Зачарована гора Т.2 [Томас Манн] (fb2) читать онлайн

Томас Манн Зачарована гора. Т.2

Розділ шостий

Зміни

Що таке час? Таємниця. Час — безтілесний і всемогутній, він є невід'ємною умовою світу явищ, рух, нерозривний зв'язок і змішання тіл, що перебувають у просторі, та їхній рух. Чи може існувати час без руху? Або рух без часу? Нерозв'язне питання! Чи є час функцією простору? Чи то простір — функція часу? А може, вони тотожні? Знову питання! Час є діяльним, його властивості можна означити виразом «дає визрівати». І чому ж він дає визрівати? Він дає визрівати змінам. «Тепер» є відмінним від «раніше», «тут» — від «там», адже їх розділяє рух. Але оскільки рух, яким вимірюється час, відбувається колом і є замкненим у собі, то й рух, і зміни — майже те саме, що спокій, нерухомість; адже «раніше» постійно повторюється в «тепер», а «там» — у «тут». Окрім того, оскільки навіть з великим зусиллям неможливо уявити собі час конечним, а простір обмеженим, заведено думати про час і простір як про вічні й безконечні, напевне, вважаючи, що коли це й не зовсім правильно, то все-таки краще, ніж нічого. Але хіба не буде такий постулат вічного та безконечного логіко-математичним запереченням усього обмеженого та конечного й, по суті, зведенням їх до нуля? Чи може у вічності одне явище слідувати за іншим, а в безконечності — одне тіло бути біля іншого? Як поєднати з вимушеним припущенням вічности та безконечности наявність таких понять, як відстань, рух, зміни або хоча б перебування у всесвіті просторово обмежених тіл? Запитання, запитання!

Такі чи подібні запитання виникали в голові Ганса Касторпа, який з самого приїзду сюди, нагору, виявив схильність до такої непристойної та настирної цікавости, причому ця злощасна, але непереборна пристрасть, яка охопила юнака, навіть відшліфувала його мислення та наділила самовпевненістю, необхідною, коли заглиблюєшся в такі казуїстичні нетрі. Ці запитання він ставив і собі, й доброму Йоахимові, й з незапам'ятних часів укритій снігом долині, хоча не міг чекати від них чогось такого, що хоч трохи могло нагадувати відповідь — навіть важко сказати, від кого він чекав найменше. Собі самому Ганс Касторп ставив ці запитання лише тому, що не знав, як на них відповісти. Тим часом Йоахима було майже неможливо затягти в такі розмови: він, як одного вечора французькою пояснив був Ганс Касторп, думав лише про те, щоб там, на рівнині, стати вояком, та вів запеклу боротьбу з надією, що то мерехтіла так близько, то зухвало вислизала, — боротьбу, в якій він останнім часом став схилятися до радикальних дій. Так, у лагідного, терплячого, сумирного Йоахима, що завжди ставив понад усе дисципліну та службовий обов'язок, часом відбувався бунтівний напад, і хлопець повставав проти «шкали Ґаффкі» — методу дослідження, за яким тут, у лабораторії, або, як казали пацієнти, в «лабораторці», вимірювався та визначався ступінь заражености хворого бацилами: чи виявлено при аналізі поодинокі палички, чи ж то в пробній тканині їх кишма кишить, визначалося за цифрою на шкалі, і від неї, власне, все й залежало. Цей показник з невідворотною неухильністю вказував хворому його шанси на одужання; й тут уже було нескладно вирахувати, скільки місяців або років він має перебувати «нагорі», починаючи з коротких відвідин на півроку й аж до «пожиттєвого» вироку, що, проте, у сенсі тривалости могло означати і зовсім невеликий термін. Тож саме проти цієї шкали Ґаффкі Йоахим і бунтував, відкрито виражаючи свою недовіру до неї — зрештою не зовсім відкрито, не перед головним лікарем, а перед братом чи навіть перед сусідами за столом.

— Досить з мене, більше не дозволю водити себе за ніс, — підвищував він голос, і кров приливала до його засмаглого обличчя. — Два тижні тому я мав Ґаффкі 2, просто дрібниця й найкращі перспективи, а сьогодні дев'ять, аж кишить паличками, й про рівнину нема чого й думати. Тут сам чорт ногу зламає, як воно є насправді, просто вже терпець уривається. В санаторії на Шацальпі лежить один чоловік, грецький селянин, його прислали сюди з Аркадії, агент прислав — абсолютно безнадійний випадок, швидкоплинні сухоти, щодня може статися excitus, але в мокротинні у нього ніколи не було бацил. Зате в огрядного гауптмана з Бельгії, що виписався здоровим, коли я приїхав, у нього визначили Ґаффкі 10, кишіло бактеріями, просто жах, а каверна в нього була зовсім мізерна. Я чути більше не хочу про оте “Ґаффкі”! З мене вже досить, їду додому, навіть якщо то мені коштуватиме життя!

Так говорив Йоахим, і всім було боляче й ніяково бачити, як збрився цей завжди тихий і стриманий хлопець. Погрози Йоахима кинути лікування та поїхати на рівнину мимовільно викликали в Гансовій пам'яті деякі зауваги, висловлені французькою й почуті ним від третьої особи. Проте він мовчав; та й хіба мав право ставити своєму братові за приклад власну витримку, як то робила пані Штер, котра серйозно переконувала Йоахима не бунтувати, а сумирно підкоритись, імітуючи витримку, з якою вона, Кароліна, висиджує тут, мужньо відмовляючись займатися господарством у себе вдома в Каннштаті заради того, щоб одного прекрасного дня подарувати чоловікові у своїй подобі подружню половину, яка цілком і повністю одужала? Ні, цього зробити Ганс Касторп не міг, до того ж із часу карнавалу в нього стосовно Йоахима було нечисте сумління, а саме: сумління підказувало, що Йоахим бачить у тому, про що вони не перемовилися жодним словом, але про що брат, безперечно, знав — певною мірою зраду, дизертирство, невірність, особливо якщо взяти до уваги чиїсь круглі, карі очі, помаранчеві парфуми та нестримну смішливість, небезпечну дію яких він зазнавав п'ять разів на день, але строго й добропорядно не відривав очей від своєї тарілки... Навіть у мовчазному несхваленні, з яким Йоахим зустрічав його розмірковування та погляди на «час», Гансові Касторпу здавалось, що він відчуває відгомін військової витримки Йоахима. Що ж до долини, вкритої товстим шаром снігу, долини, до якої Ганс Касторп, лежачи у чудовому шезлонгу, звертав свої абстрактні запитання, то її вершини, зубці, круті гребені та сіро-зелено-руді ліси завжди залишалися мовчазними, вони часом ряхтіли на тлі глибокої небесної блакиті, часом зникали в тумані, часом жевріли в променях призахідного сонця або ж сяяли діамантами серед чарівного сяйва місячної ночі, огорнені земним часом, що безшумно вислизав, але завжди вони були вдягнені у шапки снігу вже протягом шести безконечно довгих місяців, що так непомітно проминули, — і всі пацієнти в один голос заявляли, що снігу вже бачити не можуть, що він їм остогид, що вже навіть літо цілком задовольнило всі їхні запити на зимові пейзажі, а бачити день за днем самий лише сніг, снігові кучугури, снігові подушки, засніжені схили є понад людські сили та впливає на настрій. І всі надівали кольорові окуляри — зелені, жовті, червоні, — частково, для того щоб захистити очі, але ще більше, аби підбадьоритись духом.

Гори й долини вкриті снігом уже понад шість місяців? Добрих сім! Час плине, поки ми розповідаємо — наш час, який ми присвятили цій оповіді, але також і давно минулий час — час Ганса Касторпа та його товаришів по нещастю, там, серед засніжених гір. Усе йшло своїм плином, як у стислих висловах передбачив Ганс Касторп під час карнавалу, коли вони верталися від «Пляцу» додому, при відвертому незадоволенні Сеттембріні: до сонцевороту було ще, правда, далеко, та Великдень уже пройшов білою долиною, квітень добігав кінця, а там і до Трійці недалеко, скоро весна, відлига, — певно, що не ввесь сніг розтане, на вершинах з півдня, на розколинах Ретиконської гряди з півночі завжди залишалося трохи снігу, не кажучи вже про те, що сніг незмінно випадав і в літні місяці, хоча довго не залежувався; та все-таки зміна пори року провіщала значні зміни в найближчому майбутньому, адже від карнавального вечора, коли Ганс Касторп позичив був у пані Шоша олівця й згодом повернув, випросивши в неї навзамін щось інше на пам'ять, подарунок, який він постійно носив із собою в кишені, проминуло не багато, не мало, півтора місяці — термін удвічі довший за той, який спочатку Ганс Касторп мав намір тут перебувати.

Справді, з того вечора, коли Ганс Касторп познайомився з Клавдією Шоша й потім так пізно, як на вірного своїй службі Йоахима, повернувся до кімнати, проминуло шість тижнів, — шість тижнів од того дня, що приніс із собою від'їзд пані Шоша, не остаточний, тимчасовий від'їзд до Дагестану, що далеко на Сході, на Північному Кавказі. Про те, що від'їзд тимчасовий, а не остаточний, що пані Шоша має намір повернутися, — невідомо коли, але хоче й повинна колись сюди повернутися — про те Ганс Касторп отримав обіцянку, не під час отого чужомовного діалогу, а, очевидно, в проміжку, який ми обминули мовчанкою, перервавши пов'язаний часом плин нашої розповіді та надавши можливість замість нас вести перед самому чистому часові. В кожному разі, хлопець одержав ці запевнення та втішні обіцянки раніше, ніж повернувся до свого тридцять четвертого номера; оскільки наступного дня він не обмінявся з пані Шоша жодним словом, майже її не бачив чи, точніше, бачив її здалеку: під час обіду, коли вона в синій полотняній спідниці та білому вовняному светрі під гуркіт скляних дверей, востаннє граціозно скрадаючись, пробиралася до свого столу, а в нього серце було готове вистрибнути з грудей, і лише невсипущий нагляд панни Енгельгарт завадив йому затулити обличчя руками, — і потім о третій пополудні, у мить від'їзду, при якому він, власне, не був присутнім, але спостерігав за ним з вікна коридору, що виходило на під'їзд і головну алею.

Від'їзд відбувався цілком так, як Гансові Касторпу за час його перебування вже неодноразово доводилось бачити: сани чи екіпаж під'їздили до рампи, візник та швейцар замоцовували мотузками валізи, на майданчику збиралися пацієнти, друзі того, хто, одужалий або хворий, від'їздив жити або помирати на рівнину; були тут і ті, що просто заради надзвичайної події ухилилися від процедур, з'являвся пан у сурдуті, представник адміністрації, а часом і лікарі, нарешті виходив той, хто від'їжджає, найчастіше із сяючим обличчям, збуджений від змін, які на нього чекали, й люб'язно вітав друзів та знайомих, що зібралися навколо... Цього разу в довгому пухнастому, отороченому хутром пальті та у великому капелюсі, з величезним букетом у руках вийшла, усміхаючись, пані Шоша в супроводі свого співвітчизника пана Булигіна, який мав проїхати з нею частину шляху. Вона також видавалася збудженою та радісною, як і всі, хто від'їжджав і радів зміні в житті, незалежно від того, чи їхали вони з дозволу лікаря, чи з нечистою совістю, на свій страх і ризик перервавши лікування через те, що їм усе остогидло. Її щоки розчервонілися, й поки їй обгортали ковдрою коліна, вона безупинно про щось балакала, напевне, по-російському... Проводжати пані Шоша зібралися не лише її співвітчизники та сусіди з-за столу, але й багато інших пацієнтів, доктор Кроковскі, бадьоро усміхаючись, демонстрував крізь бороду свої жовті зуби, звідкілясь з'явилися ще квіти, двоюрідна бабуся піднесла конфети, «конфеточки», як вона казала, тобто російський мармелад, тут-таки стояли вчителька та мангаймець, — останній похмуро спостерігав, тримаючись трохи віддалік, і його страдницький погляд, ковзнувши фасадом будинка, запримітив та похмуро затримався на Гансові Касторпу, що визирав з вікна... Надвірний радник Беренс не з'явивсь; очевидно, він попрощався з пані Шоша за іншої, приватної нагоди... Коні рушили, всі почали щось вигукувати, махати, й тут, відкинувшись од поштовху на спинку сидіння, пані Шоша обвела своїми вузькими очима фасад санаторію й на якусь мить затримала погляд на Гансові Касторпу... А той, сполотнілий, кинувся до своєї кімнати, щоб востаннє з лоджії побачити, як сани під дзеленчання дзвіночків спускаються головною алеєю до села, потім повалився в крісло й витяг з нагрудної кишені одержаний на згадку подарунок, заставу, яка цього разу була не брунатно-червоними стружками, а тонко обрамленою пластиною, скляним прямокутником, який треба було тримати проти світла, аби бодай щось там розгледіти — внутрішній портрет Клавдії, її безлике зображення, на якому, проте, можна було розрізнити тендітний кістяк торса, оточений м'якими обрисами яскравої та сновидної плоті разом з органами грудної порожнини...

Як часто розглядав він цей портрет і притискав його до губів за той час, що минув, — час, у якому визрівали зміни! Так, наприклад, у Ганса Касторпа, раніше, ніж можна було уявити, визріла призвичаєність до життя тут без Клавдії Шоша, відокремленої від нього простором: тутешній час був особливо пристосований і зумисне так розподілений, щоб визрівали звички, хоча б навіть звичка усвідомлювати те, що до тутешнього життя звикнути неможливо. Гучного брязкоту дверей, що означав би початок чергового пишного столування, яке відбувалося п'ять разів на день, він уже не чекав, і того грюкання більше не було. Десь, жахливо далеко звідси, пані Шоша грюкала тепер іншими дверима — що, очевидно, було нерозривно пов'язано з її сутністю, з усім способом життя та хворобами, так само як перебування тіл у просторі пов'язане з часом: можливо, якраз у цьому полягала її хвороба... Та невидима відсутність Клавдії була для почуттів Ганса Касторпа так само її невидимою присутністю — генієм цих місць, що він спізнав у надто тяжку й надто солодку годину, годину, до якої не пасує жодна простенька пісенька рівнини, й носив сновидний, внутрішній образ біля свого серця, що схвильовано билося вже дев'ять місяців.

У ту годину його тремтливі губи несвідомо та нерозбірливо белькотіли чужинською та рідною мовами різні нісенітниці: безвідповідальні прожекти, пропозиції, задуми, шалені плани, які, проте, з цілком зрозумілих причин не зустріли схвалення — він був готовий супроводжувати її, генія, на Кавказ, поїхати за нею слідом, був готовий чекати на неї в будь-якому місті, яке геній з перемінним настроєм обере місцем свого перебування, щоб вони вже ніколи не розлучалися. Від години пережитої пригоди в простого хлопця залишився як застава лишень її сновидний образ і крихка віра в усе-таки існуючу можливість, що пані Шоша рано чи пізно, залежно від перебігу хвороби, що надавала їй свободу, повернеться сюди вчетверте. Та раніше-пізніше, так було сказано йому на прощання, він, Ганс Касторп, усе одно вже «буде далеко звідси», й неприхильне до нього ставлення, що відчувалося в цьому пророцтві, було б зовсім нестерпним, якби не переконаність у тому, що деякі пророцтва роблять не для того, щоб вони збулись, а для того, щоб не збулися, як заклинання. Пророки такого роду, які глумляться з майбутнього, пророкують його лише заради того, щоб воно посоромилося виправдати їхню прозірливість. І якщо геній під час переданої та непереданої нами бесіди, назвав Ганса Касторпа «joli bourgeois au petit endroit humide»^[1], що французькою приблизно відповідало визначенню Сеттембріні «важка дитина життя», тож поставало питання, яка сторона його заплутаної натури одержить гору: буржуазна чи інша... Потім геній не взяв до уваги, що коли сам він неодноразово від'їжджав та повертався, то й Ганс Касторп цілком може повернутися в потрібний момент — хоча він, власне кажучи, лише тому й сидів у горах, щоб йому не треба було повертатися: саме в цьому, як і в багатьох інших, полягав сенс його затяжного перебування нагорі.

Одне жартівливе пророцтво карнавального вечора таки збулося: в Ганса Касторпа піднялась температура; крива круто задерлася догори, мов прямовисний пік, який він тоді ж таки врочисто накреслив, і після незначного зниження, вже у вигляді плоскогір'я, крива й далі трималася на одному рівні хвилястою лінією, що здіймалася над дотепер звичною для нього рівниною. І це вже була висока температура, вперта тривалість якої, на думку надвірного радника Беренса, ніяк не узгоджувалася з результатом обстеження.

— Отже, ви, друже, ще дужче заражені, ніж можна було сподіватися, — сказав він. — Що ж, візьмімося за ін'єкції! Це має подіяти. Через три-чотири місяці будете як нова монетка, можу за це поручитися. — Тож тепер Ганс Касторп двічі на тиждень, у середу й суботу, зразу після ранкового моціону, мав спускатися в лабораторію, щоб одержати ін'єкцію.

Обидва лікарі по черзі вводили йому ліки, але надвірний радник колов як віртуоз, із розгону втикав голку й одночасно натискав на голівку шприца. До речі, він мало переймався тим, куди коле, так що часом Ганс Касторп відчував просто пекельний біль, і на місці уколу виникало затвердіння, яке довго пекло. До того ж ін'єкції діяли виснажливо на ввесь організм, розхитували нервову систему мов спортивне перенапруження, що свідчило про ефективність ліків, про могутню силу яких можна було судити й з того, що зразу після уколу вони призводили навіть до підвищення температури. Беренс це пророкував, і так воно й сталося, тож не було причини нарікати на передбачене явище, яке закономірно наступало. Коли надходила черга, сама процедура вже не потребувала багато часу, пацієнт миттєво одержував під шкіру, чи то в стегно, чи то в руку свою порцію протиотрути. Та разів за два, коли надвірний радник був у доброму гуморі й не хандрив від куріння, між лікарем та пацієнтом під час процедури зав'язувалася розмова, яку Ганс Касторп, настільки вмів, скеровував у бажане русло.

— Я завжди із задоволенням згадую нашу розмову у вас вдома за кавою, пане надвірний раднику, восени минулого року. Як тоді все випадково вийшло. Саме вчора, чи то вже було позавчора, я нагадав про це своєму братові...

— Ґаффкі сім, — сказав надвірний радник. — Останній аналіз. Хлопець ніяк не хоче одужувати. До того ж він ще ніколи мене так не терзав і не катував. Він, бачите, хоче їхати звідси й начепити на себе шаблю. Це ж просто хлоп'яцтво! Здіймає бучу через якийсь там рік із чверточкою, ніби простовбичив тут цілу вічність. Заявив, що поїде, хоч хай би там як, — він вам також таке говорить? Може, вже ви з ним якось побалакаєте, від свого імени, звичайно, й дайте йому доброго прочухана! Адже пропаде хлоп ні за цапову душу, якщо завчасно наковтається вашого милого туману тією своєю правою верхівкою легені. В такого забіяки й клепок небагато, але ви, як цивільний, як людина розсудлива, освічена, мали б управити йому мізки, щоб він не напоров дурниць.

— Та я намагаюся, пане надвірний раднику, — відповідав Ганс Касторп, не відволікаючись од своєї головної мети. — Намагаюся щосили, тільки-но він починає впиратися. Гадаю, він все-таки отямиться. Але, треба сказати, багато хто в нас на очах подає не найкращий приклад. Ось у чому біда. Постійно хтось від'їжджає, часто самовільно, без жодної на те підстави, від'їжджають на рівнину, а проводи влаштовують урочисті, мовби то справжній від'їзд, хіба ж то не спокуса для людини легкодухої. Ось якраз недавно... хто ж це недавно від'їхав? Так, одна пані з «хорошого» російського столу, мадам Шоша. Кажуть, поїхала в Дагестан. Ну, Дагестан — маю визнати, що не дуже обізнаний з тамтешнім кліматом, можливо, він навіть менше шкідливий, ніж на півночі, біля моря. Але це все-таки рівнина в нашому розумінні, хоча в Дагестані, здається, і є гори, на географії я не дуже знаюся. Як же там може жити недолікований хворий, якщо навколо ніхто не має ані найменшої уяви про найпростіші речі, не знає нашого порядку: як треба лежати, як заміряти температуру. До того ж вона все одно збирається повернутися, як сама мені сказала... Але чого, власне, ми завели про неї розмову?.. А, так, тоді ми зустрілися з вами в саду, пане надвірний раднику, якщо пригадуєте, точніше — ви нас зустріли, бо ми сиділи на лавці, я навіть точно знаю, на якій, міг би вам показати, тож ми сиділи й курили. Тобто курив лише я, мій брат чомусь не курить. Ви саме також курили, й ми ще обмінялися тоді своїми марками сигар, як я тепер пригадую, — ваші бразильські мені надзвичайно посмакували, але, мені здається, з ними треба бути обережним, як із норовистими жеребцями, а то таке станеться, як у вас після двох маленьких імпортних, коли вам груди розпирало й ви ледь були не догралися, — але раз усе обійшлося, то не гріх і посміятися. До речі, я нещодавно замовив собі з Бремена ще кілька сотень «Марії Манчіні», звик до цієї марки, дуже вона мені полюбилася. Щоправда, на неї відчутно піднялася ціна через мито та кошти на пересилку, так що, пане надвірний раднику, якщо ви мені днями знову продовжите термін, я, можливо, таки зраджу «Марію Манчіні» та перейду на якусь тутешню марку — у вітринах я бачив зовсім незлі сигари. А потім ми мали нагоду поглянути на ваші картини, я був просто вражений, як ви експериментуєте з олійними фарбами, я б ніколи на таке не наважився. Там був і портрет пані Шоша, де ви чудово передали її шкіру, маю сказати, я був просто в захопленні. Тоді я ще був незнайомий з моделлю, лише здаля, та чув прізвище. Потім перед самим її від'їздом я особисто з нею познайомився.

— Що ви кажете! — відгукнувся надвірний радник, абсолютно так само, якщо можна нагадати, як перед першим оглядом Ганса Касторпа, коли той повідомив його, що в нього окрім усього ще й підвищена тампература. Більше він нічого не сказав.

— Так, уявіть собі, — підтвердив Ганс Касторп. — За моїми спостереженнями, тут, нагорі, не так-то легко зав'язати знайомства, але в мене з пані Шоша в останній вечір усе відбулося якось само собою, за розмовою... — Ганс Касторп, зціпивши зуби, втяг у себе повітря. Голка шприца увійшла в тіло. — Ух! — видихнув він. — Напевне, в дуже важливий нерв випадково потрапили, пане надвірний раднику. Так, так, біль пекельний. Дякую, після масажу буде легше... за бесідою ми знайшли з вами спільну мову.

— Добре. То як же воно було? — запитав надвірний радник. Він запитував і кивав, як киває людина, що очікує особливо похвального відгуку й, спираючись на власний досвід, уже вкладає у своє запитання своєрідне підтвердження очікуваної похвали.

— Напевне, французька в мене сильно накульгувала, — ухилився від прямої відповіді Ганс Касторп. — Та й звідки я можу її знати? Але в потрібний момент слова самі приходять на язик, так що ми якось порозумілися.

— Певна річ. Ну, й що? — повторив надвірний радник, викликаючи на відвертість. — Правда, гарненька?

Ганс Касторп стояв, розчепіривши ноги та лікті, і защібав комірець сорочки, задерши голову до стелі.

— Зрештою немає тут нічого нового, — сказав він. — Тижнями живуть на курорті двоє людей чи дві родини під одним дахом як чужі люди. Одного чудового дня знайомляться, переймаються симпатією й нараз дізнаються, що одне від'їжджає. Таке, на жаль, трапляється досить часто. Й тоді, звичайно, хочеться зберегти хоч якийсь зв'язок, почути одне про одного, — тобто листуватись. Але пані Шоша...

— Хм! А вона, очевидно, не хоче? — щиро розсміявся надвірний радник.

— Атож. І чути про це не хотіла. А вам вона ніколи не пише звідтіля?

— Боронь боже, — відповів Беренс. — Та їй таке й на думку не спаде. По-перше, через лінощі, а потім, як же вона має писати? Російською я читати не можу, в крайньому разі можу стулити зо два слова, але читати — ні-ні. Та й ви також. Ну, а французькою чи німецькою кішечка, правда, дуже мило нявкає, але з письмом вона потрапила б у скрутне становище. Орфографія, мій любий! Ні, юначе, тут ми з тобою маємо запастися терпінням. Адже час від часу вона сюди повертається. Це, так би мовити, питання техніки, темпераменту. Один кидається від'їжджати й мусить повертатись, інший зразу лишається настільки, що повертатися немає більше потреби. Якщо ваш брат у перших зараз поїде, то скажіть йому лише, що з великою вірогідністю ви самі ще застанете його тріумфальне повернення сюди.

— Але, пане надвірний раднику, як довго, на вашу думку, я...

— Не ви, а він! Унизу він пробуде менше, ніж був тут. Ось моя думка, і дуже прошу передати її йому, будьте ласкаві.

Приблизно таким чином велася їхня розмова, хвацько керована Гансом Касторпом, хоча результат був двозначним, а то й нікчемним. Адже про те, скільки треба ще перебути, щоб дочекатися повернення того, хто збирається достроково від'їхати, розмова була двозначна, а щодо зниклої пацієнтки — дорівнювала нулю. Ганс Касторп нічого про неї не знатиме, допоки їх розділяє таємниця часу й простору. Писати листів вона не буде, і він — теж... Зрештою, якщо подумати, то для чого воно йому потрібно? Хіба то не педантична умовність, не міщанська забобона вважати, буцімто вони мають листуватись, адже йому раніше здавалося, що й говорити їм не потрібно чи навіть небажано? Та хіба ж він з нею справді «розмовляв» у тому сенсі, в якому це розуміє освічений Захід, коли сидів поряд з нею в карнавальну ніч, хіба то не було скорше маренням уві сні чужинською мовою в не надто цивілізованій манері? Для чого ж тоді марнувати папір чи поштівки, як то він часом робив, посилаючи звістку додому, на рівнину, повідомляючи про мінливі результати обстежень? Хіба Клавдія не має права відмовитися від писання листів, завдяки тій свободі, яку надає їй хвороба? Говорити, писати — це справді чудова справа для республіканців та гуманістів, справа такого собі пана Брунетто Латіні, який написав книжку про чесноти та вади, й надав флорентійцям необхідного блиску, навчивши їх ораторської майстерности та мистецтва керувати своєю республікою за законами політики...

Тут думки Ганса Касторпа перейшли до Лодовіко Сеттембріні, й він почервонів так само, як того разу, коли лежав хворий у своїй кімнаті й літератор несподівано постав перед ним у раптово ввімкненому яскравому світлі. Панові Сеттембріні Ганс Касторп також міг би поставити свої запитання щодо незбагненних загадок хоча б для того, щоб підколоти його та викликати на диспут, не сподіваючись одержати пряму відповідь, адже гуманіст переймався лише земними справами. Та після карнавального вечора, коли схвильований Сеттембріні залишив музичну кімнату, в його взаєминах із Гансом Касторпом війнуло відчутною прохолодою, причиною якої було нечисте сумління одного та глибоке незадоволення своїм вихованцем другого, внаслідок чого обоє уникали один одного й за кілька тижнів не прохопилися між собою жодним словом. Чи залишався Ганс Касторп «важкою дитиною життя» в очах Сеттембріні? Ні, скорше, він був утраченим в очах того, хто шукав мораль у розумі та доброчинності... Й Ганс Касторп озлобився на пана Сеттембріні, насуплював брови та кривив губи, коли вони зустрічалися, тоді як сяючий погляд чорних очей італійця зупинявся на ньому з німим докором. Проте озлобленість якось нараз розвіялася, коли літератор кілька тижнів по тому, так би мовити, сам перший заговорив з ним, правда, лише проходом та у формі міфологічного натяку, для розуміння якого була необхідна західна освіченість. Це було по обіді; вони перестрінулися біля скляних дверей, які вже не грюкали. Порівнявшись із Гансом Касторпом і не збираючись затримуватися, Сеттембріні сказав:

— Ну як, інженере, чи до смаку вам був гранат?

Ганс Касторп радісно і збентежено посміхнувся:

— Тобто... Що ви маєте на увазі, пане Сеттембріні? Гранат? Хіба були гранати? Я ще ніколи в житті... А, ні, одного разу я пив гранатовий сік із зельтерською. На смак надто солодкий.

Італієць, який уже був його випередив, обернувся й відрізав:

— Часом боги та смертні спускалися в царство тіней і знаходили шлях назад. Але ті, хто живе в потойбічні, знають — той, хто раз скуштував плодів царства мертвих, назавжди залишиться в їхній владі.

І Сеттембріні подався собі в своїх незмінних картатих штанях, навіть не поглянувши на Ганса Касторпа, котрого, як йому здавалося і як воно, певною мірою, було, своєю багатозначністю він просто приголомшив; хоча хлопець, подратовано пирхнувши про те, що ж то італієць мав на увазі, пробурчав собі під ніс:

— Латіні, Кардуччі, тутті-фрутті, дай мені спокій!

Водночас він був дуже задоволений і схвильований тим, що італієць таки заговорив з ним: адже, незважаючи на свій трофей, на похмурий сувенір, якого носив біля серця, він таки дуже прихилився до пана Сеттембріні, високо поціновував його товариство, й думка про те, що той раз і назавжди покине його й одвернеться, була тяжча й жахливіша, ніж почуття хлопчика, на якому в школі поставили хрест і котрий, цілком як пан Альбін, насолоджується перевагами своєї ганьби. Проте самому зав'язати розмову з ментором він не наважувавсь, а той з цим не квапився і підійшов до свого важкого вихованця тільки багато тижнів по тому.

Відбулося це, коли хвилі часу, які набігають з монотонною рівномірністю, принесли Великдень, котрий, отже, мешканці «Берґгофа» й відсвяткували, як святкували та суворо дотримувалися особливостей усіх відтинків року, аби хоч якось порушити суцільну мережу днів, подібних один до одного. За першим сніданком пацієнти знайшли біля своїх приборів букетик фіалок, за другим сніданком кожен одержав по крашанці, а обідній стіл був святково прикрашений зайчиками з марципану та шоколаду.

— Чи доводилося вам, tenente^[2], чи вам, інженере, здійснити колись морську подорож? — запитав Сеттембріні із зубочисткою в руці, підійшовши до столика братів... За прикладом більшости хворих, того дня вони скоротили на чверть години основну процедуру лежання й розташувалися тут за чашкою кави з коньяком.

— Ці зайчики та крашанки нагадують мені життя на великому океанському пароплаві, коли тижнями дивишся на голий небокрай, на солону пустелю; комфортабельність умов лише поверхово дозволяє забути про неймовірні жахи, а в глибині душі тебе постійно гризе потайний страх... Я пізнаю тут цей дух, із яким на борту такого ковчега шанобливо відзначаються всі свята terraferma^[3]. Це думка про світ, що залишився потойбіч, щемливий спогад про календар... На суходолі сьогодні ніби Великдень, еге ж? На суходолі сьогодні святкують день народження короля? І ми також святкуємо як можемо, ми також люди... Хіба не так?

Брати були з ним згодні. Авжеж, саме так воно і є. Ганс Касторп, зворушений тим, що Сеттембріні нарешті заговорив до нього, та підстьобуваний докорами сумління, надмірно захоплювався цим зауваженням, називав його надзвичайно тонким, абсолютно слушним, образним і всіляко запобігав перед італійцем. Звичайно, комфортні умови на океанському пароплаві лише поверхово, як пластично висловився пан Сеттембріні, дозволяють забути про непевність ситуації, і в цьому вишуканому комфорті — взяв би він на себе сміливість додати — є щось легковажне й навіть зухвале, щось таке, що древні називали Hybris^[4] (навіть древніх він цитував заради того, щоб сподобатися) або щось таке, як «Я — цар вавилонський!», тобто щось блюзнірське. З іншого боку, розкіш на борту пароплава є маніфестацією (він так і сказав «маніфестацією») найвищого торжества людського духу та людської могутности, адже в тому, що людина виносить цю розкіш та комфорт на шумовиння солоних вод і вміє сміливо їх там відстояти, вона мовби кидає виклик стихії, підкоряє розгнуздані сили природи, а це демонструє перемогу цивілізації над хаосом, якщо так можна сказати...

Пан Сеттембріні уважно його слухав, схрестивши руки та ноги й елегантно погладжуючи зубочисткою свої красиво закручені вуса.

— Знаменито, — сказав він. — Людина не може висловити жодної більш-менш доладної думки загального характеру, не видавши себе при цьому з головою, не долучивши підсвідомо в цю думку все своє «я», не передавши символічний лейтмотив та первинну проблему всього свого життя. І з вами також так сталось, інженере. Те, що ви сказали, справді, йшло з глибини вашої натури, й навіть етап, на якому зараз перебуваєте, знайшов тут своє досить поетичне вираження: це все ще етап експериментаторства...

— Placet experiri! — сказав Ганс Касторп, усміхнено кивнувши та вимовивши по-італійському «с».

— Sicuro^[5], якщо йдеться про достойну поваги пристрасть до пізнання світу, а не про розбещеність. Ви говорили про «Hybris», ужили це слово. Проте Hybris розуму проти темних сил є найвищою людяністю, й навіть якщо вона накликає на себе гнів заздрісних богів, per esempio^[6], коли розкішний ковчег розбивається й каменем іде на дно, то це почесна загибель. Подвиг Прометея — також Hybris, страждання прикованого до скіфської скелі — для нас святе мучеництво. Але як бути з іншим Hybris, із загибеллю в розпусному експерименті з силами, які протистоять розуму, які є ворожими до людства? І чи є в цьому щось почесне? Може це бути почесним? Si o no!^[7]

Ганс Касторп зосереджено помішував ложечкою в порожній чашці.

— Ох, інженере, інженере, — промовив італієць, хитаючи головою, і його чорні очі скрутно дивилися поперед себе. — Хіба ви не боїтесь чорного виру, який шаленствує в другому колі пекла, який вертить та жене грішників плоті, нещасних, що пожертвували розумом заради насолод? Gran Dio^[8], тільки-но уявлю собі, як вас підхопить та понесе догори ногами, то я від горя просто готовий упасти без тями...

Брати засміялися, задоволені з того, що він жартує й говорить так поетично. Та Сеттембріні вів далі:

— Того карнавального вечора за вином, пам'ятаєте, інженере, ви мовби прощалися зі мною, так, це було подібно на прощання. Що ж, тепер моя черга. Отже, мої панове, я збираюся побажати вам усього найкращого. Я залишаю цей дім.

Хлопці були просто вражені.

— Не може бути! Це жарт! — вигукнув Ганс Касторп, як то вже вигукував за іншої нагоди. Він був майже так само нажаханий, як і тоді. Але Сеттембріні відповів:

— Зовсім ні, кажу вам чисту правду. До речі, ця новина не має бути для вас аж такою несподіваною. Я вам казав: якщо колись розтане моя надія у відносно недалекому майбутньому повернутися до світу праці, я в ту саму мить зберу свої бебехи й поселюся десь у містечку. Що ж ви хочете — ця мить настала. Я не можу одужати, це вже остаточно. Можу ще пожити, але тільки тут, нагорі. Вирок, остаточний вирок — пожиттєво, про що повідомив мене надвірний радник у своїй грайливій манері. Гаразд, я роблю відповідні висновки. Квартиру найняв і збираюся перевезти туди свої вбогі статки, знаряддя мого літературного ремесла... Це навіть не так далеко звідси, в «Селі», ми будемо бачитися, це точно, я не втрачатиму вас із поля зору, проте як ваш співмешканець маю честь із вами попрощатися.

Ось що оголосив їм Сеттембріні на Великдень. Брати були надзвичайно зворушені. Вони вели з літератором неодноразові та тривалі бесіди стосовно його рішення: про те, як він приватним чином зможе виконувати свою лікувальну повинність, як візьме з собою та продовжить свою велику роботу для енциклопедії, огляд усіх шедеврів світової літератури з погляду конфліктів, що спричиняють людські страждання, та можливостей їхнього усунення і, нарешті, про його майбутнє мешкання в будинку «бакалійника», як висловився пан Сеттембріні. За його словами, бакалійник здав верхній поверх своєї нерухомости жіночому кравцеві, чеху, який, у свою чергу, здає кімнати в суборенду... Але й ці розмови були в минулому. Час не стояв, і відбувалися деякі зміни. Ось уже кілька тижнів минуло відтоді, як Сеттембріні більше не мешкав у санаторії «Берґгоф», а в жіночого кравця Лукачека. Відбув він не саньми, за тутешнім звичаєм, а пішки, в своєму куценькому жовтому пальтечку з хутряною облямівкою на комірі та на обшлагах, за ним чоловік тяг на візку ввесь літературний та земний скарб письменника, і дехто бачив, що перед тим, як, розмахуючи ціпочком, вирушити в дорогу, він біля воріт ущипнув за щоку одну із «сестер-годівниць»... Більша частина квітня, власне три чверті, як уже було сказано, відсунулася в пітьму минулого, ще, звичайно, тривала глибока зима, в кімнатах уранці бувало не більше шести градусів тепла, надворі — дев'ятиградусний мороз, чорнило, якщо його забували на балконі, все ще замерзало вночі, перетворюючись на крижину, на кусень антрациту. Та все-таки весна була не за горами, кожен це розумів; удень, коли світило сонце, в повітрі часом уже відчувався її легкий та ніжний подих; скоро почнеться відлига, а з її наближенням у «Берґгофі» неодмінно прийдуть великі зміни — затримати їх не могли ані авторитет, ані живе слово надвірного радника, який і в кімнатах, і в їдальні, й під час кожного обстеження, кожного відвідування, кожного столування, вів невпинну боротьбу проти поширених забобонів щодо часу відлиги.

З ким він має справу, запитував надвірний радник, з учасниками зимових видів спорту чи з хворими людьми? Навіщо їм потрібен той сніг, ті кучугури? Відлига — несприятливий час? Та то ж найсприятливіший час взагалі. Доведено, що саме в цей період кількість лежачих хворих по всій Давоській долині відносно нижча, ніж будь-якого місяця! О цій порі погода на рівнині для хворих на легені незрівнянно гірша, ніж тут! Хто має хоча б дещицю здорового глузду, той перечекає нестійку погоду, скориставшись нею для кращого гартування організму. Тоді вже нічого не лякатиме, жоден клімат на світі, людина стане, так би мовити, невразливою, звичайно, за умови, що вона дочекається тут свого цілковитого одужання — і так далі. Та хоч як намагався надвірний радник — забобони щодо відлиги міцно сиділи в головах пацієнтів. Курорт день у день порожнів; можливо, в усіх загравала кров від весни, яка наближалася, збурюючи навіть найсолідніших, і змушувала їх шукати змін — у кожному разі, в санаторії «Берґгоф» «самовільні» та «псевдо-» від'їзди почастішали, набуваючи воістину загрозливих масштабів. Так, пані Саломон з Амстердама, незважаючи на задоволення, яке їй давали медичні огляди та пов'язану з ними демонстрацію вишуканої спідньої білизни з мереживами, раптом самовільно й незаконно поїхала, не одержавши жодного на те дозволу, причому, не через те, що їй стало краще, а через те, що вона почувалася дедалі гірше. Початок її перебування тут, нагорі, губився в минулому ще задовго до приїзду Ганса Касторпа; більше року тому вона прибула сюди, відчуваючи легке нездужання, для вилікування якого їй було приписано три місяці. Після чотирьох місяців вона мала «безперечно одужати за чотири тижні», та через шість тижнів про одужання вже не було й мови: їй заявили, що доведеться залишитися в санаторії ще, принаймні, на чотири місяці. Так усе йшло далі, врешті тут же не каторга й не сибірські копальні — пані Саломон залишилася й далі демонструвати вишукану білизну. Та коли з наближенням відлиги під час чергового обстеження їй накинули ще п'ять місяців через свистячі хрипи у верхівці лівої легені та через явно приглушені шуми під лівою лопаткою, терпець у неї ввірвався й, проклинаючи всіх на світі, й «Село», і «Пляц», і знамените повітря, й міжнародний санаторій «Берґгоф» разом з лікарями, обурена до глибини душі, вона повернулася додому, в Амстердам, у вітряне приморське місто.

Чи був це розумний вчинок? Надвірний радник Беренс розводив руками й пускав їх, дзвінко плескаючи себе по стегнах. Не пізніше осени, казав він, пані Саломон знову приїде сюди, але тоді вже назавжди. Чи мав він рацію? Побачимо, адже ми ще чималий земний термін залишатимемось прив'язаними до цього місця розваг. Та випадок з пані Саломон зовсім не був винятком. З часом визрівали зміни, вони визрівали вже давно, але не так стрімко й були не такими примітними. В їдальні виникло багато вільних місць — за всіма семи столами, як за «хорошим» і за «поганим» російським столом, так і за столами, що стояли вздовж, і тими, що стояли впоперек. Зрештою, робити з цього висновки про заповненість санаторію було б не зовсім точно: як завжди прибували нові пацієнти; кімнати могли бути зайнятими, але хворими в тій останній стадії, яка обмежує свободу пересування. Проте в їдальні, як ми вже казали, вільні місця могли з'явитись і внаслідок цієї свободи пересування; деякі хворі, щоправда, були відсутні з поважних причин, як, наприклад, доктор Блюменколь, який просто помер. Його обличчя дедалі більше набирало такого виразу, буцімто він має в роті щось дуже гидке на смак, потім він уже не вставав з ліжка й урешті помер, — ніхто не міг сказати, коли; справу залагодили як завжди тихо й делікатно. Ще одне вільне місце. Пані Штер сиділа біля порожнього стільця, і їй було якось лячно. Тому вона переселилася на протилежний бік, поряд з молодим Цімсеном, на місце відпущеної через одужання пані Робінсон, якраз навпроти вчительки, сусідки Ганса Касторпа ліворуч, яка незмінно залишалася на своєму посту. Учителька сиділа тепер зовсім сама з того боку столу, решта три місця були вільними. Студент Расмуссен, який день у день ставав усе худішим та хирлявішим, зліг і вважався морібундусом, а двоюрідна бабуся з племінницею та пишногрудою Марусею були у від'їзді — ми говоримо, як і всі, «у від'їзді», оскільки їхнє повернення в найближчому майбутньому було вирішеною справою. До осени вони з'являться знову, тож як тут казати «поїхали»? Скоро у двері постукає Трійця, недалеко й до сонцевороту; а тільки-но настане найдовший день у році, то й літо покотиться донизу, і справа піде до зими, — одне слово, двоюрідна бабуся з Марусею, вважай, уже майже повернулися, воно й на краще, адже смішлива Маруся таки зовсім ще не вилікувалась і не позбулася бацил; учителька чула щось про туберкульозні виразки на пишних грудях кароокої Марусі, які буцімто вже не раз оперували. Коли вчителька про це розповідала, Ганс Касторп кинув швидкий погляд на Йоахима, обличчя якого вкрилося плямами, й він низько схилився над тарілкою.

Бадьора двоюрідна бабуся влаштувала для своїх сусідів за столом, тобто для обох братів, учительки та пані Штер, прощальну вечерю в ресторані, справжній бенкет з ікрою, шампанським та лікерами, під час якого Йоахим був дуже тихий, промовивши всього кілька слів упалим голосом, тож двоюрідна бабуся з властивою їй доброзичливістю спробувала його підбадьорити, причому всупереч правилам західної цивілізації називала його на «ти».

— Нічого, старий, не журись, краще пий, їж та балакай, ми скоро повернемося! — сказала вона. — Давайте всі разом будемо їсти, пити, ще й попліткуємо. Хай йому грець, з тою печаллю, не встигнемо й озирнутися, як Бог дасть, і настане осінь, тож подумай, чи варто журитися!

Наступного ранку вона роздала ледь не всім хворим, що заходили до їдальні, коробки з цукерками на згадку й ненадовго від'їхала з обома своїми дівчатами.

Ну, а як же Йоахим? Як він почувався? Чи зітхнув нарешті вільно, з полегшею, чи страждав душею, поглядаючи на порожнє місце за столом? Чи була наслідком від'їзду Марусі незвичайна для нього бунтівна поведінка, погрози самому поїхати звідси, якщо його й надалі водитимуть за носа? Чи,може, навпаки, той факт, що він досі не поїхав і прихильно вислуховував, як Беренс вихваляє відлигу, варто було пов'язати з тим, що пишногруда Маруся від'їхала не назовсім, і за п'ять найдрібніших одиниць тутешнього часу знову сюди повернеться? Ох, тут усе сплуталося воєдино, все однаковою мірою; та хто-хто, а Ганс Касторп міг собі уявити, як почувається Йоахим, навіть ні про що його не розпитуючи. Він так само ретельно уникав цієї теми, як і Йоахим уникав називати ім'я особи, що недавно від'їхала.

А хто ж це тим часом зайняв місце Сеттембріні, в товаристві новоприбулих з Голландії, наділених таким шаленим апетитом, що кожен з них за обідом, який складався з п'яти страв, замовляв собі перед супом яєчню з трьох яєць? Це був Антон Карлович Ферґе, той самий Ферґе, який пройшов через пекельні випробування плеврального шоку! Так, пан Ферґе встав з ліжка; і без пневмотораксу його стан настільки поліпшився, що більшу частину дня він проводив на ногах, беручи участь у всіх столуваннях, доброзичливо випинаючи свої пишні вуса та великий борлак. Брати часом балакали з ним у їдальні та в салонах, а іноді навіть домовлялися разом ходити на обов'язкові прогулянки, оскільки були прихильні до бідолашного страдника, який сам заявляв, що нічого не тямить у високих матеріях, і після такої обмовки доброзичливо розповідав про виробництво галош та про окремі області російської імперії, про Самару, Грузію, а тим часом вони чалапали в тумані драглистою сніговою кашею.

Адже дороги, справді, стали майже непрохідними, настільки їх розвезло, а все навколо тонуло в тумані, що клубочився по землі. Й хоча надвірний радник казав, що то не туман, а хмари, Ганс Касторп не дуже цьому вірив. Весна вела запеклу боротьбу, яка зі змінним успіхом, з рецидивами лютих морозів тяглася довгими місяцями, ледь не до середини червня. Ще в березні, коли світило сонце, важко було довго влежати на балконі навіть під парасолею, так сильно припікало, й деякі дами вже вирішили були нарядитись по-літньому й з'явилися до сніданку в муслінових сукнях. Певною мірою їх виправдовувала своєрідність тутешнього клімату, який збивав з пантелику, метеорологічно плутаючи різні пори року; одначе в їхньому заскакуванні наперед була й чимала доза короткозорости та брак фантазії, — своєрідна обмеженість людей, що живуть сьогоднішнім днем і не можуть навіть подумати про те, що все може бути інакше, а також жадоба до змін та нетерплячка, що призводила до марнування часу: раз за календарем березень, значить весна, значить те саме, що літо, і дами витягали з валіз муслінові сукні, щоб похизуватися в них, перш ніж настане осінь. А осінь і справді ніби вже настала. Квітень був похмурим, холодним, мрячливим, і безперервний дощ перейшов у сніг та заметілі. На лоджії дубіли від холоду руки, обидві верблюжі ковдри знову добре прислужилися, ще трохи — й можна було знову діставати хутряний спальний мішок, адміністрація вирішила знову ввімкнути опалення, і всі нарікали, що весни так і не було. Аж до кінця місяця скрізь лежав глибокий сніг; але потім задув фен, який прогнозували чи то пророкували найчутливіші до змін погоди бувалі пацієнти: пані Штер, панна Леві з обличчям кольору слонової кістки та вдова Гессенфельд одностайно відчули його, ще задовго до того, як над гранітною вершиною гори на півдні з'явилася малесенька хмаринка. Пані Гессенфельд постійно впадала в плач, Леві не вставала з ліжка, а пані Штер, уперто виставивши свої заячі зубки, із забобонним острахом щогодинно стверджувала, що в неї точно має піти горлом кров; існувала думка, буцімто фен викликає кровотечу. Було надзвичайно тепло, опалення вимкнули, балконні двері залишали на ніч відчиненими, і все-таки на ранок температура в кімнаті не опускалася нижче одинадцяти градусів, сніг нестримно танув, ставав льодянисто-сірим, ніздрюватим, шпаристим, а там, де лежав кучугурами, він просідав, і здавалося, ніби кучугура заходить під землю. Скрізь текло, сочилося, жебоніло, в лісі скрапувало та обсипалося, вали із налопаченого снігу вздовж вулиць та білосніжні килими на луках поступово зникали, хоча снігу навалило надто багато, щоб він міг скоро зникнути. В долині, під час обов'язкових прогулянок, на вас чекали чудові картини, весняні, казково-невинні несподіванки. Попереду простягалися луки, за ними, все ще у снігу, височів потужний конус Шварцгорна, праворуч якого сповзав льодовик Скалетта, також засніжений, та й самі луки з поодинокими стіжками сіна були ще вкриті снігом, правда, вже тонким та нерівним, наскрізь проколотим сухою торішньою травою, з прогалинами, де проступали темно-шерхкі горби землі. Та все-таки сніг на луках, як здавалося тим, хто там прогулювався, лежав аж надто нерівномірно, — поодаль, біля лісистих схилів, шар його був товщий, а поряд, у них перед очима, по-зимовому жорстку, вицвілу траву ніби лише припорошили, притрусили, оздобили снігом... Вони придивлялися, з подивом схилялись — то був не сніг, а квіти, квіти з-під снігу, сніжний квіт, крихітні чашечки на коротких стеблах, білі та біло-голубі весняні крокуси, це ж треба, вони мільйонами повипиналися із просякнутої вологою лугової землі та росли так густо, що їх цілком можна було прийняти за сніг, в який вони вдалині непомітно переходили.

Всі сміялися над своєю помилкою, сміялись від радости, що побачили таке диво — ці милі, боязкі спроби пристосування перших паростків органічного життя, яке наважилося знову визирнути на світ. Пацієнти рвали квіти, милувалися ними, роздивляючись ніжну будову чашечок, прикрашали ними петлиці, брали додому й ставили у воду в себе в кімнатах; надто тривалим було неорганічне заціпеніння долини, надто тривалим, хоча час промайнув швидко.

Але сніжний квіт замело справжнім снігом, та сама доля спіткала й блакитні альпійські дзвіночки, жовтий та червоний первоцвіт, що прийшов їм на зміну. Так, нелегко було пробитися тут весні, подужати тутешню зиму! Десятки разів доводилося їй відступати, перш ніж весна утвердилася на цих висотах, та й то лише до нового вторгнення зими з її білими заметілями, крижаним вітром та знову увімкненим опаленням. На початку травня (адже, поки ми розповідали про сніжний квіт, прийшов травень), тож на початку травня було просто мукою написати на лоджії бодай одну листівку на рівнину, пальці просто дубіли від вогкого, буквально листопадового холоду; а єдині три з половиною листяних дерева в долині були голими, як на рівнині у січні. Цілими днями йшов дощ, так тривало добрий тиждень, і якби не заспокійливі властивості тутешніх шезлонгів, було б, напевне, просто нестерпно висидіти на повітрі стільки годин у запоні хмар з мокрим, закоцюблим обличчям. Та це був таки замаскований весняний дощ, і що довше він лив, то більше видавав себе. Він змив майже ввесь сніг, білого вже не залишалось, тільки де-не-де ліпилася бруднувата крижано-сіра пляма, й тут таки луки зазеленіли по-справжньому!

Яка приємність для ока оця зелень лук після безкрайньої білизни! А була ще інша зелень, яка ніжністю та м'якістю навіть перевершувала молоду травичку. Китички нових голок модрини. На обов'язкових прогулянках Ганс Касторп ніяк не міг утриматися від спокуси, щоб не погладити їх або провести по них щокою, так притягали вони своєю ніжністю, пухнастістю та свіжістю.

— Так можна і ботаніком стати, — сказав хлопець до свого супутника. — Ще чого доброго захопишся цією наукою від насолоди, яку одержуєш, спостерігаючи за пробудженням природи, особливо після зимівлі тут, у вас нагорі! Та це ж тирлич жовтий, бачиш, там на схилі, а це якийсь невідомий мені різновид маленьких жовтих фіалок. А це ось жовтці, вони й унизу такі самі, з родини жовтців, та ще й махрові, надзвичайно приваблива рослина, до речі, двостатева, ось дивися, безліч тичинок та кілька зав'язей, андроцей та ґінезей, якщо пам'ять не зраджує. Обов'язково треба дістати собі деякі книжки з ботаніки, аби хоча б трохи розібратися в цій сфері життя та знання. Яким став строкатим світ!

— У червні ще й не те буде, — сказав Йоахим. — Тутешні місця відомі своїми квітучими луками. Правда, не думаю, що я цього дочекаюся. Це тебе Кроковскі напоумив займатися ботанікою?

Кроковскі? З чого це Йоахим узяв? А, так! Він згадав про доктора Кроковскі, бо той недавно в одній зі своїх лекцій заглибився в ботаніку. Оскільки помилявся б той, хто подумав, буцімто зміни, які визрівали, зайшли так далеко, що Кроковскі припинив читати лекції. Що два тижні читав він їх, як і раніше, в сурдуті, хоча й не в сандалях, які носив лише влітку й, отже, незабаром знову мав узути — що два тижні по понеділках, у їдальні, як і тоді, в перші дні, коли Ганс Касторп, увесь заляпаний кров'ю, з'явився туди із запізненням. Три чверті року говорив психоаналітик про любов та хворобу — не побагато заразом, а все маленькими порціями, від півгодини до сорока п'яти хвилин, розкриваючи перед слухачами скарби своїх знань та думок, і в усіх складалося враження, що він ніколи не закінчить і що так може тягтися до безконечности. Лекції його нагадували «Тисячу й одну ніч», правда, щораз із перервами на два тижні, крім того лекції ставали чимраз довшими, вони були цілком придатні, як казки Шехерезади, аби задовольнити цікавість нудьгуючого шаха та втримати його від насильницьких дій. За своєю неосяжністю тема доктора Кроковскі нагадувала починання, якому присвятив свої сили пан Сеттембріні — «Енциклопедію страждань», а судити про можливості варіацій теми можна було навіть із того, що лектор недавно навіть завів мову про ботаніку, точніше — про гриби... До речі, він, очевидно, трохи змінив тему, тепер мова йшла про любов та смерть, що стало для нього приводом поділитися деякими міркуваннями частково витончено поетичного, а частково — суто наукового характеру. Тож у зв'язку з цим наш учений, як завжди розтягуючи на східний манер слова та розкотисто вимовляючи «р», заговорив про ботаніку, тобто про гриби — про ці плодючі, чудернацькі форми органічного життя, породжені мороком, за своєю природою наділені плоттю й наближені до тваринного царства — продукти тваринного обміну, такі як: білок, глікоген, тваринний крохмаль — входять до їхнього складу. І доктор Кроковскі особливо зупинився на одному грибі, який своєю формою та магічною силою, яку йому приписували, прославився ще в античні часи — на зморшку, в латинській назві якого фігурує епітет impudicus^[9], своїм виглядом він нагадує про кохання, а своїм запахом — про смерть. Річ у тому, що коли з шапинки impudicus'a у формі дзвіночка спливає зеленавий, липкий слиз, у якому містяться спори, від нього, як не дивно, шириться надзвичайно сильний трупний дух. А серед малоосвічених людей цей гриб досі вважається засобом, що збуджує статевий потяг.

Тут Кроковскі вже трохи перегнув палицю, виступаючи при дамах, уважав прокурор Паравант, морально зміцнілий завдяки пропаганді надвірного радника, він вирішив залишитися на весну. А пані Штер, яка також виказала твердість характеру, не зважаючи на всі спокуси самовільного від'їзду, оголосила за столом, що сьогодні доктор Кроковскі був надто обскурантським зі своїм класичним грибом. «Обскурантський», — сказала злощасна, ганьблячи свою хворобу щораз новими доказами неймовірного невігластва. Та Ганс Касторп дивувався з іншої причини: чого б це Йоахиму натякати на доктора Кроковскі з його ботанікою, вони ніколи не заводили розмов про лікаря-психоаналітика, так само, як і про Клавдію Шоша та про Марусю, — вони ніколи не згадували про нього, обходячи мовчанкою як його особу, так і діяльність. І тут раптом Йоахим називає асистента, називає з неприхованою досадою, яка, зрештою, відчувалась і в його заяві про те, що він не збирається чекати, поки заквітують луки. Чесний Йоахим був досить близьким до того, щоб утратити душевну рівновагу; його голос тремтів од подратування, звичної лагідности та поміркованости в ньому не відчувалося. Чи журився він за помаранчевими парфумами? Чи його довели до відчаю знущальні показники шкали Ґаффкі? Чи, може, він марудився сумнівами: чекати тут осени чи самовільно поїхати геть?

Насправді тут була ще й інша причина, яка викликала дратівливе тремтіння його голосу та замало не знущальний відгук на лекцію з ботаніки. Про цю причину Ганс Касторп нічого не відав чи, точніше, не знав, що Йоахим про неї знає, адже він сам, неслух і важка дитина життя та педагогіки аж надто добре про неї знав. Словом, Йоахим відкрив один негарний учинок свого брата, випадково впіймав його на зраді, досить подібній до тієї, котру він здійснив під час карнавалу, — на новій невірності, яка обтяжувалася тим, що Ганс Касторп, безперечно, зраджував уже тривалий час.

До незмінно монотонного ритму, з яким проминав тут час, до раз і назавжди встановленого розпорядку дня санаторію, який сприяв швидше той час гаяти, до розпорядку завжди незмінного, який робив дні подібними як дві краплі води, до розпорядку, тотожного самому собі, схожого із завмерлою вічністю, так що важко було навіть збагнути, як він здатний виношувати зміни, — тож до цього непорушного розпорядку дня належав, як кожен пам'ятає, обхід доктора Кроковскі всіх кімнат між пів на четверту та четвертою годиною, точніше, не кімнат, а лоджій, від шезлонга до шезлонга. Стільки змінилося тих звичайних санаторних днів, одколи Ганс Касторп, прийнявши горизонтальне життєве положення, дратувався з того, що асистент його обминає й не бере до уваги! Тодішній гість давно вже став колегою та ветераном — доктор Кроковскі дуже часто так і називав його під час своїх контрольних візитів, і якщо військове слівце, в якому асистент вимовляв «р» на екзотичний манер, тільки злегка торкаючись язиком до піднебіння, зовсім йому не личило й звучало досить огидно, як висловився був Ганс Касторп у розмові з Йоахимом, зате воно непогано пасувало до його бадьорої, по-чоловічому веселої манери триматися, що викликало благодушну довіру, проте цій манері знову-таки суперечила якась темнувата блідість, яка надавала йому дещо сумнівного вигляду.

— Ну, як життя-буття, колего? — запитував доктор Кроковскі, виходячи від варварського російського подружжя та стаючи в головах шезлонга Ганса Касторпа, а той, кого стосувалося це бадьоре звертання, склавши на грудях руки, щодня незмінно відповідав на огидні вітання вимушено-привітною посмішкою, втупившись у жовті зуби доктора, які проглядали крізь його чорну бороду. — Добре спали? — вів далі доктор Кроковскі. — Крива знижується? Сьогодні піднялася? Нічого, до весілля буде в нормі. Вітання. — І з цим словом, що звучало не менш огидно, оскільки він вимовляв його «втань», ішов він далі, до Йоахима — адже це був лишень обхід, він перевіряв, чи все гаразд.

Щоправда, часом доктор Кроковскі затримувався й довше, стояв, такий кремезний, і ввесь час по-чоловічому посміхаючись, балакав про те, про се, про відлигу, про від'їзди та приїзди, про настрій пацієнтів, добрий чи поганий, про свої особисті справи, про минуле та плани на майбутнє, аж поки казав «втань» і йшов далі, а Ганс Касторп, щоб змінити позу, закладав руки за голову і, також посміхаючись, відповідав йому, — хоча і відчував нехіть, але таки відповідав. Розмова велася притишеним голосом, і хоча скляна перегородка лоджії не сягала до верху, Йоахим не міг та й не намагався розібрати, про що вони говорять. Часом чув, як його брат підводився з шезлонга й заходив із доктором Кроковскі до кімнати, очевидно, щоб показати йому температурну криву; і там розмова, напевне, тривала ще якийсь час, судячи з того, що асистент заходив до Йоахима через двері з коридору, трохи затримавшись.

Про що ж вони гомоніли? Йоахим не питав, та якби хто з нас не захотів слідувати його прикладу та запитав про таке, то достатньо було вказати на масу тем і приводів для духовного спілкування між чоловіками та колегами, в чиїх поглядах на світ явно домінував ідеалістичний елемент, й один з них шляхом самоосвіти дійшов поглядів на матерію як на гріхопадіння духа, як на злоякісну пухлину, що утворилася внаслідок подразнень, тим часом лікар зазвичай проповідував вторинний характер органічних захворювань. Як багато, на нашу думку, варто тут було з'ясувати та обмінятися з цього приводу думками: матерія як сороміцьке виродження нематеріального, життя як розпуста матерії, хвороба як збочена форма життя! Тут, розвиваючи чергову лекцію, можна було вести мову про любов як хвороботворну силу, про надчуттєву природу симптому, про «старі» та «нові» вражені місця, про розчинні токсини та любовні напої, про проникнення в несвідоме, про благотворність «розчленовування душі», про зворотний характер симптомів, — і звідки нам знати, про що ще, — адже з нашого боку це всього лише припущення та здогади на той випадок, якби постало питання, про що ж, власне, могли розмовляти між собою доктор Кроковскі та молодий Ганс Касторп!

До речі, вони більше не вели бесід, розмови тривали не довго, лише кілька тижнів; останнім часом доктор Кроковскі затримувався в нашого хворого не довше, ніж в інших. «Ну, як, колего?» та «втань», — цим, власне, переважно візит обмежувався. Зате Йоахим зробив одне відкриття, яке дало йому підстави вважати поведінку Ганса Касторпа зрадою; зробив він його цілком випадково, зі своєю прямолінійністю військового, навіть не помислюючи про те, щоб вистежувати брата. Просто-напросто якось у середу його викликали з лоджії, де він проводив процедуру лежання після другого сніданку, й запросили у підвал на зважування, — і там він усе побачив. Він спускався сходами, акуратно застеленими лінолеумом, звідки було видно двері в ординаторську, обабіч якої були кабінети, де просвічували хворих, у лівому — фізично, а у правому за рогом та на сходинку нижче — психічно; на дверях цього кабінету була причеплена візитівка доктора Кроковскі. Та на середині сходового прольоту Йоахим раптом зупинився, бо з ординаторської після уколу вигулькнув Ганс Касторп. Поквапно вийшовши з дверей, він прихилив їх обома руками й, не обертаючись, повернув праворуч до дверей з приколотою кнопками візитівкою, великими нечутними кроками підійшов до них та постукав. Ступаючи, він нахилявся вперед, наближаючи вухо до свого пальця, що барабанив у двері. А коли з кабінету пролунав баритон господаря, який промовив «прошу» зі своїм характерним «р», Йоахим побачив, як його брат зникає в напівтемряві аналітичного підземелля доктора Кроковскі.

Ще хтось

Довгі дні, найдовші, якщо говорити об'єктивно, маючи на увазі кількість годин світлового дня; адже астрономічна тривалість ніяк не впливала на швидкоплинність дня, ні щодо кожного окремого, ні щодо їхнього одноманітного перебігу. Майже три місяці минуло з дня весняного рівнодення, й настав сонцеворот. Проте фенологічний рік тут, у нас нагорі, не поспішав за календарем: тільки зараз, тільки останніми днями остаточно прийшла весна, весна, ще без жодних ознак обтяжливої літньої спеки, духмяна, легкоплинна, прозора, зі сріберною небесною блакиттю та дитячою строкатістю лугових квітів.

Ганс Касторп знаходив на схилах ті самі квіти, останні з яких Йоахим поставив для нього у вазу на честь його приїзду: деревій та дзвіночки — ознака того, що рік завершує своє коло. Та яке багатство й розмаїття форм органічного життя у вигляді зірочок, чашечок, дзвіночків та менш правильних форм нараз виповзло зі смарагдової молодої травички на схилах та луках, сповнюючи сонячне повітря сухим, пряним ароматом: горицвіт та безліч диких братків, стокротки, маргаритки, жовті та червоні первоцвіти, незрівнянно більші та гарніші, як стверджував Ганс Касторп, ніж ті, які будь-коли бачив на рівнині, якщо він коли-небудь звертав на них увагу; й скрізь — альпійські дзвіночки з киваючими ворсяними голівками, блакитні, багряні та рожеві — типова квітка для цих висот.

З усього того ніжного багатства дещо він зривав, діловито носив букети додому, не стільки для того, щоб прикрасити кімнату, скільки для суто наукової обробки, згідно зі своїм задумом. Було придбано дещо з флористичного інструментарію: підручник із загальної ботаніки, зручну маленьку лопатку для викопування рослин, гербарій, потужну лупу; Ганс Касторп орудував у себе на лоджії, знову вдягнений у один літній костюм, з яким приїхав, а це також було ознакою року, що замикає коло.

Свіжі квіти в склянках стояли на всіх столах та полицях у кімнаті, навіть на столику з лампою в головах шезлонга. Напівзів'ялі, бляклі, та все ще соковиті квіти лежали накиданими на балконному парапеті та на підлозі, інші, акуратно розкладені між двома аркушами промокального паперу, що вбирав у себе вологу, перебували під пресом з каміння, щоб Ганс Касторп міг помістити висушені плескаті препарати до свого альбому, закріпивши їх смужками клейкого паперу. Сам же він лежав, підібгавши коліна, закинувши ногу на ногу, тримаючи на грудях розгорнутий посібник, перевернутий корінцем догори, ніби хатка, і крізь товсте збільшувальне скло роздивлявся простодушними блакитними очима частину віночка, яку він зрізав складаним ножем, щоб краще дослідити будову квітколожа; під потужною лінзою воно розросталося, розбухало, набуваючи страхітливо м'ясистих обрисів; пилкові сумки на кінчику тичинкових ниток розсипали жовтий пилок, із зав'язі стирчала маточка з рубчастим рильцем, і якщо розрізати її повздовж, то можна було побачити тонкий канальчик, яким зернятка та мішечки квіткового пилу переганялися цукристими виділеннями в сув'язь. Ганс Касторп рахував, перевіряв, порівнював; він досліджував будову та розміщення чашолистиків та пелюсток віночка, чоловічі та жіночі органи, порівнював те, що бачив, зі схематичними та кольоровими малюнками, виявляв задоволення, встановлюючи наукову достовірність у будові знайомих йому рослин, та брався за визначення тих, яких не знав, за допомогою системи Ліннея, за класами, групами, розрядами, родами, сімействами та видами. Оскільки часу мав достатньо, то, спираючись на порівняльну морфологію, він навіть досяг певних успіхів у систематизації рослин. Під кожною засушеною рослиною в гербарії він каліграфічним почерком виписував латинську назву, яку йому галантно надавала гуманістична наука, виписував характерні ознаки, а потім показував альбом Йоахимові, який лише дивувався.

Увечері Ганс Касторп розглядав зірки. Ним опанувала цікавість до річного колообігу — хоча сонце за життя Ганса Касторпа вже разів двадцять здійснило той самий шлях, і дотепер такого роду речами він зовсім не переймавсь. І якщо ми самі мимоволі користувалися такими висловами, як «весняне рівнодення», то лише через те, що намагались висловлюватися в дусі Ганса Касторпа та вже передбачали теперішній день. Адже лише віднедавна він став охоче сипати такими термінами, викликаючи у свого брата великий подив знаннями і в цій сфері.

— Скоро сонце увійде в знак Рака, — охоче заводив Ганс Касторп бесіду на прогулянці. — Тобі це ні про що не каже? Це перший літній знак Зодіака, розумієш? Потім сонце піде через Лева та Діву до осінньої точки, точки осіннього рівнодення, це в кінці вересня, коли воно знову перетне небесний екватор, як то було недавно у березні, тоді сонце було вступило в знак Овна.

— Уяви собі, це пройшло повз мою увагу, — похмуро відповів Йоахим. — Про що це ти ввесь час ведеш мову? Точка рівнодення? Зодіак?

— Звичайно, зодіак, zodiacus. Давні знаки небесного поясу — Скорпіон, Стрілець, Козеріг, aquarius^[10] і як вони там всі називаються, як же таким не цікавитись? Їх дванадцять, принаймні це тобі відомо, три для кожної пори року, ті, що сходять, та ті, що заходять, коло сузір'їв, через яке проходить сонце, — грандіозно, на мою думку! Уяви собі, ці сузір'я були зображені на плафоні одного єгипетського храму — храму Афродіти, до речі, неподалік від Фів. І халдеям вони також були відомі, уяви собі! Цьому давньому народу арабо-семітського походження, який був обізнаний з магією й досить добре знався на астрології та пророцтвах. Вони також вивчали небесний пояс, яким рухаються планети, і поділяли його на дванадцять знаків, за сузір'ями, Dodekademoria, так вони дійшли й до нас. Потрясаюче! Ось тобі людство!

— Ти вже говориш «людство», як Сеттембріні.

— Так, як він, але трохи інакше. Людство треба приймати таким, яким воно є, воно й так потрясаюче. Я часто з симпатією думаю про халдеїв, коли ось так лежу та дивлюся на планети, на ті, які їм також були відомі, адже всіх планет, незважаючи на свою дотепність, вони таки не знали. Але ті, яких не знали вони, я також не можу побачити; Уран же відкрили за допомогою телескопа ще зовсім недавно, сто двадцять років тому.

— Недавно?

— Я кажу «недавно», якщо не заперечуєш, у порівнянні із зірками, які відкрили три тисячі років тому. Але коли я тут лежу та дивлюся на планети, то й ці три тисячі років стають «недавнім» минулим, і я з симпатією думаю про халдеїв, адже вони також на них дивилися та робили різні здогади, от це і є людство.

— Нехай і так, але у своїх думках ти береш надто високо.

— Ти кажеш «високо», а я кажу «з симпатією» — то вже як хто хоче. Але до того часу, коли сонце увійде у знак Терезів, десь місяців через три, день стане настільки коротким, що тривалість дня і ночі зрівняється, а дні і далі будуть скорочуватися, аж до Різдва, це тобі відомо. Але ти, будь ласка, подумай над таким: у той час, коли сонце проходить через зимові знаки зодіаку, Козерога, Водолія, Риб, дні знову стають довшими! І тоді знову настане точка весняного рівнодення, в трьохтисячний раз з часів халдеїв, і дні в новому році знову будуть довшати, аж поки не прийде початок нового літа.

— Ну, звичайно.

— Але ж це просто знущання! Взимку дні починають довшати, а коли настає найдовший день у році, двадцять перше червня, початок літа, то літо вже котиться донизу, дні коротшають і йдеться до зими. А ти кажеш «звичайно», та якщо абстрагуватися від твого «звичайно», то просто лячно стає, хочеться за щось судомно вхопитися. Ніби хтось навмисно так улаштував, що з приходом зими по суті починається весна, а з приходам літа — осінь... Так, ніби Уленшпіґель водить тебе колом за носа, до певної точки, яка знову ж таки є поворотом, і так ціле коло самих поворотних точок. Але з чого ж складається коло, як не з самих точок повороту, позбавлених тяглости, адже кривизну не виміряєш, у неї немає постійности напряму, тож і виходить, що вічність — це не ввесь час «прямо» та «прямо», а «по колу» й «по колу», справжнісінька карусель.

— Годі вже про це.

— Свято сонцевороту! — вигукнув Ганс Касторп. — Літній сонцеворот! Вогнища на пагорбах і всі, взявшись за руки, танцюють навколо палаючого вогню! Я ніколи цього не бачив, але чув, що так роблять прості люди, люди від землі, так зустрічають вони першу літню ніч, з якої починається осінь, полудень та зеніт року, звідки знову йде спуск — вони танцюють, кружляють та радіють. Чого вони радіють у своїй простоті, можеш мені пояснити? Чому так невтримно веселяться? Може, через те, що далі шлях іде донизу, до мороку, чи, може, тому, що дотепер він ішов догори і якраз настав поворот, неминуча точка повороту, розпал літа, найвищий злет, коли до шаленої радости додається печаль. Я кажу так, як воно є, тими словами, які спадають мені на думку. Це сумовиті радощі й радісний сум. Ось чому простий люд так радіє й танцює біля вогнищ, це все з відчаю, якщо хочеш так сказати, на честь безконечного знущання, яке полягає в колі вічности без постійности напряму, де все повертається знову.

— Я зовсім не хочу так сказати, — пробурчав Йоахим, — будь ласка, нічого на мене не звалюй. Надто широкими темами переймаєшся ти ввечері під час лежання.

— Можливо, я не збираюся заперечувати, що ти з більшою користю займаєшся російською граматикою. Сподіваюся, незабаром досконало знатимеш цю мову. Велика перевага для тебе, якщо, не дай Господи, почнеться війна.

— Не дай Господи? Ти говориш як цивільна людина. Війна є необхідною. Якби не війни, сказав Мольтке, світ швидко б загнив.

— Так, до цього він має великий нахил. Маю з тобою погодитися, — почав був Ганс Касторп, збираючись знову перевести розмову на халдеїв, які також вели війни та завоювали Вавилонію, хоча й були семітами, тобто майже євреями, але тут брати майже водночас помітили, що двоє добродіїв попереду обернулися, зацікавившись їхньою розмовою, і навіть перервали свою бесіду. То було на головній вулиці, між курзалою та готелем «Бельведер», на зворотньому шляху до «Села». Долина пишалася, убрана в ніжні, легкі, веселі шати. Повітря було чудове. Чиста, суха, осяяна сонцем атмосфера повнилася симфонією витонченого аромату польових квітів.

Один із чоловіків був їм незнайомий, другий виявився Лодовіко Сеттембріні; та італієць чи то їх не впізнав, чи зустріч з ними була йому небажаною, бо поквапно відвернувся і знову, жестикулюючи, заглибився в бесіду зі своїм супутником, причому навіть прискорив крок. Коли ж брати, наздогнавши його, весело поклонилися, він зробив вигляд, що приємно подивований, вигукнув «sapristi!» та «хай йому грець, це ви!», хотів тепер затриматися та пропустити хлопців уперед, чого вони не зрозуміли, тобто не помітили, оскільки не бачили в його маневрі жодного сенсу. Щиро радіючи зустрічі з італійцем, з яким уже давно не бачилися, вони зупинились потиснути йому руку та, цікавлячись його здоров'ям, із шанобливим чеканням поглядали на його супутника. Так вони змусили Сеттембріні зробити те, чого він, очевидно, хотів би краще не робити, хоча це здавалося їм абсолютно звичайним та природним учинком, а саме — їх познайомити. Знайомство відбулося, можна сказати, буквально на ходу — італієць, не зупиняючись, поєднуючим жестом разом із жартівливим зауваженням відрекомендував обох панів і лише на мить пригальмував, щоб дати їм можливість, нахилившись, потиснути один одному руки.

Виявилося, що незнайомець — на вигляд, приблизно того ж віку, що й Сеттембріні — його сусід, другий квартирант дамського кравця Лукачека, й що прізвище його Нафта, наскільки могли розібрати хлопці. То був маленький худорлявий чоловічок з поголеним обличчям такої разючої, хотілося б навіть сказати — гострої, майже їдкої потворности, що брати були просто вражені. Все в ньому здавалося гострим: і гачкуватий ніс, який одразу впадав у вічі, й вузький зціплений рот, і погляд світло-сірих очей за товстими скельцями окулярів у тонкій оправі, й навіть мовчання, яке він зберігав, із чого випливало, що й мова його так само гостра й логічно послідовна. Він був, як тут було заведено, без капелюха та без пальта, але вишукано вдягнений: темно-синій у білу смужку фланельний костюм гарного модного покрою. Як з'ясували хлопці, обвівши його допитливим світським поглядом і зіткнувшись з таким самим, але ще швидшим та проникливішим поглядом маленького Нафти, який оглянув їх з ніг до голови. Якби не грація та гідність, з якою Лодовіко Сеттембріні вмів носити свій ворсяний сурдут та картаті штани, він невигідно виділявся б серед цього вишуканого товариства. Та про це не могло бути й мови, до того ж картаті штани були бездоганно випрасувані і, якщо не надто приглядатися, здавалися майже новими, — безперечно, тут доклав руку господар квартири, як зразу вирішили брати. Якщо за добротністю та світськістю костюма потворний Нафта стояв ближче до хлопців, ніж до свого сусіда по квартирі, то, окрім спільного для обох зрілого віку, було ще щось таке, що рішуче відрізняло мешканців будинку Лукачека від двох наших юнаків. Про що найбільш наочно свідчив колір обличчя обох пар: в однієї — смаглявий та цегляно-червоний від засмаги, в другої — блідий. Йоахим за зиму зовсім побронзовів, обличчя ж Ганса Касторпа під білявим, розділеним на проділ волоссям пашіло червоною трояндою; тоді як римська блідість пана Сеттембріні, що пасувала до його чорних вусів, ніяк не зникала під дією гірського сонця, а його товариш, хоча й білявий чи, скорше, з попелястим, металічно-безбарвним волоссям, зачесаним зі спадистого чола назад через усе тім'я, — також вирізнявся матовою білизною шкіри темноволосих рас. Двоє з чотирьох спиралися на ціпочки, а саме Ганс Касторп та Сеттембріні, Йоахим вважав, що йому, як майбутньому військовому, це не пасує, а Нафта, після того, як його відрекомендували, негайно знову заклав руки за спину. Вони були маленькі й ніжні, як, зрештою, і його ніжки, одначе цілком співмірні з поставою. Те, що він видавався простудженим та сухувато покашлював, уваги не привертало.

З великою елегантністю Сеттембріні нараз передолав невдоволення чи то збентеженість, виявлену ним при зустрічі з хлопцями. Він здавався в чудовому настрої та, знайомлячи їх, весело жартував — так, наприклад, відрекомендував їм Нафту як «princeps scholasticorum»^[11].

— Радість, — промовив він, — «панує в храмі моєї душі» — за висловом Аретіно, й це заслуга весни, весни, яку він особливо цінує. Панове знають, що в нього достатньо накипіло на серці проти цього світу, тут, нагорі, він уже не раз давав волю своїм почуттям. Та слава гірській весні! Вона здатна тимчасово примирити його з усіма жахливостями цих місць. Вона не збиває з пантелику і не викликає подратування, як весна на рівнині. Жодного прихованого кипіння! Жодних вологих випарів, жодної туманної задухи! Навпаки — ясність, сухість, прозорість та гіркувата привабливість. Ось що йому до душі, ось що справді потрясає!

Вони йшли нерівною шеренгою, тримаючись наскільки можливо поряд, та коли назустріч траплялися перехожі, правофланговий Сеттембріні був змушений відходити на дорогу, незабаром їхній стрій зруйнувався, оскільки хтось увесь час то відставав, то сторонився, наприклад, Нафта, який тримався ліворуч, або Ганс Касторп, що крокував між гуманістом та своїм братом Йоахимом. Нафта рвучко розсміявся своїм глухуватим від нежиті голосом, що звучав, мов надтріснута тарілка, коли по ній стукають кісточками пальців. Кивнувши на Сеттембріні, він сказав, розтягуючи слова:

— Зразу видно вольтер'янця, раціоналіста. Він славить природу за те, що навіть при найкращій нагоді вона не збиває нас з пантелику містичним туманом, а дотримується класичної сухости. До речі, як буде латиною «волога»?

— Humor, — кинув Сеттембріні через ліве плече. — А гумор нашого професора в його поглядах на природу полягає в тому, що він, за прикладом святої Катерини Сієнської, згадує про рани Христові, коли бачить червоні примули.

— Це було б скорше дотепно, ніж гумористично. Адже там до природи долучається дух. А природа його потребує.

— Природа, — сказав Сеттембріні, притишивши голос і вже не так через плече, як просто вбік, — не потребує вашого духу. Вона сама по собі дух.

— І вам не обрид ваш монізм?

— А, отже ви визнаєте, що лише заради розваги вносите розлад у світобудову, відриваєте Бога від природи!

— Дуже цікаво: ви називаєте потягом до розваг те, що я маю на увазі, коли кажу: «пристрасть і дух».

— Подумати тільки, що, користуючись такими великими словами для таких легковажних потреб, ви ще мене називаєте балакуном!

— Ви наполягаєте на тому, що дух означає легковажність. Але дух не винний у тому, що він є первинно дуалістичним. Дуалізм, антитеза — ось рушійний, пристрасний, діалектичний, дотепний принцип. Бачити світ розділеним на ворожі начала — ось що таке дух. А будь-який монізм нудний. Solet Aristoteles quaerere pugnam^[12].

— Арістотелю? Арістотель переніс реальність загальних ідей на індивідуальні явища. Це пантеїзм.

— Хибно! Визнаючи об'єктивність одиничного, переносячи суть речей із загального на часткове явище, як то робили послідовники Арістотеля — Тома Аквінський та Бонавентура, — ви відділяєте світ од його вищої ідеї, ставите світ поза Богом, а Бога робите трансцендентним. Це класичне середньовіччя, шановний добродію.

— Класичне середньовіччя — чудовий вислів!

— Перепрошую, але я вживаю поняття «класичне» там, де воно є доречним, тобто в тих випадках, коли ідея досягає досконалости. Антика не завжди була класичною. А я помічаю, що ви не зносите... вільного поводження з категоріями, не сприймаєте абсолюту, зокрема й абсолютного духу. Ви хочете, щоб дух був тотожним демократичному поступові.

— Сподіваюся, ми обидва поділяємо думку, що дух, хоч би яким був він абсолютним, ніколи не може стати на захист реакції.

— Проте він завжди стоїть на захисті свободи!

— Проте? Свобода є законом людської любови, а зовсім не нігілізму та злости.

— Яких ви, напевне, побоюєтесь.

Сеттембріні махнув рукою. Сутичка ввірвалася. Йоахим з подивом позирав то на одного, то на другого, а Ганс Касторп, здивовано звівши брови, дивився собі під ноги. Нафта говорив різко та безапеляційно, хоча саме він виступав за свободу в найширшому розумінні. Його манера, заперечуючи, казати слово «хибно!», причому звук «х» він вимовляв спершу випинаючи, а потім стискаючи губи, була досить неприємною. Сеттембріні заперечував частково жартома, частково з благородною запальністю, особливо коли закликав не забувати про спільність певних поглядів. І тільки тоді, коли Нафта замовк, він вирішив детальніше ознайомити хлопців з особою незнайомця, небезпідставно вважаючи, що їхня суперечка викликала цікавість, і вважаючи за потрібне цю цікавість задовольнити. Нафта не втручався, залишаючи це поза увагою. Його знайомий, пояснив Сеттембріні, за італійським звичаєм урочисто наголошуючи на науковому званні, — професор давніх мов у старших класах гімназії Фрідеріціанум. Доля професора схожа з долею Сеттембріні. Приїхавши сюди на лікування п'ять років тому і переконавшись у тому, що він потребує тривалого перебування в горах, він залишив санаторій та влаштувався приватним чином у того самого дамського кравця Лукачека. Видатного латиніста, вихованця орденської школи, як він дещо розпливчасто висловився, не забарився запросити на посаду доцента місцевий середній навчальний заклад, окрасою якого він є тепер. Словом, Сеттембріні всіляко вихваляв потворного Нафту, хоча щойно мав з ним ледь не словесну дуель, і до того ж суперечка, що нагадувала дуель, тут-таки відновилася.

Опісля Сеттембріні став знайомити Нафту з братами, причому з'ясувалося, що він уже раніше йому про них розповідав.

— Це той самий молодий інженер, що приїхав на три тижні і в якого надвірний радник Беренс виявив одну плямку, — сказав він, — а це — надія прусської армії, лейтенант Цімсен. — Й італієць завів мову про бунтівні настрої Йоахима і про те, що той мріє від'їхати звідси, додавши, що, безперечно, образив би інженера, не припустивши в ньому такого самого нетерплячого прагнення якомога скоріше повернутися до своєї роботи.

Нафта скривився:

— У вас, панове, дуже красномовний опікун. Не хочу сумніватися в тому, що він правильно тлумачить ваші думки та бажання. Робота, робота... ясна річ, він зразу зробить з мене ворога людства, inimicus humanae naturae, якщо я наважуся нагадати про часи, коли, граючи на цій сурмі, він ніяк би не досяг бажаного ефекту, про часи, коли незрівнянно вище ставили абсолютно протилежний ідеал. Бернард Клервоський, наприклад, учив про інші щаблі досконалости, які панові Лодовіко навіть у сні не снилися. Й хочете знати, які саме? Найнижчий щабель знаходився у нього на «млині», другий — на «ниві», третій і найдостойніший — не слухайте, Сеттембріні — на «ложі відпочинку». «Млин» є символом життя в миру, непогано сказано! «Нива» — душа мирянина, яку обробляє проповідник та духовний наставник. Це вже вищий щабель. А на ложі...

— Досить! Ми знаємо! — вигукнув Сеттембріні. — Тепер він візьметься доводити вам, панове, всю користь та сенс постелі.

— Я не уявляв собі, Лодовіко, що ви такий делікатний. Коли бачиш, як ви підморгуєте дівчатам... Де ж ваша язичницька безпосередність? Отже, ложе — це місце співжиття закоханого з предметом пристрасти та символ споглядальної відсторонености від світу й усього живого, співжиття з Богом.

— Фе! Andante, andante!^[13] — ледь не плачучи, запротестував італієць.

Усі засміялися. Після чого Сеттембріні з гідністю вів далі:

— Е, ні, я європеєць, людина Заходу. А ваша ієрархічна драбина — то справжнісінький Схід. Схід цурається будь-якої діяльности. Лао Цзи вчив, що бездіяльність є найкориснішою справою на світі. Якби всі люди відмовилися від діяльности, на землі запанував би мир та щастя. Ось вам ваше співжиття.

— Ви так гадаєте? А як же бути із західною містикою? З квієтизмом, до представників якого неможливо не зарахувати Фенелона — він учив, що будь-яка дія є гріховною, оскільки прагнути до дії — означає ображати Бога, який один воліє діяти. Я цитую засади вчення Моліноса. Ні, очевидно, духовна властивість віднаходити блаженство в спокої притаманна не лише Сходові, а дуже поширена серед людей.

Тут втрутився Ганс Касторп. З прямодушною рішучістю вступив він у розмову й заявив, дивлячись у простір:

— Споглядальність, відстороненість... У цьому щось є, це варте уваги. Ми живемо досить таки відсторонено тут, нагорі. Нічого й казати. Лежимо на висоті п'яти тисяч футів у своїх напрочуд зручних шезлонгах, згори споглядаємо світ та людей, і приходимо до різних висновків. Й ось, якщо добре розібратися, то, по правді кажучи, ложе, тобто шезлонг, зрозумійте мене правильно, принесло мені більше корнети й мене навчило більше, ніж млин на рівнині за всі минулі роки разом узяті, цього не віднімеш.

Сеттембріні поглянув на нього своїми чорними очима з поволокою печалі.

— Інженере, — промовив він приглушеним голосом. — Інженере! — Й він узяв Ганса Касторпа за руку та притримав його, ніби для того, щоб, пропустивши вперед інших, напоумити його в розмові сам на сам.

— Скільки разів казав я вам, що кожен має знати, хто він є, й думати так, як йому належить. Доля європейця, людини західної культури, не зважаючи на будь-які інші «засади» — розум, аналіз, дія та поступ, а не ліжко ченця-сплюха!

Нафта все чув. Обернувшись, він промовив:

— Ченця! Ми завдячуємо ченцям культуру на теренах Європи. Завдяки ченцям Німеччина, Франція, Італія не вкриті пралісом та непрохідними болотами, а дарують нам хліб, фрукти, вино! Ченці, мій пане, таки добряче попрацювали...

— Ebb è^[14], ось бачите!

— Перепрошую. Робота ченців не була самоціллю, тобто засобом забуття, сенс праці не полягав для них і в тому, щоб сприяти поступу чи одержувати якусь матеріальну користь. Робота була суто аскетичною вправою, частиною послуху, засобом порятунку душі. Робота вберігала від плотських спокус, служила для приглушення емоційности. Отже робота мала — дозвольте звернути на це увагу — цілком несоціальний характер. То був відвертий релігійний егоїзм.

— Я щиро вам дякую за ваше роз'яснення й радію з того, що благотворність роботи виявляється навіть усупереч волі людини.

— Так, усупереч її намірам. Ми відзначаємо тут, не більше, не менше як різницю між корисним та гуманним.

— Я перш за всез незадоволенням маю відзначити, що ви знову розділяєте світ.

— Дуже шкодую, що накликав на себе ваше незадоволення, проте речі треба розрізняти та відокремлювати, очищаючи ідею Homo Dei^[15] від зайвого намулу. Ви, італійці, винайшли вексельну справу та банки; хай простить вам Бог. Англійці ж винайшли політичну економію, й цього людський геній не простить їм ніколи.

— О, та у великих економічних мислителях британських островів жив людський геній!.. Ви хотіли щось додати, інженере?

Ганс Касторп спершу заперечив та потім все-таки заговорив — і Нафта, так само як і Сеттембріні, не без цікавости чекав, що ж він скаже.

— Тоді, пане Нафта, ви маєте схвалювати фах мого брата й зрозумієте його нетерпіння щонайшвидше повернутися в полк... Я особисто є цілком цивільною людиною, мій брат часто докоряє мені з цього приводу. Я й військової повинности не відбував, я є безперечно дитям миру і навіть часом думав про те, що міг би стати священиком — спитайте мого брата, я йому також про це не раз говорив. Та якщо абстрагуватися від моїх приватних схильностей, — в чому, можливо, навіть немає потреби, — то я відчуваю велику повагу й прихильність до військового стану. Їм притаманна одна до біса серйозна риса — риса аскетичности, якщо хочете, ви самі щойно в якомусь контексті вжили цей вислів, — вони завжди повинні бути готовими до того, щоб мати справу зі смертю — з якою, врешті, має справу й духовний стан, еге ж? Ось чому військовий стан вирізняється своєю благопристойністю, й ієрархія, й послух, і «іспанська честь», якщо можна так сказати, й цілком байдуже, що один спирається підборіддям на твердий комірець однострою, а інший — на накрохмалене жабо, — вся річ в аскетичному началі, як ви чудово висловилися... Не знаю, чи вдалось мені ясно передати хід моєї думки...

— Цілком, цілком вдалося, — сказав Нафта й зиркнув на Сеттембріні, який крутив ціпочком та поглядав на небо.

— І тому мені здається, після всього сказаного вами, — вів далі Ганс Касторп, — що ви маєте співчутливо ставитися до покликання мого брата. Я маю на увазі не «трон та вівтар» і не такого роду зв'язок, з якого деякі прихильники існуючого ладу або просто благопристойні люди тут-таки виводять цю спільність. Маю на увазі інше, те, що праця військового стану, а саме служба — в даному разі мова йде саме про службу, — зовсім не шукає матеріальних вигод і не має жодного стосунку до політичної економії, як ви висловилися, тому в англійців армія малочисельна; трохи в Індії та трохи вдома для параду...

— Немає сенсу розвивати думку далі, інженере, — перебив його Сеттембріні. — Буття солдата, — я кажу це, не збираючись образити лейтенанта, — в плані ідейному не підлягає жодній дискусії, оскільки воно є суто формальним, саме по собі позбавлене змісту, основним типом солдата є ландскнехт, якого можна завербувати на ту чи ту справу; словом, був солдат іспанської контрреформації, солдат революційної армії, солдат Наполеона, солдат Гарібальді; є й прусський солдат. Перш ніж говорити про солдата, я маю знати, за що він воює!

— Але те, що він воює, — заперечив Нафта, — залишається все-таки особливою рисою цього суспільного стану, ви не будете цього заперечувати. Можливо, цієї риси недостатньо, щоб даний стан міг, з вашого погляду, «в плані ідейному підлягати дискусії», та це переносить його в сферу, яка є недоступною для принципів буржуазного розуміння життя.

— Те, що ви люб'язно називаєте буржуазним розумінням життя, — промовив самими губами Сеттембріні, розтягуючи кутики рота під вигнутими вусами і досить химерним чином, поштовхами, вивільняючи шию з комірця, — завжди готове заступитися за ідеї розуму та моралі та за їхній законний вплив на молоді голови, які перебувають у ваганні.

Запала мовчанка. Хлопці збентежено дивилися поперед себе. Зробивши кілька кроків і надавши голові та шиї нормального положення, Сеттембріні сказав:

— Ви не маєте дивуватися, ми з паном Нафтою часто сперечаємось, але завжди по-дружньому й не раз приходимо до спільної думки.

Всі відчули полегшення. Це був шляхетний і гуманний жест з боку Сеттембріні. Але тут Йоахим, також з найкращими намірами та бажаючи надати розмові безневинного напрямку, мовби підкоряючись навіюванню збоку і наче проти волі, сказав:

— А ми якраз говорили з братом про війну, коли йшли слідом за вами.

— Я чув, — відповів Нафта. — До мене долетіло кілька слів, і я озирнувся. Ви говорили про політику? Обговорювали міжнародну ситуацію?

— Та, ні, — розсміявся Ганс Касторп. — Чого б це ми стали говорити на такі теми! Моєму брату, як військовому, взагалі незручно цікавитися політикою, а я добровільно від неї відмовляюсь, нічого в ній не тямлячи. Від часу приїзду сюди я ще жодного разу не тримав у руках газету...

Сеттембріні, як і минулого разу, поставився до цього несхвально. Він виявився чудово обізнаним і позитивно відгукнувся на останні події, оскільки вони сприяли поступові цивілізації. Загальна атмосфера Європи сповнена ідеями миру, планами щодо роззброєння. Ідея демократії всюди торує собі шлях. Він заявив, що за неофіційною інформацією, якою володіє, младотурки готують у найближчий час переворот. Туреччина як національна і конституційна держава — це ж тріумф для людства!

— Лібералізація ісламу! — зіронізував Нафта. — Чудово. Освічений фанатизм — дуже добре. До речі, вас це також стосується, — обернувся він до Йоахима. — Якщо скинуть Абдул-Гаміда, вашому впливу на Туреччину буде кінець, Англія оголосить себе протектором... Ви маєте досить серйозно ставитися до зв'язків та відомостей нашого Сеттембріні, — звернувся він до братів, і це також прозвучало з викликом, адже зі слів Нафти випливало, що він вважає їх схильними не сприймати пана Сеттембріні всерйоз. — Щодо національно-революційних справ він чудово обізнаний. У нього на батьківщині плекають добрі стосунки з англійським комітетом з балканських питань. Але що ж буде з Ревельською угодою, Лодовіко, якщо ваші прогресивні турки досягнуть успіху? Едуард Сьомий уже не зможе гарантувати росіянам прохід через Дарданелли, і якщо Австрія таки наважиться провадити активну політику на Балканах...

— Досить вам пророкувати катастрофи! — відмахнувся Сеттембріні. — Цар Микола виступає за мир. Йому ми завдячуємо гааґськими конференціями, які досі є моральним фактом першочергового значення.

— О, та Росія, після невеличкого провалу на Сході має забезпечити собі хоча б короткий перепочинок!

— Що ви, як ви можете висміювати потяг людства до суспільної досконалости? Народ, що піде наперекір цим устремлінням, таким чином зажене себе в неминучу моральну ізоляцію.

— А для чого взагалі потрібна політика, як не на те, щоб надати іншому можливість себе морально скомпрометувати?

— Ви одстоюєте пангерманізм?

Нафта здвигнув плечима, одне з них було вище. Окрім своєї потворности він був ще й трохи косим. Він ухилився від відповіді. Сеттембріні підвів риску:

— У всякому разі ви говорите цинічно. Благородні зусилля демократії утвердитися на міжнародній арені ви сприймаєте не інакше як політичний підступ.

— А ви хочете, щоб я бачив у цьому ідеалізм чи навіть побожність? Тут ми маємо справу з останнім слабким посмикуванням інстинкту самозбереження, який ще не зовсім утрачений у приреченої світової системи. Катастрофа має нагрянути неминуче, вона може прийти з будь-якого напряму та будь-яким чином. Візьмімо хоча б британську політику. Потреба Англії зберегти свої позиції в Індії є легітимною. А наслідки? Едуард не гірше за нас із вами розуміє, що петербурзьким правителям, як хліб, потрібен реванш за маньчжурський провал, щоб за будь-яку ціну відволікти маси від революції. І все-таки він скеровує — він не може чинити інакше — російське прагнення до експансії в бік Європи, розпалює наразі притихле суперництво між Петербургом та Віднем...

— Ох, Відень! Ви, напевне, тому так переймаєтесь цим світовим каменем спотикання, що бачите в прогнилій державі, столицею якої вона є, мумію Священної Римської імперії німецької нації.

— А ви, я бачу, русофіл, очевидно, внаслідок гуманістичного співчуття до цезаро-папізму.

— Шановний пане, демократія може більше чекати навіть від Кремля, ніж від Гофбурґа. І то є ганьбою для країни Лютера й Ґутенберґа...

— Окрім того, напевне, ще й дурістю. Але навіть ця дурість є знаряддям фатуму.

— Ох, ідіть ви зі своїм фатумом! Достатньо людському розумові захотіти бути сильнішим від фатуму, й він сам стане фатумом.

— Хотіти можна лише власну долю. Капіталістична Європа хоче свою.

— У можливість війни вірить той, хто недостатньо її ненавидить!

— Ваша ненависть логічно неповноцінна, оскільки ви не поширюєте її на саму державу.

— Національна держава є принципом тутешнього світу, принципом, який ви хотіли би приписати дияволу. Звільніть та зрівняйте нації в правах, захистіть малих та слабих від гноблення, запровадьте справедливість, національні кордони...

— Кордон на Бреннері, знаємо. Ліквідація Австрії. Хотів би я знати, як ви хочете це здійснити без війни!

— А мені дуже хотілося б дізнатися, коли це я засуджував національні війни.

— Радий чути...

— Ні, тут я маю підтвердити слушність пана Сеттембріні, — втрутився Ганс Касторп у дискусію, за якою ввесь час стежив, на ходу повертаючи голову то до одного, то до другого і пильно придивляючись ізбоку до того, хто якраз говорив. — Ми з братом не раз мали задоволення балакати з паном Сеттембріні на такого роду теми, тобто, ясна річ, ми більше слухали, як він розвивав свої погляди, прояснюючи кожну деталь. Тож я можу підтвердити, та й мій брат також, звичайно, пам'ятає, що пан Сеттембріні не раз із великим захопленням говорив про принцип руху та бунту й удосконалення світу, сам по собі то не такий-то й мирний принцип, наскільки я розумію, і що цьому принципові треба багато чого подолати, перш ніж він повсюдно переможе й загальна щаслива світова республіка стане можливою. Такими були його думки, хоча висловлені незрівнянно пластичніше та літературніше, ніж у мене. Та одне я запам'ятав дуже точно, таки дослівно. Адже, як людина суто цивільна, навіть трохи злякався, коли він сказав: цей день настане — якщо не голубиними кроками, то на орлиних крилах (от цих орлиних крил я й злякався), й Відень треба розбити вщент, якщо хочеш досягти щастя. Тому не можна сказати, що пан Сеттембріні цілковито відкидає війну. Чи не так, пане Сеттембріні?

— Приблизно, — коротко кинув італієць, розмахуючи ціпочком і позираючи кудись убік.

— Погані справи, — ядуче посміхнувся Нафта. — Власний учень викриває вас у прихильності до війни. Assument pennas ut aquilae...^[16]

— Навіть Вольтер підтримував цивілізаторські війни і радив Фрідріхові Другому воювати з турками.

— А замість того він уступив з ними в союз, хе-хе. А потім світова республіка! Я навіть не ризикну допитуватися, що станеться з принципом руху та бунту, коли на землі запанує щастя та єдність. У той момент будь-який бунт перетвориться на злочин...

— Ви чудово знаєте, так само як знають і ці юнаки, що тут мається на увазі поступ людства, що мислиться як безконечний.

— Але ж будь-який рух відбувається по колу, — сказав Ганс Касторп. — І в просторі, і в часі, цього вчить нас закон збереження маси та закон періодичности. Ми з братом якраз недавно про це балакали. Чи можна при замкненому русі без постійности напряму говорити про поступ? Коли я лежу вечорами та дивлюся на зодіак, тобто на ту половину, яка є видимою, і думаю про давні мудрі народи...

— Замість того щоб займатися марними розмірковуваннями та мріяннями, інженере, — перебив його Сеттембріні, — краще б ви більше довіряли інстинктам вашого віку та раси, які мали б вас підштовхувати до дії. Та й ваші заняття природничими науками мали б вам навіяти думку про поступ... Спостерігаючи, як протягом мільйонів років розвивалося життя від найпростішої інфузорії вперед і вгору — до людини, ви не можете сумніватися в тому, що перед людством відчинені безмежні можливості до вдосконалення. Якщо ж хочете дотримуватися самої лише математики, то ведіть свій колообіг від досконалости до досконалости й черпайте втіху в тому, чого вчили мислителі вісімнадцятого сторіччя, що людина була від природи доброю, щасливою та досконалою, і лишень суспільні вади спотворили та зіпсували її й що, критично оцінюючи й виправляючи соціальну структуру суспільства, вона знову має стати й стане доброю, щасливою та досконалою.

— Пан Сеттембріні забув додати, — втрутився Нафта, — що ідилія Руссо є лишень невдалим раціоналістичним перелицюванням церковної доктрини про колишню свободу та безгрішність людини, про її первинну близькість до Бога й до дитячої простоти, до якої вона має повернутися. Та відновлення граду Божого, після усунення всіх земних форм, перебуває там, де дотикаються земля й небо, чуттєве й надчуттєве; благо є трансцендентним, а щодо вашої капіталістичної світової республіки, дорогий докторе, то трохи дивно чути у зв'язку з цим із ваших уст слово «інстинкт». Інстинктивне є завжди національним, сам Бог прищепив людям природний інстинкт, який підштовхнув народи до вособлення в своїх національних державах. Війна...

— Війна, — вигукнув Сеттембріні, — навіть війна, мій добродію, вже змушена була прислужитися поступу, з чим ви безперечно погодитесь, якщо згадаєте деякі події любої вашому серцю епохи, я маю на увазі хрестові походи! Ті цивілізаторські війни досить сприяли економічному та торгівельно-політичному зближенню народів, об'єднавши західний світ під прапором однієї ідеї.

— Ви надзвичайно терпимі до ідеї. З тим більшим пошануванням дозволю собі нагадати вам, що хрестові походи хоч і викликали пожвавлення взаємин, зовсім не призвели до міжнародного нівелювання; навпаки, протиставляючи один народ іншому, вони сприяли розвиткові національної свідомости та дали потужний поштовх до формування ідеї національної держави.

— Ви маєте рацію щодо ставлення народу до духівництва. Так, саме тоді почуття національної та державної гідности почало зміцнюватися й протистояти ієрархічній самовпевненості...

— А тим часом те, що ви називаєте ієрархічною самовпевненістю, є нічим іншим, як ідеєю об'єднання людства під прапором духа!

— Знаємо ми цей дух і красно дякуємо за нього.

— Цілком очевидно, що ваша національна манія не терпить космополітизму церкви, що завойовує весь світ. Хотів би я знати, як вам щастить замирити свій націоналізм із ненавистю до війни. Ваш близький до уявлень античности культ держави мав би зробити з вас прихильника права, і як такий...

— О, ви завели мову про право? У міжнародному праві, шановний добродію, живуть ідеї природного права та людського розуму...

— Ой, облиште, ваше міжнародне право знову ж таки є лише руссоїстським перелицюванням jus divinum^[17], яке не має нічого спільного ні з природою, ані з розумом і спирається виключно на откровення...

— Не будемо сперечатися про назви, професоре! Називайте собі, ради бога, jus divinum те, що я шаную як природне та міжнародне право. Головне, що над існуючими правами національних держав здіймається інше, вище та загальне право, яке дає можливість вирішувати спірні питання, вдаючись до третейського суду.

— Третейський суд! Від самого лише цього слова мене піднуджує! Міщанський третейський суд, який вирішує питання життя та смерти, який тлумачить волю Божу та визначає історичний шлях! Ось вам і голубині кроки! А де ж орлині крила?

— Громадянська самосвідомість...

— Ой, громадянська самосвідомість сама не знає, чого хоче! Кричать про зниження народжуваности, вимагають зниження вартости шкільної та професійної освіти. А тим часом людей зараз стільки — можна задихнутись у тісняві, і з будь-якого фаху надлишок спеціалістів, боротьба за кусень хліба перевершує жорстокістю всі колишні війни. Широкі площі та міста-сади! Оздоровлення раси! Але навіщо те оздоровлення, якщо за велінням цивілізації та поступу більше не буде війни? Війна була б загальною панацеєю. Оздоровила би расу й навіть припинила падіння народжуваности.

— Ви жартуєте! Це вже не серйозно. Закінчимо цю розмову, та її, до речі, немає сенсу вести далі. Ми вже прийшли, — сказав Сеттембріні й ціпочком вказав братам на будиночок, біля хвіртки якого вони зупинилися. Зовсім скромний будиночок стояв біля в'їзду до «Села», на головній вулиці, від якої його відділяв лише вузький палісадник. Дикий виноград з оголеним корінням вився навколо вхідних дверей і, притискаючись до стіни, простягав велику вигнуту гілку до вікна першого поверху праворуч, яке було вітриною бакалійної крамниці. Ввесь перший поверх займає бакалійник, пояснив Сеттембріні, Нафта наймає помешкання на другому поверсі в кравця, а він сам живе на мансарді. Мирна така студія.

З несподіваною для нього люб'язністю Нафта висловив сподівання, що вони і надалі будуть зустрічатися.

— Заходьте до нас, — сказав він. — Я сказав би: заходьте до мене, якби доктор Сеттембріні, який тут з нами стоїть, не мав би на це більше прав унаслідок давньої вашої дружби. Заходьте, коли забажаєте, як тільки вам закортить провести невеликий колоквіум. Я ціную спілкування з молоддю і певним чином підтримую деякі педагогічні традиції... Якщо наш майстер ложі (він кивнув на Сеттембріні) вважає, що схильність та покликання до педагогіки належать лише буржуазному гуманізмові, з ним доведеться посперечатися. Тож, до скорої зустрічі!

Проте Сеттембріні послався на певні труднощі. Є тут деякі обставини, сказав він. Лейтенантові залишилося провести тут лічені дні, а інженер, звичайно, виконуватиме всі медичні приписи з подвійним запалом, щоб якомога скоріше, за прикладом свого брата, повернутися на рівнину.

Хлопці погодилися з обома, спершу з одним, потім з другим. Уклонившись, прийняли запрошення Нафти й за мить, киваючи головами та знизуючи плечима, визнавали справедливими доводи Сеттембріні. Питання залишилося відкритим.

— Як він його назвав? — перепитав Йоахим, коли вони підіймалися алеєю до «Берґгофа»...

— Здається «майстром ложі», — сказав Ганс Касторп, — я також саме про це подумав. Напевне, якийсь дотеп; вони величають один одного різними жартівливими титулами. Сеттембріні назвав Нафту «princeps-scholasticorum» — також непогано. Схоластики — це ж були вчені мужі середньовіччя, догматичні філософи, якщо хочеш. Гм! Про середньовіччя вони згадали декілька разів, і я пригадав, як Сеттембріні першого ж дня сказав, що тут, у нас нагорі, багато що попахує середньовіччям: нас на це наштовхнула Адріатика фон Мілендонк, власне її ім'я. А тобі як він сподобався?

— Той куций? Не дуже. Хоча дещо з того, що він говорив, мені сподобалося. Третейські суди — це, звичайно, суцільне лицемірство. Але він сам мені не дуже припав до душі, тож хоч хай би він наговорив і сім мішків розумних речей — що з того, якщо людина видається тобі підозрілою. А те, що він трохи підозрілий, ти заперечувати не станеш. Одна лиш історія з «місцем співжиття» була досить двозначною. До того ж ніс у нього єврейський, ти звернув увагу? Та й такі хирляві типи зустрічаються лише серед семітів. Ти що — справді збираєшся його навідати?

— Звичайно ми його навідаємо! — заявив Тане Касторп. — А щодо хирлявости, то це в тобі говорить вояк. У халдеїв також були такі самі носи, що не завадило їм бути добряче обізнаними, і не лише в чорнокнижництві. Нафта теж має щось від чорнокнижника, він мене дуже цікавить. Не казатиму, що я зразу його розкусив, але якщо ми будемо часто зустрічатися, то, може, нам це і вдасться, а водночас наберемося трохи розуму.

— О, боже, тут, нагорі, ти все більше і більше набираєшся розуму зі своєю біологією, ботанікою та незмінними точками повороту. І про час ти став розмірковувати ледь не з першого дня. А приїхали ми сюди, щоб набратися здоров'я, і не розуму, саме здоров'я, щоб зовсім одужати, щоб нас відпустили на свободу та здоровими виписали на рівнину!

— «Тільки в горах живе свобода», — безтурботно проспівав Ганс Касторп. — Для початку скажи мені, що таке свобода, — вже звичайним тоном вів він далі. — Ось Нафта та Сеттембріні також допіру про це сперечалися й ні до чого не прийшли. «Свобода є законом людської любови!» — стверджує Сеттембріні, й це вельми нагадує його предка, карбонарія. Та хоч би яким відважним був карбонарій і яким відважним є наш Сеттембріні...

— Так, він трохи сконфузився, коли мова зайшла про особисту мужність.

— ...мені все-таки здається, що він багато чого побоюється з того, що куций Нафта не боїться, розумієш, і що його свобода та рішучість досить розніжена. Ти думаєш, у нього вистачило б мужности de se perdre ou même de se laisser dépérir?^[18]

— Чого це ти раптом заговорив французькою?

— Так просто... Атмосфера тут міжнародна. Цікаво, кому це має більше подобатися: Сеттембріні, який мріє про буржуазну світову республіку, чи Нафті з його ієрархічним космополісом. Ти бачиш, я спухав уважно, але так ні в чому й не розібрався, скорше навпаки, від їхньої розмови в голові ще більша плутанина...

— Так воно завжди. Від цього нікуди не дінешся. Від розмов та дискусій нічого, окрім плутанини, не виходить. Кажу тобі, річ не в тому, які в кого погляди, а в тому, якою є сама людина. А найкраще взагалі не мати жодних поглядів, а виконувати свій обов'язок.

— Тобі добре так говорити, ти — ландскнехт, буття в тебе, так би мовити, суто формальне. А зі мною все інакше, адже я цивільний, а тому якоюсь мірою несу відповідальність... І мене дратує така плутанина, коли один проповідує про світову республіку та рішуче ненавидить війну і, водночас, такий затятий патріот, що вимагає partout^[19] кордон на Бреннері і заради цього ладний почати цівілізаторську війну, — а інший, уважаючи державу винаходом диявола та провіщаючи якесь грядуще єднання, за якусь мить уже захищає законність природного інстинкту та висміює мирні конференції. Обов'язково підемо й у всьому розберемося. Хоч ти й кажеш, що тут ми маємо набиратися не розуму, а здоров'я. Але ж і тут повинна бути єдність, а якщо ти в це не віриш, то, значить, ти роздвоюєш світ, а це величезна помилка, маю тобі зауважити.

Про град Божий та про лукаве визволення

Ганс Касторп визначив на своїй лоджії рослину, яка тепер, коли почалося астрономічне літо і дні стали коротшати, траплялася майже на кожному кроці: орлики звичайні або аквілеґія, з родини жовтцевих, що росли кущем, із синіми, бузковими або червоно-брунатними квітами на довгих стеблах та з великим, подібним на гичку, листям. Орлики цвіли скрізь, та особливо буяли вони у тихому закутку, де Ганс Касторп уперше побачив їх торік: у відлюдній лісистій ущелині з містком та лавкою, побіля якої жебонів гірський струмок, саме тут так безславно закінчилася його надто смілива і недоречна прогулянка й саме сюди часом він став навідуватися.

Якщо не захоплюватися напочатку, як того разу, то це було не так-то й далеко. Піднявшись від фінішу санного спуску в «Селі» трохи вгору схилом, можна було лісовою стежкою та дерев'яними містками, перекинутими через прокладену з Шацальпа бобслейну трасу, без обходів, без співання оперних арій та вимушених зупинок для перепочинку добутися до мальовничого куточка за якихось двадцять хвилин, і коли Йоахима затримувала дома санаторна служба — обстеження, уколи, просвічування, аналізи крови та зважування, — Ганс Касторп у ясну погоду зразу після другого сніданку, а часом навіть після першого, вирушав туди; і навіть час між чаєм та вечерею використовував для того, щоб відвідати той куточок, що так припав йому до душі, він сидів на лавці, де в нього колись із носа була пішла кров, слухав, схиливши голову на бік, шемрання струмка та милувався навколишнім краєвидом, замкненим зусібіч, а заодно й заростями орликів, які знову квітували.

Хіба лише це вабило його сюди? Ні, він сидів там, щоб побути наодинці, залишитися на самоті зі своїми спогадами, перебрати враження та незвичайні переживання проминулих місяців і все передумати. А вражень та переживань, причому найрізноманітніших, набралася сила-силенна, й упорядкувати їх виявилося не так просто, адже одне нашаровувалось на інше й усе настільки тісно переплелося — те, що було справді пережитим, неможливо було відділити від думок, мріянь та уявлень. Але все залишалося незвичайним, настільки неймовірним, що серце, як і в перший день приїзду сюди, нагору, то завмирало, то несамовито калатало, тільки-но він починав усе пригадувати. А може, для того, щоб так сильно затріпотіло його чутливе серце, досить було лише самого усвідомлення, що орлики в ущелині, де колись, у момент спаду життєвих сил, йому привидівся, мов живий, Пшибислав Гіппе, не продовжують цвісти, а зацвіли знову й що замість трьох тижнів він прожив тут уже майже рік?

Зрештою, коли він тепер сидів на своїй лавці біля гірського струмка, в нього вже не йшла з носа кров, це минулось. Акліматизація, про складність якої Йоахим зразу його попередив і яка справді виявилася складною, досить таки просунулася: після одинадцяти місяців її можна було вважати завершеною, й подальших успіхів у цьому напрямку даремно було чекати. Хімічний баланс шлунка відновивсь і майже пристосувався, «Марія Манчіні» знову смакувала, як колись, нерви підсохлої слизової оболонки вже давно знову стали чутливими до аромату цього високоякісного виробу, який він, тільки-но запас вичерпувався, з почуттям, близьким до благоговіння, замовляв з Бремена, хоча у вітринах міжнародного курорту лежали спокусливі коробки з сигарами. Чи не була «Марія Манчіні» єднаючою ланкою між ним, відступником, та рівниною, його колишньою батьківщиною? Хіба не берегла і не підтримувала вона цей зв'язок надійніше, ніж поштівки, які він час від часу надсилав дядькові і які писав дедалі рідше, в міру того, як призвичаювався до тутешніх понять і вільніше обходився з часом? Переважно то були поштівки з різними краєвидами, їх так приємно одержувати, художні світлини припорошеної снігом чи то по-літньому розквітлої долини, а для писання на них залишалося рівно стільки місця, скільки було необхідно, щоб повідомити про нові лікарські приписи, по-родинному повідомити про результати щомісячного або загального обстеження, тобто про те, що, наприклад, акустично та оптично помітно явне покращення, але що він досі не позбувся інфекції і що досі ледь підвищена температура є наслідком кількох невеличких вражених місць, які ще не заліковано, але незабаром, без сумніву, зникнуть, якщо тільки він виявить відповідне терпіння, і тоді йому вже не доведеться сюди повертатися. Він міг бути цілком певним, що більш детальних повідомлень від нього не вимагають та й не чекають; адже він мав справу не з представниками гуманістичного красномовства, й листи, що приходили до нього, так само мало нагадували сердечні звіряння. Найчастіше ці листи з'являлися в супроводі грошей для нього, відсотків з батьківської спадщини, які можна було так вигідно обміняти на тутешню валюту, що він не встигав їх розтратити до приходу нового чека; відповіді містили кілька надрукованих на машинці рядків, за підписом Джеймса Тінаппеля з поклонами та побажаннями найшвидшого одужання від двоюрідного діда та Петера, що перебував у плаванні.

Курс ін'єкцій надвірний радник недавно скасував, повідомляв Ганс Касторп. Вони не принесли користи пацієнту, викликаючи тільки головний біль, брак апетиту, деяку втрату ваги, загальну млявість, окрім того підняли й потім так і не усунули «температуру». Від неї він далі суб'єктивно відчував сухий жар, і його рожево-червоне обличчя пашіло, ніби нагадуючи про те, що акліматизація для цього уродженця низовини з її радісно-вологою метеорологією, очевидно, полягає в звичці ніколи не звикнути до тутешнього клімату, як не звик до нього сам Радамант із його постійно синіми щоками. «Деякі так і не звикають», — зразу сказав Йоахим; очевидно, до таких людей належить і Ганс Касторп. Адже неприємне тремтіння голови, яке почалося в нього тут, нагорі, зразу по приїзді, також не проходило, нападаючи на нього під час прогулянки, за розмовами й навіть тут, серед квітучої блакиті куточка, де він розмірковував над усім комплексом своїх незвичайних переживань, так що горда постава Ганса Лоренца Касторпа також майже стала його звичкою, й коли хлопець прибирав цю позу, вона підсвідомо нагадувала йому про твердий комірець діда — перехідний варіант жабо, про круглу чашу з блідого золота, про побожний звук «пра-, пра-» та про все інше, що, в свою чергу, наводило його на роздуми над комплексом власного життя.

Пшибислав Гіппе не з'являвся більше перед ним наяву, як одинадцять місяців тому. Акліматизація закінчилася, Ганс Касторп уже не мав видінь, таких випадків, щоб його тіло лежало розпростертим на лавці, тоді як його «я» перебувало в далекому теперішньому — цього вже не бувало. Ясність та виразність картини минулого, якщо вона й виникала перед ним, залишалася в нормальних, здорових межах; тоді Ганс Касторп, у зв'язку зі спогадом, діставав з нагрудної кишені скляний сувенір, захований у конверті з прокладкою, що зберігався у портмоне — пластину, яка, коли тримати її горизонтально, паралельно до землі, здавалася дзеркальною чорною площиною, але, якщо підняти вгору, вона світлішала, перетворюючись у цікаве для гуманіста прозоре зображення людського тіла — можна було розрізнити грудну клітину, обрис серця, арку діафрагми та міхи легень, а також кістки ключиць та плечей в оточенні сновидно-блідої оболонки, тієї самої плоті, яку Ганс Касторп досить нерозумно скуштував під час карнавальної ночі. Що ж тут дивуватися, якщо його вразливе серце завмирало та калатало все гучніше, коли він розглядав той подарунок, а потім, розпростершись на гладко обструганій спинці лавки, схрестивши руки та похиливши голову набік, знову хотів «усе» пригадати та обдумати за шемранням гірського струмка, в оточенні квітучих синіх орликів?

Найвища форма органічного життя — людське тіло виникало перед ним, як і тієї морозяної, зіркастої ночі, коли він, Ганс Касторп, лежав у шезлонзі, обклавшись ученими працями; й оте внутрішнє споглядання тіла завжди поєднувалося для нього з масою питань та проблем, перейматися якими чесний Йоахим, може, й не був зобов'язаний, але за які він, Ганс Касторп, як людина цивільна, починав відчувати свою відповідальність, хоча внизу, на рівнині, також не звертав на них уваги й, можливо, так би ніколи й не помітив; а тут усе було по-інакшому. В споглядальній відстороненості, коли дивишся згори на світ та на людей, з висоти п'яти тисяч футів, чого тоді тільки не думаєш — тут могла чинити вплив викликана токсинами хвороблива збудженість організму, що проступала сухим жаром на його обличчі. Споглядаючи скляну пластину, він думав про Сеттембріні, про катеринщика-педагога, батько якого народився під небом Еллади; Сеттембріні розумів любов до тіла, цього вищого зразка органічного життя, як політику, бунт і красномовство, освячуючи спис громадянина на вівтарі людства; думав також про свого колегу доктора Кроковскі й про те, чим з недавнього часу він з ним займався в тиші затемненого кабінету, згадував про двоїсту природу психоаналізу й про те, наскільки він сприяє дії та поступові й наскільки споріднений він з могилою та її сумнівною анатомією. Уявляв собі та порівнював обох дідів — свого та італійця, бунтаря й консерватора, які ходили в чорному через зовсім різні причини, й зважував їхні достоїнства; сам із собою розмірковував над такими широкими категоріями, як форма й свобода, дух і плоть, честь і ганьба, час і вічність, — нараз відчуваючи коротке та різке запаморочення від думки про те, що орлики знову зацвіли й що скоро рік наскочить на самого себе, замкнувши коло.

Ганс Касторп називав свої відповідальні розумування в мальовничому куточку досить дивно, по-хлоп'ячому — називав словом «правити», користувався цим дитячим висловом наче для забави, улюбленої, незважаючи на те, що вона часом була причиною страху, запаморочення, сердечних хвилювань, і від неї його ще більше кидало в жар. Що з того, якщо напруга, пов'язана з цією діяльністю, змушувала його спиратися підборіддям на комірець, — горда постава цілком відповідала його внутрішній гідності, якої він набував од «правління», думаючи про вищу форму органічного життя, яка з'являлася перед його внутрішнім поглядом.

«Homo Dei» — так потворний Нафта називав оту найвищу форму, захищаючи її від учення англійських економістів. Тож хіба дивно, що Ганс Касторп, стурбований тією відповідальністю, що лежала на ньому, як на людині цивільній, в інтересах «правління» вважав своїм обов'язком разом з Йоахимом навідати куцого професора? Сеттембріні не стане цього заохочувати — Ганс Касторп був досить розумним та чутливим, щоб ясно це збагнути. Вже перша зустріч була для гуманіста неприємною, й він явно спробував перешкодити їй та з педагогічних міркувань відгородити молодих людей і в першу чергу його,— так казав собі меткий Ганс Касторп, важка дитина життя, — від знайомства з Нафтою, хоча сам італієць спілкувався з ним та вів дискусії. Усі вихователі такі. Собі вони дозволяють усе цікаве під тим приводом, що вони до цього вже «доросли»; та молоді вони це забороняють і вимагають, щоб вона визнала себе ще «не дорослою» до цікавого. На щастя, катеринщик, власне, не мав права щось там забороняти молодому Гансові Касторпу, та він і не робив жодних таких спроб. Важкому вихованцю досить було лише зімітувати свою нечутливість та вдати простодушного, й тоді ніщо не завадить йому відгукнутися на запрошення куценького Нафти, що він і зробив за кілька днів після їхньої зустрічі, в неділю, разом з Йоахимом, який мимоволі приєднався до нього, попередньо вилежавши належний йому час.

Від санаторію Берґгофа до будиночка з обплетеними виноградом дверима було всього кілька хвилин пішки. Хлопці зайшли, не зазираючи до бакалійної крамниці, й піднялися вузькими, пофарбованими в брунатний колір сходами на другий поверх, де поряд із дверним дзвінком була прибита табличка з прізвищем дамського кравця Лукачека. Двері відчинив підліток, одягнутий у своєрідну ліврею, що складалася зі смугастої куртки та гетрів, то був служка, коротко підстрижений та червонощокий. Вони запитали, чи дома пан професор Нафта, й оскільки не мали з собою візитівок, то спробували втовкмачити хлопчикові свої імена, після чого той пішов до пана Нафти — як він його називав, опускаючи звання професора, — оголосити про відвідувачів. Двері в кімнату навпроти були відчинені, і перед ними відкрилася майстерня кравця, де Лукачек, незважаючи на вихідний, сидів на столі, схрестивши ноги, та шив. Він був блідий та зовсім лисий; з-під велетенського, подібного на стручок носа понуро звисали по обидва боки чорні вуса.

— Добрий день, — привітався Ганс Касторп.

— Grütsi, — відповів кравець місцевою говіркою, хоча швейцарський діалект ніяк не пасував ні до його прізвища, ні до зовнішности й звучав трохи фальшиво та дивно.

— Працюєте? — вів далі Ганс Касторп, похитуючи головою. — Але сьогодні ж неділя!

— Термінова робота, — коротко кинув Лукачек, не відриваючись од шитва.

— Щось, напевне, шикарне, — припустив Ганс Касторп, — потрібне для якогось балу чи бенкету?

Кравець довго не відповідав, одкусив нитку, заселив нову й лише тоді кивнув.

— Гарно виходить? — запитав Ганс Касторп. — З рукавами чи відкрите?

— З рукавами, це для однієї старої пані, — відповів Лукачек з помітним чеським акцентом. Повернення хлопчика перервало розмову, яка велася крізь прочинені двері.

— Пан Нафта просить панів завітати, — повідомив він, відчинивши перед хлопцями двері, що були за кілька кроків коридором праворуч, і трохи підняв портьєру. Гостей зустрів Нафта. Взутий у пантофлі з пряжками, він стояв на зеленому, як мох, пухнастому килимі.

Брати були просто вражені розкошами великого, на два вікна, кабінету, в якому опинилися, вони були буквально засліплені від подиву; адже вбогість будиночка, сходи, жалюгідний коридор нічого такого не провіщали, й завдяки контрастові елегантність інтер'єру набувала казкового блиску, якого вона сама по собі не мала, — і тим більше для Ганса Касторпа та Йоахима. Та все-таки обстановка була багатою, навіть розкішною, й хоча в кімнаті стояли письмовий стіл та книжкові шафи, вона не надто нагадувала робочий кабінет. Надто багато було там шовкових тканин винно-червоного та багряного кольорів: портьєра, що приховувала полущені двері, була з такого шовку, фіранки, оббивка меблів, розташованих поряд з другими дверима біля стіни, майже цілком завішеної величезним гобеленом. З меблів у кімнаті стояли барокові крісла з м'якими валиками на бильцях та круглий з бронзовими фігурними прикрасами стіл, за яким було видно диван у такому самому стилі з плюшевими подушками. Вздовж стін поміж обох дверей стояли книжкові шафи. Вони були з червоного дерева так само, як і письмовий стіл, що займав простінок між вікнами, точніше, не стіл, а секретер, з висувною, нахиленою кришкою та скляними дверцями, запнутими зсередини зеленим шовком. Та в кутку, ліворуч від дивана та стола, знаходився справжній витвір мистецтва: велика розфарбована дерев'яна скульптура, що стояла на вкритій червоним підставці — «П'єта», наївність та виразність якої доходили до гротеску та водночас змушували внутрішньо здригнутися: Богородиця в очіпку, з піднятими бровами та скривленим від страждання ротом тримає на колінах страстотерпця — фігуру з примітивно спотвореними пропорціями та грубо підкресленою анатомією, що свідчило якраз про її незнання; у похилену голову Спасителя впинаються терни, обличчя та тіло забризкані, замарані кров'ю, згустки скипілої крови як виноградини стікають з рани на боці та з виразок від цвяхів на долонях і ступнях. Ця виразна скульптура надавала прикрашеній шовком кімнаті особливого акценту. Шпалери, що проглядали над книжковими шафами та на стіні з вікнами, очевидно, також були вибрані самим господарем; їхні зелені поздовжні смуги пасували за тоном до м'якого килима, що застилав червоні мостини. Лише з низькою стелею нічого не вдалося зробити. Вона так і залишилася голою та потрісканою. Але з неї звисала маленька венеційська люстра. На вікнах були довгі, до самої підлоги кремові штори.

— Ось ми і з'явилися на колоквіум! — сказав Ганс Касторп, більше звертаючи увагу на скульптуру, що викликала побожний страх, аніж на господаря дивовижної кімнати, який тут-таки зауважив, що брати дотримали слова. Зробивши гостинний жест маленькою ручкою, він запропонував сісти на крісла, та Ганс Касторп, мов зачарований, спершу попрямував до дерев'яної скульптури й зупинився перед нею, ставши руки в боки та схиливши на бік голову.

— Що це у вас тут? — тихо сказав він. — Надзвичайно гарно. Як передано страждання! Старовинна, звичайно?

— Чотирнадцяте сторіччя, — відповів Нафта. — Очевидно, райнська школа. Вражає, еге ж?

— Дуже вражає, — сказав Ганс Касторп. — Не може не вражати. Ніколи б не подумав, що настільки потворне, я перепрошую, могло б водночас бути таким прекрасним.

— У творах духовного світу та душевних переживань, — вів далі Нафта, — потворне, як правило, переростає в прекрасне, а прекрасне — в потворне. Тут ми маємо справу з духовною, а не з тілесною красою, позбавленою іскри розуму. І до того ж абстрактною, — додав він. — Краса тіла є абстрактною, реальною є лише внутрішня краса, краса релігійного почуття.

— Це ви дуже слушно помітили та вирізнили, — сказав Ганс Касторп. — Чотирнадцяте сторіччя?.. — перепитав він. — Тисяча триста якийсь рік? Так, це справжнісіньке середньовіччя, й ваша «П'єта» підтверджує те уявлення, яке склалося в мене останнім часом стосовно цієї епохи. Я про неї, по суті, нічого не знав, адже я людина технічного поступу, якщо вже так говорити. Але тут, нагорі, моє уявлення про середньовіччя значно розширилося. Тоді ще не існувало політичної економії, це, звичайно, ясно. А чия це робота?

Нафта здвигнув плечима.

— А яка різниця? — сказав він. — Таке нас не має цікавити, як нікого не цікавило в той час, коли цю скульптуру було створено. Її автором є не якийсь Monsieur^[20], що вважав себе генієм-одинаком, цей твір анонімний і колективний. До речі, це вже пізнє середньовіччя, готика, signum mortificationis^[21]. Тут ви не знайдете жодного бажання згладити, прикрасити зображення розп'яття, як то вважали за потрібне в романську епоху, тут — жодних царських корон, жодного торжества над світом та мученицькою смертю. Тут усе прямо сповіщає про страждання та слабкість плоті. Лише готичне мистецтво зі своїм аскетизмом є по-справжньому песимістичним. Напевне, ви не знайомі з трактатом Іннокентія III «De miseria humanae conditionis»^[22] — надзвичайно дотепний твір. Він написаний у кінці дванадцятого століття, але наочною ілюстрацією для нього може слугувати лише мистецтво пізнього середньовіччя.

— Пане Нафта, — сказав Ганс Касторп, насилу переводячи дух, — мене надзвичайно цікавить кожне ваше слово. Ви кажете: «Signum mortificationis»? Це я маю запам'ятати. А перед тим ви говорили про «анонімне і колективне», про що, очевидно, також варто порозмислити. На жаль, ваша правда, я не знайомий з трактатом папи Іннокентія III — я так розумію, що це був папа. Чи правильно я вас зрозумів, що той трактат є аскетичним і дотепним? Чесно кажучи, я ніколи не підозрював, що це поєднувані речі, та якщо поміркувати, то, звичайно, роздуми над жалюгідною людською долею дають привід поглузувати над слабістю плоті. Чи можна цей трактат десь роздобути? Якщо дуже напружитися, то, гадаю, моїх знань з латини, можливо, вистачить, щоб подужати цей трактат.

— У мене є ця книжка, — відповів Нафта, кивнувши головою на одну з книжкових шаф. — Вона у вашому розпорядженні. Але давайте сядемо. З дивана ви також зможете добре бачити «П'єту». А ось і невеликий підвечірок...

Хлопчик-служка приніс чай, а до нього нарізаний шматочками пиріг з пісочного тіста, поданий у вишуканому кошику із срібною облямівкою. А слідом за ним хто ж це заходить, наче на крилах, крізь відчинені двері та вигукує «Sapperlot!»^[23], «Accidenti!»^[24]? Це з'явився пан Сеттембріні, що мешкає на поверх вище, з'явився для того, щоб скласти панству компанію. Побачивши крізь віконце братів, пояснив італієць, він устиг дописати до кінця почату сторінку для енциклопедії, над якою якраз працює, і вирішив також напроситися в гості. Цілком природно, що він прийшов. Давнє знайомство з мешканцями «Берґгофа» давало йому на це право, та й з Нафтою, незважаючи на глибокі ідейні розбіжності, він, як видно, підтримував досить тісний зв'язок, судячи зтого, що господар привітався з ним запросто і без здивування, як зі свійською людиною. І все-таки його поява викликала в Ганса Касторпа змішані почуття. По-перше, як йому здалося, Сеттембріні з'явивсь, аби не залишати їх з Йоахимом чи, точніше кажучи, його наодинці з потворним, куцим Нафтою й своєю присутністю створити своєрідну педагогічну противагу; по-друге, цілком очевидно, що Сеттембріні не лише не проти, а, навпаки, охоче користається нагодою тимчасово поміняти своє горище на розкоші шовкової кімнати Нафти та скуштувати там чаю у вишуканій обстановці: перш ніж узяти чашку, він потер жовтуваті руки, зверху від мізинця порослі чорними волосинками, й з відвертим, навіть висловленим уголос схваленням став наминати пиріг, тонкі, вигнуті шматки якого були помережані шоколадними прожилками.

Розмова далі велася навколо П'єти, оскільки Ганс Касторп ніяк не міг од неї відірвати погляд, причому раз по раз звертався до пана Сеттембріні, намагаючись залучити його до критичного аналізу художнього твору, — хоча відраза гуманіста до цієї скульптурної окраси кімнати досить ясно читалася з виразу його обличчя, коли він обвертався в той бік: він сів спиною до кута кімнати, в якому та скульптура стояла. Надто вихований, щоб прямо сказати все, що думає, Сеттембріні обмежився зауваженням щодо неточностей у співвідношеннях та тілесних пропорціях, які суперечать життєвій правді; вони зовсім його не зворушують, оскільки допущені не через примітивне невміння, а зловмисно, через принцип, з чим Нафта зловтішно погодився. Звичайно, про технічну безпорадність годі тут говорити. Ми маємо зразок свідомого вивільнення духу, його емансипації від природного, прямої зневаги до природи, релігійно вмотивованої відмови від смиренного їй слідування. Та коли Сеттембріні заявив, що зневага до природи та до її вивчення може завести людство лише в глухий кут, і взявся, напротивагу безглуздій безформності, що насаджувалася мистецтвом середньовіччя та його наслідувачами пізніших епох, високопарно вихваляти греко-римську спадщину, класицизм, форму, красу, розум та радісне сприйняття життя, оскільки лише вони здатні посприяти людському поступу, в розмову втрутився Ганс Касторп та запитав, як же в такому разі бути з Плотіном, котрий, і це відомо, соромився власного тіла, та з Вольтером, який в ім'я розуму протестував проти «обурливого» лісабонського землетрусу? Недолуго? Це також було недолугим, та якщо добре поміркувати, то недолуге, з його погляду, варто було б назвати душевною шляхетністю, і недолуга ворожість готичного мистецтва до природи врешті так само шляхетна, як і протест Плотіна та Вольтера, адже в ній виражається те саме вивільнення з-під влади фатуму та факту, та сама свободолюбна гордість, яка не бажає коритися сліпій силі, а саме — природі...

Нафта зайшовся сміхом, що, як уже було сказано, дуже нагадував звук надтріснутої тарілки і закінчився спазмою кашлю. Сеттембріні з гідністю сказав:

— Ось бачите, своєю дотепністю ви шкодите здоров'ю нашого господаря й виявляєте невдячність за такий чудовий пиріг. І взагалі, хіба вам притаманна вдячність? До речі, вдячність я розумію як гідне використання одержаних дарів...

Та оскільки Ганс Касторп збентежився, Сеттембріні з чарівливою люб'язністю додав:

— Ми вже знаємо, інженере, що ви полюбляєте жарти. Але ваша манера дружньо кепкувати з доброчесности ніяк не ослабила мою впевненість у тому, що ви до неї дотримуєтесь. Ви, звичайно, знаєте, що коли дух виступає проти природи в ім'я гідности та краси людини, то такий бунт є шляхетним, але немає шляхетности в бунті, який, хоч прямо і не ставить собі за мету принизити та збезчестити людину, проте призводить до цього. Вам також відомо, які нелюдські жахи, яку кровожерливу нетерпимість породила епоха, котрій завдячує своїм походженням твір мистецтва за моєю спиною. Досить лише нагадати вам огидний тип інквізитора, криваву постать якого-небудь Конрада Марбурзького та його фанатичну ненависть до всього, що протистояло пануванню надприродного. Я гадаю, ви не будете визнавати меч та вогнище засобами любови до людства...

— Зате таким засобом, — додав Нафта, — очевидно, була машина, за допомогою якої Конвент очищав світ від поганих громадян. Усі церковні кари, в тому числі й вогнище, й відлучення, накладалися, щоб порятувати душу від вічної загибелі, чого не скажеш про пристрасть до винищення, яку виявили якобінці. Дозволю зауважити: будь-яке правосуддя, що вдається до катування та страт без віри в потойбічне життя, є звірячим нонсенсом. А стосовно знищення людини, то історія цього приниження є історією розвитку громадянського духу. Ренесанс, епоха Просвітництва, природничі та економічні вчення дев'ятнадцятого сторіччя зробили все, буквально, — все можливе, щоб сприяти такому приниженню, починаючи з новітньої астрономії, котра з центру всесвіту, поля борні бога та диявола за жадане творіння, зробила нічим не примітну крихітну планетку, й це поки що позбавило людину її величного становища в космосі, на яке, до речі, спиралась астрологія.

— Поки що? — вираз обличчя пана Сеттембріні, коли він скрадливо поставив це запитання, було щось від інквізитора, впевненого, що той, хто дає свідчення, ось-ось заплутається та попадеться на єресі.

— Авжеж. На кілька століть, — незворушно підтвердив Нафта. — Складається враження, що й у цьому відношенні честь схоластики буде відновлена, до того йдеться. Птолемей візьме гору над Коперником. Геліоцентрична система одержує, нарешті, ідейну відсіч, яка, треба сподіватися, призведе до бажаної мети. Наука виявиться філософськи вимушеною повернути Землі її почесний статус, який прагне зберегти за нею церковна догма.

— Що? Що? Ідейна відсіч? Виявиться філософськи вимушеною? Приведе до мети? Що за волюнтаризм я чую від вас? А безпристрасні дослідження? А чисте пізнання? А істина, шановний добродію, яка нерозривно пов'язана зі свободою, а її мученики, що, на вашу думку, ганьблять землю, але, можливо, стануть вічною славою нашої планети?

Пан Сеттембріні ставив свої запитання дуже різко. Сидів, поважно виструнчившись, і сипав на куцого Нафту високими словами, дедалі підвищуючи голос, у якому чулася непорушна впевненість у тому, що противникові нічого іншого не залишається, як зніяковіло мовчати у відповідь. Під час своєї репліки він тримав у руці шматочок пирога, але тепер поклав його назад на тарілку, після всього сказаного не бажаючи до нього навіть торкатися.

Нафта заперечував з підступним спокоєм:

— Любий друже, чистого пізнання просто не існує. Законність церковної гносеології, яка зводиться до тези Святого Авґустина «я вірую, щоб пізнавати», не підлягає жодному спростуванню. Віра є інструментом пізнання, а інтелект — це вторинне. Ваша безстороння наука є мітом. Будь-яка віра, будь-який світогляд, будь-яка ідея, словом, усе це неминуче пов'язане з волею, й завдання розуму полягає в тому, щоб її витлумачити, довести. Все у всіх випадках зводиться до quod erat demonstrandum^[25].

Уже саме поняття доказу містить у собі, говорячи мовою психології, потужний волютаристичний елемент. Великі схоласти дванадцятого, тринадцятого сторіч сходилися на переконанні, що хибне з погляду теології не може бути істинним для філософії. Але облишмо теологію, якщо хочете, проте гуманізм, який не визнає, що хибне з погляду філософії не може бути істинним для природничих наук, це вже не гуманізм. Аргументація святого суду проти Ґалілея полягала в тому, що його положення є філософськи безглуздими. Більш убивчої аргументації годі й шукати.

— Е-е! Аргументи нашого бідного великого Ґалілея виявилися таки соліднішими. Ні, давайте говорити по-серйозному, professore^[26]! Перед цими двома молодими людьми, які так уважно нас слухають, дайте мені відповідь ось на яке запитання: вірите ви в істину, в об'єктивну наукову істину, прагнути до якої є вищим законом будь-якої моральности й чиє торжество над будь-яким авторитетом становить славну історію людського духу?

Ганс Касторп та Йоахим, які сиділи обличчям до Сеттембріні, повернулися тепер до Нафти, перший швидше, другий ледь повільніше.

— Таке торжество є неможливим, адже авторитет — це сама людина, її інтереси, її чесноти, її благо, отже між авторитетом та істиною не може бути суперечностей. Вони збігаються.

— Отже, істина...

— Істинним є те, що корисно для людини. Саме в людині втілена вся природа, з усієї природи лише вона створена, і вся природа існує лише для неї. Людина є мірою всіх речей, і її благо є єдиним критерієм істини. Теоретичне пізнання, позбавлене практичного значення, для ідеї людського блага є настільки нецікавим, що істинність такої науки не можна визнати, її слід не допускати. У сторіччя панування християнського світогляду природничі науки вважалися позбавленими користи для людини. Лактанцій, якого імператор Костянтин обрав як наставника для свого сина, прямо запитував, яке блаженство він одержить, якщо знатиме, де бере початок Ніл та все, що фізики торочать про небо. Тож дайте відповідь на його запитання! Якщо філософію Платона поставили вище від усіх інших, то лише тому, що вона була спрямована не на пізнання природи, а на пізнання Бога. Можу вас запевнити, незабаром настане той час, коли людство повернеться до цього погляду й визнає, що завдання істинної науки полягає не в гонитві за нечестивими істинами, а в умінні відокремити все згубне чи навіть просто духовно малозначуще, — словом свідчити на користь інстинкту, міри та вибору. Досить інфантильною є думка про те, що церква буцімто відстоювала пітьму й боролася зі світлом. Вона була тричі права, коли оголошувала гріховним будь-яке «безпристрасне» прагнення до пізнання природи речей, тобто таке, яке не переймається духовним, вічним спасінням, а що справді занурює й ще більше занурить людство в пітьму, так це «безпристрасні», позбавлені будь-якої філософії природничі науки.

— Ви залучаєте нас до прагматизму, — відповів Сеттембріні, — який досить лише перенести в сферу політики, щоб зразу побачити всю його небезпечність. Добрим, істинним і справедливим є лише те, що корисно державі. Її благо, її велич, її могутність стають вищим моральним критерієм. Чудово! Але таким чином розв'язуються руки для будь-яких злодіянь, і проста людська правда, індивідуальна справедливість, демократія розлітаються на порох...

— Давайте дотримуватися логіки, — запропонував Нафта, — або Птолемей і схоласти мали рацію, і світ є конечним у часі та просторі. Тоді божество є трансцендентним, протилежність між Богом та світом залишається в силі, й людина також — істота дуалістична: конфлікт її душі полягає в зіткненні чуттєвого та надчуттєвого, і все суспільне, таким чином, відходить на другий план. Лише такий індивідуалізм я можу визнати за послідовний. Або ж ваші астрономи епохи Відродження відкрили істину й космос є безконечним. Тоді немає надчуттєвого світу, немає дуалізму; потойбічне входить у поцейбічне, протилежність між Богом та природою усувається, й оскільки в такому разі людська особистість також перестає бути ареною борні двох ворожих начал, а, навпаки, становить єдине гармонійне ціле, то в основі людського конфлікту лежить виняткова суперечність між особистими та загальними інтересами, й цілі держави, як за часів язичництва, стають моральним законом. Або те, або те.

— Я протестую! — вигукнув Сеттембріні, простягаючи руку з чашкою в бік господаря. — Протестую проти такого наклепу на сучасну державу, наклепу, буцімто вона означає диявольське закріпачення особистости! І втретє протестую, протестую проти болючої дилеми — прусський порядок або середньовічна реакція, — адже саме цю дилему ви хочете нам накинути. Сенс демократії полягає саме в індивідуалістичній корекції будь-якого державного абсолютизму. Істина та справедливість є найбільш цінною окрасою моральности, й хай вони навіть часом вступають у конфлікт із інтересами держави, створюючи видимість ворожих до неї сил, та насправді вони переслідують вище, можна навіть сказати — духовне благо держави! Відродження започаткувало обожнення держави! Яка вбога логіка! Завоювання — я зумисне підкреслюю етимологічне значення цього слова — завоювання Ренесансу та епохи Просвітництва — це, шановний добродію, розкріпачення особистости, права людини, свобода!

Слухачі нарешті зітхнули, оскільки під час довгої інвективи Сеттембріні сиділи, затамувавши подих. Ганс Касторп від напливу почуттів навіть не зміг стриматися, щоб не ляснути долонею по столі, хоч і притишено.

— Блискуче! — процідив він крізь зуби; Йоахим також явно був задоволений, незважаючи на випад проти пруського порядку. Потім обидва обвернулися до співбесідника, який щойно одержав приголомшливу відсіч. Ганс Касторп аж нахилився вперед від нетерпіння, сперся об стіл та підпер підборіддя кулаком, як того вечора, коли малював свинку, і в напруженому чеканні впнувся поглядом у пана Нафту.

Той сидів у мовчазній напрузі, склавши худі руки на колінах. Тоді сказав:

— Я намагався внести логіку в нашу розмову, а ви відповідаєте мені шляхетним красномовством. Не стану заперечувати, що епоха Ренесансу породила все те, що йменується лібералізмом, індивідуалізмом, громадянським гуманізмом тощо — це мені достатньо відомо; але ваше «етимологічне підкреслювання» мене аніскілечки не заторкує, адже «войовнича», героїчна молодість наших ідеалів уже давно в минулому, ці ідеали мертві, або майже дощенту знищені. І ті, хто викине їх на смітник історії, вже стоять на порозі. Ви називаєте себе, якщо не помиляюся, революціонером. Але якщо ви гадаєте, що майбутні революції принесуть людям свободу, то глибоко помиляєтесь. Принцип свободи за п'ятсот років виконав своє призначення і доживає віку. Педагогіка, яка й досі вважає себе донькою Просвітництва та бачить у критиці, у вивільненні й викохуванні свого «я», в руйнуванні цілком визначених життєвих форм головний засіб виховання, — така педагогіка ще може здобувати короткочасні риторичні перемоги, але її відсталість для людей обізнаних не підлягає жодному сумніву. Всі виховальні спілки, які справді заслуговують так називатися, здавна знали, до чого насправді зводиться будь-яка педагогіка: це абсолютна наказовість, залізна спаяність, дисципліна, самопожертва, відмова від власного «я», насильство над особистістю. Й, нарешті, лише безсердечним нерозумінням юности можна пояснити уявлення, що молодь прагне свободи. У глибині душі вона прагне послуху.

Йоахим витягся. Ганс Касторп почервонів. Пан Сеттембріні взявся нервово теребити свої гарні вуса.

— Ні! — вів далі Нафта. — Не звільнення та розвиток особистости становлять таємницю та потребу нашого часу. Те, що йому потрібно, те, до чого він прагне й здобуде, — це... терор.

Останнє слово він вимовив, стишивши голос і без жодного жесту; тільки скельця окулярів зблиснули. Усі троє слухачів, разом із Сеттембріні, здригнулися, зрештою, італієць швидко опанував себе й посміхнувся.

— А дозвольте поцікавитися, — запитав він, — кого й що ви бачите, мені це надзвичайно цікаво, навіть не знаю, як краще запитати: кого і що ви бачите носієм — я неохоче повторюю ваш вислів — цього терору?

Нафта сидів у напруженому мовчанні, поблискуючи окулярами. Тоді промовив:

— До ваших послуг. Гадаю, не помилюся, якщо зроблю припущення щодо нашої цілковитої згоди стосовно ідеального, первісного стану людства, стану, коли люди не знали ані держави, ані насильства й у своїй дитячій цнотливості були близькими до Бога; тоді не існувало ні панування, ні прислужництва, ні закону, ні кари, ні несправедливости, ні плотських зв'язків, ні класових розбіжностей, а панувала рівність, братерство, моральна досконалість.

— Чудово. Згоден, — заявив Сеттембріні. — Згоден за винятком пункту про плотські зв'язки, які, очевидно, існували завжди, адже людина все-таки є високорозвиненим хребетним і не може поводитися інакше, ніж інші живі істоти...

— Хай буде так. Я констатую нашу, загалом, спільну позицію стосовно первинного райського, позбавленого судочинства, по-дитячому цнотливого стану, втраченого після гріхопадіння. Гадаю, що ми можемо пройти разом ще певний відтинок шляху, пояснивши виникнення держави суспільним договором, необхідність якого виникла з появою гріха для захисту від несправедливости та визнанням держави, як джерела владного насильства.

— Benissimo!^[27] — вигукнув Сеттембріні. — Суспільний договір... Та це ж Просвітництво, це ж Руссо. Я ніяк не гадав...

— Перепрошую. Наші шляхи тут розходяться. Спираючись на той факт, що будь-яка влада й насильство первинно належали народові й він передав своє законодавче право і свою владу державі, правителям, ваша школа приходить до висновку, що ставить революційне право вище від права монарха. Тоді як ми...

— Ми? — подумав, нашорошившись, Ганс Касторп... — Хто такі ці «ми»? Потім треба буде обов'язково запитати Сеттембріні, хто тут мався на увазі.

— Тоді як ми, — вів далі Нафта, можливо, не менш революційно, завжди виводили з цього першість церкви перед світською владою. Адже якщо небожественний характер держави написаний в неї на чолі, — того історичного факту, що вона виникла з волі народу, а не встановлена — як церква — Господом Богом, було б цілком достатнім, щоб засудити її, якщо й не як пряме породження зла, то, принаймні, як породження необхідности в гріховній кволости.

— Держава, шановний добродію...

— Я знаю, що ви думаєте про національну державу. «Ніщо не може бути вищим за любов до батьківщини та безмежний потяг до слави». Я цитую Верґілія. Ви підправляєте його дещицею ліберального індивідуалізму, й ось вам демократія; але ваше принципове ставлення до держави від цього ніяк не змінюється. Вам, очевидно, зовсім немає діла до того, що душею держави є гроші. Сподіваюся, ви не будете цього заперечувати. Античність була капіталістичною, оскільки сповідувала ідею держави. Християнське середньовіччя ясно усвідомлювало іманентність капіталізму світської держави. «Гроші стануть кесарем» — це пророцтво стосується ще одинадцятого сторіччя. Хіба заперечуватимете, що воно збулося просто дослівно й що таким чином диявол беззаперечно взяв гору над людиною?

— Любий друже, за вами слово. Мені просто не терпиться дізнатися, хто цей Великий Невідомий, носій терору.

— Ризикована цікавість для речника суспільного класу, що є носієм свободи, яка згубила світ. У крайньому разі я можу обійтися без ваших заперечень, адже політична ідеологія буржуазії мені відома. Ваша мета — це демократична імперія, переростання національного державного принципу в загальний, у світову державу. А правитель цієї імперії? Ми його знаємо. Ваша утопія страхітлива, проте в цій точці ми якоюсь мірою знову сходимось. Отже, ваша світова капіталістична республіка містить у собі щось трансцендентне; й справді, світова держава — це вихід за межі світської держави, а ми обидва однаково віримо, що досконалому первинному стану людства має також відповідати прихований ще в далекому майбутньому, досконалий кінцевий стан. З часів Григорія Великого, засновника граду Божого, церква ставила перед собою завдання повернути людину під Господнє керівництво. Претензія Папи на цілковиту владу була не самодостатньою метою, диктатура намісника Божого на землі була лише засобом та шляхом до порятунку, перехідною формою від язичницької держави до царства небесного. Ви розповідали цим молодим шукачам істини про криваві злодійства церкви, про її караючу нетерпимість, — і зовсім даремно, адже релігійний запал, певна річ, немає нічого спільного з пацифізмом. Григорій сказав: “Хай буде проклятим кожен, хто боїться окропити свій меч у крові!” Те, що влада є злом, ми знаємо. Та царство Боже настане лише тоді, коли дуалізм добра й зла, посейбічного та потойбічного, духу та влади тимчасово буде усунутий, поступиться принципові, який поєднує в собі й аскетизм, і панування. Ось це я і маю на увазі, коли говорю про необхідність терору.

— А носій, носій?!

— Ви ще питаєте? — здивувався Нафта. — Невже ви з вашим манчестерським лібералізмом забули про існування суспільного вчення, яке взялось олюднити та передолати економізм, учення, чиї принципи та цілі — такі самі, як і християнського граду Божого. Отці церкви називали слова “моє” та “твоє” згубними, а приватну власність — узурпацією та крадіжкою. Вони відкидали приватне землеволодіння, адже за Божим природним правом земля є спільним надбанням людей і тому плоди свої приносить для всіх. Вони вчили, що лише пожадливість, наслідок гріхопадіння, захищає права власника та створила приватну власність. Вони були настільки гуманними, настільки зневажали гендлярство, що вважали комерційну діяльність згубною для душі, тобто для людяности. Вони ненавиділи гроші й грошові операції та говорили, що капітал — це паливо для пекельного вогнища. Основний закон економіки, за яким ціна визначається співвідношенням попиту та пропозиції, зневажали вони до глибини душі, а використання кон'юнктури засуджували як цинічну експлуатацію нужди ближнього. Та, на їхню думку, існувала ще гріховніша експлуатація — експлуатація часу, сваволя змушувати платити собі премію за простий перебіг часу, а саме — відсотки, зловживаючи загальним, Богом даним устроєм, яким є час, заради вигоди одного і на шкоду іншому.

— Benissimo! — вигукнув Ганс Касторп, у захопленні використовуючи слівце, яким зазвичай Сеттембріні висловлював своє схвалення... — Час... загальний, даний Богом устрій... Це надзвичайно важливо!..

— Цілком справедливо! — вів далі Нафта. — Думка про збільшення грошей самоплином здавалася огидною для цих багатих духом людей, і під поняття лихварства вони підводили будь-які спекуляції та операції з відсотками, оголошуючи кожного багатія якщо не злодієм, то спадкоємцем злодія. Вони йшли далі. Подібно до Томи Аквінського, вони вважали ганебним заняттям торгівлю як таку, торгівлю в чистому вигляді, — тобто купівлю та продаж з одержанням прибутку, але без обробки та поліпшення продукту. Працю як таку вони ставили не дуже високо, адже вона є справою етичною, а не релігійною й служить життю, а не Богові. Та оскільки мова йшла про життя та економіку, вони вимагали, щоб умовою економічної користи та мірилом суспільної поваги служила продуктивна діяльність. Вони поважали орача, ремісника, але ні в якому разі — торгаша чи промисловця. Адже хотіли, щоб виробництво спиралося на потреби й засуджували масове виготовлення товарів. Ось усі ці економічні принципи та мірила, що століттями перебували в забутті, й воскресли в сучасному русі комунізму. Цілковитий збіг, аж до внутрішнього сенсу вимоги диктатури, що висувається Інтернаціоналом праці проти Інтернаціоналу гендлярів та спекулянтів, висувається світовим пролетаріатом, який у наш час буржуазно-капіталістичному загниванню протиставляє гуманність та критерії граду Божого. Диктатура пролетаріату, ця політико-економічна рятівна вимога сучасности, не має на меті панування заради самого панування на віки вічні, а тимчасове зняття суперечности між духом та владою під знаком хреста, сенс її в передоланні світу шляхом світового панування, в переході, в трансцендентності, в царстві Божому. Пролетаріат продовжує справу Григорія, його господній порив, і так само як папа, пролетаріат не побоїться окропити руки в крові. Його місія залякати заради оздоровлення світу та досягнення рятівної мети — братерства синів божих, що не знає ні класів, ні держави.

Такою була різка промова Нафти. Присутні мовчали. Хлопці поглянули на Сеттембріні. Він мусив якось на це відповісти. Він сказав:

— Потрясаюче! Маю визнати, я просто вражений. Цього я ніяк не чекав. Roma locuta^[28]. І як, як говорив! На наших очах пан Нафта здійснив священне сальто-мортале — і якщо в епітеті міститься суперечність, то він її «тимчасово усунув», так, так! Повторюю: це потрясаюче. Чи вважаєте ви тут можливими, професоре, які-небудь заперечення, заперечення суто логічного характеру? Щойно ви намагалися розтлумачити нам сутність християнського індивідуалізму, що базується на дуалізмі Бога та світу, й доводили нам його незаперечну перевагу над будь-якою мораллю, яку визначає політика. А за кілька хвилин ви доводите соціалізм до диктатури та суцільного залякування. Як же це пасує одне до одного?

— Протилежності, — сказав Нафта, — можуть пасувати одна до одної. Неузгодженим є лише половинчасте та посереднє. Ваш індивідуалізм, як я вже дозволив собі зауважити, — це половинчастість поступку. Він підправляє вашу язичницьку державну мораль завдяки дещиці християнства, дещиці «прав людини», дещиці так званої свободи, ось і все. А індивідуалізм, що випливає із космічної, астрологічної значущости кожної душі, індивідуалізм не соціальний, а релігійний, який сприймає людяність не в протилежності між «я» та суспільством, а в протилежності «я» та Бога, тіла та духа, — такий істинний індивідуалізм чудово вживається з обов'язками, які накладає колектив...

— Анонімний та колективний, — промовив Ганс Касторп.

Сеттембріні вирячився на нього.

— Мовчіть, інженере! — присадив він Ганса Касторпа з суворістю, яку треба було списати на рахунок його нервозности та напруження. — Навчайтеся, але не виставляйтесь! Так, це відповідь, — сказав він далі, звертаючись до Нафти. — Маловтішна, але таки відповідь. Одначе подивімося, до чого це призведе... Відкидаючи індустрію, християнський комунізм відкидає техніку, механізацію, поступ. Відкидаючи те, що ви називаєте гендлярством, тобто гроші та грошові операції, які античність ставила незрівнянно вище від землеробства та ремесла, він відкидає свободу. Адже цілком очевидно, що таким чином, як у середньовіччі, всі приватні та суспільні відносини будуть прив'язаними до землі, в тому числі — мені нелегко це вимовити — й людська особистість. Якщо годує лише земля, то тільки земля дає й свободу. Ремісник та селянин, хоч би якою повагою вони користувалися, не маючи землі, стають кріпаками того, хто нею володіє. І справді аж до пізнього середньовіччя більшість населення навіть у містах становили кріпаки. По ходу розмови ви не раз згадували про людську гідність. А тим часом виступаєте за моральність економічного ладу, який нав'язує людям неволю та позбавляє їх людської гідности.

— Про людську гідність та її приниження, — відповів Нафта, — можна сказати багато чого. Але на даний момент задовольнюся вже тим, що помічені вами об'єктивні взаємозв'язки спонукатимуть вас розуміти свободу не лише як красивий жест, а як проблему. Ви стверджуєте, що в галузі економіки християнська мораль з усією її красою та людяністю призводить до закріпачення. Я ж стою на тій позиції, що справа свободи, або, якщо говорити конкретніше, справа міст, незважаючи на всю свою цивілізаторську роль, історично пов'язана з надзвичайним падінням моралі в галузі економіки, з усіма лиходійствами сучасного гендлярства та спекуляції, з сатанинською владою грошей, прибутку.

— Я змушений наполягати на тому, щоб ви не ховалися за сумнівами та антиноміями, а прямо й недвозначно визнали себе прихильником найчорнішої реакції.

— Першим кроком до істинної свободи та гуманізму мало би бути подолання малодушного страху, який вам навіює слово «реакція».

— Ну, годі вже, — заявив Сеттембріні з легким дрожем у голосі, він відсунув од себе чашку й тарілку, які, зрештою, були порожніми, і підвівся з оббитого шовком дивана. — На сьогодні досить, мені здається, для одного дня вже достатньо. Професоре, ми дякуємо за смачне частування і за надзвичайно змістовну бесіду. На моїх друзів з «Берґгофа» чекають процедури, і я хотів би ще показати їм своє скромне помешкання нагорі. Ходімо, панове! Addio, padre!^[29]

Тепер він назвав Нафту ще й «падре»! Ганс Касторп відзначив це, повівши бровою. Ніхто не став заперечувати, коли Сеттембріні вирішив завершити гостину, самовільно розпоряджався хлопцями й навіть не поспитав, чи не хоче Нафта до них приєднатися. Подякувавши господареві, брати відкланялися й одержали запрошення завітати знову. Вони пішли за італійцем, причому Ганс Касторп не забув прихопити позичену йому книжку «De miseria humanae conditions», зачитаний томик у м'якій палітурці. Лукачек зі своїми понуро відвислими вусами все ще сидів на столі та шив сукню для старої пані, в чому вони могли пересвідчитися, проходячи повз прочинені двері кравця, щоб піднятися вже зовсім крутими та вузькими сходами, що вели на мансардний поверх. До речі, якщо придивитися, то це був зовсім не мансардний поверх, а просто горище, з голими кроквами під ґонтовою покрівлею й тією особливою літньою атмосферою комори та запахом прогрітого дерева. Але це горище було поділене перестінком на дві кімнатки, в яких мешкав республіканець-капіталіст: перша правила за кабінет літературного співробітника «Соціології страждань», а друга — за спальню. З невимушеною веселістю Сеттембріні показав усе це своїм друзям, називаючи своє житло тихою, затишною квартиркою, аби підказати їм належні для похвали слова, якими ті тут-таки скористалися. Так, квартирка чудова, запевнили обидва в один голос, тиха й затишна, як він цілком слушно висловився. Вони зазирнули до спальні, де перед вузьким і коротким ліжком, що стояло в кутку, лежав маленький, ізшитий з клаптиків килимочок, потім знову привернули свою увагу до кабінету, який був умебльований трохи менш убого, тут навіть панував якийсь парадний, навіть зарозумілий порядок. Четверо незграбних старомодних стільців із солом'яними сидіннями симетрично вишикувались обабіч дверей, диван також був присунутий до стіни, тож середину кімнати займав лише невеликий, покритий зеленим сукном круглий столик, на якому чи то у вигляді прикраси, чи то для тамування спраги, але, у кожному разі, аскетично-тверезо стояла карафка з водою, а на ній перевернута догори дном склянка. Книжки в палітурках та брошури, похилившись набік, підпирали одна одну на стінній поличці; біля прочиненого віконця здіймалося тендітне, з відкидною кришкою та на високих ніжках бюрко, порад на підлозі лежала маленька підстилка з товстого фетру, на якій заледве можна було поміститися. Ганс Касторп для проби став на фетрову підстилку, за робоче місце пана Сеттембріні, де той з енциклопедичною метою аналізував художню літературу в ракурсі людського страждання, сперся на похилу кришку й оголосив, що стоїться тут дуже зручно й затишно. Висловивши припущення, що, напевне, в Падуї за своїм бюрком так само стояв і батько Лодовіко, схиливши над нею довгий, тонкий ніс, Ганс Касторп тут-таки дізнався, що він справді стоїть за пультом покійного вченого й що не лише бюрко, але й солом'яні стільці, стіл і навіть карафка дісталися Сеттембріні від батька; більше того, солом'яні стільці належали ще дідові-карбонарію й прикрашали його адвокатську контору в Мілані. Це звучало досить вражаюче. Стільці в очах молодих людей нараз набули певного політично-підривного характеру, і Йоахим зіскочив з того, на якому сидів, нічого не відаючи та закинувши ногу на ногу, підозріло оглянув його і більше вже на нього не сідав. А Ганс Касторп, стоячи за бюрком Сеттембріні-старшого, розмірковував про те, як віддається роботі тут його син, поєднуючи в творах красного письменства політику діда з гуманізмом батька. Потім утрьох вони вийшли на вулицю. Письменник зголосився провести братів додому.

Дорогою вони спершу мовчали, але це мовчання було ніби вступом до розмови про Нафту. Ганс Касторп міг зачекати, адже він був переконаний, що пан Сеттембріні обов'язково заведе мову про свого сусіда, що він лише через те й пішов з ними. Й Ганс Касторп не помилився. Глибоко зітхнувши, ніби перед забігом, італієць почав:

— Панове, я хочу вас застерегти.

Й оскільки потім настала пауза, Ганс Касторп, звичайно, запитав з підробним подивуванням: застерегти від чого? Міг би, принаймні, сказати: від кого? — але він висловився так невизначено, щоб підкреслити своє нерозуміння, тоді як навіть Йоахим здогадувався, про що мова.

— Від особи, в якої ми щойно гостювали, — відповів Сеттембріні, — і з якою я вас познайомив усупереч своїй волі та бажанню. Ви знаєте, що це сталося випадково, я нічого не міг удіяти і все-таки я несу відповідальність, і навіть дуже серйозну. Мій обов'язок — указати вам, як людям молодим та недосвідченим, принаймні, на духовну небезпеку спілкування з цим чоловіком і просити вас триматися від нього на певній відстані. Його формою є логіка, але суттю — безлад.

Еге ж, з Нафтою, справді, не зовсім усе так чисто, визнав Ганс Касторп, Нафта висловлювався часом дещо дивнувато; в нього так виходило, ніби Сонце обертається навколо Землі. Але як, урешті, могло б їм спасти на думку, що слід утримуватися від зустрічей з його, пана Сеттембріні, приятелем? Адже італієць сам визнав, що саме через нього вони познайомилися з паном Нафтою, зустріли їх разом, він з ним ходить на прогулянки, запросто заглядає на чай, це ж доводить...

— Безперечно, інженере, безперечно, — голос пана Сеттембріні звучав м'яко, так ніби він змирився з долею, але чулося й легке тремтіння. — Все це можна мені закинути, ось ви й закидаєте. Гаразд, я готовий узяти на себе відповідальність... Я мешкаю з цим паном під одним дахом, зустрічі в такій ситуації неминучі, слово за словом, й ось виходить знайомство. Пан Нафта — людина розумна, а це трапляється не так-то й часто. Він любить розмірковувати, я також. Моя поведінка, можливо, й заслуговує на осуд, але я користуюся нагодою схрестити клинки ідей з достойним суперником. Нікого в мене тут немає... Словом, це правда, я заходжу до нього, він до мене, ми разом ходимо на прогулянку. Й сперечаємося. Сперечаємось несамовито ледь не щодня, але, маю визнати, протилежність та ворожість його поглядів, можливо, мене особливо й притягає, змушує шукати з ним зустрічі. Суперечки мені необхідні. Переконання не можуть вижити, якщо немає нагоди їх захищати, а я міцний у своїх переконаннях. Але чи можете ви стверджувати про себе те саме — ви, лейтенанте, та й ви, інженере? Ви беззбройні перед інтелектуальним штукарством, вам загрожує небезпека, ваш розум та душа можуть постраждати від усієї цієї напівфанатичної, напівозлобленої казуїстики.

Так, так, це, звичайно, правда, погодився Ганс Касторп, вони з братом більшою чи меншою мірою перебувають під загрозою. Важкі діти життя, так би мовити, він розуміє. Та з іншого боку, цьому можна протиставити Петрарку з його девізом, пан Сеттембріні знає, про що мова, а послухати міркування Нафти у будь-якому разі таки варто: треба віддати йому належне, те, що стосується комуністичної епохи, коли нікому не буде дозволено брати відсотки за час, було блискуче висловлено, окрім того, його дуже зацікавили й деякі думки про педагогіку, які без Нафти він ніколи б не почув...

Пан Сеттембріні стиснув губи, і Ганс Касторп поквапився додати, що сам він, звичайно, утримується від того, щоб брати чиюсь сторону чи висловлювати якусь позицію, просто йому здалася цікавою думка Нафти про молодь і про те, чого вона прагне.

— Але спершу поясніть мені ось яку річ! — вів Ганс Касторп далі. — Цей пан Нафта, я кажу «цей пан», щоб показати, що я не так-то йому й симпатизую, навпаки, внутрішньо ставлюся до нього досить насторожено...

— І тут ви маєте абсолютну рацію! — вдячно вигукнув Сеттембріні.

— ...він багато говорив проти грошей, цієї душі держави, як сам висловився, й проти власности, оскільки вона, по суті, є крадіжкою, словом, проти капіталістичного багатства, про яке він, наскільки я пам'ятаю, сказав, що воно є паливом пекельного полум'я, — так приблизно він висловився, якщо не помиляюсь, і на всі лади вихваляв середньовіччя, яке забороняло брати відсотки. Тоді як він сам... Перепрошую, але у нього має бути... Заходиш до нього й не можеш приховати свого здивування. Увесь цей шовк...

— Отож бо й воно, — посміхнувся Сеттембріні, — смак у нього досить характерний...

— ...чудові старовинні меблі, — перераховував Ганс Касторп, — «П'єта» чотирнадцятого сторіччя... Венеційська люстра... маленький гайдук у лівреї... і шоколадного пирога скільки хочеш... Сам по собі він мав би...

— Пан Нафта, — відповів Сеттембріні, — сам по собі такий самий капіталіст, як і я.

— Але ж? — наполягав Ганс Касторп. — Ви теж мали б сказати зараз «але», пане Сеттембріні.

— Що ж, вони нікого зі своїх не залишають у скруті.

— Вони?

— Так, отці.

— Отці? Які ще отці?

— Та єзуїти, інженере!

Запала мовчанка. Брати остовпіли. Ганс Касторп нарешті вигукнув:

— Як, хай йому грець, під три чорти, — то він єзуїт?!

— Ви вгадали, — не без іронії зауважив Сеттембріні.

— Та я б ніколи в житті... Хто б міг подумати! Так ось чому ви величали його «падре»?

— То було невелике ввічливе перебільшення, — відповів Сеттембріні. — Пан Нафта не має священицького сану. На заваді стала хвороба. Але він був послушником і давав обітницю. Хвороба змусила його перервати заняття теологією. Потім він кілька років був префектом в орденській школі, тобто наглядачем, наставником, вихователем молодшого покоління. Це відповідало його педагогічним схильностям. Він і тут може займатися улюбленою справою, викладаючи латину в «Фрідеріціанумі». Тут він уже п'ять років. І абсолютно невідомо, чи колись йому дозволять поїхати звідси. Проте він є членом ордена і, навіть якби був менш тісно з ним пов'язаним, ніколи не знав би нужди. Я сказав вам, що сам по собі він бідний, тобто не має жодної власности. Як же інакше, такий статут. Зате орден володіє незліченними багатствами і, як бачите, непогано піклується про своїх.

— Господи, — пробурмотів Ганс Касторп. — Та я ніколи не думав і не гадав, що таке досі існує! Єзуїт! Це ж треба!.. Але поясніть мені ось таку річ: якщо про нього так добре дбають, якого біса він тоді живе тут... Я не хочу сказати нічого поганого про ваше помешкання, пане Сеттембріні, ви чудово влаштовані в Лукачека, там так тихо й затишно. Але все-таки, якщо Нафта, так би мовити, купається в грошах — чому він не найме собі респектабельнішу квартиру, в доброму домі, з пристойними сходами та великими кімнатами? У тому, що він сидить у цій дірі з усіма своїми шовками, є щось таке таємниче, майже авантюристичне...

Сеттембріні здвигнув плечима:

— Гадаю, це вияв тактовности та особистого смаку. Він, я гадаю, таким чином заспокоює своє антикапіталістичне сумління, мешкаючи в кімнаті жебрака, й компенсує збитки способом життя, якого дотримується. Тут грає роль і певна стриманість. Нема чого виставляти на показ те, як тобою опікується нечистий. Тож він і маскується непримітним фасадом, а за ним дає волю своїй церковній любові до шовків...

— Дивовижно! — сказав Ганс Касторп. — Маю визнати, що для мене це щось цілком нове, я аж захвилювався. Ні, ми дуже забов'язані вам, пане Сеттембріні, за це знайомство. Як хочете, але ми ще не раз побуваємо у вас удома й навідаємо пана Нафту. Це справа вирішена. Такі зустрічі надзвичайно розширюють духовні обрії, дозволяють зазирнути в світ, про існування якого й гадки не мав. Справжній єзуїт! Але коли я кажу «справжній», то задаюся питанням, яке щойно спало мені на думку і яке неодмінно треба з'ясувати. Я сам себе питаю: чи він справжній? Я знаю, ви вважаєте, що той, про кого потай піклується нечистий, взагалі не може бути таким, яким він мав би бути. Але я маю на увазі інше: чи такий він, яким має бути єзуїт, — ось що спало мені на думку. Він такого наговорив — ви знаєте, що я маю на увазі, — про християнський комунізм, про релігійний порив пролетаріату, який не побоїться окропити руки в крові, — словом, речі, в порівнянні з якими ваш дід з його списом громадянина був, перепрошую, чистим ягнятком. Хіба таке дозволяється? Чи схвалюють керівники ордену такі погляди? Чи узгоджується це з ученням римо-католицької церкви, яке орден шляхом різних інтриг, як я чув, намагається поширити на цілий світ? Чи це часом не те, що називають — ну, єрессю, відступництвом, некоректністю? Ось про що я міркую собі стосовно Нафти, й охоче прислухаюся до вашої думки.

Сеттембріні посміхнувся.

— Дуже просто. Пан Нафта, звичайно, перш за все, єзуїт, справжній, від голови до п'ят. А, по-друге, він людина розумна — інакше я не цінував би його товариства, — тож він шукає нових комбінацій, нових способів прилаштуватися, припасуватись, нових варіантів, що узгоджуються з теперішнім часом. Ви бачили, що він і мене подивував своїми теоріями. Вперше був він переді мною настільки відвертим. Ваша присутність його явно надихнула, і я скористався з нагоди, щоб його подражнити, змусити висловитися до кінця з певних питань. Це звучало досить-таки кумедно, досить-таки жахливо...

— Так, так, але чому він не став священиком? Адже міг би за своїм віком.

— Я ж вам казав: перешкодила хвороба.

— Гаразд, але хіба ви не вважаєте, що коли він перш за все єзуїт, а вже потім — розумна людина з комбінаціями — що ця, друга, обставина, долучена ззовні, має зв'язок з його хворобою?

— Що ви хочете цим сказати?

— Ні, ні, пане Сеттембріні. Я хочу лише сказати, що він має мокру плямку на легені, яка й завадила йому стати священиком. Але й комбінації також, напевне, могли б завадити, тож і комбінації, і мокра плямка певною мірою пов'язані між собою. Він також, по-своєму, ніби як важка дитина життя, joli jésuite з petite tache humide^[30].

Вони дійшли до санаторію. Перед тим, як попрощатися, вони ще постояли кружком на платформі перед будинком, і кілька пацієнтів, що тинялися біля під'їзду, спостерігали за ними. Сеттембріні сказав:

— Тож я ще раз застерігаю вас, мої юні друзі. Я не можу заборонити вам розвивати це знайомство, якщо вас охопила цікавість. Але озбройте серце й розум недовірою, нехай ніколи не зачахне у вас дух критичного опору. Я схарактеризую вам цього чоловіка одним словом: він сластолюбець.

Обличчя братів видовжилися від здивування. Потім Ганс Касторп запитав:

— Що?.. Як ви сказали? Але даруйте, він же член ордена. Там дають певні обітниці, настільки мені відомо, до того ж він такий хирлявий і миршавий...

— Не говоріть дурниць, інженере, — заперечив Сеттембріні. — Хирлявість тут ні до чого, а стосовно обітниць, то можна придумати собі відмовку. Але я говорив у ширшому, духовному сенсі, і вважав, що ви здатні мене зрозуміти. Пам'ятаєте, як я колись навідавсь у вашу кімнату — це було давно, дуже давно, — тоді ви перебували на постільному режимі після прийняття вас до санаторію...

— Звісно! Ви зайшли, коли вже стемніло, й увімкнули світло, я це пам'ятаю як зараз...

— Гаразд, тож у тодішній розмові, як то, слава Богу, часто трапляється, ми заторкнули з вами високі матерії. Здається, говорили про життя і смерть, про доброчинність смерти, оскільки вона — умовата інструмент життя, і про її огидну личину, в якій вона постає, тільки-но дух хибним чином вирізняє її, перетворюючи в самодостатній принцип! Панове! — вів далі Сеттембріні, підступаючи до молодих людей та тикаючи в них, ніби виделкою, великим та середнім пальцями лівої руки, щоб краще заволодіти їхньою увагою, при цьому застережно здіймаючи вказівний палець правої... — Затямте собі, дух є суверенним, його воля є вільною, він визначає світ моральности. Але досить духові лише дуалістично виокремити смерть, і вона волею духа стає, справді й на ділі, actu, ви розумієте мене, самодостатньою, ворожою до життя силою, небезпечним принципом, великою спокусою, і його царством є сластолюбство. Ви запитаєте мене: чому сластолюбство? Я відповім: тому що вона звільняє й визволяє, тому що вона є порятунком, але не порятунком від сил зла, а порятунком у злі. Вона звільняє від моралі та моральности, позбавляє витримки та твердости, дає простір до сластолюбства. Якщо я застерігаю вас від цього чоловіка, з яким звів вас всупереч своїй волі, якщо закликаю вас при зустрічах з ним тричі оперезати своє серце сталевим поясом критики, то лише через те, що всі думки його мають сластолюбний характер, адже вони перебувають під егідою смерти, — а смерть є надзвичайно розпусною силою, як я вам уже якось казав, інженере, — я добре пам'ятаю, що вдався до цього вислову, оскільки завжди зберігаю в пам'яті вдалі й точні епітети, які мені доводиться вживати, — сила, що скерована проти моральности, поступу, праці та життя, й шляхетним завданням будь-якого вихователя є збереження молодих умів від її згубного подиху.

Ніхто не зміг би висловити все це краще за пана Сеттембріні, висловити так чітко й опукло. Ганс Касторп та Йоахим Цімсен щиро подякували йому, попрощалися й піднялися сходами до порталу «Берґгофа», тоді як пан Сеттембріні поквапивсь повернутися до свого гуманістичного бюрка, що містилося на поверх вище від шовкової келії Нафти.

То були перші відвідини братами маленького Нафти. Потому вони були ще два чи три рази, якось навіть за відсутности пана Сеттембріні; й щоразу ці відвідини давали молодому Гансові Касторпу багатий матеріал для роздумів, коли, позираючи своїм внутрішнім оком на вищу форму органічного життя, яка поставала перед ним і звалася Homo Dei, він сидів серед синіх квітів свого улюбленого закутка і «правив».

Напад люті. Та ще дещо досить неприємне

Так настав серпень, і з першими днями місяця щасливо проскочила річниця з дня прибуття нашого героя сюди, нагору. Й добре, що проскочила — молодий Ганс Касторп думав про її наближення з якимось неприємним почуттям. Так траплялося з усіма. Дата прибуття не викликала радощів; серед пацієнтів, які перебували тут рік чи кілька років, було не прийнято згадувати про таке, і якщо мешканці «Берґгофа» зазвичай користувалися будь-якою нагодою для святкування та проголошення тостів, у міру можливостей примножуючи загальноприйняті великі відхилення в рівномірному ритмі та пульсації року, — частими та випадковими, так що жоден день народження, загальне обстеження, поквапний самовільний чи законний від'їзд не обходилися без частування та вистрілювання корків у ресторані, — то річницю приїзду відзначали хіба що мовчанням, даючи їй можливість проскочити непомітно, а то й справді, напевне, забуваючи про неї і сподіваючись на те, що інші також про неї не згадають. Часовим рахунком переймалися всі; стежили за календарем, за річним циклом, за щорічним поверненням зовнішніх ознак природи. Проте час, пов'язаний для кожного окремо з простором тут, нагорі, тобто особистий, індивідуальний час, вимірювали та вираховували хіба новачки та ті, що прибули на короткий термін, бувалі пацієнти надавали перевагу невиміряному, непримітно-вічному часу, дню, який завжди залишався б одним і тим самим, і кожен з достойною похвали делікатністю припускав щодо іншого таке саме почуття та бажання. Повідомити комусь, що сьогодні виповнилося три роки з того часу, як ти тут, вважалося верхом нахабства та нетактовности, проте такого ніколи й не траплялося. Навіть пані Штер, незважаючи на всі її недоліки, в цьому питанні виявляла відповідну тактовність та вихованість і ніколи б не припустилася такого проколу. Та, безперечно, її хвороба, лихоманний стан її тіла поєднувалися з неймовірним невіглаством. Зовсім недавно за столом вона сказала, що в неї «афекція» на верхівках легень, а коли мова зайшла про історію, заявила, що історичні дати завжди були її «полікратовим перснем», від чого присутні на мить мовби завмерли. Та щоб вона, скажімо, в лютому нагадала Цімсенові про його річницю, таке цілковито виключалося, хоча вона, непевне, про це подумала. Адже її злощасна голова була засмічена нікому не потрібними датами та фактами, і вона полюбляла встромляти свого носа в чужі справи; проте звичай змушував її стримуватися.

Так сталося і з річницею Ганса Касторпа. Щоправда пані Штер за сніданком спробувала була йому багатозначно підморгнути, та, перетнувшись з його відстороненим поглядом, швидко знітилася. Йоахим також змовчав, хоча він то, звичайно, пам'ятав і місяць і день, коли їздив до станції «Села», щоб зустріти там свого гостя, який «прибув його навідити». Зрештою, Йоахим удався не надто балакучим, — на відміну від Ганса Касторпа, що захопився тут розумуваннями, передусім про різних гуманістів та казуїстів, — з певного часу став особливо й навіть трохи дивно мовчазним, він і на запитання відповідав лише односкладово, зате вираз його обличчя був достатньо красномовним. Було ясно, що зі станцією «Село» його пов'язували зовсім інші уявлення, ніж зустріч та приїзд... Він вів жваве листування з рівниною. У ньому визрівала рішучість. І його приготування добігали кінця.

Липень був теплим і сонячним. Та з початком нового місяця погода зіпсувалася, стало похмуро й волого, пішли дощі, мокрий сніг, потім справжні снігопади, й за винятком рідкісних, по-літньому розкішних днів, увесь серпень та частину вересня трималася холодна погода. Спершу в кімнатах, нагрітих за літо, зберігалося тепло; там було градусів десять, що вважалося цілком допустимим. Та потім дуже швидко ставало холодніше та холодніше, й усі навіть зраділи снігові, який укрив долину, оскільки лише наявність снігу — низька температура сама собою не бралася до уваги — спонукала дирекцію затопити спершу в їдальні, а згодом і в кімнатах пацієнтів, тож після обов'язкової процедури лежання, скинувши ковдру та повернувшись до кімнати, можна було притуляти задубілі, мокрі руки до ожилих труб опалення, хоча від їхнього сухого подиху ще більше пашіли щоки.

Чи то вже настала зима? Якщо вірити почуттям, то складалося саме таке враження, і всі нарікали, що навіть і «не бачили літа», хоча самі ж таки його проґавили, безоглядно марнуючи час, особистий та календарний, за сприяння навколишніх природних та штучних обставин. Усі усвідомлювали, що ще будуть погожі осінні дні; можливо навіть довга вервечка днів, настане бабине літо, яке зі своїми теплими розкошами нічим не поступалося справжньому, якщо тільки не звертати увагу на те, настільки нижче стоїть сонце над обрієм і настільки раніше заходить. Проте зимовий краєвид за вікном та пов'язана з ним нудьга виявлялися сильнішими за такі міркування. Стоїш перед зачиненими балконними дверима та дивишся з відразою на хурделицю. — Йоахим довго стояв там і врешті здушеним голосом промовив:

— Отже, знову почнуться холоди.

Ганс Касторп з глибини кімнати заперечив:

— Не може бути, для зими ще зарано, хоча нібито все дуже на те скидається; якщо зима — то темінь, сніг, холод і теплі труби опалення, це вже справді зима. Та якщо подумати, що зима якраз нещодавно скінчилася і щойно зійшов сніг, у кожному разі, нам, правда, здається, мовби щойно була весна, — то часом, тут я цілком згоден з тобою, від цього аж занудити може. Тут треба бути обережним, щоб не втратити смак до життя, — дай мені пояснити свою думку. Я гадаю, світ загалом улаштований таким чином, щоб відповідати потребам людини й збуджувати в неї смак до життя, цього не можна не визнати. Цим я зовсім не хочу сказати, ніби світовий лад, ну, наприклад, хоча б величина нашої планети, час, який їй потрібен, щоб обертатися навколо власної осі та навколо сонця, перебіг дня та ночі, пір року, — словом, космічний ритм, розрахований на наші потреби, — то було б надто самовпевнено та наївно, відгонило б телеологією, як сказав би філософ. Просто наші потреби та загальні основні закономірності в природі, дякувати Богу, є співзвучними, — я кажу «дякувати Богу», оскільки за це справді ми маємо дякувати, — й коли на рівнині настає літо чи зима, то від минулого літа чи зими проминуло рівно стільки часу, що літо й зима здаються нам новими та бажаними, і це якраз є основою смаку до життя. А ось у нас тут, нагорі, цей порядок і гармонію порушено, по-перше, через те, що тут немає справжніх пір року, як ти колись висловивсь, а просто літні та зимові дні, pele-mele, впереміж, а по-друге, тому, що час, який ми проводимо, власне й не є часом, тож коли настає нова зима, вона зовсім не є новою, а тією самою старою; цим і пояснюється те незадоволення, з яким ти дивишся у вікно.

— Красно дякую за роз'яснення, — сказав Йоахим. — А тепер, коли все мені розтлумачив, ти, як мені видається, почуваєшся настільки задоволеним собою, що заодно відчуваєш задоволення і від усього цього життя... Ні! Досить! — майже скрикнув Йоахим. — Усе це свинство, мерзенне свинство, і якщо ти... то я особисто... — І він швидким кроком вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, — а на його гарних, лагідних очах ніби зблиснули сльози.

Ганс Касторп залишився в цілковитому збентеженні. Поки брат робив гучні заяви про свої наміри, він не сприймав це надто серйозно. Але тепер, коли саме обличчя Йоахима свідчило про його наміри і було таким промовистим та ще й сьогоднішня поведінка, все це налякало Ганса Касторпа, який зрозумів, що цей вояк цілком здатний від слів перейти до дії, — і Ганс Касторп так перелякавсь, аж побілів, злякався за них обох, за нього й за себе. «Fort possible qu'il va mourir»^[31], — подумав він, й оскільки ця обізнаність, безперечно, походила з третіх рук, то до неї домішувався біль давніх, досі непогамованих підозр, і ще Ганс Касторп подумав: «Невже він покине мене тут самого, — мене, який приїхав сюди лише для того, щоб його навідати?! — Й тут-таки додав: — Це було б цілком недолуго й жахливо, — це було б настільки недолуго й жахливо, що я відчуваю, як у мене холоне обличчя і серце калатає невпопад, бо якщо я залишуся тут сам, — а я залишуся, навіть якщо він поїде геть, я не зможу, мені неможливо поїхати з ним, — тоді, тоді, — що це з серцем, тепер воно зовсім завмирає? — тоді це буде на віки вічні, тому що самому мені вже ніколи не вдасться спуститися звідси на рівнину...

Таким був страшний хід думок Ганса Касторпа. Того-таки дня всі його сумніви були розвіяні: Йоахим сказав своє слово, жереб було кинуто, все вирішено.

Після чаю брати спустилися в світлий напівпідвал на щомісячне обстеження. Був початок вересня. Заходячи до ординаторської, звідки на них війнуло сухим теплом, вони застали за письмовим столом доктора Кроковскі, тоді як надвірний радник, який ніби ще більше посинів, стояв, схрестивши на грудях руки, притулившись до стіни та стискаючи в руках стетоскоп, яким постукував себе по плечі. Він позіхав, позираючи на стелю.

— Добридень, хлопці! — сказав він утомлено, та й надалі здавався млявим, меланхолійним, сповненим байдужости до всього. Напевне, знову накурився. Щоправда, для поганого настрою були об'єктивні причини, про які брати вже чули, відомі внутрішньосанаторні неприємності. Молоденька дівчина на ім'я Аммі Нольтінґ уперше приїхала до санаторію восени позаминулого року й за дев'ять місяців, у серпні, була виписана як здорова, у вересні вона знову повернулася, бо «їй стало погано», в лютому її вдруге відпустили на рівнину, оскільки були відсутні будь-які шуми, та вже в середині липня вона знову зайняла своє місце за столом пані Ільтіс. Й ось о першій ночі цю Аммі застали в її спальні з одним хворим, сином фабриканта фарб з Пірею, молодим хіміком на прізвище Поліпраксіос, тим самим греком, що на карнавалі привернув був до себе загальну й цілком заслужену увагу стрункістю та красою своїх ніг, причому застукала її не хто інший, як її ж подруга, яка від ревнощів ледь не втратила глузд. Вона проникла до кімнати Аммі тим самим шляхом, що й Поліпраксіос, тобто через балкон, і, охоплена гнівом та відчаєм від побаченої картини, здійняла жахливий крик, підняла на ноги ввесь дім і зробила скандал надбанням усього санаторію. Тож Беренс був змушений вигнати всіх трьох: афінянина, Нольтінг та її подругу, яка в розпалі пристрастей забула про власну честь. Тепер він саме обговорював цю прикру справу зі своїм асистентом, у якого, до речі, лікувалися й Аммі, й донощиця. Проводячи обстеження братів, Беренс зі смутком та почуттям безпорадности далі вів мову про цей випадок; справжній майстер аскультації, він був здатний вислуховувати в людини нутро й водночас вести розмову про сторонні речі та диктувати асистентові результати обстеження.

— Так, так, gentlemen^[32], оте кляте libido^[33]! — говорив він. — Ви, звичайно, ще маєте від тієї штуки насолоду, що вам... Везикулярне... Але мені, як головному лікареві, все це вже так остогидло, можете мені... глухувате місце... можете мені повірити. Хіба я винний, що туберкульоз пов'язаний з підвищеним статевим збудженням?.. досить жорстке дихання. Не я так усе це влаштував, а тут не встигнеш озирнутись, як можеш опинитися в ролі утримувача будинку побачень... укорочене під лівою пахвою. Ми пропонуємо психоаналіз, даємо можливість виговоритися — куди там! Що більше ці гультяї розповідають, то стають хтивішими. Я особисто виступаю за математику... Тут краще, шумів більше немає... Заняття математикою, кажу я їм, є чудовим засобом проти амурних поривів. Прокурор Паравант, якого сильно тягло на такі речі, взявся за математику, займається тепер квадратурою кола і відчуває велике полегшення. Та більшість надто дурні й надто ліниві, хай Господь їм простить... Везикулярне... Бачите, я чудово знаю, що для молоді зовсім не важко втратити тут глузд, і раніше я часом намагався боротися з розпустою. А потім виходило, що який-небудь брат чи наречений питав мене, дивлячись в очі, яке мені до того діло, відтоді я лікар і тільки лікар... слабкі хрипи праворуч угорі.

Він закінчив з Йоахимом, запхнув стетоскоп до кишені халата й величезною лівою рукою протер очі, як робив зазвичай, коли скисав та впадав у меланхолію. Майже машинально та час від часу позіхаючи від поганого настрою, промовив він свої звичні фрази:

— Ну, Цімсене, вище голову! Не все ще так, як має бути за підручниками фізіології, де-не-де ще є збої, і за шкалою Ґаффкі у вас ще не все гаразд, навіть на один бал більше, ніж було недавно, — зараз у вас шість, але не треба напускати на себе світову жалобу. Коли ви прибули сюди, справи були значно гірші, тут я можу вам дати розписку, і якщо ви перебудете тут ще, скажімо, до генваря — лютого — знаєте, що раніше казали «генваря»?

Це звучить для мене якось вишуканіше. Відтепер я вирішив говорити лише «генваря»... — Пане надвірний раднику... — почав був Йоахим. Він стояв оголений до пояса, стуливши підбори та виставивши вперед груди, з надзвичайно рішучим виразом обличчя, що так само вкрилося плямами, як і того разу, коли Ганс Касторп за відомих обставин подумав, що ось як, виявляється, бліднуть засмаглі люди.

— Якщо ви, — нічого не помічаючи, вів далі Беренс, — десь так з півроку справно нестимете тутешню службу, то будете просто молодцем, навіть захоплення Константинополя буде вам тоді до снаги, надмірна сила дасть вам змогу стати наймогутнішим командиром.

Хто зна, як довго надвірний радник, охоплений похмурим настроєм, плів би такі нісенітниці, якби не незворушний вигляд Йоахима, його очевидний намір висловитись і висловитися сміливо, не збили його з пантелику.

— Пане надвірний раднику, — сказав хлопець, — дозвольте доповісти: я вирішив від'їхати.

— Ось воно що! То ви збираєтеся стати комівояжером? А я гадав, що ви хотіли з часом, коли остаточно одужаєте, стати офіцером.

— Ні, пане надвірний раднику, через вісім днів я маю відбути.

— Мені не причулося? Ви кидаєте зброю, хочете втікти? Це ж дезертирство.

— Ні, я маю іншу думку з цього приводу, пане надвірний раднику. Я мушу відбути в полк.

— І це незважаючи на те, що через півроку я даю вам слово вас відпустити, а зараз відпустити ніяк не можу?

Йоахим тримався дедалі більше по-військовому. Він підтяг живіт і відкарбував:

— Я тут уже понад півтора року, пане надвірний раднику. Я не можу більше чекати. Спершу, пане надвірний раднику, ви вели мову про три місяці. Потім курс лікування розтягся то ще на три місяці, то на півроку, а я так і досі не здоровий.

— Хіба це моя провина?

— Звичайно, ні, пане надвірний раднику. Але далі чекати мені вже не можна. Я не можу очікувати тут цілковитого одужання, якщо ще хочу потрапити в полк. Треба їхати зараз. Мені буде потрібний час на екіпірування та таке інше.

— Ви повідомили про своє рішення родину? Одержали згоду?

— Моя мати погодилася. Все залагоджено. Мене зараховано корнетом у сімдесят шостий полк і до першого жовтня я маю прибути за призначенням.

— Незважаючи на ризик? — запитав Беренс, поглянувши на нього своїми набряклими від крови очима.

— Так точно, пане надвірний раднику, — промовив Йоахим тремтливими губами.

— Ну що ж, гаразд, Цімсен, — надвірний радник змінив тон, став поблажливішим, якось увесь розслабився. — Гаразд, Цімсен. Можете стати вільно! Їдьте з Богом. Я бачу, ви знаєте, чого хочете, і переймаєте цю справу на себе, і, звичайно, врешті, це ваша справа, а не моя, з тої самої миті, коли ви переймаєте її на себе. Кожен сам собі пан. Ви їдете без гарантії, я ні за що не ручуся. Та дасть Бог, усе може обійтися. Ваша професія пов'язана з перебуванням на свіжому повітрі. Цілком можливо, що то вам піде на користь і ви якось виборсаєтеся.

— Так точно, пане надвірний раднику.

— Ну а ви, хлопче з цивільного світу? Ви також з ним?

Тепер мав відповідати Ганс Касторп. Він стояв так само блідий, як і під час огляду рік тому, за результатами якого його прийняли до санаторію, стояв на тому самому місці, що й тоді, і знову було помітне пульсування його серця між ребрами. Він сказав:

— Я цілковито узалежнюю це від вашого висновку, пане надвірний раднику.

— Від мого висновку. Чудово, — і, підтягти його за руку до себе, Беренс узявся прослуховувати та простукувати. Він не диктував. Справа рухалася досить швидко. Закінчивши, сказав:

— Можете їхати.

Ганс Касторп, затинаючись, пробелькотів:

— Як... тобто? Хіба я здоровий?

— Так, ви здорові. Про вражене місце вгорі ліворуч вже нема чого говорити. Ваша температура не має до нього жодного стосунку. Звідки вона, мені навіть важко сказати. Гадаю, вона нічогісінько не означає. Тож з мого боку перепон до від'їзду я не бачу, можете їхати.

— Але... пане надвірний раднику... Ви, напевне, говорите зараз не всерйоз?

— Не всерйоз? Чого це раптом? Що це ви собі думаєте? Що ви думаєте зокрема про мене, хотів би я знати? За кого ви мене берете? За утримувача будинку побачень?

Він просто лютував. Синє обличчя надвірного радника стало буряковим від припливу крови, кутик верхньої губи над коротко підстриженими вусиками підскочив ще вище, оголивши зуби, й він уже нахиляв голову, як бик, вирячивши на Ганса Касторпа свої сльозаві, налиті кров'ю очі.

— Я вам цього не дозволю! — кричав він. — По-перше, я ніякий не утримувач, не власник! Я тут на службі! Я лікар! Лише лікар, ви розумієте?! Я не якийсь там звідник! Я вам не сеньйор Аморозо з віа Толедо в чудовому Неаполі, розумієте?! Я слуга стражденного людства! І якщо ви зволите мати іншу думку про мою особу, то можете обидва їхати під три чорти, до бісової мами або світ за очі, вибирайте самі! Щасливої дороги!

Великими кроками він попрямував до дверей, що вели у приймальню рентгенівського кабінету, рвонув їх та грюкнув за собою.

Брати розгублено обернулися до доктора Кроковскі, але той уткнувся носом у свої папери і, здавалося, був цілком поглинутий цим заняттям. Вони похапцем одягнулися. На сходах Ганс Касторп сказав:

— Це було жахливо. Ти колись його бачив таким?

— Ні, таким ще ніколи. Це така собі начальницька істерика. В таких випадках не залишається нічого іншого, як виявляти бездоганну коректність та чекати, коли гроза промине. Звичайно, він подратований через цю історію з Поліпраксіосом та Нольтінг. Але ти зауважив, — і було видно, як радість від здобутої ним перемоги підіймається в ньому й розпирає груди, — ти зауважив, як він зразу збавив тон і капітулював, коли зрозумів, що я не жартую? Треба лише твердо триматися, не дати себе збити. Тепер я маю сякий-такий дозвіл — він сам сказав, що я скоріш за все виборсаюся й за тиждень рушаємо... за три тижні я буду в полку, — поправився він, виводячи з гри Ганса Касторпа й відносячи слова, що на радощах вирвалися з нього, лише до себе.

Ганс Касторп змовчав. Він нічого не сказав ані про “дозвіл”, одержаний Йоахимом, ані про дозвіл, який він мав сам і про який також варто було поговорити. Він готувався до процедури лежання, запхнув до рота термометр, швидкими, впевненими рухами, з майстерністю, доведеною до досконалости, у цілковитій відповідності із заведеною тут практикою, про яку й гадки не мають на рівнині, загорнувся в обидві верблюжі ковдри й застиг у своєму зручному шезлонгу серед холодної вологости осіннього вечора, що вже насувався.

Низько висіли дощові хмари, вигадливий прапор було опущено, на мокрих гілках великої смереки ще лежали залишки снігу. Знизу, із загального павільйону, звідки рік тому до нього вперше долинув голос пана Альбіна, висіло приглушене шемрання розмов, а його обличчя й руки все більше дубіли від проникливого холоду. Та він був уже звичним до цього і вдячним за цей стан життя, який видавався йому єдино можливим для нього, за це право лежати в затишному кутку та розмірковувати про все, що заманеться.

Тож справу вирішено, Йоахим від'їжджає. Радамант його відпустив — не rite, не як зовсім здорового, але все-таки відпустив, частково навіть визнавши виявлену хлопцем наполегливість. Він поїде вузькоколійкою до Ландкварта, в Романсгорн, перетне широке бездонне озеро, яким, за баладою, проскакав вершник, і через усю Німеччину поїде додому. Житиме там, у рівнинному світі, серед людей, які навіть гадки не мають про те, як треба жити, нічого не знають про термометри, про мистецтво загортання в ковдри, про спальні мішки, про потрійні обов'язкові прогулянки, про... навіть важко сказати, важко назвати все, що люди там не знають, але думка, що Йоахим після проведених тут, нагорі, добрих півтора року, буде змушений жити серед непосвячених — ця думка, яка стосувалася лише Йоахима і хіба що дуже віддалено, лише як припущення мала відношення до нього, Ганса Касторпа, — настільки збила його з пантелику, що він заплющив очі та відмахнувся рукою. “Неможливо, неможливо”, — пробурчав він.

Але якщо це неможливо, то він має залишитися й жити тут, нагорі, сам, без Йоахима? Авжеж. І як довго? Поки Беренс відпустить його як цілком здорового, відпустить усерйоз, а не так, як сьогодні. Та, по-перше, термін цей був настільки невизначеним, що перед його неохопністю залишалося лише розвести руками, як то свого часу зробив Йоахим, і, по-друге, виникало питання: чи стане тоді неможливе більш можливим? Скорше навпаки. І якщо бути до кінця відвертим з самим собою, то зараз йому простягали руку допомоги, зараз, коли неможливе було не зовсім неможливим, яким воно стане пізніше, йому була запропонована опора та проводир, завдяки самовільному від'їздові Йоахима, на тяжкому шляху донизу, на рівнину, який він самотужки ніколи не віднайде. О, як гуманіст і педагог стане закликати його вхопитися за руку та піти за проводирем, коли гуманіст та педагог довідається про таку можливість! Адже пан Сеттембріні був поборником ідей га сил, до яких, звичайно, варто було дослухатися, зрештою, не беззастережно й не лише до них, але й до інших ідей та сил. Та й з Йоахимом було не інакше. Йоахим солдат, і цим усе сказано. Він від'їжджає майже в той самий час, коли пишногруда Маруся збирається повернутись (її приїзд очікували, як відомо, на перше жовтня), тоді як йому, цивільному Гансові Касторпу, від'їзд тому і видавався неможливим, що він має дочекатися Клавдії Шоша, про повернення якої не ведеться навіть жодних розмов. «Я маю іншу думку», — сказав Йоахим, коли Радамант звинуватив його в дезертирстві, що, безперечно, з погляду Йоахима видавалося лише порожньою балаканиною надвірного радника внаслідок його поганого настрою. Та йому, як людині цивільній, усе видавалось інакшим. Для нього — безперечно, так воно й було! Адже, щоб вихопити цю думку з плутанини почуттів, він і ліг сьогодні на балконі, незважаючи на холод та мокву, — для нього таки справді було б дезертирством, скориставшись нагодою, самочинно чи майже самочинно втекти на рівнину, втекти від почуття зростаючої відповідальности, яка в ньому щоразу виникала при спогляданні найвищої форми органічного життя, що зветься Homo Dei, дезертирством та зрадою стосовно до тяжких та пекучих, надмірних для його слабких сил та все-таки хвилюючих обов'язків «правити», до яких він удавався тут, на лоджії, та серед синіх квітів свого закутка біля місточка.

Він вихопив з рота термометр, вихопив так поквапливо, як лише одного разу в житті, коли вперше користувався цим філігранним інструментом, який продала йому старша сестра, і з таким самим нетерпінням, як і тоді, схилився над ним. Меркурій добряче піднявся, він показував тридцять сім і вісім, навіть майже дев'ять.

Ганс Касторп скинув із себе ковдри, підхопився та швидко пройшовсь кімнатою, до дверей у коридор і назад. Потім, знову зайнявши горизонтальне положення, стиха гукнув Йоахима і поцікавився про його криву.

— Я більше не міряю, — відповів Йоахим.

— А в мене темпус, — сказав Ганс Касторп, перекручуючи слово, як то робила пані Штер; на що Йоахим за своєю скляною перегородкою нічого не відповів.

І пізніше Йоахим нічого не сказав, не сказав ні того дня, ні наступного, не намагався заводити розмову про плани та наміри брата, які, через короткий термін від'їзду, мали самі собою проявитися в дії або в бездіяльності, як воно і сталося, а саме — в бездіяльності. Очевидно, Ганс Касторп дотримувався поглядів квієтистів, які вважали, що діяти означає гнівити Бога, який лише сам один воліє діяти. У всякому разі вся активність Ганса Касторпа за ці дні звелася до відвідання Беренса, до повторної розмови, про яку Йоахимові було розказано, а перебіг та результати якої він знав наперед. Брат заявив, що бере на себе сміливість більше довіряти попереднім численним порадам надвірного радника залишатися тут до цілковитого одужання, щоб таким чином відпала потреба повертатися сюди знову, аніж словам, сказаним зопалу в хвилину подратування; адже в нього 37,8, і він не може вважати себе відпущеним rite, і якщо недавній висновок надвірного радника не треба сприймати як своєрідну форму вигнання, засіб, до якого, наскільки йому відомо, він не давав жодного приводу, то, добре поміркувавши та діючи свідомо на відміну від Йоахима Цімсена, він вирішив ще залишитися тут, поки остаточно позбудеться інфекції. На що надвірний радник скоріш за все відповів: «Bon^[34], ось і чудово!» та «Які тут можуть бути образи!», й «Це було б найрозумніше», та: він зразу побачив, що з Ганса Касторпа вийде талановитіший пацієнт, ніж із того нетерплячого рубаки. Й так далі, й таке інше.

Приблизно так, за зовсім недалекими від істини припущеннями Йоахима, відбувалася та розмова, й тому він нічого не сказав, лише мовчки відзначив, що Ганс Касторп зі свого боку не вдається до жодних кроків стосовно від'їзду. А Йоахимові було й своїх клопотів досить! Де ще було йому думати про долю свого брата, який вирішив залишитися. Не важко уявити, яка буря вирувала йому в грудях. Може, то було навіть на краще, що він припинив заміряти температуру; розбив термометр, нібито випадково впустивши його; у тому стані, в якому перебував Йоахим, а він — то палав од жару, то бліднув од радощів та збудження — його температура могла будь-кого збити з пантелику. Він більше не міг лежати: цілий день ходив по кімнаті взад-уперед, як визначив Ганс Касторп, і це саме в ті години, чотири рази на день, коли ввесь «Берґгоф» завмирав у горизонтальному положенні. Півтора року! І нараз спуститися на рівнину, додому, наразі справді в полк, нехай лише й з неповним дозволом! Це в кожному разі ніяк не дрібниця, Ганс Касторп чудово розумів свого брата, що неспокійно крокував своєю кімнатою. Вісімнадцять місяців, цілий рік і ще півроку пробути тут, нагорі, глибоко вжитись, увійти в течію цього розпорядку, цього непорушного ритму життя, якому він увесь час підкорявся сім разів по сімдесят днів, — і раптом вирушити додому, на чужину, до непосвячених! Яких лише труднощів доведеться йому зазнати, перш ніж він там акліматизується! Хіба можна дивуватися, що хвилювання Йоахима було викликане не лише самою радістю, але й страхом, а, можливо, його гнав з кутка в куток кімнати біль розлуки з таким для нього звичним та знайомим? Не кажучи вже про Марусю.

Але радість переважала. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його, й Йоахим без упину говорив про самого себе, не переймаючись майбутнім свого брата. Він говорив про те, яким оновленим та свіжим видаватиметься йому світ: і життя, й сам він, і час — кожен день та кожна хвилина. Час для нього знову стане повноцінним, попереду повільні, насичені роки юности. Він говорив про свою матір, звідну тітку Ганса Касторпа, в якої були такі самі м'які чорні очі, як у Йоахима, і яку він не бачив за ввесь час свого перебування в горах. Вона також з місяця на місяць, з півріччя на півріччя відкладала свою поїздку та так і не вибралася до сина. Говорив із захопленою посмішкою про присягу, яку незабаром має скласти: церемонія відбуватиметься перед полковим прапором, і саме прапорові треба буде присягнути.

— Невже? — здивувався Ганс Касторп. — Серйозно? Палиці? Якійсь ганчірці?

— Так, звичайно, а в артилерії — гарматі, як символу.

— Досить-таки романтичні звичаї, — зауважив на це цивільний Ганс Касторп. — Я сказав би навіть сентиментально-фанатичні, — на що Йоахим гордо та радісно кивнув головою.

Він займався приготуваннями до від'їзду, сплатив останній рахунок в адміністрації, ледь не за три дні призначеного самому собі терміну став пакувати валізи. Спакував і зимові, і літні речі, а спальний мішок та верблюжі ковдри попросив прислужника зашити в мішковину: вони можуть стати у пригоді на маневрах. Він почав потихеньку прощатися. Відвідав Нафту та Сеттембріні — цього разу сам, брат не пішов з ним і навіть не поцікавився, як Сеттембріні поставився до раптового від'їзду Йоахима та його невід'їзду, й що сказав з цього приводу: чи тільки «ну, ну», чи «так, так», чи те і те, або «poveretto», — Йоахимові, очевидно, то було цілком байдуже.

Та ось настав переддень від'їзду, і Йоахим востаннє віддав належне санаторному ритуалові, кожному столуванню, кожній процедурі лежання, кожній обов'язковій прогулянці, попрощався зі старшою сестрою та лікарями. І нарешті настав ранок того дня; очі Йоахима збуджено блищали, а руки були крижаними, коли він з'явився на сніданок: Йоахим не спав цілу ніч, майже не доторкнувся до їжі, блискавично схопився зі стільця, тільки-но карлиця сповістила його, що речі завантажено, і поквапно попрощався з сусідами за столом. Пані Штер, бажаючи йому щасливої дороги, пустилася в сльози — то були легкі, несолоні сльози неосвіченої людини, — і тут-таки, хитаючи головою та крутячи рукою з розчепіреними пальцями, стала за спиною Йоахима робити зловісні знаки, найвульгарнішим чином висловлюючи вчительці свої сумніви щодо обгрунтованости такого від'їзду та щасливого його кінця. Ганс Касторп, який допивав свою каву стоячи, щоб зразу рушити за Йоахимом, усе це бачив. Треба було ще роздати чайові, прийняти у вестибюлі офіційне прощальне вітання від представника адміністрації. Як завжди, знайшлося чимало пацієнтів, які прийшли подивитися на від'їзд: тут була й пані Ілтіс зі «стерилетом», і панна Леві з обличчям кольору слонової кістки, і епілептичний Попов зі своєю нареченою. Вони махали хустинками вслід екіпажу, який, пригальмовуючи колесом по шурхотливому гравію, спускався головною алеєю донизу. Йоахиму вручили троянди. Він мав на собі капелюха. Ганс Касторп був з непокритою головою.

Ранок видався просто чудовим, перший сонячний ранок після тривалої негоди. Ш'ягорн, Зелені башти, купол Дорфберґа надзвичайно рельєфно виступали на тлі небесної блакиті, і Йоахим не міг відвести від них погляду. Аж досадно, що якраз на день його від'їзду всталилася хороша погода. Ніби навмисне, адже значно легше розлучатися в похмурий день. На що Йоахим сказав, що жодного полегшення він не потребує, а погода саме для маневрів, кращої для повернення на рівнину годі й бажати. Загалом вони говорили мало. Все якось так склалося для кожного з них та між ними, що їм важко було розмовляти. Крім того, перед ними на козлах, поряд з візником, сидів кульгавий консьєрж.

Високо сидячи та підскакуючи на жорстких подушках кабріолета, вони залишили позаду водоспад і вузькоколійку, виїхали на нерівномірно забудовану вулицю, що пролягала вздовж залізничного полотна, та зупинилися на мощеній бруківкою площі перед будівлею станції «Село», яка не надто відрізнялася від комори. І тут Ганс Касторп із жахом усе пригадав. З того дня, тринадцять місяців тому, коли він прибув сюди в сутінках, що ставали все густішими, він жодного разу не був на станції.

— Це ж я тут висів з потяга, — невідомо для чого сказав він, на що Йоахим лише відповів:

— Таки так, — і розрахувався з візником.

Зі звичною спритністю кульгавий устиг подбати про все, про квитки, про багаж. Вони стояли один перед одним на платформі побіля малесенького потяга, біля оббитого сірим сукном купе, де Йоахим зі своїм пальтом, портпледом та трояндами зайняв одне місце.

— Ну, то давай, складай свою романтичну присягу, — сказав Ганс Касторп, а Йоахим відповів:

— Буде зроблено.

Про що ж можна було ще говорити? Кожен просив іншого кланятися тим, хто був унизу, й тим, хто залишався нагорі. Потім Ганс Касторп уже тільки креслив ціпочком по асфальті. А коли пасажирам запропонували зайняти свої місця, він здригнувся й поглянув на Йоахима, а той поглянув на нього. Вони потисли один одному руки. Ганс Касторп непевно посміхавсь, а погляд Йоахима став серйозним та проникливо сумним.

— Гансе! — сказав він. Усесильний Боже, що може бути тяжче? Він назвав Ганса Касторпа на ім'я! Не просто сказав йому «ти» чи «старий», як то вони робили все життя, а всупереч будь-якій благочинній стриманості, до незручности збудженим тоном назвав його на ім'я! — Гансе! — сказав він, зі страхом та благанням стискаючи руку свого брата, і той помітив, що у схвильованого Йоахима, який не спав цілу ніч та був охоплений дорожньою лихоманкою, трясеться голова, як у нього самого, коли він «правив». — Гансе, — благав він, — приїзди чимскоріше! — Й заскочив на підніжку. Дверцята клацнули, пролунав свисток, загриміли буфери, паровозик смикнувся, й потяг рушив. Той, хто від'їздив, махав з вікна капелюхом, той, хто залишався, махав рукою. Зі щемливим почуттям смутку довго стояв він на платформі. Потім повільно посунув дорогою назад, тією самою дорогою, якою більше року тому його віз Йоахим.

Відбитий напад

Колесо вертілося. Стрілка часу рухалась уперед. Відцвіли зозулинець, горицвіт, відцвіла й дика гвоздика. Темно-сині зірочки тирлича та бліді ядучі квіти пізньоцвіту осіннього знову з'явилися серед мокрої трави, а ліси стали рудими. Осіннє рівнодення залишилось позаду, наближалося свято поминання померлих, а для більш натренованих транжирів часу — перша неділя посту, найкоротший день у році й Різдво. Та все ще стояли чудові жовтневі дні — такі, як тоді, коли брати оглядали полотна надвірного радника.

Після від'їзду Йоахима Ганс Касторп уже не сидів за столом пані Штер — тим самим столом, звідки відійшов на той світ доктор Блюменколь і де сиділа Маруся, яка тамувала вибухи безпричинних веселощів хустинкою, що пахла помаранчевими парфумами. Там сиділи тепер нові пацієнти, зовсім чужі люди. А нашому товаришеві, що на два з половиною місяці просунувся в глибину свого другого року, адміністрація виділила інше місце, за сусіднім столом, що стояв упоперек до старого, ближче до лівих дверей на веранду, словом, за столом Сеттембріні. Так, на місці, яке покинув гуманіст, тепер сидів Ганс Касторп, так само в кінці столу, навпроти лікарського стільця, який тримали за всіма сімома столами на випадок відвідин з боку надвірного радника чи його фамулуса.

Там, на покуті, ліворуч від місця головуючого, вільного для лікарів, на горі подушок сидів горбатий фотограф-любитель з Мексики, який унаслідок мовної ізоляції своїм застиглим виразом обличчя нагадував глухого; поряд з ним знаходилася стара діва з Трансильванії, та сама, що всім підряд безупинно розповідала про свого шваґра, на що вже якось нарікав Сеттембріні, адже того шваґра ніхто не знав і знати не хотів. У певні години дня вона з'являлася біля балюстради свого балкона і, закинувши за голову ціпочок з руків'ям із почорненого срібла, яким користувалася й під час обов'язкових прогулянок, здіймала в гігієнічно глибокому диханні свої плескаті, як тарелі, груди. Навпроти неї сидів чех, якого всі називали паном Венцелем, оскільки ніхто не міг до ладу вимовити його прізвища. Пан Сеттембріні свого часу намагався одним махом випалити неймовірне поєднання приголосних, з яких воно складалося, — звичайно не через щире старання, а лише для того, щоб продемонструвати шляхетну нездатність людини латинської культури пробитися крізь дикі нетрища звуків. Огрядний як кнур та з неймовірним навіть для тутешніх апетитом, чех, одначе, вже чотири роки запевняв, що скоро має померти. Коли вечорами в салонах збиралося товариство, він деренчав на перев'язаній стрічкою мандоліні пісні своєї вітчизни та розповідав про свої поля цукрового буряку, де працюють лише красиві дівчата. Ближче до Ганса Касторпа, обабіч столу, сиділи пан та пані Маґнуси, що мали в Галле власну броварню. Цю пару огортала атмосфера меланхолії, оскільки обоє втрачали важливі для життєдіяльности продукти обміну, пан Маґнус — цукор, а пані Маґнус — білок. Бліда пані Маґнус завжди здавалася пригніченою, так ніби для неї не залишалося вже ні крихти надії; від неї віяло духовною злиденністю, як із затхлого, порожнього льоху, і, можливо, ще наочніше, ніж у пані Штер, в неї проявлялося оте поєднання хвороби та глупоти, яке так коробило Ганса Касторпа, за що пан Сеттембріні йому вже дорікав. Пан Маґнус був жвавішим та говіркішим, хоча заводив лише такі розмови, які вже чимось виводили з рівноваги італійця. До того ж він легко дратувався й часто встрягав у бурхливі диспути з паном Венцелем через політику чи з якої іншої причини. Його обурювали національні претензії чеха, який до того ж був ворогом алкогольних напоїв і публічно засуджував з моральної точки зору фах броваря, тоді як той, увесь червоний як буряк, захлинаючись, доводив безперечну корисність напою, від якого залежав його власний добробут. У таких ситуаціях пан Сеттембріні завжди знаходив нагоду згладити гострі кути й превести все на жарт, та Ганс Касторп, що зайняв місце італійця, був не таким спритним, та й авторитету йому бракувало, щоб заступити пана Сеттембріні.

Лише з двома сусідами за столом Ганс Касторп налагодив тісніші стосунки: першим з них був А. К. Ферґе з Петербурга, благодушний страждалець, який полюбляв, бурмочучи слова крізь кучеристі рудувато-каштанові вуса, поговорити про виробництво галош та про далекі околиці російської імперії, про полярне коло та про вічну зиму на північному полюсі, з ним Ганс Касторп навіть часом ходив на обов'язкові прогулянки, що були для нього скорше розвагою. Другим сусідом — той сидів у кінці столу, навпроти горбатого мексиканця, і за будь-якої нагоди приставав до їхнього товариства — був лисуватий мангаймець з гнилими зубами на ім'я Везаль, Фердинанд Везаль, за фахом комерсант, той, чий погляд з похмурою хтивістю невідступно стежив за привабливою постаттю пані Шоша, а після карнавальної ночі він усіляко шукав дружби з Гансом Касторпом.

Везаль домагався свого з наполегливістю та смиренністю, із запопадливою відданістю, яка викликала в Ганса Касторпа страшенну відразу, адже він розумів складний її сенс, і все-таки вважав, що має відповідати на цю запопадливість по-людськи. Знаючи, що досить лише трохи насупити брови, щоб змусити слабкодухого мангаймця зіщулитись та відсахнутись, він спокійно зносив улесливу догідливість Везаля, який користувався з будь-якого приводу, аби якось прислужитися та позапобігати перед ним, зносив, коли той на обов'язкових прогулянках ніс за ним пальто — він ніс його майже з благоговінням, перекинувши через руку, — зносив, нарешті, й розмови мангаймця, які були завжди похмурими. Везаль полюбляв задавати ось такі, наприклад, запитання: чи є сенс освідчуватися в любові до жінки, яку ти кохаєш, але яка знати тебе не хоче — так би мовити, безнадійне освідчення в коханні. Як панове вважають? Він особисто вважав, що, безперечно, є сенс, що таке освідчення пов'язане з безмежним щастям. Навіть якщо акт освідчення викликає лише гидливість та містить у собі багато принизливого, то він на якусь коротку мить усе-таки встановлює певну любовну близькість із предметом кохання, спонукає його до інтимности, заводить у стихію своєї пристрасти, і якщо на цьому все закінчується, все-таки вічна втрата часто скуповується тією миттю шаленого блаженства, адже будь-яке освідчення означає насильство, і що сильнішу ти викликаєш огиду, то повніше відчуваєш блаженство... Тут спохмурніле обличчя Ганса Касторпа змушувало Везаля змінити тему, що скорше було викликано присутністю благодушного Ферґе, якому, як той сам не раз підкреслював, були чужими розмови про високі матерії, аніж моральним осудом з боку нашого героя. Тож оскільки ми намагаємося зобразити його не гіршим і не кращим, ніж він був насправді, то маємо повідомити й про те, що якось увечері бідолашний Везаль, залишившись наодинці з Гансом Касторпом, причепився до нього з жалісливими словами, благаючи ради Бога розкрити йому в усіх подробицях його враження та переживання в карнавальну ніч, на що Ганс Касторп погодився зі спокійною сердечністю, зовсім не зводячи цю розмовустишеним голосом, як то може здатися читачеві, до чогось ницого та легковажного. Проте ми маємо підстави звільнити нас і його від викладу цієї сцени, додамо лише, що Везаль після цього з подвійною відданістю носив за добросердим Гансом Касторпом його пальто.

Ось такими були нові сусіди за столом Ганса Касторпа. Місце праворуч від нього залишалося порожнім: воно було зайняте лише тимчасово, всього лише на декілька днів, таким самим гостем, яким колись прибув він сам, тобто родичем, що приїхав його навідати, гостем з рівнини, можна навіть сказати послом звідтіля, коротше кажучи, дядьком Ганса Касторпа — Джеймсом Тінаппелем.

То було так незвичайно, що з ним поряд сидів представник і посланець з його батьківщини, який у складках свого добротного англійського костюма ще носив свіжий аромат минулого життя, яке вже відійшло у вічність, іншого життя, що перебувало десь там, потойбіч цього світу. Але такого було варто чекати. Ганс Касторп тихцем уже давно готувався до вторгнення з рівнини і навіть наперед вирахував особу, якій і справді було доручено провести розвідку — що, зрештою, не становило особливих труднощів, оскільки Петера, який постійно перебував десь у плаваннях, навряд чи можна було брати до уваги, а щодо двоюрідного діда, то було загальновідомо, що його й десятеро коней не затягнуть у ці краї, небезпечні для нього своїм атмосферним тиском. Ні, тільки Джеймса могли послати домашні, доручивши розвідати все про пропалого; й Ганс Касторп давно вже на нього чекав. Та відколи Йоахим сам повернувся додому та розповідав у сімейному колі про тутешнє становище, напад з рівнини міг відбутися кожного дня, тож Ганс Касторп зовсім не був подивованим, коли десь тижні за два по від'їзді Йоахима консьєрж уручив йому телеграму, в ній, як він і передчував, повідомлялося про приїзд Джеймса Тінаппеля. Він має залагодити деякі справи у Швейцарії і вирішив скористатися нагодою, щоб заїхати до Ганса в гори. Прибуде післязавтра.

— Добре, — подумав Ганс Касторп. — Чудово, — подумав він. І навіть про себе додав щось на зразок «Ласкаво просимо!» та «Якби ж ти міг зрозуміти, що тут до чого!» — подумки говорив він гостю, що їхав до нього. Словом, цю звістку Ганс Касторп зустрів дуже спокійно, повідомив надвірного радника Беренса та адміністрацію, щоб для дядька підготували кімнату — кімната Йоахима ще була незайнята, — й за день, у той приблизно час, що приїхав був і він сам, тобто ввечері, десь годині о восьмій, — коли вже смерклося, — у тому самому жорсткому екіпажі, в якому проводжав Йоахима, Ганс Касторп поїхав на станцію «Давос-Село», щоб зустріти посланця рівнини, який хотів власноручно в усьому розібратися.

З цегляно-червоним обличчям, без капелюха, в самому лише костюмі, стояв Ганс Касторп на краю платформи, коли підійшов маленький потяг, опинився біля вікна купе свого родича, пропонуючи йому нарешті виходити, оскільки той уже приїхав. Консул Тінаппель — він був віцеконсулом, успішно заступаючи батька і в цій почесній, але обтяжливій для старого місії, — кутаючись у своє зимове пальто, бо жовтневий вечір був таки досить холодним, щоб не сказати морозяним, а над ранок таки точно мали бути приморозки, — сам не відаючи чому, вийшов з купе радісно подивованим, але виявляв свої почуття в дещо скупій, церемонній формі, як то й личить панові з північно-західної Німеччини; він привітав небожа, висловивши задоволення з приводу того, що той має такий чудовий вигляд, і, бачачи, що весь клопіт з багажем узяв на себе кульгавий консьєрж, видерся разом з Гансом Касторпом на високе та жорстке сидіння екіпажу, що чекав на привокзальній площі. Під усіяним зорями небом вони рушили, й Ганс Касторп, закинувши голову та піднявши вгору вказівний палець, розповідав двоюрідному дядькові про небесне склепіння, словом та жестом охоплюючи одне ряхтливе сузір'я за іншим та називаючи за іменами планети — тоді як той більше переймався своїм супутником, аніж космосом, подумавши з певним подивом про те, що, звичайно, немає нічого божевільного в тому, щоб зразу взятися говорити саме про зірки, та все-таки існують і ближчі теми для розмови. Відколи це він став так добре розбиратися в астрономії, запитав дядько Ганса Касторпа, і хлопець відповів, що це досвід вечірнього лежання на балконі весною, влітку, восени та взимку. Як? Він лежить на балконі вночі? Саме так. І консул буде лежати. Нічого іншого йому не залишається.

— Звичайно, безперечно, — сказав трохи збентежений Джеймс Тінаппель. Його підопічний родич говорив спокійно й монотонно. На майже морозному холоді осіннього вечора він сидів поряд без пальта й без капелюха.

— Хіба тобі не холодно? — запитав його Джеймс, а сам драгонів у своєму зимовому пальті з грубого сукна та говорив якось похапцем і скуто, ледь стримуючись, щоб не цокотіти зубами.

— Ми не мерзнемо, — коротко й безпристрасно відповів Ганс Касторп.

Консул постійно кидав на нього косі погляди. Ганс Касторп не питався про рідних та знайомих удома. Вітання з дому, зокрема й від Йоахима, який уже перебуває в полку й так і світиться від щастя та гордости, він прийняв спокійно, подякувавши, але сам не став розпитувати про те, що діється на батьківщині. Джеймса бентежило якесь невловне почуття, яке він не зміг би й до пуття описати, не знаючи чи причиною його був небіж, чи він сам, його власне самопочуття, викликане поїздкою, він роззирався на всі боки, марно силуючись розгледіти ландшафт високогірної долини, нарешті глибоко вдихнув та видихнув повітря й оголосив його пречудовим. Ще б пак, відповідав його супутник, недарма Давос славиться на цілий світ. Тутешнє повітря наділене прямо-таки чудодійними властивостями. Хоча воно прискорює обмін речовин, організм усе-таки засвоює більше білка. Це повітря виліковує хвороби, які кожна людина носить у собі в латентному стані, але спершу воно мовби сприяє їхньому розвитку, всіляко підстьобуючи організм, і викликає, так би мовити, врочисте загострення.

— Перепрошую, як це «врочисте»?

Саме так. Хіба той ніколи не помічав, що будь-яке загострення хвороби має в собі щось урочисте, що хвороба вособлює своєрідне свято плоті?

— Звичайно, безперечно, — поквапно запевнив дядько, поцокуючи нижньою щелепою, і повідомив, що може перебути тут лише вісім днів, тобто один тиждень, отже сім днів, можливо, лише шість. А оскільки він, як уже було сказано, бачить, що Ганс Касторп має чудовий вигляд і явно одужав після свого затяжного перебування на курорті, то небіж, треба гадати, зразу ж таки разом з ним повернеться додому.

— Ну, ну, для чого так зразу йти пробоєм, — сказав Ганс Касторп. Дядько Джеймс говорить як людина з рівнини. Він має тут спершу роздивитися, призвичаїтись, тоді інакше дивитиметься на ці речі. Тут ідеться про цілковите одужання, зараз це найголовніше, а Беренс недавно додав йому ще півроку. Тут дядько назвав небожа «мій хлопчику» і запитав, чи той бува не втратив глузд.

— Чи ти вже зовсім зійшов з глузду? — запитав він. — Розтяг вакації на цілий рік з чвертю й тепер збираєшся байдикувати ще півроку! Господи, та хіба можна гаяти стільки часу.

Тут Ганс Касторп спокійно й коротко розсміявся, повернувши обличчя до зірок. Так, час! Що стосується цього людського часу, то Джеймс, найперше, має переглянути свої привезені знизу уявлення про час, а вже потім розмірковувати про це тут, нагорі. Завтра вранці він серйозно поговорить з надвірним радником стосовно Ганса, пообіцяв Тінаппель.

— Обов'язково! — сказав Ганс Касторп. — Він тобі сподобається. Цікавий характер, такий собі енергійний меланхолік. — І, показавши на вогні санаторію «Шатцальп», проходом розповів про покійників, яких спускають на санях.

Вони повечеряли в ресторані «Берґгофа», та перед цим Ганс Касторп відвів гостя в кімнату Йоахима, щоб той міг трохи освіжитися та привести себе в порядок. Кімнату обкурили Н₂СО, сказав Ганс Касторп, незважаючи на те, що це був самовільний від'їзд, і обкурили так само ґрунтовно, як після цілком іншого відходу — exitus'a. Дядько поспитав, що то означає.

— Жаргон! — сказав небіж. — Так тут говорять. Йоахим дезертирував, дезертирував до прапора; як не дивно, але таке також трапляється. Ну, поквапся, а то тобі не дістанеться нічого гарячого. І ось вони сиділи один навпроти одного в добре натопленому затишному ресторані за столиком на підвищенні. Їх хутко обслуговувала карлиця, і Джеймс замовив пляшку бургундського, яка була принесена в плетеному кошичку. Вони цокнулися, і тут-таки приємне тепло розлилося в них всім тілом. Молодший розповідав про життя тут, нагорі, про окремих персонажів у цій залі, про пневмоторакс, пояснивши, що це означає, на прикладі благодушного Ферґе, і детально зупинився на жахливій природі плеврального шоку, пригадав і «три кольорові непритомності» пана Ферґе, які супроводжувалися нюховими галюцінаціями, і про непристойний сміх, який вирвався в нього при колапсі. Ганс Касторп сам підтримував розмову. Джеймс їв та пив багато, як зазвичай, а тут ще в нього з дороги та від зміни повітря просто розгулявся апетит. Проте він час від часу переривав споживання їжі, — сидів з повним ротом, забуваючи дожувати шматок і тримаючи застиглі в нерухомості ніж та виделку під тупим кутом над тарілкою, сидів і не зводив погляду з Ганса Касторпа; він, очевидно, навіть цього не усвідомлював, а небожа це також, напевне, не надто займало. На порослих рідким білявим волоссям скронях консула Тінаппеля проступали набряклі вени.

Про домашні клопоти не говорили, не торкалися ні особисто-сімейних, ні міських, ні комерційних справ, ані фірми «Тундер і Вільмс» — корабельні верфі, машинобудівний завод та котельні майстерні, — яка все ще чекала на молодого практиканта, що, ясна річ, ні в якому разі не було єдиним клопотом та заняттям поважної фірми, тож мимоволі поставало питання, чи вона на нього взагалі ще чекає. Щоправда, Джеймс Тінаппель, дорогою сюди в екіпажі й згодом у себе в кімнаті намагався заторкнути всі ці теми, та вони ніби падали додолу, і їх він уже не підбирав, наштовхнувшись на спокійну, незворушну й аніскільки не вдавану байдужість Ганса Касторпа, своєрідну душевну невразливість, яка нагадувала його байдужість до холоду осіннього вечора, його слова «Ми не мерзнемо», — що, можливо, й змушувало консула часом так пильно на нього дивитися. Розмова зайшла й про старшу сестру, про лікарів, про лекції доктора Кроковскі, на одній з яких Джеймс буде присутній, якщо пробуде тут тиждень. Звідки небіж узяв, що дядько захоче піти на лекцію? Нізвідки. Ганс Касторп сам дійшов цього висновку й вирішив наперед з такою спокійною впевненістю, що сама лише думка не піти на лекцію мала видатися дикою та протиприродною, й дядько поквапним «звичайно, безперечно» намагався відвести від себе найменшу тінь підозри, ніби він здатний замислити щось настільки крамольне. В цьому якраз полягала та сила, невизначеність та примусовість якої відчувалася паном Тінаппелем і змушувала його не зводити з племінника свого погляду — в цю мить з роззявленим ротом, оскільки ніс йому заклало, хоча жодної нежиті, як здавалося консулові, він не мав. Консул слухав, як небіж розповідає йому про хворобу, що становила загальний для всіх тутешніх професійний інтерес, та про сприйнятливість до неї; про особистий його, Ганса Касторпа, скромний та затяжний випадок, про подразливу дію бацил на клітини бронхів та легеневих альвеол, про утворення горбиків-туберкул та виникнення дурманячих розчинних токсинів, про розпад клітин та казеозний процес, який може обернутися по-різному: або призводить до завапнування та проростання з'єднувальною тканиною, що призупиняє хворобу, або ж розвивається далі, розм'якшуючи все нові ділянки та утворюючи каверни, поки остаточно зруйнує легені. Джеймс почув про швидкоплинну, галопуючу форму цього процесу, яка за два-три місяці чи навіть кілька тижнів призводить до exitus'a, почув про пневмотомію, яку надзвичайно майстерно проводить надвірний радник, про резекцію легень, — цю операцію завтра чи післязавтра планують зробити одній тяжкохворій, що недавно приїхала, одній чарівній, тобто в недавньому минулому чарівній шотландці, яка страждає на gangraena pulmonum, гангрену легень, її точить чорно-зелена смердюча гнилизна, і вона цілими днями вдихає розпилену карболову кислоту, щоб від огиди до самої себе не втратити глузд, — і раптом, цілком несподівано для самого себе, консул, на свій превеликий сором, пирснув зі сміху. Розреготався, щоправда, тут-таки з жахом опам'ятався й, осмикнувши себе, закашляв і загалом спробував якимось чином згладити свою недолугу поведінку — і якоюсь мірою заспокоївся, а потім навіть проявив хвилювання, побачивши, що Ганс Касторп, який не міг не помітити прикрий казус, аніскільки не збентежився, точніше залишив це без уваги, й те сталося зовсім не через почуття такту, делікатність, виховання, а внаслідок цілковитої байдужости, якоїсь лячної терпимости, так буцімто він давно відвик дивуватися з такого роду випадків. Чи то через те, що консул хотів заднім числом знайти пристойний привід або пояснення для свого несподіваного нападу веселощів, чи, може, з інших причин, та раптом, ні сіло, ні впало, він, з іще більше набряклими венами на скронях, затіяв суто чоловічу клубну розмову про одну так звану «шансонетку», заїжджу співачку, абсолютно фантастичну особу, яка тепер перебуває в Санкт-Паулі^[35] й забила памороки всьому чоловічому населенню рідної республіки своїм запальним темпераментом та чарівністю, яку дядько спробував описати племінникові. Під час цієї розповіді язик у консула трохи заплітався, та це його не бентежило, оскільки цілковита й непорушна терпимість співбесідника явно поширювалася й на це явище. Проте з дороги його так хилило на сон, що вже близько пів на одинадцяту він запропонував розійтись і внутрішньо був досить сприкрений, коли у вестибюлі вони зустрілися з доктором Кроковскі, про якого вже неодноразово йшлося під час їхніх розмов. Психоаналітик сидів біля дверей одного із салонів і читав газету, й племінник уважав за потрібне відрекомендувати йому свого родича. На бадьоре привітання доктора консул майже нічого не зміг відповісти, окрім «звичайно, безперечно», і відчув велике полегшення, коли небіж, пообіцявши зазирнути до нього близько восьмої години, щоб разом піти на сніданок, перейшов з продезінфікованої кімнати Йоахима через лоджію в свою власну, й консул нарешті міг запалити звичну перед сном цигарку та впасти на ліжко «дезертира до прапора». Він заледве не влаштував пожежі, оскільки двічі засинав з тліючим недопалком у губах.

Джеймс Тінаппель, якого Ганс Касторп називав то дядьком Джеймсом, то просто Джеймсом, був довготелесим чоловіком під сорок, який завжди носив костюми з лише добротних англійських тканин та білосніжну білизну; у нього було канарково-жовте, вже трохи рідкувате волосся, блакитні, близько посаджені очі, підголені вусики, що стирчали як солом'яна щіточка, та надзвичайно доглянуті руки. Ось уже кілька років як він одружився і тепер був батьком родини, взяв він дівчину свого кола, так само виховану та вишукану, як і він, і яка мала таку саму неголосну, швидку, колючо-ввічливу манеру розмовляти. З нею та дітьми він далі жив у просторій віллі старого консула на вулиці Гарвестегудер Веґ і там, у себе на батьківщині, справляв враження енергійного, далекоглядного і, при всій своїй елегантності, холодного практичного ділка, та варто було йому потрапити в чуже його звичаям середовище, наприклад, під час поїздок на південь країни, як у нього з'являлася якась покваплива застережливість та готовність до самозречення, що, зрештою, випливало зовсім не з почуття непевности в засвоєній ним культурі, а, навпаки, якраз через усвідомлення її замкнености та цільности, а також через бажання внести коректив у свої аристократичні манери, щоб зберегти невимушеність навіть серед неймовірних, з його погляду, форм життя. «Звичайно, ясна річ, безперечно!» — поквапно погоджувався він, щоб ніхто, не дай боже, не подумав, що пан Тінаппель людина хоча й витончена, але обмежена. Приїхавши сюди з цілком означеною практичною місією, а саме з наказом та наміром самому з усім розібратись і, як він про себе казав, «визволити» та привезти додому заблукалого молодого родича, він усе-таки добре розумів, що йому доведеться діяти на чужій території, — вже з першого погляду він не без остраху відчув, що особливий, зі своїми звичаями світ, який прийняв його за гостя, не лише не поступається, а навіть переважає за своєю замкненою самовпевненістю його власний світ, тож ділова енергія консула відразу вступила в конфлікт, і навіть дуже сильний, з його ґречним вихованням, оскільки самовпевненість цього окремого світу була воістину приголомшливою.

Саме це й передбачав Ганс Касторп, коли на телеграму консула холоднокровно відповів про себе: «Ласкаво просимо!»; проте не варто думати, що він свідомо розраховував використати проти дядька непохитну самовпевненість тутешнього оточення. Для цього Ганс Касторп сам уже надто тісно вріс у навколишній світ, і не він керував цим світом при відбитті ворожого нападу, а навколишній світ — ним, тож усе йшло своїм природним чином, ніби саме собою, починаючи з того моменту, коли щось в особі племінника змусило дядька підспудно відчути всю безнадійність затіяної ним справи, й аж до кінця, до розв'язки, яку Ганс Касторп усе-таки не міг не зустріти чи, точніше, провести з меланхолійною посмішкою.

Першого ж ранку після снідання, під час якого бувалий пацієнт познайомив гостя з вузьким колом осіб за своїм столом, Тінаппель довідався від надвірного радника Беренса, — високий, із синіми щоками, той у супроводі свого чорняво-блідого асистента прокрокував їдальнею, загрібаючи велетенськими руками й ставлячи праворуч та ліворуч своє риторичне запитання «Як? Добре спалося?» — що він, віце-консул Тінаппель, не лише чудово зробив, що вирішив відвідати тут, нагорі, свого самотнього neveu^[36], але й учинив цілком тверезо, якщо говорити про його особисті інтереси, оскільки в нього, звичайно, загальне недокрів'я. Недокрів'я у нього, Тінаппеля? «Та ще й яке!» — сказав Беренс, відтягуючи йому нижню повіку вказівним пальцем. — Дуже інтенсивне! — підтвердив він. Шановний дядько вчинить дуже розумно, якщо тижнів на два-три з усім комфортом розміститься тут у горизонтальному положенні на своєму балконі, та й у всьому іншому буде брати приклад зі свого небожа. У його стані буде найдотепнішим деякий час пожити так, буцімто в нього легкий tuberculosis pulmonum, який, до речі, мають усі.

— Звичайно, безперечно! — поквапно погодився консул і ще певний час, розтуливши рота від зусилля видаватися якомога поштивішим, дивився на круту потилицю надвірного радника, який далі провадив обхід, загрібаючи руками, тоді як бувалий у бувальцях племінник стояв поруч цілком розкріпаченим. Опісля вони, як годиться, пішли на розважальну прогулянку до лавки біля жолоба й назад, після чого Джеймс Тінаппель провів свою першу годину лежання, звичайно, під наглядом Ганса Касторпа, який на додачу до привезеного пледа позичив дядькові одну з верблюжих ковдр — стояла така чудова осіння погода, що йому самому й однієї ковдри було цілком достатньо, — й ретельно, прийом за прийомом, посвятив гостя в усі тонкощі мистецтва загортання, а коли консул уже лежав, акуратно сповитий як мумія, не полінувався знову все розгорнути, щоб змусити того вже власноруч, майже без допомоги, провести ввесь усталений ритуал із самого початку, а також показав йому, як закріпляти полотняну парасолю та відгороджуватись од сонця.

Консул відпускав жарти. Дух рівнини був у ньому ще сильним, і він посмішкувався з того, що допіру вивчив, так само як посмішкувався після сніданку з обов'язково приписаної розважальної прогулянки. Та коли він побачив незворушно-спокійну посмішку, з якою небіж зустрічав усі його жарти, посмішку, що як у дзеркалі відбивала всю самовпевненість цього відособленого маленького світу, його трохи покоробило, він злякався за свою ділову енергію й тут-таки вирішив, не відкладаючи, якомога скоріше, ще сьогодні по обіді добитися зустрічі з надвірним радником та серйозно переговорити з ним про племінника, поки в нього, Тінаппеля, ще не вичерпався запас сил та не ослаб власний дух, вивезений з рівнини, оскільки він відчував, що слабшає, що дух санаторію разом з його власною ґречністю вже уклали проти нього небезпечну, ворожу йому спілку.

Окрім того він відчував, що надвірному радникові, власне, навіть не потрібно було рекомендувати йому для лікування недокрів'я приклад інших хворих: це виходило тут, нагорі, саме собою, просто ставало неминучим, та чи було це лише дією спокійного, самовпевненого Ганса Касторпа, чи насправді інший спосіб життя був тут неможливий та немислимий, йому, як людині вихованій, спочатку було важко визначити. Що могло бути природнішим, як після першого лежання на повітрі сісти за другий ситний сніданок, вслід за яким із самоочевидністю напрошувалася прогулянка донизу, до «курорту», а потім дозволити Гансові Касторпу знову завити твої ноги. Саме так, завити, закрутити й таким чином запаморочити голову. На осінньому сонечку він укладав дядька в шезлонг, зручність якого була не лише незаперечною, а достойною найвищих похвал, і вкладався сам, аж поки гучні як грім удари гонга закликали їх на обід у колі інших пацієнтів, на обід першокласний, бездоганний і такий ситний, що до процедури лежання, яка слідувала за ним, він дотримувався не стільки з поваги до тутешніх звичаїв, скільки через внутрішню потребу та переконання. Так воно й ішло аж до розкішної вечері та вечірніх розваг у салоні з оптичними приладами, — тож проти такого денного розпорядку годі було щось заперечити, адже все випливало одне з іншого з такою ненав'язливою та переконливою послідовністю, ніщо не давало приводу до протесту, навіть якби критичні здібності консула не були послаблені через погане самопочуття, яке консул не хотів просто назвати нездужанням, хоча воно становило собою неприємне поєднання втоми та напруги в супроводі з почуттям холоду та жару.

Щоб добитися бажаної розмови з надвірним радником, яка вже наперед тривожила консула, було здійснено необхідні офіційні кроки: Ганс Касторп передав прохання через масажиста, той повідомив старшу сестру, з якою консул Тінаппель і зав'язав своєрідне знайомство таким чином, що вона зайшла до нього на балкон, де застала його в шезлонзі, й незвичними манерами піддала чималому випробуванню завше присутню вихованість сповитого як немовля і цілковито безпорадного пана консула. Шановний зволить потерпіти днів зо два чи три, надвірний радник зайнятий, операції, загальні обстеження — адже християнський обов'язок наказує передусім допомагати стражденним, а оскільки він, Тінаппель, числиться здоровим, то йому слід звикнути до того, що тут він не йде поза чергою, не може ні на що претендувати й має зачекати. Інша справа, якщо йдеться про його обстеження, — чому вона, Адріатика, аніскільки б не здивувалася, — нехай він лише гляне їй у вічі, ну, звичайно, очі каламутні та злегка запалені, і якщо добре до нього придивитися, коли він ось так перед нею лежить, дуже скидається на те, що і в нього справи не зовсім благополучні, все не зовсім чисто, він має її правильно розуміти... То з якою метою він хоче бачити головного лікаря: для обстеження чи для приватної розмови? «Безперечно, для приватної розмови!» — запевнив лежачий. Тоді йому доведеться почекати, поки йому повідомлять. Для приватних розмов у надвірного радника рідко буває час.

Словом, усе йшло зовсім не так, як то уявляв собі Джеймс, і розмова зі старшою сестрою ще більше вивела його з рівноваги. Надто вихований, щоб навпрошки сказати племінникові, чий незворушний спокій свідчив про його цілковиту єдність із навколишнім середовищем, яке огидне враження справила на нього ця жахлива особа, він боязко постукав і поцікавився, чи не здається тому, що старша є досить оригінальною пані, з чим Ганс Касторп, на мить запитально поглянувши в простір, частково погодився, запитавши дядька в свою чергу, чи не продала йому Мілендонк термометр. «Мені? Та ні, хіба вона ними торгує?» — запитав у свою чергу дядько... Але найгіршим було те, що судячи з виразу обличчя небожа, він навіть не дивувався б, якби відбулось оте, про що він питав. «Ми не мерзнемо», — було написано на його обличчі. Зате консул жахливо мерз, його постійно морозило, а голова пашіла, і в нього навіть промайнула думка, що, якби старша сестра й справді запропонувала йому термометр, він, безперечно, від нього б відмовився й, очевидно, повівся б досить недалекоглядно, адже культурній людині користуватися чужим термометром, наприклад небожевим, ніяк не випадає.

Так минуло кілька днів, чотири чи п'ять. Життя посланця рівнини котилося ніби по рейках — рейках, прокладених саме для нього, і здавалося неймовірним, щоб воно йшло іншим шляхом. Консул мав свої переживання, свої враження — ми не маємо наміру далі в них заглиблюватися. Якось у кімнаті Ганса Касторпа він узяв з комода чорну скляну пластину, що стояла там на мініатюрному різьбленому мольберті разом з іншими дрібничками, якими той прикрасив своє затишне житло, і, піднявши проти світла, виявив, що це негатив.

— Що це таке? — спитав дядько, розглядаючи світлину.

Природне запитання. Портрет був без голови й становив собою скелет людського торса в сновидно-блідій оболонці плоті — та ще й жіночого торса...

— Оце? Сувенір, — відповів Ганс Касторп. На що дядько промовив: «Пардон», поклав негатив на мольберт і поквапно відійшов од комода. Ми навели цей епізод лише як приклад його переживань та вражень за ці чотири-п'ять днів. Відвідав він і лекцію доктора Кроковскі, оскільки не піти на неї здавалося немислимим. А щодо приватної розмови з надвірним радником Беренсом, якої домагався консул, то на шостий день він таки домігся свого. Його викликали до головного лікаря, й після сніданку, рішуче налаштований серйозно переговорити з цим типом щодо небожа та його гайнування часу, він бадьоро спустився у світлий напівпідвал.

Та повернувшися звідти, він запитав стишеним голосом:

— Ти чув колись таке?

Проте оскільки було цілком зрозуміло, що Ганс Касторп, напевне, вже чув «щось таке» й що його від цього зовсім не кине в жар, він більше нічого не додав і на доволі мляві розпитування небожа відповідав лише: «Та, так собі, нічого, нічого». Але в нього саме тоді з'явилася нова звичка: насупивши брови та закопиливши губу, він зосереджено дивився кудись навкіс і вгору, потім різко повертав голову і кидав такий самий погляд у протилежному напрямку... Чи не призвела розмова з Беренсом до цілком несподіваного для консула повороту? Чи справді йшлося тільки про Ганса Касторпа, а може, й про нього, Джеймса Тінаппеля, від чого побачення втратило характер приватної розмови? Судячи з його поведінки, саме так воно й було. Консул демонстрував веселість, багато говорив, безпричинно сміявся і, дюхаючи небожа кулаком у живіт, вигукував: «Ну, що, старий!» Та час від часу в нього з'являвся той дивний погляд, спершу в один бік, а потім у протилежний. Проте його погляд зосереджувався й на конкретніших речах — за столом, на обов'язкових прогулянках, у салоні.

Спершу консул не звертав жодної уваги на певну пані Редіш, дружину польського промисловця, яка сиділа за столом відсутньої пані Саломон та ненаситного гімназиста в круглих окулярах; вона таки нічим не вирізнялася з-поміж інших пацієнток із загального павільйону для лежання, така собі маленька, пухкенька брюнеточка, вже не першої молодости, навіть трохи із сивиною, але з миловидним подвійним підборіддям та жвавими карими очима. Своїми манерами вона, звичайно, й близько не могла рівнятися з пані консульшею Тінаппель із рівнини. Та в неділю ввечері, після вечері, в салоні консул, завдяки сильно декольтованій чорній з блискітками сукні, в яку вирядилася пані Редіш, зробив важливе відкриття, а саме, що вона має груди, матово-білі, туго стиснені корсажем жіночі груди, розділені досить-таки далеко видимою щілинкою, — відкриття, яке до глибини душі зворушило й захопило цього зрілого, витонченого пана, словом, ішлося про щось цілком нове, дотепер небачене та нечуване. Він захотів познайомитись й таки познайомився з пані Редіш, довго з нею бесідував — спершу стояв, потім уже сидів — і пішов спати, щось собі мугикаючи. Наступного дня пані Редіш уже не мала на собі чорної сукні з блискітками, а була застебнута доверху, але консул що бачив, то бачив, і залишився вірним своєму першому враженню. Він намагався перехопити свою даму на час обов'язкових прогулянок і, бесідуючи, йшов поряд, по-особливому наполегливо та чарівливо повернувшись та нахилившись до неї, за столом пив за її здоров'я, а вона, посміхаючись у відповідь, сяяла золотими коронками; в розмові з небожем консул називав її «божественною жінкою», після чого знову брався щось мугикати. На все це Ганс Касторп терпляче заплющував очі з таким виглядом, буцімто так воно й мало бути. Та авторитет старшого родича в очах небожа від цього не міг зрости, й до місії консула все це не надто пасувало...

Так сталося, що під час обіду, за яким Джеймс Тінаппель двічі піднімав келих на честь пані Редіш: за рибним рагу та під кінець, коли подали шербет, — за столом Ганса Касторпа та його гостя сидів надвірний радник Беренс — він, як відомо, столувався по черзі за всіма сімома столами, й на чолі кожного столу для нього ставили прибор. Він сидів між паном Везалем та горбатим мексиканцем, з яким розмовляв іспанською, склавши перед тарілкою свої велетенські руки — він володів усіма мовами, в тому числі турецькою та угорською, — й зі скошеними вусиками спостерігав виряченими, набряклими від крови очима, як консул Тінаппель вітає пані Редіш фужером бордо. Трохи згодом надвірний радник за столом навіть прочитав невелику лекцію, на яку його надихнув Джеймс: той з протилежного краю столу несподівано запитав, що відбувається з людиною, коли після смерти вона розкладається. Адже надвірний радник присвятив себе вивченню тілесної сутности людини, тіло, так би мовити, є його фахом, він, якщо можна так висловитися, владарює над плоттю, тож хай розповість, що відбувається, коли тіло зазнає процесу розпаду.

— Перш за все у вас лусне живіт! — промовив надвірний радник, поклавши лікті на стіл і майже торкаючись підборіддям складених рук. — Ви лежите собі на своїй тирсі та стружках, а гази, розумієте, здимають вас, роздувають, як жабу, коли шалапути хлопчаки надувають її повітрям, — під кінець ви перетворюєтесь на справжнісіньку повітряну кулю, й тоді шкірний покрив у вас на животі не витримує тиску й лопається. Шарах! Зразу стає легше, ви чините, як Іуда Іскаріот, коли він упав з гілляки — все з вас висипається. Так-то, а опісля ви знову можете з'явитися на людях. Якби ви одержали на тому світі відпускні, то могли б навіть провідати живих родичів, нікого при цьому не шокуючи. Ви, як кажуть, висмерділися. Якщо вийдеш на повітря, знову станеш струнким красенем, як громадяни Палермо, що висять у підземеллях монастиря капуцинів у Порта-Нуова. Вони висять там, елегантні, сухорляві, й користуються загальною повагою. Адже йдеться лише про те, щоб висмердітися.

— Безперечно! — промовив консул. — Дуже вам дякую! — І наступного ранку зник.

Він утік, поїхав з першим уранішнім поїздом на рівнину — звичайно, попередньо розрахувавшись за все: в кого тут можуть бути сумніви! Він сплатив за рахунком, уніс належний гонорар за проведений медичний огляд, тихцем, не сказавши племінникові ні слова, склав обидві валізи, — очевидно, ще з вечора або раннього ранку, коли всі спали, — і Ганс Касторп, зайшовши перед першим сніданком за дядьком, виявив, що його кімната порожня.

Він став руки в боки й промовив:

— Так, так! — І тут на його обличчі з'явилася та сама меланхолійна посмішка. — Ага, — сказав він та похитав головою. — Отже, дав дьору. Стрімголов, з мовчазним поспіхом. Так ніби хотів скористатися з миттєвої рішучости й смертельно боявся її проґавити, покидав свої речі у валізи — й поминай як звали: один, а не вдвох, так і не виконавши почесну місію, радий, що хоч сам заледве ноги виніс, людина строгих правил, дядько Джеймс дезертирував до прапора рівнини. Ну, що ж, щасливої дороги!

Ганс Касторп нікому й виду не подав, нібито не знав про підготовку до раптового від'їзду свого родича, що гостював у «Берґгофі», особливо перед кульгавим консьєржем, який проводжав консула на станцію. З Боденського озера надійшла поштівка: Джеймс писав, що одержав телеграму, яка змусила його негайно виїхати у справах на рівнину. Він не хотів турбувати небожа. Ввічлива відмовка. «Приємного перебування й надалі!» Чи це, часом, не насміх? У такому разі досить таки вдаваний, силуваний насміх, подумав Ганс Касторп, адже дядькові було зовсім не до сміху і не до жартів, коли він так притьмом від'їхав, ні, консул усвідомив, внутрішньо уявив собі та з жахом усвідомив, що коли він тепер, після тижневого перебування тут, не повернеться на рівнину, йому ще довго, дуже довго здаватиметься неможливим, диким, протиприродним не йти після сніданку на обов'язкову розважальну прогулянку і не розташовуватись опісля горизонтально на свіжому повітрі, загорнувшись за всіма правилами мистецтва в ковдри, а замість того йти до себе в контору. І саме жахаюче усвідомлення цього якраз і було безпосередньою причиною його втечі.

Так закінчилася спроба рівнини повернути Ганса Касторпа, який відбився від дому. Хлопець не приховував від себе, що безславний провал кампанії, провал, який він передбачив наперед, мав вирішальне значення в його стосунках з тими, хто жив на рівнині. Вони, здвигнувши плечами, остаточно махнуть на нього рукою, а він здобуде цілковиту свободу, — думка, від якої вже не билося прискорено його серце.

Operationes spirituals^[37]

Лео Нафта народився в невеликому містечку десь на кордоні Галичини та Волині. Його батько, про якого він говорив з повагою, — очевидно, вважаючи, що вже переріс своє колишнє середовище й може прихильно його оцінювати, — був там шохером, різником, та його робота цілковито відрізнялася від роботи різника християнського — всього лишень ремісника й крамаря. Інша справа — батько Лео. Він був посадовою особою, навіть духовною посадовою особою. Пройшовши перевірку равина щодо благочестивого свого вміння та одержавши від нього повноваження забивати згідно з талмудом худобу, яка, за законом Мойсея, призначена на забій, Ілія Нафта, блакитні очі якого, за оповідями сина, промінилися, як зорі, тихою духовністю, сам перейнявся певною врочистістю та святістю, які нагадували про те, що в прадавні часи забивання тварин таки справді було привілеєм жерців. Коли Лейбі, — так називали Лео в дитинстві, — дозволили дивитися, як батько у дворі справляє свою ритуальну роботу разом з кремезним помічником, молодим хлопцем атлетичного єврейського вигляду, поряд з яким хирлявий Ілія з білявою круглою борідкою здавався ще меншим та тендітнішим, — як він здіймає над зв'язаним та стриноженим, але не оглушеним бугаєм свій великий ніж шохера та перетинає йому горлянку до самого шийного хребця, а помічник заледве встигає підставляти під фонтан паруючої крови великі цебра, — він сприймав це видовище, як сприймають його діти, часом здатні за почуттям вхопити саму суть явищ, що, можливо, було особливо притаманне синові променистоокого Ілії. Він знав, що християнські різники мають спершу оглушити худобину ударом палиці чи сокири, перед тим як убивати її, й що цей припис давався їм, щоб уникнути жорстокости та не катувати тварин; а його батько, хоч і незрівнянно тендітніший та розумніший, ніж оті телепні, та ще й з променистими очима, яких Лейба не бачив ні в кого з них, дотримуючись закону, різав тварин неоглушеними й давав їм стекти кров'ю. Хлопчикові Лейбі здавалося, що спосіб отих вайлуватих гоїв був проявом легковажности та нечестивої благодушности. Вони не віддавали таких почестей божеству, як під час сповненого врочистої жорстокости батькового обряду: отак уявлення про благочесність назавжди поєдналося в нього з жорстокістю, так само як у його дитячій фантазії запах та вигляд фонтануючої крови переплелися з думкою про святість і духовність. Адже він добре розумів, що батько, маючи таку тендітну статуру, вибрав своє криваве ремесло не тому, що йому подобається груба жорстокість, яка, можливо, й давала задоволення християнським селюкам і навіть його власному єврейському підручному, а через внутрішнє переконання, що мовби струмувало з його променистих очей.

Ілія Нафта справді був мрійником та мислителем, не лише дослідником тексту Тори, але й критиком; він обговорював з равином окремі місця писання й нерідко навіть уступав із ним у суперечку. В своїй окрузі, до того ж не лише серед одновірців, для одних Ілія був людиною, частково завдяки своїй побожності, людиною особливою, якій було відкрито більше, ніж усім іншим, в інших він породжував своєрідний забобонний страх, або, принаймні, думку, що з ним щось нечисто. У ньому відчувався якийсь сектантський ухил, щось від пророка, баал-шема чи цадика, тобто чудотворця, тим паче, що одного разу він таки зцілив — за допомогою крови та замовляння — одну жінку від злоякісної корости, а іншого разу — хлопчика від падучої. Та саме цей ореол дещо крамольної святости, при якому чималу роль відігравав притаманний його ремеслу запах крови, став його погибеллю. Під час народних заворушень та погромів, спричинених загадковою смертю двох християнських дітей, Ілія жахливим чином поплатився життям: його знайшли розп'ятим, прибитим цвяхами до дверей власного дому, підпаленого погромниками, а його жінка, хоч і була сухотна та давно прикута до ліжка, з дітьми — хлопчиком Лейбою та чотирма іншими зовсім дрібними дітлахами, — заламуючи руки, плачучи та голосячи, втекла з дому. Завдяки обачливості Ілії в неї лишилися деякі засоби до існування, і розбита горем родина знайшла притулок в одному з містечок Форарльберґа; там пані Нафта влаштувалася на бавовняно-прядильну фабрику, де працювала, поки вистачало сил, а старші діти ходили до школи. Та якщо духовний раціон, який надавав цей навчальний заклад, якоюсь мірою міг задовольнити потреби молодших братів та сестер, то для старшого, Лейби, він здававсь явно недостатнім. Від матері хлопець успадкував схильність до сухот, а від батька, окрім тендітної статури, неабиякий розум та здібності, до яких дуже рано додалося честолюбство, особливий потяг до особливого комфорту, що будило в ньому пристрасне бажання піднятися над своїм середовищем. У чотирнадцять-п'ятнадцять років Лейба нестримно й хаотично розвивав свій дух книжками, які добував усіма можливими способами, компенсуючи таким чином брак поживи для розуму, який він відчував у школі. Думав та висловлював уголос такі речі, що його охляла від хвороби мати лише криво втягувала голову в плечі і сплескувала знеможеними руками. Своєю манерою триматися та відповідати на запитання під час уроків закону Божого він звернув на себе увагу окружного равина, побожного та вченого чоловіка, який вирішив давати йому додатково приватні уроки класичних мов та давньоєврейської, тамуючи таким чином його спрагу до знань, а потяг до логічного мислення розвивав математикою. За свої труди добрий чоловік не одержав жодної дяки; що далі, то ясніше ставало: він пригрів на грудях змію. Як колись Ілія Нафта сперечався зі своїм равином, так сперечався тепер його син: вони ніяк не могли порозумітися, між учнем та вчителем почастішали філософські та релігійні розбіжності, які дедалі більше загострювалися, й чесний книжник добряче натерпівся від духовної непокірности, лукавих запитань, частих сумнівів, духу протиріччя та разючої діалектики Лео. Надодачу хитромудрість та інтелектуальні виверти Лео з часом набули революційного забарвлення: знайомство з сином одного соціал-демократа, депутата райхсрату, а згодом і з самим цим народним трибуном, змусило Лео задуматися про політику, а його пристрасть до логіки була скерована тепер на критику суспільних порядків; від його промов у талмудиста, що шанував своє місце, просто волосся ставало дибки. Все це врешті призвело до остаточного розриву між учителем та учнем. Словом, справа закінчилася тим, що учитель вигнав Нафту, наказавши йому не показуватися навіть на порозі його кабінету, і якраз у цей час мати Лео, Рахіль Нафта, лежала при смерті.

Та тут, зразу після того, як мати відійшла, Лео познайомився з патером Унтерпертінґером. Шістнадцятирічний юнак похнюплено сидів на лавці в парку, що звався Марґаретенкопф, то був пагорб на західній околиці містечка, на березі Ілю, звідки відкривався широкий, чудовий краєвид на долину Райну, — сидів там, занурившись у похмурі й гіркі думки про свою долю та про майбутнє, нараз поряд з ним сів викладач єзуїтського пансіону «Вранішня зоря», поклав поряд із собою капелюха, закинув під сутаною ногу на ногу і, погортавши молитовника, завів з хлопцем розмову, вони швидко розговорилися, й ця бесіда була вирішальною для всієї подальшої долі Лео. Єзуїт, людина освічена, яка багато чого бачила на віку, але була педагогом за покликанням, знавцем та мисливцем на людські душі, нашорошив вуха при перших же фразах, промовлених з відвертою іронією, якими вбогий єврейський хлопчина відповідав на його запитання. В його відповідях відчувався гострий, озлоблений розум, а коли патер вирішив копнути глибше, то зіткнувся зі знаннями та ядучою вишуканістю думки, яких аж ніяк не можна було сподіватися від юного обдертюха. Вони говорили про Маркса, з основною працею якого, «Капіталом», Лео ознайомився за дешевим масовим виданням, а з нього перейшли до Геґеля, якого або про якого він також уже достатньо читав, щоб висловити кілька оригінальних думок. Чи то через любов до парадоксів, чи то заради ввічливости, Лео назвав Геґеля «католицьким» мислителем, і на задане патером з посмішкою запитання, яким чином можна це обґрунтувати, адже Геґеля, як прусського державного філософа, власне, та й по суті слід було, скорше, вважати протестантом, заперечив: вислів «державний філософ» якраз і доводить, що в релігійному сенсі (звичайно не в церковно-догматичному) він має рацію стосовно католицизму Геґеля. Оскільки (цей сполучник Нафта особливо полюбляв, він набував у його вустах певного переможно-неминучого характеру, й щораз як йому вдавалося вставити це словечко, очі його за скельцями окулярів холодно блискали), тож оскільки політика й католицизм — це поняття, які психологічно пов'язані між собою, вони належать до однієї категорії, що охоплює все об'єктивне, творче, діяльне, що набуває дійсности та звернене до зовнішнього світу, їй протистоїть пієтистська сфера протестантизму, яка походить змістики. В єзуїтів, додав він, політико-педагогічна сутність католицизму стає особливо очевидною; орден завжди вважав своєю сферою інтересів мистецтво державного управління та педагогіку. Й він назвав ще Ґьоте, який сягав корінням пієтизму та був безперечним протестантом, людиною, яка певною мірою була католиком, — саме завдяки об'єктивізмові та заклику до дії. Він захищав таїнство сповіді і як педагог у своїх поглядах був мало не єзуїтом.

Невідомо, чи Нафта висловлював усі ці думки тому, що вони відповідали його переконанням, чи тому, що вважав їх дотепними, чи тому, що хотів догодити своєму співбесідникові, як жебрак, вимушений запобігати та вираховувати, якими словами можна здобути прихильність, а якими — відштовхнути від себе, — патера займала не стільки правдивість його слів, скільки гнучкість розуму, про яку вони свідчили; розмова тривала, незабаром єзуїт довідався про особисті обставини Лео, і зустріч закінчилася тим, що Унтерпертінґер запропонував хлопцеві принагідно зайти до нього в пансіон.

Так Нафта одержав можливість переступити поріг пансіону «Stella matutina»^[38], який вже давно займав його уяву через свій високий науковий та суспільний статус; більше з тим, йому поталанило знайти нового наставника та покровителя, який, на противагу до колишнього, вмів цінувати та розвивати його обдарованість, вчителя, чиї чесноти спиралися на знання життя і в коло життєвих інтересів якого Лео неодмінно хотів увійти. Як багато обдарованих євреїв, Нафта був від природи й революціонером, і аристократом; він мріяв колись і самому прилучитися до вишуканого та замкненого способу життя зверхнього й погордливого вищого світу. Перша заява, на яку його наштовхнула присутність католицького теолога, — і хоча це була заява в суто аналітично-порівняльній формі, — була освідченням у любові до римо-католицької церкви, яку він сприймав водночас як аристократичну і як духовну, тобто антиматеріальну, ворожу до дійсности та до всього світського, а отже революційну силу. Й це освідчення було щирим та йшло з самих глибин його єства; оскільки, як сам він розтлумачив, іудаїзм, через своє спрямування на все земне та практичне, внаслідок свого «соціалізму» та всього політичного способу мислення, ближче стоїть до сфери католицизму й більш споріднений з ним, ніж протестантизм з його споглядальністю та містичним суб'єктивізмом; саме тому навернення єврея до католицизму — то куди менш болючий процес, ніж навернення протестанта.

Порвавши стосунки з пастирем своєї релігійної громади, осиротілий та самотній, Нафта рвався із задушливої атмосфери до духовнішого та заможнішого життя, на яке йому давали право його здібності, й горів нетерпінням зректися віри батьків — він давно досяг належного для цього віку, тож Унтерпертінґерові, який його «відкрив», не потрібно було докладати жодних зусиль, аби привести цю душу чи, точніше, цю обдаровану голову в лоно католицької церкви. Ще до того, як Лео прийняв хрещення, йому за клопотанням патера надали тимчасове помешкання у «Вранішній зорі», зарахувавши на повне тілесне та духовне утримання. Він переселився туди, не вагаючись, із цілковитою байдужістю та незворушністю істинного аристократа духу, покинувши напризволяще своїх молодших братів і сестер, опіку над якими взяли доброчинні установи і незавидна доля яких була визначена їхньою вчасною посередністю.

Земельні угіддя, які належали пансіонові, були так само просторими, як і його будівлі, де було досить місця для чотирьохсот вихованців. Пансіонові належали ліси та пасовиська, півдюжини спортивних майданчиків, підсобні приміщення, корівники на кілька сотень голів. Пансіон «Вранішня зоря» був водночас інтернатом, зразковим маєтком, спортивною академією, школою знань і храмом муз, адже тут постійно займалися театром та музикою. Життя тут було поміщицько-монастирським. Зі своєю дисципліною та елегантністю, зі своєю доброчинною жвавістю, інтелектуальною атмосферою та матеріальним добробутом, чіткістю насиченого розпорядку дня це життя надзвичайно пасувало до природних схильностей Лео. Він почувався як на сьомому небі. У просторій трапезній на нього чекали чудові страви, під час столування, так само як і в коридорах пансіону, розмовляти не дозволялося, й молодий префект, що сидів за високою катедрою, розважав учнів читанням уголос. На заняттях Лео виявляв несказанну старанність, і, незважаючи на слабкі груди, намагався з усіх сил, щоб у пообідніх іграх і під час занять спортом не пасти задніх. Благоговіння, з яким він слухав ранню обідню і в неділю вистоював довгу святкову відправу, треба гадати, надзвичайно тішило отців-педагогів. Так само тішив він їх і своєю поведінкою. Й у свято, поласувавши по обіді тістечками з вином, у сіро-зеленому мундирі зі стоячим комірцем, у штанях з лампасами та в кашкеті він вирушав з колоною вихованців на прогулянку.

Лео відчував велику вдячність за те, що ніхто не нагадував йому про його низьке походження, про те, що він вихрест і про його родинні обставини. Очевидно, нікому ніколи не спадало на думку, що вчиться він безкоштовно. Правила пансіону були такими, що його товариші не мали нагоди дізнатися про те, що він не мав ні родини, ні батьківщини. Одержувати з дому посилки з продуктами та солодощами не дозволялось. А якщо все-таки якась посилка приходила, то її розподіляли серед вихованців, і Лео також одержував свою частку. В цьому космополітичному навчальному закладі його расова належність не впадала в око. Там навчалося чимало вихідців з «екзотичних» країн, португаломовні латиноамериканці здавалися ще «більше єврями», ніж він сам, тож ця тема не могла виникнути. Ефіопський принц, якого прийняли одночасно з Нафтою, тримався дуже гонорово, незважаючи на чорний колір шкіри та кучеряве волосся.

Коли Лео перейшов до класу риторики, то висловив бажання вивчати теологію, щоб згодом, якщо його вважатимуть гідним, уступити до ордену. Тож його перевели з «другого розряду» пансіону в «перший». Тут йому за столом прислужували лакеї, а його спальня з одного боку межувала з опочивальнею силезького графа Гарбуваль-і-Шамаре, а з іншого боку — з ліжницею маркіза ді Ранґоні-Сантакроче з Модени. Курс навчання він закінчив з блискучими результатами і, вірний своєму рішенню, змінив пансіон на життя в домі для послушників у сусідньому Тизисі, — життя, сповнене покори, мовчазного послуху та релігійних управ, яким він, узявши собі за приклад середньовічних фанатиків, віддавався з якоюсь наче духовною насолодою.

Але тим часом його здоров'я похитнулося, і не так від суворого послушницького життя, в якому, зрештою, не бракувало часу для активного відпочинку, як через внутрішні причини. Методи виховання, предметом якого він став, своєю дотепністю та кмітливістю надзвичайно пасували до його природних нахилів і сприяли їхньому розвитку. Під час духовних управ, яким він присвячував свої дні та частину ночей, за усіма тими дослідами сумління, роздумами, самозаглибленням, спогляданням він, унаслідок своєї злісної казуїстичности, загрузав у сотнях нерозв'язних протиріч, труднощів, суперечок. У свого наставника він уселяв відчай, а водночас і великі надії, адже постійно допікав його своєю несамовитою діалектикою та небажанням сприймати спрощені пояснення. «Ad haec quid tu?»^[39] — запитував він, блискаючи скельцями окулярів... І загнаному в кут патерові не лишалося нічого іншого, як закликати його до молитви, аби він віднайшов душевний спокій — «ut in aliquem gradum quietis in anima perveniat». Та якщо такий спокій і можна було віднайти, то він скидався скорше на цілковите отупіння та втрату свого «я», перетворення людини на знаряддя; цей спокій був духовним цвинтарем, зловісні зовнішні ознаки якого брат Нафта міг помітити на багатьох, що втратили свою подобу, на фізіономіях своїх однокласників з порожніми очима, — такого спокою він ніколи не досягне, хіба що шляхом цілковитого каліцтва власного тіла.

Про високий інтелектуальний рівень керівництва свідчило те, що всі сумніви та суперечки Лео не зашкодили його статусові. Після двох років послушництва сам патер-провінціал закликав його до себе, вів з ним бесіду та прийняв рішення зарахувати до членів ордену; і юний схоласт, посвячений у чотири нижчі ступені: воротаря, прислужника, читця та заклинателя бісів, а також зв'язаний принесеними ним «простими» обітницями, вже як член ордену, від'їхав до єзуїтської колегії голландського міста Фалькенбурґа, щоб віддатися теологічним студіям.

Тоді йому минав двадцятий, а за три роки від несприятливого клімату та напруженої розумової роботи його спадкова недуга настільки розвинулася, що подальше перебування в колегії могло коштувати йому життя. В Нафти пішла горлом кров, кілька тижнів він перебував на межі між життям та смертю, й стривожені начальники відіслали його, тільки-но він ледве одужав, туди, звідкіля він прибув. У тому самому навчальному закладі, де Нафта вчився сам, йому надали посаду префекта, вихователя та вчителя давніх мов і філософії. Така перерва була за будь-яких обставин обов'язковою для всіх схоластів, з тією різницею, що, пропрацювавши кілька років педагогами, вони, зазвичай, поверталися до колегій, щоб продовжити та закінчити семирічний курс теології. Та братові Нафті цього зробити не довелося. Він все слабував, і начальство прийшло до висновку, що для нього найбільш пасує саме служба тут, у здорових кліматичних умовах, та фізична праця на свіжому повітрі з вихованцями на фермі. Його, щоправда, було посвячено в перший вищий ступінь, що надавало право під час святкової недільної літургії читати наспівно апостола — право, яким він, зрештою, не користувався, по-перше, через те, що був цілковито немузикальним, а по-друге, тому, що хворобливе ламання голосу не давало йому можливости співати. Вище іподиякона він так і не піднявся, не дійшов навіть до диякона, не кажучи вже про священицький сан, а оскільки кровохаркання виникало знову і його не відпускала лихоманка, то на кошти ордену він оселився тут, нагорі, для тривалого лікування й лікується вже шостий рік, тож перебування на розрідженому гірському повітрі було, власне, вже не лікуванням, а єдино можливою для нього умовою існування, яке він певною мірою скрашував викладанням латини в гімназії для дітей, що страждали на сухоти...

Про все це та ще багато інших деталей Ганс Касторп довідався з розмов із самим Нафтою, коли навідував єзуїта в його шовковій келії, сам або в товаристві своїх сусідів за столом, Ферґе та Везаля, яких він також звів з ним, або, коли, зустрівшись із Нафтою під час обов'язкової прогулянки, йшов проводжати його до села — довідувався випадково, часом уривками, часом у вигляді цілісної розповіді, і не лише сам уважав його історію надзвичайно гідною уваги, але закликав Ферґе та Везаля, щоб вони нею захоплювалися, що ті й робили: перший, щоправда, завжди нагадував скоромовкою, що він нічого не тямить у високих матеріях (оскільки плевральний шок був єдиним переживанням, яким пишався цей на диво скромний та непримхливий чоловік), тоді як другий відчував явне задоволення від такої стрімкої кар'єри колись приниженої та пригнобленої людини, кар'єри, яка, проте, зазнала застою, адже кожен має знати своє місце, кар'єри, яка обміліла внаслідок спільної тут для всіх тілесної недуги.

Ганс Касторп зі свого боку жалкував з приводу цього застою і з гордістю та тривогою згадував принципового Йоахима, який героїчним зусиллям волі розірвав клейку павутину марнослів'я Радаманта і втік до свого прапора, в древко якого, як то уявлялося Гансу Касторпу, він тепер судомно вчепився, віддаючи по-військовому присягу притиснутими до козирка трьома пальцями. Нафта також присягав прапорові, під який його було прийнято, як він сам казав, коли розповідав Гансові Касторпу про сутність свого ордену; та, очевидно, він був не таким вірним йому з усіма своїми відхиленнями та комбінаціями, як Йоахим — своєму прапору; до того ж Ганс Касторп, слухаючи колишнього чи то майбутнього єзуїта, як людина цивільна та дитя миру, приходив до ще більшого переконання щодо взаємної симпатії, яку обидва вони мають відчувати до своїх споріднених фахів та верств. Адже та й та верства була військовою в багатьох сенсах: як у сенсі аскетизму та ієрархії, так і в сенсі послуху та іспанської чести. Останнє відігравало неабияку роль в ордені Нафти, котрий, як відомо, виник в Іспанії й чий розпорядок духовних управ був своєрідним прообразом стройового статуту, запровадженого згодом у Пруссії Фрідріхом для піхоти, він первинно був написаний іспанською мовою, саме тому Нафта в своїх оповідях та роз'ясненнях часто вдавався до іспанських висловів. Як то вів мову про «dos banderas» — про два прапори, під якими збиралися до великих походів два воїнства: господнє та сатанинське; поблизу Єрусалима, воїнство на чолі зі Спасителем, «capitan general»^[40] всіх добрих християн, а інше на рівнині Вавилонській, де «caudillo» або поводирем був Люцифер...

Та хіба пансіон «Вранішня зоря» не був справжнісіньким кадетським корпусом, де розбитих на «дивізії» вихованців привчали з честю дотримуватися військової та духовної благопристойности — своєрідне поєднання «жорсткого комірця» та «іспанського жабо», якщо можна так сказати? Поняття чести та відзнак, які відігравали таку важливу роль в оточенні Йоахима — як очевидно впадали вони в око і в іншому оточенні, в якому, на жаль, хвороба не дала Нафті можливости просунутися! Як послухаєш його, то здається, що до ордену входили лише честолюбні офіцери, яких окрилювала одна лише думка — відзначитися на службі («Insignes esse» називається це латиною). За вченням та статутом засновника ордену та його першого генерала, іспанця Лойоли, ці честолюбці краще, ревніше служили Всевишньому, ніж ті, що керувалися самим лише розумом. Вони вершили надміру, більше, ніж велів припис («ех supererogatione»), не просто противилися спокусам бунтуючої плоті («rebellioni camis»), що властиво кожній тверезомислячій людині, а боролися та наступали на горло будь-яким чуттєвим нахилам, самолюбству та життєлюбству навіть у речах, які дозволені для всіх і кожного. Адже виступати війною проти ворога («agere contra»), тобто атакувати, вище та почесніше, ніж просто оборонятися («resistere»). Ослабити та зламати ворога! — значиться в польовому статуті, і його укладач, іспанець Лойола, і в цьому виявив цілковиту одностайність із capitan general Йоахима, прусським Фрідріхом та його правилом ведення війни: «Атакувати! Атакувати!», «Не давати ворогові опам'ятатись!», «Attaquez done toujours!»^[41]

Але що особливо єднало світи Нафти та Йоахима, то це їхнє ставлення до насильства й спільна для них аксіома, що не варто боятися заплямувати руки кров'ю: в цьому обидва світи, світ ордену та світ військової верстви, цілковито сходились, і для дитини миру було дуже пізнавально чути розповіді Нафти про войовничих ченців середньовіччя, які виснажували себе аскетичним способом життя та водночас були охоплені жагою до духовної влади і не боялися при цьому пролити ріки крови заради заснування на землі граду Божого, світового панування духа, розповіді про лицарів храму, тамплієрів, які вважали, що загинути в бою проти невірних більш праведно, ніж померти, лежачи в постелі, і що вбивство та смерть в ім'я Христа є не злочином, а найвищою чеснотою. Добре було, коли при цих розмовах не був присутній Сеттембріні. Бо інакше він перетворювався в докучливого катеринщика й закликав до миру, хоча сам зовсім не заперечував священність національної та цівілізаторської війни проти Відня, а Нафта саме цю його пристрасть та слабкість із презирством засуджував. Принаймні, поки італієць запалювався почуттям патріотизму, Нафта кидав проти нього в бій християнський космополітизм, стверджуючи, що вважає кожну країну своєю батьківщиною і, бажаючи досадити, цитував слова генерала ордену Нікеля, який казав, що любов до батьківщини є «чумою й вірною смертю християнської любови».

Зрозуміло, чому Нафта, який виступав за аскезу, називав любов до батьківщини чумою, й що тільки він тут не мав на увазі, і що тільки, на його погляд, не суперечило аскетизмові та царству Божому! Тут і зв'язок з родиною та батьківщиною, але навіть просте піклування про своє здоров'я та життя, — саме щодо цього піклування робив він гуманістові закиди, коли той оспівував мир та щастя; Нафта гнівно викривав любов Сеттембріні до плоті, amor camalis, любов до тілесного комфорту, commodorum corporis, і просто в очі говорив йому, що надавати якесь значення життю та здоров'ю є доказом суто буржуазного підходу до віри.

Тож десь незадовго до Різдва, під час прогулянки снігом від санаторію й назад, зав'язалася велика дискусія про здоров'я й життя, яка завела до цілком протилежних поглядів; у ній брали участь усі: Сеттембріні, Нафта, Ганс Касторп, Ферґе та Везаль, — усіх трохи лихоманило, від довгого ходіння та розмов на сильному морозі всі ледь посоловіли та водночас були збудженими, усіх морозило, та, незважаючи на те, чи брав хто активну участь у розмові, як Нафта та Сеттембріні, чи хто більше слухав, обмежуючись короткими репліками, — всі аргументували з таким запалом, що не раз, цілком забувшись, перебиваючи один одного, вони зупинялися галасним жестикулюючим гуртом посеред тротуару, загороджуючи дорогу перехожим, які були змушені їх оминати або ж стишували крок і з подивом прислуховувалися до їхніх бурхливих аргументів.

Власне, розмова зав'язалася навколо Карен Карштедт, навколо бідної Карен з кінчиками пальців, заліпленими пластирем, яка недавно відійшла на той світ. Ганс Касторп не знав, що їй нараз стало гірше і що вона померла; а то він би обов'язково прийшов на похорон з притаманним йому почуттям товариського обов'язку й відомим потягом до участи в похоронних обрядах. Та, оскільки тут було прийнято замовчувати такого роду речі, він надто пізно довідався про її кончину і про те, що вона вже назавжди опинилася в горизонтальному положенні, знайшла вічний спокій у саду купідона зі сніговою шапкою набакир. «Requiem aetemam...»^[42]

Він присвятив її пам'яті кілька дружніх слів, що спонукало пана Сеттембріні іронічно відгукнутися про його доброчинну діяльність, про відвідини Лайли Ґернгросс, підприємливого Ротбайна, перекачаної Ціммерманн, високопарного сина «Tous-les-deux» і злополучної Наталі фон Малінкрод та ще й пройтися з приводу дорогих квітів, якими інженер пошановував усю цю понуру та смішну компанію. На це Ганс Касторп зауважив, що ті, кому він робив знаки уваги, за винятком поки що пані Малінкрод та хлопчика Тедді, таки по-серйозному померли, на що Сеттембріні відповів запитанням: чи стали вони від того достойнішими уваги. Але хіба християнський обов'язок не наказує з пошаною схилитися перед людським стражданням, заперечив Ганс Касторп. Сеттембріні тільки-но зібрався того відчитати, та його випередив Нафта, завівши мову про побожні спалахи любови до ближнього, відомі в середньовіччі, про гідні подиву прояви фанатизму та екстазу при догляді за хворими: доньки королів прикладалися вустами до смердючих ран прокажених, навмисне заражалися від них і потім називали свої рани трояндами, пили воду, якою омивали нагноєння, й клялися потім, що ніколи ще не куштували смачнішого трунку.

Сеттембріні зробив вигляд, ніби зараз почне блювати. Його нудить не так від фізичної огиди, яку самі по собі викликають такі оповіді та картини, сказав він, скільки від жахливого безглуздя такого уявлення про діяльну любов до людей. Зрештою, він згодом повеселішав і виструнчився, розповідаючи про сучасні, передові форми допомоги ближнім, про переможну боротьбу з епідеміями й протиставив усім огидним речам гігієну та соціальні реформи разом з досягненнями медицини.

— Усі ці доброчинні з буржуазного погляду кроки, — відповів Нафта, — в той час навряд чи надали справжню допомогу як хворим та нещасним, так і здоровим та щасливим, які, допомагаючи ближньому, були спонукані не стільки співчуттям, скільки турботою за власну душу. Адже успішні соціальні реформи позбавили б одних засобу до порятунку, а інших — ореолу святости. Тому довготривале збереження злиднів та хвороб було в інтересах обох сторін, і така точка зору залишатиметься правомірною так довго, поки існує суто релігійний погляд на це питання.

— Мерзенний погляд! — заявив Сеттембріні, — доводити ницість цього погляду — то образа власної гідности. Адже «ореол святости», так само як і те, що інженер з чужих слів говорив про «християнський обов'язок» схилятися перед стражданням, є суцільним обманом, спирається на хибне уявлення, на психологічну хибу. Глибоке співчуття, яке здоровий відчуває до хворого й підносить до благоговіння, оскільки не може собі уявити, як би він сам витримав подібні муки, — це глибоке співчуття є надзвичайно перебільшеним, хворі зовсім не заслуговують на нього, воно — лише плід збочення думки та фантазії, оскільки здоровий приписує хворому свої думки та почуття й уявляє собі хворого як здорового, змушеного терпіти страждання хворого, що є цілковитою помилкою. Хворий є хворим, у нього інша, змінена психіка, і відчуває він усе по-своєму; хвороба так прилаштовує до себе свою жертву, що вони чудово вживаються разом: тут уступає в дію зниження чутливости, провали свідомости, благодійні наркози, духовні, моральні засоби пристосування та полегшення, про які піклується сама природа, чого здоровий через свою наївність до уваги не бере. Найкращою ілюстрацією тому є ввесь отой сухотний набрід тут, нагорі, з його легковажністю, дурістю, розпустою, браком доброї волі та бажання одужати. Словом, якби той, що з глибоким співчуттям схиляється перед хворобою, сам би занедужав і перестав бути здоровим, то він би швидко переконався, що хворі — це також своєрідна верства, хоча й не така шляхетна, і що він ставився до них надто серйозно.

Але тут обурився Антон Карлович Ферґе, щосили захищаючи плевральний шок від наклепів та зневажливого ставлення. Що як він надто серйозно поставився до свого плеврального шоку? Ні, красно дякую й дуже перепрошую! Його великий борлак та благодушні вуса засмикалися вгору і вниз від такого зневажливого ставлення до перенесених ним страждань. Він, звичайно, лише проста людина, дрібний страховий агент і нічого не тямить у високих матеріях — навіть ця розмова заходить за межі його обрію. Але якщо пан Сеттембріні, наприклад, має намір віднести й плевральний шок до того, що він щойно тут наговорив, — цей пекельний лоскіт із запахом сірководню та три кольорові непритомності, — тоді красно дякую й дуже перепрошую! Яке там зниження чутливости, благодійні наркози та збочення думки й фантазії! Це найжахливіша підлота, яка тільки буває на білому світі, й хто цього не пережив, як він, той про таку мерзоту не має ні найменшого...

— Е-е-е! — промовив Сеттембріні. — День у день колапс пана Ферґе стає величнішим, так що невдовзі він буде носити його навколо голови наче німб. — Він, Сеттембріні, не надто шанує хворих, які вимагають, щоб ними захоплювалися. Він сам є хворим, навіть тяжкохворим, але не хизується цим, навіть, скорше, соромиться. До того ж він веде філософську розмову, ні на кого не натякаючи, і його зауваги про відмінність у природі та характері переживань хворих і здорових досить обґрунтовані, нехай панове згадають про душевні хвороби і, зокрема, про галюцинації. Припустімо, хтось із присутніх, нехай інженер або пан Везаль, зайшовши сьогодні ввечері у сутінках до себе в спальню, побачить там у кутку свого покійного батька, який, вирячившись на нього, заведе з ним розмову — це буде для нього чимось надзвичайним, буквально потрясаючим та тяжким переживанням, він не віритиме власним очам, до нього закрадуться сумніви про власні розумові здібності, він вискочить, як попечений, з кімнати й негайно звернеться до психіатра. Хіба ні? Але вся іронія полягає в тому, що цього ні з тим, ні з тим статися не може, оскільки вони психічно здорові. А якби подібне з ними таки трапилося, то вони були б не здорові, а хворі, а, отже, реагували б не як здорові, тобто не вибігали б у жасі з кімнати, а сприйняли би привид за належне і завели з ним розмову, як то й роблять хворі; а вважати, що галюцинації викликають у них природний страх здорового якраз і є тим збоченням думки та фантазії, притаманної нехворим.

Пан Сеттембріні дуже кумедно й пластично розповів про привид батька в кутку. Всі мимовільно засміялися, навіть Ферґе, хоча він почував образу за брак поваги до його пекельних мук. А гуманіст скористався загальним веселим настроєм, щоб остаточно розвінчати та викрити всіх галюцинуючих та інших pazzi^[43]: ці люди, заявив він, абсолютно неприпустимим чином дозволяють собі надто багато й дуже часто здатні опанувати свій безум, як він сам бачив під час відвідин лікарень для божевільних. Адже варто лише в палаті з'явитися комусь сторонньому або лікарю, і божевільний, як правило, припиняє корчити гримаси, патякати та смикатися, поводиться пристойно, поки бачить, що за ним спостерігають, а потім знову розпускається. Адже божевілля, безперечно, в багатьох випадках є нічим іншим, як саме розпущеністю, воно слугує прихистком від великого горя, своєрідною мірою захисту слабкодухих від нищівних ударів долі, які така людина вважає себе нездатною витримати при здоровому глузді. Прихисток дуже принадний для багатьох, і йому, Сеттембріні, доводилося самим лише поглядом, тим, що він протиставляв вивертам божевільного свою позицію здорового глузду, принаймні, тимчасово навертати до ясности розуму.

Нафта в'їдливо засміявсь, а Ганс Касторп заявив, що охоче вірить панові Сеттембріні. Коли він уявляє собі, як Сеттембріні, посміхаючись у вуса, прошиває божевільного поглядом, сповненим невідпорного здорового глузду, йому ясно, що бідоласі нічого не залишалося, як узяти себе в руки, й у нього прояснювався розум, хоча, очевидно, поява пана Сеттембріні сприймалася ним як досить небажана перешкода... Але, виявляється, Нафта також бував у божевільнях, він пригадує своє перебування у «відділі для буйних», і там йому довелося побачити такі сцени й такі картини, перед якими навіть тверезий погляд Сеттембріні та втихомирливий його вплив звелися б нанівець — воістину дантові сцени, трагікомічні картини жаху та муки: божевільні, скорчені голими під струменями холодного душу в найвигадливіших позах смертельного страху та розпачливого остовпіння, одні голосно верещали, інші, простягаючи руки та широко роззявивши роти, заходилися реготом, у якому змішалися всі складові пекла...

— Ага, — промовив пан Ферґе й дозволив собі нагадати про той сміх, що вирвався в нього самого перед тим, як він зазнав колапсу.

Коротше кажучи, сувора педагогіка пана Сеттембріні була б цілком зайвою для персонажів «відділення для буйних», усе це викликає лише дрож побожного остраху — це більш по-людському, ніж зарозуміле моралізаторство, яким пресвітлий лицар сонця й намісник Соломона збирається лікувати божевілля.

Ганс Касторп не мав часу розмірковувати над новими титулами, якими нагородив Нафта пана Сеттембріні. Він вирішив це принагідно з'ясувати. А поки що всю його увагу приковувала розмова, адже Нафта якраз досить переконливо розбирав загальні причини, які спонукали гуманіста принципово звеличувати здоров'я й паплюжити та безчестити хворобу, хоча, викладаючи свою позицію, він виявив дивовижне й навіть достохвальне самоприниження, адже пан Сеттембріні сам є хворим. Проте його позиція, незважаючи на особливу її шляхетність, все-таки виявилася принципово хибною, оскільки виходила від поваги та пошани до тіла, а це могло бути виправданим лише тоді, якби тіло перебувало в своєму первозданному божественному стані, а не в стані приниження — in statu degradations. Адже створене безсмертним, воно, внаслідок гріхопадіння, втратило свою досконалість, зазнало зіпсутости та огидности, стало смертним і тлінним, нічим іншим, як кліттю й в'язницею для душі, що збуджує лише почуття сорому та замішання, pudoris et confusionis sensum, як сказав святий Ігнатій.

— Ці самі почуття, — вигукнув Ганс Касторп, — висловив, як відомо, й гуманіст Плотін. — Але пан Сеттембріні, піднявши руку, попросив не вносити плутанини, а краще обмежитися сприйняттям аргументів.

Тим часом Нафта пояснював шанобливе ставлення середньовіччя до тілесної немочі тим, що вигляд страждущої плоті завжди викликав співчуття в релігійній свідомості людини. Адже язви тілесні не лише наочно свідчили про тлінність нашої земної оболонки, але досить показовим способом, способом, що викликав моральне задоволення, вказували на згубну зіпсутість душі, тоді як квітуча плоть пантеличила й виступала образою для релігійної свідомости, тож чинити цьому спротив, возвеличуючи неміч, видавалося благим ділом. Quis me liberabit de corpore mortis hujus? Хто позбавить мене від тіла смерти цієї? Ось голос духа, який завжди був і пребуде голосом воістину людським.

Ні, то був голос пітьми, як схвильовано запевнив пан Сеттембріні, голос світу, над яким ще не зійшло сонце розуму й людяности. Нехай його тіло вражене згубною гнилизною, але дух свій він зміг зберегти досить здоровим і неушкодженим, щоб достойним чином дати відсіч попівським промовам Нафти щодо тіла й досхочу поглумитися над так званою «душею». Сеттембріні навіть дозволив собі возвеличувати людське тіло, як істинний храм Божий, на що Нафта заявив, що ця тлінна матерія є лишень завісою між нами й вічністю, після чого італієць остаточно заборонив йому вживати слова «людство» та «людина» й так далі.

Простоволосі, із занімілими від морозу обличчями, то ступаючи в гумових калошах скрипучим і посиланим попелом сніговим прошарком, що наріс на тротуарах, то переорюючи ногами пухкий сніг на самій дорозі, Сеттембріні в зимовій куртці з бобровим коміром та обшлагами, які вже місцями потерлися й нагадували вовну шолудивої вівці, що не заважало йому носити куртку зі звичною для нього елегантністю, — Нафта в довгому до п'ят і запнутому під підборіддя чорному пальті без коміра, але на хутрі — вони сперечалися про ці принципи, як про щось суто приватне, причому часто звертались навіть не один до одного, а до Ганса Касторпа, якому той, хто якраз говорив, лише порухом голови чи великого пальця вказуючи на опонента, викладав і доводив свою позицію. Затиснений між ними, Ганс Касторп крутив головою, погоджувався то з тим, то з тим або ж зупинявся і, відхилившись назад та жестикулюючи рукою в теплій шевровій рукавиці, брався доводити щось своє, певна річ, досить недолуге, а Ферґе та Везаль кружляли навколо цієї трійці, тримаючись то попереду, то позаду, або прилаштовувалися збоку, поки з'являлись зустрічні перехожі, й стрій знову розпадався.

Саме завдяки їхнім заувагам дискусія перескочила на конкретніші предмети. Так, при наростаючій активності всіх присутніх, у стрімкому темпі, одна за одною бралися на обговорення такі теми, як кремація, тілесні покарання, тортури та смертна кара. Про тілесні покарання завів мову Фердинанд Везаль, що, на думку Ганса Касторпа, цілком до нього пасувало. Не було нічого дивного в тому, що пан Сеттембріні, в красномовних висловах закликаючи до людської гідности, висловився проти застосування цієї дикої міри покарання як у педагогіці, так і в судочинстві. І також не було нічого дивного в тому, що Нафта висловився на користь побиття різками, хоча всі трохи знітилися від похмурої зухвалости його заяви. Як на Нафту, виходило, що розбазікувати про людську гідність у даному разі просто не випадає, адже вмістилищем істинної гідности є дух, а не плоть, а оскільки людина й так занадто схильна всі радощі життя шукати в тілі, то біль, якого зазнає тіло, є цілком доцільним засобом, щоб відбити охоту до чуттєвих насолод і повернути всі помисли, так би мовити, від плоті до духу, щоб таким чином знову запанував саме дух. Бачити в такій мірі покарання, як побиття, щось ганебне є просто безглуздям. Святу Єлизавету сік до крови її наставник, Конрад Марбурзький, від чого «душа її», за легендою, «вознеслася до третього янгольського чину», і сама вона сікла різками бідну бабцю, яка клювала носом під час сповіді. А самобичування, до яких удавалися члени деяких орденів та сект, та й загалом люди глибоко побожні, щоб зміцнити в собі духовне начало, хіба хтось наважиться й це назвати варварством та чимось нелюдським? А віра в те, що законодавче скасування тілесних покар у країнах, які вважають себе передовими, є справжнім поступом, видається просто сміховинною й непорушність цього уявлення надає йому ще більшого комізму!

Та все-таки одне треба визнати, зауважив Ганс Касторп, у суперечності духа й плоті зле, сатанинське начало безперечно... втілює, хи-хи, отже втілює, оскільки тіло, природно, виступає природним началом — природно природним, також непогано! — а природа, на противагу до духу, до розуму, без сумніву є злом, можна тут ризикнути й, спираючись на свої знання та досвід, сказати, що вона є містичним злом. Якщо дотримуватися цього погляду, то цілком логічно відповідним чином і поводитися з тілом, а саме — впливати на нього дисциплінуючими заходами, які також з деяким ризиком можна було б назвати містично злими. Можливо, якби в пана Сеттембріні, коли він через свою тілесну кволість не зміг поїхати на конгрес сил поступу в Барселону, виявилася під боком ось така Єлизавета...

Усі розсміялися, й оскільки гуманіст був готовий скипіти, Ганс Касторп поквапно розповів про те, як йому в дитинстві один раз також дали різок: у початкових класах гімназії, коли він вчився, ця міра покарання ще часом застосовувалась, там завжди напоготові були різки, щоправда, вчитель не наважувався підняти на нього руку, пам'ятаючи про суспільний статус його батьків, проте один з його однокласників, такий собі неотесаний здоровань, ужарив його такою тонкою, гнучкою лозиною по сідницях та по литках, а він був лише в тонких панчохах, тож це було просто жахливо, страшенно боляче, мерзотно, незабутньо, ну, просто містично, від злости та приниження з очей у нього бризнули сльози, й Ганс Касторп мусив ганебно голосно схлипувати, проте він десь читав, що на каторзі навіть запеклі розбійники та вбивці, коли зазнають тілесних покарань, то скиглять як малі діти.

Сеттембріні затулив обличчя руками в сильно поношених шкіряних рукавицях, а Нафта з незворушністю державного діяча запитав, чим же ще приборкати закоренілих злочинців, як не різками та батогами, які, до речі, абсолютно відповідають стилю каторжної тюрми і цілком там доречні; гуманна каторжна тюрма — це естетична половинчастість, компроміс, і пан Сеттембріні, хоч і полюбляє красне слівце, по суті нічого не тямить у прекрасному. А стосовно педагогіки, то, за Нафтою, виходило так, що уявлення про людську гідність тих, хто виступає за заборону тілесних покарань, бере свій початок у ліберальному ідеалізмі епохи буржуазного гуманізму, коріниться в просвітницькому абсолютизмі людського «я», який у недалекому майбутньому відімре, а його заступлять не такі охлялі суспільні ідеї, ідеї спільности та підпорядкування, примусу й послуху, де без священної жорстокости ніяк не обійтись і які змусять іншими очима подивитися на покару людських покидьків.

Звідси й вислів «скорятися як покидьок», в'їв Сеттембріні; а оскільки Нафта завважив, що раз Бог, караючи нас за перворідний гріх, наділив наше тіло соромом та огидною тлінністю, то не така-то й біда, не така-то образа величности, якщо це тіло колись пошмагають різками. Тут розмова перекинулась на кремацію.

Сеттембріні вихваляв її на всі лади. Цього сорому й огиди можна легко уникнути, радісно заявив він. Людство, з причин доцільности та з ідеалістичних мотивів, незабаром цілком їх позбудеться. Він оголосив, що є одним з організаторів міжнародного конгресу прихильників кремації, який, очевидно, відбудеться в Швеції. Там заплановано продемонструвати зразковий крематорій, обладнаний за останнім словом техніки, а також колумбарій, що, безперечно, спонукатиме й надихатиме багатьох до нових ініціатив. Що казати, захоронення в землі — це застарілий, архаїчний спосіб, який зовсім не відповідає сьогоднішньому дню. Візьмімо, наприклад, до уваги зростання міст! Витіснення так званих цвинтарів, що займають величезну територію, з центру на околиці! Ціни на землю! Прозаїчність похоронного ритуалу, чого не уникнути через необхідність користуватися сучасними видами транспорту! З цього приводу пан Сеттембріні міг ще сказати багато чого слушного й доречного. Він брав на кпини фігуру прибитого горем удівця, який що божого дня здійснює прощу до могили дорогої померлої дружини, щоб там, на місці, вести з нею бесіди на самоті. У такого любителя ідилії мало би бути безліч найціннішого на світі добра, а саме — вільного часу, вже не кажучи про те, що гамір та тиснява сучасних, центральних міських цвинтарів хутко відбили би в нього бажання до атавістичної сентиментальности. Знищення трупа вогнем — яка охайна, гігієнічна, гідна, навіть героїчна перспектива у порівнянні із безславним саморозпадом та асиміляцією нижчими організмами! Так, і навіть наші почуття якось легше приймають новий спосіб, який більше відповідає потребі людини в безсмерті. Адже вогонь пожирає до останку саме мінливі частини тіла, в яких ще за життя відбувалися процеси обміну речовин; а ті частини, які меншою мірою входили до загального колообігу і майже без змін супроводжують людину до її зрілих років, є найбільш вогнетривкими, з них і утворюється попіл, отже з попелом родичі та друзі зберігають те, що в покійному було справді непроминущим.

— Дуже мило, — сказав Нафта, — справді, просто чудесно. Непроминущим у людини є попіл.

Ну, звісно, Нафті було б до вподоби, щоб у людства залишалось ірраціональне ставлення до біологічних фактів, він хотів би втримати його на тому примітивному ступені релігійности, коли смерть виступала як страховище й була огорнута такою жаскою таємничістю, що ніхто не наважувався поглянути на цей феномен тверезим поглядом розуму. Яке варварство! Страх смерти виник в епоху, коли культура перебувала на надзвичайно низькому рівні, а насильницька смерть була правилом, й ось те жахливе, що справді властиве такого роду загибелі, на довгий час пов'язалося в уявленні людей з думкою про смерть взагалі. Та зараз завдяки розвитку охорони здоров'я й підвищенню особистої безпеки, все частіше стає нормою природна смерть, і сучасній людині праці думка про вічний спокій після закономірного виснаження його сил, не лише не здається жахливою, а скорше нормальною, якщо не бажаною. Ні, смерть не є ні страховищем, ні таємницею, це просте, розумне, фізіологічно необхідне явище, яке можна лише вітати, а роздумувати про це довше належного означає обкрадати життя. Саме тому і передбачалося прибудувати до зразкового крематорію та прилеглого до нього колумбарію, тобто до «павільйону смерти», ще й «павільйон життя», де архітектура, малярство, скульптура, музика й поезія спільними зусиллями створять своєрідну атмосферу, яка відволікала б емоції живих від переживання смерти, з жалобного заціпеніння та безплідної тужби навертала б їх до радощів життя...

— І бігом, — іронічно відгукнувся Нафта. — Тільки б не справляти тризну за померлим довше належного, тільки б не занадто впадати у благоговіння перед таким простим фактом, без якого, проте, не існувало б ні архітектури, ні малярства, ні скульптури, ні музики, ні поезії.

— Він дезертирствує до прапора, — мрійливо промовив Ганс Касторп.

— Незрозумілість вашого зауваження, інженере, — промовив Сеттембріні, — вже сама каже про його хибність. А переживання смерти все-таки залишається переживанням життя, або ж це просто примара.

— А будуть у «павільйоні життя» відображені еротичні символи, як на древніх саркофагах? — серйозним тоном запитав Ганс Касторп.

— У всякому разі, там буде вся палітра почуттів, — запевнив Нафта. — У мармурі та на полотні в класичній манері звеличуватиметься людське тіло, те гріховне тіло, яке хочуть порятувати від тління, що зовсім не дивує, адже від великої до нього ніжности навіть не дозволяють більше його карати.

Тут утрутився Везаль з темою тортур, що й слід було від нього чекати. Як ставляться панове до допиту з тортурами? Він, Фердинанд, коли їздив у справах, ніколи не пропускав нагоди в старовинних культурних центрах відвідати ті потайні місця, де колись застосовували такі методи випробовування сумління. З метою розширення власної освіти він побував у катівнях Нюрнберга та Регенсбурга й детально з ними ознайомився. Нічого не скажеш, там заради спасіння душі справді не надто ніжно поводилися з тілом, вигадавши для цього немало дотепних способів. І навіть крику там не було. Заткнуть рот затичкою, знаменитою дерев'яною грушею — навіть це вже не надто велика насолода, — а потім спокійно беруться до діла.

— Porcheria^[44], — пробурчав Сеттембріні.

Ферґе, віддавши належне груші та спокійній діловитості, додав, що все-таки більшої підлоти, ніж промацування плеври, навіть тоді ніхто не придумав.

Та це ж робилося, щоб його полікувати!

Закостеніла душа та зневажена справедливість не меншою мірою служили виправданням тимчасової жорстокости. Крім того, тортури є плодом того ж таки раціоналістичного поступу.

Нафта, напевне, не сповна розуму.

Ні, таки при своєму розумі. Пан Сеттембріні гуманітарій і, очевидно, мало знайомий з історією середньовічного судочинства. То був процес поступової раціоналізації, так що з часом, на догоду розумові, Бога остаточно витіснили з юриспруденції. Від суду Божого довелося відмовитись, оскільки було помічено, що перемагає сильніший, навіть коли він неправий. Такі люди, як пан Сеттембріні, маловіри, критикани, привернули до цього увагу й домоглися того, що місце старого, наївного судочинства зайняла інквізиція, яка вже не розраховувала на Боже втручання на користь правого й прагнула добитися від звинуваченого зізнання. Жодного вироку без особистого зізнання — досить послухати, що досі ще кажуть у народі: це інстинктивне переконання міцно загніздилося в головах людей, і хай би яким послідовним був ланцюг доказів, без зізнання обвинувальний вирок усе-таки здаватиметься всім незаконним. Як же його домогтися? Як попри самі лише докази та підозри відкрити правду? Як зазирнути в серце, в мозок людини, яка цю правду приховує і все заперечує? Якщо дух опирається, то не залишається нічого іншого, як звернутися до тіла — принаймні, воно в наших руках. Застосування тортур, як засобу добитися конче необхідного зізнання, диктувалося розумом. Та якщо вже говорити про те, хто вимагав увести й увів у судочинство категорію зізнання, то зробив це не хто інший, як пан Сеттембріні, а отже він і є ініціатором тортур.

Гуманіст закликав товариство не вірити жодномуслову пана Нафти. Все це від лукавого. Якби все було так, як описує пан Нафта, якби розум справді виявився винахідником усіх цих страхіть, це лише доводило б, наскільки розум у всі часи потребував підтримки й просвіти та наскільки необгрунтованими є побоювання прихильників природного інстинкту, що на землі все стане аж надто розумним. Та попередній промовець збився на манівці. Всі ці процесуальні жахіття лише тому не можна приписувати розумові, що в їхній основі лежала віра про існування пекла. Щоб у цьому переконатися, досить зазирнути в музеї та колишні катівні: диба, гаки, вогонь, кліщі, — все це, цілком очевидно, було плодом фантазії людей, які в своєму дитячому засліпленні побожно намагалися відтворити вічні муки, які чекають грішників на тому світі. Більше того, адже злочинцеві щиро бажали допомогти. Гадали, що бідолашна його душа прагне до зізнання й лише плоть, як зле начало, чинить опір благому пориву. Тому вважалося, що, поборюючи плоть, злочинцеві надають істинну послугу. Аскетичне безумство...

— А давні римляни також були в його полоні?

— Римляни? Ма que!^[45]

— Але ж і вони застосовували тортури, як засіб судочинства.

З логікою тут було щось негаразд... Ганс Касторп спробував вивести всіх з глухого кута, самочинно висунувши проблему смертної кари, ніби така тема була йому під силу. Тортури було скасовано, але в слідчого залишалося достатньо засобів зламати опір обвинуваченого. А ось смертна кара, очевидно, безсмертна, без неї не обійтися. Навіть найцивілізованіші нації залишають її недоторканою. У французів усі ті депортації в колонії принесли надто негативний результат. Просто ніхто не знає, що практично вчинити з деякими людиноподібними особинами, хіба що вкоротити їх на голову.

Це зовсім не «людиноподібні», поправив його пан Сеттембріні, а такі самі люди, як шановний інженер і він сам, просто вони надто слабкодухі та стали жертвою недосконалого суспільного ладу. Й він розповів про запеклого злочинця, вбивцю-рецидивіста, типового «кровожерливого звіра» та «бестію в людській подобі», як люблять висловлюватись у звинувальних промовах прокурори, — ця людина обписала стіни своєї камери віршами. І досить непоганими віршами, — набагато кращими за ту писанину, яку часом складають самі стовпи правосуддя.

— Це трохи несподіваним чином висвітлює природу мистецтва, — зауважив Нафта. Окрім того, він не бачить тут нічого особливого.

Ганс Касторп сподівався, що пан Нафта висловиться за збереження смертної кари. Нафта, гадав він, є не менш революційним, ніж пан Сеттембріні, але в охоронному сенсі, революціонер-охоронець.

Світ, самовпевнено посміхнувся Сеттембріні, переступить через так звану революцію антигуманного регресу й візьметься за ті справи, що стоять на порядку денному. Пан Нафта готовий радше кинути тінь на мистецтво, ніж визнати, що воно здатне підняти найбільш загублене створіння до високого звання людини. Молодь, яка шукає свого світоча, таким фанатизмом не завоюєш. Нещодавно була заснована інтернаціональна ліга, яка ставить за мету викорінення законодавчим шляхом смертної кари у всіх цивілізованих країнах. Пан Сеттембріні має честь бути її членом. Поки що невідомо, де відбудеться перший конгрес ліги, та людство має всі підстави сподіватися, що оратори, які виступлять на ньому, матимуть у своєму арсеналі достатньо вагомі аргументи. І він ці аргументи навів, зокрема той, що ніколи не виключена можливість судової помилки, страти невинного, так само як і той, що ніколи не варто впадати у відчай і втрачати надію на виправлення; Сеттембріні навіть зацитував вислів «помста — моя», запевняючи, що держава, якщо вона має намір виховувати, а не карати, не повинна платити злом за зло, він відкинув поняття «покарання» після того, як, спираючись на науковий детермінізм, спростував поняття «провини».

Опісля молодь, «що шукає світоча», мала нагоду спостерегти, як Нафта нещадно розправляється з усіма його доказами. Єзуїт потішався з уславлення життя та страху крови друга людства, стверджував, що таке низькопоклонство перед життям окремої людини властиве лише найбанальнішим часам «буржуа з парасолькою», а ось коли пристрасті розгоряються, коли в гру вступає ідея, яка стоїть вище від «ідеї безпеки», коли йдеться про щось, що стоїть вище від особистого, вище від індивідуального, а такий стан, зрештою, є нормальним, адже лише він гідний людини — окремим життям завжди без зайвих фраз жертвували заради вищої ідеї, більше того, — сам індивід добровільно і не вагаючись клав своє життя на вівтар. Філантропія мого шановного опонента, сказав він, бажає усунути з життя всі його тяжкі та трагічні моменти, інакше кажучи, вихолостити життя, як то намагається робити детермінізм його так званої науки. Та річ у тому, що детермінізм не лише не спростовує поняття провини, навпаки він якраз і обтяжує його, робить ще жахливішим.

Чудово! Та невже ж він вимагає, щоб злощасна жертва суспільства всерйоз усвідомила себе винною і сама, за переконанням, піднялася на ешафот?

Саме так. Злочинець цілковито просякнутий своєю провиною, як самим своїм єством. Адже він такий, який є, і не може, ба навіть не хоче бути інакшим, у цьому якраз і полягає його провина. Пан Нафта переносив поняття провини та заслуги зі сфери емпіричної в метафізичну. Справді, в діях, у вчинках панує суворий детермінізм, тут немає свободи, але є свобода в бутті. Людина така, якою вона побажала стати, й не перестане такою бути до самого кінця. Є люди, що мають пристрасть убивати, ця пристрасть для них дорожча за життя, тож платити за цю пристрасть життям для них не така-то й велика плата. Така людина по тому може померти, оскільки втамувала свою найглибшу пристрасть.

— Найглибшу пристрасть?

— Саме так, найглибшу.

Усі ніби прикусили губу. Ганс Касторп кашлянув. Везаль скривився. Пан Ферґе зітхнув. Сеттембріні тонко зауважив:

— Очевидно, існує така манера узагальнювати, яка всьому надає суб'єктивного забарвлення. У вас є пристрасть до вбивства?

— Це вас не стосується. Але якби я вбив, то розреготався б у вічі тому невігласу-гуманісту, який би захотів тримати мене до моєї природної смерти на тюремній баланді. Немає жодного сенсу в тому, щоб убивця пережив убитого. Віч-на-віч, схоронившись від усіх, один терплячи, інший діючи, як то буває з двома людськими істотами лише в одному подібному випадку, вони причастилися до таємниці, яка навіки зв'язала їх. Вони злились воєдино.

Сеттембріні холодно зізнався, що, очевидно, йому бракує відповідного органу чуття, який би міг сприймати такий містицизм смерти та вбивства, проте він зовсім не шкодує з цього приводу. Він не хоче сказати нічого поганого про метафізичну обдарованість пана Нафти, яка, безперечно, переважає його здібності, але заздрощів це в нього зовсім не викликає. Непереборне почуття гидливості! тримає його подалі від сфери, де те саме схиляння перед стражданням, про яке перед цим згадувала експериментуюча молодь, поширюється не лише на фізичне тіло, але і на дух, словом, від тієї сфери, де ні на гріш не цінуються чесноти, розум, здоров'я, зате порочності та патології надається особлива шана.

Нафта підтвердив, що доброчесність та здоров'я справді не мають нічого спільного з релігійністю. Буде тільки на краще, якщо ми зразу зазначимо, що релігія не має жодного стосунку ні до розуму, ні до моральности. Адже, додав він, вона не має жодного стосунку до життя. Життя визначається умовами та основами, які частково пов'язані з теорією пізнання, а частково зі сферою моралі. До перших відносяться час, простір, причинність, до других — моральність і розум. Усе це не лише цілковито чуже й байдуже сутності релігії, але навіть прямо вороже до неї, адже ці фактори якраз і складають життя, так зване здоров'я, вони є архіфілістерством та надбуржуазністю, абсолютною, до того ж абсолютно геніальною протилежністю до яких слід визнати саме релігійний світ. Зрештою, він, Нафта, не збирається заперечувати можливість геніальности в сфері життя. Існує такий різновид життєствердної буржуазности, монументальна значущість якого не викликає заперечення, якщо вважати його, це буржуазне самовдоволення, що широко розчепірило ноги, заклало руки за спину й випнуло груди, за уособлення безвір'я.

Ганс Касторп підняв руку, як у школі. Він не хоче зачепити ні того, ні того, сказав він, але, очевидно, мова йде про поступ, людський поступ, а тим самим певною мірою про політику, про риторичну республіку та цивілізацію Західного просвітництва, й ось він гадає, що відмінність, або, якщо пан Нафта неодмінно так бажає, суперечність між життям та релігією треба шукати в суперечності між часом та вічністю. Адже поступ може існувати тільки в часі; у вічності немає поступу, як немає ні політики, ні риторики. Там, віддаючись Богові, закидаєш, так би мовити, назад голову й заплющуєш очі. В цьому, незважаючи на деяку плутаність вислову, якраз і полягає різниця між релігією та мораллю.

Викликає тривогу не стільки наївність його манери висловлювати свої думки, сказав Сеттембріні, скільки отой острах когось зачепити й таким чином готовність піти на поступки чортові.

Ну, про сатану вони вже більше року тому як вели бесіду, пан Сеттембріні та він, Ганс Касторп. «О Satana, о ribellione!»^[46]

Якому ж дияволу він, власне кажучи, пішов на поступки? Тому, що за бунт, за працю, за критику, — чи іншому? Так і загибіти можна, чорт праворуч, чорт ліворуч, як же тут, хай йому чорт, вийти цілим і неушкодженим?

У тлумаченні пана Касторпа взаємозв'язок понять, як їх уявляє собі пан Сеттембріні, спотворений. Основним у світосприйнятті його опонента є те, що він перетворює Бога й диявола на дві відокремлені істоти або принципи, а «життя», до речі, точнісінько за середньовічним взірцем, розташовується між ними посередині, як предмет суперечки. Тоді як насправді обидва вони в сукупності протистоять життю, «життєствердній буржуазності», етиці, розуму, доброчесності, — протистоять, як релігійний принцип, котрий вони разом і уособлюють.

— Що за гидотна мішанина — che guazzabuglio proprio stomachevole! — вигукнув Сеттембріні. — Добро і зло, святість і порок — усе в купі! А де ж критика? Де воля? Де право проклинати те, що прокляте? Чи розуміє пан Нафта, що він заперечує, коли в присутності молоді скидає в одну купу Бога та диявола й в ім'я цього аморального двоєдинства відкидає етичний принцип! Він заперечує вартість, навіть страшно сказати — будь-який критерій оцінки вартости. Гаразд, припустімо, що немає добра й зла, а лише самий морально невпорядкований всесвіт. Не існує й окремої особистости, здатність до критики якої якраз і надає їй людської гідности, а існує лише всеохопна та нівелююча спільнота, містичне розчинення в ній. Індивід...

Чудово, що пан Сеттембріні знову вважає себе індивідуалістом! Щоб ним бути, треба все-таки уявити собі різницю між моральністю та благодаттю, чого безперечно не скажеш про нашого шановного моніста та ілюміната. Там, де життя досить спримітизовано уявляється як самоціль і не ставиться питання про її вищий сенс та мету, там панує родова й соціальна етика, мораль хребетних, а не індивідуалізм, простір для якого відкривається лише в сфері релігійній та містичній, у так званому «морально невпорядкованому всесвіті». А що вона таке й на що може претендувати, ота моральність пана Сеттембріні? Вона щонайтісніше прив'язана до життя, тобто є суто утилітарною, тобто надто вбогою та негероїчною, достойною співчуття. Вона вчить, як дожити до глибокої старости щасливим, багатим і здоровим, і ні на йоту більше. Саме оце суто практичне філістерство здорового глузду заміняє йому етику. Тож як на Нафту, то він дозволить собі ще раз назвати таку етику жалюгідною життєствердною буржуазністю.

Сеттембріні попросив дещо збавити полемічний запал, проте в нього самого голос тремтів од хвилювання, коли він наголосив на неприпустимості того, що Нафта постійно веде мову про життєствердну буржуазність якимось бозна-чому аристократично-зверхнім тоном, буцімто протилежне, адже відомо що є протилежним до життя, уособлює істинну шляхетність!

І знову чуємо самі лише гучні слова! Тепер суперечка зайшла про шляхетність та аристократизм! Ганс Касторп, розпашілий і знеможений від морозу та непосильних проблем, не тямлячи, наскільки зрозумілі чи то гарячково сміливі вислови, які він уживає, занімілими губами промимрив, що завжди уявляв собі смерть з накрохмаленим іспанським жабо чи, принаймні, так би мовити, в напівпарадній формі, з високим комірцем, що впирається в підборіддя, а життя — навпаки, в такому звичайному, сучасному накладному комірці... Та потім сам злякався промовлених, ніби на п'яну голову чи то в маренні, неможливих у товаристві слів і став запевняти, що мав на увазі зовсім інше. Але ж правда, що є люди, певна категорія людей, яких просто неможливо уявити собі мертвими, саме тому, що вони є аж надто ординарними! Тобто вони настільки пристосовані до життя, що здається ніби ніколи не помруть, ніби не достойні таїнства смерти.

Пан Сеттембріні висловив тверду надію, що Ганс Касторп говорить усе це лише для того, аби йому заперечили. Він може бути певним, що йому з радістю нададуть необхідну допомогу в його духовній боротьбі з такими зрушеннями. Тож він каже: «Пристосовані до життя»? «Гідні життя» — ось який вислів треба було вжити, й тоді поняття постали б перед ним у чіткій та елегантній послідовності. «Гідні життя» — й тут-таки за найпростішою та закономірною аналогією напрошується поняття «гідні любови», яке надзвичайно тісно пов'язане з першим, тож ми маємо право сказати, що лише справді гідне життя водночас є справді достойним любови. А обидва разом, тобто гідне життя й, отже, любов, складають те, що ми називаємо шляхетністю.

Ганс Касторп назвав це чудовим і надзвичайно вартим уваги. Пан Сеттембріні, промовив він, цілковито захопив його своєю пластичною теорією. Та що не кажи, а дещо тут можна було б додати, ось, наприклад, що хвороба — піднесений життєвий стан і, отже, вона має в собі щось урочисте, — але одне цілком зрозуміло, хвороба висуває на перший план тілесне начало, змушує людину цілковито зосереджуватися на своєму тілі, і таким чином є згубною для людської гідности, адже вона принижує, залишаючи людині саме лише тіло. Отже, хвороба є нелюдяною.

Хвороба є надзвичайно людяною, тут-таки заперечив Нафта, адже бути людиною означає бути хворим. Людині властива хворобливість, саме хвороба й робить її людиною, а той хто хоче її оздоровити, змусити людину укласти з природою мир, «повернути до природного стану» (в якому, до речі, людина ніколи не була), всі оці оновлювані, апостоли сироїдства, проповідники повітряних та сонячних ванн, різномастні руссоїсти доводять до того, що людина втрачає свою людську подобу, перетворюється на скотину... Людяність? Шляхетність? Дух — ось що відрізняє людину від усіх інших видів органічного життя. Людина — це істота, яка найбільше відірвалась од природи, яка себе їй найбільше протиставляє. Таким чином, саме в дусі, в хворобі закладена людська гідність і шляхетність, інакше кажучи: наскільки людина хвора, настільки вона є людиною; геній хвороби незрівнянно людяніший від генія здоров'я. Залишається хіба дивуватися, що той, хто видає себе за друга людства, заплющує очі на такі основні людські істини. В пана Сеттембріні не сходить з язика слово «поступ». Але хіба поступ, якщо він насправді існує, не завдячує всим хворобі, тобто генію, — а що таке геній, як не хвороба! Й хіба здорові в усі часи та епохи не жили з відкриттів, здобутих через хворобу? Були люди, які свідомо й зумисне прирікали себе на хворобу та божевілля, щоб добути людям знання, які прислужилися здоров'ю, після того, як були здобуті через божевілля й володіння та користування якими після такого акту героїчної самопожертви вже не визначалося хворобою та божевіллям. Ото якраз і є істинна смерть на хресті...

«Ага, — думав собі Ганс Касторп, — ти, єзуїте із забороненими прийомами та комбінаціями. Ось як ти тлумачиш смерть на хресті! Тепер ясно, чому ти не став патером, joli jésuite a la petit tache humide!^[47] Ану, леве, гаркни на нього грізним голосом!» — подумки звернувся він до Сеттембріні. І той «гаркнув», оголосивши все, що перед цим доводив Нафта, фантасмагорією, казуїстикою та світом догори ногами.

— Скажіть прямо й недвозначно, — кричав він до свого опонента, — скажіть з усією щирістю вихователя й наставника в присутності цих юних неофітів, що дух є хворобою! Безперечно, це воістину пробудить у них дух і змусить повірити в нього! А якщо ви надодачу оголосите хворобу й смерть благородними, а здоров'я та життя ницими, то це буде гарантований спосіб надихнути цих молодих добродіїв на служіння людству. Davvero, è criminoso!^[48] — І він як лицар кинувся в бій на захист благородства здоров'я та життя, які дарує природа і яким немає чого непокоїтися про дух. «Форма!» — казав він, а Нафта високопарно відповідав: «Логос!» Але той, який нічого знати не хотів про логос, проголошував: «Розум!», тоді як прихильник логоса виступав за «пристрасть». Усе це збивало з пантелику. «Об'єкт!» — вигукував один. «Суб'єкт!» — заперечував інший. Під кінець один навіть заговорив про мистецтво, а інший про «критику», і, звичайно, знову й знову заходила мова про «природу» та «дух» і про те, що з них шляхетніше, про «проблему шляхетности». Але жодної стрункої та ясної концепції не виходило, нехай навіть не однієї, а двох протилежних та ворожих одна до одної; оскільки все говорилося не лише на противагу опонентові, але й невпопад, і дискутанти не лише суперечили один одному, але й самим собі. Сеттембріні, який раніше не раз прославляв критику, тепер посилався на те, в чому бачив її антипод, на мистецтво, як на аристократичний принцип. А Нафта, який зазвичай захищав природний інстинкт у своїх диспутах із Сеттембріні, що трактував природу як «сліпу силу» та «грубий факт і фатум», перед чим розум та людська гордість ніколи не мають змирятися, тепер брав сторону духа та хвороби, лише в них убачаючи шляхетність і людяність, тоді як італієць, забувши про емансипацію духа, виступав як адвокат природи та шляхетности, яку дарує здоров'я. Не менш заплутаною була також справа з «суб'єктом» та «об'єктом». Тут і так уже суцільна плутанина досягла свого апогею, й ніхто до пуття не знав, хто з них, власне, є благочестивим, а хто — вільним. Нафта різким тоном заборонив Сеттембріні називатися «індивідуалістом», оскільки той відкидає суперечність між Богом та природою, бачить проблему людської особистости, основу її внутрішнього конфлікту виключно в суперечності між приватними та суспільними інтересами, а отже є ревним захисником пов'язаної з життям буржуазної моралі, яка сприймає життя як самоціль, зовсім негероїчно переймається лише корисністю та сприймає благо держави як вищий моральний закон, тоді як він, Нафта, добре знаючи, що проблема людської душі перш за все полягає в зіткненні чуттєвого й надчуттєвого, відстоює істинний, містичний індивідуалізм, виступає справжнім захисником свободи й суб'єкта. Чи справді це так, думав Ганс Касторп, і як тоді воно узгоджується з «безіменним та колективним» — щоб на прикладі зразу вказати принаймні на одну з численних невідповідностей. І як тоді бути з усіма тими оригінальними заувагами, якими юний Нафта хотів колись уразити патера Унтерпертінґера: з католицизмом державного філософа Гегеля та внутрішнім зв'язком, який існує між «політикою» та «католицизмом», з категорією «об'єктивного», до якої обидва ці поняття належать? Хіба мистецтво управління державою та виховання не були улюбленим полем діяльности ордену, до якого належить Нафта? І яке виховання! Пан Сеттембріні, безперечно, був ревним педагогом, настільки ревним, що часом ставав набридливим та обтяжливим, але стосовно аскетичного, ігноруючого особу об'єктивізму його принципи ніяк не могли рівнятися з принципами Нафти. Категоричний наказ! Залізна спаяність! Насильство! Послух! Терор! У цих принципах могла бути своя шляхетність, але гідність індивіда та його право на критику тут навряд чи бралися до уваги. То був стройовий статут пруссака Фрідріха та іспанця Лойоли, жорсткий та ортодоксальний до кривавого поту, проте тут виникало питання: яким чином Нафта, власне, прийшов до такої кривавої необхідности, якщо він, за його словами, не вірив у жодне чисте пізнання та безстороннє дослідження, тобто не вірив у істину, в об'єктивну наукову істину, потяг до якої був для Лодовіко Сеттембріні найвищим законом людської моральности? Цього разу саме Сеттембріні був ортодоксальним і суворим, а Нафта — морально хистким та схильним до розпусти, оскільки він проектував істину на людину і заявляв: істинним є те, що корисно людині! Хіба це не життєствердна буржуазність і не філістерський утилітаризм — настільки тісно прив'язати істину до інтересів людини? Яка ж тут залізна об'єктивність? У цьому більше свободи та суб'єктивізму, ніж на те погодився б Лео Нафта, й, водночас, це, звичайно, політика, така сама політика, як і моралізаторські висловлювання Сеттембріні: свобода є найвищим законом любови до людини. Хіба це не означає прив'язати свободу, як Нафта прив'язав істину, а саме прив'язати її до людини. Тут, безперечно, було більше ортодоксального благочестя, ніж свободи, це знову ж таки відмінність, яка в такого роду дискусіях легко може зовсім загубитись. Ой уже цей пан Сеттембріні! Недарма він літератор, тобто внук політика та син гуманіста. Він заводив прекраснодушні бесіди про критику та красу духовного розкріпачення й підморгував дівчатам на вулиці, тоді як уїдливого Нафту стримували суворі обітниці. І все-таки останній був ледь не розпусником через надмірне вільнодумство, а перший і знати нічого не хотів, окрім доброчесности. Пан Сеттембріні побоювався «абсолютного духа» і за всяку ціну хотів прив'язати дух до демократичного поступу, обурюючись про релігійне вільнодумство войовничого Нафти, який скидав в одну купу Бога й диявола, святість і порок, геніальність і хворобу і не бажав визнавати жодної оцінки, жодного присуду розуму, жодної волі. Хто ж із них є вільнодумцем, а хто благочестивим, і в чому полягає істинне призначення людини та її панування: у відмові від свого «я» та розчиненні в усепоглинаючому та всенівелюючому колективі, аморальному й водночас аскетичному, чи, може, в «критичному суб'єктивізмі», в якому недозволеним чином переплелися вітрогонство та істинна громадянська шляхетність. Ох, принципи та погляди, які щоразу перепліталися, внутрішніх суперечностей не бракувало... А цивільній людині, яка усвідомила свою відповідальність, видавалося настільки складним не лише вибрати з них щось одне, але навіть просто їх посортувати і, як препарати в гербарії, тримати в порядку та чистоті, тож часом з'являлася велика спокуса — кинутися сторчма в «морально невпорядкований всесвіт» пана Нафти. Усе змішалося та переплелось, і Ганс Касторп потай запідозрював, що диспутанти, напевне, не вели б таку запеклу полеміку, якби їх не пригнічувало усвідомлення всієї цієї плутанини.

Усі разом піднялися до санаторію «Берґгоф», потім троє, що там жили, проводжали єзуїта та італійця до їхнього будиночка й ще довго стояли там на снігу, поки Нафта й Сеттембріні сперечалися — виключно з педагогічною метою, як чудово розумів Ганс Касторп, з тим, щоб обробити м'яку як віск молодь, що «шукає світоча». Для пана Ферґе, як він сам неодноразово натякав, то були надто високі предмети. Тоді як Везаль утратив інтерес до дискусії, тільки-но припинилася розмова про тілесні покарання та тортури. Ганс Касторп, похиливши голову, колупав ціпочком у снігу й розмірковував про велику плутанину.

Нарешті вони розійшлися. Хоч скільки не стій, ні до чого не добалакаєшся. Троє мешканців «Берґгофа» повернули назад до санаторію, а обидва педагоги-дискутанти, ввійшовши в будинок, пішли кожен до себе: Нафта — у свою шовкову келію, Сеттембріні — в мансарду гуманіста, де стояло бюрко та карафка з водою. Коли Ганс Касторп розташувався на лоджії, йому все ще чулися бойові кличі та брязкіт зброї двох воїнств, які вирушили від Єрусалима та Вавилона і під своїми знаменами — dos banderas — зійшлися в сум'ятливому побоїщі.

Сніг

П'ять разів на день за сімома столами висловлювалось одностайне незадоволення нинішньою зимою. Вона буцімто не зовсім старанно виконує свої обов'язки високогірної зими, в зовсім недостатньому об'ємі постачає цілющі метеорологічні засоби, що уславили ці краї та про які йшлось у кожному проспекті, засоби, до яких давно призвичаїлися довгожителі санаторію і які так звабно вимальовувалися в уяві новачків. Сонце довго не з'являлось, а брак сонячного світла, цього найголовнішого лікувального фактору, безперечно затягував одужання... І хоч би там що думав пан Сеттембріні про щиросерде прагнення хворих відновити своє здоров'я, повернутися з нової «батьківщини» на рівнину, вони все одно вимагали того, на що мали право й, звичайно, хотіли, щоб виправдалися затрати, які через них робили їхні батьки, їхні чоловіки, їхні дружини, і висловлювали незадоволення де тільки завгодно — за столом, у ліфті та у вестибюлі санаторію. Треба сказати, що адміністрація виказувала цілковиту готовність прийти їм на допомогу і в міру можливостей відшкодувати збитки. Так, наприклад, було придбано новий апарат «гірського сонця», оскільки тих двох, що вже були в санаторії, не вистачало для задоволення попиту на «електричне засмагання», що дуже прикрашало молодих дівчат і жінок, а чоловікам, незважаючи на те, що вони провадили горизонтальний спосіб життя, це засмагання надавало спортивного та переможного вигляду. Цей вигляд так чи так приносив свої плоди; жінки, звичайно, усвідомлюючи його техніко-косметичне походження, були або достатньо дурні та всеїдні, або надто вже ласі на обман почуттів, але ця ілюзорна мужність їх зачаровувала і п'янила.

— Боже мій, — сказала пані Шьонфельд, рудоволоса, з почервонілими очима пацієнтка з Берліна, якось увечері обернувшись у вестибюлі до цибатого пана із запалими грудьми, який називав себе на своїй візитівці «Aviateur diplômé et Enseigne de la Marine allemande»^[49]; він був оснащений пневмотораксом, на обід незмінно з'являвсь у смокінгу, проте ввечері його ніколи не вдягав, запевняючи, що це такий флотський звичай. — Боже мій, — сказала вона, пожадливим поглядом дивлячись на Enseigne. — Як чудово він засмаг на гірському повітрі! Цей чортяка нагадує мисливця на орлів!

— Постривай-но, русалко! — шепнув він їй на вухо, коли вони підіймалися ліфтом, у неї аж мурашки пішли по шкірі. — Ви ще поплатитеся за згубну гру очима. — І через балкони, попри скляні перегородки, «чортяка і мисливець на орлів» знайшов дорогу до русалки...

Але все-таки штучне гірське сонце ніхто не міг відчути як повноцінну заміну справжнього небесного світила. Двох чи трьох сонячних днів на місяць, які врочисто засяяли з танучих сірих туманів та щільної пелени хмар, коли блакить особливо яскраво відтіняє діамантовий блиск білих вершин і животворний вогонь обпікає шиї та обличчя, — двох чи трьох таких днів за довгі тижні було все-таки недостатньо для тих, чия доля цілком виправдовувала їхню надзвичайну вимогливість до різноманітних відволікаючих розваг. Адже всі ці люди в глибині душі вважали, що за відмову від радощів та печалей рівнинного життя їм має бути гарантоване життя, нехай і неживе, але легке, приємне і, звісно, безтурботне — аж до відміни реальности часу. Щоправда, надвірний радник намагався запевнити, що така погода жодним чином не нагадує каторгу чи «сибірські копальні» й що тутешнє повітря, розріджене та легке (заледве не порожній космічний ефір, бідний на земні домішки, як добрі, так і злі), нехай і без сонця, ніяк не можна порівняти з чадом та випарами рівнини. Але все було даремно! Протест і незадоволення лише наростали, багато хто погрожував від'їхати без дозволу лікарів, а дехто навіть утілив свої погрози в життя, й це, незважаючи на печальний приклад пані Саломон, яка нещодавно повернулася; — перебіг її хвороби був хоч і затяжним, але не гострим, а тепер, через самовільний від'їзд до мрячливого та відкритого всім вітрам Амстердама вона стала невиліковною...

Але байдуже, замість сонця був сніг, такі величезні маси снігу, яких Ганс Касторп зроду не бачив. Минулорічна зима в цьому сенсі також не підвела, але далеко їй було до нинішньої. Маси снігу були буквально велетенськими, неосяжними, тож залишалося хіба дивуватися з того, що такі неймовірні зими взагалі бувають на світі. Сніг падав невпинно, всі дні та всі ночі, то падав рідкий лапатий сніг, то все застилалося густою сніговою пеленою, й сипало, й сипало безперестанку. Ті декілька доріг, які щоденно розчищали, нагадували ущелини поміж снігових стін, вищих від людського зросту, що були ніби зроблені з алебастрових плит і радували око своїм зернисто-кришталевим ряхтінням; мешканці санаторію вздовж і впоперек помалювали, пообписували ці стіни різними повідомленнями, жартами та двозначними дотепами. Але навіть між стінами, хоч як ретельно тут розгрібали сніг, хідники піднялися досить високо, що було особливо помітно на розрихлених місцях та ямах, у які раптом провалювалася нога ледь не по коліно; ступати доводилося дуже обережно, щоб ненароком не зламати собі ногу. Лавки зникли під снігом, лише їхні спинки то там, то там визирали зі своєї білої могили. Внизу, в курортному містечку рівень вулиць часом настільки підвищувався, що крамниці опинялись у підвалах, і туди доводилося спускатись із висоти тротуару сніговими сходами.

А на снігові кучугури падав новий сніг. День у день тихо лягав він, і десяти-, п'ятнадцятиградусний мороз, який не проймав до кісток, майже не відчувався, здавалось навіть, що було не більше двох-трьох градусів, адже сухе повітря та безвітряна погода позбавляли його колючости. Вранці було дуже темно; у їдальні, склепіння якої прикрашали веселі шаблонні візерунки, снідали при штучному світлі круглих, як місяці, люстр. До вікон упритул підступало похмуре ніщо, світ, закутаний у сіру вату сніжної імли та туманних випарів. Обриси гірських вершин стали невидимими; щоправда, вдень можна було на якусь мить розгледіти найближчий глицевий ліс: він поставав під ношею снігу та невдовзі знову зникав у каламутному мареві; час від часу смерека скидала непосильний тягар, білим пилом запорошувала сіру імлу. О десятій з'являлося сонце, спершу як ледь підсвічений дим, що стелився над горою, додаючи до ландшафту, стертого до невпізнання, ознаки якогось бляклого, сновидного життя, тьмяний відблиск чуттєвости. Та все й досі залишалося розчиненим у блідій, безтілесній ніжності, без жодної лінії, за якою могло би простежити око Обриси вершин розпливалися, танули, застилалися туманом. Ледь освітлені снігові площини, громадячись одна на одну, заводили погляд у небуття. Та нараз напливала пронизана світлом хмара і, не змінюючи обрисів, як стовп диму, висіла над навскісною скелею.

Опівдні сонце, заледве пробившись крізь хмари, намагалося розчинити туман блакиттю. Спроба залишилася марною, та все-таки на якийсь короткий час окові привиджався натяк на блакитне небо, та убогого світла вистачало лише на те, щоб уся химерно видозмінена через сніг округа, засяяла нараз діамантовими полисками. Зазвичай, снігопад на той час припинявся, мовби для того, щоб можна було помилуватися досягнутими змінами, і, здавалася, що з тією самою метою траплялися поодинокі сонячні дні, коли завірюха брала перепочинок і небесний вогонь, подерши усі завіси, прагнув розтопити неймовірно чисту, неторкану поверхню свіжого снігу. Світ видавався тоді казковим та по-дитячому кумедним. Пишні, розпухлі, збиті подушки на гіллі дерев, снігові кучугури на землі, під якими зачаїлися плазуючі кущі або ребристе каміння, горби та западини, маскарадна таємничість ландшафту — все нагадувало якесь зворушливо смішне царство гномів, що ніби вистрибнуло з книжки казок. Але якщо весь ближній світ, де можна було рухатися лише з натугою, мав такий фантастичний і лукавий вигляд, то дальнє його тло — велетенські башти засніжених Альп — дихало величчю та святістю.

По обіді, між другою та четвертою, Ганс Касторп лежав на балконі, тепло закутаний, схиливши голову на зручну, не надто пологу, але і не надто круту спинку добротного шезлонга, дивився попри запорошену снігом балюстраду на ліс та гори. Чорно-зелений, обтяжений снігом бір брався схилом угору, а поміж деревами все було засипано м'яким, як перини, снігом. Над бором височіли біло-сірі скелі з неозорими засніженими поверхнями, порізаними раз по раз темніючими стрімчаками, а далі, за туманною пеленою проглядали гірські кряжі. Падав сніг, тихо, без поспіху. Ландшафт розпливався дедалі більше. Очі, що бачили лише ватне ніщо, мимовільно заплющувались. Холодок по шкірі супроводжував мить переходу в сон, але ніде на світі не спалося краще, ніж на цьому крижаному холоді, спалося сном без сновидінь, сном, не заторкнутим несвідомим почуттям органічного тягаря життя, адже вдихати пусте, без випарів, повітря для організму було не важче, ніж мертвому залишатися бездиханним. Прокинешся, а гори розтанули в сніговій імлі, лише раз по раз виступає то та скеля, то той стрімчак, щоб тут-таки заховатися в молочному серпанку. Ця нечутна гра привидів надзвичайно захоплювала. Треба було пильно дивитися, щоб запримітити потаємні зміни імлистої фантасмагорії. Ось, така велична й дика, з туману виринула скеля, але ні вершини її, ні підніжжя не було видно. А відведеш на мить погляд, і ось вона вже зникла.

Часом налітали заметілі, і перебування на лоджії ставало просто неможливим, оскільки шалена біла круговерть, уриваючись мільйонами сніжинок, густо вкривала все — меблі, поруччя, підлогу. Так, і в затишній гірській долині бушували віхоли. Розріджена, порожня атмосфера зчиняла бунт, так густо сипала лапатим снігом, що навіть за два кроки нічого не було видно. Вітри, від яких перехоплювало подих, надавали віхолі шаленого вируючого руху, відкидали її вбік, догори, донизу, здіймали з дна долини високо в повітря, розкручували в нестримному танці, — то вже був не снігопад, а хаос білої пітьми, щось несамовите, відверте, нахабне нехтування помірности, й лише зграї в'юрків, що не знати звідкіля тут узялись, почувалися як удома.

І все-таки Ганс Касторп любив це життя в снігах. Воно дуже нагадувало йому життя на березі моря, спільним тут була постійна одноманітність природи: сніг, глибокий, пухнастий, неторканий, з успіхом заміняв жовтий пісок там, на рівнині. Однаково чистим був дотик до того й до того. Сухий від морозу, білий покрив так само легко, не залишаючи слідів, струшувався з черевиків та з одягу, як безпиловий порошок з камінців та мушлів морських глибин, і так само важко, як і дюнами, було ходити снігом, якщо тільки верхній його шар, підтанувши на сонці, не встигав примерзнути за ніч; тоді ступати було легше, приємніше, ніж по паркеті, напевне, так само легко й приємно, як по гладкому, твердому, просоченому вологою, пружному піску, на якому ще тане піна морської хвилі.

Проте в цьому році снігопади та велетенські масиви снігу прикрим чином обмежували рух на свіжому повітрі для всіх, окрім лижників. Снігоочисники працювали на повну силу, та заледве встигали з розчищенням найбільш людних доріжок та головної вулиці курорту; нечисленні дороги, якими можна було більш-менш ходити, дуже швидко закінчувалися неприступним сніговим полем, на цих доріжках було повно людей, здорових і хворих, місцевого та багатонаціонального натовпу гостей. До того ж перехожих ледве не збивали з ніг сани, якими спускалися з гори пані та панове, відкинувшись назад, витягши вперед ноги, голосно вигукуючи: «Обережно!», і за їхнім тоном відчувалося настільки вони зосереджені на своєму занятті: на дитячих, вертких, стрибучих санчатах летіли з гори й, заледве добравшись донизу, знову тягли на гору свою модну іграшку.

Ганс Касторп був по горло ситий цими прогулянками. Він мав лише два бажання: перше і найсильніше — залишитися наодинці зі своїми думками та клопотами, словом, як він казав, «правити», що не до кінця вдавалося, лежачи на балконі, а друге, пов'язане з першим, полягало в прагненні якомога безпосередніше наблизитися до засніжених гір, які так йому полюбилися. Це друге бажання вже й зовсім не можна було виконати, оскільки воно визріло у безпорадного, неокриленого пішохода, якому, тільки-но він зверне з протоптаної та розчищеної доріжки, загрожувала небезпека зразу по груди загрузнути у сніговій стихії.

Тож, у цю свою другу зиму «нагорі» Ганс Касторп вирішив придбати собі лижі та навчитьсь користуватися ними тією мірою, наскільки це було необхідно для його задуму. Він не був спортсменом, за своєю фізичною конституцією ніколи до спорту не прагнув і навіть не видавав себе за любителя, навідміну від багатьох гостей «Берґгофа», які на догоду тутешньому духу та сміховинній моді рядилися в спортсменів. Жінки в цьому не відставали від чоловіків, — Терміна Клеефельд, наприклад, незважаючи на те, що через недостатність дихання в неї кінчик носа та губи завжди були синіми, полюбляла виходити до другого сніданку в штанах та светрі, щоб мати можливість після столування, з викликом розставивши коліна, недбало розвалитися в одному із солом'яних крісел вестибюля. Якби Ганс Касторп звернувся до надвірного радника за дозволом здійснити свій зухвалий намір, то неодмінно одержав би відмову. Заняття спортом категорично заборонялися для пацієнтів «Берґгофа» та інших подібних закладів: тутешнє повітря, яке начебто дуже легко вдихається, вже й так ставило чималі проблеми перед серцевим м'язом. Що ж до самого Ганса Касторпа, то його зухвалий вислів про «звичку не звикати», досі залишався в силі, інакше кажучи, властива для його температури схильність до підвищення, яку Радамант списував на «вологу плямку», ніяк не змінювалася. Та чого ж би він тут стирчав нагорі? Звичайно, його бажання та наміри були суперечливими та малореальними. Але і його треба було зрозуміти. Честолюбство не штовхало його до змагань з любителями свіжого повітря та «шикарно» вирядженими спортсменами, які, якби мода змінилася, з таким самим зосередженим старанням порозсідалися б у задушливій кімнаті за картярським столом. Він, безперечно, відчував себе приналежним до іншого, більш вишуканого товариства, ніж той недбалий туристський люд, і зі свого нового, ширшого погляду, що спирався на почуття власної гідности, яке виокремлювало його з-посеред інших, та на почуття обов'язку, вважав, що йому тут не випадає веселитися й разом з цими бевзями валятись у снігу. Ні про які ескапади він не думав і був утіленням розсудливости. Радамант, звичайно, міг би дозволити те, що хлопець замислив, але, враховуючи заведений тут лад, усе-таки не дозволив би, тож Ганс Касторп вирішив діяти за його спиною.

Принагідно він посвятив у свій план пана Сеттембріні, й той від захоплення ледь не обняв його: «Ну, звичайно, інженере, ясна річ, зробіть це! Нікого не питайте, а беріться за справу — добрий геній навіяв вам цю думку! Поспішайте, поки охота не минула. Я йду з вами до крамниці, давайте негайно придбаємо це благословенне причандалля. Я б і в гори помчав з вами, в крилатих черевиках, як Меркурій, але не смію... У-у, що там «сміти чи не сміти»! Та мене б нічого не зупинило, якби я тільки «не смів», я просто не можу, я закінчена людина. Тоді як ви... Вам це не зашкодить, аніскільки не пошкодить, лише маєте розсудливо пам'ятати про міру. Ой, та що там, коли трохи й пошкодить, усе одно це вам добрий геній... Мовчу. Чудова затія! Після двох років перебування тут і така думка, — значить ядро у вас здорове, ставити хрест на вас ще рано. Браво, браво! Ви залишите нашого князя тіней з носом, купуйте лижі та попросіть, щоб їх занесли до мене або до Лукачека, а ще краще — в крамничку бакалійника. Коли треба, будете собі їх звідти брати і тренуватись, а потім понесетеся в далечину.

Так усе й сталось. У присутності пана Сеттембріні, який удавав із себе спеціаліста, хоча він нічогісінько в спорті не тямив, Ганс Касторп придбав у спеціалізованій крамниці на центральній вулиці пару елегантних лиж з чудового ясенового дерева, скритих брунатним лаком, з чудовими ремінцями, красиво загнутих спереду, а також палиці із залізними наконечниками та «бубликами» і, відмовившись від будь-якої допомоги, закинув собі на плечі та доніс до квартири Сеттембріні, а там уже домовилися з бакалійником, що лижі будуть стояти у нього. Достатньо надивившись на лижників, Ганс Касторп мав деяке уявлення, як обходитися з цим спортивним знаряддям, і почав потроху шкандибати на самоті біля майже безлісого схилу, неподалік від санаторію «Берґгоф», осторонь тих місць, де юрмилися спортсмени-початківці. Часом тут-таки стояв Сеттембріні, спершись на свій ціпочок, та елегантно схрестивши ноги, і спостерігав за ним, вітаючи вигуками «Браво!» перші успіхи лижника. Все обійшлося благополучно й того разу, коли Ганс Касторп, спускаючись розчищеною, петлястою дорогою до «Села», щоб залишити лижі в бакалійника, зустрівся з надвірним радником. Беренс не впізнав його серед білого дня, хоча початкуючий лижник ледве на нього не наскочив. Надвірний радник у хмарі сигарного диму покрокував собі далі.

Ганс Касторп переконався, що вміння, котре відчуваєш як внутрішню потребу, набувається досить скоро. Він не претендував на те, щоб стати віртуозом цього спорту, а того, що йому було потрібно досяг, навіть жодного разу не захекавшись і не спітнівши, всього за кілька днів. Він привчав себе тримати ноги разом, залишаючи на снігу паралельний слід, нарешті второпав, як орудувати палицями, рушаючи з місця, навчився з розгону, розпластавши руки брати перепони — невеликі горби та узвишшя, злітаючи та спускаючись, як корабель у шторм, і з двадцятого разу вже не падав, коли на повному ходу гальмував телемарком, виставивши одну ногу вперед, а другу зігнувши в коліні. Поступово він засвоював усе більше прийомів. Одного чудового дня він зник у білій імлі з поля зору пана Сеттембріні, який, склавши руки рупором, прокричав йому вслід якісь застереження і, цілком задоволений як педагог, пішов собі додому.

Гарно було у засніжених горах. Ця краса була не зовсім мирною й затишною, вона, скорше, нагадувала простори Північного моря при сильному західному вітрі, лише замість оглушливого ревіння вітру й хвиль тут стояла мертва тиша, яка сповнювала душу тим самим почуттям побожного трепету. Ганс Касторп у своїх нових довгих та гнучких «чоботах-скороходах» випробовував усі напрямки: уздовж лівого схилу в бік до Клаваделя або праворуч, попри Фрауенкірх та Ґларіс, за якими виглядала тінь масиву Амзельфлю; або до Дішматаля чи нагору, за «Берґгоф», долісистого Зеегорну з його засніженою вершиною, що стирчала там, де закінчувалася смуга лісів, і далі, до Друзатшавальда, за яким проглядали білі обриси вкритого снігом кряжу Ретикон. Прихопивши лижі, він також підіймався у вагончику канатної дороги на Шатцальп і там, на висоті двох тисяч метрів, безтурботно розганявся на іскристих, засипаних сніговою пудрою схилах, звідки за ясної години відкривався величавий, широкий вид на ландшафт, де розгорталися його теперішні пригоди.

Ганс Касторп радів своїм успіхам, адже він бачив, як щось неприступне стало приступним, і перепони майже повністю зникли. Завдяки цьому вмінню він поринув у бажану самотність, у таку глибоку, що глибше й не буває, самотність, що сповнювала його єство почуттям чогось цілковито чужого людині й такого, що її заперечувало. З одного боку там було заросле смереками провалля, яке губилося в сніжній імлі, а з другого — скелястий бескид зі страхітливими циклопічними нагромадженнями снігу, що утворювали печери та склепіння. Тиша, коли він зупинявся й стояв нерухомо, щоб не чути себе самого, була абсолютною, цілковитою, то була ніби підбита ватою, незнана, нечувана беззвучність, яка ніде більше не була можливою. Вітерець ані шелесне верхівками дерев, ані поруху, ані щебету птахів. До цієї первозданної тиші якраз і прислуховувався Ганс Касторп, коли стояв ось так, спершись на лижну палицю, схиливши голову на плече, розтуливши рота. А серед цієї німої тиші тихо, невпинно, неквапно, беззвучно падав сніг.

Ні, цей світ в бездонному своєму мовчанні зовсім не був гостинним, гостя він приймав як чужинця, що опинявся тут на свій страх і ризик, а точніше — зовсім не приймав, він лише терпів його вторгнення, його присутність, терпів досить лячним чином, який нічого доброго не віщував, од цієї терпимости віяло чимось стихійним, грізним, навіть не ворожим, а байдужим та смертоносним. Дитя цивілізації, від народження далеке й чуже дикій стихії, гостріше сприймає її велич, аніж суворий син природи, що змалку пов'язаний з нею та призвичаївся до її буденної близькости. Цей зовсім не знає побожного остраху, з якою той, перший, високо звівши брови, постає перед нею; той острах, власне, визначає всі його почуття, все його ставлення до природи, змушує навіки зберегти в душі побожний трепет та лякливе хвилювання. Гансові Касторпу на своїх розкішних лижах, у светрі з верблюжої вовни та в крагах-обмотках, здавалося досить зухвалим ось так підслуховувати первозданну тишу, мертвотно безголосу зимову пустелю, й почуття полегшення, що піднялося в нього на зворотному шляху, тільки-но перше людське житло виринуло з туманної імли, допомогло йому усвідомити свій недавній стан, зрозуміти, що багато годин поспіль він був охоплений таємним, священним жахом. На острові Зюльт він стояв свого часу в білих штанях, самовпевнений, елегантний, сповнений почуття самоповаги, біля самих хвиль, що розбивались об берег, так ніби стояв біля клітки з левом, де звір, шкірячи грізні ікла, роззявляє пащу, глибоку, як безодня. Потім він купавсь, а пляжний черговий на березі сурмив у ріжок, попереджаючи про небезпеку тих, хто зухвало намагався зайти за першу хвилю, назустріч шторму, який уже наближався, тоді як хвиля, що якраз розсипалася, била в спину, мовби лев'яча лапа. У тих краях хлопець спізнав захопливу радість легкого любовного доторку до сил, у повних обіймах яких він би неминуче загинув. Але тоді він ще не знав тієї спокуси — зайти так далеко з цими захопленими доторками до смертоносної природи, щоб до повних обіймів залишалося кілька кроків. Бувши слабкою людською дитиною, хоча й оснащеною дарами цивілізації, він тоді не прагнув проникнути в глибину найстрашнішого, не бачив нічого ганебного в тому, щоб рятуватися втечею, перш ніж небезпечна близькість дійде до критичної межі й навряд чи пощастить утриматися на ній, адже тут уже йшлося не про бризки піни, не про легкі удари лев'ячої лапи, а про справжні хвилі, про ненаситну пащу моря.

Словом, тут, нагорі, Ганс Касторп набрався мужности, якщо мужність перед стихіями є не тупим раціоналізмом відносно до них, а свідомою самопожертвою та притлумленням у собі, через симпатію, страх смерти. Через симпатію? Так, звичайно, в цих вузьких, цивілізованих грудях Ганса Касторпа теплилася симпатія до стихій, і ця симпатія об'єднувалася з новим для нього почуттям власної гідности, яке він відчув, дивлячись на панство, що каталося на санчатах, і завдяки чому зрозумів, що йому пасує і є необхідною самотність глибша, значніша, ніж та готельнокомфортна самотність, якою він бавився в себе на балконі. З балкона дивився він на високі, затуманені гори, на танець заметілі, а в душі соромився, що дивиться на все це, заховавшись за бруствером затишку. Саме тому, а зовсім не через спортивний азарт чи вроджену любов до фізичних вправ, він навчився ходити на лижах. І якщо було трохи лячно серед сніжної мертвої тиші, — а йому, дитині цивілізації таки було трохи лячно, — то й що з того, життя тут, нагорі, вже давно привчило його стикатися розумом та почуттям з речами, від яких стає часом лячно. Дискусія Нафти та Сеттембріні також не сприяла благодушному настрою, заводячи на манівці, до великих небезпек. І якщо можна було говорити про симпатію Ганса Касторпа до снігової пустелі, то лише тому, що, всупереч своєму побожному жаху, він розглядав її як найкраще середовище для виношування всіх своїх думок, як найбільш пасуюче місце перебування для того, хто, правда, сам не знаючи, як то сталося, взяв на себе тягар правління, турботу про статус Homo Dei та його царства.

Тут не було чергового, який би сурмив у ріжок, повідомляючи про небезпеку, якщо тільки ним не був пан Сеттембріні в ту мить, коли складав руки рупором і щось кричав до Ганса Касторпа, що вже зникав серед снігу. Але той був сповнений почуттями мужности та симпатії, хоч і звернув на його вигук не більше уваги, ніж на викрик, що колись пролунав був у нього за спиною в карнавальну ніч, коли Ганс Касторп спрямував свої кроки у відомому напрямку: «Eh Ingegnere, un ро' di raggione, sa!»^[50]

— Ну тебе, педагогічний сатано, з твоїми ribelione та raggione, — подумав він. — А все одно ти мені подобаєшся. Ти, звичайно, вітрогон, катеринщик, але твої наміри добрі, значно добріші, ніж у маленького злюки — єзуїта й терориста, та й люблю я тебе більше, ніж цього іспанського інквізитора з його поблискуючими окулярами, хоча, правда майже завжди на його боці, коли ви в педагогічному двобої сперечаєтеся за мою душу, як у середньовіччі Бог і чорт вели двобій за людину...

Обсипаний по пояс снігом, ніби пудрою, налягаючи на лижні палиці, Ганс Касторп пробирався до засніжених узвиш, білі покривала яких терасами здіймалися вище й вище — бозна-куди, навіть здавалося, що нікуди, оскільки їхні верхні краї зливалися з небом, так само білим, без початку й кінця; жодної вершини, жодних обрисів не було видно, Ганс Касторп підіймався назустріч до імлистого ніщо, а оскільки світ позаду нього — населена людьми долина — також незабаром зник з очей і жоден звук звідти до нього вже не долинав, то глибина самотности, ба навіть загублености, перш ніж він устиг про це подумати, перевершила його мріяння; то була самотність, глибока до жаху, необхідна передумова мужности. Praeterit figura hujus mundi^[51], — сказав він про себе латиною, то була зовсім не гуманістична латина, цей вислів він якось чув від Нафти. Ганс Касторп зупинився, щоб роззирнутись. Куди не поглянь, ніде нічого не видно, окрім маленьких пушинок лапатого снігу, які з'являлися з білої високости й м'яко лягали на білу землю, а навкруги все німувало страшенною тишею. У той час, як його погляд упирався в білу, засліплюючу пустку, він відчув прискорене від підйому биття серця — цього м'язового органу, тваринний вигляд якого, і те, як воно тріпонеться, він, можливо, трохи зухвало, підгледів під тріск та спалахи блискавок у кабінеті для просвічування. Нараз його охопило почуття розчулення, простенька, побожна симпатія до свого серця, до людського серця, що б'ється, такого самотнього тут, серед крижаної пустки, зі своїм питанням, зі своєю загадкою.

Ганс Касторп рушив далі, ще вище, до неба. Часом він застромлював верхній кінець лижної палиці в сніг і, витягаючи її, дивився, як з глибини отвору виплюскується синє світло. Це його забавляло, він довго затримувався на одному місці, знову й знову спостерігаючи за маленьким оптичним феноменом. То було таке особливе, ніжне, гірсько-глибинне світло, зеленаво-блакитне, прозоре, як крига, й, водночас, відтінене й таємничо привабливе. Воно нагадувало йому блиск та колір певних очей, фатально-розкосих очей, які пан Сеттембріні, що твердо стояв на гуманістичних позиціях, презирливо охрестив «татарськими щілинками» та «вогниками степового вовка», — давно бачені й неминуче знову віднайдені очі Гіппе та Клавдії Шоша. “Охоче, — внапівголоса промовив він серед німої тиші... — Тільки дивися, не зламай: “Il est a visser, tu sais”.^[52]

І внутрішнім слухом Ганс Касторп почув благозвучні заклики отямитися.

Праворуч, неподалік за туманом, проглядав ліс. Він рушив до нього, щоб мати перед очима земну мету замість біліючої трансцендентности, і раптом скотився вниз, зовсім не помітивши перед собою різкого схилу. Його засліпило, і він не мав жодного уявлення про місцевий рельєф. Нічого не було видно; все розпливлося перед очима. Зненацька він наривався на якісь перепони. Ганс Касторп віддався на ласку того схилу, навіть не оцінивши оком його крутизни.

Ліс, що привабив сюди Ганса Касторпа, починався по той бік провалля, в яке він випадково з'їхав. Він рушив засипаним снігом яром, помітивши, що ближче до гори він стає пологішим, іде донизу. Що довше хлопець спускався, то крутішими ставали береги, улоговина тунелем урізалася вглиб гори. Потім носи його лиж знову дивилися догори; ґрунт ставав вищим, бокові стіни зійшли нанівець. Так бездоріжжям Ганс Касторп знову вийшов на відкритий схил, що здіймався до неба.

Глицевий ліс був тепер збоку від нього й під ним; Ганс Касторп повернув і, швидко з'їхавши донизу, опинився серед засніжених смерек, останніх дерев великого бору, що клином заходив на безлісий простір. Під деревами він відпочив, викурив цигарку, досі приголомшений, схвильований і пригнічений бездонною тишею та таємничою самотністю, та він пишався, що завоював їх, і був сповнений відваги від усвідомлення свого почесного права на таке оточення.

Була третя по обіді. Пообідавши, він зразу пішов, маючи намір прогуляти «головне лежання» та підвечірок, але повернутися ще завидна. Почуття волі окрилювало його думки, адже перед ним було багато годин блукання серед величавих просторів. У кишеню бриджів він запхнув плитку шоколаду, а в камізельку під светром — маленьку плящину портвейну.

Сонце заледве можна було розрізнити серед густого туману. Позаду, там, де закінчувалася долина, на куті гірського кряжу, невидимого для Ганса Касторпа, темні хмари та непроглядна мла, здавалося, рухались йому назустріч. Скидалося на те, що знову піде сніг і, можливо, сильніший, ніж було потрібно для задоволення його мрії про справжню заметіль. І справді, маленькі, беззвучні пушинки лапатого снігу все густіше падали на гірське плато.

Ганс Касторп вийшов із-за дерев, простяг руку й очима дослідника-любителя став роздивлятися скупчення сніжинок, що падали йому на рукав. На вигляд це були безформні віхтики, та він уже не раз дивився на подібні до них через збільшувальне скло і чудово знав, з яких витончених, крихітних коштовностей із чітким візерунком вони складаються — з вишуканих клейнодів, орденських зірок, діамантових пряжок; найкращий ювелір не зміг би виробити розкішніших та філіґранніших виробів. Так, з цими пушинками, що тягарем лягали на дерева та застилали простори, якими він катався на лижах, все було все-таки інакше, ніж зі звичним йому з дитинства морським піском, який вони нагадували: адже сніжинки, як відомо, складалися не із щонайменших кам'яних крупинок, а з міріадів водяних часток, які в процесі замерзання викристалізувались у симетричну розмаїтість, — часток тієї неорганічної субстанції, яка струмує в життєвій плазмі, в рослинах, у людському тілі, — і серед міріадів чарівних зірочок, з їхньою таємною мікророзкішшю, недоступною для зору, не створеною для людського ока, жодна не була подібна на іншу; то була безмежна жага до винахідливости у видозмінах та найвитонченіших перегрупуваннях тієї самої основної схеми — правильного шестикутника. Але кожне з цих крижаних створінь було в собі безумовно пропорційним, холодно симетричним, і саме в цьому полягало щось зловісне, антиорганічне, вороже до життя; надто вони були симетричними, такою не могла бути субстанція, призначена для життя, оскільки життя здригається від жаху перед такою надмірною точністю, такою абсолютною правильністю, сприймає її як смертоносне начало, як таємницю самої смерти. Й Гансові Касторпу здалося, що він зрозумів, чому древні зодчі, споруджуючи храми, зумисне і потай порушували симетрію в порядку колон.

Він відштовхнувся, ковзнув на своїх дерев'яних полозках товстим сніговим настилом лісової галявини, з'їхав донизу, в імлу, і майнув далі, злітаючи нагору та ковзаючи вниз, без певної мети та без поспіху, далі мертвою округою, яка своїми спорожнілими хвилястими просторами, своєю висхлою рослинністю — де-не-де серед снігу темніли скорчені карликові сосонки, — своїми м'яко окресленими пагорбами на обрії надзвичайно нагадувала дюни Північного моря. Ганс Касторп зупинився і довго розглядав цю подібність, задоволено хитаючи головою; розпашіле обличчя та легке тремтіння рук і ніг — своєрідна дурманяча суміш збудження і втоми — викликали в ньому не досаду, а приємний спогад про подібний вплив морського повітря, яке також бадьорило та водночас було насичене присипляючими речовинами. З великим задоволенням відчував він запаморочливу незалежність та вільну рухливість. Перед ним не простиралася дорога, яка б його зв'язувала, позаду не пролягав шлях, який привів його сюди й мав звідси вивести. Спочатку ще траплялися віхи, вбиті в землю кілки, позначки на снігу, та він спробував якомога скоріше вислизнути з-під їхньої опіки, оскільки вони нагадували йому чергового з ріжком, а отже не пасували до його внутрішнього зв'язку з великою зимовою пустелею. За засніженими скелями, які він обминав то праворуч, то ліворуч, був крутий схил, потім рівне плато і, врешті, гірський кряж, провалля та перевали якого були вистелені пухнастим білим килимом і видавалися надзвичайно доступними та неймовірно привабливими. Так, душа Ганса Касторпа легко піддавалася на спокусу високости та далечини, на спокусу самотности, яка щораз по-новому відкривалася перед ним, і, ризикуючи спізнитися, він усе далі заглиблювався у мовчання, суворе, непривітне, яке не обіцяло нічого доброго, хоча його внутрішня напруга та тривога вже давно обернулися на відвертий страх перед темрявою, що передчасно наближалася, опускаючись на навколишню місцевість, ніби велика сіра пелена. Цей страх дав йому усвідомити, що дотепер він мимоволі робив усе можливе, щоб збитися з дороги, забути, в якому напрямку розташована долина та «Село», і це йому цілковито вдалося. Зрештою, він міг би собі сказати: якщо зараз поверне і ввесь час ітиме під гору, то опиниться в долині, хоча, можливо, не біля самого «Берґгофа», опиниться досить швидко, навіть надто швидко, а отже не використає свого часу; з іншого боку, якщо його застане заметіль, то він навряд чи скоро знайде дорогу додому. Але через це передчасно тікати він не хотів, хоч би як напосідався його страх перед стихією. То було неспортсменським рішенням, адже спортсмен стикається зі стихіями лише доти, поки він є їхнім паном та повелителем, спортсмен завжди обережний і, тому що розумніший, іде на поступки. Але те, що діялося в душі Ганса Касторпа, можна було означити тільки одним словом: виклик. І хоч хай би скільки докору звучало в цьому слові, навіть якщо, точніше, саме тоді, коли свавілля почуттів, що виривається з нього, пов'язане з відвертим страхом, та все-таки можна по-людськи зрозуміти, що в глибині душі хлопця, тобто чоловіка, що роками жив так, як той тут накопичується, або, як сказав би інженер Ганс Касторп, «акумулюється» багато-чого такого, що одного чудового дня неминуче розряджається у вигляді найпростішого, але гірко-нетерплячого: «То й що!» або «Що буде, те буде!», тобто розрядка відбувається у формі виклику та відмови від розумної обережности. Отже, він рушив уперед на своїх «чоботах-скороходах», поковзнувся на схилі, перетнув ще одну галявину, де трохи віддалік стояла дерев'яна споруда, чи то якась стодола, чи то хатка пастухів, на даху якої було навалено каміння, щоб не знесло, — далі вибрав напрям до найближчої гори, хребет якої ощетинився смереками, а за ним громадились оповиті імлою вершини. Порослий поодинокими деревами косогір, що виріс перед ним стіною, здавався зовсім неприступним, але трохи праворуч його можна було сяк-так обійти, не втомлюючи себе крутим підйомом, і побачити, що там буде далі. Саме цим дослідженням і зайнявся Ганс Касторп, попередньо з'їхавши з галяви, на якій стояла хижка, у досить глибоку низину з проваллям ліворуч.

Тільки-но він почав звідти підійматися, як (чого, звичайно, й слід було чекати) повалив сніг, знялася така хурделиця, що страх — снігова буря, що давно вже грозилася, коли можна вести мову про «загрозу» стосовно сліпих та нічого не відаючих стихій, які аж ніяк не тішать себе наміром знищити нас, то було б ще півбіди, їм просто жахливо байдуже, якщо таке наразі справді трапиться. «Ну й ну!», — подумав Ганс Касторп, коли перший порив вітру вихром закрутив сніг і обдав його крижаним холодом. «Оце так подих! Аж до кісток пробрало». І справді, то був жорстокий вітер; страшенний мороз, близько двадцяти градусів, був нечутним і навіть здавався м'яким, поки повітря, як завжди, залишалося сухим та нерухомим, та тільки-но задув вітер, мороз наче ножами став різати тіло. І якщо це лише початок, і тільки перший порив вітру, лише провісник справжньої хуртовини, то тут і семи кожухів не вистачить, щоб захистити людину від смертельного холоду, а Ганс Касторп мав на собі не сім кожухів, а тільки вовняний светр, який ще достатньо грів, а коли виглядало сонце, навіть здавався затеплим. До речі, вітер дув зараз збоку і в спину, тож просто розвернутися і піти назад не було сенсу, бо тоді він бив би просто в обличчя. Оце міркування поєднувалося з упертістю та загальним настроєм його душі, що виражався фразою: «То й що!», тож несамовитий хлопець сунув усе далі, попри самотні смереки, щоб заховатися за горою, яку брав приступом вітер.

Пересуватися на лижах за таких умов було заняттям не надто приємним, адже нічогісінько не було видно, окрім танцю сніжинок, які мовби і не падали додолу, а все кружляли в шаленому вирі, заповнюючи ввесь простір. Пориви крижаного вітру гострим болем обпалювали вуха, ноги й руки просто німіли, часом Ганс Касторп уже не знав чи тримає ще лижні палиці, чи ні. Сніг сипав йому за комір і танув, стікаючи по спині, засипав плечі й заліплював правий бік, Гансові Касторпу здавалося, що він тут так і заклякне як сніговик з палицею в руці; та вся ця халепа трапилася з ним за обставин ще відносно сприятливих: досить лише обернутися до вітру, й стане ще гірше. Та хай там як, а зворотна дорога перетворилася на нелегке завдання, баритися з цим не було часу.

Тож Ганс Касторп зупинився, сердито здвигнув плечима та переставив лижі. Від зустрічного вітру перехопило подих, і довелося повторно провести неприємну процедуру переставляння, щоб зібратися з силами та при повному самовладанні зустріти лобову атаку байдужого ворога. Прихиливши голову та обережно розраховуючи кожен удих та видих, він таки рушив у протилежному напрямку, незважаючи на те, що нічого доброго не чекав, він був уражений виснажливістю цього шляху, особливо через те, що нічого не бачив та ледве встигав хапати повітря. Йому доводилось раз по раз зупинятися, щоб, відвернувшись од вітру, перевести подих, і ще через те, що, нахиляючи голову та мружачись, він нічого не бачив серед білої темряви та боявся наскочити на дерево або впасти, спіткнувшись об якусь перешкоду. Лапатий сніг міріадами сніжинок заліпляв йому обличчя, яке зовсім задубіло від холодних крапель, що стікали по ньому. Сніжинки набивалися до рота, розчиняючись зі слабким водянистим присмаком, бились об повіки, що судомно заплющувались, розтікалися по очах, не дозволяючи їм дивитися, що, зрештою, було не так суттєво, оскільки густа пелена, що застеляла все поле зору, болюча, засліплива білінь і так робили неможливим будь-що бачити. Ніщо, білий вир порожнечі, ось усе, що він бачив, коли напружував зір. Лише іноді з імли проглядали тіні зі світу явищ: скорчена сосна-жереп, кілька смерек, що збилися докупи, або ледь видимий обрис копиці сіна, яку він недавно проминув.

Він пройшов далі, роззирнувся на галявині, де стояла хатинка, й пішов зворотним шляхом. Але шляху як такого не існувало, тримати напрям, бодай приблизний напрям додому, в долину, можна було, лише сподіваючись на щасливий випадок, а не на розум, адже якщо руку, підняту на рівень очей, ще якось можна було розгледіти, то носи лиж уже були за полем зору. Та навіть якби він краще бачив, то все одно було ще досить перешкод, які максимально сповільнювали його просування вперед: обличчя заліплене снігом, упертий вітер, що збивав та зовсім перехоплював дихання, не можна було ні вдихнути, ні видихнути, тож Гансові Касторпу ввесь час доводилося відвертатись і судомно ковтати повітря. Як тут було пробиратися вперед йому чи іншому, нехай сильнішому, коли на кожному кроці доводилося зупинятись, посилено моргати, щоб струсити краплі з повік, збивати з себе сніговий панцир, що наростав збоку, усвідомлюючи, що йти вперед за таких умов нерозумно й зухвало.

Та Ганс Касторп таки рухався вперед, тобто він ледве сунув. Чи було це просування доречним, чи не збився він з напрямку й чи не розумніше було б зовсім не рухатися з місця (що видавалося йому неможливим), цього він не знав. Теоретична ймовірність говорила про інше, а практично Гансові Касторпу незабаром здалося, що з грунтом у нього під ногами не все так, як має бути, ніби не той це ґрунт, тобто не рівна галявина, куди він з великими труднощами видряпався з долини, від якої слід було вирушити в зворотному напрямку. Рівне місце підозріло швидко закінчилося, й він знову мав іти вгору. Очевидно, ураганний вітер, що дув з південного Заходу, з боку, де закінчувалася долина, відтіснив його своїм шаленим поривом. Даремними були зусилля, якими він так довго себе виснажував. Наосліп, серед виру білої темряви, він лише дедалі глибше заходив у байдуже, загрозливе ніщо.

«Ну, це ж треба таке!» — крізь зуби процідив він і зупинився. Патетичніше він не висловився, хоча на мить йому й здалося, ніби холодна, крижана рука стиснула йому серце, воно завмерло, а потім швидко-швидко забилось об ребра, як тоді, коли Радамант виявив у нього мокру плямку на легені. Ганс Касторп усвідомлював, що не має права на пишні слова та жести, він сам кинув виклик, і всі закиди має робити лише на власну адресу. «Нічого собі!» — промовив він і відчув, що м'язи його обличчя, від яких залежала його міміка, більше не підкоряються душі й нічого вже не можуть виразити, ні страху, ні люті, ні зневаги, оскільки вони просто задубіли. «Ну, що ж тепер? Навкіс і донизу, а потім уперед, і ввесь час ніс за вітром? Легше сказати, ніж зробити!» — промовив він уривчасто, задихаючись, і знову рушив уперед: «Щось треба робити, сидіти й чекати не можна, адже ця шестикутна симетрія засипле мене з головою, а Сеттембріні, коли прийде зі своїм ріжком подивитися, що зі мною трапилось, побачить, що я сиджу тут зі скляним поглядом та в сніговій шапці набакир...» Ганс Касторп усвідомив, що розмовляє сам із собою, та ще й якось дивно. Суворо заборонивши собі такі розмови, він тут-таки заговорив знову, лиш тихіше, але й виразніше, хоча губи в нього заніміли, тож говорити доводилося, не рухаючи губами та без приголосних, які утворюються з їхньою допомогою, що мимоволі нагадувало йому один випадок із життя, коли все було так само. «Мовчи та намагайся йти вперед, — промовив він і додав. — Ти, здається, забалакався, і в голові в тебе якась каша. В певному розумінні це досить погано».

Проте твердження, що це погано з погляду необхідности вибратися звідсіля, було лишень констатацією контролюючого розуму, ніби сторонньої, непричетної, хоча певною мірою зацікавленої особи. Його власне єство схилялося до того, щоб віддатися на ласку неясности, яка дедалі більше захоплювала його в міру того, як наростала втома; але він зловив себе на цьому бажанні й став про нього розмірковувати. «Це наслідок зміни сприйняття того, кого застала в горах заметіль і хто не знає дороги додому, — думав він, працюючи ногами й руками, і, задихаючись, бурмотів собі під ніс уривки цих думок, тактично уникаючи більш конкретних висловів. — Якщо хто довідається про таке становище з розповіді, то це видасться жахливим, але він забуває, що хвороба — а моє становище певною мірою є хворобою — настільки призвичаює до себе свою жертву, що вони пречудово одне з одним уживаються. Тут уступає в дію зниження чутливости, благодійні наркози та інші природні знеболювальні засоби... Звичайно... Але проти них треба боротись, адже вони дволикі, вищою мірою двозначні, й оцінити їх можна по-різному, залежно від точки зору. Вони є чудовим винаходом та добродійством, якщо людині не судилося повернутися додому; але немає нічого шкідливішого та ні з чим іншим не варто вести більшої боротьби, ніж з такими впливами, якщо є ще можливість повернутися додому, саме так, як зараз для мене, адже я не маю жодного наміру, в своєму розбурханому серці не маю жодного наміру допустити, щоб мене тут засипало цією дурнувато-рівномірною кристалометрією...»

Він таки справді добряче ослаб, а неясність свідомости, яка на нього все напосідала, намагався перебороти також якимись неясними, судомними спробами. Він не злякався, як злякався би, перебуваючи в нормальному стані, коли помітив, що знову бреде не рівним місцем; цього разу він, очевидно, вийшов по той бік, де галявина круто йшла донизу. На спуску зустрічний вітер дув збоку, отже спускатися було ще зарано, але у цю мить йому нічого іншого не залишалося. «Та нехай, — думав він, — унизу знову піду у правильному напрямку». Так він і зробив, чи уявив собі, що зробив, а точніше, йому було байдуже, правильно йде чи неправильно. То був наслідок провалів свідомости, з якими він боровся вже досить мляво. Суміш утоми та збудження — звичайний та тривалий стан новачка в цих краях, акліматизація якого полягає у «звичці не звикати», настільки посилилася в обох своїх складових, що про осмислену реакцію на провали свідомости годі було й говорити. Приголомшений та одурманений, він увесь тремтів од якогось душевного запаморочення та схвильованости, як після дискусії з Нафтою та Сеттембріні, лише значно сильніше. Тому він, напевне, й прикрашав свою млявість у боротьбі проти наркотичних провалів п'янкими ремінісценціями про тодішні міркування, всупереч своєму презирливому обуренню щодо можливости бути засипаним шестикутною симетричністю, він беззвучно щось там собі бурмотів, чи то осмислене, чи то нісенітницю: що буцімто почуття обов'язку, яке змушує його вступати в боротьбу з підозрілим зниженням чутливости, є чистою етикою, тобто жалюгідною «життєствердною буржуазністю», безбожним обивательством. Бажання та спокуса прилягти й відпочити настільки заволоділи ним, що він говорив до себе: це як піщана буря в пустелі, яка змушує арабів кидатися на землю та натягувати на голову бурнус. Але та обставина, що він не мав бурнуса, а вовняний светр таки важко було натягти на голову, утримувала його від такого вчинку, хоча він не маленька дитина й має цілком точні уявлення про те, як замерзають люди.

Після не надто швидкого спуску та невеликої рівної ділянки перед ним знову був підйом, до того ж досить крутий. Можливо, зараз він узяв правильний напрямок, адже дорогою в долину обов'язково треба було передолати підйом, а щодо вітру, то він, очевидно, змінився, адже тепер дув Гансові Касторпу в спину, що само по собі було не так-то й погано. Але чи то завірюха пригинає його до землі, чи то м'який білий схил у присмерковій пелені хуртовини манить відпочити втомлене тіло? Якщо він і піддасться на спокусу, то лише для того, щоб прихилитися на одну мить, а спокуса велика, така велика, як про те писалося в книжці, де її називали «типовою небезпекою», та від цього аніскільки не зменшувалася її теперішня живуча сила! Спокуса утверджувала свої індивідуалістичні права, ніяк не хотіла стати в один ряд із загальновідомими поняттями, відмовлялася впізнати себе в них, заявляла про свою окремішність та незрівнянну наполегливість, не заперечуючи, зрештою, що все це нашептала, навіяла певна особа в чорному іспанському одязі та білосніжному жабо з акуратними складками, особа, з образом якої, з уявленням про яку були пов'язані різноманітні темні сили, явно єзуїстські, людиноненависницькі, різні там мордування, катування, що викликали таку відразу в пана Сеттембріні. Щоправда, сам пан Сеттембріні, який себе всьому цьому протиставляв, мав досить смішний вигляд зі своєю катеринкою та ragione...^[53]

Проте Ганс Касторп усе-таки проявляв витримку, не піддавався на спокусу прилягти. Він нічого не бачив, але боровся й рухавсь уперед, — чи було це осмислено, чи ні, та він таки рухався, незважаючи на тяжкі пута, які мороз та хурделиця все сильніше затягували навколо нього. Узвіз був для нього надто крутим, тому він несвідомо звернув убік і якийсь час ішов підніжжям схилу. Щоб розплющити судомно стиснуті повіки та спробувати хоч що-небудь побачити, він мав докласти зусилля, яке видавалося намарним, тож він його й не робив. Щоправда, час від часу таки дещо бачив: групу смерек, струмок чи неглибокий яр, що чорною смугою пролягав між навислими сніговими краями; а коли він для різноманітности знову подерся на гору, цього разу вже проти вітру, він помітив неподалік тінь людського житла, що ніби злетіла в повітря разом зі сніговим виром.

Довгожданна, втішна картина! Він таки молодець, що добився сюди, незважаючи на всі перепони, адже ось уже видно будівлю, споруджену людськими руками, а отже не далеко й до обжитої долини. Можливо, в домі є люди, можливо, він зайде до них, у тепло, перечекає під дахом негоду, чи, принаймні, попросить собі провожатого, якщо до того часу вже настане ніч. Він рушив до цієї химери, до невизначености, що раз по раз зникала в темряві негоди, й щоб до неї добратися, здолав ще один підйом проти вітру, та, підійшовши впритул, з обуренням, зі здивуванням, із жахом та почуттям запаморочення переконався, що це знайома хатка з камінням на даху, а він витратив стільки сил, стільки пройшов обхідних шляхів, і лише для того, щоб добитися до того самого місця.

От чортівня! Міцні прокляття (без губних приголосних) вирвались із задубілих губів Ганса Касторпа. Проте, заради орієнтації, він вирішив обминути хижку й виявив, що цього разу підійшов до неї ззаду, а отже, добру годину, за його розрахунками, витратив на абсолютно непотрібні дурниці. Але таке трапляється, писалось у книжці. Бігаєш колами, вибиваєшся з сил, усім серцем віриш, що рухаєшся вперед, а насправді описуєш широку, недолугу дугу, яка повертає до себе самої так само, як оманливий колообіг року. Ось так і блукаєш, не знаходячи дороги додому. Ганс Касторп поставився до цього здавна відомого феномену з певним задоволенням, хоча й зі страхом; він навіть ляснув себе по литці від гніву та подиву, що загальне так точно повторилося в його особливому випадку.

Самотня хижа була неприступною, двері на замку, ніде не пролізеш. Проте Ганс Касторп вирішив поки що залишитися тут, оскільки нависаючий дах створював певну ілюзію гостинности, а сама споруда, тильним своїм боком обернена до гір, справді могла служити певним захистом від шаленого вітру, якщо спертися плечем об її рублену стіну, — спертися спиною не дозволяли довгі лижі. Так він стояв, устромивши в сніг лижну палицю, запхавши руки до кишень, високо піднявши комір светра та спираючись для рівноваги на відставлену вбік ногу; очі в нього заплющилися, втомлену, запаморочену голову він прихилив до дерев'яної стіни і лише зрідка через плече позирав на другий бік ущелини, де серед снігового виру часом проглядав стрімкий схил гори.

Він був у порівняно захищеному місці. «Принаймні так я можу простояти всю ніч, — подумав він, — треба лише час від часу міняти ногу, тобто «обертатися на інший бік» і, звичайно, трохи рухатися, це обов'язково. Я хоч і задубів од холоду ззовні, але під час руху накопичив усередині чимало тепла, а отже й моє блукання не було позбавлене корнети, хоча я й загибав, блукаючи навколо цієї хижки... «Загибав», що за вислів? Його зовсім не так уживають для становища, в якому я опинився, це слово не пасує, я вжив його випадково, через те, що в голові все плутається... Ні, по-своєму це все-таки влучне слово. Добре, що тут можна перечекати, а то вся ця метушня, снігова метушня, якась розбишацька метушня запросто може тривати до ранку, — їй то що? — а якщо вона і триматиме лише до ночі, все одно біда, вночі небезпека бездоріжжя, біганина навмання по колу не менша, ніж у заметіль... Адже, напевне, вже вечір, десь година шоста, — скільки ж часу я безглуздо проблукав? Котра тепер година?» Й Ганс Касторп поглянув на годинник, хоча витягти його замерзлими пальцями з кишені камізельки було не так-то й легко, — на свій золотий годинник з монограмою на кришці, який вірно й жваво цокав у пустельній самотності так само, як і серце, зворушливе людське серце в органічному теплі грудної клітини...

Було пів на п'яту. Хай йому грець, та майже стільки само було, коли розгулялася негода. Невже він проблукав лише якісь чверть години? «Час став довгим для мене, — подумав він. — Загибання, очевидно, триває довго. Але о п'ятій чи пів на шосту вже сутеніє, про це не треба забувати. Чи затихне негода дотемна, щоб знову не блукати та гибіти? Зараз можна було б зробити ковток портвейну, щоб підкріпитися».

Цей дилетантський напій Ганс Касторп узяв із собою лише тому, що в «Берґгофі» його завжди тримали про запас у плескатих фляжечках — для екскурсантів, звичайно, зовсім не маючи на увазі тих, хто абсолютно недозволеним чином заблукав у горах і чекає під час хурделиці приходу ночі, дубіючи від морозу. Якби не мав такого туману в голові, він би зрозумів, що, маючи на увазі повернутися додому, важко було зробити щось більш нерозумне; зрештою він це збагнув, але вже після того як зробив кілька ковтків, які зразу подіяли, майже так само, як подіяло кульмбахське пиво у перший його вечір тут, нагорі, коли він своїм нестримним базіканням про рибні соуси та іншими нісенітницями розсердив Сеттембріні — пана Лодовіко, педагога, який навіть божевільних, що цілковито втратили над собою владу, змушував погамуватися лише одним поглядом і чий милозвучний ріжок долинув зараз до вух Ганса Касторпа, як ознака того, що красномовний ментор наближається, поспішаючи вирятувати свого бідолашного вихованця, важку дитину життя, із розпачливого становища, в яке той потрапив, та відвести його додому... Ясна річ, то все були дурниці, наслідок ненароком випитого кульмбахського пива. Адже, по-перше, пан Сеттембріні жодного ріжка не мав, а мав лише катеринку, вона стояла на дерев'яних ніжках посеред мощеної вулиці, й під її жваву мелодію він кидав гуманістичні погляди на вікна будинків; а, по-друге, він абсолютно нічого не знав і не бачив з того, що там відбувалося, оскільки мешкав уже не в санаторії «Берґгоф», а в мансарді, де завжди стояла карафка з водою, в дамського кравця Лукачека, якраз над шовковою келією Нафти. До того ж він не мав тут ні права, ані можливости втручатися, як і тієї карнавальної ночі, коли Ганс Касторп також перебував у розпачливому становищі, повернувши хворій Клавдії Шоша son crayon, олівець, олівець Пшибислава Гіппе... До речі, що означає «становище»? Якщо говорити про правильний, точний, а не метафоричний його сенс, то треба стояти, а не лежати. Але ж для тих, хто має багаторічний досвід перебування тут, нагорі, важливішим є саме лежання, положення горизонтальности. Та й хіба він не звик на морозі та в сніг лежати на повітрі день і ніч? Він уже зовсім був зібрався опуститися на сніг, як раптом його прошила думка, схопила, так би мовити, за комір, і втримала на ногах, а саме думка, що всі ці розглагольствування подумки про «становище» та «положення» варто списати на рахунок кульмбахського пива, на рахунок безособового, і як було написано в книжці, типово небезпечного бажання лягти й спати, бажання, яке ледве не задурило його софізмами та каламбурами.

«Я припустився помилки, — визнав Ганс Касторп. — Портвейн був для мене зовсім зайвим, усього кілька ковтків, а моя голова стала такою важкою, що просто падає на груди, в думках — плутанина, якісь примітивні дотепи, на них не можна покладатися, — не лише на перші, які спадають мені на думку, але й на другі, критичні до перших, — ось у чому біда! «Son crayon!» Ні, в даному випадку, «її» олівець, а не «його», a «son» кажуть тому, що crayon чоловічого роду, а все решта — дурні жарти. Й чого мені таке лізе в голову! Набагато важливіший той факт, що моя ліва нога, а я на неї спираюся, дуже нагадує одну з дерев'яних ніжок катеринки Сеттембріні, яку той підштовхує коліном мощеною вулицею, підходячи до вікна та простягаючи свого оксамитового капелюха, аби дівчисько там, у вікні, кинуло йому якусь монетку. І при цьому мене абсолютно безособово, ну ніби руками, тягне лягти на сніг. Цій халепі зарадить лише рух. Треба рухатися, це буде покара за кульмбахське пиво, крім того, треба розходити задерев'янілу ногу».

Ганс Касторп відштовхнувся плечем. Та тільки-но він відокремивсь від дерев'яної стіни, тільки-но зробив кілька кроків уперед, як вітер, ніби ножем, різонув його й погнав назад під рятівну стріху. Вона, безперечно, була призначеним йому місцем перебування, яким він тим часом мав задовольнитися, до того ж для різноманітности в нього була можливість притулитися не правим, а лівим плечем і виставити праву ногу, ледь притупуючи лівою, щоб її оживити. За такої погоди ніхто й з дому не виходить, подумав він. Трохи різноманітности не завадить, але жодних пошуків нового та жодних жартів з хурделицею. Стій собі тихо, й, гаразд, опусти голову, раз вона така важка. Чудова стіна, колоди, від них ніби йде якесь тепло, якщо взагалі можна говорити про будь-яке тепло, підспудне тепло дерева, а, можливо, то мені лише здається, суб'єктивне враження... О, скільки дерев! О, животворне оточення живих! Який запах!..

Під ним розлігся парк, під балконом, на якому він стояв, — широкий, пишно зелений парк; листяні дерева, осокори, платани, буки, клени, берези з різним за відтінками листям, розкішним, свіжим, ряхтливим листям, що стиха шелестіло на гіллі. Війнуло чаруючим, вологим повітрям, напоєним диханням дерев. Налетіла тепла злива, що наскрізь просвічувалася сонячними променями. Високо до самого неба переливалися в повітрі блискучі струминки. Як гарно! О, чари рідних місць, аромат і розмаїття давно покинутої рівнини! Повітря, сповнене пташиного співу, задушевно-манірного та солодкого солов'їного співу, щебету, воркотіння, туркотіння, схлипування, хоча жодної пташини не видно. Ганс Касторп посміхався, сповнений вдячности, дихав на повні груди. Тим часом стало ще гарніше. Побіч веселка вигнулась над околицею, повна яскрава райдуга, чиста краса, що волого мерехтіла всіма своїми барвами, які густо, мов олія, стікали в соковиту зелену траву. О, та це справді музика, ніби звуки арфи, разом з флейтами та скрипками. Блакить та фіолет особливо чудово сочилися донизу. Усе чарівним чином розчинялося в них, видозмінювалося, знову розквітало ще гарнішими гамами. Так уже було колись, давньої пори, коли Гансові Касторпу довелося почути славетного на ввесь світ італійського тенора, чий голос благодатною силою мистецтва вливався в людські серця. Він тримав високу ноту, що була прекрасною з самого початку. Але потім, поступово, з кожною миттю цей пристрасний, дивовижний звук став набрякати, розтулятися — і розкрився повністю в щораз яскравіших променях. Мовби завіси, невидимі дотепер, одна за одною спадали з нього, — ось упала остання й оголила, здавалося, найяскравіше, найщиріше світло, та нараз спалахнув воістину останній, просто неймовірний промінь, вивільнивши такий букет розкошів та іскристої величі, що з натовпу залунали приглушені вигуки захоплення, вони звучали майже як протест, і в нього самого, в юного Ганса Касторпа, клубок підступив до горла. Саме так тепер видозмінювався ландшафт, розкривався серед наростаючого сяйва. Блакить пливла... Падали донизу блискучі завіси дощу: перед очима ширилось море. Море, то було південне море, синє-синє, що виблискувало сріблястим ряхтінням; чарівна бухта, з одного боку відкрита до огорнених серпанком просторів, а з другого — оперезана гірським кряжем, що в далечині розпливався в матовій блакиті, бухта з островами, на яких височіли пальми, а в затінку кипарисових гаїв світилися білі будиночки. О, о, досить, зовсім не заслужив він тієї благодаті світла, глибокої небесної блакиті, морської сонячної свіжости! Ніколи Ганс Касторп такого не бачив. У поїздках під час вакацій він заледве скуштував чару півдня, знав лише суворе, бліде море і всіма своїми дитинними, нехитрими почуттями прив'язався до нього, а на Середземному морі, в Неаполі, в Сицилії або в Греції зовсім не бував. І все-таки він згадував. Так, дивним чином він святкував повторну зустріч. «Ой, та це ж таки воно!» — вигукнув у ньому внутрішній голос, — мовби Ганс Касторп здавна виношував у серці, приховуючи від себе самого, блакитне сонячне щастя, що розквітло перед ним; і це «здавна» було неозоро безконечним, як відкрите море ліворуч, там, де воно зливалося з ніжного фіалкового відтінку небом.

Обрій був високим, широчінь, здавалося, росте вгору, це відбувалось через те, що він дивився на затоку з певної висоти: гори навколо бухти лісистими схилами заходили в море і з середини краєвиду, який Ганс Касторп бачив, півколом простягалися до того місця, де він сидів, і ще далі; то було гористе узбережжя, саме тут він причаївся на теплих від сонця кам'яних сходинках; вкритими мохом кам'яними терасами, порослими де-не-де чагарником, схили спускалися до рівної берегової смуги, де серед очерету купи валунів утворювали сині бухточки, маленькі гавані, лимани. Й цей сонячний край, і ці легкоприступні високі береги, й ці грайливі водойми серед скель, так само, як і саме море, аж до островів, побіля яких сновигали човни, скрізь, скрізь було повно людей; люди, діти сонця й моря, довкола рухались або відпочивали,серйозні, веселі, красива молодість людства, як гарно було дивитися на них — серце Ганса Касторпа, що позирав на них, до болю широко відкрилось від почуття любови.

Юнаки об'їжджали коней, бігли, тримаючись за недоуздки, поряд зі скакунами, що хропіли, махали головами, басували, а хлопці присаджували їх, смикаючи донизу довгий повід, або ж без сідла, босими ногами лупцюючи коней по масних боках, неслись прямісінько в море; й м'язи вигравали під шкірою золотаво-смаглявих спин юних вершників, а гучні вигуки, якими вони обмінювались один з одним або ж заохочували коней, з незрозумілої причини звучали просто дивовижно. Побіля невеликої затоки, що глибоко врізалася в суходіл і, як гірське озеро, віддзеркалювала береги, пішли в танок дівчата. Одна з них, із косами, зібраними ззаду у високий вінок, від якої віяло особливою чарівністю, сиділа, випроставши ноги на невеликій улоговині, й грала на пастушій флейті, дивлячись на подруг попри свої рухливі пальці, що перебирали лади; в довгих та широких шатах вони то кружляли кожна окремо, з посмішкою простягаючи руку, то, поєднавшись у пари, ніжно притулялися щока до щоки, а за спиною дівчини, що грала на флейті, за її білою, довгою та через підняті руки ніби ніжно закругленою спиною, сиділи або, обнявшись, стояли інші сестри й, стиха перемовляючись, дивилися на танцівниць. Неподалік група юнаків управлялася в стрільбі з лука. Можна було спостерігати за тим, як старші навчали ще невмілих кучерявих підлітків натягувати тятиву та тримати лук, цілились разом з ними, зі сміхом підтримували тих, хто похитнувсь од віддачі у мить, коли з дзвоном вилітала стріла. Інші вудили рибу. Вони лежали ницьма на плескатому узбережнім камінні, задерши одну ногу догори, опустивши вудочки в море, та безтурботно балакали з сусідом, який, увесь зігнувшись, намагався якомога далі закинути гачка з наживкою. Нарешті, багато інших були зайняті спуском на воду судна з високими облавками, щоглою та реями; вони штовхали його, тягли, впираючись ногами, й повільно зсували в море. Діти гралися й зойкали в морській піні. Молода жінка, що лежала на піску, підвелася на ліктях, обернулась, підтягла рукою вище до грудей квітчасту одіж, а другу руку звела догори, намагаючись упіймати гілку з плодами, якою її дражнив вузькостегний чоловік, що стояв у неї в головах. Багато людей розмістилося в заглибинах серед скель, інші стояли нерішуче перед водою і, обхопивши плечі перехрещеними на грудях руками, обережно мацали ногою, чи тепла вода. Пари прогулювалися вздовж берега, й уста того, кому дівчина довірила вести себе, торкалися її вушка. Довгошерсті кози стрибали з виступу на виступ, під наглядом юного пастуха, що стояв на скелі, спираючись на довгий посох, стояв у капелюсі з відігнутими назад крисами на русявих кучерях.

«Як чудово!» — подумки захоплювався Ганс Касторп. — Як радісно й приємно дивитися на все це! Які вони всі гарні, розумні, здорові! Й це не зовнішня оболока — вони розумні та достойні й ізсередини. Дух, що ліг в основу їхнього існування, дух та сенс, із яким вони разом живуть та одне з одним спілкуються, ось що так захоплює й зворушує». Ганс Касторп мав на увазі щиру приязнь та спокійну взаємну увагу, що є основою спілкування сонячних людей, цю приховану за легкою посмішкою шанобливість, яку вони непримітно, тільки внаслідок загальної спільности почуттів чи певної ідеї, ввібраної в плоть і кров, виказували один одному на кожному кроці, то була навіть більше, ніж шанобливість — гідність та серйозність, але розчинені веселістю, ці якості визначали всю їхню поведінку лише як щось невисловлене, духовний вплив цієї просвітленої серйозности, якоїсь розумної благочестивости, якій, щоправда, була не чужа певна церемонійність. Адже зовсім неподалік, на круглому, вкритому мохом камені, в брунатній сукні, спущеній з одного плеча, сиділа молода мати та годувала груддю дитину. Й кожен перехожий вітав її на свій лад, у якому поєднувалося все, що виразно замовчувалося поведінкою цих людей: юнаки, при вигляді втіленого материнства швидко й ритуально складали руки хрестиком на грудях і, посміхаючись, схиляли голову, дівчата майже невидимим рухом прихиляли коліна, як прихиляє їх побожний прочанин, проходячи повз головний вівтар. Але при цьому вони по кілька разів — жваво, весело, сердечно — кивали їй головою. І це поєднання обрядової покірности та невимушеної доброзичливости, та ще й неквапна ласкавість, з якою мати відводила очі від свого малюка (полегшуючи йому роботу, вона злегка притискала вказівним пальцем грудь біля пипки) й усмішкою дякувала тим, хто вшановував її, все це разом викликало в Ганса Касторпа справжнє захоплення. Він ніяк не міг удосталь надивитися й лише, хвилюючись, запитував себе, чи не заслуговує суворої кари за оце підглядання, за оце підслуховування сонячно-шляхетного щастя, непосвячений, такий грубий, негарний та недолугий.

Схилялося на те. Нижче того місця, де сидів Ганс Касторп, красивий хлопчик, пишне волосся якого було зачесане на бік і, ледь здійнявшись над чолом, спадало на скроні, сидів осторонь від інших, притиснувши до грудей схрещені руки, — не сумний чи сердитий, ні, просто він сидів осторонь. І цей хлопчик побачив Ганса Касторпа, звів на нього очі, потім його погляд став перескакувати з Ганса Касторпа на строкаті картини узбережжя: він явно підглядав за спостерігачем. Раптом він подивився поверх його голови, поглянув у далечінь, і з його красивого дитинного обличчя зі строгими рисами враз зникла усмішка братерської уваги, що вигравала тут на всіх обличчях, і хоча брови його не насупились, але в рисах з'явилася суворість, кам'яна, позбавлена виразу, непроникна, смертельна замкненість, від якої Ганса Касторпа, що вже був заспокоївся, кинуло в холодний піт, оскільки він почав здогадуватися, що вона означає.

Ганс Касторп також озирнувся... Могутні колони без цоколя, складені з циліндричних блоків і порослі на стиках мохом, здіймалися над ним, — колони, що утворювали ворота храму; на широких сходах, що вели до нього, він якраз і сидів. Він підвівся з тяжким серцем і пішов сходами вниз, увесь час тримаючись краю, і потім звернув у прохід під ворітьми, звідки вийшов на вулицю, вимощену кам'яними плитами, що привела його до нових пропілеїв. Він пройшов також через них, і перед ним відкрився храм, масивний, сіро-зелений від часу, з крутим ступінчастим цоколем та широким фасадом, що покоївся на капітелях потужних, майже присадкуватих колон, які догори тоншали і над якими то там, то там стирчав зрушений з місця круглий уламок каменю. Докладаючи значних зусиль, допомагаючи руками та важко сапаючи, оскільки йому все більше тиснуло в грудях, Ганс Касторп добувся високими сходами до лісу колон. То була дуже глибока колонада, й він блукав нею, як у лісі, між букових стовбурів побіля блідого моря, старанно минаючи її середину. Але його мимоволі тягло до неї, і там, де колони розступалися, він побачив скульптурну групу, дві камінні жіночі постаті на одному цоколі, як виявилося, мати й донька: одна, старша, поважніша, сиділа, ввесь її образ, образ матрони, світився величавою лагідністю, лише брови були скорботно насупленими над порожніми очницями; туніка фалдами спадала з-під тоги, а на кучеряві коси було накинуте покривало; однією рукою вона обіймала другу фігуру, з округлим дівочим обличчям та руками, що ховалися в складках одягу.

Ганс Касторп споглядав цю групу, і серце його чомусь стискалося тяжким, неясним передчуттям. Він боявся вірити собі, але все-таки був змушений обминути скульптури й крокувати далі, попри подвійний ряд колон. Перед ним постали металеві двері, прочинені до середини храму, і в бідолахи підігнулися коліна від жаху перед тим, що він побачив. Двоє сивих бабищ, напівголі, кошлаті, з відвислими грудьми та пипками завдовжки з палець, огидно вовтузилися серед розжарених пателень. Над великою чашею вони розривали немовля, розривали його в шаленій тиші голими руками, — Ганс Касторп бачив біляве тонке волосся, замазане кров'ю, — й пожирали шматки, так що крихкі кісточки хрустіли в них на зубах і кров стікала з пересохлих губів. Ганс Касторп просто закляк. Хотів затулити очі руками і не міг. Хотів утекти й не міг. А ті, за своїм мерзенним, жахливим заняттям, вже помітили його й стали потрясати закривавленими кулаками, лаятися беззвучно, але брудно й безсоромно, та ще й говіркою батьківщини Ганса Касторпа. Йому стало погано, нудно, як ніколи досі. У відчаї він рвонув з місця і, ковзнувши спиною по колоні, впав додолу, — огидний, підступний шепіт усе ще звучав у його вухах, жах, що аж серце холоне, досі сковував його — і... опам'ятався біля своєї хижки, лежачи боком на снігу, притулившись головою до стіни, з лижами на ногах.

Але це не було справжнім пробудженням; він лише моргнув очима, радіючи зникненню мерзенних бабищ, і все-таки до кінця не второпав, та, зрештою, йому це було байдуже, чи лежить він біля колони храму, чи біля лісової хижки, й частково ще досі спав, тільки вже не строкаті картини ввижалися йому, а він думав уві сні, думав не менш вигадливо та зухвало.

«Так і знав, що то лише сниться, — бурмотів він про себе. — Мені наснився сон чудовий і страшний. Власне кажучи, я завжди це знав і все сам для себе створив — зелений парк, чудову вологу, і все інше прекрасне й огидне — все це я майже знав наперед. Але чи можливо таке знати і створювати для себе, так себе тішити та лякати? Звідкіля вони в мене взялися: чудова бухта з островами, а потім пропілеї та храм, на який указали мені очі того гарного підлітка, що сидів осторонь? Сни приходять не лише з власної душі, я б сказав, що сни бачиш анонімно й спільно з іншими, хоч і на свій манер. Велика душа, якої ти є лише часткою, снить через тебе й по-твоєму про речі, які завжди приходять у її сни: про свою юність, надію, щастя, про мир і... про свій кривавий бенкет. Ось я лежу біля колони, і в мені ще живуть залишки мого сну: моторошне видовище кривавого бенкету й те, що було до нього — радість при вигляді щастя та шляхетних звичаїв світлого народу. Мені належиться таке, я переконаний: за мною закріплене право лежати тут і снити про все це. Я багато чого дізнався від тих, хто мешкає тут, нагорі, про дезертирство та про розум. З Нафтою та Сеттембріні я блукав небезпечними вершинами. Я все знаю про людину. Я пізнав плоть і кров, я повернув хворій Клавдії олівець Пшибислава Гіппе. Але той, хто пізнав плоть, життя, той пізнав і смерть. І це ще далеко не все, то лиш початок, якщо дивитися з педагогічної точки зору. Треба це з'єднати з іншою половиною — протилежною. Адже інтерес до смерти та хвороби є нічим іншим, як особливим інтересом до життя, як то доводить гуманістична наука медицина, котра завжди так шанобливо, латиною, звертається до хвороби та смерти, а сама є лише тінню того великого найважливішого, що я від повноти почуттів назву справжнім його ім'ям: це важка дитина життя, це людина та її призначення в світі, її царина та її царство... Я незгірш у ній розбираюся, багато чого навчився в тих, хто мешкає тут, нагорі. Мене так високо закинуло над рівниною, що я, бідолашний, ледь не задихнувся; зате мені все видно звідсіля, з підніжжя колони... Я снив про призначення людини, про її пристойно-розумне та шляхетне товариство на тлі жахливого, кривавого бенкету, що відбувався в храмі. Чи, може, сонячні люди тому такі поштиві та уважні одне до одного, бо потай знають про те жахіття? В такому разі вони зробили з цього досить витончені та галантні висновки! В душі я заодно з ними, а не з Нафтою, але й не із Сеттембріні — обидва балакуни. Один — злий спокусник, а другий усе сурмить у ріжок розуму і гадає, що так він може вилікувати навіть божевільного, що є цілковитим несмаком. Це філістерство, гола етика, безбожність і більше нічого. Але й на бік куцого Нафти я також не стану, з його релігією, яка є нічим іншим, як суцільною guazzabuglio^[54] Бога і чорта, добра і зла, яка годиться лише для того, щоб окрема людина кидалася в неї сторчака, для того, щоб містично розчинитись у загальному. Ох же ж ці педагоги! Їхні суперечки та протилежні опінії — то лишень guazzabuglio, метушлива какофонія бою, й вона не заглушить того, хто мислить хоч на йоту незалежно і чистий своєю душею. Питання про аристократизм! Шляхетність! Що шляхетніше: життя чи смерть, хвороба чи здоров'я, дух чи природа? Хіба ж це суперечності? Даруйте, хіба ж це питання? Ні, не питання, й питання про те, що є шляхетнішим, також не існує. Дезертирство в смерть є невіддільним від життя, без нього життя б не було, а стояти посередині, посередині між дезертирством та розумом — ось призначення Homo Dei; отже й царство людини — посередині між містичним єднанням та легковажним індивідуалізмом. Я бачу людину зі своєї колони. Вірна своєму призначенню, людина, Homo Dei, має бути вишукано поштивою та дружньо шанобливою до самої себе: шляхетною є саме вона, а не суперечності. Людина є господарем суперечностей, через неї вони існують, а отже людина є шляхетнішою за них. Шляхетнішою за смерть, адже смерті годі змагатися зі свободою людського розуму. Шляхетнішою за життя, адже йому годі змагатися з чистотою людського серця. Ось я й склав поему про людину. Хочу запам'ятати її. Хочу бути добрим. Не хочу дати смерті владу над моїми думками. Адже саме в цьому й ні в чому іншому полягає доброта та любов до людини. Смерть є великою силою. Перед нею здіймають капелюха, схиляють голову, намагаються ступати нечутно. Вона носить шляхетне жабо минулого, і на її честь ми вдягаємося строго, у все чорне. Розум постає блазнем перед нею, він же не більше, ніж чеснота, тоді як вона — свобода, дезертирство, безформність, хтивість. Хтивість, каже мій сон, не любов. Любов та смерть, не варто їх поєднувати, вийде несмак і помилка! Любов протистоїть смерті, тільки любов, а не розум, сильніша за неї. Тільки вона, а не розум, навіює нам добрі думки. Й форма складається єдино з любови та добра: форма та звичай розумно-дружнього спілкування, прекрасне людське царство, що мовчки озирається на кривавий бенкет. О, як чітко мені все снилося, як гарно я правив! Я хочу про це пам'ятати. У серці своєму хочу зберегти вірність смерті, та буду ясно пам'ятати, що вірність смерті, вірність минулому є злом, темною хтивістю, людиноненависництвом, раз вона визначає наші думки та дії. Заради любови та добра людина не має дати смерті владу над думками. І з цим я прокидаюся... На цьому я до кінця додивився свій сон і досяг мети. Давно вже я шукав ці слова: і там, де явився мені Гіппе, і на моїй лоджії, скрізь. Пошук завів мене аж у засніжені гори. І тепер я знайшов. Сон ясно мені вказав, щоб я запам'ятав це назавжди. О, я в захопленні, і це мене зігріло. Моє серце б'ється сильно й знає чому. Воно б'ється не лише з фізіологічних причин, не так, як ото у мертвого далі ростуть нігті; воно б'ється так від людського почуття щастя. Слова мого сну — то трунок, кращий від будь-якого портвейну чи елю! Цей трунок біжить моїми жилами, як любов і життя, і я прокидаюся зі сну та його картин, таких небезпечних, що загрожували моєму молодому життю... Вставай, уставай! Розплющ очі! Ось твої руки й ноги, там у снігу! Зберись із силами, вставай! Поглянь-но, небо прояснилось!»

То було надзвичайно важко — вивільнитися з пут, що його стягували, хилили до землі, проте стимул, який він зміг перед собою поставити, виявився сильнішим. Ганс Касторп із силою вперся ліктем, мужньо підтяг коліна, рвонувся, знайшов точку опори, підвівся на ноги. Він притоптав лижами сніг, поплескав себе по ребрах, посмикав плечима, при цьому ввесь час неспокійно й напружено вдивляючись у небо, де серед легких, сіруватих хмар, що повільно пливли собі геть, стали з'являтися блідо-блакитні просвіти й нарешті постав тонкий серп місяця. Ледь сутеніло. Ні вітру, ні хуртовини. Незворушну, мирну гору навпроти, зі щетиною смерек на хребті, було ясно й чітко видно. Тінь огортала лише її нижню половину, а верхня купалася в ніжному рожевому світлі. Що трапилося, що відбулось на світі? Чи це вже ранок? Але тоді це означає, що він усю ніч пролежав на снігу й не замерз, усупереч тому, що писалося в книжці. Ані руки, ані ноги в нього не відмерзли і не ламалися з хрускотом, поки він з великою ретельністю тупав, обтрушувався, бив себе по литках, у той самий час намагаючись збагнути своє становище. Вуха, кінчики пальців на руках і ногах у нього, правда, заніміли, але не більше, ніж то бувало під час вечірньої процедури лежання на лоджії в холодну погоду. Нарешті йому вдалося дістати годинника. Він ішов. Не зупинився, як то бувало часом, коли забував його завести на ніч. І показував він не п'яту, де там, до п'ятої було ще хвилин дванадцять-тринадцять. Якась дивовижа! Та невже він пролежав у снігу якихось десять хвилин чи трохи більше й примудрився навигадувати стільки щасливих та страшних картин, стільки відчайдушних думок, а шестикутний розгул закінчився так само раптово, як і почався. У такому разі йому рідкісно поталанило й він повернеться додому. Адже двічі сни та вигадки скеровували його до пробудження: один раз від жаху, другий — з радощів. Таке враження, що життя повелося доброзичливо до своєї заблукалої важкої дитини...

Хоч би там як, чи ранок, чи вечір (без сумніву, ще досі було пізнє післяобіддя), але ніщо (ані зовнішні обставини, ні власне його самопочуття) не перешкоджало Гансові Касторпу рушити назад додому. Він якось розгонисто, ледь не навпростець з'їхав у долину, де вже засвітили вогні; до того ж дорогу йому достатньо освітлювали прощальні відблиски денного світла на снігу. Він спустився через Бременбюль, попри Маттенвальд і о пів на шосту вже був у «Селі», залишив там свої лижі в бакалійника, зайшов перепочити на горище до Сеттембріні та розповів йому про те, що його в горах застала завірюха. Гуманіст був просто в жасі. Він схопився за голову, вилаяв за таку небезпечну легковажність та кинувся розпалювати пухкаючу спиртівку, щоб напоїти втомленого гостя кавою, міцність якої, зрештою, не завадила тому, що Ганс Касторп тут-таки заснув на стільці.

За годину він уже опинився у високоцивілізованій атмосфері санаторію «Берґгоф». За вечерею він наминав за обидві щоки. Потроху блякло все, що було наснилось. Думки, які снували в голові, вже того вечора стали здаватися йому не зовсім зрозумілими.

По-солдатськи, відважно

Ганс Касторп увесь час одержував короткі звістки від свого брата, спершу добрі, сповнені надій, згодом уже менш захопливі, й, нарешті, новини, що лиш абияк прикрашали щось досить печальне. Довга вервечка листівок починалася з веселого повідомлення Йоахима про вступ до полку та романтичну церемонію, яку в своїй листівці у відповідь Ганс Касторп назвав принесенням обітниці бідности, цноти та послуху. Продовження було так само життєрадісним: поштівки, що повідомляли про різні етапи вдалого службового шляху, дуже гладенького завдяки пристрасній любові до своєї справи та прихильності начальства, завжди закінчувалися привітами та поклонами. Йоахим, який протягом кількох семестрів відвідував університет, був звільнений від проходження курсу в військовому училищі. Вже перед Новим роком йому надали звання унтер-офіцера й він прислав свою фотографію в мундирі з нашивками. Короткі його повідомлення були перейняті почуттям глибокої пошани перед духом ієрархії, якому він тепер підпорядковувався, суворої в питаннях чести, ідеально підігнаної та, водночас, гумористично-стримано поблажливої до людських слабин. Він переповідав анекдоти про свої романтично-складні стосунки з фельдфебелем, фанатичним служакою, що завжди бурчав і в недосвідченому рядовому бачив майбутнього начальника; Йоахим таки вже відвідував офіцерський клуб. Усе це було кумедно й дикувато. Потім мова велася про те, що його допустили до іспиту на офіцерський чин. На початку квітня Йоахим став лейтенантом.

Здавалося, немає на світі людини щасливішої, людини, чиє єство та бажання злилися настільки з цією особливою формою життя. З якимось соромливим захопленням розповідав він, як уперше йшов повз ратушу в парадному однострої, молодий і красивий, і ще здалеку гукнув «Відставити!» вартовому, що віддав йому честь. Він повідомляв про дрібні прикрощі та про задоволення, яке одержував од служби, про таке приємне почуття товариськости, про хитрувату вірність його денщика, про комічні випадки під час муштрового вишколу чи на заняттях з військового статуту, про огляди та дружні застілля. Часом згадував про свої світські обов'язки, про візити, звані обіди, бали. Про здоров'я жодного слова.

До самого літа — жодного слова. Потім надійшла звістка, що він лежить у ліжку і, на жаль, був змушений подати рапорт про хворобу: невелика лихоманка, за два-три дні минеться. На початку червня він знову був у строю, та в середині місяця знову «розклеївся» й гірко нарікав на прикре «невезіння», між рядків відчувався його страх не одужати до початку великих маневрів у серпні, про які він наперед радів усім серцем. Дурниці! В липні він був абсолютно здоровим, та потім зайшла мова про медичне обстеження, призначене через ці прокляті коливання температури, тепер від нього багато залежатиме. Про результати цього обстеження Ганс Касторп тривалий час нічого не чув, а коли звістка нарешті надійшла, то вона була не від Йоахима — він був або не в змозі писати, або соромився, — а від його матері, пані Цімсен, яка дала телеграму. У телеграмі було сказано, що лікарі вважають за необхідне надати Йоахиму відпустку на декілька тижнів, рекомендують перебування в горах, негайний від'їзд. Прохання зарезервувати дві кімнати. Відповідь оплачено. Підпис: тітка Луїза.

Був кінець липня, коли Ганс Касторп перебігав очима цю депешу, лежачи на своєму балконі, потім прочитав ще раз і ще раз. При цьому він злегка похитував головою, власне, навіть не головою, а всім корпусом і крізь зуби цідив: «Т-так, т-так, т-так!.. Ну, ну, ну! — Йоахим повертається», — зрадів він нараз. Та тут-таки знітився й подумав: «Гм-гм, досить-таки серйозні новини. Можна навіть сказати, нічого собі сюрприз. Хай йому грець, як швидко все сталося — вже визрів для своєї батьківщини! Мати їде з ним (він сказав «мати», а не «тітка Луїза»; його родинні почуття, зв'язок з родиною поступово ставав усе слабкішим, перетворювався в ледь не відчуженість) — кепські справи. Та ще й напередодні тих маневрів, про які бідака так мріяв! Гм-гм, є тут добра частка ницости, знущальної ницости, факт просто-таки антиідеалістичний. Тріумф тіла, воно хоче не того, що душа, воно пробивається наперед, яке приниження для людей високого злету думки, які вчать нас, що тіло підпорядковане душі. Здається, вони не відають, що кажуть, адже якби вони мали рацію, це кинуло б на душу досить сумнівну тінь, принаймні цього разу. Sapienti sat^[55], я знаю в чому тут справа. Адже питання, яке я ставлю, якраз і зводиться до того, наскільки помилковим є протиставлення душі та тіла, бо вони ж настільки поєднані між собою й ведуть спільну гру, — люди високого лету, на щастя, про це не думають. Добрий Йоахиме, ну кому охота ставати поперек дороги твоєму завзяттю! Наміри твої чесні, але що таке чесність, коли душа й тіло ведуть спільну гру? Чи це можливо, що ти не зміг забути свіжих парфумів, високих грудей та безпричинного сміху, що чекають на тебе за столом пані Штер?.. Йоахим повертається! — знову подумав Ганс Касторп і аж здригнувся від радости. — Він повертається, очевидно, в поганому стані, але ми знову будемо разом, я вже не житиму сам по собі. Це добре. Звичайно, не все буде зовсім так, як раніше; адже його кімната зайнята пані Макдональд, яка заходиться там своїм беззвучним кашлем, і, звичайно, на столику поряд з ліжком стоїть фото її синка, а може, вона тримає те фото в руках. Але це вже фінальна стадія і якщо кімната ніким попередньо не зарезервована, то... Тимчасово можна взяти також іншу. Номер 28 вільний, наскільки я знаю. Треба негайно повідомити адміністрацію та сходити до Беренса. Оце-то новина, правда, з одного боку, сумна, та з іншого — просто чудова, у кожному разі, вагома новина! Треба лише дочекатися, коли прийде колега і скаже, вітаючись, «втань». А він зараз буде, адже ось уже пів на четверту. Хочеться його поспитати, чи він і в цьому випадку дотримуватиметься думки, що тілесне треба розглядати як щось вторинне...»

Ще перед підвечірком Ганс Касторп зайшов до адміністрації. Кімната, яку він запримітив, на тому самому коридорі, що і його власна, була вільною. Для пані Цімсен також знайдеться місце. Він поквапно рушив до Беренса й застав його в лабораторії з сигарою в одній руці та пробіркою з чимось безбарвним у другій.

— Пане надвірний раднику, знаєте, я хочу вам дещо повідомити.

— Знаю, що неприємностям нема кінця-краю, — відповів пневмотом. — Це Розенгайм з Утрехту, — і він тицьнув сигарою на пробірку. — За Ґаффкі десять. А тут заходить директор фабрики Шмітц, влаштовує крик і скаржиться, що Розенгайм сплюнув на доріжку, — і це, маючи десять за Ґаффкі. І я, мовляв, маю винести йому добрячу догану. Але якщо я винесу догану, з ним станеться нервовий напад, адже він надзвичайно дражливий, а родина Розенгаймів усе-таки займає три кімнати. Я не можу його вигнати, у мене будуть неприємності з дирекцією. Ось бачите, в які конфлікти втрапляєш щомиті, хоча тобі так хочеться тихо й на совість займатися своєю справою.

— Дурне діло, — промовив Ганс Касторп як «своя людина» та бувалий пацієнт. — Я знаю обох. Шмітц є надзвичайно коректною та акуратною людиною, а Розенгайм — надто безцеремонний. Але окрім гігієнічних тут, я гадаю, є ще інші точки дотикання. Вони обидва товаришують з доньєю Перес з Барселони, зі столу Клеефельд, у цьому, напевне, вся справа. Я вважаю, що ви мали б ще раз нагадати всім пацієнтам про чинну заборону, а на решту заплющити очі.

— Звичайно, заплющу. В мене вже починається нервовий тик від постійного заплющування очей. Ну, а ви з чим зайшли?

І Ганс Касторп негайно виклав свою печальну й водночас чудову новину.

Надвірний радник не те, що був здивований. Він і так нізащо не виказував здивування, а в цьому разі й поготів, оскільки Ганс Касторп, з власної чи не з власної ініціативи, завжди розповідав йому про життя Йоахима на рівнині й ще в травні натякав, що його брат зліг у ліжко.

— Ага, — буркнув Беренс. — От тобі й маєш. Ну, що я вам казав? Що я казав вам і йому не десять, а, напевне, сто разів? Ось будь ласка. Три чверті року він жив на власний розсуд, перебував, так би мовити, в раю. Але в раю не повністю очищеному, а отже нічого доброго з того не могло вийти; втікач не хотів вірити старому Беренсові. А старому Беренсу треба вірити, а то буде непереливки, спохопишся — а вже запізно. Він дослужився до лейтенанта, що ж, добре, нічого не скажеш. А що він з того має? Господь дивиться на серце, ранг та звання значення для нього не мають, перед ним усі стоять у чому мати народила, чи то генерал, чи простий хлоп...

Беренс верз далі якісь дурниці, став своєю величезною рукою терти очі, не випускаючи з пальців сигару, й попросив Ганса Касторпа не обтяжувати його сьогодні своєю присутністю. Кімнатка для Цімсена, звичайно, знайдеться, і коли той приїде, хай брат негайно зажене його в ліжко. Він, Беренс, нікому зла не пам'ятає, його батьківські обійми відкриті, і він готовий зарізати ягня для блудного сина.

Ганс Касторп дав телеграму. Він розповідав кожному зустрічному про те, що його брат повертається, і всі, хто знав Йоахима, сумували й раділи, щиро сумували й щиро раділи, тому що своєю чистою, лицарською натурою він завоював загальну симпатію, й невисловлені почуття та думки багатьох схилялися до того, що тут, нагорі, Йоахим з усіх був найкращим. Ми нікого, зокрема, не маємо на увазі, але віримо, що дехто був задоволений з того, що солдатська служба Йоахима зміниться на горизонтальний спосіб життя і що він із симпатичною своєю коректністю знову стане тутешнім. У пані Штер, як завжди, зразу виникли свої думки з цього приводу; повернення Йоахима підтверджувало ті низькопробні сумніви, які в неї викликала його втеча на рівнину, й вона, аніскільки не соромлячись, стала нахвалятися своєю прозірливістю. «Ясно, ясно чим ця справа тхне», — вигукувала пані Штер. Вона знає відразу, звідки вітер віє, і лише сподівається: те, що тхне, остаточно не засмердиться через упертість Йоахима («засмердиться» — саме так вона висловилась зі своєю безмежною примітивністю). Куди краще сидіти на місці, як вона, адже вона також має деякі життєві інтереси на рівнині, у Каннштадті в неї чоловік і двоє дітей, але вона тримає себе в руках...

Відповіді ані від Йоахима, ані від пані Цімсен не було. Ганс Касторп нічого не знав про день та час їхнього приїзду; тож про зустріч на вокзалі не могло бути й мови, але вже за три дні після телеграми Ганса Касторпа вони були на місці, і лейтенант Цімсен, збуджено сміючись, підійшов до ложа, в якому відбував санаторну службу його брат.

То було незабаром після початку вечірнього лежання. Сюди, нагору, вони прибули тим самим поїздом, що і Ганс Касторп кілька років тому, років не коротких і не довгих, а просто поза часом, років, надзвичайно насичених життєвими хвилюваннями, і все-таки нікчемних років, років, рівних нулю; навіть пора року була та сама — один з перших днів серпня. Йоахим, як ми вже сказали, радісно, так, у ту мить, безперечно, радісно збуджений, увійшов до кімнати чи, скорше, зразу вийшов на балкон з кімнати, крізь яку він майже пробіг, і, сміючись, сильно задихавшись, глухуватим, нерівним голосом привітався зі своїм братом. Позаду лишилась довга дорога через декілька країн, через велике, як море, озеро, через гірські дороги, що вели його нагору, все вище нагору, і ось він стоїть тут, мовби ніколи і не від'їжджав, а його брат ойкає від здивування, привставши з шезлонга. Обличчя Йоахима було рум'яне, чи то від життя на свіжому повітрі, чи то він розгарячився через подорож. Навіть не зазирнувши до своєї кімнати, він поспішив, поки його мати займалася своїм туалетом, у № 34, щоб скоріше побачитися з товаришем минулих днів, які знову стали теперішніми. Десь хвилин за десять вони підуть на вечерю, звичайно, до ресторану. Ганс Касторп, ясна річ, може з ними перекусити та випити ковток вина. А Йоахим потяг його за собою в № 28, де все було так само, як і у вечір приїзду Ганса Касторпа, лише навпаки: тепер Йоахим, невгамовно балакаючи, мив руки над сяючою раковиною, а Ганс Касторп стежив за ним, здивований і трохи розчарований тим, що брат у цивільному. Нічого не нагадує про його військову кар'єру. Ганс Касторп завжди уявляв його в офіцерському мундирі, а він стоїть перед ним у звичайнісінькому сірому костюмі. Йоахим розреготався і назвав це наївним. О, ні, мундир він спокійнісінько залишив собі вдома. Ганс Касторп має знати, що мундир — така річ, яка накладає обов'язки. Не в кожен заклад можна увійти в мундирі. «Ось воно що, щиро дякую за роз'яснення», — сказав Ганс Касторп. Та Йоахим, очевидно, не бачив нічого образливого в своєму зауваженні й став розпитувати про новини «Берґгофа» та його мешканців зовсім без надмірности, а з щиросердним замилуванням людини, що повернулася на батьківщину. Згодом із суміжного номера вийшла пані Цімсен та привіталася з небожем так, як вітаються за таких обставин, а саме — зробила вигляд, ніби приємно здивована, що застала його тут, — цей вираз обличчя меланхолійно пом'якшувався втомою та прихованим смутком щодо стану Йоахима. По тому вони спустилися до виходу.

Луїза Цімсен мала ті самі прекрасні, чорні, сумирні очі, що і Йоахим. Її волосся, також чорне, але вже з помітною сивиною, було старанно укладене й закріплене майже невидимою сіточкою, що добре пасувало до її розсудливої, привітної, м'якої манери триматися і, незважаючи на досить відверту простодушність, надавало всьому її єству приємної поважности. Вона явно не розуміла, і Ганс Касторп цьому не дивувався, радости Йоахима, його прискореного дихання, поквапної манери говорити, всього, що, треба гадати, суперечило його поведінці вдома та в дорозі і, справді, ніяк не пасувало до синового статусу, не розуміла і навіть почувалася трохи враженою. Цей приїзд видавався для неї сумним, і вона гадала, що має відповідно триматися. Почуття Йоахима, бурхливі почуття мандрівника, що повернувся додому, почуття, які зараз домінували над усим іншим і ще більше розгорялися завдяки тому, що він знову вдихав тутешнє незрівнянно легке, порожнє та збудливе повітря, тут, нагорі, були для неї незбагненними. «Бідний мій хлопчику», — думала вона й при цьому бачила, як бідний хлопчик, охоплений нестримними веселощами, разом зі своїм братом освіжує в пам'яті безліч спогадів, як вони засипають один одного запитаннями, й, ледве дослухавши відповідь, з реготом відкидаються на спинку стільця. Не раз казала вона: «Годі вже, діти!» І врешті сказала те, що мало би прозвучати радісно, а прозвучало відчужено й навіть з легким докором: «їй-богу, Йоахиме, я давно тебе таким не бачила. Виявляється, нам треба було приїхати сюди, щоб ти мав вигляд, як того дня, коли тобі надали звання лейтенанта!» Після цього веселий настрій Йоахима наче вітром здуло. Він опам'ятався, скис, замовк, майже не доторкнувся до десерту, хоча то було надзвичайно смачне шоколадне суфле зі збитими вершками (зате Ганс Касторп належно оцінив це, хоча з часу ситної вечері минуло не більше години), під кінець і взагалі не підводив очей, очевидно, від того, що в них стояли сльози.

Пані Цімсен, звичайно, зовсім не мала такого наміру. Адже вона лише намагалася внести в розмову благопристойну стриманість, не знаючи, що посереднє та помірне є чужим для цих висот, що вибір тут існує лише між екстремами. Дивлячись на те, як занепав духом її син, вона була готова сама заплакати і відчувала щиру вдячність до небожа за його спроби знову розвеселити глибоко запечаленого Йоахима. Так, щодо особового складу пацієнтів, говорив Ганс Касторп, то він, як Йоахим сам бачитиме, зазнав певних змін, дещо стало інакшим, а дещо, навпаки, за час його відсутности, відновилося в попередньому вигляді. Двоюрідна бабуся, наприклад, знову вже давно тут з усією своєю компанією. І вони досі сидять за столом Штер. Маруся все заходиться сміхом.

Йоахим мовчав, але пані Цімсен ці слова нагадали про одну зустріч, про вітання, які вона має передати, поки не забула, про зустріч у мюнхенському ресторані — дорогою вони на один день заїздили до Мюнхена — з однією дамою, скорше симпатичною, хоча вона й була сама, без супроводу, отже та дама підходила до їхнього столика, щоб привітатися з Йоахимом. Також колишня пацієнтка «Берґгофа», нехай Йоахим підкаже...

— Пані Шоша, — тихо промовив Йоахим. — Вона зараз на одному з курортів Алґою, а восени збирається до Іспанії. На зиму, напевне, знову приїде сюди. Просила переказати щирі вітання.

Ганс Касторп був уже не хлопчиком, він контролював свої судинні нерви, які могли змусити його обличчя почервоніти або збліднути. Він сказав:

— А, то це була вона! Ти диви, вже повернулася із Закавказзя. Тож збирається до Іспанії?

— Ця пані назвала якесь містечко в Піренеях. Миловидна чи, точніше, приваблива жінка. Приємний голос, приємні рухи. Але надто вільні, трохи недбалі манери, — зауважила пані Цімсен. — Заговорила з нами наче з давніми друзями, розпитує, розповідає, хоча Йоахима, як з'ясувалося, ніколи з нею не знайомили. Дуже своєрідно.

— Це Схід і хвороба, — відповів Ганс Касторп. — Тут не варто все міряти за масштабами гуманістичних традицій, нічого не вийде.

Отже, виявляється, пані Шоша їде до Іспанії. Гм. Іспанія так само не менш віддалена від гуманістичної середини, — тільки в бік жорсткости, а не м'якости; це не безформність, а надформа, смерть як форма, так би мовити, не розчинення в смерті, а суворість смерти, чорна, аристократична й кривава, інквізиція, накрохмалені жабо, Лойола, Ескуріал... Цікаво, чи сподобається пані Шоша Іспанія. Грюкати дверима вона там відучиться, і, можливо, навіть станеться своєрідна компенсація двох антигуманістичних таборів, що виразиться в людяності. Хоча з цього може вийти й щось таке по-справжньому лихе, терористичне, коли Схід прямує до Іспанії...

Ні, він не почервонів і не зблід. Враження, яке справила на нього несподівана звістка про пані Шоша, проявилося в словах, єдиною відповіддю на які могло бути лише збентежене мовчання. Йоахим не дуже злякався, він знав, що Ганс Касторп, тут, нагорі, навчився філософствувати. Але в погляді пані Цімсен читалось велике збентеження; вона повелася так, буцімто Ганс Касторп сказав якусь грубу непристойність: після ніякової паузи вона промовила кілька слів, що тактовно згладжували незручність, і підвелася з-за столу. Перш ніж піти до себе, Ганс Касторп передав розпорядження надвірного радника стосовно того, що Йоахим завтра у всякому разі має залишитися в ліжку та чекати його візиту. Далі буде видно. Незабаром усі троє лежали в своїх кімнатах, з вікнами, прочиненими в прохолоду високогірного літа, — кожен зі своїми думками, в Ганса Касторпа вони крутилися навколо пані Шоша та її можливого повернення за півроку.

Так бідний Йоахим повернувся на «батьківщину» для того, щоб пройти, за порадою лікарів, невеликий додатковий курс лікування. Цей вислів «невеликий додатковий курс», очевидно, був паролем, який придумали на рівнині, а тут залишили в силі. Навіть надвірний радник Беренс прийняв цю формулу, хоча зразу приписав Йоахиму чотири тижні постільного режиму: це, мовляв, необхідно для того, щоб підрихтувати найсерйозніші дефекти, для нової акліматизації, а також для тимчасової регуляції температурного балансу. Питання про термін додаткового лікування він зміг обминути. Пані Цімсен, жінка тямуща, розсудлива, зовсім не сангвінічна, подалі від ліжка Йоахима запропонувала орієнтовним терміном від'їзду осінь, десь жовтень місяць, і Беренс із нею ніби погодивсь, заявивши, що до того часу справа, звичайно, просунеться. Загалом, надвірний радник їй дуже сподобався. Він поводився, як справжній лицар, звертався до неї «вельмишановна пані», віддано, по-чоловічому дивився на неї своїми набряклими від крови очима та вдавався до студентського жаргону, тож вона, незважаючи на свою журу, не могла не втриматися від сміху. «Я знаю, що Йоахим у надійних руках», — сказала вона й за тиждень від'їхала до Гамбурга, адже про необхідність особливого догляду за лежачим хворим не могло бути й мови, крім того з Йоахимом залишався його брат.

— Отже, можеш радіти: восени, — сказав Ганс Касторп, сидячи в № 28 на ліжку Йоахима. — Старий певним чином зв'язав себе цими словами; тож так і треба орієнтуватися. Жовтень — то, напевне, реальний термін. Дехто поїде до Іспанії, а ти вирушиш під свою bandera^[56], щоб достроково відзначитися...

Головним його щоденним заняттям було втішати Йоахима, який, лежачи тут, нагорі, пропускав велику військову гру, що почалася у серпні, адже саме це було для нього найбільш прикрим, він буквально зневажав себе за трикляту слабкість, що напала на нього, можна сказати, в останню мить.

— Rebello camis^[57], — промовив Ганс Касторп. — Що тут поробиш?

Найхоробріший офіцер нічого тут не вдіє, навіть святий Антоній спізнав на собі цю біду. Боже мій, та ці ж маневри бувають щороку, а, крім того, ти ж знаєш, як тут збігає час! Його тут взагалі немає, а ти не так довго був відсутній, тож зовсім легко ввійдеш у цей темп: не встигнеш озирнутись, а твій додатковий курс уже позаду.

Та все-таки освіження сприйняття часу, яке Йоахим відчув після життя на рівнині, було надто сильним, щоб він міг не лякатися цих чотирьох тижнів. Щоправда, йому щиро допомагали згаяти їх; симпатія, яку викликала в усіх його щиросерда натура, виявлялась у вигляді численних відвідин. Приходив Сеттембріні, такий співчутливий та люб'язний, і звертався до нього «capitano», оскільки вже раніше називав його лейтенантом; Нафта також його навідав, а потім стали заходити й усі старі знайомі, пацієнти «Берґгофа», дами — Штер, Леві, Ілтіс та Клеефельд, а також панове Ферґе, Везаль та інші, аби, заскочивши на чверть години, вільних від своїх обов'язків, посидіти біля його ліжка, ще раз повторити слова про невеликий додатковий курс та порозпитувати про його справи. Деякі приходили навіть із квітами. Після чотирьох тижнів Йоахим устав з ліжка, оскільки його температура настільки впала, що він міг ходити куди заманеться і в їдальні зайняв місце між братом та дружиною бровара, пані Магнус, навпроти пана Магнуса, — кутове місце, на якому свого часу сидів дядько Джеймс, а потім протягом кількох днів — пані Цімсен.

Отак молоді люди знову зажили разом, як і раніше; на довершення старої картини Йоахимові дісталася його колишня кімната, оскільки пані Макдональд таки померла зі світлиною свого синочка в руках, кімната дісталася, звичайно, лише після ґрунтовної обробки H₂CO. Власне кажучи, вони обидва саме так і відчували, тепер Йоахим жив при Гансові Касторпу, а не навпаки: цей був старожилом, а перебування другого було лише на тим часом; він був гостем, що розділяв з ним цей спосіб життя. Адже Йоахим намагався твердо й неухильно пам'ятати, що в жовтні закінчується його «невеликий додатковий курс», хоча деякі точки його центральної нервової системи не бажали дотримуватися гуманістичних норм поведінки та перешкоджали компенсуючій віддачі тепла шкірою.

Вони знову стали навідувати Сеттембріні та Нафту, поєднаних ретязями ворожнечі, а також ходили з ними на прогулянки, й нерідко до них долучалися пан Ферґе та Фердинанд Везаль, тоді їх було шестеро, і духовні супротивники перед такою численною публікою вели нескінченні словесні дуелі, докладний опис яких загрожував би нам безнадійно загубитися в нескінченності, як то щоденно з ними траплялося, хоча Ганс Касторп і вважав, що його бідна душа виступала головним об'єктом їхнього діалектичного герцю. Від Нафти він довідався, що Сеттембріні є масоном, і це справило на нього не менше враження, ніж свого часу оповідь італійця про приналежність Нафти до єзуїтів та турботу ордену про його добробут. Ганс Касторп був страшенно вражений, що таке справді ще існує, й він засипав терориста запитаннями щодо виникнення та сутности цієї непересічної організації, яка за кілька років мала відзначити свій двохсотрічний ювілей. Якщо Сеттембріні за спиною Нафти говорив про його духовну сутність у тоні патетичних пересторог, як про щось диявольське, то Нафта за його спиною відверто кпив над сферою зацікавлень, які представляв Сеттембріні, даючи зрозуміти, що то є щось вельми старомодне та відстале: буржуазне просвітництво, позавчорашнє вільнодумство, що виродилося в жалюгідне фіглярство, але під упливом химерного самообману досі видає себе сповненим революційного духу. Він казав: «Що ж ви хочете, ще дід його був карбонарієм, тобто по-нашому — вуглярем». Від нього він успадкував віру вугляра в розум, у свободу, в поступ, усю цю поточену міллю класицистично-буржуазну ідеологію чеснот... Бачите, людину завжди бентежитьневідповідність між стрімким злетом духа та жахливою неповороткістю, сповільненістю, зашкарублістю та інертністю матерії. Треба визнати, що ця невідповідність убиває будь-який інтерес до духа, до дійсности; як правило, ферменти, що викликають революції дійсности, духові вже давно спротивіли. Й мертвий дух, ніде правди діти, сильніше контрастує з живим, ніж, скажімо, базальт, який, принаймні, не претендує на те, щоб бути духом та життям. Ці базальти, залишки колишньої дійсности, які дух випередив настільки, що вже відмовляється пов'язувати з ними будь-яке поняття дійсности, й далі закостеніло зберігаються і внаслідок своєї незграбної, мертвої збережености не дають банальності усвідомити свою банальність. Я говорю узагальнюючи, але ви зможете практично застосувати мої слова до гуманітарного вільнодумства, яке гадає, ніби досі ще перебуває в героїчній опозиції до влади та держави. А тут іще й катастрофи, за допомогою яких воно сподівається довести свою життєспроможність, запізнілі та помпезні тріумфи, які воно готує, сподіваючись, що одного чудового дня воно врочисто їх святкуватиме! Лише від самої такої думки смертельна туга охоплює живий дух, якби не знаття, що з таких катастроф лише він один вийде збагаченим переможцем і що лише в ньому елементи старого поєднаються з елементами грядущого, перетворюючись в істинну революційність... «Як справи у вашого брата, Гансе Касторп? Ви ж знаєте, я дуже йому симпатизую».

— Дякую, пане Нафта. Йому всі симпатизують, тому що він справді порядний хлопець. Пан Сеттембріні також дуже добре до нього ставиться, хоча своєрідний романтичний тероризм, характерний для верстви Йоахима, він відкидає. Отже, Сеттембріні є членом масонської ложі! Ви таке бачили! Тепер уся його особистість постає для мене в якомусь новому світлі, що багато чого прояснює. Невже він також ставить ступні під прямим кутом і вкладає особливий зміст у потиск рукою? Нічого такого я за ним не помітив...

— Такі дитячі забавки наш добрий брат-масон, звичайно, переріс. Гадаю, церемоніали ложі досить жалюгідно прилаштовані до тверезого державно-буржуазного духу сьогодення. Колишній ритуал вони самі тепер сприйняли б як неприйнятний «фокус-покус» і почувалися б ніяково — й не безпідставно, оскільки виряджати атеїстичне республіканство в містерію — то є, принаймні, несмак. Не знаю, за допомогою яких жахів випробовували стійкість пана Сеттембріні, — може, його водили із зав'язаними очима безконечними переходами та змушували довго чекати під склепінням «Чорного храму», перш ніж перед ним розчинилися двері до сяючої вогнями зали ложі. Може, його підводили до черпака та трисвічника й урочисто ставили ритуальні запитання, направивши мечі на його оголені груди? Спитайте самі, хоча, боюся, він не буде особливо балакучим, оскільки, навіть якщо вся церемонія прийому й відбувалася значно прозаїчніше, обітницю мовчання він таки мусив дати.

— Обітницю? Обітницю мовчання? Отже, все-таки...

— Ясна річ. Мовчання й покори.

— Та ще й покори? Знаєте, професоре, тепер мені здається, що він не мав достатніх підстав так виступати проти романтичного тероризму, притаманного верстві мого брата. Мовчання й покора! Ніколи б не подумав, що така вільнодумна людина, як Сеттембріні, підкориться цим суто іспанським умовностям та обітницям. У масонстві я відчуваю щось таке військово-єзуїтське...

— І відчуваєте цілком правильно, — відповів Нафта. — Ваш чарівний жезл затремтів і застукав. Ідея цієї спілки в корені пов'язана з ідеєю безумовного. А отже, вона терористична, тобто антиліберальна. Вона знімає тягар із сумління однієї особи і в ім'я абсолютної мети освячує будь-які засоби, навіть криваві, ба навіть сам злочин. Існують певні свідчення про те, що раніше в масонських ложах братерська спілка символічно скріплялася кров'ю. Спілка не є чимось споглядальним, вона завжди за самою своєю суттю виступає організуючим началом. Чи знаєте ви, що засновник ордену ілюмінатів, який колись ледве не злився був з масонством, був колишнім членом ордену Ісуса?

— Ні, я цього не знав.

— Адам Вайсгаупт організував свою гуманітарну таємну спілку цілком за схемою ордену єзуїтів. Сам він був масоном, а найбільш визначні члени ложі — ілюмінатами. Я веду мову про другу половину вісімнадцятого сторіччя, яку Сеттембріні, безперечно, означить для вас як порочну епоху масонства. Тоді як насправді то був час найбільшого розквіту таємних товариств, час, коли масонство справді було піднялося на значну висоту, з якої його згодом спустили люди такого типу, як наш людинолюб; тоді він був би, безперечно, разом з тими, хто звинувачував масонство в єзуїтстві та обскурантизмі.

— І на те були підстави?

— Атож, якщо бажаєте. Тривіальне вільнодумство мало такі підстави. У ті часи наші діди намагалися прищепити масонському братству дух католицько-ієрархічного життя, і в Клермоні, у Франції, процвітала єзуїтська ложа вільних мулярів. Далі в ті часи до лож проникло розенкройцерство — доволі особливе братство, яке, ви мусите знати, поєднувало суто раціоналістичні політико-суспільні цілі виправлення та ошляхетнення людства з досить специфічним ставленням до таємних наук Сходу, до індійської та арабської мудрости та магічного пізнання природи. В той же час було проведено реформу й реорганізацію масонських лож за принципом суворої обсервації, спостереження — в суто ірраціональному, таємничому, магічно-алхімічному сенсі; до речі, йому завдячують своїм існуванням високі ступені шотландського масонського братства — орденсько-лицарські ступені, якими було поповнено стару ієрархічну драбину, що створювалася за зразком військової: учень, підмайстер, майстер, а також ґросмайстерські ступені, що беруть свій початок із касти жерців та овіяні таємним знанням розенкройцерів. То було своєрідне повернення до духовних лицарських орденів середньовіччя, перш за все до ордену тамплієрів, котрі, як ви знаєте, склали перед єрусалимським патріархом обітницю бідности, цноти та послуху. Один з найвищих ступенів масонської ієрархії навіть дотепер має назву «Великий князь Єрусалимський».

— Усе це для мене нове, цілком нове, пане Нафта. Я починаю розуміти хитрі наміри Сеттембріні... «Великий князь Єрусалимський» — звучить непогано. Заради жарту ви маєте принагідно так його назвати. Адже він зі свого боку накинув вам прізвисько «doctor angelicus»^[58]. Маєте помститися.

— О, та існує ще безліч урочистих титулів для найвищого ієрархічного щабля «суворого спостереження». Тут є такі титули, як «досконалий майстер», «лицар Сходу», «Великий Первосвященик», а тридцять перший ступінь навіть іменується «Високий князь королівської таємниці». Ви помічаєте, що всі ці титули свідчать про зв'язок зі східною містикою. Саме відродження тамплієрів якраз і свідчило про підтвердження цього зв'язку, а, фактично, про вторгнення ірраціонального бродильного матеріалу в світ розумно-корисних ідей удосконалення людства. Це надало масонству нової привабливости та нового блиску, що пояснює значний приплив членів у його лави. Масонами ставали всі, кому обридло розумування тієї епохи, її гуманістичне просвітництво та розсудливість, усі, хто прагнув скуштувати міцніших напоїв життя. Успіх ордену був величезний, і філістери нарікали, що він відчужує чоловіків од сімейного щастя та применшує чесноти жінок.

— Ну, пане професоре, тепер я розумію, чому пан Сеттембріні так не любить згадувати про цей розквіт ордену.

— Авжеж, йому неприємно згадувати про часи, коли масони прийняли на себе всю антипатію, яку вільнодумці, атеїсти та енциклопедисти раніше звалювали на комплекс церкви, чернецтва та середньовіччя. Ви, напевне, чули, що масонів звинувачують в обскурантизмі...

— І чому? Мені хотілось би дізнатися точніше, в чому тут справа.

— Зараз вам скажу. «Суворе спостереження» було рівнозначним до поглиблення та розширення традицій ордену, до повернення назад, до його історичних джерел, до світу таїнств, до так званого мороку середньовіччя. Ґрос-майстери лож були посвячені у physica mystica^[59], були носіями магічного знання про природу, а головне — великими алхіміками...

— Тепер я маю напружити всі сили, щоб сформулювати, чим, власне, загалом і в цілому була алхімія. Алхімія — це ж спроби виготовити золото, пошуки філософського каменю, aurum potabile^[60].

— Так, якщо говорити популярно. А якщо висловлюватися трохи науковіше, то алхімія — це очищення, транс-субстанція, але завжди у щось вище, а отже — це зростання; і lapis philosophorum, чоловічо-жіночий продукт із сірки та ртуті, res bina, двостатева prima materia^[61] були нічим іншим, як принципом зростання, примусового вирощування за допомогою зовнішніх упливів, магічною педагогікою, якщо бажаєте.

Ганс Касторп мовчав, мружачись та ніби скоса позираючи вгору.

— Символом алхімічної трансмутації, — вів далі Нафта, — перш за все була гробниця.

— Могила?

— Так, місце тління. Воно є втіленням усієї герметики, посудиною, турботливо збереженою кристалічною ретортою, в якій матерію змушують удаватися до свого останнього перетворення та очищення.

— Герметика, це добре сказано, пане Нафта. Слово «герметичний» завжди мені подобалося. То справді чарівне слово, що викликає невизначені та віддалені асоціації. Не смійтеся з мене, але коли я чую його, мені завжди пригадуються скляні банки, які в нашої гамбурзької економки Шалайн, — просто Шалайн, а не пані чи панна Шалайн, — рядами стоять на поличках у комірчині, герметично закупорені банки з фруктами, м'ясом і всім чим завгодно. Вони стоять роками, а коли відкриєш якусь, її вміст виявляється свіжим і неторканим, можна зразу вживати до їжі, тому що роки ніяк на нього не вплинули. Це, звісно, не алхімія й не очищення, просто збереження, — звідси й назва «консерви». Чарівництво тут полягає в тому, що продукти в банках були вилучені з часу, герметично від нього відокремлені, час ішов повз них, їх не заторкуючи, для них його не існувало. Так поза часом стояли вони на своїй поличці. Ось і все, що я хотів сказати про банки. З того багато не вийшло. Pardon. Мені здається, ви хотіли мене ще в дечому просвітити.

— Тільки якщо ви того бажаєте. Учень має прагнути до знань та бути безстрашним, якщо говорити в стилі нашої теми. Гробниця, могила завжди були символом посвячення в члени ордену. Учень, що прагне одержати доступ до цих знань, має залишатися безстрашним, незважаючи на жодні жахи, якими йому стануть погрожувати. Звичаї ордену вимагають, щоб неофіт заради випробування спускавсь у підземелля, і його має вивести звідти рука невідомого брата. Звідси всі ці заплутані ходи та переходи з похмурим склепінням, якими той неофіт має блукати, звідси й заснована чорним сукном зала «суворого спостереження», культ труни, що відіграє таку важливу роль у церемоніях посвячення та спільних засіданнях ложі. Шлях містерій та очищення вів крізь небезпеки, через страх смерти, через царство тліні; й учень, неофіт, — це молода людина, що прагне пізнати диво життя, прагне збудити в собі демонічні здібності до нових вражень, а ведуть його невидимі постаті, закутані в плащі, які є лише тінями таємниці.

— Дуже вам дякую, пане Нафта. Чудово. Отже це і є герметична педагогіка. Не зашкодить і мені дещо дізнатися про цей предмет.

— І тим більше, що мова йде про шлях до останнього, до абсолютного визнання надчуттєвого, а отже — до основної мети. В наступні десятиріччя представники вищої алхімічної ложі спостереження привели до цієї мети не одну благородну й допитливу голову: не варто повторюватися, ви, очевидно, й самі звернули увагу на те, що драбина вищих шотландських ступенів є лише сурогатом істинної ієрархії, що алхімічна мудрість масона-майстра виражена в містерії перетворення, що таємні вказівки, які неофіти одержують в алхімічній ложі, вони можуть віднайти і в таїнствах милости Божої, а те особливе, що постає перед ними, як символічні вистави орденського церемоніалу, вони віднайдуть у літургійній та архітектурній символіці нашої святої католицької церкви.

— Ось воно що!

— Перепрошую, це ще не все. Я вже дозволив собі зауважити, що коли пояснюють виникнення масонських лож із поважного ремісницького цеху мулярів, то це роблять лише заради історичної наочности. «Суворе спостереження» підводить під це значно глибший людський фундамент. У таємних ритуалах лож, а також деяких таїнствах нашої церкви ясно відчувається зв'язок із заповітними святкуваннями та священними ексцесами прадавнього людства... Що ж до церкви, то я маю на увазі тайну вечерю та братську трапезу, таїнство причащання до тіла й крови, а щодо лож...

— Хвилинку. Одну хвилинку, я хочу зробити побічну заувагу: в тій суворій організації, до якої належить мій брат, також існують так звані братські трапези. Він часто писав мені про це. Якщо не рахувати легкої випивки, то там усе відбувається дуже пристойно, навіть не так бурхливо, як у кнайпах, де влаштовують корпорантські застілля...

— А щодо лож — культ могили та труни, на що я вже звертав вашу увагу. В обох випадках ідеться про символіку останнього й крайнього, про елементи оргіастичної прарелігійности, про розпусні нічні пожертви на честь помирання та становлення, смерти, перетворення та воскресіння. Ви, напевне, пам'ятаєте, що так само й містерії Ізіди, й Елевсинські містерії відбувалися вночі, в похмурих печерах. Тож у масонстві жило й живе дуже багато запозиченого з культів Давнього Єгипту, а деякі з таємних товариств називали себе елевсинськими спілками. Там відбувалися святкування лож, святкування елевсинських містерій та афродізійних таїнств, у яких нарешті бере участь жінка, а саме — у святкуваннях троянд; на них натякають три блакитні розетки на масонському запоні: ці святкування, зазвичай, набували вакхічного характеру...

— Ну і ну, професоре Нафта! Й усе це — масонство? І все це я маю поєднати в моєму уявленні з нашим розсудливим Сеттембріні?..

— Щодо нього, то було б жорстокою несправедливістю! Ні, про все це Сеттембріні, звичайно, вже не знає. Адже я говорив вам, що через таких людей, як він, масонство позбулося всіх елементів вищого духовного життя. Звичайно, воно гуманізувалося, модернізувалось! Воно викараскалося з усієї тієї плутанини і повернулось до ідей корисности, розуму, поступу, до боротьби з панами та попами, тобто повернулося до побудови суспільного благополуччя; на масонських зібраннях знову ведуть розмови про природу, чесноти, поміркованість та вітчизну. Припускаю, що й про комерцію. Словом, це буржуазна нікчемність у формі... клубів.

— Шкода. Особливо шкода свята троянд. Я запитаю Сеттембріні, невже він так нічого про це не знає.

— Отакий наш доблесний лицар косинця! — кепкуючи, відгукнувся Нафта. — Ви маєте врахувати те, що цьому лицареві зовсім не легко було одержати доступ до місця, де зводиться храм людства, адже він бідний, як церковна миша, а там потрібна не лише вища освіта, потрібна, окрім того, належність до заможних класів, бо інакше не подужати вступні та річні членські внески. Освіта й власність — ось що таке буржуа! Ось непорушні основи ліберальної світової республіки!

— Це точно, — розсміявся Ганс Касторп, — саме так воно і є.

— І все-таки, — вів далі Нафта після невеликої паузи, — я б радив вам не дивитися так легко на цю людину та його справу, й раз уже ми завели мову про такі речі, я просив би вас навіть остерігатися його. Банальності далеко до невинности. А обмеженість може бути не такою-то й сумирною. Ці люди влили немало води в те вино, що колись було вогняним, але сама ідея світової масонської спілки досить живуча й може витримати немало води: масонство зберігає в собі залишки плідної таємниці, й цілком зрозуміло, що ложі впливають на світову політику; не варто сумніватись і в тому, що в нашому шановному панові Сеттембріні треба бачити не лише його самого, але й сили, що стоять за ним, прибічником та емісаром яких він якраз і є...

— Емісаром?

— Ну так, він — шукач прозелітів, ловець людських душ.

«А ти чий емісар?» — подумав собі Ганс Касторп, а вголос сказав:

— Дякую, професоре Нафта. Щиро вдячний за натяк і застереження. Знаєте що? Ось я піднімуся поверхом вище, якщо там на горі це можна ще назвати поверхом, і злегка промацаю цього замаскованого члена ложі. Учень має прагнути до знань та бути безстрашним... Звичайно, і обережним... З емісарами, ясна річ, треба бути особливо пильним.

Він може сміливо просити в Сеттембріні подальших настанов, адже італієць не мав жодних підстав дорікати Нафті за балакучість, та й сам він не робив таємниці з того, що належить до гармонійного товариства, «Rivista della Massoneria Italiana»^[62] відкрито лежав у нього на столі — Ганс Касторп просто не звернув на той часопис уваги. І коли він, якого просвітив Нафта під час останньої бесіди, повернув розмову на певне королівське мистецтво так, мовби причетність Сеттембріні до нього не викликає жодних сумнівів, то зустрівся лише з дуже незначним опором. Щоправда, стосовно деяких питань літератор, справді, не надто розводився, й тільки-но заходила про них мова, він замовкав буквально з викликом, зв'язаний, очевидно, тими терористичними обітницями, про які згадував Нафта: то були дріб'язкові таємниці щодо зовнішніх обрядів та його власного місця в рамках цієї дивної організації. А щодо всього іншого він дуже охоче й навіть багатослівно змальовував Гансові Касторпу промовисту картину поширення своєї ліги, вплив якої через її майже двадцять тисяч лож і сто п'ятдесят великих лож поширювався навіть на такі цивілізації, як Гаїті та негритянська республіка Ліберія, й охоплював усю планету. Він виявився також досить обізнаним щодо цілого ряду видатних імен, чиї носії були в минулому або ж є тепер масонами, назвав Вольтера, генерала Лафаєта і Наполеона, Франкліна і Вашінґтона, Мадзіні і Ґарібальді, а з живих — навіть короля Англії, окрім того ще безліч осіб, що стояли біля керма багатьох європейських держав, членів урядів та парламентів.

Ганс Касторп виявив свою повагу, але не здивувався. Те саме відбувається й у студентських корпораціях, зауважив він. Їхні члени підтримують між собою зв'язок усе життя, добре можуть улаштовувати своїх, тож людині, яка не належить до корпоративного братства, навряд чи випаде високо піднятися щаблями службової ієрархії. Тому, можливо, панові Сеттембріні не варто підкреслювати належність таких славетних осіб до масонських лож, як щось особливо для них принадне: адже можна припустити й зворотне — що заміщення таких високих посад членами спілки лише доводить її могутність і що масонство, очевидно, відіграє значно більшу роль у світовій політиці, ніж то хоче визнати пан Сеттембріні.

Сеттембріні посміхнувся. Він став навіть обмахуватися, наче віялом, примірником «Massoneria», що якраз тримав у руках. Чи не хочуть його заманити в пастку, поцікавився він. Прагнуть затягти в розмову щодо політичної сутности чи то про суть політичного духу ложі?

— Даремна хитрість, інженере! Так, ми прямо й відверто сповідуємо політику. Ми не визнаємо за нею тієї одіозности, яка з погляду деяких дурнів пов'язана з цим словом чи терміном, а ці дурні сидять переважно у вашій країні, інженере, більше майже ніде. Друг людства взагалі не може збагнути різниці між політикою та неполітикою. Немає нічого, що не належить до політики. Все є політикою.

— Геть усе?

— Я чудово знаю, що існують люди, які вважають за потрібне підкреслювати аполітичну природу первинних ідей масонства. Але ці люди бавляться в слова і проводять кордони, які вже давно пора назвати уявними та безглуздими. По-перше, принаймні іспанські ложі з самого початку виявили свою політичну забарвленість...

— Можу собі уявити.

— Ви не так багато можете собі уявити, інженере. Не думайте, що ви отак-ось відразу здатні багато чого уявити, спробуйте краще сприйняти й засвоїти, — я прошу вас про це заради вас самих, заради інтересів вашої країни, заради інтересів усієї Європи, — засвоїти те, що я маю намір вам утовкмачити, отже, по-друге, ідея масонства ніколи не була аполітичною, в жодні часи, та й бути не могла, якщо ж таки вважала себе аполітичною, то помилялася стосовно своєї сутности. Що ми є? Будівничі та підсобні робітники на зведенні великої споруди. Мета в усіх одна — найвище благо цілого, основний закон братства. Що ж це за благо, що за споруда? Майстерно зведена споруда суспільства, досконале людство, новий Єрусалим. То скажіть, будь ласка, до чого тут політика й неполітика? Та вся річ у тому, що сама проблема суспільства, проблема співіснування людей є політикою, політикою від початку й до кінця, й тільки політикою. Той, хто присвячує себе цій проблемі, — а такий, що ухиляється, не гідний називатися людиною, — приречений бути політиком як внутрішньо, так і зовнішньо, тож зрозуміло, що мистецтво вільного муляра є мистецтвом управління...

— Управління...

— Що в масонів-ілюмінатів був ступінь «правителя»...

— Дуже добре, пане Сеттембріні, мистецтво управління, ступінь правителя, це мені до вподоби. Але скажіть мені одне: всі ви разом, у ложі — ви християни?

— Perche?^[63]

— Перепрошую, я поставлю запитання інакше, більш загально й простіше: ви в Бога віруєте?

— Добре, я відповім. Але чому ви про це питаєте?

— Я до цього не хотів вас спокушати, але, ви знаєте, в Біблії є така оповідь. Один пан спокушає Христа, простягти йому римську монету, а Христос відповідає, що треба віддати кесареве кесарю, а боже — Богу. Тож мені здається, що цей приклад показує, в чому різниця між політикою та неполітикою. Якщо Бог існує, то існує й така різниця. Вірять масони в Бога?

— Я обіцяв вам відповісти. Ви завели мову про певну єдність, над створенням якої зараз працюють люди, але цієї єдности ще не існує. Світової спілки масонів не існує. Якщо вона буде створена — і я повторюю, що масони з дещо прихованою ревністю працюють над цим великим завданням, — тоді й символ віри цієї спілки стане єдиним, і він звучатиме: «Écrasez l'infâme»^[64].

— Примусово? Це було б нетолерантно.

— До проблеми толерантности ви навряд чи доросли, інженере. Але запам'ятайте, що толерантність — це злочин, коли йдеться про зло.

— То виходить, що Бог — зло?

— Метафізика — ось що є злом. Адже вона годиться лише для того, щоб заколисати ревність, із якою ми маємо братися за створення цього нового суспільства, цього храму. Й тут об'єднані ложі «Великого Сходу» Франції ще покоління тому подали приклад, викресливши з усіх своїх документів ім'я Боже. Ми, італійці, наслідували цей приклад...

— Цілком по-католицькому!

— Ви маєте на увазі...

— Мені здається, що це цілком у католицькому дусі — викреслити Бога!

— Ви хочете сказати...

— Нічого достойного уваги, пане Сеттембріні. Не зважайте особливо на мої балачки. Просто цієї миті мені здалося, що атеїзм є надзвичайно католицьким явищем, і Бога викреслюють лише для того, щоб стати ще правовірнішими католиками.

Потім запанувала пауза й стало ясно, що Сеттембріні витримав її з суто педагогічної завбачливости. Після виразного мовчання він відповів:

— Інженере, я зовсім далекий від бажання зачепити вас чи похитнути ваші протестантські погляди. Ми говорили про толерантність... Зайве наголошувати, що я ставлюся до протестантизму більш ніж терпимо й глибоко захоплююся ним як історичним опонентом придушувачів сумління. Винайдення мистецтва друкарства та реформація були й залишаються двома найвищими заслугами Центральної Європи перед людством. Безперечно. Але після того, що ви зараз висловили, я не маю сумніву, ви правильно мене розумієте, якщо я зауважу, що це лише один бік справи, а є ще й другий. У протестантизмі криються елементи... В самій особі вашого реформатора крились елементи... Я маю на увазі елементи блаженного спокою та гіпнотичного заглиблення в себе, які мають неєвропейське походження, вони чужі й ворожі життєвому устрою цієї діяльної частини земної кулі. Пригляньтеся лишень до нього, до вашого Лютера! Подивіться на його портрети, в молодому віці й пізніші! Яка в нього будова черепа, які в нього вилиці, який дивний розріз очей! Мій друже, це ж Азія! Мене б здивувало, мене б вельми здивувало, якби тут не виявилося якогось вендо-слов'янсько-сарматського домішку; й за відсутности стійкої рівноваги у вашій країні ця грандіозна постать — хто ж стане заперечувати її грандіозність — лягла надмірним і небезпечним тягарем на одну шальку терезів, а саме на східну, яка перетягла з такою силою, що західна ще й досі гойдається у височині...

Від гуманістичного бюрка біля віконця Сеттембріні перейшов до круглого столу з карафкою, ближче до свого учня, що сидів біля стіни на канапі без спинки, спершись ліктем об коліно та обхопивши долонею підборіддя.

— Caro, — промовив Сеттембріні. — Caro amigo!^[65] На нас чекають великі рішення, рішення, що мають виняткове значення для щастя та будучини Європи, і все це випадає на долю вашої країни, в душі її народу має визріти велике рішення. Розташована між Сходом і Заходом, ваша країна має зробити вибір, приєднатися до тієї чи тієї сфери, які обидві домагаються заволодіти її сутністю. Ви молодий, ви братимете участь у прийнятті цього рішення, ви покликані вплинути на нього. Тому благословімо долю, що закинула нас у ці жахливі місця, адже таким чином я одержав можливість упливати своїм не таким-то невмілим і не таким-то й млявим словом на вашу сприйнятливу молоду душу й дати їй відчути всю ту відповідальність, яку ваша країна несе перед цивілізацією...

Ганс Касторп сидів, стискаючи пальцями підборіддя. Він дивився крізь віконце мансарди, і в його простодушних очах можна було прочитати певний опір словам свого наставника. Він змовчав.

— Мовчите, — схвильовано вів далі Сеттембріні. — Ви й ваша країна надаєте перевагу завбачливому мовчанню, непроникність якого не дає можливости з'ясувати його глибину. Ви не любите слово, може, не володієте ним чи ставитесь до нього з неприязню; світ, що вживає артикульоване мовлення, не знає й не зможе дізнатися, чого йому чекати від вас. Мій друже, це небезпечно... Мова є втіленням культури... Слово, навіть коли воно суперечливе, пов'язує... А безсловесність засуджує на самотність. Треба сподіватися, що ви зруйнуєте свою самотність за допомогою дій. Ви дозволяєте вашому братові Джакомо (так Сеттембріні заради зручности називав Йоахима), ви дозволяєте вашому братові Джакомо через ваше мовчання випередити вас дією, і він «обох страшним ударом валить, а решта утікає».

Ганс Касторп розсміявся, посміхнувсь і Сеттембріні, задоволений враженням від власних пластичних слів.

— Гаразд, давайте посміємося! — сказав він. — До веселощів я завжди готовий. «Сміх — це поблискування душі», — сказав один давній автор. Так, ми відхилилися від теми й перейшли до тих труднощів, з якими, мушу визнати, стикається також і наша підготовча робота зі створення світової масонської спілки, і ці труднощі нам якраз завдає протестанська Європа... — Й Сеттембріні захоплено говорив далі про ідею цієї світової спілки, що зародилася в Угорщині і чиє втілення в життя, на яке покладають стільки надій, зробить масонство вирішальною силою в цілому світі. Він проходом показав листи, які отримав од впливових членів спілки з-за кордону, власноручне послання швейцарського великого майстра, брата тридцять третього ступеня Картьє ла Танта, і розповів про план оголосити штучну мову есперанто мовою світової спілки. В запалі він також заторкнув сферу зовнішньої політики, одне схвалював, інше відкидав, давав оцінку шансам, які мають революційно-республіканські ідеї на його батьківщині, в Іспанії, в Португалії. За його твердженням, він листувався з особами, що стоять на чолі великої ложі монархії, згаданої ним останньою. Безперечно, там справа дозріває до остаточного рішення. Нехай Ганс Касторп пригадає його слова, коли найближчим часом події на рівнині почнуть стрімко розвиватись. І Ганс Касторп обіцяв пригадати.

Варто зауважити, що розмова про масонство з обома менторами та їхнім учнем відбувалася ще до повернення Йоахима до тих, хто жив тут, нагорі. Тоді як дискусія, яку ми опишемо зараз, розгорнулася вже тоді, коли він знову опинився тут, за його присутности, через дев'ять тижнів після повернення, на початку жовтня; ця зустріч під осіннім сонечком перед курзалою, за прохолодними напоями, саме тому так запам'яталася Гансові Касторпу, оскільки якраз тоді він почав потай непокоїтися за Йоахима, хоча зазвичай такі ознаки та явища, як біль у горлі та хрипкий голос видаються цілком безневинними, та для молодого Ганса Касторпа вони постали в якомусь дивному світлі, — в тому світлі, яке, так би мовити, йшло з Йоахимових очей: ці очі, й так великі та лагідні, здавалися саме того дня ніби ще більшими й глибшими, вони мали в собі задумливий і, нехай читач дозволить мені це слово, загрозливий вираз, а також уже згадане тихе світло, що йшло зсередини, причому ми б неправильно означили почуття Ганса Касторпа, якби сказали, що це світло йому не сподобалося, — навпаки, воно навіть дуже йому подобалось, але водночас і тривожило. Словом, ці враження можна відобразити лише досить плутано, оскільки саме такою є їхня власна природа.

А щодо розмови, точніше диспуту між Нафтою та Сеттембріні, то це була окрема справа, вона не перебувала в прямому зв'язку з наведеними вище роз'ясненнями стосовно сутности масонських лож. Окрім братів під час диспуту були також присутні Ферґе та Везаль; усі брали в розмові активну участь, хоча, можливо, не всім ця тема була до снаги — панові Ферґе, наприклад, однозначно ні. Але суперечка, яку ведуть так, ніби йдеться про життя або смерть, а водночас із таким дотепом та блиском, ніби це зовсім не справа життя або смерти, а лишень елегантне розумове змагання, — такими, зрештою, були всі диспути між Сеттембріні та Нафтою, — тож подібна суперечка цікава сама собою навіть для того, хто мало що в ній тямить і лише туманно здогадується про її значення. Ба, навіть сторонні люди, що сиділи довкола, здивовано дослухалися, захоплені пристрасністю та вишуканістю цього словесного герцю.

Відбувався він, як ми вже згадували, біля курзали, після чаю. Четверо берґгофських пацієнтів зустріли там Сеттембріні, а незабаром підійшов і Нафта. Вони сиділи навколо металевого столика та пили різні напої, розведені содовою, анісову горілку й вермут. Нафта, який тут зазвичай вечеряв, замовив собі вина, а також шматок пирога, який, очевидно, мав нагадувати йому шкільні роки; Йоахим раз по раз освіжував своє хворе горло ковтками натурального лимонаду, дуже міцного й кислого, бо саме такий терпкий напій приносив полегшення; а Сеттембріні задовольнився підсолодженою водою, яку він потягував через соломинку та ще й так граціозно й апетитно, ніби смакував який вишуканий прохолоджувальний напій. Жартома він сказав:

— Що я чую, інженере? Знаєте, які до мене доходять чутки? Ваша Беатріче повертається! Ваша провідниця через усі дев'ять кіл раю! Що ж, сподіваюся, ви й тоді остаточно не знехтуєте вказівну дружню руку вашого Верґілія? Наш тут присутній еклезіаст підтвердить вам, що світ medio evo^[66] буде нецілісним, якщо францисканській містиці не буде протистояти як протилежний полюс ідея пізнання, створена томізмом.

Усі засміялися з приводу такої великої вчености й поглянули на Ганса Касторпа, який, також сміючись, підняв на честь «свого Верґілія» склянку з вермутом. І важко було уявити, що з такого закрутистого, але цілком безневинного зауваження Сеттембріні найближчими годинами розгорнеться нескінченна інтелектуальна суперечка. Адже Нафта, правда, трохи спровокований на це, тут-таки перейшов у наступ і накинувся на латинського поета, котрого Сеттембріні, як відомо, обожнював, ба, навіть ставив його вище від Гомера, тоді як Нафта вже не раз висловлювався про нього — та й загалом про латинську поезію — в надзвичайно зневажливому тоні, і тепер негайно ще й зі злістю скористався нагодою познущатися над ним. Великий Данте ставився до цього посереднього віршника з такою врочистою серйозністю та відвів йому в своїй поемі таку почесну роль, звичайно, лише через власну добродушність та обмеженість тодішньої епохи, до того ж пан Лодовіко надає цій ролі надто вільне, масонське тлумачення. А чим ще він уславився, цей придворний лауреат та блюдолиз роду Юліїв, цей літератор вічного міста та високопарний базіка без жодної творчої іскри, чия душа, якщо тільки вона в нього була, одержана ним з чужих рук, до того ж він узагалі не був поетом, то був француз у довгій перуці часів Августа!

Пан Сеттембріні висловив упевненість, що попередній промовець знайде необхідні засоби й шляхи, які поєднали б зневагу до розквіту римської цивілізації з його фахом викладача латини; проте варто йому вказати на те, що, висловлюючи такі судження, він уступає в глибоку суперечність із любим його серцю середньовіччям, адже тоді не лише не зневажали Верґілія, не лише визнавали його велич, а зробили з нього, через простоту душевну, справжнього чаклуна, могутнього своєю мудрістю.

Цілком даремно, заперечив Нафта, пан Сеттембріні посилається на простодушність минулих часів, тоді вона була переможною, її творча сила проявилася навіть у демонізації того, що вона передолала. Зрештою, вчителі молодої церкви невтомно втлумачували людям остерігатися хибних поглядів філософів та поетів давнини, а особливо не забруднювати душу вигадливою балакучістю Верґілія, а тепер, коли знову сходить в могилу епоха, що своє віджила, і займається пролетарський світанок нової доби, настала слушна мить згадати про ці застереження! Та щоб пан Лодовіко мав нагоду відповісти зразу на все, нехай не сумнівається, що сам він, Нафта, хоча й з різними reservatio mentalis^[67], також виконує певні обов'язки громадянина, на які так люб'язно натякнув співбесідник, і, щоправда, не без іронії, прилаштовується до риторико-класичного методу виховання, який за розрахунками одного сангвініка, в кращому разі існуватиме ще декілька десятиріч.

— Та ви ж самі, — вигукнув Сеттембріні, — хіба ви не пріли над цими давніми поетами та філософами, намагаючись засвоїти їхню безцінну спадщину, і хіба ви так само не скористалися зразками античних споруд для будівництва ваших молитовних домів? Адже ви ясно відчували, що своїми силами, силами своєї пролетарської душі, жодних нових форм мистецтва створити не можете, і сподівалися побити давнину її ж таки власною зброєю. Й так буде знову, так буде завжди! Вашому недолугому «світанкові епохи» доведеться піти повчитися до тих, до кого ви хотіли викликати зневагу і в собі, і в інших, оскільки без освіти ви не встоїте перед людством, а існує лише одна освіта: та, яку ви називаєте буржуазною і яка насправді є загальнолюдською! Ви кажете, кінець гуманістичного виховання — справа всього кількох десятиріч? — лише ввічливість не дозволяє йому, панові Сеттембріні, водночас безтурботно і глузливо розсміятися. Європа вміє берегти свою споконвічну спадщину й, просто переступивши через усілякі пролетарські апокаліпсиси, які вигадують то тут, то там, цілком спокійно перейде до класичного розуму, який знову стоятиме на порядку денному.

А ось щодо порядку денного, вставив уїдливо Нафта, то тут пан Сеттембріні, очевидно, не зовсім обізнаний: річ у тому, що в цьому порядку денному якраз і стоїть питання, яке він чомусь уважає вирішеним, а саме: чи варто вважати середземноморсько-класично-гуманістичну спадщину надбанням загальнолюдським і, отже, таким, що має вічну цінність для людства, чи, може, вона, щонайбільше, є духовною формою, яка належить до однієї певної епохи, а саме епохи буржуазного лібералізму, й відімре разом з нею. Вирішити це питання має історія, а панові Сеттембріні варто порадити не надто тішити себе надіями, що рішення буде на користь його латинського консерватизму.

То вже було неприпустиме зухвальство з боку куцого Нафти — назвати пана Сеттембріні, відомого слугу поступу, консерватором! Усі це так і сприйняли й, звичайно, з особливою гіркотою сам ображений; він узявся збуджено теребити свої гарно підкручені вуса й, шукаючи відповіді, яка б завдала особливо влучного удару у відсіч, дав можливість ворогові далі провадити свої наскоки на ідеал класичної освіти, на риторично-літературний дух європейського шкільництва, європейської системи виховання та його формально-граматичного спліну, який є нічим іншим, як частиною класових інтересів панівної буржуазії, а для народу давно став посміховиськом. Так, ніхто навіть не запідозрює, як знущається народ з наших докторських звань, з усієї нашої освіти лише для дітей бонз та з нашої державної школи, цього знаряддя буржуазної класової диктатури, причому буржуазія вважає, що народна освіта — це розведена водою псевдонауковість. Тим часом освіту й виховання, потрібні народові для боротьби з прогнилою буржуазною державою, сам народ уже давно навчився знаходити деінде, та лише не в адміністративних примусових навчальних закладах; і вже всім відомо, що загалом тип нашої школи, який постав із монастирської школи середньовіччя, є недолугим пережитком і анахронізмом, що сучасній школі вже ніхто не завдячує справжньою освіченістю і що вільна, загальнодоступна освіта, яка відбувається за допомогою публічних лекцій, виставок, фільмів, незрівнянно вища за будь-яку освіту, яку можна здобути на шкільних заняттях.

— Ця суміш революції та мракобісся, яку Нафта підносить своїм слухачам, — нарешті відповів йому Сеттембріні, — переважно складається з вульгарного обскурантизму. Цілком почесною є турбота Нафти про освіту, та виникають побоювання, що за цією турботою криється інстинктивне бажання занурити й народ, і ввесь світ у темряву неписьменности.

Нафта посміхнувся. Неписьменність! Цим словом ви ніби хочете нагнати жаху, так ніби то голова Ґорґони, і ви гадаєте, що всі обов'язково мають збліднути. Він, Нафта, дуже шкодує, проте змушений розчарувати свого опонента, бо від цього страху гуманістів перед поняттям неписьменности йому просто стає весело. Треба бути літератором епохи Відродження, манірною людиною, письменником сімнадцятого сторіччя, мариністом, блазнем estilo culto^[68], щоб надавати таким предметам, як читання та письмо, настільки перебільшене й виняткове освітнє значення та вважати, що там, де ними не володіють, панує духовна пітьма. Може, пан Сеттембріні пригадує, що найбільший поет середньовіччя, Вольфрам фон Ешенбах, був неписьменним? У ті часи в Німеччині вважалося малопрестижним посилати хлопчика до школи, якщо він не збирався стати священиком, аристократично-народна зневага до мистецтва літератури була ознакою шляхетської вищости, а літератор, цей істинний син гуманізму та буржуазії, хоч і вміє читати й писати, чого аристократ, воїн та народ не вміють або вміють лише абияк, — але окрім цього він нічогісінько більше не знає й не вміє, він — усього тільки латинізований балакун, він знається на словах, а життя лишає за порядними людьми, тому й політику перетворює на саму балаканину, а саме на суцільну риторику та красну словесність, які мовою вищезгаданої партії називаються радикалізмом та демократією, — і так далі, й таке інше.

А на це — відповідь пана Сеттембріні! Надто зухвало його опонент відкриває свою пристрасть до палкого варварства деяких епох, знущаючись над любов'ю до літературної форми, хоча без такої любови жодна людяність немислима й неможлива, ніколи й за жодних обставин! Аристократизм? Лише ворог людства здатний назвати цим іменем безсловесність, грубу та німу предметність. Тоді як аристократичною може бути лише благородна розкіш, generosita, яка передбачає визнання за формою, незалежно від змісту, певної самодостатньої вартости; культ мовлення як мистецтва та заради самого мистецтва — то є спадщина греко-римської цивілізації, яку гуманісти, uomini letterati^[69] повернули романським країнам, принаймні, їм, що є джерелом будь-якого подальшого осмисленого ідеалізму, в тому числі й політичного. Саме так, шановний добродію! Те, що ви хотіли спаплюжити, як розходження слова і життя, насправді виявляється вищою формою єдности у вінку прекрасного, і я не боюся за щиросерду молодь, коли вона робитиме вибір між літературою та варварством.

Ганс Касторп, який лише краєм вуха дослухався суперечки, оскільки його більше займала особа присутнього тут воїна та представника аристократії, а саме той новий вираз, що з'явився в його очах, ледь здригнувся, відчувши, що останні слова Сеттембріні були звернені до нього із закликом та вимогою, а потім його обличчя набуло такого виразу, як і тоді, коли Сеттембріні врочисто спонукав його зробити вибір між «Сходом і Заходом», вираз обличчя, сповнений рішучої незалежности та впертости, й він змовчав. Ці двоє все постійно загострюють, зрештою, можливо, так і треба, коли люди прагнуть до суперечки й запекло сваряться, протиставляючи один крайній погляд іншому; а от йому здається, що десь посередині між непримиренними полярностями, між балакучим гуманізмом та неграмотним варварством, якраз і лежить те, що можна було б примирливо назвати людським і гуманним. Але Ганс Касторп не висловив цього вголос, щоб не дратувати обох супротивників і, відгородившись від них своїми застереженнями, споглядав за тим, як вони ведуть суперечку й, відбиваючись, мимоволі допомагають один одному безперестанку перескакувати з п'ятого на десяте, і все це лише через поштовх, який Сеттембріні дав своїм безневинним жартом про латинянина Верґілія.

Він ще не промовив останнього слова, лише вимахував ним, готуючись до тріумфу. Гуманіст оголосив себе захисником літературного генія, прославляючи історію письма з того моменту, коли людина, щоб надати своїм думкам та почуттям довговічности пам'ятника, висікла на камені перші ієрогліфи. Він говорив про єгипетського бога Тота, того самого бога, якого елліни називали Гермесом Трисмеґістом і шанували як винахідника писемности, покровителя бібліотек та натхненника всіх духовних шукань. Він схилявся перед цим Трисмеґістом, гуманістичним Гермесом, майстром палестри, якому людство завдячує найвищим даром літературного слова та агональної риторики, викликавши цим зауваження Ганса Касторпа: виходить, що цей єгиптянин за народженням, очевидно, був політиком і в ширших масштабах відігравав ту саму роль, що й Брунетто Латіні, який надав флорентійцям істинного блиску й навчив їх вишукано говорити, а також навчив мистецтва керування республікою за законами політики, на що Нафта заперечив, що пан Сеттембріні трохи прибрехав, образ Тота-Трисмегіста зробив аж надтоприлизаним. Адже це скорше божество мавп, місяця й душі, павіан з півмісяцем на голові; як Гермес, він перш за все бог смерти та мертвих, володар і провідник душ, який у пізній античності став головним чаклуном, а для кабалістичного середньовіччя — батьком герметичної алхімії.

Що? Що? В Гансовій майстерні думок та уявлень усе пішло шкереберть. Виявляється, перед ним у синьому плащі — смерть, яка виконує роль гуманістичного ритора; і якщо добре придивитися, то замість літературно-педагогічного бога та друга людства на нього вирячилася мавп'яча пика із символами ночі та чарівництва на лобі...

Ганс Касторп одсахнувся, відмахнувся від цих образів та прикрив очі рукою. Але і в темряві, куди він сховався від цієї плутанини, далі звучав голос Сеттембріні, який прославляв літературу. З нею завжди була пов'язана не лише споглядальна, але й активна велич; і він назвав Олександра Македонського, Цезаря, назвав прусського короля Фрідріха та інших героїв, навіть Лассаля та Мольтке. Італійця зовсім не бентежило те, що Нафта відіслав його до китайщини, де панував найхимерніший у світі культ письма й де надавали звання фельдмаршала тому, хто був здатний вивести тушшю всі сорок тисяч ієрогліфів, що, певна річ, має надзвичайно радувати серце такого гуманіста, як Сеттембріні. Та він же, Нафта, чудово розуміє, що річ тут не в туші, відповів на те Сеттембріні, а в літературі, яка відіграє роль імпульсу в розвитку людства; йдеться про дух літератури, — саме так, жалюгідний насмішнику, — адже це і є сам дух, диво поєднання аналізу й форми. Якраз він пробудив розуміння всього людського, допоміг боротися з владою безглуздих переконань і забобонів та викорінювати їх, він сприяв культурі та вдосконаленню людського роду. Розвиваючи в людях моральну витонченість та чутливість, він, не роблячи з них фанатиків, прищіплював їм дар сумніву, почуття справедливости, терпимости. Очисна, ошляхетнююча дія літератури, подолання пристрастей через пізнання та слово, література як шлях до розуміння, до прощення і до любови, сила мови, що вивільняє з пут, дух літератури як найшляхетніший прояв людського духу взагалі, літератор як досконала людина, як святий — саме в таких тонах Сеттембріні захоплено звеличував літературу в своєму апологетичному гімні. Ой-ой, але й Нафта не барився зі словом; нараз йому поталанило зруйнувати враження від янгольського «аллілуя» кількома досить дошкульними та блискучими спростуваннями, рішуче взявши бік тих, хто захищає та оберігає людину й життя від духу руйнації, що криється за цим серафічним та лицемірним розпатякуванням. Дивовижна єдність, яку оспівує пан Сеттембріні, зводиться до обману та містифікації, адже, якщо дух літератури й нахваляється, що здатен поєднати форму з принципом дослідження та аналізу, то ця форма є підозрілою й брехливою, її ніяк не можна назвати істинною, зрілою, природною та життєвою формою. Наш Сеттембріні, який буцімто бажає вдосконалити людство та твердить про очищення й освячення, насправді прагне до оскоплення та знекровлення життя; так, дух, затята теорія оскверняють життя, й той, хто хоче знищити пристрасті, має лиш одну мету, й ця мета — «ніщо», чисте ніщо, адже «чисте» — це єдиний атрибут, який можна прикласти до цього «ніщо». Ось тут якраз літератор Сеттембріні врешті показав своє істинне обличчя, обличчя людини поступу, лібералізму та буржуазної революційности. Адже поступ є чистим нігілізмом, а ліберальний буржуа, власне, є людиною цього «ніщо», людиною диявола, так, він відкидає Бога, відкидає консервативний і позитивний абсолют, адже він клянеться у вірності до диявольського антиабсолюту разом зі своїм мертвим пацифізмом, та ще й уважає себе бозна-яким праведником. Але тут і мови не може бути про жодну праведність, він є найбільшим злочинцем перед життям і заслуговує на те, щоб його притягли до відповідальности перед його інквізицією, суворо покарали на її судилищі, et cetera^[70].

Так Нафта зумів одрізати, обернувши хвалебний гімн на дияволіаду й зобразивши себе істинним хранителем строгої любови, через що знову годі було зрозуміти, де Бог, а де диявол, де життя, а де смерть. Читач віритиме нам на слово, що супротивник Нафти мав достатньо відваги, аби дати гідну відповідь, блискуче спростував його й своєю чергою одержав не менш рішучу відсіч; суперечка тривала ще якийсь час, причому обидві сторони стали повторюватися, висловлюючи вже наведені аргументи. Ганс Касторп їх не слухав, оскільки Йоахим між іншим заявив, що, здається, застудився й тепер не знає, як йому бути, адже застуду тут не надто шанують. Дуелянти не звернули на це увагу, та Ганс Касторп, як ми вже зауважували, пильно стежив за своїм братом і несподівано вийшов разом з ним, не дослухавши до кінця чергову репліку і не цікавлячись тим, чи посприяє присутність тієї публіки, що залишилася — цього разу то були всього тільки Ферґе та Везаль, — достатнім педагогічним стимулом для продовження словесного поєдинку.

Дорогою хлопці домовилися: щодо його застуди та болю в горлі треба діяти звичним чином, тобто попросити масажиста, щоб той повідомив про це старшу сестру, після чого хворому таки приділялась увага. То було найкраще, що можна зробити. І того ж дня, зразу після вечері, Адріатика постукала до Йоахима саме тоді, коли в нього був Ганс Касторп, і пронизливим голосом поцікавилася, на що скаржиться й чого бажає молодий офіцер. «Горло болить? Захрипли? — повторила вона його слова. — Послухайте, шановний, що це ще за коники?» Й вона спробувала прискіпливо поглянути йому в вічі, проте не з вини Йоахима їхні погляди так і не зустрілися: її погляд усе ковзав убік. Незрозуміло, навіщо вона робила ввесь час нові спроби, якщо знала наперед, що в неї це не виходить? Добувши з торби, що висіла в неї на поясі, щось схоже на металеву ложку для взування, вона оглянула його горлянку, попрохавши Ганса Касторпа присвітити настільною лампою. Стоячи навшпиньки, роздивлялася Йоахимовий язичок, а потім запитала:

— А скажіть-но, шановний, ви бува не похлинулися?

Ну що на це скажеш? Поки вона оглядала його горло, неможливо було слова промовити; але й тоді, коли вже відпустила хворого, він просто не знав, що до цього казати. Звичайно, йому не раз траплялося похлинатися, коли їв чи пив, так уже людині судилося, та хіба ж це мала вона на увазі? Він так і запитав: «Що ви маєте на увазі? Не пригадаю, коли це було останнього разу».

Гаразд, просто це спало їй на думку. Отже, він застудився, сказала вона, братам на подив, — адже слово «застуда» в цьому закладі не вживалось. Аби детальніше оглянути горло, потрібен ларингоскоп надвірного радника, сказала вона насамкінець. Виходячи, старша сестра залишила йому на ніч формаміт, а також шматок церати та бинт для компресу. Йоахим скористався й тим і тим, а згодом заявив, що вже відчув суттєве полегшення, але вживав ці засоби далі, оскільки хрипіння ніяк не миналося, навпаки, наступними днями навіть посилилось, хоча горло часом зовсім не боліло.

Зрештою, виявилося, що вся ця застуда була лише вигадкою. Об'єктивний аналіз показав те саме, що й огляди надвірного радника, результати яких якраз і змусили лікарів затримати щирого Йоахима, аби він ще трохи підлікувався, перш ніж поспішати назад до війська, під його прапори. Призначений йому жовтневий термін промайнув непомітно й тихо. Ані надвірний радник, ані брати не обмовилися жодним словом: проминули його мовчки, потупивши очі. Після результатів звичайного щомісячного огляду Беренса, продиктованих його асистентові, обізнаному на людських душах, а також даних фотографічної пластини, стало цілком зрозуміло, що про від'їзд можна вести мову лише як про цілком самовільний, бо зараз особливо важливо продовжити свою службу тут, нагорі, продовжити з незворушною залізною витримкою, аж поки Йоахим набуде необхідної витривалости для військової служби на рівнині та виконання присяги. Таким був цілком переконливий пароль, на якому обидві сторони зійшлися без жодних дискусій. Та, насправді, жоден не був надто вже переконаним, що інший у глибині душі визнає цей пароль, і якщо при зустрічах брати тупили очі, то саме через цей сумнів, а тупили їх лише після того, як погляди зустрічалися. А це траплялося частенько після того колоквіуму з літератури, коли Ганс Касторп уперше запримітив у очах Йоахима якесь потайне нове світло, якийсь дивний «загрозливий» вираз. Й ось що трапилося якось за столом: захриплий Йоахим нараз похлинувся, та ще й так сильно, що заледве зміг віддихатися. Поки Йоахим переводив подих, прикривши рота серветкою, а пані Маґнус, його сусідка, за старим методом, плескала його по спині, — очі братів зустрілися, і в цій зустрічі поглядів було щось таке, що потрясло Ганса Касторпа більше, ніж сам інцидент, який міг, звичайно, трапитися з кожним; по тому Йоахим потупив очі та, притискаючи до рота серветку, вийшов з їдальні, щоб відкашлятися за дверима.

Посміхаючись, хоча досі ще блідий, повернувся він хвилин за десять, з вибаченням на вустах за те, що мимовільно потурбував сусідів, і знову взявся разом з усіма за надмірно багату вечерю. Потім про цей банальний випадок забули, ніхто навіть не згадував. Але коли за кілька днів те саме трапилося за пишним другим сніданком, — зрештою, зустрічі поглядів не було, принаймні, між братами, оскільки Ганс Касторп, схилившись над тарілкою, й далі їв, ніби нічого не помічає; але після сніданку про цей випадок таки зайшла мова, і Йоахим став лаяти цю пані, кляту Мілендонк, адже саме вона минулого разу своїм безглуздим запитанням спровокувала, навіяла, наврочила йому, хай їй чорт.

Так, тут відбулося навіювання, сказав Ганс Касторп, цікаво зауважити, хоча і вийшла неприємність. І Йоахим, після того, як явище отримало свою назву, став надалі досить успішно боротися проти відьомства й похлинався не частіше, ніж люди, які не зазнали пристріту: наступного разу він похлинувся лише за дев'ять-десять днів, і тут уже не було про що говорити.

Проте його запросили поза чергою до Радаманта. Старша записала Йоахима на прийом і, очевидно, то було зовсім не зле; раз у санаторії був ларингоскоп, то докучливе хрипіння видавалося цілком достатнім приводом, щоб видобути з шафи хитромудрий прилад, до того ж це хрипіння часом переходило в багатогодинну втрату голосу, на додачу знову з'являвся біль у горлі, це траплялося щоразу, тільки-но Йоахим забував розм'якшити горлянку слиновидільними засобами, і хоча тепер Йоахим і похлинався не частіше від інших, та було це лише завдяки надзвичайній обережності під час їжі, чому він майже ввесь час відставав од сусідів за столом.

Тож надвірний радник довго наводив дзеркальце на горло Йоахима, освітлюючи, оглядаючи та зазираючи в нього якомога глибше; після огляду пацієнт, на наполегливе прохання Ганса Касторпа, зразу зайшов до нього на балкон, аби про все доповісти.

— Було досить неприємно й лоскітно, — сказав Йоахим майже пошепки, оскільки якраз була година головного лежання, під час якого треба було дотримуватися тиші, — зрештою Беренс нагородив сім мішків про подразнення горла й заявив, що горло щодня треба змащувати, завтра він хоче почати з припалюваннями, тільки спершу має приготувати ліки. Отже подразнення й припалювання. В голові Ганса Касторпа роїлися всілякі думки, споріднені між собою, пригадалися нараз такі далекі йому люди, як кульгавий консьєрж і дама, яка цілий тиждень хапалася за вухо, хоча потім її цілком заспокоїли, в Ганса Касторпа крутилося на язиці ще безліч запитань, але він їх не ставив, а вирішив викласти їх надвірному радникові за розмовою тет-а-тет; зараз він просто обмежився тим, що висловив Йоахиму своє задоволення, оскільки неприємне явище взято під контроль і надвірний радник займеться ним особисто. Беренс молодець і, безперечно, знайде необхідні ліки. На це Йоахим кивнув, не дивлячись на брата, обвернувся і пішов на свою лоджію.

Що ж сталося зі щирим Йоахимом? Останніми днями в його очах з'явилася така непевність та полохливість. Іще зовсім недавно старша сестра Мілендонк спробувала була просвердлити поглядом його лагідні, темні очі, але зазнала поразки; проте якби вона зараз відновила свою спробу, хто зна, на чиєму боці була б перевага. В кожному разі він уникав зустрічатися з людьми поглядом, а якщо справа таки доходила до цього (адже Ганс Касторп часто на нього дивився), то від цього не було легше. Коли Йоахим пішов, а Ганс Касторп залишився за своїм перестінком пригнічений усім почутим, він відчув нездоланну спокусу тут-таки піти до шефа і вимагати від нього пояснень. Проте це було неможливо, адже Йоахим почув би, як він виходить, тому довелося відкласти свій намір і спробувати перехопити Беренса по обіді.

Але йому не пощастило. Дивно! Ніяк не вдавалося йому вполювати надвірного радника ні того вечора, ні протягом наступних двох днів. Звичайно, трохи заважав Йоахим, адже він не мав про це нічого знати, та все-таки лише цим не можна було пояснити цілковиту неможливість десь, урешті, перехопити Радаманта й домогтися розмови з ним. Ганс Касторп шукав його в усьому санаторії й скрізь питав про нього, його посилали то в одне, то в інше місце, де він неодмінно мав застати надвірного радника, та постійно виявлялося, що той уже пішов. Щоправда, Беренс був під час одного столування, але сидів дуже далеко, за «поганим» російським столом і зник перед десертом. Кілька разів Гансові Касторпу здавалося, що він ось-ось уже тримає його за руку, бачив його то на сходах, то в коридорах, надвірний радник розмовляв з доктором Кроковскі, зі старшою, з кимось із пацієнтів, і Ганс Касторп терпляче чекав, коли той звільниться. Та тільки-но відводив погляд, як Беренса вже не було.

Аж на четвертий день він досяг-таки мети. Зі свого балкона побачив, що переслідуваний ним головний лікар вийшов у сад і дає розпорядження садівникові, тож Ганс Касторп притьмом вислизнув з-під ковдри та збіг донизу. Надвірний радник, згорбившись та загрібаючи руками саме йшов до себе. Ганс Касторп поквапився навздогін і навіть дозволив собі гукнути його, але той не чув. Нарешті, захеканий, таки наздогнав Беренса й змусив зупинитися.

— Що ви тут забули? — накинувся на нього надвірний радник, вирячивши очі. — Чи, може я маю вручити вам особистий примірник розпорядку дня? По-моєму, зараз година лежання. Ваша крива й ваша світлина не дають вам жодних підстав удавати з себе якогось там пана-барона. Було б добре встановити тут у саду божественного страхопуда, щоб він грозив посадити на палю тих хворих, які самовільно вештаються між другою та четвертою. Що вам, власне, треба?

— Пане надвірний раднику, на хвилиночку, я маю обов'язково з вами переговорити!

— Я помітив, що це вам уже давно вбилося в голову. Ви ганяєтеся за мною, так ніби я краля чи бозна-яка насолода. Чого ж вам треба від мене?

— Тільки щодо мого брата, пане надвірний раднику, щиро перепрошую! Ось йому змащують горло... Я переконаний, що все йде у правильному напрямку. У цьому ж нічого небезпечного немає?.. Лише про це я хотів запитати.

— Ви завжди хочете, щоб не було нічого небезпечного, Касторп, така вже ваша вдача. А часом ви самі схильні вдаватися до не таких-то й безпечних занять, але тоді ви ставитеся до цього так, ніби вони цілком безпечні й сподіваєтеся догодити Богові та людям. Ви, шановний, усе-таки боягуз і проноза, і коли ваш брат називає вас людиною цивільною, то це ще дуже м'яко сказано.

— Все може бути, пане надвірний раднику. Звичайно, мої недоліки очевидні. Але ж суть у тому, що зараз ідеться не про них, і я ось уже три дні хочу попросити вас, щоб ви...

— Запропонував вам підсолоджену, підфарбовану правду! Ви чіпляєтеся до мене й набридаєте, аби я підтримав у вас ваше кляте лицемірство й ви могли би спати сном праведника, коли інші не сплять і несуть за все відповідальність?

— Але, пане надвірний раднику, ви надто суворі до мене. Я хотів якраз навпаки...

— Так, суворість, це зовсім не ваша риса. Ось ваш брат — цілком інша натура, він зроблений з іншого тіста. Знає, в чому річ. Знає й мовчить, ви розумієте мене? Він не хапає людей за полу, щоб вони напустили йому рожевого туману про те, що все цілком безпечно. Він знав, що робив і що ставив на карту, він є справжнім чоловіком і вміє триматись, а також тримати язик за зубами, і це є чоловічим мистецтвом, а такі як ви, двоногі сніжинки, на це не здатні. Але я вам заявляю, Касторп, якщо ви почнете влаштовувати тут сцени, зчините крик і віддастеся на волю своїх цивільних почуттів, я вас звідси викину. Тут місце тільки для мужніх, розумієте мене?

Ганс Касторп мовчав. Його обличчя нараз також укрилося плямами, адже він зблід. Він був мідяно-червоного кольору, тому цілком збліднути не міг. Нарешті тремкими губами промовив:

— Я дуже вдячний вам, пане надвірний раднику. Тепер я також знаю правду, адже, гадаю, ви не стали би так — як би це сказати — врочисто зі мною говорити, якби справи Йоахима не були справді серйозними. І я зовсім не збираюся влаштовувати сцени та крики, тут ви до мене несправедливі. Що ж до тактовного мовчання, то на це в мене також вистачить сил, можете мені повірити.

— Ви дуже прив'язані до вашого брата, Гансе Касторп? — запитав надвірний радник, раптом схопивши хлопця за руку і дивлячись на нього спідлоба налитими кров'ю блакитними очима з білявими повіками...

— Що тут сказати, пане надвірний раднику. Він же дуже близький родич і добрий друг, він мій товариш по хворобі. — Ганс Касторп коротко схлипнув і поставив ногу на носок, п'ятою назовні.

Надвірний радник поквапно відпустив руку.

— Ну так будьте ласкавим до нього в ці шість-вісім тижнів, — сказав він. — Віддайтеся своїй природженій схильності до оптимізму, для нього то буде найліпше. І я є також тут, зокрема, для того, щоб усе відбувалося найбільш шляхетним та комфортабельним чином.

— Larynx^[71], правда? — спитав Ганс Касторп, кивнувши надвірному радникові.

— Laryngea^[72], — підтвердив Беренс. — Швидкоплинний процес руйнування. І слизиста дихальних шляхів дуже сильно вражена. Можливо, що голосні вигуки команд під час служби створили тут locus minoris resistentiae^[73].

Але таких диверсій завжди можна очікувати. Надії мало, мій хлопче, а чесно кажучи, взагалі жодної. Безперечно, треба спробувати всі найефективніші та дорогі засоби.

— Мати... — промовив Ганс Касторп.

— Пізніше, пізніше. Нема куди поспішати. Тактовно й доречно потурбуйтеся про те, щоб вона вчасно тут з'явилась. А тепер хутко на свій пост. А то він помітить. Йому ж буде неприємно, якщо довідається, що за його спиною про нього говорять.

Йоахим щодня ходив на змащування. Стояла золота осінь; у білих фланелевих штанях та синьому піджаку з'являвся він після процедури до столу, нерідко із запізненням; акуратний, по-військовому зібраний, він коротко вітався, привітно, з мужньою стриманістю вибачався за запізнення й сідав до страв, які йому тепер готували окремо, оскільки зі звичною їжею він був надто повільним і відставав від інших, бо боявся вдавитись; йому давали юшки, січене м'ясо та каші. Сусіди за столом дуже швидко здогадалися, в чому справа. Вони відповідали на його поклон з підкресленою ввічливістю та привітністю, називали його «пан лейтенант». А коли той був відсутній, розпитували Ганса Касторпа, підходили люди і від інших столів і також питали про Йоахима. Пані Штер, ламаючи руки, придуркувато голосила. Проте Ганс Касторп відповідав дуже коротко, визнавав серйозність ситуації, але частково спростовував цю серйозність, відчуваючи, що було б негідно, передчасно ставити на Йоахимові хрест.

Разом вони ходили гуляти, тричі на день виходили на обов'язкову розважальну прогулянку, причому надвірний радник для Йоахима її суворо обмежив, щоб той без потреби не розтрачував сили. Ганс Касторп зазвичай ішов ліворуч від брата — раніше вони ходили як доведеться, але тепер Ганс Касторп намагався триматись лівого боку. Балакали небагато, обмінювалися лише тими короткими словами, які підказував їм звичайний берітофський день, а так — більше ні про що. Адже про те, що вони знали обидва, розбалакувати не доводилось, до того ж, хлопці вони були стримані, замкнені, навіть на ім'я називали один одного лише за виняткових обставин. Та все-таки часом у цивільних грудях Ганса Касторпа щось закипало й рвалося назовні, здавалось, він більше не витримає. Одначе Ганс Касторп розумів, що інакше неможливо. Бурхливо-болючі почуття затихали, і він мовчав.

А Йоахим ішов поруч, похиливши голову. Він дивився під ноги, буцімто роздивлявся землю. Усе це було так дивно: йшов собі, підтягнутий, акуратний, по-лицарськи кланявся до зустрічних, дбав, як завжди, про свою зовнішність, про пристойність, а сам — належав землі. Звичайно, всі ми належатимемо їй раніше чи пізніше. Та коли людина ще така молода, коли хлопець так радо прагне служити прапорові, якому так коротко належав, то це дуже гірко; і для Ганса Касторпа, який про все знає, ще гіркіше та незбагненніше, ніж для самої «земляної» людини, яка про своє знання гідно мовчить, хоча, по суті, це знання досить теоретичне, воно наділене для неї дуже малим ступенем реальности і є не так її справою, як справою людей, що цю людину оточують. Адже фактично смерть більше заторкує тих, хто залишається, ніж тих, хто відходить; і чи знаємо ми цю цитату, чи ні, але слова одного дотепного мудреця зберігають для нас і тепер свій глибокий внутрішній сенс: поки ми є, смерти немає, а коли є смерть — немає нас; таким чином, між нами і смертю не виникає жодного реального зв'язку, це таке явище, яке нас узагалі не стосується, й лиш опосередковано стосується світу й природи, тому всі створіння сприймають смерть з великим спокоєм, холоднокровністю, безвідповідальністю та егоїстичною простодушністю. Останнім часом Ганс Касторп також помітив у Йоахима цю безвідповідальність та простодушність і зрозумів, що хоча його брат і знає, але йому неважко дотримуватися пристойного мовчання, оскільки його внутрішнє знання було неясним та теоретичним, а щодо практичної сторони — то вона регулюється і визначається здоровим почуттям пристойности, яке не допускає жодних обговорень цього знання, як не допускається обговорення інших непристойних функцій життя; вона їх усвідомлює, вона обумовлена ними, але вони не стоять перед нею на заваді, не перешкоджають дотримуватися пристойности.

Отак ішли вони й мовчали про життєві неподобства природи. Навіть часті на початку Йоахимові скарги про пропущені маневри та згаяну військову службу на рівнині тепер припинились. Але чому, незважаючи на всю його простодушність, у його м'якому погляді так часто проявлялася та тужлива наполоханість та невпевненість, яка за нової спроби старшої сестри проникнути в нього поглядом, напевне, допомогла б їй здобути перемогу? Чи було це тому, що він усвідомлював, як запали його очі та як змарніло обличчя? Адже останніми тижнями зловісні зміни відбувалися в усіх на очах, він мав значно гірший вигляд, ніж коли повернувся з рівнини, а бронзова шкіра обличчя з кожним днем все більше набувала жовтаво-пергаментного кольору. Так, ніби присутність хвороби змушувала його соромитися і зневажати самого себе, адже ця присутність заодно з паном Альбіном існувала лише для того, щоб насолоджуватись усіма безмежними перевагами ганьби. Але від кого й від чого тупив він очі та ховав погляд, що був колись таким відкритим? Який то дивний сором перед життям, що ним проймається земна істота, прагнучи забитися в глухий закуток, щоб там віддати кінці, переконана, що на волі, на природі їй даремно чекати шанобливости та благоговіння перед стражданнями та смертю, й переконана цілком виправдано, так само зграя швидкокрилих птахів не лише не шанує хворого товариша, а з люттю та зневагою забиває його дзьобами. Такою є примітивна природа, і в грудях Ганса Касторпа наростав глибоко людяний, ніжний жаль, коли він бачив в очах Йоахима той прихований інстинктивний сором. Ганс Касторп ішов ліворуч від нього і робив це цілком свідомо; а оскільки тепер навіть хода Йоахима стала трохи непевною, то, коли їм доводилося підійматися невисоким луговим пагорбом, Ганс Касторп підтримував брата й, долаючи звичну замкненість, обіймав за плечі і, навіть ніби забувши забрати руку, не знімав її з його плеча, аж поки Йоахим з деякою досадою говорив:

— Ну що ти, облиш. Це нагадує двох п'яних.

Але потім настала мить, коли похмурий погляд Йоахима сказав Гансові Касторпу й ще дещо, це було тоді, коли Йоахиму приписали не вставати з ліжка — то було на початку листопада, лежав глибокий сніг. Тоді Йоахимові стало важко їсти навіть січене м'ясо та кашу, ледь не кожен ковток потрапляв «не в те горло». Його перевели на рідке харчування, й Беренс водночас приписав тривалий постільний режим, щоб заощадити сили. Й ось напередодні, останнього вечора, коли Йоахим ще був на ногах, Ганс Касторп застав його, — застав за розмовою з Марусею, реготункою Марусею, що мала помаранчеву хустинку й зовні такі пишні груди. То було по вечері, під час вечірнього спілкування пацієнтів у холі. Ганс Касторп затримався в музичному салоні й вийшов, щоб пошукати Йоахима: він побачив його перед каміном, обкладеним кахлями, біля крісла, в якому сиділа Маруся, вона сиділа в кріслі-гойдалці, а Йоахим, тримаючись лівою рукою за спинку, відкинув крісло назад, так що Маруся, лежачи, дивилася знизу своїми круглими, карими очима на його схилене до неї обличчя; він тихо й уривчасто щось говорив, тоді як вона то посміхалася, то зневажливо і схвильовано здвигала плечима.

Ганс Касторп поквапно відступив, але ще встиг помітити, що інші, які спостерігали за цією сценою, як то було тут прийнято, посмішкувалися з цього, а його брат нікого не помічав і не хотів помічати. Ця сцена: Йоахим, що, не зважаючи ні на кого, заглибився в розмову з пишногрудою Марусею, з якою стільки часу просидів за одним столом, не перекинувшись жодним словом, чию особу та факт її існування пропускав попри себе, розсудливо й порядно опускав очі, хоча він блід, вкриваючись плямами, коли мова заходила про неї, — ця сцена потрясла Ганса Касторпа більше, ніж будь-яка ознака занепаду сил, що він помічав у свого брата протягом цих тижнів. «Так, він пропав!» — подумав він і тихо сів на стілець у музичному салоні, щоб дати час Йоахимові відчути в цей останній вечір ту дещицю, яку ще міг собі дозволити.

Відтоді Йоахим надовго зайняв горизонтальне положення; Ганс Касторп написав про це Луїзі Цімсен, лежачи в своєму чудовому шезлонзі, повідомивши, що до своїх попередніх звісток, які він час від часу посилав, має додати, що Йоахим зліг, і хоча він цього не висловлює вголос, але з його очей явно можна прочитати бажання, щоб коло нього була мати, й надвірний радник Беренс рішуче підтримує це невисловлене бажання. Отаку він зробив приписку обережними, але чіткими словами. Тож не було нічого дивного в тому, що пані Цімсен скористалася найшвидшими транспортними засобами, щоб прибути до сина; і вже за три дні після того, як був відісланий цей гуманний лист тривоги, Ганс Касторп у заметіль, саньми, зустрів її на станції «Село» та, стоячи на платформі перед приходом поїзда, надав своєму обличчю такого виразу, щоб мати зразу не надто злякалася, але з першого ж таки погляду побачила, що він не напускає на себе жодної фальшивої бадьорости.

Як часто відбувалися тут такі зустрічі, як часто поспішали одне до одного люди, і ті, що висідали з поїзда, допитливо й тривожно заглядали в очі тим, що зустрічали! Здавалося, пані Цімсен примчала сюди з Гамбурга пішки. Уся розпашіла, притискала вона руку Ганса Касторпа до своїх грудей і, якось лякливо озираючись, стала поквапно й мовби потай ставити йому запитання, та він ухиливсь од відповідей — просто подякував за те, що вона так швидко приїхала, — це просто чудово, Йоахим дуже зрадіє. Ну що ж, зараз він, на жаль, має лежати через рідке харчування, адже це не може не ослабляти його. Та в крайньому разі знайдуться й інші виходи, наприклад, штучне годування. Зрештою, вона сама все побачить.

І вона побачила, а, стоячи поряд з нею, побачив і Ганс Касторп. До цього моменту він не особливо помічав зміни, що відбувалися з Йоахимом за останні тижні, молоді люди в таких випадках не надто спостережливі. Але тепер, стоячи поряд із матір'ю, що прибула з зовнішнього світу, він наче дивився на Йоахима її очима, ніби сам давно його не бачив, і зрозумів ясно й чітко те, що, безперечно, зрозуміла й вона й що сам Йоахим знав краще за них обох, а саме, що він уже став «морібундусом». Йоахим тримав материну руку в своїй руці, такій самій знеможеній і жовтій, як і його обличчя, обабіч якого, внаслідок різкого схуднення, його вуха, ця невелика прикрість його юности, стирчали ще більше, ніж досі, але й цей недолік завдяки виразу серйозности та строгости, навіть гордости, що читалися на обличчі хворого, робив його якось іще мужнішим та красивішим, хоча губи під невеликими чорними вусиками, разом із глибоко запалими щоками, здавалися тепер надто повними. Дві зморшки, що залягли між бровами, прорізували жовтаве чоло, очі глибоко запали, але були красивішими й більшими, ніж будь-коли, і Ганс Касторп просто ними захоплювався. Адже відколи Йоахим зліг, із цих очей зникли тривога, печаль та непевність, у їхній темній спокійній глибині залишилося тільки те, давно помічене Гансом Касторпом світло, і не лише світло, але й ота «загроза». Син узяв руку матері, пошепки привітався з нею, при цьому не посміхаючись. І коли вона заходила в кімнату, він також ні на мить не посміхнувся, й ця нерухомість, ця незмінність виразу його обличчя сказали все.

Луїза Цімсен була мужньою жінкою. Вона не впала у відчай, адже вона бачила, як тримався її син. З цілковитою присутністю духу, щосили стримуючись, так само, як стримувала ледь помітна сіточка її волосся, з флегматичністю та рішучістю, притаманними, як відомо, її співвітчизникам, дивилась вона на нього, і в ній розгорялася жадоба материнської боротьби за сина й глибока віра в те, що якщо можна його порятувати, то лише завдяки її волі та її пильності. Й не заради власної зручности, а просто тому, що так належить, погодилася вона через кілька днів запросити до хворого сестру-сестру-нахлібницю Біля Йоахимового ліжка зі своєю чорною валізкою з'явилася сестра Берна, насправді — Альфреда Ландскнехт; проте ревнива енергія матері була настільки великою, що пані Цімсен і вдень і вночі все робила сама, тому сестра Берна мала безліч часу й могла постійно стирчати на коридорі; запхнувши за вухо шнурок від пенсне, вона допитливо за всім спостерігала. Протестантська диякониса цілком тверезо дивилася на життя. Сидячи сама з Гансом Касторпом та хворим, який і не збирався спати, а лежав горілиць із розплющеними очима, вона була здатна бовкнути таке:

— Мені й уві сні не снилося, що доведеться доглядати за одним із вас перед смертю.

Шокований Ганс Касторп кинув на неї лютий погляд і показав кулака, та вона заледве збагнула чому, — далека від думки, що треба оберігати Йоахима, в чому й мала рацію; настроєна вона була дуже тверезо, тож не могла навіть припустити, що хтось, особливо з близьких, ще тішить себе ілюзіями щодо характеру та кінця цієї хвороби. «Ось, — сказала вона, змочивши носову хустинку та піднісши її до носа Йоахима, — зробіть собі ще невеличку приємність, пане лейтенанте!» Та й справді, який був сенс замилювати тепер очі щирому Йоахимові, — хіба лише для підбадьорювання, як то вважала пані Цімсен, коли впевненим і зворушеним голосом говорила йому про одужання. Адже дві речі були безперечними та очевидними: по-перше, Йоахим з ясною свідомістю чекає наближення смерти й, по-друге, він чекає її в цілковитій гармонії та злагоді з самим собою. Лише останнього тижня, в кінці листопада, коли стала даватися взнаки серцева слабкість, він цілими годинами лежав у напівзабутті, сповнений надій, у блаженному невіданні щодо свого стану, говорив про скоре повернення в полк, про участь у великих маневрах, що, як йому здавалося, досі тривають. Тоді надвірний радник Беренс вирішив більше не підтримувати в родичів жодної надії й заявив, що кінець є справою найближчих годин.

Отой забудькувато-довірливий самообман — сумне, але закономірне явище навіть серед найбільш мужніх натур, коли процес руйнування організму наближається до свого летального кінця, — явище закономірно-безособове, воно сильніше за будь-яку індивідуальну свідомість, воно як спокусливий сон, що сковує замерзаючого, як кружляння людини, що заблукала. Ганс Касторп, який, незважаючи на горе й душевний біль, з увагою спостерігав за своїм братом, описуючи цей факт у розмовах з Нафтою та Сеттембріні про стан здоров'я Йоахима, вибудовував різноманітні хитромудрі, але доволі хисткі теорії, тож одного разу Сеттембріні навіть виголосив йому догану, коли той заявив, що поширене уявлення, буцімто філософська віра та надія на перемогу добра є прикметою здоров'я, а схильність бачити все в чорних тонах і все засуджувати є ознакою хвороби, видається помилковим, адже тоді безнадійний, передсмертний стан Йоахима не міг би викликати в нього такого оптимізму, й тепер у порівнянні з його трагічно-рожевими ілюзіями його попередня пригніченість здається потужним і здоровим проявом життя. Слава Богу, Ганс Касторп міг повідомити співчуваючим слухачам, що Радамант навіть у повній безнадійності залишає надію й, незважаючи на Йоахимову молодість, передбачає спокійну, безболісну кончину.

— Ідилічний стан серця, вельмишановна пані, — сказав надвірний радник, тримаючи руку Луїзи Цімсен у своїх здорових, як лопати, ручиськах та дивлячись на неї спідлоба виряченими, набряклими кров'ю, блакитними очима, що ледь сльозилися. — Я радий, надзвичайно радий, що все закінчиться кордіальним перебігом, і йому не доведеться чекати набряку горлянки та іншої мерзоти; він зможе уникнути багатьох знущань. Серце здає дуже швидко, це добре для нього, добре і для нас, ми можемо лише добросовісно виконати свій обов'язок за допомогою шприца з камфорою, який навряд чи серйозно вплине на перебіг. Під кінець він буде багато спати і бачити приємні сни, це, здається, я таки можу вам обіцяти, і якщо перед самим кінцем сну і не буде, все одно перехід відбудеться швидко й непомітно, йому все те буде досить байдуже, запевняю вас. До речі, так воно майже завжди буває. Я знаю смерть, я давно служу при ній, її переоцінюють, повірте мені. Можу вам заявити, що нічого особливого тут немає. Адже ті муки, які в деяких випадках передують їй, не можна відносити на рахунок самої смерти, це справа мінлива, ті муки можуть прислужитися життю і призвести до одужання. Але про смерть жодна людина, якби вона ожила, нічого до пуття не могла б розповісти, адже смерть не переживають. Ми приходимо з темряви й відходимо в темряву, посередині лежить переживання, але початок і кінець, народження і смерть нами не переживаються, вони не мають жодного суб'єктивного характеру, як події, вони цілковито стосуються сфери об'єктивного, ось так воно є.

Таким був спосіб надвірного радника втішати близьких. Сподіваємось, цим він трохи підтримав таку розумну жінку, як пані Цімсен; до того ж його запевнення цілком справдилися. Ослаблений Йоахим у ці останні дні годинами спав, напевне, йому справді снилося те, що було приємно побачити, тобто то були сни військово-рівнинні, як ми гадаємо; а коли він прокидавсь і його запитували, як він почувається, Йоахим відповідав, хоча не чітко, але щораз однаково: почувається добре й він щасливий, тоді як уже майже не мав пульсу і врешті навіть не відчував уколу голкою під час ін'єкції, його тіло втратило чутливість, це тіло можна було палити, затискати обценьками, та щирого Йоахима то вже не стосувалося.

І все-таки після приїзду матері з ним відбулися значні зміни. Голитися було йому не під силу, й добрий тиждень тому він це облишив, та щетина росла надзвичайно швидко, й воскове обличчя з лагідними очима незабаром узялось чорною бородою — військовою бородою, бо так відростає вона у солдата в польових умовах; зрештою, всі казали, що ця борода його дуже прикрашає, надає особливо мужнього вигляду. Отак, завдяки цій бороді, й не тільки, Йоахим обернувся нараз із юнака в зрілого мужа. Він жив з прискоренням, ніби годинникова пружина, що все розкручується. Галопом пролітав етапи життя, прожити які йому не судилося, й за останню добу перетворився на старого діда. Ослаблення серця спричинило набряк обличчя, це надавало йому такого виснаженого вигляду, що в Ганса Касторпа склалося враження, наче помирання є тяжкою роботою, хоча сам Йоахим, у якого раз по раз паморочилася свідомість, цього ніби не помічав; особливо сильним набряк був навколо губів, що, очевидно, було пов'язано з сухістю та нервовою розслабленістю ротової порожнини, тому, розмовляючи, Йоахим мимрив, як старий, — і саме ця вада йому особливо допікала: тільки би позбутися цього, белькотів він, і все буде добре, бо воно йому страшенно заважає.

Що він мав на увазі з отим «усе буде добре», було не зовсім ясно; в кожному разі, особливо впадала в око спричинена його станом схильність висловлюватися якось двозначно, він не раз говорив такі речі, що мали подвійний сенс, ніби знав і не знав, і якоїсь миті, напевне, здригаючись у душі від передчуття скорого знищення й ніби причавлений цим передчуттям, заявив, хитаючи головою: так жахливо він себе ще ніколи не почував.

Потім почав усе відкидати, став непривітним, навіть нечемним; залишався глухим до будь-яких вигаданих утішань та прикрас, не відповідав на них, дивився поперед себе відчуженим поглядом. А після того, як запрошений Луїзою Цімсен молодий пастор помолився з ним, — Ганс Касторп був дуже розчарований, що той не має на собі жабо, а лише звичайний комірець, — манера звертання Йоахима стала якоюсь офіційно-службовою, свої бажання він висловлював лише у формі коротких наказів. О шостій вечора почав робити якісь дивні рухи: знову й знову проводив правою рукою із золотим ланцюжком браслета по ковдрі вздовж стегна, потім ледь піднімав кисть і, з якимось зчищаючим чи згрібаючим рухом вів руку назад, так ніби щось підтягував до себе й збирав.

О сьомій він помер; Альфреда Ландскнехт перебувала на коридорі, при ньому були лише мати та брат у перших. Йоахим сповз із подушки й коротко наказав, щоб його підтягни вище. Поки пані Цімсен, обхопивши сина за плечі, виконувала його наказ, він якось поспіхом почав бурмотіти, що має негайно написати й подати прохання про продовження відпустки, і тут, поки він це говорив, і відбувся «швидкий перехід», за яким при світлі червоної настільної лампи з благоговінням стежив Ганс Касторп. Погляд Йоахима наче надломився, підсвідома напруга на обличчі згладилася, хворобливий набряк навколо губів зник, затихле обличчя Йоахима знову стало гарним, то була краса юности й уже зрілої мужности: так все і відбулося.

Луїза Цімсен, схлипуючи, відвернулася, тож саме Гансові Касторпу довелося кінчиком підмізинного пальця стулити повіки нерухомому бездиханному Йоахимові та обережно скласти його руки на ковдрі. Потім він також підвівся і заплакав, його щоками котилися сльози, які за подібних обставин так обпікали обличчя одного англійського морського офіцера, — ця чиста волога, що так щедро й гірко проливається щомиті по всій землі, яку через це поетично називають долиною сліз; цей лужно-соляний продукт залоз, що виділяється з нашого тіла внаслідок нервового струсу, спричиненого пронизливим болем, як тілесним, так і душевним. Ганс Касторп знав, що в цьому продукті міститься трохи муцину та білка.

Прийшов надвірний радник, якого сповістила сестра Берна. Він був тут усього півгодини тому і зробив укол камфори, лише мить швидкого переходу він пропустив.

— Т-так, для нього це вже позаду, — сказав він, віднявши стетоскоп від затихлих грудей Йоахима і випроставшись. Він потис руку обом близьким Йоахима і кивнув головою на знак співчуття. Потім ще трохи постояв разом з ними біля ліжка Йоахима, дивлячись на нерухоме обличчя із солдатською бородою. — Шалений хлопець, шалена людина, — сказав він через плече, киваючи на покійного, — звичайно, вся ця служба на рівнині була примусом і насильством над самим собою, служив, а самого била лихоманка, та він хотів цього будь-що. Поле бою притягало його, розумієте, він вирвався від нас на поле чести, втік та й годі. Але ота честь — то була його погибель, а смерть — її можна як завгодно тлумачити... Словом, він тепер мовби доповів на тому світі: «Маю честь прибути!» Так, шалений хлопак, шалена людина. — Й надвірний радник пішов, високий та згорблений, втягши голову в плечі.

Перевезення тіла Йоахима на батьківщину було вирішеною справою, й фірма «Берґгоф» подбала про все, що було необхідно й що в таких випадках уважається загальноприйнятим та гідним, — мати та брат майже ні про що не мусили клопотатися. Наступного дня Йоахим, що покоївся в шовковій сорочці з манжетами, запнутий квітастим покривалом, ніби світився сніжно-матовою білизною, він здавався ще гарнішим, ніж зразу після переходу. На його обличчі не було й сліду напруження; захолонувши, воно набуло надзвичайно чистої форми й так остаточно застигло. Короткі пасма темного волосся спадали на нерухоме жовтаве чоло, що здавалося вирізьбленим із благородного, але крихкого матеріалу, — щось середнє між воском і мармуром, а в обрамленні хвилястої бороди виступали красиво вигнуті, повні та горді вуста. До цього чола дуже пасував би старовинний шолом, як уважали численні відвідувачі, що приходили попрощатися. Дивлячись на тілесну форму, що колись була Йоахимом, пані Штер пристрасно розридалася.

— Герой! Герой! — вигукнула вона декілька разів та висловила вимогу, щоб на його похороні грали «Еротику» Бетховена.

— Та замовкніть нарешті! — зашипів на неї Сеттембріні, що стояв поряд. Він був у кімнаті разом із Нафтою та почувався схвильованим. Випроставши обидві руки, італієць кивав присутнім на Йоахима, ніби закликаючи їх до тужби за ним.

— Un giovanotto tanto simpatico, tanto stimabile!^[74]

А як завжди скутий Нафта не втримався, щоб, не обертаючись, уїдливо шепнути йому:

— Радий бачити, що окрім свободи та поступу ви ще здатні сприймати й справді серйозні речі.

Сеттембріні змовчав. Можливо, відчув, що обставини надавали перевагу Нафті та його світоглядові, можливо, саме цей тимчасовий успіх супротивника він хотів урівноважити через особливо глибокий прояв печалі й змовчав навіть тоді, коли Нафта, користуючись своєю переважаючою позицією, відверто повчальним тоном зауважив:

— Помилка літераторів полягає у їхній вірі, що благопристойність можлива лише від духа. Тоді як істинним є, скорше, протилежне. Тільки там, де немає духа, є благопристойність.

— Ну, — подумав Ганс Касторп, — прямо-таки піфійський афоризм! Якщо промовити його та на мить стулити вуста, то нараз усі навітьрозгубляться...

По обіді привезли металеву труну. Чоловік, що супроводжував її, очевидно, був абсолютно переконаним, що переміщення Йоахима в цю розкішну, прикрашену кільцями та лев'ячими головами скриню, є лише його особистою справою. Цей агент похоронної контори, викликаний близькими небіжчика, був одягнений у чорне, мав на собі якийсь короткий, досить своєрідний чорний сурдут, а на плебейській руці в нього була обручка, жовтий обідок якої зовсім вріс у м'ясо, що насувалося на нього складкою. Мимовільно починало здаватися, що від сурдута агента тхне трупним запахом, але то, звісно, були лише забобони. Одначе агент похоронної контори виявив притаманну спеціалістам самовпевненість, оскільки він, очевидно, вважав, що вся його діяльність мала відбуватися, так би мовити, за лаштунками, а близьким покійного слід лише піднести шанобливо-парадні результати; в Ганса Касторпа це викликало спротив і зовсім не збігалося з його намірами. Щоправда, він таки наполіг на тому, щоб пані Цімсен залишила приміщення, але себе люб'язно спровадити не дозволив, а залишився, щоб підсобити: він узяв тіло попід руки, й разом з агентом вони переклали його з ліжка в труну, і ось тепер, поміж підсвічників, наданих санаторієм «Берґгоф», на простирадлах та подушках з китицями високо й урочисто покоїлася тілесна оболонка Йоахима.

Проте наступного дня сталася певна зміна, яка змусила Ганса Касторпа внутрішньо розлучитися з цією тілесною оболонкою й залишити поле діяльности фахівцеві, цьому підозрілому стражеві благопристойности. Річ і тому, що Йоахим, обличчя якого дотепер зберігало строгий та достойний вираз, почав посміхатися в бороду, і Ганс Касторп не міг приховати від себе, що ця посмішка була початком розпаду, в своєму серці він відчув, що треба поспішати. Та, слава Богу, вже незабаром мав відбутися винос тіла, після чого труну закриють віком та загвинтять.

На прощання Ганс Касторп, забувши свою природну стриманість, особливо ніжно торкнувся вустами холодного як камінь чола того, хто колись був його Йоахимом, і, всупереч своїй цілковитій недовірі до агента-фахівця, разом з Луїзою Цімсен покірно вийшов з кімнати.

Ми опускаємо завісу в передостанній раз. Але поки вона з шурхотом опускається додолу, ми разом з Гансом Касторпом, який залишився там, нагорі, поглянемо й прислухаємося до того, що діється на рівнині, далеко внизу, на сирому цвинтарі, де, зблиснувши, опускається шабля, лунає команда й три залпи з рушниць, потрійний військовий салют гримить над порослою корінням солдатською могилою Йоахима Цімсена.

Розділ сьомий

Прогулянка узбережжям

Чи можна розповісти про час, про сам час, такий, яким він є? Направду, ні, то було б сміховинною справою! Оповідь, що починається приблизно так: «Час збігав, проминав, час плинув, тощо», — таку оповідь ніхто при здоровому глузді й оповіддю не назве. То все одно, якби хто мав навіжену ідею тримати цілу годину один і той самий музичний тон чи акорд і видавати це за музику. Адже оповідь подібна до музики в тому, що вона заповнює час, «дуже пристойно заповнює» його, «розділяє» й робить так, що в ньому щось з'являється й щось із ним відбувається, — так одного разу був висловився покійний Йоахим, тож наведімо ці його слова, принагідно виявивши жалобну добропорядність, із якою ставляться до висловів померлих; згадаймо ці слова, слова, що прозвучали давно, ми навіть не знаємо, чи наш читач усвідомлює, як давно то було. Час — то стихія оповіди, так само, як час є стихією життя, — він нерозривно пов'язаний із життям, так само, як і з тілами у просторі. Час — то також стихія музики, яка відмірює та поділяє його, робить швидкоплинним і цінним: і в цьому, отже, музика подібна до оповіді, яка так само (й зовсім інакше, ніж твір малярства, що спалахує водночас і тепер та прив'язаний до часу лише як тіло) є тільки послідовністю, певним відтворенням самого перебігу, й навіть тоді, коли оповідь намагається кожної митті бути тут, перед нами, від початку і до кінця, вона все-таки для свого розгортання потребує часу.

Це є цілком очевидним. І те, що між музикою та оповіддю існує суттєва різниця — очевидно не менше. Часова стихія музики є тільки одним: тільки відтинком земного часу людини, протягом якого вона лунає, аби несказанно ушляхетнити та звеличити його. Тоді як оповідь наділена двома видами часу: по-перше, своїм особистим, музично-реальним часом, що визначає її перебіг та прояв, а, по-друге, часом її змісту, який підлягає законам перспективи, але має здатність набувати таких різних масштабів, що уявний час оповіди може іноді цілковито збігатися з часом музичним, але так само може перебувати буквально на космічній відстані від нього. Музичний твір з назвою «П'ятихвилинний вальс» триває п'ять хвилин, саме в цьому й ні в чому іншому полягає його зв'язок із часом. Тоді як оповідь, зміст якої за часом сягає п'яти хвилин, за умови надзвичайної добросовісности в заповненні цих п'яти хвилин, може тривати в тисячу разів довше, при цьому залишаючись дуже швидкоплинною, хоча в порівнянні з уявним часом ця оповідь може бути надзвичайно довготривалою. З іншого боку, може бути і таке, що час тривання оповіди завдяки скороченню переходить до невимірного, — ми кажемо «завдяки скороченню», щоб підкреслити відверто ілюзорний, чи, скорше, патологічний характер, властивий випадкам такого роду, адже тоді оповідь вдається до своєрідної герметичної магії та часової надперспективи, що нагадує певні анормальні явища буденного досвіду, які явно належать до сфери надчуттєвого. Існують нотатки курців опіуму, які засвідчують, що накурена людина за короткий час провалу свідомости переживає сни, що охоплюють часові періоди десяти, тридцяти і навіть шістдесяти років, ба, часом виходять за межі будь-якого можливого й доступного людині сприйняття часу; отже, це сни, уявний час яких колосально перевершує їхню власну тривалість і в яких панує неймовірне скорочення переживання часу, картини уяви змінюються в них з такою швидкістю, що здається, як казав один споживач гашишу, ніби із задурманеного мозку «щось відгвинтили, наче пружину із зіпсованого годинника».

Оповідь може поводитися з часом приблизно так само, як і ті порочні сновидіння, так само з ним обходитись. Оскільки вона може певним чином «обробляти» час, то, ясна річ, що час, який є стихією оповіди, також може стати її темою; і якщо спроба «оповісти сам час» видається перебільшеною, то бажання розповісти про час виглядає не таким-то й абсурдним починанням, як то могло здаватися напочатку, й тому «роман про час» може набути своєрідного подвійно-сновидного сенсу. Насправді, ми порушили питання про те, чи можна оповісти час, лише для того, щоб визнати, що наша історія справді має таку мету. І якщо ми заторкнули наступне питання, а саме, чи ті, що зібралися навколо нас, іще цілком ясно усвідомлюють, скільки часу минуло відтоді, коли тепер уже покійний щирий Йоахим увів у розмову це зауваження про музику й час (що, між іншим, свідчить про певний алхімічний ріст його єства, адже такі зауваження були зовсім непритаманні його простодушній натурі), то ми навряд чи стали б ображатися, що в даний момент тут присутні не зовсім точно можуть пригадати цей епізод; ми не те що не ображались би, навпаки, скорше, були б задоволені — з тієї простої причини, що загальна увага до цих відчуттів нашого героя, звичайно, відповідає нашим інтересам, оскільки сам Ганс Касторп у цьому питанні зовсім не був певний і, до речі, вже давно. Усе це входить у роман про нього, у роман про час, у прямому й переносному сенсі.

Як довго Йоахим, власне, жив з ним тут, нагорі, до свого самочинного від'їзду, чи, якщо брати ввесь час разом, коли саме за календарем відбувся його перший уперто-свавільний від'їзд, як довго його тут не було, коли він прибув знову й скільки часу провів тут сам Ганс Касторп до того дня, коли той повернувся і потім пішов з часу назавжди; та даймо спокій Йоахимові, пригадаймо, як довго вже відсутня пані Шоша, принаймні, якого року вона знову там з'явилася (адже вона таки з'явилась), і скільки земного часу провів Ганс Касторп у «Берґгофі» на момент її повернення: на всі ці запитання, якби, скажімо, хтось йому їх поставив, чого, направду, ніхто не робив, а собі самому він не наважувався поставити ці запитання, отже тоді Ганс Касторп постукав би пучками пальців по лобі й рішуче відмовився б дати точну відповідь, — явище не менш тривожне, ніж ота тимчасова забудькуватість, коли в перший вечір по приїзді сюди він не зміг відповісти Сеттембріні, скільки йому років, — забудькуватість, яка навіть посилилася, адже тепер він цілком серйозно ні за що б не сказав, скільки ж йому все-таки років.

Це звучить досить химерно, проте далеке від того, щоб бути чимось нечуваним та неймовірним, адже за певних обставин таке може трапитися з кожним; і за таких обставин ніщо не захистить нас від занурення в глибоке незнання щодо перебігу часу і, відповідно, щодо нашого віку. Таке явище можливе саме внаслідок відсутности в нас будь-якого органу, що відав би часом, а отже нашої цілковитої неспроможности, спираючись на власні сили, без зовнішньої точки опори, вимірювати, принаймні, з приблизною точністю, перебіг часу. Відомий випадок, коли засипані в шахті та відрізані від будь-якого спостереження за зміною дня й ночі, шахтарі після свого щасливого порятунку гадали, що час, який вони провели в темряві між надією та відчаєм, дорівнював трьом дням. Тоді як, насправді, збігло десять діб. Можна було би припустити, що в такому надзвичайно гнітючому стані час мав би здаватися довшим. А насправді час звузився до третини своєї об'єктивної тривалости. Тож здається, що за умов цілковитої збентежености, людська безпорадність скорше схильна переживати час, надзвичайно ущільнюючи його, аніж розтягуючи.

Зрештою, ніхто не заперечує, що Ганс Касторп, якби захотів, міг би без особливих труднощів позбутися неясности й точно порахувати, скільки того часу проминуло, так само, трошки напружившись, міг би це зробити й читач, якби ота розпливчатість та неясність аж надто суперечила його здоровому глуздові. Що ж до Ганса Касторпа, то через це питання про час він почувався трохи незручно, та навіть найменше зусилля здавалося не вартим того, щоб вирватись із тієї неясности та врешті з'ясувати для себе, скільки йому років; проте острах, що його стримував, був острахом перед власним сумлінням, хоча найбільшою несумлінністю, очевидно, якраз і є зневага до часу.

Ми не знаємо, чи варто вибачити йому той брак доброї волі, щоб не називати це злою волею, та всі обставини надто сприяли його бездіяльності. Коли повернулася пані Шоша (правда, її повернення було зовсім інакшим, ніж то мріялося Гансові Касторпу, але про це свого часу), тоді знову був передріздвяний піст і наближався найкоротший день року, тобто астрономічний початок зими. Проте, насправді, якщо не зважати на теоретичну послідовність, а за зиму сприймати наявність снігу та морозу, то зима знову настала вже бозна-коли, власне, вона й не припинялась, лише час від часу ненадовго переривалася спекотними літніми днями з небесною блакиттю такої неймовірної глибини, що здавалась аж якогось чорнуватого відтінку. Такі дні бували і взимку й здавалися зовсім літніми, незважаючи на сніг, тим більше, що сніг часом падав і в літні місяці. Як часто Ганс Касторп розбалакував з покійним Йоахимом про цю велику плутанину, коли нагромаджувалися та перемішувались усі пори року, рік утрачав свою послідовність і таким чином ставав по-занудному швидкоплинним, або швидкоплинно-занудним, так що власне про час, як з відразою ще недавно зауважував Йоахим, не могло бути й мови. А найбільше в цій плутанині нагромаджувалися та перемішувалися образи нашого сприйняття та стани свідомости, пов'язані з поняттями «ще» та «вже знову», що призводило до надзвичайно заплутаних, скособочених та запаморочливих вражень, — неморальний потяг зануритися в ці відчуття Ганс Касторп відчув ще в перший день свого перебування тут, нагорі, а саме: під час п'ятиразових надмірно пишних столувань у їдальні, розцяцькованій веселими шаблонами на стінах, коли він уперше відчув, що відбувається якесь поки що безневинне, але запаморочливе збочення часу.

Відтоді цей обман почуттів та свідомости набув значно ширшого розмаху. Час, навіть коли його суб'єктивне сприйняття послаблене або й зовсім відсутнє, все-таки наділений конкретною реальністю, оскільки час діє, час виношує зміни. Питання про те, чи герметично зачинена банка з консервами, що стоїть на поличці, перебуває поза часом — то питання до мислителя-фахівця, й Ганс Касторп узявся був за нього лише через юнацьку самовпевненість. Але ми знаємо, що час робить свою справу навіть щодо тих, хто спить летаргічним сном. Один лікар підтверджує випадок, що трапився з дванадцятирічною дівчинкою: якось вона заснула і проспала тринадцять років, при цьому не залишалася дванадцятирічною, а поступово розквітла й обернулася на зрілу жінку. Адже інакше бути не могло. Покійник наказав довго жити; в нього маса часу, тобто взагалі жодного, в приватному розумінні. І все-таки в нього ще ростуть нігті та волосся, тож урешті... проте не будемо повторювати задерикуватий вислів, який з цього приводу був якось ужив Ганс Касторп, покоробивши цим Йоахима, як вихідця з рівнини. Проте і в Касторпа росло волосся та нігті, причому досить швидко, адже він так часто сидів, закутаний у біле простирадло, на перукарському кріслі та стригся, оскільки за вухами невпинно закручувалися довгі пасма; власне, він сидів тут ніби ввесь час, точніше, коли він сидів та базікав з улесливим і спритним перукарем, який робив над ним свою справу, після того, як час зробив свою, або коли стояв перед дверима свого балкона й за допомогою маленьких ножиць та пилочки, які він діставав з елегантного, обшитого оксамитом несесера, підрізав нігті — його нараз охоплювало незвичне відчуття, яке супроводжувалося якимось страхом із домішкою насолоди й допитливости: в нього голова йшла обертом у подвійному та непевному значенні цього слова — власне запаморочення, а також плутанина, оманливе нерозрізнення понять «ще» та «знову», які при їхньому змішуванні та зміщуванні утворюють позачасове «завжди» та «вічно».

Ми часто запевняли читача, що хочемо зобразити Ганса Касторпа не кращим, але й не гіршим, ніж він є, тому не станемо приховувати й того, що свою не надто похвальну схильність до таких містичних спокус, які він до того ж викликав свідомо й зумисно, наш герой намагався спокутувати протилежними зусиллями. Він міг подовгу сидіти, тримаючи в руці годинника, свого плескатого й гладенького золотого годинника, відкривши його кришку з виґравіюваною на ній монограмою, й споглядати фарфоровий циферблат у подвійному обрамленні червоних і чорних арабських цифр, на якому обидві витончено-вишукані золоті стрілки вказували у різні боки, а тонка секундна стрілка, діловито цокаючи, здійснювала пробіг у своїй особливій маленькій сфері. Ганс Касторп не зводив з неї очей, він хотів пригальмувати хоча б декілька хвилин та розтягти їх, щоб утримати час за хвіст. Та стрілка дріботіла своїм шляхом, нехтуючи цифрами, яких досягала, торкалася, проходила, знову наближалася, знову досягала. Вона була байдужа до будь-якої мети, до будь-яких відтинків, поділок. Чом би їй було не затриматись хоча на мить і не подати хоча б малесенький знак, після того, як вона відміряла шістдесят секунд: мовляв, тут щось завершилось. Але так, як переступала вона цю межу, так само переступала вона будь-яку іншу, не позначену цифрою риску — і ставало зрозумілим, що всю цю систему цифр та поділок їй просто підсунули, а вона тільки йде, йде... Тож Ганс Касторп знову клав свій скляно-металевий прилад у кишеню камізельки й залишав час плинути далі.

Яким чином пояснити поважним представникам рівнини ті зміни, що відбулись у внутрішньому побуті нашого молодого шукача пригод? Адже масштаб запаморочливих тотожностей наростав. Якщо навіть при певній поступливості було нелегко відрізнити сьогоднішнє «тепер» від учорашнього, від того, що було два, три дні тому, й подібного на сьогоднішнє як дві краплі води, то саме «тепер» також було схильним і здатним сплутати своє теперішнє з тим, яке було місяць, рік тому, й злитися з ним у своєрідне «завжди». Та оскільки моральні форми свідомости, виражені поняттями «ще», «знову» та «в майбутньому», залишались роз'єднаними, з'являлася спокуса розширити зміст таких визначень, як «учора» та «завтра», за допомогою яких «сьогодні» захищається від минулого та майбутнього, й поширити їх на довші відтинки часу. Неважко було б уявити собі істот, що живуть, можливо, на малих планетах і господарюють з «мініатюрним» часом, для їхнього «короткого» життя дріботіння нашої секундної стрілки дорівнювало б нашому наполегливому та ощадливому ходу стрілки годинної. Але так само можна уявити істот, що живуть у такому просторі, де пов'язаний з ними час робить велетенські кроки, причому поняття «щойно», «згодом», «учора», «сьогодні» як переживання, набули б неймовірно розширеного значення. Словом, це було б не лише можливим, але навіть у дусі певного допустимого релятивізму сприймалося відповідно до вислову «кожному городу нрав і права» та було визнано цілком законним, природним і достойним поваги. Але що сказати про сина землі, який, до того ж, перебуває в такому віці, коли день, тиждень, місяць, три місяці ще повинні грати настільки важливу роль, приносити в його життя стільки успіхів та змін? Що сказати про нього, якщо нараз у нього з'являється порочна звичка або ж він часом піддається дивному потягу говорити замість «рік тому» та «за рік» — «учора» й «завтра»? Тут, без сумніву, доречно назвати це «змішанням та зміщенням» і висловити глибоку тривогу.

Бувають на світі такі життєві обставини, такі особливості ландшафту (якщо в обраному нами випадку можна говорити про «ландшафт»), за яких «змішання та зміщення» часово-просторових дистанцій до запаморочливої однаковости певною мірою є природними та правомірними, й від даватися їхнім чарам на дозвіллі в кожному разі видається припустимим. Ми маємо на увазі прогулянки узбережжям, думка про які була Гансові Касторпу завжди приємною, — як нам відомо, життя серед снігів будило в ньому радісні та вдячні спогади про простори рідних дюн. Сподіваємось, що досвід та пам'ять читача не зрадять нас, якщо ми звернемося до цього чарівного забуття. Отак ідеш, ідеш... З такої прогулянки ніколи не повернешся вчасно додому, оскільки ти та час — ви загубили одне одного. О море, розповідаючи про це, ми від тебе далеко, але звертаємо до тебе свої помисли, свою любов; голосно і ясно кличемо тебе, живи в нашій оповіді, як потай ти жило й раніше, живеш і житимеш завжди... Шумлива пустеля, яку застеляє блідий сіруватий серпанок, насичений терпкою вологістю, що залишає смак соли на наших губах! А ми йдемо, йдемо пружним, засіяним мушлями та водоростями піском; вітер задуває нам вуха, цей величезний, широкий і м'який вітер, що вільно, безперешкодно й просто проноситься просторами, навіюючи нам легкий хміль, і ми бредемо, бредемо й бачимо пінисті язики моря, що накочуються й відступають, намагаючись лизнути ноги. Прибій закипає, лунко бухає хвиля за хвилею й розтікається з шумовинням шовковистою пеленою, набігаючи на плаский берег, — і тут, і там, і на віддалених косах, це збаламучене та всеохопне, м'яке та гуркітливе ревіння застилає слух від будь-яких голосів на світі. Тиха вдоволеність, зумисне забуття... Тож заплющмо очі, нас оберігає сама вічність! Ні, поглянь, там, у пінистій сіро-зеленій, колосально скороченій далечіні, що губиться за небокраєм, там біліє вітрило. Там? Що це за «там»? Чи далеко? Чи близько? Того ти не знаєш. Це вислизає в якомусь тумані від твого визначення. Й щоб сказати, чи далеко той корабель від берега, тобі треба було б знати, що він завбільшки як тіло. Маленький та близький чи великий та далекий? Твій погляд торує шлях крізь невідоме, адже в тобі самому немає органу й немає відчуття, що визначають для тебе простір... Ми йдемо, йдемо... Чи довго? Чи вже далеко зайшли? Стоїмо на місці. Ніщо не змінюється з нашими кроками, там — так само як «тут», раніше — все одно, що «тепер» і «потім», у безмірній одноманітності простору тоне час, рух від точки до точки — то вже зовсім не рух там, де панує тотожність, і там, де рух перестає бути рухом, часу немає.

Вчителі середньовіччя твердили, що час є ілюзією, що його перебіг у формах причинности та наслідковости є лише результатом механізму сприйняття наших органів відчуття, істинним же буттям речей є нерухоме «тепер». Чи блукав він берегом моря, той учений доктор, якому вперше спала така думка, чи відчув він гірчинку вічности на вустах? У кожному разі, повторимося, тут ідеться про вольності часу вакацій, про фантазії дозвілля, якими дух моральности пересичується так само скоро, як бадьора людина — лежанням на теплім піску. Вдаватися до критики засобів та форм людського пізнання, піддавати сумніву саму їхню вартісність, було б абсурдно, нечесно, підступно, якби та критика не мала іншої мети, окрім того, щоб указати розумові на його межі, які він не може здолати, не нехтуючи істинних своїх завдань. І ми можемо лише бути вдячними Сеттембріні, коли він зі своєю твердістю педагога заявив хлопцеві, чия доля нас займає й якого він принагідно так влучно назвав «важкою дитиною життя», що метафізику він визначає як «зло». Й найкращим чином пошануємо пам'ять дорогого для нас покійного, підкресливши, що критика може й повинна мати лише один сенс, одне завдання й одну мету: почуття обов'язку, слугування життю. Так, у той час, коли законодавча мудрість критично означила межі розуму, вона на тих-таки межах установила прапор життя й оголосила військовою повинністю людини — служити під ним! Чи можна знайти виправдання для Ганса Касторпа й визнати, що в його розпусному поводженні з часом, у його порочному заграванні з вічністю проявилася та сама риса, що її один меланхолійний соратник його військового брата назвав «несамовитим завзяттям», яке й довело того до могили?

Мінгер Пеперкорн

Мінгер Пеперкорн, похилого віку голландець, уже певний час перебував у санаторії «Берґгоф», який цілком заслужено мав на своїй вивісці визначення «міжнародний». Самий лише легкий кольоровий домішок у національності цього Пеперкорна — оскільки він був голландцем з колоній, вихідцем з Яви та кавовим плантатором — навряд чи підштовхнув би нас до цього Пітера Пеперкорна (так його звали, так він називав самого себе: «Тепер Пітер Пеперкорн потішить себе чарочкою горілки», — казав він зазвичай), отже навряд чи підштовхнув нас увести до нашої оповіди цю постать та ще й під кінець; адже якими лише кольорами та відтінками вигравало забарвлення того товариства, що мешкало в такому поважному закладі, медичною діяльністю якого керував з багатомовною красномовністю надвірний радник Беренс! Менше з тим, віднедавна тут знову з'явилась одна єгипетська принцеса, та сама, яка колись подарувала надвірному раднику гідний особливої уваги кавовий сервіз та сигарети «Сфінкс». То була сенсаційна особа з коротко підстриженим волоссям та жовтими від нікотину пальцями, на кожному з яких був перстень; за винятком обіду і вечері, коли вона з'являлася в паризьких туалетах, принцеса ходила зазвичай у чоловічому піджаку та напрасованих штанях, до того ж про чоловіків знати нічого не хотіла, даруючи свою ліниву, але пристрасну прихильність тільки одній румунській єврейці, яка звалася всього-навсього пані Ландау, хоча прокурор Паравант заради її високости навіть закинув математику і від закоханости цілком утратив глузд. Але й це ще не все, серед невеликого почту принцеси перебував кастрований мавр, людина хвора і квола, та, незважаючи на свою конституцію, з якої любила посмішкуватися Кароліна Штер, що, здавалось, чіплялася за життя більше, ніж будь-хто інший, він був абсолютно безутішним від картини його нутра, що постала на платівці, коли просвітили його внутрішній морок...

У порівнянні з такими фігурами мінгер Пеперкорн міг здатися майже безбарвним. І хоча ми могли й цю частину оповіді назвати за зразком однієї з попередніх, — «Ще один», але нехай читач не переймається тим, що на сцену вихопиться ще один зачинатель розумового та педагогічного сум'яття. Ні, мінгер Пеперкорн аж ніяк не належить до людей, що вносять у життя логічну плутанину. Ми матимемо нагоду побачити, що то людина зовсім іншого спрямування. А те велике сум'яття, яке він усе-таки вніс у життя нашого героя, буде з'ясовано в наступному викладі.

Мінгер Пеперкорн прибув на станцію «Село» з тим самим вечірнім потягом, що й пані Шоша, на тих самих санях під'їхав з нею до санаторію «Берґгоф» та з нею ж таки повечеряв у ресторані. То був не лише одночасний, то був спільний приїзд, і їхня спільність, яка мала своє продовження хоча б у тому, що мінгера Пеперкорна посадили поряд з хворою, що повернулася, — за «хорошим» російським столом, навпроти місця лікаря, на якому колись хворий учитель Попов улаштовував свої дикі й двозначні комедії, — саме ця нерозлучність і збентежила доброго Ганса Касторпа, який не розраховував на такий поворот. Надвірний радник по-своєму повідомив Ганса Касторпа про день і годину приїзду Клавдії Шоша.

— Ну, Касторп, старий, — сказав він, — вірне чекання буде відшкодовано. Післязавтра ввечері кішечка знову прокрадеться сюди. Я одержав телеграму. — Але про те, що пані Шоша прибуде не сама, — ані пари з вуст. Може, він і сам не знав, що вони з Пеперкорном приїдуть удвох, що вони — разом; принаймні, надвірний радник удав, що дуже здивований, коли Ганс Касторп наступного дня після її приїзду звернувся до нього за роз'ясненнями.

— Навіть не можу сказати, де вона його підчепила, — пояснив Беренс. — Очевидно, познайомилися в дорозі, скоріш за все — в Піренеях, як я гадаю. Доведеться вам із цим рахуватися, розчарований селадоне, нічого не вдієш. Велика дружба, розумієте. Здається, навіть дорожня каса в них спільна. Судячи з усього, що я про нього чую, він страшенно багатий. Кавовий король на заслуженому відпочинку, візьміть це до відома, камердинер-малаєць, розкішні умови життя. Зрештою, він прибув сюди не для розваг. Окрім серйозного катару слизових оболонок на ґрунті вживання алкоголю, здається, наявна ще й підступна тропічна пропасниця, переміжна, розумієте, занедбана, агресивна. Вам доведеться набратись терпцю.

— Та, прошу, прошу, — сказав Ганс Касторп спогорда. «А ти? — подумав він. — Як воно тобі? Адже ти також не зовсім без гріха, принаймні, в минулому, якщо мене нічого не зраджує, ти, синьощокий удівець зі своїм наочним живописом. У твоїх словах звучить чимало злорадства, а ми ж, певною мірою, товариші в нещасті, принаймні, стосовно Пеперкорна».

— Курйозна людина, безперечно, оригінальна постать, — сказав уголос Ганс Касторп і зробив виразний жест. — Кремезний та кволий, таке складається враження; принаймні, таке враження склалося в мене за першим сніданком. Кремезний та водночас кволий, цими двома епітетами можна, напевне, визначити в ньому те, найхарактерніше, хоча такі два слова здаються, зазвичай, несумісними. Він, правда, рослявий та кремезний, любить стояти, розставивши ноги, руки в кишенях, — кишені в нього прямі, а не навкіс, як у вас чи в мене і як прийнято у вищих колах, — і коли він так стоїть і по-голландськи, самим піднебінням, вимовляє всі звуки, тоді в ньому явно відчувається якась кремезність. Але борідка довга, рідкувата, здається, всі волосинки можна полічити, і очі також маленькі й бляклі, просто безбарвні, тут нічого не поробиш, і даремно він їх вирячує, саме тому в нього на лобі такі глибокі зморшки — на скронях вони спочатку йдуть догори, а потім горизонтально, через чоло, а над чолом стовбурчиться сиве, щоправда, довге, але рідке волосся, й очі все-таки маленькі, бляклі, хоч би як він їх витріщав. Висока, закрита камізелька робить його подібним до пастора, хоча сурдут картатий. Ось таке враження справив він на мене сьогодні вранці.

— Я бачу, ви взяли його на приціл, — відповів Беренс, — й уважно роздивилися, разом з усіма його особливостями, що, на мою думку, дуже розумно, адже нам доведеться миритися з його присутністю.

— Так, доведеться, — сказав Ганс Касторп. Йому надали можливість приблизно описати портрет нового пацієнта, й він упорався з цим завданням цілком задовільно, зрештою, і в нас би вийшло не краще. Щоправда, його спостережний пункт був надзвичайно зручним: адже ми знаємо, що за час відсутности Клавдії Ганс Касторп, поступово пересідаючи, опинився по сусідству з «хорошим» російським столом. Обидва столи стояли паралельно, але російський — трохи ближче до дверей на галерею; як Ганс Касторп, так і голландець сиділи на вузьких боках столів, обернених усередину зали, так що вони сиділи наче поряд, Ганс Касторп ледь позаду Пеперкорна, що сприяло непомітному спостереженню, тоді як місце пані Шоша було від нього навкіс, і він бачив її більше в профіль. До талановито зробленого ним начерку портрета можна було ще додати, що Пеперкорн голив вуса, ніс у нього був великий та м'ясистий, рот також чималий, а обрис губів був такий нерівний, що вони здавалися ніби роздертими. Долоні були хоча й досить широкі, але з довгими доглянутими нігтями, що нагадували гострі списи; й коли він говорив, а говорив він безперестанку, хоча сенс його слів Ганс Касторп далеко не завжди міг ухопити, — Пеперкорн супроводжував свою мову жестами, що мали підсилити увагу слухачів, виражаючи різні тонкі нюанси, то були витончені, виважені, точні та відпрацьовані жести, як у диригента; то він указівним та великим пальцем утворював маленьке коло, то розкривав широку долоню з гострими нігтями, ніби заспокоюючи, пом'якшуючи, закликаючи виявити увагу, щоб потім розчарувати людей, котрі очікувально посміхаються, незбагненністю так енергійно підготовленого вислову; навіть не розчарувати, а перетворити їхнє очікування на радісний подив, оскільки сила, багатозначність та ретельність підготовки значною мірою компенсували те, що слухачі не могли вловити, все це саме по собі приносило задоволення, захоплювало, навіть збагачувало. Часом сам вислів так і не звучав. Він обережно клав свою руку на руку сусіда, молодого болгарського науковця, або на руку мадам Шоша праворуч, по тому підносив цю руку догори і навкіс, закликаючи до тиші та уваги в зв'язку з тим, що він збирався сказати, і, високо звівши брови, так що зморшки, які відбігали під прямим кутом до зовнішніх кутиків його очей, ставали глибшими, ніби це було не обличчя, а маска, дивився попри сусіда, завмерлого на місці, на скатертину, причому його напіврозтулені, великі, ніби подерті губи, здавалося, ось-ось промовлять щось надзвичайно важливе. Та за мить, зітхнувши, він ніби давав команду «вільно», й, так і не виконавши обіцяного, повертався до своєї кави, яка на його вимогу мала бути особливо міцною й подавалась у його власному кавнику.

Коли він допивав каву, то зазвичай робив таке: рухом руки призупиняв розмову, чекав, коли запанує тиша, як диригент, що примушує вщухнути строкате різноголосся інструментів, стримано, але владно, мовби збирав воєдино увагу всього оркестру, щоб розпочати виконання, — і оскільки велика голова Пеперкорна в язикатих пасмах сивого волосся, бліді очі, могутні зморшки на чолі, довга борода та по-страдницьки скошений рот, поза всякими сумнівами, викликали повагу, то присутні тут-таки підкорялися його жестові. Всі замовкали, посміхаючись, дивилися на нього, чекали, дехто кивав йому, підбадьорюючи, і він досить тихо починав говорити:

— Панове. Добре. Все добре. За-кінчено. Проте, майте на увазі... й ні на мить не забувайте, що... зрештою, але не будемо більше про це. Те, що я мушу тут висловити, й не стільки саме це, скільки перш за все те, головне, що ми забов'язані... що до нас звернута непорушна... повторюю й особливо підкреслюю це слово... непорушна вимога до нас... Ні! Ні, панове, не те! Не те, що, скажімо, я... то було б неприпустимою помилкою — думати, ніби я... Закінчено, панове! Цілком готово. Гадаю, тут ми всі одностайні... отже, до діла!

Нарешті він так нічого й не сказав, та його обличчя було настільки поважним, міміка та жести настільки категоричними, проникливими та виразними, що слухачам, зокрема й Гансові Касторпу, здавалося, буцімто вони довідалися про щось надзвичайно важливе, а ті, хто збагнув, що врешті нічого конкретного та ясно вираженого словами не прозвучало, все-таки за цим не пошкодували. Й ми задаємося запитанням, а як би то було для глухого? Можливо, він би засмутивсь, оскільки судив би про сказане за виразами облич, і гадав би, що внаслідок своєї глухоти виявився духовно обділеним. Такі люди швидко ображаються й схильні до недовіри. Один молодий китаєць на протилежному боці столу, який ще не досить добре володів німецькою, просто не зрозумів того, що говорить Пеперкорн, але чув його та бачив, і висловив своє задоволення, вигукнувши «very well»^[75].

І навіть зааплодував.

А мінгер Пеперкорн узявся «до діла». Він підвівсь, випростав широкі груди, застебнув картатий сурдут поверх високої камізельки, — його сива голова мала просто королівський вигляд. Пеперкорн закликав жестом одну із «сестер-годівниць» — трапилася саме карлиця, — і хоча та була дуже заклопотана, тут-таки помітила, що її кличуть і, тримаючи в руках кавник та глечик з молоком, зупинилася біля його стільця. Вона також мимовільно посміхнулася до нього й підбадьорливо та шанобливо закивала великою головою з широким, підстаркуватим обличчям, заворожена поглядом його бляклих очей, що дивилися на неї з-під потужних зморшок чола, та його піднятою рукою, що зобразила маленький бубличок великим та вказівним пальцем, а три інших пальці стирчали догори з гострими, як списи, нігтями.

— Моя дитино, — сказав він, — добре. Дотепер усе добре. Ви така маленька — але що мені до того? Навпаки! Я оцінюю це, як певний позитив, дякую Богові за те, що ви така, як є, і що характерний для вас малий зріст... Ну, годі з тим! І від вас я також хочу одержати... щось таке маленьке, але характерне. Перш за все, як вас звати?

Посміхаючись, карлиця щось там пробурмотіла, потім сказала, що її звати Емеренцією.

— Чудово! — вигукнув Пеперкорн, відкинувшись на спинку стільця й простягши карлиці руку. Він вигукнув це таким тоном, ніби хотів сказати: «То чого вам ще треба! Адже все просто чудово!» — Моя дитино! — вів він далі дуже серйозним, навіть суворим тоном. — Це перевершує всі мої сподівання! Емеренція — й ви промовляєте це ім'я так скромно, проте це ім'я... та ще й у поєднанні з вашою зовнішністю... Словом, воно відкриває широкі можливості. Заслуговує на те, щоб бути йому вірним, укласти в нього всі свої почуття... щоб — у пестливій формі — ви, звичайно, розумієте мене, моя дитино, в пестливій формі кликати вас Ренція, хоча й Емхен звучало б ніжно, — наразі я рішуче зупиняюся на Емхен. Отже, Емхен, моя дитино, запам'ятай: трішки хліба, моє коханнячко! Стій! Зачекай! Щоб не було непорозуміння! Я бачу на твоєму доволі великому обличчі, що мені загрожує небезпека одержати хліб, Рецхен, але потрібен не печений хліб, нам його дають скільки завгодно і різного виду. Ні, дай мені очищеного, мій янголе! Божого хліба, прозорого хліба, в пестливій формі — хлібчика, саме для душевної втіхи. Не знаю, чи розумієте ви значення цього слова, — я запропонував би назвати його «хліб, щоб духовно підкріпитися», та тут можна наразитися на нову небезпеку, що це потрактують у дусі звичайнісінької легковажности... За-кінчено, Ренціє, закінчено й виключається. Ні, скорше в смислі нашого обов'язку та святих наших зобов'язань... Наприклад, хоч би й через обов'язок чести, що лежить на мені, — від щирого серця порадіти за твою характерну мініатюрність, з чаркою джину, люба! За радість, хотів я сказати. Поквапся, Емеренцхен. Швиденько принеси мені чарку!

— Чарку джину, чистого, — повторила карлиця, круто розвернулася й, бажаючи звільнитись тим часом від кавника й глечика з молоком, поставила їх на стіл Ганса Касторпа, поряд з його прибором, очевидно, щоб не заважати ними панові Пеперкорну. Потім побігла й нараз принесла все, що було замовлено. Та чарка була така повна, що «хлібчик» аж стікав через вінця на тарілку. Він взяв той «хлібчик» великим та підмізинним пальцем, підняв і подивився на світло.

— Отже, — заявив він, — Пітер Пеперкорн потішить себе чарочкою горілки. — Й він ковтнув оту дестильовану пшеницю. — Тепер, — вів він далі, — я дивлюся на вас збадьореним поглядом. — Він узяв руку пані Шоша, що лежала на скатертині, підніс до вуст і поклав на місце, причому його рука ще якийсь час лежала на ній.

Своєрідна, по-своєму значуща, хоча й незрозуміла особистість. Берґгофське товариство було надзвичайно заінтриговане. Говорили, що він недавно облишив колоніальні ґешефти й забрав звідти свій капітал. Розповідали про його розкішний будинок у Гаазі та про віллу в Шевенінґені. Пані Штер називала його «грошовим магнітом» (Магнатом! О жахливе створіння!) й посилалася на перлинове намисто, яке мадам Шоша після свого повернення одягала до вечірнього туалету; на думку Кароліни, воно навряд чи засвідчувало закавказьку галантність її чоловіка й, очевидно, походило зі «спільної каси». При цьому пані Штер підморгувала, киваючи головою в бік Ганса Касторпа та пародіюючи його імовірну засмученість, з удаваним сумом опускала кутики рота; хвороба та страждання не ошляхетнили її, вона використовувала його становище, щоб безцеремонно з нього познущатися. Та він не втрачав самовладання. Навіть досить дотепно виправив помилку, спричинену її невіглаством. Пані, напевне, обмовилася, зауважив він. Грошовий магнат. Але магніт — також непогано, адже Пеперкорн має багато притягальної сили. Коли вчителька Енгельгарт, невиразно почервонівши, криво посміхаючись і не дивлячись на нього, запитала, чи подобається йому новий пацієнт, Ганс Касторп відповів, успішно зберігаючи цілковитий спокій: мінгер Пеперкорн — видатна особистість, але трохи поблякла. Точність такого визначення свідчила про його об'єктивність та душевну рівновагу й спантеличила вчительку. Ну, а щодо Фердинанда Везаля та його єхидного натяку на непередбачувані обставини, в яких опинилася пані Шоша після повернення, то Ганс Касторп на ділі довів, що часом деякі погляди за своїм явним сенсом ні в чому не поступаються мовленому слову. «Нікчема!» — промовив його погляд, звернений до мангаймця, причому промовив настільки ясно, що не міг бути потлумачений жодним іншим чином. Везаль зрозумів і мовчки ковтнув образу, навіть кивнув, показавши свої зіпсовані зуби, але відтоді під час прогулянок з Нафтою, Сеттембріні та Ферґе вже не носив за Гансом Касторпом його пальта.

Ради бога, він і сам може нести своє пальто, так навіть краще, адже коли він часом і віддавав його, то лише через те, що хотів приділити увагу цьому нещасному. І все-таки ніхто не став би заперечувати, що ці зовсім непередбачувані обставини стали для Ганса Касторпа сильним ударом, звівши нанівець усю його душевну підготовку до побачення з предметом його пригоди в карнавальну ніч. Більше того, ці обставини зробили таку підготовку зайвою, що якраз було принизливим.

А він же збирався поводитись так делікатно, так розсудливо, був далекий від думки дозволити собі якусь гарячкову нетактовність. Він навіть не думав про те, щоб поїхати за Клавдією на станцію, — і яке щастя, що він вчасно обірвав цю думку! Та й взагалі було невідомо, чи захоче жінка, якій хвороба надавала таку свободу, визнати за факт фантастичні події однієї давньої ночі, ночі маскарадної, іншомовної, сновидної, — чи захоче вона, щоб про те взагалі ще згадувалося? Ні, жодної настирливости, жодних недолугих претензій! Якщо його ставлення до хворої з розкосими очима перейшло за межі європейської розсудливости та моральности, все-таки на людях слід було дотримуватися цілком цивілізованих форм спілкування й навіть удати деяку забудькуватість. Лицарський поклон від столу до столу — і поки що нічого більше. Принагідно ввічливо підійти та невимушено поцікавитися про те, як їй подорожувалося. А потім, можливо, колись відбудеться і справжнє побачення, як винагорода за те, що він так по-лицарськи проявив витримку.

Та всі ці тонкощі, як уже сказано, були зайвими, оскільки в нього відібрали добровільність зречення, а отже й заслуги тут не могло бути. Присутність мінгера Пеперкорна аж надто очевидно усувала можливість будь-якої тактики, яка б не спиралася на крайню стриманість. У вечір приїзду Ганс Касторп бачив зі свого балкона санаторні сани, що поволі їхали нагору; на козлах поряд із кучером був камердинер-малаєць, жовтий чоловічок у пальті з хутряним коміром і в циліндрі, а поряд з Клавдією, насунувши на очі капелюха, сидів незнайомець. Тої ночі Ганс Касторп майже не спав. А вранці без жодних труднощів дізнався прізвище пана, що супроводжував Клавдію і цим фактом так його збентежив; до того ж йому повідомили, що вони зайняли на другому поверсі найкращі кімнати, навіть розташовані поряд. Потім настала година першого сніданку, Ганс Касторп вчасно був на своєму місці і з трохи блідим обличчям чекав, коли нарешті грюкнуть скляні двері. Та цього не сталося. Клавдія ввійшла нечутно, оскільки за нею причинив двері мінгер Пеперкорн — кремезний, високочолий чоловік з гривою сивого волосся на великій голові, довгі пасма якого нагадували язики полум'я; він прямував за своєю супутницею, яка, витягши шию, звичною котячою ходою прокрадалася до свого столу. Так, це була вона, зовсім не змінилася! Всупереч задуманій тактиці, забувши про все на світі, Ганс Касторп обхопив її всю одним поглядом почервонілими від безсоння очима. То було її волосся, біляво-рудувате, без штучної завивки, а просто заплетене в косу й укладене навколо голови, її очі — «вогники степового вовка», обрис її потилиці, її губи, що здавалися повнішими, ніж насправді, завдяки виразним вилицям, які надавали щокам милу, ледь помітну запалість... «Клавдіє!» — промовив він подумки, затремтів та, відкинувши голову, поглянув на її нежданого супутника не без зухвало-насмішкуватого виклику щодо його величної появи, яка нагадувала маску, не без потайного потягу посміятися з його теперішнього права володіння, котре, коли пригадати певні факти з минулого, поставало в досить сумнівному світлі, справді, певні факти, а не лише щось таке туманне та невизначене, в стилі дилетантського малярства, що колись викликало в ньому тривогу... Також збереглася звичка пані Шоша перш, ніж сідати до столу, виструнчуватися перед залою, ніби вона представляється тутешній публіці; Пеперкорн зробив так само, як вона, попередньо пропустивши її наперед, і Клавдія мала змогу виконати свою звичну церемонію, а по тому сів порядз нею на кінці столу.

З лицарським поклоном від столу до столу нічого не вийшло. Погляд Клавдії, коли вона «представлялася», ковзнув по особі Ганса Касторпа та його сусідах за столом і заглибивсь у віддалені закутки зали; те саме повторилося і під час наступної зустрічі в їдальні; вже кілька разів, коли вони сиділи за столом, їхні погляди зустрічалися, часом пані Шоша навіть оберталась, та її мовби невидющий, байдужий погляд щораз лише торкався його погляду, тож лицарський уклін вийшов би геть не до місця. Ввечері, під час нетривалого спілкування пацієнтів, мандрована дружня пара розташовувалась у малому салоні: пані Шоша та Пеперкорн сиділи поряд на дивані, в колі своїх сусідів за столом, і мінгер, чиє величне, розпашіле обличчя особливо вирізнялося в обрамленні сивих пасом та борідки, допивав пляшку червоного вина, яку розпочав за вечерею. За вечерею та за обідом він обов'язково випивав одну, а то й півтори чи навіть дві пляшки, не кажучи вже про «хлібчик», з якого незмінно починався його перший сніданок. Ця королівська особа, очевидно, мала потребу «потішити» себе більше, ніж то було прийнято. Окрім того, неодноразово протягом дня тішив він себе надзвичайної міцности кавою, не лише вранці — він пив її з величезної чашки і вдень, — не після, а під час обіду разом з вином. Ганс Касторп чув не раз, як Пеперкорн запевняв, що те й те дуже помічне під час пропасниці й, окрім того, що приносить утіху, є вельми лікувальним, зокрема — коли маєш саме переміжну тропічну пропасницю, яка вже на другий день по приїзді на декілька годин прив'язала його до ліжка і до своєї кімнати. Надвірний радник визначив її, як квартану, оскільки напади щораз поверталися на четвертий день: спершу хворого трясло, потім починалася гарячка, потім тіло вкривалося рясним потом. Через те і селезінка була в нього збільшеною.

Vingt et un^[76]

Так минув певний час, — зо два тижні, за нашою оцінкою, десь три-чотири, адже довіряти уточненням та розрахункам Ганса Касторпа ми не можемо. Ці тижні прослизнули непоміченими, не спричинивши жодних змін, проте в нашого героя вони викликали вперте почуття незгоди, воно стало для нього вже звичним — почуття незгоди щодо непередбачуваних обставин, які примушували його до стриманости, що таким чином аж ніяк не було його заслугою; проти основної перепони, яка називала себе Пітер Пеперкорн, коли хотіла випити чарку горілки, проти присутности цієї по-королівськи величної, незрозумілої людини, яка справді «заважала» Гансові Касторпу в значно грубілій формі, ніж заважав у минулому пан Сеттембріні. Й ось між насуплених брів Ганса Касторпа залягли вперті, гнівливі зморшки, з-під яких його очі п'ять разів у день споглядали одну особу, що знову повернулася до «Берґгофа», причому він усе-таки тішився з того, що, принаймні, може споглядати її та відчувати зневагу до втіленого в її супутникові владного сьогодення, що ніяк не підозрювало, яка сумнівна тінь з минулого падає на це теперішнє.

Якось увечері, без особливої причини, як то часто буває в таких випадках, спілкування пацієнтів у вестибюлі та салонах проходило жвавіше, ніж завжди. Була музика, циганські пісні, що їх хвацько виконував на скрипці угорський студент, потім надвірний радник Беренс, який також зазирнув сюди на чверть години разом з доктором Кроковскі, запропонував комусь виконати на басових регістрах піаніно «Хор пілігримів», а сам, стоячи поряд з інструментом, уривчасто бив щіткою по струнах верхніх октав, пародійно імітуючи партію скрипки. Всі дуже сміялись, і під бучні аплодисменти надвірний радник залишив салон, поблажливо хитаючи головою, буцімто сам дивувався з власного бешкету. Та товариство не розходилося, далі звучала музика, правда, не викликаючи загальної уваги, дехто грав у доміно та бридж, інші розважались оптичними приладами або балакали, поділившись на групи. Серед тих, хто юрмивсь у вестибюлі та в музичній кімнаті, була й компанія «хорошого» російського столу. Мінгера Пеперкорна бачили то там, то там, його не можна було не бачити, його величне чоло здіймалося над оточенням, затіняло своєю королівською потугою та значущістю, і якщо спочатку людей приваблювали лише чутки про його багатство, то дуже швидко з'ясувалося, що притягує до нього сама його яскрава особистість; посміхаючись, люди обступали його, кивали йому, підбадьорюючи, захоплювалися ним. Він мовби причарував їх своїми бляклими очима та могутніми зморшками на чолі, тримав у постійній напрузі виразністю відпрацьованих жестів своїх рук з довгими нігтями, причому ніхто не відчував жодного розчарування від того, що слова, які слідували за цими жестами, були недоладними, нечіткими і фактично безглуздими.

Якщо за цих обставин ми шукатимемо Ганса Касторпа, то знайдемо його в читальні, в тій самій кімнаті, де колись (оце «колись» звучить доволі туманно; оповідач, герой та читач уже не зовсім ясно собі уявляють, коли саме) йому були довірені дуже важливі таємниці стосовно тих заходів, які мають сприяти поступові людства. Тут було тихіше; лише кілька людей поділяли з ним його усамітнення. Хтось писав під підвісною лампою за подвійним письмовим столом. Пані з двома пенсне на носі сиділа перед бібліотечною шафою та гортала ілюстроване видання. Ганс Касторп прилаштувався біля дверей, прочинених до музичної кімнати, спиною до портьєри, в кріслі, що якраз там випадково стояло, — то було оббите плюшем крісло в ренесансному стилі, — якщо вже хтось хоче його собі уявити, — з високою, прямою спинкою без билець. Хоча Ганс Касторп тримав газету так, як її тримають під час читання, але він не читав, — схиливши голову набік, прислухався до уривків просоченої розмовами музики, що долинала з салону, причому його насуплені брови вказували на те, що і цю музику слухає він неуважно, а його думки скеровано на зовсім немузичний шлях, тернистий шлях розчарування через певні обставини, адже наш герой, узявши на себе тягар тривалого чекання, змушений був визнати, що коли цьому чеканню настав кінець, сам він пошився у дурні, саме тому його думки обрали почуття впертої незгоди, від якого було недалеко до рішення кинути газету на це незручне крісло, що випадково трапилося йому, вийти в двері, що ведуть до вестибюлю і, оскільки вечір зіпсовано, змінити товариство хворих на морозяну самотність лоджії разом із «Марією Манчіні».

— А де ваш брат, месьє? — запитав позад нього, над самою його головою, чийсь голос. Для Ганса Касторпа то був чарівний голос, наче створений для того, щоб своєю солодкаво-терпкою приглушеністю приносити йому надзвичайну насолоду, насолоду, доведену до свого найвищого ступеня, — то був голос, що колись давно промовив: «Будь ласка. Але дивись, не зламай», — владний голос, голос долі; і якщо він не помиляється, той самий голос запитував його тепер про Йоахима.

Він повільно опустив газету і трохи підвів обличчя, так що його голова опинилася над спинкою крісла й він сперся на її край самим лише тім'ям. Навіть на мить заплющив очі, але тут-таки знову розплющив і спрямував свій погляд кудись угору та навкіс, туди, звідкіля долинав той голос. Бідолаха, вираз його обличчя нагадував ніби якогось ясновидця чи сомнамбулу. Він хотів, аби вона запитала ще раз, але цього не трапилось. Тому навіть не був певним, чи вона ще досі стоїть за його кріслом, коли після тривалої паузи, з дивним запізненням, тихо відповів:

— Він помер. Повернувся на рівнину заради служби й помер.

Ганс Касторп сам звернув увагу, що слово «помер» було першим значущим словом, яке прозвучало між ними. Так само звернув він увагу на те, що вона, не знаючи достатньо його мови та бажаючи висловити співчуття, вибирає надто легковажні вислови; далі стоячи позаду над ним, вона сказала:

— Шкода! Як шкода. Зовсім помер і похований? І давно?

— Не дуже давно. Його мати забрала тіло на батьківщину. Він запустив був бороду, як на війні. На його честь над могилою дали три залпи.

— І це він заслужив. Він був дуже хоробрим. Значно хоробрішим, ніж інші, деякі інші...

— Так, він був хоробрим. Радаман постійно докоряв йому за його надмірне завзяття. Але тіло схотіло інакше. Rebellio camis, як то називають єзуїти. Він завжди був спрямований на тілесне, в достойному розумінні. Проте його тіло дозволило проникнути в себе недостойному началу і зрадило його надмірне завзяття. Та, зрештою, більш морально — втратити себе і навіть загинути, ніж себе зберегти.

— Я бачу, що ви й далі філософствуєте від нічого робити. Радамант? Хто це?

— Беренс. Його так Сеттембріні називає.

— А, Сеттембріні, знаю. Отой італієць... Я його не любила. Людяности йому бракувало. (Голос промовив слово «людяности» повільно й мрійливо, розтягуючи в ньому звук «ю»). Він дивився на всіх звисока (вона зробила наголос на третьому складі). Його вже тут немає? Я дурна. Я не знаю, що таке Радамант.

— Щось гуманістичне. А Сеттембріні переїхав. За цей час ми постійно заводили філософські дискусії, він, я та Нафта.

— А хто такий Нафта?

— Його супротивник.

— Раз він супротивник, я хотіла б з ним познайомитись. Але хіба я не казала, що ваш брат помре, якщо спробує стати на рівнині солдатом?

— Так, ти знала наперед.

— Що це ви собі дозволяєте?

Запанувала тривала мовчанка. Він не хотів відступати. Він чекав, притулившись потилицею до спинки крісла, і дивився поперед себе очима провидця, чекаючи, коли знову залунає її голос, і цього разу був непевний, чи вона ще стоїть позаду нього, побоюючись, що вривчаста музика із салону могла заглушити її кроки, що віддалятимуться. Нарешті голос таки зазвучав знову:

— Але месьє навіть не поїхав на похорон брата?

Він відповів:

— Ні, я тут з ним попрощався, перед тим, як закрили труну, він вже почав посміхатися. Ти собі уявити не можеш, яке холодне було в нього чоло.

— І знову! Хіба так можна звертатися до малознайомої дами?

— То що, я маю говорити по-гуманістичному, а не по-людськи?

(Мимовільно та якось сонно він розтяг це слово, мов людина, що, випроставшись, позіхає).

— Quelle blague!^[77] Ви ввесь час жили тут?

— Так. Я чекав.

— Чого?

— Тебе.

Над його головою пролунав сміх, і, сміючись, вона промовила:

— Дурник. Мене! Тебе просто не відпустили.

— Неправда, Беренс одного разу мене відпускав, він був розлючений. Та все-таки то був би самовільний від'їзд. Адже окрім старих рубців з минулого, з моїх шкільних років, ти ж знаєш, у мене є нове місце, яке знайшов Беренс, від нього і температура.

— Ще досі температура?

— Так, ще трохи є. Майже ввесь час. Іноді переміжно з нормальною. Але в мене не переміжна пропасниця.

— Des allusions?^[78]

Він змовчав. Брови над його очима провидця насупилися. За якийсь час він запитав:

— А де ти була?

Рука вдарила по спинці крісла.

— Mais c'est un sauvage!^[79] Де я була? Скрізь. У Москві (Голос промовив «Мааскві», з такою самою лінивою протяжністю, як і «людяність»), у Баку, на водах у Німеччині, в Іспанії.

— О, в Іспанії. І як там було?

— Так собі. Мандрувати там погано. Люди — наполовину маври. Кастилія дуже пустельна, закостеніла. Кремль гарніший за той замок чи монастир, там біля підніжжя гір...

— Ескуріал.

— Так, замок Філіппа. Якийсь нелюдяний замок. Мені значно більше сподобався каталанський народний танець, сардана, під волинку. Я разом з ними танцювала. Всі беруться за руки й ведуть танець колом. Вся площа танцює, c'est charmant^[80]. Це дуже по-людськи. Я придбала собі синю шапочку, її носять там усі чоловіки та хлопчики з народу, подібна на феску, називається бойна. Я одягаю її під час лежання і взагалі. Месьє вирішить, чи вона мені пасує.

— Який месьє?

— Та оцей, у кріслі.

— Я думав: мінгер Пеперкорн.

— Він вже вирішив. Каже, що вона пасує мені просто чарівно.

— Він це сказав? Доказав до кінця. Договорив фразу до кінця, так що можна було все зрозуміти?

— Ой, у нас, напевне, поганий настрій. Нам хочеться бути злим, єхидним. Ми намагаємось познущатися з людей, які значно великодушніші, людяніші, ніж ми самі з іншими... avec son ami bavard de la Méditerranee, son maotre grand parleur^[81]... Але я не дозволю, щоб моїх друзів...

— Ти ще маєш мій внутрішній портрет? — печально перебив він її.

Вона розсміялася.

— Треба буде пошукати.

— А твій я ношу ось тут. Крім того, в мене на комоді стоїть маленький мольберт, я на ніч ставлю його туди і...

Ганс Касторп не договорив. Перед ним виріс Пеперкорн. Шукаючи свою супутницю, він зайшов через двері, завішані портьєрою, і тепер стояв перед кріслом того, хто сидів до неї спиною і з ким вона балакала, — не стояв, а височів і, до того ж, просто перед ногами Ганса Касторпа, і той, незважаючи на свій сомнамбулічний стан, зразу второпав, що належиться підвестись; він спробував стати на ноги між обома, але то було нелегко, тож він ковзнув із сидіння боком, унаслідок чого дійові особи цієї сцени утворили трикутник з кріслом посередині.

Пані Шоша виконала вимогу вихованого Заходу і відрекомендувала «панів» одного одному. Старий знайомий, сказала вона про Ганса Касторпа, ще з тих часів, коли вона була тут минулого разу. Присутність пана Пеперкорна не потребувала жодних пояснень. Вона назвала його, і голландець з-під своїх, мов у ідола, задумливо-заглиблених арабесок на чолі та скронях спрямував погляд бляклих очей на хлопця, простяг йому широку всіяну ластовинням руку, «Капітанська рука, якби не списоподібні нігті», — подумав Ганс Касторп. Уперше опинився він під безпосереднім упливом потужної особистости Пеперкорна (за його присутности завжди спадало на думку це слово «особистість», і людина нараз починала розуміти, що воно таке — особистість; більше того — пересвідчувалася, що особистість не може навіть мати іншого вигляду), й Ганс Касторп, у своєму тендітному віці, почувався ніби придавленим вагою цих кремезних, багрянолицих, сивочолих шістдесяти років Пеперкорна, зі страдницьки роздертим ротом та гострою борідкою, довгою та вузькою, що спадала на глуху, мов у пастора, камізельку. Зрештою, Пеперкорн був просто втіленою ґречністю.

— Мій пане... — сказав він, — ...надзвичайно. Ні, дозвольте мені — надзвичайно! Сьогодні ввечері я знайомлюся з вами, знайомлюся з хлопцем, що викликає довіру. Я роблю це цілком свідомо, мій пане, від щирого серця. Мій пане, ви подобаєтесь мені; я — ласкаво прошу! Закінчено. Ви мені сподобались.

Тут нічого було заперечувати. Відпрацьовані жести голландця були надто категоричні. Ганс Касторп припався йому до вподоби. Й Пеперкорн зробив з цього відповідні висновки, які висловив у формі натяків, що вустами його супутниці були доповнені необхідними та зрозумілими заувагами.

— Моя дитино, — сказав він, — ...усе добре. А що якби... Прошу мене правильно зрозуміти. Життя коротке, й наші можливості користуватися тим, що воно нам пропонує... Це факт, дитино моя. Закон. Непорушний. Словом, моя дитино, словом, коротше кажучи... — Він застиг, зробивши виразний закличний жест, ніби кажучи, що знімає з себе будь-яку відповідальність, якщо, незважаючи на його вказівки, відбудеться капітальна помилка.

Та, очевидно, пані Шоша вже звикла розуміти з півслова спрямованість його бажань. Вона сказала:

— Чому б і ні. Можна було б ще побути трохи разом, пограти в якусь гру чи розпити пляшку вина. Чого ж ви стоїте? — звернулася вона до Ганса Касторпа. — Проявіть активність! Не будемо ж ми сидіти втрьох, потрібна компанія. Хто ще залишився в салоні? Гукайте всіх, кого знайдете. Приведіть декількох друзів з балконів. А ми від нашого столу запросимо доктора Тін Фу.

Пеперкорн потер руки.

— Абсолютно, — сказав він. — Прекрасно. Чудово. Покваптесь, юний друже! Слухайтесь! Нехай збереться гурт. Ми будемо грати, їсти й пити. І відчуємо, що ми... Абсолютно, юний друже!

Ганс Касторп піднявся ліфтом на третій поверх. Він постукав до А. К. Ферґе, а той, зі свого боку, витяг із шезлонгів Фердинанда Везаля та пана Альбіна, що лежали у нижньому павільйоні. Прокурора Параванта та пані Маґнус застали ще у вестибюлі, а пані Штер та Клеефельд — у салоні. Й ось під середньою люстрою розгорнули великий картярський стіл, до нього підсунули стільці та столики для закусок. Мінгер вітав кожного, хто приєднувався до його компанії, люб'язним поглядом бляклих очей з-під уважно здійнятих арабесок на чолі. Навколо столу розсілося дванадцятеро, Ганс Касторп опинився поміж величним господарем та Клавдією Шоша; на стіл поклали карти й фішки, оскільки було вирішено разом зіграти декілька партій в vingt et un, і Пеперкорн, з притаманним йому значущим виглядом, замовив у карлиці вина, білого шаблі 1906 року, для початку три пляшки, і до цього солодощів, сушених фруктів, конфет, — усього, що знайдеться. Потираючи руки, він вітав появу різних смакот і намагався навіть висловити свої відчуття окремими фразами, які багатозначно обривав, і ці відчуття йому вдалося дуже доладно висловити, оскільки за нього говорила вся його неабияка особистість. Спершу він поклав обидві руки на руки своїх сусідів, а потім, піднявши вказівний палець зі списоподібним нігтем, закликав виявити найвищу увагу, — тут-таки запанувала тиша, — й до дивовижного золотавого кольору вина у високих келихах, і до цукру, що виступав на ягодах винограду «малаґа», й до особливого сорту маленьких солоних крендельків, посипаних маком, які назвав божественними, причому будь-яке заперечення, яке йому могли зробити проти такого сміливого визначення, придушував категоричним, відпрацьованим жестом. Він став першим тримати банк; та незабаром поступився панові Альбіну, адже, якщо гості правильно його зрозуміли, обов'язки банкуючого перешкоджали йому насолоджуватися всіма обставинами цього вечора.

Було видно, що азартна гра — то для нього справа другорядна, — та й гра була, на його думку, дріб'язковою: найменшою ставкою, за його пропозицією, оголосили п'ятьдесят сантимів, та для більшости учасників то було аж забагато; прокурор Паравант та пані Штер то червоніли, то блідли, причому остання особливо звивалася в муках, коли перед нею постало питання, чи брати ще з прикупу при вісімнадцяти. Вона дзвінко зойкала, коли пан Альбін звичним, стриманим жестом скидав їй таку карту, де кількість очок зводила нанівець усі її відчайдушні заміри, а Пеперкорн від душі сміявся.

— Зойкайте, зойкайте, пані! — казав він. — Ваш зойк звучить так пронизливо й життєствердно, він іде з самої глибини... Тож пийте, порадуйте ще раз свою душу до нових... — І він налив їй, налив своїм сусідам і собі, замовив ще три пляшки, цокнувся з Везалем та з пані Маґнус, що здавалася занепалою духом, оскільки він думав, що вони найбільше потребують підбадьорення. Обличчя швидко розпашілися від воістину чудодійного вина, — за винятком доктора Тін Фу, шкіра якого залишалася незмінно жовтою, й на цьому тлі особливо вирізнялися його гагатово-вузькі очиці, скошені, як у пацюка; беззвучно хихикаючи, він робив дуже високі ставки, і йому безбожно щастило. Інші також не відставали. Прокурор Паравант вирішив кинути виклик долі та із затуманеним поглядом поставив десять франків на початкову карту, яка зовсім не обіцяла великого успіху, а потім, з побілілим обличчям, перекупив і взяв подвійний виграш, оскільки пан Альбін, даремно сподіваючись на одержаного туза, подвоїв ставки. То були потрясіння, які поширювалися не лише на тих, кого стосувались безпосередньо. Їх поділяли всі присутні, і навіть пан Альбін, хоча холодною обачливістю міг суперничати з будь-яким круп'є із Монте-Карло, де, за його словами, раніше був завсідником, тож навіть він не дуже міг дати раду своїм почуттям. Ганс Касторп також грав по-великому; так само й Клеефельд та пані Шоша. Далі перейшли до «турів», грали в «залізницю», в штос, у небезпечний «диферанс». Вигуки радости та відчаю, напади люті та істеричного сміху, які спричиняло в гравців бешкетливе везіння, що грало їм по нервах, були непідробними та щирими, не інакше звучали б вони під час перипетій самого життя.

Проте не лише вино та гра, значною мірою навіть не вони створили в присутніх те особливе піднесення: ці палаючі обличчя, цей зблиск розширених очей, те, що можна було б назвати особливою напруженістю невеликого товариства, що ніби затамувало подих, його мало не болюча зосередженість на теперішньому моменті. Все це скорше пояснювалось присутністю владної натури, яскравої особистости, пояснювалося впливом мінгера Пеперкорна, адже він тримав у своїй, такій багатій на жести руці всі важелі правління і своїм урочистим обличчям, бляклим поглядом та монументальними зморшками на лобі, своєю мовою та виразною пантомімою змушував усіх підкорятися велінням даної години. Що він казав? Щось зовсім недоладне, і то більш недоладне, що більше він пив. Та люди ловили кожне його слово, здивовано звівши брови, посміхаючись та киваючи, дивилися на його вказівний та великий пальці, які він поєднував бубличком, ніби щось уточнюючи, на інші пальці, що стирчали ніби націлені списи, на його королівський вираз обличчя з красномовною грою міміки, і, не чинячи спротиву, переймалися захопленням, що значно переважало ту відданість, на яку всі вважали себе здатними. Ця відданість настільки захоплювала їх, що деякі вже були не в змозі стримувати почуття. Пані Маґнус навіть почулася зле. Вона була готова знепритомніти, проте вперто не бажала повернутися до своєї кімнати і задовольнилася тим, що прилягла на шезлонг, їй зразу освіжили чоло мокрою серветкою, і вона, трохи перепочивши, знову приєдналася до товариства.

Пеперкорн вирішив, що причиною її нездужання було те, що вона недостатньо поїла. Тож він висловив цю думку, багатозначно перериваючи фрази та здійнявши вгору вказівного пальця. Треба попоїсти, добренько попоїсти, щоб відповідати вимогам життя, пояснив він і замовив для всього гурту трохи їдла, щоб підкріпитися. Тут-таки з'явилися закуски, нарізане холодне м'ясо, язик, гусяча грудинка, печеня, ковбаса та шинка — повні вщерть тарілі із ситними смакотами, прикрашені кульками масла, редискою та петрушкою, через що вони нагадували пишні клумби. Та хоча присутні, незважаючи на недавню, як завжди ситу вечерю, про ситність якої не варто вже й згадувати, радо накинулися на їжу, мінгер Пеперкорн, з'ївши два-три шматки, оголосив, що все це «дурня», та ще й з таким гнівом, який вказував на небезпечну непередбачуваність, що крилася в його владній натурі. Він просто оскаженів, коли хтось ризикнув узяти закуску під захист; його масивне обличчя набрякло кров'ю, голландець гримнув кулаком по столі й заявив, що все це проклята халтура, після чого гості розгублено замовкли, адже врешті пригощав таки він, він був господарем і мав право оцінювати свої дари.

Врешті, хоч і важко було пояснити цей вибух незрозумілого гніву, він надзвичайно пасував до мінгера Пеперкорна, і Ганс Касторп не міг цього не визнати. Гнів аніскільки не спотворював господаря, не применшував і через свою незрозумілість, яку ніхто навіть потай не наважувався пов'язати з кількістю випитого вина, викликав настільки величне, королівське враження, що всі вже геть знітились і не наважувалися взяти ані шматочка м'яса. Заспокоїла свого супутника пані Шоша. Вона погладила його капітанську руку, що після удару кулаком лежала на столі, і скрадливо зауважила, що можна замовити і щось інше, якусь гарячу страву, якщо він хоче і якщо ще можна домовитися з кухарем.

— Моя дитино, — відповів він, — добре. — І сповнений гідности, без жодних зусиль перейшов від люті до спокою та поцілував Клавдії руку. Він забажав, щоб подали для нього й для всіх омлет, сказав: «Для всіх смачний омлет із зіллям, щоб були сили відповідати вимогам життя». Й послав на кухню разом із замовленням купюру на сто франків, щоб заохотити персонал, який уже збирався закінчувати роботу.

Добрий гумор знову повернувся до Пеперкорна, коли занесли кілька таць з омлетом, канарково-жовтим, посиланим зіллям, від якого ширився ніжний теплуватий запах яєць та масла. Всі зразу взялися за страву, й Пеперкорн також, який ще й спостерігав, як його гості насолоджуються їжею. Уривчастими словами та наполегливими виразними жестами він мовби примушував кожного оцінити достойно і навіть з великою увагою ці божі дари. Потім на все товариство він замовив голландського джину і змусив усіх випити просто-таки з благоговінням прозору вологу, від якої пахло здоровим духом жита з легким домішком ялівцю.

Ганс Касторп закурив. Пані Шоша також взялася за сигарети з мундштуком, які дістала з портсигара, для зручност вона поклала його перед собою — то була російська лакована шкатулка із зображенням баскої трійки; Пеперкорн не заперечував, що сусіди цим забавляються, хоча сам ніколи не курив. Наскільки можна було його зрозуміти, він уживання тютюну вважав одним із надто витончених задоволень, які позбавляють величности скромні й прості дари та вимоги життя і не дають нашим почуттям з належною силою на них відгукнутися.

— Юначе, — звернувся він до Ганса Касторпа й ніби прикував його до місця поглядом своїх бляклих очей та відпрацьованим жестом. Юначе... Просте! Священне! Добре, ви мене розумієте. Пляшка вина, паруючий омлет, чарка пшеничної, — спершу насолодимося сповна всім оцим, перш ніж... абсолютно, мій пане. Закінчено. Я знав людей — чоловіків і жінок — любителів кокаїну, гашишу, морфію, — і ось, любий друже, — добре, милий друже! Чудово! Нехай! Не будемо судити та засуджувати. Але перед тим, що має передувати, простим, великим, божою ласкою первинним, ці люди були цілком... Ясно, мій друже. Закінчено. Засуджені. Відкинуті. Вони цьому простому всім зобов'язані, заборгували перед ним! Байдуже, як вас звати, хлопче... Добре, я знав, але знову забув... Не в кокаїні, не в опіумі, не в порокові як такому полягає порочність. Гріх, який не можна пробачити, полягає в тому...

Він замовк. Повернувшись до сусіда, тихо застиг у потужному, виразному мовчанні, кремезний та широкий, стояв він, здійнявши вказівного пальця, розтуливши нерівно роздертий рот, з оголеною та червоною, ледь порізаною під час гоління верхньою губою, напружено здибивши важкі зморшки лисого лоба в полум'ї сивих пасом волосся та розширивши маленькі бляклі очиці, і в них Ганс Касторп раптом побачив спалах розпачливого страху перед злочином, перед великим гріхом, перед непростимою поразкою, на яку натякав голландець; тепер він мовчки, з усією чаруючою силою натури володаря, що не проявила себе, наказував усім усвідомити той грізний жах... Справжній жах, подумав Ганс Касторп, цілком об'єктивної природи, але в ньому ще є щось особисте, що стосується його самого, цього королівського мужа, — отже таки страх, але не дрібний та мізерний, у цих очах на мить спалахнув якийсь панічний жах; проте за своєю природою Ганс Касторп був настільки схильний до поштивости, що, незважаючи на всі підстави до ворожих почуттів щодо величного супутника пані Шоша, це спостереження не могло не потрясти його.

Він потупив очі й кивнув, бажаючи зробити величному сусідові приємність від усвідомлення, що його зрозуміли.

— Очевидно, ваша правда, — сказав він. — Можливо, це справді гріх та ознака неповноцінности — віддаватися різним витонченим насолодам, спершу не віддавши данину простим благам життя, які є такими величними та святими. Якщо я не помилився, саме такою є ваша думка, мінгере Пеперкорн, і хоча я сам про це ще ніколи не думав, але тепер, коли ви так висловились, я за власним переконанням готовий з вами погодитися. Зрештою, простим та здоровим життєвим благам рідко віддають належне, хоча вони того заслуговують. Більшість людей для цього, безперечно, надто інертні та неуважні, надто безвідповідальні та душевно зношені, щоб їх оцінити; все так, напевне, і є.

Володар був дуже задоволений.

— Юначе, — відповів він, — чудово. Дозвольте мені... Більше ні слова. Я вас прошу цокнутися зі мною та випити до дна, на брудершафт. Це ще не означає, що я пропоную вам перейти на братське «ти» — я вже хотів, але таки стримався, гадаючи, що то було би передчасно. Цілком можливо, що в зовсім недалекому майбутньому я вам і... Будьте певні! Та якщо ви бажаєте й наполягаєте на тому, щоб ми негайно...

Ганс Касторп жестом висловив свою згоду із запропонованою Пеперкорном відстрочкою.

— Добре, мій хлопче. Добре, товаришу. Неповноцінність — то добре. Добре й страшно. Безвідповідальність — дуже добре. Блага — то не добре! Вимоги! Священні жіночі вимоги життя до чоловічої чести та сили...

Нараз Ганс Касторп змушений був визнати, що Пеперкорн страшенно захмелів. Але навіть сп'яніння не здавалося в ньому чимось ницим та безсоромним, у цьому стані він не втрачав гідности, навпаки, його велична натура видавалася ще грандіознішою, викликаючи побожний трепет. Адже й сам Бахус, думав Ганс Касторп, п'яним спирався на своїх захоплених прихильників, анітрохи не втрачаючи при цьому своєї божественности, адже вся річ у тому, хто є п'яним, велика особистість чи якась нікчема. Ганс Касторп намагався ні на йоту не втратити повагу до величної особистости супутника пані Шоша, відпрацьовані жести якого ставали все млявішими, а язик почав уже заплітатися.

— Побратиме, — сказав Пеперкорн, у невимушенім та гордім захмелінні відкинувшись назад своїм потужним тілом, поклавши руку на стіл та стиха постукуючи по ньому млявим кулаком... — Незабаром, зовсім незабаром, хоча розсудливість поки що... добре. Зроблено. Життя, юний друже, це жінка, розпростерта жінка, пишно здимаються її груди, мовби два близнюки, м'яко закруглюється живіт поміж опуклих стегон, в неї тонкі руки, пружні литки та напівзаплющені очі, і вона з чарівним, зухвалим викликом вимагає від нас надзвичайної наполегливости та напруження всіх сил нашого чоловічого бажання, яке може здобути перемогу, а може зганьбитися, — зганьбитись, ви розумієте мене, юний друже, розумієте, що це означає? Поразка почуття перед життям, ось де неповноцінність, для якої не може бути ні пощади, ні співчуття, ні жодної пошани, навпаки, її безпощадно відкидають і висміюють. І тоді закінчено, юначе, закінчено й забуто... Сором та безчестя — то надто слабкі слова для такого банкрутства та провалу, для такої жахливої ганьби. То вже фінал, пекельний відчай, кінець світу...

Під час своєї тиради голландець дедалі більше відкидав назад своє могутнє тіло, а королівське чоло чимраз нижче схилялося до грудей, наче він хотів заснути. Та з останнім словом він замахнувся млявим кулаком і впустив його на стіл з такою силою, що тендітний Ганс Касторп, чиї нерви і так були в напрузі від вина, гри та незвичности всіх обставин цього вечора, здригнувся й із шанобливим острахом поглянув на могутнього господаря. «Кінець світу!» Як пасував до нього цей вислів! Ганс Касторп не міг пригадати, щоб хтось колись уживав при ньому ці слова — хіба на уроках закону Божого; й то було невипадково, гадав він собі, адже кому з відомих йому людей найбільше личили такі громові слова, хто мав відповідний формат для того, — якщо вже серйозно ставити це запитання? Принагідно міг би їх промовити куций Нафта; та це звучало б як узурпація й пародія, тоді як в устах Пеперкорна ці громові слова прозвучали з усією грізною потужністю апокаліптичних сурм, словом, набули біблійної величі. «Боже мій, оце так особистість! — усоте вигукував сам собі Ганс Касторп. — Нарешті я зіткнувся з винятковою людиною, та ще й супутником Клавдії!» Також сильно захмелівши, він вертів однією рукою свою чарку, другу запхнув до кишені та примружив одне око, щоб захистити його від диму цигарки, яку тримав у кутику рота. Й хіба не личило йому мовчати, після того як людина з покликанням промовила свої громові слова? До чого тут його кволий голос? Та привчений до дискусій своїми демократичними вихователями — обидва були за натурою демократами, хоча один з них і заперечував проти такого визначення, — Ганс Касторп таки піддався на спокусу й узявсь розвивати одну зі своїх щиросердих тез.

— Ваші зауваження, мінгере Пеперкорн (що за вислів: «зауваження»? «Зауваження» щодо кінця світу?), змушують ще раз скерувати свої думки на те, що ми визначили стосовно порочности, а саме, що порок є зневагою до найпростіших, як ви влучно висловилися, — до священних, або, як би то мені хотілося сказати, до класичних дарів життя, до дарів життя, так би мовити, великого формату, та надання переваги дарам пізнішим, вигаданим, витонченим, котрим «віддаються», як висловивсь один з нас, тоді як великим дарам життя «присвячують себе», їх «прославляють». Але тут, мені здається, приховане й виправдання — перепрошую, я за натурою маю схильність виправдовувати, хоча, коли виправдовуєш, то про жодний великий формат мова вже не йде, я це ясно усвідомлюю, саме в цьому і полягає виправдання пороку й саме настільки, наскільки джерелом пороку є неповноцінність, як ми її назвали. Про жахи неповноцінности ви сказали речі настільки широкоформатні, що я прямо цим уражений. Та мені здається, порочна людина все-таки є досить вразливою стосовно цих жахів, вона цілком їх визнає, адже безсилля її почуттів щодо класичних дарів життя якраз і підштовхує її до пороку, й тут немає образи життя чи, можливо, це може виявитися, навпаки, як прославляння цих дарів, оскільки будь-яка витонченість пов'язана з хмелем та збудженням, тобто зі stimulantia^[82], вона слугує для підвищення сили наших почуттів, ми бачимо, що й тут мета й сенс, — усе-таки саме життя, любов до почуттів, прагнення неповноцінного до почуття... Я маю на увазі...

Що він меле? Хіба не досить було тієї демократичної зухвалости, яку він собі дозволив, коли сказав «один з нас», ставлячи на один щабель таку могутню особистість і себе. Може, набрався сміливости з минулих часів, які кидали на теперішні права володіння трохи сумнівну тінь? Чи, може, настільки знахабнів, що вважає за необхідне взятися за цілком безпардонний аналіз порочности? Цікаво, як він з цього виплутається, адже було ясно, що збудив якісь грізні сили.

Під час тиради гостя мінгер Пеперкорн залишався сидіти з відкинутими плечима та головою, похиленою на груди, й попервах здавалося, що слова Ганса Касторпа навряд чи проникають до його свідомости. Та поступово, що більше хлопець збивався, голландець усе більше відривався від спинки стільця, випростувався все вище й вище, аж поки став на повний зріст, його величне чоло стало буряковим, арабески на ньому зсунулися догори й напружилися, бляклі очиці розширилися, в них чигала загроза. Що в ньому визрівало? Напевне, такий спалах гніву, в порівнянні з яким попередній здавався лише проявом легкого незадоволення. Нижньою губою мінгер люто вперся у верхню, так що кутики рота опустились, а підборіддя вирівнялося, й повільно став здіймати вгору праву руку, що лежала на столі, — спершу до рівня голови, потім вище, стиснувши цю руку в кулак, замахуючись для колосального, нищівного удару, яким він збирався змести демократичного базікала; той же перелякався, й хоча був захоплений видовищем королівського гніву, що розгорталося перед ним, та лиш із великим зусиллям тамував свій страх і бажання дати дьору. З поквапливою завбачливістю Ганс Касторп сказав:

— Звичайно, я трохи невдало висловився. Все це справа формату й тільки. Те, що має справжній формат, не назвеш порочним. Порок ніколи не має формату. Та й витонченості тут ні до чого. Проте людський потяг до почуттів споконвіку наділений певним допоміжним засобом, який п'янить і заохочує, той засіб сам належить до класичних дарів життя, йому, так би мовити, притаманні простота й святість, а тому в ньому самому й немає схильности до пороку, цей допоміжний засіб великого формату — вино, божий дар людству, як стверджували ще древні гуманістичні народи, філантропічний винахід певного бога, з яким, дозвольте мені це зауваження, пов'язаний навіть розвиток цивілізації. Адже ми знаємо, що завдяки мистецтву вирощувати та чавити виноград люди перестали бути варварами, набули культурних звичаїв, і дотепер народи, в чиїх країнах росте виноград, уважаються й самі себе вважають культурнішими за тих, хто не знає виноробства, ну, хоча б кімерійці, і це, безперечно, заслуговує на увагу, оскільки свідчить про те, що культура зовсім не є справою розуму та ясно вираженої тверезости думки, вона, скорше, пов'язана із захопленням, з хмелем та підсолодженістю почуттів; хіба — дозвольте мені зухвале питання — у вас інша думка з цього приводу?

Хитрун цей Ганс Касторп, або, як висловився з письменницькою безпосередністю Сеттембріні, «лукавець». Необережний і навіть зухвалий у спілкуванні зі значними особистостями, а, разом з тим, такий, що вміє хвацько виплутатися з халепи. Потрапивши в небезпечну ситуацію, він, по-перше, зімпровізував чудову промову на захист пияцтва, а потім, ніби проходом, звернув на культуру, — правду кажучи, в первісно-загрозливій позі мінгера Пеперкорна вона не дуже відчувалась, — і, нарешті, він змусив ослабити напругу цієї пози і зробити її недоречною, поставивши велично завмерлому голландцю запитання, на яке неможливо було відповідати із занесеним кулаком. Тож мінгер справді пом'якшав у своєму допотопному гніві, повільно опустив руку на стіл, кров одійшла від його голови. «Твоє щастя!» — ніби промовляв вираз його обличчя, в якому читалася лише умовна й уже забута розгніваність; гроза минула, а тут ще втрутилася пані Шоша, вказуючи своєму супутникові, що веселий настрій у товариства падає.

— Любий друже, ви забуваєте про своїх гостей, — сказала вона французькою. — Ви займаєтесь виключно своїм сусідом, з яким, безперечно, маєте з'ясувати якісь важливі проблеми. Але тим часом гра майже припинилась, і, боюся, що гості занудьгували. Може, ми закриємо цей вечір?

Пеперкорн тут-таки повернувся до товариства за столом. Клавдія мала рацію: деморалізація, байдужість, отупіння вже охопили гостей, і вони пустували, як школярі без нагляду вчителя. Дехто вже дрімав.

— Панове, — вигукнув Пеперкорн, здійнявши вказівний палець, і той палець, гострий як спис, видавався занесеною шаблею чи якимось прапором, цей рух здавався закликом ватажка «За мною, хто не боягуз!», яким він зупиняє своїх людей, що вже були готові до втечі. І справді, вплив його особистости негайно подіяв: товариство збадьорилося й пожвавішало. Гості зібралися з силами, розкислі обличчя знову ніби підтягайсь, усі закивали, запосміхалися, дивлячись на бляклі очі могутнього господаря, над яким здіймалося чоло з прямими ідольськими зморшками. Він знову ніби всіх приворожив, знову примусив служити йому, великим та вказівним пальцями зобразивши маленький бублик і решту пальців з гострими списами нігтів піднявши догори. Він простер свою капітанську руку, ніби хотів когось застерегти чи відсторонити, і його страдницьки роздертий рот промовив слова, уривчасті та плутані, які завдяки авторитетові його особистости чинили на людей нездоланний вплив.

— Панове... Добре. Плоть, панове, з нею тепер... покінчено. Ні... дозвольте мені... «слабка», як сказано в Святому Письмі, тобто схильна, готова підкоритися вимогам... Та я апелюю до вашого... Словом, панове, я а-пе-люю. Ви скажете мені: сон. Добре, панове, чудово, бездоганно. Я люблю та поважаю сон. Я глибоко шаную його глибоку, солодку, живлющу відраду. Сон належить до — як ви сказали, юначе? — до класичних дарів життя, до перших, найперших... перепрошую — найвищих... панове. Проте прошу звернути увагу й пригадати: Ґетсиманія! «І, взявши Петра й двох синів Зеведеєвих. І промовляє до них: «Залишіться тут і попильнуйте зо мною». Пригадуєте? «І, вернувшись до учнів, знайшов їх, що спали, і промовив Петрові: «Отак — не змогли ви й однієї години попильнувати зо мною?» Сильно, панове. Пробирає наскрізь. Заторкує душу. «І, прийшовши, ізнову знайшов їх, що спали, бо зважніли їм очі були. І їм промовляє: «Ви ще далі спите й спочиваєте? Ось година наблизилась...»^[83] Панове, це ріже по живому, роздирає серце.

Усі справді були схвильовані до глибини душі й присоромлені. А він згорнув руки, прим'явши вузьку борідку, та схилив голову набік. Погляд бляклих очей згас, коли його роздертий рот промовляв слова самотньої та смертельної журби; пані Штер схлипнула, пані Маґнус голосно зітхнула. Прокуророві Параванту здалося необхідним ніби від імени всіх присутніх стишеним голосом сказати декілька слів шановному господарю вечірки й запевнити його в спільній відданості. Тут, очевидно, якесь непорозуміння. Всі свіжі й бадьорі, усім добре й приємно, всім серцем і душею віддаються святкуванню. Сьогодні такий чудовий, святковий, такий особливий вечір — усі це розуміють і відчувають, ні в кого й думки немає скористатися тим життєвим благом, який називається сном. Мінгер Пеперкорн може бути певним за своїх гостей, за кожного з них.

— Чудово! Прекрасно! — вигукнув Пеперкорн і підвівся. Він розімкнув руки, розкинув їх, простер до стелі, долонями досередини, ніби під час якоїсь язичницької молитви. Його яскрава фізіономія, яка щойно виражала готичну журбу, пишно розквітла веселістю; навіть сибаритська ямочка раптом з'явилася на щоці. І ось наблизилася година — й він розпорядився принести карту вин, начепив пенсне в роговій оправі з високою дужкою, що сягала ледь не середини чола, і замовив шампанського, три пляшки «Мумм і К°», «Cordon rouge, très sec»^[84]; до нього «petits fours», чудові маленькі тістечка у вигляді конуса, залиті різнокольоровою цукровою глазур'ю — надзвичайно ніжне бісквітне тісто, з прошарками шоколаду та фісташкового крему; їх подавали на паперових денцях з мереживними краями. Пані Штер аж пальчики облизувала від насолоди. Пан Альбін з недбалістю знавця своєї справи зняв дротяну сіточку з першої пляшки і грибоподібний корок із тріском, як постріл з дитячого пістолета, вирвався з розцяцькованої шийки та злетів до стелі, а він, за елегантним звичаєм, обгорнув пляшку серветкою, готовий наливати. Благородна піна зволожила скатертини на столиках із закускою. Всі цокнулися низькими, широкими фужерами, зразу випили до дна тієї крижаної, запашної рідини з лоскітливими бульбашками, що електризували шлунок. Гра припинилася, та ніхто не поспішав забирати зі столу карти й гроші. Товариство занурилося в блаженне неробство, гості перекидались окремими фразами, здавалося — ці фрази підказані високими почуттями й у своєму зародку віщували щось воістину прекрасне, та на шляху до їхнього висловлення оберталися на якусь уривчасту, нерозбірливу, часом нескромну, часом просто незрозумілу балаканину, яка в тверезого спостерігача викликала б гнівний сором; проте самі учасники застілля ставилися до цього дуже легко, адже в такому стані були всі. Навіть у пані Маґнус горіли вуха, і вона призналася, що відчуває, як її пробирає життєва сила, хоча панові Маґнусу це, здається, не надто сподобалося. Терміна Клеефельд сперласяспиною об плече пана Альбіна та простягала йому час від часу свій келих, щоб він знову його наповнив. Пеперкорн, який диригував цією вакханалією натренованими жестами своїх рук, прикрашених списами нігтів, дбав про своєчасне поповнення. Після шампанського він замовив кави, Мосса double^[85], а до неї знову ж таки «хлібчик» та лікери — абрикосовий бренді, шартрез, крем-де-ваніль та мараскіно для дам. Потім подали мариноване рибне філе, а до нього пиво, й нарешті чай, як китайський, так і настояний на ромашці, для тих, хто вже не хотів пити шампанського та лікерів або повернутися до солідних вин, як то зробив Пеперкорн, адже він, коли вже було запівніч, разом з пані Шоша та Гансом Касторпом перейшов на швейцарське червоне, щире, шипуче вино, яке Пеперкорн, відчувши справжню спрагу, глушив склянку за склянкою.

Була вже перша година ночі, а бенкет іще тривав; гостей стримував і свинцевий хміль, що сковував тіло, і рідкісне задоволення від усвідомлення того, що можна гуляти цілу ніч, і вплив самої особистости Пеперкорна, а також наведений ним відлякуючий приклад Петра та інших апостолів, адже ніхто не хотів бути зарахованим до тих, у кого плоть настільки слабка! Загалом здавалося, що жіноча частина товариства постраждала від гульби менше, ніж чоловіча. Якщо чоловіки, хто буряковий, хто смертельно блідий, випростували ноги, переводили подих, суто механічно час від часу робили ковток вина і вже не прагли виказувати свою безкорисливу послужливість, то жінки були значно дієвіші. Терміна Клеефельд, спершись оголеними ліктями на стіл та підперши щоки долонями, зухвало показувала гигикаючому Тін Фу емалеву білизну своїх передніх зубів, пані Штер, підібравши підборіддя, кокетувала через виставлене вперед плече з прокурором Паравантом і намагалася знову прив'язати його до життя. А пані Маґнус дійшла до того, що сіла на коліна до пана Альбіна і взялася смикати його за вуха, та пан Маґнус, очевидно, відчував при цьому навіть якесь полегшення. Антона Карловича Ферґе вмовили розповісти історію його плеврального шоку, проте в нього настільки заплітався язик, що з оповіді нічого не вийшло, він чесно оголосив про своє фіаско, і всі в один голос вигукнули, що треба з цієї нагоди випити. Везаль якийсь час гірко оплакував свою бездонну журбу, розповісти про яку він також був не В ЗМОЗІ, оскільки язик його вже не слухався; проте за допомогою кави та коньяку його морально наче поставили на ноги; однак його стогони, що виривалися із здавлених грудей, та його тремтливе, зморщене підборіддя, з якого скрапували сльози, викликали неабиякий інтерес Пеперкорна, і він, здійнявши вказівний палець та здибивши арабески зморшок, привернув загальну увагу до жалюгідного стану Везаля.

— Це... — почав він, — та це ж... Ні, перепрошую, це святе! Витри йому підборіддя, дитино моя, ось моя серветка! Або ще краще... облиш. Він сам не хоче. Панове, це святе! Святе в будь-якому сенсі — в християнському і в язичницькому. Пра-феномен! Феномен первинного — найвищого, ні, ні, це...

До отих його «це» й «та це ж...» та всіх інших вказівно-пояснюючих заяв, за допомогою яких він керував сьогоднішнім застіллям, долучалися точні, відпрацьовані рухи, які насамкінець уже видавалися дещо бурлескними. Його манера утворювати вказівним та великими пальцями маленький бублик і піднімати його над вухом та при цьому з жартівливою гримасою відвертатись од нього будила такі самі відчуття, які викликав би підстаркуватий жрець невідомого культу, якби він, підібравши свої шати, з химерною грацією пішов би в танок перед жертовним каменем. А потім Пеперкорн нараз розлігся в кріслі й, закинувши руку на спинку сусіднього, запропонував приголомшеним гостям разом з ним наочно й детально уявити собі ранок, що наближався, морозний, похмурий зимовий ранок, коли жовтаве світло настільної лампи відбивається у віконному склі поміж голого гілля, що застигло в крижаній, ніби здибленій воронячим карканням, туманній рані... Своїми натяками, як виразними мазками, він зміг надати цій буденній картині ранку такої глибини, що всі здригнулися від холоду, особливо коли він пригадав велику губку з крижаною водою, яку зазвичай у цю ранню годину пацієнти витискають собі на спину і яку він назвав священною. Але то був лише короткий відступ, наочний урок життєвої спостережливости, своєрідна фантастична імпровізація, про яку він зразу забув і з усією своєю наполегливістю та жвавістю почуттів повернувся до святково-розслабленої нічної пори, яка ще не проминула. Пеперкорн демонстрував закоханість до кожної присутньої представниці жіночого начала, жодної не вирізняючи і жодній не надаючи переваги. Він робив карлиці такі пропозиції, що її надмірно велике, підстаркувате обличчя розпливалося широкою глузливою посмішкою й на ньому з'являлися глибокі зморшки, казав пані Штер люб'язні речі такого калібру, що ця примітивна жінка ще більше випинала своє плече й манірилася до повної нестями, випрохав у Клеефельд поцілунок, і вона цьомнула його у великі, подерті губи, впадав навіть перед безутішною пані Маґнус, — усе це аж ніяк не на шкоду тій ніжній та незмінній відданости, з якою він ставився до своєї супутниці, чию руку він раз по раз галантно та благоговійно підносив до вуст.

— Вино, — сказав він, — жінки... Це... та це ж... Перепрошую... Кінець світу... Ґетсиманія...

Близько другої години прилетіла звістка, що «старий», тобто надвірний радник Беренс, іде сюди форсованим маршем, і серед обм'яклих пацієнтів нараз спалахнула паніка. Полетіли додолу стільці, відерця з шампанським. Гості втікали через читальню. Пеперкорн, побачивши, що його свято життя несподівано ввірвалося, й, охоплений королівським гнівом, грюкнув кулаком по столі й послав навздогін утікачам щось таке ніби «лякливі раби», але потім усе-таки піддався на вмовляння Ганса Касторпа та пані Шоша й певною мірою змирився з думкою, що застілля таки вже тривало шість годин і колись та мало завершитись, дослухався до нагадування про святу насолоду сну й дозволив провести себе до спальні.

— Підтримай мене, моя дитино! Підтримай мене з іншого боку, юначе, — звернувся він до пані Шоша та Ганса Касторпа. Вони допомогли йому підняти грузьке тіло зі стільця, взяли попід руки, і, так, спираючись на обох, він покрокував до своєї кімнати, широко розставляючи ноги, схиливши могутню голову на випнуте плече; на ходу хитався й відпихував то одного, то другого свого поводиря. Його вели та підтримували, що було привілеєм королів, Пеперкорн дозволив це собі, але лиш тому, що йому так заманулось — якби було потрібно, він, очевидно, цілком міг би дійти й сам, та він не хотів робити цього зусилля, адже воно могло бути виправдане лише сороміцьким та ганебним прагненням приховати свій хміль, тоді як голландець не тільки його не соромивсь, а навпаки — йому подобалось, що він напився з таким широким, бурхливим розмахом і тепер по-королівськи забавляється тим, що штовхає своїх старанних поводирів то ліворуч, то праворуч. Дорогою він заявив:

— Діти... Дурниця... Ми, звичайно, зовсім не... Якби в цю мить... Ви побачили б... Смішно...

— Смішно, — погодився Ганс Касторп. — Без жодного сумніву! Класичному дару життя віддають належне, коли дозволяють собі відверто похитуватися на його честь... Адже я також хильнув, та незважаючи на так зване сп'яніння, чудово усвідомлюю, що мені випала особлива честь відвести на ложе сну яскраву особистість; отже, навіть на мене не може подіяти... а я за форматом себе навіть порівнювати не можу...

— Ну, ну, базікало, — відгукнувся Пеперкорн і, похитнувшись, притис його на сходах до поручнів, а пані Шоша потяг за собою.

Як виявилось, чутка про наближення надвірного радника виявилася фальшивою тривогою. Можливо, її пустила втомлена карлиця, бажаючи таким чином розігнати гостей. Коли це з'ясувалось, Пеперкорн зупинився й хотів повернути назад, щоб продовжити бенкет; та його з обох боків заходилися чемно відмовляти й він пристав на те, щоб його вели далі.

Камердинер-малаєць, чоловічок у білій краватці та чорних шовкових черевиках, чекав на свого володаря в коридорі, перед дверима до апартаментів, і прийняв його з поклоном, притуливши руку до грудей.

— Поцілуйтеся! — наказав Пеперкорн. — На прощання поцілуй у чоло цю чарівну жінку, юначе! — звернувся він до Ганса Касторпа. — Вона не матиме нічого проти й відповість тим самим. Зроби це за моє здоров'я й з мого дозволу! — додав він, проте Ганс Касторп відмовився.

— Ні, ваша величности! — промовив він. — Вибачте, але це неможливо.

Пеперкорн, що стояв, спираючись на свого камердинера, здивовано здибив арабески на чолі й вимагав пояснень — чому неможливо.

— Через те, що я не можу обмінюватися з вашою супутницею поцілунками в чоло, — відповів Ганс Касторп. — Бажаю вам доброго сну! Ні, це було б з будь-якого боку суцільним безглуздям.

І оскільки пані Шоша вже попрямувала до своїх дверей, то голландець випустив непокірного, хоча ще довго, здибивши зморшки, дивився йому вслід через своє плече та плече малайця, подивований таким непослухом, до якого його владна натура, очевидно, зовсім не звикла.

Мінгер Пеперкорн (продовження)

Мінгер Пеперкорн зостався в «Берґгофі» на всю зиму — принаймні на всю, що залишилась — і навіть частину весни, а насамкінець відбулася ще досить примітна поїздка всього товариства (навіть Сеттембріні та Нафта взяли в ній участь) до Флюелаталю й тамтешнього водоспаду... Насамкінець? Отже, потім він там більше не жив? Ні, більше не жив. Він поїхав? І так, і ні. І так, і ні? Прошу, без зайвих таємниць! Ми вже якось візьмемо себе в руки. Адже лейтенант Цімсен також помер, не кажучи вже про інших цілком достойних учасників хороводу мерців. Отже, цього незрозумілого Пеперкорна таки забрала на той світ тропічна пропасниця? Ні, не забрала, але для чого квапитись? Адже не все відбувається в одночассі, і то є передумовою як життя, так і оповіді, тож не варто збурюватися проти даних нам Господом Богом загальноприйнятих форм людського пізнання. Тож віддамо данину часові, хоча б настільки, наскільки нам дозволяє сутність нашої історії! Загалом багато його вже не буде потрібно, час і так проноситься з гуркотом — трах-тарарах, і якщо цей вислів надто громохкий — можна сказати, що час просто прошмигає — шасть, шасть. Маленька стрілка відраховує наш час і дріботить, мовби відміряє секунди, та бозна-що має то означати, коли вона холоднокровно без зупинки проминає свій кульмінаційний пункт. Ми тут, нагорі, вже багато років, тут сумнівів немає, це порочний сон без опію й гашишу, і в нас голова йде обертом, моральний суддя винесе нам за нього свій вирок, і все-таки непроглядному затуманенню ми свідомо протиставляємо і ясність розуму, й чіткість логіки! Не випадково, цього неможливо не визнати, вибрали ми для дискусій такі уми, як пан Нафта й пан Сеттембріні, замість того, щоб оточити себе незрозумілими Пеперкорнами, — це мимоволі підштовхує до порівняння, й ми, особливо в тому, що стосується формату, маємо висловитися на користь згаданого персонажа, який з'явився так пізно; тих самих висновків доходив і Ганс Касторп, лежачи на своїй лоджії, він змушений був визнати, що обидва надто красномовні вихователі, які підступали з обох боків до його бідної душі, поряд з Пітером Пеперкорном перетворюються на карликів, навіть хотілося назвати їх так само, як його самого жартівливо назвав у своєму королівському захмелінні Пеперкорн, а саме «базікалами»; і як то добре й щасливо склалося, що герметична педагогіка звела його й з такою яскравою особистістю.

Те, що ця людина виявилася супутником Клавдії Шоша, а отже великою перешкодою щодо здійснення його планів, було окремим питанням, і Ганс Касторп не давав йому впливати на оцінки; не давав, повторюємо, впливати на свою сповнену щирої пошани, хоча часом і дещо задерикувату симпатію до цієї людини великого формату, оскільки вважав, що хоча у цієї людини спільна каса з жінкою, в якої Ганс Касторп під час карнавальної ночі позичив був олівця, то це ще не причина для упередженого ставлення. Упередженість не належала до його стилю, хоча ми цілком припускаємо, що якийсь чоловік чи якась жінка з оточення Ганса Касторпа могли обуритися такою «безтемпераментністю» і вважали за краще, якби він зненавидів чи уникав Пеперкорна, називав його про себе не інакше, ніж старим віслюком та патякаючим п'яницею, замість того, щоб навідуватися до нього, коли того замагала переміжна пропасниця, сидіти біля його ліжка, балакати з ним — вислів, який можна застосувати, звичайно, лише щодо участи в бесіді самого Ганса Касторпа, а не величного Пеперкорна, — і з допитливістю мандрівного студента, підставляти себе під уплив цієї особистости. Й Ганс Касторп саме так і робив, і ми розповідаємо про це без остраху, що хтось може мимоволі згадати Фердинанда Везаля, який носив за Гансом Касторпом його пальто. Такі спогади тут недоречні. Наш герой — не Везаль. Його не вабила «бездонна журба». Він не був «героєм» та й годі, тобто не хотів, щоб його ставлення до чоловіка залежало від жінки. Вірні своєму намірові показати його не гіршим і не кращим, ніж він є насправді, ми підкреслюємо, що не зумисне й свідомо, а з наївною безпосередністю противився він тому, щоб певні романтичні переживання перешкоджали йому віддавати належне особам чоловічої статі та поціновувати одержані від них знання, які його збагачували. Жінкам то, можливо, не подобається, й, напевне, пані Шоша відчувала в зв'язку з цим навіть мимовільну досаду, як то можна було припустити за кількома в'їдливими зауваженнями, що вихопилися в неї, — та, очевидно, саме підкреслена нами риса якраз і робила Ганса Касторпа підхожим об'єктом для педагогічних дискусій.

Пітер Пеперкорн часто злягав через хворобу, і в тому, що він зліг наступного дня після вечора з картами та шампанським, не було нічого дивного. Майже всі учасники тривалого та бурхливого святкування почувалися зле, в тому числі і Ганс Касторп, у якого люто боліла голова, та тягар цього нездужання не перешкодив йому навідати хворого господаря вчорашнього вечора: через малайця, якого він зустрів у коридорі другого поверху, він попросив повідомити про себе Пеперкорну й одержав запрошення зайти.

Він увійшов у спальню голландця через вітальну кімнату, що відділяла її від спальні пані Шоша, й визнав про себе, що кімната Пеперкорна з двома ліжками своїми розмірами та елегантністю вмеблювання вигідно відрізнялася від звичайних берґгофських кімнат. Тут стояли оббиті шовком крісла та столи з вигнутими ніжками, на підлозі лежав пухнастий килим, та й ліжка були значно зручніші, ніж розрахований для загалу гігієнічний смертний одр, вони були навіть розкішними — з лакованого вишневого дерева із мідними прикрасами, без шторок, лишень з невеликим загальним балдахіном.

Пеперкорн лежав, на стьобаній ковдрі червоного шовку були розкидані книжки, листи й газети: дивлячись крізь пенсне з роговою дужкою, він читав «Телеграф». На стільці поряд з ліжком стояв кавовий прибор, на столику — недопита пляшка червоного вина, виявилося, що то те саме вчорашнє «щиро-шипуче» — а також пляшечки з ліками. Ганс Касторп був трохи подивований, що голландець не в білій, як звичайно, а у вовняній сорочці з довгими рукавами, застебнутими на зап'ястях, у сорочці без комірця, з круглим вирізом, яка щільно облягала кремезні плечі та могутні груди цього вже старого чоловіка: людська величність його голови, що лежала на подушці, ще більше підкреслювалася цією сорочкою, завдяки якій у ньому не залишалось нічого буржуазного, а виявлялося щось таке з народу, від робітника, та водночас і монументальне, від мармурового бюста.

— Безумовно, юначе, — промовив він і, взявши пенсне за дужку, зняв його. — Прошу, анітрохи. Навпаки. — Ганс Касторп сів коло нього. Він був подивований його виглядом, йому було шкода старого, почуття справедливости спонукало його навіть, можливо, до щирого захоплення, та все це він приховав за дружньою жвавою балачкою, а Пеперкорн вторив йому велично обірваними фразами та мистецтвом виразних жестів. Вигляд мав кепський, обличчя пожовкло, здавалося хворим та змарнілим. Над ранок він мав сильний напад пропасниці, і тепер відчував особливу слабість, а тут ще й похмілля після вчорашньої гулянки.

— Вчора ми дали жару, — сказав він. — Ні, перепрошую, — таки добрячого жару! Ви ще — добре, без наслідків... Та в мої роки й коли мені загрожує... Дитино моя, — звернувся він з чуйною та непохитною суворістю до пані Шоша, що саме заходила, — все добре, але, повторюю, треба бути уважнішим... Треба було не давати мені... — з цими словами на його обличчі та в звучанні голосу з'явились ознаки зародження королівського гніву. Та досить було лише уявити собі, яка б розразилася гроза, коли б йому справді завадили пити стільки, скільки він хоче, щоб усвідомити всю несправедливість і нерозумність такого закиду. Що ж поробиш, очевидно, великі люди всі такі. Тому його супутниця нічого не відповіла й привіталася з Гансом Касторпом, який підвівся їй назустріч, — щоправда, руки йому не подала, а лише посміхнулася і кивнула, промовивши: «Ні, ні, прошу, сидіть... так, так, прошу продовжуйте», — немовби не бажаючи переривати його тет-а-тет з Пеперкорном... Вона щось переставила в кімнаті, наказала камердинерові винести кавовий прибор, ненадовго вийшла, нечутними кроками повернулась і, стоячи, частково долучилася до бесіди, або, якщо передати словами непевне враження Ганса Касторпа, ледь наглядала за її перебігом. Ну, звісно! Вона мала право повернутися до «Берґгофа» в товаристві людини широкого формату, але той, хто так терпляче чекав тут на неї, поставився до цієї людини з належною увагою, як чоловік до чоловіка, тож у її словах «ні, ні, сидіть» та «так, так, продовжуйте» чулася певна тривога і навіть вражене самолюбство. Ганс Касторп посміхнувся на це й низько нахилився, щоб приховати посмішку, та водночас у душі в нього спалахнула радість.

Пеперкорн налив йому склянку вина з пляшки, що стояла на столику. Після того, що було напередодні, заявив голландець, найліпше буде продовжити почате вчора, а це шипуче вино замінює содову. Він цокнувся з Гансом Касторпом, а той, п'ючи вино, дивився, як капітанська рука в ластовинні та з гострими нігтями, стягнута на зап'ясті манжетом вовняної сорочки, також підносить до губів склянку, як подерті великі губи обхоплюють її край і як рухається від ковтків це горло робітника і мармурового бюста. Вони поговорили ще про один медикамент, що стояв поряд, пані Шоша нагадала Пеперкорнові, що пора його вжити й налила йому повну ложку брунатної рідини, яку той випив одним махом. То був протигарячковий засіб, в основному хінін; Пеперкорн дав Гансові Касторпу покуштувати, щоб познайомити гостя з гіркувато-пряним смаком препарату, потім дуже вихваляв хінін, який не лише знищує мікроби та чинить цілющий вплив на тепловий центр, але також є чудовим тонізуючим засобом: він сповільнює обмін білка, підвищує живлення організму, — словом, то є воістину живлющий трунок, чудовий засіб для зміцнення, збадьорення, оживлення, — до речі, також і задурманення; від нього легко захмеліти, додав Пеперкорн, роблячи, як вчора, велично-жартівливі рухи руками та головою, при цьому він знову нагадував танцюючого язичницького жерця.

Так, чудова річ — ота хінна кора! Зрештою, ще не проминуло й трьох сторіч, як фармакологія в нашій частині світу дізналася про ту кору, й ще не минуло й ста років, як хімія відкрила алкалоїд, від якого, власне, й залежать її якості, — відкрила й зробила аналіз — неповний, — адже поки що хімія не може стверджувати, що до кінця розібралася зі складом хінної кори й здатна штучно її виробляти. Наша фармацевтична наука добре робить, що не надто хизується своїми досягненнями, адже доля хініну спіткала багато інших засобів: ми знаємо дещо про динаміку, про дію даної речовини, але на питання про причини такої дії наука надто часто не знає, що відповісти. Нехай хлопець звернеться до літератури з отрутознавства — ніхто не зможе йому дати пояснення про елементарні властивості, від яких залежить дія так званих отруйних речовин. Візьмімо для прикладу зміїні отрути, про них відомо лише те, що ці речовини належать до ряду білкових сполук, містять у собі різноманітні білкові складові і лише у певних поєднаннях — насправді, зовсім не певних — призводять до катастрофічних наслідків: потрапляючи в кров, вони спричиняють такі зміни, з яких можна лише дивуватись, адже нам важко поєднати наше уявлення про білок з уявленням про отруту. Та в світі речовин усе відбувається так, вів далі Пеперкорн, піднявши до рівня своєї бляклоокої голови з арабесками, яка тепер відірвалася від подушки, кружок уточнення та списи решти пальців, — тож з речовинами все відбувається так, що всі вони криють у собі водночас життя й смерть: усі вони водночас дають і цілющі настої, й отрути, наука про ліки та токсикологія — це одне й те саме, від отрут люди одужують, а те, що ми вважаємо за носія життя, часом зразу вбиває, викликаючи спазм судин.

Про ліки та отрути Пеперкорн говорив дуже переконливо, зовсім не так, як зазвичай, дуже доладно, і Ганс Касторп слухав його, схиливши голову набік та киваючи, не стільки переймаючись змістом його слів, скільки роздумами про безсловесний вплив цієї своєрідної особистости, врешті так само незбагненної, як і дія зміїних отрут. У світі речовин, вів далі Пеперкорн, основним є динаміка, все залежить лише від неї. Так само й хінін — то цілюща отрута, і, в першу чергу, отрута сильнодіюча. Чотири грами цієї речовини викликають глухоту, запаморочення, задуху, розлад зору, як від атропіну, сп'яніння, як від алкоголю: робітники на фабриках хініну мають запалені очі, припухлі губи, а на їхній шкірі з'являється висип. І Пеперкорн узявся розповідати про хінін та хінне дерево, про праліси Кордильєрів, де на висоті трьох тисяч метрів — батьківщина цього дерева, звідти його кора під назвою «єзуїтського порошку» нарешті потрапила до Іспанії, хоча тубільцям Південної Америки давно вже були відомі її особливі властивості; він описував велетенські хінні плантації, якими володіє на Яві голландський уряд і звідки щорічно в Амстердам і Лондон вивозиться багато мільйонів фунтів цієї кори, що нагадує червонуваті трубочки цинамону... Загалом кора і сама деревина, починаючи від епідерми й до камбію, говорив Пеперкорн, наділена динамічними властивостями виняткової сили, як добрими, так і лихими, й наука про ліки в кольорових народів перебуває на значно вищому рівні, ніж наша. На деяких островах на схід від Нової Гвінеї юнаки готують особливе любовне зілля, вони товчуть кору певного дерева, очевидно, це дерево так само отруйне, як яванське Antiaris toxicaria, воно, так само, як дерево мансанільї, отруює навколо себе повітря дурманячими випарами, які вбивають людей і тварин; отже, там виготовляють порошок, розтираючи цю кору разом зі стружками кокосового горіха, загортають суміш у великий лист і підсмажують. А потім скроплюють соком цієї суміші обличчя неприступної дівчини, коли та спить, і в неї спалахує пристрасть до того, хто її тим соком скропив. Часом особливими властивостями наділена кора коріння, як, наприклад, кора однієї в'юнкої рослини Малайського архіпелагу, Strychnos Tieuté, до якої тубільці додають зміїної отрути і виготовляють так зване упас-раджа; якщо ця суміш потрапить до кровоносної системи, наприклад, за допомогою стріли, то викликає швидку смерть, причому ніхто не зміг би точно пояснити Гансові Касторпу, яким чином це відбувається. Ясно лише одне, щодо динаміки дія упаса, очевидно, близька до дії стрихніну. Пеперкорн зовсім підвівся й сів на ліжку; час від часу своєю капітанською рукою, що злегка тремтіла, він підносив до губів склянку з вином і робив великі, спраглі ковтки, потім узявся розповідати про дерево «воронячі очі», яке росте на Коромандельському узбережжі, з його ягід помаранчевого кольору добувають особливо динамічний алкалоїд, що зветься стрихніном; стишеним голосом, майже пошепки, високо здибивши монументальні зморшки на чолі, голландець описував гілки попелястого кольору, незвичайно блискуче листя та жовтаво-зелені квіти цього дерева, тож перед уявою Ганса Касторпа те дерево постало печальним і водночас якимось хворобливо-строкатим, навіть стало трохи лячно.

А тут і пані Шоша втрутилася, заявивши, що так багато говорити для Пеперкорна шкідливо, це його стомлює, напад пропасниці може повторитися й, хоча їй завжди дуже шкода їх розлучати, вона змушена просити Ганса Касторпа перервати бесіду. Він, звичайно, послухався, але ще часто протягом наступних місяців приходив до цього величного чоловіка, після чергового нападу пропасниці підсідав до його ліжка, а пані Шоша злегка наглядала за ходом бесіди, часом вставляючи і своє слово, заходила і виходила з кімнати; але і в ті дні, коли в Пеперкорна не було жодної гарячки, Ганс Касторп проводив з ним та його прикрашеною перлинами супутницею немало часу. Адже, якщо голландець не мусив лежати в ліжку, він рідко проґавлював нагоду зібрати після вечері невеликий гурт пацієнтів з доволі мінливим складом, щоб пограти в карти, попити винця, а також віддатись іншим розвагам, часом це відбувалося в салоні, як першого разу, або в ресторані, причому Ганс Касторп уже звик сидіти поміж розніженою жінкою та величним чоловіком. Навіть на прогулянки ходили гуртом, до них приєднувалися також панове Ферґе та Везаль, а згодом примкнули Сеттембріні з Нафтою, ці постійні духовні супротивники; зустріч з ними була неминучою, Ганс Касторп мусив познайомити їх з Пеперкорном, а врешті й з пані Шоша; він був просто щасливий від цього, зовсім не переймаючись тим, чи бажають непримиренні дискутанти знайомства й товариства голландця, й потай сподіваючись на те, що педагогічний об'єкт їм надто потрібний і вони скоріше погодяться на небажаний додаток у вигляді цієї компанії, ніж утратити нагоду проголошувати перед Гансом Касторпом свої розбіжні позиції.

Й Ганс Касторп не помилився, сподіваючись, що члени такого строкатого товариства врешті звикнуть, принаймні, до того, що не зможуть один до одного звикнути. Звичайно, в їхніх відносинах часом відчувалася напруга, відчуженість, навіть якась потаємна ворожнечість — ми навіть дивуємося, яким чином наш непримітний герой утримував їх коло себе, й пояснюємо це особливою хитруватою життєрадісністю його натури, завдяки чому він міг сприймати будь-які виголошені думки, як «достойні уваги», цю рису його характеру можна було навіть назвати послужливістю, завдяки якій йому не лише щастило підтримувати свій зв'язок з найрізноманітнішими людьми, але й зв'язок між ними самими.

Й що то були за складні та заплутані взаємини! Нас захоплює думка хоча б на мить розкрити перед усіма їхні переплетені зв'язки в тому вигляді, в якому вони поставали перед Гансом Касторпом під час прогулянок і який спостерігав за ними своїм хитруватим та привітним поглядом. Тут був і похмурий Везаль з його потайним потягом до пані Шоша, він запобігав перед Пеперкорном та Гансом Касторпом і шанував одного за те, що той був господарем становища нині, а другого — за те, що той ним був у минулому. Тут була й сама Клавдія Шоша, з її чаруючою, скрадливою ходою, пацієнтка й мандрівниця, вірнопіддана Пеперкорна, звичайно, цілком добровільно, але потай незмінно стривожена й дещо сприкрена тим, що лицар однієї давно минулої карнавальної ночі перебуває в таких близьких стосунках з її теперішнім повелителем. Хіба це подратування не нагадувало певною мірою те почуття, яке колись визначило її ставлення до Сеттембріні? До цього балакуна й гуманіста, якого вона терпіти не могла, стверджуючи, що він — погордливий та нелюдяний? До цього друга-вихователя молодого Ганса Касторпа, від якого їй дуже хотілось одержати пояснення — які слова своєю середземноморською говіркою (вона не розуміла з неї жодного звуку, так само як він не розумів її мови, та вона не трималася так самовпевнено й зневажливо), — тож які саме слова кинув він услід цьому благопристойному молодому німцеві, цьому гарненькому маленькому буржуа з шановної родини та з одною вологою плямкою на легені, коли той вирішив наблизитися до неї?

Ганс Касторп, котрий був, як-то кажуть, «закоханий по вуха», але не в радісному сенсі цього вислову, адже це була заборонена любов, нерозумна любов, про неї не заспіваєш мирної рівнинної пісеньки, — Ганс Касторп, який був жорстоко закоханий і тому опинився залежним, покірним, змордованим та підлеглим, але все-таки знайшов у собі сили зберегти навіть у рабстві певне лукавство і здогадався, що чарівно скрадлива хвора з чудовими щілинками татарських очей, очевидно, поціновує і поціновуватиме надалі його відданість: цінність цієї відданости, як він додавав про себе, незважаючи на свою болісну покірність, їй, напевне, відкрилася через ставлення до неї Сеттембріні, адже це ставлення лише підтверджувало її підозри і було настільки ворожим, наскільки дозволяла його гуманістична ввічливість. Поганим, чи пак в очах Ганса Касторпа, скорше, вигідним для нього самого, було те, що її зустрічі з Лео Нафтою, з яким вона також пов'язувала свої надії, зрадили її сподівання. Щоправда, тут вона не стикалася з тією глибокою неприязню, з якою пан Лодовіко ставився до її особи, та і бесіди відбувалися в сприятливіших умовах: часом Клавдії та цьому маленькому чоловічкові з гострими рисами випадало побалакати на самоті про книжки, проблеми політичної філософії, в радикальних оцінках якої вони мали спільну думку. Ганс Касторп зі щирим зацікавленням брав участь у цих розмовах. Та все-таки вона, очевидно, відчувала певну аристократичну стриманість, з якою ставився до неї цей вискочень, обережний, як усі вискочні; його іспанський тероризм, по суті, важко було поєднати з її грюканням дверима та мандрівним «надто людським» началом; до цього ще долучалася якась легка, ледь вловима ворожість до неї обох супротивників, і Сеттембріні, й Нафти; своєю жіночою чутливістю вона не могла не відчувати її так само, як відчував карнавальний лицар Клавдії, а причиною було ставлення обох до нього, Ганса Касторпа: то була типова неприязнь вихователя до жінки, як до елемента, що заважає та відволікає вихованця, й ця німа первинна ворожість об'єднувала їх, а в ній розчинялись і їхні загострені з педагогічних причин розбіжности.

І чи не та сама неприязнь просочувалась у взаємини обох діалектиків до Пеперкорна? Саме так здавалося Гансові Касторпу, до того ж, з трохи злорадним почуттям він наперед чекав цього й навіть прагнув звести королівського затинайла з обома своїми «державними радниками», як він часом досить дотепно називав їх сам собі, й, звівши їх докупи, подивитися, що з того вийде. Просто неба мінгер видавався не таким грандіозним, як у закритому приміщенні. М'який фетровий капелюх, якого він насував на брови, ховав і пломенисті сиві пасма волосся, і могутні зморшки на лобі, його риси мовби дрібнішали, зморщувалися, й навіть буряковий ніс утрачав свою величність. Та й хода його була не такою врочистою, як поза стоячи: він дріботів короткими кроками, мав звичку перевалюватися з боку на бік усім своїм важким тілом і навіть нахиляти голову у бік тієї ноги, на яку ступав, від чого в його поставі з'являлося щось благодушно-старече й аж ніяк не королівське; та й крокував він найчастіше, не випроставшись, як зазвичай стояв, а злегка згорбившись. Але й так він був на цілу голову вищий за пана Лодовіко й тим більше за куцого Нафту; та не лише тому його присутність з такою силою, з такою винятковою силою, як і уявляв собі наперед Ганс Касторп, пригнічувала обох політиків.

То був певний тиск, применшення, приниження внаслідок порівняння, — порівняння, на яке звертав увагу як лукавий спостерігач, так і кволі балакуни та величний затинайло. Пеперкорн поводився з Нафтою та Сеттембріні бездоганно поштиво й з такою увагою та пошаною, що Гансові Касторпу це здалося б іронією, якби не його глибоке переконання, що почуття іронії є несумісним з уявленням про людину великого формату. Королі не знають іронії, навіть як відвертий і класичний прийом ораторського мистецтва вона їм не знайома, вже не кажучи про складніші її форми. Ось чому ставлення голландця до друзів Ганса Касторпа можна було скорше назвати тонко й велично глузливим, байдуже, чи воно ховалося за дещо надмірною серйозністю або виражалося цілком відкрито.

— Так, так, так! — казав він і грозив пальцем, повернувши до них свою голову з жартівливо усміхненими подертими губами. — Оце... Оці... Панове, я звертаю вашу увагу... Cerebrum^[86], церебральне, ви розумієте!

Ні, ні, чудово, просто винятково, тобто, тут-таки випливає...

А вони мстили тим, що обмінювалися поглядами, а потім, буцімто у відчаї, закочували очі до неба, намагаючись спровокувати на це й Ганса Касторпа, але той ухилявсь.

Одного разу вийшло так, що пан Сеттембріні вже прямо закликав непокірного учня до відповіли та виклав перед ним свої педагогічні побоювання.

— Та, ради бога, інженере, це ж просто старий дурень! Що ви в ньому знайшли? Хіба він може вас розвивати? Ніяк вас не розумію! Усе було б ясно, хоча, можливо, не зовсім похвально, якби ви мирилися з ним та шукали його товариства лише заради його теперішньої коханої. Але ж цілком очевидно, що ви переймаєтесь ним самим ледь не більше, ніж нею. Благаю вас, допоможіть мені це зрозуміти...

Ганс Касторп розсміявся.

— Безперечно, — сказав він. — Чудово! Так воно і є... Дозвольте мені... Добре! — він спробував не лише відтворити мову, але і відпрацьовані жести Пеперкорна. — Так, так, — вів він далі, сміючись. — Ви вважаєте, що це глупота, пане Сеттембріні, і можна подумати, що для вас немає нічого гіршого за глупоту. Ох же ж та глупота! Адже існує стільки різних видів глупоти, і розсудливість — не найкращий її вид... Ага! Здається я сказав зараз щось дотепне? Як вам сподобалося?

— Дуже добре. Я з нетерпінням чекаю появи вашої першої збірки афоризмів. Можливо, ще не пізно, і я попрошу вас пригадати деякі міркування про людиноненависницьку сутність парадокса, якими ми з вами якось обмінювалися.

— Хай буде так, пане Сеттембріні. Неодмінно згадаю, і з цим дотепом я аж ніяк не ганявся за парадоксами. Я хотів лише вказати на великі труднощі, які виникають при визначенні понять «глупота» й «розсудливість». Виникають, еге ж? Їх так важко відрізнити одне від одного, вони так легко переходять одне в одне. Я добре знаю, що ви просто не терпите містичного guazzabuglio, ви виступаєте за цінності, за судження, за оцінку, й тут ваша цілковита правда. Але де є «глупота», а де «розсудливість» — то часом суцільна таємниця, а хіба забороняється цікавитись таємницями, якщо є чесне прагнення якомога глибше проникнути в їхню сутність. Я маю лише одне запитання: чи можете ви заперечити, що він усіх нас заткнув за пояс? Я висловлююся грубо, і все-таки, наскільки розумію, ви не можете цього заперечити. Він заткнув нас за пояс, і щось дає йому право сміятися з нас. Звідки це? Чому? В якому сенсі? І ясно, що справа не в розумі. Я маю визнати, що розум тут ні до чого. Адже він скорше людина плутана, людина почуття, почуттів — то якраз його пунктик, перепрошую за фамільярний вислів! Отже, я кажу: не своїм розумом заткнув він нас за пояс, тобто не з інтелектуальних причин, — ви перший би обурилися проти такого твердження, і справді, це виключається. Але ж і не з фізичних причин! Звичайно, не через капітанські плечі та дужі м'язи, не тому, що він міг би будь-кого з нас збити ударом кулака, — йому й на думку не спаде, що він міг би це зробити, а якщо коли й спаде, то досить двох-трьох чемних слів, щоб його заспокоїти... Отже, таки не фізична причина. Проте фізична сторона, безперечно, відіграє тут певну роль — не в сенсі грубої сили, а в іншому, містичному сенсі, — адже як тільки тілесне начало починає відігравати роль, ми маємо справу з містикою, — тілесне переходить у духовне, й навпаки, тоді їх годі розрізнити, так само як відрізнити глупоту від розсудливости, але вплив очевидний, це динамічний момент, і нас затикають за пояс. Для означення цього ми маємо в руках лише одне слово, а саме «особистість». Це слово доречне за різних обставин, адже всі ми є особистостями — в моральному, юридичному та в будь-якому іншому розумінні. Але в цьому випадку дане слово треба розуміти інакше. Як таємницю, що стоїть вище від глупоти й розсудливости, та якою ми все-таки маємо право перейматися — частково, щоб якомога глибше проникнути в її сутність, а якщо проникнути неможливо, то, принаймні, одержати від цього насолоду. І якщо ви за цінності, то, на мою думку, особистість як така, врешті, також є позитивною цінністю, — позитивніша за глупоту та розсудливість, вищою мірою позитивна, абсолютно позитивна, як саме життя, — словом, це одна з життєвих цінностей і цілком заслуговує на те, щоб нею переймались. Ось що я вважав за необхідне заперечити на ваші слова стосовно глупоти.

Останнім часом Ганс Касторп уже не плутавсь і не збивався, коли говорив про те, що мав за душею, не застрягав посеред фрази. Він доказував усе до кінця, стишував голос, витримував паузу і розмірковував далі як зрілий чоловік, хоча все-таки червонів і трохи побоювався того критичного мовчання, яке запановувало після його слів, аби його присоромити. Пан Сеттембріні зачекав, поки мовчання вчинить свою дію, а потім сказав:

— Ви заперечуєте, що ганяєтеся за парадоксами. Проте чудово знаєте, що я так само негативно сприймаю гонитву за таємницями. Коли з особистости ви робите щось таке таємниче, то ризикуєте впасти в ідолопоклонство. Ви поклоняєтесь масці. Бачите містику там, де насправді лише містифікація, одна з тих оманливих, порожніх форм, за допомогою яких демон тілесности та фізіоґноміки часом ошукує нас. Ви ніколи не бували в акторських колах? Не бачили ці голови мімів, у яких пізнаєш риси Юлія Цезаря, Бетховена, Ґьоте, та тільки-но їхні щасливі власники розтулять рота, то постають цілком жалюгідними простаками?

— Гаразд, нехай це гра природи, — сказав Ганс Касторп. — Але ж не тільки гра природи, не тільки шахрайство. Адже якщо ці люди актори, вони повинні мати талант, а талант вищий від глупоти та розсудливости, він сам є життєвою цінністю. Кажіть, що хочете, але в мінгера Пеперкорна талант таки є, саме тому він нас і заткнув за пояс. Посадіть в один кут кімнати пана Нафту, нехай він прочитає лекцію про Григорія Великого та град Божий, то буде дуже повчально, а в іншому куті нехай стоїть Пеперкорн зі своїм незвичайним ротом та своїми здибленими зморшками на чолі, й нехай він говорить лише оте «Безперечно! Перепрошую — закінчено!» — і ви побачите, що люди зберуться навколо Пеперкорна, а Нафта залишиться в цілковитій самотності з усією своєю мудрістю та градом Божим, хоча він висловлюється з такою чіткістю, що людину аж до кісток пробирає, як каже Беренс...

— Соромтесь такого схиляння перед успіхом! — докоряв йому Сеттембріні. — Mundis vult decipi^[87]. Я зовсім не вимагаю, щоб навколо пана Нафти збиралися люди. Він жахливий інтриган. Та в цій уявній сцені, яку ви зобразили з достойним осуду співчуттям, я схильний стати на його бік. Спробуйте зневажити ясність, точність, логічність та по-людськи доладну мову! Спробуйте зневажити її заради якихось фокусів-покусів, що складаються з натяків та шарлатанської імітації високих почуттів, і ось ви вже в лапах у диявола...

— Але я запевняю вас, що він може говорити цілком доладно, якщо захопиться, — промовив Ганс Касторп. — Якось принагідно він розповів мені про динамічні ліки та азійські отруйні дерева, й так цікаво, що мені аж лячно стало... Цікаве завжди є трохи лячним... Цікавим це було не саме по собі, а в першу чергу завдяки його особистості та її впливу, саме вона надавала оповіді тієї лячности та цікавости.

— Ну, звісно, ваша слабинка до всілякої азійщини відома. І я справді не можу запропонувати вам таких чудес, — заперечив Сеттембріні з такою гіркотою, що Ганс Касторп поквапно заявив: безперечно, переваги його бесід та настанов лежать зовсім в іншій площині, й нікому не спаде на думку робити тут будь-які порівняння, то було б несправедливо щодо обох сторін. Та італієць ніби не почув або знехтував тими ввічливими словами.

Він провадив далі:

— У всякому разі, дозвольте мені, інженере, сказати, що я просто захоплений вашою об'єктивністю та вашою холоднокровністю. Погодьтеся, це вже наближається до гротеску. Й судячи з того, як зараз стоїть справа... Адже цей поганський божок відібрав у вас вашу Беатріче — я називаю речі своїми іменами. А що робите ви? Ні, це нечувано.

— Різний темперамент, пане Сеттембріні. Справа особливого запалу та лицарської крови. Звичайно, ви як людина півдня, звернулися б до отрути та кинджала, або ж, принаймні, діяли б із притаманною для світу палкою мужністю та галантністю. Тобто в стилі півнячих боїв. То, безперечно, було б дуже мужньо, по-світськи мужньо й галантно. Та в мене все це навпаки. Я зовсім не маю такої мужности, тобто не сприймаю інших чоловіків лише як самців-суперників, — можливо, я зовсім не маю мужности, але, принаймні, не в тому сенсі, в якому, сам не знаю чому, назвав таку мужність «світською». Й ось я запитую себе, з моєю риб'ячою кров'ю, чи можна зробити йому якийсь закид. Хіба він зумисне зробив мені щось лихе? Адже образа має бути завдана зумисне, а то це не образа. А стосовно «отого лихого», то тут я мав би зводити рахунки з нею. Але й на це я знову ж таки не маю права, не маю жодного права, а коли тут замішаний ще й Пеперкорн, — то й поготів, адже він, по-перше, яскрава особистість, а для жінки це саме по собі вже важить чимало, а, по-друге, він — людина не цивільна, як я, а за складом характеру скорше військовий, як мій бідолашний брат, тобто: в нього є свій point d'honneur, своя справа чести, такий пунктик, і це — почуття, життя... Я плету різні дурниці, але краще плести дурниці й при цьому висловити бодай частково думку, яку важко вхопити, аніж проголошувати лише бездоганні банальності, — можливо, це також якась військова риса в моєму характері, якщо можна так висловитися...

— Чому ж бо так і не висловитися, — кивнув Сеттембріні. — Це риса, яка, безперечно, заслуговує на похвалу. Мужність пізнання та висловлювання — це якраз і є література, і є гуманізм...

Після таких розмов вони прощалися все-таки в доволі приязних стосунках; Сеттембріні намагався завершити бесіду в примирливому ключі, на що в нього були свої причини. Його позиція не вирізнялась аж такою невразливістю, щоб він міг дозволити собі надмірну суворість; розмова про ревнощі виявлялася для нього трохи слизьким ґрунтом, і дійшовши до певної точки, він мав би визнати, що внаслідок своєї педагогічної жилки його власне ставлення до чоловічого начала також не зовсім світське, півняче і що всемогутній Пеперкорн також утручається в його сферу, як Нафта та пані Шоша; йнасамкінець, він не мав сподіватися, що переконає свого учня не піддаватись на вплив великої особистости з ворожою для нього перевагою, оскільки й він, і його партнер у сфері інтелекту самі надто мало робили зусиль, щоб уникнути такого впливу.

Найкраще вони почувалися, коли мова заходила про суто духовні теми й коли дискусія розгорталася лише між ними двома, й коли до цієї елегантної та пристрасної дискусії, академічної та разом з тим перейнятої такою тональністю, буцімто мова йде про найбільш суттєві проблеми сьогодення, їм щастило привернути увагу товариства, що вийшло з ними на прогулянку, й поки та дискусія тривала, присутній при цьому «великий формат» був частково нейтралізований, оскільки його участь обмежувалася лише здибленням зморшок на чолі та незрозумілим іронічним бурмотінням. Але навіть за таких обставин він усе-таки чинив певний тиск, певним чином затінював розмову, яка ніби втрачала свій блиск, свою суть, і загасала; Пеперкорн цілком несвідомо, чи бог його зна' якою мірою то було свідомо, протиставляв цьому щось таке, що не служило на користь жодному із супротивників, унаслідок чого вирішальна важливість суперечки ніби блідла й навіть — нам нелегко це визнати — дискусія починала скидатися на марне заняття. Інакше кажучи, в цьому герці гострих розумів не на життя, а на смерть супротивники якимось таємним, незримим та незбагненним чином, так ніби ввесь час озиралися на крокуючий поряд «великий формат» та втрачали пафос, розмагнічені силою його особистости, інакше важко пояснити такий не притаманний для дискутантів та загадковий факт. Можна сказати лишень одне: якби не було жодного Пітера Пеперкорна, то кожен відчув би значно рішучіше свій обов'язок стати на бік однієї з ворогуючих партій, хоча б, наприклад, тоді, коли Лео Нафта захищав первинну архіреволюційну сутність католицької церкви проти теорії Сеттембріні, який бачив у цій історичній силі тільки захисницю похмурого консерватизму та закостенілости й уважав, що будь-які устремління заради світлого майбутнього аби перевернути та обновити життя, пов'язані з протилежними принципами просвіти, розвитку науки й техніки, що виникли в славнозвісну епоху Відродження античної культури, та, відстоюючи цей свій символ віри, не шкодував прекрасних слів та жестів. У відповідь Нафта заявив холодно й різко, що він береться показати — і тут-таки показав з майже засліплюючою очевидністю, — що церква, як втілення релігійно-аскетичної ідеї, внутрішньо дуже далека від того, щоб надавати підтримку та захист усьому, що хоче вистояти, тобто світській освіті та державному правопорядку, вона, навпаки, здавна й цілком радикально проголосила бунт проти цього; й усе, що збирається достойно зберегтися, все, що намагаються зберегти слабаки, боягузи, консерватори та обивателі, а саме — державу та сім'ю, світське мистецтво й науку, — завжди, свідомо чи підсвідомо, перебувало в суперечності з релігійною ідеєю, з церквою, первинним устремлінням та незмінною метою якої є знищення всіх світських порядків і переоблаштування суспільства за зразком ідеального, комуністичного граду Божого.

Потім слово взяв Сеттембріні, й, боже ж ти мій, він таки знав, як ним скористатися. Така підміна люциферичної революційної думки загальним бунтом усіх поганих інстинктів викликає лише жаль, заявив він. Любов церкви до оновлення протягом століть полягала в тому, щоб катувати й придушувати животворну думку, душити її димом своїх кострищ, і сьогодні ця церква через своїх емісарів оголошує себе бунтівною буцімто на тій підставі, що її мета замінити свободу, освіту та демократію диктатурою плебсу та варварством. Справді, лячна форма суперечливої послідовности та послідовної суперечливости...

Таких суперечностей та непослідовности, заперечив Нафта, в його супротивника знайдеться також доволі. Демократ, за власною оцінкою, його опонент висловлюється не надто прихильно щодо народу та рівности, навпаки, він демонструє неприпустиму аристократичну зарозумілість, називаючи плебсом світовий пролетаріат, покликаний упровадити представницьку диктатуру. Але сам Нафта справді ставиться до церкви як демократ, адже вона, й це треба визнати з гордістю, є представницею найшляхетнішої сили в історії людства, шляхетної в найкращому й найвищому сенсі цього слова, а саме — сили духа. Адже аскетичний дух — якщо можна висловитися тут плеоназмом — дух заперечення та знищення світу є самою шляхетністю, аристократичним принципом у чистому вигляді; він ніколи не зможе стати народним, і по суті церква в усі часи була непопулярною. Пан Сеттембріні мав би трохи скерувати свою літературну зацікавленість на культуру середньовіччя, тоді він би пересвідчився, що це факт, він побачив би ту різку відразу, з якою народ, народ у найширшому розумінні цього слова, ставився до церковности; достатньо лише згадати образи деяких ченців, створивши які народна фантазія вже цілком по-лютерівськи, закликала напротивагу аскетизму до вина, кохання та пісні. Усі інстинкти світського героїзму та войовничости, а також надвірна поезія перебували в більш чи менш відкритій опозиції до релігійної ідеї, а таким чином і до духовної ієрархії. Адже все це було «світським життям» та «плебсом» у порівнянні з представленим церквою аскетизмом духа.

Сеттембріні подякував за нагадування. В образі ченця Ільзана з «Трояндового саду» є багато живлющих сил, якщо порівняти його з могильним аристократизмом, що його вихваляє Нафта, і нехай він, Сеттембріні, є не надто палким прихильником німецького реформатора, на якого тут натякали, та завжди готовий палко захищати всі елементи демократичного індивідуалізму, які лежать у його основі, проти будь-яких церковно-феодальних зазіхань, аби запанувати над людською особистістю.

— Ого! — нараз вигукнув Нафта. — Ви хочете звинуватити церкву ще й у відсутності демократизму та розуміння цінности людської особистости? А гуманістичне, вільне від упереджень канонічне право? Адже у той час, як у римлян правоздатність стояла в залежності від права громадянства, а в германців пов'язувалася з належністю до нації та з особистою свободою, одне тільки канонічне право вимагало лише приналежности до церковної громади та до істинної віри, не ставлячи цю правоздатність у залежність від жодних державних чи суспільних факторів та проголошувало для рабів, військовополонених та невільних правову здатність заповідати й успадковувати.

У цих рішеннях, уїдливо зауважив Сеттембріні, очевидно, чималу роль відігравав і «канонічний збір», що стягувався з кожного спадку на користь церкви. Потім він завів мову про «попівську демагогію», означив її як поблажливість тих, хто жадає влади й при цьому готовий звернутися навіть до пекла, коли виявляється, що богам — з цілком зрозумілих причин — немає до нас жодного діла; церква, додав Сеттембріні, очевидно, зацікавлена головним чином у більшій кількості вірних душ, а не в їхній якості, що свідчить про її глибоку духовну нешляхетність.

Як? Церква позбавлена духовної шляхетности? Панові Сеттембріні тут-таки було вказано на непохильний аристократизм, що лежить в основі ідеї про спадковий сором: про перенесення тяжкої провини — говорячи з погляду демократичного — на невинних нащадків, як, наприклад, пожиттєва заплямованість та безправність незаконних дітей. Проте Сеттембріні попросив Нафту замовчати: по-перше, такі розмови викликають протест його гуманістського почуття, по-друге, з нього вистачить вивертів, а в апологетичних підтасовках супротивника він знову пізнає ниций та диявольський культ якогось «ніщо», яке претендує на те, щоб його називали духом, і змушує вбачати в аскетичному принципі, чия непопулярність визнана самим Нафтою, щось таке, що є вищою мірою правовірним та святим.

Та тут уже Нафта заявив, що на це можна лише розреготатися. Говорити про нігілізм церкви! Про нігілізм найреалістичнішої системи панування в світовій історії! Виходить, що пан Сеттембріні ніколи не відчув навіть сліду тієї гуманної іронії, з якою церква незмінно ставиться до земного життя, до плоті, при цьому з мудрою поступливістю завуальовуючи останні висновки з цього принципу плоті, та дає можливість духові чинити свій регулюючий вплив, не ставлячись надто суворо до природи. Отже, він ніколи не чув і про тонке розуміння тієї поблажливости, з якою духівництво ставиться навіть до такого таїнства, як шлюб, котре не дарує жодного позитивного блага, як то є з іншими таїнствами, а слугує лише для захисту від гріха, для стримування чуттєвих бажань та поміркованости; таким чином церква все-таки зберігає принцип аскетизму й ідеал цноти, уникаючи при цьому політики різких випадів проти плоті.

Як тут міг пан Сеттембріні не обуритися, не виголосити протест проти такого недостойного вживання поняття «політика», проти такої зарозумілої поблажливости та розсудливости, які дух чи пак те, що тут називають духом, приписує собі в порівнянні зі своєю буцімто грішною протилежністю, щодо якої потрібно провадити особливу «політику», хоча насправді плоть не потребує його в'їдливого «потурання»; проти клятої двоїстости в розумінні світу, яка прагне подати в найчорнішому світлі ввесь усесвіт, тобто як саме життя, так і його протилежність, тобто дух: адже якщо світ є началом зла, то таким же злом має бути й дух, як пряме заперечення світу! І тут він став горою на захист безгрішности сластолюбства, причому Ганс Касторп мимоволі згадав мансардну кімнатку гуманіста, його бюрко, солом'яні стільці, карафку з водою, а Нафта взявся доводити, що сластолюбство ніколи не може бути безгрішним, природа змушена мати нечисте сумління перед ликом духа; політика церкви та поблажливість духа якраз і визначають «любов», заявив він, прагнучи спростувати елемент нігілізму в аскетичному принципі, й Ганс Касторп про себе відзначив, що слово «любов» звучить вельми дивно в устах кощавого, куцого Нафти...

Суперечка тривала, ця гра нам уже відома, Гансові Касторпу й поготів. Разом з ним ми на хвильку послухали її, бажаючи дізнатися, як цей двобій у стилі перипатетиків розгортається в затінку яскравої особистости, що крокує поряд з ними, і яким чином сама присутність цієї особистости остуджувала в супротивників їхній запал, а це відбувалося такою мірою, що потайна необхідність рахуватися з його присутністю незмінно вбивала іскру полемічного завзяття, яка часом проскакувала поміж ними, і мимовільно народжувалося відчуття млявости та безжиттєвости, яке ми відчуваємо, коли в електричній проводці немає контакту. Ну, що ж! Саме так воно й було. Між протиріччями не чулось потріскування, не спалахувала блискавка, не виникало струму; присутність цієї особистости, нейтралізована силою їхнього духу, як то їм хотілося думати, скорше сама нейтралізувала дух; Ганс Касторп відзначив цей факт зі здивуванням та цікавістю.

Революція або збереження попереднього стану, — супутники Пеперкорна дивилися на нього, бачили, як він іде важким кроком, не надто велично, перевалюється з боку на бік, капелюх насунувся йому на очі; вони бачили його широкий, немовби роздертий рот і чули, як він говорить, жартівливо киваючи на дискутантів: «Так, так, так! Cerebrum, церебральне, розумієте! Оце... Та це виявляється...» — і нараз відчували, що контакт зник. Супротивники намагалися його відновити, вдавалися до сильніших заклинань, перевели розмову на «проблему аристократизму», завели мову про те, що таке популярність і шляхетність. А іскри так і немає. Розмова магнетично набула для Ганса Касторпа особистого забарвлення; він побачив супутника Клавдії в ліжку під червоною шовковою ковдрою, у теплій сорочці без коміра — то був наполовину старий робітник, наполовину бюст короля; блідо спалахнувши, іскра знову згасла. Сильна напруга! Там заперечення та «ніщо» з його культом, тут — вічне «так» та любовне устремління духа до життя! Але куди ж зникали запал, блискавка, струм, коли люди дивилися на мінгера, а це відбувалося незмінно внаслідок якоїсь загадкової сили тяжіння? Словом, усе ніби кудись зникало, а це, говорячи Гансовими словами, було воістину якоюсь таємницею. До своєї збірки афоризмів він міг би занотувати, що таємниці розкриваються або в найпростіших словах, або не розкриваються взагалі. Щоб висловити цю таємницю, треба було лишень сказати, але тепер навпрошки, що Пітер Пеперкорн, зі своєю королівською маскою в глибоких зморшках чола та жалобно роздертим ротом, утілює обидві крайні позиції, що обидва начала близькі для нього й одне і друге в ньому нейтралізуються, — дивлячись на нього, це ставало зрозумілим: і перше, й друге, і те, й те. Так отакий-то старий дурень, отакий-то всемогутній нуль! Він паралізував сам нерв суперечностей, не збиваючи дискутантів з пантелику, не заплутуючи їх, як то робив Нафта; в мінгері не відчувалося жодної двозначности, як у Нафті, він був цілком протилежним, позитивним; ця хистка загадка перебувала не лише поза глупотою та розсудливістю, але й поза багатьма іншими протиставленнями, які висували Нафта й Сеттембріні, щоб з педагогічною метою створити високу напругу дискусії. Ця особистість видавалася аж ніяк не педагогічною, і все-таки яка нагода для мандрівного студента! Як дивно було спостерігати за такою королівською двоїстістю, коли сперечальники дійшли до шлюбу та гріха, до таємничости та поблажливости, до гріховности та безгрішности сластолюбства! Він схилив голову до плеча й до грудей, скорботний рот розтулився, мляво й жалісно повисли розтулені губи, ніздрі напружилися та розширились, у них з'явився страдницький вираз, — він увесь став немовби втіленням глибокої журби. Та нараз риси мученика згладилися й він розцвів щирою життєрадісністю. На похиленому обличчі промайнула лукавинка, губи, ще розтулені, всміхнулися нескромною посмішкою, на щоці проявилася вже не раз помічена нами сибаритська ямочка, — тепер це був знову танцюючий поганський жрець, і, кивнувши на отих розумак, він сказав:

— Ну що ж, так, так, так, — чудово. Оце ж... Ото ж вони... Ото ж якраз таїнство сластолюбства, розумієте...

Та все-таки, як ми вже зауважували, друзі та вихователі Ганса Касторпа, престиж яких перед ним трохи похитнувся, одержували найбільше задоволення, коли могли сваритися. Тоді вони почувались у своїй стихії, а широкоформатний Пеперкорн — ні, хоча все-таки можна було залишатися при своїй думці щодо ролі, яку він відігравав. Та зовсім не на їхню користь складалася ситуація, коли блиск, дотепність та красномовство щось демонструвати було не потрібно, а йшлося про конкретні речі, земні, практичні, — словом, про питання та справи, в яких владні натури показують свою перевагу: тоді сперечальники скисали, відступали в тінь, тьмяніли, а скіпетр перехоплював Пеперкорн, вирішував, розпоряджався, закликав, замовляв, наказував... І хіба дивно, що його притягала саме ця роль, що він прагнув перейти від болтології до діла? Поки тривала ота балаканина й тривала надто довго, він страждав, але страждав не від честолюбства, — Ганс Касторп був у цьому певен. Честолюбство не має великого формату, а величність не буває честолюбною. Ні, потреба Пеперкорна в конкретності випливала з інших причин: а саме через «страх», кажучи грубо й просто — через особливе усвідомлення обов'язку та одержимість почуттям чести, про яке Ганс Касторп не раз намагався говорити з Сеттембріні та яке певною мірою він був готовий визнати як військову рису.

— Панове, — промовив голландець, здійнявши свою капітанську руку зі списами нігтів у заклинальному та владному жесті. — Добре, панове, чудово, бездоганно! Аскетизм... Поблажливість... Чуттєві насолоди... Я хотів би... Безумовно! Надзвичайно важливо! Проте дозвольте мені... Боюся, що ми беремо на себе великий... Ми ухиляємось, панове, ми ухиляємося найбезвідповідальнішим чином від найсвятіших... — Він глибоко вдихнув. — Це повітря, панове, сьогодні, це особливе повітря, коли дме фен, з його м'яким, заспокійливим та сповненим спогадів подихом весняних ароматів... нам не слід дихати ним, якщо потім, у формі... я наполегливо прошу: не робімо цього. Це ж образа. Ми маємо віддавати лише йому наше глибоке й цілісне... о, наше найвище й найповніше... Закінчено, панове! І лише як чисту хвалу його властивостей, повинні ми видихати його зі своїх грудей... Я переб'ю самого себе, панове! Я переб'ю себе на честь цього...

Пеперкорн зупинився, відкинувсь назад, затуливши капелюхом очі від сонця, й усі наслідували його приклад.

— Звертаю вашу увагу, — вів він далі, — вашу увагу на небо, на високе небо, на ту чорну, кружляючу точку серед надзвичайно синього, майже чорного неба... То хижий птах, великий хижий птах. Це, якщо я не... і ви, панове, і ви, моя дитино... це орел. І на нього я рішуче звертаю всю вашу... Дивіться! Не канюк і не шуліка... якби ви були такими далекозорими, як я стаю з роками... Так, моя дитино, звичайно, роки минають... волосся моє посивіло, звичайно... то ви побачили так само чітко, як я, за плавною заокругленістю крил... Це орел, панове. Беркут. Він кружляє серед блакиті прямісінько над нами, ширяє без помаху крил на величній висоті на наш... І, напевне, вистежує своїми потужними пильними очима під випнутими надбрів'ями... Це орел, панове, птах Юпітера, цар птахів, лев повітря! В нього пернаті штані та залізний дзьоб, круто загнутий спереду, неймовірної сили лапи та загнуті кігті, задній кіготь ніби залізними лещатами охоплює передні. Бачите, ось так! — І голландець спробував надати своїй капітанській руці подібність з орлиною лапою. — Що ти ширяєш та вишукуєш, куме! — сказав він, знову дивлячись на небо. — Кидайся додолу! Бий його своїм залізним дзьобом і в голову, і в очі, розпори живота тому створінню, яке Бог тобі... Чудово! Закінчено! Нехай його нутрощі обвиють твої кігті, а з твого дзьоба закрапає кров...

Він був у захопленні, і цікавість супутників до антиномій Нафти та Сеттембріні згасла. А образ орла ще довго був незримо присутній у планах та рішеннях, які здійснювалися з ініціативи мінгера: завернули до готелю, пили і їли в позаурочний час, але з апетитом, що розгорівся від німої згадки про орла; розпочалося бенкетування, з тих, що так часто влаштовував мінгер поза «Берґгофом», у містечку і в селі, в шинках Ґларіса чи Клостерса, куди їздили погуляти на маленьких потягах; тут, під його владним керівництвом можна було насолодитися класичними дарами життя — кава з вершками та тутешнє печиво або соковитий сир на духмяному альпійському маслі, надзвичайно смачні гарячі печені каштани, і все це запивалося швейцарським червоним вином, — пий, скільки душа побажає; а Пеперкорн супроводжував імпровізоване застілля великим сум'яттям слів або вимагав, щоб говорив Антон Карлович Ферґе, цей благодушний страдник, якому все високе було чужим; але він міг дуже доладно розповісти про виробництво російських калош: до гумової маси додавали сірку та інші речовини, і готові, вкриті лаком калоші «вулканізувалися» при температурі вище ста градусів. І про Полярне коло розповідав він, оскільки відрядження не раз заводили його в такі місця; про північне сонце та про вічну зиму на мисі Нордкап. Там, казав він, причому рухались і його вузлувате горло, і відвислі вуса, пароплав здавався зовсім крихітним у порівнянні з велетенськими скелями та безкрайою сталевою поверхнею моря. А небом стелилися жовті пласти світла, то було північне сяйво, і йому, Антонові Карловичу, все здавалося примарним, і пейзаж і він сам.

Тож панові Ферґе велося добре, адже він був єдиним учасником цього невеликого товариства, який перебував поза всіма цими складними та заплутаними взаєминами! А коли вже говорити про ці взаємини, то варто виділити дві короткі розмови, дві химерні розмови тет-а-тет, що відбулися в ті дні між нашим негероїчним героєм та Клавдією Шоша, а також між ним та її супутником, причому з кожним окремо — одна розмова відбулась у вестибюлі, якось увечері, коли «перепона» лежала нагорі з черговим нападом пропасниці, а друга — по обіді біля ліжка мінгера...

Того вечора у вестибюлі панували напівсутінки. Звичне спілкування пацієнтів після вечері було нетривалим і якимось млявим, тож товариство швидко розійшлося по балконах для вечірнього лежання, дехто забороненими для хворих шляхами спустився в долину, в світ танців та картярських ігор. Лише одна лампочка світилася десь під стелею спорожнілого вестибюля, прилеглі до нього салони також були заледве освітлені. Ганс Касторп знав, що пані Шоша, яка вечеряла без свого повелителя, ще не повернулася на другий поверх, а сидить сама в читальні, тому й він не квапився йти до себе нагору. В глибині вестибюля, в тій його частині, яка відділялась од решти приміщення однією невисокою сходинкою та кількома білими арками з колонами, обшитими деревом, він сів біля викладеного кахлями каміна, в такому самому кріслі-качалці, в якому колись гойдалася Маруся, коли Йоахим єдиний раз розмовляв з нею. Ганс Касторп курив сигарету, після вечері це тут дозволялося.

Вона ввійшла, він чув її кроки, шелест її сукні за його спиною, ось вона вже біля нього, і, вимахуючи якимось листом, звертається до нього голосом Пшибислава:

— Консьєрж уже пішов. Данте хоч ви timbre-poste!^[88]

Цього вечора вона мала на собі темну сукню з легкого шовку, з круглим викотом та широкими рукавами, стягнутими манжетами на ґудзиках. Її туалет сподобався йому. На ній було перлове намисто, яке м'яко ряхтіло в напівсутінках. Він підвів очі та поглянув на її киргизьке обличчя, перепитав:

— Timbre? У мене немає.

— Як, жодної? Tant pis pour vous^[89]. Тож ви не готові зробити дамі приємність? — Вона закопилила губку й знизала плечима. — Я розчарована. Адже ви, чоловіки, маєте бути точними та надійними. А мені чомусь видавалося, що в одному з відділів вашого портмоне лежать складені листочки марок, посортованих за вартістю.

— А навіщо? — промовив він. — Листів я не пишу. Та й кому писати? Часом відправлю листівку, і то вже з приклеєною наперед маркою. Й кому б я став писати листи? В мене нікого немає. В мене вже немає жодного зв'язку з рівниною, я його втратив. У нашому пісеннику є одна народна пісня: «Я загублений для світу». Так воно й зі мною.

— Ну, тоді дайте хоча б сигарету, загублена людино! — сказала вона, сідаючи навпроти нього на лавку з полотняною подушкою коло каміна; закинувши ногу за ногу, вона простягла руку. — Очевидно, запас у вас великий. — Вона недбало витягла з портсигара, простягнутого до неї, одну сигарету і, не подякувавши, прикурила від запальнички, яку він підніс до її нахиленого обличчя. В цьому лінивому «ну, тоді дайте», в цій манері брати, не дякуючи, відчувалася безтурботність розбещеної жінки, але, окрім того, і людська, точніше «люудська» звичка до товариської спільности володіння, якась м'яка й дикувата, сама собою зрозуміла природність, із якою вона вважала за потрібне давати й брати. Він звернув на це увагу з критичною інтонацією, але й з поблажливістю закоханого. Потім сказав:

— Так, запас великий. Сигарети я завжди маю. Їх треба мати. Та і як без них обійтися? Якщо подумати, то це називається пристрастю, еге ж? Та, чесно кажучи, я зовсім не пристрасна людина, але маю певні пристрасті, флегматичні пристрасті.

— Мене надзвичайно заспокоює, — сказала вона, випускаючи дим разом зі словами, — ваша заява, що ви людина не пристрасна. Та і як би ви могли нею бути? Це зовсім не ваш тип, пристрасть — це означає жити заради самого життя. А такі люди, як відомо, живуть заради переживань. Пристрасть — то самозабуття. А ви прагнете лише до самозбагачення. C'est çа^[90]. І ви навіть не запідозрюєте, що то жахливий егоїзм і що ви, чоловіки, одного прекрасного дня опинитеся в стані ворогів людства!

— Гей, гей! Так зразу й вороги людства? Що ти там кажеш, Клавдіє, для чого такі узагальнення? Ти маєш на увазі щось конкретне й особисте, коли наполягаєш на тому, що для нас важливе не саме життя, а збагачення? Адже ви, жінки, не будете даремно моралізувати. Ох, ота мораль, знаєш... То тема суперечки для Нафти та Сеттембріні. Вона належить до предметів надто заплутаних. А чи живе людина заради себе, чи заради життя, вона сама не знає, й ніхто точно та з певністю не може знати. Я хочу сказати, що межу тут провести дуже важко. Існують егоїстична жертовність і жертовний егоїзм... Гадаю, тут так само, як з любов'ю. Звичайно, це має бути аморальним, що я не можу добре розібратися в тому, що ти говориш про мораль, але я перш за все радий, що ми ось так сидимо разом, як сиділи всього один-єдиний раз і більше ніколи, відколи ти повернулася. Й радий, що можу сказати, як надзвичайно пасують тобі оці манжети навколо зап'ястя і цей тонкий шовк, що спадає з твоїх плечей, які я знаю...

— Я пішла.

— Прошу, не йди! Я буду враховувати обставини й особистості.

— Принаймні, на це можна сподіватися від людини без пристрастей.

— От бачиш! Ти висміюєш і знущаєшся наді мною, коли я... І погрожуєш піти, коли я...

— Прошу говорити більш зрозуміло й без прогалин, якщо хочете, щоб вас зрозуміли.

— Отже я навіть трішечки не можу взяти участи в твоєму відгадуванні цих прогалин? Це ж несправедливо, сказав би я, якби не розумів, що тут ідеться не про справедливість...

— О, ні. Справедливість — то флегматична пристрасть. Вона протилежна до ревнощів, безперечно робить флегматичних людей смішними.

— Бачиш? Смішними. Тож облиш мою флегму! Повторюю: як би я обійшовся без неї? Як би витримав без неї, наприклад, чекання?

— Не розумію.

— Чекання на тебе.

— Voyons^[91]. Я не збираюся більше затримуватися на тій формі, в якій ви з упертістю блазня звертаєтеся до мене. Вам самому набридне, та й я врешті не особливо церемонна, не якась там ображена міщанка...

— Ні, але ти хвора. І хвороба дає тобі свободу. Вона дає тобі... — зачекай, мені саме спало на думку таке слово, яке я ще ніколи не вживав. Вона робить тебе геніальною!

— Про геніальність побалакаємо іншим разом. Я не те хотіла сказати. Я вимагаю одного: не тіште себе ілюзією, що я маю до вашого чекання — якщо ви справді чекали — якесь відношення, що я дала вам привід, заохочувала або хоча б тільки дозволяла чекати. Ви маєте мені негайно й чітко підтвердити, що все якраз навпаки...

— Охоче, Клавдіє, звичайно. Ти не пропонувала мені чекати, я чекав з власної волі. Й цілком розумію, чому ти надаєш такого значення...

— Навіть у ваших зізнаннях звучить зухвалість. І взагалі ви людина надто зухвала, бог його знає чому. Не лише в стосунках зі мною, а взагалі. Навіть у вашому захопленні, вашій покірності є певна зухвалість. Не думайте, що я цього не помічаю! Мені, взагалі, не варто було говорити з вами про це, і перш за все тому, що ви наважуєтесь нагадувати про своє чекання. Те, що ви досі тут — це повна безвідповідальність. Вам давним-давно час повернутися до своєї роботи, sur le chantier^[92], чи як там вона називається...

— Зараз ти говориш, Клавдіє, зовсім не геніально, а абсолютно банально. Це ж тільки слова. Ти ж не поділяєш поглядів Сеттембріні, це неможливо, і ти так говориш, що я не можу серйозно ставитися до твоїх слів. І я не дозволю собі взяти й поїхати, як поїхав мій брат, який, як ти передбачила, помер, тільки-но спробував служити у війську на рівнині. Але він, принаймні, знав, що помре, та волів радше померти, ніж далі відбувати тут санаторну службу. Ну, на те він був і солдат. Та я інакший, я людина цивільна, і для мене це було б дезертирством, якби я вчинив так, як він, і, незважаючи на заборону Радаманта, повернувся на батьківщину й partout^[93] прагнув приносити користь та прислужитися поступові. То було би великою невдячністю та зрадою щодо хвороби, й геніальности, й мого кохання до тебе, від якого в мене залишилися й старі рубці, й нові рани, щодо твоїх рук, які я знаю, хоча готовий припустити, що це було лише вві сні, що я лише в геніальному сні спізнав їх, і для тебе звідси не випливає жодних наслідків та обов'язків, жодного ущемлення твоєї свободи...

Вона розсміялася, затиснувши в губах сигарету, її татарські очі ще більше зіщулились, вона притулилася до обшитої деревом колони, спершись руками об лавку та закинувши ногу на ногу, і її лакований черевичок на ледь піднятій нозі застрибав.

— Quelle générosité! Oh la, la, vraiment^[94], знаєш, я тебе таким завжди й уявляла, homme de genie^[95], мій бідний хлопчику!

— Досить, Клавдіє. Я, звичайно, за своєю природою зовсім не homme de genie, так само як і не людина великого формату, їй-богу, що ні. Та все-таки випадково — назвім це випадковістю — мене занесло так високо, в ці геніальні сфери... Словом, тобі, напевне, невідомо, що існує така річ, як герметична педагогіка, це особлива алхімія перетворення, а саме переходу до вищого ступеня, до досконалішого. Ти розумієш мене? Але й сам матеріал має бути таким, щоб унаслідок зовнішнього впливу та примусу міг піднятися на вищий ступінь, він повинен мати відповідні завдатки. А в мені, я знаю це твердо, такими завдатками було те, що я здавна знався з хворобою та смертю, і коли був ще хлопчиком, якось нерозсудливо попросив у тебе олівця, а потім попросив удруге, в карнавальну ніч. Але нерозсудлива любов — геніальна, адже смерть — то геніальний принцип, вона res bina, lapis philosophorum, і вона є також принципом педагогічним, любов до смерти народжує любов до життя, до людства; ось у чому суть, ця суть відкрилася мені, коли я лежав на балконі, й тепер я дуже радий, що можу тобі про це сказати. До життя ведуть два шляхи: перший — звичайний, він прямий і чесний. Другий шлях — небезпечний, він веде через смерть, і це є шлях геніальности!

— Ти філософ-блазень, — промовила вона. — Не буду стверджувати, що я все розумію у цих твоїх вигадливих німецьких роздумах, але в твоїх словах звучить щось людське, і ти, безперечно, чемний хлопчик. До речі, ти справді поводився en philosophe^[96], у цьому тобі не відмовиш...

— Надто en philosophe на твій смак, правда, Клавдіє?

— Припини зухвальство! Це починає набридати. Чекати на мене тобі не було дозволено та це й було глупотою. Але ти не злий на мене, що чекав даремно?

— Ну, це було нелегко, Клавдіє, навіть для людини з флегматичними пристрастями. Тяжко для мене, але з твого боку — жорстоко, що ти приїхала разом з ним, адже ти, звичайно, знала від Беренса, що я тут і чекаю на тебе. Але я ж сказав тобі, що дивлюся на нашу ніч, як на сон, і визнаю за тобою повну свободу. Врешті я чекав не даремно, й ось ти знову тут, ми сидимо вдвох, як тоді, я знову чую твій чарівний, ледь хрипкуватий голос, він так давно знайомий моєму слухові, а під цими широкими шовковими складками — твої руки, які я знаю, — і навіть нехай нагорі лежить в пропасниці твій супутник, який подарував тобі ці перли...

— І з яким ви заради внутрішнього збагачення так здружилися...

— Не сердься, Клавдіє! Мене вже й Сеттембріні лаяв, а це ж тільки світський забобон. Така людина — це ж виграш, їй-богу, він же велика особистість! Правда, він у літах... Ну й що... Я все одно зрозумів би, коли б ти як жінка шалено закохалася в нього. Отже ти його дуже любиш?

— Це робить честь твоєму філософському складу, німецький дурнику, — сказала вона й погладила його по голові, — але я б не стала вважати, що це по-людськи — говорити про мою любов до нього!

— Ох, Клавдіє, а хіба що? На мою думку, людське починається саме там, де з погляду людей негеніальних воно закінчується! Ти пристрасно його любиш?

Вона нахилилася, щоб кинути недопалок сигарети в камін, потім знову сіла, схрестивши руки.

— Він любить мене, — сказала вона, — і його любов народжує в мені гордість, вдячність, відданість. Ти маєш це зрозуміти, інакше будеш негідний того дружнього почуття, з яким він до тебе ставиться... Його любов змусила мене піти за ним і служити йому. Та і як інакше? Посуди сам! Хіба по-людськи можна зневажити його почуття?

— Неможливо! — погодився Ганс Касторп. — Ні, це, звичайно, виключається. Хіба може жінка знехтувати його почуття, його страх за це почуття і, так би мовити, кинути його в Ґетсиманськім саду?

— А ти не дурний, — сказала Клавдія, і погляд її розкосих очей став задумливим і нерухомим. — Ти розумний. Страх за почуття.

— Так, ти мусила піти за ним; щоб це зрозуміти, не треба бути надто розумним... Хоча, чи пак, скорше, ще й тому, що його любов має в собі багато такого, що лякає.

— C'est exact...^[97] Лякає. З ним багато клопоту, ти знаєш, зовсім нелегко...

Клавдія взяла руку свого співбесідника і стала несвідомо перебирати його пальці, та нараз спохмурніла і, підвівши очі, промовила:

— Зачекай! А це не підлість, що ми так про нього говоримо?

— Звичайно, ні, Клавдіє. Ні, анітрохи. Ми просто розмовляємо по-людськи! Ти дуже любиш це слово й так мрійливо розтягуєш його, я завжди захоплююся, коли ти його промовляєш. Мій брат Йоахим не любив цього слова, він не визнавав його як солдат. Уважав, що воно означає загальну млявість і недбальство; в цьому сенсі, як безмежне guazza-buglio терпимости, воно також викликає в мене сумніви, згоден. Та коли пов'язуєш з ним геніальність і доброту, тоді воно набуває таки особливої значущости, й ми спокійно можемо вживати його в нашій розмові про Пеперкорна, про клопіт та труднощі, яких він тобі завдає. Причиною тут, звичайно, є його пунктик, особливе розуміння чоловічої «чести», страх перед безсиллям почуття, ось чому він так полюбляє класичні засоби підтримки й насолоди, — ми можемо говорити про це з повною повагою, адже він у всьому має ширший формат, по-королівськи широкий формат, тож ми не принижуємо ні його, ні нас самих, якщо про це по-людськи бесідуємо.

— Тут ідеться не про нас, — сказала Клавдія, знову схрестивши руки на грудях, — але яка жінка заради чоловіка, чоловіка великого формату, як ти висловлюєшся, чоловіка, що любить її й боїться за свою любов, не пішла б навіть на приниження?

— Безперечно, Клавдіє. Дуже добре сказано. І приниження може мати широкий формат, і жінка може з висоти свого приниження зневажливо розмовляти з тими, хто не наділений королівським форматом, як ти напочатку говорила зі мною про timbre-poste, особливо, коли сказала: «Адже ви, чоловіки, маєте бути точними та надійними».

— Ти образився? Кинь. Пошлемо ображеність до чорта, згода? Я також часом ображаюся, якщо хочеш знати, раз ми вже сьогодні ввечері отак сидимо й балакаємо. Мене дратувала твоя флегматичність і що ти так здружився з ним заради власного егоїстичного задоволення. Та все-таки я рада і вдячна тобі, що ти ставишся до нього з такою пошаною... В твоїй поведінці чимало чесної доброзичливости, хоча й не без прихованого зухвальства, та врешті я тобі його пробачила.

— Дуже люб'язно з твого боку.

Вона поглянула на нього.

— Здається, ти невиправний. Знаєш, що я тобі скажу? Ти дуже хитрий хлопець. Не знаю, чи розумний, але хитрий-таки точно. Зрештою, то нічого, з цим можна змиритись. І дружити можна. Давай будемо друзями, вкладемо спілку за нього, як зазвичай укладають проти когось. Ну, ти даєш згоду? Часто мені буває страшно... Часом я боюся залишатися з ним наодинці, tu sais^[98]... Він лякає мене... Іноді мені здається, що з ним трапиться якась халепа... Просто жах бере... І хотілось би мати поруч добру людину... Enfin^[99], якщо хочеш знати, я, можливо, саме тому сюди з ним і приїхала...

Вони сиділи, торкаючись колінами, він — у кріслі-качалці, схилившись уперед, вона так само на лавці. Промовляючи останні слова, Клавдія стиснула йому руку і наблизила своє обличчя до його. Він сказав:

— До мене? О, це так добре, Клавдіє, це просто чудово! Ти з ним приїхала до мене? Й усе-таки ти стверджуєш, що чекати на тебе — то була дурниця, то було неприпустимо й цілком безглуздо? Було б досить незграбною помилкою, якби я не оцінив таку пропозицію дружби, дружби заради нього...

І вона поцілувала його в губи. То був особливий російський поцілунок, яким у тій широкій та душевній країні обмінюються в дні високих християнських свят, поцілунок, що ніби печаттю скріплює любов. Але оскільки ним цього разу обмінялися вищезгаданий молодий закоренілий хитрун, а також молода жінка з чарівною, скрадливою ходою, то ми, розповідаючи про це, мимоволі згадуємо деякі хитромудрі, хоча далеко не беззаперечні твердження доктора Кроковскі щодо любови, тож, слухаючи їх, ніхто не міг уторопати, чи мається на увазі певне благоговійне почуття, чи плотська пристрасть. Тому чи наслідуватимемо й ми його приклад, чи, точніше Ганс Касторп та Клавдія Шоша, маючи на увазі цей поцілунок? А що скаже на це читач, якщо ми просто відмовимося розслідувати питання по суті? Хоча, на нашу думку, таке розслідування відповідало б вимогам психоаналізу, та проводити в любові абсолютно «чітку» межу між благоговійним почуттям та пристрастю означало б, говорячи словами Ганса Касторпа, припуститися дуже незграбної помилки та виявити певну ворожість до життя. Й що має означати «чітка межа»? Що таке невизначеність та двозначність? Нам просто стає смішно. Хіба то не чудово й прекрасно, що в мові існує одне слово для всього, від найбільшого благоговіння до найпалкішої тілесної пристрасти? Тут цілковита єдність одного значення в двозначності, адже не може любов бути зовсім безтілесною навіть при найбільшому благоговінні, й не бути благоговійною суто тілесна пристрасть; любов завжди залишається сама собою, і як лукава життєрадісність, і як найвища пристрасть, адже вона — це потяг до органічного начала, зворушливі та сластолюбні обійми приреченого на тління, — charitas безперечно присутнє і в найвищому почутті, і в найшаленішій пристрасті. Хисткий сенс? Ради бога! Нехай сенс любови буде хистким! Те, що він хисткий, — природно й людяно, й тривога в цьому разі була б ознакою повної відсутности розуміння тих особливо хитрих тонкощів.

Тож, тим часом як губи Ганса Касторпа та пані Шоша поєдналися в російському поцілункові, ми занурюємо наш маленький театр у темряву, щоб змінити мізансцену. Адже тепер ми перейдемо до другої розмови, про яку обіцяли розповісти, й знов увімкнемо світло: це тьмяне світло одного весняного дня, що йде на схил, коли в горах почалося танення снігів. Ми бачимо нашого героя в життєвій ситуації, яка стала для нього вже звичною; він сидить біля ліжка великого Пеперкорна й веде з ним шанобливо-дружню бесіду. Після чаю о четвертій пополудні, на який, як і на попередні три столування, пані Шоша з'явилася сама, а потім зразу вирушила до «Пляцу» на shoping^[100], Ганс Касторп вирішив здійснити звичний візит до голландця, частково, щоб виказати йому увагу та розважити, а частково, щоб самому одержати насолоду від повчального впливу цієї особистости, — словом, з найбільш життєвих та хистких мотивів. Пеперкорн відклав газету «Телеграф», зняв дужку рогового пенсне, кинув його на газету та простяг гостеві свою капітанську руку, а його широкі, подерті губи ніби над силу ворухнулися. Кава та червоне вино, як завжди, були в нього під рукою: таця з кавовим прибором та рештками кави стояла на стільці — мінгер щойно випив післяобідню порцію цього трунку, як завжди міцного та гарячого, з цукром та вершками, і від того спітнів. Його королівське обличчя з пломенистими пасмами почервоніло, дрібні краплі поту виступили на лобі та на верхній губі.

— Трохи спітнів, — сказав він. — Ласкаво просимо, юначе. Навпаки. Сідайте! То ознака слабкости, якщо, випивши після гарячого напою, зразу... Ви не могли б... Дуже добре. Носову хустинку. Дуже дякую. — Зрештою, рум'янець швидко зник і змінився жовтавою блідістю, яка зазвичай з'являлася на обличчі цієї величної людини після нападу пропасниці. Сьогодні напад квартани був дуже сильний, усі три її стадії — холод, жар і піт, тож маленькі бляклі очиці Пеперкорна під монументальними ідольськими зморшками на чолі дивилися втомлено. Він сказав:

— Юначе... Це надзвичайно... Хотілось би сказати слово «заслуговує»... Абсолютно. Дуже люб'язно з вашого боку, що ви старого, хворого...

— Що я вас навідав? — запитав Ганс Касторп. — Якраз навпаки, мінгере Пеперкорн. Це я маю бути глибоко вдячний вам за те, що можу трохи посидіти з вами, адже я маю від цього значно більше, ніж ви, і приходжу з суто егоїстичних міркувань. І потім, що це за цілком хибне визначення вас як особи — «старий, хворий». Нікому і на думку не спаде, що мова йде про вас. Складається зовсім хибне враження.

— Гаразд, гаразд, — перебив його мінгер і на якусь мить заплющив очі; він відкинув на подушку величне чоло і залишився так лежати, піднявши підборіддя, склавши свої пальці з довгими нігтями на своїх королівських грудях, що випиналися під вовняною сорочкою.

— Добре, юначе, або, точніше, — у вас добрі наміри, я в цьому переконаний. Приємно було вчора по обіді — так, ще вчора надвечір — у тому гостинному закутку — забув, як називається, де ми їли омлет із смачнющою салямі та пили оте здорове тутешнє вино...

— Так, то було чудово! — підтвердив Ганс Касторп. — Адже було дуже смачно, і всі ми неприпустимо об'їлися, — тутешній шеф-повар мав би право образитися, якби бачив, — словом, усі ми без винятку так і накинулися на ці смакоти. А салямі справді була дуже вишукана, Сеттембріні аж розчулився, він їв, так би мовити, зі сльозами на очах. Він же патріот, як вам відомо, патріот-демократ. Свій спис громадянина освятив на вівтарі людства, щоб і надалі за салямі збирали мито на швейцарському кордоні.

— Річ не в цьому, — пояснив Пеперкорн. — Він лицар, привітна й компанійська людина, кавалер, хоча йому, напевне, не судилося часто обновлювати свій одяг.

— Він його зовсім не обновлює! — сказав Ганс Касторп. — Це зовсім не його заняття. Я знайомий з ним не перший день і дуже з ним здружився, тобто він надзвичайно великодушно взяв наді мною опіку, оскільки вирішив, що я «важка дитина життя», — це умовний вислів, ми вживаємо його, коли розмовляємо один з одним, його, напевне, треба пояснити, а то він залишиться незрозумілим, — тож він докладає всіх сил, щоб чинити на мене благотворний вплив, скеровувати мене. Але й взимку й влітку я завжди бачив його в тих самих картатих штанях та в потертому двобортному сурдуті; зрештою він носить цей старий одяг з надзвичайною гідністю, дуже по-кавалерськи. Тут я маю з вами погодитися. Те, як він його носить, є перемогою над бідністю, і мені його бідність миліша, ніж елегантність отого куцого Нафти, вона викликає мимовільне збентеження, так ніби його елегантність, так би мовити, від лукавого, а засоби на неї він добуває кружним шляхом, я трохи обізнаний про його становище.

— Людина-лицар і людина-жартівник, — повторив Пеперкорн, залишивши поза увагою репліку про Нафту, — хоча й не — дозвольте мені цю обмовку — хоча й не без упереджености. Мадам, моя супутниця, не надто високої думки про нього, як ви, очевидно, помітили, й відгукується без особливої симпатії, — безперечно, тому що цяупередженість відбивається на його ставленні до неї... Ані слова, юначе. Я далекий від того, щоб засуджувати пана Сеттембріні та ваші дружні почуття... Зовсім ні! І я зовсім не збираюся стверджувати, буцімто він хоча б одного разу в сенсі тієї гречности, з якою кавалер має ставитися до дами... Чудово, любий друже, тут нічого не закинеш! Та все-таки існує певна межа, певна стриманість, певна у-ник-ли-вість, з якої випливає настроєність мадам проти нього, що цілком по-людськи...

— Зрозуміло. Звичайно, цілком виправдано. Перепрошую, мінгере Пеперкорн, що я самовільно докінчую вашу фразу. Я можу ризикнути, оскільки абсолютно з вами погоджуюсь. Особливо якщо взяти до уваги, наскільки жінки, — ви, можливо, посміхнетеся, що я в свої ще такі молоді літа дозволяю собі подібні узагальнення, — тож наскільки вони, в своєму ставленні до чоловіка, залежать від ставлення чоловіка до них — тоді немає чому й дивуватися. Жінки, я б так сказав, то істоти, які мають сильну реакцію, але вони позбавлені самостійної ініціативи, ліниві — в тому сенсі, що пасивні... Прошу, дозвольте мені, якщо й з труднощами, розвинути далі мою думку. Жінка, наскільки мені вдалося спостерегти, вважає себе в справах кохання насамперед об'єктом, вона дає коханню наблизитися до неї, вона вільно не обирає й стає обираючим суб'єктом лише на підставі вибору чоловіка; але й тоді, дозвольте мені тут додати, свобода вибору, — за умови, що чоловік не надто нікчемний душею, — зовсім не виступає необхідною умовою; на свободу вибору чинить уплив, жінку приваблює той факт, що обрали її. Господи, це, звичайно, загальщина, та в молодому віці все здається новим, новим і вражаючим. Ви питаєте жінку: «А ти його любиш?» — «Але ж він так сильно любить мене», — відповідає вона вам. І при цьому або кидає погляд до неба чи потуплює його. А уявіть-но, щоб таку відповідь дали ми, чоловіки, — перепрошую за узагальнення! Можливо, бувають чоловіки, які так би й відповіли, але вони ж видаватимуться просто смішними — герой кохання під пантофлею жінки, сказав би я в стилі епіграми. Цікаво, про яку самоповагу може йти мова в чоловіка, що дає таку жіночу відповідь. І чи вважає жінка, що вона має з безмежною відданістю ставитися до чоловіка, який, через те, що обрав її, виказав ласку до такої низької істоти, чи то в коханні чоловіка до її особи вона вбачає знак його переваги? В тихі години я часто задавався цим питанням.

— То праоснови, класичні факти, своєрідна священна даність, яку ви, юначе, заторкнули влучним слівцем, — сказав Пеперкорн. — Чоловіка п'янить бажання, жінка вимагає від свого бажання, щоб воно сп'янило її. Звідси наш обов'язок до справжнього почуття. Звідси нестерпний сором за брак почуття, за безсилля збудити в жінці бажання. Вип'єте зі мною скляночку червоного вина? Я вип'ю. Дуже спрага мучить. Сьогодні я особливо сильно пітнів.

— Щиро дякую, мінгере Пеперкорн. Щоправда, для мене це час позаурочний, але випити ковток за ваше здоров'я я завжди готовий.

— Тоді візьміть келих. У мене лише один. А я обійдуся склянкою для води. Гадаю, що для цієї шипучки то не буде образою, якщо я її питиму з такої скромної посудини. — З допомогою гостя він налив собі вина капітанською рукою, що ледве тремтіла, і жадібно перехилив усю склянку в своє грандіозне горло, ніби то була проста вода.

— Дає насолоду, — сказав він. — Ви більше не хочете? А я з вашого дозволу наллю собі ще. — Знову наповнюючи склянку, голландець розлив трохи вина. На підковдрі проступили темно-червоні плями. — Тож повторюю, — вів він далі, піднявши списоподібний палець однієї руки та тримаючи склянку з вином у другій руці, що злегка тремтіла, — повторюю: звідси наш обов'язок, наш релігійний обов'язок до почуття. Розумієте, наше почуття — це та чоловіча сила, яка будить життя. Життя дрімає, і вона хоче, щоб її збудили для хмільного вінчання з божественним почуттям. Адже це почуття, юний друже, божественне. Людина стає божественною, якщо має те почуття. Людина — то любов Божа. Бог створив її, щоб через неї любити. Людина є лише органом, через який Бог шлюбиться з пробудженим, захмелілим життям. Якщо ж людина виявляється нездатною на почуття, то це божий сором, поразка божественної чоловічої сили, це космічна катастрофа, немислимий жах... — Пеперкорн випив.

— Дозвольте, я візьму у вас склянку, — сказав Ганс Касторп. — Я слідкую з великим інтересом за перебігом ваших думок, вони надзвичайно повчальні. Адже ви розвиваєте теологічну теорію, в якій відводите людині надзвичайно почесну, хоча, можливо, дещо однобоку релігійну функцію. Якщо можна зробити одну заувагу, то у ваших поглядах є певна частка ригоризму й, перепрошую, відчувається певна пригніченість! Адже жодна релігійна суворість не може не пригнічувати людей скромного формату. Я, звичайно, навіть не думаю про те, щоб у ваші погляди вносити якісь корективи, я хотів би лише повернутися до того, що ви сказали про упередженість, з якою, за вашими спостереженнями, пан Сеттембріні ставиться до мадам, вашої супутниці. Я знайомий з паном Сеттембріні давно, дуже давно, не один рік. І можу вас запевнити, що його упередженість, оскільки вона існує, звільнена від усього того дріб'язкового та міщанського — навіть припустити таке було б смішно. Тут ідеться насамперед про упередженість, так би мовити, широкого плану, а отже позаособового характеру, йдеться про загальні педагогічні принципи; застосовуючи їх до мене, пан Сеттембріні, відверто кажучи, схарактеризував мене як «тяжку дитину життя», — та розмова про мене завела б нас надто далеко. Це справа, яку в двох словах...

— І ви любите мадам? — раптом запитав мінгер і обернув до гостя своє королівське обличчя з роздертим, страдницьким ротом та бляклими очима під могутніми арабесками чола.

Ганс Касторп знітився. Він пробурмотів:

— Чи я люблю... Тобто... Я, звичайно, глибоко поважаю пані Шоша хоча б через те...

— Перепрошую, — перебив його Пеперкорн і простяг руку відпрацьованим жестом, щоб присадити співбесідника, — дозвольте мені, — вів він далі, мовби звільнивши цим жестом місце для того, що хотів сказати, — дозвольте повторити, що я далекий від думки, що пан італієць справді порушив лицарські приписи... Я нікому не роблю такого закиду, нікому. Та мене дивує... В даний момент мене навіть радує — добре, юначе. Дуже добре й чудово. Я дуже радий, тут немає жодного сумніву: мені, справді, дуже приємно. Тож я кажу собі... Я кажу собі, словом, ваше знайомство з мадам давніше за моє. Її минуле перебування тут збіглося з вашим. Окрім того, вона надзвичайно чарівна жінка, а я всього лише хвора, стара людина. Як могло так трапитися, що вона, адже я почуваюся хворим, що вона сьогодні по обіді сама й без супроводу спустилась у містечко робити закупи... Це не біда! Аж ніяк! Проте, безперечно, було б... Не знаю, чи маю це списати на вплив — як ви казали — вплив педагогічних принципів синьйора Сеттембріні, що ви не пішли за лицарським покликом... Прошу зрозуміти мене правильно...

— Я вас правильно зрозумів, мінгере Пеперкорн. О ні! Жодною мірою. Я дію абсолютно самостійно. Навпаки, пан Сеттембріні часом мене навіть... На жаль, на вашому простирадлі, пане Пеперкорн, плями від вина. Хіба не слід... Ми зазвичай посипаємо їх сіллю, поки вони ще свіжі...

— Це несуттєво, — відповів Пеперкорн, не відриваючи погляду від свого гостя.

Ганс Касторп почервонів.

— Справа не зовсім звична, — почав він з вимушеною посмішкою. — Тутешня атмосфера, я б так сказав, не зовсім конвенційна. Всі права на боці хворого, байдуже, чи то чоловік, чи жінка. І лицарські приписи відходять на задній план. Зараз ви нездужаєте, мінгере Пеперкорн, щоправда, це тимчасово, і ваше нездужання минеться. Але ваша супутниця відносно здорова. Тож я гадаю, що чиню цілком у дусі мадам, якщо за час її відсутности намагаюся трохи замінити її, адже тут можна говорити про заміну. Хи-хи! Замість того, щоб, навпаки, замінити вас при ній, запропонувавши супроводжувати її до містечка. Та й як би я зважився накидати вашій супутниці свої послуги? На це я не маю ні прав, ні повноважень. Я дуже добре відчуваю, хто на що має право, будьте певні. Словом, дозволяю собі сподіватися, що моя позиція цілком коректна, вона відповідає реальному станові речей і, зокрема, моїй щирій симпатії до вас особисто, мінгере Пеперкорн. І таким чином я, як мені здається, відповів і на ваше запитання — адже ви, очевидно, задали мені запитання — дав цілком задовільну відповідь.

— І дуже приємну, — відповів Пеперкорн. — Із мимовільним задоволенням слухаю я ваші меткі слова, юначе. Ви перестрибуєте через усі труднощі й так заокруглюєте їх, що немає до чого причепитись. Але задовільне враження — ні. Ваша відповідь не зовсім мене задовольняє, — перепрошую, тут я змушений вас розчарувати. «Ригоризм», сказали ви, любий друже, щодо деяких висловлених мною поглядів. Але ж і ваші висловлювання не позбавлені певного «ригоризму», строгости та скутости, які, здається, не відповідають вашій натурі, хоча мені в певних випадках таки довелося спостерігати у вас цю скутість. Я впізнаю її. Це та сама скутість, яка виявляється стосовно мадам під час наших спільних прогулянок та інших розваг, але тільки стосовно неї самої; пояснити і прояснити її — то ваш обов'язок, ваша заборгованість, юначе. Я не помиляюсь. Мої спостереження підтверджувалися стільки разів, що певні висновки, імовірно, напрошувались і в інших, з тією різницею, що іншим, очевидно, і навіть напевне, було відоме й пояснення цього феномену.

Сьогодні по обіді мінгер говорив у надзвичайно точному та доладному стилі, незважаючи на виснаження внаслідок сильного нападу. Уривчасті фрази були майже відсутні, він сидів у ліжку, повернувшись могутніми плечима та величною головою до гостя, охоплена на зап'ясті манжетом вовняної сорочки капітанська рука з ластовинням здійнялася над ковдрою, списоподібні нігті трьох пальців старчали над вказівним і великим, які були як завжди з'єднані в «кільце уточнення», і слова, що промовлялися його губами, були настільки влучними, виразними та пластичними, що Сеттембріні міг би йому лише позаздрити; навіть літеру «р» у словах «імовірно» та «напрошувалися» він вимовляв з такою самою гортанною вимовою, як і італієць.

— Ви посміхаєтесь, — вів далі Пеперкорн. — Моргаєте та крутите головою в усі боки, ніби даремно щось обдумуєте. І все-таки ви чудово знаєте, що саме я маю на увазі й про що йде мова. Я аж ніяк не кажу, що ви зовсім не звертаєтесь до мадам або не відповідаєте, коли в ході розмови ви маєте відповісти. Але, повторюю, ви це робите ніби з примусу, точніше, ніби ухиляєтесь від чогось, чогось уникаєте, а якщо придивитися — то стане ясно, що уникаєте однієї певної форми звертання. Й оскільки йдеться про вас, то може скластися враження, ніби ви з'їли з мадам двійчастий горіх і за домовленістю не маєте права в розмові з нею користуватися саме цією формою. Ви з дивовижною послідовністю уникаєте називати її. І ніколи не звертаєтесь до неї на «ви».

— Але, мінгере Пеперкорн... Який ще двійчастий горіх...

— Я дозволю собі привернути вашу увагу, та ви, очевидно, й самі відчули, що зараз дуже зблідли.

Ганс Касторп сидів, потупивши погляд. Нахилившись, він начебто уважно роздивлявся темно-червоні плями на простирадлі. «Ось куди він гнув! — думав Ганс Касторп. — Ось до чого дійшло! І, здається, в цьому я сам винний. Сам приклав до цього руку, тепер мені стає ясно. Невже я справді так зблід? Можливо, адже питання таки поставлено руба. І хто зна, що з того вийде. Чи можу я ще брехати? Так, гадаю, що можу, але не хочу. Поки що буду розглядати оці криваві плями, оці винні плями на простирадлі».

Людина, що нависала над ним, також мовчала. Пауза тривала дві-три хвилини, вона дала обом відчути, якої тривалости можуть набувати в таких випадках настільки крихітні одиниці часу.

Першим відновив розмову Пітер Пеперкорн.

— Це було того вечора, коли я мав честь познайомитися з вами, — почав він співуче і в кінці фрази понизив голос, ніби брався за довгу оповідь. — Ми влаштували невелике святкування, насолоджувалися стравами та напоями, настрій у нас був піднесений, по-людськи невимушений та загонистий; досить пізньої пори попрямував я з вами рука до руки до нашого нічного табору. І ось тоді, перед моїми дверима, мені спало на думку порадити вам на прощання торкнутися губами чола цієї жінки, яка відрекомендувала вас як старого друга з часів її останнього перебування тут, і запропонувати їй на знак такої врочистої миті також виконати щодо вас цей святковий і веселий обряд у мене на очах. Ви рішуче відкинули мою пропозицію, відкинули під тим приводом, що вважаєте безглуздим обмінюватися з моєю супутницею поцілунками в чоло. Ви не будете заперечувати проти того, що такого роду заява вже сама собою потребує пояснень, пояснень, які ви мені дотепер не дали. Чи згодні ви виконати цей обов'язок зараз?

«Отже він і це помітив... — подумав Ганс Касторп і ще ретельніше зайнявся винними плямами й навіть став зішкрябувати кінчиком безіменного пальця одну з них. — Зрештою, тоді мені навіть хотілося, щоб він це помітив і зауважив, бо інакше моя відповідь була б не такою. А що тепер? Серце в мене добряче гупає. Чи розразиться він першокласним королівським гнівом? Може, треба глянути, де його кулак, чи не заніс він його вже наді мною? Я опинився у надзвичайно своєрідному та вельми дражливому становищі...»

Нараз Ганс Касторп відчув, що його зап'ясток, зап'ясток правої руки стискають пальці Пеперкорна.

«Він хапає мене за руку! — подумав хлопець. — Сміхота! Чого ж я сиджу тут як побитий пес! Хіба я в чомусь завинив перед ним? Анітрохи. У першу чергу має нарікати її чоловік з Дагестану. А потім інші. І вже потім я. А цьому, наскільки мені відомо, дотепер і нарікати нема на що. То чого ж так гупає в мене серце? Давно пора випростатись і подивитися впритул на це всемогутнє обличчя!»

Він так і зробив. Усемогутнє обличчя було жовтим, очі під навислими зморшками лоба здавались особливо бляклими, в роздертих губах крилася гіркота. Здавалось, обидва читають в очах один одного — величний старий чоловік та непримітний юнак, причому старий далі тримав молодого за зап'ясток. Нарешті Пеперкорн промовив стишеним голосом:

— Ви були коханцем Клавдії в час її минулого перебування.

Ганс Касторп ще раз опустив голову, але зразу ж таки знову підвів її, перевів подих і промовив:

— Мінгере Пеперкорн! Мені вищою мірою осоружно брехати вам, і я шукаю шляхів щоб уникнути брехні. Це зовсім не легко. Якщо я дам ствердну відповідь, я буду хвальком, а якщо заперечу, тоді збрешу. Ну що ж, саме так воно і є. Довго, дуже довго прожив я з Клавдією, — перепрошую, з вашою теперішньою супутницею, — у цьому домі, й офіційно навіть не був з нею знайомий. Усі світські умовності випадали з наших взаємин, точніше, з мого ставлення до неї, а його витоки криються глибоко в темряві. У своїх думках я не називаю Клавдію інакше, як на «ти», та і в справжньому житті також. Адже того вечора, коли я скинув певні педагогічні пута, про які тут уже велася мова, й підійшов до неї під приводом, яким я вже колись був скористався, — в нас тут був маскарад, карнавальний, безвідповідальний вечір, коли до всіх звертаються на «ти», — того вечора оце «ти» якимось сновидним і безвідповідальним чином набуло свого повного сенсу. Але разом з тим то був переддень від'їзду Клавдії.

— Цілковитого сенсу, — повторив Пеперкорн, — ви дуже чемно це... — Він випустив зап'ясток Ганса Касторпа й узявся обома своїми капітанськими руками зі списами нігтів розтирати собі очні западини, щоки та підборіддя. Потім склав руки на заплямованому вином простирадлі та схилив голову до лівого плеча, ніби відвернувшись від гостя.

— Я відповів вам правдиво, як міг, мінгере Пеперкорн, — сказав Ганс Касторп, — і чесно намагався не сказати ні надто багато, ні надто мало. Перш за все я хотів би наголосити, що той вечір цілковитого «ти» і, разом з тим, вечір прощання можна брати й не брати до уваги, адже це вечір, який випадає зі звичайного життя, й навіть, напевне, й з календаря, — так би мовити, вечір hors d'oeuvre^[101], додатковий вечір, ніби як двадцять дев'яте лютого, ось чому, якби я заперечував певний факт, це було би брехнею лише наполовину.

Пеперкорн не відповів.

— Але я вважаю за краще, — знову почав після невеликої паузи Ганс Касторп, — сказати вам правду, ризикуючи втратити вашу прихильність, що, маю зізнатися вам цілком відкрито, було б для мене відчутною втратою, просто ударом, справжнім ударом, таким, якого я зазнав, коли пані Шоша з'явилася тут не сама, а із супутником. Я ризикнув піти на відвертість, оскільки давно хотів, щоб між нами була повна ясність — між вами, кого я так винятково шаную, і мною, — це, здається мені, було би прекрасно й більше по-людському, — ви знаєте, як це слово вимовляє Клавдія своїм чарівним хрипкуватим голосом, вона його обов'язково розтягує, — отже більше по-людському, аніж замовчувати та приховувати. В мене просто камінь з душі впав, коли ви констатували певний факт.

Жодної відповіді.

— Й ще одне, мінгере Пеперкорн, — вів далі Ганс Касторп. — І ще одне змусило сказати вам чисту правду: на власному досвіді я відчув, яке дратівливе почуття викликає невпевненість, коли треба задовольнятися лише туманними припущеннями. Тепер ви знаєте, з ким Клавдія до того, як з'явилися теперішні ваші права на неї, — не поважати їх було би просто безумством, — тепер вам відомо, з ким вона пережила, провела, відсвяткувала оте двадцять дев'яте лютого. Щодо мене, то мені так і не пощастило домогтися ясности, хоча цілком зрозуміло, що кожен, хто має над цим задуматися, змушений рахуватись із попередніми фактами такого роду, точніше — з такими попередниками, і хоча мені було відомо, що надвірний радник Беренс, котрий, як ви, можливо, знаєте, дилетанствує з олійними фарбами, провів з нею безліч сеансів і зробив чудовий її портрет, на якому шкіра виписана настільки наочно, що мимовільно виникають певні думки. З цього приводу я немало покатувався, сушив над цим голову, сушу й дотепер.

— Ви ще любите її? — спитав Пеперкорн, досі не змінюючи пози, тобто відвернувшись... Велика кімната дедалі більше занурювалася в темряву.

— Вибачте, мінгере Пеперкорн, — відповів Ганс Касторп, — але з моїми почуттями до вас, притому, що я шаную вас і схиляюся перед вами, я не вважав би за можливе говорити про свої почуття до вашої супутниці.

— А вона, — запитав Пеперкорн зовсім тихо, — вона і тепер поділяє ці почуття?

— Не можу сказати, — відповів Ганс Касторп, — не можу сказати, що вона будь-коли їх поділяла. Це малоймовірно. Ми з вами вже заторкували цей предмет суто теоретично, коли вели мову про те, що жіноча природа лише реагує на кохання чоловіка. Мене, звичайно, особливо нема за що любити. Який там у мене формат, самі скажіть! І якщо справа все-таки дійшла до... двадцять дев'ятого лютого, то це сталося лише тому, що жінку приваблює, якщо на ній зупиняється вибір чоловіка, причому, я маю додати, що сам собі здаюся примітивним хвальком, коли називаю себе «чоловіком», але Клавдія в кожному разі таки справжня жінка.

— Вона скорилася почуттю, — пробурмотів Пеперкорн подертими губами.

— Вашому почуттю вона скорилася значно покірніше, очевидно, й раніше скорялася не раз, то має бути ясно кожному, хто потрапляє в таке становище...

— Зачекайте! — вигукнув Пеперкорн, і досі не обертаючись до нього, та застережливо піднявши руку долонею до співбесідника. — А це не підлість, що ми так про неї говоримо?

— Звичайно ні, мінгере Пеперкорн. Ні, щодо цього я можу вас цілком заспокоїти. Адже йдеться про дуже людські речі, — людські, тобто в сенсі свободи та геніальности, перепрошую за такий, можливо, дещо високопарний вислів, але я останнім часом став через необхідність його вживати.

— Добре, кажіть далі, — наказав Пеперкорн стишеним голосом.

Тепер і Ганс Касторп заговорив тихіше — він сидів на краєчку стільця біля ліжка, схилившись до старого з королівською поставою та затиснувши руки між колінами.

— Адже вона геніальне створіння, — заговорив він знову, — й цей її чоловік на Закавказзі, — ви, напевне, знаєте, що в неї є чоловік на Закавказзі, — отже, він надає їй можливість бути вільною та геніальною — через свою тупість чи через свою інтелігентність, — важко сказати, я того хлопа не знаю. В кожному разі, правильно робить, що надає, й те й те все одно їй дає хвороба, геніальний принцип хвороби, якому вона підвладна, й кожен, хто потрапить у становище її чоловіка, правильно зробить, якщо наслідуватиме його приклад і не нарікатиме та не заглядатиме в минуле чи майбутнє...

— А ви нарікаєте? — запитав Пеперкорн і повернувся до нього обличчям... У сутінках воно здавалося мертвотно блідим; бляклі очі дивилися стомлено з-під ідольських зморшок на чолі, великий роздертий рот був напіврозтуленим, ніби в трагічної маски.

— Я не думав, — скромно відповів Ганс Касторп, — що йдеться про мене, і все це я кажу для того, щоб ви, мінгере Пеперкорн, не нарікали, й через те, що було раніше, не позбавляли мене своєї прихильности. Зараз для мене це головне.

— Та все-таки, сам того не знаючи, я завдав вам, напевне, глибокого болю.

— Якщо ви ставите запитання мені, — заперечив Ганс Касторп, — і якщо я відповім ствердно, то це насамперед не має означати, буцімто я не ціную великої переваги бути знайомим з вами, адже ця перевага нерозривно пов'язана із засмученістю, про яку ви говорите.

— Дякую, юначе, дякую. Я ціную шанобливість ваших метких слів. Але не будемо про наше знайомство, облишмо це...

— Наше знайомство важко облишити, — заперечив Ганс Касторп, — та мені таки зовсім не потрібно його облишити, щоб цілком щиро ствердно відповісти на ваше запитання. Те, що Клавдія повернулася з особистістю вашого формату, могло лише посилити й ускладнити моє засмучення, від того що вона взагалі повернулася в супроводі когось іншого. Я дуже цим переймався, переймаюся й дотепер, не буду заперечувати, і я зумисне спираюся на позитивний бік цієї історії, тобто на мою щиру повагу до вас, мінгере Пеперкорн, хоча, маю визнати, тут криється й певний підступ щодо вашої супутниці; адже жінкам не надто подобається, якщо їхні коханці товаришують.

— Ви маєте рацію, — відповів Пеперкорн, непомітно посміхнувшись, і провів долонею по губах та підборідді, ніби боявся, що пані Шоша може побачити цю посмішку. Скромно всміхнувся й Ганс Касторп, потім обидва кивнули, наче в чомусь потай погоджуючись.

— Цю маленьку помсту, — вів далі Ганс Касторп, — я, врешті, міг би собі дозволити, адже, якщо говорити про мене, то я все-таки маю певні підстави нарікати — не на Клавдію, а загалом на своє життя, на свою долю, й оскільки маю честь користатися вашою довірою, а зараз така зовсім незвичайна сутінкова пора, то я спробую бодай приблизно розповісти про себе.

— Я прошу вас про це, — ввічливо промовив Пеперкорн, і Ганс Касторп вів далі:

— Тут, нагорі, я вже дуже давно, мінгере Пеперкорн, не дні, а роки, точно я не знаю скільки, але вже багато років, тому й завів розмову про «життя» та про «долю», й коли буде потрібно, я ще до цього повернуся. Приїхав сюди ненадовго, навідати свого брата в перших, він був військовим і сповненим чесних та достойних намірів, що, зрештою, йому анітрохи не допомогло, оскільки він уже встиг відійти на той світ, а я досі тут живу. Я не був військовим, я мав цивільний фах, як ви, можливо, чули, конкретний і пристойний фах, кажуть, що він навіть сприяє зближенню між народами, але мене він ніколи особливо не захоплював, маю це визнати, про причини моєї байдужости можу лише сказати, що вони криються в темряві разом з витоками моїх почуттів до вашої супутниці, — я не випадково так її називаю, хочу цим показати, що в мене й думки не було зазіхати на чиїсь устоєні права або заперечувати свої почуття до Клавдії Шоша та моє звертання до неї на «ти», його я також ніколи не заперечував, відколи її очі поглянули на мене та причарували — причарували в найбільш нерозважливому сенсі цього слова. Заради неї та всупереч панові Сеттембріні я скорився принципові нерозважливости, геніальному принципові хвороби, зрештою, я, очевидно, скорився йому з давніх пір, і ось лишився тут — уже й не знаю, скільки часу я тут перебуваю, — все забув і з усіма порвав зв'язок — з моїми родичами, з «рівнинним» фахом, з усіма моїми сподіваннями на майбутнє. Й коли Клавдія від'їхала, я став її чекати, чекати, чекати тут, нагорі, а тепер уже зовсім одбився від рівнинного життя й для тамтешніх людей все одно, що помер. Ось що я мав на увазі, коли говорив про «долю» й коли дозволив собі натякнути на те, що мав би підстави нарікати на усталені правила. Якось я читав одну історію, — ні, я бачив її в театрі: один щиросердий юнак, — а він був, зрештою, військовим, як і мій брат, зійшовся з циганкою — вона була чарівна, з квіткою за вухом — дика натура, словом, фатальна жінка, яка настільки причарувала його, що він збився зі шляху, всім заради неї пожертвував, став дезертиром, разом з нею пішов у контрабандисти, втратив будь-яке почуття чести й у всіх відношеннях зганьбив себе. Коли він їй обрид, вона зійшлася з матадором, захоплюючою особистістю з чудовим баритоном. І кінчилося тим, що бідний солдатик, білий, як крейда, та з розстебнутою сорочкою, заколов її ножем перед цирком, зрештою, вона сама його довела. Ця історія не має особливого стосунку до нас, але все-таки вона мені чомусь пригадалася.

При згадці про ніж мінгер Пеперкорн трохи змінив позицію, раптом відсунувся й, швидко обернувшись до гостя, прискіпливо подивився йому в вічі. Потім трохи випростався, сперсь на лікоть і заговорив:

— Юначе, я вас вислухав і маю тепер ясну картину. На основі ваших слів дозвольте мені чесно порозумітися з вами! Якби не моя сивина й не оця невідступна пропасниця, що мене звалила з ніг, ви знайшли б мене готовим зі зброєю в руках дати вам як чоловік чоловікові сатисфакцію за образу, яку я вам мимовільно завдав, а також за образу, яку завдала моя супутниця, — адже за неї я також відповідаю. Чудово, мій пане, — ви бачили, що я готовий. Та за даних обставин, дозвольте мені звернутися до вас із іншою пропозицією, а саме: я пригадую один момент піднесення на самому початку нашого знайомства — дуже добре пригадую, хоча тоді був трохи надужив вина, — той момент, коли, перебуваючи під приємним враженням деяких рис вашого характеру, я ледь не запропонував вам перейти на братське «ти», але потім усе-таки зрозумів, що то було б трохи передчасно. Тож тепер нагадую вам той момент, повертаюся до нього й оголошую, що відстрочка закінчилася. Юначе, ми брати, я проголошую нас братами. Ви говорили про «ти» в повному сенсі слова, наше «ти» також буде ним у повному сенсі — в сенсі братерства в почуттях. Ту сатисфакцію за допомогою зброї, яку я не можу дати вам з огляду на мій вік та нездоров'я, я пропоную замінити цією формулою, пропоную її у формі братерської спілки; як правило, спілку вкладають проти третьої особи, проти світу, проти кого-небудь, а ми вкладемо її в ім'я спільного почуття до когось. Беріть свій келих, юначе, а я знову візьму свою склянку, яка не поганьбить оцю шипучку. — І своєю злегка тремтливою капітанською рукою він налив вина для себе і для гостя, в чому йому допоміг шанобливо приголомшений Ганс Касторп.

— Тож візьміть! — повторив Пеперкорн. — Візьміть мене під руку — навхрест! І так випиймо! Пийте до дна!.. Чудово, юначе. Закінчено. Ось вам моя рука. Ти задоволений?

— Ну, це не те слово, мінгере Пеперкорн, — відповів Ганс Касторп, якому було важкувато випити залпом цілий келих, і витер носовою хустинкою коліно, бо трохи розлив вина. — Я дуже щасливий, я ще опам'ятатися не можу, як це мені випала на долю така честь... Відверто кажучи, я ніби уві сні. Адже це справді висока честь, не знаю, чим я її заслужив, у всякому разі тут я особа пасивна, та іншим і бути не можу, і немає нічого дивного, якщо мені попервах таке звертання здаватиметься надто незвичним, просто не знаю, як я вимовлятиму це «ти», напевно, спочатку буду затинатися — особливо в присутності Клавдії, адже їй, за її жіночою природою, можливо, не надто сподобається наша домовленість...

— Залишіть цю справу за мною, — відповів Пеперкорн, — а решта — то справа звички та постійного тренування. А тепер іди, юначе! Залиш мене, мій синку! Вже темінь настала, прийшов вечір, наша кохана може кожної хвилини повернутись, а зустріч між вами була б, напевне, саме зараз не зовсім доречною...

— Прощавай, мінгере Пеперкорн! — промовив Ганс Касторп і підвівся. — Бачите, я намагаюся передолати свою цілком зрозумілу сором'язливість і вже тренуюся з оцим сміливим звертанням. А воно й правда, зовсім темно. Уявляю собі, що зараз міг би ввійти Сеттембріні та ввімкнути світло, щоб тут запанував дух розуму та громадськости, — є в нього така слабинка. До завтра! Я йду звідси з таким почуттям радости та гордости, про яке ніколи й мріяти не смів! Щиро бажаю швидкого одужання! Тепер у тебе попереду принаймні три дні без лихоманки і ти зможеш бути на висоті всіх вимог життя. Я радий за тебе, так ніби я — це ти. На добраніч!

Мінгер Пеперкорн (закінчення)

Водоспад — то завжди приваблива мета для прогулянок, і нам навіть важко пояснити, чому Ганс Касторп, який особливо любив спадаючу воду, ще жодного разу не відвідав мальовничий каскад у Флюелатальському лісі. В часи його спільного життя тут, нагорі, з Йоахимом це ще можна було пояснити суворим службовим ставленням брата до перебування в санаторії, брат уважав, що перебуває тут не для власного задоволення, а також його доцільною цілеспрямованістю, внаслідок чого їхнє поле зору обмежувалось околицями «Берґгофа». Але й після його смерти ставлення Ганса Касторпа до прогулянок — не рахуючи лижних походів — залишалося незмінним та консервативним, і в цьому контрасті з його широким внутрішнім досвідом та з обов'язками «правління» була для хлопця навіть певна принадність. Одначе, коли серед близьких йому людей, у невеликому дружньому колі, що складалося з семи чоловік (разом із ним), виник план поїхати екіпажами до славнозвісного водоспаду, він захоплено підтримав цей план.

Уже був травень, «пора блаженства», як співалось у простакуватих пісеньках на рівнині, — щоправда, тут, нагорі, він був дещо прохолодним і не надто привітним унаслідок відомих особливостей тутешнього повітря. Але танення снігів, очевидно, завершилося. Правда, останніми днями неодноразово знову валив лапатий сніг, але він зразу ж таки танув, залишаючи трохи води; величезні зимові кучугури розтанули, випарувалися, хіба де-не-де було видно рештки снігу, все зазеленіло, й прохідність доріг ніби закликала до мандрівок.

Останніми тижнями зустрічі дружнього гуртка стали нечастими через хвороби його голови, величного Пітера Пеперкорна, оскільки злісний дар тропіків не піддавався ні на вплив тутешнього такого виняткового клімату, ані антидотам такого видатного медика, як надвірний радник Беренс. Лікарям часто доводилося приписувати мінгерові постільний режим, і не лише тоді, коли квартана вступала у свої згубні права, надодачу в нього було негаразд із печінкою та селезінкою, як натякнув стишеним голосом надвірний радник близьким до нього особам, та і з шлунком не все так чудово; тому Беренс наголосив на тому, що навіть для такого могутнього організму не виключається небезпека хронічного виснаження.

У ці тижні Пеперкорн головував лише на вечірніх застіллях, а спільні прогулянки було скасовано, за винятком однієї, але й то недалекої.

Та, між нами кажучи, від того, що компанія Пеперкорна майже розпалася, Ганс Касторп, у певному сенсі, відчував навіть полегшення, оскільки, після того як він випив із супутником пані Шоша на брудершафт, у нього з'явилися певні труднощі; в його розмовах з Пеперкорном на людях з'явилася та скутість, та уникливість, які зазвичай спричинені «поділом двійчастого горіха», намагання чогось уникнути, словом, все те, що впадало в око під час його спілкування з Клавдією. За допомогою різних вигадливих та описових форм Ганс Касторп намагавсь уникнути прямого звертання, — на підставі тієї самої чи, скорше, протилежної дилеми, яка відчувалася в його розмовах з Клавдією на людях, а також у присутності самого лише її повелителя, і яка завдяки даній Пеперкорном сатисфакції обтяжувала його тепер як немилосердний подвійний тягар.

Отже, виник план поїздки до водоспаду, Пеперкорн сам визначив мету поїздки, він, очевидно, почувався досить бадьоро для такого заходу. То було якраз на третій день після чергового нападу квартани, й мінгер повідомив друзів, що збирається цим днем скористатися. Правда, на перші ранкові столування він до їдальні не спустився, як то вже часто було останнім часом, — страви подали йому в салон, де він столувався разом з пані Шоша; та вже під час першого сніданку Гансові Касторпу передали через кульгавого консьєржа, щоб він за годину по обіді був готовим до від'їзду, крім того, це розпорядження консьєрж мав передати панам Ферґе та Везалю, а також повідомити Сеттембріні та Нафту, що за ними заїдуть, і, нарешті, подбати про те, щоб на третю годину підготували два ландо.

У зазначений час усі зустрілися біля головного входу до санаторію «Берґгоф» — Ганс Касторп, Ферґе та Везаль, і стали чекати на панство з кімнат люкс, розважаючись тим, що гладили коней та пригощали їх грудочками цукру, а ті брали їх прямо з долоні своїми чорними, вологими, незграбними губами. Пеперкорн з супутницею з'явилися на парадних сходах лише з невеликим запізненням. Пеперкорн був у довгому потертому пальті, і його королівське обличчя здавалося змарнілим; стоячи вгорі разом з Клавдією, він трохи підняв м'якого капелюха з широкими крисами, і його губи нечутно промовили звернене до всіх вітання. Потім він спустився й потис руку всім трьом чоловікам, які підійшли аж до нижньої сходинки, щоб зустріти цю пару.

— Юначе, — звернувся він при цьому до Ганса Касторпа і поклав ліву руку йому на плече, — ну, як справи, мій синку?

— Вельми щиро дякую! Задаю те саме запитання! — відповів Ганс Касторп...

Світило сонце, день був чудовий, безхмарний, проте всі вчинили дуже розсудливо, вдягши демісезонні пальта: під час їзди, звичайно, буде прохолодно. Мадам Шоша також була в теплім підперезанім пальті з ворсистої матерії у велику клітинку й навіть із хутряною горжеткою. Поверх фетрового капелюха вона накинула оливкову вуаль, зав'язавши її під підборіддям, унаслідок чого краї капелюха з боків трохи загнулися донизу, й вона мала такий чарівний вигляд, що більшості присутніх аж защеміло серце, — окрім Ферґе, єдиного чоловіка, який не був у неї закоханим; завдяки цій байдужості, при попередньому розподілі місць в екіпажах, поки не підсіли ті, що жили поза санаторієм, він опинився в першому ландо на задньому сидінні навпроти мінгера та мадам, а Гансові Касторпу разом з Фердинандом Везалем довелося сісти до другого ландо, причому Ганс Касторп помітив, що Клавдія з цього приводу глузливо посміхалася. Хирлявий камердинер-малаєць також брав участь у прогулянці. Він вийшов з-поза спини своїх господарів, тягнучи величезний кошик, з-під кришки якого стирчали шийки двох винних пляшок, і запхав її під заднє сидіння першого ландо; заледве він умостився поряд з візником та схрестив руки, як екіпажі рушили й з увімкненими гальмами почали спускатися звивистою під'їзною алеєю.

Глузливу посмішку пані Шоша помітив також Везаль; показуючи гнилі зуби, він заговорив про це зі своїм супутником.

— Ви бачили, — запитав він, — як вона посмішкується з вас, через те, що ви маєте їхати зі мною самі? Так, так, лежачого завжди б'ють. А вам дуже неприємно й гидко сидіти поряд зі мною?

— Візьміть себе в руки, Везаль, і не верзіть усяку мерзоту! — перепинив його Ганс Касторп. — Жінки посміхаються з будь-якого приводу, аби лиш посміхнутися, зовсім недоречно щораз про це розмірковувати. Й для чого ви завжди так принижуєтесь? Як і кожен, ви маєте свої чесноти й свої недоліки. Ось, наприклад, ви дуже мило граєте уривки зі «Сну в літню ніч», це не кожен уміє. Ви б ще раз якось заграли.

— Так, ось ви втішаєте мене, дивлячись ізгори донизу й навіть не розумієте, яке це нахабство так утішати людину. Адже ви мене цим ще більше принижуєте. Вам добре спогорда вмовляти та втішати, але якщо ви тепер опинилися в доволі кумедному становищі, то все-таки колись своє одержали і були на сьомому небі, Боже мій, і відчували, як її руки обіймають вас за шию, і таке інше, Боже мій... У мене, як подумаю про це, починає в горлі пекти й під ложечкою... І ви з повним усвідомленням усього, що вам подарувала доля, спогорда позираєте на мене, жебрака, і на мої муки...

— Не надто гарно висловлюєтесь, Везаль. І навіть вищою мірою огидно, мені нема чого приховувати від вас, — адже ви звинувачуєте мене в нахабстві, — що ваші слова все-таки мерзотні й ви ніби зумисне намагаєтесь викликати відразу й постійно принижуєтесь. Невже ви справді так жахливо в неї закохані?

— Жахливо! — відповів Везаль, хитаючи головою. — Неможливо змалювати, як катує мене моя пристрасть, моя хіть до неї, — я сказав би, що то моя загибель, але ось так я не живу й не помираю. Коли вона поїхала, я почав потроху заспокоюватися й поступово забувати її. Та відколи вона повернулась і я щодня бачу її, то часом доходжу до того, що лікті собі кусаю й просто не знаю, куди подітися, як мені бути. Важко повірити, що така несамовитість існує на світі, та від неї годі звільнитись, раз таке сталося — з ним не покінчиш, тоді довелось би покінчити з самим життям, усе злилося воєдино, а цього якраз і не можеш... Померти? — що дала б мені смерть? Опісля — із задоволенням. У її обіймах — з великою радістю. Але до того — безглуздо, адже життя — то бажання, а бажання — життя, й не може воно повстати проти самого себе, це просто проклята карусель. І коли я кажу «проклята», це так, ніби каже хтось інший, збоку, сам би я такого не сказав. На світі існують різні види тортур, Касторп, і коли людину катують, вона прагне позбутися тортур, прагне лиш одного — позбутися, то її єдина мета. Та щоб позбутись тортур плотської хіті, існує лише один шлях, — цю хіть треба втамувати, інакше не звільнишся ні за яку ціну! Так воно влаштовано, й хто цього не відчуває, той і не зупиняється на таких переживаннях, а якщо людина стає несамовитою, як оце я, вона спізнає всі хресні муки й проливатиме гіркі сльози. Боже мій, і чому на світі так улаштовано, що плоть нестерпно прагне іншої плоті й лише тому, що вона не її власна, а належить іншій душі, — як усе те дивно й разом з тим наскільки плоть є все-таки скромною та сором'язливою в своєму потягу! Можна було б сказати: якщо вона, окрім того, нічого більше не бажає, то, ради Бога, нехай собі одержить! Адже чого я хочу, Касторп? Хіба я хочу її вбити? Хочу пролити її кров? Та лише пестити її хочу! Касторп, любий Касторп, вибачте, що я скиглю, але чи не могла б вона зглянутися й виконати моє бажання? Адже в цьому є щось вище, я ж не тварюка, по-своєму я також людина! Плотська хіть прагне то однієї, то іншої, тут немає сталої прихильности, немає обраности, тому ми і називаємо її тваринною. Та коли хіть спрямована на людську особу з певним обличчям, тоді вуста наші говорять про кохання. Адже я жадаю не лише її тіла, фізичної оболонки, якби в її зовнішній подобі хоча б одна найменша риса була ледь іншою, можливо, мене б і не вабило все тіло, тому ясно, що я люблю її душу й люблю душею. Бо любов до обличчя є любов душевна.

— Що це з вами, Везаль? Ви зовсім у нестямі й говорите бозна в якому тоні...

— Саме в тому і річ, саме в тому біда, — вів далі бідолаха, — що в неї є душа, що вона людина й складається з душі та тіла! А її душа моєї й знати не хоче, отже й тіло знати не хоче мого тіла! О горе, о біда! Через це моє жадання прокляте й приречене на ганьбу, й моєму тілу судилося вічно корчитись у муках. Чому вона душею й тілом навіть знати мене не хоче, Касторп, і чому моє жадання викликає в неї огиду? Хіба я не чоловік? Хіба навіть огидний чоловік не залишається чоловіком? А я чоловік та ще й який, можу побожитися, що затьмарив би всіх, кого вона мала дотепер, лиш би розкрила мені свої обійми, такі прекрасні, адже її руки виражають красу душевну! Зі мною, Касторп, вона спізнала б усе сластолюбство світу, якби йшлося лише про наші тіла, а не наші душі, якби не було її клятої душі, бо душа ця мене й знати не хоче, але знову ж таки, якщо не душа, я так би не жадав її тіла, — ось вона триклята диявольська карусель, і я верчуся серед усього цього без кінця й краю!

— Везаль, тс! Тихіше! Візник усе розуміє. Він зумисне не повертає голови, але я з його спини бачу, що він слухає.

— Розуміє і слухає, бачите, Касторп! Ось вам, будь ласка, знову доказ того, яке дивне, яке особливе місце займає в житті цей стан і це становище. Якби я завів мову про епоху Відродження або, скажімо, про гідростатику, він би нічого не второпав, нічого не міг би собі уявити й не став би дослухатися та цікавитись. Непопулярна тематика. Та найвище, найостанніше, жахливо сокровенне питання разом з тим і найпопулярніше, зрозуміло кожному, і кожен може поглумитися з того, хто втрапив у біду, чиї дні сповнені тортур жадання, а ночі обернулися на пекло ганьби! Касторп, любий Касторп, дайте ж мені трохи поскімлити, якби ви знали, які ночі я проводжу! Щоночі бачу її вві сні, ох, і чого тільки я не бачу, у мене пече в горлі і під ложечкою, коли згадаю про ці видіння! Й завжди кінчається на тому, що вона дає мені ляпаса, б'є по обличчі, а часом і плює на мене, й коли плює, її душевну подобу спотворює гримаса огиди. Й тоді я прокидаюсь, а з мене тече піт, і я горю від сорому та хіті...

— Ну ось, Везаль, тепер давайте ми помовчимо й домовимося притримати язика, поки доїдемо до бакалійної крамниці й до нас дехто підсяде. Це моя пропозиція, на якій я наполягаю. Не хочу ображати вас і припускаю, що ви дуже мучитесь, але, знаєте, в мене на батьківщині є така казка про одну людину, яка була покарана тим, що при кожному слові в неї з рота вистрибувала то змія, то жаба. В книжці не згадувалося про те, як вона сама до цього ставилася, проте я особисто завжди вважав, що вона намагалася притримувати язика.

— Але ж це людська потреба, — жалісним голосом промовив Везаль, — є ж така потреба, любий Касторп, побалакати та вилити душу, коли людина так катується, як я.

— Не лише потреба, це навіть право людини, Везаль. І все-таки, на мою думку, існують права, якими в певних випадках розумніше не користатися.

Отже, на вимогу Ганса Касторпа вони замовкли, та й екіпажі вже домчали всю компанію до зарослої диким виноградом крамниці бакалійника, де їм не довелося чекати ані хвилини: Нафта й Сеттембріні вже були на вулиці, один — у своїй ношеній хутряній куртці, другий — у жовтавому стьобаному демісезонному пальті досить фраєрського вигляду. Поки екіпажі розвертались, вони обмінювалися з прибулими поклонами тавітаннями, потім також сіли — Нафта четвертим у перше ландо, поряд з Ферґе, а Сеттембріні, який був у дуже доброму гуморі й сипав різними дотепами, приєднався до Ганса Касторпа та Везаля, причому останній поступився йому своїм місцем у глибині екіпажу; Сеттембріні зразу всівся та з вишуканою невимушеністю прийняв позу учасника корсо-перегонів.

Він вихваляв приємність їзди екіпажем, коли тіло рухається вперед, а ти сидиш спокійно й зручно на місці та милуєшся щораз новими краєвидами; по-батьківськи звертався до Ганса Касторпа, навіть бідолаху Везаля поплескав по плечі, переконуючи його забути своє несимпатичне «я» та віддатися захопленню сяючим світом природи, вказуючи при цьому плавним рухом руки в потертій шкіряній рукавиці на широку панораму гір.

Поїздка минула чудово. Коні, всі четверо з білими зірками на лобах, міцні та гладкі, дружно відбивали копитами такт на рівному, ще не запилюженому шляху. Уламки скель, з тріщин яких пробивалася трава та квіти, підступали часом до самої дороги, мерехтіли телеграфні стовпи, схилами здіймалися гірські ліси, все нові повороти дороги поволі насувалися й зникали за спиною, підтримуючи цікавість подорожніх, а в сонячній далечіні, здавалося, видні звідусіль, проступали туманні обриси вкритих снігом гірських хребтів. Знайомі долини залишилися позаду, зміщення в просторі буденних краєвидів освіжувало почуття. Незабаром екіпажі зупинилися біля лісової галявини: звідти до мети їхньої поїздки треба було прямувати пішки, і зв'язок з цією метою вже встановивсь, оскільки вона спершу слабким, а потім дедалі наростаючим шумом, чимраз гучніше й гучніш оголошувала про себе подорожнім, які до неї наближалися. Тільки-но всі вийшли з екіпажів, кожен почув якесь далеке, уривчасте шемрання, ледве відчутне на слух сичання, плескіт та гудіння, яке привертало увагу мандрівців, що завмирали на місці, намагаючись краще його вловити.

— Звідси, — сказав Сеттембріні, який уже не раз тут бував, — ми чуємо лише дуже боязкий шум. Та біля самого водоспаду в цю пору року гуркіт страшенний, — готуйтеся, ви не почуєте власних слів.

Вони ввійшли до лісу й попрямували стежкою, всипаною глицею; попереду крокував Пітер Пеперкорн, спираючись на руку своєї супутниці, насунувши на лоба фетрового капелюха та перевалюючись із боку на бік; зразу за ним ішов Ганс Касторп, без капелюха, як і решта чоловіків, застромивши руки до кишень, ледь нахиливши голову набік, злегка насвистуючи та роззираючись навколо, потім Нафта й Сеттембріні, за ними Ферґе з Везалем, і похід завершував малаєць. Він ішов один з продуктовим кошиком на руці. Мова зайшла про ліс.

Цей ліс був не такий, як звичайні ліси; він здавався дуже мальовничим, навіть не позбавленим екзотики, але, водночас, і трохи лячним. Куди не глянь, скрізь мохоподібний лишайник, він обплутував, обмотував і всуціль обвивав дерева. Немов зеленаво-брунатні, кошлаті бороди, звисали пасма цієї рослини-паразита із заснованих нею й зарослих, ніби пухом, гілок; глиці майже не було видно — лише суцільні пасма моху; вигляд цих дерев справляв гнітюче враження, в цьому було щось потворне, щось чарівницьке та хворобливе. Лісові було погано, він хворів од цього хтивого лишайника, який грозив його задушити; такою була спільна думка невеликого гурту людей, що крокували засипаною глицею стежкою та наслухали шум тієї мети, до якої вони прагнули, до гуркотіння та сичання, що поволі переростало, як і передбачав Сеттембріні, в заглушливий гуркіт.

За поворотом дороги відкрилося поросле лісом скелясте провалля й міст через нього, в це провалля якраз і спадала вода; коли її вже стало видно, гуркіт також досяг найвищої сили — просто як у пеклі. Водяні маси падали прямовисно суцільним каскадом з висоти семи-восьми метрів і доволі широким потоком, охоплені кипінням білої піни, мчали скелями далі. Води падали з диким гуркотом, у якому, здавалося, злились воєдино всі можливі звуки й усі їхні діапазони — грім і сичання, гук, ревіння оркестру, лемент, тріск, брязкіт, гуркіт, удари дзвонів, — справді, голова йшла обертом. Слизькою, скелястою стежкою мандрівці підійшли до самого краю й зупинилися, роздивлялись могутні води, вдихаючи їхню вологу, обсипані краплями, огорнені туманом бризок, нічого вже не чуючи, ніби їхні вуха були вщерть набиті звуками; вони обмінювалися поглядами, лякливо посміхалися, хитали головами, і все позирали на видовище цієї безперервної катастрофи, що розгорталася в піні та гуркоті. Невтримне шаленство води заглушало їх, лякало, породжувало слухові галюцинації. Їм здавалося, що звідусіль до них долинають крики, якісь погрози чи застереження, звуки сурм та грубі чоловічі голоси.

Збившись докупи за спиною Пеперкорна, решта п'ятеро чоловіків та пані Шоша, разом з ним дивилися на водоспад. Обличчя мінгера вони не бачили, але бачили, як він зняв капелюха, вивільнивши своє пломенисте сиве волосся, і підставив свої груди свіжому повітрю. Вони розумілися між собою поглядами та на мигах, оскільки навіть якщо кричати просто у вухо, голос усе одно був би заглушений громом води. Їхні губи промовляли нечутні слова подивування та захоплення. Ганс Касторп, Сеттембріні та Ферґе, мовчки кивнувши один одному, вирішили піднятися до вершини провалля, на дні якого перебували, й вийти на горішню стежку, щоб звідти помилуватися на водоспад. Підійматися було не надто важко: крутий ланцюжок вузьких, висічених у скелі сходинок вів на верхній рівень лісу; один за одним, вони піднялися ними, вийшли на міст, дійшли до його середини й, ніби зависнувши над гінким заломом падаючої води та спершись об поруччя, вітали тих, хто залишився внизу. Потім перебрались на протилежний бік, насилу спустилися схилом провалля, і решта мандрівців уже побачила їх по той бік водоспаду, через який унизу, так само як і нагорі, було перекинуто міст.

Тепер на мигах було висловлено бажання підкріпитися. Дехто запропонував відійти подалі від того місця, де особливо сильно гуркотіло, й перекусити без перенапруження слуху, а не так, буцімто вони глухонімі. Та довелось погодитися з тим, що Пеперкорн був зовсім іншої думки. Він похитав головою, декілька разів тицьнув донизу вказівним пальцем, подерті губи насилу розтулилися й промовили «тут»! Що вдієш? У таких організаційних питаннях рішення приймав він, оскільки був господарем і розпорядником. А вплив його незвичайної особистости був настільки сильним, що навіть якби і не він був, як зазвичай, ініціатором прогулянки та верховодою, все одно всі підкорились би його волі. Люди такого формату завжди поводились і поводитимуться тиранічно та авторитарно. Мінгер висловив бажання вечеряти біля самого водоспаду, під гуркіт вод, такою була його владна примха, й тим, хто не хотів залишитися осторонь, довелося на це пристати. Більшість мандрівців були невдоволені. Сеттембріні, переконавшись, що людський обмін думками та демократично визначена розмова чи навіть дискусія зараз неможливі, звичним жестом відчаю та покірности підняв руку та махнув нею над головою. Малаєць поквапно виконав наказ свого господаря. Біля скелястої стіни він поставив два складаних крісла, привезених з «Берґгофа» для мінгера та мадам. Потім розстеливши біля їхніх ніг скатертину, виклав на неї вміст кошика: кавові горнятка, склянки, термоси, тістечка, вино. Всі запоспішались одержати свою порцію. Потім мандрівці розсілися на валунах, на поруччі вздовж стежки і, тримаючи в руках горнятка з гарячою кавою, а на колінах тарілку з тістечком, мовчки взялися до їжі під ревище водоспаду.

Піднявши комір пальта та поклавши поряд із собою капелюха, Пеперкорн пив портвейн із срібного келиха з монограмою й спорожнив його не один раз. Раптом узявся говорити. Дивовижна людина! Неможливо було уявити, що він чує власний голос, а решта й поготів, ніхто не міг розібрати жодного слова з його тиради, яка, хоч і була ним проголошена, але не набула розголосу. Він усе-таки підняв указівний палець правої руки, в якій тримав келих, і простяг ліву трохи вбік, розтуливши долоню; всі бачили, як рухається королівське обличчя, як рот промовляє слова, що залишалися безгучними, мовби він проголошував їх у безповітряному просторі. Всі були переконані, що Пеперкорн тут-таки припинить це безглузде заняття, й знічено посміхалися, та він говорив собі далі, кидаючи нечутні слова в прірву гуркоту, що засмоктував довкруг усі звуки, супроводжуючи промову відпрацьованими жестами лівої руки, якими, звичайно, закликав до уваги й мовби приковував до себе слухачів; його стомлені, бляклі, неприродно розширені очиці під важкими монументальними зморшками чола переходили від одного до іншого, і той, до кого він цієї миті звертався, був змушений кивати головою та, здивовано здибивши брови й розтуливши рота, підносити руку до вуха, так ніби це хоч трохи могло допомогти в тому безнадійному становищі, в якому він опинився. Потім голландець навіть підвівся. Тримаючи в руці келих, він височів серед скель у пожмаканому дорожному пальті, з піднятим коміром, без капелюха, в ореолі пломенистих пасом сивого волосся над чолом з ідольськими зморшками, риси його обличчя енергійно рухалися, великим і вказівним пальцями він показував з повчальним виглядом своє «кільце», виставивши решту пальців зі списоподібними нігтями, ніби доповнюючи цим жестом свій німий тост. За його обличчям та рухами губів можна було відгадати слова, які присутні вже звикли чути від нього: «Чудово» й «Закінчено» — на цьому промова й завершилася. Всі бачили його похилену голову, бачили гіркоту роздертого рота, образ чоловіка-страдника. Та опісля знову заквітла на щоці виразна життєрадісна ямочка, що приховувала в собі сибаритське лукавство, підібганий у шаленому танці одяг, священне безпутство поганського жерця. Він підняв келих, описав ним півколо перед обличчями гостей і за два-три ковтки осушив його, закинувши голову так, що було видно дно келиха. Потім величним жестом простяг його малайцеві, а той, притиснувши до грудей руку, шанобливо прийняв посудину, — і Пеперкорн дав знак, що час збиратися.

Всі вдячно поклонилися й поквапились виконати розпорядження. Ті, хто сидів навпочіпки, схопилися на ноги, інші злізли з поруччя. Хирлявий малаєць у циліндрі та пальті з хутряним коміром, поквапно зібрав рештки їжі та посуд. Тією самою вервечкою, якою мандрівці йшли сюди, ввесь гурт повернувся вологою, засипаною глицею стежкою, крізь обплетений лишайником спотворений ліс на дорогу, де на них чекали екіпажі.

Тепер Ганс Касторп сів разом з господарем та його супутницею, навпроти них, поряд зі щиросердим Ферґе, якому все високе було чужим. На зворотному шляху в першому ландо панувала майже суцільна мовчанка. Мінгер сидів, склавши долоні на пледі, яким були накриті його коліна та коліна Клавдії; його нижня щелепа відвисла. Перед вузькоколійкою та струмком Сеттембріні та Нафта висіли з екіпажу й попрощалися. Везаля, що залишився сам у другому ландо, довезли звивистою під'їзною алеєю до входу в санаторій, де учасники прогулянки розійшлися.

Можливо, тієї ночі сон Ганса Касторпа був особливо чутливим завдяки якійсь внутрішній нашорошеності, про яку його душа нічого не відала, та було достатньо невеликого відхилення від звичного нічного спокою берґгофського дому, ледь уловної тривоги, майже непомітного струсу підлоги, спричиненого віддаленою біганиною, щоб він нараз прокинувсь та сів у ліжку. Насправді він прокинувся значно раніше, ніж у двері постукали, а це трапилося десь на початку третьої. Він зразу відгукнувся зовсім не сонним голосом, а енергійно, з повною присутністю духу. Ганс Касторп упізнав високий, ламкий голос однієї з сестер, яка передала йому прохання пані Шоша негайно спуститися на другий поверх. З подвійною рішучістю він гукнув, що зараз буде, схопився, за мить одягнувсь, рукою відкинув з чола волосся й, не кваплячись і не прискорюючи крок, спустився сходами, здогадуючись про те, що сталося, лише не знаючи, як воно сталося.

Двері до вітальні Пеперкорна були прочинені, так само і наступні двері — до його спальні, там горіли всі лампи. Він побачив обох лікарів, старшу сестру фон Мілендонк, мадам Шоша та камердинера малайця. Останній був одягнений не як завжди, а в своєрідному національному строї: на ньому була куртка в широку смужку з широкими рукавами, довга як сорочка, й спідниця замість штанів, а на голові — гостроверха шапка з жовтого сукна, на грудях висіло намисто з амулетів. Малаєць стояв, не рухаючись, схрестивши руки, ліворуч від узголів'я ліжка, в якому Пеперкорн лежав горілиць, простягти руки поверх ковдри. Збліднувши, Ганс Касторп окинув поглядом цю сцену. Клавдія Шоша сиділа до нього спиною, на низькому кріслі, в ногах ліжка, спираючись ліктями на стьобане пальто, обхопивши долонею підборіддя, притиснувши пальці до нижньої губи, і дивилася своєму супутникові в обличчя.

— Добривечір, мій хлопче, — сказав Беренс, який стоячи стишеним голосом розмовляв з доктором Кроковскі та старшою сестрою, й сумно кивнув, смикнувши сивими вусиками. Він був у лікарняному халаті, без комірця, та у вишитих нічних пантофлях, з нагрудної кишені стирчав стетоскоп. — Нічого не вдієш, — додав він пошепки. — Чиста робота. Підійдіть. Погляньте на нього оком знавця. Ви маєте погодитись, що тут лікарському мистецтву робити вже нічого.

Ганс Касторп навшпиньки підійшов до ліжка. Погляд малайця невідступно стежив за ним, причому голови він не повертав, так що було видно білки очей. Зиркнувши на пані Шоша, Ганс Касторп відзначив, що вона не звертає на нього жодної уваги, й став біля ліжка в типовій для нього позі, спираючись на одну ногу, склавши руки на животі, опустивши голову не прямо, а ледь набік, і заглибився в шанобливо-задумливе споглядання. Пеперкорн лежав під червоною шовковою ковдрою, у вовняній сорочці, в якій Ганс Касторп так часто його бачив. Руки мінгера посиніли, частково і обличчя. Це його дуже спотворювало, хоча королівські риси все ще залишалися такими самими. Ідольські зморшки на високому чолі в оточенні сивого пломенистого волосся, — чотири-п'ять горизонтальних зморшок, що потім під прямим кутом спускалися до скронь, глибоко залягли, врізані звичним напруженням усього життя, й при заплющених повіках вирізнялися навіть тепер, коли настав спокій. Роздерті губи з виразом гіркоти були ледь розтуленими. Синюваті плями свідчили про раптовий крововилив, спричинений насильницьким загальмовуванням життєвих функцій.

Ганс Касторп постояв якийсь час у побожному мовчанні, обмірковуючи становище, яке тепер склалось; він почувався нерішуче й очікував, що «вдова» заговорить до нього. Але оскільки вона цього не робила, то вирішив більше не заважати й озирнувся до решти присутніх, що стояли за його спиною. Надвірний радник кивнув йому, запрошуючи зайти до вітальні. Ганс Касторп пішов за ним.

— Suicidium?^[102] — діловито спитав він стишеним голосом...

— Атож! — відповів Беренс зневажливим жестом та додав. — У чистому вигляді. Однозначніше не буває. А ось таку цяцьку ви бачили? — запитав він і витяг з кишені халата неправильної форми маленький футляр і дістав звідти невеликий предмет та показав його Гансові Касторпу. — Я не бачив. Але подивитися варто. Вік живи, вік учись. Вигадливо й дотепно. Я взяв у нього з руки. Обережно! Якщо крапне на шкіру, здіймуться пухирі, як при опіку.

Ганс Касторп покрутив у руках загадкову річ. Вона була зі сталі, слонової кістки, золота та каучуку — дуже дивна на вигляд. Два вигнуті малесенькі сталеві важелі з надзвичайно гострими зубцями поєднувалися з трохи вигнутою основою із слонової кістки та золота, зубці були рухливими й могли злегка зближуватись, основа закінчувалася балончиком з тугої чорної гуми. Розмір цієї штучки не перевищував кількох дюймів.

— Що воно таке? — запитав Ганс Касторп.

— Це, — відповів Беренс, — справжнісінький шприц для ін'єкцій, або, якщо підійти з іншого боку, — механізована копія щелеп очкової змії. Розумієте? Ні, здається, не розумієте, — вів він далі, оскільки Ганс Касторп і досі розгублено дивився на чудернацький інструмент. — Ось зуби. Вони порожні всередині, крізь них проходить волосяний канал, дуже вузький, а його вихідний отвір — ось тут, його чітко видно, в зубці. Певна річ, канальчики поєднані, так би мовити, з коренем зуба та з вивідним протоком гумової залози, що проходить через кістяну основу. При укусі зуби злегка пружинять досередини, це ясно, і натискають на резервуар, уміст якого потрапляє в канальчики, і, в ту мить, коли зубці впинаються в тіло, отрута потрапляє до кровоносної системи. Здається, простіше не буває, коли ввесь пристрій у вас перед очима. Треба лише здогадатись. Очевидно, ця штучка була зроблена за його власними вказівками.

— Безперечно! — сказав Ганс Касторп.

— Доза навряд чи була дуже великою, — знову заговорив надвірний радник. — Але мала кількість, очевидно, компенсувалася...

— Динамікою, — договорив за нього Ганс Касторп.

— Отож і воно. Яка отрута — ми, звичайно, з'ясуємо. Факт доволі цікавий, тут буде чого повчитися. Б'юсь об заклад, що цей екзотичний тип, який сьогодні вночі так розфраєрився, міг би повідомити нам абсолютно точні відомості. Можливо, комбінація рослинних і тваринних отрут і, очевидно, одна з найефективніших, адже дія була блискавичною. Все говорить за те, що зразу зупинилося дихання, стався параліч дихальних центрів, знаєте, і миттєво настала смерть від задухи, напевне, легко, без муки.

— Дай Боже, щоб так воно було! — побожно сказав Ганс Касторп, повернувши надвірному радникові моторошний маленький пристрій, та повернувся до спальні Пеперкорна.

Там були лише малаєць та мадам Шоша. Коли Ганс Касторп знову підійшов до ліжка, цього разу Клавдія підвела голову й поглянула на нього.

— Ви мали право на те, щоб я послала за вами, — сказала вона.

— Ви виказали мені велику люб'язність, — відповів він. — І мали рацію. Адже ми перейшли з ним на «ти». Й мені дуже боляче, що я соромився називати його так прилюдно і вигадував різні обходи. Ви були біля нього в його останні хвилини?

— Слуга повідомив мене, коли все вже було скінчено.

— Це була людина такого формату, — вів далі Ганс Касторп, — що безсилля почуттів перед життям видавалося йому космічною катастрофою та божим соромом. Адже він уважав себе — ви маєте це знати — наче як своєрідним знаряддям пошлюблення божества зі світом... То була блазенська вигадка, але вигадка королівського масштабу. — Коли людина переживає потрясіння, як то було з Гансом Касторпом, вона має сміливість удаватися до таких висловів, хоча вони можуть здатися грубими й блюзнірськими, та по суті вони урочистіші, аніж шанобливі штампи.

— C'est une abdication^[103]. Він знав про наше навіженство?

— Я не міг заперечувати, Клавдіє. Він здогадався через мою відмову поцілувати вас у чоло. Його присутність тепер скорше символічна, ніж реальна, але ви дозволите мені зробити це тепер?

Вона різко обернулася до нього, ніби запрошуючи, підставила йому чоло й заплющила очі. Він торкнувся чола вустами. Карі звірині очі малайця косували на цю сцену аж світили білками.

Велике тупоумство

Ще раз ми чуємо голос надвірного радника Беренса — тож прислухаймося до нього уважніше. Можливо, чуємо його востаннє! Колись закінчиться й ця оповідь; вона тривала досить довго, точніше: її змістовий час набрав такого розгону й котиться вперед так стрімко, що його годі втримати, так що й «час музичний» добігає кінця, можливо, вже й нагоди такої не випаде послухати спокійну та образну мову Радаманта. Він говорив, звертаючись до Ганса Касторпа:

— Касторп, старий, я бачу, ви нудитесь. Зовсім похнюпилися, я ввесь час спостерігаю за вами, поганий настрій у вас на лобі намальований. Ви просто пересичений розбишака, Касторп, ви розбещені сенсаціями, якщо щодня вам не пропонувати щось першокласне, ви починаєте бурчати та нарікати, мовляв настав мертвий сезон. Хіба я неправду кажу?

Ганс Касторп мовчав, і це свідчило про те, що в душі в нього панував морок.

— Як завжди, я маю рацію, — відповів Беренс самому собі. — І перш ніж ви, невдоволений громадянине, почнете ширити тут отруту нарікань державного масштабу, я вам доведу, що зовсім ви не покинуті Богом і людьми, а, навпаки, начальство пильно наглядає за вами й невтомно переймається організацією розваг. Та й старий Беренс іще досі тут. Ну, а тепер облишмо жарти, мій хлопче! Дещо мені спало на думку стосовно вас, бачить Бог, я безсонними ночами багато про вас думав і придумав. Можна говорити про справжнісіньке просвітлення, і я справді багато чекаю від моєї ідеї, тобто не більше, не менше, як ваше цілковите очищення від зарази й тріумфальне повернення додому за несподівано короткий термін.

— Очі вирячили? — вів він далі після короткої паузи, хоча Ганс Касторп зовсім не вирячувався від здивування, а, навпаки, дививсь на Беренса досить сонним та блукаючим поглядом, — та ви навіть не уявляєте, що старий Беренс має на увазі. Й ось про що йдеться: у вас не все гаразд, Касторп, це, напевне, не залишилося поза вашою шановною увагою. А непорядок полягає в тому, що явища інтоксикації вже давно не відповідають беззаперечному місцевому покращенню — я не з учорашнього дня розмірковую над цим. Ось ваша остання світлина... погляньте-но на цю чарівну картину проти світла. Бачите, найзапекліший бурчун та песиміст, як зазвичай говорить наш кайзер, навряд чи знайде, до чого присікатися. Декілька плямок зовсім розсмокталися, «гніздо» звузилось, його обриси означилися різкіше, що говорить, як ви з вашою вченістю, напевне, знаєте, про одужання. З такими даними важко пояснити нестійкість ваших температурних показників, і лікареві доводиться шукати інші причини.

Ганс Касторп легким хитанням голови шанобливо виказав свою зацікавленість.

— Тепер ви подумаєте, Касторп, що старий Беренс зізнається, буцімто лікував неправильно. Але тут ви потрапили би пальцем у небо й вдалися до помилки, якби так оцінювали стан речей і старого Беренса. Вас лікували правильно, але, можливо, занадто однобоко. Мені здається, ваші симптоми не треба було з самого початку приписувати туберкульозові, я роблю цей висновок на тій підставі, що його їм зараз аж ніяк не можна приписати. Має бути інше джерело. На мою думку, ви маєте коки... — На моє глибоке переконання, — повторив, щоб підсилити свої висновки надвірний радник, після того, як Ганс Касторп подивовано закрутив головою, — ви маєте стрептококи, але від цього вам зовсім не потрібно впадати у відчай.

(Правда, про відчай не могло бути й мови. Обличчя Ганса Касторпа виражало глумливу повагу чи то до прозірливости Беренса, чи до нового почесного звання, яке він одержував завдяки гіпотезі надвірного радника).

— Жодних підстав для паніки! — урізноманітнював той свої заспокоювання. — Коки має кожен. Стрептококи має кожен віслюк. І, будь ласка, тут не потрібно нічого такого думати. Лише зовсім недавно стало відомо, що людина може мати в крові стрептококи, які не спричиняють жодних особливих явищ, що свідчили би про інфекцію. Ми стоїмо перед фактом, який для багатьох колег залишається невідомим, а саме, що й туберкульозні палички можуть бути виявлені в крові й не викликати жодних особливих наслідків. І ми дуже наблизилися до того висновку, що туберкульоз, по суті, є хворобою крови.

Ганс Касторп визнав усе це доволі цікавим.

— Тож, якщо я кажу «стрептококи», — вів далі Беренс, — то ви зовсім не маєте уявляти собі картину певної тяжкої хвороби. Чи справді ці крихітки поселились у вашому організмі, може показати лише бактеріологічний аналіз крови. Але чи справді ваша гарячка спричинена їхньою присутністю, якщо ми їх у вас виявимо, покаже курс лікування стрептовакциною, який ви маєте пройти. Ось вірний шлях, любий друже, і я чекаю від нього, як уже сказав, найнесподіваніших результатів. Наскільки туберкульоз — справа тривала, настільки швидко в наш час виліковують такого роду захворювання, і якщо ви взагалі реагуєте на ін'єкції, то через шість тижнів ви стрибатимете цілком здоровий. Що скажете? Старий Беренс на своєму посту, еге ж?

— Так це ж поки що лише гіпотеза, — мляво промовив Ганс Касторп.

— Але гіпотеза, яку цілком можна довести і яка є надзвичайно плідною, — заперечив надвірний радник. — Ви побачите, наскільки вона плідна, коли на наших культурах виростуть коки. Завтра по обіді ми з вас трохи відсмокчемо рідини, Касторп, за всіма правилами сільських цирюльників пустимо вам кров. То чудова річ і вже сама по собі може благотворно вплинути на тіло й душу...

Ганс Касторп оголосив, що готовий до цієї процедури, і люб'язно подякував за виказану до нього увагу. Схиливши голову на плече, він дивився вслід надвірному радникові, який віддалявся, загрібаючи руками. Шеф висловивсь у критичну хвилину; Радамант досить точно розшифрував вираз обличчя та душевний стан свого пацієнта; метою нової затії, цілком означеною метою, надвірний радник цього і не приховував, — було зрушити пацієнта з мертвої точки, на якій той з донедавна застряг; його міміка часом нагадувала міміку покійного Йоахима в той час, коли в нього визрівали певні свавільні та вперті рішення.

Більше того: Гансові Касторпу здавалося, що не лише він сам дійшов до мертвої точки, а й увесь світ зазнав тієї самої долі, точніше, в цьому випадку надто складно відділити приватне від загального. Після такого ексцентричного кінця його взаємин з певною особистістю, після таких численних хвилювань, спричинених цим кінцем у санаторії, й після того як Клавдія Шоша недавно вибула з товариства тих, хто мешкав тут, нагорі, та відбулося прощання з уцілілим названим братом її повелителя, прощання, затьмарене трагізмом великого зречення, але овіяне духом шанобливости до пам'яті покійного, — після всіх цих перипетій хлопцеві почало здаватися, наче й з життям і з усім світом коїться щось неладне; наче все пішло тепер цілком кепсько і йде все гірше, а тому на душі все тривожніше; ніби владу захопив який демон, злий та блюзнірський, він уже давно чинив певний вплив на людей, але тепер продемонстрував свою владу настільки відверто, що це викликало мимовільний незбагненний страх та підштовхувало до думок про втечу; то був демон, що звався «тупоумством».

Може здатися, що оповідач надто вже по-романтичному перебільшує, поєднуючи тупоумство з демонічним началом та приписуючи йому якийсь містичний і жахливий вплив. Та все-таки ми нічого не вигадуємо, а точно передаємо особисті переживання нашого героя, про які нам дано знати способом, який, направду, не можна жодним чином дослідити, але це знання підтверджує, що за певних обставин тупоумство може набути нездоланної сили та навіювати такі почуття. Ганс Касторп роззирався навкруг... Усе видавалось йому моторошним і злим, він розумів те, що бачив: то було життя поза часом, життя без турбот і без сподівань, то була застояна, марнотна розбещеність, словом, мертве життя.

Усі мешканці санаторію були дуже заклопотані, віддавалися найрізноманітнішим видам діяльности, та час від часу одне з цих занять вироджувалося, ставало модною несамовитістю, й усі фанатично переймались нею. Так, наприклад, любительське фотографування відігравало далеко не останню роль у розвагах берґгофських пацієнтів, той, хто прожив тут, нагорі, достатньо довго, був свідком періодичного повернення цієї епідемії, й уже двічі за пам'яті Ганса Касторпа пристрасть до фотографування ставала на багато тижнів та місяців якимось загальним безумством, причому не залишалося жодної людини, яка із заклопотаним виглядом не схиляла б голову над камерою, притиснутою до грудей, не клацала б затвором; а потім під час столувань у їдальні пацієнти без кінця передавали одне одному світлини. Нараз стало справою чести самому проявляти негативи. Виділеної для пацієнтів темної кімнати тепер уже не вистачало, й мешканці санаторію взялися зашторювати вікна та балконні двері в своїх кімнатах темною матерією; любителі так довго морочилися при червоному світлі з хімічними розчинами, поки сталася пожежа, причому студент-болгарин, що сидів за «хорошим» російським столом, ледь не згорів, унаслідок чого адміністрація заборонила займатися фотографією в кімнатах. Звичайні негативи вважалися вже застарілими; стали модними миттєві знімки та кольорове фото. І всі розглядали картки, на яких люди, спантеличені від спалаху магнію, із землистими, судомно завмерлими обличчями бездумно дивилися поперед себе посоловілим поглядом і нагадували мерців, яких посадили на стільці, не заплющивши їм очі. Ганс Касторп також беріг один негатив у картонній рамці; якщо подивитися на нього проти світла, то можна було побачити на ядучо-зеленій лісовій галявині його самого з мідяним обличчям, серед жовтих, ніби як бляшаних, кульбаб, одна з яких стирчала в нього в петлиці; він сидів поміж пані Штер та пані Леві, що мала обличчя ніби зі слонової кістки, причому перша була в блакитному, а друга — у криваво-червоному светрі.

Іншою пристрастю було збирання поштових марок — окремі люди ввесь час цим займались, але часом ця манія охоплювала всіх. І кожен наклеював, вишукував, вимінював. Виписувалися філателістичні журнали, велося листування зі спеціалізованими крамницями в Швейцарії та за кордоном, із товариствами фахівців та з окремими любителями, й на купівлю рідкісних поштових знаків витрачалися шалені суми навіть тими, кому їхні обмежені можливості заледве дозволяли жити протягом довгих місяців, а то і років, у такому фешенебельному санаторії, як «Берґгоф».

Це захоплення тривало доти, поки починалася нова мода, наприклад, проголошувалося добрим тоном робити запаси та безперервно споживати шоколад найрізноманітніших марок і сортів. Усі ходили з брунатними губами, й найвишуканіші витвори берґгофської кухні стикалися з байдужістю лінивих та вибагливих ласунів, чиї шлунки були набиті різними Milka-Nut, Chocolat à la crème d'amandes, Marquis-Napolitains^[104], котячими язичками із золотими цятками і, звичайно, всі страждали від шлункового розладу.

Малювання із заплющеними очима різних свинок, запроваджене одного давнього карнавального вечора найвищою інстанцією санаторію, яке відтоді набуло значного поширення, розвинулося в малювання геометричних фігур, які вимагали великого терпіння; цим фігурам присвячували свої душевні сили всі берґгофські пацієнти, часом їм жертвували навіть свою останню енергію та віддавали останні думки морібундуси. Цілими тижнями санаторій жив під знаком велемудрої фігури, що складалася ні більше ні менше як з восьми великих та малих кіл та декількох уписаних один в один трикутників. Завдання полягало в тому, щоб зразу, не відриваючи олівця від паперу, одним махом відтворити цю складну планіметричну побудову, але ще вищим досягненням уважалося відтворити ту саму форму, проте із щільно зав'язаними очима, що врешті, коли знехтувати деякі огріхи відносно краси, вдавалося лише прокуророві Параванту, який був головним прихильником цього хитромудрого заняття.

Ми знаємо, що він захоплювався математикою, знаємо від самого надвірного радника, нам відома також і соромлива причина цієї пристрасти; ми вже чули похвалу її заспокійливого впливу, що охолоджує кров та притлумлює плоть, і якби такі заняття набули великого поширення, то певні заходи, вжиті зовсім недавно, напевне, були б цілком зайвими. Вони полягали головним чином у тому, що тепер проходи між поруччям балкона та скляними перестінками, що до нього не досягали, були перегороджені дверцятами, і масажист під грайливі усмішечки зачиняв їх на ніч. Саме тому значно виріс попит на кімнати другого поверху, що містилися над верандою, оскільки якщо перелізти через балюстраду, а потім видертись на скляний дах, то можна було переходити з балкона на балкон, оминаючи оті дверцята. Але запровадження такої дисциплінарної новації відбулося не через прокурора. Тяжка спокуса, яку він спізнав через приїзд єгипетської Фатьми, була вже давно подолана, вона виявилась останньою, яка терзала його земну природу. З того часу він з подвійним запалом кинувся в обійми ясноокої богині математики, про заспокійливу дію якої надвірний радник міг говорити в таких високоморальних тонах, і заглибивсь у розв'язок проблеми, якій віддавав усі свої помисли як удень, так і вночі, усе своє завзяття та оту суто спортивну впертість, із яким він колись перед своєю вже стільки разів продовженою вимушеною відпусткою, що загрожувала перейти на відставку, викривав бідних зловмисників; цією проблемою була ні більше ні менше як квадратура круга.

Отже, цей чиновник, вибитий зі звичної службової колії, займаючись своїми математичними студіями, прийшов до переконання, що ті докази, за допомогою яких наука наполягає на позірній нерозв'язності цієї задачі, є безпідставними й що мудре провидіння саме тому вилучило прокурора зі світу тих, хто живе внизу, й помістило сюди, нагору, що воно обрало саме його, Параванта, для перенесення цієї трансцендентної проблеми з неба на землю, аби по-земному точно її розв'язати. Отакі справи. Коли б і де Паравант перебував, він не випускав з рук циркуля, без перестанку щось там вираховував, мережачи неймовірні стоси паперу кресленнями, літерами, цифрами, алгебраїчними символами, й на його засмаглому обличчі, що на вигляд аж пашіло здоров'ям, постійно був відсутній та впертий вираз одержимого маніакальною ідеєю. З гнітючою одноманітністю говорив він про число «пі», яке виражало таке важливе відношення, про цей клятий дріб, який недостойний геній простого рахівника Захарія Дазе якось визначив з точністю до двохсотого знака десяткового дробу — і, до речі, цілком даремно, адже за таких малих величин можливість наближення до недосяжно точного числа виявилася настільки незначною, що її можна було визнати, по суті, такою самою, як і до того. Всі тікали від замученого мислителя, оскільки, той, кого йому вдавалося приперти до стіни, змушений був витримувати потоки прокурорського красномовства, метою якого було збудити в слухача гуманну чутливість та сором за осквернення людського духу невиліковним ірраціоналізмом цього містичного відношення. Безплідність постійного множення діаметра на «пі», щоб визначити довжину кола, та піднесення радіуса до квадрата, щоб знайти площу круга, викликали в прокурора напади гірких сумнівів, чи, часом, не внаслідок якоїсь помилки людство затруднило для себе розгадку цієї таємниці з часів Архімеда, адже, можливо, розгадка її по-дитячому проста? Ну хіба ніяк неможливо вирівняти коло, а, отже, і зігнути в коло будь-яку пряму? Часом Паравантові здавалося, що до одкровення всього один крок. Увечері його часто бачили в спорожнілій, заледве освітленій їдальні, він сидів за своїм голим столом, уже без скатертини, й акуратно викладав шматок мотузки, надаючи їй форму кола, потім раптовим рухом, так ніби хотів застати когось зненацька, витягував її в пряму, але тут-таки, важко спершись головою на руки, заглиблювавсь у похмурі думи. Надвірний радник принагідно допомагав йому під час понурого вовтузіння з мотузкою й загалом підтримував його дивацтва. Та й до Ганса Касторпа звертався цей мученик зі своєю улюбленою гризотою, і не раз, оскільки зустрічав з його боку дружнє розуміння та співчуття щодо спроб розгадати таємницю кола. Він показав Гансові Касторпу наочне зображення клятого «пі», надзвичайно витончене креслення, де з великою старанністю та максимально можливим наближенням між уписаними та описаними багатокутниками з безліччю крихітних сторін було якось-таки втиснуте коло. А залишок, знаменита крива, що немовби якась ефірно-духовна невловність, вислизала від визначень нашого розуму, що намагався охопити його обрахуванням, — оце, сказав Паравант, нижня щелепа якого злегка тремтіла, і є знамените «пі». Проте Ганс Касторп, з усією своєю сприйнятливістю, був усе-таки не настільки схвильований непоступливістю таємниці «пі», як його співбесідник, цю непоступливість він називав вибриком кола, порадив панові прокурору не надто перейматися через гру в піжмурки з її визначеннями й завів мову про непротяжні поворотні точки, з яких, власне, й складається коло — від свого неіснуючого початку до неіснуючого кінця, а також про веселу меланхолію замкненої в собі вічности; він говорив про це з таким спокійним благоговінням, що навіть на якийсь час був заспокійливо вплинув на прокурора.

Зрештою особливості характеру доброго Ганса Касторпа не раз робили його довіреною особою того чи того мешканця санаторію, одержимого нав'язливою ідеєю та потерпаючого від того, що легковажна більшість людей не цікавиться його одкровеннями. Один колишній скульптор з австрійської провінції, вже літня людина, сивовусий, блакитноокий, з орлиним носом розробив план у сфері фінансової політики, виклавши його каліграфічним почерком та відзначивши найважливіші пункти підкресленнями сепійною фарбою. План полягав у тому, щоб зобов'язати всіх передплатників газет здавати першого числа кожного місяця старий газетний папір із розрахунку по 40 грамів за день, що дало б на рік 14 тисяч грамів, а за двадцять років — 288 кг, і якщо рахувати кіло по 20 пфенігів, становило б суму 57 марок 60 пфенігів. При п'яти мільйонах передплатників, повідомлялося далі в меморандумі, за двадцять років буде здано газетного паперу на колосальну суму 288 мільйонів марок, дві третини цієї суми можна буде пустити на нову передплату, а остання третина — близько 100 мільйонів марок — піде на гуманітарні потреби, як, наприклад, на фінансування народних туберкульозних лікарень, на підтримку талантів у скруті тощо. План був ретельно розроблений — аж до графічного відображення вираженої в сантиметрах таблиці, за якою відповідна установа щомісячно збиратиме макулатуру та вираховуватиме її вартість, а також особливих формулярів, за якими має оплачуватися зданий папір. План був усебічно збалансованим та обґрунтованим. Нерозумна розтрата й знищення газетного паперу, який необізнані люди спалюють чи викидають на смітник, є державною зрадою щодо наших лісів, нашої економіки. Берегти папір, ощадити папір означає берегти целюлозу, лісонасадження, людський матеріал, що розтрачується на обробку целюлози та виготовлення паперу, так, як і людський матеріал, і капіталовкладення. А оскільки вартість макулатури зростає в декілька разів, коли її переробляють на обгортковий папір та на картонажні вироби, то вона виявляється одним із провідних економічних факторів та джерелом значних надходжень державного й комунального оподаткування, таким чином має зменшитися податковий тягар самих передплатників. Словом, план був добрим, проти нього нічого не можна було закинути, і якщо в ньому й відчувалася якась лячна марнота та недолуга похмурість, то причиною був саме той збочений фанатизм, із яким колишній митець обстоював економічну ідею й виступав лише за неї, причому в глибині душі ставився до цієї ідеї, очевидно, так несерйозно, що навіть не робив жодної спроби її здійснити... Схиливши голову набік та киваючи, Ганс Касторп слухав, як скульптор з гарячковим пафосом пропагує перед ним свою рятівну економічну ідею, водночас намагаючись збагнути причину того презирства та відрази, які перешкоджають йому підтримати винахідника в його боротьбі з людською безтурботністю.

Деякі мешканці «Берґгофа» вивчали есперанто й хвальковито намагались порозумітися за столом з допомогою цього штучного мовного покруча. Ганс Касторп похмуро позирав на них, хоча в душі вважав, що це ще не найгірші. Віднедавна в санаторії з'явилася група англійців, які запровадили своєрідну гру, що полягала всього-на-всього ось у чому: один з учасників питав: «Did you ever see the devil with a night-cap on?»^[105] — на що той, що сидів поряд, відповідав: «No! I never saw the devil with a night-cap on»^[106], і ставив те саме запитання наступному, й так безперервно по колу. Це було просто нестерпно. Але на душі в Ганса Касторпа ставало ще гірше, коли він бачив любителів розкладати пасьянси, їх можна було помітити скрізь, у будь-якому кутку та в будь-яку годину дня. Адже пристрасть до цього заняття нещодавно розгорілася серед пацієнтів з такою силою, що ввесь дім перетворився буквально на картярський вертеп, і Ганс Касторп просто жахався цього, тим більше, що часом сам ставав жертвою зарази й, можливо, захоплювався пасьянсом більше, ніж усі інші. Найбільше був йому до вподоби пасьянс «одинадцять». Карти, відібрані як при грі у віст, розкладаються в три ряди, по три карти в кожному, і ще дві карти, що разом становлять одинадцять очок, а також три фігури, якщо вони лежать відкритими, й ці три ряди покриваються знову й знов, поки пощастить і розійдеться вся колода. Здавалося неймовірним, щоб таке просте заняття могло виявитися настільки привабливим і могло буквально причарувати людину. І все-таки Ганс Касторп, за прикладом багатьох, випробував на собі цю можливість упасти в забуття, але займався розкладанням пасьянсів похмуро насупившись, адже збоченість ніколи не буває веселою. Мимоволі Ганс Касторп скорявся витівкам картярського біса та щасливого випадку, який часом у ледь примітному мареві хисткого щастя, з самого початку викидав дві карти, що складали одинадцять очок, а також три фігури — валета, дзвінку та короля, так що колода розходилася раніше, ніж було завершено третій ряд (скороминущий тріумф, що лоскотав нерви спокусою нових спроб); а потім знову, до дев'ятої чи десятої карти зникала будь-яка можливість викласти нову, й певний шанс на успіх в останню мить випаровувався); проте Ганс Касторп розкладав цей пасьянс скрізь та в будь-яку годину дня, вночі під зірками, вранці в самій піжамі, за столом і навіть уві сні. Йому ставало лячно від власної одержимости, та він розкладав знову. Проте якось пан Сеттембріні своїм візитом перешкодив йому, адже саме такою здавна була його місія.

— Accidenti^[107] — вигукнув він. — Ви на себе розкладаєте карти, інженере?

— Ну, не зовсім, — відповів Ганс Касторп. — Я просто так розкладаю, борюся з абстрактною випадковістю. Мене інтригують її примхливі вибрики, її улесливість і водночас незбагненна ворожість. Сьогодні вранці, коли я встав, пасьянс вийшов тричі підряд, один раз — з двома рядами, а це вже рекорд. Вірите чи ні, але я розкладаю тридцять другий раз і жодного разу не дійшов навіть до половини колоди.

Сеттембріні поглянув на нього смутними чорними очима, як то вже частенько траплялося за ці роки.

— Принаймні, я бачу, що ви дуже заклопотані, — сказав він. — Здається, не зможете втішити мене з моїми гризотами, не проллєте бальзам на мій душевний розлад, який мене мучить.

— Розлад? — перепитав Ганс Касторп, далі розкладаючи карти...

— Мене дуже бентежить міжнародне становище, — зітхнув масон. —Балканська спілка відбудеться, всі одержані мною відомості це підтверджують. Росія розгортає гарячкову діяльність, і вістря цієї комбінації скероване проти Австро-Угорської монархії, без її розгрому неможливо здійснити жодного пункту російської програми. Тепер ви розумієте мої сумніви? Я ненавиджу Відень, вам це відомо. Але невже через це маю надавати внутрішню підтримку Сарматській деспотії, яка збирається роздмухати пожежу війни на нашому благородному континенті? А з іншого боку, принаймні тимчасове дипломатичне співробітництво моєї країни з Австрією я пережив би як ганьбу. Все це справи сумління, які...

— Сім і чотири, — пробурчав Ганс Касторп. — Вісім і три, валет, дзвінка, король. Справа рухається. Ви приносите мені щастя, пане Сеттембріні.

Італієць замовк. Ганс Касторп відчував на собі погляд його чорних очей, сповнений розумної та моральної сили, він покоївся на ньому з глибокою печаллю, а той ще якийсь час уперто розкладав пасьянс, і лише по тому, підперши щоку рукою, з виглядом удаваної невинности, як дитина, що нашкодила, присоромлено підвів очі на свого наставника, що стояв перед ним.

— Ваші очі, — промовив він, — намагаються приховати ваш стан, про який вам усе чудово відомо.

— Placet experiri, — зухвало відповів Ганс Касторп, і пан Сеттембріні пішов, після чого, залишившись на самоті, хлопець іще довго сидів за столом у своїй білій кімнаті, підперши голову рукою, не торкаючись карт; приголомшений до глибини душі, він розмірковував про загрозливе й двозначне становище, в якому, на його думку, опинився світ, і про ту огидну усмішку злого духа та мавпячого бога, в чиїй сліпій та нестримній владі опинилися люди й чиє ім'я було «демон тупоумства».

Лихе, апокаліптичне ім'я, прямо призначене для того, щоб збуджувати потайну тривогу. Ганс Касторп сидів і розтирав долонею лоба та груди. Його охопив страх. Здавалося, «все це» добром не скінчиться, обернеться катастрофою, обуренням терплячої природи, громом та блискавкою, ураганом, який усе очистить і зруйнує чари, що скували цілий світ, зірве життя з «мертвої точки» й улаштує будь-якому застою Страшний суд. Як ми вже казали, йому хотілося втікати, але, на щастя, начальство стежило за ним «пильним оком», уміло читало з його обличчя й тому прагнуло відволікти новими, плідними гіпотезами.

Професійним тоном лікарі оголосили Гансові Касторпу, що нарешті з'ясували причину нестійкости його температурних показників, причину, добутися до якої, за їхніми вченими міркуваннями, буде настільки нескладно, що одужання та законний від'їзд на рівнину може стати фактом близького майбутнього. Серце хлопця, збуреного найсуперечливішими почуттями, шалено калатало, коли він простяг руку, щоб у нього взяли кров. Моргаючи та ледь збліднувши, захоплено дивився він на власний чудовий, життєдайний сік рубінового кольору, що швидко заповнював мензурку. Цю маленьку, але важливу за своїм значенням операцію провів сам надвірний радник, якому асистували доктор Кроковскі та одна сестра-жалібниця. Потім проминуло декілька днів, протягом яких Ганс Касторп переймався питанням про те, як поводитиметься віддана ним кров уже на відстані від нього, під наглядом науки.

Звичайно, ще нічого не могло вирости, казав надвірний радник напочатку. На жаль, досі ще нічого не виросло, казав він згодом. Проте таки настав ранок, коли він підійшов до Ганса Касторпа, який на той час уже сидів за «хорошим» російським столом, на верхньому його кінці, там, де колись сидів його великий побратим; надвірний радник з пишномовними привітаннями сповістив, що в одній з культур усе-таки однозначно встановлена наявність ланцюгового кока. Тепер це проблема теорії ймовірности — інтоксикацію організму можна пояснити безперечно наявним невеликим туберкульозним процесом або стрептококами, які також у невеликій кількості присутні в організмі. Він, Беренс, повинен ґрунтовніше й триваліше зайнятися цим питанням. Культура розвинулася ще недостатньо. Він показав її Гансові Касторпу в лабораторії: червоне желе з крови, в якому було видно сірі цятки. То якраз і були коки. (Але коки, як і туберкульозні палички, є в кожного віслюка, і якби не з'явилися відповідні симптоми, цьому фактові не варто було надавати жодного значення).

Й ось, поза його тілом, під наглядом науки, кров, що витекла з нього, продовжувала виправдовувати покладені на неї надії. Й таки настав ранок, коли надвірний радник схвильовано й пишномовно повідомив, що не лише на одній культурі, але й на решті все-таки виросли коки й навіть великими скупченнями. Важко сказати, чи то лише стрептококи; але тепер більш ніж імовірно, що від них залежать і явища інтоксикації, хоча, звичайно, невідомо, яка частка належить наявному туберкульозові, на який він, безперечно, хворів і ще не зовсім вилікувався. Який же з цього випливає висновок? Курс стрептовакцини! Прогноз? Винятково сприятливий — тим більше, що спроба такого лікування не пов'язана з жодним ризиком і в жодному разі не може зашкодити. Адже сироватку буде виготовлено з крови самого Ганса Касторпа, то при ін'єкціях в організм не потраплятиме жодних хвороботворних речовин, окрім тих, що там і так уже є. В гіршому випадку лікування не принесе користи, дасть нульовий результат, але оскільки пацієнт усе одно має залишатися тут, то хіба можна назвати такий результат «гіршим випадком»?

Звичайно, ні, Ганс Касторп не став заперечувати й погодився пройти курс лікування, хоча вважав його сміховинним та принизливим. Ці щеплення себе собі самому здавалися йому якимось огидним і похмурим збоченням, якоюсь інцестуозною гидотою, злиття себе з самим собою, по суті безплідною та безнадійною затією. Принаймні, так розмірковував цей напівосвічений іпохондрик; але в тому, що стосується безплідности, він виявився цілком правим. Лікування тривало тижнями. Часом здавалося, що воно навіть шкодить, що, звичайно, було неправильно, а часом — що йде на користь, і це також потім виявилося хибним. Результат звівся до нуля, хоча відкрито про це не було сказано й привселюдно не оголошувалося. Нова затія закінчилась нічим, і Ганс Касторп далі розкладав пасьянси — тет-а-тет з тим демоном, нестримне панування якого віщувало якийсь жахливий кінець.

Багатство шляхетних звуків

Яким же було те досягнення, та новинка адміністрації санаторію «Берґгоф», що допомогла нашому багаторічному другові позбутися пристрасти до карт і затягла його до іншого, по суті не менш своєрідного захоплення? Заворожені таємничими чарами предмета цього захоплення, ми готові до оповіді, просто прагнемо про все розповісти.

Якось зайшла мова про збільшення кількости розважальних апаратів великого салону, це питання було розглянуте й вирішене в надрах санаторного управління, яке невтомно дбало про благо пацієнтів, причому ми, не вважаючи себе уповноваженими вираховувати витрати вищого керівництва цього закладу, що, безперечно, заслуговувало найвищих рекомендацій, усе-таки маємо визнати його беззаперечну щедрість. Отже, йдеться про якусь дотепну цяцьку на кшталт стереоскопа, калейдоскопа, підзорної труби чи кінематографічного барабана? Звичайно — але й не зовсім. Адже, по-перше, той апарат, який пацієнти застали підключеним у салоні, був зовсім не оптичним, а акустичним; а по-друге, за класом, рангом та рівнем він стояв незрівнянно вище від усіх отих легковажних атракціонів, з якими годі було його порівнювати. То була не дитинна одноманітна іграшка, яка обридає так скоро, що людина за три тижні до неї навіть не підходить. То був своєрідний ріг достатку, з якого можна було черпати веселі та душевно тужливі мистецькі насолоди. То був музичний апарат. То був грамофон.

Нас дуже непокоїть, щоб це слово не було сприйняте, мов щось недостойне чи відстале, адже з ним можуть бути пов'язані уявлення, спричинені застарілою формою істинного досягнення, яке відкривається перед нами в мріях, досягнення, що через невпинні спроби підкорити техніку музам мало в своєму розвитку сягнути шляхетної досконалости. Шановні друзі! Ні, це не була та вбога скринька з ручкою, диском та голкою, який здавався ніби доважком до безформного рупора, що нагадував трубу з латуні і колись із ресторанної стійки гугнявим ревом радував слух невибагливих відвідувачів. Прямокутної форми матово-чорна скринька з промореного дерева, поєднана шовковим шнуром з електричною розеткою в стіні, встановлена на спеціальному столику, своєю скромною вишуканістю вже нічим не нагадувала той колишній, грубий і допотопний прилад. Ви відчиняли вишукану звужену кришку, яку внутрішня латунна підпірка автоматично підтримувала в нахиленому стані; в плескатому заглибленні був обтягнений зеленим сукном диск із нікелевими краями та нікелевим штифтом, який міг обертатися, на штифт ви настромлювали ебонітову платівку з отвором посередині. Праворуч був регулятор швидкости з цифрами, який нагадував годинник, ліворуч невеличкий важіль, за допомогою якого ви запускали диск або зупиняли його; ліворуч і позаду мався ще один важіль, але довший, він був рухливий, вигнутий, нікельований, з плескатим кружком мембрани на кінці, де на маленьких поручиках кріпилася голка. Спереду були двостулкові дверцята, які відчинялись, а за ними було видно конструкцію з чорного дерева, що нагадувала жалюзі й складалася з косих планок — ото й усе.

— Це найсучасніша модель, — оголосив надвірний радник, що також зайшов до кімнати. — Останнє досягнення техніки, діти мої, та-таки, перша кляса, краще не бува. — Він промовив ці слова надзвичайно комічно, ніби малограмотний крамар, що вихваляє свій товар. — Це не апарат і не машина, — вів він далі, при цьому дістав зі строкатої бляшаної коробочки голку та вставив її. — Це музичний інструмент, Страдіварі, Ґварнері, тут панує гармонія резонансів та звукових коливань надзвичайної вишуканости! Ця модель називається «Поліґімнія», ось тут написано, на внутрішній стороні кришки. Німецьке виробництво, знаєте. Такі речі ми робимо краще за всіх. Вірність музичному началу в сучасній механізованій формі. Німецька душа up to date^[108]. А ось вам і література! — закінчив він, показуючи на стінну шафку, в якій рядами стояли грубі альбоми. — Я передаю вам увесь цей скарб, насолоджуйтеся стільки завгодно, але я залишаю його під захистом публіки. Давайте спробуємо одну з платівок, нехай вона залунає.

Пацієнти гаряче пристали на його пропозицію, й він дістав із шафки одну з чарівних книжок з їхнім німуючим змістом, погортав важкі сторінки з картонними кишеньками, дістав з такої кишеньки одну платівку з кольоровою наклейкою й поставив. Одним рухом він запустив диск, зачекав дві секунди, поки він став обертатися з потрібною швидкістю, потім обережно помістив кінець металевого важеля на край платівки. Почувся ледь чарапливий шум. Коли він опустив кришку, в ту мить крізь прочинені двостулкові дверцята, крізь щілини жалюзі, ні, наче з усього корпусу скриньки вирвалося багатоголосся інструментів, весела, гучна, наполеглива мелодія, перші жваві такти однієї з увертюр Оффенбаха.

Всі слухали, роззявивши роти та посміхалися. Просто не вірилося власним вухам, настільки чисто й природно звучали колоратури дерев'яних духових інструментів. Скрипка, що сама вела прелюд, здавалася чимось фантастичним. Було чутно удари смичка, тремоло грифа, солодкаво-ковзливі переходи з однієї позиції на іншу. Врешті скрипка знайшла мелодію вальсу «Ой, я втратив її». Оркестр легко підтримував своїми гармоніями скрадливий мотив, який потім був переможно підхоплений усім ансамблем і повторений як багатоголосе tutti. Звичайно, все це звучало не так, якби в кімнаті грала справжня капелла. Сам звук, зрештою, не був спотвореним, але ослабленим, він був наче в перспективі; і здавалося, ніби, — дозволю собі тут порівняння, запозичене зі сфери зорових вражень, — ніби розглядаєш картину через перевернутий бінокль і бачиш її віддаленою та зменшеною, причому ані чіткість малюнка, ані ясність барв від цього анітрохи не потерпають. У момент виконання музичний твір, такий яскравий та іскрометний, поставав перед слухачами з усією своєю дотепністю та винахідливою легковажністю. Фінал, вельми пустотливий, що починався з комічно нерішучого галопу, поступово перейшов у канкан. Здавалося, що сидиш у театрі, і на сцені вимахують циліндрами, підкидають колінця, задирають спіднички; потім танець з недолугою врочистістю мовби й закінчивсь, але все ніяк не міг закінчитися. Потім обертальний механізм сам по собі клацнув. То був кінець. Усі щиро заплескали в долоні.

Всі хотіли ще музики, і це бажання було задоволене: зі скриньки залунав людський голос, чоловічий, м'який і потужний водночас, це співав під акомпанемент оркестру славетний італійський баритон — і тут уже не могло бути мови про якусь приглушеність чи віддаленість: чудовий голос звучав з усією повнотою свого природного об'єму та з переконливою силою; і якщо вийти в одну з сусідніх кімнат та не бачити того апарата, створювалося враження, ніби в салоні стоїть сам артист із плоті й крови та, тримаючи в руках ноти, співає. Він виконував бравурну оперну арію своєю мовою: «Eh, il barbiere. Di qualita, di qualita! Figaro qua, Figaro la, Figaro, Figaro, Figaro!»^[109]

Слухачі просто вмирали від сміху, слухаючи його фальцетуюче parlando^[110] та контраст цього могутнього голосу й віртуозної скоромовности.

Знавці могли із захопленням стежити за його мистецтвом фразування та за технікою дихання. Майстер підкоряти публіку, віртуоз цієї італійської манери «da capo», так тяг передостанню ноту перед заключною тонікою, очевидно, рвонувшись до рампи та здійнявши руку, що мимоволі залунали вигуки «браво» навіть ще до того, як він замовк. То було просто чудесно.

Але це ще було не все. Валторна зі шляхетною стриманістю виконала варіації на тему народної пісні. Сопраністка, заливаючись солов'єм, виводячи трелі та стакато, з ніжною свіжістю та точністю виконала арію з «Травіати». Дух скрипаля зі світовою славою під акомпанемент рояля, що звучав сухо, як спінет, виконав, немовби за пеленою туману, один із романсів Рубінштайна. З чарівної скриньки, що просто кипіла звуками, лунали дзвони, глісандо арф, дзвінкі сурми та барабанний дріб. На завершення поставили платівки з танцювальною музикою. Серед них виявилося навіть декілька зразків найновішого імпортного типу, зі смаком екзотики портових кнайп, а також танго, покликане перетворити віденський вальс у танець дідусів та бабусь. Дві пари, які вже опанували модні «па», продемонстрували на килимі своє вміння. Попередивши, що кожною голкою можна скористатися лише один раз та що з платівками треба поводитися так само обережно, як із «сирими яйцями», Беренс пішов собі. Ганс Касторп зайнявсь апаратом.

Чому саме він? Так трапилося. Стримано й сухо оголосив він тим, хто після того, як надвірний радник пішов, хотіли перейняти на себе зміну голок та платівок, умикання та вимикання струму: «Залиште цю справу мені!» Потім відтіснив їх від апарата, й вони байдуже поступилися, по-перше, тому що в нього був такий вигляд, буцімто він давно вже вміє поводитися з грамофоном, і по-друге, надто мало цікавилися тим, хто саме керує джерелом їхнього задоволення, й радше хотіли б одержувати це задоволення без жодних клопотів та обов'язків, поки воно набридне.

Та Ганс Касторп поводився зовсім інакше. Під час демонстрації надвірним радником нового надбання, хлопець мовчки стояв у задніх рядах, він не сміявся, не висловлював бурхливо своє захоплення, але схвильовано стежив за концертом, пощипуючи за звичкою двома пальцями свою брову. В якомусь неспокої переходив він з місця на місце за спиною публіки, виходив у бібліотечну кімнату, щоб послухати звідти, потім, заклавши руки поза спиною, з відлюдькуватим виразом обличчя зупинився поряд з Беренсом, не відводячи очей від скриньки та пильнуючи за його нехитрими маніпуляціями. Нараз йому подумалося: «Стій! Увага! Нова епоха! Й це прийшло до мене?!» Ганса Касторпа охопило цілком ясне передчуття нової пристрасти, зачарування, нової любовної ноші. Не інакше почувається юнак з рівнини, коли з першого погляду на дівчину в його серце впинається зубчаста стріла Амура. Й тут-таки всіма кроками Ганса Касторпа стали керувати ревнощі. Суспільна власність? Але млява цікавість не має ні права, ні сили чимось володіти. «Залиште цю справу мені», — процідив він крізь зуби, й вони спокійно погодилися. Ще трохи потанцювали під легку музику, замовили платівку з сольним співом, потім оперний дует, потім «Баркаролу» з «Казок Гофмана», річ вельми приємну для слуху, і коли він зачинив кришку скриньки, вони, трохи збуджені, розійшлися, балакаючи, щоб полежати в спокої на повітрі. А він тільки й чекав на цю хвилину. Пацієнти залишили після себе суцільний гармидер — відчинені коробочки з голками, альбоми, розкидані платівки. На них це було схоже. Він удав, ніби йде разом з ними, але на сходах тихцем відстав, повернувся до салону, зачинив усі двері й провів там півночі, забувши про все на світі.

Ганс Касторп ознайомився з новим надбанням, у спокої переглянув скарбницю доданого до нього репертуару, що містивсь у важких альбомах. Їх було дванадцять, двох розмірів, по дванадцять платівок у кожному, на багатьох з цих дисків, помережаних густою коловидною нарізкою, був двосторонній запис, не лише тому, що деякі музичні твори займали обидві сторони, але й тому, що на багатьох платівках були записані два різні виступи. Й ці чорні диски з таємними можливостями, захованими в них, до яких ще треба було добутися, спершу здавалися чимось таким, що важко було охопити, і в цьому розмаїтті він навіть губився. Щоправда, програв більше двох десятків платівок, і щоб його не почули в нічній тиші та й щоб нікому не заважати, він користувавсь особливими ковзаючими голками, які пом'якшували звук; але то була заледве восьма частина того, що зусібіч притягало й манило його. Насьогодні доводилось обмежитися читанням назв, і лише час від часу вмикати чарівну скриньку, щоб, уклавши в неї один із зразків цієї німої кружальної графіки, дати їй можливість утілитися в звуки. На перший погляд усі ці ебонітові диски відрізнялися лише строкатою етикеткою в центрі і більше нічим. Усі вони мали зовсім однаковий вигляд, кожен був помережаний концентричними колами, що, на деяких доходили до самої середини, а в інших не доходили; і все-таки в тонкому відбитку ліній крилася надзвичайно різноманітна музика, плоди натхненної творчости з усіх її галузей, ще й надодачу у вишуканому виконанні.

Тут було досить багато увертюр та окремих п'єс зі світу високого симфонічного мистецтва у виконанні знаменитих оркестрів під керівництвом уславлених диригентів. Потім цілий ряд пісенних збірок, пісні співали під акомпанемент рояля артисти великих оперних театрів — і не лише пісні, що є високохудожніми витворами творчої думки окремих композиторів, але й скромні народні пісні, й, нарешті, твори, що ніби стояли посередині між цими двома жанрами, оскільки, хоча й були творами натхненного мистецтва, автор переживав їх та творив, спираючись на істинне, побожне проникнення в дух і душу народу; ми маємо на увазі, так би мовити, штучні народні пісні, причому слово «штучні» жодною мірою не повинно применшувати їхньої задушевности; одну з них Ганс Касторп знав ще з дитинства, й тепер вона, внаслідок якоїсь своєї загадкової багатозначности, стала особливо близька його серцю; до цієї пісні ми ще повернемося. Що ж там ще було чи, точніше, чого там ще тільки не було! Опер — скільки завгодно. Ціла інтернаціональна когорта відомих співаків та співачок у супроводі оркестру, який делікатно відступав на задній план, присвятила ретельно відпрацьований божественний дар своїх голосів виконанню різноманітних арій, дуетів, цілих ансамблів із цілком різних областей та епох музичного театру: тут були й захоплюючі твори півдня, чия особлива краса вирізнялася шляхетністю та водночас безтурботністю, й німецький оперний світ з притаманним для його національного характеру лукавством та демонізмом, і французька опера з її величністю та комедійністю. Й це все? О, ні! Далі йшла ціла серія творів камерної музики, квартети, тріо, сольні номери для скрипки, віолончелі, флейти, а також вокальні із супроводом скрипки, флейти, та суто фортеп'янні п'єси — все це, не кажучи вже про просто розважальну музику, про куплети, про платівки із записами з нагоди різних урочистостей чи то окремих виступів маленьких оркестрів, для яких була потрібна трохи грубіла голка.

Усамітнившись у музичній кімнаті, Ганс Касторп ознайомився з усім цим багатством, упорядкував його і більшу частину довірив інструменту, який пробуджував його до озвученого життя. До себе нагору він пішов дуже схвильованим, приблизно такої самої пізньої пори, як і після першого застілля з блаженної велично-братерської пам'яті Пітером Пеперкорном, і від другої до сьомої йому все снилась ота чарівна скринька. Вві сні він бачив, як беззвучно обертається диск навколо штифта й згодом так швидко, що втрачалися його обриси; то було не лише шалене обертання, але й своєрідне бокове похитування; здавалося, що важіль, який несе голку й під яким пробігав диск, пружно коливається й дихає, що, очевидно, дуже пасувало для відтворення vibratio та portamento смичкових інструментів, а також людського голосу; але й уві сні, не менше, ніж наяву, залишалося незрозумілим, чому саме лише ковзання по тонкій, як волосинка, борозенці над акустично порожнім простором та хитка плівка мембрани можуть відроджувати складні та різноманітні поєднання звукових тіл, що переповнювали внутрішній слух сплячого.

Уранці Ганс Касторп дуже рано з'явивсь у салоні, ще до сніданку, й дав можливість баритонові зі скриньки під акомпанемент арфи заспівати «Охоплю поглядом я благородне коло», а сам сів у крісло та склав руки. Арфа звучала зовсім природно, з усією своєю своєрідністю, анітрохи не спотворено й не ослаблено, її акорди долинали зі скриньки так само вільно та правдоподібно, як і людський голос, що чітко промовляв слова, то посилюючись, то затихаючи. То було просто дивовижно. Потім Ганс Касторп поставив дует із сучасної італійської опери, і йому здалося, що не буває на світі нічого ніжнішого, ніж оце скромне й гаряче почуття, наближення, яке ввесь час наростало між світової слави тенором, так щедро представленим в альбомах, та прозорим як кришталь, чарівним, невеликим сопрано, коли тенор промовляв слова: «Da mi il braccio, mia piccina»^[111], — а вона поквапно відповідала йому простодушною, коротенькою фразою, такою співучою та солодкою...

Ганс Касторп здригнувся, за ним прочинились двері. То був надвірний радник, що зазирнув до салону; в своєму білому лікарському халаті, зі стетоскопом, що стирчав з кишені, якусь мить він постояв на порозі, тримаючись за ручку дверей, потім кивнув дослідникові платівок. Той через плече так само відповів кивком, після чого синьощоке обличчя шефа, з нерівно здибленими вусиками, зникло й двері зачинились, а Ганс Касторп повернувся до своєї невидимо співучої пари закоханих.

Протягом усього того дня, по обіді, після вечері, в салоні, де господарював Ганс Касторп, змінювалася найрізноманітніша публіка, — якщо його самого зараховувати не до слухачів, а до тих, хто приносить слухачам задоволення. А він особисто був схильний саме так дивитися на цю справу, й мешканці санаторію його підтримали, з самого початку мовчки визнавши його за охоронця та розпорядника цим суспільним скарбом — посада, на яку він сам себе призначив. Їм таке визнання нічого не коштувало: адже коли обожнюваний тенор, що дарував світові щастя, танув і сяяв, виливаючи душу в кантиленах та віртуозно імітуючи пристрасть, ці люди, незважаючи на своє легковажне захоплення, яке вони гучно виражали, все-таки любови до музики не відчували та були ладні передати турботу про влаштування цього задоволення будь-кому. Й саме Ганс Касторп узявсь утримувати в порядку довірене йому платівкове багатство, зміст кожного альбому він занотував на його зворотньому боці, так що будь-яка річ на першу потребу опинялася в нього під рукою, й доладно керував чарівною скринькою, швидко засвоївши необхідні для цього спритні, скупі й чуйні рухи. Та й що робили б інші? Вони б оскверняли платівки, чарапаючи їх використаними голками, забували б їх на стільцях, збиткувались би над приладом, змушуючи шляхетний витвір мистецтва вертітися зі швидкістю та висотою звуку в сто десять обертів, або ставили би покажчик на нуль, так що було б чути лише істеричне попискування або глухі стогони... Люди вже таке влаштовували. Звичайно, вони хворі, але, окрім того, й досить грубі. Тому незабаром Ганс Касторп став носити ключ від шафки, де зберігалися альбоми та голки, просто в кишені, і якщо хто хотів послухати музику, то мав його покликати.

Увечері, коли добігало кінця спілкування пацієнтів у салонах і всі розходилися, для Ганса Касторпа починалась найкраща пора. Він залишався в салоні, або потай вертався туди та займавсь музикою до пізньої ночі. Незабаром уже не боявся порушити нічний спокій дому, як то було напочатку, оскільки виявилося, що ця сновидна музика чутна лише на дуже недалекій відстані. Хоч якими чарівними були її музичні коливання поблизу їхнього джерела, на віддалі вони дуже швидко блякли, ставали зовсім слабкими й утрачали силу реальности, як і все сновидне. Ганс Касторп у чотирьох стінах цієї кімнати залишався сам на сам із чудесами чарівної скриньки, з шедеврами композиції та виконавської майстерности, що крилися в цій маленькій труні зі скрипкового дерева, в цьому матово-чорному маленькому храмі, перед розчиненими двостулковими дверцятами якого сидів він у кріслі, згорнувши руки, схиливши голову на плече, розтуливши рота та віддаючись потокові шляхетних звуків.

Співаки та співачки, яких він слухав, залишалися для нього невидимими, їхні людські подоби перебували десь в Америці, в Мілані, у Відні, в Санкт-Петербурзі, — ну й хай собі там перебувають, адже він одержував те найкраще, що вони мали, — їхній голос; і він цінував ці, немов очищені, абстраговані голоси, які все-таки залишалися достатньою мірою чуттєвими, щоб дати йому можливість, усунувши всі недоліки особистої близькости, надто коли то були його співвітчизники-німці, по-справжньому, по-людськи оцінити їхні якості. Він розрізняв вимову співаків, діалект, який дозволяв точніше визначити, з якої вони місцевости, характер голосу, що свідчив про емоційний рівень кожного з них, а за тим, як вони використовували духовні можливості впливу на слухача або, навпаки, не використовували, можна було оцінювати ступінь їхньої інтеліґентности. Й Ганс Касторп сердився, коли вони нехтували цими можливостями. Він страждав від сорому та кусав собі губи, якщо помічав недоліки в техніці виконання, сидів ніби на голках, коли в особливо популярній пісеньці якась нота звучала різко й крикливо, що особливо часто траплялося з нестійкими жіночими голосами. Але він із цим миривсь, адже любов має страждати. Часом над цим механізмом, який обертався й наче дихав, так ніби то був кущ бузку, він нахилявся, зануривши голову в хмару звуків, або ж ставав перед розчиненою чарівною скринькою, поділяючи блаженну владу з диригентом, і, піднявши руку, в потрібну мить давав знак сурмі, що їй пора вступати в гру. У цій збірні він мав своїх улюбленців, і деякі вокальні та інструментальні номери був готовий слухати без кінця, ніколи не пересичуючись ними.

Невелика серія платівок відтворювала заключні сцени помпезної, сповненої геніальної мелодики опери, яку створив уславлений співвітчизник Сеттембріні, один з основоположників драматичної музики півдня, у другій половині минулого століття, на замовлення одного східного володаря, з такої врочистої нагоди, як передача людству певного досягнення техніки, що сприяє зближенню між народами. Ганс Касторп, як людина освічена, знав сюжет опери, і йому була відома доля Радамеса, Амнеріс та Аїди, що співали зі скриньки італійською; тому він більш-менш розумів, що саме вони співають, — цей незрівнянний тенор, це шляхетне контральто з розкішними модуляціями посередині діапазону та сріберне сопрано, — розумів, звичайно, не кожне слово, а лише дещо, то тут, то там, завдяки своєму знанню фабули, своїм симпатіям до даної ситуації та потайному співчуттю головному герою, яке то більше зростало, що частіше він ставив оці чотири-п'ять платівок, тож із часом воно перетворилося на справжню закоханість.

Спочатку відбувалася розмова між Радамесом та Амнеріс: королівна звеліла привести до неї закутого в ланцюги Радамеса, адже вона любила його й палко бажала врятувати для себе, хоча він, заради рабині з варварської країни, пожертвував батьківщиною та честю; зрештою, за його словами, «глибоко в серці честь неторкнута лишилась». Проте оця неторканість найсокровеннішого, при всьому тягареві його провини, мало допомогла йому, злочин його був настільки очевидним, що він підлягав духовному судові, а цьому суду все людське було чужим, і, звичайно, судді не стануть церемонитись, якщо винний в останню хвилину не одумається і, зрікшись рабині, не кинеться в обійми розкішного, переливчастого контральто, яке, з акустичної точки зору, на це цілком заслуговувало. Амнеріс докладала ревних зусиль, щоб умовити тенора, що заливався благозвучним співом, але був трагічно засліпленим та розчарованим у житті. У відповідь їй він твердив увесь час те саме: «Не можу я!» та «Даремно все!» — коли вона у відчаї благала його відмовитися від рабині, адже для нього — то було питанням життя. «Не можу я»...

«Благаю, ой, послухай і відмовся!»

«Даремно все».

Самогубне засліплення та пекуча мука любови зливаються в надзвичайно прекрасний дует, який, проте, не залишає жодної надії. Й ось Амнеріс супроводжує своїми жалобними вигуками зловісні ритуальні формули духовного суду, вони звучать глухо, ніби з якоїсь глибини, і злощасний Радамес лишає їх без відповіді.

«Радамесе, Радамесе», — наполегливо закликає верховний жрець та з безпощадною суворістю викриває його зраду.

«Виправдовуйся!» — вимагають хором усі жерці.

Й оскільки їхній голова послався на те, що Радамес мовчить, усі одностайно визнали його винним у зраді.

«Радамесе, Радамесе! — знову зачинає головуючий. — Ти табір перед боєм залишив».

«Виправдовуйся!» — вигукують усі знову.

«Дивіться, він мовчить», — удруге встановив верховний суддя, що надто упереджено до нього ставився, й ось усі судді вдруге приєднали свої голоси до його голосу та загукали: «Зрада!»

«Радамес, Радамес — прозвучав утретє голос невтомного обвинувача. — Вітчизну, честь і короля ти зрадив».

«Виправдовуйся!» — прогриміло знову.

«Зрада!» — остаточно вирішили, здригаючись, жерці, після того, як їхня увага була зосереджена на цілковитій мовчанці Радамеса. Тому невідворотне таки невідворотно й трапилось, а хор, так само одноголосно, виніс вирок злочинцеві й проголосив: його долю вирішено, він загине ганебною смертю проклятого, живцем зійде в могилу під храмом розгніваного божества. Обурення Амнеріс з приводу священицької жорстокости Ганс Касторп мав уявити самотужки, оскільки на цьому платівка закінчувалась. Треба було її змінити, що він і робив тихими, точними рухами, опустивши очі, а коли знову сідав у крісло, звучала вже остання сцена мелодрами: заключний дует Радамеса та Аїди долинав уже з могили, з глибини підземелля, а в них над головами лицемірні та жорстокі священики провадили в храмі обряд і, простягаючи руки, щось наполегливо бурмотіли. «Tu — in questa tomba?!»^[112] — гримів неймовірно приємний, ніжний і водночас мужній голос Радамеса. Так, вона проникла сюди, його кохана, заради якої він пожертвував життям та честю, вона тут чекала на нього, дала себе разом з ним замурувати, щоб разом зустріти смерть. Вони співали, то звертаючись одне до одного, то зливаючи свої голоси, й часом їх переривало глухе вирування голосів священної церемонії на горішньому поверсі; саме ця пара хвилювала до глибини душі самотнього нічного слухача — й особливості їхньої історії, і її музичне втілення. У їхніх аріях ішлося про небо, вони самі були божественні і божественно їх виконували. Лінія мелодії, яку спершу порізно, а потім разом невтомно повторювали їхні голоси, ця проста й блаженна крива, побудована на тоніці та домінанті, протяжно піднімалася від основного тону до октави, але за півтону від неї, лише злегка торкнувшись її, переходила в квінту й здавалася самотньому шанувальнику щонайсвітлішим, щонайчарівнішим з усього, що будь-коли чув. Та все-таки він не так би закохався в ці звуки, якби не ситуація, яка збудила їх до життя, яка робила його серце особливо вразливим до її чарівної гармонії. Адже як то перкрасно, що Аїда прийшла до приреченого Радамеса та побажала навіки розділити з ним у могилі його долю! Приречений мав рацію, коли не хотів прийняти як жертву оте квітуче життя, але в його відповіді, сповненій ніжности та відчаю: «No, no! Troppo sei bella!»^[113] — все-таки можна було помітити замилування через остаточне поєднання з тою, кого він уже ніколи не сподівався побачити; й щоб пережити разом з ним те замилування й ту вдячність, уяві Ганса Касторпа не треба було робити аж надто великих зусиль. Проте, коли, згорнувши руки, він дивився на маленькі чорні жалюзі, крізь планки яких пробивалися ці квітучі звуки, він особливо сильно відчував й усвідомлював непереможну ідеальність музики, мистецтва, людської душі, й більше за все радувала його їхня висока та нездоланна краса, яка ошляхетнювала ниці та огидні явища дійсности. Адже достатньо було тверезим поглядом подивитися на те, що тут відбувалося: двоє похованих живцем, задихаючись у задушливому склепі, мали померти від мук голоду разом або, що було ще гірше, один за одним, а потім над їхніми тілами розпад мав почати свою невимовну справу, поки під склепінням не залишаться два кістяки, і кожен з них буде цілком байдужий і не матиме жодних відчуттів щодо того, чи лежить він сам, чи вдвох. Такою була реальна, фактична сторона подій — особлива їхня сторона, особлива властивість, але цю сторону ідеалізм серця взагалі не брав до уваги, а дух музики та краси, тріуфмуючи, відсував її в тінь. Для оперних душ Радамеса та Аїди тих неминучих подій, які безпосередньо мали б відбутися, просто не існувало. Їхні голоси здіймалися в унісон до блаженного звучання октави, запевняючи, що тепер для них відкрилися небеса і їхній пристрасний потяг один до одного осяває світло вічности. Заспокійлива сила цього прикрашання діяла на слухача надзвичайно благотворно й сприяла тому, що цей номер його постійної програми став для нього особливо дорогим.

Зазвичай Ганс Касторп відпочивав після тих жахів та просвітління, слухаючи іншу п'єсу, хоча й коротку, але сповнену чарівности, — вона була значно спокійніша своїм змістом, аніж перша; то була ідилія, але рафінована, автор вибудував її та змалював за допомогою скупих і водночас ускладнених прийомів найсучаснішого мистецтва, — суто оркестрова річ, без співу, симфонічний прелюд, написаний французьким композитором; вона виконувалася порівняно невеликим за сьогоднішніми поняттями оркестром, проте була просякнута найновішими досягненнями техніки звуку та хитромудро побудована таким чином, щоб огорнути душу пеленою снів.

Одна й та сама сновидна картина займала уяву Ганса Касторпа, коли він слухав той твір: перед ним була поросла строкатими айстрами, залита сонцем лісова галява; він лежить горілиць, під головою невеликий горбик, одну ногу поставив на землю, зігнувши в коліні, на неї закинув другу ногу, проте ноги в нього не людські — то волохаті ноги фавна. Лише для власного задоволення, адже на галявині більше не було ні душі, перебирає він лади дерев'янної дудки, яку тримає в губах — чи то кларнет, чи то сопілка, добуваючи з неї мирні, ледь гугняві звуки; вони вільно ллються один за одним, як їм заманеться, але все-таки в приємній послідовності, й ця безтурботна гугнява пісенька лине в яскраво-блакитне небо, а під ним сяє в сонячному промінні та погойдується на легкому вітерці листя беріз та ясенів. Але його мрійливе, безвідповідальне, напівмелодійне дудіння недовго залишається єдиним голосом самотности. Гудіння комах у гарячому літньому повітрі, що літають над травою, саме сяйво сонця, вітерець, гойдання зелених крон, ряхтіння листя — ввесь цей літній, мирний, злегка гойдливий спокій нараз перетворюється в строкате звучання, він надає звукам сопілки щораз мінливого, але надзвичайно вишуканого гармонійного сенсу. Симфонічний супровід то відступить, то зовсім змовкає; але Ганс із ногами фавна грає далі, й наївна однозвучність його пісеньки знову будить надзвичайно витончені за колоритом, чарівні гармонії природи; ще одна пауза — і це солодке звучання з несподіваною силою переростає саме себе, в нього швидко, один за одним, вступають усе нові, все вищі інструментальні голоси, й тоді вже те, первинне звучання, нестримно розкривається в усій своїй повноті, всього лише на якусь мить, але ця повнота сповнена блаженством досконалого задоволення, адже воно несе в собі вічність. Молодий фавн почувався дуже щасливим на своїй лісовій галяві. Тут не вимагали жодного «виправдовуйся!», не накладали жодної відповідальности, жоден духовний трибунал не загрожував тому, хто забув честь та згубив себе. Тут панувало велике забуття, блаженний спокій, цнота позачасовости; то була розпуста, але без жодних докорів сумління, цілковите заперечення західної наказовости бути активним, утілений в образах, бажаний апофеоз цього заперечення, й саме через особливу заспокійливість, яку випромінювала та платівка, нічний музикант і надавав їй перевагу серед багатьох інших.

Була ще й третя... Власне кажучи, навіть декілька, пов'язаних між собою, які становили єдине ціле, три або чотири, оскільки одна арія тенора займала добру половину помережаної колами платівки. То знову-таки була опера французького композитора, Ганс Касторп не раз бачив її в театрі, а якось в одній розмові — до того ж, то була досить вирішальна розмова — навіть послався на неї... Другий акт: сцена в іспанському шинку; перед глядачами — простора кімната з дощаною підлогою в псевдомавританському стилі, прикрашена хустками. Лунає теплий, ледь хрипкий, але чарівний своєю шляхетністю голос Кармен, вона оголошує, що зараз танцюватиме перед сержантом, і вже чутно її кастаньєти. Та в ту саму мить здалеку зазвучали труби та clairons^[114], повторний військовий сигнал; хлопець дещо стривожився. «Зупинись! Хоча б на хвилинку», — вигукує він, нашорошивши вуха, як бойовий кінь. А оскільки Кармен запитує: «Але чому?» та «Що трапилось?» — він відповідає: «Хіба не чуєш ти?» — подивований, що сигнал не справив на неї жодного враження. Це ж сурми з його казарми, його кличуть. «Назад вертатися пора!» — по-оперному врочисто співає він. Циганці годі це збагнути, та вона й не прагне цього. Тим краще, відповідає вона чи то через глупоту, чи через зухвалість, не треба й кастаньєт, саме небо посилає їм музику, щоб танцювати. «Ля-ля-ля-ля!» Він не тямить себе від досади. Власний біль та образа відступили на задній план перед необхідністю втовкмачити їй значення цього сигналу й того, що жодна закоханість у світі не може цьому протистояти. Адже цей сигнал є настільки священним, непорушним, і як вона не може цього збагнути?! «Я мушу повертатися до казарми, встигнути на перекличку», — оголошує Хосе у відчаї від її легковажности; на серці у нього подвійний тягар. І тут треба було почути Кармен! Вона лютує, вона обурена до глибини душі, в її голосі звучить обмануте, ображене кохання — чи, може, вона прикидається? «До казарми, на перекличку?» А її серце? Її добре, ніжне серце? Адже через свою слабкість, так, вона зізнається, що це через слабкість, вона готова була розважити його співом і танцями! «Трата-тата!» З гнівною іронією підносить вона до вуст руку із зігнутими пальцями та, імітуючи сурму, співає «Трата-тата!». Цього вже досить. Дурник схопився на ноги і збирається йти геть. А трястя йому, то нехай собі йде! Ось його шолом, ось його шабля та ремінь! Хутко, хутко, хутко, нехай забирається до своєї казарми! Він став благати про пощаду. Та вона й далі люто глумиться над ним, імітуючи, як він, під звуки сурм, утрачає свій і так не великий розум. Трата-тата! На перекличку! Боже праведний, лиш би він не спізнився! Ану геть, до казарми! І він, звичайно, сполошився, як дурень, у ту мить, коли вона, Кармен, хотіла перед ним піти в танок. Отож, отож, таке-то його кохання!

Нестерпне становище! Вона не розуміє. Жінка, циганка, не могла й не бажала його розуміти. Головне — не бажала, адже, безперечно, в її люті, в її кпинах відчувалося щось таке, що виходило за межі цієї миті, за межі особистого, в них відчувалася зненависть і споконвічна ворожість до принципу, який цими французькими clairons чи іспанськими сурмами закликав до покірности закоханого солдата і перемога над яким була справою її вищого, природженого та надособового честолюбства. Й вона вдалася до дуже простого засобу: стала запевняти його, що коли він піде — отже він її не любить, а саме цього, Хосе, що співав зі скриньки, не міг витримати. Він благав її, щоб вона дала йому висловитися. Та циганка не бажала його слухати. Тоді він примусив її — то був до біса серйозний момент. З оркестру залунала тема фатуму, похмурий, загрозливий мотив; Ганс Касторп знав, що той мотив проходить через усю оперу, до катастрофічної розв'язки, й також править за вступ до арії солдата на новій платівці, яку тепер слід було поставити.

«Бачиш, як вірно я квітку твою бережу коло серця», — Хосе співав цю арію чудово; Ганс Касторп не раз слухав її окремо, без звичного зв'язку з іншими номерами й завжди слухав з побожним співчуттям. За змістом ця арія не мала нічого особливого, але висловлене в ній зворушливе благання заторкувало серце. Солдат співав про квітку, яку йому кинула Кармен на початку їхнього знайомства, і яка під час ув'язнення в похмурій темниці, куди він через неї потрапив, була для нього єдиним скарбом. Глибоко вражений, він зізнається в тому, що на мить прокляв долю, яка дала йому побачити Кармен. Хосе тут-таки гірко розкаявся щодо своїх блюзнірських думок і навколішках благав Бога про нову зустріч: «Блаженство ти моє!» — почав він з тієї самої ноти, як і «Ой, дівчино ти люба!», але тепер це зазвучало з усією чарівною інструментальною глибиною, з якою тільки можна відтворити страждання, журбу, загублену ніжність та щемливий відчай бідного солдатика, — кохана постала перед ним у всій своїй фатальній чарівності, й він ясно й чітко відчув, що вона «його блаженство», «його мука» («мука» він проспівав з ридаючим форшлагом перед першим складом) і що він навіки загинув.«Блаженство ти моє, і мука», — співав він у відчаї ту саму музичну фразу, яку потім самостійно повторив оркестр, вона піднімалася від основної ноти на два інтервали й потім, з особливим теплом, переходила в нижчу квінту. «Тобі моє серце», — ще раз благав він банальним, але сповненим ніжности вигуком; удаючись саме до цієї фігури, піднімався до шостого інтервалу, щоб додати: «Я твій навік»; потім його голос опускався на десять тонів, і він, вражений, знову зізнавався: «Кармен, люблю тебе!» — причому кінець фрази спершу болісно сповільнювався змінною гармонією, і потім оте «тебе» зливалося з основним акордом.

— Так, так, — промовляв Ганс Касторп із сумом та вдячністю й ставив ще фінал цього акту, коли всі вітають молодого Хосе, адже після зіткнення з офіцером шлях назад для нього відрізаний, і він змушений стати дезертиром, як того вимагала, до його відчаю, ще раніше Кармен.

співали контрабандисти хором, звертаючись до нього; можна було добре розуміти слова:

— Так, так, — повторював Ганс Касторп і переходив до четвертого номера, який утілював у собі щось особливо дороге та гарне. То був знову французький номер, але ми тут не винні, й так само не винні в тому, що в цьому творі знову був присутній військовий дух. Тут ідеться про вставний номер, про сольну арію, про молитву з опери Ґуно «Фауст». Виступав якийсь напрочуд симпатичний хлопець, що звався Валентином, але Ганс Касторп про себе назвав його інакше, рідним та овіяним печаллю ім'ям, носія якого він ототожнював з персонажем, що співав зі скриньки, хоча голос у цього персонажа був значно красивіший. Арію виконував сильний, оксамитовий баритон, вона поділялася на три частини й складалась із двох подібних строф, що мали побожний характер, витриманих майже в стилі протестантських хоралів, а також середньої строфи, по-лицарськи хвацької та відважної, легковажної й войовничої, але все-таки побожної: якраз у цьому і полягав французький та військовий елемент цього номера. Незримий співак затяг:

З нагоди свого від'їзду він звертається до Господа Бога з благанням, щоб той за час відсутности оберігав його милу сестру! Адже він ішов на війну, й нараз ритм змінювався, ставав відважним, хай до біса йдуть усі печалі та турботи, невидимий солдат прагнув туди, де битва буде щонайзапеклішою, де небезпека — щонайбільша, він хотів одважно, шляхетно й суто по-французьки кинутися назустріч ворогові! Але якщо Господь закличе його на небо, співав далі солдат, тоді він, твій захисник, звідтіля дивитиметься на тебе. Під тим «твій» та «тебе» малася на увазі сестра; проте все це глибоко заторкувало Ганса Касторпа, й хвилювання не полишало його до самого кінця, коли бравий вояк співав зі скриньки під потужні акорди, що нагадували хорал:

Більше ця платівка нічим не була примітною, проте ми вирішили згадати про неї тому, що Гансові Касторпу вона дуже подобалася, й ще тому, що згодом, у зв'язку з одним дивним випадком, вона також відіграла свою роль. Тепер нам залишається ще згадати останню, п'яту річ серед особливо близьких Гансові Касторпу платівок-фавориток — цього разу аж ніяк не французький, а явно й підкреслено німецький твір, і не опера, а пісня, одна з тих пісень, що належать народові, але разом з тим є шедевром великого майстра, завдяки чому ми в них і віднаходимо особливу одухотворену й узагальнену картину світу. Але навіщо ці натяки? Скажімо просто — це була «Липа» Шуберта, всім відома пісня «Біля криниці, біля воріт».

Тенор виконував її в супроводі рояля, хлопець, очевидно, мав такт і смак, адже, виконуючи цю простеньку й разом з тим надзвичайно чудову річ, мав неабиякий розум, музичне чуття та ретельно відпрацьовану дикцію. Ми чудово знаємо, що ця пісня в народному та дитячому виконанні звучить трохи інакше, ніж у її художній обробці. В першому випадку вона співається переважно в спрощеному варіанті, строфа за строфою, на ту саму мелодію, тоді як у пісні Шуберта — народний мотив уже в другій восьмирядковій строфі змінюється на мінор, а на п'ятому рядку, особливо гарному, знову повертається до мажору, і далі, там, де йдеться про «холодний вітер», який зриває з голови капелюха, мелодія вивершується драматичною розв'язкою й звучить знову в останніх чотирьох рядках третьої строфи, які повторюються, щоб таким чином повністю завершитися. Власне чарівна видозміна мелодії відбувається тричі, двічі в її модулюючій другій половині, а втретє — при репризі останньої півстрофи «Тепер я вже далеко». Ця чарівна зміна мелодії, яку нам не хотілось би спрощувати, описуючи словами, припадає на окремі частини фраз — «ласкаві ті слова», «мені вони гукають», «в чужинському краю». Й отой чистий і теплий, мало не крізь сльози тенор, отой співак, що так уміло володів диханням, виконував її з такою інтелігентною чутливістю до її краси, що змальований нами перехід щораз по-новому хвилював слухача, до того ж артист умів посилити враження, вдаючись до особливо задушевних головних звуків у таких рядках, як «До неї я іду» та «Ти спокій там знайдеш». Спершу він співав отой «спокій» з усією силою зажуреної пристрасти і лише другого разу — ніжно, як флажолет.

Ось все про цю пісню та її виконання. Тішимо себе надією, що в попередні рази нам пощастило пробудити в наших читачів певне розуміння тих глибоко інтимних переживань, що їх збуджували в Ганса Касторпа улюблені речі його нічної програми. Але пояснити, що означала для нього ця пісня, ця давня пісня про липу, — то справа вельми делікатна й, коли ми взялися за неї, то мусили виявити велику стриманість в інтонації, інакше можна скорше нашкодити, аніж допомогти.

Ми хочемо це висловити ось таким чином: духовний, тобто примітний твір, «примітний» саме тому, що він виходить за свої межі, слугує виразом і символом ширшого та загального, цілого світу почуттів і думок, які з більшою чи меншою майстерністю знайшли в ньому своє втілення; саме цим і визначається ступінь його значущости. Любов до такого твору також «значуща». Вона дещо каже нам про людину, яка так сприймає той твір, про її ставлення до того загального, до того світу, який відбивається в даному творі та який цій людині, свідомо чи підсвідомо, також дорогий.

Можливо, хтось подивується, що наш скромний герой після стількох років герметично-педагогічного зростання настільки заглибився в духовне життя, що усвідомив «значущість» своєї любови та її об'єкта. Ми беремося стверджувати, що саме так і було, як ми розповідаємо. Пісня про липу важила для нього дуже багато, то був цілий світ, і цей світ він не міг не любити, адже тоді так шалено не закохався б у той образ, що був його подобою. Й ми знаємо, що говоримо, якщо додамо, — хоча це і може видатися дещо туманним, — що його доля склалася б зовсім по-інакшому, якби він не був настільки сприйнятливим до чарівности тієї сфери почуттів, того загального душевного настрою, яким з такою інтимною таємничістю була просякнута пісня. Проте саме ця доля привела його до того внутрішнього зростання, до тих духовних пригод, до тих моментів самопізнання, поставила перед ним проблеми «правління», що, в свою чергу, зробило його зрілим для проникливої критики цього світу, цього його образу, звичайно, достойного абсолютного захоплення, а також своєї любови до нього, й спонукало все це піддати ваганням власного сумління.

Та той, хто гадає, що такі сумніви можуть применшити любов, нічогісінько в цьому не тямить. Ці сумніви, навпаки, надають їй особливої гостроти. Саме вони й пробуджують жало пристрасти, саме тому пристрасть можна було б визначити як «любов, що вагається». В чому ж таки полягали сумніви, що непокоїли Ганса Касторпа щодо його «правління» та сумління й таким чином ставили під запитання дозволеність його любови до цієї пісні та пов'язаного з нею світу? І що то за світ, який за здогадами його сумління, мав би бути світом забороненої любови?

То була смерть.

Але ж то було очевидним безумством! Така чудова пісня! Справжній шедевр, народжений із останніх та найсвятіших глибин народної душі; незрівнянний скарб, прообраз душевности, втілення того, що є наймилішим! Який огидний наклеп!

Так, так, так, усе це прекрасно, так сказала б, напевне, будь-яка порядна людина. Та все-таки за цим чудовим твором стояла смерть. Цей зв'язок зі смертю можна було любити, але, відчуваючи себе «правителем», не можна було не передчувати, не усвідомлювати певну недозволеність такої любови. За своєю первинною сутністю ця пісня могла й не крити в собі симпатію до смерти, а навпаки — щось таке глибоко народне, сповнене життєвих сил, але духовна симпатія до неї була таки симпатією до смерти; чиста побожність, сама простодушність, що лежала в основі цієї пісні, — їх, звичайно, в жодному разі не можна було заперечувати; проте їхнім результатом, їхнім наслідком були явища пітьми.

Що то він собі навіює? Та відкинути ці думки йому не пощастило. Явища пітьми. Темні явища. Катівське підлабузництво та людиноненависництво в чорній іспанській одежі з жабо та хіттю замість кохання під личиною лицемірної доброчесности!

Звичайно, до літератора Сеттембріні Ганс Касторп не ставився з абсолютною довірою, та він пам'ятав про певну настанову, яку його ментор, наділений ясним розумом, дав йому давно ще, на початку його герметичного шляху, стосовно потягу до минулого, духовного потягу до певних світів, і він вирішив, що буде доречно обережно прикласти цю настанову до відповідного об'єкта. Сеттембріні означив тоді той потяг до минулого як «хворобу», — той образ світу та духовна епоха, до якої він відчував потяг, мали видаватися його педагогічному розумові як «хворобливі». Ще б пак! Невже улюблена пісня Ганса Касторпа про тугу за батьківщиною, душевна сфера, якої вона стосується, сердечний потяг до цієї сфери є чимось «хворобливим»? У жодному разі! Вони є тим найбільш душевним та здоровим, що тільки може бути. Проте це такий плід, який хоч і був у дану мить або щойно свіжим, соковитим та здоровим, був наділений дивною властивістю до розпаду та загнивання; і якщо він у певну мить приносив душевну насолоду, то наступної, невідповідної миті починав ширити серед людей, які куштували його гнилизну та погибель. То був живий плід, але породжений смертю, і в собі він ніс смерть. То було диво душі — можливо, найвище перед лицем позбавленої сумління краси, що благословила його; та все-таки з перспективи відповідальної любови до життя та до органічного начала, на це диво слід дивитися з цілком закономірною недовірою та у згоді з остаточним присудом сумління вважати, що стосовно нього потрібно себе перебороти.

Так, перебороти самого себе — очевидно, в цьому якраз і полягала сутність передолання цієї любови — цього чарівного полону душі з похмурими наслідками! Думки Ганса Касторпа чи, точніше, його сповнені передчуття напівдумки, здіймалися дуже високо, коли ночами він сидів перед урізаною музичною труною — вони здіймалися вище від тих сфер, куди сягав глузд, то були думки алхімічно перетворені. О, яким могутнім був чар цього душевного полону! Усі ми почувалися його синами, усі могли творити великі справи на землі, коли служили йому! Не потрібно жодної геніальности, а лише такий талант, як у автора пісні про Липу, наділеного чаром душевности, щоб надати цій пісні велетенського розмаху та підкорити нею ввесь світ. Очевидно, на її основі можна було створити цілі держави, земні, надто земні держави, дуже тривкі та прогресивні, позбавлені жодної туги за батьківщиною, — і де ця пісня опустилася б до грамофонної платівки. Та найкращим сином цього чару, напевне, був би той, хто, переборюючи себе, загубив би своє життя та помер би зі словом про нову любов на вустах, яке ще не встиг промовити. Хіба не варто було померти за неї, за цю чарівну пісню! Але той, хто помер би за неї, помер би вже не за неї та був би героєм лише тому, що помер, по суті, вже за нове, за нове слово любови та за майбутнє, присутні в його серці...

Ось такими були улюблені платівки Ганса Касторпа.

Вельми підозріле

З роками конференції Едвіна Кроковскі набули несподіваного ухилу. Від його досліджень щодо розчленовування душі та світу людських сновидінь завжди відгонило духом катакомб і підземель; однак останнім часом він дуже плавно й непомітно для своєї аудиторії звернув на шлях магії та таємниць; і тепер його лекції, які відбувалися що два тижні в їдальні, — його лекції, головна атракція санаторію та гордість проспекту, лекції, які він читав у сурдуті та сандалях, стоячи біля покритого скатертиною столика й екзотично розтягуючи слова перед берґгофською публікою, що нерухомо дослухалася до нього, тепер уже заторкували не приховане любовне життя душі та зворотне перетворення хвороби в усвідомлений афект — тепер ішлося про нез'ясовані явища гіпнотизму та сомнамбулізму, про телепатію, віщі сни, ясновидіння та чудеса істерії; при обговоренні всіх цих речей філософські обрії настільки розширювалися, що перед слухачами нараз спалахували такі загадки, як зв'язок між матерією та психікою, й навіть загадки стосовно сутности самого життя, наблизитися до розв'язання яких, виявляється, можна було скорше моторошними шляхами хвороби, аніж здоров'я...

Ми кажемо про це тому, що вважаємо за свій обов'язок присоромити легковірні голови, які стверджували, буцімто доктор Кроковскі звернувся до сфери потайного лише через причини суто емоційні, тобто щоб уникнути в своїх лекціях безплідного одноманіття. Так, принаймні, плескали злі язики, які знайдуться де завгодно. То й справді, на понеділкових лекціях чоловіки дослухалися ще уважніше, а панна Леві більше, ніж будь-коли, нагадувала воскову фігуру із заводним механізмом у грудях. Та ця реакція була так само законною, як і шлях розвитку, яким рухається розум ученого, тим більше, якщо його веде не лише логічна послідовність, але й сама необхідність. Він і раніше віддавався дослідженню загадкових, непізнаних сфер людської душі, що зветься в науці підсвідомістю, хоча, можливо, було б краще назвати його надсвідомістю, адже саме з цих сфер часом з'являється знання, яке несказанно перевершує те, що міститься в звичайному колі свідомости окремої людської особи, чому й напрошується думка, що, можливо, між глибинними, зануреними в морок пластами індивідуальної душі та загальною душею, наділеною всезнанням, мають існувати співвідношення та зв'язки. Сфера підсвідомого, «окультна» в широкому розумінні цього слова, незабаром виявляється окультною в вужчому сенсі й слугує за одне з тих джерел для явищ, які ми так називаємо, не маючи тут кращого визначення. І це ще не все. Той, хто бачить у фізичному симптомі хвороби результат вигнання зі свідомого душевного життя істеризованих афектів, змушений визнати творчу силу психічного начала відносно матеріального, — силу, в якій не можна не бачити друге джерело магічних явищ: ідеаліст патології, щоб не сказати патологічний ідеаліст, мимовільно опиниться у висхідній точці певного ланцюга, ланки якого дуже швидко приведуть до проблеми буття, інакше кажучи — до проблеми взаємин між матерією та духом. Матеріаліст, що спирається лише на теорію самого лише квітучого здоров'я, неодмінно стверджуватиме, що духовне є лише фосфоресціюючий продукт матеріального. Тоді як ідеаліст, відходячи від принципу творчої істерії, схилятиметься до того, а згодом і наполягатиме на тому, що питання про примат тіла чи духа треба вирішити цілковито навпаки. Загалом перед нами знову не більше не менше, як споконвічне спірне питання про те, що було раніше — курка чи яйце, до того ж питання особливо ускладнюється тим, що неможливо уявити яйце, яке б не знесла курка, й неможливо уявити курку, попередньо не припустивши існування яйця, з якого вона вилупилася.

Тож саме висвітленням цих питань і займавсь останнім часом на своїх лекціях доктор Кроковскі. Він прийшов до них органічно, цілком законним, логічним шляхом, і надодачу нагадаємо, що перейнявся він цими питаннями ще задовго до того, як з'явилась Еллен Бранд, і справа перейшла в емпірично-експериментальну стадію.

Хто ж вона, ота Еллен Бранд? Ми ледь не забули, що наші читачі її не знають, хоча нам це ім'я, звичайно, давно вже знайоме. Хто вона? Та на перший погляд — майже ніхто. Мила дівчина дев'ятнадцяти років з лляним волоссям, кличуть Еллі, данка, але не з Копенгагена, а з Оденсе на острові Фюнен, де її батько торгував маслом. Сама вона вже спізнала практичного життя, просиділа кілька років на табуреті, що крутиться, в провінційному відділенні столичного банку, натягши на праву руку нарукавник та схилившись над грубими гросбухами, — там ото вона й замала підвищену температуру. Занедужала злегка, лікарі лише мали запідозру на сухоти, хоча Еллі була дуже тендітною, — тендітною та, очевидно, анемічною, але при тому, безперечно, симпатичною: так і кортіло покласти руку на її біляве, лляне волосся, що надвірний радник робив регулярно, коли заводив з нею розмову в їдальні. Від неї віяло північною прохолодою, такою цнотливо-кришталевою, дитячо-дівчачою чистотою, такою ж привабливою, як і прямий, дитинно-ясний погляд її блакитних очей, високий, ламкий, ніжний голос і навіть злегка неправильна німецька вимова з невеликими типовими помилками у вимові. Її риси не мали в собі нічого особливого. Підборіддя здавалося надто маленьким. Вона сиділа за одним столом з Клеефельд, яка опікувалася нею.

І ось у цій панні Бранд, у цій дитинній Еллі, в цій привітній велосипедисточці, маленькій даночці, банківській службовці виявилося щось таке, про наявність чого ніхто не міг навіть підозрювати ні при першому, ані при другому погляді на цю непримітну особу. Та за два-три тижні її перебування тут, нагорі, в неї виявилися певні властивості, розкриття яких, у всій їхній незвичайності, стало головним завданням доктора Кроковскі.

Спільні розваги пацієнтів, що збиралися після вечері в салонах, уперше дали привід ученому задуматися. Присутні охоче вправлялися в розгадуванні різноманітних загадок; окрім того під супровід рояля шукали заховані предмети, і при наближенні того, хто якраз шукав, до цього предмета музика ставала все гучнішою, і, навпаки, коли той віддалявся й шукав не там, де треба, музика затихала; потім стали випроваджувати когось одного з кімнати, і поки той роздивлявся двері з іншого боку, змовлялися про те, щоб він, повернувшись до кімнати, виконував якісь складні дії, наприклад: поміняв колечка у двох присутніх; запросив трьома поклонами кого-небудь до танцю; взяв у бібліотеці певну книжку й комусь вручив її та багато іншого в такому ж дусі. Варто зауважити, що такі ігри раніше зовсім не були звичними для берґгофського товариства. Хто перший запропонував їх, згодом так і не вдалося з'ясувати. Та певно, що не Еллі. Щоправда, ці ігри поширилися вже тоді, коли вона тут з'явилась.

Учасники цих ігор, майже всі наші старі знайомі, — серед них був і Ганс Касторп, — проявляли під час цих проб трохи більші чи трохи менші здібності, а деякі виявлялися й геть нездарами. Проте Еллі Бранд виявила цілковито незвичайний дар, дивовижний, неймовірний. Її впевненість при віднаходженні схованих речей зустрічала загальне схвалення та веселий сміх, але при комбінованих діях вражені присутні змовкали. Вона завжди точно виконувала те, що їй таємно навіювали, виконувала, тільки-но входила до кімнати, з м'якою посмішкою, без найменших вагань і навіть без музики, яка скеровувала б її пошук. Якось вона принесла з їдальні дрібку соли та висипала її на голову прокуророві Параванту, потім взяла його за руку, підвела до рояля та зіграла його вказівним пальцем початок пісеньки «Пташка прилетіла». Потім відвела його назад на місце, зробила йому кніксен, підсунула лавочку та на завершення сіла біля його ніг — саме так, як, довго сушачи собі голови, вигадало товариство.

Отже, вона підслуховувала!

Дівчина зашарілась; а присутні, відчувши справжнє полегшення від того, що їй стало соромно, хором стали її картати. Але вона заперечила: та ні, ні, нічого подібного! Не підслуховувала вона з-за дверей, слово чести!

Не підслуховувала з-за дверей?

«О, ні, перепрошую!» — вона чує тут у кімнаті, коли заходить, не може не чути.

Не може? Чує в кімнаті?

Так, їй мовби хто нашіптує на вухо, казала Еллі. Нашіптує, що треба зробити, — тихо, але досить ясно й чітко.

То було очевидне зізнання. Еллі певним чином почувалася винною — адже обманювала. Треба було сказати наперед, що вона для такої гри не годиться, адже їй усе нашіптують. І будь-яке змагання цілком утрачає людський сенс, якщо один із конкурентів наділений надприродними перевагами. Зі спортивного погляду Еллі ніби як дискваліфікувалась, але так, що в багатьох, хто чув її зізнання, мурашки по спині забігали. Багато хто став негайно вимагати доктора Кроковскі. Пішли по нього, й він прибув: кремезний, життєрадісно усміхнений, він зразу второпав, у чому справа, і всім своїм єством мовби закликав до бадьорої довіри. Захлинаючись, йому розповіли, що виявилося щось цілком ненормальне, з'явилася всевидюща особа, дівчина, що чує голоси. Ну й ну! Й що ж далі? Спокійно, шановні друзі! Зараз подивимось! То була його сфера — хистка та в'язка для всіх, як трясовина — та він рухався в ній з упевненістю й співчуттям. Кроковскі заходився розпитувати, просив розповісти якомога детальніше. Отакої! «Значить, ось ви яка, моя дитино!» Й він, як то охоче робив кожен, поклав дівчиськові руку на голову. Є всі підстави до інтересу, але зовсім нема чого жахатись. Учений заглибився своїм пильним поглядом екзотичних карих очей у ясні, чисті очі Еллі Бранд і став м'яко проводити рукою від її маківки до плеча та вздовж руки. Вона покірно й дедалі покірніше відповідала на його погляд, дивилася на нього все більше знизу вгору, оскільки голова її повільно опускалася на груди й на плече. Коли її погляд від сонливости почав згасати, він зробив перед її обличчям невимушений рух, ніби щось підіймаючи, потім оголосив, що все гаразд, і рекомендував усьому схвильованому товариству перейти до вечірньої процедури лежання, за винятком Еллі Бранд, з якою хотів, за його словами, ще трохи «побалакати».

Побалакати! Можна собі лиш уявити, що то будуть за балачки! Всім стало кепсько від цього улюбленого слівця веселого колеги Кроковскі. Кожному здалося, що на нього повіяло холодом, не виключаючи й Ганса Касторпа, який із запізненням умостивсь у своєму надзвичайно зручному шезлонгу й пригадав, як під час недостойної діяльности Еллі та соромливих пояснень, які за цим слідували, в нього буквально підлога захиталася під ногами і його занудило, він відчув якийсь суто фізичний переляк, так ніби з ним стався несильний напад морської хвороби. Йому ніколи не доводилося переживати землетрус, але він вирішив, що з ним, напевне, пов'язане саме таке почуття особливого переляку, до того ж потойбічні здібності Еллі Бранд збуджували його цікавість, — цікавість, у якій крилося передчуття цілковитої безнадії, усвідомлення недоступности тієї духовної сфери, яку вона шукала навпомацки, а звідси й сумнів — чи справді та цікавість лише марнотна, чи не міститься в ній щось гріховне; зрештою, це не перешкоджало їй залишитися тим, чим вона таки була, а саме — цікавістю. Як будь-хто інший, Ганс Касторп за своє життя не раз чув про таємну чи надприродну сторону явищ, ми вже згадували про двоюрідну бабусю, наділену даром ясновидіння, й про те, що до нього дійшов меланхолійний переказ про неї. Але з отим світом, існування якого Ганс Касторп був готовий теоретично й цілком безпристрасно допустити, він ще ніколи не стикався так близько, ніколи не пізнавав його через практичний досвід і тепер чинив опір такому досвіду, не сприймав його з позиції доброго смаку, естетики, людської гордости — якщо можна так високопарно висловитися стосовно нашого скромного героя, й це неприйняття було майже так само сильним, як і цікавість, що його хвилювала. Він передчував, ніби знав наперед, цілком ясно й однозначно, що цей досвід, хоч би як він розгортався, назавжди залишиться позбавленим смаку, невиразним, таким, що принижує людську гідність. І все-таки він просто рвався спізнати його. Він розумів, що «марнотне» чи «гріховне» — то вже сама по собі хибна альтернатива, та жодної альтернативи й не було, ці поняття, по суті, були тим самим. І що духовна безнадійність є лише позаморальною формою, щоб виразити те, що є забороненим. Та оте placet experiri, яке прищепив Гансові Касторпу той, хто такі спроби засудив би найрішучішим чином, міцно загніздилося в його думках; урешті його мораллю стала цікавість, нестримна цікавість мандрівця під час освітньої подорожі; і, заторкнувши таємницю індивідуальности, вона готова була тепер скеруватися на нові сфери, що відкривалися їй зовсім поруч, причому в цій цікавості було навіть щось військове, оскільки вона не відступала перед забороненим, коли воно ставало на її шляху. Тож Ганс Касторп вирішив бути на своєму посту й не відходити вбік наразі, якщо з Еллі трапляться ще якісь пригоди.

Доктор Кроковскі наклав сувору заборону на будь-які любительські експерименти, пов'язані з таємничими здібностями панни Бранд. Він немов би конфіскував дівчину для наукових досліджень, проводив з нею сеанси в своєму психоаналітичному кабінеті, гіпнотизував її й, за чутками, намагався розвинути її затаєні здібності, вивчити попереднє душевне життя. Зрештою, те саме робила й Терміна Клеефельд, приятелька й патронеса, яка по-материнськи її опікала, вона багато чого вивідала в Еллі під страшним секретом і під таким самим страшним секретом поширювала санаторієм, аж до кімнатки консьєржа. Так, наприклад, вона дізналася, що той чи те, що під час гри підказувало дівчині придумане іншими завдання, називалося Гольґером — то був такий юнак, що звався Гольґер, добре знайомий їй spirit^[115], істота, що існувала відокремлено, в ефірі, своєрідний дух-охоронець юної Еллі. Отже, це він відкрив їй те, що інші задумали стосовно дрібки соли та гри на роялі вказівним пальцем прокурора Параванта? — Так, він шепнув їй на вухо, ніжно торкаючись примарними губами, так що було лоскітно й хотілося посміхнутись. — Напевне, їй було дуже приємно, коли вона вчилася в школі й він підказував їй відповідь, якщо вона не знала уроку? Але Еллі змовчала. Напевне, цього Гольґерові робити не дозволялося, відповіла вона згодом. У такі серйозні справи йому заборонено втручатися, та він і сам, напевне, до ладу не знав шкільних відповідей.

Потім з'ясувалося, що в Еллі змалечку, щоправда, з великими перервами, бували видива, зримі та незримі. — Як то розуміти: незримі видива? — Ось, наприклад, як то колись трапилося. Тоді їй минало шістнадцятий, вона сиділа сама у вітальні за круглим столом та займалася рукоділлям, ще було завидна, а поряд на килимку лежав батьків дог, сука Фрая. Стіл був накритий строкатою турецькою хусткою, ну, такі носять, згорнувши їх трикутником, старі жінки. Хустка була постелена навскоси, а кутики лежали на столі. Та нараз Еллен побачила, як кутик скатертини, що лежав навпроти неї, став повільно згортатися; беззвучно, акуратно та рівномірно й дійшов майже до середини столу, так що утворилася вже досить довга трубка; й поки це відбувалось, Фрая раптом схопилася, шерсть стала дибки, передніми лапами вона вперлася в підлогу, присіла, а потім, виючи, кинулася в іншу кімнату, забилась під диван, і потім цілий рік її неможливо було примусити зайти до вітальні.

Панна Клеефельд запитала, чи то Гольґер згорнув турецьку хустку. Та Еллі того не знала. — А як вона собі пояснила цю пригоду? — Оскільки це ніяк не можна було пояснити, то Еллі і не намагалася. — Чи повідомила вона своїх батьків? — Ні. — То було дивно. Хоча, зрештою, нічого поганого не сталося, та в Еллі все-таки було таке відчуття, що і в цьому випадку, і в інших подібних випадках їй краще мовчати і пам'ятати про них, як про сувору, соромливу таємницю. — Чи це її дуже пригнічувало? — Ні, не дуже. Та і що може тут так особливо пригнічувати, якщо без причини згортається скатертина? Але бувало й інакше, таке, що справді її пригнічувало, ось приклад.

Рік тому в Оденсе, так само в батьківському домі, вона якось рано-вранці, прокинувшись свіжою та бадьорою, вийшла зі своєї кімнати на нижньому поверсі і хотіла була піднятися сходами до їдальні, щоб, як завжди, зварити каву до того, як устануть батьки. Вже майже дійшла до майданчика на повороті сходів і раптом побачила, що на цьому майданчику біля самих сходинок стоїть її старша сестра Софі, яка, вийшовши заміж, виїхала до Америки, — сестра, справжнісінька і живісінька. Вона мала на собі білу сукню, на голові чомусь вінок із лілей та латаття, а руки склала на плечі; й Софі кивнула Еллі. «Як, Софі, хіба ти тут?» — спитала радо й перелякано Еллі, яка мовби прикипіла до місця. Тоді Софі ще раз їй кивнула й почала танути. Ставала все прозорішою, а потім — заледве видимою, як струмінь гарячого повітря, і, нарешті, зникла зовсім. А Еллі могла йти далі. Та через якийсь час з'ясувалося, що саме в ту ранкову годину її сестра Софі померла в Нью-Джерсі від інфаркту.

Ну що ж, заявив Ганс Касторп, коли Клеефельд усе йому виклала, цілком можливо, що таке буває. З'ява сестри тут, її смерть там — у цьому, принаймні, можна відшукати якийсь зв'язок, якесь пояснення. Й він згодився взяти участь у певній спіритичній грі зі склянкою, яку, в обхід ревнивої заборони доктора Кроковскі, пацієнти вирішили влаштувати за участи Еллі Бранд.

На таємний сеанс, що відбувався в кімнаті Терміни Клеефельд, було допущено всього кілька осіб: окрім самої господині, Ганса Касторпа та юної Еллі, були присутні лише пані Штер та Леві, пан Альбін, чех Венцель та доктор Тін Фу. Ввечері, коли годинник пробив десяту, вони тихцем зібралися в Клеефельд та, перешіптуючись, стали розглядати те, що Терміна приготувала для сеансу; посеред кімнати на столі, не покритому скатертиною, стояв догори ніжкою винний келих, а навколо, краєм столу, на достатній відстані були розкладені кістяні фішки, просто гральні марки, і на них нанесені пером двадцять п'ять літер алфавіту. Спершу Клеефельд усіх пригостила чаєм, за що гості були дуже вдячні, оскільки пані Штер та Леві, незважаючи на дитячу безневинність усієї цієї затії, нарікали на те, що в них руки та ноги клякнуть і страшенно гупає серце. Відігрівшись гарячим чаєм, вони розсілися навколо столика, освітлені тьмяно-рожевим світлом, оскільки господиня, щоб створити відповідний настрій, увімкнула патефон та залишила тільки одну лампочку в червоному абажурі біля ліжка; потім кожен злегка приклав один палець правої руки до ніжки келиха — так зазвичай робилося на сеансах, — і всі стали чекати, коли келих почне рухатись.

Це могло відбутися дуже легко, адже поверхня столу була гладенькою, вінця келиха чудово відшліфовані, і тиск на нього, звичайно, був нерівномірним, в одному місці — радше у вертикальному напрямі, в іншому — більше вбік, тому найслабішого натиску тремтливих пальців, що ледве його торкалися, було достатньо, щоб келих зрушив із середини столу. На периферії стільниці він мав наштовхнутися на літери, і якщо з поєднання тих, які він торкав, виникали б слова, які мали би певний сенс, то заплутаність цього явища межувала би з внутрішньою нечесністю, адже воно виявилося б результатом найстрокатішого змішання імпульсів — цілком безсвідомих та напівсвідомих, вільного та мимовільного бажання окремих учасників підштовхнути келих, а також згоди темних шарів загальної душі на якесь потайне співробітництво, в якому тією чи тією мірою брали би участь незнані глибини кожної окремої особистости, й, очевидно, найбільше глибини милої юної Еллі. Все це вони, в принципі, знали наперед, а Ганс Касторп, у своїй звичній манері, навіть заявив про це вголос, ще поки вони сиділи, випроставши тремтливі пальці, та чекали. Правду кажучи, і те, що в дам клякли руки та ноги й калатало серце, і те, що чоловіки трималися з удаваною жартівливістю, пояснюється лише тим, що вони це знали й зібралися вночі для свідомо нечистої гри зі своєю природою, для боязкого, допитливого зазирання в невідомі сфери свого “я”, адже вони прагнули тих напівпримарних чи напівматеріальних явищ, які називають магічними. Здавалося, вони майже лише заради самої проформи, заради дотримання якихось умовностей, допускають, буцімто за допомогою келиха до присутніх говоритимуть духи померлих. Пан Альбін висловив готовність виступити від їхнього імени та встановити спілкування з інтелектами духів, оскільки він уже раніше брав участь у спіритичних сеансах.

Минуло двадцять хвилин і більше. Теми для перешіптування вже вичерпалися, перша напруга ослабла. Дехто вже підпирав лівою рукою лікоть правої. Чех Венцель задрімав. Еллен Бранд, злегка торкнувшись келиха, спрямувала погляд своїх великих, по-дитячому ясних очей поверх найближчих предметів кудись у далечину, на світло лампочки на нічному столику.

Нараз келих гойднувся, вдаривсь і став тікати з рук присутніх. Їхнім пальцям було все важче встигати за ним. Він з'їхав на самий край столу, якусь мить ковзав краєм, потім майже по прямій повернувся на середину, вдарився ще раз і зупинивсь.

Усіх охопив водночас радісний та тривожний переляк. Пані Штер запхикала, що краще вже вона не буде брати в цьому участи, та їй було рішуче заявлено, що треба було раніше думати, а тепер вона має сидіти тихо. З усього видно, справа налагоджується. Присутні вирішили, що для відповідей «так» чи «ні» келиху не потрібно підбігати до відповідних літер, а досить, якщо він вдариться один раз і два рази.

— Чи присутній тут чийсь інтелект? — із суворим обличчям поцікавився пан Альбін, звертаючись у простір над головами присутніх. Відповідь надійшла не зразу. Келих гойднувся і ствердно вдарив об стіл.

— Як тебе звати? — майже різко запитав пан Альбін та енергійно хитнув головою, ніби підкреслюючи власну рішучість.

Келих зрушив з місця, упевнено став ковзати зигзагами від однієї фішки до іншої, але ввесь час повертався на середину столу; він ковзнув до літер «г», «о», «л», потім наче притомився чи то заблукав, не знаючи, що робити далі; нараз ніби опам'ятався та відшукав літери «ґ», «е» та «р». Всі так і думали! Це був сам Гольґер, дух Гольґера, той, хто знав про дрібку соли та про інше, але в шкільні питання не втручався. Він був тут, висів у повітрі, ширяв над гуртом присутніх. Що ж з ним робити? Всіх охопила якась безпорадність. Вони почали радитися пошепки й ніби потай, що б таке в нього запитати. Нарешті пан Альбін наважився запитати, ким був Гольґер за життя й чим займався. Запитання він поставив, як і раніше, насупившись та таким тоном, ніби під час допиту.

Якийсь час келих зберігав мовчанку. Потім, гойдаючись та спотикаючись, рушив до літери «л», відійшов і зупинився перед «і». Яке ж це слово? Всі були у великій напрузі. Доктор Тін Фу висловив припущення, що це може бути початок слова «ліфтер». Пані Штер істерично зареготала, проте, це не завадило келихові продовжувати свою роботу: дзенькаючи та шкутильгаючи, він таки ковзнув до «р», потім, очевидно, пропустивши одну літеру, торкнувся «к», завершив слово літерою «а». Разом вийшло «лірка».

Отакої! Виходить, Гольґер був ліриком? На додачу до сказаного і, очевидно, лише з гордощів келих ще раз гойднувся і вдарив «так».

— Ліричним поетом? — перепитала Клеефельд, злегка пискнувши на літері «і», на що з неприємністю звернув увагу Ганс Касторп. Проте Гольґер, здається, не мав охоти уточнювати. Він не відповів. Він ще раз склав те саме слово, швидко, впевнено й чітко, додавши пропущене «и».

Добре, добре, отже «лірик». Спантеличення присутніх наростало. Дивне спантеличення, спричинене сигналами зі сфер їхнього внутрішнього світу, які були поза їхнім контролем, до того ж ці сигнали, внаслідок своєї вдавано-матеріальної, напівречової природи, знову ж таки були спрямовані на зовнішню дійсність. Гурт забажав дізнатися, чи добре почувається Гольґер у своєму теперішньому стані, чи він щасливий. Келих мрійливо набрав по літерах слово «спокійно». Ось як, спокійно. Ну, звичайно, самі вони ніколи б до цього не додумались, але оскільки келих так відповів, усі вирішили, що це цілком імовірно й влучно сказано. А як довго Гольґер перебуває в цьому стані спокою? І тут знову була така відповідь, яка нікому не спала б на думку, слова, мовби народжені отим мрійливим самовикриттям. Він сказав: «швидкоплинна довготривалість». Чудово! Він міг би так само вистукати й «довготривала швидкоплинність». Цей вислів у стилі поета-черевомовця, промовлений мов з потойбіччя, видався Гансові Касторпу просто чудовим. «Швидкоплинна довготривалість» — ось часова стихія Гольґера і, звичайно, він мусив вдатися до поетичного вислову, адже, очевидно, вже розучивсь користуватися земними словами та точними мірами. Отже, що ще хотіли б запитати в нього присутні? Леві зізналася, що їй цікаво було б довідатися, як виглядає Гольґер, чи, точніше, колись виглядав. Чи був він красивим юнаком? Нехай сама запитає, розпорядився пан Альбін, який уважав таке запитання нижче власної гідности. І вона запитала, звертаючись до духа на «ти», чи мав Гольґер біляві кучері.

— Красиві темні, темні кучері, — відповідав келих, причому навіть двічі набрав слово «темні». Присутні пожвавішали. Дами стали відверто висловлювати свою закоханість. У напрямку до стелі вони посилали повітряні поцілунки. Доктор Тін Фу, хихикнувши, зауважив, що містер Гольґер видається йому досить самозакоханим.

Але тут келих ніби сказився! Він люто забігав столом, злісно загойдався, перекинувсь і скотився на коліна до пані Штер, а та витріщилася на нього, пополотнівши від жаху й розчепіривши пальці. Перепросивши, його обережно поклали на місце. А китайця вилаяли. Як міг він дозволити собі таку зухвалість? Ось що тепер з того вийшло! А що коли розлючений Гольґер утече й не скаже більше жодного слова? Келих стали всіляко вмовляти. Може, він хоче скласти якогось вірша? Адже він був поетом, коли ще не ширяв серед швидкоплинної довготривалости. Ох, як всі вони мріють почути його вірші! Це була б така насолода для душі!

І що ж, чемний келих ударив «так». І в тому, як ударив, чулась якась примирлива доброзичливість. Потім дух Гольґера взявся складати вірші й складав ретельно, не кваплячись і не задумуючись, — це тривало без кінця, здавалося, його вже ніколи не вдасться спинити! То були дивовижні вірші, які він проголошував мовби черевомовець, а присутні захоплено повторювали за ним — ніби якась магічна імпровізація, розпливчаста як морська далечінь, і у віршах переважно йшлося про море: вузьким берегом стелиться з моря туман, у просторих бухтах острова з крутими схилами дюн. Погляньте на далеч морську, зелену, безмежну, що губиться, танучи в вічності, а поміж туманними пасмами, у сяйві оксамитному й молочному вечірнє сонце забарилось на літньому небі. Та чиї вуста розкажуть, як тремтіння сріберне хвиль перейшло в перламутровий полиск — у несказанні бліді відсвіти опалових переливів, і як море, вкрившись імлою, видалось місячним каменем... Ох, так народилися чари, і так пропали ті чари нараз. Море заснуло. Та відблиски західні погасли не скрізь. До глупої ночі не буде пітьми. Примарне сяйво серед соснового лісу на дюнах, і пісок блідий біліє як сніг. Хіба то не ліс зимовий? Десь трісне гілка, і, розірвавши мовчання, чується помах важкий крил совиних. О, будь нам притулком у пізнюю пору. Як м'яко ступаємо, як тихо тут уночі. Й море повільно зітхає, десь там у глибочині, й щось там усе шепоче в глибокому сні. Його побачити знову тобі кортить? Тож ходімо до дюнових схилів, подібних на льодовики, піднімімось м'яким, покірним піском, струминкою прохолодною затече він тобі в черевик. Крутим косогором закушеним дорога веде до узбережного камінюччя, і досі ще ледь мріють на танучім обрії залишки дня. Тож сідай-но тут на пісок! Який він смертельно прохолодний, м'який, розсипчастий та шовковистий. Затиснутий у твоїй руці, ллється, мовби тонкий безбарвний промінь, і ось уже поряд з тобою виріс крихітний горбик. Чи пізнаєш ти цей струмінь? Так само безгучно біжить пісок крізь горло вузьке годинника піщаного — того точного, крихкого приладу — єдиної прикраси в келії пустельника. Розгорнута книжка, череп на столі, а на підставці, в легкій рамі, подвійний пухир із дутого скла, і жменя піску, що його взято у вічності, він тече, так час, лякаючи таємницею, таємно й поквапно жене свою сутність...

Ось таким був дух Гольґера в своїх «ліричних» імпровізаціях, прямуючи за химерним летом думки, він перейшов од рідного моря до келії пустельника, до вимірювача його споглядання, і ще до багато чого людського та божественного, що викликало безмежний подив у присутніх, коли вони ловили слова духа й заледве встигали вставляти слова захопленого схвалення та захвату, так швидко той імпровізував, — ніби зиґзаґами, — ввесь час уперед, від одного образу до наступного; лірик ніяк не міг спинити потік своєї творчости, — минула вже ціла година, а та поезія, здавалося, так і не матиме кінця, мова йшла й про материнську любов, і про перший поцілунок закоханих, про терновий вінок страждання та про господню батьківську доброту й суворість, поезія та заглиблювалась у діяльність живих істот, губилася в глибині часу, віддалених краях та зоряних просторах, в одному місці була навіть згадка про халдеїв та знаки Зодіаку, ця творчість тривала б ціленьку ніч, та змовники врешті зняли пальці з келиха і, висловивши Гольґеру свою глибоку вдячність, заявили, що на сьогодні вже досить; проте все це було невимовно прекрасним і надзвичайно шкода, що ніхто не записував, тому вірші, складені Гольґером, звичайно, забудуться, навіть тепер уже почали вислизати з пам'яті, адже вони так само нестійкі, як і будь-який сон. Наступного разу треба буде вчасно подбати про запис і переглянути вірші, записані чорним по білому, у певній послідовності та зв'язку; а тепер, до того як Гольґер повернеться до спокою швидкої довготривалости, буде добре і дуже люб'язно з його боку, якщо він дасть відповідь на деякі конкретні запитання — ми не кажемо наперед як, але чи не буде він таким ласкавим і не висловить свою принципову згоду?

— Так, — прозвучало у відповідь. І тут усі трохи розгубилися — про що ж таки його запитати? Цілком як у казці, коли фея або чарівник дозволяють поставити запитання, а ти боїшся проґавити найважливіше. Стосовно життя та майбутньогобагато чого здавалося дуже цікавим та важливим, тому вибір запитання був пов'язаний з великою відповідальністю. Проте ніхто не наважувався, й Ганс Касторп, торкаючись пальцем правої руки келиха й підперши щоку кулаком лівої, сказав, що хотів би дізнатися, скільки часу він має тут перебути, замість трьох тижнів, призначених напочатку.

Гаразд, оскільки нічого кращого не спало на думку, нехай дух із глибини своїх знань проголосить відповідь на це запитання. Трохи повагавшись, келих зрушив з місця. Він дав трохи дивну відповідь, яка наче не мала нічого спільного із запитанням і видавалася досить незрозумілою. Він набрав спочатку слово «іди», а потім «упоперек», що спершу аж ніяк не можна було збагнути, а потім ще щось стосовно кімнати Ганса Касторпа, так що разом ця лаконічна відповідь зводилася до того, щоб той, хто запитує, мав перейти свою кімнату впоперек. Упоперек? Упоперек номера 34? Що це означає? Коли всі сиділи радячись та хитаючи головами, раптом у двері грюкнули важким кулаком.

Усі заціпеніли. Що то? Їх розкрили? Чи не стоїть там за дверима доктор Кроковскі з наміром припинити недозволений сеанс? Пацієнти з винуватим виглядом очікували появи обдуреного ними лікаря. Та тут пролунав ще один удар, ніби знову щосили гупнули кулаком — цього разу прямісінько по столі, так, ніби хтось хотів показати, що першого разу удар було нанесено не ззовні, а зсередини.

Напевне, то недостойний жарт пана Альбіна! Та він божився, що це не так, крім того всі і так були впевнені, що ніхто із присутніх не причетний до удару. Отже, це справа Гольґера? Всі поглянули на Еллі, нерухомість та мовчазність якої привернули до неї увагу. Руки дівчини повисли, і вона ніби трималася за край столу лише кінчиками пальців. Відкинувшись на спинку стільця, сиділа вона, схиливши на плече свою голову, піднявши брови, стиснувши губки й опустивши кутики ледь усміхненого маленького ротика, в цій майже невловній посмішці було щось потайне і водночас простодушне, а по-дитячому блакитні, ніби незрячі очі були скеровані кудись угору, в кут кімнати. До неї гукнули, та вона не відгукувалася й не подавала жодних ознак присутности. Й у цю мить на нічному столику погасла лампочка.

Погасла? Пані Штер уже не могла стримуватися й закричала несвоїм голосом, адже вона чула, як клацнув вимикач. Світло згасло не саме, його вимкнула рука, яку, м'яко кажучи, довелося назвати «чужою». Рука Гольґера? Але досі він був таким ніжним, чемним та поетичним, а тепер узявся до бешкету та лихих витівок. Хто міг запевнити, що ця рука, яка гамселила в двері та по столі й вимкнула світло, не схопить когось за горло? В темряві одні вимагали сірників, інші ліхтарика. Заверещала Леві й заявила, що її смикнули за чубчик. Пані Штер з переляку не посоромилася вголос молитись до Бога:

— Господи, змилуйся ще раз над нами! — вона кричала й скиглила, просячи милости замість справедливої кари за те, що вони спокушали пекельні сили. Нарешті в доктора Тін Фу виникла твереза думка ввімкнути плафон, і за мить кімната опинилася в яскравому світлі. Тоді присутні пересвідчилися, що лампочка на нічному столику справді погасла не випадково, а була вимкнена, й що достатньо людській руці повторити рух, зроблений потай, і лампочка засвітиться знову. Що ж до Ганса Касторпа, то він сам став об'єктом одного безгучного явища, яке його вразило і яке можна було прийняти за особливу прихильність дитинних темних сил, що діяли тут. У нього на колінах опинився певний предмет, той самий «сувенір», який колись так спантеличив його дядька, коли той узяв його з комоду племінника: то був скляний діапозитив, внутрішній портрет Клавдії Шоша, і, певна річ, що не Ганс Касторп заніс його сюди.

Він засунув його в кишеню, не привертаючи уваги інших. Усі бідкалися навколо Еллі Бранд, яка сиділа в тій самій позі з якимось недоречно кокетливим виразом обличчя й досі дивилася поперед себе невидющим поглядом. Пан Альбін дмухнув на неї та, імітуючи доктора Кроковскі, махнув рукою знизу догори перед її личком; тоді вона ожила й не знати чому заплакала. Її погладили, втішили, поцілували в чоло й відіслали спати. Леві заявила, що готова просидіти ніч із пані Штер, оскільки ця малоосвічена особа була страшенно нажахана й не знала, як зможе тепер спати. Ганс Касторп прийняв одержаний предмет у бокову кишеню і виразив готовність разом з іншими чоловіками завершити цей вечір у кімнаті пана Альбіна за пляшкою коньяку, оскільки вважав, що пережиті ним сьогодні пригоди, хоч і не впливають ні на розум, ні на серце, але чинять певний вплив на нерви шлунка, навіть після того, як усе закінчилося, так само як ті, що страждають на морську хворобу, вже перебуваючи на суходолі, ще довгий час відчувають нудотне погойдування.

Загалом його цікавість була задоволена; вірші Гольґера в ту мить здалися йому не такими вже й поганими; але як і слід було чекати, внутрішня безпорадність та банальність усіх тих віршів були настільки явними та очевидними, що він вирішив поки що задовольнитися тими небагатьма спалахами пекельного вогню, які обпекли його. Пан Сеттембріні, як тільки довідався від Ганса Касторпа про ці пригоди, звичайно, щосили намагався підтримати його в рішенні більше не брати участи в таких заходах. «Тільки цього ще бракувало! — вигукнув італієць. — Ганьба! Ганьба!» — й рішуче заявив, що маленька Еллі — безсовісна брехуха.

Його вихованець не сказав ні так, ні ні. Що таке реальність, сказав він, здвигнувши плечима, цілком точно й однозначно ще не встановлено, тож неможливо визначити й що таке обман. Можливо, межа, яка їх розділяє, є нестійкою. Можливо, між ними є переходи, і в природі, яка не знає ні термінів, ні цінностей, існують різноманітні ступені реальности й вони не піддаються такому визначенню, в якому моральний аспект повинен відігравати вельми суттєву роль. А як ставиться пан Сеттембріні до терміну «штукарство», в якому поєднується сон і реальність, і це поєднання, можливо, менш чуже природі, ніж нашому грубому щоденному мисленню! Адже таємниця життя в буквальному сенсі бездонна, тому немає нічого дивного, коли звідтіля принагідно спливають на поверхню різні форми «штукарства», які... тощо. Так вів далі наш герой у своїй звичній скептичній манері, притому готовий люб'язно погодитися абсолютно з усім.

Пан Сеттембріні завдав йому доброї прочуханки й домігся від нього якоїсь, хоча й тимчасової, стійкости й своєрідної обіцянки більше ніколи не брати участи в таких огидних справах.

— Поважайте в собі людину, інженере! — вимагав він. — Довіряйте лише ясному людському мисленню та остерігайтеся будь-яких розумових вивихів і засмоктуючого духовного болота! Штукарство? Таємниці життя? Caro mio^[116].

Якщо моральна мужність починає розкладатися, пускаючись у визначення й розрізнення таких речей, як обман та реальність, тоді всьому кінець — життю взагалі, судженням, вартостям, активному вдосконаленню, тоді починається породжений скепсисом огидний процес морального розпаду.

— Людина є мірилом усіх речей, — додав він. — Її право судити про добро та зло, реальність та обман — це невід'ємне право, і горе тому, хто наважиться розхитати людську віру в її творче право! Тоді вже краще, якщо людині на шию повісять жорна та втоплять у глибокій криниці.

Ганс Касторп згідливо кивнув і справді спершу тримався осторонь цих експериментів. До нього дійшли чутки, що доктор Кроковскі влаштовує в своєму психоаналітичному підземеллі сеанси з Еллі Бранд і на них допускаються лише обрані. Та він байдуже відмовився від участи в них, хоча, звичайно, дещо таки дізнавався про успішність дослідів і від учасників, і від самого доктора Кроковскі. Бурхливе та раптове виявлення таємничих сил, як-то: удари по столі та в стіну, вимикання лампочки та багато значніших явищ, що відбувались у кімнаті Клеефельд, після того як колега Кроковскі за всіма правилами мистецтва піддавав гіпнозові маленьку Еллі, й вона впадала в стан трансу, — систематично й ретельно перевірялось і робилося все, щоб забезпечити автентичність цих явищ. Виявилося, що музичний супровід полегшує проведення такого роду дослідів, тож у вечори сеансів грамофон змінював своє звичне місце перебування і його забирав до себе магічний гурток. Але оскільки чех Венцель, який опікувався ним у таких випадках, був людиною музичною й, звичайно, не став би псувати апарат чи поводитися з ним необережно, Ганс Касторп міг зі спокійною душею довіряти йому цінну скриньку. Відібравши з дискотеки декілька платівок, він склав для потреб гуртка цілий альбом, до якого входила лише легка музика — танці, невеликі увертюри та інший дріб'язок, що цілком відповідав своєму призначенню, адже Еллі зовсім не вимагала вищого рівня музики.

Й ось під ці звуки, як розповіли Гансові Касторпу, носовичок цілком самостійно, чи, точніше, слідуючи рухам захованого в його складках “кігтя”, підіймався з підлоги, докторський кошик для паперу плавно здіймався до стелі, маятник годинника «сам по собі» то зупинявся, то знову починав гойдатися, «хтось» брав зі столу дзвінок і дзвонив, словом, відбувалося ще багато дрібниць такого роду. Вчений керівник був щасливий, оскільки міг означити всі ці явища грецькими термінами, що мали цілком наукову благопристойність. У своїх лекціях та приватних бесідах він називав такі явища «телекінетичними» або випадками взаємодії на відстані, і відносив їх до числа явищ, які наука іменувала «матеріалізацією», — саме на них у його дослідах з Еллі якраз і були скеровані всі його думки та почуття.

Говорячи його мовою, тут ішлося про біопсихічну проекцію підсвідомих комплексів на об'єктивний світ, відбувалися процеси, джерелом яких слід уважати особливу конституцію медіуму та його сомнамбулічний стан, їх можна розглядати як об'єктивовані сновидіння, оскільки в них проявляються ідеопластичні сили природи та за певних обставин властива думці здатність притягати до себе матерію, відбиваючи в ній певну ефемерну реальність. Ця матерія «випливала» з тіла медіума та мимовільно набувала форми його біологічно живих кінцівок, хапальних органів, рук, саме вони й виконували ті приголомшливі дрібні дії, свідками яких були учасники сеансів у лабораторії доктора Кроковскі. За певних умов вони ставали видимими та відчутними на дотик. Ці кінцівки та їхні форми можна було зберегти в парафіні й гіпсі. Та в подальшому справа на цьому не закінчилася. Голови, індивідуальні людські обличчя, фантоми на повний зріст матеріалізовувалися на очах учасників експериментів та вступали з ними в обмежене спілкування... Проте тут теорії доктора Кроковскі дещо збочували, починали скошуватися та ставали так само хисткими й двозначними, як, зрештою, і його розмисли про «любов». Адже далі мова йшла вже не про обмеження в світі дійсности суб'єктивних переживань медіума та його пасивних помічників; у поясненнях доктора Кроковскі починали фігурувати, принаймні, частково, принаймні, лише в деяких випадках, уже не тільки присутні, а якісь індивідуальності, введені ззовні, з потойбічного світу; можливо, доктор Кроковскі не хотів визнати повною мірою, що на цих сеансах допускалася з'ява чогось неживого, якихось істот, що користувалися з тієї сумнівної, але вкрай сприятливої хвилини, щоб повернутися в матерію й подати голос тим, хто їх прикликав, — словом, малося на увазі спіритичне викликання померлих.

Виявляється, ось яких результатів досягав урешті колега Кроковскі, працюючи зі своїм гуртком! Кремезний, усміхнений, він уперто йшов до своєї мети, випромінюючи бадьору довіру, причому почувався як удома в цій підозріло-в'язкій трясовині, в цій підлюдській сфері, і тому він був надійним керівником навіть для тих, хто бентежився та сумнівався. За чутками, що доходили до Ганса Касторпа, завдяки винятковим здібностям Еллі Бранд, про розвиток та обробку яких він так піклувавсь, успіх вітав його усмішкою. Деякі учасники сеансів відчували доторки матеріалізованих рук. Прокуророві Параванту дали з трансцендентального світу добрячого ляпаса, він із суто науковою бадьорістю констатував цей факт і навіть через допитливість підставив другу щоку — хоча як кавалер, юрист та колишній корпорант мав би поводитися цілком інакше, якби ляпас походив од звичайної земної істоти. А. К. Ферґе, цьому скромному страдникові, якому все високе було чужим, довелося якось увечері тримати в своїй руці якусь примарну кінцівку та встановити шляхом доторку природність і переконливість її будови, причому важко описати як, але вона вирвалася, хоча його сердечний потиск залишався в суворих межах поштивости. Збігло чимало часу, напевне десь місяців два з половиною, при двох сеансах на тиждень, і ще одна така рука, такого самого походження, із задвірків потойбічности, осяяна світлом настільної лампочки в червоному абажурі, за спільним визнанням, рука якогось юнака, постала перед усіма присутніми, вона постукала пальцями по столі та залишила свої відбитки в череп'яній мисці з борошном. І всього за якийсь тиждень група співробітників доктора Кроковскі — пан Альбін, пані Штер та подружжя Маґнусів — десь опівночі прибігла на лоджію до Ганса Касторпа і явно з карикатурним ентузіазмом та шаленим захватом, перебиваючи одне одного та захлинаючись, повідомила молодому чоловікові, який дрімав на колючому морозі, нібито з'явився сам Гольґер, друг Еллі, над плечем сомнамбули виступила його голова, і в нього справді виявилися надзвичайно гарні темні кучері, а перед тим як зникнути, він усміхнувся з незабутньою ніжністю та меланхолією!

Як поєднати цю шляхетну печаль Гольґера з його бешкетами, з примітивним дітвацтвом, з невгамовними хлоп'ячими витівками та аж ніяк не меланхолійним ляпасом, яким він почастував прокурора? Очевидно, цільности характеру тут годі було чекати. Можливо, ми маємо справу з таким самим характером, як у тієї людини з пісеньки, яка жалісно та єхидно побивається й вимагає, щоб за неї заступилися? Та Шанувальники Гольґера, очевидно, таких запитань не ставили. Головним для них було вмовити Ганса Касторпа знову брати участь у діяльності їхнього гуртка. Він неодмінно має прийти на наступний сеанс, адже зараз усе так чудово розгортається. Еллі в трансі обіцяла наступного разу показати будь-якого померлого, кого тільки забажають члени гуртка.

Будь-якого? І все-таки Ганс Касторп відмовився. Але можливість викликати будь-якого покійника настільки його зацікавила, що за три дні він прийняв протилежне рішення. Точніше, не за три дні — він змінив своє рішення за три хвилини. Відбулася ця зміна, коли він у години вечірньої самотности знову поставив ту платівку, на якій був відтворений такий симпатичний образ Валентина, й Ганс Касторп, сидячи в кріслі, знову слухав солдатську молитву відважного хлопця, що мав іти на війну. Він рвався на поле чести, співаючи:

Й тут знову, як завжди, коли слухав цю пісню, Ганс Касторп розчулився, — цього разу особливо глибоко; хвилювання спричинило певне бажання, і він сказав до себе: «Нехай це марнотне й навіть гріховне заняття, але така зустріч усе-таки була б дивовижною й надзвичайно радісною подією. Якщо він має до цього якийсь стосунок, я його знаю, він не розсердиться». Й Гансові Касторпу пригадався спокійний і поблажливий вигук брата «авжеж, авжеж», що лунав у темряві рентгенівського кабінету, коли Ганс Касторп попросив дозволити йому певну оптичну нескромність стосовно грудної клітини Йоахима.

Наступного ранку він заявив про свою згоду взяти участь у сьогоднішньому вечірньому сеансі й за пів години після вечері приєднався до членів гуртка, які, вважаючи себе призвичаєними до потойбіччя, невимушено балакали, спускаючись у підвальний поверх. Усі, з ким він зіткнувся на сходах до підземелля доктора Кроковскі, були давніми завсідниками, або, принаймні, досвідченими мешканцями санаторію: доктор Тін Фу та богемець Венцель, а також панове Ферґе та Везаль, прокурор Паравант, пані Леві та пані Клеефельд, уже не згадуючи про тих, хто повідомив його про появу голови Гольґера та про роль посередниці Еллі Бранд.

Дитя півночі вже перебувало під наглядом доктора Кроковскі, коли Ганс Касторп прочинив двері, прикрашені візитівкою. Стоячи поряд з доктором, що був у своєму звичному чорному халаті та цілком по-батьківськи обхопив її плечі, дівчина вітала гостей біля сходів, що вели до квартири асистента, розташованої ще нижче, ніж підземелля. Ці вітання з обох боків були наче сповнені самою лише безтурботною сердечністю. Здавалося, що всі зумисне намагаються уникнути якоїсь незручної врочистости.

Голосно й щиро перемовляючись, усі, підбадьорливо, підштовхували одне одного, всіляко підкреслюючи невимушеність обстановки. Доктор Кроковскі, як звичайно, вітав кожного своєю широкою усмішкою, що викликала довіру, і в його бороді проблискували жовті зуби, він щораз, гаркавлячи, повторював: «Пгивіт!» Ця усмішка стала особливо бадьорою, коли він вітався з Гансом Касторпом, який був мовчазним і трохи нерішучим. «Сміливіше, друже! — ніби казав йому господар, опускаючи та підводячи голову й майже грубо потиснувши руку хлопцеві. — Нема чого хнюпитися! Тут у нас ви не знайдете ні лицемірства, ні святенности, а лише веселу, мужню неупередженість дослідження!» Проте від цієї пантоміми в того, кому вона призначалася, на душі легше не стало. Тієї хвилини, коли він приймав рішення, ми змусили його відновити в пам'яті епізод у рентгенівському кабінеті, але цього зв'язку зовсім недостатньо, щоб схарактеризувати стан його душі. Цей стан надто нагадував йому самому той дивний і незабутній настрій, суміш зухвалої нервозности, цікавости, презирства та побожного очікування, що він пережив багато років тому, коли, злегка захмелівши, вперше вирішив відвідати з товаришами будинок розпусти в Санкт-Паулі.

Та оскільки гурток був у повному складі, доктор Кроковскі з двома асистентками — сьогодні ними були призначені пані Магнус та панна Леві з обличчям кольору слонової кістки — вийшов до сусідньої кімнати для контрольного огляду медіума, а Ганс Касторп з дев'ятьма іншими учасниками сеансу залишився в ординаторській доктора, чекаючи, коли закінчиться ота регулярна, але завжди безплідна процедура, якої вимагала наука. Кімната була йому добре знайома — колись він потай від Йоахима не раз провадив тут бесіди з психоаналітиком. То була звичайна приймальня лікаря: як і в багатьох інших, у ній стояли письмовий стіл, крісло доктора та крісло для пацієнта ліворуч у глибині кімнати біля вікна, полиці з довідниками обабіч дверей, що вели до сусідньої кімнати, в глибині праворуч — тапчан, укритий царатою, що відділявсь од письмового столу та крісел ширмою, в найближчому куті — скляна шафа з інструментами, в іншому — погруддя Гіпократа, а праворуч на стіні, над газовим каміном, висіла гравюра з «Анатомії» Рембрандта. Та все-таки в цей інтер'єр було внесено декілька змін, очевидно, в зв'язку із сьогоднішнім заходом: круглий стіл червоного дерева, оточений кріслами, який зазвичай займав середину кімнати під електричною люстрою та стояв на червоному килимі, що закривав майже всю підлогу, було відсунуто у лівий передній кут з гіпсовим погруддям, окрім того, біля запаленого каміна, що випромінював сухий жар, з'явився ще один столик, накритий легкою скатертиною, з настільною лампою в червоному абажурі, над яким зі стелі звисала ще одна червона лампа, наразі обгорнута темною тканиною. На столику та поряд з ним лежало кілька підозрілих предметів: настільний дзвінок чи, точніше, два дзвінки різної конструкції — дзвіночок та дзвінок з кнопкою, потім тарілка з борошном та кошик для паперу. Біля десятка складаних стільців та крісел були розставлені півколом, що закінчувалося з одного боку біля тапчана, а з другого — досить точно, посеред кімнати, під люстрою. Тут-таки, біля останнього стільця, на півдорозі до сусідньої кімнати було відведене місце і для музичної скриньки. Альбом з легкою музикою лежав поряд на стільці. Такий вигляд мав сьогодні кабінет доктора Кроковскі. Червонясті лампи ще не світилися. Люстра заливала кімнату майже денним світлом. Вікно, біля якого боком стояв письмовий стіл, закривала темна фіранка, а перед нею висіла ще кремова, мереживна штора.

Хвилин за десять доктор і три дами зайшли із сусідньої кімнати. Зовнішність маленької Еллі змінилася. Вона була не в звичайній сукні, а у спеціальному костюмі для сеансів, в одежі з білого крепу, що скидалася на халат і на талії була стягнута шворкою; худенькі руки її були оголені. Її дівочі груди виступали під цією одежею так вільно та м'яко, що здавалося, ніби окрім цього халата вона на собі не має нічого.

Її пожвавлено зустріли. «Привіт, Еллі! Яка вона мила у білому! Просто фея! Давай-но, постарайся, мій янгелику!» Вона посміхалась у відповідь на ці вигуки, на похвали її одягу, оскільки, очевидно, знала, що цей халат їй личить.

— Попередній контроль дав негативний результат, — оголосив доктор Кроковскі. — Отже, нумо до роботи, друзі! — додав він, вимовивши звук «р» досить по-екзотичному, тобто швидко притиснувши язик до піднебіння; й Ганс Касторп, якого покоробило від цього звертання, вже збирався сісти десь серед інших учасників, які, перегукуючись, перемовляючись, поплескуючи один одного по плечу, почали займати місця біля столу, коли доктор Кроковскі звернувся особисто до нього.

— Вам, мій друже (мій дгуже, — вимовив він), оскільки ви до певної міри в нас гість та новачок, я хотів би надати на сьогоднішній вечір особливі, почесні права. Я покладаю на вас контроль медіума. Робиться це ось таким чином. — І він запросив Ганса Касторпа пройти до того кінця півкола, який був ближче до тапчана й штори. Еллі вже тут сиділа на звичайному плетеному стільці, повернувши обличчя не до середини кімнати, а до дверей до сходів; доктор Кроковскі сів на такий самий стілець навпроти, взяв її за руки та затис її коліна між своїми. — Зробіть те саме! Наказав він і змусив Ганса Касторпа зайняти його місце. — Погодьтеся, що за таких умов вона не може поворухнутися! І ви ще одержите підмогу. Панно Клеефельд, насмілюся попросити вас сюди! — Після такого екзотично-галантного запрошення Терміна Клеефельд приєдналася до них і стиснула обома руками тендітні кисті Еллі.

Неможливо було уникнути погляду на обличчя цієї дівчини-вундеркінда, яку мовби прикували до Ганса Касторпа, адже воно було так близько. Їхні погляди зустрілися, та очі Еллі застрибали вгору і вниз від зніяковіння, що, зрештою, було цілком зрозумілим за даних обставин, і вона, ледь кокетуючи, тихо посміхалася, схиливши голову на бік і злегка витягши губи, як посміхалася нещодавно під час сеансу з келихом. Зрештою, у голові її наглядача при вигляді цього німого кокетування, пронісся ще один далекий спогад. Десь так само посміхалася і Карен Карштед, коли вона разом з ним та Йоахимом стояла перед можливим місцем свого поховання на цвинтарі «Села»...

Товариство розсілося півколом. Разом було тринадцять чоловік, не рахуючи богемця Венцеля, який зазвичай віддавав свою особу на служіння Полігімнії; підготувавши музичний апарат, він присів біля нього на табурет позаду учасників сеансу, що сиділи обличчям до середини кімнати. З собою він мав також свою гітару. Біля іншого краю півкола, під люстрою сів доктор Кроковскі, після того як він одним коротким рухом руки увімкнув обидві червоні лампочки, а другою вимкнув біле світло люстри. Тепер у кімнаті запанували ледь жевріючі сутінки, віддалені кути та стіни цілковито занурилися в темряву. Точніше кажучи, лише поверхня столика та найближчі до нього предмети були злегка освітлені червонястим промінням. У перші хвилини кожен заледве міг роздивитися свого сусіда. Лише поступово очі звикали до напівтемряви і стали задовольнятися слабким світлом, що заледве посилювалося танцюючими пломінцями з каміна.

Доктор присвятив кілька слів цьому освітленню, перепросивши за його наукову недосконалість. Він зовсім не має наміру з його допомогою містифікувати присутніх чи ба створювати якийсь особливий настрій, — боронь боже! — та посилити світло при всьому бажанні поки що неможливо. Такою є природа тих сил, які мають тут стати до дії й будуть вивчатися: за звичайного білого світла вони не можуть ані розвиватись, ані проявитися. То є факт і беззаперечна умова проведення сеансу, з якою поки що доведеться миритись. Ганс Касторп таким освітленням був цілком задоволений. Темрява діяла на нього позитивно. Вона трохи пом'якшувала незвичність того, що відбувалось. Окрім того, для виправдання цього почуття він пригадав темряву рентгенівського кабінету, свою побожну зосередженість та слова Беренса про те, як «промивають» цією темрявою денний зір, перш ніж почати «бачити».

Медіум, провадив далі свою передмову доктор Кроковскі, яка, очевидно, головним чином призначалася Гансові Касторпу, вже не потребує того, щоб його присипляв він, лікар. Як, напевне, помітить контролер, вона сама впаде у транс, і тоді через неї почне говорити її дух-охоронець, усім відомий Гольґер, саме до нього, а не до неї слід звертатися та висловлювати свої побажання. Зрештою, не варто гадати — інакше це може призвести до невдачі — буцімто треба насильно зосереджувати свою волю та свої думки на запитаннях. Навпаки, в цей час рекомендується розмовляти й навіть бути трохи неуважним. А Гансові Касторпу перш за все треба невідступно спостерігати за кінцівками медіума.

— Утворіть ланцюг! — розпорядився насамкінець доктор Кроковскі, що всі й зробили, сміючись, коли в темряві не зразу знаходили руку сусіда. Доктор Тін Фу, що сидів поряд з Герміною Клеефельд, поклав їй праву руку на плече, а ліву простяг Везалеві, своєму сусідові з лівого боку. Поряд з доктором сиділо подружжя Маґнусів, а за ними А. К. Ферґе, він, наскільки міг роздивитися Ганс Касторп, тримав руку своєї сусідки Леві, дами з обличчям кольору слонової кістки, й так далі.

— Музику! — скомандував доктор Кроковскі; й чех, за спиною в доктора, завів грамофон та опустив голку. — Розмовляти! — знову скомандував доктор Кроковскі в ту мить, коли зазвучали перші такти увертюри Мілльокера; і всі слухняно стали рухатися та вести розмови ні про що — про сніг, що випав цієї зими, про останнє меню, про те, що хтось там від'їхав чи то з дозволом, чи то без; розмови забивала музика, репліки обривалися, знову підхоплювались, оскільки спілкування було штучним. Так збігло кілька хвилин.

Платівка ще крутилася, коли Еллі різко здригнулась. Її тілом пробіг дрож, вона зітхнула, нахилилась уперед, аж її чоло торкнулося чола Ганса Касторпа, й водночас руки почали разом з руками контролерів, які її тримали, виробляти дивні рухи вперед і назад, ніби щось напомповували.

— Транс! — оголосила тоном фахівця Клеефельд. Музика вщухла. Розмови урвалися. Серед раптової тиші пролунав м'який, тягучий баритон доктора Кроковскі:

— Гольґер тут?

Еллі знову затремтіла, гойднулася на стільці. Потім Ганс Касторп відчув, як вона обома руками коротко й міцно потиснула його руки.

— Вона потиснула мені руки, — повідомив контролер.

— Він, — поправив його доктор. — Це Гольґер потиснув вам руки. Отже, він присутній. — Вітаємо тебе, — вів далі доктор. — Ласкаво просимо, приятелю! Дозволь тобі нагадати: коли останнього разу був у нас, ти обіцяв викликати й показати нашим смертним очам будь-якого померлого — чийогось брата чи сестру, показати того, кого тобі назвуть присутні тут. Чи згодний ти й чи почуваєшся в силі виконати сьогодні свою обіцянку?

Знову здригнулась Еллі. Зітхаючи, вона вагалася з відповіддю. Потім піднесла свої руки разом з руками контролерів до чола, на мить затримала їх там і гаряче шепнула Гансові Касторпу: «Так!»

Вона дихнула йому просто у вухо, й наш друг відчув, як у нього мороз пішов поза плечі, явище, яке в народі називають «мурашками» й суть якого йому колись розкрив надвірний радник. Ми говоримо про цей дрож, щоб відділити фізичний аспект від душевного, адже про жоден «страх», очевидно, тут не йшлось. А подумав він приблизно таке: «Ну, вона, певне, все-таки дуже самовпевнена!» Одначе був розчулений і навіть вражений; ця розчуленість була спричинена розгубленістю, яка охопила його від оманливого шепоту цього юного створіння, чиї руки він тримав у своїх і яке прошепотіло йому на вухо «так».

— Він сказав «так», — доповів він, і йому стало соромно.

— Ну, добре, Гольгер! — відповідав доктор Кроковскі. — Ловимо тебе на слові. Ми віримо, що все від тебе належне ти чесно виконаєш. Зараз тобі назвуть ім'я дорогого покійника, якого ми хотіли б викликати. Колеги, — звернувся він до присутніх, — давайте, кажіть! У кого є сформоване бажання? Кого має нам показати наш друг Гольгер?

Запанувала мовчанка. Кожен чекав, що заговорить сусід. Правда, останніми днями деякі учасники задавалися питанням, куди, на кого спрямовані їхні думки; та все-таки повернення померлих, тобто бажання такого повернення, було й залишається справою вельми темною та дражливою. Адже, правду кажучи, наявність такого бажання є досить сумнівним; це хибне уявлення, якщо подумати, то воно настільки ж нереальне, як і саме повернення, що ми змогли б відзначити, якби природа зробила повернення можливим: а наша журба — можливо, не стільки біль від того, що не можна вже побачити небіжчиків живими, скільки від того, що ми навіть бажати цього не можемо.

Усі підспудно це відчували, і хоча йшлося не про справжнє, фактичне повернення до життя, а про суто сентиментальне, театральне видовище, під час якого можна буде лише побачити покійного, і це було для життя цілком безпечно, все-таки всі побоювалися подоби того, про кого думали, і кожен із задоволенням передав би своє право назвати ім'я померлого своєму сусідові. Так само і Ганс Касторп, хоча в нього у вухах ще звучало доброзичливе та поблажливе «авжеж, авжеж», він мовчав, як і всі, а в останню хвилину також був не проти поступитися своєю першістю на користь іншого. Та мовчанка вже тяглася надто довго, тому він обернувся до керівника сеансу й хрипко промовив:

— Мені хотілось би побачити мого померлого брата Йоахима Цімсена.

Усі відчули полегшення. Серед присутніх лише доктор Тін Фу, чех Венцель та сам медіум не знали Йоахима. Решта — Ферґе, Везаль, пан Альбін, прокурор, подружжя Маґнусів, Штер, Леві, Клеефельд голосно й радісно висловили свою згоду, та й доктор Кроковскі задоволено кивнув, хоча завжди ставився до Йоахима трохи прохолодно, оскільки той у питанні психоаналізу на вплив не піддавався.

— Дуже добре! — сказав доктор. — Чуєш, Гольгер? У житті ти не зустрічав названу зараз людину. Чи впізнаєш ти її у потойбічні й чи готовий привести до нас?

Усі напружено чекали. Спляча Еллі гойднулась, зітхнула й здригнулася. Здавалось, вона щось шукає, з чимось бореться й, гойдаючись із боку в бік, шепоче то на вухо Гансові Касторпу, то на вухо Клеефельд якісь незрозумілі слова. Нарешті Ганс Касторп відчув потиск її рук, що означало «так». Він повідомив про це, і...

— То добре, — вигукнув доктор Кроковскі. — За роботу, Гольгер! Музику! — гукнув він. — Розмовляти! — і знову наполегливо повторив, що справі сприятиме не судомна напруженість думки і не насильне уявлення очікуваного, а лише невимушена увага.

А потім настали найбільш незвичайні години, які будь-коли пережив наш молодий герой; і хоча його подальша доля нам не зовсім ясна й ми в певній точці нашої оповіли втратимо його з поля зору, ми все-таки схильні вважати, що ці години так і залишилися назавжди найдивовижнішими годинами його життя.

Ось такими були ці години, скажімо зразу, що все це тривало години дві з половиною, разом з невеликою перервою в роботі Гольґера, точніше юної Еллі, й та робота настільки нестерпно затяглася, що врешті всі готові були поставити під сумнів досягнення будь-яких результатів. Окрім того, не раз відчували спокусу через саме лише співчуття перервати її та від усього відмовитись; оскільки робота ця, очевидно, справді була нестерпно тяжкою, і не можна було не пожаліти тендітну дівчину, на яку цю роботу поклали. Ми, чоловіки, якщо тільки не ухиляємося від суто людських почуттів, добре знаємо з досвіду, що в житті трапляються певні випадки, коли виникає ось такий нестерпний жаль, хоча його через якісь недолугі причини ніхто не визнає, та він, можливо, й недоречний, знаємо це обурене «припиніть!», що готове зірватися з наших вуст, хоча «оте» не може й не повинно припинитися, так чи так, а його все ж треба довести до кінця. Читачеві вже зрозуміло, що ми маємо на увазі наші батьківські та подружні почуття під час акту народження, а зусилля Еллі фактично настільки переконливо, настільки недвозначно нагадували перейми під час пологів, що про це не міг не здогадатися навіть той, хто ще ніколи не мав такого досвіду, як, наприклад, молодий Ганс Касторп; але й він віддав данину життю та пізнав цей акт, сповнений містики органічного життя, впізнав у даному образі — та ще й у якому! Й заради якої справи! За яких обставин! Не можна не назвати скандальними деякі деталі та нюанси цього переповненого збудженими людьми, зануреного в червонясті сутінки пологового відділення, а також дії самої породіллі — цієї юної діви в струмуючому халаті, з голими плечиками, і все, що відбувалося довкола неї: легка музика, яка не вщухала, безперервні, штучно підтримувані розмови, які за наказом доктора Кроковскі намагалися вести учасники сеансу, що сиділи півколом, і веселі підбадьорливі вигуки, якими вони невтомно підтримували знеможену Еллі. «Гей, Гольґер! Сміливіше! Справа йде! Не відступай, Гольґер! Давай, будь рішучим! Усе в тебе вийде!» З усього цього ми не можемо виключити й особу «її чоловіка», — якщо розглядати Ганса Касторпа в ролі «її чоловіка» — адже на цю роль він погодивсь. Адже це його коліна стискали коліна «матері» й він тримав у своїх руках її руки: а ручки Еллі були зовсім спітнілими, як колись долоні маленької Лайли, й він раз по раз мав знову її схоплювати, оскільки вони постійно вислизали з його рук.

Від каміна за спиною присутніх ішов сильний жар.

Містика й урочистість? О ні, в червоній напівтемряві, до якої очі настільки звикли, що могли роздивитися кімнату майже в усіх деталях, панував банальний гамір. Музика та голосні вигуки нагадували методи підбадьорювання армії порятунку, нагадували навіть Гансові Касторпу, який ніколи не бував на ритуальних збіговиськах цих несамовитих фанатиків. Ця сцена не збуджувала в душі нічого містичного чи таємничого, не будила в глядача побожних почуттів, Ганс Касторп не чекав нічого потойбічного; завдяки більш інтимним та подібним до пологів явищам, про які ми вже згадували, все, що відбувалося, свідчило лише про природне, про органічне начало. Зусилля Еллі, як перейми, межували з періодами спокою, під час яких вона від слабости звисала із стільця то в один, то в другий бік, перебуваючи в стані цілковитої відсторонености від навколишнього світу, — доктор Кроковскі називав це «глибоким трансом». Потім вона знову здригнулася, застогнала, стала метатися, штовхати своїх контролерів, боролася з ними, гаряче шепотіла їм на вухо якісь нісенітниці, сахалася, ніби щось виштовхувала із себе, скреготіла зубами і один раз навіть вчепилася ними в рукав Ганса Касторпа.

Так тривало добру годину, якщо не довше. Потім керівник сеансу вирішив, що в інтересах усіх присутніх треба оголосити перерву. Чех Венцель, який заради відпочинку та зміни вражень вирішив поберегти грамофон і взявся за гітару, що досить мелодійно та переливчасто бринчала під його пальцями, відклав інструмент. З полегшенням зітхнувши, присутні розімкнули руки. Доктор Кроковскі підійшов до стіни та ввімкнув люстру. Спалахнуло сліпуче біле світло, і всі розгублено почали мружитись, оскільки їхні очі вже були призвичаїлися до темряви. Еллі дрімала, низько нахилившись уперед, ледве торкаючись обличчям своїх колін. Вона була заглиблена у дивне заняття, цілком на ньому зосередившись; для всіх інших це, очевидно, не було новиною, але Ганс Касторп подивовано й уважно спостерігав за нею: протягом кількох хвилин Еллі водила рукою вперед і назад уздовж свого стегна, то відводячи її, то присуваючи з якимось зчищаючим чи згрібаючим рухом, так ніби щось підтягувала до себе і збирала. Потім кілька разів здригнувшись, опам'яталася й також стала мружитися, дивлячись сонним поглядом на світло та розгублено посміхаючись.

Отже вона посміхалася, — стримано й злегка кокетуючи. Співчуття щодо її тяжкої праці таки справді здавалося безпідставним. Вигляд вона мала не такий-то й зморений. Можливо, дівчина ні про що і не пам'ятала. Вона пересіла в крісло для відвідувачів, що стояло позаду письмового столу біля вікна, між ним та ширмою, що затуляла тапчан, попередньо пересунувши крісло так, щоб можна було спертися ліктем об стіл і повернутись обличчям до кімнати. І ось вона сиділа там, а решта зиркали на неї розчуленими поглядами й часом кивали підбадьорливо, та Еллі мовчала всю перерву, тобто всі п'ятнадцять хвилин.

То була справжня перерва, сповнена невимушености та стриманої втіхи від усвідомлення вже зробленої роботи. Чоловіки стали клацати кришками портсигарів. Курили, не поспішаючи, збиралися то тут, то там невеликими групками та обговорювали особливості цього сеансу. Було надто рано втрачати надію та гадати, що нічого з того не вийде. Навпаки, цілий ряд ознак свідчив про те, що виявляти легкодухість передчасно. Ті, що сиділи по той бік півкола, поряд з доктором, одностайно стверджували, ніби кілька разів надзвичайно ясно відчували той холодний подих, що йде від медіума у певному напрямку, перед тим як починаються феномени. Інші буцімто бачили на тлі ширми якісь світлові явища, білі плями, блукаючі згустки енергії. Словом — відступати зарано! Нема чого журитися! Гольгер дав слово, і ніхто не має права поставити під сумнів те, що він його дотримається.

Доктор Кроковскі подав знак, сеанс тривав далі. Він сам провів Еллі до крісла для катувань, причому погладив її по голові. Решта присутніх також повернулися на свої місця. Усе пішло, як і раніше; щоправда, Ганс Касторп просив замінити його, аби хтось інший перейняв на себе роль контролера, та керівник йому відмовив, заявивши, що дуже важливо, щоб той, хто погодився бути контролером, переконавсь абсолютно безпосереднім чином, що жодні маніпуляції медіума, якими він міг би ввести в оману присутніх, практично неможливі. Й Ганс Касторп знову сів навпроти Еллі, опинившись у попередній дивній позиції. Світло погасло, поступившись червонуватим сутінкам. Знову залунала музика. Еллі знову почала судомно здригатись і робити руками рухи, ніби щось напомповує, і цього разу вже Ганс Касторп оголосив про те, що настав «транс». Скандальні пологи тривали.

Яким страшенно тяжким був їхній перебіг! Здавалося, вони ніяк не можуть завершитись, — та й хіба це було можливим? Яке божевілля. Звідкіля тут могло взятися материнство? Звільнення від тяжу? Як і від якого тяжу? «Рятуйте! Рятуйте!» — стогнала бідолашна, а перейми загрожували перейти в ту небезпечну, затяжну судому, яку вчені акушери називають еклампсією. Вона все кликала доктора Кроковскі, щоб він поклав на неї руки. Він це робив, заспокоюючи її бадьорим тоном. Гіпноз, якщо то справді був гіпноз, зміцнював її для подальшої боротьби.

Так минула друга година, під час якої то бринчала гітара, то грамофон розносив легкі мелодії цією кімнатою, до напівтемряви якої присутні знову якось призвичаїлися. Та тут трапився випадок, винуватцем якого був Ганс Касторп. Він висловив побажання, підкинув думку — що було своєрідним поштовхом — по суті, він носився з цією думкою від самого початку, і йому, можливо, треба було висловити її раніше. Еллі якраз перебувала в «надзвичайно глибокому трансі» і сиділа, зануривши обличчя в руки, які тримали контролери, а Венцель збирався змінити платівку чи то перевернути її, коли наш друг наважився і заявив, що має пропозицію... зрештою, несуттєву, але якщо на неї пристануть, вона може виявитися корисною. В нього є... тобто — в колекції платівок є одна арія з «Фауста» Ґуно, молитва Валентина у виконанні баритона з оркестром, дуже добра річ. Тож він особисто пропонує зараз поставити цю платівку...

— А чому саме її? — пролунав із червонявих сутінок голос доктора Кроковскі.

— Це справа настрою, почуття, — відповів хлопець. — Дух цієї арії дуже своєрідний, специфічний. Чому-бо не спробувати? Він гадає, що той дух, можливо, й скоротить тривалість того процесу, який тут розгортається.

— А платівка тут? — поцікавився доктор.

Ні, платівки тут немає. Але Ганс Касторп може її негайно принести.

— Та ви що! Хіба можна! — доктор Кроковскі категорично відмовився. Як? Ганс Касторп гадає, що можна піти й повернутися, щось принести, а потім продовжити перервану роботу? Це просто свідчить про брак досвіду. Ні, це ніяк неможливо. Всі зусилля були б даремними, довелось би починати спочатку. Та й наукова точність експерименту не дозволяє навіть думати про такі походеньки. Двері зачинені. Ключ у кишені в нього, в доктора. Словом, якщо платівка не під рукою, то доведеться... Він не встиг договорити, як чех, що сидів поряд з грамофоном, перебив його:

— Платівка тут!

— Тут? — здивувався Ганс Касторп.

— Так, тут. «Фауст», молитва Валентина. Ось, будь ласка.

Вона, як виняток, опинилася в альбомі з легкою музикою, а не в зеленому альбомі з аріями, номер II, де, відповідно до встановленого порядку, мала би бути. Випадково, через чиюсь неуважність, вона дивним чином і дуже доречно потрапила до веселих номерів, і її залишається лише поставити.

Що ж сказав на це Ганс Касторп? Нічого він не сказав. А доктор сказав, що тим краще, й кілька чоловік повторили ці слова. Голка тихо засичала, кришка опустилася. Й мужній голос заспівав арію, що нагадувала хорал: «Я залишити повинен...» Ніхто й слова не мовив. Усі слухали. Як тільки арія зазвучала, Еллі відновила свої зусилля. Вона випростовувалася, здригалась, стогнала, щось напомповувала, і знову підносила до лоба слизькі від поту руки. Платівка оберталась. Ось зазвучала середня частина, там, де Валентин співає про битви та небезпеки, ритм став іншим, пісня звучала бадьоро, пристрасно, в суто французькому стилі. Потім ця частина закінчилася, зазвучав фінал, оркестр повторив початок, підсилюючи його голосами усіх інструментів: «О, Боже небесний, молитву почуй...»

Ганс Касторп напружено стежив за Еллі. Її тіло випросталося, над силу вдихнула вона повітря стиснутим спазмою ротом, потім повільно видихнула, схилила голову та більше не рухалася. Він стурбовано схилився над нею й раптом почув пискливий, зойкаючий голос пані Штер. Вона промовила:

— Цім-сен!

Ганс Касторп не підвів голови. В роті йому стало гірко. Він почув чийсь іншийбасовитий голос, який холодно відповів:

— Я вже давно його бачу.

Платівка скінчилася, пролунав останній акорд духових інструментів. Але ніхто не вимикав грамофон. Серед тиші, чарапаючи диск, намарно бігала голка посередині кола. Нарешті Ганс Касторп підвів голову, і його погляд, не шукаючи, зразу спрямувавсь у потрібному напрямку.

У кімнаті на одного присутнього стало більше. Там, осторонь від глядачів, у глибині кабінету, де червоняста напівтемрява губилася й майже переходила у ніч, аж очі заледве могли щось розгледіти, між довгим боком письмового столу та ширмою, обличчям до кімнати, на кріслі для відвідувачів доктора Кроковскі, де під час перерви відпочивала Еллі, сидів Йоахим. У цього Йоахима були запалі щоки, що темніли тінями, та військова борода його останніх днів, над якою так гордо вигиналися повні губи. Він сидів, одкинувшись на спинку крісла, заклавши ногу за ногу. На схудлому обличчі, хоча воно й було затінене головним убором, лежала печать страждання та строгости, які надавали йому мужньої краси. Дві вертикальні зморшки врізалися в чоло між запалими очима, які ніби провалилися в очні ямки; але погляд залишився так само м'яким, а темні очі — чарівні, й він безмовно й привітно-допитливо дивився на Ганса Касторпа, тільки на нього. Його постійна маленька прикрість — оті вуха, що стояли сторчма, виступали й зараз, незважаючи на головний убір — досить дивний убір, важко було визначити, що то таке. Йоахим був не в цивільному, поряд з ним стояла його шабля, яку він наче як притулив до своєї ноги, він тримав руку на руків'ї, а на поясі висіло щось таке, що нагадувало кобуру пістолета. Проте одяг не був справжнім військовим мундиром. На ньому не було нічого барвистого, кольорового. Комір був як у тужурки, на грудях — кишені; досить низько висів залізний хрест. Ступні Йоахима чомусь здавалися величезними, а ноги дуже худими; вони були в тугих обмотках, скорше як у спортсмена, ніж у військового. Але що то все-таки за головний убір? Здавалося, Йоахим нап'яв собі на голову похідний казанок, що тримався як шолом на ремінці, застебнутому під підборіддям. Але, дивним чином, цей убір нагадував щось старовинне, нагадував ландскнехтів і чомусь дуже йому пасував.

Ганс Касторп чув прискорене дихання Еллі Бранд на своїх руках. Поряд прискорено дихала Клеефельд. І більше — ні чи-чирк, лише скрегіт голки по платівці, що давно вже закінчилась, але яку ніхто не зупиняв. Він не дивився на своїх товаришів, не хотів їх бачити й знатися з ними. Нахилившись уперед усім корпусом, поверх голови Еллі, що лежала в нього на колінах, він невідривно дивився крізь червонуваті сутінки на гостя, що сидів у кріслі навкіс від нього. Нараз він відчув напад нудоти. Його горло здавила спазма, з грудей нестримно виривалися ридання. «Пробач!» — шепнув він про себе; потім полилися сльози, так що він уже нічого не міг бачити.

Ганс Касторп почув шепіт багатьох голосів: «Заговоріть до нього!» — почув, як доктор Кроковскі своїм баритоном урочисто й бадьоро гукає його на ім'я та повторює запрошення. Але Ганс Касторп не послухався, витяг руки з-під голови Еллі та встав.

Знову доктор Кроковскі назвав його на ім'я, тепер уже суворим та застережливим тоном. Але Ганс Касторп рвучко підійшов до сходів, що вели до виходу, й коротким рухом увімкнув біле світло.

Бранд лежала в тяжкому шоці на руках у Клеефельд. А те крісло було порожнім.

Доктор Кроковскі, стоячи, висловлював своє обурення. Ганс Касторп підійшов до нього, хотів щось сказати й не міг. Тоді різко й наполегливо мотнув головою та простяг руку. Одержавши ключ, він кілька разів погрозливо кивнув, дивлячись докторові просто в обличчя, розвернувсь і вийшов з кімнати.

Велике подратування

Так збіг не один рочок, і в санаторії «Берґгоф» повіяло своєрідним духом, про походження якого від одного демона, чиє зловісне ім'я ми вже називали, Ганс Касторп здогадувався. З безвідповідальною цікавістю мандрівця під час освітньої подорожі, він вивчив цього демона й навіть відкрив у собі деякі неблаговидні можливості певної співучасти в служінні йому, адже всі його ближні тепер йому служили. Стати рабом тих настроїв, які все більше ширилися, — хоча їхні зародки, так само, як і зародки колишніх, завжди існували то тут, то там, — він, за своєю природою, був до такого нездатним; проте злякано помічав, що варто лише трохи розпуститися, як у його словах, міміці та поведінці проявляється та сама інфекція, яка не обминула нікого з тих, хто навколо нього.

Що ж то таке було? Що то ширяло в повітрі? Потяг до розбрату. Причіпливість. Подратованість. Несказанна нетерпимість. Якась загальна схильність до ядучих суперечок, до нападів гніву, навіть до бійок. Запеклі диспути, крикливі сварки виникали щодня між окремими людьми та цілими групами, причому характерним було те, що стан людей, які піддалися цим нападам, аж ніяк не відштовхувало осіб, явно незацікавлених, вони не лише не виступали в ролі посередників, а з азартом долучалися до сварки, й душі їхні так само затуманювалися. Вони блідли й здригалися. Вони витріщали палаючі очі, їхні роти судомно кривились. Інші заздрили тим, хто активно відвойовував своє право на крик та свої підстави для суперечок, їх мучила жадоба уподібнитися до крикунів, вона катувала їхні тіла та душі, і той, хто не мав сили втекти в самотність, неминуче втягався у цей вир. Ці порожні конфлікти, взаємні звинувачення, чвари, що розгорялись у присутності начальства, яке намагалося всіх заспокоїти, але з лякаючою легкістю саме переходило до гарчання та грубощів, — такі інциденти траплялися в санаторії «Берґгоф» дедалі частіше, й той, хто залишав його на якийсь час у відносно доброму душевному стані, не знав, у якому стані він повернеться. Одна пані, що сиділа за «хорошим» російським столом, дуже елегантна провінціалка з Мінська, ще молода й легкохвора — їй приписали тримісячний термін перебування, не більше — якось пішла в долину, в курорт, до французької крамниці мод. І так пересварилася з крамаркою, що повернулась додому страшенно схвильованою, в неї пішла кров горлом, і з того часу хвороба перейшла в стадію невиліковної. Викликали чоловіка й оголосили йому, що вона має залишитися тут назавжди.

Ось приклад того, що тут відбувалося. З великою неохотою наведемо ще кілька випадків. Дехто з читачів, напевне, пам'ятає школяра в окулярах, точніше, колишнього школяра, що сидів за столом пані Саломон, того кволого підлітка, який мав звичку влаштовувати на своїй тарілці мішанину з різних страв, дрібно їх посікши, і, спершись об стіл, поглинав усе те, час від часу протираючи серветкою товсті скельця окулярів. Цей школяр чи пак колишній школяр так і сидів роками за тим самим столом, поглинаючи їжу та протираючи окуляри, і його постать давала привід лише до цілком пробіжної згадки. Та раптом, одного чудового ранку, під час першого сніданку з ним трапився напад такого несамовитого гніву, який звів на ноги їдальню та всіх страшенно розхвилював. На тім краю зали, де він сидів, залунали голоси; хлопець зблід і кричав, звертаючись до карлиці, що стояла перед ним.

— Ви брешете! — горлав він, зриваючи голос. — Чай холодний! Чай, який ви мені подали, холодний, мов крига, я не бажаю його пити, самі спершу покуштуйте, а вже потім говоріть, це ледь теплі помиї, порядна людина не стане пити таку гидоту! Як ви посміли подавати мені крижаний чай. Як вам таке могло спасти на думку, що я питиму оце пійло, як ви могли допустити думку, що я таке питиму? Не буду я пити! Не бажаю! — верещав він і взявся гамселити кулаками по столі, так що посуд задзвенів і застрибав. — Я хочу гарячого чаю! Гарячого як окріп! Це моє право перед Богом та людьми! Не хочу такого чаю! Хочу окропу! Я помру на місці, якщо вип'ю бодай ковток цієї бридоти... Бісова каліко... — закричав він нараз, ніби позбувшись останнього гальма і з запалом прорвавшись на простір безмежного шаленства. Він заніс кулаки над Емеренцією і в буквальному сенсі слова вишкірив на неї запінені зуби. Потім далі молотив кулаками, тупав та горланив: «Бажаю!», «Не бажаю!» — а в залі відбувалося те, що завжди буває в таких випадках. Знавіснілий школяр викликав якесь звірине, судомне співчуття. Одні схопилися й дивились на нього палаючим поглядом, також стискаючи кулаки та зціпивши зуби. Інші сиділи бліді, потупивши очі, і їх переймав дрож. І ними все ще тіпало, коли школяр уже знеможено сидів перед іншою чашкою чаю, не торкаючись до неї.

Що ж то таке було?

До берґгофського товариства приєднався хворий, колишній комерсант, років тридцяти; його била пропасниця, й він уже багато років переходив з одного лікувального закладу до іншого. Ця людина була ворогом євреїв, антисемітом, принципово та зі спортивного інтересу він сповідував обрані ним погляди з якоюсь веселою несамовитістю, це заперечення було гордістю та змістом його життя. Колись він був комерсантом, тепер уже ним не був, був ніким, але ненависником євреїв залишився. Він був серйозно хворий, раз по раз увесь здригався від хрипкого кашлю, а часом ніби чхав легенями — один раз, пискляво, вривчасто, моторошно. І все-таки він не був євреєм, у цьому полягала його єдина гордість. Прізвище його було Відеманн, християнське прізвище, жодних сторонніх домішків, він передплачував часопис «Арійський світоч» і провадив, наприклад, такого роду розмови:

— Приїжджаю я до санаторію Ікс в А.., тільки збираюсь розташуватися в павільйоні для лежання — й кого ж я бачу ліворуч від себе на шезлонзі? Пана Гірша! А хто праворуч? Пан Вольф! Ясна річ, я тут-таки поїхав звідти... — і таке інше.

«Знайшов собі заняття!» — з відразою подумав Ганс Касторп.

Відеманн завжди дивився якось сторожко, лише перед собою. Створювалося враження, ніби перед самим носом висить його «пунктик», Відеманн злісно на нього косує й через це нічого не бачить. Настирлива ідея, що заволоділа ним, поступово довела його до якоїсь сверблячої недовіри, до маніакальної жаги переслідування, і як тільки йому здавалося, ніби біля нього криється й маскується під личиною щось нечисте, він негайно викривав і ганьбив його. Де тільки міг, кидав уїдливі зауваження, ширив підозри, злословив. Словом, викривальна діяльність, спрямована на всіх тих, хто не мав його єдиної переваги, стала основним змістом життя.

Ці внутрішні причини, про які ми щойно згадували, ще більше загострювали його хворобу, оскільки ж і тут він стикався з живими істотами, що мали той самий недолік, якого був позбавлений він, Відеманн, то врешті дійшло до огидної сцени, свідком якої став Ганс Касторп і яка слугуватиме й надалі одним з прикладів того, що ми збираємось описати.

Отже, тут перебував ще один пацієнт, правда, викривати його не було в чому, все й так здавалось ясно. Він мав прізвище Зонненшайн, і оскільки важко було знайти менш удале прізвище, то особа Зонненшайна з першого ж дня стала тим пунктиком, який гойдався перед носом Відеманна; він без перестанку косував на нього та бив по ньому рукою, не для того, щоб відігнати, а для того, щоб ще більше розгойдати, адже це його ще дужче дратувало.

Зонненшайн, комерсант, як і Відеманн, також був серйозно хворим і мав розвинене почуття самолюбства. Він був привітною людиною, не дурною й навіть схильною до жартів, але Відеманна він незабаром зненавидів до болю через його в'їдливість та той пунктик, і якось серед дня усі збіглись у хол, оскільки Відеманн та Зонненшайн у нестямі та звірячій люті тягали один одного за чуба.

То було жорстоке й жалюгідне видовище. Вони лупили один одного як хлопчаки, проте з відчаєм дорослих, які встрягли у бійку. Завдаючи удари, дряпали один одному обличчя, хапали за ніс чи за горло, тримаючи в обіймах, з лютою зосередженістю каталися по підлозі, плювались, копали, штовхали, молотили один одного й кипіли від люті. Персонал, що прибіг на крики, заледве зміг розняти ворогів, які вчепились один в одного зубами та нігтями. Відеманн спльовував кров'ю, його обличчя від люті здавалося одурілим, а волосся таки справді стояло дибки. Ганс Касторп такого ще не бачив і не вірив, що подібне буває. Проте волосся Відеманна, жорстке як дріт, і далі стояло дибки, таким він і кинувся геть, а Зонненшайна, в якого ліве око запливло, а на лисині, в обрамленні кучерявого чорного волосся зяяла кривава рана, занесли в контору, де він упав на стілець і, затуливши обличчя руками, гірко заридав.

Такими були стосунки між Відеманном та Зонненшайном. Усі свідки їхньої бійки здригались по тому ще кілька годин. Напротивагу цій печальній історії навіть приємно розповісти про істинну справу чести, що також відбулася в цей час, яка до смішного відповідала цьому визначенню завдяки тій урочистій формі, в якій розгорталася. Ганс Касторп не був присутній при окремих перипетіях цієї справи, а знайомився з її плутаним та драматичним розвитком лише за документами, роз'ясненнями та протоколами, копії яких поширювалися не лише в санаторії «Берґгоф», але й по всьому кантоні, по всій Швейцарії, за кордоном, навіть в Америці, причому їх надсилали для вивчення навіть таким особам, стосовно яких можна було впевнено сказати, що вони не можуть надати і не нададуть цій історії уваги ні на йоту.

Ця справа стосувалася поляків, конфлікт чести виник у надрах польської групи, яка нещодавно утворилась у «Берґгофі», то була справжня маленька колонія, яка займала всі місця за «хорошим» російським столом (принагідно зауважмо, що Ганс Касторп уже там не сидів, а перекочував за стіл Терміни Клеефельд, потім за стіл пані Саломон і нарешті опинився сусідом панни Леві). Товариство поляків було настільки елегантним і мало такий лицарський блиск, що можна було лише дивуватися й чекати всього, що завгодно. Ця група складалася з одного подружжя, панни, що товаришувала з одним із чоловіків, решта — кавалери. Їх звали фон Жутавський, Чешинський, фон Розінський, Міхаль Лодиґовський, Лео фон Азарапетян і ще інші. Тож у санаторному ресторані, за шампанським, пан на прізвище Яполь у присутності двох кавалерів дозволив собі сказати щось неприпустиме на адресу дружини пана Жутавського, а також приятельки пана Лодиґовського, панни Крилової. Це якраз і спричинило ті кроки, дії та формальності, які складали зміст документів, що ходили по руках і розсилалися по всіх усюдах. Ганс Касторп читав:

«Заява, переклад з польського оригіналу:

27 березня 19... року пан Станіслав фон Жутавський попрохав пана доктора Антона Чешинського та пана Штефана фон Розінського звернутися від його імени до пана Казимира Яполя та згідно з усталеним кодексом чести вимагати в нього сатисфакції за наклеп та тяжку образу, завдану його дружині Ядвизі фон Жутавській паном Казимиром Яполем у розмові з панами Янушем Теофілом Ленартом та Лео фон Азарапетяном.

Коли пан фон Жутавський дізнався від третіх осіб про вищезгадану розмову, що відбулася в кінці листопада, він негайно вдався до необхідних кроків, аби здобути цілковиту впевненість щодо фактичної сторони завданої по суті образи. Вчора, 27 березня 19... року, зі слів пана Лео Азарапетяна, що був прямим свідком вищезгаданої розмови, під час якої були сказані образливі слова та розпущені інсинуації, встановлено факт наклепу та образи, що спонукало пана Станіслава фон Жутавського негайно закликати панів, які нижче підписалися, та вповноважити їх вимагати від пана Казимира Яполя сатисфакції згідно з кодексом чести.

Панове, які нижче підписалися, заявляють про таке:

1. На підставі протоколу однієї із сторін від 9 квітня 19... року, складеного в м. Львові панами Здиславом Жигульським та Тадеушем Кодиєм у справі пана Казимира Яполя, а також спираючись на висновок суду чести від 18 червня 19... року, винесеного там само, у м. Львові, за тією самою справою, обидва документи якої цілковито узгоджуються між собою та встановлюють, що пан Казимир Яполь унаслідок своїх неодноразових дій, які суперечать поняттю чести, не може вважатися джентльменом.

2. Панове, що нижче підписалися, роблять з попереднього викладу належні висновки в їхньому повному об'ємі та констатують, що пан Казимир Яполь жодним чином не входить до кола осіб, які можуть дати сатисфакцію.

3. Вони ж таки вважають для себе неможливим вести справу чести з особою, що стоїть поза поняттям чести, а також виступати в такій справі посередниками.

Тож відповідно до ситуації, що склалася, панове, що нижче підписались, привертають увагу пана Станіслава фон Жутавського до того, що видається намарним вимагати від пана Казимира Яполя сатисфакції, передбаченої кодексом чести, й радять звернутися до суду, аби таким чином перешкодити особі, котра не здатна дати сатисфакцію, якою виступає пан Яполь, і в подальшому завдавати образи чести. (Датовано і підписано):

Доктор Антон Чешинський,

Штефан фон Розінський».

Ганс Касторп читав далі:

«Протокол

свідків інциденту між паном Станіславом Жутавським та паном Міхалем Лодиґовським, з одного боку, й панами Казимиром Яполем та Янушем Теофілом Ленартом — з другого, що мав місце у барі курзали в Д., 2 квітня 19... року між 7:30 та 7:45 вечора.

Оскільки пан Станіслав фон Жутавський, на підставі заяви його представників панів доктора Антона Чешинського та Штефана Розінського стосовно інциденту з паном Казимиром Яполем, 28 березня 19... року, зваживши всі обставини, прийшов до висновку, що судове переслідування пана Казимира Яполя за «тяжку образу» його дружини Жутавської Ядвиги та «наклеп» на неї не дасть бажаної сатисфакції, адже:

1. Існує обґрунтована підозра вважати, що пан Казимир Яполь не з'явиться у відповідний час до суду, і його подальше переслідування в судовому порядку, внаслідок того, що він має австрійське громадянство, буде не лише утрудненим, а просто неможливим;

2. Покарання через суд пана Яполя за образу та наклеп, яким пан Яполь хотів обмовити й зганьбити добре ім'я та родину пана Станіслава фон Жутавського та його дружини Ядвиги, не може змити завданої їм образи — пан Станіслав фон Жутавський, довідавшись від третіх осіб, що пан Казимир Яполь має намір уже наступного дня залишити тутешні місця, вибрав, на його переконання, найбільш прямий та відповідний його переконанням шлях, тож 2 квітня 19... року між 7:30 та 7:45 вечора у присутності своєї дружини Ядвиги й панів Міхаля Лодиґовського та Ігнатія фон Мелліна дав панові Казимиру Яполю, який уживав алкогольні напої в барі тутешньої курзали в товаристві пана Януша Теофіля Ленарта та двох невідомих панночок, декілька ляпасів.

Негайно після цього панові Казимиру Яполю дав ляпаса Міхаль Лодиґовський, пояснивши, що робить це через тяжку образу, завдану панні Криловій і йому.

Потім пан Міхаль Лодиґовський негайно дав ляпаса панові Янушу Теофілю за нестерпну образу, завдану панству Жутавських, після чого пан Жутавський, не втрачаючи жодної хвилини, повторно й неодноразово дав ляпаса панові Теофілю Ленарту за те, що той по-наклепницьки обмовив його дружину, а також панну Крилову.

Пани Казимир Яполь та Януш Теофіль Ленарт поводилися під час згаданих дій доволі пасивно.

(датовано і підписано):

Міхаль Лодиґовський

Ігн. Фон Меллін».

Внутрішні причини завадили Гансові Касторпу, як то могло бути раніше, посміятися з отих скорострільних офіційних ляпасів. Читаючи ці протоколи, він аж тремтів од хвилювання, адже йому зразу впала в око далека від життя, але вражаюча протилежність у поведінці противників: бездоганне дотримання кодексу чести, з одного боку, й ганебна та млява реакція на безчестя — з другого. Те саме відчували також інші. Скрізь читалися матеріали про цю справу чести, й люди пристрасно та вперто сперечалися про неї. Контрзаява Казимира Яполя внесла певні корективи у сприйняття справи, в ній ішлося про те, що фон Жутавський буцімто цілком точно знав, що колись у Львові кілька пихатих фраєрів оголосили Яполя нездатним до сатисфакції, і всі негайні та енергійні дії Жутавського — то лише клоунада, оскільки він наперед знав, що битися на дуелі йому не доведеться. Й на суд Жутавський не подав тільки тому, що всім і йому самому було відомо, якою колекцією рогів його дружина Ядвига прикрасила голову свого чоловіка, про що він, Яполь, з легкістю міг би навести незаперечні докази, та й уся поведінка панни Крилової, у випадку судового розгляду, не прикрасила б її чести. Окрім того, було підтверджено неспроможність до сатисфакції лише його, Яполя, але ніяк не його приятеля Ленарта, і фон Жутавський заховався за перше, аби тільки не наражатися на небезпеку дуелі. Про роль Азарапетяна в усій цій історії він навіть згадувати не бажає. Що ж до сутички в барі, то він, Яполь, хоча й любить пожартувати та є гострим на язик, але здоров'я в нього слабке; Жутавський з друзями та своєю дружиною, надзвичайно дебелою особою, мали над ним, Яполем, велику фізичну перевагу, а обидві панночки, що сиділи з Яполем та Ленартом, були хоч і веселунками, але лякливими, як кури; тому він, щоб уникнути огидної бійки та публічного скандалу, вмовив Ленарта, який був готовий оборонятися, зберігати спокій і перетерпіти від божого імени світські «поплескування по плечу» Жутавського й Лодиговського, які не спричинили жодного болю та були сприйняті як дружній жарт.

Так виправдовувався Яполь, якому, звичайно, не зовсім пощастило зберегти гідність. Його спростування могли лише незначною мірою порушити той картинний контраст між честю та безчестям, що випливав із тверджень протилежної сторони, тим більше що Яполь не мав у розпорядженні такої розмножувальної техніки, як Жутавський та його партія, і зміг віддрукувати на машинці лише кілька примірників своїх спростувань. А згадані вище протоколи, як ми вже відзначали, отримали всі, навіть цілком сторонні люди. Наприклад, Нафта й Сеттембріні, — Ганс Касторп сам бачив ці документи в них на руках і з подивуванням зауважив, що і його наставники вивчають їх із якимось запеклим виразом облич та дивним хвилюванням. А він якраз чекав від Сеттембріні принаймні веселих кпинів, на які сам, за своїм душевним настроєм, був нездатним. Але, очевидно, навіть на ясний розум масона вплинула загальна інфекція, яку спостерігав Ганс Касторп, саме вона заважала йому сміятися й змушувала з хвилюванням сприймати оту історію з ляпасами; окрім того, Сеттембріні, як людину життєствердного настрою, пригнічувало усвідомлення того, що, незважаючи на тимчасове покращення його здоров'я, йому загалом ставало все гірше; він проклинав хворобу, похмуро соромився її та зневажав самого себе, і все-таки останнім часом вона змушувала його через що два-три дні вдаватися до постільного режиму.

Нафта, його сусід та супротивник, почувався не краще. В його організмі прогресувала хвороба, яка була фізичною причиною чи, скорше, приводом того, що його кар'єра в ордені єзуїтів так передчасно ввірвалась; і навіть в умовах розрідженого, гірського повітря, в яких він жив, неможливо було її пригальмувати. Він також часто переходив на постільний режим; його надтріснутий голос дедалі частіше зривався під час розмови, а маючи підвищену температуру, говорив він ще більше, ставав надто багатослівним, різкішим, ущипливішим. Проте ота ідейна боротьба проти хвороби та смерти, яку вів Сеттембріні, та болюче почуття поразки перед переважаючою силою її ницої природи, здається, були цілком чужі куцому Нафті, й погіршення його фізичного стану викликало в ньому не смуток і тугу, а збуджувало зухвалу глумливість, войовничість та невгамовний потяг до суперечок, до спростування й заперечення всього на світі, що геть збивало співбесідника з пантелику. Ці обставини лише посилювали й без того тяжку меланхолію італійця та день у день ще більше загострювали їхні інтелектуальні диспути. Певна річ, Ганс Касторп міг судити лише про ті сутички, які відбувалися при ньому. Та він був майже переконаний, що не проґавив жодної, адже його присутність як педагогічного об'єкта, здавалося, була необхідна для таких важливих колоквіумів. І якщо він не міг не засмучувати Сеттембріні, вважаючи випади Нафти достойними того, щоб їх послухати, все-таки він змушений був визнати, що Нафта вже не знає міри та переходить усі межі здорового глузду. Цей хворий не мав достатньо сил чи доброї волі, щоб піднятися над хворобою; ввесь світ він бачив під її ракурсом, під її знаком. Обурений пан Сеттембріні охоче витурив би з кімнати свого вихованця, який жадібно дослухався до їхніх дискусій, або, принаймні, заткнув би йому вуха, коли почув од Нафти заяву про те, що матерія є надто поганим матеріалом, щоб у ній міг утілюватися дух. Прагнути до такого є колосальною дурницею. Адже що з цього випливає? Гримаса! Що дало втілення в життя ідей уславленої французької революції? Капіталістична буржуазна держава — добрий мені подаруночок! А виправити це сподіваються тим, що намагаються цю бридоту зробити універсальною. Світова республіка? Ото вже буде щастя! Поступ? Ох, це все той самий знаменитий хворий, який раз у раз перевертається з боку на бік, сподіваючись, що від цього йому стане легше. А результатом є ніким не висловлене вголос, але таємно присутнє в усіх бажання розв'язати війну. Й та війна таки буде розв'язана, що якраз і добре, хоча вона призведе зовсім не до того, на що сподіваються її палії. Нафта зневажав буржуазну державу, що спирається на принцип безпеки. Якось восени він скориставсь нагодою висловитися з цього приводу під час прогулянки головною вулицею курортного містечка; саме почав накрапати дощ, і всі разом, мовби за командою порозкривали над головою парасолі. Нафта вбачав у цьому символ боягузтва та банальної розніжености, породженої цивілізацією. Така подія, як загибель пароплава «Титанік», є зловісною пересторогою, й вона внаслідок нашого атавізму жахає нас, але також і збуджує, заявив він. А потім зчиняється лемент про необхідність зробити «шляхи сполучення» більш безпечними. Та й взагалі, тільки-но ота так звана «безпека» опиняється під загрозою, всі страшенно обурюються. Все це надто нікчемне і в своїй гуманістичній кволості чудово узгоджується з вовчою люттю та ницістю тих, хто панує на тому економічному полі битви, яким виступає буржуазна держава. Війна, війна! Він згодний на неї, й загальне жадання війни видається йому, в порівнянні з цим, навіть у якомусь плані почесною.

Та тільки-но пан Сеттембріні став йому заперечувати, вдаючись до поняття «справедливости», та рекомендував цей високий принцип як застережний засіб проти внутрішніх та зовнішніх політичних катастроф, то Нафта, стверджуючи перед цим, що дух є надто високим і його земне втілення не може й не повинно вдатись, отже, Нафта піддав сумніву саме це духовне начало і зробив спробу спаплюжити його. Справедливість? Та хіба це поняття достойне того, щоб перед ним схиляли голову? Хіба воно містить у собі щось божественне? Хіба воно може належати до найвизначніших атрибутів? Бог і природа є по суті несправедливими, вони завжди мали своїх улюбленців, вони самі обирали, хто буде помилуваний, наділяють одного небезпечною позначкою, а іншому дарують легку, звичайну долю. Що ж до людини вольової, то для неї справедливість є, з одного боку, паралізуючою слабкістю, а з іншого — фанфарою, що закликає до рішучих дій. Та оскільки людина, аби не порушувати моральних приписів, змушена постійно підмінювати «справедливість» в одному сенсі «справедливістю» в іншому, то в чому ж тоді незаперечність та радикальність цього поняття? Зрештою, люди, зазвичай, бувають справедливими відносно тої або тої точки зору. Усе інше є лібералізмом, і сьогодні на цей гачок нікого вже не зловиш. Тож справедливість є лише словесним лушпинням, типовим для буржуазної риторики; а для того, щоб діяти, треба насамперед знати, про яку справедливість іде мова: ту, яка хоче кожному віддати належне, чи ту, яка хоче дати всім одне й те саме.

Тут ми навели лише один приклад з безлічі інших, коли Нафта намагався збити співбесідника з пантелику. Та ще гірше було, коли він заводив мову про науку, в яку не вірив. Він заявляв, що не вірить у науку, оскільки людина є цілком вільною вірити чи не вірити в неї. Наука є такою самою вірою, як і будь-яка інша, тільки гірша та дурніша від будь-якої іншої; а саме слово «наука» є проявом щонайдурнішого реалізму, який не соромиться видавати більш ніж сумнівні відображення об'єктів у людському інтелекті за чисту монету й вибудовувати на їхній основі найпохмурішу та бездуховну догматичну систему, яка будь-коли накидалася людству. Хіба поняття окремо існуючого світу чуттєвости не є найсміховиннішим з усіх внутрішньо суперечливих понять? Адже сучасні природничі науки існують у вигляді догми завдяки одній-єдиній метафізичній передумові, буцімто форми людського пізнання — простір, час та причинність, у яких розгортаються чуттєві явища нашого світу, — є реальними умовами, які існують незалежно від нашої свідомости. Такий монізм є найбезпардоннішим твердженням, яким будь-коли глумилися над духом. Простір, час, причинність мовою моністів заміняються поняттям «розвиток», яке слугує за основний догмат вільнодумної атеїстичної псевдорелігії, за допомогою якої намагаються спростувати першу книгу Буття й протиставити нібито недолугій біблійній байці так зване просвітницьке знання, так ніби Геккель був присутнім при виникненні землі. Емпіризм? Але хіба питання про світовий ефір уже вирішене? Хіба доведено існування атома, цієї витонченої математичної витівки, цієї «крихітної неподільної частки»? А вчення про безконечність простору безперечно спирається на емпіричний досвід? Та й справді, якщо припустити хоча б дещицю логіки, то з цим догматом про безконечність і реальність простору та часу можна прийти до вельми кумедних висновків і відкриттів, а саме, до відкриття порожньої «ніщоти», до висновку, що реалізм є дійсним нігілізмом. Чому? Та з тієї простої причини, що відношення будь-якої величини до безконечности дорівнює нулю. В безконечності не існує величин, а у вічності немає ані протяжности, ані вимірів. У просторовій безконечності, де будь-яка відстань математично дорівнює нулю, не може бути двох суміжних точок, не кажучи вже про тіла й тим паче про рух. Він, Нафта, констатує це напротивагу тому нахабству, з яким матеріалістична наука видає свої астрономічні нісенітниці, свою порожню балаканину про «всесвіт» за абсолютне знання. Бідолашне людство, за допомогою хвальковитого переліку безглуздих цифр воно дозволило навіяти собі відчуття власної нікчемности та втратити патетичне усвідомлення власної значущости. Все це ще можна було б допустити, якби людський розум та пізнання, залишаючись у межах земного, вважали лише в цій сфері свої переживання суб'єктивно-об'єктивного за реальність. Та коли вони виходять за ці межі у сферу вічних загадок, займаючись так званими космологіями та космогоніями, то тут уже не до жартів, і самовпевненість стає просто нечуваною. Що то, врешті, за блюзнірська нісенітниця — обраховувати в трильйонах кілометрів чи світлових роках «відстань» якої-небудь зірки від землі та гадати, що ця чисельна вигадка може відкрити для людського духу доступ до сутности безконечности та вічности, — тоді як безконечність взагалі не має нічого спільного з величиною, а вічність — із тривалістю та часовими відтинками, вони не лише не можуть бути жодними поняттями природничих наук, а скорше, навпаки, цілком скасовують те, що ми звемо природою. Їй-бо, наївність дитини, яка переконана, що зірки — то дірки в небесному склепінні, крізь які сяє вічне небесне світло, йому, Нафті, в тисячу разів ближче, аніж уся та порожня, безглузда та самовпевнена балаканина про те, що моністична наука називає «всесвітом»!

Сеттембріні поспитав, чи він справді вірить у це, щодо зірок та небесного світла. На це Нафта відповів, що залишає за собою цілковиту свободу смиренного скептицизму. Це ще раз демонструвало його розуміння «свободи» й те, куди таке розуміння може завести. Та все було б ще не так зле, якби пан Сеттембріні не побоювався, що Гансові Касторпу ця маячня може здатися цікавою!

Підступність Нафти полягала в тому, що він хапався за кожну нагоду підстерегти слабкі місця в цивілізаційному поступі, що здійснювався за рахунок підкорення природи, а носіїв та піонерів цього поступу викрити у спробах відкинути людство назад, у сферу ірраціонального. Авіатори, льотчики, як стверджував Нафта, — то все кепські, підозрілі люди, і перш за все вони надзвичайно забобонні. Вони беруть із собою в літак різні талісмани, зображення свинки чи ворони, тричі плюють через плече, надягають рукавиці успішних пілотів. Як узгоджуються такі примітивні дурощі зі світоглядом, який є основою їхньої професії? Помічена ним суперечливість тішила його, приносила внутрішнє задоволення, й він довго розводився з цього приводу... Проте ми вже надто захопилися вихоплюванням безконечних прикладів ворожости Нафти, тоді як нам треба розповісти про щось цілком реальне.

Якось по обіді, в лютому, наші панове вирішили відвідати Монштайн, містечко, що лежало за півтори години санного шляху від санаторію. То були Нафта з Сеттембріні, Ганс Касторп, Ферґе та Везаль. О третій годині, тепло одягнуті, вони від'їхали від будинку, де жили обидва дискутанти, двома однокінними саньми, — Ганс Касторп сів з гуманістом, Нафта — з Ферґе та Везалем, що примостився біля кучера; й під привітний перегук дзвіночків, що лунав серед тиші засніженого ландшафту, помчали вони правим гірським схилом, попри Фрауенкірх та Ґлярис на півдні. Звідтіля швидко насувалася снігова хмара, й згодом тільки над Ретиконським хребтом ще залишалася смужка блідо-блакитного неба. Був сильний мороз, гірські кряжі заволокло імлою. Дорога, якою вони їхали, була прокладена між скелястою стіною та проваллям, вона була дуже вузька, без поруччя, й круто забиралася вгору, в гущавину ялинового лісу. Коні йшли кроком. Назустіч раз по раз траплялися спортсмени на санчатах, яким доводилося злазити, аби пропустити коней. Часом із-за рогу ніжно і з пересторогою дзвеніли чужі дзвіночки, попри наших мандрівців проїздили сани, двоє коней були запряжені цугом, і розминутися можна було, тільки виявивши надзвичайну обережність. Коли були вже недалеко від мети своєї прогулянки, перед ними постала чудова панорама скелястої частини Цюґенштрассе. Добравшись до Монштайна, вони зупинилися перед готельчиком, що іменувався «Курзалою», вилізли з ковдр, спустилися із саней та пройшли трохи далі, аби поглянути на Штульсерґрат, що височів з південно-східної сторони. Велетенська стіна заввишки в три тисячі метрів була огорнута туманом. Лише десь у далечині здіймавсь у небо окремий зубець, недосяжно високий, позаземний, недоступно священний, як Валгалла. Ганс Касторп був просто захоплений цим видовищем і закликав до цього інших. Саме він промовив з мимовільною покірністю слово «недосяжний» і дав таким чином панові Сеттембріні привід підкреслити, що на ту скелю, звичайно, вже не раз залазили. Та й взагалі, навряд чи знайдуться ще десь такі місця, де не ступала нога людини. Ну, це вже невеличке перебільшення та хвастощі, заперечив Нафта. Й він назвав Еверест, який досі зустрічає нескромну цікавість людини крижаною відмовою і, очевидно, ще довго лаштується зберігати свою замкненість. Гуманіст розсердився. Вони повернулись до курзали, перед якою поряд з їхніми саньми стояли ще чиїсь, розпряжені.

Тут можна було зупинитися на ніч. На горішньому поверсі були номери для приїжджих. Там само була і їдальня, по-сільському оформлена та добряче натоплена. Мандрівці замовили в люб'язної господині каву, мед, паляницю та «грушевий хліб», яким славилася ця місцевість. Кучерам послали червоного вина. За іншими столами сиділи швейцарські та голландські прибульці.

Ми охоче зауважимо, що за столом п'ятьох друзів настрій був підігрітий чудовою гарячою кавою, й незабаром зав'язалася розмова на високі теми. Проте ми висловилися б неточно, оскільки то була не так розмова, як суцільний монолог Нафти; після кількох слів, сказаних іншими. Форма цього монологу була досить дивна й у товаристві неприйнятна — річ у тому, що екс-єзуїт з люб'язною повчальністю звертався виключно до Ганса Касторпа, притому повернувшись спиною до пана Сеттембріні, який сидів поруч з ним, та не звертаючи жодної уваги на двох інших присутніх за столом.

Важко було б означити словами тему цієї ораторської імпровізації, слухаючи яку Ганс Касторп непевно кивав головою. По суті, вона не мала жодної визначеної теми, думка Нафти ширяла у сфері духа, заторкуючи то те, то те питання: в одному він намагався підкреслити всю двозначність явищ духовного життя, оманливість і непридатність для боротьби виведених з цих явищ високих понять та вказати на те, під якою оманливо сяючою пеленою постає на землі абсолютне начало.

Його лекцію скоріш за все можна було назвати розмірковуванням над проблемою свободи, котру він тлумачив як змішування понять. Між іншим, заторкнув і романтизм та чаруючу двозначність цього напряму, що виник у Європі на початку XIX сторіччя: перед ним поняття реакція та революція втрачають будь-який сенс, оскільки вони об'єднуються в щось вище. Звичайно, просто смішно пов'язувати поняття революційности лише з поступом та з просвітою, що переможно захоплює суспільство. Європейський романтизм був перш за все рухом визвольним, антиакадемічним, спрямованим проти класицизму, проти старофранцузьких уявлень про добрий смак, проти старої школи розуму, чиїх захисників романтизм висміював, називаючи макітрами в напудрених перуках.

Потім Нафта накинувся на визвольні війни, на «захоплення» ними Фіхте, на повстання захмелілого, голосистого народу проти нестерпної тиранії, хоча, на жаль, саме вона, хи-хи, вона якраз і втілювала в собі свободу, тобто ідеї революції. Дуже смішно! Горлаючи пісень, замахнулися на революційну тиранію, а призвело все це до реакційного гніту німецьких князів, і все це робилося в ім'я свободи!

Молодий слухач, звичайно, помітить різницю між зовнішньою та внутрішньою свободою, а також зможе дати відповідь на дражливе запитання про те, яка ж відсутність свободи найбільше, хи-хи, чи пак найменше сумісна з честю нації!

Власне, свобода, по суті, є поняттям скорше романтичним, аніж просвітницьким, оскільки з романтизмом її ріднить суперечність між потягом людини до розширення ззовні та пристрасним звужуючим підкресленням свого «я». Індивідуалістичне прагнення до свободи породило історичний та романтичний культ націоналізму, а він сповнений войовничости, й гуманітарний лібералізм називає його «похмурим», хоча він також навчає індивідуалізму, але трохи інакшим чином. Індивідуалізм з його вірою в безконечну, космічну цінність кожної окремої особистости є романтично-середньовічним явищем, саме з нього випливає вчення про безсмертя душі, геоцентризм та астрологія. З іншого боку, індивідуалізм є темою гуманізму, який заграє з лібералізмом, він близький до анархії й у кожному разі прагне захищати такого цінного індивіда, аби його не пожертвували на користь загального. Це також індивідуалізм, часто слово означає й одне, й багато чого іншого.

Проте слід визнати, що пафос визволення створив у боротьбі з позбавленим побожности, дегенеруючим поступом щонайяскравіших ворогів свободи, найдотепніших захисників минулого. Й Нафта назвав Арндта, який проклинав індустріалізацію та прославляв аристократію, назвав Гьорреса, який написав книжку «Християнська містика». І хіба містиці чужа свобода? Хіба містика не виступала проти схоластики та догматизму, проти священиків? Не можна не бачити визвольної сили зокрема і в ієрархізмі, адже саме він запровадив обмеження безмежному монархізмові. Містика пізнього середньовіччя зберегла свою визвольну сутність, яка була провісницею Реформації, — тієї Реформації, що виявилася, хи-хи, нерозв'язним переплетінням свободи та поверненням до середньовіччя...

Діяння Лютера... Що ж, воно має ту перевагу, що з найгрубшою очевидністю показало сумнівну сутність себе самого, взагалі будь-якого діяння. А чи знають слухачі Нафти, що таке діяння взагалі? Діянням може бути, наприклад, убивство державного радника Коцебу студентом-корпорантом Зандом. Що, говорячи мовою криміналістів, «уклало зброю в руки» юного Занда? Звісно, порив до свободи. Та якщо придивитися, то виявиться, що зовсім не цей порив, а скорше моральний фанатизм та ненависть до антинародної фривольности. Щоправда, Коцебу перебував на російській службі, точніше, на службі Священного Альянсу; тому Занд таки діяв заради свободи, що знову ж таки видається неправдоподібним, оскільки серед його найближчих друзів були єзуїти. Словом, хоч би яким було діяння, воно є кепським способом одстоювання своїх поглядів і мало сприяє очищенню духовних проблем.

— Дозвольте поцікавитись, чи скоро ви закінчите ваші непристойні міркування?

Запитував пан Сеттембріні, ще й доволі різко. Він сидів і слухав, барабанячи пальцями по столі та покручуючи вус. І врешті не витримав. Йому ввірвався терпець. Він випростався, навіть більше, ніж випростався: збліднувши, навсидячки ніби став навшпиньки, лише злегка торкаючись стільця, і в такій позі, блискаючи чорними очима, зустрів ворога, який обернувся до нього з лицемірним подивуванням.

— Як ви зводили висловитися? — запитанням на запитання відповів Нафта.

— Я зводив... — промовив італієць, судомно ковтнувши повітря, — я зводив так висловитися тому, що не дозволю вам більше просвіщати беззахисну молодь вашими двозначностями!

— Шановний добродію, раджу вам обережніше добирати вислови!

— У такій пораді, шановний добродію, я не маю потреби. Я звик добирати свої слова, й вони цілком відповідатимуть фактам, якщо скажу, що ваш спосіб баламутити душу і без того нестійкої молоді, спокушати її та знесилювати є ницістю, і її мало карати самими лише словами...

При слові «ницість» Сеттембріні вдарив долонею по столі й остаточно підвівся, відсунувши стілець, що стало сигналом для інших, які також звелися на ноги. Присутні за сусідніми столами дивилися на них насторожено, власне, сиділи лише за одним столом, оскільки швейцарці тоді вже були поїхали і лише голландці розгублено прислухалися до словесної сутички.

Отже, всі наші друзі стояли, випроставшись біля свого столу: з одного боку Ганс Касторп та обидва супротивники, а з другого — Ферґе та Везаль. Усі п'ятеро зблідли, їхні очі були широко розплющені, губи тремтіли. Але хіба не могли троє заспокоїти сперечальників, розрядити жартом напружену атмосферу, примирливим словом усе залагодити? Проте вони не зробили її, цієї спроби. Стали на заваді внутрішні причини. Вони просто стояли біля столу, здригаючись та мимовільно стискаючи кулаки.Навіть А. К. Ферґе, котрому, як відомо, все високе було чужим і котрий від самого початку не хотів ані прислухатися до цієї суперечки, ані збагнути все її значення, навіть Ферґе тепер пересвідчився, що справа дійшла до краю й що тут нічого вже не вдієш, а треба дати подіям розвиватися своїм плином. Його верхня губа з вусиками, що добродушно стирчали, почала смикатися.

Запанувала тиша, й усі почули, як Нафта заскреготів зубами. Цей скрегіт був для Ганса Касторпа такою самою несподіванкою, як і волосся Відеманна, що стало дибки: він гадав, так лише говориться, але насправді не буває. Однак тепер Нафта насправді заскреготав зубами серед тиші, — жахливо неприємний, звірячий та незвичний звук, який все-таки став результатом якогось неймовірного самовладання, оскільки єзуїт не закричав, а промовив стиха чи то задихаючись, чи то сміючись:

— Ницість? Карати? Добродійні віслюки починають хвицатися? Чи це ми вже так довели педагогічну поліцію цивілізації, що вона хапається за зброю? Оце то успіх, для початку досягти його було не надто важко, можу додати це з почуттям презирства, адже достатньо легко подражнити — й чеснота, що стоїть на сторожі, вже доведена до сказу. Далі буде, мій пане! Й «кара» також. Сподіваюся, ваші цивільні переконання не зашкодять вам збагнути, чого саме я маю право від вас вимагати, бо інакше мені довелось би провести таку перевірку цих поглядів, яка...

Пан Сеттембріні зробив різкий рух, а Нафта вів далі:

— О, я бачу, що це буде зайвим. Я стою вам упоперек дороги, а ви — мені, — добре, тоді пропоную довести нашу невеличку сутичку до кінця у відповідному місці. А зараз я додам лише одне: ваш блюзнірський страх за схоластичне поняття держави, створеної якобінською революцією, змушує вас бачити в моєму бажанні збудити в молоді сумнів, викинути на смітник усі ваші категорії та позбавити ідеї їхніх академічних чеснот якийсь педагогічний злочин. Страх цей більш ніж виправданий, адже вашому гуманізмові настав кінець, будьте певні, з ним покінчено безповоротно. У наш час це лише пережиток, псевдокласичний несмак, духовне ennui^[117], від цього хочеться позіхати, й нова, наша революція має намір покінчити з цим, ось воно як, шановний добродію! Коли ми, вихователі, збуджуємо сумнів глибшою, ніж то снилося вашому скромному просвітництву, то ми знаємо, що робимо. Лише із радикального скепсису, з морального хаосу народжується безумовне, той священний терор, такий потрібний нашому часові. Це я кажу собі на виправдання, а вам з того буде наука. А все подальше — то вже інше питання. Ви ще почуєте про мене.

— Я до ваших послуг, шановний добродію! — вигукнув йому вслід Сеттембріні, вискочив з-за столу, кинувся до вішалки, зірвав свою хутряну куртку, але потім тяжко опустився на стілець та схопивсь обома руками за серце. — Distruttore! Cane arrabbiato! Bisogna ammazzarlo!^[118] — вигукував він задихаючись.

Решта компанії все ще стояла біля столу. Вуса Ферґе досі смикалися. Везаль скривив нижню щелепу. Ганс Касторп, наслідуючи свого діда, сперся підборіддям об комірець, оскільки в нього тряслася голова. Усі думали про те, що, вирушаючи на прогулянку, ніхто й гадки не мав, що може трапитися така сварка. І всі, разом із Сеттембріні, щиро пораділи з того, що приїхали сюди двома саньми, а не одними. Це, перш за все, полегшувало повернення додому. А що далі?

— Він викликав вас на дуель, — схвильовано промовив Ганс Касторп.

— Саме так, — відповів Сеттембріні і з ніг до голови осягнув поглядом свого вихованця, але потім зразу відвернувсь і сперся головою на руку.

— Ви приймаєте виклик? — поцікавився Везаль.

— Ви ще питаєте? — відповів Сеттембріні, також осягнувши його поглядом. — Панове, — вів він далі, підводячись і вже цілком опанувавши себе, — я дуже шкодую, що наша прогулянка цим закінчилась, але в житті треба завжди бути готовим до таких ситуацій. Теоретично я виступаю проти дуелі, і слушний закон, що її забороняє. Але на практиці — то інша справа, існують ситуації, коли... Суперечності, які... словом, я приймаю виклик цього пана. Добре, що в молодості я трохи займався фехтуванням. Кілька годин потренуюсь, і моя кисть знову стане рухливою. Про подальше домовимось. Очевидно, цей пан уже наказав запрягати.

Дорогою додому й навіть удома в Ганса Касторпа голова йшла обертом від нечуваної жахливости того, що мало трапитись, особливо коли з'ясувалося, що Нафта й чути не хоче про жодні шпаги, а наполягає на пістолетах і що він справді має право вибирати вид зброї, адже згідно з кодексом чести він є ображеним. Часом на мить, як ми вже казали, Гансові Касторпу щастило певною мірою вирватися з усіх цих складнощів та заплутаностей, і його думка прояснювалася, хлопець казав собі, що це повний безум і він має перешкодити цьому.

— Якби, принаймні, йшлося про справжню образу! — вигукнув він у розмові з Сеттембріні, Ферґе та Везалем, якому Нафта дорогою додому вже доручив передати виклик, і той узявся бути посередником між обома сторонами. — Якби одному з вас завдали образу громадського, суспільного характеру. Якби один облив брудом чесне ім'я другого, якби йшлося про жінку чи про конкретну життєву колізію, коли немає жодної можливости примиритися... Нехай у таких випадках дуель залишається єдиним виходом, честь одержує сатисфакцію, все закінчується більш-менш благополучно, і заявляють: супротивники розійшлися, замирившись; я навіть готовий припустити, що дуель є добрим звичаєм, благотворним та прийнятним за певних складних обставин. Але що вам заподіяв Нафта? Я не збираюся його захищати, я лише запитую — чим він вас образив? Сказав, що категорії пора викинути на смітник? Відібрав, за його висловом, у понять їхні академічні чесноти? Вас це образило, ну, нехай...

— «Нехай»? — повторив Сеттембріні і зиркнув на нього...

— Гаразд, гаразд! Нехай він цим вас образив. Але ж не спаплюжив. І тут є різниця, дозвольте вам сказати! Адже йдеться про абстрактні, духовні проблеми. Можна своїми поглядами на ці проблеми образити людину, але ж не спаплюжити. Це аксіома, зі мною погодився би будь-який суд чести, можу вам поклястися. Тому й вашою відповіддю щодо «ницости» та «кари» ви його не паплюжите, адже і це ви сказали в духовному сенсі, все це залишається в сфері духа й не має жодного стосунку до приватного, де тільки й можливе паплюження. А духовне ніколи не може мати приватного характеру, це роз'яснює та доповнює наведену мною аксіому, а тому...

— Мій друже, ви помиляєтесь, — заперечив Сеттембріні, заплющивши очі. — Ви помиляєтесь, по-перше, в тому, що духовне не може набути приватного характеру, вам не варто дотримуватися таких поглядів, — вів він далі з тонкою, страдницькою усмішкою. — Ви, перш за все, помиляєтесь в оцінці духовної сфери взагалі, яку, очевидно, вважаєте надто слабкою й нездатною збуджувати конфлікти та пристрасти, не менш жорстокі, ніж ті, що їх породжує реальне життя й за яких немає іншого виходу, як узятися до зброї. All'incontro!^[119] Адже абстрактне, очищене, ідеальне якраз і є абсолютним, тобто найрізкішим, і в ньому криються набагато глибші та дієвіші можливості для ненависти та непримиренної ворожнечі, аніж у суспільному житті. І хоч би як ви дивувались, а воно навіть пряміше й безпощадніше, ніж саме життя, веде до такої ситуації, коли постає питання: або я, або ти, до істинно радикальної ситуації, до ситуації дуелі, фізичної боротьби. Дуель, мій друже, то не такий «звичай», як усі інші. Дуель є останнім засобом, поверненням до первісного стану, лише злегка пом'якшеного деякими правилами лицарства, але пом'якшеного дуже поверхово. Основним тут залишається елемент первісного, фізична боротьба, і кожен чоловік, хоч би яким далеким був од природного начала, якщо справа дійде до цього, має витримати марку. А потрапити в таку ситуацію він може щодня. Той, хто не здатний відстоювати свій ідеал силою власної особистости, власною рукою, власною кров'ю, — негідний його; головне тут, щоб при всій одухотвореності залишатися сміливим та мужнім.

Отже, Гансові Касторпу оголошено догану. Що тут можна було заперечити? Він мовчав у пригніченій задумі. В словах Сеттембріні звучала стриманість і логіка, і все-таки ці слова здавалися якимись чужими і неприродними для нього. Ці думки не були його думками, й ідея дуелі не спала йому на думку, він запозичив її в куцого терориста Нафти; то були наслідки того, спричиненого внутрішніми імпульсами загального полону, в який утрапив світлий розум Сеттембріні, ставши їхнім прислужником та знаряддям. Як, невже духовне начало, лише через свою строгість, має неодмінно призводити до звіриного, до того, щоб для розв'язання суперечки вдаватися до фізичної боротьби? Ганс Касторп був проти такої точки зору, чи, принаймні, робив спроби чинити їй опір, але злякано помітив, що і йому не під силу це зробити. Вони жили й у ньому, оті внутрішні імпульси, та були наділені великою силою, й він також не міг од них вивільнитися. Загрозою та безвихіддю повіяло на нього, коли він пригадав, як Відеманн та Зонненшайн качалися підлогою в безглуздій звірячій бійці, й він із жахом усвідомив, що врешті залишається саме фізичне начало, кігті, зуби. Так, так, очевидно, треба битися на дуелі, так можна завдяки лицарським правилам боротьби зберегти, принаймні, деяке пом'якшення первісних інстинктів. І Ганс Касторп запропонував панові Сеттембріні бути його секундантом.

Але той відхилив пропозицію. Ні, так не годиться, це незручно, спершу відповів пан Сеттембріні, зі своєю страдницькою та тонкою усмішкою, а потім, трохи поміркувавши, й Ферґе та Везаль; вони також, не надто доказово, твердили, що Гансові Касторпу бути в цій дуелі секундантом було б незручно. Але як нейтральна особа — присутність такої особи також передбачалася лицарськими правилами, які пом'якшували звірине начало, — він може перебувати на полі бою. Навіть Нафта через свого представника у цій справі чести висловив таке побажання, і Ганса Касторпа це задовольнило. Хоч би ким він був — нейтральною особою чи свідком, він одержав можливість упливати на умови проведення поєдинку, що виявилося надзвичайно необхідним. Оскільки вимоги Нафти свідчили, що він утратив будь-яку владу над собою, Нафта наполягав на дистанції п'яти кроків та на трьох пострілах, якщо буде така необхідність. Ці божевільні вимоги він передав того ж таки вечора після сварки через Везаля, який став винятковим представником та захисником його інтересів і частково за його дорученням, а частково з власної ініціативи вперто наполягав саме на цих умовах. Звичайно, Сеттембріні не став заперечувати, але Ферґе, як його секундант, і Ганс Касторп, як нейтральна особа, були обурені, так що Ганс Касторп наговорив грубощів убогому Везалю. Хіба йому не соромно, запитав Ганс Касторп, висувати такі дикі умови, коли йдеться про цілковито абстрактну дуель, адже в її основі немає жодної реальної образи! Мало тих пістолетів, так ні, ще потрібні оті вбивчі деталі! Тут уже про жодне лицарство не може бути мови, можна зразу вже стріляти через носову хустинку! Адже не в нього, Везаля, стрілятимуть з п'яти кроків, саме тому він з такою легкістю і підтримує оту кровожерливість, і тому подібне. Везаль лише плечима здвигнув, мовчки даючи зрозуміти, що ситуація все-таки склалася досить критична, й цим ніби певною мірою знезброїв протилежну сторону, яка начебто була схильною про це забути. І все-таки Гансові Касторпу пощастило наступного дня шляхом наполегливих перемовин звести потрійні постріли до одного, а також установити дистанцію між дуелянтами на п'ятнадцять кроків з правом зробити п'ять кроків, перш ніж стріляти. Але навіть це було досягнуто ціною обіцянки, що ніхто не вдаватиметься до жодних спроб примирення. Зрештою, пістолетів ні в кого не виявилося.

Їх дістали в пана Альбіна. Окрім блискучого маленького револьвера, яким він полюбляв лякати дам, у нього знайшлася ще пара однакових офіцерських пістолетів бельгійської марки, які лежали поряд в оксамитному футлярі. То були автоматичні браунінги з дерев'яним руків'ям, де містились обойми, — синювато-сталеві механізми з блискучими дулами та точно підігнаними прицілами. Ганс Касторп уже якось бачив пістолети у цього хвалька, і всупереч своїм переконанням, лише бажаючи виказати безпристрасність, запропонував їх у нього взяти. Він не приховував мету, заради якої позичалися пістолети, вказавши, що йдеться про таємницю чести, та закликавши того жевжика виявити лицарські почуття. Тож пан Альбін навіть навчив Ганса Касторпа заряджати й зробив на природі кілька пробних пострілів з обох.

На організацію зустрічі дуелянтів знадобився певний час, і так проминуло два дні і три ночі. Ганс Касторп вирішив, що для дуелі найбільше пасує одне з його улюблених місць — мальовнича галявина, влітку вся вкрита синіми гірськими квітами, де він усамітнювався для того, щоб «правити». Лише напередодні ввечері, в досить пізню пору Гансові Касторпу, який дуже хвилювався, врешті спало на думку, що на місце поєдинку треба взяти з собою також і лікаря.

Він зразу порадився з Ферґе, але ця справа виявилася надто складною. Щоправда, свого часу Радамант був корпорантом, але було неможливо просити головного лікаря санаторію бути присутнім під час такої нелегальної справи, тим паче, що в ній брали участь його ж таки пацієнти. Та й взагалі, навряд чи можна сподіватися, що тут знайдеться лікар, який погодиться посприяти в проведенні дуелі на пістолетах двох тяжкохворих. Щодо доктора Кроковскі, то вони навіть не були певні, чи цей спіритуаліст уміє перев'язувати рани.

Везаль, якого вони також закликали, повідомив, що Нафта вже висловився з цього приводу — він не хоче лікаря. Він іде туди не для того, щоб його змащували мастилами та бинтували, він іде на бій, і досить серйозний. Ця відповідь прозвучала доволі зловісно, але Ганс Касторп спробував витлумачити її інакше, мовляв, Нафта потайки вважає, що лікар буде непотрібним. Хіба і Сеттембріні не передав через Ферґе, щоб вони не завдавали собі клопоту, що це питання його зовсім не займає? І не так-то нерозумно сподіватися на те, що супротивники про себе вирішили не доводити справу до кровопролиття. Ось вони поспали вже дві ночі після тієї словесної сутички, посплять і третю. А сон, як відомо, відсвіжує та прояснює думки, з перебігом часу стан духу не може не змінюватися. Рано-вранці жоден із супротивників, коли вони візьмуться до зброї, вже не буде таким, яким він був у день сварки. Вони діятимуть хіба що машинально, бажаючи не заплямувати свою честь, а не так, як би вчинили тепер під упливом своєї вільної волі, і як вони вчинили того вечора, підкорившись своїм поривам та переконанням; і від такого заперечення свого сьогоднішньго «я» на догоду тому, чим вони були два дні тому, їх таки можна буде вберегти!

У цих своїх міркуваннях Ганс Касторп мав певною мірою рацію, але, на жаль, у такому сенсі, в якому йому не могло й приснитися. Він навіть мав цілковиту слушність, якщо йшлося про пана Сеттембріні. Та якби він тільки міг запідозрити, в який бік ще до вирішальної миті змінилися наміри Лео Нафти або змінилися саме тієї миті, то навіть ті внутрішні імпульси та причини, через які все це виникло, не втримали б його, й він не допустив би того, що трапилося.

Була сьома година ранку, й сонце ще нескоро мало зійти над своєю горою, та крізь туманну імлу вже пробивався світанок, коли Ганс Касторп після тривожної ночі вийшов з санаторію «Берґгоф» та попрямував до місця зустрічі. Покоївки, що прибирали в холі, з подивом дивилися на нього. Проте головний портал уже був відчинений, Ферґе та Везаль, порізно чи вдвох, очевидно, вже пішли, один, щоб провести на місце дуелі Сеттембріні, а другий — Нафту. Тоді як він, Ганс, ішов сам, адже його статус нейтральної особи не дозволяв приєднуватися до тої чи тої сторони.

До місця дуелі він крокував якось механічно, примушений до цього правилами чести та під тиском обставин. Його присутність на дуелі була очевидною необхідністю. Неможливо було усунутися від подій та, лежачи в ліжку, чекати, чим усе скінчиться, по-перше, тому що... але оте «по-перше» він не став уточнювати й зразу перейшов до «по-друге»: по-друге, не можна пускати події самоплином. Поки що, слава Богу, нічого поганого не трапилося й треба сподіватися, що й не трапиться, це навіть малоймовірно. Довелося вставати при електричному світлі й, не поснідавши, в морозяну рань добиратися до місця зустрічі просто неба так, як вони домовились. Але потім, завдяки його, Ганса Касторпа, присутности та його впливу, все, безперечно, мирно владнається й усе вийде на краще, а яким чином — цього не вгадаєш, не треба й намагатися, досвід показує, що навіть найменш значні події перебігають інакше, ніж уявляється наперед.

Та все-таки, наскільки він пригадував, то був найнеприємніший ранок у його житті. Млявий та невиспаний, Ганс Касторп від нервового напруження заледве не цокотів зубами й, навіть особливо не заглиблюючись, відчував сильний потяг не надто довіряти своїй самозаспокоєності. То був якийсь особливий час... Дама з Мінська, яка знищила себе скандалом, шалений школяр, Відеманн та Зонненшайн, сварка поляків з ляпасами — усе це, переплутуючись, зринало в його пам'яті. Він ніяк не міг уявити собі, що в нього на очах, у його присутності двоє людей стрілятимуть один в одного, можливо, до крови скалічаться. Та, пригадавши про те, що на його очах відбулося між Відеманном та Зонненшайном, він став сумніватися й щодо себе, й щодо всього цього світу та затремтів у своїй хутряній куртці, хоч усвідомлення незвичайности та патетичности всієї цієї пригоди, а також живлюще ранкове повітря бадьорили й збуджували його.

Сповнений суперечливих, мінливих почуттів та думок, у ранкових сутінках, що повільно світлішали, він ішов угору від «Села» вузькою стежкою, яка вела на гору від кінця бобслейного узвозу, добрався до лісу з глибокими кучугурами, перейшов дерев'яний місток, під яким звивався санний шлях, і далі насилу пробирався поміж стовбурів дерев доріжкою, яку проклали не так лопатою, як людськими ногами.

Оскільки він додав кроку, то невдовзі наздогнав Сеттембріні та Ферґе, який підтримував рукою ящик з пістолетами під плащем. Не задумуючись, Ганс Касторп приєднався до них, і заледве встиг порівнятися з ними, як побачив Нафту та Везаля, які йшли трохи попереду.

— Холодний ранок, градусів вісімнадцять морозу, — промовив він з найкращими намірами, але сам злякався такого легковажного зауваження і зразу додав: — Панове, я переконаний...

Проте його супутники мовчали. Добродушні вуса Ферґе здригались. Невдовзі Сеттембріні зупинився, взяв руку Ганса Касторпа, накрив її долонею та промовив:

— Друже мій, я вбивати не буду. Не буду. Я підставлю себе під його кулю — це все, що мені може наказати моя честь. Але не вбиватиму, будьте цього певні!

Він одпустив його руку та рушив далі. Ганс Касторп був глибоко схвильований; зробивши кілька кроків, сказав:

— Це чудове рішення, пане Сеттембріні, хоча, якщо він зі свого боку...

Сеттембріні похитав головою. А Ганс Касторп подумав, що коли один відмовиться стріляти, то другий також буде змушений відповісти тим самим. Хлопець зробив висновок, що все закінчиться благополучно і його надії починають справджуватися. Й на душі в нього стало легше.

Вони перейшли місток, перекинутий через провалля, де тепер німував закляклий водоспад, який улітку робив цю місцевість такою мальовничою. Нафта й Везаль ходили перед обкладеною пухкими сніговими подушками лавкою, на якій колись Ганс Касторп, схвильований надзвичайно яскравими спогадами, змушений був чекати, коли в нього зупиниться кров, що пішла носом. Нафта запалив цигарку, й Ганс Касторп запитав самого себе, чи не кортить і йому закурити. Проте не відчув у собі жодного потягу до тютюну й вирішив, що, напевне, й Нафта робить це лише для того, щоб удати з себе спокійного. З тим задоволенням, яке завжди тут відчував, він обвів поглядом місце своїх відчайдушно-інтимних переживань: серед крижаної нерухомости воно було не менш прекрасним, аніж у дні синього квітування. На стовбурі та гілках косої сосни, що ніби перекреслювала пейзаж, важко лежав сніг.

— Доброго ранку! — промовив він бадьорим голосом, сподіваючись своїм побажанням зразу внести в цю зустріч природність та розвіяти лихі думи, проте зазнав невдачі, оскільки ніхто йому не відповів. Взаємні привітання звелися лише до мовчазних поклонів, силуваність яких була добре прихованою. Проте це не вплинуло на його рішучість використати все те, з чим він сюди прийшов, — сердечність схвильованого дихання, тепло від швидкої ходи в цей холодний ранок, — негайно використати заради доброї мети, і він почав знову:

— Панове, я переконаний...

— Про свої переконання ви розповісте іншого разу, — холодно обірвав його Нафта. — Дозвольте попросити у вас пістолети, — додав він з тою самою зверхністю.

Й розгублений Ганс Касторп став свідком того, як Ферґе дістав з-під плаща отой фатальний футляр і вручив Везалю, який підійшов до нього, один з пістолетів, а той передав його Нафті. Сеттембріні взяв у Ферґе другого. Потім він мав відійти, Ферґе тихо попросив його відступити вбік і почав відмірювати кроками дистанцію та позначати зовнішню межу, проводячи підборами в снігу короткі лінії, а внутрішні бар'єри позначивши двома тростинами — власною та тростиною Сеттембріні.

Й цей добродушний страдник займався такими речами! Ганс Касторп не вірив власним очам. Ферґе мав довгі ноги, окрім того й крокував дуже широко, так що п'ятнадцять кроків перетворилися на досить значну відстань, хоча справу псували кляті бар'єри, які справді видніли недалеко один від одного. Звичайно, Ферґе хотів бути чесним. І все-таки під упливом якого душевного затьмарення діяв він, удаючись до всіх оцих заходів, сенс яких був настільки жахливим? Нафта скинув своє хутряне пальто норковим хутром назовні, став, тримаючи в руці пістолет, на одну із зовнішніх ліній, як тільки Ферґе провів її підбором та перейшов до інших позначок. Коли той був готовий, зайняв свою позицію й Сеттембріні, розстебнувши потерту хутряну куртку. Ганс Касторп струсив із себе заціпеніння, яке сковувало його, і поквапно ще раз виступив наперед.

— Панове, — сказав він пригнічено, — не треба діяти зопалу. Незважаючи на все, мій обов'язок...

— Замовкніть! — різко крикнув на нього Нафта. — Нехай дають знак!

Але ніхто знаку не давав. Виявляється, про це не домовились. Очевидно, треба було вигукнути «сходитись!». Але про те, що це мало прозвучати з вуст нейтральної особи, якось не подумали або, принаймні, не згадали. Ганс Касторп мовчав, і ніхто не збирався його замінити.

— Починаємо! — оголосив Нафта. — Вперед, шановний добродію, стріляйте! — вигукнув він своєму супротивникові й сам пішов на нього, тримаючи пістолет на витягнутій руці та цілячись у груди Сеттембріні, — видовище цілком неймовірне. Те саме зробив і Сеттембріні. На третій крок Нафти він, ще не стріляючи, був уже біля бар'єру; Сеттембріні підняв пістолет дуже високо і натис на гачок. Різкий постріл збудив багатоголосу луну. Гори перекидалися звуками та відзвуками, вся долина наповнилася ними, і Ганс Касторп подумав, що зараз мають збігтися люди.

— Ви вистрілили у повітря, — цілком володіючи собою, промовив Нафта й опустив пістолет.

— Я стріляю, куди мені хочеться.

— Ви стрілятимете ще раз!

— І не подумаю. Тепер ваша черга.

Пан Сеттембріні підвів голову й, дивлячись на небо, став не прямо, а трохи боком до супротивника, що виглядало навіть трохи зворушливо. Очевидно, він чув од когось, що не варто підставляти противникові своє тіло на всю його ширину, і діяв згідно з цією вказівкою.

— Боягуз! — вигукнув Нафта, так ніби цим надто людським вигуком, він хотів зізнатися, що коли стріляєш сам, для цього потрібно більше мужности, ніж коли даєш можливість іншому стріляти в себе, і, піднявши пістолет так, як його не піднімають під час поєдинку, вистрілив собі в голову.

Розпачливий, незабутній момент!

І поки гори грали в м'яча різкими відзвуками його злодіяння, Нафта, чи то хитаючись, чи то падаючи, зробив кілька кроків, високо підіймаючи ноги, круто обернувсь усім тілом праворуч і, описавши дугу, повалився обличчям у сніг.

Усі на мить заціпеніли. Сеттембріні пожбурив свого пістолета і перший кинувся до нього.

— Infelice! — вигукнув він. — Che cosa fai per amor di Dio!^[120]

Ганс Касторп допоміг йому перевернути тіло. Усі побачили темно-червоний отвір біля скроні. Вони поглянули на це обличчя, але найкраще було якомога скоріше накрити його носовою хустинкою, кінчик якої стирчав з нагрудної кишені Нафти.

Удар грому

Сім років провів Ганс Касторп серед тих, що жили тут, нагорі, — не надто кругле число для прихильників десяткової системи, а все-таки хороше число, по-своєму зручне, так би мовити, своєрідне міфічно-мальовниче часове тіло, приємніше для душі, ніж, наприклад, шістка — сухі півдюжини. За всіма сімома столами посидів він у їдальні, за кожним близько року. Насамкінець опинився за «поганим» російським столом, разом з двома вірменами, двома фінами, одним бухарцем та одним курдом. Він сидів там уже з невеликою борідкою, яку за цей час відпустив, вона була солом'яного кольору й досить невизначеної форми, в чому ми схильні вбачати певну філософську байдужість до власної зовнішности. Й ми маємо піти далі та визнати, що ця схильність нехтувати собою була пов'язана з подібною тенденцією зовнішнього світу нехтувати його. Начальство перестало вигадувати для нього лікувальні “диверсії”. Окрім ранкового запитання, чи «добре» він спав, скорше риторичного й зверненого до кожного пацієнта, надвірний радник лише зрідка заводив з ним розмову, та й Адріатика Мілендонк (у той час, про який ми ведемо зараз мову, вона мала на оці цілком дозрілий ячмінь) зверталася до нього далеко не щодня. Та якщо ми приглянемось уважніше, то це було навіть дуже рідко, а точніше — ніколи. Йому давали спокій, так само дають спокій учневі, який користається своєрідною приємною перевагою: його вже даремно про щось питати, йому нічого не потрібно робити, оскільки він залишається на другий рік, і це питання вже вирішене; він не береться більше до уваги і насолоджується певною оргіастичною формою свободи, додамо від себе, причому виникає запитання, чи може свобода бути інакшою та мати іншу форму, ніж ось така. Принаймні, начальству було вже непотрібно стежити за ним невсипущим оком: усі вже переконалися, що він не виношуватиме в душі жодних свавільних та впертих рішень, це пацієнт надійний і остаточний, він уже давно не уявляє собі жодного іншого місця для мешкання поза санаторієм «Берґгоф», для нього чужа сама думка про можливе повернення на батьківщину... І хіба не ознакою певної безтурботности стосовно його особи було те, що його посадили за «поганий» російський стіл? Цим ми не хочемо сказати нічого принизливого щодо «поганого» російського столу! Жоден з усіх семи столів не мав ані явних переваг, ані недоліків. Можна було сказати, що в санаторній їдальні панувала демократія почесних столів. Тим, хто сидів за цим столом, так само подавали надмірно пишні трапези, сам Радамант почергово сідав за нього, складаючи перед тарілкою свої здоровенні руки; а представлені тут народності були так само, як і решта, представниками людства й так само заслуговували на всіляку повагу, хоча вони й не знали латини та не манірилися надмірно за їжею.

Час, не такий, як на вокзальному годиннику, де велика стрілка одним ривком позначає збіглі п'ять хвилин, а, скорше, такий, як на крихітному годинничку, коли рух стрілки залишається невловним, чи такий, коли незримо, для ока росте трава, хоча потай вона таки виростає, й одного чудового дня це стає очевидним; час, ота лінія, що складається всуціль з непротяглих крапок (Нафта, що неправедно покінчив зі своїм життям, очевидно, запитав би, як можуть суцільні непротяглості утворити лінію), отже, час і далі крадькома та незримо, потай і водночас діяльно виношував зміни. Так, наприклад, хлопчик Тедді одного чудового дня, — але, звичайно, не «за один день», а невідомо, з якого саме дня, перестав бути хлопчиком. Дамам нараз стало незручно садовити його на коліна, коли він часом уставав з ліжка, замість піжами одягав спортивний костюм та спускався до товариства. Непомітно листок календаря перегорнули, й ось уже він сам у певних випадках садовив їх на коліна, що приносило обом сторонам таке саме задоволення, а може, навіть більше. Він став юнаком, не скажемо, що розцвів, але витягся: Ганс Касторп довго не помічав цього, та нараз помітив. Зрештою, ані час, ані швидкий ріст не пішли на користь юнакові Тедді, він не був для цього створеним. Він не одержав благословіння часу і на двадцять першому році помер від хвороби, до якої виявився надто сприйнятливим, і в його кімнаті так само провели дезінфекцію. Ми розповідаємо про це таким спокійним тоном тому, що між його попереднім та новим станом не було особливої різниці.

Але траплялися й серйозніші смертні випадки, смертні випадки на рівнині. Вони більше зачіпали нашого героя, точніше зачепили б раніше. Ми маємо на увазі недавню смерть старого консула Тінаппеля, побляклої пам'яті двоюрідного діда та вихователя Ганса. Консул ретельно уникав шкідливого для нього атмосферного тиску і надав можливість зганьбитися дядькові Тінаппелю під час свого візиту нагору; та врешті дід таки не зміг уникнути апоплексичного удару, і коротка телеграма, складена проте обачно та делікатно, скорше з поваги до померлого, ніж до адресата, якось прибула нагору та була передана в руки внука, коли той лежав у своєму чудовому шезлонгу; після чого Ганс Касторп придбав поштовий папір з чорним обрамленням та написав до своїх двоюрідних дядьків, що він сирота, який втратив батька та матір, тепер осиротів утретє і журиться від того, що йому заборонено і відмовлено перервати своє перебування тут та віддати двоюрідному дідові останню шану.

Говорити про журбу, означало б скрашувати дійсний стан речей, та все-таки у ті дні в очах Ганса Касторпа з'явився задумливий вираз. Смерть діда й раніше не викликала б у нього особливо сильних почуттів, а після кількох доволі фантастичних рочків, згаяних далеко від батьківщини, можливість таких почуттів цілком зникла; проте ця смерть перервала ще одну нитку, ще один зв'язок зі сферою тих, що жили на рівнині й надала тому, що Ганс Касторп справедливо іменував свободою, завершеної цілісности. Й справді, за останній час, який ми описуємо, його спілкування з рівниною цілком припинилося. Він не писав туди, й до нього не писали. Звідтіля він навіть не отримував «Марії Манчіні», оскільки знайшов тут, нагорі, іншу марку, яка прийшлася йому до вподоби, і він став так само вірним їй, як і своїй колишній подрузі: цей сорт допоміг би навіть полярникам серед криги перенести найсуворіші випробування, і, зробивши запас таких сигар, людина ніби лягала на березі моря і могла багато чого витримати; то була особливо ретельно виготовлена сигара, що мала назву «Клятва на Рютлі», була трохи щільнішою за «Марію», сірого кольору, з блакитним колечком; за своїм характером — дуже м'яка та слухняна, вона настільки рівномірно згоряла, перетворюючись на стійкий білосніжний попіл, так що навіть жилки верхнього листа зберігалися; вона могла замінити Гансові Касторпу пісочного годинника, й не раз таки заміняла, оскільки кишенькового годинника він уже не носив. Той годинник зупинився, якось упав з нічного столика, й Ганс Касторп не став брати на себе клопіт з ремонтом та знову пускати його в біг по колу, що вимірював час; тут позначилися ті самі причини, через які він давно вже перестав купувати календарі, оскільки не мав жодного бажання ані щоденно відривати календарний листок, ані зазирати наперед, аби дізнатися, коли буде той чи той день або свято — це робилося заради «свободи», в ім'я «прогулянок берегом моря» та постійно присутнього вічного «тепер», до якого Ганс Касторп, що віддалився від світу, був таким сприйнятливим, тож осягнення герметичного чарівництва, що містилося в тому «тепер», стало головною подією його душевного життя, саме тут і відбувалися всі алхімічні перетворення його душевної сфери.

Ось так він знову лежав на своєму шезлонзі в розпал літа, як і тоді, коли приїхав, і так усьоме замикалося річне коло.

І тут загриміло...

Але сором та острах утримують нас від багатослівних описів того, що загриміло та сталося. Тут уже зовсім неприпустима жодна хвальковитість, жодні мисливські оповідки! Ми лише стримано повідомимо, що загуркотів грім, наближення якого ми всі відчували, що пролунала заглушлива детонація того згубного подратування, що давно вже накопичувалось — історичний удар грому, який, коли говорити про це з досить стриманою повагою, потряс земні основи; а для нас цей удар грому підірвав Зачаровану гору й вельми брутально викинув нашого сплюха за ворота санаторію. Приголомшений, сидить він на траві та протирає очі, адже, незважаючи на всі застереження, не спромігся вчасно вичитати про те з газет.

Його середземноморський друг та ментор незмінно намагався хоч якось допомогти йому та тримати його, важку дитину життя, в курсі подій, що відбувалися на рівнині, повідомляючи про них, принаймні, в загальніших рисах; та учень не дуже прислухався до його слів, адже хоча він, «правлячи», й мріяв про певні духовні тіні речей, та на самі речі уваги не звертав, у речах він бачив виключно тіні — за що його особливо й не можна звинувачувати, адже їхні взаємини й досі залишаються остаточно нез'ясованими.

Тепер усе відбувалося вже не так, як раніше, коли Сеттембріні, сидячи біля ліжка Ганса Касторпа, що прибрав горизонтального положення, та виявивши, що той хворий, намагався вплинути на нього стосовно речей, що визначають життя або смерть, та виправляти його. Тепер навпаки Ганс Касторп, затиснувши руки між колінами, сидів біля ліжка гуманіста, в його кабінетику або біля його денного ложа, в затишній мансардній студії з карбонарськими стільцями та карафкою, розважав його та чемно вислуховував міркування щодо міжнародних подій, адже пан Лодовіко вже рідко бував на ногах. Жахливий кінець Нафти, терористичний акт сперечальника, що впав у відчай, став тяжким ударом для його чутливої натури, він ніяк не міг оклигати після цього і з того часу відчував сильну слабкість та млявість. Його робота над «Соціологією страждань» застрягла на півдорозі, лексикон усіх художніх творів, у яких зображалися людські страждання, далі не просувавсь, і певна Ліга марно чекала відповідного тому своєї енциклопедії; Сеттембріні був змушений істотно обмежити своє співробітництво в організації поступу та звести його до усних висловлювань, дружні відвідини Ганса Касторпа давали йому цю можливість, а то він би був позбавлений і її.

Він говорив слабким голосом, але багато, красиво й палко про самовдосконалення людини на стезі суспільного життя. Його мова ніби крокувала голубиною ходою, та коли він звертався до теми об'єднання всіх звільнених народів заради загального щастя, то в його голосі з'являлися, — хоча він, напевне, не відчував і не хотів того, — інтонації, що нагадували шурхіт орлиних крил; безперечно, це спричинювала його пристрасть до політики — дідівський спадок, що в поєднанні з гуманістичним доробком від батька породив у ньому потяг до красного слова, таким самим чином, як гуманізм та політика поєднались у високій та врочистій, мов тост, ідеї цивілізації, сповненої голубиної лагідности та орлиної відваги, що чекала свого дня, світанку народів, коли принцип зашкарублости буде розбито та постане священний альянс усієї буржуазної демократії... Зрештою, тут відчувалася певна неузгодженість. Пан Сеттембріні був гуманістом, але разом з тим і саме тому, — хоча він не надто охоче в цьому зізнавався, — відчував у собі певну войовничість. Під час дуелі із запеклим Нафтою він поводився в повному сенсі слова як людина, але якщо людяність натхненно поєднувалася з політикою, з ідеєю перемоги й панування цивілізації, той спис громадянина освячувався на вівтарі людства, — видавалося сумнівним, чи зможе він утримати свою руку від кровопролиття; а внутрішні причини все більше сприяли тому, що високі переконання Сеттембріні все більше віддалялися від голубиної лагідности та наближалися до орлиної відваги.

Нерідко його ставлення до міжнародних угруповань було двоїстим, воно затуманювалося сумнівами та непевністю. Ще не так давно, десь років півтора-два тому, в розмові з Гансом Касторпом він висловлював стурбованість з приводу спільних дипломатичних дій його країни та Австрії в Албанії; з одного боку, вони надихали його, оскільки були спрямовані проти позбавленої латинського культурного впливу напівазіатської країни, проти батога та Шліссельбурга, а з другого боку — його мучило те, що то була недостойна спілка зі споконвічним ворогом, з принципом зашкарублости та гніту народів. Великі позики, які минулої осени Франція надала Росії для побудови залізничної мережі в Польщі, так само викликали в нього суперечливі почуття. Адже пан Сеттембріні належав до франкофільної партії своєї країни, і тут годі дивуватись, адже недарма його дід поставив на один щабель дні Червневої революції з днями сотворіння світу; проте угода цивілізованої республіки з візантійськими скіфами морально бентежила його, щоправда, міркуючи про стратегічне значення цієї залізничної мережі, його пригнічений настрій змінювався на почуття надії та радости. Потім сталося вбивство ерцгерцога, яке прозвучало для всіх, окрім німецьких сплюхів, сигналом тривоги, знаком для посвячених, до яких ми з повним правом можемо зарахувати пана Сеттембріні. Ганс Касторп бачив, що той по-людськи жахається такого злодіяння, але бачив також його радісне хвилювання від думки про те, що то є діяння народне й визвольне, скероване проти ненависної йому цитаделі зла, хоча не можна було забувати, що той акт був результатом московських зусиль. Це дуже тривожило Сеттембріні, проте не зашкодило йому за три тижні назвати ультимативні вимоги, які висунула певна монархія до Сербії, образою людства та жахливим злочином, — з погляду його наслідків, у характер яких він був посвячений; але якраз їх він, як масон, вітав, аж захлинався...

Словом, переживання Сеттембріні були вельми складними, як і та фатальна подія, за швидким назріванням якої він спостерігав, намагаючись натяками відкрити на неї очі своєму вихованцеві; проте національна ввічливість та милосердя не давали йому висловитися відверто. В перші дні мобілізації, коли вперше було проголошено війну, він узяв за звичай простягати гостеві обидві долоні й потискати йому руки, що глибоко розчулювало нашого телепня, але сенс такого до нього ставлення не дуже доходив до його свідомости.

— Друже мій! — вигукував італієць. — Порох, друкарський верстат, звичайно, саме ви колись їх винайшли! Але якщо ви гадаєте, що ми виступимо проти революції... Caro...^[121]

У дні марудного, болючого, як мука, чекання, коли нерви всієї Європи були напружені до краю, Ганс Касторп не бачився з Сеттембріні. Очманілі газети проникали тепер із рівнини до нього на балкон, пронизували дрожем увесь будинок, наповнювали задушливим смородом пороху їдальню і навіть кімнати тяжких хворих та морібундусів. То були миті, коли сплюх, який не знати як опинився на траві серед галявини, ще не розуміючи, що трапилось, повільно підвівся, потім сів та протер очі... Але домалюймо цю картину, щоб правильно відтворити порухи його душі. Він підібрав під себе ноги, підвівсь та роззирнувся. Він збагнув, що його розчаровано, порятовано, звільнено, але то була не його заслуга, як він був змушений із соромом зізнатися самому собі, з попереднього життя він був викинутий зовнішніми стихійними силами, для яких його визволення було справою досить другорядною і, так би мовити, побічною. Хоча його скромна доля розчинялася на тлі загальної долі людства, та чи не проявлялась і в ній якась, призначена особисто йому, а отже божественна доброта та справедливість? Чи не допустило життя знову до себе свою грішну, важку дитину, без обіцянок легкого добробуту, лише ось так — суворо та серйозно, через випробування, яке, можливо, означало зовсім не життя, а три почесних залпи на честь його, грішного? Й ось він упав на коліна, підвів очі та простяг руки до сірчано-сірого неба, яке, проте, вже не було печерним склепінням над Гріховною горою.

Саме в цій позі й застав його пан Сеттембріні, — звичайно, в образному сенсі, адже насправді зарозумілість нашого героя не допустила б таких театральних жестів. У зарозумілій дійсності ментор застав його за пакуванням валіз, оскільки Ганс Касторп з моменту свого пробудження опинився втягнутим у маячню та вир поквапних від'їздів, спричинених вибуховою силою громового удару, який пролунав у низині. «Вітчизна» нагадувала розтривожений мурашник. Колонія тих, хто жив тут, нагорі, стрімголів кинулася донизу, на глибину п'яти тисяч футів, у долину випробувань, зависаючи на підніжках іграшкового потяга, кидаючи багаж, який штабелями лежав на пероні вокзалу, що кишів людьми, до якого мовби вже долинав задушливий гар пожарищ; і Ганс кинувся разом з усіма. Серед товчії Лодовіко обійняв його, в прямому сенсі слова, і як людина південна (чи як росіянин), розцілував його в обидві щоки, що дуже збентежило вихованця, котрий від'їжджав самочинно. Та він заледве зовсім не втратив самовладання, коли Сеттембріні в останню мить назвав його просто по імені: «Джованні», й, нехтуючи прийнятою на цивілізованому Заході формою звертання, назвав його на «ти»!

— Е così in giù, — промовив він, — in giù finalmente! Addio, Giovanni mio!^[122] Я бажав для тебе іншого від'їзду, що поробиш, боги вирішили саме так, а не інакше. Я сподівався, що ти поїдеш до своєї роботи, а ти їдеш серед своїх воювати. Боже мій, виходить, це судилося саме тобі, а не нашому лейтенантові. Як життя грається з нами... Воюй хоробро там, де близькі тобі по крові! Більшого зараз ніхто не може зробити. А мені пробач, якщо рештку своїх сил я віддам на те, щоб і свою країну підштовхнути до боротьби на тому боці, який підкаже її дух та її священні інтереси! Addio!

Ганс Касторп просунув голову серед десятка інших голів, що зайняли все віконце, і помахав поверх них рукою. Сеттембріні також помахав правицею, а безіменним пальцем лівиці ледь торкнувся кутика ока.

* * *

Де ми? Що це? Куди заблукали ми вві сні? Сутінки, дощ, багно, багряна заграва на похмурому небі, а небо невпинно гуркоче тяжким громом, ним пересичене сире повітря, пронизане свистячим виттям, шаленим виттям, що по-диявольському наростає й розривається, на всі боки розкидаючи осколки, бризки, тріск і полум'я, та завершується стогоном,криком, заглушливим виском сурм та барабанним боєм, що підганяє людей уперед чимраз швидше й швидше... Он ліс, із нього витікають безбарвні юрби солдатів, вони біжать, падають, підстрибують. Ось пасмо пагорбів на тлі далекого пожарища, ота заграва часом переходить у відкрите полум'я. Довкола нас хвилясті лани, пориті, потолочені. Узліссям тягнеться брудний, устелений поламаним гілляччям шлях, від нього, вигинаючись дугою, веде до пагорбів грудкуватий, перепорпаний путівець. На холоднім дощі — голі стовбури понищених дерев. Ось дороговказ, але даремно звертатися до нього, в напівтемряві нічого неможливо розібрати, до того ж напис на дошці пошкоджений снарядом. Схід чи Захід? Це рівнина, це війна. А ми, наполохані примари на дорозі, що соромливо шукають позірної безпеки й зовсім не охочі до вихвалянь та мисливських оповідок, приведені сюди духом нашої оповіди, аби серед сірих солдатів, що висипали з лісу та біжать і падають під барабанний бій, який підганяє їх уперед, відшукати нашого супутника протягом стількох років, нашого добродушного грішника, чий голос ми так часто чули, та ще раз зазирнути в його нехитрі очі, перш ніж остаточно втратити його з виду.

Цих солдатів підтягли сюди, щоби внести рішучий перелом у бій, який тривав уже цілий день і мав на меті знову заволодіти позиціями на пагорбах, а також селами, що розташовані позаду них, які два дні тому були захоплені супротивником. Це полк добровольців, сама молодь, переважно — студенти, ще новачки на фронті. Їх підняли по тривозі серед ночі, до ранку везли потягом, потім півдня вони йшли пішки під дощем жахливими дорогами, й навіть не дорогами, які було забуто, брести довелося через болота й поля, сім годин поспіль, у намоклих шинелях, у повному обладунку, то була аж ніяк не розважальна прогулянка; аби не загубити чобіт, доводилося ледь не щокроку нахилятися і, запхнувши пальця у вушко халяви, витягати ногу з рідкої багнюки. Тож, аби перейти через невеликий луг, їм знадобилася ціла година. Й ось вони тут, їхня молодість усе передолала, їхні схвильовані й достоту змучені тіла, напруга яких підтримувалася щонайглибшими резервами життєвих сил, не прагнуть відібраного в них сну й не вимагають їжі. Їхні мокрі, заляпані грязюкою, обрамлені ремінцями обличчя під обтягнутими, сірими, зсунутими назад шоломами аж пашать. Вони пашать від утоми та від утрат, яких зазнали при переході через болотистий ліс. Адже ворог, дізнавшись про їхнє наближення, відкрив по них загороджувальний вогонь шрапнеллю та крупнокаліберними гранатами, той вогонь ще в лісі накривав їхні групи, вибиваючи людей з лав, а тепер з ревом, бризками й полум'ям шмагав по них на широкім перелозі.

Вони мусили перейти через той переліг, оті три тисячі збуджених мовби у пропасниці хлопчиків, вони зі своїми багнетами мали як підкріплення підтримати атаку на окопи, вириті перед пагорбами та поза ними, атаку на палаючі села, та мали просунутися до певного пункту, зазначеного в наказі, що лежав у кишені в командира. Їх три тисячі, щоб могло залишитися, принаймні, дві, коли вони дійдуть до пагорбів та сіл; у цьому полягає сенс саме такої кількости. Вони є єдиним тілом, яке навіть за умови великих утрат має бути спроможним до дій та перемог, все ще вітати атаку багатоголосим «ура», незважаючи на те, що багато хто відстав, вибився з ладу. Деякі вибули ще під час форсованого маршу, для якого вони виявилися надто молодими та кволими. Зблідне, похитнеться такий юнак, зціпивши зуби вимагатиме від себе проявити мужність, але врешті таки відстане. Якийсь час іще бреде за маршевою колоною, рота за ротою переганяють його, і ось його вже немає, поточився і впав де прийшлося. Потім почався розщеплений ліс. Та з нього виходить ще багато солдатів; три тисячі можуть витримати добряче кровопускання, вони досі залишаються військовою частиною, що кишить людьми. Ось вони вже заполонили місцевість, яку безперервно шмагають дощі, шосе, путівець, поле з непролазною болотякою. Ми, зрячі тіні, скоро опиняємося посеред них. На галявині вони натренованими точними рухами наставляють багнет, далеким громом гримить барабанний дріб, і вони кидаються вперед, кричать зірваними голосами, над силу, як у кошмарі, переставляючи ноги, адже грудки землі прилипають свинцевим тягарем до їхніх незграбних чобіт.

Вони кидаються додолу, коли на них із завиванням летить снаряд, знову схоплюються та квапляться бігти далі з криками по-юнацькому ламких голосів та радіють, що в них не влучило. Але по тому снаряд улучає, й вони падають, розкинувши руки, поранені в чоло, в серце, в живіт. І ось вони вже лежать обличчям у багні й більше не рухаються. Лежать, горбатячись ранцями, зарившись у землю, судомно чіпляючись руками за повітря. А ліс висилає нових, і ті також кидаються додолу, й схоплюються, і з криком або мовчки, спотикаючись, квапляться бігти вперед попри тих, що вже вибули з лав.

Ось така молодь, з ранцями та примкнутими багнетами, в заляпаних багном шинелях та чоботях! Звичайно, з гуманістичною прекраснодушністю можна було б малювати й зовсім інші картини. Можна було б уявити собі таке: ось ці юнаки об'їжджають коней та купають їх у морській бухті, ось вони прогулюються зі своїми коханими берегом моря, й один з них щось шепоче на вухо розчуленій нареченій, ось вони з дружньою радістю навчають один одного стрільби з лука. Та замість цього вони лежать, упершись носом у багно та попіл. На все це вони йдуть з радісною готовністю, хоча і з безмежним страхом та нездоланною тугою за рідною домівкою; то є щось високе й водночас воно викликає сором, але все це не має бути виправданням за таке їхнє становище.

А ось і наш знайомець, ось Ганс Касторп! Ми вже здалеку впізнали його за борідкою, яку він відпустив, сидячи за «поганим» російським столом. Він так само пашить і змок, як і всі. Він біжить, його ноги обважніли від налиплої в полі багнюки, рука стискає гвинтівку з багнетом. Погляньте, товаришеві, що вибився з лави, він наступив на руку своїми чобітьми із набійками, він глибоко затоптує цю руку в укриту поламаним гілляччям в'язку землю. І все-таки це він. Що? Він співає? Так співають іноді, не помічаючи нічого навкруг, так стиха підспівував і він, заціпенівши від хвилювання, без думок, з уривчастим диханням:

Він падає. Ні, він кидається пластом на землю, бо йому назустріч мчить пекельне виття, то великий бризантний снаряд, огидна цукрова голівка з того світу. Він лежить, утискаючись обличчям у прохолодну багнюку, розкинувши ноги, вивернувши ступні та впираючись підборами в землю. Важкий снаряд, продукт здичавілої науки, начинений усім найгіршим, що є на світі, за тридцять кроків од нього, ніби сам диявол, глибоко загрузає в землю і розривається в ній з підступною, лютою силою та викидає високий, мов будинок, фонтан землі, вогню, заліза, свинцю та пошматованих людей. Адже там лежали двоє — вони були друзями й лягли поряд у мить небезпеки; тепер їхні останки змішалися й зникли.

О, яка ганьба, ота наша безпека тіней! Геть! Цього ми не станемо розповідати! Чи влучив осколок і в нашого знайомого? Нараз йому здалося, що так. Величезна грудка землі вдарила його по нозі, було досить боляче, але то пусте. Він підводиться, накульгуючи, бреде далі обважнілими від налиплої землі ногами і далі наспівує:

Ось так, у юрмищі, під дощем, серед сутінок ми втрачаємо його з виду.

Прощавай, Гансе Касторп, простодушна, важка дитино життя! Оповідь про тебе добігає кінця. Ми оповіли все до останку; оповідь ця не була ані короткотривалою, ані довгоплинною, оскільки це була герметична оповідь. Ми розповіли її заради неї самої, не заради тебе, адже ти був простаком. Та врешті ця оповідь таки про тебе; адже все це відбулося саме з тобою, очевидно, в тобі таки щось було таке, і ми не станемо заперечувати тієї педагогічної прихильности до тебе, яка розвинулася в нас упродовж оповіди й яка могла б змусити нас злегка торкнутися кутика ока, думаючи про те, що в майбутньому ми з тобою більше не побачимося й не чутимемо від тебе звісток.

Щасливої дороги — чи залишишся ти живим, чи ні! Надії на життя в тебе не великі: лютий танок смерти, в який тебе затягли, триватиме ще не один грішний рочок, і ми не можемо закладатися, що ти виживеш. Правду кажучи, це питання ми з певною безтурботністю залишаємо відкритим. Пригоди твоєї плоті та духа, що поглибили твою простоту, дали тобі можливість пережити в дусі те, що навряд чи доведеться пережити в тілі. Були хвилини, коли зі смерти та тілесної розбещености перед тобою як «правителем» виникла сповнена передчуття майбутнього мрія про любов. Та чи з цього світового бенкету смерти, з цієї жахливої тваринної жаги, що запалює вогнем дощове призахідне небо, може колись вирости любов?

FINIS OPERIS.

Томас Манн  Промова в Стокгольмі з нагоди вручення Нобелівської премії (1929 р.)

Ось і для мене настала мить висловити подяку, зайве казати — довгоочікувана мить. І тепер, коли ця мить прийшла, є побоювання, що слова зрадять почуття, як то заведено в природжених непромовців. А до природжених не-промовців я зараховую загалом письменників: існують глибокі відмінності, ба навіть протиріччя між способом творення й упливу промовця та письменника, а саме через оте імпровізаторство, літературну приблизність будь-якої промови, через принцип мистецького замовчування, який залишає відкритим надто багато; зрештою, найголовніше залежить від допоміжного впливу самої особистости, що цілком чуже інстинктам сформованої натури письменника. В моєму випадку додаються ще й тимчасові труднощі, які залишають мало надії моєму вимушеному красномовству — обставини, в яких я опинився з вашої ласки, шановні панове Шведської академії, хвилюючі обставини, що викликають приємне спантеличення та бурхливу життєву святковість. Кажу щиру правду, я зовсім не сподівався на таке громоподібне, могутнє віншування, яким ви заправляєте та наділяєте. Я натура епічна, а не драматична. Спокійне виплітання моєї павутини, рівновага в житті та мистецтві — це саме те, що, насправді, відповідає моїм бажанням та схильностям. Нічого дивного, що драматичний, громоподібний струс, що увірвався з Півночі й сколихнув цю рівновагу, ще більше, ніж зазвичай обмежує мої ораторські здібності. З того часу, як прийняте в лоні Шведської академії рішення поширилося світом, я живу в безперервній святковій колотнечі, в зачарованих перепадах, душевні й розумові наслідки яких найкраще можна визначити, звернувшись до одного з любовних віршів Ґьоте. Вірш присвячений самому Купідону: «Моє єство ти сколихнув та підмінив». Так Нобелівська премія драматичним чином сколихнула моє домашнє єство, — й, хіба буде перебільшенням сказати, що надану мені честь можна порівняти з дією любовної пристрасти, що увірвалася в розважливе людське життя.

Й усе-таки як важко митцеві гідно прийняти такі віншування, що на мене навалилися. Та й чи бувають гідні, самокритичні митці зі щирим сумлінням? Тут може нам допомогти лише надособовий, надіндивідуальний погляд. Відірватися від індивідуального — то завжди чеснота, особливо в такому випадку. Ґьоте належать горді слова: «Лише лахміття скромне». Це вислів дуже великої людини, яка таким чином хотіла відкинути від себе певну лицемірну та пихату мораль. Але, шановні пані й панове, слово не має абсолютної істинности. Скромність у чомусь пов'язана з розумністю, з інтелігентністю; і, як я гадаю, справжнім дурнем має бути той, хто з віншувань, які мені випали, зробив би джерело самозатемнення та пихи. Світову премію, яка більш чи менш випадково припала на моє ім'я, я з радістю кладу до ніг своїй країні та своєму народові, цій країні та цьому народові, з якими я так багато маю спільного й сьогодні відчуваю ще міцніший зв'язок, аніж у часи брязкітливого розквіту його потуги. Після довгих років саме німецькому духові, особливо німецькій прозі, присвячена цьогорічна світова премія, і вам важко уявити чутливість цього зраненого народу, який часто нерозуміли і який тепер приймає знак світової симпатії.

Чи можу я взяти собі право тлумачення сенсу цієї симпатії? Отже, це перш за все досягнення Німеччини за останні півтора десятка років у царині мистецтва та духовности, й до того ж не за сприятливих обставин, не за усталених духовних та матеріальних умов; жоден твір не міг вимальовуватися й визрівати в безпеці та спокої, навпаки умови для мистецтва та духу були загалом надто загостреними, то були обставини критичні, обставини збуджености та страждання, якогось ледь не східного, ледь не російського душевного сум'яття, де німецький дух зберіг західний, європейський принцип — честь форми. Адже хіба форма не є справді європейською справою чести! Я не католик, пані й панове, моя традиція, як, очевидно, й для вас усіх, — це протестантське безпосереднє сприйнята Бога. Та все-таки в мене є один улюблений святий. Хочу назвати вам його ім'я — це святий Себастіан, — ви знаєте, отой юнак, прив'язаний до стовпа, якого зусібіч пронизують стріли та списи і який у муках усміхається. Шляхетність серед мук — саме цю героїчність символізує святий Себастіан. Можливо, цей образ вельми сміливий, але я наважуся перейняти його для німецького духу, німецької культури та припустити, що світова шана літературного досягнення Німеччини присвячена саме цьому витонченому виду геройства. Своєю літературою Німеччина виявила шляхетність серед мук. Вона зберегла честь: політично, оскільки не скотилася до болючої анархії розпаду, зберегла свою державу; але й духовно, адже східний принцип страждання змогла поєднати із західним принципом форми, в стражданні вона породила прекрасне.

Й насамкінець, дозвольте мені кілька слів про особисте. Вже першим співрозмовникам, які зв'язалися зі мною після прийнятого рішення, я висловив свою зворушеність та задоволення, що ця відзнака прийшла до мене саме з Півночі, з тієї скандинавської сфери, з якою ще з часів мого дитинства в місті Любеку я пов'язаний багато в чому спільним настроєм і формою життя, а як письменник захоплююся та плекаю багато симпатії до нордичного духу й вислову. Ще юнаком я написав оповідання, яке досі подобається молоді, а саме — «Тоніо Крегер». У ньому йдеться про південь і про північ, а також про поєднання того й того в одній особі: це поєднання заряджене конфліктами, але воно й продуктивне. Південь у цій оповіді — це втілення духовно-чуттєвої пригоди загалом, оголеної пристрасти до мистецтва; тоді як північ втілює щонайбільшу щирість та домашній затишок, зворушливі почуття, глибоку людяність. І ось ці почуття навколо мене, на цьому осяйному святі мене приймає за гостя саме та північна батьківщина щирости. Сьогодні гарний, змістовний день у моєму житті, справжнє свято життя, «hogtidsdag», як шведською мальовничо називається свято взагалі. До цього слова шведської мови, яке я дещо незграбно запозичив, хочеться прив'язати мої завершальні слова. Тож поєднаймося, пані й панове, у вдячності та найкращих побажаннях до цієї благословенної й для всього світу значущої фундації, якій ми дякуємо за сьогоднішній чудовий вечір. За доброю шведською традицією прошу приєднатись до одноголосного чотирикратного «Слава» на честь Нобелівської фундації.

Вступ до «Зачарованої гори» (для студентів Принстонського університету)

Панове!

Це, безперечно, надзвичайний випадок, коли до ваших літературних студій приєднується автор і обговорює з вами свій твір. Звісно, ви б хотіли радше послухати месьє Вольтера чи синьйора Сервантеса, аби ті поділилися з вами деякими особистими заувагами щодо своїх знаменитих книжок. Але за законом часу й ровесництва вам випадає спілкування саме з автором «Зачарованої гори», який доволі збентежений, бачачи, що його книжка долучилася до творів світової літератури і стала предметом вивчення. Ваш шановний викладач великодушно вирішив, що буде правильним до циклу даних лекцій залучити також сучасний твір, який має бути прочитаним та проаналізованим, і хоча я, звичайно, щиро радію, що вибір припав саме на одну з моїх книжок, все-таки не тішу себе ілюзією, що йдеться про остаточну оцінку. Право вирішувати, чи «Зачарована гора» справедливо вважається «шедевром» у розумінні класичних предметів ваших студій, залишається за нашими нащадками. Проте наступні покоління в кожному разі сприйматимуть цей твір як документ європейського стану душі й духовних проблем першої третини двадцятого століття, тож нехай прислужаться вам оці міркування та досвід автора, набутий за час написання роману «Зачарована гора».

Та обставина, що ці зауваги я маю виголошувати англійською, не викликає в мене жодних утруднень. Я відразу згадую героя моєї оповіди, молодого інженера Ганса Касторпа, який в кінці першого тому дивним чином освідчується в коханні киргизоокій пані Шоша, перелицьовуючи свої слова іноземною мовою, а саме французькою. Це стає йому в пригоді, адже через власну соромливість він навряд чи наважився б сказати німецькою ті слова, що зірвалися в нього з уст. «Parier français, — каже він, — c'est parler sans parler, en quelque maniere».^[123]

Словом, це допомагає йому здолати свою скутість, — так само й скутість автора, який має говорити про свою власну книжку, дещо пом'якшується через опосередковане говоріння іншою мовою.

До речі, це не єдиний вид скутости, яка відчувається за подібних обставин. Існують автори, імена яких пов'язані з одним-єдиним великим твором, вони ледь не ідентичні такому творові, їхня сутність цілковито виразила себе в ньому. Данте — це «Божественна комедія». Сервантес — це «Дон Кіхот». Та бувають також інші письменники, — й саме до таких маю зарахувати себе, — для них окремий твір жодною мірою не є абсолютно показовим і значущим, а виступає лише фрагментом великого цілого життєвого доробку, ба навіть всього життя та самої особистости, яка хоч і прагне подолати закон часу та послідовности, намагаючись вносити в кожен новий твір усю особисту цілісність, та все-таки це можливе хіба так, як у романі «Зачарована гора», в якому робиться спроба передолати час за допомогою лейтмотиву, через магічну формулу, що дозволяє трактувати попередні та наступні події — то є засіб щораз нового відтворення внутрішньої цільности. Так само й життєвий доробок має свої лейтмотиви, які сприяють відтворенню єдности, роблять її відчутною та присутньою в кожному окремому творі. Але саме тому окреме виглядає не зовсім точно, якщо розглядати його у відриві від інших творів, без системи зв'язків та широкого контексту всього доробку, в якому перебуває кожен твір. Так, наприклад, доволі важко й майже неправильно вести мову про «Зачаровану гору», не враховуючи зв'язки, які існують — зворотним чином — з моїм юнацьким романом «Будденброки», з критично-полемічним трактатом «Міркування аполітичного» та з новелою «Смерть у Венеції», а також — наперед — з Йосиповими романами.

Я веду про це мову, шановні панове, щоб указати вам на певні труднощі, які відчуваю, стоячи перед завданням, розповісти вам про роман «Зачарована гора», адже для цього слід досить глибоко проникнути в структуру книжки, а також у структуру всього життєвого доробку, частиною та прикладом якого є згаданий твір, проникнути глибше, ніж я збираюся сьогодні. Найкраще я розповім вам дещо про концепцію та історію написання роману, як вона постала з мого життя.

У 1912 році — відтоді минуло вже майже ціле людське покоління, й сьогоднішні студенти, тоді ще були не народилися, — моя дружина мала легеневу недугу, до речі, неважку, проте ця недуга змусила її провести півроку високо в горах, у санаторії швейцарського курорту Давос. Тим часом я перебував з дітьми в Мюнхені та в нашому заміському будинку в Тельці на річці Ізар; але в травні-червні я на кілька тижнів навідав мою дружину там, нагорі, й коли ви читатимете розділ на початку «Зачарованої гори», де описується «приїзд», в якому гість Ганс Касторп разом зі своїм хворим братом у перших Цімсеном вечеряє в ресторані санаторію й не лише вперше куштує страви першокласної берґгофської кухні, але й переймається атмосферою того місця та життям «тут, нагорі», — коли ви читатимете цей розділ, то матимете справу з досить точним описом нашого побачення в тих місцях та мої особисті дивні враження того часу.

Оті такі особливі враження посилюються й поглиблюються протягом трьох тижнів, які я провів у середовищі пацієнтів давоського санаторію, склавши товариство моїй дружині. То були три тижні, які Ганс Касторп спершу збирався там провести і які перетворилися на сім років його зачарування. Маю сказати: ще трохи, й зі мною трапилося б те саме. Принаймні, одне з вражень, — і власне, найголовніше, — було точним перенесенням власного переживання автора на свого героя, а саме — обстеження непричетного до санаторних справ гостя з рівнини, яке показало, що він сам хворий.

Приблизно на десятий день мого перебування там, нагорі, за вологої та холодної погоди я підхопив на балконі марудний катар верхніх дихальних шляхів. Оскільки в цьому закладі було два спеціалісти, головний лікар та його асистент, було цілком логічним, заради порядку та гарантії, що з моїми бронхами нічого страшного не сталося, пройти обстеження, тож я приєднався до своєї дружини, яка якраз мала йти на черговий медичний огляд. Головний лікар, — як ви можете уявити, — був зовні дещо подібний до мого надвірного радника Беренса; він обстукав мене й дуже швидко виявив так зване глухе місце, вражену точку на моїй легені, і якби я був Гансом Касторпом, це надало б моєму життю зовсім іншого повороту. Лікар запевнив мене, що я вчиню дуже розумно, коли проведу тут, нагорі, курс лікування на півроку, і якби я прислухався до його поради, можливо, й досі перебував би там, нагорі. Я вирішив за краще сісти за написання твору, де я використав враження, які зібрав за ті короткі три тижні й які дозволили мені скласти уявлення про небезпеки такого середовища для молоді — адже туберкульоз — то хвороба молодих. Цей світ хворих там, нагорі, штовхає до замкнености й усамітнення, цю його силу ви зможете трохи відчути, коли читатимете роман. То своєрідний ерзац життя, який за відносно короткий час цілком відчужує молоду людину від справжнього, активного життя. Там, нагорі, все здається чи здавалося надмірною розкішшю, навіть поняття часу. Такий спосіб лікування передбачає тривале, багатомісячне перебування в санаторії, яке часом розтягується на роки. Вже за півроку молода людина ні про що більше не думає, окрім заміряння температури під язиком та флірту. А ще за півроку вона в більшості випадків уже ніколи не матиме на думці нічого іншого, окрім цих двох речей. Людина стає назавжди непридатною до життя на рівнині. Оці санаторії є, чи пак були, типовим проявом епохи до Першої світової війни, ще непорушеної, як гадали, форми капіталістичного господарювання. Лише за тих умов було можливо, щоб пацієнти за кошт своїх родин роками, а часом і пожиттєво могли провадити такий спосіб життя. Сьогодні ця епоха закінчилася, принаймні, майже закінчилась. «Зачарована гора» стала лебединою піснею такого способу життя, й тут, напевне, є якась закономірність, що епічні картини завершують певний спосіб життя, який по тому зникає. Сьогодні пульмонологія йде переважно іншими шляхами, й більшість швейцарських легеневих санаторіїв переобладнали під спортивні готелі.

Досить швидко мене захопила думка з моїх давоських вражень і тамтого досвіду зробити оповідання. Ось як виглядали тоді мої літературні справи. Після завершення князівського роману «Королівська величність» я взявся за кумедне заняття написати мемуари афериста чи готельного злодія, роман, який за детективною та антисоціальною формою врешті також був історією про митця, як і маленький князь з «Королівської величности». Стиль цієї курйозної книжки, від якої залишився лише один великий фрагмент, був пародією на високу мемуарну літературу вісімнадцятого століття, а також пародією на «Творчість та істину» Ґьоте, цю тональність було дуже важко тримати довгий час. Тому росла потреба на стилістичний відпочинок в інших мовних та духовних сферах, тож я зробив перерву в написанні цього роману й узявся за long short story^[124] «Смерть у Венеції», з якою я був майже готовий на час моєї поїздки в Давос, тож оповідання, яке я задумав і яке зразу одержало назву «Зачарована гора», мало бути всього лише гумористичною противагою до «Смерти в Венеції», противагою рівновеликою і за обсягом, тобто — трохи довше оповідання. Твір був задуманий як сатира, на противагу до трагічної новели, яку я тоді щойно завершив. Атмосфера цього оповідання мала поєднати в собі дух смерти та розваги, що я якраз і відчував у тому дивному місці. Зачарування смертю, тріумф п'янкого безладу, на противагу до надзвичайно впорядкованого життя, зображеного в новелі «Смерть у Венеції», мали розгортатися на гумористичному тлі: простакуватий герой, комічний конфлікт між макабричними пригодами та міщанською спадковістю — таким був первинний задум. Кінцівка була неясною, але мала виникнути за плином оповіді; здавалося, що все буде легким та розважальним і не матиме великого обсягу Коли я повернувся до Тельца й Мюнхена, то зразу взявся за перший розділ.

Потайне передчуття про небезпеку розростання цього оповідання, про схильність матеріалу до значущости та безкрайности думок виникло в мене досить скоро. Я не міг приховати від себе, що цей матеріал перебував у небезпечному центрі відносин. Недооцінка починання — напевне, не лише мій досвід, який я щораз роблю знову. На стадії концепції робота постає в невинному, простому та практичному світлі. Створюється враження, що ця робота не вимагатиме великих зусиль. Мій перший роман «Будденброки» був задуманий за зразком скандинавських крамарських та сімейних повістей, як книжка на двісті п'ятдесят сторінок, а вийшло два грубих томи. «Смерть у Венеції» мала стати оповіданням для мюнхенського часопису «Сімпліціссімус». Те саме було з романами про Йосипа, які спершу уявлялися мені за розміром новелою, як «Смерть у Венеції». Не інакше сталось і з «Зачарованою горою», хоча тут ідеться про необхідний та продуктивний самообман. Якби всі варіанти та труднощі твору були ясними з самого початку, ще й знаючи свою власну волю, яка часто вельми відрізняється від волі авторської, то швидко могли б опуститися руки й не вистачило б мужности навіть почати роботу. Твір літератури наділений власним честолюбством, яке часто значно перевершує честолюбство самого автора, й добре, що так воно є. Адже честолюбство не має бути рисою особи, воно не має бути вище твору, честолюбство мусить виникнути зсередини твору й стати фактором примусу. Гадаю, що саме так постали великі твори літератури, а зовсім не з власного честолюбства, яке наперед загадує написати великий твір.

Словом, досить рано я помітив, що заховано в отій давоській історії і що вона зовсім інакше розгортається, ніж я спершу гадав. Навіть іззовні це було помітно, адже гумористичний англійський стиль, який давав мені відпочити від суворости «Смерти в Венеції», вимагав простору та відповідного часу. Потім настала війна, й хоча її початок зразу мені дав необхідну розв'язку, а внутрішній досвід, пов'язаний з війною, непередбачувано збагатив твір, проте саме написання перервалося на роки.

У той час я написав «Міркування аполітичного», виснажливий для мене твір про самопізнання та переживання європейських протиріч і суперечливих питань, твір, що через неймовірну підготовку, яка тривала роками, виріс до витвору мистецтва, й таким витвором мистецтва, чи навіть грою, хоча й вельми серйозною, він зміг стати через матеріальне розвантаження завдяки попередній аналітично-полемічній роботі. «Ці, дуже серйозні жарти», — так одного разу Ґьоте висловився про «Фауста», й ці слова є визначенням будь-якого мистецтва, також і «Зачарованої гори». Проте я не зміг би жартувати й гратися, якби наперед не пережив згадані проблеми в кривавому людському напруженні, над яким я піднявся, будучи вільним митцем. Моттом «Міркувань» був вислів: «Que diable allait-il faire dans cette galère?»^[125] «Зачарована гора» звучить тут як відповідь.

Першими спробами знову звестися на ноги в мистецтві після духовної служби зі зброєю в руках, до якої я мав удатися під час війни, були дві ідилії: «Спів дитятка» та історія з тваринного світу «Пан та собака», й нарешті я таки повернувся до «Зачарованої гори», але знову й знов виникали перерви через критичні есе, які писалися паралельно до роману, а три з них, найважливіші за своїм змістом, були прямими духовними паростками великого роману в роботі, а саме: «Ґьоте й Толстой», «Про Німецьку республіку» та «Окультні враження».

Нарешті восени 1924 року вийшли друком обидва томи, які постали з концепції невеликого оповідання і які загалом тримали мене в своєму руслі навіть не сім, а дванадцять років, тож навіть якби роман сприйняли значно менш захоплено, я все одно був би надто подивований, адже мої сподівання були просто потрясаюче перевершені. Я звик полишати виконану роботу, здвигнувши плечима, в стані певного розчарування, не маючи жодної певности щодо спроможности твору в світі. Привабливість, яку текст раніше випромінював на мене, його опікуна, вже давно затерлася, доведення до готовности було справою продуктивно-естетичної старанности, по суті, самодостатньою вартістю; загалом самодостатність, як я гадаю, переважно й визначала оту багаторічну наполегливість, що взагалі видається мені вельми проблематичною приватною розвагою, тож я аж ніяк не міг розраховувати, що так багато людей бажатимуть розділити результати моїх химерних ранків за письмовим столом. Щораз я був просто вражений, — і таке вже траплялося часто, — що бажання розділити результати моєї праці виявляється в такому майже бурхливому пориві, в такому дружньому обвалі, який у випадку із «Зачарованою горою» був особливо масштабним і вражаючим. Можна було припустити, що загнана та виснажена економічними негараздами публіка відмовиться стежити за сновидними зв'язками цієї інтелектуальної композиції, що розрослася на тисячу двісті сторінок. («Його пісень килим безкраїй — двічі по сто тисяч рим» — цей зворот з Фірдоусі, переспіваного Гайне, був моєю улюбленою цитатою під час роботи, а також з Ґьоте: «Ти справді великий, бо не можеш скінчити». Чи в наш час віднайдеться кілька тисяч людей, готових до такої дивної розваги, яка не має майже нічого спільного зі звичним читанням романів і за яку треба заплатити від шістнадцяти до двадцяти марок? Певним було лише те, що десятьма роками раніше обидва томи ані були б написані, ані знайшли б читача. Мали відбутися певні події, які автор пережив разом зі своїм народом, цим переживанням він мав дати досить часу для художнього визрівання, аби його ризикований твір, як то вже бувало, з'явився в потрібний момент. Проблеми, заторкнуті в «Зачарованій горі», за природою своєю не відповідали широким масам, але для освічених прошарків вони набули гострої актуальности, а загальна нужда надала сприйняттю широкої публіки отого алхімістичного «зростання», яке, власне, й становить головну пригоду маленького Ганса Касторпа. Так, безперечно, німецький читач упізнав себе в цьому простому, але кмітливому романному герої, розумів його й хотів іти за ним.

Справді, «Зачарована гора» — дуже німецька книжка, причому такою мірою, що один іноземний критик цілком рішуче публічно заявив, що ніколи ніхто не наважиться перекласти цю книжку іншою мовою, бо вона зовсім не надається до перекладу. Це пророцтво виявилося хибним. «Зачаровану гору» перекладено майже всіма європейськими мовами, й наскільки я можу про це судити, жодна інша моя книжка не викликала такого інтересу в світі загалом, а зокрема, констатую це з особливим задоволенням, у Америці.

Що ж я можу сказати про саму книжку й про те, як її чигати? Спершу висловлю дуже зухвале побажання, а саме: читати її треба двічі. Звичайно, це побажання я негайно беру назад, якщо за першим разом читачеві було нудно. Мистецтво не повинне бути шкільним домашнім завданням та примусом, заняттям contre coeur^[126], навпаки читання має приносити радість, розважати й пожвавлювати, а на кого книжка не чинить такої дії, той має її відкласти й узятися за іншу. А тому, хто таки добувся до кінця «Зачарованої гори», я раджу прочитати її ще раз. Адже її особлива структура, особливий характер композиції має ту властивість, що при повторному прочитанні задоволення читача зростає й поглиблюється, — так само треба вже знати музику, щоб по-справжньому нею насолоджуватися. Не випадково я згадав слово «композиція», яке частіше вживають щодо музики. Музика завжди формувала стиль мого письма. Переважно письменники є, власне, чимось іншим, це або перероблені живописці чи графіки, або скульптори чи архітектори, або хто його зна. Щодо мене, то я маю зараховувати себе до письменників-музикантів. Роман я завжди розглядав як симфонію, твір з контрапунктом, плетивом тем, в якому ідеї грають роль музичних мотивів. Часом звертають увагу — я також це робив — на вплив музики Ріхарда Ватера на мою літературну продукцію. Звичайно, я не стану заперечувати цього впливу, особливо я йшов за Ватером, коли використовував лейтмотиви, перенесені в оповідь, і не таким чином, як то було в Толстого чи Золя, не так, як у юнацькому романі «Будденброки», тобто не суто натуралістичним характеризуючим чином, не механістично, а саме в символічному стилі музики. Таку спробу вперше я зробив у оповіданні «Тоніо Креґер». Техніка, до якої я там удався, застосована в «Зачарованій горі» в значно ширших межах, значно складнішим та всепроникливим чином. І саме з цим пов'язана моя надмірна вимога читати «Зачаровану гору» двічі. Музично-ідейний комплекс відносин цього роману можна по-справжньому осягнути й оцінити лише тоді, коли його тематика вже відома, й читач у змозі тлумачити символічно заряджені ключові слова не лише ретроспективно, але й перспективно.

Таким чином я повертаюся до вже заторкнутої теми, а саме до таємниці часу, з якою тісно переплетена романна оповідь. Це роман про час (Zeitroman) у подвійному сенсі: в історичному, адже він намагається відтворити внутрішній світ повоєнної епохи в Європі, але також і тому, що сам час є предметом цього роману. Адже час виступає не лише досвідом романного героя, тут ідеться про час зсередини, про сам час. Сама книжка є тим, про що вона розповідає; адже коли вона до безкінечности описує герметичну зачарованість молодого героя роману, сама вона прагне за допомогою мистецьких прийомів усунути час, намагаючись надати всьому музично-ідейному світові роману можливої повноти в кожній миті оповіді й створити таким чином магічний «nunc stans».^[127]

Проте від цього роману вимагається ще більшого; ця вимогливість заторкує зміст і форму, зводячи сутність та її прояв до цілковитої конгруентности, при цьому сам роман виступає тим, про що в ньому йдеться й мовиться. Крім того, ця вимогливість стосується ще однієї фундаментальної теми, теми зростання (Steigerung), до якого часто додають епітет «алхімічне». Пригадуєте: молодий Ганс Касторп — це простакуватий герой, гамбурзький сімейний пещеник й посередній інженер. Проте в лихоманній герметиці «Зачарованої гори» ця проста натура переживає процес зростання, яке робить його здатним до моральних, духовних та чуттєвих пригод, котрі він у «рівнинному світі», як він іронічно його називає, не міг собі навіть уявити. Його історія — це історія зростання, але це зростання відбувається і зсередини, в самій історії та оповіді. Ця оповідь послуговується засобами реалістичного роману, проте вона зовсім не є такою, вона виходить за рамки реалізму, символічно зростаючи й стаючи прозорою для духовного та ідеального. Це відбувається зокрема й у поводженні з персонажами, які, як то відчувається читачеві, є чимось більшим, ніж здається: персонажі стають експонентами, репрезентантами й вістовими духовних сфер, принципів та рухливих алегорій. І, навпаки, досвід втішає мене, адже я бачу, що читач сприймає ці персонажі — Йоахима, Клавдію Шоша, Пеперкорна, Сеттембріні та інших — як справжніх людей, про яких він згадує, ніби про дійсних знайомих.

Отже, ця книжка просторово та духовно йде дорогою зростання й виросла далеко за межі того, що попередньо замислював автор. З оповідання вийшла двотомна папуша — було б справжньою халепою, якби «Зачарована гора» залишилася тим, чим напочатку багато хто її бачив та й сьогодні бачать, а саме: сатирою на життя в туберкульозному санаторії. Книжка свого часу не викликала жодної сенсації в медичному світі, її сприйняли частково схвально, а частково з подратуванням, що призвело до невеликої бурі в професійних часописах. Та критика санаторної терапії — то лише передній план книжки, суть якої полягає в задньоплановості. Повчальне застереження про моральні небезпеки процедур лежання та всього того дещо моторошного середовища, власне, є лише цариною пана Сеттембріні, красномовного раціоналіста та гуманіста, лише одного з гумористично-симпатичних персонажів, частково він є й рупором автора, але в жодному разі самим автором. Для нього й смерть, і хвороба, й усі моторошні пригоди, що випадають на долю героїв роману, якраз і є педагогічним засобом, за допомогою якого відбувається колосальне «зростання» та сприяння розвиткові простакуватого героя у порівнянні з його первісним духовним станом. Усі ці речі, як засоби виховання, здобувають загалом позитивну оцінку, навіть коли Ганс Касторп за час свого перебування виходить за межі запропонованого йому сприйняття смерти й усвідомлює певну людяність, яка не цілком нехтує ідею смерти та всього темного, таємничого в житті відповідно до принципу раціоналізму, а вводить цю ідею до свого кола уявлень, хоча й не дає їй цілком себе опанувати.

Він учиться розуміти, що будь-яке найкраще здоров'я має пройти через глибокий досвід хвороби та смерти; так само знання про гріх є передумовою спасіння. Якось Ганс Касторп, звертаючись до мадам Шоша, каже: «До життя ведуть два шляхи: перший — звичайний, він прямий і чесний. Другий шлях — небезпечний, він веде через смерть, і це є шлях геніальности!» Таке уявлення про хворобу та смерть як про необхідні етапи до знання, до здоров'я та до життя роблять «Зачаровану гору» романом ініціаційним (initiation story).

Це визначення придумане не мною. Вже потім критика дала мені його в руки, і я використовую його, говорячи з вами про «Зачаровану гору». В цій справі я охоче приймаю допомогу сторонньої критики, адже помиляються ті, хто вважає, що сам автор є найкращим знавцем та коментатором власного твору. Напевне так воно є, поки автор творить і перебуває в межах свого твору. Але закінчений, відкладений у бік твір дедалі більше відривається від автора, стає чужим, таким, про який з часом інші можуть значно краще бути обізнаними, ніж він; так критики можуть багато чого нагадати, що автор забув чи може ніколи чітко не усвідомлював. Узагалі спогад тут дуже необхідний. Людина ніколи не володіє собою загалом, наша свідомість слабка в тому розумінні, що ми аж ніяк не можемо постійно відчувати її поряд. Лише в хвилини рідкісної ясности, зібраности та проникливости знаємо ми про себе правду, й скромність видатних людей, яка часто дивує, значною мірою спирається на те, що вони надто мало знають про самих себе, не усвідомлюють себе й справедливо почуваються звичайними людьми.

Хай би там що, а таки доволі приємно, коли критика просвіщає тебе про твої колишні твори й дає можливість перенестися в ці твори, хоча рідко може обминути відчуття, яке найбільш вдало висловлене французькою: «Possible que j'ai tant d'esprit?»^[128]

Моя розхожа форма подяки на такі вияви прихильности звучить так: «Дуже вдячний вам, що ви так люб'язно нагадали мені про самого себе». Гадаю, що саме це я написав і професорові Герману Й. Вайґанду з Єльського університету, коли той надіслав мені свою книжку про «Зачаровану гору», найбільш повне та ґрунтовне критичне дослідження, присвячене цьому романові. Гаряче його рекомендую тим з вас, хто хоче ближче ознайомитися з цим справді глибоким коментарем.

А недавно мені до рук потрапив англійський рукопис, автором якого був молодий учений Гарвардського університету. Рукопис називається: «The Quester Hero. Myth as Universal Symbol in the Works of Th. M.»^[129], і це читво досить-таки відсвіжило як мої спогади, так і тодішнє самоусвідомлення. Автор розвідки бачить «Зачаровану гору» та її простакуватого героя ланкою великої традиції — не лише в німецькій, а й у світовій літературі; він підводить його до певного типу художніх творів, які називає «Легендою шукань» — традиції, що сягає сивої давнини в історії літератур різних народів. Її найвідомішим проявом на німецькому грунті був «Фауст» Ґьоте. Але перед вічним шукачем Фаустом стоїть ціла низка творів, які мають спільне ім'я, а саме романи Святого Ґрааля, англійською Holy Grail. Їхній герой, чи він зветься Ґавайн, Ґалахад, чи Парсиваль, є отим шукачем, тим, хто шукає й запитує, проходить через небо й пекло, з небом і пеклом вбирає в себе таємницю й укладає з ними пакт — пакт з хворобою, зі злом, зі смертю, з іншим світом, окультним, означеним у «Зачарованій горі» як «підозрілий» — у пошуках Ґрааля, я хочу сказати, в пошуках найвищого, знання, пізнання, посвячення, пошуках філософського каменя, aurum potabile — еліксиру життя.

Таким героєм-шукачем, як пояснює дослідник, — і хіба він не правий? — є й Ганс Касторп. Саме шукач Ґрааля Парсиваль на початку своїх мандрів часто називається «Fool», «Great Fool», «Guileless Fool»^[130].

Це відповідає звичайності, простоті та простакуватості героя мого роману, — властивості, які постійно йому приписуються — так ніби якесь туманне відчуття традиції змусило мене наполягати на цих якостях. І хіба Ґьотевський Вільгельм Майстер не є таким «guileless fool», звичайно, значною мірою ідентичним з автором, хоча він завжди виступає об'єктом його іронії? Ми бачимо великий роман Ґьоте, який належить до високих предтеч «Зачарованої гори», також у низці традиції легенди про шукача. Й хіба насправді німецький освітній роман (Bildungsroman), що до його типу належить як «Вільгельм Майстер», так і «Зачарована гора», є чимось іншим, аніж сублімованим та одуховненим пригодницьким романом? Шукач Ґраалю, перш ніж добудеться священної гори, повинен пережити цілу серію жахливих та загадкових випробувань у одній каплиці над дорогою, те місце зветься «Atre Périlleux»^[131].

Напевне, ці пригодницькі випробування були ініціаційнимиобрядами, умовами наближення до езотеричної таємниці, адже завжди ідея знання, пізнання пов'язана з поняттям «іншого світу», зі смертю та ніччю. У «Зачарованій горі» багато йдеться про алхімічно-герменевтичну педагогіку, про «транссубстанціацію»; й знову ж таки я сам був тим «guileless fool», якого вела таємна традиція, адже це ті самі слова, які завжди випливають у зв'язку з Ґраальськими містеріями. Не даремно так сильно вписуються в «Зачаровану гору» вільні мулярі та їхні містерії, адже масонство є прямим відгалуженням давніх ініціаційних обрядів. Словом, «Зачарована гора» є варіацією ініціаційного храму, місцем небезпечних пошуків сенсу життя, й Ганс Касторп, мандрівець на освітній подорожі (Bildungsreisende), має вишуканих, містично-лицарських попередників; він типовий неофіт у найвищому сенсі, який добровільно, надто добровільно, йде в обійми хвороби та смерти, оскільки вже перший доторк обіцяє йому надзвичайне розуміння, пригодницький потяг — що, звісно, пов'язано з великим ризиком.

То дуже славний та дотепний коментар, який я взяв собі на підмогу, аби роз'яснити вам і самому собі свій роман — що постає такою пізньою, зрощеною з модерном, свідомою й, знову ж таки, несвідомою ланкою великого ряду традиції. Ганс Касторп як шукач Ґраалю — ви б і не подумали, коли читали його історію, і якщо я сам про це думав, то це було більше й менше, ніж думка. Може, прочитайте цю книжку ще раз саме під таким кутом зору. Тоді ви дошукаєтеся до того, що таке Ґрааль — знання, посвячення, те найвище, що його шукає не лише нехитрий герой, але й сама книжка. Ви буквально знайдете те, що шукаєте, в розділі «Сніг», коли Ганс Касторп заблукав серед смертельних вершин і снив свою сновидну поему про людей. Грааль, наш герой, якщо й не знайшов, то, принаймні, відчув уві сні, подібному на смерть, перш ніж його зі своєї височини зірвуть донизу, в європейську катастрофу: йдеться про ідею людяности, концепцію майбутньої гуманности, що пройшла через глибоке знання хвороби й смерти. Ґрааль є таємницею, але такою таємницею є, власне, й гуманність. Адже сама людина — це таємниця, й уся гуманність спирається на побожний острах перед таємницею людини.

Примітки

1

Милий буржуа з маленькою вологою плямкою (фр.).

(обратно)

2

Лейтенант (італ.).

(обратно)

3

Суходіл (італ.).

(обратно)

4

Зверхність у ставленні до богів (гр.).

(обратно)

5

Звичайно (італ.).

(обратно)

6

Наприклад (італ.).

(обратно)

7

Так чи ні (італ.).

(обратно)

8

Великий Боже (італ.).

(обратно)

9

Безсоромний (лат.).

(обратно)

10

Водолій (лат.).

(обратно)

11

Головний схоласт (лат).

(обратно)

12

Арістотелю властиво шукати бою (лат.).

(обратно)

13

Досить, досить (італ.).

(обратно)

14

Ну (італ.).

(обратно)

15

Божої людини (лат.).

(обратно)

16

Вберуться в пір'я як орли (лат.).

(обратно)

17

Боже право (лат.).

(обратно)

18

Загубити себе чи навіть загинути (фр.).

(обратно)

19

Скрізь (фр.).

(обратно)

20

Пан (фр.).

(обратно)

21

Симптом омертвіння (лат.).

(обратно)

22

«Про жалюгідність людської долі» (лат.).

(обратно)

23

Від фр. Saperlotte — чорт забирай.

(обратно)

24

Чорт забирай (італ.).

(обратно)

25

Що й належало довести (лат.).

(обратно)

26

Професоре (італ.).

(обратно)

27

Чудово! (італ.).

(обратно)

28

Roma locuta — початок латинського вислову «Roma locuta, causa finita» (Рим висловився — справу закрито), тобто, що після слова папи жодні суперечки не до місця. Сеттембріні таким чином іронізує щодо незаперечности аргументів Нафти (прим, перекладача).

(обратно)

29

Прощавайте, отче! (італ.).

(обратно)

30

Гарненький єзуїт з маленькою мокрою плямкою (фр.).

(обратно)

31

Дуже можливо, що він помре (фр.).

(обратно)

32

Панове (англ.).

(обратно)

33

Хіть, лібідо (лат.).

(обратно)

34

Добре (фр.).

(обратно)

35

Санкт-Паулі — квартал у Гамбурзі.

(обратно)

36

Небіж (фр.).

(обратно)

37

Духовні вправи (лат.).

(обратно)

38

Вранішня зоря (лат.).

(обратно)

39

Що ти на це скажеш? (лат.).

(обратно)

40

Головнокомандувач (ісп.).

(обратно)

41

Тож нападайте завжди (фр.).

(обратно)

42

Вічний спокій... (лат.) — початок католицької заупокійної меси.

(обратно)

43

Божевільних (італ.).

(обратно)

44

Свинство (італ.).

(обратно)

45

Ще б пак (італ.).

(обратно)

46

О сатано, о бунте! (італ.).

(обратно)

47

Милий єзуїте з маленькою вологою плямкою (фр.).

(обратно)

48

Він є воістину злочинцем (італ.).

(обратно)

49

Дипломований авіатор та лейтенант німецького флоту (фр.).

(обратно)

50

Гей, інженере, трошки розсудливости, знаєте! (італ.).

(обратно)

51

Проходить образ світу сього (лат.).

(обратно)

52

Знаєш, його треба вигвинчувати (фр.).

(обратно)

53

Розумом (італ.).

(обратно)

54

Мішаниною (італ.).

(обратно)

55

Тому, хто знає — достатньо (лат.).

(обратно)

56

Прапор (ісп.).

(обратно)

57

Бунт плоти (лат).

(обратно)

58

Доктор ангеличний (лат.).

(обратно)

59

Містична фізика (лат.) — одна із назв алхімії.

(обратно)

60

Золотий трунок (лат.) — еліксир життя.

(обратно)

61

Філософський камінь; Двоїста річ; Первинна матерія (лат.).

(обратно)

62

«Часопис італійського масонства» (італ.).

(обратно)

63

Що за запитання? (італ.).

(обратно)

64

Роздавіть гадину (фр.).

(обратно)

65

Дорогий, дорогий друже! (італ.).

(обратно)

66

Середньовіччя (італ.).

(обратно)

67

Ментальними застереженнями (лат.).

(обратно)

68

Культивованого стилю (італ.).

(обратно)

69

Літератори (італ.).

(обратно)

70

І так далі (лат.).

(обратно)

71

Горлянка (лат.).

(обратно)

72

Туберкульоз горла (лат.).

(обратно)

73

Місце найменшого опору (лат.).

(обратно)

74

Такий симпатичний, такий достойний хлопець (італ.).

(обратно)

75

Дуже добре (англ.).

(обратно)

76

Двадцять один (фр.) — картярська гра.

(обратно)

77

Що за жарти! (фр.).

(обратно)

78

Натяки? (фр.).

(обратно)

79

Просто дикун якийсь! (фр.).

(обратно)

80

Це так мило (фр.).

(обратно)

81

3 нашим балакучим другом з берегів Середземного моря, з нашим великим базікалом (фр.).

(обратно)

82

Стимуляція (лат.).

(обратно)

83

Біблійні цитати наводяться в канонізованому перекладі.

(обратно)

84

Червона стрічка, дуже сухе (фр.).

(обратно)

85

Мокко подвійної міцности (фр.).

(обратно)

86

Мозок (лат).

(обратно)

87

Світ хоче бути ошуканим (лат.).

(обратно)

88

Поштову марку (фр.).

(обратно)

89

Тим гірше для вас (фр.).

(обратно)

90

Ось так (фр.).

(обратно)

91

Тут — послухайте (фр.).

(обратно)

92

На верфі (фр.).

(обратно)

93

За будь-яку ціну (фр.).

(обратно)

94

Яка великодушність! Ну й ну, це ж треба (фр.).

(обратно)

95

Геніальна людина (фр.).

(обратно)

96

Як філософ (фр.).

(обратно)

97

Це точно (фр.).

(обратно)

98

Ти знаєш (фр.).

(обратно)

99

Нарешті (фр.).

(обратно)

100

На закупки (англ.).

(обратно)

101

У незвичний час (фр.).

(обратно)

102

Самогубство (лат.).

(обратно)

103

Це — зречення (фр.).

(обратно)

104

Мілка з горіхом, шоколад з мигдалевим кремом, маркі-наполітен (нім., англ., фр.) — назви різних сортів шоколаду.

(обратно)

105

Чи бачили ви коли-небудь чорта в нічному ковпаку? (англ.).

(обратно)

106

Ні, я ніколи не бачив чорта в нічному ковпаку (англ).

(обратно)

107

Хай йому грець! (італ.).

(обратно)

108

У сучасному дусі (англ.).

(обратно)

109

Ось він, цирюльник. Високого класу, високого класу. Фігаро тут. Фігаро там, Фігаро, Фігаро, Фігаро! (італ.).

(обратно)

110

Речитатив (італ.).

(обратно)

111

Дай мені руку, моя крихітко (італ.).

(обратно)

112

Ти — в цій могилі?! (італ.).

(обратно)

113

Ні, ні! Ти надто прекрасна! (італ.).

(обратно)

114

Сурми (фр.).

(обратно)

115

Дух (англ.).

(обратно)

116

Мій дорогий (італ.).

(обратно)

117

Занудність (фр.).

(обратно)

118

Руйнівник! Скажений пес! Убити його мало! (італ.).

(обратно)

119

Навпаки (італ.).

(обратно)

120

Нещасний! — вигукнув він. — Що ти робиш, Господи Боже мій! (італ.).

(обратно)

121

Дорогий (італ.).

(обратно)

122

Отже, на рівнину, — промовив він, — на рівнину нарешті! Прощавай, мій Джованні! (італ.).

(обратно)

123

Розмовляти французькою, — каже він, — це, певною мірою, розмовляти, не розмовляючи (фр.).

(обратно)

124

Новелу (англ.).

(обратно)

125

Якого біса він уліз у цю халепу? (фр.).

(обратно)

126

Проти волі (фр.).

(обратно)

127

Момент вічности (лат.).

(обратно)

128

Чи можливо, щоб я був таким дотепним? (фр.).

(обратно)

129

Шукаючий герой. Міф як універсальний символ у творах Т. М. (англ.).

(обратно)

130

Дурник, великий дурень, простодушний дурень (англ.).

(обратно)

131

Цвинтар великої небезпеки (фр.) — також назва одного з романів Лицарів Круглого столу (XIII ст.).

(обратно)

Оглавление

Розділ шостий

  Зміни

  Ще хтось

  Про град Божий та про лукаве визволення

  Напад люті. Та ще дещо досить неприємне

  Відбитий напад

  Operationes spirituals[37]

  Сніг

  По-солдатськи, відважно

Розділ сьомий

  Прогулянка узбережжям

  Мінгер Пеперкорн

  Vingt et un[76]

  Мінгер Пеперкорн (продовження)

  Мінгер Пеперкорн (закінчення)

  Велике тупоумство

  Багатство шляхетних звуків

  Вельми підозріле

  Велике подратування

  Удар грому

Томас Манн  Промова в Стокгольмі з нагоди вручення Нобелівської премії (1929 р.)

Вступ до «Зачарованої гори» (для студентів Принстонського університету)

*** Примечания ***