КулЛиб - Классная библиотека! Скачать книги бесплатно 

Етикет. Дитяча енциклопедія [Валентина Скляренко] (fb2) читать онлайн


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]
  [Оглавление]

Дитяча енциклопедiя Етикет

Навіщо потрібен етикет?

Етикет… Це слово здається нам чимось далеким від повсякденності. Воно нагадує про старовинні замки і лицарів, королів та придворних, пишні прийоми та бали. Багато хто вважає, що етикет – це правила поведінки для «парадних» моментів життя. Але чи так це насправді? Давайте заглянемо у словник.

Як бачите, етикет охоплює всі ситуації, у яких відбувається спілкування між людьми, тобто комунікація. Тому, якщо ми живемо не в пустелі, нам аж ніяк не уникнути знайомства з ним. Відомий філософ А. Шопенгауер наводить образ, який дуже доречно відображає поведінку людей у суспільстві: «Коли люди вступають у тісне спілкування між собою, їхнє поводження нагадує дикобразів, що намагаються зігрітися в холодну зимову ніч. Їм холодно, вони притискаються один до одного, але чим сильніше вони це роблять, то болючіше вони колють один одного своїми довгими голками. Змушені через біль уколів розійтися, вони знову зближаються через холод, і так – усі ночі безперервно». Отже, етикет забезпечує оптимальну відстань між людьми, яка дає їм можливість отримувати душевне тепло і водночас позбавляє болісних «уколів».

У давні часи етикету надавалося настільки важливе значення, що майже в усіх мовах з’явилися слова, які означають вільне володіння всіма його правилами. Якщо людина почувається у сфері спілкування мов риба у воді, про неї можна сказати, що вона ввічлива. Або – в неї хороші манери. Чи ще одне, майже забуте сьогодні слово – комільфо. Воно означало людину, яка дотримувалася правил світського поводження. Французи розрізняли бонтон (гарні манери) та моветон (манери погані).

Етикет (від французького etiquette, що у свою чергу походить від грецького слова ethos – звичай, характер) – це установлений порядок поводження де-небудь (у певних соціальних колах, наприклад при дворах монархів, у дипломатичних колах і т. ін.). У сучасних умовах розрізняють повсякденний, гостьовий, діловий, військовий етикети, дипломатичний протокол і етикет тощо.

Англійці однією із загальновживаних цінностей суспільства вважали пристойність. Пристойна поведінка – це щось трохи більше за слідування правилам спілкування. Вести себе пристойно означало чітко дотримуватися моральних норм. Саме мораль вказувала, як джентльмени та леді повинні були вдягатися, рухатися, розмовляти. Втім, з часом хороші манери стали чимось на зразок дуже зручної ширми. У XX столітті ця думка висловлювалася майже відверто. Наприклад, так: «Гарні манери – це розум, освіченість, смак та стиль, які перемішані настільки майстерно, що вам уже не потрібні розум, освіченість, смак та стиль».

Хороші манери має той, хто найменшу кількість людей ставить у незручне становище.

Джонатан Свіфт
Дуже часто виникає питання: як пов’язані між собою поняття «етикет», «мораль», «пристойність», «ввічливість»… Звичайно ж, вони близькі за значенням, але чи є між ними різниця? Яке з них можна вважати найголовнішим? Давайте спробуємо розібратися в цьому питанні. Для цього, знов-таки, зазирнемо у словник. Виявляється, що все не так просто. Найближчим до поняття «етикет» є «пристойність». Словник тлумачить це слово як «правила поведінки, ввічливість». Якщо ми почнемо дошукуватися, що таке ввічливість, то дізнаємося, що це, знову-таки, дотримання правил поведінки, чемність (шанобливість). А ось слово «моральність» належить не так до зовнішнього поводження людини, як до її внутрішнього світу. Воно означає «внутрішні духовні якості, якими керується людина, етичні норми; правила поведінки, обумовлені цими якостями».

Найбільша розкіш на світі – це розкіш людського спілкування.

Сент-Екзюпері
Отже, є правила зовнішні та внутрішні. Перші з них вчать нас поводженню в певних ситуаціях. Наприклад, правила поведінки в театрі, за святковим столом, в гостях. Або правила, що стосуються одягу – куди і як слід одягатися, щоб справити потрібне враження. Другі пояснюють, чому саме ми повинні поводитися так, а не інакше. Тобто внутрішній етикет відповідає на питання «чому?», а зовнішній – на питання «як?». Внутрішні правила – це свого роду кодекс честі. Саме ним ми керуємося, коли треба зробити вибір між двома вчинками. Скажімо, ви їдете в трамваї. Сидите, дивитесь у вікно. І тут до вагона входить літня людина. Сподіваюся, ви знаєте, що треба робити – поступитися їй місцем. Але зробити це можна з різних причин:

– Якщо я буду сидіти, то всі почнуть кричати, і все одно доведеться поступитися місцем.

– Просто так заведено.

– Мабуть, бабусі важко стояти. Нехай трохи відпочине. У мене багато сил, а вона ледве на ногах тримається.

Мабуть, ви зрозуміли, що ті, хто здатен на справжнє співчуття, не будуть заглядати в довідник з етикету, щоб допомогти слабкому. В того, хто поважає інших, навіть думки не виникне поводитися нечемно чи під час бесіди не слухати співрозмовника. Людина, яка має смак, напевно не буде вбиратися, мов папуга, або ж перебирати міру з косметикою. Але є люди, які позбавлені душевної чутливості. Саме для них вивчення правил етикету перетворюється на щось нудне й нецікаве.

Навіть зграя розбійників повинна дотримуватися якоїсь моралі, аби залишатися зграєю; вони можуть грабувати увесь світ, але не один одного.

Рабіндранат Тагор
Внутрішні правила етикету не дозволяють людині поводитися некрасиво навіть тоді, коли її ніхто не бачить. Навіщо такі церемонії наодинці із собою? Все дуже просто: щоб не втратити самоповаги. Якщо ви поважаєте себе й інших, то внутрішній голос завжди підкаже, як вести себе з друзями і ворогами, дотримувати чи не дотримувати свого слова. Нібито все просто… Але не зовсім. Людей, які зовсім не мають честі та совісті, майже не існує. Навіть у злодіїв є власний кодекс честі – звичайно, дуже своєрідний, але є. Але річ у тім, що він буде різний у, скажімо, бізнесмена й безробітного, поліцейського і злодія. Навіть найсуворіша заповідь «не убий!» не є обов’язковою для військових під час бойових дій. Тому ми не можемо говорити про якісь загальнолюдські правила, коли не знаємо, що за ними приховується.

Уявіть собі таку картину: на засніжену тундру спадає вечір. Сім’я сідає до столу – батьки, їхні діти та старенький дідусь. Діти та батьки їдять м’ясо, а кістки скидають дідусеві на тарілку. Він вибирає рештки м’яса та жиру, висмоктує кістковий мозок. «Це ж несправедливо! – скажете ви. – Дідусеві треба підносити найкращі шматочки, чому ж його близькі так з ним поводяться?» Нам така поведінка здається проявом неповаги, хоча насправді дідуся всі дуже люблять і дбають про його здоров’я. В жорстких умовах тундри від зайвої їжі він дуже швидко втратив би сили, захворів і помер, а напівголодна «дієта» тримає його в тонусі, і він разом з усіма виїжджає пасти оленів і полює на звірів. Невідомо, хто першим запропонував такий звичай, але до нього вдавалися всі покоління, аж поки мешканці тундри не отримали вільний доступ до сучасних ліків, електрики й засобів зв’язку.

Певні табу і правила склалися не самі собою, а під впливом природних умов, історії та світогляду народу. Скажімо, заборона їсти свинину, характерна для мусульманської та єврейської культур, виникла у зв’язку з тим, що у спекотному кліматі свинина набагато швидше за інші види м’яса псується і може викликати отруєння і навіть смерть. Паранджа, яку жінок зобов’язували носити мусульмани, окрім іншого, мала і цілком раціональне значення: давала змогу довше зберегти красу.

Ви, мабуть, знаєте, що у слов’янських народів існує звичай зустрічати гостей хлібом та сіллю. Він походить від прадавніх вірувань. Хліб в усі часи вважався святинею. Він був присвячений Сонцю і був символом усього світлого й доброго на землі. У кожному домі хліб був свій, і його ділили між членами родини. Той, кого пригощали хлібом, вважався (хоча б тимчасово) членом родини. З сіллю ще цікавіше. По-перше, сіль колись була дуже дорогою приправою, не всі могли дозволити собі її купити. По-друге, вона вважалася дуже сильним оберегом. Наші предки вважали, що сіль відганяє злих духів. Отже, ніяка нечиста сила не могла скуштувати хліба з сіллю. В ті часи, коли люди вірили в те, що чаклуни й перевертні можуть набути будь-чийого вигляду, пересторога була не зайвою.

Як і люди, правила етикету народжуються, досягають розквіту і вмирають. Ніхто вже не спитає у співрозмовника: «Коли ви зробили нещасним ваше ліжко?» А ще порівняно недавно тільки так чи приблизно так можна було спитати, коли гість (чи хазяїн) прокинувся. А ось правила етикету, заведені в Інтернеті, викликали б у наших далеких предків подив. Бо вони і гадки не мали про чати й електронну пошту…

Перше знайомство з правилами етикету мало в кого залишає приємні спогади. «Сядь рівно! Не втручайся, коли дорослі розмовляють! Прибери лікті зі столу!» – кому з нас хоча б один раз у житті не доводилося чути такі (чи приблизно такі) слова? Так навіщо ж потрібні всі ці правила, всі ці хитрі прийоми, коли можна просто жити і не думати про них? Хочеш їсти – поїж, хочеш щось казати – кажи собі, нехай інші послухають. І зовсім не обов’язково бути таким, яким тебе хочуть бачити… Але замислімося на мить – чи такі вже й зайві всі ці правила поводження?

Ви, мабуть, багато разів чули про те, що людство пройшло довгий шлях свого розвитку. Утворювалися і зникали могутні держави, на зміну одній цивілізації приходила інша. Люди поступово позбавлялися незручних винаходів, замінюючи їх новими. Відійшли в минуле глиняні таблички для письма, майже зникли списи та мечі, замість абака для розрахунків використовують комп’ютери… Аось правила етикету змінилися лише в дрібницях. Більше того – з часом етикет то ускладнювався, то спрощувався, але не було у світі жодного народу, який би відмовився від певних правил спілкування. Отже, етикет – це не вигадка батьків та вихователів, а цінне надбання всього людства.

Просто «потрібних» речей на світі не буває, кожна з них потрібна для чогось. Саме так і етикет потрібен для того, щоб спілкування було приємним і безпечним для всіх, хто бере в ньому участь. Навряд чи ви відчуєте смак їжі, коли ваш сусід за столом постійно рухатиметься, розмахуватиме руками, а ви будете змушені гадати: що він першим на вас виверне – салат чи соус? А чи станете ви спілкуватися з людиною, яка постійно вас перебиває, не цікавиться вашою думкою і з усіх займенників визнає тільки «я»? Таких прикладів можна навести безліч.

Ще однією корисною властивістю етикету є те, що він об’єднує людей, які дотримуються тих самих правил. Недаремно кажуть: «Вони одного поля ягоди» чи «Вони з одного гнізда». Кожна велика група людей має свої особливості поведінки. І якщо хочеш стати повноправним членом якоїсь команди, повинен знати її етикет. В одному випадку запізнення на п’ять хвилин – майже злочин, а в іншому цілком звичайне і припустиме. У якихось колах слід дотримуватися певного стилю одягу, зачіски, а в якихось – достатньо знати професійний сленг (жаргон)… Хочеш стати своїм? Будь ласка, «вдягай» певний спосіб поводження. Він стане твоєю клубною футболкою і водночас перепусткою.

За даними Інституту Карнегі, 80 % успіху інженерів залежить від уміння спілкуватися з людьми і тільки 20 % – від їхнього таланту і фахової обізнаності.

Але маскування – це ще не все. Знання способів поводження людей з різних верств суспільства дає змогу швидко і майже безпомилково зрозуміти, хто ваш новий знайомий, чи багато у вас з ним спільного, що його цікавить, на що він може образитися, а що сприйме як жарт.

А тепер подивімося в дзеркало. Як поводимося ми? Нас також оцінюють. Кожна зустріч, кожний телефонний дзвінок, навіть звичайна поїздка в тролейбусі – маленький іспит. А оцінкою на цьому іспиті є ставлення до нас нашого оточення. Людину, яка має хороші манери, найчастіше охоче приймають у будь-якому товаристві. І навпаки: навряд чи хтось вдруге запросить до себе гостя, який за один візит зробив кілька серйозних помилок. Недаремно Й. Гете казав, що манери людини – це дзеркало, у якому відбивається її портрет.

Усі ми відрізняємось одне від одного. Двох подібних людей не існує. Хтось подобається нам більше, хтось – менше, але в житті ми вимушені спілкуватися і з приємними, і з дуже неприємними людьми. Спілкування – це зустріч двох світів: вашого та іншого. Закони цих світів неоднакові, тому зовсім не обов’язково першому-ліпшому відкривати всього себе. У кожного з нас є свої радісні або сумні таємниці, які можна розкрити тільки найближчим людям. Якщо уявити, що наше «я» – це замок, то думки й почуття, які мають для нас найбільшу цінність, перебувають у його найбільш захищеній кімнаті. Сюди ми допускаємо тільки тих, кому довіряємо і кого вважаємо близькими людьми. Але в замку багато кімнат… Є тут спеціальна кімната для приятелів (тих, з ким у нас є спільні інтереси), є сімейна зала, є власний музей та передпокій для тих, хто є «знайомими наших знайомих». Ті, кого ми вважаємо чужими, до замку зазвичай не допускаються. Отже, для кожної кімнати – свої правила. Бо в тих людей, які до них приходять, різні інтереси. Родичів цікавить ваше здоров’я, успіхи в навчанні, ваші друзі. Приятелів – що новенького ви дізналися, де були, чи дивилися той чи інший фільм, як вийти на наступний рівень улюбле ної гри. А тепер найцікавіше: що ближче до «дверей» нашого замку, то суворішими є правила етикету. Тобто серед своїх ми можемо «розслабитися», бо вони нас добре знають і розуміють. А всі інші люди бачать перед собою те, що ви їм показуєте. Якщо ви маєте хороші манери, перше враження буде на вашу користь, а якщо погані – можливо, вам потім доведеться докласти чимало зусиль, щоб довести, що насправді ви зовсім інша людина, ніж здається з першого погляду. Втім, не слід забувати, що хороші манери – палиця на два кінці: іноді за показною ввічливістю та зразковим поводженням може ховатися недостойна людина, але на світі існує безліч достойних людей, які не мають уявлення, як поводитися на дипломатичному прийомі.

I Історія походження етикету


Ведмежа послуга та левова частка

Ви, мабуть, не повірите, якщо вам скажуть, що етикет набагато старший за людство. Втім, наші менші брати поводяться згідно з певними правилами, порушення яких може призвести навіть до вигнання зі стада або навіть до смерті тварини. Здебільшого це стосується тих тварин, які утворюють гурт: збираються в зграї, табуни, живуть великими сім’ями. Давайте познайомимося з кількома законами «тваринного етикету». Чи схожі вони на ті, до яких вдаємося ми з вами?

Вожак стаї


Ось наші найближчі родичі – мавпи. Вони становлять справжній устрій. Головою сім’ї є вожак – найсильніший та найдосвідченіший самець. Йому скоряються всі. Трохи менший авторитет мають самиці, причому що менша дитина, то більше поважають і шанують її матір. Ще нижчий щабель в ієрархії стада займають інші самці, а за ними вже йде молодь, незалежно від статі.

При спілкуванні горили використовують звуки, окремі жести й пози. «Мова тіла» дає їм змогу передати всі основні емоції. Погляд просто в очі – це виклик, прояв непокори. Якщо б можна було перевести його, вийшло б: «Я нічим не гірший за тебе і можу це довести у бійці!» Коли хтось із молодих самців відмовляється відвести погляд і схилити голову, вожак починає демонстрацію загрози: кричить, зриває з дерева гілку і обриває з неї листя, б’є себе в груди. Здається, що оскаженів, що ось-ось розірве суперника на шматочки. Але найчастіше цього не стається. Природа подбала про безпеку тварин, і у тваринному царстві існує закон: що сильніші й небезпечніші суперники, то менше трапляється двобоїв «не на життя, а на смерть». Замість них існують спеціальні пози – поза загрози, поза покори, навіть пози залицяння.

Ось перед вами сімейство левів (біологи називають його прайдом). Головою прайда є найсильніший і найдосвідченіший самець. Він лежить, примруживши очі, і, здається, зовсім не звертає уваги на те, що діється навколо. Інші леви – здебільшого самиці та молодь – тримаються на певній відстані від свого патріарха. Він не полює на зебр чи антилоп – будь-що він дістане свою частку здобичі, до того ж найкращу. Він може задати жару будь-кому зі своєї сім’ї і, як правило, не наштовхнеться на опір. Але коли прайду загрожує небезпека, самець захищатиме його навіть ціною власного життя – ось за що він дістає «левову частку». Отже, одним з найперших правил тваринного етикету є повага до сильного, яка цілком себе виправдовує: у разі небезпеки він заступиться за своїх.

Між членами прайду існують доволі складні стосунки. Є левиці, яких поважають усі члени родини – вони довели, що можуть бути сміливими мисливицями і добрими матерями, які народжують здорове потомство. Ті, чиї успіхи менші, піклуються про них: доглядають їхню шкіру, намагаються триматися поруч. Іноді виникають свари, що переходять у бійки. Гадаєте, вони сперечаються за ласий шматок м’яса? До того як учені відкрили для себе те, що звірі здатні переживати майже такі самі емоції, що й люди, саме така думка і панувала. Але після тривалих спостережень виявилося, що більшість бійок та свар виникає через те, що тварини намагаються опинитися на більш високому щаблі соціальної драбини.

Тільки найавторитетнішим самицям дозволяється лежати поруч з головою прайда


У левів, як і в багатьох інших тварин, існує спеціальна «поза покори». Якщо один із суперників зрозумів, що він слабкіший, достатньо просто визнати це: підставити супротивнику горло. Звірячою мовою це означає приблизно таке: «Я програв, і ти можеш мене за це вбити. Але не роби цього, будь милосердним». Найчастіше переможець так і робить.

Цілком звичайним для тварин є ритуал привітання. У більшої частини мавп, як і в людей, це кивок. Собаки під час зустрічі обнюхують одна одну. Це не тільки демонстрація довіри – запах повідомляє майже всю інформацію про тварину: хвора вона чи здорова, доросла чи зовсім молода, боїться вона чи ні…

Лоїс Крайслер, яка написала книжку «Стежками карібу», була просто в захваті від «ритуалу вітання» у вовків. Вона описує його так: «Схиливши голову набік і пригнувши шию, вовк може лягти на землю, спочатку шиєю, а потім, вигнувши свій гнучкий, наче у вугра, тулуб, і спиною – справжнє танцювальне па, на яке не здатний жодний собака… Він виконує вітання одним плавним рухом, який супроводжується ласкавим поблискуванням очей».

Часто замість вітання тварини обмінюються «візитками» – залишають на стовбурах дерев подряпини, мітять власну територію пахучою рідиною. Втім, такі мітки – застереження, а не обмін люб’язностями. Вони вказують на те, що територія зайнята і чужакам нема чого тут робити.

Але, мабуть, найкрасивішими є ритуали залицяння. Риби змінюють своє забарвлення, їхня луска стає схожа на веселку. Але вбрання – це тільки частина ритуалу. У багатьох видів риб самець ще повинен побудувати дім для майбутніх дітей і переконати самичку ввійти до нього. Бички для цього співають справжні серенади (а ще кажуть, що риби німі!). Краби, які хочуть привабити до себе, мають дуже велику клішню. Під час шлюбного періоду вони закликають нею подругу, ніби повторюючи жест «Іди до мене!».

Деякі ритуали залицяння нам, людям, здалися б дуже дивними. Наприклад, самець жирафової газелі наносить самиці легкий удар у плече горизонтально витягнутою ногою. Так він виявляє свою симпатію.

Птахи виконують доволі складні танці, виспівують на всі лади. І якщо мешканцям міста важко побачити ритуальний танок великої поганки (чомги) або лебедя, то, мабуть, кожний бачив, як голуб залицяється до голубки. Він надуває шию, туркоче, розпускає хвіст, кланяється подрузі аж до землі. А вона робить вигляд, що не помічає його зусиль і зайнята своїми справами. А ось павич. Він використовує іншу тактику: навіщо бігати за подругою, коли її можна просто зачарувати? Треба тільки розкрити розкішний хвіст і виконати кілька рухів, щоб пір’я почало тремтіти, наче під вітром… Деякі папуги влаштовують справжні акробатичні номери. Вони бігають по гілках уперед-назад, крутяться навколо гілки, як гімнасти. Співучі птахи більше покладаються на голос. Мабуть, не знайдеться людини, яка б залишилася байдужою, коли в кущах лунає солов’їний спів. Найцікавіше, що птахів ніхто спеціально не вчив ані танцям, ані пісням. Усе це закладено в їхніх генах.

«Турнір» серед тварин


Турніри на честь прекрасних дам також виникли задовго до появи першої людини. Вовки та ведмеді, олені та лосі змагаються за право завести власну сім’ю. Тільки найспритніші, найсміливіші та найсильніші можуть розраховувати на взаємність. Глухарі так захоплюються під час токування, що забувають про все на світі і нібито нічого навколо не чують (звідси і назва). Вони наскакують на суперника, доки він не покине «поле бою». Нагородою переможцю стає цілий гарем… Гірські козли розбігаються і б’ються лоб у лоб, аж луна котиться долиною. Здавалося б, обидва повинні втратити свідомість або дістати струс мозку – але нічого не трапляється, просто з’ясували, хто може розраховувати на он ту біленьку кізку. А в бегемотів турніри часто закінчуються смертю одного із суперників, хоча й важко повірити, що ці телепні здатні на сильні почуття й стрімкі рухи.

Для багатьох павуків інстинктивне виконування шлюбного ритуалу – питання життя чи смерті. Вони повинні принести своїй коханій подарунок. Якщо він не сподобається, замість весілля буде просто вечеря, а жених стане її головною стравою.

Як бачите, щось схоже на етикет у звірів, риб та птахів усе ж таки є. Однак – тільки схоже, бо головним правом у тваринному царстві є право сильного. У хворих та слабких тварин набагато менше шансів вижити, ніж у здорових. Тому діти не піклуються про своїх батьків, коли вони втрачають сили, брати й сестри сваряться між собою за кращий шматок, а деякі тварини їдять собі подібних. Крім того, на відміну від звірів, у людини є право вибору. В неї за плечима є досвід багатьох поколінь та безліч прикладів з життя. Ви, мабуть, помічали, що в конфліктних ситуаціях люди поводяться дуже по-різному: Сергій завжди вирішує проблеми кулаками, Валерій шукає компромісне рішення, а Жанна просто скаржиться вчителю або батькам… А чи помічали ви, що в кожного з нас різний підхід до знайомства, розмови з дорослими або з тими, чию увагу ми хочемо привернути? Кожен з нас може обрати одну з багатьох стратегій спілкування. Але про це – в наступних розділах.

А як же ведмежа послуга? Виявляється, справжніх ведмедів вона ніяк не стосується. Цей вислів виник після того, як світом розійшлася знаменита байка про ведмедя, який хотів зігнати зі свого хазяїна муху, а замість цього розбив йому голову.

Етикет у давніх царствах

Коли вчені починають реконструювати життя народів, що жили багато століть тому, перед ними постає дуже непроста задача. Дані археологічних розкопок можуть повідомити про матеріальну культуру – як люди вдягалися, прикрашали будинки, готували їжу, яка в них була зброя. Відновити ж звичаї та обряди набагато важче. Добре, коли дещо збереглося до наших днів або було зображене на кераміці чи мозаїці. Але таке буває доволі рідко. Тому про етикет давніх царств нам відомо не дуже багато. Втім, якщо подивитися, якими моральними принципами керувалися давні народи, що вони вважали достойним, а що – ні, ми певною мірою зможемо уявити собі і правила поводження.

Пам’ятка шумерської культури: мозаїчна плита «Штандарт з Ура»


Перші відомості про етикет зустрічаються в літературних текстах давнього Шумеру. Шумери вважали, що високі моральні якості були даровані людині богами. І людина мала чітко дотримуватися цих божественних настанов, інакше життя в неї було б нещасливим. Моральним якостям відповідали і певні правила поводження: шанобливе звертання до старших, повага до жерців та правителів, гостинність.

За віруваннями шумерів, у перший день нового року богиня істини, правосуддя та милосердя судила людей за їхні вчинки. Зберігся текст, який попереджав, чого треба було уникати, щоб суд богині не накликав її гніву. Гнів її викликають:

• Той, хто йде шляхом пороку, тяжіє до сваволі…

• Той, хто не виконує встановлені правила, порушує договори…

• Той, хто дивиться прихильно на місце погибелі…

• Той, хто підмінює важку гирю легкою гирею…

• Той, хто підмінює велику міру малою мірою…

• Той, хто, з’ївши щось (що йому не належало), не каже «Я з’їв це».


Мешканці Давнього Єгипту дотримувались майже тих самих принципів, що й шумери: повага до старших і тих, хто посідає більш високе становище у суспільстві, ввічливість, вірність божественним заповітам. Знаменитий історик Геродот так описував їхній спосіб життя: «Єгиптяни – найбогобоязливіші люди з усіх, і звичаї в них ось які. П’ють вони з бронзових кубків і миють їх щодня, при цьому саме всі, а не тільки деякі. Вони носять лляний одяг, завжди свіжовипраний; про це вони дуже дбають…. Кожні три дні жерці збривають волосся на своєму тілі, щоб при богослужінні в них не виявилося вошей чи інших паразитів. Одяг жерці носять тільки лляний, а взуття – з папірусного лика. Іншого взуття й одягу їм носити не дозволено. Двічі вдень і двічі вночі вони роблять обмивання в холодній воді і, одне слово, дотримуються ще безлічі інших обрядів». Для того щоб допомогти знатним єгиптянам навчитися етикету, близько 2350 р. до н. е. була написана книга «Інструкції з поводження». На жаль, окрім назви, до нашого часу не збереглося нічого. Але це був, мабуть, найдавніший з підручників, присвячених етикету.

Бог Хнум виліплює людину на гончарному кругу. Позаду – бог Тот, який відмічає роки життя людини на пальмовому листі


За віруваннями єгиптян, долею людей розпоряджаються боги. У кінці життя людину чекає перехід у загробне царство, але попередньо вона має постати перед Страшним судом, де боги тримають у руках свій сувій із записом добрих і лихих справ людини, котрій надається право на самозахист. Одна з таких передсмертних виправдальних промов збереглась. У ній єгиптянин заявляє, що він не ображав удов і сиріт, не крав, не свідчив неправдиво, не зводив наклепів, не підпилював гирі на базарі, не ставив загат на шляху потоку, не опускав перо в чорнильницю з метою зробити зло ближньому. Він чистий, чистий, чистий.

До наших часів дійшов дуже цікавий документ – «Наставляння Дуау, сина Ахтої, своєму сину Піопі». У ньому є такі рядки: «Посланець, вирушаючи до чужої країни, пише заповіт на користь дітей через побоювання левів та азіатів… Коли він їде, цеглина в нього за поясом». Цеглина, про яку йдеться, насправді є глиняною табличкою, яка підтверджує повноваження посла.

Суд над душею


У Давньому Єгипті був розвинений і дипломатичний етикет. Археологічні дослідження допомогли з’ясувати, що перший письмовий договір між двома державами був укладений єгипетським фараоном Рамзесом II та королем хетів Хаттушилем III в 1278 році до н. е. Щоб завірити документ, король хетів зобразив на срібній плитці з умовами договору себе (поруч з богом вітрів) і королеву (поруч з богинею сонця). Цікаво, що Рамзес II дав наказ виготовити два однакових тексти договору на однакових плитках. З того часу до правил міжнародного етикету увійшло правило готувати два абсолютно однакових примірники документів, а потім обмінюватися ними.

У Давній Індії життя було суворо регламентоване. Суспільство поділялося на касти (варни), яких було чотири: брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайшиї (землероби та ремісники) та шудри (слуги). Кожна з каст мала свій колір: брахмани – білий, кшатрії – червоний, вайшиї – жовтий, а шудри – чорний. Представники касти брахманів виконували численні обряди, які повинні були забезпечити процвітання країни, вони також були вченими, знавцями священних текстів. Діти брахманів починали вчитися з раннього дитинства, бо деякі з текстів передавалися тільки з вуст в уста, треба було вивчити їх напам’ять. Брахмани вважалися представниками всіх людей перед ликом богів, тому їхня поведінка мала бути зразковою. Кшатрії вели зовсім інше життя. З дитинства вони навчалися володіти зброєю, їздити на колісниці й верхи. В юнаків виховували рішучість та енергійність, вміння прийняти рішення. Не випадково саме з касти кшатріїв виходили видатні правителі. Вайшиї були людьми мирними. До цієї касти належали землероби й ремісники. Їхнім обов’язком було обробляти землю, працювати в майстернях, вести торгівлю. Але не слід думати, що це були прості люди: серед вайшиїв було чимало багатих людей. Ці три варни (касти) називали «народженими двічі», бо вони проходили складний обряд посвячення в арії, який давні індійці і вважали «другим народженням». Під час обряду хлопцеві надягали священний шнурок, після чого він ставав повноправним членом своєї касти.

Індійці у традиційному вбранні


Арії – народ, який колись прийшов до Індії і підкорив собі місцеві племена. Вважалося, що арії принесли в Індію науку, релігію та закон.

Шудри повинні були служити представникам вищих каст. Вони, за уявленнями індійців, походили від народів, які колись зазнали поразки від аріїв. Шудри виконували більшість брудної роботи, але все ж таки вважалися окремою кастою. Частина населення Індії не належала до жодної з каст. Таких людей називали чандалами – «недоторканними». Представники цієї групи людей виконували найбрудніші роботи: вони мали справу з нечистотами й трупами. Всі чотири варни ставилися до чандал презирливо. До цих людей заборонялось доторкуватися (звідси й назва), чути їхній голос і навіть бачити, щоб не осквернитися.

У кожній касті були заведені свої правила поведінки. Брахмани, які майже все життя служили богам, багато перейняли від ритуалів служіння. Звичайне для Індії вітання, коли руки складаються перед грудьми долоня до долоні, в інших країнах використовується при молитві. А ритуали, під час яких гостя прикрашають гірляндами з живих квітів, мають багато спільного із жертвопринесенням. Кшатрії деякі свої звичаї взяли від військового етикету (насамперед усі ритуали, пов’язані з використанням зброї). Для вайшиїв велике значення мало все, що стосувалося родючості землі, скоту. Отже, при зустрічі заведено було бажати родючості поля, а на святах велику роль відігравали дари природи.

Статуя жерця з Мохенджо-Даро


Праця на полях – доля представників варни шудр


Перехід з однієї касти до іншої був майже неможливий: брахманом могла стати лише людина, яка народилася в сім’ї брахманів. Це було пов’язано з релігійними віруваннями давніх індійців. В Упанішадах була сформульована доктрина карми, яка потім перейшла до джайнізму та буддизму. В Упанішадах говориться, що все у світі визначається моральним законом. Людина, яка поводила себе аморально, була скупою, часто гнівалася, не поважала старших за віком, народжується потім твариною або рослиною. Таким чином вона спокутує свої погані вчинки. Тільки праведною поведінкою можна повернутися до людського образу.

Буддисти вважають, що за погані вчинки можна народитися не тільки у вигляді тварини, але й у формі голодних духів. Вони ретельно розписують, за які саме вчинки в якому пеклі може народитися людина. Деякі з них холодні, деякі – гарячі, але в усіх них панує страждання, і минає дуже багато часу (кілька тисяч років), доки душа зможе вирватися звідти.

Ще одним відомим царством був Вавилон. Розквіт Вавилону припадає на час правління шостого царя першої вавилонської династії – Хаммурапі (1792–1750 р. до н. е.), що був видатним державним діячем, умілим дипломатом, хорошим стратегом, законодавцем і організатором. Хаммурапі видав збірник законів, які контролюють майже всі сфери життя суспільства.

Верхня частина стовпа із законами Хаммурапі


Закони Хаммурапі зберегли багато найдавніших рис, головна з яких – суворість покарань, що припускала страту не тільки за вбивство, але й за крадіжку, наклеп, зраду військовому обов’язку чи приховування раба-втікача. Відповідно до законів, злодія, який зробив пролом у стіні, належало вбити і закопати перед цим проломом; злочинця, якого схопили при спробі крадіжки на пожежі, слід було кинути у вогонь. У ряді випадків закони зберігають давню традицію Божого суду: оббріхувана перед чоловіком дружина повинна була кинутися в річку – її порятунок був доказом її невинності. Саме у такий спосіб належало очиститися людині, на яку було зведене обвинувачення в чаклунстві.

У законодавстві Хаммурапі був прийнятий принцип «око за око». Якщо лікар зробив невдалу операцію, яка калічила хворого, йому відрубували кисть руки. Якщо будівельник побудував будинок з надто слабкими стінами або покрівлею і це призвело до смерті його мешканців, його самого вбивали. Закони призначали штраф пастуху, чия череда витоптала засіяне поле, карали хлібороба, якщо він недогледів і вода прорвала греблю, затопивши землі сусіда. Етикет у ті часи був таким же простим і суворим, як і моральні норми. Головним його правилом було: не роби іншим того, що тобі самому не подобається.

Той самий принцип використовували і давні індійці, і давні римляни. «Махабхарата» (давньоіндійський епос V століття до н. е.) формулює його так: «Тих вчинків, що їх людина не бажає для себе, які самій їй неприємні, нехай не робить іншим людям». Катон висловився більш стисло: «Застерігайся того, чого не схвалюєш в інших». Подібні слова наводить і Публій Сір: «Не роби сам того, що тобі не подобається в інших».

Конфуцій


Етикет Давнього Китаю був одним з найскладніших у світі. Його засновником вважають Конфуція (550–479 рр. до н. е.). Але цей мислитель, скоріше за все, лише впорядкував ті ритуали, які існували задовго до його народження, – у своїх творах він неодноразово писав про свою любов до давніх часів, коли все було влаштовано найкращим чином. Етикет («чи») був побудований за доволі простим принципом – нижчі повинні служити вищим: молодші – старшим, підлеглі – начальникам, жінки – чоловікам. Вищі, у свою чергу, повинні були дотримуватися справедливості у ставленні до нижчих. Але на практиці це означало безліч дуже складних ритуалів та церемоній – деякі дослідники нараховували до тридцяти тисяч! Китайський етикет передбачав буквально всі ситуації: як постукати у двері, як увійти в дім, як треба сідати й вставати, тримати чашку з чаєм… На вивчення всіх цих правил діти зі знатних родин витрачали не один рік. Але зовсім не шкодували про змарнований час: за нешанобливе поводження можна було заплатити життям.

Даоські святі


Чиновники й придворні намагалися відповідати образу «шляхетного чоловіка», який повинен був поводитись гідно, не порушуючи численних правил і ритуалів, які збереглися з сивої давнини. Наскільки важливим був ритуал для китайської культури, показує ще один приклад з Конфуція: «Янь Юань спитав про те, що таке людяність. Учитель відповів: «Бути людяним – значить перемогти себе і звернутися до ритуалу. Якщо один раз переможеш себе і звернешся до ритуалу, усі в Піднебесній визнають, що ти людяний».

Конфуцію належить такий вислів: «Якщо особисте поводження тих, хто стоїть нагорі, правильне, справи йдуть, хоча й не віддають наказів. А якщо особисте поводження тих, хто стоїть нагорі, неправильне, то, хоча й наказують, народ не виявляє покори».

Усі ритуали, які проводилися в столиці, одночасно повторювалися в усіх інших містах і містечках (роль імператора виконували місцеві чиновники). Це сприяло тому, що весь народ відчував себе єдиним цілим, але обмежувало розвиток особистості.

У Давній Греції та Давньому Римі були свої традиції. Греки цінували акуратність (вони вважали її ознакою ввічливості), доречний жарт. Освічена людина повинна була не тільки вміти добре читати, писати та рахувати, але й грати на якомусь музичному інструменті, прекрасно володіти своїм тілом (греки багато уваги приділяли спорту), елегантно, зі смаком вдягатися. Центром суспільного життя була агора – ринкова площа в центрі міста. Там проходили ділові й особисті зустрічі, обговорювалися новини. Жінка відповідно до звичаїв могла виходити з будинку тільки в супроводі рабів. Рабині несли за господаркою парасольку від сонця, раби – складаний стілець.

Музи, що грають на музичних інструментах. Розпис давньогрецької вази


Фрагмент фриза Парфенону: зібрання богів


До наших днів збереглися відомості про знамениті грецькі трапези – урочисті бенкети. На бенкет зазвичай збиралися друзі, які могли привести із собою своїх друзів чи подруг. Але траплялось і так, що на бенкет приходили і ті, кого не запрошували ані хазяїн, ані гості. Таких людей називали паразитами і ставилися до них з презирством.

Завжди працюй. Завжди люби. Люби дружину і дітей більше за себе. Не чекай від людей подяки і не засмучуйся, якщо тобі не віддячують. Наставляння замість ненависті, посмішка замість презирства. З кропиви витягай нитки, з полину – ліки. Нагинайся тільки для того, щоб підняти полеглих. Май завжди більше розуму, ніж самолюбства. Запитуй себе щовечора: що ти зробив гарного. Май завжди у своїй бібліотеці нову книгу, у льосі – повну пляшку, в саду – свіжу квітку.

Епікур
Столи накривали на чоловічій половині дому. Перед входом усі знімали взуття, потім раби омивали гостям ноги і пропонували прийняти ванну. Навколо столу розміщалися напівлежачи, на спеціальних ложах. Хазяїн будинку сідав у центрі, найбільш почесним вважалося місце праворуч від нього. Їжу зазвичай брали просто руками, витираючи пальці м’якушкою хліба. Спочатку до столу подавали закуски, потім – декілька змін м’яса та риби, які приправляли соусами. А після того, як усі наїлися й омили руки в спеціальних чашах, починався симпозіум – філософська бесіда за вином. Пити нерозбавлене вино вважалося варварством. Його змішували з джерельною водою у пропорції один до трьох. Під час симпозіуму хазяїн та гості розважалися бесідою, іноді виникали справжні філософські диспути.

Чи знаєте ви, що слово «дипломат» грецького походження? Давньогрецьким послам видавалися спеціальні інструкції, написані на спеціальних картках або табличках, що складалися навпіл, – дипломи. Звідси і пішла назва.

Фрагмент Алтаря миру в Римі. Члени родини імператора Августа


Римський етикет запозичив від грецького досить багато. Але були й принципові відмінності: етикет Давнього Риму був спрямований на звеличення особи імператора і влади в цілому. Римські імператори влаштовували розкішні бенкети, причому багаті провінціали, які за своїм походженням та соціальним станом не мали права на них приходити, погоджувалися це право купувати (нерідко за дуже великі гроші). Спочатку сенатори мали вільний доступ до імператора, але згодом були введені нові правила. Вони встановлювали спеціальні години прийому, у які можна було обговорювати державні справи, зобов’язували сенаторів доповідати свої питання тільки стоячи. Десь у IV–V столітті придворні церемонії стають настільки складними, що з’являються фахівці, які одержують заробітну плату за знання тонкостей етикету, – магістри церемоніалу.

Імператор Август в образі Юпітера


Деякі надбання давньогрецького та давньоримського етикету перейшли у більш пізні епохи. Якщо ми поглянемо на традиції королівських європейських дворів, то побачимо, що при них існували майже ті ж самі порядки, що й у Римі. Скажімо, пурпур саме з римських часів вважається королівським кольором. Золоті корони або діадеми, прикрашені дорогоцінним камінням, які носили королі й королеви, також мають багато спільного з римськими (правда, багато істориків вважає, що корони та золоті обручі були відомі задовго до появи Давнього Риму).

Давньогрецький (еллінський) етикет колись мав статус міжнародного – настільки він був витончений, довершений і водночас – не складний. До речі, саме греки встановили правило: не говорити погано про відсутніх.

Лицарі без страху та докору

Лицарське поводження стало синонімом прекрасних манер. Ще й досі чоловіка, який бездоганно поводиться за будь-яких обставин, називають «лицарем без страху та докору». А про жінок, яких вважають взірцем для наслідування, кажуть «справжня леді». Але якщо запитати, що ж входило до лицарського кодексу честі і яким був середньовічний етикет, мало хто зможе відповісти. Тому треба сказати про цю славетну епоху хоча б декілька слів.

Складання васальної присяги. Мініатюра XIV ст.


Бій лицарів із сарацинами. Ілюстрація до «Пісні про Роланда» (з рукопису XII ст.)


Лицарство як соціальна система виникло приблизно в XI столітті і швидко поширилося по всій Європі. Основу його становили стосунки між васалом та сюзереном. Слово «васал» походить від кельтського vassus – «слуга». Спочатку воно означало людину, яка в обмін на надання землі виконувала певну службу для феодала. Пізніше васалом стали називати феодала, який пішов на службу (здебільшого – військову) до іншого, більш знатного або багатого феодала (сеньйора), якому він вручав себе, стаючи його людиною. Васала та сеньйора зв’язувала клятва вірності. Для цього влаштовувалася спеціальна церемонія. Васал клав свої складені долоні в долоні сеньйора, а той передавав йому меч на знак установлення взаємних зобов’язань. Васал зобов’язувався надавати сеньйору допомогу, насамперед – у військовій службі (як правило, вона тривала сорок днів нарік), а також різні виплати. Ще одним обов’язком була участь у раді, на якій приймалися важливі рішення. За службу васал одержував у тримання землю – феод. Крім того, сеньйор повинен був підтримувати і захищати свого васала.

Розвиток васальних стосунків десь із IX століття привів до того, що кожний дворянин був чиїмось васалом. Навіть королі не були «самі по собі». У католицьких країнах королі вважалися васалами Папи Римського. А, наприклад, норвезькі королі складали васальну присягу «вічному королю» Норвегії Олафу Святому.

Отже, лицарі насамперед повинні були служити своєму сеньйору. Вірність йому вважалася однією з найголовніших чеснот. У ті часи, коли лицарство досягло найбільшого розквіту, навчання майбутнього лицаря починалося із самого дитинства. Як тільки хлопець міг утримати в руках зброю, йому починали давати перші уроки фехтування. Десь у трирічному віці він уперше сідав на коня. Але справжнє навчання починалося десь у семирічному віці, коли він залишав батьків і йшов служити пажем у замок родича або сеньйора. Там йому належало брати участь у повсякденному житті господарів замку, разом із сеньйором (або сеньйорою) бути присутнім на урочистих вечерях та балах. Але не думайте, що життя пажів було легким – вони мусили прислужувати всім, хто був вищим за них. Потрібно принести теплий плащ для дами, що змерзла під час прогулянки, – це справа пажа. Треба запросити гостей на обід – це входить до обов’язків пажа. Вони повинні були подбати й про розваги для прекрасних дам, якщо лицарі зі своїми зброєносцями були чимось зайняті. Виконуючи безліч дрібних доручень і спостерігаючи за лицарями, пажі навчалися правилам поводження, засвоювали, до кого і як треба звертатися. Водночас пажі вчилися грати на музичних інструментах, часто – складати вірші та пісні, танцювати, грати в шахи. А ось читати та писати вміли далеко не всі.

За час свого навчання майбутній лицар повинен був оволодіти так званими сімома чеснотами, до яких входили: верхова їзда, фехтування, володіння списом, плавання, полювання, гра в шахи, складання й виконання віршів або пісень на честь дами серця.

В 14-літньому віці паж ставав зброєносцем свого сеньйора. Він супроводжував свого пана в походах та на турнірах, допомагав йому в битві, прислужував у замку. Зброєносці більшість часу і уваги приділяли воїнському мистецтву. Вони влаштовували між собою поєдинки, відточуючи навички фехтування. Так минало ще сім років. А у 21 рік зброєносець проходив церемонію посвяти в лицарі (іноді це ставалося раніше – якщо він виявив виняткову хоробрість на полі бою або за інших незвичайних обставин).

Пізніше, в XVI–XVIII століттях, у багатьох європейських країнах дворяни відправляли своїх дітей до лицарських академій, які готували до військової або придворної служби. Найславетніші академії були в Кольберзі, Люнебурзі, Бранденбурзі, Варшаві. Юнаки вивчали кілька мов (латинську, французьку, італійську, іспанську), математику, фізику, генеалогію, придворний етикет, право та історію. Не забували й про фізичне виховання: серед обов’язкових предметів було фехтування, верхова їзда, танці.

Аудиторія середньовічного університету


Церемонія була дуже пишною: майбутній лицар, вдягнений у плаття певного кольору, повинен був провести ніч у каплиці, не стуляючи очей. Після цього він присвячував свій меч Богові і приймав причастя. Далі відбувалося ритуальне обмивання. Потім зброєносець схиляв перед сеньйором коліно, і той наносив йому символічний удар у шию чи по щоці. Після цього лицарю надягали шпори і переперізували його мечем. Він знову ставав перед сеньйором на коліно і діставав ще один символічний удар мечем. Цей удар часто супроводжувався словами: «Прийми цей, і більше жодного!». У різні часи та у різних країнах церемонія посвяти в лицарі була неоднакова. Іноді сеньйор просто торкався плеча лицаря, що стояв на колінах, мечем і казав чітко встановлену формулу прийняття в лицарі.

Іноді формальне слідування цим взірцям створювало абсурдні ситуації. Наприклад, один із лицарів, який хотів продемонструвати свою байдужість до багатства, наказав засіяти поле шматками срібла, інший розпорядився приготувати урочисту вечерю на воскових свічках замість дров. Те ж саме стосувалося і ввічливості. Подеколи при відвідуванні храму чи переході через вузьку вуличку починалися нескінченні суперечки про те, хто кому звільнить дорогу: кожен намагався пропустити вперед іншого.

Бути лицарем означало не тільки носити золоті шпори та жити в замку. Ідеальний лицар, яким його представляли в ті часи, повинен був мати такі чесноти, як хоробрість, чесність, великодушність, щедрість, гостинність, чемність, прагнення до слави. Поводитися він мав відповідно до певного взірця, який досить докладно описувався в піснях менестрелів та численних романах.

Звичайно, лицар не був би лицарем, коли б у нього не було прекрасної дами. Культ прекрасної дами з’явився у XII–XIII століттях. Стосунки лицаря і його дами не мали нічого спільного зі шлюбом. Лицар міг обрати дамою серця заміжню жінку, даму, якої він взагалі ніколи не бачив, і навіть Діву Марію. Він повинен був служити своєму ідеалу так самовіддано, як своєму сеньйору, і не чекати навзаєм ніякої винагороди. На честь своєї дами лицар йшов на битву, їй він присвячував перемоги на турнірі, подвиги, на її честь він складав вірші (а якщо не володів цим мистецтвом, то звертався до перехожих менестрелів, які за окрему плату погоджувалися славити її ім’я повсюди).

Етикет передбачав, що лицар у відсутність дами або тоді, коли вона відкрито висловлювала свою неприхильність до нього, мусить виявляти своє страждання. Він не повинен був ні їсти, ні пити, забути про сон та розваги. Єдине, що йому залишалося, – гірко оплакувати свою долю. Дама могла висловити свою прихильність до лицаря, даруючи йому предмети свого туалету – шарф, хустину або рукавичку. Лицар на знак поваги вдягався у кольори своєї дами, підносив їй подарунки. Вона могла демонструвати його подарунки, надягаючи їх, або ж ховати від усіх – це було її право.

Мабуть, так виглядали воїни на лицарських турнірах


Ще одним прикладом культу прекрасної дами були Суди Любові та Краси. Вони складалися з дам, що супроводжували лицарів на турніри, і мали майже таку ж владу, як Хазяїн Турніру. Перед початком турніру лицарі виставляли в ряд свої щити (щоб викликати суперника на бій, лицар торкався його щита вістрям списа або його древком). Дами проходили вздовж цих щитів, і якщо хтось із лицарів скоїв неблагородний вчинок, про який було відомо одній із них, вона торкалася його щита рукою. Цього було досить, щоб позбавити лицаря участі в турнірі. При цьому дама не повинна була якось пояснювати свою поведінку. Крім того, Суд обирав з-поміж числа лицарів Лицаря Честі. На його меч пов’язували вуаль, і в цьому турнірі він не мав права брати участь у поєдинках. Лицар Честі уважно стежив за тим, що відбувалося на ристалищі, і виконував накази Суду Любові і Краси. Якщо один із суперників поводився хоробро й благородно, але його фехтувальне мистецтво виявлялося нижчим, ніж у противника, Суд міг визнати, що він не зазнав поразки. Коли хтось із лицарів поводився негідно, Суд міг позбавити його права участі в турнірі, навіть не дозволивши йому закінчити бій.

Обітниця прекрасній дамі. Мініатюра VIII ст.

Декілька слів про манери

У XV столітті більшість європейських країн була далека від того, щоб вдосконалювати правила поведінки. Англію в цей час розривала війна Червоної та Білої троянд, тому англійські дворяни часто їли з простих дерев’яних тарілок, спали на соломі і майже не мали часу на витончені бесіди. В Німеччині також було неспокійно: тут йшла жорстока й непримиренна війна гуситів. За свідченнями сучасників, у дворянства чи не єдиною розвагою була пиятика, а всі конфлікти вони вирішували навкулачки. Навіть Франція, яку нині вважаємо витонченою та аристократичною, аж ніяк не відповідала цьому образу. Граф Балтазар Кастильйоне писав про порядки, що були властиві для Франції середини XV століття: «Французи не знають іншої заслуги, окрім військової, а все інше для них ніщо; дружин не тільки не поважають, а й навіть гребують ними і вважають усіх учених найнікчемнішими людьми; на їхню думку, назвати когось клерком, грамотієм – означає завдати величезної образи».

Пісня міністреля


Єдиною країною, яка не поринула в море грубості та поганих манер, у ті часи була Італія. Саме там, поряд з образотворчим мистецтвом, музикою та літературою, почали формуватися принципи світської поведінки, запозичені потім іншими країнами. Етикет при дворі Медичі був зразковим. Протягом наступних століть «столиця етикету» кілька разів змінювала місце розташування. Спочатку «законодавцями» етикету були іспанський та бургундський двори, потім головна роль у сфері придворної поведінки відійшла до Франції. Французький придворний етикет виник за часів Генріха III Валуа і досяг свого розквіту у XVIII столітті.

В XVI–XVIII століттях правила гарного тону наказували не брати м’ясо п’ятірнею, а ще гірше – двома руками, а пропонували робити це лише трьома пальцями; пальці не витирати об одяг, а ополіскувати в спеціальній чаші з водою… Якийсь час у багатих будинках Європи було модно їсти в рукавичках, щоб руки залишалися чистими. Після обіду забруднені жиром рукавички викидали.

На зміну лицарям прийшли інші майстри етикету – придворні. На перший план, замість володіння шпагою, вийшли інші якості та чесноти: розум, хитрість, уміння розбиратися в людях. Граф Кастильйоне залишив нам список головних вимог до придворних кавалерів та дам. Кавалери повинні були добре володіти собою, вміти приховувати свої справжні почуття. Вони мали рівною мірою поважати себе й інших і відповідно поводитись. Неприпустимими були грубі вислови, лайки й ті слова, які могли примусити дам почервоніти. Вишуканим мистецтвом вважалася дотепність. Вдалі жарти й анекдоти швидко поширювалися в світських колах й створювали їхньому автору добру репутацію. Одяг кавалерів того часу мав завжди бути охайним і доречним, перевага надавалася чорному кольору, який вважався ознакою серйозного характеру.

Деякі дослідники вважають, що «етикет» походить від слова «етикетка». Етикетками колись називали картки, що роздавали всім гостям під час вишуканих прийомів у короля Людовіка XI. На цих картках були написані правила поведінки запрошених до двору. Потім придворні «шпаргалки» були забуті, а слово «етикетка» набуло свого сучасного значення.

Щодо прекрасних дам, то їхні манери мали бути ще більш витонченими, ніж у чоловіків-придворних. Їм належало бути привітними, люб’язними, вміти підтримувати бесіду. Деяких слів, що вважалися тоді непристойними, вони мали уникати в розмові. Наприклад, яйця дама могла назвати не інакше як «курячими фруктами». Дуже високо цінувалася скромність. І дами, і кавалери повинні були приймати компліменти неохоче, не погоджуючись з тим, що вони справедливі.

Етикет став таким складним і заплутаним, що його тонкощі засвоювали упродовж років. При королівському дворі була посада церемоніймейстера, який пильно стежив за тим, щоб усі церемонії справлялися як слід. А церемоній було дуже багато: аудієнції, урочисті виходи, обіди, бали. Найбільш пишними й урочистими були церемонії коронації, весілля, похорон та свято, яке влаштовували на честь народження принца чи принцеси.

Трапеза. Середньовічна мініатюра


У 1716 р. в Гамбурзі була видана книга Менантеса, присвячена етикету. Її назва заслуговує на те, щоб привести її повністю: «Книга про ввічливе поводження й достойне обходження як з високими й поважними персонами, так і з дамами, а також про те, яким чином дама повинна дотримуватись ввічливості стосовно до нас». Це був справжній підручник етикету, яким користувалися всі, хто хотів навчитися пристойних манер.

Але й повсякденність супроводжувалася численними ритуалами. Члени родини монарха і придворні повинні були у певну годину вставати, точно вказувалося, хто мав бути присутнім при вдяганні монарха, подавати предмети його туалету, супроводжувати його під час прогулянки. Правом не знімати капелюха перед монархом або сидіти в його присутності пишалися не менше, ніж військовими нагородами або багатством.

Сцена з трагедії «Граф Эссекс». Худ. Никола Ланкре


Вимоги до придворних були зовсім не такими, як до лицарів. Королю були потрібні не стільки воїни, скільки політики. Лицарський кодекс був надто незручний для нового часу. І хоча у творі графа Кастильйоне «Придворний» і йдеться про те, що придворні повинні уникати пліток, лихослів’я й неправди, у реальному житті все було зовсім не так. Значно більше уваги приділялося манерам, які повинні були справляти природне враження, іноземним мовам, умінню грати в карти, танцям, грі на музичних інструментах. Придворні пильно стежили за модою, вони повинні були носити одяг найсучаснішого крою, надавати перевагу тим видам спорту, якими захоплювався монарх, добре знати його сильні та слабкі сторони. З королем придворні повинні були триматися як вірні слуги, але з тими, хто стояв нижче, ввічливість була зовсім не обов’язковою. Витончений придворний, який лише п’ятнадцять хвилин тому кинув свій плащ на землю, щоб королева не забруднила черевички, міг вдарити батогом просту жінку, яка не дуже швидко зійшла з дороги перед його конем.

До військових подвигів мала схильність дуже невелика частина придворних. Інші ж посилалися на рекомендації того ж Кастильйоне: уникати непотрібного ризику, якщо ти не в полі зору командира.

Великого значення в ці часи набуло право першості. Займання (навіть ненавмисне) чужого місця за столом чи вхід до кімнати раніше, ніж вища за рангом персона, вважали злочином, за який могли скарати на смерть. Монархам та їхнім радникам іноді доводилося вирішувати непросте завдання стосовно розміщення за столом іноземних послів: той, кого посадили на менш почесне місце, міг вирішити, що інтересами його держави нехтують. Навіть такий дріб’язок, як порядок слідування карет під час переїзду з одного замку до іншого, міг стати причиною міжнародного скандалу.

Точність – ввічливість королів.

Людовік XVIII
Порушення правил поведінки каралося так суворо, що іноді придворні і навіть монархи ладні були поступитися здоровим глуздом, аніж переступити через закони етикету. Наприклад, при іспанському дворі (тут панували найсуворіші в Європі правила) Філіппа II якось стався прикрий випадок: королева впала з коня. Її нога застрягла в стремені, і кінь поволочив її по землі. Навколо було кілька придворних, але жоден з них не кинувся на допомогу: всі боялись скривдити її величність, торкнувшись її ноги. Нарешті двоє придворних врятували напівмертву королеву. Але після цього були змушені довго уникати гніву короля, який хотів покарати їх за грубе порушення придворного етикету.

При французькому королівському дворі етикет допускав більшу свободу поведінки між придворними та монархом. Але й вони подеколи були вимушені шукати вихід з непередбачуваних етикетом ситуацій. Одного разу Людовік XIII зайшов поговорити про державні справи до кардинала Рішельє (сподіваюсь, ви вже читали «Трьох мушкетерів» Олександра Дюма і знаєте, про кого йде мова). Кардинал у той час тяжко захворів, тому він не міг підвестися з ліжка. Етикет того часу передбачав, що придворні не повинні займати більш вигідну позицію, ніж король: якщо він сидів, йому доповідали стоячи. Людовік знайшов вихід: він приліг поруч з Рішельє, і вони спокійно обговорили всі важливі справи.

У часи королів та придворних важливу роль відігравали дворянські титули. Сьогодні вони зустрічаються здебільшого на сторінках історичних книг, тому буде доречно розповісти про їхню ієрархію. Отже, найвищим з усіх існуючих титулів є імператор (від латинського слова imperator – «повелитель»). Після імператора йде король. Це слово походить від імені Карла Великого і означає главу королівства. Влада короля вважається вищою за князівську й герцогську. Він має титул «величність» і встановлені звичаєм привілеї.

Наступне місце після короля посідають герцоги. Це слово походить від німецького Herzog. У давніх германців герцогами називали військових вождів племен. У часи Середньовіччя величали великих феодалів, а пізніше це слово стало означати приналежність до вищих дворянських титулів.

Чи пам’ятаєте ви казку про кота в чоботях? Його господар, назвавшись маркізом Карабасом, виявляється, зазіхнув на неабиякий титул. Маркізами (у Німеччині – маркграфами) називали дворян, які посідали становище між герцогом і графом. З X століття маркізатом називали у Франції велике володіння, а пізніше, в XVII–XVIn століттях, цей титул найчастіше надавався так званим «новим дворянам».

Людовік XIV приймає посла Папи Римського. Старовинний гобелен


Графський титул у більшості країн вважається нижчим за герцога та маркіза, але вищим за віконта й барона. У ранньому Середньовіччі в Західній Європі графами називали посадових осіб, які представляли інтереси короля в окрузі (графстві). Спочатку графи виконували поліцейські функції і призначалися королем. З часом титул графа став спадкоємним.

Граф-герцог де Оліварес


Барони в давнину були безпосередніми васалами короля. В Англії в XI–XIII століттях баронами називали всіх землевласників, у Франції – тільки тих, у кого були значні розміри льону (землеволодіння). У більшості країн титул барона міститься десь між графом і віконтом.

Шевальє (від франц. chevaUer – лицар, кавалер) – це дворянський титул у феодальній Франції. У середньовічній Іспанії йому відповідав титул «кабальєро», який пізніше змінився іншим – «ідальго». Основним обов’язком кабальєро було несення військової служби, для чого він повинен був за першим покликом свого сеньйора озброїтись і прибути до нього. Власники цього статусу мали певні пільги: вони звільнялися від багатьох податків, їх не можна було стратити через повішення, спалення чи четвертування (ці страти вважалися ганебними). Статус передавався у спадщину, але тільки по чоловічій лінії.

Титулованих осіб, за тогочасним етикетом, треба було вітати за певними правилами. Графа слід було називати «ваше сіятельство», короля – «ваша величність», князя – «ваша світлість». Якщо до когось зверталися не так, як належало відповідно до його статусу, це сприймалося як образа. Але могло бути й навпаки. Прикладом цього може стати сцена з комедії Мольєра «Міщанин у дворянстві». Коли підмайстри принесли Журдену новий одяг, вони, очікуючи плати за роботу, починають підлещуватись до нього:

Підмайстер. Ваша милість! Пожалуйте скільки-небудь підмайстрам, щоб вони випили за ваше здоров’я.

Журден. Як ти мене назвав?

Підмайстер. Ваша милість.

Журден. Ваша милість! Ось що значить вдягтися попанськи! А будете ходити у міщанському одязі – ніхто вам не скаже «ваша милість». (Дає гроші.) Ось тобі за «вашу милість»!

Підмайстер. Дуже вдячні, ваше сіятельство.

Журден: «Сіятельство»? Ого! «Сіятельство»! Почекай, друже… «Сіятельство» чого-небудь коштує, це не просте слово – «сіятельство»! На, ось тобі від його сіятельства!

Підмайстер. Ваше сіятельство! Ми всі, як один, вип’ємо за здоров’я вашої світлості.

Барон Ротшильд. Худ. Іоганн Карл Вілька


Журден. «Вашої світлості»? Ого-го! Постривай, не йди. Це ти мені – «ваша світлість»! (Убік.) Якщо мова дійде до «високості», слово честі, йому дістанеться весь гаманець.


Як бачите, підмайстер підлещувався до Журдена в дуже простий спосіб: він постійно «підвищував» свого співбесідника, звертаючись до нього спочатку як до дворянина, потім – як до графа, й нарешті – як до принца. Для міщанина ці слова були справжньою райською музикою, бо він не мав жодного права на всі ці титули, а отже, і на такі звертання.

Від Київської Русі до наших часів

Наші предки також віддали належне правилам поведінки. В Лаврентіївському списку під 1096 роком міститься досить незвичайна літературна пам’ятка Київської Русі – так зване «Повчання дітям» Володимира Мономаха. «Повчання» написане десь у середині лютого – на початку Великого посту 1117 року, але не пізніше 1125 року (дата смерті Мономаха).

«Повчання» містить багато цитат зі Святого письма. У першій частині вміщені уривки із «Слова про подвижництво» та «Слова про доброчинність» Василія Великого, який повчав юнаків, що «треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово Господнє: при їді і питті без галасу великого бути, при старих – мовчати, премудрих – слухати, старшим – коритися, з рівними і меншими – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не ганити розмовою, надміру не сміятися, соромитися старших; до жінок недостойних не говорити; долу очі опускати, а душу – вгору підносити; уникати повчати легковажних; владу ж – ні за що мати, як і од усіх честь». Автор дає уривки з Псалтиря, намагаючись налаштувати читачів на вдумливе читання, адже в Біблії – священній книзі християн – таких моментів чимало. Наприклад, Псалом ХХХVІ: «Не наслідуйте лиходіїв, не заздріть тим, хто творить беззаконня, бо лиходії винищені будуть, а ті, що надіються на Господа, заволодіють землею».

«Повчання» дуже цікаве тим, що це перший оригінальний твір такого жанру на Русі. Безперечно, що жанр батьківських повчань був поширений у Середньовіччі і Володимир міг, взявши їх за основу, написати щось подібне. Зокрема, популярними були «Повчання Соломона синові» з «Притч Соломонових», «Заповіді дванадцяти патріархів». З Візантії прийшли два повчання синам, уміщені в «Ізборнику Святослава» 1076 року – Ксенофонта і Теодора. У VIII столітті були створені англосаксонські «Батьківські повчання».

Володимир Мономах. Худ. Г. Якутович


Спираючись на свій величезний досвід, Мономах дає дітям поради щодо того, яким повинен бути справжній правитель і справжній християнин:

• «Убогих не збувайте, але… по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину»;

• «Якщо хто буде годен навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської»;

• «Річ мовлячи, не кляніться Богом, не хрестіться, але давши клятву, потрібно її дотримуватися – інакше можна погубити душу»;

• «Паче всього – гордості не майте в серці і в умі».


Володимир далі описує обов’язки князя: не покладатися на підданих, а все перевіряти самому. У поході князь повинен забути про сон, їжу і воду. Не можна дозволяти війську грабувати мирне населення. Князь – керівник держави – має вшановувати гостя, незважаючи на його статус.

Бояри


Володимир Мономах підкреслює, що слід постійно працювати над собою: «Коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – то того учітесь». Тут Володимир посилається на приклад із життя, розповідаючи, що його батько – князь Всеволод, сидячи вдома, вивчив п’ять мов. Головне ж зло для людини – лінощі, бо «що людина вміє – те забуде, а чого ж не вміє – то того не вчиться».

Від часів Київської Русі десь до XVIII століття правила етикету змінювалися дуже слабо. Ідеалом вважалася скромна поведінка, повільні, величаві рухи. В сім’ї перевага надавалася старшим, її головою був чоловік, батько або дід. До батьків ставилися з повагою, зверталися до них на «ви». До речі, цей гарний звичай досі зберігся в Західній Україні.

Одним зі способів підкреслити повагу до людини було звертання до неї по батькові – величання. У багатьох билинах можна зустріти питання «Як тебе звати-величати?». Відповідаючи на нього, герої обов’язково називали не тільки своє ім’я, але й по батькові, а іноді – і місце, де народилися.

Гість вважався Божим посланником. Господар, зустрічаючи гостей, відводив для них найкращі місця за столом, прикрашав оселю. Обов’язковим вважалося підкреслити, що він нижчий за гостя. Так, коли сідали за стіл, господар довго вибачався, що йому нема чим пригостити дорогого гостя, навіть коли всього було вдосталь. Гість, у свою чергу, повинен був відмовлятися від запрошення до столу, погоджуючись тільки на третій раз. Особливою відзнакою було, коли зі своїх кімнат виходила дружина господаря і частувала гостя чаркою горілки, а він у відповідь цілував її. Звичайно ж, так зустрічали тільки найближчих друзів.

Звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю існує і нині


Заходячи в будинок, чоловіки обов’язково знімали шапки, хрестилися на ікони й бажали здоров’я господарю й усім присутнім. Розмову про справи не годилося починати відразу, спочатку потрібно було сказати декілька фраз про погоду, види на врожай, поцікавитися, чи все гаразд у домі.

Жінки вели більш «закритий» спосіб життя, ніж чоловіки. Змалку й до заміжжя вони перебували в оточенні мамок, бідних родичок та нахлібників (звичайно, в багатих сім’ях). Їм треба було навчитися домоведенню та рукоділлю. Освіта вважалася чимось зайвим для жінки. Далеко не всі вміли читати, ще менше – рахувати, і тільки одиниці знали іноземні мови. Від майбутньої дружини очікувалося, що вона народжуватиме дітей і буде вести господарство. Отже, дівчатам залишалося хіба що мріяти, аби батьки видали їх за добрих чоловіків.

XVIII століття стало епохою великих змін. Цікавим джерелом, з якого можна дізнатися про етикет тих часів, є написане сподвижниками Петра I «Юності чесне зерцало, або Показання до житейського обходження». Цей посібник був призначений для дітей дворян, яким належало засвоїти нові для Росії правила та норми етикету. Вперше він був виданий у 1717 році і з того часу витримав безліч видань. У передмові зазначено, що людину прикрашають три чесноти: привітність, смиренність та чемність. Чи не на першому місці серед викладених правил є повага до батьків. Діти не повинні були стояти перед ними в шапках, втручатися в їхню розмову, слухатися в усьому і взагалі – вести себе подібно до слуг. Багато уваги приділялося й поведінці за столом, під час прийомів. Уявіть лише собі, якими були манери в тодішньої молоді, якщо треба було спеціально писати, що за столом не можна плямкати, плюватися, говорити з повним ротом! Але це був тільки початок. Юнакам слід було засвоїти, на якій відстані від знайомого треба знімати шапку, як правильно вклонятися. Молоді дворяни повинні були їхати за кордон для навчання різним наукам, тому від їхнього поводження залежала честь усієї країни. А для тих, хто залишався вдома або повертався до Росії після кількох років, були свої випробування – введені Петром I асамблеї.

Благословіння. Мал. за гравюрою ХІХст.


За царським указом, на асамблеї та маскаради повинні були приходити всі чиновники, дворяни, відомі купці разом зі своїми дружинами та дорослими дітьми. Гості приїжджали приблизно о п’ятій годині вечора, поводилися досить вільно, дружини іноземних шкіперів, наприклад, плели. Чоловіки в присутності жінок нерідко лаялися, дехто напивався. До речі, жінки могли пити разом з чоловіками, чого раніше ніколи не дозволяли. Найважливішою подією був приїзд Петра і Катерини, яким представляли гостей. Багато хто вчився танцювальним рухам просто під час танців, незважаючи на іронічне ставлення до них публіки. О двадцятій вечора гості повинні були обов’язково роз’їхатися.

Маскаради були вже відомі вищому світові, їх проводили ще за часів Івана Грозного, щоправда, тільки при дворі. Але в ті часи ставлення до них було негативне. Князь Рєпнін, який відмовився надягнути «личину» і був за це страчений, став для прихильників старих традицій справжнім героєм. Втім, поведінка на асамблеях зовсім не була витонченою. Петро I переніс на російський простір тільки зовнішні правила. Він впровадив новий одяг, і придворні під страхом покарання повинні були його носити. Він розпочав боротьбу з боярами, іноді примусово збриваючи їм бороди. Здавалося б, яка різниця – носити бороду чи голитися? Однак не забуваймо: бояри та купці клялися своєю бородою, вона свідчила про високе становище того, хто її носив. Отже, незважаючи на великі штрафи, знатні люди не квапилися голитися. Велике обурення викликали статуї римських богів та богинь, які були привезені з-за кордону. Річ у тім, що жінки і навіть чоловіки, за багатовіковою традицією, не повинні були демонструвати своє тіло. Одяг був глухим, складався з кількох шарів, довгі рукава прикривали руки, волосся підбиралося. Коли люди побачили статуї Венери, для них це стало справжнім шоком.

Весілля Петра І та Катерини. Худ. О. Зубов. 1712


Нові правила поведінки засвоювалися важко. Непристойними вважалися танці, не сприймали жінок, які намагалися пристосуватися до нових правил гри і фліртували з кавалерами, адже в допетровські часи жінки зазвичай не сідали до столу з чоловіками. Поступово всі звикли до нових правил, і саме з цього часу різниця між світським, придворним етикетом та етикетом, скажімо, купецтва й боярства почала збільшуватися.

Портрет П. А. Демидова. Худ. Д. Г. Левицький


Придворний етикет більш близьких до нас часів – XIX століття – був майже цілком запозичений у французів. Бали й прийоми майже нічим не відрізнялися від паризьких. Французька мова звучала набагато частіше за російську, українську ж вважали просто одним з діалектів, до того ж доволі грубим. О. С. Пушкін якось згадував про те, що деякі з дам вищого світу не вміли говорити російською мовою. З дитинства їх виховували гувернантки-француженки. До послуг дворянських дітей того часу була величезна кількість перекладних та російських видань, у яких докладно було розписано, що можна робити, а чого не можна. Серед авторів таких видань особливо вирізняється добрий приятель Пушкіна, Володимир Федорович Одоєвський. Він надрукував в «Литературной газете» деякі з рекомендацій щодо правил поведінки. Вони були опубліковані під назвою «Лекції доктора Пуфа» (літературний псевдонім Одоєвського). Деякі з його висловлювань такі цікаві, що варто їх навести:

• Будьте обережні з людиною, яка не вміє ні їсти, ні годувати.

• Чи знаєте ви точну ознаку невихованої людини? Коли вона входить, у кімнаті робиться тісно, здається, вона в кожного на носі й кожному заважає.

• Вихована людина вміє слухати – під час запеклої суперечки вона не урве вашу промову і дасть вам наговоритися вдосталь, але й не залишить вас без відповіді.

• Черства крижана чемність є такою ж далекою від гостинності, як грибні котлети від соковитого біфштексу.

• Бійтеся господаря, який заговорює своїх гостей.

• Вихована людина не розмовляє за столом голосно, але й не говорить пошепки – все, що говориться за столом, повинні чути всі – будь-яка таємниця може привести до неспокою, зіпсувати травлення. Поважайте шлунок ближнього!

На початку XX століття зчинився справжній бунт проти етикету. З’являються численні гуртки й салони, де модним є безцеремонне спілкування. Неповага до правил поведінки стала вважатися знаком творчої натури, яскравої особистос ті. Дами зверталися до чоловіків за прізвиськом, один час модним було годувати їх з ложечки. Справжні аристократи дивилися на це з легким презирством, хоча їхні манери також зазнали змін. Вони запозичили англійське захоплення спортом, вдягалися у трохи застарілі фасони. Жінки з вищого світу нехтували косметикою, вдягалися в темні сукні для повсякденних візитів та в білі – для балів. Природність поведінки та вміння підтримати невимушену бесіду в цей час цінувалися дуже високо.

Революція визнала етикет «буржуйським пережитком». Після неї в суспільстві стало популярним звернення «товариш», а різниця між жінками й чоловіками старанно розмивалася. Звичайно, жінкам поступалися місцем, говорили компліменти. Але вже не цілували руку, а лише потискували. Однією з особливостей радянського періоду була заборона всього «західного». Зарубіжна мода, музика, косметика були чимось недозволеним. Захоплення джазом, довге волосся в хлопців, джинси вважалися першим кроком до зради батьківщини. У школах усі носили форму, в повоєнні часи вона була і повсякденним одягом. Якщо хтось поводився не так, як усі, його суворо засуджували. Втім, у ті часи нікому не спадало на думку вдаватися до брудної лайки в школі, відверто курити. А неосвіченість вважалася серйозним недоліком.

Нині все більше обов’язкові колись правила сприймаються як щось застаріле. Ввічливість стала необов’язковою, повага до старших змінилася презирством – що вони, мовляв, розуміють? Одяг, манери, мова – все це вже ніким не контролюється. Можна поводитись як завгодно. Але… Чи варто? Історія знає багато випадків тимчасового занепаду етикету. Але люди не дуже змінилися протягом тисячоліть. Вони так само здатні на прихильність, вдячність або, навпаки, образу та ненависть. Тому мине ще небагато часу, і виникне новий етикет. І можливо, що деякі правила створите саме ви. А щоб не було потреби винаходити велосипед, дізнаємося про те, що було створено до нас.

Історичні анекдоти про етикет

З етикетом пов’язано чимало цікавих історій – і сумних, і веселих. Їхні герої – історичні особи, видатні політики, вчені, придворні. До речі, слово «анекдот» колись означало не зовсім те, що ми розуміємо під ним тепер. Раніше анекдотами називали розповідь про кумедний чи повчальний випадок із життя знаменитих людей. Пізніше почали розповідати смішні історії про фольклорних персонажів, і тільки потім з’явилися анекдоти, що торкалися всіх сфер людського життя.

Одного разу сиракузький тиран Гелон довідався про змову, що готується проти нього, скликав народні збори і вирушив туди озброєний. Спочатку він дав звіт про свою діяльність, а потім повідомив про змову. Отут Гелон скинув із себе зброю і сказав: «Ось я стою перед вами в самому хітоні – робіть зі мною що хочете». Сиракузці вирішили видати змовників Гелону і зберегти за ним усю повноту влади. Однак він надав народу право самому покарати змовників. На згадку про його справедливе правління мешканці міста поставили Гелону статую, що зображувала його в самому хітоні.

Якийсь граматик виступав на Родосі в театрі з показовими риторичними вправами на запропонованих йому текстах. Але його виступ не сподобався родосцям. Один зі слухачів запропонував йому вірш з «Одіссеї»: «Геть іди, недостойний! Покинь-бо негайно мій острів!»

Один базіка, який дуже докучав Арістотелю своїм марнослів’ям, спитав його:

– Я тебе не стомив?

Арістотель відповів:

– Ні, я не слухав.


Знаменитого поета Сааді якось спитали:

– У кого ти вчився вихованості?

– У невихованих, – відповів він. – Я уникав робити те, що роблять вони.


Англійський король Георг IV погодився сплатити за концерт Паганіні тільки половину гонорару. Знаменитий скрипаль розлютився: «Його Величність може послухати мене і за ще меншу суму, якщо відвідає один із моїх публічних концертів!»

Платон і Арістотель. Фрагмент фрески «Афінська школа». Худ. Рафаель


Англійський посол у Неаполі якось влаштував чарівне свято, яке, втім, обійшлося йому не дуже дорого. У світі спочатку вважали свято дуже вдалим, але, довідавшись про незначні витрати посла, взялися лихословити. Посол вирішив розквитатися з тими, хто його ганьбив, як справжній англієць і людина, що вміє зневажати гроші. Він оголосив, що має намір влаштувати новий прийом. Усі вирішили, що англієць має намір взяти реванш і що свято буде просто розкішним. У призначений день гості юрбою з’їхалися в посольство, але ніякої підготовки до прийому не помітили. Нарешті слуга виніс жаровню. Ті, що зібралися, завмерли, очікуючи на диво. Посол звернувся до гостей: «Добродії! Вам не важливо, весело в мене чи нудно. Вас цікавить одне – скільки мені коштував прийом. Погляньте ж!» Посол розгорнув свій фрак і показав запрошеним його підкладку. Потім він продовжив: «На неї пішло полотно Доменіко Дзамп’єрі (знаменитого болонського художника), ціна якого – п’ять тисяч гіней. Але це не все. Ось десять векселів на пред’явника по тисячі гіней кожний. Вони виписані на амстердамський банк». З цими словами посол зім’яв векселі і кинув їх на жаровню, а приголомшені гості слухали закінчення його мови: «Не маю сумнівів, що сьогодні ви роз’їдетеся задоволеними і святом, і мною. До побачення, добродії! Прийом закінчений!»

Придворний концерт


Англійський посланник подарував Катерині II телескоп, який їй дуже сподобався. Придворні, бажаючи догодити государині, поспішали наводити інструмент на небо і запевняли, що досить ясно розрізняють на місяці гори.

– Я бачу не тільки гори, але й ліс, – сказав граф Львов.

– Ви збуджуєте мою цікавість, – мовила Катерина, підводячись з крісла, щоб подивитися.

– Кваптеся, государине, ліс почали рубати, ви не встигнете.

Портрет Катерини II. Худ. І. Б. Лампі Старший


Одного разу в Сенаті Розумовський відмовився підписати рішення, яке вважав несправедливим.

– Государиня бажає, щоб справа була вирішена таким чином, – сказали йому сенатори.

– Коли так – не смію не послухатися, – відповів Розумовський і підписав своє прізвище «догори ногами». Цей вчинок відразу ж став відомий імператриці, і вона зажадала пояснень.

– Я виконав вашу волю, але покривив душею, тому і підпис мій кривий.


Петро I не любив носити нового плаття, воно завжди здавалося йому незручним; під час перебування в Парижі він зважився, однак, вдягнутися по-паризьки, та, коли примірив вбрання, голова його не витримала вагу перуки, а тіло стомилося під вишивками і різними прикрасами. Обрізавши кучері перуки на російський штиб, він прийшов до двору в своєму старому короткому сірому каптані без галунів, у манишці без манжет, у шляпі без пера і чорній шкіряній портупеї через плече. Його новий одяг, дивний і ніколи не бачений французами, справив таке враження, що після його від’їзду з Парижа вони ввели його в моду під назвою «вбрання дикуна».

Товариство у парку. Худ. Антуан Ватто. Кінець XVII – початок XVIII ст.


Вольтер працював над новою книжкою і наказав слугам нікого до себе не впускати. I ось до нього у двері постукав якийсь чоловік. Слуга відповів, що пана Вольтера немає вдома і повернеться він дуже пізно.

– Я зачекаю, – відповів гість і залишився коло дверей.

– Я хворий, – подав голос Вольтер, коли почув, що візитер не збирається йти.

– Я швидко поставлю вас на ноги, замолоду я вивчав медицину!

– Я помер! – вигукнув Вольтер.

– Тоді я поклонюся вашому праху, відслужу панахиду і, з вашого дозволу, поховаю вас.

Після цієї репліки Вольтер з цікавістю подивився на дотепного гостя. Але вирішив залишити за собою останнє слово:

– Що ж, заходьте, тільки за вхід до мого будинку я беру шість су.

– Ось вам дванадцять, я прийду ще й завтра.

Вольтер розсміявся й простягнув гостю руку. Це був знаменитий історик Гібон.


Коли Бенджамін Франклін був послом США у Франції, його часто запрошували на звані обіди. Посол ще не дуже добре розумів французьку мову. І ось на одному з обідів він про щось замислився, а щоб не здатися нечемним, просто вирішив аплодувати разом з усіма присутніми. Раптом після чергових, особливо бурхливих, оплесків Франклін помітив, що всі присутні сміються і дивляться на нього. Він спитав у свого сусіда, у чому справа. Той відповів: «У щойно вимовленому тості говорилося про те, що ви прекрасний дипломат і дуже скромна людина».

Портрет графа Н. Д. Гур’єва. Худ. Ж.-0. Д. Енгр


Нільс Бор ніколи різко не критикував доповідачів, і його ввічливість була всім добре відома. Один фізик був дуже засмучений після свого виступу на семінарі. Коли в нього поцікавилися, що трапилося, він відповів: «Сталася біда, професор Бор сказав, “це дуже цікаво”».


Якось англійський посол побачив, що Авраам Лінкольн власноруч чистить черевики. Він не зміг стримати свого подиву:

– Пане президент! Ви чистите собі черевики?!

– Так, – спокійно відповів Лінкольн. – А ви кому?


Колишній міністр внутрішніх справ Росії, вельможа часів Катерини II князь Олексій Борисович Куракін був настільки педантичним щодо питань етикету, що нерідко доходив до безглуздя. Так, він звільнив свого старого домашнього лікаря лише за те, що той насмілився вночі, під час загострення хвороби князя, з’явитися не у фраці.

II Навколо світу


Колись світ здавався людям величезним. Але що далі, то меншим він ставав. Спочатку люди почали подорожувати по ріках або верхи на приручених тваринах, потім виникла писемність, за нею – книги, листи. Далі – телефон, телеграф… Сьогодні людина може сісти в літак і через кілька годин опинитися не просто в іншій країні, а й на іншому континенті. Поява телебачення сприяє тому, що мешканці різних країн можуть власними очима побачити життя в далеких країнах. Культури поступово запозичують одна в одної деякі звичаї, традиції, свята. Внаслідок цього відбувається поступове стирання кордонів між ними. Втім, деякі специфічні риси зберігаються, тому, виїжджаючи за кордон або спілкуючись з гостями з інших країн, треба враховувати різницю між жестами, стилями поведінки, мімікою і таке інше.

Схід та Захід, Південь та Північ

Культура різних народів, і етикет у тому числі, склалася під впливом їхнього способу життя.!ноді вчені говорять про характер народу і навіть про його дух. Про «загальний дух» народу писав свого часу Шарль Монтеск’є: «Багато речей управляють людьми: клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї, як результат усього цього створюється загальний духнароду».

Зрозуміло, що двох однакових людей, навіть коли вони народилися в одній сім’ї, а не те що в одній країні, не існує. Однак про деякі спільні риси, притаманні представникам того чи іншого народу, добре відомо. Народи, які живуть поряд, зазвичай завважують типові риси сусідів. Так виникають узагальнені «портрети» типових англійців, німців, росіян, американців. Наприклад, американців пов’язують з діловитістю, німців – з пунктуальністю, французів – з дотепністю і галантністю, росіян – з відкритістю, щирістю, з майстерністю. Якщо поглянути на етичні норми різних народів, виявиться, що ці узагальнені уявлення не такі вже й далекі від правди. Що ж впливає на створення певних моральних норм?

По-перше, це спосіб господарювання. Осілий чи кочовий спосіб життя народу формує весь лад його моралі, мислення. Осілі народи тісно пов’язані із землею. Їхній патріотизм, працьовитість і колективізм розвиваються на основі того, що вони живуть на певній території, де раніше жили предки і колись житимуть нащадки. Земля для землероба – найвища цінність, за яку не шкода покласти життя. Для кочових народів такі уявлення здаються чимось дивним. Їм відомі ті самі моральні принципи (повага до старших, гостинність, любов до праці та ін.), але спираються вони в першу чергу на кревну єдність роду. Це й не дивно – кочові племена не мають якогось певного місця, до якого вони весь час повертаються. Їхній дім та їхня батьківщина – то весь степ чи пустеля. А ось родичі – це справжнє багатство, навіть у чужій землі.

Стійбище кочовиків


На характер народу впливає також і його вік. Природно, що «молодим» народам порівняно з іншими притаманні якості «моральної юності»: довірливість, сприйнятливість і водночас – вразлива гордість, нетерпимість. «Старі», давно сформовані нації встигають виробити розвинуті моральні форми, більш складні порівняно з молодими народами. До того ж ці народи на своєму історичному шляху зустрічаються з багатьма сусідами і вчаться з повагою ставитися до чужих моральних уявлень.

«Батько історії» Геродот писав, що якби надати можливість усім народам у світі вибирати найкращі з усіх звичаї і традиції, то кожен народ, уважно розглянувши їх, вибрав би свої власні звичаї. Геродот підкреслював, що кожен народ переконаний у тім, що його власні звичаї і спосіб життя – найкращі.

«Захід є Захід, а Схід – то є Схід, і з місця їм не зійти», – ці слова Кіплінга дуже люблять цитувати, коли йдеться про різницю культур між Європою та Азією. Правда, далеко не всі читачі знають, про що далі йдеться у цьому вірші. А йдеться в ньому про те, що діалог між Заходом та Сходом все ж таки цілком можливий, особливо тоді, коли його ведуть достойні люди. Насправді східний та західний етикет мають багато спільного, бо вони базуються майже на тих самих моральних цінностях. До того ж розумні люди завжди знайдуть спосіб домовитися між собою. Але деякі деталі все ж таки слід знати. Не випадково у стількох народів існують приказки щодо поводження в інших землях:

• «У чужий монастир зі своїм уставом не ходять» (російська).

• «Коли йдеш у селище одноногих, кульгай» (африканська).

• «До овець зайшов – бекай, до волів – реви» (індонезійська).

А в арабів існує цікавий вислів щодо розуміння іноземцями їхньої культури та способу життя. Вони кажуть: «Навіть зрячий іноземець – сліпий». Це означає, що він не може зрозуміти сенсу того, що бачить. Скажімо, коли ми бачимо китайця чи китаянку в білому вбранні, першою нашою думкою буде, що вони зібрались на свято або весілля. Але в Китаї білий колір – це колір трауру. Якщо ми потрапили в Америку і вирішили поспілкуватися з індіанцями в національному вбранні, ми побачимо тільки те, що воно дуже гарне й незвичне. А людина, знайома з культурою індіанців, розповість, до якого племені він належить, чи користується повагою, чи добрий він мисливець і таке інше. Отже, спробуймо зазирнути краєм ока в різні культури.

Принципом східного життя є вислів: «Коли Аллах створював час, він створив його достатньо». У країнах арабського Сходу і нині зберігається стиль руху по вулиці високопоставленої особи. І що важливіша особа, то повільніше вона повинна рухатися. Цим забезпечується її важливість, а зустрічним надається можливість встигнути вклонитися.

Існує на Сході і таке правило: неетично чоловіку вітати… гарну жінку. Такий крок означає наявність у його душі «диявола». Можна вітати тільки негарних жінок. При цьому жінка повинна бути дуже стриманою у вчинках і словах, аби не дати приводу для виникнення безцеремонності стосовно неї.

Ритуал вітання на Сході має свій почерк. Вітання між мусульманами можуть вважатися виконаними, коли привіт і відповідь вимовлені за всіма правилами і взаємно почуті. Після перших вітань слід запитувати про здоров’я один одного і членів родини. Словесний знак вітання – «Мир вам!»

Коли мова йде про Схід, дуже часто згадують про надзвичайну гостинність цих народів. У давнину гість міг попросити в хазяїна будь-яку річ, і той повинен був йому відразу ж її подарувати. При цьому прямого прохання було навіть не потрібно: достатньо сказати, що вона вам сподобалась. Існувала колись жартівлива пісня про гостя й хазяїна. Гість спочатку похвалив шаблю хазяїна, потім його коня, потім дружину і нарешті – весь дім. Хазяїн подарував йому все, що він назвав, а потім сказав: що ж, тепер я твій гість, а мені дуже сподобалась твоя шабля, дружина, кінь і будинок – і повернув усе назад.

Сура з Корану


У мусульманських країнах є спеціальна наука про пристойну поведінку – адаб. Людина, яка приймає гостя, повинна дотримуватися таких правил:

• Зустріти гостя привітно; посадити на краще місце; показати йому місця загального користування (туалет, ванну); накрити для нього стіл; показати місце, де він може спати; спитати про час, коли він має намір прокинутись.

• Говорити з гостем треба шанобливо; намагатися виконати всі його бажання, щоб він залишився задоволений прийомом. В одному з хадисів (переказів про вчинки та вислови пророка Мухаммеда) сказано: «Виконання од ним із вас бажання гостя краще, ніж цілий місяць, проведений у служінні в моїй мечеті».

• Не можна змушувати гостя виконувати якусь роботу, бо це може якось вразити його самолюбство або ж скривдити його.

• Слід говорити з гостем про приємні для нього речі; радіти його приходу і засмучуватися, коли він іде; приховувати від нього нестачу грошей; не лаяти своїх близьких у його присутності, щоб він не взяв твій гнів на свій рахунок.


Гість також повинен дотримуватися правил ввічливості. Якщо він не хоче завдати клопоту або образи господарю будинку, то повинен:

• Заздалегідь довідатися про розпорядок дня друга, щоб своїм приходом не зіпсувати йому день, не порушити його плани, а також не приходити до нього додому раніш, ніж він повернеться з роботи. Однак у разі, якщо зустріч повинна відбутися в будинку близьких родичів, можна прийти заздалегідь і дочекатися господаря.

• Необхідно обов’язково попередити господаря про те, що ви збираєтесь йти, і не залишати будинку до приходу хазяїна.

• Небажано затримуватися в гостях більше трьох днів, аби не завдавати зайвого клопоту господарям будинку. У хадисі сказано: «Гостинність триває три дні. Усе, що зверх цього, є актом милостині». Арабське прислів’я повідомляє: «Першого дня – гість, на другий день – халепа, а на третій день – чума». Однак у гостя є право залишитися, якщо хазяїн побажає, щоб він залишався більше трьох днів.


Етична система японців включає концепцію «амае», що стверджує принцип підпорядкування, залежності від батьків. Вона, однак, поширюється тільки на обмежене коло осіб, що включає родичів. У стосунках зі знайомими головними принципами для японця будуть стриманість і передбачливість. До чужого ж японець ставиться цілком байдуже доти, поки він не вторгається в його світ. Це стосується і незнайомих японців, і іноземців. Таким чином, японець використовує ту чи іншу модель поведінки залежно від того, з ким має справу.

В Японії іноземців називають «гайдзін». Це слово означає людину, від якої не доводиться чекати суворого дотримання національних традицій. Проте слід знати кілька правил, аби не дістати образливого прізвиська «бака гайдзін», тобто «дурний іноземець». По-перше, ні в якому разі не слід наступати і тим більше стояти у взутті на солом’яних матах – татамі. Це вважається святотатством. Взуття треба залишати в передпокої, рівень підлоги якої на 10–20 см нижчий, ніж в інших приміщеннях. По-друге, не можна потискувати японцю руку, якщо тільки він сам цього не побажає. Рукостискання тут заміняють уклони (руки притиснуті до боків, спина згинається в попереку). Існує три види уклонів, що розрізняються за тривалістю: легкий – триває близько однієї секунди, ординарний (церемоніальний) – дві-три секунди і сайкерей – найповільніший і найважливіший, ним виражають повну повагу, наприклад, перед вівтарем у храмі або перед національним прапором. Повертати уклони потрібно з тією ж тривалістю і шанобливістю. Під час уклону заведено дивитися на підлогу. Прямий погляд у цій країні розцінюється як ознака агресії. Розмовляючи з японкою, можна помітити, що вона весь час посміхатиметься, навіть коли тема розмови сумна. Звичаї зобов’язують японських жінок поводитися так за будь-яких обставин. Обмінюючись думками з японцем будь-якого віку і рангу, неввічливо насуплюватися і демонструвати поганий настрій. Японці дуже високо цінують вміння приховувати свої справжні почуття, і якщо ви цього не вмієте, то до вас будуть ставитися як до людини зі слабким характером.

Японська культура дуже своєрідна й витончена. Вона спирається на любов до всього прекрасного й піднесеного. Тільки тут могла з’явитися церемонія ханамі – милування квітами (до речі, крім неї є ще юкімі – милування снігом, цукімі – милування місяцем і навіть мамідзіварі – милування кленовим листям восени), орігамі (створення фігурок з паперу) та ікебана (мистецтво аранжування квітів). А складання віршів колись вважалося необхідним елементом виховання та освіти. Кожна благородна людина повинна була вміти висловити свої почуття у трьох (хокку) або п’яти (танка) рядках вірша. Існувала навіть народна мудрість: «Самурай, який не пише віршів, стає демоном».

Витонченість пронизує всю систему японського етикету. Скромність поводження є одним з найважливіших моментів. За традицією, гостю відводять почесне місце – і в будинку, і навіть у конференц-залі під час ведення переговорів. Так ось, повага до гостя значно зросте, якщо він відмовиться посісти почесне місце. Скромність треба проявляти і тоді, коли ви робите японцю подарунок. Вручаючи його, треба сказати: «Вибачте, це така дрібниця» або «Можливо, мій подарунок вам не сподобається».

Найбільший подив зазвичай викликає японська кухня і пов’язані з нею правила поведінки за столом. В Японії, як і в сусідньому Китаї, їдять паличками (хасі), які з успіхом за мінюють вилку. Більшість страв ще під час приготування нарізається невеликими шматочками, щоб було зручно їсти, тому за столом обходяться без ножа.

Палички для їжі – майже ритуальні предмети. З ними пов’язано безліч прикмет та табу:

• Не можна схрещувати палички і втикати їх у рис – це асоціюється зі смертю.

• Не можна розмахувати паличками, а тим більш – вказувати ними на когось.

• Наколювати їжу на кінчики паличок не прийнято.

• Не можна передавати щось іншому учаснику трапези своїми паличками.

• Якщо хтось стискає хасі в кулаці, японці сприймають це як приховану погрозу.

• Не можна стукати паличками по тарілці, щоб привернути до себе увагу.

• Малювати паличками по столу або по поверхні рису може тільки невихована людина.


В японській кухні супам належить аж ніяк не останнє місце. Їдять їх, за традицією, таким чином: спочатку випивають бульйон, а потім паличками доїдають заправку чи локшину.

На відміну від європейської застольної традиції, в Японії ніхто не образиться, якщо ви будете з шумом засмоктувати довгу локшину, чмокати, присьорбувати. Якщо ви цього не зробите, кухарі можуть вирішити, що ви не оцінили їхнє мистецтво.

Три самураї, що танцюють


Першим європейцям, які відвідали Китай, він здавався країною, де все не так, як скрізь у світі. Деякі відмінності збереглися й до нашого часу. Для мешканців Європи почесним вважається правий бік (праворуч від господаря саджають гостя, «правою рукою» називають найвірнішого і найкращого помічника), в Китаї – лівий. В Європі знаком поваги буде зняти шляпу чи капелюха, а в Китаї – навпаки – прикрити голову. Звичайне запитання: «Як здоров’я вашої дружини (сестри, доньки)?» – ознака жахливої неввічливості для китайців. А їхні компліменти можуть викликати образу у тих, хто незнайомий з китайською системою цінностей. При зустрічі у вас можуть запитати, скільки вам років. Якщо європеєць відповість, що йому, скажімо, 35 років, він може почути у відповідь: «Ви виглядаєте набагато старшим, років на 45». Це не образа, а похвала. Ваш співрозмовник хоче сказати, що ви здаєтеся йому шанованою, досвідченою людиною, а не натякає, що ви повинні подбати про своє здоров’я.

Жителі Таїланду – завзяті монархісти, тому питати про королівську родину заборонено. Якщо спитати в місцевого гіда, що їсть на сніданок король, він чемно промовчить, але вважатиме зацікавленого іноземця погано вихованою людиною. Тайці вранці і ввечері охоче встають при виконанні гімну, демонструючи в такий спосіб повагу і відданість своєму володарю.

У тайців є приказка: ноги в людини завжди брудні, а голова – чиста, тому не можна доторкатися і гладити по голові нікого, навіть маленьких дітей. Поклавши ногу на ногу, необхідно стежити за тим, щоб ступні не були звернені у бік людей, статуй Будди і королівського будинку – це розцінюється як образа.

Людина, яка говорить тихо, викликає в тайців почуття глибокої поваги. Зовнішнє вираження гніву чи голосну мову тут вважають брутальністю і невихованістю, тому будь-які спірні питання слід вирішувати спокійно і без крику.

Коли йдеться про західну цивілізацію, звичайно мають на увазі Європу. Але про європейські звичаї та етикет ми поговоримо трохи пізніше, а зараз віддамо належне іншій країні, яку в усьому світі вважають країною невихованих людей, – США. Сполучені Штати – відносно молода країна, тому там немає ані англійської традиції чаювання, ані французької витонченості. Втім, образ янкі, який кладе ноги на стіл і не випускає з рота сигари, – явне перебільшення.

Про американський спосіб життя написано дуже багато. Якщо попросити кого-небудь назвати кілька слів, які асоціюються з США, найвірогідніше, до списку увійдуть статуя Свободи, Голлівуд, ресторани «Макдоналдс», Білий дім. Але ж країна має безліч визначних місць, які до цього списку не потрапили… Тому ми не будемо питати пересічних громадян, що вони думають про американський етикет. Звернімось до спеціаліста з міжнародної комунікації Лінн Вісон. Вона розповідає про основні цінності американців та правила поведінки, які випливають з цих цінностей.

Американське мислення почало формуватися за часів перших колоніальних поселень у Новому Світі. В умовах освоєння нових земель, необхідності виживання не можна було занепадати духом. «Немає проблем» – вислів, вигаданий американцями. «We shall overcome» («Ми подолаємо це») – девіз американців. І американський етикет, і стиль поведінки – все підпорядковано цьому девізу. Не вірите? Тоді порівняйте, що відповідають на питання «Як справи?» американці і, скажімо, росіяни чи українці. Ми з вами можемо у відповідь поскаржитися на життя, похвалитися успіхами або запевнити співрозмовника, що в нас усе нормально. Американці завжди відповідають «Fine, thanks». Тобто спасибі, все чудово (навіть тоді, коли в них безліч проблем або вони щойно потрапили в автокатастрофу). До речі, тільки в американських фільмах партнер понівеченого поліцейського може спитати у нього: «З тобою все гаразд?» (у нас би спитали: «Тобі дуже погано?»). Проблеми обговорюють тільки з близькими друзями або з психотерапевтом.

Співчуття, таке звичне для слов’янських країн, у США вважається образою. Американці майже ніколи не скажуть людині, в якої сталося лихо, «мені тебе шкода» або «бідолашний». Етикет потребує і в цьому разі висловити впевненість у тім, що співрозмовник обов’язково вийде зі скрутної ситуації. Навіть побажання не хворіти в США звучить як «Залишайтесь здоровими!».

Ще один знаменитий американський вислів – «Час – це гроші», або, в повній формі, «Час, який у нас є, – це гроші, яких нам бракує». Справи для мешканців США – чи не найважливіша частина життя. Тому і в ділових розмовах, і у спілкуванні за інтересами вони швидко переходять до обговорювання важливих питань і зовсім не розуміють співрозмовника, який перші п’ятнадцять хвилин говорить про погоду або якісь загальновідомі факти. Особливо чітко це правило виконується під час телефонних розмов. Відразу після вітання заведено пояснити причину дзвінка. А ось коли всі справи вирішені, можна додати щось і «від себе». Закінчення розмови також відбувається за певними правилами. Найчастіше використовують дві фрази: «Було приємно поспілкуватися з вами» та «Ми ще зустрінемось пізніше». Побажання зустрітися – проста формальність, і американці будуть дуже здивовані, якщо візитер нагадає їм про цю пропозицію.

Американець – людина, яка щось робить тому, що так не робили раніш.

Марк Твен
Американці дуже пильно стежать за тим, що вони називають «політкоректність». Згідно з цим принципом, будь-яка фраза не повинна завдати шкоди інтересам жодної із соціальних груп, тому чорношкірих називають «афроамериканцями», божевілля – «неадекватною поведінкою» тощо. Деякі видавництва навіть надрукували політкоректні версії найвідоміших казок. Початок казки про Червону Шапочку, наприклад, має такий вигляд: «Жила собі на світі дівчина – Червона Шапочка… Якось мати послала її до бабусі, щоб вона віднесла їй пиріжків та горщечок масла. Бабуся не була бідною жінкою, яка не може подбати про себе і перекладає свої проблеми на інших. І Червона Шапочка аж ніяк не була зобов’язана відносити їй кошик з продуктами, але вона вирішила зробити це за власним бажанням…». Мабуть, ви вже зрозуміли, що кожен вчинок героїв казки докладно пояснюється.

Ще одна риса американців – це впевненість у тому, що кожна думка й кожна точка зору має право на існування. Вони не вірять в існування якоїсь вищої правди: є кілька думок, і з одними я згоден, а з іншими – ні. Але я також можу помилятися, тому виявити, яка думка абсолютно правильна, неможливо. Саме тому в США не заведено в разі незгоди зі співрозмовником вживати вираз «Це не так». Він може подумати, що ви звинувачуєте його у брехні. Краще використати більш м’яку форму: «Навряд чи я можу погодитися з вами» або «Я не зовсім згоден з цією думкою».

Такі несхожі європейці…

Німецький психолог X. Гюнтер умовно розділив народи Європи на чотири підтипи – нордійці, динарці, середземноморці та остійці.

До нордійців він відносить народи Скандинавії, Великої Британії, Бельгії, Голландії, Північної Німеччини і Північної Франції. За темпераментом вони холодні, стримані, вперті, скупі на слова, не полюбляють панібратства, мають сильну волю. Характерні риси – впевненість у собі, критичний розум, правдолюбство, здоровий глузд, лояльність до влади, любов до порядку, почуття прекрасного, аристократичні нахили, сталість у прихильностях, любов до волі. Нордійці мають високе почуття обов’язку і відповідальності перед собою й іншими, творчий дух, їм притаманні воля до влади й уміння керувати іншими.

Естонці в національних костюмах


До динарців німецький психолог відносить народи Сербії, Боснії, Хорватії, Албанії, Греції, Австрії. Це люди, схильні до веселості і відкритого прояву свого настрою. Їм властиві почуття гордості, відвага, честь, войовничість, шанування своїх звичаїв, любов до народного мистецтва. Динарці вразливі й одночасно добродушні люди, схильні до грубих жартів. Їм бракує дисципліни й чіткості думки, властивої нордійцям.

До середземноморського підтипу належать жителі Піренейського півострова (іспанці, португальці), Корсики, Сардинії, Італії, півдня Франції та півдня Балканського півострова. Ці люди неспокійні, енергійні, мінливі в настроях, життєлюбні, схильні до змін, спритні, талановиті, вони швидко схоплюють ідеї. Судження в середземноморців почуттєві або інтуїтивні, вони часто потрапляють у курйозні ситуації через свою непогамовність. Багато хто з них присвячує себе мистецтву та поезії.

Підтип остійця поширюється на народи Східної Європи. На думку X. Гюнтера, остійців характеризує відсутність чітко виражених прихильностей, твердо сформованих почуттів, невміння володіти собою, схильність піддаватися спокусам, любов до одноманітності і твердо встановленого заробітку. Нерідко має місце відсутність гострої думки, ненадійність у справах і підприємництві, любов до чиновницьких посад, бюрократизм. У житті вони реалісти, за поглядами – демократи, але, як правило, вступають до партії більшості. У мистецтві люблять розпливчасті форми, тепло і м’якість ліній.

Такі (чи приблизно такі) стереотипи дуже поширені у світі. Як ви помітили, німецький вчений надає перевагу саме тому типу, до якого належить сам, і майже відверто висловлює своє презирство до країн Східної Європи. На жаль, він такий не один. Автори багатьох посібників з етикету описують манери сусідів як недосконалі, а їхній спосіб життя – як набагато гірший за той, що поширений у їхній рідній країні.

Дуже часто вважають, що люди, які мешкають у сусідніх країнах, мають схожі правила етикету. Але так здається тільки на перший погляд. Щоб усвідомити це, нанесімо «візит ввічливості» нашим європейським сусідам. Що в них заведено, а що ні?

Маленький серб


Почнемо з Великої Британії – країни, яка здавна вважається найбільш суворою прихильницею гарних манер. Англійців часто вважають надто самовпевненими і навіть чванькуватими – насамперед через те, що в англійській культурі не слід відкрито проявляти емоції. Цікавий приклад: у програмі новин розповідається жахлива історія. Загубилася маленька дитина. Її шукали близько двох діб. Нарешті рятівники знайшли дівчинку десь у лісі і привезли її додому. Мати зі сльозами на очах кинулася обіймати та цілувати доньку. Камера крупним планом показувала її обличчя, а кореспондент тим часом говорив приблизно таке: «Ми можемо вибачити цій жінці її надмірну емоційність, бо вона дуже сильно хвилювалася». Таким чином, якщо колись поїдете до Великої Британії, поводьтеся стримано.

«Не тільки Англія, але і кожен англієць – острів».

Новаліс
Мовчання – англійський спосіб розмовляти.

Гайне
Ще одна типова риса англійського етикету – пунктуальність і точність в усьому. Якщо ви повинні з кимось зустрітися о сьомій вечора, ви повинні прийти саме в цей час. Запізнення буде розцінюватися майже як злочин. Існує навіть історія, яку англійці з гордістю розповідають іноземцям. Одна леді (назвемо її леді М.) пообіцяла прийти на обід, але не прийшла. Господиня дому зачекала на неї рівно п’ять хвилин, а потім запросила до столу інших гостей. При цьому вона сказала, що леді, яка відсутня, напевно, зламала ногу. І справді, через кілька хвилин зателефонував лікар від імені леді М. і попросив вибачення у господині: її гостя і справді зламала ногу.

Англійська родина


Всесвітньо відомий «файв-о-клок»


Одна з найвідоміших англійських традицій – «файв-о-клок», чаювання о п’ятій годині вечора. Англійці випивають чверть усього чаю, що його вирощують на Землі.

У англійців існує приказка: «Дорога в рай пролягає через чашку міцно завареного чаю».

Англійці великого значення надають застольному етикету. Кажуть, що досить того, щоб гість наколов горошинку на виделку, аби його визнали невихованою людиною. За столом не дозволяють окремих розмов. Усі повинні слухати того, хто говорить і, у свою чергу, говорити так, щоб бути почутим усіма.

Ті компліменти, які ми вважаємо цілком прийнятними, можуть шокувати англійців. Не можна цілувати дамам руку (до речі, цей звичай нині поширений тільки в Польщі). А компліменти господині з приводу нової сукні або дуже смачного торта вважаються неделікатними і свідчать про відсутність у гостя тактовності.

«Буенос діас» означає «добрий день». Саме так вас привітали б в Іспанії, великій країні, що розташована на Піренейському півострові, який ще називають Іберійським на честь іберів – народу, що мешкав тут з прадавніх часів. Іспанія багато в чому відрізняється від Великої Британії. Скажімо, ставленням до пунктуальності. Приходити на будь-яку зустріч вчасно не заведено. Добрим тоном є запізнення хвилин на 15–20. Ніколи не слід робити візити в години пообіднього відпочинку – сієсти. У цей час спека така нестерпна, що зачиняються всі контори і більшість магазинів та кафе.

За традицією, іспанці мають подвійні прізвища. Розібратися в них не дуже легко. Коли жінка виходить заміж, вона не бере прізвище чоловіка, а залишає своє. Але її діти отримують перше прізвище батька, за яким йде перше прізвище матері. Наприклад, якщо матір звуть Пілар Гомер Діас, а батька – Філіппе Родрігес Фернандес, то їхня донька Мерседес буде мати прізвище Родрігес Гомер. Імена дітям дають на честь батьків: дівчаткам – на честь матері, а хлопчикам – на честь батька. Коли дітей у родині багато, їх звуть по прізвиськах – Пако, Пепе, Інма.

Правила поведінки вимагають від іспанців показувати свою гостинність навіть стосовно незнайомих людей. Тому коли вас просять залишитися на сніданок – не приймайте цього запрошення: воно є простою формальністю. Якщо його повторюють – знову відмовтеся. Тільки після третього разу можна прийняти запрошення, тому що цього разу воно буде щирим, а не просто жестом ввічливості.

На відміну від Іспанії, в Голландії слід дотримуватися виняткової точності в часі при кожній зустрічі або запрошенні. Треба уникати рукостискань, не робити компліментів. Взагалі голландці люблять стриманість, іноді навіть надмірну.

«У Франції п’ять хвилин на десять хвилин коротші, ніж в Іспанії, але набагато довші, ніж в Англії, де п’ять хвилин звичайно становить десять хвилин».

Белламі Гай
Французи багато уваги приділяють освіченості та ерудиції. Вони дуже радіють, коли гості з інших країн намагаються говорити французькою, причому охоче виправляють мовні помилки. А ось англійську мову вони не люблять, іноді можуть навіть зробити вигляд, що не знають її. Гарна осанка та володіння своїм тілом у Франції сприймаються як ознаки вихованості. Стиль спілкування французів досить вільний, вони охоче підтримують розмови про мистецтво, філософію, літературу.

Франція – країна, розділена на сорок три мільйони французів.

П’єр Данінос
Іноді пастки підстерігають нас там, де ми навіть не сподіваємося. Наприклад, у Болгарії, може статися, вам буде важко зрозуміти, чому ваш співрозмовник з вами весь час не погоджується. Ви йому розповідаєте щось цікаве, а він крутить головою, ніби ваші слова не викликають у нього довіри. Насправді він з вами погоджується, просто мова жестів у болгар не така, як у нас: кивок означає «ні», а похитування головою – «так».

Романтичні французи


У польській хаті

Калейдоскоп ввічливості

На мапі можна знайти багато цікавих назв, які є відображенням традицій різних народів. Деякі з них насправді є добрими побажаннями. Скажімо, в Гренландії є мис, назва якого перекладається як «Будь здоровий!», назва італійського міста Беневенто означає «Попутного вітру!», а в Африці знаходиться мис Граціо а Дьйос – «Слава Богу!».

Чеська мова містить багато слів, дуже схожих на російські або українські. Але значення слів часто не збігаються з тими, до яких ми звикли. На росіян неабияке враження справляють знаки з написом «Pozor!», які можна побачити на старих будинках. Але не думайте, що чехи вкривають ганьбою поганих господарів. Це слово в перекладі з чеської означає «обережно».

Звичай вимовляти вітання тому, хто чхнув, відомий не тільки в Європі й Азії, але й у найрізноманітніших народів світу. В Україні думали, що чхання вдень є добрим провісником, а вночі, навпаки, віщує лихо, бо це вампір лоскоче людині в носі, і якщо він хоча б сам собі не скаже «на здоров’я», то вмре невдовзі. У білорусів вважалося, що людина чхає від того, що чорт підносить їй нюхати тютюн. Щоб це не повторилося, вони хрестилися самі і хрестили простір перед собою.

У тропічних лісах Нігерії, у її східному штаті Гонгола, нещодавно відкрили плем’я, що нічого не відає про сучасну цивілізацію і поклоняється ідолам. Про це плем’я відомо поки що небагато. Сусіди, які марно намагалися встановити з ним контакти, називають це плем’я словом «кома», тобто «іди звідси», – єдине, що вони чули від людей цього племені.

Дотримання законів гостинності в усіх народів вважалося одним з найважливіших обов’язків людини. Так, наприклад, в Осетії за їхнє порушення скидали зі зв’язаними руками й ногами в річку з високого обриву. При зіткненні обов’язків гостинності із обов’язками кривавої помсти перевага віддавалася першим. У деяких адигейських дворян і князів стіл у кунацькій (спеціальному приміщенні для гостей) був постійно накритий на випадок випадкового гостя і страви на ньому змінювалися тричі на день. Кабардинці тримали в кунацькій хліб і сир, щось приготовлене з м’яса, і називалося це «їжа того, хто прийде». Традиційним вітанням гостя в абхазів є «Бзаола шеаабеїт!», що означає – «Щоб з гарного приводу ми вас бачили!» або «Щоб ваш прихід був добрим!». Якщо гості мали недобрі наміри, вони могли відповісти з погрозою: «Як би ви не дивилися на нас – чи добре, чи погано, – ми прийшли!». У якутів подорожній міг у будь-який час зайти в будинок, розташуватися там, пити чай, варити їжу або ж ночувати. Навіть неприємну йому людину господар не мав права вигнати зі свого будинку без поважних на те причин. А чукчі вважали, що господар повинний зберегти шанобливе ставлення до гостя, навіть якщо той його поб’є.

Бірманці, які живуть на островах Мергуї, стають не старшими, а… молодшими. Річ у тім, що, відповідно до традиції, яка тут існує, немовля відразу має 60 років, але з кожним роком вік його зменшується. Коли ж людина, рік від року стаючи «молодшою», досягає «нульового» віку, їй додають додаткові 10 років. «Народжений двічі» – так звучить тут слово «старий».

Вітання – найвідоміша з традицій. Але як по-різному воно відбувається! Різноманітність форм вітання не піддається всебічному опису і класифікації (кивок головою, уклін, рукостискання, поцілунок, повітряний поцілунок, словесне вітання і т. ін.). Про плем’я масаї розповідають, що перед тим, як вітати один одного, вони плюють на руки. Люди з племені маорі доторкаються один до одного носами.

В Англії ХУІ століття в роки правління Генріха VH етикет вимагав, щоб «гість, що прийшов на обід, поцілував господарку, хазяїна, їхніх дітей, а також домашніх тварин».

Вам, мабуть, добре відомий вираз «піти по-англійськи» – тобто не прощаючись ні з ким, крім хазяїв. Цей вираз відомий у багатьох країнах світу, і лише в Англії такий спосіб прощання називають «піти по-французьки».

Вислів «ні пуху ні пера» означає в східнослов’янських мовах побажання успіху, удачі. Виник він у середовищі мисливців і був закладений на марновірному уявленні про те, що при прямому побажанні (і пуху і пера) людину, що йде на полювання, можна зурочити. Перо в мові мисливців означає «птах», «пух» – звірів. За давніх часів мисливець, що вирушав на промисел, одержував це напуття, дослівний «переклад» якого виглядає приблизно так: «Нехай твої стріли летять повз ціль, нехай розставлені тобою сільця і капкани залишаться порожніми, так само як і ловча яма!». На що добувач звичайно відповідав у такому ж дусі: «До чорта!» І обоє були впевнені, що злі духи, які незримо слухали цей діалог, задовольняться і відстануть, не будуть заважати під час полювання.

Молитви – чи не найбільш консервативні релігійні тексти. Їхній зміст та форма зберігаються незмінними протягом тисячоліть. Але навіть з цього правила існують винятки. Відома історія з перекладом по-ескімоськи молитви «Отче наш», коли слова «хліб наш насущний» («хліб наш щоденний») здалися носіям цієї мови дивними та недоречними, оскільки в цього народу просто не було хліба. Вони харчувалися переважно рибою. Папі Пію ХІІ довелося видати спеціальну буллу, згідно з якою в текст молитви ескімосів замість звичайного тексту дозволялося ввести слова «лососина наша щоденна».

Кожен клан у Хайленді (гориста верхня частина Шотландії) має певний пов’язаний з ним колір і певний перевірений малюнок клітинок, що його члени клану носять на кілтах і пледах. І надягти чужі кольори є соціальним порушенням (gaffe), і це так само неприпустимо, як кораблю підняти на щоглі іноземний прапор. За цим суворо наглядає в Шотландії відповідальна особа, Головний Герольд, Хоронитель гербів і старшинства кланів. Навіть американські, австралійські, новозеландські, канадські покоління шотландців не втратили інтересу до споконвічних родових звичаїв і традицій, згадують про свої корені і що далі, то більше приходять до думки: «Де б ми не були, ми – шотландці!» У кожного клану є своє свято, і в цей день усі члени клану вдягають свої костюми, в якій би країні вони не були.

Відстань між співрозмовниками зменшується з півночі Європи на південь (така ж закономірність була відзначена і для Північної і Південної Америки). Якщо для мешканців Великої Британії приємною і природною є відстань 1,5–2 метри, то для мешканця Греції достатньо й одного метра. Американці й англійці розташовуються збоку від співрозмовника, тоді як шведи схильні уникати такого положення.

Що б ви подумали, коли б ваші гості в новорічну ніч принесли вам велику каменюку і кинули її біля порога? А в Греції це вважається побажанням багатства. Гості, що принесли цей подарунок, кажуть хазяїну: «Нехай твоє багатство буде таким же важким, як цей камінь!»

Першого квітня, як відомо, нікому не можна вірити. Навіть серйозні люди не можуть втриматися від жартів над колегами чи родичами. Англійці називають цей день «днем усіх дурнів», а французи дражнять людину, яку їм пощастило обдурити першого квітня, дурнем, що проковтнув «квітневу рибу».

Правила поведінки іноді залежать… від того, який зараз день тижня! Скажімо, понеділок у більшості європейських країн вважається важким днем, коли не слід починати ніякі справи. А ось мусульмани відносять понеділок (разом з середою та п’ятницею) до списку «щасливих». У п’ятницю в більшості християнських країн також не починають нових справ, а жінки в цей день не шиють і не вишивають. Не годиться в цей день багато сміятися: «Той, хто сміється в п’ятницю, буде плакати в неділю».

III Військовий етикет


Професія – військовий

Віддавна військові утворювали в суспільстві особливу групу. Воїни і землероби, лицарі і вчені, гусари й чиновники жили у різних світах. Ця відмінність виникла у зв’язку з тим, що з давніх-давен воїни ризикували життям, щоб захистити мирне населення. В їхніх руках була зброя, а тому – право розпоряджатися життям інших. Саме тому до військових завжди ставилися найбільш суворі вимоги.


Лицарі на турнірі


Військовий етикет виник дуже давно. Він спирався на деякі принципи: чітке виконання наказів, дисциплінованість, дотримання етичних норм. У битві не має значення те, що якийсь рядовий складає чудові вірші, а якийсь сержант за все життя прочитав тільки дві книжки. Не має значення, чи подобається тобі твій сусід у шерензі, чи ні. Солдати мають діяти злагоджено, чітко, і тоді в усіх більше шансів повернутися з бою живими.

В усі часи надавалося багато уваги стосункам між військовими та місцевим населенням. Історії відомі різні випадки. Одні полководці віддавали захоплені міста на пограбування, інші видавали накази, за якими мародерство каралося смертю. У статутах усіх сучасних армій підкреслюється, що солдати й офіцери повинні бути взірцем вихованості. З’явився навіть спеціальний термін – військова ввічливість. Військова ввічливість – це постійний зразок високої культури, скромності й витримки, це збереження військової честі, це обов’язкове військове привітання як один із видів військового ритуалу. Військову честь зобов’язані віддавати один одному всі військовослужбовці, в тому числі й рівні за військовим званням. Військову честь (привітання) віддають при зустрічі і при обгоні. Першим віддають військову честь підлеглі і молодші за військовим званням.

У старому французькому статуті сказано: «Із двох офіцерів, що мають однакове звання, першим вітається той, хто більш ввічливий і вихований».

Військовослужбовці зобов’язані віддавати військову честь могилі Невідомого солдата, бойовим прапорам військових частин, військово-морському прапору під час прибуття на військовий корабель і в разі відбуття з нього, похоронним процесіям, що супроводжуються військовими. Коли виконується державний гімн, військовослужбовці приймають положення «струнко» і прикладають руку до головного убору.

Кінний воїн часів Київської Русі. XI–XII ст. Реконструкція


У царській армії до військового головного убору прикладали два пальці, у Радянській і Російській – долоню. Виникла ця традиція ще в XIII столітті в лицарів. Коли при зустрічі в «чистому полі» вони не мали наміру вступати в бій, то піднімали забрала своїх металевих шоломів. І хоча пізніше їх замінили каски, папахи і т. ін., звичай підносити руку до голови на знак дружелюбності зберігся.

Начальники і старші, звертаючись із питань служби до підлеглих і молодших, називають їх за військовим званням і прізвищем або тільки за званням, додаючи в останньому випадку перед званням слово «товариш» або «пан», наприклад: «рядовий Коваленко» або «пане рядовий», «сержант Шевчук» або «товаришу сержант», «прапорщик Іваненко» або «пане прапорщик», «лейтенант Петренко» або «пане (товаришу) лейтенант».

У вільний від служби час військові можуть звертатись один до одного на ім’я, а до начальників і старших – на ім’я та по батькові. Але коли вони звертаються до начальників і старших у службових справах, називають їх за військовим званням, додаючи перед званням слово «товариш» або «пан» («товаришу (пане) сержант», «товаришу (пане) прапорщик», «товаришу (пане) капітан» тощо.

Коли хочуть звернутися до іншого військовослужбовця в присутності командира (начальника) чи старшого, просять на це дозволу командира (начальника) чи старшого. Наприклад: «Товаришу майор. Дозвольте звернутися до лейтенанта Коваленка».

Солдати та матроси мають безліч зобов’язань, які закріплені у військовому статуті. Візьмімо, наприклад, статут української армії. Отже, кожний з рядових повинен:

• виявляти повагу до командирів (начальників) і старших; шанувати честь і гідність товаришів по службі, дотримуватися правил військової ввічливості, поведінки і привітання;

• зразково виконувати службові обов’язки, сумлінно вивчати військову справу; засвоювати все, чого навчають командири (начальники); бути готовим до виконання завдань, пов’язаних із захистом народу України;

• оберігати державні і військові таємниці;

• точно, ініціативно і сумлінно виконувати накази командирів (начальників);

• повсякденно загартовувати себе, вдосконалювати свою фізичну підготовку;

• досконало володіти зброєю і технікою, тримати її завжди справною, вичищеною, готовою до бою;

• постійно бути за формою та охайно вдягненим, дотримуватися правил особистої та громадської гігієни, охайно носити одяг і взуття, своєчасно й акуратно лагодити його, щоденно чистити та зберігати зброю у визначених місцях, дорожити державним і військовим майном;

• бути хоробрим і дисциплінованим, не допускати негідних вчинків і утримувати від них інших;

• неухильно виконувати правила безпеки під час використання зброї, в роботі з технікою та в інших випадках, а також дотримуватися правил пожежної безпеки;

• під час перебування поза розташуванням військової частини не допускати порушень громадського порядку і негідних вчинків щодо цивільного населення;

• знати посади, військові звання і прізвища своїх прямих начальників, до командира дивізії включно.

Галл. Бронзова статуетка I ст. до н. е.


Отже, ви бачите, що бути солдатом дуже не просто. Але солдати в усі часи та у всіх народів зазнавали чимало труднощів. У давніх кельтів велике значення мали дії окремих воїнів, що проходили спеціальну підготовку. Їх не можна вважати ані солдатами, ані офіцерами в повному розумінні цього слова, але саме вони були гордістю кельтської армії. Хоча кельтському війську був відомий стрій (під час бою воїни могли вишикуватись у «живу фортецю» – замкнуту стіну зі щитів на зразок римської «черепахи»), проте набагато більше уваги воно приділяло діям знатних воїнів, що боролися поза строєм і незалежно від нього. Ці воїни утворили фіанну – «священний загін». Цікаво, що фенії – члени фіанни – разом бенкетували, але билися нарізно. Ховатися за бронею, шоломом, щитом у воїнів фіанни вважалося боягузтвом. Зайвим вони вважали тонкий розрахунок і зайняттястратегічно важливих позицій. Однак для стилю бою феніїв була властива значна віртуозність. Кельти з повагою ставилися до двобою. Інколи він навіть заміняв битву. До речі, ця традиція – бій двох найсильніших бійців – дуже давня. Її відлуння зустрічаються і в слов’янських билинах (згадайте хоча б двобій Челубея та Пересвіта).

Кельтський воїн. Надгробок. Франція. I ст.


Козацьке військо мало власні традиції. Козаччина створила своєрідний демократичний устрій: всі важливі організаційні та політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, генеральна, «жупанна» рада, чорна, або чернецька. Всі ці назви означали те саме – право брати участь у раді мали всі: як «чернь», так і старшина. Кожен козак вважав за обов’язок брати участь у загальній раді. На Січі в XVI столітті був звичай, за яким неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше не раз гетьмани давали наказ з’являтися на раду «під горлом», тобто під загрозою смерті.

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою й представником держави, мав повну адміністративну владу, брав участь у законодавстві й судівництві, – але передусім він був головним полководцем і організатором війська. Під час війни його влада над військом була необмежена, він орудував усіма військовими силами і мав право карати на смерть. При гетьмані допоміжні функції виконувала військова або генеральна старшина, до якої належали генеральний обозний, генеральні судді, генеральні підскарбій, писар, осавули, хоружий і бунчучний.

Відзнаки в козацькому війську звалися клейнодами. Козацькі клейноди – це булава, бунчук, печатка, прапори, бубни і труби. Булава та бунчук – відзнаки гетьманської влади. Бунчук – довга палиця (до 3 м) з металевим яблуком на кінці, з-під якого звисало кінське волосся. Печатка Запорізького війська була округлою, з гербом посередині, різних розмірів. Свої печатки мали військова канцелярія, кожний полк, інколи навіть сотня. У війську був один спільний прапор і були полкові та сотенні прапори.

Полковник, сотник, хорунжий козацького війська


Козацькі клейноди


В українських билинах ви можете зустріти згадку про яничарів – воїнів, які наводили жах не тільки на українські поселення, але й на європейські міста. Хто ж були ці люті вороги, яких власні командири називали «левами ісламу»? Турки? Татари? Ні, це були колишні християни. Раз на п’ять років посланці султана насильно забирали в християнських підданих турецького султана хлопчиків п’яти – дванадцяти років, які мали вже назавжди попрощатися з близькими і забути про своє походження. Майбутніх воїнів віддавали або в турецькі родини, або в спеціальні школи, де навчали турецькій мові і нормам ісламу, а також використовували на різних роботах – від підручних м’ясників до веслярів на суднах. Тут юнаки проходили школу слухняності і фізичного гарту. По досягненні вісімнадцяти – двадцяти років вони ставали яничарами. А далі – постійне удосконалювання військової майстерності, походи і битви, служба у фортецях, а кому пощастить – при султані. Дисципліна в них була сувора: життя в казармі, щовечірній переклик, заборона одружуватися, а також займатися будь-якою іншою справою, крім війни. Яничари підкорялися тільки своїм офіцерам, з яких головним вважався начальник корпусу – ага. Ага, у свою чергу, відповідав тільки перед султаном. Кожен яничар знав, що після Аллаха в нього один хазяїн – султан, і батьківщина в нього теж одна – корпус. Тільки коли він не міг уже битися (через каліцтво чи старість), йому дозволялося відпустити бороду, одружитися та стати господарем.

Яничар


В історичних романах та кінострічках часто розповідають про воїнів Христа, які належали до релігійних орденів. Тамплієри, госпітальєри, тевтонці, дотримувалися дуже суворих правил. Потрапити до ордену зазвичай було не дуже складно. Статут Німецького ордену в XIII столітті не передбачав інших умов при прийомі, крім мінімального віку кандидата – 14 років і його здатності не покрививши душею п’ять разів відповісти «ні» на питання: чи не є він членом іншого ордену; чи не одружений; чи немає прихованих фізичних недоліків; чи не боржник він; чи не кріпак; і п’ять разів «так» на питання: чи готовий він боротися в Палестині; чи готовий боротися в інших країнах; чи готовий піклуватися про хворих; чи готовий за наказом виконувати те, що вміє; чи готовий дотримувати Статуту ордену.

Лицарі Тевтонського ордену


У разі задовільних відповідей кандидат у члени братства давав клятву-обітницю: «Я, такий-то, даю обітницю й обіцяю дотримуватися безвинності, відмовитися від власності, бути слухняним Богу і благій Діві Марії і тобі, брат такий-то, магістр Тевтонського ордену, і твоїм спадкоємцям відповідно до Статуту ордену і буду слухняний тобі і твоїм спадкоємцям до самої смерті». Воїни Христа зобов’язувалися щодня не менше п’яти годин проводити в молитвах, їм заборонялися турніри і полювання, 120 днів на рік вони повинні були дотримуватися посту, приймати їжу лише раз на день (у свята – два рази). У Статуті передбачалися покарання, в тому числі тілесні, за наклеп і неправду, за порушення посту, за побиття мирянина. Найсуворішою карою було позбавлення права носити відмітний знак брата ордену – білий плащ з чорним хрестом.

Пізніше високий статус лицаря ордена так би мовити, наслідували офіцери.

Уперше слово «офіцер» зустрічається у творі герцога Филиппа Клевського (1573). Воно означало будь-кого, хто посідав певну державну посаду. І тільки наприкінці XVI століття це слово набуває сучасного значення.

Може, офіцерам жилося легше, ніж солдатам? Віддавай собі накази, нехай солдати їх виконують… Проте – ні. Вимоги до офіцерів були набагато більші. Окрім того, що вони повинні були вміти робити все, що робили рядові (солдати або матроси), їм ще треба було швидко приймати рішення, вони мали бути добрими психологами, щоб їхні підлеглі змогли відчути себе одним цілим, дбати про честь свого мундира, інакше не будуть достойні звання офіцерів. Крім того, кожний з офіцерів мав бути непоганим учителем, бо в мирні часи саме вони займаються підготовкою бійців. Отже, зовсім не дивно, що офіцери становлять у війську особливий клас, корпус офіцерів, і коли йдеться про військовий етикет, більшість його положень стосується саме їх.

Молитва перед складанням рицарської обітниці


Ще в ті часи, коли слова «офіцер» не існувало, у військах великих полководців усе ж були і командири й рядові. Найпоширенішим був розподіл на десятки, сотні й тисячі, якими керували відповідно десятники, сотники й тисяцькі. У війську Чингісхана були найсуворіші закони щодо поведінки воїнів. Якщо один з десяти воїнів намагався втекти з поля бою або вдавався до мародерства без прямого наказу, страчували весь десяток. Якщо один десяток із сотні чимось заплямував свою честь, страчували всю сотню. Тому одним з обов’язків командирів було встановлення дисципліни. Навіть літописці підкорених Чингісханом народів віддавали належне монгольській дисципліні: «У Хаштруді того року (коли монголи проходили через цю територію. – Прим. упорядника) засіяли велику площу, і хоча таке величезне військо два рази проходило там, але жоден колосок хліба не був зламаний».

Давньокитайські воїни


У китайській армії, окрім дисципліни, багато уваги приділялося тому, щоб офіцери були освіченими і всебічно розвиненими людьми. Навчання у військових школах у часи Конфуція полягало в освоєнні «шести мистецтв»: письма, лічби, співу, гри на музичних інструментах, військового мистецтва і керування бойовою колісницею. Як бачите, тільки два з шести мистецтв можна вважати прикладними.

В Японії честь самурая вважалася найціннішим, що в нього є. Самурайський кодекс честі передбачав вірне служіння господарю до самої смерті, чітке виконання наказів та зразкову поведінку. Коли європейці вперше припливли до Японії, вони були шоковані ставленням самураїв до смерті, яка здавалася їм чи не найважливішим моментом у житті воїна. Важко уявити собі, щоб ображений або переможений європейський офіцер замість того, щоб взяти реванш, заподіяв собі смерть власною шаблею. Звичайно, самогубство як остання спроба довести свою правоту або уникнути покарання було відоме і в європейських арміях, але такі випадки траплялися рідко. Самураї ж самогубство поетизували. Ямамото Цунетомо (1659–1721) якось сказав: «Я зрозумів, що Путь самурая – це смерть». Але не будь-яка смерть вважалася почесною. Коли самурай закінчував життя самогубством після смерті господаря (це було цілком нормальним явищем) без його заздалегідь підтвердженої згоди, вважалося, що він втратив обличчя й помер собачою смертю. Те саме казали й про тих, хто без наказу залишив табір, навіть коли такі самураї здійснювали подвиг.

Самурай


Важливим моментом в усіх арміях були відносини між командирами та рядовими. В японській та китайській арміях життя кожного окремого бійця цінувалося не дуже високо. Поля бою щедро були политі кров’ю солдатів, які часто ставали жертвами невдалого тактичного рішення. Але видатні полководці вміли подбати про солдатів. Скажімо, Олександр Македонський ділив зі своїми солдатами всі труднощі похідного життя: він їв те саме, що й вони, спав на землі, вкриваючись плащем, хоча до його послуг могли бути і зручний намет, і власний кухар. А хто ж не знає історій про Суворова, який особистим прикладом підіймав бійців в атаку! Ці люди добре знали, що ніякі формальні ритуали, ніякі покарання не сприяють піднесенню військового духу так, як батьківське піклування про солдатів.

Величезну роль у вихованні офіцерської честі відіграв Петро Великий. У ті роки молода російська армія мала величезну нестачу в офіцерах. І російський цар не тільки запрошує на службу офіцерів-іноземців, але і всіма силами прагне підняти престиж офіцерського звання серед російського дворянства. Цікаво, що в офіцери посвячувалися тільки юнаки з дворянських родин, що пройшли службу рядовими у гвардійських полках (Преображенському або Семенівському).

На честь перемог російської зброї Петро І починає проводити тріумфальну ходу. Полки під прапорами, на яких зображувалися оливкові гілки й лаври, під урочисту бадьору музику робили церемоніальні марші. Лунав рушнично-гарматний салют. Влаштовувалися ілюмінації і феєрверки. Тріумфальна хода стала попередницею ще одного військового ритуалу – військового параду.

Честь – не що інше, як особливі правила, засновані на особливому порядку, за допомогою якого народ чи окремий клас розподіляє свою похвалу чи осуд.

А. Токвіль
Підтримувало офіцерську честь і проведення полкових оглядів. Цей ритуал починався загальним шикуванням полку й урочистою зустріччю особи, призначеної царем для здійснення огляду. Бувало, що огляд полків робив і сам цар. Перевірялися форма одягу і стан зброї. Демонструвалися прийоми з рушницею, пересування й військові маневри. Огляд завершувався урочистим маршем полку.

Петро I високо цінував особисті якості офіцерів та солдатів. Він міг нагородити званням офіцера хороброго бійця, а тих, хто поводився негідно, позбавити звання. Хоча солдатська служба в ті часи була дуже довгою і до армії йшли неохоче, збереглося чимало історій про те, як Петро I приїжджав до армії з перевіркою, і більшість з них проникнута добрим гумором. Ось одна з таких історій.

Портрет Петра І. Худ. Ж.-М. Натьє


Вдягнувся якось Петро І у солдатський мундир та й зайшов у шинок. Бачить: сидить за столом сумний солдат.

– Що з тобою, брате? – питає цар.

– Друг у мене помер, – відповідає солдат.

Пожалів його Петро і всупереч звичаю велів шинкарю подати дві чарки горілки. Випили цар із солдатом, і захотів солдат віддячити своєму благодійнику. А грошей у нього не було, і заклав він у шинкаря за два штофи горілки свій казенний тесак.

Петро його й питає:

– Що ж ти наробив, дурню? А як цар приїде війська оглядати, що тоді?

– Чи й не дивина – цар! Хіба його обманути не можна?

На тому вони і розійшлись. А вранці цар приїхав у той полк, у якому служив його вчорашній співтрапезник.

– Вишикувати полк! – наказав Петро.

Полк вишикували, і цар відразу ж упізнав солдата. А впізнавши, велів йому: «Рубай голову сусіду ліворуч!» Знав Петро, що рубати голову солдату нема чим.

А в пияка-солдата тесак був, та тільки дерев’яний, зроблений увечері, наспіх.

– Ваша імператорська величносте! – заблагав солдат. – За що безневинній душі пропадати?

– Рубай, я тобі наказую! – повторив Петро.

– Виконую царський наказ! – гукнув солдат. – Тільки молю Царя Небесного допомогти мені. Царю Небесний! Ти вище царя земного! Сотвори чудо! Не дай загинути безневинній душі! Перетвори залізний тесак на дерев’яний! – І по тому солдат витяг з піхви дерев’яний тесак.

Петро розсміявся й дав солдату срібний карбованець – за те, що той не розгубився.


Протягом багатьох століть офіцерський корпус у Росії був майже закритим, кастовим, дворянські діти записувалися в який-небудь полк відразу ж після народження. Коли вони ставали повнолітніми, кожен з них уже мав якесь звання. Військову кар’єру обирали не всі, дехто йшов служити царю та Батьківщині в міністерства, дехто просто жив на доходи від своїх земель. Проте військових охоче приймали у вищому світі, тому багато юнаків, навіть усупереч батьківській волі, йшли в армію.

Саме при Петрі І було запроваджене нагородження військових частин пам’ятними царськими реліквіями. Найпоширенішими серед них були прапори і штандарти, срібні труби і литаври. До речі, саме з часів Петра І солдати Преображенського полку починають носити під час парадів червоні панчохи. Російський імператор увів таку традицію після того, як солдати цього прославленого полку в битві під Нарвою (в 1700 році) стояли на мосту, утримуючи його від шведів, по коліно в крові – і вистояли. Ця традиція проіснувала понад два століття і була втрачена в 1917 році.

Мундири різних полків російської армії XVIII–XIX ст.


З легкої руки Петра з’являється багато нових традицій і в носінні військової форми. Так, наприклад, відбулося з гусарами-олександрійцями (знамениті чорні гусари, 5-й гусарський Олександрійський полк). Гусари цього полку носили на головному уборі знак – череп зі схрещеними кістками. Цей знак з’явився після бою з французами в серпні 1813 року, коли гусари розгромили два полки важкої кавалерії Наполеона. Вони з честю продовжували носити свою чорну, прославлену в багатьох битвах форму. У ній же вони зустріли і Першу світову війну.

Форма офіцерів Білої гвардії


Серед військових дореволюційних формувань, які легко було пізнати за традиційним мундиром полку, вирізнялися сині, жовті і червоні кірасири, а також знамениті палацові гренадери. Барвисте вбрання, за яке їх прозвали «золотою ротою», було розроблене Миколою І. Знавець військових форм, до того ж і сам прекрасний художник, він запропонував усі деталі їхнього одягу, починаючи від величезних ведмежих шапок (які насправді були дуже легкими), червоних мундирів і кінчаючи навіть формою вусів і бакенбардів цих красенів. Офіцери носили самі лише бакенбарди. А унтери і гренадери – і вуси, і бакенбарди.

Поняття честі мундира було й у Білій гвардії. Бійці носили дуже довгі шинелі (кавалерійського типу) із застібками – червоними в піхоти і синіми в кавалерії. Однак деякі частини Добровольчої армії вводили власні традиції щодо форми. Скажімо, особистий конвой генерал-лейтенанта Андрія Шкуро мав особливі шапки з вовчого хутра. Був у них і особливий бойовий клич, подібний до вовчого виття, і вітання командира, схоже на вовче підвивання.

У Червоній Армії для визначення приналежності до її складу в 1918 році встановлюють нагрудний знак у вигляді вінка з лаврових і дубових гілок. А поверх вінка розташовується п’ятикутна зірка, вкрита червоною емаллю. У центрі зірки – емблема «плуг і молот». Крім того, в тому ж 1918 році був встановлений і значок-кокарда для головного убору червоноармійців і командирів – п’ятикутна зірка з емблемою, на комірах шинелей і гімнастерок – впроваджені петлиці відповідного кольору (по роду військ). А в січні 1919 року були введені нарукавні знаки з червоного сукна. Нашивалися вони на лівий рукав гімнастерки і шинелі (над обшлагом). З 31 січня 1922року знаки розрізнення військовослужбовців розміщуються на спеціальному клапані, який нашивається посередині лівого рукава шинелі і гімнастерки.

Втім, далеко не все було записано в статуті. Серед офіцерів існували ще й неписані закони честі. Одна з найвідоміших традицій – це дуель. Скільки разів ми бачили на телеекрані, як двоє суперників намагаються проткнути один одного шпагами або застрелити з пістолета! А чи замислювалися ви коли-небудь, звідки взагалі виникли дуелі?

Слово «дуель» французького походження. Воно утворилося від латинського слова duellum – «війна». Дуелі з самого початку відбувалися у дворянському середовищі. Селяни могли побитися на кулаках, але бій з використанням зброї – привілей шляхетних людей, тим більше що дуелі проводилися за власним, іноді дуже складним, етикетом.

Ставлення до дуелей у різні часи було неоднакове. Хтось вважав їх найвищим проявом честі, хтось – напівузаконеним убивством. Втім, хоча офіційно дуелі найчастіше були заборонені, вони були невід’ємною частиною військового етикету. Скажімо, відмова від дуелі часто ставала причиною вигнання офіцера з полку. Він просто не міг дивитися в очі своїм товаришам, а ті, у свою чергу, дивилися на нього як на пусте місце й припиняли будь-яке спілкування з ним. Традиція дуелей дуже давня, вона походить від відомого майже всім народам Божого суду. Коли двоє людей не могли знайти компромісного рішення у складній ситуації, їх розсуджував меч. Як правило, перед такою битвою обидва суперники проводили ніч у молитвах, а на світанку виходили в спеціально підготоване й освячене коло. Вважалося, що боги подарують перемогу тому з бійців, на чиєму боці правда.

У Середньовіччі лицарі також влаштовували між собою поєдинки. Частина з них була чимось на зразок змагання, але якщо предмет суперечки був принциповий (наприклад, була заплямована честь роду або дами), відбувалися двобої на смерть. Ця традиція, до речі, збереглася і пізніше: були дуелі «до першої крові» і дуелі, які могли закінчитися тільки смертю одного із суперників. У Франції та Іспанії існували дуельні кодекси, які визначали, як саме суперники мають битися.

З чого ж усе починалося? Найчастіше – з образи одним дуелянтом іншого або когось з його близьких. Той, хто вважав свою честь заплямованою, кидав супернику виклик. Цікаво, що вчителі фехтування не мали права приймати виклик від будь-кого, окрім своїх колег. Виклик можна було зробити усно або прислати супернику лист із секундантом. Секундантів повинні були назвати обидва дуелянти. В різні часи їхня кількість була неоднаковою: від шести (по три з кожного боку) до двох. Секундантами могли бути тільки дворяни, обізнані в тонкощах дуельного кодексу. В деяких країнах (скажімо, в Іспанії) вони також мали двобій між собою (згодом ця традиція знівелювалась), але найчастіше до їхніх обов’язків входило пильно стежити за тим, щоб суперники мали рівні шанси.

Той, хто отримував виклик, мав право обрати ту зброю, якою краще володів. Це мало важливе значення, бо, скажімо, у недосвідченого юнака не було жодного шансу проти вправного фехтувальника. Подеколи доходило до курйозів. Відомі випадки, коли зброєю ставали вірші, знання Біблії або якоїсь наукової дисципліни. Іноді суперники через секундантів домовлялися вирушити у подорож певним маршрутом, а переможцем вважався той, хто найшвидше дістанеться пункту призначення. Втім, це мало відношення скоріше до спорту, ніж до дуелей.

Право вільного вибору зброї добре ілюструє анекдот:

– Ви назвали мене гидкою комахою! Я викликаю вас на дуель! Вибирайте будь-яку зброю!

– Будь ласка. Дихлофос!


Жарти жартами, але суперник міг обрати своєю зброєю отруту. Багато хто в епоху Середньовіччя (та й пізніше) привчав свій організм до отрути, кожного дня приймаючи невелику кількість отруйних речовин. У таких людей з часом вироблялося щось на зразок імунітету, тому, коли обидва суперники випивали склянку з отруєним вином, той, хто привчив себе до отрути, ризикував не так життям, як кількома годинами поганого самопочуття.

Отже, коли була обрана зброя, секунданти повинні були дістати два однакових меча, шпаги, пістолети – того виду зброї, на якому зійшлися суперники. Зброярі в період найбільшого поширення дуелей часто випускали пари абсолютно однакових клинків або пістолетів. Деякі з них були справжніми витворами мистецтва.

Секунданти призначали день і час поєдинку. Запізнення вважалося за поразку, тому найчастіше суперники приїжджали заздалегідь. Часто разом із секундантами приходив лікар, який міг допомогти пораненому або констатувати смерть одного з дуелянтів. Після появи вогнепальної зброї до його обов’язків входило також вирізати кулю з тіла вбитого і представити природну причину його смерті. Це було цілком зрозуміло, якщо мати на увазі офіційне ставлення до дуелей. Починаючи з XVIII століття, карали не тільки за саму дуель, але й за виклик на дуель. Наприклад, «Короткий артикул», виданий у 1706 році, карав стратою учасників двобою, навіть якщо він не мав трагічних наслідків. Трохи пізніше піддавалися покаранню не тільки дуелянти, але й ті, хто не доніс військовому суду про факт дуелі. За виклик на двобій дуелянта позбавляли чину, з нього стягували штраф, конфісковували частину майна. За вихід на дуель покаранню підпадали також і секунданти. Лише Микола ІІ дозволив дуелі для російських офіцерів, і, більше того, в разі образи офіцер зобов’язаний був битися за свою честь.

Перед початком дуелі секунданти пропонували суперникам помиритися, але часто визнання власної провини вважали за боягузтво, тому краще було з честю загинути, ніж продовжувати жити осміяними. Умови перемоги були різні. Суперника вважали переможеним після поранення, тричі втраченої зброї (у поєдинках на шпагах або мечах). Ознакою вихованості і гарних манер вважалося дозволити супернику підняти свою шпагу. Лайки та грубість засуджувалися: який сенс ображати людину, яку збираєшся вбити або скалічити? До того ж діло завжди цінувалося вище за слова.

Вогнепальна зброя відкрила новий етап у дуельній традиції. Тепер дуелянти виходили до бар’єра, розходилися й стріляли один в одного з певної дистанції. Часом відстань між стрілками була доволі великою, часом – кілька кроків (шість, дванадцять і так далі). Подеколи суперники стріляли по черзі, через те право першого пострілу визначалося жеребкуванням. Якщо після першого пострілу ніхто не був поранений, для його противника існувало два варіанти: вистрілити в суперника або в повітря. Постріл у повітря означав, що дуелянт не бажає смерті свого суперника і закінчує поєдинок.

Дуельний пітолет. Початок XIX ст.


Коли вже мова зайшла про дуелі, неможливо хоча б кількома словами не сказати про ставлення військових до самої зброї. Зброя завжди була для військових найдорожчим із того, що вони мали. Лицарські мечі вирізнялися своєю красою, ними могли володіти тільки шляхетні пани. Мечі брали участь у церковних літургіях, освячувалися духівництвом. Клятва на мечі вважалася непорушною, а загибель від власного меча – такою ганебною, що, скажімо, русичі при укладенні договорів використовували формулювання «якщо ми порушимо цю клятву, нехай будемо посічені власною зброєю». Походження унікальних зразків лицарської зброї нерідко приписували надприродним силам, деякі мечі наділяли чарівними якостями. Такого роду зброю зберігали в скарбницях монастирів під вівтарями, на могилах своїх колишніх власників. Деяким мечам давали власні імена. Найвідомішим з них є Ескалібурн (у деяких перекладах – просто Калібурн) – меч короля Артура, який добув для нього Мерлін. У руків’я мечів часто вкладали мощі святих – саме звідти йде традиція цілувати руків’я меча. Сучасний ритуал віддання військової честі шаблею або шашкою відбиває давню традицію. Підняття шаблі ефесом до підборіддя – відлуння стародавнього обряду цілування хреста на руків’ї. Опускання клинка вістрям униз – знак визнання своєї покори. В Англії існує ще один цікавий звичай, пов’язаний із шаблею. При суді над морським офіцером обвинувачуваний, увійшовши в приміщення суду, відстібає шаблю і кладе її на стіл перед суддями. Перед винесенням вироку він виходить з приміщення, а коли повертається назад, дивиться на свою шаблю. Якщо вона лежить вістрям до нього – він визнаний винним, а якщо ефесом до нього – його виправдано.

Якщо ви побачите в історичному фільмі, як герой після битви встромляє меч у землю, – знайте: такий вчинок був негідний лицаря. Для молитви клинок можна було встромляти в грунт лише в піхвах. Річ у тім, що клинки старанно оберігали від бруду та вологи, які могли їх зіпсувати. До речі, брати відполірований клинок голою рукою – ознака поганого виховання. Якщо ви хочете роздивитися напис на клинку або помилуватися його поліровкою, слід узяти меч або шаблю за руків’я та покласти на прикрите тканиною (рукавом або, як у давнину, плащем) передпліччя другої руки.

Повага до власної зброї була поширена в багатьох народів. В Японії мечі, викувані знаменитими майстрами, передавалися від батька до сина. Вони зберігалися в спеціально відведеному місці, завжди були бездоганно наточені й відполіровані. Українські козаки могли продати і прогуляти все що завгодно, тільки не шаблі з мушкетами. Часто траплялося, що козак, вдягнений у лахміття, був озброєний шаблею, прикрашеною коштовностями, ціна якої значно перевищувала ціну доброго коня.

Козацька зброя


Багатовікову традицію має нагородна зброя. У лицарські часи нею нагороджували за видатні заслуги й подвиги. Пізніше з’явилася парадна зброя, частина якої також вручалася на знак визнання особливих заслуг перед країною, урядом або містом. У Росії першою відомою історикам людиною, яка дістала в нагороду зброю, був стольник Богдан Хитрово. У 1642 році цар Михайло Федорович нагородив його шаблею. Під час Громадянської війни набула великого поширення традиція нагороди особистою зброєю – револьверами, шаблями, шашками, на яких був викарбуваний напис (кому, коли й за що подарована ця зброя).

Деякі офіцерські звичаї мали більш «мирний» характер. Згадаймо хоча б традиції гусарів, яким неписані правила диктували певний стиль поведінки: карти, гучні розваги, залицяння до жінок. Картярські борги вважалися справою честі, їхня несплата була не менш ганебною, ніж відмова від дуелі. Офіцери, як у давнину, так і порівняно недавно, підкреслювали свій особливий статус, витрачаючи гроші на бе нкети, багато хто купував зброю, прикрашену коштовним камінням та золотом. Важливого значення надавалося й формі. Її шили з дорогої тканини. Парадні мундири були дуже красивими. Форма повинна була завжди бути як новенька. Цікаво, що перед Великою Вітчизняною війною й у перші роки після неї серед радянських офіцерів вищого рангу існував неписаний закон – не їздити на інших видах міського транспорту, крім як у таксі і на метро. Основна причина – радянський офіцер повинен ідеально виглядати і зі сторони: щоб був не пожмаканий мундир, щоб були начищені чоботи, черевики. При військовій формі не можна було носити в руках нічого, крім планшета, польової сумки (як невід’ємної частини військового обмундирування) чи, у крайньому разі, портфеля. Це також давало змогу зберігати поставу і зовнішнє достоїнство. Крім того, весь цей неписаний етикет мав ще й суто естетичне значення – військовий був поза побутом.

Військові мають цілу низку ритуалів, пов’язаних із символікою війська та з важливими моментами життя й смерті. Ритуал прийняття військової присяги як клятви воїна на вірність своєму народові та Вітчизні існує з давніх-давен. На теренах сучасної України його започатковано в IX столітті з приходом на наші землі скандинавів. Саме від них було запозичено цей обряд. Вступаючи до дружини, воїни клялися князеві у своїй вірності, і після цього дружинники вважалися побратимами.

Козацька зброя


Військовий парад у Києві


Військова символіка має давні традиції. За княжої доби кожний полк і кожен його підрозділ мав прапор, труби, бубон – обов’язкові військові атрибути. Трубами та бубнами подавали сигнал до бою, до походу; прапор (стяг, хоругва) був символом і знаком, що об’єднував воїнів навколо князя. Усі прапори були однакової форми: довге трикутне полотно на держаку. Відрізнялися вони забарвленням, зображеннями на них (зорі, місяць, знаки), а також тим, що прикріплялося на вершині держака (півмісяць, спис, волос та ін.). За прапорами пізнавали, чиє то військо. Коли прапор піднімали над військом – це був урочистий знак до початку бою. Оберігав його стяговик. Навколо прапора в бою йшла запекла боротьба, всі воїни були зобов’язані боронити свій прапор. Вважалося за доблесть здобути в бою ворожий прапор: це була перемога, тріумф. Піднятий догори прапор означав, що військо добре б’ється, що його не переможено.

Зразки Бойових Прапорів


У сучасній українській армії кожна військова частина під час формування отримує Бойовий Прапор. Бойовий Прапор військової частини Збройних сил України є символом військової честі, доблесті і слави. Він нагадує кожному воїнові про героїчне минуле нашого народу, його мужність і героїзм у боротьбі за національну незалежність, про священний обов’язок бути вірним своєму народові, Батьківщині.

Бойовий Прапор вручається військовій частині на весь час її існування. Він знаходиться й охороняється у військовій частині, а під час бойових дій – у районі їх розгортання. Втрата Бойового Прапора через будь-які обставини є національною ганьбою, спричинює розформування військової частини, а справи тих командирів і військовослужбовців, які безпосередньо винні в цьому, розглядає військовий трибунал.

Для охорони Бойового Прапора виставляється пост № 1 – найвідповідальніший і найважливіший. Його довіряють найкращим воїнам. Під Бойовим Прапором військовослужбовці приймають присягу, беруть участь у парадах, походах, маневрах. До Бойового Прапора прикріплюють ордени і медалі, що ними нагороджується військова частина за видатні бойові заслуги, за успіхи в підготовці воїнів.

Ви бачите, що військовий етикет – це насамперед етикет службовий. Але деякі з його положень майже нічим не відрізняються від правил поводження цілком мирних людей, про які піде мова в наступному розділі.

IV Повсякденний етикет


Звичайний день

Повсякденність, здавалося б, найменш важлива частина нашого життя. Вона складається з численних маленьких вчинків, які настільки часто повторюються, що ми майже не приділяємо їм уваги. Але всі вони є справжньою школою етикету. Бо саме від того, як людина поводиться у звичних обставинах, залежить ставлення до неї. Спробуймо згадати найзвичайнісінький день свого життя. Це не так просто, як здається, бо наша пам’ять влаштована таким чином, що в ній найчіткіше відбиваються значні події, а все інше стає майже непомітним «фоном».

Отже, почнемо з самого початку – тобто з ранку. Як ви прокидаєтесь? Може, до вашої кімнати заходить мама й каже, що пора збиратися до школи? Чи ви самі звечора поставили будильник і встали за його дзвінком? Як би там не було, але ви розплющуєте очі і… виберіть самі, що найчастіше буває далі:

• Кажете: «Ще п’ять хвилин…» Потім повертаєтесь на інший бік і засинаєте знов (це може повторюватися кілька разів, доки вас не стягнуть за ноги з ліжка).

• Прикидаєтесь, що нічого не чули.

• Встаєте, продираючи очі, потягуєтесь і шкандибаєте до ванної, поки її не захопив молодший брат. Потім зачиняєтесь там на півгодини, не звертаючи уваги на запрошення до столу і прохання поквапитися.

• Швидко підхоплюєтесь з ліжка, біжите на кухню і чекаєте, поки вас нагодують сніданком.

• Прокидаєтеся, застилаєте ліжко, робите зарядку, вдягаєтеся, заходите до ванної, щоб привести себе в порядок, а потім йдете на кухню, щоб допомогти мамі приготувати для всіх сніданок.


Якщо ви обрали останній варіант, то, мабуть, ви – герой книжки про зразкових дітей (або трішечки покривили душею). А якщо один з попередніх, згадайте одне просте правило: ранок повинен бути добрим для всіх! Так-так, і це цілком у ваших силах. Щоб ранок був добрим для всіх, скористайтеся кількома маленькими порадами:

• Не примушуйте будити вас двічі чи тричі. Якщо вам важко прокинутися відразу, звечора поставте диск з вашою улюбленою піснею. Вона допоможе вам швидко прийти до тями (тільки не включайте звук на повну гучність). Ще один спосіб прокинутися – трохи приємного аромату. Найкраще допомагає запах цитрусів.

• Коли ви встали, не пошкодуйте кількох секунд на те, щоб застелити ліжко. Це налаштує вас на «денний» лад.

• Не обов’язково робити цілий комплекс вправ, але кілька рухів допоможуть вам прогнати сон.

• Перш ніж виходити до столу, вдягніться і приведіть себе в порядок. Не годиться входити до кухні нечесаним та невдягненим. У піжамі або нічній сорочці можна ходити тільки по своїй кімнаті або у ванній.

• Побажайте домашнім доброго ранку. Це зовсім проста традиція, але дуже приємна. Вести чи не вести розмови за столом – залежить від того, що є природним для вашої родини. В одних сім’ях заведено цікавитися планами один одного на день, домовлятися про спільні справи. В інших під час сніданку кожен думає про своє. Неприпустимим є тільки одне: прояв поганого настрою. Після сніданку не забудьте подякувати тому, хто рано встав, щоб приготувати вам їсти.

• Щоб уникнути метушні і зайвого клопоту, звечора перевірте свій одяг, зберіть портфель. Інакше ви ризикуєте довго бігати по квартирі, відшукуючи спортивну форму або за хвилину до виходу пришивати гудзик.

Що ми робимо далі? Правильно, виходимо на вулицю. Тут ми перетворюємося на одного з сотень перехожих. Чи існує певний «вуличний» етикет? Звичайно. І він дуже простий: поводитися так, щоб не заважати іншим. А це означає ось що:

• Мимоволі заподіявши кому-небудь незручність (випадково штовхнувши, наступивши на ногу), слід вибачитися. У відповідь на вибачення треба відповісти: «Не турбуйтеся», «Нічого». Неввічливо буркотіти під ніс: «Дивися, куди йдеш!» або щось подібне.

• Якщо розв’язався шнурок, відірвався гудзик або виявився ще якийсь недолік в одязі, треба відійти убік і поправити, але не робити цього на очах у перехожих.

• Не слід їсти на ходу морозиво, бутерброди, печиво. По-перше, це неохайно, по-друге, ви можете посадити пляму на одяг (і не тільки свій).

• Непристойно також смітити на вулиці – кидати недоїдки, обгортки, папірці. Навіщо перетворювати ваше місто на помийну яму? Навіть коли кожен городянин кине один папірець вагою в один грам, на вулицях, скажімо, такого міста, як Київ, з’явиться 27 тонн сміття!

• Не можна дивитися занадто пильно на навколишніх. Зовсім неприпустимо показувати пальцем на людей і на предмети, обертатися і дивитися вслід перехожим. Це свідчить про погане виховання. Уявіть, що хтось буде пильно розглядати вас. Чи отримаєте ви задоволення від надмірної уваги? Особливо чутливі до неї люди з певними фізичними вадами.

• Якщо ви зустрічаєте друга і вам необхідно терміново з ним переговорити або показати йому щось, відійдіть убік, щоб не заважати пішоходам.

• Не слід перегороджувати весь тротуар, якщо ви йдете великою компанією. Краще розбийтеся на групи. У вас буде ще багато часу для спілкування. Позбавте людей потреби продиратися через натовп – у всіх них є важливі справи.

• Рівень шуму на вулиці і так дуже високий, тому не треба кричати, гучно вітати когось, хто йде на значній відстані, реготати вголос.

• Якщо ви йдете вдвох з приятелем і зустрічаєте свого знайомого, з яким вам треба поговорити просто зараз, ви повинні познайомити співрозмовника зі своїм супутником. Неввічливо кидати приятеля (або подругу) наодинці («Зажди хвилинку!») і непомітно проговорити десь півгодини.

Наступне випробування чекає у школі. Про шкільний етикет написано дуже багато, крім того, вам добре відомі основні його правила. Тому замість того, щоб усоте розповідати вам про те, як слід поводитись у школі, давайте краще вирішимо кілька ситуацій.


Ситуація перша. Ваш клас вирішив прогуляти урок. Що ви зробите?

• Та це ж я подав (подала) таку ідею!

• Підете разом з усіма – не треба відриватися від колективу.

• Спробуєте відмовити друзів від прогулу – навіщо вам неприємності? Якщо не вдасться, все ж таки підете разом з класом.

• Залишитеся в класі. Нічого не відповісте на питання вчителя «А де всі інші?».

• Попередите вчителя, що він прийде в порожній кабінет.


Складність ситуації полягає в тому, що ви повинні зробити вибір між двома системами: шкільним статутом та неписаними правилами шкільного братерства. А вони дуже сильно різняться. За одними прогул – це злочин, за іншими – цілком пристойний вчинок. До речі, так було далеко не завжди. Протистояння учнів та вчителів почалося тоді, коли освіта стала загальнодоступною. У давні часи учням навіть на думку не могло спасти, що можна без причини пропустити урок. Вони йшли до школи для того, щоб отримати знання. Людина, яка вміла читати, писати й рахувати, не говорячи вже про іноземні мови, мала більше шансів отримати цікаву роботу, за яку платили велику зарплату. З тих часів світ дуже змінився, але знання й досі залишаються дуже цінним капіталом.

Якщо між учителем і класом виникає конфлікт, його слід вирішувати в інший спосіб. По-перше, ніколи не треба опускатися до грубості. Ввічливість, ввічливість і ще раз ввічливість – це виграшна тактика. Ви не вдоволені оцінками за контрольну роботу? Будь ласка, приходьте після уроку і доведіть, що ви знаєте пройдений матеріал. Вам здається, що немає потреби вивчати цей предмет, бо вам він ніколи не знадобиться в реальному житті? Але ж шкільну програму складають не вчителі… їх службовий обов’язок полягає в тому, щоб навчити вас хоча б основам свого предмета, а потім перевірити знання. Якщо вас не влаштовує те, що уроки нудні і ви майже засинаєте на них – просто проявіть цікавість до предмета. Дуже часто кілька запитань або пропозиція провести якийсь незвичайний урок може зробити більше, ніж десяток прогулів. Коротко кажучи, співпраця завжди вигідніша за конфлікт. Існує дуже небагато вчителів, які не підуть вам назустріч (звичайно, якщо ви не просите їх поставити «дванадцять» за повне незнання математики або літератури).

Ситуація друга. Ви йдете по коридору школи і бачите, що назустріч вам іде ваш класний керівник Ігор Вікторович з двома вчительками, яких ви не знаєте. Ваші дії:

• Привітаюся з Ігорем Вікторовичем і піду далі.

• Не буду нічого казати. Ми побачимося з ним у класі.

• Скажу: «Добрий день» усім відразу, не називаючи імен.


Вірна відповідь – третя. Якщо ви просто пройдете мимо, це буде неввічливо (винятком є ситуація, коли вчителі зайняті розмовою між собою). Апривітатися тільки з класним керівником – нетактовно. Невже вам шкода побажати доброго дня іншим учителям? Але не перебільшуйте з вітаннями. Якщо ви будете казати «здрастуйте» кожного разу, як побачите вчителя (навіть коли ви вже зустрічалися з ним), це буде смішно.

Якщо запитати учня будь-якого класу, які моменти шкільного дня йому подобаються найбільше, він найвірогідніше згадає перерви. Один урок закінчився, до іншого ще 10–15 хвилин. За цей час стільки всього можна встигнути! Звичайно, на те й перерва. Ось тільки не варто поводитись, як тайфун, який нарешті вирвався на волю. З цього приводу – ще одна ситуація. Ви вирішили перекусити і приходите до шкільної їдальні. Перед прилавком уже вишикувалася велика черга. Що ви зробите?

• Стану у хвіст і спокійно дочекаюся своєї черги. Може, запізнюся на урок, але дуже хочеться їсти.

• Пошукаю знайомого і стану в чергу разом з ним.

• Черга? А ну, потісніться, малеча! Я стояв першим.

• Піду з їдальні. Все одно не встигну до дзвінка на урок.

Яка ж відповідь є вірною? Можете навіть не шукати – її немає. Найкраще зробити інакше: у вашому класі (або в паралельному) у вас, певно, знайдеться кілька друзів. Якщо кожен з вас купуватиме пиріжки з компотом окремо, на це піде набагато більше часу, ніж тоді, коли буфетниця матиме справу із одним з вас. Домовтеся, що кому купити, і по черзі ходіть до їдальні. У деяких школах можна заздалегідь замовити, що саме ви будете їсти. Зробити замовлення і оплатити його можна на першій перерві, коли людей у їдальні небагато. Вам залишиться тільки забрати піднос з їжею або пройти до певного столика.

І ось нарешті пролунав дзвоник з останнього уроку. Можна піти додому і взятися за свої справи. Час минає непомітно. Тому спочатку приділіть трохи уваги домашнім справам. Це – ваш дім, отже, у вас повинні бути і певні обов’язки щодо нього. Можливо, треба купити хліба або вимити посуд. Чи викинути сміття. Ці справи вам під силу, а членам вашої родини буде дуже приємно, що ви їм допомагаєте. Уроки краще вивчити ще до того, як батьки повернуться з роботи. Тоді у вас буде більше часу на спілкування.

Одне з правил «домашнього етикету» – небайдужість до тих, хто живе поряд з вами. Якщо ви можете допомогти в якійсь справі – зробіть це. До речі, страви, приготовані разом, набагато смачніші. А прибирання може стати цікавою роботою, якщо ви з сестрою посперечаєтеся, хто швидше й краще прибере свою кімнату.

Пам’ятайте, що ваші батьки переживають за вас іцікавляться вашим життям. Якщо ви отримали погану оцінку, не чекайте, поки батько візьме у вас щоденник. Краще вивчіть те правило, якого ви не знали, щоб спокійно повідомити: «Сьогодні я отримав двійку, але завтра я її виправлю».

Будьте уважні. Якщо мати щойно на ваших очах випила таблетку від головного болю, не включайте музику надто голосно. Якщо татусь пообіцяв вам піти в зоопарк або в кіно у вихідні, а його несподівано викликали на роботу, не слід ображатися і робити невдоволене обличчя. Краще домовтеся, що підете розважатися наступної неділі.

У гостях та вдома

Ви вже знаєте з попередніх розділів, що традиції гостинності – одні з найдавніших на Землі. Ми і самі приймаємо гостей, і ходимо в гості до наших родичів або друзів. Отже, давайте познайомимось ближче з правилами для гостей та господарів.

Ведмедик Вінні Пух навряд чи мав рацію, коли назвав мудрим вчинком ранковий прихід у гості. Тим, хто очікує гостей, потрібно багато чого встигнути до тієї миті, коли пролунає дзвінок у двері, тому краще призначити візит у гості на більш пізній час. До речі, в усі часи заведено було запрошувати на обід або вечерю і майже ніколи – на сніданок. Ми не будемо говорити про парадні прийоми або зустрічі дорослих людей. А ось як ви можете прийняти ваших гостей, можна і порадитися.

З чого почати? По-перше, треба визначитися з кількістю гостей. Коли до вас прийшов найближчий друг або найкраща подруга, говорити нема про що. Ви так давно знаєте один одного, що знайдете спільну мову дуже просто. Головне – не заважати іншим членам родини і заздалегідь зробити всі свої важливі справи (коли з’ясується, що уроки ще не вивчені, ваше спілкування може стати набагато коротшим, ніж ви сподівалися).

Зовсім інша річ – день народження. Звичайно, ви запросите на нього всіх, хто вам не байдужий і кому не байдужі ви. Звичайно ж, гості принесуть вам подарунки. Як правильно їх приймати? Якщо подарунок упакований, потрібно розгорнути його, подякувати гостю і похвалити. Не можна критикувати подарунок, якщо він вам не сподобався. Відкласти, не подивившись на нього, – серйозна образа. Подарунок – це не стільки потрібна для вас річ, скільки знак уваги. Тому не має значення, скільки він коштує. Якщо подарунок зроблений своїми руками, то в нього вкладали добрі почуття до вас. У давнину вважалося, що такі речі стають справжніми оберегами.

Щоб усе йшло гаразд, доведеться постаратись. По-перше, якщо ваші гості ще не знайомі між собою, треба їх представити. І не тільки один одному, але й вашим батькам. Від вас ніхто не очікує якихось складних ритуалів. Краще просто назвати ім’я того, хто прийшов. Можна також додати кілька слів про його інтереси. А потім назвати йому імена присутніх. Нетактовно просто ввести гостей до кімнати і сказати: «Ну ви тут знайомтеся, а я піду запитаю в мами, як там торт». Вихована людина, почувши ім’я того, кого представляють, може відповісти: «Дуже приємно» або «Рада (радий) з тобою познайомитись». Якщо у вас зібралася тісна компанія і тільки один чи двоє гостей прийшли до вас уперше, постарайтеся, щоб вони не відчували себе зайвими: під час розмови звертайтеся до них із запитаннями, намагайтеся підключити їх до спілкування. Краще не запрошувати до себе в один день людей, які вороже ставляться один до одного. Інакше може виникнути сварка.

До речі, ті, хто плете з бісеру «феньки» – браслетки на руку, – добре знають: носити можна тільки ту «фенічку», яку тобі подарували. А зроблене своїми руками ти, у свою чергу, можеш подарувати іншим.

Припустімо, гості перезнайомилися, пора запрошувати всіх до столу. Зовсім не обов’язково влаштовувати пишний бенкет, після якого захочеться сісти в крісло чи на диван. Цілком достатньо основного блюда (це може бути м’ясо, курка чи риба з гарніром, плов, голубці), двох-трьох салатів та бутербродів. А на десерт – морозиво, желе, салат із фруктів або торт – на ваш вибір. З напоїв – соки, компоти, чай, какао. Дуже добре, коли іменинниця чи іменинник власноруч приготували яку-небудь страву. Господар чи господиня повинні стежити, чи вистачає гостям хліба, чи всім зручно. Просити гостей прибрати зі столу перед тим, як подати десерт, неввічливо. Про цю послугу ви можете попросити тільки найближчих подруг або друзів.

Коли всі втамували голод та спрагу, можна і поговорити, і потанцювати, і влаштувати жартівливі конкурси або ігри. Немає нічого сумнішого за дні народження, на яких усе починається і закінчується їжею. Щоб цього не сталося, ще до приходу гостей обміркуйте, які розваги будуть усім до вподоби.

Коли свято закінчується, проведіть своїх друзів до ліфта і ще раз подякуйте за свято, яке ви разом влаштували.

А тепер навпаки – в гості йдете ви. Приходьте саме тоді, коли вас запросили. Якщо прийдете надто рано, вашому другові може бути незручно, бо він у цей час допомагає накрити на стіл і не може приділити вам уваги. А ваша подруга, можливо, планувала використати цей час на створення якоїсь особливої зачіски. Але запізнюватися теж не слід, бо всі будуть чекати на ваш прихід, щоб сісти до столу.

Слова вітання краще підготувати заздалегідь. Тоді ви зможете побажати не тільки щастя й здоров’я, а й чогось більш оригінального. Якщо ви вмієте добре писати вірші, напишіть кілька рядків на листівці. Якщо ж уроки мови та літератури наводять на вас нудьгу і ви ніколи навіть у думках не вважали себе поетом – краще напишіть вітання прозою. Можна «прив’язати» привітання до подарунка: «Ліля! Я хочу подарувати тобі новий диск твоєї улюбленої групи, щоб у тебе був гарний настрій». Дарувати дуже дорогі речі не слід, навіть якщо ви можете собі це дозволити. Такі подарунки можуть поставити того, хто їх приймає, в незручне становище. Але й приносити олівець із блокнотом та гумкою – не найкращий вихід. Навіть коли у вас немає грошей, можна вигадати щось незвичайне. Скажімо, виростити кристали солі на гілочці. Або (якщо надворі зима) поставити у воду гілочки вишні, щоб вони встигли розпуститися саме до свята.

Сівши за стіл, не накидайтесь на їжу, ніби не їли цілий тиждень. Якщо ви бачите, що на блюді лежить стільки ж порцій якоїсь страви, скільки вас за столом, не можна брати добавки – тоді хтось повинен буде відмовитись від своєї порції. Беріть участь у спільній розмові, навіть коли у вас не дуже добрий настрій.

Стежте за часом. Неввічливо засиджуватися за столом або продовжувати розважатися, коли ви бачите, що хазяїн уже стомився. У цьому разі треба спокійно зібратися, попрощатися і піти додому.

Коли ви йдете в гості разом з батьками, правила залишаються майже такими ж, але слід запам’ятати: в розмову дорослих втручатися неввічливо. Ви можете тільки відповідати на запитання, якщо хтось із старших за віком до вас звернувся.

Квітковий етикет

Уміння дарувати квіти – це велике мистецтво. Дотепер у Європі дотримуються певних правил квіткового етикету. Насамперед слід пам’ятати, що квіти, які ви даруєте, свідчать не тільки про ваш смак, але й підкреслюють ваше ставлення до того, кому ви їх даруєте. Тому перш ніж дарувати букет, необхідно згадати два основні правила квіткового етикету, з яких перше пов’язане з особистістю того, кому вони призначені, а друге – з обставинами вручення подарунка.

Правила говорять:

• квіти як подарунок слід вибирати дуже ретельно, і вони мають відповідати віку, статі та стану здоров’я того, кому ви хочете їх подарувати;

• вибираючи квіти, необхідно враховувати призначення букета, бо не кожна квітка відповідає будь-якому приводу. Крім того, подарунок у вигляді квітів дасть більшу радість винуватцю урочистих подій, якщо при їхньому виборі ви враховували його любов до певних квіткових рослин.


Дітям дарують квіти дрібні й ніжні, складені в маленькі, округлі, різнобарвні, теплих радісних тонів букетики. Вони повинні являти собою гарне доповнення до барвистих іграшок або коробки цукерок. Дорослим частіше дарують букети на довгих стеблах. Молодим жінкам підносять так звані шляхетні квіти. Залежно від ступеня близькості фарби міняються від інтенсивно червоних до пастельних, відомих як нейтральні. Це можуть бути гвоздики, гербери і троянди. Орхідея доречна для подарунка дорослій жінці, а дарувати цю квітку дівчині недоречно. Жінкам старшого віку можна дарувати всі шляхетні квіти, у тому числі лілії і хризантеми. Краще, якщо вони будуть пастельних і спокійних тонів, зі смаком складені в букети.

Раніше вважалося непристойним дарувати букети білих квітів людям старшого віку. І сьогодні деякі люди не люблять дарувати й одержувати квіти цього кольору. Білі хризантеми і кали вважаються квітами жалоби і суму, хоча, наприклад, у поєднанні зі світлими трояндами вони були обов’язкові у весільних букетах довоєнної Польщі. Маленький різнобарвний букетик, подарований чоловіку, може поставити всіх у незручне становище, якщо, звичайно, цьому «чоловіку» не три роки. Чоловікам звичайно дарують квіти на довгих стеблах і одного кольору.

У середньовічній Європі існувала особлива мова квітів, за допомогою якої можна було освідчитися в коханні або, навпаки, без слів висловити свою неприхильність до кого-небудь. Якщо хлопець дарував дівчині букетик братків, це означало «Мої думки присвячені тільки вам!». Букет нарцисів був виразом докору: «У вас немає серця!». Якщо дама надсилала лицарю гіацинти, він відразу ж починав рахувати бутони: вони означали кількість днів, що залишилися до побачення. А час уточнювали за допомогою квітки маку: біла – це ранок, червона або рожева – вечір.

Особливої уваги вимагає підбір квітів для хворих людей. Це повинні бути найкращі квіти, які тільки можна купити, бо той, хто погано себе почуває і не може вийти з дому, дуже радіє можливості подивитися на щось прекрасне. Ще краще, якщо ви принесете улюблені квіти хворого. Однак потрібно пам’ятати, що квіти із сильним запахом, такі, як фрезія, конвалія, біла лілія, поставлені біля ліжка хворого, можуть стати причиною головного болю. Букетик має бути не дуже великий і ароматний.

Усі квіти, призначені для подарунка, повинні бути упаковані в тонкий папір, пакет з целофану, коробку з картону, що служать для запобігання ушкодженню, впливу вітру, сонця, морозу і тепла рук. Але перед тим як вручити квіти, їх розпаковують. При даруванні букет треба тримати квітами догори, на вулиці ж його треба нести квітами вниз – у такий спосіб легше зберегти свіжість бутонів.

Вручають квіти лівою рукою, щоб права була вільною для вітання. Якщо ви робите візит знайомим, то квіти вручають господині, у разі іменин чи дня народження – винуватцю урочистостей.

Якщо чоловік супроводжує жінку, він підносить квіти господині після того, як жінки обміняються вітаннями. Молода людина, що з’являється в домі з першим візитом увічливості, не повинна забувати про квіти як для господині, так і для її дочки. Букети не повинні бути однаковими й одного кольору.

Дарувати квіти – це мистецтво, а одержувати їх – ще більше. Прояв задоволення являє собою нагороду для дарувальника. Отримані квіти ставлять у воду (від кожного дарувальника – в окрему вазу) і встановлюють у місці, помітному для всіх, щоб ними могли милуватися.

Як не потрапити в пастку за столом

Для того щоб людину вважали вихованою, замало вміти писати листи або підтримувати бесіду. Дуже часто наші манери оцінюють по тому, як добре ми володіємо виделкою та ножем. Застольний етикет – ціла наука, і що раніше ви з ним познайомитеся, то легше вам буде його засвоїти.

«Юності чесне зерцало» наводить основні правила поведінки за столом, заведені при Петрі I. Деякі з них здаються нам просто смішними, але більшість аж ніяк не втратила свого значення й нині. Будь ласка, прочитайте цей уривок і скажіть, які б правила ви залишили в сучасному підручнику з етикету, а які вам здаються застарілими.


Как младой отрок должен поступать, когда он, беседуя с другими, сидит? Когда придется тебе с другими за столом сидеть, то содержи себя в порядке по сему правилу: во-первых, обрежь себе ногти, вымой руки и сиди прямо, не хватай первым блюдо; не дуй на первое, чтобы везде брызгало. В выборе блюда будь последним, когда предложат что-то попробовать, возьми часть, а остальное передай другому. Руки твои да не лежат на тарелке, ногами везде не мотай. Когда пьешь, не утирай губ рукой, но полотенцем. Не облизывай перстов, около тарелки не делай забора из костей, хлебных корок и прочего. Неприлично руками по столу везде колобродить, но смирно себя вести, а вилками и ножом по тарелкам, по скатерти или по блюдам не чертить, не колоть и не стучать, но сидеть прямо, тихо и спокойно.

Когда надлежит явиться в такое место, о правилах поведения в котором тебе ничего неизвестно, то следует присматриваться к тому, как ведут себя другие, и учиться на их ошибках.

Основні питання, які виникають щодо поведінки за столом, можна поділити на дві групи. Перша стосується стилю поведінки за столом (як сидіти, куди покласти руки, як бути з серветкою і т. ін.). Друга – що і як треба їсти. Вона також включає питання щодо предметів сервування – ножів, виделок, тарілок. Почнемо з самого початку.

Після першого офіційного обіду в Білому домі президент Ніксон почав вимагати від персоналу, щоб вони скоротили парадні прийоми за рахунок… супу! За весь строк його правління супи на офіційних прийомах більше не подавалися жодного разу. Причиною цього було те, що пан президент під час трапези перевернув на свій новий костюм чималу порцію супу.

Підходити до святкового столу можна тільки після запрошення господарів. Чекати залишилося небагато, тому потерпіть ще трохи і не беріть з тарілки бутерброд або котлету до того, як усі сядуть на свої місця. Сидіти за столом слід прямо, не розвалюватися, лікті на стіл не ставити. Не рекомендується сидіти занадто близько до столу чи занадто далеко від нього. Сидіти треба спокійно. Не можна барабанити пальцями по столу, перекладати з місця на місце столовий набір, крутитися на стільці.

Столове приладдя – це тема для окремої бесіди. Чи замислювалися ви коли-небудь, звідки взялися всі ці виделки, ножі, тарілки, ложки? Як і інші звичні нам речі, вони пройшли довгий шлях, перш ніж потрапити до нашого столу. Найпоширеніший і найдавніший предмет зі столового приладдя – це ніж. Мисливці і рибалки, які належали до найдавніших племен, майже не розставалися з ножем. Він водночас був і знаряддям полювання, і зброєю, і столовим приладдям (ним відрізали шматки м’яса). Трохи пізніше, в часи Середньовіччя, майже в усіх європейських країнах під час трапези подавали м’ясо, сири та хліб. Для того щоб упоратися з ними, було цілком достатньо ножа і рук (щоправда, лицарі й дами користувалися тільки трьома пальцями). Столові ножі були такими самими, як і мисливські: з загостреним кінцем та заточеним лезом. Звичайно, це було не дуже безпечно: якщо гість з якоїсь причини вороже ставився до хазяїна або до іншого гостя, йому не потрібно було довго шукати зброю. До кінця XVIII століття практично в усіх країнах Європи столовий ніж з гострим кінцем поступився місцем ножеві, що має закруглене лезо. Необхідності наколювати на ніж шматки їжі більше не було, тому що цю функцію виконувала виделка.

У Неаполітанському національному музеї зберігається виделка, знайдена в одній з могил античного міста Пестум на південному заході Італії. Їй понад дві з половиною тисячі років.

Щось подібне до сучасної виделки, тільки з п’ятьма, а часом і більшою кількістю зубчиків, з’явилося в Азії в X столітті. Через сто років цей винахід докотився і до Європи, але значного поширення виделка набула тільки в XVI столітті. Європейською «батьківщиною» цього предмета столового приладдя можна вважати Італію. Кардинал і єпископ Остії (давнього торговельного порту Риму) Петро Даміані, що жив у XI столітті, стверджував, що вживання виделки за столом введено в моду однією принцесою, яка була родом з Венеції, а звідти поширилося і далі. У Франції виделка вперше з’явилася на королівському столі в період правління Карла V, а точніше – в 1379 році. А до Англії перші виделки були завезені в 1608 році з Iталiї.

За столом у князя Київського. Мініатюра з літопису


Найперші прообрази ложок робили ще за 3000 років до нашої ери. Їх ліпили з глини або випилювали з кісток чи рогів тварин, послуговувалися також морськими раковинами і деревом. Давні єгиптяни користувалися бронзовими ложками, а греки надавали перевагу срібним. На Русі найперші срібні ложки зробили в 998 році за наказом князя Володимира Красне Сонечко для його дружини. Ложки тоді були з короткою ручкою і трималися в кулаці.

Столова ложка з металу в тому вигляді, до якого ми звикли, з’явилася в Європі близько 1760 року. Відтоді безупинно удосконалюються матеріали і якість виготовлення цих приладів. Робили ложки з олова, золота, срібла. Кому що по кишені. У 1825 році німецький лікар Е. Гейтнер відкрив у Саксонії фабрику і почав випускати столове приладдя з аргентану (сплаву міді з нікелем і цинком). Це був красивий, схожий на срібло матеріал, до того ж порівняно дешевий. Через кілька років по всій Європі стали робити столове приладдя з аргентану, який називали по-різному: нейзильбер, альфенід, мельхіор.

Ложки, як і ножі, в давнину звичайно носили при собі. Говорили навіть: «Запасливий гість без ложки не ходить». Залежно від величини, форми та призначення ложки мали різні назви. У словнику В. І. Даля згадується ціла низка таких назв: проста російська, широка; бутирка, бурлацька – така сама, але товща і грубіша; боська – довгенька, тупоноса; напівбоська – більш закруглена; носата, гостроноса; тонка – взагалі тонкої, чистої обробки.

Найпершими тарілками були листя дерев та шматки кори, на які розкладали м’ясо, підсмажене на вогнищі. Коли люди засвоїли приготування варива – бульйонів та супів, – спочатку його їли з тієї ж посудини, в якій воно варилося. Всі сідали навколо неї і їли по черзі ложками. В Африці археологи знайшли своєрідні «миски»: великі заглиблення, видовбані в кам’яному «столі». Звичайно, носити їх з собою було неможливо, але в місцях, де люди жили постійно, вони служили багатьом поколінням. У різних місцевостях для тарілок використовували той матеріал, що був під рукою: шкаралупу кокосових горіхів, дерево, глину, метал. Посуд прикрашали різними візерунками.

Слово «тост» перейшло до нас з англійської мови, і позначає воно злегка обсмажену скибочку хліба. У давнину жителі Британських островів, перш ніж випити вино чи якийсь більш міцний напій, занурювали в нього підсмажену на вогні скибочку хліба, щоб напій увібрав у себе хлібний аромат. Згодом традиція занурювати хліб у вино забулася, але виникла інша: вимовляти тост, перед тим як випити.

Сучасний посуд


Для напоїв також існувало чимало різновидів посудин. Кожний народ робив їх за власним зразком. Чашки, стакани, кубки та чарки були гордістю господарів. Подивіться тільки на ці роги й братини – це справді царський посуд! У повсякденному житті, звичайно ж, користувалися простішим посудом. Візьмімо, наприклад, добре відомі нам стакани. Чи знаєте ви, що колись їх виготовляли… з дерева? УХУП столітті їх називали «достаканами». До речі, обідок на верхній частині стаканів – це згадка про обруч, яким колись скріплювалися дощечки. Вчені мають ще одну версію щодо походження слова «стакан»: можливо, воно утворилося від тюркського «тустиган» – чаша.

Давньогрецький кратер (сосуд для змішування вина з водою)


Коли стіл сервірований за всіма правилами, перед кожним гостем стоїть підставна тарілка, на ній – закусочна. Праворуч від тарілки кладуть столовий ніж (вістрям до тарілки), поруч із ним, із зовнішнього боку, – столову ложку (якщо на обід буде суп). Ліворуч від тарілки кладуть виделку, зубцями догори – щоб не зіпсувати скатертину. Зліва від тарілки (ближче до центру стола) ставлять чарки для міцних напоїв та фужери для вина й соку. Звичайно, вам навряд чи запропонують спиртне. До речі, не треба наливати соки чи мінеральну воду в чарки. Це виглядає смішно й недоречно. Зверху закусочної тарілки лежить складена трикутником серветка. Отже, що з усім цим робити?

Розгорнуті серветки кладуть на коліна, а не заправляють за комір. Серветкою витирають губи і руки, але не обличчя. Після їжі серветку не згортають, а кладуть на стіл праворуч від тарілки розгорнутою.

Розібратися, що чим їсти, коли праворуч і ліворуч від вашої тарілки лежить по кілька блискучих виделок і ножів, насправді просто: завжди треба починати з того предмета, який лежить на найбільшій відстані від тарілки. Коли страви міняються, ви просто кладете використаний столовий набір на тарілку (паралельно один до одного, виделку – зубчиками догори; черени виделки й ножа повинні бути повернуті вправо), а потім берете наступні набори.

Роги для вина неможливо було поставити, доки не вип’єш


Якщо ви щось упустили – виделку чи ніж, – не треба негайно лізти під стіл і відшукувати її. Просто спокійно попросіть іншу. Не слід помічати (тим більше – обговорювати) пролитий соус або компот. Як сказав А. П. Чехов, делікатний не той, хто не поставив плями на скатертину, а той, хто не помітив цього. Проте краще стежити за своїми рухами, тоді чай залишиться в чашці, а соус – у соуснику.

Коли вам хочеться скуштувати страву, яка знаходиться на іншому кінці стола, попросіть вашого сусіда передати вам її. Накладати страви до своєї тарілки треба спеціальною ложкою або виделкою, а не тією, якою ви користуєтесь.

Деякі гості вважали чимось на зразок цікавого спорту прихопити з прийому чайну ложечку або виделку. Причому робили це аж ніяк не бідні чи невиховані люди, а ті, хто відвідував прийоми на найвищому рівні. Коли адміністрація Білого дому підрахувала свої збитки від заміни взятих «на пам’ять» столових наборів, офіціантам видали спеціальні вказівки. Тепер вони пильно стежили за гостями, і коли хто-небудь клав у кишеню виделку чи ложку, підходили й казали: «Дивно! Тільки що поруч з тарілкою лежала ложка. Куди це вона поділася?» Після цього випадки крадіжок різко пішли на спад.

Виделку слід тримати в лівій руці, а ніж – у правій. Сплутати важко, бо приладдя на столі лежить саме так. Пальці не повинні торкатися «спинки» ножа або зубців виделки. Доки у вас немає досвіду поводження з виделкою й ножем, такий спосіб може здатися незручним. Але вміння користуватись двома предметами приходить після кількох спроб. Їсти виделкою ви вмієте ще з дитячого садочка, а в ножа за столом є два призначення: намазувати щось на хліб і розрізати ним деякі страви. Ніж ніколи не підносять до рота. Його місце – внизу, на тарілці. Якщо ви вперше в житті хочете розрізати шматок м’яса, скористайтесь цими порадами:

• Тримайте виделку не перпендикулярно до тарілки, а похило. Так у вас буде менше шансів, що виделка зісковзне з тарілки і їжа полетить або на стіл, на сусіда, або вам на коліна.

• Відрізайте невеликі шматочки страви, які легко проковтнути. Не слід відразу розрізати весь шматок м’яса, бо так воно швидко охолоне і стане не таким смачним.

• Не робіть широких рухів. Ви ж не пиляєте дерево, а всього-на-всього ріжете тоненький шматок телятини. Не метушіться, їжу у вас ніхто не відбере. Якщо почуваєтеся не дуже впевнено або забули (чи не знали), як треба тримати ніж і виделку, простежте, як це роблять інші.

• Не можна жестикулювати, коли у вас у руці ніж чи виделка. Це небезпечно для ваших сусідів.

• М’які страви, які не треба розрізати, їдять без ножа, тільки виделкою.

• Закінчивши їсти, ніж та виделку покладіть на тарілку, а не поруч з нею.

Коли на тарілці багато різної їжі, неможливо повною мірою оцінити її смак. Крім того, це дуже незручно. Не накладайте на тарілку багато незнайомих страв – може статися, що вони вам не сподобаються. Ніхто не примушує вас доїдати все до кінця, але ви ризикуєте, що на вашій тарілці не залишиться місця для улюблених страв.

Жують їжу з закритим ротом, беззвучно. Не пийте, доки не проковтнули їжу, – це некрасиво. Тим більше не розмовляйте з повним ротом. У разі, коли якась страва не викликає у вас бажання її скуштувати, відмовтеся від неї. Розповідати іншим гостям, що цей салат здається вам схожим на рагу зі слимаків, а ковбаса якось не так пахне, – неетично. Етикет не вимагає, щоб ви обгрунтовували, чого ви не їсте ту чи іншу страву.

Сподіваємось, що ці правила вам добре знайомі. Тому не будемо на них зупинятися і перейдемо до розмови про те, як слід їсти різні страви. За святковим столом правила трохи не такі, як у повсякденності. Почнімо з тих страв, які першими подають до столу, – це різні закуски, які повинні роздражнити апетит. Ось на тарілочках лежать бутерброди. Так і хочеться простягнути за ними руку, але… Бутерброди й сандвічі, виявляється, можна брати з блюда руками тільки тоді, коли їх подали до обіду разом з напоями. А ось за святковим столом чомусь потрібно розправлятися з ними за допомогою виделки та ножа. Втім, цього правила дотримуються не дуже строго.

Буває, що господиня ставить на стіл не бутерброди, а окремі судки з маслом, паштетами, а хліб подається окремо. В такому разі потрібно взяти шматок хліба (рукою!), покласти його на свою тарілку, потім на тарілку покласти паштет. Цілий шматок хліба намазувати не можна, треба поступово відламувати від нього маленькі шматочки і намазувати кожний з них окремо.

У різних країнах бутерброди суттєво відрізняються – і за способом приготування, і за зовнішнім виглядом. Англійські сандвічі (названі так на честь їхнього винахідника, відомого дипломата Джона Монтегю Сандвіча) мають багато шарів з різними начинками. Французькі тартинки, або канапе, – це підсмажені маленькі шматочки хліба з дуже тоненьким шматочком ковбаси, шинки або креветкою, прикрашені листочками зелені та лимоном (або однією маслиною). Найбільше схожі на звичні нам бутерброди американські тости. Різниця, між тим, є: їх завжди їдять гарячими.

Суп зазвичай подають у глибоких тарілках і їдять ложкою (тільки тримайте її правильно і не поспішайте – треба робити це безшумно). Великі шматочки слід розділити краєм ложки. Щоб остудити суп, його помішують, але не дують на нього. Бульйони часто подають у спеціальних чашках. Знавці етикету стверджують, що з чашки з однією ручкою бульйон можна пити, а з чашки з двома ручками – їсти десертною ложкою.

Страви з м’яса зазвичай їдять ножем та виделкою. Однак коли вас пригощають котлетами, голубцями, тефтельками, різати їх не треба. Можна тільки трохи допомогти ножем. Часто можна почути, що птицю (курку, гуску) їдять руками. Але культурні люди так не поводяться. «Зброя» для птиці така ж сама, як для м’яса. До рибних страв (гарячих і холодних) звичайно подають спеціальну рибну виделку з трьома зубцями й спеціальний ніж. Якщо такого столового приладдя нема – використовують дві виделки. Рибу не ріжуть, а знімають з кісток. Спочатку знімають шкіру, відокремлюють м’ясо від кісток на верхній частині риби і з’їдають його за допомогою виделки. Потім рибу перевертають на інший бік і повторюють усе вдруге. Якщо до рота потраплять кісточки, за допомогою виделки треба зняти їх з губ і покласти на край тарілки.

Іноді запитують: «У яку сторону треба нахиляти тарілку – від себе чи до себе?» На це запитання знавець етикету граф Ігнатьєв відповідав так: «А ви що, власне, хочете облити? Якщо скатертину, то нахиляйте від себе, якщо власні штани – до себе. А взагалі ж краще залишити тарілку в спокої, тому що Бог і господарка вам простять, якщо ви залишите на денці півтори ложки супу».

Вдома ви навряд чи замислитесь, яким чином слід їсти фрукти. «А що ж тут складного? Помити – і з’їсти», – скажете ви. Так, звичайно ми так і робимо. Але застольний етикет розрахований не тільки на зручність, але й на те, щоб усе було красиво.

• Яблука і груші кладуть на тарілку, розрізають фруктовим ножем на чотири частини (або навпіл) і потім їдять за допомогою виделки і ножа. Іноді половинки або четвертинки беруть рукою. А розрізають їх для того, щоб не треба було широко розкривати рота.

• Персики розрізають фруктовим ножем з верху до низу і розламують навпіл. Кісточки видаляють ножем, а потім беруть рукою одну половинку і їдять.

• Апельсини очищають від шкірки і білої волокнистої оболонки за допомогою ножа, потім розділяють на часточки, що беруть руками. Кісточки непомітно виймають з рота за допомогою ложки і кладуть на тарілку.

• Як їсти банани, залежить від того, як їх подали до столу. Коли вони нарізані шматочками, їх їдять ложечкою, а коли у вазі лежать цілі банани, їх очищають від шкірки і їдять, взявши в руку.

• Кавуни в спекотну погоду – чудовий десерт. Щоб не забруднитися соком, їх треба їсти за допомогою виделки та ножа, відрізуючи шматочки.

Продовжимо «десертну» тему. Перед десертом стіл накривають заново. Замість тарілок з салатами, м’ясних та рибних страв подають цукерки, торти, печиво, фрукти. Приносять чашки для кави й чаю. Кожному гостю ставиться десертна тарілка, праворуч від неї кладеться десертний ніж чи ложка, а ліворуч – десертна виделка.

Звичай цокатися келихами з’явився в тідалекі часи, коли не вважалося серйозним гріхом підсипати отрути в келихи сусідів за столом. Тому, щоб завірити гостей у своєму миролюбстві, хазяїн не тільки наливав небагато вина у свій келих і випивав його, перш ніж запропонувати гостям, але і всі гості під час трапези неодноразово «обмінювалися вином», тобто відливали зі свого келиха в келих сусіда, а потім символічно з’єднували келихи – цокалися.

Чайники з окропом та заваркою стоять біля місця хазяйки, і вона розливає його в чашки. Цукор додають за смаком гості. Але не забудьте потім вийняти ложку, якою ви розмішували цукор, і покласти її на край блюдця.

На закуску – трохи екзотики. Чи знаєте ви, що таке артишоки і з чим їх їдять? І як треба правильно їсти авокадо чи жаб’ячі ніжки? Можливо, ці делікатеси ви ніколи не скуштуєте, але чого тільки не буває на світі…


Артишоки – це овочева культура. До столу потрапляють ще нерозкриті суцвіття, які за смаком нагадують зелені волоські горіхи. Артишоки їдять у гарячому вигляді. Пелюстки артишока відділяють пальцями правої руки, починаючи знизу, від основи плоду, і, вмочивши в соус, їдять м’ясисту частину. Неїстівну частину артишоків кладуть на край тарілки. Серцевину роздрібнюють і їдять за допомогою виделки.

Артишоки


Авокадо розрізають на дві половинки, видаляють кісточку (насіння). Виїмку можна заповнити гострим салатом, соусом або крабами. М’якоть їдять десертною ложкою до гіркуватого шару, що прилягає до шкірки.


Спаржу високо цінували в Давньому Римі. Вважалося, що вона створює гарний настрій, тому її носили при собі як амулет. Римляни оцінили і смак цієї культури. До речі, якщо артишоки – це суцвіття, авокадо – плоди, то спаржа являє собою пагони (точніше – їх підземну частину). За смаком спаржа нагадує зелену квасолю. Якщо вона подається до столу вареною, її їдять за допомогою ножа й виделки. Допускається також брати спаржу за товстий кінець трьома пальцями правої руки, вмочати в соус і всю відправляти до рота.

Спаржа


А ось з такими стравами, як мідії чи омари, впоратися багато складніше, бо вони добре захищені зовні. Для мідій (їх готують у черепашках і подають гарячими) потрібні спеціальні щипчики та виделка. Щипчиками тримають черепашку, а виделкою дістають м’ясо мідій. Порожні мушлі залишають на краю тарілки.


Омарів подають вареними, зазвичай – з розколотим панцирем. Під час їжі користуються спеціальним ножем, щипчиками та виделкою для омарів, на одному кінці якої зроблений гачок, щоб діставати м’ясо, а на іншому – ложечка для соку.


А ось їстівні каштани, які французи так люблять підсмажувати або запікати в камінах, беруть просто руками, бо тверда шкаралупа тріскається, коли вони готові.


Жаб’ячі лапки (за смаком вони трохи нагадують курятину) беруть пальцями за кісточку і акуратно знімають м’ясо зубами.


Смачного вам! Сподіваюся, ви не забули перед їжею вимити руки?

Мовний етикет

Мистецтво розмови
Мистецтво розмови – дуже корисне вміння. Але дуже часто ми навіть не замислюємося, скільки різних дрібниць потрібно для того, щоб бесіда дала задоволення, а не була лише способом згаяти вільний час.

Уміння вести бесіду містить і тон розмови, і його зміст, і манеру говорити, такт і вміння сперечатися. Тон у розмові значить стільки ж, скільки жести і поза для манери триматися. Те саме слово чи фраза можуть впливати на людей по-різному залежно від того, яким тоном вони вимовлені. Однією з вправ, які виконують майбутні артисти, є така: вони по черзі вимовляють словосполучення «гарний песик» з різними інтонаціями. Можна сказати ці слова глузливо, можна – пестливо, можна надати цим словам відтінок сумніву (а чи гарний цей песик насправді?). Зазвичай студенти нараховують близько двадцяти інтонацій. А скільки вийшло у вас? Ця вправа може стати цікавою грою в компанії. Програє той, хто не може вигадати нового варіанта. А замість «гарного песика» можна взяти будь-яке інше словосполучення.

Тема розмови не менш важлива, ніж тон. Пошук спільних тем, які б цікавили усіх присутніх, потребує певних зусиль. Але якщо ви не пошкодуєте на це часу, ваша розмова запам’ятається надовго. Безумовно, є список «чергових» тем: останні новини в школі, фільми, комп’ютерні ігри, хобі. Багато хто може прожити все життя, не виходячи за межі цих стандартних розмов. Але людині, якщо вона намагається пізнати цей світ, іноді необхідно ділитися і власними думками. Чому б не поговорити про те, яким би ми створили цей світ, коли б могли? Або про свої мрії? Чи про те, з ким із великих людей минулого ви б хотіли поспілкуватися і чому? Непогана ідея обмінятися історіями (скажімо, найщасливіший день мого життя або як я виплутався з дуже складної ситуації). Можна разом вигадати якусь історію, а потім її записати.

Усі люди різні, і наша помилка полягає в тім, що ми часто забуваємо про це і практично з усіма розмовляємо однаково. Будь-яка бесіда починається із зустрічі, тому, природно, перші слова – це слова вітання. Найпоширенішим запитанням, що випливає далі, є: «Як поживаєте?» чи «Як справи?». Після цього йде обмін новинами. Дуже часто можна побачити таку картину: двоє друзів зустрілися після тривалої розлуки (скажімо, літніх канікул). Кожному хочеться якнайшвидше поділитися своїми враженнями, розповісти про місця, де пощастило побувати, нових друзів або подруг. І вони починають, жестикулюючи, розповідати свої історії, майже не слухаючи одне одного.

– Ти тільки уяви, ми все літо були на морі…

– Та що там море, ми їздили до Франції!

– А хвилі були такі високі, що катер аж підскакував, і один хлопчик…

– Я думав, що Ейфелева вежа вище…

Внаслідок такого спілкування ніхто нічого не зрозумів. Отже, будь ласка, говоріть по черзі. Тоді вам обом буде цікаво.

Чи вмієте ви слухати? Визначитися вам допоможе невеликий тест. На 10 запитань треба дати відповіді, які оцінюються:

• «майже завжди» – 2 бали;

• «у більшості випадків» – 4 бали;

• «іноді» – 6 балів;

• «рідко» – 8 балів;

• «майже ніколи» – 10 балів.


1. Чи прагнете ви завершити бесіду, коли тема, а то і співбесідник нецікаві вам?

2. Чи дратують вас манери вашого партнера по спілкуванню?

3. Чи може невдалий вираз вашого співрозмовника викликати у вас грубість?

4. Чи уникаєте ви вступати з невідомою вам людиною в розмову?

5. Чи маєте ви звичку перебивати співрозмовника?

6. Чи робите ви вигляд, що уважно слухаєте, а самі думаєте зовсім про інше?

7. Чи змінюєте ви тон, голос, вираз обличчя залежно від того, хто ваш співрозмовник?

8. Чи змінюєте ви тему розмови, якщо вона торкається неприємної вам теми?

9. Чи виправляєте ви людину, якщо вона неправильно вимовила слово?

10. Чи буває у вас зверхній тон до того, з ким говорите?

Результат визначається дуже просто: що більше балів, то більшою мірою розвинуте у вас вміння слухати. Якщо ж ви набрали понад 62 бали, то ви слухач «вище середнього рівня». А коли ваш рівень не дуже високий, слід скористатися технічними прийомами активного слухання:

1. Умійте показати другові, що ви його слухаєте.

2. Будьте делікатні.

3. Навчіться зосереджувати свою увагу на розмові.

4. Розумійте не тільки слова, але й почуття.

5. Стежте за мімікою, рухами – це допоможе вам краще зрозуміти співрозмовника.


Насправді мистецтво бесіди – це мистецтво слухати, а не говорити. Гарним співрозмовником вважають не так того, хто здатен три години розповідати навіть найцікавіші історії, як того, хто здатен вислухати і зрозуміти іншого.

Наступне правило бесіди таке: ввічливі люди не говорять про речі, що будуть неприємними вашому співрозмовнику. Не запитують про те, про що він не хоче говорити. Не всі люди однакові: дехто охоче розповідає про неприємності, інші переживають їх глибоко в собі. Якщо ви запитали друга чи подругу, чому він такий похмурий, а він відповідає дуже коротко й явно дає зрозуміти, що не хоче про це говорити, змініть тему розмови. Не треба ображатися – «ну ось, вона (чи він) мені не довіряє!», – просто поставте себе на місце співрозмовника. Чи всіма своїми спогадами ви захочете ділитися? Якщо ваш співрозмовник захоче, він сам заведе мову про свої труднощі.

«Не завдавай своїми вчинками, своєю поведінкою болю, кривди, турботи іншим людям. Умій підтримати, допомогти, підбадьорити людину, в якої горе… не будь байдужим».

В. Сухомлинський
А якщо до вас все ж звернулися з неприємним питанням, що тоді? Існує кілька варіантів. Найпростіший – спокійно відповісти: «Я не хочу зараз про це говорити». Інший спосіб – перевести розмову на щось інше. Якщо ваш співрозмовник – тактовна людина, він зрозуміє, що його питання недоречне. Врешті-решт, можна обернути все на жарт.

Інша типова помилка – коли в бесіді хтось починає розхвалювати себе і засуджувати інших, обговорювати чужі проблеми. По-перше, той, хто натхненно говорить про себе, постійно починаючи з «я», дуже швидко починає втомлювати слухачів. Вони теж мають свою точку зору, свій досвід. Ви можете потрапити в незручне становище, коли почнете з гордістю розповідати про свої успіхи в спорті людині, яка зовсім ним не цікавиться. У відповідь ви можете отримати: «Ну то й що?». Ще в Біблії є притча про те, що людина в чужому оці бачить сучок, а у своєму й цілої колоди не помічає. Вам здається, що ваша однокласниця погано вдягається, хлопець із паралельного класу – «ботанік», а сусідка по під’їзду товста, як корова? Залиште це при собі! Будь-яку людину можна покритикувати, в тому числі – і вас. Чи приємно вам буде випадково почути плітки за своєю спиною? Отже, не робіть іншим того, що вам самим було б неприємно. Чужі проблеми – також не привід для розмови, окрім випадків, коли ви хочете їх вирішити і шукаєте в цьому помічників.

Якщо ви почули щось погане про вашого друга, не поспішайте передавати йому плітки. Згадайте давньогрецького мудреця Сократа. Якось один із учнів прийшов до нього дуже збентежений і хотів повідомити щось про іншого учня. Сократ зупинив його і сказав: «Не поспішай. Спочатку дай відповідь на три мої запитання. Те, що ти хочеш розповісти, ти бачив на власні очі?». «Ні, – відповів учень, – мені розповіли про це люди». «Добре, – сказав Сократ. – Отже, ти не знаєш, чи було це насправді. А чи буде твоя розповідь корисною для когось?». Учень знову відповів заперечливо. «Отже, твоє повідомлення позбавлене сенсу, – вів далі Сократ. – Залишилося останнє запитання: можливо, ти хочеш розповісти про цю людину щось добре?». «Ні», – сказав учень. Тоді Сократ відмовився його слухати.

Існує ще кілька проблем, які можуть виникнути під час розмови. Перша – це коли хтось ніяк не може зупинитися, говорить, говорить, говорить… Якщо ви збираєтесь обрати професію психоаналітика, можете потренуватись у вмінні слухати. Якщо ні – потрібно якось дати зрозуміти співбесіднику, що ви втомилися: змінити тему, поставити запитання про щось інше, нарешті прямо сказати, що ви вже почули більше, ніж сподівалися. Якщо саме у вас є така звичка, уважно стежте, чи слухають вас, чи тільки вихованість утримує друзів від того, щоб зупинити цю словесну повінь.

Буває й навпаки: співбесідник нічим не видає, що він вас чує і розуміє. Він не ставить запитань, відводить погляд, ніяк не проявляє своєї зацікавленості. З такими людьми дуже важко спілкуватися. Спробуйте знайти тему, яка влаштує вас обох. Якщо ж такої не знайдеться – не гайте часу і знайдіть кого-небудь більш контактного.

Ще одна проблема, яка здатна серйозно зіпсувати настрій усім учасникам розмови, – невміння дискутувати. Люди, які дотримуються протилежних точок зору, часто сваряться. При цьому кожний вважає, що має рацію саме він, і навіть не намагається зрозуміти іншого. Проте уникнути конфлікту не так уже й складно. Є кілька простих правил:

• Уникайте в суперечці таких висловів, як «усе це – нісенітниці», «безглуздя якесь», «ідіотизм», «ти нічого не розумієш». Інакше ви тільки образите співрозмовника, а діалог не відбудеться.

• Не треба також говорити: «Та всі знають, що…» Не завжди те, що відоме всім, є істиною. Скажімо, існує дуже багато людей, які вважають, що кит – це риба.

• Не варто приголомшувати «умовного супротивника»великою кількістю незнайомих слів. Кажуть, що насправді розумною є людина, яка може пояснити найскладнішу проблему квантової фізики п’ятирічній дитині.

• Все, що ви кажете, аргументуйте. Інакше виникне анекдотична ситуація: «Цього не може бути, тому що цього не може бути ніколи».

• Уважно вислухайте іншу точку зору, перш ніж її критикувати. Можливо, ви маєте на увазі те саме, тільки по-різному пояснюєте.

Інколи з нами трапляється щось дуже неприємне: думки плутаються, язик не ворушиться, здається, що всі на тебе дивляться якось не так. Причина цього – невпевненість у собі. Вона виникає з різних причин: нова компанія, присутність людини, якій дуже хочеться сподобатися, комплекс неповноцінності… З цим потрібно боротися! Допомогти може тільки одне: розуміння того, що ви унікальна особистість. Пам’ятайте, що такої людини, як ви, ще ніколи не існувало й більше ніколи не буде. Це дуже добре розуміли в Японії. Знаменитий поет Басьо створив чудове хоку:

О, скільки їх на полях!
Та кожна квітне по-своєму.
У цім найвищий подвиг квітки.
Якщо ви запам’ятаєте ці рядки в спокійному настрої, то вони стануть вашим щитом від невпевненості. Коли відчуєте, що вам важко налаштуватись на розмову, просто повторіть їх про себе.

A тепер – кілька загальних порад щодо етикету розмови.

• Не реагувати на питання – непристойно. Коли до вас звернулися, відповідайте.

• У товаристві чи в присутності третьої особи не діліться з іншими таємницями – ні своїми, ні чужими. Тим більше – не розповідайте про свої сердечні справи.

• Не говоріть за столом про речі, що можуть зіпсувати апетит. Від їжі слід отримувати задоволення, тільки тоді вона піде на користь. Не критикуйте подані страви, не заявляйте вголос: «Я такого не їм!» чи «А в моєї бабусі цей торт набагато смачніший». Якщо вам щось не подобається, не їжте. Причину пояснювати не треба. Краще похваліть те, що вам сподобалося.

• Підтримуйте діалог з усіма присутніми, не віддаючи явної переваги нікому. Це – ознака тактовності та душевної чутливості.

• Якщо ви не почуваєте себе впевненим у якомусь питанні, зізнайтеся в цьому. Наприклад, коли вас запитують, чи прочитали ви якусь книгу, не слід казати «так», коли ви її і в очі не бачили. Співрозмовник може легко піймати вас, запитавши про який-небудь епізод.

• Якщо вам уже відомо, про що розповідає співбесідник, наберіться терпіння і не переривайте його. Якщо в ролі оповідача опиняєтеся ви і якщо ви відчуваєте, що навколишнім нецікаво, треба швидко закінчити цю тему.

• У компанії не заведено шепотітися, це сприймається як образа. Якщо вам треба комусь сказати щось важливе, непомітно вийдіть з приміщення і поговоріть.

• Під час бесіди не займайтеся сторонніми речами, не читайте, не дивіться телевізор, не бавтесь якимось предметом, не дивіться розсіяним поглядом убік або у вікно. Така поведінка ображає. До співрозмовника слід бути уважним, розмовляючи, дивитися йому в очі.

• Люди, які перебільшують із жестами, нагадують вітряки. Це цілком прийнятно в Італії та деяких африканських країнах, але у нас засуджується. Уникайте також постійно торкатися співрозмовника, плескати його по спині, хапати за одяг.

• Якщо ви обговорюєте якусь тему і до вас приєднався новий учасник бесіди, кількома словами розкажіть йому, про що йде мова. А ось той, хто підійшов, не повинен цікавитися, про що говорили до нього.

• Тримайте правильну дистанцію. Не слід розмовляти через коридор або через вулицю, але й підходити занадто близько теж не треба. У кожної людини має бути власний простір, вторгнення у який може сприйматися як загроза.

Листування
Листування – дуже давня традиція. В історичному музеї можна побачити і берестяні грамоти, і глиняні таблички, і навіть «вузлове письмо» інків – кіпу. Кіпу складалися з кольорових шнурків, на яких були зав’язані вузли. Їхня кількість, розташування та форма були різними, тому цей спосіб давав змогу передавати важливі новини.

В античному світі існували певні правила написання листів. Спочатку йшло ім’я відправника, потім – адресати, після цього заведено було написати кілька приємних побажань, і тільки потім переходити до змісту листа.

Ті листи, до яких ми звикли – в запечатаних конвертах, – з’явилися тільки у двадцятих роках XIX століття. Вперше цей спосіб почали використовувати англійці. Марки ж на конверти почали наклеювати десь через тридцять років.

Лист може бути не тільки повідомленням про те, як ідуть справи, але й справжнім витвором мистецтва. Або, навпаки, чимось на зразок стандартної етикетки на товарі. Отже, як правильно писати листи? Чи є якісь прийоми, за допомогою яких можна зробити своє послання незабутньою подією для адресата?

На жаль, чітко визначити, що саме писати в листі і яким чином його оформити, не можна. По-перше, зміст кожного листа неповторний, бо ви описуєте свої власні враження від чогось. По-друге, ті ж самі події, викладені для родичів та приятелів, будуть освітлені трохи по-іншому. І це цілком зрозуміло: коли ми пишемо лист, ми нібито розмовляємо з людиною, намагаємося поділитися з нею своїми думками, радістю чи горем.

Пиши такі листи, які ти хотів би одержати.

Пшекруй
Але декілька рекомендацій все ж таки є. По-перше, потрібно привітатися з адресатом – так, як це зробили б ви при зустрічі. І якось проінформувати його, з якої нагоди ви пишете листа. Але зробити це можна дуже по-різному. Ось вам кілька прикладів того, як можна розпочати лист:

«Люба матусю! Вирішив написати тобі листа…» Начебто початок непоганий. Але придивіться уважніше. Так і хочеться спитати автора: а чи довго вирішував? Мабуть, ночі не спав, усе думав – писати чи не писати? А потім-таки зібрався з силами і вирішив: так, я це зроблю. Сьогодні! Ні, мабуть, не треба…

«Привіт, Олено! Пишу тобі листа». Це ще один штамп, ще коротший за перший. Фраза не має ніякої інформації, бо якщо адресат листа таки одержав, то він був перед тим написаний. Її придумали, мабуть, для того, щоб лист вийшов хоча б на сторінку.

«Трям! Тобто – здрастуйте! Я була дуже рада, коли отримала від вас листа». Цей початок цілком годиться для листування з близькими друзями (особливо, якщо вони також дивилися цей мультфільм). Він відразу визначає стиль письма – легкий та веселий. Крім того, автор відразу ж демонструє, що листування дає йому радість. Але невеличка помилка все ж таки є: не названо жодного імені. Людям дуже приємно, коли вони чують або бачать своє ім’я, так чому б не дати їм це маленьке задоволення?

Варіантів вітання насправді набагато більше. Можна побажати доброго дня, можна використати вітання інших народів (англійське «Хай!», східне «Салям!») – втім, тільки тоді, коли це якось виправдовується темою чи змістом листа. Допускається починати листа з імені адресата (наприклад, «Олесю! Я дуже хвилювалася, коли ти захворіла…»).

Наступні частини листа – повідомлення про ваші справи, запитання до адресата та кінцівка – також мають свої особливості. Загальні правила такі:

• Уникайте зайвих фраз. Іноді краще написати короткого листа, ніж довгого. Особливо тоді, коли у вас нема чим поділитися.

• Обов’язково поцікавтеся тим, як справи у вашого адресата.

• Якщо в попередньому листі ви отримали якісь запитання, відповідайте на них у першу чергу.

• Якщо ваш лист адресований не спеціалісту-шифрувальнику, пишіть розбірливо.

• Папір та конверт повинні бути чистими, незім’ятими. Це є ознакою поваги до адресата.

• Якнайшвидше відповідайте на листи від близьких вам людей. Не відкладайте це надовго, навіть коли ви не дуже любите писати листи.

• Старайтеся, щоб один ваш лист не був схожий на інший. Особливо коли йдеться про дні народження та свята. «Поздоровляю з Днем народження, бажаю щастя та здоров’я», – у деяких сім’ях зберігаються цілі стоси таких листівок. Краще поміркуйте, ким є для вас адресат, чого він бажає досягнути в житті, чого йому бракує, – ось того і побажайте.

• Стежте за своїми почуттями. Якщо ви ображені або перебуваєте в поганому настрої, не відправляйте написаного листа відразу ж. Краще залиште його в себе хоча б до наступного ранку, потім уважно перечитайте і подумайте: може, щось потрібно змінити? Такий простий прийом часто допомагає уникнути серйозної сварки.

Сучасна новорічна листівка


А тепер поговорімо про листівки – ті самі, що ми їх відправляємо друзям та родичам з приводу днів народження та різноманітних свят. Поштові листівки – недавній винахід людства. Звичай посилати їх на Різдво й інші свята з’явився в Англії в 40-ві роки XIX століття. До цього дарували гравюри і літографії на різдвяні теми або писали великі вітальні листи. Першим, кому все це набридло, був англійський чиновник сер Генрі Коул. У нього була незліченна кількість родичів, яких обов’язково треба було вітати, щоб вони не образилися. Саме на його прохання художник Джон Хорслі 1840 року виготовив сорок однакових літографій. На них була зображена родина сера Генрі, що сидить за різдвяним столом, а з боків розташовувалися картинки на тему милосердя і жалю. Внизу стояв підпис: «Веселого Різдва і щасливого Нового року!». Родичі залишилися задоволені.

І тоді серу Генрі спало на думку заробити на своєму вдалому відкритті. У 1843 році з оригіналу було надрукувано близько тисячі екземплярів. Продавали їх по шилінгу за штуку. До речі, не так давно та найперша листівка була куплена на аукціоні за 22 тисячі фунтів стерлінгів. З тисячі відкритих листів Коула зараз збереглося всього 12.

Правила надсилання листівок майже такі самі, як для листів, у яких ви вітаєте когось зі святами або днем народження. Втім, слід зазначити: нині можна купити листівки з надрукованими на них віршами. Однак навіть коли написане в ній вам подобається, додайте кілька слів особисто від себе. Інакше це буде листівка не від вас, а від того видавництва, яке її надрукувало.

У мене задзвонив телефон…
Бесіда по телефону відрізняється від спілкування віч-на-віч. По-перше, співрозмовника ми не бачимо. Це означає, що до наших послуг лише слова та інтонація. По-друге, більшість телефонів забезпечує зв’язок тільки між двома людьми. Основні правила спілкування по телефону базуються саме на двох цих особливостях. Ситуацій спілкування також лише дві: або ви комусь дзвоните, або хтось дзвонить вам.

Слово «алло» зараз зріднилося з телефоном, а виникло воно, коли про телефони й гадки не мали. Це слово морське. Воно вживалося на кораблі й означало «слухай». Його кричали в рупор на корабель, з яким хотіли переговорюватися, щоб на ньому уважно слухали повідомлення.

Отже, коли телефонуєте ви:

• Якщо після сьомого гудка той, кому ви телефонуєте, не бере слухавку, спробуйте подзвонити йому пізніше. Можливо, потрібна вам людина дуже зайнята і не може підійти до апарата.

• Якщо ви помилилися номером, нетактовно задавати запитання: «А який у вас номер?». Замість цього повідомте, куди ви телефонуєте: «Вибачте, це номер 724-65-70?».

• На початку розмови слід привітатися – як і в звичайній розмові. Коли слухавку взяв хтось із членів родини вашого друга чи подруги, ввічливо попросіть покликати його (чи її) до телефону. На жаль, часто можна почути: «Алло, покличте Ігоря!». Це дуже неввічливо. Не змушуйте вашого друга чи подругу червоніти за вас, коли родичі запитають, що за невихована людина їй (чи йому) телефонувала.

• Коли того, хто вам потрібен, немає, можна або запитати, коли він повернеться, або представитися й попросити, щоб вашому другові чи подрузі передали, що ви дзвонили.

• Припустімо, що до телефону підійшов саме той, хто вам потрібен. Не змушуйте його витрачати час на те, щоб вас упізнати. Назвіть своє ім’я. Наприклад: «Привіт, Олено! Це Тетяна…»

• Не займайте телефон більше ніж на 15 хвилин. Можливо, хтось саме цієї миті намагається зателефонувати вам або комусь із членів вашої родини. Якщо ваш співрозмовник затягує розмову, домовтеся зустрітися особисто і вислухати його.

• Без потреби не телефонуйте з чужого апарата. Коли ви прийшли в гості і вам негайно треба подзвонити, попросіть у господарів дозволу.

• Не телефонуйте знайомим пізніше десятої вечора та раніше восьмої ранку. Навіть якщо ваші знайомі не сплять, їхні батьки можуть спочивати, і ви потурбуєте їх своїм дзвінком.

Якщо телефонують до вас:

• Знявши слухавку, скажіть: «Алло». Це своєрідна перевірка зв’язку.

• Коли тому, хто дзвонить, потрібні не ви, а хтось із відсутніх членів вашої родини, неввічливо запитувати «Хто дзвонить?». Краще сповістити, що тата (сестри, мами, бабусі) зараз немає вдома, і спитати, чи потрібно щось їм передати. На випадок, якщо співрозмовник повідомить свій номер телефону, треба покласти поруч з апаратом ручку та блокнот або аркуш паперу. Не сподівайтеся на свою пам’ять: ви можете забути про дзвінок, на який ваші рідні довго чекали.

• Якщо до вас прийшли гості, а в цей час вам хтось зателефонував, домовтеся, що ви передзвоните, щойно звільнитеся. Неввічливо довго обговорювати улюблену комп’ютерну гру, тоді як ваші гості позіхають від нудьги.

• Дотримуйтеся привітного тону. На світанку телефонії дівчат, які з’єднували між собою перших власників телефонів в Англії, спеціально навчали говорити «Доброго ранку». Ці слова потрібно було промовляти з тією ж інтонацією, як і фразу «Чи можу я вам допомогти?».


Окрему групу становлять мобільні телефони, яких щодалі стає більше. Для них теж існує кілька правил.

• Завжди вимикайте мобільники, коли ви приходите до театру, кіно, заходите на урок. Якщо ви чекаєте на дуже важливе повідомлення, переведіть свій телефон у вібро-режим. Відповідати на дзвінок під час уроку або вистави не можна. Тому попросіть ваших знайомих у разі крайньої потреби надсилати SMS-повідомлення. Якщо справа термінова, попросіть дозволу в учителя, вийдіть із класу і передзвоніть.

• Коли дзвонить телефон, а ви з кимось розмовляєте, вибачтесь і відійдіть убік.

• Говоріть коротко, особливо тоді, коли дзвонять до вас. Не примушуйте друзів витрачати зайві кошти.

• Не надсилайте безглуздих або образливих повідомлень.


Не давайте номер чийогось телефону без згоди його власника (це правило поширюється і на звичайні телефони). Можливо, ваш друг чи подруга не бажає спілкуватися з тим, хто до вас звернувся. Краще зробіть навпаки: нехай той, хто хоче зв’язатися з вашими друзями, залишить свій номер, а ви передасте його за призначенням.

Мобільні телефони потребують не тільки вміння підтримувати бесіду, але й уміння створювати справжні мініатюри – так, йдеться про текстові повідомлення. Вони значно дешевші за розмови, крім того, набагато легше відправити другу адресу, за якою ви зустрінетесь, і точний час, ніж обговорювати це під час дзвінка. До речі, чи знаєте ви, звідки взялися SMS-повідомлення? У 1992 році, у переддень католицького Різдва, інженер компанії Vodafon Нейл Папуорт відправив із супутникового телефону своїм співробітникам коротке повідомлення «Merry Cristmas!». Це й була найперша SMSка. Потім про SMS забули на сім років. І лише в 2000 році компанії стали надавати цю послугу. Відтоді SMS стали невід’ємною частиною «мобільного» життя. За оцінками дослідницької компанії Gartner Dataquest, у 2002 році в усьому світі було відправлено близько 146 мільярдів повідомлень, а в 2003 році кількість повідомлень зросла до 168 мільярдів.

Сетикет (етикет комп’ютерних мереж)

Комп’ютерні мережі об’єднують мільйони користувачів із різних країн. Вони спілкуються один із одним у чатах, конференціях, пишуть листи. Найчастіше співрозмовники можуть тільки здогадуватися, хто ж ховається за тим чи іншим ніком (вигаданим ім’ям) або електронною поштовою адресою mister_x@mail.ru. Знак @ роз’єднує ім’я адресата і назву його поштової служби.

Символ @ використовували ще у Венеції XVI століття, щоб представити амфору – одиницю ваги. Тепер англійці називають її «at», греки – «сто», араби – «фі», японці – «атто мааку», індонезійці – «ух». А які образи ця карлючка навіяла користувачам Інтернету! «Мавпячий хвіст» – це банально, але саме так називають її в Німеччині, Голландії, Словенії. У Польщі і Сербії – просто «мавпочка». «Хобот» – у Данії і Швеції, а «рулет з оселедця» – завінак – у чехів і словаків. «Равлик» плазує в електронних адресах італійців і корейців. На Тайвані там же бігають миші, а євреям @ нагадує штрудель. Норвежцям ближче «хвостик свині», як і угорцям. У Туреччині – це кулак, що значить… «вухо».

Анонімність – це і добре, і погано водночас. Добре – тому що ніхто не зобов’язує користувача повідомляти про себе те, що йому не до вподоби. Дівчина може представитися хлопцем, хлопець – дорослим чоловіком. Можна обрати собі і зовсім фантастичне ім’я. Наприклад, Konan, Goblin, Shrek. Справжній маскарад! Не завжди ніки бувають дотепними. Іноді людина, яка за ними ховається, не відповідає образу, на який претендує. Але зараз йдеться не про це. Анонімність – палиця на два кінці, і дехто може використовувати її не за призначенням. Якщо хтось у реальній бесіді починає лаяти співрозмовника і говорити йому всілякі образливі слова, він, швидше за все, буде мати неприємності. Коли спілкуються дівчата, скоріше за все, виникне сварка, після якої зі скандалісткою ніхто не захоче розмовляти. Якщо розмову ведуть хлопці, можна й добрячого прочухана діждати… У віртуальному просторі іноді здається, що будь-які слова залишаться без покарання. Але це не зовсім так.

Спочатку користувачами Інтернету були робітники державних установ та науковці. Зрозуміло, що вони не витрачали час на безглузді розмови і не намагалися перетворити розмову на обмін непристойними репліками. Однак згодом кількість користувачів збільшилася настільки, що в мережу все частіше стали заглядати люди, які використовували її для того, щоб задовольнити нездорову цікавість і особисті амбіції. Для деяких із них стало правилом грубе поводження із співрозмовниками, загрози, відверте хамство. Звичайно, нікому зі справжніх користувачів Інтернету не хотілося, щоб їхні улюблені чати перетворювалися на смітники. Тоді з’явився етикет комп’ютерних мереж, який називають нетикетом (від англійського net – мережа), або сетикетом.

Що ж входить до сетикету? Конкретні правила, які вказують, що можна, а чого не треба робити. На чатах є адміністратори (модератори), які стежать за процесом спілкування. Якщо людина порушує сетикет, адміністратор має право просто відключити її від подальшого спілкування – на деякий час, а іноді – назавжди. З правилами поведінки в чаті можна ознайомитися буквально «на вході», перед тим як зареєструватися.

Якщо на вашу поштову скриньку приходить забагато інформації (здебільшого – рекламної), якої ви не чекали і якій зовсім не раді, ви маєте можливість написати листа адміністратору вашої поштової служби і поскаржитись на спам. Цього слова немає в більшості сучасних словників, але воно має свою історію. Це слово є абревіатурою англійського SPteed hAM – перчена шинка. Воно придумане (і зарезервоване методом трейдмарка) корпорацією Hormel, у якої в 30-ті роки минулого століття зібралася дивовижна кількість неліквідного м’яса не першої свіжості. У 1937 році Хормель почав маркетингову кампанію, щоб позбутися цього товару. Так з’явився спам. Американці не купили спама, але Хормель примудрився сплавити величезну кількість нового винаходу американському військовому відомству і флоту. Та навіть голодні солдати й моряки не змогли стільки з’їсти і віддали його дружнім країнам як гуманітарну допомогу. У післявоєнній Англії, в розпал економічної кризи, спам був основним продуктом харчування англійців.

Основними порушеннями є використання ненормативної лексики, хамство, надсилання по кілька разів того ж самого тексту, розмови на непередбачені теми (наприклад, ви втручаєтеся до серйозної конференції з безглуздими теоріями чи починаєте писати про щось дуже далеке від її тематики). Вас також вважатимуть невихованим, якщо ви будете настирливо звертатися до людини, яка не бажає з вами спілкуватися, розсилати всім учасникам приватні повідомлення, просто мовчки спостерігати за тим, що діється на чаті.

Електронна пошта (e-mail) – звичайна річ у наш час. Більшість правил, що стосується змісту повідомлення, така ж, як і для звичайних листів. Якщо ви просите що-небудь, не забувайте говорити «будь ласка». Аналогічно, якщо хтось робить що-небудь для вас, ніколи не бійтеся сказати «дякую». Це може звучати занадто нудно, однак багато людей, дуже ввічливих у повсякденному житті, чомусь втрачають свої гарні манери в електронному листуванні.

Не очікуйте негайної відповіді. Те, що ви не одержали відповіді від когось на свій лист протягом десяти хвилин, зовсім не означає, що він чи вона ігнорує вас.

Завжди пам’ятайте, що не існує такої речі, як безпечна поштова система. Нерозумно посилати дуже особисту чи важливу інформацію електронною поштою. Вона може випадково потрапити «не в ті руки».

Існує також кілька відмінностей щодо оформлення електронних листів.

• Пам’ятайте, що далеко не всі мають феноменальну пам’ять на електронні адреси. Тому завжди заповнюйте поле «Особисте ім’я» («Відправник»), якщо ваша поштова система дає змогу це зробити.

• Використовуйте оригінальне, реальне і логічне ім’я: так, слова «Вгадай!», «Дехто» чи подібні, що їх ви використовуєте як своє ім’я, дратують одержувачів і можуть стати причиною того, що ваш лист потрапить до корзини непрочитаним (з повідомленнями невідомо від кого найкраще так і робити – не доведеться потім довго боротися з вірусами).

• Завжди включайте поле «Тема» у своє повідомлення. Це дасть можливість адресату відразу ж зрозуміти, про що піде мова. До того ж, коли виникне потреба відшукати якийсь лист з важливою інформацією, за темою це зробити простіше, ніж відкривати й перечитувати всю пошту за останні місяці. У разі якщо ви відповідаєте на повідомлення, але при цьому змінюється основна думка діалогу, змінюйте відповідно і тему; а ще краще починати обговорення нового питання створенням нового листа.

• Розмір вашого повідомлення повинен бути не дуже великим. Коли вам треба переслати другові цікаву статтю або реферат, краще прикріпіть його до повідомлення. Не пишіть весь текст свого повідомлення у верхньому регістрі (великими літерами). Виділіть у такий спосіб найважливіше – це полегшить сприйняття тексту. Будь ласка, не забувайте перевірити свій лист на грамотність.

• Коли ви отримуєте від когось листа і обираєте команду «Відповісти на лист», весь текст надісланого повідомлення автоматично вставляється до вашого нового листа як цитата. Слід його скоротити, особливо якщо у відповідь на довгий (сторінок на п’ять) лист ви хочете написати тільки «Так, я з тобою згоден». Зовсім видаляти текст не варто – включення потрібних фрагментів вихідного листа у ваше повідомлення допоможе адресату легко зрозуміти, про що йдеться. Існують спеціальні символи виділення тексту цитати від нового. Використання стандартного символу «>» робить повідомлення таким, що легко сприймається.

• «Підпис» – це невеликий блок тексту, що додається в кінець вашого повідомлення. Якщо ви хочете, крім імені та адреси вашої електронної поштової скриньки, можна додати ще якусь інформацію про себе. Тільки не треба вставляти в цей блок домашню адресу та номер телефону – ця інформація є приватною.

Самі по собі текстові повідомлення скупі в передачі емоцій. Для компенсації цього недоліку використовують «смайлики» (англ. smile – усмішка). Смайлик, якщо подивитися на нього, повернувши голову на 90 градусів, – це пичка, складена з цифр, букв, розділових знаків та інших клавіатурних символів.

Ось приклади найбільш поширених смайликів (нескладно догадатися, що кожен смайлик має певний сенс і передає певну емоцію):

:-) – усмішка;

;-) – жартівлива усмішка;

:-( – поганий настрій;

:-I – байдужість;

:-> – сарказм.


Цей набір – найбільш вживаний, але користувачі Інтернету – люди з гумором та фантазією. Саме тому вони на основі стандартних смайликів вигадали цілу низку символів, наприклад таких:

O:-) – ангел;

C=:-) – чорт;

:’-) – сміх крізь сльози;

:’-( – плач.


Можна використовувати не три-чотири символи, а тільки два. Тоді у вас вийдуть мініатюри:

:O – голосно говорити;

:] – веселитися;

:@ – кричати;

:* – цілувати;

:D – сміятися;

|I – спати;

|O – позіхати;

:Р – показувати язика;

=) – будь щасливим сьогодні!

:} – невизначеність;

:O – різні ступені подиву;

8O> – різні ступені подиву;

=8O – різні ступені подиву.


Окрім смайликів, які передають емоційний стан, в Інтернеті часто використовуються абревіатури – тобто вирази, скорочені до одного слова, що складається з перших букв слів, що становлять фразу. Ті, хто часто спілкується з друзями в чатах, добре знають ці абревіатури, а для тих, хто тільки починає знайомство з мережею, не зайвим буде невеликий словник. Ось він.

Як не треба ходити до театру та кіно

З давніх-давен людство прагнуло хліба й видовищ. У наш час їх значно більше, ніж будь-коли. Є з чого обирати: цирк, зоопарк, кінотеатри, театри, концертні зали. Можна і вдома посидіти – кабельне телебачення аж 60 або 70 каналів показує. А ще є комп’ютер з новими іграми. Отже, здивувати чимось глядачів сьогодні важко. Можливо, саме тому ставлення до відвідування кінотеатрів і звичайних театрів стало якимось буденним.

Маріїнський театр у Петербурзі. Акварель І пол. XIX ст.


Чи пам’ятаєте ви «Шкідливі поради» Г. Б. Остера, в яких усе навпаки? Ось і цей розділ написаний за цим принципом. Усе тут перевернуто догори ногами. Тому, будь ласка, не розумійте цих правил «Шкідливого етикету» дослівно.

Увага: дітям та дорослим без почуття гумору читати забороняється!

• Збираючись до театру або кіно, ні в якому разі не перевдягайтеся, не приводьте в порядок зачіску. Це ж ви йдете дивитися на артистів, а не вони на вас! Приходьте до залу якнайближче до початку вистави чи фільму, а ще краще – запізніться хвилин на 15–20. Одяг ні в якому разі не здавайте в гардероб – навіщо потім стояти в черзі? Проходячи на своє місце, тупайте ногами, голосно запитуйте, де потрібний вам ряд. По ряду йдіть спиною до глядачів. Якщо на сцені відбувається щось цікаве, зупиніться й дивіться на це скільки завгодно. Ті, кому ви заважаєте, можуть встати або відсунутись убік і дивитися з-за вашої спини.

• Сівши на місце, запитайте в сусідів, що ви пропустили. Нехай вони докладно розкажуть вам початок спектаклю чи фільму. Потім дістаньте пакет з їжею. Найкраще звукове супроводження забезпечать кукурудзяні палички, сухарики, цукерки в паперовій обгортці. Коли вас попросять не заважати, відповідайте, що вистава виставою, фільм фільмом, а вам їсти хочеться.

• Голосно коментуйте всі події. Особливо доречно це в театрі. Артистам буде дуже приємно чути, що зал так небайдуже ставиться до їхньої гри. А коли вам буде нецікаво, спробуйте розповісти приятелю новий анекдот. Під час антракту (а краще – хвилин за п’ять до нього) біжіть до буфету за новою порцією кукурудзяних паличок, сухариків та за морозивом.

• Аплодувати артистам не потрібно ні в якому разі. Коли ви побачите, що спектакль або фільм скоро закінчиться, скоріше пробирайтеся на вихід. Вам слід поквапитися, щоб встигнути поштовхатися в проході і одним з перших вийти з дверей.

Ну як вам такі правила? Подобаються? А може, ви вже бачили щось подібне? Тоді ви знаєте, як важко сидіти поруч з тими, хто поводиться так, ніби поставив собі завдання зіпсувати настрій усім навколо. Насправді слід поводитись зовсім інакше.

• Театр іноді називають храмом мистецтва. Тому вдягатися треба зі смаком, уникаючи спортивного одягу та взуття.

• Будь ласка, не запізнюйтесь, особливо коли ваші місця в середині ряду. Краще зайняти їх заздалегідь, щоб не заважати іншим. Якщо ви все-таки прийшли, коли всі вже сидять на місцях, треба чемно попросити пропустити вас. Якщо потривожили вас, не робіть незадоволене обличчя і не висловлюйтеся на адресу тих, хто спізнився.

• Якщо ви спізнилися настільки, що вистава (або фільм) уже розпочалася, то ввійдіть до залу тихо, станьте коло дверей чи сядьте безшумно на найближче вільне крісло. В театрі тих, хто спізнився, часто направляють на балкон. Зайняти своє місце ви можете в антракті.

• Проходити до свого місця треба обличчям до того, хто сидить. Жінка проходить першою, але сідає праворуч від партнера. Чоловік допомагає сісти своїй супутниці, притримуючи відкидне сидіння крісла, і тільки тоді сідає сам.

• Сидіння крісла треба опускати безшумно. Встаючи, притримуйте його рукою, щоб воно з грюкотом не вдарилося об спинку крісла. Займати обидва підлокітники неввічливо, бо ваш сусід теж може захотіти скористатися одним із них. Не слід спиратися на спинку переднього крісла чи упиратися в нього ногами.

Зал театру Ла Скала на початку XIX століття


• Не слід виходити з ряду, щоб привітатися з кимось, потерпіть до антракту.

• Після початку спектаклю або фільму необхідно припинити всі розмови. Під час вистави не слід коментувати те, що відбувається на сцені. Навіть якщо спектакль виявився нецікавим, ви повинні сидіти тихо або ж залишити зал, бажано під час перерви.

• Щирі оплески – краща подяка акторам. Аплодувати акторам прийнято: після підняття завіси на знак свого захоплення роботою художника і постановника, при виході відомого співака, актора на знак визнання його обдаровання; після деяких відомих реплік у класичних спектаклях, великих і найбільш важких арій в опері та після закінчення кожного акту або п’єси в цілому. На концертах аплодують після кожного номера та по закінченні відділення або всього концерту. Винятком є симфонії, які складаються з кількох частин, або пісенні цикли – їх не переривають оплесками.

• Їсти непристойно не тільки в залі, але й у фойє. Єдине «узаконене» місце прийому їжі – це буфет. Втім, це справедливо тільки для театрів – у кіно часто навіть розносять повітряну кукурудзу та напої. Проте вихована людина не буде їсти під час фільму.

Транспортні пригоди

Вирушаючи в дорогу, ми сідаємо в поїзд, літак чи на корабель і опиняємося в дуже маленькому світі, більшість мешканців якого трапилися нам випадково. Об’єднує їх тільки спільна дорога. Однак цього цілком вистачає для того, щоб познайомитися, поговорити про щось цікаве, нарешті, просто подивитися один на одного. Якщо ми їдемо на маленьку відстань (хоча б до школи), то знайомитися з попутниками нам ніколи, але поважати їх все ж таки потрібно.

Якби інопланетяни почали спостерігати за землянами і робили висновки судячи з їхньої поведінки в транспорті, вони б, певно, вирішили, що ми не розуміємо власної мови. Чи не на кожній зупинці водії трамвая чи тролейбуса звертаються до пасажирів із проханням пройти далі від дверей. Але все одно – перед дверима збивається натовп, а всередині салону майже пусто. Зупинятися біля дверей можна тільки тоді, коли ви виходите на наступній зупинці. В іншому разі зробіть кілька кроків, щоб люди не просили вас вийти, аби вони могли пройти вперед.

Якщо ви заклопотані тим, що не зможете вийти з трамвая чи тролейбуса, підготуйтеся до цього завчасно. Коли людей багато, спитайте в того, хто стоїть перед вами: «Ви виходите на наступній зупинці?» Якщо пасажир відповідає «ні», попросіть його помінятися з вами місцями. Мовчки протискуватися вперед, розштовхуючи інших, не годиться.

До кондукторів звертайтеся ввічливо. Продавати вам білети – їхня робота, до речі, не така вже й легка. Неввічливо ігнорувати кондуктора, коли він намагається дізнатися, чи є у вас білет. Коли у вас проїзний, можете мовчки його показати. А ось у ситуації, коли грошей немає, а їхати все ж таки треба, саме ваша поведінка може замінити вам білет. Не треба крізь зуби шипіти, що грошей ви ще не заробляєте. Просто спокійно подивіться кондуктору в очі і скажіть, що сьогодні ви не маєте грошей, але вам обов’язково потрібно дістатися до школи (або додому). Ні в якому разі не відповідайте кондуктору грубістю, навіть коли він перший сказав щось неприємне (на жаль, серед них бувають і невиховані люди). Якщо ви не робите нічого поганого, а до вас причепилися несправедливо, інші пасажири заступляться за вас. Але хто ж захоче захищати людину з манерами розбійника?

У транспорті слід намагатися не наступати людям на ноги, не спиратися на людину, що стоїть поруч, не підштовхувати нікого в спину, коли виходите. Непристойно пильно розглядати своїх попутників.

Тепер трохи про те, хто кому повинен поступатися місцем. У дорослому світі все просто: чоловіки повинні поступатися місцем жінкам і літнім людям. Жінки не повинні вставати, щоб надати місце старшим за себе чоловікам. Декого це може сильно образити: як, мене вважають старим? Молоді люди та дівчата поступаються місцем усім, хто слабший за них: хворим, літнім людям, маленьким дітям, якщо ви бачите, що їм важко триматися на ногах. Якщо ви самі хворі або дуже сильно втомилися, а поруч стоїть хоча і старша за вас, але бадьора й сповнена сил людина, поступатися їй місцем не обов’язково. Але варто замислитися: чи не пора зайнятися спортом? Той, кому поступилися місцем, дякує, але ніколи не починає розмови з тим, хто поступився вам місцем.

При виході з транспорту чоловік повинен вийти першим, а потім допомогти своїй супутниці, незалежно від її віку. Хлопці, не забувайте: мати або сестра також вважаються супутницями. Часто можна побачити, що хлопці подають руку тільки своїм подругам. На незнайомих чоловіків це правило не поширюється, вони просто пропускають жінок при виході, якщо не виникає ніяких очевидних утруднень.

Не проходьте мимо, якщо вас просять допомогти підняти сумку в автобус чи тролейбус. При вході пропустіть уперед тих, кому важко стояти (немає сенсу займати місце, щоб потім відразу ж поступитися ним). Коли вас розпитують про дорогу, а ви не дуже добре орієнтуєтеся, зізнайтесь у цьому. Якщо слід дізнатися, чи далеко до потрібної вам зупинки, – спитайте про це в кондуктора, а якщо його немає поруч – у пасажирів.

А тепер поговорімо про міжміський транспорт. Щоб потрапити до іншого міста, найчастіше користуються поїздом. Подорож починається з вокзалу. Це дуже галасливе та метушливе місце, тому не відходьте далеко від батьків або вчительки (якщо їдете з групою). Якщо ви приїхали на вокзал надто рано, пройдіть до залу очікування. Гучномовець повідомить, коли буде подано ваш поїзд.

Увійшовши до вагона, привітайтеся з провідником та попутниками по купе і дайте лад своїм речам. Їх треба розмістити в спеціальних ящиках під полками. Ті речі, що не вмістилися в ящики, кладуть на верхню (третю) полицю. Але перед тим, як прибрати свої речі, відразу ж дістаньте й покладіть у пакет те, що може вам знадобитися в дорозі (зубну щітку, мило, туалетний папір). Інакше ви будете весь час турбувати людей, дістаючи ту чи іншу потрібну вам річ у тісному купе.

Коли у вас верхнє місце, а ви навіть з власного ліжка частенько падаєте, можна попросити когось з пасажирів помінятися з вами. Скоріше за все, вам підуть назустріч. Ви, у свою чергу, також не будьте впертими, якщо мати з дитиною просить вас перейти на верхню полицю.

Розчісуватись у купе не слід. Зробіть це, коли йдете вмиватися та чистити зуби.

Зголодніли? Тож запропонуйте сусідам приєднатися до вас. Це звичайний жест ввічливості. Вони мають повне право відмовитись, ображатися на це не варто. Можна цілий день просидіти мовчки, а можна спробувати завести з попутниками розмову. Все залежить від того, які у вас сусіди і чи є спільні теми для спілкування з ними. Якщо хтось з пасажирів не бажає спілкуватися, він дасть пару коротких відповідей, даючи зрозуміти, що йому б хотілося почитати або просто подумати. Неввічливо проявляти зайву цікавість, розпитувати про особисті справи, коли ваш попутник не починає сам про них говорити.

Читаючи в купе потяга, суперобкладинку надягни догори ногами, – і побачиш, зі скількома цікавими людьми ти познайомишся.

Яніна Іпохорська
Їхати в поїзді цілий день – дуже нудна справа. Так і хочеться трохи розім’ятися. Але доведеться почекати більш зручних обставин. Постійно перелазити з полиці на полицю не повинні навіть маленькі діти: по-перше, це небезпечно, а по-друге – іншим пасажирам це заважає.

Якщо ви подорожуєте літаком, стюардеси розкажуть вам основні правила поведінки, перш ніж ви підніметеся у повітря. Проблем із багажем або необхідністю поступитися комусь місцем не виникає. Отже, поводьтеся спокійно, не ходіть без потреби по салону літака. Дуже неввічливо постійно просити стюардесу принести вам щось або розповісти, на якій висоті ви зараз і з якою швидкістю рухаєтесь. У когось такі незначні подробиці можуть викликати паніку. Зовсім неприпустимо ділитися вголос зауваженнями щодо стану літака («Здається, вже один мотор не працює…») або пригадувати подробиці катастроф, про які ви читали. Виходячи з літака, подякуйте за політ екіпажу.

Хоч би в якому виді транспорту ви їхали, подбайте про те, щоб залишити його таким, яким він був до ваших відвідин. Не лузайте насіння, не кидайте обгортки від цукерок або морозива, порожні пляшки з-під пепсі. Не псуйте сидіння та стіни, залишаючи «на пам’ять» своє ім’я та дату, коли ви подорожували. Навряд чи той, хто побачить цей напис, подумає про вас із цікавістю.

З рюкзаком за плечима

Знайдеться небагато людей, які б жодного разу не виїжджали на природу або не ходили в похід. Але якщо одні з них дістали безмежне задоволення від такого життя, то інші згадують ці дні майже з жахом. Цікаво, що основною причиною такої різниці сприйняття є не погода, не місцевість, якою подорожували, а стосунки в туристичній групі. Уявіть собі життя в палатках: свіже повітря, щодня – щось новень ке, вечорами – довгі розмови та пісні біля вогнища, власноруч приготовлений суп…

Мабуть, саме так відчували себе кочові народи – всі речі вміщуються в рюкзак, ось тільки кожен сам собі і кінь, і віз. Тому брати з собою треба тільки ті речі, без яких справді не можна обійтися. Часто з’ясовується (чомусь уже в дорозі), що рюкзак у вас повний, а вдягнути нема чого… Щоб цього не сталося, досвідчені туристи радять заздалегідь скласти список усього необхідного. Звичайно, список того, хто збирається плисти річкою на байдарках, матиме певні відмінності від списку велотуриста, але спільні рекомендації для всіх туристів такі.

• Все, що ви візьмете з собою, вам і нести. Добре поміркуйте, чи потрібні вам у лісі босоніжки на каблуках або набір косметики. А коли ваш похід триває три доби, немає сенсу брати з собою чотири футболки і стільки ж штанів.

• Одяг має бути зручним. Що більше на одязі всіляких дрібних аксесуарчиків, то вірогідніше, що ви будете чіплятися ними за гілки або траву. Нове взуття краще зовсім не брати в похід. Спочатку походіть у ньому хоча б тиждень, бо натерті ноги можуть зіпсувати настрій кому завгодно.

• Перевагу краще віддати натуральним тканинам. Особливо це стосується білизни та шкарпеток. Кількість їх залежить від того, як довго ви пробудете в дорозі. Для тижневого походу достатньо мати три пари шкарпеток (одні – товсті) і два комплекти білизни (одну надягли, іншу випрали й висушили).

• Навіть коли ви збираєтеся до Криму в липні і сподіваєтеся, що там весь час дуже жарко, візьміть із собою светр та джинси або теплі штани. Ввечері стає холодно, та й вітер з моря не завжди теплий та лагідний.

• Серед інших необхідних для відпочинку речей є кросівки, спортивний костюм, шорти, три-чотири футболки, бейсболка, шляпа або ще якесь прикриття від сонця, капці (для пляжу), дощова накидка.

• Якщо ви не будете ходити до їдальні, візьміть із собою миску, кухоль, ложку та ніж (його краще мати при собі і тоді, коли вас тричі на день годують в кафе).

• Ліхтарик – корисна річ у поході, тільки не беріть надто великий.

• До особистих речей входять ще спальник, рюкзак та каремат – килимок з поліуретану, який підстелюють під спину в палатках. Їх можна або купити, або взяти напрокат. Тільки добре перевірте своє спорядження, щоб не примушувати інших чекати, поки ви прив’яжете відірвану лямку.

Компанії, які ходять у походи, бувають двох видів. У першому із них усі давно знають одне одного і спілкуються між собою. У другому люди вперше бачать одне одного перед самим походом. Отже, треба познайомитись. Некрасиво, коли тільки наприкінці походу ви дізнаєтеся, що хлопця з сусідньої палатки звуть Ігорем. Можна зробити так: сідаєте в коло. Перший називає своє ім’я, другий повторює його і представляється, третій повинен сказати вже три імені – два попередніх і своє. Здавалося б, найскладніше тим, хто закінчує цю гру, але вони чують імена присутніх більше разів, ніж інші. Коли всі запам’ятали, як кого звуть, можна ближче познайомитесь з тими, хто вас зацікавив.

Отже, ви прибули на місце, від якого вам треба йти пішки. Рюкзаки на плечі, пострибали трошки – чи не дзвенить у когось в рюкзаку неправильно покладений посуд, чи не впирається в спину щось тверде? Ось тепер можна в дорогу. За правилами туристського етикету, вся група йде з такою швидкістю, на яку здатен найслабкіший учасник походу. Не можна вириватися вперед, глузувати з того, хто рухається не так швидко, як ви. Під час переправи через струмки або на схилах, де стирчить каміння, допомагайте одне одному. А коли ви бачите, що в когось зіпсувався настрій, – підбадьорте його.

Справжньою мукою для деяких початківців є приготування їжі. Але правила тут дуже прості: чергування відбувається по черзі. Для нього обираються кілька чоловік, і хоча б один з них повинен мати хоч невеликий досвід готування страв. Ніколи ще не чистили картоплю? Нічого, навчитеся. А можете збирати дрова і підтримувати вогнище або принести води. Головне – участь у спільній справі. Всі інші після сніданку, обіду та вечері дякують черговим за їхню працю.

Вашим тимчасовим будинком є палатка.Найчастіше ви живете в компанії. Тому не розкидайте свої речі по всій підлозі, а відразу ж домовтеся, де і що буде лежати. Книжки, голки з нитками, дзеркальце (тобто ті речі, що можуть знадобитися кожному з мешканців вашого «дому») покладіть у певне місце і потім повертайте саме туди.

Стежте за своїм зовнішнім виглядом. Одяг повинен бути чистим і охайним, не забувайте розчісувати волосся й чистити зуби, не лягайте спати з брудними ногами. Нігті теж повинні бути чистими.

І з членами своєї групи, і з тими, кого зустрінете в дорозі, поводьтеся ввічливо й доброзичливо. Не сваріться через дрібниці і не скаржтесь на те, що ви не звикли до такого життя. Краще спробуйте навчитися чомусь новенькому.

У поході не відходьте від табору наодинці, тим більше – без дозволу керівника. Хочете подивитися на щось цікаве – йдіть удвох чи втрьох, тільки попередьте, в якому напрямку ви збираєтеся йти і коли повернетесь.

Ввічливого ставлення потребують не тільки люди, але й природа. Одним із головних правил туристського етикету є таке: галявинка, на якій стояли ваші намети, повинна бути такою ж красивою, як і до вашого приходу. Збираючись піти, підберіть усе сміття, ретельно загасіть вогнище, не залишайте після себе нічого, крім прим’ятої трави. Особливо небезпечно залишати в лісі скляний або пластиковий порожній посуд і непогашене вогнище.

Повертаючись додому, обміняйтеся з новими друзями адресами та номерами телефонів – можливо, ви зустрінетеся в поході і наступного року.

Як поводитись у храмі

У XIX столітті не було потреби пояснювати людям, як слід поводитись у храмі. Виховання було здебільшого релігійним, і в школах проводилися уроки Закону Божого. Крім того, існували сімейні традиції, пов’язані з релігією: молитви перед обідом чи вечерею, благословення дітей у дорогу, відвідування церкви всією родиною. Нині більшість цих традицій втрачена, але дуже мало людей, які жодного разу не побували в церкві, костьолі чи іншому місці, що є для віруючих святим. Можливо, ваша сім’я не сповідує жодної з релігій і байдуже ставиться до питань віри. Але навіть у цьому разі вам слід знати, як треба поводитись у храмі, що можна робити, а що – ні, бо ви можете прийти туди на екскурсію або вам просто стане цікаво, що там, усередині. Тож ви маєте поводитися так, щоб не образити почуття віруючих.

В Україні ви можете потрапити до одного з чотирьох храмів – православного, католицького, мусульманського чи іудейського (синагоги). Звичайно ж, у деяких місцях є храми інших релігій, скажімо, буддизму чи протестантизму. Але здебільшого до них потрапляють люди, які мають певну підготовку, отже, вам просто розкажуть, як слід там поводитися.

Почнімо з православних храмів, оскільки їх в Україні найбільше. Збираючись до церкви, пам’ятайте, що:

• Одяг повинен прикривати більшу частину тіла. Дівчатам не годиться приходити в міні-спідницях, хлопцям – у футболках чи шортах. Взагалі, спортивний одяг – недоречне вбрання для відвідування храму. Що стосується брючних костюмів для дівчат, то в одні храми їх можуть пропустити в такому вигляді, в інші – ні. Це залежить від того, наскільки сувора дисципліна в певному храмі. До речі, цей звичай походить з давніх часів, коли штани були тільки чоловічим предметом одягу. Отже, заборонялося пускати до церкви жінок, перевдягнених чоловіками. Нині мода змінилася, але церковні традиції вимагають, щоб жінки все ж таки носили спідниці.

• За традицією, чоловіки в храмі ходять з непокритою головою, а жінки обов’язково покривають голову хустиною. Якщо її немає, дозволяється накинути капюшон, але це – на крайній випадок.

• Дівчатам слід пам’ятати, що до церкви ходять без косметики. Якщо у вас на губах помада, ані причащатися, ані прикладатися до ікон ви не можете.

• І останнє – будь ласка, не шокуйте віруючих, приходячи до церкви в одязі з символікою інших релігій. Це є недоречним і може викликати в них образу або гнів.

Для того щоб ви могли правильно зорієнтуватися, треба знати кілька подробиць з галузі архітектури. Усі православні храми зорієнтовані по сторонах світу. Вівтар звернений на схід, з трьох інших сторін звичайно є три входи: головний (західний), південний та північний. Вхід до храму зазвичай будують у вигляді майданчика перед дверима, до якого веде кілька сходів. Це місце називається паперть. Тут часто збираються убогі, що просять милостиню. Входячи до храму (звичайно – через головний вхід), слід перехреститися з поклоном тричі.

Багато хто не вміє хреститися. Це треба робити так: скласти разом три перших пальці правої руки, а два пальці, що залишилися, зігнути до долоні. Складеною таким чином рукою послідовно торкаються чола, живота, правого плеча й лівого плеча. Все це треба робити повільно, не кваплячись.

Увійшовши до церкви, ви потрапляєте у притвор. Тут колись стояли оглашені, тобто ті, хто вже почав навчатися основам християнської віри, але ще не був похрещений. Далі йде власне територія храму. Прямо перед вами, від підлоги до стелі, розташований іконостас, який відділяє вівтар від храму. До вівтаря ведуть троє врат – царські, південні й північні. Слід пам’ятати, що жінкам (незалежно від віку) вхід до вівтаря заборонений, а чоловіки можуть туди заходити тільки з дозволу священика через північні або південні ворота. Перед іконостасом є майданчик, трохи вищий за підлогу, – це солеї. Напроти царських врат – центральна частина солеї – амвон, з неї проголошують проповіді. Без дозволу священнослужителів на солеї та амвон вступати не можна.

Всередині православного храму


Буде добре, якщо ви ще до приходу до церкви розпитаєте дорослих (або прочитаєте самі) про те, що означають слова богослужіння. Деякі слова можуть бути незрозумілими для вас, але під час служби не можна звертатися до навколишніх із проханням пояснити, про що йдеться. Вони зайняті молитвою, і відволікати їх не годиться. Так само не варто, зустрівши у храмі знайомого, починати з ним розмову, навіть пошепки. Ви встигнете поговорити, коли вийдете на вулицю.

У давнину чоловіки стояли з правого боку церкви, а жінки – з лівого. Зараз цього правила суворо не дотримуються, винятком є монастирські церкви. Під час богослужіння не ходять, якщо це не передбачено ходом служби. Свічки краще ставити до служби або після неї. В усякому разі, свічки не можна ставити під час читання Євангелія та літургії вірних. Якщо в храмі багато людей, краще не продиратися крізь натовп, а попросити передати свічку і поставити перед певною іконою.

Під час богослужіння віруючі кладуть поклони. Існують великі й малі поклони. При малому поклоні треба нахилити голову так, щоб рукою можна було дістати до землі, при великому ж – слід стати на обидва коліна і головою доторкнутися до землі. Коли священнослужитель осіняє присутніх у церкві хрестом, Євангелієм, Чашею чи святою іконою, необхідно, схиливши голову, перехреститися. Схиляти голову треба також:

• під час читання святого Євангелія;

• коли священнослужитель призиває до цього: «Глави ваші Господові схилите»;

• коли він робить кадіння чи благословляє.


Якщо ви хочете прикластися до ікони, пам’ятайте: це треба робити не кваплячись, двічі вклонившись перед цілуванням і один раз – після цілування образа. Віруючі прикладаються до ніг або рук Спасителя, Божої Матері або святих. Неприпустимо цілувати ікони в німб або в обличчя.

Якщо ви зайшли під час богослужіння, то виходити треба після того, як священнослужитель прочитає особливу молитву – відпуст. Якщо ж вам вкрай необхідно піти, зробіть це так, щоб не заважати іншим.


В католицькому храмі правил поводження менше. Особливих вимог щодо одягу не існує, чоловіки повинні при вході зняти головні убори, для жінок хустки не обов’язкові. На вході до костьолу знаходиться посудина з освяченою водою, до якої опускають пальці правої руки і потім роблять хресне знамення. До речі, католики торкаються спочатку лівого, а потім правого плеча і хрестяться всією рукою. У католиків існують свої формули вітання й відповіді на них: «Слава Ісусу Христу» – відповідь «Навіки, амінь», «Благословимо Господа» – «Віддяка Богу»; «Врятуй, Господи» – «У славу Божию»; «Хай Бог помагає» – «Врятуй, Господи».

В середині католицького храму


У католицьких храмах іконостаса немає, хоча будова костьолу не дуже відрізняється від будови православної церкви. Замість іконостаса в костьолі є вівтарна перегородка. В центральній частині храму знаходиться пресвітерій – місце, де відбувається богослужіння і де зберігаються Святі Дари. При вході до храму католики стають перед цим святим місцем на праве коліно, а потім, проходячи поряд із ним, схиляють голову.

У деяких храмах є бокові приділи на честь святих. Крім того, є ще спеціально відведене місце для хору та окреме приміщення для служителів храму – ризниця. У храмі стоять ряди молитовних ослонів, а внизу під ними розташовані низенькі лавочки. На ці лавочки схиляють коліна під час богослужіння, тому ставити на них ноги не можна. Сповідь у католицькому храмі відбувається в спеціальних сповідальнях – невеликих кабінках для священика і віруючого. Якщо в сповідальні хто-небудь розмовляє, не слід перебувати в межах зони чутності. Сповідь – це приватна справа.

Решта правил поведінки така ж сама, як в усіх храмах: не можна голосно сміятися, кричати, заважати іншим у молитві, коротко кажучи, поводитися достойно.


Мечеть (арабською magid) – мусульманський молитовний дім. Вона не вважається святим місцем, храмом у повному розумінні цього слова. Виняток становить тільки Масджид аль-харам – «заборонна мечеть», що знаходиться в Мецці.

У мечеті влаштовують релігійні свята, виступи діячів ісламу, конкурси читців Корану. Тут може переночувати будь-який подорожній, звичайно, якщо він сповідує іслам.

Мусульманська мечеть


П’ять разів на день у строго визначений час з мінарета (високої вежі, що підноситься над мечеттю) лунає азан – заклик до молитви, його виголошує муедзин. Усередині мечеті напрямок молитви визначає міхраб – спеціальна ніша в стіні, звернена у бік Мекки. Правовірні під час молитви обертаються до неї обличчям. Праворуч від міхраба в соборній мечеті стоїть мінбар – трибуна для проповідника.

Жінки звичайно моляться на другому поверсі або у відгородженій частині першого поверху. Вхід для чоловіків і жінок буває як спільним, так і роздільним.

Хоча мечеть і не є святим місцем, існують певні правила, що поширюються на всіх, хто прийшов у мечеть, незалежно від віросповідання. Навіть якщо ви просто зайшли подивитися, ваш зовнішній вигляд не повинен ображати погляд віруючих: варто вдягти чистий, скромний і досить закритий одяг. Особливі правила існують для жінок. Одяг повинен закривати все тіло, за винятком обличчя, кистей рук і ступнів ніг, колір одягу не повинен бути надто яскравим, а силует – облягати фігуру. Волосся треба повністю сховати під хустку.

Взуття залишають при вході, у великих мечетях є спеціальні люди, які приймають взуття й видають відвідувачам жетон (майже як у гардеробі). Підлогу в мечетях вкривають ковдри. Віруючі можуть сидіти чи навіть лежати на підлозі, їсти, спати. Дехто читає Коран або молиться. В мечеті не треба підвищувати голос, сміятися або лаятися. Коли настає час намазу, віруючі роблять обмивання й стають у ряди за імамом для молитви. Ті, хто з якихось обставин не бере участі в загальній молитві, може залишатися в храмі, але не повинен заважати іншим.


Синагоги – це іудейські храми. Богослужіння в них проводяться тричі на день. У свята та по суботах читають ще додаткові молитви. Щоб богослужіння відбулося, необхідна присутність як мінімум десяти чоловіків старше 13 років, що становлять міньян (кворум). Найчастіше чоловіки та жінки в синагозі розміщуються окремо, але в деяких общинах вони можуть сидіти разом. Чоловікам заборонено перебувати в синагозі з непокритою головою. Залежно від того, будній день чи свято, вони або вкриваються молитовним покривалом (таліт), або надягають тфілін – шкіряні коробочки з вкладеними в них шматочками пергаменту з уривками Святого письма. За допомогою довгих ремінців ці коробочки прив’язуються до чола і лівої руки. Втім, у деяких синагогах достатньо спеціальної шапочки – кіпи.

При вході до синагоги віруючі схиляють голови. Молитися можна стоячи або сидячи, а ось простиратися на підлозі або стояти на колінах дозволяється тільки в певні моменти богослужіння. Кульмінацією богослужіння є винос і читання сувою Тори (Мойсеєве П’ятикнижжя). Як додаткове читання використовуються уривки з книг Пророків (для цього запрошують читця). Після читання сувій Тори проносять по храму, і віруючі торкаються до нього.

V Етикет та особистість

Коли ми говоримо про правила поведінки, не можна не сказати про етикет внутрішній, тобто той, який стоїть за нашими вчинками, словами та жестами. Психологи вважають, що саме наш внутрішній світ диктує нам і манеру вдягатися, і стиль, і «правила гри» з іншими людьми. Саме тому в цьому розділі ми поговоримо про етикет з точки зору психології.

Характер

«Я нічого не можу вдіяти, такий уже в мене характер», – серед спроб самовиправдання це, мабуть, найпоширеніша. Але якщо спитати цю людину, який саме в неї характер, вона, як правило, не зможе чітко відповісти на це питання. Найчастіше вона характеризує його як «складний» або «поганий». Тож з’ясуймо, що ж таке характер і чому він іноді нам заважає в спілкуванні з іншими людьми.

У буквальному перекладі з грецької характер означає «карбування, відбиток». У психології під характером розуміють сукупність індивідуально-своєрідних психічних властивостей, що їх особистість розкриває в типових умовах, і виражаються вони у притаманних їй способах діяльності в цих умовах. Характер – це індивідуальне сполучення істотних властивостей особистості, що виражають ставлення людини до дійсності і виявляються в її поведінці і вчинках.

Характер – це нерозривне ціле. Але вивчити і зрозуміти таке складне ціле, як характер, не можна, не вирізнивши в ньому окремих його сторін чи типових проявів (рис характеру). Загальні риси характеру виявляються у ставленні особистості до суспільних обов’язків, до людей, до самого себе. Ставлення до суспільних обов’язків насамперед виявляється у відношенні особистості до суспільно корисної праці. У цьому зв’язку виявляються такі риси характеру, як працьовитість, сумлінність, наполегливість, ощадливість, і протилежні їм – лінощі, недбалість, пасивність, марнотратство.

Як стверджував В. Гюго, «у кожної людини три характери: той, який йому приписують; той, який він сам собі приписує; і нарешті той, який є насправді». З метою з’ясування суті свого характеру людині корисно знати думки тих, з ким поруч вона проводить багато часу. І насамперед – те, наскільки упорядковані в неї стосунки з людьми, чи потрібна вона людям, чи настільки авторитетна серед них. Ставлення до самого себе виявляється в самооцінці своїх дій.

Негативними рисами характеру є підвищена зарозумілість і хвастощі. Людина, що має ці риси, мимоволі створює в колективі конфліктні ситуації. Небажана й інша крайність у характері людини: недооцінка своїх достоїнств, побоювання у висловленні своїх позицій, у відстоюванні своїх поглядів. Скромність і самокритичність повинні сполучатися із загостреним почуттям власної гідності, заснованої на свідомості дійсної значущості своєї особистості, на наявності відомих успіхів у загальнокорисній праці. Принциповість – одна з цінних особистісних якостей, що надають характеру діяльної спрямованості. Вольові риси характеру. Важлива для характеру така риса, як сила волі. Під волею розуміється складний психічний процес, що викликає активність людини і пробуджує до цілеспрямованої дії. Воля є здатністю людини переборювати перешкоди, домагатися поставленої мети. Конкретно вона виявляється в таких рисах характеру, як цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, мужність. Ці риси характеру можуть сприяти досягненню як суспільно корисних, так і антигромадських цілей. Для цього важливо визначити, яким є мотив вольової поведінки людини: хоробрий вчинок, мотив якого – поневолення іншої людини, захоплення чужого добра, просування по службі, і хоробрий вчинок, мотив якого полягає в тім, щоб допомогти загальній справі, мають, звичайно, зовсім різні психологічні якості.

За вольовою активністю характери підрозділяються на сильні і слабкі. Люди з сильним характером мають стійкі цілі, вони ініціативні, сміливо приймають рішення і реалізують їх, мають велику витримку, вони мужні і сміливі. Людей, у яких ці якості слабко виражені чи окремі з них відсутні, відносять до категорії слабохарактерних. Їм властивий пасивний прояв своїх ділових і особистих якостей. Найчастіше такі люди, маючи найкращі наміри, не домагаються значних результатів у роботі, навчанні. Багато хто з них щиро переживає своє невміння самостійно, наполегливо і рішуче діяти.

Уявлення людини про свій характер психологи називають образом «Я», причому реальний образ «Я» може не збігатися з ідеальним. Це значить, що людина має певний ідеал і усвідомлює невідповідність свого характеру цьому ідеалу.

Життєвий досвід показує, що людей, довершених з усіх поглядів, позбавлених недоліків, не буває. Більше того, вчені помітили, що людина, наділена занадто великими достоїнствами, трохи відштовхує від себе оточуючих, її рідше вибирають як можливого партнера у спілкуванні, ніж людей, у яких, крім достоїнств, є і певні слабкості.

У чому ж може полягати зміст і привабливість людських слабкостей? Візьмімо, приміром, таку якість, як необов’язковість. Яка, здавалося б, користь від таких людей? Пообіцяє – і не зробить, домовиться – і забуде про зустріч. І що частіше доводиться зіштовхуватися з необов’язковими людьми, то складніше збагнути, як вони взагалі встигають щось зробити. Очевидно, в характері цих людей є інші позитивні якості, що компенсують цей недолік. Можливо, це урівноваженість чи здатність легко залагоджувати конфлікти, що виникають через їх власне ставлення до життя, або якісь інші достоїнства.

До себе ми ставимося більш поблажливо не тільки в оцінках, але й у вимогах. Вивчаючи особливості формування дружніх відносин, І. С. Кін дійшов висновку, що переважна більшість людей, говорячи про своє розуміння дружби, вказують на те, чого вони чекають від друзів, і лише деякі згадують про те, що вони самі ладні зробити для друга. Очевидно, у своїй власній цінності як партнера по дружбі мало хто сумнівається, а ось іншому слід справою довести, що він гідний нашої дружби.

Дуже часто люди у вихованні характеру йдуть шляхом копіювання. Вони обирають людину, на яку хочуть бути схожими, і починають наслідувати її буквально в усьому. При опитуванні підлітків англомовних шкіл в Австрії, Франції, Швейцарії та Німеччині їх попросили продовжити фразу «Я хотів би бути схожим на…». Деякі відповідали, що вони не хотіли б бути схожими ні на кого, окрім себе. Деякі відповідали, що хотіли б бути схожими на зірок естради чи кіно. Деякі хотіли б зробити кар’єру (причому бажання були різноманітні, починаючи від естрадних співаків і закінчуючи археологами). Також більшість підлітків хотіли б бути матеріально забезпеченими, фізично розвинутими і подобатись дівчатам. Близько сімнадцяти відсотків опитаних сказали, що вони хотіли б стати доброзичливими й ввічливими людьми з добре розвинутим почуттям гумору. Вісімнадцять відсотків хочуть стати чесними, надійними, працелюбними, добрими. Так, наприклад, один швейцарський хлопчик написав: «Я хотів би стати поважаним, доброзичливим, відкритим і корисним для оточуючих – коротше кажучи, стати справжньою людиною, спілкування з якою буде приємним. Розумію, що я навряд чи зможу бути в цьому успішним на всі сто відсотків – це ж непросто, але я б хотів і буду намагатися, щоб про мене можна було сказати: “Він справжній друг і помічник”».

Кожний – господар свого характеру. І поставити перед собою мету – це тільки початок справи. Далі треба не шкодувати зусиль, аби її досягти. А допоможуть у цьому впевненість у собі й знання психології.

Маніпулятори – хто це такі?

Не так давно улюбленим автором з проблем прикладної психології був Дейл Карнегі – американський письменник та бізнесмен, автор всесвітньо відомих книжок «Як перестати непокоїтися і розпочати жити», «Як завойовувати друзів і впливати на людей» та багатьох інших. Його поради були простими й конкретними: слухати співрозмовника, запам’ятовувати імена тих людей, з якими спілкуєшся, усміхатися, вчитися говорити коротко й водночас образно. У своїх книжках Дейл Карнегі наводить численні історії людей, які завдяки цим порадам досягли неабиякого успіху в житті, знайшли цікаву роботу. – «Це ж чудово!» – скажете ви. Але не поспішайте.

Подивімося, що відбувається, коли ми поводимося саме так, як радить Карнегі. Візьмімо, наприклад, його пораду усміхатися людям. Звісно, коли людина усміхається, це викликає у всіх навкруги добрий настрій. Але постійно усміхатися – те саме, що постійно їсти цукерки. Перша буде смачною, друга – теж нічого, а після двадцять п’ятої ви дивитися на них не зможете. Тобто посміхатися ви звикнете, а ось викликати в собі добрі почуття до людини, якій усміхаєтесь, уже не зможете. Така пастка є майже в усіх порадах Карнегі. Річ у тім, що якщо ви справді цікавитеся життям тих людей, що живуть поруч з вами, то вам ці поради не потрібні. Ви і так будете розпитувати про їхні справи, намагатися зробити для них щось приємне. А коли вам все одно, що за людина перед вами, тільки б дала списати домашнє завдання, ви обманете і її, і себе, коли будете поводитись дружньо і вдавати, що вас цікавлять її думки й почуття.

Отже, маніпуляція – це ставлення і поводження з людьми, як із речами. А маніпулятори – ті, хто «натискає на кнопочки», щоб примусити нас зробити щось на їхню користь. Кнопок у нас достатньо: це наші почуття. Коли ми невпевнені в собі, боїмося чогось або хочемо, щоб нас вважали більш «крутими», ніж ми є, маніпулятори дуже радіють.

Одна з улюблених ігор маніпуляторів називається «слабо»·. «А слабо тобі розбити каменем скло в кабінеті директора? А слабо зірвати урок? Та ні, ти цього не зможеш…» Пам’ятайте, нічого доброго й корисного у такий спосіб вам ніхто не запропонує. І якщо ви дійсно не хочете робити чогось, не робіть. Спокійна поведінка – найкращий щит. Можете у свою чергу спитати: «Атобі слабо вивчити напам’ять “Гамлета” англійською?»

Інший спосіб маніпуляції – лестощі. Пам’ятаєте, що стало з вороною, коли лисиця почала її хвалити? Вона залишилася без сиру. Тому якщо хтось починає співати вам на вухо, який ви чудовий, надзвичайний, сміливий (або: яка ти красива й розумна, і вдягаєшся ти бездоганно), порадьтеся зі своєю совістю. Той, хто вас хвалить незаслужено, аж ніяк не бажає вам добра. Йому від вас щось потрібно, тому постарайтеся здогадатися – що саме.

Плітки – ще одна зброя з арсеналу маніпуляторів. Ними охоче користуються, коли хочуть посварити друзів. Існує стара африканська казка про лева, антилопу та гієну. Лев та антилопа були добрими друзями. Вони часто зустрічалися, розповідали одне одному новини, ділилися думками. Неподалік жила гієна. Вона позаздрила такій міцній дружбі і вирішила покласти їй край. І ось увечері вона діждала, поки лев з антилопою розійдуться по своїх домівках, і прийшла до антилопи.

– Знаєш, антилопо, лев надумав убити тебе, – сказала гієна.

– Я тобі не вірю, – відповіла антилопа. – Він – мій добрий товариш і ніколи мене не скривдить.

– Може, він тобі і товариш, – сказала гієна. – Але я недавно почула, як він розмовляв з іншими левами. Вони глузували з нього через те, що він з тобою товаришує. Ось чому він вирішив убити тебе. Подивися завтра вранці, як ви зустрінетеся на водопої: лев потягуватиметься, розминатиме м’язи, щоб потім стрибнути на тебе й загризти.

Сказавши це, гієна пішла до лева.

– Царю мій! – сказала гієна. – Я почула гірку новину. Антилопа дізналася, що твоя мати колись з’їла її матір. Вона хоче помститися тобі.

– Дурниці, – відказав лев. – Ми друзі, і ніколи ще не було між нами сварки.

– Ти бачив, які в антилопи гострі роги? – спитала гієна. – А будуть ще гостріші. Вона готується тебе вбити і точить їх на великому камені коло річки. Завтра вранці ти сам зможеш побачити це.

Вранці антилопа і лев прийшли до водопою. Антилопа, як завжди, почухала роги об велику скелю коло води – вони росли і дуже свербіли. Лев, як завжди, почав потягуватися, щоб трохи розім’ятися після довгого сну. Вони подивились одне на одного і повірили, що гієна казала правду. Лев кинувся до антилопи, щоб убити її, вона нагнула роги, а через мить на піску біля річки лежали два мертві звірі. Гієна підійшла до них, недобре посміхнулася і покликала родичів на бенкет.

Гадаю, ви вже зрозуміли, що перш ніж лаятися з друзями через плітки, треба просто з ними поговорити. А потім разом відшукати того, хто розносить плітки…

Не всі маніпулятори «працюють» на поганих почуттях. Іноді доводиться почути: «Якщо ти і справді моя подруга, то більше не розмовляй з Олесею. Ми з нею посварилися!» Хто ж не хоче бути гарним другом або гарною подругою? Втім, можете бути впевнені: маніпулятор щоразу вимагатиме від вас усе нових і нових жертв. Тому краще його відразу ж зупинити. Скажімо, так: «Посварилися? То помиріться, явам допоможу. А з Олесею я розмовлятиму, бо вона мені така ж подруга, як і ти».

Маніпуляторами (найчастіше – несвідомо) бувають зовсім маленькі діти. Вони дуже швидко розуміють, як треба поводитися, щоб отримати певний результат. Хочеться, щоб мама була поруч, – треба вдати, ніби щось болить. Дехто так добре прикидається хворим, що через деякий час і справді починає хворіти.

Неможливо перелічити всі прийоми, якими користуються маніпулятори. Але далеко не всі поводяться таким чином. Є зовсім інший стиль спілкування, і називається він актуалізація. Актуалізація – це визнання незалежності іншого і його права бути іншим, природність, повнота емоційного життя в дану конкретну мить спілкування.

Що ж робить актуалізатор? А він, на відміну від маніпулятора, не намагається здаватися кращим або гіршим, ніж він є насправді. Якщо хтось поруч зробив справді достойний вчинок, він від усього серця похвалить того. Коли у когось бракує рішучості – підбадьорить. А коли може допомогти – допоможе. Поруч з такою людиною завжди тепло й сонячно. З нею цікаво. Актуалізатор, звичайно, не дасть списати домашнє завдання, але залюбки пояснить його. А ще такі люди дуже добре помічають, які таланти є у навколишніх, і допомагають їх розкрити. Ну хто б здогадався, що Тетянка з 2-А – майбутня співачка, якщо вона соромиться виходити на сцену? А Світлана якось почула, як вона співала, і порадила їй брати участь у шкільному конкурсі і дивитися не на весь зал, а тільки на якесь добре обличчя. Тепер Тетянка виступає на всіх шкільних концертах. А що ж Світлана? А вона займається з Наталкою, яка три місяці пролежала в лікарні, допомагає їй наздогнати пропущене.

Стиль

Навколо себе ми бачимо людей, про яких кажемо: «У неї (чи в нього) є свій стиль». Знайти свій стиль – значить досягти гармонії між своєю внутрішньою сутністю і зовнішністю. Найчастіше говорять про стиль одягу, але до цього поняття входить набагато більше. Стиль – це і манери, і постава, і вміння рухатися. А найголовніше – це образ, у який ми входимо, як актор – у роль. І не просто будь-який образ, а той, у якому нам зручно.

Для дорослих людей існує безліч різних класифікацій і навіть тестів, які допомагають визначити, який стиль пасує певній людині. Але тим, хто ще вчиться в школі, набагато складніше: вони тільки шукають свій стиль, тож поки що йдуть експерименти: змінюються зачіски, колір волосся, купуються стильні футболки та джинси, останні моделі мобільних телефонів… Але навіть якщо купити всі-всі речі, про які ти давно мрієш, це не допоможе відразу ж завоювати репутацію стильної людини.

Знавці етикету кажуть: найгірший комплімент, який можна почути, – це «Яка в тебе чудова сукня!» або «В тебе сьогодні прекрасна зачіска!» – тому що ознакою стилю є цілісність образу. Стиль – це коли люди на вулиці дивляться тобі в обличчя, а не на якусь частину твого вбрання. Тому почнемо ми не з одягу, а з твого власного тіла.

Один із найсерйозніших критиків свого часу Бєлінський надавав великого значення вихованню гарних манер і засуджував тих людей, хто «не вміє ні ввійти, ні стати, ні сісти в порядному товаристві».

Уміння гарно рухатися – половина успіху моделей, кіноакторів та артистів, але і всім іншим воно просто вкрай необхідне. Великий знавець правил етикету Філіпп Дормез Стенхоп, лорд Честерфілд, писав своєму синові про жахливі наслідки незграбності: «Незграбність випливає зазвичай з двох причин: або від того, що чоловіку зовсім не доводилося бувати у пристойному товаристві, або від того, що, буваючи в ньому, він не виявив належної уваги до навколишнього… Неуважна людина нездатна жити в цьому світі. Варто такому дурню увійти до кімнати, як шпага його може легко опинитися між його ногами, і він або падає, або, в кращому разі, спотикається. Виправивши свою помилку, він проходить вперед і примудряється сісти на те місце, куди йому сідати не слід; потім він випускає з рук капелюха, піднімаючи його, випускає з рук палицю, а коли нахиляється за нею, його шляпа падає знов; таким чином минає добра чверть години, перш ніж він оговтається. Почавши пити чай або каву, він обов’язково обпече собі в роті, впустить або розіб’є блюдце чи чашку і виллє напій собі на штани. За обідом незграбність його стає особливо помітною, бо він потрапляє у більш складне становище: то він тримає ніж, виделку та ложку зовсім не так, як інші, то раптом починає їсти з ножа, і здається, що він ось-ось поріже собі язика і губи; то береться колупати вилкою в зубах чи накладати собі якусь страву ложкою, що вже багато разів побувала в нього в роті. Розрізаючи м’ясо або птицю, він ніколи не потрапить на суглоб і, наполегливо намагаючись розрізати ножем кістку, розбризкує соус на всіх навколо. Розпочавши пити, він неодмінно почне кашляти в стакан і окропить чаєм усіх сусідів. Окрім цього, він вражає всіх своїми дивними манерами: він посапує, гримасує, колупає в носі або сякається, після чого так уважно роздивляється носовичок, що всім стає млосно. Коли руки його нічим не зайняті, вони йому явно заважають, і він не знає, куди їх подіти, між тим вони постійно перебувають у русі, переміщуючись то від грудей до колін, то від колін до грудей. Злочинного, треба сказати, в цьому нічого немає, але в товаристві все це найвищою мірою неприємно і смішно, і будь-хто, хто хоче подобатися людям, повинен рішуче оцього уникати…»

А як же слід рухатися, щоб це справляло на інших добре враження? Пряма постава, гнучкі і розмірені рухи – головні складові гарної ходи. Рухи рук, якщо вони не зайняті, повинні відповідати ритму кроків. Не треба розмахувати руками, але вони не повинні висіти як батоги вздовж тіла. Це зовсім не додасть привабливості вашому вигляду. Перебільшене розмахування руками і розгойдування плечима не додадуть краси ні чоловічій, ні жіночій ході. Негарно виглядає при ходьбі голова, втягнена в плечі. Хода жінки повинна бути природною і легкою. Щоб досягти цієї легкості в русі, пам’ятайте, що рухатися повинні тільки ноги, а не голова, стегна, руки. При кожнім кроці коліна повністю розпрямляються, ставати слід на повну ступню, не дрібочучи навшпиньках і не тупаючи п’ятами. Свій крок треба розмірювати зі зростом: безглуздо і смішно виглядає висока людина, що дріботить ногами, так само як і людина невеликого зросту, що робить надмірно широкі кроки. Неприємне враження справляє людина, яка розгойдується під час ходьби або надмірно хитає стегнами. Негарно ходити сутулячись, тримаючи руки в кишенях. І навпаки, приємно дивитися на людину з прямою і вільною ходою, головною якістю якої є природність. Але якщо ми говоримо про пряму ходу, то це не означає, що ходити треба так, ніби «аршин проковтнув». Коли ви йдете удвох, краще підлагодити свої кроки під ходу супутника. Це і гарно, і зручно.

Тепер поговоримо про те, як слід сидіти. Гадаєте, це легко? Вчені давно вже з’ясували, що людське тіло краще призначене для лежання, стояння, ходи чи бігу, а ось сидіння є таким незручним для нього процесом, що ми несвідомо намагаємося змінити позу по кілька разів на годину. Втім, певні правила щодо посадки все ж є.

• На стільці треба сидіти прямо і вільно, не горбитися і не спиратися на спинку так, ніби ви помираєте від утоми.

• Не слід розгойдуватися на стільці, сидіти на краєчку чи верхи, обличчям до спинки.

• Сідати і вставати треба безшумно.

• Стілець не пересувайте, а переставляйте, тримаючи його за спинку.

• Не треба постукувати ногою по ніжці свого стільця, а тим більше чужого. Це заважає зосередитися на розмові, крім того, може скластися враження, що ви надмірно нервуєте.

• Сидіть спокійно, не коливайте ногою і не крутіться.

• Сидіти слід, тримаючи коліна разом, ступні, по можливості, одна біля одної, можна одну ногу трохи виставити вперед або злегка схрестити ноги в щиколотках.

• Сидячи в кріслі чи на низькій лавці, ноги можна трошки витягнути перед собою, якщо це не заважає іншим.

• Дівчина може сидіти, поклавши ногу на ногу, якщо вона не спілкується з людиною старшою за себе і якщо, звичайно, її спідниця не занадто коротка. Ні молоді дівчата, ні юнаки не повинні сидіти, поклавши ногу на ногу, у присутності старших.

• Сидячи, не підпирайте рукою щоку і не кладіть голову на руки. У такій недбалій позі неввічливо розмовляти з іншими, особливо зі старшими.

• Молоді люди в присутності старших не повинні спиратися ліктями об спинку свого чи чужого стільця, зчіплювати руки навколо коліна, схрещувати їх на грудях. Руки повинні спокійно і легко лежати на колінах чи на столі.

• Непристойно розставляти ноги і спиратися долонями об коліна.

• Юнаки і дівчата повинні вставати, коли старші входять до кімнати чи виходять з неї. Так само поводяться чоловіки, коли входить або виходить жінка.

• Не слід повертатися до інших спиною. Постарайтеся розташуватися так, щоб бути до них обличчям чи хоча б боком.


Наступна складова частина стилю – це постійна увага до цілісності свого образу. Ви маєте стежити, чи відповідають ваші жести, звороти мови, зачіска, одяг тим, які ви обрали стандартом, чи вони належать до «різних світів». Найпоширеніша помилка – надягти сукню королеви, а поводитися вульгарно. Ще одна типова помилка – зовсім не звертати уваги на свою зовнішність, а потім дивуватися, чому всі уникають тебе. Якщо у вас проблеми зі шкірою чи з волоссям, не треба впадати у відчай, але й думати, що інші мають не звертати на це уваги, не слід. Краще підберіть собі шампунь від лупи, крем (тільки обирайте молодіжні лінії косметики), порадьтеся у перукарні щодо форми вашої зачіски.

Стиль – це відображення способу вашого життя. Отже, щоб визначитися, зважте на те, що ви робите найчастіше, які риси вашого характеру є найважливішими. Можливо, ви любите спокійне, врівноважене життя, без зайвих сюрпризів? Тоді ваші рухи повинні бути плавними, нерізкими, голос – спокійним і тихим, в одязі слід уникати «кислотних», тобто надто яскравих, кольорів, якщо ж ви користуєтеся декоративною косметикою, то накладайте її небагато. Ледь помітна помада, ледь підкреслені повіки – більше нічого не потрібно.

Якщо ви просто обожнюєте шумні вечірки і майже завжди опиняєтеся в центрі уваги, вам краще вдягатися в стилі «авангард» або «фолк». У вашому вбранні повинні бути одна-дві унікальні речі, які можна зробити самим, а можна відшукати серед сімейних скарбів або в художньому салоні. Такі ж унікальні «штучки» повинні бути і в арсеналі поведінки: незвичайні жести, цікаві приказки, нестандартні фрази.

Якщо ви надаєте перевагу спорту, до ваших послуг безліч способів підкреслити це: спортивний чи напівспортивний одяг та взуття, аксесуари, різні спортивні знаряддя. Це не означає, звичайно, що ви маєте приїздити до школи на роликах або паркувати в класі спортивний велосипед. І ще одне: цей образ вимагає майже повної відсутності косметики і дуже помірного використання парфумів. А ось гігієна стає золотим правилом. Після тренування обов’язково скористайтеся душем.

Образів існує безліч, як для хлопців, так і для дівчат. Можна бути останнім романтиком на землі або трохи цинічним репером, можна стати відьмочкою або Сніжною Королевою. Головне – надати своїй ролі такої достовірності, щоб хтось, зустрівшись з вами, сказав: «А в неї (або в нього) є стиль!»

Одяг

Одягу в усі часи надавали великого значення. Недаремно в Німеччині казали: «Одяг робить людину». Рокфеллер почав свій бізнес з того, що купив собі на останні гроші дорогий костюм і став членом гольф-клубу. Без цього він не став би мільйонером, бо просто не потрапив би до вищого світу. Одяг в усі часи був показником соціального становища людини, її достатку. Але вдягатися зі смаком в усі часи вміли тільки деякі люди. Інші знаходили собі радників, які добирали їм тканини на плаття, рекомендували, яку зробити зачіску, які обрати прикраси.

Мода в усі часи знаходила собі жертв, які у гонитві за її примхами використовували найбезглуздіші нововведення і ставали посміховиськами. Так наприкінці XIX століття в дамську моду ввійшли криноліни, які потребували від жінок вищого світу особливих, можна сказати, віртуозних навичок поводження. У поділ такого плаття вшивалися… залізні обручі! Ходити у цьому наряді було важко, але ще трудніше було сісти. Обручі доволі часто «вибрикували» і ставали вертикально, відкриваючи нижню білизну своєї невправної господині.

Зрозуміло, що ті, хто створював нові моделі одягу, хотіли, щоб їхні товари швидко розкупалися. Тому вони наперегони конструювали нові сукні та костюми, привозили з-за океану чудові тканини – шовк, оксамит. Коли хтось з придворних з’являвся при дворі в якомусь особливому одязі, інші намагалися пошити собі такий самий або ще кращий. Приблизно так і виникла мода…

Історія костюма – дуже цікава наука. Вона вивчає, як вдягалися городяни і воїни, селяни й купці, чим одяг XIII століття відрізнявся від того, який носили в XV столітті. Чи не дивно, скажімо, що в ранньому Середньовіччі жінки підкладали під сукню подушечки, щоб здавалося, що вони вагітні? А через кілька століть вони так тісно затягували корсети, що навіть непритомніли. Окремі предмети одягу також мають свою історію. Візьмімо, наприклад, такий звичайний предмет, як штани.

Еволюція одягу


Давні римляни й греки штанів не носили. Їх вигадали варвари-кочовики, які багато часу проводили верхи. Шкіряні штани захищали ноги від негоди та (що було не менш важливим) їдкого кінського поту. У Середні віки з’явилися штани-панчохи. Кожна панчоха прикріплювалася шнурками до пояса, а пізніше – до куртки. У XI–XV століттях стало модним носити пари панчіх різного кольору. В Італії до них пришивали шкіряну підошву, щоб не надягати взуття. У XVI столітті в Іспанії з’явилися «кальсеси» – короткі штанці-подушки, набиті для додання обсягу сіном, кінським волосом, пухом. Зверху надівалися ще одні, з розрізами, через які було видно дорогу тканину нижніх.

Далі брючна мода мінялася з калейдоскопічною швидкістю. «Ландскнехти» з’явилися завдяки німецьким солдатам, що нарізали зношені штани стрічками і закріплювали біля пояса і колін. Їх змінили мушкетерські шосси, що доходили до коліна і були прикрашені мереживом і бантами. Далі пішли ренграви – труси з оборками, що їх носили поверх штанів. Вони так милували око французької знаті, що не виходили з моди аж до кінця XVII століття. Але найбільша популярність дісталася так званим брюкам-кюлотам. Їх носили і аристократи, і військові, і прості городяни. В часи Французької революції аристократи зневажливо називали революціонерів «санкюлоти», що означало «безштаньки», хоча простолюдини вже давно носили довгі штани. Згодом і молоді аристократи перейняли таку довжину. Щоб вони були гладко натягнутими, до них пришивали штрипки. А ось «стрілки» з’явилися в другій половині XIX століття, і пов’язано це було з розвитком фабричного шиття. Великі партії товару щільно складали в тюки і переправляли морським транспортом туди, де була в них потреба. Після розпакування штани мали тверді стрілки-складки, що їх важко було випрасувати. Саме такі штани й почали називати сучасним терміном «брюки».

Джинси, які нині є майже універсальним одягом, зобов’язані своєю появою не зусиллям модельєрів, а збігу обставин. Один з торговців, що постачав шукачів золота, якось завважив, що в нього майже закінчилися штани. Попит на них, проте, був великий, і тоді він вирішив пошити кілька брюк із тканини для наметів. Шви нового фасону брюк були прикрашені заклепками. Вони виявилися дуже міцними й зручними. З того часу джинси стали чоловічим одягом номер один, а згодом і дівчата оцінили зручність джинсів.

Людині властиве прагнення до відновлення, до зміни. І так само як змінюється навколишній світ, змінюється і форма одягу. Мода завжди йде в ногу зі століттям. І це природно. У наш час бурхливий розвиток промисловості дає нам нові тканини і матеріали, а прискорений темп життя вимагає зручного одягу. Основна риса моди – це її новизна.

З появою кожної нової моди старий одяг утрачає свою естетичність. Періодіснування моди не можна обмежити – він може становити один сезон, рік, п’ять і більше років. Оцінка того самого костюма з часом міняється. Але іноді костюм, що давно вийшов з моди, знову починає цікавити, він ніби витримує іспит часом.

Не можна брати з моди все підряд, але не можна і цуратися її. У кожному новому віянні треба шукати те, що вам пасує, безжалісно відкидаючи все інше, нехай навіть дуже привабливе на вигляд. Мода не диктує, вона лише пропонує і підказує, як підкреслити свою індивідуальність.

Ми вибираємо одяг відповідно до своїх уявлень про себе. Чи завжди воно вірне? Це залежить від особистості. Є люди, що надто критично ставляться до себе, а є самозакохані. Одні так себе недооцінюють, що незадоволені і своїми справами, і зовнішністю. Інші, навпаки, так задоволені собою, що не помічають власних недоліків. Найкращий радник – це дзеркало. Уважно подивіться на себе, але не так, як ви звикли, а ніби вперше себе бачите. Уявіть собі, що там, за склом, зовсім незнайома вам людина. Як вона усміхається? Рухається? А тепер поставте себе на місце модельєра, який повинен підібрати цій незнайомій людині гардероб. Перемірте те, що у вас є, в різних комбінаціях. Дивіться не на речі, а на те, яке враження справляє картинка у дзеркалі. Спробуйте підібрати собі одяг для дружньої вечірки, для походу в театр, для виїзду на природу.

Кожній конкретній обстановці повинен відповідати одяг певних форм. Одяг для школи, де ви проводите половину дня, заслуговує не менше уваги, ніж одяг для дискотек, концертів, зустрічі Нового року. Шкільний одяг повинен бути зручним і практичним, не відволікати своїми аксесуарами від справи. Його колір не повинен бути надто яскравим, а фасон – таким, що сковує рухи.

Одяг для відпочинку має бути більш вільний, розкутий. Як правило, до нього входять куртки, жилети, спідниці, штани, піджаки, светри. Всі ці речі мають поєднуватися таким чином, щоб можна було скласти кілька комплектів. З цим светром вийде один комплект, а якщо зверху накинути куртку – зовсім інший.

Для парадних моментів життя існує парадний одяг. Вимоги до нього значно більші. Він повинен відповідати святковому настрою, бути елегантним, підкреслювати найкращі риси свого хазяїна чи хазяйки. Але водночас бути зручним, щоб ви не почувалися «не у своїй тарілці». Для відчуття впевненості, перед тим як уперше надягти новий костюм, покрутіться перед дзеркалом, спробуйте в ньому присісти, встати, повернутися. Тоді ви знатимете, чого чекати від нового вбрання.

За стилем одяг поділяється на кілька великих груп: класичний, романтичний, фолк, спортивний та авангард. Кожен з цих типів має свої достоїнства й недоліки.

Класичний стиль вирізняється підкресленою строгістю. Одяг відповідає природним формам фігури людини, він простий та елегантний. У класичному одязі мало різних ліній, тільки ті, котрі створюють форму. Деталей також мало, і лише необхідні: комір, кишені (дуже прості за формою). В такому одязі доречно з’являтися на святкування урочистих подій, ділові зустрічі, на виставки, у театри і концертні зали.

Одяг спортивного стилю за всіх часів був вільної форми, щоб забезпечити зручність у рухах. Він повинен підкреслювати «спортивність» фігури людини, стрункість і силу. Якщо всі ці якості вам не притаманні, не слід обирати спортивний одяг для створення свого стилю. Важливим прийомом оформлення в одязі спортивного стилю є кишені. Найрізноманітнішими є їхні розміри, форми, внутрішня декоративна розробка. Пропонуються кишені квадратні, прямокутні, трикутні, з овальним краєм і т. д… Важливе значення в одязі спортивного характеру має застібка. Вона забезпечує комфорт і водночас прикрашає виріб. Нарівні з гудзиками використовуються кнопки, блискавки тощо. Але навіть якщо спортивний стиль вам дуже пасує, приходити в ньому на день народження чи якесь свято не варто.

Для романтичного стилю властивий складний крій, незвичайність форм, ошатність обробки. Для її оформлення використовуються різні різьблені лінії, симетричні й асиметричні підрізи, драпірування. Деталі вирізняються оригінальністю і сміливістю, що дає простір для творчості, фантазії. Цей стиль одягу підійде для романтичних прогулянок, неофіційних зустрічей з друзями, для побачень.

Стиль, навіяний мотивами народної творчості, – фольклорний, – одна з тих ланок, що пов’язують минуле нашого народу із сьогоденням і майбутнім. Зі століття в століття його силуети і фарби залишаються для нас близькими. Національний костюм має незвичайну силу довговічності. У будь-якій обстановці він підкреслює в людині такі цінні якості, як достоїнство, елегантність, вишуканість. Фольклорний стиль – це розмаїтість вишивки й обробки, яскраві чисті фарби. У його арсеналі – сільські спідниці з оборками і воланами, блузи з вишивкою, жилети і в’язані светри, овчинні кожушки і чоботи, різнобарвні хустки і довгі шарфи.

«Авангард» характеризує загостреність форм, несподівані асиметричні деталі і лінії крою, яскравість, навіть несподіваність кольорових сполучень. Зрозуміло, дозволити його собі можуть лише люди, чий характер і зовнішність не йдуть врозріз з особливостями цього стилю.!ноді зберегти цінність образу допомагають не менш екстравагантні зачіска і макіяж. Таке вбрання найліпше одягнути на дискотеку або молодіжну вечірку («тусовку»).

Часто можна почути, що хлопці терпіти не можуть вдягати парадні костюми. Вони незручні, сидять якось невдало, і взагалі – вечір у такому одязі перетворюється на суцільне страждання. Крім того, треба ще знати, як підібрати до нього сорочку та шкарпетки, чи потрібно надягати краватку… Схоже, хлопці, вам потрібна допомога. Послухаймо рекомендації стилістів щодо чоловічого одягу.

Журнал «Models of the season» рекомендує дотримуватися таких правил:

• Піджак краще вдягти класичний «англійський» (із двома шліцами ззаду). На відміну від «європейського» (без шліц) і «американського» (з однією шліцею), він дає змогу своєму власнику не тільки елегантно стояти, але й елегантно сидіти.

• Штани повинні бути такої довжини, щоб спереду ледве спускалися на взуття, а ззаду доходили до початку каблука.

• Сорочка під піджаком має бути тільки з довгими рукавами. Не слід вдягати нейлонових і трикотажних сорочок. Комір її має бути на сантиметр-півтора вище коміра піджака.

• Жилет (якщо він є) повинен бути не надто короткий, ні сорочка, ні ремінь не повинні бути видні.

• Ремінь виключає підтяжки, і навпаки.

• Шкарпетки до ділового і святкового костюма підбираються в тон (ні в якому разі не білі!) і досить довгі.


Деякі чоловіки не полюбляють носити краватки. Свого часу ця деталь чоловічого костюму, як і капелюхи і зачіски, була обов’язковою. Краватку можна ще замінити шийною хусткою або метеликом. Не поспішайте відмовлятися від цього «зашморгу» на шиї, краще зверніть увагу, якими новими фарбами заграє ваша зовнішність, бо він додасть вам презентабельності. Елегантний костюм і краватка – це перепустка на будь-яку урочисту подію, якщо етикет не потребує фрака чи смокінга.

Краватка а-ля Байрон пов’язувалася вільно спереду і не стягувала шию. Краватка а-ля Вольтер була з тканини у клітинку. А у М. В. Гоголя було три краватки: перша парадна, друга повсякденна і третя тепла, для подорожей.

Кишені хлопців – точніше, їхній вміст – увійшли до багатьох гуморесок. Чого там тільки не буває! І цвяхи, і шматочки дроту, і скляні кульки… Та частина етикету, що стосується одягу, вимагає від власника брюк більш чемного поводження зі своїми кишенями. Щоб вони не нагадували два рюкзаки, краще залишити в них тільки найнеобхідніше: гребінець, трохи грошей, ключ від квартири та носовичок. Блокнот, ручку та окуляри можна носити тільки в кишені піджака, а ось накладні кишені сорочки повинні бути зовсім вільними. Винятком є тільки джинси: в них може бути передбачена спеціальна кишеня для складного ножа. Втім, якщо є потреба, краще все ж таки носити ніж у сумці або рюкзаку.

Жінка користується значно більшою свободою у виборі фасону одягу і тканин, ніж чоловік. Основне правило, якого дівчатам варто дотримуватися при виборі одягу, – це відповідність його часу й обстановці. Це означає, що не треба надягати до школи вечірні сукні (хоч би якими красивими вони були) та занадто короткі спідниці. Не слід приходити до театру з оголеним животом, це не відповідає театральній атмосфері. А найгірше, що можна зробити, це поєднати в одному комплекті кілька абсолютно несумісних речей. Щоправда, деякі модельєри радять вдягати товстий светр ручної в’язки з шифоновою спідницею, але такий стиль, по-перше, добре сприймається тільки на небагатьох моделях, а по-друге, речі, що його становлять, мають бути дуже дорогими, фірмовими. Тому, якщо ви хочете, щоб вас вважали елегантними, не вдягайте кросівки з брюками, короткі спідниці – з черевиками на платформі (в цьому випадку здається, що у вас на ногах гирі), джинси – з блузками в романтичному стилі.

Втім, щось у нашому тексті забагато заперечень. Можна довго наводити список того, що робити не варто, але краще зупинимося на тому, що робити можна й потрібно. Отже:

• Визначтеся з тією кольоровою гамою, яка вам личить. Блондинки добре виглядають в одязі блакитного, рожевого, жовтогарячого, чорного, сірого чи білого кольорів. Для брюнеток краще пасує одяг яскравих тонів: червоного, чорного, фіолетового, синього, зеленого і тому подібних. Рудоволосим краще уникати рожевого, жовтогарячого і жовтого кольорів, їм личить коричневий, зелений, блакитний чи фіолетовий колір.

• Для струнких і повних колір та малюнок тканини повинні різнитися. Поперечні смуги краще пасують струнким дівчатам, вертикальні – тим, хто хоче візуально зменшити свою талію.

• Найбільш елегантно виглядає жінка, яка використовує у своєму вбранні не більше трьох кольорів.

• Весь одяг повинен мати бездоганний вигляд. Речі повинні бути чистими, добре випрасуваними. Їх слід підігнати по фігурі, якщо це потрібно.

• Коли у вас є кілька зайвих кілограмів, вдягайте речі, які не обтягують фігуру.

• Не треба купувати до свого гардероба багато речей. Краще їх буде всього декілька, але вони складатимуть комплекти. Скажімо, якщо ви маєте чорний брючний костюм, білу спідницю та пару блузок різного кольору, цього достатньо для створення вбрання на цілий тиждень.

• Ваші вірні помічники – різноманітні аксесуари. Хустка або шарфик можуть змінити вашу зовнішність більше, ніж нова сукня. Поекспериментуйте з тим, як їх носити, і ви станете справжньою майстринею перевтілення.


А тепер повернемось до кольорів, але вже не з питання, кому який колір личить, а з точки зору психології.

Отже, червоний колір – яскравий, активний, це колір людей, які живуть повним життям. У багатьох народів червоний вважався оберегом. Світлі відтінки червоного збуджують нервову систему, темні додають солідності, поважності. У китайців червоний колір – символ удачі, щастя, шляхетності, а в індіанців він уособлює життя і дію.

Жовтогарячий колір стимулює емоційну сферу, створює відчуття благополуччя і веселощів. Він символізує насолоду, свято, шляхетність. Жовтогарячий колір люблять голландці.

Жовтий колір є теплим, легким, яскравим, плинним, радісним. Він викликає приємні відчуття і символізує рух, радість і веселощі. Жовтий колір сприяє активізації розумової діяльності. Він довго зберігається в пам’яті. Але в поєднанні з іншими кольорами він може викликати протилежні емоції. Наприклад, зеленувато-жовті і сіро-жовті відтінки уособлюють заздрість, фальш і відштовхують людей, які хотіли б спілкуватися з вами. У Бразилії цей колір – символ розпачу, а в поєднанні з фіолетовим – символ хвороби, у мусульман Сирії – символ смерті. У Китаї, навпаки, жовтий колір дуже популярний, тому що він є символом імперії.

Великою модницею була мати декабриста I. Анненкова, Анна Іванівна. Кімнати, в яких зберігалися її речі, нагадували магазин. Тільки одних суконь у неї налічувалося понад 5 тисяч! Щоб обрати собі наряд, поміщиця завела спеціальну книгу із зразками. Одна з кімнат була вщерть заповнена коштовним хутром. Тканини Анна Іванівна купувала цілими сувоями, щоб більше ніхто не мав такого зразка. Вона так поспішала за модою, що розорилася і померла в зубожінні.

Зелений колір – це колір насичений, спокійний, свіжий, ніжний, живий. Він діє заспокійливо і символізує світ, спокій, любов, порятунок. Зелений колір люблять у Мексиці, Австралії, Ірландії і Єгипті. У Китаї зелений колір символізує розкішне життя і молодість, в Індії – мир і надію.

Блакитний колір є слабонасиченим, легким, повітряним, прохолодним, спокійним, злегка пасивним. Він символізує чистоту, розум, сталість і ніжність. Якщо блакитного кольору занадто багато, це може викликати лінь, апатію. Блакитний колір для китайців – один з кольорів трауру, в Індії – символ правдивості, у Бразилії – символ суму.

Синій колір – це дуже насичений і дуже холодний колір. Він важкий, строгий, таємничий, чистий. Перше почуття, що він викликає, – почуття остороги. Синій колір символізує всесвіт, космос. Втім, враження від цього кольору залежить від його відтінку.

Фіолетовий колір – колір насичений, холодний, важкий, спокійний, таємничий. Він символізує мудрість, зрілість, вищий розум. Цей колір глибокий і виразний. Він надає одягу урочистості і розкоші. У великій кількості фіолетовий колір викликає меланхолію.

Рожевий колір є легким, теплим, привабливим. Він дає надію, притягує, викликає відчуття безтурботності і довіри. Рожевий колір символізує молодість, жіночність, закоханість, ранкову свіжість.

Коричневий колір насичений, важкий, теплий, спокійний, статичний, трохи сумовитий. Він символізує старість, якщо його відтінки глухі, і нагадує про тепло дерева, коли вони яскраві. Коричневому кольору надають перевагу люди, для яких дисципліна – понад усе, саме тому шкільна форма радянських часів була саме цього кольору.

Чорний колір – важкий, холодний, похмурий, смутний, статичний. У багатьох народів він символізує жалобу, смерть, сум. Одягу він надає строгості, офіційності. Цей колір підсилює світлі тони, але найбільш колоритні сполучення створює з червоним і жовтогарячим. Одяг чорного кольору дуже люблять носити ті, хто веде життя «одинокого вовка».

Сірий колір – колір нейтральний. Він викликає меланхолію, символізує сум, смуток, непевність у житті. Сірий колір зі сталевим відтінком символізує міцність і прогрес.

Білий колір для мешканців європейських країн символізує молодість, чистоту, непорочність, материнство; у деяких країнах Сходу, в тому числі в Японії і Китаї, – це символ жалоби і небезпеки, один із найпопулярніших кольорів у Мексиці. Білий колір надає обличчю свіжості, він вигідно відтінює яскраві кольори, а разом з чорним може утворити чудові композиції.

Мова жестів

Спілкуючись, люди передають інформацію одне одному не лише словами, а й мовою без слів. Обидва види інформації не обов’язково узгоджуються один з одним. Слова промовляють не завжди те, що очі й міміка. Приказка «На злодії шапка горить» – прекрасний приклад того, як мова тіла може допомогти відрізнити правду від неправди.

Спробуйте придивитися до людей, які їдуть разом з вами в транспорті або йдуть по вулиці. За позою та мімікою людини можна визначити, як вона себе почуває, у якому настрої перебуває. Якщо людина сумна, у неї опущені плечі і куточки вуст. І навпаки, якщо весела, то плечі у неї розправлені, а сама вона весь час усміхається. Все її тіло виражає настрій, бажання спілкуватися з іншими людьми або ж його відсутність.

Мова тіла може виявлятися по-різному. М. Арджайл виділяє шість типів спілкування за допомогою тіла.

1. Найпростіший тип – це тілесний дотик, поширений також і серед тварин. У людей він виявляється насамперед у поплескуванні по спині й потискуванні рук. Інші форми тілесного дотику свідчать про інтимність стосунків між близькими людьми.

2. Відстань між співрозмовниками, їхні пози вказують на відносини рівності або підлеглості між ними.

3. Важливий тип спілкування за допомогою тіла – жести. Вони часом доповнюють мову і навіть інколи замінюють її: у глухонімих, серед гуркоту або на великій віддалі, коли голосу не чути, а також з метою збереження таємниць, зокрема в армії. В різних культурах, тобто у різних народів, жести можуть мати неоднакове значення. Але деякі психічні явища і процеси, як, наприклад, почуття хвилювання, люди виявляють здебільшого однаково: за допомогою нервового постукування пальцями по столі або притупування ногою.

4. Вирази обличчя (міміка) пов’язані зі змінами положення м’язів навколо рота, очей. Вони допомагають нам передати всю гаму почуттів – від задоволення до відрази і від жаху до радості.

5. Очі виконують під час розмови важливу роль, оскільки і той, хто говорить, і той, хто слухає, подають за їх допомогою сигнали одне одному.

6. Ще одним типом спілкування, що безпосередньо не пов’язані зі змістом мови, є голос і манера мовлення. Німецький психолог Й. Девіц провів експерименти з акторами, щоб виявити, скільки різних видів почуттів вони можуть виразити, читаючи емоційно нейтральний текст. Він застосовував цей метод для того, щоб навчити учнів розпізнавати по голосу різні види емоцій: захоплення, симпатію, злість, нудьгу, радість, втіху, відчай, відразу, ненависть, страх, нетерплячість, задоволення, здивування. Залежно від почуття у людини міняється гучність, висота й забарвлення голосу, швидкість мовлення.


Психологи дослідили жестикуляцію людей під час звичайної розмови. Прокручуючи в уповільненому темпі кінострічку, вони встановили, що той, хто закінчив говорити і чекає відповіді, робить рух головою. Цей рух є ніби сигналом для іншого, щоб той відповідав. Те саме можна сказати і про підвищення голосу в запитанні. Рух голови наприкінці висловлювання супроводжується рухом руки і повік. Натомість, якщо промовець збирається говорити далі, його голос залишається на тій самій висоті, голова не рухається і очі не змінюють свого положення.

Ніякі слова не можуть бути такими зрозумілими, як мова тіла, коли ми навчимося її розуміти.

А. Лоуен
Жести й міміка виражають почуття. Через те, наприклад, жести й рухи кіноакторів, які грають шпигунів або жорстоких злочинців, дуже економні і скупі. М’язи на їхніх обличчях залишаються нерухомими навіть під час смертельної небезпеки, бо це, мовляв, чоловіки з залізними нервами, що не знають ні співчуття, ні жалю. Натомість нормальні чоловіки й жінки поглядають то вгору, то вниз, то ліворуч, то праворуч, зводять брови, торкаються рукою обличчя, кусають губи тощо.

Людина, яка розуміє мову тіла свого партнера, стежить за його рухами й жестами. Вона має перевагу над іншими людьми, які нездатні сприймати ці деталі. Розуміння мови тіла дуже допомагає у спілкуванні з людьми. Спробуйте навчитися цього. Слухаючи розмову двох осіб, намагайтеся протягом якогось часу більше стежити за мовою без слів, а не за самою розмовою.

Ви побачите, наприклад, що в більш широкому товаристві двоє людей сіли одне біля одного на дивані і своєю мовою без слів утворили замкнену групу. Погляди обох звернуті усередину, член групи з лівого боку закинув ліву ногу на праву, а член групи, що сидить на протилежному кінці, – праву на ліву, утворивши таким чином ніби бар’єр, щоб ніхто не міг втрутитися в їхню бесіду.

Психологи вважають, що дуже багато можна дізнатися, спостерігаючи, як один член групи наслідує жести й пози іншого з цієї ж таки групи. Якщо, наприклад, один з членів подружжя зазнає нападів у товаристві (захищаючи свою точку зору), то другий відразу ж займе таку саму позицію, виражаючи йому мовою без слів свою підтримку. Цікаво з цього погляду простежити поведінку дітей у сім’ї: хто з них першим робить рух, його наслідують інші. Наслідування говорить про те, хто в сім’ї має найбільшу повагу серед усіх її членів.

Відповідно до досліджень, значна частина інформації при обміні сприймається через мову поз і жестів, а також звучання голосу. 55 % повідомлень сприймається через вираз обличчя, пози і жести, а 38 % – через інтонації і модуляції голосу. І тільки 7 % інформації ми отримуємо завдяки словам.

Зарубіжні психологи вигадали різні ігри, мета яких полягає в тому, щоб розкрити, розпізнати людину. Наприклад, кілька людей беруться за руки і утворюють таким чином коло. Особа, яка залишилася поза колом, повинна проникнути в його середину. Те, у який спосіб вона досягає цього, дає можливість розпізнати її справжній характер, її якості. Одні пробиваються всередину силоміць, другі починають умовляти учасників гри пропустити їх, треті вдаються до різних хитрощів (наприклад, щоб розімкнути коло, лоскочуть одного з учасників гри).

Інший спосіб полягає в тому, що члени групи спостерігають мову без слів одне одного, тобто сигнали, які подаються різними частинами тіла, і намагаються зрозуміти, що та чи інша особа хоче сказати своєю ходою, позою, своїми жестами. Потім спостереження й висновки обговорюються, і в такий спосіб присутні збагачують свої знання про людську особистість.

Або ось іще один спосіб. Хтось із членів групи відходить. Повернувшись, він повинен виразити мімікою, жестами певну думку або почуття, наприклад щастя, смуток, екстаз тощо. Ця гра дає подвійну користь. По-перше, людина, яка намагається виразити певні думки або почуття, краще пізнає себе, свої жести й міміку, і по-друге, група теж учиться читати їх, а потім обговорює.

Під час розмови той, хто говорить, і той, хто слухає, обмінюються поглядами. Психологи називають це контактом за допомогою очей. Вони присвятили значну увагу вивченню цього питання. У психологічній літературі відома ціла низка праць, в яких розглядається це явище. Оскільки в процесі досліджень учені застосовували відносно точні наукові методи, включаючи й записи на відеострічці, то й одержані результати виявилися досить точними. Так, було встановлено, що, розмовляючи, люди дивляться одне на одного в середньому 35–50 % усього часу, протягом якого відбувається розмова. Погляд зазвичай спрямовується на очі другого співрозмовника і затримується на них одну – сім секунд. Що ж до глухих, то вони дивляться на губи промовця. Протягом решти часу той, хто говорить, і той, хто слухає, дивляться куди-інде. На співрозмовника частіше дивляться тоді, коли слухають, а не тоді, коли говорять.

Люди дивляться одне на одного в основному для того, щоб визначити реакцію на свої слова. Чи правильно їх зрозуміли? Чи погоджуються з ними? Якщо хтось говорить уже довший час, ніж треба, то в його власному погляді виражене запитання: чи говорити йому далі? Другий, киваючи головою, дозволяє йому це. Що складнішою є проблема, про яку людина говорить, то менше дивиться вона на слухача, щоб не розпорошити свою увагу.

Психологи провели експерименти, за допомогою яких визначили, як поводиться промовець, якщо він не може стежити за реакцією слухача. Під час одного з експериментів слухач був у темних окулярах, під час другого все його обличчя, крім очей, було закрите маскою, а в третьому він був у масці та ще й у темних окулярах. У всіх трьох випадках промовець почував себе дуже невпевнено, бо ж не міг визначити реакцію слухача. Крім того, виявилося, що набагато важливіше бачити все обличчя, а не лише очі.

Погляд – це часто сигнал, значення якого можна прочитати, беручи до уваги вираз обличчя або ситуацію. Так, наприклад, скінчивши говорити, один із співрозмовників кидає погляд на другого і тим самим дає йому зрозуміти, що закінчив і тепер готовий його слухати.

Якщо той, хто говорить, супроводжує свою мову тривалим поглядом, спрямованим на співрозмовника, то тим самим він хоче підтвердити, що каже правду. Адже людський досвід свідчить: коли хтось говорить правду, то дивиться другому просто в очі. Це, однак, не стосується лицемірних, підступних людей, які говорять неправду, дивлячись людині просто у вічі.

Якщо в більш широкому товаристві хтось комусь хоче що-небудь сказати, то передусім намагається перехопити його погляд. Якщо другий зустрінеться з його поглядом, то подасть йому сигнал про те, чи приймає він звернення. Деякі люди вміють дивитися так, що перехопити їх погляд майже неможливо. Іноді доцільно не дивитися на того, хто говорить. Це буває тоді, коли йдеться про надто особисті справи.

У стосунках між чоловіком і жінкою погляд пов’язується з їх взаємним потягом. Якщо чоловік дивиться на жінку довго, то це означає, що та жінка цікавить його більше, ніж те, про що він говорить.

Втім, погляд – це ще не все. Дуже багато інформації передається завдяки жестам та позам. Деякі з них можна легко пізнати, інші потребують додаткової «розшифровки». Давайте ознайомимось з абеткою положень тіла та жестів.

Виділяють кілька основних жестів і поз, що передають внутрішній стан людини.

Жести підозрілості і потайливості свідчать про недовіру до вас, сумніви у вашій правоті, про бажання щось приховати від вас. У цьому разі співрозмовник машинально потирає чоло, скроні, підборіддя, прагне прикрити обличчя руками. Але найчастіше він намагається не дивитися на вас, відводячи погляд убік. Інший показник потайливості – непогодженість жестів. Якщо вороже налаштована до вас людина, що захищається, посміхається, то це означає, що вона за штучною посмішкою намагається навмисно приховати свою нещирість.

Жести і пози захисту є знаком того, що співрозмовник почуває небезпеку або погрозу. Найпоширенішим жестом цієї групи знаків є руки, схрещені на грудях. Руки тут можуть займати три характерних положення.

Просте схрещування рук є універсальним жестом, що позначає оборонний чи негативний стан співрозмовника. У цьому разі слід переглянути те, що ви робите чи говорите, тому що співрозмовник почне уникати обговорення. Треба також врахувати і те, що цей жест впливає на поведінку інших людей. Якщо в групі з чотирьох чи більше людей ви схрестили руки в захисній позі, то незабаром можна чекати, що й інші члени групи підуть за вашим прикладом. Щоправда, цей жест може означати просто спокій і впевненість, але це буває тоді, коли атмосфера бесіди не має конфліктного характеру.

Якщо крім схрещених на грудях рук співрозмовник ще стискає пальці в кулак, то це свідчить про його ворожість чи наступальну позицію. У цьому разі слід сповільнити свою мову й рухи, мовби пропонуючи співрозмовнику зробити те саме. Якщо це не допомагає, то треба повернути розмову на інше.

Жест, коли кисті схрещених рук обхоплюють плечі (іноді кисті рук впиваються в плечі так міцно, що пальці стають білими), означає стримування негативної реакції співрозмовника на вашу позицію по обговорюваному питанню. Цей прийом використовується, коли співрозмовники полемізують, прагнучи будь-що переконати один одного в правильності своєї позиції, що нерідко супроводжується холодним, ледве прищуленим поглядом і штучною посмішкою. Такий вираз обличчя означає, що ваш співрозмовник на межі, і якщо не вдатися до зниження напруженості, то може відбутися зрив.

Жест, коли руки схрещені на грудях, але з вертикально виставленими великими пальцями рук, є досить популярним серед ділових людей. Він передає подвійний сигнал: перший – про негативне ставлення (схрещені руки) до того, про кого мовиться, другий – про почуття переваги, що виражається великими пальцями рук. Співрозмовник, який застосовує цей жест, звичайно «грає» одним чи обома пальцями, а стоячи характерно погойдується на підборах. Жест із використанням великого пальця виражає також глузування чи нешанобливе ставлення до людини, на яку вказують великим пальцем мовби через плече.

Жести міркування й оцінки відбивають стан замисленості і прагнення знайти рішення проблеми. Замислений вираз обличчя супроводжується жестом «рука коло щоки». Цей жест свідчить про те, що вашого співрозмовника щось зацікавило. Залишається з’ясувати, що ж спонукало його зосередитися на проблемі.

Жест «пощипування перенісся», що звичайно поєднується з заплющеними очима, свідчить про глибоку зосередженість і напружені міркування. Коли співрозмовник перебуває в стадії ухвалення рішення, він почухує підборіддя. Цей жест звичайно супроводжується примружуванням очей – співрозмовник мовби розглядає щось удалині, намагаючись знайти там відповідь на своє питання.

Коли співрозмовник підносить руку до обличчя, спираючись підборіддям на долоню, а вказівний палець витягує уздовж щоки (інші пальці знаходяться нижче рота), – це є красномовним свідченням того, що він критично сприймає ваші доводи.

Жести сумніву і найчастінепевності ше пов’язані з почісуванням вказівним пальцем правої руки під мочкою вуха або ж бічної частини шиї (звичайно робиться п’ять рухів, що почухують).

Дотик до носа чи його легке потирання – також знак сумніву. Коли вашому співрозмовнику буває важко відповісти на ваше питання, він часто вказівним пальцем починає потирати ніс. Правда, тут слід зробити застереження: іноді люди потирають ніс тому, що він просто чешеться. Однак ті, хто чеше ніс, звичайно роблять це енергійно, а ті, для кого це править за жест, лише злегка його потирають.

Жести і пози, що свідчать про небажання слухати і прагнення закінчити бесіду, досить красномовні. Якщо під час бесіди ваш співрозмовник опускає повіки, то це сигнал про те, що ви для нього стали нецікаві або просто набридли, чи ж він почуває свою перевагу над вами. Якщо ви помітили подібний погляд у свого співрозмовника, то врахуйте таке: необхідно щось змінити, якщо ви зацікавлені в успішному завершенні розмови.

Жест «почісування вуха» свідчить про бажання співрозмовника відгородитися від слів, які він чує. Інший жест, пов’язаний з дотиком до вуха – потягування мочки вуха, – свідчить про те, що співрозмовник наслухався вдосталь і хоче висловитися сам.

У тому разі, коли співрозмовник явно хоче швидше закінчити бесіду, він непомітно (і часом несвідомо) пересувається або повертається в бік дверей, при цьому його ноги звертаються до виходу. Поворот тіла і положення ніг указують на те, що йому дуже хочеться піти. Показником цього бажання є також жест, коли співрозмовник знімає окуляри і демонстративно відкладає їх убік. У цій ситуації він прагне чимось зацікавити співрозмовника або дати йому можливість піти. Якщо ви будете продовжувати розмову в тому самому ключі, то навряд чи доможетеся бажаного результату.

Жести, що свідчать про бажання навмисно затягти час, зазвичай пов’язані з окулярами. Для того щоб зволікти час з метою обміркувати остаточне рішення, співрозмовник робить такі жести: постійно знімає і надягає окуляри, а також протирає лінзи. Якщо ви спостерігаєте один з цих жестів відразу ж після того, як запитали людину про її рішення, то найкраще буде помовчати в чеканні. Якщо партнер знову надягає окуляри, то це означає, що він хоче ще раз «поглянути на факти».

Жест «ходіння» (коли людина починає ходити з одного кутка кімнати в інший) є знаком того, що не слід поспішати. Багато співрозмовників вдаються до цього жесту, намагаючись «розтягнути час», щоб розв’язати складну проблему чи прийняти важке рішення. Це дуже позитивний жест. Але з тим, хто так поводиться, розмовляти не слід. Це може порушити хід його думок і перешкодити прийняттю ним рішення.

Жести впевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими дуже характерні. До них належить жест «закладання рук за спину із захопленням зап’ястя». Від цього жесту варто відрізняти жест «руки за спиною в замок». Він говорить про те, що в людини зіпсувався настрій і вона намагається взяти себе в руки. Цікаво, що більше сердита людина, то вище пересувається її рука по спині. Саме від цього жесту пішов вираз «візьми себе в руки». Це поганий жест, бо він використовується для того, щоб сховати свою нервозність, і спостережливий партнер напевно відчує це.

Жестом упевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими є і жест «закладання рук за голову». Багато співрозмовників дратуються, коли хто-небудь демонструє його перед ними.

Жести незгоди можна назвати жестами витиснення, оскільки вони з’являються внаслідок стримування своєї думки. Збирання неіснуючих ворсинок з костюма є одним із таких жестів. Співрозмовник, що збирає ворсинки, звичайно сидить, відвернувшись від інших, і дивиться в підлогу. Це найбільш популярний жест несхвалення. Коли співрозмовник постійно збирає ворсинки з одягу, це є ознакою того, що йому не подобається все, що тут говориться, навіть якщо на словах він з усім згодний.

Жести готовності сигналізують про бажання закінчити розмову чи зустріч і виражаються в подачі корпуса вперед, при цьому обидві руки лежать на колінах чи тримаються за бічні краї стільця. Якщо кожний із цих жестів виявляється під час розмови, то слід брати ініціативу у свої руки і першим запропонувати закінчити бесіду. Це дасть вам змогу зберегти психологічну перевагу і контролювати ситуацію.

Крім розглянутих раніше поз і жестів існують і інші, котрі не менш красномовно передають той чи інший внутрішній стан співрозмовників. Так, за допомогою потирання долонь відгадуються позитивні чекання. Зчеплені пальці рук означають розчарування і бажання співрозмовника сховати своє негативне ставлення до почутого.

Однією з найбільш серйозних помилок, яких можуть припуститися новачки в справі вивчення мови тіла, є прагнення виокремити один жест і розглядати його ізольовано від інших жестів і обставин. Наприклад, почісування потилиці може означати тисячу речей – лупа, виділення поту, непевність, – залежно від того, які інші жести супроводжують це почісування, тому для правильної інтерпретації ми повинні враховувати весь комплекс супровідних жестів.

Як і будь-яка інша мова, мова тіла складається зі слів, пропозицій і знаків пунктуації. Кожен жест подібний одному слову, а слово може мати кілька різних значень. Цілком зрозуміти значення цього слова ви можете тільки тоді, коли вставите це слово в пропозицію поряд з іншими словами. Жести надходять у формі «пропозицій» і точно свідчать про справжній стан, настрій і ставлення людини. Спостережлива людина може прочитати ці невербальні пропозиції і порівняти їх зі словесними пропозиціями.

Обличчя частіше, ніж будь-яка інша частина людського тіла, використовується для приховування помилкових висловлень. Ми посміхаємося, киваємо головою і підморгуємо в спробі сховати неправду, але, на жаль, для нас наше тіло своїми знаками говорить щиру правду, і помітною стає невідповідність між сигналами, що зчитуються з обличчя і з тіла, і словами.

Жести, які можуть видати співрозмовника, якщо він каже неправду. Наприклад, коли ми чуємо, що інші говорять неправду, чи самі вводимо в оману, ми робимо спробу закрити рот, очі чи вуха руками. Захист рота рукою – один із жестів, що явно свідчать про неправду. Тоді коли мозок на рівні підсвідомості посилає сигнали стримувати вимовлення слова, деякі люди намагаються удавано покахикувати, щоб замаскувати цей жест.

Якщо подібний жест використовується співрозмовником у момент його мовлення, то це свідчить про те, що він говорить неправду. Однак якщо він прикриває рот рукою в той момент, коли ви говорите, а він слухає, то це означає, що він відчуває: ви говорите неправду.

Жест, коли співрозмовник торкається свого носа, є витонченим, замаскованим варіантом попереднього жесту. Він може виражатися в кількох легких дотиках до ямочки під носом чи швидкому, майже непомітному дотику до носа. Поясненням цього жесту може бути те, що під час казання неправди з’являються лоскітливі позиви на нервових закінченнях носа, і його дуже хочеться почухати, щоб позбутися неприємних відчуттів.

Жест, пов’язаний з потиранням повіка, викликаний тим, що з’являється бажання сховатися від обману чи підозри й уникнути погляду в очі співрозмовнику, якому говорять неправду.

Друзі та вороги

Ми змалку спілкуємося з дуже різними людьми. Одні з них викликають у нас бажання спілкуватися з ними якомога частіше, інші залишають нас байдужими, а з третіми ми дуже швидко починаємо конфліктувати. Друзі і вороги є в кожного, різниця полягає тільки в тому, наскільки ці стосунки інтенсивні. Є смертельні вороги, а є дрібні шкідники, які здатні зіпсувати нам настрій. Те саме стосується і друзів. Є приятелі, з якими можна поговорити, піти разом у кіно або на концерт, а є друзі, яким без сумніву можна розповісти будь-яку таємницю.

Психологи здавна вивчали поняття дружби. Під час одного з досліджень групі підлітків було дано завдання дописати незакінчену пропозицію: «Друг і приятель не зовсім те саме, тому що…». Деякі підкреслювали близькість і довірливість у дружбі («друг знає про тебе все», «із приятелем ніколи не поділишся тим, що довіряєш другу»). Інші говорили про стійкість дружби («друга вибирають на все життя»), взаємодопомогу («приятель підведе, друг – ніколи»). Ще більш цікаву картину дає розподіл відповідей за пропозицією: «Друг – це той, хто…». У пропозиціях, не пов’язаних рамками порівняння, переважають два мотиви: вимога взаємодопомоги і вірності і чекання співчутливого розуміння з боку друга. Майже всі, хто брав участь в опитуванні, зазначили, що друзів не повинно бути багато, один-два – це максимум.

Чому ж дружба так високо цінується? Річ у тім, що дружба – це не тільки підтримка на життєвому шляху. Вона одночасно є школою саморозкриття і школою розуміння іншої людини. Хто, як не друзі, каже нам правду про наші далеко не найкращі вчинки? Хто допоможе нам зрозуміти, чого ж ми насправді хочемо? Недарма в багатьох народів виникли чудові приказки про дружбу:

• Друг – твоє дзеркало (адигейська).

• Дружба міцна – як вежа кам’яна (французька).

• Давня дружба іржі не боїться (французька).

• Стежці дружби не давай заростати (французька).

• Дружба – дорога на сто років (афганська).

• Серця друзів з’єднані канавками (арабська).

• Краще сам загинь, а товариша не покинь (українська).

Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти, – цей вираз за багато століть не втратив своєї актуальності. Від того, з ким ми дружимо, залежить і те, як ми ставитимемося до навколишнього світу, і наші звички, і стиль поводження. Друзі з часом переймають одне в одного жести, манеру розмовляти, ходити, посміхатися. Дружити треба тільки з тими, хто близький вам за духом. А ось вік чи стать при цьому не мають великого значення. Хоча результати опитування, про яке вже згадувалося, виявили деякі закономірності. Виявляється, понад 80 % хлопців надають перевагу дружбі з однолітками, десь 12–13 % хотіли б бачити поряд з собою старшого за віком друга, і зовсім мало хто висловив бажання спілкуватися з молодшими. У дівчат схожа ситуація. Відмінність полягає в тому, що серед тих, хто відповідав на питання анкети, ніхто не побажав мати молодшу за віком подругу, а ось спілкуватися зі старшими хотіли б понад 20 % дівчат. Ситуація виглядає трохи дивно: якщо ніхто не бажає панькатися з «малечею», звідки ж візьмуться старші подруги? Вони ж, мабуть, також надають перевагу старшим? На щастя, люди дуже різні, і потреби у спілкуванні в них також різняться.

Ті, хто надає перевагу дружбі з однолітками, прагне більш-менш рівних відносин. Дружба з ними грунтується на принципі подібності і рівності: «Із другом мого віку мені легше спілкуватися»; «Йому можна усе сказати, не боячись глузувань»; «З ним я почуваюся цілком вільно, я можу бути перед ним, який є, не намагаючись виглядати розумнішим». Вибір старшого друга виражає, навпаки, потребу в прикладі, опіці, керівництві. Тут переважають посилання: «Старший може служити зразком»; «Може поділитися досвідом, розповісти про те, чого я ще не знаю»; «На нього можна покластися», тобто підкреслюється момент залежності. А молодші товариші надають своїм більш досвідченим друзям можливість відчути себе дорослими, сильними й розумними, справжніми ватажками. Насправді людині потрібне спілкування та дружба з усіма – молодшими, старшими й однолітками.

Ворожнеча – це також школа стосунків між людьми. Вороги часто можуть розповісти про людину набагато об’єктивніше, ніж друзі. До того ж вороги не дають вам надмірно розслабитися, вони часто стимулюють наш розвиток більше, ніж це зробили б найближчі родичі чи друзі.

Через що виникає ворожнеча? Основною причиною є суперництво. Втім, якщо воно виникло через те, що ви не можете визначитися, хто з вас сильніший, краще вирішити суперечку на спортивному майданчику. Коли ж справа (буває й таке) доходить до бійки, не дозволяйте емоціям здобути перевагу над розумом: не бийте лежачого, не намагайтеся використовувати заборонені прийоми, не калічте суперника тільки тому, що вами зараз, у цю мить, керує гнів чи образа.

Зброєю може бути і слово. Інколи воно завдає значно болісніших ударів, ніж кулаки. Тому уникайте «ударів нижче пояса». Можливо, ваш ворог – це недостойна людина, але його близькі ні в чому не винні, тому ніколи не вплутуйте їх у вашу особисту сварку. Тим більше не повторяйте те, що почули від дорослих, коли вони не знали, що ви слухаєте. Це – негідно звання людини.

У конфлікті взагалі немає ані переможців, ані переможених. Але вирішити більшість з них можна все ж таки мирно. Достатньо утриматись від чергового грубого слова. Звичайно, це набагато складніше, ніж лаятися, але складні вчинки частіше за все виявляються більш правильними. Знаменитий психолог Володимир Леві вважає, що в деяких випадках просто не можна лаятися, а саме:

• коли ви дуже втомилися, засмучені чи роздратовані з якихось причин;

• з хворою людиною, навіть якщо її нездужання легке, з людиною, що видужує;

• з людиною, що недавно перенесла душевну травму(втрата близької людини, невдачі на роботі або в школі і так далі);

• з людиною, яка їсть; після сну; перед сном; під час гри; під час роботи;

• з людиною, що намагається справитися зі своїми недоліками, але в неї це погано виходить;

• з людиною, яка не розуміє чого-небудь через незнання конкретного питання.

Лаятися також можна по-різному. Скажімо, обізвати когось телепнем чи невдахою – це одне, а почати брутально лаятися у відповідь на беззлобний жарт – зовсім інше. Ненормативної лексики краще зовсім не вживати. До того ж усе з часом змінюється. І з колишнім ворогом ви зможете стати друзями. Тож не кажіть такого, про що ви – через п’ять хвилин або через п’ять років – будете шкодувати.

Правила гри з протилежною статтю

Хлопчики і дівчата живуть у різних світах. Недаремно хтось пожартував: якщо люди походять від мавпи, то жінки й чоловіки мали серед предків різних мавп.

На перший погляд, хлопчики будь-якого віку більш схильні, ніж дівчатка, до спілкування. Уже з раннього віку вони активно вступають у контакт з іншими дітьми, починають ігри. Почуття приналежності до групи однолітків і спілкування з ними для хлопчиків значно важливіші, ніж для дівчат. Однак відмінності між статями на рівні спілкування не так кількісні, як якісні. Хоча силові ігри дають хлопчикам задоволення емоційне, їм притаманний дух змагання, інколи гра переходить у бійку. Зміст спільної діяльності, власний успіх у ній важать для хлопчиків більше, ніж індивідуальні симпатії до інших учасників гри.

Спілкування дівчаток виглядає пасивнішим, зате доброзичливішим і більш вибірковим. На відміну від хлопчиків, дівчатка вступають у контакт з тими, хто їм подобається, зміст спільної діяльності для них порівняно другорядний.

З раннього віку хлопчики тяжіють до більш екстенсивного, а дівчатка – до інтенсивного спілкування. Хлопчики частіше грають великими групами, а дівчатка – по двоє, по троє.

Хлопчики слухають передусім, що саме говорять (звертають увагу на зміст), тоді як дівчата слухають, як саме говорять (звертають увагу на форму передачі).

Кохати – це не означає дивитися одне на одного, кохати – це разом дивитися в одному напрямку.

Антуан де Сент-Екзюпері
Отже, як зустрічаються ці два різні світи? Це відбувається за допомогою двох головних «мостів» – дружби та кохання. Про дружбу ми вже розповідали, а тепер поговоримо про кохання. Що це таке? Люди вважають це почуття найпрекраснішим у світі. З ним пов’язана безліч легенд. Скажімо, у Давній Греції існував міф про те, що колись люди були не такими, як зараз. Побоюючись їх, Зевс розділив їх навпіл, і з того часу світом мандрують не люди, а їхні половинки, що шукають одна одну. Коли ти обираєш свою половинку, це означає справжнє кохання і справжнє почуття єдності, а коли помиляєшся – нічого доброго з цього не вийде. Ця легенда настільки прижилася в європейській культурі, що люди іноді все життя шукають свою половинку, не звертаючи уваги на тих, хто здається їм не схожим на них самих. А шкода…

Ще одна легенда про кохання походить з казок. Це – історія Попелюшки, і стосується вона більше дівчат, ніж хлопців. Ось приїде прекрасний принц на білому коні (або «мерседесі»), і життя стане прекрасним: замок, свята, поцілунки…

Насправді кохання набагато складніше, ніж це здається. Давні греки навіть розрізняли кілька видів цього почуття. Агапе – це кохання, якому властива підвищена емоційність, тривога за іншу людину. Це – те саме кохання з першого погляду, яке оспівують поети. Раптово ви помічаєте, що ваш сусід або сусідка по парті – надзвичайна людина. І виникає бажання якось привернути до себе його або її увагу. Агапе вимагає від закоханих неабияких жертв на честь своєї «іншої половини», це чи не найвідданіший різновид кохання, але здатні на нього далеко не всі.

Інша річ – людус, кохання-гра. При людусі немає ані глибини почуттів, ані справжньої відданості, ані тривоги за кохану людину. Цей різновид кохання тепер зустрічається все частіше. Закохані поводяться так, ніби просто виконують ролі в цікавому й захоплюючому спектаклі. Події розгортаються під девізом: «Ти подобаєшся мені, я – тобі, тому давай весело проведемо час!». Розставання при людусі доволі безболісне, туга не гризе. Бо все це – тільки гра, більш-менш цікава.

При прагме, розумовій любові, поруч з потягом, емоцією, пристрастю чатує вірний страж – свідомість. Прагме не відрізняється розмаїтістю емоційних відтінків. Людина зустрічає привабливого партнера, відчуває до нього чи до неї легкий потяг і відразу ж починає аналізувати: а що мені дасть ця пристрасть? Хлопчики в такому випадку розмірковують, а чи добре вдягається «його» дівчина, чи гарно вони будуть виглядати разом. Дівчата теж не відстають у прагматичності: а що він може для мене зробити? Чи гідний він бути разом зі мною? Тобто прагме – це кохання, при якому важливі не почуття, а користь, яку партнери можуть отримати одне від одного. Втім, як і людус, прагме рідко приносить розчарування та болісні спогади. Таке кохання холоднувате, але декого цілком влаштовує.

Сторге – любов-дружба. Це коли все ясно, добре, спокійно, але не нудно. Сторге характеризується глибокою довірою до коханого або коханої, умінням чекати та прощати. У тих, хто зустрівся зі сторге, багато спільних інтересів, їм цікаво разом, вони підтримують одне одного. Головним у такому союзі є спілкування, пізнання іншого.

Якщо збираєтесь кого-небудь покохати, навчіться спочатку вибачати.

О. В. Вампілов
А ось антипод сторге – манія – дуже неприємне почуття, що завдає клопоту і тому, хто кохає, і тому, кого кохають. Той, хто піддався манії, постійно в усьому сумнівається. Ревнощі, недовіра, невпевненість у собі призводять до численних сварок та скандалів. У голові постійно ворушаться підозри: «А чи любить він (вона) мене насправді? А про що вона розмовляла з тим хлопцем?». Найгірше, що цей різновид кохання не приносить нічого, крім сумного досвіду. Мало кому подобається годинами пояснювати своє запізнення на побачення або розмову з другом чи подругою.

Різні люди прихильні до різних типів кохання, хоча кожна людина може в своєму житті пройти і через людус, і через агапе, і через сторге… Все ж таки справа йдеться про відносини, і від вашого обранця стиль спілкування залежить не менше, ніж від вас. Втім, деякі правила гри з протилежною статтю все ж таки існують. Вони не надто складні, але не зовсім однакові для дівчат та хлопців.

Отже, правило перше: не варто боятися своїх почуттів. Самі по собі вони вам нічого не зроблять. Найгірше, що з вами може статися, – це невдала спроба встановити перший контакт. Коли ви обрали гідний, як казали наші бабусі, «об’єкт» кохання, вам нема чого хвилюватися. Чемна людина, якщо вона не розділяє ваших почуттів, просто і спокійно скаже вам про це. А далі вже вам вирішувати, чи варто вам докла дати зусиль, щоб завоювати її кохання, або краще відійти убік. А ось коли на вашу записку ви отримуєте у відповідь грубощі або глузування, це означає, що ви помилилися і перед вами не прекрасна принцеса або принц, а мара.

Правило друге: ніколи не хваліться своїм коханням. Ні перед друзями, ні перед суперниками. Кохання стосується лише двох, тому зовсім не обов’язково розповідати всім і кожному, що Світлана нарешті пішла з вами на побачення і ви довго цілувалися в кінотеатрі. Вона обов’язково дізнається про вашу балакучість і навряд чи це вибачить.

Правило третє: Будьте уважними до свого коханого чи коханої. Дивно звучить? Але дуже часто буває так, що ми набагато більше уваги приділяємо самому коханню, ніж коханій людині. Коли ви востаннє цікавилися її (чи його) життям? Що вам відомо про її чи його інтереси, звички, сімейні справи? Чи допомагаєте ви одне одному? Втім, не перебільшуйте: надмірна опіка може викликати роздратованість навіть у дуже спокійної людини.

Правило четверте: будьте чесними. Ігри в кохання з двома-трьома хлопцями або дівчатами водночас нічим добрим не закінчуються. Людина, якій здається, що вона кохає кількох відразу, насправді не кохає нікого. Крім того, коли ви сьогодні йдете на побачення з Петриком, завтра – з Олегом, а післязавтра – з Михайликом, ви ризикуєте втратити повагу всіх учасників цього спектаклю. До речі, хлопців це теж стосується.

Правило п’яте: хоча кохання – це дуже важлива частина нашого життя, але не єдина. Існує ще багато стосунків, які зв’язують нас з іншими людьми, – дружба, любов до батьків, нарешті спільні інтереси. Не варто приносити все це в жертву коханню, інакше ваше життя стане надто бідним, а коли кохання скінчиться (а так майже завжди трапляється з першим коханням), може виникнути враження, що життя скінчилося, все погано, і нічого цікавого з вами ніколи не буде. Тому залишайтеся собою. Врешті-решт, вас покохали саме таким (такою), як ви є, тому не потрібно пристосовуватися до найменших звичок вашого коханого або коханої.

Любов без поваги далеко не йде й високо не підіймається: це янгол з одним крилом.

Олександр Дюма-син
Все це – загальні правила, які дозволять вам уникнути найбільш уживаних помилок у світі кохання. А тепер – декілька корисних порад, що стосуються, так би мовити, зовнішніх проявів спілкування.

• Як можна привернути увагу? Здавалося б, варіантів тут безліч, але чомусь більшість поводиться так, ніби ані уяви, ані справжнього бажання сподобатись у них немає. Отже, забудьте про смикання за волосся. Краще дізнайтеся, чим цікавиться людина, чию увагу ви хочете привернути, і дійте відповідно. Велике почуття може розпочатись з маленької розмови про ваші хобі.

• Хочете сподобатись – дивуйте! Це не означає, що потрібно терміново розпочати займатися екстремальними видами спорту або зробити екзотичну зачіску. Приємним сюрпризом може стати, наприклад, освідчення в коханні, написане величезними літерами на снігу навпроти її вікна. А як цікаво пограти в шпигунів! І потрібно для цього зовсім небагато: просто напишіть кілька «інструкцій». Перша з них може призначити побачення в якомусь місці. Там буде чекати наступна записка – куди рухатися далі. А наприкінці шляху – приємний сюрприз. Такі речі запам’ятовуються на все життя.

• Ми живемо в сучасному світі, тому майже не має значення, хто проявить ініціативу у встановленні дружніх відносин або першим освідчиться в коханні. Навіть дивно, що тільки сто-двісті років тому жінки не мали права відверто говорити про свої почуття. І все ж таки пам’ятайте: дівчині набагато складніше підійти до хлопця і освідчитись йому в коханні. Тому, шановні джентльмени, краще робіть перший крок самі. Інакше це не дівчат, а вас вважатимуть «слабкою статтю».

• Гарні манери у відношенні до жінок – велика рідкість. Але вони не завжди доречні. Перш ніж цілувати руку дівчині, непогано б поцікавитись, що вона думає з цього приводу. Можливо, вона вважає цей звичай застарілим або недоречним. А ось допомога – неважливо, у розв’язанні задачки або під час чергування в класі, – завжди доречна, так само як і стандартні прояви уваги.

• Компліменти – непоганий ключик до серця, але в цій складній справі потрібне тренування. Замало просто сказати щось подібне до «Ти класна!». Це – загальне враження, воно нічого не говорить про особистість. Краще зверніть увагу на найкращі риси тієї (або того), кому призначений комплімент. (Так, дівчата, хлопці компліменти також слухають із задоволенням, хоча жоден з них у цьому не зізнається.) Погодьтеся, якщо ви скажете: «Ти так чудово виступила на змаганнях з гімнастики минулої суботи!», це скаже набагато більше, ніж «У тебе гарна фігура». Бо ви однією фразою даєте зрозуміти відразу кілька речей: ви цікавитеся цією людиною, ви «в курсі» важливих подій в її житті, ви радієте її успіхам, нарешті, ви милувалися нею під час тих самих змагань.

• Збираючись на побачення, уникайте двох крайностей: неохайності та надмірно «святкового» вигляду. Зрозуміло, варто подбати про свою зовнішність: перевдягтися у чистий одяг, прийняти душ (особливо влітку), привести до ладу зачіску. Але коли замість знайомої тобі людини на побачення приходить інопланетянка на височенних підборах, розмальована усіма кольорами веселки, це трохи лякає. Ні в якому разі не зловживайте парфумами! Інакше побачення буде нагадувати навколишнім локальну хімічну війну. Одна-дві краплі парфумів або запах чистої шкіри – більше нічого не потрібно.

• На побачення – так уже повелося – можна спізнюватися тільки дівчатам, і то не більш ніж на 15 хвилин. Хлопці повинні приходити вчасно. Коли ж ви запізнюєтесь, вибачтеся, а якщо можете – зателефонуйте і попередьте про затримку.

• Дуже часто виникає питання про подарунки. Робити їх чи ні? Тут немає єдиного рішення. З одного боку, коли ви зовсім нічого не даруєте одне одному, це може бути сприйнято як байдужість. Але протилежна ситуація нічим не краща. Подарунки повинні бути не дуже дорогими. Інакше той, кому вони призначені, буде почуватися незручно, особливо тоді, коли він не може вам віддячити чимось подібним.

Кохання не завжди буває взаємним. Воно може не знайти відклику в того, в кого ви закохані. Що ж тоді? Головне – не вішати носа. Займіться чим-небудь новеньким, спілкуйтеся з друзями, зробіть генеральне прибирання у своїй кімнаті. А ось чого не треба робити – це раз за разом «прокручувати» в голові фільм про ваше нещастя.

В ситуації, коли ви подобаєтесь комусь, а ця людина не викликає у вас ніяких романтичних почуттів, постарайтеся, щоб ваша відмова була твердою, але ні в якому разі не грубою або вульгарною. Стандартна формула «Давай залишимося друзями», яку можна часто почути у фільмах, може допомогти. Дайте зрозуміти, що ви не вважаєте його чи її недостойною, поганою людиною, в якої безліч вад. Тим більше, не посилайтеся на ці вади як на причину вашої відмови. Просто спокійно скажіть, що ви не готові до таких стосунків або що звикли сприймати його чи її тільки як друга, тому не можете собі уявити іншої моделі стосунків.

Замість післямови – домашнє завдання

На кожному уроці вам щось задають. І хоча предмета «Етикет» у школі немає, ми, однак, вирішили, що домашнє завдання не буде зайвим для читачів цієї книжки. Отже, до ваших послуг кілька невеликих історій, які ви можете прочитати самостійно або обговорити з друзями.

Цар та його блазень
В одного царя був блазень, до якого він ставився з великою повагою. Блазень часто давав йому мудрі поради, коли інші мудреці тільки почухували потилиці й мовчали. Якось цар вирішив одружитися з принцесою з далекої країни. Принцеса приїхала до царя, і він влаштував на її честь пишний бенкет.

Гості не зводили очей з принцеси, і їй це, здавалося, подобалося. Після обіду цар з нареченою пішли прогулятися по саду.

– Як вам сподобався бенкет, моя люба?

– Це було просто прекрасно! Чудові страви, вишукані напої, всі люди ввічливі й так добре до мене ставились! Але є один чоловік, який мене засмутив… Це ваш блазень. За весь вечір він не сказав мені жодного комплімента! Він не похвалив мою нову сукню! Не висловив захвату від моєї краси! Проженіть його, будь ласка, він якийсь дикун, що ніколи не чув, як слід обходитись з дамою!

– Це неможливо, ваша високосте. Він – єдина чесна людина при моєму дворі, тому має певні привілеї щодо поводження. Але, якщо хочете, можете запитати в нього самого, чому він не став говорити вам компліменти.

Блазень прийшов до царя й принцеси, вклонився їм і сказав:

– Ваша високосте! Ви гніваєтесь на мене за те, що я не казав того, чого ви від мене чекали. Я боюся ще більше прогнівити вас, якщо говоритиму про те, чого ви не очікуєте почути. Тому обійдуся без слів.

Блазень витяг з гаманця кілька монет і потряс ними. Брязкіт далеко поширювався у вечірній тиші. Потім він зсипав монети назад, у гаманець, і віддав його принцесі в руки. Не пролунало жодного звуку. Принцеса зрозуміла, що він хотів цим сказати, і більше не просила прогнати блазня. А ви – здогадалися?

Велика буква «Я»
Сергій запросив до себе гостей. Він попрохав маму приготувати смачний торт, налив усім чаю. Хлопчик щойно прочитав книжку з етикету, тому знав, що господар повинен подбати про розваги для гостей. Сергій добре підготувався: він дістав свій альбом з фотографіями, кубки, які здобув на спортивних змаганнях, поклав на видне місце новенькі ролики, які йому нещодавно подарували.

Сергій старався, як міг:

– Ось, дивіться, на цьому фото я в Карпатах, ми туди їздили з татом на канікулах. А тут я купаюся в морі. А ось мої перші змагання – ми тоді бігли крос, і я посів перше місце. А це я їздив з батьками до Києва, там живе мій дядько…

Коли фотографії скінчилися, довелося змінити тему:

– Бачите, які гарні кубки? Цей – за перше місце на обласних змаганнях з легкої атлетики, цей – з плавання, правда, я там був тільки другим. А цей – із шкільних змагань. Ну, ви ж пам’ятаєте, як я тоді обігнав Бориса на самісінькому фініші?

Але й ця тема невдовзі була вичерпана. Тоді Сергій показав гостям ролики:

– Дивіться, які вони чудові! Це мені подарував старший брат. Я тепер кататимуся краще за всіх! Ти, Андрійку, нізащо мене не доженеш! У мене тепер професійні «колеса»!

Андрій спробував пожартувати:

– Ти дивися, занесуть тебе твої «колеса» надто далеко! Ти ж минулої весни тільки вивчив, як треба робити розворот!

– Хто, я? Та я, коли хочеш знати, весь час тренувався. Навіть по квартирі на них їздив. Потім, правда, батьки заборонили – чорні сліди на підлозі залишаються. Ая й кажу…

Тут гості підвелися і почали прощатися.

– Куди ж ви? – запитав Сергій. – Я ж вам ще найцікавішого не розповів.

– Знаєш, Сергію, у тебе дуже маленька кімната. Вона надто тісна для всіх.

Сергій незрозуміло окинув поглядом свою кімнату.

– Нічого собі, маленька! Та тут ще десятеро вміститься!

– Та ні, тільки двоє.

– Хто ж це?

– Ти й твоє «Я». А нам тут місця немає.

Якої помилки припустився Сергій? Як ви розважаєте своїх гостей?

Орхідея
Наближалося свято Восьмого березня. Хлопці після уроків залишилися в класі, щоб вирішити, що дарувати дівчатам. Першим взяв слово Роман:

– Давайте купимо їм ручки та блокноти. Ну, ще листівки. Підпишемо – і готовий подарунок.

– Ручки й блокноти ми торік уже дарували.

– Ну то й що? Вони, мабуть, списалися. Блокнот і ручка – корисні речі, завжди стануть у пригоді…

– Може, щось інше подаруємо? – запитав Тарас. – Адже Восьме березня, а не початок нового року…

– Я знаю, ти для Маринки Іванової стараєшся, хочеш, щоб вона на тебе увагу звернула. І що ж ти пропонуєш?

– Ну, не знаю, може, квіти?

– Квіти! Вигадав! Ти знаєш, скільки вони коштуватимуть на свято? Ніяких грошей не вистачить. Ну, коли купити якусь вербичку або мімози – це недорого, але ж нам ту вербичку згадуватимуть аж до наступного року!

– Слухайте, дівчата люблять солодощі! Давайте купимо їм цукерок, – запропонував Влад.

– Ати, товстун, сиди мовчки. Які цукерки? Хоча… Це ідея! Купимо кожній шоколадний батончик і гілочку мімози. Нехай радіють.

Михайлик слухав сперечання однокласників мовчки. В класі була одна дівчина, яка йому дуже подобалася. І він хотів подарувати їй щось особливе, не таке, як іншим. Восьмого березня він прийшов до школи з невеликим пакунком. Коли настав час вручати дівчатам подарунки, він замість пов’язаних рожевою стрічкою батончика й мімози поклав перед Наталкою щось загорнуте у блискучий різнокольоровий папір.

– Це мені? – запитала Наталка. Її пальці впоралися з обгорткою – і в класі запанувала тиша. Перед нею лежала чудова тропічна квітка, рожева, в дрібненьку червону цяточку.

Інші дівчата аж підвелися з місця, щоб краще роздивитися. Їхні батончики з мімозами здавалися чимось буденним та нецікавим. Перед ними лежав подарунок, гідний принцеси.

Закінчилася ця історія після уроків. На шкільному дворі стояли хлопці, перед ними – Михайлик. Вони дорікали йому за те, що своїм подарунком він поставив їх у незручне становище. А по дорозі, що вела від школи, йшла Наталка. Одна, без подруг. І тримала в руці прекрасну орхідею – таку ж отруйну, як слова, які вона почула від однокласниць.

На чиєму ж боці правда в історії з орхідеєю? Як би ви вчинили на місці Михайлика?

Джентльмен і розбишака
Настя була, як то кажуть, дуже «видною» дівчиною. На неї звертали увагу не тільки хлопці з 6-В, але й старшокласники. Вона була схожа на Білосніжку з діснеївського мультфільму: блискуче темне волосся, гладенька шкіра, сяючі очі. Тому не дивно, що хлопці дуже хотіли дружити з нею.

Найбільш наполегливими були двоє – Олег Тевельов та Іван Костенко. Олега в класі часто називали джентльменом. Він походив з дуже інтелігентної родини і був добре обізнаний в етикеті. І двері перед дамою відчинить, і подасть руку, виходячи з тролейбуса, і мова його така вишукана… Іван був зовсім інший. Він стояв, мов стовп, коли Настя поверталася до нього спиною і починала знімати пальто. Розмовляв він неохоче. Але коли хтось із хлопців спробував сказати про Настю образливі слова, Іван поставив йому такий «ліхтар», що більше ні в кого не виникало думки згадувати її ім’я без належної поваги.

Якось усім класом вони поїхали на екскурсію. Під час прогулянки на вершину гори Настя підвернула ногу. Іван та Олег миттю опинилися поруч.

– Тобі дуже боляче? Потерпи трохи, ми щось придумаємо, – сказав Олег.

З класом була тільки Ганна Петрівна, старенька вчителька. Вона вирішила послати когось униз, до рятівників. Олег та Іван взялися привести їх до Насті. Рятівників не було на місці, і тоді хлопці зайшли до лікарні. Це була невеличка лікарня, лікарів там було тільки двоє. Коли Олег розповів, що на горі лежить дівчинка, яка не може спуститися, бо розтягнула ногу, лікар тільки відмахнувся:

– Спустіть її звідти самі. До нас черга стоїть – бачили? Коли б ваша Настя була серйозно хвора, то ми б зробили щось. А так – приводьте до лікарні, допоможемо. А в гори лізти – ані часу, ані сил немає.

Олег намагався розповісти, що вони не зможуть самі впоратися з цією справою, а Іван уважно оглянув кабінет, потім раптово схопив зі столу залізну коробку з інструментами й кинувся до дверей.

– Стій, злодію! Хапайте його! Та що ж це робиться серед білого дня! – закричав лікар і вискочив за двері.

Іван, якого не встигли схопити, вибіг на дорогу, що вела в гори. Лікар переслідував його, але наздогнати не міг. Тоді він повернувся до лікарні, викликав міліціонера, і вони разом з Олегом, який був просто у розпачі від вчинку Івана, пішли до вершини.

– Старший лейтенант Петренко, – відрекомендувався міліціонер. – І де ж ваш злодій, що вкрав з лікарні інструменти?

Іван вийшов наперед. Він простягнув лікарю коробку і спитав:

– А тепер, може, ви допоможете Насті?

Через півгодини лікар разом з міліціонером несли Настю із забинтованою ногою вниз, до селища. Олег йшов трохи ззаду і ніяк не міг зрозуміти: добрим чи поганим був вчинок Івана? А ви як думаєте?

Найкраща подруга
Рита й Олена, як завжди, зустрілися біля під’їзду. Вони не бачилися цілий день, тому обом було про що поговорити. Коли вони розповіли одна одній усі новини, Рита звернулася до Олени:

– Слухай, у нас у класі буде вечірка на честь дня Святого Валентина, а мені нема чого вдягнути. Дай мені, будь ласка, свою зелену сукню.

– Мама не дозволяє мені комусь давати свої речі.

– Та годі тобі! То ж «комусь», а я твоя найкраща подруга! Вона й не помітить нічого… Я ж відразу принесу!

Олена погодилася. Рита була дуже гарна в зеленій сукні, хлопці запрошували її на всі танці. Але під кінець вечірки, коли прибирали зі столу рештки торта та пепсі-коли, сталася прикрість: хтось штовхнув Риту під руку, і вона вилила на рукав чи не повну склянку коричневої липкої рідини.

«Що ж я наробила? – думала Рита. – Як бути? Олена тепер навіть розмовляти зі мною не схоче. Може, спробувати випрати сукню?»

Пляма не хотіла сходити з рукава. Рита терла її з милом, з порошком, хотіла вже спробувати відбілювач, але вчасно прочитала, що він не підходить для кольорових речей. Нарешті вона повісила сукню сушитися – можливо, пляма посвітлішає і її не буде помітно. І тут задзвонив телефон.

– Привіт, Рито! – Це була Оленка. – Як тобі вечірка?

– Просто чудово, я у захваті, – відповіла Рита. – Але я так втомилася… Можна, я занесу тобі сукню завтра?

– Звичайно, – відповіла Олена. – Тільки завтра – обов’язково, через два дні ми з мамою йдемо в театр, і вона радить мені вдягнути її.

– Гаразд, – відповіла Рита.

Наступного дня вона все зробила для того, щоб Олена не застала її вдома: ходила за хлібом і на базар, забрала з дитячого садка сестру, довго гуляла чужими дворами, щоб тільки відтягнути момент розмови з Оленою.

Коли на вулиці споночіло, Рита повернулася додому. Вона сказала матері, що в неї дуже болить голова, і попросила не звати її до телефону. Щоразу, як лунав дзвоник, Рита натягувала ковдру на голову і прикидалася, що спить.

До кімнати зайшла мати.

– Доню, мені дзвонила Олена. Вона дуже непокоїться за тебе. Питала, чи не треба тобі принести меду?

– Не треба, – буркнула Рита.

– Ви, часом, не посварилися?

– Ні.

– А що ж трапилося?

Рита, ковтаючи сльози, розповіла матері про пляму на сукні і про те, що вже завтра Олена збирається піти в театр. Мати тільки похитала головою і вийшла з кімнати.

Наступного ранку Рита прокинулася. Перед нею на стільці лежала сукня. Плями не було видно: комір і рукава були розшиті темно-зеленим бісером. Не вірячи своїм очам, Рита схопила сукню й кинулася до телефону.

– Олено? Привіт! Вибач, мені було дуже погано вчора. Я принесу тобі сукню до школи, тільки обіцяй мені не дивуватися…

Коли Олена побачила сукню, вона не могла приховати подиву.

– Як гарно! Але навіщо? І давно ти навчилася вишивати бісером?

– Це не я, – зітхнула Рита. – Це мама. Мабуть, це не я, а вона твоя найкраща подруга…

Вороги
Андрій і Сашко – запеклі вороги. Звідколи це почалося, не пам’ятає ніхто з них. Здається, не було жодного випадку, коли б їхня зустріч минула мирно. Матері прали й зашивали розірвані сорочки, охали над синцями та гулями, але нічого не могли вдіяти: Андрія та Сашка наче притягувала одне до одного чиясь лиха воля. Вони знову зустрічалися, і все повторювалося. Сусіди навіть дали їм спільне прізвисько – «вороги». Часто можна було почути:

– А де ж вороги? Щось їх не видно, мабуть, уже з’ясували стосунки і пішли до лікарні.

– Який рахунок між ворогами? Хто кого цього разу?

Здавалося, хлопці ніколи не зможуть жити мирно, але то тільки здавалося. Вони зустрілися в спортзалі, куди обидва прийшли займатися карате. Сенсей поставив їх до пари. Перше тренування ледве не перетворилося на чергову бійку. Тренер стенув плечима і залишив обох прибирати зал. Він дав їм одну ганчірку на двох і наказав, щоб за півгодини підлога була чистою, як скло. І ось вороги взялися за діло. Вони розірвали ганчірку навпіл, провели крейдою посеред залу кордон і вимили кожен свою половину. Прийшов сенсей, подивився на розводи від крейди посередині спортзалу, посміхнувся.

Наступне тренування минуло майже так само. Там, де інші тільки вдавали, що б’ють суперника, вороги не жаліли одне одного. Сенсей знову залишив їх після тренування, але робота була вже іншою – потрібно було наповнити водою дві бочки, що стояли надворі. Хлопці змагалися з усіх сил, кожен хотів наповнити бочку першим.

Тренер подивився на хлопців, на бочки і запитав:

– Чи однакова вода в цих двох бочках?

– Мабуть, так, – ледве не хором відповіли Андрій і Сашко.

– Добре, – відповів сенсей і пішов до спортзалу.

Часу на щоденні бійки вже не вистачало. Тим більше, що Сашко та Андрій почали добиватися в карате неабияких успіхів. Коли обоє отримували перші в житті пояси раніше за інших членів групи, сенсей звернувся до них знову:

– Ніхто не має права бути нечемним зі своїм учителем. Чи згодні ви з цим?

– Згодні, сенсею.

– А чому ж ви були нечемними?

– Вчителю, ми завжди ставилися до вас з повагою.

– Ая не про себе кажу. Найкращими вчителями один для одного є суперники.

З того часу хлопці стали не ворогами, а суперниками.

Снігова королева
Олеся була вродлива і добре це знала. До того ж вона була розумна, в її щоденнику були тільки найкращі оцінки. Вона пишалася і своєю красою, і своїм розумом. Батьки наводили її як приклад своїм дітям, учителі зачитували її твори на уроках. Хтось із дівчат заздрив Олесі, інші намагалися її наслідувати.

Але була в Олесі одна біда: у неї не було жодної подруги. Тетянка перестала до неї приходити після того, як її запросили до столу і поклали поруч з тарілкою виделку й ніж. Вона спробувала їсти, як Олеся, але нічого не вийшло: вона ніяк не могла відрізати шматок курки, і нарешті він вислизнув з тарілки. Олеся нічого не сказала, але посміхнулася з легким презирством. Зоя теж хотіла товаришувати з Олесею. Вона принесла їй касети з мультфільмами, але почула у відповідь: «Я такого не дивлюся, мені більш подобаються фільми Тарковського». Зоя більше не приходила. Під час перерви, коли дівчата й хлопці весело обговорювали, хто братиме участь у шкільному концерті, Олеся відмовилася приходити: «У мене скоро концерт у музичній школі, треба готуватися».

Одного разу Олеся зайшла до класу і встигла почути: «А де ж наша Снігова королева? Невже її величність спізнюється?». «Та це ж про мене, – здогадалася дівчина. – Це я – Снігова королева. Ну то й що! Головне – королева, а не якась там служниця». З того часу вона ще більш замкнулася в собі. Ті, хто бачив її вперше, говорили: «Яка ввічлива й розумна дівчинка!» А люди спостережливі дивилися їй вслід і додавали: «І як же її шкода…»

Вечорами, коли інші дівчата й хлопці гуляли, Олеся сиділа вдома. Вона б хотіла бігати разом з усіма й грати у волейбол, обмінюватися жартами. Але ж вона особлива, зовсім не така, як інші, і інтереси в неї більш витончені. Невже не знайдеться на світі людини, яка була б схожа на неї?

…Водночас у сусідньому під’їзді у вікно дивилася інша дівчина – Тетяна. Вона була вродлива і добре це знала. До того ж вона була розумна…

Як ви гадаєте, що можна порадити Олесі? Чи є у вашій школі такі дівчата або хлопці?

Повеселилися
Ох, і весело минув день народження в Петрика! Добряче ж ми повеселилися! Зібралася вся компанія – і Влад, і Максим, і Валера, і Сергій. Тетянка з Ольгою теж хотіли приєднатися, але Петрик сказав їм, що дуже зайнятий, узяв у них подарунки, пригостив чаєм на кухні і спровадив. Ми в цей час сиділи в кімнаті і намагалися не реготати.

Батьки Петрика вирішили, що ми почуватимемося вільніше, якщо вони залишать нас самих у квартирі. Ми вручили Петрику подарунки. Він кинув їх на стіл, сказав, що подивиться потім, і повів нас до вітальні. Щойно двері за батьками Петрика зачинилися, ми почали бенкет. Валера згадав, що давні греки вдягалися в хітони і їли лежачи. Петрик дістав із шафи чисті простирадла, ми пов’язали їх і полягали на ковдру. Правда, до столу тягнутися було незручно, тому ми їжу спустили на підлогу. Їжі було багато, і вона була смачна. Ми так наїлися, що на торт уже місця не залишилося. Максим зняв з нього шар крему і посипав сіллю та перцем, а потім повернув усі квіточки та листочки назад. Ось буде сюрприз для того, хто забажає скуштувати шматочок!

Валера довго не повертався з коридора. Коли ми пішли за ним, він закінчував в’язати вузли на наших кросівках. Довелося йому сплатити штраф: десять разів прогавкати собакою у розчинене вікно.

Ми подивилися фільм, але він нам скоро наскучив, тому ми вирішили зайнятися метанням ножів. За мішень у нас були двері до Петрикової кімнати, а ножі ми взяли на кухні. Правда, під час змагань ми розбили один плафон, але Петрик сказав – нічого страшного.

Потім ми вирішили перетворити кота Барсика на тигра. Він виривався і нявчав, але ми все ж таки пофарбували його чорною та жовтогарячою фарбою. Кіт не став чекати, поки фарба висохне, побіг до кімнати батьків і почав вилизуватися на дивані.

На жаль, вечір скоро скінчився: Петрику подзвонили батьки і сказали, що повернуться за півгодини разом з тіткою Людою та бабусею. Петрик попросив нас прибрати за собою. Іце – гостей! Нехай дорослі прибирають, ми ще розіб’ємо щось… Петрик, зрештою, пристав на нашу думку. Ми не стали чекати дорослих і розійшлися. Наступного разу обов’язково попрошу батьків дозволити мені святкувати день народження самому.

Підрахуйте, скільки помилок зробили гості, а скільки – Петрик.

Лицарі без страху та докору
Немає на світі справжніх лицарів! Ми з Оксаною в цьому переконалися. Хлопці тільки те й уміють, що штовхатися і за волосся скубати. Вчора на історії Надія Сергіївна розповідала нам про лицарські турніри. Лише уявіть – даму у вишуканих сукнях, озброєні воїни в латах б’ються за честь назвати свою даму серця найпрекраснішою із жінок. А нині? Петренко підходить до мене, тільки коли потрібно переписати домашнє завдання, Воронін утікає, коли його черга прибирати в класі, а Сидорчук підкладає всім дівчатам у портфелі свого ручного пацюка. Ну, які ж вони лицарі?

Недавно Петренко прислав мені записку: «Таню! Ти мені подобаєшся. Давай зустрінемося після школи».. Я відповіла йому: «Спочатку – подвиг на мою честь, а потім – зустріч». То що ви думаєте? Він приніс мені голову дракона? Ні, просто передав записку іншій Тетяні – вона за другою партою сидить. Федоренко і того гірше – запросив мене в кіно, а сам не прийшов. Потім зателефонував і сказав, що до нього хлопці прийшли, незручно було пояснювати, що ми з ним зустрічаємось.

Терещенко довго ходив за Оксаною. Мовчки. Ходив і дивився на неї. Її це дуже дратувало. Якось він набрався сміливості запитати, коли в неї день народження. І подарунок приніс – книжку «Як швидко схуднути». Один Тимохін вирішив показати гарні манери і допомогти Оксані донести до будинку портфель. Але щойно поблизу з’явилися хлопці з паралельного класу, як він відразу ж кинув його на землю і зробив вигляд, що бачить Оксану вперше в житті.

Ні, мабуть, справжніх лицарів немає…

Що, на вашу думку, потрібно, щоб хлопці стали справжніми лицарями? І які вони, сучасні лицарі?

Може, краще говорити відверто?
Цей лист був надісланий до редакції однієї з шкільних газет. Чи можете ви щось порадити його відправнику?

«Добрий день!

Я часто думаю: навіщо потрібні правила ввічливості? Часто буває так (особливо в дорослих), що люди в очі кажуть одне, а поза очі – зовсім інше. До нас часто приходить сусідка. Мама посміхається їй, питає про здоров’я, а коли вона піде, починає розповідати, що ця жінка їй набридла, що вона пхне носа в чужі справи. Чому ж вона не скаже їй це просто в обличчя?

Мені, наприклад, не подобається вчитель фізкультури. Він до всіх чіпляється, змушує вдягати спортивну форму та взуття. А в мене товсті ноги, я не хочу ходити в шортах. Тому я з ним не вітаюся, вдаю, ніби його не бачу. Якби не правила поведінки, я сказала б йому все, що про нього думаю. Може, краще жити, не прикидаючись ввічливими? І чесно казати, що людина мені не подобається?»

Похвальне слово етикету


Афоризми, присвячені етикету
Одне із найважливіших правил бесіди: ніколи не кажи того, чого бодай би хтось із присутніх волів би не чути.

Д. Свіфт
Ввічливість – це одна з тих якостей, які можна оцінити належним чином, тільки зазнавши незручності, коли вона відсутня.

С. Джонсон
Одна з найбільших перемог, що її ми можемо здобути над своїм супротивником, – це перевершити його у ввічливості.

Д. Біллінгс
Увага – це ті єдині двері нашої душі, через які все, що є у свідомості, неодмінно проникає.

К. Ушинський
Добре вихована людина соромиться і чужих прикростей.

Л. Гінзбург
Нехай ганять тебе за мовчакуватість – аби не лаяли за балакучість.

В. Шекспір
Великі базікали – це порожні бочки, які роблять шуму більше, аніж бочки наповнені.

Саленте
Брак делікатності свідчить про брак виховання й доброти.

П. Буаст
Джентльмен – це людина, спілкуючись із якою, відчуваєш себе джентльменом.

Б. Рассел
Будьте небагатослівні; вірний засіб змусити слухати себе – це сказати багато небагатьма словами.

П. Буаст
Ввічливість і приємні манери ще не є натурою.

П. Буаст
Манери – ще не є засобом, за допомогою якого розумний тримається на відстані від дурня.

Р. Емерсон
Маніпулятор – це вправний гравець з життям, який постійно прагне приховати свою порожню карту.

Е. Шостром
Докучливий – це той, хто говорить тоді, коли б ви воліли, щоб він слухав.

А. Бірс
Нахабство – це те саме, що зухвалість, плюс безсоромність…

С. Довлатов
На відверте нахабство слід відповідати мовчазним сміхом.

В. Ключевський
Можна в чомусь не мати рації, але не можна бути неввічливим.

Н. Бор
Гордість і брак виховання бувають звичайно джерелом неввічливості.

М. Белльгард
Неохайність в одязі – це передусім неповага до людей, що нас оточують, та й неповага до себе.

Д. Лихачов
Нескромна людина часто небезпечніша, ніж лиха, бо остання нападає лише на своїх ворогів, тоді як перша завдає шкоди і своїм ворогам, і своїм друзям.

Д. Аддісон
Такт – це вміння не говорити того, що думають усі.

Такт – це мистецтво змусити інших думати, що вони знають більше за тебе.

Р. Мортімер
Охайність щодо тіла – те саме, що порядність щодо моралі.

Ф. Бекон
Для того щоб бути «поганим», не треба робити щось погане. Треба просто нічого не робити.

Д. Прейгер та Д. Телушкін
Найкращий доказ розуму – добра поведінка.

С.Габірол
Хто рухається вперед у знанні, але відстає в моралі, той скоріше йде назад, ніж уперед.

Арістотель
Честь – це зовнішнє сумління, а сумління – внутрішня честь.

А. Шопенгауер
Нерідко люди віддають свою честь за якийсь значок честі.

Ювенал
Ввічливість нічого не варта, але дає багато.

М. Монтегю
Ніщо не коштує нам так дешево і не цінується так дорого, як ввічливість.

М. Сервантес
Вихваляти себе – це бути неввічливим з іншим: я кращий за вас.

П. Буаст
Не завжди кажи те, що знаєш, але завжди знай, що говориш.

М. Клаудіус
Порядна людина – людина різнобічна.

М. Монтень
Краще нічого не говорити, ніж говорити абищо.

П. Буаст
Рідко так буває, щоб ті хто вміє мовчати, вміли добре говорити.

П. Буаст
Люди, які безперервно говорять, так само мало придатні для товариства, як і ті, які ніколи не говорять.

М. Жирар
Хто говорить усе, що йому заманеться, той слухає те, чого б не хотів почути.

Катон
Є люди, які вміють говорити, але не вміють нічого сказати. Це вітряки, які повсякчас махають крилами, але ніколи не літають.

В. Ключевський
Найвищий ступінь мистецтва – вміння мовчати.

В. Ключевський
Англійці пишуть слова «Я» і «Бог» з великої літери, але «Я» – з трохи більшої, ніж «Бог».

П. Данінос
«Дуже приємно!» – найпоширеніша брехня у світі.

Г. Хайзе
Про смаки не сперечаються: з приводу смаків сваряться, скандалять, лаються.

Г. К. Честертон
В Англії я віддав би перевагу бути чоловіком, або конем, або собакою, або жінкою – саме в цьому переліку. В Америці перелік був би зворотним.

Брюс Гуд
Якщо не впевнені щодо свого смаку, знайте: він у вас є.

Вістен Х’ю Оден
Ворог посідає більше місця в наших думках, ніж друг – у нашому серці.

Альфред Бужар
Справжній ворог тебе не покине.

Станіслав Єжи Лец
Судження наших ворогів про нас ближчі до істини, ніж наші власні.

Ларошфуко
Найкращі ліки від гніву – відстрочення.

Сенека
class="book">Нема в житті звуку захопливішого за стук у двері.

Чарльз Лем
Джентльмен – це людина, яка має всі якості святого, окрім святості.

Х’ю Кінгсмілл
Друг: людина, яка знає про вас усе, – і, проте, любить вас.

Джон Аулер
Кожен прагне мати друга, але ніхто не хоче бути другом.

Альфонс Карр
Скажи мені, що ти їси, і я скажу тобі, хто ти.

Ансельм Брійя-Саварен
Ви його знаєте? Я знаю його так добре, що не розмовляю з ним уже десять років.

Оскар Вайлд
Погані манери: їсти без ножа і розмовляти виделкою.

Леонардо Луїс Левінсон
Мода минає, стиль залишається.

Коко Шанель
Багато легше дурити інших, ніж не дурити самого себе.

Марсель Жуандо
Освіта – це те, що залишається, коли ми вже забули все, чого нас навчали.

Джордж Галіфакс
Люди самотні, бо замість мостів вони будують мури.

NN
Ми їмо для власної втіхи, вдягаємося – для задоволення інших.

Бенджамін Франклін
Чоловік, який має зробити якийсь вирішальний крок, думає: «Що я скажу?», а жінка: «У що я вберусь?».

Мадлен де Пюїз’є
Коли мені було чотирнадцять, мій батько був такий дурний, що я насилу терпів його; але коли мені виповнилося двадцять один рік, я був вражений тим, як цей старий порозумнішав за останні сім років.

Марк Твен
Відразу після того як листа запечатано, в голову приходять свіжі думки.

«Закон листа»
Напис на парті: «У 12 років люди стають неможливими».

Олександр Дашевський
Велика різниця між дружньою порадою і дружньо поданою рукою.

«Пшекруй»
Той, хто вихваляє тебе за те, чого в тобі немає, хоче отримати від тебе те, що в тебе є.

Юджин Маньюел
Правду завжди важко сказати, брехню завжди легко слухати.

Сюзанна Броан
Бери приклад зі старших, поки вони поводять себе зразково.

Єжи Лещинський
Вибачайте вашим ворогам – це найкращий спосіб вивести їх із себе.

Оскар Вайлд
Треба говорити голосно, щоб тебе почули. Треба говорити тихо, щоб тебе послухали.

Поль Клодель
Ми віримо тільки в тих, хто вірить у себе.

Талейран
Скромний не той, хто байдужий до похвал, а той, хто уважний до осуду.

Жан Поль
Усі співчувають бідам своїх друзів, і тільки небагато хто радіє їх успіхам.

Оскар Вайлд
Хто пліткує з вами, той пліткує про вас.

Іспанський вислів
Якщо ви хочете завоювати людину, дозвольте їй перемогти себе в суперечці.

Бенджамін Дізраелі
Нема звуку гучнішого за мовчання телефону.

Луїс Вайз
Скажи це квітами!

Патрік О’Кіф (девіз Американської асоціації флористів)
Хто відмовляється від багато чого, може багато чого собі дозволити.

Жак Шардон
У мові деяких людей чутні орфографічні помилки.

Юліан Тувім
На вигляд їй даси не більше тридцяти, а її орфографії – не більше чотирнадцяти.

Моїсей Сафір
Найпростіший приклад переконливіший за найпромовисту проповідь.

Сенека Старший
Людина, якій ніхто не подобається, значно нещасніша за того, хто сам нікому не подобається.

Ларошфуко
Не ходи проторованими стежками – посковзнешся.

Станіслав Єжи Лец
Усе в наших руках, через те їх не можна опускати.

Коко Шанель
Заздрість – визнання себе переможеним.

А. М. Скрябін
Наклепів слід остерігатися, як отруйного черв’яка на троянді.

Плутарх
Людина багато на що здатна, щоб пробудити любов, але зважиться на все, щоб викликати заздрість.

Марк Твен
Кілька вибачень виглядає менш переконливо, ніж єдине.

Олдос Хакслі
Гордовите вибачення – ще одна образа.

Г. К. Честертон
Нам подобаються люди, які сміливо кажуть нам те, що думають, за умови, що вони думають так само, як ми.

Марк Твен
Щастя в тому, щоб своє серце віддати іншому.

Рабіндранат Тагор
Дураки вигадують моду, а розумники мимохіть наслідують її.

Семюель Батлер
Ти маєш право мислити інакше, ніж твоя епоха, але не маєш права вдягатися інакше.

Марія фон Ебнер-Ешенбах
Мода – це те, що виходить із моди.

Коко Шанель
Пекло – це не інші, пекло – це коли нема інших.

Фей Велдон
Ми не любимо людей через те, що вони лихі, та ми маємо їх за лихих через те, що не любимо їх.

Л.М. Толстой
Не журися, що люди не знають тебе, але журися, що ти не знаєш людей.

Конфуцій
Те, що ми робимо, змінює нас більше, аніж те, що роблять з нами.

Шарлотта Гілман
Присвяти своїм прикростям півгодини щодня і використай ці півгодини, щоб подрімати.

Яніна Іпохорська
Зроби перший крок – і ти зрозумієш, що не все так страшно.

Сенека Старший
Якщо ти нічим не ризикуєш, ти ризикуєш подвійно.

Еріка Йонк
Натяк – це прохання делікатного, звернене до розумного.

Віктор Кротов
Не хочеш почути відмову – не проси.

Джон Драйден
Господар повинен виконувати кожне прохання гостя, а гість не повинен ні про що просити.

Ж. Штейнхаус
Велике мистецтво – спізнитися саме вчасно.

Станіслав Єжи Лец
Із двох, хто свариться, більш винен той, хто розумніший.

Гете
Гнів – короткочасне божевілля.

Квінт Горацій Флакк
Часто доводиться чути: «Він іще не знайшов себе». Але знайти себе неможливо – себе можна тільки створити.

Томас Сас
Я часто каюся в тім, що казав, але рідко жалкую про те, що мовчав.

Фома Аквінський
Чоловік зберігає чужу таємницю вірніше, ніж свою власну, а жінка краще береже свою, ніж чужу.

Жан де Лабрюйєр
Якщо людина не володіє своїми почуттями, то повинна завжди володіти своїми висловлюваннями.

П. Буаст

Прислів’я
Хто про кого поза очі говорить, той того боїться.

Слово вилетить горобцем, а вернеться волом.

Сама спекла пиріжок, сама його і їж!

Що посієш, те й збереш. Що збереш, те і змолотиш.

Лихе лихому, а добре доброму.

Яку чашу другу налив, ту і сам скуштуєш.

Не підставляй ногу – сам спіткнешся.

Млин меле – мука буде, язик меле – біда буде.

Дай язикові волю – заведе в неволю.

Язик мій – ворог мій.

Без ворогів у світі не проживеш.


Книжки, які варто прочитати
1. Ходаков М. Как не надо себя вести. – М.: Молодая гвардия, 1972.

2. 56 полюсов поведения /Сост. В. Марасин. – Д.: Сталкер, 1997.

3. Матвеев В. М., Панов А. Н. В мире вежливости. – М.: Молодая гвардия, 1983.

4. Все для юных джентльменов / Сост. Ю. Тыра. – Харьков: Евроэкспресс; К.: Кн. – сервис, 1997.

5. Все для юных леди /Сост. Ю. Тыра. – Харьков: Евроэкспресс; К.: Кн. – сервис, 1997.

6. История этикета // Этикет на все случаи жизни. – М.: АСТ-ПРЕСС, 1999.

7. Мономах В. Поучення дітям // Від коріння до крони: Укр. оповід. ІХ – поч. ХХ ст. – К.: Веселка, 1993.

8. Школа хороших манер // Все для юных леди. – Харьков: Евроэкспресс; К.: Кн. – сервис, 1997.

9. Этикет веков минувших // Как принимать гостей. – М.: АС-ТРЕАС-АСТ, 2000.

10. Я познаю мир: Этикет во все времена: Дет. энцикл. / Авт-сост. А. Яковлев. – М.: Астрель: Олимп, 2000.

11. Бугай Н. Український етикет / Посіб. для дітей та дорослих. – К.: Б-ка українця, 2000.

12. Гольдникова А. Хорошие манеры в рисунках и примерах / Пер. с пол. Д. Гальпериной. – М.: Мол. гвардия, 1987.

13. Горбовський О. Через віки: Нариси / Пер. з рос. О. Ярошенко. – К.: Веселка, 1986.

14. Корніяка О. Мистецтво гречності: Чи вміємо себе поводити. – К.: Либідь, 1995.

15. Современный этикет /Сост. И. А. Сокол. – Харьков: Фолио, 2005.


Оглавление

  • Навіщо потрібен етикет?
  • I Історія походження етикету
  •   Ведмежа послуга та левова частка
  •   Етикет у давніх царствах
  •   Лицарі без страху та докору
  •   Декілька слів про манери
  •   Від Київської Русі до наших часів
  •   Історичні анекдоти про етикет
  • II Навколо світу
  •   Схід та Захід, Південь та Північ
  •   Такі несхожі європейці…
  •   Калейдоскоп ввічливості
  • III Військовий етикет
  •   Професія – військовий
  • IV Повсякденний етикет
  •   Звичайний день
  •   У гостях та вдома
  •   Квітковий етикет
  •   Як не потрапити в пастку за столом
  •   Мовний етикет
  •   Сетикет (етикет комп’ютерних мереж)
  •   Як не треба ходити до театру та кіно
  •   Транспортні пригоди
  •   З рюкзаком за плечима
  •   Як поводитись у храмі
  • V Етикет та особистість
  •   Характер
  •   Маніпулятори – хто це такі?
  •   Стиль
  •   Одяг
  •   Мова жестів
  •   Друзі та вороги
  •   Правила гри з протилежною статтю
  •   Замість післямови – домашнє завдання
  •   Похвальне слово етикету