Порушник праху [Вільям Фолкнер] (fb2) читать онлайн

Вільям Фолкнер Порушник праху

УДК 821.111–311.1

Ф 74

Переклад з англійської Ольги Смольницької

William Faulkner

INTRUDER IN THE DUST

Фолкнер, В.

Ф 74 Порушник праху: Роман / Вільям Фолкнер; Пер. з англ. Ольги Смольницької. — К.: Видавнича група КМ-БУКС, 2018. — 264 с.

ISBN 978-617-7535-15-6

УДК 821.111–311.1

All rights reserved. No part of this publication may be reproduced or stored in a retrieval system or transmitted in any form or by any means, whether electronic, mechanical, photocopying, recording or other kind, without the prior permission in writing of the owners.

Усі права застережено. Жодну частину цієї публікації не можна відтворювати, зберігати в системі пошуку інформації чи передавати в будь-якій формі будь-яким способом — електронним, механічним, ксерокопіюванням або іншим способом — без попереднього письмового дозволу власника.

© William Faulkner, текст, 1948

© Ольга Смольницька, переклад, 2017

©ТОВ «Видавнича група «КМ-БУКС», 2018

ISBN 978-617-7535-15-6

Один

Це було саме опівдні, того недільного ранку, коли шериф привіз до в’язниці Лукаса Бічема^[1], хоча все місто (та й увесь округ) ще з ночі знало, що Лукас убив білого.

Він був там, вичікуючи. Він прийшов першим і неспокійно стояв, намагаючись надати собі заклопотаного або принаймні безневинного вигляду — перед навісом замкненої кузні, через дорогу від в’язниці: там, скоріше за все, дядько його не помітить, або, точніше, якщо він перейде Майдан до поштового відділення — забирати об одинадцятій кореспонденцію.

Тому що він теж — так, знав Лукаса Бічема, — як і будь-який білий знав цю людину. Краще, ніж будь-хто, може, якщо не згадувати Керозерза Едмондса, у маєтку якого жив Лукас — за сімнадцять миль од міста, — тому що одного разу харчувався в Лукасовій хаті. Це було чотири роки тому на початку зими; йому було тоді тільки дванадцять, і сталося це так: Едмондс був другом його дядька; вони разом були слухачами у державному університеті, де його дядько вивчав додаткові питання із правознавства, відколи повернувся з Гарварда і Гайдельберга і збирався балотуватися на посаду окружного адвоката, і за день до того Едмондс приїхав до міста на гостину з приводу деяких окружних справ, лишився заночувати, а за вечерею тоді ж Едмондс йому сказав:

— Уранці ходи зі мною, полюватимемо на кроликів, — а потім його матері: — Відправлю його завтра по обіді. Пошлю хлопчака разом з ним, доки в нього буде рушниця. — І знову до Едмондса: — У нього добрий пес.

— У нього є свій хлопчина, вони однолітки, — сказав дядько, а Едмондс поцікавився:

— А той хлопчик теж полюватиме на кроликів?

Дядько відповів:

— Обіцяємо: він не зачіпатиметься з вашим.

Отже, уранці він та Алек Сендер поїхали додому з Едмондсом. Того ранку було холодно — перші зазимки, — живоплоти вкрились ожеледдю та застигли, а калюжі в канавах обабіч дороги замерзли, закрижаніли, і навіть потоки стрімкої води у Дев’ятій Милі мерехтіли памороззю, крихкою та миготливою, ніби чарівне люстро у казках. Коли вони проїхали перше обійстя ферми, а потім ще одне, і ще, і ще, то відчули в безвітряному дні запах диму від деревини, і далі вже розрізняли на задніх дворах чавунні казани, від яких курилася пара: це жінки у залишених ще з літа капелюшках або ж у старих чоловічих фетрових капелюхах та довгих чоловічих пальтах підкидали дрова під залізняки, і чоловіцтво у брезентових фартухах, припнувши за пояс до комбінезонів наточені ножі, вже було за загородою, де рохкали та верещали свині — не вельми сполохано, ще не надто налякавшись, але просто нашорошені, мовби вже охоплені передчуттям, уявляючи свій жирний невідворотний талан; не встигне спасти ніч — і цілий край буде обвішаний їхніми примарними, ще не випорожненими, затвердлими тушами, прив’язаними за ратиці, ніби схоплені в шаленій гонитві до центру землі.

Він і не знав, як це сталося. Хлопчик, один з орендарських синів Едмондса, старший і більший за Алека Сендера, який, у свою чергу, був вищим, ніж він, хоча обидва були однолітками, чекав біля будинку з собакою — справжнім хортом, мисливцем на кроликів, — можливо, основна кров була від гончака, сам рудий, муругий, з чорними плямами, може, з домішкою від пойнтерів, достеменний ніґґерський пес, на якого досить оком накинути, як одразу скажеш: є в нього щось із кроликами споріднене, от як кажуть, що у негрів є щось спільне з мулами. В Алека Сендера вже була підпора, прикручена важкими гайками, шворнем від залізничних рейок, насаджена на коротку ручку від мітли, — і Алек Сендер міг так обертати цю підпору, що вона кружляла у повітрі, наздоганяючи кролика, — так само влучно, як він міг поціляти з дробовика. Алек Сендер, так само як і хлопчик Едмондса з підпорою, і він з рушницею — вони бігли лісом, а далі до вигину струмка, де Едмондсів хлопчик знав, де можна перейти по футовій колоді. Він і не знав, як це сталося, хіба що дівчиську таке можна вибачити, бо від дівчати на таке можна чекати, але більше нікому: він ішов по цій колоді, уже здолавши пів-шляху, навіть не думаючи про це, начебто видирався на верхню штахетину, удвічі вищу, ніж оця, та й гуляв там собі — коли раптом така знайома, рідна, осяяна зимовим сонцем земля обернулася під ним, крутнулась і впала навзнак йому просто на лице, а він, усе ще не випускаючи рушниці, міг пригадати хіба що тонкий дзенькіт розколюваної криги; він навіть не відчув удару об воду, а лише ковток повітря, виринувши знову. Він випустив рушницю, тож довелося йому знову пірнати, і знову занурюватися, аби розшукати її, і знову з крижаного повітря — у воду, холоду якої ще не відчував, як і холоду промоклого одягу: чобіт і товстих штанів, і светра, і мисливської куртки, — навіть не відчуваючи тягаря, а просто це сковувало рухи, і він знайшов рушницю, і ще раз намацав дно, а потім, гамселячи по берегу рукою, усе ще тупцюючи на місці та чіпляючись за вербову гілку, він простягав рушницю, доки хтось не перехопив її; певно, Едмондсовий хлопчик, бо тої ж миті Алек Сендер совав йому кінець довгої тичини, майже рубанця, і спочатку вибив йому землю з-під ніг та ледь не потопив під водою, ледь не змусивши відпустити гілку, доки чийсь голос не сказав:

— Прибери кілка, хай вилізе, — просто чийсь голос, і не тому, що він міг належати Алеку Сендеру чи хлопчику Едмондса, а тому, що зараз це неважливо; хапаючись обома руками за крихкий лід, намагаючись вилізти, у грудях дзвенить і розриває кашлем; його одяг, схожий на розплавлений, але холодний свинець, який зрушити неможливо, але, здавалося, огортав його тіло, ніби пончо або брезент; виборсуючись, він гріб до берега, доки не побачив ноги у гумових чоботях — не Едмондсового хлопчика і не Алека Сендера, — а потім побачив ноги у комбінезонових штанинах, у гумових чоботях, і, підвівшись, побачив негра із сокирою на плечі, у підбитому вовною пальті й крислатому збляклому фетровому капелюсі — такий носив його дідусь, — який дивився на нього, і ось як він вперше побачив Лукаса Бічема. Таких, як Лукас Бічем, забути неможливо: задихаючись, здригаючись і лише тепер відчуваючи шок від крижаної води, він дивився на обличчя, яке, у свою чергу, дивилося на нього без жодного натяку на співчуття або якийсь інший вираз, навіть подив: лише спостерігаючи за ним, адже хазяїн цього обличчя не доклав жодних зусиль, аби витягнути потопельника зі струмка; насправді ж наказав Алеку Сендеру забрати кілка, що був єдиною соломинкою для того, хто потопав, і ось як сталося насправді; те обличчя належало чоловіку, якому, на його думку, було десь під п’ятдесят чи навіть лише сорок — такий вік можна було дати, якщо не дивитися на капелюха та на очі, а сам, за шкірою, це був негр; але все це навіть не хвилювало дванадцятирічного хлопчика, який тремтів од холоду і все ще задихався від шоку та напруги, а в тому обличчі не було взагалі жодної барви — навіть якогось виразу, притаманного білому, — ні зарозумілості, ні навіть презирства: просто непрозірне та стримане.

Потім Едмондсів хлопчик щось сказав чоловікові, назвавши його на ім’я: якісь слова і «містер Лукас», і тоді він дізнався, хто це, а потім пригадав і завершення цієї історії, яку знали уривком, як окрушину хроніки цього округу — знали її замало, та й навряд чи хтось знав краще, ніж його дядько: що цей чоловік був сином одного з людей старого Керотерза МакКасліна, Едмондсового прадіда, рабом, який не просто належав старому Керотерзу, але й був його сином; пригадував це, стоячи і тепер невпинно тремтячи, як йому здавалося, ще цілу хвилину, доки цей чоловік стояв і дивився на нього, а обличчя нічого не виражало. Потім чоловік повернувся, говорячи навіть не через плече, а вже на ходу, навіть не чекаючи, щоб побачити, чи розчули вони, не кажучи вже про те, чи хочуть вони підкоритися:

— Ходімо до мене додому.

— Я повернуся до містера Едмондса, — відповів той. Чоловік не озирнувся. Він навіть не відповів.

— Тягни його рушницю, Джо, — сказав він.

Так вони йшли, а Едмондсів хлопчик і Алек Сендер услід за ними, вервечкою уздовж струмка, до мосту і на стежку. Невдовзі він більше не тремтів; йому просто зараз було холодно і мокро, та це мине, якщо лише він не припинить рухатися. Вони перейшли міст. Тепер попереду з’явилася брама, звідки можна було дістатися через парк до Едмондсової господи. Він ішов майже милю; мабуть, він обсушився та зігрівся, адже стільки подолав дороги, і все ще йому здавалося, що треба зайти у браму, аж раптом він збагнув, що так туди й не зайшов, ні, не зайшов, зараз уже пізно. Він казав собі, що вся причина в тому, що хоча Едмондс — старий парубок і не терпить у себе вдома ніяких жінок, сам Едмондс може так і не дозволити йому знову покинути будинок, доки його не відправлять назад до матері, і все ще переконував себе в цьому, навіть попри все знання: справжня причина полягала в тому, що він не міг уявити, як насмілиться сперечатися з тим чоловіком, який ступає попереду, так само, як не міг сперечатися зі своїм дідом, і не від страху чи навіть погрози розправи, а тому, що, як і його дід, цей чоловік, який ступав попереду, був просто нездатний навіть помислити, як такий жовторотий суперечить йому та ігнорує його накази.

Так, коли вони проминули ворота, він навіть не глянув на нього, і тепер вони всі попрямували, повернувши праворуч, бічним шляхом — не стежкою, що веде до хатин, де живуть орендарі чи слуги, яку видно за декілька футів, але зарослим, покинутим манівцем, який зміївся чи то по яру, чи по якійсь дорозі, під пагорбом, і стежка була така ж гордовито-незалежна та непрозірна. А потім він побачив і хатину — хижку, — і згадав усю історію, цю легенду: як Едмондсів батько передав своєму кузену-негру і його спадкоємцям у довічне користування будинок із десятьма акрами землі, цю довгу смугу землі посеред плантації у дві тисячі акрів, як поштова марка у центрі конверта, — нефарбований дерев’яний будинок, з нефарбованим парканом, нефарбованими ворітьми без засуву. Той чоловік запросто розчахнув хвіртку коліном, знову ж таки не озираючись, а троє: він, Алек Сендер і Едмондсовий хлопчик — стежили за ним, стоячи надворі. Тут навіть улітку не росла трава; він міг уявити, як це — зовсім голо, ні бадилинки, ні гілочки — нічого, а пил щоранку вимітав хтось із жінок Лукасового дому мітлою з вербового гілля, вимальовуючи викрутаси, вісімки та петлі, які протягом дня поволі забруднювалися послідом і загадковими трипалими відбитками курячих лап, немовби (йому зараз це пригадалося, у шістнадцять років) ландшафт в мініатюрі з епохи гігантських ящерів, і четверо пішли тим, чим і ходити було важко, тому що поверхня була скоріше багном, ніж дорогою, утоптана ногами смужка, яка прямо лягала між двох кордонів: консервних бляшанок і порожніх пляшок, і порцелянових друзок, і засипаного землею фаянсу, аж до нефарбованих східців на ґанку та до тераси, окрай якої теж валялися бляшанки, але ще більше — порожні галонові відра, куди колись наливали патоку або, може, фарбу, а ще — відра з-під води чи молока, і одна п’ятигалонна каністра для гасу з обрізаним верхом, і половина того, що колись комусь служило (безсумнівно, Едмондсу) кухонним баком для гарячої води, порізана смужками, як бананова шкуринка — а крізь неї ще з минулого літа проросли квіти, чиї мертві стебла та висохлі й тендітні вусики тепер знічено похилилися. Окрім цього, ось і сам будинок, сірий та обшарпаний вітром, і не лише тому, що непофарбований, а тому, що якийсь усамітнений, незалежний, несприйнятливий до фарби; і цей будинок сприймався не лише наче одне-єдине можливе продовження вигину занедбаної дороги, але й увінчував її, неначе в’юнке різьблене акантове листя на капітелях давньогрецьких колон.

Чоловік, жодного разу не зупинившись, піднявся сходами, перетнув терасу, відчинив двері та ввійшов, а тоді він, Алек Сендер і Едмондсів хлопчик подалися слідом: хол — майже тьмяний після сліпучого сонця та барвистої природи, і вже можна було відчути запах — так, запах, який він несвідомо вловлював усе життя, той запах, який витає у помешканнях, де живуть люди, у котрих тече бодай краплина негритянської крові, живуть так само, як він завжди знав: усі, хто носить прізвище Маллінсон, точно мають бути методистами. А далі була спальня: гола, мощена, досить чиста, нефарбована, без килимка долівка, а в одному кутку — під яскраво-картатою клаптевою ковдрою, під тінистим балдахіном — ліжко, певно, успадковане з будинку Керотерза МакКасліна, а далі був потрісканий дешевий комод з Ґранд-Репідс^[2], а потім — нічого, або здавалося, що нічого; лише пізніше він помітив — чи згадав, що помітив, заставлену камінну полицю, де виднілися квітчаста гасниця, розмальована вручну, і ваза, наповнена згортками зім’ятих газет, а над камінною полицею — кольорові літографії з календаря, якому вже три роки: картинки зображали Покахонтас у пір’їстій і торочкованій оленячій шкурі — уборі вождя племені сіу або чіпп’юа^[3] — стоїть на балюстраді з італійського мармуру, у саду строгих кипарисів, а у темному кутку навпроти ліжка — хромолітографічний портрет двох людей, оправлений у золочену раму, на золоченій підставці. Але він ще не бачив картини, як і всього іншого, бо все, що його зараз цікавило, — це було вогнище, мазаний глиною, складений з плиток камін, де полум’я майже згасло, і окремі жаринки у дровах спалахували і тліли в сірому попелі. Поруч із каміном у кріслі-гойдалці сиділа дитина — принаймні так йому спершу здалося, поки він ще не розрізнив обличчя. Він навіть зупинився і досить довго роздивлявся жіночу постать, яка сиділа в кріслі, бо готовий був ще щось пригадати з того, що йому розповідав дядько — принаймні щодо Лукаса Бічема. Дивлячись на неї, уперше зрозумів, яка насправді це літня людина. Має бути такою — крихітна, стара, завбільшки майже як лялька, жінка, набагато темніша за чоловіка, у шалі, у фартуху, голова завинута бездоганно білою хустиною, на яку був надітий пістрявий капелюшок, оздоблений якимсь орнаментом. Але йому не спадало на думку, що саме казав його дядько, а потім здалося, що він навіть не пам’ятає розповідей, а тепер он — сам сидить у кріслі просто перед вогнищем, куди Едмондсовий хлопчик підкладає дрова і соснові тріски. Алек Сендер, присівши навпочіпки, стягнув з нього геть мокрі чоботи, а потім штани, а вставши, звільнив від пальта, светра і сорочки, і обом доводилося ухилятися кругом та навколо, оминаючи чоловіка, який сидів біля вогнища, спиною до жару, у гумових чоботях і капелюсі, знявши лише вовняне пальто, і тоді знову поряд з ним виникла та стара жінка, нижча навіть за нього і Алека Сендера, хоча обом тільки дванадцять, з іншою яскравою клаптевою ковдрою, перекинутою через руку.

— Усе скидай, — сказав чоловік.

— Я не… — почав був він.

— Усе скидай, — повторив чоловік.

Тому він зняв ще й мокрий натільний комбінезон, а потім знов опинився в кріслі, перед уже яскравим, розпаленим вогнем, який палахкотів, і, загорнутий у ковдру, наче кокон, оповитий тепер безпомилково достеменним запахом негрів, — запахом, який би йому й не згадався, коли б не цей випадок. За весь цей час, що тепер вимірювався по-іншому — минуло насправді кілька хвилин, — а він би зійшов у могилу, не вельми й сушачи голову над тим, щó цей запах означає, — може, він не належить ні расі, ні навіть злиденному життю, а просто означає умову — ідею — віру: примирення, пасивне примирення ними із самою думкою, що вони, негри, навіть і не повинні митись як слід, ретельно, або часто, або навіть узагалі часто митися чи купатися, хай і без зручностей, аби бути чистими; насправді навіть краще, аби вони цього не робили. Але ні зараз, ні тоді цей запах нічого не значив; мала минути година, доки це станеться, а далі ще чотири роки, доки він не усвідомив масштабів наслідків і як це відбилося на ньому; він уже стане дорослим, коли усвідомить, що він це прийняв. Отже, він просто вдихнув цей запах, а потім перестав відчувати, бо звик до нього — він добрячу частку життя провів у Паралі, матері Алека Сендера, в їхньому будиночку на задньому дворі, де вони з Алеком гралися за негоди, коли ще були малюками, а Паралі куховарила для них, пекла коржики з непросіяного борошна, годуючи між двома трапезами в маєтку, і вони з Алеком одразу ковтали цю їжу, і обом вона однаково смакувала, і він навіть не міг уявити такого існування, де не було б цього запаху і яке б його позбулося. Він увібрав цей запах у себе назавжди і просякнувся ним, і так буде, — це завжди було частиною його невгамовного минулого, це було невід’ємною частиною його багатющої спадщини як південця. Йому навіть не треба цуратися його, просто він уже не відчуває цього запаху, так само як курець люльки вже не відчуває її духу, вона для нього наче охолола, і ця файка давно стала часткою його одягу, як і ґудзики та петлі; і він, сидячи, навіть трохи задрімав, закутаний у теплу шматяну ковдру, рясно напахчену; одного разу він трохи скинувся, коли почув, що Едмондсів хлопчик і Алек Сендер, які до того сиділи навпочіпки біля стіни, підвелися та полишили кімнату, але це його не надто розбурхало, і він знову занурився в теплий сопух ковдри, а той чоловік досі стояв над ним, біля вогню, заклавши руки за спину, бракувало тільки сокири і вовняного пальта, а за винятком цього, виглядав точнісінько як тоді, коли згори подивився на струмок і першим побачив того, хто потопав; чоловік у гумових чоботях і вицвілому комбінезоні, який носять негри, але з важким золотим ланцюжком від годинника, причепленим до нагрудника комбінезона, і невдовзі по тому, як вони ввійшли до кімнати — він того не усвідомлював, — цей чоловік повернувся та щось узяв із заставленої камінної полиці та поклав собі до рота, а він сам лише опісля побачив, що це таке — золота зубочистка, така, якою користувався його рідний дід; та й капелюх був з бобрового хутра, виготовлений вручну — такі його дід купляв по тридцять-сорок доларів штука, — сидів не щільно, а трохи відсувався над обличчям, кольором як у негра, але ніс мав високу спинку, був навіть з легким горбочком, а вираз цього обличчя не являв почуттів ні як на чорного, ні як на білого, був навіть не зверхнім чи презирливим: просто застиглим у нетерпимості, непіддатливим і стриманим.

Тут повернувся Алек Сендер, тримаючи його одяг, висушений і досі майже розпечений від грубки, і він одягнувся, ледь залізши у зашкарублі чоботи; Едмондсів хлопчик знову сів біля стіни, почавши щось їсти з долоні, а він сам сказав:

— Я пообідаю у містера Едмондса.

Чоловік не обурився і не висловив згоду. Він не ворушився; він навіть не дивився на нього. Він просто сказав, непохитно і спокійно:

— Вона вже все виставила.

І він пройшов повз стареньку, яка стояла осторонь від дверей, щоб пропустити його, на кухню: накритий цератою стіл біля осяяного яскравим сонцем квадрату південного вікна, де — він сам не знав, звідки йому це відомо, бо ж не було жодних ознак, слідів, забруднених тарілок, які б це підказали — уже поїли Едмондсів хлопчик і Алек Сендер, а він сів і теж поїв те, що, очевидно, мало бути Лукасовим обідом: салат із городини, шматочок м’яса зі стегна, смажений у борошні; великі, пласкі, недопечені бісквіти, склянка пахтанини: негритянська їжа, якої він теж не міг отак відцуратися, бо саме на таку й очікував — це те, що їдять негри, бо це їм смакувало, бо вони самі це обрали (лише дванадцять років: доведеться йому вирости, перш ніж уперше в цьому засумніватися, і відкриття його вразить): ні, не тому, що за всю довгу історію їхнього існування у них не було можливості навчитися любити щось інше, якщо не зважати на тих, які частувалися на кухні білих, але тому, що вони самі це обрали, відповідно до своїх смаків і обміну речовин; а потім, за десять хвилин і далі — протягом наступних чотирьох років — він намагався переконати себе: ось саме з цієї їжі усе і почалося. Але йому краще відомо; його споконвічна помилка, омана, закарбована у кістковому мозку, весь час не полишала його, і навіть не треба викликати у пам’яті запах хатини і ковдри, щоб дати йому пережити те, що на нього дивилося (і навіть не на нього: просто дивилося в нікуди) з обличчя цього чоловіка; нарешті підвівшись, уже тримаючи півдоларову монету, повернувся до іншої кімнати: і тоді він побачив це вперше, бо тепер опинився перед обрамленим у золото груповим портретом на золоченій підставці, і підійшов до картини, нахиляючись, щоб її роздивитися в темному кутку, де лише мерехтіла сухозлітка, доки він сам усвідомив, що, власне, збирається робити. Портрет був одретушований; крізь кругле, у невиразних гранях скляне склепіння, неначе магічний кристал чи кришталеву кулю ворожки, на нього глянуло таке ж стримане нетерпиме обличчя під пихатим, претензійним, крислатим капелюхом, без краватки, з накрохмаленим комірцем, який врізався у білу накрохмалену сорочку з ґудзиком у формі зміїної голівки і майже таким самим завбільшки; годинником, чий ланцюжок тепер звисав на сукняному жилеті під сукняним пальтом, хіба що зубочистки бракує, а поруч — крихітна, неначе лялька, жінка в іншому пофарбованому солом’яному капелюшку і шалі; і це, певно, і є та сама жінка, хоча здавалося, раніше й не було помітно, і тоді він зрозумів, що тут є щось більше: там було щось страшне, майже нестерпно-моторошне, пов’язане з цим чоловіком чи з цією жінкою: коли вона заговорила, він озирнувся, а чоловік досі стояв перед вогнем, а жінка знову сиділа у кріслі-гойдалці, де й раніше, майже в самому кутку, не поглядаючи на хлопчика, і він знав, що вона ніколи на нього не поглядає. Вона сказала:

— Ось що Лукас накоїв, — а він спитав:

— Що?

А чоловік сказав:

— Моллі це не подобається, бо той, хто робив цей портрет, змусив її зняти намітку.

Так, на портреті вона світила косою; це було все одно, як дивитися на забальзамований труп крізь герметичне скляне віко труни; і він подумав: Моллі. Авжеж, тепер він згадав, як дядько розповідав йому про Лукаса або про них обох. Він сказав:

— А чому він її зняв?

— Я йому сказав, — відповів чоловік. — Я не хотів мати у хаті портрет чорномазої-польовички^[4]. — І він зараз наблизився до них обох, сховавши в кишені п’ястука із затиснутою монетою у півдолара, і вивудив звідти дайм^[5] і два нікелі^[6] — усе, що мав, — висипавши у долоню, кажучи:

— Ви приїхали з міста. Мій дядько вас знає: він — адвокат Ґевін Стівенс.

— І я вашу мамунцю пам’ятаю, — сказала вона. — Вона з дому була міс Меґґі Дендрідж.

— Це була моя бабуся, — відповів він. — Мою матір теж звали Стівенс.

І він простягнув монети; і тої ж секунди, яка промайнула — він точно знав, що вона їх візьме, — досить було одної блискавичної секунди, аби збагнути, що він назавжди спізнився, і він стояв, а кров поволі бурхала йому в обличчя, заливаючи червінню шию, — і він закляк навіки, тримаючи на долоні чотири ганебні шматки дрібно помелених і чеканених шкреметок, доки нарешті чоловік принаймні не удав, що змилосердився:

— Це нащо? — запитав той, навіть не рухаючись, навіть не нахиляючись, аби подивитися, що там, на хлоп’ячій долоні: минула ще ціла вічність, і тільки жар загуслої крові бурхав в обличчя, доки, нарешті, на нього не напала лють — і лише так він міг витримати ганьбу: і він споглядав, як перевернулась його долоня, не жбурляючи монети, а вигортаючи їх, і вони покотилися, брязкаючи на голій долівці; один з мідяків підстрибував, котячись геть у довгу ямку, і висхлої хвилини почувся звук, наче шерех од біганини маленького мишеняти: а потім почувся його голос:

— Підбери це!

І так нічого й не сталося, чоловік не рухався, зчепивши руки за спиною, дивився в нікуди; була тільки хвиля гарячої, загуслої, важкої крові, і в цьому припливі почувся голос, який промовляв, ні до кого не звертаючись:

— Підберіть його гроші, — і він почув та побачив, що Алек Сендер і Едмондсовий хлопчик стали навколішки та метушаться, шукаючи в тіні монети край стіни, біля долівки. — Оддайте йому, — сказав голос: і він побачив, що Едмондсів хлопчик невміло кидає його гроші на долоню Алеку Сендеру, і відчув, що ось Алек Сендер невміло затискає ці монети, а потім насипає йому.

— Тепер ідіть, стріляйте кроликів, — сказав голос. — І тримайтеся подалі від того потічка.

Два

І вони знову прямували в яскраво-сонячний холод (хоча був полудень, найтепліший час, і навряд чи сьогодні вже варто чекати на потепління), назад берегом струмка, знову минаючи міст (і раптово спало на думку: вони пройшли майже півмилі берегом струмка, а це навіть з пам’яті випало), аж собака зацькував кролика, женучи до кущів біля бавовняного поля, істерично гавкаючи і знову підганяючи цю маленьку збожеволілу рудувато-брунатну цятку, на мить застиглу, що згорнулася, мов м’яч для гри в крокет, і видовжилась, як змія: цятка вихопилася з гущавини попереду пса, і невеликі білі плями кролячого хвостика замерехтіли зиґзаґами, облітаючи оголені, як скелети, бавовняні грядки, наче вітрильце іграшкового човника у звихреному ставку, а в хащах Алек Сендер надривав горло:

— Стріляй! Стріляй!, — а потім: — Чо’ ти не стрелиш?

Він неквапливо розвернувся, спокійно попрямував до струмка, вийняв з кишені чотири монети і жбурнув їх у воду; крутячись без сну в ліжку тієї ночі, він знав, що їжа була не просто найкращим, що мав запропонувати Лукас, але всім, що він міг запропонувати. Він пішов туди вранці та гостював не так, як Едмондсів гість, але як гість у старого плантатора Керотерза МакКасліна, і Лукас це знав, а він — ні, і Лукас побив його, просто непорушно стоячи біля вогнища, навіть не ворушачи руками, які тримав за спиною, узяв його сімдесят центів і побив ними — і, судомлячись від безсилої люті, він уже думав про чоловіка, якого раніше ніколи не бачив, але якого зустрів якихось дванадцять годин тому, а протягом наступного року повинен був завчити, як думав про цього чоловіка кожний білий по всьому округу — багато років: «Передовсім нам треба примусити його бути чорномазим. Він має визнати себе чорномазим. Тоді, можливо, ми приймемо його таким, яким він, можливо, хоче, аби його приймали». Тому він і почав дедалі більше дізнаватися про Лукаса. Він не чув цього: він вивчив, що кожен у окрузі міг би сказати про негра, який звертався «мем» до жінок, наче який-небудь білий, і який звертався до вас або «сер», або «містер», якщо ви білий, але хто — ви знаєте — жодним з цих титулів вас подумки не називає, не вважає вас жодним таким і навіть не чекає від вас на таку мужність — буцімто ви першими викажете, щó вам відомо — бо його взагалі нічого не обходить. Наприклад, отаке.

Це сталося три роки тому однієї суботи по обіді у крамничці на перехресті, за чотири милі від Едмонсового маєтку, де на певний час у суботу опівдні кожний орендар, скіпщик і землевласник, білий або чорний, кожний в окрузі, проходить тут і зазвичай зупиняється, аби щось купити, а довкруж у вербових, березових і яворових заростях тупцюють у втрамбованому багні осідлані мули та коні, доки їхні вершники юрмляться у магазині або сидять навпроти на запилюженій лавці, або, сидячи навпочіпки, відпивають з пляшок содову з сиропом і спльовують тютюнову жуйку, і неквапливо скручують цигарки, розпалюють люльки. Того дня там були троє досить молодих чоловіків з бригади на найближчій лісопильні, усі трохи напідпитку. Один з них славився як жорстокий заводій у бійках, і от увійшов Лукас — у приношеному чорному костюмі тонкого сукна, в який він убирався, виряджаючись до міста та по неділях, — а ще у потертому чудовому капелюсі та з масивним ланцюжком від годинника і зубочисткою. І щось трапилося — оповідь замовчує, що саме, а може, ніхто й не знає; може, тому, що Лукас увійшов, ні до кого словом не озвавшись, і став перед прилавком, і купив, що йому треба було (то була п’ятицентова коробка імбирного печива), озирнувся, надірвав обгортку, вийняв з рота зубочистку й поклав її до нагрудної кишені, витрусив на долоню одне імбирне печиво та поклав до рота; а може, білий чоловік просто зірвався на ноги та раптом сказав Лукасу:

— Ти, хамло смердюче, чортове, твердошиє — от скрутити б тобі в’язи, ти, Едмондсів сучий син, — а Лукас дожував і проковтнув імбирне печиво і, уже нахиливши іншою рукою коробку, щоб витрусити ще, зовсім повільно розвернув голову, подивився на білого зо хвилину, а тоді промовив:

— Я не Едмондс. Я не з нового люду. Я зі старого покоління. Я МакКаслін.

— Спробуй-но ще з отаким-о виразом на пиці походити, ми з тебе падло зробимо воронам на обід, — озвався білий.

Зо мить — принаймні півсекунди — Лукас дивився на білого спокійним, спостережливим поглядом, вивчаючи того і поволі нахиляючи коробку, доки не вловив у долоню ще одне імбирне печиво, а потім підняв кутик рота і посмоктав горішній зуб — досить голосно, у моторошній тиші, але в цьому звуку не було ні глузування, ні протесту, ні навіть незгоди — узагалі нічого. Але Лукас зробив це немов несвідомо, як зробив би будь-хто, хто їсть імбир, — клацаючи зубами за сто миль звідсіля, на самоті, — і сказав:

— Так, чував я цю ідею раніше. І помітив, що розносять її навіть не Едмондси, — на що білий заводій скипів та підскочив у сліпій люті, ухопивши з півдюжини барків для кінського запрягу, які лежали за прилавком, невидющо загарбав один та вже почав був махати, коли крамарів син, жвавий молодик, майнув навколо прилавка чи навіть перестрибнув через нього та схопив того чоловіка так, що барок просто пролетів через прохід, нікому не зашкодивши, та розбився, ударившись об нерозпалену грубу; потім підскочив інший чоловік і допоміг тримати того нападника.

— Йди звідси, Лукасе! — сказав крамарів син через плече. Проте Лукас так і не зрушив з місця, тримаючись досить спокійно, навіть зневажливо, навіть глузливо, навіть не дуже уважно, — яскрава барвиста коробка, як і раніше, балансує в лівій руці, а маленьке печиво — у правій; стояв, просто спостерігаючи, як син власника з напарником утримували білого, який аж піною бризкав і сипав прокльонами.

— Іди звідси до дідька, дурню чортовий! — волав крамарів син: і тільки тоді Лукас зарухався, не кваплячись, без поспіху розвернувся і попрямував до дверей, піднісши праву руку до рота, а як він вийшов за поріг, можна було побачити, що він невпинно та зосереджено жує.

Через оці півдолара. Насправді сума, звісно, сімдесят центів, а монет усього чотири, але він уже давно за ті частки секунди перевів їх в одну монету, одним номіналом, однією вагою, непропорційно до жалюгідної вартості цих грошей. Траплялося, коли його здатність шкодувати або, може, просто мучитися, нарікаючи, хай там як, нарешті якоїсь миті полишала його і наставали моменти спокою, коли він казав сам собі: «Принаймні у мене є півдолара, бодай щось у мене є», — але ж тепер це виявилося не лише його помилкою, але й ганьбою, а головний герой дійства — цей негр, і ця кімната, і ця мить, та й сам цей день, — усе тепер, випалене, відбилося в круглому символі монети, і він уявляв, як лежить, дивлячись без нарікань, а погляд навіть умиротворений; щодня ця монета дедалі набрякає, розростається до неможливих розмірів, навічно різьблена в чорному склепінні його страждань, як останнє мертве, згасле місячне світило, яке завжди в повні. Він бачив самого себе, свою вутлу тінь, яка жестикулює, така мізерна на тлі свого безумного і марнославного затемнення, намарно лютуючи, але така невтомна, тому що він ніколи не зупиниться, він не міг тепер здатися, бо зганьбив не лише свою мужність, але й усю свою расу. Щодня після школи і цілого суботнього дня, якщо не було гри у бейсбол або полювання, або ще чогось, чого він хотів чи мав зробити, він ішов до дядька в офіс, де відповів на телефонні дзвінки або бігав з дорученнями, тобто виконував усе, що нагадувало якусь подобу відповідальності, навіть якщо насправді необхідності не було — це принаймні був якийсь натяк на його готовність додати собі частку ваги, значущості. Він розпочав це ще з дитячих років, коли ледве міг згадати — через сліпу і безмежну відданість єдиному брату своєї матері — над цим почуттям він ніколи й не намагався міркувати, і таке життя вів змалечку. Пізніше, підлітком п’ятнадцяти-шістнадцяти, а потім і юнаком сімнадцяти років він думав про хлопчика і його вихованця, пестунчика-телятко, яке той хлопчик піднімав та переносив на пасовисько над парканом щодня; спливли літа, і ось — дорослі чоловік і бик, а худобу, як і раніше, піднімали та переносили над парканом до пасовиська щодня.

Своє теля він покинув. Не лишалось і трьох тижнів до Різдва, і щодня після школи або по суботах він бував на Майдані, або там, де міг бачити цю площу або озирати її. День чи два стояли холоди, потім потеплішало, дув легкий вітер, незвично-яскраве сонце загорнулося серпанком, задощило, але він усе одно виходив і стояв просто неба на вулиці, де вітрини магазинів уже були переповнені іграшками та іншими різдвяними товарами, феєрверками і бенгальськими вогнями, вічнозеленими глицевими гірляндами, мішурою, або, зазираючи до запітнілих вікон аптеки чи перукарні, споглядав нетутешніх селян, тримаючи дві-чотири посилки по чверть долара за кожну, сигарети для Лукаса та склянку нюхального тютюну для його дружини, — усе в кишені загорнуто в яскравий різдвяний папір, — доки, нарешті, не побачив Едмондса та не віддав йому подарунки, щоб він вручив цим людям на Різдво. Але це лише відшкодовувало (удвічі) ті сімдесят центів, бо мертвотний, страхітливий, крижаний диск іще висів щоночі у чорній безодні злості та безсилля: «Якби він спочатку був просто чорномазим, лише на одну секунду, бодай на якусь мізерію, бодай на якусь крихітну дрібку секунди…». Отже, у лютому він почав відкладати гроші у скарбничку — двадцять п’ять центів, що він отримував щотижня від батька як грошову підмогу, і двадцять п’ять центів, які платив йому дядько, щось на кшталт офісної зарплати — доки у травні не накопичив достатньо, і він пішов зі своєю матір’ю, яка допомогла йому вибрати квітчасту сукню зі штучного шовку, і послав ту сукню поштою для Моллі Бічем на ім’я Керотерза Едмондса, Сільська Безкоштовна Доставка^[7], і нарешті він відчув щось подібне до полегшення, бо лють зникла, але він так і не зміг забути горя і сорому; диск, як і раніше, висів у чорному склепінні, але минув майже рік, і склепіння вже перестало бути таким чорним, а диск дедалі блякнув, і можна було навіть спати під цим місячним світилом, так само, як, нарешті, виснажившись безсонням, засинають під згаслим місяцем на ущербі. Це сталось у вересні; шкільні заняття мали початися наступного тижня. Одного разу по обіді він прийшов додому; на нього чекала мати.

— Тут щось тобі є, — сказала вона. Це було талонне відро свіжої домашньої патоки, звареної із сорго, і він одразу знав відповідь, задовго до того, як мати скінчила говорити: — Це хтось послав тобі із садиби містера Едмондса.

— Лукас Бічем, — майже скрикнув він. — А він давно пішов? Чому на мене не почекав?

— Ні, — відповіла мати. — Він не сам приніс. Він це послав. Це привіз білий хлопчик на мулі.

Це було все. Усе повернулося до самого початку, звідки почалося; стало навіть гірше, бо цього разу Лукас наказав рукам білого підняти його гроші та повернути. Тоді він зрозумів, що не зможе знову почати, бо якщо віддати патоку, відвезти та пожбурити відром у Лукасові двері, — це будуть знову ті ж самі монети для Лукаса, які він накаже комусь підібрати та повернути власнику, не кажучи вже про те, що йому доведеться поїхати на шетлендському поні, якого він давно переріс і на якого соромиться сідати, а його мати не погоджується дати йому пристойного коня, якого він так хотів і якого йому обіцяв дядько, а до Лукасових дверей, куди хочеться жбурнути відром, треба діставатися сімнадцять миль, щоб покінчити цю історію. Це мало бути все; усе, що мало б його звільнити, було не просто неосяжне для нього, але й неможливе, і він міг лише чекати, коли щось зміниться, або забути про це, якщо не може дати собі раду.

Минуло чотири роки, а вільним він був уже вісімнадцять місяців, і гадав, що все скінчилося: стара Моллі вмерла, а її та Лукаса заміжня дочка переїхала з чоловіком до Детройта, і зараз він нарешті чув випадково уривчасті, запізнілі поголоски, що Лукас живе в будинку сам, ні з ким не спілкується, такий вовкуватий, і не просто друзів не має, хай і своєї раси, а й навіть пишається цим. Він бачив його тричі на міському Майдані, але не завжди по суботах, — ні, адже минув рік відтоді, відколи він збагнув, що ніколи й не бачив його там по суботах, коли приїжджали і всі інші негри і більшість білих із різних сіл. Ні, навіть з того часу, як він його бачив, минув майже рік, і причина була не в тому, що він сам приїжджав побачити, а в тому, що Лукас там бував одночасно з ним, коли він походжав Майданом. Його прогулянки протягом року збігалися з присутністю Лукаса, який відвідував Майдан за необхідності — у будні, як білі, причому не фермери, а плантатори, які носили краватки і жилети, наче торгівці й лікарі, і наче самі юристи, нібито він відмовлявся, навіки відмовився поводитися та вбиратися так, як годиться не лише негру, а взагалі неграм із сільської місцевості, і завжди з’являвся в приношеному, але видно, що колись дорогого чорного тонкого сукна костюмі, такому самому, як на тому портреті в золоченій рамі, і чудовому капелюсі набакир, і накрохмаленій білій сорочці від діда, і з накрохмаленим комірцем без краватки, і важким ланцюжком від годинника, і золотою зубочисткою, яку його власний дід носив у верхній кишені піджака; уперше за другу зиму він озвався до нього, хоча Лукас одразу його пригадав; він подякував йому за патоку, а Лукас відповів, як відповів би його дідусь, хай, може, слова інші, і грамотність кульгає:

— Добряча вона цьогоріч вийшла. Як я її робив, то згадав, що хлопчаки якраз полюбляють солодке, а надто добру патоку, — і пішов собі далі, кинувши через плече: — Більше ні до яких потічків сеї зими не падай.

Він бачив його ще двічі після того: у чорному костюмі, у капелюсі, з ланцюжком від годинника, — але наступного разу без зубочистки, і Лукас дивився просто на нього, пильно у вічі, за п’ять футів, і пройшов повз нього, а він подумав: «Він уже мене забув. Він навіть мене й не пам’ятає», — доки наступного року дядько не сказав йому, що торік не стало Моллі, старої дружини Лукаса. Навіть не турбуючись, довго не міркуючи, звідки його дядько (певно, від Едмондса) міг це знати, швидко перемотав у своїй пам’яті все назад і сказав сам собі, відчуваючи власну правоту, полегшення, майже тріумф: «Тоді просто вона вмерла. Ось чому він мене не бачив. Ось чому він був без зубочистки», — думаючи з якимсь подивом: «Він був у скорботі. Не можна не бути чорномазим, коли горюєш», — а потім виявив, що вичікує, блукаючи Майданом, майже як два роки тому, коли шукав Едмондса, щоб передати йому ті два різдвяні подарунки-посилки, — і минуло два, потім три, далі чотири місяці, доки йому не спало на думку: а він бачив Лукаса у місті, було це раз на рік, у січні або лютому, і лише тоді зрозумів, чому: той приїжджав заплатити щорічні податки за свою землю. Отже, це було наприкінці січня, сонячного морозного дня. Він стояв на розі банку в блідому сонячному світлі та бачив, як Лукас вийшов із будівлі суду та перетинав Майдан просто йому назустріч, у чорному костюмі й сорочці без краватки, і чудовому старому капелюсі, набундючено зсунутому набакир, ідучи з такою прямою поставою, що пальто торкалося тільки плечей, з яких звисало, і вже видно було збоку в роті блискучу золоту зубочистку, і він відчував, як напружилися м’язи його обличчя, очікуючи, а Лукас підвів зір і ще раз глянув йому просто у вічі, дивлячись, напевно, зо чверть хвилини, а потім пішов далі, навіть трохи обігнувши вбік, щоб обійти; він теж не озирнувся та, стоячи на краю хідника, міркував у тьмяному холодному сонячному світлі: «Він цього разу мене навіть не згадав. Він мене навіть і не знав. Він навіть собі клопоту не завдав мене забути, — а потім подумав навіть з якимсь умиротворенням: — Усе скінчено». Тому що тепер він звільнився: той, який три роки одержимо втручався в його життя наяву і вві сні, тепер зник. Так, вони знову зустрінуться, безперечно; певна річ, вони перестріватимуться на вулиці в містечку, і так щороку, протягом Лукасового життя, але це буде вже не те: один буде вже не тим чоловіком, а лише його тінню, примарою, що наказала чорношкірим хлопчикам підняти його гроші та повернути, а другий буде лише спогадом про ту дитину, що простягнула гроші, а потім жбурнула їх на долівку, і спогад цей донесе до зрілої людини тільки збляклий проблиск про колись нестерпні сором і муки і потребу не у помсті, не у розплаті, а просто у відновленні самоповаги, у підтвердженні своєї мужності та білої раси. А одного разу той, інший, уже не буде навіть примарою того чоловіка, який наказав забрати монети, а для іншого муки і сором уже не будуть тим, що заслуговує на таку сильну пам’ять, але це стане лише легким, ледь відчутним повівом, як гірко-солодко-кислий смак щавлю — це листя він жував у дитинстві, — умерлим спогадом, що виринає тільки в момент смакування, а потім безслідно зникає, забуваючись, перш ніж відіб’ється у пам’яті. Він міг уявляти їхню зустріч, коли вони достатньо постарішають, і оголені нерви в них агонізуватимуть скаженим болем — таких люди, бо немає кращого слова, називають живими, і відстань, яка між ними вимірюватиметься не тільки минулими роками, але й половиною століття, стане нерозрізнюваною, як піщинки, як безліч вугляних пилинок у купі жару, і він скаже Лукасу: «Я той самий хлопчик, якому ви дали половину вашого обіду і який намагався розплатитися з вами такою річчю, якій люди знайшли назву «сімдесят центів», і все, що я міг вигадати, щоб зберегти своє обличчя, — це кинути їх долі. Хіба ви не пам’ятаєте?» А Лукас: «А це бувя?» — або vice versa, усе навпаки, і це Лукас питатиме: «Я був тим самим, коли ви кинули гроші долі і не підняли, і я наказав двом чорномазим зібрати їх і віддати вам. Хіба ви не пам’ятаєте?» — і тоді настане його час дивуватися: «Це був я?» Тому що тепер усе скінчено. Він підставив іншу щоку, і це прийнято. Він звільнився.

Потім він повертався через Майдан у суботу, коли минуло досить часу по обіді (там грали у бейсбол на полі для старшокласників), і почув, що Лукас убив Вінсона Ґаврі за дверима Фрейзерової крамнички; години за три покликали шерифа, потім на іншому кінці телефонного дроту дзвонили в інший кінець округу, куди шериф поїхав уранці у справах, і де посильний, може, знайде його пізно ввечері або завтра вдосвіта: але це мало що змінить, навіть якщо шериф буде у себе в кабінеті; йому точно запізно буде являтися, бо Фрейзерів магазин — на Четвертій дільниці, і якщо Йокнапатофа — не те місце для чорномазих, аби ті стріляли білому в спину, то Четверта дільниця — найостанніше не те місце на весь округ Йокнапатофа, і жодний ніґґер, якщо мас бодай трохи лою в голові — або будь-який зайда, будь-якого кольору шкіри — не вибере, аби стріляти у будь-кого, а щонайменше — на прізвище Ґаврі, спереду чи ззаду. Останній автомобіль, напханий молодими і не дуже молодими чоловіками, які працювали не лише по суботах, але весь тиждень — у більярдній та перукарні, — а дехто був якось смутно пов’язаний з бавовною, автівками або продажем землі чи акцій, робив ставки на боксерських змаганнях і змаганнях у дартс, і національній грі у бейсбол, уже давно покинули Майдан, щоб швидше доїхати у парк за п’ятнадцять миль, де шосе, і дістатися будинку констебля, де той схопив Лукаса, і подейкували, що прикував його кайданками до спинки ліжка, і тепер сидить над ним, тримаючи дробовика напоготові (і Едмондс, звісно, там сидить; навіть такий селюк, як наш констебль, зметикував послати за чотири милі по Едмондса ще до того, як покликали шерифа) — якщо раптом Ґаврі та їхні кревняки вирішать не чекати, доки Вінсона поховають — звісно, Едмондс там. Якби Едмондс був сьогодні у місті, то, аякже, його бачили б там уранці, і пішов би він спершу на поле для гри у бейсбол, а оскільки ніхто його не бачив — авжеж, Едмондс удома, за якихось чотири милі від готелю; посильний міг би до нього дістатися, та й сам Едмондс міг би спершу дістатися до будинку констебля, доки той посильний занотовував телефонний номер шерифа, аби подзвонити, а потім їхав до найближчого телефонного апарата, аби скористатися. Отже, Едмондс (і це на мить прикувало його увагу) і констебль там удвох, і лише Господу відомо, скільки зібралося цих Ґаврі, Інґремів та Воркіттів, і якщо Едмондс зайнятий — вечеряє або читає газету, або гроші лічить, або щось таке, — то виходить, що констебль там сам-один, навіть із рушницею. Але він був вільний, тож навіть не зупиняючись дійшов до рогу, звідки, у свою чергу, вела стежка до його дому, доки не побачив, яке сліпуче сонце, і скільки ще часу до кінця дня, а тоді розвернувся і рушив назад, перш ніж згадав, чому йде не навпростець, долаючи тепер майже порожній Майдан до східців на вулиці, що вели в офіс.

Хоча, звісно, у нього не було жодних підстав очікувати, що його дядько буде в офісі так пізно в суботу, але, підіймаючись сходами, він міг відкинути цю думку. Сьогодні він узувся в черевики на гумовій підошві, хоча навіть і від них дерев’яні сходинки рипіли й гуркотіли, якщо ступати посередині, а не ближче до стіни; думав, чому він раніше ніколи не цінував гумових підошов, адже ніщо не може з ними зрівнятися, коли треба трохи часу, щоб ви обміркували, що дійсно хотіли зробити; і тоді він побачив двері кабінету — тепер зачинені, хоча було ще дуже рано як на його дядька, щоб запалити світло, але двері виглядали саме так, як виглядають лише замкнені двері, тут і жорсткі підошви нічого не змінять. Відімкнувши двері своїм ключем, зачинив їх за собою на замок — засувку з брелком, — і сів у важке вертке крісло, де спочатку, ще до дядька, сидів його дід, — за столом, заваленим паперами, що ним його дядько замінив старий дідівський письмовий стіл-бюро, в якого прибиралася накривка. Через нього проходили всі важливі справи округу, більше, ніж утримувала його пам’ять, бо ж насправді його пам’ять — це для нього щось більше, принаймні це пошарпаний стіл і ці засмальцьовані від пальців побляклі, пожовклі документи, і потреби з пристрастями округу, які ці папери зафіксовували, вимірювали, зважували та обмежували, теж були однолітками і одним цілим; і сонце, що світило крізь тутове дерево, і вікно у нього за спиною, де був стіл, а на ньому — неохайно складені папери, чорнильниця, коробочка для скріпок, іржаві пера для ручок, йоржі для люльок і перекинута люлька, зроблена з маїсового качанчика, яка валялась у жмені попелу, і немита, у плямах, філіжанка з-під кави з блюдцем, і розмальований кухлик з гейдельберзької штубе^[8], а ще стільниця, захаращена шматками скручених газет для розпалювання люльки, — саме так, як того дня у вазі на каміні вдома у Лукаса, — і перш ніж він навіть усвідомив, що це спало йому на думку, як підвівся та, узявши зі столу чашку з блюдцем, перетнув кімнату до вбиральні, несучи кавника і чайника, і несвідомо, мимохіть випорожнивши з них оденки, помив горнятко, блюдце, наповнив чайник і поставив його, чашку й блюдце назад на полицю, і повернувся до стільця, і знову сів, начебто й зовсім не був відсутнім, — і ще довго дивився на захаращений стіл, і весь цей знайомий безлад блякнув, доки вечоріло, занурюючись у безіменність ночі, у згасання сонця. Він роздумував, згадуючи, як його дядько сказав: усе, що є у людини, — це час між народженням і смертю, якої він боїться і яку ненавидить, доки має першу половину, і вигадує способи, як прожити другу половину, залишену. Несподівано він пригадав — це виринуло нізвідки, увесь час подразнюючи його увагу, втручаючись у думки: Едмондса нема вдома, навіть в Міссісіпі нема; він у лікарні в Новому Орлеані, на операції, йому видаляють камені у жовчному міхурі. Важкий стілець голосно торохнув по дерев’яній підлозі — майже так само голосно, як фургон, трусячись, їдучи по дерев’яному мосту, — коли він рвучко підвівся, а потім стояв біля столу, доки не змовкло відлуння і залишився тільки звук його подиху: він-бо вільний. А потім він зарухався: адже його мати знатиме, що вже скінчилася гра в бейсбол, навіть якщо не чула горлання на всю міську околицю, і вона знатиме навіть, за який час він здатний дістатися додому, нехай і у сутінках — і він вийшов, замкнувши по собі двері і знову спустився східцями. Зараз Майдан огорнули сутінки, запалилися перші вогні в аптеці (їх ніколи й не гасили у перукарні та більярдній, коли там були чистильник чобіт і швейцар, які відчиняли двері, вимітали волосся і сигаретні недопалки о шостій ранку), та й у крамниці дрібного продажу теж, отже, усім іншим з округу, окрім Четвертої дільниці, доведеться десь почекати, поки не озвуться з Фрейзерового магазину, що все знов «о’кей, доку», і тоді можна виїжджати на вантажівках і легкових автомобілях, і возах, і мулах з далеких вулиць та провулку, і повертатися додому, і лягати у постіль. Завернувши цього разу за ріг, він побачив: ось вона — буцегарня, маячить, тьмяна, без світла, окрім одного ґратованого прямокутника нагорі фасаду, де зазвичай поночі ув’язнені чорномазі — гравці в кості, торгівці віскі та бритвометальники — скликають своїх дівок та бабів, що стоять там, унизу, на вулиці, і де вже три години має сидіти Лукас (певна річ, гамселячи у сталеві двері, кличучи когось, аби принесли вечерю або, може, уже поївши та кричачи лише для того, аби скаржитися на якість їжі (адже, безперечно, вирішить, що це його право, як і у всіх, на помешкання та забезпечення). Люди у нас вважають: єдина задача громадського управління полягає в тому, щоб обрати одну людину, таку, як шериф Гемптон, досить значну або принаймні з клепками в голові та досить твердим характером, аби керувати округом, а потім заповнити інші вакансії своїми кузенами і шваґрами, які не змогли по-інакшому влаштуватися в житті та й ні в чому не тямили. Але тоді він був вільний, та й до того ж, напевно, усе закінчилося, і навіть якщо ні, він знав, що робитиме, і на це часу вистачить, так, завтра буде часу досхочу на це; усе, що йому треба зробити сьогодні, — це дати корму Здорованю — ще дві чашки вівса на завтра. Спочатку йому здалося, що він зголоднів або принаймні за мить мусить зголодніти, сідаючи за звичний стіл у знайомій кімнаті, де сліпучо-біла скатертина із серветками, і столове срібло, і келихи з водою, і ваза з нарцисами, трояндами та гладіолусами, а його дядько каже:

— А твій дружок Бічем, здається, цього разу таки нарвався.

— Так, — відповів він. — З нього таки зроблять чорномазого, бодай раз у житті.

— Чарльзе! — скрикнула його мати, а він швидко їв, їв чимало, з напханим ротом швидко і досить велемовно розповідаючи про бейсбол і чекаючи, що от-от зголодніє, будь-якої хвилини, будь-якої секунди, коли раптом збагнув, що й куснути востаннє не може, бо повний по вінця, і все ще дожовував, ковтаючи, підводячись:

— Я йду в кіно, — сказав він.

— Ти ще не доїв, — заперечила мати; потім вона сказала: — До показу ще майже година. — але далі звернулася не лише до його батька і дядька, але й до Господа Бога, до всіх часів Господа Бога нашого, літа тисяча дев’ятсот тридцятого, і сорокового, і п’ятдесятого^[9]: — Я не хочу, аби він виходив до міста цього вечора. Я не хочу… — а тоді — волання, затерті панічні заклики-звертання, страх перед уявними почварами — почуттями, з якими жінкам — принаймні матерям — на роду написано жити: — Чарлі… — доки його дядько, згорнувши серветку, теж не підвівся та не сказав:

— Тоді ось тобі шанс відлучити його від грудей. Я хочу, щоб він дещо для мене виконав, — і пішов; уже назовні, у галереї, у прохолодній темряві за якийсь час його дядько мовив: — Ну ж бо, йди.

— А ви що, не йдете? — спитав він. А далі спитав: — Але чому? Чому?

— Хіба це важливо? — відповів дядько, а потім повторив те, що він уже чув, минаючи перукарню дві години тому: — Не пора. Ні для Лукаса не пора, ні для когось іще з його кольором шкіри. — Але він уже не раз над цим міркував, ще до дядькових слів, але навіть не тоді, коли минав перукарню дві години тому, а, значить, іще раніше, думаючи й над іншим: «А й справді, не у тім річ, чому він поламав собі життя, зіткнувшись з чимось, що було несила терпіти, доки не вистрелив білому в спину, — а чому з усіх білих, яких безліч, він конче мусив обрати Ґаврі, та й місць мав досхочу, а стрельнув саме на Четвертій дільниці?»

— Йди собі. Але не спізнюйся. Адже всім треба бути добрими навіть до своїх батьків — зараз і потім.

І, звісно, хай навіть одне авто, яке він знає, та й усі машини, відомі йому — мабуть, усі вони повернулися до перукарень і до більярдної, тож, мабуть, Лукас досі спокійно собі прикутий до спинки ліжка, а констебль досі знай собі сидить над ним (певно, у кріслі-гойдалці) з рушницею напохваті і, мабуть, констеблева дружина готує вечерю, а в Лукаса добрячий апетит, навіть вовчий, бо ж він ріски в роті не мав, і все змолов, і не тому, що йому не доведеться за це платити, бо не стріляєте ж ви в кожного, хто трапиться, сім днів на тиждень. Йому здалося більш-менш правдивим те, що шериф озвався, і надійшло повідомлення, що він повернеться до міста пізно ввечері і планує забрати Лукаса рано-вранці, і йому доведеться щось робити, аби згаяти час, доки не скінчиться фільм — отже, чом би не піти туди; і він перетнув Майдан до будівлі суду, де у дворику сів на лавці, у темній самотній порожнечі, серед хаотичних тіней метушливого весняного листя, яке тремтіло й без вітру на тлі зоряного задушливого неба, де йому було видно освітлену маркізу^[10] на вході до кіно; так, може, шериф мав рацію; він, як виявилося, спромігся досить непогано порозумітися з цими Ґаврі, й Інґремами, і Воркіттами, і МакКаллумами, щоб переконати їх голосувати за нього кожні вісім років — тож він міг приблизно знати, як вони чинитимуть зараз; або, може, мали рацію люди у перукарні, і Інґреми, Ґаврі та Воркітти зволікають не лише тому, що чекають, доки завтра поховають Вінсона, але й просто тому, що лишилися три години до неділі, і вони не хочуть квапитися, аби покінчити з усім до півночі, обтяжуючись клопотом та погрішивши проти заповіді про день суботній^[11]. Ось уже й перші глядачі в натовпі текли, текли з-під навісу, мружачись від світла, і навіть трішечки шарудячи, секунду чи хвилину-дві, хитаючись у пошуках опори, доки не ставали на тверду землю і зникали уривки ілюзії, несправжнього, целулоїдного світу, омріяного та необачного сну, — щоб іти додому, адже повертатися доведеться: мати ж знає завдяки простому інстинкту, коли скінчиться фільм, — так само, як відчуває, коли скінчиться гра у бейсбол, і хоча вона ніколи не простить йому, що він уміє сам застібати собі ґудзики та мити за вухами, — принаймні, вона це приймає, і їй на думку не спаде майнути сюди за ним, аби привести додому, — вона просто попросить батька, тож краще вже повертатися, доки вулиця безлюдна. Він дійшов до рогу двору, коли назустріч йому трапився дядько з непокритою головою, що палив одну зі своїх маїсових люльок.

— Слухай, — сказав дядько. — Я говорив із Гемптоном з Педдлерс-Філд, зі Старого Міста: він уже зателефонував сквайру Фрейзеру, і той поїхав до будинку Скіпвортів і бачив, що Лукаса прикували до спинки ліжка; усе гаразд, усе там тихо буде вночі, а завтра вранці Гемптон замкне Лукаса до буцегарні…

— Я знаю, — сказав він. — Вони його не лінчуватимуть до півночі, і потім теж, і завтра, доки не поховають Вінсона, і неділя не мине. — І вже йдучи: — Про мене, усе гаразд. Лукасу не треба намагатися не бути чорномазим, ось що думаю.

Він-бо вільний: у ліжку, у прохолодній знайомій кімнаті, у звичній темряві; він знав, що робитиме, але він забув сказати Алеку Сендеру дати ще корму Здорованю, але завтра вранці вже точно це зробить, бо цієї ночі засне — є у нього спосіб заснути, у десять тисяч разів швидший, ніж лічити овець; насправді він збирався лягати так швидко, що й десяти не встигне налічити. З люттю, майже нестерпним терзанням і муками обурення: убити білого, застреливши у спину, але обрати зо всіх білих чоловіків саме цього: наймолодший у родині, де шестеро братів, один з яких уже відсидів рік у федеральній в’язниці як дезертир за збройний опір, та й ще відбуває термін у тюрмі-фермі за те, що гнав віскі, і у них сила-силенна кузенів та іншої рідні, які захапали шмат округу, і стільки їх, що, мабуть, не скажуть і наші бабусі, й тітоньки-перестарки нізащо не підрахують — це кодло баламутів, фермерів, мисливців на лисиць, лісоторгівців… Коли когось із них навіть і схочеш убити, то не вб’єш, бо все це обернеться проти тебе, та ще й вони перемішались і породичалися з іншими баламутами і мисливцями на лисиць, і тими, хто жене віскі, навіть не як простий клан чи плем’я, а як біологічний різновид, раса, яка отаборилася у своїй фортеці на пагорбі проти всього округу і проти федерального уряду. Вони не просто заселили та спаплюжили цю місцину, але й розрослися по всьому світу далі: по всьому краю, порослому самотніми сосновими лісами та обліпленому розваленими фермами-хижками, похиленими набік, а ще — лісопильнями та збіговиськами для контрабандного віскі, куди міські правоохоронці й носа не потикали, якщо потреби не було, а чужинці-білі трималися ближче до траси, як темрява спаде, а негри взагалі ніколи не визирали — де, як сказав тамтешній дотепник-самоук, є один чужий, що може безкарно зайти, — це Господь Бог, та й то лише вдень по неділях — синонім сваволі та насильства, ідея з фізично відчутним кордоном, як карантин проти чуми, тож лише вона з усіх була неповторною, єдиною на весь округ, відомою за своїми координатами — Четверта дільниця. У середині двадцятих років всі знали, де є Цицерон в Іллінойсі і хто там живе, і чим живе, і що поробляє, — це знали навіть ті, кому невтямки було, де Це — Чикаго, що це і в якому штаті. От начебто цього не досить, і він такий час обрав, коли єдиний з-поміж усіх білих чи чорних — Едмондс — на весь округ Йокнапатофа, або на всю Міссісіпі, або на всю Америку, або, до речі, на цілий світ, — єдиний, хто міг застосувати бодай якусь силу чи мати бодай якусь можливість (і тут він не втримався від сміху, хоча вже засинав, згадавши, як він спочатку був подумав: от якби Едмондс був удома, — начебто це щось важило, та це ніяк не вплинуло б; пригадував обличчя під капелюхом набакир, фігуру із розставленими ногами — як у барона чи герцога, чи сквайра, або члена конгресу, — постать перед вогнищем, руки за спиною — і навіть ні на кого не дивиться, просто наказує двом чорномазим хлопчакам, щоб підібрали монети і повернули йому; і навіть не доводилося запам’ятовувати дядькові слова, які спливали раз у раз, із тої пори, як він подорослішав настільки, аби їх розуміти, що ніхто не може стати між людиною і її долею, — бо навіть його дядько, попри всі свої Гарварди і Гайдельберги, не міг би вказати на таку людину, на такого достатнього відчайдуха й одержимого, аби став між Лукасом і тим, що він намислив), єдиний, хто намагався б постати між Лукасом і жорстокою долею — тепер лежав на спині, немічний, у Новому Орлеані, в операційній палаті. І треба ж було Лукасу обрати саме той момент, саме ту жертву і саме те місце, та ще і в суботу вдень, опівдні, і до того ж — ту саму крамницю, де він уже мав проблеми з білим принаймні одного разу: обрав перший-ліпший зручний суботній день, по обіді, і зі старим одинарним пістолетом-кольтом такого калібру і типу, яких сьогодні навіть не виробляють — звісно, саме такий пістолет і має бути у Лукаса, як ні у кого більше, так само, як у жодної живої душі на весь округ не було золотої зубочистки — підстеріг жертву біля крамниці — там, де рано чи пізно в суботу по обіді зберуться люди з різних кінців округу — доки не з’явилася жертва, і він у неї не пальнув, і ніхто не знав, чому, і, як він виявив удень або навіть коли нарешті покинув Майдан тої ночі — ніхто й не цікавився, чому. Та не це важливо, принаймні для Лукаса, бо, вочевидь, він двадцять чи двадцять п’ять років готувався — невтомно і непохитно-зосереджено — до однієї коронної миті; він попрямував слідом за ним до заростей (відстань од крамниці — один добрий плювок) і вистрілив йому в спину, так, що юрба навколо розчула, і коли його оточили, він знай собі стояв над тілом, а пістолет — акуратно покладений до кишені, і коли перші свідки прибігли на місце вбивства, то авжеж, одразу б його власноруч лінчували, якби не той самий Дойл Фрейзер, який врятував його кілька років тому від барка кінського запрягу, і старий Скіпворт, констебль — маленький, висохлий, зморщений, глухий як пеньок старигань, на зріст не надто вищий за хлопчика-підлітка, з великим нікельованим пістолетом без набоїв в одній кишені, а в іншій — гумова слухова рурка, пов’язана на шкіряних шлейках довкруж шиї, як мисливський ріг, — ось цей виявив майже ризиковану й даремну мужність і відвагу, врятувавши Лукаса (який і не чинив жодного опору, лише спостерігаючи за всім цим зі спокійним, виваженим, навіть не презирливим, інтересом) від натовпу, забрав до себе додому і прикував до ліжка, доки не прийшов шериф, не забрав його і не перевіз до міста й не ув’язнив там, доки Ґаврі, Воркітти, Інґреми та всі їхні гості та кревняки не поховають Вінсона, доки не мине неділя, і вже свіжі, нічим не стримувані, не почнуть новий тиждень та не візьмуться до нових обов’язків. Вірите чи ні, — навіть і ніч минула, і, непевно, півні заспівали, і світання зайнялося, а за якийсь час почулися голосні пташині зойки, а у вікнах на схід йому було видно дерева на тлі сірої імли, а потім спалахнуло сонце, нестримно та яро над кронами, світячи йому просто в очі, і вже пізно, це має з ним статися; але ж він вільний, і після сніданку почуватиметься краще, і завжди може сказати, що йде до недільної школи, а то й нічого не скаже, вийде заднім двором і гулятиме: через задвірки до дільниці, і перетне її, і далі, через ліси до залізничної станції, а потім знову на Майдан. Тоді подумав, чи є простіший спосіб, а потім геть перестав про це думати, ідучи холом до галереї, і вниз стежинкою, до вулиці, і саме тут помітив, що не побачив нікого з негрів, окрім Паралі, яка принесла йому сніданок; зазвичай о цій годині у неділю він побачив би всю челядь, від покоївок до куховарки, у своїх свіжих накрохмалених недільних фартухах і з мітлами в руках — можливо, вони перемовлялися б із галерей та через суміжні дворики, — і дітлахів, теж чистих, свіжих, відшкрябаних милом для недільної школи, із затиснутими в спітнілих долонях нікелями, хоча, може, ще зарано, або, за обопільною угодою чи забороною, сьогодні не буде недільної школи, тільки до церкви підуть, і тому якоїсь взаємно узгодженої миті, скажімо, о пів на дванадцяту, усе спекотне марево над округом Йокнапатофа беззвучно озветься склепінням, єдиним закляттям: заспокой серця цих скорботних і розгніваних людей. «Мені належить помста, — казав Господь, — і Аз воздам^[12], не вбий», — хоча зараз, може, трохи запізно, їм слід було згадати ці слова в розмові з Лукасом, підійшовши до в’язниці та звернувшись у заґратоване віконце на другому поверсі, де зазвичай у неділю висуваються темні руки, а за ними навіть помітно полиски білків очей та чуються милозвучні голоси, що кличуть та регочуться до негритянських дівчат і жінок, які проходять або зупиняються внизу, надворі, вулицею; ось як було, коли він збагнув, що, окрім Паралі, він з учорашнього вечора не побачив нікого з негрів, хоча тільки завтра він дізнається, що ніхто з тих, хто мешкає в Голлоу і Фрідментауні, узагалі не вийшли на роботу, як і в суботу ввечері: ні на Майдан, ні навіть до перукарні, де в неділю вранці для чистильника взуття — найкраща нагода для чистки до блиску взуття та чистки одягу, та й біганини за дорученнями, і підготовки ванни для водіїв вантажівок, кавалерів, і робітникам з гаражів, теж кавалерам, які винаймали кімнату, і молодим, і не дуже молодим, які весь тиждень пропрацювали в більярдній. А шериф нарешті повернувся до міста, навіть вирвався сюди в неділю, аби забрати Лукаса. Дюжина з тих, хто поспішили вчора по обіді до Фрейзерового магазину, повернулися, впіймавши облизня (він знав, що один автомобіль, напханий ущерть, повернувся навіть уночі, і ті, хто там сиділи, позіхають і тепер ледарюють і скаржаться на недосип — і це теж запишуть як Лукасову провину), і він все це вже чув раніше, і навіть сам про це раніше думав:

— Цікаво, чи захопив Гемптон із собою лопату. Це все, що стане йому в пригоді.

— Йому там позичать лопату.

— Так… якщо лишиться, щó ховати. У них бензин є навіть на Четвертій дільниці.

— Я думав, старий Скіпворт про це подбає.

— Атож. А це Четверта дільниця. Вони робитимуть те, що їм Скіпворт загадає, доки той чорномазий у нього. Але він хоче передати його Гемптону. Отоді все й станеться. Сподіваюся, Гемптон й надалі буде шерифом округу Йокнапатофа, але тут він — просто ще один із Четвертої дільниці.

— Ні. Сьогодні вони нічого не робитимуть. Сьогодні по обіді вони поховають Вінсона, а палити чорномазого просто на похороні — це неповага до небіжчика.

— Це так. То, мабуть, сьогодні буде, увечері.

— Це в неділю ввечері?

— А це що, Ґаврі винен? Лукасу варто було раніше над цим помізкувати, а він обрав саме суботу, аби вбити Вінсона.

— Про це не знаю. Сподіваюся, у Гемптона непросто буде забрати арештанта.

— Чорномазого душогуба? Та хто в наших краях або й у державі бодай пучкою кивне, аби помагати йому боронити чорномазого, який стріляє білому в спину?

— Або будь-де на Півдні.

— Так. Або будь-де на Півдні.

Він усе це раніше чув; чи не прогулятися йому ще раз? От тільки його дядько, може, нагодиться приїхати до міста — забрати пошту опівдні у відділенні, і якщо дядько його не помітить, то справді може сказати його матері, що не знає, де він був, — і, певна річ, йому передусім згадався порожній офіс, але якщо він піде саме туди, то й дядько там буде. Аж тут він знову згадав, що забув дати корму Здорованю ще й сьогодні вранці, але вже запізно, та й до того ж усе одно можна прихопити фураж із собою — а відсипаючи корм, він точно знав, як чинитиме: шериф виїхав з міста близько дев’ятої; будинок констебля — за п’ятнадцять миль по бруківці, не дуже добрій дорозі, але шериф неодмінно має туди поїхати і повернутися з Лукасом до полудня, навіть якщо зупиниться десь, аби нагадати про себе кільком виборцям, — а задовго до того він повернеться додому, осідлає Здорованя, приторочить мішок з кормом до сідла та поїде прямо у протилежний бік від Фрейзерового магазину та гнатиме коня, нікуди не ухиляючись, навпростець, дванадцять годин поспіль, і буде вдома близько півночі, нагодує Здорованя й дасть йому відпочити до світанку або навіть довше, якщо він справді так і поїде, — а потім зробить дванадцять годин назад, отже, разом — вісімнадцять, або, мабуть, навіть двадцять чотири, або навіть тридцять шість, але принаймні все закінчить, усе виконає, і не буде більше люті і обурення під час лежання в постелі, намагань примусити себе заснути, рахуючи овець. Він повернув за ріг та пішов протилежним боком вулиці, а далі опинився під навісом у зачиненій кузні, — важкі подвійні дерев’яні двері не замкнені на засув або клямку, але замковий ланцюг пропущений і звисає крізь діри так, що ланцюгові сплетення утворювали майже альков; там ніхто не помітить його з жодних кутків вулиці, згори чи знизу, ні, навіть ті, що минають кузню (але не мати, бо сьогодні вона все одно нікуди не вийде), хіба навмисно стануть подивитися. Задзвонили дзвони низькими, повільними, різноголосими переливами, руладами, строфами та антистрофами, від дзвіниці до дзвіниці, звідки з шумом злетіла голубина зграя, у місті, де на вулиці та на Майдані раптом виник одноманітний, поважний потік чоловіків у строгих темних костюмах і жінок у шовках та з парасольками, і дівчат, і юнаків, які йшли парами, розмірено та поважно, у такт ніжному дзвону. Ні, Майдан і вулиця знову порожні, хоча дзвони ще якийсь час дзвонять, небожителі, безземельні мешканці безпокривного повітря, надто високо, нечутливі до тих, хто повзе по землі; і поступово змовкають удари, стихають від підземного здригання оргáнів та невпинного, шаленого, монотонного голубиного туркання; зграя знову повсідалася. Два роки тому дядько сказав йому, що у лайці немає нічого поганого; навпаки, це не лише корисно, але й нічим не замінне і цінне тільки тому, що запас лайки — обмежений, і якщо витратити все на ніщо, просто аби випробувати, то можна збанкрутувати; отже, він сказав собі: «Якого чорта я тут вештаюся?» — і одразу надав собі ясну як день відповідь: не для того, щоб побачити Лукаса, бо вже бачив Лукаса, але для того, аби Лукас міг знову його побачити, якщо забажає, і хай погляне на нього не просто з краю невідступної смерті, але й в апофеозі бензинового ревучого вогнища. Тому що він був вільний. Лукас уже не був його турботою, він уже не був Лукасовим янголом-охоронцем чи сторожем, бо Лукас сам позбувся його та звільнив.

Потім раптом порожня вулиця заповнилася людьми, їх було ще небагато, дюжини дві, виринули зненацька і нізвідки. Але все одно здавалося, що цей натовп заполонив, забарикадував вулицю, начебто раптово наклали інтердикт, заборонивши будь-кому не просто обійти їх чи пройти крізь юрбу, скористатися вулицею, а й щоб ніхто не посмів навіть наблизитися, навіть спробувати, навіть схитрувати чи зробити крок, аби інші поступилися — так само, як люди тримаються подалі від табличок з написами «Висока напруга» або «Вибухівка». Він їх знав, упізнав кожного: декого навіть бачив або чув у перукарні дві години тому: юнаків або чоловіків під сорок, неодружених, безпритульних, які в суботу або в неділю приходили до перукарні митися — водіїв вантажівок і чорноробів у гаражах, мастильників, які працювали на бавовноочищувальних машинах, і продавців газованої води з аптеки, і тих, кого можна побачити всі дні біля більярдної чи там усередині, аби тих, хто ні за холодну воду не береться й ніхто до ладу не знає про їхній фах, та у кожного було своє авто, вони витрачали гроші — а ніхто до ладу не знав, як ті гроші зароблені, — на вихідних відвідуючи борделі у Мемфісі або Новому Орлеані. Це були люди, про яких його дядько казав: такі є в кожному маленькому південному містечку, вони ніколи не ведуть за собою юрбу й навіть не підбурюють її, але завжди є її ядром через масову доступність і навіюваність натовпу. Потім він побачив машину, яку впізнав навіть здалеку, дивуючись і не знаючи, як його спіткала така думка; вийшов, перетнув вулицю, а потім став біля краю натовпу — юрма не озвалася жодним звуком, а просто стояла, перегородивши хідник, поруч із ґратованим парканом та загативши вулицю, а машина їхала не швидко, але цілком свідомо, спокійно, майже поважно, як автомобіль їздить недільного ранку, — і повернула до тротуару навпроти в’язниці та стала. За кермом був заступник шерифа. Він навіть не поворухнувся, щоб вийти. Потім відчинилися задні дверцята, і виліз сам шериф — великий, неосяжно-величезний чолов’яга, узагалі без жиринки, і з маленькими гострими безбарвними очицями на холодному, майже м’якому, майже доброзичливому обличчі, який навіть не глянув на людей та розвернувся притримати двері. Далі виліз Лукас — повільно та напружено, дерев’яно, як людина, що провела ніч прикутою до ліжка, трохи похитуючись та намацуючи повітря, натикаючись або принаймні зачепивши головою верх дверцят, тож коли він виборсався, його зім’ятий капелюх скотився з голови на хідник майже під ноги. І це було вперше, коли він побачив Лукаса без капелюха — і тої ж миті усвідомив, що всі, окрім, може, Едмондса, усі, хто там, на вулиці, спостерігають за ним, може, єдині білі в окрузі, що бачать його з непокритою головою. Він спостерігав за тим, як Лукас пригинається, вилізаючи з автомобіля, і як незграбно тягнеться за капелюхом. Але, уже нахилившись величезним і на подив гнучким тілом, шериф підняв капелюха та передав Лукасу, який іще стояв зігнувшись, здається, іще шукаючи головний убір та ледь беручи його. Проте зім’ятий капелюх майже одразу набув звичної форми, і тепер Лукас стояв випроставшись, хоча голови не підвів і обличчя не було видно, — почистив капелюха, водячи рукою, легким спритним рухом, наче гострять бритву. Потім він відкинув голову назад і вгору, обличчя відкрилося, і метким рухом він зсунув капелюха на потилицю, набакир, як і раніше, так, що здавалося, ніби закинув головний убір нагору, і, випроставшись у своєму чорному костюмі, пожмаканому після ночі, проведеної ним казна-як (виднівся довгий мазок сажі на одному боці від плеча від кісточки, начебто Лукас довго лежав на неметеній підлозі в одному стані, нездатний змінити позу), — Лукас уперше на них подивився, а він подумав: «Ось, зараз. Зараз він побачить мене, — а потім подумав: — Він бачив мене. От і все, — а опісля подумав: — Нікого він не бачив», — тому що це обличчя і не дивилося на них, а тільки повз них, гордовитий і спокійний, і не більше було в цьому обличчі бунтівничого виклику, аніж страху: відсторонене, без виразу, майже замислене, незбагненне і стримане; очі мерехтять у сонячному світлі навіть після того, як з юрби вихопився звук, як хтось із шумом вдихнув там, у натовпі, і чийсь голос промовив:

— Ану збий його знову, Гоупе. Цього разу — з головою.

— А ви, хлопці, ідіть звідси, — сказав шериф. — Назад до перукарні, — повертаючись, до Лукаса: — Гаразд. Ходімо.

І це було все, це обличчя зо мить дивилося не на них, а лише повз них, а шериф уже прямував до в’язниці, і коли Лукас повернувся, щоб іти за ним, треба було трохи поспішити, — він зможе тоді навіть осідлати Здорованя і поїхати задовго до того, як мати схопиться та вирядить Алека Сендера його шукати, бо пора вечеряти. Потім він побачив, що Лукас зупинився та озирнувся, і він зрозумів, що помилився, бо Лукас навіть знав, де він у тій юрбі, подивився просто на нього, навіть іще не розвернувшись, та сказав:

— Ви, юначе, — сказав Лукас, — передайте вашому дядьку, що я хочу його побачити, — а потім знову розвернувся та попрямував далі за шерифом, іще трохи напружено та дерев’яно, у замащеному чорному костюмі, у гордовито зсунутому капелюсі, вицвілому на сонці, а хтось у натовпі сказав:

— До дідька адвоката. Йому й гробаря не треба буде, як родина Ґаврі розквитається з ним уночі!

Шериф уже сам зупинився, дивлячись на юрбу, і було чутно його м’який, холодний, безбарвний, безсердечний голос:

— Я вже раз сказав вам, люди, аби ви забиралися звідси. Більше не повторюватиму.

Три

Отже, якби він пішов прямо додому з перукарні, то ще вранці осідлав би Здорованя, коли вперше про це подумав, і тоді за десять годин можна подолати, либонь, зо п’ятдесят миль.

Тепер подзвону не було. Люди зараз на вулиці більше нагадували не формальне зборище, а тихе вечірнє молитовне зібрання у вузькому колі, поважно виступаючи в затінку, у сутіні під ліхтарями; отже, день суботній шанують, і він з дядьком будь-коли просто оминули б цих перехожих, упізнавши їх ще за багато ярдів попереду, минувши, не згадуючи при зустрічі або й навіть не зупиняючись поміркувати над тим, коли або як, або чому вчинили так, а не інакше, — упізнавши не за силуетом і навіть не за голосом. Усе, що треба — це присутність, можливо, аура, а можливо, усього-на-всього зіставлення: ось ця жива істота, об’єкт на даний момент цього дня, і все, що вам треба, аби впізнати людей навколо, — це зійти з тротуару на травичку біля хідника, пропускаючи їх, а на ходу він (його дядько) звернувся би до них, може, окликнув, кинув би фразу чи речення, і знову повернувся б на бетон тротуару.

Але сьогодні вулиця була безлюдна. Самі будинки здавалися зіщуленими, нашорошеними і напруженими, ніби їхні мешканці — хто цього лагідного травневого вечора (ті, хто не пішли до церкви), напевно, сидять у пітьмі на терасах, уже повечерявши, у кріслах-гойдалках, або люляючись на гойдалках-лавках, тихо розмовляючи між собою або, можливо, перемовляються з одної галереї до сусідської, коли житла стоять достатньо близько. Але сьогодні вони зустріли тільки одного, та й то він не йшов, а стояв біля воріт будинку, невеличкого, подібного до акуратного ящика з-під взуття, побудованого торік між двома іншими будинками, притуленими настільки близько, що можна було розчути, як у вбиральнях спускають воду (дядько пояснив, що коли ти народився, виріс і прожив усе життя там, де не чутно нічогісінько, окрім пугача поночі та півнів на світанку, хіба що у сиру погоду, коли твій найближчий сусід рубає дрова, тобі сподобається жити там, де можна почути людський дух обабіч, коли сусіди спускають воду або відкорковують бляшанку з лососем чи супом), сам темніший, аніж тінь і, звісно, непорушніший, — їхній земляк, який рік тому переїхав до міста і зараз був власником обшарпаної продуктової крамниці десь у вузькому провулку, і покупці в того були переважно негри — того чоловіка вони спочатку й не помітили, доки майже з ним не зіткнулися, — хоча він уже їх упізнав, чи бодай дядька точно, — ще здалеку, і вже чекав на них, уже звертаючись до дядька, не встигли обоє з ним порівнятися:

— Трохи ви зарано, еге ж, пане адвокате? Бо люду з Четвертої дільниці треба молока надоїти, а потім дрова порубати, аби сніданок на завтра приготувати, доки не повечеряють та не втраплять до міста.

— Може, вони вирішили недільного вечора залишитися вдома, — люб’язно відповів дядько, минаючи перехожого: потому той чоловік майже дослівно повторив те, що цього ранку лунало в перукарні (і він згадав дядькову фразу, мовлену колись, про те, як насправді людині мало треба слів, щоб затишно й навіть успішно весь свій вік почуватися, і не лише окремим людям, але й такому людському типу й расі: кілька простих кліше висловлюють кілька простих пристрастей, потреб і жадань):

— Та не переймайтеся. То не їхня провина, що неділя. Цьому сучому сину треба було спершу подумати, перш ніж убивати білого у суботу ввечері. — Потім він гукнув до них, підвищивши голос, коли вони пішли далі: — Моїй жінці цього вечора недобре, а ще я не хочу просто там стояти й витріщатися посеред тюремного подвір’я. Але крикніть, якщо там помочі треба буде.

— Думаю, вони вже знають, що можуть на вас розраховувати, містере Ліллі, — відповів дядько. Вони пішли далі.

— Розумієш? — сказав дядько. — Він не має нічого проти тих, кого називає «чорномазими». Якщо ти його спитаєш, він, певно, тобі відповість, що любить їх навіть більше, ніж декого з білих, — він так думає і сам у це вірить. Вони, мабуть, вряди-годи ошукують його на кілька центів, коли недоплачують у крамниці, або, напевно, навіть дещо з товару цуплять — то пакетики жуйки, то синьку, то банан, то бляшанку сардин, то пару шнурків, то склянку еліксиру, який випрямляє волосся, — ховають собі під пальта і фартухи, — і він це знає, а може, навіть їм безкоштовно дає кісток чи протухлого м’яса, що йому вислав м’ясник зі свого холодника, чи зіпсутих льодяників, чи смальцю. Усе, чого він вимагає, — щоб вони поводились як чорномазі. Це те ж саме, що зробив Лукас: сказився та вбив білу людину, — і містер Ліллі, певно, переконаний, що всі негри прагнуть зробити те ж саме, — і тепер білі схоплять чорного та спалять, і всі, звісно, чинитимуть з ним так, як Лукас їм і бажає — як білі люди: усі вони, безперечно, дотримуватимуться правил: чорномазий поводиться як чорномазий, а білий поводиться як білий, і з обох сторін — жодних справжніх образ (бо містер Ліллі не Ґаврі), а коли лють охолоне, то, цілком можливо, Ліллі буде в лавах перших, хто жертвуватиме готівку на влаштування похорону Лукаса і на підмогу його вдові та дітям, якби такі були. Це ще раз доводить: ніхто не зможе спричинити собі більше горя, якщо сліпо не чіплятиметься за гріхи і клітки своїх предків.

Тепер вони бачили Майдан, теж порожній — амфітеатрове освітлення магазинів, тонкий білий олівець пам’ятника конфедератам вияскравлювався на тлі масивної будівлі суду, яка здіймала свої колони у небо навпроти тьмяного чотирибічного циферблату настінного годинника, кожний кут якого виступав у слабкому світлі лампочок, непримиренно, ніяк не збігаючись із цими чотирма закріпленими механічними гласами, воланнями проклять і попереджень — як ряхтіння світляка. Цієї ж миті навпроти в’язниці у спалахах і відблисках вогнів заревів мотор маленького автомобільчика: машина одразу здалася мізерною порівняно з величезним і безлюдним вечірнім містом, але й занадто нахабною, виринувши невідомо звідки, і запетляла Майданом; з неї верещав голос, молодий голос — без слів, навіть не крик: шквал, великий і безглуздий — і авто помчало геть Майданом, завершивши окреслене коло, повернулося в нікуди й зникло. Вони повернули до тюрми.

Вона була цегляна, прямокутна, з чотирма цегляними колонами в неглибоких барельєфах спереду і навіть цегельним карнизом під звісами-вінцями, тому що це була стара тюрма, побудована тої епохи, коли люди потребували часу, аби збудувати навіть у в’язниці — витончено і турботливо, — і йому пригадалося, як одного разу дядько сказав, що ні суди, ні навіть церкви, а в’язниці — справжні свідчення та звіти округу, громади, історії, бо не тільки загадкові забуті ініціали, слова і навіть фрази, непокірні вигуки і вироки, надряпані на мурах, але й самі цегла та каміння бережуть — не розріджено, а як осад, есенцію — цілісне, стомлене чеканням, потужне і незламне страждання, ганьбу, горе і біль, які жили у серцях — давно забутих, без жодного знаку, і без спогадів про них, обернених на прах, і від цих страждань, можливо, ті серця розірвалися. Що не викликає заперечення — то це тюрма, бо вона, як і одна з церков, належить до найстаріших будівель у місті, а будівля суду і все інше на Майдані було спалене вщерть федераційними окупантами після битви 1864-го року. На одному з вікон того ж року біля дверей було видряпано ім’я якоїсь молодої панни, вирізьблене на склі її власною рукою, діамантом, і двічі або тричі на рік він піднімався на галерею, щоб подивитися на цей напис, загадковий при спогляданні з іншого боку, знаменуючи не минуле, а знову спричиняючись до роздумів про вічність, безсмертя і незмінність юності і навіюючи спогади про ім’я однієї з дочок тодішнього тюремника (і дядько вмів усе пояснити не фактами, а чимось більшим, аніж давно минула суха статистика, і це зворушувало, бо було правдою: зворушення серце не мало нічого спільного з тим, що казала достовірна інформація — а свідчили таке: ця частина Міссісіпі була зовсім новою, а парафіяльному поселенню ще не було п’ятдесяти років і всі тамтешні прийшли сюди, і давнина їхнього переїзду не перевищувала віку найстарішого члена тої громади. Все життя вони працювали разом, щоб зміцнити свій лад, беручись і до грубої роботи, і до почесної, чистої, трудячись пліч-о-пліч не заради грошей чи політики, а заради того, щоб обробити ділянку землі для нащадків, тому що тоді чоловік міг бути тюремником чи трактирником, чи власником заїзду, чи ковалем, чи торгівцем овочами, так само як адвокатом чи плантатором, чи лікарем, чи проповідником, — і його все одно називали джентльменом), яка того дня стояла біля цього вікна, споглядаючи обшарпані залишки конфедератських загонів, які відступали через місто, раптом у просторі зустрічаючи погляд обірваного неголеного лейтенанта, який вів один з розбитих загонів; і вона не видряпала на склі його імені не лише тому, що юна панянка тої доби ніколи б так не вчинила, але й тому, що вона не знала його імені, як і того, що через півроку він стане її чоловіком.

Насправді це було схоже на помешкання, зі своєю балюстрадою на дерев’яній галереї, яка охоплювала кільцем фасад нижнього поверху. Але перше, що створювало інше враження, — те, що цегляна стіна була без вікон, окрім одного ґратованого квадрата, і він пригадав той недільний вечір, який, здається, тепер теж пішов у небуття, здаючись таким самим далеким і загиблим, як Ніневія, від пори вечеряти до того часу, коли тюремник гасив вогні й кричав зі сходів відвідувачам заткнути пельки, а темні спритні руки так і просувалися в чорні як сажа щілини між ґратами, і чулося сперечання милозвучних, непохитних, нерозкаяних голосів, що кричали до жінок, які стояли унизу, убраних у фартухи куховарок чи няньок, або до дівчат у дешевих платтях, отриманих поштою, або до іншої молоді, яку не зловили або зловили і вчора відпустили — до юрб на вулиці. Але сьогодні так не було, навіть у помешканні стояла темрява, хоча не було ще й восьмої години, і він міг бачити внутрішнім зором, як усі там зібралися — звичайно, не туляться один до одного, але, певна річ, зібрані там усі разом, зачіпають один одного ліктями, навіть якщой не торкаються, і, звісно, сидять тихо, не сміючись, не розмовляючи сьогодні, — просто сидять у темряві та дивляться нагору, на східці, бо це не вперше для натовпу білих, коли всі чорні кішки не просто сірі, а навіть і не варто обтяжувати себе їхнім ліком.

І вхідні двері були розчахнуті, відчинені на вулицю, чого він раніше ніколи не бачив, навіть улітку, хоча у цоколі квартирував тюремник, і там хтось сидів, одкинувшись у кріслі біля стіни, споглядаючи з дверей повну перспективу на вулиці — він не був ні тюремником, ні навіть шерифовим помічником. Тому що він і його впізнав: це був Вілл Ліґейт, який жив на невеликій фермі за дві милі від міста і був одним з найкращих лісорубів, найкращим стрільцем, найкращим мисливцем на оленів на всю округу; він сидів, гойдаючись у кріслі, тримаючи кольорову сторінку гумору сьогоднішньої мемфіської газети, а поряд з ним, притулена до стіни, була навіть не гвинтівка, якою він убив оленів і кроликів більше, ніж міг запам’ятати, але рушниця з подвійними люфами, і йому було видно, навіть не опускаючи або не відсуваючи газети, як вони наблизилися до будівлі, піднялися сходами, перетнули галерею і зайшли всередину; якоїсь миті з дверей праворуч показався сам тюремник — невдоволений, неохайний черевань із занепокоєно-засмиканим, замкненим, обуреним виразом обличчя, з пістолетом на ремені з кобурою і патронташем, що виглядало незручно і недоречно, наче шовковий капелюх або, як у п’ятому столітті, залізне кільце раба^[13], — він зачинив по собі двері та одразу ж крикнув дядькові:

— Не хоче навіть дверей вхідних на замок зачинити! Просто висиджується там з цією дурною, сміховинною газетою, кожного запрошує, хто б не зайшов!

— Я роблю так, як мені сказав містер Гемптон, — сказав Ліґейт приємним рівним голосом.

— А Гемптон що, гадає, що ця дурна газета зупинить цей набрід з Четвертої дільниці? — загорлав тюремник.

— Не думаю, що йому пора зараз перейматися за Четверту дільницю, — відповів Ліґейт таким самим приємним, рівним голосом. — Це просто для попередження населення.

Дядько глянув на Ліґейта.

— Схоже, це спрацьовує. Ми бачили машину — або одну з них, — яка кружляла довкола Майдану, коли ми прийшли. Думаю, вона й тут була.

— О, раз чи двічі, — сказав Ліґейт. — Може, тричі. Я насправді як слід не придивлявся.

— Сподіваюся, це й надалі спрацює, — мовив тюремник. — Бо, знаєте, нікого стрілялкою не спиниш.

— Певно, що так, — погодився Ліґейт. — Я й не чекаю, що їх зупиню. Якщо назбирається достатньо люду і досить голів вирішать, що пора діяти, хай і не всі, то, певна річ, їх не спиню від того, що вони задумали, від того, що лагодяться зробити. Але ж тоді прийдете ви з вашим пістолетом мені на підмогу.

— Я? — вигукнув тюремник. — Аби я дорогу заступив отим Ґаврі та Інґремам за якісь там сімдесят п’ять доларів на місяць? Заради якогось одного чорномазого? Та якщо у вас у голові не солома, ви б отак не робили.

— О, це мій обов’язок, — повідомив Ліґейт своїм доброзичливим приємним голосом. — Я повинен чинити опір. Містер Гемптон платить мені за це п’ять доларів. — Тоді він звернувся до дядька: — Гадаю, ви хочете його побачити.

— Так, — сказав дядько. — Якщо містер Таббс не заперечує.

Тюремник втупився в дядька, озлоблений і загнаний.

— Так і вам треба було в це вплутатися. Ніяк не вгамуєтеся. — Він різко розвернувся. — Заходьте, — і попрямував до дверей, біля яких у кріслі сидів Ліґейт, і далі до коридору, де піднявся східцями на горішній поверх, натиснув вимикач біля підніжжя, а далі пройшов дядько, а потім він за ним, спостерігаючи, як у тюремника на стегні теліпається кобура. Несподівано здалося, що тюремник зупинився; дядько теж так подумав, теж зупинившись, але тюремник на ходу сказав через плече:

— На мене не зважайте. Я хочу зробити найкраще, що можу; я теж присягав. — Він трохи підвищив тон, але говорив, як і раніше, спокійно, тільки голосніше: — Але не гадайте, нібито примусите мене визнати, що мені це подобається. У мене жінка і двоє дітей, і що з ними буде, як я голову собі розтрощу, захищаючи цього чортового, смердючого чорномазого? — Він знову підвищив голос і заговорив уже неспокійно: — А як мені далі жити, якщо я потуратиму цим сучим синам забрати у мене арештанта? — Тепер він зупинився та ступив на сходинку над ними обома, і обличчя його знову виражало загнаність і шалену нестяму, його голос звучав шалено-нестямно і обурено:

— Та краще для всіх, коли б вони його тоді схопили, коли він їм у руки поплив, тоді, учора…

— Але вони не зробили, — сказав дядько. — І не думаю, що зроблять. А якщо вони й зроблять, то не так важливо. Вони або робитимуть, або не робитимуть, і якщо не зроблять — значить, усе буде гаразд, а якщо зроблять — ми робитимемо найкраще, що можемо: ви, і містер Гемптон, і Ліґейт, і всі ми, — усе, що маємо зробити. Тому нам не треба про це турбуватися. Вам зрозуміло?

— Так, — відповів тюремник. Потім він повернувся і пішов далі, відстібаючи в’язку ключів від пояса під патронташем, щоб відчинити важкі дубові двері у верхній частині сходів, відчинив їх і розчахнув. Це був один суцільний шматок деревини, тесаний вручну, понад два дюйми завтовшки, на якому висів важкий новомодний замок — на залізній скобі, пропущеній ще через дві залізки, що, як і важкі петлі у формі розет, були теж зроблені вручну, виклепані сторіччя тому в кузні, що навпроти — там, де він стояв учора. Якось минулого літа якийсь нетутешній з міста приїхав, архітектор, що певною мірою нагадував йому його дядька, сам без капелюха і без краватки, у тенісних туфлях і приношених фланелевих брюках, у кабріолеті — автівці без даху (влетіло це йому у три тисячі доларів), у машині — ящик з-під шампанського, либонь, усе випив, — їхав не через місто, але наосліп, нікому не завдаючи шкоди, а просто ведучи машину вздовж тротуару, а хідником просто влетів у вітрину магазину, розбивши на друзки, досить напідпитку, дуже веселий, живих грошей у кишені заледве й п’ятдесят центів, але досхочу всіляких посвідчень і тек із чеками — корінці рахунків у банку в Нью-Йорку, сума понад шість тисяч доларів, — і він наполягав, щоб його посадили в тюрму, хоча начальник судової дільниці та власник вітрини просто намагалися переконати його піти до готелю і проспатися, аби він міг тверезим виписати чек за вітрину та стіну. Врешті начальник таки посадив його у в’язницю, де той одразу заснув, як немовля, а його авто повезли до гаражу, а вже о п’ятій ранку тюремник подзвонив тому ж начальнику судової дільниці, аби той прийшов і забрав арештанта, бо той йому всю челядь скаламутив, перемовляючись через стінку своєї камери з чорномазими сусідами. Отже, явився начальник судової дільниці та силоміць витягнув того з камери, а він ще й хотів вийти з бригадою виряджених на вуличні роботи, аби разом працювати, але йому не дозволили цього зробити, і машину вже поремонтували, але він усе одно не покинув міста, днював і ночував у готелі, був там ніч і два дні, потім дядько навіть запросив його не вечерю, де обидва, дядько і той чоловік, три години поспіль розмовляли про Європу, Париж і Відень, і його мати теж це слухала, хоча його батько вибачився та пішов, а потім той гість іще два дні домагався від дядька і мера, і ради олдерменів^[14] і, нарешті, наглядацької ради, аби йому продали ці двері, або, якщо вони не продаються, то принаймні дати йому деревину, пази та петлі.

Але вони щойно покинули світ людей, які працювали та в яких був рідний дім, які створили сім’ї та піклувалися за кревних і намагалися заробити трохи більше грошей, аніж, можливо, заслужили чесним шляхом або принаймні у законний спосіб, трохи витрачати відкладеного на розваги і ще щось заощадити на старість. Тому що навіть коли дубові двері знову хитнулися та грюкнули за ними, здавалося, на них війнуло несвіжим духом всієї людської деградації та ганьби — сопухом креозоту, екскрементів, несвіжої блювотини, непоправної шкоди, презирства і відторгнення, немов якийсь відчутний тягар, який долали їхні тіла, рухаючись уперед, коли вони здолали останні східці та зайшли у прохід, який насправді був частиною головної камери, арештантської, відрізаної од решти помешкання стінкою з дротяної сітки, неначе курник або собача халабуда, а всередині стояли триярусні нари; в далекому куті біля стіни лежали п’ятеро негрів — нерухомі, із заплющеними очима, ні звуку хропіння, ані взагалі бодай якогось звуку — лежали нерухомо, у ряд, безпристрасні, безживні, у тьмяно-запорошеному миготінні єдиної лампочки без плафона, начебто були забальзамовані, а тюремник знову зупинився, учепившись у сітку, уп’явшись зором у непорушні фігури.

— Погляньте на них, — промовив тюремник надто гучним голосом, надто верескливим, просто на межі істерики. — Мирні як ті ягнятка, але жоден з цих клятих не спить. Та я їх не звинувачую: ось-ось поночі сюди вломиться юрма білих з рушницями та каністрою бензину. Проходьте, — сказав він, розвернувся та рушив далі. Трохи далі були затягнуті сіткою двері, зачинені не на висячий замок, а лише на гачок-засув та скріпку, так, як замикають собачу халабуду чи кукурудзяну сапетку, де сушать зерно, але тюремник їх проминув.

— Ви помістили його у камеру, так? — спитав дядько.

— Гемптон наказав, — відповів тюремник через плече. — Не знаю, може, тут помістять білого, який у голову забере, що спати не зможе, доки не вб’є когось, отоді сюди його й під замок. Я всі ковдри з койки позабирав.

— Може, тому, що він тут не встигне виспатися? — спитав дядько.

— Ха-ха, — озвався тюремник, напружено-високим голосом, без справжнього веселого сміху: — Ха-ха-ха-ха, — а він, ідучи за дядьком, думав, що з-поміж усіх людських дерзань найбільшого усамітнення, смертоносної необхідності вимагає вбивство; людина може докладати скільки завгодно зусиль, аби усамітнитися для того, щоб випорожнюватися чи кохатися, але піде на все задля того, щоб укоротити чуже життя, навіть на вбивство, але жодним іншим діянням вона не знищує так безумовно і остаточно власне усамітнення; новомодні сталеві ґратовані двері із врізаним замком завбільшки з дамську сумочку, який тюремник одімкнув іншим ключем, на кільці зв’язки, а потім розвернувся назад, і звуки його кроків лунали майже так часто, наче він біг, тікав коридором, доки не грюкнув дубовими дверима, відрізавши обох від східців — так само, за порогом, була камера, освітлена ще однією тьмяною запорошеною у мушиних слідах лампочкою, за дротяною огорожею у стелі, — не набагато більша, ніж комірчина, але все ж таки досить велика, аби вмістити двоярусну койку. З обох ярусів були обдерті не лише ковдри, а й матраци, — і коли він з дядьком зайшов, то перше, що впало у вічі, — це бачене раніше: капелюх і чорний костюм, акуратно повішені на цвях, забитий у стіну: і він потім згадуватиме, як тоді подумав, зітхнувши, у якомусь напливі полегшення: «Його вже замели. Його нема. Уже пізно. Уже все скінчилося». Бо він і не знав, на що очікує, але точно не на це: ретельно розгладжена газета, яка прикривала оголені пружини нижнього ярусу койки, а горішній був накритий іншим аркушем як заслоною від світла, а сам Лукас спав горілиць на розстелених газетах, поклавши під голову один з черевиків і склавши руки на грудях, спав цілком мирно, так само мирно, як старі люди, відкривши рота, вдихаючи і слабко, неглибоко, уривчасто видихаючи; і він стояв, відчуваючи, що здригається в стані, близькому не лише до обурення, але й до гніву, дивлячись на це обличчя, нарешті тепер беззахисне, яке на хвилину виказало свій вік, і на ці мляві, зів’ялі, кощаві старечі руки, які учора послали кулю в спину іншому, — на те, як нерухомо і спокійно розправлена на грудях накрохмалена біла сорочка зі старомодним коміром, який застібається на латунний ґудзик завбільшки майже зі зміїну голівку, — і думав: «Він усього лише чорномазий, хай і ніс у нього довгий, і хай у цього ніґґера шия не гнеться, наче м’язи задубіли, і хай він носиться зі своїм золотим ланцюжком від годинника і відмовляється будь-кого визнавати паном, попри те, що звертається «містер» — тільки чорномазий може вбити людину, та ще й стріляючи у спину, а потім спати сном немовляти, не встигнувши знайти щось рівне, аби розтягнутися», — він усе ще дивився на нього, коли, не поворухнувшись, Лукас закрив рота, повіки розчахнулися і на мить очі втупилися вгору, а потім закрутилися і зупинилися на новоприбулих. Лукас дивився на дядька прямим поглядом, але ще не рухаючись: просто лежав, дивлячись на нього.

— Ну, стариганю, — промовив дядько. — Дограєшся ти до пекельного вогню.

Тоді Лукас заворушився. Він повільно сів, звісивши затерплі ноги з краю койки і, охопивши одне коліно, почав гойдати ногу туди-сюди, ніби відмикаючи або замикаючи ворота, що висять на петлях — гойдав, стогнучи і крекчучи, але не так зухвало і голосно, як заспокоюють себе старі буркотуни, що звикли охати надто безсоромно, в яких біль задавнений, і якби одного дня він ущух, вони б утратили сенс життя. Він слухав це і дивився, як і до того, розлючено, а тепер ще й здивовано на вбивцю, якому загрожує не просто шибениця, а й юрба лінчувальників, а він не просто охає, бо спину скрутило, але й робить це так, наче у нього попереду ще довге життя, коли щоразу на нього чигатиме старий знайомий простріл у попереку.

— Схоже на те, — сказав Лукас. — От тому я послав за вами. Що ви хочете зі мною зробити?

— Я? — перепитав дядько. — Нічого. Я ж не Ґаврі. Я навіть не з Четвертої дільниці.

Так само скуто зарухавшись, Лукас нахилився та зазирнув собі під ноги, потім поліз під койку та витягнув звідти другого черевика, знову сів, крутнувся на рипучому ліжку та напружився, щоб глянути за нього, але дядько потягнувся та, вихопивши перший черевик, кинув йому поряд з другим. Проте Лукас не взувся. Натомість він знову сів, нерухомий, поклавши руки на коліна і блимаючи очима. Потім махнув рукою, немов відмітаючи Ґаврі, мафію, помсту, спалення та все інше.

— Я подбаю за це, коли вони являться сюди, — мовив дядько.

— Я питаю про закон. Хіба не ви правник нашого округу?

— О, — сказав дядько. — Це окружний прокурор, ось хто повісить тебе або пошле до Парчмена, а не я.

Лукас досі блимав очима, не швидко, але безперестанку. Він спостерігав за ним. І раптом збагнув, що Лукас не дивиться ні на дядька, ні на що, і, мабуть, нічого не бачить уже три або чотири секунди.

— Знаю, — сказав Лукас. — Тоді ви можете вести мою справу.

— Вести твою справу? Захищати тебе перед судом?

— Я вам точно заплачу, — мовив Лукас. — Не переймайтеся.

— Я не захищаю вбивць, які стріляють людям у спину, — відповів дядько.

І Лукас знову зробив той самий жест темною ґулястою рукою.

— Облишмо судовий розгляд. Ми ще до нього не дійшли.

І тепер він побачив, що Лукас дивиться на дядька, опустивши голову так, що дивиться на того знизу вгору з-під сивих волокон брів — розумно-невідступним поглядом, потайливим, з прихованими намірами. Потім Лукас сказав:

— Я хочу найняти когось… — і затнувся. І, спостерігаючи за ув’язненим, він подумки згадав одну літню пані, зараз покійну сусідку, яка носила фарбовані накладки-шиньйони і завжди лишала на полиці у коморі велику миску спечених удома булочок для всіх дітей на вулиці, а одного разу влітку (йому було тоді ледь сім чи вісім) навчила їх грати в п’ятсот: сидячи за картковим столом у своїй тінистій критій бічній галереї спекотними літніми ранками, вона, плюючи на пальці, виймала карту з колоди і клала на стіл. Її рука, звісно, ще готувалася взяти карту, але просто лежала біля колоди, напохваті, коли наступний гравець викривав себе якимсь несподіваним порухом чи жестом радості або тріумфу або, може, тяжко дихаючи у прагненні перегнати, перемогти, після чого вона швидко казала: «Зачекай. Я не ту взяла», — і клала свою карту назад, хапала іншу й ходила з неї. Це було достоту як вчинив Лукас. Він і раніше сидів тихо, але зараз немов закам’янів. Здавалося, він навіть не дихає.

— Найняти когось? — спитав дядько. — У тебе вже є адвокат. Я вже взявся розглядати твою справу, ще до того, як прийшов сюди. Я розповім тобі, як чинити, щойно ти розкажеш, як усе сталося.

— Ні, — відповів Лукас. — Я хочу когось найняти. Це не конче має бути адвокат.

Тепер його дядько втупився на Лукаса.

— Зробити — що?

Він дивився на них обох. Тепер це не було дитячою грою у п’ятсот без ставок, яку він пригадав, а більше нагадувало покер.

— То ви зробите чи не зробите одну справу? — спитав Лукас.

— Ти не збираєшся сказати мені, чого хочеш, доки я не пообіцяю, що це виконаю? — підсумував дядько. — Гаразд, — вів далі він. — Тепер я розповім тобі, що ти маєш робити. Отже, що сталося вчора? Мені потрібні точні факти.

— Значить, ви не хочете цю справу, — сказав Лукас. — Ви все ще не сказали «так» чи «ні».

— Ні! — вигукнув його дядько різко й занадто голосно, одразу схаменувшись, але знову заговоривши, ледве надавши розгніваному голосу справді спокійного звучання: — Тому що ти не можеш нікому пропонувати жодних справ. Ти у тюрмі, і це вже від Божого милосердя залежить, чи не витягнуть тебе звідси ті кляті Ґаврі та не повісять на першому ж ліхтарному стовпі. Як це вони дозволили тобі дістатися міста, досі не розумію…

— Чо’ брати у голову, — сказав Лукас. — Мені треба…

— Чо’ брати у голову! — вигукнув дядько. — Ти от скажи тим Ґаврі, аби просто не брали у голову, коли вломляться сюди. Скажи їм, з Четвертої дільниці, щоб забули… — він замовк, і знову було вельми помітно, що він докладає неабияких зусиль, аби стишити розлючений голос, надаючи інтонаціям спокою. Він глибоко вдихнув і видихнув. — А тепер. Розказуй мені все в точності, що сталося вчора.

Наступної миті Лукас не відповідав, сидячи на койці, поклавши руки на коліна, непроникний і стриманий, не дивлячись на дядька, а вуста злегка ворушилися, нібито щось пригублюючи на смак. Він сказав:

— Їх там було двоє, напарники. Вони щоразу ліс купували, який на тій лісопильні пиляли…

— Хто вони? — спитав дядько.

— Вінсон Ґаврі був одним із них.

Дядько довго дивився на Лукаса. Але тепер заговорив цілком спокійно.

— Лукасе, — мовив він, — чи спадало тобі колись на думку: якби ти звертався до білих «містер» і поводився з ними як з панами, то, може, не сидів би зараз тут?

— Мабуть, зараз чудовий час, щоб почати, — сказав Лукас. — Називатиму «містерами» тих людей, коли вони виволочуть мене звідціля та розкладуть піді мною вогнище.

— Нічого з тобою не станеться, доки не постанеш перед суддею, — сказав дядько. — Хіба ти не знаєш, що навіть Четверта дільниця не сваволить із містером Гемптоном — принаймні не тут, у місті?

— Шериф Гемптон зараз у ліжку, у себе вдома спить.

— Але містер Вілл Ліґейт так і сидить там, унизу, на східцях з дробовиком навпереваги.

— Не знаю ніякого Вілла Ліґейта.

— Мисливця на оленів? Того, який потрапляє у кролика на бігу, з гвинтівки тридцять-тридцять?

— Ха, — промовив Лукас. — Ці Ґаврі не олені. Мо’, вони пуми або пантери, та точно не олені.

— Гаразд, — сказав дядько. — Тоді лишуся тут, якщо тобі так буде краще. А тепер — до справи. Отже, Вінсон Ґаврі і ще якийсь інший чоловік разом закуповували пиломатеріали. Хто цей інший чоловік?

— Вінсон Ґаврі досі єдиний, кого публічно знають.

— І він публічно заробив кулю собі в спину, серед білого дня, — сказав дядько. — Що ж, це один зі способів зробити людину публічною… Гаразд, — вів далі дядько. — Ким був цей інший чоловік?

Лукас не відповів. Він не рухався — можливо, навіть не чув, сидячи тихо і неуважно, навіть не чекаючи на питання: просто сидів собі, доки дядько спостерігав за ним. Тоді дядько сказав:

— Гаразд. Що вони робили з матеріалами?

— На лісовому складі сортували, доки не подрібнять та на кругляки не розпиляють, а потім щоб усе разом продати, коли розпиляють. Там був тільки один, інший, який приїздив поночі та витягував цю деревину, приїжджав пізно, як стемніє, на вантажівці, та забирав ліс і віз до Ґлазґо чи до Голлімаунта, і там продавав, а гроші — собі у кишеню.

— Звідки ти знаєш?

— Я їх бачив. Стежив за ними.

Він ні на мить не сумнівався в його словах, бо згадав Ефраїма, батька Паралі, перед смертю, старого-старого вдівця, який майже цілий день дрімав і прокидався у кріслі-гойдалці на галереї будинку Паралі влітку, і біля каміна — узимку, а вночі блукав шляхами, не щоб кудись утекти, а просто так, аби рухатися, опиняючись інколи за п’ять-шість миль від міста, доки не повертався на світанні й знову не дрімав, постійно прокидаючись, цілий день у кріслі.

— Гаразд, — мовив дядько. — Тоді що?

— Це все, — сказав Лукас. — Він просто накрадав силу-силенну деревини щоночі або майже щоночі.

Його дядько дивився на Лукаса, може, секунд зо десять. Він вимовив спокійним голосом із ледь приглушеним подивом:

— Значить, ти взяв свій пістолет і пішов виправити несправедливість. Ти, чорномазий, узяв пістолет і пішов, щоб виправити несправедливість між двома білими. А на що ти очікував? На що?

— Та ні на що я не очікував, — відповів Лукас. — Я хотів…

— Ти пішов до магазину, — сказав дядько, — але тобі пощастило спочатку зустріти Вінсона Ґаврі, ти пішов за ним до лісу та розповів йому, що напарник його грабує і, цілком природно, той тебе почав клясти, обізвав брехлом чи ще якось — правда це чи ні, але природно, що він вчинив би так; може, він навіть збив тебе з ніг та й пішов собі далі, а ти вистрелив йому в спину…

— Не вродився той, який збив би мене з ніг, — перебив Лукас.

— То гірше, — відповів дядько. — То гірше для тебе. Це навіть не самозахист. Ти просто вистрелив йому в спину. І тоді ти стояв над ним, і пістолет, з якого ти зробив постріл, стирчав у тебе з кишені — мовляв, хай прийдуть білі та схоплять тебе. І якби не цей зігнутий у дугу від ревматизму констебль, якому, по-перше, на тій дільниці не було чого робити, а по-друге, там узагалі не його робота, йому б розносити повістки до суду та супроводжувати до тюрми тих, кому вручено ордер на арешт, — то він мав достатньо мужності, аби стримати все це чортове кодло з Четвертої дільниці за півтори години до того, коли Гоуп Гемптон визнав за доречне чи пригадав, чи викрутився якось, аби відвезти тебе до тюрми… тримаючи на повідку весь цей окружний набрід, проти якого ти навіть за сто літ всіх своїх друзів не назбираєш…

— Нема у мене друзів, — вимовив Лукас із жорсткою і непохитною гордістю, і ще щось промовив, але дядько вже перебив його, ведучи далі:

— Бісову правду кажеш — нема. А якби колись і були, то цим пострілом з пістолета їх би змело, як листя у бурю, доки Царство Боже не настане… Що? — схопився дядько. — Ти щось сказав?

— Я сказав, що сам платитиму, — відповів Лукас.

— Розумію, — сказав дядько. — Тобі не треба друзів; ти платиш готівкою. Так. Розумію. Тепер послухай мене. Завтра ти постанеш перед великим судилищем. Там тебе звинуватять. Потім, якщо захочеш, я скажу містеру Гемп-тону, щоб він перевів тебе у Моттстаун або навіть далі, доки суд не збереться наступного місяця. Тоді ти офіційно визнаєш себе винним; я вмовлю окружного прокурора дозволити тобі це зробити, бо ти старий і раніше ні до чого не був причетний, — маю на увазі те, що можуть про тебе знати суддя і окружний прокурор, бо вони мешкають за п’ятдесят миль звідси, за округом Йокнапатофа. Тоді тебе не повісять, а відправлять до каторжної тюрми, де, певно, ти не протягнеш стільки, щоб дочекатися помилування, але принаймні ті Ґаврі до тебе там не доберуться. Хочеш, щоб я лишився тут на ніч?

— Гадаю, ні, — відповів Лукас. — Вони всю ніч мене промарудили, і я очей не склепив, хочу спробувати поспати. А якщо ви тут залишитеся, то до ранку проговорите.

— Так, — одрізав дядько, а далі йому: — Ходімо, — уже рухаючись до дверей. Тоді дядько зупинився. — Ти чогось хочеш?

— Можете послати мені трохи тютюну, — сказав Лукас. — Якщо ті Ґаврі дадуть мені часинку на перекур.

— Завтра, — відповів дядько. — Не збираюся тебе цієї ночі будити, — і пішов, а він за ним; але той пропустив його у двері вперед, посунувшись, а він на виході у свою чергу зупинився та озирнувся, так, що його зору відкрилася камера, доки його дядько переступав поріг і, нарешті, замкнув по собі двері, і тяжкі сталеві гвинти врізались у сталеві пази із гучним гуркотом, звуком неспростовності, невідворотного кінця, наче той вирок Судного дня, коли, як казав дядько, створені людьми машини нарешті знищать рід людський і зметуть його зі світу, безцільні, бо нічого по собі не лишать такого, щоб знищувати далі, замкнуть останні карборундові двері за власним прабатьківським апофеозом, одним безгодинниковим замком, який озветься лише на останній удар вічності. Його дядько прямував далі, і дзвінкі кроки лунали коридором, а потім — різкий стукіт кісточками пальців у дубові двері, хоча він і Лукас, як і раніше, дивились один на одного крізь крицеві ґрати — Лукас тепер стояв у центрі камери, під лампочкою, споглядаючи його, нічого не виражаючи обличчям, тож він подумав, що Лукас озветься вголос. Але той нічого не сказав, ні пари з вуст: просто дивився на нього з німою терплячою наполегливістю, доки не задріботіли ближче і ближче кроки тюремника на сходах і дверний паз не клацнув, одмикаючись.

І тюремник знову зачинив паз, і вони знову минули Ліґейта з його кумедними газетами, які він почитував у відкидному кріслі у компанії дробовика навпроти відімкнених дверей, потім пройшли на вулицю, доріжкою до воріт і далі надвір, знову через ворота, де його дядько повертав уже до будинку. Він зупинився, думаючи: «Чорномазий убивця, який стріляє білому в спину і навіть не шкодує про це».

Він сказав:

— Думаю, знайду Скітса МакҐовена — либонь, вештається десь на Майдані. У нього є ключ від аптеки. Куплю Лукасу трохи тютюну.

Його дядько став.

— Це може зачекати до ранку, — відповів дядько.

— Так, — мовив він, відчуваючи, що його дядько стежить за ним, навіть не розуміючи, що робити, якщо той скаже «ні», — навіть не чекав, просто стоячи там.

— Добре, — сказав дядько. — Але недовго. — Він міг би вже йти. Але він іще стояв.

— Мені здалося, ви казали, що сьогодні нічого не буде.

— Я й не думаю, що буде, — відповів дядько. — Але не можна сказати напевно. Такі як Ґаврі не надають великого значення смерті чи вмиранню. Але для них багато значать мертві і те, як ті вмерли — особливо якщо це їхня рідня. Якщо ти купиш тютюну, хай Таббс його передасть, а сам повертайся додому.

Отже, цього разу йому навіть не треба казати «добре», — дядько розвернувся, а він пішов на Майдан. Коли стих звук кроків, він зупинився, вичікуючи, доки чорний силует його дядька не змінився білим відблиском його лляного костюма і не щез за останньою дуговою лампою. Якби він тоді пішов додому та осідлав Здорованя, щойно впізнавши вранці автомобіль шерифа, то був би у дорозі вже вісім годин і проїхав майже сорок миль. Він повернувся та попрямував до тюремних воріт, постаючи перед очима Ліґейта, який спостерігав за ним, уже впізнаючи понад верхнім кутом своєю кумедної дурнуватої газети, упізнавши навіть, доки він дістався брами. Якщо йти прямо, то можна побачити провулок поза огорожею і осідлати Здорованя, і опинитися на пасовиську за ворітьми, і покинути і Джефферсон, і чорномазих убивць: через ворота, доріжкою та до галереї, і знову тюремник показався швидко з дверей праворуч, і вираз його обличчя вже набував зацькованого обурення.

— Знову-здорово, — промовив тюремник. — Вам що, не досить?

— Я дещо забув, — відповів він.

— Та облиш це до ранку, — сказав тюремник.

— Дозвольте йому зараз це зробити, — вимовив Ліґейт своїм рівним протяжним голосом. — Якщо він ту річ там до ранку лишить, то розтопчуть.

Тож тюремник розвернувся, і знову вони обидва рушили вгору східцями, і знову тюремник одімкнув засув дубових дверей.

— Не переймайтеся за іншу, — сказав він. — Я можу через ґрати, — і, не чекаючи не відповідь, грюкнув по собі дверима, і він почув, як знову повзуть, клацаючи, пази, але все одно — йому треба просто злегка постукати; він почув, як віддаляються кроки тюремника на східцях, але навіть тоді все, що йому треба буде — це просто голосно закричати і грюкнути об підлогу, а Ліґейт усе одно ж його почує; і думав: «Може, він мені нагадуватиме ту кляту тарілку з капустою і свининою з середки^[15], або, може, скаже мені, мовляв, я все, що у нього лишилося, і цього буде досить…» — швидко прямуючи далі, потім — залізні двері, і Лукас, який не рухався з місця, який досі стояв посеред камери під лампочкою, дивлячись на двері, коли він наблизився до них і сказав різким голосом, навіть таким різким, яким його дядько ніколи не озивався:

— Гаразд. Що ви хочете, аби я зробив?

— Іди туди і подивися на нього, — сказав Лукас.

— Іти куди і на кого подивитися? — спитав він. Але він добре зрозумів. Йому здавалося, він усе життя знав це; він подумав про це із якимось полегшенням: «Ну, все скінчилося», — навіть коли його внутрішній голос автоматично верещав у обуреній зневірі: «Я? Я?». Це було схоже на відчуття, коли ви чогось боїтеся, боїтеся довгий час, ухиляєтеся від нього, а коли це зрештою трапляється, лишається просто біль, пекучий, але тепер усе позаду, усе скінчилося, усе добре.

— Я тобі заплачу, — сказав Лукас.

І так він не слухав, навіть не дослуховуючись до власного голосу, сповненого подиву, недовірливого обурення: «Щоб я пішов туди і розкопав ту могилу?» Він уже більше не думав: «Ось чого коштуватиме мені ця миска з м’ясом і зеленню». Тому що він уже пройшов крізь це, і вже давно — хай чим воно було, що утримало його п’ять хвилин тому, коли він озирався назад, на майже непереборну прірву між ним самим і цим старим негром-убивцею. Він бачив і чув, що Лукас щось йому каже не тому, що це він, Чарльз Маллінсон-молодший, і не тому, що він поїв тієї капусти й грівся біля вогню, але тому, що зараз він єдиний з білих, із ким Лукас може говорити, між двома моментами — теперішнім і тим, коли його витягнуть з камери й волочитимуть на мотузці сходами вниз, — який почує його німий безнадійний гострий погляд. Він сказав:

— Підійдіть ближче.

Лукас так і зробив, наблизившись і взявшись обома руками за пруття ґрат, наче дитина, що стоїть за огорожею. Він не пам’ятав, що зробив, але, глянувши вниз, помітив, що сам обома руками тримається за ґрати — дві пари рук, чорних і білих, схопившись за ґрати, зустрілися.

— Гаразд, — промовив він. — Навіщо?

— Іди і поглянь на нього, — сказав Лукас. — Якщо буде запізно, коли ти вернешся, я можу підписати папір, скажи зараз, скільки я тобі винен, і я вкажу це.

Але він усе ще не слухав; він знав це, лише самому собі:

— Мені — йти за сімнадцять миль кудись потемки…

— Дев’ять, — сказав Лукас. — Усіх Ґаврі ховають біля Каледонської каплиці^[16]. Ти спочатку звернеш праворуч у горах, одразу, де буде міст на повороті Дев’яти Миль. Можеш за півгодини туди дістатися на дядьковій машині.

— …Але ж я ризикую: Ґаврі можуть мене схопити, коли я копатиму ту могилу. Я хочу знати, навіщо. Я ж навіть не знаю, що шукатиму. Навіщо?

— У мене пістолет — кольт сорок первого каліберу, — сказав Лукас. Що й справді було так; єдине, чого він не знав — це калібру, — а така зброя працездатна, добре стріляє, влучна, доглянута, така архаїчно-неповторна, як і золота зубочистка, що, цілком вірогідно (та безперечно), була гордістю старого Керотерза МакКасліна півстоліття тому.

— Ну добре, — мовив він. — І що тоді?

— Його застрелили не з кольта сорок первого каліберу, — відповів Лукас.

— А з чого його застрелили?

Але Лукас не відповів, стоячи там, по той бік сталевих дверей. Його руки немічно стискали пруття і нерухомо застигли навколо ґрат, сам нерухомий — за винятком слабкого подиху, і він чекав на Лукасову відповідь, і знав, що Лукас ніколи не відповість і не скаже нічого більше, ні слова, жодному білому не скаже, і він знав, чому, як і те, чому Лукас чекав, щоб сказати йому, дитині, про пістолет, коли не сказав ні дядькові, ні шерифу, щоб вони розкопали ту могилу та оглянути тіло. Він здивувався, чому Лукас уже наближався до того, аби все розповісти дядьку, коли описував свою справу, і він зрозумів та знову оцінив ту дядькову рису, яка змушувала людей розповідати йому таке, чого б вони не сказали жодній живій душі, — навіть підбурювала негрів розповідати те, що сама природа заборонила їм казати жодному білому: згадав старого Ефраїма і материнський перстеник, того літа п’ять років тому — дешевий виріб з фальшивим камінцем; дві такі каблучки, по суті, однакові, які його матінка і її сусідка по кімнаті у Коледжі Світ Брайр^[17], що у штаті Вірджинія, колись купили на заощадження та якими обмінялися, присягнувши одна одній носити ці персні до самої смерті, і як та молода дівчина, її сусідка, виросла і тепер живе з дочкою у Каліфорнії, і зараз її дочка теж навчається у Світ Брайр, і колишня товаришка та його мати вже давно не бачилися, багато років, і, може, ніколи знову не зустрінуться, але його мама все ще берегла перстеника: одного разу кільце пропало; він згадав, як пробудився пізно вночі та побачив, що внизу запалили вогонь — і знав, що неня досі шукає перстень: і весь цей час старий Ефраїм сидів у себе вдома, у саморобному кріслі-гойдалці на передній галереї домівки Паралі, доки одного прекрасного дня Ефраїм сказав йому, що за півдолари знайде персня. Він дав Ефраїму півдолара і того ж дня поїхав на тиждень до табору для скаутів, а коли повернувся, то побачив на кухні, як мама і Паралі стояли біля застеленого газетами столу, витрушуючи кукурудзяне борошно з глиняного гладущика і розгрібаючи його виделкою, і вперше за тиждень він згадав про перстень, і побіг до будинку Паралі, де був Ефраїм, який сидів у кріслі-гойдалці на галереї, і той йому сказав: «Він під коритом для хруні, на фермі твого та’». Ефраїмові навіть не треба було казати йому, звідки він це довідався (це не від Паралі, яка завжди удавала, нібито не знає, або, принаймні, начебто не має часу говорити про це саме зараз, але від Алека Сендера), тому що вже потім він згадав: місіс Даунс, стара біла жінка, яка мешкала у маленькій брудній тісній комірчині завбільшки з ящик для взуття — смердючій, як лисяча нора, — у халупі на околиці міста, у селищі, де негритянські хатчини і куди та звідки весь день ходили негри, і, безсумнівно, майже цілу ніч. Казали, нібито вона не просто ворожила і знімала пристріт, але й допомагала дещо знайти: їй віддали півдолара, і він повірив одразу і беззастережно, — адже кільце знайдено, тож він одігнав од себе ці спогади раз і назавжди, і єдине, у чому виявив свій інтерес, єдина річ — це те, що він сказав Ефраїму: «Ви ж знали це весь тиждень, де він, і навіть їм не сказали?» — а Ефраїм якийсь час дивився на нього, упевнено та безтурботно погойдуючись у кріслі і смокчучи свою остиглу, забиту попелом люльку, з якої вхоплювалося хрипіння, ніби в маленького, хворого на астму циліндра: «Я міг би розказати твоїй ма’. Але їй тре’ було помогти. Тому я чекав на тебе. Молоднеча і жінки — у них голова нічим не забита. Вони можуть слухати. Але люди похилого віку, як твій та’ або дядько, — ті не можуть слухати. У них нема часу. Вони до чорта зайняті. Насправді намотай це собі на вус; колись тобі це може у пригоді стати. Якщо тобі тре’ буде зробити щось таке, чого не можна сказати всім і кожному, на чоловіцтво часу не гай; іди до жінок і дітей, хай до справи беруться». І він згадав, що його батько не стільки шаленів, скільки обурювався у своєму майже оскаженілому спростуванні, у своєму войовничому переході до оборони святая святих моральних принципів, і навіть його дядько, з яким досі не було стільки проблем, аби він повірив у те, у чому сумніваються інші дорослі з тої причини, що ті речі суперечили тверезому глузду, — тоді як його мати спокійно і наполегливо готувалась їхати на ферму, якої не відвідувала вже рік, і навіть батько місяцями там не бував, ще коли перстень не зник, — і навіть дядько відмовився везти її туди на своєму автомобілі, тому батько найняв працівника з гаража, і вони з мамою поїхали на ферму, де за допомоги наглядача знайшли під коритом, звідки їли кнурі, кільце. Тільки тепер це не якесь дешевеньке кілечко, якому ламаний шеляг ціна, перстеник, яким двадцять років тому обмінялися молоді дівчата, а смерть від ганебного бузувірства людини, якій суджено вмерти не тому, що вона вбивця, а тому, що має чорну шкіру. Але це було все, що Лукас збирався йому розповісти, і він знав, що це все, і думав з якоюсь несамовитою люттю: «Повірити? Повірити у що?» — адже Лукас навіть не просив його у щось повірити; він навіть не просив про послугу, роблячи останнє відчайдушне благання до його людяності та жалості, але навіть готовий був йому заплатити, якщо ціна не вийде надто висока, щоб той сам-один пройшов сімнадцять миль (ні, дев’ять: він згадав принаймні, що зараз таке почув), у пітьмі, ризикуючи бути впійманим на тому, що оскверняє могилу одного з членів клану, чиї нащадки вже ось-ось вчинять лиходійство, в абсолютній люті, охоплені кривавою сваволею, навіть не пояснюючи причин. Але він знову спробував спитати, знаючи, що Лукас не тільки відає, що саме він спитає, але й відає, що він знає, яку відповідь почує:

— То з якого пістолета його застрелили, Лукасе? — і почув саме те, на що, як знав Лукас, і очікував:

— Я заплачу тобі, — сказав Лукас. — Назви свою ціну, будь-яку, коли вона не захмарна, і я заплачу.

Він глибоко вдихнув, затамував подих і видихнув, доки вони обидва дивились один на одного крізь ґрати, затьмарені очі старого зорили на нього, несповідимо-непроникливі й загадкові. Зараз вони навіть не були наполегливими, і він мирно та спокійно подумав: «Він не лише побив мене, він ще й ні на секунду в цьому не сумнівається». Він сказав:

— Згода. Просто якщо я подивлюся на нього, це ніякої користі не принесе, навіть якщо я зможу сказати, яка в ньому куля. Отже, ви ж розумієте, що це значить. Я маю відкопати його, витягнути з тієї ями, доки Ґаврі мене не схопили, і повезти до міста, де містер Гемптон може послати за експертом у Мемфіс, аби той розповів про кулі. — Він подивився на Лукаса, на старого, який немічно тримався за пруття ґрат у камері, навіть не дивлячись на візаві. Він знову глибоко зітхнув. — Але головне — витягнути його звідти із землі, відвезти туди, де хтось може його оглянути до… — Він подивився на Лукаса. — Мені доведеться дістатися туди й відкопати його, і повернутися до міста до півночі або до першої, або, може, навіть опівночі буде вже запізно. Я не знаю, як це зробити. Я не можу цього зробити.

— Я постараюся зачекати, — промовив Лукас.

Чотири

Коли він дістався додому, його зору відкрився пошарпаний, збляклий від дощів, підтоптаний пікап, припаркований на узбіччі біля будинку. Зараз уже восьма година; він був більше аніж певний, що лишилося навряд чи й чотири години на те, аби дядько пішов до шерифа додому та переконав його, а потім знайшов мирового суддю^[18] чи кого там треба знайти і розбудити, і переконати, щоб він розкопав ту могилу (замість дозволу від Ґаврі, якого нізащо в світі, не кажучи вже про те, аби врятувати від спалення живцем на багатті якогось там чорномазого, сам Президент Сполучених Штатів власного персоною, не те що сільський шериф, ніколи б не домігся), а потім піти до Каледонської каплиці, розкопати тіло і вчасно повернутися до міста. Але саме цього вечора якийсь фермер, чия заблудла корова або мул, або кнур, конфісковані сусідом, який наполягає стягнути штраф у долар, перш ніж він випустить цю худобу, — приплентався до дядька, висиджуючи понад годину в його кабінеті, кажучи «так» чи «ні», чи «про мене, я не гадаю, що…» і розводиться про вирощування городини або про політику, хоча дядько нічого не тямить у першому питанні, а фермер геть не знається на другій темі, доки відвідувач не знайде час, аби пояснити, заради чого прийшов.

Але він не міг наразі вистоювати й церемонитися. Він припустив досить ходу, коли полишив тюрму, але тепер нісся клусом, навскіс, через галявину, на галерею, а через неї — у хол, повз бібліотеку, де досі під однією настільною лампою сидів його батько, схилений над сторінкою кросвордів і головоломок мемфіської недільної газети, а під іншою — його мати над новинкою серії «Найкраща книга місяця» (за передплатою); і побіг далі, до кімнати, яку його мама намагалася привчити інших називати «кабінетом Ґевіна», але яку і Паралі, і Алек Сендер давно перейменували на «офіс», тож тепер усі її так називали. Двері були зачинені і з-за них до нього долинало дзюрчання чоловічого голосу, і тоді ж він двічі постукав і прожогом зайшов, кажучи на ходу:

— Доброго вечора, сер. Вибачте. Дядьку Ґевін…

Бо голос належав його дядьку; навпроти дядька за столом був не чоловік з поголеною, опаленою сонцем шиєю, в охайному недільному костюмі без краватки — сорочці та брюках, — натомість там сиділа жінка у простій бавовняній сукні з машинним візерунком, у круглому, трохи припорошеному чорному капелюшку, умощеному просто на потилиці — такі носила його бабуся, — і тут він упізнав гостю, навіть не встигнувши глянути на її годинника — маленького, золотого, корпус з кришкою, підвішений на золотій брошці, приколотій до пласких грудей, майже так само, та й зовні майже такі ж самі, як пришите серце на полотняному вбранні фехтувальника — тому що відтоді як умерла його бабуся, жодна інша знана йому жінка не вдягалася так само і не носила таких речей, та й насправді він також упізнав цей пікап: міс Гебершем, представниця на сьогодні найстарішого роду в окрузі. Раніше це прізвище носили троє: доктор Гебершем, власник таверни, на ім’я Голстон, і молодший син гугенота на ймення Ґреньє, які приїхали сюди верхи, до цього округу, коли й думки не було проводити його кордони, і не було ні селищ, ні їхніх назв, коли ще Джефферсон був просто торгівельним поселенням з назвою, наданою йому індіанським племенем чикасо^[19], яка й позначала його у бездоріжжі пустель, заростях тростини і хащах, але тепер усе зникло в небуття, усе загинуло і навіть стерлося, не передаючись з уст в уста як окружні спогади. «Голстон» — просто назва готелю на Майдані, та й навкруги мало хто знав або цікавився, звідки взялося це слово, і останнє успадковане від крові Луї Ґреньє, елегантного франта-дилетанта, архітектора з паризькою освітою, який трохи стажувався з юриспруденції, але більшу частину життя присвятив заняттю плантатора і малярству (причому аматором він був скоріше у вирощуванні зернових та бавовни, аніж із полотном і пензлем), тепер гріло кістки врівноваженого, безтурботно-веселого, нестарого ще чоловіка з розумом і обличчям дитини, який жив у схожому на халабуду сараї, півнорі-півбарлозі, що сам собі збудував із викинутих дошок, уламків поваленого димаря і консервних бляшанок на березі річки за двадцять миль звідси, і цей чоловік навіть не знав, скільки йому років, і не міг написати навіть свого імені — Лонні Ґріннап, як тепер сам себе називав, і навіть не знав, що земля, на якій він оселився, — це остання окрушина багатьох тисяч акрів, якими володів його пращур, і лишилася тільки міс Гебершем: безталанна стара панна без роду-племені, сімдесяти років, яка жила у будинку з колонами, збудованому в колоніальному стилі^[20] на околиці міста, і маєток був нефарбований, бо її батько вмер, і не було в тому маєстаті ні води, ні електрики, а з прислуги — лише двоє негрів (і раптом знову щось на мить уп’ялося йому в мозок, відволікаючи увагу, але тої ж миті зникло, навіть не звільнивши думок: просто щезло, і все), які мешкали у хижці на задньому дворі, де вона (дружина) куховарила, доки міс Гебершем і чоловік негритянки розводили курей та овочі, продаючи потім це у місті з кузова пікапа. Два роки тому в їхньому господарстві були вгодований літній білий кінь (казали, що йому вже двадцять років, коли він уперше пригадав цю тварину, і шкіра лисніла під білими волосинами, чиста і рожева, як у немовляти), і кабріолет. Тоді їм поталанило, випав дорідний рік чи щось таке, і міс Гебершем купила поїжджений, використаний пікап, і щоранку взимку та влітку було видно, як вони роз’їжджають вулицями від будинку до будинку, міс Гебершем — за кермом, у бавовняних панчохах і чорному круглому капелюшку, який носила принаймні уже сорок років, і чистій сукні з машинним візерунком, яку можна побачити у каталогах «Сірс Робак», за два долари дев’яносто вісім центів, а також із невеличким доглянутим золотим годинником, пришпиленим до пласких, позбавлених молока, грудей; у черевиках, у рукавичках, що, як казала його мати, були пошиті на її замовлення у нью-йоркському магазині і коштували тридцять-сорок доларів пара — черевики, і п’ятнадцять-двадцять — рукавички; доки негр розтрушував своє жирне черево, бігаючи підтюпцем до будинку та виходячи звідти, несучи кошика соковитої зеленої городини та яйця в одній руці, та обскубану курячу тушку — у другій; — визнав, пригадав, навіть не мав спокою від нав’язливих уколів, і ось, нарешті — звільнений, бо часу вже не було, безперервно промовляючи:

— Доброго вечора, міс Гебершем. Вибачте. Мені треба поговорити з дядьком Ґевіном, — а потім знову до дядька: — Дядьку Ґевін…

— Отже, міс Гебершем, — швидко і нетерпляче сказав його дядько тоном, який він одразу впізнав; у звичайній ситуації він, може, навіть усвідомив би, до яких наслідків веде сказане дядьком. Але не зараз. Він їх і не чув. Він їх не слухав. Насправді у нього й не було часу самому поговорити у цьому потоці слів, який тік занадто швидко, але спокійно, просто плинно, і звертався тільки до його дядька, бо він уже забув про міс Гебершем, навіть про те, що вона тут:

— Мені треба поговорити з вами, — і лише тоді зупинився, але не тому, що скінчив, він ще навіть не починав, а тому, що вперше почув свого дядька, який розвернувся у фотелі, одна рука лежить на спинці крісла, а друга — на столі перед собою притримує запалену люльку з маїсових початків, і сам говорить, як і раніше, тим самим голосом, не спиняючись, начебто під час їзди поцвьохуючи гнучким батогом:

— Значить, ти це взяв і йому відніс. Мабуть, навіть не став сушити голову через отой тютюн. І він розповів тобі казочку. Сподіваюся, гарненьку.

І це було все. Він міг йти, насправді міг. Якщо вже так, то йому взагалі не слід було зупинятися на півдорозі, бігти через хол або навіть заходити в будинок, але майнути поряд із обійстям, де він покликав би Алека Сендера, ідучи до стайні; Лукас сказав йому це півгодини тому у в’язниці, навіть коли, здавалося, він готовий був поставити крапку в оповіді, і навіть під зловісною тінню цих Ґаврі, зрештою, не договорив, чудово знаючи, що не треба й намагатися це сказати ні його дядьку, ні будь-якому іншому білому. Але він ще не рухався. Він забув про міс Гебершем. Він відсторонив її, сказавши «Вибачте», і миттєво зник, вибігши з кімнати, не просто вибіг, а просто розчинився — так фокусник одним словом чи жестом посилає у небуття пальму, кролика або вазу з трояндами, і так вони залишилися втрьох: він — у дверях, усе ще тримаючись за одвірок, наполовину в кімнаті, куди він так і не ступив і не мав одійти ще далеко, і наполовину уже у холі, на який йому взагалі не варто було марнувати час і перетинати його, і дядько, що вільно сидів за столом, завалений паперами, де виднілися німецький пивний кухоль, напханий скрученими уривками газет і, напевно, з дюжину люльок із маїсових початків на різній стадії розпалення, а за півмилі від усього цього — старий, безрідний, неприязний, самотній, свавільний, самовпевнений, упертий, неговіркий, незговірливий, незалежний (та ще і зухвалий) негр, а там, за межами цієї тихої, опроміненої лампою кімнати ревів потік часу, як вода з млинового колеса, не ринучи до північної години, але тягнучи північ за собою, не для того, аби жбурнути уламки півночі, але аби обрушити їх лавиною, одним спалахом, що покриває небо: і тепер він знав, що безповоротний момент настав не тоді, коли він погодився, сказавши Лукасу «гаразд», перемовляючись через сталеві ґрати камери, але коли він уже готовий повернутися до холу, причиняючи по собі двері. Тому він спробував ще раз, усе ще спокійним тоном, зараз навіть не поспішаючи, навіть не вимагаючи: просто прозоро-очевидно і з тверезим глуздом:

— Припустімо, що це не з його пістолета вбили того.

— Певна річ, — відповів дядько. — Це точнісінько те саме, у чому я присягався б, якби був Лукасом… чи будь-яким іншим убивцею-негром, або — значення немає — будь-яким невігласом, білим убивцею. Він, напевно, навіть сказав тобі, у що саме вистрілив зі свого пістолета. Що це було? Кролик, чи, може, консервна бляшанка, чи мішень на дереві — просто аби побачити, чи справді він заряджений, чи може стріляти. Але не зважай. Припустімо таке на даний момент: тоді що? Що ти пропонуєш? Ні, що Лукас казав тобі зробити?

І він навіть відповів на це:

— Чи міг би містер Гемптон відкопати його і подивитися?

— На якій підставі? Лукаса схопили через дві хвилини після пострілу, коли той стояв над трупом, а в кишені був пістолет, з якого щойно стріляли. Він ніколи не заперечував, що стріляв — власне, він взагалі відмовився робити будь-які заяви, навіть мені, своєму адвокату — адвокату, по якого сам послав. І як тут ризикувати? Та я б одразу пішов туди і застрелив ще когось з його синів, аніж сказав би Набу^[21] Ґаврі, що я хочу викопати тіло його сина із землі, яку освятили і де відспівали вбитого. І якби я зайшов так далеко, то скоріше сказав би йому, що просто хочу вирити труп на світ Божий, аби вирвати у мерця золоті зуби, аніж пояснити причину, що хочу врятувати чорномазого від лінчування.

— Але припустімо… — мовив він.

— Послухай мене, — сказав дядько якимсь утомленим, але безмежно терплячим голосом: — спробуй послухати. Лукаса замкнули за непроникними сталевими дверима. Це найкращий захист, який Гемптон чи будь-хто ще в цьому окрузі може йому надати. Як сказав Вілл Ліґейт, є достатньо народу в цьому окрузі, аби вломитися до нього, попри Таббса — навіть у ті двері, якщо дійсно того хочуть. Але я не вірю, що є стільки таких у цьому окрузі, хто справді хоче повісити Лукаса на телефонному стовпі, обілляти бензином і підпалити.

І зараз те ж саме. Але він усе одно спробував ще раз.

— Але просто припустімо… — знову сказав він, і тепер почув утретє майже те ж саме, що повторилося двічі, протягом дванадцяти годин, і знову дивувався з убогості, скупості, справді — майже мізерності стандартизованого лексикону — не словникового запасу якоїсь одної людини, але й Лексикону самого по собі, за допомогою якого навіть людина здатна жити у неосяжних отарах і табунах, навіть у бетонних перенаселених будинках чи у кролячих садках, маючи порівняно приязне товариство: навіть і його дядько не виняток:

— Ну а коли й так? Лукасу треба було подумати про це, перш ніж стріляти білому в спину.

І тільки пізніше він усвідомив, що дядько говорив це міс Гебершем; цієї миті він ні наново пригадав, що вона тут, у цій кімнаті, ні схаменувся, знову побачивши її; він навіть не пам’ятав, що для нього її вже давно не існувало і, розвертаючись та замикаючи по собі двері, він почув майже безтямний, позбавлений бодай чогось суттєвого, безбарвний дядьків голос:

— Я сказав йому, що робити. Якби щось надумали вчинити, вони б це скоїли там, за дверима, у себе на задньому дворі; вони б ніколи не дозволили містеру Гемптону відвезти його до міста. По щирості, досі не розумію, чому вони це зробили. Але чи це було везіння, чи недбалість чиясь, чи старий містер Ґаврі просто розумом здитинів, але результат добрий; він цілий, і я намагаюся вблагати його: хай визнає себе винним у ненавмисному вбивстві, — він старий і, гадаю, окружний прокурор змилосердиться над ним. Його пошлють до каторжної тюрми, і, може, за кілька років, якщо він доживе… — і він зачинив двері, він, який уже чув це раніше, і годі брати це в голову, годі з нього — і покинув кімнату, куди по-справжньому так і не заходив, і геть йому це не треба, — уперше відпустивши дверну ручку, та думав з шаленим завзяттям і якимсь клопітким терпінням — так людина в охопленому пожежею будинку намагається зібрати розірваний разок намиста: «Тепер мені доведеться пройти весь шлях назад до в’язниці, щоб спитати Лукаса, де це», — усвідомлюючи: попри сумніви Лукаса та все інше, він до останнього вірив, що дядько і шериф візьмуть на себе відповідальність та здійснять виправу — не тому, що нібито повірять йому, а просто тому, що не міг собі уявити, як сам візьметься до цього, ще й Алек Сендер лишиться з ним, доки не згадав, що Лукас уже подбав про це і передбачив; згадав це не з полегшенням, а з новим сплеском гніву і люті, що було навіть понад його сили — як Лукас не лише розповів йому, що хотів, але й саме те, де це, і навіть як туди дістатися, і тільки опісля, схаменувшись, спитав його, чи зробить він це. Він почув шурхіт газети у батька на колінах за дверима бібліотеки і, відчувши запах сигари, що дотлівала у попільниці у нього під рукою, побачив блакитний вогник і дим, який повільно курився у відчинені двері — так відбувалося, коли його батько затягувався в пошуках якогось утраченого синоніма чи під час пропуску якогось слова, чи якщо стрівав немилозвучне зіткнення звуків, чи під час раптового сильного болю. Пам’ятав, як Лукас навіть сказав, як і чим діставатися туди і назад, і в його уяві знову постало, як він відчиняє двері та каже дядькові: «Годі з тим Лукасом. Просто позичте мені вашу машину», — а потім як заходить у бібліотеку, до батька, бо в нього у кишені ключі від машини, доки про них не згадає, розбираючись, і лишить їх там, де його мати може завтра знайти: «Дайте мені ключі, батю. Я хочу виїхати із села та розкопати могилу»; він навіть згадав про пікап міс Гебершем, припаркований перед їхнім будинком (не про саму міс Гебершем; він ніколи про неї й не думав. Він просто згадав, що її автомобіль порожній і, мабуть, без нагляду, так і стоїть на вулиці ярдів за п’ятдесят); а ключі, може, так і лишись у перемикачі, і згадав про Ґаврі, що спіймає його, коли він грабуватиме могилу їхнього сина, чи брата, чи кузена, і так само спіймає крадія машини.

Тому що (відмахуючись, наче від тріпотливого нав’язливого конфеті, бурхливого виру несамовито-ярих кумедних дотепів), він усвідомив, що ніколи й не вагався поїхати туди й навіть вирити тіло. Він бачив себе, як прямує до церкви, на цвинтар за нею, без жодних зусиль чи примусу, навіть багато часу не сплине, він бачив, як сам розкопує та витягує труп, не захекуючись, не напружуючи м’язи і легені, без жодних терзань, знічених чи сором’язливих почуттів. І тільки тоді ціла розбита на уламки і всемогутня північна година, чийого чигання і тяжкого уривчастого подиху він не здатний буде прозирати, ні у минулому ні у майбутньому, навалою трощитиме його. Так (на ходу: він не зупинився після перших секунд раптової перерви, коли, замкнувши по собі двері кабінету, кинувся всім тілом одним ривком, сторч головою в якомусь смертельно-виваженому та розлюченому розрахунку, чия спокійна, прониклива і відчайдушна раціональність, без pro і contra, тому що не було ніяких pro: причина, з якої він біг туди, полягала у тому, що хтось має це зробити, але не було нікого, хто б до цього взявся, і той, хто має це виконати, — навіть не шериф Гемптон (vide^[22] Вілл Ліґейт зі своїм дробовиком, розміщений на нижньому поверсі тюрми як на освітленій сцені, де помітить будь-кого, куди б той не йшов, туди чи звідти, не встигнувши досягти воріт) до останнього певні у тому, що Ґаврі, їхні кревні та поплічники не намагатимуться цієї ночі вихопити Лукаса з в’язниці, а якщо всі зберуться в місті, де прагнутимуть лінчувати Лукаса, — значить, ніхто там не стирчатиме, щоб схопити його, коли він розкопуватиме могилу, і якщо це конкретний факт, то й наочність теж буде конкретна: якщо їх нема у місті, коли вони прийшли за Лукасом, тоді будь-хто з п’ятдесяти чи сотні чоловіків або хлопців, кревняків — або просто з отих мисливців на лисиць, підпільних виробників віскі чи лісоторгівців, — може його здибати, і Алека Сендера теж; і ось іще таке: йому треба їхати на коні з цієї є причини: нíкому більше це зробити, окрім шістнадцятирічного хлопчика, в якого немає жодної власності, окрім коня, і навіть тут він повинен обирати: або він виїде верхи сам і тоді дістанеться вдвічі швидше та втричі довше викопуватиме тіло, тому що сам-на-сам він би не лише копав, але й додивлявся б до будь-чого та дослухався б до сторонніх звуків, — або взяти з собою Алека Сендера (він з Алеком Сендером раніше їздив на Здоровані навіть далі, аніж за десять миль — великий сухоребрий мерин міг перестрибнути через п’ять бар’єрів навіть несучи сто сімдесят п’ять фунтів і добре та рівномірно чвалав, навіть несучи двох вершників, і міг довго труситися клусом так само успішно, як і чвалом — хіба що Алек Сендер не міг це надто довго витримати, сидячи ззаду кульбаки, — а потім наполовину біг, наполовину йшов, і міг так провезти вершників багато миль, першу милю то несучи чвалом Алека Сендера, то рухаючись клусом, і супутник тримався за стремено), і так можна буде викопати тіло втричі швидше, і Алек Сендер ризикуватиме, бо може скласти товариство Лукасу, коли Ґаврі нагодяться з бензином: і раптом він відчув, що знову відмахується від конфеті — саме так, як зволікають, не наважуючись пірнути у холодну воду, — подумки чуючи, як намагається пояснити це Лукасу: «Доведеться нам їхати на коні. Нічого не вдієш», — і Лукас: «Треба вам було вламати його дати машину», — і він: «Він би відмовив. Хіба ви не розумієте? Він не тільки б відмовив, але й замкнув би мене, і я навіть не зміг би вийти, не те що на коні їхати», — і Лукас: «Та добре, добре. Я ж вам не дорікаю. Адже це не вас Ґаврі ладні спалити» — рухаючись у холі до задніх дверей: і він не мав рації; не тоді, коли він сказав, що усе гаразд, Лукасу, який тримався за сталеві ґрати, і не тоді, коли він ступив у передпокій і зачинив по собі двері кабінету, але того безповоротного моменту, після якого вже не буде вороття, він міг би зупинитися та не рушати далі, і нехай безжальні уламки північної години навалою трощитимуть його, — вони слабкі та безсилі проти цих мурів, тому що ці стіни міцні та все витримають; вони — у себе вдома, понад уламки трощі, понад страх; — навіть не зупиняючись, навіть не допитуючись у самого себе, чи, може, він не сміє зупинятися, лишаючи за спиною заслону дверей та спускаючись східцями у величезний шалений вир м’якого травневого вечора, і тепер щодуху прямував до темної хижки, де Паралі та Алек Сендер не більше стулили очі, аніж усі інші негри навкруги за милю від міста цієї ночі — навіть не у ліжку, але тихо сидячи у темряві за зачиненими дверима, зачиненими віконницями, очікуючи на повіви шуму смертоносної люті у весняному мороці: він зупинився та умовно свиснув — так вони з Алеком Сендером завжди домовлялися про зустріч, відколи навчилися свистіти, — відлічуючи секунди до того моменту, коли доведеться повторити виклик, думаючи: якби він був Алеком Сендером, то не вийшов би з хати ні на чий посвист — коли раптом без звуку і, звісно, без запаленого світла за спиною, щоб виявити його, у тіні вже виник Алек Сендер, наближаючись до нього, і ось він уже зовсім поруч у цій неосвітленій місяцем пітьмі, трохи вищий за нього, хоча різниця між ними тільки кілька місяців: постав, навіть не дивлячись на нього, але понад його голови, туди, де Майдан — так, як дивився б, міркуючи над траєкторією бейсбольного м’яча, — на дерева, вулиці та будинки, і бажаючи глибоко зирнути вглиб Майдану, — не на будинки у затишному затінку дворів, де мирно їдять, відпочивають і сплять, приймаючи це як нагороду після дня, але на Майдан: будівлі, створені та призначені для торгівлі, уряду, суду та позбавлення свободи, де змагалися та боролися пристрасті людей, для кого відпочинок та маленька смерть — сон — були кінцем і винагородою.

— Значить, вони так і не прийшли по душу стариганя Лукаса, — сказав Алек Сендер.

— Це те, про що твої родаки думають? — спитав він.

— Ти теж думав би, — відповів Алек Сендер. — Отакі як Лукас усім головного болю додають.

— Тоді, може, тобі краще пройти до офісу та побути з дядьком Ґевіном, а не зі мною.

— Куди це ти? — спитав Алек Сендер. І він сказав йому, різко та неприкрашено, трьома словами:

— Відкопати Вінсона Ґаврі. — Алек Сендер не поворухнувся, а все ще дивився понад його головою у бік Майдану. — Лукас казав, це не з його пістолета вбили Ґаврі.

Усе ще не рухаючись, Алек Сендер засміявся — не голосно і не радісно: просто засміявся, і сказав те ж саме, як висловився дядько хвилину тому:

— Та я так само сказав би, — ось як відповів Алек Сендер. Він вів далі: — Я? Аби я пішов туди та відкопав цього білого мертвяка? А містер Ґевін уже в офісі, чи мені просто посидіти там і заждати, коли він прийде?

— Лукас тобі заплатить, — сказав він. — Він мені сказав ще до того, як пояснив, за що.

Алек Сендер засміявся, без радості, презирства чи будь-якого іншого почуття: інших звуків цей сміх не виражав, так само, як подих не виражає нічого, окрім звуків дихання.

— Я не багатій, — відповів він. — Мені грошей не треба.

— Принаймні, ти ж осідлаєш Здорованя, доки я винишпорю ліхтарика, так? — сказав він. — Ти ж не такий гордій через того Лукаса, аби це зробити?

— Атож, — відповів Алек Сендер, розвертаючись.

— І захопи кирку та лопату. І довгий мотузок. Мені це теж знадобиться.

— Атож, — відповів Алек Сендер. Він зупинився, напівозирнувшись. — А як ти навантажиш кирку з лопатою на Здорованя, коли він навіть батога у тебе у руці бачити не бажає?

— Не знаю, — сказав він, і Алек Сендер пішов далі, і він повернув додому, спочатку подумавши, що це його дядько швидко обходить будинок, з’явившись із парадного, не тому, що йому здалося, буцімто його дядько може запідозрити і очікувати на задумане ним, не тому, що його дядько цілком і безповоротно відмахнувся від цього, не лише від спроби, але і від самої можливості, — а тому, що він уже не пригадував цієї постаті, нікого іншого, окрім себе, і навіть побачивши, що це жінка, він вирішив, що це його мати, навіть коли впізнав капелюшок, аж до тої миті, коли міс Гебершем покликала його на ймення, і першим його поштовхом було бажання швидко і нечутно відступити за ріг гаража, звідки можна дістатися паркану, невидимий для інших, перемахнути через нього і вийти до стайні, а далі — через ворота на пасовисько, щоб знову не проходити весь будинок, з ліхтариком чи без, але було вже занадто пізно: цей оклик його на ймення: «Чарльзе!» — цей напружений шепіт — і ось вона несподівано стрімко наблизилася до нього і постала перед ним, промовляючи цим напруженим нестримним шепотом:

— Що він тобі сказав? — і тепер він знав, що саме змусило його тоді звернути увагу на дядька, коли впізнав її, тоді, у дядьковому офісі, а потім наступної миті подумки промайнули: стара Моллі, Лукасова дружина, яка була дочкою когось із власності старого доктора Гебершема, діда міс Гебершем, дочкою когось із рабів, вона і міс Гебершем були однолітки, народились одного тижня, і обох годувала груддю мати Моллі, і обидві виросли разом, майже нерозлучні, як сестри, як близнята, спали в одній кімнаті — біла дівчинка у ліжку, а негритянська дівчинка — на розкладачці, у неї в ногах, майже до одруження Моллі та Лукаса, і міс Гебершем у негритянській церкві була за хрещену матір першої дитини Моллі.

— Він сказав, що то не його пістолет, — відповів він.

— То це не він зробив? — спитала вона, і нестримність в її голосі змінилася на якийсь поспіх.

— Не знаю, — мовив він.

— Безглуздя, — сказала вона. — Якщо це був не його пістолет…

— Я не знаю, — повторив він.

— Ти маєш знати. Ти ж бачив його… говорив з ним…

— Я не знаю, — сказав він. Він сказав це спокійно, тихо, з якимсь недовірливим подивом, нібито тільки щойно збагнув, що несе його обіцянка: — Я просто не знаю. Я досі не знаю. Я просто поїду туди… — він затнувся, голос його завмер. Майнула мить, секунда, коли він навіть згадав, що повинен був би зробити, і бажав: якби він міг повернути назад те останнє незавершене речення. Хоча, напевно, було вже запізно, і вона сама довершила це, домалювала речення, бо зробити це було необхідно, і будь-якого моменту вона кричатиме, протестуватиме, зойкатиме і збурить на нього весь будинок з челяддю. Потім тої ж секунди він викинув це з думок. Вона сказала:

— Звичайно, — поспішним дзюркотливим і спокійним голосом. Ще півсекунди він думав, що вона взагалі не зрозуміла, а потім, у інші півсекунди, облишив це: вони стояли віч-на-віч, одне навпроти одного, сховані темрявою, сховані напруженим і стрімким шепотінням; а потім він почув свій голос, який озвався тим самим тоном і виразом, і обидва вони були схожі не так на конспіраторів, але скоріше на двох людей, які безоглядно прийняли якусь поступку для подальших дій, з якими не певні, що впораються: але тільки у тому, що вони опиратимуться цьому:

— Ми ж навіть не знаємо, чи справді це не його пістолет. Він просто сказав, що не його.

— Так.

— Він не сказав, ні чий це пістолет, ні чи стріляв він сам. Він навіть не сказав тобі, що не стріляв. Він просто сказав, що це не його пістолет.

— Так.

— І твій дядько у себе в кабінеті сказав, що відповів би так само на його місці — сказав би те, що міг, от і все, що він міг би сказати.

Він не відповів. Це не було питанням. Вона й не давала йому часу відповісти.

— Гаразд, — мовила вона. — Ну що тоді? Чи треба з’ясувати, чи його це був пістолет, чи не його… з’ясувати, що саме він мав на увазі? Поїхати туди — і що?

Він сказав їй, так само неприкрашено, як до того — Алеку Сендеру, чітко і лаконічно:

— Поглянути на нього, — навіть не зупинившись подумати, що йому слід було передбачити її поведінку — співрозмовниця має щонайменше ахнути. — Вирядитися туди, викопати його і відвезти до міста, де той, хто знається на дірках од куль, може оглянути дірку в ньому…

— Так, — промовила міс Гебершем. — Звісно. Певна річ, він і не міг сказати це твоєму дядьку. Він — негр, а твій дядько — чоловік, — і зараз міс Гебершем, у свою чергу, повторює та перефразовує те ж саме, і він подумав, що це насправді не вада, не вбогість і не мізерія лексикону; по-перше, причини цьому — свідоме насильницьке знищення людського існування, стирання роду людського зі світу, і життя саме по собі таке просте, таке завершене, що словоблуддя, яке оплітає все довкруж, замикає його, огортає, наче коконом, і робить таким недоторканним літопис людства, що й треба бути простим і неускладненим, повторюваним, навіть майже одноманітним; а по-друге, у ширшому розумінні, натякаючи, кидаючи певну тінь, те, що перефразувала міс Гебершем, було простою істиною, навіть не фактом, і не треба тут було різноманіття та неповторності, аби висловити це, бо правда — універсальна, вона й має бути загальною, щоб бути правдою, і тут треба просто діяти, щоб зберегти таку дрібку, як земна куля, і тому слід знати правду: усе, що вони можуть зробити, — це просто зробити паузу, просто зупинитися, просто чекати:

— Лукас знав, що на це погодиться дитина або стара жінка, як я: таких не цікавлять вірогідність чи докази. А чоловіки, як твій дядько чи містер Гемптон, уже так довго чоловіки, такі заклопотані, надто довго… Так? — сказала вона. — Відвезти його до міста, де є ті, хто можуть оглянути кульові отвори. І, припустімо, огляне той дірку та впізнає, що це від пістолета Лукаса?

Але він не відповів, ні звуку, та вона й не чекала, а повернулася, знову звертаючись до нього:

— Нам треба кирку і лопату. У мене у машині є ліхтарик…

— Нам? — спитав він.

Вона зупинилася та сказала майже терпляче:

— Це за п’ятнадцять миль звідси…

— Десять, — виправив він.

— …а могила у шість футів завглибшки. Зараз уже по восьмій, а у тебе часу, може, тільки до півночі, щоб повернутися до міста… — і щось ще, але він навіть не чув того. Він навіть не слухав. Те ж саме він казав Лукасу п’ятнадцять хвилин тому, але тільки зараз усвідомив, що сказав. Тільки після того, як це сказав інший, він осягнув не просто весь жах свого наміру, а зашкарублу, громіздку, неможливу фізичну безкраїсть того, з чим зіткнувся; він сказав спокійно, з безнадійно-неприборканим подивом:

— Напевно, ми не зможемо зробити цього.

— Ні, — мовила міс Гебершем.

— Е-е? Мем? — озвався він. — Що ви сказали?

— Я сказала, що у тебе навіть немає машини.

— Ми вирішили їхати верхи.

Тепер вона спитала:

— Ми?

— Я і Алек Сендер.

— Тоді ми будемо втрьох, — відповіла вона. — Бери кирку і лопату. А то у будинку здивуються, чому не почули, як я від’їжджаю. — Вона розвернулася.

— Так, м’^[23], — озвався він. — Виїжджайте провулком до воріт на пасовисько. Ми вас там зустрінемо.

Більше він не чекав. Лізучи через паркан, він почув гуркіт вантажівки; зараз йому було видно білу зірочку на чолі Здорованя у чорному зяянні стайні; наближаючись, побачив, що Алек Сендер уже затягував попругу та закріплював ремінь вузди. Він одстебнув мотузку з кільця ще до того, як згадав, а потім пригадав і зав’язав її, розмотав кінці мотузка та розплів вузол в іншому кільці біля стіни, накинув зашморг з віжками на голову Здорованю, вивів коня з передпокою стайні та осідлав.

— Ось, — промовив Алек Сендер, несучи кирку і лопату, але Здоровань уже почав тупцювати, ще не побачивши кладі, як завжди робив, побачивши навіть лозину з плоту, — і він різко відсмикнув коня за віжки, а Алек Сендер скомандував: — Стояти! — і дзвінко ляснув мерина по крупу, передаючи кирку та лопату, і він перекинув їх через луку сідла, встигнувши ще секунду стримувати Здорованя — достатньо, щоб звільнити ногу зі стремена та допомогти Алеку Сендеру залізти, і тут Здоровань метнувся, хвицаючись, майже ладний скинути вершника, коли Алек Сендер схопився, а кінь намагався втекти, доки інший не втримав його з одного боку — кирка з лопатою підстрибували у сідлі, — та погнав коня пасовиськом до воріт.

— Дай мені ці трикляті лопати і кирки, — сказав Алек Сендер. — Ліхтарика захопив?

— Тебе це обходить? — озвався він. Алек Сендер, вигнувшись, витягнув вільну руку, прийняв кирку і лопату; знову на секунду Здоровань міг їх побачити, але цього разу обидві його вільні руки схопилися за гнуздечку і втримали коня.

— Ти ж нікуди не збираєшся, аби ліхтарика брати. Ти ж це щойно сказав.

Вони вже майже досягли воріт. Він уже розрізняв темну пляму пригальмованої вантажівки на тлі блідої дороги за ворітьми; тобто він запевняв себе, що може розрізнити, бо знав про цю машину. Однак Алек Сендер її точно помітив: він, здавалося, бачить у мороці майже як звір. Руки в Алека Сендера були зайняті, бо він тримав кирку і лопату, але раптом, звільнивши руку, схопив коня за вузду та смикнув, рвонув Здорованя, майже поставивши його дибки, і прошепотів з присвистом:

— Що це?

— Це пікап міс Юніс Гебершем, — відповів він. — Вона поїде з нами. Відпусти його, ти ж його спутав! — скручуючи віжки, приймаючи їх від Алека Сендера, який одразу відпустив, кажучи:

— Вона їх візьме до вантажівки, — навіть не скинув кирку і лопату, але пожбурив їх, і вони брязнули, грюкнули об ворота, і сам сповз, причому вчасно, бо тепер Здоровань став дибки, доки його не вдарили між вухами зав’язаною, як ласо, мотузкою.

— Відчини ворота, — сказав він.

— Кінь нам не потрібен, — сказав Алек Сендер. — Розсідлай і розгнуздай його прямо тут. Ми ‘го відведемо, коли вернемо.

Саме те казала міс Гебершем; хоча наразі за ворітьми Здоровань усе ще смикався вбік і бив копитами, доки Алек Сендер клав кирку і лопату до кузова вантажівки — таке враження, що кінь чекав: от-от Алек Сендер цього разу пожбурить у нього реманентом, — а з темряви машини почувся голос міс Гебершем:

— Схоже, добрий кінь. А він і всіма чотирма скаче?

— Так, м’, — відповів він. — Хоча ні. Коня я теж візьму. Найближча хата від церкви за милю, але раптом хтось зачує машину. Ми лишимо пікап унизу, під схилом, коли переїдемо рукав річки. — Потім він поспіхом відповів, не давши їй і слова вставити: — Коня нам буде треба, аби перенести його у машину.

— Хе, — промовив Алек Сендер. Це не було сміхом. Але тоді ніхто з них так і не думав. — Як ти гадаєш: ця коняка погодиться повезти те, що ти вириєш, коли навіть не бажа везти того, чим ти волієш рити? — Але про це він теж подумав, згадавши дідусеві розповіді про давнину, коли на оленів, ведмедів і диких індичок полювали в окрузі Йокнапатофа, за дванадцять миль від Джефферсона, мисливці, з їхнього числа: майор де Спейн, кузен його дідуся, і старий генерал Компсон, і дядько Айк МакКаслін, двоюрідний дядько Керотерза Едмондса, ще живий у свої дев’яносто, і Бун Гоґґанбек, чия бабуся з материнського боку походила з племені чикасо, і негр Сем Фазерс, чий батько був вождем племені чикасо, і власність майора де Спейна — одноокий мисливський мул Еліс, який не боявся навіть ведмежого запаху, — і він подумав: якщо ти насправді — сукупність свого родоводу, то надто погана справа з предками, які мали б передати рис таємного воскресителя мерця, похованого на сільському кладовищі біля церкви, і не думали наділити на додачу нащадком того нелякливого одноокого мула, не страшкової дитини, який перевіз би звідти те, що там лежить.

— Я не знаю, — сказав він.

— Може, він навчиться до того, як ми знову сядемо у машину, — припустила міс Гебершем. — Чи вміє Алек Сендер водити машину?

— Так, м’, — відповів Алек Сендер.

Здоровань іще опирався; якщо його втримувати, то він безперестанно стікатиме піною, і, оскільки вечір був прохолодний, він першу милю скерував його, не гублячи з поля зору фар вантажівки. Потім він уповільнив коня, вогні фар віддалилися та зникли за поворотом, і їздець перевів Здорованя на човгання, напівбіг-напівходу, якій суддя на перегонах не присудив би призу, але яка долає землю; дев’ять миль таким чином він подолає, і в думках у нього зринало з якимсь моторошно-примарним подивом, що нарешті він матиме час подумати, хоча зараз думати вже запізно, і жоден з цих трьох не наважувався тепер уявити те, що вони виконають, але одна річ, що точно має сьогодні статися, то це те, що усі логічні роздуми, міркування, здогади, очікування назавжди лишаться в минулому, треба їх відкинути; за п’ять миль від міста він перетне (мабуть, міс Гебершем і Алек Сендер у машині вже це зробили) невидимі топографічні лінії, які були межею Четвертої дільниці: славетне і лихославне, майже легендарне місце, і зараз навряд чи будь-хто з них наважувався думати, знаючи, як легко тут чужій людині втрапити в халепу і налаштувати проти себе Четверту дільницю, бо вона вже заздалегідь повставала мало не проти всього, на що наважувалися приїжджі з міста (та і взагалі з будь-якої частини округу); але вони залишалися для них білим шістнадцятилітнім молодиком, його однолітком-негром і білою старою панною сімдесяти років, які з усієї скарбниці людських винаходів і можливостей обрали одночасно дві речі, за які Четверта дільниця затаврує, зречеться їх і відплатить за них найзапеклішою бузувірською жорстокістю: осквернити могилу одного з нащадків їхнього роду, щоб порятувати чорномазого вбивцю від помсти.

Але принаймні вони отримають якесь попередження (не заглиблюючись у роздуми, кому і як саме може це попередження зарадити, оскільки вони — ті, кого мали б попередити — уже за шість, а то й сім миль од в’язниці, і все ще їдуть од неї так само швидко, як він поганяє свого коня), бо якщо люди з Четвертої дільниці заявляться цієї ночі, то він має скоро їх перестріти (або вони перестрінуть його) — побиті, пробиті, замащені багном автівки, порожні вантажівки для перевезення худоби і деревини, нав’ючені коні та мули. Але поки що він нікого не перестрівав, їдучи з міста: попереду лежала бліда та порожня дорога, і за ним — теж; темні хати і хижі виринали чи бовваніли за спиною, темна земля простягалася геть у морок, просякнута запахами оранки, і подеколи на нього віяло важким ароматом квітучих садів, що звішувалися над дорогою, зустрічаючи його, наче застиглі хмари диму, тож, може, це було краще, ніж те, на що він сподівався і, перш ніж зупинити себе, він подумав: «Може, у нас вийде, може, у нас нарешті вийде», — перш ніж він встиг перестрибнути, відкинути, притлумити і викоренити це з голови, — не тому, що він не міг насправді повірити у те, що все може вдатися, і не тому, що ти не смієш цілком довірити навіть і самому собі заповітну надію або бажання, та ще й коли воно ось так висить на волосині — але тому, що висловити його словами хоча б самому собі — це все одно що чиркнути сірником, який не розжене мороку, а тільки освітить його жах — слабкий спалах зблисне і оголить на секунду пустельну дорогу, темні та порожні землі, їхнє невблаганне, безповоротне облудне заперечення.

Тому що — ось вони майже тут; Алек Сендер і міс Гебершем, певно, уже прибули, мабуть, добрячі півгодини тому, і на секунду в нього промайнуло сподівання, що Алек Сендер був досить обачним, аби з’їхати вантажівкою з дороги туди, де б машину не помітили, і тої ж секунди від знав: так і зроблено, і це був би не Алек Сендер, якби не вчинив так, і це не в Алеку Сендеру він засумнівався — в ньому він ніколи в житті не сумнівався, — а в самому собі, якщо бодай на мить засумнівався в Алеку Сендері — виїхавши з міста, він не побачив тут жодного негра, хоча цієї години вночі на неділю у травні дороги мають рясніти ними, майже мов разки намиста, — чоловіками, молодицями, дівчатами і навіть кількома старими людьми, чоловіками і жінками, а ще дітьми, — зараз ще не надто пізно, — але переважно молоді неодружені парубки, які з того понеділка волочили землю, перекидали її ралами, впрягаючи напружених гарячих мулів, а потім, опівдні в суботу, уже помившись, поголившись, перебравшись у чисті недільні сорочки та штани, усі суботнього вечора виходили на курну дорогу, і всю неділю та ще недільної ночі тут гулятимуть, доки не настане час повертатися додому та перевдягатися в комбінезон і грубі черевики, ловити і спутувати мулів, і сорок вісім годин, навіть не пірнаючи до ліжка, хіба що провести часинку з жінкою, — знову повертатись у поле, де стоїть рало, і волочити нову борозну, доки не розвидниться і не засяє понеділкове сонце: але не зараз, не сьогодні: у місті, окрім Паралі та Алека Сендера, за добу він не бачив ні лялечки, нікого з чорношкірих, але чекав, що вони чинитимуть саме так, і негри, і білі — від білих очікуватимуть, що вони діятимуть так, і від негрів — відповідно; вони все ще там, вони нікуди не повтікали, просто ти їх не бачив, — відчуття постійної присутності, близькості: чорні чоловіки, жінки і діти дихають і вичікують у своїх зачинених будинках з наглухо замкненими віконницями, без прогинання, без самоприниження, без плазування, без гніву і зовсім без страху: просто чекаючи, вичікуючи з такою зброєю, з якою білому ні позмагатися, ні — якщо він знав це — навіть не впоратися: терпіння; просто триматися подалі від поля зору, геть з дороги, — але не тут, тут немає відчуття щільного сусідства, дотичності, присутності темношкірих людей, вичікувальних і невидимих; ця земля була пустелею і самовидицею, ця порожня дорога — її постулатом (минув ще якийсь час, доки він усвідомив, яке далеко зайшов: провінційний уродженець Міссісіпі, дитя, що, коли сонце сідало цього дня, був — і сам у це вірив, безперервно про це думаючи — немовлятком у сповитку давніх традицій своєї рідної землі, — чи дурним плодом, який боровся — якби взагалі відав бодай щось про пологові муки, — сліпим і бездушним, і ще не пробудженим у судомній появі на світ Божий) про свідомий поворот, наче повернувся однією спиною усіх темношкірих людей, на яких тримається вся економіка цього краю, — не гарячкуючи, не гніваючись, навіть без жалю, але охоплений найбільш непоправною, непохитною, незборимою відмовою, — не від расового беззаконня, а від людського сорому.

І ось він дістався туди; Здоровань дещо розслабився та навіть погнав після дев’яти миль, зачувши запах води, і тепер можна було розгледіти міст або принаймні якийсь проблиск, просвіт у темряві, де над дорогою зімкнулося непроглядно-чорне склепіння переплетеного вербового гілля, біля рукава річки, і ось Алек Сендер — вийшов з-за билець моста; Здоровань пирхнув на нього, а потім він його теж упізнав, не здивувавшись, навіть не згадуючи свого подиву, чи здогадається Алек Сендер сховати вантажівку, — навіть не згадавши, що на це чекав і, не зупиняючись, повів Здорованя через міст, потім дозволивши коню повернути з дороги за мостом, гарцюючи напруженими передніми ногами, поштовхом намацуючи стежку до води, іще невидимої якийсь момент, і ось можна бачити віддзеркалення, збрижене там, де змикається з небокраєм: тут Здоровань зупинився, знову пирхнувши, потім раптом став дибки, майже скидаючи вершника.

— Унюхав ворушкий пісок, — сказав Алек Сендер. — Хай зажде, доки додому не вернеться. Я б теж ліпше робив щось інше, а не те, що зараз.

Але він повів Здорованя берегом, трохи подалі, де можна було спуститися до води, проте знову кінь тільки смикнувся та метнувся геть, тому він повернувся на шлях та звільнив стремено для Алека Сендера, а Здоровань знову зарухався, коли Алек Сендер стрибнув.

— Тут, — сказав Алек Сендер, але він уже відсмикнув Здорованя на гравієву стежку та вузьку ґрунтовану дорогу, різко повертаючи туди, де чорніли тіні гірського хребта і де майже одразу під пагорбами був схил. Він відчув сильний, непереборний сосновий запах, який линув і без вітру, стійкий і тяжкий, і густий, що майже можна було у руці тримати, відчутний, коли тіло входило в нього, неначе у воду. Схил угору став крутішим під кінськими копитами, і навіть подвійний тягар не зупинив Здорованя: за звичкою мерин спробував подолати скіс, ставши дибки, доки його різко не вгамували, і навіть тоді довелося міцно тримати віжки, обмотавши зап’ястя, сильно погойдуючи, і кінь нерівним кроком дістався першого плато, і навіть коли Алек Сендер сказав: «Тут», — мов нізвідки на узбіччі дороги виринула міс Гебершем, несучи кирку і лопату. Алек Сендер зісковзнув униз, коли Здоровань зупинився. Він зробив так само.

— Лишайся тут, — сказала міс Гебершем. — У мене інструменти та ліхтарик.

— Ще півмилі, — сказав він. — Нагору. Це не дамське сідло, але, може, у вас вийде сісти боком. А де вантажівка? — спитав він у Алека Сендера.

— За кущами, — відповів той. — Ми ж не парад проводимо. Принаймні не я точно.

— Ні, ні, — сказала міс Гебершем. — Я можу пішки.

— Ми заощадимо час, — мовив він. — Зараз, мабуть, уже по десятій. Він сумирний. Це просто тому, що Алек Сендер пожбурив кирку і лопату…

— Звичайно, — сказала міс Гебершем. Вона подала інструменти Алеку Сендеру та наблизилася до коня.

— Мені шкода, що це не… — почав був він.

— Пхе, — озвалася вона та взялася за вуздечку, перш ніж він підставив їй руку, допомагаючи застрибнути у сідло, а вона вже скочила у стремено та піднялася на коня легко та швидко, як зробили б він або Алек Сендер, так, що він ледве встиг одвернутися, відчуваючи, що вона дивиться долі, у темряву понад його повернутою головою. — Пхе, — знову сказала вона. — Мені сімдесят років. Окрім того, за мою спідницю перейматимемося, коли з іншим покінчимо, — і сама повернула Здорованя (ледве встиг він вуздечку перехопити) назад на дорогу, як Алек Сендер промовив:

— Ш-ш… — Вони зупинилися, не рухаючись, застиглі в стійкому безперервному невидимому потоці соснового запаху. — Мул з пагорба спускається, — сказав Алек Сендер.

Він почав розвертати коня.

— Я нічого не чую, — сказала міс Гебершем. — Ти певен?

— Так, м’, — відповів він, розвертаючи Здорованя й відтягуючи його назад з дороги, — Алеку Сендеру можна вірити. — І, стоячи біля голови Здорованя у хащах дерев і підліску, він притулив вільну руку до кінських ніздрів, щоб той не заіржав, вітаючи іншу тварину, — він теж тепер почув це: кінь або мул твердою ходою ступав по дорозі від гребеня. Напевно, тварина була непідкована; насправді єдиний звук, який він почув, був рипінням шкіри, і його здивувало (не сумніваючись, що звук таки розчув), як Алек Сендер уже розрізнив це за дві хвилини, а то й більше, коли ще та тварина до них не дісталася. Тепер йому було видно його або, точніше, звідки поява їх минала — грудку, рух, тінь, яка темніла на тлі блідого багна дороги, — просуваючись униз схилом, м’яке постійне човгання і пронизливе рипіння шкіри, яке завмирало, а потім стихло. Але вони почекали ще мить.

— Що це він тягнув? У нього на сідлі було щось приторочено? — спитав Алек Сендер.

— Я навіть не зрозумів, людина це чи ні, — сказав він.

— Я нічого не бачила, — сказала міс Гебершем. Він знову вивів коня на шлях. — А може… — почала вона.

— Алек Сендер його вчасно почує, — сказав він. Тому Здоровань знову попрямував твердою непохитною ходою нагору, а він ніс лопату, стискаючи ремінь під худою жорсткою литкою міс Гебершем з одного боку, а з іншого Алек Сендер ніс кирку, підіймаючись угору, справді рухаючись дуже швидко у сильному, п’янкому, ясно відчутному, живому сосновому запаху, який робив щось із легенями, як і з подихом (це поставало у нього в уяві: він ніколи не куштував цього на смак. Він міг би — ковток з чаші для причастя тут інше, бо це був не просто ковток, але й кислий, освячений і гострий: безсмертна кров Господа нашого, яку некуштують на смак, вона не рухається вниз, у шлунок, а прямує вгору та назовні, у Всевідання між добром і злом, і вибором, і зреченням та прийняттям назавжди — за столом у День Подяки та на Різдво, — але він ніколи не хотів). Вони зараз досягли гребеня, відкриті простору, що простягався далі, невидимий у темряві, але з відчуттям височини і простору; удень він міг це бачити, хребет і сосни — густо порослий хребет, повернутий на схід і на північ, достеменно як гори у Кароліні, а ще раніше — як у Шотландії, на батьківщині його предків, але він її не бачив, і зараз трохи забракло подиху, і він міг не тільки чути, але й відчувати, як у Здорованя з легенів хрипко, різко й коротко вихоплюється подих, бо кінь справді намагався подолати цей крутосхил, навіть несучи вершника і тягнучи двох; міс Гебершем, яка, притримуючи його, присаджувала, доки вони не зійшли на справжню вершину гребеня і Алек Сендер знову не сказав: «Тут», — і тоді міс Гебершем повернула коня з дороги, бо він ще нічого не бачив, доки вони не покинули шлях, і тільки тоді йому відкрилася розчищена ділянка — не тому, що це була ділянка, а тому, що, вихоплений слабким зоряним світлом, там стирчав, трохи похилившись, вузький стовпчик мармурового надгробка. І йому ледь було видно церкву (вивітрену, нефарбовану, дерев’яну, навряд чи більшу, ніж звичайна кімната), навіть коли він підвів Здорованя позаду та прив’язав повіддями до деревця, одстебнув мотузку з кільця та попрямував туди, де чекали міс Гебершем і Алек Сендер.

— Це має бути лише одна свіжа могила, — сказав він. — Лукас казав, тут з минулої зими нікого не ховали.

— Так, — погодилася міс Гебершем. — І квіти теж. Алек Сендер уже знайшов. — Але щоб переконатися (він тихо благав, сам не знаючи кого: «Я й так нароблю купу помилок, але хай це не буде однією з них»), він накрив ліхтарик своїм зіжмаканим носовичком, так, щоб один тонкий промінець на секунду вихопив із мороку свіжий горбок з жалюгідним розсипом вінків, букетів і навіть окремих квіток, а потім ще камінь — тримаючи ліхтарик настільки довго, аби прочитати вирізьблене ім’я:

АМАНДА ВОРКІТТ

дружина

Н. Б. Форреста Ґаврі

1878—1926

Потім клацнув ліхтариком, загасивши його, і знову розстелилася пітьма, і війнуло сосновим запахом, і вони стояли біля свіжої могили, усе ще нічого не роблячи.

— Ненавиджу це, — сказала міс Гебершем.

— Не лише ви, — мовив Алек Сендер. — До вантажівки півмилі. Спуск.

Вона наважилася; вона була перша.

— Зсунь квіти, — сказала вона. — Обережно. Тобі видно?

— Так, м’, — відповів Алек Сендер. — Небагато їх. Вигляда, наче їх просто так розкидали.

— Але ми так не зробимо, — сказала міс Гебершем. — Зсунь їх обережно. — І вже, мабуть, була майже одинадцята; може, часу їм не лишалося; Алек Сендер мав рацію: це треба зробити, щоб повернутися до машини та поїхати геть, повернутися до міста і далі, не зупиняючись, навіть не маючи часу подумати, вести машину, тримати кермо, стежити за вантажівкою, щоб рухатися далі, щоб ніколи більше сюди не повертатися; але тоді вони взагалі не мали часу, вони знали це ще до того, як покинути Джефферсон, і він на мить подумав: якби Алек Сендер сказав правду, що не поїде, і вчинив би так, а якби він дістався сюди сам, а потім (швидко)… ні, він не думатиме про це взагалі, і Алек Сендер спочатку заходився копати лопатою, а він узявся за кирку, хоча бруд був ще таким сипким, що кирки й не було потрібно (а якби ґрунт не був таким сипким, вони б небагато розкопали і за денного світла); двома лопатами можна було б розрити швидше, але вже занадто пізно, доки раптом Алек Сендер не передав йому лопату, не покинув яму і не щез, і (навіть не світячи ліхтариком) з тим самим відчуттям, понад зір і слух, яким він збагнув, що Здоровань зачув ворушкий пісок, і яким він виявив коня чи мула, що спускався тоді з гори, за хвилину чи більше, доки вони з міс Гебершем були здатні розрізнити ці звуки, повернувся з коротким легким рубанцем — отже, тепер у кожного було по лопаті, — і він чув спочатку «хляп!», а потім слабкий свист, коли Алек Сендер устромляв дошку в ґрунт, а потім вигортав землю нагору та викидав з ями, перепочиваючи, вимовляючи «Ха!» щоразу — звук, в якому вирувала стримувана лють, усе швидше і швидше, доки вигуки не частішали та не чергувалися майже так само стрімко, як удари рубанцем: «Ха!.. Ха!.. Ха!..», і він озвався до нього через плече:

— Розслабся. Ми робимо все правильно, — і, на мить випроставши втомлену спину, щоб витерти спітніле обличчя, побачив над собою, як і завжди, силует міс Гебершем, непорушний на тлі небокраю — постать у приталеній бавовняній сукні і круглому капелюшку на самісінькій маківці, точно такому, як носили раніше, років зо п’ятдесят тому, небагато хто бачив такі убори і, напевно, уже ніхто не побачить, — вона дивилася вгору над напіврозритою могилою; знову узявшись копати лопатою, він почув удар дерева об дерево, а потім Алек Сендер різко сказав:

— Облиш. Забирайся ‘відси й дай мені місце, — жбурнув дошку та вихопив лопату в нього з рук, і він виліз із ями і, навіть нахиляючись, навпомацки відчув, як міс Гебершем передала йому згорнуту мотузку.

— І ліхтарик, — попросив він, і вона передала йому, а він ще стояв, доки сильний, стійкий, жорсткий, непорушний потік соснового повіву не відбілив його тіло од поту, доки плоть не відчула дотик мокрої сорочки, а невидима йому в ямі лопата шурхотіла та шкребла по дереву, і, нагнувшись і знову прикривши ліхтарик, він знову ковзнув промінцем по нефарбованому віку соснової труни та вимкнув.

— Добре, — сказав він. — Досить, вилазь, — і Алек Сендер, вигорнувши лопатою останню жменю землі, випустив інструмент, викидаючи бруд з ями, махнувши, наче списом, і потім одним рухом вистрибнув, а він поліз до ями, тримаючи мотузку, і лише потім згадав, що треба було захопити молоток, лом — щось таке, чим одімкнути віко домовини, — і єдине, де це можна взяти, — хіба що, мабуть, у машині міс Гебершем за півмилі звідси, а це значить, що доведеться прогулюватися знову вгору. Нахилившись, зіщулившись, щоб відчути, намацати защіпку, болт або щось подібне, він раптом виявив, що віко взагалі не пригвинчене, тому, широко розставивши ноги і балансуючи на одній нозі, він подужав одкинути віко вгору та назад, і, притримуючи ліктем, закріпивши, висмикнув мотузку, знайшов її кінець, увімкнув ліхтарик і посвітив ним униз, а потім сказав:

— Стривайте. Стривайте, — і ще раз повторив: — Стривайте, — доки нарешті не почув свистючого шепоту міс Гебершем:

— Чарльзе… Чарльзе…

— Це не Вінсон Ґаврі, — сказав він. — Його звати Монтґомері. Це якийсь убогий перепродувач деревини, не наш, із округу Кроссмен.

П’ять

Звісно, їм довелося знову засипати яму, до того ж він був на коні. Але навіть тоді все було гаразд, доки не засяяв день, коли він покинув Здорованя та Алека Сендера на пасовиську біля воріт і спробував навшпиньки прослизнути у будинок, але одразу ж вибігла його мати, з розпатланим волоссям і в нічній сорочці, волаючи прямо біля входу:

— Де ти був? — а далі потягнула його до дверей дядькової кімнати, доки дядько напинав на себе якийсь одяг: — Ти розривав могилу? — і він з якимсь утомленим, непохитним терпінням, просто виснажений від їзди та розкопування, а потім знову закопування і знов їзди верхи, якось примудрявся ухилятися від розмови, знаючи, що насправді ніяк не сподівається в ній перемогти:

— Алек Сендер і міс Гебершем допомагали, — і будь-що здавалося ще гіршим, хоча вона, як і раніше, не говорила голосно: просто виглядала здивованою та неприступною, доки не вийшов його дядько — повністю одягнений, навіть у краватці, але непоголений, і не сказав:

— Ну, Меґґі, хочеш розбудити Чарлі? — потім попрямувала за ними до вхідних дверей, і цього разу сказала, — а він знову подумав, що їх ніколи не подолати через їхню мінливість, яка є не просто здатністю до руху, а й готовністю відмовитися з ефірною швидкістю вітру не тільки від своєї позиції, але й принципу; вам і не доведеться мобілізувати свої сили, тому що ви їх уже отримали: удосконалена артилерія, тягар і вплив, право на справедливість, і попередній досвід, і використання, і все інше пішли в атаку і розчистили поле битви, і змели все на своєму шляху — чи ви так вважатимете, доки не виявите, що ворог нікуди й не відступав, а вже покинув поле, і не просто покинув, а й за цей час узурпував ваш бойовий клич; ви вірили, що захопили цитадель, а натомість утямили, що просто потрапили на незахищену позицію, а потім ще й виявили при ясному розумі та тверезій пам’яті, що ніким не відбита, несподівана битва вже почалася у вашому незахищеному, відкритому тилу, — вона сказала:

— Але ж йому треба спати! Він навіть не лягав! — тому він зупинився, доки дядько, який ішов за ним, не озвався, не засичав на нього:

— Ходімо! Що з тобою? Хіба не знаєш, що вона затятіша, ніж ми з тобою, от як стара міс Гебершем була затятіша, ніж ти і Алек Сендер, разом узяті; ти міг би поїхати туди без того, аби вона тягнула тебе за руку, а от Алек Сендер не зміг би, та й щодо тебе я все ж таки не певен, чи взявся б ти, якби дістався туди. — Тому він зарухався пліч-о-пліч з дядьком туди, де сиділа у своїй вантажівці міс Гебершем, припаркувавшись за дядьковим автомобілем (той був у гаражі о дев’ятій вечора; потім, коли матиме час, для нього головне не забути спитати дядька, куди мати посилала його шукати). — Беру свої слова назад, — сказав дядько. — Забудь. Устами дитини і старої панни… — перефразував він. — Цілком правильно, як і більшість людських істин, просто не люблю, коли цю істину жбурляють в обличчя о третій ночі. І не забудь про свою матінку — та, звісно, і не зможеш; вона вже давно подбала. Просто пам’ятай, що вони можуть витримати будь-що, прийняти будь-який факт (це тільки чоловіки не вірять фактам), якщо лише не дивитимуться цьому в обличчя; можуть перетравити це, відвернувшись і простягнувши руку — як-от політик, коли бере хабаря. Подивися на неї: вона може прожити довге, утішне, щасливе життя, та ні на йоту не відступиться од своєї відмови простити тобі, що ти досить виріс, аби сам собі застібати штани.

Ще не розвиднілося, коли дядько зупинив машину біля шерифових воріт і вони коротким шляхом пішли нагору, до галереї орендованого будинку. (Оскільки він не міг бути наступником самого себе, домігшись успіху, хоча перебував уже на третьому терміні, час між виборами на посаду для шерифа Гемптона насправді майже вдвічі перевищував дванадцять років його служби. Він був сільським мешканцем, сам фермер і фермерський син, коли його вперше обрали, а зараз — власником ферми і хати, де народився, а нині живучи в орендованому міському будинку на час своїх повноважень, доки не повернеться на ферму, де його справжній дім, щоб жити там, доки не зможе балотуватися й пройти вибори — і знову стати шерифом).

— Сподіваюся, він не сплюх, — сказала міс Гебершем.

— Він не спить, — відповів дядько. — Він готує сніданок.

— Готує сніданок? — перепитала міс Гебершем: і тоді він дізнався, що, попри пряму поставу і капелюшок, який не зрушився з місця, точно вмостившись на маківці, начебто пригвинчений, а насправді тримаючись завдяки непохитній рівновазі шиї, як у негритянок, що носять на голові прання для всієї численної родини, вона зморилася від напруги і недосипання.

— Він сільський чоловік, — сказав дядько. — Будь-яка їжа для нього на світанку — вже обід. Місіс Гемптон — у Мемфісі, у них там дочка при надії, а єдина жінка, яка готуватиме йому сніданок о пів на четверту ранку, — це його дружина. У місті неможливо найняти куховарку, яка б на це погодилася. Вона приходить пізно, по восьмій, і миє посуд.

Дядько не постукав. Він почав одмикати двері, зупинився та озирнувся понад їхніми головами, туди, де внизу біля ґанку стояв Алек Сендер.

— Не сподівайся відкараскатися лише тому, що твоя мама не голосує, — звернувся він до Алека Сендера. — Ти теж заходь.

Потім дядько відчинив двері — і одразу війнуло пахощами кави та смаженої свинини, відвідувачі пройшли лінолеумом на слабке світло у кінці коридору, потім — до вистеленої лінолеумом підлоги в їдальні до кухні, облаштованої позиченими з місії «Гранд-Репідс» предметами, де весело стріляла полінцями грубка, а над нею стояв, схилившись над шиплячою сковорідкою, шериф, убраний у майку, штани і шкарпетки, шлейки теліпалися, волосся було розкошлане та скуйовджене після сну, як у десятирічного хлопчика; стояв, тримаючи в одній руці качалку для оладок, а в іншій — кухонний рушник. Не встигли гості зайти, як шериф уже повернувся широчезним обличчям до дверей і зиркав маленькими вицвілими очицями то на дядька, то на міс Гебершем, то на нього, а потім на Алека Сендера, і тої секунди його очі не так розширилися, як скоріше вп’ялися маленькими твердими чорними чоловічками, що зіщулились, неначе шпилькові голівки. Але шериф нічого не сказав, просто дивився на дядька, і навіть тепер маленькі зіниці, здавалося, знову розширилися, неначе людина вдихає і видихає на повні груди; доки трійця спокійно стояла, пильно дивлячись на шерифа, дядько переповів йому, швидко, скорочено, стисло, події з того моменту минулої ночі, коли дядько збагнув, що Лукас почав щось казати — або, точніше, просити у нього про щось, і до того моменту, коли він зайшов до кімнати свого дядька десять хвилин тому та розбудив його, і нарешті замовк, і обидва вони дивилися в маленькі чіпкі очиці, які все ще зиркали, зиркали, зиркали по обличчю кожного, а потім знову поверталися до дядька майже на чверть хвилини, навіть не кліпаючи. Потім шериф сказав:

— Ви не заявилися б сюди о четвертій ранку з отакими приповідками, якби це було не так.

— Ви слухаєте не лише двох шістнадцятирічних хлопчаків, — мовив дядько. — Нагадую вам: там була і міс Гебершем.

— Вам нема потреби нагадувати, — сказав шериф. — Я не забув про це. Не думаю, що взагалі колись забуду. — Тоді шериф розвернувся. Велетень у п’ятдесят років, ви ніколи б не подумали, що він здатний так швидко рухатися, і справді, таке враження не складалося, але він встиг зняти ще одну сковороду з цвяха, забитого у стіну за грубкою, і вже розвертався до столу (де він уперше помітив вирізаний бік копченого м’яса), перш ніж, здавалося, поворухнувся, узявши ножа та поставивши поруч м’ясо, доки дядько заговорив:

— У нас є на це час? Вам треба буде їхати зі швидкістю шістдесят миль у Гаррісберґ до окружного прокурора; вам доведеться взяти міс Гебершем і цих хлопчиків як свідків, щоб спробувати його вмовити послати клопотання про ексгумацію тіла Вінсона Ґаврі…

Шериф прожогом обтер руків’я ножа кухонним рушником.

— Мені здалося, ніби ви сказали мені, що Вінсона Ґаврі нема там у могилі.

— Офіційно він там, — сказав дядько. — За окружними записами — це він. І якщо вам — а ви тут живете і знаєте міс Гебершем та мене все своє політичне життя — доводиться просити мене двічі, то що, на вашу думку, зробить Джим Гелледей? Тоді вам доведеться їхати зі швидкістю шістдесят миль, забравши ваших свідків і клопотання, щоб вам суддя Мейкокс видав ордер…

Шериф пожбурив кухонний рушник на стіл.

— Мені? — спитав він м’яко, майже неуважно, так, що дядько замовк, спостерігаючи, як шериф розвертається від стола, тримаючи ножа.

— О, — промовив дядько.

— Я теж думав про щось таке, — сказав шериф. — Дивуюся, що ви не подумали. Або, може, і подумали.

Дядько вп’явся очима у шерифа. Тут Алек Сендер — він стояв позаду всіх, поки що не переступивши порога з їдальні до кухні — озвався, і голос звучав без інтонацій та знеособлено, начебто читаючи гасло, крилату фразу реклами якоїсь речі, якої він не купить та й не бажає мати:

— Може, то був не мул. Може, то був кінь.

— Може. Тепер ви про це подумали, — сказав шериф.

— О, — повторив дядько. Він сказав: — Так.

Але вже заговорила міс Гебершем. Вона кинула на Алека Сендера короткий жорсткий погляд, але тепер знову дивилася на шерифа так само твердо.

— Я теж, — сказала вона. — І вважаю, що ми заслуговуємо на краще, ніж гра у схованки.

— Я теж так вважаю, міс Гебершем, — відповів шериф. — Не враховуючи, що того, хто міг би це вирішити, тут у кімнаті нема.

— О, — сказала міс Гебершем. Вона мовила: — Так, звичайно, — уже на ходу, рухаючись і, наблизившись до шерифа на півдорозі між столом та дверима, узяла в нього ніж і підійшла до столу, коли той оминув її та рушив до дверей, і тоді він з Алеком Сендером попрямували за шерифом до темного передпокою, зачинивши по собі двері; а тоді він здивувався, чому шериф не скінчив одягатися, коли встав з ліжка; чоловік, який призвичаївся прокидатись о пів на четверту ранку, щоб приготувати собі сніданок, навряд чи протестуватиме, аби встати на п’ять хвилин раніше та вбратися в сорочку і взути черевики, а тоді заговорила міс Гебершем, і він згадав про неї у присутності леді, певна річ — ось чому він пішов надіти сорочку та взутися, навіть не сідаючи поснідати, і коли міс Гебершем заговорила, він сіпнувся, не рухаючись, пробудившись, до того лічені секунди, а може, і хвилини сплячи, як кінь, стоячи, — але міс Гебершем тільки перевернула м’ясо набік, щоб відрізати першу скибочку. Вона сказала:

— Хіба він не може зателефонувати у Гаррісберґ і домогтися, щоб окружний прокурор передзвонив судді Мейкоксу?

— Саме це він зараз і робить, — відповів Алек Сендер. — Телефонує.

— Може, тобі краще пройти у коридор — там буде чутніше, що він каже, — озвався дядько до Алека Сендера. Потім дядько знову глянув на міс Гебершем; він теж спостерігав за нею, як вона швидко нарізає бекон, скибку за скибкою, так швидко, майже як автомат. — Містер Гемптон каже, що нам не треба ніяких документів. Ми можемо самі з цим впоратися, не турбуючи суддю Мейкокса…

Міс Гебершем упустила ножа. Вона не поклала його, а просто розкрила долоню, і тим самим рухом підхопила кухонний рушник, витираючи руки, коли відвернулась од столу, перетинаючи кухню, швидко наближаючись до них — швидше, ніж навіть шериф, коли рухався тоді.

— Тоді чого ми тут марудимося? — сказала вона. — Щоб він зав’язав краватку і натягнув піджак?

Дядько швидко підступив до неї.

— Ми нічого не зможемо зробити потемки, — сказав він. — Нам треба дочекатися світання.

— Ми не чекали, — сказала міс Гебершем. Потім вона зупинилася; нічого не лишалося, ніж насуватися на дядька, хоча той її й не чіпав, просто стояв між нею та дверима, доки їй не довелося спинитися бодай на секунду, щоб він її пропустив, і він теж подивився на неї: така пряма постава, худа, майже безформна постать у прямій бавовняній сукні, під досконало-круглим капелюшком, і йому подумалося: «Вона застара для цього, — а потім виправив сам себе: — Жінці, леді не годилося так чинити», — а потім згадав учорашній вечір, коли він вийшов з офісу, пройшов задвірком і свиснув Алеку Сендеру, і він знав, він вірив — як і раніше вірив у це, — що поїхав би сам, навіть якби Алек Сендер зненацька відмовився, але по-справжньому все сталося тільки тоді, коли з-за будинку вийшла міс Гебершем і сказала йому те, що сказала, і він знав, що готовий через те пройти. Він знову згадав, що сказав йому старий Ефраїм після того, як вони знайшли кільце під кнурячим коритом: «Якщо у тебе є щось таке, що не чекає, що треба зробити не зволікаючи, не марнуй часу на чоловіцтво: воно має справу з тим, що твій дядько називає «правила» і «ухвали». Звертайся до жіноцтва і дітлашні: ті до обставин підлаштовуються». Тут одчинилися двері. Він почув, як шериф переходить їдальню з кухонних дверей. Але на кухню шериф не зайшов, зупинився у дверях, стоячи на порозі навіть тоді, коли міс Гебершем промовила суворим, майже безжально-грубим голосом:

— Ну? — і він так і не взувся, так і не підібрав шлейок, які теліпалися, і, здавалося, взагалі не чув міс Гебершем: просто закляк, маячачи, у проході, дивлячись на міс Гебершем — не на її капелюшок, не їй в очі, навіть не в обличчя: просто на неї саму — усе одно що дивитися на рядок, написаний російською чи китайською абеткою, про який хтось, кому ви довіряєте, щойно сказав, що так пишеться ваше ім’я, — і нарешті вимовив задумливим, здивованим голосом:

— Ні, — потім повернув голову подивитися на нього і сказав: — І не ти, — потім знайшов очима Алека Сендера, а той ковзнув поглядом по шерифу, а потім відвів погляд, і знову звів очі. — Ти, — промовив шериф. — Лише ти. Ти поїхав туди в темряві та допоміг викопати мерця. Не лише це — білого мерця, про якого інші білі стверджували, ніби його вбив чорномазий. Чому? Міс Гебершем тебе примусила?

— Ніколи ніхто мене не примушував, — сказав Алек Сендер. — Я навіть не знав, що це зроблю. Я вже сказав Чику, що не поїду. Тільки як ми дісталися до пікапа, то здалося, що кожен сприймає це як факт, що я не зроблю нічого іншого, як поїду, ще до того, як знав, що не поїду.

— Містере Гемптон, — звернулася до шерифа міс Гебершем. Тепер він подивився на неї. Він зараз навіть її почув.

— Ви ще не скінчили нарізáти м’ясо? — спитав він. — Тоді дайте мені ножа. — Він узяв її за руку, розвертаючи до столу. — Хіба ви не досить наїздилися цієї ночі? За п’ятнадцять хвилин розвиднятиметься, а люди вдень за лінчування не візьмуться. Вони можуть за день покінчити, якщо нічого не завадить, або якщо чогось не вийшло. Але при денному світлі вони не візьмуться, бо тоді бачитимуть одне одного в лице. Вам скільки — більше ніж два яйця?

Вони полишили Алека Сендера снідати за кухонним столом, а свої порції понесли до їдальні: він, дядько і міс Гебершем несли таріль яєчні з м’ясом, і сковороду з бісквітами, учора з вечора спеченими, а сьогодні розігрітими в духовці, доки вони майже не перетворилися на тости, і кавник, де непроціджений осад кипів разом із водою, доки шериф не додумався зняти начиння з розпеченого кутка грубки; їх було четверо, хоча шериф поставив п’ять стільців, і не встигли гості сісти, як хазяїн підняв голову, дослухаючись, дарма що сам він нічого не чув, потім підвівся та пройшов у темний хол, а звідти — у задню частину будинку, а потім він почув шум з чорного ходу, і ось шериф повернувся з Ліґейтом, хоча в того не було дробовика, і він розвернувся — достатньо, щоб побачити, що там за вікном: звісно, уже світало.

Шериф обслуговував гостей, роздаючи тарілки, доки дядько і Ліґейт підставляли свої чашки і шерифове горнятко міс Гебершем, щоб вона наповнила їх із кавника. А потім йому раптом здалося, що він уже давно чує шерифів голос ніби здалеку: «…хлопче… хлопче…», — а потім: «Розбудіть його, Ґевіне. Хай підснідає, доки не заснув», — і він смикнувся, щойно розвиднілось, а міс Гебершем усе ще наливала кави у ту саму чашку, і він почав їсти, жувати і навіть ковтати, рухаючи щелепами вгору-вниз, ніби здіймаючись і падаючи у м’яку бездонну драговину сну, і у голос, який дзижчав про старі вирішені речі, які його не стосувалися, голос шерифа:

— Ви знаєте Джейка Монтґомері з округу Кроссмен? У місті бував з півроку тому чи близько того?

І далі голос Ліґейта:

— Аякже. Один з тих доморощених лісоторгівців. Колись тримав забігайлівку, що рестораном називав, біля самої межі штату Теннессі, як їхати до Мемфіса, хоча я ніколи не чував, аби там хтось купував чи їв таке, що можна розжувати, і так було, доки там один не нарвався, ну й прибили його якось уночі роки зо два-три тому. Так і не дізналися, чи винен Джейк у тому, чи не винен, але поліція Теннессі викинула його назад за межі Міссісіпі — просто принципово. Відтоді, гадаю, він обживався десь на фермі свого та’, за межами Ґлазґо. Може, чекав, доки інші забудуть про той його темний бізнес, і тоді він відкриє деінде на шосе іншу забігайлівку з дірою у долівці — льохом, де можна віскі ховати.

— А що він тут поробляв? — спитав шериф.

Ліґейт знизав плечима:

— Деревину скуповував, що ще? А чи не він це і Вінсон Ґаврі… — Тут Ліґейт вимовив з якоюсь слабкою модуляцією: — Поробляв? — а потім узагалі без модуляції та інтонації: — Що він зараз поробляє?

І тоді він немов відсторонено почув свій власний голос, байдужий, на межі м’якої глибокої безодні сну, надто байдужий, аби перейматися, чи мовлено це вголос, чи почують інші:

— Зараз він нічого не поробляє.

Але потім покращало, коли зі шкарубкого глевкого диму закуреного будинку вони знову потрапили на свіже повітря, вранішнє сонце, що м’якими потоками у вишині золотаво омиває верховіття, золотить широкий струмок міської водойми, — а підпорки водограю видовжилися, наче павучі лапи, на тлі блакиті, доки всі четверо знову не всілися до дядькової машини, а шериф стояв, нахилившись, над водійським вікном, тепер навіть пов’язавши яскраву помаранчево-жовту краватку, кажучи дядькові:

— Відвезіть міс Юніс додому, хай виспиться. А я вас додому підкину, скажімо, за годину…

Міс Гебершем, сидячи на передньому сидінні поруч із дядьком, сказала: «Тьху». От і все. Вона нікого не кляла, їй і не треба було. Це було незрівнянно довершеніше та закінченіше, аніж просто лайка. Вона нахилилася вперед, через дядька, звертаючись до шерифа:

— Сідайте у вашу машину та кермуйте у тюрму чи куди вам треба, аби примусити когось це розкопати. Нам довелося знов її засипати, бо ми знали, що ви не повірите, доки самі там не побуваєте і на власні очі не побачите. Поїхали, — сказала вона. — Там зустрінемося. Поїхали, — повторила вона.

Але шериф не зрушив з місця. Він міг чути його подих, глибоко, на повні груди, майже з шумом.

— Звісно, про вас я не знаю, — промовив шериф. — Леді, в якої нічого нема, окрім кількох тисяч курей з курчатами, яких треба і годувати, і доглядати, і напувати, і нема нічого, окрім ферми з овочевим городиком, де всього п’ять акрів — тоді можна ні до чого не братися. Але ці хлопці, як не крути, мають ходити до школи. Принаймні щось я не чував такої постанови Шкільного Округу, аби канікули давати на те, щоб відкопувати мертвяків.

І це зупинило навіть її. Але вона так і не сіла. Вона нахилилася вперед, де могла понад дядьком дивитися на шерифа, і він ще раз подумав: «Вона занадто стара, аби чинити так», — але якби не вона, тоді йому та Алеку Сендеру — а й вона, і його дядько, і шериф, усі втрьох, і мати з батьком, і Паралі — теж називають їх «дітьми» — довелося б це зробити; — зробили б чи не зробили, а піти на це довелося б, щоб врятувати навіть не справедливість і порядність, але й безневинність: і він думав про того, хто, можливо, просто мав убити людину не з мотиву чи причини, а просто з потреби, керуючись поштовхом — убити людину, винаходячи, створюючи свої мотив і причину, після чого він ще зможе існувати серед людей як людина розумна: хай ким був той, кому довелося вбити Вінсона Ґаврі, але йому довелось і відкопати труп та вбити іншу людину, щоб покласти у порожню могилу, щоб той — будь-хто, кому треба було його вбити, — міг перепочити; а кревним чи сусідам Вінсона Ґаврі доведеться вбити Лукаса або когось іншого, неважливо, їх геть не обходить, кого, і тоді вони можуть заспокоїтися і перепочити, і навіть спокійно погорювати у скорботі, і на цьому кінець. Шерифів голос був м’яким, навіть ніжним:

— Їдьте додому. Ви з хлопчиками зробили добру справу. Певно, навіть врятували життя. А зараз — додому, а все інше ми з’ясуємо. Там не місце для леді.

Але міс Гебершем просто урвали, та й то ненадовго:

— А тої ночі там було місце не для чоловіків.

— Стривайте, Гоупе, — сказав дядько. І тоді він розвернувся до міс Гебершем. — Для вас тут у місті є робота, — сказав він. — Хіба ви не знаєте?

Тепер міс Гебершем поглянула на його дядька. Але вона все ще не відкидалася на сидінні, не даючи іншим сподівань на те, що змириться; дивилася так, начебто взагалі не змінила одного супротивника на іншого, але без паузи чи зволікання прийняла двобій, не даючи їм шансів побачити, як вона заплаче або здасться.

— Вілл Ліґейт — фермер, — сказав дядько. — Та ще й був там цілу ніч. Йому треба повернутися додому та трохи поробити свої справи.

— Хіба у містера Гемптона немає інших представників? — промовила міс Гебершем. — Нащо тоді вони?

— Вони просто люди, в яких є рушниці, — сказав дядько. — Того вечора Ліґейт сам казав Чику і мені: якщо знайдеться досить людей, які до такого додумаються і згуртуються, то вони б усе одно вломилися, попри нього і містера Таббса. Але якщо жінка, біла леді…

Його дядько витримав паузу, замовкнувши; вони дивились один на одного; спостерігаючи за ними, він знову згадав про дядька і Лукаса в камері тої ночі (це було минулої ночі, авжеж; а тепер здавалося, ніби роки тому); і знову — так само, але зараз міс Гебершем і його дядько справді не зводили очей одне з одного замість змагатись одне з одним, і це було остаточною концентрацією всіх органів чуттів, які всі разом — жалюгідна спроба, помилкове сприйняття, яке важить навряд чи більше, аніж здатність читати санскритом, а він стежив за ними, і йому здавалося, що вони точно як два гравці у покер, які вичікують, хто зірве банк.

— …просто сидітиме там, як на виставці, де перший, хто мине, уже поголос пустить — не встигнуть на Четвертій дільниці навіть мотор вантажівки запустити, не встигнуть і з міста вирушити… доки ми доїдемо туди і покінчимо з цим назавжди, принаймні…

Міс Гебершем повільно відкинулася назад, доки не вперлася спиною у сидіння. Вона сказала:

— Отже, мені треба буде розсиджуватися там на східцях, розпустивши спідниці, чи, може, краще — спиною до балюстради, упершись одною ногою у стінку кухні місіс Таббс, доки ви, чоловіки, що вчора не встигли спитати старого чорномазого про дещо, і тому він учора звернувся тільки до хлопчика, до дитини…

Його дядько нічого не відповів. Шериф нахилився над віконцем, роблячи величезні вдихи та зітхаючи не важко, але так, як годиться дихати такому велету. Міс Гебершем вела далі:

— Везіть мене спочатку додому. Мені там треба дещо владнати. Я не збираюся тут цілий ранок засиджуватися й ні за холодну воду не братися, аби місіс Таббс вирішила, що їй треба зі мною потеревенити. Везіть мене спочатку додому. Я зрозуміла вже годину тому, як ви з містером Гемптоном прагнете поспіхом цього спекатися, щоб часу не марнувати. Алек Сендер може поїхати на моєму пікапі до в’язниці, по дорозі до школи, і лишити перед ворітьми.

— Так, м’, — сказав його дядько.

Шість

Отже, вони відвезли міс Гебершем додому, на околицю міста і, минаючи кошлаті, занедбані кедрові гаї біля нефарбованого портика з колонами, під яким вона зникла, вийшовши з автомобіля і, мабуть, навіть не спиняючись на ходу, вони одразу почули, як вона з будинку на когось кричить — на старого негра, може, брата Моллі та Лукасового шваґра. Її сильний голос лунав напружено та трохи високо від безсоння та перевтоми; потім вона вийшла, несучи велику картонку, наповнену чимось подібним до випраної невипрасуваної білизни, довгими зіжмаканими згортками тканини і підв’язками панчіх, та сіла знову в машину, і вони вирушили назад на Майдан, долаючи свіжі затишні ранкові вулиці: старі великі зогнилі дерев’яні будинки з тої давньої доби, коли з’явився Джефферсон, і у глибині — занехаяні кошлаті газони, наче біля маєтку міс Гебершем; старезні дерева та переплетені корінням запашні квітучі чагарники, чиї промовисті назви здебільшого не знають навіть ті, кому за п’ятдесят, і які — подумати лише — навіть якщо там живуть діти, — здаються зачарованими примарами, де літні пані, старі панни і вдови досі чекають звісток сімдесятип’ятирічним повільним телеграфом, щоб отримати послання з поля бою у Теннессі, Вірджинії та Пенсильванії. Ці житла навіть не виходять на вулицю, а визирають з-за плечей післязавтрашніх чепурних, невеличких, новісіньких одноповерхових будинків, оздоблених у стилі Флориди та Каліфорнії, відповідно — з належними гаражами, облямовані акуратними підстриженими газонами і нудно-благопристойними клумбами — за раз по три-чотири, — на ділянках, які ще чверть століття тому вважалися замалими як на один порядний лужок перед будинком, де мешкає благополучне молоде подружжя з двома дітьми і де у кожного (щойно вони змогли це собі дозволити) є автомобіль та членство у сільському клубі, і гра у бридж-клубах, і клуби для молодого покоління бізнесменів, і засідання у торговельно-комерційній палаті, і запатентовані електричні пристрої для куховарства, заморожування і прибирання, і охайні покоївки з кольорових у гофрованих очіпках, призначені керувати цими пристроями; і балачки по телефону, перемовини на дроті один з одним від будинку до будинку, доки дружини у сандалях, штанях і з нафарбованими нігтями та вустами пихкають замащеними помадою сигаретами під час покупок, тримаючи сумки, у мережі продовольчих магазинів та аптек.

Так або приблизно так мало би бути; у неділю вони могли б і не звернути увагу — день як день, — прийнявши те, що ніхто не вмикає і не вимикає гуркоту прибиральних машин, ніхто не натискає кнопки на електропічках, бо це вихідний, відпустка або свято, як-от хрестини, чи пікнік, чи людний пишний похорон, але це був понеділок, новий день і новий тиждень, відпочинок і потреба заповнити чимось нудьгу вже позаду, діти набралися сил для школи, чоловік та батько — для магазину, офісу чи стояння перед дверима редакції «Вестерн Юніон», куди щогодини надходять репортажі про бавовну; зараз уже пора сніданку і пекельної метушні, уселюдського виходу з дому, а досі ще ніде не видно негрів: молоді з випрямленим волоссям, з макіяжем, в яскравих франтівських уборах, замовлених поштою — ця юнь навіть не вдягає своїх капелюшків, куплених на доброчинному базарі, та фартушків, доки перебувають на кухні для білих; і старшого покоління у сукнях до п’ят з домотканого міткалю, фарбованої пряжі, набивного ситцю та коленкору, убраного у довгі однотонні домоткані фартушини, увесь час, так, що це перестало бути символом чи ознакою праці, а перетворилося на звичайний одяг; навіть тих, хто має підстригати газони і підрізати живоплоти. Не було навіть (зараз він це помітив, коли машина перетинала Майдан) артілі вуличних робітників, які мали поливати зі шлангу асфальт і підмітати тротуари, згрібаючи уривки викинутих недільних газет і випорожнені сигаретні пачки.

А от і в’язниця, біля якої дядько теж виліз з автомобіля і попрямував разом з міс Гебершем нагору східцями, у досі прочинені двері, звідки було видно порожній стілець Ліґейта, усе ще притулений до стіни, і, важко виборсавшись з тілесної змори нової, м’якої, позачасової, чорної прірви сну, він виявив, як і раніше, що ні хвилини не минуло, і дядько все ще надягає капелюха та рушає, повертаючись доріжкою до машини. Потім вони припаркувалися біля будинку, Алек Сендер уже вийшов з автомобіля та, обійшовши дім, зник, а він сказав:

— Ні.

— Так, — мовив його дядько. — Ти повинен іти до школи. Або краще лишайся, лягай до постелі та поспи… Так, — раптом сказав його дядько, — і Алек Сендер теж. Хай сьогодні лишається вдома. Тому що про це має бути ні пари з вуст, ні слова, доки ми не покінчимо. Ти це розумієш.

Але він не слухав, вони з дядьком навіть не говорили про одне і те саме, навіть коли він повторив «ні» і його дядько, вийшовши з машини, знову зупинився та озирнувся, а потім стояв, довгим поглядом дивлячись на нього, і зрештою промовив:

— Ми з тобою трішки випереджаємо події, все виходить шкереберть, хіба ні? Це я повинен запитати тебе, чи маю йти. — Тому що він думав про свою матір, причому не щойно згадав її — це прийшло йому на думку ще коли вони проїжджали Майдан п’ять хвилин тому. Найпростіше — це вилізти з дядькової машини і податися до шерифової, сісти туди й просто лишатися там, доки вони не будуть готові повернутися до тої церкви, і він, напевно, думав про це й ладнався б зробити, якби не був таким виснаженим, наче з нього всі соки висмоктали, і якби не ця нудота від бажання заснути, з якою, він знав, нічого не вдіє. Сам факт, що він здійснив це двічі за одинадцять годин, причому один раз — таємно, а другий — лише за щасливої нагоди, несподівано, блискавичним ударом і наступом, — але тепер це прирекло його на остаточну поразку і розгром: розмірковуючи над власними репліками на дядькову адресу — у відповідь на його по-дитячому наївні нотації щодо школи та сну, — коли зіткнувся з цим впливом і непримиренною атакою, коли дядько прочитав його думки та наміри, стоячи ще хвилину біля машини та дивлячись на нього співчутливим безнадійним поглядом. Дядько хоча й був п’ятдесятирічним холостяком і тридцять п’ять літ жив без жіночого верховенства, але теж відав і пам’ятав, як саме виправдовуватиметься жінка — і необхідністю навчання, і його фізичною виснаженістю, але казатиме менше слів і швидше це відкине; хто не захоче слухати жодних раціональних причин, аби тільки той лишався в рідних стінах, під крилом, аніж — громадянський обов’язок, елементарна справедливість, людяність, порятунок чужого життя або навіть врятування миру та спокою своєї безсмертної душі. Його дядько сказав:

— Добре. Вилазь. Я поговорю з нею.

Він зарухався, підводячись; зненацька він безпристрасно заговорив, дивуючись не з утраченої надії, а з того, скільки може вистояти людина перед цією безнадійністю:

— Ви ж мені тільки дядько.

— Ба навіть гірше, — відповів дядько. — Я тільки чоловік. — І потім знову прочитав його думки: — Добре. Спробую поговорити ще з Паралі. Ви опинилися в однаковому становищі; материнство, здається, взагалі кольором шкіри не відрізняється.

І його дядько теж, напевно, гадав, що їх не просто не можна перемогти, а й навіть знайти місце битви, щоб вчасно визнати свою поразку до того, як його вже знову встигли кудись перемістити; він згадав, як два роки тому нарешті потрапив до шкільної футбольної команди, і чи виграв, чи його обрали замість когось виїжджати на змагання за місто, бо постійний гравець отримав травму, понизив успіхи у навчанні або просто його мати не пускала — він уже забув чому, бо сам у четвер-п’ятницю був настільки заклопотаний, дарма сушив собі голову, думаючи, як сказати матері, що їде у Моттстаун грати у постійній команді, аж до останньої хвилини, коли довелось їй повідомити, і він сказав: різко, неприховано, і довелося це витримати з батьком, присутнім при розмові (хоча насправді він не розраховував на це — не тому, що не став би так думати, якби був настільки зрушеним, схвильованим у суміші гніву та сорому, які переходили у злість і ганьбу (волаючи у відповідь на якийсь її закид: «А що, це команда винна, що я в тебе одинак?»), щоб міркувати над цим), і поїхав тої п’ятниці ввечері з командою, відчуваючи себе — так він уявляв — солдатом, який, випручавшись з материнських міцних обіймів, пішов воювати в ім’я якоїсь ганебної мети; неня перейматиметься, куди без цього, коли він програє, і навіть зможе знову прямо дивитися йому в обличчя, якщо він не програє, але між ними назавжди лишиться невикорінене, задавнене, буйне, нев’януче, вічнозелене затьмарення: тому протягом усієї п’ятничної ночі, намагаючись заснути в чужому ліжку, і весь наступний день в очікуванні на гру він доходив думки, що для команди було б краще, якби він не приїжджав, бо забагато забиває собі голову і нічого воно не варте: так він міркував, доки не пролунав перший свисток, і потім, опинившись під тушами інших гравців обох команд, з м’ячем, притиснутим до грудей, а рот і ніздрі були напхані розпорошеною висхлою побілкою із розмітки на полі, він почув і впізнав з-поміж усіх чужих цей голос, верескливий, звитяжний і кровожерливий, і, нарешті виборсавшись, видихнувши, він побачив її попереду більшості: вона не сиділа на трибуні для вболівальників, як уся юрба, а була серед тих, хто бігав і метушився вздовж лінії поля після кожного матчу. А потім у машині того ж вечора, повертаючись у Джефферсон, сам сидячи на передньому сидінні поруч з водієм, а мати і троє інших гравців — ззаду, — почув її голос, гордий, спокійний та безжальний, яким він сам міг говорити: «Рука у тебе ще болить?».

Отож, увійшовши до холу й тільки потім виявивши, що чекав зустріти її все ще в передпокої, досі ще з розпущеним волоссям і у самій нічній сорочці і наразитися на три години безперервного голосіння. Але натомість вже волав його батько, вийшовши з їдальні, і все ще гримав, коли його намагався перекричати, надсаджуючись, дядько, гаморячи йому майже в обличчя:

— Чарлі. Чарлі. Чортзна-що, стривай, — і лише його мати, повністю вбрана, яка аж пашіла тямущою жвавістю, з’явилася за ними, вийшовши до холу з кухні, і звернулася до його батька, навіть не підвищуючи голос:

— Чарлі. Повернися та доїж свій сніданок. Паралі цього ранку не дуже добре почувається й не хоче весь день вовтузитися з обідом, — а далі до нього; ніжне, любляче, незмінно рідне, близьке обличчя, знане ним усе життя, і тому він не міг описати цього лиця так, щоб стороння людина, почувши цю оповідь, змогла б його впізнати, та й сам він не впізнав його, від кого б не був цей опис, і про кого мова, — але тільки виразно-спокійне, зараз навіть трохи неуважне, і голосіння, голосіння — це просто звичка ще від стародавніх пращурів велемовно висловлюватися: — Ти ще не вмивався.

І, навіть не зупинившись глянути, чи йде він за нею слідом, нагору східцями і до ванної, навіть повернувши кран та подавши йому мило до рук і стоячи поряд, тримаючи напоготові рушника та вичікуючи — рідне, близьке обличчя, з виразом подиву, протесту, тривоги і непереможного заперечення, що він пам’ятав усе життя, стріваючи щоразу, коли намагався робити ще один крок, покидаючи немовлячі роки й дитинство: коли дядько подарував йому шетлендського поні, якого хтось навчив робити стрибки у висоту — вісімнадцять і двадцять чотири дюйми, — і коли батько подарував йому його першу справжню рушницю, яка стріляла порохом, і того дня, коли грум привіз на вантажівці Здорованя і він уперше сів на коня, а Здоровань став дибки, і зачувся її крик, то грум спокійно сказав: «Дай йому щосили по голові, коли він отак робитиме. Ти ж не хочеш, аби він тебе скинув і сам завалився зверху», — але ці м’язи просто складаються у вираз неуважності та обтяженості давніми турботами, так само як звучить її голос, неуважно та знебарвлено від довгих антимоній та плачу, бо зараз у ньому було щось інше — те ж саме, як тоді у машині, коли неня спитала: «Рука у тебе ще болить чи ні?», — і наступного дня, коли повернувся батько та спіткав, як він стрибає на Здоровані через бетонну напувалку для худоби на ділянці, а його мати спостерігає це видовище, опершись спиною об паркан, і лють батькового полегшення та гнів, і материнський спокійний голос під час усього цього: «Чом би й ні? Напувалка не така висока, як цей хиткий тин, який ти йому купив, навіть цвяхами не збитий», — так, що навіть зараз, провалюючись у дурманний сон, він усе одно його впізнав і, розвернувши до неї мокре обличчя та руки, з яких крапала вода, крикнув їй звиразом подиву та недовірливого обурення:

— Ви не поїдете з нами! Ви не можете їхати! — а потім, навіть у цьому сонному, отупілому стані усвідомивши дурість і наївність, з якими намагався переконати її будь-якою темою, викинув свій останній відчайдушний козир:

— Якщо ви поїдете, то я не поїду! Чуєте мене? Я не поїду!

— Витри лице та зачешися, — сказала вона. — Потім спускайся та випий кави.

З Паралі, мабуть, теж усе владналося, тому що його дядько вже стояв біля телефону в холі, коли він увійшов до їдальні, а батько знову заволав, не встиг син сісти:

— Отуди к бісу, чому ти мені ввечері нічого не сказав? Якщо ти бодай колись…

— Тому що ти ніколи б йому не повірив, — озвався його дядько, повертаючись з холу. — Ти б навіть і не вислухав. Цій справі знадобилися стара жінка та двоє дітей, щоб вони повірили в істину, без жодної причини, тому що цю істину сказав один старий, який потрапив у біду та заслуговує на жалість і довіру, кажучи це тому, хто здатний на жалість, навіть якщо ніхто з них йому не повірив. У що ти й сам спочатку не повірив, — провадив дядько далі, звертаючись до нього. — Коли ти справді почав йому вірити? Коли відкрив труну, так? Я хочу знати, розумієш. Може, я не такий вже старий, аби навчитися. Коли це було?

— Я не знаю, — відповів він. Бо він і не знав. Йому здавалося, що він увесь час знав. Тоді йому здавалося, що він ніколи не вірив Лукасу, що нічого цього зовсім не було, і він сам здіймався з нескінченного глибокого виру сну, але коли минув якийсь час, він, певна річ, переміг, і цього достатньо, щоб певний час зберігати спокій, як-от завдяки цим пігулкам, які вживають водії нічних вантажівок — ті пілюлі не дуже великі, майже завбільшки з ґудзик на сорочці, і ці препарати містять достатньо запасу бадьорості, аби шофери дісталися наступного міста; а оскільки його мати була в кімнаті, він тепер відчував бадьорість і спокій, коли вона ставила перед ним філіжанку кави так, як би це зробила Паралі — вона сказала б, що Паралі хлюпає чашкою прямо на нього; через цю каву ні батько, ні дядько навіть не глянули на матір, а батько, навпаки, вигукнув:

— Кава? Якого чорта, нащо це? Я гадав, ми домовилися, коли ти, нарешті, погодилася, аби Ґевін купив йому коня, щоб він ні просив, ні навіть до рота не брав і ложки кави, доки йому вісімнадцять не зрівняється! — а мати навіть і не слухала, тою самою рукою і тою ж манерою наполовину штовхнула, наполовину виплеснула глечик з вершками, так само штурхнувши до сина цукорницю, щоб він міг дотягнутися, і вже обернулася до кухні, і голос її звучав не дуже квапливо чи нетерпляче, просто жваво:

— Пий просто зараз. Ми вже спізнилися, — а тепер вони дивилися на неї, наче вперше побачили: убрана повністю, навіть у капелюшку, на вільній руці — солом’яний кошик, в який складає штопані шкарпетки та панчохи — його, батька і дядька з тих пір, як він себе пам’ятає, хоча його дядько з нового спочатку помітив тільки капелюх, і на мить його, здавалося, опанував той самий моторошний подив, що він тоді відчув, у ванній.

— Меґґі! — промовив його дядько. — Ти не можеш! Чарлі…

— Я й не наміряюся, — сказала мати, навіть не зупиняючись. — Цього разу вам, чоловікам, доведеться копати. Я їду до в’язниці, — і зараз вона вже була на кухні, і тільки її голос лунав: — Я не дозволю, аби міс Гебершем там сиділа сама, а весь округ на неї витріщався. Щойно поможу Паралі з обідом, ми… — але голос стихнув: вона не звертала на них уваги, і батько спробував ще раз:

— Йому треба до школи.

Але цього навіть дядько не слухав.

— Ти ж зможеш повести пікап міс Юніс, так? — спитав дядько. — Сьогодні у школі для негрів не буде занять, тому Алек Сендер точно не лишить машини біля тюрми. І навіть якби були, сумніваюся, щоб Паралі випустила його й дозволила носа поткнути за двір ще тиждень. — Тоді його дядько, здавалося, розчув батькові слова чи вирішив нарешті відповісти на них: — Та й будь-яку школу для білих сьогодні б закрили, якби цей хлопчик не послухав Лукаса, якого я не став слухати, і міс Гебершем, чого я теж не зробив. Ну? — сказав дядько. — Ти можеш не спати так довго? Можеш трохи покуняти дорогою.

— Так, сер, — відповів він. Отже, він пив каву, і від мила, води, жорсткого рушника дурман у голові розсіявся настільки, щоб він зрозумів, що не любить і не хоче цього напою, але не настільки, аби од нього відмовитися, здійснити таку просту річ — не пити його: дегустуючи, потягуючи, потім додавати ще і ще цукру, доки ця суміш — кава і цукор — не перестала бути напоєм і не перетворилася на гидку солодкаву, схожу на хінін, мікстуру, найгіршу, яку він куштував, доки дядько не сказав:

— До дідька, годі, — підвівся, пішов на кухню і повернувся з каструлею підігрітого молока та суповою мискою, вилив туди каву та додав до напою гарячого молока, сказавши: — Давай. Забудь. Просто пий.

Так він і вчинив, тримаючи миску обіруч, неначе п’ючи воду з видовбаного гарбуза, ледь скуштувавши на смак, а батько, досі відкинувшись на спинку стільця, ще дивився на сина і говорив, розпитуючи: чи так налякався Алек Сендер тоді, і чи не нажахався він ще більше, ніж Алек Сендер, і тільки власне марнославство не дозволило йому виявити страх перед темношкірим і сказати правду зараз, і жодний з них і пучкою не зачепив би могили у темряві, не кажучи вже про те, щоб зняти з надгробку квіти, якби міс Гебершем їх на це не підбурила: його дядько перебив:

— Алек Сендер навіть сказав тобі, що могилу вже хтось потривожив у поспіху, так?

— Так, сер, — відповів він, і його дядько сказав:

— Знаєш, про що я зараз думаю?

— Ні, сер, — відповів він.

— Я радий, що Алек Сендер не зміг цілком розгледіти у темряві та окликнути того, хто спускався схилом, везучи щось на мулі. — І він згадав: вони всі троє думали про це, але ніхто нічого не сказав; просто стояли, не бачачи одне одного, над невидимою, чорною, зяючою пащею ями.

— Засипайте її, — сказала тоді міс Гебершем. Вони так і зробили (п’ять разів поспіль), розрихлюючи землю, і грудки падали набагато швидше, ніж вони чекали, хоча, здавалося, кінця тому не буде у слабкому зоряному мерехтінні та безвітряному подуві сосон, одній неосяжній, нескінченній, неослабній луні — не подиву, а уваги, цікавості; аморальні, окремішні, відсторонені, не беручи участі у подіях і не пропускаючи жодного слова. — Покладіть квіти назад.

— Це стільки часу забере, — сказав він.

— Покладіть їх назад, — повторила міс Гебершем. Так вони й зробили.

— Я візьму коня, — сказав він. — Ви і Алек Сендер…

— Ми всі поїдемо, — сказала міс Гебершем.

Вони зібрали інструменти і мотузки (не вмикаючи ліхтарика), і Алек Сендер мовив:

— Стривайте, — і намацав дошку, яку використовував замість лопати, і поніс туди, де можна було заштовхнути її під церкву, а він відв’язав Здорованя та притримав стремено, але міс Гебершем сказала:

— Ні. Ми поведемо його. Алек Сендер може ступати точно за мною слід у слід, а ти підеш слідом за Алеком Сендером та поведеш коня.

— Ми могли б швидше поїхати… — знову мовив він, і їм не було видно її обличчя: тільки худу пряму фігуру, тінь, капелюшок, який ні на кому не скидався б на капелюха, а на ній, як і на його бабусі, виглядав саме так, як належить, нічого ліпшого й не треба, а голос у неї не гучний, не голосніший, аніж подих, ніби вона навіть не ворушила губами, ні до кого не звертаючись, просто бурмотіла під ніс: «Це найкраще, що я можу зробити. Я не знаю, що робити».

— Може, нам усім треба йти посередині, — голосно сказав він, дуже голосно, удвічі голосніше, ніж збирався або навіть гадав; голос його має точно на милі лунати, навіть на всю округу, уже безнадійно пробуджену та нашорошену цим безсонним свистом, як, напевно, висловилися би Паралі, або, звісно, старий Ефраїм, та й Лукас сказав би те саме, сосновим «шарварком»^[24]. Зараз вона дивилася на нього. Він міг це відчувати.

— Я не зможу пояснити цього твоїй матері, тільки Алеку Сендеру тут геть не місце, — сказала вона. — Усі за мною, кінь хай іде останнім, — і, розвернувшись, попрямувала вперед, хоча навіщо — він не знав, бо в його уявленні слово «засідка» означало сховатися збоку, на флангу: назад, туди, схилом, де Алек Сендер загнав машину в кущі, і він подумав: «Якби я був на його місці, це сталося б тут», — так само як і вона вважала.

Раптом вона сказала:

— Чекайте.

— Як ви можете стояти попереду нас, коли ми не будемо разом?» — спитав він. І цього разу вона не сказала: «По-моєму, це все, що я можу зробити», — а стала осторонь, пропускаючи Алека Сендера, і він зайшов у кущі, почав запускати там мотор вантажівки, проїхав назад і скерував його далі схилом; мотор працював, але фари не були ввімкнені, і вона мовила:

— Прив’яжи повіддя та відпусти його. Він сам зможе повернутися?

— Гадаю, зможе, — відповів він. І скочив на коня.

— Тоді прив’яжи його до дерева, — сказала вона. — Ми заберемо його, щойно зустрінемося з твоїм дядьком і містером Гемптоном…

— Тоді ми точно побачимо, як він майне, а перед ним, можливо, ще й той кінь чи мул, — мовив Алек Сендер. Він завів мотор, а потім знову дав йому простоювати. — Ну, сідайте. Стежить він за нами чи ні — хтозна, як ні — тоді у нас усе гаразд, і якщо він схопиться, то буде вже запізно, бо дав нам повернутися до вантажівки.

— Тоді їдь просто за вантажівкою, — сказала вона. — Ми поволі, тихо поїдемо…

— Нє-а, — відповів Алек Сендер; він висунувся з віконця. — Рушай першим, ми ж тебе усе одно чекатимемо, коли повернемось до міста.

Тоді — й не було потреби його цвьохати — він пустив Здорованя вниз по схилу, тільки тримаючи вуздечку так, аби задирати кінську голову; у вантажівці загорілися фари на ходу, а він відчув рівну поверхню, ледь виїхавши на дорогу, і Здоровань уже намагався побігти, але він притримав його на шосе, а вогні вантажівки блимали вгору-вниз, і коли він опинився на гладіні, то послабив вузду, і Здоровань помчав, форкаючи, виштовхуючи вудила, як завжди, гадаючи, що чмакання накине йому на зуби вузду; тепер, коли фари вантажівки сяйнули на дорозі, почулося торохтіння — відлуння восьми ніг по мосту, — і він подався під темним різким вітром та пустив коня, і не було навіть видно світла від фар вантажівки, машина зникла з обрію за добрячих півмилі, доки він не притишив коня, аби той пустився підтюпцем, і так майже милю, доки вантажівка не обігнала їх і зблиснув рубіновий спалах буферного вогню — ось повернув убік, а потім щез, але принаймні лишив позаду ті сосни, які маячили, те моторошне, байдуже, безпросвітне, усюдисуще сичання та свистіння, яке шепоче всьому простору: «Дивись… Дивись…» — але тоді ці дерева досі промовляли десь ці слова і, безумовно, промовляли їх так довго, на всю Четверту дільницю, для всіх її мешканців: Ґаврі, Інґремів, Воркіттів і Фрейзерів, — та всіх, і цього разу він теж чув шепіт, так, що навіть над цим не замислювався, і тому зараз перестав про це думати, коли у свідомості наче спалах сяйнув, і, зробивши останній ковток кави із супової миски, поставив її, коли батько схопився з-за столу та, грюкнувши ніжками свого стільця по підлозі, сказав:

— Мабуть, я краще піду на роботу. Треба ж тут комусь на хліб заробляти, доки інші граються у копів і злодіїв, — і пішов, і, мабуть, кава якось вплинула на нього, на те, що він називав розумовими процесами або на ті процеси, що люди називають мисленням, бо тепер він здогадався, чому для його батька теж гнів виявився полегшенням після тої події, і це почуття треба було якось виразити, і він обрав гнів не тому, що він заборонив би йому піти туди, а тому, що не мав на ту виправу жодних шансів, і те псевдопрезирливе, гумористичне спростування їхньої з Алеком Сендером мужності, і те висміювання миготіло, натякаючи не лише на розриту потемки могилу, а й на волю міс Гебершем, — по суті, усе це невправне лихослів’я остаточно зводило їхню роботу до гри у дитячому садку — полювання на відьом: це було, певно, виключно чоловічим виявом відмови повірити у те, що він, як казав його дядько, досить дорослий, щоб самому собі застібати штани; і тому він облишив батька, побачивши, що його мати хоче вийти з кухні, і, штовхнувши свого стільця, сам підвівся, коли раптом подумав, що кава — це набагато більше, ніж відоме йому раніше, але ніхто не попередив, що цей напій навіює ілюзії, галюцинації так само, як кокаїн чи опіум: бачачи, спостерігаючи, як батьківський гамір мигнув і зник, розвіявся, як вітром здуває дим чи туман, не тільки виявивши, але й розкривши всі риси у чоловіку, який зачав його, — який на нього озирався — через прірву, позбавлену мосту, породжену не тільки гордістю, а й заздрістю, а в дядьківському самозреченні та риторичному самоприниженні була фальш, а от його батько гриз гірку кістку незнищенної істини, своєї непоправної невідповідності, неможливості змагатися з часом, немов визнаючи, що народився зарано або запізно, аби бути шістнадцятирічним і скакати на коні десять миль у темряві, щоб врятувати зарозумілу та неприязну шию старого чорномазого.

Але принаймні він був при тямі. Хай там як, а це вплинула кава. Йому, як і раніше, кортіло дрімати, але тепер він не міг; бажання заснути лишилося, але тепер йому доведеться боротися, привчаючи себе не спати, і треба боротися з цим почуттям, стишувати його. Було вже по восьмій; проїхав один зі шкільних автобусів, коли він збирався відпаркувати од узбіччя вантажівку міс Гебершем, і на вулиці мало бути стільки дітей, свіжих, бадьорих зранку в понеділок, з книжками і паперовими пакунками, де складено обіди на перерву, а за шкільним автобусом вервечкою тягнулися легкові автомобілі та вантажівки, обляпані багном і замащені порохом сільських доріг, і ця вервечка така незмінна та безперервна, що його дядько з матір’ю давно мали б дістатися в’язниці, доки він сам встигне, бо в понеділок готується аукціон різних речей та худоби на торгах за Майданом, і йому було їх видно — порожні легкові автомобілі та вантажівки у ряд, щільною плетеницею біля будівлі суду, як поросята біля годівниці, і чоловіків з ковіньками: прибулі, навіть не спиняючись, прямують просто через Майдан та вздовж алеї, до торгів, де жують тютюн або незапалені сигари, гуляючи від обори до обори серед аміачного смороду гною та рідкої мазі, телячого мукання, тупотіння коней та мулів, серед старих фургонів, спорядження для оранки, зброї, упряжу і годинників, і тільки жінки (лише кілька прибули на торги, бо субота — це чоловічий день) прогулюються Майданом і крамницями, отже, сам Майдан був порожнім, за винятком припаркованих автомобілів і вантажівок, доки чоловіки не повернуться за годину опівдні, щоб зустрітися з дружинами у кафе та ресторанах.

Тому цього разу він смикнувся сам, не рефлекторно, і тепер навіть випручався не зі сну, але від ілюзій, які гіпнотизували його просто за порогом рідного дому навіть сліпучого сонячного дня, навіть за кермом пікапа, який ще вчора ввечері він точно не відрізнив би від інших таких самих автомобілів, але який з учора став невід’ємною частиною його пам’яті, досвіду і дихання, мовби сичання від ударів об землю, коли розгрібають бруд, або наче брязкання леза об соснове віко труни, і він перебував у якомусь міражному вакуумі, де не було не просто минулої ночі, а й суботи, лише тепер згадуючи, ніби щойно помітивши: дітей у шкільному автобусі не було, і у потоці легкових автівок та вантажівок, що тік за цим автобусом — самі дорослі (а у суботу половина пласких машин з відкидним верхом бувала напхана під зав’язку ними: чоловіками, жінками і дітьми у дешевому, убогому, скромному вбранні, яке вони одягали до міста); а в деяких машинах навіть під час понеділкового аукціону мали б сидіти негри, але не було жодного темного обличчя, коли він на пікапі спромігся влізти у цю вервечку. Жодного школяра на вулиці, хоча він чув, не дослухаючись як слід, дядькову телефонну розмову: тому подзвонив шкільний директор, питаючи, чи можна сьогодні дітям на заняття, і дядько відповів «так», і от на Майдані він побачив уже три жовті автобуси, які мали б везти дітей з округи до школи, але власники-рядчики-водії по суботах і на свята використовували цей транспорт як платний пасажирський, а далі ось і сам Майдан, припарковані автомобілі та вантажівки, як завжди має бути, але на площі взагалі нічого і нікого, жодного людського руху: ні стікання юрми чоловіків до обор, ні жінок у магазинах, тож коли він підвів пікап, тримаючись узбіччя та їдучи хвостом за дядьковим автомобілем, то міг побачити, де немає безладдя та рухів у натовпі, а де найщільніший пульс і гамір, який заповнює Майдан, неначе карнавальна хода або вболівальники на футбольному полі. Люди вже стеклися на вулицю та вишикувалися навпроти в’язниці, і стягувалися далі, уперед, біля кузні, де йому вчора довелося ховатися, намагаючись перетворитися на невидимку, так, начебто вони чекали на парад, який ось-ось відбудеться (і стояли майже посеред вулиці, так, що й дотепер безперервному потоку легкових і вантажних автомобілів доводилось об’їжджати групу з дюжини осіб, яка радше нагадувала суддів на трибунах, а в центрі цієї групи він упізнав за форменним кашкетом зі значком начальника поліційного відділу — маршала, що в цей час, стоячи перед школою, регулював дорожній рух, допомагаючи дітям перейти вулицю, і йому навіть не треба було пам’ятати, що цього маршала звати Інґрем, Інґрем з Четвертої дільниці, який приїхав до міста, як іноді робили й інші блудні сини, відступники роду Інґремів, що прибували до міста, знаходили там дівчат, одружувалися і ставали перукарями, судовими приставами або нічними сторожами — так німецькі князьки спускалися зі своїх Бранденбурзьких пагорбів і ставали до шлюбу зі спадкоємицями європейських престолів) — чоловіки і жінки, і жодної дитини, з обвітреними загрубілими сільськими обличчями та засмаглими шиями, засмаглими спинами і руками, у чистих вицвілих, без краваток, сорочках і брюках землистого кольору і бавовняних сукнях з машинними малюнками, — всі вони з’юрмилися на Майдані та на вулицях, немовби магазини зачинено, — навіть не дивлячись на порожнечу перед в’язницею та єдине заґратоване віконце, теж порожнє, уже сорок вісім годин. Але зараз юрма просто зіщулилася, згустилася, не вичікувально, не чигаючи, ні навіть пильнуючи, але тільки поки що, немов попередньо займаючи свої місця перед завісою у театрі. Він подумав, що це — свято: зазвичай ця пора доби для дітей, а тепер усе навиворіт; раптом він збагнув, як страшенно помилявся: це не субота, якої не було, а тільки минулий вечір для них ще не настав, і вони не лише не знали про минулий вечір, але й серед них не було нікого, навіть Гемптона, який міг би їм розповісти, позаяк вони просто відмовилися б йому повірити. І раптом перед ним немов зісковзнув якийсь легкий шар, неначе серпанок, неначе плівка, що затягує куряче око, про яку він і не відав і для якої не мав назви — просто раз, клац, і все, він узрів їх наче вперше — ті ж порепані, досі майже недбалі обличчя, ті ж вицвілі чисті бавовняні сорочки з брюками та сукні, але тепер це була не та юрба, що чекає, коли підніметься завіса над сценою — це ілюзія. Перед ним була радше та юрба, яка чекає у залі суду на судового пристава, коли той прокричить: «Слухайте, слухайте, слухайте!^[25] Високий суд почався!»; навіть не нетерпіння, бо тої миті й на думку не спадало, що судитимуть не Лукаса Бічема — вони вже засудили його, — але Четверта дільниця: тамтешні явилися дивитися не на те, що називають правосуддям, ні навіть на кревну помсту, але побачити, що Четверта дільниця не дасть втоптати у бруд свою вищу касту білої людини.

Отже, він зупинив машину, виліз і вже побіг туди, коли раптом зупинився: якась гідність, якась гордість від спогадів про минулу ніч, коли він здійснив ту виправу і очолив її, і подолав шлях, і, у будь-якому разі, сприяв розв’язанню, додавши останній рішучий штрих, чого у сім’ї не збагнув жодний з поважних старійшин, не зміг навіть розпізнати важливості цієї дії, не кажучи вже про її необхідність, і, керуючись певним почуттям самозбереження, він згадав дядькові слова, що майже нічого не треба, аби збурити натовп, а отже, можливо, навіть дитини, яка біжить до воріт в’язниці, для юрби виявиться досить. Потім він знову згадав міріади облич, знеособлених, стертих, усе ще навдивовижу подібних відсутністю власних рис, і їхню цілковиту відмову від індивідуальності, своєї сутності задля злиття у «Ми», навіть не нетерпляче, а рухливе, майже врочисте, на межі забуття про загрозу, яку несуть, і їх не примусить ступити бодай крок навіть сотня дітей, яка біжить по вулиці. А потім такий самий спалах, що усе обернув з ніг на голову: ні уповільнитися, ні відступити бодай на крок не змусить їх навіть сотня дітей, що біжать по вулиці; і як тоді, коли він відчував абсолютну безнадійність того, що було ще тільки в задумі, і потім фізичну нездійсненність, коли вони зважилися це виконати, так і зараз він зрозумів, наскільки жахливе те, у що він сліпо втрутився, і яким правильним було його перше інстинктивне бажання — бігти додому, осідлати коня і мчати, не озираючись, аж поки не впаде в знемозі, і заснути, а потім повернутися, коли вже все скінчиться. Тепер йому здавалося, що він витягнув на світ Божий щось мерзенне і ганебне, властиве всьому білому роду, засновнику краю, і йому теж, бо він плоть від плоті його, а якби він не зробив того, що зробив, воно могло б просто спалахнути, зметнутися полум’ям з Четвертої дільниці і знову сховатися у темряві або згинути разом зі згаслим попелом розіп’ятого Лукаса. Але було вже надто пізно, він навіть не міг зректися, відторгнути, відмовитися, утекти: двері в’язниці досі навстіж, а навпроти них йому видно міс Гебершем, яка сидить у Ліґейтовому кріслі, і картонку на підлозі, у неї в ногах, а на колінах — щось із предметів одягу; вона так і не зняла капелюшка, і він бачив розмірені порухи її руки та ліктя, і йому здавалося, що він може розгледіти навіть, як зблискує голка, літаючи у неї у пальцях, хоча й знав, що з такої відстані таких дрібниць не видно; але його дядько заступив дорогу; тому він попрямував далі алеєю, але цієї ж миті дядько повернувся, вийшов у двері та з’явився на веранді, а потім він побачив його у другому кріслі поряд з міс Гебершем. Автомобіль дістався узбіччя та зупинився позаду будинку, і тепер його матір, не кваплячись, вибрала шкарпетку з кошика та вийняла яйце для штопання; ось навіть голка з вузликом, приколота до коміра її сукні, і тепер йому було видно, як голка зблискує та літає — може, тому, що він занадто добре знав її рухи, знайому гнучкість, спритну силу вузьких зап’ясть, що він спостерігав усе життя, але принаймні ніхто не міг заперечити, що це його шкарпетка.

— Хто це? — позаду нього промовив шериф. Він озирнувся. Шериф сидів за кермом свого автомобіля, похиливши та згорбивши шию та плечі, щоб визирнути з віконця, не торкаючись згори віконної рами. Мотор ще працював, і він помітив ручки двох лопат і кирки, що нерухомо лежали, а ще — тихих і непорушних, окрім невпинного блиску і мерехтіння білків очей, негрів у синіх джемперах і замазаних, у чорних обідках, арештантських штанах, які носили в’язні, засуджені до вуличних робіт.

— Що це має бути? — спитав дядько, теж у нього за спиною, але цього разу він не звернув уваги і навіть не став слухати далі, бо раптом з вулиці прийшли троє чоловіків, ставши біля машини, а доки він дивився, з’явилися ще п’ятеро чи шестеро, і наступного моменту на вулиці почала стікатися вся юрба; машина, яка вже зрушила, зненацька загальмувала (і наступні за нею так само), спочатку — щоб об’їхати інших, не зачепивши, а потім пасажири стали висуватися з віконець, дивлячись на шерифів автомобіль, до якого перший уже дістався, вийшовши з машини та, нахиляючись, зазирав у це авто — і смаглі фермерські руки схопилися згори за раму, і смагляве обвітрене обличчя вдивлялося в автомобіль з допитливим подивом, але без тіні сорому, доки за ним вслухáлися його численні двійники у фетрових капелюхах і позначених плямами поту панамах.

— Що це ви задумали, Гоупе? — спитав цей чоловік. — Ви хіба не знаєте, що вас Верховний Суд забере, якщо отак розтринькуватимете гроші округу? Ви не чули про оцей новий закон Лінча, що янкі ухвалили? Ті, хто чорномазого лінчують, мають викопати йому могилу.

— Може, він ті лопати Набу Ґаврі та його хлопам везе, аби попрактикувалися, — озвався другий голос.

— Тоді добре, що Гоуп і чорноробів прихопив, — сказав третій. — Якщо він заведеться з кимсь із отих Ґаврі — чи рити яму, чи нічого не робити, що до сьомого поту доведе, то будь певен: ті чорнороби потрібні.

— А може, це не чорнороби, — сказав четвертий. — Може, це на них ті Ґаврі попрактикуються.

Однак, хоча хтось грубо реготнув, інші не засміялися — зараз понад дюжину з’юрмилися навколо машини, щоб кинути один всеосяжний погляд на заднє сидіння, де сиділо двоє негрів — непорушні, наче різьблені статуї, дивлячись уперед, у порожнечу, і без жодного руху, навіть, здається, не дихаючи, лише зіниці трохи розширилися, і білки зблискували, далі знову позираючи на шерифа: майже такий вираз він бачив на обличчях гравців у рулетку, що стежили за тим, як крутиться барабан за склом і де зупиниться стрілка.

— А я прикидаю, що робитиму, — сказав шериф. Він висунув голову і величезним ручищем відштовхнув од віконця найближчого витріщаку — так легко, як відсував би фіранку, і заговорив, підвищуючи голос, але не надто: — Віллі!

Підійшов маршал — начальник поліції; він уже зміг його почути:

— Розступіться, хлопці. Дайте почути, що шериф вранці надумав.

— Чому б вам не забрати цих людей з вулиці, щоб їхні машини потрапили до міста? — сказав шериф. — Може, вони теж хочуть стати навколо і витріщатися на в’язницю.

— Ще б пак, — відповів маршал. Він розвернувся, розкинувши руки назустріч найближчим з натовпу, не торкаючись, начебто гнав стадо крупної рогатої худоби. — Ану, хлопці, — сказав він.

Вони не рухалися, досі дивлячись повз маршала на шерифа — не зухвало, ніхто навіть особливо не грубив: просто терпимо, добродушно, майже життєрадісно.

— Чому, шерифе? — почувся один голос, потім інший:

— Це ж вулиця для всіх, так чи не так, шерифе? Ви ж, городяни, не проти, якщо ми тут постоїмо — ми ж свої гроші у вас витрачаємо, так?

— Але не перекривайте дорогу іншим, хто хоче потрапити до міста, аби тут дещицю витратити, — сказав шериф. — Ану, далі кроком руш. Розжени їх з вулиці, Віллі.

— Ходіть, хлопці, — сказав маршал. — Є ж інші люди, крім вас, хто хочуть тут стати, аби цеглу подивитися. — Потім вони зрушили, але без поспіху, маршал заганяв їх назад вулицею, наче жінка заганяє курячий виводок — вона стежить лише за напрямком птаства, а не за швидкістю, не надто підганяючи курей, що дріботять у неї попереду — ляскає фартухом, бо вони не сказати щоб опираються, а просто непередбачувані, не налякані нею та ще навіть не сполохані; зупинене авто і машини за нею рухалися дуже повільно, тягнучись, повзучи з тягарем витягнутих облич; він чув, як маршал кричить на водіїв:

— Вперед! Вперед! За вами ще машини…

Шериф знову зиркнув на дядька:

— А де інший?

— Хто інший? — спитав дядько.

— Інший детектив. Який у темряві бачить.

— Алек Сендер, — здогадався дядько. — Вам він теж потрібен?

— Ні, — відповів шериф. — Просто щось його не бачу. Я здивуюся, якщо тут на селі є бодай хтось, у кого вистачило розуміння та лою в голові всидіти вдома в такий день. Ви готові? Вперед.

— Добре, — сказав дядько. Шериф був відомим водієм, який користувався машиною рік, зношуючи її, як стирається жорстка щітка: не від швидкості, а просто від тертя; зараз автомобіль уже був далеченько від узбіччя, майнув — і все, не встигли вони оком кліпнути, як машина завіялася. Дядько підійшов до них і відчинив дверцята.

— Застрибуй, — сказав він.

І тут він це промовив; зрештою, це було просто:

— Я не поїду.

Його дядько зупинився, і тепер він бачив, як той вдивляється йому в обличчя глузливо-похмурим поглядом, якому не треба багато часу, аби спинитися на чомусь; факт є фактом, і йому було це відомо, що цей зір нічого не пропускав до минулого вечора.

— Ах, — мовив дядько. — Міс Гебершем, звісно, леді, але інша особа жіночої статі — твоя.

— Погляньте на них, — сказав він, не ступивши з місця, ледь ворушачи губами. — Через дорогу. На Майдані теж, там нікого, крім Віллі Інґрема і цього чортового кашкета…

— Хіба ти не чув, як вони говорили до Гемптона? — спитав дядько.

— Чув, — сказав він. — Вони навіть не сміялися з власних жартів. Вони з нього сміялися.

— Вони не кепкували з нього, — сказав дядько. — Навіть не жартували. Вони просто спостерігали за ним. Спостерігали за ним і Четвертою дільницею, аби побачити, що станеться. Ці люди просто приїхали до міста подивитися, що робитиме той чи інший, або й обидва одразу.

— Ні, — сказав він. — Більше.

— Гаразд, — промовив дядько, також цілком розсудливо. — Приймається. Тоді що?

— Припустімо… — але дядько перебив:

— Припустімо, приходить Четверта дільниця і забирає твою матінку та міс Гебершем, разом зі стільцями, і виносить надвір, щоб не заважали, так? Лукаса там у камері немає. Він у будинку містера Гемптона, сидить, мабуть, там на кухні та снідає. А чому, як ти гадаєш, Ліґейт навідався з чорного входу п’ятнадцять хвилин по тому, як ми туди дісталися, і говорив з містером Гемптоном? Алек Сендер навіть чув, як він телефонує.

— Тоді чого ж містер Гемптон так поспішав? — запитав він, і голос його дядька звучав уже зовсім розсудливо, але просто розсудливо і все:

— Тому що найкраще рішення для нас — це припинити щось припускати або заперечувати, а з’їздити туди, виконати те, що ми повинні виконати, і повернутися сюди. Застрибуй у машину.

Сім

Вони так і не бачили шерифової машини, доки не доїхали до церкви. Причиною був не сон, на який, попри каву, можна було чекати, і про що він насправді мріяв. До тої миті, коли він за кермом пікапа дістався досить близько, щоб побачити Майдан, а там — безліч народу в очікуванні навпроти в’язниці, він сподівався: щойно з дядьком опиниться на шляху до церкви — кава чи не кава впливатиме на нього, — але тепер він перестане опиратися дрімоті й підкориться їй, провалиться у сон на усі дев’ять миль жорствою та ґрунтом нагору, схилом, і таким чином поверне собі бодай півгодини з тієї втраченої ночі, і вже три або чотири рази йому здалося, що він змарнував багато часу, примушуючи себе тої ночі перестати думати про Лукаса Бічема.

І коли вони приїхали до міста — ще не було третьої ранку, — ніхто не спромігся б його переконати, що до цього часу, майже дев’ять годин поспіль, він не стулить повік щонайменше п’ять з половиною годин, якщо не всі шість, згадавши, як він — і, безперечно, міс Гебершем та Алек Сендер — теж вірили: щойно вони з дядьком зайдуть до шерифового будинку, як з усім покінчать: вони зайдуть у парадні двері та складуть тягар обов’язків у широку шерифову правицю, освячену владою — от наче скидають капелюх на стіл, минаючи хол, — моторошні видива, жахіття всієї ночі, сповненої сумнівів та нерішучості, безсоння та перевтоми, змори і шоку, і здивування, і (він це визнав) надмірного страху. Але цього не сталося, і тепер він знав, що ніколи на це й не очікував; це ніколи не спадало їм на думку лише тому, що вона були зморені до краю, виснажені не так безсонням, утомою і перенапругою, як змучені шоком, подивом і занепадом сил. Йому навіть не треба було дивитися на ті численні обличчя людей, що споглядали порожню цеглу, ставши перед в’язницею, ні на тих, хто перейшов вулицю, заблокувавши дорожній рух, хоча всі вони лише оточили шерифів автомобіль, досліджуючи, що там усередині, а потім обмінюючись усезагальним багатозначним блискавичним поглядом, гуртовим браком сорому, недовірливим і непохитним, як у заклопотаних батьків, що відриваються од справ на мить — подивитися, як там їхня улюблена, хоча й неслухняна, пустотлива дитина, заодно й передбачити її наміри. Якщо йому й було щось потрібне, то ось воно — ці обличчя, голоси, що не жартували навіть, не насміхалися, а просто відверто посміювалися і звучали гранично ясно і безжально — варто тільки на секунду забутися, і вони увіп’ються в тебе, як шпилька, що стирчить в матраці, — тому його навіть і не хилило на сон, чи принаймні не більше, ніж дядька, який спав всю ніч (або принаймні більшу її частину). Тепер місто вже було позаду, і вони їхали швидко, і першу милю назустріч їм ще траплялися останні машини і вантажівки, а потім не стало і їх, бо всі ті, хто хотів потрапити сьогодні в місто, були в цей час вже на цій останній милі, що швидко звужувалася; все біле населення округу, користуючись гарною погодою та умовами для проїзду, зокрема дорогами, гарними за будь-якої погоди, їхніми дорогами, тому що ці люди платили податки, і їхні голоси та голоси їхніх рідних та близьких могли б спонукати конгресменів, які розподіляли кошти на побудову доріг, — ці люди також прагнули швидко дістатися міста, яке було так само їхнім, оскільки існувало завдяки їхньому потуранню та їхній підтримці — утримувати цю тюрму та будівлю суду, юрмитися і дерти горлянки, а ще — заблокувати вулиці, якщо вважатимуть за потрібне; терпляче-вичікувальні та безжальні, що не дозволять ні квапити себе, ні перевіряти, ні розганяти, ні забороняти тут збиратися, тому що це їхній убитий, і вбивця теж — нанесене їм публічне паплюження, і принципова кривда теж їхня: білий чоловік і його тяжка втрата, їхнє право не лише на справедливість, але й на помсту — винести вирок або зупинити.

Вони їхали досить швидко, швидше, ніж він будь-коли раніше пригадував свого дядька за кермом, довгою дорогою, якою він гнав коня вночі, але зараз — при світлі м’якого, непередаваного травневого ранку; тепер він міг спостерігати білі кизилові бруньки у живоплотах — цвітіння позначало межі старих ділянок. Ці кущі стояли, ніби черниці у монастирських поділках; а за ними — смуги зеленого лісу і рожево-білі персикові брості, і грушеві, і перші рожево-білі бруньки садових яблунь, які тої ночі лише пахли, але не цвіли: і завжди, за межами та скрізь навколо цих садів — одвічна земля — поля, геометрично поорані борознами, де посіяли кукурудзу, коли озвалися-затуркали перші лісові голуби — наприкінці березня і на початку квітня, і піднялася бавовна, коли поночі плакала перша дрімлюга — десь на початку травня, тиждень тому; але порожні, позбавлені натяку на бодай якийсь рух чи бодай якесь життя фермерські хатини, з яких не курився дим, тому що снідати давно скінчили, а обід ще треба зготувати, та й удома нікого немає, хто б це з’їв; нефарбовані, пошарпані негритянські хижі, де в понеділок уранці, у поросі, на ярдах, не вкритих ні травою, ні узліссям, повзали напівголі діти, перелізаючи поламані колеса, зношені автомобільні шини, порожні пачки тютюну та бляшанки, а на задніх дворах киплять закіптюжені чавуни, бризкаючи окропом, гріючись на розпалених дровах, відділяючи як межі похилі загороди, грядки та курники, де, ще не завечоріє, заряхтить висушуваними строкатими комбінезонами, робочим одягом, фартухами, рушниками та чоловічим спіднім, але не сьогодні, не просто зараз; колеса, велетенські пампухи здутих автомобільних шин, пляшки та бляшанки валяються скрізь, пожбурені у пил ще з тої миті у суботу, коли з будинку прокричав перший голос, так і на задвірках казани так і стоять, порожні та охололі, у попелі з минулого понеділка, серед порожніх мотузок для одежі, і коли машина мчала повз порожні та відчинені двері, він помітив лише один слабкий спалах на вогнищі — і все, більше нічого, але тільки відчував, як у тінях зблискують очі; але найсильніше враження — це порожні поля, адже на кожній ниві цього понеділкового ранку в травні має одноманітно відбуватися повторювання земельного живого символу — офіційна композиція ритуальної, майже містичної значущості, подібна та одноманітна, як стовпи, що позначають милю за милею в окрузі на кожній межі, поєднуючи узами окружний центр^[26] із селом — сама як віхи: худоба, плуг і людина об’єднані в одне, які виступають основою у ґрунті, долаючи лемішем промерзлі хвилі величезних борозен, хай і з великими зусиллями, але водночас непорушні, обтяжені — і невагомі, завмерлі, наче скульптурні групи, що зображають різьблених суперників у вільній боротьбі, — на тлі безкраїх земельних просторів — доки раптом (вони були за вісім миль від міста; вже на обрії виднівся синьо-зелений підйом пагорбів) він не промовив у недовірливому, майже шокованому здивуванні, він, який, окрім Паралі, Алека Сендера та Лукаса, нікого з них не бачив сорок вісім годин поспіль:

— А отам негр.

— Так, — сказав дядько. — Сьогодні дев’яте травня. У цьому окрузі сорок дві тисячі акрів землі, треба ж їх засадити. Треба ж комусь удома лишитися та працювати, — а машина, не змінюючи швидкості, їхала так само одноманітно та невпинно, перетинаючи межу поля та, може, п’ятдесят ярдів, що розмежовували оранки, і ті, хто були в автомобілі, та негр, який ішов за ралом, подивились одне одному в очі, в обличчя, доки негр не відвернувся — чорне обличчя лисніло від поту і пристрасних зусиль, напруги, зосередженої та несхитної, — машина промайнула далі, а він висунувся з віконця, озираючись назад, а потім одкинувся на заднє сидіння, щоб озирнутися та подивитися крізь заднє скло, спостерігаючи за ними, як швидко ця група, не затуманюючись, лишається ясною та зменшується, — людина, мул і дерев’яний плуг, усі зілляті люттю і водночас самотні, вкарбовані та на цій землі, у своєму моторошному опорі проти нічого.

Тепер їм відкрилися вершини; вони майже дісталися туди — довгий підйом, спочатку соснова облямівка затуляла половину обрію, а далі відчувались й інші схили — щільно стулені, величезні, здавалося, що вони не стільки різко, несподівано вихоплюються з плато, як нависають над вами — так, за дядьковими розповідями, буває у шотландському Гайлендсі, де гори відрізняються тільки крутосхилами і барвами, — це було два-три роки тому, і його дядько сказав: «Ось чому люди тут обрали на свій смак жити на цих маленьких ділянках, які не дають і восьми бушелів кукурудзи чи п’ятдесяти фунтів бавовни на акр, навіть якби ці схили не були такі круті для мула, щоб він тягнув плуг (але вони навіть і не садять бавовни, а лиш кукурудзу, не дуже переймаючись, бо небагато її треба на один перегінний куб, щоб батькові з синами торгувати самогоном), — ці люди на ймення Ґаврі, МакКалуми, Фрейзери, Інґреми, що раніше звались Інґрехеми, і Воркітти, що раніше були Уркгарти — так звали їхнього першого предка, який приїхав до Америки, а потім, у Міссісіпі, не міг свого прізвища написати, — усі ті, охочі до бійок, дряпанини, хто полюбляє заводитися та боятися Бога, і вірять у пекло…» — і тут дядько, ніби прочитавши його думки, перемкнув спідометр на швидкість п’ятдесят п’ять, проїжджаючи останню милю гравієвою дорогою (шлях уже котився вниз, туди, де росли верби і кипариси, спускаючись до рукава струмка Дев’ятьох Миль), і заговорив уперше від тої пори, як вони покинули місто:

— Ґаврі, і Фрейзери, і Воркітти, і Інґреми. І у довколишніх долинах біля річок простора, родюча земля, яку легко орати, де людина може зібрати те, що може продавати відкрито, удень — це плем’я зветься Літтлджонами, Ґрінліфами, Армстедами, Міллінґемами та Букрайтами… — і замовк; авто котилося вниз, під ухил, пришвидшуючись через власну вагу; тепер йому було видно міст, де на нього тоді у темряві чекав Алек Сендер і де біля берега Здоровань відчув ворушкий пісок.

— Ми повернемо одразу за ним, — сказав він.

— Знаю, — відповів дядько. — А ті, хто звуться Самбо^[27], живуть на обох берегах, тому що вони можуть вистояти або тому, що можуть витримати все.

Міст був зовсім поруч, до них стрімко наближалися білі бильця.

— Не всі білі можуть витерпіти рабство і, мабуть, ніхто не може витерпіти волі (яка, до речі — припустімо, що людина справді хоче миру і свободи — це зараз проблема наших відносин з Європою, де народ не лише не знає, що таке мир, але й — окрім англосаксів — активно боїться особистої свободи та не довіряє їй; сподіваємося, попри безнадію, що нашої атомної бомби виявиться досить, аби відстояти ідею, благу й зношену, як Ноїв ковчег); одним загальним рухом, миттєвим бажанням народ пожбурює свою свободу у руки першому-ліпшому демагогу, який вирине на обрії, якщо тільки люди самі її не знищать, не зруйнують самі себе, не зітруть зі світу навіть спомини про неї — з несамовитою одностайністю, як-от мешканці околиць викорінюють будяки та палять їх. Але людина на ім’я Самбо пережила одне, і, хтозна, може, ці люди витримають навіть інше… І хто знає…

А далі — відблиск піску, спалах і блискіт води; білі бильця промайнули повз в одному ревінні, пориві та гуркоті дощок, і їздці перетнули міст. «Тепер він загальмує», — подумалось йому, але дядько так не зробив, а просто вимкнув зчеплення, і далі машина покотилася, рухома власним поштовхом, який ніс автомобіль надто швидко, ковзнула поворотом на жорству і далі проїхала п’ятдесят ярдів, підстрибуючи серед колій, доки не зникла остання рівнинна земля, стрімголов не ввіллявшись у перший м’який ухил спереду, і колеса крутилися з високою швидкістю передач, але далі машина піднялася на пагорб, де тої ночі він побачив сліди від пікапа, припаркованого Алеком Сендером у кущах, і де він сам стояв, тулячи долоню Здорованю до ніздрів, доки той кінь чи мул спускався з гори, несучи вантаж перед вершником, що його навіть Алек Сендер, в якого очі як у сови або рисі, або в інших нічних мисливців, не зумів розгледіти (і він згадував знову не лише дядька за столом цього ранку, але й самого себе надворі того вечора, коли Алек Сендер пішов, і доки не побачив міс Гебершем, коли він повірив, що здатний сам-один виконати свій обов’язок, і сказав собі, будучи за столом: «Не думатиму про це»); ось вони майже тут, майже дісталися: ті рештки простору, які лишились їм, навіть не вимірюються милями.

Утім, машина їхала трохи в обхід, скиглячи на другій передачі, біля нерухомого напливу головного хребта і у сильному невсипущому потоці аромату смолистих сосон, де кизилові гілки справді скидалися на черниць у довгих зелених коридорах, — нагору і на останній гребінь, ось і плато, і тепер йому, здавалося, відкривалася вся його рідна земля, його батьківщина — ґрунт, земля, яка породила його кістки і кістки його батьків, і пращурів до шостого коліна, і зліпила з нього не просто чоловіка, а особливого чоловіка особливих пристрастей, дерзань і переконань, способів мислення і особливих вчинків — певного роду, сімейства чи навіть раси, ба навіть більше — які навіть серед свого роду, сімейства і у колі своєї ж раси особливі та неповторні (згідно з поглядамибільшості — звичайно, тих, які цього ранку стеклися до міста, щоб стояти навпроти тюрми, і юрмилися довкола шерифової машини, — збіса неповторні), бо це теж частка його самого, це входить у все, що міститься в ньому, що змусило його зупинитися та дослухатися до цього клятого великоносого зухвалого негра, навіть якщо він і не вбивця, — що був на волосинку якщо не від того, на що він заслуговує, то принаймні саме від того, на що напрошувався шістдесят із гаком років свого віку; перед ним розгортався краєвид, наче мапа, одним повільним беззвучним вибухом: на сході — зелений хребет, що, перекидаючись, біжить у бік Алабами, а на заході та на півдні — картаті поля та ліси, які розпливаються у лазурному серпанку обрію, за яким лежала, нарешті, наче паволоки хмарин, довга стіна дамби і виднілася велика Річка, що не просто струмувала з півночі, але й текла далі, за межі, у безкрає — пуповина Америки, зв’язуючи цей ґрунт — вітцівщину його батьків, яку три покоління тому вона не змогла кревно відторгнути; розвернувши голову, він побачив слабке куриво диму, — місто майорить миль за десять, — а глянувши прямо, уперед, він побачив довгі рукави річки, родюче дно, яке захоплювало великі простори, плантації (одна з них належала Едмондсам, і там народилися нинішній Едмондс і Лукас, народжений від того ж діда), перенизані їхньою власною невеличкою річкою (хоча навіть за спогадами його дідуся там плавали пороми), а далі — густу мережку річкових джунглів, а за ними, простягаючись на схід, північ і захід, не просто туди, де кінцеві миси набурмосилися, зіткнувшися спиною до спини, відкриваючи гирла двох океанів і довгий Канадський хребет, але й туди, де кінець світу, на Північ: не просто північ, а Північ, замежів’я та окреслені кордони — навіть не географічна місцевість, а емоційна ідея, стан, який він всотав з материнським молоком, щоб бути постійно напоготові, не відчувати ні страху, ні ненависті, але просто — іноді трохи втомлено та навіть з дулею в кишені — хизуючись: він, який з дитинства виніс картинку дитячих літ, і на порозі змужніння і не знаходить ні можливостей, ні приводу, ні сил змінити ці видива, і не має підстав сподіватися, що в старості вони бодай колись зміняться: вигнутий напівкруглий мур, невисокий (кожний, хто справді того хотів, міг залізти на ту стіну; він вважав, що будь-який хлопчик уже на це здатен), з чиєї вершини відкривалися всі широкі простори багатої, родючої, ніким не оскверненої землі, де осяйні неспаплюжені столиці, неспалені міста, нерозграбовані ферми, такі заможні на стільки років наперед, такі пишні та рясні, що вам здалося б- — немає приводу для цікавості, — так задивлятися на ту незліченну вервечку облич, які дивляться і на нього, облич, схожих на його власне, які розмовляли тією ж мовою, що й він, і подеколи відгукуються на те ж ім’я, яке він носив, але між ним та іншими немає справжньої спорідненості, а скоро не лишиться й жодних зв’язків, бо ці загальні слова невдовзі втратять своє значення і зникнуть, тому що вони занадто далеко по різні боки кордону, щоб чути одне одного. Спостерігаючи тільки масу незліченних облич, які дивилися згори вниз на нього і його супутника зі згасанням подиву, обуренням, розпачем, засмученням, і — найцікавіше — довірливістю: це безвільність, майже безпорадна здатність і готовність вірити всьому, що кажуть про Південь, навіть не конче треба, щоб це було чимось зневажливим, а просто химерним і досить дивним. Потім його дядько знову заговорив до нього — і знову він здивовано помітив, що його думки не урвалися, а просто перемкнулися на іншу тему, теж важливу — наче вершник перескочив з одного сідла в інше:

— Це тому, що ми в Штатах єдині (я зараз кажу не про Самбо; я за хвилину до них повернуся), хто являє собою однорідне населення. Маю на увазі — єдине певної величини. Уродженець Нової Англії, звісно, живе дуже далеко від берегів, куди вивергається європейський мотлох, у нашій країні це карантин безрідних, ефемерних міст, де заводи, ливарні, муніципальні виплати, — таке все щільне та пов’язане, чого жодна поліція не зробить, але там людей уже недостатньо — наче швейцарців, що не так народ, як пристойне, акуратне, чисте, маленьке, досить платоспроможне об’єднання у спільній справі. Тож ми не надто опираємося тому, що замежів’я називає (та й ми теж) прогресом і просвітництвом. Ми захищаємо насправді не нашу політику, погляди, переконання і навіть не наш спосіб життя, а просто нашу однорідність — від федерального уряду, якому інша частина країни просто з розпачу мусить підкорюватися, віддавати дедалі більше власних, особистих вольностей — для потурання США. І, звичайно, ми далі захищатимемо її. Ми (маю на увазі всіх нас: Четверта дільниця ночі не спатиме, доки не вкоротить життя Лукасу Бічему (чи комусь іще) за Вінсона Ґаврі — а колір чорнила закону однаковий, — і Перша, і Друга, і Третя, і П’ята дільниці — які на тверезу голову, холоднокровно, принципово хочуть побачити на власні очі те, як Четверта дільниця вкоротить життя засудженому) — не знаємо, чому це щось важить. Нам і не треба знати. Лише дещиця з нас знає, що тільки однорідність приносить з народу або для народу дещо — те, що має стійку і тривалу цінність: літературу, мистецтво, науку, мінімальні уряд і поліцію, які означають волю і свободу, і, мабуть, найцінніше — національний характер, який вартий усього, — і цю кризу ми одного дня зустрінемо, глянемо їй в обличчя, коли ми зустрінемо ворога, в якого стільки ж людей, скільки у нас, і стільки ж ресурсів, скільки у нас, і — хтозна! — цей ворог здатний так само хвалитись і бравувати, як ми хвалимося та бравуємо.

Ось чому ми повинні протистояти Півночі: не просто зберегти себе, нас обох, щоб залишитись однією нацією, бо це буде неминучим побічним наслідком того, що ми збережемо: якісь три покоління тому ми програли криваву війну у себе ж на задвірках, тому те, що залишається незмінним, — це постулат: Самбо — людина, яка живе у вільній країні, а, отже, має бути вільною. Ось що ми насправді захищаємо: привілей на самозвільнення — ми маємо зробити це, бо ніхто інший не зможе: століття тому Північ спробувала — і вже сімдесят п’ять років визнає, що програла. Тому доведеться нам. Але тепер подібні речі вже не загрожуватимуть. Зараз і не повинні. Однак минулої суботи це сталося, і, цілком можливо, знову станеться ще раз, а може, і два. Проте потім більше такого не буде, усе скінчиться; звісно, лишиться ганьба, але ж усі літописи пережитих людиною безсмертя і страждань, її боротьба — це долання тернів до зірок крізь віхи очікування. Настане час, коли Лукас Бічем зможе вистрелити в спину білого, не страхаючись мотузки суду Лінча або бензину, яким його обіллють інші білі; настане час, коли він голосуватиме нарівні з білими, і його діти підуть до тої ж школи, куди білі батьки віддають своїх дітей, і він їздитиме куди завгодно, куди й білі їздять. Але наступного вівторка це не станеться. Хай там народ на Півночі досі вірить, що можна це примусово зробити навіть наступного понеділка простою ратифікацією друкованого слова, якогось пункту: хтось забув, що чверть століття тому свобода Лукаса Бічема була гарантована особливою статтею нашої конституції, і власника Лукаса Бічема не просто поставили б навколішки, але й втоптували десять років, кидали обличчям у багно, щоб змусити його проковтнути, проте лише три покоління тому знову зіткнулися з тим, що необхідно ще раз узаконити свободу Лукаса Бічема.

А щодо Лукаса, Самбо, він — теж однорідний чоловік, окрім тої його частки, яка намагається втекти у світ білих і перейняти навіть не найкращі речі білої раси, але кращі для другого ґатунку — дешеву, неякісну, партацьку музику, фальшиві гроші без жодної справжньої цінності, блискучі нагромадженням реклами, побудованих ні на чому, наче картковий будиночок над прірвою^[28], і всю цю галасливу нетямущу політичну активність, яка раніше була нашим малим національним виробництвом, а тепер це наше національне аматорське дозвілля — увесь той паразитний гармидер, вигаданий людьми, свідомо плеканий, який розрісся в нашу національну пристрасть до посереднього: якщо ми навіть приймаємо найкращі нововведення, то лише за умови, що їх буде спаплюжено і сплюндровано, перш ніж годувати нас цим: ми — єдиний народ на всій землі, який публічно вихваляється тим, що він — другого ґатунку, тобто — бидло. Я не маю на увазі того Самбо. Я маю на увазі всіх інших його племені, хто більше однорідні, ніж ми, і довели це, укорінившись у землю, звідки йому доведеться насправді витіснити білих, щоб принизити їх: адже Самбо був терплячий, навіть не маючи надії, вдивляючись уперед, навіть коли там нічого не було видно — урешті-решт, це не просто бажання, але жага витримати, бо він любив кілька старих простих речей, які ніхто й не прагнув у нього забрати: не автомобіль, не кричущий одяг, не власне фото у газеті, але — трішки музики (своєї), хатнє вогнище, дитину — не лише рідну, але й будь-чию, Бога на небесах, до якого людина може звернутися будь-коли, не чекаючи на смерть; трохи землиці, щоб пролити свій піт у зелені парості й рослини. Ми — він і ми — повинні згуртуватись у конфедерацію: надати йому як обмін рештки економічних, політичних та культурних привілеїв, які — його право, в обмін на його здатність чекати, терпіти і виживати. Тоді у нас буде перевага; разом ми домінуватимемо у Сполучених Штатах, ми вистоїмо, станемо не просто неприступними, а й не матимемо загрози від маси людей, в яких немає нічого спільного, крім шаленої жадоби грошей і всотаного страху, бо у них немає національного характеру, і цей страх вони приховують одне від одного гучними вигуками і розмахуванням прапорами.

Тепер вони опинилися там і ненабагато відірвались од шерифової машини. Хоча автомобіль уже з’їхав з дороги і припаркувався в гаю біля церкви, шериф досі стояв біля автомобіля, і один з негрів просто передавав кирку з машини іншому ув’язненому, який тримав обидві лопати. Його дядько під’їхав туди і загальмував, і зараз, у денному світлі, він вперше ясно побачив церкву, хоча все життя мешкав за десять миль від неї і мав принаймні минати її багато разів. Але він не міг пригадати, коли востаннє бачив її — цю дощану споруду без дзвіниці та шпиля, меншу за будь-яку з тих однокімнатних хижок на пагорбах, де жили люди, і теж нефарбовану (от що дивовижа), не пошарпану і навіть не занехаяну чи не відремонтовану, бо йому було видно, де залишки сирої деревини, і лахи та шматки синтетичного покриття, які затуляли старі стіни і з черепицею — з дикунським, майже знахабнілим заповзяттям, бо ця споруда не западала у землю, не хилилася, ні навіть не присідала окаряч, але стояла, вивищувалася серед високих, сильних, незмінних, кошлатих сосон, самотня, але не нещасна, непокірна, непіддатлива і незалежна, нічого не просячи, ні з ким не йдучи на компроміси — і він згадав високі стрункі шпилі, які промовляли; «Мир», — і присадкуваті утилітарні дзвіниці, які промовляли; «Покайтеся», — і він згадав ще інші — ті, які навіть промовляли: «Стережіться», — але ця просто промовляла: «Палайте». Вони з дядьком покинули машину; шериф і обидва негри, які несли інструменти, були вже за огорожею, і він з дядьком за ними попрямували туди, а потім, нахиляючись під низькими ворітьми, далі — за низьку дротову загороду, яка рясніла жимолостю і невеличкими, без запаху, рожевими та білими трояндами-в’юнком, які оплітали огорожу, розповзаючись по ній, і він побачив кладовище — теж уперше, він, який не тільки осквернив могилу, але й рішуче відкинув один злочин, викриваючи інший — обгороджений шматок землі, менший, ніж великі садові ділянки, які він раніше бачив, і який до вересня, певно, заглухне у будяччі, стане майже непрохідним і непролазним через ці зарості шавлії, амброзії, полину й реп’яхів, які стирчали без симетрії, безладом, як закладки у книжках, навмання, як зубочистки у скибах хліба, нагадуючи клинці, завжди трохи похилившись, ніби запозичили свої заморожені перпендикулярні пози у гнучких, невтомних, ніколи не цілком вертикальних сосон, — тонкі, наче ґонтові, плити з дешевого сірого граніту, вивітреного каменю того ж кольору, що і нефарбована церква, наче вирубані сокирами з її муру (і різьблені без надгробних слів — самі імена та дати, наче нічого було більше сказати про тих, кого проводжають в останню путь, наче згадували про них лише те, що вони колись жили, а потім їх не стало), і це було ні руйнацією, ні гниллю, ні час, який настав для цих осквернених розрухою стін, у плямах сирих латок — спроб одремонтувати цю нефарбовану нестругану деревину, а прості вимоги смерті й кінцевий тлін плоті.

Вони з дядьком торували собі стежку туди, де шериф і двоє негрів уже стояли над свіжим могильним горбочком, що виглядав так само, яким і був до осквернення, коли поховання побачили вперше. Але вони ще не взялися копати. Натомість шериф уже розвернувся, через плече позираючи на нього, доки вони зі своїм дядьком наближалися, і теж став.

— Що тепер? — спитав дядько.

Але шериф заговорив до нього тихим густим голосом:

— Думаю, ви, і міс Юніс, і ваш секретар були досить обережні і не дали нікому зловити вас учора за цією справою, так?

Дядько відповів:

— Та навряд чи ви воліли б тут аудиторії, правда?

Але шериф досі дивився на нього.

— Тоді чому ж вони не поклали назад квіти?

Потім він теж їх побачив — штучний вінок, марудне

хитромудре плетиво з дроту і ниток, лакованого листя і забальзамованих квіток, які хтось привіз або прислав од міського флориста, і три жмутки зів’ялих садових та польових квітів, перев’язані стьожкою з бавовняної тканини, — усі ці плетениці, як казав Алек Сендер, того вечора були розкидані біля могили або пожбурені на неї; він пам’ятав, що вони з Алеком Сендером пересунули квіти подалі, геть з дороги, аби не заважали, і, як точно знав, повернули їх на місце після того, як знову засипали яму; він пам’ятав, як міс Гебершем двічі повторила, вимагаючи покласти квіти назад, коли він сам обурився — мовляв, це безглуздя або, щонайменше, марнування часу; можливо, він згадував навіть, як міс Гебершем допомагала покласти їх назад; або, може, він просто забувся повернути їх, але думав, що так зробив, бо їх, вочевидь, на місці не було, лежать отут, розворушені, покинуті, жужмом звалені з одного боку і, мабуть, він або Алек Сендер наступив на гірлянду, хоча насправді тепер це вже не мало значення, і його дядько просто казав:

— Та не звертайте уваги. Просто почнімо. Навіть коли ми тут завершимо та повернемося до міста, ми ще тільки почнемо.

— Гаразд, хлопці, — звернувся шериф до негрів. — Беріться до неї. Забираймося звідси… — не було жодного звуку, він не почув нічого, про що варто було його попередити; він подивився нагору та озирнув усе довкола, де йшли його дядько і шериф, і побачив, що хтось з’явився — не зі шляху, а з-за церкви, начебто вирісши з-поміж високих колиханих вітром сосон, якийсь чоловік у крислатому бляклому капелюсі та чистій вицвілій блакитній сорочці, чий порожній лівий рукав був акуратно пристебнутий безпечною шпилькою — манжета до плеча, — незнайомець їхав на маленькій доглянутій кобилці світло-бурої масті, яка надто вирячувала білки очей, а за вершником — ще двоє їздців, молодих чоловіків, на великому чорному мулі без сідла, у тварини на шиї була мотузка, — а за ними бігли (пильно тримаючись подалі від мулових копит) два сухоребрі хорти, мисливці на лисиць^[29]: уся група швидко майнула через гай до воріт, де чоловік притримав кобилу, надзвичайно швидко однією рукою скинув їй на шию віжки та легким, жилавим і майже пружинистим кроком пройшов ворота прямо до них — низькорослий худий старий чоловік з очима такими ж безбарвними, як у шерифа, і червоним обвітреним обличчям, з якого стирчав гачкуватий орлиний ніс, і вже заговорив високим, тонким, сильним, анітрохи не надірваним і не старечим голосом:

— Що тут коїться, шерифе?

— Розкопаю цю могилу, містере Ґаврі, — сказав шериф.

— Ні, шерифе, — мовив інший, негайно, без жодних змін у голосі: не сперечаючись, без жодного виразу; просто ствердження: — Не цю могилу.

— Так, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Я розкопаю її.

Без поспіху та метушливості, майже спокійно, старий однією рукою розстебнув два ґудзики на комірі сорочки та засунув пальці за пазуху, ледь вигнувшись боком, щоб звільнити руку, і витягнув з пазухи сорочки важкий нікельований пістолет — як і раніше, без поспіху, але не зволікаючи, сунув зброю під ліву пахву, затискуючи приклад обрубком понівеченої руки, а здоровою застебнув сорочку, потім ще раз узяв пістолет єдиною рукою, ні у кого не поціляючи, а просто тримаючи.

Але задовго до цього він бачив, як шериф уже рухається, рухається з неймовірною швидкістю не в бік старого, а до краю могили, ще до того, як двоє негрів розвернулися, готові пуститися навтьоки, і коли вони так кружляли, ніби роблячи повні оберти, то наштовхнулися на шерифа, мов на скелю, навіть не встигнувши трохи оговтатися, доки шериф не вхопив кожного руками, начебто втікачі були дітьми, а потім наступної миті тримав їх за петельки, немов двох шматяних ляльок, розвертаючись тулубом так, щоб стояти посередині між цими двома та маленьким жилавим старим з пістолетом, промовляючи м’яким, навіть млосним, летаргійним голосом:

— Припиніть. Ви що, не знаєте: найстрашніше, що може статися з чорномазим — це намагатися вшитись у парі смугастих арештантських штанів, а надто отут і сьогодні?

— Гаразд, хлопці, — сказав старий своїм високим монотонним голосом, без жодних модуляцій. — Я не збираюся зробити вам боляче. Я до шерифа звертаюся. Не руште могилу мого хлопчика, шерифе.

— Відішліть їх знову до машини, — поспішно пробурмотів дядько. Але шериф не відповідав, так і дивлячись на старого.

— Вашого хлопчика нема у цій могилі, містере Ґаврі, — сказав шериф. А він, споглядаючи, роздумував, що старий міг би сказати — здивовано, недовірливо, обурено, може, навіть висловлюючи думки вголос: «А як ви дізналися, що мого хлопчика отут нема?» — раціонально поміркує, глибоко, замислено, тими словами, якими перефразовано звертався шериф, говорячи з його дядьком шість годин тому: «Ви не мали б права мені цього казати, якби це було не так»; споглядав, навіть наслідував старого — як він відрізав усе це від себе, — і раптом подумав з подивом: «Та чому, він же у скорботі», — роздумуючи, як він бачив ці побивання і скорботу вже двічі за два роки, там, де на нього не очікував і навіть не передбачав, коли певно мірою серця, здатного краятися від горя, взагалі не могло бути: одного разу — як одному старому чорномазому щойно випало пережити свою стару чорномазу дружину, і зараз це скажений, лихослівний, в якого чорної лайки повний рот, старигань, який зненацька втратив одного з шести ледачих, шалапутних, гулящих, жорстоких, більш або менш свавільних — це ще якось можна зрозуміти, але насправді — менше чи більше нікчемних синів, один з яких ні в чому не прислужився своїй громаді, а зробив лише одну благословенну річ — дав останню відчайдушну можливість убити себе: чувся високий рівний голос, знову безпосередній, наполегливий і сильний, і без пауз, без модуляцій, майже як у бесіді:

— Ну, я просто сподіваюся, ви не назвете мені ймення того типа, який довів, що мого сина отут нема, шерифе. Просто сподіваюся, ви не скажете, що… — маленькі жорсткі вицвілі очиці тепер уп’ялися в маленькі жорсткі вицвілі очі, а шерифів голос звучав так само м’яко, а зараз — непроникливо:

— Ні, містере Ґаврі. Вона не порожня, — а потім, набагато пізніше, він зрозумів, але не те, чому Лукаса довезли до міста живим, а те, що причина цьому — на поверхні: саме тієї миті там поруч не було жодного Ґаврі, звісно, окрім мерця: але старий і двоє його синів виїжджали з гаю, показавшись із-за церкви майже тоді ж, коли його дядько з шерифом дісталися могили; і, звичайно, ось чому сорок вісім годин після того Лукас іще дихає й топче ряст.

— Там лежить Джейк Монтґомері, — сказав шериф.

Старий миттю розвернувся, не метушливо і навіть швидко, але легко, наче його маленька безтілесна статура не опиралася ні повітрю, ні вазі м’язів, і крикнув до огорожі, де, як і раніше, двоє молодиків сиділи на одному мулі, однакові, наче манекени у магазині одягу, і такі ж нерухомі, ще не встигнувши спішитися, коли старий крикнув:

— Сюди, хлопці.

— Не переймайтеся, — сказав шериф. — Ми це зробимо. — Він повернувся до негрів: — Усе гаразд. Беріть лопати…

— Я ж казав вам, — знову квапливо пробурмотів дядько. — Відішліть їх до машини.

— Правильно, адвокате… адвокате Стівенс, так? — сказав старий. — Заберіть їх ‘відси. Це наша справа. Нам її робити.

— Тепер це моя справа, містере Ґаврі, — озвався шериф.

Старий підняв пістолет, упевнено і не поспішаючи, згинаючи лікоть, доки зброя не опинилася на рівні грудей, і поклав великий палець на гашетку, наставивши пістолет так, що він був уже готовий вистрелити, чи не зовсім, указуючи дулом на порожні петлі на ремені шерифових брюк.

— Заберіть їх ‘відси, шерифе, — повторив старий.

— Добре, — відповів шериф, не зробивши жодного руху. — Ви, хлопці, вертайтеся до машини.

— Подалі ‘відси, — сказав старий. — Пошліть їх назад до міста.

— Вони в’язні, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Я не можу цього зробити. — Він не рухався. — Вертайтесь і сідайте у машину, — звернувся він до них. Потім вони розвернулися, прямуючи не до воріт, але просто через огорожу, досить швидко рухаючись, високо піднімаючи ступні та коліна у замурзаних смугастих арештантських штанах, і так досягнувши протилежної загорожі, наполовину пройшли, наполовину перестрибнули її, і лише потім змінили свій напрямок, ідучи до двох автомобілів, досягаючи шерифової машини, але так і не наближаючись до двох білих чоловіків верхи на мулі, покинувши могилу. Він дивився на них, які сиділи на мулі — однакові, наче дві прищіпки на мотузці для білизни: однакові обличчя, навіть обвітрені до краплини однаково, — похмуро-запальні та спокійні, — доки старий знову не крикнув:

— Ну ж бо, хлопці, — і вони зістрибнули одночасно, наче одна людина, ніби тренована пара у водевільному шоу, і перелізли одночасно з лівої ноги через огорожу, геть ігноруючи ворота: близнюки Ґаврі, однакові навіть одягом і взуттям, якщо не зважати на те, що один був убраний у сорочку хакі, а другий — у куфайку-безрукавку з тонкої шерсті; кожному близько тридцяти, на голову вищі від свого батька, батьківські світлі очі, і носи як у батька, але не орлині, а скоріше яструбині, теж гачкуваті; наблизившись, ніхто з цієї пари не кинув ні до кого ні слова, ні погляду, стоячи з похмурим, замкненим, не схильним до жартів виразом облич, доки старий не вказав пістолетом (він помітив, що гашетку зведено, тож тепер усе одно) на дві лопати і не промовив своїм високим голосом, який тепер звучав майже бадьоро:

— Хапай їх, хлопці. Це окружне майно; як ми якусь розтрощимо, це нікого не обходитиме, тільки Велике Журі^[30], — близнюки, що стояли обличчями один до одного на протилежних кінцях могили, і знову діяли майже з хореографічним унісоном: двоє молодших перед мертвою ріднею — Вінсоном; четвертий і п’ятий із шести синів: Форрест, найстарший, не лише звільнився з кінцями від запального як вулкан тирана-батька, але й навіть одружився та двадцять років був управителем на бавовняній плантації у дельті над Віксберґом; далі Кроуфорд, підстарший, покликаний до армії другого листопада 1918-го, а вночі на десяте (нещастя, не поталанило, як казав його дядько — борони Боже статися такому з будь-ким) — точка зору, якої, здається, насправді дотримувались і федеральні судді, що його заарештували, виголосивши вирок: усього рік ув’язнення у Лівенвортській тюрмі, — дезертирував і майже вісімнадцять місяців ховався у численних печерах та гірських тунелях за п’ятнадцять миль від федерального суду у Джефферсоні, доки нарешті не потрапив до полону після того, що нагадувало справжню битву (на щастя, нікому він серйозно не зашкодив), протягом якої він у своєї печері, озброєний, боровся понад тридцять годин (і дядько казав — протримався з певною твердістю та вмінням: дезертир з армії Сполучених Штатів, боронячи свою свободу від уряду Сполучених Штатів, з якоюсь зброєю, захопленою у ворога, з яким він сам відмовився боротися), автоматичним пістолетом, який один із синів МакКалума вихопив у полоненого німецького офіцера і виторгував невдовзі після повернення додому, вимінявши у Ґаврі на пару хортів, — відбув свій рік та повернувся додому, і у місті знову поповзли чутки, що він у Мемфісі: подейкували, що він: 1) таємно постачає спиртне з Нового Орлеану, 2) працює спеціально найманим співробітником в одному з офісів, у компанії під час страйку, — але хай там як, він зненацька повернувся під батьківську стріху, і ніхто його не бачив, — проте за кілька років місто почуло, що він став більш-менш правильним, нарешті узявся за розум, добуткує трохи лісоматеріалами, трохи рогатим товаром і навіть працює на клаптику земельки; і Брайан, третій, який мов справжній цемент скріплює родину — як би ви це не зволіли назвати, — опора сімейної ферми, яка годувала їх усіх; потім близнюки, Вардаман^[31] і Більбо, які проводили ночі, сидячи навпочіпки серед тліючих полін і пеньків, доки гончаки цькували лисиць, а вдень спали на голій дощаній долівці у парадній галереї, доки не сутеніло і не наставала пора знову здіймати гончаків на лови; і останній, Вінсон, який ще змалечку відзначився здібностями до гендлювання та до грошей, тож тепер, хоча вмер він лише у двадцять вісім років, про нього казали не тільки як про власника кількох земельних ділянок в окрузі, але і як про першого Ґаврі, який міг підписувати чек, і будь-який банк приймав це прізвище, шануючи його носія; — близнюки, по коліно, а потім по пояс у землі, працювали з гнітюче-похмурою і зловісною швидкістю, роботоподібно і абсолютно в унісон, так, що обидві лопати, здавалося, навіть одночасно дзенькнули об дерев’яне віко труни, і навіть тоді, здавалося, фізично не спілкувалися — наче тварини або птахи: ні звуку, ні жесту, — просто один з близнят випустив лопату як продовження пориву іншого брата, жбурляючи інструмент у багно, а потім самотужки виліз із ями, ставши серед інших, доки його брат згрібав геть убік те, що лишилося від землі на вíку домовини, потім жбурнув свою лопату, навіть не глянувши, і — як він сам зробив минулої ночі — відкинув останні рештки землі подалі з віка труни та, ставши на одній нозі, ухопився за накривку домовини, смикаючи та смикаючи її, намагаючись підняти, доки інші, стоячи на краю могили, зазирали повз нього у труну.

Вона була порожня. Там взагалі нічого не було, доки тоненька цівка бруду не потекла вниз, озиваючись шепотом, дріботінням і стукотом — звуками якоїсь умовної мови.

Вісім

І він це пам’ятатиме: п’ятеро з них — на краю ями, над порожньою труною, потім з новими плинними порухами, як його брат-близнюк, другий Ґаврі підвівся з могили та перехилився через край та з незадоволеною, навіть дещо обуреною напругою почав зчищати та струшувати глинисті грудки з холош штанів, а перший з близнят поворухнувся, щойно його брат нахилився, та попрямував до двійника — сліпо, неквапливо, неухильно, явно, наче ведений іншим, як машинна деталь — скажімо, шпиндель на токарному верстаті невідривно подорожує за валом і при обертах входить у патрон, — і теж нахилився та заходився зчищати і струшувати налиплий бруд з братових холош ззаду; і цього разу мало не повна лопата землі вигорнулася, ковзнувши по зсунутому віку домовини, та, гуркочучи, повалилась у порожню місткість, і цієї маси та ваги було достатньо, аби створити невеличке гучне відлуння.

— Тепер він прибрав двох, — сказав дядько.

— Так, — озвався шериф. — Куди?

— Та до лихої матері обох, — втрутився старий Ґаврі. — Де мій син, шерифе?

— Ми його шукатимемо, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Добре, що ви здогадалися привести своїх собак. Приберіть свій пістолет і скажіть вашим хлопцям зловити псів і тримати їх, доки ми тут не з’ясуємо.

— Та не зважайте на пістолет і собак, — сказав старий Ґаврі. — Пси вистежать і ввіп’ються в усе, що колись бігало чи ходило. Але мій син і оцей Джейк Монтґомері — якщо це Джейк Монтґомері, чи хто там лежав у труні, — вони не змогли б піти звідси та сліду не лишити.

Шериф промовив:

— Спокійно, містере Ґаврі.

Старий зиркнув на шерифа. Він не тремтів, не рвався вперед, не смикався, не виявляв ні сум’яття, ні сильного враження — нічого. А він, спостерігаючи за ним, уявляв холодний, блакитний, у формі сльозини, позірно безжарний пломінець, що балансує навіть не навшпиньки, а ще вище, над конфоркою.

— Гаразд, — мовив старий. — Я заспокоївся. А тепер вам пора починати. Ви, здається, уже про все це знали, навіть вісточку мені послали прямо на сніданок о шостій ранку, ще я за стіл сісти не встиг, — про те, аби тут з вами стрітися. А тепер ви починайте.

— Саме це ми й збираємося робити, — сказав шериф. — Збираємося з’ясувати, звідки почати. — Він розвернувся до дядька, звертаючись м’яким, виваженим, майже сором’язливим голосом: — Він казав, було близько одинадцятої вечора. У вас мул, а може, кінь — принаймні, те, що може йти та нести подвійний тягар, і мерця упоперек сідла. І часу у вас небагато — тобто обмаль. Звісно, це близько одинадцятої, коли більшість народу — у ліжку, особливо недільної ночі, коли треба з півнями прокидатися та починати новий робочий тиждень на бавовні, та й ніякий місяць не світить, і навіть якщо ви пересуватиметеся вночі по пустельних селах — є шанс, що нікого не здибаєте. Але у вас ще є продірявлений мрець із кулею у спині, і хай навіть одинадцята година, а дню рано чи пізно настати, куди подінешся. Гаразд. Що б ви зробили?

Вони дивилися один одному в очі, або принаймні його дядько зорив: занадто вузьке кощаве зосереджене обличчя, пронизливий швидкий погляд блискучих, пильних, цілеспрямованих очей, а прямо навпроти — шерифове огрядне сонне обличчя, очі не зорять — здається, навіть і не дивляться, майже сонливо кліпаючи, — ці двоє вловлюють усе без жодного слова, попри все.

— Авжеж, — мовив дядько. — Знову в землю. І, як ви сказали, дню рано чи пізно настати, навіть якщо лише одинадцята. Особливо коли той мав час повернутися і знов це виконати, самотужки, жодної сторонньої підмоги, тільки він сам і його лопата… І над цим теж подумати: необхідність, жахлива необхідність — не просто все це робити ще раз, а те, що це доведеться знову робити — з тої причини, що йому здалося, ніби він виконав усе, що міг, усе, про що його лише можна попросити, або на що від нього лише можна було сподіватися, або навіть мріяти про те, що йому доведеться зробити; зійшло так безпечно, як він і сподівався — а потім довелося забиратися назад від якогось звуку чи галасу, чи, можливо, він змилив зі шляху, суто випадково, і натрапив на вантажівку, або, може, це його щастя — так, поталанило, волею якогось божества, джина чи доброго генія, на яких щастить таким убивцям — якийсь час тримати злочинців під захистом і у безпеці, доки інші прядильниці долі встигають сплести мотузку і зав’язати зашморг, — усе одно доведеться повзти, припинати мула чи коня, або на чому б він не приїхав, до дерева, та на череві приповзти сюди та залягти (хтозна, може, там за огорожею причаїтися), і споглядати надокучливу невгамовну стару жінку та двох дітей, яким уже дві години як пора бути у ліжку за десять миль звідси — і ось ці прибульці каменя на камені не лишають від його копіткої праці, трощать усю споруду, руйнують роботу, труд не лише його життя, але його смерті… — Дядько замовк і тепер побачив гострий, блискучий погляд очей, які майже світилися, невідступно спостерігаючи за ним: — І ти. Ти не міг навіть уявити, що за вами обома поїде міс Гебершем, доки не повернетеся додому. І без неї у тебе не було б жодної надії, що Алек Сендер поїде з тобою, і більше нікого. Тож якщо ти справді намірявся, бодай на думці мав сам сюди поїхати і власноруч розкопати цю могилу, мені навіть пари з вуст щоб не було…

— Облиште це зараз, — мовив шериф. — Годі. Кудись у землю. Але яку саме землю? Яке багно найлегше розривати, коли людина поспішає і діє сама, навіть якщо й лопату має? В яке багно ви сподіваєтеся швидко зарити тіло, якщо у вас нічого й нема, крім складаного ножа?

— В пісок, — одразу відповів його дядько, не вагаючись, майже байдуже, майже навздогад. — На дно рукава. Хіба вони не казали вам, що бачили о третій ночі, як той кудись їхав і щось віз? То чого ми зволікаємо?

— Згода, — сказав шериф. — Ходім. — Потім до нього: — Покажи нам точно, де це…

— Хіба що Алек Сендер сказав, що це, може, і не мул, — мовив він.

— Згода, — сказав шериф. — Тоді кінь. Покажи нам точно, де це…

Він це пам’ятатиме: як споглядав старого, що поплескував пістолетом, то засовуючи його під пахву, то виймаючи знову та закріпивши його киктем руки, а здоровою рукою застебнув сорочку, потім вийняв пістолет з-під пахви та засунув його під сорочку, потім знову застебнув, і знову розвернувся — швидко, навіть швидше, ніж двоє синів, удвічі молодші за батька — і вже на очах усіх перестрибнув через огорожу, підійшов до кобили, одною рукою зловив тварину за вуздечку та віжки, уже ухопившись та залізаючи: потім обидві машини перемкнулися на другу швидкість і поїхали, долаючи силу тяжіння, униз крутосхилом, доки він не сказав: «Тут», — на тому місці, де пікап повернув з дороги до кущів, потім знову на дорогу, і його дядько спинився: а він споглядав розлюченого озброєного старого чоловіка, який застрибнув на свою булану кобилу, чия плямиста шкура нагадувала оленячу, і як їде з дороги до лісових заростей на протилежному боці, під ухил, до рукава річки, а потім двоє хортів майнули туди, нагору берегом за хазяїном, а слідом — мул, на якому двоє його однакових кам’янолицих синів: тоді він із дядьком вийшли з машини, шерифів автомобіль припаркувався, притулившись бампером до бампера їхньої машини, і люди спочатку почули, як кобила біжить до рукава, а потім — високий невиразний голос старого — крик до хортів:

— Ей! Ей! Шукай сина! Візьми, Рінґу!

І його дядько:

— Кайданки на них і пристебніть до керма, — а потім шериф:

— Ні. Нам потрібні лопати, — і він теж вийшов на берег, вслухаючись у шум здалеку та знизу, у гуркіт і крики, потім з’явилися дядько, шериф і двоє негрів, які несли лопати, опинившись поруч із ним. Хоча рукав річки перетинав шосе майже під прямим кутом там, де роздвоювалася ґрунтова дорога, було майже чверть милі від того місця, де вони зараз стояли або куди прямували скорим кроком, і хоча до них ще долинали крики старого Ґаврі, який ейкав на собак, і тупцювання кобили та мула внизу в гущавині, шериф не рушив цим шляхом, натомість пішов пагорбом, майже паралельно дорозі кілька хвилин, і щойно почався ухил, як вони дісталися заростей меч-трави, лавру і верболозу між пагорбом і рукавом, а далі перетнули цю гущаву. Шериф ішов попереду, доки не зупинився, як і раніше, задивляючись униз, потім повернув голову та подивився на нього, спостерігаючи, як вони з дядьком наближаються.

— Ваш секретар мав рацію, — сказав шериф. — Це був мул.

— Але ж не чорний зі шворою на шиї, — сказав дядько. — Певно, що не такий. Навіть убивця не опуститься до такого грубого зухвальства, щоб це випливло назовні.

— Так, — відповів шериф. — Ось чому вони небезпечні, ось чому ми маємо знищувати їх або тримати під замком, — і, дивлячись униз, він теж побачив їх: занадто вузькі, тонкі, майже розбірливо-вигадливі сліди мулових копит, поза розмірами будь-якої тварини взагалі: ратиці проминали рідоту глибоко, надто глибоко як на будь-якого мула, навіть важкого, який віз тільки одного їздця з тягарем, і сліди заповнилися водою — дивлячись на них, він навіть помітив якесь водяне звірятко, що випірнуло в одній з ямок та прудко біжить, лишаючи по собі тоненьку, як нитка, цівку розчиненого бруду; стоячи на дорозі, щойно знайшовши сліди, вони побачили виразно протоптану стежку у траві до плеча — суцвіття нависали, — проведену впоперек поля борозну, або наче крижана вода слідом за човном, у кільватері, — стежка перетинала драговину, пряма як стріла, доки не зникла в заростях верболозу. Вони прямували за шерифом, долаючи гущавину, ступаючи слід у слід відбитків копит, що не верталися, але вели вперед, в одному напрямку. Подекуди відбитки ратиць накладалися на попередні сліди; шериф, який усе ще йшов попереду, заговорив, не озираючись, неначе — він так спочатку подумав, — ні до кого не звертаючись:

— Цим шляхом він не вертав. У нього спершу часу не було. Він пішов просто вгору оцим схилом тоді, і не обходило, чи чагарі тут, чи ні, чи темно, чи ні. Ось коли він почув щось таке, що почув. — Тоді він зрозумів, до кого звертається шериф: — Може, твій секретар там насвистував, або ще щось таке. Тоді, на цвинтарі, уночі.

Потім вони стояли на березі самого рукава — це було широке урвисько, канал, де під час зимових і весняних дощів мчав потік, але де зараз тік лише струмочок завглибшки ледве з дюйм і навряд чи з ярд завширшки, від одного басейну до іншого, уздовж вибілених пісків, — і навіть коли його дядько промовив:

— Звісно, цей дурень… — шериф за десять ярдів чи більше удалині на березі сказав:

— Ось він, — і вони пішли до нього, і тоді він побачив, де стояв мул, прив’язаний до деревця, а потім відбитки — сліди, де той чоловік ішов берегом, вгрузаючи у багно: сліди були глибші, ніж у будь-якої звичайної людини, попри вагу, і він подумав: страждання, розпач, поспіх, похапливість у чорному мороці та шипшинових колючках і запаморочливо-невблаганний плин секунд — перенесення тягаря, не призначеного на те, щоб людина його несла: згодом він почув ляскання і хрускіт у підліску, що тягнувся берегом, а потім звуки кобили, а тоді крики старого, а невдовзі — ще й біг мула, а далі просто пекло розверзлося: старий, що кричав і лаявся, і гавкотіння хортів, і глухий стукіт чоловічого взуття, що ковзнуло собакам по ребрах; але вони більше не могли поспішати, з і хрускотом і лясканням прориваючись крізь поламані шипшинові кущі та лозняк, доки не змогли поглянути униз, в урвисько, де був невисокий свіжий насип сланцюватої глини, який уже розривало двоє гончаків, а старий Ґаврі тупав на них ногами, кóпав у боки і сварився, і ось усі вони, окрім двох негрів, уже спустилися в урвище.

— Зачекайте, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Це не Вінсон. — Але старий нібито й не чув. Здається, він навіть не розумів, що там ще хтось є; здається, він навіть забув, нащо бив собак: він просто намагався зігнати їх з кургану, усе ще шкутильгаючи та на одній нозі стрибаючи за псами, а другою наміряючись ударити, прагнучи дати копняка, навіть коли хорти покинули насип і лише намагалися ухилятися від ударів, щоб неушкодженими покинути канаву, а він досі ще бив їх і лаявся, навіть коли шериф спіймав його за руку і втримав.

— Гляньте на бруд, — сказав шериф. — Хіба ви не бачите? У нього не було часу його поховати. Це був другий, а він поспішав, бо майже розвиднілося, і треба було його сховати, — і тепер вони це побачили: низький горбочок свіжої землі близько від берега, а на березі — скажені рвані удари лопатою, начебто хтось ламав глину лезом, як сокирою (і знову замислившись: розпач, поспіх праці нестямних, безумних рук, боротьби з непіддатливою інертною масою землі), доки не закопав, не закидав глиною, приховуючи те, що прагнув приховати.

Цього разу їм навіть не треба було лопат. Труп був ледь присипаний; собаки щойно вирили його, і він зрозумів справжню значущість цього поспіху та розпачу: нестямний, безумний банкрут, в якого лишилось обмаль часу, щоб приховати це кричуще свідчення свого розпачу та причину свого поспіху; це було по другій ночі, коли вони з Алеком Сендером, навіть обидва, працювали шалено швидко, знову засипаючи могилу: тож до того часу вбивця, уже розкопавши шість футів ґрунту, а потім засипавши знову, щойно сонце зайшло, вчора мусив виривати друге тіло і знову закидати землею могилу — мабуть, удень, сонце навіть стояло високо, може, сонце спостерігало за ним, коли він удруге спускався схилом і через рукав; сам ранок спостерігав за ним, доки він перевалював тіло з берега під ухил, а потім скажено рубаючи глину, щоб наламати досить бруду, аби тимчасово сховати труп подалі від чужих очей, казячись від люті — так шаленіє чужа дружина, похапцем жбурляючи свій пеньюар, щоб сховати забуту коханцем рукавичку; — тіло лежало долілиць, було видно тільки проломлену потилицю, доки старий не нагнувся та здорового рукою не перевернув труп на спину.

— Еге, — мовив старий Ґаврі високим, жвавим, виваженим голосом. — Та це той Монтґомері, дідько б його вхопив, щоб мене трясця мордувала, якщо це не він, — і знову випростався, худорлявий і швидкий, наче зірвана годинникова пружина, знову волаючи до собак: — Ей, хлопці! Шукай Вінсона! — а потім закричав і дядько, щоб його почули:

— Чекайте, містере Ґаврі, чекайте! — А потім до шерифа: — Це був дурень, тому що часу не мав, а не тому, що він дурень. Я просто не вірю, що це двічі… — він озирнувся навколо, очі в нього бігали. Потім він зупинив погляд на близнюках. Він різко спитав: — Де ворушкий пісок?

— Що? — перепитав один із близнят.

— Ворушкий пісок, — повторив дядько. — Ворушкий пісок тут, на дні рукава. Де це?

— Ворушкий пісок? — спитав старий Ґаврі. — От курвин син, адвокате. Кинути людину у ворушкий пісок? Мого хлопчика?

— Стуліть пельку, містере Ґаврі, — гаркнув шериф. Потім до близнюків: — Ну? Де?

Але він відповів першим. Він готувався це зробити секунду тому чи близько того. Тепер наважився:

— Це біля мосту, — потім — він сам не знав, навіщо — додав: — Це був не Алек. Це був Здоровань.

— Під мостом шосе, — виправив один із близнюків. — Де весь час було.

— О, — сказав шериф. — Який Здоровань? — І він уже хотів відповісти, який; але раптом старий, здавалося, забувши і про свою кобилу, рвонувся вперед, ще до того, як вони зрушили з місця і навіть до того, як він сам зіступив, і пробіг кілька сягнистих кроків, долаючи піски, що відкидалися під ногами, доки інші спостерігали за ним, і ось він розвернувся і з тою ж котячою спритністю осідлав кобилу, увіп’явшись єдиною здоровою рукою у крутий берег, та не помчав, продираючись з хрускотом і ламаючи гілля, з гуркотом не щезаючи з поля зору, перш ніж хтось іще, окрім двох негрів, які не полишали його, не встигли вилізти на берег.

— Бігом, — сказав шериф близнюкам. — Зловіть його. — Але обидва впустили мить. Вони з хрускотом, ламаючи гілля, кинулися навздогін старому, один з близнюків попереду, інші — за ним, у тому числі двоє негрів, продираючись крізь шипшинові зарості та кущі,повертаючись до рукава і знову через зарості на розчищену місцину — дорогу під мостом; і ось він побачив: униз сповзали сліди копит, там, де Здоровань майже дістався води, а далі відмовився йти, і було видно біля бетонної стіни навпроти потік води, що неглибоко струмував вузьким рівчаком ближче до краю, далі вливаючись в обширну гладінь мокрого піску, пласку і незайману, і поверхня була незаплямована, наче молоко; він ступив, переступивши через кладку — довгу вербову жердину, що лежала над окрайком берега, три-чотири фути завдовжки, з тонким шаром висушеного піску, от начебто ви встромили б палицю у відро чи у кадіб з фарбою, і навіть коли шериф кричав до близнюків попереду: «Хапайте його, ви!» — він побачив, як старий стрибає з берега та без плюскоту, без жодних брижів чи якихось звуків опиняється не прямо на м’якій гладіні, а минаючи її, начебто перестрибуючи у порожнечу, ніби з бескету чи з підвіконня, а потім, не зупиняючись, тільки застигши непорушно, мовби його ноги відітнуло одним помахом коси, залишивши свій тулуб нагорі й занурюючись у м’який, неглибокий, молокоподібний пісок.

— Усе гаразд, хлопці! — крикнув старий Ґаврі жваво та виважено: — Він тут. Я стою на ньому.

І один з близнюків зняв з мула віжки, а інший — збрую та попругу з кобили, і, використовуючи лопати як сокири, негри почали ламати вербове гілля, доки інші зломили з кущів лозини, жердини та все, до чого могли дотягнутися або що могли знайти, або підібрати, і тепер обидва близнюки та обидва негри, роззувшись та полишивши черевики на березі, стрибнули у пісок та поважно спустилися згори у безперервному шумі сосон, але не було чутно жодного іншого звуку, хоча він і напружував слух, вчуваючись в обидва кінці дороги, проте пильнуючи не над перевагою смерті, бо смерть не має почуття власної гідності, але бодай для годиться: принаймні, якась дрібка, якісь елементарні правила пристойності, гарного тону, які мають бути в кожної людини, безпорадний набуток, доки тлінне тіло не буде сховано від насмішок і ганьби; а труп зараз виплив ногами вперед, наче мотузом витягуваний, висмоктуваний з виру твані грубими знаряддями — його тягнули, вивільняючи з піску, який слабко цмокав і чвакав, наче губами — такі звуки бувають уві сні, — а на м’якій гладіні нічого не було: поодинокі слабкі брижі та зморшки щойно розпрасувалися, відцвіли, а потім зникли, як зникає таємний слабкий усміх, — і тоді, на березі, коли вони обступили знахідку, він дослухáвся пильніше, ніж колись, з нестямним поспіхом, як чинив той убивця, до обох кінців дороги, хоча там усе одно нічого не було: тільки почув, упізнавши звуки власного голосу, який раптово пролунав, мабуть, у довгому мовчанні, після того, як усі інші споглядали старого, видного по пояс, обліпленого тонким шаром піску, наче стовп: той опустив очі долі на труп, обличчя в старого перекосилося, верхня губа вивернулася вгору, оголюючи неживий, неприродний порцеляновий полиск і рожеві безкровні ясна вставних зубів:

— Отакої, дядьку Ґевіне, отакої, дядьку Ґевіне, витягнімо його від дороги, хоч подалі, хоч до чагарів…

— Спокійно, — сказав дядько. — Вони всі вже зараз проїхали. Усі тепер у місті, — і, як і раніше, спостерігав, доки старий нахилявся та почав незграбно зчищати однією рукою пісок, забитий в очі, ніздрі, рот, а рука виглядала дивною та негнучкою — та сама, яка нещодавно була вправною і скорою на розправу: схопившись за ґудзики на сорочці, уже виймала пістолет: тоді рука смикнулася та почала нишпорити в кишені, але дядько випередив, уже подавши хустку, проте було вже запізно, бо старий став навколішки, шарпнув сорочку та її краєм став обтирати мертве обличчя, а потім прихилив його, намагаючись очистити від налиплого піску, ніби забувши, що пісок іще сирий. Тоді старий знову підвівся та промовив високим, рівним, виваженим голосом, в якому не було жодних модуляцій:

— Ну, шерифе?

— Це не Лукас Бічем, містере Ґаврі, — відповів шериф. — Джейк Монтґомері був учора на похороні Вінсона. А доки ховали Вінсона, Лукас Бічем був за ґратами, у моїй в’язниці, у місті.

— Я не про Джейка Монтґомері говорю, шерифе, — урвав його старий Ґаврі.

— Я теж, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Тому що його застрелили не зі старого кольта сорок першого калібру, що був у Лукаса Бічема — Вінсона вбили з іншого.

І, спостерігаючи за ними, він думав: «Ні! Ні! Не кажи цього! Не питай!» — і якийсь час йому здавалося, він вірив, що старий не скаже ні слова, стоячи перед шерифом, але зараз, не дивлячись на нього, бо його зморщені повіки опустилися, приховуючи очі, але так роблять, видивляючись щось під ногами, тому ви не могли б сказати, чи старий заплющив очі, чи просто дивився на те, що лежало на землі між ним і шерифом. Але він помилявся: повіки знову піднялися й знову відкрили важкий погляд гострих вицвілих очей старого, які зорили на шерифа; і знов озвався його голос, який дев’ятистам з дев’ятисот осіб здався би просто жвавим:

— А з чого вбили Вінсона, шерифе?

— З німецького автоматичного «люґера»^[32], містере Ґаврі, — сказав шериф. — Такий привіз Бадді МакКалум, повернувшись із Франції у 1919-му, і цього літа виміняв на пару фоксхаундів.

І йому здалося, що, може, повіки знову заплющаться, навіть точно заплющаться, але й цього разу він помилився: думав доти, доки старий знову не пожвавився, швидкий і жилавий, знову рухливий, уже промовляючи владно, безапеляційно та голосно, не просто відмітаючи всі протилежні думки та заперечення, а просто тоном, не здатним до такого розуміння:

— Гаразд, сини. Вантажмо нашого хлопчика на мула та забираймо додому.

Дев’ять

І о другій годині по обіді у машині його дядька, тримаючись просто вантажівки (це був інший пікап; вони — тобто шериф — реквізував це авто разом із дерев’яною загорожею для худоби: хтось із близнят Ґаврі знав, що машина стоїть покинута на порожньому подвір’ї будинку за дві милі звідси, де теж є телефон — і він згадав свій подив, що вантажівка стояла там, коли вони дісталися міста — хтось покинув машину, — і Ґаврі повернули перемикач звичайнісінькою виделкою зі столу — він її знайшов за вказівкою Ґаврі у незамкненій кухні, коли дядько пішов до телефону поговорити з коронером, а Ґаврі вів машину), блимаючи нестримно і безперервно — не через відблиски, що сонце кидало в очі, а тому, що під повіками було щось гаряче і шорстке, наче порох з матового скла (це, звісно, справді може бути порох — легко закуритися після того, як проїхали понад двадцять миль у пісках і гравійними дорогами, за один ранок, якщо не брати до уваги, що від цього пилу очі не зволожуються, як би він не моргав), йому здавалося, що він побачив це з’юрмлення на вулиці навпроти тюрми — не лише округ, не лише Першу, Другу, Третю і П’яту дільниці, людей у вицвілих, без краваток, костюмах кольору хакі з грубої бавовняної тканини, із ситцю, але й усе місто — не тільки обличчя тих, кого він бачив, прибульців із Четвертої дільниці, які вистрибували із запорошених автомобілів перед перукарнею та більярдною, а потім знову до перукарні у неділю вранці, і знову на цій вулиці у неділю опівдні, коли шериф прибув із Лукасом, — але побачив й інших, окрім лікарів, адвокатів і священиків, які являли собою не просто місто, а Місто — з великої літери: торгівці та перекупники бавовни, торгівці автотранспортом і молодь, яка працювала прикажчиками у магазинах і бавовняних конторах, в аукціонних залах, і механіками у гаражах, і на заправних станціях — ці люди поверталися додому після ланчу, — ті, хто, навіть не дочекавшись на шерифову машину, доки вона не під’їде досить близько, аби її можна було впізнати, уже розвернулися та потекли натовпом назад, на Майдан, як відповзає приплив, уже рухаючись, коли шерифова автівка наблизився до в’язниці, і юрма вже лилася назад на Майдан, ринучи лавиною, перетинаючи площу, коли спочатку шериф на вантажівці, а слідом його дядько на машині, проїхали алеєю, минаючи тюрму, вантажні рампи біля чорного ходу контори похоронного бюро, де на них чекав коронер: отже, рухаючись паралельно не лише з боку протилежного кварталу, який лежав між вулицями, розділяючи їх, але й уже заздалегідь натовп міг би першим дістатися похоронного бюро; а потім зненацька, не встиг він навіть повернутися на сидінні, щоб озирнутися, а вже знав, що ця юрба реве, переслідуючи їх, прагнучи наздогнати та вихопити кожного по черзі: спочатку дядькове авто, потім вантажівку, потім шерифову машину, ніби трьох курей у клітках, і змете їх, і жбурне в одне нерозривне, перемішане, тепер ні на що не придатне нагромадження, просто на рампу, до коронерських ніг; він іще не рухався, але йому здавалося, ніби він уже висунувся з вікна, або, може, ледь чіпляється за підніжку, яка вислизає з-під нього, і наче він кричить до цього натовпу в якомусь нестерпному, безвірному обуренні: «Ви, йолопи, що, не розумієте, що спізнилися, і вам доведеться все знову починати, аби знайти новий привід?» — а тоді, повертаючись на сидінні та озираючись через плече у заднє вікно, на секунду чи дві він справді це бачив — не лиця, але одне обличчя, не масу, але мозаїку з людей, що складала одне Обличчя: навіть не зажерливість, як у стерв’ятників, навіть не пожадливу невситимість, але просто рух, шалений, безголовий, без жодної думки чи навіть пристрасті: знеособлений Вираз без минулого, схожий на такий, що раптово матеріалізується через кілька секунд чи хвилин болісного, навіть безумного, нестямного споглядання, безневинного зіставлення хмар і ландшафту на рекламній картинці з мильної обгортки або споглядання відтятих голів на фото з новин про балканські чи китайські бузувірства^[33]: без гідності і навіть без натяку на жах: просто безшиє, з ослаблими м’язами та спляче, підвішене обличчя із застиглим виразом, навпроти нього, лице у лице, очі в очі, за склом ззаду, але тої ж миті вриваючись в його простір, так моторошно, почварно, що він аж відсахнувся та навіть подумав: «За секунду буде», — коли глип! — воно зникло — не тільки Обличчя, але й самі обличчя, за ним стелилася порожня алея, нікого і нічого там і близько не було, навіть на вільному п’ятачку там у провулку стояла ледве з дюжина осіб, дивлячись їм услід, які навіть, доки він вдивлявся, розвернулися та почали стягуватися назад до Майдану. Він вагався лише мить. «Усі вони обійшли навколо та попрямували вперед», — промайнуло у нього в думках, блискавично і цілком спокійно, з невеличкими проблемами (він помітив, що автомобіль тепер зупинився) натискаючи на ручку дверцят, помітивши, що шерифова машина і вантажівка обидві стали біля вантажної рампи, де четверо чи п’ятеро чоловіків піднімали ноші, запихаючи до відчиненого багажника вантажівки, і він навіть чув дядьків голос позаду:

— Зараз ми поїдемо додому та покладемо тебе до ліжка, доки твоя мама не висмикнула лікаря, щоб вгатити нам обом голку шприца, — потім він таки натиснув ручку дверцят і вийшов з машини, трохи спотикаючись, щоправда, тільки один раз перечепився, потім його п’яти почали — хоча він не наступав надто сильно — дуже твердо гупати по бетону: м’язи ніг наче затерпли, їх звело судомою^[34] від продирання туди-сюди дном рукава, не кажучи вже про ніч, витрачену на розкопування та закопування могили, але принаймні від такого різкого неприємного струсу голова бодай якось провітрюється, чи, може, це вітер і рух так впливають; попри все, якщо в нього почнуться дивовиддя, то він хоч буде при умі, аби ясно це сприймати; ось прохід між похоронним бюро і будівлею поряд, хоча, звісно, уже запізно, Обличчя в останньому злеті та сплеску давно вже досягло мети і тепер мчить через Майдан і хідник, наостанок розтрощивши дзеркальну гладінь вітрини на друзки, розтоптавши маленьку дощечку ебенового дерева з бронзовими закрутками — табличку членства Національної асоціації трунарів, — і поламавши одну пошарпану хирляву пальму у червоно-брунатному глиняному горщику, і роздерши на шмаття вигорілу на сонці пурпурову завісу, яка була останньою кволою обороною, захищаючи те, що лишилося від Джейка Монтґомері, точніше, його рештки, те, що лишилося від його людської гідності.

Тут з проходу на тротуар Майдану він зупинився як вкопаний, наче вперше з того часу, як вони з дядьком покинули стіл за вечерею та вийшли з дому зо тиждень, місяць чи рік тому, хай скільки часу спливло з того недільного вечора. Тому що цього разу йому навіть не треба було й глипати. Вони там були, звісно, притиснувшись носами до скла, але цих споглядачів не було досить, аби перекрити рух бруківкою, та й змішатися настільки, щоб утворити Обличчя; та навряд чи й дюжина, та й більшість — зелені хлоп’ята, яким треба зараз бути у школі — жодного земляцького обличчя із села, навіть жодного справжнього чоловіка, бо навіть ті четверо чи п’ятеро, які на зріст скидалися на дорослих чоловіків, ні чоловіки, ні хлопчики, вони тут завсідники — коли той старий епілептик, дядечко Гоґі Мосбі зі шпиталю для вбогих, упав, затрусившись у нападі, з піною на вустах, до рівчака, або коли Віллі Інґрем нарешті спромігся засадити кулю в лапу чи у поперек собацюрі, про якого котрась жінка повідомила його по телефону, що це скажений пес — і, стоячи біля проходу, доки дядько карбував крок у нього за спиною, до болю кліпав зболілими, геть сухими повіками, вдивляючись, чому Майдан не був порожнім — ще й тому, що забагато назбиралося, проте порожнів, доки хакі, груба бавовняна тканина та ситець текли через Майдан і оминаючи його у бік припаркованих легкових автомобілів і вантажівок, стягуючись і юрмлячись біля дверей, доки один за іншим не вповзали всередину, залазили у крісла, на сидіння та у кабіни; уже заверещали стартери, запустилися мотори, заторохтів холостий хід і закрутилися шестерні як млинові колеса, а пасажири, як і раніше, поспішали до машин, і тепер не один, а п’ять чи шість автомобілів одразу дали задній хід від узбіччя, розвернулися та поїхали прямо, а люди ще бігли до них, хапаючись за борти та залазячи всередину, і він уже втратив їм лік, випускаючи з уваги, навіть якщо й намагався злічити, стоячи поряд із дядьком, спостерігаючи, як вони зосереджуються в чотири потоки чотирма головними вулицями, що ведуть з міста у чотирьох напрямках, уже нестримно линули, навіть не встигнувши покинути Майдан, обличчя в останній момент іще не розвернулися, але дивилися назад, та й то недовго, на що завгодно і в ніщо, швидко зникаючи на ходу, і, здавалося, рухалися швидше, ніж автівки, які їх везли, бо, судячи з виразу цих облич, лиця вже давно були за межами міста, задовго до того, як щезнути з поля зору; і вдвічі швидше, ніж їзда машин, раптом наче з-під землі виросла його мати, не торкнувшись його — прийшла, певно, тими провулками, теж від в’язниці, обігнувши те місце, де вони були, — імовірно, доки ті ривком вихоплювали Монтґомері з машини, — але ж тоді дядько казав йому: вони вистоять проти всього за умови, що назавжди збережуть за собою право відмовитися визнати видиме, — і зверталася до його дядька:

— Де машина? — а тоді, навіть не чекаючи на відповідь, розвернулася та попрямувала назад у прохід, виступаючи з прямою поставою, струнка, з твердо випростаною спиною, яка начебто дивилася на інших, і підбори стукали по бетону — так само як вдома, коли вони з Алеком Сендером, дядько і батько — усі четверо — вважали за краще ходити навшпиньки, нібито їх і нема, — оминула далі рампу, де на алеї стояли тільки порожня шерифова машина та порожня вантажівка, і вже відчиняла автомобільні дверцята, коли вони з дядьком знову опинилися поряд та знову побачили їх: як вони перетинають гирло алеї, неначе на сцені — на легкових автомобілях і вантажівках, обличчя з непереможними профілями, непроникливі, невразливі, не налякані, але одержимі якимсь безповоротним зреченням, стрімко кидаючись через дорогу, щільно і безперервно, і тому багато хто нагадував старшокласників, або, може, мандрівну трупу, яка грала виставу «Битва при Пагорбі Сан-Гуан^[35]», і ви не лише не чуєте — вам навіть і не треба вслухатися — приглушеного шуму за лаштунками, так само як і не треба бачити марширування або тренування війська, щойно армія досягла куліс, як зірвалася в божевільному пориві, і люди, спотикаючись, біжать, міняючись мундирами, френчами, головними уборами і бутафорськими пов’язками, і знову повернутися з-під збриженої марлі, на якій намальовано поле битви, героїзм і загибель, опинитись у власному тилу та в нападі героїзму знову продефілювати сценою.

— Спочатку відвезімо додому міс Гебершем, — сказав він.

— Лізь у машину, — відповіла його мати, і після першого повороту ліворуч на вулиці за тюрмою він ще чув звуки натовпу, а після другого на наступному перехресті — ось вони знову біжать на авансцені, безперервні, невпокорені та незламні, обличчя, застиглі у профіль, під несамовиті звуки тертя цементу і гуми, а у нього цього ранку було дві-три хвилини у пікапі, щоб знайти можливість просто втрапити в цю юрбу та пройти тим напрямом, яким хотів, а дядькові треба було хвилин п’ять чи десять, аби вклинитись у проміжок і повернутися до в’язниці.

— Їдьмо, — сказала його мати. — Примусь їх тебе пропустити, — і він збагнув, що до тюрми вони не поїдуть; він почав був:

— Міс Гебершем…

— Як я це зроблю? — сказав дядько. — Просто заплющу очі та щосили натискатиму правою ногою? — і, мабуть, так і зробив; зараз вони їхали у потоці, теж повертаючи за ним до будинку, усе як слід, він і не турбувався, але знову цей безумний вир, навіть не політ — якщо завгодно, краще назвати це евакуацією, — підхопить їх, змете у надвечір’ї, розкидає в останні години та милі високо угору, виснажених, пошарпаних, виб’є з них вихором останні сили, закружлявши, і пожбурить долі біля межі округу, у глушині, яку ледь і на мапі знайдеш і звідки так важко повертатися потемки: він промовив ще раз:

— Міс Гебершем…

— Так у неї ж свій пікап, — сказав дядько. — Хіба не пам’ятаєш? — він нічого не робив, лише невпинно п’ять хвилин поспіль тричі навіть намагався сказати: Міс Гебершем у вантажівці, а її будинок за півмилі звідси, а їй буде важко повертатися, з одного боку — будинок, з іншого — вантажівка, розмежовані цим непробивним бар’єром — бамперами легкових автомобілів і вантажівок, машини блокують рух, і це майже як інтердикт для старої панянки у притертому пікапі з овочевої крамниці, недоступно, наче Монголія чи політ на Місяць: сидить у машині, мотор якої працює, натискає на зчеплення, щоб шестерні крутилися, натискає ногою на педаль газу, незалежна, самотня, покинута, приречена, пряма як струна, тендітна і тоненька, у своєму незаперечно-стародавньому, навіть на межі вимирання, капелюшку, вичікуючи і спостерігаючи, і бажаючи одного: здолати це безладдя, щоб дістатися додому, докінчити штопати одяг, нагодувати курей, повечеряти і трохи відпочити після тридцяти шести годин, які у сімдесят, напевно, гірші, аніж сто — у шістнадцять, вичікуючи та споглядаючи цю запаморочливу розпливчасту пляму в профіль певний час, навіть досить довго, але ж не назавжди, бо вона практична жінка, того вечора у неї не забрало багато часу вирішити: видобути труп з могили — значить поїхати на цю могилу та викопати мертве тіло, і зараз недовго вирішує, шукаючи спосіб оминути труднощі, особливо коли сонце вже сідає за обрій: треба обігнути перешкоду, і тепер її вантажівка їде паралельно перешкодам, назустріч, іще покинута, приречена і самотня, ще більш незалежна і тільки трохи знервована, можливо, просто від усвідомлення, що вже рушила трохи зашвидко, швидше, аніж звикла та любила, насправді швидше, аніж колись їздила, і навіть тоді, на одній лінії машин, але не надто близько, вона знатиме, що як, може, і прорветься, їй забракне вміння, сили, швидкості, гостроти зору або, може, простої нервової чутливості; вона мчить дедалі швидше і так ретельно стежить одним оком, щоб не пропустити прориву, а другим — спостерігає напрям, що до останнього не розуміє: зараз вона скеровує машину не на південь, а на схід, і не лише її будинок нестримно віддаляється у неї за спиною, але й сам Джефферсон, тому що всі вони рухалися з міста не тільки в одному напрямі, але й усіма головними шляхами, які вели від в’язниці та похоронного бюро, і Лукаса Бічема, і праху Вінсона Ґаврі та Монтґомері, неначе безумне розсіювання врозтіч водяних клопів у застійній гладіні ставка, коли туди кинути камінь; так і вона мчала ще відчайдушніше, ніж колись, бо відстань між нею та її будинком дедалі зростає, і ще одна ніч насувається, і вона ладна, нервуючись, зараз прослизнути у будь-яку шпаринку або тріщинку, а пошарпаний пікап ковзає по землі поруч із непроникливою розпливчастою плямою у профіль, і машина підповзає ближче і ближче, опиняється поруч із цією плямою, коли стається неминуче: омана зору, тремтіння у руках або мимовільне кліпання повік від неухильної напруги очей — вона блимнула, може, через те, що попереду просто з’явився якийсь камінь чи грудка на дорозі, недоступні у звинуваченні, як Господь Бог — але все одно занадто близько і запізно: вантажівка смикнулася та завіялась у потоці гуми та додатково купленої аркушевої сталі і метнулася у мішанину, а вона, як і раніше, даремно вп’ялась у кермо, натискаючи на безпорадний акселератор, самотня, покинута, приречена у надвечір’ї, яке мирно повзло геть, у бузковому безвітряному склепінні сутінків, швидше і швидше у бік останнього крещендо, тільки по цей бік межі округу, де вони розтікатимуться, розсіюватимуться врозтіч на кожному перехресті і у кожному провулку, наче кролики або щурі кидаються до своїх нірок, зобачивши їх зблизька; вантажівка гальмує і потім зупиняється поперек дороги, можливо, тому що інерція вивергнула цю машину, бо водійка тепер у безпеці, біля Кроссменської окружної ради, і тепер можна знову повернути на південь, у бік Йокнапатофи, увімкнути фари і вести машину так швидко, як заманеться, уздовж непозначених окружних путівців. Зараз уже справжня ніч, і в окрузі Мотт навіть можна повернути на захід, і слід пильно стежити, коли випаде шанс повернути на північ, стрімко їдучи непозначеними дорогами, тримаючись уявної лінії, за якою здалеку шалено спалахнули фари та метнулися, занурюючись у свої нори та лігвища: скоро — округ Окатоба і, звісно, вона зможе повернути на північ, а потім повернутися до Йокнапатофи, і їхати, самотня, непохитна, в оточенні цвіркунів, деревних рахкавок, світляків, сов, дрімлюг і гончаків, які кидалися з гавкотом з-під хвірток сплячих хатин, і навіть, зрештою, у товаристві якогось чоловіка: він з’явився у нічній сорочці, незашнурованих черевиках, несучи ліхтар:

— Куди ви намагаєтеся проїхати, леді?

— Намагаюся дістатися Джефферсона.

— Джефферсон за вашою спиною.

— Я знаю. Мені довелось об’їхати так далеко через зухвалого, нестерпного старого чорномазого, який всю округу на вуха поставив, намагаючись удати, нібито це він убив білого, — раптом виявивши, що розрегочеться, виявивши це майже вчасно, ледь не проґавивши зрадливої миті, коли втратить владу над сміхом — але того моменту, щоб приборкати його, досить швидко задушивши, насправді відчуваючи більше здивування, ніж щось інше, доки його мати суворо промовляла:

— Та посигналь, натисни на клаксон. Хай тебе пропустять, — і він виявив, що це не було реготом, зовсім не так, або, принаймні, звуки, які він видавав, нагадували сміх, але були чимось більшим, інакшим, тяжчим, і важче було зрозуміти, чим саме вони були, і дедалі тяжче він почувався, і усе менше можна було визначити, чим є ці звуки, що вони нагадують — він міг би, певно, згадати, що це сміх, і обличчя в нього раптом стало мокрим, заллявшись не потоками, а якимись вибухом і струменем води; у будь-якому разі, ось він — незграбний бовдур, вайло, другий на зріст з-поміж них усіх трьох, ще вищий, ніж його мати, ніж його дядько, коли теж наближався до сімнадцятиліття, майже дорослий чоловік, і ще тому, що в машині було так тісно, і ніяк йому неможливо відчути плече жінки навпроти і дотик її вузької руки на своєму коліні — він сидів, наче дитя, якому надавали ляпанців, ніяк не зосередившись, перш ніж збагнути, що треба стримуватися, зупинитися.

— Вони тікали, — сказав він.

— Та штовхай машину, чорт забирай, — сказала мати. — Об’їдь їх, — і його дядько на тому боці вулиці майже те й робив, готувався їхати майже так само швидко, як вів машину сьогодні вранці до церкви, намагаючись не випускати з поля зору автомобіль шерифа, і не тому, що мати раціоналістично пояснила: усі, хто вже в місті, намагаються звідти виїхати, — тож нікого не буде, хто намагався б дістатися Майдану по той бік вулиці, — отже, це була просто ще одна людина у машині поряд із вами, навіть якщо не веде авто, — от і все, що вам треба зробити: він згадав той раз, як раніше було, коли вони отак сиділи у машині і дядько вів її, і тоді дядько так само казав:

— Ну і як я це зроблю? Просто заплющу очі і щосили натискатиму на прискорювач? — а мати у відповідь:

— І скільки ти бачив зіткнень, коли жінки за кермом в обох машинах? — а його дядько тоді сказав:

— Гаразд, тушé^[36], може, одна з цих машин іще в магазині, куди вчора якийсь чоловік вломився, — а потім він уже нічого не бачив, але тільки чув довге тертя, зриви, без початку і кінця, без жодної борозни від шин, звуки по дорожньому полотну, начебто рипить шовк-сирець, і, на щастя, будинок був на тому ж боці вулиці, і звуки линуть з ними на подвір’я, і тепер він може подолати цей регіт, ухопивши момент, намацати те, звідки в нього цей сміх почався, витягнути причину на світ Божий і зрозуміти, що взагалі-то не смішно; понад десять тисяч миль від смішного, якщо його мати почала клясти; він сказав:

— Вони тікали, — і одразу збагнув, що змилив, майже запізно, навіть стоячи там, споглядаючи сам себе, швидко прямуючи подвір’ям, доки не спинився та не смикнувся — просто витягнув руку і сказав: — Подивіться: я не вбогий якийсь. Я просто втомився. Я піду до себе у кімнату і приляжу, — а далі до дядька: — Зі мною буде все гаразд. Прийдіть до мене і покличте хвилин за п’ятнадцять, — потім зупинився та знов озирнувся на дядька: — Я буду готовий за п’ятнадцять хвилин, — і нарешті зайшов у будинок, навіть піднявся до себе у кімнату, досі чуючи цей звук за запнутими шторами і відчуваючи, як щось червоне миготить перед очима, доки не звівся на один лікоть під материнською рукою, знову кажучи дядькові, що стояв у ногах постелі:

— П’ятнадцять хвилин. Ви ж не поїдете без мене? Обіцяєте?

— Аякже, — відповів дядько. — Я не поїду без тебе. Я просто…

— Чи заберешся ти, у дідька, звідсіля, Ґевіне? — сказала його мати, а потім до нього: — Лежи, — і він так і зробив, та й досі воно звучало у нього в голові, навіть попри материнську руку, вузьку, тонку, прохолодну долоню, але надто суху, надто шорстку і, можливо, навіть занадто прохолодну, краще відчувати свій сухий, палючий, піщано-шорсткий череп, аніж відчувати її долоню у себе на чолі, бо принаймні він уже звик до цього жару, він відчував це досить довго, навіть струшуючи головою, але мав приблизно стільки ж можливостей уникнути цього відчуття, цієї тендітної, вузької, неминучої долоні, скільки й, струшуючи чолом, позбутися родимки, і тепер перед ним навіть не обличчя, а потилиці багатьох, зілляті в одну потилицю однієї Голови, одне суцільне місиво, цибулина, незахищена, вразлива, схожа на яйце, проте моторошна в своєму одностайному суголоссі, яка мчить не на нього, але геть.

— Вони тікали, — сказав він. — Вони рятували свою совість, заощадили аж десять центів, навіть пачки тютюну йому не купили, щоб показати, що простили йому.

— Так, — сказала мати. — Просто викинь з голови, — але це те ж саме, що сказати людині, яка висить, чіпляючись з останніх сил за край прірви, аби просто трималася: він саме цього й хотів, нічого більше, як мати нагоду відпустити це, викинути з голови, поринути у ніщо, у сон, які б мізерні уривки цього «нічого» йому б не лишалися, ще вчора він хотів спати і заснув би, але часу не мав, а зараз жадав більше, ніж колись, заснути, і весь час на світі, який йому належить, — це найближчі п’ятнадцять хвилин (або найближчі п’ятнадцять днів, або п’ятнадцять років, — та скільки б не було, бо ніхто нічого не вдіє, ніхто ж не сподіватиметься, що Кроуфорд Ґаврі вирішить навідатися власною персоною та розшукати шерифа, і сказати: «Усе гаразд, я це зробив», — тому що у них є Лукас, який сказав, що у Вінсона стріляли не з кольта сорок першого калібру, або принаймні не з Лукасового кольта сорок першого калібру, а Бадді МакКалум скаже чи не скаже: «Так, я виміняв у Кроуфорда Ґаврі німецький пістоль двадцять п’ять років тому»; нема навіть самого Вінсона Ґаврі, задля якого зможе хтось приїхати з мемфіської поліції, щоб оглянути і сказати, яка саме куля його вбила, бо шериф уже дозволив старому Ґаврі відвезти тіло додому, омити від ворушкого піску та знову поховати мерця завтра: цього разу туди зможуть поїхати Гемптон з дядьком, завтра ввечері, та викопати труп), тільки він давно забув як: а може, усе це було, і він не наважився відпустити у ніщо ту дещицю, яка йому залишилася: ні гризоти, яка вкарбується навічно, ні жалю, ні навіть усвідомлення сорому та ганьби, ні підтвердження та виправдання безсмертного прагнення, що передається людиною до людини — через катарсис жалю і сорому, але натомість лише старий чоловік, для якого гризота — навіть не частка його єства, а тільки тимчасове, мінливе явище, як його убитий син: смикнувши незнайомий труп, перевернувши горілиць, і не задля вгамування свого німого звинувачувального ридання, не задля жалості, не задля відомсти, а задля справедливості, щоб запевнитись, що він помилився, скрикнувши веселим, бадьорим, гучним голосом без краплі сорому і не знітившись: «Еге, та це ж той чортів Монтґомері, дідько б його ухопив, коли це не він», — і Обличчя; він, який анітрохи не чекав, що Лукаса винесуть на плечах з його камери у нападі каяття, і у момент доказу зняття провини тріумфально возведуть на пам’ятник Конфедератам (а може, краще на балкон будівлі поштового відділення, під флагштоком, де леліє національний прапор), так само як не очікував нічого подібного ні для самого себе, ні для Алека Сендера, ні для міс Гебершем; він не лише не хотів цього, але й не міг припустити таку можливість, бо тоді буде скасовано і анульовано всю суму зробленого ним, а це зроблене має бути анонімним, інакше весь труд знеціниться: хотілося, звичайно, увічнитися, залишити свій слід для людства, але тільки це, не більше, — якийсь свій слід, відбиток ступні на клаптику землі, але в очікуванні, смиренно бажаючи, навіть ні на що особливо не сподіваючись (це, звісно, і є все), окрім власної анонімної можливості теж зробити щось пристрасне, звитяжне та суворо-самозречене не тільки зараз, але й заради відбиття у нестертій хроніці людства, де буде гідне місце для ще однієї анонімної йоти, побіжної нотатки у хроніці звитяжної пристрасті у подяку за цей дар — наданий йому час, і він бажав тільки цього, навіть не сподіваючись насправді прийняти той факт, що він змарнував цей шанс, тому що не заслуговував на це, але, звісно, він на це й не сподівався — не життя, врятоване від смерті, і навіть не смерть, врятована від ганьби і збезчещення, або навіть відтягування вироку, а лише стримана перерва, упущена можливість зустрічі саме тоді; не безчестя, принижене власною ганебною поразкою, не сублімація, високе очищення і скромна покора зі смиренною та гордою згадкою, не гордість, звитяга і пристрасть, не жаль, не гідність, але суворе самозречення саме по собі, принижені власним набутком звитяга і пристрасть, закаляні при зіткненні; Обличчя, складене у суміш Облич його роду, його кревних, його рідної землі, його народу, чия кров — його кров, будучи з яким він відчував радість і гордість, і сподівання стати єдиним непохитним щитом проти темної нічної безодні, — почварне Обличчя, не всеїдне, мовби стерв’ятник, і навіть не зажерливе до краю, не роздратоване зривом надій і навіть не затято-засмучене, не вичікувальне і навіть не відчуваючи потреби у терпінні, бо від учора, сьогодні й завтра — Ось Воно і Є: Неподільне: Одне (його дядько теж про це казав, передбачивши два, три або чотири роки тому, і те, що його дядько мав цілковиту рацію, ставало йому дедалі зрозумілішим, коли він зростав у мужа і виявляв, що ці слова правда: «Ось тепер ти все бачиш. Учора не скінчиться, доки не настане завтра, а завтра почалося десятки тисячоліть тому. Для кожного хлопця-південця, якому чотирнадцять, не один раз, але щоразу, як йому заманеться, настає та мить, коли ще не було другої години опівдні тоді у липні 1863-го: бригади зайняли позиції за огорожею, зброя напоготові та вичікують у лісі, а згорнуті прапори вже розтріпані, щоб вихопитися та замайоріти, і там власною персоною — Пікетт зі своїми довгими напомадженими локонами, напевно, в одній руці тримає капелюха, а в другій — рапіру, дивиться вгору на пагорб, чекаючи на наказ від Лонґстріта, і все це зараз висить на волосинці, ще нічого не сталося, воно ще навіть не почалося, воно не тільки ще не почалося, але ще є час на те, щоб не починати і не виступати проти цієї позиції й тих обставин, які й примусили стількох людей, як Ґарнетт, Кемпер, Армстід і Вілкокс поставитися серйозно та похмуро до загрози, але все ж таки це почнеться, ми всі це знаємо, що зайшли надто далеко, забагато поставлено на карту, і цієї миті не треба навіть чотирнадцятирічному хлопчику подумати: «Настала пора. Мабуть, настала пора», — попри все це — багато втрат і багато набутого: Пенсильванія, Меріленд, увесь світ, і тоді золоте склепіння Вашингтона увінчає ці неймовірні перемоги у відчайдушній авантюрі, на ривок і докір, зроблені два роки тому; або той, хто колись плавав, хай навіть на човні чи на ялику під вітрилом зі шматяної ковдри, тої миті 1492 року, коли подумав: «Ось воно!» — абсолютний край землі, звідки нема повернення, щоб повернутися назад, поставити свою хату або поплисти безповоротно у нікуди — або знайти землю, або поринути у рикання прірви на краю світу. Слабкий голос, звуки однієї чутливої леді-поетеси днів моєї юності казав: «Розсіяні тичинки чаю знов у листі, і кожний день своє смеркання стріне», — поетова екстравагантність, яка досить часто віддзеркалює істину, але догори дриґом, бо мимовільний маніпулятор з дзеркалом, охоплений зануренням у люстро, забуває, що у скла теж є протилежний бік: тому що вони тільки те й робили, бо вчорашнє смеркання і вчорашній чай нерозривні з цим розсіяним, непорушним, негнучким, розвіяним поривами вітру ґрунтом у нескінченних залах завтра, у взутті, яке нам доведеться носити^[37], і навіть простирадла, на яких ми спатимемо (чи намагатимемося спати): тому що ти нічого не уникаєш, ти ні від чого не тікаєш: переслідувач — це той, хто сам змушений тікати, і завтрашня ніч — це нічого, але довга безсонна борня з учорашніми втратами і жалем»): хто зневажив навіть не смерть, навіть не Лукасову смерть, а просто Лукаса, Лукаса у десятку тисяч Самбо-втілень, які метушилися та летіли вперед, недбалі, навіть не підозрюючи про той отвір, наче для миші, яка прослизає крізь щілинку гільйотини, доки одної недбалої миті не впаде невразливий, невблаганний, нечутливий ніж; або зранку, або пізно завтра, але, можливо, це і є та пора, щоб втрутитися в те, чого бояться навіть самі янголи, а не білі або чорні шістнадцятирічні діти і біла стара панна, якій не сьогодні-завтра стукне вісімдесят; ті, хто тікали — кидалися навтьоки навіть не задля того, щоб зректися Лукаса, але тільки щоб утриматися від того, щоб він послав їх до швейцара в аптекарській крамниці^[38] купити ув’язненому пачку тютюну, — не те щоб вони всі були засоромлені, але не могли вголос визнати свою помилку: і, відштовхнувшись від скелі, він занурився в один довгий, уповільнений стрибок, уже чуючи його, і зараз — тільки найслабше коливання, вслухаючись у яке, не рухаючись і не розплющуючи очей, навіть коли він затримався на мить, лежачи, слухаючи ці звуки, потім розплющив очі, а дядько теж стояв силуетно проти світла у ногах постелі, у такому бездонному, у такому довершеному, у такому абсолютному мовчанні, в якому зараз нічого не було, окрім подиху мороку і кумкання деревних рахкавок та дзижчання жуків: ні втечі, ні зречення, ні цього моменту — навіть ніде немає такої бездонності, такої довершеності тут у кімнаті або поза її межами, або понад нею, або перед нею, або за нею, у крихітних міріадах тваринних звуків у безмежній систолі та діастолі літньої ночі.

— Усе скінчилося, — сказав він.

— Так, — мовив його дядько. — Вони, напевно, усі у ліжках сплять. Повернулися додому корів доїти і навіть встигли затемна дров нарубати на завтра до сніданку.

Сказано було начистоту, хоча він досі не поворухнувся.

— Вони тікали, — вимовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Більше, ніж це.

— Вони тікали, — повторив він. — Вони досягли того моменту, коли їм нічого більше не лишалося, тільки визнати, що вони помилялися. Тому вони тікали додому.

— Принаймні, вони рухалися, — сказав дядько; двічі сказано начистоту: йому навіть не треба було першого знаку, бо це конче необхідно — знову вирядитися туди, точніше, не припиняти рухатися, тої миті чотири, п’ять чи шість годин або скільки б не минуло відтоді, коли він справді вірив, що полежить лише п’ятнадцять хвилин (і він, до речі, знав про ті чверть години, той, хто, певно, спав чи ні), і ця необхідність не повернеться, їй немає звідки повертатися, тому що вона ще залишалася там, будучи там весь час, ані на секунду не звільняючись від тої химерної фантасмагорії, чиї уривки, наче лахміття і рештки ще одурманювали його або яких він даремно намагався позбутися радше п’ятнадцять годин, аніж п’ятнадцять хвилин; вона досі була там, або, принаймні, її незавершена частина, яка не була навіть крихіткою, мінускулом, а скоріше мізерією порівняно з дядьковим і шерифовим таланом у цій неможливій нескінченності з Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі відтоді, відколи він утратив лік часу та подіям, і жодний з них не знав, що вони робитимуть далі, до того, як Гемптон позбувся навіть найменших доказів, віддавши їх, повернувши цьому старому однорукому Ґаврі з пістолетом, звідки навіть двоє дітей і стара жінка тепер не зможуть його видобути, і не треба нічого завершувати — просто рухатися вперед, навіть не лишатися там, де був, а просто підганяти самого себе, керованого необхідністю, іти в ногу, як-от тупцювати на біговій доріжці, виснажуватись одноманітною чорною працею — не тому, що так хочеться, а просто щоб не злетіти у цьому безладді, доки та доріжка їде вперед, доки маховик обертається, і треба судомно рухатися, не випускаючи з очей того, що попереду, і, так і не дочекавшись, коли доріжка стане, повертатися на неї та починати цей нескінченний рух, як нескінченна її стрічка, і ледве дюйму треба вгорі, і бракує повітря у ніздрях та у грудях, а перший повний вдих одразу вихопив би його з доріжки, скинув з орбіти і він лежав би під маховиком, неначе волоцюга чи мандрівний робітник — у пастці залізничних рейок, лежачи під поїздом: людина у безпеці, тільки якщо не рухатиметься.

Тому він зарухався; він сказав:

— Пора, — і, звісивши ноги з ліжка: — Котра година? Я казав: п’ятнадцять хвилин. Ви обіцяли…

— Лише пів на десяту, — сказав дядько. — Часу вагон, аби прийняти душ і повечеряти теж. Вони не поїдуть, доки нас не заберуть.

— Вони? — спитав він: устав, босоногий (він не роздягався, лише зняв черевики і шкарпетки), уже лізучи за капцями. — Ви знову їздили до міста. Доки нас не заберуть? Ми з ними не поїдемо?

— Ні, — сказав його дядько. — Нам доведеться попітніти, аби втримати міс Гебершем. Вона хоче зустрітися з нами в офісі. Отже, вперед; вона, певно, вже зачекалася на нас.

— Так, — сказав він. Але він уже розстебнув сорочку і знімав ремінь зі штаньми, готовий одним порухом роздягнутися. І цього разу він розсміявся. Усе було гаразд. Його навіть не можна було почути. — Так от у чому причина, — мовив він. — Щоб їхні жінки не рубали дрова потемки, доки сонні діти світитимуть ліхтарями.

— Ні, — сказав дядько. — Вони не тікали від Лукаса. Вони забули про нього…

— Так я те саме й кажу, — затявся він. — Вони навіть не чекали, аби послати йому тютюну й сказати, мовляв, усе добре, стариганю, усі помиляються, ми зла на тебе не триматимемо.

— То цього ти хотів? — сказав дядько. — Пачку тютюну? Цього було б досить?.. Звісно, ні. Ось одна з причин, чому Лукас кінець-кінцем примусить їх прислати йому ту пачку тютюну; вони на тому наполягатимуть, їм доведеться. Він отримуватиме чергові внески все життя від цього округу, хоче цього чи ні, бо він не просто Лукас, а Лукас-Самбо, бо ось що вирізняє того, хто кривиться в корчах безсонної ночі в ліжку — не тому, що скривдив чи завдав тілесної шкоди стільком ближнім, а тому, що помилявся; просто кривду чи тілесну шкоду (якщо не може виправдати цього тим, що називає логікою) він може стерти, знищивши потерпілого і свідків, але його помилка — це одна з тих кішок, яких він не просто вб’є, а радше задушить в обіймах, загладить. Тому Лукас отримає свій тютюн. Він цього не хоче, звичайно, і спробує опиратися. Але він його отримає, і тому ми споглядатимемо тут, в окрузі Йокнапатофа, стародавні східні відносини між рятівником і тим, кому врятовано життя, причому з ніг на голову: Лукас Бічем, щойно — раб будь-якого білого, кому лише потрапить у поле зору, а тепер — тиран сумління всіх білих на весь округ. І вони — Перша, Друга, Третя і П’ята дільниці — це теж знали, тому навіщо тепер посилати йому десятицентову пачку тютюну, коли їм судилося до останніх днів своїх це робити? Тому вони тимчасово викинули це з голови. Вони тікали не від нього — вони тікали від Кроуфорда Ґаврі; вони просто відкараскувалися навіть не від жаху, але в абсолютній одностайності від «не будемо» і «не буде», які, без жодного попередження, раптом стали справжнім «не повинні». «Не убий», бачиш — не гарячкове звинувачення, а просто моральна настанова, заповідь; ми запозичили її віддалену анонімність від наших пращурів, які її так давно доглядали, оберігали, плекали, зберегли живою і всі слова без змін, це було так давно, що всі кути в неї вже згладилися, нічого шорсткого, усе відшліфовано, стерто; ми можемо спати прямо в ліжку з нею; ми навіть винайшли власноруч протиотруту для неї, як далекоглядна господиня тримає розчинену гірчицю або збиті яєчні білки на одній полиці зі щурячою отрутою; вона така ж звична, як дідусеве обличчя, і невпізнанна, як дідусеве обличчя під тюрбаном індійського принца, і вона — це щось абстрактне, як дідусеве скупчення газів за сімейною вечерею; навіть коли вона ламається і проливається кров, і бурхає нам в обличчя, унас досі є ця заповідь, досі недоторканна, досі істинна: ми не вбиватимемо і, мабуть, наступного разу так не вчинимо. Але не убий інше дитя своєї матері. Ось що випливло просто на вулиці, під ногами, і серед білого дня було тобі супутником, як тінь, хіба ні?

— Тому для стількох з роду Ґаврі та Воркіттів убити Лукаса Бічема, спалити і облити бензином за те, чого він не робив, — це одне, але для Ґаврі вбивство його брата — це інше.

— Так, — сказав дядько.

— Ви не можете так казати, — мовив він.

— Так, — сказав дядько. — Не убий — сказано у заповіді, і навіть якщо ти це зробиш, сама заповідь усе одно лишиться бездоганною і незаплямованою: Не убий — і, хтозна, може, у майбутньому ти і не вб’єш. Але Ґаврі не повинен убити брата Ґаврі — тут немає жодних «мабуть», «може», і наступного разу не буде такого, що Ґаврі, може, не вб’є брата Ґаврі, тому що не буде першого разу. І так не лише для Ґаврі, але й для всіх: для Стівенса і Маллінсона, для Едмондса і для МакКасліна теж; якщо ми не віритимемо, що це означає не просто «не слід», але й «не повинні», і не можна, щоб якийсь з Ґаврі чи Інґремів, чи Стівенсів, чи Маллінсонів може пролити кров Ґаврі чи Інґрема, чи Стівенса, чи Маллінсона, і я сподіваюся, колись ми дійдемо до «Ти не повинен убивати взагалі», де життя Лукаса Бічема буде в безпеці не всупереч тому, що він — Лукас Бічем, а тому, що він — це він.

— То вони тікали від того, щоб не лінчувати Кроуфорда Ґаврі, — сказав він.

— Вони не лінчували б Кроуфорда Ґаврі, — відповів дядько. — Там їх було забагато. Хіба не пам’ятаєш, як вони з’юрмилися перед в’язницею і весь Майдан заполонили вранці, вірячи, що це Лукас вистрелив у спину Вінсону Ґаврі, але не думаючи зачіпати Лукаса?

— Вони чекали, що прийдуть оті з Четвертої дільниці та зроблять це.

— Я ж це й кажу — на мить приймемо, що це правда. Ця частина з Четвертої дільниці, звідки Ґаврі та Воркітти, та ще четверо чи п’ятеро інших, які б нікому з Ґаврі чи Воркіттів і плювка тютюну пожувати не дали, і ті, хто прийшов просто побачити кров — цих замало, щоб утворити стадо. Але не те, коли вони всі разом, тому що є проста точка відліку, в якій стадо саме себе знищує та скасовує, тому що воно, мабуть, завелике для мороку в тій печері, де саме себе породило, — у печері не надто великій, щоб сховати юрбу від світла, — і зрештою стаду, до вподоби це йому чи ні, доведеться подивитися на себе, або, може, тому, що в людському тілі вже недостатньо крові, от як арахісовий горішок полоскоче та збудить апетит одного слона, але не у двох і не у десятка. Або, може, тому, що людина перейшла до стада від маси, яка знищує стадо, всмоктує його у метаболізмі, тобто коли стає забагато людей навіть для маси, звідти знову виходить людина, здатна охопити поняття співчуття, правосуддя, справедливості та сумління, навіть якщо це тільки спогад свого тривалого болісного прагнення досягти їх або принаймні досягти ясності, безхмарних небес, всесвітнього світла.

— Отже, людина завжди має рацію, — промовив він.

— Ні, — сказав дядько. — Вона намагається мати рацію, якщо ті, хто використовує цю людину для своєї влади та звеличення, дають їй спокій. Співчуття, правосуддя, справедливість, як і сумління — це більші переконання, ніж божественність окремої індивідуальності (ми в Америці спаплюжили це як національну релігію нутрощів, завдяки якій людина не зобов’язана бути відповідальною перед своєю душею, тому що звільнена від душі, перед якою мала би бути відповідальна, а натомість приречена бути статичним спадкоємцем від народження до неминучого одруження, автомобіля та радіо у власність, і пенсії у старості), але віра у божественність її нескінченності як Людини; поміркуймо, як легко було б для них звернути увагу на Кроуфорда Ґаврі: не стадо, яке швидко рухається у темряві, постійно стежачи з-за плеча, але одна неподільна громадська думка, що мов арахісовий горішок безслідно зникає під узгодженим тупцянням усього стада, і навряд чи бодай один слон знав, що той арахісовий горішок насправді там був, бо головна причина для стада — те, що закривавлена рука окремої індивідуальності, яка, власне, і розірвала зашморг, може зникнути назавжди в одному нерозривному безіменному братстві, де, у цьому разі, немає причин мучитися безсонними ночами, ніби кату, якому заплатили за його обов’язок. Вони не хочуть знищити Кроуфорда Ґаврі. Вони зреклися його. Якби вони його лінчували, то просто позбавили б життя. Те, що вони зробили, насправді ще гірше: вони позбавили його взагалі всіх можливостей, його громадянського права бути людиною.

Він так і не поворухнувся.

— Ви адвокат. — Потім він промовив: — Вони не тікали від Кроуфорда Ґаврі чи Лукаса Бічема. Вони тікали від самих себе. Вони тікали додому, аби з головою сховатися під ковдрою від власної ганьби.

— Чиста правда, — відповів дядько. — Хіба я це весь час не казав? Там їх було забагато. Цього разу їх було досить, аби втекти від власної ганьби, визнати нестерпною єдину альтернативу, яку мало би стадо через те, що таке мале, і через свої (як воно вважає) таємність і щільність, і через те, що воно, знаючи як абсолютну відсутність довіри одне до одного, обрало б швидку і просту альтернативу — викоренити знання про свою ганьбу, знищивши очевидців. Тому це, як ти волієш казати, змусило їх тікати.

— Вас і містера Гемптона лишили прибирати блювотину, чого й пси не роблять^[39]. Хоча, звісно, містер Гемптон — цеповий пес, якому платять, і вас, гадаю, теж можна так назвати. Але ж не забувайте і Джефферсон, — додав він. — Вони хутенько забираються геть, так, що й оком не моргнеш. Звісно, декого я не зміг помітити, бо тоді ще не минуло досить часу опівдні, аби позачиняли крамниці та майнули додому — ось він, шанс спродати щось одне одному бодай за нікель.

— Я сказав: Стівенс і Маллінсон теж, — мовив дядько.

— Не Стівенс, — відповів він. — І не Гемптон. Бо треба тут когось, хто міг би це завершити, треба когось з лудженим шлунком, аби витерти підлогу. Шериф має зловити (або намагатися, або сподіватися, що зловить, або що там ви ладнаєтеся зробити) вбивцю, а адвокат має захищати лінчувальників.

— Ніхто нікого не лінчував, нікого не треба захищати, — сказав дядько.

— Ну гаразд, — мовив він. — Тоді простіть їм.

— Ні те, ні інше, — сказав дядько. — Я захищаю Лукаса Бічема. Я захищаю Самбо від Півночі, Сходу і Заходу — чужоземців, які відмітають його на десятиліття назад, не лише у несправедливість і відсутність правосуддя, але й у горе, страждання і насильство, примушуючи нас до законів, побудованих на ідеї, буцімто несправедливість однієї людини до іншої можна одразу скасувати втручанням поліції. Самбо від цього потерпає — а як інакше; його не вистачить на щось іще. І він терпітиме, проковтне це і виживе, тому що він Самбо і має терпіти; він навіть нас переможе у цьому, бо є в нього така здатність — витримувати і виживати, — але його зметуть на десятиліття назад, і якщо він виживе — це, мабуть, гірше, і, може, цього не варте, бо до того часу ми, можливо, утратимо Америку.

— Але ви все одно їм прощаєте.

— Ні, — сказав дядько. — Я тільки кажу, що ці несправедливість і відсутність правосуддя — наші, південні. Ми повинні спокутувати і знищити їх самі, наодинці й навіть без допомоги, навіть без (дякую) поради. Ми зобов’язані так вчинити, хоче Лукас того чи ні (а цей Лукас все одно не захоче) — не через своє минуле, оскільки людина чи раса, якщо в ній є бодай крапля чогось доброго, може пережити своє минуле, навіть не тікаючи від нього, і не через високі словеса, які так часто виголошують, цю пишномовну людинолюбну риторику заради риторики, але й в ім’я безперечних практичних цілей свого майбутнього — цю всесильну здатність вижити, проковтнути і терпіти, а ще — бути стійкими.

— Ну гаразд, — повторив він. — Ви все ж таки адвокат, і все ж таки вони тікали. Може, вони вирішили, що Лукас і сам зможе прибрати, адже він походить з раси, якій на роду написано махати шваброю. Лукас і Гемптон, і ви, бо ж має Гемптон щось робити час до часу, відпрацьовуючи гроші тих, хто його обрав, як і ви — за платню. Чи подумали вони сказати вам, як це зробити? Що використати як приманку, аби заманити Кроуфорда Ґаврі, щоб той прийшов і сказав: «Гаразд, хлопці, я пас. Здавайте карти». Чи вони були надто заклопотані, дотримуючись… дотримуючись…

Дядько стиха мовив:

— Праведності?

Тепер він замовк, але тільки на секунду. А тоді промовив:

— Вони тікали, — спокійним й абсолютно остаточним тоном, навіть без презирства, зриваючи сорочку, яка спадала у нього з плечей, і тої ж миті скинувши штани, наступивши на них голою ногою, лишившись у самому спідньому. — А втім, усе гаразд. Мені просто це примарилося; і вони самі, і те, що вони тікали — примарилося; хай вони лишаються у ліжку чи доять корів за сонця, чи колють дрова дотемна або як стемніє, з ліхтарями чи без ліхтарів. Бо вони не те, що мені наввижалося, я просто переповів вам, що собі науявляв… — він говорив тепер досить швидко і збагнув це, лише коли стало запізно змовчати: — Це було щось… хтось… щось таке, начебто це значно більше, на що можна очікувати від нас, значно більше від таких як ми, яким усього по шістнадцять і вісімдесят, чи під дев’яносто, чи скільки там їй, а потім я одразу відповідав на те, що ви мені розповідали — пам’ятаєте, про тих англійських хлопчиків, не набагато старших, ніж я, які вели загони і літали на розвідувальних аеропланах до Франції 1918-го року? Ви ж казали, що того року здавалося, ніби всі британські офіцери — це або підлеглі, молодші чини років сімнадцяти, або одноокі, однорукі чи одноногі двадцятитрьохрічні полковники? — стримуючи себе чи намагаючись стримати, тому що досить різко отримав попередження, нібито заздалегідь почув слова, які збирався промовити, але несподівано відкрив, щó він щойно промовив, — але куди полинуло сказане, до чого вестимуть мовлені ним слова, щоб примусити його говорити далі, щоб утримати їх і спинити?.. Але вже запізно — начебто, натиснувши педаль гальма на спуску, ви з жахом виявили, що гальма відмовили: — Тільки там було щось іще… я намагався… — і зупинив словесний потік, нарешті, відчувши, як палає кров, як бурхає йому в обличчя, як він пашіє з лиця до шиї і не може сховати очей, і не тому, що стоїть майже голяка, а тому, що ні одяг, ні вираз, ні мовлення нічого не сховають димовою завісою від гострого, блискучого, серйозного, тяжкого дядькового зору.

— Так? — мовив дядько. А тоді сказав: — Так. Є деякі речі, яких ти ніколи не повинен терпіти. Речі, від яких ти ніколи не повинен знати втоми у відмовах нести такий тягар. Несправедливість, сваволя, безчестя і ганьба. І немає значення, наскільки ти юний, скільки тобі років. Не задля компліментів і не задля куку в руку^[40]: ні задля твого фото у газеті, ні задля грошей у банку — ні задля чого. Просто відмовитись їх терпіти. Так?

— Хто, я? — сказав він, тепер перетинаючи кімнату, навіть не взувши капці. — Я не скаут-пуцьвірінок, відколи мені дванадцять стукнуло.

— Атож, ні, — відповів дядько. — Але просто пошкодуй за тим; не соромся.

Десять

Можливо, це жування так подіяло на нього, він їв не спиняючись, доки намагався без особливої цікавості чи допитливості підрахувати, скільки днів минуло відтоді, відколи він сидів за столом, щоб поїсти, а потім, уже жуючи, ніби згадав, що й одного дня не минуло, адже вже у напівсні він добряче поснідав у шерифа о четвертій ранку: згадуючи, як його дядько (сидячи за столом і п’ючи каву) сказав, що людина не конче проїдає собі шлях у житті, але сам акт їжі, перетравлення — може, єдине, завдяки чому рід людський насправді вступає у світ, творить себе у світі: не крізь світ, а у світ, риючись у світовій перенасиченій солідарності, як міль у шерсті, фізичним актом жування і ковтання її основи, її тканини і торочок, і творіння, перекладаючи, переносячи у частку себе самої та свою пам’ять цілу історію людини; або, може, навіть відмовляючись жувати, поглинаючи це, що в’їдається в загартовану, гордовиту, самозакохану мізерність, яку людина називає своєю пам’яттю і своєю сутністю, його «я є» у безмежному просторі світової перенасиченої анонімної солідарності, з-під якої остудиться ефемерний камінь та розкришиться геть у прах, ніким навіть не помічений і не залишений у нічиїй пам’яті, бо ні вчора, ні завтра навіть не існувало, тому, може, запам’ятає хіба що аскет, який жив у печері, харчуючись жолудями та джерельною водою, справді здатний відчувати марнославство та гордість; може, це вам слід було жити у печері, харчуючись самими жолудями та джерельною водою, у неприступному спогляданні власного марнославства, праведності та гордості, щоб триматися на тій крутій вершині нетерпимості поклоніння самому собі, що не терпить жодних компромісів: їсти постійно і досить багато, причому він навіть знав, що до того час спливав занадто стрімко, відколи він чув той плин протягом шістнадцяти років. Поклавши серветку, він підвівся, наостанок чуючи материнський зойк (і він думав про те, як жінки не здатні витримати нічого, окрім трагедії, злигоднів та фізичного болю; як цього ранку, коли він був там, йому в його шістнадцять не було там чого робити, як не було б там чого робити, навіть якби він мав двічі по шістнадцять: мчати сільською місцевістю з шерифом, викопувати трупи вбитих з рівчака; мати була у сотню разів не така галаслива, як його батько, і у тисячу разів цінніша, але тепер, коли він збирався вирядитися до міста разом із дядьком і посидіти годинку-дві у тому ж офісі, де вже згаяв досить часу, напевно, лишив так за плечима чверть свого життя, яке було докорінно перекреслене Лукасом Бічемом і Кроуфордом Ґаврі, і неухильно повернувся до того самого дня п’ятнадцять років тому, коли мати вперше навіювала йому, що він не здатний навіть сам собі застебнути штани):

— Але чому міс Гебершем не може приїхати сюди й зачекати?

— Вона може, — сказав дядько. — Я певен, вона зможе знову знайти наш будинок.

— Ви знаєте, про що я, — мовив він. — Чому б вам її не прийняти? Сидіти в адвокатському офісі до півночі не пасує леді.

— Як і виривати тої ночі Джейка Монтґомері, — сказав дядько. — Але, може, цього разу ми вихопимо Лукаса Бічема, щоб вона припинила витрачати на нього потік своїх аристократичних примх. Ходімо, Чику, — і вони нарешті вийшли з дому, і він, не виходячи звідти, виніс це зі своєї господи з собою, якоїсь миті між своєю кімнатою і парадними дверима не набуваючи цього, навіть просто не входячи туди, ні навіть направду відновлюючи це, а скоріше спокутуючи свої уникання та облуду, ще більше заслуживши бути прийнятим у цей простір, бо це було його, власне, точніше, він належав йому, так і має бути під час їжі, жування, і ось вони з дядьком ідуть тою самою вулицею майже так само, як робили це двадцять дві години тому — вулицею, яка тоді була порожня, наче відсахнулася в якомусь жаху та заціпенінні. Та зараз вона не була порожня — пустельна, безлюдна і без руху, звісно, виглядала бездіяльною, тяглася собі від ліхтаря до ліхтаря, як мертва вулиця через покинуте місто, але насправді не зовсім покинуте, не вилучене, а просто розчищене, — зелена вулиця для тих, хто може зробити це краще, лише для них, що змогли б зробити це як слід, не заважаючи і не плутаючись під ногами чи навіть пропонуючи свої поради і пропускаючи цих двох, даючи дозвіл (спасибі на цьому), радячи тим, хто хотів це зробити як слід і у по-своєму безболісний спосіб, тому що це були їхні горе та ганьба, і їхній порятунок, і він знову засміявся, але тепер по-справжньому, думаючи: «Тому що вони завжди у мене є — і Алек Сендер, і міс Гебершем, не кажучи вже про дядька Ґевіна та шерифа з присягою та значком», — коли раптом усвідомив, що й це його частка — те несамовите жадання, щоб вони були досконалі, тому що вони — його, і він — їхній, та розлючена нетерпимість до будь-чого, що бодай на йоту або на одну риску позбавляла їх абсолютної досконалості — той розлючений, майже інстинктивний стрибок і ривок, прагнення оборонити їх від будь-кого і будь-де, а таврувати — власноруч, немилосердно, бо вони — його власність, і він хотів лише одного — зберегти це право стояти з ними пліч-о-пліч, незламно і неприступно; одна ганьба — якщо має бути ганьба, одна покута — якщо має бути покута, безперечно, але насамперед, понад цим усім — незмінна, неприступна єдність: один народ, одне серце, одна земля; тож раптом він сказав:

— Бачите… — і замовк, але більше нічого й не треба було.

— Так? — озвався дядько, а тоді, розуміючи, що він нічого не додає до своїх слів: — А, я бачу. Це не те, що вони мали рацію, але що ти не був правий.

— Я був гіршим, — сказав він. — Я був праведним.

— У цьому все гаразд — бути праведним, — сказав дядько. — Може, ти мав рацію, а вони помилялися. Просто не зупиняйся.

— Не зупинятися на чому? — спитав він.

— Навіть хизування та самовихваляння — з цим теж усе гаразд, — сказав його дядько. — Просто не зупиняйся.

— Не зупинятися на чому? — повторив він. Але тепер він уже знав, що мається на увазі, і спитав:

— А чи не пора вам теж перестати бути пуцьвірінком-скаутом?

— Це не пуцьвірінок, — сказав дядько. — Це третій розряд. Як ви це називаєте?..

— Орел-скаут, — підказав він.

— Орел-скаут, — повторив дядько. — Пуцьвірінок — не приймається. Орел-скаут — не зупиняється. Розумієш? Ні, не так. Не звертай уваги. Навіть не звертай уваги, не бери в голову, щоб це забути. Просто не зупиняйся.

— Ні, — сказав він. — Нам не треба турбуватися, що зараз ми зупинимося. Мені здається, нам зараз треба турбуватися, куди ми йдемо і як саме.

— Так, ти правий, — погодився дядько. — Ти ж мені це казав хвилин зо п’ятнадцять тому, пригадуєш? Про те, що містер Гемптон і Лукас готувалися використати як приманку, щоб притягнути Кроуфорда Ґаврі туди, де містер Гемптон зможе його загарбати? Вони хочуть використати Лукаса…

І він пригадував: себе самого і дядька, як вони стояли біля шерифової машини у провулку, де в’язниця, і дивилися, як звідти, з бокових дверей тюрми, з’являються Лукас і шериф та перетинають темне подвір’я, ідучи до них обох. Там насправді було досить темно, і вуличний ліхтар на розі не світив достатньо, і не було чутно ні звуку; трохи по десятій, понеділок увечері, тож небесне склепіння темне, ніби вакуум, ніби старий весільний букет нареченої під скляним ковпаком — так і місто, більше ніж мертве — вилучене: адже він пішов подивитися на нього, не спиняючись, лишивши дядька стояти на розі провулка і казати вслід:

— Куди йдеш? — але він навіть не відповів, минаючи останній німий і порожній квартал, де у безмірній тиші відлунювали його кроки, чітко і неприховано, неквапливо і усамітнено, але без сліду приреченості чи покинутості, натомість — з відчуттям не владарювання, але власності, намісництва, нутром відчуваючи це, а також з незмінними покорою та смиренням, сам він не могутній, але принаймні містить могуть, наче актор, який дивиться з-за лаштунків або, може, з порожнього балкона на сцену, застиглу в очікуванні, ще оздоблену декораціями та порожню, проте настане мить — і він на ній з’явиться, ходитиме по ній, стане у позу, гратиме в останньому акті, в абсолютній концентрації; сам по собі він нічого не може і не титан гри, не гігант і не світовий чемпіон, але принаймні здатний завершити п’єсу, довести до кінця та подати цілою і неушкодженою, без ґанджу і неспростовною, досконалою: отже, ось темний і порожній Майдан і, зупиняючись, він зміг охопити зором увесь той темний, позбавлений життя прямокутник, де лише один полиск світла на всі випадки — у кафе, відчинене всю ніч, через вантажівки далекобійників, про чию (кафе) реальну мету дехто подейкував, ніби справжньою причиною, чому місто видало цьому закладу ліцензію, було тримати, мов на ланцюзі, Віллі Інґрема як нічного супротивника, позбавивши його сну, якому місто хоч і надало обнесену муром ділянку, малесенький закапелок в одному офісі, де плита і телефон, але він там не лишався, а посиджував у кафе, де було з ким побалакати і було кому подзвонити, авжеж, — але декому, особливо старим леді, не було до вподоби звертатися до полісмена у забігайлівці, яка працює цілу ніч, тому офісний телефон був під’єднаний до великої охоронної сигналізації на стіні зовні і дзвонив досить голосно, щоб у кафе продавець або водій вантажівки почули сигнал і передали, що хтось телефонує; і два освітлені вікна другого поверху (і він подумав, що міс Гебершем справді змогла переконати його дядька дати їй ключа від офісу, а потім вирішив: ні, не так, це дядько переконав її взяти ключа, оскільки вона лишилася б сидіти у припаркованій вантажівці, доки вони не прийшли — а потім додав подумки: «Якби вона зачекала», — тому що це було, звісно, не так: насправді дядько замкнув її в офісі, щоб дати час шерифу і Лукасу покинути місто), але ж світло в адвокатському офісі може горіти коли заманеться — сам адвокат чи прибиральник просто забули його вимкнути, коли полишали кабінет, а кафе, як і електростанція, — державна установа, його не брали до уваги, і навіть у кафе просто світилися лампи (йому не було звідси видно, він не міг туди зазирнути, але чув, що там, і подумав: це офіційно вимикають музичний автомат на дванадцять годин — певно, перша офіційна дія нічного головного наглядача, окрім щогодинного пробивання за настінним годинником біля задніх дверей до банку, відколи торік у серпні всіх нажахав скажений пес), і він згадав інший звичайний понеділковий вечір, коли не було шаленої люті, волання про кров і помсту та ревіння расової та родинної поруки від Четвертої дільниці (або Першої дільниці, чи Другої, чи Третьої, чи П’ятої — неважливо, з тої чи тої причини, з передмістя, оздобленого портиками^[41]), гримлячи і зіштовхуючись між старими цеглинами, старими деревами і доричними капітелями, і залишити їх, хай там що, але бодай на одну ніч шокованими: о десятій годині у понеділок увечері, і хоча перший фільм у кіно вже показали сорок, а то й п’ятдесят хвилин тому, навіть зараз є кілька завсідників, які прийшли насамкінець і усе одно ще тільки повертаються додому, а вся молодь, яка відтоді посиджує в кафе, потягуючи кока-колу та жбурляючи нікелі до музичного автомату, безперечно, гаятиме час, вештаючись і нікуди не кваплячись, бо їм нема куди йти, бо сама ця травнева ніч — їхнє покликання, і їм призначено вештатись у ній та (це день торгівлі худобою, аукціон) навіть дещо запізнілі машини та вантажівки, чиї власники лишились у кінотеатрі або пішли на гостину чи повечеряти з родичами або друзями, а тепер, нарешті, розсіюються у нічному пильнуванні до сну, у пильнуванні до завтра та на темній, окільцьованій милями землі, згадуючи, що тільки вчора ввечері тут теж було порожньо, доки він не знайшов хвильку трохи дослýхатися і збагнув, що тут зовсім не порожньо: недільний вечір, але ще тихіше, аніж недільного вечора, тиша, справді, не така, — не було такої жодного вечора в неділю і жодної недільної ночі, ніколи, і це недільний вечір тільки тому, що вже названий таким у календарі, коли шериф привіз Лукаса до в’язниці: порожнечу можна назвати порожнечею, якщо ви назвете так ці вільні, пустельні, порожні, мовчазні та непорушні краєвиди перед армійськими лавами напоготові, або мирним — передпокій льоху на пороховому складі, або тихим — вихлюпування води під шлюзами греблі — відчуття не очікування, а збільшення, наростання, припливу, не людей — жінок, дітей і старих, — але чоловіків, не так похмурих, як загрозливих, і не так напружених та збуджених, як спокійних, що тихо сидять і навіть слівцем не перекинуться, більше у підсобках, і не тільки у душових або туалетах перукарень та під навісами за більярдною, заваленою безалкогольними напоями та заставленою порожніми пляшками з-під віскі, але й у комірчинах та на складах у крамницях, гаражах, і за запнутими шторами — в офісах, чиї власники, а ще — навіть власники крамниць і гаражів — поступилися своїм ставленням не до торгівлі, але до фаху, не чекаючи, доки подія якоїсь миті сама навідаєтеся до них, але тоді, коли майже цілковите безвілля само створить цю подію, очолить цю мить і навіть прислужиться їй, яка спізнилася навіть не на шість, дванадцять чи п’ятнадцять годин, а натомість просто продовжувала ту мить, коли куля поцілила у Вінсона Ґаврі, і не було часу між тим і цим, бо для всіх цілей Лукас уже вмер тої ж миті, коли він утратив право на життя, і це було призначено на те, щоб очолити його саті^[42], і цього вечора про це пам’ятати, бо завтра все, звісно, скінчиться, і завтра Майдан пробудиться та заворушиться в метушні, настане інший день, і все це відкине геть, пробудиться з похмілля і відкине свою ганьбу, тому до суботи весь округ у неподільному єднанні, озвавшись на клацання, ляскання, і поштовх, і гамір, вже навіть заперечуватиме той момент, що вони взагалі могли так помилитися; йому навіть не довелося нагадувати собі, у цьому абсолютному, глибинному, цілковитому мовчанні, що місто не вимерло, навіть не покинуте, але тільки забралося геть, надавши вільне місце, потіснившись, і це дає змогу робити звичну, природну річ, яку слід виконати її звичним, природним шляхом, без чужої допомоги або втручання, або навіть (дякую) поради: трьом аматорам, білій старій панні, білій дитині та чорній — викрити вбивцю, який удавав Лукаса, а самому Лукасу та окружному шерифу — схопити його. Він ще раз згадав розмову із дядьком із півгодини тому, коли він ще стояв босоніж на килимку, тримаючись за комір розстебнутої сорочки, і коли вони долали крутосхил до церкви одинадцять годин тому, і, мабуть, ще тисячу інших разів тому, коли він достатньо змужнів, щоб слухати, розуміти і пам’ятати — захищати не Лукаса і навіть не об'єднання Сполучених Штатів, але Сполучені Штати від чужинців з Півночі, Сходу і Заходу, які з найвищих мотивів і намірів (дозвольте нам сказати так) пориваються роз’єднати його тоді, коли жодний народ не йде на такий ризик — роз’єднання через федеральні закони та федеральну поліцію, щоб скасувати ганебний стан Лукаса. Це неможливо у жодному разі, і серед тисячі південців, які справді перебувають у скорботі чи бодай серйозно замислюються над цим станом, проте, попри все, навряд чи знайшовся б бодай один, хто власноруч лінчував би Лукаса, яка б не була причина у хоча б у когось з цих дев’ятсот дев’яноста дев’яти, плюс у того першого, завдяки якому ця тисяча ціла. Ті не вагатимуться дати відсіч, застосувавши силу (а один і буде тим лінчувальником) проти чужинця, який силоміць порушить цей простір, щоб втрутитися чи покарати Лукаса, і ви глузливо скажете: «Ви, мабуть, добре знаєте Самбо, щоб так самовпевнено і спокійно припускати його пасивність», — а я відповім: «Я його взагалі не знаю, і, по-моєму, нема такого білого, який би знав, проте я знаю білих південців, і не лише дев’ятсот дев’яносто дев’ять, але й цього першого теж, тому що він теж наш, і понад те: такий перший існує не тільки на Півдні — ви побачите його однодумців і на Півночі, і на Сході, і на Заході, і Самбо проти жменьки білих на Півдні, але на папері цей альянс теоретиків і фанатиків, і особистих месників-одинаків, плюс ще низка інших за умови, що між ними достатньо відчутних миль, аби дозволити собі принцип — бути проти і, за можливості, навіть скласти меншість проти згуртованого Півдня, який вербує рекрутів, чи будуть вони, чи не будуть з ваших країв, і не лише з глушини, але й з прекрасних міст, твоєї культурної гордості — будуть ці люди з Чикаго, з Детройта, з Лос-Лнджелеса — та звідки завгодно, де живуть невігласи, що жахаються будь-якого кольору шкіри та форми носа, окрім власних, які прагнуть зберегти, і які скористаються цією нагодою — зігнати на Самбо весь накопичений огром жаху, огиди і страху своїх предків до індійців, китайців, мексиканців, карибів, євреїв, — ви примусите нас, одного з тої першої випадкової тисячі, і дев’ятисот дев’яносто дев’яти з другої тисячі, яких глибоко засмучує та гнітить ганебний стан Лукаса, і, може, це поки що й будуть ті, хто намагатимуться (але, певно, не завтра) скасувати цей стан, — він не буде забутий, але принаймні згадуватиметься не з такими болем і гіркотою, оскільки справедливість передана нам від нього, а не відірвана од нас і не тисне на нього, наче багнетами, і — хочемо чи не хочемо, тепер або в четвер — призводить нас до альянсу з тими, з ким не маємо жодної спорідненості, і доводиться боронити принцип, який нас самих глибоко засмучує і гнітить, який ми самі ж ненавидимо, перебуваючи у становищі Німеччини після 1933-го року, яка не мала іншої альтернативи, окрім — нацист чи єврей, чи справжній росіянин (чи європеєць — тут не відіграє ролі), який ніким іншим бути не може, тільки комуністом або мерцем, і лише ми самі повинні зробити це, так, ми самі, без допомоги або втручання, або навіть (дякую) поради — а ми зможемо це тільки тоді, коли рівноправність Лукаса має стати чимось більшим, аніж його ж власним полоном за неприступною барикадою прямих нащадків перемоги 1861-1865 років, що, може, зробила навіть більше, ніж сам Джон Браун, загнавши Лукасову свободу у безвихідь, у патову ситуацію, і це, здається, досі на заваді навіть через сто років після того, як Лі здався, і коли ви кажете: «Лукас не повинен чекати на це завтра, бо завтра ніколи не настане, тому що ви не тільки не можете, але й нічого не зробите», — ми повторюємо: «Тоді вам не можна, — і кажемо вам: — Підіть сюди й погляньте на нас, перш ніж складете свою думку», — а ви у відповідь: «Ні, дякуємо, і так достатньо тхне, ми краще звідси поговоримо», — а ми: «Звісно, вам спочатку треба подивитися на свого пса, якого плануєте привчити до туалету; на народ, який у розбраті — а історія показує нам, що прелюдія до зникнення — це розбрат», — а ви скажете: «Принаймні ми загинемо в ім’я гуманізму», — а ми відповімо: «Коли на полі битви поранено всіх, але є тільки цей займенник у називному відмінку і це дієслово — яка тоді ціна Лукасового гуманізму?», — і він розвернувся та помчав назад до маленького порожнього вимерлого кварталу, за ріг, куди дядько пішов не чекаючи, а далі у провулок, де стояв шерифів автомобіль, і обидва спостерігали, як шериф і Лукас перетинають темне подвір’я їм назустріч — шериф попереду, а Лукас футів за п’ять позаду — пересуваються не квапливо, а просто твердо і занурившись у себе, не злодійкувато і не криючись, але просто як двоє зайнятих чоловіків, які ще не спізнюються, але вже не можуть гаяти час, — через ворота й до машини, коли шериф відчинив задні дверцята і сказав:

— Сідай, — і Лукас заліз туди, і шериф зачинив по ньому двері та відімкнув передні дверцята і заповз сам, крекчучи, усередину; увесь автомобіль осів на ресорах і колесах, коли шериф опустився на сидіння, повернув вимикача і запустив мотор, а дядько, тепер стоячи біля віконця, обіруч тримав рамку, начебто міркуючи або на щось сподіваючись, на якусь мить подумавши, що можна втримати машину, аби вона не рухалася, доки авто не почало рухатися, і промовив те, над чим думав останні півгодини чи сорок хвилин:

— Візьміть із собою когось.

— Я й беру, — сказав шериф. — Та й думаю, ми вже тричі про це сьогодні товкмачили.

— Це нічого не міняє, скільки б разів ви не додавали Лукаса, — мовив дядько.

— Дайте мені мій пістолет, — сказав Лукас, — і нікому не треба буде нічого додавати. Я сам це зроблю, — а він подумав, скільки разів, певно, шериф казав Лукасу заткнути пельку, і, можливо, так і було, і ось чому шериф наразі цього не каже: але попри це він поволі та обтяжено розвернувся на сидінні, щоб подивитися на Лукаса, і сказав, тужливо і тяжко зітхаючи:

— Після всієї цієї колотнечі, яку ти накоїв у суботу, стоячи з цим пістолетом у кишені за десять футів од місця, де стояв Ґаврі, ти хочеш схопити віжки і ще раз пройтися по колу. Тепер я хочу, аби ти поводився тишком-нишком і так і лишався. А коли ми наблизимося до Вайтліфського мосту, я хочу, аби ти ліг долі за сидінням, де сиджу я, і ні пари з вуст. Ти мене чуєш?

— Я вас чую, — сказав Лукас. — Але просто якби у мене був мій пістолет… — проте шериф уже розвернувся, промовляючи до дядька:

— Це нічого не міняє, скільки б разів ви не додавали Кроуфорда Ґаврі — адже він теж один; — а потім, зітхаючи, заговорив тихим, низьким, неохочим голосом, який, попри все, відповідав на дядькові думки, перш ніж той встиг їх озвучити: — Кого може він узяти? — і він згадав те давнє рипіння, тертя шин об бетон — звук шалених легкових і вантажних автомобілів, розпорошених у стовпотворінні, метаючись навсібіч у жаху безповоротного зречення, у всі напрямки округу, так далеко від центру, що годі й уявити, у місця, яких немає на карті, з незбагненною стрімкістю, за винятком того острівця на Четвертій дільниці, що зветься Каледонською каплицею, у святилище: старезна, пошарпана, знайома домівка, де жіноцтво, старші дівчата і діти можуть доїти корів і рубати дрова на завтрашній сніданок, доки малеча тримає ліхтарі, а чоловіки та старші сини, нагодувавши мулів для завтрашньої оранки, сидітимуть на передній галереї, чекаючи на вечерю у сутінку під крики дрімлюг; ніч; сон; і він навіть нібито бачив (за умови, що безтямне самозахоплення вбивці притягне сюди Кроуфорда Ґаврі, у діапазоні досяжності того киктя, у що — адже Кроуфорд теж Ґаврі — він, погоджуючись з шерифом, не вірив, — і знав тепер, чому Лукас узагалі вийшов з Фрейзерового магазину живим тої суботи по обіді, і навіть живим поїхав у шерифовому автомобілі до в’язниці: бо самі ж Ґаврі знали, що він ніколи того не робив, тож вони просто тупцювали на місці, вичікуючи на ще когось, може, мешканця Джефферсона, аби той витягнув його на вулицю, — доки не згадав — спалах, наче сором: у синій сорочці, навпочіпки, і жорсткою, незграбною, закляклою рукою намагається зчистити пісок з обличчя мерця — і він знав: що б не вирішив той розлючений старий назавтра, тоді він не тримав каменя за пазухою проти Лукаса, бо не було ні для кого місця, окрім його рідного сина) — вечір, їдальня в будинку, де понад двадцять років не було господині і, семеро членів родини Ґаврі, бо Форрест приїхав учора з Віксберґа на похорон і, напевно, був там ще сьогодні вранці, коли шериф надіслав звістку старому Ґаврі, що зустрінеться з ним біля тої церкви, і запалена лампа посеред столу між подібними до снігових вершин цукорницями, на яких затверднув липкий шар, і глечиками з патокою, і кетчупом, сіллю, перцем у тих самих слоїчках з наліпками, як і прибули з полиці в крамниці, — і сам старий на чолі столу, тримаючи руку на великому пістолеті, що лежав просто перед ним, виносить вирок і сам виконує його у справі Ґаврі, який перекреслив свою Ґаврі-спорідненість зі своїм кревним братом, а далі — вантажівка на дорозі у темряві (цього разу не забрана, бо у Вінсона був новий потужний кабріолет для чурбаків або для худоби), і той самий з близнят, певно, веде машину, і тіло з гуркотом стукається на ходу об долівку, наче обмотана ланцюгами важка колода, і Каледонська каплиця швидко лишається позаду, пролітає Четверта дільниця, у темному безмовному чиганні міста, тихими вулицями на Майдан до шерифа, і тіло впало та перекинулося на передню галерею шерифового будинку, а вантажівка, можливо, ще стоїть, чекаючи, доки інший близнюк Ґаврі калатає у дверний дзвоник.

— Та не беріть у голову щодо Кроуфорда, — сказав шериф. — Він проти мене нічого не має. Він за мене голосує. Біда його зараз — це те, що доводиться вбивати зайвих людей, як-от Джейка Монтґомері, бо все, чого хотів, — це просто аби Вінсон не дізнався, що він краде деревину у нього і дядька Садлі Воркітта. Навіть якщо він стрибне на підніжку, доки я встигну второпати, що до чого, йому все одно доведеться попітніти хвильку-дві, щоб одімкнути двері, аби побачити, де саме Лукас — якщо Лукас виконає старанно і сумлінно те, що я йому сказав, те, на що я від нього сподіваюся заради його ж порятунку.

— Я так і зроблю, — сказав Лукас. — Але коли б у мене просто був мій…

— Так, — різко і суворо промовив дядько. — Якщо він лише там буде…

Шериф зітхнув.

— Ви послали звістку.

— Яку міг, таку й послав, — сказав дядько. — Все ж таки послав. — Звістку — доручення зустрітися вбивці та полісмену, аби будь-хто, кому треба передати це повідомлення вбивці, навіть не знав, що воно — для вбивці, а сам вбивця може не лише не повірити в те, що саме йому дають це послання, але й у те, що це правда.

— Ну добре, — відповів шериф, — одержить він те послання чи не одержить, повірить у нього чи не повірить, чекатиме він на нас у Вайтліфі чи не чекатиме, а якщо не чекатиме, тоді ми з Лукасом поїдемо на шосе та вернемося до міста. — Він запустив мотор, знову вимкнув; потім увімкнув фари. — Але він має бути там. Я теж послав звістку.

— Гаразд, — мовив дядько. — Чому, містере Тріскачко?

— Я дав знати меру, щоб він вибачив Віллі Інґрему, щоб він міг вийти і проститися з Вінсоном цього вечора, а перш ніж Віллі пішов, я по секрету сказав, що сьогодні везтиму Лукаса до Голлімаунта старим Вайтліфським обходом, тож Лукас зможе завтра свідчити щодо Джейка Монтґомері на дізнанні, і нагадав Віллі, що вони не скінчили закопувати Вайтліф, і що нам доведеться вести машину на низькій швидкості, а ще сказав йому, щоб він точно ні слівцем нікому не прохопився.

— О, — вимовив дядько, нещільно замикаючи дверцята. — Неважливо, хто міг претендувати на Джейка Монтґомері, доки він був живий, але зараз він належить округу Йокнапатофа… Але, — вів далі він, тепер щільно замкнувши дверцята, — але ж нам треба вбивцю, а не юриста… Гаразд, — сказав він. — Чому ви не їдете?

— Так, — сказав шериф. — Ви йдіть до себе в офіс і стежте за міс Юніс. Віллі може пройти поряд з нею вулицею, і якщо таке буде, вона нас випередить і переможе — заявиться до Вайтліфського моста на своєму пікапі.

І от вони знову на Майдані, перетинають його навскіс туди, де носом до стіни стояв порожній пікап, де були порожні узбіччя, і де довго приглушено стогнали та лунали східці, які вели до прочинених дверей офісу, і долаючи їх, він думав, не дивуючись, що вона, певно, була єдиною жінкою, знаною йому, яка може відчинити замок позиченим ключем, щойно відімкнувши чужі двері, та не лишить ключа на першій-ліпшій поверхні, яку здибає, зайшовши, але покладе його до ридикюля чи до кишені, або куди ще може його покласти, коли він дав їй ключа, і вона не сидітиме у кріслі за столом, ні, не сидітиме, а натомість непохитно застигне, як стовп, із прямою поставою, у своєму незмінному капелюшку, але в іншій сукні, яка виглядає достеменно як учорашня, і та сама сумка на колінах, і рукавички за вісімнадцять доларів, затиснуті у пальцях, а долоні складені на сумці, і черевички на пласких підборах, куплені за тридцять доларів, у ряд, на підлозі, перед найжорсткішим і найпрямішим стільцем на всю кімнату поряд із дверима, на якому насправді ніхто ніколи не сидить, навіть якщо офіс переповнений, і лише опісля переміститься до зручнішого, м’якого фотелю після того, як дядько змарнував добрячі дві хвилини, умовляючи її і нарешті пояснивши їй, що, може, доведеться зачекати ще дві-три години, бо вона дивилася на годинник, пришпилений їй до грудей золотою брошкою, коли обидва заходили: певно, їй здавалося, що шериф уже не лише встиг повернутися з Кроуфордом Ґаврі, але, мабуть, уже везе його шляхом до каторжної тюрми: а ось і він у своєму звичному кріслі поруч із кулером, і нарешті, дядько чиркнув сірником — запалити люльку з маїсового качана, не перериваючи мовлення, промовляючи не лише крізь дим, а в унісон із димом:

— …що сталося, бо дещо з того ми навіть знаємо, та й Лукас нам, урешті-решт, розповів, хоча пантрував кожний крок за собою, наче яструб чи міжнародний шпигун, аби не прохопитися чимось таким, що просто пояснило б про нього, а не врятувало. Вінсон і Кроуфорд були партнерами, скуповуючи деревину від старого Садлі Воркітта, який доводився місіс Ґаврі чи братом, чи дядьком, чи кимсь таким, — і вони домовилися зі стариганем Садлі про ціну за футову дошку, але щоб це оплатити, доки весь матеріал на продаж не розпиляють до останнього рубанця, Кроуфорд і Вінсон повантажать його, вивезуть, отримають свою готівку, а тоді розплатяться зі старим Садлі, щоб він найняв артіль, яка цю деревину подрібнить, розпиляє та поскладає штабелями, просто там, біля будинку старого Садлі, і жодної палички не рухатимуть, доки все не спиляють. А от що сталося далі, ми справді не знаємо, доки Гемптон не зловить Кроуфорда, але, певно, все так і було, бо заради чого тоді, в ім’я всього святого, ви викопували Джейка Монтґомері з могили Вінсона?.. І щоразу, як я про це думаю та згадую вас, трійцю на пагорбі, там, де ви його чули, а один навіть не побачив того, хто проїжджав близько, минаючи вас, везучи на мулі труп убитого, і раптом відчув, що треба негайно переграти свій план, і коли ми з Гемптоном опинилися там майже за шість годин, то там у могилі взагалі нікого не було…

— Але він того не зробив, — сказала міс Гебершем.

— Що? — спитав дядько. — Про що це я? Ах, так… тільки Лукас Бічем, гуляючи на самоті поночі, щось почув, підійшов і подивився, або, може, справді проходив там близько і помітив, або, може, йому спало на думку гуляти саме там, ось чому він там опинився тої ночі й побачив вантажівку і впізнав її, або побачив, як її вантажать — а це той пиляний матеріал, про який увесь округ знає, що його не слід і пучкою чіпати, доки фабрика не зачиниться і робітники не поїдуть (а має час минути), — а Лукас тоді споглядав і слухав, і, можливо, навіть пройшов до округу Кроссмен, у Ґлазґо та Голлімаунт, доки напевно не дізнався, хто щоночі цупить дошки, причому небагато, так, щоб інші не помітили — принаймні ті, хто там не щодня буває, аби виявити, що лісу бракує (а єдині, хто там щодня або навіть цікавляться аж до такої міри, — це Кроуфорд, який представляв і свого брата, і дядько Садлі — власник лісопильні та отримуваної деревини, а тому міг робити з тим деревом що йому заманеться — один з них колесив довколишніми селами, цілий день ганяючи у справах, а інший — старий ревматик, та ще й напівсліпий, який нічого не бачить, навіть якби доїхав зі свого будинку, та й робітників на лісопильні наймали на день, їх і не обходило, що там коїться, навіть якби вони знали, що робиться вночі, доки їм платять щосуботи), але й що той робив з цією деревиною — теж дізнався, причому, певно, багато дізнався і про Джейка Монтґомері, хоча те, що Лукас дізнався про Джейка, насправді нічого не міняло, яка різниця — окрім того, що його вбили та закопали у Вінсоновій могилі — і цим Джейк, мабуть, врятував життя Лукасу. Але навіть коли Гоуп розповів мені, як нарешті домігся розповіді про все це від Лукаса у себе на кухні сьогодні вранці, коли Вілл Ліґейт доставив його з в’язниці, і ми їхали додому, — це прояснює тільки частку всієї цієї історії, бо я досі кажу те, що казавдо того, відколи ви всі мене вранці перебудили, і Чик мені сказав, щó Лукас йому розповів про пістолет: але чому Вінсон? Чому Кроуфорду довелося вбивати Вінсона, щоб знищити свідка його крадіжки? Не те щоб це спрацювало, звісно, бо Лукаса справді прирекли на смерть, щойно у полі зору з’явився перший білий, що і побачив Лукаса над трупом убитого Вінсона, а з кишені плаща випиналося руків’я того самого пістолета, але нащо робити це таким чином — вигадливими манівцями братовбивства? Тож нам випало справді багато про що серйозно переговорити з Лукасом, тому сьогодні по обіді я вирядився просто додому до Гемптона, де на кухні була Гемптонова куховарка, яка сиділа по один кінець столу, а по інший — Лукас, і обоє їли зелень та кукурудзяний хліб, — не з тарілки, а з двогалонного гладущика, і я йому сказав: «То ти дозволив йому себе схопити — я не про Кроуфорда…» — а він відповів: «Ні. Я про Вінсона теж говорю. Але було запізно, тому машину вже навантажили, і вона швидко поїхала, фар не засвітили, нічого, а він спитав: «Чия це вантажівка?», — а я нічого не відповів».

«Добре, — сказав я. — Далі що?»

«Це все, — відповів Лукас. — Нічого більше».

«У нього був пістолет?»

«Не знаю, — сказав Лукас. — У нього дрючок був», — і я сказав: «Гаразд. Далі», — і він сказав: «Нічого більше. Він там просто стояв зо хвилину, тримаючи зведеного дрючка, і сказав: «Скажи мені, чия це була вантажівка», — а я нічого не відповів, і він опустив руку, розвернувся та пішов, і більше я його не бачив».

«Тоді ти взяв свій пістолет, — сказав я, — і пішов…» — а він сказав:

«Мені й не довелося йти. Він сам до мене прийшов — це я про Кроуфорда зараз, — до мене додому наступного вечора, і хотів заплатити мені, аби я сказав, чия це вантажівка, купу грошей, п’ятдесят доларів — він мені їх показував, а я сказав, що ще не вирішив, чия то машина, а він сказав, що ті гроші залишить мені, хай вирішуватиму — а тоді я сказав: точно вирішив, що робитиму, краще зачекати до завтра — це було у п’ятницю, увечері, — треба зачекати на якісь докази того, що містер Воркітт і Вінсон одержали свій пай з тих грошей за ту відсутню деревину».

«Так, — сказав я. — Далі що?»

«А далі я піду та скажу містеру Воркітту, аби він ліпше…»

«Ану повтори, — сказав я. — Повільно».

«Скажу містеру Воркітту, аби він ліпше лічив свої дошки».

«І ти, негр, збирався піти до білого та сказати йому, що сини його племінниці його обкрадають і що Четверта дільниця до цього причетна? Хіба ти не знаєш, що на тебе чекало б?»

«А нагоди й не було ніякої, — відповів він. — Бо наступного дня — у с’боту — я звістку одержав…» — і я мав тоді знати про пістолет, бо, вочевидь, Ґаврі про нього знав; не могло ж у його записці бути, ніби він повернув украдені гроші, мовляв, хотів би вашого особистого схвалення, принесіть свій пістолет і поводьтеся дружньо, — щось таке, і я сказав: «Але навіщо пістолет?» — а він відповів: «Була с’бота», — а я: «Так, дев’ята. Але навіщо пістолет?» — і тоді я збагнув; я сказав: «Розумію. Ти носиш пістолет, коли одягаєшся по суботах — точно як старий Керотерз поробляв, доки не віддав його тобі», — а він сказав: «Продав мені», — і тоді я: «Згода, кажи далі», — і він сказав: «…одержав записку, аби стрітися біля крамниці, тільки…» — тепер його дядько чиркнув сірником, пирхнув люлькою ще раз, доки не заговорив далі, промовляючи крізь димову завісу, ніби ви у тій пелені споглядали самі слова: — Тільки він так і не дістався крамниці, Кроуфорд зустрівся з ним у лісі, сидячи на пеньку біля стежинки, чекаючи на Лукаса ледве не раніше, ніж той вийшов з дому, і тепер Кроуфорд спитав про пістолет, не встиг Лукас вимовити «добридень», або «чи Вінсон і містер Воркітт одержали гроші», або щось таке; той сказав: «Навіть якщо він у тебе і стріляє, напевно, ти нікуди з нього не поцілиш», — і, отже, ви можете самостійно завершити цю історію; Кроуфорд, нарешті, заставився з ним на півдолара, що Лукас не влучить у пень з п’ятнадцяти футів, а Лукас влучив, і Кроуфорд дав йому півдолара, і вони пройшли ще дві милі до крамниці, доки Кроуфорд не сказав Лукасу, щоб той зачекав на нього там, що містер Воркітт послав до крамниці розписку про отриману ним партію відвезеного будівельного дерева і що Кроуфорд має туди піти та забрати розписку, щоб Лукас побачив на власні очі, а я сказав: «І у тебе навіть тоді підозри не було?», — а він відповів: «Ні. Він мене кляв так звично». І нарешті ви самі можете це завершити, навіть не треба ні доводити, що була сварка між Вінсоном і Кроуфордом, ні ламати голову, здогадуючись, що саме Кроуфорд казав і робив, аби примусити Вінсона чекати біля тої крамниці, а потім відіслав його поперед себе стежкою, та й для того небагато зусиль доклав: «Усе гаразд. Я його привів. Якщо так і не розколеться, чия то вантажівка, ми з нього те виб’ємо», — бо це насправді нічого не важить, досить того, що далі Лукас побачив Вінсона, який вельми квапливо йшов із крамниці, — так сказав Лукас, але, певно, мав на увазі, що той поводився нетерпляче, спантеличено і гарячково, дратувався, але, мабуть, більше дратувався, і, певна річ, чинив так само, як і Лукас: чекав, доки інший заговорить і пояснить, але різниця у тому, що Вінсон не дочекався, доки озветься Лукас, і на ходу звернувся: «То ти передумав…» — і тоді, як сказав Лукас, об щось перечепився, спіткнувся й начебто смикнувся вниз, упав долілиць, і невдовзі Лукас пригадав, що почув постріл, і зрозумів: Вінсон перечепився об свого брата Кроуфорда, — але всі інші вже були там, і Лукас казав, що навіть не встиг і почути, як вони збіглися крізь гущавину, а я сказав: «Певен, що ти вже вважав, що зараз так само перечепишся об отого Вінсона, старого Скіпворта і Адама Фрейзера, чи не так?» — але принаймні я не спитав у нього: «А чому ти тоді не пояснив?» — адже Лукасу й не було потреби відповідати: «Пояснив? Що і кому?» — і, таким чином, з ним було все гаразд — я, звісно, не про Лукаса кажу, а про Кроуфорда, він не просто дитя нещастя, він… — і ось воно знову, і цього разу він знав, що це було: міс Гебершем зробила щось таке — він не знав, що саме, — ні звуку, ні поруху від неї, вона навіть не стала ще непорушнішою, але все-таки щось відбулося з нею — не зовні, а щось війнуло зсередини, начебто її це не тільки не вразило, але й сама наказала собі, проте від неї не йшло жодного поруху навіть для того, щоб вдихнути, і дядько того навіть не помітив: — Він скоріше обраний, позначений печаттю, своєрідний та унікальний, обраний богами з-поміж усіх людей, щоб довести — не самим собі, тому що божества ніколи й не сумнівалися, — але людині цим її найнижчим спільним знаменником, що у смертного є душа, яку він нарешті скерував на вбивство рідного брата…

— Він зарив його у ворушкому піску, — сказала міс Гебершем.

— Так, — мовив дядько. — Найстрашніше не це — проста воля випадку, коли під руку трапився старий негр-сновида, — а сам план, схема, така проста і обґрунтована у своїй біологічній, географічній, психологічній основах, що Чик назвав би природним, — і раптом усе зривається, бо чотири роки тому одна дитина, про існування якої він і не здогадувався, валиться у струмок у присутності того ж негра-сновиди, тому що цю частину історії насправді ми не знаємо, і що сталося з отим Джейком Монтґомері в його нинішньому стані, напевно, ніколи не дізнаємося, хоча це мало що важить, бо факт лишається фактом, чому він у могилі Вінсона, окрім того, що нам відомо: він купував деревину у Кроуфорда (ми дізналися це того вечора, коли зателефонували на кінцевий приймальний пункт у Мемфісі, де отримують пиляний матеріал), і Джейк Монтгомері знав, звідки взялася та деревина, бо це у Джейковій натурі, природі, вдачі, і це справді один із чинників його інтересів посередника, скупника, адже це його прибуток, і тому, коли Вінсон, партнер Кроуфорда, раптом перечепився та повалився замертво у заростях за Фрейзеровим магазином, Джейку й не треба було ворожити на кришталевій кулі, щоб вичитати там правду, а оскільки він це передбачив, то міг сам скористатися, або краще дати знати містеру Гемптону чи мені, і ми здійснили б обмін; Джейк знав про старий військовий трофей Бадді МакКалума, і я схиляюся до думки, що для Кроуфордового порятунку… — і знову було те ж саме, непорушний вигляд, жодної зовнішньої ознаки, але цього разу дядько помітив і збагнув, відчув (або як це було) і змовк на секунду, і навіть здавалося, хотів щось сказати, але, вочевидь, забув, і заговорив знову, — …що, може, Джейк назвав ціну свого мовчання і навіть, можливо, зібрав гроші чи отримав якийсь внесок, певно, бажаючи засудити Кроуфорда за вбивство, може, скористатися всіма своїми зв’язками, аби заробити ще більше грошей — чи, можливо, йому був не до душі Кроуфорд і хотілося йому помститися, або, може, такий собі пурист, для якого вбивство було останньою краплиною, і він просто вирив Вінсона, повантажив на мула та відвіз тіло до шерифа, але у будь-якому разі вночі після похорону з’явився хтось, який зі зрозумілої причини викопав Вінсона, і це точно був Джейк, і хтось, хто не лише не хотів, щоб Вінсона викопали, але, зі зрозумілої причини, спостерігав за кимсь, хто без ясної причини виривав той труп, — дізнався, що тіло викопали, — ти казав, було близько десятої, коли ви з Алеком Сендером припаркували вантажівку, і вже достатньо темніє, щоб розривати могили, десь так на сьому, і тої ночі йому залишалося ще три години — і ось що я маю на увазі щодо Кроуфорда, — сказав дядько, і цього разу він помітив, що дядько навіть зробив паузу, чекаючи на те, і воно війнуло, але так і не було ні звуку, ні поруху, непорушний капелюшок, акуратно і точно вмощений на маківці, стиснуті у пальцях згорнуті рукавички, сумочка на колінах, черевички, нерухомо виставлені на підлозі у ряд, начебто вона вмістила їх у крейдяному кресленні.

— …Спостерігаючи там, у бур’янах, за огорожею, бачачи, що його не просто зрадили і шантажують, але й, агонізуючи, мучитися, бо йому доведеться знову пройти все це, не кажучи вже про фізичний труд, бо якщо бодай одна людина знає, що тіло вбитого не витримає експертизи у досвідченого полісмена, то ніхто ніколи не вгадає, скільки інших людей можуть це знати або таке підозрювати, а, отже, треба труп негайно видобути з могили, просто зараз, принаймні цьому навіть допомагають, так, допомагають — знають про це чи ні, — напевно, він дочекався, доки Джейк вирив тіло і ладнався повантажити на мула (і ми виявили, що цей мул належав Ґаврі, для плуга, той самий мул, на якому вранці їхали близнюки; Джейк сам позичив його в неділю ввечері, і, якщо ви міркуєте, в якого саме Ґаврі він позичив, то матимете цілковиту рацію: це був Кроуфорд), і зараз він не ризикував пустити в хід пістолет, у будь-якому разі, якби міг, але він вирішив краще знову заплатити Джейку певну суму грошей за його шантаж, але щоб мати привілей одразу його вколошкати, тож він проломив Джейку череп, поклав убитого в могилу та засипав — і ось вона знову, відчайдушна жахлива невідкладність, самотність касти парій, — не тільки жах і налаштованість усіх людей проти нього, неприйняття, а й потреба боротися з інерцією землі та грізним, нерозважливим повівом часу, але, перемігши, нарешті, цю змову, він надав могилі пристойного вигляду, навіть перемістивши квіти, і ось докази про його злочин нарешті приховані та знищені, усе надійно… — і знову почалося те ж саме, але цього разу його дядько не зробив паузи, — …потім випростався та вперше міг вдихнути на повні груди, відколи Джейк підійшов туди, стиснувши руки та потираючи пучки великим пальцем, — і тут чує щось таке — хай чим воно було, але це змусило його пірнути й дременути назад на схил, потім повзти, захекуючись, з язиком на плечі, але цього разу не просто від люті та жаху, але майже у зневірі та підозрі, як це одна людина може стати об’єктом такого невезіння і стількох нещасть, споглядаючи, як ви втрьох не просто вдруге знищуєте його працю, а й подвоюєте йому клопіт, бо ви не просто виявили Джейка Монтґомері, а й засипали могилу та поклали назад квіти: він не міг дозволити, щоб його брата Вінсона знайшли у цій могилі, але й не міг дозволити, щоб там знайшли Джейка Монтґомері, коли (він точно мав те знати) туди завтра навідається Гоуп Гемптон, — і цього разу зупинився, чекаючи, коли вона скаже, і вона таки озвалася:

— Він кинув свого брата у ворушкий пісок.

— А, — промовив дядько. — Може настати мить, коли просто нічого не залишається зробити з братом, чоловіком, кузеном або свекрухою — тільки знищити їх. Але ви не кинете їх у ворушкий пісок. Ви про це?

— Він кинув його у ворушкий пісок, — вимовила вона зі спокійною та невблаганною викінченістю, не рухаючись, не зсунувшись, тільки її вуста це промовляли, доки вона не відкрила кришку годинника, пришпиленого брошкою їй до грудей, та не глянула на стрілки.

— Вони ще не дісталися долу Вайтліфа, — сказав дядько. — Але не турбуйтеся — він там буде: моє повідомлення, певно, до нього дійшло, проте ніхто у нашому окрузі не зможе примусити себе не почути того, що хтось колись сказав Віллі Інґрему за умови «цілком таємно», тому що іншого вибору й не лишається; він може примусити вас подивитися на скоєне ним, бо вбивці — гравці, і як азартний гравець убивця обожнює гострі відчуття та вірить передовсім не у свій фарт, а у ризиковану, авантюрну справу, мізерний шанс, і ця авантюра переможе просто тому, що вона — авантюра. Але, окрім того, він уже знав, що справа його пропаща, і нічого, чим би не свідчив Лукас про Джейка Монтґомері або ще когось, у майбутньому йому не зашкодить, і його останній шанс — це забиратися геть з наших країв; або, скажімо, він навіть знав, що це даремно, знав, що він молотить лапками заради жалюгідної жменьки мідяків і мідниць, йому три чисниці до смерті лишилося — чисниці, які він міг би назвати свободою; припустімо, він навіть напевно знав, що завтра сонце для нього не зійде, — що б ви воліли зробити передусім, останній акт вияву волі й ваших безсмертних принципів, доки назавжди не полишите рідну землю та, може, навіть світ, лишивши по собі добру славу, якщо ваше прізвище — Ґаврі, і кров, і помисли, і вчинки — Ґаврі, усе життя так, і ви це знали або навіть лише вважали так, або навіть лише чекали, що певної миті той автомобіль, який повзе на низькій швидкості самотньо опівночі над дном струмка, знову стане причиною і приводом усіх ваших мук і розчарувань, і обурення, і горя, і ганьби, і непоправних утрат, і що це навіть не білий, а чорномазий, а у вас ще й напоготові пістолет, у якому принаймні одна з тих старих справжніх десяти німецьких куль… Але не хвилюйтеся, — швидко промовив він. — Не хвилюйтеся за містера Гемптона. Він, мабуть, навіть не задіє свій пістолет; урешті, я навіть не певен, чи захопив він його, тому що він може знайти правильний шлях у будь-якій ситуації — може, не примирення, може, не послаблення виру емоцій, але принаймні зробить так, що пристрасті тимчасово згаснуть, буде застій брутальної та лютої поведінки — просто тим, що він повільно пересувається і важко дихає, — одного разу — це було два-три роки тому, у двадцяті, одна леді з Французової Низини — хай буде без імен — ворогувала з іншою леді, і ця ворожнеча почалася (як ми збагнули) з приводу торта, що вручали як приз на церковному доброчинному базарі, чий — це другої леді — чоловік був власником перегінного куба і постачав віскі Французовій Низині вже багато років, і нікого це не обходило, доки та перша леді не звернулась офіційно до містера Гемптона, щоб він туди поїхав і знищив той перегінний куб, і заарештував власника, а потім за тиждень чи днів за десять сама поїхала до міста і сказала йому: якщо він цього не зробить, то вона напише доповідну на нього губернатору штату і президенту у Вашингтоні, — отже, Гоупу довелося туди вирядитися, і вона не лише надала йому докладні вказівки, але ще він розповідав: стежка там була аж по коліно, в ямах, роками натоптаних під вагою закоркованих талонних дзбанів, так, що ви знайшли б ту стежинку навіть без ліхтарика, який він узяв, і, звісно, перегінний куб там примостився в місцинці нівроку, гарненькій, як би ви воліли, у затишку та безпеці, але ще й на багатті, вогонь розкладено під чайником, і негр доглядав кострище, і, певна річ, не знав навіть, кому те належало, нічогісінько, навіть коли впізнав Гемптонову фігуру і нарешті розпізнав його значок: той негр, як розповідав Гоуп, запропонував йому спочатку випити, а потім приніс видлубаного гарбуза з джерельною водою, а потім допоміг йому зручніше вмоститися, посадивши біля дерева, навіть підсунув до вогню його мокрі ноги, аби просушилися, доки той чекатиме, коли повернеться господар; цілком комфортно, як розповідав Гоуп, вони там біля багаття балакали про те і се, а негр подеколи запитував, чи не бажає він іще гарбуза з водою, доки, як переказував Гемптон, не почулася така крикнява пересмішників, що він, зрештою, розплющив очі, якийсь час кліпаючи у сонячному світлі, доки не сфокусувався й не побачив: ось він, пересмішник, сидить на гілці чи не за три фути над головою, і доки не повантажили та не повезли геть той перегінний куб, хтось збігав до найближчої хатини і приніс шматяну ковдру, якою прикрив його, ще й подушку йому під голову поклав, і Гоуп казав, що на тій подушці навіть була свіжа накривка, коли він відносив її та шматяну ковдру до Вернерового магазину — повертаючи з подякою власнику, — і повернувся до міста. А іншим разом…

— Я не хвилююся, — сказала міс Гебершем.

— Авжеж, ні, — відповів дядько. — Бо я знаю Гоупа Гемптона…

— Так, — мовила міс Гебершем. — Я знаю Лукаса Бічема.

— О, — сказав дядько. Потім він промовив: — Так. — А потім він сказав: — Авжеж. — А потім: — Попросімо Чика поставити чайник на вогонь, і поп’ємо кави, доки чекаємо, як вам таке?

— Це буде чудово, — відповіла міс Гебершем.

Одинадцять

Нарешті він підвівся та підійшов до одного з вікон фасаду, під якими виднівся Майдан, бо якщо це понеділок — торги, аукціон, — то субота, звісно, — день радіо та автомобілів; у понеділок тут збиралися переважно чоловіки, припарковуючи легкові автівки та вантажівки навколо Майдану і прямуючи просто до скотарень, де велися торги, і лишалися там, доки не наставав час повертатися на Майдан і обідати, а потім знову поверталися до скотарень і лишалися там доти, доки не наставав час сідати до легкових і вантажних автомобілів та їхати додому, доки геть не стемніло. Але не в суботу; тут були чоловіки і жінки, і дітлахи, і люди похилого віку, і немовлята, і молодята, які прибували сюди придбати ліцензію на шлюб у цій місцевості й завтра вінчатися в церкві; були й ті, хто здійснював закупівлю на тиждень: важливі товари і делікатеси, як-от банани, і сардини за двадцять п’ять центів, і тістечка з кондитерської, і пироги, і одяг, і панчохи, і корми для худоби, і добрива, і шестерні для рала: ні для кого це не займало багато часу, а у декого навіть і хвилини не займало, тож деякі машини навіть довго не вистоювали, і за годину чи близько того багато інших автомобілів приєднувалися до неухильної процесії, їдучи вервечкою, і досить часто — на другій передачі через тисняву довкола Майдану, то об’їжджаючи, то стікаючись на вулиці у гущавині дерев під житловими будинками, щоб розвернутися, повернутися та обігнути знову по колу Майдан, буцімто подолали весь шлях з далини навколишніх поселень, і крамничок на перехрестях, і самотніх ферм з однією метою — насолодитися напливом юрби, як люди приходять і прибувають, і рухаються, і впізнають одне одного на зефіроподібній гладіні брукованих вулиць і алейок, а також помилуватися на акуратні свіжопофарбовані будиночки у колі своїх крихітних акуратних подвір’їв, клумб і прикрашених садків, які останніми роками збільшилися, розрослися незгірше та щільніше, аніж сардини у бляшанці чи банани у гроні. У результаті радіоприймачу довелося віщати голосніше за допомогою підсилених на повну потужність пристроїв, щоб ці звуки можна було розчути у вирі бурмотіння вихлопів, скреготу шин і клацанні коробок передач, рипінні шестерень і постійному ревінні клаксонів, тому ще задовго до того, як ви дістанетеся Майдану, ви не лише не спроможетеся сказати, де один розпочав, а де інший, а й навіть не намагатиметеся розрізнити на слух, що бодай хтось там виграє чи намагається вам продати, рекламуючи.

Але ця одна субота, здавалося, навіть над усіма суботами субота, тож саме зараз його дядько устав із-за столу та наблизився до іншого вікна, і ось чому вони сподівалися, що бачать Лукаса, не встиг той дійти до офісу, але це було не тоді; він іще стояв (так йому здавалося) сам-один біля вікна, дивлячись униз на Майдан, який заповнювався тлумом, товкотнечею мас і загачувався, причому так, що він і не пригадував раніше такої тисняви — яскраве, сонячне, майже розпечене повітря, обтяжене ароматом квітучої білої акації на подвір’ї суду; тротуари, щільно заповнені натовпом людей, чорних і білих, які поволі стікалися сьогодні до міста, неначе на концерт, щоб зібрати в одне суміш вражень і так полегшити не тільки баланс, але й спогади про це, викинути з пам’яті ту суботу, лише сім днів тому, якої їх по-злодійському позбавив старий негр, що потрапив у таке становище, що вони були змушені повірити, нібито це він убив білого, — від тої суботи, а ще неділі та понеділка минув лише тиждень, але від тих днів, може, нічого й не залишилося: Вінсон зі своїм братом Кроуфордом (його поховано як самогубця, і нетутешні ще довго, тижнями, домагатимуться, що це за в’язниця така і що це за шериф такий округу Йокнапатофа, якщо той, кого замкнули за вбивство, спромігся дістати пістолет «люгер», навіть якщо цієї зброї не мав, але там одна куля, — і ще багато тижнів ніхто в окрузі Йокнапатофа, як і раніше, так і не зможе йому відповісти), пліч-о-пліч, поряд із надгробком своєї матері, на подвір’ї Каледонської каплиці, і Джейк Монтґомері — у Кроссменському окрузі, де хтось, напевно, теж зробив запит на тіло, з тої ж причини, що зробили запит на Кроуфорда; а міс Гебершем, сидячи у себе у кімнаті, наразі штопає панчохи, доки не настане пора годувати курчат, а Алек Сендер — там, на Майдані, у барвистій суботній сорочці, коротких мішкуватих штанах^[43], зі жменею арахісу чи в’язкою бананів, а він стоїть біля вікна, дивлячись на густий, неквапливий, текуче-повільний натовп, і на заклопотане поблискування кокарди на кашкеті Віллі Інґрема, але переважно та у першу чергу — спостерігаючи рух, шум, вчуваючись у звуки радіо та легкових автомобілів, музичних автоматів у аптеці, шум у більярдних і кафе, та буйне гарчання підсилювачів не лише у нотному магазині, де продаються платівки, але й на фасаді військового магазину, де продають спорядження для армії та флоту, і в обох кормових крамницях, і (вони так змилять, певна річ) дехто стоїть на лавці на подвір’ї будівлі суду та віщає в інший пристрій, пригвинчений до даху автомобіля, а сам пристрій схожий на жерло гармати; не згадуючи вже тих, які використовуватимуть мебльовані кімнати і домівки, де хатні господині та покоївки застеляли ліжка, підмітали, готували обід, тож ніде у межах досяжності міста, у найвіддаленіших кінцях, на окраїнах ні чоловіку, ні жінці, або місцевій дитині, або гостю, або чужинцю не загрожує жодна секунда тиші та мовчання; і автівки, бо, щиро кажучи, він не міг побачити взагалі Майдан; лише щільну непроглядну масу верхів і капотів, що рухалися подвійною вервечкою зі швидкістю равлика навколо Майдану в різкій невидимій аурі окису вуглецю та беззмістовному деренчанні сигналів, наче бекала худоба, і у невеличкому зіткненні та подзвоні бамперів, потихеньку повзучи один за одним вулицями, які вели променями геть від Майдану, а інші автомобілі у протилежному ряду повзли поволі, один за одним, в інший ряд; настільки щільні та повільні оберти болтів у скріпленій мозаїці такого нескінченного незначного руху, що, слово честі, ви могли б перетнути Майдан, просто пішки йдучи по машинах — або навіть вийти на околицю міста з цієї причини, чи навіть просто виїхати на коні, якщо вже про те зайшла мова, — на Здоровані, наприклад: якісь п’ять чи шість футів перестрибнути через верхи машин та капоти на верх іншого автомобіля — це нема чого робити, або, скажімо, якщо через ці більш чи менш рухомі верхи машин покласти одну гладку суцільну дошку, як міст, і пустити не Здорованя, а справжнього расового румака, баского коня чи кобилу, швидконогого скакуна: стрімкий порив на сім футів у височінь, у повітря, неначе птах, і нестримний політ, як у яструба чи орла: і відчуття внизу живота, ніби там вибухнула повна пляшка розігрітої газованої води, — уявляючи цей величний, неймовірний, справді навдивовижу прекрасний кінський тупіт, виснажливий біг куди заманеться, довільним дощаним мостом, дві милі поспіль, коли раптом дядько, дивлячись в інше вікно, промовив:

— Американець насправді нічого так не обожнює, як свій автомобіль: ні дружину, ні свою дитину, ні свою країну, ні навіть свій банківський рахунок (насправді він не аж так обожнює свій рахунок у банку, як гадають іноземці, бо ладен проциндрити його майже на ніщо, чому красна ціна п’ятак), але без тями від своєї машини. Тому що автомобіль став нашим національним статевим символом. Ми не можемо справді насолоджуватися й вільно дихати, якщо просто йдемо провулком чи алеєю. Доки все наше оточення та виховання забороняють нам чинити sub rosa^[44] або тишком-нишком. Тому нам доводиться розлучитися з нашою дружиною, щоб зняти з нашої коханки ганебне тавро чужоложниці, для того, щоб завтра взяти розлучення з нашою дружиною та очистити нашу коханку, тощо. У результаті американська жінка стає холодною і позастатевою; вона проектує своє лібідо на автомобіль не лише тому, що його осяйний блиск, багатство, вигадки і швидкість потурають її марнославству та нездатності ходити (через оті убори, до яких її силує національна асоціація роздрібних торгівців), адже він не буде терзати її, вимучувати, виснажувати до сьомого поту та доводити до сум’яття. Тому, щоб стати володарем і повелителем над усім і тим нічим, що вона ще має, американський чоловік мусить зробити цей автомобіль власним. Тому хай мешкає в орендованій халабуді, але все одно матиме не тільки свою власну машину, а й щороку мінятиме її на нову в її первозданній незайманості, нікому її не позичаючи, нікому не відкриваючи таємниці її вічної цноти та завжди безпричинного, екстравагантного веремію педалей та важелів, хоча самому йому й нікуди їздити на цій машині, а навіть якби й була така можливість, він би не наважився, боячись подряпин або інших дефектів, що можуть попсувати авто, і всю неділю він витратить на те, що митиме й поліруватиме ту машину й наводитиме лоск на неї, бо роблячи це, він пестить жіноче тіло, тої жінки, яка вже за давнини відмовила йому в близькості та не пускає до себе у ліжко.

— Це не так, — сказав він.

— Мені п’ятдесят з гаком років, — мовив дядько. — А п’ятнадцять з них я провів, лазячи під спідниці. Мій досвід показав, що лише кілька жінок цікавилися коханням чи сексом. Вони хотіли вийти заміж.

— Я досі в це не вірю, — сказав він.

— І це правильно, — відповів дядько. — Не вір. І навіть коли тобі п’ятдесят, та ще й з гаком, ти все одно відмовляєшся такому вірити.

І тут вони побачили Лукаса, який переходив Майдан, імовірно, тоді ж — задертий нагору капелюх і тонкий неприборкуваний полиск золотої зубочистки навскіс, — і він сказав:

— Де, по-вашому, вона могла бути весь цей час? Я її ніколи не бачив. Звісно, була ж вона з ним того дня, у суботу, коли він був не лише у своєму чорному костюмі, але й навіть із пістолетом? Звісно, він ніколи не виходив з дому без зубочистки.

— А я що, тобі не казав? — озвався дядько. — Це ж було перше, що він зробив, коли містер Гемптон увійшов додому до Скіпворта, де Скіпворт прикував Лукаса кайданками до спинки ліжка, — дав Гемптону свою зубочистку, щоб той тримав її у себе, доки Лукас не попросить її віддати.

— О, — сказав він. — Ось він і наближається сюди.

— Так, — підтримав дядько. — Позловтішатися. О, — схаменувся він, — він джентльмен, він не пригадуватиме мені, що я помилявся, він просто спитає мене, скільки винен як своєму адвокату.

Потім — в його кріслі біля кулера, а дядько — знову за столом, — обидва почули тривале гуркотіння у просторі та рипіння східців, а далі Лукасові кроки, невідступні, хоча неквапливі, і ось і сам Лукас — цього разу без краватки і навіть без комірця, лише з ґудзиком, у старезному білому жилеті, не так засмальцьованому, як поплямованому під чорним піджаком, і з випущеним золотим ланцюжком годинника — те ж саме обличчя, яке він уперше побачив тоді, коли виборсався, увесь змокрілий, стікаючи водою з крижаного струмка, того ранку чотири роки тому, і обличчя було незмінним, нічого з ним не сталося, навіть вік не позначився — і, ховаючи зубочистку до верхньої кишені жилета, заходячи у двері, той промовив, звертаючись до них загалом:

— Джентльмени, — потім до нього: — Юначе… — ґречно і зговірливо, не просто чемно, а майже люб’язно і доброзичливо, знімаючи пихатого франтівського капелюха: — А ви за сей час більше не падали до потічків, ні?

— Та все гаразд, — сказав він. — Облишу це, доки у вас як слід не намерзне льоду.

— Ласкаво просимо, навіть не треба чекати, коли намерзне, — мовив Лукас.

— Сідай, Лукасе, — сказав дядько, але він уже сідав, обравши того самого жорсткого стільця біля дверей, якого ніхто, окрім міс Гебершем, ніколи не обирає, — ледь узявшись під боки, ніби позуючи для фотокамери, а капелюха поклавши, ніби вінець, на руку, дивлячись на обох, і знову звертаючись:

— Джентльмени.

— Ти прийшов сюди не для того, щоб я сказав тобі, як ти маєш чинити, отже, я все одно тобі скажу, — промовив дядько.

Лукас швидко моргнув. Він глянув на дядька.

— Не можу сказати, що на те сюди прийшов. — Потім він люб’язно додав: — Але я завжди готовий послухати добру пораду.

— Піди і відвідай міс Гебершем, — сказав дядько.

Лукас глянув на дядька. Цього разу моргнув двічі.

— Не в такому я захваті, аби на гостину навідуватися, — мовив він.

— Ти не був і в такому захваті, аби кінчати життя на шибениці, — відповів дядько. — Але ж ти не вимагаєш, аби я сказав тобі, як близько ти був од неї.

— Ні, — сказав Лукас. — І не думаю, що вимагатиму. А що ви хочете, аби я їй сказав?

— Ти не можеш, — мовив дядько, — ти не знаєш, як сказати «дякую». Але я й це виправлю. Візьмеш для неї квіти.

— Квіти? — перепитав Лукас. — Нема у мене ніяких квітів, ще відколи моя Моллі померла.

— Та й це виправлю, — сказав дядько. — Я зателефоную додому. У моєї сестри просто оберемок готових. Чик відвезе тебе на своїй машині, щоб ти забрав квіти, а потім доставить тебе до воріт будинку міс Гебершем.

— Та не беріть у голову, — промовив Лукас. — Раз я одержу квіти, то можу пішки.

— А ще ти можеш викинути квіти, — сказав дядько. — Але я знаю, що ти як одного не зробиш, так і не думаю, що ти зробиш інше, коли їхатимеш у машині з Чиком.

— Ну добре, — сказав Лукас. — Якщо вам нічим іншим не потрафити…

І коли він повернувся до міста і нарешті знайшов місце, минувши три квартали, щоб припаркувати авто, і знову долав сходинки нагору, його дядько, запалюючи сірника для люльки, промовляв крізь дим:

— Ти і Букер Т. Вашингтон^[45], ні, не те, ти, і міс Гебершем, і Алек Сендер, і шериф Гемптон, і Букер Т. Вашингтон — бо він робив тільки те, на що від нього і очікували, тож немає взагалі суттєвих причин, чому він був зобов’язаний те робити, доки ви всі не були зобов’язані, і вчинили те, на що від вас ніхто не очікував, але весь Джефферсон, і весь округ Йокнапатофа спалахнули б і постали б тоді у злагоді та згоді, щоб вам перешкодити, якби вони знали час, і навіть рік потому дехто (коли і якщо вони всі те зроблять) пам’ятатиме це несхвально і неприязно, і не те, що ви упирі або те, що ви не послухалися кольору власної шкіри, тому що вони б це оминули, але те, що ви осквернили могилу білого, щоб врятувати чорномазого, хоч у вас були всі причини, і вам слід було те зробити. Просто не зупиняйся.

Він відказав:

— Ви так не вважаєте просто тому, що сьогодні знову субота, пополудні, і хтось ховається за жасминовими кущами у саду міс Гебершем, тримаючи пістолета напоготові, і цілиться у неї, чигаючи, доки Лукас дійде до ґанку. Та ще й зараз Лукас без свого пістолета, і, незважаючи на того Кроуфорда Ґаврі…

Та дядько його урвав:

— Чом би й ні, бо те, що зарите там, глибоко під землею, біля Каледонської каплиці, минулої суботи було Кроуфордом Ґаврі секунду чи дві, а Лукас Бічем носитиме колір своєї шкіри ще у десятку тисяч різних ситуацій, яких мудріший уникнув би, а більш світлошкірий утік би від них ще десяток тисяч разів, після того як те, що було Лукасом Бічемом на секунду чи до минулої суботи, зарите у ту саму землю, і теж біля Каледонської каплиці, тому що той округ Йокнапатофа, який спинив би тебе, і Алека Сендера, і міс Гебершем тої недільної ночі, насправді має рацію, — життя Лукаса, його дихання та харчування взагалі не мають значення, як і твої та мої, бо в нього є власне неспростовне право на мир і безпеку, і насправді на цій землі стало б набагато затишніше та злагодженіше, якби було поменше Бічемів, Стівенсів і Маллінсонів неважливо якого кольору, коли б лише існував якийсь безболісний спосіб стерти їхні грубі, незграбні останки — і цим способом можна було б діяти, — але пам’ять, якої не можна позбутися — незнищенну, безсмертну пам’ять, усвідомлення того, що колись жило, що незнищенне іще з десяток тисяч років після десяти тисяч спогадів про несправедливість, неправий суд і страждання, а нас забагато, і не тому, що ми загарбуємо простір, але тому, що ми готові за безцінь продати свободу — за мішуру, цяцянки, ламаний шеляг, заради того, що ми звемо нашим власним, що є конституційно гарантованим дозволом кожному невідступно гнатися за його власним постулатом про щастя і добробут, незалежно від скорботи і навіть ціни розп’яття когось, чий ніс або колір шкіри нам не до смаку, і навіть це подоланне, якщо є жменька людей, переконаних у тому, що людське життя цінне саме по собі, тільки тому, що людина має право дихати, і неважливо, якого кольору надимаються легені або якого кольору ніс вдихає повітря, — і готові боронити це право будь-якою ціною, бо таких треба небагато, а виявилося тільки троє минулої неділі ввечері, та й навіть одного вистачило б, і коли виявиться достатньо тої кількості скорботних і засоромлених, то Лукас більше не потраплятиме в ризиковані обставини, що вимагатимуть його порятунку.

Він мовив:

— Мабуть, тоді вночі було не троє. Одна людина і дві половинки — це буде ближче до правди, — на що дядько відказав:

— Я сказав, що все це надає право пишатися. Це навіть добре — похвалитися. Просто не зупиняйся.

Тоді Лукас підійшов до столу, поклав на нього капелюха та вийняв з внутрішньої кишені піджака шкіряне портмоне з чорненими металевими вставками, схожими на старе срібло — гаманець був майже завбільшки з дамську сумочку міс Гебершем — і сказав:

— Гадаю, у вас є маленький рахуночок проти мене.

— За що? — спитав дядько.

— За ведення моєї справи, — відповів Лукас. — Назвіть вашу ціну, будь-яку, якщо не захмарна. Я хочу її сплатити.

— Це не я, — сказав дядько. — Я нічого не робив.

— Я послав по вас, — сказав Лукас. — Я вас уповноважив. Скільки я вам винен?

— Нічого, — відповів дядько. — Тому що я тобі не вірив. Ось цей хлопчик — причина того, що ти сьогодні вільно походжаєш.

Тепер Лукас дивився на нього, тримаючи портмоне в одній руці, а іншою рукою готовий сховати гаманця — те ж саме обличчя, незмінне, ніби з ним нічого не сталося, але воно просто відмовилося прийняти факт; зараз він розкрив гаманця.

— Гаразд. Я заплачу йому.

— А мені доведеться вас обох заарештувати, — сказав дядько. — Тебе — за розбещення неповнолітнього, а його — за судову практику без ліцензії.

Лукас озирнувся на дядька; вони вп’ялися зором один на одного. Потім Лукас ізнову двічі моргнув.

— Гаразд, — промовив він. — Тоді я сплачу видатки. Назвіть ваші видатки, у межах розумного, і закриймо цю справу.

— Видатки? — повторив дядько. — Так, були у мене видатки, коли я просиджував тут минулого вівторка, намагаючись занотувати всі ті речі, які ти нарешті мені сказав — записати таким чином, щоб містер Гемптон виявив досить лою в голові, і через наведені підстави випустив тебе з в’язниці, і тому, що більше я намагався те зробити, то гіршало у мене на душі, і так гіршало, що коли я отямився, то моя перова ручка стирчала тут у долівці, як стріла. Авжеж, папір належить округу, але перова ручка була моя особиста, і це коштувало мені два долари — вставити в неї нове перо. Ти винен мені два долари.

— Два долари? — промовив Лукас. Він знову двічі кліпнув. Потім ще раз двічі. — Лише два долари? — і кліпнув ще раз, потім щось зробив зі своїм подихом: не зітхнув, а просто видихнув, сунувши два пальці до портмоне: — Звучить як не надто багато, але ж я чоловік фермерський, а ви чоловік правничий, і знаєте ви свою справу чи ні — про мене, моє діло сторона, не кататимусь я в чужому червоному візку^[46], як співає та музична скринька, — аби намагатися повчати вас, — і витягнув з гаманця потерту, зім’яту, скручену в кульку банкноту, не набагато більшу, ніж поморщена маслина, і достатньо розгорнув купюру, щоб прочитати, що там написано, а потім розгорнув до кінця та поклав на стіл, а з гаманця вийняв половину долара і виклав на стільницю, потім відлічив, кладучи на стіл, монету за монетою — чотири дайми і два нікелі, — а потім знову перелічив гроші вказівним пальцем, переміщаючи монетки одна по одній, десь на півдюйма; його вуста рухалися під вусами, а гаманець, як і раніше, був розкритий в іншій руці; далі він зібрав два дайми і нікель та поклав у руку з відкритим гаманцем, вийняв звідти чверть долара та поклав на стіл, потім мигцем, за секунду, окинув зором усі монети, опісля поклав два дайми і нікель назад на стіл, а половину долара забрав і сховав назад у гаманець.

— Тут тільки шість бітів-дрібняків^[47], — сказав дядько.

— Не беріть у голову, — мовив Лукас та взяв чверть долара та вкинув собі у портмоне й заклацнув замок, і, спостерігаючи за Лукасом, він збагнув, що в тому гаманці щонайменше два відділення, а може і більше, і друге відділення таке глибоке, що там рука зануриться мало не по лікоть, — коли стежив за Лукасовими пальцями в глибині, — і якийсь час Лукас стояв, дивлячись униз, достеменно ніби на своє віддзеркалення у криниці, а потім витягнув з того відділення зав’язаний замащений кисет для тютюну — мішечок, напханий і твердий, бо його боки розпирало, — який грюкнув об стіл з глухим грубим тріскотливим дзенькотом монет.

— Ось на додачу, — сказав він. — Чотири біти по пенні. Я бажав однести їх до банку, але ви можете позбавити мене клопоту туди їхати. Чи хочете їх перелічити?

— Так, — сказав дядько. — Але гроші платиш ти. Ти й лічи.

— Їх п’ятдесят по монетці, — мовив Лукас.

— От задача, — сказав дядько. Тому Лукас розв’язав мішечок і жбурнув монетки по пенні на письмовий стіл, і перелічував їх, рухаючи вказівним пальцем кожну монетку, першу маленьку жменьку даймів і нікелів, підраховуючи вголос, потім закрив гаманець і поклав назад до піджака, а з іншого боку рвучко підсунув через стіл усю жменю монет і зім’яту купюру, рухаючи доти, доки вони не наткнулися на промокальний папірець, і вийняв з бічної кишені піджака барвисту ситцеву візерунчасту хустину^[48], витер руки і поклав хустку назад, і знову стояв, непокірний, нерозгаданий, спокійний, зараз на них не дивлячись, доки чулося стійке ревіння радіоприймачів та завивали клаксони та сигнали автівок, що повзли по дорозі, і весь лункий гамір кожної живої душі округу в суботу збурився в яскравому денному світлі.

— А тепер що? — спитав дядько. — На що ти зараз чекаєш?

— На свою розписку, — мовив Лукас.

Інформація видавця

Літературно-художнє видання

Вільям ФОЛКНЕР

ПОРУШНИК ПРАХУ

Роман

Головний редактор В. Александров

ТОВ «ВИДАВНИЧА ГРУПА КМ-БУКС»

04060, Київ, вул. Олега Ольжича, 27/22, офіс З

info@kmbooks.com.ua

www.kmbooks.com.ua

Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників, розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 5006 від 06.11.2015

Замовляйте наші книжки в інтернет-книгарнях:

www.kmbooks.com.ua; +380 (44) 228 78 24

www.bukva.ua; +380 (44) 359 0 369

З питань гуртових закупівель звертайтеся:

у Києві: +380 (44) 237 70 25;

у Львові: +380 (32) 245 01 71, +380 (67) 370 77 90

Повний асортимент наших книжок представлений у книгарнях української національної мережі «Буква»

www.bukva.ua; +380 (44) 237 70 24

Центральна книгарня «Буква»:

м. Київ, вул. Богдана Хмельницького, 3-Б

+380 (44) 279 64 38

Формат 84x108/32.

Умов. друк. арк. 13,86. Обл.-вид. арк. 11,8.

Наклад 2000. Замовлення 17-844.

Віддруковано на ПрАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»,

09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Є деякі речі, яких ти ніколи не повинен терпіти… Несправедливість, сваволю, безчестя і ганьбу.

Вільям Фолкнер

Класичний роман «Порушник праху» Вільяма Фолкнера — один з найкращих творів автора — розкриває складні стосунки американського Півдня. Проти немолодого чорношкірого американця несправедливо висунуте звинувачення в тому, що він буцімто застрелив білого. Проте мало зняти з чоловіка це обвинувачення: головне завдання — вберегти його від лінчування ще до суду.

Примітки

1

В оригіналі прізвище пишеться Beauchamp — французького походження: старофранцузькою beu — «гарний», «прекрасний», champ — «поле», «долина». У Франції так називається кілька місць. Вочевидь, предки героя були рабами у французів (мабуть, штат Луїзіана). Вимовляється «Бошан», англійською — «Бічем». (Тут і далі примітки перекладача).

(обратно)

2

Ґранд-Репідс (Grand Rapids) — місто на півночі США, у штаті Мічиган. Велике місто, один з виробників меблів.

(обратно)

3

Інша назва племені — оджибве.

(обратно)

4

В оригіналі field nigger — так за доби рабства називали чорношкірих, призначенихпрацювати у полі (переважно збирати бавовну), на противагу house nigger — прислузі для хатньої роботи, покоївкам, лакеям тощо. У «Звіяних вітром» Маргарет Мітчелл підкреслено цю різницю у статусі. Nigger — зневажливе, коректно — Negro, сучасні варіанти black, colored.

(обратно)

5

Dime (дайм) — найдрібніша монетка в десять центів, десятицентовик.

(обратно)

6

Нікель — дрібна монета в п’ять центів.

(обратно)

7

R. F. D. — Rural Free Delivery, поштова система в сільських районах США.

(обратно)

8

Нім. die Stube — кімната (основне значення), але означає й пивницю. Тут — друге значення.

(обратно)

9

Роман опублікований 1948 р., дія відбувається після Другої Світової війни, тобто автор підкреслює гіперболічний анахронізм: мати звертається до майбутнього.

(обратно)

10

Маркіза (marquee) — американська реалія: освітлена (зараз — неонова) вивіска, з емблемою закладу, на вході до (кіно)театру. Інше значення — великий намет, шатро або навіс.

(обратно)

11

Десять заповідей Мойсея, заповідь четверта. У Біблії (особливо Старому Завіті) часто згадується субота як Господній день, коли забороняється працювати. В оригіналі роману — давньоєврейська назва, the Sabbath (шабат, шабес). Протестантські деномінації ревно дотримувалися старозавітних традицій.

(обратно)

12

Послання апостола Павла до Римлян: «Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо: «Мені належить помста, Я відплачу», — говорить Господь» (Рим., 12:19).

(обратно)

13

Мається на увазі нашийне кільце.

(обратно)

14

Олдермен (alderman, дослівно «старійшина», «староста») — у США — член муніципальної ради чи зборів.

(обратно)

15

В оригіналі sidemeat — американізм: середня частина свинячої туші, без окосту і лопатки.

(обратно)

16

Caledonia Chapel — вочевидь, узагальнене найменування. У тексті, попри загальну релігійну традицію називання, не вказано віровизнання чи конфесію парафіян цієї споруди (наприклад, методистська церква). Каплиця могла постати як продовження загальної церкви (наприклад, the Caledonia Methodist Church).

(обратно)

17

Sweetbriar — повна назва: Sweet Briar College — приватний жіночий коледж liberal arts, тобто гуманітарних наук (філософії, іноземних мов тощо). Заснований 1901 р., існує досі.

(обратно)

18

В оригіналі J. Р. — вочевидь, абревіатура Justice of the Peace, що відповідає мировому судді.

(обратно)

19

Chickasaw — чикасо (чикасави) — індіанці, які мешкають у південно-східних штатах (Міссісіпі, Алабама, Теннессі).

(обратно)

20

Тут мається на увазі південний колоніальний стиль (були ще новоанглійський і стиль центральних колоній), схожий на описаний у романі Маргарет Мітчелл «Звіяні вітром».

(обратно)

21

Ім’я вимовляється з наголосом на другому складі; походить від «Навуходоносор» (англ. Nebuchadnezzar, лат. Nabuchodonosor).

(обратно)

22

Дивися, тут: спостерігай, звертай увагу, зважай (лат.).

(обратно)

23

В оригіналі «Yessum» (скорочено від yes, madam).

(обратно)

24

В оригіналі miration — діалектизм на Півдні США та у Мідленді.

(обратно)

25

В оригіналі — тричі повторюване «Oyez» (вимовляється приблизно «oh-уау», походить з французької) — вигук, який двічі або тричі повторюється у Великій Британії або США як проголошення судового засідання. Раніше вживався глашатаями.

(обратно)

26

В оригіналі county-seat — окружний центр у США: населений пункт (наприклад, місто), де зібрані провідні установи — суд тощо. Відповідає районному центру. На північному Сході США такий центр називається «графське місто» (shire town).

(обратно)

27

Самбо — нащадки змішаного шлюбу двох рас — африканської та індіанської, або нащадки афроамериканців та мулатів; у Латинській Америці — нащадки індіанців та мулатів. Можливо, тут узагалі мається на увазі «кольорове» населення.

(обратно)

28

Тут, можливо, алюзія Христової притчі про будинок на скелі (камені) та будинок на піску (Мт. 7:24–27).

(обратно)

29

В оригіналі Trigg foxhounds — триґґхаунди. Американські (первісно — англійські) гончаки, мисливці на лисиць. Порода виведена мешканцем Кентуккі, полковником Гейденом, який схрестив вокерхаундів та ірландських хортів.

(обратно)

30

Grand Jury — один з різновидів органу судової влади у США. Назва мотивується тим, що традиційно Велике Журі має більшу кількість присяжних, аніж суд присяжних (Мале Журі).

(обратно)

31

Ім’я, можливо, дане на честь міста Vardaman (Вардаман) в окрузі Калхун, штат Міссісіпі.

(обратно)

32

Luger, або пістолет Люґера, чи парабелум — пістолет калібру 9 мм, винайдений у 1900 р.

(обратно)

33

Маються на увазі фото з газет періоду Першої Світової війни, або ще давніші події (тобто це натяк на неактуальність, давнину).

(обратно)

34

В оригіналі ідіома, нелітературний (розмовний) вислів, популярний у США та Канаді: charley-horsed: charley horse — судома (у руці чи нозі). Інший варіант — «мертва нога» («dead leg»). Приблизний український аналог — перелоги.

(обратно)

35

Battle of San Juan Hill (транслітерується також як Сан-Гуан Гілл, або Сан-Гуан Гайтс, Heights, англійські назви дані американцями) — 1 липня 1898 р.: битва під час іспансько-американської війни. Сан Гуан — висоти на Кубі. Найзапекліша битва у цій війні, перемогли американці.

(обратно)

36

Фр. touché — дослівно «укол», «поцілити», «зачепити», «торкнути»: фехтувальний термін. Означає поразку.

(обратно)

37

Можливо, тут антитеза старозавітному епізоду, коли Мойсей побачив неопалиму купину, і йому озвався Господній голос з тернового куща: «Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш — земля свята» (Вихід, 3:5).

(обратно)

38

Drugstore — суто американська реалія: у цій аптеці торгують не лише ліками, але й кавою, морозивом, журналами тощо.

(обратно)

39

Соломонові притчі (пер. І. Хоменка): «Як пес повертається до своєї блювотини, так дурень повторює свою дурноту» (Приповідки 26:11). II Послання апостола Петра про віруючих, які відвернулись од праведності: «З ними трапилося те, про що приповідка влучно каже: «Пес повернувся до своєї блювотини», або: «Свиня, вимита, качається у грязюці». (II Послання Петра, 2:22). Можливо, тут і алюзії на згадуване у Біблії п’яне блювотиння.

(обратно)

40

В оригіналі алітерація: Not for kudos and not for cash — грецьке слово kudos багатозначне: слава, похвала, пошана, компліменти, відзнаки (грамоти, медалі) тощо; інше значення — гроші. Cash — готівка, тобто гроші.

(обратно)

41

Мається на увазі колоніальний ґеорґіанський стиль, запозичений з британських аристократичних будинків. Орієнтир на стиль Стародавнього Риму, раніше називався палладіанським (на честь Палладіо). Часто трапляється у віллах. Будівлі прикрашалися портиками. Був популярним у XVII–XIX ст.

(обратно)

42

Індійський обряд спалення вдови.

(обратно)

43

В оригіналі zoot — костюм фасону «зут»: довгий, до колін, піджак і короткі та (або) мішкуваті брюки.

(обратно)

44

В оригіналі subrose — від лат. sub rosa (dictum) — «під трояндою», тобто по секрету, конфіденційно: у стародавню добу та пізніше (Середньовіччя й далі), якщо в помешканні над зібранням висіла чи була зображена троянда, це означало, що розголошувати почутого і сказаного у жодному разі не слід. У конфесіоналах різьбили троянду (таємниця сповіді). Дядько героя оперує латинським терміном, оскільки має юридичну освіту та класичну лектуру.

(обратно)

45

Букер Тальяферро Вашингтон (Booker Taliaferro Washington, 1856–1915) — видатний афроамериканський борець за поліпшення суспільних прав, економіки і культури своєї раси. Оратор, політик, письменник.

(обратно)

46

Можливо, тут мається на увазі американська дитяча пісенька «Little red wagon», де є слова: «You can't ride in my little red wagon». Wagon тут може означати фургон або дитячий візок.

(обратно)

47

В оригіналі bit — дрібна монета.

(обратно)

48

В оригіналі bandana — багатозначне слово: барвиста хустка; ситець «бандана» (з малюнком у горох). Косинка з кольоровим малюнком (яку в інших культурах називають «бандана») навряд чи тут мається на увазі.

(обратно)

Оглавление

Один

Два

Три

Чотири

П’ять

Шість

Сім

Вісім

Дев’ять

Десять

Одинадцять

Інформація видавця

*** Примечания ***