Ваймз, з’являючись на порозі. 

Вонс пильно подивився на нього. 

— Коли ви вже тут… — почав він. 

Ваймз кинув свій шолом на стіл, що, на думку секретаря, було вкрай неввічливо, і сів. 

— Прошу сідати, — мовив Вонс. 

— Ви вже снідали? — запитав Ваймз. 

— Не певен… — почав було Вонс. 

— Не турбуйтеся, — бадьоро сказав Ваймз. — Констебль Морква піде на кухню і пошукає щось. Цей дядько нехай покаже, де кухня. 

Коли вони пішли, Вонс перехилився через купи паперів на столі. 

— Сподіваюсь, у вас вагомі причини… — мовив він. 

— Дракон повернувся, — сказав Ваймз. 

Якусь хвильку Вонс на нього витріщався. А Ваймз витріщався у відповідь. 

Вонсові відчуття повернулися з якихось кутків, в які вони відскочили. 

— Ви ж напідпитку, правда? — запитав він. 

— Ні. Дракон повернувся. 

— Послухайте… — почав Вонс. 

— Я його бачив, — твердо сказав Ваймз. 

— Дракон? Ви впевнені? 

Ваймз перехилився через стіл. 

— Ні! Я, мабуть, жахливо помилився! — заверещав Ваймз. — То було щось геть інше із велетенськими кігтями, величезними шкіряними крилами і гарячим вогненним подихом! Є ж ще ціла купа подібних істот! 

— Але ми усі бачили, що дракона убили! 

— Я не знаю, що ми бачили! — сказав Ваймз. — Але знаю, що бачив я! 

Він відхилився назад, його трясло. Раптом відчув шалену втому. 

— Так чи інакше, — сказав він уже нормальним голосом. — Він спалив будинок на Мийній вулиці. Як і інші. 

— Хтось врятувався? 

Ваймз обхопив голову руками. Він подумав про те, коли він востаннє спав, ідеться про нормальний сон, ну знаєте, з простирадлами. Чи їв, наприклад. Це було вчора ввечері чи позавчора? І взагалі, якщо вдуматися, він спав у цьому житті чи ні? Не схоже на те. Руки Морфея засукали рукави й подавали його мозку правильні імпульси, та Ваймз пручався. «Хтось врятувався…» 

— Хто хтось? — запитав він. 

— Люди в будинку, звісно, — сказав Вонс. — Гадаю, що в будинку були люди. Вночі, я хочу сказати. 

— А? А. Так. Це не був звичний будинок. Я думаю, це було щось на зразок штабу таємного товариства, — вів далі Ваймз. У голові у нього щось клацнуло, але він був надто втомлений, щоб з’ясовувати, що саме. 

— Маєте на увазі магію? 

— Не знаю, — відповів Ваймз. — Може бути. Хлопці в мантіях. 

«Зараз він скаже мені, що я перевтомився, — подумав Ваймз. — І матиме рацію». 

— Слухайте, — доброзичливо сказав Вонс. — Люди, які бабраються в магії і не вміють її контролювати, вони можуть підірвати себе і… 

— Підірвати себе? 

— А у вас були шалені дні, еге ж? — м’яко вів далі Вонс. — Якби мене збив із ніг дракон, а потім мало не спалив заживо, гадаю, мені б весь час марилися дракони. 

Ваймз витріщався на нього із роззявленим ротом. Він не міг дібрати слів. Усі ці дні він тримався, наче всередині був пружний і еластичний вузол, та зараз він цілком ослаб. 

— А ви не думаєте, що перевтомилися? — запитав Вонс. 

«Ах, — подумав Ваймз. — Хороший жарт». 

І повалився вперед. 

Бібліотекар обережно нахилився над книжковою шафою і простягнув руку. 

Ось вона. 

Його тверді нігті намацали корінець книжки, обережно витягнули її з поличкиі підняли. Він акуратно присвітив ліхтарем. 

Жодного сумніву. «Викликання драконів». Єдиний примірник, перше видання, ледь пожовкле і надзвичайно драконне. Він поставив ліхтар поруч і почав читати першу сторінку. 

— Ммм? — сказав Ваймз, прокинувшись. 

— Я приніс вам чудове горнятко чаю, капітане, — сказав сержант Колон. — І фіглянок. 

Ваймз дивився з нерозумінням. 

— Ви спали, — охоче пояснив сержант Колон. — Вас просто вирубило, і Морква приніс вас сюди. 

Ваймз роззирнувся, тепер впізнаючи, що він у Ярді, і сказав: 

— Ох. 

— Ми з Ноббі дещо розслідували, — сказав Колон. — Отой будинок, що розплавився, знаєте? Так-от, там ніхто не живе. Це кімнати, які здають в оренду. Отож ми дізналися, хто їх орендував. Там є сторож, який щоночі виносить стільці і замикає приміщення. Він не знає, як все сталося. Ну ви знаєте, які ті сторожі. 

Ноббі відступив трохи назад, чекаючи на овації. 

— Чудова робота, — чемно сказав Ваймз, мачаючи фіглянок у чай. 

— Його використовували три товариства, — сказав Колон і дістав свій записник. — Анк-Морпоркське товариство шанувальників мистецтва, гм‑гм, Морпоркський клуб народного танцю і пісні та Просвітлене братство ночі, темної, мов чорне дерево. 

— А чому «гм-гм»? — запитав Ваймз. 

— Ну, знаєте. Витончене мистецтво. Просто чоловіки малюють молодих голих жінок. Отаке всяке, — пояснив поціновувач Колон. — Мені сторож розповів. У деяких з них навіть фарби на пензлях немає, знаєте. Сором який. 

«У цьому оголеному місті, мабуть, мільйони історій, — подумав Ваймз. — Але чому мені завжди трапляються саме такі?» 

— Коли вони зустрічаються? — спитав він. 

— Щопонеділка, о пів на восьму, вхід десять пенсів, — швидко відповів Колон. — А щодо народних танцюристів, то з цим жодних проблем. Пам’ятаєте, вам завжди було цікаво, що капрал Ноббс поробляє у свої вільні вечори? 

Колонове обличчя розпливлося в усмішці від вуха до вуха. 

— Ні! — не повірив Ваймз. — Тільки не Ноббі! 

— Ага! — сказав Колон, задоволений результатом. 

— Що, стрибає собі з дзвіночками і вимахує хустинкою? 

— Він каже, що це важливо — зберігати давні народні традиції, — сказав Колон. 

— Ноббі? Пан Заціди-сталевим-носаком-у-пах, Я-просто-перевіряв-клямку-і-вона-сама-відчинилася? 

— Так, дивний старий світ, еге ж? Він дуже цього соромиться. 

— Ну треба ж, — сказав Ваймз. 

— Таке завжди виявиться, та ніколи не знаєш, як саме. Хай там як, сторож сказав, що Просвітлене братство постійно лишає по собі безлад. Видряпані крейдою позначки на підлозі, казав він. І ніколи не ставлять стільці на місце і не миють чайник. Останнім часом вони збиралися частіше, — додав Колон. — Минулого тижня малювальники голих жінок були змушені зустрічатися деінде. 

— Що ти зробив з нашим підозрюваним? — запитав Ваймз. 

— З ним? Ой, він накивав п’ятами, капітане, — присоромлено відповів сержант. 

— Як так? Не схоже було, що він у стані втекти. 

— Ну, коли ми сюди повернулися, то всадовили його біля вогню і вкутали, бо він і далі тремтів, — розповідав сержант Колон, поки Ваймз застібав свої обладунки. 

— Сподіваюся, ви не з’їли його піцу. 

— Еррол з’їв. Це через сир, бачте, він стає геть… 

— Продовжуйте. 

— Ну, — розповідав Колон недоладно, — він і далі типу тремтів і бідкався про драконів і всяке таке. Нам, чесно кажучи, стало його шкода. А тоді він раптом зривається і геть без причини вибігає в двері. 

Ваймз кинув погляд на велике, відкрите й нечесне сержантове обличчя. 

— Геть без причини? — перепитав він. 

— Ну, ми вирішили перекусити, і я послав Ноббі в пекарню, бачте, і, ну, ми побилися об заклад, що ув’язнений має щось з’їсти… 

— Так? — підбадьорливо сказав Ваймз. 

— Ну, коли Ноббі спитав, чи не хоче він, щоб йому підсмажили фіглянок, він просто закричав і втік. 

— Отак просто? — спитав Ваймз. — Ви йому ніяк не погрожували? 

— Аж ніяк, капітане. Цілковита таємниця, як мене спитаєте. Він щось постійно торочив про якогось Верховного гросмейстера. 

— Гм-м, — Ваймз виглянув у вікно. Сірий туман вкутав світ приглушеним світлом. — Котра година? — спитав він. 

— П’ята, сер. 

— Гаразд. Що ж, перш ніж стемніє… 

Колон прокашлявся. 

— Ранку, сер. Це вже завтра, сер. 

— Ви дозволили мені спати цілий день? 

— Рука не піднімалася вас будити, сер. Жодної драконячої активності, якщо ви про це. Насправді, все наче вимерло. 

Ваймз зиркнув на нього і відчинив вікно. 

Туман клубочився повільним водоспадом із жовтявими краями. 

— Ми переконані, що він полетів собі, — почувся Колонів голос позаду. 

Ваймз втупився у важкі темні хмари, що клубочилися вгорі. 

— Сподіваюся, на час коронації випогодиться, — стурбовано продовжив Колон. — З вами все гаразд, сер? 

«Він нікуди не полетів, — подумав Ваймз. — Нащо йому кудись летіти? Ми не можемо завдати йому шкоди, і в нього тут є все, що він хоче. Він десь там, угорі». 

— З вами все гаразд, сер? — повторив Колон. 

Він мусить бути десь там, угорі, в тумані. Там вдосталь всіляких веж. 

— О котрій коронація, сержанте? — спитав він. 

— Опівдні, сер. І пан Вонс передав для вас повідомлення про те, що ви у своїх найкращих обладунках маєте бути серед усіх міських керівників, сер. 

— Так і сказав? 

— І сержант Зашерет та денний загін вишикуються у почесній сторожі, сер. 

— З чим? — непевно спитав Ваймз, уважно вглядаючись у небо. 

— Пробачте, сер? 

Ваймз примружився, щоб краще розгледіти дах. 

— Гм-м? — перепитав він. 

— Я сказав, що вони вишикуються у почесній сторожі, сер, — повторив сержант Колон. 

— Він там, угорі, сержанте, — сказав Ваймз. — Я практично чую його запах. 

— Так, сер, — покірно відповів Колон. 

— Він вирішує, що робити далі. 

— Так, сер? 

— Вони, знаєш, зовсім не дурні. Вони просто не думають так, як ми. 

— Так, сер. 

— Тому грець із тою почесною сторожею. Я хочу, щоб троє моїх людей були вгорі на дахах, зрозуміло? 

— Так, се… Що? 

— Вгорі на дахах. На самому верху. Коли він з’явиться, я хочу, щоб ми перші про це знали. 

Колон своїм виразом спробував показати, що сам він не хотів. 

— Ви гадаєте, це добра ідея, сер? — ризикнув він. 

Ваймз кинув на нього порожній погляд. 

— Так, сержанте, гадаю. Це моя ідея, — холодно відповів він. — А тепер ідіть і виконуйте. 

Залишившись сам, Ваймз умився і поголився у холодній воді, а тоді довго нишпорив у похідній скрині, аж поки не видобув на світ свій церемоніальний нагрудник і червоний плащ. Що ж, плащ колись був червоним і подекуди досі таким лишився, хоча більше нагадував невеличку сітку, яку успішно могли використовували для ловитви молі. Там також був шолом, виклично без плюмажу, шар золота завтовшки з молекулу давним-давно з нього злущився. 

Він якось почав відкладати на новий плащ. Але що сталося з грошима? 

У кімнаті вартових нікого не було. Еррол лежав на уламках четвертого ящика фруктів, який для нього роздобув Ноббі. Решту вже було з’їдено чи перетравлено. У теплій тиші невпинне буркотіння його живота звучало особливо гучно. Час до часу він пхикав. 

Ваймз неуважно почухав його за вухом. 

— Що з тобою, малий? 

Двері з тріском розчахнулися. Морква увійшов, помітив Ваймза, що сидів навпочіпки біля розтрощеного ящика, і відсалютував. 

— Ми за нього трохи хвилюємося, — зголосився він. — Не з’їв своє вугілля. Просто лежить тут, труситься і весь час скавулить. Як гадаєте, може, з ним щось не те? 

— Можливо, — сказав Ваймз. — Але щось не те — це цілком нормально для дракона. Вони завжди дають цьому раду. Так чи інакше. 

Еррол скорботно глянув на нього і знову заплющив очі. Ваймз натягнув на нього клапоть укривала. 

Почувся писк. Він понишпорив довкола тремтливого драконового тільця, витягнув маленького гумового бегемота, здивовано на нього витріщився і кілька разів для проби натиснув. 

— Я подумав, він зможе з цим гратися, — трохи присоромлено сказав Морква. 

— Ви купили йому іграшку? 

— Так, сер. 

— Яка добра думка. 

Ваймз сподівався, що Морква не помітив пухнастого м’ячика, захованого позаду в коробці. Той був досить дорогим. 

Він залишив їх удвох і вийшов назовні. 

Зараз там було ще більше прапорів. Люди починали вишиковуватися вздовж основних вулиць, хоча лишалися ще години чекання. Атмосфера навколо досі гнітила. 

Раптом він відчув апетит — такий, що його вгамує щось більше, ніж келих-другий. За давньою звичкою він попрямував поснідати до «Реберні Гарґи», і там його чекала ще одна неприємна несподіванка. Зазвичай єдиною оздобою там була камізелька Облуди Гарґи, а з їжі були добрі ситні страви на холодний ранок: самі калорії, і жир, і протеїни, і, може, вітамін, що тихенько плакав, бо був геть самотнім. А тепер кімнату перетинали вигадливо зроблені паперові стрічки серпантину, і на нього дивилося написане крейдою меню, в якому слова «курунація» і «курулівський» то тут, то там траплялися у кожному кривулястому рядку. 

Ваймз втомлено тицьнув пальцем у заголовок меню. 

— Це що? — спитав він. 

Гарґа придивився до меню. У цьому кафе із засмальцьованими стінами вони були самі. 

— Тут написано: «За курулівським призначенням», — капітане, — гордо відповів він. 

— Що це значить? 

Гарґа почухав голову черпаком. 

— Це значить, — сказав він, — що якщо король сюди зайде, йому це сподобається. 

— Чи в тебе є щось не надто аристократичне для мене? — кисло спитав Ваймз і замовив скибку плебейського підсмаженого хліба та пролетарський стейк, настільки недосмажений, що досі було чутно, як він мукав. Ваймз їв його за стійкою. 

Невиразне шкрябання порушило його думки. 

— Що ти робиш? — спитав він. 

Гарґа винувато підвів погляд від свого заняття за стійкою. 

— Нічого, капітане, — сказав той. Він спробував сховати докази за спиною, коли Ваймз заглянув через почикрижений ножами дерев’яний прилавок. 

— Ну ж бо, Облудо. Можеш мені показати. 

Гарґові м’язисті руки неохоче з’явилися на виду. 

— Я лише зішкрібав старий жир зі сковорідки, — пробурмотів він. 

— Ясно. І як давно ми знайомі, Облудо? — спитав Ваймз зі страхітливою лагідністю в голосі. 

— Та вже багато років, капітане, — сказав Гарґа. — Ви приходили сюди чи не щодня, регулярно. Один із моїх найкращих клієнтів. 

Ваймз перехилився через прилавок, аж поки його ніс не опинився на одному рівні з розплющеною рожевою штукою посередині Гарґового обличчя. 

— І чи за весь цей час ти хоч хоч раз змінював жир? — вимогливо спитав він. 

Гарґа спробував позадкувати. 

— Ну… 

— Він був мені як друг, той старий жир, — сказав Ваймз. — Там є маленькі чорні часточки, які я запізнав і полюбив. Це страва сама по собі. І ти вичистив кавник, правда ж? Я відчуваю різницю. Це кава «любов-у-каное»^[20], якщо я коли-небудь таку пробував. Та інша кава мала присмак. 

— Ну, я подумав, що вже час… 

— Чому? 

Гарґа випустив сковорідку зі своїх опецькуватих пальців. 

— Ну, я подумав, якщо король раптом сюди навідається… 

— Ти геть здурів! 

— Але ж капітане… 

Ваймзовий звинувачувальний палець на дві фаланги занурився у дорогу Гарґову камізельку. 

— Ти навіть не знаєш імені того нещасного хлопчини, — вигукнув він. 

Гарґа зібрався з думками. 

— Я знаю, капітане, — промимрив він. — Ясне діло, знаю. Бачив його на декораціях і всьому такому. Його звати Рекс Віват. 

Дуже делікатно, розпачливо хитаючи головою і плачучи в глибині душі над основоположною рабською улесливістю людства, Ваймз його відпустив. 

В іншому часі та місці Бібліотекар завершив читати. Він дійшов до кінця тексту. Не до кінця книжки — її ще лишилося багато. Хоч і вигорілої майже до нерозбірливості. 

Не те щоб ті останні невигорілі сторінки легко читалися. Рука автора тряслася, він писав поспіхом і наставив багато ляпок. Але Бібліотекар давав собі раду з багатьма жахними текстами у найгірших книжках, що їх коли-небудь було оправлено, зі словами, що намагалися прочитати вас, поки ви читаєте їх, зі словами, що звивалися на сторінці. 

А ці слова хоча б такими не були. Це були просто слова наляканої за своє життя людини. Людини, що писала страхітливе застереження. 

Сторінка трохи далі після вигорілої частини привернула Бібліотекареву увагу. Він сидів і якийсь час у неї вглядався. 

Тоді поглянув у темряву. 

Це була його темрява. Він десь там спав. Десь там до цього місця підкрадався злодій, щоб викрасти книгу. І тоді хтось її прочитає, прочитає ці слова, і зробить це в будь-якому разі. 

Йому свербіли руки. 

Все, що він мав зробити, це сховати книгу, чи впасти злодієві на голову і відкрутити її за вуха. 

Він знову втупився у темряву… 

Але це буде втручанням у хід історії. Можуть статися жахливі речі. Бібліотекар знав усе про такі справи, це було частиною того, що ви мали знати, перш ніж вас допустять до Б-простору. 

Він бачив картинки у давніх книгах. Час може роздвоїтися, наче пара штанів. Ви можете опинитися у неправильній штанині, проживаючи життя, яке насправді відбувалося в іншій, розмовляючи з людьми, що були не у твоїй штанині, врізаючись у стіни, яких там уже не було. Життя у неправильній штанині Часу може бути жахливим. 

Крім того, це було проти правил Бібліотеки^[21]*. Бібліотекарі Часу й Простору точно мали б що сказати на з’їзді, якби він став длубатися у причинному зв’язку. 

Він обережно згорнув книгу і заштовхав її назад на поличку. Тоді легко перестрибав від однієї книжкової шафи до іншої, поки не дістався дверей. На момент він спинився і глянув униз на власне спляче тіло. Можливо, він на мить замислився, чи не розбудити себе, трішки поговорити, сказати собі, що в нього є друзі і йому не варто хвилюватися. Якщо й так, він, очевидно, вирішив цього не робити. Так можна потрапити не в одну халепу. 

Натомість він вислизнув у двері, і зачаївся у тіні, і рушив слідом за злодієм у каптурі, коли той вийшов, притискаючи до себе книгу, і почекав під дощем біля жаского порталу, поки Просвітлене братство не зустрілося, і, коли останній з них пішов, рушив за ним до його дому, і бурмотів щось сам до себе у людиноподібному зачудуванні… 

А тоді поспішив назад до своєї Бібліотеки та підступних манівців Б-простору. 

До середини ранку вулиці були вщерть заповнені, Ваймз вирахував Ноббі його денну зарплатню за розмахування прапором, і над Ярдом, наче гігантська чорна хмара, в якій подекуди спалахували блискавки, нависла атмосфера їдкої зневіри. 

— Підніміться на високе місце, — бурмотів Ноббі, — легко вам казати. 

— Я сподівався шикуватися на вулиці, — сказав Колон. — У мене був би чудовий вид. 

— Ще вчора ввечері ви розводилися про привілеї та права людини, — звинувачувальним тоном сказав Ноббі. 

— Так, що ж, одним із привілеїв і прав цієї людини є отримання чудового виду, — сказав сержант. — Це все, що я можу сказати. 

— Ще ніколи не бачив капітана у такому паскудному настрої, — сказав Ноббі. — Мені більше подобалося, коли він був напідпитку. Гадаю, він… 

— Знаєте, я думаю, що Еррол геть хворий, — сказав Морква. 

Вони повернулися до фруктового кошика. 

— Він дуже гарячий. І його шкіра аж сяє. 

— Яка нормальна температура для дракона? — спитав Колон. 

— Ага. Як її поміряєш? — сказав Ноббі. 

— Думаю, треба попросити леді Ремкін глянути на нього, — сказав Морква. — Вона знається на таких речах. 

— Ні, вона готується до коронації. Нам не варто її турбувати, — сказав Колон. Він простягнув руку до Ерролових тремтливих боків. — У мене був собака, який… Ой! Він не просто гарячий, він кипить! 

— Я давав йому багато води, але він її навіть не торкнувся. Що ти робиш із чайником, Ноббі? 

Ноббі мав невинний вигляд. 

— Ну, я подумав, що ми можемо зробити собі чаю, перш ніж підемо. Шкода було б втрачати… 

— Забери його з Еррола! 

Настав полудень. Туман не розвіявся, але трохи потоншав, пропускаючи бліду жовтувату імлу в тому місці, де мало б бути сонце. 

Хоча хід років перетворив посаду капітана Варти на щось зовсім убоге, вона все ще означала, що Ваймзові належало місце на офіційних подіях. Ієрархія домінування пересунула його так, що тепер воно було на найнижчому ярусі на хитких трибунах між Майстром Братства жебраків та Головою Гільдії вчителів. Ваймз був не проти. Будь-що було кращим за верхній ряд, де сиділи найманці, злодії, торговці та всі решта, хто виплив до верхівки суспільства. Він ніколи не знав, про що говорити. У будь-якому разі, вчитель був спокійною компанією, оскільки нічого не робив, лише вряди-годи стискав і розтискав руки і скиглив. 

— У вас щось із шиєю, капітане? — чемно спитав головний жебрак, поки вони чекали на прибуття карет. 

— Що? — неуважно перепитав Ваймз. 

— Ви постійно дивитеся вгору, — сказав жебрак. 

— Гм-м? А, ні. Все в порядку, — сказав Ваймз. 

Жебрак закутався в оксамитовий плащ. 

— У вас часом не знайдеться… — він спинився, вираховуючи суму, відповідну своєму статусу, —…близько трьохсот доларів для міського банкету з дванадцяти страв? 

— Ні. 

— Ваша правда. Ваша правда, — люб’язно відповів головний жебрак. Він зітхнув. Бути головним жебраком було геть невдячною роботою. Вся справа у відмінностях. Жебраки нижчого рівня цілком могли зводити кінці з кінцями за копійки, але люди мали зовсім іншу думку, коли ви просили їх про будинок на шістнадцять спалень для ночівлі. 

Ваймз відновив споглядання неба. 

Вгорі на підвищенні Верховний жрець Сліпого Іо, який учора ввечері силою ретельної екуменічної аргументації та, зрештою, із допомогою дрючка, всіяного цвяхами, виграв право коронувати короля, метушився за приготуваннями. Біля невеличкого портативного вівтаря прив’язаний цап мирно жував жуйку і, можливо, думав, цапиною мовою: «Ну й везучий я цап — отримав такий чудовий вид на події. Буде що розповісти дітям». 

Ваймз вивчав розмиті обриси найближчих будівель. 

Віддалені вітальні вигуки свідчили, що церемоніальна процесія вже в дорозі. 

Почулася метушня довкола помосту, коли Люпін Вонс розштовхав слуг, які розкочували вниз по східцях пурпуровий килим. 

На іншому боці площі, у рядах анк-морпоркської збляклої аристократії підвела голову леді Ремкін. 

Довкола трону, поспіхом змайстрованого з дерева та золотої фольги, зайняла свої позиції групка жерців нижчого рангу — дехто з легкими пораненнями на голові. 

Ваймз посунувся на своєму місці, прислухаючись до власного серцебиття, і втупився в імлу над річкою. 

…і побачив крила. 

«Любі Мамо й Тату, — писав Морква у перервах між сумлінним видивлянням у тумані. — 

Що ж, місту судилася коронація, значно складніша, ніж вдома, до того ж я тепер у денній сторожі. Шкода, бо я збирався дивитися коронацію з Ріт, але скаржитися не випадає. Мушу йти, бо ми от‑от чекаємо на дракона, якого, правда, не існує. Ваш люблячий син Морква. 

P.S. Чи не чули ви останнім часом нічого про Мінті?» 

— Ви ідіот! 

— Пробачте, — сказав Ваймз, — пробачте. 

Люди пробиралися назад до своїх місць, багато хто кидав на нього гнівний погляд. Вонс аж побілів від люті. 

— Як можна бути таким дурнем? — скаженів він. 

Ваймз розглядав власні пальці. 

— Я подумав, що побачив… — почав він. 

— То був ворон! Ви знаєте, хто такі ворони? У місті їх, мабуть, сотні! 

— Бачте, у тумані розмір не так легко… — мимрив Ваймз. 

— А бідолашний Майстер Ґречний, ви ж маєте знати, як на нього діють гучні звуки! 

Голову Гільдії вчителів мусили вивести попід руки якісь добрі люди. 

— Отак собі вигукувати! — Вонс не вгавав. 

— Слухайте, я ж попросив вибачення! Це була помилка! 

— Я мусив спинити процесію і все решта! 

Ваймз не відповів. Він відчував на собі сотні задоволених та неспівчутливих очей. 

— Що ж, — промимрив він, — мабуть, мені краще повернутися до Ярду… 

Вонсові очі звузилися. 

— Ні, — відрізав він, — але ви можете йти додому, якщо хочете. Чи куди заведуть вас ваші фантазії. Віддайте мені свій значок. 

— Щ-що? 

Вонс простягнув руку. 

— Ваш значок, — повторив він. 

— Мій значок? 

— Саме так. Я хочу вберегти вас від неприємностей. 

Ваймз подивовано на нього витріщився. 

— Але це мій значок! 

— І зараз ви віддасте його мені, — похмуро відказав Вонс. — За наказом короля. 

— Що ви таке кажете? Він навіть про це не знає! — Ваймз відчув у своєму голосі плаксиві нотки. 

Вонс нахмурився. 

— Але він точно знатиме, — сказав він. — І я не чекаю, що він навіть перейметься тим, щоб призначити наступника. 

Ваймз повільно відчепив позеленілий мідний диск, зважив його у руці, а тоді тицьнув його Вонсові, не сказавши ні слова. 

На якусь мить він подумав було виправдовуватися, але щось у ньому проти цього повстало. Він розвернувся і рушив крізь натовп. 

Оце й усе. 

Отак просто. Після півжиття на службі. Більше ніякої Міської сторожі. Гм. Ваймз тупнув по бруківці. Тепер це буде якась Королівська варта. 

Із плюмажами на їхніх клятих шоломах. 

Що ж, з нього досить. Все одно життя у Варті не можна було назвати нормальним. Ви не зустрічали людей за найкращих обставин. 

Мають бути тисячі інших справ, за які він би міг взятися, і якщо він би трохи подумав, то, мабуть, пригадав би, які саме. Псевдополь-Ярд був трохи осторонь від маршруту процесії, тож коли Ваймз дістався до Штабу сторожі, він міг чути над дахами віддалені вітальні вигуки. Над містом, десь у хмарах, лунали звуки гонгів. 

Зараз вони б’ють у гонги, подумав Ваймз, але скоро вони… вони… вони не битимуть у гонги. Кепський вийшов афоризм, подумав Ваймз, але він над цим міг попрацювати. Тепер у нього був час. 

Ваймз зауважив безлад. 

Еррол знову почав їсти. Він з’їв майже весь стіл, решітку, відерце для вугілля, кілька ламп і писклявого гумового бегемотика. Тепер він знову лежав у своєму ящику, посмикуючи шкірою та скімлячи крізь сон. 

— А ти нічогенький безлад влаштував, — загадково сказав Ваймз. 

Все одно тепер йому хоча б не доведеться його прибирати. 

Він відчинив шухляду письмового стола. 

Хтось вже туди теж повгризався. Все, що залишилося, так це кілька уламків скла. 

Сержант Колон видерся на парапет довкола храму Дрібних божеств. 

Він вже надто старий для таких справ. Він би краще дзвонив у дзвоники, а не сидів десь на узвишші і чекав, щоб там його знайшов дракон. 

Він перевів подих і втупився у туман. 

— Є тут хто з людей? — прошепотів він. 

Голос Моркви звучав неживим і пласким у цьому щільному повітрі. 

— Я тут, сержанте, — відгукнувся він. 

— Я просто перевіряв, чи ти все ще тут, — сказав Колон. 

— Я все ще тут, сержанте, — слухняно сказав Морква. 

Колон приєднався до нього. 

— Просто перевіряю, що тебе не з’їли, — сказав він, намагаючись вишкіритися. 

— Мене не з’їли, — сказав Морква. 

— А, — сказав Колон. — Тоді добре, — він побарабанив пальцями по вологому камені з почуттям, що мусить чітко прояснити свою позицію. 

— Просто перевіряю, — повторив він. — Це частина мого обов’язку, розумієш. Патрулювати, так би мовити. Не те щоб я боявся бути вгорі на даху на самоті, щоб ти розумів. Густий тут туман, еге ж? 

— Так, сержанте. 

— Все гаразд? — приглушений голос Ноббі пробрався крізь загусле повітря, а за ним швидко з’явився і його власник. 

— Так, капрале, — сказав Морква. 

— Що ти тут робиш? — спитав Колон. 

— Я просто прийшов перевірити, чи з молодшим констеблем Морквою все гаразд, — невинно відказав Ноббі. — А що ви тут робите, сержанте? 

— У нас тут все-все гаразд, — бадьоро сказав Морква. — Це добре, правда ж? 

Двійко унтер-офіцерів ніяково переступали з ноги на ногу та уникали поглядів один одного. Довга дорога назад до їхніх постів пролягала через мокрі, захмарені і, передусім, відкриті дахи. 

Колон прийняв адміністративне рішення. 

— Та ну його, — сказав він і знайшов собі для сидіння уламок розбитої статуї. 

Ноббі прихилився до парапету і вивудив вогкий недопалок зі своєї завушної попільнички. 

— Чув, як пройшла процесія, — зауважив він. 

Колон набив люльку і запалив сірника до каменя позаду. 

— Якщо той дракон живий, — сказав він, випускаючи струмінь диму і перетворюючи невеличкий клапоть туману у смоґ, — то він має забратися звідси до дідька, кажу вам. Місто — для дракона не місце, — додав він тоном людини, яка довго намагалася себе переконати. — Він полетів собі кудись, де високо і багато їжі, згадаєте мої слова. 

— Кудись, як у місто, маєте на увазі? — спитав Морква. 

— Стули пельку, — хором відповіли йому решта двоє. 

— Киньте нам сірники, сержанте, — сказав Ноббі. 

Колон підштовхнув пачку лихих жовтоголових люциферів по даху. Ноббі взяв одного, та сірник тут же звіяло вітром. Клапті туману пропливли повз нього. 

— Здіймається вітер, — зауважив він. 

— Добре. Мені вже цей туман у печінках сидить, — відказав Колон. — То що я там говорив? 

— Ви говорили, що дракон полетить за багато миль звідси, — підказав Ноббі. 

— А, так. Ну що ж, це має сенс, правда ж? Я маю на увазі, що я не крутився б тут, якби міг полетіти геть. Якби я міг полетіти, я не сидів би собі на даху на якійсь старій загидженій статуї. Якби я міг полетіти, я б… 

— Якій статуї? — спитав Ноббі, не донісши сигарету до губ. 

— Оцій, — сказав Колон, стукаючи по каменю. — І не намагайся нагнати мені страху, Ноббі. Ти знаєш, що на Дрібних божествах сотні старих запліснявілих статуй. 

— Ні, не знаю, — сказав Ноббі. — Що я знаю, так це те, що їх усіх зняли минулого місяця, коли тут міняли покрівлю. Тут тільки дах і купол, і все. На такі речі слід зважати, коли патрулюєш. 

Запала глуха тиша, сержант Колон поглянув униз на камінь, на якому сидів. Той мав конусоподібне завершення, лускатий візерунок і якусь неозначувану хвостоподібну якість. Тоді він провів по ньому поглядом вгору, у туман, що швидко щезав. Дракон, який лежав на куполі Дрібних божеств, звів голову, позіхнув і розгорнув крила. 

Розгорнути їх було непросто. Це тривало якийсь час, поки розсувався складний біологічний механізм із ребер та складок. Тоді, із розпростертими крилами, дракон позіхнув, зробив кілька кроків до краю даху і полетів. 

За певний час над краєм парапету з’явилася рука. Вона якусь мить помацала навколо, поки не знайшла достатню опору. Почулося кректання. Морква виліз на дах і витягнув за собою двох інших. Вони лягли навзнак і віддихувалися. Морква зауважив глибокі подряпини в металі, які залишили драконові пазури. Таке складно не зауважити. 

— Може, — захекано сказав він, — може, нам краще попередити людей? 

Колон підсунувся так, щоб глянути на місто. 

— Я думаю, не варто турбуватися, — сказав він. — Я думаю, вони скоро про це дізнаються. 

Верховний жрець Сліпого Іо затинався під час промови. В Анк-Морпорку, наскільки він знав, ще ніколи не було офіційної коронації. Давні королі цілком добре давали собі раду зі словами на зразок: «Ми ймемо корону, як видати, і порішимо всякого нікчемника, що на неї посягне, во ім’я володаря Гаррі». 

Окрім всього іншого, це було доволі стисло. Він витратив чимало часу, щоб написати трохи довшу і більш відповідну духові часу промову, і тепер із труднощами її пригадував. 

Жерця також відволікав цап, який прихильно і зацікавлено за ним спостерігав. 

— Закінчуйте з цим, — просичав Вонс зі свого місця позаду трону. 

— Всьому свій час, — відсичав у відповідь жрець. — Це коронація, щоб ви знали. Спробуйте виявити трохи поваги. 

— Звісно ж, я виявляю повагу! А тепер закін… 

Почувся крик, звідкись справа. Вонс глянув у натовп. 

— Це та леді Ремкін, — сказав він. — Що там із нею? 

Люди довкола неї зараз схвильовано перемовлялися. Пальці вказували всі в один бік, наче маленький завалений лісок. То тут, то там лунали крики, і натовп рухався, мов приплив. 

Вонс глянув у сторону широкої вулиці Дрібних божеств. 

Там був не ворон. Не цього разу. 

Дракон повільно летів за кілька метрів над землею, зграбно змахуючи крилами. 

Прапорці, що перетинали вулицю, зачепилися й напнулися, як гігантська павутина, намотуючись на пластини на хребті створіння, і тріпотіли вздовж його хвоста. Він летів із витягнутою шиєю, наче його велетенське тіло тягли на буксирі, мов баржу. Люди на вулиці верещали і відштовхували одне одного в пошуках безпечного шляху. Дракон не звертав на них жодної уваги. 

Він мав би ревіти, та єдиним звуком було потріскування крил і тріпотіння стягів. 

Він мав би ревіти. А не рухатися повільно й обережно, даючи жаху час, щоб дозріти. Він мав би погрожувати. А не давати надію. 

Він мав би ревіти, а не м’яко літати під акомпанемент стягів, що жваво майорять. 

Ваймз висунув іншу шухляду свого стола і глянув на папери, які там таки були. Там насправді не було багато чогось такого, що він міг би назвати своїм. Клапоть пакетика з цукром нагадав йому, що він заборгував шість пенсів за чай. Дивно. Він досі не злився. Він буде злим пізніше, звісно. До вечора він буде лютим. П’яним і лютим. Але ще не зараз. Ще не зараз. До нього ще не дійшло, і він знав, що виконує якісь рухи, щоб запобігти думкам. 

Еррол мляво покрутився у своїй коробці, підвів голову і заскавулів. 

— Що сталося, малюче? — спитав, нахиляючись, Ваймз. — Проблеми зі шлунком? 

Шкіра малого дракона рухалася, наче всередині працювала важка промисловість. У «Драконячих хворобах» про це нічого не згадувалося. 

Набряклий живіт видавав звуки, немов від далекої і складної війни в зоні землетрусу. 

Це точно не було нормальним. Сибіл Ремкін казала, що дієті дракона слід приділяти велику увагу, оскільки навіть незначні проблеми з травленням можуть прикрасити стіни й підлогу жалюгідними шматочками лускатої шкіри. 

Але за останні кілька днів… ну, там була й холодна піца, і попіл від жахливих недопалків Ноббі, та й загалом Еррол їв практично все, що йому подобалося. Що, по суті, було всім чим завгодно, судячи з вигляду кімнати. Не згадуючи вже про вміст нижньої шухляди. 

— Ми не дуже добре про тебе дбали, еге ж? — сказав Ваймз. — Ставилися до тебе, як до собаки, чесно кажучи. 

Він замислився, який ефект на травлення мав писклявий гумовий бегемотик. 

Помалу Ваймз усвідомив, що віддалені вітальні вигуки перетворилися в крики жаху. 

Він непевно глянув на Еррола, тоді посміхнувся несамовито лихою посмішкою і підвівся. 

Чулися панічні крики та звуки натовпу, що розбігався навсібіч. 

Він натягнув на голову свій побитий шолом і жваво по ньому пристукнув. Тоді, мугикаючи якийсь безумний мотив, неспішно вийшов з будівлі. 

Еррол певний час не рухався, а тоді, з надзвичайним зусиллям, напіввиповз, напіввикотився зі своєї коробки. 

Він отримував дивні повідомлення від вагомої частини свого мозку, яка контролювала його травну систему. Вона вимагала певних речей, яким він не міг дати назви. На щастя, вона до дрібних деталей могла їх пояснити складним рецепторам його велетенських ніздрів. Ті затріпотіли, втягуючи повітря в кімнаті для ближчої перевірки. Його голова повернулася, скануючи простір. 

Він проповз кімнатою і з явною насолодою почав їсти Морквину бляшанку з мастикою для обладунків. 

* * * 

Люди пробігали повз Ваймза, поки той підіймався вулицею Дрібних божеств. Із площі Розбитих місяців здіймався дим. 

Дракон сидів посеред площі, на рештках помосту для коронації. У нього був самовдоволений вигляд. 

Не лишилося жодного сліду від трону чи того, хто його займав, хоча, цілком можливо, що складна криміналістична експертиза невеличкої купки попелу на зруйнованій і обгорілій деревині могла б дати якусь підказку. 

Ваймз вхопився за декорований фонтан, щоб втриматися на ногах, поки натовп кидався врізнобіч. Кожну вулицю довкола площі заповнили стражденні тіла. Але неголосні, як зауважив Ваймз. Люди більше не витрачали подих на крик. Відчувався лише непохитний, вбивчий намір бути деінде. 

Дракон розправив крила і з насолодою ними змахнув. Люди у хвості натовпу сприйняли це як сигнал вибиратися на спини тим, хто був попереду, і бігти по головах до якогось укриття. За кілька секунд площа спорожніла від усіх дурників та летально приголомшених. Навіть серйозно затоптані жваво розповзалися до найближчих виходів. 

Ваймз оглянувся. Довкола лежало багацько прапорів, деякі з них жував підстаркуватий цап, котрий не міг повірити своєму щастю. Здалеку Ваймз міг бачити Від-Душі-Відриваю, який навкарачки намагався позбирати вміст свого лотка. 

Маленький хлопчик поруч із Ваймзом невпевнено помахав прапором і закричав: «Ура!». 

Тоді настала цілковита тиша. 

Ваймз нахилився. 

— Думаю, тобі час додому, — сказав він. 

Малий примружився і скоса зиркнув. 

— Ви вартовий? — запитав хлопчик. 

— І так, і ні, — відповів Ваймз. 

— Що сталося з королем, вартовий? 

— Ну, думаю, приліг відпочити, — відповів Ваймз. 

— Моя тітка казала, що я не повинен говорити з вартовими, — сказав хлопчик. 

— Тоді, може, тобі краще піти додому й розповісти їй, який ти був чемний? — запитав Ваймз. 

— Тітка сказала, що якщо я буду неслухняним, вона посадить мене на дах і покличе дракона, — розповів хлопчик. — Тітка сказала, що він з’їсть мене цілком, але почне з ніг, щоб я усе бачив. 

— Ось і рушай додому, пізніше скажеш тітоньці, що вона виховує тебе в кращих традиціях Анк-Морпорка, — сказав Ваймз. — Давай. Біжи. 

— Він хрускатиме кожною кісточкою, — щасливо повідомив хлопчик. — І коли добереться до голови… 

— Так ось він, угорі! — закричав Ваймз. — Страшезний величезний дракон, який тебе хрусне! Тож біжи додому! 

Хлопчик подивився на створіння, що вмостилося на похилому помості. 

— Я ще не бачив, щоб він кимось хрускав, — поскаржився він. 

— Вшивайся, а то отримаєш на горіхи, — сказав Ваймз. 

Схоже, це його задовольнило. Хлопчик із розумінням кивнув. 

— Гаразд. Можна ще раз крикнути «ура»? 

— Якщо хочеш, — сказав Ваймз. 

— Ура! 

«Так, підтримувати громадський порядок у цьому місті — нелегка справа», — подумав Ваймз. Він знову визирнув із‑за фонтана. 

— Кажи, що хочеш, та на мою думку, це просто чудовий екземпляр, — прогримів голос згори. 

Погляд Ваймза помандрував догори і зупинився на верхній чаші фонтана. 

— Ти помітив, — сказала Сибіл Ремкін, яка сперлася на пошкоджену часом статую й звалилася прямо перед ним, — як кожного разу, коли ми зустрічаємося, з’являється дракон? — вона грайливо усміхнулася. — Це як дивна мелодія, що супроводжує кожну зустріч. Або щось у тому ж дусі. 

— Він просто сидить там, — поспішно сказав Ваймз. — Озирається туди й сюди. Ніби чогось очікує. 

Дракон кліпнув із доісторичним терпінням. 

Дороги, які вели з площі, були переповнені людьми. Типовий анк-морпоркський інстинкт, думав Ваймз. Втекти подалі, а потім стати й дивитися, чи не станеться чогось цікавого з іншими людьми. 

У купі уламків біля переднього кігтя дракона щось заворушилося, і верховний жрець Сліпого Іо, похитуючись, звівся на ноги, із його мантії каскадом осипалися порох і тріски. В одній руці він досі стискав запасну корону. 

Ваймз спостеріг, як погляд старого зустрівся з парою яскраво-червоних очей на відстані кількох футів. 

 — Дракони вміють читати думки? — пошепки запитав Ваймз. 

— Мої розуміють кожне слово, яке я їм кажу, — прошипіла леді Ремкін. — О ні! Старий дурень дає йому корону! 

— Але хіба це не розумний крок? — здивувався Ваймз. — Дракони ж люблять золото. Це наче кинути палицю собаці. 

— Ой леле, — сказала Сибіл Ремкін. — Насправді, ні. У драконів така чутлива паща. 

Великий дракон закліпав, побачивши крихітний золотий предмет. Потім із надзвичайною делікатністю витягнув метровий кіготь й підчепив корону із тремких пальців жерця. 

— Тобто чутлива? — запитав Ваймз, спостерігаючи, як пазур повільно рухається до видовженої, конеподібної морди. 

— У них навдивовижу розвинуте почуття смаку. Воно, так би мовити, хімічно орієнтоване. 

— Ти маєш на увазі, що він, ймовірно, може відчути золото на смак? — прошепотів Ваймз, дивлячись, як дракон ретельно облизує корону. 

— Без сумніву. І навіть на нюх. 

Ваймз замислився, наскільки висока ймовірність того, що корона виготовлена із золота. Не дуже висока, вирішив він. Ймовірно, це мідь, загорнена в золоту фольгу. Досить, щоб обдурити людей. Тоді він замислився, якою була б реакція людини, якій запропонували цукор, і вона, поклавши три ложки в каву, виявила, що це сіль. 

Одним витонченим рухом дракон витягнув кіготь з рота й так сильно ударив жерця, який саме збирався втекти, що його аж швиргонуло в повітря. Пролетівши половину дуги, він закричав, величезна пащека наблизилася і… 

— Леле! — скрикнула леді Ремкін. 

З боку спостерігачів почувся стогін. 

— Оце так температура! — скрикнув Ваймз. — Нічогісінько не залишилося! Тільки дим! 

Серед завалів ворухнулося ще щось. Ще одна постать розпростерлася й збентежено сперлася на зламану балку. 

Це був Люпін Вонс, вкритий сажею із ніг до голови. 

Ваймз уважно дивився, як той поглянув на пару ніздрів, кожна розміром із каналізаційний люк. 

Вонс кинувся бігти. Ваймз задумався, як це — втікати від чогось подібного, очікуючи, що будь-якої миті ваш хребет на дуже короткий момент досягне температури десь поза межами точки кипіння заліза. Однозначно не надто приємно. 

Вонс подолав приблизно половину площі, коли дракон кинувся вперед із дивовижною для подібної туші спритністю і схопив утікача. Кіготь повільно повз догори, поки постать, що відчайдушно звивалася, не опинилася за кілька футів від драконячої морди. 

Дракон деякий час оглядав Вонса, вертячи ним туди-сюди. Потім, пересуваючись на трьох ногах і час від часу б’ючи крилами, щоб зберегти рівновагу, він пробрів через площу й попрямував до того місця, що колись було палацом Патриція. Того, що колись було також королівським палацом. 

Він ігнорував переляканих спостерігачів, які нажахано притискалися до стін. Він зніс арку головного входу із гнітючою легкістю. 

Самі ж двері, високі, залізні й міцні, протрималися дивовижні десять секунд, перш ніж обвалитися купою тліючого попелу. 

Дракон ступив усередину. 

Леді Ремкін ахнула від здивування. Ваймз засміявся. 

Його сміх набув маніакальної нотки, а на очах виступили сльози, але це однаково був сміх. Він реготав і реготав, поступово сповзаючи по краю фонтана, зрештою бухнувшись перед ним. 

— Ура, ура, ура! — гиготів він, майже задихаючись. 

— Що з тобою, чорт забирай? — запитала леді Ремкін. 

— Вивісіть більше прапорів! Сурміть у сурми, бийте в цимбали! Ми коронували його! Нарешті в нас є король! Ура! 

— Ти що, пив? 

— Ще ні! — хихотів Ваймз. — Ще ні! Але буду! 

Він продовжував сміятися, знаючи, що коли зупиниться, на нього, наче свинцеве суфле, навалиться чорна депресія. Але він чітко бачив майбутнє, що простягалося попереду… 

…зрештою, дракон був дійсно благородний. Він не мав справи з грошима й не лихословив. Він однозначно міг щось зробити й для околиць міста. Наприклад, спалити їх до самого ґрунту. 

«А ми ж дійсно це зробимо, — подумав він. — Це так по-анк-морпоркськи. Якщо не вдається перемогти або підкупити його, зробіть вигляд, що так і було задумано». 

«Хай живе дракон». 

Його очі знову помітили маленького хлопчика. Він ледь-ледь помахав своїм прапором і запитав: 

— Можна знову вигукнути «ура»? 

— Чому б і ні? — запитав Ваймз. — Незабаром усі закричать. 

З палацу долинули приглушені звуки багаторівневого руйнування… 

Еррол схопив ротом мітлу, потягнув її по підлозі і, схлипнувши від зусиль, надав їй вертикального положення. Після довшого схлипування та декількох фальстартів йому вдалося засунути її кінець між стіною і великою бляшанкою лампової олії. Якусь мить він не рухався, дихаючи, наче ковальські міхи, а тоді штовхнув. 

Глек певний час ще стояв, раз чи двічі гойднувся вперед-назад, а потім упав і розбився об плитку. Необроблена, дуже погано очищена олія розтеклася чорною калюжкою. 

Величезні ніздрі Еррола здригнулися. Десь у задній частині його мозку незнайомі синапси вистукували телеграфним ключем. Величезні інформаційні потоки затопили густий сполучний нерв, що вів до його носа, несучи незбагненні факти про потрійні зв’язки, алкани та геометричну ізомерію. Однак майже все це не потрапило до частинки мозку Еррола, яка відповідала за його особистість. 

Він знав лише те, що йому раптово дуже, дуже сильно захотілося пити. 

У палаці відбувалося щось дуже серйозне. То провалювалася підлога, то з гуркотом обвалювалася стеля… 

У підземеллі, заповненому щурами, за дверима з більшою кількістю замків, ніж у найбільшій скарбниці світу, лежав, усміхаючись у темряві, Патрицій Анк-Морпорка. 

На вулиці запалювали багаття. 

Анк-Морпорк святкував. Ніхто не був упевнений, чому, однак вони налаштувалися на свято, відкрили бочки, насадили биків на рожна, кожній дитині видали паперовий капелюх та святкову чашку, — сумно ж, якщо всі зусилля коту під хвіст! У будь-якому разі, це був доволі цікавий день, а анк-морпоркці надавали великого значення всіляким розвагам. 

— Особисто я думаю, — сказав один із гульвіс, прогризаючи величезний жирний шматок напівсирого м’яса, — король-дракон — не така вже й погана ідея. Якщо задуматися. 

— Він мав такий величний вигляд, — зауважила жінка праворуч, ніби пробуючи ідею на смак. — Такий блискучий. Гарний і розумний. Охайний. Має в собі якусь гідність, — вона подивилася на кількох молодших хлопців, що сиділи далі за столом. — Проблема сучасного людства в тому, що воно не має гідності. 

— Та ще й, звісно, зовнішня політика, — сказав третій, хапаючи реберце. — Якщо задуматися. 

— Ти про що? 

— Продипломатію, — рівним голосом сказав любитель реберець. 

Вони задумалися. Було видно, як вони прокручують цю ідею у своїх головах і думають про неї і так, і сяк, ввічливо намагаючись побачити, до чого він веде. 

— Не знаю, — повільно сказав експерт у галузі монархії. — Цей дракон має, в основному, два способи ведення переговорів. Тобто він або засмажить вас живцем, або ні. Виправте мене, якщо я помиляюся, — додав він. 

— У цьому й суть. Скажімо, прибуває посол із Хапонії, самі знаєте, які вони зарозумілі, і, припустимо, каже: ми хочемо це, ми хочемо те, і те ми теж хочемо. Ну, — сказав він, осяйно всміхнувшись, — ми на це говоримо: замовкни, а то повернешся додому в урні. 

Вони подумки спробували цю ідею на смак. А щось у ній таки було. 

— Але в Хапонії є великий флот, — невпевнено сказав монархіст. — Палити дипломатів може бути трохи ризиковано. Люди побачать, як на човні повертається купка попелу, і косо на нас дивитимуться. 

— Ну тоді ми скажемо: «Гей ви, хапонійці, якщо не хочете перетворитися на калюжку бруду, краще вам поворушитися, вйо!». 

— Ми дійсно можемо так сказати? 

— Чому б і ні? А тоді ми скажемо, щоб посилали данину і щоб коштовності не забули! 

— Я ніколи не любила хапонійців, — твердо сказала жінка. — Те, що вони їдять! Це просто огидно. І постійно бурмочуть щось на своєму варварському жаргоні… 

У темряві спалахнув сірник. 

Ваймз склав руки чашечкою навколо полум’я, закурив поганенький тютюн, кинув сірник у стічну канаву й побрів вниз вологим, всіяним калюжами провулком. 

Якби й було щось у цьому світі, що пригнічувало його більше, ніж власний цинізм, так це те, що нерідко він не був настільки цинічним, як реальне життя. 

«Ми ладнали з іншими багато століть, — думав він. — Практично в цьому й полягала вся наша зовнішня політика. Щойно ж я чув, як ми оголошуємо війну стародавній цивілізації, з якою ми завжди більш-менш ладнали, навіть попри їхню смішну говірку. Що далі — світова війна? Найгірше те, що ми, мабуть, переможемо». 

Подібні думки, хоча з дещо іншою перспективою, спадали на думку громадським діячам Анк-Морпорка, коли наступного ранку кожен із них отримав коротку записку, що містила наказ з’явитися в палаці на діловий обід. 

У ній не зазначалося, чий то був наказ. І, — як вони зауважили, — хто саме буде обідати. Тож тепер усі вони зібралися в передпокої. Там відбулися значні зміни. Це місце ніколи не можна було назвати особливо вишуканим. Патрицій вважав, якщо дати людям комфорт, вони, можливо, захочуть залишитися. З меблів там було лише кілька дуже старих стільців та портрети колишніх міських правителів на стінах, зі сувоями та іншими речами. 

Стільці й досі були тут. Портрети зникли. Точніше, заплямовані й подерті полотна були звалені в куті, але позолочені рамки щезли. 

Радники намагалися не дивитися один одному в обличчя й сиділи, постукуючи пальцями по колінах. 

Нарешті пара дуже схвильованих слуг відчинила двері до головної зали. Крізь них, похитуючись, увійшов Люпін Вонс. 

Більшість радників і так не спала всю ніч, намагаючись сформулювати політику поведінки щодо дракона, але Вонс мав такий вигляд, ніби не спав багато років. Його обличчя набуло барви прокислої ганчірки для посуду. Він ніколи не був особливо вгодованим, а тепер узагалі мав вигляд мумії, яку витягнули з піраміди. 

— Ну, — промовив він. — Чудово. Усі тут? Тоді, мабуть, проходьте сюди, панове. 

— Ем, — сказав голова Гільдії злодіїв, — у записці згадується про обід? 

— Так? 

— З драконом? 

— О боги, ви ж не думаєте, що він вас з’їсть? — здивувався Вонс. — Що за ідейка! 

— Ніколи не думали, — сказав голова Гільдії злодіїв із полегшенням, що вийшло з його вух, наче пара. — Така дурниця. Ха-ха. 

— Ха-ха, — сказав голова Гільдії торговців. 

— Хо-хо, — сказав голова Гільдії вбивць. 

— Думаю, ви для нього занадто жилаві, — зауважив Вонс. — Ха-ха. 

— Ха-ха. 

— А-ха-ха. 

— Хо-хо. 

Температура знизилася на кілька градусів. 

— То не були б ви такі люб’язні пройти за мною? 

Велика зала змінилася. По-перше, вона стала набагато більшою. Кілька стін, що з’єднували її із сусідніми кімнатами, було вибито, стелю і пару верхніх поверхів повністю прибрали. Підлога була масою сміття, окрім середини кімнати — там лежала купа золота… 

Ну, чогось золотавого. Схоже, хтось облазив палац і притягнув сюди все, що сяяло чи блищало. Там були і картинні рами, і золоті нитки з гобеленів, і срібло, і поодиноке коштовне каміння. З кухонь притягнули супниці, підсвічники, каструлі, уламки дзеркала. Словом, усе, що блищало. 

Однак радники не були в стані приділити цьому багато уваги через те створіння, що нависало над їхніми головами. 

Воно мало вигляд найбільшої і найгіршої самокрутки у Всесвіті, якби найбільші й найгірші самокрутки у Всесвіті мали звичку висіти догори ногами. Угорі проглядалися два кігті, що трималися за темні крокви. 

На півдорозі між блискучою купою і дверима було сервіровано невеликий столик. Радники без особливого здивування зауважили, що стародавнє столове срібло зникло. На столику бути порцелянові тарілки та столове начиння — на вигляд, наче нещодавно вирізане зі шматочків дерева. Вонс зайняв місце на чолі столу й кивнув слугам. 

— Прошу сідати, панове, — сказав він. — Мені шкода, що все трохи… змінилося, але король сподівається, що ви примиритеся з цим, поки ми все більш-менш не владнаємо. 

— Ем, хто? — запитав голова Торгової гільдії. 

— Король, — повторив Вонс. Його голос скидався на голос людини, яку від божевілля відділяє лише один крок. 

— А. Король. Звичайно, — сказав голова Гільдії торговців. Зі свого місця він прекрасно бачив завислу тушу. Схоже, там щось заворушилося, наче тремтіння у великих складках, що її огортали. — Ну що ж, довгих літ йому життя, — швидко додав він. 

На перше був суп із галушками. Вонс його не торкнувся. Решта їла у нажаханому мовчанні, що порушувалося лише глухим стуком дерева об порцеляну. 

— Існують певні укази, які, на думку короля, потребують вашої згоди, — зрештою сказав Вонс. — Звичайно, це чиста формальність, і мені дуже шкода, що довелося потурбувати вас через таку дрібницю. 

Нагорі, схоже, щось колихнулося. 

— Без проблем, — пискнув голова Гільдії злодіїв. 

— Король милостиво бажає сповістити вам, — сказав Вонс, — що був би радий отримати подарунки від усього населення. З нагоди коронації. Нічого особливого, звісно. Просто будь-які коштовні метали або камені, які в них є і яких вони з легкістю можуть позбутися. До речі, мушу підкреслити, це у жодному разі не примусово. Подібна щедрість, яку він упевнено очікує, має бути повністю добровільним актом. 

Головний найманець сумно оглянув перстені на своїх пальцях і зітхнув. Голова Торгової гільдії уже сумирно знімав з шиї позолочений ланцюжок — символ своєї посади. 

— Панове! — сказав Вонс. — Це так несподівано! 

— Але ж, — сказав архіректор Невидної Академії. — Ви ж… точніше, король, я впевнений, усвідомлює, що Академія за традицією звільняється від всіх міських зборів і податків… 

Він ледве втримався, щоб не позіхнути. Чарівники цілісіньку ніч спрямовували свої найкращі заклинання проти дракона. Це нагадувало биття туману кулаком. 

— Мій любий пане, але ж це не мито, — заперечив Вонс. — Сподіваюся, я не сказав нічого, що б могло викликати подібні думки. О, ні! Будь-яка данина повинна бути, як я уже сказав, повністю добровільною. Я сподіваюся, що це абсолютно зрозуміло. 

— Кришталево ясно, — сказав голова Гільдії вбивць, дивлячись на старого чарівника. — І ці повністю добровільні внески, які ми збираємося зробити, вони підуть… 

— У скарбницю, — сказав Вонс. 

— Ага. 

— Хоча я впевнений, що люди міста будуть дуже щедрими, коли повністю зрозуміють ситуацію, — сказав голова Торгової гільдії, — я впевнений також, що король усвідомлює, що золота в Анк-Морпорку не так уже й багато. 

— Влучне зауваження, — похвалив Вонс. — Однак король має намір здійснювати енергійну й динамічну зовнішню політику, яка допоможе вирішити проблему. 

— Ага! — скрикнули радники хором, цього разу з набагато більшим ентузіазмом. 

— Наприклад, — продовжив Вонс, — король вважає, що наші законні інтереси в Квірмі, Сто Латі, Псевдополісі та Цорті серйозно утискалися протягом останніх століть. Це буде швидко виправлено, і, панове, можу вас запевнити, що у місто потоком полинуть скарби від тих, хто прагнутиме отримати захист короля. 

Голова Гільдії вбивць подивився на скарби. У його голові сформувалося дуже чітке уявлення про те, де зрештою опиняться всі ці скарби. 

Слід було захоплюватися вмінням драконів змушувати когось до дій під тиском. У цьому вони практично не відрізнялися від людей. 

 — О, — лише сказав він. 

— Звичайно, будуть й інші придбання — у формі землі, власності й тому подібного, і король бажає, щоб було цілком зрозуміло, що найвірніші Таємні радники будуть щедро нагороджені. 

— І, ем, — почав голова Гільдії вбивць, який, схоже, уже усвідомив характер міркувань короля, — без сумніву… 

— Таємні радники, — підказав Вонс. 

— Без сумніву, вони відповідатимуть ще більшою щедрістю, у вигляді, припустимо, скарбів? 

— Гадаю, такі міркування ще не осіняли голову короля, — сказав Вонс, — але це дуже влучна думка. Я так і думав. 

Наступною стравою була жирна свинина, квасоля й картопля, панірована у борошні. Їжа, що сприяє набору ваги, як зауважили всі. Вонс обмежився склянкою води. 

— Що підводить нас до подальшого делікатного питання, яке, я впевнений, такі досвідчені люди з широким світоглядом зможуть з легкістю вирішити, — сказав він. Рука зі склянкою дещо затремтіла. 

— Сподіваюся, що це також зрозуміє більшість населення, враховуючи те, що король, безсумнівно, зможе неодноразово посприяти забезпеченню добробуту та оборони міста. Наприклад, упевнений, що люди спатимуть спокійніше, знаючи, що др… король невтомно захищає їх від можливої напасті. Хоча можуть виникнути сміховинні стародавні… забобони… які можна викорінити лише завдяки невтомній праці… з боку всіх людей доброї волі. 

Він замовк і подивився на них. Пізніше голова Гільдії вбивць розповів, що він дивився в очі багатьох людей, очевидно, дуже близьких до смерті, але ніколи не зазирав в очі, у яких так ясно й безпомилково було видно, що ця людина споглядає його із глибин пекла. Він сподівався, що ніколи, ніколи більше не погляне в подібні очі. 

— Я маю на увазі, — сказав Вонс, повільно вичавлюючи кожне слово, що нагадувало бульбашки, які прориваються крізь сипучі піски. — Питання… харчування… короля. 

Запанувала жахлива тиша. Вони почули тихий шелест крил за ними, і тіні по кутах залу потемніли і, схоже, зімкнулися. 

— Харчування, — пустим голосом промовив голова Гільдії злодіїв. 

— Так, — відказав Вонс. На цей раз він майже пискнув. З його обличчя стікав піт. Якось голова Гільдії вбивць почув слово «гримаса», дивуючись, у яких випадках вираз обличчя можна описати подібним чином. Тепер він це знав. Ось що стало з обличчям Вонса: це була страшна гримаса людини, що намагається не чути слів, вимовлених власним ротом. 

— Ми, цей, подумали, — дуже обережно промовив голова Гільдії вбивць, — що др… король, ну, мабуть, уже вирішив це питання за минулі тижні. 

— Ага, їв, що попало, знаєте. Що попало. Бродяжок і тому подібне, — сказав Вонс, втупивши погляд у стільницю. — Очевидно, що тепер, коли він став королем, такі напівміри вже не підходять. 

Мовчання зростало й набувало текстури. Радники серйозно задумалися, особливо про їжу, яку щойно з’їли. Концентрації їхніх думок лише посприяла поява величезного бісквіта, щедро политого вершками. 

— Ем, — почав голова Гільдії вбивць, — і часто король буває голодний? 

— Постійно, — відказав Вонс, — але їсть один раз на місяць. Це дійсно церемоніальна подія. 

— Звичайно, — сказав голова Торгової гільдії. — Без сумніву. 

— І, ем, — сказав голова Гільдії вбивць, — коли король востаннє, е-е, їв? 

— Змушений повідомити, що, на жаль, він не їв як слід відтоді, як сюди прибув. 

— Ой. 

— Ви повинні зрозуміти, — сказав Вонс, відчайдушно крутячи в руках дерев’яну виделку, — що в тому, щоб підстерігати людей на вулицях, як якийсь пересічний вбивця… 

— Послухай… — почав голова Гільдії вбивць. 

— Маю на увазі, звичайний головоріз… у цьому немає задоволення. Уся суть харчування короля полягає в тому, що воно повинне бути собою… актом єднання між королем і підданими. Це… це жива алегорія. Посилення тісних зв’язків між короною та громадою, — додав він. 

— А конкретний характер їжі… — почав голова Гільдії злодіїв, майже задихаючись від слів. — Йдеться про незайманих дівчат? 

— Просте упередження, — сказав Вонс. — Вік несуттєвий. Сімейний стан, однак, відіграє важливу роль. І соціальний клас. Мабуть, якось впливає на смак, — він нахилився вперед і заговорив голосом, сповненим болю і невідкладністю і, як їм здалося, уперше своїм власним. — Будь ласка, обдумайте це! — прошипів він. — Адже це лише одна людина на місяць! В обмін на стільки речей! Сім’ї людей, що служать королю, Таємних радників, як ви самі, звичайно, навіть не будуть розглядатися. І якщо подумати про всі альтернативи… 

Вони не задумувалися про всі альтернативи. Досить було подумати про одну з них. 

Вонс заговорив, вони ж зосереджено мовчали. Радники уникали дивитися один одному в обличчя, боячись, що можуть побачити там відображення своїх думок. Кожен із них думав: «Хтось інший незабаром щось скаже, висловить протест, а я буркну щось на знак згоди, насправді нічого не кажучи, я ж не такий дурний, але буркну дуже твердо, так що в інших не залишиться сумнівів, що я абсолютно не згоден, тому що в подібний момент всім гідним людям належить майже встати й бути практично почутими…» 

Але ніхто не сказав ні слова. 

«От боягузи», — подумав кожен. 

І ніхто не доторкнувся ні до пудингу, ні до шоколадних цукерок товщиною з цеглину, поданих пізніше. Почервонілі й похмурі, вони просто слухали монотонний голос Вонса, і коли він нарешті завершив, вирішили розійтися по черзі, щоб їм не довелося говорити один з одним. 

За винятком голови Торгової гільдії. Так сталося, що він покинув палац із головним убивцею, і вони крокували пліч-о-пліч. 

Головний купець намагався дивитися на світлу сторону; він був одним із тих людей, які організовують гулянку, коли все йде коту під хвіст. 

— Ну, ну, — пробурмотів він. — То ми тепер таємні радники. 

— Гм, — сказав вбивця. 

— Цікаво, яка різниця між звичайними радниками та таємними радниками? — вголос поцікавився купець. 

Вбивця кинув на нього сердитий погляд. 

— Думаю, — сказав він, — якщо королю закортить відвідати таємну кімнату — ми змушені йти за ним. 

Він знову втупився на ноги. У його голові досі крутилися останні слова Вонса, які він почув, потискаючи безвольну руку секретаря. Він задумався, чи почув їх хто-небудь інший. Малоймовірно… вони були радше формою, а не звуком. Вонс просто ворушив губами, не зводячи погляду із засмаглого від місячного сяйва обличчя вбивці. 

«Допоможи. Мені». 

Убивця здригнувся. Чому саме він? Наскільки він знав, існував лише один вид допомоги, яку він був здатен надавати кваліфіковано, і мало хто просив про неї для себе. Зазвичай платили купу грошей, щоб вручити такий подарунок іншим людям. Що ж трапилося з Вонсом, коли будь-яка альтернатива здавалася кращою? 

Вонс сидів на самоті в темній, зруйнованій залі. Очікуючи. 

Він міг спробувати втекти. Але дракон знову його знайде. Він завжди зможе його відшукати. Унюхати його думки. 

Або спалити його. Це було гірше. Як тих братів. Мабуть, це була миттєва смерть, принаймні вона мала такий вигляд, але Вонс збував безсонні ночі, роздумуючи, чи ті останні мікросекунди могли розтягнутися до суб’єктивної, розжареної до білого вічності, в якій кожна частинка вашого тіла ставала просто мазком плазми, а ви, ще живі, посередині всього цього… 

«Ні. Тебе я не спалю». 

Це не була телепатія. Наскільки Вонс розумів, телепатія нагадувала голос у вашій голові. 

Це ж було схоже на голос у тілі. Почувши дракона, уся Вонсова нервова система натягнулася, наче струна. 

«Піднімися». 

Вонс підскочив на ноги, перекинувши крісло й вдарившись ногою об стіл. Чуючи звук цього голосу, він контролював своє тіло так само, як вода гравітацію. 

«Підійди». 

Вонс, похитуючись, рушив уперед. 

Крила почали повільно розгортатися, час від часу поскрипуючи, поки не заповнили собою залу від краю до краю. 

Кінчик одного з них розбив вікно й висунувся на свіже повітря. 

Дракон повільно й чуттєво витягнув шию і позіхнув. Закінчивши, він обернув голову — тепер вона була за декілька сантиметрів від обличчя Вонса. 

«Що означає «добровільний»?» 

— Це, е-е, це означає робити щось зі своєї власної волі, — сказав Вонс. 

«Але в них немає власної волі! Вони примножать мої скарби, або я їх спалю!» 

Вонс глибоко вдихнув. 

— Так, — сказав він, — але ви не повинні… 

Беззвучний рев люті обернув його на місці. 

«Немає нічого такого, що я не повинен!» 

 — Ні, ні, ні! — пискнув Вонс, схопившись за голову. — Я не це мав на увазі! Повірте мені! Просто так краще звучить, і все! Краще й безпечніше! 

«Ніхто не зможе мене перемогти!» 

— У цьому немає сумнівів… 

«Ніхто не може мене контролювати!» 

Вонс примирливо здійняв руки з розчепіреними пальцями. 

— Звичайно, звичайно, — сказав він. — Але, знаєте, є різні способи й шляхи. Шляхи й способи. Рев і полум’я, розумієте, зовсім не обов’язкові… 

«Дурна мавпо! Як інакше вони підкорятимуться моїм наказам?» 

Вонс заклав руки за спину. 

— Вони зроблять це за власною волею, — сказав він. — А з часом навіть повірять, що самі таке вигадали. Це стара традиція. Повірте мені. Ми, люди, дуже швидко адаптовуємося. 

Дракон довго дивився на нього порожнім поглядом. 

— Насправді, — сказав Вонс, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — не мине багато часу, як хтось прийде й заявить, що король-дракон — це погано. То вони власноруч його й прикінчать. 

Дракон моргнув. 

Вперше з того часу, як Вонс його побачив, той здавався невпевненим. 

— Розумієте, я знаю людей, — просто сказав Вонс. 

Дракон продовжував свердлити його поглядом. 

«Якщо ти брешеш», — зрештою подумав він. 

— Ви знаєте, що я не можу. Не вам. 

«І вони дійсно так чинять?» 

— Так, звісно. Постійно. Це одна з вроджених людських рис. 

Вонс знав, що дракон міг читати принаймні верхні рівні його свідомості. Усі вони резонували в гармонії жаху. За очима ж навпроти він бачив могутні думки. 

Дракон був нажаханий. 

— Мені шкода, — слабко сказав Вонс. — Але такі вже ми є. Думаю, це все пов’язано з виживанням. 

«І не буде могутніх воїнів, спраглих мене вбити?» — майже жалібно подумав дракон. 

— Сумніваюся. 

«Немає героїв?» 

— Більше ні. Вони потребують занадто багато витрат. 

«Але ж я жертиму людей!» 

Вонс пхикнув. 

Він відчув, як дракон порпається в його думках, намагаючись знайти ключ до розгадки. Вонс наполовину побачив, наполовину відчув мерехтіння випадкових зображень драконів, міфічного віку рептилій і — ось тут він відчув щире здивування дракона — деяких із менш похвальних областей людської історії (тобто більшості з них). Після здивування прийшов спантеличений гнів. Дракон не міг зробити людям практично нічого такого, що вони рано чи пізно не випробували одне на одному, часто з великим ентузіазмом. 

«Ви мали зухвалість вдавати із себе слабаків, — подумав він. — Але ми дракони. Ми повинні бути жорстокими, хитрими, бездушними й страхітливими. Та одне можу сказати тобі, мавпо, — величезна морда присунулася ще ближче, так що тепер Вонс дивився прямо в безжалісні глибини його очей, — ми ніколи не спалювали, не катували й не розривали одне одного на частинки, називаючи це мораллю». 

Дракон знову раз чи двічі розправив крила, а потім важко кинувся на купу середньовартісних коштовних речей. Пазури пошкребли по купі. Дракон глузливо всміхнувся. 

«Навіть трилапа ящірка не назвала би це скарбами», — подумав він. 

 — Будуть набагато кращі речі, — прошепотів Вонс, відчувши тимчасове полегшення від зміни напрямку розмови. 

«Краще так тому і бути». 

— Чи можу я… — Вонс завагався, — чи можу я поставити вам питання? 

«Питай». 

— Ви ж не маєте життєвої потреби їсти людей? Гадаю, на їхню думку лише це становить проблему, — додав він, прискорюючись до бурмотіння. — Скарби й тому подібне, це не проблема, але якщо справа лише в, ну, білку, то, можливо, такий потужний інтелект, як ваш, уже придумав щось менш суперечливе, наприклад, їсти корів… 

Дракон видихнув горизонтальну смугу полум’я, що спопелило стіну навпроти. 

«Потреба? Потреба? — проревів він, коли шум знищеної стіни нарешті стих. — Про яку потребу ти мені говориш? Хіба це не ваша традиція — віддавати найкрасивішу з усіх жінок драконові, щоб забезпечити мир і достаток?» 

— Але, розумієте, ми завжди мали помірний мир і розумний достаток… 

«І ТИ ХОЧЕШ, ЩОБ ТАКИЙ СТАН СПРАВ ЗБЕРІГАВСЯ?» 

Сила думки повалила Вонса на коліна. 

— Звичайно, — спромігся пробурмотіти він. 

Дракон ніби мимохідь потягнувся кігтями. 

«Тоді потреба не в мене, а у вас, — подумав він. — А тепер геть із моїх очей!» 

Вонс осів, коли дракон покинув його розум. 

Дракон зіслизнув із купи дешевих коштовностей, стрибнув на підвіконня одного з найбільших вікон зали й розбив головою вітраж. Різнокольорове зображення засновника міста посипалося до купи мотлоху внизу. 

Довга шия витягнулася в передвечірньому повітрі й покрутилася, наче стрілка компаса. По всьому місту запалювалися вогні. Чувся глибокий гул — звук життя мільйона людей. Дракон глибоко й радісно вдихнув. 

Потім він втягнув решту тіла на підвіконня, вичавив рештки віконної рами й злетів у небо. 

— Що це таке? — запитав Ноббі. 

Предмет мав незрозуміло-округлу форму, дерев’яну текстуру, і при ударі видавав звук, наче лінійка, якою постукали по краю столу. Сержант Колон знову ним постукав. 

— Здаюся, — сказав він. 

Морква гордо видобув той предмет з пом’ятої упаковки. 

— Це пиріг, — сказав він, підсовуючи обидві руки під предмет і піднімаючи його з певними труднощами. — Від моєї матері, — йому вдалося покласти його на стіл, не придавивши пальці. 

— І його можна їсти? — поцікавився Ноббі. — Посилка йшла кілька місяців. Мабуть, він давно зачерствів. 

— О ні, це спеціальний ґномський рецепт, — сказав Морква. — Ґномські пироги не черствіють. 

Сержант Колон ще раз сильно стукнув по ньому. 

— Мабуть, ні, — погодився він. 

— Вони неймовірно стійкі, — сказав Морква. — Практично чарівні. Таємний рецепт століттями передавали від ґнома до ґнома. Один маленький шматочок, і ви не захочете нічого їсти протягом цілого дня. 

— Серйозно? 

— Ґном може пройти сотні кілометрів з таким пирогом, — продовжив Морква. 

— Б’юся об заклад, може, — похмуро сказав Колон. — Напевно, увесь цей час він думатиме: «Чорт забирай, сподіваюся, що невдовзі знайду якусь їжу, інакше знову доведеться жерти цей клятий пиріг». 

Морква, для якого іронія була не більш ніж одним із багатьох незрозумілих слів, підняв свою піку й після пари вражаючих рикошетів спромігся розрізати пиріг приблизно на чотири частинки. 

— Ну ось, — весело промовив він. — По одній для кожного з нас і одна для капітана, — усвідомивши, що він сказав, Морква пробурмотів: — Ой. Вибачте. 

— Ага, — рівним голосом сказав Колон. 

Якусь мить вони сиділи в тиші. 

— А мені він подобався, — зізнався Морква. — Шкода, що його більше немає з нами. 

Запала ще одна мовчанка, дуже схожа на попередню, але ще глибша й більш обтяжена сумом. 

— Думаю, тепер тебе зроблять капітаном, — сказав Морква. 

Колон здивувався. 

— Мене? Я не хочу бути капітаном! Я не вмію думати. Це все мислення не варте якихось додаткових дев’яти доларів на місяць. 

Він постукав кісточками пальців по столу. 

— Це все, що він отримував? — здивувався Ноббі. — Я думав, офіцери купаються в грошах. 

— Дев’ять доларів на місяць, — сказав Колон. — Я один раз бачив шкалу окладів. Дев’ять доларів на місяць і два долари на плюмаж. Тільки він ніколи їх не вимагав. Смішно, правда? 

— Він не був плюмажного типу, — сказав Ноббі. 

— Маєш рацію, — погодився Колон. — Із капітаном, знаєш, ось у чому справа… якось я прочитав одну книгу… знаєш, що в організмі кожного з нас є алкоголь… натуральний алкоголь? Навіть якщо ви в житті й краплі до рота не брали, ваше тіло однаково виготовляє його… але капітан, розумієш, він один із тих, чиє тіло від природи цього не робить. Типу, народився з двома склянками нижче норми. 

— Оце так, — здивувався Морква. 

— Ага… тому коли він тверезий, він насправді тверезий. Вони називають це отверезінням. Знаєш це відчуття, коли прокидаєшся після загульної ночі, Ноббі? Так-от, він постійно таке відчуває. 

— Бідолаха, — сказав Ноббі. — Нізащо б не подумав. Не дивно, що він завжди такий похмурий. 

— Тому він завжди намагається привести себе в нормальну кондицію. Але часом перебирає з дозуванням. І, звичайно… — Колон поглянув на Моркву, — його стоптала під ноги жінка. Май на увазі, його практично все здатне стоптати. 

— Що ж нам тепер робити, сержанте? — запитав Ноббі. 

— Як думаєш, він буде проти, якщо ми з’їмо його пиріг? — задумливо запитав Морква. — Буде шкода, якщо він таки зачерствіє. 

Колон знизав плечима. 

Старші чоловіки в жалюгідній тиші спостерігали, як Морква прогризає пиріг, наче роторний подрібнювач — крейдяний кар’єр. Навіть якби це було найніжніше суфле на світі, апетит у них би не з’явився. 

Вони обдумували, яким буде життя без капітана. Однозначно похмурим, навіть без драконів. Про капітана Ваймза можна було говорити, що завгодно, але стиль у нього був. Цинічний, із брудними нігтями, але він його мав, а вони — ні. Він умів читати довгі слова й додавати. Це був теж свого роду стиль. Навіть напивався він стильно. 

Вони намагалися розтягнути хвилини, якось продовжити час. Але ніч однаково прийшла. 

Ніякої надії для них не залишилося. 

Їм доведеться вийти на вулиці. 

Була шоста година. І щось було не так. 

— Я і за Ерролом сумую, — сказав Морква. 

— А він же належав капітану, — сказав Ноббі. — У будь-якому разі, тепер про нього потурбується леді Ремкін. 

— Та це не означає, що тепер ми можемо розкидати речі, — сказав Колон. — Навіть лампову олію. Він випив навіть лампову олію. 

— І з’їв нафталінові кульки, — сказав Ноббі. — Цілу коробку нафталінових кульок. Навіщо комусь їсти нафталінові кульки? І чайник. І цукор. Від цукру він просто шаленів. 

— Хоча він був милий, — сказав Морква. — Приязний. 

— Ой, я вас прошу, — сказав Колон. — Але це якось неправильно, мати домашнього улюбленця, при гикавці якого щоразу доводиться ховатися під стіл. 

— Я сумуватиму за його мордочкою, — сказав Морква. 

Ноббі голосно висякав носа. 

Наче луна, прозвучали удари у двері. Голова Колона смикнулася. Морква встав і відчинив. 

За ними зі зарозумілим нетерпінням чекала пара гвардійців з палацу. Побачивши Моркву, що трохи пригнувся, щоб не вдаритися головою, вони позадкували. Погані новини про таких, як він, поширюються швидко. 

— Ми принесли вам оголошення, — сказав один із них. — Ви мусите… 

— А що це за свіжа фарба на нагрудних латах? — ввічливо запитав Морква. 

Ноббі з сержантом переглянулися. 

— Це дракон, — сказав молодший із вартових. 

— Король дракон, — виправив начальник. 

— А я тебе знаю, — скрикнув Ноббі. — Ти Череп Червонодерев. Жив на Фаршовій вулиці. Твоя мама робила льодяники від кашлю, якось впала в суміш і померла, правда? Льодяників я не пробував, але твою маму чудово пам’ятаю. 

— Привіт, Ноббі, — без особливого ентузіазму привітався гвардієць. 

— Б’юся об заклад, твоя мамуся пишалася б тобою, з драконом на латах! — сказав Ноббі. 

Гвардієць окинув його поглядом, сповненим ненависті та збентеження. 

— І з новим плюмажем на капелюсі, — люб’язно додав Ноббі. 

 — Ось оголошення, яке ви зобов’язані прочитати, — голосно сказав вартовий. — І розклеїти на кожному розі вулиці. Згідно з наказом. 

— Чиїм? — поцікавився Ноббі. 

Сержант Колон схопив сувій шинкоподібним кулаком. 

— Беручи до уваги, — повільно зачитав він, ведучи по буквах нерішучим пальцем, — що Де-Ри-Ка-Он — дракон, Ко-Рл— король королів і А-Бе-Си-Лер, — на широкому рожевому чолі сержанта виступили крапельки поту, — абсолютний, е-е-е, Про-Ву-Тель, правитель побажав… — він поринув у болісне академічне мовчання, водячи тремтячим пальцем по пергаменту. 

— Ні, — зрештою сказав він. — Це ж неправда? Він же не збирається когось зжерти? 

— Спожити, — сказав старший гвардієць. 

— Усе це — частина соціального… соціального контракту, — без емоцій повідомив його помічник. — Невелика ціна, гадаю, ви погодитеся, за безпеку й захист міста. 

— Від чого? — здивувався Ноббі. — Ми ніколи не мали ворога, якого б не могли позбутися підкупом або корупцією. 

— Дотепер, — похмуро сказав Колон. 

— Ви схоплюєте на льоту, — похвалив гвардієць. — Отже, вам потрібно сповістити всіх. Під загрозою покарання. 

Морква зазирнув через плече Колона. 

— Що значить незаймана? — поцікавився він. 

— Незаміжня дівчина, — швидко відказав Колон. 

— Як моя подружка Ріт? — нажахано запитав Морква. 

— Ну, не зовсім, — сказав Колон. 

— Ти ж знаєш, вона незаміжня. Усі дівчата пані Долоні незаміжні. 

— А, ну так, точно, — підтвердив Колон. 

— Ну, тоді, — сказав Морква, ніби підводячи фінальну риску. — Сподіваюся, що ми до такого не доведемо. 

— Люди не погодяться, — сказав Колон. — Пригадаєш мої слова. 

Гвардійці позадкували, рятуючись від гніву Моркви, що стрімко зростав. 

— Це вже їхня справа, — сказав старший гвардієць. — Але якщо ви не поширюватимете оголошення, будете пояснювати все Його Величності. 

Вони поспішили геть. 

Ноббі кинувся на вулицю. 

— Ти, з драконом на латах! — крикнув він. — Якби твоя бідна матуся знала, що ти розгулюєш з драконом на латах, вона б перевернулася у своєму чані! 

Колон повернувся до столу й розклав сувій. 

— Кепські справи, — пробурмотів він. 

— Він уже вбивав людей, — сказав Морква. — Порушивши десь із шістнадцять окремих актів Ради. 

— Без сумніву. Але це сталося, ну, ти знаєш, в суцільному хаосі, — сказав Колон. Не те щоб це не було погано, але коли люди беруть у цьому участь, просто вручають дракону першу-ліпшу дівчину й стоять, спостерігаючи, ніби це все правильно й законно, — це набагато гірше. 

— Думаю, усе залежить від точки зору, — задумливо сказав Ноббі. 

— Що ти маєш на увазі? 

— Ну, з точки зору того, кого спалюють живцем, це, мабуть, не має великого значення, — по-філософськи зауважив Ноббі. 

— Я сказав, що люди цього не допустять, — сказав Колон, ігноруючи його слова. — Ти ще побачиш. Вони прийдуть під палац, і що тоді зробить дракон, га? 

— Спалить їх усіх, — негайно відказав Ноббі. 

Колон збентежився. 

— Він же не зробить це насправді? — запитав він. 

— Не бачу, що може цьому завадити, — сказав Ноббі. Він визирнув за двері. — Непоганий був хлопчина, той гвардієць. Часто виконував доручення мого дідуся. Хто б міг подумати, що він буде розгулювати з драконом на грудях. 

— Що ми будемо робити, сержанте? — запитав Морква. 

— Я не хочу, щоб мене спалили живцем, — сказав сержант Колон. — Моя дружина мене вб’є. Отже, вважаю, треба, цей, оголосити це. Але не хвилюйся, друже, — сказав він, поплескуючи Моркву по м’язистій руці й повторюючи, ніби запевняючи себе самого, — ми до такого не доведемо. Люди не погодяться. 

Леді Ремкін обмацала Ерролову шкіру. 

— Щоб я провалилася, якщо знаю, що з ним відбувається, — скрикнула вона. Дракон спробував лизнути її лице. — Що він їв останнім часом? 

— Востаннє, гадаю, це був чайник, — сказав Ваймз. 

— Чайник чого? 

— Ні. Просто чайник. Чорний предмет із ручкою і носиком. Він дуже довго його обнюхував, а тоді зʼїв. 

Еррол слабко всміхнувся йому і відригнув. Обоє — леді Ремкін і Ваймз — пригнулися. 

— О, а тоді ми застали його за поїданням сажі з каміна, — продовжив Ваймз, коли вони знову підняли голови над загорожею. 

Вони нахилилися над укріпленим бункером, одним із тих, які леді Ремкін використовувала для хворих. Їх доводилося додатково посилювати. Зазвичай одним із перших симптомів хвороби дракона була втрата контролю над процесами травлення. 

— Але на вигляд він не хворий, — сказала вона. — Радше повненький. 

— Він постійно скиглить. І видно, що в нього під шкірою щось рухається. Знаєте, що я думаю? Ви казали, що вони можуть перебудовувати свою травну систему? 

— А, так. Усі шлунки та панкреатичні залози можуть під’єднуватися різними способами. Щоб скористатися з… 

— З того, що вони розшукають для виготовлення полум’я, — сказав Ваймз. — Ага. Думаю, він намагається зробити якийсь дуже гарячий вид полум’я. Він хоче позмагатися з великим драконом. Кожного разу, коли той підіймається в повітря, він починає скиглити. 

— І не вибухає? 

— Ми ніби не помічали. Я впевнений, якщо б таке сталося, то ми б зауважили. 

— І він їсть усе підряд? 

— Важко точно сказати. Він нюхає все й переважно все з’їдає. Наприклад, два галони лампової олії. У будь-якому разі, я не можу залишити його там. Ми не здатні доглядати за ним належним чином. До того ж більше не треба шукати дракона, — гірко додав він. 

— Думаю, ти трохи гарячкуєш, — сказала вона, повертаючись до будинку. 

— Гарячкую? Мене звільнили на очах усіх тих людей! 

— Звичайно, але я впевнена, що це непорозуміння. 

— Особисто я все правильно зрозумів! 

— Гадаю, ти просто засмучений, бо безсилий. 

Очі Ваймза округлилися. 

— Що-о-о? — обурився він. 

— Проти дракона, — досить безтурботно продовжила леді Ремкін. — Ти нічого не здатен із ним вдіяти. 

— Схоже, що це кляте місто й дракон заслуговують одне одного, — сказав Ваймз.  

— Люди налякані. Не можна чекати від людей казна-чого, коли вони настільки налякані, — вона ніжно торкнулася його руки. З боку це видовище нагадало промислового робота, керованого експертом з метою акуратно схопити яйце. — Не всі такі сміливі, як ти, — боязко додала вона. 

— Я? 

— Минулого тижня. Ти зупинив їх і не дав убити моїх драконів. 

— А, це. Це не була сміливість. У будь-якому разі, тоді це були просто люди. З людьми простіше. Одне я точно скажу: більше драконові в очі я не дивитимуся. Від цих думок не можу заснути. 

— О-о, — схоже, вона трохи знітилася. — Ну, якщо ти впевнений… Знаєш, у мене багато друзів. Якщо тобі потрібна допомога, варто лише сказати. Чула, що герцог Стогелітський шукає капітана варти. Я напишу рекомендаційного листа. Вони тобі сподобаються, дуже мила молода пара. 

— Я ще не знаю, що робитиму далі, — сказав Ваймз, більш грубо, ніж хотів. — Я досі розглядаю одну-дві пропозиції. 

— Ну, звичайно. Впевнена, ти сам усе краще знаєш. 

Ваймз кивнув. 

Леді Ремкін продовжувала крутити в руках носовичок. 

— Ну, тоді, — промовила вона. 

— Ну, — сказав Ваймз. 

— Я, е-е, гадаю, ти вже кудись поспішаєш. 

— Так, думаю, мені вже пора. 

Запала мовчанка. Тоді обидвоє заговорили нараз. 

— Це було дуже… 

— Я просто хотіла сказати… 

— Вибачте. 

— Вибач. 

— Ні, ви казали. 

— Ні, вибач, що ти казав? 

— Ой, — Ваймз завагався. — Тоді я піду. 

— Ой. Так, — леді Ремкін утомлено посміхнулася. — Мабуть, всі ці пропозиції дійсно невідкладні, — сказала вона. 

Вона простягнула руку. Ваймз обережно її потиснув. 

— Тоді я пішов, — сказав він. 

— Заходь якось, — холодніше промовила леді Ремкін. — Якщо коли-небудь будеш у наших краях. Упевнена, Еррол буде радий тебе бачити. 

— Так. Ну. Тоді, бувайте. 

— Бувай, капітане Ваймз. 

Він вистрибнув за двері й квапливо спустився темною, зарослою стежкою. Ваймз відчував її погляд на своїй потилиці — або принаймні йому здавалося, що відчуває. Мабуть, вона стоїть у дверях і майже повністю їх перекриває. Просто дивлячись на нього. «Але я не озиратимуся, — думав він. Це було б дійсно нерозумно. Вона прекрасна людина, у неї багато здорового глузду й величезна… особистість, але дійсно… Я не озиратимуся, навіть якщо вона стоятиме там, поки я не дійду до кінця вулиці. Іноді потрібно бути жорстокими, щоб бути добрими». 

Тому почувши, як грюкнули двері, коли він не пройшов ще й півшляху, Ваймз раптом відчув лють, сильну лють, ніби його щойно пограбували. 

Він стояв на місці, стискаючи й розтискаючи в темряві кулаки. Він більше не капітан Ваймз, а громадянин Ваймз, що означало, що тепер має право на те, про що раніше й не мріяв. Можливо, варто піти й розбити кілька вікон. 

Ні, це погана ідея. Він хотів більшого. Позбутися цього клятого дракона, повернути роботу, щоб у його руки потрапив той, хто за всім цим стоїть, забутися бодай на один раз і бити цього когось до виснаження. 

Він витріщився в пустоту. Місто внизу було оповите димом і парою. Але він думав не про це. 

Він думав про чоловіка, що утікав. І, занурившись глибше в п’янкі тумани свого життя, про хлопчика, що біг, щоб не відставати від решти. 

Тихенько прошепотів: 

— Хтось із них врятувався? 

Сержант Колон закінчив промову й оглянув недоброзичливий натовп. 

— Не звинувачуйте мене, — сказав він. — Я просто зачитав наказ. Я його не придумав. 

— Але ж це людське жертвоприношення, — сказав хтось. 

— Немає нічого страшного в людському жертвоприношенні, — відказав якийсь священик. 

— У самій суті — нічого, — швидко погодився перший мовець. — Коли на те є вагомі релігійні причини. І коли в жертву приносять засуджених злочинців і подібних негідників.^[22] Але зовсім інша справа — кидати когось драконові тільки тому, що той трішки зголоднів! 

— Оце так позиція! — похвалив сержант Колон. 

— Високі податки — це одне, але жерти людей — зовсім інше. 

— Добре сказано! 

— Якщо ми всі скажемо, що не будемо з цим миритися, що зробить дракон? 

Ноббі розтулив рота. Колон швидко затиснув його рукою й тріумфально підняв кулак. 

 — Це саме те, про що я говорив із самого початку, — сказав він. — Коли ми разом, нас нізащо не спалять! 

Пролунали поодинокі оплески. 

— Зажди, — повільно сказав крихітний чоловічок. — Наскільки нам відомо, драконові добре вдається лише одна справа. Він літає містом, підпалюючи людей. Щось не зовсім до кінця розумію, як ви пропонуєте це зупинити. 

— Так, але якщо ми всі будемо проти… — почав перший оратор, однак його голос звучав невпевнено. 

— Він не може спалити всіх, — сказав Колон. Вирішивши знову походити козирною картою, додав із гордістю: — Коли ми разом, нас нізащо не спалять! 

На цей раз оплесків пролунало значно менше. Люди зберігали свою енергію для того, щоб бідкатися. 

— Не розумію, чому це неможливо. Чому він не може спалити всіх і полетіти в якесь інше місто? 

— Тому що… 

— Скарби, — сказав Колон. — Хтось повинен приносити йому скарби. 

— Ага. 

— Ну добре, але скільки? 

— Чого скільки? 

— Скільки саме людей? З усього міста? Можливо, він не захоче спалювати все місто, а лише якусь частину. Хіба нам відомо яку? 

— Слухайте, це заходить надто далеко, — сказав перший оратор. — Якщо ми так і будемо ходити довкола проблеми, то ніколи нічого не зробимо. 

— Я лише хочу сказати, що варто спершу все обдумати. Наприклад, що нам дасть перемога над драконом? 

— Ти серйозно?! — запитав сержант Колон. 

— Ні, серйозно. Що це нам дасть? 

— Тисячі людських життів, для початку! 

— Я вас прошу, — сказав крихітний чоловічок. — Гадаю, одна людина на місяць — досить непогано, порівняно з деякими правителями, яких ми мали. Пригадуєте Нерша Лунатика? Або Смінса Хихотуна та його підземелля «Животики надірвеш»? 

Почулося бурмотіння, в якому вчувалися різні варіації на тему «а він має рацію». 

— Але ж їх скинули! — зауважив Колон. 

— Ні-ні. Їх убили. 

— Різниця невелика, — відрубав Колон. — Послухайте, вбити дракона не так уже й просто. Вам знадобиться значно більше, ніж темна ніч і гострий ніж, щоб його позбутися. 

«Тепер бачу, що мав на увазі капітан, — подумав він. — Не дивно, що він завжди напивається, усе обміркувавши. Ми програємо, не встигнувши почати. Дайте будь-якому анк-морпоркцю велику палицю, і все закінчиться тим, що він заб’є себе до смерті». 

— Слухай сюди, ти, пишномовне хамло, — почав перший оратор, піднімаючи коротуна за комір і стискаючи вільну руку в кулак, — у мене три доньки, і так сталося, що я не хочу, щоб жодну із них зжерли, дякую. 

— Так, і коли ми разом… нас… ніколи… не… 

Голос Колона здригнувся. Він зрозумів, що решта натовпу дивиться вгору. 

«От гад, — подумав він, відчуваючи, що його потроху покидає здоровий глузд. — У нього що, фланелеві стопи?» 

Дракон зручно всівся на гребні найближчого дому, раз чи двічі махнув крилами, позіхнув, а потім скерував голову прямо на вулицю. 

Чоловік, благословенний дочками, так і стояв із піднятим кулаком у центрі кола пустої бруківки, що збільшувалося з неймовірною швидкістю. Коротун вирвався з його закляклої руки й кинувся в тінь. 

Цей батько раптово виявився найбільш самотньою людиною на Диску. Ніхто не мав так мало друзів, як він. 

 — Усе ясно, — тихо промовив він і, нахмурившись, поглянув на допитливу рептилію. Насправді вона не здавалася особливо войовничою. Дракон розглядав його з інтересом. 

— Мені байдуже! — прокричав він, і його голос відбився луною від стіни до стіни у цілковитій тиші. — Ми кидаємо тобі виклик! Якщо ти вб’єш мене, то можеш убити й нас усіх! 

З бокулюдей у натовпі, для яких це твердження не було абсолютно самоочевидним, пролунало незручне шаркання ніг. 

— Знаєш, ми здатні опиратися! — ревнув чоловік. — Усі ми! Як було в тому гаслі про єдність, сержанте? 

— Е-е-е, — протягнув Колон, відчуваючи, як його хребет вкривається сиротами. 

— Застерігаю тебе, драконе, людський дух — це… 

Вони ніколи так і не дізналися, що таке людський дух, або принаймні чим це було на його думку. Хоча, можливо, у темні безсонні ночі деякі з них згадували те, що сталося далі. 

Це допомогло їм чітко усвідомити один факт про людський дух, яким нерідко нехтують: благородний, хоробрий і дивовижний за сприятливих обставин, здебільшого він все ж залишається людським. 

Полум’я дракона вдарило чоловіка в груди. Якусь мить він мав вигляд розжареного до білого контуру, а тоді акуратні чорні рештки потекли спіралькою й утворили калюжку в розплавленій бруківці. 

Полум’я зникло. 

Натовп завмер, немов статуї, не знаючи, що приверне більше уваги: втеча чи непорушність. 

Дракон глипав униз із інтересом — що ж вони робитимуть далі? 

Колон подумав, що він як єдиний офіційний представник громади повинен узяти ситуацію в свої руки. Він кашлянув. 

— Ну, тоді, — сказав він, намагаючись стримувати писк жаху, що виривався з горла. — Можете розходитися, пані та панове. Рухайтеся, давайте. Ідіть собі. Ну ж бо, тут більше нема на що дивитися. 

Він почав незрозуміло розмахувати руками, демонструючи свій авторитет, і люди нервово потягнулися геть. Краєм ока він побачив червоні полум’я за дахами й червоні іскри, що спіраллю підіймалися в небо. 

— Повертайтеся додому! — прохрипів він. — Якщо він у вас ще залишився. 

Бібліотекар, вистукуючи кісточками пальців, увійшов у бібліотеку в стані «тут і тепер». Кожна шерстинка на його тілі дибилася від люті. 

Він розчахнув двері й вистрибнув у постраждале від пожежі місто. 

Хтось тут незабаром дізнається, що їхній найстрашніший кошмар — божевільний бібліотекар. 

Зі значком. 

Дракон розслаблено плинув над нічним містом, ледве помахуючи крилами. У цьому не було потреби. За необхідності його підтримували потоки розпеченого повітря. 

Увесь Анк-Морпорк палав. Між річкою та різними будівлями, охопленими полум’ям, сформувалося так багато ланцюжків із відрами, що вони постійно потрапляли не туди й не в ті руки. Хоча набрати каламутної води з річки Анк можна було й без відра — досить звичайної сітки. 

Внизу за течією гарячково трудилися купки людей, вкритих сажею, намагаючись перекрити величезний, поїдений іржею шлюз під Латунним мостом. Він був останньою обороною Анк-Морпорка від вогню, оскільки Анк, позбавлений виходів, поступово просочувався, заповнюючи простір між міськими стінами. За таких умов легко задихнутися. 

Працівники ж на мосту не могли або не хотіли бігти з міста. Та інші — вислизали крізь міські ворота й прямували через холодні, туманні рівнини. 

Однак ішли вони недовго. Дракон, витончено вигинаючись і звиваючись над зруйнованим містом, перелетів стіни. Через кілька секунд вартові побачили, як актинічний вогонь пронизав тумани. Людські хвилі потекли назад, а дракон завис над ними, спрямовуючи їх, наче вівчарка худобу. Пожежі зруйнованого міста освітлювали червоним нижню частину його крил. 

— Є якісь пропозиції щодо наших подальших дій, сержанте? — запитав Ноббі. 

Колон не відповів. «От би капітан Ваймз був тут», — подумав він. Він би також не знав, що робити, але зумів би приховати це набагато ширшим словниковим запасом. 

Деякі пожежі почали затихати — води, що піднімалися, і неврівноважена робота ланцюжків із відрами зробили свою справу. Не було схоже, що дракон збирався підпалювати щось іще. Найголовніше він уже сказав. 

— Цікаво, хто це буде, — сказав Ноббі. 

— Прошу? — запитав Морква. 

— Я про жертвоприношення. 

— Але сержант сказав, що люди не збираються з цим миритися, — стоїчно сказав Морква. 

— Ага. Подивімося на це так: якщо запитати людей, що б вони обрали — або згорить їхній будинок, або з’їдять якусь дівчину, яку вони, ймовірно, ніколи до того не зустрічали, — тут вони все ж можуть трохи призадуматися. Людська природа, знаєш. 

— Я впевнений, що герой з’явиться вчасно, — сказав Морква. — З якоюсь новою зброєю чи чимось подібним. І вдарить у його разливе місце. 

Запала тиша раптової напруженої уваги. 

— Це куди саме? — запитав Ноббі. 

— Ну в місце. Таке, разливе. Мій дідусь часто розповідав різноманітні історії. Вдар дракона в його разливості, казав він, і ти його вб’єш. 

— Це наче дати копняка, ну, в них…? — із зацікавленням запитав Ноббі. 

— Не знаю. Напевно. Хоча, Ноббі, я тобі вже казав, це неправильно… 

— І де це місце? 

— О, у кожного дракона по-різному. Чекаєш, поки він не пролетить у тебе над головою, тоді бачиш — ось воно, разливе місце, і тоді його вбиваєш, — сказав Морква. — Якось так. 

Сержант Колон відсутнім поглядом втупився в простір. 

 — Гм, — сказав Ноббі. 

Якийсь час вони мовчки спостерігали за панорамою, сповненою паніки й метушні. Тоді сержант Колон запитав: 

— Ти певен щодо разливостей? 

— Так. Цілком. 

— Шкода, друже, дуже шкода. 

Вони знову подивилися на місто, охоплене жахом. 

 — Пригадуєте, — сказав Ноббі, — ви завжди розповідали мені, що отримували призи за стрільбу з лука в армії, сержанте. Ви казали, що маєте щасливу стрілу, яку неодмінно мусили забрати назад, що… 

 — Гаразд! Гаразд! Але це не те саме! У будь-якому разі, я не герой. Та й чому я повинен це робити? 

— Капітан Ваймз платить нам тридцять доларів на місяць, — сказав Морква. 

— Так, — сказав Ноббі, посміхаючись, — а ви отримуєте надбавку в п’ять доларів за відповідальність. 

— Але капітана Ваймза з нами більше немає, — нещасно промовив Колон. 

Морква суворо на нього подивився. 

— Упевнений, — сказав він, — якби він був тут, він би першим… 

Колон махнув рукою, змушуючи його замовкнути. 

— Це все чудово, — сказав він. — Але що, якщо я не влучу? 

— Є й позитив, — сказав Ноббі. — Напевно, ви про це ніколи не довідаєтеся. 

Вираз обличчя сержанта Колона перетворився на злу, відчайдушну посмішку. 

— Тобто ми про це ніколи не довідаємося, — сказав він. 

— Що? 

— Якщо ти думаєш, що я стоятиму на якомусь даху сам, очікуючи смерті, то подумай краще. Я наказую тобі супроводжувати мене. У будь-якому разі, — додав він, — ти також отримуєш надбавку за відповідальність. Один долар. 

Обличчя Ноббі засмикалося в паніці. 

 — Нічого подібного! Капітан Ваймз сказав, що віднімає її на п’ять років за те, що я ганьблю свій рід. 

— Ну, то я тобі її повертаю. У будь-якому разі, тобі відомо все про разливі місця. Я бачив, як ти б’єшся. 

Морква жваво відсалютував. 

— Прошу дозволу виступити добровольцем, сер, — сказав він. — І хоч я отримую лише двадцять доларів на місяць, оскільки ще досі вчуся, це неважливо, сер. 

Сержант Колон відкашлявся. Тоді поправив нагрудні лати — одні з тих, що вражали дивовижними вирізьбленими грудними м’язами. Його груди й живіт ідеально в них поміщалися — як желе в кулінарній формочці. 

Що б на його місці зробив капітан Ваймз? Ну, мабуть, випив. Але якщо забути про випивку, що б він зробив? 

— Нам необхідний, — повільно промовив він, — план. 

Звучало непогано. За саме тільки висловлювання було варто заплатити. Якщо у вас був план, півсправи вже зроблено. 

Йому відразу уявилися радісні крики натовпу. Люди заполонили вулиці, кидали квіти, тріумфально несучи його через вдячне місто. Один недолік — його несли в урні. 

Люпін Вонс прямував коридорами, де гуляли протяги, до спальні Патриція. Навіть у найкращі часи її не можна було назвати розкішною: у ній не було нічого, окрім вузенького ліжка й кількох побитих життям шаф. Тепер, за відсутності однієї стіни, усе мало ще гірший вигляд. Один необережний крок спросоння — і ви полетите просто у величезну печеру, що колись була Великою залою. 

Попри це, він усе ж зачинив за собою двері, створюючи видимість приватності. Тоді, обережно й постійно нервово зиркаючи на прірву вдалині, він опустився на коліна посередині кімнати й підняв одну з дощок. 

Вонс витягнув на світ божий довгу чорну мантію. Тоді просунув руку далі в запилений простір й пошукав. Він продовжував порпатися, тоді ліг на підлогу, засунув обидві руки в дірку й відчайдушно замахав руками. 

Крізь усю кімнату пролетіла книга, вдаривши його в потилицю. 

— Це шукаєш? — поцікавився Ваймз. 

Він вийшов із тіні. 

Вонс стояв на колінах, стуляючи й розтуляючи рота. 

Ваймз задумався, що ж він йому скаже. Мабуть: «Я знаю, на що це схоже», або «Як ти сюди потрапив», або, можливо, «Слухай, я можу все пояснити». Шкода, що в мене просто зараз немає зарядженого дракона. 

Вонс сказав: 

— Прекрасно. Молодець, що здогадався. 

«Звичайно, такий варіант також передбачався», — подумки додав Ваймз. 

— Під дошками, — сказав він вголос. — Усі завжди шукатимуть саме тут. Досить нерозумно з твого боку. 

— Знаю. Але гадаю, він не очікував, що тут узагалі хтось буде щось шукати, — сказав Вонс, підвівшись і обтрусивши пил із колін. 

— Прошу? — ввічливо перепитав Ваймз. 

— Ветінарі. Ти ж знаєш, як він любив інтриги та всілякі оборудки. Він був втягнений у більшість змов проти самого себе, у цьому й полягало його правління. Він цим насолоджувався. Очевидно, він викликав дракона й не зміг його контролювати. Той виявився хитрішим, ніж він сам. 

— То що ти тут робив? — запитав Ваймз. 

— Я гадав, чи не можна було б перемінити дію заклинання. Чи, можливо, викликати іншого дракона. Щоб вони билися. 

— Щоб збалансувати жахіття? — перепитав Ваймз. 

— Спробувати варто, — серйозно заявив Вонс. Він наблизився на кілька кроків. — Послухай, щодо твоєї роботи, я знаю, що ми обидва тоді трохи перевтомилися, так що, звичайно, якщо ти хочеш повернутися… 

 — Мабуть, це було жахливо, — сказав Ваймз. — Уяви, що він пережив. Він викликав його, а тоді усвідомив, що це не просто якийсь бездушний інструмент, а живе створіння з власним розумом. Таким самим, як у нього, але без будь-яких гальм. Знаєш, я б побився об заклад, що на самому початку він дійсно думав, що робить усе на благо. Мабуть, він збожеволів. Рано чи пізно це мало статися. 

— Так, — хрипко повторив Вонс. — Мабуть, це було жахливо. 

— От би він потрапив мені в руки! Знати людину стільки років і ніколи не усвідомлювати… 

Вонс промовчав. 

— Біжи, — тихо наказав Ваймз. 

— Що? 

— Біжи. Я хочу подивитися, як ти бігаєш. 

— Я не розумію… 

— У ніч, коли дракон спалив той будинок, я бачив, як хтось тікав. Пригадую, мені здалося, що він рухався дуже кумедно, ніби підстрибуючи. А наступного дня я бачив, як ти втікаєш від дракона. «Цей чоловік біжить дуже схоже», — подумав я. Майже підстрибцем. Так бігають, щоб від когось не відстати. Хто-небудь із них врятувався, Вонсе? 

Вонс безтурботно — як йому здалося — помахав рукою. 

— Це сміховинно, це нічого не доводить, — сказав він. 

— Я помітив, що ти тут спав, — сказав Ваймз. — Припускаю, що король любить тримати тебе під рукою? 

— У тебе немає жодних доказів, — прошепотів Вонс. 

— Звичайно, немає. Манера бігу. Енергійний голос. Це все. Але це не має значення. Навіть якби в мене були докази, це було б неважливо — сказав Ваймз. — Оскільки немає кому їх надати. І роботу ти мені повернути не можеш. 

— Я можу! — скрикнув Вонс. — Можу, і тобі необов’язково залишатися простим капітаном… 

— Ти не можеш повернути мені роботу, — повторив Ваймз. — Вона ніколи твоєю й не була. Я ніколи не охороняв ні місто, ні короля, ні Патриція. Я служив закону. Хоч і пошкодженому та спаплюженому, але свого роду закону. Зараз лишився хіба один закон: «Будь обачним, інакше згориш живцем». Місця для мене тут не залишилося. 

Вонс кинувся вперед і схопив його за руку. 

 — Але ти можеш мені допомогти! — сказав він. — Можливо, є спосіб знищити дракона, принаймні ми можемо допомогти людям перенаправити збитки, пом’якшити найгірше, якось домовитися… 

Від сильного ляпасу Вонс аж крутнувся на місці. 

— Дракон тут, — гаркнув він. — Ти не зможеш перенаправити його, переконати або домовитися з ним. Дракони не розуміють, що таке перемир’я. Ти притягнув його сюди, і ми тут застрягли, сволото! 

Вонс перестав погладжувати яскраво-білу пляму від ляпасу. 

— Що ти збираєшся робити? — запитав він. 

Ваймз не знав. Він подумав про десяток варіантів, але єдиний дійсно прийнятний — вбивство Вонса. Та він не міг це зробити, дивлячись йому прямо в лице. 

— Проблема з такими людьми, як ти, — сказав Вонс, встаючи. — Ви завжди проти спроб зробити щось на благо людства, але самі ніколи не маєте годящого плану. Варта! Варта! 

Він маніакально усміхнувся. 

— Не чекав? — запитав він. — Знаєш, тут ще залишилися гвардійці. Не так багато, звичайно. Мало хто готовий сюди заходити. 

У зовнішньому коридорі пролунали кроки, і досередини ввійшло четверо гвардійців, витягнувши мечі. 

— На твоєму місці я б не боронився, — продовжив Вонс. — Вони — відчайдушні й нещасливі чоловіки. Але їм дуже добре платять. 

Ваймз промовчав. Вонс любив позловтішатися. Проти таких легко вистояти. Старий Патрицій ніколи не зловтішався, у цьому його не можна було звинуватити. Якщо він засудив вас до смерті, ви б ніколи про це не довідалися. 

Із людьми, що зловтішаються, важливо грати за їхніми правилами. 

— Тобі не вдасться вічно уникати покарання, — сказав він. 

— Ти маєш рацію. Цілковиту рацію. Але «ніколи» — це дуже довгий час, — сказав Вонс. — Рано чи пізно покарання наздожене кожного з нас. 

— Матимеш трохи часу, щоб над цим пороздумувати, — сказав він і кивнув охоронцям. — Киньте його в спеціальне підземелля. А потім починайте інше завдання. 

— М-м, — почав головний гвардієць і замовк. 

— Що таке, друже? 

— Ти, ем, хочеш, щоб ми напали на нього? — жалібно запитав він. Якими б недоумкуватими не були гвардійці, вони знали умовності не гірше за інших. І коли охорону викликають, щоб у напружений момент розібратися з однією людиною, не варто чекати, що все закінчиться добре. «Цей хлопець точно буде геройствувати», — подумав він. Йому аж ніяк не подобалася перспектива потенційної смерті. 

— Звичайно, ідіоте! 

— Але ж він лише один, — сказав гвардієць. 

— І він посміхається, — сказав чоловік позаду нього. 

— Стопудово зараз почне кидатися свічниками, — зауважив один із його колег. — І стіл перекине. 

— Він же навіть не озброєний! — скрикнув Вонс. 

— Це найгірший тип, — сказав один з охоронців із глибоким стоїцизмом. — От як підстрибне й схопить один із декоративних мечів за щитом над каміном… 

— Так, — підозріло підтвердив інший. — А тоді швиргоне у вас стілець. 

— Тут немає ніяких камінів! Ніяких мечів! Тут тільки він! Тож схопіть його! — прокричав Вонс. 

Пара гвардійців обережно схопила Ваймза за плечі. 

— Ти ж не збираєшся робити щось героїчне? — прошепотів один із них. 

— Не знаю, з чого почати, — відповів він. 

— А. Чудово. 

Поки Ваймза витягували, він почув, як Вонс божевільно захихотів. Типово для любителів позловтішатися. 

Але він мав рацію в одному. У Ваймза не було плану. Він особливо не замислювався про те, що станеться далі. Ваймз відзначив собі, що по-дурному було думати, що після сутички настане кінець. 

Також він розмірковував, у чому ж полягало те інше завдання. 

Охоронці палацу нічого не сказали і, дивлячись прямо вперед, провели його вниз, через зруйновану залу й через залишки іншого коридору до зловісних дверей. Вони відчинили їх, швиргонули його всередину й покрокували геть. 

І ніхто, абсолютно ніхто не помітив тонкого, схожого на лист предмета, що плавно спускався з тіні під дахом, знову й знову перевертаючись у повітрі, як насінинка платану. Тоді він приземлився на неакуратну купу скарбів. 

Це було арахісове лушпиння. 

Леді Ремкін розбудила тиша. Її спальня виходила на драконячі загони, і вона звикла спати під шелест лусочок, випадкове ревіння дракона, що випускає полум’я уві сні, і голосіння вагітних самок. Відсутність будь-яких звуків подіяла на неї, немов будильник. 

Перед сном вона трохи поплакала, але недовго, оскільки в нюнях і пригніченні немає сенсу. Вона запалила лампу, взула гумові чоботи, схопила палицю — усе, що стояло між нею і теоретичною втратою цнотливості, й поспішила вниз. Перетинаючи вологу галявину на шляху до розплідників, вона мимохідь задумалася, що в місті щось відбувається, але відкинула цю думку як неактуальну. Дракони були важливіші. 

Вона відчинила двері. 

Ну, вони ще були там. Знайомий сморід болотяних драконів — ставковий бруд впереміш із хімічним вибухом — поринув у нічне небо. 

Кожен дракон балансував на задніх лапах у центрі свого загону й, вигинаючи шию, люто дивився на дах. 

 — Ага, — сказала вона. — Знову літає там угорі? Вимахується. Не хвилюйтеся, дітлахи. Мамуся тут. 

Вона поставила лампу на високу полицю і поспішила до загону Еррола. 

— Ну-ну, мій хлопчику, — почала вона й замовкла. 

Еррол простягнувся, лежачи на боці. З його рота тоненькими цівками струмував сірий дим, а його живіт здіймався і опадав, наче ковальські міхи. Його шкіра, починаючи від шиї, майже цілковито побіліла. 

— Гадаю, якщо я коли-небудь отримаю можливість переписати «Хвороби», то присвячу тобі цілий розділ, — тихо мовила вона, відчиняючи ворота загону. — Погляньмо, чи знизилася ця мерзотна температура? 

Вона потягнулася, щоб торкнутися його шкіри, і зітхнула. Швидко відсмикнула пальці й побачила, як на їхніх кінчиках утворюються пухирі. 

Еррол був настільки холодним, що аж палав. 

Вона дивилася на нього, а маленькі круглі цятки, спричинені теплом її рук, зникли від крижаного повітря. 

Леді Ремкін присіла навпочіпки. 

— Що ж ти за дракон… — почала вона. 

Почувся віддалений стук у вхідні двері її будинку. Якусь мить вона вагалася, тоді задмухнула лампу, важко ступаючи, пробралася вздовж розплідника й відсунула вбік шмат мішковини, що прикривав вікно. 

У перших світанкових променях вона побачила на порозі силует вартового, пір’я на його шоломі колихалося на вітрі. 

У паніці вона прикусила губу, кинулася до дверей, побігла по газону й пірнула в будинок, перестрибуючи по три сходинки за раз. 

— Дурепа, от дурепа, — пробурмотіла вона, усвідомивши, що забула лампу внизу. Але в неї немає часу. Поки вона вертатиметься за нею, Ваймз міг піти. 

Покладаючись на дотик і пам’ять, у цілковитій темряві вона знайшла найкращу перуку й нап’яла її собі на голову. Десь на її туалетному столику серед мазей і ліків для драконів лежав давній подарунок дурнуватого племінника із назвою, якщо вона не помилялася, «Нічна роса» — чи якоюсь такою ж безглуздою у тому ж дусі. Вона перемацала кілька пляшок, перш ніж відшукала те, що, судячи із запаху, було їй потрібно. Навіть для її носа, що вже давно вимкнув більшу частину сенсорного апарату через всепроникний драконячий сморід, цей запах здавався дуже сильним. Але, очевидно, чоловікам це подобається. Принаймні вона щось таке читала. Якась нісенітниця. Леді Ремкін посмикала верхню частину своєї нічної сорочки, що раптово стала занадто пристойною, надаючи їй положення, при якому, як вона сподівалася, показувала достатньо, особливо не оголюючись, і поспішила сходами донизу. 

Зупинилася перед дверима, глибоко вдихнула, повернула ручку й усвідомила — щойно відкриваючи їх — що повинна була зняти гумові чоботи… 

— Що таке, капітане, — сказала вона, намагаючись прозвучати привабливо, — а це хто, чорт забирай? 

Голова придворної гвардії відступив на декілька кроків і, оскільки він був із селян, зробив кілька забобонних жестів, щоб відігнати злих духів. Вони, очевидно, не спрацювали. Коли він знову розплющив очі, вона все ще стояла там, палаючи від люті, увінчана перекошеною масою кучерів, тремтячи величезними грудьми, від неї нудко пахло бродінням… У нього пересохло в роті. 

Він чув про якісь такі речі. Таких жінок називали гарпіями. Що вона зробила з леді Ремкін? Вигляд гумових чобіт його збентежив. У легендах про гарпій вони не згадувалися. 

— Ну, друже, — прогриміла леді Ремкін, смикнувши нічну сорочку, надаючи їй більш пристойного вигляду.  — Досить стояти, розтуляючи й стуляючи рот. Чого тобі? 

— Леді Сибіл Ремкін? — запитав гвардієць, не ввічливо, прагнучи отримати підтвердження, але недовірливим тоном того, кому важко повірити, що у відповідь може пролунати «так». 

— Роззуйте очі, юначе. Хто я, на вашу думку? 

Гвардієць опанував себе. 

— У мене повістка для леді Сибіл Ремкін, — невпевнено сказав він. 

Її голос міг спепелити. 

— Що означає повістка? 

— Розумієте, ви маєте з’явитися в палац. 

— Не можу уявити, кому я потрібна так рано-вранці, — сказала вона, спробувавши зачинити двері. Це їй не вдалося — в останню мить у них просунули кінчик меча. 

— Якщо ви не прийдете, — сказав гвардієць, — мені наказали вжити заходів. 

Двері знову розчахнулися, і вона притулилася до них обличчям, майже звалюючи його з ніг ароматом гнилих пелюсток троянд. 

— Якщо ти думаєш, що можеш підняти на мене руку… — почала вона. 

Гвардієць зиркнув убік — на клітку з драконами — лише на мить. Сибіл Ремкін зблідла. 

— Ти не посмієш! — прошипіла вона. 

Він ковтнув слину. Якою б страшною не була, вона — лише людина. Вона могла відкусити вашу голову лише метафорично. Він намагався переконати себе, що існували й набагато гірші речі, ніж леді Ремкін, хоча зараз вони не перебували на відстані трьох дюймів від його носа. 

— Вжити заходів, — повторив він хриплим голосом. 

Вона випросталася й глянула на шеренгу вартових за ним. 

— Я бачу, — холодно промовила вона. — Так ви й працюєте? Шестеро бугаїв на одну слабку жінку. Дуже добре. Ви, звичайно ж, дозволите мені взяти пальто. На вулиці прохолодно. 

Вона гримнула дверима. 

Гвардійці тупцювали від холоду й намагалися не дивитися один на одного. Очевидно, це не було схоже на їхні звичні арешти. Арештований не повинен був утримувати вас на порозі, ні, світ працює по-іншому. З іншого боку, єдиний альтернативний варіант — вдертися до будинку й витягнути її, але він ні в кого не викликав ентузіазму. Крім того, капітан варти не був упевнений, що його людей достатньо, щоб витягнути леді Ремкін. Мабуть, знадобилась би ціла армія з кантувальними гаками. 

Двері зі скрипом розчахнулися, однак вартові не побачили нічого, окрім затхлої темряви коридору. 

— Так, друзі… — ніяково почав капітан. 

З’явилася леді Ремкін. Його око вловило її силует, що швидко і з криком влетів крізь двері, і це цілком могло стати його останнім спогадом, якби він не опам’ятався і не поставив їй підніжку, коли вона дісталася останньої сходинки. Жінка полетіла вперед із прокльонами, заорала носом у давно не стрижений газон й ударилася головою об крихку статую античного Ремкіна, що зрештою її зупинило. 

Дворучний меч, який вона тримала, приземлився прямісінько поруч із нею і деякий час вібрував. 

По якімсь часі один із вартових обережно підійшов і торкнувся леза пальцем. 

— Ну й чортівня, — сказав він голосом, в якому змішалися жах і повага. — І дракон хоче з’їсти саме її? 

— Вона відповідає всім вимогам, — сказав капітан гвардійців. — Вона повинна бути найшляхетнішою жінкою в місті. Не знаю, як там із незайманістю, — додав він, — але зараз не час гадати. Хто-небудь, знайдіть карету. 

Він доторкнувся до вуха, яке зачепило кінчиком меча. Незлостивий за своєю природою, у цей момент він сподівався, що його з Сибіл Ремкін, коли та прокинеться, розділятиме товста драконяча шкура. 

— Ми що, не повинні були вбивати її крихітних дракончиків, сер? — запитав інший гвардієць. — Я гадав, що пан Вонс сказав щось про вбивство всіх драконів. 

— Це була лише погроза, щоб її втихомирити, — пояснив капітан. 

Гвардієць насупився. 

— Ви впевнені, сер? Я думав… 

Капітан не витримав. Крики гарпії і палаші, що пронизували повітря поруч із ним, неначе розриваючи шовк, знищили його здатність сприймати точку зору товаришів. 

— Ах, ти думав? — проревів він. — Знайшовся тут мудрець! Може, ти думав і про іншу посаду? У міській варті, наприклад? Там повно мудреців. 

Решта гвардійців тихенько захихотіли. 

— Якщо ти вже почав думати, — саркастично додав капітан, — то подумай, що королю навряд чи сподобається смерть решти драконів! Вони, ймовірно, далекі родичі. Розумієш, йому явно не хочеться, щоб ми розгулювали, вбиваючи йому подібних! 

— Ну, сер, але ж люди так і роблять, — похмуро відповів гвардієць. 

— А, ну, — сказав капітан. — Це зовсім інше, — він багатозначно постукав по шолому. — Це тому, що ми розумні. 

Ваймз приземлився на вологу солому й опинився в цілковитій темряві. За певний час його очі пристосувалися до мороку, і він міг розпізнати стіни підземелля. 

Воно явно не призначалося для життя на широку ногу. Це був просто пустий простір, заповнений колонами й арками, які підтримували палац. У віддаленому від Ваймза кінці підземелля невелика решітка високо на стіні пропускала натяк на сірувате, вживане світло. 

У підлозі був ще один квадратний отвір. Також із решіткою, однак доволі іржавою. Ваймзові спало на думку, що, ймовірно, з часом її вийде розхитати, а тоді йому лише залишиться схуднути настільки, щоб пролізти через дев’ятидюймову діру. 

У темниці бракувало щурів, скорпіонів, тарганів та змій. Правда, колись у ній точно були змії, оскільки сандалі Ваймза з хрустом чавили довгі білі скелетики. 

Він обережно поповз вздовж однієї з вологих стін, намагаючись віднайти джерело ритмічного пошкрябування. Обійшовши приземкувату колону, Ваймз усе зрозумів. 

Патрицій голився, примружено дивлячись в уламок дзеркала, притуленого до колони, щоб ловити світло. Ні, зрозумів Ваймз, не притуленого. Підтримуваного. До того ж щуром. Величезним пацюком із червоними очима. 

Патрицій кивнув йому, не виказуючи видимого здивування. 

— О, — сказав він. — Ваймз, правильно? Я чув, як ви спускаєтеся. Чудово. Повідом кухонному персоналу, — раптом Ваймз зрозумів, що чоловік розмовляє зі щуром, — що потрібно приготувати обід на двох. Будете пиво, Ваймзе? 

— Що? — пробурмотів Ваймз. 

— Думаю, будете. Проте, я боюся, принесуть казна-що. Команда Скрпа доволі тямуща, але коли йдеться про етикетки на пляшках, у них наче виникає якась сліпа пляма. 

Лорд Ветінарі витер обличчя рушником і кинув його на підлогу. З темряви вистрибнуло сіре тільце й потягнуло його вниз до решітки на підлозі. 

Тоді він сказав: 

— Дуже добре, Скрпе. Можеш іти. 

Щур смикнув вусиками, притулив дзеркало до стіни й побіг геть. 

— Вам служать щури? — здивувався Ваймз. 

— Знаєте, вони допомагають. Звичайно, насправді вони не дуже ефективні. Уся проблема в лапах. 

— Але… але… але… — затинався Ваймз. — Яким чином? 

— Думаю, у команди Скрпа є тунелі під усією Академією, — продовжував лорд Ветінарі. — Хоча й без них вони були доволі тямущими. 

Принаймні це Ваймз розумів. Усім відомо, що магічне випромінювання впливало на тварин, які жили навколо академмістечка, іноді змушуючи їх створювати крихітні аналоги людської цивілізації і навіть перетворюючи деякі з них у зовсім нові, виняткові види на кшталт книжкового хробака 303 калібру та рибостіни. До того ж, як зауважив чоловік, щури були досить тямущими. 

— Але вони вам допомагають? — запитав Ваймз. 

— Взаємно. Усе взаємно. Можна сказати, це оплата за надані послуги, — сказав Патрицій, сідаючи на — Ваймз не міг не зауважити — невелику оксамитову подушку. На низькій полиці — для зручності — лежав блокнот і акуратним рядком вишикувалися книги. 

— Але як ви можете допомогти щурам, сер? — слабким голосом промовив Ваймз. 

— Порадою. Я даю їм поради, — Патрицій відкинувся назад. — У цьому проблема людей на кшталт Вонса, — сказав він. — Вони ніколи не знають, коли варто зупинитися. Щури, змії і скорпіони. Коли я прийшов, тут творився суцільний безлад. Щурам дісталося найбільше. 

Ваймз усвідомив, що починає вловлювати суть. 

— Тобто ви їх усього цього навчили? — запитав він. 

— Настанови, лише настанови. Думаю, це у них вроджений талант, — скромно сказав лорд Ветінарі. 

Ваймз задумався, як це відбувалося. Щури об’єдналися зі скорпіонами проти змій, а потім, коли змій перемогли, запросили скорпіонів на святкову вечерю і всіх пережерли? Чи вони наймали окремих скорпіонів за купу… ну, того, що би там не їли скорпіони, щоб ті уночі підібралися до зміїних лідерів і жалили їх? 

Він згадав історію про чоловіка, ув’язненого на багато років, який тренував пташенят і нібито таким чином звільнився. Тоді Ваймз подумав про давніх моряків, відрізаних від моря старістю і неміччю, які цілими днями виготовляли великі кораблі в крихітних пляшках. 

Потім він думками повернувся до Патриція, позбавленого свого міста, що сидить із перехрещеними ногами на сірій підлозі в темному підземеллі й відтворює місто навколо себе, заохочуючи суперництво, боротьбу за владу і фракції, витворені в мініатюрі. Ваймз уявляв його похмурою, задумливою статуєю посеред бруківки, що кишіла тінями, які підкрадалися, й тут — раптова політична смерть. Напевно, це було простіше, ніж керувати Анком, де було багато негідників, яким було достатньо й однієї руки, щоб втримати ніж. 

Біля водостоку почувся дзвін. З’явилося з півдюжини щурів, які тягнули щось, загорнуте в тканину. Передавши згорток через решітку, вони з великим зусиллям дотягнули його до ніг Патриція. Він нахилився і розв’язав вузол. 

— Схоже, у нас є сир, курячі ніжки, селера, шматочок доволі черствого хліба й прекрасна плящина, ого, прекрасна плящина, очевидно, «Дуже Відомого Соусу Барбекю» Меркля і Жаломиша. Я сказав пиво, Скрпе, — головний щур засмикав носиком. — Пробачте, Ваймзе. Як бачиш, вони не вміють читати. Здається, їм незрозуміла сама концепція. Але вони чудові слухачі. Вони доносять мені всі новини. 

— Бачу, ви тут непогано облаштувалися, — слабким голосом зауважив Ваймз. 

— Ніколи не будуй темницю, в якій не хотілося б провести нічку на самоті, — сказав Патрицій, розкладаючи їжу на шматині. — Світ був би набагато кращим місцем, якби більше людей про це не забували. 

— А ми всі гадали, що ви будуєте потаємні тунелі й таке подібне, — зізнався Ваймз. 

— Навіть не уявляю чому, — сказав Патрицій. — Якщо комусь постійно доводиться бігати, а це воістину неефективно, то я увесь час немов на маховику подій. Сподіваюся, що ви це розумієте, Ваймзе. Ніколи не варто довіряти правителю, який надто покладається на тунелі, бункери та шляхи відступу. Існує ймовірність, що він працює нещиро. 

— Oх. 

Сидить у підземеллі власного палацу, коридорами якого вештається буйний лунатик ще й усім тут керує; над містом розлітався вогняний дракон, а він собі думає, що у нього все під контролем. То, певне, якась біда з високими посадами. Людям від тієї висоти дахи зриває.  

— Ви ж, ем… не проти, якщо я тут все огляну? — сказав Ваймз. 

— Звичайно, — відповів Патрицій. 

Ваймз зміряв кроками довжину підземелля та оглянув двері. Міцно зачинені на засуви, із величезним замком. 

Потім він постукав по стінах, шукаючи можливих порожнин. Не було жодних сумнівів, що це підземелля збудували на славу. То було таке підземелля, в якому зі спокійною душею можна було ув’язнювати небезпечних злочинців. Та за таких обставин, зрозуміло, не хотілося, аби там були якісь лазівки, приховані тунелі чи ж таємні шляхи втечі. Але були не ті обставини. Неймовірно, що роблять декілька футів міцного каміння з можливістю тверезо оцінювати ситуацію. 

— Гвардійці сюди приходять? — запитав він. 

— Не часто, — відповів Патрицій, махнувши курячою ніжкою. — Бач, їм нема діла до того, голодний я чи ні. У цьому вся суть, що ув’язнений тут повинен згнити. Донедавна, — продовжував він, — я ще, бувало, підходив до дверей і трохи стогнав там, немов тугою оповитий, аби вони собі трішки потішилися. 

— Але ж вони зобов’язані приходити сюди і наглядати за вами? — запитав Ваймз із надією. 

— Ну, я не думаю, що ми маємо їм потурати, — відповів Патрицій. 

— А як же ви їм завадите? 

Лорд Ветінарі кинув на його страдницький погляд. 

— Дорогий мій Ваймзе, — сказав він, — я думав, що ви чоловік спостережливий. Ви двері бачили? 

— Звичайно, бачив, сер, — сказав Ваймз та додав: — Вони важезні. 

— Може, вам слід подивитися ще раз? 

Ваймз витріщився на нього, а потім маршем рушив до дверей і взявся їх роздивлятися. То були двері з популярної серії порталів жаху: ну, з усіма цими шпичаками, засувами, залізними зубцям та масивними шарнірами. Скільки б він їх не роздивлявся, легшими вони від цього не ставали. Замок, вочевидь, збирали кляті ґноми, тож відчинити його було дуже важко. Одним словом, якщо вам знадобився б символ чогось абсолютно непорушного, ці двері пасували б. 

Патрицій нишком підійшов до нього. 

— Бачите, — сказав він, — от воно завжди так, хіба ж ні? Тільки-но владу над містом захоплюють бунтарі, його правителя кидають до темниці. Для деяких людей — це набагато краще, аніж страта. 

— Гаразд, згода, але я так нічого і не бачу, — зайшовся Ваймз. 

— То ви дивитеся на ці двері і просто бачите неприступні тюремні двері, так? 

— Авжеж, достатньо лиш глянути на ці засуви і… 

— Знаєте, маю визнати, що мені навіть приємно таке чути, — тихенько мовив лорд Ветінарі. 

Ваймз роздивлявся двері, аж поки йому не заболіли брови. Раптом, як ото буває, коли побачиш на хмарах якесь зображення, просто подивившись на них по-іншому, і бачиш там конячу голову або ж корабель-вітрильник, він угледів те, що так довго намагався. 

Його переповнив моторошний захват. 

Йому стало цікаво, як цей процес відбувається у голові Патриція. Холодна та світла, думалося йому, в ній усе працює, немов механізм великого годинника: воронована сталь, маленькі коліщата та спіральки. Така голова здатна акуратно проаналізувати, де помилилася і, зрештою, звести невдачу на власну користь. 

То були звичайнісінькі двері до темниці. Суть була лише у тому, з якого боку на них дивитися. 

У цій темниці Патрицій міг стримувати світ. 

По той бік був лише замок. 

Усі шпінгалети й засуви були з їхнього боку. 

Вартові навмання пробиралися вологими дахами, а сонце випалювало ранковий туман. Не те щоб сьогодні можна було чекати чистого повітря — важкі клуби диму та затхлості оповили місто, наповнивши його сумним запахом мокрого попелу. 

— Де це ми? — запитав Морква, допомагаючи іншим вибратися на слизький місток. 

Сержант Колон роззирнувся довкола лісу димарів. 

— Якраз над ґуральнею Джимрода Обіймиведмедя, — сказав він. — Точнісінько, бачите, поміж палацом та площею. Десь тут точно пролітатиме. 

Ноббі задумливо оглянув фасад будівлі. 

— Був я там разок, — промовив він. — Перевіряв однієї темної ночі їхні двері, вхопив за клямку, а вони й відчинилися. 

— Еге ж, самі взяли й відчинилися, — похмуро мовив Колон. 

— А шо? Треба було просто піти геть? Я ж мав переконатися, що там не зловживають. Шикарне місце. Усі ці трубки і все таке. А пахне як! 

— Сім хвилин — і пляшка свіжого віскі у тебе в руках, — зацитував Колон. — «П’ять крапель на коня» — написано на етикетці. Знають свою справу. Випив я раз тих п’ять крапель, то з коня цілий день не злазив. 

Він припав на коліна та розгорнув загорнутий у мішковину пакунок, який із великими труднощами тягнув на собі, коли вони вилазили на дах. У його руках замайорів довгий лук та сагайдак зі стрілами. 

Він повільно підняв лук, немов мав до нього якусь особливу шану, і провів по ньому своїми пухкими пальцями. 

— Знаєте, — промовив він тихо, — я дуже вміло вправлявся з цією штуковиною замолоду. Капітанові не слід було забороняти мені стрільбу з лука. 

— Ми це вже чули, — без жодної зацікавленості сказав Ноббі. 

— Ну, я вигравав призи. 

Сержант розмотав нову тятиву, зачепив на одному кінці лука, став на ноги і потягнув її до іншого кінця, крекнув… 

— Емм, Моркво? — сказав він, трохи засапавшись. 

— Так, сержанте? 

— Тятиву одягати вмієш? 

Морква взявся за лук, з легкістю зігнув його і зачепив тятиву. 

— Ми так далеко заїдемо, сержанте, — сказав Ноббі. 

— Притримай свій сарказм для інших, Ноббі! Тут важить не сила, а гострота зору та твердість руки. Краще подай мені стрілу. Не цю! 

Ноббі завмер у процесі вибору. 

— Це моя щаслива стріла! — буркнув Колон. — Щоб ніхто мені не чіпав мою щасливу стрілу! 

— Як на мене, то така ж, як і всі інші, сержанте, — спокійно мовив Ноббі. 

— От нею я й вистрілю у того, як його там… коротше кажучи, подарую йому легку смерть, — сказав Колон. — Ніколи, ніколи ще моя щаслива стріла мене не підводила. Попадала в усе, у що б я не цілив. І якщо в того дракона є разливі місця, моя стріла їх знайде. 

Він вибрав ідентичну на вигляд, але, вочевидь, менш щасливу стрілу, зачепив у тятиву та взявся невпевнено оглядати дахи. 

— Треба трішки потренуватися, — пробурмотів він. — Звичайно, це така справа, що як навчишся, то вже не забудеш, це немов їздити на, їздити на, їздити на чомусь, на чому ти ніколи не розівчишся їздити. 

Він відтягнув тятиву зі стрілою до свого вуха та забурчав. 

— Так, — мовив хрипко, а його рука тремтіла від напруги, немов гілка на вітрі. — Бачите он там дах будівлі Гільдії найманців? 

Усі взялися вдивлятися крізь брудне повітря. 

— Добре, — сказав Колон. — А флюгер там бачите? Ну, бачите ж? 

Морква побачив, що вістря стріли метлялося, вимальовуючи в повітрі фігурні вісімки. 

— Далеченько звідси, сержанте, — із сумнівом сказав Ноббі. 

— Ти за мене не переживай, ти на флюгер дивись, — буркнув сержант. 

Вони покивали головами. Великий флюгер був зроблений у вигляді чоловіка в плащі, що повзе, а кинджал в його руці вказував напрямок вітру. Хоча звідси він здавався маленьким. 

— Добре, — Колон важко дихав. — А бачите око того чоловіка? 

— Ой, та годі вже, — сказав Ноббі. 

— Стули пельку, — прохрипів Колон. — Бачите чи ні, я кого питаю? 

— Здається, я бачу його, сержанте, — улесливо сказав Морква. 

— Молодець. Молодець, — мовив сержант, уже хитаючись від утоми. — Молодець. Гарний хлопчик. Добре, а тепер уважно слідкуй за ним, домовились? 

Він крекнув і відпустив стрілу. 

Декілька речей трапилися так швидко, що треба розповісти про них у режимі сповільненого руху. Спершу, ймовірно, тятива вдарила Колона по тильній, м’якій стороні його зап’ястя, він закричав і кинув лук. На траєкторію стріли це ніяк не вплинуло, адже та уже летіла прямісінько у ґоргулью, що стояла на даху будівлі навпроти. Вона влучила їй у вухо, відбилася, пролетівши ще шість футів, відрикошетила від стіни і попрямувала назад до Колона, вочевидь набравши швидкості, продзижчала повз його вухо. І зникла десь у напрямку міських мурів. 

Невдовзі Ноббі кашлянув і подивився на Моркву, немов запитуючи: «Ну, навіщо?». 

— А якого, хоча б приблизно, розміру, — спитав він, — ті разливі місця дракона? 

— Ой, та все може обійтися мізерною цяткою, — відповів Морква, спішно допомагаючи. 

— Цього я й боявся, — сказав Ноббі. Він підійшов до краю будівлі і вказав пальцем вниз. — Он там є ставок. У ньому охолоджують воду для віскі. Там, ймовірно, глибоко, тож коли сержант вистрілить у дракона, ми можемо туди стрибнути. Що скажете? 

— Ой, та це зовсім не обов’язково, — сказав Морква. — Своєю щасливою стрілою сержант точно поцілить у ту цятку і вб’є дракона, тож немає про що хвилюватися. 

— Аякже, аякже, — швидко мовив Ноббі, дивлячись на насуплене лице Колона. — Але про всяк випадок, ну, розумієте, якщо існує бодай примарна ймовірність, що він промахнеться — зауважте, я не кажу, що так і станеться, але нам пасувало б обдумати усі варіанти розвитку подій. Звичайно, лише якщо йому просто страшенно не поталанить, і йому не зовсім вдасться влучити у разливе місце дракона, то ця тварина, певне, розізлиться, і, мабуть, було б розумно накивати звідси п’ятами. Я знаю, що відстань до цілі чимала. Можете називати мене занудою. Але я просто хотів це сказати. 

Сержант Колон згорда поправив свою амуніцію. 

— Коли їх справді потребуєш, — сказав він, — ті от раз-на-мільйон-шанси завжди з’являються. Це всі знають. 

— Сержант має рацію, Ноббі, — доброзичливо мовив Морква. — Усім відомо, що як з’являється той єдиний шанс, що може спрацювати, то він, як не дивно, працює. А інакше навіщо б вони існували, — він понизив голос. — Себто, я маю на увазі, що на все своя причина, якщо б ці останні шанси відчайдухів не працювали, то навіщо б вони узагалі існували в природі… ну, боги просто не можуть дозволити, аби все це відбувалося по-іншому. Не можуть. 

Усі троє повернулися в один бік і намагалися вдивлятись крізь важке повітря на Осердя світу за тисячі миль від них. 

Повітря посивіло від диму та клаптів туману, але за погожого дня звідти можна було побачити Серце Небес, оселю богів. Або хоча б те, яка вона на вигляд. Вони проживали у Дунманіфестіні, облагородженій версії Вальга́лли, де боги проводили вічність, знаючи, як себе розважити дощового дня. Кажуть, що вони там граються в ігри з людськими долями. Що то за ігри такі і в яку з них вони граються в цей момент, здогадуйтеся самі. 

Але правила, звичайно ж, були. Кожен знав, що правила існують. Залишалося сподіватися, що боги ті бісові правила теж знають. 

— Має спрацювати, — пробурмотів Колон. — Я ж стрілятиму щасливою стрілою і все таке. Маєте рацію. Ті останні, зроджені у безнадії шанси, мають працювати. Як тоді пояснити існування всього? Ти б от теж уже міг бути мертвим. 

Ноббі знову опустив погляд на ставок. Трішки повагавшись, Колон зробив те саме. Вони вдивлялися вниз із виразом, притаманним чоловікам, які багато бачили і які знають, що можна сподіватися на героїв,королів і, зрештою, на богів, але по-справжньому можна покладатися на гравітацію та глибокі ставки. 

— Не те щоб він нам знадобився, — шляхетно промовив Колон. 

— Ну, з вашою щасливою стрілою, то ще б пак, — сказав Ноббі. 

— І я так кажу. Але от просто цікаво: а наскільки там глибоко, як думаєш? — запитав Колон. 

— Приблизно тридцять футів, як на мене. Вирішуйте. 

— Тридцять футів, — Колон повільно закивав головою. — Так я і думав. І там глибоко, еге ж? 

— Я чув, що дуже глибоко. 

— Повірю на слово. Схоже, це ще те болото. Як подумаю, що доведеться туди стрибати. Жах. 

Морква вирішив підбадьорити Колона: по-дружньому поплескав його по плечі і сказав: 

— Що таке, сержанте? Хочете жити вічно чи як? 

— Не знаю. Спитайте мене знову через п’ятсот років. 

— Добре, що у нас є ваша щаслива стріла! — сказав Морква. 

— Що кажеш? — запитав Колон, який, здавалося, трішки втратив зв’язок із реальністю і занурився у свій власний світ. 

— Кажу, добре, що у нас є останній шанс — один із мільйона, на який ми можемо покластися, бо інакше — біда! 

— А, ну так, — сумно сказав Ноббі. — Старі ми щасливчики. 

Патрицій приліг. Декілька щурів намагалися витягти з-під його голови подушку. 

— Зовні усе летить шкереберть, я так розумію, — сказав він. 

— Так, — із сумом підтвердив Ваймз. — Маєте рацію. Ви зараз у найбезпечнішому місці у місті. 

Він встромив іншого ножа у шпарину поміж каменів і намагався підважити, а лорд Ветінарі зацікавлено за цим спостерігав. Ваймзові вдалося просунутися на шість футів від землі і зрівнятися з решіткою. 

Тепер він взявся відколупувати вапно навколо ґрат. 

Патрицій недовго спостерігав — взяв із маленької полиці, що була позаду нього, книгу. Щури читати не вміли, то й бібліотека, яку йому вдалося зібрати, була бароковою, але від нових знань він ніколи не відмовлявся. 

Знайшов свою закладку на сторінках «Плетіння мережива крізь віки» і прочитав декілька сторінок. 

Згодом на книгу впало декілька шматків вапна, тож він підняв голову. 

— Як успіхи? — запитав він ввічливо. 

Ваймз скреготів зубами і не переставав колупати стіну. За тією решіткою виднілося брудне подвір’я, що було не надто світлішим за саму камеру. В одному з його кутів стояла купа гною, але зараз вона мала виглядала дуже привабливий вигляд. Принаймні привабливіший за темницю. Купа гною у ці дні — набагато краща за справи у торговій палаті Анк-Морпорка. 

Щось у цьому, мабуть, було алегоричне. 

Він колупав, колупав і колупав. Лезо ножа дзвеніло й вигиналося в його руці. 

Бібліотекар задумливо чухав свої пахви. Йому проблем вистачало. 

Він прийшов сюди, сповнений ненависті до злодіїв книг, і вогонь тієї ненависті все ще у ньому палав. Але йому явилася заспокійлива думка. Хоч злочини проти книг — це найгірші злочини, помсту, мабуть, доведеться відкласти на потім. 

Йому було по цимбалах, що люди роблять одне з одним, та були вчинки, на які, як він вважав, слід було реагувати різко, якщо злочинець ставав надто самовпевненим і чинив погано не лише з людьми, але й з книжками. 

Бібліотекар знову подивився на свій значок і злегка надкусив його, оптимістично сподіваючись, що той став їстівним. Без жодних сумнівів, йшлося про Обов’язок перед капітаном. 

Капітан завжди був добрим до нього. І у капітана теж був значок. 

Так. 

Були часи, коли й мавпи мали робити те, що й люди… 

Орангутан відсалютував і щез у темряві. 

Сонце піднялося вище, викотившись із горизонту крізь туман та затхлий дим, немов повітряна кулька. 

Ватага сиділа у затінку димаря: чекали та вбивали час, хто як міг. Ноббі вдумливо вивчав вміст своїх ніздрів, Морква писав листа додому, а сержант Колон переживав. 

Довго він не всидів, охкаючи підвівся і мовив: 

— Є проблемка. 

— Що там, сержанте? — запитав Морква. 

Сержант Колон виглядав розбитим. 

— Нууу, а що як це не раз-на-мільйон-шанс? — сказав він. 

Ноббі витріщився на нього. 

— Що ви маєте на увазі? — запитав він. 

— Ну, гаразд, породжені у безвиході раз-на-мільйон-шанси завжди спрацьовують, так? Питань нема, але… випадок у нас, як би це сказати, специфічний. Хіба ні? 

— Це ви у нас запитуєте? — парирував Ноббі. 

— А що, як це шанс — один на тисячу? — запитав Колон, агонізуючи. 

— Що? 

— Хтось коли-небудь чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі? 

Морква підняв голову. 

— Сержанте, ви ж розумний чоловік, — промовив він. — Ніхтосінько ніколи не чув про влучний постріл зі співвідношенням один до тисячі. Цілком вірогідно, — артикулював він губами, — що наш шанс — один на одразу декілька мільйонів. 

— Так. Декілька мільйонів, — погодився Ноббі. 

— Тож усе спрацює лише, якщо це саме той раз-на-мільйон-шанс, — сказав сержант. 

— Так воно, мабуть, і є, — відповів Ноббі. 

— Тож співвідношення 999 943 до одного, наприклад, — сказав Колон. 

Морква захитав головою. 

— Буде безнадійним. Ніхто ніколи не казав: «Ваші шанси — один до 999943, але хтозна, може, щось і вийде». 

Вони замовкли і вдивлялись у міську далечінь, занурившись у жорстоку дійсність підрахунків. 

— Може бути, що нам доведеться геть не солодко, — порушив тишу Колон. 

Морква взявся щось жваво писати. Коли його запитали, що він робить, популярно пояснив, як вирахувати площу тіла дракона, і спробував прикинути шанси того, що стріла влучить в одну точку. 

— Цілься і думай, — сказав сержант Колон. — Я цілюсь. 

Ноббі кашлянув. 

— Ну раз так, то шанси у нас набагато більші — не один на мільйон, — сказав Морква. — Може й один на сотню. Якщо дракон летітиме повільно, а точка, в яку треба влучити — величенька, то можемо бути майже певними того, що все вдасться. 

Колон уже подумки вимовив фразу «Певними-не-певними, але вдатися, все-таки, може». Похитав головою. 

— Нєа, — промовив натомість. 

— То все, що нам треба, у такому випадку, — повільно сказав Ноббі, — підрихтувати рівень вірогідності. 

Коло середнього прута з’явилася тоненька шпаринка. Ваймз розумів, що це не те, чого він хотів, але з чогось треба було починати. 

— Можливо, потрібна допомога? — сказав Патрицій. 

— Ні. 

— Як знаєте. 

Вапно уже наполовину згнило, але глибоко в камінні були прути. Під шаром іржі було повно заліза. Колупати доведеться довго, але треба було щось робити, а ще колупання у стіні відволікало від непотрібних думок. Ну хоч це у нього ніхто не забере. То був правильний, справедливий виклик; колупаючи стіну, ти знаєш, що колись переможеш її. 

От у цьому «колись» і була вся біда. Колись Великий А’Туїн дійде до краю всесвіту. Колись загаснуть зорі. Колись і Ноббі помиється, хоча для цього доведеться радикально переосмислити природу Часу. 

Все ж він не спинявся і лупав вапно, аж раптом перестав, бо щось мале й бліде доволі повільно залетіло ззовні. 

— Арахісове лушпиння? — здивувався він. 

У ґратованому отворі дороги дриґом з’явилося обличчя Бібліотекаря, обрамлене обвислими щоками, і так вже він шкірився, що менш страшним — ще й у такому положенні — не став. 

— Уук? 

Орангутан сповз зі стіни, вчепився за решітку і потягнув її на себе. Було видно, що старався він добряче, здавалося, від такої напруги м’язи на його грудях, немов танцювали пава́ну^[23], гупаючи то вперед, то назад. Його рот, повен жовтавих зубів, заціпенів у мовчазній сконцентрованості. 

Почувся скрегіт заліза, і решітка піддалася. Мавпа відкинула її вбік і потягнулася руками у запилений отвір. Тоді найдовші руки Закону схопили закам’янілого від подиву Ваймза за плечі і одним махом витягли з камери. 

Ватага продовжувала дискутувати. 

— Добре, — сказав Ноббі. — Яка вірогідність поцілити драконові у разливе місце, якщо стояти на одній нозі, вдягнувши капелюх задом-наперед, і з хустинкою в роті? 

— Хмм, — сказав Колон. 

— Шанси мізерні, — сказав Морква. — Хоча, здається мені, що з хустинкою — це ти вже переборщив. 

Колон не витримав. 

— Вирішуйте уже, — сказав він. — Мої ноги несуть мене спати. 

Ваймз встав із брудного вугілля і витріщився на Бібліотекаря. Він щойно пережив те, що для більшості людей було б шоком. Зазвичай йому доводилося спостерігати щось подібне за більш неприємних обставин, як, наприклад, бійка у «Латаному барабані», коли примат просто хотів трішки спокою, аби насолодитися пінтою пива у тиші роздумів. Може, Бібліотекар і має вигляд, немов набитий каучуковий міх, але ніхто не бачить, що замість наповнювача там — м’язи. 

— Це було неймовірно, — більше слів він не знайшов. Опустив погляд на погнуту решітку і відчув, що в голові немов потемніло. Ухопився за покручений метал. 

— Часом не знаєш, де зараз Вонс? — додав він. 

— Іек! — Бібліотекар сунув йому під носа пожмаканий шмат пергаменту. — Іек! 

Ваймз прочитав напис. 

Добре було все… коли ж… з настанням дня… дівчатко невинне, хоч шляхетне… між правителем й народом постало… 

— У моєму місті! — заричав він. — У моєму клятому місті! 

Він обома руками схопив Бібліотекаря за шерсть на грудях і підняв до рівня очей. 

— Котра година? — прокричав він. 

— Уук! 

Довга рудоволоса рука спрямувалася догори. Ваймз глянув, куди він вказує. Сонце, безсумнівно, мало вигляд небесного тіла, що от‑от сягне зеніту і думками уже повільно вкривається пеленою сутінків… 

— Я, бляха, не дам цьому трапитись, ясно тобі? — кричав Ваймз, теліпаючи приматом туди-сюди. 

— Уук, — терпляче проказав Бібліотекар. 

— Що? Ой. Вибач, — Ваймз поставив орангутана, який виявився достатньо розумним, аби не роздувати проблеми. Бо чоловік, який від злості не помітив, що з легкістю підняв стосорокакілограмового примата, точно одержимий ідеєю. 

Він почав роззиратися навколо. 

— Звідси можна якось вибратися? — спитав він. — Але так, щоб не лазити по стінах. 

Відповіді чекати не став, а хутко покрокував вздовж стін, доки не наштовхнувся на вузькі, уже покороблені дверцята, які відчинив одним помахом ноги. Двері й так були відчинені, але він не відмовив собі у задоволенні по них вгамселити. Бібліотекар, розхитуючись, поплентався за ним. 

За дверима їх чекала майже порожня кухня, адже персонал не витримав, вирішивши, що жоден розважливий шеф не погодиться працювати у закладі, де їдять більше, аніж він важить. Декілька гвардійців доїдали холодний ланч. 

— Слухайте, — сказав Ваймз, коли ті привстали, — я не хочу зараз… 

Гвардійці, здавалося, були не надто налаштовані на розмову. Один із них потягнувся за арбалетом. 

— Ай, чорт із тобою, — Ваймз ухопив ніж для м’яса, що стояв на підставці збоку, і жбурнув. 

Метання ножів — це ціле мистецтво, і суть у тому, що добре метнути можна лише підхожий для цього ніж, інакше станеться те, що сталося і з цим ножем, — тотальний промах. 

Гвардієць з арбалетом почав вихилятися, прицілюючись і побачив, що систему спуску заблокував пурпуровий ніготь. Він озирнувся. Бібліотекар стукнув його прямісінько по шоломі. 

Інший гвардієць відсахнувся назад і заходився несамовито розмахувати руками. 

— Ні, ні, ні! — закричав він. — Це непорозуміння! Що ви там казали, що не хочете зараз? І мавпочка у вас гарна! 

— Людоньки, — сказав капітан Ваймз. — Відповідь неправильна! 

Він проігнорував сповнені страху крики і почав порпатися у кухонному безладі, аж поки у його руках не засяяв сікач. З мечами він ніколи не дружив, але сікач — це ж зовсім інша справа. Сікач — важкий. Сікач створили з конкретною ціллю. Можливо, меч — це таки шляхетно, ну принаймні поки мова не йде про меч Ноббі, який доглядає за ним, нарощуючи сантиметри іржі, та сікач таки мав неперевершену здатність розрубувати речі навпіл. 

Поки він порпався у непотребі, кухня перетворилася на шкільний клас: Бібліотекар проводив лабораторну роботу з біології, у ході якої було встановлено, що приматам важко жбурляти людиною вгору-вниз. Ваймз знайшов підхожі двері і вилетів у них. Так він знову опинився назовні, на великій брудній площі, що розкинулася навколо палацу. Тепер він хоч розумів, де перебуває, тепер він міг… 

У небі почувся гучний вибух. З небес подув несамовитий вітер, збивши його з ніг. 

Над ним, розправивши крила, пролетів король Анк-Морпорка і врешті приземлився на ворота палацу. На його вигнутій спині виблискувало сонце, він витягнув шию, зронив неохочий вогняний рев і знову полинув угору. 

Ваймз прогарчав, немов звір, — такий собі середньостатистичний ссавець — і побіг порожніми вулицями. 

У родинному маєтку Ремкінів було тихо. Парадні двері хиталися на завісах, охоче запрошуючи додому невихований вітер, що гуляв покинутими кімнатами у пошуках пилюки на антресолях. Він повіявся вгору сходами і з гуркотом прорвався крізь двері спальні леді Сибіл Ремкін, задеренчав флаконами й баночками, що стояли на її трюмо, поперегортав сторінки «Драконячих хвороб». 

Той, хто швидко читає, встиг би вивчити симптоми усіх хвороб, починаючи з обтесаних п’ят до зиґзаґоподібного горла. 

А там внизу, на найнижчому поверсі, звідки линув мерзенний сморід, бо ж там і тримали драконів, сидів Еррол і скидалося на те, що він має усі ті симптоми. 

Він хитався і злегка завивав. З його вух маленькими клубками виходив білий дим, що летів до дверей. Десь всередині його роздутого черева чулися гідравлічні вибухи, що звучали так, немов відчайдушні загони ґномів намагалися прокласти водогін крізь скелю та ще й у шторм. 

Його ніздрі палали, і Еррол уже цього не контролював. 

Інші дракони повитягували шиї і з осторогою за ним спостерігали. 

У його череві пролунав ще один вибух. Еррол зіщулився від болю. Дракони перезирнулися, а тоді тихенько вляглися на землю і позакривали очі лапами. 

Ноббі поклав голову на одне плече. 

— Виглядає багатообіцяюче, — сказав він критично. — Ми вже близько. Думаю, що шанси чоловіка з висолопленим язиком, в якого усе лице в сажі і який стоїть на одній нозі та співає «Пісню їжака», влучити у разливе місце дракона дорівнюють… що скажеш, Моркво? 

— Один до мільйона, я вважаю, — шляхетно відповів той. 

Колон глянув на них. 

— Слухайте, хлопці, — сказав він, — ви що, знущаєтесь? 

Морква подивився вниз — у бік площі. 

— Чорт забирай, — сказав тихо. 

— Що там? — різко спитав Колон і заходився озиратися довкола. 

— Та вони жінку до скелі ланцюгами приковують! 

Ватага визирнула за парапет. Величезний, але мовчазний, натовп, що заповнив площу, витріщався на бліду постать, що пручалася поміж шістьох вартових палацу. 

— Де ж вони взяли таку брилу? — спитав Колон. — Місцевість тут глиняна, знаєш. 

— Добре прив’яжіть цю дівулю, ким би вона не була, — схвально промовив Ноббі, якраз коли один із гвардійців аж припав до землі, вхопившись руками за причинне місце. — Ну от, декілька тижнів точно не матиме чим зайнятись вечорами. Важкеньке в неї праве коліно. 

— Ми її знаємо? — запитав Колон. 

Морква примружився. 

— Це ж леді Ремкін! — сказав він, розтуливши від подиву рота. 

— Бути цього не може! 

— Та точно! У нічній сорочці! — сказав Ноббі. 

— Недоумки прокляті! — Колон вхопився за свій лук і потягнувся до стріл. — Зараз я покажу їм разливі місця! Таку пристойну даму! Мали б сором! 

— Ем, — мовив Морква, що глянув через плече. — Сержанте? 

— От і дожилися! — бурмотів Колон. — Пристойні жінки не можуть вулицею пройтися, аби їх не з’їли! Ну, гаразд, виродки, ви… ви — географія. 

— Сержанте! — Морква повторив уже голосніше. 

— Не географія, а історія, — сказав Ноббі. — Ось як треба казати. Історія. Ви маєте казати: «Ви — історія!». 

— Та байдуже, — буркнув Колон. — Зараз ми подивимось, як вони… 

— Сержанте! 

Ноббі також обернувся. 

— Трясця, — сказав він. 

— Я точно не промахнусь, — бурмотів Колон, наводячи стрілу. 

— Сержанте! 

— Стуліть пельки — я не можу зосередитися, коли ви волаєте… 

— Сержанте, він уже тут! 

Дракон набирав швидкість. 

Кривуваті дахи Анк-Морпорка темніли, коли він пролітав над ними, розсікаючи повітря крилами. Він витягнув шию вперед, залишаючи по собі вогняні траєкторії свого руху. Небо сповнилося звуком його польоту. 

У Колона тремтіли руки. Здавалося, що дракон взяв курс прямісінько на його горлянку, і рухався швидко, надто швидко… 

— Ось і все, — сказав Морква. Він подивився у напрямку Осердя світу, бо, може, боги забули, для чого вони там сидять, і, вимовляючи кожне слово повільно і виразно, додав. — Це раз-на-мільйон-шанс, але ж може спрацювати! 

— Стріляй уже в цю чортівню! — прокричав Ноббі. 

— Вибираю точку, хлопче, вибираю точку, — протремтів Колон. — Не бійтеся, хлопці, — я ж казав вам, що це моя щаслива стріла. Першокласна стріла, ми з нею нерозлучні, ще відколи я був оце таким, як ви зараз, не повірите, у що я нею цілив, тож без паніки. 

Він заціпенів, немов від жахіття на крилах страху. 

— Емм, Моркво? — сказав він смиренно. 

— Так, сержанте? 

— А твій старий дід часом колись не розповідав тобі, яке те разливе місце на вигляд? 

Аж раптом дракон зупинився і завис у небі. Завис у небі в декількох футах над їхніми головами — рухома мозаїка драконячої луски та шуму, що заполонила собою увесь небокрай. 

Колон вистрілив. 

Вони провели поглядами стрілу, що полетіла прямісінько до цілі. 

Ваймз і не біг, і не шкутильгав вологою бруківкою — йому не вистачало ані повітря, ані часу. Його ніяк не покидали думки, що все мало б бути по-іншому. Герой завжди з’являється в останню хвилину, але завжди вчасно. Та його «вчасно» було ще п’ять хвилин тому. 

І я ж — не герой. Я геть не у формі, і мені не завадило б хильнути чарку, а що я маю? Нещасних декілька доларів на місяць — і це без усіляких привілеїв? Героям так не платять. Героям дістаються королівства та принцеси, а ще герої регулярно тренуються, а коли усміхаються, то з їхніх зубів світло немов звуком злітає, дзиньк. Негідники. 

Очі заливав піт. Заряд адреналіну, на якому він вибіг з палацу, закінчився — і вимагав невідкладного підживлення. 

Він шкандиба, аж поки не зупинився перепочити, вхопився за стіну, аби не впасти, і хапав ротом повітря. А тоді побачив постаті, що стояли на краю даху. 

— О, ні! — подумав він. — Вони ж теж не герої! Вони що думають, що це якась гра? 

Шанс був один на мільйон. І хто ж сказав, що десь, серед мільйонів інших всесвітів, він міг не спрацювати? 

Таким полюбляли бавитись боги. Але у його величності Шансу, який іноді може обдурити й самих богів, було 999 999 виборців. 

У цьому всесвіті, наприклад, стріла відскочила від луски дракона та полетіла кудись у небуття. 

Колон лиш встиг роззявити рота, коли над ним пронісся загострений драконячий хвіст. 

— Вона… не влучила… — ледь промовив він. — Але ж це неможливо! — він витріщався червоними очима на інших двох. — Це ж був останній безнадійний шанс, один на мільйон! 

Дракон склав крила, заледве розвернув здоровенну тушу, принагідно розганяючи повітря, та приземлився на даху. 

Морква однією рукою вхопився за Ноббі, а другу поклав Колонові на плече. 

Сержант, здавалося, мало не ридав від люті й розгубленості. 

— Останній безнадійний шанс, один на мільйон! 

— Сержанте… 

Дракон розревівся вогнем. 

То був ідеально-контрольований потік плазми. Пройшов крізь дах, як крізь масло. 

Він прорізав сходові клітки. 

Дістався до древніх масивних балок — і вони ламались, немов паперові. Врізався у трубопровід. 

Він руйнував поверх за поверхом, немов кулак розлюченого бога, і, зрештою, дійшов до великого мідного чану, наповненого тисячею галонів свіжовиготовленого віскі. 

Пропалив і його теж. 

На щастя, шанси вижити після такого вибуху були точнісінько один на мільйон. 

* * * 

Бутон полум’я розпускався, немов троянда. Величезна помаранчева троянда, що переливалася жовтим. Полум’я охопило весь дах і оповило самого дракона, який, здавалося, і сам здивувався своїй силі, стрімко залопотів крилами, здіймаючись вгору над гарячим клубом розтрощених балок та уламків труб. 

Натовп зачаровано споглядав, як у небі розквітала квітка полум’я, тож ніхто й не помітив, як Ваймз зі стогоном та лементом проштовхувався крізь тісняву людських тіл. Він проштовхнувся крізь ряд гвардійців і що було сили побрів площею. Нікому до нього не було діла. 

Він зупинився. 

То була не скеля, бо ж Анк-Морпорк стояв на глинистій місцевості. То радше була брила зглинявілого каміння, якій, напевно, було понад тисячу років. Ймовірно, її знайшли на місцевості, де заснували місто. Анк-Морпорк уже сягнув того віку, коли нові будівлі будували на залишках старих. 

Цю каменюку притягли до центру площі і прикували до неї леді Сибіл Ремкін. Вона була у нічній сорочці та завеликих гумаках. Скидалось на те, що вона не збирається здаватися, і Ваймзові немов ввели миттєву ін’єкцію солідарності з усіма, хто також боровся. Вона глянула на нього поглядом, налитим люттю у найчистішому з її проявів. 

— Ти! 

— Ти! 

Він вимахував сікачем, не знаючи, до чого братися. 

— А що зразу я? — запитав він. 

— Капітане Ваймз, — немов відрізала вона, — ви би зробили мені дуже велику послугу, якби перестали мотиляти цією штуковиною і знайшли їй відповідний застосунок! 

Ваймз не слухав. 

— Тридцять доларів на місяць, — бурмотів він. — І за це вони померли! Тридцять доларів! А я ще й, бувало, штрафував бідного Ноббі. Та мусив — у дисциплінарних цілях, хіба ні? Ну, в того чоловіка усе робилося за принципом «стук-грюк, аби з рук». 

— Капітане Ваймз! 

Він зосередився на сікачі. 

— Ой, — сказав Ваймз. — Так. Вибачте! 

То був добрячий металевий сікач, а ланцюги — старі та іржаві. Він рубанув один раз — і з каміння посипалися іскри. 

Натовп принишк і спостерігав. До капітана уже бігли декілька гвардійців. 

— Ти що в біса там робиш? — сказав один із них — вочевидь той, що не вирізнявся уявою. 

— Ти що в біса там робиш? — пробурмотів Ваймз, закотивши очі. 

Вони остовпіли. 

— Що? 

Ваймз заходився і далі рубати ланцюги. Декілька ланок задзвеніли, впавши на землю. 

— Ну, ти сам напросився, — сказав один із гвардійців. 

Ваймз угрів його ліктем в живіт — прямісінько під ребра; той ще впасти по-людськи не встиг, як капітан з усіх сил копнув іншого в колінну чашку, другим ліктем впіймавши його підборіддя, що саме летіло додолу. 

— Ага, напросився, — сказав Ваймз неуважно і потер лікоть. Агонія у всій красі. 

Він переклав сікач в іншу руку і знову взявся трощити ланцюги, розуміючи десь у закутках свого розуму, що до нього поспішають ще декілька гвардійців, але поспішають «по-особливому» — так, як вміли лише вартові. Він це добре знав. То була така особлива манера поспішати, що керувалася гаслом: «Нас тут багато, нехай хтось інший йде першим». Себто Ваймз виглядав готовим убивати, а гвардійцям ніхто не платив за те, щоб вони вмирали, може, «якщо я бігтиму недостатньо швидко, то він уже піде собі…». 

Навіщо псувати хороший день гонитвою. 

Леді Ремкін скинула окови. Натовп загудів оплесками і не змовкав. Незважаючи на те, що зараз творилося в їхніх головах, слід визнати, що народ Анк-Морпорка ніколи не відмовляв собі у видовищах. 

Вона схопила ланцюг та почала намотувати на кулак. 

— Деяким вартовим слід пояснити, як варто поводитися з… — почала вона. 

— Не на часі, не на часі, — відмовив її Ваймз, вхопивши за руку. Здавалося, що він намагається зрушити гору. 

Аж раптом оплески та схвальні вигуки затихли. 

За спиною Ваймза пролунав звук. Не надто голосний. Радше невимовно неприємний скрегіт. То був звук того, як чотири лапи, що рясніли гострими кігтями, одночасно приземлилися на бруківку. 

Ваймз розвернувся і подивився вгору. 

Дракон був вкритий сажею. 

Всюди валялися шматки обгорілого дерева, які все ще жевріли. Велична бронзова драконова броня вкрилася чорними смугами. 

Він опустив голову, аж поки Ваймз не опинився за декілька футів від його очей, і спробував на ньому сфокусуватися. 

«Бігти, мабуть, сенсу немає, — мовив до себе Ваймз. — Та й якби був, я вже не маю сил». 

Він відчув, як його рукe оповила рука леді Ремкін. 

— Ти молодець, — сказала вона. — У тебе майже вийшло. 

Навколо ґуральні падав дощ з обвуглених скалок. Ставок перетворився на болото з уламків, що вкрилося густою плівкою попелу. З водяної гущі попелу з’явилася голова сержанта Колона. Він дістався берега і, немов якась морська форма життя, що воліла звершити пришвидшений процес еволюції, виліз із води. 

Ноббі уже сидів на березі. Розлігся, мов жаба, і стікав водою. 

— Ноббі, це ти? — з тривогою в голосі запитав сержант Колон. 

— Я, сержанте. 

— Це тішить, — ревно промовив Колон. 

— А мене не дуже, сержанте. 

Колон вилив воду зі свого шолома і раптом запитав. 

— А де наш маленький Морква? 

Ноббі заледве підвівся на лікті. 

— Не знаю, — сказав він. — Пам’ятаю, як ми стояли на даху, а потім вже летіли додолу. 

Вони обидва глянули на попелясті води ставка. 

— Я сподіваюся, — промовив повільно Колон, — він уміє плавати? 

— Не знаю. Він не розповідав. Якщо задуматися, то в горах, певне, дуже не поплаваєш, — сказав Ноббі. 

— Але, може, там були кришталево чисті гірські озера чи глибокі гірські річки, — з надією промовив сержант. — А ще карові озера, що розлились десь по захованих долинах. Це я ще не згадав підземні озера. Він просто мусив навчитися. Певне, з води днями не вилазив. 

Вони продовжували роздивлятися грязьку сіру поверхню. 

— Ймовірно, то його обладунки, — сказав Ноббі. — Певне, набрали води і потягли його на дно. 

Колон похмуро закивав головою. 

— Я потримаю ваш шолом, — сказав Ноббі, витримавши паузу. 

— Але я твій старший офіцер! 

— Так, — розсудливо відповів Ноббі, — але, якщо ви там застрягнете, то не завадило б, аби найкращий підлеглий сидів тут — на березі, — готовий у будь-який момент допомогти, чи не так? 

— Є… у твоїх словах суть, — зрештою відповів Колон. — Ти правий. 

— Ну, тоді до справи. 

— Але є одна проблемка… 

— Яка? 

— …Я не вмію плавати, — сказав Колон. 

— А як ви тоді вибралися зі ставка? 

Колон знизав плечима. 

— Я природжений плавець. 

Вони знову подивився у темряву ставка. Колон глянув на Ноббі, а Ноббі дуже повільно заходився знімати свій шолом. 

— А ми там ще когось забули? — спитав Морква, що з’явився позаду. 

Вони озирнулися. 

Він якраз витрушував залишки болота з вуха. За його спиною дотлівали залишки ґуральні. 

— Я одразу зрозумів, що треба було виринати швидко, аби оцінити ситуацію, — сказав він жваво, вказуючи пальцем на ворота, що хоч і звисали на одній завісі, але все ще виконували свою місію вказувати людям, як можна вийти з цього дворика. 

— Ох, — кволо промовив Ноббі. — Слава небесам! 

— Там є стежина, — сказав Морква. 

— А дракони по ній не ходять? — запитав Колон підозріливо. 

— Ані дракони, ані люди. Тут взагалі нікого немає, — нетерпляче відповів Морква. Він витяг свого меча. — Нумо! — сказав він. 

— Куди? — запитав Ноббі, витягнув з-поза вуха вогкий недопалок й оглянув його із виразом найприкрішого смутку. Йому уже давно капець. Але він усе ж спробував його запалити. 

— Ми хочемо побороти дракона, хіба ні? — сказав Морква. 

Колон засовався, бо йому, вочевидь, уже стало незручно сидіти в одній позиції. 

— Так, але хіба ж ми не можемо спочатку піти додому та переодягнутися? 

— Чи випити чогось смачного і теплого? — додав Ноббі. 

— І поїсти, — промовив Колон. — От я б зараз не відмовився від… 

— Вам має бути соромно, — сказав Морква. — Дама в біді, над містом лютує дракон, а вам у голові їсти і пити! 

— Ох, я не лише про їжу та питво думаю, — сказав Колон. 

— Як ви не розумієте, що ми, можливо, — єдиний щит, що стоїть між містом і тотальною руйнацією! 

— Так, але… — заходився Ноббі. 

Морква підняв меч над головою. 

— Капітан Ваймз уже давно був би там! — сказав він. — Усі за одного! 

Він ще раз пильно подивився на них та вибіг із подвір’я. 

Колон зміряв Ноббі похмурим поглядом. 

— Ох, ця сучасна молодь, — сказав він. 

— Усі за одного що? — запитав Ноббі. 

Сержант зітхнув. 

— Ходи вже. 

— Ох, ну добре. 

Вони пошкандибали у бік стежки. Там і справді нікого не було. 

— Куди він подівся? — спитав Ноббі. 

Морква вийшов з тіні, розпливаючись в усмішці. 

— Я знав, що можу на вас покластися. За мною! 

— Щось із цим хлопчиною не те, — сказав Колон, коли вони плентались за Морквою. — Йому завжди вдається переконати нас кудись за ним іти, ти зауважив? 

— Усі за одного що? — сказав Ноббі. 

— Щось таке є у його голосі, я гадаю. 

— Ага, але усі за одного що? 

Патрицій зітхнув, акуратно відзначив місце і відклав книгу вбік. Судячи з галасу на вулиці, народ там точно не сумував. Малоймовірно, що придворна гвардія теж пішла на площу, і це, зрештою, було непогано. Гвардійці — добре навчені та натреновані люди, шкода витрачати їх на все підряд. 

Вони йому ще знадобляться. 

Він намацав на стіні звичайнісіньку маленьку цеглинку, можна сказати, що вона нічим не відрізнялася від інших маленьких цеглин, і натиснув на неї. Щоправда жодна інша маленька цеглинка не змогла б відсунути вбік цілу секцію плитняка. 

Там було повно всякого: недоторкані запаси, чистий одяг, декілька маленьких скриньок із коштовними металами та камінням, інструменти. А ще там був ключ. Ніколи не будуй темницю, з якої не зможеш вибратися. 

Патрицій узяв ключ і пішов до дверей. Слухаючи, як засуви замка з легкістю ковзнули назад до своїх, належно змащених, щілин, Патрицій думав, чи не варто було розповісти про ключ Ваймзові. Але той чоловік так тішився, намагаючись вибратися з темниці самотужки. Напевно, розповісти про цей ключ було б ведмежою послугою. Так чи інакше, це б зіпсувало його бачення світу. А Ваймз йому був потрібен саме із власним баченням світу. 

Лорд Ветінарі відчинив двері і тихенько покрокував у темряву руїн свого палацу. 

Руїни задрижали уже вдруге за декілька секунд — здригнулося місто. 

Драконячі стайні вибухнули. Вікна повилітали. Перед лавиною чорного диму стояла стіна, в якій колись, ще до того, як вони вилетіли в повітря і приземлилися, зоравши клумбу рододендронів, були двері. 

У тій будівлі відбувалося щось надмірно запекле та потужне. Диму ставало все більше, він густішав, маснішав, важчав. Одна стіна просто обсипалася до низу, а потім й інша мляво вляглася на газон. 

Дракони вилітали з руїн, несамовито розмахуючи крилами, немов корки з пляшок шампанського. 

Дим, однак, і далі застеляв собою увесь кадр. Та в далині щось таки проглядалося, якась цятка разючо-білого світла, що, немов сонце, плавно сходила над горизонтом. 

Раптом вона зникла з поля зору, пропливаючи повз розбите вікно, і Еррол, в якого на голові ще обертався шмат черепиці, здійнявся над власним димом і злетів у небо Анк-Морпорка. 

Там, на висоті приблизно сотні футів, його срібна луска виблискувала у сонячному світлі. Він повільно обертався, вправно балансуючи на власному полум’ї. 

Ваймз все ще стояв на площі в очікуванні смерті. Він усвідомив, що його щелепа трішки відвисла від побаченого, тож вирішив стулити рота. 

У місті не було жодного звуку, окрім звуку Ерролового польоту. 

Вони вміють керувати своїм вогнем, вибирати, звідки той вилітатиме — вторив собі Ваймз, зачудований побаченим. Відповідно до обставин. Він зробив так, що все працює навпаки. Але ж ці його замашки, його гени… у будь-якому разі він завжди був на півшляху до цього. Не дивно, що маленький негідник мав такі обрубані крила. Його тіло, мабуть, знало: крила йому знадобляться хіба щоб не збиватися з курсу. 

Чорт забирай. Вперше в житті бачу дракона, що видихає вогонь не носом, а задом. 

Він наважився подивитися вгору. Великий дракон не рухався, а його величезні, налиті кров’ю очі сфокусувалися на крихітній постаті Ваймза. 

Король Анк-Морпорка здійнявся високо в небо. 

Ваймз різко повернувся до леді Ремкін. 

— Як вони б’ються? — швидко запитав він. — Як б’ються дракони? 

— Ну, цей, як же воно, ну, просто ляскають одне одного і плюються вогнем, — відповіла вона. — Принаймні болотяні дракони так і роблять. Себто хто коли-небудь бачив, аби між собою билися благородні дракони? — вона взялася обмацувати свою нічну сорочку. — Треба дещо записати. Десь у мене був записник… 

— У нічній сорочці? 

— Дивовижно, але ідеї можуть приходити уві сні, я завжди це знала. 

Полум’я вдарило у те місце в небі, де ще хвилину тому був Еррол. Король намагався дістати його, але злетів недостатньо високо, тож застав лиш смуги диму, якими маленький дракон намалював йому колиску для кошеняти. В Еррола летіло все більше вогняних, потужних і гарячих кинджалів, але жоден із них цілі не сягнув. 

Натовп спостерігав за всім цим у бездиханній тиші. 

— Здоров, капітане, — промовив улесливий голос. 

Ваймз глянув додолу. Маленький затхлий ставок, який чомусь виглядав як Ноббі, усміхався до нього на всі тридцять два. 

— Я думав, вас уже немає! — сказав він. 

— А ми є, — сказав Ноббі. 

— Що ж, це добре, — зараз Ваймзові було не до розмов. 

— На кого ставите? 

Ваймз знову глянув у небо. Над містом звивалися спіралі димових слідів. 

— Боюся, нічого не вийде, — сказала леді Ремкін. — О, привіт, Ноббі. 

— І вам доброго дня, мадам, — відповів Ноббі, прибираючи з лоба те, що, на його думку, було схоже на пасмо волосся. 

— Що це ти таке кажеш — нічого не вийде? — запитав Ваймз. 

— Та подивіться на нього! Він ще живий, бо у нього просто ще не влучали! 

— Так, але Еррол уже декілька разів влучав у Короля. І йому, здається, по цимбалах. Його полум’я недостатньо гаряче чи що. Маневрує він, звичайно, непогано, але йому радше таланить щоразу, як Король намагається його припекти. Ерролу потрібен лиш один шанс. 

Сенс цього всього потрохи прояснився. 

— Тобто ти хочеш сказати, — вторив Ваймз, — що все це просто, просто шоу? Це він просто випендрюється? 

— Це не його вина, — сказав Колон, що раптово з’явився з темряви. 

— Це як зі собаками, еге ж? Ніхто не чіпатиме бідне маленьке гавкальце, що взялося битися з великим собакою. З ним трішки погризуться та й все. 

Здалося, що обидва дракони й самі усвідомили, що ця сутичка закінчиться нічим іншим, як славнозвісною Хапонійською нічиєю. У небі з’явилося ще одне кільце диму, яке простромив спис із білого полум’я, і обидва дракони розійшлися по своїх кутах рингу за сотні ярдів один від одного. 

Король ширяв у небі, швидко вимахуючи крилами. Висота. Ось у чому річ. Коли дракон бився з драконом, вся справа завжди була у висоті… 

Еррол балансував за рахунок свого полум’я. Виглядало усе так, наче він задумався. Потім він холоднокровно виставив задню лапу вбік так, наче ширяти небом на власних газах дракони навчилися ще мільйони років тому, зробив сальто й полетів геть. Ще певну мить він виднівся в небі, залишаючи по собі срібну смужку, аж доки не перелетів за мури міста і не зник з поля зору. 

Почувся стогін десяти тисяч душ. 

Ваймз підняв руки. 

— Шефе, не хвилюйтеся, — швидко сказав Ноббі. — Він, певне, полетів, полетів хильнути скляночку-другу. Чи, може, ще якісь справи має. То, напевно, завершення першого раунду. Чи щось таке. 

— Він же зжер наш чайник і все інше, — непевним голосом промовив Колон. — Він би не тікав просто так, після того, як зжер чайник. Це ж логічно. Чого взагалі може боятися створіння, яке здатне зжерти чайник. 

— Ще мастику для моїх обладунків зжер, — озвався Морква. — Одна баночка коштує цілий долар. 

— Прошу дуже, — сказав Колон. — Як я і казав. 

— Слухайте, — сказав Ваймз настільки терпляче, наскільки зміг. — Він — хороший дракон, і я любив його не менше за вас. Дуже гарне маленьке звірятко. Але щойно він дав нам чітко зрозуміти, нехай вам грець, що не збирається згоріти вщент заради нашого порятунку. У житті так не буває, і вам вже пора це зрозуміти. 

Великий дракон пронісся над їхніми головами та взявся палити вежу, що стояла неподалік. Він переміг. 

— Я ще такого не бачила, — сказала леді Ремкін. — Зазвичай дракони б’ються на смерть. 

— Нарешті народився хоч один, в якого є серце, — похмуро сказав Ваймз. — Будьмо чесні, шанси того, що дракон розміром з Еррола переможе такого величезного дракона, — один на мільйон. 

Запала така тиша, що западає лише тоді, коли комусь вдається взяти ноту, яка раніше нікому не піддавалася, — і увесь світ замовкає. 

Вартові перезирнулися. 

— Один на мільйон? — байдуже запитав Морква. 

— Точно, — сказав Ваймз. — Один на мільйон. 

Ватага знову переглянулася. 

— Один на мільйон, — сказав Колон. 

— Один на мільйон, — погодився Ноббі. 

— Саме так, — сказав Морква. — Один на мільйон. 

Настав ще один момент тиші. Вартові переглядалися, чекаючи, хто ж скаже це першим. 

Сержант Колон глибоко вдихнув. 

— Але ж може і спрацювати, — сказав він. 

— Це ти про що? — трохи роздратовано запитав Ваймз. — Немає… 

Раптом Ноббі штовхнув його в груди та вказав пальцем на рівнини. 

Там виднівся стовбур чорного диму. Ваймз примружився. Немов срібляста куля, над капустяними полями летів Еррол, набираючи все більшої швидкості і розсіюючи за собою дим. 

Великий дракон також це побачив. Він запустив у небо ще один стовбур вогню, немов кидаючи Ерролу виклик, та здійнявся ще вище в небо, вимахуючи величезними крилами. 

Тепер полум’я Еррола виднілося здалеку, воно було таким гарячим, що аж стало блакитного кольору. Еррол прискорювався, і горизонт віддалявся від нього із шаленою швидкістю. 

Король вилетів йому назустріч та показав свої кігті. Злісний оскал на морді свідчив про його впевненість у перемозі. 

«Еррол у нього вріжеться, — подумав Ваймз. — Бережіть нас боги, бо такого вибуху цей світ ще не бачив». 

Над тими полями відбувалося щось незрозуміле. Здавалося, що земля позаду Еррола взялася орати себе самотужки, жбурляючи качанами капусти вгору. Живопліт вибухнув струменем тирси… 

Задерши носа, Еррол спокійно пролетів над мурами міста і, склавши крила, здалеку скидався на конус, з якого струменів вогонь. Його супротивник випустив ще один язик полум’я; Ваймз побачив, як Еррол, ледь похитнувшись, ухилився від удару і в моторошній тиші знову зник у напрямку моря. 

— Він промахнувся, — сказав Ноббі. 

Здавалося, що щось у небі розірвалося навпіл. Усе місто заполонив розкотистий звук грому, що зривав черепицю і перекидав комини. Десь у повітрі зачепило й Короля, сплющило і скрутило, немов під струменями потужної автомийки. Ваймз, затуливши вуха руками, спостерігав, як звір намагався хаотично плюватися полум’ям, доки й сам не став епіцентром грандіозної пожежі. 

Магічні струмені розтріскалися його крилами, а сам Король верещав, немов сирена. Потім струснув головою і почав нарізати небом широкі кола. 

Ваймз важко зітхнув. Дракона не вбило те, що розірвало на шмаття каміння. І що ж треба було зробити, щоб його побороти? Битися з ним марно. Намагатися спалити — тим паче, і розчавити теж не вийде. Та нічого тут не вдієш. 

Дракон приземлився. Ідеальним таке приземлення не назвеш. Зазвичай під час ідеального приземлення не руйнується цілий ряд будинків. Приземлявся він довго, тож зруйнував велику ділянку міста. 

Вимахуючи крилами, він крутив шиєю на усі боки і невлад роздмухував полум’я. Немов плуг, він проїхався полем з уламків деревини та соломи. Вздовж усієї лінії руйнації розпочалися пожежі. 

Врешті він вирішив перепочити в кінці утвореної ним борозни, і його уже не було видно під уламками того, що колись звалося витворами архітектури. 

Тишу порушували хіба поодинокі вигуки людей, які намагалися якось організувати подачу води відрами з річки, щоб гасити пожежі. 

А тоді люди заворушилися. 

З повітря Анк-Морпорк, мабуть, був схожим на розбурханий мурашник, де до місця падіння дракона повзли смуги темних постатей. 

У кожного була якась зброя. 

У когось спис. 

У когось меч. 

У всіх — одна мета. 

— Знаєте що? — сказав Ваймз. — Це буде перший у світі дракон, якого буде вбито демократичним шляхом. Одна людина — одна рана. 

— Натовп треба зупинити. Не можна дозволити їм його вбити! — сказала леді Ремкін. 

Ваймз кліпав очима. 

— Перепрошую? — сказав він. 

— Він поранений. 

— Леді, але, власне, так і було задумано, хіба ж ні? Ба більше, він просто вирубився, — відповів Ваймз. 

— Я хочу сказати, що не можна дозволити їм вбивати його ось так, — сказала леді Ремкін. — Біднятко! 

— Що ж тоді робити? — розпитував Ваймз, ледве стримуючись. — Дати йому лікувальну дозу дьогтю чи, може, постелити на печі? 

— Це ж якась масова різня! 

— Те, що треба! 

— Але це ж дракон! Він просто поводився, як і належить драконові! Він би ніколи до такого не дійшов, якби його колись не покинули люди! 

Ваймз подумав: ще трішки — і воно би її зжерло, а вона все ще здатна отак мислити. 

Він завагався. Мабуть, у цьому й полягає право на власну думку… 

Сержант Колон підійшов, переминаючись із ноги на ногу, решта ж, побілівши від почутого, переглядалися між собою. 

— Вам краще вже йти, капітане, — сказав він. — То буде криваве вбивство! 

Ваймз махнув рукою. 

— Наскільки я розумію, — бурмотів капітан, уникаючи пронизливих поглядів Сибіл Ремкін, — він сам напросився. 

— Не те щоб зовсім, — відказав Колон. — Це Морква. Він заарештував дракона. 

Ваймз принишк. 

— Як це заарештував? Ти ж не маєш на увазі те, про що я думаю, чи маєш? 

— Все можливо, сер, — невпевнено відповів Колон. — Все можливо. Я бачив, як він стояв там, серед уламків, схопив його за крило та промовив: «Ти попався, друзяко», — сер. І самому не віриться, сер.Сер, справа в тому, що… 

— У чому ж? 

Сержант знову переминався з ноги на ногу. 

— Пам’ятаєте, як ви казали, що в’язнів принижувати не можна, сер… 

Морква розмахував перед натовпом важелезною дерев’яною балкою і відганяв людей від дракона: отримавши стусана такою штукою, уже не хотілося нікого вбивати. 

— А тепер — слухайте, — сказав Морква, тягнучи балку і притримуючи свій шолом. — Давайте так, щоб мені не доводилося повторювати двічі, домовились? 

Ваймз пробивався крізь щільний натовп і дивився на незграбну постать, що стояла на пагорбі з уламків і дракона. Морква повільно обертався на всі боки, тримаючи в руках балку, немов посох. Його погляд можна було порівняти з прожектором маяка. Куди б не світив — усюди люди опускали зброю і ніяковіли. 

— Застерігаю вас, — ніяк не змовкав Морква, — що напад на офіцера при виконанні його службових обов’язків — це серйозний злочин. І наступного, хто кине хоч ще один камінь, я так віддухопелю, що мати рідна не впізнає. 

У цю ж секунду йому в потилицю, яку, звісно, закривав шолом, прилетів наступний камінь. Посипався шквал насмішок. 

— Пусти нас до нього! 

— Так, пропусти! 

— Ще бракувало, щоб нами варта командувала! 

— Quis custodiet custard?^[24] 

— Ага, скажи йому! 

Ваймз притягнув сержанта за бари. 

— Йди і знайди нам мотузку. Багато. І найтовстішу. Думаю, що зв’яжемо йому крила і, певне, ротяку затиснемо так, щоб вогнем не плювався. 

Колон витріщився на нього. 

— Сер, ви серйозно? Ми що, справді його заарештуємо? 

— Виконуй! 

«Та ж його вже заарештували, — думав він, проштовхуючись крізь натовп. — Як на мене, ліпше, щоб воно втопилося в морі, але ж його заарештували, тому тепер або затримувати, або відпускати». 

Він відчував, як юрба змушує його прощатися зі своїми сентиментами до цього клятого дракона. А що з ним зробити? Віддати його під суд, а потім виконати вирок. А, не вбивати. Так чинять герої в диких місцинах. У місті навіть думати про таке — зась. Або можна, але якщо збираєтеся так вчинити, то не забувайте, що спалите тут усе до останнього камінчика, та результату це не дасть — він виживе. Доведеться зробити… як книжка пише. 

Саме так. Все інше ми уже спробували. А тепер спробуємо діяти як книжка пише. 

Так чи інакше, там вгорі є представник міської варти. Нам треба триматися разом. Більше ніхто не заподіє нам шкоди. 

Огрядний чолов’яга, що стояв прямісінько перед ним, саме зібрався замахнутися і жбурнути в бік Моркви уламок цегли. 

— Жбурнеш цю цеглу, і ти — труп, — сказав Ваймз і взявся далі проштовхуватися крізь натовп, а потенційний жбурляльник провів його здивованим поглядом. 

Морква схопився за кийок, даючи усім зрозуміти, що він не жартує, аж раптом до нього піднявся Ваймз. 

— О, вітаю, капітане Ваймз, — сказав він, опускаючи кийок. — Дозвольте доповісти, що я заарештував цього… 

— Так, я бачу, — сказав Ваймз. — Маєш якісь пропозиції, що нам робити з ним далі? 

— Звичайно, сер. Я маю зачитати йому його права, сер, — відповів Морква. 

— А окрім цього? 

— Не знаю, сер. 

Ваймз глянув на ті частини дракона, що ще проглядалися з-під завалу. От як можна отаке вбити? На це, певне, цілий день знадобиться. 

Від його нагрудника відбився камінь. 

— Хто це зробив? 

Голос прозвучав, немов удар батога. 

Натовп стишився. 

На пагорб видерлася Сибіл Ремкін, її очі палали від люті до натовпу. 

— Я повторюю, — сказала вона, — хто це зробив? Якщо зараз же той, хто це зробив, не зізнається, я дуже і дуже сильно розгніваюся! Вам усім має бути соромно! 

Люди слухали її дуже уважно. Ті, у кого в руках ще було каміння чи що-небудь інше, кинули те все додолу так, щоб ніхто й не чув. 

Легкий вітерець колихав те, що залишилося від її нічної сорочки, а їхня милість леді Ремкін взялася повчати народ. 

— Перед вами доблесний капітан Ваймз… 

— Людоньки, — тихенько сказав Ваймз і натягнув свого шолома так, щоб не було видно очей. 

— …і його безстрашна команда, вони не полінувалися приїхати сьогодні сюди, аби врятувати ваші… 

Ваймз вхопив Моркву за руку та повів його до іншого краю пагорба. 

— Усе гаразд, капітане? — запитав молодший констебль. — Ви почервоніли. 

— Краще не починай, — різко відповів Ваймз. — Досить з мене й тих косих поглядів від Ноббі та сержанта. 

На його подив, Морква дружньо постукав його по плечі. 

— Я знаю, як це, — сказав він із розумінням. — Була у мене вдома дівчина, Мінті її звали, то її батько… 

— Слухай, останній раз пояснюю, немає абсолютно нічого між мною та… — почав Ваймз. 

Десь збоку почувся гуркіт. З пагорба зійшла маленька лавина з гіпсу та соломи. Пагорб піднявся і розплющив одне око. Велика чорна залита кров’ю зіниця намагалася на них сфокусуватися. 

— Ми, напевно, божеволіємо, — сказав Ваймз. 

— О, ні, сер, — мовив Морква. — Прецедентів багато. 1135-го року був випадок, коли курку заарештували за те, що вона кукурікала в Четвер Душевного Пундика. А за часів правління Невротичного лорда Снепкейса було страчено цілу колонію кажанів за постійне порушення комендантської години. Це було 1401-го року. У серпні, здається. То були дні величі закону, — мрійливо мовив Морква. — 1321-го, як вам відомо, маленьку хмаринку засудили за те, що вона закрила сонце у найбільш відповідальний момент церемонії інвеститури Біснуватого Ерла Гарґатського. 

— Сподіваюся, що Колон не баритиметься, — Ваймз раптово урвав фразу. Він мав знати. — Що зробили? — перепитав він. — Що зробили із хмаринкою? 

— Ерл засудив її до страти шляхом закидання камінням, — відповів Морква. — Наскільки відомо, тоді було вбито тридцять одну людину, — він витяг свого записника і подивився на дракона. 

— Думаєте, він нас чує? — запитав він. 

— Думаю, що так. 

— Тоді — почнімо, — Морква прокашлявся і розвернувся до заваленої рептилії. — На виконання свого обов’язку повідомляю, що проти вас буде відкрито кримінальну справу стосовно наступних правопорушень: пункт один (один) а) 18 хрюпня цього року, у місці, відомому під назвою Любчиковий провулок, що у Затінках, ви незаконно плювалися вогнем, що загрожувало нанесенням громадянам тяжких тілесних ушкоджень, що суперечить статті сьомій закону про Індустріальні Процеси 1508-го року. ТАКОЖ, пункт один (один) б) приблизно 18 хрюпня цього року, у місці, відомому під назвою Любчиковий провулок, що у Затінках, ви спричинилися до смерті шести невстановлених осіб… 

Ваймз подумав про те, як довго завал зможе утримувати дракона. Знадобиться декілька тижнів, якщо список обвинувачень продовжуватиметься. 

Натовп притих. Навіть Сибіл Ремкін стояла і не розуміла, що відбувається. 

— У чому справа? — запитав Ваймз у людей. — Ніколи не бачили, як арештовують дракона? 

— Пункт шістнадцять (три) б) у ніч на 24 хрюпня цього року ви спалили або підпалили володіння, відомі під назвою Штаб Нічної сторожі, що в Анк-Морпорку, і завдали збитків на суму двісті доларів; ТАКОЖ, Пункт шістнадцять (три) в) у ніч на 24 хрюпня цього року, ви чинили опір при затримані офіцеру варти під час виконання його службових… 

— Гадаю, нам варто поспішити, — прошепотів Ваймз. — Він стає неспокійним. Це все справді потрібне? 

— Ну, я думаю, що можна просто підсумувати, — сказав Морква. — Згідно Правил Бреґґа, за виняткових обставин… 

— Моркво, ти тільки не дивуйся, але зараз у нас і є дуже виняткові обставини, — сказав Ваймз. — А якщо Колон не поспішить з тією клятою мотузкою, то вони стануть настільки винятковими, що ми такої винятковості ще зроду-віку не бачили. 

Посипалося ще більше каміння, коли дракон напружився, щоб підвестися. Пролунав глухий стукіт, коли він відштовхнув важелезну балку. Люди кинулися врозтіч. 

Саме в цей момент Еррол сповістив про своє повернення низкою феєрверків над дахами, що лишали по собі кільця диму. Спустившись нижче, він загудів на юрбу і змусив передні ряди, спотикаючись, відступити. 

Він також завивав, немов сирена. 

Ваймз схопив Моркву та рушив униз, коли король почав відчайдушно видряпуватися на волю. 

— Він повернувся, щоб вбивати! — прокричав Ваймз. — Йому, певне, знадобилося трішки часу, аби хоч трішки втихомиритися! 

Еррол кружляв над упалим драконом та завивав на таких високих тонах, що мали б тріскати пляшки. 

Великий дракон звів голову, всипану каскадами гіпсової пилюки. Він роззявив пащу, але замість стовбура білого полум’я, якого вже чекав заціпенілий від страху Ваймз, звідти вилетів лиш звук, немов від маленького кошеняти. Безперечно, звучало так, наче те кошеня гарчало в олов’яну ванну десь на дні печери, але все ж то було кошеня. 

Поламані бруси розліталися в боки, коли гігантське створіння непевно зводилося на ноги. Розправилися величезні крила, засипаючи вулиці пилюкою та грудками землі. Деякі з них відбивалися від шолома сержанта Колона, що саме поспішав назад, намотавши на руку щось схоже на шнурок, на якому вивішували прання. 

— Він зараз встане! — кричав Ваймз, відштовхуючи сержанта у безпечне місце. — Ти не повинен дати йому піднятися, Ерроле! Не дай йому злетіти! 

Леді Ремкін насупилася. 

— Це неправильно, — сказала вона. — Вони зазвичай ніколи так не б’ються. Переможець зазвичай вбиває того, хто програв. 

— Те, що треба! — заволав Ноббі. 

— А потім за якийсь час все одно вибухає від хвилювання. 

— Глянь-но, це я! — кричав Ваймз, спостерігаючи, як Еррол безтурботно літав над місцем дійства. — Це ж я купив тобі пухнастого м’ячика! Того, що з дзвіночком всередині! Ти не можеш так з нами вчинити! 

— Ні, заждіть хвильку, — сказала леді Ремкін, кладучи руку йому на плече. — Я не певна, що ми тут все добре розуміємо… 

Великий дракон злетів угору, але протримався там недовго: його крила склалися дуже швидко, як і будинки, на які він впав. Величезна голова крутилась навсібіч, а посоловілі очі спіймали Ваймзовий погляд. 

Здавалося, що в тих очах жила якась думка. Еррол дугою кинувся до них і зайняв захисну позицію прямісінько перед капітаном, готовий в будь-який момент атакувати дракона, що лежав. 

У певний момент здалося, що зараз із нього зроблять маленький обвуглений бісквіт, що вміє літати, але тоді дракон опустив очі, немов засоромившись, та почав підводитися. 

Він здійнявся в небо по спіралі, на ходу набираючи швидкості. Еррол полетів з ним, виводячи величезне тіло на орбіту, немов маленький буксир, що тягнув величезний лайнер. 

— Це мені здається, чи він занадто до нього ніжиться, — сказав Ваймз. 

— Покажи тому сучому синові! — завзято кричав Ноббі. 

— Покінчи з ним, Ноббі, — сказав Колон. — Ти хочеш сказати «покінчи». 

Ваймз немов спинним мозком відчув на своїй потилиці погляд леді Ремкін. Тож він також глянув на неї. 

І допетрав. 

— Ох, — сказав він. 

Леді Ремкін закивала головою. 

— Он воно як, — сказав Ваймз. 

— Так, — підтвердила вона. — Мені й справді слід було подумати про це раніше. Таке гаряче полум’я, і вони ж завжди захищають свою територію агресивніше за самців. 

— Чого ж ти не б’єшся з тим сучим сином! — Ноббі кричав до драконів, що віддалялися. 

— Сукою, Ноббі, — тихо промовив Ваймз. — Не сучим сином. Сукою. 

— Чого ти не б’єшся з тіє… шо? 

— Це представниця жіночої статі, — пояснила леді Ремкін. 

— Шо? 

— Ми маємо на увазі, що твій коронний удар з нею не спрацював би, Ноббі, — сказав Ваймз. 

— Це дівчинка, — переклала леді Ремкін. 

— Але воно ж, бляха, здоровенне! — сказав Ноббі. 

Ваймз притьмом кашлянув. Щурячі очі Ноббі повернулися до Сибіл Ремкін, що зашарілася, мов небокрай на заході сонця. 

— Я хотів сказати, що в неї чудова драконяча фігура, — швидко виправився той. 

— Е-е, з широкими стегнами — буде легко яйця висиджувати, — схвильовано промовив сержант Колон. 

— Скульптурна фігура, — наввипередки додав Ноббі. 

— Стуліть пельки, — сказав Ваймз. Він струсив пилюку із залишків своєї уніформи, поправив нагрудник та вирівняв шолом, аби той сидів так, щоб уже ніхто не зняв. Він знав, що це ще не кінець. Також він знав, що це лише початок. 

— Ви, хлоп’ята, йдете за мною. Ну ж бо, мерщій! Поки народ ще зайнятий драконами у небі, — додав він. 

— А що з королем? — запитав Морква. — Чи то з королевою? Чи що воно тепер таке? 

Ваймз глянув на силуети, які швидко віддалялися. 

— Я не знаю, якщо чесно, — сказав він. — Це вже, гадаю, Ерролів клопіт. А нас чекають інші справи. 

Колон відсалютував, все ще намагаючись перехопити подих. 

— Куди йдемо, сер? — захекано спитав він. 

— До палацу. В когось ще залишився меч? 

— Можете взяти мій, капітане, — сказав Морква, передаючи його Ваймзові. 

— Добре, — тихо сказав Ваймз, оглядаючи їх. — Вперед. 

Ватага тягнулася за Ваймзом вздовж побитих вулиць. Він пішов швидше. Ватага риссю бігла позаду, щоб не відставати. 

Ваймз також побіг риссю, аби очолити свою ватагу. 

Ватага вдалася до легкого галопу. 

Аж тут усі разом, немов почувши беззвучну команду, вони почали несамовито бігти. А тоді перейшли на галоп. 

Люди поступались дорогою, коли ті мчали повз. Завеликі на Моркву сандалі бились об бруківку. З-під черевиків Ноббі вилітали іскри. Як на такого товстуна, то Колон біг доволі тихенько, а на його обличчі, як це буває, коли товстуни вдаються до бігу, панувала гримаса цілковитої концентрації. 

Вони пробігли вздовж вулиці Вправних Ремісників, повернули на Вепроспинську алею, вибігли на вулицю Дрібних божеств і з усіх сил помчали навпростець до палацу. Ваймз ледве втримувався у лідерах. У голові, окрім думок про те, що треба було бігти, бігти і ще раз бігти, не було нічого. 

Принаймні майже нічого. Але в голові аж дзвеніло від думок про усіх тих вартових, що були розкидані по всьому місту, про всіх тих здорованів, що марширують бруківкою по всьому мультивсесвіті і хоча б раз у житті, хоча б випадково спробували вчинити Правильно. 

Попереду стояли декілька гвардійців, які уже було схопилися за мечі, але, уважніше придивившись до ватаги, що наближалася, вирішили все ж відступити за стіну та почали зачиняти ворота. Дверцята зійшлися прямісінько у Ваймза перед носом. 

Він якусь мить вагався, переводячи подих і оглядаючи масивні стулки. 

Ті, що спалив дракон, оперативно замінили на ще неприступніші. З того боку почувся звук засувів. 

Часу на вагання не було. Він, чорт його забирай, капітан чи як? Офіцер. Такі дрібниці для офіцера — не проблема. В офіцерів був випробуваний та перевірений спосіб вирішувати такі проблеми. Спосіб цей називався сержантом. 

— Сержанте Колон! — гаркнув він, ще не оговтавшись від думок про всесвітнє поліцейство, — відстрельте замок! 

Сержант завагався. 

— Як, сер? За допомогою лука та стріл, сер? 

— Я мав на увазі, — тепер уже Ваймз завагався. — Я мав на увазі, відчиніть ці ворота! 

— Сер! — Колон відсалютував. Якусь мить він вглядався у ворота. 

— Отож! — гаркнув він. — Молодший констеблю Моркво, крок-уп-перред, кррокомм-руш! Молодший констеблю Моркво, не-чекаюч’-команди! Відчинит’-ці-ворота! 

— Слухаюсь, сер! 

Морква ступив вперед, відсалютував, стиснув здоровенну руку в кулак і лагідно постукав по дереву. 

— Іменем закону, — сказав він, — відчиняйте! 

По той бік воріт було чутно шепіт, і, зрештою, віконце у воротях привідчинилось, і зі шпаринки пролунав голос. 

— А чого б це? 

— Бо в разі вашої відмови я буду змушений трактувати це як Перешкоджання Офіцеру при Виконанні його Службових Обов’язків, що карається накладенням штрафу в мінімальному обсязі тридцять доларів, арештом терміном на один місяць або ж утриманням під вартою задля складання рапорту про проведення слідства та півгодинними тортурами розжареною кочергою, — пояснив Морква. 

По той бік знову почувся приглушений шепіт, тоді звук засувів, що відсувалися, а тоді ворота наполовину відчинилися. 

По той бік нікого не було видно. 

Ваймз приклав палець до вуст. Моркву він скерував до однієї стулки, а Ноббі та Колона — до іншої. 

— Штовхайте, — тихо прошепотів він. Вони сильно штовхнули. По той бік воріт почувся скривджений вибух лайки. 

— А тепер біжімо! — прокричав Колон. 

— А я сказав стояти! — загарчав Ваймз. Він пройшов крізь ворота і побачив чотирьох напіврозчавлених гвардійців, які дуже пильно спостерігали за кожним його рухом. 

— Ні, — промовив Ваймз. — Набігались уже. Заарештуйте їх. 

— Як ви смієте, — сказав одних із них. Ваймз зиркнув на нього. 

— Кларенс, чи не так? — спитав він. — Через «К». Що ж, Кларенсе через «К», слухай сюди. Тебе чекає або звинувачення у Співучасті та Підбурюванні до вчинення злочину, або, — він підійшов до нього ще ближче і виразно глянув на Моркву, — або знайомство зі сокирою. 

— Добре покумекай, собацюро! — додав Ноббі, переминаючись із ноги на ногу в лихому захваті. 

Кларенс глянув своїми дрібними поросячими очима на здорованя Моркву, а потім — на Ваймза. Ні той, ні інший не мали, скажімо так, милостивого вигляду. Здавалося, що він неохоче прийняв рішення. 

— От і молодець, — сказав Ваймз. — Замкніть їх у вартівні, сержанте. 

Колон витягнув свій лук і розправив плечі. 

— Ви чули наказ, — заскреготів він зубами. — Один неправильний рух, і ви… ви, — ох нелегко ж йому це давалося, — і ви — Домоводство! 

— Ага! Замкнімо їх у тій халупі! — кричав Ноббі. Якби черв’яки уміли вертітися, то Ноббі крутився б за інерцією. — Довбеники! — насміхався він їм у спину. 

— У Співучасті та Підбурюванні до чого, капітане? — запитав Морква, споглядаючи, як обеззброєних гвардійців повів ескорт. — Бо співучасть і підбурювання мають мету. 

— Думаю, що в цьому випадку ми зіткнулися з доволі загальною формою підбурювання, — відповів Ваймз. — Або ж зі злісним та зухвалим підбурюванням. 

— Ага, — сказав Ноббі. — Терпіти не можу цих підбурювачів. Слизняки такі! 

Колон вручив капітанові Ваймзові ключі від вартівні. 

— Там не надто надійне місце для утримання злочинців, капітане, — сказав він. — Рано чи пізно, але вони звідти втечуть. 

— На те й сподіваюся, — сказав Ваймз, — бо ти викинеш цей ключ у першій же канаві. Всі тут? Добре. За мною. 

Люпін Вонс метушливо бігав зруйнованими коридорами палацу. Під пахвою він ніс «Викликання драконів», а в другій руці невпевнено тримав блискучий королівський меч. 

Він зупинився у проході, щоб перевести подих. 

Не можна було сказати, що зараз у його голові було достатньо клепок, аби думати про щось доречне та нагальне, але все ж та маленька частина його розуму, яка ще не здавалася, наполягала на тому, що він попросту не міг бачити того, що бачив, і не міг чути того, що чув. 

Хтось його переслідував. 

І він бачив, як Ветінарі гуляє собі палацом. Він же був певен у тому, що його замкнули так, що ніколи не відімкнеш. Замок у тих дверях просто незламний. Він добре пам’ятає, як Патрицій наголошував на цьому, коли той замок встановлювали. 

У кінці проходу ворухнулися тіні. Вонс щось забурмотів собі під носа, намацав клямку найближчих до нього дверей, які спочатку не хотіли піддаватися, завалився до кімнати, що за ними, зачинив двері та притулився до них, переводячи подих. 

Він розплющив очі. 

Вонс зайшов до старої зали для приватних прийомів. Патрицій сидів у своєму старому кріслі, закинувши ногу на ногу, і з помірною цікавістю спостерігав за своїм гостем. 

— А, Вонсе, — сказав він. 

Вонс аж підстрибнув, вхопився за клямку, одним помахом вилетів у коридор і біг, аж допоки не вибіг на головну сходову клітку, що тепер здіймалася над руїнами центрального палацу, немов покинутий штопор. Сходи — височінь — підвищення — захист. Він перестрибував по три сходинки за раз. 

Йому потрібно було лише кілька хвилин спокою. А потім він би їм всім показав. 

На верхніх поверхах тіні були густіші. От чого цим поверхам зараз бракувало — так це структурної міцності. Колони та стіни завалив дракон, коли будував свою печеру. Кімнати жалібно зависли на краю прірви. Обвислими клаптями гобеленів та килимів через розбиті вікна грався вітер. Підлога наїжачилася і хиталася під Вонсовими ногами, мов трамплін. Він дістався до найближчих дверей. 

— Ти впорався доволі швидко. Хвалю, — сказав Патрицій. 

Вонс захряснув двері йому перед носом і з виском понісся далі коридором. 

Здоровий глузд поїхав у короткотривалу відпустку. Вонс зупинився біля статуї. 

Запанувала цілковита тиша — ані звуків поспішних кроків, ані рипіння таємних дверей. Він із підозрою глянув на статую та, про всяк випадок, тицьнув у неї мечем. 

Коли статуя не ворухнулася, він увійшов до найближчої кімнати, захряснув за собою двері, знайшов там стілець і підставив його під клямку. То була одна з кімнат вищого класу, в якій майже не залишилося меблів і бракувало однієї стіни. Саме там, де стіни не стало, зяяв вхід до печери. 

Патрицій вийшов з тіней. 

— Тож тепер твоя система більше не працює, — сказав він. 

Вонс обернувся і підняв меча. 

— Вас же насправді немає, — сказав він. — Ви, ви — привид чи ще якась чортівня. 

— Боюся, що ти неправий, — відказав Патрицій. 

— Вам мене не спинити! Я ще не всі магічні штуки використав, і у мене є книга! — Вонс витягнув з кишені коричневий шкіряний мішечок. — Я ще одного викличу! От побачите! 

— Я б не радив тобі цього робити, — спокійно сказав лорд Ветінарі. 

— Ой, думаєте, ви такий розумний, такий увесь господар ситуації, такий увесь манірний, бо я тут мечем розмахую, а ви — ні! Що ж, у мене не тільки меч залишився. Ви ще побачите, — тріумфально вторив Вонс. — Так! На моєму боці варта палацу! Вони йдуть за мною, а не за вами! А знаєте, вас же ніхто не любить! Та й ніколи не любив. 

Він змахнув мечем так, що той майже вперся гострим кінцем у кволі груди Патриція. 

— Комусь пора повертатися до темниці, — сказав він. — І на цей раз я зроблю все, аби ви уже звідти не вийшли. Варта! Варта! 

З коридору чувся тупіт. Двері затріщали, а стілець захитався. На мить запанувала тиша, а потім як двері, так і стілець розлетілися на друзки. 

— Заберіть його! — кричав Вонс. — І додайте в камеру ще скорпіонів! В камеру його… ти не… 

— Опусти меч, — вимовив Ваймз, коли Морква заходився витягати залишки дверей зі свого кулака. 

— Ага, — сказав Ноббі, визираючи з-за капітанової спини. — До стіни і щоб усе мені було на ширині, дурбецало! 

— Шо? Що там має бути на ширині? — з цікавістю прошепотів сержант Колон. 

Ноббі знизав плечима. 

— А я звідки знаю, — сказав він. — Усе, напевне. Так безпечніше. 

Вонс дивився на ватагу і не вірив своїм очам. 

— Ох, Ваймзе, — сказав Патрицій. — Ви… 

— Помовчте, — спокійно відповів Ваймз. — Молодший констеблю Моркво? 

— Сер! 

— Зачитайте в’язню його права. 

— Так, сер! — Морква витяг свій записник, послинив великий палець і взявся гортати сторінки. — Люпін Вонс, — промовляв він, — також відомий як Люпін тільда, секретар… 

— Що? — сказав Вонс. 

— …що мешкає у помешканні, відомому як Палац, місто Анк-Морпорк, моїм обов’язком є поінформувати вас, що вас заарештовано та вам буде висунено обвинувачення, — Морква вимучено глянув на Ваймза, — у скоєнні цілого переліку вбивств шляхом нанесення удару тупим предметом, а саме драконом, а також у багатьох інших злочинах, пов’язаних із загальним підбурюванням до порушення правопорядку, що підлягають подальшому розслідуванню. Ви маєте право зберігати мовчання. Ви маєте право на відмову від того, щоб вас у порядку сумарного судочинства жбурнули у водойму з піраньями. Ви маєте право на випробування муками. Ви маєте право на… 

— Це божевілля, — спокійно прокоментував Патрицій. 

— Я, здається, казав вам помовчати! — відрізав Ваймз, обертаючись та тицьнувши Патрицієві пальця під ніс. 

— Скажіть, сержанте, — шепотів Ноббі, — на вашу думку, нам сподобалося б у ямі зі скорпіонами? 

— …говорити, що заманеться, ем, але усе, що буде вами сказано, буде записано, ем… тут, у моєму записнику, і може використовуватися як доказ… 

Голос Моркви заповнював тишу. 

— Ну, якщо ця вистава приносить вам стільки задоволення, Ваймзе, — зрештою промовив Патрицій, — то відведіть його до темниці. Я розберуся з ним вранці. 

Вонс навіть не подавав жодних сигналів, що могли б сповіщати про його подальші наміри — ані криків, ані плачу. Він просто кинувся на Патриція з піднятим угору мечем. 

У Ваймзовій голові мерехтіли варіанти дій. Беззаперечним лідером гонки була опція залишитись осторонь. А що? Нехай Вонс зробить, що задумав. Потім вони б його обеззброїли — нехай місто очистить себе самотужки. Так. План хороший. 

Тож він геть не второпав, як уже за секунду вилетів на амбразуру, вимахуючи Морквиним мечем у непродуманій спробі блокувати атаку… 

Певне, то був його намір робити так, як книжка пише, що зіграв із ним злий жарт. 

Пролунав брязкіт. Не надто гучний, якщо чесно. Він почув, як щось яскраве та срібне продзвеніло повз його вухо та застрягло у стіні. 

Вонсові аж щелепа відпала від подиву. Він кинув те, що залишилося від його меча, та потупцював назад, щораз дужче стискаючи «Викликання». 

— Ти пошкодуєш, — шипів Вонс. — Ти ще дуже пошкодуєш! 

Він забурмотів собі під носа. 

Ваймз відчув тремтіння в цілому тілі. Він майже напевне знав, що щойно прошмигнуло повз його голову, і від однієї думки про це пітніли долоні. Він прийшов до палацу, готовий вбивати, і аж тут трапляється ця от хвилина, одна хвилина, коли здалося, що все в цьому світі так, як треба, і що він врешті контролює ситуацію, а тепер йому хотілося лиш випити. І відіспатись за цілий тиждень. 

— Здавайся вже, — сказав він. — І без вибриків, гаразд? 

Бурмотіння не стихало. Враз повітря немов висохло та нагрілося. Ваймз знизав плечима. 

— Ну, гаразд, сам напросився, — сказав він і обернувся. — Вразь його своєю книжкою, Моркво. 

— Слухаюся, сер. 

Ваймз згадав дещо запізно. 

Ґноми не розуміють метафор. 

А ще дуже добре ціляться. 

«Закони і постанови міст Анк і Морпорк» влучили секретареві прямісінько в чоло. Він кліпнув очима, похитнувся і позадкував.

Таких великих кроків він ще ніколи не робив. Річ у тому, що той крок був останнім у його житті. 

Через кілька секунд вони почули, як він приземлився на п’ять поверхів нижче. 

Ще через декілька секунд їхні обличчя визирнули над краєм знівеченої будівлі. 

— Як же красиво він пішов, — сказав сержант Колон. 

— Факт, — промовив Ноббі, потягнувшись до вуха за недопалком. 

— Вбитий цією, як вона… метафорою. 

— Ну, не знаю, мені здається, що усьому виною земля. Є прикурити, сержанте? 

— Я все зробив правильно, чи не так? — тривожно запитав Морква. — Ви сказали вразити… 

— Так, так, — відповів Ваймз. — Не хвилюйся, — він потягнуся тремтливою рукою до сумки, яку тримав Вонс, і висипав з неї купку камінців. У кожному з них було по дірочці. Навіщо? — замислився він. 

Його увагу від цього питання відвернув металевий брязкіт, що пролунав позаду. 

Патрицій обережно взяв до рук залишки королівського меча. Капітан споглядав, як чоловік витягнув зі стіни навпроти іншу частину меча. Його вже було неможливо полагодити. 

— Капітане Ваймз, — сказав той. 

— Сер? 

— Можна ваш меч, будь ласка? 

Ваймз передав свій меч. Зараз він більше не міг думати ні про що. За все, що він наробив, напевно, заслужив собі окрему яму зі скорпіонами. 

Лорд Ветінарі уважно оглядав іржаве лезо. 

— Скільки він вже у вас, капітане? — запитав м’яко. 

— Він не мій, сер. Це власність молодшого констебля Моркви, сер. 

— Молодшого констебля?.. 

— Мій, сер, ваша милосте, — сказав Морква, салютуючи. 

— Зрозуміло. 

Патрицій повільно обертав лезо з одного боку на інший і вдивлявся у нього так, немов меч і справді йому сподобався. Ваймз відчував, як повітря важчало, так наче от саме зараз себе збиралася творити історія, але ніяк не міг зрозуміти, як це все відбулося саме з ним. То був один із тих моментів, коли Штани Часу роздвоювались, і можна було з неуважності потрапити не в ту штанину… 

* * * 

Вонс прокинувся у світі тіней, що його дуже спантеличило. Але єдине, про що він міг думати в цей момент, була висока постать у мантії з капюшоном, що стовбичила над ним. 

— Я думав, що ви всі вмерли, — пробурмотів він. 

Було навдивовижу тихо і, складалося враження, що хтось змив усі кольори. Щось було зовсім не гаразд. 

— Брате Придвернику, це ти? — поцікавився він. 

Постать наблизилася. 

— МЕТАФОРИЧНО, — відповіла вона. 

…і Патрицій повернув меч Моркві. 

— Ви — великий молодець, юначе, — сказав він. — Капітане Ваймз, думаю, що ви можете відпустити своїх хлопців відпочити. 

— Спасибі, сер, — сказав Ваймз. — Хлоп’ята, ви чули, що сказав лорд. 

— А вас, капітане, я попросив би залишитись. Нас із вами чекає розмова. 

— Так, сер? — безневинно промовив Ваймз. 

Ватага взялася покидати кімнату, окинувши Ваймза співчутливими та жалісливими поглядами. 

Патрицій підійшов до обриву і подивився вниз. 

— Бідний Вонс, — сказав він. 

— Так, сер, — Ваймз дивився на стіну. 

— Хотілося б мені, аби він жив, розумієте? 

— Сер? 

— Хоч він і збився зі шляху, але ж розумний був чоловік. Його голова мені б ще придалася. 

— Так, сер. 

— А решту, звичайно ж, можна було б викинути геть. 

— Так, сер. 

— Я жартую, Ваймзе. 

— Так, сер. 

— Зауважте, що хлопчина так і не осягнув, для чого були потрібні таємні ходи. 

— Так, сер, не зрозумів. 

— Той молодий хлопчина. Морква — я правий? 

— Так, сер. 

— Гарний хлопець. Йому подобається у Варті? 

— Так, сер. Почувається, як вдома, сер. 

— Ви врятували мені життя. 

— Сер? 

— Ходімо зі мною. 

Він рушив руїнами палацу, Ваймз брів за ним, доки вони не дійшли до Еліптичного Кабінету. Приміщення було у цілковитому порядку. Воно пережило всі руйнації і відбулося лише свіжим шаром пилюки. Патрицій присів, і раптом склалося таке враження, що він ніколи і не покидав цього кабінету. Ваймзові стало цікаво, чи таке коли-небудь траплялося. Він підібрав стос паперу та здмухнув обсипану штукатурку. 

— Сумно, — промовив Патрицій. — Люпін був таким охайним чоловіком. 

— Так, сер. 

Патрицій спер підборіддя на свої руки та подивився на Ваймза. 

— Можна, я дам вам пораду, капітане? — запитав він. 

— Звичайно, сер. 

— Можливо, вона допоможе вам осягнути, як функціонує цей світ. 

— Сер. 

— На мою думку, ви вважаєте, що життя — це суцільна проблема, бо думаєте, що люди поділяються на хороших та поганих, — почав Патрицій. — Ви, звичайно ж, помиляєтесь. Існують лише і виключно погані люди, але декотрі з них перебувають на протилежних сторонах. 

Він змахнув тонкою рукою у напрямку міста та підійшов до вікна. 

— Велике море, що постійно біснується хвилями зла, — сказав він, майже по-власницьки. — Десь мілкіше, а десь глибше, а ще десь взагалі — глибочезне. Але такі люди, як ви, складають собі маленькі списки правил та хороших намірів і кажуть собі, що це і є та протилежна сторона, яка, зрештою, тріумфує. Неймовірно! — він дружньо поплескав Ваймза по спині. 

— Там унизу, — продовжував він, — ходять люди, що підуть за будь-яким драконом, вклонятимуться будь-якому богові та ігноруватимуть будь-яке беззаконня. І це все через сіру буденність усього поганого. Ні, я не говорю про її величність лінь, що породжує креативність великих грішників, а радше про темряву душ масового виробництва. Вони грішать, нехай так, але без жодного тобі натяку на оригінальність. Вони приймають зло не тому, що кажуть йому так, а тому, що не кажуть ні. Вибачте, якщо це якось зачіпає ваші почуття, — додав він, знову поплескуючи Капітана по плечі, — але вам, любі друзі, без нас ніяк не обійтися. 

— Так, сер? — тихо промовив Ваймз. 

— О, так. Ми єдині, хто знає, як зробити так, щоб усе працювало. Бачте, єдине, що добре виходить у хороших людей, це боротися з поганими людьми. Ви в цьому ас — я вас запевняю. Але проблема в тому, що крім цього ви нічого не вмієте. Одного дня дзвонять дзвони і ви ховаєте якогось злючого тирана, а наступного дня всі вже жалітимуться, що відтоді як режим тирана було повалено, ніхто не виносив сміття. А все тому, що погані люди вміють складати плани. Можна сказати, що це така собі частина їхньої профільної орієнтації. У кожного злого тирана є план захоплення всього світу. Добрі люди в цьому ні чорта не розуміють. 

— Можливо. Але щодо решти — то ви помиляєтеся! — сказав Ваймз. — Уся справа в тому, що люди просто бояться, люди — самотні, — він зупинився. Звучало доволі не аргументовано, навіть для нього. 

Він знизав плечима. 

— Це просто люди, — сказав він. — Вони просто поводяться так, як подобається людям. Сер. 

Лорд Ветінарі дружньо йому всміхнувся. 

— Звісно, звісно, — сказав він. — Ви ж маєте в це вірити, я розумію. Інакше ви б усі з розуму посходили. Інакше вам усім здавалося б, що ви стоїте на тонкому, мов пір’їна, мості, що завис понад склепіннями Пекла. Інакше саме поняття існування набрало б обрисів темної агонії і єдиною надією, яку б плекали люди, було б те, що життя після смерті не існує. Я дуже добре розумію, — він глянув на свій стіл і зітхнув. — А зараз, — сказав Патрицій, — мене чекає безліч справ. Боюся, що бідний Вонс, хоч і був чудовим слугою, але управлінець з нього був нікудишній. Тож ви можете йти. Виспіться, як належить. А, і приходьте завтра зі своєю командою. Місто повинне висловити свою вдячність. 

— Що місто повинне? — запитав Ваймз. 

Патрицій глянув у сувій. Його голос знову набув тих відсторонених ноток того, хто організовує, планує та контролює. 

— Висловити вам вдячність, — повторив він. — Кожен тріумф вінчає становлення нових героїв. Така от закономірність. Таким чином, усі знатимуть, що все відбулося, як і належить. 

Він виглянув на Ваймза з-за сувою. 

— Такий порядок, — сказав він. 

Зробивши декілька записів олівцем на аркуші паперу, що лежав перед ним, він знову підняв погляд. 

— Я кажу, — сказав він, — що ви можете йти. 

Ваймз затримався біля дверей. 

— А ви в усе це вірите, сер? — запитав він. — В усе це нескінченне зло та абсолютну темряву. 

— Аякже, аякже, — відповів Патрицій, перегортаючи сторінку. — Це єдиний логічний умовивід. 

— Але ж ви кожного ранку встаєте з ліжка, сер? 

— Гм? Так? До чого ви ведете? 

— Просто хочу знати навіщо, сер? 

— Ой, Ваймзе, ідіть уже. Ви хороша людина. 

Темну і вогку печеру, яку видовбали із самісінького серця палацу, стрибками перетнув Бібліотекар. Він переліз через сумну купу скарбів і глянув на розпластане Вонсове тіло. 

Тоді обережно схилився і вихопив з його омертвілих пальців «Викликання драконів». Здув із книжки пилюку і взявся охайно витирати, ніби то було перелякане дитя. 

Він уже хотів було йти геть, але зупинився. Знову нахилився, аби витягти з-під блискучих завалів ще одну книгу. 

Ця книга йому не належала, хоча можна вважати, що загалом усі книги були в його юрисдикції. Він розгорнув її і обережно перегорнув кілька сторінок. 

— Залиш її собі, — сказав Ваймз, що стояв позаду. — Забери і заховай десь. 

Орангутан кивнув капітанові і побіг вниз насипом з уламків. Він лагідно постукав капітана по коліні, розгорнув «Викликання драконів» і гортав поношені сторінки, аж поки не знайшов ту, яку шукав, тоді мовчки передав книгу вгору. 

Ваймзові довелося примружитись, аби прочитати нерозбірливу писанину. 

Дракони не є вони подібні до єдинорогів, я вважатиму так. Вони мешкають у якімсь Фантастичнім Вимірові, що керується Примхами Долі і, означатиме це, що хто би їх не покликав, вказавши шлях до світу сего, зватиме їх Власними драконами Розуму. 

Однак, відомо мені, що Найчистіше із Сердець може викликати Дракона Сили, аби звергнути Зло у сім світі, і тієї ночі, як се станеться, почнеться Величне Діло. Усім буть на поготові. Я ж бо рук не покладав, аби й самому буть Гідним звання… 

Ваймз задумався про фантастичний вимір. Ось куди вони полетіли. У світ нашої уяви. А коли кличемо їх знову, то самі собі їх ліпимо, немов із тіста. Лиш отримаєш ти, людино, не імбирний хлібець, а те, чим є сама. Свою темряву, втілену у формі… 

Ваймз ще раз перечитав уривок і взявся гортати наступні сторінки. 

Їх не було багато, решта книги була обвугленою масою. 

Ваймз повернув книгу орангутану. 

— А якою людиною був де Малахіт? — запитав він. 

Бібліотекар замислився над цим з усією серйозністю, що притаманна тим, хто знав «Словник міських біографій» напам’ять. І знизав плечима. 

— Майже святою? — запитав Ваймз. 

Орангутан замотав головою. 

— Що ж, винятково злою? 

Орангутан знизав плечима і знову замотав головою. 

— На твоєму місці, — сказав Ваймз, — я б заховав цю книгу у надійне місце. І з нею ще книгу Законів. Ті кляті книжки надто вже небезпечні. 

— Уук. 

Ваймз потягнувся. 

— А тепер, — сказав, — ходімо вип’ємо. 

— Уук. 

— Але по одній. 

— У-ук. 

— Ти ставиш. 

— Еек. 

Ваймз зупинився і подивився на велике добре обличчя. 

— Скажи мені, — почав він, — от мені завжди кортіло знати… бути орангутаном краще? 

Бібліотекар задумався. 

— Уук, — відповів. 

— Та невже? — не повірив Ваймз. 

Наступний день настав. Усе приміщення заповнили перші обличчя міста. Патрицій сидів на своєму непохитному троні, в оточені Ради. Усі шкірилися так, наче це їх приставили до нагороди за блискуче виконання службових обов’язків. 

Леді Сибіл Ремкін сиділа собі збоку, одягнена у декілька акрів чорного вельвету. Сімейні коштовності Ремкінів виблискували на її пальцях, шиї та на темних завитках сьогоднішньої перуки. Загалом картина вражала і на вигляд була, мов зоряне небо. 

Під проводом Ваймза ватага прокрокувала до центру зали і виструнчилася. Ваймз тримав шолом у руці — згідно статуту. Він здивовано виявив, що навіть Ноббі старався, аби все мало належний вигляд, — на його нагруднику проглядалися підозри на блискучий метал то тут, то там. Колон узагалі скорчив таку серйозну гримасу, наче мав закреп. Обладунки Моркви сяяли. 

Колон, вперше в житті, відсалютував, як книжка пише. 

— Усі на місцях, сер! — аж гаркнув він. 

— Чудово, сержанте, — незворушно мовив Ваймз. Він повернувся до Патриція і ввічливо звів брову. 

Лорд Ветінарі легенько змахнув рукою. 

— Вільно, чи як там у вас кажуть, хлопці, — сказав він. — Я певен, що нам не потрібні зайві церемонії. Що скажете, капітане? 

— Як вам до вподоби, сер, — відповів Ваймз. 

— Тож, хлопці, — нахилившись вперед, сказав Патрицій, — до нас дійшли чудові відомості про ваші неймовірні зусилля, аби захистити місто… 

Ваймз вирішив думками віддалитися від усіляких приємних банальностей, що зараз на них посипляться. Певний час йому було навіть весело спостерігати за фізіономіями членів Ради. Поки Патрицій говорив, за ними можна було вивчити усі теорії та знання людства про міміку. Звичайно, формальне проведення такої церемонії було дуже важливим. Тоді усю цю історію можна буде вважати завершеною. А згодом — і забути про неї. Просто ще один розділ у довгій та захопливій історії про «і так далі», «і так далі». Анк-Морпорк був майстром розпочинати нові розділи. 

Його погляд перебіг до леді Ремкін. Вона йому підморгнула. Ваймз знову перевів погляд прямісінько поперед себе, а лице йому немов задубіло. 

— …на знак нашої вдячності, — завершив Патрицій, відкидаючись назад. 

Ваймз усвідомив, що всі на нього дивляться. 

— Пробачте? — промовив він. 

— Я сказав, що ми намагалися придумати для вас якусь адекватну компенсацію, капітане Ваймз. Усі небайдужі громадяни… — Патрицій окинув поглядом членів Ради і, звичайно ж, леді Ремкін, — і я разом з ними вважаю, що ви заслужили відповідної винагороди. 

Ваймз ще досі не второпав. 

— Нагороди? — перепитав він. 

— Це стандартна процедура, якщо йдеться про такі героїчні подвиги, — промовив уже трішки роздратований Патрицій. 

Ваймз знову перевів погляд поперед себе. 

— Якщо чесно, то я про таке й не думав, сер, — сказав він. — Проте говорю лише за себе, звичайно. 

У повітрі повисла недолуга пауза. Бічним зором Ваймз бачив, що Ноббі штурхав сержанта попід ребра. Зрештою, Колон вийшов зі строю і знову відсалютував. 

— Дозвольте звернутися, сер, — промимрив він. 

Патрицій схвально кивнув. 

Сержант закашлявся. Зняв свій шолом та витяг звідти шмат паперу. 

— Цейво, — сказав він. — Тут таке діло, ми повернули вам трон, то думаємо, ну, знаєте, раз ми вже врятували місто і всі діла, то я кажу, що… ну, ви розумієте, ми усі такі зірвалися з місця і побігли на порятунок… то я кажу, шо, на нашу думку, нам пасувало б. Якщо ви, звичайно, погоджуєтеся зі мною. 

Уся ватага синхронно кивнула головами. Так воно й мало бути. 

— Продовжуйте, — сказав Патрицій. 

— То ми, як би це краще, ну, усі разом подумали, — продовжував сержант. — Не сприйміть за наглість… 

— Будь ласка, продовжуйте, сержанте, — сказав Патрицій. — Немає потреби зупинятися. Ми тут усі чудово розуміємо, наскільки серйозним є питання. 

— Так, сер. Що ж, сер. Перш за все, це зарплатня. 

— Зарплатня? — запитав лорд Ветінарі. Він подивився на Ваймза, який дивився в пустоту. 

Сержант підняв голову. На його обличчі розквітла впевненість чоловіка, який завжди досягає того, чого хоче. 

— Так, сер, — сказав він. — Тридцять доларів на місяць. Це неправильно. Ми так вважаємо, — він облизав губи та спробував подивитися назад — на двох інших, які робили нерішучі підбадьорливі рухи. — Ми вважаємо, що базова ставка у сумі, ем, тридцяти п’яти доларів — те, що треба? На місяць? — він подивився на скам’яніле обличчя Патриція. — З надбавками за звання? П’ять доларів, так ми гадаємо, сер. 

Він знову облизав губи, збентежений виразомПатрицієвого обличчя. 

— Але ми не опустимо ставки нижче чотирьох, — сказав він. — На цьому все. Вибачте, ваша високосте, але такі-от справи. 

Патрицій знову подивився на відсторонене Ваймзове обличчя і перевів погляд до ватаги. 

— І це все? — запитав він. 

Ноббі прошепотів щось на вухо Колону і знову став у стрій. Спітнілий від хвилювання, сержант вчепився за свій шолом так, немов то була остання реальна річ у світі. 

— Є ще дещо, ваша преподобносте, — сказав він. 

— Он як, — розуміюче всміхнувся Патрицій. 

— Справа в чайникові. Не те щоб він був дуже добрим, та Еррол його зжер. Але він коштував два долари, — Колон ледь проковтнув слину. — Нам би не завадив новий чайник, якщо пропозиція ще в силі, ваша світлосте. 

Патрицій нахилився вперед, вхопившись за поручні свого крісла. 

— Я вас правильно зрозумів? — запитав він холодним тоном. — Ми маємо повірити, що ви просите мізерного підняття зарплатні та кухонне начиння? 

Морква взявся шепотіти Колону в інше вухо. 

Колон повернув до перших осіб міста свої, уже майже наповнені слізьми, очі. Обідок його шолома крутився, мов млинове колесо. 

— Що ж, — розпочав він, — буває, що нам спаде на думку, що, знаєте, коли у нас перерва на обід, або ж коли тихо, як ото буває наприкінці зміни, ми хочемо трішки розслабитися, ну знаєте, коли вже закругляємося… — Колону хтось немов звук скрутив. 

— Так? 

Колон глибоко вдихнув. 

— Я так розумію, що дошку для гри в дротики навіть і не варто просити? 

Мертву тишу, що настала після Колонового питання, розірвало уривчасте пирхання. 

Із тремтячої руки Ваймза випав шолом. Здавалося, що його нагрудник зараз злетить від несамовитих поривів сміху, які він, таке враження, стримував роками. Ваймз повернувся обличчям до членів Ради і сміявся, аж доки з очей не полилися сльози. 

Сміявся з того, як вони підвелися, геть спантеличені, із виглядом ображеної гідності. 

Сміявся з підкреслено незворушного Патрицієвого виразу обличчя. 

Сміявся заради світу та заради спасіння душ. 

Сміявся, сміявся і ще сміявся — аж до сліз. 

Ноббі встав навшпиньки, щоб дотягнутися до вуха Колона. 

— А я тобі казав, — аж прошипів. — Я казав, що вони ніколи на таке не погодяться. Я знав, що на тій клятій дошці і закінчиться наша пруха. Вони ж тепер всі невдоволені сидять. 

«Любі Мамо і Тато, — писав Морква. — 

Ви не повірите: я працюю у Варті всього лише декілька тижнів, але я вже — повний констебль. Капітан Ваймз сказав, що Патрицій особисто розпорядився, щоб мені надали таке звання, а ще передавав свої найщиріші сподівання на те, що я матиму довгу та успішну кар’єру у Варті і що він уважно споглядатиме за мною. Мені ще й зарплату піднімуть, і тепер я зароблятиму сорок доларів, а ще нам видали премію у розмірі двадцяти доларів, яку капітан Ваймз заплатив нам зі своєї кишені, як мені повідомив сержант Колон. Гроші у конверті. Я трішки залишив собі, бо їздив на відвідини до Ріт, а пані Долоня сказала, що тепер усі дівчата слідкують за моєю кар’єрою з неабияким інтересом, і я можу заходити на вечерю у вільні вечори. Сержант Колон пообіцяв, що навчить мене залицятися — то є дуже цікава справа і, як виявляється, геть не важка. Я заарештував дракона, але він втік. Сподіваюся, що у містера Варнеші все гаразд. 

Я такий щасливий, як ніхто інший у цілому світі. 

Ваш син, Морква». 

Ваймз постукав у двері. 

Він помітив, що маєток Ремкінів довели до пуття. Територію безжалісно очистили від заростей. До будинку була сперта драбина, на якій стояв старенький робітник, що відновлював ліпнину на фасаді, а ще один — із лопатою в руках — визначав на власний розсуд, де проходив кордон між газоном Ремкінів та старими клумбами. 

Ваймз узяв шолом під руку, пригладив волосся і постукав у двері. Він спочатку подумав, що варто було б взяти зі собою сержанта Колона, але чомусь швиденько передумав. Не хотілося йому, щоби з нього знову насміхалися. У будь-якому разі, його вже не злякаєш. Тричі він залазив у пащеку смерті; а ні, ще був четвертий раз — коли він сказав лорду Ветінарі помовчати. На його подив, двері зрештою відкрив дворецький, що був настільки старим, що якби Ваймз не постукав, то той би, певне, якраз дочекався смерті. 

— Та-ак? — промовив він. 

— Капітан Ваймз, Міська варта, — сказав Ваймз. 

Чоловік зміряв його поглядом. 

— О, так, — сказав він. — Її світлість розповідали про вас. Ймовірно, її світлість зараз зі своїми драконами, — продовжив він. — Якщо бажаєте зачекати всередині, то я… 

— Я знаю, куди йти, — сказав Ваймз і пішов порослою стежиною. 

Розплідники ще не відбудували. Тут і там під промащеним тентом лежали розтрощені дерев’яні ящики. З їхніх нетрів кілька сумних болотяних драконів дмухнули до нього у знак вітання. 

Біля ящиків поралося декілька жінок. Чи краще сказати — декілька леді. Надто вже вони забруднились, аби називати їх простими жінками. Жодна звичайна жінка ніколи б не мріяла про таку неохайність; для того, щоб мати сміливість одягати таке, жінка мала мати цілковиту впевненість у собі, впевненість, що приходить зі знанням того, ким був твій пра-пра-пра-прадід. Але на них були гарні одежі, як зауважив Ваймз, дуже гарні, принаймні такими вони колись були; то були такі речі, які комусь за шалені гроші купували батьки, але вони були такими вже гарними, що їх було аж шкода одягати, тож вони передавалися молодшому поколінню, як і чайні сервізи, столове срібло та подагра. 

Професійно займаються вирощуванням драконів, подумав він. Одразу можна сказати. Є в них щось таке, що виділяє їх на фоні інших людей. Те, як вони носять свої шовкові шалі, старі твідові куртки та дідівські жокейські чоботи. 

Ну і, звичайно, запах. 

Його помітила тендітна, худорлява жіночка з обличчям, що нагадувало старе шкіряне сидіння. 

— Ага, — сказала вона, — ви, мабуть, і є той доблесний капітан, — вона заправила пасмо білявого волосся назад під хустинку і простягнула йому жилаву коричневу руку. — Бренда Родлі. А це Роузі Деван-Молей. Власниця «Сонцесяйного притулку для хворих драконів», ну, ви, напевне, чули про нього. 

Та інша леді, що своєю статурою нагадувала когось, хто може однією рукою підняти вантажного коня, а другою його підкувати, привітно йому усміхнулася. 

— Семюел Ваймз, — кволо промовив Ваймз. 

— Мого батька звали Семом, — невиразно сказала Бренда. — Семам завжди можна довіряти, казав він мені, — з одного ящика виліз дракон, і вона швиденько загнала його назад. — Ми просто допомагаємо Сибіл. Ми — давні подруги. А як же інакше? Цей її виводок — страшні непосиди. Літають по цілому місту, маленькі дияволенята. Ставлю на те, що вони повернуться, коли зголодніють. Як так можна вдатися до своїх предків? 

— Прошу? 

— Сибіл вважає, що усьому виною якась мутація, але я думаю, що ми зможемо повернути її драконам статус шляхетних лиш через три або чотири покоління. Я славлюся своїми жеребцями, знаєте, — сказала вона. — Ми створимо щось неймовірне. Абсолютно нову породу драконів. 

Ваймз уявив у небі інверсійні сліди надзвукових драконів. 

— Ем-м, — вимовив він. — Звичайно. 

— Що ж, нам пора до роботи. 

— А чи не бачили ви часом леді Ремкін? — запитав Ваймз. — Я отримав повідомлення, що мені обов’язково треба сюди прийти. 

— Вона десь у будинку, — сказала місіс Родлі. — Казала, що матиме ще якусь дуже важливу справу. Роуз, будь обережна з отим драконом, дурненька! 

— Важливішу за драконів? — запитав Ваймз. 

— Так. Не знаю, що на неї найшло, — Бренда Родлі нишпорила у кишені завеликого на неї жилета. — Було приємно познайомитися, капітане. Я завжди рада знайомству з новими членами Фантастичного Виміру. Будете десь поряд — заїжджайте в гості. Буду дуже рада показати вам усе, — вона витягла пожмакану і брудну візитівку і вклала йому в долоню. — Маю бігти, бо нам доповіли, що деякі наші дияволенята вирішили звити собі гнізда на вежі Академії. Треба їх звідти зняти, поки ще не стемніло. 

Ваймз примружився над візитівкою, коли його нові подруги, озброївшись сітками та мотузками, від’їздили з подвір’я маєтку. 

На картці було написано: Бренда, леді Родлі. Вдовиний Дім, Квірмський замок, Квірм. До нього дійшло, що пані, яка щойно поїхала стежкою з грацією жвавого стійла для коней, була ніким іншим, як овдовілою герцогинею Квірмською, в якої землі було більше, аніж можна вгледіти з дуже високої гори у погожу днину. Ноббі таке не сподобалося б. Виявляється, існував особливий вид бідності, який могли собі дозволити лише дуже-предуже багаті люди… 

Ось так і треба ставати поважними людьми, подумав він собі. Ніколи не перейматися тим, що думають інші, і завжди бути впевненим у всіх своїх рішеннях. Він почимчикував назад до будинку. Двері були відчинені. За ними на нього чекав просторий, але темний та затхлий коридор. З мороку проглядалися голови вбитих на полюванні тварин. Здавалося, Ремкіни винищили більше живності, аніж льодовиковий період. 

Не знаючи, куди він прямує, Ваймз пройшов під ще однією аркою з цільного дерева. 

То була їдальня. Там стояв такий стіл, що, сівши вечеряти на інший край столу, ваш візаві опинявся в іншому часовому поясі. Один край столу колонізували срібні підсвічники. 

Стіл засервірували на двох персон. Біля кожної з тарілок розгорнулася батарея столових приборів. Давні келихи для вина виблискували у світлі свічок. 

Ваймза охопило передчуття чогось жахливого, водночас поряд із ним промайнув шлейф «Зачарування» — найдорожчих парфумів, які можна було знайти Анк-Морпорку. 

— А, капітане. Як люб’язно, що ви прийшли. 

Ваймз повільно обернувся, наче й не поворушивши ногами. 

Леді Ремкін стояла за ним у всій величі своєї краси. 

Ваймз, як у тумані, бачив розкішну синю сукню, що переливалася при світлі свічок, густі пасма каштанового волосся, неспокійне личко, яке свідчило, що цілий батальйон вправних живописців і декораторів щойно склали свої риштування і пішли собі, чув ледь чутне поскрипування, яке вказувало, що все під цим простим корсетом піддається тискові, який зазвичай можна віднайти хіба в ядрі великої зорі. 

— Я, е-е, — вимовив він. — Якби ви, е-е. Якби ви сказали, е-е. Я б. Гм. Одягнувся більш відповідно, е-е. Краще, гм. Набагато. Е-е. 

Вона насувалася на нього, немов блискучий таран. 

Наче у сні він дозволив, щоб хтось його ось так всадовив за стіл. Він, мабуть, їв, бо раптом нізвідки з’явилася прислуга, яка приносила страви, начинені іншими стравами, а потім приходила, щоб позбирати тарілки. Час від часу оживав дворецький і наповнював заморськими винами келих за келихом. 

Свічки віддавали стільки тепла, що на ньому можна було готувати їжу. Леді Ремкін не змовкала, бідкаючись, як їй, тендітній жінці, важко самотужки господарювати у такому величезному маєтку. Вона також натякала, що комусь прийшов час серйозніше поставитися до свого становища у суспільстві. Кімната зажевріла багряним світлом від променів сонця, що сідало на горизонті, а Ваймзові закрутилося в голові. 

Він ще спромігся подумати, що суспільство й саме не знало, звідки йому чекати наступної біди. Про драконів вони не згадували, однак незабаром Ваймз відчув, як щось під столом поклало йому на коліно голову і пустило слину. 

За таких обставин Ваймзові було надто важко підтримувати розмову. Він почувався немов на полі бою, оточений ворогами з усіх сторін. Однак вирішив все ж таки здійснити один маневр, який, як він сподівався, витягне його з пастки ворога і допоможе втекти. 

— Як думаєте, куди вони полетіли? — запитав він. 

— Куди що? — перепитала на мить остовпіла леді Ремкін. 

— Ну, дракони. Ну, що я буду вам розповідати. Еррол і його дру… самка. 

— Гадаю, це якесь віддалене і скелясте місце, — відповіла леді Ремкін. — Улюблене місце для драконів. 

— Але ж воно, себто вона — магічна тварина, — сказав Ваймз. — Що трапиться, коли завершиться дія магії? 

Леді Ремкін боязко йому всміхнулася. 

— Ну, люди якось навчилися це переживати, — сказала вона. 

Вона потягнулася через стіл та взяла його руку. 

— Ваші люди гадають, що за вами треба приглядати, — лагідно промовила вона. 

— Ага. Справді? — запитав Ваймз. 

— Сержант Колон сказав, що ми би з вами поладнали, немов maison en Flambé.^[25] 

— Що, так і сказав? 

— Але це не все, що він мені сказав, — заявила вона. — Як він сказав? О, так: «Це шанс один на мільйон», — сказала леді Ремкін. — І, здається, він додав, «але ж може спрацювати». 

Вона всміхнулася до нього. 

І тоді до Ваймза дійшло, що вона була неймовірно красивою жінкою, як на свою особливу категорію; мова йшла про ту категорію жінок, що за все його життя хоча б подумали про те, що до нього варто усміхнутися. Вона вже не стане гіршою, але і його теж уже не зміниш. То, може, ось усе зійшлося? Вона, звичайно, не молодшала, але, зрештою, хто молодшає? А ще при ній були стиль, гроші, здоровий глузд та впевненість у собі. Вона — його квиток, до всього, що він не встиг спробувати в цьому житті. Вона відкрила своє серце, і якщо їй дозволити, вона поглине повністю; та жінка була містом. 

І коли те місто потрапить в облаву, ти зробиш те, що завжди робив Анк-Морпорк: відчиняєш ворота, впускаєш загарбників, а потім перетворюєш їх на свою власність. 

З чого почати? Здається, що вона очікувала якогось кроку. 

Він знизав плечима, підняв повний вина келих і думав, що сказати. У затінках його неспокійної голови все ж знайшлося декілька слів. 

— Цей тост за тебе, крихітко, — промовив він. 

Гонги, що відбивають північ, провели старий день. 

(…ближче до Осердя Світу, де Вівцескельні гори зливались із грізними шпилями центрального масиву, де дивакуваті волохаті істоти блукали в одвічних снігах, де над замерзлими вершинами біснувалися хурделиці, вогні поодинокого монастиря освічували високогірні долини. Там, у дворі, двійко монахів у жовтих мантіях вкладали до саней останню коробку з маленькими зеленими флаконами, готуючись до першого туру неймовірно важкої подорожі до далеких рівнин. Коробка на санях мала каліграфічно виведений напис «Панові Нудлю В. Д. В., Анк-Морпорк». 

— Знаєш, Лобсанґу, — сказав один із них, — мені дуже цікаво, що ж він з цим усім робить.) 

Капрал Ноббс та сержант Колон лежали собі десь у затінку біля «Латаного барабана», але тільки-но з’явився Морква з тацею, — одразу ж скочили на рівні ноги. Троль Щебінь улесливо відійшов убік. 

— Налітай, хлопці, — сказав Морква. — Три пінти. За рахунок закладу. 

— Трясця, ніколи б не подумав, що ти все-таки це зробиш, — сказав Колон, хапаючись за кухоль. — Що ти йому сказав? 

— Я просто пояснив, що повсякчасна допомога вартовим — це обов’язок кожного свідомого громадянина, — невинно промовив Морква, — і подякував йому за співпрацю. 

— Ага, а решту слів забув? — дошкуляв Ноббі. 

— Ні, я більше нічого не говорив. 

— Тоді в тебе, мабуть, дуже переконливий голос. 

— Ой, годі вам. Краще насолоджуйтесь, поки маємо нагоду, — сказав Колон. 

Вони задумливо попивали. То був момент пізнання вищого умиротворення — декілька хвилин поза межами життєвих реалій. То був короткий момент пізнання забороненого плоду, яким вони насолодилися сповна. Жодна жива душа в цілому місті не билась, не крала, не вбивала, не порушувала громадський порядок — і саме в цей момент можна було повірити, що так могло тривати й надалі. 

А навіть якби так і не сталося, то в них залишилися б спогади, що зігрівали б їх у важкі моменти. Наприклад, коли доведеться бігти, пробиваючись крізь натовп. Коли доведеться вдивлятися в мармизи жалюгідної сторожі палацу. Коли доведеться рятувати місто, коли усі злодії, герої та боги не зможуть нічого вдіяти. Коли майже доведеться чинити майже правильно. 

Ноббі заштовхав кухоль на найближче підвіконня, розворушив ноги та подмухав на вже застиглі пальці. Декілька секунд незграбного копирсання за вухом — і в його руках з’явився фрагмент сигарети. 

— Які чудові часи, еге ж? — задоволено вимовив Колон, коли вони утрьох прикурили від одного сірника. 

Інші лиш покивали головами. Здавалося, що вчорашній день був на відстані цілого життя. Але таке ж не забувається, і тепер вже не важливо, хто ще раз втне щось таке, і взагалі — що б там не трапилось. 

— Я ще не надивився на клятих королів, — сказав Ноббі. 

— Так чи інакше, не думаю, що він був тим королем, якого нам треба, — доповнив Морква. — Раз ми вже заговорили про королівське життя: хтось хоче хрусткої картопельки? 

— Правильних королів не буває, — сказав Колон без особливого завзяття. Десять додаткових доларів на місяць можуть змінити абсолютно все. Місіс Колон зовсім по-іншому ставиться до чоловіка, який щомісячно приносить додому на десять доларів більше, аніж колись. Її записки на кухонному столі набули набагато приязнішого тону. 

— Так, але я лиш хочу сказати, що немає нічого особливого в тому, що в тебе є давній меч, — сказав Морква. — Чи родима пляма? От, гляньте на мене. У мене теж є така на руці. 

— І в мого брата теж, — сказав Колон. — У вигляді човна. 

— Моя більше схожа на якусь корону, — сказав Морква. 

— Ого, то ти у нас тепер — король, — засміявся Ноббі. 

— Є суть у твоїх словах. 

— То чого мій брат — не адмірал? — логічно запитав Колон. 

— І в мене є цей меч, — сказав Морква. 

Він його витяг. Колон взяв меча до своїх рук і став крутити його на всі боки у світлі ліхтаря, що висів біля дверей «Барабана». Лезо зовсім не виблискувало і було коротеньким, та ще й зубцюватим на краях, немов пилка. Але зробили його на совість, і, може, колись на ньому й був якийсь напис, але він геть зносився від ужитку. 

— Гарний меч, — сказав він вдумливо. — Добре збалансований. 

— Але не для короля, — сказав Морква. — Королівські мечі — великі та блискучі, а ще вони магічні та прикрашені коштовностями. І коли підносиш його до неба, він ловить світло, дзиньк. 

— Дзиньк, — сказав Колон. — Так, насправді Морква має рацію. Так і має бути. 

— Я лиш хотів сказати, що не можна садовити людей на трон через такі-от дрібниці, — сказав Морква. — Так сказав капітан Ваймз. 

— Гарна така робота — королівство, — сказав Ноббі. — Вільний графік. 

— Гм? — Колон на мить загубився у маленькому світі спекуляцій. Справжні королі мають мечі, що сяють, це зрозуміло. Окрім, окрім, окрім, певне, справжнього короля, що правив колись — у старі-добрі часи. У такого короля меч, мабуть, зовсім не виблискував, але йому не було рівних у тому, щоб розрубувати все, що заманеться, навпіл. Просто думка. 

— Я кажу, що королівство — це хороша робота, — повторив Ноббі. — Скорочений графік. 

— Ага. Ага. Але короткотермінові контракти, — сказав Колон і вдумливо подивився на Моркву. 

— А, ну тут без цього ніяк. 

— Так чи інакше, мій батько каже, що бути королем не так легко, як здається, — сказав Морква. — Всі ці опитування та випробування, та й усе інше. 

Він осушив свою пінту. 

— Це робота не для таких, як ми. А ми, — на його обличчі розцвіла гордість, — вартові. З вами все гаразд, сержанте? 

— Гм? Що? А. Так, — Колон знизав плечима. Та й яка взагалі різниця? Може, усе й до кращого? Він допив пиво. — Нам краще вирушати, — сказав він. — Котра там, кажеш, година? 

— Майже дванадцята, — сказав Морква. 

— Ще щось? 

Морква задумався. 

— Все добре? — спитав він. 

— Так. Звичайна перевірка. 

— Знаєш, — промовив Ноббі, — те, як ти це сказав — я майже повірив, що це правда. 

Нехай заплющиться око, що все бачить… 

Це Диск, це світ та дзеркало світів, який крізь простір несуть чотири величезні слони, що стоять на ще більшій Небесній Черепасі, Великому А’Туїні. Навколо Узбіччя цього світу океани без кінця-краю розливаються в ніч. В Осерді світу цього здіймається вгору десятимильний шпиль Серця Небес, на блискучому верхів’ї якого боги грають в ігри людськими долями… 

…якщо знаєш правила та гравців. 

На протилежному краю Диску сходило сонце. Ранкове світло розтікалося зітканими воєдино морями та континентами, але робило це повільно, бо у магічному полі світло неспішне та важке. 

На темному півмісяці, куди ледь досягало старе світло заходу сонця з найглибших низин, дві цятки — одна велика, а друга маленька — вилетіли з тіней і, низько пролетівши над гладдю Узбічного океану, рішуче провалилися у незбагненну, всипану зорями глибину космосу. 

Можливо, магія триватиме. А можливо, — закінчиться. Але що ж тоді триватиме? 

Кінець

Примітки

1

Все це не відповідає дійсності. Насправді навіть зібрання звичайних книжок може викривити простір. Спитайте будь-кого, хто заходив до старомодної букіністичної книгарні з тих, які немовби спроектував Мауріц Ешер, коли в нього був поганий день. Там більше сходів, ніж поверхів, а тунелі між стелажами впираються у дверцята, що явно замалі для людей. Ось адекватне рівняння: Знання = сила = енергія = маса = матерія. Хороша справжня книгарня — це просто цивілізована чорна діра, яка вміє читати. — (Тут і далі примітки автора, якщо не вказано інакше).

(обратно)

2

Згідно «Словника слів, від яких смачно очам», фіглянок — це «невеликий кондитерський виріб зі скоринкою, який містить родзинки». Цей словник надзвичайно прислужився Верховному гросмейстерові, коли він складав присягу товариства, адже там він знайшов слова «опинка» («фартух, який вдягають деякі годинникарі»), «бігунець» («тиха сіро-брунатна пташка сімейства…») і «витяжні» («гра, що вимагає вправності, спритності і використання черепах»).

(обратно)

3

Приблизно до 55 років.

(обратно)

4

Для називання ґномів чоловічої та жіночої статі вони можуть між собою використовувати займенник «він». Всі ґноми носять бороди і приблизно дванадцять шарів одягу. Стать необов’язкова.

(обратно)

5

Букв. дежка-кнік, «наглядач за шахтою».

(обратно)

6

Одне з приголомшливих нововведень Патриція полягало в тому, що Гільдія злодіїв стала відповідальною за крадіжки. Було впроваджено бюджети, планування, а передусім — жорсткий захист робочих місць. Навзамін Гільдія гарантувала стабільний рівень злочинності. Крадії самі стежили за тим, щоб карати несанкціоновані злочини, застосовуючи всю потугу Беззаконня, яке матеріалізувалося у вигляді оздобленого цвяхами дрючка.

(обратно)

7

Букв. Добридень! Добридень! Що тут (у цьому місці) відбувається?

(обратно)

8

Зважайте на сонячне світло. (Букв. велике небесне око, чий вогненний погляд сягає входу до печери.) Я не хочу нікого гамселити, тож якщо гратимете у б’тдуз¹ зі мною, я гратиму у б’тдуз із вами. Окай?² 

¹ Ґномська народна забава. Двоє розходяться на відстань у декілька футів і жбурляють каменюки одне одному в голову. 

² Букв. Отримали кайла?

(обратно)

9

Гарного всім вечора. (Букв. Вітання всім присутнім на схилі дня.)

(обратно)

10

Це як викидайло, але потужніший, бо троль.

(обратно)

11

І мімів. Дивний об’єкт ненависті, але що маємо, те маємо. Намагаючись знайти поціновувачів свого хисту між потрісканих анк-морпоркських стін, будь-який власник вибіленого обличчя і мішкуватих штанів дуже швидко опинявся в ямі зі скорпіонами. Одну зі стін оздоблювала порада: «Вчися говорити словами».

(обратно)

12

Але, звісно, був просто в захваті від ідеї необхідної жорстокості.

(обратно)

13

Звісно ж, лише до третьої кладки, а потім вони вже матки.

(обратно)

14

Зважаючи на численні скарги, Патрицій минулого року оголосив Гільдію пожежників поза межами закону. Ідея полягала в тому, що, уклавши угоду з Гільдією, ви оплачували захист свого будинку від вогню. На жаль, одразу пробуджувався традиційний анк-морпоркський дух: пожежники групами навідувалися у будинки клієнтів, на повний голос обмінюючись зауваженнями, як‑от: «Здається, тут все дуже легкозаймисте» або «Мабуть, від одного недбало кинутого сірника вмить спалахне феєрверк. Розумієте, про що я?».

(обратно)

15

Це назва виду герані.

(обратно)

16

Деякі учасники заворушень можуть бути доволі освіченими. — Прим. автора. Quod erat demonstrandum (лат.) — що й треба було довести. — Прим. перекл.

(обратно)

17

Прислів’я «злодій злодія піймає» на той час (після переконливих роз’яснень з боку Гільдії злодіїв) почали використовувати замість набагато давнішого і традиційнішого анк-морпоркського прислів’я «глибока яма з пружинними пастками, розтяжками, метальними ножами, битим склом і скорпіонами злодія піймає».

(обратно)

18

Тридліни — короткі і безглузді релігійні ритуали, що виконуються щодня Святими Дервішами-балансирами, відповідно до «Словника сльозливих слів».

(обратно)

19

Щось на зразок горохового супу, лише густіше, рибніше і з інгредієнтами, про які ви навряд чи знаєте.

(обратно)

20

Відсилання до старого жарту, відомого, зокрема, з шоу «Монті Пайтон»: «Чим схожі американське пиво і любощі у каное? І те, і те близьке до води». — Прим. ред.

(обратно)

21

Три правила Бібліотекарів Часу і Простору такі: 1) Тиша; 2) Книги потрібно повертати не пізніше від вказаної дати; 3) Не втручайтеся у природу причинного зв’язку.

(обратно)

22

Низка релігій в Анк-Морпорку досі практикувала людські жертви — хоча насправді вони більше не потребували практики, оскільки досягнули в цьому вершини майстерності. Міський закон стверджував, що для жертвоприношення можна використовувати лише засуджених злочинців, але із цим пунктом не виникало ніяких труднощів, бо у більшості релігій відмова ставати добровольцем вважалася злочином, що карається смертю.

(обратно)

23

Урочистий повільний танець, що був популярним в Європі XVI століття. — Прим. пер.

(обратно)

24

Авторська алюзія на відому фразу латинського поета Ювенала, що перекладається як «Хто вартуватиме варту?».  — Прим. пер.

(обратно)

25

Французькою — немов вогонь та деревина (дослідвно «будинок у вогні»). — Прим. пер.

(обратно)

Оглавление

*** Примечания ***