Правнук Есхіла,
нащадок Гомера,
утвір невдалий народу-митця!
Бачиш,
вже сходяться репортери?
Чом не сховаєш свого лиця?!
Чом не затулиш його рукою?
Не відсахнешся,
не збліднеш хоч тут?
Гордо виводиш з в’язниці героя,
славу Еллади ведеш на суд!
Сховався б ти за його плечима,
а ти, нерозумний, пнешся вперед,
Завтра глянеш пустими очима,
тупо всміхнешся з усіх газет.
Ціла планета тебе побачить...
О, як даремно пишаєшся ти!
Ціла планета тобі не пробачить
вроди твоєї і пустоти.
Тебе відразу впізнають люди.
Дався ти людям давно взнаки,
бо споконвіку їм ціляться в груди
єдинокровні твої двійники.
Скільки вас є?
Відгодовані трутні.
Вміння не думать — єдиний хист.
Разом — безстрашні.
Разом — могутні.
Кожен окремо — тремтить, як лист.
Де ти берешся?
Мати ж як мати.
І людська кров у жилах біжить.
Але живеш на землі — щоб вбивати.
А потім вбиваєш для того, щоб жить.
Колись тобі шили штанці навиріст.
Душу б навиріст тобі!.. Невздогад.
От і зіп’явся на ноги. І виріс.
В руках — автомат.
І сам — автомат.
Тебе зарядили тупою звичкою.
Жорстокістю. Порохом пустоти.
Такий автомат не дає осічки.
Натиснуть курок — і вистрілиш ти.
Служба, повориш? Не хочеш, а мусиш?
Страхом підказане каяття...
В Росії таких називали — «мусор».
І викидали з життя.
А меви кигичуть.
І Одра впадає в далі.
І кораблі прихилились
бортами
до тихих причалів.
Одні — величезні, охайні і гордовиті.
Другі — втомлені, працьовиті.
Треті — швидкі, неспокійні, хвацькі.
Тут же, між ними, суденця рибацькі.
І прапори, прапори, прапори —
казку
про мандри
шепочуть згори.
Жовте,
зелене,
ультрамарин, —
барви далеких,
незнаних країн.
Раптом
в барвистій
юрбі прапорів
прапор червоний
замайорів.
Пливе корабель,
наче айсберг — білий.
А я задивилась.
А я заніміла.
І не тому, що він гарний, великий,
що рідко бувають такі кораблі.
А просто тому,
що він мій,
наймиліший,
що він —
шматок моєї землі.
А вітер!
А відстань!
А хвиля вирує!
Матрос на палубі — там! — стоїть.
Земляче, земляче...
Гукнеш — не почує.
Серце кинеш — не долетить.
Матрос на поручні сперся.
Дивиться
на мене поглядом молодим.
В його очах з’являється усміх,
але він поки що бореться з ним.
Він, може, вперше в далекому плаванні.
Він, може, вперше в незнаній гавані.
Вирішує, може, проблему тяжку —
як за кордоном триматись?
Чи личить радянському моряку
іноземкам усміхатись?
О, боже, як добре,
що все-таки він посміхнувся мені!
І відпливає...
І сонце над обрієм
горить, наче усміх його вдалині.
І відпливає все далі й далі
з чудним відчуттям у душі, мабуть,
що скільки в тому ясної печалі,
коли кораблі прощально гудуть.
Що чайка пливе на тонкій крижині,
що порт зникає в тумані й диму,
що він посміхнувся якійсь іноземці
і що вона посміхнулась йому.
Що все це екзотика —
різні гавані,
дівчата й чайки в далекому плаванні...
Ні, не екзотика,
хлопче милий
з мого корабля, що зникає вві млі.
Просто людина,
хоч має крила,
а тужить за рідним шматком землі.
А він жив просто — як кожне хлоп’я: лазив по деревах, купався у річці, пірнав до дна, стрибав з млина, відбивав печінки — оце і всі його вчинки.
Клопоту матері вистачало.
Всі на нього озираються,
всі дивуються,
прислухаються.
Не сховатись йому ніде —
завжди чутно,
що він іде.
І ще одне горе:
минали літа,
бо треба ж літам минати, —
у великому серці
якась пустота
його почала турбувати.
Чудна пустота,
порожнеча гірка, —
що він іде.
Холодна,
тривожна,
вагома!
А чим заповнити пустоту — невідомо...
Може, радістю і розвагами,
може, гомоном вечорниць,
чи таємними ласками спраглими
чорнобрових палких молодиць?
Все було.
Вечорниці і гульбища.
Буйний хміль парубоцьких літ...
Пустоти не заповнив у серці
тих розваг зникаючий слід.
Що ж заповнить її?
Може, дружба?
Побратимства клятва свята?
Побратався з сусідським Іваном...
Не заповнилась пустота!
Ну, то, може, наука?
Вчився,
над книжками хмурив чоло...
Всі знання свої в серце кинув.
Знов прислухався —
не помогло!
Пустота,
пустота,
пустота! —
не зникає, а вироста.
Він дівчину зустрів біля броду.
Марив нею,
ночей не спав.
Голубину дівочу вроду,
як молитву, у серце прийняв.
Він би взяв її за дружину.
Та відчув у хвилину ту,
що й вона лише на крихтину
заповняє його пустоту.
...Все буває в серці людському —
тихий смуток і гордий гнів,
п’яне щастя і просто втома,
чорний розпач і світлий порив.
І скорбота горя найбільшого,
і гнітючий тягар гіркоти...
Та нема тягаря страшнішого
невагомої пустоти.
Що ж робити?
Як далі жити?..
Подумав-подумав... Пі-і-ішов у мандри.
Ішов Мандрівник у широкому полі.
Ніде ні душі...
Але що за примара?
Зненацька постала на видноколі
тінь — не тінь
і хмара — не хмара.
Згасає сонце за вечірнім пругом.
Приймає обрис дивовижна тінь —
немов іде плугатар за плугом,
і тягне плуга знесилений кінь.
І тінь росте, росте, наростає,
заволікає далекий обрій...
Очі протер Мандрівник,
гукає:
— Аге-ге-гей, чоловіче добрий!
Постій,
спинися хоч на хвилину!
І відгукнися, хоч кілька слів!
Скажи мені —
ти привид чи людина?
— Я ТІНЬ ПОЛІВ.
СКОРБОТНА ТІНЬ ПОЛІВ.
— Старий ти,
а поле таке широке.
Втомився ти, певно, сів би спочив.
Це ж скільки років тобі?
— Скільки років?
Ти краще спитай — скільки віків?
Скільки втоми і скільки болю?
Скільки орало тут поколінь?
І кожне лишало на цьому полі
свою селянську згорьовану тінь.
Та тінь виростає з віку до віку,
блукає в полях на багряному тлі.
Узрить її той,
в кого серце велике,
хто знає, що значить труд при землі.
— І довго ж тобі за плугом ходити?
І довго ж нести віковічний тягар?
— Аж поки буде на білому світі
хоча б єдиний-один плугатар.
— А що, коли вийдуть в поля машини
і переорють людську біду?
— Тоді я спинюся.
Тоді я спочину.
На землю приляжу.
І в землю ввійду...
У серце прийнявши цю втому, цю тугу,
Мандрівник пішов у небли́зький світ...
Зустріч друга
і розділ другий:
Є тиша мудрої задуми
і недосягнутих світів.
Є тиша радості і суму.
Є тиша вічності і снів.
Але є тиша найтихіша.
Найглибша тиша —
Тиша Тиш —
породжена громами тиша
німих солдатських кладовищ.
Гадаєш, цвинтар це та й годі.
А під землею цілий світ —
світ недоспіваних мелодій, у
світ недокреслених орбіт.
Нові міста неповторимі
із незбудованих будов.
Картини геніїв незримі
і недолюблена любов.
Усе, що в душах променилось,
жило можливістю в руках,
не втілилось
і не здійснилось,
перетворилось в марний прах...
...Колись блукали предки в хащах,
під небом спали уночі.
І винайшли якусь там пращу,
щоб добувать собі харчі.
Коли ж навчилися кувати, —
міркує далі Мандрівник, —
то щоб на звіра полювати,
зробили перший дробовик.
І захищатися ж од звіра...
Але минав за віком вік:
проти людей пістолі і мортири,
а проти звіра — просто дробовик.
Бронею змінювались лати.
І вже до того кожен звик:
проти людини —
бомби і гармати.
А проти звіра —
той же дробовик...
Цвітуть безсмертники й волошки,
і материнка, і чебрець...
Та більш,
ніж квітів на могилах,
в могилах сховано сердець.
Мандрівник низько поклонився
серцям убитим молодим...
І раптом вражено спинився —
що за видіння перед ним?!
Посеред райдужного цвіту,
у трав’янистому теплі,
Солдат із сірого граніту
стоїть по груди у землі.
Неначе вийшов із могили,
холодну землю розколов.
З його грудей закам’янілих
Сочиться пурпурова кров.
Але ж війна вже за плечима!
Хто ж цей солдат?
І кров звідкіль?..
— Дозволь тобі перев’язати рану!
— То не поможе, всі бинти малі.
ІЗ НЕЇ КРОВ ІТИ НЕ ПЕРЕСТАНЕ,
АЖ ПОКИ БУДЕ ЗБРОЯ НА ЗЕМЛІ.
Аж доки хтось іще на світі хоче
комусь у груди цілитись в боях,
буде рана моя кровоточити,
буде ятритись рана моя!..
Це було в казці.
Це побачив Мандрівник серцем.
А просто очима — це виглядало так:
до братської могили
привезли гранітний пам’ятник —
погруддя, руку з шапкою, постать
в солдатській шинелі.
І лежало окремо все це
серед трав і духмяної м’яти...
Мандрівник прийняв його в серце.
Видіння третє:
...Багато днів твоїй мандрі́вній втомі.
Ідеш... Ідеш...
А при дорозі дім.
Замерзлу шибку у чужому домі
зігрій знадвору подихом своїм.
Тоді вікно —
чуже і незнайоме —
розмерзнеться від подиху твого,
і ти побачиш теплу душу дому,
і хліб,
і сіль,
і у печі вогонь.
І ти побачиш матір яснооку,
ласкаву й щедру, як сама земля.
Немов зерно до животворних соків,
їй до грудей припало немовля.
Вона його терпляче напуває
своїм здоров’ям,
ніжністю,
життям.
І в той же час ногою колихає
колиску з другим, старшеньким, дитям.
А третє онде — лазить по долівці,
під стіл мандрує пішки.
І, мабуть,
в оцій найпершій, нескладній, мандрівці
до пізнання вже почалася путь.
Четверте плаче у запіччі: «Вава!»,
бо опеклось на молоці воно.
А п’яте... п’яте вилізло на лаву
і вже нудьгує, дивиться в вікно!
Як вихор, шосте вирвалося з хати —
в мороз,
у сніг,
у казку наяву! —
розхристане, веселе і кирпате —
і ну ліпити бабу снігову!
Кричить, гасає, дітьми верховодить.
Сміються люди:
— Буде баламут!
А сьоме вже у школу ходить.
А восьме вже пізнало труд.
Дев’яте аж посивіло — мудрує,
все відкрива надзоряні краї.
Десяте пише, грає чи будує...
— І всі твої, о жінко?
— Всі мої!
— Як спромоглась ти всім їм раду дати?
— Я можу все.
Я — ВІЧНА МАТИ.
— Твої вуста усміхнені,
А очі...
Горя печалі очі пролили...
— Я УСМІХАЮСЬ ТИМ, ЩО НАРОДИЛИСЬ!
Я ТИХ ОПЛАКУЮ, ЩО ПОЛЯГЛИ...
І Матір Вічну він прийняв у серце.
Тим образом ясним переболів...
Четвертий розділ
трохи дивно зветься.
Він зветься —
«...Куди ідеш?
Чого шукаєш?
Що знаєш ти?
І ким єси?
Не вмієш ткати,
а сорочку маєш.
Не жнеш, не сієш,
але хліб їси.
Коли у спеку селами проходив, —
тобі у кухлях подавали воду.
Ти кухоль брав,
і дякував,
і пив...
Чи думав ти —
хто кухоль цей зробив?
Коли де-небудь при гостинній хаті
росли над шляхом яблуні крислаті,
ти їв плоди серпневі, та навряд
чи думав ти —
хто посадив той сад?
Коли похмурий дядько-неотеса
тебе підвіз до міста ще за дня,
чи думав ти —
хто змайстрував колеса?
Чи думав ти —
хто підкував коня?
Коли рушав ти у свою мандрівку,
чи знав красу буденних таємниць —
чиї то руки виклали бруківку?
Хто збудував громаддя кам’яниць?
Хто звів заводи,
сотворив музеї,
в пісках поставив брили пірамід?
Хто збудував собори й колізеї,
вітри скорив і небо переміг?..
Ти теж не ледар.
Щось таки умієш.
Та що з уміння скудного твого,
якби не мудра ця взаємодія —
один для всіх
і всі — для одного?!»
Так Мандрівник говорить сам з собою...
І ось дійшов до місця у світах,
де, згідно із легендою старою,
земля
тримається
на трьох китах.
Китів немає.
Замість них в тумані
лиш дві руки...
Перекричав громи:
— А де ж кити?
— У морі-окіяні.
— А хто ж тримає землю?
— Тільки ми.
— Хто ж ви?
— Не бачиш?
Ми — робочі руки.
Напруга м’язів.
Вічні мозолі.
Творці всього.
Служителі науки.
ЄДИНІ ВСЕДЕРЖИТЕЛІ ЗЕМЛІ!
Прийняв у серце образ цей незвичний.
І знову йде на білий світ дивиться...
Наступний розділ, вже реалістичний.
І зветься він:
Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари — скривавлені крила —
по травах,
по обрію,
по душі...
Уже сутеніє.
Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах...
В такі хвилини
мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.
Ввижається вогник під рідною стріхою,
забуте, привітне тепло,
і мила дружина,
як зіронька тиха,
якої в житті не було...
Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею — тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.
Чужий димок над стріхою мріється,
чужі чорнобривці цвітуть,
чужі полотна на травах біляться,
і діти чужі ростуть.
Іде Мандрівник.
Іде, обминає...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.
Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
то й тут не спіткнеться ачей...
Стоїть молодиця,
як тихе літо,
не зводить з нього очей.
А очі у неї — такі тривожні,
і голос бринить — як струна:
— Скажи мені, хто ти,
чудний подорожній? —
питає зненацька вона. —
Ти здалеку йдеш,
ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив...
Зайшов би у хату,
води напився.
Зайшов би у хату,
спочив.
— Спасибі за ласку,
за слово гостинне.
Я й справді іду вже давно...
А жінка стелить лляну скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї — такі шовкові!
Вуста у неї — такі малинові!
Руки у неї — такі тендітні!
Очі у неї — такі привітні!
І вся вона — як жаринка, глянув — і обпікся.
Е-е-е,
поки не пізно,
пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.
Шапку узяв,
почав її м’яти:
— Що ж, на добраніч,
пора вирушати...
Пильно вона йому глянула в очі:
— Куди ж ти підеш супроти ночі?
— Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?
— Сказати правду — вже не боюся.
Люди говорять, а я сміюся.
Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовою,
та й попливла, як лист за водою.
Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть — розпусна вдовиця.
Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п’ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Ледве до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як я ночами ламаю руки!
Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув,
щоб я й тебе не зачарувала часом...
І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню.
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась —
пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились...
...Зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
— Холодно в ночі усім одиноким!
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, —
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні,
до шляху в поле.
Ще й уклонилась:
— Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:
— Безсоромниця
і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця.
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
то новий полюбовник!
А Мандрівник відходив далі й далі,
благословивши людську чистоту,
прийнявши в серце ще й такі печалі...
Ішов якраз він лісами чужими.
Ні душі навкруги,
ні села.
Повечеряв грибами, ожиною
і водою запив з джерела.
Кроки глушить глицевий покрив.
Ліс над стежкою — мов стіна.
Відреченна книга, апокриф, —
таємничо мовчить глушина.
Як собор — сумовите, суворе —
чорнолісся стоїть на пісках,
засвітивши холодні зорі
на готичних своїх куполах.
Тихо грає вітер органний
під склепінням молитви чужі.
І вклиняють озера туманні
в темні вікна крізні вітражі.
І різьблено сяють під куполом
вівтарі беріз золотих.
Порохняві довгасті дупла —
як поморщені лики святих...
Раптом звідкись зітхання далеке
до Мандрівника донеслось...
Чи то шемріють, може, смереки?
Чи то пням тут молиться хтось?
Знов зітхає... тужливо й тихо...
Мандрівник пішов навпростець...
Бачить — хата.
Горбата стріха.
У вікні — хоч би каганець!
Він заходить навпомацки в сіни —
пустка й холод, неначе льох.
Він проводить рукою по стінах,
під рукою — пліснява й мох.
Відшукав, нарешті, одвірок.
У зловісному шурхоті крил,
наче пащу мертвого звіра,
задубілі двері відкрив.
В хаті темно, хоч виколи око.
Сірника чи що запалить?
Запалив —
і застиг на півкроку:
біля столу жінка сидить.
Сива жінка,
бліда й нерухома.
Давній розпач в застиглих очах.
На вустах — болюча судома...
Він підходить, зборовши жах.
Ось вона ворухнулась неначе.
— Що з тобою? — Мандрівник пита.
Ти жива?
Ти чуєш?
Ти бачиш?
Хто ти, жінко?
— Я САМОТА.
Я сліпа, бо не маю на кого
подивитись давним-давно.
Я глуха, бо не маю від кого
я почути хоч слово одно.
Я німа,
я немов без’язика,
бо не маю з ким говорить...
Тільки спазма беззвучного крику
в мене в горлі завжди стоїть.
— Павутина кутки обснувала...
— Ні до чого рук не здійму...
— Чом ти в хаті хоч не прибрала?
— А для чого?
Навіщо?
Кому?
Ось тобі я і голову змию,
і цілісіньку ніч не посплю,
і сорочку лляну пошию,
і холодну піч протоплю.
— Хочеш, я залишусь з тобою?
Будем разом жити як слід.
— О, якби ж я була молодою!
Я стара... я стара, як світ...
Непотрібна...
неодігріта...
а не можу світ залишать,
ПОКИ БУДЕ НА БІЛОМУ СВІТІ
ХОЧ ОДНА САМОТНЯ ДУША.
Лиш коли самоти не стане, —
в небуття-забуття відійду...
Як зітхання, в повітрі розтану...
Як сльоза, у воду впаду...
І це Мандрівник взяв навічно
у серце, сповнене тривог...
Наступний розділ — символічний.
Нове видіння:
Багато квітів у цілому світі.
Квіти під сонцем — такі розмаїті!
Білі лілеї.
Жовті мімози.
Чорні троянди —
роси, як сльози!..
Багато людей у цілому світі.
Під сонцем люди — теж розмаїті.
Біла раса — світу окраса.
Жовта раса — світу окраса.
Чорна раса — світу окраса!..
Котра й підкорена — невпокорена.
Добре, мабуть, на душі наболіло:
негри бога малюють чорним,
негри чорта малюють білим.
Чуєш? — хтось у муках конає.
Чуєш? — в душі наростає тривога.
— Хто розпинає?
Кого розпинає?
— БІЛИЙ ДИЯВОЛ — ЧОРНОГО БОГА!
Проріз очей в балахоні білому.
Білий Диявол сміється:
— Стогне ще?
Факел тримає в руках — недотлілу,
чадну головешку пекельного вогнища.
Рвонувся Мандрівник до нього.
Запекло
пручається Білий Диявол у злобі...
— Ану, покажися, виплодок пекла.
Та ти, я бачу, в людській подобі!
Ти білий, як я, —
а чорніший від ворона.
О, серце моє, забийся на сполох!
Люди білі,
жовті
і чорні!
Між нами ходить смертельний ворог!
І Чорний Бог простогнав:
— Нічого,
для всіх квіток ще настануть весни.
Як і належить кожному богу,
ТРИЧІ РОЗП’ЯТИЙ —
Я ВОСКРЕСНУ!
...О, скільки горя можна брати в душу?!
І знову — шлях.
Пекуча низка
видінь трагічних, радостей, зворушень...
Наступний розділ —
За тридев’ять земель і за чотири моря —
смертей людських велика косовиця.
Горять на душах доторки Горя,
ніби на соснах — сліди блискавиці.
Душі людські, ви — поля квітучі!
Душі людські, ви — німі кладовища...
Щастя вас творить.
І неминуче
горе вас косить. Горе вас нищить.
Де ти, прокляте?
Скрізь тебе бачу
в тисячах проявів, в сотнях облич.
Яку ж ти маєш личину звірячу?
Раптом почулось:
— А може, не клич?
Я всевидюще, далекозоре.
Магічна сила моїх зіниць.
Хто в них погляне, —
опечений Горем,
передо мною падає ниць!
Бачить Мандрівник:
...сіра пустеля.
В пустелі звір — як гребінчата скеля.
Над звіром — страшний фосфоричний
блиск.
— Хто ти?!
— Я ГОРЕ. Я — ВАСИЛІСК!
Літ мені зроду тисячі тисяч.
Вбивчим я струмом насичений, знай.
Жити хочеш — в землю дивися.
Очей зухвалих не піднімай!
Мандрівник очі прикрив рукою —
його сліпив фосфоричний блиск.
Бачив лиш лапи, вкриті лускою,
якими в землю вп’явсь Василіск.
Трави вигоріли під пазурами.
Всохло на пні дерево-покруч.
Тільки собаки якісь плазували,
улесливо скімлили, тут же, поруч.
Кігті лизали, терпіли сопух,
і відганяли зелених мух.
А Василіск випинав свої груди.
Ніздрі його роздувались від пихи.
— Хто ви, собаки?
— Колишні люди.
Аби лихо тихо...
Аби лихо тихо...
Чудні істоти якісь без упину
качали з болота нечисту воду
і обливали звірові спину.
А він їм м’ясо шпурляв в нагороду.
І випинав кострубаті груди,
очі страшні задоволено мружив.
— Хто ви, істоти?
— А ми — напівлюди.
Живем, не тужим,
Василіскові служим.
Очей ми, правда, не піднімаєм.
Зате харчів донесхочу маєм.
А навкруги — пустир.
А довкола —
мертве, холодне, застигле поле.
В полі — сліди кривавих побоїщ,
середньовічних пекельних тортур.
Рани століть, яких не загоїш.
Чорні хрести і тюремний мур.
Сивий попіл розкидано всюди.
— Хто тут горів? Хто тут погас?
— Ми тут горіли.
Ми, справжні люди.
Очі його спопелили нас.
Ми були молоді і дужі.
Мали в грудях серця небайдужі.
З Василіском вступали в двобій.
Ми дивились йому у вічі,
і Ми згорали з сторіччя в сторіччя.
Але ти згоріти не смій!
Ти не маєш права згорати,
хтось же мусить його подолати!
— Чи зумію?
Він сильний, вічний.
— Ти зумієш. І тільки ти.
В тебе погляд такий же магічний,
сильний силою доброти.
Світить серце крізь очі в тебе,
ніби сонце ясне — крізь небо.
Мандрівник голову підвів.
І зблизька
поглянув прямо в очі Василіска.
Схрестився погляд:
людський — і звірячий.
Пустий, мертвотний — і живий,
гарячий.
Хвилина... Друга... Довші від століть...
Людина Горю так протистоїть.
І мерхне, мерхне, фосфоричний блиск!
І корчиться від люті Василіск.
І чорну землю пазурами рве.
Напівлюдей собі на поміч зве.
Вони біжать,
злітаються, мов круки.
На землю валять, крутять білі руки.
Велике серце, ніби сполох, б’ється.
Останній розділ — що зробили з ним
В тюрмі подвійній опинилось серце
Але у серця є ще й
«...Ти в страшному злочині винен —
маєш серце велике, мабуть!»
Напівлюди судять людину
і в кайдани її кують.
Щоб уже довіку людині
не було вороття назад.
Щоб гаряче життя по краплині
процідити крізь решето грат.
Процідили, ой, процідили!
Та й немає уже його.
Десь за гранню цієї могили
залишилось його єство.
Ну, а тут тільки тіло тлінне,
голі нари, цвілий куток.
І в камінній рамі картина —
геніального неба шматок!
І тюремник — вуса, як віяло,
очі — ніби стояча вода,
тричі вносить у камеру пійло,
цілий день у «глазок» загляда.
— Що ж, дивися, якщо тобі звелено.
А моє життя перемелено.
Перемелено, перебито.
Хоч немарно його прожито.
Ти, тюремнику,
сторож недремний.
Йди, похмуре вайло, сюди!
Віднині я нічого не приймаю —
ні кусня хліба,
ні ковтка води!
Тривогу бийте,
у «глазок» дивіться,
але отут хай вами і не тхне.
Якщо живим не можна вийти звідси, —
вперед ногами винесуть мене!
...І прийшла в його сни мати.
— Сину мій, сину!
Де ти не є,
чую, як б’ється
серце твоє.
Щось воно стало
битися тихо.
Значить, з тобою
трапилось лихо...
— Матінко, гляньте
у вічі мені!
Де ж ваші, мамо,
очі ясні?
— Сину мій,
плакала я по ночах.
Темна вода
у моїх очах.
Ось я рукою
по тобі проведу.
Щось ти, мій сину
змарнів на виду.
В тебе, ж лице,
наче сонце, було.
Зморшки тобі
поорали чоло.
В кучерях, певно,
вже є сивина.
Чую — холодні,
як озимина.
А були ж твої кучері —
любо дивиться —
теплі-тепліські,
як яра пшениця.
Так, певно, й треба.
Не жив навмання.
Людям — колосся.
Собі — стерня...
І прийшла в його сни кохана дівчина.
— Милий мій, милий!
Де ти не є,
згадую завжди
кохання твоє.
— Глянь, моя рідна,
у вічі мені.
Як ти жила
ці роки всі і дні?
— Плакала тяжко,
тужила гірко.
Чекала з ранку
до надвечірка.
Думала, де б він
так довго блукав,
якби десь іншу
не покохав?
— Бачив багато,
кохав одну.
Дай я до серця
тебе пригорну.
Як воно любить тебе,
послухай...
— А що мені скаже моя свекруха?
— Що, зажурився? — тюремник питає. —
Це вже, либонь, твій кінець наступає.
Вже ти й за матір’ю затужив.
Вже ти й любов свою загубив.
Вибрав же, дурню, долю гірку!
А чи вона тобі до смаку?
Міг би жити, добра наживати,
вік свій, мов кусень хліба, жувати.
Вийняв з торби кусень хліба,
простягнув крізь грати:
— Бери,
на день довше житимеш!
О, як він пахне, житній хліб!
А вже ж не їв сімнадцять діб.
Одвернувся Мандрівник:
— Вдавися.
Тюремник дражнить:
— Хоч подивися!
Ламає хліб, зі смаком жує, плямкає.
— Слухай, — питає Мандрівник його. —
Щось я не чую серця твого.
Чую, як шлунок твій буркотить.
Чую, як чобіт у тебе рипить.
Гикавка, позіхи, — все це є.
А як виглядає серце твоє?
— Серце як серце. З лівого боку.
Добре служить мені, нівроку.
Може, воно із глини та з лепу.
Зате з таким не встрянеш в халепу.
— Душе дрімотна,
тупа загрозо!
Ну, що ти знаєш
про серце й розум?!
— Зате я знаю
про людське тіло.
Немає харчу —
пропаще діло.
Ось ти вже схожий
на жовті мощі.
До тебе розум
прийшов на прощу.
Ти вже й голосу не
підводиш.
Ти вже й очима по стелі
не водиш.
Ти вже по той бік,
скажу тобі чесно...
Ну, то царство тобі небесне!
Тихий дзенькіт... Останній сум...
Гострить смерть об камінь косу.
Бликає спідлоба, відьма стара.
Шамкає глухо:
— Збирайся... Пора... —
Хилиться він під косою, мов колос...
Раптом над ним пролунав чийсь голос:
— Ти міг ослабнуть.
Так, ти міг втомиться.
Та ти про це не думав, далебі:
тобі то добре —
ти умреш в темниці.
А серце ж як?
Воно умре в тобі!
І хоч воно від тебе і залежить, —
хіба ж воно лише тобі належить?
— Кому ж іще, чудний ти чоловік? —
питає ледве чутно Мандрівник.
— Тим людям, яких ти на світі бачив.
Тим думам, якими свій шлях позначив.
Всьому, що в серце прийняв ти, брате.
Яке ж воно право має вмирати?
Воно уже б’ється гучніше грому.
І порожнечі вже менше в ньому!
— Ні-і-і, я не заповнив її до краю.
А чим заповнить, — так і не знаю.
— Я розкажу, якщо ти захочеш.
Глянь лиш на мене, людисько слабе... —
Мандрівник розплющив згасаючі очі.
І раптом побачив —
Самого Себе!
Прекрасний, могутній, з чолом
променистим,
стояв він над ним же, напівживим...
— Скажи мені, хто ти?
Я ДУХ ТВІЙ НЕЗЛАМНИЙ,
Я СЕРЦЯ ТВОГОМОЛОДИЙ ПОБРАТИМ!
— Якщо ти мій Дух, то чому ж ти могутній?
Ти ж бачиш, який я...
Ослаб і погас...
— Бо я не підвладний ні втомі, ні смерті.
Бо я невразливий для болю й образ!
— Якщо ти мій Дух, то чому ж ти прекрасний?
Постарівся ж я...
Мої руки слабі...
— А я все таки» же, юний і ясний,
ЯКИМ ТИ Є САМ У СОБІ!
А я такий же, палкий, стривожений.
Блукаю по світу, шукаю мету.
І я зрозумів, нарешті, чим можна
У серці
заповнити
пустоту!
Ти знаєш:
Людина — вінець природи.
Ти заглядав їй у саму душу.
Немає краще — людської вроди!
Немає вище — людського духу!
Якою людство зробило планету! —
бо щось майструє на світі кожний.
Значить, Люди —
великі поети.
Значить, Людина —
великий художник!
Чому ж на обличчі її променистім
пише Горе
художник бездарний —
сірі тіні
і плями землисті,
зморщок лінії незугарні?!
Чом є люди, Горем опечені?
Ненароджені — й ті приречені.
І навіщо їм смерть уготована?
Апробована... Гарантована...
Чом до старості від колиски
переслідує Горе людину?
Вбивчий струм очей Василіска
може вдарити щохвилини.
Ех ви ж, люди!
Тисячі літ
підкоряли собі природу.
Є, наприклад, громовідвід...
— Як же можна його зробити?
Де узяти вміння і право?
— Кров’ю серця свого скріпити
неймовірні, небачені сплави!
Працювати десятки літ,
пересилити слабість і втому —
І ПОСТАВИТИ ГОРЕВІДВІД
НА ЗЕМЛІ БІЛЯ КОЖНОГО ДОМУ!
— Але я вже сили не маю...
Але я вже гину, конаю...
— Я на руки тебе візьму,
донесу до рідного краю.
Там твої земляки далекі
здобули вже собі свободу.
Збудували міцний підмурок
для Вселюдського Горевідводу.
І коли ти у цю будову
покладеш і свою цеглину, —
порожнечі в твоєму серці
не залишиться ні краплини. —
Дух Могутній над ним схилився.
Як дитину, на руки підняв.
І плечем на стіну навалився.
І ногою грати піддав.
Впали стіни.
Валяється долі
хрестовиння іржавих грат...
Виніс велет в’язня на волю —
наче брата хворого брат.
Остовпіла на місці сторожа.
І тюремник ледве не впав.
Лиш промовив:
— Господи боже! —
І хреститися дрібно почав.
А в холодній сірій пустелі
ворухнувся страшний Василіск —
задвигтіла потворна скеля,
спалахнув фосфоричний блиск.
Він розходиться сизими колами.
Сипле іскрами.
Мерехтить.
І безсило мерхне над полем,
неспроможний уже спопелить...
Ген —
під хмарами виднокраю,
за йоржистим морем стерні,
по дорозі до рідного краю
йде Мандрівник удалині.
Гучно б’ється його серце — і відгомін
розходиться над полями...
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в м. Ржищеві на Київщині. З 1936 року жила в Києві, де й закінчила середню школу. Навчалася в Київському педагогічному інституті. В 1951 році вступила до Московського літературного інституту імені Горького, який закінчила з відзнакою в 1956 році.
Перша збірка поезій Л. Костенко «Проміння землі» вийшла в 1957 році у видавництві «Молодь».
Друга збірка поезій — «Вітрила» вийшла в 1958 році у видавництві «Радянський письменник». В 1960 р. у видавництві «Молодая гвардия» вийшла книжка «Лучи земли».
— жниця поденна.
ораблі прихилились 
