Вибране лістування на тлі доби 1992-2002 [Оксана Стефановна Забужко] (doc) читать онлайн


ОКСАНА ЗАБУЖКО ЮРІЙ ШЕВЕАЬОВ
ВИБРАНЕ ЛИСТУВАННЯ НА ТЛІ ДОБИ: 1992-2002
З ДОДАНИМИ ТВОРАМИ, КОМЕНТАРЯМИ, ПРИЧИНКАМИ ДО БІОГРАФИ ТА ІНШИМИ ДОКУМЕНТАМИ

Висока Полиця Факт
Київ • 2011
УДК 821.161.2-6
ББК. *4<4Укр)6-4
3 12
UE ВИДАННЯ ЗДІЙСНЕНО ЗА ФНАНСОВОІ SPOHSORED BY THE INTERNATIONAL ТА ЕКСПЕРТНОЇ ПІДТРИМКИ REHAISSANCE FOUNDATION МІЖНАРОДНОГО ФОНДУ "ВІДРОДЖЕННЯ*
LSB\ ^"8-966-359-365-4
© О. Забужко, 2011
© Обкладинка. Р. Лужецький, 2011
© Дизайн, макет. «Висока полиця», 2011
Поетика епістолярного жанру не опрацьована. Історії листування на Україні ще не написано. У загальній формі можемо собі уявити, що кожний лист виникає із співгри двох особистостей, автора і адресата. У загальній формі знаємо, що стиль листів якось мусить бути зв'язаний з літературними стилями доби. Але як конкретно це відбувається, зовсім не вивчено.
Ю.Шевельов
«Кулішеві листи і Куліш у листах»
Зміст
Інтродукція 7
Книжки Юрія Шевельова (Шереха), видані в Україні після 1991 року 39
Листування 41
1992-1995 43
1996 91
1997 146
1998 193
1999 249
2000-2002 275
Додатки 317
Юрій Шерех. 28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині і по тому 319
Юрій Шевельов. Мої зустрічі з Романом Якобсоном 350
Юрій Шерех. Пан Євген 405
Юрій Шерех. Куди пролягає траса 414
Юрій Шерех. Скарби, якими володіємо 421
Юрій Шевельов. Люди Академії, Мури Академії, Книги Академії .... 424
Юрій Шевельов. UP OR OUT? З проблематики формування українського числівника як частини мови 435
Оксана Соловей. За глухою стіною 444
Оксана Забужко. Коментар до дії. Інтерв’ю Людмилі Таран 449
Оксана Забужко. Львів. Кава опівночі 471
Оксана Забужко. Постскриптум: Монолог перекладача про подзвін покинутих храмів 473
Іменний покажчик 481
Список ілюстрацій 498
Інтродукція
Дуже рідко буває, щоб момент зародження книжки можна було вста­новити достеменно з місцем, днем і трохи чи не годиною. Звичніше, хоч також не дуже часто, таке трапляється в людських стосунках: знаю не одну пару, яка поруч із днем одруження святкує як не менш важ­ливий ще й день знайомства, і початки найголовніших у своєму житті дружб теж можу датувати більш-менш із точністю до дня. У випадку цієї книжки обидві лінії, «книжкова» й «людська», збіглися, наклада­ючись на себе навзаєм, і почалась вона задовго до того, як з’явився хронологічно перший, включений у неї, текст (лист Юрія Шевельова до Оксани Забужко від 3.12.1992 р.). Сталося це в той день, коли її автори (вони ж і герої) вперше прибулий в Україну по 47 роках ви­гнання найвидатніший її мислитель (82 роки, як не забула б тут вста­вити бульварна преса), та народжена й виросла в Україні «молода по­етеса» (ЗО років) - зустрілися віч-на-віч (діло було на Міжнародному Конґресі українознавців у Києві) і, після слів привітання (тонка «про­фесорська» усмішка вкупі з по-дитячому цікавим поглядом з-за окуля­рів - з одного боку, збентежене школярське белькотіння дівчинки, яку зненацька поставили перед живою історією, - з другого...), обміняли­ся першими-таки текстами - дарчими написами на власних книжках: Юрій Шерех. Друга черга. Б. в.: Сучасність, 1978; Оксана Забужко. Дириґент останньої свічки. - К.: Радянський письменник, 1990.
Автограф на «Другій черзі» фіксує цю дату з дещо незвичною ме­моріальною серйозністю:
Оксані Забужко - зустріч у Київському університеті 30.08.1990 Ю. Шевельов'
З того моменту й почала творитися ця книжка.
Її писано, рік за роком, двома співрозмовцями, один із яких ріс, другий старівся, яких відпочатку розділяла, здавалось, космічна від­стань - не просто в 52 роки, а в кілька історичних епох і культурних материків, і які, проте, ступінь по ступню, спотикаючись та набива­ючи синці й ґулі (не без того!), навзаєм слугуючи одне одному гідом на незнайомих територіях, з двох кінців ту відстань між собою долали, прокладаючи в такий спосіб міст через вириту 20-м століттям прірву української історії, - аж до смерти одного з них.
” Tvt і далі курсивом відтворюється рукописний текст. В усіх текстах збережено пра­вопис і орфографію оригіналу, за винятком явних друкарських огріхів, які б тільки непотрібно утруднювали читання. Всі тексти Ю. Шевельова подано без змін, у декіль•: х моїх .містах зроблено незначні купюри.
Хоча зі смертю, як показалося згодом, ніщо не кінчається. Себто, ніщо з того, що є справді важливе.
***
Можна сказати, що цю книжку ще не дописано. Не завершено, не по­ставлено останньої крапки. І не тільки тому, що зібраний тут корпус лис­тування є далеко не повним: кілька листів Юрія Володимировича (далі, для стислости,ЮШ, як він звичайно підписувався в листах до друзів) згубились у мене при переїзді, одного взяв для публікації хтось із наших журналістів-видавців-літературознавців і ніколи не повернув (є надія, що той «хтось», прочитавши ці рядки, всовіститься й утрачене ще ви­гулькне на світ!); зі своїх листів (без яких годі зрозуміти зміст шевельовських) я маю в себе лиш ті, що є в електронній версії, - попередні, з «докомп’ютерної доби», я писала або на друкарській машинці, як ЮШ, або від руки, й копій із них, природно, не робила, тож повноцінне дво­голосся в цьому «епістолярному романі» (термін ЮШ) відновлено щойно починаючи з літа 1995-го року (коли відкрито буде наразі ще запеча­таний архів ЮШ в Колумбійському університеті, можна буде докумен­тально реставрувати те, що тут я відновлювала, як могла, з пам’яті*). Проте справа, повторюю, не в текстологічних лакунах, котрі вимушено роблять це листування «вибраним», - чи, принаймні, не тільки в них.
Справа в тому, що в процесі впорядкування ця книжка, мимо моєї волі, стала виростати на щось більше, ніж просто збірка корес­понденції за десять років: 1992-2002 (ЮШ помер 12 квітня 2002 р., і того року ми з ним іще встигли обмінятися листами). Кореспонденція вимагала коментарів, бо те, що зрозуміле й цікаве двом бесідни­кам їхня, улюбленим слівцем ЮШ мовлячи, «співгра» для сто­роннього «підслухача», не втаємниченого ні в контекст, ні в езотерику приватного дискурсу, неминуче втрачає половину своїх смислів. Відкоментувати належалося, по-перше, реалії часу - той «пісок істо­рії», що сучасникам хрумтить на зубах, а вже в наступному поколінні, наколи не схватити його «цементом» культури, без сліда звітрюється,
* Мої листи до ЮШ зберігаються в архіві: George Y.Shevelov Papers, Вох 15, Folder 4; Bakhmeteff Archive, Rare Book and Manuscript Library, Columbia University Library. При цій нагоді ше раз сердечно дякую виконавцеві заповіту ЮШ д-ру Теодору Костюку та працівниці Бахмєтьєвського архіву Катерині Давиденко за їхню неоціненну допо­могу, завдяки якій вдалося уникнути багатьох фактичних помилок.
і нащадкам неясно, чого то попередники так були скреготіли щеле­пами,а по-друге, біографічну канву, по якій вишивається рисунок «співгри». І ось тут і показалася найбільша проблема. Біографія-бо всякої пишучої людини невіддільна від її книжок а з усіх книжок ЮШ, виданих в Україні за роки незалежности (див. с. 39-40 цього видання), жодна не вийшла за межі «особливо просунутого» кола інтелектуалів числом у тисячу душ. На звістку, що я впорядковую своє листуван­ня з Шевельовим, від інтеліґенцїї молодшого покоління за кожним другим разом доводилося чути: «А хто це?». Не лише для пересічно освіченого українця, а й для переважної більшости «професорськовикладацького складу» наших університетів Шерех-Шевельов досі за­лишається маловрозумливим «діаспорним мовознавцем», який колись щось нелестиве сказав про Олеся Гончара (показово: 2008-го, в рік узагалі не поміченого українською державою 100-літнього ювілею ЮШ, на першій стадії медіа-проекту «Великі українці», де формувався «спи­сок великих», ім’я ЮШ запропонували до списку, з цілої національної телеавдиторїї... 12 душ, - аж захотілося взнати їх поіменно!). І всі ба­гатолітні спроби «малесенької щопти» ентузіастів, котрі знають, хто такий Шевельов, якось прорвати цю блокаду інформаційного неві­гластва черговими «бібліофантомними» виданнями, передруками окремих його праць у так само малотиражних часописах, конферен­ціями чи статтями у ЗМІ,- досі не зсунули з його імені залізобетон­ної радянської плити мовчання: ЮШ в Україні як був, так і зостався - «самвидавним» автором.
(Zwischenrede: свого часу він писав, що певні речі в УРСР немож­ливо здійснити «через політичні обмеження, з одного боку, і через елементарне неуцтво з другого»*. Після 1991-го року історія пока­зала, що неуцтво має куди більшу владу, ніж політичні обмеження, і навіть після їх фактичного скасування здатне власною силою й далі утримувати їх при життю - як дикун своїх богів, скинутих місіоне­рами.)
Якби на полиці в гіпотетичного читача цієї книжки стояв коли й не по­вний (аж так далеко мріяти не важуся!), то бодай 10-томний чи (змен­шуємо ставки) 5-томний ЮШ (найповніша дотеперішня його бібліографія, укладена до 90-ліття, налічує 852 позиції, але є при тому так само непо­
* Юрій Шевельов. Пролеґомена до вивчення мови та стилю Г. Сковороди//Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн.1. Мовознавство/Упоряд.. Лариса Масенко.- К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008. - С. 514 (далі це видання позна­чене як ВП-1).
вною, як і наше тут листування* **), - якби школярі вивчали його - не ска­жу в курсі літератури, але хоча б у загальному курсі української історії, аби розуміти, чому в національному пантеоні 20-го століття його ім’я має стояти поруч з іменем Михайла Грушевського (після «Д Prehistory of Slavic: The Historical Phonology of Common Slavic» (1964) та «4 Historical Phonology of the Ukrainian Language» (1979) всерйоз повторювати ста­ру імперську мантру про «спільносхіднослов’янські корені» та «колиску трьох братніх народів» неможливо так само, як після Коперніка вчити про землю на трьох китах, і єдиний спосіб «утримати китів на місці» - то за­мовчати Коперніка), якби, врешті-решт, бодай ті збірки статей ЮШ, що виходили в Україні, були фізично приступні всякому зацікавленому, схо­тів - прочитав, - тоді й ця збірка листів не потребувала би посиленого коментаторського «вгляду»: не більшого, в усякому разі, ніж це заведе­но в культурних народів. І підвищена густина інтертекстуальности в цих листах (що не раз перетворює їх на своєрідний «гіпертекст» із безмежно даленіючою анфіладою лінків) сприймалась би читачем як особливість стилю, не більше. Словом, то було би - як увесь вік марно мріяв ЮШ - «не для дітей». А «не для дітей» у нас поки що не виходить забагато в українському духовному просторі нагромадилось, кажучи математичною мовою, «невідомих величин». І мости через прірву Великої Української Катастрофи 20 віку все ще лишаються хисткими кладочками...
Отож мені довелося задіяти ще один ресурс: я спробувала перепрочитати листи ЮШ зсередини вже не наших із ним взаємин (котрі за 12 років мінялися й еволюціонували, відповідно міняючи й вну­трішню драматургію листування), і не історичних процесів кінця сто­ліття (неосмислених, забутих і перекручених, як майже все в біжучій історії, і не лише в українській), а так, як і належить робити при повноцінному спілкуванні «від людини до людини» (теж вираз ЮШ!): зсередини його власного, впродовж понад піввіку твореного ним, у різ­них жанрах, Тексту. По суті, це була та порція уваги, яку я завинила йому за життя. Тобто, розуміється, я читала все «немовознавче» («неспеціалізоване»), що він тоді друкував, а тритомник шевельовської есеїстики" на початку 1990-х взагалі був моєю настільною лектурою,
* Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріали до бібліографії/Упорял. .Андрій Даниленко і Лев Чабан/Українська Вільна Академія наук у США. - НьюЙорк: Б. в., 1998. - 200 с.
** Юрій Шерех. Не для дітей. Літературно-критичні статті і есеї. - Мюнхен: Пролог, 1964; Юрій Шерех. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. - Б.м.: Сучасність, 1978; Юрій Шерех. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. - БалтиморТоронто: Смолоскип, 1991.
одначе «на повен зріст» як системного мислителя (останнього такого в нашій інтелектуальній історії!), чиї погляди, в різних галузях вислов­лювані, втілювані й обстоювані, становлять цілість, невіддільну від життєвої цілости особистости, я його за життя не бачила: він був мені «не в фокусі» (як він і досі «не в фокусі» сучасній українській культурі, котра, в кращому разі, поводиться з ним за логікою індій­ської притчі про сліпців і слона: для одних він мовознавець, для других «літературний критик-кома-мистецтвознавець-кома-культуролог», для третіх свідок Розстріляного Відродження, який бачив живого Курбаса, дружив із Домонтовичем і заснував МУР, а ще хтось зоддалеки по­водить ніздрями на смалений душок, плутаючи Гончара з Якобсоном, КҐБ з Сі-Ай-Ей-«ЦРУ», Томаша Ґланца з Горасом Лантом, анонімного «Тарасюка» політичного доносу 1969 р. з сучасною письменницею, і годі добрати, чи це продовження тої самої війни, що була оголоше­на молодому доцентові Шевельову 17 вересня 1941 р. в Харківському НКВД, - пообіцяв же був йому слідчий перед приходом німців: «Ми вас знайдемо», і через 20 років, у Нью-Йорку, таки «знайшли»! а чи всього лиш усе те саме непробудиме невігластво, «сон розуму», що творить найживкіший ґрунт для всякої підлости).
Свого часу покійний Роман Корогодський, котрий для популяризації ЮШ на батьківщині зробив чи не найбільше, а в два останні його при­їзди в Україну (в травні-червні 1995 р. і в серпні 1996 р.) взагалі пра­цював його «Еккерманом», записуючи за ним на диктофон і підбираючи копії машинописів (чим зберіг немало воістину безцінних для історії свідчень*!), назвав свою передмову до тритомного видання есеїстики ЮШ 1998-го р. «Така тривала відсутність, таке непросте повернен­ня». Можна написати ще не одну статтю, розмірковуючи над тим, чому те повернення так затяглося, тут скажу з власного досвіду: Евересту зблизька не розгледіти. Перечитуючи отак, методом «глибинного зану­рення», листи ЮШ (і свої ж, відповідно!) через вісім років по його від­ході, я щокрок відкривала нові й нові зашифровані в них смисли, повз які колись була проскочила не помітивши, з головою поглинута влас­ним життям і «самоствердженням» (що він, як виявилося, прекрасно бачив і великодушно терпів, із поблажливістю старого лева до стриб­ків кошеняти), - і які стали проступати мені перед очима щойно те­пер, як нагрітий над свічкою тайнопис у старих романах. Виходило ніби продовження, на іншому рівні, обірваного перед десятьма роками
’ Див.: Роман Корогодський. І дороги. І правди. І життя. - К.: Гелікон, 2002. - С. 119- 22? далі - РК-1ДІПІЖ).
діалогу з тою різницею, що тепер ЮШ мені вже відповісти не міг, але його думка й далі випромінювала енергію, як світло згаслої зір­ки,і будила думку собі назустріч (що не лише на мене так діє сила шевельовської «інтелектуальної ґравітації», добре видно з передмови Івана Дзюби в останньому двотомнику ЮШ, котра теж раз у раз збива­ється з академічного тону, переходячи в живу, мовби десь на україністичній конференції, дискусію з автором, котрий уже не відповість*). І ще одна з’явилась різниця: якщо перед десятьма роками ЮШ був для мене постаттю насамперед «інструментальною» заповняв вакансію живого авторитета, історично санкціонуючої інстанції, по якій можна «справджувати на тривкість» те, що робиш сама, то тепер я нарешті змогла розгледіти його самого, в його власному масштабі: стосунки змінились. «Епістолярний роман» отримав додатковий вимір, як у гра­фіці Ешера; коментарі перетворювалися на «третій голос» у колишньо­му двоголоссі. Книжка, що здавалась закінченою, назавжди відзня­тою в своєму часі двоє в історичному пейзажі кінця століття, один із різновидів сюжету «старий майстер і дебютантка» (див. Берґманову «Репетицію», мою «Інопланетянку», а ЮШ казав іронічніше - «дедуш­ка і онучка»), продовжувала писатися далі. І байдуже, що один із її співавторів назавжди вибув із числа абонентів зв’язку...
Зробити наш діалог так само відкритим і для читачевої в ньому участи можна було, тільки доповнивши його писаними в той самий час і «дедушкою», й «онучкою» творами, які в цьому епістолярії об­говорюються й самі складають до нього найліпший коментар. Чимало з них приступні в книжкових виданнях (посилання на такі читач зна­йде в примітках); ті найважливіші, котрим пощастило менше і котрі нині для пересічного читача недосяжні (якщо тільки він не архівний пацюк і не проводить свої дні у Вернадці), зібрано в Додатках. Так по­ступово сформувався «мікстовий» жанр цієї книжки («Чисті жанри - чи вони ще існують?» - риторично запитував ЮШ у «Порогах і Запо­ріжжі»): епістолярій, дослідження, «тематичний збірник», подекуди мемуар у тих місцях, де наш діалог переходив із письмового в ре­жим «наживо»... Колаж, бріколаж, мозаїка - для мене ж, насамперед, спроба, через наш «епістолярний роман», скласти перший («Матеріялів до бібліографії» не рахую!) «путівник по Шевельову»: є в розвинених літературах і такий жанр. Авторам цієї книжки, щоправда, випало пра­цювати в літературі куди менше благополучній, у якій за два століття
* Іван Дзюба. Юрій Шерех - літературознавець і культуролог//Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. II. Літературознавство/У пор яд. І. Дзюба. - К.: Вид. дім «Києво-Мопілянська академія», 2008. - С. 5-32 (далі це видання позначене як ВП-2).
не то «путівників» жодного класика, за винятком Шевченка, не пред­ставлено було повним корпусом текстів (за роки незалежности список поповнили ще троє Стус, Свідзинський і Антонич, але на пальці од­ної руки ще не набирається), - і потреба модифікувати наявні жанри, достосовуючи їх до нашої, всуціль «паранормально!», культурної ситу­ації, визнавалась обома, що називається, «за умовчанням». Тому, га­даю, ЮШ не заперечував би проти такого «жанрового визначення» - Shevelov Guide: хоч яка ця книжка на позір далека від аналогічних «guides» на Заході.
А проте з її цілости, маю надію, хоч трохи окресляться обриси неви­димого нам Евересту спадщини, якою не володіємо. І якщо після цієї книжки читач сягне бодай по ті жалюгідно малотиражні збірники ЮШ, на котрі досі спромоглась Україна, то своє завдання-мінімум я вважа­тиму виконаним.
Завдання ж «максимум» наразі виноситься в «нон-фініто».
***
Путівник вимагає біографічного впроводу - представлення ге­роя. ЮШ, правда, й тут подбав про себе сам залишивши видруку­вані незадовго перед смертю (неоприлюднювані доти, «доки вважав себе ще за живу людину»*) два томи спогадів про першу половину свого життя (до виїзду в США у 1952 р.)" і один менший, брошурного формату - про найголовніший і найдраматичніший сюжет його амери­канського періоду: «Мої зустрічі з Романом Якобсоном». У поєднанні з пізніше написаним «28 днів особливої служби соціялістичній бать­ківщині і по тому» (саме з такої «дилогії», вміщеної в Додатках, я б радила починати знайомство з ЮШ тим, хто не знає про нього нічого, опріч кількох загальників!), цей текст дає ключ до драми цілого жит­тя ЮШ, - а заодно й до розуміння того, яку трагічно самотню «пар­тизанську війну на два фронти» він послідовно провадив увесь свій дорослий вік: від моменту, коли зробив, раз і назавжди, вибір (суто етично мотивований) на користь культури, котру на його очах нищи-
* Юрій Шевельов: «Я хотів сказати „до побачення" всім, кого любив...»/Інтерв'ю Катерині Кіндрась//Юрій Шевельов. З історії незакінченої вшни/Упоряд. Оксана Забужко, Лариса Масенко. - С. 447 (далі це видання позначене як ЗІНВ).
”■ Лив: Книжки Юрія Шевельова (Шереха), видані в Україні після 1991 року, позиція 7.
ли й упосліджували*. (Цей вибір «на користь жертви» в ситуації, коли доводиться вибирати «між катом і жертвою», я ще застала, ослабленим відгомоном, в українському дисидентстві 1960-х, де так само траплялися світлого духа й пам’яті неукраїнці, які «українізувалися» з почуття обу­рення й протесту проти імперських колонізаторських практик із при­родної спонуки порядної людини бути «по стороні слабшого», коли його б’є сильніший; на жаль, ціла наша сучасна, від 1991 року, інтерпрета­ція дисидентства за сталінською логікою «всіх до’дної ями», тільки вже «від супротивного» «всіх на один п’єдестал», перемішавши, «через кому», колишню номенклатуру з колишніми політв’язнями та покривши всіх однаковою бронзою фальшивого пафосу, досі спромоглася чи не ефективніше од радянської пропаґанди майже безслідно загла­дити той флер невідпорної моральної привабливости, котрим був по­значений т. зв. «український націоналізм» в СРСР 1930-1970-х рр. як не просто «боротьба за право бути собою», але й, на індивідуальному рівні, екзистенційний вибір по лінії найбільшого спротиву «на користь слабшого»; відповідно й життя ЮШ, «українця з вибору», нікому вже не здається подвигом, тим паче, що сам він ніколи й ніде, аж до пу­блікації спогадів, не згадав про свій вибір ані словечком, і про те, що з дому він по батькові Шнейдер, а по матері Медер, я сама довідалася вже після його смерти.)
* В «Я - мене - мені... (і довкруги)» (далі - ЯММ-1 і ЯММ-2, відповідно до порядко­вого номеру тома) сам ЮШ, з притаманною йому безпафосністю, пояснює свій вибір у два етапи: спочатку його захопили «високі осяги української культури - «Березіль» Курбасів, писання Миколи Хвильового, який <...> йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше й цікавіше, вірші Павла Тичини <...>, прозою (так в оригіналі. - 0.3.) Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в оригіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням європейськости з українськістю. Бо я не був селюк, і українськість най­більше промовляла до мене через європейськість. Та може й це не мало б остаточно­го, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до Гротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслю­ють словом underdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. <.. .> Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав - українець» (ЯММ-1. С. 76). Парадоксальним чином, цей вибір став у біографії ЮШ тим самим, чим у біографії його (фактично незнаного йому) батька, Генерала Володимира Шнейдера-Шевельова, стала свого часу військова присяга «царю і отечеству», - це типовий для старої шляхти «кодекс служіння», якому ЮШ до кінця днів потрапив зберегти непохитну вірність, дослівно, «без страху й догани».
З нашого листування трохи проступає переважно «другий фронт» його «сімдесятилітньої війни», котрий забрав йому, либонь, не менше часу й сил, ніж війна з ідеологічними фантомами імперії та її цілком «нефантомними» спецслужбами, - «внутрішній», український. Тут ЮШ розділив долю всіх своїх великих попередників на ниві довготрудної, й досі не завершеної, духовної модернізації України від Драгоманова з Франком до Хвильового з Курбасом (останнього він ще пробував боро­нити в пресі, коли довкола того вже клекотів відьомський шабаш «кам­панія всенародного засуду», що передувала арештові). Про те, яку грізну й страшну роль відіграв у новітній історії України гримучий коктейль, утворений комбінацією плебейського «бунту масової людини» (не лише в більшовицькій версії!) із класичним колоніальним «комплексом кочубеївщини» (як звав його ЮШ), тут писати не місце, сюжетові цьому, нівроку, літ уже з півтораста, рівно стільки, скільки Україні як модер­ному проектові; після поразки перших Визвольних Змагань його епігра­матично окреслила О. Кобилянська (в оповіданні «Зійшов з розуму»): «Не смерть страшна, а наша темнота», - і можна не сумніватися, що триватиме він іще не одне покоління, в якому на кожного Хвильового знаходитиметься своя зграя «безграмотних енків», або, за ЮШ. на кож­ного Гулівера - своя армія ліліпутів, тож на цій стороні його життєвого шляху довше не спинятимуся. Згадую про неї в цьому вступному слові єдино на те, щоб відпочатку закрити питання, вже виникле, було, раніше в нашій критиці - після виходу укладеного Ларисою Масенко й автор­кою цих рядків збірника статей ЮШ з тематичної рубрики, ним самим визначеної як «Ідеології»: мовляв, навіщо така громохка назва «З іс­торії незакінченої війни» (до речі, цитата з ЮШ!), якщо в самій постаті ЮШ так мало войовничого? «На війні», нагадаю, можна перебувати й бувши цілком кабінетним ученим, «меча духовного» з української книж­ної традиції ніхто ще не скреслював, і те, що ЮШ, людина переконано «антимілітарна», усвідомлював себе на ввесь вік «мобілізованим» уже самим фактом свого «українського вибору», неважко догледіти й просто при уважному читанні його текстів (чи ж не сам він поставив епіграфом до «Другої черги» словникове значення слова «черга», де останнім пунк­том - «певна кількість набоїв, випущених кулеметом, групою гармат»?). Бути в 20-му столітті українським ученим (україністом!), який служить істині, а не котрійсь з ідеологій, означало ab definitio опинитись «на пе­редньому краї бойових дій» (причім не раз під обстрілом із кількох «ідео­логічних таборів» одночасно!), і то цілком нефіґурально (сама посада ви­кладача української мови, яку ЮШ мусив обійняти 1939 р. в Харківському
університеті, була «прокляте місце, з якого зникав кожний, хто ставав на катедру»'),і якщо нам нині вже елементарно бракує уяви поставити себе на місце людини, котра все своє наукове життя вперто вирощувала «зелене дерево теорії» з зеренець ідей, через які їхніх авторів було роз­стріляно «за шкідництво на мовному фронті», а самі їхні імена з м’ясом видерто з пам’яті поколінь”, - то це, не в останню чергу, тому, що та­ких відважних послідовників «армії полеглих» станом на кінець століття на всіх без винятку українських «фронтах» були одиниці. А таких, кому ще й вдалося при тому власною працею тріумфально довести й запа­тентувати правоту знищених попередників як своїх учителів, - і того менше. І першим у цьому списку «жменьки хоробрих» має стояти ім’я Юрія Володимировича Шевельова.
А проте він брав участь і в субтильніших формах війни з радян­ською системою - тих, котрих українські історики досі ще не торка­лися, тож до розуміння й оцінки ролі, що її в період 1945-1991 рр. ві­діграла в історії України західна, насамперед північноамериканська, еміґрація (ЮШ завше наполягав саме на слові «еміґрація», як чітко по­літично забарвленому, на противагу нейтральнішому й маловиразному «діаспора»), у нас діло ще не дійшло і в найближчому часі навряд чи дійде. Історія холодної війни між СРСР та США на т. зв. «ідеологічному фронті» (останній термін вживався в офіційному радянському дискур­сі аж до самого розпаду СРСР, і моє покоління студентів-гуманітаріїв у 1980-х рр. ще вчено т. зв. «контрпропаганди») цієї «тотальної ві­йни» спецслужб, яку після 1991 р. обидві воюючі сторони з підозрі­лою поспішністю оголосили «перегорнутою сторінкою», в дійсності ще не написана, і навіть якщо в остаточному підсумку виявиться, що укра­їнська еміґрація куди більшою мірою була в тій війні об’єктом радян­ської уваги (щонайпильнішої!), ніж суб’єктом власної послідовної по­літики, то і в тому випадкові ефект її присутности як того «третього», що його імперія повсякчас мусила «тримати в умі» в своїх культурних стратегіях на Україні і в діалозі з місцевими елітами, в жодному разі не слід недооцінювати. Окремою темою для досліджень тут мала би
* Цит. за: ЯММ-1. - С. 241.
* * У своєму opus magnum - «Історичній фонології української мови» (див.: Книжки Юрія Шевельова (Шереха), видані в Україні після 1991 року, 9) - ЮШ у «Вступних заввагах» («Підходи до історичної фонології української мови». С. 55-68) реконстру­ює повну галерею своїх попередників у світлі безсторонньої наукової оцінки,- але й поза тим він упродовж своєї кар'єри присвятив чимало уваги поверненню в лінг­вістику здобутків репресованих українських мовознавців 1920-х рр. (про Всеволода Ганцова і Олену Курило в укр. версії див. 8).
стати своєрідна «книжкова війна» між еміґрацією й СРСР, яка почалася в 1950-ті рр. і в якій ЮШ відіграв немалу роль - причому не лише як один із «батьків-засновників» Української Вільної Академії Наук у НьюЙорку, її президент у кількох каденціях (1959-1961, 1981-1986), редактор журналу «Сучасність» (1978-1981) і взагалі «мозковий центр», якого КҐБ треба було будь-що-будь нейтралізувати (антишевельовська провокація, почата зв’язкою Білодід-Якобсон у 1962 р., багато в чому цієї мети до­сягла, обмеживши вплив ЮШ і його ідей серед ліберально наставленої американської університетської еліти, але цілковито вивести його з гри все ж таки не змогла). Тут потрібне ширше пояснення. Україна (як і інші радянські республіки, за винятком Росії) ніколи не була включена в т. зв. «книжкову програму» Преси «Вільна Європа» (Free Europe Press), за якою здійснювалася адресна доставка через «залізну завісу» в кра­їни Східної Європи літературних, філософських, мистецьких та ін. захід­них видавничих новинок, уже в 2000-ні рр. цю програму було визнано одним із найуспішніших проектів американської розвідки за всю істо­рію холодної війни, «планом Маршалла для інтеліґенції»' (від 1956-го по 1991-й рік засобом такої «ідеологічної диверсії» еліти країн радян­ського блоку отримали з Заходу близько 10 млн. томів актуальної літе­ратури, що значною мірою й пояснює швидкі темпи «європейської інтеґрації» цих країн після краху радянської імперії: інтелектуали Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії перебували в цілком іншому інформаційному полі, ніж українські, і на кінець 1980-х рр. у т. зв. «країнах народної демократії» існував готовий прошарок кваліфікованих некомуністичних еліт, здатних відповісти на виклик історії і взяти на себе управління країною, - той, якого Україна не має й досі). Відтак нести «світло на­уки і знання» безнадійно провінційній, відтятій од своєї традиції й від­городженій від усіх зовнішніх джерел інформації (за винятком західних радіостанцій) постсталінській українській інтеліґенції змушена була, за браком інших історичних гравців, таки еміґрація (наскільки вона була готова до такої місії - питання не для цих сторінок). «Український шлях», як завжди і в усьому, виявився найдовшим: прямого доступу до України «через кордон» еміґрація не мала; цілий «діалог» із нею - це історичний детектив, до якого всі, дотепер опубліковані, матеріали випадає вважати хіба що «причинками»; «тамвидав» в українському «самвидаві» складав настільки мізерну частку, що навряд чи варт сер­йозно брати його до уваги, а от стимулом-подразником до вимушеної,
* Докладніше про це див.: JohnP.C.Matthews. The West's Secret Marshall Plan for the Mind//International Journal of Intelligence and Counterintelligence. Vol. 16.- Issue 3. July 2003. - P.409-427. (Стаття доступна в інтернеті).
2-11-145
порядком «відсічі ідеологічним противникам», показної «турботи партії й уряду про розвиток української культури» еміграція впродовж повоєн­них десятиліть слугувала таки надзвичайно ефективним нині, через двадцять років після офіційного «закриття фронту», це можна ствер­джувати з усією очевидністю.
Опосередкованим чином, саме активність еміграційних науко­вих, культурних і видавничих інституцій, запускаючи в рух механізм радянської «контрпропаґанди» («заткнути рота ідейним ворогам!»), відкривала в УРСР канали державного фінансування, «ходом у відпо­відь», то на академічні дослідження (хай обмежені політичною цен­зурою) нових тем в україністиці, то на видання й перевидання (хай перлюстровані) національної класики, то на широкомасштабні, з ім­перським розмахом відзначувані ювілеї діячів культури (хай тільки тих «дозволених») тощо, - на всі ті заходи, які, при всій обмеже­ності й декоративності, все ж допомагали підтримувати сяку-таку тяглість української культурної ідентичности в складі СРСР і - бодай почасти «амортизували в часі» дієвість русифікаторської політики тої самої держави, котра одною рукою масово ліквідувала по міс­тах українські школи, а другою змушена була розщіпати калитку на 50-томне видання Франка (з характерним, правда, пропорційним зменшенням тиражу, від 50 тис. - 1-й том, 1976 р., до 4 тис. - 50-й том, 1986 р.). У кожному разі, нема сумніву, що «діаспорі» ми іс­торично завдячуємо куди більше, ніж нам здається. Можна скільки завгодно кпити нині з української пристрасти до множення по всьо­му світу пам’ятників Шевченку, але не варт забувати, що саме за­кладка 1963 р. пам’ятника Шевченкові у Вашинґтоні стала тією по­тужною «буржуазно-націоналістичною провокацією», котра змусила Кремль під 150-літній ювілей поета «відкрити шлюзи» українству і навіть, уперше після сталінських часів, дозволити, звісно під контро­лем КҐБ, але все-таки прямий культурний обмін «з українця­ми за кордоном». Етапним тоді став організований ЦК КПУ лист ді­ячів культури УРСР від 29.11.1963 р. до української громади в США, в якому радянці (практично повний список тодішнього культурномистецького офіціозу, від М. Рильського, П. Тичини й О. Корнійчука до молодих Д. Гнатюка, Д. Павличка й Ліни Костенко) рапортували «дорогим землякам», у стилі «листів трудящих до з’їзду партії», про всесоюзну, в цифровому вираженні, любов до «великого пое­та, революціонера-демократа, послідовного інтернаціоналіста» і «рі­шуче виступали проти злобних спроб недругів Радянського Союзу
використати творчість поета проти нашої країни»*: саме від цього документа й здійнятої ним еміграційної дискусії беруть початок по­їздки українських діячів на Захід уже під «національним» марке­ром (1960 р. Олесь Гончар їздив до США ще в складі «всесоюзної делегації» і зустрітися з професором Шевельовим, своїм колишнім викладачем, поза офіційною програмою побоявся). Яка саме, про­порційно, частина культурних процесів в УРСР була продиктована цією логікою шахової гри, де «білими» ходила еміґрація, а відпо­відні радянські відомства «давали відсіч буржуазним націоналістам» у вигляді симетричних ініціатив, тільки зі своїм ідеологічним напо­вненням, про те без спеціальних студій сказати, звісно, годі, але хронологія «віддзеркалень» навіть на поверховий погляд не може не вражати: варто було на еміграції оголосити збір коштів на пере­видання «Книгоспілківського», з «розстріляних» 1920-х (і досі най­ліпшого!), 12-томного зібрання творів Лесі Українки (Леся Українка. Твори: В 12 т./Нью-Йорк: Вид. спілка Тищенко-Білоус, 1953-1954), як у Києві зараз же притьмом запускається в роботу «своє» (перше піс­ля «Книгоспілківського» - і найменш купюроване з усіх наступних), 5-томове (Леся Українка. Твори: В 5 т. К.: Держ. видав, худ. літе­ратури, 1951-1956); варт було УВАН у Нью-Йорку видати й досі не пе­ревершений альбом-дослідження колишнього директора Софійського заповідника, архітектора-проектувальника Капітолійського комплек­су у Вашингтоні Олекси Повстенка, який 1941 р. врятував Софію од замінування перед відступом радянських військ (Олекса Повстенко. Катедра св. Софії в Києві. - Нью-Йорк: УВАН, 1954. - 476 с.+ 336 іл.), як за аналогічну працю, тільки вже з метою продемонструвати «по­стійну турботу партії й уряду про видатну пам’ятку архітектури», бе­руться в УРСР (Микола Кресальний. Софійський заповідник у Києві: Архітектурно-історичний нарис. - К.: Держбудвидав, 1960); варт було Володимиру Кубійовичу запустити свій «Сарсельський проект» і опублікувати перші два томи 10-томової «Енциклопедії українознав­ства» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина/Наук. Т-во ім. Т. Шевченка/Гол. ред. В. Кубійович. Т. 1; 2. - Париж-НьюЙорк: Молоде життя, 1955; 1957), як українцям в СРСР обіцяють створити - і створюють-таки! - «першу енциклопедію українсько-
* Великому Кобзареві - гідну шану. Слово до українців, до української громади в США, до «Комітету пам'ятника Шевченку»//Григорій Костюк. Зустрічі і прощан­ня. Спогади у двох книгах. Кн. 2. - К.: Смолоскип, 2008. - С. 483-487. (Там-таки на­ведено фотокопію з першодруку в газеті «Літературна Україна».)
го народу» УРЕ (насправді четверту, але спасибі й на тому)* ** і так, куди не кинь... Особлива місія випала знаменитій «антології Лавріненка» (Юрій Лавріненко. Розстріляне Відродження. Антологія 1917-1933. Поезія - проза - драма - eceu//Biblioteka «Kultury». Т. XXXVII. Paris: Instytut Literacki, 1959), яка з походження була «ди­версією» еміґрації вже не української, а польської і завдяки тому змогла отримати чи не найгучніший резонанс за весь час «книжкової війни» (розповсюджувалася за списками вищезгаданого «книжкового проекту» СІ А у країнах радянського блоку, звідки в 1960-ті потроху просочувалася й в Україну): вона стала тим детонатором, який дав перепустку в радянські видавництва першій хвилі українських «за­бутих імен» (незабарною «відсіччю» у вигляді укладеної переважно з віршів про Леніна «своєї» «антології реабілітованих» [Із поезії 20-х рокіе/Упоряд., вступна стаття та примітки А. І. Костенка. К.: Рад. письменник, 1959] обійтися вже не вийшло!), - і до чергового «закру­чування гайок» молодь 1960-х устигла відкрити для себе Плужника, Антонина, Зерова, Драй-Хмару, Йогансена, Леся Курбаса, Миколу Куліша,- хай і в обтятому вигляді, але й цього вистачило, щоби зсу­нути «колоніальну парадигму» в цілому поколінні нашої підрадянської інтеліґенції: умовно кажучи, для того, щоб було на чому вирости Стусові (припускаю, якраз це й мав на увазі Єжи Ґедройць, коли пи­сав, що ця книжка «в Україні спричинилася до постання важливої по­етичної групи, т. зв. шістдесятників»", у подробицях українських контекстів він міг плутатися, але загальну політичну суть процесу тут схоплено зовсім правильно). Сьогодні нам уже не видно, до якої міри офіційна українська культура в УРСР була культурою
* Покійний голова НТШ у Львові, член-кор. АН УРСР та НАН України д-р Олег Романів (який був ініціатором перевидання «Енциклопедії українознавства» в Україні) згадував «перебіг наради 1959 р. в кабінеті директора Інституту машинознавства й автоматики АН УРСРГ.В.Карпенка. На цьому зібранні директор поінформував присутніх про хід наради в ЦК КПУ, на якій говорилося, що у відповідь на енци­клопедичну діяльність українських націоналістів партія ставить питання про випуск УРЕ» (О. Романів. Довгий, тернистий шлях українства до самопізнання/1 Енциклопедія українознавства. Т. 1. - Львів: НТШ у Львові, 1993. - С. XVI).
** Jerzy Giedroyc. Autobiografia па cztery r^ce/Oprac. і pos/owie Krzysztof Pomian.- Warszawa: Towarzystwo Opieki nad Archiwum Instytutu Literackiego w Paryzu, 2006. - S. 199. Нагадаю, що первісно Ґедройць пропонував підготувати антологію українських письменників-жертв сталінського режиму таки ЮШ, а вже той порекомендував до­ручити її Юрієві Лавріненку (в списку вміщених у передмові Лавріненкових подяк найперша складається ЮШ «за щиру допомогу матеріялами і в редакційній праці», - подібним безкорисливим способом ЮШ доклався до сили-силенної видавничих про­ектів, і не завжди йому дякували).
такого-от «оперативного реагування», - «битва двох ідеологій» скін­чилася після 1991 р., коли еміграція склала з себе колишні повнова­ження опосередкованого «замовника» культурної політики в Україні, і колишні радянці на тих самих посадах позбулися спонуки до будьяких, як то жартома формулював ЮШ, «культурних поползновєній». Щойно тут і вийшла на яв повна відсутність у них будь-яких власних стратегій. І той факт, що в незалежній Україні, по суті, припинилось академічне впорядкування національної спадщини, про жодні сис­темні робочі-видавничі плани в цій царині за двадцять років ні в гу­манітарному секторі НАН України, ні у відповідних міністерствах, ні в новоствореному Інституті національної пам’яті не було й споминки, і навіть 150-ліття Франка Інститут літератури НАН України спроміг­ся відзначити вже тільки... томом купюр із радянського 50-томни­ка (а 135-ліття Лесі Українки й ще смішніше колективним походом на її могилу!), - найнаочніше показує, якими прихованими пружина­ми були приводилися в рух усі ті інституції перед 1991-м роком'.
ЮШ не цікавила велика політика, його цікавила велика наука. Але якраз великі діячі, в будь-якій сфері, всупереч досі в нас по­ширеному (теж радянському!) забобонові, «політичними ідіотами» в античному сенсі, себто кабінетними інтровертами, не бувають ніко­ли хоч би тому, що мислять у масштабі довготермінових історич­них стратегій і життєво заанґажовані в проективні суспільні наслідки своїх відкриттів на дальню перспективу. То правда, що за натурою ЮШ був не бунтарем, а мислителем,- у своїх спогадах він згадує всього чотири випадки за все своє доросле життя, коли «зривався» й бунтувався відкрито в його етичній системі, «відповідав злом на зло» (в 1934 р. «поліцейському мовознавцю» Наумові Кагановичу,
* Третього, за СРСР провідного гравця цієї історичної драми - імперський центр - я тут полишаю на боці, але показово, що він і далі продовжує «реагувати» на «на­ціоналістичні диверсії» (читай, на сам факт існування української культури, ніяк не зв'язаної з російською) за тією самою інерцією радянської «контрпропаганди»: анекдотичний казус, коли 2006 р. групу українських поетів запрошено виступити на ювілейному вечорі Франка в Москві під оголошенням, нібито в Україні Франків ювілей не відзначається і їм нема де виступити (див. про це: Антон Санченко. Шість камінців у ставок сучліту/ /Арьергард: Альманах. - № 4. - К.: ТОВ: Антикварна Сучасність, 2010. - С. 357-358),- далеко не поодинокий приклад усе того самого, прокручуваного вже автоматично, як саундтрек із вимкненим зображенням, демон­стрування «турботи партії і уряду про розвиток української культури». Попри всю гротесковість подібних сюжетів, в інформаційній війні Кремля проти України вони використовуються доволі широко, і нерозуміння молодшим поколінням українців їхніх витоків і природи в черговий раз унеможливлює відповідь українських еліт на черговий історичний виклик.
в 1945 р. - німецькому домовласникові, що виганяв його з матір’ю на вулицю, у 1953 р. Романові Якобсону, коли той схотів у зарод­ку затлумити його концепцію, у 1965 р. Горасові Ланту, одному з активістів «антишевельовської кампанії», коли той цинічно запро­понував йому «потиснути собі руки»): послужний список, що «на ре­волюціонера» ніяк «не тягне» й сам собою може видатися ледве чи не взірцем лагідности й сумирности,якщо не знати, що справжній, ціложиттєвий бунт ЮШ відбувався деінде, на глибині тектонічній, і в форматі побутових жестів описові не піддається. Вся діяльність ЮШ, від наукової до громадськи-організаційної (від МУРу до УВАН), була, на кінцеву мету, цілеспрямовано націєтворча (його виступ у вересні 1990 р. на тому самому 1-му Конґресі українознавців, де ми й познайомилися, ще й досі виглядає недосяжним зразком держав­ницького підходу до відбудови Україною своєї національної пам’яті*). З промови на відзнаку 50-ліття УВАН (див. Додатки) видно, з якими далекосяжними стратегічними настановами розбудовував він на еміґрації українську науку, з недавно опублікованого листування з Єжи Ґедройцем** на який центр інтелектуального опору (в одній категорії з його східноєвропейськими «братиками» з Free Europe Press) пере­творював редагований ним журнал: все це (і багато ще не згаданого) вже належить до терену «високої» політики акурат тієї, котрої в постколоніальній Україні так драстично бракує... Радянські органи без­пеки, зі свого боку, не помилялися, коли в своєму орвелівському «ньюспіку» титулували його «буржуазно-націоналістичним ученим»: він дійсно був їхнім«ідейним противником» - із яким, навіть при щедрій асистенцїї української «темноти», «імперії зла» впоратися так і не вдалося. Так що з другого боку барикад його мали за віщо нена­видіти. І матимуть іще довго - аж доти, доки всі його «довгограючі» стратегії не будуть втілені в реальність - і в такій якості не перейдуть до підручників історії.
Такого Шевельова Україна не побачила й досі. Звідси необ­хідність цього вступного «коментаря до біографії». Все інше, «негероїчне», що слід знати про нього читачеві, ЮШ розповів про себе сам.
* Юрій Шевельов. У затінку совиних крил//ВП-ї. - С. 334-348.
** Єжи Ґедройць та українська еміграція. Листування 1950-1982 рокге/Упоряд., пере­днє слово і коментарі Богумили Бердиховської’/Пер. з англ, та польськ. - К.: Критика, 2008. -С. 566-594.
***
Писати про ЮШ, яким я його знала, - значить, хоч-не-хоч, пи­сати про себе. Для тих, кому в цій книжці може видатись «забагато Забужко», поясню, що листи ЮШ були стандартного обсягу (переваж­но друковані на поштових аркушах, призначених для згортання кон­вертом) - мої, натомість, «розпухали» без жодних обмежень, чим і спричинено позірну «нерівноправність» голосових партій (по 3-4-5 моїх сторінок проти незмінно й строго одної від ЮШ): кажу позірну, бо густина інформації з малочи багатослівністю нічого до діла не має, і один лаконічний рядок ЮШ не раз може, якщо вміти подумки його «розгорнути», вміщати в собі «статтю середнього розміру». Але на­вчилась отак «розгортати» я, зрозуміло, далеко не відразу, - на те, щоб виробити «спільну мову», в якій обоє почувалися б цілком віль­но, нам із ЮШ знадобилося майже п'ять років: надто великою була початкова межи нами дистанція, надто великою егоїсткою та «мо­лода дебютантка», якій потрібен був від «старого майстра» насампе­ред леґітимізуючий «голос історії» у відповідь на її власний, та й ЮШ, з натури самітник, на підводних рифах, що виникають у всяко­му неформальному спілкуванні, почувався не найвправніше... «Поза текстом» епістолярію лишилися сотні проговорених нами людино(і телефоне-) годин, без яких, боюся, ніякий обмін віршами-статтямикнижками нічого б не поміг, - тільки живе-бо спілкування «від лю­дини до людини» здатне пробити всі бар'єри, в тому числі й найнездоланніший - культурний, котрий, за моїми спостереженнями, відчужував від ЮШ чи не найбільше людей «нової формації»: ЮШ був «паном старої школи», що означає, при всій позірній простоті й зви­чайності, при всій привітності й мило-невимушеній світськості, ще й поколіннями вщеплюване в духовний Генотип всіх «добре вроджених» «Noli me tangere», ту незриму, але виразно відчутну «межу доступнос­ти», котра згори внеможливлює будь-яке амікошонство - й автома­тично змушує кожного «громадянина радянського хову» (якщо з нього не зовсім нечуственний тупак!) почуватися трошки недомитим (своєї бабусі по батькові, теж «із доброго дому», я в дитинстві просто бо­ялась і так само «заморожено» попервах була трималась і з ЮШ, доки він сам мене не «розморозив»). Біда в тому, що «Еккерманом» я виявилась нікудишнім - і з наших розмов записувала по свіжих слідах (коли взагалі записувала!) не стільки діалоги прямою мовою,
скільки свої власні «рефлексії з приводу». А розмови, на відміну від листів, новими очима по упливі часу не переглянеш і не переоціниш: що запам’яталося, те запам’яталося,те, і тільки те, що я в свої тридцять з хвостиком здатна була «запеленгувати».
Тут нотабене: слів «учитель» і «учениця» найперших і найло­гічніших, що мали б спасти на думку, - ніколи між нами вимовлено не було. Мені й духу б на таке не стало надто після того, як раз у роз­мові впала згадка про спільного знайомого, котрий слухав у ЮШ курс у Колумбійському університеті й називав себе на цій підставі «учнем Шевельова», ЮШ тоді засміявся й добродушно сказав: «Я не вважаю його своїм учнем'», так легко й звичайно, мов пушинку з піджака зняв, і я мимоволі збентежилась, ніби самозванцем виявився не зна­йомий, а я сама: якось уперше стало ясно, що і в стосунках «учитель - учень» (може, найдужче пошкоджених добою тоталітаризму) «для тан­го потрібні двоє» - як і в дружбі, в любові, в усяких взаєминах, котрі тому так і звуться, що взаємні, творяться двома самостійними особистостями на рівні «Я Ти», і не можна без відома другої сто­рони бути чиїмось «учнем», як не можна бути товаришем чи подруж­жям... До того ж, на час нашого знайомства мій період «пошуку живих учителів» (що скінчився кількома розчаруваннями й одним серйозним уроком «від супротивного» як «не треба» й «не можна», ні за яких обставин) був уже позаду, моя система вартостей і поглядів загалом сформована, і хоч у багатьох пунктах вона дуже живо співрезонувала з шевельовською, однак «виліплювалась» усе-таки не ним, тож тради­ційна формула «учнівства» тут начебто й не пасувала. Чи принаймні так мені тоді здавалося.
У ЮШ, як видно з останніх його листів, була з цього приводу своя думка, але він волів тримати її при собі й озвучувати не квапився: він узагалі був одним із найпотайніших людей, яких я в житті зустрічала. Така скритність береться не з самої лише природної вдачі або дворян­ської звичаєвої стриманости («защіпнутости на всі ґудзики»), - це ще й печать того покоління, в якому за одне необачно зронене слово можна було заплатити головою (у спогадах ЮШ пише, як його вразив був, уже на еміґрацїї, своїм потоком одкровень при першій-таки зустрічі росій­ський філософ Фьодор Степун: «Це ми, люди інших поколінь, люди, що пройшли школу більшовицького режиму, звикли тримати язик за зубами, мовчати, ховатися й таїти, а для нього - російської людини доби кінця
* Тут і далі прямою мовою передаються тільки ті репліки, за дослівність яких я ручуся.
старої імперії така балакучість була природна й самозрозуміла»*). Звичка «тримати язика за зубами» з роками входила в плоть і кров, і в старості людям не раз легше було змовчати, ніж «розпечатати» за­боронену тему, цей «синдром конспіратора» я пізніше спостерігала й у ветеранів УПА, які в юності навчалися «про справу говорити не з ким можна, а з ким треба», й цілу решту життя нерушимо зберігали вій­ськову таємницю вже неіснуючої армії, навіть коли прийшла пора за­говорити про неї на весь світ. У випадку ЮШ «військовою таємницею», яку він змалечку і аж до 33-го року життя мусив ховати од світа, було його «соціальне походження», зрештою так і не викрите радянською владою (мимоволі думаєш, наскільки ж інший «моральний матеріал» дістався більшовикам «на вході», ніж маємо тепер «на виході», якщо за чверть віку, прожитих у тому самому місті і в тому самому будинку, де десятки людей ще мусили пам’ятати Шевельових як «генеральшу з па­ничем», ЮШ тільки один раз натрапив на стукача!). Саме звідти, гадаю, походила його нехіть до балачок на приватні теми: «про себе самого» він говорити просто «не вмів», не навчився у свій час, і з того боку від­кривався повільно й туго, мов чавунна брама на іржавих завісах. Про те, що його батько був «царський ґенерал», я почула в травні 1991 р. від Богдана Бойчука як розказане самим ЮШ у хвилину відвертости мало не під секретом, тож цю тему надалі в наших розмовах умисне старан­но обминала: мало які там у кого родинні скелети в шафах, раз чоловік не хоче їх ворушити, то й не ворушімо... Про історію з Якобсоном дові­далася вже з опублікованого в «Сучасності» в 1994 р. мемуару - і тоді зрозуміла, щб мав на увазі ЮШ, коли раз у Нью-Йорку (в травні 1992-го) був укинув мені по ходу розмови щось про «американську університет­ську мафію», - я зацікавилась: а що, є й така? О-о! чи то реготнув, чи видихнув він у відповідь, і стільки в тому прорвалося затамованого болю й гніву, що стало ясно: в ту рану краще перстів не пхати, а сам він нічого не став пояснювати, відразу ж і закрився, тільки й згадав, що колись проти нього «об’єдналися радянська й американська мафії»... Вся його мемуаристика, від «Я - мене - мені...» до «28 днів особливої служ­би...» - це, властиво, ще один бунт - проти отриманого в першій третині життя «закляття мовчанням»: на письмі «замки» збивалися краще. В жи­вому спілкуванні він поставав куди більше «замкненим» - невразливим і насмішкуватим (навіть часами «увімкнені» напади старечого вередування в його артистичному виконанні сприймались як форма кокетства - як нагадування присутнім, що він уже «може собі дозволити» й на таке).
ЯММ-2. - С. 242.
І ми ніколи з ним не заводили мову «про нас самих» і не пробували знайти якоїсь точнішої формули наших взаємин, аніж півжартом запро­поноване ним «дедушка - онучка».
Я так і не знаю і ніколи вже не дізнаюся, щб він розгледів у тій, двадцятилітньої давности, дівчинці дистанційно, через океан: по чому був запримітив «дебютантку» (і звідтоді вже не випускав із «сфери впливу», терпляче зносячи її молодечий еґоїзм, і неувагу, і всі її но­рови...) ще ДО тої першої «зустрічі в Київському університеті», щодо якої тільки по десяти роках признався (ох і вміло ж те покоління мов­чати!), що зустріч була невипадковою - і відбулась таки на його вимо­гу («чи Ви пам’ятаєте, хто був технічним виконавцем мого наказу?»).
Пам’ятаю, авжеж: нас познайомив Мойсей Фішбейн. Пам’ятаю ве­лику (актову) залу своєї «альма матер» Червоного корпусу на Володимирській, роїння й гул конґресового тлуму в перерві між засідан­нями (то ж був перший збір української інтеліґенції «без кордонів» за ціле 20-те століття, атмосфера, яку можна порівняти, в зменшено­му масштабі, хіба до Майдану-2004!) і Мойсея, який сяючи мчить по проходу, своїм громохким баритоном професійного радіо-анкормена перекриваючи гамір цілого велелюдного зібрання:
- Оксано! З тобою хоче познайомитися ЮРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ ШЕВЕЛЬОВ!
Це так і прозвучало, набране в повітрі «великими літерами» - як «ґонґ судьби». Мойсей знаний майстер театральних ефектів, і я так цей його «номер» була тоді й потрактувала, ні на мить не повірив­ши, ніби ЮШ справді «хоче зі мною познайомитися»: та хто я така?.. Напередодні, на відкритті Конгресу, в ще не перейменованому на той час на «Український Дім» Музеї Леніна публіка влаштувала ЮШ, що під­нявся на трибуну, 5-хвилинну стоячу овацію, його доповідь (ту саму, про «совині крила», і як Україні з-під них вибиратися) я вислухала (гли­таючи кожне слово, мов пересохлим горлом джерельну воду в спеку), стоячи в проході, стиснена звідусіль такими самими спраглими («любі друзі, шановні вороги...»),- на Конґресі до нього було не доступитися, весь наш академічно-спілчанський бомонд тримав його в кільці облоги, як бодіґарди першого секретаря ЦК КПУ, і чого б то він «хотів знайоми­тися» зі мною - дівчиськом з одною поетичною збірочкою (друга щойно тими днями вийшла з друку), якої він напевно ж не читав? На той час за мною, правда, числилося ще кілька резонансних виступів у пресі, що їх він, теоретично, таки міг читати - від «Мови і влади» («Дніпро». 1990. № 1, передрук, див. у «Хроніках від Фортінбраса») до свіжовидрукуваної,
не менш тоді «революційної» «Літератури і тоталітаризму» («Літературна Україна» від 23.08.1990 р.), та й вірші в тій-таки «ЛітУкраїні» друкували­ся не раз, і моя улюблена поема «Самогубне дерево», - але ЮШ в живі очі нічим не виказав обізнаности з моїми писаннями (ніяких там «Ви сміливо починаєте», як я була вифантазовувала собі зустріч Майстра й Дебютантки в студентському «Шукаючи собору»!) і в «батьки-покровителі» зовсім не набивався. Мабуть, саме через це через відмінність «культур­них кодів» я й не затримала з тої зустрічі в пам’яті більше анічогісінь­ко (а, судячи з того, що в Бахмєтєвському архіві знайшлась моя вітальна листівка до ЮШ «з Новим 1991-м роком», ми мусили вже тоді обмінятися адресами!) - і, прилетівши в травні 1991 р. до Нью-Йорка, була «наново» заскочена й підлещена, почувши від Богдана Бойчука й Марії Ревакович, які люб’язно гостили мене у себе в домі, що ЮШ чекає мого дзвінка і запрошує відвідати його на Клермонт-евеню: Богдан сам тріумфально набрав номер - і передав мені трубку майже з такою самою гордістю, з якою Мойсей викликував у Києві своє «сповіщення герольда».
Весь цей антураж із легким присмаком сенсації (серед українців на еміґрації ЮШ славився своєю неприступністю!) тільки тим дужче мене знесмілював: мені довго не вірилося в серйозність його до мене інтересу - власне, аж доти, доки я не прочитала його передмову до своєї третьої збірки «Автостоп» (див. Додатки). Далися взнаки стиґми мого «Тендерного виховання»: зростаючи в жорстко патріархаль­ному СРСР, з одного боку, ти отримувала «комплекс принцеси», звиклої до обожнювання й поклоніння, а з другого, неминуче неможливість виробити об’єктивну самооцінку (те, на чому тепер найчастіше лама­ються в Україні кар’єри жінок мого покоління). Треба було трохи пожи­ти на Заході й «потусуватися» серед «видатних мужів» нерадянського крою, щоб упевнитися, що такі можуть пошукувати мого товариства не лише «за карі очі й брови шнурочком», словами ЮШ кажучи, - що для мислячих індивідів протилежної статі моя кучерява особа може й поза тим становити якусь самостійну атракцію. Так що ЮШ довелося не один рік мене «приручати». Але він недарма був фаховим учителем...
У той перший мій візит на Клермонт-евеню, 39 (один із найреспектабельніших кварталів Манхеттену, район Колумбійського університету, тиха вуличка між Бродвеєм і затіненою старими платанами набереж­ною Хадсон, з легкої руки Маяковського прозваної в СРСР «Гудзоном», елеґантний під’їзд, хол, більше схожий на фойє чотиризіркового готе­лю, другий поверх, дзвінок, страх за свої мокрі од хвилювання руки...) я ЮШ ще «боялась» і, забившись у кут канапи й заклякнувши там
із міною чемної дівчинки, найдужче старалась ретельно добирати сло­ва: раз у раз вставляла «пане професоре» і взагалі трималася так, ніби мене не спускала з ока моя покійна волинська бабуся, аж доки, десь по годині, чи що, ЮШ, зовсім між іншим, не вкинув не міняючи тону:
Ви не мусите обнімати цю пбдушку...
Щойно тоді я завважила, що сиджу, мертвою хваткою вчепившись у диванну подушечку, як невмілий плавець у рятівне коло.
Але на той час температура розмови, цікавої для обох, уже розто­пила лід: ЮШ цікавила в моїй особі Україна сучасна, якої він не знав, мене в ньому «Україна втрачена», яку я саме тоді для себе відкри­вала, пожираючи нагло уприступнені бібліотеки невідомих мені в сту­дентську пору книжок, як вогонь суху солому, плюс так само незнана «Америка», з якої й почалась моя двомісячна поїздка (участю в між­народній конференції «Поезія і опозиція», зорганізованій Бостонським університетом), кожен був у себе вдома на тій культурній території, де інший якраз прагнув освоїтися, і цим на перших порах і визначались координати взаємного інтересу. Перший бар’єр упав, коли ми, вже зо­всім жваво бесідуючи, йшли Бродвеєм до ресторану, і ЮШ несподівано жалібно і якось дуже «по-домашньому» попросив:
- Тільки не називайте мене «пане професоре»...
І мов махом змів 52 роки різниці: я побачила сучасника, «свого», з ким можна не лише обмінюватись думками, а й сміятися з тих са­мих речей (вирішальний фактор для маркування «свій/чужий»!),і зраділа, як випущена на волю. (Либонь, про такі моменти американці й кажуть цитатою з фільму «Касабланка»: «І think this is the beginning of a beautiful friendship».)
Правда, перед тим був ще один «момент істини»: на виході з бу­динку ЮШ згадав, як 1979-го року його відвідав, бувши в Нью-Йорку в якихось своїх ООНівських справах, Павло Загребельний. Вони про­говорили цілий день, не виходячи з помешкання (про що - ЮШ мені тоді не сказав, це я прочитала вже потім у його спогадах: радянський класик приїздив, за дорученням властей, схиляти його «до співпра­ці»*). Коли стемніло, ЮШ запропонував гостеві вийти повечеряти десь
* Див. про це: ЯММ-1. - С. 290; ЯММ-2. - С. 135. Обидві згадки, хоч і принагідні, не залишають сумнівів у характері зустрічі, куди більше схожої на бесіду з офіцером безпеки, ніж на діалог двох діячів культури: «Він (П. Загребельний. - 0.3.) намовляв мене відвідати Київ, казав, що я був би там потрібний. Я сказав йому:
- Нащо я вам потрібний? У вас є Косач, він може вам розповісти про все, що ді­ється тут.
- Ні,-відповів Загребельний без дальших коментарів,-ми його не цінимо і довіри не маємо. Він нам потрібний тільки як небіж Лесі Українки» (ЯММ-2. - С. 135).
на місті - і щойно на виході виявилося, що під під’їздом на класика весь той «робочий день», від 9-ї ранку, чекала напоготові дипслужбівська машина - і «ув’язнений» у ній водій: із наказом не відлуча­тись...
Як казав покійний Чижевський, - докинув ЮШ насамкінець, в СРСР не «диктатура пролетариата», а «диктатура над проле­тариатом»...
Тут мене й прорвало і я гаряче й плутано ринулась виповіда­ти йому все, що думаю про нашу радянську касту «служителів мис­тецтва», свято переконаних, наче номенклатурні привілеї їм нале­жаться «по праву» - як «духовній еліті нації»: на той час я вже мала з цим прошарком свій досвід спілкування (і ще довго була носила­ся з заміром якось про те все написати, аж доки з’явились «Митці» 71. Подерв’янського й «перебили», вичерпавши тему в найадекватнішому для неї жанрі ґротеску). Не виключаю, що то й був момент, коли ЮШ перший вгледів у мені «сучасницю»: в мої літа він із таким самим запалом «борюкався проти зневаги до меншого брата й проголошення себе сіллю землі а Іа Донцов»*, і до духовного «плебейства» (у моє­му лексиконі - хамства) в усіх формах у нього завжди була органічна відраза.
В ту зустріч він подарував мені щойно видану «Третю сторожу» «Оксані Забужко, бажаючи щасливої другої стометрівки, автор. 29.5.91». Ніби визнавав тим, що першу «стометрівку» пройдено вда­ло, і скріплював оцінку своїм підписом, як професор на іспиті, - якраз та «санкціонуюча» роль (від імені гостро потребовано'] мною «культури втрачених стандартів»!), у якій він і міг стати для мене незамінним і таким, на довгі роки, й став. Так що драматургію стосунків було ви­ставлено ним відпочатку ЮШ невипадково ввесь вік прожив завзятим театралом: на режисурі він знався досконало.
І тоді ж таки запропонував листуватися, коли я повернусь до Києва (в США я лишалася ще на місяць - на україністичну конференцію в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн, і цілий той місяць ми ще передзвонювалися, вже по-приятельському, теревенячи «про все на світі»):
- Якщо будете мати охоту...
Чи «вільну хвилинку», чи якось так,- не пригадую вже дослів­но, пригадую, що ми прощалися, стоячи на розі Клермонт-евеню, і він говорив ніби знехотя, своїм звичаєм спроквола розтягуючи слова
’ ЯММ-1.- С. 61.
й дивлячись з висоти свого зросту кудись поверх моєї голови в на­прямку річки (цю сцену в моїй пам’яті освітлено навзахіднім сонцем, отже, ми провели разом ціле пополуднє): мовляв, якщо захочеться, то черкніть як-небудь при нагоді з України вістку, що там у вас дієть­ся, буду радий почути...
Однак листування мало свої психологічні бар’єри (висловлюючись мовою ЮШ, «пороги») і свої еквіваленти спазматично обнятих поду­шок. У моєму тодішньому уявленні, до Шевельова, навіть після прямої заохоти, писати можна було тільки з якогось зовсім уже спеціально­го приводу, значущого, «ділового»: як писалося на одвірніх таблич­ках радянських посадових кабінетів - «Без доклада не входить» (в ди­тинстві я це розуміла так, що за таємничі двері пускають тільки тих, хто має при собі заздалегідь написану наукову доповідь «доклад» на якусь важливу тему). Я ж була добре свідома і його зайнятости, і його незамінности в українській культурі (не лише для мене!), - а він дуже активно включився в процес «національно-культурного відроджен­ня» тих літ, був запотребований і завалений замовленнями з усіх сто­рін, і мені просто сумління не ставало його «відволікати»... На додачу, в Урбана-Шампейн я отримала запрошення від Михайла Найдана, го­лови слов’янського відділу в університеті Пенн-Стейт, приїхати до них на весняний семестр 1992 р. т. зв. «гостьовим письменником» (Writerin-residence) - з викладанням загального курсу української культури, і, повернувшись до Києва, цілу решту 1991-го року працювала не розги­наючись, аж мені з вух куріло, щоб устигнути до нового' від’їзду в США здати в друк свою монографію про Франка («Філософія української ідеї та європейський контекст») і підготувати, бодай начерково, цикл лек­цій для Пенн-Стейт (в англійській я ще почувалася нетвердо, а голо­вне - такий оглядовий курс, від Київської Русі до наших днів, вимагав від мене невсипущих занять самоосвітою: я-бо належала до поколін­ня, якому не то своєї культури, а й своєї історії окремим курсом ніх­то ніколи не викладав, таких підручників на час розпаду СРСР взагалі не існувало, і скількома, сумарно, роками ув’язнення та занапащеними життями було заплачено за спроби їх «підпільно» в Україні творити, ніхто ще не обчислив, тож якби не Орест Субтельний із його виданою 1988 р. в Торонто «Ukraine: A History» - ще одна, спасибі еміґрацїї, «ідеологічна диверсія»! - то не лише мої американські студенти, а й перші покоління учнів незалежної України не мали б із чого вчитися: Україну, цілком за Шевченковим пророцтвом, «збудили» інтелектуально «окраденою» таки до нитки, і запрошення до Пенн-Стейт я сприйняла
як унікальну нагоду ліквідувати прогалини в своїй колоніальній освіті). Одне слово, пропозицією ЮШ «писати, коли буде час» я до кінця року так і не скористалася.
1 січня 1992 р. я знову прилетіла до США цим разом уже ґрун­товно «відкривати Америку» і себе вкупі з нею, і впродовж того, дуже важливого в моєму житті, «весняного семестру» (січень - чер­вень 1992 р.) ЮШ уже стійко й назавжди перейшов для мене в катеґорію «моїх американських друзів». Багатогодинні телефонні розмови по 2-3 рази на тиждень (гаразд, що університет оплачував!) набули сливе «домашнього» характеру: ЮШ справді ставав для мене чимось на кшталт «дєдушки», єдиного україномовного (не «по-діаспорному», а повноцінно!) у всуціль англомовному оточенні, з ким спішиш по­ділитись і своїми турботами, й відкриттями, і смішними пригодами, не мусячи себе при тому мовно «редагувати» (благо, що його спо­вна оцінити здатен тільки той, кому випало пожити якийсь час у мов­ній ізоляції!), а одночасно й провідником у новому для мене світі американських університетів, і фаховим консультантом з англомовної україністики, і невичерпним оповідачем цікавинок (він був блискучий causeur - артистичний, із витонченим гумором і спеціальним смаком до мовної гри), і взагалі душевно близькою людиною: коли він у квітні на цілий місяць вирушив у подорож до Європи, мені його вже браку­вало, і я чекала на його повернення.
Як Вам подорожувалося, Юрію Володимировичу?
- Втомно...
Я нишком чмихнула, подумавши: ну й зух із старого у 84 роки об’їхав за місяць сім країн, перелетів через сім часових поясів і ще й нарікає, що «втомно»! Тут і я б утомилася... ЮШ скаржився на ру­мунські (здається) готелі, оповідав якісь дражливі дорожні історій­ки а мені все невтямки було, що йому ж таки справді 84 роки і живе він самотньо, з чашкою гарячого чаю й теплим пледом ніхто його вдома з подорожі не чекав, - ото стільки й відпруження має, що побурчати по телефону... Я все ще бачила його «старшим» - тим, хто дає підтримку, а не сам її випрошує. Гадаю, це свого роду по­бічний ефект від засліплення силою інтелекту, і взагалі силою того духа, котрий «животворить»: те, що «плоть слаба», при спілкуванні з такими «променуючими» людьми перестаєш помічати (подібне було в мене й при знайомстві з Чеславом Мілошем), і їхній вік якось ніколи до кінця не фіксується свідомістю, - навіть коли йдучи поруч мусиш сповільнювати ходу, щоб дотримати їм кроку, це здається даниною
не старості, а індивідуальному темпоритму. А ЮШ до того ж і гово­рив неквапно, і в жестах був дуже «вироблено» ощадний (Edelgesicht, як говорила про нього в отроцтві вчителька німецької!), так що об­раз складався цілком гармонійний: він здавався не стільки старим, скільки вічним немовби й завжди такий був (тільки в останню нашу зустріч, у листопаді 1996-го, я вперше побачила в ньому немічно­го дідуся, але й тоді відлетіла з Нью-Йорка не бувши цілком певною, чи не розіграв він присутніх навмисне...).
Зате пам’ятаю інше (це до теми «невойовничости»-сумирности): я розповідала ЮШ по телефону новини з дому хтось із наших патріо­тів старого гарту прилюдно побив писка комусь із хулителів Шевченка під час святкувань 22 травня (здається, так), і я переказувала те все в іронічному ключі, мовляв, «оно конечно, Александр Македонский герой, но зачем же стулья ломать», себто лізти з кулаками? на що ЮШ, посміявшись, завважив:
- Ну, за Шевченка то й я б поліз із кулаками...
На мить я була заскочена він постав переді мною в зовсім іншо­му світлі: мужчини мого покоління «з кулаками» вже нікуди не лізли і там, де треба було боронити чиюсь честь, воліли відбуватись іронією й зубоскальством. Таким було суспільне повітря, що вирвалося назверх після розвалу СРСР: «пофіґізм» був модним, і в культурі так само. І цієї одної фрази ЮШ, а ще більше того, ЯК її було сказано: спокійно, без пафосу, в абсолютно побутовому тоні, - вистачило, як легенького постуку по об’єктиву, щоб каламутне зображення мені в очу враз про­ясніло: ну звичайно ж, культура це й є розмежування, ієрархія, де всьому свій час і своє місце під сонцем, і від часів Еклезіаста правила не змінились: є час розкидати каміння і час збирати каміння, час глузувати - і час бити в писок, головне - не переплутати. І ні в якому разі не допускати змішування докупи всього з усім (уже потім я ви­читала в Октавіо Паса, що в цьому й був смисл сталінської технології «кат і жертва в одній ямі» - поворот до ціннісного хаосу).
Втім, за Шевченка ЮШ «з кулаками» заступався таки не раз повною мірою його роль на тому «фронті» можна буде оцінити щойно коли буде зібрано й видрукувано всю його шевченкіану, але і в буденному спілкуванні неважко було розпізнати, що до Шевченка в нього ставлен­ня особливе, «інтимне». Підозрюю, що в хвилину найдраматичнішого в своєму житті випробування (див. «28 днів особливої служби...»), в ка­бінеті Харківського НКВД, коли слідчі Галицький і Гончар (як усе-таки жорстоко потрапляє доля жартувати з іменами!) загнали його в кут і
приперли до стінки, він інтуїтивно сягнув по Шевченкове ймення як по прикриття на порятунок, ніби заслоняючись ним од чекістів (бо дуже вже схоже збентеження Галицького й оте його «Нет, зачем же так?!» на провербіальну реакцію «чорта від ладану», і важливо, що саме так це ЮШ запам’яталось!). Завважу, що був він узагалі-то непохитним агностиком, класичним ученим-позитивістом «старого складу», і навіть гирилиця неймовірних збігів і «чудесних спасінь», через яку пройшов кожен, хто врятувався з пекла Другої світової чи то вояком, чи біжен­цем, не схилила його до метафізики: як і Лаплас свого часу, він просто «не потребував такої гіпотези». Але, при всьому скептичному складі його ума, отой елемент трепету і внутрішнього пієтету, що його він мав до Шевченка, на моє суб’єктивне враження, був хоч і дуже від­далено найближчим у ньому до сфери релігійного почуття (у людей настільки естетично чутливих вона взагалі не буває цілком атрофова­ною, хоч би які запеклі з них були агностики!). Можливо, винятково благополучний рішенець історії «агента Шевченка» ЮШ десь у глибині душі все-таки трохи приписував і «патронату імені», своєрідному се­кулярному еквівалентові «оборони світлих сил». Але це вже ті речі, з яких людина ніколи й нікому не сповідається - навіть і на письмі...
Ще одною «трепетною» темою «зоною вразливости», як називав Толстой дорогих нам людей, була для ЮШ його мама. Я навіть довгий час була певна, що вона йому померла відносно недавно, трохи не на по­чатку 1980-х (нема нічого легшого, ніж заплутатися в чужій генеалогії!), і непомалу здивувалася, випадково почувши, що це сталося ще 1953-го, в перший їхній американський рік,- ЮШ згадував про неї так, як зга­дують про тих, хто завжди з нами, так що я собі навіть перейняла з її лексикону одну оптимістичну примовку 1937-го («Пережили революцию, переживем и Конституцию») і ще одне ласе слівце ЮШ вжив його, коли бурчав мені раз (уже в Києві, в травні 1995-го), цілком зрештою друже­любно, на Романа Корогодського (той був йому й видавцем, і другом, і секретарем, і нянькою, і відповідно приймав на себе всі побутові терни й колючки близького спілкування, котрих я була щасливо позбавлена):
Якийсь він, як казала моя мама, балахманни й...
Я заверещала з радости - як, як?! і кинулася справджувати слово в Грінченковому словнику, але й там його не виявилось. Ми пожурили­ся з ЮШ над тим, що в Грінченка взагалі обійдено увагою слобожанську лексику, я згадала схожий приклад улюблену жартівливу цитату моєї однокурсниці (цілком уже російськомовної) з уст її матері, також родом харків’янки: «Куди це ти н а р у н ж и л а с ь?» от, мовляв, і ще
3-11-145
одне «пропале слово», варте включення з діалекту в літературну мову! і цей епізод якось остаточно вмістив у моїй свідомості маму ЮШ в ту саму категорію «слобожанок», що й мама моєї приятельки, і жодних спроб «переформатувати» цей образ ЮШ ніколи не робив. Тільки по його смер­ті я прочитала в «Я мене мені...» справжню історію Варвари МедерШевельової (1867-1953) й подумала, що перед цією жінкою Україна за­винила чи не більше, ніж перед сином, якого вона для неї виростила, її наймолодшою з п’ятьох (і єдиною зацілілою) дитиною. Якщо вже шукати в нашій культурі зразків істинного «подвигу матері» (про те, як незаслу­жен© на цей п’єдестал посаджено малопридатну на нього й зовсім іншими справами визначну Олену Пчілку, мені вже доводилося писати в «Notre Dame d’Ukraine»), то якраз в особі матері ЮШ маємо подвиг у хімічно чистому вигляді - творений із посвятою жіночого непоказного, «тихого» героїзму й водночас із тою мірою самодисципліни, за якою недвозначно пізнається шляхетський «кодекс служіння»: це від неї вспадкував його ЮШ (розійтися з чоловіком, не простивши зради, й самій виховувати ді­тей, уже достатньо відважний вчинок для жінки її доби й соціального стану, але пройти з незахитаною гідністю через усі страхіття революційвоєн-розруху, без слова скарги стаючи й за прибиральницю в колишньому власному домі, й за куховарку для його службовців, твердо вщепивши дітям, що «Ніяка чесна праця не принижує людину», і ціною всіх жертв - ЮШ пише, що зумів оцінити їх тільки в дорослому віці, забезпечити-таки синові, наперекір зовсюдному тиску «нового режиму», освіту за своїми питомими, ні в чому ну хіба крім фортеп’яно й тенісу! не порушеними «старими стандартами», - це вже таки істинне «жіноче лицарство», яке, після десятиліть більшовицького експерименту, заціліло в українській культурі хіба в героїнях Лесі Українки: психологічний тип той самий, і треба сказати, що жінками цього типу останніми представницями ви­нищеної породи - ЮШ, як жонами-мироносицями, був оточений упро­довж цілого свого життя).
Біографія В. Медер-Шевельової навряд чи дочекається ближчим ча­сом своїх дослідників (не з нашим ставленням до своєї спадщини!),- а шкода, бо, за всіма ознаками, дворянська сирота з імперських «слу­живих» німців Варенька Медер (між іншим, кузинка того самого Петра Медера, військового коменданта Києва, який уславивсь нагінками на те­атр Садовського!) могла б скласти прецікаву ілюстрацію до історії «укра­їнської аристократичної контрреформації», з якої починалась Україна як модерний проект. Процеси ці, як можна припустити, не обмежувались самим тільки «ідеологічним проводом», тобто ядром «громадівської»
інтелігенції (у «Notre Dame d’Ukraine» я, зі зрозумілих причин, обме­жилась тільки ним) - а мали куди більший, з відстані століття вже неви­димий нам ареал соціального поширення. Принаймні ЮШ сам для себе так і не знайшов остаточної відповіді на питання, звідки походило мате­рине «приховане», аж навзаході життя вийшле на яв українство, яким він, у кінцевому підсумку, також завдячує їй * (те, що свої останні слова, уже в непритомному стані, вона вимовила по-українськи, все-таки було для нього несподіванкою**), вочевидь пані Шевельова, так само, як і її син, не належала до людей відкритих, навіть у власній родині. Поза тоді ще природно присутньою в Харкові українською народною стихією вулиць і базарів, жодних інших слідів «малоросійського впливу» в її ви­хованні ЮШ намацати так і не вдалося за одним тільки винятком (але яким!): серед улюблених викладачів Варі Медер у Миколаївському сиріт­ському інституті в Петербурзі був Дмитро Яворницький. Якась лінія ду­ховного родоводу, отже, все-таки вимальовується: від Яворницького через Варвару Медер до Юрія Шереха-Шевельова...
Саме в таку модель трансмісії культури - через переємство «жи­вим прикладом», «сократичним навчительством», через як завгодно то­неньку, аби лиш неперервну цівочку традиції, береженої й передаваної з покоління в покоління, ЮШ, сам продукт «культури традиції», схо­же, вірив непохитно (в 1996 р., подивившись виставу Харківського теа­тру «Арабески», довго випитував у режисерки Світлани Олешко, «хто її вчив», питання, якого вона, за її власним зізнанням у листі до мене, не відразу й зрозуміла: в пізніших, після ЮШ, поколіннях радянської інтеліґенцїї традиційний «культ учителів» різко занепав, і сучасному чи­тачеві ЮШ вже може видатися дивним, як багато він при різних оказіях говорить про своїх учителів - і учнів! - і навіть на спогадах ставить присвяту: «Учням, що були, самі того не знавши, вчителями»). Через те, бувши в мовознавстві de facto продовжувачем ідей Вс. Ганцова й Олени Курило (а в есеїстиці «хвильовістом-ваплітеянином» таки, ніку­ди не дінешся, «зеровської школи»!), своїми вчителями ЮШ незмінно на­зивав значно менш яскравих од тих, розстріляних, Леоніда Булаховського й Олександра Білецького - тих, кого застав живими і з ким мав особис­ту дружбу. Але першою й найголовнішою Вчителькою в його житті, яка сформувала його духовно і культурно (пізніше, професійне формування в ґенезі особистости «лягає» на вже приготовану ціннісну матрицю!),
" «Мій шлях до Дамаску, моє навернення якоюсь мірою були второвані нею. Не була спадщина, підземний скарб. Його треба було розкопати, але він був» ЯММ-1. - С. 79).
~ Див.: ЯММ-1. - С. 77.
була таки його мати, і ЮШ насамперед її витвір - плоть од плоті й дух од духу, той, яким Варвара Медер-Шевельова заслужила собі на місце в пантеоні видатних українок 20-го століття.
І чи не з цієї самої «навчительної» обсесії ЮШ панькався й зі мною ненав’язливо й непомітно «архівуючи» в «розумну дити­ну» (за його словами, хоч я була вже далеко не дитина!) насамперед те, що непіддатне й неохопне ні університетськими лекційними курсами, ні писаними «не для дітей» і «для дітей» томами книг: «культурне по­вітря», зіткане з десятків, сотень дрібничок, кожна з яких, узята по­одинці, могла бути цілком незначною, але кожна була «на своєму міс­ці» й таким чином «будувала ієрархію». В травні 1992 р. я на кілька днів приїхала до Нью-Йорка, і ЮШ порадив мені цим разом включити в «обов’язкову культурну програму» Колекцію Фріка (Frick Collection),маленький, як на нью-йоркські масштаби, і дуже «європейський» за ду­хом музей, на диво рідко згадуваний у путівниках:
Там небагато речей, але всі першорядні.
На той час мій досвід зі світовими музеями був іще невеликий я, за звичкою радянського варвара, ходила ще не «в музей», а «на експо­нати», і так пересувалась і по Фріковому, бездоганно стильному (в усьо­му, до останньої лілеї в городчику) особнячку: Рембрандт, Рібера - прекрасно, ага, от він який, Вермеєр, зовсім інше враження, ніж від репродукцій, а тут, значиться, Гейнсборо, ні, цю епоху я вже не люблю, і всі ці французькі Пуссени мені теж нецікаві, і китайську порцеляну, як і все інше ужиткове, проминаємо тощо... Я ще слабо здавала собі спра­ву з «необструганости» власного погляду (який не через один десяток «першорядних» музеїв має пройти, щоб відшліфуватися!),а проте в пам’яті згодом відклались, на диво, не порізнені враження від окре­мих полотен, як то звичайно буває після гігантських кошар на кшталт Метрополітан, Лувру чи Прадо, а таки загальна атмосфера місцяцілісний, досконалий образ старосвітської елеґантности а-ля Пруст, ніби я побувала «в гостях у Ґермантів», і послужлива під­свідомість на згадку про Фріка досі неголосно вмикає мені саундтреком щось із Равеля: ось це я й маю на увазі під «культурним повітрям».
То був, либонь, найнаочніший «урок першорядности», отриманий мною від ЮШ. Це вже тепер, по упливі літ, можна його «деконструювати», можна говорити про те, що тільки «першорядне» має потенціал структурувати реальність, створювати довкруг себе відповідно організо­ваний духовний простір, задаючи, самою своєю присутністю, точку відліку на шкалі вартостей - а звідти походить і «почуття ієрархії», на брак якого
в українців так нарікав Є.Маланюк, а в буденнішому вимірі - відчуття стилю: варто збити цю «горішню планку», підмінивши першорядне дру­гей третьорядним (як це зробив в Україні сталінізм) - і ціла будівля, захитавшись, просяде й обернеться на купу руїн, із якою нові покоління вже не зможуть собі порадити... Саме про таку «втрату культури» ЮШ писав у «Здобутках і втратах української літератури» (див. ЗІНВ), і саме цього його уроку Україна не засвоїла й досі. Але ж не міг він відправити в Колекцію Фріка всю Спілку її письменників у повному складі...
Власне ті кілька місяців живого спілкування й вирішили долю цієї книжки. На той час, коли, в червні 1992-го, я повернулась в Україну, світ у моїй свідомості вже достатньо зменшився («глобалізувався»), щоб заокеанські друзі не відсувалися, як раніше, в інформаційне позасвіття, тільки-но приземлишся в Борисполі й тебе поглине рідна українська рутина. (Про інтернет тоді ще тільки ходили перші чутки, які здавалися фантастичними, а комп’ютер у мене з’явився щойно в 1994-му, але мен­тальна картина завжди змінюється раніше, ніж на це дозволяють технічні засоби). У вересні ЮШ приїздив до Києва світ урухомився, географічні відстані більше не грали фатальної ролі... Десь невдовзі по його від’їзді вийшла друком моя «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період», і з цим-то «докладом» («без доклада не входить», так і вийшло!) полетів із Києва до ЮШ і мій перший лист «з кур’єром», як це нерідко робилося в роки пострадянського «розруху» (українська пошта тоді працювала препогано, пакунки губилися, листи активно «пер­люструвалися» поштовими службовцями в пошуках вкладених доларових банкнот, але людські зв’язки були сильнішими за всі технічні перешкоди, і перед поїздкою за океан просто обдзвонювалося знайомих: завтра лечу до Нью-Йорка, чи вам нічого не треба переслати?..). Сталося це на початку жовтня від першої нашої «зустрічі в Київському університеті» минуло, отже, два роки. «Зав’язка» була позаду, «інтродукція» поступово пере­ходила в те, що ЮШ пізніше назвав «романом на дому».
Хоча тут також були свої «пороги». Але про них краще розкажуть уже самі листи.
***
Перш ніж звернутися до листів, ще кілька «виробничих» завваг. У цій вступній частині я старалась триматися шевельовської заповіді «не для
дітей»: не перекладати іншомовних виразів, по змозі стримуватись від публіцистики, популяризаторських пасажів тощо. Подібним чином я спо­чатку була гадала коментувати й листи, але перші їх читачі від такої на­станови мене хутко відрадили, переконавши, що вона неминуче звузить аудиторію книжки до все тої самої «тисячі посвячених», і якщо вже ко­ментувати, то якнайширше і найпопулярніше. Відтак «Листування» вийшло складеним із двох паралельних текстових потоків, які дуже різняться між собою за рівнем «герметичности», і вибір «навіґатора» між листами й ко­ментарями в кожному конкретному випадку залишається за читачем.
І останнє. Найдраматичнішим відкриттям при підготовці цієї книж­ки до друку стала для мене не хливкість власної пам’яті (як мож­на було сподіватись), а зникомість біжучої історії. Культура пам’яті в Україні, в силу відомих історичних констеляцій, традиційно була низькою, але в 1990-ті, в умовах цілковитого ментального й інституційного хаосу, обвалилася геть уже катастрофічно. В багатьох випад­ках згадувані в наших листах події чи артефакти не лишили по собі жодного сліду ні в інтернеті, ні в Національній парламентській біблі­отеці України, і якби не приватні архіви, тодішнє роззосередженокипуче суспільно-культурне життя, у вариві якого кшталтувалися век­тори сьогодення, впору було б по-орвелівському вважати неіснуючим. Тож складаю сердечну дяку за все згадане та підняте, на моє прохан­ня, з бібліотек і домашніх архівів людям, які були співучасниками тих процесів, а відтак, прямо чи опосередковано, й «дійовими особами» нашого з ЮШ «роману»: Оксані Радиш-Міяковській, Вірляні Ткач (НьюЙорк), Аскольдові Мельничуку (Бостон), Леонідові Плющу (Бесеж, Франція), Лесеві Танюку, Неллі Корнієнко, Елеонорі Соловей, Миколі Рябчуку, Максимові Стрісі, Ірині Валявко, Віталію Михайловському (Київ), Ірині Волицькій (Львів) та Світлані Олешко (Харків). Спеціальна подяка виконавцеві заповіту Юрія Шевельова д-рові Теодору Костюку та співробітниці Бахмєтєвського архіву Колумбійського університету Катерині Давиденко (Нью-Йорк) за можливість доступу до моїх лис­тів, які зберігаються в шевельовському архіві, а також Михайлові Найдану (Стейт-Коледж, Пенсильванія) і Володимиру Давиденку (НьюЙорк) - за люб’язно надані фотоматеріали.
Сподіваюся, що це тільки початок.
Оксана Забужко 13 вересня 2010 року
Книжки Юрія Шевельова (Шереха), видані в Україні після 1991 року
Цей список складається майже всуціль із бібліофантомів - видань, чиї наклади, за найоптимістичнішими оцінками, ніколи не перевищували іооо примірників. Фізично приступними на книжковому ринку наразі є тільки дві останні ПОЗИЦІЇ, 10 І 11, що вийшли друком до юо-ліття ЮШ; справдити наявність у бібліотеках попередніх позицій у мене немає змоги, але, за деякими свідченнями, «досяжною» можна вважати також позицію 7. Тому в коментарях щодо творів, видрукуваних у цих трьох позиціях (ЯММ-1, ЯММ-2, ВП-і, ВП-2, ЗІНВ), я обмежувалася посилан­ням на сторінку, а в решті випадків намагалась бодай кількома рядками зреферувати зміст джерела. Не знаю, наскільки ужитковим орієнтиром виявиться для читача ця «міні-бібліографія», але подаю її тут як ще один штрих до «портрета доби»: кожне з цих видань з’явилося на світ унаслідок піонерських зусиль ентузіастів, які, долаючи колосальну інер­цію економічного та ідеологічного опору, намагалися «нести Шевельова в Україну» в умовах, коли українське книгарство фактично впало ледь не до рівня таборів «ді-пі», за кожним - своя «невеличка драма», варта окремої оповіді, а всі вкупі складаються на новочасну ілюстрацію до від­вічного українського інтеліґентського сюжету «лупання скали».
1. Юрій Шерех. Третя сторожа: Література. Мистецтво. Ідеоло­гії. К.: Дніпро, 1993. 590 с. (Передрук. 1998 р. у 4, Т. 2; «МИ і ми (до українотеренних чительників моїх)» передрук. 2009 р. у 11.)
2. Юрій Шевельов. Чому общерусский язык, а не вібчоруська мова? З проблем східнослов'янської глотогонії: Дві статті про постан­ня української мови. - К.: Вид. дім «КМ Academia», 1994. - 32 с. (Передрук. 2008 р. у 10, Кн.1.)
3. Юрій Шевельов. ВнесокГаличини у формування української літе­ратурної мови. - Львів - Нью Йорк: Вид-во НТШ ім. Т. Г. Шевченка, 1996. 2-ге вид.: К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. - 160 с.
4. Юрій Шерех. Пороги і Запоріжжя: Література. Мистецтво. Ідео­логії. Три томи. Харків: Фоліо, 1998. Т. 1. 607 с. Т. 2. 367 с. Т. 3. 431 с.
5. Юрій Шерех. Поза книжками і з книжок. К.: Видавництво «Час», 1998. 456 с.
6. Юрій Шевельов. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського/Упор. Л.О.Тарновецька. - Чернівці: Рута, 1998. - 80 с.
7. Ю. Шевельов (Юрій Шерех). Я мене мені... (і довкруги): Спогади. В 2 т. - Харків - Нью-Йорк: Видання часопису «Березіль»; Вид-во М. П.Коць, 2001. Т. 1. В Україні. 428 с. Т. 2. В Европі. 304 с.
8. Юрій Шевельов. Портрети українських мовознавців. К.: Вид. дім «КМ Академія», 2002. - 132 с.
9. Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови/Канадський інститут українських студій; Східний інститут українознавства ім. Ковальських; Харківське історико-філологічне товариство/Пер. з англ. С. Вакуленко, А. Даниленко. - Харків: АКТА, 2002. 1054 с.
10. Юрій Шевельов. Вибрані праці: У 2 кн. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2008. Кн.1. Мовознавство/Упор. Л.Масенко. 583 с. Кн. 2. Літературознавство/Упор. І. Дзюба. 1151 с.
11. Юрій Шевельов. З історії незакінченої війни/Упор. О. Забужко, Л.Масенко. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська Академія», 2009. - 471 с.
ЛИСТУВАННЯ

1992-1995
ні
З грудня '92
Дорога Пані Оксано,
Був дуже радий Вашому листові. Справді, не фразами. І не менше Вашій книжці про Франка і не-Франка1. Вона читається, як роман Андруховича2, засмоктом, не відірвешся, не як Пашковського3 або, прости Господи, карикатура на Маланюка в ЛУ4... Справді можна співдумати, співспостерігати, співзіставляти... Прекрасні паралелі з еспанцями. Цікавим було для мене зіставлення з Штуром5. Тим цікавіше, що словаки теж «мужицька нація», але без старшого бра­та (бо чехи на це не виходили, навіть, якщо хотіли). Так ніби ми вже в Европі, не тільки мріємо.
Але чому Ви начисто усунули Англію, ніби її й нема й не було? Ду,маю, що розрив зрілого Франка з юнацьким був майже повний, але все таки не остаточний. Щодо мене, почуття роздвоєні6. З одно­го боку, по-людськи шкода, що Ви не раз згадали й дуже пересічного Мірчука7, а не спом'янули хоч словечком мене. А з другого, воно й приєхмно, що думали ми самостійно, а сама аналіза й висновки мають стільки подібностей. Є лемківська приказка, щось на зразок - Якщо тобі двоє скажуть, що п'яний, піди ляж і проспися. Так от ми творимо тут ту двійку, яка робить поради й діягнозу слушною.
Але обережно з латиною. Вона має свої пастки, не стільки, як гре­ка, але досить. Опус таки маґнум, а не маґнус, а вже множина Ваша замість опера маґна - опіі маґні! Тут уже я трохи посмівся, бо це було б хіба від опій/опіюм (которий для народу!). Та в цілому книж­ка Ваша таки не для дітей8, а це робить її подією.
Як бачите, Рябчук9 мені все передав. Але я хотів передати ним мою найновішу публікацію Потебні з моїм вступом, але він не взяв10, - мовляв, Ви самі приїдете.
Ваша Планетянка11, вибачте, але ще чекає своєї черги, я мав неса­мовиту навалу корект, і читати нічого не можна було (крім «Франка», в якого я заглянув, а потім упився, як той лемко...). Вже як приїдете.
А щодо нації, то, мабуть, вона таки завжди була такою, принай­мні доки сягає зір. Хіба тільки, що тепер її ще окрадену, але пробують збудити, от і виходить - Мій рідний край такий веселий, мій рідний край такий сумний.
Бажаю Вам щасливого перелету, а собі не забареного (бачите, яке слово сотворив) побачення. І вибачте мою машинку, вона сказилася, і літери наскокують одна на одну. Особливо т.
Сердечно, -
Ваш Ю. Шевельов
ПРИМІТКИ
1 Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. - К.: Наук, думка, 1992. Наклад цього першого видання стано­вив 670 примірників.
2 Мова про видрукувані в «Сучасності» (1992 р., ч. 1) «Рекреації», які ми з ЮШ сприйняли тоді з однаковим ентузіазмом і дуже на тому зблизилися. Пам’ятаю, як він радів мовній знахідці автора: прізви­ще героя - Гозендуфт, по-німецькому - «запах штанів», - і казав: «Це справді добре». Взагалі, в мене склалося враження, що чи не на­йдужче йому імпонувало саме Андруховичеве «германофільство»: все-таки німецька культура не була для ЮШ цілком іноземною, й повоєнне від неї (як і від усіх інших західних!) українське радянське відчуження він вважав одним із серйозних чинників колоніальної провінціалізації, - звідси й радість від «падіння Берліниського муру» в новій українській літературі. На додачу, тодішня «мода на карнавал» найкраще відповідала загальній температурі пост-незалежницької ей­форії, і ЮШ подобалося, за його власними словами, «відчувати себе
вісімнадцятилітнім», - хоча в своїх прогнозах щодо перспектив такої «ювенільної літератури» він був значно стриманіший за мене.
3 Тут також алюзія до наших попередніх, американських дискусій: на Пашковському ми з ЮШ рішуче розійшлись, і «навернути» його в своє короткочасне, але гаряче захоплення цим автором мені так і не вийшло: «рустикальности» ЮШ не любив - у жодному вигляді. Припускаю, далася взнаки психологічна травма його студентської юнос­ти - коли дворянське дитя, змушене приховувати своє «клясово воро­же» походження, опинилося в університетській аудиторії пліч-о-пліч із «чорноземом», котрий «підвівся»: з правдивими, не оперетковими полтавськими селюками, котрі сорочки собі прали раз на місяць, казали «держава» замість «держава», а на перервах, збившись у гурт, виводили «На вгороді верба рясна» («патологічний нахил до хорового співу», - жовчно діагностував ЮШ через піввіку потому, див. ЯММ-1. С. 112, - можна уявити, чого ця «рустикалія» коштувала йому замолоду!). Такого «чорнозему» я зблизька вже не бачила, і Пашковського сприймала під іншим, ніж ЮШ, кутом, - за браком інших документальних слідів своєї «партії» подаю тут запис із мого щоденника тої пори (14.08.1992 р.):
«Чому ж мені все-таки подобається - ще й як! - Пашковський? Що тут є, чого досі бракувало в літературі?.. Реабілітація мови <...>- раз (тиць­нути пальцем, назвати предмет). Приборкання хаосу - два. Це шизоф­ренічне й геніальне описування-перелік, реєстрація сколків розбитого на друзки світу - і не треба тут композиції, не треба логіки, нема її в цьому світі! - є вперта й зворушлива в своєму оптимізмі спроба ди­тини олюднити згарище. Перша нелицемірна спроба побачити дійсність як вона є - і сказати їй «так» (усій! цілком!). Пашковський ще не є нова література - він є предтеча нової літератури. У нього є - відвага брати дійсність обіруч, і хай він часами захлинається в цьому життєвому по­тоці, який мусить скоромовкою проговорити, але все ж йому вдається пропустити його через себе - оволодіти. Перший рух деміурга. (Але деміург не застає світ у стані розпаду - а саме це судилось нам!)».
4 «ЛУ» - газета «Літературна Україна», яка на той час була обов’язковою лектурою української інтеліґенції по обидва боки океану. «Карикатура на Маланюка» - опублікована в № 45 за 12.11.1992 р. стаття П. Кононенка «Так - навпростець - де спалює мета: Наближаючись до творчого фено­мена Є.Маланюка». У своєму власному спогаді про Є.Маланюка («Пан Євген», див. Додатки) ЮШ писав, що «Маланюка ми ще не знаємо. Пови­нен прийти хтось, хто міг би показати людину й поета крізь гру й поза нею». Те, що, кажучи його власними словами (з «Над озером. Баварія»), «хтось
не приходив» (див. 3IHB. С. 115), і літературно-критична думка «нового українського офіціозу» 1990-х не виходила за межі старого, піввікової давности «вісниківства», викликало в ЮШ не стільки роздратування (як у мене), скільки безмежну - піввікову-таки! - втому і нудьгу.
5 Людвиг Штур (1815-1856) - словацький поет, філолог, один із ліде­рів словацького національного відродження.
6 У своєму листі до ЮШ я висловлювала жаль, що мені запізно тра­пила до рук його стаття про Франкового «Мойсея», вміщена в збірці «Третя сторожа», - «Другий „Заповіт'4 української літератури» (пере­друк. у ВП-2): на той час моя власна книжка вже була готова, рукопис передано до друку, і покликатись на статтю ЮШ, як вона того варту­вала, вже не було технічної можливости.
7 Іван Мірчук (1891-1961) - філософ, випускник Віденського універси­тету (1914), автор праць з давньогрецької та слов’янської філософії, один із чільних організаторів української науки на еміґрації, по війні - рек­тор Українського Вільного університету в Мюнхені, член-кореспондент Баварської Академії Наук. У своїх спогадах ЮШ дав найкоротшу оцінку його науковому доробку: «Мірчук теоретично міг би писати філософські студії на зразок стародавнього Архімеда (Noli me tangere!), але він їх не писав» (ЯММ-2. С. 30). Докладніше про їхню співпрацю у воєнному Берліні див. «28 днів особливої служби...» (в Додатках).
8 «Не для дітей» - рецензія ЮШ на роман його улюбленого Домонтовича «Доктор Серафікус», що дала назву однойменній книзі - пер­шій із «літературно-критичної трилогії» під іменем Юрія Шереха. На­зва, як всі у ЮШ, концептуальна: в романі Домонтовича п’ятирічна Ірця, розглядаючи археологічний атлас, питає в професора Комахи, що то таке на малюнку, й отримує відповідь: «Рінерит з оріньякської стоянки Реб’єр». Звідси «не для дітей» - формула «високої» культури: тої, що не промовляє до свого адресата «згори вниз», як до «перма­нентного школяра» («східна», «візантійська» версія), ані (в «західній» версії) не старається йому приподобитись. У листі до Р. Корогодського ЮШ нарікав, що в самій трилогії дотриматись концепції так, як йому хотілося, все ж не вдалося: «на арену вибігли діти» - «оте цікаве, ото­го читачі не знають». «Тепер діло пропало, хай живуть наші діти. Аби ЩОСЬ було. Бо інакше порожнеча» (цит. за: РК-ІДІПІЖ. С. 175-176).
9 Микола Рябчук (нар. 1953 р.) - журналіст, публіцист, політолог, кри­тик, автор збірок статей «Від Малоросії до України: Парадокси запізнілого націєтворення» (2000), «Дилеми українського Фауста: громадян­ське суспільство і „розбудова держави44» (2000), «Дві України: реальні
межі, віртуальні ігри» (2003), «Зона відчуження: українська олігархія між Сходом і Заходом» (2004), «Улюблений пістолет пані Сімпсон: Хро­ніка помаранчевої поразки» (2009) та ін. Саме він став тим «кур’єром», який доправив до ЮШ мій перший пакунок, з листом і книжкою.
10 Олександер Потебня. Мова. Національність. Денаціоналізація: Стат­ті і фраґменти/Укрдшськз Вільна Академія Наук у США/Упоряд. і вступна стаття Юрія Шевельова. - Нью-Йорк: Б. в., 1992Ця книжка дісталась до мене вже аж у 1993 р. - ЮШ врешті-решт не втерпів і ви­слав її поштою («З привітом від упорядника. ЮШ. 10.10.92»). Однак належно оцінити цей дарунок я тоді не зуміла: то був час мого захо­плення теоретичною реставрацією «української ідеї», і з цього погляду вступна стаття ЮШ «Олександер Потебня і українське питання: Спро­ба реконструкції цілісного образу науковця» (С. 7-46) - скільки знаю, в Україні ніколи не передруковувана,-непомалу мене розчарувала. ЮШ доводив, що Потебня, після драматичного перелому 1863-64 рр. (коли на нього одночасно звалились загибель рідних у польському повстанні, поліційний прес двох імперій за підозрою в «малоросійському сепара­тизмі» і «поствалуєвський» крах надій на відродження України), так ніколи й не зміг розвинути в системну теорію заявлених ним замолоду «романтично-іумбольдтівських» поглядів на мову й народність: поза працею «Мысль и язык», вони зосталися в рукописах і фраґментах, . ба більше - ввійшли в суперечність із пізнішим, справді епохальним внеском Потебні в загальне мовознавство - його теорією синтаксичної еволюції мов із первісного недиференційованого стану. Виходило, отже, що Потебня зазнав поразки і як вчений, і як людина - теоретиком укра­їнського національного відродження, як прагнув, йому стати не вдалося. Поразки ж мене тоді цікавили мало - в національній спадщині я ще «посоцреалістичному» вишукувала не поразок, а перемог, і наукова чесність ЮШ, завжди вірного істині, а не тбму, що хотілося б бачити на її місці, належного враження на мене тоді справити не могла. Через те я й не від­читала за «привітом від упорядника» найочевиднішого, людського «месиджу»: в долі Потебні ЮШ не міг не вбачати паралелі з власною - вінбо теж свої кращі роки (всі 1940-ві!) присвятив ентузіастичним спробам «збудувати Україну», хай би й на еміґрацїї, теж був недоцінений земляка­ми, і найвищі його наукові досягнення - в галузі фонології - теж лиши­лись «на чужому полі», не адаптовані його рідною культурою (див. на цю тему в Додатках статтю Оксани Соловей «За глухою стіною»). Якщо ж згадати, що в Харківському університеті ЮШ вчився, коли там іще жива була пам’ять про Потебню-викладача (з цієї особистої реляції недарма
починається його стаття!), і що як лінґвіст він формувався під впливом Олени Курило, котру вважав прямою ученицею Потебні («в Ку­рило, - писав у «Портретах українських мовознавців» [С. 67], - зв’язок з Потебнею глибший і живіший, ніж у його харківських учнів <...>. Тоді як вони спиралися більше на «Мысль и язык», ранній і ще мало самостійний твір Потебні, і на його психологічно обґрунтовану теорію літератури, Курило продовжувала головний напрям його геніяльних синтаксичних студій і продовжувала також те, що завжди було скритою пружиною всієї діяльности Потебні - його українство»), - що, таким чи­ном, свій науковий родовід ЮШ, хай неявно, скромними підказуючими натяками (за логікою «учня з другої парти»: кому треба - сам побачить і оцінить!), але по прямій виводив - таки від Потебні, то паралель між цими двома великими харківцями виглядає більш ніж логічною - й виростає в понадстолітню трагічну парадигму української колоніаль­ної науки: Потебня - Курило - Шевельов... Затоплена Атлантида, над якою на поверхні - сталінсько-білодідівська «контора» «радянського мовознавства». Чи сподівався ЮШ від мене, молодої невігласки, такої історичної інтуїції, щоб усе те добачити,- питання, на яке відповіді вже не знайти. В кожному разі, це була єдина його мовознавча праця, яку він мені будь-коли присилав,- і якщо й розраховував отримати у відповідь вирозуміння до розкритої ним прихованої трагедії велико­го вченого, то гірко помилився: «співдумання» цим разом не вийшло. Я відбулась якоюсь ритуальною дякою, і більше на цю тему мови в нас ніколи не заходило.
11 Повість «Інопланетянка» була вперше надрукована в журналі «Су­часність», 1992, ч. 8.
За всіма цими сподіваннями «незабареного побачення» окрема іс­торія, що потребує пояснення. В квітні 1992 р., невдовзі після мого трі­умфального «міжнародного дебюту» (трохи про нього я згадувала в есе «Прощання з імперією. Кілька штрихів до одного портрета», див. «Хроніки від Фортінбраса») виступу на організованій журналом «Partisan Review» Міжнародній конференції «Інтелектуали й суспільні зміни в Центральній та Східній Європі», що проходила в Ратґерському університеті й зібрала доку­пи найбільш «зоряний» склад літераторів із натоді можливих (див. фото 8 на вкладці), професор цього університету Джон Фізер (1925-2007), один із того «українського лоббі», яке домоглося включення мене в число учасни­ків, на радощах від такого «успіху української справи» вирішив піти далі й
запропонував мені прочитати в них у Ратґерс такий самий оглядовий курс української культури (Ukrainian 100), який я була викладала в університеті Пенн-Стейт. Я погодилася - за умови, що з’їжджу на літо додому до ро­дини (з якою прощалася все-таки не на рік, а на семестр!), - звістка про мій наступний «семестр у Ратґерс» швидко поширилася серед американських україністів, і на мій приїзд чекав не тільки ЮШ - планів було складено багато. З тої затії нічого, однак, не вийшло, - чи то Ратґерській славісти­ці урізали фонди (звичайна причина зміни всіх американських універси­тетських «куррікулюмів»), чи через що інше, сказати не беруся, бо ніколи не отримувала від них жодного офіційного листа - а по телефону мене про­сто тримали «в підвішеному стані». У висліді наступного разу я «щасливо перелетіла» до Штатів уже аж у січні 1994 р. - до Гарварда, а відтак знов до Пенсільванії (Пенн-Стейт і Пітсбурзький університет), за Фулбрайтівською програмою академічних обмінів.
Очевидно, перепросивши ЮШ у відповідь, що «незабареного побачення» не вийде, я тоді й звернулася до нього з проханням, на яке мене вперше, десь півроку перед тим, навела Оксана Соловей (1919-2004). Про місце в культурній історії північноамериканської еміґрацїї цієї незвичайної жінки, теж колишньої харків’янки й нащадка «старої» інтелігенції (вона була дочкою одного з спіль­ників українського кооперативного руху 1920-х рр. і одного з перших істориків Голодомору, Дмитра Солов’я, якого ЮШ у своїх спогадах називає «трохи запізненою реплікою Бориса Грінченка», див.: ЯММ-1. С. 329),перекладачки, літераторки, члена-кореспондента Української Вільної Академії Наук у НьюЙорку, - ще належить писати окремі студії; тут - тільки про її особливе місце в житті ЮШ. Вони познайомилися в Харкові за німецької окупації - разом пра­цювали в «Просвіті», а потім зустрілися на дорогах війни, втікаючи на Захід. ЮШ вважав, що завдячує пані Оксані («другій Оксані» в його біографії, після бурхливого й на ввесь вік фатального роману з О. Линтварьовою) життям - що саме завдяки їй він із матір’ю в кінці серпня 1944 р. зміг щасливо вирватися з табору в Орем-Лазі в Словаччині - за два дні до приходу радянських військ. Пані Оксана, навпаки, твердила, що це ЮШ врятував тоді її з батьками, вивіз­ши з табору як свою наречену, версія з певністю реалістичніша, і якщо ЮШ начисто «витіснив» її з пам’яті (докладніше про це див.: ЯММ-2. С. 8-10), то, либонь, тому, що вона пов’язана з неприємним для нього моральним комп­ромісом: комендантові табору полковнику словацької армії, росіяниновібілогвардійцю - ЮШ, за намовою пані Оксани, представився (мабуть, уперше і востаннє в свідомому житті!) тим, ким, зрештою, й був - сином царського, а затим вранґелівського генерала В.Ґ. Шевельова - і таким чином, у влас­них очах, ніби «зрадив» своє українство, викупивши натомість у зраділого
білогвардійця пропуск із табору і, відповідно, життя для обох родин (гарний приклад «валленродизму», хоч цей останній і далеко не такий поширений в українській історії, як у польській,у нас не вміють «по-аґентурному», з далекосяжною стратегічною метою «вдавати зраду», а зраджують зазвичай «чесно», по-справжньому, - недарма ж Франко так обурювався Міцкевичевим Валленродом!). У версії пані Оксани легко пояснити й те, чому в пам’яті ЮШ закарбувалося, ніби це вона його порятувала: в якомусь сенсі так воно й було, бо «валленродівський» план належав їй, а ЮШ був лише виконавцем (сам він, найімовірніше, до такого б не додумався!). В кожному разі, ця обопільна вдячність, якої нам уже не уявити («Це ти мені врятував життя!» «Ні, це ти мені!»), таки справді «заручила» їх на ввесь вік, і ще в 1990-ті рр. далекі по­дорожі, зокрема і в Україну, вони відбували разом, для стороннього ока - як десятиліттями зжите старе подружжя. Впродовж тих десятиліть, нотабене, пані Оксана була ще й незмінною перекладачкою англомовних (у тому числі й вузькофахових мовознавчих) праць ЮШ на українську а це вже доказ «зжитости» куди рідкіснішої за подружню (в листі від 19.01.1996 р. до переклада­ча «Історичної фонології української мови» Сергія Вакуленка, першого свого «стороннього» рідномовного інтерпретатора, ЮШ зробив характерну заввагу, з якої добре знати, чим була для нього багатолітня «асистенція» пані Оксани: «Специфіка цього перекладу та, що автор сам уміє писати по-українськи і має в тих писаннях свій стиль. Але ж не буду я жадати, щоб Ви начиталися тих писань і наслідували б їх (хоч і було б приємно мати такого читача)»', схоже, ЮШ все ж здавав собі справу, що «такий читач» на віку може трапитись тільки один якщо пощастить знайти його в близькій людині. Йому - пощастило).
Моє знайомство з Оксаною Соловей відбулося в перший мій приїзд до США, в червні 1991 р., на щорічній україністичній конференції в м. УрбанаШампейн (Іллінойс). Пані Оксана мала тоді 72 роки й була красунею,- це вперше в житті я навіч угледіла жінку, над якою час не владний не тим, що вона «добре збереглася» (штучно муміфікованих і неприємних, як живі ляль­ки, «вічних молодичок» я натоді вже набачилася доволі, хоч до масового ширення успіхів пластичної хірургії було ще далеко), - а тим, що, дивлячись на неї й слухаючи її, забуваєш про її вік. Доти про таке я тільки читала в біографіях «великих коханок» 20-го століття. їхнє з ЮШ багаторічне лис­тування зберігається в архіві Р. Корогодського, і, доки його не буде опри­люднено згідно з заповітом пані Оксани, тему їхніх стосунків, сподіваюсь, можна вважати надійно закритою від профанаторів усіх мастей. Мені ЮШ
* Цит. за: Сергій Вакуленко. Три сторінці про переклад//Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови/Пер. з англійської. - Харків: АКТА, 2002. - С.ХІІ.
про пані Оксану не згадував ніколи, але, щойно наше з ним спілкування ризикувало перерватися (за 10 років таке було двічі, напочатку й наприкін­ці), вона, як той режисер із-за лаштунків (NB: та сама логіка поведінки, що в Орем-ЛазіІ), раптом нізвідки виринала в телефоні - і ненав’язливо «на­правляла сценарій», щоб п’єса гралася далі. В принципі, саме це традицій­но й зветься «жіночою геніальністю»: невидимою, непоказною - сказати б, підпільно-життєбудівничою. Поняття не маю, щб саме з наших розмов ЮШ їй переповідав - і чи взагалі переповідав: вона мешкала в Міннесоті, біль­шість часу вони теж спілкувалися телефоном. І тут упору згадати, що саме Оксані Соловей належить перший український переклад знаменитої моно­драми Ж. Кокто «La voix humaine»: монологу жінки, що говорить по теле­фону з коханим, який її покинув. На подарованому мені виданні цього пере­кладу (Жан Кокто. Людський голос/Переклад Оксани Соловей. - Мюнхен: Сучасність, 1974) пані Оксана зробила такий напис:
Оксані Забужко від Оксани Соловей в день літнього сонцезвороту
Урбана, 21.VI. 91
Щоб Ваш голос ніколи не волав у пустелі.
Очевидно, сама вона аж надто добре знала, яково то волати в пус­телі. В моїх взаєминах з ЮШ вона так і зосталась для мене «закадровим голосом», що втручається в поворотних моментах дії (голос у неї був також прекрасний: низький, густий, віолончельний, так само дещо сповільненого темпу, як і в ЮШ, до того ж уся та Генерація «школярів 1920-х», вивчених за «талмудом Олени Курило», божественно розмовляла українською: по­вними, синтаксично довершеними реченнями, без жодних тобі заникувань та вставних слів, хоч зараз у друк, із забутими нині запашними ідіомами та іншими солодкими вкрапленнями грінченківського словника, - воістину, цілющою мовою, як за Тичиною «доброго здоров’я пивши/коло криниці степової»). Отож, навесні 1992 р. - коли мій семестр, відчитаний у ПеннСтейт, добігав кінця, і так само добігали кінця довгі сеанси нашого теле­фонного «трьопу» з ЮШ (через Атлантику-бо по годині-дві щодругий день -е побалакаєш!), - пані Оксана несподівано заскочила мене своїм дзвінком . Нью-Йорку, де я мала виступ в УВАН: привітала з вдалим виступом - і з рецензією на «Дириґента останньої свічки» в журналі «Вітчизна», яку саме “□очитала, а на моє чемне мимрення, що, мовляв, дякую, але нема з чим ~ак уже дуже вітати,поважно, довірчо й значущо промовила (пам’ятаю дослівно, бо такого, раз почувши, не забудеш довіку):
Про Вас, пані Оксаночко, може в Україні написати тільки одна людина*. Хто? збентежилась я.
Уе не помилка, вона так і сказала - «в Україні».
- Юрій Володимирович.
Мені перехопило подих - про подібне я й мріяти б не посміла. Сам ЮШ? Але ж він ніколи не виявляв такого бажання...
- А Ви його попросіть. Зробіть йому очка...
Так, наче він тільки на мою просьбу й чекав, а сам не наважувався. Тоді (еґоїзм молодости!) я сприйняла це за урок «маленьких жіночих хитро­щів» у старорежимному дусі - підказку старшої жінки молодшій, як спро­вокувати надміру скутого чоловіка - «доктора Серафікуса» - на ініціативу, котрої він самотужки не виявить. Нині, подорослішавши на 18 років, думаю, що плетиво могло бути куди тоншим, віртуознішим: що пані Оксана зі сво­єї Міннесоти тонко правувала нами обома, як фея-опікунка, - «накидала петельку», котра мала привабити нас обох і скріпити наш контакт, пере­вівши його в професійне русло - певна запорука, що наші з ЮШ діалоги таки продовжаться, тепер у листовному вигляді... Чи казав він їй щось, чи вона сама дистанційно-чутко вгадувала й матеріалізувала його бажання - того не знаю, і ніколи вже не дізнаюся. Але в моєму персональному списку Великих Жінок, як би він не переутрясався з роками, Оксана Соловей за­вжди стоятиме в «першій п’ятірці» - якби не її витончена інспірація, не ви­ключено, що після повороту в Україну я й надалі продовжувала б удаватися до ЮШ виключно «з докладом» - час від часу посилаючи йому свою чергову публікацію з дарчим написом і листівку на Різдво...
Попросити ЮШ «написати про мене» я зібралася на духові вже аж тоді, коли визріла моя нова книжка - «Автостоп», із поетичних досі найдовершеніша. На кінець 1992 р. основний корпус «автостопівських» текстів був, як не рахувати окремих лакун, більш-менш готовий, і я звернулася до ЮШ з проханням про передмову. Далі слово йому.
[2]
11.2.93.
Дорога п. Оксано1,
Кілька рядків, щоб сказати, що 8 лютого зі мною стався нещасли­вий випадок1. Тож тим часом ніяких авторських зобов'язань брати не можу.
Якщо покращає, напишу докладніше. Тим часом вербуйте іншо­го передмовника.
Чи можна Вас просити розшукати Леся Танюка і переказа­ти, що замовленої ним статті теж написати не спроможуся3. Телефона його я не знаю. Він замовив її 8 лютого о 9 ранку, а об її сталося.
З добрим словом
Ваш Ю. Шевельов
Вибачте за грамузляння.
ПРИМІТКИ
1 Цей лист написано від руки.
2 ЮШ тоді, послизнувшись, упав на вулиці й зламав ногу.
з Лесь Танюк (нар. 1938 р.), натоді голова Спілки театральних ді­ячів України, був першим, хто ще в радянські, «перебудовчі» роки зважився «повернути Шевельова в Україну» (до того хіба театро­знавець Неллі Корнієнко в кандидатській дисертації початку 1970-х дозволила собі послатись на рецензію молодого ЮШ на Курбасову «Диктатуру»: Г. Шевельов. Вистава діалектичної думки: «Диктатура» у Курбаса/ /Радянський театр. - 1931. Ч. 1-2). Есей ЮШ «Шоста симфонія Миколи Куліша» (див. у ВП-2) був уключений Л.Танюком, замість післямови, в дотепер найповнішу збірку творів драма­турга: Микола Куліш. Твори: В 2 тп./Упоряд., підгот. текстів, комент. Л. С. Танюка. - К.: Дніпро, 1990. У згаданій телефонній розмові Л. Та­нюк просив ЮШ написати про Миколу Куліша ще раз, з позиції вже не українського критика, а нью-йоркського театрала - і так розвинути підняту в «Шостій симфонії...» (а також у статті «Народний Малахій Жана Жіроду», див. «Зустрічі з Заходом» у ВП-2) тему «Куліша без політики» - загальнолюдського і, за ЮШ, «єдино значущого». Цієї статті ЮШ таки не написав, хоча співпраця його з Л.Танюком на тому не урвалася.
Моя відповідь, судячи з наступного листа ЮШ, мусила включати якісь -дбадьорливі реляції з поля нової української літератури, з текстами на до­бачу,і далі він відписував уже на обидва мої листи нараз.
[3]
14 березня '93
Дорога П. Оксано, після моєї катастрофи мене пустили до машинки, посилаю, отже, тро­хи доладнішого листа після мого попереднього, рукотворного. Правда, зросте незмірно й кількість огріхів, бо мої старі пальці все не на ту лі­теру вдаряють, а на додаток літери самотужки налізають одна на одну. Ну, але Ви розйіифруєте, хай це буде харч для Вашої кметливости.
Не журіться тим, що Ви не справжній учений. Давно вже сказано дві речі про справжніх учених. Вони не ті, хто все знає. Таких нема. Справжній учений - той, хто знає, чого не знає. І два - він знає, де шукати. І це все. Отже, тримайтеся цих простих істин - і голову вище! Я б тільки додав - і хто перевіряє цитати.
Англійці теж герої не мого роману. Особливо мене обурювало, що вони пишуть не просто і ясно «Вхід заборонений», a Private. Хоч кожний знає, що це значить. А все таки вони є. І все таки частина Европи, хай інсулярна. Але хто не інсулярний (хоч і всупереч гео­графічним мапам)? І потім - я теж воюю за «жити правдою», «без брехні»1, називати речі своїми іменами. Але часом бере сумнів. Чи справді треба? Чи не вища культура of wise reticence2?
Добірку поетів плюс одна поетка (у Вас пишуть поетеса. Не лю­блю) я прочитав захоплено (Це «Слово» 15-1 б)3. Ці хлопці й дівка мають свій голос, свої очі, свої словосполуки. З такими не пропадеш. Ростемо ж ми, гей. Герої вчорашнього дня належать до вчора, ці - сьогодні. «И жизнь хороша, и жить хорошо». А все таки може краще було б робити це «з посмішкою», а не так люто, аж сльози на очах від цибульки4? Це не програма, звісно, а міркування. І може ж таки пошана до дня вчорашнього це - знак мужности? Але, що їх при­крили - шкода, хоч і то правда, що при чому тут Просвіта.
Тепер про передмову до поезій. Маю сумнів, чи поезія потребує вступів. У цьому жанрі писав раз у житті. До поезій Фішбейна5. Але то був спеціяльний випадок. Український поет яскраво єврейських по­глядів. Крім того, до його видання на Україні передмовив Бажан, і за­бажалося мені виступити в парі. Це просто таке мале хуліганство6.
Цих випадків у Вас не буде. Але коли Ви переконано хочете, при­шліть збірку, я подивлюся. Без зобов'язання, на ризик. Подивлюся, чи
віршам тим вступ потрібний. Короткий, не так вгляд, як «семафор у майбутнє». Далі - умови технічні. Братися за це до осени я не змо­жу - себто до конґресу МАУ7. І ще раз - коротко. І підпис Юрій Шерех, не Богом і батьком дане прізвище. Бо все таки я тепер маю честь належати до наукових Олімпів, царства безсмертних8 (скільки їх там є, що живуть понад день сьогоднішній!)
Так, отже, вирішуйте, чи потрібне і чи хочете. Не ображуся ні на так, ні на ні. Моє ставлення від того не зміниться. Воно в межах івано-карамазовського «С умным человеком и поговорить прият­но». (Цитати з російських письменників вийшли з моди. Думаю, чи не почати їх уживати). Жарти, жарти. «А что скажет княгиня Марья Алексевна»9.
Якщо все буде гаразд, за два тижні втечу від лікарів і подам­ся на дальші два до Харкова. Повертаючися, на день чи два скочу до Києва. Все таки «Чуден Днепр при тихой погоде». Не знаю, чи зустрінемося. Краще Ви їдьте до Фізера. У безгрошів'я я не зовсім вірю10.
З учено-науковим привітом («в конце письма поставить vale!»11) від соратника на полі шукання вічної істини і... принагідно - Музи Евтерпи12 -
Ваш Ю. Шевельов
ПРИМІТКИ
1 Переклад популярного в радянську добу серед ліберальної інтелігенції Солженіцинового гасла «Жить не по лжи», на яке я покликалася в сво­єму листові. Про «пороги Солженіцина» (народництво й імперіалізм), які завадили йому самому зреалізувати це гасло до кінця, ЮШ прозі­рливо писав ще 1977 Р(див. «Пороги і Запоріжжя» у ВП-2).
2 Мудрої стриманости (англ.).
3 Яку саме публікацію я тоді висилала ЮШ - відновити тепер немож­ливо. Газета «Слово» (гол. ред. О.Сопронюк, не плутати з пізніше за­снованим «Словом Просвіти») належала до тих типових видань доби «первісного відмивання капіталу», які тільки й устигали, що більш чи менш гучно заявити про себе, перш ніж інвестор припиняв фінансуван­ня. Що вирізняло її з хаосу тодішньої преси, то це чітко заявлене «аль­тернативне», в стосунку до «Літературної України», творче обличчя, - «Слово» стало трибуною нині забутої Асоціації «Нова література», ко­тра на початку 1990-х об’єднала була найзавзятіших бунтарів проти
офіційної Спілки письменників (Є. Пашковський, О. Ульяненко, С. Лавренюк, А.Лупинос, В. Цибулько, Н.Зборовська, С.Квіт, О. Кривенко та ін.). Більшість цього крила невдовзі перейшла на політично радикальні позиції, змарґіналізувалася й узагалі лишила по собі якийсь непропо­рційно високий відсоток людських трагедій, - але станом на 1992-93 рр. «Слово» ще було однією з найцікавіших українських газет.
4 Алюзія до В. Цибулька, який, виступаючи на пленумі Спілки пись­менників України 1992 р., звернувся до присутніх зі словами «панове інваліди творчости!». Скандал набув широкого розголосу й став пер­шим в історії незалежної України прикладом успішного пі-ар ходу, на якому будується спершу літературна, а відтак і політична кар’єра.
5 Юрій Шевельов. У спробі назвати//Мойсей Фішбейн. Збірка без на­зви. Поезії. Переклади. - Б.м.: Сучасність, 1984. - С. 7-14.
6 Гадаю, тут ЮШ все-таки трохи кокетував. Крім «єврейського сентименту», тобто задавненого болю за знищене спершу Сталіним, а відтак Гітлером українське єврейство - містечкове, ідишой україномовне, - і обернення його решток на «совєтський народ» (див. на цю тему запис його розмови з Р. Корогодським 1995 р. у РК-ЩІПІЖ. С. 154-І55? а також «Трюїзми (в го­ловному) і троє людей замучених» у ЗІНВ), у нього явно був до М.Фішбейна ще один «персональний інтерес»: основну частину цієї передмови присвячено роздумам про поетичну мову М.Фішбейна, з її «двома стру­менями» (бароковим і «постнеоклясицистичним», за ЮШ), - а за одним заходом і взагалі про напрямок мовних пошуків української радянської поезії в шорах мовної цензури: тема, що не могла його не хвилювати.
7 Конґрес МАУ - II Конґрес Міжнародної Асоціації українознавців (Львів, 22-28 серпня 1993-)ЮШ мав на ньому доповідь «Чому „об­щерусский язык“, а не вібчоруська мова? З проблем східнослов’янської глотогонії» (див. у ВП-і). Нині на офіційному сайті МАУ його названо «відомим ученим Юрієм Шелестом» (так!) і повідомлено, що його до­повідь на Львівському конгресі «викликала великий інтерес» (це остан­нє відповідає дійсності), див.: www.mau-nau.org.ua/_borders/_private/ kongresy/kongresy4.htm. То був передостанній для ЮШ Конґрес і остан­ній, у якому брала участь я (мій виступ - «Філософія і культурна при­томність нації» - див. у «Хроніках від Фортінбраса»).
8 «Богом і батьком даним прізвищем» ЮШ підписував наукові пу­блікації.
9 Неточна цитата з комедії А. Грибоедова «Горе з розуму»:
Ах! Боже мой! Что станет говорить
Княгиня Марья Алексеевна!
10 Маючи свій (більш ніж драматичний!) досвід з американською «уні­верситетською мафією», надто ж славістичною, ЮШ схильний був ува­жати, що якраз своїм виступом на Ратґерській конференції, який при­вернув увагу до України всіх присутніх там медій (після нього я мала інтерв’ю на кількох радіой телеканалах, в т.ч. в найрейтинґовішій повинній програмі США - «Ali things considered» на National Public Radio) і якого ніхто з організаторів не сподівався від молодої й безвісної «запрошеної викладачки», - я стягла на себе невдоволення тої, все ще впливової, частини старої славістичної ґвардії «Якобсонівського хову», для кого незалежність України й далі лишалась географічним непоро­зумінням - і чиї методи «заглушення небажаного конкурента» ЮШ знав аж надто добре. На його думку, власне ці люди в керівництві Ратґерського університету могли «заблокувати» план Дж.Фізера стягти мене туди аж на цілий семестр із власним курсом української культури. Правда цьому чи ні, не знаю (я не замірялася робити в СІЛА академіч­ної кар’єри і, з молодечою легкомисністю, не надто в усе те вникала, а тепер уже нема в кого розпитати), - але, щоб уборонити ЮШ від за­кидів у надмірній підозріливості («неадекватних реакціях», за висло­вом навіть надделікатного Р. Корогодського, див. РК-ІДІПІЖ. С. 168), зазначу, що таку саму версію «Ратґерської інтриґи» згодом у США мені доводилось чути від людей, на сто миль далеких від україністики - зате добре знайомих з університетською політичною кон’юнктурою. З огля­ду на те, що нині західні славісти «старого гарту» (Andrew В. Wachtel, Jens Herlt та ін.) навіть «Польові дослідження з українського сексу» атакують за «націоналістичний дискурс» (у російській критиці на це собі дозволяють тільки вже геть «крайні праві» а 1а Мадіна Тлостанова), можна припустити, що ЮШ орієнтувався в темі ліпше, ніж такі наївні «совки», як ми з покійним Р. Корогодським.
А Пушкін. «Євгеній Онєґін», розд. 1.
Стосунки ЮШ з «музою Евтерпою», здається, найбільше подобали на нерозділену любов. Про те, що колись писав вірші, він призна­вся мені ще в нашу першу нью-йоркську зустріч, а на моє просто­душне запитання, чому ж було не продовжити, відреаґував несподівано різко: «Побійтесь Бога, ніякий я не поет!». А проте і в «Юрій Ше­рех (1941-1956). Матеріали до біографії» (передрук, у ЗІНВ), і в «Я - мене - мені...» він рясно цитує - і окремі свої давні строфи, і цілі вірші: видно, що вони чимось лишились йому дорогі. І те, що «Юрій Шерех народився поетом», а літературним критиком став, бо «в по­езії було вже тісно» (див.: ЗІНВ.С. 28-32), вважав за вартий відзнаки
факт своєї біографії. Доречно згадати, що й його перша, радянська ще, дисертація, захищена 1939 р. («Із спостережень над мовою сучасної поезії»), була присвячена мові П. Тичини.
У квітні 1993 р. ЮШ справді приїхав в Україну (разом з Оксаною Соловей) і виступив у Харкові, на зорганізованій Лесем Танюком у рамках Міжнародного театрального фестивалю «Березіль-93» конференції пам’яті Курбаса з до­повіддю «Лесь Курбас і Харків» (див. у ВП-2). Де й за яких обставин ми опісля зустрічалися в Києві, того вже рішуче не пам’ятаю, ЮШ тоді був шалено популярний, а наукове й культурне життя в Україні, попри кризу, шалено активне, і його буквально роздирали на всі боки (з документальних пам’яток про той його візит у моєму архіві заціліло лиш перше число дав­но покійного журналу «Арка» з напутнім від нього словом до редакції* та кілька рядків у моєму щоденнику від 1.05.1993 р., з яких можна виснувати, що бачилися ми десь напередодні). Найімовірніше, зустріч випала коротка і в більшому товаристві, але саме тоді я й мусила передати ЮШ чорновий рукопис «Автостопу» (де ще не було дописаних пізніше «Од такої тоски...», «Початки демонології», «Задзеркалля. Пані Мержинська», «Львів. Кава опів­ночі», «З невідісланих листів», «Коханий! - я пишу...», «І двері розчахну­лись...»), - ще не на передмову, а саме «на показ», аби знати напевно, ві­зьметься він за неї чи ні: видання-бо в натоді вже фактично збанкрутілому «Українському письменнику» здійснювалось моїм коштом, і наявність чи від­сутність передмови була для видавництва питанням істотним, бо означала додаткові сторінки (яким там зовсім не були раді!).
У травні ЮШ від’їхав до Нью-Йорка з моїм «напівфабрикатом», а я ли­шилась очікувати на його рішенець. І так - не наважуючись обізватися пер­шою, щоб не настирятися, - й прочекала терпляче ціле літо, аж доки ми
* «Арка» - один із «періодиків-ефемерид» 1990-х, квартальних «культури, мистецтва, літератури, науки», задуманий, було, як відродження МУРівської «Арки», редагова­ної ЮШ. Виходив у 1993-1994 рр., головний редактор - Олесь Ільченко. Дебютне число (№ І-П.Вересень-листопад 1993) відкривалося привітальним текстом від «по­переднього редактора», вміщеним під попередньою-таки емблемою - незамурованою брамою Заборовського:
«Провідним у старій „Арці" було плекання української мистецької і літературної традиції в поєднанні з відкритістю до західної традиції (не цураючися й східних зв'язків). Саме тому емблемою журналу була брама Заборовського перед тим, як її замуровано. Вона була вся - українське бароко і була відкрита на захід.
З цими застереженнями - «добра вам путь ішовши».
З пошаною й привітом
21 квітня 1993
(факсиміле підпису) Юрій Шевельов».
не зіткнулися віч-на-віч у фойє Львівського університету 22 серпня, в день відкриття ІІ-го Конгресу МАУ і ЮШ, з тою усмішкою, з якою в голлівудських фільмах вимовляють «серпрайзі», вийняв із течки й вручив мені ма­шинопис готової (!) передмови до «неготового» ще «Автостопу» - «Куди пролягає траса» (див. Додатки).
Якщо він хотів мене вразити, йому це вдалося якнайліпше: крім свого заскочення (і пізнішої ейфорії по прочитанню тексту!), я не зберегла в пам’яті з тої львівської зустрічі більше анічогісінько (зрештою, в ЮШ було там своє, академічне товариство, в мене своє: Соломія Павличко, Енді Бойтар, Михайло Найдан, Тарас Возняк - останній був нашим «чичероне» і щедро «частував» нас Львовом богемних кав'ярень і малярських майстерень). Обізвалась я до ЮШ вже в листопаді - сповіщаючи, серед іншого, про те, що на 1994 рік отримала Фулбрайтівську стипендію і в січні прибуду до Гарварду.
З 1993-го року (здається, з тої-таки осені) в мене залишилась від ЮШ ще одна пам'ятка, варта окремої згадки, - присланий поштою грубезний, 813-сторінковий томище, виданий УВАН: Матеріяли до історії літератури і гро­мадської думки. Листування з американських архівів. 1857-1933/Українська Вільна Академія Наук у США/Джерела до новітньої історії України. Т. З/Ред. Б. Струмінський і М.Скорупська у співпраці з Е. Касинцем і Н.ЛівицькоюХолодною. Вступні статті: М.Раєв і М.Скорупська. - Нью-Йорк: Б.в., 1992. Томище (на який улітку 1993 р. з’явилась у «Сучасності» ґрунтовна рецензія ЮШ, більше схожа на передмову*) містив ретельно опрацьовану (з непорів­нянно розлогішими, аніж мої тут, англомовними примітками, з покажчиком імен і назв, з двома «тематичними» передмовами - про Драгоманова як по­літичного мислителя і про Празьку еміграцію) збірку листів (мовою оригіналу) цілої плеяди наших корифеїв - від П. Куліша й М. Драгоманова (аж 54 листи, скарб!) до Д. Донцова й О.Теліги. Це була справді зразкова робота з епісто­лярієм, яка зробила б честь будь-якій науковій інституції будь-якої країни, і я несказанно втішилася з такого коштовного дарунка, - мене цікавило лис­тування Донцова з Телігою і взагалі Теліга як особистість (тоді в мене ще тривав етап пошуку «рольових моделей» серед літературних попередниць), і посилку ЮШ я сприйняла в руслі його «просвітницької» щодо мене місії. Тільки по його смерті, натрапивши в «Я - мене мені...» на місце, де він згадує, як його не раз заводив у житті «комплекс другої парти», я збагнула справжнє значення того дарунка:
«1982 року я подав ідею, щоб Українська Академія Наук у США поча­ла видання документальної серії «Джерела до новітньої історії України».
■Юрій Шевельов. Скарби, якими володіємо//Сучасність. - 1993. - Ч. 6 («Вступні зазвати з цієї рецензії див. у Додатках).
Я накреслив план видання, визначив його характер і тип, зорганізував пер­ші томи. На редакторів запросив трьох своїх колеґ, чиї імена прикрашають кожний том видання*. Я не включив себе. Комплекс другої парти говорив, що вони мене запросять бути бодай четвертим (бож з них ніхто не тільки нічого не редагував, а навіть ні одного тому не прочитав перед друком). Природна річ, ніхто і не порушив такого питання. Для майбутнього історика української науки я не маю найменшого зв’язку з цим виданням» (ЯММ-1. С. 43).
ЮШ просто вислав мені «своє дитя». Без автографа - адже його імені не було у вихідних даних. І без будь-яких пояснень адже, продовжую­чи цитату, «що ставалося - це закон життя», а «добре діло все таки може бути зроблене і з позиції другої парти» (Там само). Можливо, тут у нього знову спрацював той самий комплекс, - і він чекав, що я сама, заціка­вившись, стану його розпитувати про цю серію, а тоді б уже він мені розпо­вів і те, про що не згадав у рецензії? «Природна річ», цього не відбулося. А проте добре діло було зроблене - і тепер я можу коментувати листи ЮШ до мене, взоруючись на стандарт, що його колись установив в українській інтелектуальній традиції він сам, коли готував до друку листи Драгоманова й Донцова. Книжка таки придалася, дарма що посмертно - і не зовсім так, як йому тоді, в 1993-му, могло уявлятись.
А з початку 1994-го наше спілкуваннязнов, як і в 1992-му, повернулося в режим «наживо», що означало: нечасті зустрічі (за цілий мій «американ­ський рік» ми бачилися, здається, всього двічі) і регулярні телефонні роз­мови. Тут варто трохи більше сказати на похвалу «усному жанрові». Хоч ЮШ потім і нарікав, що «телефонні розмови всі в нікуди і в неконтекст», а про­те у виробленні «спільної мови», поступовому обопільному, з двох сторін, подоланні дискурсивної відстані завширшки в три історичні епохи якраз ті «неконтекстні» розмови, як я вже згадувала у вступному слові, зіграли роль вирішальну. То байдуже, про що ми розмовляли - про біжучі справи, спіль­них знайомих, фільми Тарантіно, філософію Шопенгауера чи українські пре­зидентські вибори (на які я вирішила з Пітсбурґа, куди перебралася на осінь, до Вашингтона в українське посольство НЕ їздити, бо, хоч Кучму й називали «російським проектом», але й за /І. Кравчука боротись не було жодної охоти, і ЮШ мене за це не засуджував), про що б не мовилося, важив сам акт мовлення, бо з кожним словом ми загачували прірву штучно витвореного в 20-му столітті між його й моїм поколінням історичного розриву, власне словом її й загачували, «направляючи» таким чином звихнутий час. Тож говорения в цьому випадку було заразом і культуротворенням, у цілком
* ЮШ їх не називає, тож зроблю це за нього: Ярослав Білінський, Василь Омельченко і Олег Федишин.
«сократичному» сенсі, й емоційний флер тих розмов важив для мене не мен­ше, ніж їхній безпосередній зміст. (Пам’ятаю, наприклад, чисто інтонаційно, як ЮШ підхоплює «мелодію» бесіди, що вже була йшла на спад, зачепившись за якихось згаданих мною «ослів», очевидячки двоногих, - «А Ви бачили жи­вих ослів? Ні? Ой, вони симпатичні! Осли дуже симпатичні!» - і починає жваво оповідати, як був уперше вгледів ослика, десь у Греції чи деінде, і «відразу, як кажуть англійці, впав у кохання»*, - могло в цьому бути щось і від незграбної, «а-ля доктор Серафікус», спроби «забавити дівчинку», яку втомили «оріньякські стоянки», але емоція була непідробно щира, і коли я опісля сама навіч угледіла живого ослика, мені вмить «відновився» захо­плений голос ЮШ: я збагнула ту його дитинну радість - і вперше зрозумі­ла, чому Христос в’їздив у Єрусалим «верхи на осляті»: пасаж, що доти за­вжди був здавався мені, жертві соцреалістичної естетики, «невідповідним» до врочистости моменту... І такого було незміримо багато - не запишеш, не перекажеш, але з того теж складається культура - та, якої не вичитаєш із книжок, хоч би завчив напам’ять цілу Гарвардську бібліотеку).
Але в той рік ми також і листувалися в другій його половині, коли гео­графічна віддаль між нами зросла. До липня її якось «не відчувалося» поки я все-таки перебувала в «ближній» до Нью-Йорка зоні, в Масачусетському Кембриджі: там, де ЮШ починав свій американський шлях, де померла й похована його мати і де, за заповітом ЮШ, було зрештою в квітні 2002-го по­ховано коло неї і його прах. З переїздами, змінами адрес і номерів телефо­нів (два літні місяці в Пенн-Стейт, а з вересня до кінця року в Пітсбурґу, де я викладала в місцевому університеті два україністичні курси) мої листи стали писатися вже таки справді «у вільну хвилинку»: судячи з того, що всі ті три, котрі зберігаються в архіві Шевельова в Колумбійському університеті, писано від руки (а на той час у мене вже був ноутбук!), найправдоподібніше, в офісі в перервах між заняттями (крім загального «Ukrainian 100», я викладала ще курс української літератури 19-20 ст. в англійських перекла­дах). Пам'ятаю, зокрема, що довго була «письмово» вмовляла ЮШ, на про­хання Людмили Таран, дати їй інтерв'ю для готованого тоді нею збірника Гороскоп на вчора і на завтра» (К.: Рада, 1995) одного з найцікавіших -синтетичних» документів того часу, де під одною обкладинкою Людмилі вдалось зібрати голоси багатьох його «героїв»: від першого міністра обо­рони України Костянтина Морозова та патріарха еміграційного літературоз-ввства Івана Кошелівця до молодого ще тоді історика Джеймса Мейса й авторки цих рядків (див. «Коментар до дії» в Додатках)... Але ЮШ від --ерв'ю навідріз відмовився нічого мої умовляння не допомогли. На жаль,
зайвими переклад англійського виразу «to fall in love» - закохатися.
тодішні його листи, вкупі з усією моєю «паперовою» кореспонденцією тої осені, загубилися при котромусь із переїздів, що переслідували мене аж до березня 1995-го, і втрата ця, боюсь, уже невідшкодовна, - тільки й за­ціліло, що одне речення з листа ЮШ за вересень 1994-го, яке я звідтоді часто цитувала:
«Століттячко наше було сумнувате, але чи краще буде наступне? В усякому разі, мене туди вже не затягнуть».
(Одначе його таки «затягли» йому ще судилося застати початок на­ступного й стати свідком падіння символу американської могутности - веж Нью-Йоркського Торгового Центру. Рахуючи від гітлерівського Райху, це була третя імперія, що валилась на його очах,- остання з тих, що вою­вали в Другій світовій. Перш ніж піти, ЮШ ще встиг побачити фінал сво­єї історичної епохи - тої, котра десятиліттями прагнула його знищити, як Орвелівського Вінстона Сміта. Саме таким я його й бачу: Вінстоном Смітом, який вижив і зумів перемогти свою добу.)
З того втраченого листування у мене зберігся тільки один документ, завчасу відкладений в іншу папку,- вирізана ЮШ з еміграційної газети «Свобода» рецензія на мою другу збірку поезій (І. Дибко-Филипчак. «Диригент останньої свічки») із приліпленою на звороті запискою на канцелярському аркушику stick-on (без дати)*:
[4]
Не знаю, чи Ви ще «У пущі»1.
Не знаю також, чи до Вас доходять голоси «вільної преси»2.
Щодо змісту, як каже Гриценко3: «Такі ми є».
Гараздів,
ЮШ
ПРИМІТКИ
1 «У пущі» - так ЮШ називав мій побут у Пенн-Стейт. Цей держав­ний університет штату Пенсильванія, один із найбільших у США,
* Тепер, коли архів газети «Свобода» повністю оцифровано (за всі 117 років, від 1893-го почавши!), дату газетної витинки легко встановити: № 154, від 13 серпня 1994 р.
розташовано дослівно «серед поля», або, як кажуть американці, «се­ред ніде» («in the middle of nowhere»): найближче містечко, до якого він адміністративно приписаний, зветься Стейт-Коледж і налічує коло ЗО тис. мешканців - майже втричі менше, ніж університет студентів на кампусі. Жарт про «пушу», куди я, подібно до Річарда Айрона в од­нойменній драмі Лесі Українки, подалася працювати «скульптором серед пуритан», народився в ЮШ ще в мій перший тамтешній семестр 1992 р., коли я в процесі викладання свого «Ukrainian 100» ділилася з ним культурним шоком від невігластва моїх студентів: у Пенн-Стейт навчаються переважно діти з робітничих родин, і то було моє правди­ве «відкриття Америки» - не «айві-ліґської», не новоанглійської чи нью-йоркської артистично-богемної, а щирої, «ред-неківської» - і май­же несвідомої того, що світ існує десь і поза США (так, у моєму класі на 30 з гаком душ жоден студент не знав, хто такі трубадури, тож від початкового задуму викладати їм українську культуру методом аналогій із західноєвропейською довелося відмовитись; декого я мусила «вчити читати», бо з середньої школи вони не винесли знань навіть про аме­риканську літературу, і т. д.). Звідтоді ця «пуща» прижилася, й інакше ЮШ Пенн-Стейт уже не називав. Думаю, одначе, що він сам, дарма що мешкав у Нью-Йорку й викладав у «айві-ліґській» Колумбії, до великої міри почувався серед американських славістів «Річардом Айроном», хоч прямо про це й не казав - але натяків на «пущанську» культурну самоту в його текстах можна знайти більш ніж досить.
2 Іронія ЮШ щодо «вільної преси» стосувалася, зрозуміло, не лише емі­грантської. Як він пише в спогадах: «Закон усякого людського суспіль­ства - брехня і цензура на правду. Це може бути формальна цензура, це може бути цензура звичаю й духового стандарту. Кажучи фігурально, в „Правді“ не більше правди, ніжу „Свободі“ свободи» (ЯММ-1. С. 8).
3 Павло Гриценко (нар. 1950 р.) - мовознавець, доктор філологічних наук, професор, зав. сектором діалектології Інституту мовознавства НАН України. Організаційно опікувався ЮШ під час його візитів в Україну від правописної комісії, членами якої були вони обидва.
З цієї записки добре видно, що на той час між нами вже виробився спільний -оагак ітак ЮШ жартома тлумачив українською слово «дискурс») своя «мова внутрішнього вжитку», те, що по-англійському зветься inner talk. «Пороги», uz проступили натомість, були вже іншого персонального характеру. І тут 5. ча своя «невеличка драма», на розв'язання якої знадобився ще цілий рік.
Сказавши коротко - я пропонувала ЮШ роль не лише «першого читача», а й приватного конфідента, посвяченого в усі біографічні перипетії становлен­ня тексту,- в моєму уявленні, найоптимальніша форма дружби письменника й критика (такі стосунки були в мене з Соломією Павличко), а ЮШ цю роль дуже недвозначно (і не помилюся, коли скажу - трохи ображено) відхилив: ні «подружкою», ні тим, що американці звуть father figure («батьківська постать») він мені бути не збирався (в «чоловічій версії» у стосунку до Євгена Маланюка свого часу, див. «Пан Євген» у Додатках - він сам найліпше окреслив це своє категоричне «Noli me tangere»: «Я не надавався ні на няньку, ні на денщика»).
В принципі, як тепер розумію, в той рік я цілком могла його «втрати­ти». Люди зазвичай не бачать того, що не вписується в їхню картину сві­ту, а моя саме перебувала в процесі «реструктуризації»: «автостопівські» роки (1992-1994) були для мене класичним «періодом трьох літ» краху молодечих ілюзій, який на додачу ще й збігся з небаченими в кількох по­коліннях «тектонічними здвигами» історії, тож резонанс вийшов досить ви­буховий. Я переживала жорстоке «пост-незалежницьке» розчарування сво­єю країною (звідки й найгіркіші «автостопівські» вірші, ті, що ЮШ визначив як «частина ми»), наростаюче відчуження від українського літературного середовища (яке після повернення зі США в 1992 р. зустріло мене стіною глухої заздрости, а я не розуміла причин і все старалась її «пробити»), зна­чною мірою пов’язану з тим кризу першого шлюбу (який у жовтні 1993 р. скінчився розлученням), напівкримінальну, в дусі часу, житлово-квартирну епопею та супровідну їй побутову невлаштованість (не останнім мотивом моєї Фулбрайтівської поїздки було заощадити грошей на «власний простір»!), від осені 1992-го писала довжелезний безіменний роман, що ніяк не склеювався докупи («склеївся» аж восени 1994-го, уже в Пітсбурґу, після чергової «біо­графічної підживки» в «Польові дослідження з українського сексу»), і в усіх тих пертурбаціях на ЮШ просто не було такої ролі, яка б задоволь­няла нас обох. Виняток становили єдино «національні розчарування» тут ми розумілися з півслова, бо багато в чому справді мислили паралельно, як то видно і з його передмови до «Автостопу», і, ще наочніше,- коли порів­няти моє інтерв’ю Людмилі Таран (див. Додатки) зі зверненням ЮШ «Ми і МИ: до українотеренних чительників моїх» (див. ЗІНВ), - тільки ЮШ сприй­мав усе, що діялося в Україні, куди добродушніше: він бачив і гірше (любив повторювати родинну примовку 1937-го: «Пережили революцию - пережи­вем и Конституцию»), Коли в січні 1994-го, тільки-но прилетівши до США, я з місця оголосила йому по телефону, що в мене «екзистенційний кризь», він недоречно зрадів: «Як, як? Кризь?» - і став з’ясовувати, чи це арґотизм «народний», чи мого власного виробу. За тим мова зійшла на «Быль о Тарасе»
/I. Большакова, яку він саме читав, про оренбурзькі роки Шевченка: цей «Шевченко очима homo sovieticus’a» вразив ЮШ так, аж він не втримався й «поліз із кулаками» (див. «Новітня одіссея: можливості і обмеження» у ЗІНВ), і йому не терпілось поділитися своїми враженнями:
Він пише «Шевченко, вроде, заболел»!
- ???
Я не зразу розчовпала: «вроде», вжите на письмі в поважному тексті, зву­чало для ЮШ десь так, як би мені «канкрєтно», і він знов і знов, розважаючись, укидав його вставним словом «розучував»: коли я десь по півгодині почала прощатися гаразд, мовляв, Юрію Володимировичу, не буду більше морочити Вам голову, - «Та Ви мені, вроді, й не морочите...». Звідтоді те «вроді» цупко увійшло в наш лексикон, а от до «кризя» діло так і не дійшло: тут щоразу, ка­жучи словами з тої-таки «Інопланетянки» (до якої ЮШ ставився з шанобливим холодком: історія про те, як старий майстер «вампірячить» молоду початківку, явно не дуже була йому до серця!), - «так вони й розкочувалися по своїх лун­ках, як більярдні кулі». Те, що в березні Л. Большаков дістав за свою працю про «рядового Шевченка» премію від Шевченківського комітету (ЮШ також було на неї висунуто, але голова Комітету Олесь Гончар, тоді вже всмерть на нього ображений за «Здобутки і втрати української літератури», наполіг на кандида­турі Л. Большакова), мене не здивувало, ані не зачепило до Шевченківської премії я ставилась як до суто радянського рудимента, і так само ставилась і до Олеся Гончара, хоч і розуміла, що для ЮШ він означає дещо інше, ніж для мене (тільки в 2004-му, прочитавши Гончареві «Щоденники», я вгледіла в до­воєнних записах того справді талановитого й трепетного хлопчика у вишитій мамою сорочці, якого в сержантові Гончареві назавжди вбила війна - і якого ЮШ продовжував бачити в ньому, своєму колишньому улюбленому учневі, і = '990-ті). Коли на початку травня Колумбійський університет відзначав 85-літ-= ЮШ науковою конференцією і Соломія Павличко, яка їхала туди з Гарварда з доповіддю про МУР, кликала мене з собою до гурту, я зважила за розсуд■wciuie не їхати: чого пхатись, куди мене офіційно не кликано?.. ЮШ ж, як =-'.=вилося, сподівався побачити мене серед гостей, і Соломія, повернувшись з Йорка, розповідала, як прикро він був уражений моєю відсутністю (за-«розрив, як вона гумористично скоментувала, «що ти не так сильно його лю>• як треба»)... Далі було ще гірше: в липні я послала ЮШ свіжозакінчену
-сему -Постскриптум» із, на своє лихо, супровідними автобіографічними ко«е-’арями, докладно його відповіді вже не пригадую, але була вона зна-с сухішою й відчуженішою, ніж можна було сподіватися: «Noli me tangere» ладо про себе знати. Тож я остаточно відступилась від нього з усіма своїми ■ечзистен цій ними кризями» та їх творчим доланням - і дописаних у Пітсбурґу
«Польових досліджень...» посилати йому вже не стала: цей роман був надто для мене важливим, аби наражати його на примхи будь-чиїх особистих реакцій. З віддрукованих у Пітсбурзькому Кіпко copies на початку січня 1995 р. 12-ти примірників закінченого рукопису половину я розіслала своїм американським друзям, здатним читати по-українськи, половину забрала з собою до Києва, - і ЮШ у тому списку «перших читачів» не було. (Згодом, через кілька років, він мені цим делікатно, півжартом, але все-таки дорікнув у листі: риса, через яку Богдан Бойчук, також на нього «літературно ображений», навіть називає його в спогадах «людиною мстивою»* **, одначе це все-таки невідповідна характерис­тика для особистости такого масштабу, - я б радше сказала, як у фольклорній примовці: ЮШ не був лихопомний, він «просто мав добру пам'ять» - і своїм почуттям правоти не збирався поступатись ніколи і нікому.)
Тож у підсумку вийшло, що той «американський рік» нас із ЮШ чи не більше віддалив, ніж зблизив. «Автостопівський» сюжет вичерпався 2 груд­ня 1994 р., коли я приїхала до Нью-Йорка на виступ у ПЕН-клубі (читала свої вірші в перекладах Ліси Сапінкопф) - і заодно привезла для ЮШ щойно при­слані з України новенькі примірники «Автостопу». В моєму щоденнику того дня записано: «ланч із Шевельовим за годину». За заведеним ЮШ ритуалом, це означало: обов’язковий візит до його помешкання (ніяких «зустрінемося на розі»!), «вступна» розмова, а вже звідти похід на сусідній Бродвей із «ку­лінарною експедицією» до якогось із незліченних тамтешніх ресторанчиків екзотичної кухні (як усякий естет, ЮШ був гурманом, і в таємниці японської, китайської та мексиканської кухонь посвятив мене саме він, - то була для нього подвійна втіха: крім ласування вишуканими стравами, ще й приємність культурологічної «ініціації неофіта», і потім у листах він не раз згадував про нововідкриті по сусідству ще екзотичніші ресторани, на заохоту мені ПрИІХдТИ їх «дослідити»). Вже не пам'ятаю, де він частував мене того разу, але після того, по суті, «напівділового» ланчу зачіпок до дальшої співпраці нам начебто не лишилося. Показово, що, повернувшись у січні 1995 р. до Києва й упавши на кілька місяців, як сливка в компот, у вир «реадаптації», я вже не посилала ЮШ жодних справоздань про свої українські враження після року відсутности випавши з числа «перших читачів», він тим самим автоматично випав мені і з числа «перших співрозмовців»: мені було «не до нього». І хтозна, як би розвивались наші взаємини, якби він сам не зробив наступного кроку.
У травні 1995 р. ЮШ приїхав до Києва. Про цю його поїздку докладний звіт залишив Роман Корогодський". На жаль, за ті дев'ять днів ми з Романом
* Богдан Бойчук. Спомини в біографії. - К.: Факт, 2003. - С. 56.
**Див. його: Поруч з Юрієм Шевельовим, або Хроніка 9 днів (24.V-2.VI) 1995 року/ /
РК-ІДІПІЖ. - С. 123-157. F У
Мироновичем ні разу в колі київських друзів ЮШ не перетнулись, і, крім перекочованого з його подачі на сторінки бульварної преси враження ЮШ від моєї, дійсно «вбивчої», міні-стретч, якою я в ті роки була завзято «деконструювала» патріархальний дискурс (то був мій «спецодяг» для різного роду високочолих конференцій: одна з відомих на Заході феміністичних тактик, нині невтомно тиражована в нас групою «FEMEN», тільки вже без жодного окресленого месиджу), про наші з ЮШ зустрічі Корогодський більше не мав чого занотувати. Тимчасом, то був, мабуть, найдовший відтинок живого спілкування за весь час нашого знайомства: ми бачилися мало не щодня, і хоча майже щоразу в більшому товаристві, щирости бесідам це не уймало. За літературним процесом ЮШ й далі стежив дуже пильно, і я наново від­чула, як мені бракує його насмішкуватого «олімпійського» погляду на всі "рояви рідного українського маразму (Соломія в таких випадках казала треба зустрітися, щоб взятись за руки, бо каналізація підступає»). Це була вже інша форма незамінности - та, що сягає далеко за межі підтримки мо­лодого автора старим авторитетом і дорівнює відчуттю «дружнього плеча», абсолютно доконечному для всякого учасника культурного процесу, надто ж такого, як український, у якому творче середовище вкрай розріджене і нерів-омірне «не держить»...
Довкола ЮШ в той приїзд цілий час роїлось од людей, я запам'ятала го"свно мовознавців (може, тому, що почувала свою в їх колі чужорідність, але ЮШ вперто кликав мене на всі їхні професійні обіди) Анатолія Івченка, "аоису Масенко, Павла Гриценка, причому останній грав у стосунку до ЮШ золь такого собі грубуватого опікуна-узурпатора («цього Вам не можна», «борщ 5-й вже сьогодні їли» і т.д.), проти якої ЮШ часом бунтувався - рівно з тою эою гумору, щоб не виглядати на старого буркотуна і водночас могти від-аяти свою суверенну територію. В ті дні я відкрила його в новому для себе а-ллуа виявилося, що він уміє бути блискучим світським бесідником і навіть _ею товариства» («добре виховання» таки давалося взнаки!), застільним зпоеідачем, який преартистично поєднує трошки старомодну елегантність - • зоометним французьким esprit цілком грайливого тону, часами й на межі zc--вольности, але ніколи її не переступаючи. Саме так він бавив товари-
’юдорожніми оповідками з Японії, котру вперше відвідав ше в 1950-ті,з членській провінції тоді ще було чимало оаз, не зачеплених модернізацією, з -за-хційному сільському готельчику подорожанинові належалася гейша,-
. що трапилася ЮШ, мала десь коло п'ятдесятий і знайшла спосіб поро.«ся з гостем, принісши японсько-англійського розмовника й показуючи
-а в щ-овідний рядок. ЮШ розповідав це все в найкращих традиціях українЩэ»аго національного гумору, «по-гоголівськи» - з ледь помітною лукавою
посмішечкою, але спокійно й незворушно, немов лекцію читаючи, і від того виходило ще смішніше:
- Вона по'казала - і, о жах, там було написано: скидай штани...
- І Ви скинули, Юрію Володимировичу? - реготало товариство.
- Ну аякже, - мурмотів ЮШ, дуже вдоволений справленим ефектом,- я звик шанувати друковане слово... І, перечекавши аж уляжеться новий вибух реготу, примирливо уточняв: - Але вона їх просто випрасувала.
То був його передостанній візит в Україну - і останній, коли він був в Україні щасливий. (Наступного, 1996-го року все було вже по-іншому: кра­їна мінялась, і мінялась не на краще). А десь за місяць по тому, як ЮШ від’їхав, прийшов од нього лист, який мене вразив і зворушив понад всяку міру: у Нью-Йорку ЮШ сам десь роздобув (досі не знаю достеменно, в кого саме!) рукопис «Польових досліджень з українського сексу», про які ми обоє чемно не згадували в Києві, - і надіслав мені звіт про свої враження. Лід було розбито, греблю прорвано. На радощах я вмить забула всі його «Noli me tangere» з попереднього року (і таки щиро була забула, на довгі роки, зовсім за Фройдом! - пригадала вже аж готуючи цю книжку до друку, за своїми пітсбурзькими листами 1994-го з Колумбійського архіву ЮШ). Страшенно шкодую, що випустила того листа з рук чи то після смерти ЮШ віддала його до друку якомусь виданню, чи, ще раніше, - комусь із літературознавців для наукової роботи, - в кожному разі, до мене він досі так і не повернувся, ні оригіналом, ні копією. Але саме після нього наше листування відновилось уже на новому рівні порозуміння - і надалі більше не припинялось аж до смерти ЮШ.
[5]
9 серпня 1995 р.
Дорогий Юрію Володимировичу,
дуже дякую Вам за листа - і за те, що знайшли час на читання «Польових досліджень» (a propos: «пущанський» варіант, чорновий і для критичного ока загалом не призначений, мав би бути перепле­тений, у саморобній, але вельми елеґантній палітурці з фотоілюстра­ціями [то був не мій бзік, Боже збав, а моїх пітсбурзьких приятелів, котрі хотіли зробити мені farewell gift1, а воно окотилось якимось
сумнуватим малоросійським водевілем, бо кілька тих ошатненьких саморобок розлізлися межи людьми, мов мишенята, довірливий на­род, незнайомий із копіювальною технікою, взяв їх за «американ­ське видання», - так, кажуть, по війні у нововизволеній Європі дру­жини офіцерів Червоної Армії носили трофейні пеньюари замість ве­чірніх суконь, - і я вже мала з того приводу купу непорозумінь, сміш­них і не дуже, які, докупи складені, потягнули б на ще один твір «до­вкола твору»], - це я до того веду, що коли від Мишуні [так усе-таки звучить ніжніше, ніж «Миша»2!] Вам дісталася скирта розрізнених сторінок числом 100, то була все ж «київська» версія). Взагалі, я зараз живу в епіцентрі наростаючого землетрусу, сколихнутого цим рома­ном (чи - повістю?): кожен день приносить якісь нові «ударні хвилі» реакцій, днями Вадим Скуратівський3, зустрівшись зі мною в пар­ку (!) - очевидно, для конспірації, - тицьнув мені 18 (!!!) натхненним нападом списаних сторінок на захист «Польових досліджень» і відваж­но ознаймив, що я можу робити з цим текстом усе, що хочу4 <...>, плітки докочуються найфантастичніші, за чутками, «некто» Василь Івашко напружено працює над своїм «Анти-Дюрінґом» - над трак­татом (!), який має, нарешті, раз і назавжди вбити в груди Забужко осикового кілка5, - ну і так далі... «Заворушилася пустиня». З чого я. розуміється, вже маю законне право пишатися - навіть і до виходу книжки (бо вона таки буде виходити, не думайте про Україну аж так зле6! - вже засновано - щоб нікого не образити! - окреме видав­ництво7 [sic!], і знайдено гроші, і готується художнє оформлення8, і рекламна кампанія - все «як у людей»! - має розгорнутися на осінь, тьху-тьху, щоб не наврочити, - а Ви кажете...).
Як Ви пишете, «гаразд, серйозніше». Так от, я щонайсерйознішим чином замірилась - рятувати Україну. їй-богу, і не смійтеся, будь ласка. Мене онде й Скуратівський у своєму «адвокатському слові» з леді Годівою порівняв9, так що з коня злізати вже зась, хоч би й хо~_\а ют біда, ніяк не витримаю належно поважного тону!).
Коротко - я маю (тут по-англійському був би Present Perfect, тоб­то завжди мала) шалену амбіцію: видати книжку, яку прочитав би наш т‘. скоязичний» обиватель. Мені просто «лічно» треба впевнитися, що ~ахе. в останній декаді ХХ-го століття (і, хай йому грець, на кінець дру-: го століття існування цієї горопашної літератури!), можливо. Я заллл цього ладна - не знаю що, справді голою через місто проїхати, -е фігурально, і якби такий прецедент (не подорожі голяка, а «рин• : зс: української книжки) зараз, сьогодні створив хто-небудь інший,
я б тому іншому, Бігме не брешу, письмово зобов'язалася до кінця життя, скажімо, сплачувати якийсь відсоток із усіх своїх доходів або­що. .. Бо - не знаю, наскільки це Вам видно з Вашого нью-йоркського «далеку», - але становище наше, досі просто хронічно кепське, ста­ло впритул наближатися до безнадійного (вже сьогодні видавничий фінансист, чухаючи потилицю, питає про мою книжку - «може, її на російську перекласти?» - щоб розійшлася, мовляв: ще два роки тому так питання б не стояло!), - а міняти «род занятій» мені вже пізно, та й не хочеться. Це, так би мовити, егоїстичний аспект спра­ви, а коли без жартів - ми справді «ірландизуємось», і то не тільки в політичному чи економічному (щодо цього, то І don't care10!), а і в щонайпрямісінькому культурному відношенні: Україна, трошки пошамотавшись, було, у не за розміром великих шароварах, почала впевнено набирати чітко окреслених, і цілком модерних, і дуже навіть упізнаваних форм - незалежна, чого ж вам іще, з дуже навіть поправ­ним двадцятивідсотковим (більше не вийде, якщо «по-серйозному» міряти) володінням автохтонною мовою, вона ж і державна, тобто прийнята в уряді (це правда!), і Джойса, пардон, Гоголя ми колись дали були світові, і саги, чи то пак «дума й пісня» у нас для любите­лів старовини знайдуться, якщо покопирсатися, - «а в остальном, прекрасная маркиза», вибачайте - всуціль російськомовний бізнес платить за ту «музику», яку замовляє, і всі скільки-небудь авторитетні газети є, в кращому разі, символічно «двомовні», і на комерційному телебаченні (а державне дивитися неможливо!) українською просто ніхто «нє владеет», хочби й захотіли, і українські книжки крапають на ринок, як вода із не до кінця закрученого крана, та все про геть­манів (тимчасом у Харкові нібито багатообіцяюче «Фоліо», озброїв­шись Соросовими грішми, почало видавати чи то повного Ірвіна Шоу, чи ще когось схожого, - в російському перекладі), - ет цетера, ет цетера... А найпаскудніше в тому всьому - що нема кого винувати­ти: якщо попередні сімдесят (щоб не забиратися глибше) років наша «меншинність» була бодай політично детермінована, то нинішня, де­далі очевидніша (маю надію, ще не остаточна!), поразка в боротьбі за «мажоритарність» просто ствердить цю «меншинність» уже як он­тологічну прикмету української культури «воїіще». Власне в цьому місці я тупаю ногами й верещу «нє позвалям!».
Не те щоб я свідомо сіла та й вшкварила свою confession11 - для розбудови, то пак, як висловлюється Цибулько, «роздубови», дер­жави, - але, чого гріха таїти, «щось такого» мені завжди свербіло
встругнути. І тепер «с замиранием сердца» чекаю: вийде бодай цей шкандаль за межі «українського Гетто» чи так і пребудеть (не дай, Господи!) на рівні містечкового «Чи ви читали, що Забужко написала про Таку-то й про Такого-то?». Для мене це зараз цілком гамлетівський «вопріс», і, як і бідолашний данський принц, я ним настільки спаралі­зована, що, по суті, нічого не можу робити - навіть ремонту в своєму новому помешканні12, хоч воно вже «о нього» криком кричить (заспо­коюю себе тим, що нема грошей, хоч на побілення стін і циклювання підлоги мене все-таки стати). Літо, можна вважати, змарнувала досить бездарно - якщо не рахувати місяця «од молдаванина до фінна», тоб­то двох поїздок на міжнародні писательські збіговиська, де європейські «прописці», незле годовані, поєні й чукикані організаторами, вишука­но плакалися собі навзаєм на терасах романтичних кав'ярень на кінець літератури, - теж чисто fm-de-siecle-івський феномен, - поза тим ні­якими здобутками, ані бодай свіжими задумами похвалитися не можу: повний «кризь», як мікромодель «общенаціонального». Тому валитиму в глухий мур тараном «Польових досліджень», доки не проб'ю, - ін­шого виходу для себе, психологічно, наразі не бачу.
«Сучасність» іде під воду, як корабель з продірявленим дном. Не знаю, об віщо то розбився Ваш із ними глек13, але якось довкола них усе більшає черепків, - у міру того як журнал потихеньку дегра­дує, відколюються й люди. Днями Дзюба поскаржився мені, що ли­шається ще тільки йому піти звідти, - з нового року розраховується Володя Кулик, хлопець справді інтелігентний, до того ж і беручкий; Микольпьо Рябчук, котрий ненадовго намалювався оце «на просто­рах родины чудесной» з тим, аби на осінь знову чкурнути на Ваш бік Атлантики під Мишунине крило, ошелешив редакцію гнівним листом до Лзюби, де пребрутально грюкнув дверима, зажадавши відставки, - :оі\ьки, мовляв, журнал не став «елітарним», а скотився до традишйного «спілчанського» рівня (що є правда!), то йому, Рябчукові, там рсснти нічого... Грошей у них зосталося тільки до кінця біжучого гску 1 куди вони дівають кошти од діаспорної передплати, Бог відає, але - чи то їх хтось систематично обкрадає, чи просто гараздують принципом «годі, тату, торгувать, бо вже нема чим здачі давать»), - _ : =см усе сходить на пси, і Дзюба марно, хоч і не вельми настирливо, _ згається од мене рукопису «Польових досліджень» (а Ви кажете - -шкть в Івано-Франківську не надрукують!), очевидно зваживши, що ~а* чи так пропадати, то хоч, наостанці, з ґвалтом і криком, - але й ■ ке ні до чого їхні, на сміх курам, три тисячі тиражу, котрі навіть
і в кіоски не надходять, бо вони, матолки, не вклали на друге півріч­чя угоди з «Союздруком», - так що, схоже, приходить кінець укра­їнській літературно-журнальній справі («Сучасність», єдина, дійсно робилась була «загальнонаціональним часописом» - цієї лакуни ні­які спорадичні львівські-івано-франківські-харківські альманахи, хоч які серед них трапляються цікаві, звичайно ж, не заповнять). А що Римарук «сладострастно» запоров мені, за час мого побуту в Штатах, солідну «автостопівську» добірку стішків14, то я теж маю моральні підстави вважати себе вибулою з лав авторів «Сучасности», дарма що маю до Дзюби людський сантимент. Якось невловно проступив у їх­ній редакційній політиці образ вусатого й нетверезого українського жлоба - справді «спілчанський» образ (колись давно я затягла була раз на якийсь вечір у Спілку свого першого чоловіка, вельми інте­лігентного й субтильного юношу з типово київської «рускоязичної» родини15, і він сказав, що все це нагадує йому збори правління кол­госпу, - боляче, але точно). Одне слово, сумно (чи, як казав Фауст у перекладі з російської Іванка Малковича, «мій бісе, туск»).
Але! «Жизнь продолжается». Андрухович написав щось, дія чого від­бувається на венеціанському карнавалі, Ірванець устругнув дві нові п'єси й днями заявиться до мене їх читати (одну його моноп'єску пе­реклали й поставили в Штутгарті, і в жовтні він їде туди на прем'єру, мовби й не український письменник, а «порядошний»), Соля Павличко закінчує здоровенну «томіну» про український модернізм, а головне - діти, котрим по двадцять і коло того, розмножуються як комарі на болоті, і серед них є «з явними ознаками геніальнос­ті». Боюсь, під час нашої зустрічі я не встигла вилити на Вас усі припасені «неумеренные восторги» з приводу своєї весняної поїздки до Харкова - тобто сама поїздка була жахлива, ціла імпреза, так зва­ний «Слобожанський Великдень»16 - тоска несусвітенна, але тамтеш­ній Музей літератури, довкола якого гуртується, завдяки невсипущо­му ентузіазмові директриси, весь харківський молодняк - «юноши бледные со взором горящим», поетенята, малярі, безпритульний студентський театр, проваджений суворою дівчинкою-режисером, яку просто розцілувати хотілося, таке воно чисте й натхненне, аж світиться17, - то справді несамовито! Я припускаю, що Ви мусили з деким із них зустрічатися на минулому «Березолі», - фантастич­ні діти, і де вони такі в тому нещасливому Харкові понаростали - просто містика якась! Не маючи ні копійки, натурально й непідроб­но непритомніючи з голоду, підготували нову виставу, яку грають
на сходах, - власну композицію за Сковородою й Тичиною, і це було, слово честі, прекрасно - ку-уди там нашим «дорослим» теа­трам! Між іншим, лідер «Червоної Фіри», лапочка Сергійко Жадан шойно випустив нову книжку (коштом «Смолоскипа»)18, і якщо цей хлопчик і далі ростиме й розвиватиметься в такому темпі - тьхутьху, не наврочити б - дай, Господи... Таке воно все живе, таке без­посереднє й, на відміну від нас, непотолочене - перше, аж написати рука страшиться, нормальне українське покоління, якраз та літера­турна молодість, на яку нас - обікрадено, так що з Харкова я виїз­дила вся в сльозах розчулення, благословляючи їх на прощання, як така собі «літературна мама» (бо мене вони вже сприймають «за кла­сика», з виразним відтінком поштивої дистанційованості: між нами не просто десять-п’ятнадцять років різниці, а, вважайте, дві історичні епохи),- замалим на поїзд з тої радості не спізнилася, відбившись від офіційної отари з нашими депутат-поетами на чолі (от де «безнальога», і який це жах, коли люди робляться мертві заживоття!). З того всього закрадаються мені в голову печальні мислі, що зано­сіться в нас, відай, на ще одне втрачене покоління, - раз починає­мо з надією дивитися на молодших, як ото в Саші Чорного: «Худо, братцы... Видно, дети/Будут жить вольготней нас», - і так впродовж ■ сенької історії...
Оце розписалась я! - що то, як хто розледащіє до громадськи• грисної праці, то й заходжується морочити добрим людям голог. кілометровими листами! Припиняю, наступаючи на горло «соб­ственной песне», бо збиралася висипати на Вас ще купу якихось ■в:вин і пліток (до речі, чи Ви вже дістали фотографії від Анатолія Ізченка'■? Вони там у Харкові нібито мають намір видавати Фуко по-
■« раїнському - Бог їм на поміч20...), - але стримаюсь, бо треба щось . шити і для наступного разу.
Обіймаю Вас сердечно, зичу здоров'я й оптимізму. Чи справді ■ тгрічне американське літо було таке апокаліптичне, як оповіда-
• ~ ' і як Ви витримуєте в тому немилосердному капіталістичному . У нас зараз дощі, долар росте, як з води, готується Велика
" тюва Реформа, життя дедалі смішнішає, і я нарешті мушу, як ка• ~ галичани, «раз заткатися».
Целую Вас, Ьаша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Прощальний подарунок (англ.). «Пітсбурзький приятель» - архі­тектор Волтер Бойкович, який розробив для «Польових досліджень...» свою обкладинку (див. фото 13 на вклейці) й переплів у неї рукопис роману в 12 примірниках, для розсилки першим читачам. У жодному з офіційних видань цей дизайн потім не використовувався.
2 «Миша» (незмінно через широке «и»!) - так ЮШ називав Михай­ла (Майкла) Найдана, голову слов’янського відділу в Пенн-Стейт і сво­го колишнього студента. Майкл Найдан (нар. 1952 р.) - професор ру­систики, критик і перекладач східноєвропейських літератур, редактор журналу «Slavic and East European Journal» - був «патроном» бага­тьох українських літераторів, що побували в США, від Ліни Костенко до Юрія Андруховича, і до великої міри його діяльній співучасті й я за­вдячую «американським розділом» своєї біографії. Йому-таки я зали­шила, від’їжджаючи зі США в січні 1995-го, й кілька переплетених копій «Польових досліджень...» - з адресами для розсилки знайомим.
3 Вадим Скуратівський (нар. 1941 р.) - культуролог-енциклопедист, літературознавець, історик, доктор мистецтвознавства, канд. філол. наук, публіцист, журналіст, телеведучий (провадив цикли авторських програм «Свіжий погляд на історію», «Монологи» на «1+1», «Бачу землю» на Першому Національному), одна з найяскравіших постатей в інтелектуальному й культурному житті Києва останніх 40 років. Ав­тор понад іооо публікацій з питань літератури, кіно, історії та філо­софії культури, зокрема книжок «Історія і культура» (1995), «Екранні мистецтва у соціокультурних процесах XX століття: Ґенеза. Структура. Функція» (1997), «Проблема авторства „Протоколов сионских мудре­цов “» (2001) та ін.
4 Написану від руки (в одному примірнику) ентузіастичну рецензію Вадима Скуратівського, на превеликий жаль, спіткала та сама доля, що й лист ЮШ: я бездумно віддала її на чужі руки - комусь із редак­торів численних періодичних видань, котрі тоді юрбами зліталися «на сенсацію» (як підрахував був хтось із них, тільки відксерених копій ро­ману ще до його виходу в світ кружляло по Києву близько сотні), - і звідтоді слід за нею безнадійно згубився. Не пам’ятаю, щоб вона десь з’являлася друком. На той час я ще зовсім не уявляла, яку дружну блокаду може викликати моя спроба «вивести українську літерату­ру з ґегго» в літературних колах, і не особливо переймалась питан­ням, чому Вадим Леонтійович, будучи співробітником «Сучасносте», не несе свою рецензію у свій-таки журнал, а віддає мені (остаточно
прояснилось мені в голові аж у 1997-му, коли «Сучасність» нарешті відреаґувала на «Польові дослідження...», яких доти вперто не помі­чала, - двома неґативними рецензіями поспіль в одному числі, з них одною анонімною: випадок безпрецедентний, хоча в історії рецепції «Польових досліджень...» бували й анекдотичніші,- проте, скільки знаю, зниклих рецензій більше не було).
5 Абсолютно не пам’ятаю, про що тут мова, ані хто такий Василь Івашко і чи з’являвся десь друком той трактат. Формула «некто X.», прийнята в радянському і, попервах, пострадянському інтелігентському вжитку, походить із дискурсу протоколів КҐБ і часто вживалася в «контрпропаґандистських памфлетах» 1970-80-х для демонстрації нікчемности об’єкта. І. М. Дзюба по телефону ще в 1990-ті так, жартома, й вітався, як про нього було в свій час писано в радянській пресі: «Оксано, добрий день, це „нєкто“ Дзюба».
6 У своєму листі (цю фразу пам’ятаю дослівно!) ЮШ писав про «По­льові досліджена...»: «Таж такого навіть в Івано-Франківськ}’’ не на­друкують!»
7 Видавництво «Згода» - насправді «аліас» київського видавництва «Рада» (нині «Ярославів Вал»), створений «для прикриття» перед діаспорними інвесторами, яких головний редактор Михайло Слабошпицький остерігався «Польовими дослідженнями...» відлякати. Чи виходили потім під грифом «Згоди» ще якісь книжки, чи цей видавничий фантом скінчився на першому виданні мого роману, мені невідомо.
8 Художнє оформлення для цього видання виконав Юрій Чаришніков, але в його оригінальній версії воно зреалізоване не було, тож можна вважати його ще одним «пропалим подарунком» в історії «Польових досліджень...» - зайвим доказом, наскільки за своїм тодішнім станом українська культура неготова була до «книжкової події». В цьому сенсі ЮШ, передрікаючи роману неприйняття на батьківщині, ненабагато й помилився.
9 Леді Годіва (прибл. 1040-1080) - англійська графиня, «рятівниця Ковентрі», яка, за леґендою, серед дня проїхала голою вулицями рід­ного міста, щоб домогтися звільнення городян від непосильного по­даткового гніту. В статті В. Скуратівського стверджувалося, що «автобіографізм» «Польових досліджень...» є умисним прийомом, поклика­ним «врятувати українську літературу» - як леді Годіва своєю наготою врятувала Ковентрі.
20 Мені байдуже (сшая.).
11 Сповідь (англ.).
12 В березні 1995 Ря продала свою Дарницьку «хрущовку» і, доклавши американських заощаджень, нарешті купила собі помешкання з окре­мим робочим кабінетом.
*з Про «розбитий глек» із «Сучасністю» - це теж цитата з утраченого листа ЮШ. Як розповідав мені потім Р. Корогодський, історія там ви­йшла справді негарна (трохи про неї він згадує і в своїх спогадах, але обережніше, ухильніше, щоб, старим «шістдесятницьким» звичаєм, нікого зі «своїх» не компрометувати, див: РК-ІДІПІЖ.С. 157): І. Дзюба пообіцяв ЮШ деякі цікаві для нього матеріали, недоступні за океаном, й І. Римарук мав занести їх напередодні від’їзду ЮШ з Києва увечері до готелю - одначе І. Римарук (він уже тоді серйозно страждав од ал­коголізму) не з’явився, і ЮШ так і від’їхав без обіцяного. Судячи з того, що співпрацю з «Сучасністю» ЮШ, всупереч своїй заяві про «розби­тий глек», все-таки не припинив (його наступна публікація з’явилася в 1-му числі 1996 р.), непорозуміння було невдовзі залагоджено.
14 Редакційна стратегія «Сучасносте» щодо мене полягала в тому, щоб настійно замовляти мені статті (за 1994 р. було опубліковано дві) - і якомога менше «світити» мене як поета (єдину поетичну публікацію - в 7-му числі 1993 р. - було, без мого відома, скорочено вдвічі, друга, про яку тут мова, так і не дочекалася світу, пролежавши в редакції, доки не вийшла книжка й стало «вже пізно»). Саме з того кола мені весною 1993 р. було переказано, в пориві п’яної щиросте, вовіки неза­бутню просьбу: «Не пиши!» (sic!), - але й після того мені знадобився ще не один рік, аби звільнитись від ілюзій «цехової солідарносте», які супроводили цілу мою літературну молодість.
15 Про «типовість» - тут усе-таки художній троп: мій перший чоло­вік, Андрій Филипович (нар. 1960 р.) - фізик, фахівець із надтвер­дих матеріалів, виведений у повісті К.Москальця «Вечірній мед» під своїм студентським прізвиськом «Філ», - походить із одної з найстаровинніших київських родин (фамільний герб від XV ст.), яка дала Україні чимало видатних діячів, зокрема в XVII ст. - мученика Атанасія Филиповича (автора «Діяріюша, албо списка діюв правдивих» за 1638-48 рр.), у XX ст. - поета й літературного критика, «неокла­сика» Павла Филиповича (1891-1937). Мати Андрія, Зоя Максимівна Филипович (1930-2010) - викладач Київського університету ім. Шев­ченка, автор підручника з латинської мови для біологів. «Типовість» хіба в тому, що, як у багатьох родинах репресованих, Филиповичамонукам про їхніх «політично незручних» предків у роки щербиччини не розповідалося, щоб «не ускладнювати дітям життя», так що
«Філ» усерйоз зацікавився історією своєї родини вже в період нашого шлюбу (1986-1993 рр.).
16 «Слобожанський Великдень» - т. зв. «загальнокультурний захід всеукраїнського масштабу», проведений Українською Всесвітньою Ко­ординаційною Радою (голова - І. Драч) на Харківщині в квітні 1995 р. за зразком радянських «декад культур народів СРСР». Чого я брала в ньому участь і де тоді в Харкові виступала, згадати вже не можу.
17 Тут мова про студентський (нині професійний) театр «Арабески», режисер - Світлана Олешко.
18 Сергій Жадан. Цитатник. - К.: Смолоскип, 1995.
19 Анатолій Івченко (нар. 1953 р.) - мовознавець, канд. філологічних наук, «гід» ЮШ по Харкову під час візиту 1995 р. Йому ж належать і зроблені тоді київські фотографії ЮШ, в тому числі єдина, на якій нас із ЮШ знято разом (14 на вклейці).
20 Перший «Фуко по-українському» справді вийшов у Харкові: Мішель Фуко. Історія сексуальності. Том 1. Жага пізнання/Пер. з франц. І. Донченка. - Харків: Око, 1997(Два наступні томи три­логії - «Інструмент насолоди» і «Плекання себе» - було випущено відповідно в 1999 і 2000 рр.)
[6]
28 листопада '95
Дорога Пані Оксано,
Дивлюся і очам не вірю. Але дата Вашого листа таки 28 серпня1, а в нас уже перший сніг, і вся наша триєдина фавна - горобці, голуби і ви­вірки відзначають нову еру. Є, правда, ще таргани, але це елемент унутрішній і на зміни сезонів не реагують.
Тим часом я дуже тішуся, що столиця України не переносить­ся до Пітсбурґу, імінкульт лишається на старій адресі, себто без адреси, що найкраще2. Також новини з Києва добрі - як вивірки стають на задні лапки, просячи горішка, так і спілка письменни'23 і інші творчі теж стоять на задніх лапках3. Також із НЙорку -:е без добрих новин4. Я втішився щодо Вашого бестселера. Якщо
Дзюба просить його до своєї імперії, то мені і Бог звелів покинути мої страхи.
Жарти жартами, а от уже тепер одне певне. І в дослідженнях і в листі з 28 серпня розкішно квітне наш сленґ. Я вірю в сленг. Французи, італійці, еспанці - усі вони знайшли себе не з клясиків міднокутих, а таки з сленґів - апеннінського, Галльсько­го, піренейського. Мовчіть, Горації й Верґілії, вам усім дорбга до клясних кімнат. «Читал охотно Апулея, а Цицерона не чи­тал»5. Ірляндизація не страшна, коли живий сленґ. Я вболівав, що його в нас нема. А він, так виглядає, є. Мовчатимуть Росії і Америки, як це там говориться в наших анти-рильських6, які всі були суцільним Перекладом. Хоч і за нього спасибі, але безсмер­тя не в ньому.
Ірляндизація спиниться, коли припиниться роля посередника. Ось, приміром, як я був у Києві, присобачили мені книжку Макарова про бароККо (так!)7. Не дискутую тепер самої книжки, тільки при­мітки. Є посилання на західні джерела (хай мало і часто не головні), але всі на російські переклади. Куди ж ми поткнемося без них? Тільки до неньки Кащенкової8. Я б видав закон про те, що кожний інтелі­гент повинен навчитися хоч читати однією західною мовою. Поза монополією родини Микитенків9. За рік не вивчиш - геть, на шахти у дніпрогеси.
У цьому контексті я сприймаю й Вашу деклярацію про доленосну ролю «Досліджень». Воно на око трохи наївно, в контексті «малин­ки». А в суті справи тут діло не в сексі, а в новому слові. І старе гас­ло «до джерел»10 обертається від Горація до свого й чужого сленґу. Там тепер наше перше джерело. Інакше кажучи, я б перелицював джерельність від зеровської (хоч їй шана і навчання) до - коли вже епатувати, то епатувати, - до Семенка11, але модернізованого і слен­гового і культурного, і так далі й тощо.
Як бачите, моє сприймання «Досліджень» еволюціонувало, і то в Ваш бік. Лупаймо цю скалу, якщо не разом, то в одному дусі.
Тут і Ваші запитання про Харків, чому він? А воно завжди так було і буде. Ісус не в Єрусалимі народився, а в замухрижному Назареті. У Києві забагато генералів Мулявок, чи як його там12. Екс орієнте люкс13. (А Жадана, каюся, я не читав і не бачив. Річ природна - мені зрозуміліші «літературні мами» (цитата з Вас), а не діти. А Харків іде в одній лаві, - ну хоч би з Івано-Франківськом, що прагне бути Станіславовим).
Вибачайте за розкуйовджений лист14. Вашому буду радий. Ви ж і самі пишете про. «наступний» (цитата). (Міні-катастрофа в мо­єму друкувалці).
Отже, до наступного, сподіваюсь. As ever15,
Ю.Ш.
ПРИМІТКИ
1 Помилка: мало би бути «9 серпня».
2 Це має бути референція до якоїсь репліки ЮШ на адресу Мінкульту з його попереднього листа, але докладніше згадати, про що там ішло­ся, вже не можу.
3 Тут ЮШ дає оцінку надзвичайно цікавому, на сьогодні цілком незаслужено забутому документу доби - «Маніфесту української інтеліґенції», опублікованому в «ЛУ», № 37-38 за 12.10.1995 РУ вступі до цієї публікації вказано, що «Маніфест...» підготовлено за ініціативою Спіл­ки письменників, до якої «долучилися й інші творчі спілки, Рух, НАН України, Товариство „Україна", „Просвіта", Українське козацтво, діячі церкви». Це перший і останній раз за час незалежности, коли укра­їнська інтеліґенція радянського гарту спробувала виступити як опо­зиційна до влади суспільна сила, і «Маніфест...» сповна висвітлив і її ідеологію, й головні історичні хвороби: політичний інфантилізм («культ держави» з супровідним йому патерналізмом) та бачення всякої дер­жави, за визначенням, як ідеократичної (де «продуцентам ідеології» належиться й привілейоване місце в суспільній ієрархії). За дискурсом «Маніфест...», по суті, продовжує традиції радянської «контрпропа­ганди», тільки вже в «українській експлікації»: у критичній частині справедливо констатуються широкомасштабні деструктивні наслідки діяльносте української влади початку 1990-х в усіх стратегічно важливих сферах національного життя - від економіки до освіти, науки й культу­ри, - але єдине пояснення такому станові речей автори «Маніфесту...» вбачають в ідеологічному наступі з боку Росії, внаслідок чого, мовляв, «українських патріотів не допускають до сфери управління в усіх галу­зях суспільного життя». Жодного іншого рецепта «національного по­рятунку», окрім як «допустити патріотів» (котрі негайно «вжили б за­ходів, аби підтримати державну мову, українське книговидання, освіту, науку, літературу, театр, кіно» - у версії ЮШ, «дали б горішка»), той прошарок радянської інтеліґенції, що романтично звав себе «націонал-
демократичним», напоготові не мав - і уявити собі не міг. Характерно, що вплив цього прошарку на суспільство вже був тоді настільки мізер­ний, що їхнього розпачливого «Маніфесту...» я взагалі не помітила б, якби не ЮШ. Вчинена ним «деконструкція тексту» («стоять на задніх лапках, просячи горішка») виявилася діагностично точною: головним адресатом «Маніфесту...» було не суспільство, а влада, і вона на нього таки відреаґувала: заклавши в бюджет відповідні статті на утримання «Спілки письменників і інших творчих», Товариства «Просвіта» («під­тримка державної мови»!), спілчанських «товстих журналів» і тої-таки «ЛУ», на персональні пенсії «ґенеральському складу» спілок тощо. Ці статті збережено непорушними й до сьогодні, і на цій «голці» дер­жавних дотацій і продовжує триматись в Україні радянська культурна інфраструктура, попри всю її давно очевидну неефективність в умовах «роздержавленої» економічної бази. Характерно, що після отримано­го «горішка» українська інтелігенція як сила, здатна до об’єднаного самостійного виступу, надалі цілковито зникла з мапи українського громадянського суспільства (навіть у пору Майдану-2004 «звернень інтеліґенції» на підтримку Ющенка з’явилось кілька!),- на зміну їй став висуватися зачатковий «середній клас» і так само зачатковий про­шарок «вільних інтелектуалів».
4 До «добрих новин з Нью-Йорку», про які я не знала (а ЮШ, щоб не напрошуватись на ґратуляції, делікатно змовчав!), належало свят­кування 50-ліття Української Вільної Академії Наук, яку ЮШ у різний час очолював (у 1959-1961 і 1981-1986 рр.), біля витоків якої стояв і яку можна вважати одним із його ціложиттєвих проектів. 8 жовтня 1995 р. він виступив на ювілейному зібранні УВАН із підсумковою промовою, опублікованою потім у «Сучасності» («Люди Академії, мури Академії, книги Академії», див. Додатки). Значною мірою то був підсумок і його власної діяльносте як організатора української науки (бути організа­тором американської він відмовився - відхиливши не тільки спроби Р. Якобсона початку 1950-х інкорпорувати його в свою «імперію», але й зроблену 1972 р. керівництвом Колумбійського університету пропо­зицію очолити слов’янський відділ, - правда, в останньому випадку про свою відмову потім шкодував, див. про це: ЯММ-1. С. 43).
5 А. Пушкін, «Євгеній Онєґін», розд. 8 («В те дни, когда в садах Ли­цея / Я безмятежно расцветал, / Читал охотно Апулея, / А Цицерона не читал...»). Ціцеронові промови - хрестоматійний зразок «ідеальної латини» - були обов’язковою частиною класичної гімназійної освіти. Мова Апулея, автора донині популярного роману «Метаморфози, або
Золотий осел», довгий час була предметом наукових дискусій: синтаксич­но й стилістично ускладнена, «засмічена» надміром запозичень із грець­кої, вульгаризмами, архаїзмами тощо, в першій половині XX ст. вона ще вважалася «африканським діалектом» (Апулей походив із римської ко­лонії в Північній Африці). Тільки порівняно недавно її визнано «мовою культурного римлянина II ст.». (Дослідження Елен Фінкельперл 1998 р. показало, що «сленґ» Апулея має наскрізь інтертекстуальну природу, див.: Ellen D. Finkelpearl. Metamorphosis ofLanguage inApuleius: A Study ofAllusion in the NoveL - Ann Arbor: Univ. of Michigan Press, 1998).
6 «Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю» (В. Симонен­ко). Цікаво, що тут ЮШ, по суті, повертається, на іншому рівні, до своєї давньої теорії «національно-органічного стилю», озвученої ним на Пер­шому з’їзді МУРу 1945 р. («Стилі сучасної української літератури на емі­грації», див. ВП-2) й згодом відкинутої (головно через брак у тодішній українській літературі позитивних прикладів на її потвердження). То­дішній його «маніфестукраїнського модернізму» - «пост-РозстріляноВідродженський» - передбачав подолання неокласицизму (тих самих «Рильських, які всі були суцільним Перекладом») як суто раціоналістської ідеології «Розстріляного Відродження» (погляду «на українців як на модерну націю <...>, що має всю культуру європейських джерел у своїй крові, а оце має ввібрати її в свій мозок». - Там само. С. 598): зняття вже, мовляв, дезактуалізованих неокласичних стратегій (бо «формальний вишкіл не може стати самоціллю, а національна стихія не вкладеться в рамки чужих форм, які б гнучкі вони не були». - Там само. С. 616) - та перехід, через опертя на шевченківську традицію, на якісно вищий рівень - до вже, сказати б, «навченої говорити» України, яка має що сказати світові «свого», і «це буде світовий т р і ю м ф»! (Там само.С. бої). Так що В. Симоненко (якого ЮШ в своїх літературно-критичних статтях, здається, не спімнув ні словечком, як і інших «селянських дітей» 1960-х, за винятком осібно ним поставленого В. Стуса) процитований тут не випадково: про те, що всяке культурне від­родження можливе тільки «під знаком месіянізму», ЮШ твердив ще в 1945-му («В цьому нема нічого особливо оригінального або надзви­чайного. Всяка здорова нація оформлює себе під знаком месіянізму». - Там само.С. 596). Відповідно, збережений у «наших анти-рильських» 1960-х слід цього месіянізму (стихійна «органічність»?) уже виглядає на певний духовний місток через «страшне провалля» радянського ко­лоніалізму - до все того-таки майбутнього «світового тріюмфу» укра­їнської літератури, хай і відтермінованого в часі на одне-два покоління
далі, ніж гадалося. Кожному приємно на схилі віку пересвідчитися, що п’ятдесят років тому не помилився, а просто випередив свій час, і гадаю, ЮШ несвідомо шукав у літературі 1990-х саме за тим, чого йому в свій час не забезпечили ні Ю. Косач, ні В. Барка: за експериментальним по­твердженням своєї давньої теорії.
7 Анатолій Макаров. Світло українського бароко. - К.: Мистецтво, 1994. Правописні інновації на кшталт «бароко» замість «барокко» ЮШ сприймав не менш нервово, ніж колись студентом «дёржаву» замість «держави» з уст однокурсників-селюків.
8 Андрій (Адріян) Кащенко (1858-1921) - катеринославський помі­щик, автор популярної історичної прози «про неньку Україну» в роман­тичному дусі («Запорозька слава», «На руїнах Січі», «Під Корсунем» і т. д.). На еміґрації довгі роки лишався культовим автором - знаряд дям «патріотичного виховання молоді», як пише про нього Енциклопедія українознавства. Про феномен «кащенківщини» - масового «патріо­тичного кітчу», що підміняє собою повноту національної куль­тури, зводячи її всю до «читанки для школярів» («малих і дорослих підлітків»), - ЮШ часто згадує в своїй есеїстиці (див., зокрема, в ЗШВ «Над озером. Баварія» і «Непророслі зернята»).
9 Натяк на Олега Микитенка (нар. 1928 р.) - головного редактора жур­налу «Всесвіт», перекладача з чеської й словацької, сина письменника Івана Микитенка (1897-1937), про якого ЮШ писав у памфлеті «Так нас навчали правильних проізношеній»: «Він почав оповіданнями, що зра­джували талант і брак культури, а потім перейшов на позицію офіційного драматурга. Талант усе менше виявлявся, а культури не більшало. Щороку він продукував п’єсу відповідно до останньої постанови ЦК партії. <...> Розстріляний у шалі сталінського терору й „регабілітований“ після смер­ти Сталіна, Микитенко - єдиний з тих „регабілітованих“, кого справді активно видають. (Загрозливий знак.)» (ВП-і. С. 289-290). Неприязнь ЮШ до Микитенка-старшого має давню історію: юнаком ЮШ слухав його в Харкові під час диспуту, де той - «із зловісно стисненими щелепами» «чи то булдоґа, чи то Муссоліні» - був «чільним промовцем проти Курбаса», і «з нелюдською впертістю якоїсь автоматичної гільйотини <...> висував проти Курбаса одне за одним політичні обвинувачення, що за­грожували його діяльності й самому існуванню» (ЯММ-і. С. 137).
10 «До джерел» - гасло, висунуте М.Зеровим у літературній дискусії 1926 р.: «На звернене до молодої молоді „Камо градеши?“ Хвильового відповідаймо Ad fontes! Тобто йдімо до перших джерел...» (ЗеровМ. Твори: В 2 т. Т. і. - К.: Дніпро, 1990. - С. 578). На практиці це розшифровувалось
як дуже конкретна (раціональна!) програма: «і. Засвоєння величного до­свіду всесвітнього письменства, тобто хороша літературна освіта письмен­ника і вперта систематична робота коло перекладів. 2. Вияснення нашої української традиції і переоцінка нашого літературного надбання <...>.
3. Мистецька вибагливість, підвищення технічних вимог до початкуючих письменників» (Там само.С. 580). Якщо взагалі існувала «ідеоло­гія неокласицизму», то її всю справді можна увібрати в цю «тричленну» формулу.
11 Характерно, що Семенка ЮШ також вважав поетом шевченківської традиції, а значить, сягаючим «до джерел національного стилю». В розвідці «Критика поетичним словом» він писав: «О, Шевченко вмів бути майстром іронії, натяку, жарту, дотепу, трюк}’, як колись бурса­ки, і не гірше від бароккових інтермедій або... Семенкового Кобзаря 1924 р. (багато разів у критиці підкреслювалося його, Семенка, виклик і глум супроти Шевченка, але досі не показано, як він продовжував Шевченка)» (ВВП-2. С. 89).
12 Володимир Мулява (нар. 1937 р.) - знакова постать того часу: філо­соф, канд. філософських наук, автор концепції створення Збройних сил України шляхом трасформації та реформування військ, дислокованих в Україні (оприлюдненої 1988 р. на зїзді Народного Руху), голова оргко­мітету І зїзду Спілки офіцерів України, з 1991 р. - полковник, з 1992 р., уже за незалежности - ґенерал-майор. У цьому званні зайнявся ство­ренням «нового українського козацтва» і став його «гетьманом».
13 Світло зі сходу (лат.). Вирази латинкою ЮШ інколи вписував від руки, інколи - як тут - транскрибував.
Уточню, що йдеться не про зовнішній вигляд: з виду цей лист якраз цілком охайний, літери майже ніде «не наскокують» (аж до прикінцевої «міні-катастрофи», після якої довелося дописувати останні рядки вруч­ну). ЮШ перепрошує тут за «розкуйовдженість» викладу: за «нероз­шифрований», не «прояснений» адресатові (а це, в його культурному кодексі, нечемно!) плин думки - як нашвидкуруч, тезисно накиданий конспект тільки йому самому видимої майбутньої праці про роль слен­гу в постанні національних літератур, - праці, якої він уже написати не встиг (див. далі його нарікання на «клятий вік», що не лишає часу «доглупатись до відповіді» в цьому питанні: тобто він уявляв і обсяг роботи, яка на це знадобиться). Це - найяскравіший за всю історію нашого листування приклад народження нового задуму у 87-літнього вченого.
Як завжди (англ.).
[7]
46 грудня zl995 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
Ваш лист виявився подвійним подарунком: по-перше, я, завжди подив­ляючи Вашу унікальну акуратність у кореспонденції (це, либонь, іще з дотелефонної доби звичка, так? але я справді не знаю нікого, крім Вас, хто вважав би за обов'язок так справно відгукуватися на листи - коли не «справжнім» листом, то бодай листівкою), - і не маючи од Вас відповіді упродовж цілої осені (перепрошую, осенИ! - але це окре­ма тема, про це нижче!) вирішила була, грішним ділом, що Ви, бозна з яких ідейних міркувань, на мене розсердились-розгнівались, узяли та й викреслили зі списку Ваших кореспондентів (трохи тут доклав і Плющ1, який сидів у Києві півтора місяці, з них кілька ночей - на моїй напівзасипаній піском і тиньком [недоремонтованій!] кухні, розповіда­ючи, між іншим, що мав був із Вами якісь схожі епістолярні непоро­зуміння). Словом, я таки комплексувала з цього приводу - аж воно, виявляється, справа не в ідейних «расхождєніях», а в якій-небудь тьоті Моті з пошти, - з чого я, розуміється, втішилася несказанно.
А потім - страшенно приємно було прочитати те, що Ви пи­шете про сленґ, - справді, як подарунок: це - «в точку», в саму серцевину моїх заплутаних, більше все-таки напівінтуїтивних, і вже понад-річних за «сроком давности» роздумів - про наш успадко­ваний трагічний розрив між писемним і усним мовленням (дискур­сом, як сказала б Соля Павличко) - між нормативною установкою на мертвомовну «нєтлєнку», коленкорові палітурки й томики серії «Шкільна бібліотека», з одного боку, і - хай якою там потолоченою, бозна-чим захаращеною, а все ж живою розмовною мовою (що нею - от же ж парадокс! - і самі «писателі» розчудесно послуговуються, поки їх «не требует к священной жертве»2 - а тільки-но, прости Господи, «затребует», то зараз тобі надимають щоки й заходжуються «ваять», бронзовою фразою, причому явище це загальнокультурне, не «писательське» тільки: професійні актори, ледь вилізши на сцену, починають «гучномовити» в якомусь особливому, горловому регі­стрі, з фантастично фальшивими інтонаціями, Ніна Матвієнко голо­сить усі свої пісні «на улыбочку», аж кортить спитати: «І чого це ви, тітко, шкіритеся?» - ну а балерини наші то, мабуть, і картоплю вже
чистять з нерухомим торсом. От і скажіть Ви мені, на ласку Божу: що це таке? Традиція сталінського класицизму - коли вчили, «як тре­ба», і що має «значение нормы и недосягаемого образца»? Чи у ви­падку літератури тут якісь іще глибші, «докотляревські» роздвоєння взнаки даються - бо чому, наприклад, мій плиточник Вася [я цілу осінь живу в режимі ремонту - зливаюся з народом: сантехніками, газівниками тощо], родом прикиївський селянин, із доволі чистою, поки про побутові речі йдеться, мовою, фізично негоден вимовити, наприклад, таке книжне слово, як «вічність», а тільки - «вечность»3?). В «Дослідженнях» мені якраз шалено залежало на - естетичній леґітимізації сьогоднішнього інтелігентського «трьопу». Якась я тоді, як писала, дуже люта була - на все отечество взагалі й рідну літерату­ру зокрема.
Але ж і справді, «так жить нельзя» (був у «перебудовчі» роки московський фільм з однойменною назвою4): ми опинилися цілком безоружні перед навалою чужої маскультури, просто не потрапля­ємо асимілювати її мовно (не кажучи вже про те, аби творити свою власну!). Зараз це видно як ніколи різко, до болю в очах: з вересня місяця на національному телебаченні відбулося те, про необхідність чого так довго говорили більшовики, в тому числі й аз многогріш­ная, - запрацював спеціалізований канал, що транслює західні філь­мі! в українському перекладі5. Здавалось би - радуйся, ниво неполгггая, - а виходить не дуже-то радісно, і лапочка й сонечко Славко Чернілевський, що взявся за озвучку, рве на собі рештки волосся: я, каже, тільки тепер зрозумів, що зробили з мовою (і це, завважте, поет говорить, і то поет не літукраїнсько-спілчанського розливу6!). Немає 5 культурі сленґу - нема чим перекладати фільми сучасної темати­ці 3 досади він, бідака, взяв та й вимуштрував наших акторів на оте горопашне «И» в родовому відмінку, і тепер у нас із телеекрана чі•^гські бандюги чешуть не затинаючись про брак «чесности», «щир:сти» тощо, періодично вставляючи «дідько б його взяв» (до цього лпаннього приєднуюся цілим серцем!). Тут насувається довга смуга вельми непатріотичних роздумів - про історичну вину нашого бід­-::: письменства: бо мову все-таки «робить» література, і якщо десят. ст поспіль писати «високо в небі заливався співом дзвінкоголосий • д/50ронок», то нічого потім хапатися за порожні кишені, коли тебе ■ черговий раз «окраденую збудять». Сумно це все - ой як сумно.
Ззюся, чи не наганяю на Вас зайвої меланхолії цією безлад• к писаниною. Насправді «у нас всьо харашо» - зима почалася
чудесним сніжком, електроенергію поки що не відключили, гаря­ча вода також є, «Сучасність» добула гроші на наступне півріччя й навіть випустила два осінні числа, презентації-бенкети-фуршети з настанням холодів іще почастішали (змерзле місто розганяє крові), так що мій песимізм глибоко нетиповий. Тим більше що об'єктивних підстав для нього не маю жодних - осінь пройшла в газетах під знаком «Польових досліджень» (майже не перебільшую - рецен­зії й інтерв'ю були в усіх наших тиражних, читай «рускоязичних» газетах, навіть таких «Киевских ведомостях»!), збуджена публіка питає книжку по книгарнях, книжка вже в друкарні, і «от-от!» - у Львові був мій вечір, народ, наелектризований чутками (а також, припускаю, надією на привселюдну дуель із Небораком - той, од­наче, застидався й не з'явився7), - витискав шиби й ламав двері, і два видавництва вже пробували «переманити» мене до себе8 (все «як у людей»!), і вже пишеться кіносценарій і зваблюється яки­хось західних продюсерів з наміром зробити «також скандальний» фільм9 (!), і все це, завважте, до виходу книжки! Що, звісно, не озна­чає, ніби її розкуплять по виході - і взагалі, по совісті, нічого ще не означає, крім задавненого загального голоду на подію. Що як що, а це останнє моя рекламна кампанія задіагностувала «чотко» - як у клінічній картині з підскоком температури. Стосовно ж «доленосної ролі» - час покаже, я поки що остерігаюся думкою багатіти. Проте «лупати», розуміється, буду скільки духу мого, бо що нам і зостається?..
На цій філософічній ноті буду згортати своє «безмисліє»: якраз нагодився Тарас Возняк10, проїздом зі Львова на Ваш бік Атлантики, отже цілком реальний шанс, що Ви прочитаєте мого листа не тоді, як на Бродвеї зазеленіють платани (чи що воно там таке росте?), а вже на тому тижні (між іншим, що забавно - з «тамтої», Вашої сторони пошта приходить цілком справно, днів за десять-дванадцять, а от від нас - як бачите. Прикмета нашої «третьо-четверто-світньост/И»?).
Про всяк випадок (гадаю, що ще матиму таку нагоду, бо в Києві найближчими тижнями роїтиметься од американських «поштових кур'єрів», але - про всяк випадок!) вітаю Вас із Новим Роком - хай він буде для Вас добрим, щедрим і дасть здійснити все замислене.
Обіймаю, Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Леонід Плющ (нар. 1939 р.) - один із найвідоміших на Заході радян­ських дисидентів, за фахом математик, визволений із спецтюрми зусил­лями міжнародної спільноти, з 1976 р. у Франції. Автор книжок «У кар­навалі історії» (1979; мемуар, виданий франц., англ., рос., італ., нім., португал., польськ., китайськ. мовами), «Екзод Тараса Шевченка» (1986), «Його таємниця: Прекрасна ложа Миколи Хвильового» (2006) та ін. Ми познайомилися в Єрусалимі у травні 1993 р. Восени 1995 р. Л. Плющ уперше після розпаду СРСР відвідав Україну, виношуючи плани повер­нутися, з яких, однак, нічого не вийшло: в цій «новій» Україні, як йому пояснили друзі, для нього «місця не було». Листування ЮШ з Л. Плю­щем не опубліковане.
2 Цитата з вірша Пушкіна «Поет» Пока не требует поэта К священной жертве Аполлон, В заботах суетного света Он малодушно погружен.
3 Відповідь на це питання я знайшла значно пізніше, див. мою Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. - К.: Факт, 2007. - С. 127-129 (про історичні витоки української «диглосії» - розриву між «книжною» і «розмовною» мовою), а також розд. VIII, прим. 188 (про диглосію «плиточника Васі»).
4 Художньо-публіцистичний фільм «Так жить нельзя» (1990), режисер С. Говорухін, оператор Г. Енґстрем, став для свого часу найпереконли­вішим культурним діагнозом нежиттєздатности радянського устрою.
5 «1+1». Цей канал починав у 1995 р. як «вечірній», у форматі «серіал плюс фільм» (звідки й назва).
6 Станіслав Чернілевський (нар. 1950 р.) - режисер, кіносценарист, автор фільмів «Грамотний» (за Григором Тютюнником) та «Просвітлої дороги свічка чорна» (про Василя Стуса), працював на «і+і» режисером дубляжу. Дебютував він, одначе, як поет - збіркою віршів «Рушник землі» (1984), до якої написав передмову Д. Павличко: за його протек­цією С. Чернілевський, у 1970-ті виключений з інституту «за націона­лізм», отримав змогу після виходу книжки повернутися до навчання й здобути професію в кіно.
" В «Сучасності» № 2 за 1995 р. було опубліковано памфлет Вікто­ра Неборака «Послання до 0.3. вкупі зі зверненнями до вельмиша­новного читача» - відповідь на моє есе «„Психологічна Америка" й Азіатський Ренесанс, або Знову про Карфаген» (передрук, у «Хроніках
від Фортінбраса»}. Скандал, викликаний у літературних колах цим памфлетом, став свого роду «мікрорепетицією» пізнішого, вже всеу­країнського скандалу, що вибухнув довкола «Польових досліджень...»: і характером аріументації (ad hominem), і тоном (відверто хамським), і методом полеміки (пересмикування, перекручування, виривання цитат із контексту і т. д.) В. Неборак багато в чому попередив основний напрям українських критичних атак на мою адресу аж до сьогодні (за визна­ченням Т. Кознарського, це «прагнення заткнути пенісом рота жінці, яка багато говорить»//Критика. 1999. Ч. 4 (18)). Головний зміст «По­слання до 0.3...» - це «викриття» прихованих за «нагромадженням категорій і структур» (які В. Неборака страшенно дратують, і він волає, що «бібліотек має досить !») істинних, на його думку, мотивацій авторки - ницих і шкурних. Моя критика української провінційности, «Карфаген» якої (тут я вжила цитату з ЮШ) «має бути зруйнований», викликає у В. Неборака щирий патріотичний гнів, бо я не згадую «по­зитивних прикладів зі свого покоління» Сіх він наївно наводить сам, найбільше з власних культурних осягів); моя ідея «психологічної Аме­рики», тобто відчуття країною своєї синхронности Глобальним проце­сам, яке в Україні й досі відсутнє, тлумачиться ним дуже просто - як «панегірик Америці» (проти якої він виступає з окремою філіппікою) та бажання «залишитися там надовго» (!), тож - висновок - моє есе «потрібно трактувати як моральний документ (так у тексті. - 0.3.), як виправдання такого непопулярного з точки зору темних патріотів вчин­ку - відбуття з батьківщини» (!). Особливо гомеричну реакцію збудив у В. Неборака мій заклик до культурної інтеграції України в світовий мейнстрім (сама постановка питання ще лежала тоді за межею розу­міння): досхочу над тим нареготавшись - мовляв, це ж як так, чи я га­даю «ощасливити» західних інтелектуалів «бестселером, перекладеним з української?» (таке припущення здавалось тоді дико комічним), В. Не­борак сягає тут вершин сарказму: «Оз! Ми всі чекаємо Твоєї перемоги. Покажи нам, провінціалам, як брати бика за роги! <...> Сподіваюся, що грядущі Твої твори я читатиму в журналі «Всесвіт» - у перекладі на українську» (!). Розквитавшись таким чином зі своєю віртуальною Оз - «колишньою українською письменницею», - В. Неборак вганяє в її гріб останнього цвяха, з погляду тодішньої, ще «дофеміністичної» української культури - непоборного: «Послання...» закінчується при­свяченим «чарівній Оз» віршиком про красуню-кицю - «самодостатню і незалежну, як імператриця», «постмодерністку», наділену «погля­дом з глибин галактичних» і т.д. - котра, проте, все одно «потребує,
дурепа, кота!» (фінальна звитяжна нота). Після прочитання цього «По­слання...» (якого В. Неборак звідтоді ніде не передруковував: відколи виявив, що в плани реальної 0.3. аж ніяк не входило «відбуття з бать­ківщини») я один час була замірялася писати відповідь - заразом авто­ру й редакції. Від цього заміру мене відмовив ЮШ під час свого візиту до Києва. Сам текст В. Неборака його радше насмішив, він навіть лука­во зауважив, що в нападах на Америку «he has hispoint» («має певну рацію»), - але тільки-но я затнулася, що буду відповідати, ЮШ, вмить споважнівши, незвично різко відрубав, як припечатав: «Боже боро­ни!» - мовляв, на випади такого рівня не відповідають, це не «літера­турна дискусія». Різкість тону, гадаю, пояснювалась тим, що ЮШ сам забагато часу в своїй кар’єрі поклав на розквитання з тими, кого звав «критиками не вище чобіт», - зарівно радянськими, як і еміграційними: тими, хто знай стягував його улюблених письменників до власного (теж його вираз) «карлуватого масштабу», - і в більшості своїх рецензій, хочне-хоч, ЮШ змушений був із ними неявно «полемізувати» (як у «Не­пророслих зернятах», «Хвильовому без політики», «Шостій симфонії Миколи Куліша» та ін.), замість сповна зосередитися на бартівському «розкошуванні текстом», - можна тільки здогадуватись, як йому така «полеміка» за довгий вік увірилася! В кожному разі, саме той його окрик остороги мене оханув - переваживши і мій власний запал, і підтримку Соломії Павличко (яка вважала, що українським мужчинам треба давати урок феміністичної освіти при кожній нагоді): почату, було, відповідь, під заголовком «... І ще кілька діагнозів: Післяслово до „Психологічної Америки й Азіатського Ренесансу" з Прологом, виголошеним у при­сутності Прокуратора, „молодої молоді" і кількох літературних тіней» та епіграфом з Й. Бродського («Вот и вышел гражданин, / Достающий из штанин»), я покинула на півслові. Єдиним наслідком цього мініскандальчику стало те, що я після нього відмовилася співпрацювати з «Сучасністю» в будь-якому жанрі - з чого, гадаю, в редакції тільки зраділи (І. Дзюба, правда, визнав у розмові зі мною, що «віршик про кицю» був таки не в доброму тоні для поважного журналу, але жодних публічних заяв з того приводу теж не став робити - і, крім Соломії, яка 1998 р., відповідаючи на сторінках газети «День» Ю. Іздрикові на по­дібне ж «виймання зі штанин», згадала прецедент із В. Небораком [«І тоді, і тепер це було прикро. Не від образи, а за рівень дискурсу»//Со­ломія Павличко. Фемінізм. - К.: Основи, 2002. - С. 179], всі вдали, ніби нічого не трапилось, - аж доки скандал довкола «Польових до­сліджень...» не вивів український фемінізм на світло масової уваги,
в суспільстві почалася дискусія про права жінок, і питання, що робити з «жінкою, яка багато говорить», втратило прив’язку до біографії од­ної окремо взятої О.3.)« Від тодішнього уроку ЮШ - не відповідати на критику «не вище чобіт» - я потім відступилася тільки раз, 1998 р.: встрявши в дискусію з Г. Грабовичем, коли він у рецензії на мене вдався до некоректних прийомів, що кидали тінь на третіх осіб, - але й про це дуже скоро пошкодувала (про цей епізод див. далі).
8 Про які видавництва йдеться, згадати не можу.
9 Цей проект належав Олегові Фіалку (нар. 1946 р.) - режисерові й сценаристу, автору фільмів «Повернення Батерфляй» (про Соломію Крушельницьку), «Імітатор» (сатирична комедія) та ін. Це була перша спроба українського режисера екранізувати «Польові дослідження...», що, як і всі наступні, скінчилась невдачею.
10 Тарас Возняк (нар. 1957 р.) - львівський і громадський муніципаль­ний діяч, перекладач, політолог, головний редактор незалежного куль­турологічного часопису «ї», автор книг «Тексти та переклади» (1998), «Філософія мови» (2009), «Феномен міста» (2009), низки статей у пре­сі та інтернеті. В 1990-ті роки ми часто перетиналися на різного роду культурних заходах, конференціях тощо.
1996
[8]
11 лютого '96
Дорога Ост (це абревіатура. Символічна? Чи має бути перелицьована на ОВест?1),
Бачите, от Ви й наврочили, - ніби я акуратний у відповіданні на лис­ти, а я відписую за два місяці. (Правда, мінус п'ять днів). А поза тим діягноза правильна - людина дотелефонної доби, троглодитної (луже на них нарікав і Хвильовий, але я не зовсім той2). І роз­рахунок на вічність - листи збережуться, Жулинські їх видадуть3, «зссь там завалящі Білоконі4 поставлять у контекст доби, якась пара зетеранів чи то совєтських, чи то упівських прочитає. А телефонні рс змови всі в нікуди і в неконтекст... Це все правда, але буває в житті □слини два критичні, переломові періоди, один у дітонародження, лрутий у вибуття з життя (це не рима!), і в обох випадках порушуеться попередній ритм, також у листовідписуванні. Скажемо, 17 і Орієнтовно. Це тепер, наприкінці 20 століття. У Бальзака були □е зовсім інші дати.
Не буду одначе давати клінічного опису й не писатиму каталога сс-зтомів, обмежуюся на одному, бо він самоочевидний - перебої • _ .чгтуванні. А дослідження ЦЬОГО періоду Ви дасте в чергових до­. <еннях, але це буде за 50 років відтепер, а волосся в Вас буде сиве.
Тим часом перейдім до хроніки першого тому досліджень. Себто до днів поточних. Про джаз поточних подій Ви написали. Додам тільки епізод на нйоркському ґрунті. Уявіть собі, приїжджає на цей ґрунт голо­ва (Голова!) НеТеШа зі славного міста князя Лева. Дзвонить до мене - ви повинні мати текст Забужко. Позичте, Христом Богом благаю. Я гу­блюся. Якже позичати без згоди автора? - що означає ні. Але потім я поставив себе на його місце. Ну, просить чоловік. Серце не камінь. Шкода бідного. Узяв з нього сто присяг, що нікому не скаже, що все лишиться таємницею в дусі московського роману Андруховича.
Картаю себе, але позичив. Занотуйте неправного читача. Це все - почасти каяття, а почасти підрозділ до історії КНИЖКИ, котора ще не книжка. .
А тепер усе таки напишіть, коли буде книжка, бо тут оповіда­ють несусвітне й різне. Що один Редактор журналу хотів друкувати, а другий зажадав викреслити невідповідне, а Ви заборонили... Усе це вельми правдоподібне, бо один Редактор справді інтеліґентний, але м'якої вдачі, а другий - усе НАОБОРОТ, неінтеліґентний, але твердий у відстоюванні чистоти національної ідеології й психіки5, а Ви - піе pozwalam. Але чи це правда? І коли буде книжечка, а не самвидав?
А тим часом виходять книжечка за книжечкою твори Одарченка, в двох видавництвах6.1 все нормально, і «скучно на этом свете, господа», як запримітив ще великий земляк Тар [аса] Григоровича] / не Гунчака7/.
А особисто мені найцікавіше в усій історії, як робиться сленґ, коли його нема, а, отже, він є. А відповіді не це не знайти, мабуть, і в «тиражних» періодичних виданнях. Може б я колись і доглупався до відповіді, якби ж не той клятий, непереборний вік - 87.
Тим часом я радий, що принаймні ми з Вами однодумці в тому, що саме тут собака заритий.
Не забувайте свого земляка з не дуже прекрасного далекі. Бо тут на Бродвеї не платани ростуть, а ДРЕВОНАСАЖДЕНИЯ.
Ваш Ю. Ш.
[Приписано на берегах:] Кличуть мене до Києва на кінець квітня. Офіційно8. Але - 87.
ПРИМІТКИ
1 ЮШ тут «хуліганить», продовжуючи бавитися з темою Неборака: цю «Ост» - від імені-по-батькові - він вигадав ще в Києві, як жартівливу
«патріотичну» антитезу («Ост» - назва незакінченої трилогії Уласа Самчука) до Неборакової «проамериканської» «Оз» («Чарівник Кра­їни Оз», у радянській версії «Смарагдового міста», - культова дитяча повість Френка Баума, за якою 1939 р. було знято знаменитий мюзикл з Джуді Ґарленд у головній ролі).
2 У Хвильового «електричному вікові» - вікові одухотвореного (як він гадав) науково-технічного прогресу - протиставляється давній, «троглодитний», представники якого - «з звіриними очима, що гірше та­тарви / часів перегорілих» («В електричний вік»).
3 Натяк на проваджену після 1991 р. Інститутом літератури НАН Укра­їни (директор Микола Жулинський) практику видань літературних пам’яток коштом еміґраційних наукових інституцій під спільним гри­фом.
4 Сергій Білокінь (нар. 1948 р.) - історик-джерелознавець, канд. філо­логічних наук (від 2000 р. доктор історичних наук), автор численних досліджень з історії України ХХ-го ст., більшовицьких репресій, історії церкви, науки, мистецтва, шляхти та ін.
5 Натяк на І. Дзюбу й Б.Певного - тодішніх редакторів «Сучасности».
6 Петро Одарченко (1903-2006) - мовознавець і літературознавець народницької школи (учень С.Єфремова), у 1930-ті рр. репресований, з 1942 р. на еміґрації. Бібліограф, редактор, автор численних літера­турознавчих статей. Був членом УВАН, через що ЮШ й міг отриму­вати його книжки, публіковані в Україні: «Тарас Шевченко і україн­ська література: 36. статей» (1994), «Леся Українка: Розвідки різних років» (1994)? «Українська література: 36. статей» (1995) «Шевченко­знавство на Україні в 1961-1981 роках» (1995).
7 Тарас Гунчак (нар. 1932) - історик, професор Ратґерського універ­ситету США, автор праць «Російський імперіалізм від Івана Великого до революції» (1974)? «Україна, 1917-1921» (1978)? «Симон Петлюра і євреї» (1985) та ін. По батькові Т. Гунчак - Григорович і, на відміну від більшости діаспорян, що не вживають форми імені з патроніміком, охоче рекомендується як «Тарас Григорович».
5 Хто і з якої нагоди тоді «офіційно» кликав ЮШ до Києва, мені вста­новити не вдалося.
[9]
З березня 1996 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
Вашого глибоко занепадницького (авжеж!) листа я одержала на ра­нок після - внемліте, язици! - переможної презентації «Польових досліджень» при повному стєчєнії народа в залі на 500 душ, із п'ятьма телекомпаніями й однією кіностудією включно (зараз сиджу, за­валена прес-релізами, й телефонної трубки вже не беру - ввім­кнула автовідповідач). Загальний настрій цих днів - ейфоричнопісляпохмільне: «Ми таки спасем українську літературу!» (не смій­теся, не смійтеся!), тому дуже може бути, що в мої понижчі роздуми вкралася певна аберація - як сказав би Ваш відданий прихиль­ник (претендент на титул головного шерехознавця - я не жартую, і перешкодити йому нема ніякої змоги!), некто Абліцов1, котрий в обуреній рецензії на «Дослідження» написав - мовляв, талановита поетеса, філософ etc. (meaning me!2) «потрапила в стан аберації» - і, в дужечках, щоб було понятно: «відхилення від істини». Так що, кажу ж, аберація, чи то пак - ще понятніше! - «головокруженіє от успехов», не виключене, і все-таки не воно (вона?) продиктува­ло/ ла мені те, що збираюся сказати.
Звичайно, глупо, і смішно, і навіть, либонь, по-хамському бу­ло б - бадьоро радити Вам не зважати на оті кляті й непереборні 87, надто як сама маєш ледь не втричі менше і по-справжньому, всерйоз іще незнайома (тьху-тьху, на пса уроки!) з ситуацією, коли власне тіло відмовляється тебе слухатися. І все-таки, все-таки... Це, либонь, Ваш перший лист, де відчутна готовність капітулювати перед віком. А оце вже «не єсть харашо». Юрію Володимирови­чу, вибачте, ради Бога, якщо лізу не в свій город, і не майте мені того за зле - просто тут уже зачеплено моє, зовсім не матеріа­лістичне переконання, що вік є насамперед категорія психологіч­на, а вже потім біологічна, що наша фізична відпірність клятому aging'oBi3 є наслідок нашого душевного стану, і що з життя ми ви­буваємо не раніше, ніж - у метафізичному сенсі - даємо на це зго­ду. Пам'ятаю, як мене вразило було свого часу: небіжчик Лосев мав 95 і встиг ще побачити видрукуваним фінальний, 7-й том «Истории античной эстетики», що його завершував в останній рік4, - так,
ніби внутрішньо запрограмував себе жити доти, доки opus magnum не буде скінчений. Зараз спостерігаю, як, гай-гай, стрімко старіє моя мама, позбавлена, з моєю (нарешті!) благополучною «хатизацією», зримої й виразної точки прикладання сил, - а такою ж була молодчинкою цілий час трималася, і ще два роки тому нам із нею на вулицях гукали в спину: «Дєвочкі!». Можна наводити й інші при­клали, все воно на одне виходить: тілові диктує - внутрішній «за­вод», пружинка, яку наставляємо собі самі, і тому мені так сумно було читати Ваші елегійні уступи з приводу «останнього тому дослі­джень». Я не знаю, наскільки Ви свідомі того, яку «стелю» тримаєте зараз в цій горопашній культурі - «Шевельов сказав», «Шевельов писав», «а що Шевельов думає з цього приводу?» тощо, і навіть Ваші спогади про Якобсона5 потрапили захитати деяких запеклих київ­ських євреїв «общерусской» орієнтації - а це, погодьтеся, таки по­казник! Наявність беззастережного живого авторитету - і в усякій ультурі рідкісне благо, а в українців, із їхнім давнозатраченим (чи ніколи й не набутим?) відчуттям ієрархії, то й узагалі чудо, - Юрію Володимировичу, ну не маєте Ви права собі попускати, слово честі! розумію, що зима там у вас випала тяженна (в нас також досі хур­делить, і заки до метро від хати дошкандибаєш, то з десяток акроба­тичних піруетів виконаєш, щоб не впасти, а старі люди так і просто зсліють сидіти по хатах, як по шанцях), і це «вп'ять же таки» не дочє оптимізму, але ж, як писала класикеса, - «але й зимі на світі є •_неш>»6: і сніги стануть, і струмки задзюрчать, і древонасаждения зазеленіють, і Ви до них подобрішаєте, і мандрівочка Вам знову за“З-хне. - от побачите, що так воно й буде! Тільки - не здавайтеся передчасно, добре?
Віїбачте, якщо наговорила дурниць: у двох радянських класищ щось мене все на класику тягне - чи це не Ваш настрій порегрувати Marche Funebre8 так на високий лад наводить?) це на­чалось - «Остапа понесло». Більше не буду - а от сподіватися, _: побачимося з Вами, все-таки буду: в квітні - в Україні, а десь в.: ?тні-листопаді - по Ваш бік Атлантики (я, начебто, маю бути
* _ з Торонто9, і Аскольд Мельничук мене легко переконав, що глу’ ■ • ло б не навідатися «дорогою» до Штатів10).
v а тепер трохи київських новин. Найголовніша з них у цьому - правильно, Ви вже вгадали, кажу «без ложной скромності» :сінуясь» (NB: хай мене заб'ють, якщо я коли розуміла, що воно гсінуясь»!) - поява «Польових досліджень». Щось несамовите.
В Спілку просто не заходжу, бо не хочу бути роздертою прямо на порозі - не дуже почесне місце для трагічної загибелі (пере­казували, днями один доктор філологічних наук вимагав там ех cathedra заборонити цю книжку - а в «Сучасності» Римарук від­мовився взяти до друку рецензію на неї, позаяк «це не літерату­ра», про що, правда, Дзюба навряд чи знає - партизанську війну з моєю «м'ятежною» особою «Сучасність» провадить за його спи­ною, й почалася вона не з «Досліджень», і починала її не я - та цур їм, хай собі здорові друкують Мушкетика, - взагалі ж випоминати всі гнівні філіппіки на мою адресу, якими клекоче ефір і сторін­ки малотиражних щиропатріотичних видань, то марна справа, бо я вже давно, як нарікала героїня якоїсь Ружевичевої п'єси, stracilam піс11). Десять років тому все це виглядало б загрозливо, п'ять років тому (час появи «Рекреацій») спонукало б заламати руки над на­шою невиліковною безпросвітністю, - а сьогодні тішить до сліз, оскільки преуспішно виконує таку long-desired12 (мною принай­мні!) функцію культурного розмежування: громадськість на очах розколюється на два табори, відбувається стрімке перешикування й згуртування лав, так що в таборі «за» опиняються й люди, яким книжка, на моє скромне припущення, нічим не могла б заімпонува­ти (наприклад, Атена Пашко13), але які вочевидь бояться бути зара­хованими до ортодоксів, провінціалів і «старих баняків» (останній термін не мій - «койнований» дівчинкою з колишньої Студент­ської Спілки14). Взагалі ж, ох скільки «засвітилося» різномастих ідейних тенденцій, течій, партій і партійок, що ніколи досі не здо­бувалися на більш-менш виразний кшталт, не кажучи вже про те, щоб якось артикулювати себе, - впору писати «Дослідження до­вкола Досліджень»! (Така пропозиція вже й прозвучала - на пре­зентації хтось із «свідків захисту» кинув). Наразі я ще не беруся нічого узагальнювати - надто все гаряче, розвироване, і в стадії припливу: кожен день додає нової інформації, але!!! Юрію Володи­мировичу, що правда, то правда - виходить прецікавущий куль­турний експеримент, і наслідки вже зараз перевершують усі мої сподівання (говоритиму головно «за презентацію», бо це була по­дія і - дуже промовиста).
По-перше. (Ага, забула сказати - сама презентація була паро­дійним театралізованим дійством: на сцені - суд-«тройка» у скла­ді Б.Жолдака15, В. Скуратівського й театрального критика В.Жежери, який досить вдалозімпровізував глибокодумно-мовчазного
підтакувача, на лаві підсудних - примірник книжки, в кінці засу­джений до продажу з молотка і проданий - за 200 дойчемарок (!!!), за громадського обвинувача - Сашко Ірванець, єдиний з-поміж нас, хто мав «домашні заготовки» - обурені листи від трудящих [два з них написала вночі я сама, використавши аргументацію і стиль погромних рецензій], ну і захисником - Ваша кореспондентка, яко особа, найкраще знайома з підсудним, - себто, дослівно назавтра по тому, як у Богом забутій Спілці в присутності жменьки «баня­ків» маленький літературознавець з великими тарганячими вуса­ми16 вимагав заборонити книжку, ми, під радісний рев переважно молодіжної аудиторії, - як написала одна бульварна газета, «при более чем переполненном зале»17, - робили те саме, тільки з да­леко більшим успіхом). Так ось, по-перше. Цілком несподіваною виявилась реакція наших «рускоязичних», котрі досі української книжки в руки не брали. Багато чого могло тут спрацювати - від­рив від колишнього «общего культурного пространства», чотири роки формування, все-таки, української політичної тожсамости, за якою настала черга й на переформування тожсамости культур­ної (як написала одна харківська газета, і то в цілком негативному відгукові, «лучше снять с полки не какого-нибудь „ихнего“ Лимо­нова, а свою, украинскую Забужко»18 - хай і так, і на тому спасибі, я згодна й «за Лімонова» відслужити, і для наймасовіших «Киевских Ведомостей» фотографуватися на повен зріст на цілу сторінку19, - Ojczyzna przede wszystkim20!), головне - спрацювало, і на презен­тації «рускоязичниє» складали щонайменше третину зали, - ясна річ, це не значить, буцім назавтра всі вони ринуться передплачувати
Сучасність» (особливо якщо та друкуватиме Мушкетика!), і, ймо­вірно, мій оптимізм дуже перебільшений, але, поза всяким сумнівом, першу заявку на мажоритарність української літератури ми таки зробили, а для мене зараз це чи не найголовніше - я направду вже так тяжко мучилась нашою повсюдною «діаспорністю», що сливе нічого не годна була робити. Взагалі, честолюбства мені, конєшно, не бракує, тільки воно в мене якесь перверсивне: нестак «за себе», як - за «родную словесность» загалом, тобто мене гнітить, із чистої амбіції, перспектива бути автором minor literature21 - отут справді змикаються якісь «підпільні» механізми затятости, злости, азарту й 5?зна-чого ще, - може, Ви знову скажете, що це наївно, і що та ціла анергія варта ліпшого застосування, але цю саму «деміноризацію» ї шо б не робила, завжди, як в арифметиці, «держала в умі» - чи
то «сочиняючи» всякі «європейські контексти» там, де вони аж геть не промацувались, чи навіть коли закликала (на свою голову!) ком­патріотів притьмом летіти вчитися до Нью-Йорка (це то справді було страшенно наївно, визнаю, хоч наміри мої, Їй-Бо, були чисті як сльоза!). «Ну да ладно»... Не я перша - дай Боже, щоб хоч одна з останніх!
По-друге (якщо Ви ще не втомилися читати цю «розентузіазмовану», як написав би Андрійко Шкраб'юк, що саме переклав оце у Льво­ві всуціль такою мовою Бруно Шульца22, маячню). Найвдячніший мій читач, як виявилось, - молодь. Тут і поколіннєве розмежуван­ня - «прощання з радянською літературою», і нормальне молоде­че запотребування якоїсь нової естетики й нової мови (о, мова - це тема «не до виповідження», тут томів забракло б - розказати, що у нас коїться тепер, коли українською «по долгу служби» заговори­ли люди, котрі зроду її «живцем» не чули й у простоті душевній на­віть не підозрюють, як вона має звучати, - часами я ладна волати, як Лесин Меценат: «Нехай мовчать, допоки не навчаться поправної латини!»23 - жах у тому, що з шаленою швидкістю наростає про­цес творення українського ньюспіку, який заповнює порожнечу між нашою, загерметизованою в собі україномовною меншиною, й руси­фікованими в другому-третьому поколінні «спецами». Живого міст­ка - нема: мені навіть на презентації закидав один галицький мовний пурист24 - жартома, звісно - «не засмічення мови нецензурщиною, а засмічення її чужоземною нецензурщиною» - мовляв, є ж власна, треба тільки за нею гарненько попошукати по словниках. ..Ля ду­маю - чи ж дійсно треба? Може, по-справжньому мова виживає не в обороні своєї чистоти й незайманості, не вольовим нап'яттям зусиль насупротив чужорідному слову, а якраз наоборіт, здатністю перетравити чуже, зробити його своїм? Так би мовити, не високим імунітетом - а міцним шлунком? Це навіть не думка, для думання в цьому напрямі мені бракує елементарної лінгвістичної ерудиції, - це чиста інтуїція, і я була б Вам безмірно вдячна, якби Ви мене в цьому питанні навели на якусь тропу. Бо для мене це зараз справді болюча тема - мертва українська заповнила не тільки радіой телеефір, нею починають говорити в побуті]).
Отак, як бачите, із «за здравіє» знову впадаю в «Что делать?» - знак, що пора закруглятися. Вийшов якийсь геть безладний лист, і, боюсь, не такий уже й інформативний, як мені гадалося... Схоже, я за час, відколи роман вирвався в люди й поволік мене за собою,
«ізрядно» подурнішала (a propos: щойно тепер починаю розуміти досі тільки з західних літератур знані писательські ламентації на тему, яка це, мовляв, підступна штука - отой огидний success; я поки що відбиваюсь тільки, сказати б, від технологічної його сторони - ха­осу «публічності», що руйнує внутрішню сконцентрованість, а є ж іще й підліша, психологічна,- спокуса повторити один раз успіш­но зроблене: може, ставлю запоспішні діагнози, але мені здається, щось таке явно спостигло Юрка Андруховича - маю на увазі по­чаток його нового роману в «Сучасності»25, чи Ви читали? Мені ви­глядає на «Рекреації-3» - той самий карнавал, тільки в інших деко­раціях, ті самі характери, тільки з іншими іменами, навіть прийоми ті самі... Побачимо, куди він це все виведе, але початок мене засму­тив - може, тому, що я зараз сама себе з острахом запитую: а що ж далі? - і безжально чавлю в зародку всякі новозароджувані текстики, тільки-но вони починають закандзюблюватися - мені зсередини ви­дно! - на «Польові дослідження-2». Щось мусить бути цілком, цілком нове! - що? Не знаю, тішу себе споконвічним українським «якось зоно буде»).
Отако ми, «в общіх чертах», спасаємо українську літературу. Про­стіть цього несосвітенно довгого листа - всім серцем бажаю Вам, аби з Вас ні в чому не було ніяких «перебоїв» ритму! Обіймаю - до вес­няної зустрічі в Києві?
Ваша
Оксана Забужко
~ S А про те, що я відмовилась «купюрувати» текст - тут, як у анекл ™ правда, тільки не в лотерею, а в преферанс, і не авто, а три карганці, і не виграв, а програв,- я взагалі відмовилась друкувати z -ан у тому журналі26, та ніхто, по щирості, надто й не наполягав, і * -.а попередня пропозиція з їхнього боку - проставити трикрапки ■т.:ь де йде «брудна московська лайка», а я запевняла (і я справді і л • чаю!), шо в такому всуціль «внутрішньомонологічному» тексті, накть різниця в шрифтах семантично важлива, трикрапки виглядалеко соромітніше, ніж «повний» текст: перепинятимуть іа».ку увагу. Взагалі ж, на всі чутки (часом долинають абсолютно z-і..--і стичні!) я давно махнула рукою: спростовувати їх - однаково : -аддоганяти вітер. От тепер уже справді все. 0.3.
ПРИМІТКИ
1 Віталій Абліцов (нар. 1946 р.) - журналіст, співробітник газети «Го­лос України», в 1990-ті рр. опублікував кілька статей про ЮШ (слід зазначити, що до 1998 р., коли в пресі колишнього радянського «офі­ціозу» .стартувала «друга антиіпевельовська кампанія», ЮШ був для вітчизняної журналістики популярною й престижною темою). Згодом виступив співупорядником посмертної збірки воєнних записів О. Гон­чара «Катарсис» (К.: Український світ, 2000), куди ввійшла, під назвою «Невигадана новела життя», емоційна й від початку до кінця абсолютно наклепницька («вигадана»!) за змістом інвектива проти ЮШ з щоден­ника вже 1995 р., яку Г. Грабович називає «доносом» (докладніше див. його: Сповільнені дії здобутків і втрат; а також: Богумила Бердиховська. Прапороносці непоганого минулого//Критика. - 2002. - Ч. 5). У вересні-листопаді 2009 р. В. Абліцов видрукував у «Голосі України» серію нарисів «Олесь Гончар - Юрій Шевельов: Діалог через океан», де спробував уже «примирити» обох славних небіжчиків, а в їхньому конфлікті звинуватити таємничі спецслужби (так!), до яких залічив і Грабовича з Бердиховською (так!). Можна припустити, що подібного «шерехознавства» в майбутньому буде ще немало, і перешкодити йому, справді, «нема ніякої змоги» - принаймні поки тексти самого ЮШ залишатимуться недоступними українському читачеві.
2 Це про мене! (англ.).
3 Від англ, «aging» - старіння.
4 Алексей Лосев (1893-1988) - видатний російський філолог, філософ та релігійний мислитель, один із провідних античників XX ст., перекла­дач і коментатор античних і середньовічних авторів. Серед його числен­них праць найвідоміші «Філософія імені», «Діалектика міфа», «Музика як предмет логіки», «Історія античної естетики» (в 7т.), «Елліністичноримська естетика» та «Естетика Відродження».
5 . Спогади ЮШ «Мої зустрічі з Романом Якобсоном» було опубліковано в «Сучасності», 1994, ч. 12 (передрук, у ЗІНВ). На час написання цього мемуару (зима 1988 р.) ЮШ ще не знав (і шляхетно не підозрював!) того, що вийшло на яв щойно з відкриттям архівів безпеки в колиш­ніх країнах радянського блоку: що очільник Празького лінгвістичного гуртка й «батько американської славістики» Роман Якобсон ще від часів своєї празької еміграції співпрацював із радянськими спецслуж­бами (див.: Томаш Гланц. Разведывательный курс Романа Якобсон&//Роман Якобсон: Тексты, документы, исследования. - М.: РГТУ, 1999)? 1949 Рзмушений був покинути Колумбійський університет
і перенестися до Гарварда внаслідок скандалу з дуже неприємним політичним душком (ішлося про фінансування американської сла­вістики з країн радянського блоку) і в роки «холодної війни», за ба­гатьма ознаками, грав роль «подвійного аґента» (докладніше про це див.: Иван Толстой. Отмытый роман Пастернака: «Доктор Живаго» между КГБ и ЦРУ. - Москва: Время, 2009. - С. 122-129). Відповідно й західні кар’єри одіозним в СРСР особам Р.Якобсон міг псувати не з самої лиш особистої неприязні: досить згадати, що саме через нього довгий час не міг улаштуватися в США на постійну ви­кладацьку посаду Владімір Набоков (якому тільки комерційний успіх «Лоліти» приніс урешті довгосподівану матеріальну незалежність), що він старався всіляко перешкодити російськомовній публікації за кордоном «Доктора Живаґо», і скандальна «антишевельовська кампанія», розв’язана ним 1962 р. з радянської подачі (через посе­редництво директора Інституту мовознавства АН УРСР Івана Білодіда), теж навряд чи пояснюється самою лиш особистою мстивістю та прагненням знищити конкурента. В листі до Р. Корогодського від 14.07.1998 р. ЮШ писав про це з обережністю науковця, звиклого по­кладатися виключно на факти: «Луцький каже, що тепер виявлено, □о Якобсон був совєтським аґентом. Не знаю, хто виявив і де про де сказано. Але це кинуло б нове світло на його поведінку супроти мене» (цит. за: РК-ІДШІЖ.С. 177).
Останній рядок незакінченої драми Лесі Українки «Осіння казка».
І. Ільфа і Є. Петрова.
Жалобний марш (франц.).
У Торонтському видавництві «Wellspring» готувалась тоді до друку м :я поетична книжка (майбутня «A Kingdom of Fallen Statues»), і пла^•залась її презентація в жовтні на фестивалі «Гарборфронт» - одно­му з найбільших світових письменницьких форумів.
Аскольд Мельничук (нар. 1954 Р-) - американський письмен­ник українського походження, автор романів «Що сказано» (1994), * Посол від мертвих» (2002), «Будинок вдів» (2008), засновник і багатолітній редактор бостонського журналу «AGNI», нині одно-
з провідних літературних часописів США. В історії українськоімериканських літературних зв’язків останнього 20-ліття йому наособливе місце, яке вже потребує не менш ніж дисертаційно• дослідження, тому обмежуся тут тільки нашими з ним зв’язками.
познайомилися в Києві восени 1990 р., під час Міжнародного по­<чного фестивалю «Золотий гомін», і він запросив мене до участи
в організованій ним на базі Бостонського університету літературній конференції «Поезія і опозиція» в травні 1991 р. То був початок багатолітньої людської й творчої дружби, у висліді якої з’явилися на світ, зокрема, заініційована Аскольдом перша (і досі єдина!) англомовна антологія сучасної української літератури «From Three Worlds: New Writings from Ukraine» (Boston: Zephyr Press, 1996), де ми обоє були редакторами-упорядниками, кілька українських книжок у його перекладах (мої «Дівчатка», вірші Мар’яни Савки) та низка публікацій українських авторів у журналі «AGNI», куди він запросив мене членом редколегії. В Україні я опублікувала в своїх перекладах добірку віршів американських поеток із кола «AGNI» (Всесвіт. - 1992. - № 5-6) та «пролобіювала» вихід україн­ською Аскольдового роману «Що сказано» (Харків: Фоліо, 1996; про цей роман в українському контексті див. моє есе «Що сказано, або як українська література „виходить у люди“» в «Хроніках від Фортінбраса»). Як письменник А. Мельничук належить до хвилі т. зв. «іммігрантських дітей» американської літератури: всі його твори так чи інакше пов’язані з українською тематикою (прикметно, що російський переклад «Посла від мертвих» був навіть надрукований у журналі «Дружба народов» [2004. № 5-6], а не в «Иностранной литературе», хоч та не раз присвячувала «іммігрантським дітям» окремі тематичні випуски). В Україні, поза колом американістів, А. Мельничук усе ще знаний дуже мало: харківське видання «Що сказано» виявилось невдалим і пройшло непомічене, після чого А. Мельничука в нас більше не видавали. ЮШ особисто з ним зна­йомий не був - прочитав, з моєї подачі, тільки «What Is Told» У1994 але його ніколи особливо не поривала тема «англомовної української літератури»: «іммігрантських дітей» ЮШ вважав «від­тятою гілкою» української культури (див. його докір еміграції - не певна, чи справедливий, - за денаціоналізацію молоді в «По­рогах і Запоріжжі»: «За тридцять років поселення в нових країнах еміґрація, що гордовито називала себе політичною, спромоглася повторити польонізаційні процеси XVI-XVII сторіч і русифікаційні процеси XVIII сторіччя з швидкістю, гідною атомової доби. <...> З тією різницею, що тоді денаціоналізувалися вищі кляси, а те­пер уся маса молодого покоління. Ще десять чи двадцять років такого «проґресу», і від національної культури залишаться тільки вишивані рушники, імітація гуцульської кераміки й вареники». - Цит. за: ВП-2. С. 1102). Аскольд, зі свого боку, обмежений мовним
бар’єром (українською він, що називається, «читає зі словником»), теж не мав особистого інтересу до ЮШ, поза загальною пошаною. Так ці два найяскравіші феномени двох поколінь «ми-2» й зоста­лись неперетинними (що по-своєму символічно ілюструє тезу ЮШ щодо вирішальної ролі мови в збереженні культуної тяглости!), і «познайомити» й «подружити» їх, попри всі старання, мені ніколи не вийшло. «Навідатися до Штатів» у листопаді 1996 р. Аскольд мене «переконав» для участи в презентації нашої антології «From Three Worlds», що саме виходила друком.
Згубила зв’язок (польські). У сатиричній п’єсі Т. Ружевича «Група Лаокоона» цю фразу раз у раз вибачливо повторює жінка, що мету­шиться по господарству, поки у вітальні її чоловік виголошує домаш­нім трактат Лессінґа, вимагаючи до себе цілковитої уваги.
12 Давнопожадану, давно бажану (англ.).
Атена Пашко (нар. 1931 р.) - поетеса, громадська діячка, голова Союзу Українок України, дружина Вячеслава Чорновола, мати режисерки Ірини Волицької.
4 «Койнований» - жартівливий англіцизм, від to соіп - карбува­ти (монету), те, що в лексиконі Старицького і Пчілки називалося «кути» (слова). «Дівчинка з колишньої Студентської Спілки» - су­дячи з мого щоденникового запису від 18.10.1995 р., Люба Шара, яка напередодні виступала в Київському Будинку Вчителя на святкуванні роковин перемоги «студентської революції 1990-го», організованих екс-ватажками, і вразила мене як єдиний «голос правди» серед уже сформованого «нового офіціозу», цитую запис: «Один живий голос - Люби Шарої («в першу чергу вітаю своїх колег - Тараса такого-то... Сергія такого-то... львів’ян... франківців... (гул на гальорці - бо всі студенти на гальорці!)... В другу чергу вітаю народних депутатів, і з третю чергу - бувших президентів (зле й жорстоке, без тіні усміху, обличчя Кравчука). Ми перемогли тому7, що не слухали старих ба­няків. Коли ми зібрались біля стадіону, 30-го вересня, - ті, хто п’ять днів тому7 навчився говорити по-українському, зі Львова, з Луганська... було страшно, але ніхто не випинав значків, не бив себе в груди «за Україну»... ми ні під кого не підстраювались... ми були - українські студенти» (оце була найкраща, найточніша характеристика руху, з цьому місці зал мав би зааплодувати, і те, що не зааплодував, було неомильним знаком, що в залі сиділи не ті)».
Богдан Жолдак (нар. 1948 р.) - письменник, сценарист, автор збірок зізнань «Спокуси» (1991)? «Богбуває» (1999)? «Антиклімакс» (2001)
та ін., одна з чільних постатей київського літературного андеграунду 197О-Ї98О-Х рр., майстер іронії й Гротеску. На «суді» над «Польовими дослідженнями...» 29 лютого 1996 р. був ведучим, і значною мірою саме його (і режисера Сергія Проскурні) заслуга в тому, що геппенінґ удався. ?
16 Про кого тут мова, згадати вже не можу.
17 Газета «Daily экспресс: Ежедневная сенсационная информация», 2.03.1996 р.
18 Проспект. - № 6 (42). - 20-26.02.1996 р.
19 «Киевские Ведомости» від 24.02.1996 р., суботній випуск.
20 Вітчизна понад усе (полъсък.) - гасло польських націоналістів доби війни за незалежність.
21 Меншинної літератури {англ.).
22 Бруно Шульц. Цинамонові крамниці. Санаторій під клепсидрою/Пе­реклав і Словник Незвичайних Слів уклав Андрій Шкраб’юк. - Львів: Просвіта, 1995. Цей переклад - зразок частої хвороби недосвідче­них тлумачів із споріднених мов: «впадання в річ» оригіналу й ме­ханічне калькування його синтаксичних та морфологічних конструк­цій.
23 Тут у мене помилка: в «Оргії» Лесі Українки ці слова належать не Ме­ценату, а Прокуратору,- Меценат, натомість, обстоює куди тоншу асиміляторську політику:
Меценат
Чи ти б хотів, щоб наші всі народи по-варварськи довіку говорили? Навряд чи з того буде слава Риму.
Прокуратор
Нехай мовчать, поки як слід навчаться
поправної латини!
Меценат
Се трудненько!
Навчитись мовчки доброї вимови -
Сього б і Демосфен не доказав.
24 Журналіст Володимир Павлів, на той час ведучий авторської про­грами на СТБ.
25 Мова про «Перверзію» Ю. Андруховича, видрукувану в журналі «Су­часність», 1996. Ч. і, 2. В тому самому числі було опубліковано й жов­тневий виступ ЮШ на ювілейному засіданні УВАН (див. Додатки).
26 В «Сучасності».
[10]
квітня день останній, '96
Дорога Оксано,
Вибачте, цим разом без Пані, хай далі вона буде знову, а тут і те­пер, ха[й] буде так, на правах дедушки до онучки. За довгого лис­та я тільки вдячний,- поки не прикладається далі правило око за око, рядок за рядок, бо це б мені треба було писати три дні й три ночі. А без того - чистий зиск по моєму боці, це ж жанр роману на дому, герої - Ви та я, перетворено автобіографічний, а це те­пер стає - з причин загального характеру - жанром провідним, див., напр. «Польові дослідження» та й центральноєвропейські ро­мани Вашого іванофранківського колеги (якого я читати почав, але ше далеко не скінчив). І ще й другий мені зиск - передбачаючи розлам української інтелігенції, Ваш лист і його довгість, а ще біль­ше його зміст і його довгість автоматично включають мене до ста­ну «погибающих за великое дело любви», а виключають із стану обагряющих руки в крови». Так колись писав Некрасов1, а ближче до наших днів це називається прогресивним рухом чи прогресив­ною частиною людства. Дер лянґен Реде курцер Зінн2 - довгим •дістам від Вас радий.
А Вас прошу прийняти мій стандарт, встановлений генеральним поштмайстром Сполучених Штатів.
Урочистість дати нагорі не випадкова. Ви писали про нашу зустріч у Києві в квітні. Як бачите, Київ закінчився квітневий і за­кінчився без мене. Не вийшло. Колись я, як Ви тепер, мав теорію, □о людина не старіється і не вмирає, поки сама на це не дасть ЗГОДИ. Не знаю, чи це теорія волюнтаристична, чи - горрібіле дікту3 - совєцька, але це тільки теорія. Нас не питають, наш по­чаток від нас не залежить і наш кінець і сартрівський неан4 так само. Ви можете, звичайно, сказати, що так воно - в випадку мо­єму й квітня - просто тому, що моє бажання не було достатньо сильним. Може так, але чи не скидається воно на гру слів? Так казати б, діялектика.
Д ке тішуся Вашим тріюмфом. Справді і щиро. Дуже шкодую, ае серед глядачів і слухачів. І згадую... кого б Ви думали? Ігоря 'мт с-" за - Я повсеградно оэкранен, я повсесердно утвержден»5.
Жарти жартами і скепсис скепсисом. Але з реакції на «Дослідження» таки бачу, що ми кращі, ніж звикли думати про себе. Усі перемоги тимчасові, але все таки переможцям хвала й слава.
А повертаючися до нас самих - сподіваймося, що осінь буде щас­ливіша від квітня і що Вас пригощу в якомусь азійському ресторані. У нас тепер, крім незліченних китайців і елітарніших японців, ще є (препаскудні) корейці і зовсім новонароджені й мною ще не дослі­джені в'єтнамці.
У нас відкрився шлях театрам з Родіни. Почалося з харків'ян, імпортованих Зінкевичем6, продовжилося львів'янами (аж три ви­стави)7, кінчилося, покищо, київським «Сузір'ям». І всі три були живі і молоді, не-франківці, і на всіх трьох було любо-дорого диви­тися. Ми таки, як казав Самчук, - Є. Наймолодші й найживіші були харків'яни, львів'яни були найрутинованіші в авангардизмі, кияни як і личить, в авангардизмі - найакадемічніші. Чкалов у Матері городів руських випроґресував на Гончара8, але далі покищо не посунувся. Обоє - ветерани...
Переді мною тепер Харків, - Ви туди, мабуть, не рушаєте9. Мені обіцяють увагу й поводирство. Але справа дуже не певна. Може доведеться лист висилати з НЙорку й датувати останнім днем серпня, в стилі цього безтолкового й повного друкарських помилок листа.
Тим часом - викристалізування Досліджень 2 з туманности й до чергових звитяг над руськомовними й землячками з циновими ґудзиками10, за світ новий, щоб був наш11.1 вибачайте за авангардні наскоки й перескоки літер.
Ваш ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 ЮШ цитує культовий серед інтелігенції дореволюційної Росії вірш Н. Некрасова «Рыцарь на час» (1860). Наскільки ці рядки були для свого часу знакові, можна судити з того, що ще 1926 р. Євген Плужник поставив їх епіграфом до свого «Галілея»:
От ликующих, праздно болтающих,
Обагряющих руки в крови
Уведи меня в стан погибающих
За великое дело любви!
2 Довгої мови короткий зміст (мім.).
3 Страх сказати (лат.).
4 Від франц, пёап - ніщо, небуття. «Etre et 1е пёап» («Буття й ніщота») - хрестоматійна праця Ж.-П. Сартра, в якій викладено основні засади філософії екзистенціалізму.
5 Цитата з вірша І. Северянина «Эпилог» (1912).
6 Осип Зінкевич (нар. 1925 р.) - один із найактивніших громадських ді­ячів післявоєнної еміґрації, за фахом інженер-хімік, фундатор (1960 р.) і директор видавництва «Смолоскип», яке зіграло історичну роль в ін­формаційній «холодній війні» (публікація, в т.ч. англомовна, самвидаву та іншої забороненої в СРСР літератури і нелегальна доставка Ті в Укра­їну). З 1991 р. в Україні, організатор Музею українського самвидаву, голова Фонду «Смолоскипа». «Імпортовані» його Фондом на гастролі по СІЛА й Канаді «харків’яни» - театр-студія «Арабески» (режисер Світлана Олешко).
7 Львівський молодий театр ім. Леся Курбаса (режисер Володимир Кучинський).
8 Алюзія до колишньої вулиці Чкалова, перейменованої 1995 р. на вул. Олеся Гончара.
9 Мова про Третій міжнародний конгрес україністів, планований у Хар­кові на кінець серпня 1996 р.: ЮШ було туди запрошено з доповіддю на пленарній сесії.
10 Позаяк за роки незалежности ця «колоніальна ідіома» дещо випала з українського інтелігентського сленґу, нагадаю першо­джерело:
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». - «Так як же ты
Й говорить не вмієш
По-здешнему?» - «Ба ні, - кажу,-
Говорить умію,
Та не хочу». - «Экой чудак!.. »
І далі за текстом: Т.Г. Шевченко. Сон (Комедія).
" Парафраза з Тичини, з циклу «Живем комуною» (1920): «Ми робим те, що робим, і світ новий - він буде наш!».
[11]
15 травня 1996 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
Щойно одержала Вашого листа і негайно приступаю до чергового роз­ділу епістолярного романотворення: Марта Хом'як-Богачевська1 має за кілька днів летіти до Штатів, і я попрошу її про pigeon Service2,- а то Ви, чого доброго, дістанете це посланіє таки в останній день серпня... З поштовими службами в отечестві, як бачите, наразі дале­ко більша «напряжонка», ніж із красним письменством,- останнє з приходом весни (точніше, одразу літа, бо спекотнява в нас стоїть сливе що нью-йоркська - деморалізує, розмагнічує й змушує повсяк­час запитувати себе, якої оце біди ти зараз кулишся за письмовим столом, замість вилежуватися десь на пляжі), так ось, письменство сіє якось підозріло розбуялося, головно завдяки зусиллям того-таки Зінкевича: «молодняк» стрімголов окнижковується, антологізується й алкоголізується, одне слово, тусується, і на недавньому врученні премій «Смолоскипа» «старі баняки» на кшталт Вашої кореспон­дентки, Василя Герасим'юка, Богдана Жолдака та Солі Павличко, збившись, на фуршеті, в купку десь при дверях (тимчасом як решта зали пила, гоготіла й співала, аж дім розлягався, ні на що не вважаю­чи,- а було це - sic!!! - у колишньому будинку Центральної Ради3), мусили зізнатися собі навзаєм, що їм, цебто «банякам», уже трохи й заздро, чи принаймні «мучітєльно больно за бесцельно прожитие годи»: справді-бо постало перше, від 1920-х років, покоління, якому історія, тьху-тьху, не наврочити б, подарувала нормальну літературну юність (тих харків'ян, про яких Ви писали, я, здається, знаю - в них за режисера цілком фантастичне дівча, Світлана Олешко, одержи­ме шаленою ідеєю вчинити повний переворот українського театру, і дай їй, Господи! - між іншим, «из Чернигова сообщают», що якась тамтешня, так само юна - по 22-24 рочки - театральна трупа за­раз ревне трудиться над інсценізацією «Польових досліджень» [!!!],- десь у початках червня маю їхати до них «принимать спектакль»4, і, підлещена цією звісткою, піймала була себе на думці - а це ж уже «ми» в «нйх»-молодих, сказати б, ласки запобігаємо: так непомітно взяли та й вирівнялися оцінкові критерії - якщо в шістдесятників ще спрацьовувало чисто імперське «тепер в Елладі той лиш має славу,
кого похвалить Рим»5 [вони ж усі до одного, за самосвідомістю «мітєцкою», - від Muses d'Etat6, тим зараз і борються так завзято за премії з орденами!], а в нас початково не спрацьовувало геть нічогісінько, крім сутого нігілізму: мовляв, ми «НЕ» такі,- правда, трохи є ще пихи від визнання «за межами», хоч яке там, пожалься Боже, те визнання, а проте бубабісти нині на кожному своєму вечорі знай трясуть перед очима публіці то якимись своїми польськими перекладними «метели­ками», то призначеними в країні оригіналу на «Пасифік» домороб­ними антологіями7, де вміщено один чи два їхні стішки, словом, що є сили надимають щоки, а вічноюний Сашко Ірванець геть одмінився і навіть внутрішньо потовщав після того, як його п'єсу поставили в Штутгарті, й остаточно вирішив, на третьому році аспірантури, НЕ писати дисертації - як і Неборак перед ним! - на тій поважній підставі, що дисертації мають писатися не ним, а про нього,- і от, виявляється, треба було просто підрости своєму внутрішньому, ні від кого не залежному, самостійному і соборному читачеві [бо ці діти таки читають, і дуже доскіпливо!], щоб усе стало на свої місця й головним питанням зробилося - не де і скільки нас переклали, а - якої думки про нас оті грядущі).
...Та вже звісно, що ми є: куди ми дінемось!..
Я мала цілком стахановську (на підрив здоров'я!) весну - муси­ла тимчасово змінити польові дослідження на лабораторні й десь мі­сяців зо два не вилазила з-за столу, дописавшись до безсоння,- все задля того, аби обдарувати рідну культуру черговою шевченкознав­чою «кирпичиною» (нестак-то й великою, десь аркушів на шість8). Вшшіло, як казав Вінні-Пух (мій улюблений літературний герой .з чотирилітнього віку!), «не те, що я гадав, але щось та вийшло»,- принаймні «засвітила» кілька ідей, залежаних без діла і, по-моєму, че зовсім дурних (завважте, яка скромність!), ну і по дорозі трош•: хвицнула Гриця Грабовича, оскільки з'ясувалося, що його славна праця' мене не влаштовує. Вже мені натякнули, що хотіли б цей мій зирпичик» видати - іще гарячим, просто з печі (от як у нас зараз • стечестві книговидання буяє - а невдячні писателі чомусь киги­" ~ зигзицями!), і, в разі якщо з того пива буде диво (то таки справді ~ ‘.з б диво!), то до кінця року я б Вам накинула ще одного свого «ребвзекаі правда, його б ще довилизати належалося добряче, а на це теба часу - от із часом дефіцит чи не жорстокіший, як із грішми, ■: не .лише в мене: якось цей наш, як любить висловлюватись моя з :: на кінокритикеса, «темпоритм» так повсюдно прискорюється,
мов не перед добром,- знов-таки, на пса уроки...). Звичайно, недо­печеної книжки видавати не стану: встид,- то, може, не втерплю і, скажімо, десь на осінь візьму та й закину Вам рукописа, бо дуже кор­тить почути Вашу думку (тим більше, що посилань і на Ю. Шереха, і на Ю.Шевельова там не бракує).
Взагалі ж нинішній травень у Києві видався гарячий і в прямо­му, і в переносному сенсі - скрізь якісь семінари, форуми, симпозі­уми (при цьому всі нарікають на брак грошей!), готується до виходу кілька нових газет (в одній із них я погодилася вести колонку10 - просто на те, аби мати трибуну, коли запече висловитися,- назло «Сучасності»!), цвітуть каштани, чадять «іномарки» (розмножуються як бактерії - по центру Києва проїхати в годину пік уже однако­во що по Манхеттену!),- одне слово, розбудова держави (ще й на­дія з'явилася, що когось із можновладців таки посадять «за хищение в особо крупных размерах»,- ну чим не держава?). Була я збирала­ся сей місяць до Харкова - в масах забродила ініціатива повторити там київську презентацію «Польових досліджень» виїздною агітбри­гадою,- але позаяк київський «темпоритм» до Харкова, схоже, ще не сягнув, то акція переноситься «десь на вересень» (?),- планувати поїздки до Канади чи Штатів поки що далеко певніше (з чого можна зробити вп'ять же таки життєствердний висновок, що остаточно сво­го зросту і сили ми ще не дійшли, хоч ясне вдалині вже побачили11). На сесій наснажливій нуті я й перериваю свою безладну базгранину, обіймаю Вас і - потайки - щиро бажаю, аби Ви, бодай частинно, змогли повернутися до давнішої волюнтаристичної теорії,- а собі бажаю нагрянути в початках листопада до Вас у хату й гуртом по­датися досліджувати в'єтнамців (ті, з якими мені доводилося мати справу в Бостоні, були пречудові!). .
Бережіть себе - і не забувайте Вашої Оксани (без «пані»!)
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Марта Богачевська-Хом’як (нар. 1938 р.) - історик, громадська діячка, професор університету Дж. Вашингтона у м. Вашингтоні, автор книжок «Сергей Н. Трубецкой: Інтелектуал серед інтелігенції в дореволюційній Росії» (1976), «Феміністки мимоволі: Жінки в українському громадсь­кому житті 1884-1939» (1988, в укр. версії: Білим по білому. К.: Либідь, 1995), співробітниця Національного Фонду Розвитку Гуманітарного
Знання (National Endowment for Humanities), згодом (від 1999 p.) ди­ректор Програми Фулбрайта в Україні.
2 «Голубина пошта» (англ.) - так ми з ЮШ звали доставку листів і пакунків через принагідного „зв’язкового" з числа спільних знайо­мих: поширена практика тих років, коли українська пошта працюва­ла нерегулярно й не була безпечною.
5 Нині Київський Будинок Учителя.
4 Цей проект зреалізований не був, і що то була за театральна трупа, згадати не можу.
5 Цитата з драми Лесі Українки «Оргія».
• Державних муз (франц.).
Від американської ідіоми «to drop in the Pacific» («вкинути в Тихий оке­ан») - опублікувати що-небудь без розрахунку на професійні продажі.
«Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу».
' «Шевченко як міфотворець».
Газета «Наша Україна» (не плутати з однойменною політичною партією, якої ще тоді не існувало!), з підзаголовком «газета вільних громадян вільної держави», - одне з «фантомних» періодичних видань того часу, виходила в Києві в 1996-1998 рр. (гол. ред. Юрій Пригорницький, засновник Благодійний фонд «Підтримки розвитку демократії і реформ в Україні», передплатний індекс 40229). Нині по ній навіть в інтернеті не лишилося жодного сліду, тож яким був її наклад, періодичність і чим іще, крім видання газети, «підтримав демократію» Іюнд-засновник, сказати не можу. Судячи з того, що в новорічних числах «вільних громадян вільної держави» вітав В.Яворівський, найімовірніше припустити, що ця «пропала грамота» мала стосунок до очолюваної ним на той час - відколотої від Руху - Демократичної партії України - і припинила існування після парламентських виборів березні 1998 р. Однак зі змісту збережених у моєму архіві чисел де зрозуміти нелегко: в той «перехідний період» політична реклама з Україні ще була зовсім юною й делікатною, силкувалась рекламувати досі. а не персоналі! (так!), а головне - сама політика лишалася ще, ї радянському стилі, настільки залаштунковою грою, що пересічний издянин з усього політспектра розрізняв лише «комуняк» і «неко«г ■=_€*:*. тобто, за визначенням, «демократів», і тим діло кінчалось. Від -т -пня 1996-го по березень 1998-го р. я опублікувала в цьому виданні
А? ідтірських колонок.
Алюзія до Тичининого «Я дійшов свого зросту і сили,/я побачив кж вдалині» («За всіх скажу...»).
[12]
11 травня '961
Дорога Оксано,
без пані, хоч Ви ж таки і не пан і не панна, - голуби працювали справ­но і листочок Ваш приспів як чудо техніки (хоч не будьмо невдячні й гіперкритичні, я Вашу державну пошту бороню, лист з Києва йде не повільніше, а рівно так само, як з Парижу, А ТО прошу ПАНІ2 рівно 10 днів. А десь про це в клясиків є й віршик - «А десь там го­луби, і сонце, і Париж, і, голову схопивши в руки, дивуєшся...» Ви ж теж любите клясичну поезію3.
Але чого голуби нормально не роблять, - приніс цей голубок у формі Марти Богачевської і запах столиці, столиці держави. Від тих ахтанабілів сучасности, за якими так журився Хвильовий4 (тільки тут лукавий підказує мені пошепки - яких марок: Жигулі? чи Волга? чи Лукашенко?) до смолоскипованого творчомолу-комсомолу під ви­пробуваним проводом смолоскипоносців-бігунів із вічним полум'ям? в напрямі Чигирин контра Батурин5?
Але жарти жартами, а держава починається, мабуть, саме так, а не мечоносцями Ольжича і не світлосяйними лицарями Грааля а ля Орест6, а бомами/бомжами, в'язнями по тюрмах, крадіями по банках, і Ваш лист приніс мені щось із того, і це приймаю і благословляю, якщо можна тут таке словесо «урухомити».
До проблем замежности чи то пак популярности за РУБЕЖем, то думаю, що тут уже дещо з перспектив майбутнього накреслю­ється. І, за Ломоносовим, «может собственных Платонов и быстрых разумом Ньютонов земля российская рождать». Дещо вже наближа­ється до стандартів Ґомбровича й навіть Кундери. Навіть до мене, - але тільки з Польщі, - зверталися по дозвіл перекласти моє житие св. Якобсона (на що я відповів відмовно), але і запит і відмови були не з літературних вартостей, а з скандальної хроніки7.
Одне слово, час настає або й настав, і бубчики тут не самі.
А от щодо нормального життя для теперішньої літературної мо­лоді, то трудно тут щось передбачити, і «над твоєю весною такий іще вітер і тьма»8. Логіка Вашого «ми є, куди ж ми дінемося»? Боляче й казати, але тих, що вміють дівати, - на цьому світі, і не лише в нас - аж надто повно. Але дай, Боже.
Ближче до нас (хоч і те, що перед тим, аж кричить, так близько. Як воно там у святому письмі - «хай мине мене чаша сія, але хай буде воля Твоя» (текст вільно в переказі), - Шевченко то Шевченко, шість аркушів, то шість. А я, хоч залюбки читаю Вашу прозу, а до віршів навіть вступи сочиняю, але мені ближчі Ваші рассуждения, «всякіразні» (за Котляревським) філософії ідей...
Про Грабовичів опус не журіться. Це не шевченкознавство, а подо­лання порогів польськосги на шляху до українськосги9, а отже, заслуговує на увагу, а може й пошану. Пригадуєте, для «нормального» сина батько ніякої учти не робив, а для блудного заколов - кого він там заколов? ягня? теля? вола? До того ж «член спілки письменників» Дзира10 «проробляє» його на сторінках ЛУ в ґанґстерсько-партійно-ортодоксальному стилі.
У листопаді, коли буду живий і здоровий, чекатиму на зустріч. З тією ж умовою чекаю на майже страшний суд у вересні.
Щасти, Боже, в заходах Ваших. (Ага, в дужках. Маю спокусу на­писати коротко про перверзію-перверсію, але мабуть утримаюся11).
Вибачте за неоковирно плутаний і правлений «текст».
Ваш ЮШ.
ПРИМІТКИ
Помилка: мало би бути «червня» (саме така дата стоїть і на пошто­во му штемпелі).
1 Великими літерами ЮШ звичайно виділяв слова й вирази «з чужо­го голосу»: нарівні з емоційними жаргонізмами, це один із важливих його приватному арґо «засобів діалогізації мови» (в цьому випадку точніше б сказати, «полілогізації» - введення в наш діалог невиди­мого «третього бесідника»).
Улюблена філологічна гра ЮШ - контамінація цитат, тут - багато­шарова. З Рильського:
Ти випив самогону з кварти
І біля діжки в бруді спиш,
А там десь - голуби, мансарди, Поети, сонце і Париж!
(Із зб. «Синя далечінь», 1920)
Цю цитату я використала в есе «„Психологічна Америка“ і Азіатський
7тесане..» як епіграматичний зразок вічно-українського «тужного зі­
ц<нл роздвоєної на „тут“ і „там“, на яв і мрію провінційної душі» («Хро-
гл Фортінбраса». 2-ге вид. - К.: Факт, 2006. - С. 204), і ЮШ саме
на це й натякає. В цьому контексті ще одна контамінація - з Шевченка («І день іде, і ніч іде./І, голову схопивши в руки,/Дивуєшся, чому не йде/ Апостол правди і науки!») - це зашифрована «відповідь» ЮШ на мою «тугу провінційної душі», яка вірить, що «десь» є інше, краще життя.
4 « „Ахтанабіль“ сучасности, Або Валеріян Поліщук у ролі лектора кому­ністичного університету» - підзаголовок із памфлету Хвильового «Дум­ки проти течії». Хвильовий журився, звісно ж, не за «ахтанабілями», а за українською міською культурою - так само, як і ЮШ. Взагалі, як публіцист ЮШ йому завдячує більше, ніж це досі було в нас завважено: досить порівняти стилістику їхніх заголовків - а тоді перечитати есе ЮЩ «Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового)» (див. ВП-2): рідко який автор здобувався в ЮШ на таке, без перебільшення, конгеніальнотрепетне вирозуміння в кожному своєму, навіть недомовленому, інте­лектуальному порухові, відразу знати, що вони «одної крові».
5 Весь цей абзац перейнятий алюзіями до тодішньої політичної ситуації на пострадянському просторі, яка виглядала доволі тривожно: в березні 1996 р. Державна Дума Росії денонсувала Біловезькі угоди, проголо­сивши, що пункт про припинення існування СРСР «не має для Росії юридичної сили» (так!), а вже в квітні між Росією й Білоруссю було підписано угоду про створення «Співтовариства Росії й Білорусії» як перехідного етапу до «Союзної держави». Позаяк Лукашенко й Кучма на перших порах трактувались Москвою (а значить, eo ipso, й усіма за­хідними кореспондентами, котрі до Києва тоді ще «не доїжджали») од­наково - як «інтегратори», що прийшли на зміну «націоналістам» (біловезьким «підписантам» Шушкевичу й Кравчуку), то занепокоєння ЮШ тим, у якому напрямі - чи не знов, бува, «до Чигирина» (столиці Хмельницького) замість «Батурина» (столиці Мазепи) - рушить «ахта1 набіль» української сучасности, і якої він «марки», більш ніж виправда­не, надто ж беручи під увагу, що інформацію про рух того «ахтанабіля» він діставав із західних ЗМІ - тобто у версії їхніх московських корес­пондентів. В Україні ця тривога була меншою, зате гостріше й боліс­ніше - тоді ще справді як трагедія близького родича - сприймалася «здача» Лукашенком білоруської незалежности, що почалася з негайної зміни державної мови, прапора й герба назад на «радянські» (у моєму щоденнику за 25.03.1996 записано: «Жалко мені, Господи, Білорусь. На очах у цілого світа - цілий материк іде під воду. Який він був? - а ніхто вже не потрапить сказати. Вони як вони - не визріли, роз­смокталися: між поляками, Литвою, а частинно й нами»; див. також у Додатках мою післямову до книги С. Алексієвич). «Бігуни з вічним
полум’ям» - алюзія до Літніх Олімпійських ігор 1996 р., в яких Україна вперше виступала як самостійна держава (на Олімпіаді-1992 колишні радянські республіки, крім балтійських, ще виступали «об’єднаною командою» - під олімпійським прапором).
5 ЮШ тут вірний собі й саме цих двох згадує не випадково. В якомусь сенсі це продовження його з ними багатолітньої полеміки: у випадку Ольжича (про якого в своїх літературознавчих статтях ЮШ, при всій пошані, згадує майже виключно «в обоймах» через кому) - з естетикою «вісниківства» («Хіба в розпачі Маланюка перед неосяжним простором печенізьких степів і в екстазі Ольжичевого заковування власної душі в ланцюги аскетичної самодисципліни не провіщена заздалегідь пораз­ка „вісниківства“ в цю війну?». - Прощання з учора//ВП-2. С. 697), ба навіть - дальшим відлунням - зі своїм старим опонентом Дм. Донцовим (див. «Донцов ховає Донцова» у ВП-2); у випадку ж Михайла Ореста історія ще особистіша й сягає їхнього конфлікту часів МУРу, що через той конфлікт МУР зрештою й розпався (див. «Юрій Шерех (1941-1956)...» у ЗШВ.С. 38; та «МУР і я в МУРІ» у ВП-2. С. 578-586). І річ навіть не в тому, що Орест, молодший брат Миколи Зерова і подібної ж «групи крові» поет, нездатен був прийняти заклик ЮШ до «подолання нео­класицизму» чи в інших розбіжностях «на творчій платформі». Як можна бачити зі спогадів ЮШ, найбільше роздратування в нього, на­віть по упливі літ, викликає та обставина, що Ґраалеве лицарство і «свята держава слова» Зерова-молодшого не передбачали жодного зв’язку з «прозою життя», літератури - з історією, тоді як вся діяль­ність ЮШ на чолі МУРу була за своїм пафосом, у кращих традиціях 1920-х рр., не просто «літературотворча», а от власне що «націєтворча»: на відміну від Державина з Орестом, ЮШ хотів будувати не «державу слова», а «державу - словом» (показова часто згадувана ним у цьому зв’язку репліка його матері, Варвари Медер-Шевельової, що споглядала МУРівську активність сина зі сторони: «Ні, сину, України ви не збуду­єте»). Тож, певним чином, за масками Ольжича з Орестом, тут у ЮШ й відповідь самому собі - на вічне питання українського інтелектуала, «як будується держава»: питання, що його він недарма вважав «третім порогом» радянських дисидентів (див. «Пороги і Запоріжжя» у ВП-2). Характерно, до речі, що й роль у цьому процесі Ольжичевих «мечонос­ців»,- «струнких, сухих чоловіків», наскрізь пойнятих еросом тероризм у, «невблаганною екстазоюатентату», -ЮШ (котрий усе-таки був науковцем і завжди намагався бути об’єктивним!) оці­нив таки перший, задовго до того, як це зробили історики,- 1977 р.,
аналізуючи Солженіцинові свідчення про підняту «бандерівцями» ре­волюцію в ГУЛАГу, визнав: «...Ніжу спину таборових стукачів, що його принесли українські в’язні, веде свій родовід кінець-кінцем від Донцова. І коли сьогодні Львів має сильніший хребет в опорі ру­сифікації, ніж Київ чи Харків, це не можна не зв’язати з тим, що там діяв Донцов» (Там само.С.1094-1095).
7 «Житие св. Якобсона» - мемуар ЮШ «Мої зустрічі з Романом Якобсо­ном» (див. Додатки). Хто саме хотів перекласти його в Польщі, мені неві­домо (оскільки знаю, не перекладений на жодну мову він лишається й досі, а це вже втрата далеко не тільки для українців!). Відмова ЮШ характерна насамперед як жест «старої», шляхетської культури - тої, в якій іще чинним було жорстке ієрархічне розмежування між «ви­соким» і «низьким» і потрапити в «скандальні хроніки» для вченого вважалося не успіхом, а ганьбою. Але й поза тим, «Мої зустрічі...» - відверта й нещадна, в тому числі до себе самого, сповідь ЮШ про най­більшу драму свого американського життя - були для нього занадто сокровенним текстом, аби безоглядно виносити його перед байдужі очі: «Сучасність», де він їх опублікував, - то все-таки його «дитя», майже «домашній журнал», а от уже в збірки своїх есеїв видавцям цей текст він включати категорично заборонив (у листі до Р. Корогодського: «РЯ не буде друкуватися ніде, поки я живий», і далі: «воно писалося не чор­нилом, а кров’ю», цит. за: РК-ІДІПІЖ.С. 176). Тож юо-літній ювілей Р. Якобсона 1999 р. світова громадськість відзначала без шевельовського «коментаря» до біографії ювілянта, - і навіть спогад Вяч. Вс. Іванова в збірнику «Якобсон Роман. Тексты, документы, исследования» про те, як 1962 р. в Москві Р. Якобсон на засіданні Міжнародного Комітету Славістів відкрив проти ЮШ першим залпом «війну на знищення», промайнув у славістичному ювілейному гаморі без скільки-небудь вчутних коментарів.
8 Неточна цитата з вірша Тичини «Харків».
9 Гр. Грабович за першим фахом полоніст, і з українською культурою починав знайомитися через польську (дисертація його була присвя­чена образу козацької України в польському романтизмі, після чого закономірним став наступний крок - до Шевченка).
10 Ярослав Дзира (1931-2009) - історик, канд. філолог, наук, фахі­вець із козацьких літописів, у роки щербиччини «поза професією», з початку ґорбачовської «перебудови» знову активний у професій­ному й громадському житті. ЮШ тут має на увазі його опублікувану в «ЛУ» за 23.05.1996 статтю «Поетичне слово генія: історична основа
чи міфологічне тло?» - яскраве і по-своєму драматичне свідчення інтелектуального «стокгольмського синдрому» радянського диси­дента, який за роки духовної ізоляції повністю перейняв панівний «ґанґстерсько-партійно-ортодоксальний» дискурс і спосіб мислення «внутрішнього опонента». Зовсім слушно вказавши в книжці Грабовича на низку дрібних помилок (спричинених слабким знанням історичних реалій) та фактичних неточностей (на кшталт: у «Гайда­маках» не 20 українських топонімів, а понад 50!), Я. Дзира, однак, нападається на неї з істинною «класовою ненавистю» («блюзнірство», «з неукраїнських позицій», «патологічна аномалія» і т. д.), найдужче обурений появою на території, яку вважав своєю (Шевченко!), чогось, із засади йому незрозумілого - написаного, як він наївно формулює, «з позицій фрейдизму, американської субкультури й моралі» (так!). Про структуралістську теорію міфу він вочевидь не чув, слово «міф» знає виключно в побутовому сенсі («вигадка») і тому «дійшов одно­значного висновку, що професор міфо(чи, точніше, сміхо-) творець написав антинаукову, підступну і несприйнятну для шевченкознав­ства книжку, яка чомусь 1991 року побачила світ українською мовою в Києві». Дістається й Грабовичевим прихильникам - від Омеляна Пріцака до Наталі Яковенко. Стаття ця прикметна, зокрема, й тим, що саме вона «відкрила шлюзи» - започаткувавши в нашій пострадян­ській критиці ту лавину малописьменних «партійно-ортодоксальних», тільки вже «з українських позицій» здійснюваних «класових атак» на все незвичне, яка не припиняється й до сьогодні.
1 Не утримався - див. про це в наступному листі.
[13]
2* червня 1996 р.
_ ~ . “сй Юрію Володимировичу,
■ ■ є ним разОхМ шлю Вам вітання вже з цілком конституційної держа-
■ - не тільки з власними бомжами, зеками й смолоскипоносцями- сміх сміхом, а бачили б Ви, як пишно виряджали наших • .скипоноспів до Атланти2! - чули б, як юрмисько тінейджерів
за бар'єрами дружно ревіло «в натуре» чистісінькою державною мо­вою: «У-кра-ї-на! Пе-ре-мо-га!» - душа не нарадується!), - а навіть, у що досі не віриться, з власними професійними політиками - БігмеБоже, не брешу! Як любив казати один політичний небіжчик, «про­цес пошол»3: принаймні можна з полегкістю відіткнути, що біло­руський варіант нам таки не загрожує. По чім, перехрестившись, з ласки Божої і т.д. - чи як там колись писали були наші предки у, як переконливо довела славна плеяда істориків включно зі згаданим Вами Я. Дзирою (NB: ніколи б не припустила, що він такий казьол!4), такождержавній Україні,- можна переходити до справ біжучіших. Амінь.
Бігти, правда, особливо нема куди - хіба що, як в Атланті, кру­гами по стадіону: літо, міжсезоння, «тихо, й нудно, і спека пекель­на»5 (та ще й з американською вологістю при тому - ні, проти такої американізації я готова повстати з усім неборачачим патріотичним запалом!), - а я ще й відновила завішений, було, на півроку ремонт помешкання - здається, є такий поворотний тиф: з рецидивами, так ось у мене поворотний ремонт, - по цілих днях знай товчуся в своєму чотиристінні з мокрою ганчіркою в руках, підтираючи та підчища­ючи за «мастеровым человеком», безуспішно швендяю по меблевих крамницях, поза тим, коли випадає вільна часинка, проваджу щотиж­неву колонку в новоствореній газеті з надзвичайно оригінальною та свіжою назвою «Наша Україна» (???), доривчо - завмираючими по­штовхами - даю ще якісь інтерв'ю з приводу незавмираючих «Дослі­джень» та збираю «бомаги» на Грант для видання нової книжки (того самого Шевченка), - одне слово, абсолютно нічого путнього не ро­блю, від чого катастрофічно тупію. До того ж і в суспільній атмосфері завис густий «депресняк»: люди втомилися по півроку не одержува­ти зарплати, а я, на додачу, - ще й вислуховувати од усіх поспіль, як саме їм не платять - по скільки місяців та в яких пропорціях. Жахливо, але це наскрізна тема абсолютно всіх розмов, хоч би про що йшлося,- чи обговорюється проект нового «культурологічного журналу для масового читача» (!!!), чи приятелька виливає по теле­фону душу з приводу розриву з своїм бойфрендом, - всюди рефре­ном повторюється та сама ієреміада! Премію Рея Лапіки, яку майже місяць тому невтомний Гриць Грабович (між іншим, новоспечений Fulbright Alumni6) урочисто вручив мені (а також «бубчикам»7, неіс­нуючому Діброві8 й існуючому Макарову9 - останньому «в жанрі літературної критики», тобто за БАРОККО, - от аби-сте знали, що
таке літературна критика!!! - втім, мені теж поталанило несогірше, бо премія за «Дослідження» виявилася «в жанрі біографії», і в по­дячній промові я таки не втрималася гречненько обхамити високодостойне журі за таку вигадливу номінацію10), - так ось, цілу ту премію - тисячу доларів новими купюрами - в мене негайно розха­пали на позички друзі-приятелі, в яких - у кого діти голодні, в кого телефон відключили за несплату боргів, кому просто «до п'ятниці», котра давно минула, - «а в мене діти не кричать, і жінка не лає», і я відповідно бадьорюся, «як та чапля між птахами», хоч на душі, ясна річ, не менш маркітно, і зарплати також не платять п'ятий місяць, і ремонт, відповідно, тягнеться як мокре горить... Спробуй тут побіжи, та ще й зі смолоскипом!
Щось у мене несамохіть заноситься на «дуже жалібненьке», як у фіналі «Лісової пісні»... Але нічого не вдієш - «я была тогда с моим народом, там, где мой народ, к несчастью, был»11, і до осені з ним і пребуду, - доки не надіну манжети та не подамся просві­щати ні в чому не винних шведів нащот того, що «єсть у нас куль­тура»12. В міжчасі якийсь добромисний канадійський sugar daddy13 готує книжечку моїх стихів англійською мовою, доручивши впоряд­кування й редакцію перекладів Маркові Цариннику14, з яким я досі не мала приємності зазнайомитись, але який уже встиг мене при­голомшити, ознаймивши, по факсу, що хоче назвати книжку «А Realm of Shattered Statues»15, а на обкладинці помістити - знімок зруйнованого пам'ятника Леніну! На таку вість, розуміється, «огор­нула мене самота» - навіть не як Франкового героя16, а як Кундерину Сабіну з «The Unbearable Lightness of Being»17 - коли, при­гадуєте, побачила свої західні «постери» з обличчям за колючим дротом і зрозуміла, що тоталітаризм не така проста штука, як їй доти здавалося. Чи той пан Царинник бодай справді такий добрий перекладач, як мені його хвалили? (Це, вп'ять же таки, «до проблем замежности»).
Оповідали мені наші, повернувшися з Урбани18, що сама тільки згадка («одно тільки слово»19!) про бідолашні «Дослідження» (знаб Ви, як вони мені вже увірилися!) викликала бурю емоцій серед . дмторії й замалим не зірвала сесію. В Україні книжка, за рейтін* :-м, от уже третій місяць стало тримається на другому місці - після -ревиданого Грінченкового словника (!!!), і навіть проникла на розu ддки. за ціною вдвічі-втричі вищою від магазинної, тобто начебто ■о-сила кар'єру, для української книжки безпрецедентну, - а однак
мушу значною мірою визнати рацію Вашому минулорічному скеп­сисові: масової хвилі інтересу до «родной словесності» по всій собор­ній, од Сяну до Дону, всі ці «побіди», звичайно, не збурили. Втім, на те є й суто прагматична причина: виявилося, що українці не вмі­ють торгувати, зокрема й книжками: приміром, видавництво, яке функціонує вже три роки з гаком, досі не має дистрибутивної ме­режі - годні хіба завдати клунок з книжками на плечі й піти з ним по Україні, сковородинівці недобиті! А я також, нікуди не дінешся, українка: основний психологічний стереотип - «солом'яний вогонь», побігав-погаласував, упевнився, що «в принципі все можна зроби­ти», - і вщух, бо «далі нецікаво», та й не моє це діло - створювати книжкову дистрибуцію, - краще ще одну книжку натомість написа­ти... Словом, відчуття в мене від мого «Грандіозного культурного екс­перименту» на сьогодні двоїсті й досить химерні - не можу сказати, мовляв, «зробив, усе, що міг», тому надмірно пишатися собою не маю підстав, - але ж і до чужого ярма підпрягатись рукави болять... Десь у Лесиній прозі герой говорить баришні дуже влучну фразу: чиста з вами нудота - не вмієте бути ні до кінця цнотливими, ні до кінця розпусними, але все наполовину20. Оце про нас.
Тепер про ще «біжучіше». Ви, напевно, знаєте, що наш богоспасаємий інститут21 готує до друку трохи чи не повну збірку Чижевського22. Ба більше: є проект (і навіть попередня домовленість із видавни­цтвом) зібрати й видати спогади про Чижевського23, у зв'язку з чим насамперед виринуло Ваше ім'я, і збирається до Вас звернутися з офі­ційним запитом-проханням особа, відповідальна за проект, вона ж ав­тор дисертації (ще незахищеної) про Чижевського, на ім'я Ірина Валявко24 (мила дівчина, й дуже серйозно наставлена). Чи Ви дозволите мені дати їй Вашу адресу, і, last but not least25, - надію, що Ви щось до них надішлете? (Ясна річ, це буде спершу роздруковано в журна­лах - чи в тій же «Сучасності», чи в «Філософській-Соціологічній Думці»26, - де захочете, бо ж окреме видання у нас зараз справа ой яка забарна - тобто не саме видання, а відшук коштів на нього).
Обнімаю Вас - сподіваюся, що до осені (цього листа ризикну післати поштою - ще один «культурний експеримент»!). Дай Вам Боже сил і снаги, зокрема й витримати нью-йоркське літо, котре все-таки гірше за київське (що за патріотична фінальна нота!), -
Ваша «недоремонтована» (під кожним оглядом!)
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Лист писано ввечері того самого дня, коли у Верховній Раді було при­йнято Конституцію України (доти Україна жила за Конституцією УРСР).
2 XXVI Літні Олімпійські ігри проходили в США, в м. Атланта, штат Джорджія, з 19 липня по 4 серпня 1996 р.
3 Мається на увазі Михайло Ґорбачов.
4 Моє потрясіння виступом Я.Дзири проти Гр.Грабовича в «ЛУ» було тим гіркіше, що саме Я. Дзира в добу «перестройки» став тим «першим хоробрим», хто публічно заатакував радянське шевченкознавство (з по­зицій історика) як наскрізь фальсифікаторське - і тим, задовго перед Грабовичем, захитав офіціозну ідеологічну споруду, яка моєму поколін­ню вже здавалась залізобетонною. В березні 1989 р. Я. Дзира виступив на Шевченківській конференції в КДУ з доповіддю «Геній і платні ко­ментатори його творчості», яка стала одним із «проривних» документів свого часу й навіть спричинилася до екстрених змін у коментарях до Шевченкового 12-томника. В ній він показав, що радянське коментування Шевченка традиційно здійснюється з позицій не української, а російської історіографії, у висліді чого з усієї «багатогранної творчости Шевченка залишилась одна класова ненависть» (Цит. за: Світи Тараса Шевченка: 36. статей до 175-річчя з дня народження поета/Записки НТШ. - НьюЙорк: Б. в., 1991. - С. 346) - і фальшива ікона «селянського поета». Саме з того виступу Я.Дзири почалась «мала шевченкознавча революція» (див. на цю тему статтю Соломії Павличко 1990 р. «Моделі шевченкознавства в радянській і нерадянській науці» в її: Теорія літератури, - К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2002. - С. 447-456), яка проклала шлях в Україну книжці Гр. Грабовича - без тієї попередньої «розчистки поля» від радянських ідеологам книжки би просто не зрозуміли.
5 Початок оповідання С.Васильченка «Дощ».
Фулбрайтівський стипендіат (англ.). 1996-1997 р. Гр.Грабович ви­кладав у Києво-Могилянській Академії за Фулбрайтівською програмою академічних обмінів.
~ Тобто бубабістам - Юрію Андруховичу, Віктору Небораку й Сашко­ві Ірванцю.
5 Володимир Діброва (нар. 1951 р.) - прозаїк і драматург, автор кни­жок «Тексти з назвами і без назв» (1990), «Пісні Бітлз» (1991)? «Збіго­виська» (1999), «Вибгане» (2002), «Довкола столу» (2005), «Андріїв­ський узвіз» (2007), «Правдиві історії» (2010), 1994 р. виїхав до США за тією самою Фулбрайтівською програмою і залишився викладати українську мову в Гарвардському Українському Інституті. .
9 Мається на увазі культуролог і києвознавець Анатолій Макаров - автор згадуваної раніше ЮШ книжки «Світло українського бароко».
10 Літературна премія ім. Гелен Щербань-Лапіки була заснована її чоловіком, американським меценатом і літератором Реєм Лапікою 1996 р. З невідомих мені причин після того «дебютного» разу більше не присуджувалась.
11 Цитата з «Реквієму» А.Ахматової.
12 Перифраз із Тичини: «Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура!» («Замість сонетів і октав»). Тут мова про запрошення на авторський вечір і серію пресінтерв’ю у вересні 1996 р., яке я отримала від жіночої секції Спілки письменників Швеції, зацікавленої успіхом в Україні мого роману.
13 «Цукровий татусь» (англ.) - сленґове «спонсор». Ідеться про Джор­джа Ємця (Ємека) - продюсера, члена Ліги українських меценатів, власника компанії «World Media Brokers», видавця низки проектів як комерційного («Whole World Lottery Guide»), так і некомерційного характеру. До останніх належить видавництво Wellspring Ltd., яке Ємець - сам поет і тонкий поцінувач поезії - заснував у Торонто для видання поетичних книжок маловідомих авторів.
14 Марко Царинник (нар. 1944 р.) - літератор, перекладач, дебютував як поет, член Нью-Йоркської групи. В його перекладах вийшли англійською «Більмо» М. Осадчого, «В карнавалі історії» Л. Плюща, поезії І.Драча, І.Калинця, іо оповідань сучасних українських авторів в антології «Two Lands: New Visions» (1998). УчастьМ.Царинника в роботі над моєю книжкою «A Kingdom of Fallen Statues» була головним чином редактор­ською (упорядкування й редагування готового корпусу перекладів і під­рядників, які я йому надала) - і виявилась винятково нефортунною (в про­цесі роботи він посварився з усіма перекладачами, зі мною й видавцем і наостанок ще й зі скандалом зірвав у Торонто презентаційну вечірку).
15 «Зона побитих статуй» (англ.) - замість «Королівство повалених статуй» (від однойменного вірша, де героїня малює на склі казковий світ утраченої культури - з «неіснуючими храмами» й знищеними артефактами, передрук, у зб. «Друга спроба»).
16 Неточна цитата з поеми І.Франка «Мойсей»: «Обгорнула мене самота, Як те море безкрає...»
17 «Нестерпної легкости буття» (англ.).
13 Мається на увазі щорічна україністична конференція на базі Іллінойського університету в м. Урбана-Шампейн, штат Іллінойс.
19 Алюзія до хрестоматійного в радянський час вірша Тичини: «ЛЕНІН! Одно тільки слово,/А ми вже як буря: готово!/Напружим в один бік, направим в другий -/і крешем, і кришим, і крушим як стій» («Ленін»).
20 3 оповідання Лесі Українки «Над морем» (1898).
21 Інститут філософії ім. Сковороди НАН України, в якому я старший науковий співробітник.
22 Це (далеко не повне!) видання, від 1994 р. готоване відділом історії філософії України Інституту філософії (збір текстів по закордонних бібліотеках і архівах, переклад з п’яти мов, редаґування, впорядку­вання і т. ін.) вийшло друком уже після смерти ЮШ: Дмитро Чижевський. Філософські твори: У 4-х тт./Під заг. ред. В. Лісового. - К.: Смолоскип, 2005. Доля цього видання була мені небайдужа, і я також доклала до нього дещицю старань: під час побуту в США розшукала й переклала з англійської статтю Дм. Чижевського «Міцкевич і українська література» (Т. 2. С. 142-163). Поруч із укладеним зусиллями родини й друзів 6-томником В. Стуса (в 9 кн.) та повною збіркою В. Свідзинського у 2-х тт., цей 4-ТОМНИК Дм. Чижевського - чи не все, чим за роки незалежности може похвалитися наша ака­демічна наука на ниві презентації національної класики.
23 Про домовленість із яким саме видавництвом тут мова, вже не зга­даю. В остаточному підсумку підготовлена Іриною Валявко та Владіміром Янценом (Петербург-Галле) збірка спогадів (845 стор.) ви­йшла друком у Москві, в серії Фонду «Русское Зарубежье» (Дмитрий Иванович Чижевский. Избранное в 3 тт. Т. 1. Материалы к биогра­фии (1894-1977). - Москва: Русский путь, 2007),- за підтримки, як зазначено на титульній сторінці, «Федерального агентства по печати и массовым коммуникациям в рамках Федеральной целевой програм­мы „Культура России^» (так!).
24 Ірина Валявко (нар. 1964 р.) - тоді аспірантка, нині канд. філософ, нате, старший наук, співробітник Інституту філософії НАН України та наук, співробітник УВАН у Нью-Йорку, 1997 р. захистила дисертацію < Дмитро Чижевський як дослідник української філософської думки». Працювала в американських архівах (Бахмєтєвському, УВАН, архіві Якобсона в МІТ), в архіві Чижевського в Гайдельберіу і Галле (Німеч­чина). Про листування ЮШ з Д.Чижевським (неопубліковане) див. її статтю: До біографії двох мислителів: Дмитро Чижевський та Юрій Шевельов//Славістика.Т. II. Дмитро Чижевський і світова славіс-гшка. - Дрогобич: Дуліби, 2010. *- С. 225-264.
25 Насамкінець за чергою, але не за значенням (англ.).
26 Журнал «Філософська і соціологічна думка», який від 1997 р. роз­ділився на двомісячник «Філософська думка» і квартальник «Соціо­логія» (укр. і рос. мовами).
[14]
ЗО липня '96
Дорога Оксано,
почну з двох моментів ніби технічних, але one way or another1 вони му­сять скріпити Ваш істинно патріотичний запал і сприяти національному вихованню. Поперше, Ваш безумно відважний крок - вислати листа поштою - увінчався успіхом, і лист у моїх руках. Отже, ми таки маємо своє місце у народів вольних колі. Подруге, вірте чи не вірте, але цього літа не було ні одного гарячого дня і не було найменшої спокуси запусти­ти мій «кондиціонер». А це аргумент у Вашому змаганні з неборачими єресями2. А вже ж минуло дві третини літа. Якщо так буде далі, можна передбачити масові банкрутства відповідних виробників. Але це вже ар­гумент на користь Вашого опонента. Гнилий капіталізм і т. д., Ви знаєте.
Не журіться також Вашим станом недоремонтованосги. Це перма­нентний стан історії людства, а Ви людина, ерґо...
Бачу також з Вашого листа, що перед трансатлантичним перестрибом Ви ще лаштуєтеся до Швеції. Бажаю Вам раювання між тамтешні­ми оселенцями. Вони всі англомовні і всі великі патріоти своєї країни і своєї (себто шведської) мови. Так би й нам. Я там провів два з половиною роки і сумніваюся в мудрості свого виїзду3 (тут я наближаюся до неборачих позицій). Це країна з максимумом «обустроенности»4 і мінімумом недоремонтованосги. Крім того, звідти близько до цивілізованих країн.
Але поза тим я виглядаю Вас у наших краях, як обіцяно. З Шев­ченком чи без. У сподіванні тут відкрився поблизу в'єтнамський рес­торан, - треба було тільки ЗО років, щоб ця кухня легалізувалася. Він не найкращий, але є. Є і інші, - за Котляревським - «всякі разні» і всі готові Вас гостинно прийняти.
Тепер про справи академічні. Стид і сором, але я поняття не маю, що таке премія Рея Лапіки і кому її присуджують. Але якщо її дали
Макарову (якого особисто я не знаю), то ні, мерсі боку, ніякого ба­рокко там нема і близько, і що воно таке, він не знає. Краща - про барокко - книжка харків'янина Ушкалова5 (але харків'ян у Києві ніхто не читає), але і в нього барокко нема.
Пані чи панні Валявко мою адресу Ви, звичайно, можете дати, але ледве чи з того випливатимуть якісь мої літературні вправи. Якщо літературознавчі, то я думаю, що літератури він не розумів, про що я раз і написав (надрЮкував малий опусець)6. А якщо ХО­ДИТЬ О спогади, то я знав Чижевського тільки в його старечі роки, коли він був безмежно стомлений від людської глупоти, помноже­ної даного континенту стереотипами і всяку розмову автоматично й без відволікання переводив на тему своїх котиків (чи котика, вже не пригадую). Іншими словами, НАРОДу він не любив, а ми ж за на­род. Так що, бачите, перспективи не блискучі на моє авторство7. Але хай напише.
Тим часом тут є Тамара Гундорова, до післязавтра. Але вона, звіс­но, не про Чижевського. Тут вона про Винниченка й конкордизм8. Та це не краще.
Тим часом я написав невеличкий опусець про бубчиків і украв туди (можна украсти кудись??) Ваше словечко бубчики, не пославши­ся9. Бо не знав, чи воно Ваше чи общенародне. Подаруєте?
Тепер бере мене дурна-предурнюща спокуса поїхати на береги Лопані. Не знаю, чи Ви там будете. (І не знаю, чи я буду). Якщо буду, то пару днів проведу над Дніпром широким і спробую Вас розшука­ти. Та це все дуже непевне.
Тимчасом ваш уклінно Ю.Ш.
ПРИМІТКИ
Так чи інакше (англ.).
: Див. прим, до мого листа від 16 грудня 1995 р.
ЮШ говорить тут про 1950-1952 рр., коли він викладав російську мову з Дюндському університеті (Швеція) й займався самоосвітою в місце­вій бібліотеці («Коли з мене вийшов науковець, то, либонь, я завдячую де більше люндським книжкам, ніж харківському університетові». - ЯММ-2. С. 277; а в доповіді на 1-му Конгресі МАУ ще категоричніше:
Це був мій другий університет», див.: У затінку совиних крил.//ВП-1.
С 334)Влітку' 1952 р. ЮШ виїхав до Гарварду на виклик Р.Якобсона.
Своє (як і багатьох інших українців-утікачів) поривання до Америки
він пояснював насамперед прагненням забратися якнайдалі від СРСР, який уже загарбав половину Європи, - тобто, по суті, класичною по­требою травмованого війною в психологічній безпеці (в листі до Д. Чи­жевського від 14.09.1949 р., просячи про посередництво в справі його американського виклику, звірявся, що в Швеції його найдужче лякає «небезпека в випадку війни, яка Бог його знає коли почнеться. А при війні з Швеції вже не втечеш», цит. за: Ірина Валявко. До біографії двох мислителів...//Славістика. - Т. II. - С. 234). Культурно ж ЮШ назавжди залишився «европоцентристом».
4 Русизм у ролі «емоційно забарвленого жарґонізма», як переважно у ЮШ (і взагалі в «великоміському жарґоні» української інтеліґенції, про який він писав на прикладі памфлетів Хвильового, див. ВП-2. С. 332-333)» тут виникає алюзією до нашумілої на поч. 1990-х рр. статті Солженіцина «Как нам обустроить Россию?».
5 Леонід Ушкалов. Світ українського бароко: Філологічні етюди. - Харків: Око, 1994.
6 «Малий опусець» - частина І («Література без політики») критич­ного диптиха «На риштованнях історії літератури», вперше «надрюкованого» ЮШ 1956 р. в еміграційній «Українській літературній газе­ті» (передрук, у ВП-2). Це рецензія на «Історію української літерату­ри від початків до доби реалізму» Дм. Чижевського, саме тоді видану УВАН. Відзначивши як історичну заслугу цієї праці те, що це перша «ненародницька» історія літератури, де героєм є сама література, ЮШ послідовно не лишає каменя на камені від запропонованої Дм.Чижевським концепції літератури як суми стилів, звідки вилучено осо­бу (автора), і показує, що при такому підході від власне-літератури мало що залишається.
7 В іншому місці ЮШ писав про Гарвардський період Чижевського те саме, тільки стриманіше, пор.: «Чижевський не був <...> цікавим співрозмовцем <...>. Занурений у деталі філології, він звик до того, що його знайомі не знали й не розуміли тих проблем, яким він присвятив своє життя. Раптом від згадки про якусь таку проблему він переходив до розмови про котів або псів,- це була його данина недорозвине­ності тих, з ким його звела доля. В Америці зацікавлення філологією і впливом Оріґена або Якоба Беме на Сковороду чи когось там на Яна Коменського дорівнювало нулеві, і він звик до того, що розмови на такі теми зустрічали глухонімого співрозмовця. <...> Звідси й коти як тема діялогу» («Мої зустрічі з Романом Якобсоном», див. Додатки). До зга­даного тут збірника ЮШ таки не написав.
8 Тамара Гундорова (нар. 1955 р.) - літературознавець, доктор фі­лолог. наук, член-кореспондент НАН України, автор книжок «Фран­ко - не Каменяр» (1996), «Проявления слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація» (1997), «Femina melancholica: Стать і культура в ґендерній утопії Ольги Кобилянської» (2002), «Післячорнобильська бібліотека: Український літера­турний постмодерн» (2005), «Кітч і література: Травестії» (2008). В той час працювала над книжкою «Проявления слова», в якій окремий роз­діл присвячено Винниченкові («Дискурс і текстуальність (проза Воло­димира Винниченка)»).
9 «Опусець» - есе «ГО-ГАЙ-ГО (Про прозу Юрія Андруховича і з приводу)». Моє пестливе «бубчики» ЮШ піддав у ньому багато­значній міжмовній контамінації, зауваживши, що Bub по-німецьки - хлопчисько, а дорослішання в літературі - процес неуникненний, і віддалений прогноз для «бубів» навряд чи може бути сприятливий: « їхнє майбутнє драматичне не тому, що вони обмежені, неповноцін­ні, недокрівні, недотепні, задотепні... А тому, що вони мутять бути водночас вісімнадцятилітні і вісімдесятилітні. Це так само важко, як бути четверорукими, якими вони спочатку хотіли бути» (ВП-2.
С. 1117-1118). Есе було опубліковане в «Сучасності» (1996. Ч. ю), але, схоже, мало хто в нього тоді вчитався й зрозумів, про які по­важні речі насправді йде мова в усіх цих іскрометних філологічних кульбітах.
В кінці серпня на початку вересня 1996 р. ЮШ таки приїздив в Україну виявилось, востаннє. Ми тоді з ним не побачились, і взагалі цілу ту осінь =иось фатально між собою розминалися стрілись аж у листопаді, в Нью­ сену, але теж, вважати, бігцем. На ІИ-му, Харківському Конгресі МАУ, як і •e sex наступних по ньому, я вже не була, про пов’язаний із ним (і зам’ятий ес'в-ицтвом) скандал, яким, правдоподібно, й варто датувати початок Ж*гої антишевельовської кампанії», нічого не знала, 8 вересня полетіла два тижні до Стокгольма спілкуватися з шведською літературною гро­мадськістю, і «над Дніпром широким» ЮШ мене не застав після Конгресу : _е подорожував по сковородинівських місцях Слобожанщини. Гадаю, : оозумів, що України більше не побачить, і більшість свого часу присвяі*є .им разом прощанню з дорогими могилами (крім Сковородинівської, лс -аких із тих, про котрі знаю, ще належали в Києві могили Віктора "етрова на Лук’янівському кладовищі й Олени Теліги в Бабиному Яру, див.
про це: РК-ІДІПІЖ. С. 164). Оскільки собі пригадую, зі Стокгольма я послала ЮШ листівку й після того замовкла на місяць (тут ще одне «культурне непо­розуміння»: для ЮШ листівки не дорівнювалися листам і відповіді не по­требували, для мене, як продукту інформаційної доби, будь-який «шматок інформації», хоч би й укладена в книжку записка, був повноцінною ко­мунікацією). 24 жовтня я вилетіла в Торонто на літературний фестиваль «Гарборфронт», а звідти в двотижневе турне за маршрутом Нью-Гейвен Нью-Йорк Торонто - Монреаль Оттава - Бостон, і наступний лист ЮШ, прибулий до Києва 23.10.1996 (дата Головпоштамту на штемпелі!), розми­нувся зі мною всього на один день (!), - я прочитала його аж через місяць, уже повернувшись додому, й нічого тоді не зрозуміла. Якби цей лист прий­шов днем раніше, то під час нашої нью-йоркської зустрічі (як виявилось, теж останньої!) я з певністю знайшла б нагоду перемовитися з ЮШ не тільки про «мого Шевченка» та про мої пригоди на фестивалі в Торонто. Але, кажучи його словами, «сталося як сталося», - і весь, згаданий ним, «харківський сюжет» я відтворюю тут далі на підставі сторонніх свідчень і документів.
[15]
15 жовтня '96
Дорога Оксано,
Думаю, що Ви возклади вінок із блакиттю й жовтянкою на труну ве­ликого Карла (все таки чверть століття воював з великим Петрухою, а це не жарт), і вже Ваші закаблуки цокають у темряву київських но­чей, як вони відлунювали в ту сверстючну ніч, коли ми Вас безжаліс­но викинули з нашої/ненапюї машини саму й беззахисну1. Слабка моя пам'ять доносить мені, що десь цієї осени Ви маєте опинитися на близьких до мене перехрестях меридіянів і паралель, - але коли - цього вона не доносить.
А тимчасом мені активно треба, щоб хтось розумний - Господи, як мало на світі розумних і яка безмежна панує глупота - щоб хтось, кажу я, розумний потішив мене і запобіг самовбивчим нахилам. Тому й пишу поза чергою - в інтересах самозбереження і простого самовиживання.
Тож і хочу нагадати про своє існування, зокрема після тих серій­них ляпасів, що ним я мав улягти - і де? - в моєму рідному місті, і під чиїм проводом? - видатних мужів вітчизняної науки і культури.
Тож приїздіть хоч би з гуманітарною метою. Бо є тут не тільки всілякі фауноналежні Миші, а й Петро Добчинський.
Тимчасом, до нашої «у пущі» як заохоту хочу додати, що Вашого опуса я прочитав2. З великим захватом. Але і ВАГОМИМИ (люблю це слово і взагалі такі слова) запереченнями. Більшість із них відкладаю в надії на зустріч (тут, бо в Києвах я вже ніколи не буду). Склав я їх цілий список. А покищо тільки один сумнів серйозний, а один - бі­бліографічна блішка.
Серйозний (так я думаю). Щоб не робити з Шевченка такого собі Канта. Бо Ви філософ, - а він - як з якого боку. Він не тільки ло Адельфінок бігав, і сивуху хлистав до зелених слонів, а і сам собі перечив, і то з року на рік, а часом і від хмаринки до хмаринки, хоч би така хмаринка і коштувала йому мало не десяток років Мангішлаку... Подробиці на Клермонт евеню.
Бібліографічне. Ваш покірний слуга не одну статтю про Шевчен­ка написав, хоч ту Ви прецікаво покраяли, а ще не одну3. Приміром я думаю, що Шевченко ніколи, ані в «детские годы» не шанував як своїх ні [тут, видно, друк необачно вийшов за межі сторінки. - О. З.4] Котляревського, як Ви пишете. Дивіться Сучасність, 1989, 55, і гадаю, то я Вас легко переконаю. Ах, я за своє довге й марне життя не один аркуш паперу перемарав. Не тільки тритомничок6, хоч і за те честь Вам і хвала, що той пригріли.
Ну, от, до Ваших до нас заохот я додав пару дещиць. Отже чекаю на листа-герольда, а там і персонально. Світло - начебто зелене. Ав-эстопи працюють.
ЮШ.
ПРИМІТКИ
Тут ЮШ згадує епізод зі свого попереднього візиту до Києва, в травнічервні 1995 Р«Сверстючна ніч» - вечеря у Євгена й Лілі Сверстю•св. Хто там був іще і як ми тоді роз’їздилися з гостини, я, на відміну від ЮШ, пам’ятаю дуже невиразно. Судячи з того, що запам’яталось : му, - ми повертались однією машиною, і ЮШ, як почесного гостя, тупо відвезено її власником до готелю, а мене висаджено десь по до­розі, не «під хатою», через що ЮШ чувся винуватим.
2 Йдеться про чорнову версію «Шевченкового міфа України», яку я му­сила в міжчасі якось переслати ЮШ, але коли і як саме («голубиною поштою»?), не можу згадати.
3 Шевченкіана ЮШ, за моїми приблизними підрахунками, містить кільканадцять повноформатних статей, що цілком могли б скласти окрему книжку. Чотири з них («Інший романтик, інший романтизм», «Критика поетичним словом», «1860 ріку творчості Шевченка», «Ми­кола Ґе і Тарас Шевченко: мистець у відмінному контексті») передру­ковано у ВП-2, ще одна - «Новітня Одіссея: можливості і обмежен­ня» - у ЗІНВ. Поза збірками, на жаль, досі лишаються такі важливі для історії української думки праці, як виступ ЮШ в МУРівській полеміці з В.Петровим-Домонтовичем «А все-таки Шевченко був Шевченко!», рецензія «Чужинцям про Шевченка» (на книжку Д. Дорошенка «Taras Shevchenko: the National Poet of Ukraine»), «Слово впроводу до Лео­ніда Плюща як шевченкознавця» (передмова до книжки Л. Плюща «Екзод Тараса Шевченка», яку ЮШ назвав етапною для шеченківських студій поруч із монографією Г. Грабовича, тільки, на відміну від останньої, не «однолінійною»), ніколи не перекладена українською мовознавча розвідка «Як скло: On and Around a Simile in Sevcenko’s Poetry», та ін. .
4 За змістом - і писаного мною в першій версії «Шевченкового міфу», і пізнішої нашої розмови з ЮШ на Клермонт евеню - тут мало б сто­яти «ні Квітки, ні» [Котляревського].
5 ЮШ посилається на свою, тоді ще невідому в Україні статтю «Крити­ка поетичним словом: Молодий Шевченко визначає своє місце в істо­рії літератури та дещо про „білі плями“» (див. у ВП2). Конфуз у тому, що ця стаття була передрукована у виданому до 175-ліття Шевченка збірнику НТШ «Світи Тараса Шевченка», який ЮШ мені презентував ще в час мого перебування в Пенн-Стейт весною 1992 р. (на книжці його автограф - «Оксані Забужко на добру згадку від одного з авто­рів. Ю. Шевельов. 7.3.1992. Нью-Йорк»),- але я її там найзвичайнісінько «недогледіла» (вона вміщена порядком передмови, а в «осно­вному тексті» є ще одна стаття ЮШ - «Микола Ґе і Тарас Шевчен­ко» з додатком «Слідами Миколи Ґе: Париж і Київ», що її я й узяла за подарунок «одного з авторів» і, за ЮШ, «прецікаво покраяла»). Чи він не тицьнув мене носом у інші сторінки тої самої книжки (бо я, після його поради, таки робила копію «Критики поетичним словом» із першодруку в «Сучасності»!) з «педагогічною» метою, а чи, може, й сам заплутався в бібліографії своїх численних публікацій, - того вже
не дізнаюся, але урок я, спасибі йому, отримала і після того казусу старої студентської звички «вихоплювати» з товстої книжки тільки те, що «по темі», нарешті остаточно позбулася.
6 «Тритомничок» - цебто, «Не для дітей» (1964), «Друга черга» (1978)
і «Третя сторожа» (1991).
Каюсь: цілий той харківський сюжет, який став для ЮШ одним із най­серйозніших потрясінь його останніх років, я тоді пустила повз увагу, взявши його за звичні «цехові інтриґи» в жанрі «геній і заздрісники» (такі історії переважно однотипні й несуть інформацію суто персонального характеру, до розуміння людей і доби додають небагато, й мені було шкода шеве.'ьовської «листовної площі» на таку, як я легковажно була вважала, жи­тейську потеруху). Але я помилялась: сюжет був куди значущіший, ніж банальне академічне інтриганство, і заслуговує на свій рядок не тільки = шевельовіані.
Третій Міжнародний Конґрес україністів, що відбувся в Харкові 26-29 серпня 1996 р., мав би ввійти в історію нової української гумані•аристики як «з’їзд реваншистів»: саме він, особливо контрастно після дзох попередніх, київського (1990) та львівського (1993), продемонстру=ав те, що ЮШ впізнав тоді перший: кінець інтеліґентської «доби споді­вань» та розгублености «старих яструбів». «Яструби» зокрема й ті, що свого часу заробляли свої вчені ступені на «боротьбі з головним ідеологом буржуазно-націоналістичного мовознавства Шевельовим»,- оговталися й гмкнули лави. Після Харківського конгресу вже не випадало сумніватися, _о Міжнародна Асоціація україністів, заснована 1989 р. з метою, насампе­ред. дерадянізації (читай деколонізації) провінційного радянського «укра-юзнавства» і піднесення національного самопізнання на рівень сучасних -~електуальних стандартів, принаймні в цій своїй місії зазнала поразки, ’е. що колись ЮШ в памфлеті «Так нас навчали правильних проізношеній» -аззав «маленькою імперією на Кірова, 4», зовсім не збиралося міняти сво; стандартів, - надто коли виявилося, що їздити в закордонні відрядження ис-:на й зі старими.
Перемогу старої УРСР-івської академічної бюрократії над слабкими ресссматорськими паростками початку 1990-х знати було в Харкові, за свід-е-<ями самовидців*, щокрок і в усьому від «сеґреґації» іноземців (впер-
г _ лок. Романа Корогодського я маю його статтю про цей Конгрес, опубліковану ■ їтет Час/Time»: Роман Корогодський. Якщо наука творить під паличку дириген­ті - голі побачити науку і почути музику//Час/Тіте. - 6.09.1996 р. Див. також: П ..ДПЕК.С. 157-164.
ше в незалежній Україні іноземних учасників форуму було знову, як за ча­сів СРСР, відокремлено од вітчизняних!) - і до відновлення радянськоїтаки наукової ієрархії «згідно чинних посад», а не наукових заслуг. На сайті МАУ (www.mau-nau.org.ua), що найнаочніше ілюструє цей неорадянський реванш, реляція про Харківський конґрес звучить так, наче її писано років 20 перед тим - коли кожен офіційний текст мусив відкриватися розлогим абзацом із ритуальними покликаннями на рішення чергового з’їзду КПРС: «Учасників форуму тепло привітав Президент України Леонід Кучма. Він під­креслив, що Конґрес „є яскравою подією у науковому житті нашої держави... українознавство із суто національної наукової проблеми (sic! - 0.3.) стало визнаною міжнародною науковою дисципліною. Велику і корисну для України справу робить Міжнародна асоціація україністів, до складу якої входять наці­ональні асоціації українознавців та українознавчі товариства з багатьох країн. Переконаний, що Конґрес суттєво збільшить її науковий здобуток, сприятиме її подальшому розвиткові “. Від імені уряду України з вітальним словом ви­ступив віце-прем’єр академік НАН України Іван Курас. Він зазначив у своєму виступі, що створення Міжнародної асоціації україністів стало важливим ета­пом інтегрування української науки з світовою, подолання розподілу украї­нознавства на вітчизняне та іноземне», і т.д.
Огляд власне-наукових здобутків кожної секції за обсягом більш-менш рівновеликий на сайті цьому першому абзацу. І тільки десь посередині за­тесалось одненьке малопримітне речення (щоб його виловити, я мусила вжити пошуковик!):
«Розглядові походження і жанрів давньокиївської літературної мови присвя­чено розвідку Віталія Русанівського, а проблема (так у тексті. -0.3.) формування українського числівника - доповідь Юрія Шевельова (США)» (www.mau-nau.org. ua/_pri vate / kongresy / kongres3 / kongresyZ. htm).
Це справді «ляпас» - цим разом уже й посмертний: ось так, через кому, об’єднати ЮШ з тим самим «навчителем правильних проізношеній» від «поліційної науки», який писав на нього анонімні доноси (у згаданому памфлеті Тарасюк-Русатюк-Русанюк). Прижиттєві ж «ляпаси», оскільки мені вдалося їх, по упливі часу, відновити, виглядали наступним чином.
1) На Харківський конґрес ЮШ було запрошено як доповідача на пленарно­му засіданні а вже на місці, в Харкові, несподівано виявилося, що програму змінено (!) і ЮШ загнано «ранґом нижче», в мовознавчу секцію, де його допо­відь (у напхом напханій аудиторії без мікрофона) змогли почути хіба ті, хто си­дів у передньому ряді. Повернувшись до Нью-Йорка, ЮШ надіслав тодішньому Президентові МАУ Ярославу Ісаєвичу листа - з копією Р. Корогодському, який, спасибі йому, сумлінно її зберіг і видрукував, наводжу за РК-ІДІПІЖ. С. 163:
15 вересня 1996
Професор Ярослав Ісаєвич
Міжнародна Асоціяція Україністів
Львів
Шановний Ярославе Дмитровичу,
було цікаво й повчально на вісімдесят восьмому році життя і сімдесято­му році наукової діяльности довідатися, що надається до пленарної доповіді, а що не надається на міжнародньому конгресі україністів.
Не менш цікаво було дізнатися, як можна дістати запрошення до кон­гресу на один тип виступу, а знайти свій виступ оголошеним, без будь-якого узгодження чи попередження, як щось зовсім інше.
Не знаю, чи за тими трансформаціями й сюрпризами стоять якінебудь зовнішні чинники, а чи виявилося тут рішення самих безпосередніх органі­заторів конгресу, та це не дуже істотне. Важливий сам факт кричущого нетакту, закоріненого в традиціях з-перед 1991 року.
З пошаною,
Юрій Шевельов
2) Доповідь ЮШ «Up ог Out? З проблематики формування українського числівника як частини мови» було в дійсності присвячено не так «проблемі формування числівника» (то, кажучи цитатою з самої доповіді, «дрібничка. Але за цією дрібничкою велике питання незалежности розвитку української мови»), як, шевельовським улюбленим методом «від часткового до за*ального», критиці базових засад сучасного українського мовознавства яко спадкоємця сталінської (чи, точніше, «білодідівської») традиції нищення мови засобом її кодифікації. І тут нотабене. У ВП-1 (С. 453-460) текст цієї доповіді передруковано за матеріалами конгресу (Третій Міжнародний конгрес україністів (26-29 серпня 1996 р.). Мовознавство. - Харків, "996. С. 94-98). Одначе в цій версії бракує чималого (близько 4,6 тис. знаків) фрагмента, що його безвідмовний Еккерман ЮШ Р. Корогодський одразу після Харкова зацитував у своїй статті в газеті «Час» за машино­писом самого ЮШ, - фрагмента, який, за всіма ознаками, має бути з а <інченням доповіді, бо прямо відповідає на те питання, на ко*оому вона - абсолютно нелогічно й нехарактерно для шевельовського ~илю зненацька вривається в «харківській» версії (див. Додатки), -зсувається неминуче припущення, що цей «відтятий хвіст» - відтятий, -.= додачу, тим самим брутальним методом «перерубаної навпіл дитини», дю його ЮШ описав був іще у «Так нас навчали...», є наслідок просто■д й невигадливого цензурного втручання з боку тих самих інститутів,
проти чиєї мововбивчої «диявольської політики» ЮШ виступив у цій допо­віді (а перед тим провоював усе своє наукове життя). Якщо це припущення слушне (справдити його в мене можливості немає, залишаю це на сумлінні молодшого покоління мовознавців), тоді це вже не «ляпас», а «останній удар», завданий по-бандитському - в спину.
Загалом справа виглядає так, що «на вісімдесят восьмому році життя і сімдесятому році наукової діяльности» в омріяній ЮШ незалежній Україні і в його рідному місті, куди він так прагнув повернутись як учений, йому грубо й цинічно заткнули рота - продемонструвавши, що «хазяїн в домі» не змінив­ся. «Маленька імперія» не збиралася саморозпускатись - ані визнавати своїх «дисидентів». Коли в листопаді ми зустрілися з ЮШ уже в Нью-Йорку (його листа від 15 жовтня я натоді не читала й поняття не мала, яка мікродрама ро­зігрувалася за лаштунками харківського конґресу), мене найбільше вразило, як катастрофічно він підупав за той час, що ми не бачилися, - ніби недавно поховав близьку людину. В якомусь сенсі так воно й було, і, може, навіть гір­ше: він поховав надію - на те, що свою 50-літню «війну Давида з Голіафом» зможе виграти ще за свого життя. А я була вирішила, що то він просто так нагло постарівся...
Як на гріх, ця наша остання зустріч випала з усіх найкоротшою: я приле­тіла до Нью-Йорка всього на один день - 9 листопада мала виступ в Інституті Гаррімана в Колумбійському університеті на тему «Жінка-автор у колоні­альній культурі» (українську версію див. у «Хроніках від Фортінбраса»), а вже 10-го рано-вранці поверталась назад до Торонто, щоб вирушити звід­ти в книжкове турне по Канаді. ЮШ прийшовна мій виступ: привітання, ха­отичний обмін репліками, поки заповняється аудиторія, по тому - вечеря в гурті університетських славістів... Було ніяково, що не можу вділити йому належної уваги: я-бо прилетіла вже в «зоряній» ролі, й мені належалося її «одробляти», після виступу я підписувала «A Kingdom of Failen Statues», за вечерею продовжувала бавити публіку, тільки вже в іншому жанрі - анек­дотами про Торонтський фестиваль і свої тамтешні пригоди, про прийняття в міській мерії, де господарі з гостями просто на ґанку курили маріхуану, про ток-шоу на CBS та італійського письменника-«лівака», з яким ми там зчепилися в прямому ефірі... Було гамірно, ЮШ сидів, як за весільним сто­лом приглухуватий дідусь, до якого зрідка звертаються, щоб упевнитись, чи старенькому комфортно, - і боляче було бачити, що він уже «не тут» (тоді я приписувала це виключно фізичній немічності!) - і що я не в змозі цьо­му зарадити. З цілої тої імпрези мені чітко запам'ятався лиш один момент, коли він «увімкнувся» й пожвавішав - коли вгледів на обкладинці канадської книжки моє дитяче фото (див. 17 на вклейці):
- Це Ви? - зацікавився, придивляючись пильніше. - Ой яка Ви були с і м п а т і ч н а... (Саме такі слівця на письмі він виділяв великими лі­терами.) - Але характер Ви мали вже тоді... О так... Демони в пущі вже заворушилися...
(Ці його слова, як в аудіозапису, звучать мені в ушу й зараз, по чотир­надцяти роках, так, що можу достеменно відтворити інтонацію і всі модуля­ції голосу.)
Ми домовилися, що на ранок я заскочу до нього на Клермонт евеню по дорозі в аеропорт одинока можливість вислухати його критичні завваги до «Шевченкового міфа». І ось того-то ранку я вперше (і востаннє!) побачила ЮШ тим, ким він пробув (чи треба тут вжити старосвітського «прослужив»?) більшу частину свого професійного життя «професором Шевельовим» (і вперше, під тим враженням, уже в машині до аеропорту згадала, що він із військової родини «син царського Генерала», як розказував мені ще 1991-го року Богдан Бойчук). Метаморфоза була разюча ні сліду від напередоднього, змученого галасом і велелюддям «дедушки»: підтягнутий, свіжопоголений (о 7-й годині ранку!), в костюмі й при краватці (як ті «офицеры последнейшей выточки», на вид яких був захлинувся Мандельштам непід­робним, як і мій, захватом плебея перед кількапоколіннєвою культурою само­дисципліни), професор був на праці - консультував студентку (зді­бну, але недбалу), сухо, по-діловому, на консультацію відводилося 10 хвилин, отож тільки посутнє, без зайвих слів і продухів, стиснутий на атомне ядро конспект ненаписаної рецензії, масивна інформаційна атака, брейн-штурм, ;но встигай записувати:
- Далі (зазирнувши в свої нотатки). Квітка й Котляревський. Ви пи­шете, що Шевченко їх любив. Шевченко їх не любив. Я писав про це там • там (бібліографічна довідка)...
(Між іншим, усі його фактичні - не концептуальні! завваги я таки змахувала - тільки, за видавничою гарячкою, ніколи не було нагоди скласти йому за них подяку ні в першому, ні в наступних виданнях «Шевченкового міфа»...)
У моєму щоденнику про той день записано: «Memorable day - 10-го •чиютопада: зранку - Шевельов, на диво свіжий, бистрий і притомний, на=~= і не приглухуватий зовсім, і слухати його коротко (за п’ять хвилин бо «е-е авто внизу чекало, до аеропорту, і він прийняв мій навіжений ритм - -cocto з порога!) викладені завваги до Шевченка сама приємність була, в.* врешті, на прощання добродушно-фамільярно і сердечно водночас: ~>'майтеся, бо на Вас дивиться світ». Прозвучало - тільки п/вжартом: с-оавді, як напуття, і я, вже по сходах на собі цю фінальну фразу вділ
зносячи, сливе холодок слабенький, м'ятний, а все ж відчула: милий Боже, а це ж він серйозно!..»
Схоже, передчуття, що це наша остання зустріч, у нього все-таки було. А може, після того Харкова він просто ввімкнув у собі «режим прощання» - чого я тоді не зрозуміла, навіть повернувшись додому й прочитавши його листа. .
[16]
22 листопада 1996 р.
Дорогий Юрію Володимировичу,
другий день як повернулась в «отечество» - ще «джетлеґнута»1 як водиться (це застереження - на випадок, якщо бовкну щось не такого «розумного», як Ви від мене великодушно сподіваєтесь: почуваюся, наче мені голову тирсою напхано, і все ніяк не просплюся), і валізки досі тільки напіврозібрані, а найгірше - в квартирі повний розор, бо за час моєї відсутності ніхто, звісно, книжкових полиць у кабіне­ті не встановив, як я була наївно сподівалась, а всього лиш обдерли стіни й пошмарували призначені для полиць дошки, загромадивши ними кімнату, так що письмовий стіл мій зараз притокмано в спальні між двох шаф, а книжки порозтицькано по всіх можливих і неможли­вих усюдах, і, наприклад, словника я сьогодні, по годинних розшуках, виявила на дні коробки з-під пилососа (а Ви кажете - бібліографічні блішки: гай-гай!). Правда, Ви ще й інше колись казали - «пережили революцию, переживем и конституцию», і я це собі взяла була за ке­рівництво до дії - натомість же з Вашого останнього листа, що тут мене дожидався, повіяло таким «густим і наваристим» депресняком, аж я зажурилася, що зустріч на Клермонт евеню вийшла така непро­стимо «скоропалітєльна» - і що не було нагоди почути від Вас alive report2 про ціле те харківське «м'явкання». Перепрошую, але я справ­ді геть нічого не знала про жодні «серійні ляпаси», проте, мені зда­ється, в цьому випадку доречно буде згадати давній (радянський) єв­рейський анекдот - «я не знаю, о чем вы говорите, но ехать надо»: Юрію Володимировичу, дорогий! Змилуйтеся, ну яких таких «ляпасів»
можуть ВАМ завдати наші «видатні мужі»: це ж навіть не «фауно-», це «флороналежні» <...>. Я розумію, яке воно може бути екзистенційнопринизливе відчуття - коли щось такого береться на тебе «м'явкати», і який гіркий стан екзистенційної ж таки самотності може з того роз­винутися, тільки ж, їй-право, негідно Вашої сократичної іронії з цього приводу вдаватися в скорботу, навіть би й «еклезіастівську»! (А нарі­кання на «довге й марне життя» - то вже взагалі поза всякою кри­тикою: як любить казати в подібних випадках Вадим Скуратівський, «Ви цього не казали, я цього не чув», - пригадую, колись читала, в російському перекладі, есей одного румуна про небіжчика Еліаде, під характерним заголовком - «Наконец-то хоть одна состоявшаяся жизнь», і подумала собі, теж мінорно доволі, - а про кого з наших можна було б у другій половині двадцятого століття так сказати? Ото хіба про Шевельова... Так що, дуже Вас прошу, не руйнуйте мені й тим, хто йтиме за мною, концепції Вашими blue тоосЬ'ами3!).
Щодо «концепції» - це, між іншим, тільки наполовину жарт. Трохи поміркувавши (ґрунтовніше ще не було коли!) над Вашою го­ловною претензією до «мого» Шевченка (слушною претензією, слуш­ною! - от тим-то й застановилась я, чого ж мене все-таки не захоплює перспектива «десистематизувати» його «з повротем»4, наблизивши до оригіналу в межах правдоподібності?), втямила я, здається, дещо посутнє - не про Шевченка, а про себе (sorry!): а саме, що дослідник, у строгому сенсі слова, із мене fake5. Справді. Я пишу нестак конкрет­ну’ постать, як витворений мною з цієї постаті персонаж, чи, коли згодно, концепцію (так і Франка писала, так заміряюся в найближ­чі роки написати Лесю - sic!), - персонаж, у який щиро й палко закохуюсь і, відповідно, прагну нагородити якнайбільше ефектних теоретичних риштовань, аби переконати решту світу в його, персо­нажа, реальності. Це ні в якому разі не ошуканство, і навіть не інте­лектуальне шахрайство - швидше гра, і то не з читачем, а з собою передовсім (я й до живих людей так само ставлюся, і дуже дивуюся, коли вони опираються моїй насильницькій «концептуалізації»). Так що, далебі, не знаю, що мені вдасться (і чи вдасться!) зробити з Та­расом Григоровичем, аби не виглядав на такого вже надто цілеспря­мованого систематика, - тут у міжчасі Фонд Сороса мені, кажуть, тгисудив-таки до смішного манюній ґрантик на видання книжки, отже, за яких кілька місяців муситиму її довести «до рум'яної скорин-. хоч найліпше б їй було трохи «відлежатися», - може, і я б, про­холонувши, пооб'єктивнішала... Побачимо - або, по-українському
мовлячи, якось-то буде. Наша з Вами хаплива розмова на Клермонт евеню лишила в мені ніжно-сентиментальне, мало не до сліз, почуття вдячності, про яке довше розводитись - не хочеться, щоб не заяло­зилося: скажу тільки, що того ж вечора, 10-го листопада, в Торонто, була в гостях у Луцького6 (він, до речі, також говорив про передчут­тя незадовгого кінця, згадував Чижевського й Лисяка-Рудницького, й вантажив мене рукописами - мов на прощання, а я намагалась каза­ти йому те саме, що колись Вам, - про моє переконання, ніби кінець не приходить без нашої згоди, і він начебто визнавав за мною рацію, але якось лагідно-поблажливо, мов не бажаючи зайве сперечатися, так що в мені, на емоційному рівні, все злилося в щось на кшталт щем­кого цвєтаєвського рефрена - «уходящая раса, спасибо тебе!»7 - і був за тим всім ще момент легкої, сказати б, «метафізичної кривди» на долю: я Вам про це якось не мала нагоди розказати, але всі мої, і моїх літературних ровесників, підрадянські twenties8 пройшли, між іншим, і в спробах вибудувати для себе якусь лінію культурного переємства, віднайти перед очима які-не-які role models9 абощо - хтось переживав свої кризи, розчаровуючись у Драчеві чи Валерієві Шевчу­кові, хтось учащав щосуботи в Ірпінь до покійного Кочура, і все воно вкінці виходило на одне - як мені сказав був якось, мов крапку став­лячи, тоді ще цілком недурний Діброва, «нема в нас живих учителів». А вони були - за тисячі «культурних миль» від нас. Тобто, тоді Вас, і навзагал Вашої «раси», бракувало в культурі - як кисню, і тому, в Луцького вже, узяв мене живий жаль, що все в житті - збуваєть­ся, так, все врешті-решт приходить, тільки приходить - запізно. Ось такий сентиментальний «получився» відступ. A Festschrift із Вашою статтею я в Луцького негайно ж вициганила10 - і тягала його за со­бою в важенній, обростаючій дорогою книжками, як мохом, валізці, по цілому континенту - до Монреаля, а відтак знов до Гамерики - до Бостона, звідки нарешті благополучно й переправилася «на родіну»: бо, як співає одна санкт-петербурзька рок-група11, «пусть кри­чат - уродина, а она нам нравится», родіна цебто. Амінь).
От. А Ви кажете - видатні мужі...
А тут - не встигла повернутися, вже домашні новини мене опа­ли, як пси діда в тісній вулиці: примчала Соля Павличко, примчав Ірванець - з криками: як, ти нічого не знаєш? Та ти що, та в усіх же вістях, таж прес-конференція в УНІАН, та все ж із тебе почало­ся! В пошті - шизофренічне посланіє від Ліни Костенко (цитую­чи непопулярного нині Боба Олійника - «мабуть, у тебе жар, бо й
половини з твого письма не второпала»12), з якого ясно тільки одне - що сеся «видатна жона» гнівно зі мною розмежовується (так ніхто ж «вроді» й не ліз родичатися...), - гей, братці, що скоїлося? Вияв­ляється, те, «о необходимости чего так долго говорили большеви­ки», серед них і аз многогрішная: на своему - дасть Біг, останньо­му - з'їзді Спілка українських писателів нарешті - луснула, пардон, треснула13! Мушкетон-бо14 вшкварив доповідь про «основниє задачі» рідної літератури на найближчу п'ятирічку, закінчивши її зверне­ною до «молодих»-сорокалітніх фразою, що «добре скроєні дідівські штани надійніші од ваших новомодних джинсів» (за точність цита­ти не ручуся, але про «дідівські штани» має бути докладно, бо хто б таке вигадав?), а по ходу висловивши обурення хуліганським вірши­ком Ірванця15 - і, розуміється, романом Забужко, який просто ніяк не можна читати «в сім'ї при торшері» (тут, знов-таки, «торшер» му­сить бути невигаданий). На кінець його доповіді в президію надійшло два членські квитки - від Рябчука й Андруховича, а другого дня чо­тирнадцять душ - серед них Герасим'юк, Римарук, Соля, Медвідь, Моренець, Неборак, Брюх16 (!), решти наразі не знаю - оголосили про заснування альтернативної Асоціації Українських Письменни­ків. О мить тріумфу! О негадана радість! - мені зостається знай лікті кусати, що така історична подія відбулася без мене: забавно було б глянути на ридаючого Мушкетика <...>, який потім три дні телефо­нував кожному з розкольників, вибачався й благав «вернісь, я всьо прощу!», а до Римарука навіть додому попхавсь, аж на Троєщину, до дідька в зуби - «на переговори»: це, як бачите, все знов-таки про «видатних мужів» (а рівно ж і «жон») - проблема в тому, що ці люди просто не усвідомлюють своєї неадекватності - справді, як непри­томні17 (ну яких, скажіть, будь ласка, «серійних ляпасів» може за­вдати сомнамбула?). По-людському їх мовби й шкода - тільки ж дуже вже вони дурні, а на додачу ще й озлоблені, співчувати агре­сивному - то вже направду християнином треба бути, до того я ще не доросла... Не знаю, що з тої веремії донесе до вас мушкетиківська ■ Літ-урна»18 (до речі, щира рада: передплатіть ліпше «День» - пер­шорядна обіцяє бути газета, її дуже-таки неглупі хлопці зо три роки до виходу в світ готували, з наміром створити бодай одне загально­національне видання, і, щойно перші числа у вересні з'явилися, вже з метро замелькали реклами: «Америка читає „Нью-Йорк Таймс“, Франція читає „Фіґаро“ - Україна читатиме ,,День“!» - виглядає, що не у них серйозно). Я ж, із свого боку, обіцяю справно інформувати
Вас про дальший перебіг подій «на пролетарському літературному фронті» (якщо події будуть і на тому не окошиться - що було б вель­ми по-українському: коли на один святковий жест людей іще стати, а на тривалу буденну «розбудову» - ой ні). Що ж, «будем виділи».
Між іншим, ще про одного з «мужів», цим разом «з вашої сторо­ни»: в Бостоні, куди я попхалася на презентацію антології19, Гриць Грабович, котрий начебто теж на AAASS20 із України спеціально приїхав, утік од мене не привітавшись - «к чему би», подумала я собі мигцем? Виявляється (це мені вже вдома сказали) - десь він тут у Києві роздо­був (і прочитав!) самопальну копію мого «шевченківського» рукопи­су (що лежав собі нишком у Фонді Сороса, чекаючи Гранту) - і, схоже, образився! (Хоча, по-моєму, нема за що, і я якраз досить доброзичливо його працю оцінила, ні? - втім, я якось останнім часом потрохи при­звичаююсь до дедалі більшої кількості людей, глибоко ображених са­мим фактом мого існування, - психотичні зриви Марка Царинника в Торонто тільки зайве тому потвердження.) І взагалі, подумалося, - чи не забагато ми уваги приділяємо цілому тому «мужатнику»?..
Отакий, «загарячу», вийшов лист із отечества (бідне отечество!). Не журіться, Юрію Володимировичу, і вже ні в якому разі не дозво­ляйте собі впадати в депресію, хоч би з яких куцоствольних мушкетиків на Вас попихкували, - ну є ж таки в Україні сяке-не-яке куль­турне середовище, хай і рідесеньке, як манна кашка, не на п'ятдесяти-, а на п'ятимільйонну націю в кращому випадку, але ми ж, інтеліген­ція «то їсть», - «молода кляса молодої нації»21, з усіма «сопровожда­ющими обстоятельствами», в тому числі й розпаношеним хамством, то куди ж нам від цього дітися в найближчі сорок Мойсеївських років? Не тільки Вашого - і мого, боюсь, життя не вистачить усе це перетривати. Чи ж це підстава для самовбивчих нахилів?
Обнімаю й цілую Вас - тримайтеся, прошу.
Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Від англ, jet-leg (англ.) - збій біологічного годинника людини при зміні часових поясів.
2 Звіт наживо (англ.).
3 Від англ, blue mood (сленґоее) - смур, депресія.
4 «Назад» (польськ.)
5 Фальшивий (англ.).
6 Юрій Луцький (1919-2001) - літературознавець, перекладач, публі­цист, син поета-« мол одомузівця» Остапа Луцького, один із піонерів англомовної україністики, професор Торонтського університету, ав­тор нині класичних для англомовної україністики праць «Літератур­на політика в Радянській Україні: 1917-1934» (1956), «Між Гоголем і Шевченком: Роздвоєність в літературній Україні 1798-1847» (1971), а також біографій «Пантелеймон Куліш: Нарис життя й доби» (1983), «Незабутня подорож Шевченка» (1996), «Страждання Миколи Гоголя/Ніколая Ґоґоля» (1997), підручника «Українська література в 20-му столітті» (1992), видавець-упорядник англомовних «Ваплітянського збірника», фундаментальної шевченкознавчої антології «Шевченко і критики», журналу «Канадські славістичні студії» та ін. В його пе­рекладах вийшли англійською «Оповідання» М. Хвильового, «Чорна Рада» П.Куліша, «Невеличка драма» В. Підмогильного, «Життя Тараса Шевченка» П. Зайцева, есеїстика Є. Сверстюка та багато інших книжок, у тому числі й монографія ЮШ «Синтаксис сучасної української літера­турної мови» (1963). Згадане тут моє знайомство з Ю. Луцьким відбулося на його прохання: він хотів, щоб я написала післямову до української версії його спогадів (Юрій Луцький. На перехресті. - Луцьк: Ініці­ал, 1999), що я згодом і зробила (див. «Людина й культура: Коментар до одіссеї українського космополіта» у «Хроніках від Фортінбраса»).
З вірша Марини Цвєтаєвої «Отцам»:
До последнего часа
Обращенным к звезде -
Уходящая раса, Спасибо тебе!
- Роки від 20 до 30 (англ.).
’ Рольові моделі (англ.).
Festschrift - «збірник на пошану» до 70-ліття Ю. Луцького: In Working Order. Essays presented to G.S.N.Luckyj/Ed. by E.N.Burstynsky and R. Lindheim. - Edmonton: CIUS, 1990. У ньому вміщено статтю ЮШ Як скло: Оп and Around a Simile in Sevcenko’s Poetry», на яку він мені покликався під час нашої зустрічі.
«ЛДТ».
- З вірша Бориса Олійника «Стою на землі».
ХІ-й (ІІ-й за часів незалежности) з’їзд Спілки письменників Укра­їни проходив у Києві в листопаді 1996 р. В певному сенсі, він таки став останнім - останнім легальним, тобто відповідним Статутові
Спілки (пізніші були вже тільки ширмою для бізнесових і політич­них скандалів).
14 «Мушкетон» - Юрій Мушкетик, тодішній голова Спілки письмен­ників України.
15 Мова про вірш О.Ірванця «Любіть Оклахому».
16 В’ячеслав Брюховецький.
17 Алюзія до моєї статті «Філософія і культурна притомність нації» (див. у «Хроніках від Фортінбраса»), яку ми з ЮШ свого часу активно об­говорювали.
18 Неологізм не мій: так називали «Літературну Україну» в середовищі ліберальної інтеліґенції ще з 1960-х років.
19 Мова про антологію сучасної української літератури «From Three Worlds: New Writing from Ukraine», що тієї осені вийшла в бостонському видавництві «Glas». Ініціатором цього видання був Аскольд Мельничук, який запалив своєю ідеєю видавця Еда Хоґана (до того «Glas» спеціалізувався на перекладах російської літератури). Влітку 1993 P’ Ед приїздив до Києва, і ми домовилися про співпрацю. Під час мого побуту в Бостоні в січні-червні 1994 р. наш «авторський ко­лектив» у складі Аскольда, Еда, мене й Соломії Павличко (вона на­писала для антології передмову, але не менш завзято працювала й як «упорядник на громадських засадах») щотижня сходився на «мозко­вий штурм», - було укладено корпус текстів, знайдено перекладачів, підготовлено підрядники і т. д. (трохи згодом ми залучили до проекту ще Михайла Найдана та Миколу Рябчука, який влітку 1994 р. при­був до Пенн-Стейт на стипендію). Тієї осені, коли антологія вийшла друком, побачили світ ще дві, вже окремі перекладні книжки двох представлених у ній авторів - крім моєї «A Kingdom of Fallen Statues», також «Peltse and Pentameron» Володимира Діброви від Northwestern Press, тож на бостонську презентацію «Glas» запросив нас обох. Це був чудовий старт сучасної української літератури в англомовному світі - всі три книжки мали неочікувано великий успіх, і всі ми, хто стояв біля витоків процесу, сподівалися на дальше його швидке про­гресування. (Можливо, так і було б, якби невдовзі не пішли з життя двоє незамінних людей із тої «групи першопрохідців»: 1997 р. трагіч­но загинув Ед Хоґан, який уже планував «українську серію», а в кінці 1999 Р- Соломія Павличко.)
20 AAASS («тріпл-ей-дабл-ес») - Американська Асоціація розвитку слов’янських студій (American Association for the Advancement of Slavic Studies). У1996 p. щорічна національна конференція AAASS проходила
в Бостоні, і презентація антології «From Three Worlds» відбувалась під її егідою, в бібліотеці Гарвардської юридичної школи.
21 Цитата з памфлету М.Хвильового «Думки проти течії».
[17]
Ніч проти Різдва (майже. Воно завтра). Ще, але не надовго, 1996
Дорога Оксано,
Хитрий нині пішов народ. Про Шевченка рядочок чи два, і польське нє позвалям. І часу не треба, берімо речі як вічні й непорушні. Логіка панує, а світ упорядкований.
У що все я і далі не вірю. Але - се нон е веро [se non e vero'], - e бен тровато2. Приймаю, вітаю і намагаюся бути джентлменом, усе таки я, хоч уже й не людина 19 віку, але не дуже ще й далеко від того століття. До того ж, Смердяков казав - «С умным человеком и пого­ворить приятно»3. Одно незаперечно приймаю і на книжку чекаю, і то з нетерпінням, а тим часом захоплено приймаю все чисто - прещкаво і про полиці під книжки і про спілку письменників, і про брак живих учителів. (А що б робили з ними ті їхні потенційні учні?). Дер зїнген Реде курцер Зінн4, - ні я, ні Ви не скажемо, що таке Шевчен­ко але говорім! І вірмо, що житиме єдиний фронт антидзирства5. І с\ава Богу на цю нуту. Коротко кажучи, - «вас, кто меня уничто­жает. встречаю приветственным гимном»6. Але, може, Бог буде милосквий і до нищення не дійде.: Та й партії і уряди твердять, що треба .екати толерантність до сповідань віри і до проповідей невіри.
З цієї нагоди, - нам, нйоркчанам, останні два тижні показували тройські найновіші (95/96) фільми. Чорнуху вже мало показують, -аїтомість толерантність товчуть в обидва вуха, і про те саме пропові_ є наш Президент, який на фільми не ходить, а російські й поготів7, талсумку, - любімося, а свою вовчу думку тримаймо.
Тим часом - і інші точки незгоди. Ось ще одна. Тиждень тому ■ ^~ятк}~вав я свої 88. І не можу сказати, що став почувати себе за■ .нжтішим і задерикуватішим. І поки що не переконався, що маю
намір придбати поза чергою квиток на доріженьку до цвинтаря. Поки це була справа теоретична, я таки думав, що ми самі вибираємо, коли і куди. Як оце тепер Ви твердите. Не буду розводитися докладно, але чим воно ближче, тим непевнішою стає теза про добровільність і свободу вибору. Як би ж-тоньки... Так що запишіть ще один пункт розбіжності. Другий.
Натомість, що я плакався на мордобиття, то це не аж так страшно. Хто б що не робив, а мордобій буде. Це була, у листі до Вас, на 75 від­сотків просто констатація факта, а на яких 25 жалі й нарікання. Звісно, під 90 (без великої надії на саме 90) було б приємніше, якби всі тебе любили й дбали, але де і коли таке було? Он у старій Японії старих брали - гуманно й ніжно -на схили Фуджіями, і скидали донизу. Бо, по-перше, розумно, по-друге - людина нормально - бестія. Літера­тура предмета численна, і ніколи інакше не було й не буде. А Ви ка­жете про живих учителів. Загризуть. І кісточок не збережуть. Мабуть, тут ми вже - на противагу двом попереднім пунктам,- погодимося.
Ну, от бачите, - що наша незгода в справах Шевченка і в спра­вах Фуджіями не виключає згоди в інших справах. А ще коли дода­ти тезу про толерантність, то жити робиться й зовсім шикарно. Тож не забувайте про місто Н. і про наймилішого пана Бобчинського чи то пак Добчинського.
У чергу на Вашого Тараса Гр./не Гунчака/запишіть. І на Клермонті Вам завжди раді.
Ваш ЮШ.
А все таки Ґалілей мав трохи рації.
ПРИМІТКИ
1 Надписано рукою над рядком.
2 Якщо це й неправда, то гарно вигадано (італ.).
3 Зроману Ф. Достоєвського «Брати Карамазови».
4 Довгої мови короткий зміст (мім.).
5 Див. прим. іо до листа ЮШ від н травня (червня) 1996 р.
6 Цитата з вірша В.Брюсова «Грядущие гунны»: Бесследно все сгибнет, быть может, Что ведомо было одним нам, Но вас, кто меня уничтожит, Встречаю приветственным гимном.
7 «Російські фільми» ЮШ, ймовірно, бачив у Кінотоваристві (Film Society) Лінкольн-Центру, де мав багатолітнє членство (Кінотовариство Лінкольн-Центру - провідна американська організація некомерційних кінопоказів, організатор Нью-Йоркського кінофестива­лю і власник постійно, 363 дні на рік діючого кінотеатру «високого фільму» Walter Reade Theatre у Лінкольн-центрі, куди ЮШ залюб­ки вчащав). З яких саме російських фільмів складалася груднева програма 1996 р., точно встановити мені не вдалося, можна тільки стверджувати, що туди напевно входив фільм С. Бодрова «Кавказь­кий полоняник» - спроба «політкоректно», на західний смак, зо­бразити першу чеченську війну (в той період т. зв. «малокартиння», коли Росія випускала менше фільмів, ніж Польща, російські кінема­тографісти ще робили основну ставку на західний ринок і старалися приноровитись до прийнятих на ньому правил, зокрема й ідеологіч­них, звідси й висміяна ЮШ мода на толерантність). Білл Клінтон, переобраний президентом США на другий термін у листопаді 1996 р., будував свою політичну риторику довкола ідеї американської нації як «єдиної родини» й усіляко обстоював необхідну для консолідації нації толерантність до етнічних меншин та культурних відміннос­тей (за Бушевого президентства Білий Дім цю риторику відчутно мінімалізував, особливо після її вересня 2001 р.).
1997
[18]
1 лютого 1997 р. м. Київ
Дорогий Юрію Володимировичу,
Ваш сердитий - передноворічний ще! - лист прийшов аж оце що­йно наприкінці січня: ми тут, вважайте, цілий місяць святкували (мов у летаргійний сон запала була країна, так що в мене вже починався легенький nervous breakdown1: куди не піткнешся - ну от хоч би й із угодою стосовно того самого Шевченка, яку треба було підписати у видавництві, щоб Фонд Сороса перерахував гроші на видання, - скрізь чуєш, в інтонації солодкого позіху: «Та давайте вже після свят...», - а що свята йшли гирилицею, то й не дивно, що пошта тільки тепер прочунялась, - отако ми, вибачайте на слові, розбу­довуємо державу...). В зв'язку з усім вищезазначеним я почуваюся абсолютною й стовідсотковою свинею, що не здогадалася привіта­ти Вас завчасу ні з Новим Роком та Різдвом, ні навіть із отим 88-м днем народження (якого, на свій превеликий сором, навіть точної дати не знаю - знаю тільки, що Ви «грудневий», чи то пак зодіа­кальний Стрілець2), - простіть мене, нехлюю-некукібницю, будьте ласкаві, і знайте, що я завжди, і не лише при оказії, зичу Вам - і до 90-та, і після - якнайбільшого можливого здоров'я, тілесного й душевного, і навіть усезагальної любові з піклуванням на додачу,
хай би це останнє побажання й видавалося Вам нереалістичним - як свідчать Ваші рефлексії щодо Фуджіями. (Тут нотабене: я не те щоб не годжуся з Вами в цьому пункті - зрештою, мій власний до­свід з тими самими «Польовими дослідженнями» достатньо міг би мене навчити, що, скоро вже виліз на люди, мусиш бути готовий до того, що будь-яка об'ява твоєї слабкості завше будитиме в тих, на чиї очі виліз, здоровий інстинкт вовчої зграї: догризти надгри­зеного, - а якщо слабкості не видно, то її винюшать із завзяттям просто-таки кагебівським і дружно вгородять зуби саме в те незахищене місце, позаяк же старість належить до слабкостей, бодай суто тілесних, яких годі укрити, то Фуджіяма нібито й справді виглядає логічним завершенням і т.д. - тільки я все-таки своєї веду, «бо-м уперта»: по-моєму, мудрість усправедливлює старість під кожним оглядом - навіть і естетично, а якщо все-таки при тому тенденція до загризання й далі переважає, то значить, something is rotten in the Danish kingdom3, - втім, і на цю останню тему списано вже ой-ой-ой скільки паперу, чи, як слушно зауважив би оглядач «Літературної України», і про це вже сказано в Еклезіяста, так що ліпше мені, як казала моя бабуня, «помовчати нишком», а то Ви, чого доброго, знов осєрчаєте»... Більше не буду).
Щодо Шевченка так само - «ничего, ничего, молчание»: ось нехайно «після свят» (ніщо українське мені не чуже!) зберуся з духом та я-ак допишу його!!! (попри видавцеві заклики цього не робити, а зразу ж - в печать»!) - тоді й «будем виділи», розсистемиться чи ні... Даремно ви мене вишпетили - «хіба ж я що, я ж нічого», і заміри в мене були добрі (знаю, знаю, де є гідне місце застосування добрим замірам!), і, от Бігме-Боже, не в nie-pozwalam'i річ, а - в одній тільки ідеї, задля якої я цю цілу книжку й писала і в яку - вірю твердо, як турчин у мі­сяць: а саме - в «хиренну волю» і «волю-що-йде-в-гайдамаки», два класичні «топоси» українського національного пекла, як їх показано в Минають дні...» (взагалі-то оригінально ідея була ще масштабніша і, сказати б, божевільніша: показати ці дві форми національного воздаяния за історичну провину - бо ж, раз є індивідуальне возда­яния і раз «національна душа» є «колективний індивід», то має бути й воздаяния національне, - показати ці дві форми як наскрізні - -іа всьому протязі української культурної історії, принаймні новочасзої; і, в принципі, я досі вірю, що таке можна було б зробити, сюди й озльклор з Гоголем лягають і не тіпаються, і Той, Що в Скалі Сидить, ше багато дечого, тільки я - не подужала такої махини підняти, і
тому обмежилася Шевченком, несамохіть, може, занадто «виструнчивши» його на мірку своєї ідеї, але, сподіваюся, все ж не занадто, тобто не здеформувавши його самого до невпізнанності...). Отаке. Так що не судіть мене занадто суворо - я не «од вредності» впираюсь, а «од усєрдія» б то, чи що.
В нас був паскудний, гнилий, під стать усенародній празниковій летарґії, січень, а тепер зима спохопилася й спазматично поривається надолужити згаяне - то хурделить, то морозить, то знову розталь, і так по кілька разів денно - істерична якась погода, як і діяльність уря­ду в царині економічних реформ. Натомість радіо, подейкують (сама не чула), інтенсивно транслює нову поему «непотопляемого» Боба Олійника як дзеркала української революції - щось про гнівне спо­глядання Богданом Хмельницьким (із постаменту) ганебного наступу капіталізму на омріяний козаками комунізм4. З цього приводу Вадим Скуратівський на сторінках відібраного Марчуком у «робочої брига­ди» ентузіастів-зачинателів (і вже притьмом русифікованого - на три чверті тиражу!) «Дня»5 закалатав на сполох, нагадавши співвітчиз­никам про небезпеку союзу фашизму з комунізмом, про Муссоліні, Жириновського і т. д., після чого Микольцьо Рябчук (уже без жодно­го приводу, а так собі, за Цвєтаєвою - «поэт издалека заводит речь, поэта - далеко заводит речь») на презентації Скуратівської книж­ки6 (до речі, чи Ви її маєте?) назвав Скуратівського генієм <...>, - після чого я, прийшовши додому, мусила «откупорить бутылку» (джи­ну з тоніком) і перечитати - не «Женитьбу Фигаро», правда, а «Гамле­та», як і покійний Льоня Кисельов радив7, - щоб виправити масштаб зору. Оце Вам типовий приклад українського інтелектуального вер­тепнику - все в нас, як у людей, є, в повному наборі - і своїх Мус­соліні з Жириновськими маємо, і «собственных Платонов и быстрых разумом» також, шкода тільки, що все якесь в очу дрібне, не присівши не розгледиш - ну та нічого, «ми привишні» (як одна селянка нещо­давно казала телевізійникам, коли ті приїхали на ферму допитувати­ся в неї, як ото вона в таких умовах витримує, та ще й без зарплати). Отож-бо.
З вищевикладеного Ви вже, мабуть, здогадалися, що в мене за­раз затяжний приступ українофобії - так воно і є, триває вже по­над місяць - відколи, перед Новим Роком ще, спокусилася поїздкою до Єрусалима в добірному гроні наших «мужів» і світочів на безладно зімпровізований ізраїльськими славістами міні-конґресик8, де, боюсь, вичерпала квартальний ліміт свого почуття гумору (просто мусила
ввімкнути його на максимальне число обертів - щоб не почати з гавко­том кидатися на співвітчизників, колишніх і теперішніх). Ото звідтоді все ніяк не очуняю - Єрусалим, звісно, вартий меси, і взагалі за все в житті треба платити, але ж раз у раз, за рекомендацією класика, •<откупоривать бутылку» теж не вихід - так і спитися недовго! Нара­зі трохи пописую лірико-драматичеські стішки і тим спасаюся - мо', попустить, а там, гляди, й до весни недовго...
На цій життєствердній ноті міцно Вас обіймаю - і дуже прошу не сердитись занадто на Вашу
Оксану Забужко
ПРИМІТКИ
1 Нервовий розлад (англ.).
2 ЮШ народився 17 грудня 1908 р.
3 Щось прогнило у Данськім королівстві (англ.).
4 Мова про поему Бориса Олійника «Трубить Трубіж». За своєю «іде­ологічною складовою» вона продовжує ту саму, т. зв. «руситську», лі­нію в ЦК КПРС 1970-80-х рр., яка зазнала поразки.від протилежно­го, «прозахідного» угруповання в час ґорбачовської «перестройки» і яку Б. Олійник раніше озвучив у скандальному «антиґорбачовському» памфлеті «Два роки в Кремлі (Князь тьми)» (опублікованому 1992 р. рос. мовою й звідтоді в Росії багато разів перевиданому). Крах СРСР розглядався в цьому памфлеті як наслідок сатаністичної (так!) «жидомасонської змови», покликаної запродати радянські народи в «за­океанське рабство». «Трубіж» - спроба художньої експлікації цієї ідеї вже на незалежну Україну.
5 Проект «Дня» - «щоденної газети для середнього класу» - нале­жав Володимирові Рубану, «ідеологові-засновнику» УНІАНу, нині головному редакторові «Газети по-українськи». Перші числа «Дня» вийшли за його редакцією, потім його змінила на цій посаді Лариса Івшина (дружина Євгена Марчука).
5 «Скуратівська книжка» - збірник статей: Вадим Скуратівський. Іс­торія і культура. - К.: Укр.-амер. бюро захисту прав людини, 1996. Як майже всі українські книжки 1990-х, це видання було малотираж­не, суспільного резонансу не отримало й нині є бібліографічним ра­ритетом.
~ Точна «відповідь» Леоніда Кисельова на знамениту Пушкінську цитату з «Моцарта і Сальєрі» («Как мысли черные к тебе
придут, / Откупори шампанского бутылку / Иль перечти „Женитьбу Фигаро“») звучить так:
Как мысли черные ко мне придут,
Перечитаю «Гамлета».
Шампанским
Не балуюсь, но русской нашей горькой
Не брезгую.
И длинные часы,
Заполненные снегом и тоскою,
Проворнее бегут, и веселей
Стучат на кухне ходики.
(3 циклу «Предисловие к „Трагедии Гамлета"»)
8 Мова про Міжнародний форум «Єрусалим у слов’янських культу­рах і релігійних традиціях» (Єрусалимський Єврейський університет, 8-11.12.1996 р.). Моя на ньому доповідь «The Vision of Jerusalem in Nineteenthand Early Twentieth Century Ukrainian Literature» опубліко­вана в зб.: Jews and Slavs. Vol.y/Hebrew Univ. of Jerusalem. - JerusalemKyiv, 2000. Про яких саме «мужів і світочів» з української делегації тут мова, пам’ятаю тепер дуже невиразно, - окрім історика Володимира Рички та релігієзнавця Віктора Єленського, в чиєму товаристві я з ве­ликою приємністю й провела ті чотири дні.
[19]
11 березня '97
Дорога ОКСАно (читайте Оксано),
моя бідолашна машинка й далі виробляє свої коники - я думав, що після мого попереднього листа я буду відлучений від церкви, але ні, церква милостива, і замість громохких прокльонів мені даровано приві­лей популярного всепрощення й Божої ласки. Здається, як нерідко бу­ває, мова мовиться двома мовами, і можна помиритися і все зрозуміти.
Якщо книжка Ваша (тепер уже, либонь, закінчена), бачу, не пор­трет Шевченків, а польові дослідження з портретування Шевченка... Завіялися дівчатка з Невського чи якого там проспекту, оренбурзьке
донкіхотство, що коштувало -ліття салдатчини-неволі і так далі й далі, - натомість типологія нації, дослідження, ікона... Скажете, що сміюся, але ні, візія, синтеза, образ... Жанр цілком законний, навіть прийнятний і, безперечно, ТЕЖ Шевченко.
Розшевченчений, чи може краще розтарасений Шевченко, і на­віть не поет, а синтеза, що надається на дослідження.
Такий компроміс, що я на нього готовий. Не знаю, чи Ви б його прийняли, але я пропоную його від чистого серця. Хоч пиши ще одну передмову до ще однієї Вашої книжки. (Що аж ніяк не означає, що пропоную чи набиваюся. Це все пишеться на есотеричному рівні і тільки на ньому). Але такий компромісик і без здачі позицій, - це теоретично могло б становити певний інтерес. Зрештою Ваші справ­жні «польові дослідження» теж мішаний жанр.
Одне слово - мир чи війна чи мимоходіддя без доторку чи за­чіпки?
У цьому контексті Ваше запитання про книжку Скуратівського. Автор мені її подарував. І теж я міг би, можливо, щось гавконути. З - не дивуйтеся - німецькомовною присвятою. Але чому воно дво­мовне2? І явний розгардіяш на голові3. Але за Жулинського помилково не приймеш. А що Ви?
Чую, що до нас мають везти Дзюбу. Це не буде така весела подо­рож, як була Ваша4. Дай, Боже. Хоч американські лікарі мають свої пороги. А є на світі - не закон, але тенденція до усування кращих5.
Єрусалим, звісно, має своє власне обличчя. Я був там двічі. І в дру­гий раз вийшло - цілком випадково, - що я опинився в арабській частині міста. Це відкриває зовсім іншу перспективу, інший світ. Я б радив і Вам такий експеримент, зокрема при наявності малоросійсько­го комплексу6. Але проломити цей мур природно майже неможливо. Скрізь Вам підсовуватимуть панівну націю. У Львові видали навіть єв­рейське число «ї»7. Арабів там і в природі нема. Але щоб зрозуміти, як Єрусалим різниться від, скажімо, Тель-Авіву, треба знати або хоч відчути два міста, два Єрусалими. З заходу Ви до арабського Єруса­лиму не потрапите. Треба приїхати арабським автобусом з Амману... Рекомендую. Але тоді Ви не будете на офіційних учених інтелекту­альних збіговищах, як не будете, приміром, у нас у Миргороді або Гадячі...
Сердечно і з гілкою оливки, -
Ваш ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 Таку тексті. Чи це одруківка від «мимохідця», чи від «мимоходіння», важко сказати.
2 Збірник Вадима Скуратівського «Історія і культура» складається з культурологічних статей, друкованих у різні роки в російських та українських виданнях (практика «двомовности», зумовлена звичай­ним видавничим недбальством, - подібне сталося згодом і з виданими, вже посмертно, збірниками праць Соломії Павличко «Теорія літерату­ри» (2002) та «Фемінізм» (2002), тільки що в цьому випадку «двомов­ність» була українсько-англійською).
3 Це, по суті, повтор давнішого судження ЮШ про Скуратівськогокультуролога, про яке я тоді не мала поняття, хоча цей епізод української інтелектуальної історії 1970-х безперечно вартує «хрестоматизації». Мова про включену в збірник «Історія і культура», етапну не лише для автора, а й, певною мірою, для цілого його покоління статтю «Шевченко в контексті світової літератури», яка вперше була опублікована в журна­лі «Всесвіт» (1978 р. Ч. з) і коштувала тоді В. Скуратівському кар’єри, - і на яку ЮШ відгукнувся окремою рецензією (Новітня світова літерату­ра, від Шевченка почата//Сучасність. - 1979. - Ч. 3). Відзначивши, що стаття В. Скуратівського цікава насамперед як перша підрадянська «спроба вивести Шевченка поза рамки наскрізь умовної, суперечної фактам російсько-імперської гаґіографії і поставити його в світовий контекст» (Там само. С. 41), ЮШ водночас не лишив каменя на камені від авторових аргументацій, безжально деконструювавши їхній «явний розгардіяш» не тільки «впливологічного» (порівняння з Кюстіном, де Местром і т.д.), а й, суттєвіше,- концептуального характеру. Нага­даю, за версією В. Скуратівського, Шевченко перший в історії світової літератури «порушив тисячолітню німоту» найупослідженіших і наймасовіших верств, із яких вийшов сам, і саме від «Кобзаря» почалась радикальна демократизація світової культури. ЮШ писав: «Дати фак­тичну критику цих думок - не важко. Представники соціальних низів коли-не-коли прокладали собі шлях до літератури, зберігаючи вірність своєму первісному середовищу до кінця днів своїх, і перед Шевченком, хоч може й не дуже часто. Щоб згадати кілька імен, без ладу й систе­ми, - Бен Джонсон і Мілтон, Мольєр і Шекспір, Томас Мюнцер, Ґріммельсгавзен і Шіллер, а ще раніше й передусім - Франсуа Війон і ано­німний автор „Тіля Ойленшпіґеля“. <...> Важливіше одначе інше. <...> Трактувати Шевченка тільки як селянського генія означає неймовірно спрощувати картину, і то спрощувати в марксистсько-народницькому
річищі, означає заплющувати очі на те, що і творчо і біографічно Шев­ченко переріс і поламав клясові переділи й став виразником нації як суми кляс, як суперечливої, але й нерозривної співгри соціальних груп, ворожих і єдиних, живих і органічних у їхній єдності. Тут Скуратівський у своєму бунті проти пласкости офіційних концепцій не зміг чи не схотів розірвати з основою, з підставою всіх цих концепцій, він буду­вав свої химерно-екзальтовані уявності на запліснявіло-спорохнілому фундаменті офіційної ідеології, хоч, здавалося б, його апеляції до де Местра й Кюстіна, до Белого й Аннєнського повинні були б його вести в зовсім іншому напрямі» (С. 40-41). Неважко заперечити, що в 1978 р. той «інший напрям» (навіть якби такі думки якимсь дивом з’явилися в офіційній пресі) привів би автора (і редакцію!) вже не в безробітні, а навпростець у дисиденти (в ЮШ є про це згадка в останьому абзаці), - . але неважко й зрозуміти, що передрук автором тої самої статті в 1996 р. без жодного коментаря тільки укріпив ЮШ в його раніше поставлених діагнозах майже 20-літньої давности.
4 І. Дзюба приїздив 1997 РД° США на кардіологічну операцію.
5 Це одна з нерідко повторюваних у ЮШ думок, яку можна вважати не стільки проявом його персонального світоглядового скепсису, скіль­ки, радше, «маркером покоління», - того, в якому лиш зацілілі могли оцінити всю міру невідшкодовности знищених у коловороті тоталітарновоєнної історії людських ресурсів і, з типовим для «комплексу зацілі­лого» почуттям вини перед загиблими ровесниками (які вже самим фактом загибелі робились «кращими» од живих), підсвідомо весь час потребували «виправдатись» за те, що вижили. У спогадах про своє студентство ЮШ подає «маленьку статистику»: «З наших тридцятьох студентів я сьогодні згадую двадцять три прізвища, я двадцять четвер­тий. З них уже в студентські роки або скоро після того були заарешто­вані її, двох вичищено за невідповідне „соціальне походження44, дуже ймовірно, що після того їх теж забрано, але я про це не маю відомостей, бо всякі контакти припинилися. Один загинув у війні. Усе це - люди, викреслені з життя, а тим самим і з професійного життя. Лишається 9. Не виключено, що декого з них знищено в післястудентські роки, але даних про це я не маю. <...> У професійному житті лишилося тіль­ки двоє, зі мною - троє. Десять відсотків. <...> до дев’яноста відсотків утрат» (ЯММ-1. С. 116). Своє власне заціління в довоєнні роки ЮШ приписував виключно «комплексові другої парти», який не пускав його «пхатись наперед» («активних <...> забирали й нищили, навіть при ідеальному „соціальному походженні44». - Там само.С. 42).
6 Дуже характерне для ЮШ почуття ідентифікації з усіма, кого він, на англійський лад, визначав як «underdogs» (парії, несправедливо по­кривджені). В молоді роки саме це почуття до великої міри вирішило його вибір на користь українства: «Моє давнє внутрішнє неприйнят­тя радянщини примхливою психологічною грою ввійшло в асоціяції зі станом української культури: її женуть і переслідують, значить - ми спільники» (ЯММ-1. С. 169).
7 І. Незалежний культурологічний часопис / Ред. Тарас Возняк. - Ч. 8. - 1996. В редакційній передмові цей випуск анонсується як «малесенька українсько-гебрейська енциклопедія чи преамбула до неї». Добір текстів, одначе, виходить далеко за межі українсько-єврейських стосунків і справ­ляє враження радше тематичного «єврейського числа», тільки доволі еклектично укладеного, чим і пояснюється репліка ЮШ.
[20]
19 березня 1997 р.
Дорогий Юрію Володимировичу,
спасибі за оливну гілку, яку приймаю з ентузіазмом і вимахую нею на всі боки на знак «обуявшей меня радости»! І навіть більше - зри­нула мені думка, зухвала вельми, а саме: хоч Вам воно й вихопилося мимохіть, як суто стилістичний «slip of the tongue»1, проте провокативний механізм запрацював - гм, погадала я собі, а це був би не тільки найліпший (ще й розмножений тритисячним накладом) «миротвор­чийпакт», а й «для загального добра» річ несогірша, - якби Юрій Шевельов (цим разом уже не Шерех?) справді написав до мого «розтарасеного Шевченка» такий коментар-передмову - на рівні цілком ек­зотеричному. .. Звісно, це нескромно з мого боку (до того ж Вам, може, й справді ніяково робитися «забужкознавцем»), але в мою скромність після «польових досліджень» (попередніх!) все'дно ніхто не вірить, а піс­ля всіх, виллятих на мене критикою (і досі не пересілася буря!), помий я й сама сливе що перестала вірити (отак машкара приростає до облич­чя!), так що кажу «не обинуясь»: якби Ви погодилися, я б справді була вельми втішена, і, звісно, не лише з так офіційного акту замирення.
Річ у тім, що, крім Вас, ніхто не визначить цього жанру (навіть не впіз­нає!), книжку мою сприймуть, як усе в нас сприймають, за добру мо­нету', мене запишуть у штатні шевченкознавці нарівні з п. Бородіним : іже2 й довго ще кликатимуть на відповідні конференції (хоч проти самого Миргорода або Гадяча я геть-чисто нічого не маю, це Ви да­ремно!), а я тимчасом писатиму вже, наприклад, Лесю (є й така дум­ка)... І так буде, аж доки в нас не розвинеться нормальна літературна есеїстика, і, крім нуднющих томів із контори на Грушевського, 4 та квазіісторичних романів (із контори на Банківській, 2)3, в яких автори дозволяють собі за Шевченка і говорити, і навіть думати, будучи самі особисто ніяк із цим останнім процесом не знайомі, почнуть з'являтися які-небудь «„Прогулки41 з Шевченком» чи «„В тени44 Коцюбинського»4, але це ще ой як нескоро настане. Соля Павличко на щось такого ніби була замірилася, але її, здається, цілком «з'їв» американський уні­верситетський сленг, по-моєму, спеціально пристосований для мас­кування відсутності думок, - а зрештою, подивимось: нині ось-ось має вийти друком її капітальна праця [20 аркушів!] «Дискурс укра­їнського модернізму»5 [NB: із МУРом включно], і я very much looking rorward6, як давно вже на жодну художню книжку не чекала. Щодо Скуратівського, то враження у мене від його книжки, як і від нього самого: цитатне мислення. Можна цитатами розмовляти, - що він за­звичай і робить, і не завжди дотепно, - можна ними щось аргументу­вати, але мислити ними, а значить і в окреслених ними межах, - тут . полупається» розгардіяш <...>, культурологічна «кунсткамера» без ■.сякої єдності, бо єдність буває тільки власна <...>. Хоча на презен­тації - вельми бучній, з усіма українськими панегіристами на сце­ні (Рябчук «в пылу» сценічного образу добалакавсь навіть до того, що назвав Скуратівського генієм, але Рябчук, бідака, якось останньо вза­галі вдурів - хоч, може, й завжди такий був, тільки замолоду воно менш помітно), - так от, «і я там був», і навіть вкинула в борщ і свого \аврового листочка, в жанрі «Чому мені подобається ця книжка? - та тому, що вона така в українській есеїстиці одна», - словом, також у жанрі компромісу <...>. Таке.
(A propos Вознячачого «ї» - <.. .> - звідки б там узятися арабам, коли a) he who pays the piper etc.7, b) сам Тарасик у своєму редакторсько­му амплуа - той-таки «розгардіяш на голові», але на додачу ще й «нешгошибаемая» містечкова самовпевненість «государственного челове­ка оті виходить - моє загальне враження - що понад усе «некоторые •• ?ч\т свою образованность показать и оттого говорят непонятное»8: це
я про більшість неперекладних текстів у тому випуску, а про перекла­ди з Бродського чи Мандельштама - NB: чому, якщо вже «культуртрегерствувати» на Соросівський кошт, не з англомовної есеїстики Бродського, дійсно цікавої? - то тут я краще промовчу9.)
Ну гаразд, я вже, здається, облаяла всіх, кого могла, - ото, прости Господи, «пошел стих»! - і тепер вертаюся до своїх за-рибу-грошей: справді, може, воно не така й зухвала ідея - стосовно Вашої мож­ливої передмови, - може, щось у цьому й є? Якщо Ви скажете, що воно «дурніца», я, Бігме-Боже, не ображуся й не сприйму це за про­голошення воєнного стану (я «вошпе» рішуче проти всякої міліта­ризації духу, і потім, мені здається, такого роду «войни й войськовії чвари» відбуваються все-таки на дещо іншому рівні розуміння речей, хіба ні?). Щодо практичної сторони справи, то вона виглядає так: в остаточному вигляді рукопис має бути зданий десь на кінець квіт­ня (оскільки вихід книжки планується на кінець літа, а виробничий процес займає коло трьох місяців). Якби Ви погодилися на цю аван­тюру, то я б поговорила з видавцем - гадаю, ще тиждень-другий вони б нам (от, я вже кажу «нам»! - ну не нахабство?) накинули, тільки от - сором про це писати, але гонорару не заплатять: видан­ня, на жаль, уже «облічене»...
А взагалі-то, цебто «в остальном, прекрасная маркиза», у нас «всьо харашо», і навіть дуже жвавенько оце зараз (якраз учора диви­лася в Києво-Могилянській Академії розкішного - справді! - Ґодо10: перший український театральний спектакль від часів моєї глибокої юности, яким - абсолютно захоплена! - Вірляна Ткач11, що саме приїхала до Києва на «Мистецьке березілля»12, заявила, що це the best Godo she has ever seen13, і я їй вірю, а це показник - раз «пі­шов» театр, то таки справді запахло в повітрі ренесансом...). На по­чатку березня ми, нарешті, «розвалили Спілку» (!!?), про що Ви вже, либонь, чули і про що треба б - окремого листа, «с изложением подробностей», та головне - з'їзд відбувся, і то «всеукраїнський», із Миргородом і Гадячем включно (ну гаразд, перебільшила - Оде­сою й Херсоном...), і близько сотні нас проголосило себе новою орга­нізацією - Асоціацією Українських письменників, скорочено АУП (думаю, так ненавмисно вийшло, про Бітлз ніхто не думав), і тепер маємо, як в добі революційного ентузіазму належиться, кімнатку з голими стінами все в тій-таки НаУКМА й кількох енергійних, на­лаштованих на чорну роботу хлопців з добрими амбіціями, - а далі, нівроку, час покаже!
Щодо Вашої кореспондентки «самолічно», то завалена зараз трудами й початими рукописами по саме нікуди, «дедлайни» гря­дуть, невроз «крепчает», сплю по чотири-п’ять годин і знай пишу, пишу, пишу, «всьо подряд», сиріч в усіх мислимих жанрах, - а весна щось ніяк не приходить: сніг оце зараз сипле за вікном! От і розбудо­вуй тут українське письменство... По сій мові, щоб не набалакати ще більше дурниць, обіймаю й цілую Вас від усього серця, бажаю весни - і надворі, і в хаті (екзотеричної й езотеричної) - і не забувайте, будь ласка, Вашого Петра Івановича Добчинського, «в просторечии» -
Оксани Забужко
ПРИМІТКИ
1 Обмовка (англ.).
2 Мається на увазі Василь Бородін (нар 1930 р.) -■ доктор філолог, наук, зав. відділом шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевчен­ка, співредактор (разом із Є. Кирилюком) «Шевченківського словника» в 2-х тт. (1976-1977).
3 Грушевського, 4 - адреса Інституту літератури, Банкова, 2 - Спілки письменників України.
4 Алюзія на книжки Андрея Синявського (1925-1997) « Прогулки с Пуш­киным» и «В тени Гоголя», які свого часу викликали в російській лі­тературі гучний резонанс.
5 Книжка вийшла за місяць, у квітні: Соломія Павличко. Дискурс модер­нізму в українській літературі - К.: Либідь, 1997Соломія працювала над нею в 1993-1994 РРУ Гарварді, і впродовж п’яти місяців мого там перебування ми щодня захоплено обговорювали з нею її ідеї й чергові відкриття. Говорити з нею про літературу мені завжди було непорів­нянно цікавіше, ніж потім читати нею написане, - в розмовах Соломія мала свій, неповторно-харизматичний стиль, який, на відміну од ЮШ, на письмі не зберігала (за винятком публіцистичних виступів), свідо­мо стараючись якомога «деперсоніфікувати» думку за академічним стандартом. Я вбачала в цьому сліди тої самої «української диглосії», роздвоєння на «книжну» й «розмовну» мову, і завжди шкодувала, що вона не пише про літературу так, як говорить.
т 3 нетерпінням чекаю (англ.).
’ -«Не who pays the piper calls the tune» - хто платить, той замовляє музику (англ.).
Неточна цитата з водевілю А. Чехова «Весілля».
9 Тут суцільне нашарування «культурних непорозумінь»: ЮШ дивив­ся на цю першу в історії незалежної України «енциклопедію» з точ­ки зору єврейської теми, і йому бракувало арабів, я - з точки зору українсько-єврейських зв’язків, і мені бракувало логіки (до чого тут вірші петербуржан О. Мандельштама і Й. Бродського, тим більше, що останній і з єврейською-то культурою ніколи себе не ідентифікував?). Тоді я була ще погано знайома з комплексом «галицького культурно­го месіанства», і мені просто на гадку не спало, що відпровідна точ­ка редакції не «єврейська» й не «українська», а суто «місцева», «ту­тешня»,- і з цієї точки сам факт перекладу львів’янами І.Лучуком і В. Небораком російських поетів єврейського походження набуває ваги окремої сторінки в історії «українсько-гебрейських стосунків».
10 Вистава Експериментального театру при НаУКМА «Чекаючи на Ґодо» (режисер Алла Заманська, переклад В. Діброви, в ролях: А. Пе­тров, Я. Чорненький, В. Леґін).
11 Вірляна Ткач (нар. 1952 р.) - режисер і художній керівник «Yara Arts Group» при Нью-Йоркському театрі «La Mamma».
12 «Мистецьке березілля» - Міжнародний щорічний театральний фестиваль-лабораторія (директор Сергій Проскурня), у 1992-2003 рр. одна з головних подій у культурному житті столиці. За 11 його едицій Київ відвідало з виставами 330 театральних труп з 23 країн свіїу та 21 Міс­та України (в т.ч. театри Кастелуччі, Віктюка, Някрошюса, класичної японської комедії, Пекінської опери і т.д.). Серед новинок «Мистець­кого березілля» були «фестивалі одної п’єси», і в 1995 р. цією п’єсою (5 вистав із різних країн) був якраз «Ґодо» С. Беккета. Сценічна історія «українського Ґодо» починається саме звідти.
13 Найкращий Ґодо, якого вона будь-коли бачила (англ.).
[21]
11 квітня '97
Дорога Оксано,
почну з нейтрального й навіть, може, смішного. Чи Ви дістаєте - сум­ніваюся - канадський журнал, головне для пенсіонерів, але єдиний
літературний на всю еміґрацію - Нові дні. Так там у ч. 564 є рецензія на Ваші Дослідження. Дуже наш пенсіонер уболіває, що не знайшов у книжці, чого сподівався - українського сексу в полях, а у Вас секс не в полях, виходить, отже, що не український, і так Ви його ніби й піддурили. Гріх обдурювати пенсіонерів...
Коли Вас такі наші народні маси цікавлять, дайте знати, зроблю Вам фотокопію. А певніше, що знову Ви не зійшлися з народом. Сум і біль, і гріх.
Тепер, теж коротко, про оливну гілку. Вона радше на мотив «все понять - все простить». А зовсім не натяк на те, щоб Ви взяли це за заохоту покликати мене на змагання з Бородіним і тутті кванті. Обставин тут дві.
Одне, що Вам було б недобре бути на всі випадки життя присобаченою до мене. (А може я й болісно пережив, що не покликано мене свого часу на передмовство до Досліджень. Це я так жартую.)
А друге - і єдине справжнє й посутнє, - що пережив я вже - мо­лодечі роки, коли контора моя приймала замовлення на ремонт, добудо­ви, перебудови, - ну все геть чисто. Бо вже притомився я й підтоптався і час мені вже сидіти на печі та їсти калачі (коли будуть). У просторіч­чі - час риштувати вози в далекую дорогу1. Або й просто - «минулися мої ходи через переходи, минулися мої лази через перелази».
Не гнівайтеся, нічого проти Вас особисто.
Оце заходжуюся на Дзюбине замовлення, а не треба було брати­ся. Ледве чи з того щось буде, а коли навіть буде, то вже геть чисто останнє2.
А тепер, сподіваючися, що не погніваєтеся, запитання зовсім з ін­шого. Напишіть, коли ласка Ваша, чи Ви знали Новиченка, а коли знали, що думаєте. Якоюсь мірою він мусив бути свинею, таке йому судилося, але питання в тому - якою мірою. Бо одна справа - Білодід, а друга - не-Білодід, а тільки в тому напрямі.
Модернізм я кохаю, а дискурси то й поготів. Але вона приїжджа­ла до НЙорку, щоб мене відславословити3, і я повинен не бути сви­нею невдячною. Тож любімо тих, що нас люблять. А поза тим казали з нас, коли я ще був радянщиком, - «Нічого. Пережили революцію, переживемо й конституцію». Хоч мій дискурс і інший.
Якщо не СЕРЧАЕТЕ, дайте знати листиком, бо інакше «душа моя мрачна».
Бігме Ваш, хоч і грішний
ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 Про «просторіччя» жарт, в дійсності тут наскрізні алюзії до Шев­ченкового останнього вірша (датованого «14-15 февраля», див. мій наступний лист):
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та й заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися і підтоптались,
І розуму таки набрались, То й буде з нас!
2 І. Дзюба замовив ЮШ для «Сучасності» статтю про незадовго перед тим померлого Леоніда Новиченка (1914 -1996) - провід­ного українського радянського літературного критика, академіка АН УРСР, багатолітнього зав. відділом теорії літератури в Інституті літератури АН УРСР. Людина видатного таланту і, либонь, єдиний зацілілий свідок своєї літературної доби, здатний написати її прав­диву історію, він, проте, забрав усі свої знання з собою в могилу, мало що зреалізувавши з явно видного сучасникам інтелектуаль­ного потенціалу. ЮШ написав з його приводу есе «Трюїзми (в го­ловному) і троє людей замучених: Четверта ланка давнього трип­тиха» (див. у ЗІНВ). Останнім у його доробку воно, проте, не ста­ло (див. далі).
3 Йдеться про конференцію й бенкет на відзнаку 85-ліття ЮШ в Інституті Гаррімана Колумбійського університету 8 травня 1994 р. Соломія Павличко, яка, як і я, перебувала тоді в Гарварді, висту­пала на цій конференції з доповіддю «Юрій Шерех і теоретичний дискурс МУРу» (іншими доповідачами були Майкл Флаєр з Гар­варду та Марко Павлишин з університету Монаша, Австралія, див. вклейку, фото її). Повернувшись із Нью-Йорка до Бостона, Соломія розповідала, що ЮШ дуже настійно допитувався в неї, «чому Окса­на не приїхала» (я б, звісно, приїхала, якби організатори запро­сили, а «просто так» вибратися до Нью-Йорка було для мене в ті роки ще «завелика розкіш»). Так що цей абзац - не тільки вдячна згадка про Соломин виступ, а й укритий докір мені за мій тодіш­ній «неприїзд». .
[22]
20 квітня 1997 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
От і знову Ви мене засмутили - не відмовою від передмови, звичай­но (Бог, зрештою, з нею, з передмовою, хоч трохи й шкода...), - а своїм затятим декадентським заміром «риштувать вози», надто ж грізним приреченням, що писане для Дзюби (що то таке?) буде «вже геть чисто останнє». А як же «родіна», котра, принаймні в особі до­волі численного гурту не до решти сцапілих, і навіть не цілком пен­сіонерів (в числі котрих і аз многогрішная), спрагло чекає від Вас, як любить патетично висловлюватися Роман Корогодський, «мудрого слова»? Може, все-таки краще, продовжуючи першу з наведених ци­тат, «поки се, та те, та оне», тобто лежачи на печі, все ж «творити, лежа, епопею»1? (Запитання майже без надії на відповідь, а все-таки, все-таки...) Ну, епопею, не епопею, а грубезний том спогадів Ви ж таки «родіні» взагалі, та її горопашній «словесності» зокрема, ще ма­ете подарувати, правда ж? То чи не завчасу впадаєте в отой настрій «від 15-го (чи 14-го?) февраля»? (Припускаю, що тут трохи, може, й «природа з погодою» завинили - з Бостона онде пишуть, що там 1° за Цельсієм, «snow is raging», вітер «howling»2, тож і в Нью-Йорку, .либонь, те саме, та й у нас незгурт ліпше - щойно сонечко заблимає й бруньки понапинаються, як назавтра, гульк - уже суне завірюха, хвища-хляга, дощ із снігом [NB: це в середині квітня!], температура падає до Бостонського рівня, і, розуміється, настрій укупі з нею - казиться світ до решти під фінал віку, та й годі!).
Що, проте, не значить, ніби київське культурне (і культурниць­ке!) життя завмирає, а якраз наоборіт: упродовж «буквально шо» од­ного тижня відбулися презентації книжок Калинця та Андруховича5, завтра харківське «Фоліо» презентує тут тритомник Камю (як зони всюди підкреслюють, «українською мовою», що звучить доволі комічно), а вже нащот «дискурсів», так і просто «всьо обільєм дишит»: оце ж і Грицько Грабович ущасливив, нарешті, «родіну» здо­ровенною (коштом головно літописно широких берегів та шрифту л\я малописьменних) збіркою, здається, всіх своїх, будь-коли писа:іх праць в українському перекладі, котра на мене особисто зробила ~гикре враження посмертної4 (з якимись зовсім уже «академічними»
коментарями до кожного такого, двадцятирічної давности, «висту­пу в Мак-Мастерському університеті» - з якої нагоди робився, де був [якщо був!] опублікований, із зазначенням сторінок тощо [це при­близно якби я стала зараз публікувати свої аспірантські статті, або­що...], а також із величезним, ба навіть величним, «фотопортретом» на клапані суперу - словом, як на мене, то вийшла якась така сум­нувата демонстрація великої життєвої поразки - болісних амбіцій, претензій і повного неусвідомлення власної неадекватности: типовий «шістдесятницький» комплекс, таким нині мордується більшість ту­тешніх Грицевих ровесників, заклопотаних виключно естетичним - і зазвичай бездарним! - оформленням власної особи в «легенду», тож на мене з цього приводу наринула була хвиля «размишлізмів»: чи то на Грицька деструктивно вплинуло тривале пробування в Україні, пиття водки з Жулинським etc., а чи, чого доброго, українська куль­тура справді являє собою неділиму єдність в екуменічному масштабі, від західного узбережжя Атлантики до східного узбережжя Пацифіку? Як Ви гадаєте?).
Згадана Вами рецензія в «Нових Днях» випадає, проте, боюсь, на­віть і з цього контексту - невже це серйозно, про «поля»? Тут, в Укра­їні, все-таки подібна рецепція друком з'явитися б не могла - тобто дурних відгуків було предостатньо, але на якомусь мовби іншому рів­ні дурості (якщо тільки дурість має різні рівні!), більше в стилі «все то вздор, чего не знает Митрофанушка». Якби Ваша ласка зробити копію, то було б цікаво мати «для колекції» й такий екземпляр, - якне-як, і це також «родіна», адже так? (Гай-гай...)
Щодо Новиченка, то я тут, на жаль, аж ніяк не найвичерпніше джерело інформації. Особисте моє з ним знайомство було досить по­біжне, хоч, по-своєму, характеристичне і, для того часу (1985-й рік, здається...), навіть нетипове: «старік Дєржавін нас замєтіл» після опу­блікування в «ЛУ» моєї, от власне що аспірантської, «размишлітєльної» статті5 й вельми солідно запросив, через своїх «молодших на­укових» кур'єрів, ув Інститут на розмову, куди я явилась «трепеща», в біленькому платтячку («ягньонок в жаркій день зашол к ручью напіться»), - безпритульна аспіранточка-сирітка з перебраним від батьків у спадок КҐБ на хвості, а значить, без виразних перспектив на пристойну працю й серцем, розкалатаним від шалених надій: ануж візьмуть до - страх здумати! - священного й неприступного Інститу­ту! Бо мовилося саме про це - себто, що він зірким воком розгледів у мені теоретика літератури й не проти був би бачити мене в своєму
відділі. Це - «нетипова» частина, бо «в те годы дальние, глухие» в гуманітарному секторі Академії, а в Інституті літератури й поготів, так співробітників зазвичай не набиралося - все починалося не з якихось там статей, а таки з анкетних даних. В даному випадку, схоже, ними, однак, закінчилося - окриляюча розмова аніякісінького продовжен­ня не мала, на мої дальші самочинні з'яви в Інституті (аспірантська си­некура закінчувалася, й офіційний розподіл припікав у п'яти) «старік Дєржавін» ледве кивав і втікав далі по коридору, тож я, хоч-не-хоч, подалася відбувати свої два роки солдатчини (то був повний «мрак», дійсно!) багатостраждальним асистентом-«прєподаватєлєм естетікі» у, прости Господи, Київській державній консерваторії (і за то ще довело­ся змагатися, але то вже інша історія!) - доки на політичному обрії остаточно не «заґорбачовилось»... Тобто, «старий», як любовно звали його аспіранти («зумів старий п'ятий раз за життя перебудуватися»!), правдоподібно, перевірив у інститутського куратора-кагебіста мою кандидатуру й вирішив не ризикувати - хоч ризик був натоді вже й геть-то ніякий, бо мого, до дисидентів зарахованого тата три роки як не було на світі6, а за мною особисто жодних прегрішеній не чис­лилося (крім хіба сочинєнія стіхов на малороссійском язикє, що для Інституту літератури не могло бути перешкодою). Отаку-от маєте історійку - дрібненький хрящик, за яким палеонтологія навряд чи відновить автентичний скелет звіра. З чуток іще знаю, ніби тяглися за ним якісь негарні історії не тільки, мовляв, зі сталінських часів, але й із 60-х, але того переповідати вже не наважуся - чутки, вони і є чутки, а народ у нас, як відомо, творчий - що недочує, то збреше, і то конче так, щоб страшніше виходило... При всьому тому, завжди був оточений з боку колег і молоді усе-таки непідробним респектом - і я ж тоді «трепетала» цілком щиро! - власне, заповняв у тодішній культурі інтелектуальну вакансію свого покоління, - отож природно, коли те покоління почало живцем вигулькувати з-за океану, Новиченко якось блискавично зів'яв, погас, «розчинився в повітрі чи пере­творився на кішку», як писала колись, хоч і зовсім з іншого приводу, Ірина Вільде. Отепер уже справді розповіла Вам геть усе чисто, що знала, - вибачайте, якщо все воно не здасться ні на що.
«Листик» мій, як звичайно, плавно переходить у середнього роз­міру газетну статтю, десь завбільшки з колонки, які пописую для нікому не відомого тижневика «Наша Україна» (встрягла «по наїзной глупості», а тепер уже якось ніяково відмовлятися, - це а propos Вашої гіркуватої завваги про контору, котра приймала всі
замовлення: зайвий доказ циклічності історії, принаймні україн­ської...), і, скоро вже згадалося за періодику, - чи Ви дістаєте та­кий смішний (літературний, авжеж!) журнальчик, як «Кур'єр Крив­басу»? Вони там у себе «на кресах» друкують, сердеги, все підряд, і серед того трапляються речі надзвичайно інтриґуючі - в остан­ньому числі, наприклад, Дрозд7, із дуже силуваним гумором, про­голошує себе «предтечею» дослівно всієї сьогоднішньої «молодої» літератури, і все через явне безсоння, спричинене незаслуженими, на його думку, «лаврами» Пашковського. А тут, як на гріх, бере й «виходить в тираж» ще молодший Олесь Ульяненко - зараз про нього дуже багато говорять, пишуть, друкують, знімають для теле­бачення, тобто рік обіцяє пройти «під знаком Ульяненка» не мен­шою мірою, ніж минулий - під знаком «Польових досліджень», - а на обрії вже вирисовується нова прецікава постать, такого собі Юрка Іздрика з Івано-Франківська (я мало його читала, але те, що читала, - цілком першорядне, практично без «недольотів», і на­прочуд по-людському зріле, тобто «класом вище» від Андруховича, хоч і з тої самої тусовки), - «процес пішов», як казав Горбачов, і нівроку йому, тобто процесові, але Ви розтлумачте мені, дуже про­шу, одну річ, яка цікавить не саму мене і стосується сфери не самої літератури чи культури: чи ця, часами аж неприкрита, ненависть старших до молодших - єдино за те, що ті молодші, - якою дуже й дуже позначене сучасне українське життя,- є явищем специфічнонаціональним, чи, може, тут спрацьовують якісь універсальніші ме­ханізми «втраченого покоління» і, відповідно, заздрости на «вдатніший» час? І як ставилися до своїх наступників «втрачені покоління» інших народів? Чи можлива тут яка-будь типологія й «систематика»? Мене справді це цікавить як тема - але, крім, сказати б, «феноме­нології», я поки що нічого тут не вмію розгледіти, ані бодай занюшити так, щоб «узяти слід». ■
Милий Боже, глупа ніч, всі в околиці сплять, а я тут за комп’юте­ром розмузикую - ото вже язиката вдалася! Обіймаю Вас - і знайте, що завжди, завжди люблю (навіть коли Ви на мене сваритеся!).
Дзюбі, будь ласка, перекажіть при нагоді вітання й побажання швидкого одужання та повернення до рідних палестин (його також люблю, хоч до «Сучасності» й не писатиму - це твердо: волію вже у «Кур'єр Кривбасу»).
Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 « Продовжуючи цитату»:
А поки те, та се, та оне...
Ходімо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець - Чи не одурить він Харона І Парку-пряху?.. І тойді,
• Поки б химерив мудрий дід, Творили б, лежа, епопею, Парили б скрізь понад землею, Та все б гекзаметри плели...
2 Хурделиця мете, вітер завиває (англ.).
3 Сучасні українські художні книжки тоді тільки-тільки починали з’являтися на ринку, тому кожна була подією. Том І. Калинця (Ігор Калинець. Слово триваюче. Поезії. - Харків: Фоліо, 1997) вийшов у тій самій, започаткованій Р. Корогодським і В. Шевчуком, серії «Українська література XX століття», в якій готувався до друку з-томник ЮШ «По­роги і Запоріжжя». Першу прозову книжку Ю. Андруховича (Рекреації. Романи. - К.: Час, 1997) також видав Р. Корогодський;
4 Григорій Грабович. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. - К.: Основи, 1997. Мій сарказм тут із підтекстом - це «голос колективного розчарування»: в кінці 1980-х - на поч. 1990-х рр. у літературних колах України та еміграції було відомо, що Гр. Грабович працює над власною, альтернативною ґрунтовно розкритикованому ним Дм.Чижевському, «Історією української літератури». Цієї праці від нього очікували всі, хто втомився вивчати українську літературу «за Єфремовим», і його невдале виправдання в передмові до згада­ного збірника, начебто «сама ідея „історії літератури" <...> вважаєть­ся - в контексті сучасної літературної теорії - певним оксюмороном та ілюзією» (С. 7), було сприйняте в науковій спільноті як свідоцтво капітуляції.
5 Хто ж, як не критика?//Літературна Україна. - № 32. - 8.08.1985 р. Ця стаття була моїм виступом у тодішній (доволі безглуздій, з пози­цій сьогоднішнього дня) дискусії про «молоду поезію», яковою дис­кусією й означилася поява в літературі покоління, відтак охрещеного «вісімдесятниками». Я нарікала на обмежено-загумінковий (тоді ще не вживали слова «тусовочний»!) стан української критики - на те, що вона в нас зводиться до «своєрідного рекламного аґентства» («має на меті не стільки дослідити якісно нові ознаки поетичного процесу,
скільки утвердити літературну репутацію конкретно ікса, ігрека, зета»), і - дещо наївно й не без юнацького максималізму - висувала до укра­їнської критики ті вимоги, яким вона не задовільняє й досі: сприяти самоусвідомленню себе літературною молоддю в загальнокультурному контексті - її самовизначенню, по-перше, в стосунку до попередньої літературної традиції, а по-друге, в стосунку до читача (його українській літературі, загнаній у «спілчанське ґетто», тоді ще тільки належало завойовувати!). Як показали минулі десятиліття, в цих, тоді ще суто інтуїтивних, діагнозах я не так уже й помилялась: і порахунки з попе­редньою традицією (відновлення обірваної на рубежі 1920-30-х куль­турної тяглости та ревізія радянського спадку), і - меншою мірою - «завоювання» читацької публіки й далі залишаються для української літератури ключовими проблемами, що їх моє покоління, правда, дещо «розпружило», але остаточно так і не розв’язало. Припускаю, що саме цією публікацією я могла вперше звернути на себе увагу не тільки Л.Новиченка, а й ЮШ.
6 Насправді два з половиною: мій батько, Стефан (Степан) Забужко, по­мер 8.01.1983 р., на 57-му році життя. Його 4-томну «справу оперативно­го нагляду» ДОН'№ С-8798 в КДБ УРСР було знищено 1990 р., в осно­вному потоці спішно нищених тоді справ доби щербиччини. В Держав­ному Архіві СБУ зберігся тільки зроблений із неї синопсис («Справка»), надісланий 22.11.1977 р. Головою КДБ УРСР В. Федорчуком до ЦК КПУ на ім’я В.Щербицького.
7 Володимир Дрозд (1939-2003) - один із провідних прозаїків свого покоління, автор резонансних тоді романів «Катастрофа» (1968), «Са­мотній вовк» (1983), «Спектакль» (1985), «Листя землі» (199О)> збірок оповідань «Люблю сині зорі» (1962), «Білий кінь Шептало» (1969) та ін. Серед його доробку також автобіографічна «повість-шоу» «Му­зей живого письменника» (1994), яка поклала початок цілому трен­ду української документалістики - «мемуарам ображеного поколін­ня». В такій самій «ображеній» стилістиці витримано й публікацію в «Кур’єрі Кривбасу», № 73-74 (березень 1997 р.), де добірку ранніх поезій супроводить авторська післямова («Предтеча, або Невідома сторінка історії модернової поезії»), яку я тут переказую. Одначе по­дібні «невеличкі драми» біжучого літпроцесу ЮШ обходили дуже мало: з літературного погляду «шістдесятники» - ні «материкові», ні еміграційні, за винятком В.Стуса й декількох критиків (Л. Плю­ща, І.Дзюби, Б.Рубчака),- ніколи його всерйоз не цікавили (1995 р. Р. Корогодський був щиро вражений, відкривши, що ЮШ не читав
нічого з Валерія Шевчука, див.: РК-ІДІПІЖ.С. 127; в діаспорі Бог­дан Бойчук досі марно старається збагнути, чому це ЮШ «ніколи не писав про Нью-Йоркську Групу», див. його: Спомини в біогра­фії, - К.: Факт, 2003. - С. 54“59; тож можна не сумніватися, що й письменника В. Дрозда для ЮШ так само не існувало). Схоже, всі ці, за його виразом, «анти-рильські» - селянські діти, які за всяку ціну прагнули бути «модерними»,- виглядали йому недалеко відбіглими від тих «оперолюбних» колгоспників з фільму «Большой концерт», або ж Толстовських лакеїв з «Плодов просвещения», що про них він не раз згадував в есеях (див.: ЗІНВ.С. 211, 249),- і він їх найзвичайнісінько (й часто несправедливо!) не розрізняв. У листі до Р. Корогодського від 15.01.1997 р. писав: «Усі ці задруковані Тю­тюнники й Земляки - це тільки колокомуністичне белькотання. І майже повний список сталінсько-шевченківських премій. І більшість милих хлопчиків-шістдесятників, де аж кричить потреба сортування. Наскільки ми менші від самих себе. Шкода нашої малости і страшно нашої величі» (див.: Кур'єр Кривбасу. - № 228-229. - Листопадгрудень 2008 р. - С. 136).
' [23]
напередодні Св. Юрія, себто 5 квітня1
Дорога Оксано,
дуже потерпав я, що спаде на мене тяжка кара за ухилення моє від писання шевченко-забужкіади, але, видно, маєте добре серце і спів­чуваєте старим і підтоптаним, а генетично-генеалогічно не належите до родовідної лінії, заснованої - цитата - за Котляревським, мовляв «Юнон вражих баб» (чи бабів?). Не рушаючи далі до наукових розшу­ків, користаюся з приділеної чи наданої мені індульгенції. І спішуся хоч трохи сплатити свій не дуже сплатний борг.
Ви вгадали - перлину рецензувального мистецтва я здобув, же­браючи по добрих людях, людях широкого серця. Бо свій примір­ник того числа того журналу я десь чи то запроторив, чи то послав комусь на батьківщину, чи - прости Господи - просто викинув. Як
воно справді було, - хай з'єднуються зведені когорти забужкознавців, піевельовознавців/новодневознавців і так далі - і воно оце до Вас їде2. Хай пошта Ваша і наша збережуть цю дорогоцінність і доручать справно адресатці, себто Вам, і навіть не в ксерокопії, а в автентично­му витязі - вириву - на щиро-канадському папері. При цій нагоді я ще раз перечитав оте щось і виявив, що не цілком воно первіснопримітивне, як спершу мені здалося, і може той «пенсіонер» не зовсім пенсіонер, а трохи й заковика, трохи й замашкарований кололітературний чолов'яга і може навіть нове втілення Рудого Панька.
Одне слово, заглибтеся в цю ПРОБЛЕМАТИКУ і напишіть мені, що Ви про це все і оне думаєте. Об исполнении доложить.
З іншої ділянки. Бачився я з Ів. Михайловичем, уже з американ­ським серцем. Виглядає чудово, у настрої знаменитому, просто хоч лягай і сам до того шпиталя. Може б вони скинули й мені, ну хоч би п'ять рочків. Повіз він до славного нашого міста Києва й мою стат­тю3, але силувану, дитя від батька не найулюбленіше. Хоч вона й роз­дратує - більше, ніж досі - моїх досить численних доброзичливців, нових лаврів у мій вінець вона не вплете, і полювати на те число жур­налу Вам не треба буде.
Ваша згадка про тритомник Камю і то українською мовою в «Фо­ліо» роз'ятрила всі мої рани на всіх моїх серцях. Адже вони мають теж мій тритомник, за леґендою цілком вискладаний. Але чогось вони там не поділили і лежить він, бідолашний, десь у їхніх сейфах, під сотнями замків і без будь-якої надії на світобачення4 (не плутати з покійним Світовидом5). А Україна реве та стогне за тими томами, і стан абсолютно безнадійний. І ніякого діла НЕ БУДЕ'... А статті ж як перлиночки, і майбутнє України залежить від того, чи прочитає їх великий український народ. Хоч пиши листа до Жулинського. Та ще потішає портретна ґалерія наших гетьманів на наших таки грошах6... А тут ще Ви підклали дров до багаття згадкою про появу тома Статтів гарвардського походження, якого я не маю і ніколи не матиму, бо ще 1934 року мій тоді головний начальник Наум Каганович7 прорік мені: Вы юноша дерзкий. А в усі часи і в усіх режимах «дерзкость» не дарують. Проте історія має свої коники: Наума Аркадійовича роз­стріляно 1937, а я ще досі ряст топчу.
Буду радий почути, що з Вашим Т.Г. Я ж мало-мало не вийшов у його хрищені батьки.
Привіт
ЮШ
ПРИМІТКИ
1 Помилка: мало би бути «травня». «Св. Юрія» - день пам’яті Святого Великомученика Георгія Побідоносця (й іменин ЮШ, який був охре­щений Георгієм) - припадає на 6 травня (23 квітня за старим стилем).
2 Цей лист прийшов у заклеєному конверті, куди було вкладено та­кож 2-сторінкову витинку: Р. Колісник. Мої пригоди серед «Польових досліджень українського сексу»//Нові дні. - Березень-квітень 1997 р.
3 Статтю ЮШ «Трюїзми (в головному) і троє людей замучених: Чет­верта ланка давнього триптиха» було надруковано в червневому (6-му) числі «Сучасности» за 1997 р. (передрук, у ЗІНВ).
4 Про видавничі конфлікти, пов’язані з підготовкою до друку й ви­ходом у світ тритомника ЮШ «Пороги і Запоріжжя», вельми ухильно згадував опісля в своїх спогадах редактор і ініціатор серії «Українська література в XX столітті» Роман Корогодський, і так само ухильно в розмові зі мною - директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький. Припускаю, що там зайшло чергове «культурне непоро­зуміння»: для «Фоліо», яке слабо собі уявляло, хто такий ЮШ й кому він потрібен (в ту пору воно активно й успішно просувалось на ро­сійський ринок), цей проект ніяк не міг бути пріоритетним, як апрі­орі некомерційний, для Р. Корогодського, який так само слабо собі уявляв бізнесову сторону заходу, цей проект був одною з головних справ його життя, тож коґнітивний дисонанс між ними був немину­чий, і доводиться радше дивувати з того, що сторони взагалі якось дійшли згоди й тритомник таки побачив світ - хай і мізерним на­кладом. Щодо ЮШ, то він не мав навіть прямого контакту з «Фо­ліо» і міг хіба що вимишляти собі здалеку детективні здогади, «чого вони там не поділили» (на деякі з своїх підозр, - зрештою, як ви­явилося, безпідставних - натякав у листах Р. Корогодському, див. РК-ІДШІЖ. С. 167-168, 175-177).
5 «Світо-вид» - літературно-мистецький «нью-йорксько-київський» квартальний виходив з 1990 р. за спільною редакцією Богдана Бойчу­ка з еміґраційної та, послідовно, Ігоря Римарука (1990-1993), Василя Герасим’юка (1993-1995), Віктора Кордуна (з 1996 р.) - з української сторони, як орган Нью-Йоркської Групи й Спілки письменників Укра­їни. Від 1996 р. почав занепадати, а в 1999 р. остаточно припинив своє існування.
6 Українську національну валюту впроваджено наслідком грошової реформи у вересні 1996 р. До того, від 1991 по 1996 р., в готівковому обігу були т. зв. «купонокарбованці».
7 Наум Каганович-у і^ЗЗ-^З? РРдиректор Інституту мовознавства АН УРСР, член-кор. АН УРСР. Очолював тодішню погромницьку кампанію з «боротьби зі шкідництвом на мовному фронті», що мала на меті вико­ренити плоди «українізації» 1920-х. Алюзія до цього епізоду має глибший сенс: в «Я - мене - мені...» ЮШ згадує його серед тих нечисленних, за ціле своє життя, випадків, коли його тихий, але непохитно-впертий «абсурд­ний бунт» проривався на яв, переходячи в модус «відкритої війни». Всі ці об’яви «дерзости» мають для нього один спільний знаменник - етичний, і так само етичні претензії мав він до Грабовича як літературознавця: того самого року писав про його останню статтю Р.Корогодському: «Це зразок того, як не треба писати. <...> Лінії фронтів вичітковуються. Вимальову­ється, хто є хто. І - „чины людьми даются, а люди могут обмануться"» (див: Кур'єр Кривбасу. - Листопад-грудень 2008. С.145).
[24]
6 серпня 1997 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
Отеє ж і я (майже за Борисом Олійником1!), «власною персоною» (як писав Неборак до Андруховича, про що останній уже встиг опубліку­вати кілька спогадів), - боюся, що по двох з половиною місяцях мого глухого мовчання Ви вже й гніватися на мене перестали, не то що згадувати незлим-тихим, і, може, вирішили, що я кудись полинула і Вас покинула, як гуси Телесика, - а насправді я цілий час тупо стов­бичила (і досі стовбичу!) в Києві «з забороною писати й малювати» - цілком дослівно, бо на початку червня порізала собі око інфікованою контактною лінзою й через власне недбальство загриміла в лікарню майже на місяць, вийшла на волю - з більмом (що його мені тепер «розсмоктують» - десь такими темпами, якими реформується україн­ське законодавство), і оце щойно на цьому тижні взялася знов до праці, що її в міжчасі набралося - аж руки опускаються... (Це - не згаду­ючи, що невдовзі по моєму виході з лікарні туди само ліг, із нажитою в міжчасі виразкою шлунка, мій бідолашний «лів-ін бойфренд»2, дар­ма що сам лікар, і хронічно-клінічна атмосфера в домі якось додалася
до загального паралічу активності). Одним словом, як сказала на це моя американська товаришка, - mid-life crisis3. (Жарти жартами, але я таки дійсно почуваю, що «за отчетный период» одуріла до повної втрати всяких комунікативних навичок, із розмовними включно, - близько місяця мені навіть газет не дозволялося, спасалася «радівом», як ото в шкільних «прописах» 30-х років: «Ми живемо заможно. Наші хати у дротах. В кожній хаті слухають радіо», - бачила такий пропис на власні очі! - так ось і я «жила заможно», лежачи на лікарняній койці «у дротах» і слухаючи радіо, - єдине, що могла робити, як звичайно інтелігентні в'язні, це писати стішки, із яких одного, довгого й сумного, - долучаю, єдино тому, що більше не маю чим похвалитися4).
Шевченко мій, правда, нібито зрушив з місця, не зурочити б, - уже редактор запропонував мені самій зробити комп'ютерну верстку (так дешевше!), і потяглися нудні бюрократичні процедури, спрямо­вані на обдурювання мат-тері нашої держави (no comments!), котра нічтоже сумняшеся вимагає собі 20% із наданого Соросом на видання гранту... Це я до того, що не все воно тут із цим «паблішін-бізнесом» так гарно, як могло Вам видатися з моїх «писем из далека», - Камюси Камюсами, але Вашому, хоч і бандитському, «Фоліо» я нині ой не заздрю (свіженький, новоприйнятий закон про видавничу справу забороняє діяльність підприємств, де іноземного капіталу - понад 30%, а «Фоліо» ж чи не все - на французький кошт5...), і взагалі, як по правді, то ситуація з книговиданням доволі паскудна (зрештою, як і з усім іншим), одначе - не безнадійна ж! Тобто видатися, чи­сто за анекдотом радянських часів, «у принципі» можна, - онде ж і Андруховичеві романи вийшли цього літа, двома окремими томами поспіль6, і «повний Ульяненко» готується до друку (щоправда, його роману в «Сучасності» я, прости мені Боже, так і не подужала7, - дуже вже воно здалося мені несмачне, просто в горлянку не лізе, і з якимось виразно психопатичним touch'eM8, - як Ви гадаєте?), - і тому я глибоко вірю, що коли не підозріле «Фоліо», то якась інша фірма найближчим часом обов'язково має вхопитися за Шереха, і дарма Ви в своєму листі так розпачливо іронізуєте з цього приво­ду, - яка вже там не є, а «ще-не-вмерла»! Онде на минулому тижні все той-таки «неунывающий» Гриць Грабович презентував тут нову київську (авжеж!) газету під скромною назвою «Критика» (оформле­ну на взірець «Times Literary Supplement»9), якої є - «власною пер­соною» (о люди, люди-Небораки!) едітор-ін-чіфом10, фактичним же виконавцем - Рябчук (за змістом першого й поки що єдиного числа
судячи., вона -вся роблена, в нього на кухні, як шкільні стінгазети мого дитинства, - каганцюємо, дай нам Боже здоров'я, і вусом не мор­гнемо'?), - отож тепер уже й на відсутність української критики, виходить, нарікати гріх... От. А Ви кажете...
За Рудого Панька окрема Вам дяка - мені також видалося, що він далеко не «простий канадійський пенсіонер», хоча message його й не новий, тільки в тутешній нашій критиці формулювався куди менш грайливо (більше чомусь злобно), і зовсім не новеліс­тично, як у Панька, а приблизно так: хотіла кобіта, забувши вся­кий стид, похизуватися «модерністю», а в дійсності продемонстру­вала тільки власну сексуальну невлаштованість (адже й та сама «Сучасність» прицільно дібрала, передрукувавши з інших видань, якраз такого спрямування рецензії11, - ох і не люблять мене, бі­долашної, тамтешні хлопці - за що б, спитати?!). В'їлася мені вся ця «довколопольова» веремія до живих печінок, аж нудно (а ще рік тому була цікавила!) - до такої міри, що вже й нових відгуків не читаю, - а кажуть, вони все ще з'являються, вже, правда, біль­ше як полеміка з попередніми, - ну й Бог із ними. Взагалі, все, що я для себе виснувала з цілого цього, трохи сюрреалістично­го, «doswiadczenia»12, - це, по-перше, що Пастернак мав рацію і справді «быть знаменитым некрасиво», а по-друге - що мав рацію також Ґадамер і між суб'єктом і об'єктом розуміння таки лежить «преділ, іже не». Чи вартують сесі глибокодумні висновки покла­дених на їх здобуття зусиль - ось вопріс. І чи можна вважати, що з утратою молодечих ілюзій (до таких чейже належить і надія на те, що тебе зрозуміють?) людина (от хочби й я...) нібито розум­нішає, - з цим також непонятно. «Я, розумієте, романтик», як пи­сав тому сімдесят літ мій (коли вірити «Сучасності») попередник із досліджень українського сексу13, - і, по-моєму, є щось глибоко принизливе в тому, щоб згори чекати від ближнього свого реак­цій найпримітивніших, а мотивів найнікчемніших (до останніх на­лежить і заздрість, що її за останній рік нанюхалася - як у 17-му році революційні матроси кокаїну!). В такий спосіб картину світу, як-не-як, зумисно спрощуєш, ні? А хіба, спрощуючи,- розумні­шаєш? (Оце в таких «размишлізмах» я тепер, на дозвіллі, бабраюся - ну чим, скажіть, не mid-life crisis?)
Не гнівайтеся, прошу, за дурного листа - боюся, в ньому не тіль­ки моя персональна дурість, а й якась загальна прогнилість Данського королівства відбивається - бо, слово честі, звідусюди водно й чуєш
скарги та ремствування, і то не традиційно-українські, а цілком, з іс­торичного погляду беручи, «інноваційні»: на неможливість жити й працювати інакше як обманом - в обхід закону, і це щира правда - забрехалися ми всі, дарма що вимушено, на сьогодні по саме ніку­ди, непорівнянно гірше, як за «совкових» часів («пост-комунізм», як поважно запевняє мій знайомий політолог, і має буцімто бути гіршим від комунізму, ab definitio14, - чому, не втямлю),- годі й казати, як несамовито такий стан, бувши наскрізним і всепроникним, демо­ралізує суспільство, - звідси й загальний (мій у тому числі) «занепад духом» (чи й «занепад Духа» теж - побачимо: зрештою, останній, як відомо, «літає де хоче», тож право на оптимізм я за собою таки залишаю...).
Одне слово, «fin de siecle, fin de siecle - лазурями дощу по шиб­ках і по тиші»15, - простіть автоцитату, навернулось: бо й літо всуціль дощове (гаразд, хоч польські повені нас обминули16!), і німота в столь­ному граді - як у доброму старому Пацикові17, тільки з «Хілтонами» (будують навпроти Софії, не щадячи ні ґрунту, ні ландшафту18), «Штайлманами» і неймовірним - усі чужинці дивуються! - числом казино: не Київ, хай йому грець, а просто тобі Монако! Як воно епо­хальні «крайзиси» виглядають з Манхеттена і яких там набирають форм - тепер буде Ваша черга мені оповідати; а я собі буду нишком сподіватися, що нинішнє нью-йоркське літо (кажуть, також дощове і холодне) не було для Вас тяжким, і що Ви все-таки пам'ятаєте про ВашогоПетра Івановича Добчинського, хоч той тепер і скидається більше на сумного циклопа - ну, та «может, рассосется?», як питала в лікаря вагітна гімназистка...
Стуляю губу, щоб іще більше дурниць не набалакати. Обіймаю, Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 «Здрастуйте, мамо. Оце ж і я» (Борис Олійник. «Стою на землі»).
2 Від англ, «live-in boyfriend» - партнер у цивільному шлюбі.
3 Криза середнього віку (англ.).
4 Йдеться про цикл «З лікарняного щоденника» (див. у збірці «Друга спроба»).
5 Ця поголоска згодом не підтвердилася: «Фоліо» й справді закла­далося під вивіскою «українсько-французького підприємства», щоб
обійти рифи українського законодавства, яке тоді передбачало пільги для «спільних підприємств», але «французький кошт» при тому був суто символічним, тож від нового закону видавництво не постраждало.
6 Ю.Андруховйч. Рекреації. Романи. - К.: Час, 1997; Ю.Андрухович. Перверзія. - Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997.
7 Олесь Ульяненко. Вогненне око. (Сучасність. - 1997* - Ч. 4, 5).
8 Нальотом (від англ, touch - дотик).
9 Помилка: мало б бути «The New York Review of Books».
10 Від англ, editor-in-chief - головний редактор.
11 Мова про дві статті: Інна Долженкова. «Марія на гранях віків», або Філологічні дослідження з українського сексу; Жанна Дусова. Некулінарні дослідження сирого тіста (обидві - Сучасність. -1997« ~ Ч. 2). Остання (анонімна, критика на ім’я «Жанна Дусова» не існує) перед тим друкувалася в журналі «Слово і Час» (1996, N2 8-9). У цьому-таки журналі згодом було опубліковано відгук на критичний «жіночий ду­плет» «Сучасності», де автор висловив подивування «кухонним рівнем» обговорення (Валерій Полковський. Ще раз про «Польові досліджен­ня»/ /Слово і Час. - 2000. - № 2). Далі я за цим сюжетом не стежи­ла й не можу сказати, чи мав він продовження, - зі зміною в 2001 р. редактора (І.Дзюби на І.Римарука) «Сучасність» почала швидко за­непадати й як трибуна для дискусій утратила релевантність. .
12 Досвіду (польськ).
13 Мова про М. Хвильового, з яким мене порівнювано в статті І.Долженкової на доказ того, що «найбільшими феміністами в українській літературі лишаються чоловіки». Тут варто відзначити, що в 1990-ті мізогінія в усіх формах вважалася в Україні ще явищем цілком респекта­бельним («чи не головним культурним дискурсом», як писала Соломія Павличко в своїй останній статті: Культурні дискурси кінця століття: Котляревський, двохсотліття української літератури та її вороги//Соломія Павличко. Теорія літератури. - К.: Основи, 2002. - С. 66о) - і мала відкритих речників не тільки в масовій культурі. Маркантним у цьому сенсі можна вважати інтерв’ю функціонера Спілки письменни­ків і, за критичним консенсусом, «письменника-інтелектуала» (до його авторитету апелює й І. Долженкова) В.Медвідя - М.Бриниху (Кур'єр Кривбасу. - Березень 1999 р.), з поважними одкровеннями на кшталт: «...Якби кожен нормальний український чоловік-письменник міг при нагоді сексуально задовольнити українську жінку-письменницю, фе­міністок було би значно менше» (Там само. С. 157). Такою була куль­турна норма, і «жінки-письменниці» мого покоління ще в абсолютній
більшості слухняно їй улягали. Тодішня запекла «війна дискурсів» на літературному терені, яка аж нині починає переноситися на терен громадсько-політичний і одним з епізодів якої був згаданий виступ «Сучасности», значною мірою точилась якраз довкола цієї норми.
14 За визначенням (лат.).
15 3 вірша «Львів. Кава опівночі», надрукованого в зб. «Автостоп» (див. Додатки).
16 Йдеться про т. зв. «повінь тисячоліття» (114 загиблих, збитки на суму 4,5 млрд. дол. СІЛА), яка в липні 1997 р. вразила південь і захід Поль­щі, Чехію, Словаччину й схід Австрії.
17 Алюзія до мого улюбленого есе ЮШ «Над озером. Баварія» (див. у ЗІНВ), де «Пациків» - символ духовної провінції.
18 Помилка: насправді будувався не Hilton, a Hyatt Hotel.
[25]
31 серпня '97
Дорога Оксано,
«що пройде красне літечко, повіють холода», тим більше актуаль­ний Глібов1, що він, коли не помиляюся, теж мав більмову проблему з оком, а таки й далі писав і про тварин і про рослини. Хоч сподіваюся, що Вам таки розсмокчуть Вашу біду і що Ви повернетеся до Ваших жучків і жучок2. Якої надії з моїми очима я не маю, тільки що не маю охоти слати своїм друзям і прихильникам, як і воріженькам, лепортів про мій здоровельний стан. Ото, як перестану цюпати на своїй еквівіковій3 машинці, то воно означатиме, що кількість перейшла в якість і все буде, як провидів великий руський поет Іван Нікітін - «Старый, с белой бородой дедушка сидит, чашка с хлебом и водой...»4, після чого буде, як передбачено, «the rest is silence»5.
А тим часом мої харківські «краяни» закликають мене готува­тися до мого дев'яностоліття, або як сказали б мої спільнольвів'яни, дев'ятдесятиліття, хоч я ніяк не можу уявити себе за півтора року;- з-чим на-місці-вас, [один рядок забитий. - 0.3.] і до того -чаеу-Ви-вже позбудетеся своїх очних тарапат і навіть пам'яті про них6.
Крім листа, я ще дякую й за віршилище. Супроти своїх братиків у «Автостопі» воно гірше. Я маю свій критерій - як є переміняні на­голоси, то значить - або віршилище силуване, або пасинок.
На Вашого Шевченка є тепер співкандидат або співлавреат (майбут­ній) Діброва у Сучності, який був би й непоганий, хоч теж позачасовий, якби він трохи менше вправлявся в відмінюванні іменника Грабович. А втім у цьому ж числі Сучносги є ще кілька зовсім добрих і цілющих речей. Я облизувався і на Максима Стріху (що воно таке?), і на Москальця, і на Павлюка. Се все вже не для дітей7. А Плющ мене просто потряс (чи потрусив), не даремно я його витягав з пост-божевільні8. Може ще буде справді добрий журнал. Миріться з ним, забудьте кваси й струху/скруху9.
Дякую за інХВормацію про безрух моєї збірочки. Я більш-менш у курсі справ. Поки що мій добрий друг К (майже Кафчин) бавиться в бісер обкладинкарства10, і дуже тим тішиться, а я тішуся ним і готу­юся до святкування чимраз ближчих роковин, котрогось там -річчя нашої віри, надії й любови й матері їх Софії (сиріч мудрости).
Тепер про дрібні крихти з Вашого листа-пирога. Про Ульяненка моя реакція точнісінько, як і Ваша. ПИСАТЕЛЬ ви справжній, але другої час­тини я теж не дочитав/прочитав. Хай читають діти й онуки. Мід-лайфкрайсіс, який він там не є, кращий усе ж таки, ніж енд-лайф крайсіс (див. вище «Гамлета»). Невже справді Гілтон росте проти Софії? Це ж ганьба. І з мого готельного вікна в «Дніпрі» був такий гарний вигляд на Софійську дзвіницю. Невже не буде більше! Очі видерти нашим «властям». А що на це наш Богданчик?11 Чим воно краще від постишевських руйнацій?
У НЙорку все по-старому, він і далі розкришується на порох, ін­фляція розпаношується, але це може потривати до кінця мого віку, може й Вашого. У Колумбії, яка щойно вибруньковує паростки но­вої раси - суцільні японці й дівчиська. Виростає надія, що Гарлем з чорного стане шоколадним і щасливим. А так - усе гаразд. До зем­летрусу або ГУРрикану12. Бажання скорого й безнаслідкового розбільмування. І завершення позачасового й позапрострового Т.Г.ТТТ. У «наступному числі нашого журналу» - якщо нагадаєте - оповідь про те, як я став лемком. Оце зовсім недавнечко.
Уклоняюся аж до сирої нашої надгудзонівської землі, -
Ваш ЮШ
До моїх друкарських «експериментів» Ви вже звикли. Хоч вони ви­ходять за межі пристойности. ■
ПРИМІТКИ
1 ЮШ цитує вірш Л. Глібова «Стоїть гора високая». Глібов ціле життя хворів на очі, осліп наприкіці і88о-х.
2 У семантиці Л. Глібова Жук - то «недотепний, темний чоловік», що «недолюбляє ясної освіти» («Жук і Бджола»). Відповідно «жучки і жучки» - реляція ЮШ до моїх опонентів, на яких я нарікала в попе­редньому листі.
3 Мовна гра, від лат. equi (рівно-) і «вік»: «одновіковій» машинці, машинці-ровесниці.
4 «...перед ним стоит» (І. Нікітін. «Дедушка»). Іван Нікітін (1824-1861) - російський поет-самоук, послідовник Н. Кольцова, автор багатьох по­пулярних у дореволюційній Росії «читанкових» і романсових текстів («Ехал на ярмарку ухарь-купец» та ін.).
5 «Далі - мовчання» (Шекспір, «Гамлет», V акт).
6 У цьому місці трапився черговий машинковий «коник» - один рядок надрукувався поверх другого, і текст зробився невідчитним, так що ЮШ закреслив чорнилом усе, що йде після «півтора року». Розшифрувати з закресленого мені вдалося тільки початок і кінець.
7 Про «не для дітей» див. прим. 7 до листа ЮШ від 3.12.1992 р. Нині, по упливі всього 13 літ, здається справді неймовірним, яким цікавим журналом могла бути «Сучасність» за редакторства І. Дзюби - Б. Пев­ного (і, відповідно, - яким багатим тодішнє інтелектуальне життя!), якщо одне лишень число (1997Ч. 7-8) могло містити таку кількість першорядних матеріалів, поза суто художніми. Ось список тих, які від­значає ЮШ: Володимир Діброва. Поет як структура рідної сти­хії. Думки з приводу книжки Г.Грабовича «Шевченко як міфотво­рець» (літературно-критична розвідка); Максим Стріха. Листи з дес­нянського походу (жартівливо звіршоване «краєзнавство» в неокласич­ному стилі, жанр, високо цінований ЮШ); Костянтин Москалець. Нові сполохи (філософська есеїстика); Ярослав Павлюк. Думок печальних генерал, або Ментальність-сенти (культурологічне есе).
8 Мова про есе Леоніда Плюща «Тридцять чорний рік» (Сучасність. - 1997. Ч. 7-8, 9), - і донині чи не єдину спробу проаналізувати Голо­домор з погляду культурної антропології та філософії смерти. Натяк на «пост-божевільню» має довшу передісторію. В 1976-77 рр., після того як Л. Плющ, випущений із радянської божевільні, відрекомен­дувався в еміґрації марксистом (згодом він ці погляди переглянув, пройшовши свій етап «дерадянізації», де в чому аналогічний до того, який проходив свого часу і ЮШ), «бандерівське» крило еміґрації
розгорнуло проти нього бурхливу кампанію, відмовляючи йому в пра­ві «називатися українцем». В обороні Л. Плюща - а ширше, права на свободу переконань та плюралізм поглядів, обов’язковий для по­вноцінного національного існування, - серед інших виступив тоді і ЮШ. Ототожнення українства з єдиною й виключною політичною ідеологією він назвав ознакою серйозного «духовного нездоров’я» емі­грації й наголосив, що вона мала би бути, навпаки, вдячна Л. Плющеві за його заяви, бо «вони доводять <...> що українська нація, дякувати Богові, не партія і не отара...» («Пороги і Запоріжжя», див.: ВП-2. С. 1097). Як потвердив Л.Плющ (у мейлі до мене від 18.07.2010 р.), підтримка ЮШ та інших інтелектуальних і духовних лідерів діаспо­ри справді допомогла йому витримати цю другу, після пережитої в СРСР, «інформаційну атаку», не захитавшись у своїй українській ідентичності: «нерви в мене тоді були абсолютно знищені, так що підтримка авторитетних людей <...> мала велике значення, бо інак­ше пішов би у москалі:)».
9 Тут теж якась невипадкова інтертекстуальна алюзія, але джерела встановити не можу.
10 «Друг К» (алюзія до Кафчиного «Йозеф К.») - Роман Корогодський. Для оформлення з-томника він використав ілюстрації Сергія Якутовича, що становило предмет його особливої редакторської гордости.
11 ЮШ має на увазі Богдана Гаврилишина (нар. 1926 р.) - економіс­та, одного з засновників всесвітнього форуму в Давосі, котрий у числі перших з-поміж діаспорної інтелектуальної еліти приїхав працюва­ти в Україну (заснував у Києві Міжнародний Інститут Менеджменту, до 1998 р. був Виконавчим директором Міжнародного Фонду «Відро­дження» і т. д.). На той час професор Б. Гаврилишин був у Швейцарії директором Женевської Міжнародної Академії Довкілля, а в Украї­ні - радником президента Кучми. Жодних публічних заяв від ньо­го на захист київського історичного довкілля, скільки мені відомо, не надходило.
12 Від англ, hurricane - ураган. Схоже, що цей англіцизм - не про­сто передражнювання «діаспорного суржику», ай - натяком на соціальні, а не лише природні грядущі катаклізми, - укрита цитата з вірша Едварда Стріхи (1888-1934), автора, якого ЮШ високо цінував і якому свого часу присвятив окрему розвідку (Іс­торія однієї літературної містифікації//Стріха Едвард. Пародези. Зозендропія. Автоекзекуція/Ред. Юрій Шерех. - Нью-Йорк, 1955):
РРРеволюцію
Писати
Тррреба
З трррьома ррри-ррри!
Щоб гурррикан
РРРевів з еррреба Й ррревли вітррри!
(Едвард Стріха. «Рреволюція»)
[26]
8 листопада 1997 р.
м. Київ
Дорогий Юрію Володимировичу!
От уже понад три тижні (!), як одержала Вашого листа1, і щойно сьо­годні сіла відповідати - розуміється, свинство з мого боку, і то абсо­лютно непростиме, але я таки покладаю надію на Ваше милосердя (?), бо маю виправдання: за минулий місяць ушкварила не розгинаю­чись коло 200 сторінок перекладу (Чорнобильські хроніки білоруски Світлани Алексієвич - документ, якого в українській культурі не іс­нує, а мусив би2, тож я зважилася до цього святого діла долучитися: мотив чистий і безкорисливий, то чи не належиться мені за нього зідпущення хоч деяких гріхів?), плюс сторінок сорок безумного есею на deadline»3 для новоствореного товстого (товстющого!) журналу Дух і Літера»4 (таким робом підтримую нові ініціативи - хоча й •Сучасність», звісно, часом вартує незлого слова, я ж нічого не кажу...), т_\юс - і це було найнеприємніше - сама робила комп'ютерну вер­стку свого багатостраждального Шевченка. Уфф!.. Вилізла оце з того зсього, як із лазні, - і зразу ж за листи. Невже не пробачите?..
Спасибі Вам за «Сучаснячу» статтю ніби-про-Новиченка: моя мама називає її - «Заповіт українському народові», і я з нею годжуся: що­йно прочитавши, зрозуміла, чому Ви попереджали, що то вже буде геть-геть останнє» (попри те, що, Ви ж знаєте, сам по собі такий Ваш зарік я аж ніяк не годна вітати!), - але стаття вдалася таки справді .•зінтесенційна» за проблематикою, хоч вивчай у школі, - та, гадаю,
й вивчатимуть незабаром... Взагалі, влітку «Сучасність» якось справді була немов «похорошела» - але повернуло на осінь, вдарило кріпким «пгістдесятницьким» душком <...> - і щось мене знов заканудило... <...> «поскучнела» я. Гидкувато воно якось «на нашій славній Украї­ні», і то саме під оглядом отого етосу найпаскудніше виходить... Втім, Бог його зна', може, це Глобальний синдром, йп-бе-віесіе'івський? То ж не українцем сказано, а кимось із західних intellectuals, зараз не згадаю імені, - що на надгробку людської цивілізації буде викарбувало: ко­жен хотів добра, але тільки для себе. Оце акурат те, що зараз в Україні коїться: всюди, куди не піткнись, - «частная лавочка», від уряду по­чавши й газетою «Критика» кінчаючи. Роздрібна торгівля «Родіною», причому, найприкріше, - ну за дуже низькими розцінками!
Боюся, чи не нагнала Вам отакими «размишлізмами» зайвого тус­ку, але, далебі, нічого особливо життєствердного до повідомлення на гадку не спадає, - от хіба що осінь стоїть прегарна, тепла й мелан­холійна (+14°, і мухи літають!), то з неоромантично-тичининськими ту­манами, а то з напрочуд погідним, утомлено-літеплим сонцем - небо горить предивними барвами, і на листопадових хідниках - кав'ярняні літні столики. Чим не радість?
А книговидання загнане «радєтєлями за Родіну», серед яких не бракує й наших спільних знайомих, у глибоченну яму5 (додаю Вам для порівняння минулорічну таблицю book rates у різних країнах6 - найцікавіше, звичайно, порівняти нас із Росією, аби зрозуміти, чому українська книжка зробилася в принципі неконкурентоспроможною «у себе вдома», на внутрішньому ринкові). Так що «коні», то пак ви­давці, й не винні - пасуться де можуть...
Обнімаю Вас. Не гнівайтеся на мене, будь ласка, і таки пишіть! Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Насправді майже два місяці: на попередньому листі ЮШ штамп Ки­ївського Головпоштамту датовано 10.09.1997. Всі ті два місяці, ще пере­буваючи на лікуванні, я була зайнята справді нерозгинною терміновою працею, яка накопичилась за час моєї хвороби, а згадувати про неї знов, після отриманої від ЮШ «нагінки», вже не ризикувала (в щоденнику за 13.09.1997 записала: «,,дєдушці“ я „зря“ засповідалася...») - й зва­жила за краще тимчасом перемовчати.
2 Світлана Алексієвич. Чорнобиль: Хроніка майбутнього/Переклад і післямова Оксани Забужко. - К.: Факт, 1997. Про «документ, якого в українській культурі не існує» - тут я повторюю ЮШ те, що розгорнутіше виклала в своїй післямові («Постскриптум: Монолог перекла­дача про подзвін покинутих храмів», див. Додатки, - заголовок мав на меті включити післямову, як «ще один голос свідка», в композицію книжки, котра складається з записаних авторкою монологів учасників, свідків і жертв Чорнобильської катастрофи).
3 На термін (англ.). Мова про есе «Прощання з імперією: кілька штри­хів до одного портрета» (див. у «Хроніках від Фортінбраса»).
4 «Дух і Літера» - міждисиплінарний гуманітарний квартальний що з 1997 Рвидається Центром Європейських гуманітарних досліджень при НаУКМА (редактори К.Сіґов, Л.Фінберґ).
5 У1997 Рукраїнські видавці - хоч які ще натоді нечисленні й малопрофесійні - вперше забили на сполох, відчувши на собі наслідки сер­йозних перемін на пострадянському книжковому просторі, викликаних прийнятим Державною Думою Росії 18.10.1995 р «Федеральним Законом про державну підтримку засобів масової інформації та книговидання Російської Федерації», за яким усю «продукцію науки, освіти і культури» Росії було звільнено від державного оподаткування (Україна мала на­тоді найвищий книжковий податок серед країн - членів Ради Європи, куди вступила в тому-таки 1995 р. одночасно з Росією). Цей закон дав блискавичний потужний старт російському книговидавничому бізне­су - і впродовж лічених місяців останній легко й без будь-якого опору зміг окупувати український ринок, так що за історичним значенням для долі української книжки ту російську «Велику жовтневу книжкову революцію» можна порівнювати хіба що з Валуєвським циркуляром - і, подібно як було і з Валуєвським циркуляром (коли вірити спогадам М. Грушевського), пересічний український інтеліґент мало що розумів у подіях, які відбувались йому перед очима, - і мало що міг передбачити. На біду, до таких «пересічних інтелігентів» - з нульовим горизонтом стратегічно-управлінського мислення - належали й згадані тут «радєтєлі за родіну» - т. зв. «націонал-демократи», очільники Народного Руху з числа гуманітарної інтеліґенції, які з приходом незалежности зайняли в даржавному апараті нішу гуманітарної політики (освіта, на­ука, культура) - єдину, котра за 19 років існування Української держави не зазнала жодних структурних модернізацій, залишившись цілковито «радянською» (за винятком ідеологічної складової). Не пам’ятаю вже, кого я мала на думці під «нашими спільними знайомими», тож про
всяк випадок подаю список тодішніх високопосадовців, відповідальних за «гуманітарний сектор», в т.ч. за «українсько-російську» його части­ну: Іван Курас - віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань, Михайло Згуровський - міністр освіти, Дмитро Остапенко - міністр культури і мистецтв, Михайло Косів - голова Комітету Верховної Ради з питань культури і духовности, Микола Жулинський - голова підкомітету з пи­тань творчої діяльности, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовности, Павло Мовчан - го­лова підкомітету з міжпарламентських зв’язків Комітету у закордонних: справах і зв’язках з СНД.
6 Подаю скан із копії, яку надіслала ЮШ (ці дані було надано Україн­ській Асоціації книговидавців і книгорозповсюджувачів Радою Євро­пи, за підтримки якої в квітні 1997 р. в Києві відбулася Міжнародна конференція «Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи», - жодних «рекомендацій», звичайно ж, зреалізовано не було, але документи збереглися й чекають на своїх іс­ториків).
VAT & TAXES ON BOOKS, 1996
COUNTRY
BOOK rate
Standard rate
ARGENTINA
0%
21%
AUSTRIA
10%
20%
BELGIUM
6%
21%.
BRAZIL
0%

BULGARIA
22%
22%
CANADA
*7%
**15%
CHILI
18%
18%
COLOMBIA
0%
14%
CZECH Republic
6%
22%
DENMARK
25%
25%
ESTONIA
18%, textbooks 0%
18%
FINLAND
12%
22%
FRANCE
5,5%
20,6%
GERMANY
7%
15%
GREECE
4%
18%
HUNGARY
12%
25%
ICELAND
14%
24,5%
IREIAND”
0%
21%
ISRAEL
17%
17%
ITALY
4%
19%
JAPAN
3%
3%
KENYA
0%,
18%
KOREA (S)
0%
10%
LATVIA
***o%
18%
LITHUANIA
0%
18%
LUXEMBOURG
3%л
12/15%
NETHERLANDS
6%
17,5%
NORWAY
6%
23%
PERU
0%
18%
PHILIPPINES
0%
10%
POLAND
0%
22%
PORTUGAL
5%
17%
RUSSIA
0%
21,5%
SLOVAKIA
6%
25%
SLOVENIA
5%
15/20%
SOUTH AFRICA
14%
14%
SPAIN
4%
16%
SWEDEN
25%
25%
SWITZERIAND
2%
6,5%
TURKEY
1%

UGANDA
0%

UKRAINE ,
28%
28%
UK
0%
17,5%
U.S.A.
0% to 8,5%

* Federal, refunded to public libraries from 23 October 1996.
* * Federal+Provincial.
* ** Children's, Textbooks, STM.
© IPA Geneva, 18.12.1996
[27]
2 грудня '97
Дорога Оксано,
спасибі за листа, був йому радий, як завжди, коли від Вас. Але це не панщина, і Ви так і не беріть. Пишіть, коли не шкода часу й папе­ру. Аж і я не такий уже ретельний листописець.
Радий, що Ви правильно вимірили температуру мого псевдо-Новиченка, хоч воно й не зовсім псевдо. Бо типова реакція інакша. Ось пише
мені один з тутешніх моїх співпатріотів - ну, КАНЕШНО, Ви знайшли трьох розстріляних чи то пак замучених жидів, а от українців замучи­ли 7 мільйонів. От і пиши, і старайся, хоч Ви й потішаєте, що в школах вивчатимуть, та й чи треба... Моя справа тут мала і грає «в нічию». І мав рацію Потебня - «всякое понимание есть непонимание»1, але мав рацію і старий Лонґфелло - приємно знайти, перекручуючи класиків, стрілу, що влучила в серце друга2. Хоч медична наука того не схвалює.
Є в мене новини малі, але вони або персоналія або ювеналія. По­чавши з другого, львівські нтшівці перевидали мої дитячі гри - кни­жечку про галицькі впливи в нашій бідолашній літературній мові3. Написано це в часи передісторичні, 1943, коли Вас і на світі ще не було, а видано більш-менш у ті ж часи -19504. Не думаю, щоб це Вас ціка­вило, але коли так, напишіть, і я Вам вишлю, бо 28 відсотків не деруть.
А персональні новини ті, що група моїх прихильників/-ниць на­думала відзначати мої 90, а що вони сумніваються в моїй довговіч­ності, то мають намір святкувати попередньо. Щождо мене, то я маю намір або сховатися як гоголівський Подкольосін десь під кушеткою або поїхати до якоїсь приміської (під-нью-йоркської) місцевости і там пересидіти грозу і бурю.
Тим часом мене вже почали розбазарювати. Японські академіки купили мою бібліотеку і оце мені пишуть, що перша партія книжок уже досягла Токіо і рушає далі до місця призначення5. І так я маю шанс бути першим українцем, що перенесе наші добротворні впливи на береги Тихоокеання.
Дух з України (ані літери) тут ще не відчувається. А взагалі так виглядає, що незабаром статистика покаже, що на кожного «матери­кового» українця припадає видання одного «періодика». І де гроші беруть? І де читачів? І скільки тих видань досягає другого числа, не ка­жучи вже про дальші? Слава Богу, що серед тих видань нема назв хоч патріотичних. І добре, що серед тих потерчат більшість не перепливає морів-океанів. Але бібліографам майбутнього - життя не буде легке.
Як і в попередньому листі, перепрошую за мазанину. Старечі пальці не туди вдаряють, куди треба, і виходить, що мої листи треба читати ТВОРЧО, як Шамполіон колись розшифровував єгипетські па­піруси. Але може в цьому є своя приємність. Принаймні Ви делікатно промовчали, як Ви мучилися над моїм попереднім листом. Бувають на світі всякі перверсїї, не тільки родом з Івано-Франківська.
«Гидкуватість» на нашій славній Україні і тут відчувається. Ко­лись, перед нашим референдумом, Ви мене потішили, що все буде
гаразд. І воно справдилося6. А тепер - не виходить? І я в своєму пе­симізмі помилився лише не півдесятиріччя? На цій сумній нуті став­лю покищо крапку.
Ваш ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 Строго кажучи, це не Потебня, а Гумбольдт у його перекладі: «Всякое понимание есть вместе непонимание, всякое согласие в мыслях есть вместе несогласие» (цит. за: А. А. Потебня. Мысль и язык//А. А. Потеб­ня. Слово и миф. - Москва: Правда, 1989. - С. 44). Потебня в життєвій і науковій біографії ЮШ - занадто велика й спеціальна тема, що ви­магає ґрунтовних історико-мовознавчих студій, тож можу тут говорити тільки про своє суб’єктивне враження. За моїми спостереженнями, мало до кого з діячів української культури (крім Шевченка!) ЮШ ставився так особисто-перечулено - не побоюся сказати, з любов’ю й болем. Його особлива увага до трагічно невдалих «націєтворчих» поривань Потеб­ні (див. прим. 8 до листа від 3.12.1992 р., а також розвідку «О. О. Потебня і стандарт української літературної мови» у ВП-і), вкупі з очевидними паралелями в їхніх долях (двох «науковців чужих імперій» з невиводною ціложитгєвою амбіцією «працювати на рідному полі» - хоч творити українську літературу на еміґрації, хоч перекладати забороненою україн­ською Гомерову «Одіссею»...) мимохіть насуває припущення про свідомо вибрану ЮШ «рольову модель», на яку взорувався і з якою потай себе порівнював, - але це питання вже хай досліджують мовознавці.
2 Жартівливий парафраз із вірша Г. В. Лонґфелло «Стріла і пісня». ЮШ тут каламбурить за оригіналом (всі українські переклади, на жаль, гу­блять той рефрен «І found» в останній строфі, який дає змогу контамінувати «стрілу» в 2-му рядку з «серцем друга» в 4-му):
Long, long afterward, in an oak I found the arrow, stili unbroke; And the song, from beginning to end, I found again in the heart of a friend.
3 Юрій Шевельов. Внесок Галичини у формування української літе­ратурної мови. - Львів - Нью Йорк: Вид-во НТШ ім. Т.Г. Шевчен­ка, 1996.
4 Не зовсім точно: «Внесок Галичини...» ЮШ справді писав 1943 р., у Львові, на гребені своєї, на 10 років спізненої, психологічної й соці­альної молодости (роману з О. Линтварьовою, учнівства у В. Сімовича,
закоханости у Львів, у «нерадянську», «справжню» Україну, і т. д.: ви­бір теми, як він пише в ЯММ-1, «це була сплата боргу милому для мого серця місту. А також мого борту Сімовичеві». - С. 394), - одначе надруковано цю працю не 1950-го, а 1949 р.: Ю. Шевельов. Галичина в формуванні нової української літературної мови. - Мюнхен: Ukrainian Free University Press, 1949. (Львівське видання 1996 р. включає також пізнішу, 1962 р., статтю «Чернігівщина в формуванні нової української літературної мови: До постави питання»).
5 Свою книгозбірню славістики, одну з найповніших на північно­американському континенті (завдяки їй ЮШ навіть мав дозвіл від адміністрації Колумбійського університету проводити практичні за­няття зі студентами у себе вдома на Клермонт-евеню), ЮШ продав Слов’янському дослідному центру Хоккайдського університету в Япо­нії. Каталогізація Шевельовської бібліотеки, розпочата там 1998 р., ще не закінчилася, за станом на кінець 2009 р., як повідомляв бюлетень УВАН (Новини з Академії. - Ч. 33. - 2009. - С. 22), було скаталогізовано 8162 книжки, періодичні видання й копії ще чекали своєї чер­ги... Гадаю, ЮШ обрав за хранителів своїй бібліотеці саме «японців» не тільки з практичних міркувань (жоден інший університет із тих, що до неї прицінювались, не обіцяв узяти її на довічне збереження як окрему «бібліотеку Шевельова»),- але й, сказати б, з ідеологічних: до Японії та її культури він мав сантимент ще від часу своєї першої туди подорожі в 1950-х рр. і був переконаний, що тій цивілізації на­лежить майбутнє.
6 ЮШ, мабуть, має на увазі нашу зустріч у Нью-Йорку в травні 1991 р. Ми тоді багато говорили про близький кінець Радянського Союзу і про майбутнє України, але мені з тої розмови найдужче вбилося в пам’ятку зовсім інше, ніж йому: даруючи мені свіжовидану тоді «Третю сто­рожу», ЮШ з тонкою багатозначною посмішкою порадив звернути увагу на нарис 1979 р. «про Ісландію» («Життя в Рейк’явіку», див. у ЗШВ) - і на питання, винесене в його підзаголовок: незалежність - і що завтра? (здається, він сказав: «що далі»). Я це запам’ятала, бо пи­тання мене зачепило: в Україні його під ту пору ніхто так не ставив - за загальним консенсусом, вважалося самозрозумілим, що, як тільки ми «визволимося», всі проблеми таки «назавтра» відпадуть самі со­бою (для ілюстрації: десь під ту пору я віддала в редакцію «Літератур­ної України» своє есе про ще-передвоєнну Хорватію й тамтешні, непо­рівнянно радикальніші від українських, суспільні настрої, що його на­писала після поїздки в квітні 1990 р. в Дубровник, на організований
Будапештським Фондом Сороса перший семінар східноєвропейських інтелектуалів з українською участю, - кілька місяців моє есе пролежа­ло в редакції «ЛУ» без руху, а коли я у вересні 1991 р. зателефонувала головному редакторові «ЛУ» Василеві Плющу, той кинув мені віко­помну фразу, за дослівність ручуся: «Так Україна ж уже визволила­ся!», - мовляв, про що ж іще дискутувати?). Про проблеми постколоніального періоду в жодних - ні номенклатурних, ні академічних, ні дисидентських колах не було й гадки, і сам термін «постколоніалізм» уперше публічно прозвучав щойно 1993 р., на Львівському Конгресі МАУ: його «ввезла» в Україну Оксана Грабович, яка в своїй доповіді «Колоніальна спадщина в сьогоднішній Україні» зреферувала кла­сичну працю Ф.Фанона «Les damnees de la terre» (1963), викликав­ши тим на Конґресі правдиву сенсацію (нотабене, нині на офіційному сайті МАУ про цей виступ немає жодної згадки!). Тож не дивно, що питання «що завтра?» в травні 1991 р. видалось мені щонайменше «непатріотичним» - і зовсім до ЮШ не наблизило. Натомість його, схоже, мій тодішній ентузіазм «молодої кляси молодої нації» захопив суто емоційно - за тією самою логікою, що й згодом, за яких півроку, життєрадісні «Рекреації» Ю. Андруховича і ціла тогочасна українська «визвольна» ейфорія.
[28]
24 грудня 1997 р.
Дорогий Юрію Володимировичу,
Ваш лист застав мене на повороті з екс-братньої Білорусі1, і тому в ста­ні, як це не парадоксально, непереборного оптимізму: тут нестак за­вжди погорджувана мною плебейська потіха, мовляв, «комусь на сві­ті гірше, ніж тобі», як писала відома українська класикеса2 (мені від такої свідомости завжди бувало, «наоборіт», ще депресивніше: адже, якщо мені щось не йде, а іншим «іде», то, значить, я маю бодай моде­лі для наслідування, не кажучи вже про емоційний стимул, якщо ж мені «не йде», а інші мені при тому ще й заздрять - мовляв, «тебе ли на судьбу жаловаться», цитую з живих уст, - то тоді вже й зовсім
«клямка»!), - отож не втіха від споглядання на порядок нещасні­шої країни з на два порядки нещаснішою інтелігенцією, а - чіт­ка свідомість необоротности історії: кожен народ має те, на що за­служив, не більше і не менше, кожен торує - тупо і трудно - свій «шлях до волі» за своїм власним сценарієм, а значить, нічого бідка­тися - «не ридать, а здобувати». Це все - на конто Вашого прогнозу п'ятирічної давности: якщо навіть сердешні брати-литвини потрапили в короткому міжчасі дуже відносної свободи породити з-поміж себе пресимаптичну Генерацію шляхетної й інтелігентної молоді цілком європейської орієнтації, з цілком «постмодерно»-іронічним світогля­дом, абсурдно-бунтарською національною самосвідомістю, мінімум чотирма-п'ятьма іноземними мовами (серед яких і українська!), та ще й (last but certainly not least3!) нормальною економічною зарадністю, то ставити на теренах колишнього Великого Князівства Литовського хрести ще, далебі, рано - таки «не вмерла», «не зґінєла», «нє про­пала»4 і т.д. Просто, «інша Європа»5, та й годі. Не знаю, на як довго мені пощастить зберегти сесю бадьору настанову (чи, як сказала б діяспора, «наставления»), але наразі тримаюся позиції «активного спо­глядання» (по-соціологічному, «включеного спостереження») - навіть щодо арсенальських страйкарів під червоним молоткасто-серпастим прапором, які днями виходили пікетувати Верховну Раду (душ десь із п'ятсот). Зрештою, і їх можна зрозуміти - зарплату ж то таки не пла­тять, і то нікому, крім депутатів і парламентських урядовців...
(Це в Мопассана, здається, було - що життя ніколи не є таке кепське, як здається?..)
І ще про настрої і «наставления». Напередодні полаялася по теле­фону з Корогодським за те, що не включив до Вашої грядущої збірки «автостопознавчого» есея6 (адже неподобство з його боку, хіба ні?), - і він, між іншим, повідомив мені, що Ви, виявляється, досі лояльно чи­таєте «Літературну Україну»! Юрію Володимировичу, дорогий, «од всіх своїх нервів» благаю: киньте! Передплачуйте екс-кагебівський «День»7, рябчучачу вбогу «Критику» (вона вже буде виходити: Ніко­ли дістав на неї новий Грант8), та хай би навіть і чорноволячий «ЧасTime»9, читайте, з журналів, хоч безпретензійний «Кур'єр Кривбасу», хоч претензійний «Art Line»10 («в просторєчії» вимовляється з наго­лошеним «о» наприкінці, що по-своєму «соответствует»...) - тільки не той розсадник ментальної інфекції (а точніше - трупного яду): їхня інформація не просто викривлена, вона викривлена - злоякіс­но (синдром туберкульозника, що плює іншим у тарілки), і від такої
«перверзії» треба «на ґвалт» ізолюватися, якщо хочете заощадити на душевному здоров'ї, - або вже, в крайньому разі, врівноважува­ти її щонайменше півдюжиною по-різному недолугих, але безумовно живих видань: серйозно кажу! Мабуть, передам Вам (десь у середині січня має бути така нагода) Різдвяного пакуночка з деякими наши­ми головнішими «літературно-містєцкіми» «періодиками» - щоб Ви відчули, так би мовити, пульс українського «мейнстріму»: нерів­ний, уривчастий, не бозна-який здоровий - але ж б'ється! (Заодно й Шевченка свого передам - сигнальний примірник, нівроку, лежить у мене на столі, і десь за тиждень обіцяють наклад).
Львів'яни - молодці, що Вас видали (в них там і культура книго­видання насьогодні найліпша-таки), - дякую, що Ви мені сказали, я те­пер просто попрошу когось із циркулюючих межи Києвом а Львовом «інтелектуальних комівояжерів», щоб мені Вас доставили «в самолуч­шем виде» (проблема не в самих тільки 28%, а - дистрибутивної ме­режі не маємо, все - стихія, броунівський рух без правил...). Що ж до 90-ліття «авансом», то сюжет цей мені, Бігме, чимось симпатичний (перверС/Зивністю?) - може, дарма Ви про нього з таким сарказмом? Я, наприклад, на цю звістку з місця, як полтавський соцький, розмріяла­ся - про, наприклад, ювілейне академічне видання (багатотомове!!!), і солідну «материкову» конференцію з файним «збірником на пошану», і ще про багато всяких таких знадливих речей (шкода, що я не «полтав­ський соцький»!). А тимчасом - у поросячий голос - вітаю з минулим днем народження і дуже-дуже бажаю не «авансового», а таки справж­нього 90-ліття - з усіма приналежними «інтелектуальними іграми» не у все-УВАНівському, а таки в «усесоборному» масштабі! (А щодо Ваших тамтешніх кореспондентів, на яких нарікаєте, то, як співається в одному московсько-єврейському шляґері, «ай нє нада, ай бросьте», - либонь, вони, сердеги, «Літературної України» обпиталися!)
Грудневий Київ стоїть тяжко засніжений, інфантильно-передноворічний - і, під снігом, продовжує вирувати незліченними імп­резами, серед яких випадають і цікаві (як казав уже в історії хтось ядучий - чи не Станіслав Єжи Лєц? - «наш час багатий на геніїв - маймо надію, що серед них є кілька обдарованих»): на театральному фестивалі «Перлини сезону»11, наприклад, знайомі Вам харківські ді­тлахи (театр Світлани Олешко) справили невеличкий фурор, приві­зши пресимпатичну «Енеїду», де вже не просто травестія, а заразом і трансвестія вчинялася (Енея грала дівчинка, а трійко хлопців «забез­печували» решту персонажів)12: небіжчикові Котляревському, гадаю,
сподобалося б. Напередодні 200-ліття (теж ювілейна дата несогірша, а досі якось не схоже, щоб на правдиве національне свято заносило­ся...) така, зовсім не музеєфікована, акція «на вічну пам'ять», що не ка­жіть, «вселяє»... Взагалі, моє особисте (суб'єктивне!) спостереження: що з молодшими українцями маєш до діла, то ліпше чуєшся: «совка» мен­ше! («Невеликої дитячої лопатки», як жовчно переклав Діброва13, - не знаю, чи траплявся Вам на очі листопадовий «Кур'єр Кривбасу», де він видрукував свою версію «польових досліджень» - ґалерею доситьтаки «недружніх» шаржів з тої самої пенсильванської «пущі», де - і Богу-духа-винний Міша, і Ваша кореспондентка, і Рябчук «со сімей­ством» у повному складі, і бочком, як на ренесансних полотнах, авто­портрет з родиною, - всі «в натуральном виде», без жодної вигаданої репліки, - а лектура інтересна, ой інтересна: на мене навіть лави­на шістдесятницьких мемуарів не зробила враження такого сеансу смердяковщини «с полным ее разоблачением», як ся невеличка story!) Мої власні новини під кінець року (крім Шевченка), в повній згоді з національними, помірно вбогі: вичитую російський переклад «По­льових досліджень», що має навесні з'явитися в московській «Дружбе народов»14, без особливого хисту борюся за фінансове виживання та нищечком мрію собі, як то я влітку в Італії пошлю геть усе до лиха та вшкварю, нарешті, щось геніальне (виграла чотиритижневий «писательський» ґрант від Rockefeller Foundation), - словом, знову і вко­тре, - «я была тогда с моим народом, там, где мой народ, к несчастью, был», а саме: в злиднях, трудах і надіях. Зрештою, останнє - не така вже й кепська річ, надто напередодні Нового Року. Адже правда?
Міцно Вас обіймаю,
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 12-14 грудня я була в Мінську на форумі «Білорусь і Україна: під­сумки сторіччя».
2 Ліна Костенко. «Маруся Чурай».
3 Останнє за переліком, але точно не за значенням (англ.).
4 Початки національних гімнів відповідно України, Польщі й Хорватії.
5 Концепт «іншої Європи» на познаку країн т. зв. «Східного блоку» був упроваджений в інтелектуальний обіг центральной східноєвро­пейськими письменниками-еміґрантами покоління ЮШ (Ч.Мілош зробив його предметом своєї Нобелівської лекції 1980 р.). Значення
його було в першу чергу політичне: ствердити органічну приналеж­ність до європейської традиції тих країн, які після 1945 р. опинилися в зоні радянського впливу і стали поступово трактуватись як частина «Сходу» (з Росією включно), або ж «слов’янського світу» (на такі «дріб­ниці», як іронізував М. Кундера 1984 р. в есе «Трагедія Центральної Європи», що мадьяри, румуни й балти не є слов’янами, ніхто не зва­жав). Про співпрацю ЮШ з ідеологами «іншої Європи», зокрема Єжи Ґедройцем (для паризької «Культури» ЮШ написав статті «Кімната 101» та «Захід є Захід, а Схід є Схід», обидві в ЗШВ) див. в укладеному Богумилою Бердиховською зб.: Єжи Ґедройць та українська еміґрація. Листування 1950-1982 років/Пер. з польськ. - К.: Критика, 2008 (де вміщено також листування Є.Ґедройця з ЮШ).
6 Мова про «Поза книжками і з книжок». На відміну від «Порогів і Запоріжжя», де добір текстів робив ЮШ, «Поза книжками...» Р.Корогодський укладав уже сам, на власний розсуд: розчарований неува­гою «Фоліо» до «Порогів...», він прагнув презентувати ЮШ читачам у якомога ефектнішому вигляді, у висліді чого збірник вийшов трохи еклектичним. У листі до Р. Корогодського ЮШ (який декотрі з про­понованих Р. Корогодським позицій таки відхилив) добродушно на­звав «Поза книжками...» «грайливим шумовинням» (див.: РК-ІДІПІЖ. С. 176). Чому Р. Корогодський не включив туди ще й «автостопознавчого есея» («Куди пролягає траса»), зараз уже не пригадую, - то не була якась принципова суперечка.
7 Натяк на Євгена Марчука, тодішнього секретаря РНБО, колишньо­го ґенерала КҐБ УРСР, за неофіційною інформацією з журналістських кіл - власника газети «День».
8 «Ніколя» - Микола Рябчук, тодішній відповідальний редактор га­зети «Критика».
9 «Час/Time» - одне з провідних і найавторитетніших періодичних видань 1990-х, щотижнева незалежна газета на 16 сторінках під гас­лом «Державність! Демократія! Реформи!», шеф-редактор В’ячеслав Чорновіл. Виходила в 1995-1998 рр., після 5-місячної перерви відно­вилася в урізаному форматі вже як «Час» і остаточно припинила своє існування в 1999 р., зі смертю В.Чорновола.
10 «Art Line» - культурно-аналітичний щомісячник, виходив у Києві в 1995-1999 Р(шеф-редактор Євген Юхниця, гол. редактор Юрій Че­кан). Включав розділи: «Література», «Візуальне мистецтво», «Музи­ка», «Театр». Матеріали публікувалися мовою оригіналу (українською або російською). Нині, по упливі часу, доводиться визнати, що це був
один із найкволітатніших мистецьких періодиків для широкої публі­ки за роки незалежности. '
11 «Перлини сезону» починалися в 1995 р. вельми обнадійливо - як Всеукраїнський молодіжний театральний фестиваль, метою якого (ци­тую сайт Міністерства закордонних справ) було «виявлення та під­тримка талановитої творчої молоді, створення умов для її самореалізації, розвиток нових напрямків у сучасному мистецтві» (www.mfa. gov.ua/mfa/ua/286.htm).
12 Мова про Театр-сіудію «Арабески», чия «Енеїда» стала перемож­цем «Перлин сезону-97» (режисер Світлана Олешко, Еней - Натал­ка Цимбал).
13 Йдеться про оповідання В. Діброви «День народження» (Кур'єр Крив­басу. - Ч. 89-90. - Жовтень-листопад 1997)« Один із героїв оповідан­ня - американський перекладач-україніст, який «щоранку чесно сі­дає за комп’ютер і до п’ятої вечора перетягає слова з однієї іноземної мови у іншу. <...> „Дуля“ у нього, як і велить словник, це, безумовно, „груша“, „Бесарабка“ є „жінкою молдаванського роду“, а вигук яко­гось із персонажів „та нащо цей, блін, совок пригрібався? “ в його пе­рекладі перетворилося на „чому, млинець, невелика дитяча лопатка зняла верхній шар ґрунту?“».
14 Йдеться про першу, нині забуту (в жодному з наступних книжко­вих видань не передруковувану) російську версію: Оксана Забужко. Полевые исследования украинского секса. Роман. - Пер. с украинско­го Ю. Ильиной-Король//Дружба народов. - 1998. № 3. - С. 29-85. Попри велику кількість огріхів і помилок (далеко не всі мої виправ­лення було внесено у верстку!), саме цей переклад дав старт міжна­родній кар’єрі роману.
1998
[29]
2 лютого '98
Дорога Оксано,
мерсі за гнівного Шевченка і не менше гнівну Оксану. Перший щас­ливо втік з клепарівського закладу, як був у халаті, і тепер відпочиває перед оперою, зовсім габсбурзькою, на радість Андруховичеві1. Друга одержала велику ідеологічну перемогу: не без Вашого впливу американ­ський ДЄДУШКА зрікся ЛУ і від нового року очистився з попередніх спілчанських бацил і міязмів. Рапортую слухняно, що в цьому домі біль­ше ЛУ нема. Правда, головна причина, доношу слухняно, та, що вона стала друкуватися таким паскудним шрифтом і на такому паскудному папері, що ніякий дедушка її не вчитає. Курц унд ґут2 - це дім вже без ЛУ. А шкода все таки, бо тільки там я довідався в деталях, як не тримав­ся на ногах (від старости, не від вибуху громадянських почувань) ста­рий Нечуй, як його віддали до богадільні, як він мало не пропав і пропав від старечости й занедбання і як його врочисто і з оркестрою і хорами поховали на Байковому3. Про все це і таке рябчукоїди не пишуть і де ж про це прочитаю? А Ви хочете, щоб був штурм унд дранґ4.
Довгої мови короткий зміст, - я без газети і дуже тим тішуся.
На бідного Корогодського за Автостоп Ви даремно сердитеся. Він зовсім не винний. «Полное собрание сочининий» моїх друкується
-3-11-145
вже ціле століття, точніше з 10 років, а тоді стоп може й був, але авта ще не було. А після того вже ні автор ні редактор/и/ніякого впливу на хід подій не мали й не могли мати5. Простіть їм, невинним.
А тепер я вже таке чортішо сочиняю, що коли воно не дай Госпо­ди, продереться на шпальти, то все вже буде йти за старим сценарієм «Как мыши кота погребают». Так що краще й не треба6.
На Олешкову «Енеїду» я ДУЖЕ цікавий, вона жінка як треба7. Але тут про це нічого не чути. Збиралися вони, а потім усе замовкло. Чи наші меценати злякалися і - врозтіч? Зате тепер тут ми живемо під знаком старшого брата. Був московський «Современник», потім була кіровська опера8, а тепер оце їде сам-сам-сам, трепещите вы народ - московский - художественный9 і що ж він ставить? Ви вгадали - трисестри... А потім ОБРАТНО Кіров. І вірте - не вірте - американська публіка платить. Та й тутешніх руських теж повним-повно.
А тим часом, без фанфар і тихо показують велику серію - коло 60 - угорських фільмів от сотворения мира до наших дней10, і біль­шість з них справжні. Таки ще раз - хай живуть Габсбурги, ну і Андрухович, коли він вихилясом не йде11.
От стілечки про наші культурні ПОПОЛЗНОВЕНИЯ, бож не пи­сатиму я Вам про Український Народний Союз12, хай йому царство земне й небесне.
Повертаючися до народів, які самі собі будують майбутнє, «своєю собственной рукой», то воно конешно, але ж не забуваймо й того, що Гітлера приготували в Версалі, а німецькі малятка вечорами молились Ґотт, штрафе Енґлянд13 (включно з Америкою) на антантську музику. От і розбери, хто і в чому винен. Так і взагалі з кавзальністю в історії, прости Боже за ще одне вчене слово. Так і з білорусами, теж голубо­окими, й стервятниками на них і навколо.
А Шевченко Ваш антіліґентний і дай, Боже, кожному,- але чи є в світі відповідальні? Та мені Вас не хвалити, Ви самі знаєте, по чому хліб і сіль по чім. Caluje rqczki14.
ЮШ.1;
ПРИМІТКИ
1 3 цього випливає, що «Різдвяного пакуночка» (див. мій попередній лист) зі своєю свіжовиданою монографією я ЮШ в міжчасі з якоюсь ока­зією таки передала (з якою - вже не пам’ятаю). Всі його іронічні алюзії з львівським колоритом - це своєрідне резюме «битв за Шевченка»
перших років незалежности, що особливо гучно протікали у Львові, де «війна меморіалів» спалахнула ще з початком «перестройки»: «Клепарівський заклад» - колишній готель «Росія» на вул. Клепарівській у Львові, перейменований 1992 р.,- і того-таки року було відкрито сучасний пам’ятник (де Шевченко й справді «в халаті»!) на проспекті Свободи, «перед Оперою». Все вкупі - ще й жартівлива характерис­тика «мого» Шевченка: витягнутого з (кажучи словами ЮШ 1979 р.) «рамок російсько-імперської агіографії» - і розвернутого в бік «кан­тівського систематизму», що ЮШ сприймав із таким самим іронічнопоблажливим усміхом, як і Андруховичеве «габсбурґофільство».
2 Коротко-мудро (нім.).
3 ЮШ має на увазі публікацію: Валентин Чемерис. Там, в Україні, де до­линами тихо тече Рось... (По рідних місцях І. Нечуя-Левицького)//ЛУ. - № 38. - 30.10.1997 р.
4 Буря й натиск (нш.).
5 ЮШ тут плутає «Пороги і Запоріжжя» («полное собрание сочинений», укладене 1993 р., коли передмови до «Автостопу» «ще не було») з го­тованою Р.Корогодським «Поза книжками...», про яку йшлося в мо­єму листі.
6 ЮШ працював тоді над есе «28 днів особливої служби соціялістичній батьківщині і по тому», в якому зважився нарешті остаточно догово­рити до всіх крапок над «і» й переосмислити з часової дистанції свою «via dolorosa» воєнних літ (див. Додатки).
7 ЮШ бачив виставу Світлани Олешко «Арабески» (за творами М. Хви­льового) у виконанні однойменного театру в Нью-Йорку в березні 1996 р.
8 Тобто Санкт-Петербурзька: Маріїнський театр. ЮШ вживає тут ста­рої назви: від 1934-го по 1992-й рік це був «Ленінградський державний театр опери і балету ім. С.М. Кірова».
9 Тобто МХАТ ім. Чехова.
10 У Кінотоваристві Лінкольн-Центру (див. прим. 5 до листа ЮШ від 23.12.1996 р.) 23 січня - 26 лютого 1998 р. демонструвалась ретро­спектива угорського кіно «Somewhere in Europe: A History of Hungarian Cinema».
11 Де саме Андрухович починав тоді «йти вихилясом», зараз уже не при­гадую.
12 Український Народний Союз, «Союзівка» - найстаріша (від 1894 р.) і найвпливовіша в діаспорі українська допомогова організація Пів­нічної Америки.
13 «Gott strafe England!» (нш.), «Боже, покарай Англію» - пропаган­дистське гасло часів Першої світової війни, належить німецькому по­етові єврейського походження (так!) Ернсту Ліссауеру, автору знаме­нитої «Пісні ненависти» (з рефреном «Wir alie haben nur einen Feind - ENGLAND!», тобто: «У всіх нас лиш один ворог - АНГЛІЯ!»).
14 Цілую ручки (польські).
15 Кінцівку дописано від руки на берегах за браком місця (аркуш задрукований до краю).
[ЗО]
15 березня 1998 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
Щойно написала звертання, зараз і згадала: місяць тому в мого при­ятеля, що на ім'я йому happens to be1 Володя2, народився хлопчик, і широке коло знайомих, природно, втягнене було в проблему вибору імені: «Хотів би Юрка, - журився по телефону щасливий тато, - але ж Юрій Володимирович - це наче Андропов...» - «Чому за­раз - Андропов? - обурилась я. - Чому не Шевельов?» - Трубка в мене в руці аж підскочила на радощах: «А що, Шевельов - Володи­мирович?» Так Ваш авторитет вирішив долю ще одного українського громадянина, і на світі побільшало на одного Юрія Володимировича, якого можете хіба вважати своїм - хай і непрямим - хрещеником, а тато його, хвалився недавно, перечитує тепер «новими очима» «Тре­тю сторожу» й нетерпляче чекає Вашого тритомника від «Фоліо»...
Ну гаразд, це, «положим», лірика - а от щодо тритомника, то десь тижнів зо два тому його безпутне «Фоліо» врочисто заприсягло чес­ній громаді на своїй київській презентації3, де, правда, не обійшлося й без скандалу: утеребився до лав виступальників передвиборчо збу­джений Мовчан4 і став, ні в п'ять, ні в дев'ять, вергати, своїм звичаєм, громи на голови присутніх, що «терплять русифікацію українського книговидання» (ситуація, подвійно пікантна з огляду на те, що всі по­передні оратори дружно лаяли якраз наше книговидавське законо­давство, що зробило українську книжку неконкурентоспроможною
на внутрішньому ринкові, - аж от і «законодавець» обізвався!). Зчи­нилася веремія, крик, гук і лайка, причому Мовчан спробував, обер­таючись довкола своєї осі, як флюгеровий півник, обсварюватися на репліки з залу, але не дуже йому пішло, тож мусив забиратися, грюкаючи дверима. Оце маєте собі «картинку з виставки», із щонай­менше двома резюме: 1) депутатство в Україні - тяжка психічна хвороба з усіма ознаками втрати почуття реальности (вони там усі такі поглинуті впродовж 25 годин на добу «міжсобойчиком» хто-зким-проти-кого, що на співвіднесення своїх дій із світом поза мура­ми Верховної Ради їм уже нестає ні часу, ні сил; 2) культура в Украї­ні - насьогодні більше схоже на оксюморон, і не тільки через те, що з книговиданням «напряжонка»5...
З урахуванням усього «вишеізложенного», дозвольте Вас гаряче і з цілого серця привітати з припиненням передплати на «Літератур­ну' Україну», хоч би якими прагматичними міркуваннями цей акт не було спричинено! З свого боку, найближчим часом обіцяю почати вербування Вас до числа передплатників нової літературної (авжеж пак!) газети, що її остаточно зібралася видавати «м'ятежна» Асоціа­ція українських письменників - під заголовком «Література Плюс»6: десь наприкінці місяця має з'явитися друком перше, пілотне число, а там, дасть Біг, і передплату потрошку відкриємо (маю надію, що не на надто паскудному папері й не надто паскудним шрифтом!), - боюся, Юрію Володимировичу, що без культурних «поползновєній» з родіни» недовго Вам сидіти!..
Дякую Вам за добре слово про мого Шевченка - дуже воно мені придалося на моральну підтримку, бо, прости Господи, вже почало­ся: по-олетіли на мою стрижену голову перші партії тухлих яєць7, та •ких же, цур йому, пек, смердючих - канудно й згадувати, а щоб ше через АТЛЯНТИК ділитися з Вами фізіологічними відчуттями від сірководневого духу, то й поготів не варт. Щось воно таки rotten нашому kingdom'i, й то добряче rotten8, але, філософськи зважив­ши, - чи тільки в ньому? (Вопріс риторичеський). В цьому зв'язку мене більше турбує той астероїд, що має зіткнутися з Землею в жов­тні 2028 року - безвідносно до того, чи доживу я до того дня, чи ні, а так, «за державу обідно»: ясно, що все колись має скінчитися, але чому саме так глупо - прилітає з космосу якась дурна махина 2 км з діаметрі й каже «гуп!»? А де - сюжет, драматургія, підведення під­сумків, стягування водно всіх вузлів попередньої історії, де, нарешті, добрий смак, я Вас питаю? (Це ж, прецінь, не вибори до української
Верховної Ради, в такому, без перебільшення, величному ділі, як кінець світу, годилось би таки дотримуватись певного «ідейно-художнього рівня», ні?).
А тимчасом «родіна» продовжує собі гнити, і я змушена пасив­но спостерігати за цим невеселим процесом, не в змозі ніяк йому запобігти, - ні стішки, ні проза, ні навіть полум'яна публіцистика тут, звісно, не зарадять. На додачу ще й зима надумалася верну­тись - березень засніжив і завіхолив, за вікном біло, а в хаті хо­лодно, так що доводиться вмикати електрообігрівача, бо інакше й за комп'ютером не всидиш: рученьки-ніженьки замерзають! Ото та­кий виходить fin de siecle. Якщо те, що Ви тепер сочиняете, справді підпадає під запропоновану Вами кваліфікацію «чортічого», зна­чить, воно якнайточніше відповідає духові часу - з чим Вас (ще раз!) і вітаю. А втім - як писалося в незавершеній Лесиній драмі, «але й зимі на світі є кінець»9: чейже прилетять невдовзі ластівки і до Києва, й до Нью-Йорка, і на Печорську, і у Вас у парку над Ни^зоп'ом-Гудзоном зазеленіють «клейкие листочки» - а коло мене на сусідній вулиці вже відкрили новий китайський ресто­ран (!!!), і якщо Ви колись виберется «на родіну», то тепер буде моя черга частувати Вас орієнтальною кухнею, а це значить, що ми, як-не-як, уписалися в число цивілізованих країн, дарма що 95-ми за рівнем життя10 (а хай йому грець, все не виходить вивершити на такій собі гарній мажорній ферматі!) - і не такими вже дуже «пост»-комуністичними. як собі хочемо уявляти (мені тут днями на­дав лихий погортати деякі тексти Вашого все ще незабутнього, хоч і покійного учня, «некоего» Гончара, бо треба було написати дещо «за соцреалізм», - враження виявилось, «сверх всякіх ожиданій», Грандіозне: на звук мого реготу мій переляканий бойфренд прибіг аж із третьої хати, бо йому здалося, ніби я ридаю, і невипадково, - ось, приміром, фраза з ювілейної доповіді про Лесю Українку, ци­тую, не минаючи ні титли: «Там, де гарячий вітер пустелі колись обвівав самотню постать жінки з України, що з сумом дивилась, як замітає хамсин горьовиту долю фелаха, а понад Нілом, душу ра­нячи поетесі, під гуркіт барабанів, з нахабним свистом крокували зайди-колонізатори,- сьогодні там, попід пальмами Єгипту, пере­можно крокує художня краса „Лісової пісні“...»п, - каково, га? І, прошу завважити, досі - жодної спроби бодай якось дослідити цей «дискурс», що, наоборіт, живе й перемагає в доповідях Ю. Мушкетика «со бояре», - хай я зациклююсь, але для мене це показник
куди вимовніший, ніж упровадження в українських банках Visa й MasterCard - зрештою, й до тих ще не дійшло...).
Обіймаю Вас сердечно - бережіть здоров'ячко, шануйтеся і пи­шіть Вашій зовсім не «гнівній», а якраз (у глибині душі!) дуже «мнєкій»12, а головне, завжди й незмінно Вас люблячій
Оксані Забужко
Р. S. А од московських театрів і в Києві завізно - і як це вони на всі боки встигають?..
ПРИМІТКИ
1 Дослівно «випадково є» (англ.) - по-українському було б «волею випадку зветься».
2 Історик-медієвіст Володимир Ричка (нар. 1955 р.), доктор істор. наук, провідний наук, співробітник Інституту історії НАН України, автор багатьох праць з ідеології й духовної культури Київської Русі («Церк­ва Київської Русі: соціальний та етнокультурний аспект», «Княгиня Ольга», «Київ - Другий Єрусалим: з історії політичної думки та іде­ології середньовічної Русі», «Вся королівська рать: Влада Київської Русі» та ін.)
3 Презентації українських книжок були ще подіями, за значенням рів­ними театральним прем’єрам, і збирали таку саму пресу. Згадана «пре­зентація „Фоліо “ » - на якій було представлено том І. Світличного з се­рії «Українська література XX століття» та Вибрані твори А. Камю в 3-х томах,- відбулася 2 березня в Спілці письменників на Банковій, 2.
4 В березні 1998 р. готувалися чергові вибори до Верховної Ради Укра­їни. Павло Мовчан був депутатом Верховної Ради двох попередніх (і трьох наступних) скликань.
5 У моєму щоденнику 3.03.1998 р. цю подію відкоментовано драма­тичніше, без гумору:
«Я вірю Маяковському, коли він написав, що „в 1916 году из Петро­града исчезли красивые люди“. Так само впевнено можу засвідчити, що в Києві кінця 90-х не було людей - не розумних, ні, бо практичність гбдиться з розумом, а - мудрих. (Не знаю жодного.)
Вчорашня виходка Мовчана на презентації „Фоліо “ явно відгонила безумом, але й реакцію залу на неї теж не назвеш адекватною (потім, на фуршеті, журналісточка до мене: „Пані Оксано, а чому ви не ба­лотуєтеся в депутати?“ - Я: „Іменно поетому!“). Хоч трохи думаючі
люди мали б повально спиватися в цих умовах, - втім, вони, здається, це й роблять».
6 «Література Плюс» - газета Асоціації українських письменників, вихо­дила в Києві в 1998-2003 рр. за редакцією Андрія Бондаря (1998-2000) і Світлани Матвієнко (2001-2003). Внаслідок фінансового скандалу припинила вихід і відновленню не підлягає.
7 Натяк на скандал, викликаний «Шевченковим міфом України» се­ред кіл українського радянського літературного офіціозу. Кампанію під гаслом «Руки Забужко геть від Шевченка!» очолили дві тодішні впли­вові газети - «Вечірній Київ» (ред. В. Карпенко) і урядовий «Голос України» (можливо, були ще якісь «хористи», але того вже я не відстежувала, а видавництва в ті роки PR-відділів ще не мали, інформа­ція збиралась кустарно). «Перші партії тухлих яєць» - це памфлет Ю. Шелеста «Сто гривень і Оксана Забужко в колі Тараса Шевченка» з супровідною непристойною карикатурою («ВК» за 7.03.1998) та стаття О.Сизоненка «І на сторожі коло нього поставимо свою любов» («ВК» за 20.03.1998), після чого в дискусію вступили інші видання.
8 Прогнило в нашому королівстві (англ., макаронізм).
9 Леся Українка, «Осіння казка».
10 За даними Програми розвитку ООН 1997 р. Україна була 95-ю серед країн членів ООН за т. зв. HDI (показником гуманітарного розвитку).
11 Цит. за: Олесь Гончар. Наша Леся//Олесь Гончар. Про наше письмен­ство, Літ.-крит. статті, виступи, етюди. - К.: Рад. письменник, 1972. - С. 81. Додатковий комізм цитати, добре видимий ЮШ і, можливо, не конче видимий сучасному українському читачеві, криється в тому, що стилістично (і синтаксично!) це місце з доповіді на урочистому ве­чорі до юо-річчя від дня народження Лесі Українки являє собою спізнену рівно на 40 років копію з пародії М. Булґакова на пролетарських письменників, яку в п’єсі М. Булґакова «Адам і Єва» (1931) виголошує персонаж на ім’я Пончик-Непобєда («литератор, 35 лет»):
«Пончик („.Читает) «Красные Зеленя... Роман. Глава первая. Там, где некогда тощую землю бороздили землистые лица крестьян князя Барятинского, ныне показались свежие щечки колхозниц. „Эх, Ваня! Ваня!“ - зазвенело на меже...»
Ефросимо в. Тысячу извинений... Я только один вопрос: ведь это было напечатано во вчерашней „Вечерке“?
П о н ч и к. Я извиняюсь, в какой „Вечерке“? Я читаю рукопись!
Ефросимо в. Простите. (Вынимает газету, показывает Пончику.) •
Пончик (поглядев в газету} Какая сволочь! А!
Адам. Кто?
П о н ч и к. Марьин-Рощин! Вот кто! Нет, вы послушайте! (Чита­ет в газете.) „...Там, где когда-то хилые поля обрабатывали голодные мужики графа Шереметьева../' Ах, мерзавец! (Читает.) „...теперь работают колхозницы в красных повязках. „Егорка!“ - закричали на полосе..." Сукин сын!»
Далі між героями спалахує дискусія, «в кого вийшло краще»-в Мар’їнаРощіна чи в Пончика-Непобєди. Важко сказати, чи О. Гончар свідомо вирішив узяти участь у цьому конкурсі, чи несамохіть обернувся при наближенні до Лесі Українки на «Пончика-Непобєду» (позаяк я схиль­на триматися другої версії, то по кількох роках приділила цій доповіді вже серйознішу увагу, див. мою: Notre Dame dVkraine. - С. 63-65).
12 Тут алюзія, часто вживана раніше в наших бесідах, до мого улюб­леного оповідання В.Стефаника «Злодій» - про селянський самосуд над спійманим у хаті грабіжником. Тема «мнєкости»/«твердости» - головний предмет психологічного поєдинку між жертвою й катами, поки вони всі разом п’ють задля знечулення, готуючись до виконання вироку («А натуру маєш мнєку?» - «Я мнєкий, але злодія живого з рук не випускаю»; «Ґаздо, дайте, най вас поцулую в руку», - «Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумлінє...» і т. д.).
[31]
31 березня 1998
Дорога Оксано,
з превеликою приємністю прочитав Вашу березневу епістолярію і на­магаюся вкластися в ті самі рівноденні строки, хоч уже на самій грані відходу того примхливого місяця в небуття. І забуття.
Хамсином Ви мене потішили, і я тепер ще більше насторожений супроти всяких колонізаторів і акул взагалі.
Будете в наших краях - покажу Вам подарунковий «Циклон» (яка різниця - хамсин, циклон, колонізаторів ми будем бить1). А тоді я був ще надія нації, і мене заохочувано до культурної діяльности2.
І так я не знаю, чи ми виграли від розжалування Чкалова3. Все таки він був за панібрата з білими ведмедями (чи то був Папанін4? Але яка різниця?)
Щождо розмноження ЮВ, то не знаю, чи радіти. Раса сумнівна, і хто скаже, чи кінцевий баланс із знаком плюс чи мінус. Більше так скидається, що друге.
Лютий і березень я вовтузився з 36-сторінковою статтею, про яку можу сказати, цитуючи Сковороду, двоє5. Одне, - що це моя остан­ня будь-коли стаття, і два - що її ніхто не надрЮкує6, навіть ті, що плюс (література плюс). Хай собі лежить, у надії на рециклізацію (англізм, не знаю, як у нас сказали б)7.
А тим часом, на схилі літ, переключаюся всуціль на кінофільми. Слава Богу, в нас є, від Арґентіни до Гренляндії в паралелях і від­повідно в меридіянах. Можна обійтися і з виключенням Голлівуду. Заплатив п'ятьорку і дві години щастя. Все одно вулицю не пере­звуть.
ЛУ* я справді - спалив кораблі. Але хто знає, чи було це дотепно. От мої прихильники, вони ж адепти ЛУ прислали мені сторінку, а там стаття «некоего» Ігоря Кравченка про Хвильового8. І написана вона по-справжньому інтелігентно, хоч сядь і плач (себто з тими корабля­ми тобто). Що це за їден, як казали в Галичині (чи на Волині також?). Справа в тому, що і «навозну кучу разрывая» можна знайти - «жем­чужное зерно»9. Хоч, коли по-серйозному, чи воно комусь потрібне, або, як казав Гриценко10, «чи воно мені треба»?
Запах тухлих яєць, на Вас націлених, долетів і сюди. Тим не дуже журіться. Київ - дуже мале місто, а до того ж - половинка укра­їнська, а друга руська. І яйцям легко й природно протухнути. До того ж майже всі народилися в селі Пришийкобиліхвіст, ком­бінація двох тухлятин... Спаси, Господи, люди свої. Добре мені - ін е сенс11 [sense]12 - що я можу пересидіти, як не в Римі, то над Гудзоном... Алеж Ви знали, куди йшли, до якого хамсину, до яко­го циклону (познайомтеся з цим Шедевром рідного творчого духу), тепер не ремствуйте. Я, правда, усвідомив це в 90 років, Вам суди­лося - скажемо так - у молоді роки, але процес однотипний. Ще спасибі долі, що запах цей досяг Вашого сприйняття під знаком зодіяка Шевченковим, а не Франковим13. Бо реакції в нас уповільнені, і це робить життя трохи легшим. Отже назад на Вашого Росінанта і в атаку на наші вітряки.
* газету (примітка рукою ЮШ на берегах). '
Природно, отже, закінчити запитанням, який вітряк на черзі. Тож до бою, завжди вперед. І світ новий - він буде наш. Чи буде?
Gaudeamus igitur.
Ваш ЮШ
ПРИМІТКИ
1 Цитата з «Партія веде» Тичини: Всіх панів до ’дної ями, Буржуїв за буржуями Будем, будем бить!
2 ЮШ має на увазі свою першу, по упливі півстоліття, зустріч з О. Гон­чарем - у Києві 1990 р., коли, за його словами (з інтерв’ю 1999 р., див. ЗІНВ.С. 441), колишній учень зустрів його «з розпростертими об’ятіями». На подарованому тоді примірникові свого роману «Циклон» О. Гончар написав: «Дуже дорогій мені людині, Юрію Володимировичу Шевельову з глибокою шаною, з безмежним довір’ям - Олесь Гончар. 28.8.1990 р., Київ». Видно, сам він вважав «Циклон» якраз тою кни­гою, якою слід похвалитися ЮШ, бо в своєму останньому про нього, вже на смерть ображеному сумнозвісному щоденниковому записі від 25.06.1995 р. (зі щоденника добре видно, як він чотири роки творчо себе «накручував», вишукуючи й вигадуючи нові й нові арґументи, щоб зліпити собі з ЮШ морально виправданий «образ ворога») теж згадує той нещасливий «Циклон» - з посиланням уже на авторитет покійної Ірини Вільде, яка, мовляв, сторінки про табір військовополонених «на­звала колись геніальними» (О. Гончар. Щоденники.^. 3. - К.: Веселка, 2004. - С. 574)- Тут уже відкрито проривається авторська кривда: в по­дарункові напевно був момент щирости (бо ж саме перебування в полоні стало тою екзистенційною драмою, яка переломила життя О. Гончара на «до» і «після», й логічно було по довгих роках «знайомитися заново» з колишнім учителем, пред’явивши йому твір на «головну» свою тему). '
Цього моменту ЮШ ніколи не оцінив. Зате він точно оцінив інший мо­тив свого учня, не менш явний: з усього знати, що Гончар тоді ще спо­дівався отримати від ЮШ якийсь, відповідний своєму статусу, аналог моїй «передмові до „ Авто стопу “» - читай, критичне визнання, якого не могла забезпечити йому армія радянських гончарознавців (а після Сверстюкового «Собору в риштованнях» у тій царині більше інтелек­туально помітних подій і не було...). Тож над «заохоченням до куль­турної діяльности» ЮШ іронізує недарма - до залицянь честолюбних
письменників, які хотіли, щоб ЮШ про них написав (а в роки повоєнних злиднів і прямо запитували: «Скільки ви хочете за те, щоб написати вступну статтю?», див. ЯММ-2. С. 63), він звик ще з доби МУРу й роз­пізнавав їх умить, як завжди впливові люди впізнають прохачів (саме його непідцатність на жодні залицяння - писав тільки те й про тих, що й про кого вважав за потрібне, - великою мірою й завоювала йому, як критикові, репутацію беззастережного авторитета).
3 Вул. Олеся Гончара (з 1995 р.) раніше носила ім’я Валерія Чкалова (1904-1938) - одного з культових героїв 1930-х, льотчика-випробувача, який першим здійснив безпосадковий переліт через Північний по­люс. Загинув в авіакатастрофі, за деякими версіями, - організованій НКВД.
4 Іван Папанін (1894-1986) - ще одна «ікона» сталінської доби, в роки революції комендант Кримської ЧК, згодом дослідник Аркти­ки, в 1937“38 рр. керував дрейфуючою Полярною станцією. Експеди­ція ледь не загинула, але героїчне «врятування папанінців» послужило підставою для пропагандистського міфа, який протривав не одне де­сятиліття.
5 Алюзія до діалогу Сковороди «Беседа, нареченная двое...». Про мову Сковороди див. розвідку ЮШ «Пролеґомена до вивчення мови та сти­лю Г. Сковороди» (передрук, у ВП-1).
6 ЮШ справді попервах був певен, що «28 днів особливої служби...» видавця в Україні не знайдуть (пор. його першу реакцію на «Польові до­слідження з українського сексу»: «Таж такого навіть в Івано-Франківську не надрукують!» - і лист до Р.Корогодського з пропозицією видати «28 днів...» окремою брошурою, див.: РК-ІДІПІЖ. С. 176). Гадаю, зі сво­го досвіду, зокрема й американського (Р. Якобсон не гребував навіть викуповувати його рукописи у видавців, щоб не пустити їх до друку, докладніше див у: Ірина Валявко. До біографії двох мислителів: Дми­тро Чижевський та Юрій Шевельов//Дмитро Чижевський і світова славістика. - С. 251-252), він дещо переоцінював роль інтелекту в но­вій українській охлократії - й недооцінював швидкости, з якою вона перейняла західні інформаційні технології: в атомізованому соціумі друкувати можна що завгодно, бо коли немає механізмів вироблення громадської думки, то будь-яка важлива інформація просто втоне в «бі­лому шумі». Так сталось і з «лебединою піснею» ЮШ - «28 днів...» з’явилися в «Сучасності», але громадського резонансу не викликали (я, на свій сором, їх просто пропустила: коли вийшло те число журна­лу, мене не було в Україні, - а потім ніхто при мені ні разу про ту
публікацію не згадав, і так воно й задавнилось). Друга світова війна і її «український рахунок» тоді ще тільки-тільки починали ставати пред­метом політичних контроверсій, і навіть інтелектуалами емблематична «швейкіана»-«енеїда» українського інтелігента «між двох сил» ще ніяк із проблемами незалежної України не ув’язувалась.
7 Від англ, recycling - переробка відходів. Адекватного відповідника у нас справді нема й досі - з тої простої причини, що нема «переробки відходів», у західному розумінні.
8 Ігор Кравченко. Міф про Миколу Хвильового//ЛУ. - № 6-7. - 26.02.1998 р. Тема «хвильовізму» ЮШ занадто широка, щоб її тут коментувати, і аж ніяк не дається звестися до кількох опублікованих ним літературно-критичних розвідок, хоч і ті, на тлі його звичайно зрівноважених писань, більш ніж вимовні своїм підвищеним емоцій­ним градусом (див., напр., у ВП-2 «Хвильовий без політики» і «Літ Ікара (Памфлети Миколи Хвильового)»). Як він сам не раз визна­вав, у його власній долі (виборі національної ідентичности, професії й «символу віри») одним із вирішальних факторів стала наявність у культурній атмосфері його юности Курбаса - в театрі й Хвильово­го - в літературі: бувши, ще на шкільній лаві, «ваплетефілом» (за його власним виразом), він з роками оцінив і прийняв як особистий спадок головний екзистенційний стрижень культуротворчих амбіцій Хвильо­вого - самотній героїзм послідовної ставки на «високе мистецтво» в культурній «пустелі» («Тепер ми часто забуваємо, що поразка Хви­льового була не тільки в боротьбі з Москвою, а й з власною темрявою ще не електрифікованого села й інтелігенції, краще було б сказати протоінтеліГенції, що виходила з того села». - ЯММ-1. С. 136). Без цього прецеденту, швидше всього, не було б МУРу, і хтозна, чи відбув­ся б багато в чому аналогічний культурний подвиг самого ЮШ. Дана тут оцінка статті І. Кравченка - це найпозитивніший, відомий мені, відгук ЮШ на писане про Хвильового після його літературної «реа­білітації» (до початих уже тоді досліджень Л. Плюща, що в 2006 р. вийшли книжкою «Його таємниця, Або „прекрасна ложа“ Миколи Хвильового», ЮШ ставився з інтересом, але і з вагомими застережен­нями: містики він не любив).
9 Цитата з байки І. Крилова «Півень і перлина» («Навозну кучу разры­вая, / Петух нашел жемчужное зерно. / И говорит: „Куда оно? / Какая вещь пустая!“»).
10 Павло Гриценко - мовознавець, див. прим. 3 до записки ЮШ за сер­пень 1994 р.
11 In a sense (англ.) - в певному розумінні.
12 Дописано над рядком від руки.
13 Йдеться про мою попередню дослідницьку студію - «Філософію української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992). На диво, та справді жодних скандалів не спричинила (я навіть отрима­ла за неї премію Президії Академії наук для молодих учених - «офі­ційнішого» визнання на той час бути не могло!).
[32]
6 травня 1998 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
От і знов я не похопилася з відповіддю - не те що на рівнодення не встигла, а навіть і славний празник «Міжнародної солідарнос­ті трудящих», він же Вальпурґієва ніч (що, ясна річ, значно ближ­че моїй душі), зустрічала поза межами «отечества» («пересиджую» й собі, по змозі, - правда, на відміну од Вас, доривчо, нападами: не пересиджую, а радше перелетую, не плутати з Вінграновським «перелітую»1!): поки український нарід знемагав під непосильним економічним гнітом, з нахабною безтурботністю стрибала в Упсалі коло багаття та милувалася тим, як «новоґрадуйоване»2 студент­ство вимахує білими картузиками... (Взагалі, по правді, то лиш один день з цілої десятиденної поїздки випав такого «релаксу», решта все було - марнота марнот і утома духа, ну, але треба ж дотримувати­ся законів жанру: раз уже, за Сизоненком і Со, продала я жовтому дияволу неньку-Україну з Шевченком укупі3, то бодай на упсальські картузики можу собі з того всього дозволити подивитись?..) Оце щойно три дні, як вернула «домів», щоб знов упасти в звичний ки­ївський чорторийчик дрібничкової крутанини (головно задля «відшуку черствого шматка»4 - о, до речі, якось «із народніх вуст» до­велося мені почути й цікавішу ідіому: «на хавчик заробляєм» - де «хавчик», зрозуміло, stands for5 «хлібчик», від сленґово-блатного «ха­вать» - те саме, що «жрать»: мило, правда ж? Це Вам не бурячкове словникарство6!).
Ну, та менше з тим. Виголосила я в Стокгольмі свою «Apologia for Poetry In the End of the 20th Century»7, погаласувала трошки на безглуздій «усеєвропейській» збіганці нібито-інтелектуалів8 (бід­на Європа, й бідні її інтелектуали!), - а в отечестві й далі замітає хамсин горьовиту долю феллаха, і, філософськи зваживши,- якщо вибирати, бути нині феллахом чи паризьким деконструктивістом (із тих, що я чула в Стокгольмі), то це ще, знаєте, вопріс... Зі сказаного можете виснувати, що я налаштована, «нє в прімєр» Вам, далеко оптимістичніше і тому «со всей нєліцепріятностію» до­зволю собі спитатися: що то у Вас за «остання стаття», якої - ніхто, ніколи, ні за яких обставин і т. д.? Якщо Ви не хочете її оприлюд­нювати - тоді інша справа, але товстий і солідний піврічних. «Дух і Літера» напевно був би щасливий (вони там далеко ліберальніші, та, зрештою, й цікавіші за «Сучасність»).??????????????????????? (в цьому місці уои'ге suppposed to picture9 мій вимогливо-питальний погляд).
Ой, Юрію Володимировичу, не подобається мені, Бігме, як ото у Вас «рябит меланхолия в глазах» - вже й «раса сумнівна» («уни­жение паче гордости»?), і «щойно в 90 літ усвідомили» («Нє вєрю!» - кажу голосом Станіславського: здається, препротивний був дядь­ко), - а чи не є це (тичининським «дискурсом» мовивши), нормальні fin-de-siecle-iscbid moods'n10? Бо з fin-de-siecle'M нам і справді не аж надто поталанило, тут - ані мови (як колись казали в Галичині, а те­пер уже, либонь, не кажуть), але, з іншого боку, чи хто коли був за­доволений своєю добою? Вопріс риторичеський.
Ігор Кравченко - це такий собі милий, і дійсно інтелігентний чоловік, третьорядний літератор, але, кажуть, першокласний колек­ціонер чи то малярства, чи «вообще» старожитностей11 - яз ним знайома лиш побіжно, але, гадаю, має бути з тих людей, що могли б творити в Києві відповідне середовище для вдиху й видиху, якби їх було бодай кількасот. На жаль, із середовищем також «напряжонка» - не кристалізується, хоч сядь та й плач (я, правда, на цю тему вже своє відплакала в молодіш роки, а тепер махнула рукою, вирішив­ши, в дусі й букві Вови-Цибулькового «я сам собі батьківщина», що і я - «сама собі середовище»: нічого, витримати можна - якщо тільки повсякчас пам'ятати про загрозу аутизму). Вкладаю Вам до конверта перше (пілотне! - от би ще знаття, що то означає) число хоч бідної, та рідної «Літератури Плюс», яке чекало на мене вдома: яко скромну ілюстрацію до вищенаведених міркувань, а втім - самі побачите...
Може, з часом набере, сирітка, трохи тіла й краски в лиці... Anyway12, замовкаю, щоб не збитися з оптимістичного тону.
На тлі хамсину, зрозуміло, дедалі дужче починає даватися взнаки зовсім інший вітер - норд-ост, отой самий, волошинський, що в ньо­му «гнет веков свинцовых» і що його був озвучив по-українському наш спільний друг Мося Фішбейн13. Сумно й тривожно - настільки, що не хочеться про це й думати, а не то що писати... Я, одначе, наразі з того зискую, бо отримала гонорар за російський переклад «Польових досліджень» - одночасно з першими, звідтам-таки, читацькими відгу­ками (декотрі дуже цікаві!), - і обіцянкою якоїсь великої премії, яку, на відміну від Шевченківської (втім, цієї мені ніхто й не пропонувати­ме...), таки збираюся прийняти14, бо «родіна» платить мені, наразі, все більше тухлими яйцями, а з того, на жаль, яєшні не спряжиш (і знову - сумно, див. вище). Якщо ще взяти під увагу, що за рік-як-випроданий наклад оригіналу зі мною досі ніхто розрахуватись не збирається, то ро­биться ще сумніше. «Ничего, ничего, молчание»15... Це все - також і a propos вітряків: аби ж хоч мололи, а то знай торохтять, сволочі! Власне сеї весни піймала себе на тому, що лінуюся писати стішки - в тому сенсі, що не вони мене покидають, а я їх: якщо раніше, бувало, тільки-но «найде штих», зараз же почуваєшся зобов'язаною дописати, розписати й до розуму довести, то тепер відмахуєшся, внутрішньо, як від недоречности: мовляв, є передніші справи! У висліді - «штих», найшовши, обривається десь на десяти-дванадцяти рядках, а тебе на­віть сумління не точить. Кошмар і ужас, як казала одна героїня ро­сійської (вп'ять же таки!) женської прози16. Але я Вам ліпше, «во развітіє мислі», перешлю (от-от вийде) новий том «Духа і Літери» з моїм здорове-е-енним есеєм «про Бродського», хоч воно і не зовсім, і може, навіть «зовсім не», «про Бродського» - а Ви мені потім напишете свою думку з приводу моїх «завіральних соображений», гаразд?
А багатію - дурень думкою: оце я-ак доживу до серпня, я-ак урию в Італію, то знай писатиму, писатиму, писатиму - хлебтатиму, мов п'яний з калюжі, і все «непотрібне»!
Обнімаю Вас, сподіваючись від Вас у відповідь сезонно (весняно)оптимістичного піднесення! (В Києві зараз дуже гарно: «яблуневоцвітно», ніжно, негаряче - така собі шляхетна погода: мусить же хоч щось у тримільйонному місті бути шляхетним!) І - не забувайте, будь ласка, Вашого «горьовитого феллаха» -
Оксану Забужко
ПРИМІТКИ
1 3 вірша Вінграновського: «Зазимую тут і залітую, / В цій великій хаті не своїй...».
2 Макаронізм від англ, «newly graduated» - щойно випущене, новоукінчене. Під час поїздки до Швеції я кілька днів провела у друзів в Упсалі, де в місцевому університеті, одному з найстаріших у Європі, саме відбувалась традиційна церемонія інавгурації («білі картузики» виконують у шведських університетах роль наших «чорних мантій», а стрибки свіжоспечених ба­калаврів і магістрів через багаття є обов’язковою частиною програми).
3 Це не гумор - скандал довкола «Шевченкового міфа» став першим після розпаду СРСР консолідованим публічним виступом українських ідеологів «антизахідного», радянсько-народницького гарту, явищем, настільки поміт­ним, що йому навіть присвятила колонку (Arbeit und Mythos. Dekonstruktion des ukrainischen Nationaldichters Taras Schewtschenko) тоді ще геть байдужа до українських справ «Neue Ziircher Zeitung» (№ 96,27.04.1998), і якщо спро­бувати якось раціоналізувати логіку моїх «опонентів» (більшість із яких моєї книжки не читали, а просто демонстрували, за Г. Арендт, «природне обу­рення масової людини всім, чого вона не може зрозуміти»), то в основі її якраз і була стара компартійно-«руситська» (див. прим. 4 до мого листа від 1.02.1997 р.) версія «заокеанської змови» - тільки вже не проти «Кра­їни Рад», а «проти України». Цитую: «Хазяїн нового світопорядку з юдиних рядків (моїх! - 0.3.) виставляє напоказ всьому світу шкіряний міх із золо­том, а другою рукою гордовито підносить державний скіпетр всесвітнього панування. <...> Він все давно скупив і купує далі все, що з’явиться ново­го. Навіть світлі українські голови, щоб не були такі розумні. Горе нам! Горе...» («Вечірній Київ». 20.03.1998).
4 Цитата з вірша Павла Грабовського «Швачка».
5 Заступає, заміняє (англ.).
6 Натяк на Андрія Бурячка (1925-2008) - мовознавця, доктора філо­логічних наук, автора мовних посібників, співукладача низки словни­ків (Російсько-українського словника для військовиків, Українськоросійського транслітерованого словника власних назв і найпоширені­ших прізвищ, Словника синонімів української мови в 2-х тт. та ін.). ЮШ знав його по Правописній Комісії, членами якої були вони обоє.
7 «Апологія поезії в кінці XX століття» (див. у «Хроніках від Фортінбраса»).
8 Йдеться про Міжнародний симпозіум «Shaking Hands and Making Conflicts» («Рукостискання й сутички»), що проходив у Стокгольмі 23-26.04.1998 р. в рамках програми «Культурне партнерство - 98».
14-11-145
9 Вам належиться уявити (англ.).
10 Від англ, moods - настрої, примхи, химери (звичайно з негативною коннотацією). Це речення передражнює «дискурс» Тичининської збір­ки «Чернігів» (1931) з її нарочито «газетними» заголовками на кшталт «А чи не єсть се самі нахвалки або ж запаморочення від успіхів» (інші зразки заголовків - «Мій друг робітник водить мене по місту і хва­литься», «Купуємо газету», «Зустрічаємо комсомольців обурених украй і знову шкідництво викрито» і т. д.).
11 Помилка: тут я сплутала літератора Ігоря Кравченка з колекціоне­ром Ігорем Диченком.
12 Так чи інакше (англ.).
13 Алюзія на вірш М. Волошина «Северовосток» (у перекладі М.Фішбейна - «Північний схід»), зокрема на рядки:
В этом ветре гнет веков свинцовых:
Русь Малют, Иванов, Годуновых,
Хищников, опричников, стрельцов,
Свежевателей живого мяса,
Чертогона, вихря, свистопляса:
Быль царей и явь большевиков.
14 Ішлося, як згодом з’ясувалося, про премію «Русский бестселлер», номінуватись на яку (дізнавшись про назву й не бажаючи бути авто­ром «русского бестселлера») я зрештою таки відмовилась.
15 М.Гоголь. «Записки божевільного».
16 Людмила Петрушевская. Мається на увазі її роман «Время ночь», написаний від першої особи - затурканої злиденним радянським по­бутом матері-одиначки.
[33]
26 червня '98
Дорога Оксано,
знаю, меа-іссіма кульпіссіма1. В уповільненні я Вас випередив на сто очок. А головна причина психологічна. Не виходить мені тепер напи­сати сторінку, не зробивши сотні друкарських помилок - старечість.
От лежить переді мною Ваш милий-премилий листок, а там і кастальські б'ють джерела, і комп'ютерство просто тобі ультраестетичне - не виправляти - соромно, бо скажуть - безграмотно, а виправля­ти - така мазанина, сором на люди показати, хібащо проголосити це іншою ІПОСТАССЮ якогось пост... От і виходить - так стид, а інак сором. І «голову схопивши в руки», вирішуєш - помовчу ще день, і ще і ще - може не помітять... Так от і мовчу. Думатимуть - свиня, але писаних доказів нема. А оце поніс свій крам на товчок. Там усякі Хіврі, то серед них може й не помітять.
Начнем же убо. Шкода, що, бувши в білокашкетній Упсалі, не за­зирнули до не менше білокашкетного Люнду. Я ж там понад два роки відтарабанив і мало-мало через вогнище не стрибав2. А геть пізніше діставав докторат і прекумедно бігав у позиченому фраці3 (єдиний був би Ваш шанс), а додому привіз подарований золотий обруч - при­їдете - покажу, ну, а на додаток - лавровий вінець. А теперички тутечки можу тут похвалитися. А поза тим Люнд менше полярний, з данськими повівами і за півтори години ФЕРРІ-БОТ4 довозить безпашпортно до Копенгагену, которий от-от стане сам собі Парижем. Одне слово - їдьте до Люнду5. З Парижу раз-два і вже. А там і го­луби, і сонце, і пам'ять про бідного Рильського6.1 не забудьте в Римі й Неаполі Караваджо й караваджистів. От написали б Ви - як не ро­ман то романець, про цю брашку. А то Ви все про Хохландію й хохланців, а колись починали ж ми з Енеєм і Ко.
Натомість Ви не про Бродського. Але щасти, Боже. Так чи так, мав рацію і Маланюк, тепер уже заштатний, которому вагони співа­ли на захід, на захід7.
Щодо, моєї останньої статті, то вона й далі остання, але, як мені здається, хоч певности й нема, знайшла собі прибраного батька - того ж таки мило-суворого редактора й академіка8, котрий, коли не передумає, наміряється притулити її в передзим'ї в довіреному йому часописьмі. Що з того буде, не знаю9. Але шанс ніби є, і не ви­ключена можливість що автор доживе.
Щодо ЛУ, то тут, мосьпане, чудасія. Видить Бог, що я на 98 рік її не передплачував. І до червня вона й не з'являлася. Аж тут великий пакет з двомісячним «вмістом», а за тиждень - новий за нові два. І я - о жах - став ті вмісти переглядати. І - о ужас! В кожному числі стаття або статті про Гончара, а в кожній такій статті - потоки лай­ки - і то соковитої, національної доносної на мене10. А Ви не хочете того читати. Їй-Богу прецікаво. І так і не знаю, що це все означає - чи 14*
просто рідний розгардіяш (передплатникам не висилаємо, непередплатникам - так). А чи делікатний спосіб заохотити мене до відпові­ді, просто не кличучи; з Плющем11 ми ніби не лаялися. Ваше слово???
Одне число «Плюса» Вашими заходами я дістав. Дякую. Але страх мене не заохотило. І не газета воно, і папір загрубий і заваж­кий. Дай Боже щастя долі, але перша чарка колом. Маю враження, що Андруховичеві те все мало цікаве12. Чи було друге число? По цій мові... Не забувайте, що є на світі місто Н. А в ньому аборигени. І ве­селих мандрів.
Ваш Ю. Ш.
ПРИМІТКИ
1 Від mea culpa (лат.} - «моя вина».
2 Див. прим, з до листа ЮШ від 30.07.1996 р.
3 Мова про церемонію надання ЮШ, з нагоди його 75-літгя, титулу по­чесного доктора Люндського університету навесні 1984 р. (див. фото 18.)
4 Пором (від англ, ferry-boat}. ЮШ тут пародіює «діаспорну» мову.
5 «Люнд» тут уже вжито в переносному значенні, це, по суті, авто­цитата - свого часу ЮШ скаржився Дм. Чижевському в листі з Мюн­хена від 2.11.1949 р. на тамтешнє українське середовище: «Позавчора мав за Вас цілий бій, який показує, що мені треба таки, мабуть, їхати до котрої-небудь Швеції чимскоріше. На засіданні сенату УВУ один осел (з молодих) поставив питання, як це може бути, що професор університету видав книжку, назвавши її «староруською», а не укра­їнською літературою <...> я не витримав і сказав, що краще видати добру і українську змістом книжку під «невідповідною» назвою, ніж не видавати нічого або видавати погані книжки під «доброю» на­звою. Звичайно, на мене напали, було довге сперечання. <...> Але я бачу, що я вже навіки припечатаний титулом якщо не зрадника і ворога народу, то в усякому випадку підозрілого на це. Та все одно, я вже не можу і не хочу витримувати цього середовища» (Цит. за: Ірина Валявко. До біографії двох мислителів: Дмитро Чижевський та Юрій Шевельов//Дмитро Чижевський і світова славістика. - С. 233-234). Так що порада «їхати до Люнду» («до котрої-небудь Швеції»), як і цілий цей абзац загалом, - це метафорична відповідь ЮШ на мої, аналогічні його «мюнхенським зразка 1949 Р-»> нарікан­ня в попередньому листі.
6 Див. прим, з до листа ЮШ від 11.06.1996 р.
7 Обігрується рядок із вірша Є.Маланюка «Ісход» (1920):
Не забути тих днів ніколи: Залишали останній шмат. Гуркотіли й лякались кола Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи, Доганяли сумний похід, А потяг ридав: на Захід...
На Захід... на захід...
І услід - реготався Схід.
Постмодерністська гра ЮШ з Маланюковим пафосом (подбна до Ірванцевої з Сосюриним у широкозвісному «Любіть Оклахому», - недар­ма ЮШ, попри всі застереження, все-таки довго любив «бубчиків» і журився, коли вони «йшли вихилясом»!) стане зрозумілішою, якщо порівняти його спогад про власний «ісход», за тональністю чи не тра­гічніший од Маланюкового і прямо щодо нього полемічний: «Євген Маланюк, тоді для мене тільки напівреальне ім’я в героїчній авреолі, а згодом дуже буденна людина, про свій виїзд з України писав щось на зразок - на захід, на захід ридали вагони. Наші вагони тоді не так ридали, як мовчали...» - і далі апокаліптична сцена закутаних у рам’я юрб людей, які на станції мовчки стоять у гігантській черзі до польової кухні (ЯММ-1. С. 347). Період захоплення Маланюковою поезією ЮШ пережив у Львові в час окупації, і, як кожне захоплення, що кінчається великим розчаруванням, цей період вочевидь залишив у ньому свій «шрам». Уже в рецензії на збірку Маланюка «Влада» (195і) можна, крізь стриманий респект і визнання поетової значущости, відчути те враження, яке ЮШ виніс від особистого з ним спілкування (див. «Пан Євген» у Додатках) - а саме, роздратування Маланюковим пафосом як невистражданим і тому позерським: «...Всі ці спричинені війною апокаліптизми й передбачення кінця людства виросли з перспекти­ви, що її можна було б схарактеризувати перифразою слів одного по­ета - цвях у моєму чоботі ґрандіозніший від усіх трагедій Ґете, - а так схарактеризувавши, лишити дрібним епігонам...» (Два поети (Євген Маланюк - Вадим Лесич)//Друга черга. - С. 240). Саме тут і пролягає межа між ЮШ і Маланюком, з одногу боку, як і «бубчиками» - з дру­гого: ЮШ любив і вмів гратися словами - але він ніколи не грався цінностями, які ті слова можуть означати.
8 Тобто І. Дзюбу.
9 «28 днів особливої служби...» було надруковано в «Сучасності», ч. ю, 1998 р.
10 У листі до Р. Корогодського, з якимобговорював речі в праґматичнішому тоні, ЮШ навіть подав методично укладену «бібліографію» цієї «антишевельовської кампанії» від «ЛУ»: «числа 6-7, ст. з, ч. її, ст. 6, ч. 14, ст. 4 і ч. 16, ст. з» (див.: РК-ІПІЖ.С. 177). Під рубрику класичного радянського політичного доносу - «полювання на відьом» у стилісти­ці навіть не 1970-х, а і93°-4О-х (історична діалектика проявилася хіба в тому, що в 1990-ті в незалежній Україні колишні «сталінські соколи» твердили, що «так само (як ЮШ. - 0.3.) судили літературу й сусловималанчуки, шамоти-ватченки» - sic! - див.: № 14 від 2.04.1998 р.),- підпадають насамперед розлогі, кожен на підвал завбільшки, виступи В. Коваля (1937-2001) - функціонера Спілки письменників, автора трьох книжок про Гончара,- і «письменника-фронтовика» О.Сизоненка (нар. 1923 р.) - автора воєнної прози, зокрема виданої в Росії уже в 2000-ні трилогії «Советский солдат» (в деяких перевиданнях - «Русский солдат»), див. №№ 6-7 і 14, відповідно. До чести Гончара, сам він за життя до подібного не опускався - боровся тільки проти присудження ЮШ Шевченківської премії в 1994 р., причому, судячи з його щоденника, в добрій вірі, що боронить не власну літературну репутацію, а «українську літературу» (зокрема вдостоєну Сталінської премії збірку Малишка «За синім морем», яку «рафінований сноб» ЮШ «паплюжить» у статті «Захід є Захід, а Схід є Схід», див.: О. Гончар. Щоденники.^. 3. - С. 512). «Антишевельовська кампанія» почалася вже з легкої руки дружини небіжчика Валентини Гончар, яка, впорядкову­ючи «Щоденники», довірливо вилила світу всі чоловікові на ЮШ жалі й набудовані впродовж 1991-1995 рр. фантазми, вочевидь не розумію­чи, в який посмертний контекст його тим поставить (якою мірою сам О. Гончар відповідальний за своїх «прапороносців» - питання не для цих коментарів). Для мене все те виглядало як подорож на «машині часу», ЮШ, зі зрозумілих причин, сприймав цей сюжет куди драматичніше і ув’язував його зі старими, «білодідівської» пори рахунками, які мав до нього КҐБ: звідси й його переконаність, що «28 днів...» (публічний звіт про те, як він все-таки «утік» од радянських спецслужб, подібно до казкового Колобка!) не буде надруковано («Не буде діла з тим моїм уявним опусом. Автор під псом!», див.: РК-ІДІПІЖ.Там само),-і навіть підозра, що вихід друком 3-томника теж задлявсь невипадково.
11 Тут мається на увазі Василь Плющ - головний редактор «Літера­турної України».
12 ЮШ має на увазі видрукувані в 1-му числі «Літератури Плюс» (на останній сторінці) три тексти Ю.Андруховича під назвою «Конферанси». З усього судячи, саме розчарування цією публікацією й спричинило таку його недовіру до нової газети, аж він не став її далі розгортати (попри всі її «студентські» огріхи, дещо до читання там усе-таки було - вірші С. Жадана, В.Герасим’юка, І.Андрусяка, кілька статей, яких ЮШ з певністю не проминув би, якби вгледів, - але він того всього явно вже не читав).
[34]
4 липня 1998 р.
Дорогий Юрію Володимировичу,
Уявіть, що цим разом пошта немов похопилася скомпенсувати Вашу затяжну (і, як з'ясувалося, сповнену естетського самоїдства) мовчан­ку - та й доправила до мене борзенько Вашого листочка ЗА П'ЯТЬ ДЕНЬ!!! Як писали в подібних випадках у радянській пресі, «старо­жилы не припомнят такого». Цивілізуємось?
Натхненна таким комунікативним пожвавленням між городом Н. і городом К., я невідкладно подалася до бібліотеки й, сором'язливо зашарівшись (що подумає бібліотекарка?), півголосом попрохала й собі пакета з «ЛУ»... Ба, ще перед тим, дорогою, судьба-злодєйка (стра­шенно, як відомо, злостива сценаристка!) підсунула мені суголосного «пролога» - для глибшого входження в тему (Ви мусите оцінити!): щойно вскочила я в автобуса, хтось мені ззаду стукає в спину - як у двері, зігнутим пальцем; озираюсь - і бачу дитинно всміхнену кру­глу пичку: Бурячок! (Туди до лиха, але ж треба щось балакати?) Над чим, цікавлюся поштивенько, працюють нині мовознавці? Словник укладаємо, відказує знехотя, явно не бажаючи розвивати цю тему... Ні, то й ні, я можу їхати й мовчки - стоїмо собі рядком, ухопившись за поручень, Бровко мовчить, і я мовчу1 - зупинку, другу, третю... Вже я й думкою кудись там за хмари злинула, як Свирид Петрович Голохвостий, аж тут із-під пахви мені озивається - також, прошу собі пам'ятати, доктор філології (а Ви кажете - Люнд: це ж бозна-куди
пхайся, та ще й той клопіт із позичанням фрака!..), - та й питається, отак просто в живі очі: «Де Ви обідаєте?..».
Я, «понятие діло», отетеріла, одразу згадавши, що колись на Гончарівці один персонаж національної класики вже був подібне питав2. Цілу решту дороги (двадцять хвилин) мені було найдокладнішим чи­ном «проживописано» їдальню, де обідає д-р Бурячок і куди він «може мене провести»3 (sic!!!), - я дізналася, що він бере на перше, на друге і на третє, скільки коштував чай з лимоном на минулому тижні (сімнад­цять копійок), а скільки тепер (дев'ятнадцять), і що днями з меню зник салат із буряків («дуже корисний для здоров'я»), і д-р замінив його са­латом із капусти... No kidding4! Коли я нарешті витрусилася назовні, стан у мене був злегка істеричний, мовби підхмелений, чи що, тож до бібліотеки по «ЛУ» я з'явилася вже - нервово підхихикуючи сама до себе. Уявіть тепер, який ефект на таку, вже трохи оголомшену пси­хіку, мав справити заголовок - «Шелестіть, чоботи, шелестіть!»5 (Я те­пер навіть вагаюся: по-моєму, це чи не ліпше за хамсин і горьовиту долю феллаха, як вважаєте?) І чоботи - «таки да», як кажуть в Одесі, «шелестять»! (Між іншим, скоро вже зайшла мова, - чи Ви в курсі, що Ви мені потроху підплачуєте за «цькування Гончара», тобто, що ми з Вами творимо, власне кажучи, «преступную группировку»6?) Тут, од­нак, як на мене, найцікавіші не Стецьки з їхньою суцільною письмен­ністю (тепер іще, чого доброго, й комп'ютерною!), - зрештою, їхній прообраз, оскільки пригадую, також був про себе не послідущої думки й яким-небудь салатом із капусти навряд чи вдовольнився б,- значно більше мене цікавлять наші «високочолі» (?) інтелектуали, що навес­ні, в ході «посівної кампанії» на мою адресу, дослівно розсаджували мені телефона в хаті, хапаючись один наперед другого, насамперед, з обуреними вістками про таку-то гидоту, опубліковану там-то, а від­так з висловами співчуття й підбадьорливими запевненнями, мовляв, «мысленно с вами», - причім я, наївний мурин, усе ніяк не могла зі­йти з дива: та чого ж «мысленно»?!. Та яке ж таке ЧК-НКВД-ГБ боро­нить сьогодні шляхетному лицарству - взяти до рук стило й артикульнути своє непідробне обурення в який-небудь (та хоч би й той-таки!) друкований орган7?.. А якщо не збираєшся цього чинити, то на якої біди мені в телефон «арії гнать»? Невже лиш на те, аби бігла газету купувати - ту, що з черговим пасквілем?..
Це я все ось до чого веду: надсилання Вам непередплаченої газе­ти (от бачте, таки не треба було передплачувати - бодай на тім зао­щадили!) цілком може бути - чимось w rodzaju8 тих до мене дзвінків.
Дуж-же ж воно інтересно, як то там та мовчуща жертва почуваєть­ся,- гей, а чи не тому мовчить, що - ні сном, ні духом?.. Так ми йому й посилочку засвинячимо, щоб уже «нікоторого сумнєнія»... Щось у цьому жанрі9. А втім - Бог його зна (найсмішніше, що все це може бути й од чийогось щирого «усєрдія», ЧИЛІ служебного рвєнія - живемо-бо в ірраціональному світі, де «всьо может бить»!).
Anyway10, як каже наш спільний друг Міша Найдан. Під цей «шелест чобіт» (зрештою справді мало кому, крім самих чоботоносців, чутний11, а молодшим то й геть «до Дунаю» - в них своє ґетто, свої міжсобойчики й порахунки, і всіх, кому за 40 - а не то за 70! - вони просто «не позначають на мані»: відгомін цієї ідеології Ви, до речі, могли й у тому сердешному числі «Плюса» відчути), - отож, «під шелест», родіна з її славним письменством якось собі потрошку все-таки чугикає: щось пише, щось видає, причім видає вже, здаєть­ся, більше, ніж пише... (Останнє, хронологічно, моє в цьому зв'язку «культурне потрясіння» - це прездоровенна, харківсько-фоліовської випічки кирпичина в чорному коленкорі, та ще й у суперобкладинці, іншого нашого «спільного друга», Тарасика Возняка12 - на таке ви­дання ні Ніцше, ні Вітгенштайн в Україні собі ще не дослужилися! Що остаточно укріпило мене в раз піднятій децизії ходити таки в м'яких палітурках - якщо не довіку, то бодай доки родіна не вигребеться з 95-ї позиції в світі кудись у другу-третю десятку - до чого я, як па­тологічна оптимістка, ще не втрачаю надії колись дожити).
A propos м'яких палітурок: акурат тиждень тому вийшла з дру­карні моя С.Алексієвич13 (тобто в моєму перекладі і з моєю після­мовою), про яку я Вам, здається, свого часу була писала і яку при оказії обов'язково перешлю, - а я тепер спішно готую для видавни­цтва (вже не Драчівсько-Слабошпицького, і не за діяспорний кошт - «не на Рейні, не на Марні»: свої, рідні євреї, нівроку їм, потрошку роз­живаються на українську книжку14!) друге видання славних «Польових досліджень», за котрими Україна й далі реве та стогне... Втім, не лише Україна - онде й Гриць Грабович у своїй домашній газеті («Критиці», тій, де Рябчук управителем) нарешті наважився й ревнув15 (до речі, чи Ви її дістаєте?): певно, хотів про «Шевченка», а вийшло про «Польові дослідження», і аж тут - себто коли пішло «про міня», - я нарешті дуже прозоро побачила what is his problem16 яко критика: хай це й прозвучить наївно - чоловік із нього дрібненький! Звідси й неми­нуча проекція себе на предмет (хоч на Шевченка, а хоч на Забужку, масштаб «предмета» не важить, бо береться він незмінно - за ще
Пушкіним продіагностованою логікою: «он мал и мерзок, как мы»), і головний мислительний жанр - така собі Ivy-League'cbi Щось не дуже життєствердний лист «полупається» - але, з другого боку, чого сподіватись од людини, яка напередодні обпиталася, з Вашої легкої руки, ковалів із сизоненками19?.. От тепер і «принимай, Родина, серную кислоту», як писалося колись на транспаранті одного радян­ського хімкомбінату, - діставайте sample20 моєї «відьомської» (копірайт Гриця Грабовича) ядучости! Бігме, хоч приклад того-таки «ле­тючого Рябчука» не надто надихає21, а таки треба з якоюсь усталеною періодичністю з родіни втікати, бодай тільки задля нормальної цир­куляції жовчі, - до яких-небудь караваджистів... Щоправда, непевна, чи саме цим літом у мене з ними витанцюється, бо якраз ні до Рима, ні до Неаполя я з півночі (це - на озері Комо, майже на швейцарському кордоні), гадаю, не доберуся, моя подорожня програма-максимум - Мілан і ще, може, Венеція (хоча з цієї останньої, як виглядає, дорога вже стелиться тільки до Івано-Франківська22 - а Ви кажете, Еней...). Що б Ви ще порадили з італійської півночі? Я маю відлітати щойно 14-го серпня, й Ваш лист ще б міг застати мене «на валізках», - звісно, якщо б цим разом Ви поклали менший термін на гіркі внутрішні саморефлексії з приводу всіх тих понурих subjecfiB23, що їм усе-таки ліпше було б раз конструктивно зарадити, аніж так ото w nieskonczonoSc24 марно рефлексувати... Бо зарадити - далебі, можна, і от у цьому міс­ці я й дозволю собі поставити вопріс руба: Юрію Володимировичу, чи Ви таки твердо вирішили відмовитися від комп'ютеризації? Бо я, слово чести, й сама не потрапила б уже «чистенько» працювати на машин­ці - вона й молодому бере завеликі фізичні зусилля, не згадуючи вже про всі інші невигоди, і для праці Вам технічною перешкодою тепер мусить стриміти ой-ой-ой якою, можу лиш уявляти, - а на комп'ютері Ви б іще, от їй-право, не одну статтю написали, повірте!.. Та й скільки там того діла - опанувати laptop для самих лиш машинкових опера­цій - «времени берет самую малость, а пользы, между прочим, целый вагон», як писав один північносусідський класик25. Поміркували б Ви, «голову схопивши в руки», краще над цим -■ воно ж таки, Бігме,
продуктивніше! (Серйозних застережень тут може бути, по-моєму, тіль­ки два - еуе problems і back problems26, про що попереджають усі computer guide'u, і, як беруся засвідчити з власного досвіду, слушно, одначе то вже справа, сказати б, техніки безпеки, адже не відмовляємо­ся ми від літакових перелетів тим, що на літаку легше розбитися, ніж на возі?.. Та возом не всюди й вийшло б - через Атлантику, приміром, ніяк... От і у Вас зараз, скільки розумію, стоїть суто технічна проблема такого-от «трансатлантичного перелету» до нормально продуктивної старості - буде комп'ютер, то й праця, й листування, і все «вобще» за­вирує, «оживуть степи, озера», і не муситимете даремно «предаваться унынию» - тож WHY NOT?27)
Подумайте, от Їй-Богу, подумайте, га?..
Обіймаю, Ваша
Оксана Забужко
Р. S. У Києві нещодавно був Ігор Померанцев, із яким ми дуже мило зійшлися й розмовилися, принагідно обмінявшись освідченнями в лю­бові до Вас28, - тепер він просить у мене з Праги Вашу адресу: що Ви на це, чи згодитеся мати ще одного кореспондента для своєї (от і знов за рибу гроші!) друкарської машинки?
Р. Р. S. А в нас такі дощі непросипущі, що страх! І - холодно: чиста тобі осінь!
ПРИМІТКИ
1 3 байки Л.Глібова «Цуцик»: «Бровко мовчить, і я мовчу, / Води не сколочу...».
2 «С т е ц ь к о (...долго подумав, говорит). А що в вас варили?» (Гр. Квітка-Основ’яненко. «Сватання на Гончарівці»).
3 Мова йшла про їдальню Верховної Ради. Названими мені «копійча­ними» цінами я була тоді заскочена, але не вважала таку дрібничкову «внутрішню» інформацію вартою докладнішого переповідання ЮШ.
4 Без жартів! (англ.)
5 О. Сизоненко. «Шелестіть, чоботи, шелестіть...» Сучасне прочитання творів Олеся Гончара//ЛУ. - № 14. - 2.04.1998 р.
6 Це не жарт, а вільно переказана цитата (див.: Віталій Коваль. Ніч без Олеся Гончара. З прощальних етюдів Олесю Гончару//Київ. - 1997. - № 1-2; власне цією публікацією слід датувати початок «антишевельовської кампанії»). «Боротьба за Гончара» тоді йшла широким фронтом,
бо була складовою значно масштабніших процесів націєтворчого ха­рактеру, які виходили далеко за межі літератури. В 1999 р. Соломія Павличко писала, що над сакралізацією Гончара «працює ціла армія української інтеліґенції з метою леґітимізації власної лояльності в ра­дянські часи. Принцип такий: якщо Гончар був півжиття членом ЦК, лауреатом Сталінських і Державних премій СРСР і може сьогодні пре­тендувати на роль зразка моральної чистоти, то чому не можуть усі ті, що писали про нього або навіть жили в одну з ним епоху?» (Соломія Павличко. Теорія літератури. - С. 658). Нині, по упливі ще одного де­сятиліття, очевидно, що на кону була ще далекосяжніша ставка: йшлося про оцінку радянського періоду української історії, канонічною фігурою якого був Гончар. Відтак війна за утримання його в канонічному стату­сі, жертвою якої виявився й ЮШ, була в дійсності війною проти ледве що зародкового, так і не зреалізованого проекту дерадянізації України.
7 Абсолютно вже не пригадую, хто до мене тоді дзвонив із «виразами підтримки», але в пресі проти реанімації радянського «погромниць­кого дискурсу» виступили тільки колишні дисиденти - Євген Сверстюк (Є.Сверстюк. Під плащем патріотизму//День. -16.04.1998 р.) і Ва­силь Лісовий (В. Лісовий. Оксана Забужко та її критики//Голос України. - 29.08.1998 р.). Схоже, в них спрацювало, в широкому сенсі слова, по­літичне чуття - трохи згодом В’яч. Чорновіл означив вектор тогорічної суспільної ситуації ще точніше: «Бережись! Зомбовані вилазять із окопів» (Час. - 23-30.10.1998 р.). Молодше покоління (як і позбавлена «табірно­го імунітету» частина старшого - Д. Наливайко, В. Горський, В. Скуратівський) сприйняло «повернення зомбі», як і я, радше іронічно й повернуло дискусію довкола «Шевченкового міфа...» в зовсім інше русло - на пер­спективи нового шевченкознавства та загалом деконструкції класики засо­бом новітніх методологій. Це, безумовно, теж було частиною «дерадянізаційного проекту», але на тому, достатньо герметичному рівні, де розмеж­ування радянської й постколоніальної ідентичности прямо не дискутува­лося, і дискурс «зомбі» лишився відкритим до подальшого відтворення.
8 На кшталт (польськ.).
9 Єй інша думка, і не тільки ЮШ до неї схилявся: ініціаторка й упо­рядниця двох останніх видань ЮШ (ВП-1 і ЗІНВ), доктор філолог, наук Лариса Масенко вважає ці таємничі посилки ініціативою колишньої української агентури КҐБ, а цілу кампанію - продовженням першої, білодідівсько-якобсонівської (див.: Лариса Масенко. Шевельов і Гон­чар: Здобутки і втрати українського літературознавства//УВАН. Но­вини з Академії. - 2008. - Ч. 32. - С. 14).
10 Тут у значенні - «нехай собі», «менше з тим» (англ.)*
11 Тут я жорстоко помилялася: всі ті роки «Літературна Україна» продов­жувала справно надходити до університетських бібліотек і на провін­ційні факультети філології, значною мірою формуючи обличчя укра­їнської гуманітарної освіти.
12 Тарас Возняк. Тексти та переклади. - Харків: Фоліо, 1998.
13 С. Алексієвич. Чорнобиль: Хроніка майбутнього. - К.: Факт, 1998.
14 Йдеться про київське видавництво «Факт», яке навесні 1998 р. запро­понувало мені перевидати натоді вже понад рік як випродані «Згодою» «Польові дослідження з українського сексу». «Свої євреї» - головний редактор «Факту» Леонід Фінкельштейн. Цитата походить з вірша Ти­чини «Партія веде»:
Не на Рейні, не на Марні, -
в МТС пошлем друкарні це ж у нас, у нас!
15 Мова про статтю Гр. Грабовича «Кохання з відьмами» (Критика. - 1998. - Ч. 2).
16 В чому його проблема, що з ним негаразд (англ.).
17 Ivy League, «Ліґа Плюща» - об’єднання 8-ми найстаріших і найпрестижніших університетів СІЛА (Колумбія, Прінстон, Гарвард, Єйль, Корнелл, Пенн, Браун, Дартмут-колледж), традиційно уважаних за школу виробництва американських еліт. За браком у СІЛА історичної аристократії саме «Ліґа Плюща» виступає її своєрідним «ерзацом», «закритим клубом», що породжує всередині самої Ліґи жорстоку конкуренцію на всіх рівнях («назовні» символічно пред­ставлену спортивними змаганнями між командами «айві-ліґських» закладів). Комічно-дрібничковий відгомін цієї ментальности дається знати і в згаданій рецензії Гр. Грабовича, ціла арґументація якої ґрун­тується на нібито інсайдерській, недосяжній для «невтаємниченого читача» інформації - про якесь міфічне, доступне Гр. Грабовичеві, «американське видання» роману (мабуть, ішлося про копії, зроблені в Пітсбурзькому Кіпко), де буцімто стояли дійсні імена прототипів (це вже була відверта брехня, що кидала тінь на ні в чому не винних третіх осіб), - і на тій підставі Гр. Грабович переможно висновує, що «По­льові дослідження» - автобіографічний твір (навряд чи для такого висновку варт було громадити стільки кухонних пліток і вигадок, про­те метою Гр. Грабовича в цій рецензії аж надто явно була не крити­ка твору, а зведення особистих порахунків з авторкою - за «свого» ЛІевченка).
18 Щодо чужої історії літератури (англ.)Натяк на статтю Гр. Грабовича «Toward a History of Ukrainian Literature» (1978, згодом переви­дану окремою брошурою), в якій він критикував «Історію української літератури» Дм. Чижевського.
19 Див. прим. іо до листа ЮШ від 26.06.1998 р.
20 Зразок (англ.).
21 З М. Рябчука в ті роки і в Києві, і в діаспорі жартували, що він «живе в повітрі» й ніколи не відмовляється від закордонних поїздок з якого завгодно приводу.
22 Натяк на « Перверзію » Ю. Андруховича, дія якої відбувається у Венеції.
23 Тем, предметів (англ.).
24 До нескінченности (польські).
25 М. Булґаков. «Майстер і Марґарита», розд. 17 («...а специалист и по­шутил, и поострил, и клятвенно заверил, что времени пение берет самую малость, а пользы от этого пения, между прочим, целый ва­гон»).
26 Проблеми з очима, проблеми з хребтом (англ.).
27 Чому ні? (англ.)
28 Ігор Померанцев (нар. 1948 р.) - російський поет і журналіст, тісно зв’язаний з Україною (виростав у Чернівцях, мешкав у Києві), з 1978 р. на еміґрації, співробітник російської редакції Радіо «Свобода». В Україні виходили друком його книжки «News: Стихи. Проза» (1998) і, в україн­ському перекладі, «КҐБтаінші...» (2009). До Києва Померанцев приїздив на презентацію «News», виданої «Фактом», і нас познайомив видавець, Л.Фінкельштейн. Померанцев особисто знав ЮШ й листувався з ним у 1980-ті рр. (див. його лист, наведений у статті Оксани Соловей у Додатках).
[35]
22 липня '98, Нью-Йорк
Дорога Оксано,
намагаюся побити Вами поставлену мертву лінію (переклад з англій­ської)1 передкомської доби і маю надію. Сам я в тих творчо-духовних прикомських замках не був, тільки обкружляв озеро пароплавчиком,
але мій нині небіжчик добрий приятель Віктор Вайнтравб2 побував і дуже був удоволений3 (думаю, що в моєму житті був вищий від нор­мального відсоток жидів4) (аж до Корогодського тепер).
Давати Вам туристичні поради трудно. Мілан, канешно, Вене­ція - її вже майже відкрив Андрухович, і вона - якої другої нема й бути не може. У Мілані втрапте до музею Брера, хоч це не легко, бо його розклад днів і годин абсолютно постмодерний і нормальна лю­дина зорієнтуватися не спроможна5. Не проминіть Острів мертвих, де привезено мертвих уже Стравинського й Ко6. Не шукайте в Венеції фресок Тьєполо, їх поздирали й давай до Америки. По дорозі дайте годинку на Віченцу, дуже інакшу від решти італійських міст. Є ще Берґамо, це вже передгір'я Альп. Ух, як радо поїхав би я до Італії, але - сиди і нічогісінько не жди7.
Я дуже зворушений Вашою самокомандировкою до літератури шелестуна8, але Бурячка Ви додали вже самі, зізнайтеся, хоч і в добрій гармонії стилю. Так само не винен я і щодо салату, що був не той, ніяк не той. Усе таки уяву Ви дістали, і це мене тішить. Усе таки не можу не висловити свого захоплення нашою нацією в доборі неперевершених Квазімод (чи Квазімодів). Ви ще не звернули уваги на мою під­лу поведінку супроти Гонч. в полоні. Не знати чому я тинявся коло табору полонених і досить мені було слово мовити, як його звільни­ли б. Ще б пак, ми ж приятелювали з Гітлером. Я йому кажу - Ти, брат Гітлер, і він звільняє. Так було і з Хлестаковим - Пушкіном. І дрюкують таке, прости Господи. Все это было бы смешно, когда бы не было печально9.
Тут припадає окреслити історію двох Іванів, не гоголівську. Я і Грабович10. Ми ніби й любили один одного, мене брано не раз у гості й частовано. Поки я десь не ляпнув, що побоююся критиків, які су­дять літературу нижче від пояса. Визнаю, не треба було цього казати. Ну, але сталося. Мене більше не прошено. Ми віталися, але й тільки. Після років мовчання і озброєного невтралітету, зіткнулися ми якось у коридорі якогось готелю чи гуртожитку. Він і каже, - чому б десь не випити кави. Я кажу - охоче. І я просто забув про умовлене. Потім схаменувся і став шукати Гр., щоб перепроситися, та він уже виїхав. The rest was silence. А Ви питаєте, чи я дістаю «Критику»! Хочете нас помирити?
Захоплено я перечитав Ваше «рассуждение о пользе книг церков­ных»11 чи то пак комп'ютерів. Усе чиста правда. Але надходить вік, коли руки більше не вчаться. Чи Ви бачили когось, хто б навчився
в 90 років грати на фортеп’яні? Ні, легше помирити Ш з Грабовичем, ніж навчити Ш грати на комп’ютері. І я люблю насильство і опір, а не гармонію і податливість. А щодо помилок і огріхів - просімо вибачливости в адресатів, що я й роблю.
При цій нагоді - кажете, що без новин техніки ми б не діста­лися через океан. Так і ні. Я приїхав уперше до Америки паропла­вом (1952) (шведським), і це тривало 15 днів, і це одне з дуже приємних вражень і спогадів12. Правда, погода була чудова і, теж правда, цього не треба було навчатися. Треба було тільки всадовитися в приділеній нам каюті (я їхав з матір’ю). І можна мати приватну друкарську ма­шинку, але не можна приватного пароплавчика.
Ваш ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 «Мертва лінія» - дослівне з англ, «deadline», тобто «крайній термін».
2 Віктор Вайнтравб (1908-1988) - польський літературознавець і ди­пломат, на початку війни інтернований зі Львова на Урал, згодом через армію Андерса виїхав у Палестину, після війни на еміграцію до Лондона, з 1950 р. осів у США, де викладав полоністику в Гарвардському універ-
. ситеті (з 1971 р. очолював тамтешню кафедру полоністики). Автор низки праць з історії польської літератури доби бароко і романтизму («Нові студії про Яна Кохановського», «Література як пророцтво», «Міцкевич - містичний політик та інші праці» і т. д.), а також виданої посмертно ав­тобіографічної збірки «Про сучасників і про себе» (1994). Люди одного покоління й схожої долі, ЮШ і Вайнтравб зблизилися ще в Гарварді (див. про це в Додатках: «Мої зустрічі з Романом Якобсоном») - й зберегли тісну професійну й людську дружбу на все життя. Наскільки визнаним фактом була вона в очах міжнародної славістичної спільноти, видно бодай із того, що в збірнику на пошану, виданому до 65-ліття Вайнтравба під редакцією, серед інших, Р.Якобсона, вміщено статтю ЮШ «Про лексичні полонізми в українській літературній мові» (George Y. Shevelov. On Lexical Polonisms in Literary Ukrainian//For Wiktor Weintraub: Essays in Polish Litrerature, Language, and History/Ed. Viktor Erlich, Roman Jakobson, Czeslaw Milosz, Riccardo Picchio, Alexander M.Schenker, and Edward Stankiewicz. - The Hague: Mouton, 1975). Це вдруге від початку Р.Якобсоном «воєнних дій» проти ЮШ, що їхні імена з’являються під одною об­кладинкою (вперше було 1966 р. - в збірнику на пошану Дм. Чижевського «Orbis Scriptus. Dmitrij Tschizewskij zum yo.Geburstag»). Зважаючи, що
на той час Р. Якобсон провадив «війну на знищення» мало не з кожною публікацією ЮШ, та обставина, що з числа Вайнтравбових найближчих «друзів і колеґ» викреслити ЮШ йому не вдалося навіть під редактор­ським скіпетром, є найпевнішим сертифікатом справді «доброї приязні» між польським євреєм і «українським німцем» - приязні, багато в чому емблематичної не лише для польсько-українських стосунків.
3 «Прикомські замки» - одномісячна резиденція в маєтку графства Сербеллоні в м. Белладжо (Комо, Італія), яка від 1950-х рр. надаєть­ся Фундацією Рокфеллера «вершкам» міжнародної інтелектуальної й мистецької еліти, з перевагою американської.
4 Укрита тут алюзія до незакінченого мемуару І. Франка «Мої знайомі жиди» невипадкова: маю враження, що в останні роки (після завершен­ня «Я - мені - мене...») ЮШ почувався «в боргу» перед «єврейською темою», яка посідала в його житті справді визначне місце - і якої він, як йому, певне, здавалося, в своїх спогадах не «виговорив» сповна (звідки й спроби в 1990-ті «договорити навздогін», при кожній зручній нагоді, як-от у початково замислених, було, «про Новиченка» «Трюїзмах...»). Проблема в тому, що у випадку ЮШ «виговорити» цю тему означало б не більше, не менше, як написати свою власну «історію єврейства в XXму столітті»: майже-ровесник справи Бейліса, ЮШ пройшов зі своїм «вищим від нормального відсотком жидів» через чи не всі головніші цієї історії струси, підйоми, катастрофи й «нервові вузли», зокрема й ті, що в роки «холодної війни» були «загублені» мейнстрімною юдаїкою. Він застав асимільовану ще до революції «стару» єврейську інте­лігенцію Росії (був вдячним учнем Л.Булаховського, чий портрет три­мав у себе на Клермонт евеню) - і добре бачив, які цивілізаційні пер­спективи були з нею втрачені в радянський час (див. з цього приводу його розмову з Р.Корогодським про американську модель «асиміляції» в ІДШІЖ.С. 154“ 155) 5 він був свідком «єврейського реваншу» в біль­шовицькій революції (за його словами - «кривавого відлуння» старого російського чорносотенства «в діяльності різних там урицьких, дзержинських, бронштейнів-троцьких, ленінів і більше». - ЗІНВ. С. 400) - і його кривавого ж таки кінця зі зміною Сталіним курсу з «інтернаціональної» на російську національну державу (етап, на якому був розстріляний його «шеф», директор Інституту мовознавства Наум Каганович - після того, як спустошив українське мовознавство до кондиції, з якої воно не може вичуняти досі); він застав іще в повному розквіті зліквідоване в 1930-ті й безмежно йому дороге українське містечкове єврейство (тип його най­ближчого друга юности Мусія Тетієвського, який устиг відсидіти за «два
націоналізми», «український» у 1930-ті і «єврейський» - з кінця 1940-х); він був свідком Голокосту (який забрав одну з його найкращих студен­ток, «товаришку Лернер», - і увічу якого він за весь час окупації ні разу не виступив із критикою більшовицького режиму, бо нацистська цензура вимагала писати «жидобольшевицький»), а потім у СІЛА ще й став жерт­вою підлости Р. Якобсона («Як [обсон],-писав 1958 р. в листі до Дм. Чи­жевського,- усім оповідає, що чув від Булаховського, що я брав участь у нищенні жидів (фантазія в Якобсона дуже обмежена, і тепер мені ін­кримінуються ті самі гріхи, що з такими ж підставами - інкримінува­лися Р.Смаль-Стоцькому)...». Цит. за: Ірина Валявко. До біографії двох мислителів... - С. 253) - обмови, типової для радянських аґентурних практик спекуляції на Голокості перед Заходом (при тому, що в само­му СРСР Голокост не визнавався); і т.д. І думаю, це ще не повний пе­релік «єврейських тем» у житті ЮШ. Пояснення такій їхній щільності в межах одної неєврейської біографії насправді знайти не так і склад­но: адже, попри «комплекс другої парти» й сковородинівську настано­ву на «втечу од світу», ЮШ все-таки, за іронією долі, весь вік плив в історичному «мейнстрімі» (від російської революції - до переднього краю «холодної війни»), - а істо­ричний мейнстрім ХХ-го століття (і, ширше, - доби модернізації) якраз і творився з безпрецедентно підвищеною, порівняно до попередніх сто­літь, єврейською участю. Невипадково ж ЮШ говорив Р. Корогодському про єврейство як «вирішальний фактор американської динаміки» (див.: ЩІПІЖ.С. 154)? ~ але висвітлити цю ґрандіозну тему так, як вона того вартувала, бодай тільки на матеріалі власного життя, було, звичайно, завдання, непосильне для однієї людини, ще й не фахівця-історика.
5 ЮШ має на увазі картинну Галерею Pinacoteca di Вгега, де міститься одна з найбагатших італійських колекцій старих майстрів. (Цю його рекомендацію мені виконати таки пощастило, попри «постмодерний розклад».)
6 ЮШ має на увазі цвинтар Сен-Мікеле у Венеції, куди я «не доїха­ла».
7 Т.Шевченко. «Минули літа молодії...»
8 Гра слів: одночасно з обігруванням заголовка з «ЛУ» («Шелестіть, чоботи...») це ще й алюзія до байки Л. Глібова «Шелестуни» - де «дур­неньке» пихате листя зчиняє шум на вітрі, не тямлячи, що хутко об­летить і про нього забудуть.
9 Насправді все ще печальніше, але ЮШ не в усі подробиці «версії звину­вачення» був утаємничений. Першоджерелом цієї «невигаданої новели
життя», що могла б скласти розкішний матеріал для психоаналитика, є, нагадаю, сам Гончар (це його щоденниковий запис за 25.06.1995 р., див.: Олесь Гончар. Щоденники. Т. 3. - С. 573-575)? - і є поважні під­стави вважати, що вона якраз вигадана вся, від початку до кінця, тож варто приділити їй трохи більше уваги. Згідно з цим записом (NB: у жодному з попередніх Гончар за п’ять років ні разу ні словом не об­мовився про жоден, пов’язаний з колишнім учителем, осо­бистий спогад, - тільки по наростаючій обурювався його статтями, які вперше прочитав восени 1991 р.), ЮШ нібито має «гріх» проти Гончара з воєнних років, і цим єдино вичерпно (для Гончара при­наймні) пояснюється його брак ентузіазму щодо Гончаревої творчости - «намаганням заглушити голос власної совісті» (так!). «Гріх» же, за версією Гончара, полягає в наступному: в липні 1942 р., «доходячи» з голоду в Харківському таборі військовополонених на Холодній Горі, Гончар нібито кинув за колючий дріт «записочку на волю», адресо­вану «майже другу», «нашому Юрію Володимировичу», чиє ім’я ра­дісно (так!) був угледів на «шматині окупаційної харківської газет­ки» «серед дизентерійного кривавища» як, чомусь, надію на поряту­нок (чому - не пояснено),- але «минали табірні дні, а до мене мій дорогий професор Юрій Володимирович Шерех-Шевельов так і не обі­звався». Далі цитую пасаж, по якому вже трохи пройшовся скальпе­лем деконструкції Гр. Грабович (див. його: Сповільнені дії здобутків і втрат/ /Критика. 2002. Ч. 5):
«А з професором відбудеться зустріч у Києві через багато літ, на Всес­вітньому форумі україністів (цебто у вересні 1990 р. - О.З.). І буде він гостем у моєму домі, сидітиме за нашим столом, і, вгадавши якусь мить, я запитаю тихо:
- Юрію Володимировичу, скажіть, а записочку мою з Холодної Гори ви тоді отримали?
І він... цей сноб, інтелектуал блідолиций (NB! - 0.3.)... зашаріється! Ні, скаже він, не отримував, але чому ж як дівчина зашарівся?
І тоді я цілком упевнився, що епістолу мою він тоді таки прочитав - „народна пошта“ спрацювала, не підвела!».
Грабович резонно вказує, що як аріумент звинувачення, та ще й у «ре­негатстві» (так нижче!), це «шаріння» не витримує ніякої критики - вже бодай тому, що ЮШ в старості хворів на почервоніння шкіри. Я позна­йомилася з ЮШ в тому самому вересні 1990-го й потверджую, що назвати його «блідолицим» у ті роки міг хіба що індіянин (почервоніння, т. зв. rosacea, видно навіть на аматорських фото, зроблених «мильницею»).
Цікавіше, однак, інше. По-перше, про те, що ЮШ друкувався в «окупа­ційній харківській газетці», Гончар уперше довідався щойно у вересні 1991 р. - з мемуару самого ЮШ «Юрій Шерех (1941-1956) (Матеріяли для біографії)» (див. у ЗІНВ),- і схвильовано записав тоді в щоденнику за 17.09.1991 р.: «...грайливо так зізнається в своєму холуйстві й ще сміє повчати Андрія Малишка та мене, як і про що ми повинні були писати... <...> О, як я міг так тяжко помилитись! Чому мені не потрапили на очі його зрадницькі писання раніш?!»(Там само. С. 376). Це, нотабене,-рів­но ч e р е з рік по т о м у, як, за версією-1995, «вгадавши мить», «тихо запитав» і «цілком упевнився» (коли пишеш «невигадані новели», варто все-таки перечитувати попередньо писане!). Не кажучи вже про те, що, «запитавши» й «упевнившись», тут-таки подарував «Циклон» «з глибокою шаною, з безмежним довір’ям» (див. прим. 2 до листа ЮШ від 31.03.1998 р.),- правда, про це останнє вже знаємо не від нього...
По-друге (ще цікавіше!). Гончар у цій «новелі життя» завбачливо не згадує, щб саме, крім «напіввідірваного» (так!) прізвища «дорогого професора», вичитав він 1942 р. у «шматині окупаційної газетки» та­кого, що дало йому підстави думати, що професор живий і годен його визволити («при владі» б то, чи як?), - і слушно робить: що менше інформації, то важче її справдити. Але штука в тому, що ім’я відомого Гончареві доцента (НЕ професора!) Харківського університету Юрія Володимировича Шевельова в «харківській окупаційній газетці» (вона звалась «Нова Україна») до липня 1942 р. взагалі з'явитись не могло, - ЮШ не був у штаті газети, а тих кілька статей, що в ній видруку­вав («Уярмлена мова», «Визначний український діяч: До роковин смерті О. Потебні», «Про альманах Євгена Гребінки „Ластівка“»), підписував псевдонімом - Гр. Шевчук. Чи, може, Гончареві дісталось «напіввідірване» «Шев» - і він у містичному осяянні чудом вгадав > за ним улюбленого «професора»?..
Логічніше припустити, що «газетка», котра буцім так запалила по­лоняника Холодної Гори надією на визволення, з’явилась на світ од­ночасно з шевельовською «блідолицістю» - а саме, в червні 1995-го, за неповних три тижні до смерти автора. На це вказує й реакція ЮШ на вичитане в «ЛУ»: він явно щойно звідти вперше довідався про свою «підлу поведінку супроти Гонч. в полоні», у версії не самого Гончара, а його посмертних клакерів (на цьому прикладі справді можна студі­ювати механізм «укидання й роздмухування» «дези» в курсах інфор­маційної війни!), цитую: «Біля того концтабору ходив Гончарів оберпрофесор (тут уже й до „приятельства з Гітлером“ недалеко! - О.З.),
він йому послав три записки (уже три! - О.З.), нічого не важило визволити студента (так! - 0.3.)... Коли на Конгресі українців (так в „ЛУ“. - 0.3.) приймав його, тепер американського професора <...>, то на запитання про той давній випадок Шерех-Шевельов втупив очі в тарілку з борщем, який зварила Валентина Данилівна, і не витягнув їх звідти...» (В. Коваль. Ще не розгаданий Гончар...//ЛУ. - №16. - 16.04.1998 р.),- як казали в тодішній рекламі, «почувствуйте разни­цу!». В інтерв’ю Тамарі Скрипці ЮШ розповів, як Гончар пробував його «сповідати», без соцреалістичних художніх подробиць - і без суперечностей: це було в другу їхню зустріч, 13.09.1992 р., вже після того, як Гончар прочитав «зрадницькі писання», але про жодну «за­писку з Холодної Гори» там теж не йшлося (див. ЗІНВ.С. 441-443, і пор. щоденниковий запис Гончара про цю зустріч за 14.09.1992 р.: він, правда, звучить театральніше, хвальковитіше, є деякі розходження в деталях, але все ж не до стадії «Рашомону», і ніякої згадки про «за­писочку» теж нема, не було між ними такої розмови, - а більше вони не зустрічалися!). І отут уже постає справді цікаве питання - для літературознавців, для психологів, істориків, культурологів, та просто для всякої думаючої людини: навіщо Гончар усе це вигадав? Чому так старанно записав?
«Невигадана новела життя» є, не забуваймо, його останній твір (О. Гон­чар помер 14.07.1995 р.) - так би мовити, «заповіт нащадкам», - і треба визнати, що від часу «Собору» жоден його твір такого успіху не мав. Майбутню історію української радянської літератури слід завершувати саме ним ~ він «знімає» в собі її всю, в геґелівському сенсі, як крапля води вміщує в собі океан. Отже, дещо «із секретів поетичної творчости».
На той час, коли Гончар творив свою «новелу», вже існували (про що він не знав) написані ще у 1980-ті воєнні спогади ЮШ. Тяжко по­ранене «Здобутками і втратами української літератури», і без того хво­робливе честолюбство Гончара напевно б отримало злагіднюючого компреса, якби він ознайомився з тим, що писав про нього колишній учитель: «Якби мені запропонували вибрати з моїх студентів будь-якого часу п’ять найздібніших і найпорядніших, він (Гончар. - 0.3.) увійшов би до цих п’ятьох» (ЯММ-і. С. 251). Готуючи ЯММ до друку вже після смерти Гончара (і після «кампанії» в «ЛУ»!), ЮШ не викреслив цих рядків. Свідчення важливе, особливо коли походить від жертви наклепу: можна повірити, що Гончарем керував не цинічний розрахунок, а щирі емоції (судячи зі «Щоденників» - справжні пристрасті!). Старий, неду­жий і, по суті, глибоко нещасний чоловік, в останні роки зайнятий
просто-таки істеричним захистом прожитого життя перед світом і со­бою, Гончар зіткнувся з ЮШ - поверненим зі славою на Ітаку Одіссеєм, - як із зреалізованою альтернативою своєму власному життю, початою від воєнної «точки біфуркації», - і ця альтернатива виставила перед ним безжально-непохитне дзеркало, де його життя, з усім його підрадянським блиском і славою, виглядало таким, якого він ніколи, за жодних умов не зміг би прийняти, бо це була б катастрофа (якщо дзеркало не помиляється і він, Гончар, - не великий письменник, тоді його 40-літньому життєвому компромісу в його власній ціннісній систе­мі нема виправдання!). «Обійти» це дзеркало, психологічно скресливши ЮШ для себе як літературний авторитет, Гончар теж не міг - іншого «повпреда» від світової культури, який би показав йому його в ній місце, на овиді не було (що фінансовані «братніми компартіями» пере­клади, перелічені в шкільних підручниках СРСР під рубрикою «Світова слава Олеся Гончара», - то все-таки не зовсім «світова культура», він за роки «перестройки» й сам уже мусив здогадатися). Так що Гончар опинився в’ глухому куті. Залишався єдиний вихід: розбити дзеркало. Гончар працював над цим чотири роки, з вересня 1991-го й до останку, і це, з усього видно, був тяжкий душевний труд: навіть у «невигаданій новелі» він усе ще продовжує свою з ЮШ внутрішню спірку (за стилем точніше б сказати - сварку), трагікомічно закликаючи в свідки своєї величі «чабанів і академіків» («таврував безневинну „Таврію“ саме тоді, коли нею зачитувались степові чабани і радувались їй академіки»),- котрі, всі нагурт, видно, все ж не зрівноважують сили завданого від ЮШ удару... (Мимоволі думаєш: невже в глибині душі Гончар таки живив жахливу, не до признання собі самому підозру, що ЮШ написав про нього правду?)
А дзеркало, попри всі душевні надсади, не розбивалось. (Варто по­читати запис від 17.02.1994 р. - як сердиться Гончар, виявивши брак одностайности в оцінці ЮШ серед членів Шевченківського комітету, як продовжує сам себе переконувати post factum, чому таки не можна було «підтримати» ЮШ на премію, і як розгублено все це звучить, див.Т. 3. С. 512). Останній крок - акт чистого розпачу: вернути дзеркалу назад його відображення («Сам такий!»), іут і з’явилась «народна пошта» - аргумент, психологічно, остаточний і незаперечний, якщо вмістити її саме в ту криваву (й кривавлячу ціле життя в обох!) «точку біфуркації», від якої їхні шляхи розійшлися (один, як Одіссей, пішов уплав «між двох сил», другий, після кризи на Холодній Горі, став до одної з них на службу). «Народна пошта» мала запнути ціле дзеркало нараз чорним
покривалом «зради свого народу», делеґітимізувати морально. І - за од­ним заходом - очистити запинана.
Тому що «народна пошта» між ЮШ і Гончарем справді була. Тільки не в 1942-му, і не в Харкові. А в 1960-му, в Нью-Йорку, - і йшла в зворотному напрямку. Ось вона, та «записочка»,- збережена Гон­чарем (NB!) і опублікована недавно В. Абліцовим (див.: День. - № 72. - 23.04.2010 р.):
«Дорогий Олесю Трохимовичу! (сподіваюся, що не перекрутив Вашого по-батькові).
Дуже хотів би з Вами зустрітися під час Вашого перебування в НьюЙорку й згадати минуле. Добре пригадую Вас від першої Вашої появи в Газетному технікумі до червня 1941 року в університеті. Читав багато Ваших книжок після того, пару разів писав про Вас. На жаль, Ваші листи з часу Вашої практики й вірші, що Ви тоді писали, заіубилися у воєнній хуртовині, що порозкидала людей.
Я радо бачив би Вас у себе або прийшов би до Вас, або ми могли б зустрітися десь у ресторані. На жаль, я не зможу бути на обіді, що буде даний завтра на честь Вашої групи в Колумбії. Подзвоніть мені - теле­фон МО6-9411 або - якщо маєте охоту - бодай черкніть на адресу, що подано нижче.
З сердечним привітом, ВашЮ.Шевельов».
Гончар не «черкнув». Ось як згадує цей епізод ЮШ згодом, у 1980-ті, ще в гадці не покладаючи, що вони незабаром зустрінуться в Україні:
«Нагода зустрітись була, коли Гончар приїхав був до Нью-Йорку і ви­ступав у Колюмбійському університеті, разом з Леонідом Леоновим і ще парою радянських літераторів (Степаном Щипачовим і Мухтаром Ауезовим. - О.З.). Я не хотів іти на той виступ, ставлячи його перед доконаним фактом моєї появи. Адже ми були по різних боках кордону, що перерізав світ навпіл, і він у радянській ієрархії стояв досить висо­ко. Через третіх осіб я переказав йому, що я тут і був би радий з ним зустрітися. Він відповів, - як мені переказали:
- Для мене і для нього краще, щоб ми не зустрічалися.
Це могло означати ситуацію політичну, а могло - суто психологічну. Я схильний радше до другого тлумачення» (ЯММ-1. С. 171).
Тепер, коли нам відомо більше, ніж тоді ЮШ, можна припустити, що схилятись є сенс «радше до першого»: про цю зустріч, якби вона від­булася, Гончар неминуче мусив би скласти звіт у КҐБ. Гончар повівся обачно і, за радянськими стандартами, порядно - як писали в тодіш­ніх аґентурних справах, «от встречи уклонился». Не виключено, саме
завдяки цьому він зумів зберегти обличчя в ході невдовзі розкрученої КҐБ на два континенти антишевельовської кампанії, де, до чести його, утримавсь од «викривальних» виступів на адресу колишнього вчителя, яких від нього, як згадує в щоденнику за 17.12.1988 р., «особливо дома­галися» («І все ж вистояв». - Т. 3. - С. 215). Цікаво, що,похвалившись отак собі самому в щоденнику своєю стійкістю, Гончар не зробив цього при зустрічі з ЮШ у 1990 р., і про ту пригоду 30-літньої давности мови між ними так ніколи й не зайшло. Зрозуміло, чому мовчав ЮШ, від­правник записки «з волі» «в табір» (хай невидимий), заручником якого був Гончар у Нью-Йорку, - йому допитуватись було б неетично («І для чого,- казав у 1999 р.,- що від цього зміниться, якщо ми почнемо тепер закидати один одному якісь...» (ЗІНВ.С. 441)), - але мовчання Гончара насуває припущення, що в його нью-йоркському небажанні «бодай черкнути» колишньому вчителеві слово привіту не обійшлося, либонь-таки, й без «психології». Може, як людина порядна, він трохи чувся отим самим Петром, який зі страху відрікся від свого вчителя, «ренегатом» (авжеж!),- і, сидячи через 30 років із ним за столом у своєму домі, цілий час боявся, що ЮШ, «вгадавши якусь мить», «запитає тихо»:
- Олесю Терентійовичу, скажіть, а записочку мою в Нью-Йорку ви тоді отримали?
Але ЮШ не спитав - і Гончареві не довелося «шарітись». Можливо, якби він спитав, а Гончар «витіснене» проговорив і від гризького спо­гаду звільнився, не виринула б у 1995 р. в його гарячковій, змученій постійною «боротьбою з ворогами» уяві й ота «народна пошта» - анахронічним дзеркальним відбитком, перенесеним на 18 років на­зад і обернутим навспак. Гончар вочевидь мусив це з себе викинути, в якій завгодно формі. І форма знайшлася - якраз тоді, коли його образа на ЮШ дозріла до розмірів уже сливе параноїдальних («звід­ки в нього стільки патологічної злоби до моєї творчості?», курсив мій. - О.З.). Зрештою, за іронією всякого письма (той, хто говорить, завжди проговорюється!), він сам про це свідчить найкраще - в фіналі своєї «новели». Повторивши, видно, найболючішу для себе фразу із «Здобутків і втрат...» - «Гіркі слова, страшні слова, але вони му­сять бути сказані» (повна цитата звучить так: «І коли є в „Таврії“ окремі талановиті сторінки (а вони є, головно в ліричних партіях), то вони тільки випинають разючу безстилевість цілого і, виказуючи талант автора, виказують тим більше головну втрату української лі­тератури під СРСР - втрату культури. Це гіркі слова,
страшні слова, але вони мусять бути сказані» (ЗІНВ.С. 251)), - ви­смикнувши фразу з контексту, як жало, Гончар з непідробним болем вигукує: «Саме так! „Гіркі“ і „страшні“, професоре, але я змушений повернута їх вам, сказати їх саме вам, ї я їх кажу, пишучи цю невигадану новелу життя - новелу.про ренегата». Тут майже кожне слово правда, Гончар щирий: він справді, дослівно, змушений повернути ЮШ його слова, бо не може з ними жити (і через 18 днів помре!), і змушений «сказати їх саме йому» (а кому ж іще - хто інший мав владу, з’явившись в Україну через 50 років, посадити вирослого тут у міжчасі на «другого після Шевченка» письменника назад на ту саму парту недоростків!), і «невигадана новела життя» - теж, у якомусь сенсі, правда: це дійсно новела цілого Гончаревого життя - стисне­ний до кількох сторінок анамнез специфічної радянської соціопатії - за Ч. Мілошем, «поневоленого розуму». Що ж до «ренегата», то це вже явно фройдівська обмовка: видно, морально Олесю Терентійовичу жилось таки нелегко.
Отже, маємо рецепт «новели»: кілька справді «невигаданих» фак­тів - і) відкритий Гончарем у вересні 1991 р. (і потверджений ЮШ в приватній розмові через рік, у вересні 1992 р.) факт співпраці ЮШ з українською підокупаційною газетою; 2) дійсна відмова від зустрі­чі (Гончарева) на «записочку через залізну завісу» (від ЮШ) в НьюЙорку 1960 р.; і, нарешті, нотабене - 3) дійсна записка Гончара з Хо­лодної Гори, кинута через колючий дріт на адресу своєї сестри - і дійсно донесена «народною поштою» до адресатки. «Творча обробка» цих фактів методами перенесення, обертання й аналогії (плюс «блідолицість», походження якої лишається нез’ясованим - може, з образу ЮШ 1941 р.?) - до кінцевого результату, згодом підхопленого й по­несеного по Україні «шелестунами», могла здійснитися тільки в тому розжареному емоційному тиглі (чи треба сказати - пеклі душевних мук?), у якому Гончар прожив останні чотири роки, одержимий над­завданням хоч якось скасувати чинність «гірких і страшних слів» ЮШ на свою адресу. Не доводиться сумніватися, що в свою віртуальну кон­струкцію сам він щиро ввірував - перед тим він 40 років прожив у ви­гаданому світі і в реальному жити вже не вмів. Про те, чи не шкодував ЮШ, що по смерті Гончара виключив «Здобутки і втрати...» зі свого Харківського з-томника, ми з ним ніколи не говорили.
10 Вписано від руки над рядком.
11 «Предисловие о пользе книг церковных в российском языке» - стат­тя М. Ломоносова 1758 р.
12 У своїх спогадах ЮШ дає й інше, психологічне пояснення тому при­ємному враженню: Європа з її воєнними страхами лишилась поза­ду, «ми посувались як по паркету <...>. Майбутнє лежало по той бік океану, і його треба було робити новим власним зусиллям. Я був тоді великим оптимістом» (ЯММ-2. С. 294).
[36]
2 серпня 1998 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
Дуже-дуже Вам дякую - і за листа, і за «поради мандрівника», і за те, що встигли на «мертву лінію» (між іншим, хочете вірте, хочете - ні, але вчора, коли прийшов Ваш лист, я знову зустріла Бурячка - цим разом в метро: а Ви кажете, ніби то я для стилю вигадала, - ні, я лю­блю такі сюжети, щоб самі вимальовувались, - правда, слід віддати їм належне, й вони мене люблять).
Натомість я вже, здається, на жодну «мертву лінію» перед від'їздом не встигаю, і то не в останню чергу через оту саму мудру машинку, «о пользе» якої Вас так гаряче (і, як з'ясувалось, «тщет­но») запевняла, а лихий підслухав - і влаштував мені злий жарт: під час наглої грози (трохи не торнадо!), коли мене вдома не було, а вікно в кабінеті стояло отвором (у нас зараз спека достоту ньюйоркська - до 36° доходить, просто божевілля якесь!), залило мені письмового стола - вкупі з комп'ютером (а для нього, бідаки, вода - що для нас стрихнін). Три дні мені його «дохторики» відволодували, і це була, без перебільшення, репетиція кінця світу в лабораторних умовах - «в отдельно взятой квартире»: параліч не тільки робо­ти (плюс страх втратити всю минулу - за понад чотири роки), а й життя у його найпрямісінькому, повсякденному сенсі (я навіть по те­лефону не могла подзвонити, бо й записника тримаю в комп'ютері, а «ручних» копій, своїм ледащим звичаєм, не роблю). Нівроку, все обійшлося без втрат (як не рахувати легкого nervous breakdown^1 - з двома істериками й деякими супутніми явищами), і Мак мій, як бачите, знову брикає (тьху-тьху!), але от Вам - «во развітіє» теми
пароплавчика... (Боюся, чи не дискредитує у Ваших очах цей випа­док ідею комп'ютеризації остаточно й безповоротно - навіть якщо Вам запропонують модель, що чинитиме лютий опір і верещатиме при тому вголос, - так що обіцяю надалі облишити всякі спроби за­гітувати Вас «за Радянську владу»).
Надсилаю нове число «Літератури Плюс» - тим більше, що Вас, виявляється, так немилосердно обділено «Критикою» й залише­но на самій тільки «табірній» пайці «Літературної України»! (Ще б «Вечірній Київ» на додачу - і можна вранці й увечері благословля­ти Бога за еміграцію!) До речі, «гнівну відсУч» (фройдівська помил­ка однієї друкарки за доби історичного матеріалізму) на Грицькову статтю про Забужку «нижче пояса», щось таке в жанрі «Ой не ходи, Грицю...», але не тільки, - я таки удерла й Рябчукові «в собственные руки» віддала2, тепер, казав сліпий, - побачимо, як кривий танцю­вать буде: трохи ж воно ніби «не теє», отримувати ґранти на газету від Інституту відкритого суспільства й не друкувати полемічних від­гуків на власні виступи - «чай», не «ЛУ»?.. Тобто, від думки мири­ти «Івана Івановича з Іваном Никифоровичем» я, як бачите, поки що далека - та й що з мене за замирювач! (я вже тут часами сама собі починаю Рубчака3 нагадувати, який з явною гордістю звітував мені колись, з ким він у Чікаґо посварився, і з певним подивом, і на­віть із чимсь схожим на розчарування виявив, що - ще не з усіма). «Ничего, ничего, молчание»...
До речі, скоро ще одна газетка почнеться, і, судячи з того, що редаґуватиме її Наталя Яковенко4, має бути зовсім-зовсім несогірша (в кож­ному разі, ліпша од Грицькової) - називатиметься «Рецензія»5, «про­стенько и со вкусом». Бачте, як то вкраїнське інтелектуальне життя розвирувалося?.. (І, гай-гай, не тільки інтелектуальне - якийсь «самашедчий» видався минулий місяць, та вже й усеньке літо на те по­казує - безупинна, з дня на день, гарячкова імітація діяльности, аж до повного фізичного й душевного виснаження, а спитати б - а що / ти такого направду зробив, у сенсі accomplished6, - то тут уже «таки да», silence7).
Літературні новини (їх теж трохи «єсть», але всі ще - «гарячі пиріжки»: на рівні проектів, тож для споживання потребують вихо­лонути) цим разом відкладаю - до спокійніших (і, маю надію, плідніших) часів. Якщо в міжчасі у Бас (а раптом?) виникне бажання мені написати, то ось моя італійська адреса - я там стримітиму до 12 ве­ресня (supposing8 ідіоти в італійському консуляті видадуть мені візу,
чого вони досі «не вдосужились», - от де бюрократичний бардак, до речі, що куди рідному вкраїнському, а вже ж понад століття сплив­ло від часу об'єднання Італії!):
Bellagio Study&Conference Center, Villa Serbelloni
Via Garibaldi, 8
22021 Bellagio (Como), Italy
Обіймаю Вас сердечно - доброго Вам здоров'я й гумору, та ми­лосердної погоди!
Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Нервового заламання (англ.).
2 Моя відповідь на Грабовичеве «Кохання з відьмами» - стаття «Про срібні ложечки, дзвони Нотр-Даму та методологію українських дослі­джень - польових і лабораторних» - то єдиний випадок, коли я, попри пораду ЮШ 1995 Р-> не втрималась і вступила в полеміку з критикою «нижче пояса». По-перше, я вважала своїм обов’язком спростувати пущену Гр. Грабовичем фальшиву чутку про неіснуюче «американське видання» мого роману, де буцімто названо на ім’я прототипів усіх ге­роїв (тоді я ще не знала, що це справа безнадійна, бо чутки спросту­ванню не підлягають), - але були й інші мотиви, загальнокультурного характеру. На той час я, як і більшість інтеліґенції мого покоління, ще всерйоз сприймала заявлений «Критикою» намір тримати в Україні планку певного інтелектуального стандарту - і в добрій вірі вирішила винести на обговорення проблему «тусовочности», яку вважала голов­ною «хворобою росту» нового видання (тоді ще не видно було, що це хвороба «Генетична», і ніхто б не припустив, що по 13 роках виходу «Критика» матиме все ті самі дві сотні передплатників і так і лишить­ся в інтелектуальному житті країни на статусі «салону Вердюренів»). На прикладі Грабовичевої рецензії я спробувала показати, що крити­ка, призначена «тільки для своїх», врешті неминуче зійде на кухонний рівень і фактично приречена буде різнитись від «жовтої преси» хіба що порядком чисельности аудиторії. Подаю, з незначними купюрами, кінцівку своєї статті:
«...За такою приголомшливою для фахового інтелектуала тіснозорістю криється проблема зовсім не тільки особисто Грабовичева, і, в кінцевому підсумку, саме вона й спонукала мене взятися за ці нотатки: це проблема
українського ґетт о - в даному разі інтелектуального, яке, ще десяток років тому вимушене й виправдане, на сьогодні поступово виродилося - в добровільне, штучно підтримуване і навзагал вельми комфортне (повсякчас, до речі й не до речі самодекларована ним „елітар­ність є, в істоті, не що, як психологічно самозахисний евфемізм: сказати собі „я - з ґетго“ змушує все-таки щось міняти в своєму житті, тоді як сказати „я - еліта44 - просто зайвий раз погладити себе по голівці).
Всі ми, нинішня українська міська інтелігенція, „єсть пішли44 з цьо­го, в історичній ретроспектив! вартого всілякої вдячної пам’яті Гетто, котре ще в 70-80-ті з воістину катакомбною мужністю ранньох­ристиянської секти берегло й транслювало на наступну Генерацію альтернативу офіційній версії „укр. рад. культури44 - всі оті „Липинський, блін, Грушевський44 і т.д., див. „Польові дослідження44, чесно оплачувались життями, і зовсім аналогічний за структурою процес, дарма що іншими причинами зумовлений, відбувався в ді­аспорі. З моменту, коли „Липинський з Грушевським44 заповни­ли полиці шкільних бібліотек, а кухня перестала бути одиноким „хронотопом44 інтелігентного українства, Гетто втратило свій raison d’etre і> відповідно, культурний смисл (збереження й передачі „та­ємного знання44), а проте рефлекторно, мов тіло по одужанню пев­ний час - „больову44 захисну позу, продовжує „тримати форму44 - вперто відмовляючись помічати її кричущу спорохнявілість. Ґетто й далі „тусується44 по „кластерах44, причім кожен зосібна „кластер44 принципово ігнорує решту, заведено числячи себе монопольним референтом національної культури; ґетто не знає авторитетів поза своїм середовищем (чим, об’єктивно, гальмує процес становлення загальнонаціональної ієрархії культурних вартостей) - та й взага­лі незгурт чого прагне поза тим „своїм44 середовищем знати, цілком удовольняючись „натуральним господарством44: само пише (малює, друкує...), само споживає, само себе хвалить, чи то пак, як відне­давна повелось казати, „лоббіює44, а свою незапотребованість поза таким Хомо-Брутівським колом воліє витлумачувати - коли вже не „елітарністю44 (що, звісно, найприємніше), то, в крайньому разі, загальною суспільною апатією (?) чи недовірою „малоросійської44 публіки до щиро-українського, - мимоволі вподібнюючись тому одноногому євреєві з анекдоту, який нарікав, що в театрі засіли антисеміти, бо не беруть його солістом у балетну трупу <...>. Задля точности зазначу, що феномен цей містить у собі ще й добрячу дозу суто радянського „походження44, - тут уже справді „всім відомо44,
яким був за тієї доби механізм соціального виживання індивіда: де немає громадянськбго, тобто структурованого за громад­ськими інтересами суспільства, там будь-яке особисте осягнен­ня можливе тільки за умови чисто персональної „зграйности", тобто належности до тісно злютованого всіма формами взаємопідтримки гуртка (чи не вперше цю родову прикмету Совка спостеріг не соціо­лог, а знов-таки письменник - В. Маканін). В проекції на культуру така „зграйність“, зрозуміло, виглядає чи не потворніше, ніж у полі­тиці, вже бодай тому, що наслідки її, на відміну від політичних неза­барних, - непередбачувано довготермінові.
Взаємини українського ґетто з „Польовими дослідженнями" - окремий розділ у біографії роману: власне, саме роман уперше посправжньому й „засвітив" мені ґетто як соціально-психологічний син­дром, з перших-таки кроків до читача, - на тій славетній презентації в Будинку вчителя, котра де в чім направду „лабораторно" змоделювала наступну суспільну рецепцію книжки. Тоді мене дуже здивував був один літератор із середнього покоління (якраз того, що формувалось „у хронотопі кухні"), який, достоту як тепер Гр. Грабович, знай по­ривався звернути розмову в русло „ми всі (sic!) тут знаємо, про що йдеться", - тимчасом серед тих шестисот душ, що заповнили залу, ціла „літературна тусовка", вкупі взята, „своя" й не „своя", становила щонайвище відсотків із п’ять! Решта була - студентська молодь та ота, типово київська російськомовна публіка, що традиційно ходить „на подію" - театральну, вернісажну, а тепер от і літературну, і що для неї, в масі взятої, й саме ім’я Оксани Забужко було в новинку, не то якесь там про неї докладніше „знання" (з усіх присутніх у залі письменників, чиї імена викликувано було під час прикінцевого „аук­ціону", публіка сяк-так зреагувала лише на І. Драча). Для мене це було правдиве відкриття: мій літератор простой нелукаво не бачив зали, точніше, бачив її, за десятиліттями набутим рефлексом зору, як таку собі побільшеного формату сімдесятницьку „кухню", де зібралися „свої", - ну бо хто ж би ще цікавивсь українською книжкою? Зала, про­те, не схотіла нудитись спогляданням „міжсобойчика" з inner jokes - і повела власну гру (з подачі „Лучів Чучхе", що ознаймили свою при­сутність серед публіки надісланим до „президії" „листом трудящих"), переломивши перебіг презентації - навсупір традиціям „ґетто". І так само, уклін їй доземний, повелася „зала" роману, розпорошена вже в незамкненому просторі - по містах і містечках „новочасної соборної". Хронотоп змінився.
Справа не в тому, що Гр. Грабович, сам того не відаючи, через два роки достеменно-точно відтворив цей епізод <...>. Справа в тому, що з позиції ґетто, якщо продовжувати цупко її триматися, більше нічого й не дається розгледіти, крім знайомої бородавки „під маскою літераторалауреата-автора бестселлера", - і, боюся, не лише в „Польових дослі­дженнях" (Бог, зрештою, з ними, в них уже своє життя): перспектива згортається, й мислительний горизонт, хоч-не-хоч, виявляється зату­лений жилетною кишенею сусіди. Воно, звісно, й жилетна кишеня - річ цікава, і дослідження її вмісту може бути зовсім самодостатнім заняттям, а надто в закритому просторі кухні (та відчиніть же вікно, панове!), де звітрений, за терміном „історичної чинности", культурний езотеризм перевівся на вже автентично-„кухонні", і по-своєму дуже при­ємні „маленькі секрети" (все, бачся, за Геґелем: що спершу - трагедія, згодом - фарс). Все так - „тільки от одне", як мовляла в романі „моя відьма" (про котру, вслід за Шевченком, можу додати - „моя мати і сестра": тут, до речі, ще один, і, вже без жартів, ой який езотеричний аспект „відьомської перспективи", не завважений Гр.Грабовичем...). „Тільки одне". Ми ж то збиралися, за прикладом барона Мюнхгаузе­на,- „стрибати через болото?.."»
Найсмішніше, що я справді розраховувала після цього на дискусію. «Срібні ложечки...» було зрештою опубліковано як лист до редакції, із супровідною відповіддю Гр. Грабовича, котра виявилась настіль­ки непристойно-базарною за тоном і абсолютно «не в тему» (див: Кри­тика. - Ч. 12. - Грудень 1998. - С. 26-30), що я вкотре пересвідчилася в слушності давньої поради ЮШ - і звідтоді не встрявала більше ні в які полеміки зі своїми критиками, навіть коли мене «звинувачувано в тому, що я вкрала дзвони Нотр-Даму і ношу їх у жилетній кишені» (цитата з Гайне, що дала назву статті).
3 Мається на увазі Богдан Рубчак (нар. 1935 р.) - поет і літератур­ний критик, член Нью-Йоркської Групи, професор Іллінойського уні­верситету. В Україні виходила збірка його вибраних поезій «Крило Ікарове» (1991). Ми познайомилися в Києві восени 1990 р., а в червні 1991 р. я на запрошення панства Рубчаків провела кілька пам’ятних днів із ними в Чікаґо. Майже всі мої цитати «з Рубчака» походять звідти: блискучий causeur, людина енциклопедичних знань і ерудиції, влас­ник одної з найбагатших приватних книгозбірень, які мені довелося бачити, Б. Рубчак являє собою рідкісний у сучасній культурі тип «генія сократичної бесіди», а крім того, невичерпну скарбницю іскрометних усних новел, які оповідає з правдивим артистизмом нащадка колись
славної акторської династії (пам’ятаю, зокрема, його історії про На­бокова, Маланюка, Ліну Костенко, кожна - перлина виконавського мистецтва й одночасно незаписана сторінка з історії літератури). ЮШ високо цінував Б.Рубчака, його передмову до антології Ю. Луцького «Shevchenko and the Critics» 1980 p. залічував до початків нового шев­ченкознавства разом із монографіями Л. Плюща й Гр. Грабовича (див. його: Слово впроводу до Леоніда Плюща як шевченкознавця//Леонід Плющ. Екзод Тараса Шевченка. - К.: Факт, 2001. - С. 6), а кілька разів між ними навіть заносилося на щось подібне до дискусії - раз із при­воду Н.Лівицької-Холодної, раз - з приводу тої-таки Нью-Йоркської Групи, на адресу якої ЮШ був укинув (див.: «Про самвидав на іншому континенті, про ненависть, про новітню поезію і про інші речі і нації» у ВП-2. С. 742-743)? Щ° «можна бути модерним, не ставши епігоном американської сучасної поезії (1919 року Тичина журився тим, що по­ети українські „перебивають копію солодких руських поетес". Тепер можна б журитися перебиванням копії репаних американських антипоетів)»,- на що Б.Рубчак зареаґував із притаманним йому полеміч­ним темпераментом (Сучасність. - 1975- Ч. 12), а ЮШ ввічливо назвав його статтю «розумною, хоч дещо химерно адресованою» (див. ВП-2. С. 1079). В кожному разі, з т. зв. «молодшого покоління» еміґра­ції (тобто, «дітей ді-пі» - наступне покоління, народжене вже на чу­жині, ЮШ вважав для української культури втраченим, див. прим. іо до мого листа від 3-ОЗ-І996 р.) Б. Рубчак був, здається, чи не єдиним, кого ЮШ трактував усерйоз.
4 Наталя Яковенко (нар. 1942 р.) - історик-медієвіст, доктор істор. наук, проф. Києво-Могилянської Академії, автор книжок «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Украї­на» (1993), «Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVHI ст.» (1997), «Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. (2002), «Вступ до історії» (2007) та багатьох ін­ших публікацій, а також публіцистичних виступів на теми організації української науки.
5 Цей проект - видання «для оперативного публічного реагування на все, що претендує на науковий дискурс» (цит. за вступом від ред­колегії), - у висліді обернувся піврічним альманахом «Український гуманітарний огляд» (гол. ред. Н.Яковенко). Виходить з 1999 р.
6 Звершив, домігся, виконав щось посутнє (англ.).
7 Мовчання (англ.).
8 За умови, якщо; припускаючи, що (англ.).
[37]
19 листопада '98
Дорога і вікопомна моя Ок-СТ,
Ваш лист був з датою 2 серпня і перед Італією. Після оної Ви зовсім «отбились от рук». Не те, що я хочу прибрати Вас до рук, а тільки пригад на старий мотив, що в городі Н живе... Обов'язків у Вас нема, а охота може бути або й ні.
Родіна мене не забуває, від Андруховича до Жулинського вона пам'ятає про мої ювілеї і ентузіястично мене вітає1. Але я вітаю й неза­лежних. Моє діло мовчати й слухати або ні. Воно добре і так і так. А ще ліпше ніяк.
Колись Остапа Вишню називали королем (чи щось у такому дусі) українських тиражів. Здається, я маю шанс його перекрити. Вийшло в мене три книжки, а теперечки обіцяють ще три2. Я явно перемагаю. Одну я і Вам передав. Вона, разом з присвятою, в руках Корогодського3. Прошу зажадати (звісно, коли є жадоба знань). Там є трохи й картинок. Але до тексту вони мають відношення нуль4. Але в межичасі я постмодернізувався і то куди радикальніше5. При міні­мальному зусиллі Ви осягнете того самого наслідку.
Після Комо/Кома Ви, мабуть, здорово інтелектуалізувалися. А мо­же й не тільки. Дер ланґен Реде курцер Зінн6 (ага, Ваша машинка німців не берьоть), листові був би радий, але обов'язків нема. А Глазунов був реакціонер і білоґвардієць7, якщо-це той самий,- Ви з ним знайшли модус вівенді, продолжайте-в-том же духе; тільки зачиняйте вікнагколи8 якщо це той самий. Тож зачиняйте вікна, коли йдете9 геть з дому.
Так от, листам раді, але «лебедь, рак да щука» - товариство про­типриродне.
А яке романище Ви тим часом сочинили-сьте?
Ваш по гроб жисті/
ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 90-літгя ЮШ, хоч і куди гучніше відзначене в діаспорі (див. звіт про ювілейну конференцію УВАН від проф. Мічіґанського ун-ту Асі Гумецької: ЮрійШевельов-видатниймовознавецьі літератор//Свобода.-3.01.1999),
ніж в Україні (де наукова конференція на пошану відбулася на «місце­вому», «земляцькому» рівні - в Харківському університеті, і там-таки видано й «фестшріфт»: Вісник Харківського університету. Творчий до­робок Юрія Шевельова і сучасні гуманітарні науки. - № 426. -1999), - все ж засвідчило, передовсім числом і характером публікацій у пресі, певний - «середньоінтеліґентський» - рівень знання про ЮШ: рівень, якого в Україні вже годі було скасувати і який звідтоді лишився більшменш незмінним (за винятком офіційної складової, котра в 2000-ні різко «пішла на спад»: на 90-літгя ЮШ ще надійшло вітання од Президента Кучми, юо-ліття на державному рівні пройшло вже геть непоміченим і відзначалося виключно громадськими зусиллями). ЮШ, одначе, - чим, гадаю, й пояснюється цей ображений лист, - потребував не так знання, як визнання, тобто розуміння зробленого ним з боку колеґ і - послу­говуючись його улюбленою часткою - «співдумальників»,- а якраз із цим було сутужно. В листі до Р. Корогодського, писаному приблизно в той самий час, він відвертіший щодо хору «від Андруховича до Жулинського» (правда, Р. Корогодському він не мусив докоряти мовчанкою!): «... безліч сказано й написано. А більшість - порожнеча. <...> Власне, чисте золото тільки від Гриценка, а решта - майже все - „слова, слова, слова“» (цит. за: ІДШІЖ.С. 180). «Від Гриценка» - це ювілейна стаття, в якій компетентно оцінено внесок ЮШ в світову лінгвістику (Київська старовина. - Ч. 6. - 1998). Наскільки ЮШ з тим внеском чувся серед наших україністів (уживаючи його означення щодо В. Сімовича в довоєн­ному Львові) «Гулівером серед ліліпутів», видно було, гадаю, тільки най­ближчим (див. статтю Оксани Соловей «За глухою стіною» в Додатках).
2 Три книжки, що вийшли: Юрій Володимирович Шевельов (Юрій Шерех). Матеріяли до бібліографії/Упор. Андрій Даниленко і Лев Чабан/УВАН у США. НАН України. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевчен­ка. - Нью-Йорк: Б. в., 1998; Юрій Шерех. Поза книжками і з книжок. - К.: Час, 1998; Юрій Шевельов. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського/Упор. Л. О. Тарновецька. - Чернівці: Рута, 1998. «Ще три», котрі «обіцяють»,- очевидно, 3-томник «По­роги і Запоріжжя» від «Фоліо» (не знаю точно, коли він вийшов, але датований таки тим самим ювілейним роком).
3 Мова про видану Р. Корогодським збірку «Поза книжками і з кни­жок». Автографи для цього видання («нальопки», за власним ви­разом) ЮШ висилав видавцеві окремо, і Р. Корогодський сам вкле­ював їх у книжки. На моєму примірнику напис: «Оксані Забужко у побажанні самоствердження від автора. ЮШ. 10.Х.98».
4 На вклейці в «Поза книжками...» вміщено невеличкий «фотоаль­бом» - 18 світлин за 90 років життя, починаючи від портретів матері, сестри та 1-річного ЮШ (тоді ще Жоржика Шнейдера) на руках у году­вальниці - і закінчуючи любительськими знімками з останньої подоро­жі в Україну восени 1996 р. Крім цих останніх, решта світлин початково призначалися для Харківського з-томника, де вони зрештою опинились, бозна-чому, на звороті суперобкладинки (!). Очевидно, Р. Корогодський поривався усунути в своєму виданні вчинену «Фоліо» несправедливість і «вернув» фотографії на належне їм почесне місце, дарма що в томі, який не претендує на представницькі «вибрані твори», така біографіч­на «вклейка», як натякає ЮШ, не дуже до речі.
5 ЮШ тут іронізує над своїм зниженням видавничих стандартів, що від­булося за час його п’ятирічної (від 1993 р.) епопеї з «Фоліо» (як писав був Р. Корогодському, вже махнувши рукою на первісну концепцію книжки, «аби ЩОСЬ було. Бо інакше порожнеча». - Див: ІДІПІЖ.С. 176).
6 Довгої мови короткий зміст (нім.).
7 Вулиця, на якій я мешкаю, носить ім’я Глазунова, але якого саме-досте­менно, гадаю, невідомо навіть у Київській міській адміністрації. ЮШ має на увазі композитора Олександра Глазунова (1865-1936) - автора балету «Раймонда», кількох симфоній, двох фортепіанних концертів, концерту дня скрипки з оркестром та ін. Глазунов довгі роки був ректором Петер­бурзької консерваторії, примудрившись залишитися на цьому посту й після більшовицького перевороту - й емігрувати в 1928 р. під приводом «ви­їзду за кордон на лікування», зберігши за собою посаду. Помер у Парижі.
8 У цьому місці рядок набився на рядок, і ЮШ його викреслив, а зверху ще раз надрукував уже дещо «підредаґоване» закінчення абзацу.
9 Слово вписане від руки в кінці рядка.
[38]
20 грудня 1998 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!..
Ну й засоромили Ви мене, і нащо ж було аж так нещадно милити мою бідолашну голову, - хіба не знаєте, мовляла одна класична героїня,
16*
«як безневинній дівиці стидно»1?.. Вищезазначену голову посипаю попелом і прошу взяти під увагу, що навіть радянський суд вважав щиросерде каяття за пом'якшувальну обставину, а в моєму випад­ку до того ж (як і, до речі, в Павло-Лазаренківському2 - sic!!!) і сам склад злочину ще потребує доведення,- формулювання «одбиття од рук» уклінно прошу виправити на «драматичне непорозуміння», на доказ чого подаю наступні аргументи: 1) як казала одна галицька панночка, «Ви перший не надіслали мені листа», бо після Комо-Кома я собі гадала, що Ви, либонь, знову сповнилися відразою до друкар­ської машинки і мені просто належиться Вашу відразу нищечком перечекати; 2) на останні два місяці я маю майже-бездоганне алібі і багатьох Zeugen3, які його можуть beweisen4 (а Ви кажете, німців «нє бєрьом», - якраз вони тут, між іншим, і заплутали всю справу!), - алібі в тому, що вдома, «на родінє» цебто, мене не було, а було мене аж ген де - два тижні по неозорих просторах Саскачеванщини, в гурті з Солею Павличко і Дженіс Кулик-Кіфер, з презентацією свіжовиданої канадсько-української антології «Two Lands: New Visions»5 (от де був шанс «здорово інтелектуалізуватися» - надто як по українській «глибинці» вдарили-сьмо «автопробегом»!), - а відтак, до позавчо­рашнього дня включно, сливе цілий місяць «мене було» - в славнім городі Мюнхені, де, хочете вірте, хочете ні, я намагалася кавалерій­ським наскоком, «в исторически кратчайшие срока» взяти та й вивчи­ти німецьку мову6 (прошу не сміятися - не «скуки ради», і, на жаль, навіть нестак від жадоби знань, як у, гай-гай, примарній надії навесні, коли знов поїду «над озеро, в Баварію»7, тільки вже «сочинять», за­продатися при тій оказії в тамтешньому Literarischen Hausi8 якомунебудь Verlag'oBi9 - чи що з того буде, ще не знати, обіцянки-цяцянки, але одне певно - що «без язика» не буде таки геть-чисто нічого - SO10...). Ото така мені «трудяща» випала осінь. А писати «в дорозі» - хочби й «посткардзи»11, «прівєт-із-Сочі», - я просто не вмію, воно мені завше чомусь ненатуральним видається, тим-то Ваш ювілей я, на позір начебто найсвинськішим чином, ПЕРЕОЧИЛА (sic!!! - як Вам узагалі це слівце?), через віщо справді чуюся nieswojo12, тільки, all things considered13, прошу все ж не вважати мене зовсім-таки сви­нею, а так собі - поросятком, гаразд?..
Але це поросятко Вас дуже любить, і дуже тішиться, що «родіна» Вас вітає навіть щиріше, ніж Остапа Вишню (!!!), і дуже-дуже Вам дякує за книжку; яку від Романа Корогодського дістало і після dessen (Genitiv від das Buch!) «картинок»14 полюбило Вас іще більше, понад міру
зворушене Вашими знімками 50-60-річної давности - а на додачу ще й фотографією Вашої покійної сестри - яка красуня! (Не знаю, чи делікатно з мого боку розпитувати, але страшенно закортіло дізнати­ся про неї більше - якою була її доля, де вчилася, чому померла так рано15, - наперед перепрошую, якщо лізу не в свій город, ну та Бігме не можу стриматися щоразу, коли бачу сліди цієї вимерлої поро­ди, - враження, наче такі люди більше не народжуються, відступа­ючи землю, й «родіну» насамперед, суцільній навалі потороч; цей мій інтерес has something to do16 і з моїм наступним «романищем», який я таки потихеньку шкробаю, - там усе обертатиметься довкола теми сестринства, розпадаючись на мозаїку різних історій, об'єднаних од­ною героїнею і її покійною сестрою, - як воно стулиться докупи, я на­разі й сама не знаю, бо пишу власне що «історіями», шматками, один такий і з Комо-Кома привезла17). Одне слово, поросятко раде (а рідна українська реальність давненько вже не давала йому приводів із будьчого порадіти!) і за Вас - і таки ж за «родіну», хай їй грець, бо як там не є, а «родіна» врешті отримала дещицю Шевельова, дарма що не всенького, і, значить, «літукраїнсько»-радянський період її історії таки минає, дарма що не ovemight18 і в таких трудах і муках, про які «ті, котрі виживуть, ті, що настануть по нас»19 колись (маю надію!) й гадки не матимуть... О'кей, на цьому стулю губу - поросятам пафос не личить. І хай у віншувальному соборному хорі Вам вчувається й моє життєствердне ювілейне кувікання («в поросячий голос»): дай Боже, щоб Вам і далі «постмодернізувалося» - і щоб Ви од того завжди діс­тавали viel Spass20!..
Обіймаю - на цілий наступний рік, себто (ой лелечко!) до кінця століття: аби-сьте були нам дужі й веселі!..
Ваша непутяща
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Цитата з комедії М.Старицького «За двома зайцями»:
«П р о н я.Вимінєтакогожаруукидаєте,штояпростошарєю...Хіба не знаєте, як безневинній дівиці стидно...»
2 Кримінальну справу проти Павла Лазаренка, на той час голови пар­ламентської фракції «Громада», було порушено у вересні 1998 р., і цілу осінь ця подія гучно обговорювалася в усіх ЗМІ (П. Лазаренко збирався висуватися кандидатом у президенти на виборах-1999).
3 Свідків (нш.).
4 Потвердити (нш.).
5 Two Lands: New Visions. Stories from Canada and Ukraine/Ed. by Janice Kulyk Keefer & Solomea Pavlychko. - Coteau Books, 1998. Цю ан­тологію сучасного українського й канадського оповідання впорядкову­вали, з української сторони, Соломія Павличко, з канадської - Дженіс Кулик-Кіфер (нар. 1953 р.), відома канадська письменниця і літератур­ний критик, авторка романів «Констеляції» (1988), «Зелена бібліоте­ка» (1996), «Мед і попіл: історія родини» (1998) та ін. Для організованого видавництвом Coteau Books «українського» книжкового турне по Кана­ді (починаючи з Саскатуну і з кінцевою презентацією в Торонто) були запрошені обидві упорядниці, я, як автор з української сторони (в ан­тології надруковано моє оповідання «Я, Мілена» в перекладі М. Царинника), і канадський автор українського походження Ларрі Варварук. Наша двотижнева подорож мікроавтобусом по Канаді в жовтні 1998 р. проходила в супроводі знімальної групи Канадського телебачення MG Media Group, яка наступного, 1999 р., випустила телефільм «Two Lands: New Visions» (реж. Тірца Джоунс). Цей фільм містить чи не найбагатший і найякісніший відеоматеріал про Соломію Павличко, яка вже не всти­гла його побачити.
6 В грудні 1998 р. я брала чотиритижневий курс німецької мови (Grundstuffe) в Мюнхенському Ґете-Інституті. '
7 Алюзія до есе ЮШ «Над озером. Баварія» (див. у ЗІНВ), писаного після їхнього з В. Петровим (Домонтовичем) (у тексті - «мій друг неоклясик») перебування влітку 1947 р. в пластовому таборі на Штарнберзькому озері під Мюнхеном. На лютий-березень 1999 р. Департа­мент культури м. Мюнхена надав мені резиденцію на Віллі Вальдберта в Фельдафінґу, на тому самому Штарнберзькому озері.
8 Будинку літератури (нш.). Резиденція на Віллі Вальдберта перед­бачала виступи з читанням своїх творів, зокрема в Мюнхенському й Штарнберзькому Будинках літератури.
9 Видавництву (нш.). На той час «Польовими дослідженнями з укра­їнського сексу» вже зацікавилося кілька німецьких видавництв («Klett Kotta», «Suhrkamp» та ін.), але зрештою книжка вийшла аж 2006 р., в австрійському видавництві «Droschl».
10 ОТЖЕ... (англ.).
11 Листівки (від англ, «postcard»).
12 Ніяково, незатишно (польськ.).
13 Все зваживши, з огляду на всі обставини (англ.).
14 Синтаксичний макаронізм: по-українському тут було б - «після картинок у якій», «після картинок якої», німецька ж форма родового відмінку (Genitiv) т. зв. Relativpronomen («dessen», «deren»), на відмі­ну від нашої «чий», «чия», «чиє», вживається і щодо неживих пред­метів (das Buch - книжка).
15 Відповіді на ці питання я отримала вже після смерти ЮНІ, прочи­тавши його спогади. Віра Шнейдер-Шевельова (1894-1924), змуше­на, як і мати ЮШ, в післяреволюційні роки розруху стати на працю в «совучреждении» (бухгалтером у «Донвугіллі»), померла од запа­лення легень і загального виснаження, коли ЮШ був ще підлітком. А проте її вплив на нього, як він сам згадує в ЯММ, був, очевидно, глибший, ніж можна здогадуватися: він зростав серед її друзів - а це був теософський гурток, де дискутувались питання філософії й лі­тератури, зокрема української (Вірин томик Тичини з написом від товаришки - «любительці української поезії» - ЮШ зберіг і вивіз із собою на еміграцію), а її наречений, Анатоль Носов, - етнограф, учень Федора Вовка, зав. антропологічним кабінетом ВУАН, згодом репресований по справі СВУ і знищений у 1940-ві, - дав малому ЮШ той перший «урок української», який, за його зізнанням, дорівнював «наверненню Савла на християнство й перетворенню на Павла»: од­ною тільки реплікою, але тою, яка розбила в хлопчикові всі імперськоденікінські стереотипи й пробудила думку: «Язык, на котором говорят миллионы людей, не может быть некрасивым» (див. ЯММ-1. С. 73~77)Саме з того епізоду почався Шевельов-мовознавець, і прикметно, що ЮШ подав Р. Корогодському в фотодобірку «за ціле життя» портрет і сестри Віри, і Толі Носова.
16 Має дещо до діла, певним чином пов’язаний (англ.).
17 Оповідання «Дівчатка». За початковим задумом книжка, яка 2003 р. вийшла в світ як збірка оповідань «Сестро, сестро», мала бути рома­ном у новелах, де Дарка з однойменного оповідання, виростаючи, раз у раз зустрічає на життєвому шляху своїх «двійничок» (потенційних «сестер»), з кожною з яких її розводить якась драматична історія. Крім «Дівчаток» (період Дарчиного отроцтва), була написана ще іс­торія (незакінчена) Дарчиного заміжжя та її стосунків із сестрою чо­ловіка, а також «Казка про калинову сопілку», що мала стати контра­пунктом цілого роману. Від цього задуму я відмовилась у 2000 р., після низки трагічних подій у близькому («сестринському») оточенні.
18 За одну ніч, у змиг ока (англ.)
19 Автоцитата з мого вірша 1989 р. «Слайд на палубі. Передчуття»:
А ті, котрі виживуть, ті, що настануть по нас
(А може, заброди? а може, варяжи і зайди?):
- Рубіж дев’яностих, - промовлять, - чудовий був час! -
Й зітхнуть ностальгійно на вид довоєнного слайду...
20 Море втіхи, задоволення (нш.).
1999
Роман Корогодський стверджує, що «після дев’ятдесятріччя Ю.В. пе­рестав писати листи. Зовсім!» (РК-ІДІПІЖ. С. 189). Не знаю, чи справді він давав такий зарік (що після 90 жити вважав «непристойним» - це було, і він прямо про це говорив, зокрема, в своєму останньому інтерв’ю в березні 2002 р., див.: ЗІНВ. С. 445), але що «перестав зовсім» таки перебільшен­ня: я, в кожному разі, перебої в нашому листуванні завважила не одразу. Правда, листи ЮШ робилися все трудновчитніші або ж, за його виразом, «вимушено лаконічні» (видно, що друкувати на машинці вже таки не вихо­дило), однак до дев’яносто другого року життя ЮШ ще підтримував наш письмовий діалог - хай і в режимі «догоряючої свічки»...
[39]
Київ, 4 квітня 1999 р. Вербна неділя
(не я б'ю - верба б'є, за тиждень Великдень!)
Юрію Володимировичу, голубчику, змилуйтеся!
Чи Ви розсердилися,, чи Ви розгнівалися, чи просто так за мене, бі­долашну, забули - за «головокружением от успехов» ювілейних, якими Україна цілу зиму рокотала, що аж «ЛУ» «дрогнула» й пода­лася, притуливши, нарешті, до грудей блудного сина1, - а чи, може, вмисне вирішили скарати крижаним мовчанням - але ж, пробі, за яку провину?! Скажіть же бодай, аби я знала, то не так гірко буде нести кару!..
Я, своєю чергою, знову «канаю під Антея» - оце щойно поверну­лась на «родіну», цим разом по двомісячній німецькій сидячці, яку епі­граматично можна означити як «над озером. Баварія» (а кажете, я кла­сики не знаю!), - бо справді-таки над Stamberg See, і навіть із краєвидом на Баварські Альпи2, - писала нове «романище» (один розділ, зате величезний3!) ізаймалася посиленою українською пропагандою серед темного й непросвіщенного німецького читацького люду (у висліді чого цей останній нібито збирається перекладати «Польові дослідження» мо­вою Шіллера й Ґьоте, але носії мови Петефі виявилися спритніші і вже переклали4! - за два тижні їду до Будапешта на book fair5 на презента­цію). І ще маю цілу купу «всяких-разних» новин, змістовних і не дуже, але нічого того Вам писати не буду, поки не обізветеся, от!..
Тимчасом, порядком «крашанки на Великдень»6, надсилаю сві­же число «Літератури Плюс», а порядком виправдання за давні, «комівські» неподобства (бачте, я вже сливе згодна визнати, що то були з мого боку неподобства й скласти перепросини! - зважте, яка посту­пливість, яка несказанна Душевна м'якість, хоч до рани прикладай! - Юрію Володимировичу, невже ж Вам так-таки й не здригнеться сер­це?..), -так ось, порядком виправдання, - «комівський»-таки сгішок: дуже концептуальний7. Бо воно ж справді, «за тиждень Великдень», і сонечко на «родіні» світить, мов на що доброго, і теплінь, і брунь­ки, і з усім цим укупі я Вас і вітаю, сподіваючись зміни гніву на лас­ку, хай навіть «отечеськи скупу» (як казав мій майбутній німецький Ubersetzer8, який страх смішно говорить по-українському, «я на все згоден»!).
[A propos смішноговорення: нате Вам іще один кавальчик, то я вже з думкою про Вас собі виписала - з Оголошення в славному УВУ, куди мене Бог заніс якось випадком, але це «отдельная, леденящая душу ис­тория»9, а кавальчик - от він, не минаючи ні тигли: «Огляд і аналіза творчости українських письменників-гуморисгів в XIX і XX ст. з осо­бливим узглядненням творів Котляревського, Руданського, Франка, Самійленка, Цеглинського, Васильченка й Вишні, як також творчос­ти радянських, пострадянських та еміграційних поетів-письменників. Охоплення сутгі (так! - 0.3.) гумору й сатири та устійнення причин сміху». Присягаюся, там справді все це «іменно так» понаписувано, ще й пропечатано, і якщо Бурячка я ще могла вигадати, як Ви колись пі­дозрювали, - хоч нітрішки не вигадувала! - то цього-во - вже ніяким побитом, тим більше, що навіть не знаю, на ганьбу собі, що то за один був той Цеглинський10! Отакий Вам «сувенір з українського Мюнхена».]
Обіймаю, цілую і, як писав мені е-таіГом один діаспорник, «очі­кую від Вас багато теплих слів на мою адресу» (правда, гарно?).
Ваша знехтувана й споневажана, а відтак тяжко огірчена, але й далі сповнена надії, «з особливим узглядненням» -
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
і Тієї зими в «ЛУ» з’явилася низка публікацій про ЮШ на відзнаку його 90-річчя - без будь-якого коментаря, ані вибачення від редакції за по­передню брудну кампанію: Людмила Тарнашинська. Цього не зміг би зробити й Рембрандт//ЛУ. - № 52 за 31.12.1998 р.; Іван Пасемко. Ювілей патріарха української науки в США//ЛУ. - № 2 за 14.01.1999 р.; і, нарешті: Микола Жулинський. Юрій Шевельов-Шерех, або «Поза межі можливого »//ЛУ. - № 13-14 за 1.04.1999 р.
2 Див. прим. 7 до мого попереднього листа. Stamberg See - Штарнберзьке озеро (нш.).
3 Мається на увазі «Казка про калинову сопілку».
4 Угорський переклад «Польових досліджень з українського сексу» (перекладач Ґабор Кернер) вийшов у будапештському видавництві «Europa» в квітні 1999 р.
5 Книжковий ярмарок (англ.).
6 Алюзія до «Крашанки русинам і полякам на Великдень 1882 р.» П. Куліша, яка викликала бурхливу критику української сторони.
7 Гадаю, це був вірш «Джаз по-італійськи» («В маленькім містечку, на березі озера Комо...», див. у зб. «Друга спроба»), але цілковитої певности не маю.
8 Перекладач (нш.). Тут мається на увазі Рольф Ґюбнер, зав. кафедрою україністики Ґрайфсвальдського університету, який уперше переклав німецькою уривок із «Польових досліджень» (згодом видавництво про­вело тендер серед нечисленних іще на той час німецьких україністів, і в кінцевому підсумку над книжкою працювали інші перекладачі).
9 УВУ-Український Вільний Університет у Мюнхені, заснований 1945 р. як офіційний спадкоємець Українського Вільного Університету в Празі, від 1950 р. - приватний університет з правом видачі дипломів. ЮШ спів­працював з УВУ (викладав, видрукував дві пращ) в кінці 1940-х, коли той, за його словами, «ледве чи був справді університетом, радше - курсами вдосконалення в українознавстві» (ЯММ-2. С. 251). Мої враження в лютому 1999 Рбули до певної міри подібні (я навідалась туди по бібліотечну довідку,
яка знадобилась мені в роботі над «Казкою...», і була вражена на диво безкультурно врядженою, хоч і багатою україністичною бібліотекою).
10 Очевидно, мався на увазі Григорій Цеглинський (1855-1912) - галиць­кийпросвітитель, організатор театру «Руська Бесіда», директор Перемиської гімназії, а з 1907 р. - посол до австрійського парламенту. В час викладання у Львівській Академічній гімназії й захоплення театром написав кілька комедій («Тато на заручинах», «Лихий день», «Шлях­та ходачкова», «Арґонавти» та ін.), які мали успіх у галицької публіки.
[40]
22 квітня 1999
Нью-Йорк,
Дорога Оксано,
в цьому короткому листі - він буде короткий, хоч сьогодні піде, на­самперед висловлюю зворушення й захоплення. Бо коли хто відписує лист на лист, то це він (чи вона) чемний і дисциплінований, але коли хто пише два листи на один, то це він/вона - справжня людина, а це буває рідко. Тож і проголошую Вас неповторною й справжньою.
Причина й провини - мої і тільки мої. Неслухняні мої паль­ці. Вони пишуть не те й не туди, а виробляють баляндраси. А тоді вони не такі й не туди, мені соромно, а ради нема. Виправляти - вихо­дить суцільний бруднопис, а не виправляти... І так я шаріюся, і листа не виходить (хіба тільки «в умі»). І так виходить мовчання, і неписання, і знову мовчання. Тому й виходить, у першу чергу, - мовчання. Бо куди ж такій нечупарі на людські очі. Бо всі ми не туди й не так.
А все клята старість. Бо виходить не людська подоба, а суцільні комплекси. І комплекси. А тут Ви не тільки листа, а другого, та ще й ПАЮС, хоч той конкретний Плюс, хоч не цілком на плюс справжній, хоч і на літературу не дуже він і виходить. Ну, а може це випадково трохи комом вийшло. Хоч на конкуренцію зі своїм старшо-київським братиком ніби й сприймається1.
А тим часом зроблю Вам похвалу, а трохи й замовлення. Похвалу [тут, видно, пропущено «за». - 0.3.] початок спів-германізації. А за­мовлення - став я думати й гадати про ще не осягнену Пробле-
матику, - ну, от тевтонці, а от подолання проблеми сексу, а я собі й думаю, - не «опрацьовується» в нас проблема смерти. Ніби бої­мося. Ніби треба зберігати соцреалістичну проблематику, а от про смерть - крім, звичайно, героїчної, мовчимо. Після символістської - новими дерзаннями - не похвалимося. Це ніби не зовсім добрий тон. Було б і нові творчі шляхи. Чи я помиляюся, ніби в моветон ліземо. Ну, та вважаймо, що я такого й не казав, а вже Вас не кликав і пого­тів. А це тому, мабуть, що з дитячих не [хххх - кілька літер забито до невчитности. - О. З.]входів ми не вийшли, а бар'єри на [в]круги.
А Шекспір - той знав, що the енд ваз сайленс - за приблизною цитатою.
Так Ви бачите, що це я на умі, та нікому не кажу. Ви перша, бо вірю в силу Вашого духу.
І що на це? Старечий маразм чи постмодерн2?
Ваш ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 Мається на увазі - з «Літературною Україною».
2 Цей лист уперше навіч засвідчив мені, що кількалітні нарікання ЮШ на немічність і незмоіу писати на машинці були аж ніяк не риторичною фразою: попередні його листи, хоч як бували змережані коректорськими правками (і то не завжди!), все-таки однозначно передавали зміст писа­ного, а в цьому, хоч також рясно правленому від руки, вже майже немає слів, надрукованих без похибки, і одного дуже важливого слова (про щось «дитяче», звідки ми «не вийшли») розшифрувати мені так і не вдалося.
[41]
8 липня 1999 р., У Києві, t° -39°С!!!
Дорогий Юрію Володимировичу!
І погляньте лишень, як воно все чудернацьки та неподобно ви­ходить: варто було Вам, по добрості душевній, розхвалити
мене до небес, як я у відповідь взяла - й пребрутально заткала­ся, як найпослідущіша, аж на добрячий місяць! («Парадокс получаєтца», як любив колись у таких випадках мовляти наш ви­кладач марксизму-ленінізму.) Ні, справді, виправдань цим разом навіть не смію наводити («робота - літо - спека - спрага», за словами іншої укр. поетки1, хоч також із цілком марксистськоленінським темпераментом, - це все, звісно, ніякі не виправ­дання), - хіба зізнаюся, іцо Ви мене, своїм «соцзамовленням» на «життесмертну» тему (якої в нас справді - нема, але її, здаєть­ся, взагалі не в кожній літературі «є»...), таки непомалу збенте­жили, і я впала в «екзистенційну турботу»2, думала-думала, що б його такого мудрого на це відписати, та, річ ясна, так нічого й не надумала. Отож «най буде все, як є» (як співає львівська рокгрупа «Плач Єремії»). Чейже коли-небудь, дасть Біг, доросту - як не до самої теми, то бодай до розуміння того, що за нею має сто­яти... (Те, що я вже не перший рік оце вишиваю, - швидше про «ненародженість», якщо спробувати класифікувати його тематич­но: про те, як несправджене, незреалізоване - помщається жит­тю за себе: мо', поступове наближення до заданої Вами теми?..)
«А в остальном, прекрасная маркиза», - нинішнє українське літо явно відгонить скаженинкою, і то під кожним оглядом: наростає перед­виборча температура3 (але про це ліпше не писати - надто сумний предмет!), наростає температура повітря (маємо вже чисто чікаґську погоду й умліваємо всі поспіль, як мухи в спасівку, - зроду чогось по­дібного не пригадую собі!), і темпи загальної активності теж робляться якісь гарячкові - навіть така собі Харківська «Акта» (що за їдна?) за­ворушилась і збирається видавати «Історичну фонологію української мови»4, причому Фонд Сороса обіцяє їй часткову фінансову підтрим­ку5. .. До речі, про видання: чи наш спільний друг Міша (той, котрий Найдан) переслав Вам мої й не-мої опуси - книгу С.Алексієвич і альманах з моїм прездоровенним есеєм6? (Бо щось він супився, бе­ручи, - мовляв, «big books»7, а на мої листи електронною поштою відповідає мляво й неохоче - либонь, теж чоловіка спекою розмори­ло...) Я тепер готую до друку збірку есеїстики8 - взагалі з «чувством глубокого отвращения», бо абсолютна більшість тих писань морально застаріла (для мене принаймні), але треба б (ох, це «треба»!) їх «на по­розі нового тисячоліття» позбутися к лихій годині (цебто, видати-яквідтяти, щоб далі за мною «не тяглися»), та й грошики за це сякі-неякі обіцяють, - ото й упріваю над ними, в прямому й переносному
сенсі, - але цей есей, що Вам передала, про Бродського «і не тільки», мені якраз подобається, навіть дуже, - може, й тим, що в Україні він просвистів усій нашій «високочолій» публіці повз вуха, як сліпа куля в гарному вірші Герасим'юка (із завершальним рядком - «а вона сама, ніколи сама не спиниться на льоту»9 - бадьоренько, ні?..), тож тим більше хотілося б почути про нього Ваш голос - хай би й теж одним рядком, щоб не трудити Вам довго пальців (дарма, Бігме дарма Ви не схотіли комп'ютеризуватися!). Але це, звичайно, - якщо матимете «час і натхнення».
А в кінці серпня збираюся - на Ґотлянд10: виконуючи Ваші вка­зівки трирічної давности!.. (Шкробатиму там розділ із нового р-романища). Та й так воно якось потрошку чугикається...
Ах, Юрію Володимировичу, який дурний цей час, що в нім при­пало жити, - повсюдно дурний, - і яка особливо дурна ця бідолашна країна, з її вічними «ундер-церами» (пам'ятаєте, таке чудесне опові­дання було в Трохима Зіньківського11?) - в політиці, в літературі, і скрізь, скрізь... Знаєте, коли я дійсно замислююся про смерть, то го­ловно як про оптимістичну (sic!!!) перспективу зустріти колись за гро­бом - багато-багато розумних людей: чейже серед мертвих їх більше, ніж серед живих!.. (У Баварії мені, наприклад, одного разу приснив­ся небіжчик Ґьоте - й прецікаві речі розказував!). А тимчасом - даю інтерв'ю пресі, заробляю на той насущний, їжджу купатися, ря­туючись од спеки, в Кончу Заспу на озера (цебто, коли добрі люди заберуть своїм автомобілем), домовляюся про майже-фінальну фазу квартирного ремонту (вікна, двері й балкон) і про грядущу поїздку до Штатів восени (якийсь коледж у Colorado хоче мене запросити на виступ), ну і так далі...
Перечитую тепер листи Катерини Білокур (от уже воістину архетипальна для XX століття доля вкраїнського митця!) - так от, у неї сливе через раз повторюється фраза: щось я таке оце багато Вам на­писала, а Вам же, може, те все й нецікаво читати?..
Озивайтеся все-таки коли-не-коли, добре?
Хай Вам легенько літується - легше, ніж тепер у Києві (прав­да, обіцяють новий антициклон - дощі, й похолоднішання до 25° - а значить, we have something to look forward to12, а хіба це не підстава для життєствердного настрою? Крім того, я сьогодні купила собі в ка­бінет вентилятора й власноруч склала його докупи, причому він, як це не дивно, запрацював, - отут уже можна поміркувати й про міру влади людини над «превратностями судьбы», хіба ні?..).
Обіймаю Вас, цілую і дуже-дуже люблю!.. Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Цитата з вірша Ліни Костенко «Пінг-понг»:
добридень здрастуйте як справи? спасибі - добре - як у вас? робота - літо - спека - спрага а настрій?
добре -
все гаразд -
2 «Турбота» (Sorge) - одне з ключових понять філософії німецького екзистенціалізму, у Г.Гайдеґера - структура, що забезпечує єдність буття й екзистенції («забігання наперед»),
3 Натяк на президентські вибори 1999 р.
4 Переклад на українську головного твору ЮШ, «A Historical Phonology of the Ukrainian Language» - дотепер найвизначнішого укра­їнського внеску в світову мовознавчу науку, - був заініційований 1994 р. видатним польським лінгвістом, проф. Янушем Ріґером (нар. 1934 Р-)> - лексикологом, діалектологом, автором кількох лінгвіс­тичних атласів (зокрема атласу гуцульських діалектів), словника європейської гідроніміки та ін. З подачі Я. Ріґера, харківські мовоз­навці Сергій Вакуленко і Андрій Даниленко працювали над цим перекладом понад чотири роки (див. про це: Сергій Вакуленко. Три сторінці про переклад//Юрій Шевельов. Історична фоноло­гія української мови. - Харків: АКТА, 2002. - С. Х-ХП; там-таки, на с. VII-IX, уміщено й коротку передмову Я. Ріґера), - увесь цей час консультуючися з автором (листування не опубліковане), тож остаточну версію перекладу ЮШ схвалити ще встиг. Сама книжка вийшла друком уже по його смерті (див. статтю Оксани Соловей у Додатках).
5 Того року я входила до складу експертної комісії Міжнародного Фонду «Відродження» з програми «Проект перекладів», яка фінан­сувала видання українською актуальної зарубіжної гуманітаристики. Проект на видання «Історичної фонології...» було подано на розгляд
комісії, і так я вперше про нього дізналася: своїми «лінґвістичними справами» ЮШ зі мною не ділився і взагалі, за моїми спостережен­нями, в стосунку до зробленого ним дотримувався жорсткої сеґреґації на «для профанів» (літературна критика і все, що довкола неї) - і «для фахівців», або ж «не для дітей» (мовознавча наука).
6 «Альманах з прездоровенним есеєм» - «Дух і Літера», 1998, № 3-4, де було вперше опубліковано «Прощання з імперією: кілька штрихів до одного портрета». На жаль, у цьому виданні трапилася прикра тех­нічна помилка, і всі мої виноски виявились заверстані просто в текст (!), роблячи його місцями геть безглуздим. Вже не пригадую, як я все це виправляла в примірнику для ЮШ, але хотілось передати йому, для ширшої інформації про українське культурне життя, таки альманах, а не тільки своє есе: в тому випуску було вміщено, зокрема, стеногра­му засідання активного в ті роки Міждисциплінарного семінару ім. Лисяка-Рудницького - своєрідного «київського клубу» інтелектуалів, а також низку публікацій філософів та істориків на тему сучасних укра­їнських міфів, і взагалі була надія, що видання стане «новою інтелек­туальною трибуною». «Міша», тобто Михайло Найдан із Пенн-Стейт, був у Києві в травні 1999 р. і погодився бути «поштовим кур’єром» між мною та ЮШ.
7 Тут: завеликі книжки (англ.) - цебто зайва вага при авіаперевезенні.
8 «Хроніки від Фортінбраса».
9 3 вірша В.Герасим’юка «Ти кажеш...»:
Ще трава легка, та важка роса згинає нас.
Нижче.
Нижче.
Я кажу тобі: доля сліпа. Ти кажеш мені: іду.
Ще трава легка, ще роса важка, ще сліпа біля скроні свище, а вона сама, ніколи сама не спиниться на льоту.
10 Ґотлянд - острів у Північному морі (Швеція). У вересні я збиралась туди на місячну стипендію від Центру письменників і перекладачів у м. Візбю.
11 Мова про оповідання Трохима Зіньківського (1861-1891), «ви­східної зірки» 1880-х рр., яке називається «Сидір Макарович При­тика», - блискучий, з елементами Гротеску психологічний портрет «служивого хохла» на нижчих чинах у імперській армії (герой опо­відання - «ундер-цер», тобто унтер-офіцер: у радянській версії, сержант).
12 Є чого виглядати, є на що очікувати (англ.).
17-11-145
[42]
27.6.99і
Дорога О. С.,
Спасибі за книжки-статгі від упослідженця за книжки. Написано як від лю­дини до людини. І синтакса стала власного й неповторною, а це верхів'я.
Незрозуміло в Алекс<ієвич> - на ст. 192 - оригінал руськомовний/195 переклад з білоруської2. Переклад з перекладу? Де той біло­руський текст вийшов?
Лаконізм вимушений, але цікавість ще є.
Роман Якобсон казав: скоро буде дві мови - англійська й росій­ська. І тріюмфально дивився на мене3. У Бродського був свій попере­дник4. Якобсона тягали на переслуханая МакКарті5. Тепер їх не ци­тують і не згадують6.
Усе на світі зв'язане одне з одим. Білоруси ледве й чули про долішньо-лужичан, а вони ж нанизані на той самий мотузок7, там Якобсон, там і я.
Безмово-мовно, -
ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 Цей лист відіслано з Нью-Йорка 2 липня. Враховуючи, що попередні листи ЮШ зазвичай реєструвалися на пошті того самого дня, коли були писані (дуже рідко - наступного), видно, що виходити з дому, навіть тільки до поштової скриньки на розі, ЮШ ставало все трудніше.
2 На с. 192 книжки С. Алексієвич було моє пояснення щодо мови ори­гіналу (в післямові, див. Додатки), а на с. 195 - вихідні дані від видав­ництва (з помилкою).
3 Доречно нагадати, що війна між ЮШ і Якобсоном почалася саме з «білорусів» («милих моєму серцю», як писав ЮШ в «Моїх зустрі­чах з Романом Якобсоном», див. Додатки), - це була війна не просто амбіцій, кодексів чести чи культур у широкому сенсі (хоч і це, певно, важило немало: все-таки ЮШ, попри своє радянське минуле, був і назавжди лишився «дворянським дитям» - і, приїхавши до США, наївно шукав на Бродвеї «книжку про американський етикет» [див.: Юрій Луцький. На перехресті. - Луцьк: Ініціал, 1999. - С. 64], тоді як Якобсон, либонь, не в останню чергу перенісся до «безетикетних»
США з Європи ще й через те, що в європейській славістиці ще па­нувало тоді покоління вчених, яке в будь-якій дискусії завжди мо­гло дати йому «відвід», як лідер французької славістики Андре Ма­зон (1881-1967) у розмові з ЮШ, одною реплікою - «- Mais il n’est pas un gentleman (Але він не джентлмен). - І в цьому короткому й стриманому зауваженні, - пише ЮШ, - була така нищівна правда, яка влучала просто в ціль й не потребувала ставити крапки над і в твер­дженні про недопущенність Якобсона з його плебейсько-хамськими манерами в коло порядних і вихованих людей» [ЯММ-2. С. 288]). Проте антаґонізм між ними двома був усе ж насамперед антагонізмом поглядів і - ширше - світоглядів: імперського і антиколоніального. Як пише ЮШ, «у глибині душі існування українців і української мови він (Якобсон. - 0.3.) уважав за непотрібне історичне ускладнення й непорозуміння», - але це стосувалося й усіх інших слов’янських мов, крім російської й сербської, і саме «Історична фонологія...» не ли­шила каменя на камені від цих засад Празької фонологічної школи, за якими решті слов'янських мов відмовлялося в самостійному істо­ричному розвиткові.
4 У «Прощанні з імперією...» я, на підставі аналізу як творів Йосифа Бродського, так і враження від особистих із ним зустрічей, показую його як історично останнього співця цивілізації, «зацикленої на дво­їні супердержавництва» - культурного героя одразу двох імперій, ра­дянської й американської, які цілий повоєнний період проіснували, зчеплені між собою в нерозривному клінчі. Для ЮШ, котрий півжит­тя провів у самому осерді цього клінчу (розріст американської славіс­тики диктувався потребами холодної війни, а союз Якобсона з Білодідом взагалі міг би служити «емблемою клінчу»!) мій есей справді мав читатися як персональне послання «від людини до людини» - як продовження й вивершення в часі його власного життєвого сюжету (і не тільки тому, що я посилаюся там на його статтю 1975 р. «Про самвидав на іншому континенті...», де вперше, ще перед дебютом Е. Саїда й вибухом постколоніальних студій, поставлено питання про «любов» колонізатора до колонізованого). В американській кар’єрі Бродського, «поета двох імперій», ЮШ вочевидь упізнав той самий «імперський» алгоритм, що його поколінням раніше - на куди вужчому, академіч­ному терені - був успішно апробував Р. Якобсон (так само «подвійний аґент», тільки, за іронією, в буквальному сенсі слова!), - і той самий тип експансіонуючого «блискучого парвеню» (навіть і з тими сами­ми «плебейсько-хамськими манерами»!), однаково запотребований
у ХХ-му ст. більшовицькою Росією й позбавленими власних культур­них традицій США.
5 ЮШ має на увазі політичний скандал, через який Якобсон змушений був 1949 р. покинути Колумбійський університет: богемістська став­ка Якобсона в Колумбії, первісно фінансована урядом Бенеша (7500$ на рік), з приходом до влади в ЧССР комуністичного уряду Готваль­да не тільки не була скасована, а й «подорожчала» аж до 22500$, що не могло не викликати в керівництва університету певних підозр, по­силених тим, що в цей самий час ПНР через свого посла запропону­вала університетові профінансувати ставку полоніста - за умови, що кандидатуру буде узгоджено з польським урядом (докладніше про це див.: Иван Толстой. Отмытый роман Пастернака: «Доктор Жива­го» между КГБ и ЦРУ, - С. 125-126). Йшлося про відверте обсадження молодої американської славістики агентами комуністичного впливу, що в добу маккартизму не могло пройти непоміченим, і Якобсон ви­рішив за безпечніше перенестись до Гарварду, де якраз потрібні були русисти.
6 Щодо Якобсона - потвердити не берусь, а от Бродського американ­ський «літературний мейнстрім» після смерти справді забув майже блис­кавично, і його «зоряний» злет у 1980-ті - на початку 1990-х з позицій сьогоднішнього дня найкраще дається описати метафорою, яку ЮШ свого часу приклав до Якобсона - «бенгальський вогонь».
7 Долішньолужичани (dolni serby, Lower Sorbs) - територіально найзахідніша слов’янська народність, історичні «венеди», нині менши­на (бл. 20 тис. душ) біля м. Котбус у німецькій Саксонії (як далеко сягав у середньовіччі ареал її поширення, можна бачити з того, що «Лейпціґ» - це долішньолужицький «Ліпск»). Літературне піднесення долішньолужицької мови відбувалося синхронно з білоруською: перші пам’ятки походять з доби Реформації, коли долішньолужичани мали «свого Скорину» (перекладача Нового Заповіту Міколая Якубіцу), своїх першодрукарів (Псалтир 1574 р.), і т. д. У XIX ст. підйом «лужицького відродження» (зі своїми «поетами-будителями» й просвітниками), які в білорусів, припав на кінець століття (перша громадська організація - «Домовіна» - створена 1912 р., на 1919 р. налічувала 180 тис. членів). Після століття інтенсивної германізації - спершу нацистської, відтак, у складі НДР, комуністичної - долішньолужицька збереглася вже тіль­ки в ужитку старшого покоління і, попри широку урядову програму її захисту (двомовна місцева газета, вивчення в дитсадках, школах тощо), нині офіційно належить до вимираючих мов.
[43]
7 серпня 1999 р.
м. Київ
Чолом Вам, дорогий Юрію Володимировичу!
Цим разом, бачу, наші листи розминулися: оце щойно дістала Вашу «похвалу глупоті» (моїм, цебто, «сочинєніям») і несказанно розчули­лася - спасибі на добрім слові! (Ще й тим збадьорилася, що в Україні «мого Бродського» так ніхто й не прочитав - як не рахувати кількох вимушено-поштивих, при зустрічі, фраз від «Кроликових родичів та знайомих», то сказати б - як об стінку ляснула, а одне бідацтво в Грицьковій «Критиці» взагалі нічтоже сумняшеся огласило, що це есей «про все на світі»1, так що був у мене зайвий привід поміркувати на життєрадісну тему, «для кого я пишу, для чого»2...). Про «бродьськізм» «Вашого» Якобсона - шалено цікаво й повчально (а для мене особисто - ще один доказ, що, як казав той мудрий москаль, «жить надо долго»3: ото з несподіваних сторін циклічність історії за­свічується! цікаво, скільки років мав Еклезіаст?..). Щодо С. Алексієвич, то ніякого білоруського тексту там, звісно, не було й заводу (здається, й досі нема), - «переклад із білоруської» залишається цілком на сум­лінні видавництва, бо мені остаточної верстки, на жаль, не давали: як то водиться в нашому приватному бізнесі, «сильно быстро дела­ли» (в чому теж є глибокий резон, незбагненний для громадян ста­більного суспільства, - все печеться нашвидкуруч, «поки можна»: поки законодавство не змінилося, - бо міняється воно сливе щомі­сяця, - поки гривня не інфлювала, бо інфлює вона - гай-гай, «нє будем о грустном»: саме тепер оце перебуваємо в середині чергової інфляційної мертвої петлі, щодень покірно спостерігаючи, як плав­ляться наші грошики - морозивом на сонці: тос-каа!.. І, тим самим рядком: чи не тут і одна з причин вічної недоношеності нашої літе­ратури - в оцьому «дайош, поки можна»?.. Ну та Бог із ним, пере­мінимо тему...).
Але таки справді - маркітно якось тепер в отечестві. Воно й по­нятно: передвиборчий стан, не життя - доживання «до 31-го жовтня»4, мовляв, почекаймо, «а там видно буде» (я цю фразу чула вже десятки разів, і так вона мені в'їлася в печінки, що я в якусь мить мало-мало не купилася на умовляння й собі вклепатися в передвиборчий агітпроп, шо саме починає набирати обертів, - аби тільки щось робити! - але,
дякувати Богові, вчасно схаменулася, чи радите органічна відраза до по­літики взагалі й української зокрема спрацювала). Маркітно, Юрію Володимировичу. Якесь відчуття - догниваючого часу (міленаризм, як сказав би Гриць Грабович5?), і, на жаль, без особливо виразної надії на будь-чиє «месіанство» - навіть і Марчукове6, хоч він єдина при­стойна кандидатура, alas7! (решта все - просто мрак і непроглядь, самі тобі «білоруські варіанти»). А тому, щоб не наганяти Вам зайвого депресняку, ліпше стулю писка - до якого веселішого (сподіваюся!) часу.
Серед цього болотяного застою - «светлим пятном» (так!!!) - враження від похорону (так!!!) Солов'яненка8, земля йому пухом: десятки тисяч людей прийшли прощатися, заполонили цілий май­дан коло філармонії, вкрили пагорби аж до Володимирської гірки, і, коли винесено гріб, раптом - стихійна овація! Останній вихід артиста. (А що того артиста рідне ж отечество і вгонобило, вишпуривши на сьомім десятку з Національної опери, так що, коли б не зарубіжні гастролі та «братня» Москва, то конати б йому не од інфаркту, а з голоду, - то, для десятків тисяч, лишається «за ка­дром».) А все-таки, по думалося, не зовсім ми ще злидні духом - хоч які замотеличені тупо-безнадійним животінням vom Hand zum Mund9, але, поки є національні герої, то так воно «вроді» й нація ще є - адже правда?..
Маю надію, що Ви, попри весь «вимушений лаконізм», дужі й бадьорі (бодай reasonably10!), - чому Ви нічого «за себе» не пише­те? (У мене тут раз у раз допитуються про Ваше здоров'я з цілої новочасної соборної). Є, до речі, гарна вістка: харків'яни таки вида­ватимуть «Фонологію» - вже дістали на неї гроші. А чи Вам надси­лають із Харкова Збірник історико-філологічного товариства11 (дуже чепурненький!)? І якої Ви думки про роман Василя Шкляра в «Су­часності»12? (він отримав першу премію на конкурсі гостросюжетного роману, що його була проводила одна завзята комерційна агенція «с авантюрним уклоном»13, - справдешній конкурс, все як у людей, і реклама на телевізії, і круте шоу мало не зі стриптизерками в фі­налі, - а тепер оце починають публікувати нагороджені рукописи, і щось я «обратно поскучнела», - от, нічим мені «родіна» вгодити не може!..).
Обіймаю Вас - і чекаю, що знову якось зберетесь і черконете хоч мале-е-есенького, а все ж листочка, чим безмірно втішите Вашу
Оксану Забужко
ПРИМІТКИ
1 Не пам’ятаю вже, хто таке писав, але перевіряти не бачу потреби: від часу моїх «Срібних ложечок...» (див. прим. 2 до мого листа від 2.08.1998 р.) «Критика», як істий «салон Вердюренів», залишалась послідовною - і у випадках моїх найгучніших книжок, коли мовчати вже не випадало, чесно старалась яким завгодно способом мене ушпи­лити.
2 Цитата з Шевченка («Хіба самому написать...»):
Мені, було, аж серце мліло,
Мій Боже милий! як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?..
Бо хоч зостаріюсь затого, А ще не знаю, що роблю.
3 «В России надо жить долго» - фраза, яка, за різними джерелами, приписується то А. Герцену, то (в радянські часи) - К.Чуковському.
4 Дата президентських виборів 1999 р.
5 Міленаризм - світогляд, що ґрунтується на вірі в грядуще абсо­лютне й радикальне оновлення/спасіння суспільства ірраціональним або досі ще невідомим способом. Може бути притаманний як релі­гійним, так і світським суспільно-політичним рухам і течіям - від аврамічних релігій (юдаїзм, християнство) до нацизму (Тисячолітній . Рейх) і марксизму («комунізм - світле майбутнє людства»). ЮШ трохи іронізував над тим, що Гр. Грабович у своїй праці занадто захопився Шевченковим міленаризмом, висипавши при цій нагоді чимало ек­зотичних відомостей про міленарні рухи з антропології й етнографії, але геть забувши про Шевченкове християнство, і моя репліка є жар­тівливою алюзією до тих давніх обговорень.
6 Мова про Євгена Марчука, одного з кандидатів у президенти 1999 р.
7 Гай-гай! (англ.)
8 Анатолій Солов’яненко (1932-1999) - один із найвидатніших тено­рів XX століття, учень Барра (Мілан, «Ла Скала»), багатолітній соліст Київської опери, народний артист СРСР, кілька сезонів у Метрополітенопера (Нью-Йорк), 18 оперових партій, понад тисяча концертів, 18 соль­них платівок. Помер 29 липня 1999 р.
9 Дослівно - «з руки в рота» (нш.), тобто «що заробив, те з’їв».
10 В міру, відносно (англ.)*
11 «Збірник Харківського історико-філологічного товариства» (істо­рична назва з ХІХ-го ст.) був «відновлений» у 1993 р. для публіка­ції гуманітарних праць харківських учених; виходив у Харківському видавництві «Око». Саме з його сторінок українська наукова спіль­нота вперше почала знайомитися з лінгвістом Шевельовим в укра­їнських перекладах (всі чотири статті з англійської, що були опу­бліковані в «Збірнику» в 1993-1995 РР*, “ «Про так званий підпис королеви Анни», «Назва „Україна"», «Українське слово вантаж і проблема арготичних суфіксів» та «Історичні перипетії однієї син­таксичної конструкції у східнослов’янськихмовах (безособові речення на -но, -то із знах. відмінком додатка)» увійшли до ВП-і).
12 Йдеться про роман В. Шкляра «Ключ» (Сучасність. - Ч. 5,6. -1999)* 13 Мається на увазі продюсерська агенція братів Капринових «Зелений пес», яка 1999 р. разом з каналом «і+і» та шоколадом «Корона» про­вела одноразовий всеукраїнський конкурс гостросюжетного роману «Золотий Бабай». З 2000 р. цю нішу - розширену за рахунок «п’єс, кіносценаріїв та пісенної лірики про кохання» - зайняв конкурс «Ко­ронація слова».
[44]
Дорога Оксано1,
отак я пишу, Ваш лист з датою 7 серпня, а оце мій теперечки. Відкуповуюся японцями2. Туди раджу Вам уключитися. Вони ще самі по собі і самоцінні. Включіть їх у свої маршрути3, вони варті. Я там був двічі, раз - коли вишневий цвіт, а другий під осінь, коли перед­зимове листя. Але на осінь вони приїжджають до нас. Вони мають свою хатинку коло Націй4, і я до них мандрував. Пишу в минулому часі, вони й тепер грають, але оце вперше я вже не здолаю до них, бо це мені тепер непереборна віддаль. Отож тільки афішка, якою оце [з] Вами ділюся, щоб заохотити. Ануж Ви таки поїдете, а мені реляцію.
Про Ваш співацький похорон. Ні, ми вміємо робити фоєрверки. Але на сталість - це ми не надаємося. Самі емоції. А що в мене ниж­чий градус емоційности, то не лишається багато.
Голосувати я не можу і не мушу, якби мав, був би, мабуть, за того, що й Ваш кандидат, але чи можна забути попередній стаж в інститу­ціях5? А втім усі вони - птенцы гнезда Петрова...
Шкляра я читав і прочитав, аж до самого кінця. Є в нього навіть своя мова, але треба було б скоротити його мінімум на половину. Що він як особа, знаєте його? Персонально? Молодий?
Сильно побільшало у Вас книжок. Але чи купують? Читають? Мені Корогодський прислав мало не сто примірників мого писання6 і каже мені, що це мій гонорар. І сиджу я на ріках вавилонських і ду­маю, куди б ці примірники непомітно заподіти.
Коли мені дихається трохи вільніш, опрацьовую свої тритомноспогади (це не тритомник, що є, а той, що мав би бути7). Супроти того, що вийшло - Єфремов, Скоропадський, хтось там ще, але нудьга зві­ряча8. Моє виглядає ніби веселіше, але все не те, що слід.
А щодо того, щоб щось лишалося, хоч не навіки, а хоч на п'яти­річку, то форґет іт9. Скільки людей читає, приміром, Анакреонта або Еразма Ротгердамського? Хто на Вашій вулиці грає музику Глазунова10?
Ваш дедушка, ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 Цей лист без дати, аркуш вкладено у конверт А-4 формату. Дата по­штового штемпелю на конверті - 1 жовтня 1999 р.
2 У конверт було вкладено згорнуту вчетверо афішу, яка, на жаль, не збе­реглася, - з програмою гастролей у Нью-Йоркському Товаристві «Япо­нія» якогось традиційного японського театру - чи кабукі, чи якогось лялькового, докладніше вже не пам’ятаю.
3 ЮШ, видно, сприйняв мою згадку в листі від 8 липня про «мою гря­дущу поїздку до Штатів восени» як доконаний факт - і вже готував мені на час візиту «культурну програму». В дійсності поїздку за тим маршрутом, який мені пропоновано влітку’ 1999 р,, я змогла відбути тільки навесні 2005 р.
4 ЮШ має на увазі Товариство «Японія» (Japan Society), розташо­ване на 47-й вулиці східного Манхеттена, неподалік від штаб-квартири ООН («коло Націй»). Це Товариство є одним із найстаріших і найвпливовіших у США центрів промоції національної культури: привозить з Япо­нії до Нью-Йорка в середньому близько іоо презентацій річно - вистав­ки, вернісажі, театральні вистави, фільми тощо, див. www.japansociety. org. ЮШ ніколи не приховував свого завзятого «японофільства» (хоча
українській еміграції, з її переважно україноцентричною картиною сві­ту, воно по-справжньому відкрилося - і багатьох заскочило! - щойно тоді, коли він продав свою книгозбірню Хоккайдському університетові, див. прим. 5 до листа ЮШ від 2.12.1997 р.). З боку ЮШ то був не просто культурний сантиментчи, поготів, некритичне захоплення (пам’ятаю, як, ще на зорі нашого знайомства, він, коли зайшла мова за тоталіта­ризм, покликався на Японію як на єдиний приклад «успішного тота­літаризму» - людського суспільства, зорганізованого за зразком ко­лонії комах без шкоди для розвитку одиниці, - застерігшись, що ні я, ні він у такому соціумі добре б не чулися, бо на те треба бути вродже­ним і вихованим у конфуціанській традиції, отже, то шлях «тільки для японців»). Гадаю, поза естетикою, Японія приваблювала ЮШ ще й, сказати б, «ідеологічно» - як експериментальний доказ того,, що мо­дернізація не конче мусить здійснюватися коштом втрати національ­ної самобутности, а навпаки, тим успішніша, чим більше спирається на місцеві традиції, - в цьому він убачав ту цивигізаційну альтернати­ву західній моделі розвитку, яка дає людству шанс на майбутнє, і тому й відводив Японії, на перспективу, роль одного зі «світових лідерів».
5 ЮШ має на увазі стаж Є. Марчука в КҐБ (1963-1991 РР-)-
6 «Поза книжками і з книжок».
7 Тобто не «Пороги і Запоріжжя», а «я-мене-мені...», другийтом яко­го («Европа») завершується обіцянкою: «Спогади розраховані на три частини: Україна - Европа - Америка» (ЯММ-2. С. 294). Виглядає, що замір таки дописати третю, «американську» частину (вже фак­тично почату - «Зустрічами з Романом Якобсоном» і «Зустрічами з Гніздовським», див. у «Поза книжками...») не полишав ЮШ і після дев’яноста. Щойно в останньому інтерв’ю, даному менш ніж за місяць до смерти, в березні 2002 р., він наважився сказати остаточно: «Тре­тього тому не буде. Ніколи» (цит. за: ЗІНВ.С. 450).
8 ЮШ має на увазі наступні видання: Сергій Єфремов. Щоденники 1923-1929. - К: ЗАТ Газета «Рада», 1997; Павло Скоропадський. Спога­ди. Кінець 1917 - грудень ipiS/Ред, Я. Пеленський. - Київ-Філадельфія: Б. в.,1995 (спогади С.Єфремова «Про дні минулі» були йому невідо­мі - їх опубліковано щойно в 2000-ні, кількома випусками в альманасі «Молода нація» в 2002-2003 рр.). Літературознавець, доктор філо­лог. наук Елеонора Соловей у приватній розмові згадала, що в квітні 1997 РЮШ приходив на її лекцію про «Щоденники» Єфремова в УВАН і дуже зацікавлено її потім розпитував про мемуари в українських архі­вах. Позаяк мемуаристика досліджена в нас іще гірше, ніж епістолярій,
то з «ким іще» ЮШ себе порівнював, на які стандарти, працюючи над ЯММ, взорувався і в якому контексті їх бачив, сказати, на жаль, нема жодної змоги, - ця репліка є чи не єдиним свідченням, що на якихось попередників у новому для себе жанрі він усе-таки зважав.
9 Забудьте думати, і не думайте, викиньте з голови (англ.).
10 За іронією, через ю років - у 2009-му - на моїй вулиці оселився якийсь музичний заклад, і зараз, коли я пишу ці рядки, скрипка невтом­но репетирує в мене під вікнами Перший концерт для скрипки з орке­стром Глазунова (!). Схоже, що цей лист писано одночасно зі вступним пасажем до ЯММ - і, відповідно, під його впливом: «...цей слід (спога­ди. - 0.3.), якщо й переживе творця, то не надовго. Він нікого і нічого не навчить, не переконає, що автор мав рацію, а його супротивники помилялися й кривдили його, що поставлене ним життьове завдання було варте заходу і що він його виконав. Мовляв Шевченко: „Малого сліду не покину... на нашій - не своїй Землі". Я тільки поставив ве­лике 3 в слові землі. Бо маю тут на увазі не тільки одну країну, а всю нашу несвою планету» (ЯММ-1. С. 8).
[45]
23 листопада 1999 р.
Київ
Дорогий Юрію Володимировичу!
Як бачите, я знову виступаю в поросячому амплуа: от уже бознаскільки часу лежить переді мною Ваш милий-лорогий лист-із-японцями, тішачи око давнозабутою повноформатністю, - а я тільки но­сом підшморгую винувато, в той бік позираючи... Але-бо й справді, десь тижнів два забрала мені післявиборча депресія - так було маркітно на серці, так рученьки-ніженьки викручувало, що впору було, на американський взірець, Prosae1 ковтати, а не озиватися до добрих людей! На тій власне хвилі добила я, нарешті, збірку есеїстики «на­встречу 2000-му году»2, під, своїм звичаєм, зовсім простою й безпре­тензійною назвою «Хроніки від Фортінбраса»’ (має вийти друком
*Один український тоже-інтєлєктуал днями дуже поважно ознаймив у телевізійному анонсі, що він особисто не знає такого письменника...
до кінця біжучого року), тобто підредаґувала дещо старе й нагаратала розпачливий вступ3, которий Вам і enclose4 - по-перше, поряд­ком звіту, «як мені було кепсько», а по-друге - оскільки там не сам Фортінбрас, а й Шерех на кону вигулькує, то ану ж Вам буде інте­ресно?.. (Це такий Вам від мене ніби «подарунок на іменини» - ще одне принагідне освідчення в любові - даруйте, коли не вгодила...) А цілу книжку, дасть Бог, перешлю з оказією трохи згодом - і таки з трепетом сердечним, як жодну досі, бо, бігме, не брешу, - абсолют­но не маю поняття, яка вона є: не відчуваю її, склепаної з різномастої писанини різних років, і ще й тепер, коли вона вже, нівроку, в дру­карні, непевна, чи її справді «було треба»... Ну, але що вже тепер бідкатися: «еже писахъ - писахъ» - от, збула шмат життя, та й годі.
(Це все повище я - не реваншем на Ваше печаловите «все не те, що треба», а геть еґоїстично-безвідносно, - а получаєцця, бачте, який «дуже жалібненький» плач на два голоси!..)
Родіна нині в снігу і в тьмі, причім як у мета-, так і в цілком фізич­ній (о пів на четверту вмикаються світла - звісно, там, де вони є, а що це далеко не таке розповсюджене тут явище, як у решті європейських столиць, то з западанням сутінків на вулицю ліпше не потикатися, коли не возять автомобілем...). Мимоволі мариться про те, аби наки­вати п'ятами - хоч до японців, а хоч просто в теплі краї, - казковий острів Ґотлянд бовваніє в пам'яті, як lighthouse5: такого розкішного вересня в мене давно не було (до речі, й шведам він випав - найтепліший за двісті років!): здумайте лишень, щодня до п'ятої - любовне ви­писування нового «романища»6, потім велосипедом вуличками Visby вділ, до моря, і - десять кілометрів уздовж берега, перекрикуючись із чайками й полохаючи зайчиків у придорожніх кущах, - на да­лекий пляж, де - ані лялечки (тільки качки причалапували по пі­сочку позизувати очком, хто ж це такий припхався): на такому тлі любов до людства виявляється особливо наснажливою. (Коли віддру­кую знімки, обов'язково надішлю Вам галявинку з кам'яним BronzeА§еївським човном7, аби Ви собі трошки поностальґували8, - і ще краєвид із Форе9, бо мене й туди носило). Ну, але родіна, нівроку їй, потрапляє дуже швидко «опускати», чи то пак повертати до тями, то оце ж я вже, як бачите, й при тямі (?), так що вибачєйте...
Хоча жизнь - вона, конєшно, «продолжаєтца» за всякого прези­дентського правління, зокрема в Києві, котрий прецінь (in case you don't know10) є великий культурний центр, - це останнє я вже сливе без іронії, бо днями відкрила, що в цьому місті можуть, наприклад,
іти прегарні вистави, таки з прегарною режисурою і надзвичай­но смачною акторською роботою, про які ніхто й близько не чув і на які навіть афіші адміністрація шкодує, «не говоря» за програм­ки, - а вони таки йдуть! (П'єса Когоута в Молодіжному театрі на Прорізній11). Чи ми дурні, бо бідні, чи, наоборіт, бідні, бо дурні?.. Зате на кожну чужинецьку гастроль - ого який ажіотаж! (Остання тут подія, ще «передвиборча», - прем'єра Ґофманового «Ogniem і mieczem» у Палаці «Україна», - так достоту тини позносила, при­чім бився за місця нарід, який не то «за Сенкевича» слихом не слихав, а й Богдана Хмельницького, мабуть, тільки з п'ятигривневої ку­пюри знає, - хвалити Бога, що Ступка в цій ролі вдався, бо інакше мали б ми повний підрив «національного самосознанія», а більше ніц Вам за той фільм не скажу, побачите самі, коли він, дасть Біг, перетне Атлантику, - польська критика, кажуть, потрактувала його як «вибачення перед українським народом»; чи так воно, чи ні, - «на сєй щот могут бить разниє мнєнія», але що могло бути гірше, то безперечно!)
Натомість у літературі - «тиха украинская ночь» (Шкляр, між іншим, далеко, гай-гай, не дебютант, а член СПУ з 1905-го, пардон, сімдесят котрогось року, і «на нашому, на данському» ґрунті свого першого успіху, вираженого цифрою в 7 тис. преміальних гривень, кажуть, дещо зсунувся мізками12, що з українськими писателями тра­пляється). Андрухович подається на Фулбрайт - відгадайте з трьох разів, куди, - правильно, до Найдана у пущу, читати лекції про «Станіславський феномен» і шукати літературного аґента для про­дажу Найданового перекладу «Перверзій» американським видавни­цтвам. Що б Вам іще такого смішного згадати? Ага, втішає, що «Літера­туру Плюс» уже можна передплачувати (індекс 35278), а інколи й читати, і взагалі, що дехто ще щось пише, і не тільки Ліна Костенко про Берестечко (кошмар і ужас! - десь із місяць як з'явилося друком, але, дякувать Богові, ніхто вже того якось не завважує13), і не тільки під одержані ґранти - то хіба ж не живучий нарід?..
Чи можна тепер, після такої сили життєствердних новин, поціка­витися, для якого друкаря Ви готуєте свої спогади, цебто, чи плануєте їх «там», чи «тут», і чи якось плануєте взагалі?.. Бо, скажу по щирос­ті, страх читати хочеться - з нашим бурхливим літпроцесом недовго й розучитися (ото тільки «заграніца» й рятує - можете кепкувати, але я собі оце днями «справила» підшивку Times Literary Supplement і London Review of Books за останні три роки, і тепер щаслива, як
повний баняк, - ще лишається придбати супутникову тарілку для європейського телебачення, і можна буде якось зимувати...).
Десь в осяжному майбутньому маю я начебто бути в Ваших кра­ях - запрошує мене один ексцентричний коледж у Colorado, а ще буцім і якийсь із upstate New York має до того прилучитися, але коли достоту та ціла «тура» відбудеться, наразі не знаю14. Зате з місця (і з під­стрибом) погодилася їхати навесні до Ірландії - розказати тамтешнім славістам за Ukrainian cultural identity (І wish І knew what it is!1S), але задля Ірландії можна й це стерпіти - щось мене туди кортить! (НЕ че­рез Джойса, Джойс ніколи не був мені симпатичний - радше вже Yeats доклався...). А от із Вашими японцями в мене, на превеликий жаль, сум і сором, досі якось не складалося - як не рахувати підліт­кової любови до Сей-Сьонагон (і ще, може, юнацької до Акутагави й Місіми, хоч останній потім сприкрився, - ну, й Куросаву ще сюди доплюсуймо...). Чи маю зробити з цього оптимістичний висновок, що в мене з ними ще «все попереду»?
Оце листище вийшов, нівроку! А за вікном уже глупезна ніч, і такий гарний лапатий сніжок сипле - примиряючий із дійсністю... По цій мові обіймаю Вас, цілую і дуже-дуже гаряче здоровлю з днем народження - аби-сте були нам дужі, й веселі, й не занепадали ду­хом, а наоборіт, ще не одного «мемуара» подарували!..
Завжди Ваша,
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Популярний у США антидепресант.
2 Пародійна алюзія до т. зв. «датської» риторики радянських часів, коли: всі головніші культурні, господарчі й навіть спортивні здобутки в країні, анонсувалися під личкою «назустріч» якій-небудь «всенародній» даті - черговому з’їзду КПРС, річниці Жовтневої революції або ювілеєві Леніна.
3 «Слово до читача».
4 Вкладаю, долучаю (англ.).
5 Маяк (англ.).
6 Йдеться про «Сестро, сестро», яка тоді ще планувалася «романом», див. прим. 17 до мого листа від 20.12.1998 р.
7 Bronze Age - Бронзовий Вік (англ.). З тої доби на Ґотланді зберегли­ся сліди невідомого релігійного культу - рештки кам'яних поховань у формі велетенських човнів (див. фото 26 навклейці).
8 «Ностальгія» ЮШ за Швецією, з якою пов’язано і найбезхмарніпіий розділ його життя, і, водночас, дійсний початок наукової кар’єри (саме в Люндські роки було написано «Проблеми формування білоруської мови», що започаткували шевельовський перевороту слов’янському мовоз­навстві), насправді мала в собі чималу домішку почуття вини: ЮШ часто згадував (а в ЯММ відверто каявся!), що в Люндський період (1950-1952) не зумів ні поцінувати, ні навіть належно розгледіти країну довкола себе і по-справжньому відкрив її щойно згодом, наїжджаючи з візитами вже зі США: «Я не був приготований на іншу дійсність, не знану мені. Я був десь між барокковістю української культури і вимріяною Америкою, про яку я, щиро кажучи, поняття не мав. <...> Такя опинявся ніде: минуле було безповоротно минуле, майбутнє непевне, а теперішнє закрите мені моїми комплексами. „Провина" Швеції була та, що вона не була ні барокковою Україною, ні - в моїй уяві - Грандіозною, безмежною, всьому відкритою Америкою. Але чому вона мусіла бути?» (ЯММ-2. С. 275). З роками, в міру того як усе видніше ставало, чим він завдячує Швеції, разом із почуттям вдячности росло й почуття вини за свою тодішню до неї «нелюбов», - звідси й уклони в бік цієї країни при кожній нагоді, і «їдьте до Люнду» - ціла та «перечуленість на шведському ґрунті», яку я в ньому відчувала, ще не розуміючи її причин.
9 Форе - сусідний із Готландом острів, відомий унікальним природним ландшафтом. Міжнародну славу острову принесло те, що там в останні роки жив Інґмар Берґман.
10 Якщо ви не в курсі, в разі якщо не знаєте (англ.).
11 Мова про виставу за п’єсою П. Когоута «Гра королів, або Пат» у Ки­ївському Молодому театрі (Молодіжним я називаю його тут за мовною інерцією з 1980-х), режисер Тарас Криворученко, в ролях Ярослав Гаврилюк, Галина Стефанова, Валерій Шептекіта. У 2000 р. цю виставу було знято з репертуару.
12 Не пам’ятаю вже, з чого я зробила такий висновок, - пригадую тіль­ки якесь інтерв’ю автора, з якого випливало, що він давно вважає себе класиком, який оце нарештідочекався визнання, і я була розчарована тим прикріше, що його роман мені сподобався.
13 Ліна Костенко. Берестечко. - К.: Укр. письменник, 1999» Це видання вийшло накладом ю тис. прим, і читацького успіху не мало (впродовж 5 років не було випродане). Докладніше (й арґументованіше!) про мої враження див. у «Notre Dame d’Ukraine» (С. 329~332)’
14 «Ексцентричний коледж у Colorado» - Колорадо Коледж, один із найстаріших (засн. 1874 р.) вищих навчальних закладів США,
в якому свого часу викладав не взятий Якобсоном до Гарварду Набоков. «Тура» (за маршрутом Нью-Йорк - Нью-Гейвен - Бостон - КолорадоСпрінґс - Нью-Йорк) відбулася аж у квітні 2005 Р-> після виходу в СІІІА «Дівчаток» (Oksana Zabuzhko. Gzrfc/Transl. by Askold Melnyczuk. - Boston: Arrowsmith, 2009).
15 Культурну ідентичність (хотіла б я знати, що це таке!) (англ.).
[46]
28 грудня '99
Дорога Оксано,
дякую за листи ще й СЛОВО1. Книжка, як і передбачалося, ще ро­биться або перепливає окіяни. Тому мої завваги тільки пропедевтич­ні. І хаотичні.
Послідовним можна бути, думаю, тільки в двох випадках. Або все прощаючи і не роблячи, випадок Ісуса і Толстого - або все нищачи, все - випадок Торквемади і Єжова. Друге - нормальне людське, перше - нормальне в запереченні людського. Імен, звичайно, мож­на підставити безліч.
Усе інше - еклектика й борсання в суперечностях. Варіянтів і можливостей без кінця, усі однаково безглузді. Фортінбрас - одна з них. Мабуть, не найгірша. Не мусимо тут іти в часи староданськонорвезько-шекспірівські абощо. Маєте Фортінбраса в Еспанії - маємо там того - як там його звуть - Хуана чи Карлоса чи як ще2. Куди легше людям жити, ніж було під Франко-Клавдієм3 і ко. І каталонцям легше. Але басків часом хапають (неслухняний народ). А тепер - по­дай їм Піношета4...
У моїй особистій історії - це правда, що я чіпався інколи Донцо­ва, але було б украй сумно, якщо моя роля була ВИКРИТИ Донцова. Звичайно, я задирав трохи його, але була б це вкрай сумна історія. Хочу вірити, що був я і щось інше5. Але, коли вірити йому, то можна тут і крапку поставити. Я це не тому, що, мовляв, заїло, а тому що не цікаво. А поза тим і він не спас людство, і я ні. Крутимося. І це все не веде нікуди. Як усі шляхи, що поза Ісусом або Леніном-Єжовим.
Як бачите, подарунок приймаю з подякою, але в порятунок люд­ства не вірю. А Донцов - не тільки невдале торквемаденятко, а й зелена нудьга.
Ґотлянд добрий не лише птахопляжами, а своїми прастарими без­верхими церквами. А ще й морським повітрям на суходолі.
Ірландія, мабуть, не зовсім те, що люди думають, і там вічний дощ (беріть цілий СЕТ6 парасольок).
До мене тепер щотижня приходить жінка прибирати. Вона родом з Івано-Франківська, і я згадую ідеологію Станіславівщини. Поза тим вона приносить ідею чистоти, яку я радо приймаю. За освітою вона лікарка, а це її американський приробіток.
Чекаю на Ваші підсумки - десятиліття Тисячоліття треба таки підсумувати.
В те, що фортінбраси врятують людство, не дуже вірю, але ануж...
Ваш Ю. Шевельов
Щойно витяг з машинки цей аркуш, як прийшла пошта з Вашою картинкою-свічкою7. Дякую.
І вибачте за друкохиби.
ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 «Слово до читача» - передмова до «Хронік від Фонтібраса», рукопис якої я вислала ЮШ в попередньому листі.
2 Хуан Карлос І, король Іспанії (нар. 1938 р.), посів престол 1975 р., після смерти генерала Франко як його офіційно призначений наступник. Всу­переч сподіванням фалангістів, швидко здійснив низку демократичних реформ, за три роки «розчистивши» рештки авторитарного режиму, - легалізував політичні партії, розпустив фаланґу, розширив місцеве само­врядування, надавши провінціям більше самостійности і т. д., - а 1978 р. відновив конституційну монархію і юридично став спадкоємцем уже історичного трону іспанських королів, а не генерала Франко.
3 Мається на увазі Клавдій із «Гамлета» - Гамлетів дядько, той, кому на зміну, в фіналі, й приходить Фортінбрас правити Данією.
4 Екс-президент Чилі Авґусто Піночет (1915-2006) був заарешто­ваний у Лондоні в жовтні 1998 р. за поданням іспанського судді
<8-11-145
Балтазара Ґарзона зі звинуваченням у тортуруванні, в час свого пре­зидентства (1973-1990), іспанських громадян, що перебували в Чилі, а також у вбивстві іспанського дипломата. Верховний суд Іспанії ви­магав екстрадиції Піночета, якого утримувано в Лондонській клініці під домашнім арештом до 2000 р., після чого колишній диктатор по­вернувся до Чилі.
5 Тут ЮШ делікатно противиться моїй спробі, у «Слові до читача», широкосердо об’єднати його з Донцовим, попри їхній програмовий антаґонізм доби МУРу, в одну «трагічну династію української інтеліґенції» (цит. за: Хроніки від Фортінбраса. 3-тє вид. - С. 20). Видно, йому трохи прикро було, що я задля красного слівця, тобто метафори про трагічну й посттрагічну («фортінбрасову») епоху, пожертвувала суттю й не стала заглиблюватися в їхню контроверсію, - тоді як він ще 1948 р. блискуче й вичерпно проаналізував і ту історичну роль, яку відіграла донцовшина в структуризації, за 20 міжвоєнних років, українського руху (в пору Визвольних змагань 1918-1921 рр. ще ідей­но аморфного й політично несконсолідованого), і ті загрози, які ця суто реваншистська і, в істоті, необільшовицька («безґрунтянська» і «ментально російська», за ЮШ) ідеологія, уже вичерпавши свій конструктивний потенціал, може нести майбутньому, якщо мертвий хапатиме живого і український націоналізм надалі ототожнювати­меться з його донцовською версією (див. «Донцов ховає Донцова» у ВП-2). Але найголовніше («був я і щось інше»!) - ЮШ не раз і не двічі, і в МУРівський, і в після-МУРівський період, від «Над озе­ром. Баварія» до «Трюїзмів...» 1997 р. (недарма ж названих «четвер­тою ланкою» того «давнього», баварського, триптиха!), формулював і обґрунтовував свої програмові засади нового, «післядонцовського» українського націоналізму - тільки що їх за ціле півстоліття ніхто не спромігся сконцептуалізувати, і те, що в наголовках усіх збірок своєї есеїстики після «Література. Мистецтво» (або «Література. Те­атр») ЮШ незмінно дописував «Ідеології», так і залишилось за його життя непоміченим. Властиво, щойно ЗШВ, на сьомий рік після його смерти, став першою (!) спробою представити ЮШ як ідеолога й фі­лософа історії (див. передмову до цього видання Лариси Масенко «Юрій Шевельов як політичний мислитель»).
6 Діаспорний англіцизм - від set, тобто набір.
7 Очевидно, новорічне вітання.
2000-2002
[47]
17 січня 2000 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
От і змінилися в даті фатальні «три дев'ятки» на, здається, незгурт симпатичніші «три нулі», і Ви, певно, вже знаєте, яке випало нам тут Новоріччя - що минулий рік забрав, на самому відході, Солю Павличко1: глупо й жорстоко, тупим вихлопом чадного газу у ванні, і всяке-будь раціо тут безсиле, і жоден Фортінбрас - не порадить, бо нічим цієї вирви не залатати. Наносили землі та й додому пішли2... Ет, не можу про це писати, та й годі - хіба колись згодом. Зараз іще дуже тяжко - відчуття таке, наче зосталася я в цьому, з дозволу сказа­ти, культурному просторі - аки вовк у степу: ні з ким і словом пере­кинутись, щоб тебе зрозуміли, плюс цілковитий обвал усіх критеріїв і стандартів - ніби крокви впали... Нормальний, як бачите (знов-таки!), людський егоїзм: не небіжчиком журишся, а собою. Хоч, може, воно й по-своєму (по-житейському) слушно: небіжчиком-бо - чого вже журитися?.. (She is not in pain3, як сказав її boyfriend, котрому тепер, .либонь, таки найгірше4).
У вересні вона збиралася до Америки на Фулбрайт - писати нову книжку: «Дискурс насильства в українській літературі», - я чи­тала цей проект десь за місяць абощо до її смерті, й підстрибувала
од радощів5: головна теза була - що українська класична літерату­ра, традиційно уважана за ідилічно-патріархально-сентиментальну, є в дійсності - література помсти (not bad6, що?). Ніхто тепер цього не напише - і нової «Історії української літератури» в найближчі чверть століття також уже не появиться: це Солоха мала написати, на те росла, до того йшла, ступінь по ступневі, чи то пак, книжка за книжкою - може навіть, зараз по тому заповідженому «Дискурсові насильства»... Ну та гаразд, облишу цей виснажливий умовний спо­сіб - нікому від нього не легше. Як сказала моя мама, мали-сьмо одну - та й тої нам пожаліли!..
Ото такі, прости Боже, виходять «підсумки» - і десятиліттю, і століттю... Чи воно індивідуальна «карма», чи колективна - піди второпай! У ці дні від десятків людей тільки й чую: «Бережи себе», - так, ніби в очах посполу тепер я опинилась «на черзі»... А жити, хай йому грець, хочеться довго - бодай на те, аби над твоїм гро­бом не стояли, за Галічем кажучи, «мародьори»7 - як стояли над Соліним, і щоб який-небудь гриць грабович (ім'я збірне), жовтий і прілий од заздрости, за три дні перед твоєю смертю знявши з якоїнебудь своєї жалюгідної «Критики» (це вже не збірне, випадок «імєл место бить») рецензію на твою книжку під тим претекстом, що, мов­ляв, «надто апологетична, а в нас критичне видання» (sic!!!), потім не писав лицемірно-жалобного слова до «Літературної України» <...>. А тої рецензії (писаної Нілою Зборовською) наш Гриць тепер нічтоже сумняшеся домагається назад. І це також - «нормальне люд­ське», як Ви кажете, і я це розумію - тільки моя печінка не хоче ро­зуміти й душить мене приступами натуральної, непідробної нудоти. Так-от і триваю - в безупинному конфлікті печінки з розумом... Funny, huh?8
І ще одне спостереження я цими днями була зробила - що вели­ка, замашна підлість (було й цього, але цур йому, про це не писатиму) ображає куди менше, ніж отаке-от дрібно-смердюче паскудство (пер­ше все-таки в однині, друге - завжди в множині). Торквемади при­наймні будять думку - а от невдахи-«торквемаденятка», справді, виключно «зелену нудьгу» (це по-Вашому, а по-моєму - печінкову нудоту). Ну та годі вже мені на всі ці веселенькі теми... «Карочє», жити треба довго, правда ж? (Це - чи не Герцен був сказав про жит­тя в Росії? отже, й тут - нічого нового...)
От. А «Хроніки» Ви вже, мабуть, досі отримали. Але й вони, на жаль, - далеко не нові: все то «дела давно минувших дней», чи
то пак - безсонні ночі 90-х, каковиє (90-ті, а не ночі) уже - за шеломянем: щось у міжчасі в повітрі зсунулося, щось таки трісло - як крига під час льодоставу. І справа не в мені, не в якомусь там моєму maturing9, зміні світовідчування чи «прочих бздурах» - це якийсь «метаісторичний» вітер здіймається, я такі штуки чую шкурою, як звірина наближення землетрусу (взимку 84-85-го, пам'ятаю, вешта­лася вулицями й бурмотіла собі, під носа:
У чергах по поребрину й окости, де в сумках з булок осипався кмин, ніхто не знав, як тоскно ламле кості передчуття нагальних перемін, - от і зараз назріває щось подібного..Тому «Хроніки» як книжка вда­лися б - коли б, якимось побитом, потрапили від дати бодай дещицю цієї - тривожної відкритости перед майбутнім - точніше я цього стану не окреслю. Взагалі, мабуть, епоху визначають не ідеї (з-поміж ідей лиш ті щось і важать, котрі - «не нові», тобто ще Еклезіастові знані), а, головно й насамперед, темпоритм, і тому справжній «портрет доби», що він же їй і підсумок, годна дати тільки музика, НЕ слово. Але з музикою я, на превеликий жаль, розминулася, як кажуть у Києві, «по жизні» - десь років із тридцять тому. А тепер уже пізно.
(Хто це був про Пікассо сказав - що він, звичайно, геній, але ге­ній доби, весь смисл якої - у внутрішній порожнечі?)
Даруйте мені цього дурнуватого («дисконсертованого»10!) листа: потішаю себе, як у Кочерги один комічний персонаж містечкову пан­ночку, - «не журіться, мадмуазель, другим разом спечете лучче»11.
Обіймаю - тримайтеся!
Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Соломія Павличко загинула 31 грудня 19 9 9 P •> з а кілька годин до кін­ця року.
2 Т.Шевченко, «За байраком байрак...».
3 їй не боляче (англ.).
4 Соломин «бойфренд» - Богдан Кравченко (нар. 1946 р.), політолог, історик, соціолог, автор книги «Голод в Україні. 1932-1933» (1986, у співавт.), директор Канадського Інституту українських студій (1986-1992), з 1992 р. в Україні, організатор (з 1995 р. проректор) Академії державного
управління при Президентові України, нині директор Міжнародного Уні­верситету Центральної Азії (UCA). Соломія познайомилася з ним 1989 р. в Канаді, коли викладала в Альбертському університеті, - її листи до ньо­го, писані після повернення додому, в охоплений політичною лихоман­кою й мітинговою «війною за незалежність» Київ, Богдан опублікував, зі своєю передмовою, одразу ж після розвалу СРСР, і вони стали першим «українським голосом» на Заході, що засвідчив невипадковість постан­ня української держави (Solomea Pavlychko. Letters from Кїеи/Trans. by Myma Kostash. - New York: St. Martin’s Press, 1992). Навесні 1994 p., коли ми з Соломією обидві перебували в Гарварді, Богдан приїздив її відвіда­ти, і невдовзі після її повернення зі СІЛА вони оселилися в Києві разом.
5 Текст, про який іде мова, опубліковано в українській версії, див.: Насильство як метафора//Соломія Павличко. Теорія літератури. - с. 589-594.
6 Непогано, незле (англ.).
7 3 вірша Александра Ґаліча «Пам’яті Б. Л. Пастернака»: Вот и смолкли клевета и споры, Словно взят у вечности отгул...
А над гробом встали мародеры И несут почетный...
Ка-ра-ул!
8 Смішно, ні? (англ.)
9 Дорослішанні, дозріванні (англ.).
10 Від англ, «disconcerted» - розладнаний, сум’ятний, збаламучений.
11 Репліка з п’єси І. Кочерги «Фея гіркого мигдалю».
[48]
5 лютого '000
Дорога Оксано,
я вже заплутався, чи Ви Стефанівна, чи просто Оксана. Вибираю коротше, в надії на помилування, коли збрехав. При цій нагоді зга­дую, як уперше я Вас покликав, мало-мало не як Петра на поклик Ісусів1.
Як він звався, той хрищатицький готель? І чим нас годували? І чи Ви коли-небудь згадуєте, хто був технічним виконавцем мого наказу? І чи це якийсь ювілей?2
Співчуваю Вашим почуттям до Павличківни. Моє знайомство з нею було коротке і не без критичних моментів. Усі в НЙорку. Спершу було посередництво НТШ. Вона мала доповідь, і на афішці стояло ім'я Саломея. Я сказав, що такого українського імени нема. Вона сказала, що авторство було НТШ, а їй це приший кобилі хвіст. Мир був відновлений. Другий акт - був котрийсь з моїх прости Господи ювілеїв. Доповідачів вибирав не я. Було їх три - один літературний чоловік Павлишин3, другий - вона, а третій мов­ний, з американців4. Соломина доповідь була розумна й до діла. Павлишина теж розумна5, але пізніше він прислав мені проект етапі про Дзюбу6, я сказав йому, що вона невдала, і він образив­ся. Відтоді він перестав мене любити. Але що зробиш? Я стараюся менше брехати.
Після того прийшла її кулінарна праця7. Я їй нічого не казав, але як на мене праця була невдала. Вона, С., підійшла кавалерійською атакою, і від МК не лишилося мокрого місця. Кавалерійських атак у літературі я не люблю. Третьої книжки я вже не читав8. А свари­тися я не сварився.
Тепер ризикую з Вами посваритися. Ви кажете - цитую - «жити треба довго». Я кажу, чим менше, тим краще. В Америці самогуб­ство - кримінальний злочин. Вам би до Америки, а мене до якоїсь Голландії9. Хоч вона сильно нудна. Але що ж я зроблю - коли Ви Шопенгауеря, видно, не читали, а шкода. Та Ваше покоління про ньо­го, вважай, і не чуло. А поза тим - так я схильний думати - усе або майже все на земній кулі - вибухи взбесившейся материи, однако­во - народження і смерть, і не бачу, чому одне одного краще10.
Ну от, маєте кілька виборів, - вичитати, розсваритися, прочи­тати патер ностер і т.д., але найкраще - як у Травіаті (яку знаю в ОБЩЕПОНЯТНОМ перекладі) - нальемте полнее бокалы и выпьем, друзья, за любовь.
А найкраще - змінімо тему. От, приміром, як там друк Ва­шої iuvenalia11.
Лист нікудишній. Але це постмодернізм. І мені вже можна. Дальші листи кращі не будуть.
Ваги ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 Про наше знайомство див. у передмові. Це - перше, по десяти роках, потвердження з боку ЮШ, що знайомство було таки невипадковим.
2 Кажучи словами ЮШ, «тут починається Рашомон у нашій пам’яті». «Ювілей» - це іо років, якщо рахувати від знайомства на 1-му Кон­гресі МАУ.Але ніякого обіду в хрещатицькому готелі з того разу не пригадую (якщо такий і був, то хіба якийсь загальний бенкет для учасників Конґресу). Не виключено, ЮШ тут плутає нашу першу київську зустріч (у вересні 1990 р.) - з останньою, в травні 1995-го, коли він зупинявся в готелі «Хрещатик» і кілька разів запрошував мене там пообідати з ним і його тодішнім «мовознавчим ескор­том».
3 Марко Павлишин (нар. 1955 р.) - літературознавець, фахівець з гер­маністики та україністики, проф. університету Монаша (Австралія), автор збірки статей «Канон та іконостас» (1997) та інших праць з су­часної української мови й літератури.
4 ЮШ говорить про ювілейну конференцію до його 85-літгя в Колум­бійському університеті в травні 1994 р. (див. прим, з до його листа від 11.04.1997 р. і фото її на вклейці). «Мовний», цебто лінґвіст, - проф. Майкл Флаєр, тодішній голова департаменту лінґвістики Гарвардсько­го університету.
5 Укр. версія цієї доповіді: Марко Павлишин. За культуру «не для ді­тей»: літературна критика Юрія Шереха//Сучасність. - 1995- Ч. 6. Доповідь Соломії («Юрій Шерех і теоретичний дискурс МУРу») була частиною її майбутньої книжки «Дискурс модернізму в українській літературі» (розд. V, п. 1).
6 Очевидно, мова про статтю: Марко Павлишин. Явище і норма: Іван Дзюба, критик//Кур'єр Кривбасу. - Квітень 1999. Стаття ця, більше схожа на студентський реферат - описова й просто-таки агіографічна і щодо І.Дзюби як критика (який в інтерпретації Павлишина постає істинним шкільнопідручниковим лицарем «просвітництва й іуманізму»), і щодо «шістдесятництва як наративу» («битви Давида з Голіятом», за Павлишиновою романтичною версією), цікава перш за все як ілюстрація того, в атмосфері яких міфів і культів зростала в діаспорі в 1960-70-ті рр. та молодь, котра не піддалась асиміляції й зберегла українську тожсамість (можна добачити тут певні аналогії з тодішнім «українським ґетго» всередині України, про яке я писала в «Польових дослідженнях з українського сексу», і не тільки - див. прим. 2 до мого листа від 2.08.1998 р.). У поєднанні з критичним коментарем ЮШ ця
стаття могла б, імовірно, пролити світло не тільки на бачення самим ЮШ місця шістдесятництва в історії української думки (літературно, як відомо, він його поважно не трактував), але й на ширші духовнокультурні процеси як у діаспорі, так і в Україні, - але це вже залежить від того, чи схоче М. Павлишин оприлюднити своє з ЮШ листування з цього приводу.
7 ЮШ говорить про статтю Соломії «Пристрасть і їжа: Особиста драма Михайла Коцюбинського» (Сучасність. - 1994- Ч. 12), яка свого часу мала серед літературознавців гучний і дещо скандальний розголос. Це було біографічне дослідження: Соломія вперше порів­няла листи М. Коцюбинського до дружини (Віри Дейші) й кохан­ки (Олександри Аплаксіної) - і виявила, що тексти в обох випадках майже тотожні, тільки з дещо зміщеною акцентуацією: в першому «харчовою», в другому - еротичною. Імпліцитно передбачалося, що цей безвихідний трикутник, у якому єдиним модусом вівенді для М. Коцюбинського стала втеча (на курорт на лікування), дає новий ключ до розуміння його творчости, одначе в самій статті це питання не порушувалося, що й зробило її відкритою для числен­них нагінок.
8 Тут ЮШ зі мною не зовсім щирий: «Дискурс модернізму...» Соломія надіслала йому невдовзі по виході, і з цього приводу між ними було листування (див. про це в його листах Р. Корогодському за 24.11.1997 і 19.12.1997 [Кур'єр Кривбасу. - Листопад-грудень 2008. - С. 144]), - отже, таки мусив читати, бодай поверхово. Видно, книжка йому не спо­добалась, і він, з огляду на обставини, вирішив про це промовчати, щоб зайвий раз мене не ранити (зрештою, й сказаного було досить, щоб показати, що мого захоплення Соломією як літературознавцем він не поділяє).
9 Офіційно евтаназію було легалізовано в Голландії 1.04.2002 р. (т. зв. «Акт про припинення життя на вимогу і про самогубство за допомо­гою»). ЮШ тут має на увазі попереднє громадське обговорення цього закону, яке тривало кілька років.
10 Варто зазначити, що це у ЮШ жодним чином не прояв старечої мізантропії (див. мій наступний лист), а тільки, сказати б, оголений каркас його філософського світогляду, до великої міри сформова­ного під впливом Шпенґлера (що цей вплив він визнавав сам, див.: На берегах хроніки поточних подій//ЗІНВ. С. 331) - і Шопенгауером, чиї ідеї Шпенґлер розвинув у своїй філософії культури. Це справді прикмета покоління - інтелектуальне повітря доби «Розстріляного
Відродження» (трохи про тодішнє шпенґлеріанство див. у статті ЮШ «Літ Ікара (Про памфлети Миколи Хвильового)» у ВП-2). Погляд на світ як на суму ошалілих у своєму розпаношеному еґоїзмі «воль до життя», викладений у праці Шопенгауера «Світ як воля і пред­ставлення» («Die Welt ais Wille und Vorstellung»), виявився для XX ст. чи не єдиною формою раціоналізації безумства масових суспільств, а відтак і способом самозахисту секулярної свідомости (ЮШ був пе­реконаний аґностик).
11 Останнє слово надруковане латинкою, на іншій машинці (з черво­ною стрічкою). Слід розуміти, ЮШ запитує про «Хроніки від Фортінбраса», яких усе ще не одержав (книжка вийшла друком в остан­ній декаді грудня 1999 р., вислана йому була, очевидно, пізніше), а «ювеналія», з його точки зору, - це мої 1990-ті: вік від 30 до 40. Можна припустити, що тут далася взнаки не сама лише вікова абера­ція - коли 90-літній людині 35-літні можуть здаватися дітваками, - а й суб’єктивна пам’ять ЮШ про його власну молодість, «спізнену в часі» акурат на десятиліття. Свої-бо «від 20 до 30» у «четвертому Харкові» (кажучи назвою однойменної статті 1948 р., див. ЗШВ) він провів, психологічно, «в утробній позі» («Молчи, скрывайся и таи», як писав про добре зрозумілого йому під цим оглядом Потебню), в режимі своєрідної «соціальної каталепсії», взагалі притаманної епохам масового терору (коли «ідеалом людини стає слимак: кожної хвилини могти сховатися», див.: ЗШВ. С. 167), а в його випадку ще й посиленої постійним страхом за приховане «вороже» походжен­ня («Тільки вже в останні роки перед початком війни 1941-го життя стало мене, мимо мого активного бажання, випихати на поверхню, і це в вересні того року привело мене під погляд НКВД, що могло б і мусіло б закінчитися дуже погано». - ЯММ-1. С. 42). В «Четвертому Харкові» ЮШ, поза сумнівом, виставляв діагноз не тільки героям повісті Л. Лимана, а й собі самому пори своєї біологічної молодос­ти: «Це покоління виросло в політгодинах, комсомольських зборах, в засвоєнні захисного способу говорити й поводитися, воно виросло без дискусій, його філософія обмежувалася на гаслах партії, а його авторитетами могли бути тільки Маркс-Енґельс-Ленін-Сталін, бо ні до кого іншого воно не мало доступу (NB: це - про на 8-ю ро­ків молодших, хто вже не застав «Розстріляного Відродження» й не пам’ятав, бодай емоційно, «гальванізації» Визвольними зма­ганнями і їх культурною післядією в 1920-ті: про своїх студентів, ровесників Олеся Гончара, - але також і про всі наступні радянські
покоління по тому, - О.З.). ...Це була страшна школа. І першим наслідком ЇЇ стало те, що ця молодь не була до кінця молодою. <...> Свого часу Хвильовий звертався з пристрасним одчаєм романтично­го захвату до молодої молоді. Це не була гра слів. Уже тоді він бачив своїм проникливим зором постаріння моло­ді (а оце вже - про своє покоління й про себе самого! - О.З.). Уже тоді він бачив, що молодь утрачає свою здатність перевертати світ. А чого варта молодь, що не хоче перевернути світ?» (ЗІНВ.С. 166). «Пробудження» з тої «слимакової», духовно анабіотичної «старої молодости» - з самопочуттям повноцінно молодої людини, яка по­вна сил і в якої «все попереду», - відбулося в ЮШ, за всіма озна­ками, вже аж у 1943 р., у Львові (див. прим. 4 до його листа від 2.12.1997 Р«)> а роки МУРу (коли йому було під сорок!) - то й була його істинна «ювеналія», наскрізь заряджена завзятим прагненням «перевернути світ» (у його версії - «збудувати Україну» на емігра­ції). Парадоксальним чином, тут справді можна добачити певну аналогію з моїм поколінням: звісно, 1980-ті, на які припала наша молодість - то не 1930-ті, страху було непорівнянно менше, і він був підсвідоміший, «витіснений» (десь на рівні мого вірша 1985 р. «Голосом вісімдесятих»: «І коли ми крізь юність бряжчали словес­ним металом / І любов по копійці міняли бозна-де і з ким, - / Не­притомною пам’яттю тіл, спраглих тіл ми ввесь час пам’ятали, / Що на київській крові десь родять афганські піски»), - проте «молодою молоддю» ми так само не були, це продовжував тривати, чи то пак догнивати, типологічно той самий «четвертий Харків» (Київ, Дні­пропетровськ, Одеса...), - і вперше «молоду молодь» поба­чили щойно на Майдані на студентському голодуванні 1990 р. (як записала була тоді, по свіжих слідах, Соломія Павличко - «потрясаюче враження. <...> покоління, що з нашим - втраченим і поні­веченим відчуттям пустоти й безперспективності, з яким ми жили в наші студентські роки десять років тому, - має не так багато спіль­ного», див. її: Листи з Киева. - К.: Основи, - 2000. С. 77). Тому кінець 1980-х і 1990-ті й стали для нас тим, чим для ЮШ були його 1940-ві - початок 1950-х: періодом бурхливого «надолужування» за вимушену «затримку» в соціальному розвитку. Простіше сказав­ши, ЮШ належав до першого радянського покоління «вкраденої молодости», я - до останнього, і цю історичну паралель він явно бачив (у тому числі - і з моїх віршів, і з «вісімнадцятилітніх» кар­навальних ігор 35-літніх «бубів»...) куди краще, ніж я тоді.
[49]
25 березня 2000 р.
Юрію Володимировичу, дорогий мій!
Оце як собі хочете (впадаючи Вам у річ...), гнівайтесь чи розсва­рюйтесь, а Вашого «шопенгауеристого» листа з мізантропічним присудом «усьому прогресивному людству» рішуче трактую - як утомлено-вередливе бурчання, мовляв, що за неподобство, і коли ж нарешті погасять світло, і куди там завіялися сценограф із техрежем, невже знову п'ють у буфеті?.. (Ну правда ж, не без того?) А от щодо арії Травіати, то тут, конєшно, да, тут нельзя не согласіться... Хоча інколи й бере нестерпуча хіть ужити того самого бокала не за призначенням - виллявши, наприклад, його вміст не в себе, а на писок свого візаві (я, щоправда, лиш один раз на віку таке вчинила, і то в діаспорі - з нєкім Марком Царинником1, за що мене тоді тиждень трохи не носило на руках ціле вкраїнське Торонто, отже, в кінцевому підсумку виходить, все знов-таки обер­нулося «любов'ю», ще й, за діаспорним масштабом беручи, вважа­ти, всенародною, що зайвий раз потверджує слушність цитованої Вами арії, от!).
Щоправда, щоб подати Вам оце тут-таки з родіни якихось арґументованих доказів нащот того, how very wrong you are2, то з цим якось не дуже складається, бо в нас тепер (із новим урядом, але ста­рим, цебто вже другий строк «мотающим» віце-прем'єром3) пішов «такий, блін, постмодернізм», що не до решти збожеволілі (до ко­трих продовжую зараховувати й себе, хоч, може, це й «самонаде­янно» з мого боку) знай перепитують одне в одного телефонами, чи вже час емігрувати (куди?!!), чи, мо', ще переждемо? Останнім потрясінням для мене стало - призначення Кабмінівським радни­ком із питань культури (в цьому місці я сходила на кухню й випила склянку води, перш ніж продовжувати...) - що там Шопенгауер, пацан той Шопенгауер! - Володі Цибулька4. Уфф, от і написала. Серйозно, Юрію Володимировичу, це правда, я не жартую - жартує «взбесившаяся материя». Після цього залишається - хіба замовити цілому Кабміну ковпаки з бубонцями. Або ще раз перекласти поукраїнському «Гамлета», як це, кажуть, зробив Андрухович: з поль­ської. Постмодернізм, ну нє? Невже ж не цікаво?
(Я розумію, Ви й не такий «сюр» на своєму віку бачили, воно, звіс­но, й остогиднути може сеся п'єса, але ж декорації все-таки міняються!)
Ох, що з мене за нечема! - я й забула Вас привітати (?) з прису­дженням Шевченківської премії (!!!). Восторжествувала-таки, бачте, історична справедливість... Слово чести, абсолютно негодна уявити собі, як Ви до цієї події ставитеся - просто якийсь параліч уяви, та й годі5. <.. .> Тож простіть, на Бога, і не сердьтеся, коли я щось не з тим і не туди, - мені цілий цей сюжет із Вашою премією теж дуже «постмодерністично» виглядає: «для небольшого рассказа», але ж такого «расказу» навіть «Кур'єр Кривбасу» не видрукує, не то «заматерелая» старушка «Сучасність»!
Хотіло б ся, конєшно, щоб існував який-небудь «український Пуліцер», - може, щось такого невдовзі й постане, я поки що притри­маю язичка - доки, крім кипучих планів, нема чого більше спові­стити (стільки вже тих планів пішло на відомий поміст6!..). Так що давайте ліпше про щось справді приємного: чи Ви, наприклад, ходили дивитися на Світланчину-Олешчину «Енеїду»7, і що з того приводу думаєте?
Шкода мені дуже, що Ви не читали Соломіїного «Дискурсу мо­дернізму...», - щиро шкода, це не пусті слова. Бог із ним, з Коцю­бинським, книжка показує зовсім інший закрій - послуговуючись Вашою-таки метафорою, яку всюди, до речі й не до речі, наводить Вадим Скуратівський, маємо ще один макет незбудованого міста8. Боляче дуже.
А в готелі «Хрещатик», куди мене, на Ваш поклик, привів ла­почка Гриценко (але про мовознавців наших я не хочу, цур їм, пек: вони, з Бурячком на чолі, саме уповили тут перший - прездоровенний! - том словника синонімів9, і це, на мій дилетантський по­гляд, такий «кошмар і ужас», що побиває навіть Цибулю в амплуа культурного радника Кабінету міністрів: те бодай, як обрати пра­вильний ракурс, може видатися смішним, а томище просто гнітить безпросвітністю - почавши від «ілюстративного матеріалу з карто­теки Інституту», призбираної, відай, ще за товариша Сталіна: цитат із Самого, правда, немає, але з усіх «тодішніх» укрписів - є, імена такі, що я й половини не чула: who the heck is10 Я. Баш? а О.Полторацький? а Н. Рибак11? etc. - ну, й гасла ж виставляються «соответственно»...), - так ось (знов звертаючи на приємне!), в тому славному готелі Ви-їли борщ! А Гриценко Вам його спершу був не дозволяв, а Ви боронилися й таки перемогли! А Бурячок сидів у фойє й чекав кінця борщевих
баталій. А потім випустив у світ отого словника, див, вище. (Як це в бароковій літературі називалося, такі вірші-безконечники, з кінця до початку і назад? якийсь мав бути спеціальний термін, якщо я ні­чого не плутаю...)
Зрештою, і про це вже писав Еклезіаст.
А жити все-таки хочеться. І щось зробити - хочеться: бодай щоб, як казала Ахматова, «сдать страну в другом виде, чем приняли»12 (гар­на формула, ні?).
Обіймаю Вас і дуже люблю - з «бокалом» чи без.
Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Мається на увазі інцидент під час Торонтського літературного фес­тивалю 1996 р. («весела подорож», як згадував потім ЮШ в листі від 11.03.1997 р., - про ту пригоду він чув од мене в Нью-Йорку).
2 Як дуже Ви помиляєтесь (англ.).
3 Мова про уряд В. Ющенка, в якому віце-прем’єром з гуманітарних питань був М.Жулинський («перший строк» його на цій посаді - 1992-1994 РР-)-
4 Цибулько в 1990-х рр. майже одноосібно - і загалом досить таланови­то - утримував в українській культурі нішу богемного революціонера - «хуліґана-аванґардиста» (див. прим. 4 до листа ЮШ від 14.03.1993 р.), - ту, яку в 2000-ні, хоч і в іншому жанрі, зайняв був блоґер Анатолій Улья­нов (щоправда, на відміну від Цибулька, російськомовний і, все-таки, освіченіший - втім, Цибулькові, поки він був «хлопець з-під Кулінарки з цибулею на грудях», відсутність вищої освіти тільки додавала до образу «анархіста-бунтівника»). В стосунку до політичного дискурсу 1990-х він ви­ступав класичним блазнем-триксгером, передражнювачем (напр., тодішнє гасло «розбудова держави» переробив на «роздубову», і т. д.). Поява його на урядових обріях в амплуа цієї самої держави офіційного «розбудовника» стала для культурної спільноти справжнім політичним шоком.
5 ЮШ висували на Шевченківську премію двічі -1994 р., коли його кан­дидатуру провалив тодішній Голова комітету О. Гончар, і після 1996 р., коли О. Гончара заступив В.Яворівський. ЮШ, який зовсім не орієнтувався , в українських підкилимних іграх, але якому той сюжет мусив бути небай­дужий принаймні як показник, «під псом» він в Україні чи не «під псом», залишався в усій цій історії дистанційним спостерігачем і тільки цікавився
в Р.Корогодського, «чи заведено питати згоди в людини, яку висува­ють» (див.: ІДІПІЖ. С. 179), - У 199°-Ті такого заводу справді ще не було... Зі «зміною влади» в Шевченківському комітеті (після Яворівського його очолив І. Дзюба) у 2000 р. ЮШ нарешті премійовано - за раніше номіновану «Третю сторожу» та нововидану «Поза книжками...». Це вже було «державне» визнання - друге після обрання в 1990 р. академіком, але символічно чи не важливіше: адже мовознавець George Y. Shevelov, як-неяк, уже належав світовій науці, і для української Академії відкинути його означало б тільки розписатись перед міжнародною науковою спільнотою у власній безнадійній заіумінковості, тоді як літературний критик Юрій Шерех - явище виключно «для домашнього вжитку» (і таким і прирече­ний лишатися, доки в міжнародний культурний обіг повноцінно не ввій­де література, про яку він писав), тож «відповідати за нього» українська держава мала вже тільки перед українською аудиторією. Тому цим разом рішення Комітету мало більший, ніж звичайно, громадський розголос, і навіть ті, хто, як я, критично ставився до самого інституту Шевченків­ської премії, сприйняли новину позитивно. Як сприйняв її сам ЮШ, я так ніколи й не довідалась. Грошову частину своєї винагороди він віддав на доброчинність - українській гімназії № 6 рідного Харкова. У серпні 2001 р., коли вже зовсім негоден був друкувати на машинці (див. про це далі), він ще якимсь дивом зібрався на силі й надіслав харківським гім­назистам відповідь на їхнього подячного листа, уривок з якої подаю тут за: Березіль. - 2003. № 9-10. С. 150:
«Сердечно дякую за обрання мене почесним членом Піклувальної Ради, вітаю ваш намір створити краєзнавчий музей, вартісний для колективу вашої школи, але й для сторонньої публіки. Історія живе на вулицях і пагорбах Харкова. За короткий квартал від вашої школи колись були бастіони козацької надлопанської фортеці, ще крок до церковного цен­тру - Покровського .собору - колеґіюм церковної освіти, де ступала нога Гр. Сковороди. В дев’ятнадцятому сторіччі повз суміжні вулиці тут верстав свій шлях до університету Олександер Потебня, науковець, перед яким відкривали свої таємниці українська мова й народна творчість. Уже в наші роки зірка й гордість українського театру Лесь Курбас проходив щодня від Жаткінського проїзду до театру „Березіль" навпроти вашої школи. Та інші й ще інші вулиці й майдани Харкова ведуть до історичної традиції, до чесности в житті і можуть вести до величі». Лист закінчується словами: «Усім добром вітаю вас і ваше покоління».
6 Моїм планом тоді було заснувати приватну літературну премію імені Соломії Павличко як український аналог Гонкурівської (чи Пуліце-
рівської) - вільну від корупції, з авторитеним журі і належним ін­формаційним висвітленням (я й досі вважаю, що це було б найліпше вшанування Соломіїної пам’яті!). На жаль, із незалежних від мене при­чин, з цього плану нічого не вийшло.
7 Харківський театр «Арабески» (реж. Світлана Олешко) гастролював у Нью-Йорку в березні-квітні 2000 р. з двома виставами - «Енеїда» і «Мої улюблені вірші».
8 Цитата походить зі статті ЮШ «Інший романтик, інший романтизм»: «Сьогоднішній історик української літератури повинен виконувати пра­цю археолога, та ще й археолога, що викопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані» (див.: ВП-2. С. 57). Ця тема обруба­них альтернативних можливостей розвитку, «знищеного в зародку» («Є діти, що вмирають (що їх убивають) народжені, а є ті, кого знищено ще перед народженням, в аборті». - ВП-2. С. 108-109) - ширше, популярна в сучасних теоріях хаосу тема «метелика Бредбері», тільки спроектована на духовну історію, є в ЮШ одною з наскрізних - і в есеїстиці, і в мово­знавчих студіях, і, без перебільшення, в цілому його світопогляді. За тим був потужний моральний імператив: ЮШ ніколи не забував, що належить до ю% зацілілих із покоління, котре зазнало «до дев’яноста відсотків утрат» (див. прим. 5 до листа ЮШ від 11.03.1997 р.), і «попіл Клааса» все життя стукав йому в серце, - крізь всі його «Літературу. Театр. Ідеології» виразно прочитується потреба не то сказати, а прокричати на цілий світ, яку потенційно багатющу новими для людства смислами, тільки-тільки проклюнуту зі сповиточку модерну культуру було знищено на Україні на рубежі 1920-30-х рр. Звідси й його, сказати б, любовно-трепетний підхід до всіх явищ людського духа, кожне з яких він незмінно розглядав у розвитку, стараючись означити його перспективи на майбутнє, і постій­ний інтерес до віднайдення слідів «роздушених метеликів» у дальшому ході історії, та гострота культурологічного зору, що дала йому змоіу роз­гледіти в повоєнних французьких екзистенціалістах світоглядовий скеп­тицизм М. Куліша й В. Підмогильного (див., напр., «Зустрічі з Заходом» та «Білок і його забурення» у ВП-2), а в театральних експериментах Роберта Стуруа в 1970-ті рр. - пряме, через Ахметелі, продовження театральної революції Курбаса (див. «Зустрічі з Березолем» у ЗІНВ; Світлана Олешко в листі до мене за 11.08.2010 р. згадує, що після перегляду 1996 р. її виста­ви «Арабески» ЮШ і в неї настійно допитувався, «хто її навчив», - явно сподіваючись натрапити на харківський слід «обірваної нитки» від Кур­баса). Невипадково й для свого останнього мовознавчого виступу - своє­рідного наукового заповіту - ЮШ теж обрав тему «нищеного в зародку»:
того «метелика Бредбері», якого ще можна врятувати, якщо зупинити «абортмахерів» («Up от Out?», див» у Додатках).
9 Словник синонімів української мови: В 2 т./А. А. Бурячок, Г.М.Гнатюк, С.І.Головащук та інші. - К.: Наук, думка, 1999-2000.
10 Хто в біса такий (англ.)
11 Яків Баш (1908-1986) - автор романів «про будівників Дніпрогесу» (за довідником СПУ, «працював у апараті Раднаркому»). Олек­са Полторацький (19О5~1977) - один із лідерів партійної критики 1930-1950-х, автор кількох біографічних романів, згодом редактор журналу «Всесвіт», за багатьма джерелами - позаштатний співро­бітник органів безпеки (ЮШ знав його з Інституту журналістики, де обоє викладали, й зафіксував у спогадах його тодішню репутацію: «його напади в пресі на Аркадія Любченка і Остапа Вишню, звісно, були всім відомі, але припускалося, що більше речей такого жанру й стилю йшли не до друку, а до справ радянських жандармів. <...> Його повоєнна кар’єра наче підтверджує підозри, що навколо нього снува­лися. Він став редактором важливих журналів, де провадив невхильно тверду партійну лінію, був „міні-амбасадором“ української культури на Заході». - ЯММ-1. С. 187). Натан Рибак (1913-1977) - автор роману «Переяславська рада», лауреат Сталінської премії 1950 р.
12 Цитата з книги Л.Чуковської «Записки про Анну Ахматову»: «...Мо­дернисты великое дело сделали для России. <...> Они сдали страну совсем в другом виде, чем приняли» (запис за 19 серпня 1940 р.).
[50]
26 серпня 2000 р.
Розсердився, розгнівився мій милий на мене... (???)
Юрію Володимировичу, дорогий Ви мій!
Зовсім-зовсім Ви мене одцуралися - «не любите, не жалеете» («или я немножко не красив?»1), і геть чисто знати не хочете, і зостається мені хіба навмання журитися - чи то я Вас у своєму останньому (вес­няному ще!) листі чимось нехотячи скривдила (тоді простіть дур­ну!), а чи Ви просто махнули рукою на наш «епістолярний роман»
15-11-145
і вирішили щадити сили в боротьбі з машинкою на щось вартнішого (а від руки черконути бодай кілька слів - слабо? прецінь мусите знати, що, як висловлювалася одна непопулярна героїня української класики, «пам'ятка від любої Йоганни, хоч би яка, для мене завжди мила»2!)? А може, крий Господи, розхорувалися? Вісті про Вас за ці місяці збираю, по одробинці, від заморських гостей - то від Віталія Чернецького3, який за літо аж двічі був у Києві, то від Світланки Олешко, яка спеціально з'явилася до мене оповісти про вашу з нею нью-йоркську зустріч на «Енеїді» й похвалитися «листом на підтрим­ку»4 (а я впізнала знайомий поштовий папір - і замалим сльозу не пустила, Їй-Богу!), - ну й, нарешті, Ваші спогади (розкішні!) про Самчука з Маланюком на сторінках «Сучасности»5 теж сприйняла як вістку од Вас: спасибі за них! (А коли буде ще?..)
Весь цей час продовжую Вас любити (прошу не забувати!).
Ох, Юрію Володимировичу, голубчику, будьте, будьте, не минай­те, не вимикайтеся! - сумно без Вас, безлюдно...
А наколи як-небудь увечері нудно Вам зробиться дивитися з вікна на Бродвей і Колумбію6, то нате Вам од мене «дуже-народницьку» ка­зочку на сон грядущий7, - властиво, це розділ з того р-р-романища, котре я відклала в довгий ящик і вже не знаю, коли скінчу, бо пере­била себе зовсім іншим, тож не лишалось нічого іншого, як видру­кувати тимчасом казочку окремо, бо їй того хотілось (я не жартую!). В-оригінальній своїй версії (Кулішевій, у запису Л. Жемчужникова) вона починається, як усякій порядній казочці й пристало: «Був собі дід та баба...». От і уявіть собі, що це я Вам розказую...
Обіймаю Вас міцно - так міцно, як хочеться наворожити Вам сил і здоров'я!
Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Неточна цитата з С. Єсєніна:
Ты меня не любишь, не жалеешь,
Разве я немного не красив?
2 У драмі Лесі Українки «Йоганна, жінка Хусова» ця репліка нале­жить Марції, римлянці з впливових придворних кіл, яка подорожує з чоловіком провінцією, при кожній нагоді здираючи з місцевих еліт хабарі, в тому числі з Йоганни - коштовні фамільні перли:
Й о г а н н а
(здіймає намисто з шиї й подає з поклоном Марції) Прошу, прийми на спомин про гостину.
М а р ц і я
(ледве гамує жадібну втіху, беручи перли. До Йоганни, значно привітніше, ніж досі) Хоч я й не дуже в сих речах кохаюсь, Та пам’ятка від любої Йоганни, хоч би яка, для мене завжди мила!
3 Віталій Чернецький (нар. 1970 р.) - літературознавець, славіст, пере­кладач з російської й української, викладач університету Маиямі (Ога­йо), автор книжки «Картографуючи посткомуністичні культури: Росія й Україна в контексті Глобалізації» (2007). На той час був викладачем Колумбійського університету.
4 ЮШ на той час театрів уже не відвідував, але на виставу «Енеїди» в березні 2000 р. таки потрапив - заходом самих акторів. На прохан­ня С. Олешко він написав потім «Арабескам» рекомендацію для Між­народного Фонду «Відродження», про яку тут мова.
5 Юрій Шерех. Спроби дружніх портретів//Сучасність. - 2000. - Ч. 5. Ці два спогади - про У.Самчука і Є. Маланюка (див. Додатки) - ви­тяги з «Я-мене-мені...», дещо перероблені для журнальної публікації у вигляді окремих есе.
6 Вікнами помешкання ЮШ на Клермонт евеню виходило на Бродвей. Колумбійський університет розташований по той бік Бродвею.
7 Очевидно, цей лист був укладений у конверт разом із першим ви­данням «Казки про калинову сопілку» (К.: Факт, 2000) - тендітною брошуркою форматом 70 х 108 1/32 на 82 стор.
[51]
НЙ, мартобря 7, року 00
місто Кдінтоогоград1
Дорога Оксано,
ні, «и любит и жалеет», але і припустити теоретично, що могло б щось таке приключится, то воно б усе під чарами казки розтопилося, дарма
що чари ті трохи й зловісні, варіяції на тему страшної помсти, якої я боявся люто, світами - дорога до чортовиння й позасвіття. Але яка ж розкіш візерунка, що й дорога в нікуди веде як до раю. Воістину спа­сибі, таки й до Сталінки з суржиком не треба вдаватися2. А воно ж хоч і з стилізацією, а до чудотворного воскресіння веде... І ні однісінького3 підробного й штучного, і не повторюється. Інакше кажучи, В ДЕТСКОМ ВОЗРАСТЕ НАЗИВАВ Я ТАКЕ4 національно-органічним стилем, по­тім того відцурався, чи можнатаким стилем писати, приміром, війну з блатняками, - не певний, але душа радіє5... Хай навіть це тільки буде струмочок, але він живограйний і в концерті грає, і ще як грає. Хоч воно плекане й стилізоване, але воно не мертве і, звісно, не Кулішеве, а таки Ваше. І серце оживає (цитата)6. А чи воно живе, ще й від Вас залежить.
Радий, що Вам вподобалися мої бувальщини. Вони мали б уже книжкою вийти7 (ще в травні), але складач закохався, одружується, і я не певний, чи воно вийде повністю за мого життя, бо там того мало б бути чимало. А я можу тільки гризти свої нігті з одчаю й безнадії... Якщо воно за мого життя не вийде, доведеться Вам купляти тих двоєтомищ власним коштом8. Але надіймося в Возі на краще.
Як кажуть поляки, serdecznosci9
Вибачте за базгранину.
Ваш ЮШ.
ПРИМІТКИ
1 За штампом на конверті, лист відіслано 7 жовтня. ЮШ тут пародіює Гоголеві «Записки божевільного» («год 2000», «мартобря 86 числа», «Чи 34 сло Мц гдао» і т.д. - треба сказати, що за числом друкар­ських помилок деякі місця в його листах таки не жартом наближалися до останньої цитати!).
2 Натякнароман О.Ульяненка «Сталінка», обговорюваний нами в 1997р.
3 Пропущено, очевидно, «слова».
4 Тут, видно, ЮШ після «В ДЕТСКОМ ВОЗРАСТЕ» забув опустити карет­ку й перейти на звичайний рядок (про семантику виділеного великими літерами див. прим. 2 до листа ЮШ від 11 травня (червня) 1996 р.).
5 Виглядає, що тут ЮШ, неявно тоді для мене, полемізує з Б.Рубчаком, який двома роками раніше виступив у Нью-Йорку на урочистій конферен­ції УВАН 13.12.1998 р., присвяченій 90-літгю ЮШ, з доповіддю про його те­орію національно-органічного стилю. Доповідь була, Рубчаковим звичаєм, провокативна й ставила під сумнів весь дотеперішній літературознавчий
консенсус (на чолі з самим ЮШ!), за яким «теорія національно-органічного стилю» вважається не більше, ніж списаним в архів епізодом з історії укра­їнського модернізму. Рубчак, натомість, доводив, що МУРівські прогнози ЮШ (що їх сам ЮШ в 1964 р. назвав був «блискуче перекресленими» дальшим розвитком літератури, див.: Юрій Шерех. Матеріяли до біографії//ЗІНВ.С. 41-42), в дійсності якраз навпаки, блискуче справди­лися, тільки поколінням пізніше - не в дітях, а в онуках, - і вказував як на зразки «національно-органічного стилю» на прозу Є.Пашковського і В.Медвідя. Знаючи ставлення ЮШ до цих авторів (див. прим. 3 до його листа від 3.12.1992 р.), не думаю, щоб він був сильно підлещений такою інтерпретацією його ідей, хай і як завгодно «детского возраста», і тим біль­ше мусив утішитися моєю «Казкою...», що добачив у ній прийнятну для себе альтернативу пропонованим «кандидатам на органістів» від Рубчака.
6 «Воно знову оживає / І сміється знову» (Т.Шевченко. «Кавказ»).
7 Слово дописано від руки в кінці рядка.
8 Так і сталося: ЯММ-і і ЯММ-2, хоч і датовані 2001-м роком, з’явилися в Харкові щойно на початку7 2002-го, і я прочитала їх уже по смерті ЮШ. Як згадує Оксана Радиш-Міяковська, він іще встиг потримати в руках сиґнальний примірник цього видання.
9 Сердечні вітання (польські.
[52]
25 грудня 2000 р.
Юрію Володимировичу, дорогий мій!
От воно, хвалити Бога, й кінчається, наше веселеньке ХХ-те століттячко - і кого, як не Вас, що прожили (і витримали!) його, вважати, всеньке, з усіма його красотами (як це Вам вдалося - то вже таки справа майбутніх досліджень, і вже, нівроку, не польових, а лабора­торних!), належиться насамперед із цим вітати?! (Нинішній україн­ський кошмарчик із «tape-gate»-oM1 - по-моєму, дуже достойна нота для фіналу столітньої «симфонії жаху», котра, в світлі такої стрункої композиційної логіки, аж ніяк не здається какофонічною - хіба що атональною, ну, так воно й не диво...)
Між іншим: із мене така свинюка, що навіть не знаю точно­го дня Вашого народження, знаю тільки, що в грудні, - а тому заразом вітаю і з ним також, навіть якщо «ретроспективою», зате щиро! - будьте нам (і «нижеподписавшейся лично»!) ще добрячий шмат грядущого століття (яке все ж мусить бути бодай трохи ліпше, бо гірше - куди ж іще?!) бадьорим і продуктивним - «тримайте планку», не відпускайте, дуже-дуже Вам (і «родінє»!) бажаю! («У XXIше століття - з Шевельовим!» - це ж таки, погодьтеся, не «з кокаколою»2!)
А Закоханий Складач - то сам собою цілком Вп-сіе-зіесіе'івський персонаж, хіба ні? (Щось Метерлінківське мені в тому вчувається...) Що він одружується - воно, звісно, краще, ніж якби розлучався, але чи його не вчили в дитинстві, що «ojczyzna przede wszystkim»3?
Шалено Вам вдячна за проспівану величальну моїй «казочці» - я спершу розчулилася до сліз, а відтак збадьорилась, мов та чапля між птахами (а то вже геть маркітно було, здавалося, ще трохи - й сама заквакаю, злившись з українським народним жаб'ячим хором, - та що маю Вам плакатися, Ви того хору не з моє на віку наслухалися, репертуар там міняється хіба на рівні текстів, але ніяк не інтонації...). Взагалі, тьху-тьху, щоб не зурочити, схоже на те, що збувається Ваше жартівливе «пророцтво 96-го року» - пам'ятаєте, як Ви мені тоді, на Claremont Av., вже на сходах гукнули: «Тримайтеся, бо на Вас ди­виться світ!» - либонь, маючи на увазі - за поручень, а вийшло, що «світ» (provided anyone but Hryc' Grabowicz knows what it means4) таки несподівано заозирався і в наш город: невідь-звідки вискочила, як Пилип з конопель, якась літературна аґентка з Кьольну5, підхопила мене й кудись поволікла «по чужих українах» - наступного року бу­цімто мають виходити «Польові дослідження...» в Німеччині, Франції, Англії, Італії6, а далі географія буцімто і ще розширятиметься, і весь цей захопливий сюжет виглядає мені таким «мильнооперовим» (казка про українську Попелюшку!), що навіть емоцій жодних не викликає, крім хіба насмішкуватої недовіри: ну-ну, подивимось... (Скепсис, зре­штою, більш ніж підставний, бо перша проблема, яка вже вигулькну­ла, - то відсутність у природі такого біологічного виду, як фахові перекладачі з української: оце ж і він, багаж ХХ-го століттячка нашо­го, починає даватися взнаки...) Але - hence7 і привід для оптимізму: було ж то гірше, «всю дорогу» - гірше було!..
І так ото советский... тьху, sorry, український народ «с увереннос­тью смотрит в будущее»... А двох обіцяних томищ нетерпляче очікую
від Вас уже в новому році - і навіть в голові собі не покладайте, ніби можете отак-о безвідповідально, «на шару» взяти й померти, залишив­ши їх мені без свого автографа, - ще що вигадали!
Обіймаю Вас із цілого серця - дай Боже здоров’ячка і сил!
Завжди Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Tape-gate - «касетний скандал» (англ.). Почався 28.11.2000 р. виступом О. Мороза на засіданні Верховної Ради та наступною його прес-конференцією, на якій було оприлюднено те місце з аудіозаписів майора М.Мельниченка, де Президент Кучма говорить про журналіста Г. Ґонґадзе («віддайте його чеченцям!»). Впродовж на­ступних тижнів «плівки Мельниченка» опинилися в центрі громад­ської уваги, роздруківки з них з’являлися в незалежних ЗМІ та інтернеті, обурення наростало, а 15.12.2000 р. почалася наймасовіша в Україні після 1991 р. акція протесту «Україна без Кучми». Зрозу­міти тодішню реакцію українського суспільства можна тільки коли пам’ятати, що впродовж 1990-х років влада в Україні ще лишалась закритою, і на публіку політики старалися зберігати правила при­стойности за стандартами радянської номенклатури - зрощення цієї останньої з криміналом ішло за закритими дверми, і саме «ка­сетний скандал» уперше «вивалив двері» й продемонстрував шо­кованій країні її владу «без краваток»: тоді й народилася формула «бандити при владі».
2 Обігрується популярне рекламне гасло того часу: «У 21-ше століт­тя - з Кока-колою!».
3 Вітчизна передусім (полъсък.).
4 Якщо тільки хто-небудь, крім Гриця Грабовича, знає, що це таке (англ.). Натяк на якусь із тогочасних публікацій Грабовича з критикою українських порядків засобом цілком неакадемічного арґуменіу - «ніде в світі так не робиться».
5 Мова про Ґаліну Дурстгофф (www.dursthoff.de), яка у вересні 2000 р. розшукала мене, прочитавши в журналі «Дружба народов» перший російський переклад «Польових досліджень...» і запропонувала свої агентські послуги - і з якою я працюю донині.
6 Насправді на реалізацію цього плану знадобилося рівно десять років.
7 Звідси випливає (англ.).
[53]
10 березня 2001 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
І все-то Ви мовчите, і не знати, чи ще згадуєте «свою Наталку, чи вже забули, що я живу і на світі»1, - а я тимчасом оце щойно зі славного города Харкова (звідки наша з Вами спільна видавчиня - директорка «Акти», тої, що готує до друку «Історичну фонологію», - післала Вам од мене чепурненький томик моїх стішків2 - от як тепер в Україні сгіхи видаються, не знаю тільки, кого з читацької публіки стане на те, щоби ту несамовиту красу за десять долярів купляти! - втім, це вже проза, а прози наша, стероризована K-Gate'oM3 нація останніми місяцями й так наїлася донесхочу, тож і не дивно, що Харків - головно молодий, студентський і - отеє була таки «новина для мене»! - переважно укра­їномовний [sic!] - зустрів мене вибухом непомірно активного інтересу до літератури взагалі й поезії зокрема: щось у тих холодних, неопалю­ваних і перезалюднених університетських авдигоріях, куди набивалося по півтисячі душ і сиділо, кутаючись у пальта, по три з половиною годи­ни, слухаючи сгіхи й сиплючи питаннями, було від «пореволюційних» 1920-х, як я собі їх уявляю, але чи така історична аналогія оптимістична, чи, мо', якраз наоборіт, судити не беруся - тьху-тьху, щоб не наврочи­ти. ..). Вас там усі люблять і з вологим блиском в очу спогадують - від «Акти» до малих Олешко з Жаданом, а Ви знай собі затялися мовчати, й навіть на «Харьковчанина столетия» чомусь не номінуєгеся... (Я не жар­тую - саме проходила акція під таким титулом в Оперному театрі, - не знаю, хто її виграв, бо всі мої знайомі харків'яни відгукувалися про неї з одностайним здоровим гумором: гумор тепер узагалі чи не єдине, що тримає вкраїнську націю при купі й при сякому-такому глуздові, тож на тім і стоїмо - славно почалося столітгячко, що?)
Як бачите, продовжую бомбардувати Вас своїми книжками - го­ловно в надії, що Ви зрештою не втерпите й озоветеся (цим разом це суто хронікерська, «підробіткова» штучка4, котрою хвалитися, на до­брий лад, не випадає, але якби Ви написали мені у відповідь, своїм дав­нішим звичаєм, довгого й гарного листочка, за якими я так скучила, то поява друком enclosed5 брошурки вже була б історично й культур­но виправдана...). Між іншим, Ви мені минулої ночі снилися - чомусь молодим і з довгим артистичним волоссям (!): явно намічається з мого
боку вимушений (компенсаторний) перехід на трансфізичне з Вами спілкування, за браком усякого іншого, - бачите, до чого-сте довели бідолашну женщину? І не гріх ото Вам?
КОЛИ ЧЕКАТИ НА ВАШ ДВОТОМНИК???
Дуже хочу вірити, що Ви є - reasonably - well6 (мимоволі на­вертається на гадку ще-радянський анекдот: «Доктор, - стогне хво­рий, - мне плохо!» - Лікар, похмуро: «А кому сейчас хорошо?!») - і що грядуща весна піддасть Вам сили, і що Ви мені невдовзі пришлете вісточку з свого гамериканського прію...
Обіймаю Вас із цілого серця, Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 «Н а т а л к а. Петре! Петре! Де ти тепер? Може де скитаєшся в нужді і горі і проклинаєш свою долю; проклинаєш Наталку, <...> а може (плачет) забув, що я живу і на світі» (І. Котляревський. «На­талка Полтавка», дія І).
2 Оксана Забужко. Новий закон Архімеда, Вибрані вірші. - Харків: Акта, 2ооо. Це видання було задумане і зреалізоване як мистецький арте­факт: крейдяний папір, суперобкладинка, кольорові ілюстрації Ільдана Яхіна, захмарна тоді для української книжки ціна (бо грн.) - і майже цілковита неприступність у книжковій мережі. В березні 2001 р. я їзди­ла до Харкова на презентацію цієї книжки в Харківському університеті.
3 K-Gate - «Кучмаґейт», «касетний скандал».
4 Мова про збірку моїх авторських колонок, друкованих упродовж 2000 р. в газеті «Столичные новости»: Оксана Забужко. Репортаж із 2ооо~го року, - К.: Факт, 2001.
5 Вкладеної (англ.),
6 Здоровий в розумних межах; добре чуєтеся, наскільки це можли­во (англ.).
Одначе від ЮШ відповіді й далі не було - 1 я й собі замовкла, не ва­жачись озиватись, ані турбувати його телефоном: не дзвонити ж, справді, до Нью-Йорка з запитанням «Алло, Ви там ще не вмерли?»... Залишалося чекати - зрозуміло, якої вістки.
А проте це ще не був кінець. І по піврічній паузі на кін знову, вдруге після 1992 р., вийшла Оксана Соловей той «невидимий третій» у нашому
десятилітньому діалозі, кого, відай, таки належить уважати в ньому коли не режисером, то принаймні «продюсером»: хто стежить за перебігом про­цесу й забезпечує його безперебійне тривання. На початку вересня вона за­телефонувала мені до Києва з Міннесоти - так просто й звичайно, ніби ми передзвонювалися щодня й розсталися десь напередодні:
Це друга Оксана... .
(ЮШ називав її в листах до Корогодського - «надміссісіпська». Була ще третя - «УВАНівська»: Оксана Радиш-Міяковська. Жарт про «трьох Оксан» був старий, з 1992-го року. Можливо, колись я дізнаюсь, як вони в розмовах між собою титулували мене - найвіддаленішу, і не тільки географічно.)
І так само просто й звичайно, без тіні емоційної оцінки, як кажуть амери­канці matter-of-factedly: з інтонацією, котра наперед виключає будь-яку мож­ливість співчутливого охання у відповідь чи й взагалі розпитів про таку інтимну річ, як стан здоров’я (ціла та «уходящая раса» вміла говорити так, щоб сповісти­ти тобі рівно стільки, скільки вважала за потрібне, і щоб ти при тому не чувся ображеним), - пані Оксана розповіла, що ЮШ вже не може писати листів, але дуже сумує за моїми, і тому велике до мене прохання (чиє - його чи її, вона й цим разом не сказала!) - продовжувати йому писати, вже в односторонньому порядку - «без надії на відповідь». Цю прикінцеву фразу, яку вона повтори­ла двічі, з притиском, я запам’ятала дослівно, і файл, відкритий у компютері 8.09.2001, так і назвала, англомовним її відлунням - «Shevelov-No Answer».
[54]
8 вересня 2001 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
У Києві глупа ніч (під кожним оглядом!), і вже повернуло на 2-гу, і за­втра схоплюватися ні світ ні зоря - зранку має припертися з візитом мій білоруський аспірант1, а тоді одна ексцентрична фільм-мейкерша із свіжозмонтованим, і якимось нібито дуж-ж-же аванґардячим філь­мом за моїми «Хроніками...»2 (sic!), а тоді ще якась біда на мою голо­ву, всього й не згадати, - а я оце всілася при комп'ютері та й «к Вам пишу - чего же боле?..»3 А від Вас натомість і далі - «ні вітру, ні хвилі»4... Гай-гай...
Спасибі, хоч від добрих людей прочула, що то Ви не гніваєтеся на мене, а просто припинили (чи, мо', все-таки «завісили», як казали колись у Львові?) цілий свій машинковий «постмодернізм» altogether5, як жанр (як кажуть тепер у Києві - «по жизні»; ну, але в Києві ба­гато чого кажуть, а вже пишуть -. то й геть не проти ночі згадую­чи. ..)• А одначе ніяк воно мені голови не йметься (не сердьтеся на таку тупість!) - ну як-таки, щоб у високотехнізованій Америці, та ще й на порозі нового (blah-blah-blah...) віку, коли ось туй-туй мають з'явитися комп'ютери, які вже навпростець самі писатимуть з голосу, як порядна секретарка (я сього літа - не втерплю похвалитися! - розжилася на найновішу модель Macintosh, яка вже програмується на голос власника!), та отак залежати від зовсім старосвітської купки заліза, га?.. <...> Ви колись мені були написали, що Ви людина 19-го століття,- послідовність, гідна всілякого пошанівку, але може, таки варт би хоч у дещиці пошанувати і - коли не 21-ше, то принаймні 20-те, мир/цур праху його?..
(Вибачайте, якщо всі ці розмузикування не до речі - я доволі кепсько уявляю собі Ваше теперішнє життя і побут, і не мені, звісно, лізти з якими-будь практичними порадами... Просто - сумно, що Ви так глухо замовкли: після того, як не стало Соломії, я й геть не маю з ким обмінятися своїми «вітчизняними» враженнями - в кращому разі «монологізую» перед вмовклою публікою, а від такого «режиму мовлення» самому мовцеві, звісно, не прибуває - та ще й коли «мови­ти» доводиться з постійними «виносками», бо інакше не второпають: маю враження, наче за минулий рік я просто-таки обвально подурні­шала: думка йде вже не «сталим струмом», а безладними розрядами, «іскрить», - втім, тотальна ідіотизація - це, здається, стосується ці­лої нашої цивілізації навзагал, так що можу тут себе хіба вважати, Ьу way of consolation6, «людиною 21-го століття» - предтечею грядущих біороботів... Гм, щось уже зовсім погребальний тон пішов - ну його к бісу, міняймо платівку!)
А тимчасом продовжую збирати про Вас доривчі вістки з тре­тіх рук - зокрема й від нашої спільної харківської видавчині7: між іншим, на відміну від її земляків із «Фоліо», котрі Ваш три­томник видати видали, а продавати не дуже-то хапаються <...>, ця харків'янка якраз вельми цікава й інтелігентна пані, з тим «культмісіонерським» запалом, без якого нині серйозному вкраїнському видавцеві не обійтися, так що «Фонології» Вашій, гадаю, пощасти­ло - тьху-тьху, щоб не зурочити... До речі, вона обіцяла надіслати
Вам і немилосердно «елеґанцький» томисько моїх стішків - при­наймні я власноруч його Вам підписала у неї в кабінеті, але чи дій­шов він до Вас, не знаю й досі, бо з неї дама трошки з прибабахом, «із зиґзаґами» непередбачуваности, сказала - не конче значить зробила «вже», а - «в принципі», «колись», як воно й традиційно в отечестві робиться... Але книжки видає таки гонорово, що прав­да, то правда!
От. А більше про «родіну» писати не хочу - темна її путь і непрогресивна, як в Агапії Савчихи8, а я вже замучилася тут Народним Малахієм служити - все'дно «вотще»... Оптимізму мого історичного (отого, з якого Ви колись кепкували, але все-таки, як мені здавалося, з симпатією, тобто залишаючи за ним певну фору, певний «люз довіри»...) - зізнаюся щиросердо, не зосталося й на насіння, події нинішнього року витлумили його дощенту9, - а от онтологічний ще, нівроку, є, і наводить на гадку давню ци­тату з когось із росіян: «що ти можеш зробити для своєї країни, коли для неї нічого не можна зробити? Рятуй себе!» - мудро, ні? тепер би ще якось цю мудрість «апплікнути»10 «к жізні», то, може, й «был бы менее несносен существования позор» (уявіть лишень, це - Nabokoff отак на старості літ під Тютчева «закосив»! - якраз у тих краях, де я в серпні теж на ту саму «давню синю тему»11 медитувала й звідкіля Вам лозаннською листівочкою помахала: діло було на віллі покійного «паблішера» Ledig-Rowohlt'a12, де й М-г Nabokoff порівняно недавнечко був тусувався серед усякої іншої, сказав би Лесь Подерв'янський, сволоти, а тепер - sic transit gloria mundi13, і бібліотеку розтягли, і картини, і тільки колекція порцеля­нових песиків Frau Rowohlt жалить серце нагадуванням про крих­кість людського існування etc. - стилістично останню фразу може продовжити будь-який укр. «райтєр»14, а я волію урвати на фер­маті...). Зате серед Києва тепер височить - а краще б порцеляно­вий песик, Їй-Бо! - вознісшись главою непокорной вище готелю «Москва» (сквапненько перейменованого в «Україну» - отак-во, аби-сте знали!), страшенний та прездоровенний «слуп моровий»15, ще й усенький у позолоті, як «єврованни» в наших «нових малорусь­ких» - унікальний пам'ятник кричущій бездарності епохи... Все, більше про родіну - «мовчок, мовчок» (як казала, хоч і з іншого приводу, героїня «Польових досліджень»).
A propos цих самих «Досліджень» - їх таки починають по­трохи перекладати, попри третье (чи - 4-5-то-?)рядність країни й
відповідну «комерчеську» безнадійність її краснописьменства - в зв'язку з чим я поступово й невідворотно перекваліфіковуюсь (а що маю робити?!) на фахового консультанта для власних пере­кладачів - благо інших консультантів ті перекладачі «по жизні» позбавлені, дарма що наш «гуманітарний» екс-віце-прем'єр (мов­чок, мовчок! ненормативна лексика...) «разразілся» оце, кажуть, грубезним томищем тяжко-державномужніх виступів під скром­ним титулом «Заявити про себе культурою»16 (yes!!!): українськоненаших словників катма, стипендій перекладачам, звісно, жодних, «воркшопів»17 - «я вас умоляю», так що з якої роси-та-з-води ті юні партизани-україністи по «нез'юнізованій» (головним чином) недоевропі18 беруться - несповідима таїна, але звідкись же таки беруть­ся, - і сидить горопашна Забужко годинами за електронною по­штою, і сопе, віддуваючись «за того парня»19 (мовчок!): відповідаючи, напр., чеській перекладачці - десь на 400 запитань із гаком (прав­да, з Праги оце пишуть, що книжка дуже непогано розходить­ся - вийшла щойно в травні, а вже на складі жодного примірника не зосталося: ну, значить, не цілком «вотще» була марудилася...), а цілий липень обливалася потом - у 40-градусну спеку! - над редагуванням нового російського перекладу - «Досліджень...» і ще одної малесенької, на ЗО стор., поза-позаторішньої повістинки, якої Ви, здається, не знаєте20: все це москалі зараз готують до дру­ку одним томиком21, і упріваючи ото над «вєлікім і могучім», зро­била я, на свій дилетантський подив, преінтересне спостережен­ня, яким, уп'ять же таки, не маю з ким тямущим поділитися (всі наші лінгвісти знай мені на те глибокодумно помрукували, але до артикульованіших згуків діло не дійшло): namely22, відкрила я, що «могучій» в дійсності далеко менш лексично вироблений, порівняно з нашою мовою (дуже неповороткий!), - у «середньо­му», чи що, шарі (не знаю, як це «по-грамотньому» йменується?). Тобто, на рівні «горішньому» - суто книжної, абстрактної лексики (церковнослов'янщини?) - всі російські «мовні м'язи» цілком добре розвинені, на рівні зовсім простацького, розмовного «низу» (бахтінського!), того, де вже «ненорматив», татарщина-«матєрок» etc пишно кущиться, також є де розвернутися, а от у «третьому ста­ні» (котрого в Росії, нотабене, ніколи ж і не було - такого, щоб із своїм власним «соціолектом»!)- просто біда, та й годі: і синоні­мічно - «скудость» неймовірна, і синтаксично, коли перекладати з української, - громіздко до неоковирности: ну ніяк не виходить
при перекладі так, щоб і «літературно-нормативно», і емоцій­на експресія ігри тому зберігалася'... Я на цю тему могла б тепер удерти цілого схвильованого есея, такі собі «заметки к переводам из Забужко» (матеріалу, нівроку, набралося донесхочу!), тільки - куди, кому? «Навіщо прясти, хто се буде ткати»?..23 До того ж, може, воно з суто лінгвістичного punktu widzenia24 й ніяка не інновація, а прелогічно собі випливає з історії обох мов, і кожному гарвард­ському Флаєрові25 самоочевидне, а я тут перевинаходжу парову машину, як уральській рабочій Іван Ползунов, про якого нас учили в школі?..26 От би здалась мені Ваша порада - хай і не для есею (Бог уже з ними, з есеями, хоч і шкода змарнованого на ту російську «ав­торизацію» часу, як завжди мені буває шкода, коли не в своїй мові працювати доводиться...), а просто так, «для душі»...
Ну та гаразд, поради порадами, а тимчасом я оце, скориставшись Вашою «безвідмовністю», чи пак «безгласністю», встругнула таке, що боюся, коли б Ви мене вкінець не збанітували та не відлучили від двору «за моральное разложение»: за цей тиждень, у режимі вічносовкового «авралу», версталось - щоб устигнути на Львівський ярма­рок - нове видання багатостраждального мого Шевченка, і я, в тому самому «авральному» режимі, не спитавши Вашої згоди, взяла та й поставила на спинку обкладинки, де «блерби»27, рядок із Вашого («ой дядечку, не бийте...»28) листа (sic!!!) - <<„Розтарасений“ Шевченко, і навіть не поет, а синтеза, що надається на дослідження...» У по­неділок спинка їде до друкарні, так що це вже виходить повідомлен­ня post factum - стайню замкнути, коли коні вкрадено. Ну але що ж було робити, коли - і дуже хотілося, і «для дєла нада» (оскільки ніяк не випадало оминути тухлояєшно-сизоненківського скандалу, то тра' було виставить на очі народу якісь «альтернативні» «стовпи віри», а де їх, «стовпів», накажете в нашій славній Україні набрати?..), - словом, пояснення такому моєму «ганебному безобразію»29 хоч і є (а коли їх не буває, пояснень?), проте виправдань, ясна річ, нема, чого я цілком свідома, тож і благаю уклінно - якщо не про understanding, то бодай про comprehending30... (Юрію Володимировичу, Ви ж уже стільки мені пробачали!..)
За два тижні, як книжка вийде з друкарні, пішлю Вам: побачи­те, що без Вас там таки не мож було обійтися! А поки що міцно обі­ймаю - здоров'ячка Вам і максимальної, для нашого «найліпшого із світів», душевної погідності! (До речі, вищецитована набоковська строфа в необтятому вигляді звучить так:
Средь этих лиственниц и сосен, под горностаем этих гор мне был бы менее несносен существования позор,-
далі, як завжди в нього, вкрадається фальшиво-претензійна нота31, але «от посіль» - незле, правда ж? Ага, і ще: не виключено, що десь на весну може мене Бог занести в Ваші краї32, - не проженете, коли одного мокрого квітневого дня зателефоную з якого-небудь booth33 на розі?..)
Ваша (занехаяна Вами!)
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 У 2001-2003 рр. я, в рамках програми Міжнародного Фонду «Від­родження» з допомоги Білорусі в підготовці інтелектуальних кадрів, керувала дисертацією редактора білоруського культурологічного часо­пису «ARCHE» Валєра Булґакава «Проблема національної свідомості в білоруській філософській культурі кінця XIX - поч. XX ст. (на мате­ріалі художньої літератури)» (захищена в січні 2005 р.).
2 Мається на увазі Оксана Чепелик (нар. 1961 р.) - художниця (контемпорері арт, мультимедіа), кінорежисерка (артхаузне кіно), перформансистка, засновниця Міжнародного фестивалю соціальної скульпту­ри (IFSS), лауреат багатьох міжнародних нагород. За власним сценарі­єм зняла експериментальний фільм «Хроніки від Фортінбраса» (2001), використавши тексти з однойменної книжки.
3 3 листа Татьяни до Онєґіна (Пушкін, «Євгеній Онєґін», розд. III).
4 3 «Гамалії» Шевченка: «Ой нема, нема ні вітру ні хвилі / Із нашої УкраЇни!/Чи там раду радять, як на турка стати, / Не чуємо на чужині».
5 Взагалі, цілком {англ.}.
6 Порядком потішання, на потіху {англ.}.
7 Мова про директорку видавництва «Акта» Галину Федорець.
8 Алюзія до драми М.Куліша «Народний Малахій» (дія 3): «М а л а х і й
...Це буде цікаве й повчающе видовище: найкращий син народу, голо­ва РНК, розбудить у себе в комендатурі найтемніший елемент з того ж народу <...> {Замріяно}. Увійде голова, торкнеться її... <...> булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула?
Баба (прочулася)
- Агапія Савчиха я! Підбилася, голубе, - йду в Єрусалим!
- Куди? - перепита голова.
- В Єрусалим або на Ахон-гору.
- Темна ж ваша путь, громадянко, й непрогресивна! - скаже голова. - А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш і не знаєш, чи є туди путь, чи нема - і ніхто не зна».
9 2001 рік був ознаменований відкритою зміною політичного курсу України на роосійський взірець: акція «Україна без Кучми» зазнала поразки, 9 березня почалися перші в історії незалежної України полі­тичні репресії, а 26 квітня відправлено у відставку уряд Ющенка, з яким пов’язувалися головні надії на демократичні реформи в країні.
10 Від англ, to apply - прикласти, застосувати.
11 «На давню синю тему / задумалась гора» (П. Тичина. «З кримсько­го циклу. Прорив»).
12 Генріх Марія Ледіґ-Ровольт (1908-1992) - легендарний німецький видавець («паблішер»!), якому належить заслуга відродження по ві­йні німецького книговидання й заповнення ринку дешевими та якіс­ними перекладними книжками, насамперед з англійської (його ви­нахід - романи на газетному папері, в СРСР потім знані як «романгазета», - врятував німецьке книгарство в роки паперового дефіциту: такими «роман-газетами» виходили Гемінґвей, Фіцджеральд, Фолкнер та інші, неприступні німецьким читачам за нацизму, автори). По смерті Ледіґ-Ровольта вдова заснувала фонд його імені й обернула родинні ві­лли у Швейцарії й СІЛА на письменницькі будинки творчости. В серпні 2001 р. я провела три тижні в швейцарському Домі Ледіґ-Ровольта - в Лавіньї на березі Лозаннського озера. Набоков в останні роки життя мешкав неподалік, у Монтре, і також «тусувався» в Ледіґ-Ровольта (той був і його німецьким видавцем).
13 Так минає земна слава (лат.).
14 Від англ, writer - письменник.
15 Від чеськ. slup morovy - «чумовий стовп»: пам’ятник у вигляді ко­лони зі статуєю Діви Марії, в XVII-XVIII ст. ставлений на майданах центральноєвропейських міст на подяку Богові за скінчення епідемії чуми. Тут мова про архітектурно подібний пам’ятник на Майдані Неза­лежности в Києві, споруджений до ю-ліття незалежности. «Вознесся выше он главою непокорной / Александрийского столпа» - цитата з вірша Пушкіна «Пам’ятник (Exegi monumentum)».
16 Микола Жулинський. Заявити про себе культурою. - К.: Генеза, 2001. На посту віце-прем’єра з гуманітарних питань в уряді Ющенка М. Жу­линський відзначився хіба спробою реформи правопису та міжнародним скандалом довкола участи України в Венеціанському Бієнале, тож на тлі явного розвалу культурної інфраструктури поява збірки його статей і виступів під таким визивним заголовком сприймалась доволі комічно.
17 Майстерень, шкіл, семінарів (англ.).
18 Тобто тій, котра на той час ще не ввійшла до складу ЄС («Європей­ської унії»),
19 Фраза з радянської пісні 1970-х рр., сл. Р. Рождєсгвєнського, муз. М. Фрадкіна («И живу я на земле доброй / За себя и за того парня»). Була взята на озброєння офіційною пропагандою (соцзмагання «За того парня!»і т. д.), звідки перекочувала в міський фольклор, породивши безліч анекдотів.
20 «Дівчатка».
21 Оксана Забужко. Полевые исследования украинского секса. Роман, рассказ/Пер. Е. Мариничевой. - Москва: Независимая газета, 2001.
22 А саме (англ.).
23 Цитата з драми Лесі Українки «Осіння казка»: «Принцеса в білому убранні сидить і пряде золотий кужіль на срібній коловротці, нитка хутко обривається. Принцеса зриває кужіль і кидає у куток.
Принцеса
Обридла ся робота непотрібна!
Навіщо прясти? Хто се буде ткати?
Та й нащо ткати? Он їх цілі стоси, тканин, мережанок та гаптування, а хто їх носить?..»
24 Точки зору (польськ.).
25 Майкл Флаєр (нар. 1941 р.) - лінґвіст, проф. Гарвардського універ­ситету, нині директор Гарвардського Інституту Українських студій, автор досліджень із східнослов’янських мов та семіотики культури східноєвропейського середньовіччя.
26 Іван Ползунов (1728-1766) - російський заводський механік, який 1763 р. виготовив креслення першого в Росії парового двигуна. Дви­гун був збудований, але промислового вжитку не отримав. В добу сталінської «боротьби з космополітизмом», коли в навчальних про­грамах імена західних першовідкривачів в усіх галузях науки й куль­тури по змозі замінювано на як завгодно неспівмірні за значенням, аби російські (звідти бере початок анекдот про «Россию - родину
слонов»), Ползунова було офіційно проголошено в СРСР «винахід­ником парової машини» - і таким залишено в шкільних підручни­ках навіть по тому, як концепцію «російської світової першости» переглянуто й підчищено від найбільш анекдотичних казусів. Про те, що батьківщиною парових двигунів є Англія (перший патент - Сейвері, 1698 р., другий - Ньюкомен, 1712 р.), і там-таки 1784 р. Джеймс Ватт винайшов і парову машину, моє покоління дізнавало­ся вже після школи.
27 Від англ, blurb - короткий опис художнього твору (книжки, фільму, музичного альбому і т. д.) переважно рекламного характеру.
28 3 вірша Леоніда Кисельова 1968 р.:
Земля така гаряча, Така руда земля.
Маленький хлопчик плаче:
Не бийте журавля!
Притне його до себе
Й руками затуля:
Ой дядечку, не треба,
Не бийте журавля!
29 Цитата з тогочасного політичного лексикону: «Припиніть ганебне безобразіє!» - так звертався до народних депутатів Іван Плющ, двічі спікер українського паламенту (1991-1994, 2000-2002), в ході засідання Вер­ховної Ради.
30 По-українському to understand і to comprehend перекладаються од­ним словом - «розуміти», в англійській мові між ними є різниця: to comprehend - це зрозуміти щось/когось суто умислово, раціонально, to understand - емпатично, вжившись, отже, апріорі - пробачивши. Найближчими відповідниками тут були б «зрозуміння» й «вирозуміння» («благаю якщо не про вирозуміння, то бодай про зрозуміння»).
31 Мається на увазі друга строфа восьмивірша:
Однообразнее, быть может, Но без сомнения честней Здесь бедный век мой был бы прожит Вдали от вечности моей. .
32 На квітень-травень 2002 р. я подала заявку на резиденцію в амери­канському Ledig House у штаті Нью-Йорк, але на час написання цього листа остаточної відповіді ще не мала.
33 Будка (з телефонним автоматом) (англ.).
[55]
22 листопада 2001 р.
Дорогий Юрію Володимировичу!
«Драстуйте, мамо, оце ж і я», - як писав поет-комуніст Борис Олійник... Думалося раніше, а вийшло як завжд и - щойно тепер нарешті «вдався» «мій Шевченко» в такому вигляді, щоб не сором було показатися з ним Вам на очі, отож і кланяюся Вам ним низенько1, тим більше, що, за моїми підрахунками, він має встигнути акурат на Ваші роковини, і ото так я Вас з ними й вітаю, бо прецінь таки є з чим: все-таки встигнути, після двох, ще й на Третю світову війну2 - то вже викликає (в мене принаймні!) якийсь сливе містичний трепет, щось у жанрі, в якому Забужко колись писала, хоч і з зовсім іншого приводу (і про зовсім іншого історичного персонажа!), про «богообранісгь»3... Але ну їх к бісу, всі ті «войни й військовії свари», і всіх прицуцуватих президентів і пранцюватих-на-голову трудящих (і ледащих!) всіх націй і рас, - а просто, аби-сте знали, що я Вас дуже лю­блю і через цілий Атла(Я?)нтик гаряче обіймаю - з днем народження!..
(Чи Ви дуже на мене гніваєтеся за блербову «самоволку»?)
Тут нарід нетерпляче чекає на два томи Ваших спогадів, які, подей­кують, мають от-от вийти в Харкові (гов, сказала я собі, та чи це не те саме паскудне «Фоліо» нам Шевельова узурпувало?! А ще й «лучший друг українського книгарства», він же міністер неіснуючої інформації, Йванко Драч4 днями непомалу «всех удивил», - узявши та й сипонув­ши тому Хволіо од власних государственних щедрот не-скажу-скільки мільйонів - <.. .> на 250-томову бібліотеку зарубіжної літератури на малоросійском язикє5, ще й об'явивши їх при тому вголос, не кліпнувши воком, «найкращим українським видавництвом», - і лихі люди тепер гарячково клацають на калькуляторах, якій сватттці та по якій ковбасці з тої «дарчої» перепаде, - і ото так ми тутечки, Юрію Володимировичу, гараздуємо, аби-смо здорові були... Ет, знов я на чорті-батька-зна-що збиваюся - а хотілося ж бо sub speciae aethemitatis6! Добре, ще тільки одне, на вже суто філологічний десерт: як Вам подобається такий цілком офіційний повний титул державної інституції - «Комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Президентові України»? їй-бо, не вигадую, воно справді так називається!).
А тепер, для панорамности, дрібку контексту: позавтра лечу до Ґрацу - відкривати <...> якусь самашедчу виставку з хлібно-
водних інсталяцій (я не жартую!) pod tytulem7 «War and Communication»8 (sic!). Знайомий нардеп, почувши, куди лечу, відреагував схвально: «На Яворівському полігоні зараз випробувань немає - мож­на летіти»9. От усе це вкупі, либонь, і зветься - постмодернізм?..
Так чи інакше, а ХХІ-ше століття почалося - а ми ще є! Юрію Володимировичу, ну чи ж це не самодостатня підстава для оптиміз­му - попри все вищезгадане й незгадане?..
Цілую - навіть не чекаючи Вашої відповіді (знаю, знаю, що скеп­тичної!),
Ваша
Оксана Забужко
ПРИМІТКИ
1 Очевидно, цей лист було вкладено в посилку з книжкою: Оксана За­бужко. Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу. Вид. 2-ге. - К.: Факт, 2001.
2 Мого попереднього листа було написано за три дні до атак на вежі НьюЙоркського Торгового Центру. В міжчасі Дж. Буш-молодший оголосив «ві­йну світовому тероризму» - de facto нову версію світової війни, цим разом проти «невидимого» - і, зрештою, віртуального - ворога (хоч однозначної правової дефініції тероризму не вироблено й досі, завжди до того здава­лося самозрозумілим, що тероризм - явище локальне і в кожному кон­кретному випадку переслідує свою осібну політичну мету, ірландська IRA одну, палестинський ХАМАС іншу, - міфологема «світового тероризму» стала своєрідним аналогом міфу «масонської змови», але, попри свою явну логічну суперечливість, виявилася зручною для заповнення ніші «воро­га демократичних цінностей», спорожнілої з кінцем «холодної війни», і блискавично та без опору ввійшла в міжнародний обіг).
3 Мається на увазі те місце з мого «Прощання з імперією», де я писала про «вчасність» смерти Й. Бродського, емблематичного «поета двох ім­перій»: якраз на схилі епохи органічного йому «географічного» імпері­алізму, - і завважувала, що «відходити вчасно - то теж, що не кажіть, знак богообраности» (див.: Хроніки від Фортпінбраса. - С. 296).
4 Тут неточність: І. Драч був тоді не міністром інформації (міністерство ін­формації було зліквідоване в 1999 р.), а головою одного з наступників цієї інституції-Держкомінформу, якому підпорядковувалося й книговидання.
5 Мова про серію «Бібліотека світової літератури», що анонсувалась як спільний проект «Фоліо» й Інституту літератури НАН України (на сьогодні
вийшло друком бл. 70 книжок із 250-ти). «Всех удивил» (натяк на Гоголівського «Ревізора»: «...и туг же в один вечер, кажется, все написал, всех изумил») - не зовсім риторична фііура: як-не-як, то був перший випадок такого Грандіозного видавничого проекту, де спонсором приватного видав­ництва виступила держава, і це не могло не збудити сенсації в колах фахівців.
6 3 погляду вічности (ана/і.).
7 Під назвою (польськ.).
8 «Війна й комунікація» (англ.).
9 Про якого саме «нардепа» мова, точно згадати вже не беруся, але дотеп типовий для того часу: 4.10.2001р. над Чорним морем зазнав катастро­фи ізраїльський пасажирський літак Тель-Авів-Новосибірськ - за офі­ційною версією, його було збито українською ракетою С-200 внаслідок помилки в ході випробувань. Це був другий, зразу за Кучмаґейтом, скан­дал, який остаточно підірвав міжнародну репутацію України. З часом з’явилися фахівці, що поставили цю версію під сумнів, але українським суспільством вона навіть не дискутувалась, а була однозначно сприйня­та з традиційно національним меншевартісним гумором і анекдотами на кшталт «Яка країна, такий і теракт».
[56]
З січня 2002 і
Дорога Оксано,
Кілька сторінок перед Фортінбрасом був Йорик, тільки череп2.
А під снігом Йорик зберігся б краще. Тепер у Києві сніг. Краще збереження. Як довго?
Ваш Ю. Ш.
ПРИМІТКИ
1 Лист написано від руки, уже явно нетвердим письмом (див. вклей­ку, фото 24).
2 Фортінбрас з’являється у 2-й сцені V-ї дії «Гамлета» (сцена в замку), череп Йорика фігурує в 1-й сцені цієї самої дії (сцена на цвинтарі).
[57]
2 березня 2002 р.
Милий-любий, дорогий-дорогесенький Юрію Володимировичу!
Навіть не уявляєте, як Ваша (дарма що непунктуальна!) кореспон­дентка втішилася скупою звісткою про бідного Йорика! - зразу, спасибі Вам, знялися з мене всі, місяцями нагромаджувані страхита-комплекси, і ввімкнулося світло на серці, і зробилося так, наче в розвінчаному велебним гарвардянським літературознавством «Слові о полку»1: страни раді, городи веселі!.. Тільки в одному змилили-сте: зима в Києві сей рік куди більше подобала на зовсімтаки щиру весну, навіть травичка по парках зеленіти стала, і кро­куси, кажуть, у підкиївських лісах із землі полізли, геть ігноруючи політичну ситуацію в країні, - зате з початком весни календарної, гульк! - прокидаємось, а у вікні все білим встелено! не інакше, як назустріч виборам2... (Тільки не хочеться продовжувати алюзію до захованих під снігом Йориків, бо дуже вже реалістично [НЕ по­стмодерно!] може вийти, цур йому, - хоча, a propos постмодерности, анекдоти в нас циркулюють на ВСІ актуальні теми, з 11-м вересня включно, що, боюся, є свідченням не так нашої невхильної кудись-там-інтеграції [?], як обвального подурнішання нації в ціло­му, бо рівень гумору - десь на рівні мого покоління тінейджерів, або ж пересічного американця з якої-небудь gas station3, і я дедалі частіше згадую Ваші похмурі бурчання на адресу грядущого [тоб­то, которе «грянуло»!] століття й, хитаючи головою, бачу, що рація таки за Вами, - хоча, з огляду на Ваш гуманізм, не думаю, щоб таке моє визнання Вашої стратегічної далекоглядности Вас дуже потішило... [NB: Ото закрутила!])
Але нумо краще про гарне! Спогади Ваші, кажуть, уже ви­йшли, тільки ніхто їх у Києві ще не бачив - оце щойно днями по­хопився вщерть залкоголізований «бивший інтелігентний человек», харків’янин І.Бондар-Терещенко4 ознаймити про їх з'яву в одній та­кій (не знаю, чи чували?) «тоже-літературній» (новій!) газетці, котра гордо зветься «Книжник-review»5 (отако!) і являє собою досконалий взірець української журналістики епохи-«пост»: повна відсутність професіоналізму (навіть на рівні коректури!), а також <...> будьяких стимулів того професіоналізму, бодай із часом, десь якось
настаратися. Відповідно до такої «платформи» видання, з бондартерещенківського review (sic!) я жодного, хоч би найприблизнішого уявлення про Ваш 2-томник скласти так і не потрапила, - ото тільки й упевнилася, що не брешуть люди, вийшов! А вже доклад­ніше на цю тему, маю надію, поговоримо у Вас, якщо, звісно, не ви­женете (от як тепер українські ґречні панянки в гості напрошують­ся!), - бо я таки не на жарт збираюся в Ваші краї (як і обіцяла!), хоч наразі ще й «без паспортов, без виз», але офіційне запрошення маю - на квітень-травень, а решту якось сподіваюся до кінця міся­ця залагодити моїм звичайним «методом солоного зайця», сиріч засапаної біганини в останню хвилину... «Ничего, как-нибудь прожи­вем», - як писав, здається, Бунін6, чи що?
От. А у Фортінбраса все, тьху-тьху, нівроку, - його, до речі, тут тиждень тому презентували - хочте вірте, хочте ні, - у вигляді кіна7 (30-хвилинного, страх аванґардового, сценарій НЕ МІЙ, «про­шу не винить», я обмежилася підписанням «права на використан­ня текстів»!), - а тепер, у тому ж вигляді, повезуть на фестиваль до Парижа, а затим іще кудись, так що, коли дивитися збоку і здалека, то може навіть здатися, ніби «і ми, Химко, люди», тільки ж, по-перше, за Шевченком, «які з нас люди?»8, а по-друге (but not least9) - «а де ті люди є?» (Звучить трохи в режимі т. зв. «жіночої логіки», but Гт sure you'U know what I mean10, адже так?)
ПРИМІТКИ
1 Натяк на жваво обговорювану тоді в славістиці теорію професора Гарвардського університету, історика Е. Л. Кінана, продовжувача лінії «скептиків» у питанні автентичности «Слова о полку Ігоревім» (його попередником був, серед інших, приятель та європейський настав­ник ЮІП Андре Мазон), який оголосив «Слово...» підробкою кінця XVII-ro ст., а автором - чеського просвітителя Йозефа Добровського (див.: EdwardL.Keenan. Jozef Dobrovsky and the Origins ofthe Igor’ Га/е/Harvard Ukrainian Series. - Cambridge: HURI, 2004). Цю версію підхопив Гр. Грабович і став еніузіастично її популяризувати (книжку Е. Кінана опубліковано в серії Гарвардського Інституту Українських Сту­дій). Проти, натомість, виступив Омелян Пріцак - зі своїм датуванням «Слова» й своїм кандидатом на автора (Володиславом Кормильчичем із дружини галицького князя Романа Мстиславовича, див.: О. Пріцак.
Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». - К.: Обереги, 2008). ЮШ в «Я-мене-мені...» згадує, як свого часу був сперечався на тему автентичности «Слова...» з А.Мазоном (ЯММ-2. С. 288), - чи встиг він десь висловитися з приводу версії Е. Кінана, мені невідомо, але в усякому разі, як мовознавець, він також уважав «Слово...» за ав­тентичну пам’ятку українського середньовіччя.
2 Мова про парламентські вибори 31 березня 2002 р.
3 Бензозаправки (англ.).
4 Ігор Бондар-Терещенко, ІБТ (нар. 1964 р.) - літератор, канд. філо­лог. наук, автор низки книжок різних жанрів, об’єднаних незмінно скандальним характером (історико-літературознавчих праць без на­уковогоапарату, збірок рецензій на дійсні твори, яким приписується вигаданий зміст, і т. п.). Питання, чи така послідовна праця над витво­ренням віртуальної реальности є свідомим містифікаторством, чи, як у випадку іншого подібного автора - О. Бузини, - симптомом серйоз­них психологічних проблем, скільки знаю, ніколи публічно не підніма­лося, хоча як «феномен доби» (епохи «сну розуму») давно заслуговує на суспільну увагу.
5 «Книжник-Review» - двотижневик, виходив у 2000-2007 рр., гол. ред. Костянтин Родик. Видання мало на меті інформувати широкого читача про новинки на українському книжковому ринку і в цій функції було єдиним і незамінним за всі роки незалежности - лакуна, утво­рена з його закриттям, досі не заповнена. Тут у мене, однак, мова про іншу, історично, може, не менш важливу функцію «Книжника»: саме він уперше вивів на яв цілий букет системних хвороб української куль­тури (відсутність єдиного інформаційного поля, національної книжко­вої дистрибуції, дефіцит професійної літературної критики і т. д.), які доти взагалі не завважувались, - і тим дав поштовх до їх громадсько­го обговорення.
6 Помилка: це не Бунін, це Вєртінскій - Харківський романс 1918 р.: Это все, что от Вас осталось:
Пачка писем и прядь волос...
Только сердце немного сжалось, -
В нем уже не осталось слез.
Вот в субботу куплю собаку,
Буду петь по ночам псалом, Закажу себе туфли к фраку... Ничего, как-нибудь проживем.
7 Прем’єра фільму «Хроніки від Фортінбраса» (режисер і сценарист Оксана Чепелик, оператори Володимир Піка, Богдан Підгірний, в гол. ролях Ірина Андросова, Геннадій Корженко, Георгій-Григорій Пили­пенко та ін.) відбулася 21 лютого 2002 р. в Київському Будинку кіно.
8 3 вірша «Доля»:
- Учися, серденько, колись З нас будуть люде, - ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде?
9 Але не менш важливе (англ.)
10 Але певна, Ви зрозумієте, про що я (англ.).
На цьому місці текст листа уривається - чи кінцівку було дописано від руки, чи вона випадково стерлася з файлу, вже не згадати. В радіокомунікаціях це називається - «кінець зв’язку». 1 квітня я вилетіла до США.
Ми розминулись, як з’ясувалося потім, на кілька тижнів: в лютому ЮШ по­трапив до лікарні, звідки додому вже не повернувся. Нічого про це не знавши, я марно пробувала додзвонитися зі своєї, загубленої в полях за дві години їзди від Нью-Йорка, письменницької колонії імені небіжчика Ледіґ-Ровольта (чиїми «роман-газетами»'живився молодий ЮШ в повоєнному Мюнхені всі ми «на­низані на один мотузок», атож!) на знайомий номер: 212-666-94-11. Відповіді не було. Можна було, правда, ринутися тоді в розшук і по інших нью-йоркських номерах, підняти спільних знайомих, допитатися, приїхати, прийти в лікар­ню... Можна якби я проявила в тому напрямку більше наполегливости. Я її не проявила. 7 квітня в моєму комп’ютері з’явився новий файл, який невдовзі отримав назву - «Музей покинутих секретів». Мені так захоплено тоді працювалося, серед тих підньюйоркських полів...
Звістка прийшла 13 квітня - потелефонував хтось із друзів (Аскольд Мельничук? чи Вірляна Ткач?., міг бути й хтось випадковіший новина по­летіла по українській громаді, як по бікфордовому шнуру). В щоденнику я, пригнічена почуттям вини (перед мертвими ми завжди винуваті - вже тим одним, що живі), того дня записала: «„Дєдушка" вмер, так і не дочекав­шись мого дзвінка».
І далі: «Не попрощалася. Не встигла сказати „на дорогу" доброго сло­ва а яким би воно мало бути, коли „по щирості"? Ким він для мене був - чи справді „дедушкою", людиною, особою? Та ні - культурою: „тим наро­дом, якого нема", за всю нашу, впродовж століття винищувану, інтелігенцію
одиноким відпоручником. Цього досить для біжучого (синхронного будням) діалогу - але явно недосить, аби підставити плече в смертну годину».
І ще: «Може, за останні роки вже без листів, віч-на-віч із набли­женням смерти, він змінився, і навіть напевно так, судячи з тої обмов­ки - „завдання" мені про смерть ув одному з останніх листів, - може, нам знайшлось би з ним тепер не тепер, учора, позавчора! про що і на „людському", не лише „общекультурному" рівні поговорити, але двері зачинилися, все, „допуск к телу прекращается", і що з ним „в последнюю осень" відбувалося, то вже - між ним і Богом...»
Дещо з того, що з ним відбувалося, розповіла мені потім Оксана РадишМіяковська («УВАНівська») - найсумлінніший, за звичкою професійного ар­хівіста, свідок тих тижнів (її щоденник, у якому вона щодня, прийшовши з лікарні, занотовувала побачене й почуте, ще чекає на оприлюднення). Розповіла, між іншим, що мого листа ЮШ ще встиг одержати в лікарні тримав його на столику коло ліжка, і пані Оксана в останній день перечиту­вала йому того листа, на його прохання, вголос: сам він і читав, і говорив уже насилу, «поговорити» нам би вже не вдалося... Тільки одну просьбу, звертаючись до друзів, вимовляв він наостанці цілком виразно:
- Підіть, купіть квиток... Поїдемо до Харкова...
(Який Харків йому в ті хвилини марився? Харків його хлоп’ячих літ, де він, невважаючи на руїну й голод, був щасливий, як всяка дитина, оточена любов’ю? Чи той Харків, де він у 1996-му закликйв «видатних мужів науки і культури» не вбивати української мови - й лишився непочутим і замовчаним? А чи може, той, неіснуючий у жодному з земних вимірів, сліпучо прекрасний Харків нероздушених «метеликів Бредбері», в якому нерозстріляний Курбас ставить свою п’яту (шосту, сьому, соту...) виставу, осяяний блиском «загірніх озер» Хвильовий читає щось нове й натхненне перед молодою молоддю, Йогансен знімає кіно за власним геніальним сценарієм, бойчукісти розписують інтер’єри небачених театрів неймовірними фресками, «і все те грає, шумить і говорить»?.. А там десь за ними й Потебня... і Сковорода... і ще якісь неви­разні, але страшенно рідні силуети... Вітчизна духа, «дім за зорею», упокій, Господи, душу раба Твого Георгія, 12 квітня о 9 годині 14 хвилин ранку відій­шов у вічність, науковий світ і українська громадськість сумують, продовжують надходити відгуки співчуття, про заходи буде повідомлено окремо...)
Про все це я довідалася вже в червні, коли приїхала на три тижні до НьюЙорка продовжити працю над «Музеєм...» в УВАНівських архівах. То був пер­ший мій «Нью-Йорк без Шевельова» - а проте й далі повний його присутністю: так само, як в останню його осінь (у голові крутилося з «ДДТ»: «в последнюю осень - ни строчки, ни вздоха»...) я писала йому листи «без надії на відповідь»,
так тепер, висиджуючи годинами в «його» УВАНі, у вистражданому й «вибіганому» ним у 1961 р. «по 25 доларів на складку» затишному бібліотечному особняку на 100-й Вест’, тиняючись «його» Манхеттеном (Бродвеем повз ті ресторанчи­ки, де ми обідали, по Клермонт евеню - повз його під’їзд, через Сентрал-парк до часто відвідуваного ним Музею Гуґенгайма...), а вечорами жадібно читаючи щойно тоді вперше запопале до рук «двоєтомище» й відкриваючи незнаного мені доти ЮШ («ну конспіратор!» - ахала раз у раз, вражаючись його вмінню «тримати язика за зубами»), я продовжувала з ним подумки розмовляти й навіть сперечатися «без надії на відповідь». Не був це, повторюю, той, інерційно докручуваний свідомістю «діалог із небіжчиком», який завжди буває по втраті близької людини. Було інше: майже дотикальна присутність у повітрі того ньюйоркського червня його невидимого, але живого й незглибимого «я», - поді­бне відчуття виникає при «спілкуванні» з класиками минулих епох, зі старими майстрами в світових музеях - з усіма, кого звично звуть «великими». І, дивним чином, була в цьому й відповідь на питання, поставлене ЮШ на початку його спо­гадів: що є «я»? («...Ми кажемо моя рука, моя нога так, як кажемо моя книга. Займенник виразно каже про приналежність мені, але не тотожність. Гаразд, але мова йде далі. Ми кажемо моя голова, моє серце і узагальнено - моє тіло. Значить усе це теж не я. Що ж тоді я? Душа? Але і тут мова наказує нам казати моя душа. Значить і душа - не я. І так оте кляте я прослизає між пальців, і ми не можемо його ні з чим асоціювати». ЯММ-1. С. 9-10). Тепер експеримент було доведено до кінця: вічно-пошукуване ним «я» остаточно звільнилось від тіла, пішло в «ніде» - а проте, цілком очевидно, й далі лишалось «тут» скоро змушувало мене (коли послуговуватись тою самою, «найнезаперечнішою» для ЮШ лінгвістичною аргументацією!) звертатись до себе в другій особі...
І ще сім років мусило минути, перш ніж я зібралась перечитати ціле наше листування і вразилася з того, як фатально мало розуміла тоді ЮШ, скільки мені просвистіло повз вуха, - і як, усе те бачачи, він, проте, по­слідовно і вперто, з істинно вчительською терпливістю з року в рік продов­жував «завантажувати» в мене оте своє таємниче «я» - мов комп’ютерну програму. І - найдивніше! - як йому це, попри весь «опір матеріалу», таки вдалося: перечитуючи його листи, беручи слід і заглиблюючись у хід його думки далі й далі «за лінком», як у нетрі інтернету, я впізнавала
*В листах тої пори до Людмили Коваленко-Івченко, з яких можна скласти деяке уявлення про ту розпачливу кампанію (будинок ішов з торгів усього за 50 тис дол., кошти треба було вносити негайно, а за рівнем культури тодішні українські скоро­багатьки на еміграції ще не надто різнилися від нинішніх в Україні й на потреби на­уки жертвувати не спішили), ЮШ подає зведення з поля битви, і серед них наступне: «У Ньюарку збирання грошей серед галичан - власників крамниць і лікарів дало за­гальну суму... 25 доларів» (лист від 24.01.1961 р., цит. за: УВАН. Новини з Академії. - Ч. 32. 2008 р. - С. 18).
приховані, наче водяні знаки, відбитки його «копірайту» на сотнях дрібних порухів уже мого власного «я» - і в писаннях своїх так само: а я ж і справи собі не здавала, як багато, виявляється, йому завдячую...
Так із ними й буває, з великими: думаючи, що залишили їх у минулому, ми озираємось на них - і виявляємо, що насправді вони не позаду, а далеко попереду нас. Щоб наблизитись до них, треба їх наздоганяти.
«І вітчизна в мені ще колись упізнає себе»...
Тут маленький відступ: я писала це на зорі нашого «епістолярного рома­ну», в березні 1993 р. в Ялті, куди втекла страждати від недосконалости своєї «срамотної вітчизни» й обдумувати «топологію українського аду», готуючись до нової - цілорічної - поїздки в США («можна жити і так - все життя утікаючи з зони»!). ЮШ тоді в Нью-Йорку збирався в подорож на Україну й дописував для виступу на Харківській конференції своє есе «Лесь Курбас і Харків» («Курбас був, може, найвідважніший і найпослідовніший з усіх діячів тих трагічних років. <...> Йому, людині Заходу, причетній до культури німецькомовних країн, Австрії й Німеччини, було ясно, яка порожнеча, яка пустеля, яка трясовина його ото­чувала <...>, як усе треба було починати майже спочатку»), і Тичинине «Ой, яка пустеля!» ставив епіграфом до трагедії цілого покоління: «...Уся ця поезія „Плач Ярославни“ - це як реквієм Курбасові і всім тим, геніям і просто людям, хто зарано прийшов у світ, в Україну» (ВП-2. С. 271-272).
Не змовляючись, ми писали про те саме, в той самий час (навіть із тими самими ключовими ббразами: в нього - «усесоюзні Соловки», в мене вулич­на скрипалька з «блатним» фольклором). Коли через кілька тижнів, уже знову в Нью-Йорку, ЮШ читав мою «Ялту» («Крим. Ялта. Прощання з імперією»), він мусив упізнати в ній і своє, тисячі разів перевистраждане-передумане, - і пе­редмову до «Автостопу» писав, коли перефразувати його власні слова, «прямо про Забужко, побічно - про себе». В ньому-бо дуже жива була тоді ця надія - що вітчизна, вийшовши з «зони», от-от «упізнає себе»: в ньому, в Курбасові, в Кулішеві, в Хвильовому, - в усіх, хто був «зарано прийшов»... Наздожене їх, випростається на їхню мірку і, дивлячись на них, усвідомить свою велич. Бо, як твердив його улюблений Шопенгауер, нація складається не з живих обивателів а з мертвих героїв. Не з низин, а з вершин...
За життя ЮШ цього не сталося. Шлях сходження нації до них - тих, хто попереду,виявився значно довшим і стрімкішим, ніж йому тоді здавалось. Україна так і не усвідомила себе нацією Курбаса й Куліша. Ані, поготів, - нацією Шевельова.
■ Але це станеться. Обов’язково станеться. Я йому обіцяла.
Спасибі Вам, Юрію Володимировичу.
Простіть нас, Юрію Володимировичу.
ДОДАТКИ

Юрій Шерех
28 ДНІВ ОСОБЛИВОЇ СЛУЖБИ соціалістичній БАТЬКІВЩИНІ і ПО ТОМУ'
Бувальщина і небувальщина
Я постановив удатися до безпрецедентної спроби. Якщо вона вдасться, вона не матиме наслідувачів. Я маю намір створити портрет, вірний натурі, а людина, яку я спортретую, буду я сам.
Жан-Жак Руссо
Je suis Jean, je suis Jaques, je suis roux, je suis sot, mais je suis pas Jean-J aeque Rousseau.
Шарж на імітаторів Руссо
Можна було б почати від народження героя, і тоді це вигляда­ло б, наприклад, так: Н., офіційно - громадянин Н., народився в селі Пришийкобиліхвіст над ставком Вишневим коло хати. Було це чи то на Коняччині, чи то на Кобилетопщині, котре з двох - сказати важко, бо в обох райцентрах собори давно пішли на службу культурі, а пам'ятники Великому Вождеві були стандартні. Зрештою, розрізнен­ня таке й не має істотного значення, бо початок цієї історії застав Н. не в місці народження, а в славному першопрестольному місті Харкові, і то після того, як перейшов той престол із наказу Постишева до тепер уже, виходить, другопрестольного міста Києва. Рік був сорок перший, і війна вже почала перекидати людей з місця на місце включно з потойбіччям. Не так давно Леонід Плющ на сторінках «Сучасности» на­писав про тридцять чорний рік, а нам припадає докинути тут слівце про сорок чорний.. Колір цей на сході Европи довго був модний.
Розв'язування світових проблем мало залежало від Н., але йому зда­лося, що, скільки можливо, треба було зважити на тривожні сигнали. Війни ще не було, і ніхто не казав Н., чи вона буде. Але залізничний
* Друкується за: Сучасність. 1998. №10. С. 97-116.
рух... Від квітня і далі чимраз ясніше проймала тривога. Нестримним потоком котили військові ешелони на захід, на захід, на захід. Паса­жирські поїзди відводилися на запасні колії, часто стояли там годи­нами. Пізніше була створена легенда про хижу Німеччину, яка зне­нацька напала на безборонну овечку - Росію. Але овечка активно готувалася проковтнути свого агресивного вовка. Німці випередили росіян - не знаємо, наскільки, але знаємо, що не набагато. Н. вирі­шив не купувати путівку на літо. Він, бач, любив Крим. Але голову на плечах треба було теж мати.
Несусвітенне скупчення війська, не готового до бою ні ідейно, ні технічно - як загально відомо і як здогадувався кожний, із Н. включ­но, - мусило кінчитися і кінчилося масовим полоном і втечею. Навіть у геть східному Харкові далася взнаки катастрофа на заході. Тисячі й тисячі здавалися в полон і гинули. Спримітивізовано, але пока­зав уламки цих процесів Олесь Гончар у своєму «Циклоні», який він назвав романом. До Харкова поранених не везли, вони гинули далі на захід , тільки хвилі цивільних утікачів, особливо євреїв, безглуздих у своїх хутрах у липневі спеки, приносили до нібито мирного міста воєнну тривогу й приреченість живих.
Початок Другої світової війни був дуже відмінний від початку Першої. Тоді радісно-тріюмфальні маніфестантні юрби великих міст обіцяли собі тріюмфальний і близький вступ свого війська до ворожої столиці і, кажучи словами російського класика (зовсім з іншої нагоди і в іншу добу сказаними), «в воздух чепчики бросали». Друга світова ві­йна в її початках 1939 і 1941 років у Франції, й Англії, і Польщі, а за два роки - Росії, виростала з приречености, болю й відчаю. Гітлерівська Німеччина намагалася відродити настрої 1914 року, але це їй не дуже вдавалося. На теренах Росії і з-під Росії все, починаючи від ануляції міжнародної конвенції про полонених і заміни її законом про кару смерти за полон, віщувало еру безвартісности людського життя і здо­бутків людських культурних цінностей. Безглуздість усього людського і людиною створеного, що стала основою філософії ленінізму й ста­лінської метастази його в їхній квінтесенції червоного терору, тепер поширилася з ув'язнень, арештів і розстрілів (а тепер і шибениць), що запанувала на численних ґулаґах, поширилася на всі сотні мільйонів населення Імперії без обмежень і порятунку. Чим різнилося приречен­ня Ленінграда чи Сталінграда від убивчих мерзлот Заполяр'я?
Рішення Н. - де бути у війні та як не бути - може, не було б таке виразне, як воно стало 1941 року, якби іншою була хронологія його
народження. Певна річ, він знав би, що ця війна не була його. Росія благала про порятунок батьківщини, Німеччина горлала про поряту­нок Европи. Н. знав, що яка б не була фразеологія, не буває воєн, що­найменше між великими державами, без грабунку майна і території, і пусті слова про право. І про чиєсь визволення. А поза тим не був же він ні німець, ні росіянин, а отже... Важить у формуванні поглядів школа. Школа навчає, але вона й прищеплює брехні. Часом менше, часом більше. Навчання Н. припало на період, коли старо-імперська школа розхиталася. Нова, комуністична, ще була в сповитку, і вплив її був ще обмежений. Ні в піонерах, ні в комсомолах Н. не маршував. Свободи вибору власної думки було більше, ніж будь-коли протягом щонайменше цілого століття. Можна було б ще мислити про вплив кінтальсько-ціммервальської програми Леніна, але на ідеологічні про­грами швайцарського миролюба Н. мав вироблену свою протиотруту. Так і сталося, що Н. мав сприятливі обставини на власне мислення. Більші, ніж міг би мати, якби народився на десять років раніше або на десять років пізніше.
Тут час закінчити передмови і пора почати нашу історію.
Запишемо собі дату. 17 вересня 1941 року, близько десятої го­дини ранку. У доброму традиційному романі тут має бути сказано: пролунав дзвінок. Соцреалізм є соцреалізм. Він пише все, як було. І завбачає події. Дзвінок пролунав. У мешканні жило дві родини, одна Сербиних, друга, як уже знаємо, Н. Цей дзвінок був до Н. (Попе­редження телефоном не було і не могло бути, бо не було телефона. На соціяльній драбині Н. був не на найнижчому, але далеко не на най­вищому щаблі. У ті роки таких громадян записували в чергу на теле­фон, але телефона не ставили.) Гість, що оце дзвонив, мав вибір піти ліворуч до Н. або до Сербиних праворуч. Він, не питавши, пройшов до Н.Тут мало відбутися те, що й досі відбувається в таких обстави­нах: Н. мав вирішити, якою мовою говорити із незнайомцем - укра­їнською чи російською. (Гість першим не заговорив.) Щось підка­зало Н. - російською. Відчуття було правильне, від цього вибору розмовці вже не відходили. Гість роззирнувся, помітив - так потім з'ясувалося, - на полицях кімнати многотомник «Історії України» Грушевського, назвав своє прізвище: Галицький, блимнув своєю по­свідкою і запросив піти з ним на розмову - чи дружню? - на розмо­ву до КГБ на Раднаркомівській, зовсім близько. Громадянки Н. не було вдома, від початку війни всі жінки з самого ранку вирушали по хар­чових крамницях - ану ж десь щось «дають», черги там треба було
вистояти. Н. запитав, чи треба лишити записку громадянці Н., і йому сказано, що робити цього не слід. Бажання гостя, - звісно, наказ.
Дорога була коротка, від Пушкінської по Раднаркомівській до Сумської, і розмова не зав'язалася. Та й як списувати протокол по­серед вулиці? Коли вони були близько Чернишевської, заревли си­рени повітряної тривоги. Н. автоматично вповільнив ходу, щоб звер­нути до сховища, - так його вчили, але Галицький кинув: «Чекістів бомби не беруть». І далі до призначення.
Бюрократичних перешкод у вступі до будинку КГБ не було, окре­мої перепустки на Н. не було. Вартовий поводився, як зі старими зна­йомими, з обома. Трохи згодом до кімнати Галицького ввійшов ще колега чи помічник Галицького. Він назвав себе Гончарем. Галицький був єврей, Гончар - українець. Розмова, якщо назвати це розмовою, тривала близько дев'яти годин, два «службовці» явно потребували чергування, мабуть, теж підкріплень. На гостя цей привілей не ши­рився, наскільки добра кухня КГБ - він так і не дізнався. Які думки снувалися під час цілоденної відсутности чоловіка в голові його дру­жини, - це його гостителів не турбувало.
Питання, ставлені двома допитувачами, не були імпровізаці­єю. Ставлено їх, напевне, сотні або й тисячі разів. Були розподілені ролі між ними двома. Те, що питав один, не повторювалося другим. Спочатку йшла - досить коротко - група запитань про походжен­ня й родину. Друга серія, куди докладніша й довша, була про стар­ших колег Н. Хотіли вони, щоб Н. оповів про «контрреволюційні погляди» Булаховського й Білецького, Олександра Івановича. АлеН. наполягав, що ці погляди були достеменно такі, як належало чес­ним радянським людям, і слідчі не наполягали на своїх запитанняхприпущеннях. Питали більше для годиться. Справжні контри були виловлені давно до того.
Дальша серія була про дрібнішу рибку, про колег нижчого ранґу - доцентів, аспірантів тощо. Окремою серією були запитання про сексотів. У цих питаннях Галицький і Гончар навіть не дбали про те, щоб приховати від Н., свіжої жертви, хто саме був у них на обліку і на послугах. Так, за місцем у списку незаперечно виявилося між ін­шим, що заслуженим серед них був Мусій Абрамович Файбишенко, Муся, сусіда Н. через вулицю. Муся був собі таким звичайним газе­тярем, а потім загорівся бажанням зробитися науковцем і то саме мовознавцем. Годі було оселитися коло Булаховського, бо там не ас­пірантів селили. Натомість «випадково» оселити Мусю проти Н. (чи
Н. проти Мусі) - не було нічого легшого. Так Муся завжди знатиме, що робить Н. або що робить Муся від Н., а там і Булаховський не був бездоглядний. Знатиме Муся, то знатиме й Галицький, і ті, більші, що стояли за ним.
Натрапити на Мусин слід для Н. не становило трудности. Галиць­кому треба було лиш закинути якісь прогріхи Н., людей без прогріхів до кабінету Галицького не приводили. Як сказав тоді Галицький своєму свіжому підопічному: «Ви не ворог, але у вас є помилки». Конкретно, як виявилося, тих «помилок» було дві. Одну послав йому Бог аж того дня 17 вересня: Грушевський на книжковій полиці. Але другу Галицький приніс уже з собою: була тоді нова постанова уря­ду про стипендії студентам. ІН., було відомо Галицькому, сказав, що ця постанова перегороджувала дітям колгоспників доступ до навчан­ня у вищих школах. Відомості Галицького були правдиві. Н. справді таке сказав, і тепер був час покаятися. Він це й зробив, як належало. Діягноза Галицького була саме в точку... Це була «помилка», і груба. Але це не був злочин, Н. покаявся, і Н. став на шлях виправлення.
Але тут блиснув у свідомості Н. преважливий висновок, про який Галицький не подумав. Н. справді сказав цю єресь, але він сказав про це вчора і сказав Мусі Файбишенкові: ergo, на послугах Галицького був не хто інший, а саме Муся з його лискучою лисою головою, і кру­глим черепом, і викоченими на стало очицями.
І зв'язок між двома, Галицьким і Мусею, був активним. Із Файбишенком треба було бути обережним. А другим висновком було, що Галицький не мав завдання зліпити справу проти Н.Його цікавило щось інше.
Раніше чи пізніше, все на світі має свій кінець. Так і дружня роз­мова втрьох - Н., Галицький, раднаркомівський Гончар. Якоюсь мірою Н. склав свій іспит. Треба перейти до справи. Бона проста. Соціялістична батьківщина переживає важкий час. Н. повинен ста­ти їй на допомогу, допомогти викрити її ворогів. Тільки інформа­ція про прихованих і небезпечних ворогів. Не робити щось, а тільки сигналізувати. І тільки правду. Органи мусять знати правду і лише правду. Записувати ворожі розмови й оперативно подавати записи Галицькому. Двічі на тиждень Н. зустрічатиме Галицького на лавочці під пам'ятником Шевченкові й передаватиме записи. Можна стиму­лювати ворожі вислови, батьківщина подарує, але приписувати іншо­му те, чого він не казав, не треба, «все по закону». Н. повинен підпису­вати псевдонімом, який він обере сам. Н. розуміє важливість і потребу
таких дій.-Н. розуміє потребу такої діяльности. Псевдонім... Нехай буде Шевченко.
Тут Галицький мало не ошелешений. «Нет, зачем же так?!», не на­водячи доказів. Але Н. обстоює. Це буде під пам'ятником Шевчен­кові, - тому Галицький поступається. Сумління є і в охоронців зако­ну. Сцена - ніби пародія з якоїсь п'єси Корнійчука, той стиль. Перша зустріч буде за три дні. Сьогодні ми прощаємося, і додому Н. доходить без сирен тривоги. Тепер треба виробити норми поведінки.
Вони прості. Не треба ні з ким зустрічатися. Це просто, у колофронтовому місті люди не ходять один до одного в гості. Школи за­криті, нема потреби туди йти. Ходити можна тільки до найближчого сусіда, Мусі Файбишенка. Він, звичайно, напише донос на Н. А Н. напише донос на Му сю. Муся не знає, що Н. доносить. Галицький не знає, що Н. знає, яку функцію виконує Муся. Суцільний воде­віль.
Водевіль, але не такий уже веселий. Сьогодні Галицький жартує про зустріч чекістів із бомбами і боронить Шевченка від зазіхання Н., а хто знає, чи пару років тому він не був причетний до вимордування 134 українських націоналістів, серед них Леся Курбаса, Валер'яна Підмогильного й Миколи Куліша у хащах Медвежої Гори? Не забув Н. і про відвідини харківського табору смерти на Чайківській. Н. був дев'ятирічним, денікінці захопили місто і другого дня той табір від­крили для оглядин, і батьки хлопчикові його туди взяли, ішли туди тисячі харківців, як на прощу, на вікопомну згадку про керівника ка­тівні Саєнка. І він, хлопчисько, пам'ятав гори, таки гори трупів, смо­рід, уже сморід, ще недавно живих, ледь присипаних землею. Ще день чи два тому це були комерсанти, офіцери, поміщики, фабриканти, священики, усі класові вороги, а тепер це називалося боротьба кляс. Від того часу до 1941 року минуло зо двоє десятиріч, а над водеві­лем у свідомості Н. так і не розвіювався сморід недбалого і водночас систематичного і озвіріло-п'яного масового вбивства, що звалося бо­ротьбою кляс. Як ридма ридав над тими гекатомбами смерти поетів тремтячий голос - Звір поїдає Звіра... А тепер щось із того вчувалося, ввижалося над лавкою біля постишевського пам'ятника Шевченкові, й водевіля авторства товаришочка Галицького - краще було трима­тися далі, далі, далі...
Так от, водевіль товариша Галицького. Назву можна було дати, приміром, «Покута яничара». Роки вже дев'яності. Сонце світить чи не світить, але поза тим усе в порядку постійно, макдоналди й
публічні вбиральні працюють справно, і симпатичний дідусь ексГалицький лагідно колихає онучка, облудну надію третього тисячо­ліття. (Песимізму наша конституція не забороняє.) А моя^е бути й те, що самого Галицького розстріляно, нехай буде йому світла пам'ять.
На двадцять сьомий день від першої візити Галицького Н. сказав собі годі. Він попередив Галицького, що хоче їхати на схід. Усе ро­билося по закону. Галицький не перечив. Мабуть, секретний діялог водевілю на дві дійові особи, Муся й Н., не приносив Галицькому ці­кавого матеріялу. Урожай був би багатший десь у Кзил-Орді чи яко­мусь там Актау. Туди вже з'їхалося досить людського матеріялу з-над, скажімо, Дніпра й допливів. Бадьоро він благослив Н.:
- їдьте, ми вас знайдемо.
Йому був властивий, як перед тим у репліці про німецькі бомби, оптимізм. Н. більше ніколи не бачив Галицького, Галицький не ба­чив Н. Це було 6 жовтня, останнє спіткання Н. із його ментором з Раднаркомівської. Можна було б святкувати визволення й пере­могу. Хоч і мікроскопічну перемогу над Сталіновою Росією. Але Н. теж помилився. Запах крови й смерти не хотів лишати Н.Тим ча­сом Н. узявся за здійснення того, що він назвав стратагемою Сергія Левченка.
Але, забігаючи наперед, попрощаємося з тим, хто спрямував Галицького на слід Н.Мусю Файбишенка, либонь, вивезли в евакуа­ційних транспортах КГБ. Він мав незмірно більше «заслуг», ніж Н. Уже багато часу по війні Н. довідався з якоїсь газети, що Мусій Абрамович редаґує харківську обласну газету «Соціялістична Харківщина». Булаховського перевели до Києва, Муся втратив інтерес до мовознавства й повернувся до журналістики. Як довго він це робив, коли помер, де похований, не знати. Часом думається - закономірно все-таки, що люди вмирають.
З перспективи геть пізнішого часу вся авантюра виглядає (як і сказано) поганим водевілем. Але в радянських тодішніх обставинах таких водевілів було багато. Одні так і лишалися сміховинками. Але мільйони дійових осіб, мобілізовані й наймані, як Галицький, «до­бровільні», як Н., держава в державі, усі в машкарах, з поміняними прізвищами, усі під щоденною загрозою, все облуда - Галицький, який зовсім не Галицький, Н., який не Н. Тихцем і оглядаючися, вони прокрадаються під теж облудний, постишевський монумен­тальний пам'ятник Шевченкові, усе олжа і страх. Тільки справжній Шевченко - Шевченко.
Красний Лиман
Сказати про втечу з Харкова було легше, ніж утекти. Більшість за­лізничних ліній уже не працювали. Евакуаційні поїзди далеких марш­рутів були завантажені вщерть, дощенту. Не було де навіть одну ногу поставити. Така спроба, якби сталася, кінчилася б нічим або смерто­вбивством. І як із такого вагона вилізти! А Н. хотів виїхати з Харкова, але зовсім не мав бажання заїхати бозна-куди, звідки не буде вороття. Ішлося, власне, не про куди, а про звідки. Найгірше було лишитися на своєму місці, де він був «у списках». Хто не хотів виїхати або не міг, мав бути знищений. Евакуація або смерть «за зраду». Ось кілька при­кладів із практики його найближчого оточення. На фронті злочином і вироком був полон, у запіллі злочином була не-втеча. Ніхто вартіс­ний не смів дістатися в німецькі лапи, постав задум розхарковлення, знехарковлення, у-Харкові-не-буття.
Після того, як Н. потрапив під одвертий нагляд Галицького і ком­панії, одверті контакти з іншими людьми, крім сексотів, стали немож­ливими. Так мусили бути перервані зустрічі зі справжніми прияте­лями, а вони були. Двоє входять тут у список дійових осіб, і вони тієї довіри не зрадили. Автором головної стратагеми був Сергій Левченко, викладач Харківського університету, допоміжну, але важливу пораду подав Володимир Цебенко, з педінституту. Обоє вони тоді не далися бути перемеленими між жорнами війни. Сергій Пилипович прибив­ся по війні до київського берега і закінчив своє життя в Києві, пра­цюючи в університеті, хоча ціною його рятунку були розвідки про Корнійчука і непевної вартости словники. Він прожив і пропрацював до 1969 року, і то в Києві. Володимир Григорович волів еміграцію і дістався до Каліфорнії, де його слід губиться, але не в обіймах якогонебудь іншого Галицького.
Стратагема їхнього авторства в той Сорок чорний рік була така. Н. виїде «дачним» поїздом до ІПебелинки або далі по краснолиманській лінії, потім повернеться якнайнепомітніше до Харкова і вже не піде додому. Добра приятелька Аевченкова, за фахом лікар-окуліст, візьме Н. до своєї палати, а там Бог дасть безпечне повернення до сві­ту живих і цілих людей, уже під новою владою. Це не була політична організація, не було політичної програми. Це було взаєморозуміння і взаємодопомога ЛЮДЕЙ, те - в підсвідомому зародку, - що пишно­мовно можна було назвати НАРОД. Не змова проти влади, але якоюсь
мірою і змова. Н. не був навіть знайомий з лікаркою, знайомства не під­тримувано і пізніше. Н. навіть не знав її прізвища. Єдине, що лишило­ся з цього епізоду, в якому вона ризикувала навіть життям, це посвід­ка, яка збереглася й досі. Ось її текст, не минаючи ні титла, ні коми:
Справка
Гр. Н. находился с 14/Х по 25/Х в Хирургия, клинике І (глаз­ное отделение) по поводу Myopia et staphyloma post Nfr.
25/X - 41 г. Bp. (Підпис нерозбірливий.)
З цією посвідкою Н. вийшов того ж таки дня на вулицю, це була Сумська. Після 12 днів темряви, задухи, тривоги, небезпеки. Безперервним плином тяглися валки німецького війська. На пішо­ходах була народна гулянка, зустріч нового життя. Якась жінка ки­нула квіти. На будинку обкому партії вже був повішений німецький прапор з його хижою свастикою. На балконі обкому відчинилися двері. Витягли якогось чоловіка, зімпровізували шибеницю, чолові­ка повішено, на грудях чимала таблиця з написом великими літера­ми «ПАРТИЗАН». Квітка зразу стала недоречною, гуляння не три­вало довго. Чемного Галицького з колегами вже не було, нова влада дуже чемною не була. Треба було лаштуватися на контакти - чи неконтакти - з новим хазяїном.
Чи були хоч би дні волі між двома неволями? «Хоча й волі, сказать по правді, не було». Красного Лиману Н. не знав, ніколи про нього й не думав. І це було добре. Треба було саме бути ніде. Але великого вибо­ру, вважай, і не було. Красний Лиман був однією з дуже небагатьох мож­ливостей. На поїзди далекого перебігу нічого було й сунутися. Зрештою, чим був поганий Красний Лиман? Та ж їхалося не кудись. їхалося звід­ки. На Красний Лиман поїзди ще йшли за розкладом, продавалися квит­ки. Пасажирів було обмаль, але були. Поїзд ішов більш-менш за роз­кладом, подорож таки була авантюрою, але вона була. Поїзд рухався майже за розкладом, і Н. приїхав до кінцевої станції без пригод.
Перше, що Н. хотів зробити й зробив, було написати листівку до родини в Харкові. Листівку Н. написав по-російськи - щоб лег­ше було читати цензорові, Галицькому в широкому значенні слова. Вона, як потім з'ясувалося, дійшла й збереглася досі. Наводжу її тут, із купюрами місць інтимного характеру:
«7. X. 41. Милая [...], едем пока хорошо и совершенно спокойно. Сидим - стоять не приходится. Здесь, правда, приходится сидеть
почти сутки. Идет снег, но на вокзале тепло. ...Дядя Вова [Цебенко] ехал в одном поезде, но в другом вагоне и сошел на Шебелинке... Все пока идет неплохо, единственно, что меня гнетет, это то, что ты так плохо переживаешь это. Было не раз побуждение бросить все, поехать назад и взять с собой свою [...] НоС.Ф. [Левченко] доказывает, что это тебе не по силам. Все таки и толкотня, и бессонные ночи, и плохая погода. Но я крепко уверен, что скоро удастся вернуться и я крепко поцелую свою [...] Пожалуйста, береги себя, закажи порошки, чтобы ты не кашляла, и не мучь себя всякими выдумками, ходи в убежище и не спи в сырости, поменьше там сиди [...]. Ну, пока крепко, крепко целую, обнимаю и утешаю [...]».
У Красному Лимані Н. провів тиждень, але в містечку він не був. Це не було місце і не був час для туризму. Коло самого вокзалу ви­сочів чималий, кількаповерховий барак для робітників, привезених із Галичини працювати на Донбасі в шахтах і на заводах. З наближен­ням фронту робітники повтікали до своїх домівок і родин. Н. знайшов там тільки одного такого мешканця - молодого єврея. Молодик занудився в порожньому бараці, і радо прийняв ще одного мешканця. З харчами проблеми не було. У нормальні часи в бараці була їдальня, а в ній такий-сякий запас харчів, голод не загрожував. До порожнього бараку ніхто не показувався. Одного разу забрів міліціонер. Молодик, звичайно, був прописаний. Н., звичайно, ні, але представник закону цим не поцікавився. Н. пробував застерегти юнака про перспективи для єврея під німецькою владою, але це не насторожило й не наля­кало господаря.
Ірраціонально, всупереч невеселим виглядам на майбутнє, непев­не для Н. і безнадійне для гостителя, це був ідилічний тиждень, краснолиманська свобода. Ілюзія сковородинського «світ ловив мене, але не впіймав».
Але ідилії довго не тривають. Н. мав зустріти нову владу в Харкові. Шпитальна койка вже чекала на нього, сторінка з історією хвороби, фіктивної, але історія все-таки була вже відкрита. 14 жовтня Н. ви­їхав -’ знову тим самим поїздом, але тепер у напрямі до Харкова. Поїзд і далі йшов за розкладом, каса й тут продавала квитки. Але цього разу пасажирів не було, ніхто не лагодився до приреченого Харкова. Був тільки машиніст у паротязі і Н. у вагонах. Коло Ізюма німецький винищувач збривальним летом атакував поїзд. Це не було приємно, але і машиніст, і пасажир уціліли. Ні один вагон не вибув з ладу. Поранених не було, бо не було пасажирів.
Історія зустрічі Н. з німецькими вояками (майстром шибеничної справи) тут уже розказана. Яка доля спіткала краснолиманського гостителя, лишається невідомим, хоч здогадатися не важко.
Уже перший крок на харківському ґрунті нагадав Галицького і продаж душі дияволові. Це було його місто. Звичайно, свої Галицькі були і в Красному Лимані. Але Н. їх там не бачив і міг забути. Тут? Що, коли Галицький ще не евакуювався? Коли вони зустрі­нуться на Сумській? Так близько від Раднаркомівської? Звідти - до пам'ятника Шевченкові? Звідти - до лікарні поруч обкому?
Одного служника юстиції Н. знав особисто. Це був уже викритий Олекса Полторацький (vulgo Полтораврацький). Кожного новака по­переджали: з цим обережно. Він... Ну, ви знаєте. Згадувався гострий віршик Василя Курочкіна:
Осторожность, осторожность, Осторожность, господа, Патриот из патриотов, Господин Искариотов Приближается сюда.
(Цитую з пам'яті.)
Якби цей куплет згадався скоріше, можна було б узяти це ім'я як пош de plume для Галицького чи Файбишенка.
Шаркоф
Не шкодило б розписати тут історію Харкова й українців Харкова за майже півтора року німецької окупації. Але те, що тут пропонується читачеві, - не історія загальна, а тільки міркування на тему нейтраль­ности або опору зайдам. Н., герой цього сумного роману, не воював із росіянами у роки окупантів і зайд. Він годився на якийсь - кіль­каденний (?) ніби компроміс із німцями. Він перейшов на німець­кий бік фронту. Але тепер, від жовтня 1941 року, як зберегти свою гідність? Здатися - не було б неможливо. Найпростіший спосіб - і німцями заохочуваний - був би записатися до так званої німецької народности (Volksdeutsche). Німці радо брали до свого складу людей, які казали, що вони німецького роду. Досить було мінімальних «свід­ків». Цим «німцям із народности» обіцяли в майбутньому порядні ма­єтки і блискучі перспективи в майбутній колонії на теренах Росії та
України. А тепер їх підкуповували харчовим утриманням, що у ви­голоднілому й бездомному Харкові важило дуже і дуже багато.
Н. не робив спроб стати німцем. Отим легальним шляхом. Тут треба було починати з усвідомлення ситуації і свого становища в ній. Харків лежав у прифронтовій смузі. Своїх громадян він не мав. Люд­ність міста складалася з військових німців і з місцевих людей. (Цивільні німці, які пробували осісти далі на захід, до Харкова не заїздили.) Німці тут не жили, вони їхали далі на фронт, найчастіше - ще далі, в небуття. У самому Харкові утворився невеликий німецький цвинтар, коло педагогічного інституту (де тепер Опера). Невеличка україн­ська громада спромоглася відвоювати будинок для «Просвіти» трохи на схід від Пушкінської. Але просвітяни чи не-просвітяни, з погляду адміністрації, звісно німецької, - вони не існували. Як не існували пацюки чи таргани. Армія могла вжити проти них, коли ті двоногі паразити ставали чимось загрозливі, дезинфекційних заходів, але ніх­то не збирався надавати їм якихось прав або якось за них дбати. Ніхто не мав наміру відновити електрику, водогін, міський транспорт, ніхто не уявляв навіть, щоб хтось із «місцевих» міг скористатися поїздом. Дикою фантазією було б сподіватися медичної допомоги.
Приватні контакти між місцевими цивільними й німецькими солда­тами не були тотально заборонені, але не заохочувані, і ширших розмірів вони набирали лише у випадку тих, кого місцеві зневажливо називали «німецькі вівчарки», жриці еросу, за шмат гнилої ковбаси. Вони, мабуть, були б поширеніші, якби не цілковите або майже цілковите незнання чужих мов, - бар'єр, споруджуваний десятиріччями. Нащо місцевим дівчатам контакти (інакші від сексу)? Та навіть у сексі, на сторожі ні­мецьких чоловіків стояли німецькі закони про чистоту [німецької] раси.
Місцеві були потрібні німцям - адміністрації й солдатам - для відплатних акцій. (Більш-менш за пропорцією десять за одного.) Н. оповідає з власного досвіду. Він ішов Пушкінською вулицею вгору від пам'ятника Пушкінові. Він ішов східним боком, з рогу бачив жвавий рух, незвичайний у порожньому, зальодоватілому Харкові, і перей­шов на лівий бік вулиці. Це був його порятунок. Усіх чоловіків, що показувалися на правому пішоході, німецькі солдати хапали й під­тягали до найближчого вуличного стовпа. За кілька хвилин квартал перетворився на колонний зал, на анфіладу шибеників у передсмерт­них корчах. Ніхто з них не був ні в чому винний, ніхто їх не судив. Жваво діяли виконавці. Чи вони слухняно виконували наказ начальни­ків, чи вони відчували зловісну насолоду нищення людських життів,
яку так страхітливо відтворив Ігор Стравинський у своєму «Sacre de printemps», де, правда, жертва тільки одна, але оргія жорстокости від того не менша. Твір Стравинського - 1913 року, гітлерівці Харкова - 1941 року. Людство прогресує. Канібалістично-садистичний ефект у своїй істоті ідентичний. Підґрунтя ритуалу таке саме. А чи не було так само в дії тих червоних партизанів, які висаджували Хрещатик у Києві чи Палац піонерів у Харкові?
Так чи так, усіма забута насолода убивством на Пушкінській у Харкові не сприяла «дружбі народів», німецького й українського. А воля до неї була, хоча здебільшого виявлялася в малому. Н. пригадує розмову з незнайомим німецьким офіцером у тому ж таки Харкові. Н. говорив про сталінський режим, офіцер розумів, що це говори­лося про гітлерівський. Під секретом згадувалося про гітлерівську «Mein Kampf». Вона була заборонена для місцевих. «Тільки для нім­ців». Нелегально позичивши книжку, Н. законспектував її. Можна було зрозуміти, чому книжка була не для місцевих. їх за людей не вва­жали. Це була дрібниця, майже ніщо, але психологічно ця позика книжки була спробою подолати бар'єр між народами.
Н. восени 1941 вибився з обложеного міста до плантацій цукрових бу­ряків у районі тракторного заводу, звідки він повернувся додому з тими буряками до міста - замороженими, засніженими, підгнилими, але вони втримали його кілька днів. А він же міг бути і партизаном, і ворогом.
Уже напровесні 1942 року, коли в місті остаточно вичерпалося все їстівне, а нового врожаю ще не було, Н. із санчатами вирушив пішки, у хурделицю, аж під Богодухів засніженими рівнинами, щоб виміняти вишивки роботи його сестри на щось поживне, і тріюмфально привіз до Харкова аж цілу конячу ногу. Нічого не було б легшого вартовим на роздоріжжях, як затримати Н., відібрати візок, а то й жартома підстрелити. Адже місцеві люди були ніщо. Якщо не ворог, то непо­тріб, плазма. І Харків був не місто, не Харків навіть, а якийсь покруч, Шаркоф звали його німці, хоч і німецьким місто це не було.
Близько півтора року провів Н. у цьому місті-привиді, де нічого не було, тільки намагання вижити. Коли він виїжджав із Красного Лиману, був намір протиставити божевіллю війни свою волю людяности. Але на цьому проклятому місці ніщо не було можливе, навіть саме ніщо як таке, le neant, як казали французькі екзистенціялісти, ніщота - називав це Юрій Косач.
Покиньмо, отже, обложений, зачумлений Харків-Шаркоф. Містофантом, спогад про місто.
Анахорети Львова
Дата прибуття до Львова - 6 березня 1943 року. На тендері з ву­гіллям, ніч під дощем, чорні струмки на одежі, на обличчі, - як са­жотруси. Львів був як Львів, дуже свій і порядно інакший. Шевченка в халаті клепарівського крою ще не було, а в бібліотеці НТШ рухли­вий Володимир Вікторович Дорошенко саме кінчав повертати на свої місця небезпечнікнижки, видалені було через небезпечність у міся­ці зайд зі Сходу і своїх місцевих ентузіястів, а коло ратуші пильну­вав довкілля геральдичний лев, бажаючи чемно піднести лапу. Крім надміру німецьких мундирів, ніщо не зраджувало вояків-окупантів з-поза Одеру/Одри та ще певних себе «золотих фазанів» націоналсоціялізму. Війну ще тримали на ланцюжках офіційної пропаганди, в якій тільки проникливий здогадувався про розміри сталінградської остаточної катастрофи.
Але війна була вже на підступах, чорні патьоки її спливали скрізь, як тендерне спорошковане вугілля на обличчі Н., як воно вигляда­ло на в'їзді - нарешті - до загидженого війною львівського австроуторського вокзалу. І хто не хотів стати іграшкою в її руках, повинен був убезпечитися. Папірчики про працю з німецької або замаскова­ної під німецьку установи (а деякі були українські складом і суттю, афірмовані під німецьку і прикрашені тим-таки орлом непевної по­роди зі свастикою в пазурях) вимагалися й придавалися. Незабаром дядя Вася сповістив Н., що Н. уже «влаштований». Василь Сімович, любовно називаний дядя Вася, мав широкі впливи в українських ко­лах Львова, у демократичних обставинах міг би, може, кандидатувати на президента, але був занадто порядний для такої посади. А надто то­гочасна Німеччина вже мала одного фюрера, і цього вистачало. В де­мократах не було потреби. Сімович ніколи не мав і не хотів мати орга­нізаційної праці, вищої від - перед війною - ректора Українського педагогічного інституту в Празі в кінці двадцятих років. Інститут той, до речі буде нагадати, носив ім'я Михайла Драгоманова.
Тут на арену життєпису Н. виступає адвокат, або, як називали в старій Галичині, мецёнас Голубовський (назвімо його так). Це з ним тоді перекинувся кількома фразами дядя Вася. Саме про Н.
Поза всяким сумнівом, Голубовський був українським патріотом, але це не стало йому на заваді прийняти німецьку державну прина­лежність (Reichsdeutsche). Членом нацистської партії він, скільки мені
відомо, не був, хоч і таке сполучення в тих обставинах не виключа­лося.
Голубовський дістав урядове (себто німецьке окупаційне) дору­чення скласти при обласній адміністрації Львова комісію для виго­товлення німецько-українського словника правничої термінології. На фронті над Волгою, де в Сталінграді кипіло люте змагання за кож­ний будинок і вибоїну, зазяяла порожнечею велика діра. Не могло бути й мови про німецький рух уперед. Непевним був навіть рух на­зад. Але німецька бюрократична машина дуже поволі усвідомлювала ці гіркі істини і далі плекала ідею розподілу Росії між Німеччиною і Японією, не знати - по Обі чи Єнісею, але десь там. Місцевій люд­ності на захід від цих вододілів Німеччина мала принести німецький закон, німецьке право. Для початку - в Україні. Так, німецьке право, але все-таки право. Порядок.
На центр юрисдикційної діяльности обирається Лемберґ-Львів. Українське місто, але з певними німецькими традиціями. Відповідно призначається українська людина, але формально, а певного мірою й культурно - німець, райхсдойче Голубовський. Вулицями Москви Сталін переганяє сотні тисяч німецьких полонених - дорогою до за­полярних таборів смерти, а у Львові німецько-український юрист діс­тає наказ опрацювати німецький кодекс права для місцевої людности, а власне для німецьких суддів, щоб вони правно й правильно керува­ли своїми підвладними. «По закону», казав Шевченко, хоч і з іншого приводу, «по закону».
Тепер у комісії четверо. Вони мають створити передумови для ко­дексу. Тимчасом - словник правничої термінології. Прескриптивний. Сам Голубовський - голова і знавець німецького права; Паше-Озерський, експерт з радянського права, до якого українці, мовляв, звикли і люблять; пані Соня, львів'янка, яка секретарює й друкує; а оце від­тепер - ще Н.
Вибір людей у теорії доцільний, охоплює все головне, що знають або повинні знати майбутні судді й правники в такому собі Луганську, на Поліссі, Гуцульщині й де там ще. Пані Соня типова львів'янка. Паше-Озерський чи не з Києва, право знає «общесоветское», говори­ти по-українському вміє, але, де можна й не можна, скакає в гречку Московщини і не приховує того, що нетерпляче чекає на повернен­ня братів з-поза фронту. Пані Соня принципово україномовна, але її українська мова така, як може бути після сорока років перебування в польському мовному казані. Н. поняття не має про судовий жарґон
з російськомовним судом і законами, а що вже казати про суд німецький, чи російський, чи будь-який ще. Голубовський-адвокат думає, підттткірно переконаний, що Теміда, а з нею, мабуть, і ввесь Олімп, природно мис­лять і промовляють - ви гадали б - по-грецьки? - ні, по-німецьки...
Відмінність не тільки в словах. Сама структура права радянська й німецька настільки різняться, що навіть, здавалося б, однозначні слова і однозвучні виключають будь-яке порозуміння. Обговорення однієї львівської картки могло тривати годинами, переходило у сво­го роду наукові виклади, і поки пані Соня заповнить якусь картку, сперечання розтягалося на години, а то й дні. А скільки тут випаро­вувалося темпераменту, звинувачень у невігластві й браку культури! Як у Глібова:
Хто винен з них, хто ні, судить не нам, Та тільки хура й досі там,-
була б там, якби обговорення згодом не припинилося наближен­ням фронту і початком евакуації.
В одежі львівські правничі законодавці, крім Голубовського, не різ­нилися від звичайного стилю радянського службовця. Це були попри все «костюми», стандартні (маспошив) і щодня ношені. Може, вдома пані Соня мала щось краще, з часів перед «визволенням» 1939 року, але на роботу вона того кращого не носила.
Інакше виглядав Голубовський. Його ґетри, його бриджі, саме до­бротне, німецьке, а може, колись англійське, вбрання цегляного кольо­ру явно не були «визволені» на схід від Сяну. Євген Тимченко оповідає про німецького власника в Асканії-Новій. Його звали HohenloheSchillingfurst Селяни перехрестили його в Голі-Ноги-Шилом-Хвіст. Голубовський не ходив з голими ногами, але кожна зустріч із ним нага­дувала влучну селянську пашпортизацію. Перед нами був джентльмен.
Незвичайним було місце, кімната, де комісія працювала. Це було в будинку, де перед 1939 роком містилося польське воєвідство, те­пер, здається, чи не вулиця Винниченка, масивний адміністратив­ний негостинний ґмах габсбурзької епохи. Тоді, за часів Н., він був суцільно німецький (Gauleitung), і, виглядає, ввесь, аж до прибираль­ниць, партійний, націонал-соціялістичний. Заповнений брунатними мундирами з золотими нашивками (та ж goldene Fasane), обтяжни­ми галіфе, чобітьми в повному блиску. Комітет Голубовського з со­ветчиком, львівською панянкою й «східняком» із Харкова не нада­вався на сцену з Ваґнерової «Валькірії». Відповідно, представники «вищої раси» не вчащали до чужорідного покою. Коли, вкрай рідко,
це все-таки ставилося, неминучим був несмачний ритуал. У цьому будинку не говорилося ні добридень, ні добрий вечір. На всі пори дня віталося ідеологізованим гайль Гітлер. Між собою комітетники ім'ям Гітлера, звичайно, не перекидалися. Але коли відвідувач із породи «золотих фазанів» помилкою або навмисне забрідав до «ненормаль­ної» території і так вітався, виходу не було. Та це єдиний обов'язок цих ненормальних, недоречних зайд. Купити цією ціною право на те, щоб не робити нічого корисного для німців, здавалося не надто висо­кою ціною. Німецькі войовники більше скористалися б із чужинець­кої праці на якійсь фабриці або сільській економії. З гайль Гітлер або без того, те, що комітет робив, скидалося радше на іронічний, глум­ливо болючий саботаж, хоч саботажем воно не було. Комітет чесно опрацьовував свої картки. Була не його провина, що зникав той, для кого картки готувалися. Остмарк (східна територія) не потребував німецьких суддів і німецького судочинства.
Не знаю, чи Голубовський повіз на захід матеріяли, що потра­пили до комітетської картотеки. Доля його була сумна. Він виїхав до Хемніцу. Тамйого спіткала вістка про смерть сина в Санкт-Пельтені від альянтської бомби. НезабарОхМ розбомбований мало не дощенту був і Хемніц. Під руїнами загинув і сам старий Голубовський. Мабуть, така була доля й словникових матеріалів і карток.
Пані Соня вирішила, що яка б не була доля Львова і її, вона ні­куди зі свого міста не рушить. Коли вона дізналася, що Н. вирушає на Захід, до Лемківщини й далі, вона подарувала йому на дорогу ва­лізку. Ця валізка зазнала чимало пригод, але доїхала аж до Америки. Дарунок і його мандри по-своєму символізували єдність України в тарапатах тих гірких і небезпечних років. Було це як благословення батьківщини на мандри поза батьківщину.
Чи соціялістична РОДІНА подарувала Паше-Озерському, незва­жаючи на його словесний патріотизм, колябрацію з ФАШИСТАМИ, не знаю.
Коли Н. їхав на захід, він думав про свої місяці у Львові. Були вони нелегкі, але попри все солодкі. Під чужою владою, але була це все-таки, коли можна створити таке слово, своїна. Робота? Вона була безглузда і кінчилася нічим, порожнечею. Вона не дала нічого ні росіянам, ні німцям. Як і в Красному Лимані, обом ворогам вона не принесла користи. Але ж саме цього Н. хотів. В обох випадках. Хоч у першому це було кілька днів, а в другому - майже півтора року. Сковороду знову згадував Н.: світ ловив мене, але не впіймав.
Анахорети в Берліні (Змарнована спроба)
Львівський правничий словник був не єдиним лексикографіч­ним заходом німецьких урядових кіл на окупованому терені. Другим був сільськогосподарський, який був доручений Українському науко­вому інститутові в Берліні, а персонально - економістові Романові Димінському. Праця над цим словником почалася вже не один рік тому, словник не мав колегії, все робив і за все відповідав сам Димінський. Без дискусій. Тож темпи роботи були незмірно швидші, ніж у Голубовського. Вже проходили коректи, пригадую Димінського за довгими шпалерами, що систематично прибували з друкарні.
Проте, коли пройшла поголоска, що Львів припиняє працю над своїм словником (не має значення, що зовсім іншого профілю) і що Н. стає безробітним, Іван Мірчук, директор берлінців, вирішив ско­ристатися з цього й перехопити Н. до свого інституту.
Мірчук не був великим ученим, але він геніяльно вмів маневру­вати між берлінськими партійними й колопартійними урядовцями, знав у цих бюрократичних фортецях усі ходи й виходи, досконало уявляв, як, коли, де і з ким треба перемовитися (німецький патріотизм не перешкоджав йому бути й справжнім українським патріотом), ставало в нагоді й те, що дружина його була німкеня, а дочка була німецькою фройляйн без догани. Чи треба додавати, що Мірчук був і членом націонал-соціялістичної партії?
Негайно полетіли депеші до Львова і його золотомундирних фа­занів. Ще день, і Н. їхав поїздом (а це не завжди було просто) на огля­дини й переслухи.
З його зв'язками і впливами, Мірчук зумів розбудувати науко­вий колектив, а також і солідну наукову бібліотеку, - кажуть, близь­ко 35 тисяч назв. Тут були історик Борис Крупницький, етнограф Зенон Кузеля, якийсь час історик Михайло Антонович і мовознавець Ярослав Рудницький. Про Димінського вже була згадка. І в критич­ні для Німеччини часи Мірчук старався залучати науковців зі сходу. Найціннішим надбанням був Віктор Петров, науковець справді надрядний, отже, черга доходила тепер до Н. З інститутом і його книго­збірнею був зв'язаний ще Василь Масютин, ґравер і німецькомовний письменник. Усе це, як на закордоння, були солідні досягнення. Але Мірчук не міг створити і не створив цілісного колективу, бо сам він
не був науковцем і не був ідеалістом, він був ділком коло науки і не ба­гато більше. Та й німецький партійний провід хотів не чистої науки, а довідкової прибудови при урядових інституціях. Так і вийшло, що чи не найобсяжнішою книгою став «Довідник про Україну» («Handbuch der Ukraine»). Того ж стилю був і готований словник Димінського.
От до цього не дуже колективного колективу, не цілком науково­го осередку науки тепер їхав Н. День запам'ятався тим, що саме тоді уряд заборонив усі театри. В опері Унтер-ден-Лінден мав іти останнім Ваґнерів «Трістан і Ізольда», не знаю, чи ще пройшов, але надалі вже музи мали замовкнути. Занадто непросто і небезпечно стало ходити до театрів. Німецькі міста відтепер мали слухати музику алярмових сирен і какофонію вибухів бомб і мін, милуватися вогненними ріками, які ще недавно були вулицями. Десь годину тому. Неронова загибель Риму у вогні, помножена на можливості новітньої техніки.
Але Мірчук із його непохитною вірою у вічність Німеччини й Прусії не хотів уявити собі присмерковосги довкілля. І не завданням Н. було переконувати його в неминучости Мен Текл Фарес... Н. і Мірчук домовилися про працю Н. над словником. Прибулець зі сходу пого­джувався взяти відповідальність над коректами інститутського сіль­ськогосподарського словника. Але з однією умовою: Н. буде приїздити до Берліна, але житиме в Пляуені (чому саме там - про це пізніше), забиратиме туди гранки, а потім привозитиме їх до інституту.
Берлін бо, як на Н., став дещо неспокійним містом, а неухиль­но перетворювався на купу руїн. Щодня половина доби приносила англійську ескадрилью, друга - американську. Слідом за кожною спалахували квартали, злітали в повітря брили, що недавно ще були будинками, на вулицях засівалися міни негайної й повільної дії.
Зрештою, сама подорож залізницею до і з Берліну, навіть не під бомбами, була іспитом на витривалість. Вагони на станціях треба було штурмувати, кожне вікно вагона було амбразурою фортеці, яку треба було взяти з боєм. Ні, одного разу Н. зробив таку подорож, але не вдру­ге, англо-американці заповзялися не допустити до видання словника Димінського. Умова між Мірчуком і Н. лишилася на папері. Спершу ніби заходило на створення другого, після Львова, притулку анахоре­тів. Коректа словника - це було знаменито своєю безглуздістю. Але пі­ротехнічні ефекти і балет кам'яних брил, - ні, ці розваги не вабили.
Минуло кілька днів, і стало відомо, що бомбової атаки зазнали квартали, де містився Український інститут. Інституту не стало фізич­но. Був це затишний двоповерховий будинок у затишному Біржовому
провулку, в центрі міста. Що здіялося з книгозбірнею, і досі невідомо. За однією версією, вона загинула, цілком і безповоротно. За другою - вона цілісінька, під вагою зрушених мурів і даху. Треба тільки леген­дарного колоса, щоб він ту вагу зрушив. Або грошей, щоб зробити розкопи. Де ж їх узяти, того колоса, тих грошей? Збірка інститутська, всі свідчать, була першорядна.
Попри все, одне з останніх вражень з Берліну було добре. Одного вечора Віктор Петров запропонував Н. повечеряти в ресторані, але таки справді доброму. Чи є такі ще в Берліні? Так, він знає, десь у районі Курфюрстендаму. У Гурманських здібностях Петрова ми ніколи не сум­нівалися. Н. вагається, але спробувати можна. На адресі саме розвалене ка­міння. Н. готовий іти назад. Він такий обурений, що навіть не треба каза­ти: «А я ж казав!». Але Петров не здається - перелізьмо через звалища. Справді, за верхів'ям тих звалищ щось непрезентабельне, але щось. Петров веде туди. «Бомби ніколи не вціляють двічі у те саме місце», - каже він.
А всередині - столики під білими скатертинами, порцеляна сер­візу, добірне меню, зразкова обслуга, талони з продовольчих карток вистригають, але все інше - ніби не було війни, альянтських гостей, навали руйновиння.
Не знаю, чи те берлінське чудо вистояло хоч би до завтрашнього дня. Але того вечора то був не сон.
Берлін був занадто пошарпаний, щоб спромогтися стати сковородинським затишком, як були Красний Лиман і Львів. І Український інститут був занадто німецьким, занадто несвоїм. Світ намірявся впій­мати Н., і тут мало-мало не спромігся.
Чудо в Штрасгофі
Перед Пляуеном треба було ще пройти випробування Штрасгофу. У програму входило повернутися до Львова, сховатися на якихось пів­тора чи два місяці на засніженій Лемківщині, перекрочити Словаччину і опинитися в Австрії. Усе це було занадто короткочасне, щоб тут міс­течка й села випробувати на доктрину Сковороди. Першим містечком в Австрії був Штрасгоф, другим і останнім Трайсмауер. Про миготіння людей і краєвидів іншим разом. Але один епізод у Штрасгофі мусить бути згаданий, бо там і тоді антисковородинський світ зробив другу спробу захопити до своїх мацалець Н. Першою, нагадаємо, була зустріч
із громад янином Галицьким у Харкові. Цього можна було сподіватися, і воно тоді сталося, і на це Н. тоді відповів утечею й своєю правдою.
Натомість тепер, в Австрії, напад стався зненацька, і, якби не чудо, ледве чи врятувався б Н. із загрози. Найкраще переповісти епізод без надмірних коментарів.
Штрасгоф уважався перехідним табором для привезених зі схо­ду. Тут їх мили, чистили, реєстрували і звідси посилали їх на працю. Власне, розтрощена Німеччина чужинецьких робітників уже не по­требувала, фабрики їх не жадали, і Штрасгоф мав труднощі з розмі­щенням нових робітників. У чеканні в бараці тривали години, а іноді й день-два на спочин і на роздуми.
Такого бездіяльного ранку Н. вийшов на прогулянку. Чого б він краще не чинив. Але він учинив.
Не ступнув він і ста кроків, як до нього підскочили два молоди­ки в цивільному. Вони були в дощовиках, як колись був громадянин Галицький у Харкові. Але їхні плащі були кращі, ніж у Галицького. Все-таки захід.
Молодики зупинили Н., і один сказав (по-німецьки, як Галицький говорив колись по-російськи):
- Ваш папшорт (Ihren Pass!).
Н. показав. Не було сумніву, це були представники влади. Владі треба коритися. Крім того, все-таки це була Австрія, а Н. тут був чу­жинцем у приймах.
Молодик поклав папшорт у свою кишеню, бічну, в піджаку, і сказав:
- За дві години в бараку X з речами. Ви зголосилися до дивізії СС - Галичина. Виїзд за дві години тридцять хвилин.
Вони повернулися певними кроками і зникли за рогом будинку.
Потім Н. оповідав, що він був розгублений і безпорадний. Без пашпорта людина - не людина, податися нікуди не можна. Утекти - годі й думати. Колючі дроти, вартові вежі, сторожі. Скаржитися - кому? Н. пішов до свого барака й сів на лавку коло вікна. У голові майоріло - нізащо не піду до того клятого барака X з тими клятими молодиками. Невже потягнуть силоміць? Н. зажурився. До дивізії він не піде, хай там що.
Так тривали хвилини за хвилинами.
Тут і сталося чудо.
До барака, його «власного», «рідного» (ну, майже рідного) барака зайшла не така вже дуже молода, але й не стара жінка:
- У вас забрали пашпорт?
- Забрали.
- Сказали прийти до адміністраційного барака?
- Сказали.
- Нікуди не йдіть. Чекайте тут на мене.
Ця чудасія чекання тривала понад півгодини. Н. не знав нічого про жінку, ані її прізвища. Він твердо вирішив нікуди не йти, а біль­ше не знав нічого.
Десь за півгодини жінка знову з'явилася. З пашпортом у руці... Н. подякував якнайщиріше. Бути в німецькому війську під будь-якими пра­порами і в будь-якій стадії розгрому - ні. Жінки-рятівниці Н. не знав, - ні прізвища, ні адреси, таборових поліцаїв теж ні, - виявилося, що молодики в плащах були поліцаями, мабуть, таборовими, а може, й вищого щабля людоловами. Виявилося також, що вони були україн­ці й говорили українською мовою. Німецька була в них мовою влади.
Хто була та жінка, так і не з'ясувалося. Видно, вона знала поліційне начальство і знала Н. Може, вона була присутня на якійсь до­повіді Н., на якомусь його виступі. Таємниці жіночого серця? Не всю дивізію Галичина так створено. Але який відсоток?
Н. назвав усю подію чудом у Штрасгофі. І це було чудом. Усупереч усякій логіці, загально людській і воєнно-адміністраційній, світ знову не впіймав Н. А в суті речі все було дуже просто. Зрідка нормальність перемагає. І світ стає простий. Гітлер крокує до самогубства, а Н. - до життя.
Анахорети в Пляуенг
Назва Пляуен - слов'янського походження і означала плавні. Тепер плавнів нема, а місто таке наскрізь німецьке, як Макс і Моріц у гумористичних книжках для німецьких дітлахів. Але в роки ві­йни всіх німців чоловіків, крім калік і начальників, погнали на фронт. Натомість місто заповнилося поляками, чехами, французами, євро­пейцями найрізніших ґатунків. І його довго не бомбили. Доля при­вела туди й українців.
Історія українських початків у Пляуені, коротко, ведеться при­близно від кінця 1944 року, а переємністю вони з Берліну. Точніше - зі сконання Берліну. Коли небо над Берліном стало суцільно англо-
американським, життя почало з міста відпливати деінде, хоч офіційно евакуації не було. Серед усього іншого, Берлін був до того часу центром чужинецького життя - дипломатичного, культурного, студентсько­го... На мільйони примусово завезених до Німеччини робітників-рабів зверталося якнайменше уваги, а все ж щось довод илося для них роби­ти - ну, хоч би пустити в рух таку-сяку пресу під німецьким невси­пущим оком, але роблену українськими руками.
Історію української або україномовної преси в Німеччині ще не написано, а слід було б. Серед німецьких видань для українських робітників, видань, народжених у Берліні, але тепер звідти вивезених, був ілюстрований двотижневик «Дозвілля», аполітично-розваговий, без злободенности, без фронтів і без повчань, хай робітники на кілька годин забудуть свою невеселу долю і свою не милу серцю примусову псевдобатьківщину, посміються над карикатурами й потішаться або зажуряться над віршами й оповіданнями. Усе в цілому не надто high brow, але і не якась гопакерія.
Нелегко сказати, як редактором журналу став Свирид Микитович Довгаль. Був він чернігівсько-селянського роду, але переконання його й партійна приналежність були есерівські, бойові заслуги - і київські, і хустські, - перші 1917-1918, а другі 1940, в обох випадках в україн­ському війську, а це не надто в'яжеться з працею в німецькій наскрізь нацистській - хоч і деполітизованій - пропаганді. Можливо, угода між Довгалем і його наймачами стала можливою завдяки суто розваговому спрямуванню журналу.
Редакція «Дозвілля» формувалася поступово. Журнал доходив до читачів - українських робітників на німецьких фабриках, літе­ратурно зацікавлені робітники знаходили шлях до редакції. Довгаль літературно здібніших висував до німецької пропаганди, пропаганда зверталася до рабовласницького центру, це не відбувалося швидко, але кінець-кінцем, як колись молодого Шевченка, рабів випускали на волю, а це означало в зверхність Свирида Микитовича. Бони від­ключалися від праці на заводах, переходили з гуртожитків-бараків до приватних кімнат у німецьких помешканнях, діставали продуктові картки, такі ж як німецькі, вельми ощадливі, але не до стадії голоду, могли користатися публічним транспортом... Це був уже статус ін­телігента на державній службі.
Коли берлінське небо стало занадто розжареним і працювати під ним стало неможливо, керівні органи німецької пропаганди вивезли редакцію «Дозвілля» (як і газети «Земля», видаваної для українських
сільськогосподарських робітників) до Пляуену, де зорганізували й друкарню з українськими шрифтами.
До такого Пляуену, до такої редакції на Адольф-Гітлер-штрасе, головній вулиці міста (так звалися головні вулиці всіх міст Німеч­чини), приїхав Н. із Штрасгофу.
Місто - безнадійно нудне, промислово-лютеранське місто, але чисте і цивілізоване, посеред розкішних зелених, бомбами не торка­них мальовничих узвиш так званої Саксонської Швайцарії. З нагоди і на честь прибуття Н. до Пляуену Довгаль узяв Н. поїздом до тих узгір'їв. І поїзд тут, на бічній лінії, ішов за розкладом, і до вагонів не треба було прокладати шлях через голови співгромадян. Н. міг не шкодувати, що не найнявся до чорториїв берлінських вирв і зга­рищ.
Бо Свирид Микитович запрошував Н. ще зі Львова, ще з Штрас­гофу. Але той мало не спокусився був закликом від Мірчука. Столиця, культура. Щоправда, тоді небо над Берліном ще не було таке погроз­ливе, а поїзди з Берліна такі неутульні.
Редакція «Дозвілля» склалася з більш-менш семи осіб, але стосун­ки між ними не були прості. Головне завогнення було навколо Ігоря Костецького, одного з тих, кого Довгаль витяг був із нетрів остарбайтерського поневолення. Довгаль був родовим селюком, потім, умов­но кажучи, фельдфебелем. Ліричні тонкощі були йому далекі. З чу­жих мов він і німецьку майже не знав, а всю решту - Бог дасть. Костецького звали, звичайно ж, не Свирид Микитович - у якомусь варіянті, бо так піп охрестив, - а Ігор В'ячеславович, ім'я князівське, не з опери ж (якщо він не сам це вигадав, а він любив фантазувати). Так, був князь Ігор, але не було й не могло бути князя Свирида. Був ще поет Ігор Северянин, що громокипів на всю з-перед великого жовтня велику Росію. Було без значення, чи все це вигадував сам Костецький, чи його батько. Але вже незаперечно його фантазією було, що латин­кою його ім'я треба було писати Eaghor.
У журналі вимагалося, щоб друкувалися матеріяли, зрозумілі лю­дині з - ну, хіба з чотирикласною освітою. Костецький приносив запахущі літературні експерименти і вимагав, так, вимагав, щоб їх пускали в друк.
Фанатиком він був не лише в літературі. Для прикладу, його апе­тит був у рівень з Ґарґантюа. Задовольнити його в межах карткової норми виголоднілої Німеччини годі було й думати. Єдиною можли­вістю дістати щось їсти без карток було вихопити в якомусь ресторані
так званий штамґеріхт. Цю юшку сумнівного складу (одним із склад­ників було картопляне лушпиння, головним був кормовий буряк) давали в їдальнях півгодини від полудня і тільки тоді. Треба було встигнути до однієї, швидко цю щербу там проковтнути і встигнути до ще однієї, іншої їдальні. Костецький у цих перегонах осяг рівня чемпіонату. Змітаючи перешкоди на своїй дорозі, він поглинав два штамґеріхти.
Не знаю, чи так це справді було, але поговір твердив, що Ігор був не менше пристрасний у тому, що тепер звуть сексом (тоді та­кого слова не було). У редакції була друкарка, назвім її Діна, пріз­вище забулося, і воно, може, й краще. З породи пробивних совбаришень. Вони вважалися подружжям, і між ними раз у раз відбувалися галасливі сцени, а часом і бійки. Не знати, хто був винен і хто чого домагався, але сумирними, погашеними ці родинні чвари не були. Якщо він був із породи Отелло, то вона не склала б іспит на лагідну Дездемону.
При бажанні знайти в Костецькому сміховинне - не важко. Усе, що тут сказано й показане, має в собі риси смішности. Від полю­вання на помийні юшки до приборкування гострухи Діни. Але все йому можна подарувати, бо за тим бив кастальський ключ надхнення. Жерцям дарується дивацтво всіх гатунків. Костецький мав своє боже­ство, і це було мистецтво і ніщо інше. Побутові дрібниці? Надголодь і штамґеріхти? Бомби над містом? Фронти довкола? Усе це було безвартісне. Як дон Кіхот бачив богиню у вульгарній дівці, так за всі­ма ніщотами світу Ігор шукав і вірив, що знаходить, ось-ось, висо­ке мистецтво. Якщо говорити про мистецтво як святиню, в редакції «Дозвілля» Ігор, може краще Eaghor, був єдиним письменником. Тут коріння його конфлікту з Довгалем. Усі інші в редакції були корис­ними працівниками, але вони не були спроможні піднестися ad astra, до рівня особистостей, не кажучи вже про буття символами.
У контрасті Костецький - Довгаль ідеться не про протиставлен­ня кількісне, хто кращий, хто великий. Правдоподібно, Костецький не може претендувати на амплюа великого письменника, що б це практично не означало, мабуть, мало або нічого. (Якщо вже наважи­тися на такі кондуїти, треба було б спершу видати його твори.) Тим менше витримає подібний іспит Довгаль. Відмінність тут типологіч­на. З одного боку, ослопас, з другого хідальґо й дон. Першого мож­на зробити губернатором, другого віддати під психотичний нагляд. Але не можна першого зробити другим і навпаки. Манери Довгаля
не були завжди вишукані, але, коли хотів, стримувати себе він міг, хоч у глибині душі він не плекав аристократизму. Так у відмінності законювалася така-сяка єдність.
До цього додавалися відмінності в національному (коли хочете, стилістично-національному) підґрунті. Костецький був українцем не лише, за Остапом Вишнею, з маминої цицьки, а й програмовим і то дуже послідовним. Може навіть запеклим. Він у ті роки не напи­сав і не видав нічого по-російськи. Але він дістав вищу освіту в Росії, працював якийсь час у російському театрі, більшою чи меншою мі­рою (часом уявно) він був дома в стихіях німецькій, англійській і далі по европах (Америку він не приймав). Щодо Довгаля, він почував себе в російському оточенні не набагато певніше, ніж у німецькому, а в німецькому - зжалься, Боже.
Довгаль запровадив у редакції двоподіл. Ні панівна тоді в Німеч­чині авторитарність, ні - тим більше - фактичний стан справ і рівень культури працівників журналу не дозволяли рівности всіх. Але можна було зробити і зроблено так, що зі старшими Довгаль звичайно радився у важливих справах. Це були він сам, Іван Майстренко - многолітній боротьбіст - лівий антинацист, після його приїзду - Н. Молодші, зви­чайно, поети-початківці (і, мабуть, екс-комсомольці, яких Довгаль витяг із рабства - Василь Онуфрієнко з жінкою Марусею, Всеволод Біленко), таких прав не дістали, їхня праця була технічна. Костецький за віком і за культурою був ближчий до старших, але його статус був непевний, то серед сеньйорів, то з «плебсом». Природно, це не сприяло мирові й тишині в цьому чудернацькому ніби-сімействі.
І все-таки на чужині це було сімейство. Це була ніби своя родина. Це була Україна в усій її єдності й незгоді.
Н. почував: він не тільки не дав себе зловити ворожому й чужо­му - він зберіг себе і себесвоє, хоч воно було повне гіркоти і звад, і розбрату. Своїх і свого. Від Дінця і до межі Саксонії з Баварією.
Тепер, на весні 1945 року, на руїнах Европи, цей проростень, пере­щеплений з-над Дніпра, утримувався і харчово, і грошово, і житлово німецьким нацизмом. І, врешті, хто ж використовував кого?
В останні дні війни і німецької пропаганди в «Дозвілля» при­йшла нова директива з пропаґандивного центру (чи ще в Берліні? чи ніде? Останні оберти маховика, коли рушій уже мертвий?), дирек­тива змінити характер журналу. Мовляв, розваговий його характер не пасував до напруженої ситуації, відкриймо журнал для політики, для пропаганди. Це було проти попередньої договорености Довгаля
з німцями, і старші в редакції зібралися на нараду - що робити? Страйк і виклик - чи послух? Мучеництво (ґестапо ще функціону­вало) чи зрада? Питання було розпачливо болюче, але практичного значення воно, либонь, не мало: все йшло шкереберть, Берлін не іс­нував, Гітлер і його ближче коло лаштувалося на смерть. «Дозвілля» ще друкувалося, але вже фактично не розповсюджувалося, що саме там друкується - не мало вже ніякого значення, оберти всіх машин розхитувалися, уповільнювалися і завмирали. Не було потреби воюва­ти - навіть словами - за те, що не існувало більше. «Політизованих» чисел «Дозвілля» вийшло одне чи, може, два, не читав їх майже ніхто. У квітні американці ввійшли до Пляуену, і всі стали безробітними, машини перестали крутитися, пошта і транспорт більше не рухалися. Актуальними ставали інші проблеми, насамперед виживання і спротиву примусовій репатріації.
Світ і далі ловив заїжджих зі сходу, світ в інших уніформах і з зо­всім відмінною фразеологією. Вічне кружляння життя і смерти, ві­чний поспіх не знати куди.
Але в Красному Лимані, в Харкові, у Львові, в Берліні, Пляуені пронесено щось із сковородинської мудрости і навіть - чесности. Витримано позицію, кажучи словами Ромена Роллана з часів ще по­чатку століття - au-dessus de la melee (понад колотнечею). Ми вибра­ли позицію невоювання в чужих війнах. Ніколи й ніде. Світ від цього не змінився, чи він може змінитися, але наші руки чисті. Майже зо­всім чисті. Абсолютного нічого нема, тільки смерть.
Гашкіяна-Швейкіяна
Від народження Гашка (так по-чеськи, у нас звичайно Гашека, бо так росіяни!) минуло 115 років, а від смерти 75. Його - їх ми не забули - «Пригоди молодецького вояченька Швейка» побачили світ 1921-23. Чех в австро-угорській армії, найменше в світі дбав він за велич Австро-Угорщини та її не завжди героїчних збройних сил. Але Швейк, боронь Боже, не бунтував. Він старанно виконував усі накази своїх недомудрих офіцерів, так гіпер-старанно, що це дорів­нювало бунтові. Він був - чи вдавав, що не сповна розуму (у чехів є на це убивчо-гарне слово blby). Гумор полягав у тому, що годі було розрізнити, що було занадто старанне, а що зідіотіле. І чи роман був
антимілітаристичний, а чи просто пасквіль на вайлуватого чеха, що його недоречно вбгали в неоковирний мундир.
Відповідну долю мав роман і в Україні. Спочатку його популяри­зовано - ще б пак, сатира на імперіалістичний мілітаризм. У ті дні інсценізацію твору поставив Гнат Юра в Київському театрі ім. Франка. Сам Юра в титульній ролі викликав бурі оплесків і в Києві, і під час ґастролів у Харкові. (Зрештою, український побутовий театр мав уже майже сторічну традицію виконавців ролі Стецька в «Сватанні на Гончарівці»). Автор цих спогадів мав приємність бачити франківську виставу «Швейка» 24 травня 1929 року. Сімдесят років пізніше деталі вистави ще в пам'ятку.
Але тріюмф Гната Юри й цілої вистави не тривав довго. Цензура здогадалася, що пригоди молодецького вояка стосувалися не тільки габсбурзьких двоєдиних збройних сил. Вистава зникла з афіш, згадки про неї викреслювалися, навіть про колишню приналежність авто­ра до комуністичної партії згадували не радо. Як мені оповідають, твір і вистава були поновно дозволені 1955 року (Хрущов! У Хрущова були риси швейкіянства!), але автор не мав змоги перевірити ці ві­домості.
Повертаючися до двадцятих років, варт підкреслити, що виставу грав не театр Леся Курбаса, а Гната Юри. Є в цьому своя закономір­ність. Не тільки в ставленні до Гашкової буфонади. Курбас - це була мужність і пробоєвість, виклик і необережність, Юру найчастіше ха­рактеризувала пер-ґюнтівська тактика - обминути озію боком-боком. Спрощуючи, лев і лис.
Леви гинуть, зрідка їм ставлять посмертно пам'ятник, хоч і це дале­ко не всім, не завжди. Лиси виживають, навіки або на час, незрідка їх на­віть потім звеличують так, ніби то саме вони були герої. Юру поховано в Києві з належною пошаною, але й по всьому. Могила Курбаса в Харкові привертає відвідувачів, але тіла Курбасового там нема. На Сандермосі, на Ведмежій Горі, Пантеону поки що не заплановано, тільки сосни гу­дуть, як слобожанські, за Хвильовим. Азіатський мій край!
Від загальних міркувань тут уже слід повернутися до історії Н., від Красного Лимана до Гофу. Але ще не зразу, а поступово. Стисло і, хоч-не-хоч, більш або менш аподиктично.
Із чотирьох можливих шляхів суспільного розвитку два прямо ведуть до катастрофи: нищення інших і нищення себе. Із зовсім сві­жих і загальновідомих прикладів перше можна проілюструвати екс­периментом Леніна-Сталіна-ЧК, друге - вже згаданим Хвильовим
(поєднання обох - Скрипником). Ні один не веде до загального щас­тя (але що веде?). Третій нас тут цікавить, це шлях втечі від світу. Ідеально і по-різному, це - і тут ми в безпосередній нашій темі - Сковорода і..., та таки Швейк - тут ці два сходяться. Четвертий - про нього можна б і не казати, бо на Україні він ніколи своїм і опе­реним не був, пробував його прищепити Петербург у XVIII - XIX сторіччі, а тепер пропонує прищепити Київ, про наслідки говорити тут рано, суть цього шляху - пересічність і добробут.
Тут уже говорилося про Швейка й менше про Сковороду. Прихо­дить пора сказати про підстави для такого зближення наче зовсім від­мінних постатей. Насамперед, треба скинути з рахунку ту індивіду­альну рису, якою щедро наділив його Гашек - тупоумність, blbost, риса не істотна, а маскувальна. Найлегше знайти його сутність, цього героя, мінус неістотне - в літературі. У житті риса ця останніми рока­ми малозадокументована. Вона або ховалася, або носія свого вела під час війни на шибеницю або, за миру, до далеких і неосвоєних країв. А в літературі, в журналістиці таких героїв, здебільшого простаку­ватих, хоч греблю гати, від кльовнів до святих юродивих. Ось лише кілька навмання імен, згадуються Ґарґантюа та його синок, нена­жери й ненасекси, численні декамеронники, Шекспірові блазні та й сам Фалстаф, Казанзакісів Зорба, Ролланів Кола Брюньйон, а надто череватенький Санчо Панса. На своєму вірному віслючкові він тюпає слідом за господарем по ідеологічному центру Мадріду, праворуч дорога веде до університету, ліворуч до королівського палацу, але не належить ні туди, ні сюди. Так від 1927, дата відкриття пам'ятника авторства Муґуруси й Валери.
У самих чехів, народу, що породив Швейка, хто знає, може, той факт, що Прага майже неторкана лишилася й у Світовій війні, і в брежнєвській окупації, коли димом пішли Варшава і Берлін, якоюсь мірою зобов'язаний наявності Швейків. Чим аніяк не говориться, що серед чехів не було героїки всерйоз, від хоч би спаленого Яна Гуса, від походів Яна Жижки до самоспаленого вже майже за нас Яна Палаха, чиє місце самострати пражани дбайливо й зворушливо відзначають покладанням квітів і незгасним вогнем. У дорозі до Національного дівадла (театру), від 1881 року одного з провідних осередків націо­нального відродження над Влтавою.
На via dolorosa від Красного Лимана до Пляуену і до баварсько­го вже, себто відкордоненого від російських окупаційних кордонів на захід від Пляуену (який американці передали росіянам) То фу, де
й закінчилася епопея, почата з Красного Лимана. Ці останні тридцять кілометрів переходилося з малими й старими пішки, з не дуже чес­но здобутим ручним візочком, переходилося тяжко, сумно й сварно, але перейдено. Кожний з пляуенської малої групи перебрідав цей новостворений кордон самотужки, в обставинах американської байдужости (за гаслом, сказати б, ільфо-і-петровим гаслом - Спасение утопающих - дело рук самих утопающих), російської готовости до людоловного стрибка.
І перейшли його всі. Майже. З колишньої редакційної групи «Дозвілля» не дораховуємося тільки одного - Всеволода Віденка, поета тільки-тільки. Нема його на Заході, не знайдено в офіційних списках «радянських» письменників. Новітнього потенційного поета десь не стало. Не знаємо, чи він лишився з інерції, чи з доброї сво­єї волі подавсь на РОДІНУ, ясно, що чекали на нього присуд і кара в далеких таборах. Прощай, Всеволоде.
Напевно, загинув краснолиманський галицько-єврейський юнак із привокзальних спорожнілих бараків, хіба що він передістався на задонецький схід ще перед приходом німців.
На запитання до Н., уже по війні, чи він шкодує, що взяв на себе вимушене зобов'язання супроти громадянина Галицького і що не до­тримався свого зобов'язання, відповідь була, що ні. Зобов'язання було силуване, і Н. не шкодував. Він нікому не заподіяв зла і більше при­служився своїй батьківщині, себто не Росії і не Німеччині, а своїй, поводячися так, як поводився.
Сковородинство - не тільки філософська система, якої Н. учив­ся від батьківщини до Гофу, а й savoir vivre. Перед тим, як його виклав у своїх повчаннях Сковорода, і після того воно було вписаністю в поведінку. Зовсім недавно, в нашому столітті, як кодекс поведінки воно виявилося, наприклад, у Гашка. Правда, Швейк смішний, Сковорода - ні. Але правомірно будувати місток від Швейка до Сковороди і зворотньо. Кажуть французи: Du superbe au ridicule il n'y a qu'un pas (від високого до смішного - крок). Правда, Сковорода не часто сміявся (цю функцію він передав Гоголеві), але до сміху й жартів він ставився з відкритим серцем. У «Благодарному Еродієві» він виписав своє «Забава єсть врачевство и оживотворениє сердца».
У Харкові є два пам'ятники Сковороді, обидва серйозні - один на місці фортеці козацьких часів, другий у Салтові - прикраса пе­дагогічного інституту (чи то пак університету). Нема пам'ятників
Сковороді у Львові, Одесі. Якщо львів'яни, одесити думають, що Сковорода - автор регіональний, вони помиляються.
Що думав би про тут оповіджене Швейк, не знаємо. Але якби йому довелося зустрітися з громадянином Галицьким з Раднаркомівської вулиці, він, напевно, викрутився б з недобровільного зобов'язання. Він і не з таких халеп видобувався.
А погляньте-но, як убивався в колодочки марш Н. почерез Дантові кола Европи, по розтрощуваній Україні, по на попіл перетворюва­ній Німеччині. Сам і самотній був Н. у Красному Лимані, вчотирьох у Львові, всімох у Пляуені, а вже коли змовкли гармати й мінні поля, навколо Н. твориться цілий колектив, самоназваний муром/МУРом, не боячися претендувати на якесь, хай мале місце в історії України, української культури, в брунькуванні, в динаміці, в потужнінні.
Так, увесь цей шлях був шляхом утечі, але може, якоюсь мірою і тріюмфальним походом. Пам'ятаючи, звичайно, що Перемоги вели­кою літерою навіки бувають тільки в назвах вулиць. А вже щоб була вулиця Щастя - такого, здається, не буває навіть у назвах вулиць.
Ну, а коли б стало несила, можна повернутися до рідного села Пришийкобиліхвоста (за найновішим правописом Пришийкобиліхвіста). Там тепер відновляють церкву - Володимира, Іллі, трьох свя­тителів. Під тихими вербами.
Січень-березень 1998. Нью-Йорк
Юрій Шевельов
МОЇ ЗУСТРІЧІ З РОМАНОМ ЯКОБСОНОМ'
Audi et alteram, partem.
Одна з засад греко-римського садівництва
Vsi prav dobro vedo, kaksna strasna brozga se lahko vzdigne iz spominov.
Andrej Hieng. Carodej
Я вже казав при описі першої зустрічі з Фальком, що вірю в прав­дивість першого враження від людини. В моєму житті воно дуже рід­ко обманювало. Інша річ, що я йшов до розуму й казав собі: не може цього бути, зовнішність людини не може бути ключем до її вдачі, це забобон, не піддавайся, не покладайся, дій так, ніби такого враження не було. І завжди розум обдурював, і я гірко каявся, що послухався його, а не голосу підсвідомости.
Перше враження від зустрічі з Романом Якобсоном - віщуван­ня було незмірно гірше. Воно було тим сильніше, що - коли до кого іншого перед зустріччю моя настанова була тільки - невтральности й невідомости, тут я був під чаром попередньої позитивної уяви. Не знавши його, я вважав себе за його учня, його писання були для мене зразком того, чим повинні бути сучасне мовознавство, су­часне розуміння літератури й, зокрема, вірша. Він - і Трубецкой - були для мене втіленням двох шкіл, від яких я хотів числити себе як науковця - російських формалістів і празького мовознавчого гуртка. Зі Швеції я привіз уже майже зовсім готовий до друку рукопис своїх «Проблем походження білоруської мови». Мені було ясно, що концеп­ція цієї книжки не узгоджувалася з поглядами Якобсона в його праці 1929 року про фонологічний розвиток російської мови в порівнянні з іншими слов'янськими. Концепція Якобсона виходила з традицій­ного погляду про довготривалу єдність східнослов'янської мови, по­рушену тільки татарською навалою XIII століття, - і йшла ще далі,
* Друкується за: ЗІНВ. С. 255-320.
заперечуючи самостійний розвиток усіх слов'янських мов у давнину, крім російської й сербсько-хорватської. Усі інші давні мови слов'ян розглядалися як пасивні сприймані або російських, або сербських ін­новацій. Сам вибір білоруської проблематики для моєї праці пояс­нювався тим, що більшість досліджень ранньої історії слов'янських мов на сході Европи,спрямована на силкування довести праєдність росіян і українців, мало звертала уваги на білоруську мову, взагалі, це була слабка' ланка в цих дослідженнях, факти ранньої білорусь­кої мови були в кричущій суперечності з традиційною концепцією, і, на них спираючися, найлегше було цю традицію повалити. Я знав, отже, що мої погляди на ці справи різко різнилися від Якобсонових. Але, думав я, то були погляди двадцятип'ятилітньої давности, напевне, сам Якобсон уже переконався в їх застарілості й неслушності, і тепер, у п'ятдесятих роках, я зможу його остаточно в цьому переконати. Тим більше, що в усьому іншому - так мені здавалося - ми були одно­думці, як буває однодумцем із своїм учителем його відданий учень. Я не знав тоді, як багато зі своїх попередніх, празьких поглядів Якобсон зревізував в Америці і що він був на шляху до цілковитого їх пере­гляду й заперечення.
І він, це мені було ясно, чекав на мене. Це було ясно з його актив­ної участи в запрошенні мене до Гарварду. Історія цього коротко була така. 1949 року, ще з Німеччини, я мріяв про переїзд до Америки, але такий, щоб обминути звичайний етап імміґранта-початківця - етап фізичної праці. Дмитро Іванович Чижевський, якого я знав з Німеччини, саме тоді був запрошений до Гарварду, і я запитав його листом, які могли б бути мої перспективи в академічній Америці, зо­крема беручи до уваги, що англійською мовою я міг тільки читати, але не вмів ні говорити, ні розуміти, що люди говорять. Чижевський відповів листом 10 жовтня 1949 року. Він писав про трудності для «без'язиких» в Америці (я тоді не знав, що це було з власного досві­ду, він не опанував англійської мови для розмов і викладів до самого кінця американського періоду свого життя), але відзначав і позитив­ні фактори: Гарвард фактично не мав іншого кандидата на лекто­ра російської мови, Гарвард у ті роки волів не брати на працю жі­нок, Гарвард дістав величезну пожертву на розбудову слов'янських студій. Коротко кажучи, він якоюсь мірою заохочував мене не ки­дати думки про переїзд і фахову працю. Його лист починався «Я і Якобсон». (Обидва вони були новаками в Гарварді, і тільки згодом між ними пробігла чорна кішка - та про це далі.)
Справа посувалася поволі, але посувалася, і в травні - червні 1951 року я дістав офіційне призначення-запрошення на посаду лек­тора російської мови. Але тепер зволікати почав я. Причин було дві, одна залежала від мене, друга - ні. У цей час я був уже в Швеції, в Люндському університеті. Було б не дуже етично, якби я покинув працю за яких два місяці перед початком навчального року. А з дру­гого боку - і це вже було не в моїх руках - почалася тяганина з моїм прізвищем. У Німеччині, боячись примусової репатріяції, я став Юрієм, але Ткачуком. Від американських інституцій я не хо­вав ані цього факту, ані свого справжнього прізвища. Але амери­канський консул у Ґетеборгу жадав, щоб я дістав папшорт на моє справжнє ім'я ще в Швеції. А шведи посилали мене до американськонімецьких органів. Тим часом тих органів у Німеччині вже не було, бо свій папшорт там я дістав від американської військової влади, що вже не існувала. Шведам справа якогось чужинця, який, до того ж, хотів покинути країну, зовсім не боліла. І так справа тяглася далі. Не діс­тавши мене на початок 1951-1952 академічного року, Гарвард тепер хотів мене на другий його семестр. Ішли листи й телеграми до мене, до американського консула в Ґетеборгу, здається, також до відповід­них шведських державних органів. А що я сам і тепер не поспішав, то мій стрибок через океан не стався й зимою.
Аж у квітні 1952 року я міг сповістити Гарвард, що поважних пе­решкод для мого прибуття більше не було. Прийшло офіційне нове призначення, тепер уже на 1952-1953 академічний рік, я повідомив про це люндців, себто Фалька, й почав лаштуватися в путь. 5 липня мати й я навантажилися на невеличкий, як на океанські пароплави, але дуже приємний «Ґріпсгольм» (пізніше шведи продали його нім­цям, і він став «Берлін»), десять днів пройшли на поверхні спокійного й рівного, як дзеркало, океану, ми минули Галіфакс, не зупиняючися, перше бачене мною місто Нового Світу, пропливли повз ЛонґАйленд і 15 липня опинилися, в несамовиту нью-йоркську спеку, в місті, що за кілька років мало стати моїм рідним. Після короткого перебування тут поїзд узяв нас до Бостону, а таксі до Кембріджу. Якобсон був тоді десь поза містом, і перша зустріч наша відбулася аж десь у вересні.
Та перед тим, як про неї оповідати, словечко про одну з тих теле­грам, якими бомбардовано мене в Люнді. Вона була від Якобсона. Це була категорична вимога їхати не зволікаючи. Ось її текст: «Наполегливо раджу не відкладати прибуття, але візьміть метричне свідоцтво і вжи­вайте того самого або подвійного прізвища для подорожі. Якщо бажано,
прізвище може бути поміняне, коли беруться перші папери. Крапка. Телеграфуйте прибуття. Якобсон». У телеграмі виявилися виразно деякі риси Якобсонового характеру - намогливість, настирливість, коман­дування, ультимативність, безоглядність, всезнання - він, мовляв, знає американські закони краще від Карповича (тоді керівника слов'янського відділу) і краще від консула, не кажучи вже про бідолашного мене. Пізніше, коли я вже був у Гарварді, я побачив стан речей у слов'янському відділі. Хоч керівником відділу ніби був Карпович, усім командував Якобсон. Він наймав і звільняв людей, не питавши Карповича, він утру­чався до всього. Людина тактовна й стримана, джентлмен староросійського виховання, Карпович тяжко переживав таке становище, але був безсилий перед безоглядністю й поглядом згори вниз. Але наші упе­редження засліплюють нас. Якобсон був моїм ідеалом, і його телеграму я пояснив собі як вияв його доброї настанови супроти мене й турботи за мене. Після льодової атмосфери Фалькового Слов'янського інституту я сподівався знайти тепло й приязнь у Гарвардському відділі. Стару як світ максиму, що добре буває там, де нас нема, ми радо прикладаємо до минулого, але майбутнє малюємо собі в рожевих барвах.
Півтора місяця між моїм приїздом до американського Кембриджу й поверненням Якобсона були витрачені великою мірою на шукання мешкання. Тут сталося перше розчарування. Виявилося, що з обіцяної мені платні-3500 долярів на рік-годі було знайти порядне мешкання. Моїм провідником і перекладачем у пошуках квартири-бо моя англій­ська мова тоді була зовсім недостатня для такої ніби не надто складної справи - була Ася Кардиналовська. Про родину Кардиналовських - далі, тут зосередьмося на мешканнях. Те, що нам показували, не йшло в жадне порівняння з моїм європейським досвідом-мої житла в Львові, потім у Німеччині, у Швеції були всі дуже скромні, але вони були людські житла. Те, що нам пропонували тут, було винятково несмачне й недо­рідне. Кімнати без дверей, прохідні кімнати, кімнати, що виходили без передпокою просто на сходи, лінолеумові підлоги з дірками і, що гір­ше, з огидно-солодкими малюнками на лінолеумі... Яне уявляв собі, як можна в такому жити. Я доходив відчаю. Але щось краще переходило за межі моїх грошових можливостей. Нарешті знайшлося мешкання - не мешкання, кімната з коморою, що могла з біди правити за другу кім­нату, але в пристойному будштку і недалеко університету, на розі вулиць Гарвардської й Трабріджської.
Я досі не знаю, чи розмір моєї річної платні визначався неписа­ними нормами університету - платити недосвідченим «зеленим»,
які не мали ні досвіду, ні можливостей маневрувати, мінімум, мовляв, щоб оцінити «американську мрію», кожен мусить почати з мініму­му, -■ чи це був вплив Якобсона, який хотів, щоб я був матеріяльно залежний від допоміжних заробітків, які він мав мені запропонува­ти (про що далі). Імовірніше перше, але не можу виключити й дру­гого. Фактом лишається, що Слов'янський відділ ще в вересні, перед початком навчального року, запропонував мені маленький додаток до платні - чотири тисячі на рік, замість обіцяних 3500. З власти­вою йому делікатністю російського інтелігента старої доби Михайло Михайлович Карпович покликав мене до свого кабінету:
- Знаєте, ваша платня не досить висока. Будемо платити вам чотири тисячі.
Сума лишалася мізерною, але все-таки це був вияв доброї волі і - моє перше підвищення платні в Америці. Перший вияв довір'я до мене і перший крок на шляху до здійснення американської мрії-сну.
Серпень і більша частина вересня минули в пригляданні. Ася по­казала мені будинок, де мали відбуватися мої виклади. Я знайомився з книгозбірнею. Студентів було мало, вони ще не поз'їздилися. Я при­глядався й до них. Які вони? Чи такі, як в Европі? Поступово я зна­йомився зі своїми старшими - не віком, посадою, - я був лектор, вони мали «справжні» курси. Мовознавцем був А., фолкльором ціка­вився Алберт Лорд. Він уважався й за фахівця сербо-хорватських справ. Рангом він був вищий від А., бо з трьох рангів професури в американ­ських університетах він був у середньому, що мав дожиттьове при­значення, тоді як А. був ще під загрозою звільнення після закінчення трьох років праці, - якщо не дістане підвищення. У подібному стані був і Віктор Вайнтравб, що репрезентував польські студії. Але він був європеєць, вихований у Польщі, до Америки прибулий з Англії. Моє прибуття не викликало великого зацікавлення. Я ж був тільки лектор, мої курси навіть не входили до списку курсів відділу, вони були фор­мально на рівні переддокторантських. Ближче зацікавився мною тіль­ки Вайнтравб. Я був його «сусід» - Україна межує з Польщею, і він разом з жінкою Анною Семенівною навіть трохи понюхали України, коли, тікавши від гітлерівців 1939 року, опинилися на короткий час на Волині, де вона працювала лікарем, поки він не дістав покликання до польського представництва в Самарі-Куйбишеві. Наше знайомство почалося з того, що одного дня непрошена-некликана в нас з'явилася Анна Семенівна, відрекомендувалася, завела розмову з моєю матір'ю і
мною, закликала мене до себе. Вона була легша на соціальні контакти, ніж він, менше професіоналізована. Вона була його добрим генієм, і це через неї виросла моя довголітня приязнь з цією бездітною роди­ною. Вона була винятково інтеліґентна, з доброю здатністю судити людей, речі й явища культури, з добрим смаком. Поза цими людьми був ще, звичайно, Чижевський, мій старий знайомий з Німеччини й мій перший рекомендувач.
Але Чижевський не був ані цікавим співрозмовцем, ані впливо­вою особою. Занурений у деталі філології, він звик до того, що його знайомі не знали й не розуміли тих проблем, яким він присвятив своє життя. Раптом від згадки про якусь таку проблему він перехо­див до розмови про котів або псів, - це була його данина недорозви­неності тих, з ким його звела доля. В Америці зацікавлення філоло­гією і впливом Оріґена або Якоба Беме на Сковороду чи когось там на Яна Коменського дорівнювало нулеві, і він звик до того, що роз­мови на такі теми зустрічали глухонімого співрозмовця. Тут корінь і його неприйняття Америки, його небажання опанувати усну англій­ську мову і через це - брак зв'язків і впливу. Звідси й коти як тема діялогу. Крім того, в розмовах він повторювався. У нього була добра пам'ять, він легко згадував цитати й любив несподівані зіставлення різноджерельних цитат, але пам'ятати, чи він уже сказав щось колись у діялозі з даною особою, чи ні, - все це мало занадто мало значення для його пам'яті. Поза тим він не дуже й умів слухати кого-небудь іншого, він був занурений у себе й свій світ. Так він ходив по массачузетській землі, цілком їй чужий, з зачісаним назад волоссям, з скеп­тичною посмішкою, наче Хома Брут, що оточив себе захисним колом серед Віїв ультрасучасної і такої старопуританської цивілізації Нової Англії. Як тільки трапилася нагода, за кілька років, він повернувся до Німеччини. Здалека виглядало, що він там почувався краще, але зблизька я того не бачив і тому не можу судити.
Із земляків був ще Ігор Ш.Він був у надриві своєї кар'єри й ре­путації. Тодішня Америка, перед сексуальною революцією шістде­сятих років, була дуже чеснотлива й не терпіла таких речей, як пе­релюбство, викрите публічно in flagrante. Його кар'єра починалася була дуже успішно - він був добрий учений, не гірший у суспільнотовариському житті, зі своєчасним дотепом, з умінням вставити сло­вечко в тому, що зветься sm.all talk - і завжди до речі, не без дози цинізму в життьовій практиці і в розмові. Це був його образ - і не тільки такий, яким він був, а й такий, яким він хотів, щоб його
бачили. А за тим була крихітка наївности, якої не помічав сам і був би здивований, якби інші помітили. Тоді, отже, скинений з акаде­мічного Олімпу, у потребі заробітку і з надміром вільного часу, він стояв до розпорядження тим, хто міг причинитися до латання його фінансових дірок або навіть коли він просто міг допомогти. Супроти мене він охоче взяв поставу трохи Верґілія по американському світі, а трохи товариша в нещасті. Він їздив зі мною купувати меблі для мого новонабутого мешкання, він - я вже згадував це - переклав мій перший нарис про Америку. Ледве чи він робив би якусь товариську послугу, якби це могло перешкодити його кар'єрі, що так різко була обірвалася в Каліфорнії й мусіла починатися від нуля в Массачузетсі, на протилежному кінці Америки, але коли такої загрози не було, він радо стояв до послуг. Зрештою, навіть у тодішньому проваллі своєї висхідної лінії, що вела до життьових успіхів, він зберігав своє вмін­ня дивитися на людей згори, але не цуратися їх, бо в господарстві й мотузочок може придатися.
Таке було моє професійне оточення в ті перші тижні мого кемб­риджського життя. Але все це здавалося мені тоді маловажливе. Усе це були тільки епізоди перед тим, що мало бути вирішальним: я че­кав на зустріч з Романом Якобсоном. Навколо мене були сірі будні, мало прийти об'явлення іншого світу. Навколо мене все було стале й рутинне, мав прийти великий іспит. Нарешті наблизився день споді­вань, і, на моє запитання, в телефоні озвався ЙОГО голос:
- Так, це я. О, дуже добре. Слухайте, в мене дома ще не все впо­рядковане. Зустріньмося перед готелем Амбасадор, це близько від мене і від вас, і ми можемо піти на розмову в барі.
Тепер уже відстань до зустрічі мірялася не днями, а годинами. Ще перед призначеним моментом я вже чекаю перед готелем. Теплий вересневий вечір. Я чекаю. І ось - він.
Враження шоку. Бажання відсахнутися. Мені казали, що перед тим він був поранений в автомобілі і перейшов важку операцію. Це могло бути причиною нерівностей його плечей, одне вище другого. Але чи могло це спричинити якусь неправдоподібну кубічність його грудної клітки? Короткість шиї і втисненість голови в груди? І вже по­готів не малість і якусь слимакову м'якість його ручки, що не стиска­ла вашу, а втискалася, вкладалася в неї? І подібні риси квазімодносги в обличчі: під коротко обстриженим рудим волоссям сторчака неймо­вірно й непропорційно високий лоб, - втиснений посередині, він випинався аґресивно вперед над бровами, які не були горизонтальні,
а якось бігли вгору і не простягалися від краю ока до другого краю, а йшли від перенісся і обривалися посередині свого бігу. Ніс гачком, схилений до підборіддя, незвичайно короткого - так малюють ніс у дитячих книжках про бабу-ягу. Несподівано блакитні очиці і пре­зирливо стиснені вуста.
Моя реакція була: це страшна людина. Відсторонися від неї. Але я заспокоював себе - не може бути, зовнішність обманює, все буде гаразд, ми будемо друзями. І справді, в розмові все було гаразд. Він буде для мене не пан професор, а Роман Осипович. Я можу дзвонити до нього в кожній потребі, найкраще вранці до дев'ятої години, тоді він завжди дома. Дуже добре, що я вже влаштований з житлом. Чи я маю щось до друку? Книжку про походження білоруської мови? По-українськи писану? Треба її перекласти по-англійськи й видати. Він за це подбає, перекладача знайдемо. Чи мені вистачатиме моєї платні на прожиток? Вона мала, але й на це буде рада. Я візьму участь у проекті вичерпного опису сучасної російської мови. Він має на це гроші від однієї фундації, багато осіб співпрацює, я буду одним з них. Як мені виглядає тема про складні слова? Гаразд, я беру її, про по­дробиці пізніше, телефоном або при зустрічі.
Розмова не була довга, Якобсон, як завжди, поспішав. Я повер­тався додому з розщепленим враженням: таке страшливе зорове враження і така надійна розмова! За кілька днів або тижнів зорове враження першої зустрічі було потверджене й посилене першою за­пискою від Якобсона. Він рідко писав рукою. Звичайно він диктував секретарці-американці, і це ставало півформальним повідомленням, відгородженим від речей людських. Але зрідка траплялися винятки. Один, правда, пізніший, 1962 року, лежить переді мною. Це письмо таке ж своєрідне, як зовнішність. Враження таке, ніби автор хотів писати друкованими літерами, але потік думки не дозволяв йому, і він зливав кілька літер в одну, які наскакували одна на одну, в цьому процесі деформувалися, спрощувалися, зливалися. Потім він ніби зга­дував про свою засаду, і короткий час знову писав окремо поставле­ними літерами. Були літери, що рішуче не годилися бути з'єднаними з наступною. Таке було у, що стреміло донизу простою лінією і там уривалося. Таке було б, що вихоплювалося вгору і раптом спускалося дугою до споду, як вогні феєрверку в погасанні. От приклад поділу на слова й слів на групи літер: «Д о р о гой друг, вот м ой отве т ... н а ошиб оч ный ш аг». Це було письмо людини нестримного темпе­раменту, безоглядної, жорстокої, егоїстичної, самоствердної людини,
для якої поняття добра й зла, уявлення про релятивність не існува­ли. Мала приємність бути другом такої людини і біда - ворогом. Та друзів для нього й не було, були тільки послідовники й слухняні виконавці волі. Зате вороги - це була категорія аж надто реальна. І рокована на знищення.
Я знаю класичне правило Станіславського, вироблене для акто­рів, але воно стосується й до людських контактів: Коли граєш злого, шукай у ньому рис доброго. Коли змальовуєш злого, шукай, де він добрий. І я стараюся знайти те добре в Якобсонові. Але не знаходжу. Я бачу його злим Квазімодо зовні і внутрішньо. Полонила в ньому би­строта мислення. Він легко бачив проблеми там, де люди найчастіше проходять повз них, не помічаючи. Він підносив ці проблеми й дово­див їх до логічного кінця, дуже часто парадоксального. Він радо йшов за модою, але перевертав її на свій копил. За всяку ціну він хотів бути оригінальним і дуже часто ним був. Його виступи, його писання - це були, як правило, бенгальські вогні, що спалахували блискучим, сліпу­чим світлом. Доля поставила його в Америці, точніше в американській славістиці, в дуже вигідне становище. Коли він приїхав, славістичних катедр було кіт наплакав, а те, що існувало, було, як правило, в руках білогвардійських дам, рідше кавалерів, без професійного вишколу, але сповнених патріотизму і обожнення всього російського. Дуже нечис­ленні американці типу Самюеля Кросса не відходили далеко від цьо­го ж таки типу. Методологічно вони були примітиви. На цьому тлі Якобсон з його професійним вишколом, з його бистрим розумом і чу­довою пам'яттю і ерудицією видавався богом або принаймні провісни­ком бога. Гірше було з загальним мовознавством. До самого кінця він не завоював осередок механістичного американського мовознавства - Мовознавче товариство Америки. Пізніше він створив собі бічний басті­он у Массачузетському інституті технології, але не це було метою його прагнень. В осередку американського загального мовознавства його тер­піли, але він лишився чужаком, і хто знає, чи з нього потай не глузували.
Бистрота розуму - і в ставленні проблем, і в їх розв'язанні - ста­новила його головний чар. Діяння цього чару було особливо непере­можне на безнадійному тлі доякобсонівської американської славісти­ки. Він виступав як фокусник-чарівник, здатний вести своїх слухачів чи читачів до незнаних країн, здатний перетворювати бруд на золото. Кожна його лекція, кожний виступ починалися з пригадки про щось загальноприйняте і його спростування в дальшому перебігу висту­пу. Метою виступу було ошелешити авдиторію, загіпнотизувати її.
Як правило, це вдавалося, за ним ішли, йому вірили. Тільки згодом і тільки небагатьом розкривалося, що це новоздобуте золото аж надто часто було фальшиве і безвартісне.
Від багатьох мені доводилося чути, що Якобсон як особа був нечес­ний, але на це не слід уважати, бо він був великий відкривач нових шля­хів у науці. Але чи можна бути чесним в одній ділянці і нечесним в ін­шій? І чи можна зокрема бути чесним у науці, коли наука стала тільки засобом самозвеличення? Тут не місце входити в наукові дискусії, але можна заторкнути бодай поверхово дві-три проблеми. Десятками ро­ків граматика російської мови вчила, що російська мова має дієслова з двома основами: однією - теперішнього часу, другою - інфінітиву: пишу - писать. Якобсон кинув теорію про одноосновність російського дієслова. Для багатьох дієслів ця універсальна основа була абстрактна, яка не виступала в жадній реальній формі. Через низку трансформацій із складними правилами з цієї ідеальної форми виводилися всі фор­ми дієслова. Це проголошено геніяльним відкриттям, і послідовники моди застосували цей винахід до всіх слов'янських мов, одна по одній. Написано дюжину дисертацій, надано дюжину докторських ступенів. А дієслівних основ усе-таки лишилося дві, і було далеко легше, вивча­ючи російську мову чи яку там іншу слов'янську, запам'ятати ті дві основи, ніж запам'ятати ту ідеальну одну, що ніде не існувала, і кож­ного разу прикладати до неї складці правила трансформації.
Трубецкой і Чижевський, ідучи слідами Соболевського, помітили, що деякі кирило-методіївські тексти включають невеличкі фрагменти ритмізації, що їх можна розглядати як наслідування грецького вірша. Якобсон довів цю гіпотезу до твердження мало не про масову про­дукцію віршів у ті роки. Це було ефектно, і чому ні? Особливо, якщо не ставити питання про те, чому і для кого це віршування відбувалося. У свій празький період, у співпраці з Трубецким та іншими, Якобсон розробив поняття фонеми. Але ось у його американські роки фізики розщепили атом, в якому сама назва первісно означала неподільність. Мода на розщеплення привабила Якобсона. Він розщепив фонему на диференційні ознаки. Поняття фонеми фактично стало непотріб­ним. Якось я сказав йому:
- Романе Осиповичу, ви руйнуєте самі те, що ви створили.
Він не знайшов іншої відповіді, як сказати:
- Ні, чому ж?
Як завжди, його наслідувачі були численні. Magister dixit і на­слідувачі перетворили кожну пропозицію на стоси дисертацій і
монографій. В одній з п'єс Максима Горького герой, фабрикант, коли стається в Росії лютнева революція, поспішає «приєднатися до неї». Сталася жовтнева - він знову квапиться:
- Піти приєднатися!
Доля фабрикантів після жовтневої революції відома. Але приклад Достигаєва не; зупинив Якобсона. Він усе своє американське життя «приєднувався» - до атомових фізиків, до новітніх акустиків, до афазіологів, до відкривачів візантійської музики, до філософії Чарлза Пірса, до теорії комунікації... Його апетит у освоюванні нових сфер науки був подиву гідний. Часом він робив у цих наскоках на різні ді­лянки цінні відкриття. Але чи це було відкриття, чи промах, завжди головним стимулом було бажання самозвеличення, бажання знайти свій образ у захоплених очах інших.
Ця жадоба успіху, жадоба дивувати й вести за собою інших, пере­творювати їх на ентузіастів, на послідовників, на попихачів набувала рис трагічности. Якобсон справді ставав mirror-man. Він не міг жити інакше, як бачачи себе віддзеркаленим в інших. Це була його хвороба, його патологія. Вона робила його нещасним - кожна «зрада» його одним з послідовників ставала трагедією й породжувала прагнення помсти. І зрештою вона виключала можливість чесности в науці, як не конче практикував він цю чесноту і в житті.
Було в цій жазі успіху, віддзеркалення себе в інших щось садис­тичне. Він мав удачу завойовника, Наполеона або Гітлера. Він дбав не так про нащадків, як про сучасників. Він творив свою імперію тут, на землі, і тепер, у другій половині двадцятого сторіччя. Його імперія мала простягатися на всі ті численні ділянки, за які він хапався, але пе­редусім імперія будувалася в славістиці, спершу американській, потім світовій. Це була експансія ірраціональна, експансія заради експансії. Він мав стати імператором славістики. У тих обставинах Америки, як він її застав, це не було надзвичайно важке завдання. Але він кинувся в бій з пристрастю, яка зовсім не виправдовувалася метою.
Року, здається, 1959 відбувалося якесь чергове збіговисько амери­канських славістів у Сан-Франсіско. Одного дня випадково зустрілися троє - він, я і ФрансісВ., що викладав у Каліфорнійському універ­ситеті в Берклі (частина Сан-Франсіско). Якобсон був порядно напід­питку й казав дещо таке, чого він, може, не говорив би тверезий. Ні сіло ні впало він завів мову про стан славістики в Америці. Це був час, коли панування білогвардійських дам поступово сходило нанівець, але справжніх науковців серед славістів було ще небагато. Бажаючи,
видно, трохи похвалитися, а трохи - сподобатися нам, двом присут­нім, він раптом проголосив:
- Ми - велика трійка. Поза нами є тільки наші учні.
Це говорилося по-англійськи. Фраза big three була в широкому вжитку в пресі й радіо. Вона застосовувалася до Рузвелта, Черчіла й Сталіна, що володіли світом. Поки вони ділили Европу й Азію, Якобсон ділив Америку. Славістичну Америку. Du sublime au ridicule il riy a qu'un pas, кажуть французи. Але Якобсон цієї різниці не схоплював. Він казав про велику трійку не жартома. У таких випадках почут­тя гумору його зраджувало, а до самого себе, скільки знаю, він його не застосовував ніколи. Зате історію він знав добре і знав, що тріюмвірати ніколи не тривають. Двох знищують, третій стає монопольним володарем. На те й імперії, щоб у них був імператор. Але цього він не сказав, може тому, що був сильно напідпитку, так що дуже скоро заснув тут-таки на канапі, забувши про присутність двох інших гада­них тріюмвіратів. Та про цей сон і про поведінку двох інших гаданих тріюмвіратів далі.
Усерйоз розбудовувати свою імперію наочно він почав тоді, коли його студенти стали здобувати докторати. Ті роки були часом прище­плення славістики на американському ґрунті й фантастичного розросту її. Один за одним університети відкривали в себе славістичні відді­ли. їх треба було заповнити людьми. Кадри напоготові мав тоді майже виключно Гарвард, себто майже виключно Якобсон. Так він опанову­вав катедру за катедрою, університет за університетом. Злі язики ка­зали, що в себе вдома в якомусь потаємному місці Якобсон мав малу Америки з її університетськими містами. Як тільки його кандидат діс­тавав призначення до одного з них, Якобсон утикав у відповідне місце на мапі свій прапорець. Славістична імперія росла як на дріжджах, і за кілька років мало лишилося незавойованих осередків.
Як правило, ці люди зберігали свою вірність Якобсонові. Причин на це було багато. Без рекомендації Якобсона вони ніколи не діс­тали б праці. Якщо людина хотіла щось надрукувати, здебільша це теж залежало від нього. Коли в Америці виходив славістичний жур­нал, він був майже завжди в його руках. Від його рекомендацій ве­ликою мірою залежали стипендії й нагороди. Декого відплачувано безпосередньо через проекти, очолювані Якобсоном, про один з яких тут буде мова невдовзі. Але найбільше значення все-таки, либонь, мав особистий чар Якобсона, його бистроумність, його ерудиція; як уже сказано, вони творили особливий блиск на доякобсонівському
ультрамізерному тлі. До цього додавалася широка рекляма Якобсона в Гарварді. Я оповім далі дещо про те, як вона діяла. Вона сприяла творенню справжнього культу особистостей. Престиж Якобсона ще посилювався престижем самого Гарварду. А Америка живе престижами й рекламами.
За своєю імперією Якобсон стежив пильно, караючи відступства й винагороджуючи заслуги. Подібно великий бос керує армією своїх Гангстерів. Італійці створили свою мафію, але чи здогадалися вони, що принципи мафії можна застосувати й до університетського життя?
Пізніше, коли Америка вже була опанована й прапорці стриміли скрізь, де тільки можна було їх застромити, Якобсон почав розбудо­ву нової імперії: світову імперію почесних докторатів. І вона, скільки знаю, проходила успішно. Та в ті роки я вже втратив усякі контакти з ним і не можу говорити про це з власного досвіду.
Але час від цих загальних спостережень і міркувань поверну­тися до першого - нібито медового? - місяця мого знайомства з Якобсоном. Отже, ми знову в вересні - жовтні 1952 року. Нагадую, я мав готову до друку працю про походження білоруської мови, і Якобсон узявся просунути її в друк. Серед своїх студентів він знай­шов одного, що потребував заробітку, і знайшов десь невелику суму, щоб йому заплатити. Це був Ефра'їм Левін. Вихований в Америці, він добре знав англійську мову, знав він також російську; української на­томість, - якою був написаний мій текст, - він не знав. Але він діс­тав словник Грінченка і так зробив свій переклад. Правда, примірник Грінченка, що він мав, був гортаний так часто і так енергійно, що при кінці Левінової праці він увесь розсипався на поодинокі листоч­ки з дуже потерпілими берегами. Коротше кажучи, це була героїчна праця, вона забрала Левінові добрий рік часу, до осени 1953.
Тільки тоді Якобсон прочитав текст, хоч здавалося б, що пер­ше, ніж витрачати гроші на переклад, треба було б той текст про­глянути. Геть пізніше я довідався, що він гребував українськими речами, аж до читання текстів своїх підшефних авторів. Як паралелю згадаю, що в час мого перебування в Гарварді Чижевський умо­вився з тодішнім Президентом Української Вільної Академії Наук у Нью-Йорку, а з другого боку, із слов'янським відділом Гарварду про невеличку виїзну сесію Академії в Кембріджі в стінах універси­тету. Якобсонові було передане спеціяльне запрошення, головним ініціатором був його близький колега Чижевський, але Якобсон волів зігнорувати запрошення і демонструвати свою відсутність
і своєю відсутністю показати колегам і студентам, як у таких ви­падках поводитися. Отже, він прочитав уже переклад моєї праці, і мене покликано на розмову.
Він мав багато зауважень. Крім кількох про дрібні недогляди, вони були виразно двох типів. Одні сходили на те, щоб додавати посилання на його, Якобсона, публікації. В мене були посилання на нього, - адже й писалося цю розвідку в період мого захоплен­ня ним, - але він хотів більше й більше. Воно, звичайно, не шкоди­ло б, але й великої потреби в тому не було. Складніше було з дру­гою групою зауваг. Оминаючи деталі, цікаві тільки для фахівців, скажу, що для мене суть моєї праці полягала в тому, щоб показати, що східньослов'янські племена раннього історичного періоду гово­рили не цілком одноформною мовою, а діалектами, які групувалися в чотири великі групи. З цих груп, у процесі історично зумовлених схрещень і розламів, з формувалися сучасні три східньослов'янські мови. Ця концепція різко розбігалася з панівним у російському мовоз­навстві поглядом на «прасхідньослов'янську» чи «праруську» мову як більш-менш абсолютну єдність. Поради Якобсона стосувалися до по­одиноких місць, вони не порушували загальноконцепційних основ праці, але, коли їх скласти до одного (в усій своїй науковій діяльності Якобсон шукав «спільного знаменника» - його власний улюблений вислів, тоді як патос моєї діяльности був у піднесенні індивідуально­го), вони всі вели до розхитання моєї концепції.
Прийняти заувагу першого типу було б гидко, як гидкі всякі комп­роміси з комплексами самозвеличення. Але прийняти завваги другого типу означало б зректися того головного, заради чого я свою працю писав, ба більше, - того, що було провідним у всій моїй науковій ді­яльності. На це піти я не міг, хоч розумів, що коли цього не зроблю, це приведе до конфлікту з Якобсоном. Це означало багато - не тіль­ки особистий конфлікт, а й падіння мого ідеалу. Я не знав ще тоді, як далеко може йти Якобсон у нищенні своїх супротивників або й про­сто неслухняних. Але було ясно: найменше, що може статися, - це втрата потенційного друга й дуже впливового ласкавця.
Тоді в Нью-Йорку, в Колюмбійському університеті катедра за­гального мовознавства була в руках Андре Мартіне. Він видавав та­кож журнал Word, бастіон європейського структуралізму на амери­канському ґрунті, протиставленого традиційному американському структуралізмові, згуртованому навколо Мовознавчого товариства та його органу - Language. Доля хотіла, що Мартіне був у конфлікті
з Якобсоном. Як до того дійшло, які особисті моменти грали в тому ролю, я не знав і не знаю, але сам факт був загальновідомий. Вислухавши зауваги Якобсона про милих моєму серцю «білорусів» і не сперечаючися з ним - це було б марним ділом, - я сів на поїзд, приїхав до Нью-Йорку, познайомився з Мартіне, був прийнятий ним дуже дружньо, і лишив йому рукопис своєї праці. Вона вийшла в се­рії монографій журналу - і дуже швидко. Не знаю, чи це поясню­валося невеликим розміром книжки (яких 114 сторінок), а чи діяло тут і бажання дозолити Якобсонові. Дивним дивом книжка не тільки вийшла скоро, а й розійшлася дуже прудко, факт незвичайний для видань із слов'янського історичного мовознавства.
Це був початок війни. Якобсон, мстивий, як старозавітний Бог, ніколи не забував і не дарував непослуху, бунту, надміру самостійности. Але довгий час, понад десять років, це була прихована, хо­лодна війна. Якобсонові було потрібне тільки повне знищення во­рога, на менше він не йшов. А для цього йому були потрібні сильні козирі, і він чекав на них. Я теж утримувався від будь-яких виступів проти Якобсона. Один тільки раз я порушив правила гри. Це було саме того дня, коли в Сан-Франсіско підпилий Якобсон белькотів про «велику трійку», а потім заснув на канапі. Ми тоді обміняли­ся з В. кількома критичними зауваженнями про нашого сп'янілого колеґу, що лежав непритомний перед нами. (В. дуже неприхиль­но ставився до Якобсона й висхідної його кар'єри.) Мабуть, він їх не чув, але хто знає? Якщо чув, то записав до списку моїх зухвальств, але записав на майбутнє, на час остаточного страшного суду й кари.
Так, отже, на поверхні все лишалося тихим і мирним, і життя в гарвардському невеличкому славістичному колі йшло заведеним по­рядком. Один до одного ми, правда, не вчащали, але поза тим зустрі­чалися як звичайні колеги. Після першого семестру, коли я, не зна­вши англійської мови, міг давати тільки курси російської мови для тих студентів, що вже пройшли всі елементарні курси, викладаючи, отже, російською мовою, тепер, «англізувавшися», я дістав більше курсів, а від другого року також два українські й білоруські курси, так що другого року моє ім'я вже з'явилося в списку курсів, призначених для докторантів (graduate students). Мене кликано на зустрічі з європей­ськими вченими, які один за одним їхали на прощу до Гарварду, й конкретно - до Якобсона. Так мене познайомлено тоді з Єльмслевом з данського академічного світу, з Альфом Соммерфельтом з Норвегії,
знайомства мені не дуже потрібні, а ще менше їм, бо ж славістами вони ні з якого боку не були.
На одному прийнятті трапився комічний епізод. Воно було на честь Райзінґера, ніякого не науковця, а власника чи співвласни­ка броварень, якщо не помиляюся, багатого капіталіста. Він давав великі пожертви для слов'янських студій у Гарварді, а сподівалися від нього ще більших. Під час звичайних у таких випадках перед обідом коктейлів мене з ним познайомили, але він мене мало ці­кавив, грошей вижебрувати в нього я не збирався (та й не знав, що це в американських звичаях), так що я не звернув на нього великої уваги. Під час коктейлів знайомишся звичайно з десятками людей, знайомишся для того, щоб їх так само легко забути. Яке ж було Моє здивування, коли за довжелезним обіднім столом, де кожному було призначене спеціяльною карткою його місце, я знайшов себе сусідом Райзінґера. Це не справило мені приємности. Про що я буду з ним говорити? Що я мато з ним спільного? Краще було б сидіти поруч когось із моїх колег.
Так думав я, але не так Якобсон. Він помітив, де я мав бути, коли Райзінґер і я вже сиділи. Витримати цього він не міг. Він налетів шу­лікою, схопив картку з моїм ім'ям, побіг до розпорядників:
- Хто посадовив Шевельова поруч Райзінґера?
Сконфужений і зляканий розпорядник у смокінгу й з метеликом на шиї примчався до мене. Він просив тисячу разів вибачити йому, сталася прикра помилка, моє місце мало бути не гірше анітрохи, але не тут. І мене забрано з «капіталістичного оточення» й відпроваджено десь далі. Я не був ані трохи ображений, навіть був радий. Але треба було бачити переляк Якобсона: пожертви, що на них розраховував він, могли перейти до Шевельова! Небезпека! Биймо тривогу! Як мало він знав людей, як безнадійно він не розумів мене, як усіх він бачив уподобі себе самого! О, ніщо не загрожувало йому. Але коло грошей мав бути він і тільки він. А було це все ще до моєї схизми, тоді він ще не прочитав мого рукопису, я ще не їздив до Мартіне.
До рутини належало також відвідування викладів Якобсона. Тих, що призначалися для студентів. Почалося це тим, що ще в першому вересні мого приїзду, більш-менш одночасно з першою зустріччю з Якобсоном, до Мене підійшов А.
- Ви ж будете ходити на виклади Якобсона? Ми всі ходимо!
Так у СРСР комсорг заганяв на комсомольські збори молодь. І спробуй не піти. Не міг і я не зрозуміти належно заохочення А. Якщо
«всі», то не можу ж я бути винятком. І два роки я сидів на лекціях Якобсона. Зрештою, я був не від того, принаймні на початку. Адже я був тоді закоханий у нього позаочі, чому ж не причаститися бла­годати зблизька? Справді, на викладах було більше нестудентів, ніж студентів. Сиділи лектори, сиділи молоді адепти науки, сиділи люди з вулиці. Був це великою мірою організований успіх, але, мабуть, були й щиро захоплені. Були й героїні романів Якобсона. Хоч Якобсон був одружений із пані П., чешкою, яку всі називали її першим іменем Сватя, хоч ні його вік, ні його зовнішність не нагадували Ромео, ввесь університет тільки й говорив про його романтичні «зальоти» з ін­шою жінкою, яка мала й іншого претендента, кавказького гарячого роду. Тривало це довго, мало багато перипетій і правило за тему роз­мов між мало не всіма членами викладацького колективу Гарварду. Взагалі університети - добрий ґрунт для пліток, а Гарвард спеціаль­но, з його презирством до позаакадемічного оточення й замкненістю в собі. На викладах Якобсона, отже, були не тільки справжні героїні його романів, а й кандидатки до того. Один роман породжує бажання інших. Зауважу тут, до речі, чому ці романи не кінчалися так дра­матично, як перелюбство в Берклі. З одного боку, Гарвард у ті роки був, мабуть, ліберальніший у цих справах, з другого боку, тут не ді­йшло до явного скандалу, влаштованого першою жінкою, і то скан­далу в стінах університету.
Та твердження А., що ходять на виклади «всі», було перебільшен­ня. Не пригадую там ані Чижевського, ані Алберта Лорда, ані, звісно, Карповича. Ходила переважно менша братія, залежна він Якобсона. Як у багатьох інших випадках, не можна було провести виразної межі між ентузіязмом і міркуваннями кар'єри.
Самі виклади, як на мене, не були дуже цікаві. Бракувало їм сис­тематичности. Він вихоплював тему і імпровізував на неї. То це була філософія Пірса, то спроба аналізи рецепції мови в діялозі, то якийсь деталь фонетики, - усе диктоване бажанням ориґінальности, намі­ром здивувати. Часом він забував, що далі, і тоді вихоплював з кишені шпаргалку, зраджуючи тим, що ця імпровізація була не зовсім імп­ровізована. Манера раптом звертатися по потвердження сказаного до когось з авдиторії дратувала мене й здавалася недобрим тоном. Англійська мова викладів лишала бажати ліпшого. Серед студентів ходив дотеп:
- Якобсонова англійська мова - блискучий і унікальний вияв старомосковської вимови.
Дотеп полягав у тому, що в лекціях з російської мови Якобсон раз-по-раз апелював до старомосковської вимови її, втраченої тепер, але носієм якої був він сам.
Але для мене Якобсон був серед моїх перших учителів саме ан­глійської мови. Я погано розумів американських мовців, Якобсонова мова, і фонетично і синтаксично наближена до російської, була мені майже цілком зрозуміла, а запас слів і термінологія були незмірно багатші від моїх. Правда, на другому році це вже не мало значення, я наздогнав його в опануванні англійської мови. Але я сумлінно від­відував його виклади і в другому році. Це був майже обов'язок, і по­рушення його було б переходом від озброєного невтралітету холодної війни до війни гарячої. Це було зовсім непотрібне й небажане.
Якобсон ще міг собі час від часу дозволити в ніби дружній розмові зі мною випад проти мене ніби рикошетом, я мусів утримуватися й від цього. Моя поведінка з виданням книжки про походження біло­руської мови - це було так багато, що далі кожний натяк чи жарт міг переповнити вінця. З Якобсонових випадів, які були не стільки протиШевельовські просто, як протиукраїнські і тим проти-Шевельовські посередньо, пригадую два:
- Ах, що там слов'янські мови. Скоро на світі буде тільки дві мови - англійська і російська.
Або, тоном дружньої щирости:
- Ну, скажіть по правді - хіба ви не чуєтеся більше дома з ро­сіянином, як от хоч би я, ніж з галичанином?
Взагалі стосунки Якобсона з українцями були складні, внутрішньо суперечливі і по-своєму навіть - для нього - трагічні. У глибині душі існування українців і української мови він уважав за непотрібне іс­торичне ускладнення й непорозуміння. На початку тридцятих років він у статті підтримав сталінський терор проти українських мово­знавців, що «відривали українську мову від російської». Але укра­їнці й українська мова існували, і з цим треба було знайти якийсь modus vivendi. Бувши людиною дзеркального типу, що хоче бачи­ти себе в захоплених очах інших - mirror-man, він прагнув знайти «свого» чи «своїх» українців. Це могло бути одним зі стимулів до за­прошення Чижевського, це напевне спонукало його запросити мене. А трагедія тут була в тому, що коли такий ніби патронований ним українець піддавався на його пісню сирени й ставав на «общеруські» позиції, такий українець негайно втрачав для нього всякий інтерес. А коли він не піддавався, драмі бракувало щасливої розв'язки, і це
його мучило. Так ішла ця гра в кота й миші, і кінця їй не було. Вона теж належала до рутини слов'янського відділу Гарварду. Геть пізні­ше, 1963 року, Якобсон знайшов «свого українця», хоч і не в Гарварді. Але це був Біло дід (про це пізніше).
Нарешті, до моєї гарвардської рутини належала ще праця над моєю темою з так званого «російського проекту». Я вже згадував про нього, тут слід сказати трохи більше. Його метою був «вичерпний опис» сучасної російської мови. Це був абсурдний плян. Не можна вичерпно описати живу мову. Поки виконується проект, уже в ній одні елементи відмирають, а інші, нові, народжуються. Практично за­вдання сходило на опис мови за чотиритомним словникомУшакова. На той час це був найсучасніший і найповніший словник. Але про його далеко не вичерпний характер свідчить хоч би те, що за кілька років словник російської мови інших упорядників вийшов у сімнад­цяти томах, хоч і це далеко не вичерпувало фактів мови. Проект, отже, був нездійсненний. Але американські фундації часто бувають ласі на Грандіозні проекти. Поважний і скромний їх не спокусить, великомаштабний і дорогий - так. Не пригадую, яка це була фун­дація, і не знаю, скільки вона дала грошей, але дала багато. Вивчення російської мови виграло від того помірно, Якобсон - безмежно. Він став великим працедавцем. Він міг тепер купувати людей серед сту­дентів і з-поза їхнього колективу. Вони залежали від нього не тільки в академічній програмі, але й у своєму щоденному існуванні. Я був один з тих «куплених». Дарма що не став одним із тих свійських, дресованих.
Практично це робилося так, що два примірники словника Ушакова були розтяті на поодинокі гасла. Кожне гасло було налі­плене на окрему картку. Кожний автор вибирав з такої картотеки ма­теріал, що належав до його теми. Можливо, що перші автори справді могли вибрати повний матеріал для своєї теми. Коли я приїхав, кар­тотека була в жалюгідному стані. Про абетковий порядок не могло бути й мови. Але багатьох карток просто бракувало. Кожний автор дбав про свої картки, поки працював над своєю темою. Закінчивши її, він повертав картки в такому хаосі, до якого він їх призвів. Я сказав про це Якобсонові. Він не звернув уваги. Кінець кінцем він мав голову на плечах, хоч і сливе без шиї. Хто-хто, а він знав, що ввесь цей про­ект був, як кажуть поляки, bujda na resorach. Моя тема була - скла­дені слова. Я вибрав усі картки, що мали такі слова. Над тим матері­алом, що я дістав, я працював сумлінно й довго. Цікавою ця праця
не була. Я закінчив її перед кінцем свого другого року в Гарварді і передав Якобсонові. Гроші я одержав повністю, вони були істотним додатком до моєї скупої (хоч у другому році й збільшеної) платні. Це вже був час нашої холодної війни, і я не наполягав на публікації. Це правда, що я присвятив проектові багато часу. Але я не вірив у до­цільність проекту, і я дуже сумнівався в повноті свого матеріялу, на­віть у межах самого словника Ушакова. Я не знаю, чи Якобсон колинебудь прочитав мій витвір, і я маю великий сумнів, чи він збирався його публікувати.
Проект у цілому вийшов - з великої хмари малий дощ. Працю­вали над ним і грілися коло нього десятки людей. Із задуманої серії книжок вийшло яких, може, чотири або п'ять. Вони вихопили по­одинокі теми без зв'язку одна з однією, роблячи проект далеким від вичерпности і в цьому сенсі. Але я не чув, щоб та щедра фундація правила з Якобсона процвиндрені гроші.
З подій тих двох років, хоч, власне, це були не так події, як, ска­зати б, по-мови, бо йшлося тут не про дії, а про мови, - але тако­го слова нема, - слід згадати дві. Обидві зв'язані з А. Він був тоді професором-асистентом. Він не належав до дуже привітних або про­сто чемних людей. Просто кажучи, був він людиною брутальною й свідомо неотесаною. Він узяв право виконувати ролю клясної дами, роблячи колегам, тим більше молодшим, свої зауваження про те, як поводитися і як не поводитися. Не думаю, щоб він мав таке доручен­ня, радше це був спонтанний вияв його вдачі.
Один епізод стосувався до книги сербського мовознавця Івана Поповіча. Він видав німецькою мовою книжку «Історія сербо­хорватської мови», а А. зрецензував її в журналі Language. Рецензія була брутальна поза всякі межі пристойности; від початку до кінця погромна, вона не залишала живого місця від книжки Поповіча. Я був здивований і вражений, тим більше, що книжка зовсім не була така погана. При зустрічі я запитав А. про це. Відповідь була:
- Може, книжка й не така погана, але автор погана людина. Він негідно поводиться супроти добрих науковців.
Мушу сказати, що тут я був ще більше здивований і вражений. Щоб писати нищівні рецензії через незгоду з біографією автора, - таке практикувалося в Радянському Союзі сталінських часів, але мені не вкладалося в голову, що таке може трапитися, що такий підхід за­стосовується в Америці. А треба було мені добре взяти це до уваги, бо кілька років пізніше, коли Якобсон проголосив мене persona non
grata, Л. мав застосувати такий підхід до мене самого. Епізод цей тут я вирвав з хронологічного контексту, бо сталося це року Божого 1961, коли я вже давно не був гарвардцем. Але в моєї пам'яті є власна хро­нологія, і ця розмова поєдналася в одну цілість з другою розмовою, що таки припала на перший рік мого гарвардського життя, кінець першого семестру.
Серед тих курсів російської мови, що я вів для вищих рівнів сту­дентів, одна група була найвища. Вона була зовсім маленька - всього чотири особи. Для кінцевого іспиту я дав їм переклад з англійського газетного тексту російською мовою. Переклад не вийшов у них до­бре. Були деякі помилки проти граматики і багато проти стилістики. Я почував себе відповідальним за - фактично кінцеву - оцінку їх­ніх знань. Одному найкращому я поставив добре, решті задовільно, відмінно не дістав ніхто. Правда, я не знав, що така оцінка може за­брати в них стипендію.
Скоро по тому в університетському садку я зустрів А. Не приві­тавшися, він накинувся на мене:
- Так ви робите. Приїжджаєте з Европи й думаєте, що ви все знаєте, а ми, американці, суцільні невігласи!..
Мова йшла не про мене, особу, а про мене, неамериканця. Цілий складний психологічний комплекс утілився в цей вибух нервів і нестримного роздратування. Ставлення американського інтелектуала до Европи здебільшого визначається цим комплексом -людина визнає багато в чому вищість європейської культури, але тим більше підно­сить американську, навіть її найгірші боки, її найпримітивніші вияви. У більшости американських інтелігентів це приховане поверхнею де­мократизму й рівности рас і народів. Для А. таких гальм не існувало.
Зізнаюся, я робив з цього опортуністичний висновок: тй живеш в Америці, ти залежиш від американців, ти в приймах, застосовуй їхні критерії, а не свої. Так я поводився в дальшому, але навіть тоді мене вважали за одного з найвимогливіших викладачів поміж моїми колегами. Що ж до А., думаю, що він також цього епізоду не забув. Дочекавшися слушного часу, він обрушив на мене всю свою ненависть до зухвалих приходнів, що псують кар'єру американським хлопцям. Понад десять років, які минули від цієї сутички зимою 1951 року, тільки роз'ятрили рану.
Найцікавіше в усій цій історії те, що в кінці року, прощаючися зі мною дуже дружньо, чотири скривджені студенти зробили мені по­дарунок: платівку однієї симфонії Шостаковича з їхніми підписами
на футлярі. Це не могло бути голосування проти Л.Вони не могли знати про його монолог обурення. І А. напевне не знав про цей по­дарунок.
На другому році мого перебування в Гарварді мені стало ясно, що лишитися там на дальші роки було неможливо. Як і в багатьох інших американських університетах, там діяло механічне правило: лектором не можна бути понад три роки. Або тебе підвищать до звання про­фесора, або тебе викинуть. Це одне з тих механічних правил, якими Америка обороняється проти людяности. У жаргоні це правило звало­ся - вгору або геть. На підвищення, на рух угору я не міг розрахову­вати, бо якраз на цей час у подібному становищі були двоє моїх колеґ, які були довше зв'язані з університетом і повинні були мати пріори­тет, - мій добрий приятель Віктор Вайнтравб і мій не зовсім приятель А. Змагатися з ними було б не зовсім етично і, зрештою, безнадійно. А трьох професорів одразу Гарвард не міг узяти. Багато могло б за­лежати ще від Якобсона, але між нами вже був озброєний невтралітет. Треба було шукати іншого місця праці. Я шкодував, бо втомився від багаторічних мандрів і прагнув сталости і осідлости. Гарвард мав добру бібліотеку. І я боявся мертвотної нудьги американських малих міст. Та вибору не було.
У ті роки знайти нове місце не було важко. Форумом для цьо­го були річні конвенції Асоціації новітніх мов. Часом їх був кінець грудня, а місцем того року був - дуже вигідно - Бостон. В універ­ситетському жарґоні ці конвенції мали назву - базар рабів. Туди з'їжджалися керівники відділів у пошуках викладачів, а шукачі по­сад виступали з доповідями. Мені навіть не довелося проситися в до­повідачі, бо тогорічний провідник слов'янської секції, уже знайо­мий нам В., сам мене запросив. За тему я вибрав українські впливи на польську мову в X-XIV століттях. Як я бачу цю доповідь сьогодні, вона не належала до досягнень світової, ба навіть американської сла­вістики. Тема була далека від історичної правди, крізь неї аж надто проглядало патріотичне wishful thinking. Моя англійська мова того часу вже надавалася до наукової доповіді на фахову тему, але часом мені бракувало якогось елементарного слова. Так було й тут. Слово мені підказали з авдиторії.
Незважаючи на це, мій дебют був дуже успішним. Правда, на тлі доякобсонівської славістики ця доповідь справді була науковою, на­віть ультранауковою, а в моїй англійській мові можна було бачи­ти бажання опанувати нову для мене мову, що, приміром, проти
Чижевського, який такого бажання ніколи не виявляв, викликало добрі надії. Незабаром я дістав запрошення від двох університетів - мічманського в Анн-Арборі і Колюмбійського в Нью-Йорку. Останнє походило від Ерні Сіммонса, який розумівся на слов'янському мово­знавстві, як я на китайському. Він недавно втратив Якобсона, пробував дістати Стендер-Петерсена з Данії, але цього кандидата не пустили до Америки за нібито його «рожевість», яка справді виявлялася тіль­ки в тому, що Стендер був головою данського товариства культур­них зв'язків із Радянським Союзом. Але це були роки маккартизму, Ерні, отже, не мав багато вибору. У ситуації двох запрошень звичайна американська тактика - торгуватися з обома й дивитися, хто більше дасть. Але я був такий стомлений і так не хотів малого й закапелкового Анн-Арбору, що сказав Сіммонсові, що приймаю запрошення при одній-єдиній умові, що це буде стала посада. Так я знову потрапив на розмірно мізерну платню, - якщо не помиляюся, щось 6500 до­ларів на рік, але я був забезпечений працею до кінця життя, і я був у великому місті.
Усе-таки мені було шкода кидати Гарвард, і, пригадую, Якобсон потішав мене:
- Не журіться. Правда, в Гарварді всі студенти добрі, а в Колюмбії нерівні, але й там є добрі.
Формально призначення вимагало двох рекомендацій. Хто був перший автор, я не знаю. Другим був Якобсон. Знаю про це тому, що він надіслав мені копію свого листа. Ось повний текст у перекла­ді з англійської:
«Дорогий Професоре Сіммонс,
у відповідь на Ваш лист, пересланий мені сюди, я подам свою думку коротко про д-ра Шевельова. Я можу назвати тільки трьох ви­значних слов'янських філологів по цей бік залізної завіси: Шевельов, Стендер-Петерсен і Станґ. Усі троє однаково видатні, але оскільки двом останнім в'їзд до цієї країни був по-дурному заборонений, роз­гляньмо лише першого.
Шевельов, учень такого видатного славіста як Булаховський, дістав ґрунтовний вишкіл у всіх галузях слов'янської філології. Він опанував бездоганно російську, українську, білоруську й польську мови і добре обізнаний на інших слов'янських мовах. Він у своїй стихії в порівняль­ній слов'янській філології і в церковнослов'янській і іншослов'янській літературній спадщині середньовіччя. Його невтомна дослідницька діяльність і публікації дали йому заслужену репутацію найкращого
знавця української й білоруської мов у їхньому теперішньому стані та історії. Ці праці виявили справжню вмілість в описовій і історич­ній методології. Цілком нові і важливі також його дослідження поль­ської мови в її стосунках із східньослов'янськими сусідами. Його нова монографія, що друкується в Мовознавчому гуртку Нью-Йорку, - оригінальний і цінний внесок у заплутані проблеми генетичних вза­ємин усіх трьох східньослов'янських мов. Його недавня доповідь про історію всіх слов'янських літературних мов, тепер друкована, так само сильна в своїй критичній частині і відкриває нові шляхи в досліджен­ні й збуджує думку також для історичного вивчення літературної англійської мови, як підкреслив професор Курат в обговоренні цієї доповіді, коли Шевельов виголосив її на мічманській конференції славістів. У цій праці, як і взагалі, він показує себе вченим з глибо­ким розумінням зв'язків між мовою й літературою і компетентним дослідником також літератури. Він має солідну ерудицію в усіх трьох східньослов'янських літературах усіх трьох східньослов'янських на­родів і поляків. Особливо цікаві його розвідки щодо українського романтизму і новітньої поезії. Усі філологічні й літературні питан­ня він розглядає на широкому культурно-історичному й соціальнополітичному тлі. У Гарвардському університеті Шевельов виявив себе як прекрасний викладач, дуже уважний до своїх студентів та їхніх потреб, дружній у стосунках з колегами, безвідмовно відданий інте­ресам відділу, і як особа об'єктивного судження й чарівної особистости. Відданий Вам Роман Якобсон».
У цей час мої стосунки з Якобсоном були напружені (так само, як його стосунки з Сіммонсом, з яким він мав дуже гострий конфлікт, унаслідок якого він залишив Колюмбію і перейшов до Гарварду). Чому він написав такий дитирамб мені, - можна пояснювати порізному. Може, він хотів якнайскоріше позбутися мене, а його ідея «великої трійки» припускала моє перебування в одному з провідних університетів. А може - і певніше, - це був загальний стиль його ре­комендацій. Він писав їх усі в суперлятивних формулах, не гребуючи ніякими гіперболами. До таких перебільшень належало прирівняння мене до Стендер-Петерсена й Станґа. Проти них я був ще початків­цем, вони мали вже капітальні свої книжки, з якими мої тогочасні публікації ніяк не рівнялися. Але така рекомендація означала, що це він пустив мене «в люди», започаткував мою кар'єру. Може, того дня він навіть поставив свій прапорець у Нью-Йорку на малі американ­ських центрів. Хоч він і знав - у глибині душі я не був його людиною,
а моя кар'єра тоді мало залежала від його рекомендації. Усе вже було домовлене між Сіммонсом і мною. Негативна характеристика заго­стрила б його стосунки з Сіммонсом, і так напружені.
Після того настав період миру і відчуження. Він тривав вісім ро­ків. Усе було позірно в порядку. Ми обмінювалися відбитками сво­їх етапів. Ми робили на них дарчі написи, ніби дружні, але які ж холодні, без особистого дотику, навіть без дати, ніби підкреслюючи їх формальний характер: «На добру згадку від автора», «З привітом від автора», «З Новим роком! З новим щастям! Р.Я.». Коли він при­їздив до Нью-Йорку, він мене не відвідував. У Бостоні я спинявся в Вайнтравбів і не йшов до нього. Власне, я не мав жадної зачіпки вою­вати з ним. Він мені нічого злого не зробив. Хіба те, що він не вклався в мій ідеал, яким я його колись бачив. Але це вина моя. Нащо роби­ти ідеали, не познайомившися? Натомість у його очах я був зрадник і перекинчик до ворожого табору, - яким був Мартіне. Я порушив субординацію, не став ЙОГО людиною, виявив недозволену само­стійність. При першій нагоді я мав бути покараний. І я знав: Якобсон нікому не дарує огріхів і виявів незалежности. Мир був неспокійний. При першому приводі він мав перетворитися на війну. На жорстоку війну на знищення.
Нагода трапилася 1962 року. І я сам спровокував війну. Я вирішив зголоситися на черговий міжнародний конгрес славістів. Міжнародні конгреси славістів були започатковані 1929 року в Празі. Вони мали відбуватися кожних п'ять років, кожного разу в іншій слов'янській країні. У перших двох з'їздах Радянський Союз участи не брав. Третій, що припадав на 1939 рік, не відбувся, бо перешкодила війна. По війні всі віжки конгресів перебрав СРСР. Усі країни, де плекано славістичні студії, мали своїх представників у комітеті, що формально керував конгресами. Американська делегація складалася з Романа Якобсона, ВільямаЕ. з Індіянського університету і ДінаВ. з Каліфорнійського. Тепер ішлося про п'ятий конгрес, що мав відбутися в Софії у верес­ні 1963 року. Його програму повинен був розглянути й затвердити комітет на засіданнях, скликаних у Москві 2-5 жовтня 1962. Серед зголошених доповідей американська делегація повезла й мою тему. Тема моя була політично невтральна. Не невтральною була особа до­повідача. Навіть його прізвище.
У перші повоєнні роки я друкувався під прізвищем Шерех, псев­донімом. У Києві й Харкові не знали, що сталося з Шевельовим. Коли 1951 року Інститут мовознавства видав двотомовий колективний
«Курс сучасної української літературної мови», там уміщено без усяких змін мій розділ про просте речення, що його я ще перед ві­йною передав Булаховському. Правда, вміщено без прізвища автора, тільки з глухою приміткою - «Опрацював за матеріялами Інституту мовознавства Академії наук УРСРЛ.А.Булаховський». Але можна не сумніватися, що, коли б там знали про моє місце перебування й діяльність від 1941 року й далі, друкування цього тексту було б немож­ливе. Я повернувся до свого справжнього прізвища, коли переїхав до Америки. Трохи пізніше я розкрив історію свого псевдоніму в пе­редмові до книжки «Не для дітей». Моє прізвище було добре відоме в мовознавчих колах України, але тільки з передвоєнних часів. Уже тоді, коли я відновив публікації під своїм прізвищем і коли це ста­ло, без сумніву, відоме радянським органам нагляду, дехто з СРСР волів не розголошувати його. Одна з провідних комуністичних по­статей радянського мовознавства Ольга Ахманова в гострому нападі на мій огляд українського й білоруського мовознавства не назвала мого імени (Word, 1965, 1, с. 180. До цієї рецензії я ще повернуся). Найкращим і властиво єдиним способом подати відомість, що я існую і працюю за фахом - теза радянської пропаганди була, що діячі куль­тури на еміграції в Америці позбавлені такої можливости, - було з'явитися офіційним учасником конгресу славістів. Чи їхати на кон­ґрес фізично, чи ні - наявність мого прізвища в складі американської делегації не могла б бути прихована і промовляла б до колишніх моїх учнів і колег. Це була скромна мета мого вчинку.
Від цього часу історія моїх зустрічей з Якобсоном - тема цьо­го писання - набирає іншого характеру, ніж перед тим. Ці зустрічі перестають бути особистими. Власне, остання моя особиста зустріч з ним мала місце в грудні 1962 року. Тепер вони стають листовними - позаочними й міжконтинентальними, здебільша діючи через різних посередників. У персональних архівах Якобсона, Е., В. відкриваються папки під назвою «Випадок Шевельова». Поза всяким сумнівом, по­дібні папки відкрилися і в справах Івана Білодіда в Києві, і в інших радянських, менш приватних архівах.
Та перед тим, як перейти до цих понадособових вимірів моєї «справи», варт згадати про одну таки особисту зустріч, хоч зовсім не з Якобсоном і тому формально ніби поза рамками цих споми­нів. У попередньому уступі вже була згадка про Білодіда, і це саме зустріч із ним, що заслуговує тут на невеличке місце. Та вона не така й стороння, бо від 1962 року мова взагалі мусить іти не про
двоособові контакти - мої з Якобсоном, а про трикутник Якобсон - Білодід - я.
Ця зустріч з Біло дід ом відбулася ЗО серпня 1962 року. Місцем дії був американський Кембрідж, точніше - кулюари авдиторій універ­ситету, де тоді відбувся Дев'ятий міжнародний конґрес мовознавців. Білодід був у складі радянської делегації, я - американської. Я голо­вував там також на одній із секцій.
Це була моя перша і остання особиста зустріч з Іваном Костян­тиновичем Білодідом. Перед тим я тільки чув про нього і чув від слідчого НКВД. Допитуючи мене про різних моїх знайомих, він за­питав між іншим, що я знаю про цю особу. Цілком правдиво, я від­повів, що не знаю нічого. Але слідчий згадав Білодіда в такому кон­тексті, що наводило на припущення, що той був сексотом на службі НКВД. Пізніші відомості, що доходили до мене, потвердили це припу­щення. Його головокрутна кар'єра не була в жадній пропорції з його здібностями чи науковими працями. Блискучість і блискавичність цієї кар'єри підказували, що він мав свої заслуги. Згадую при цьому польський жарт: Що потрібне для того, щоб стати членом спілки пись­менників? - Wydanie jednej ksi^zki і dw6ch kolegow. Для Академії наук, либонь, кількість колеґ мала б бути більша. У той час, одначе, Білодід був ще на відносно скромній посаді заступника директора Інституту мовознавства, себто заступником Булаховського і партійним оком над ним. Коли я згадую дворічну «співпрацю» Булаховського з Білодідом, коли я дивлюся на посмертно опубліковані фотографії Білодіда з Булаховським або Виноградовим (який, одначе, знав ціну Білодідові й не пускав його навіть на поріг ним редагованого журналу «Вопросы языкознания»), мимоволі згадую рядки Василя Курочкіна про цей тип людей:
Осторожность, осторожность, господа!
Патриот из патриотов, Господин Искариотов Приближается сюда!
А починав Білодід із захоплення виставами Курбаса й творами Тичини й Яновського! На цьому, мабуть, і почалося зацікавлення ним в органах НКВД.
Про те, що Білодід буде на конгресі, я наперед не знав (він був ма­лоймовірний учасник, не мав він ані праць із загального мовознавства,
ані не розумів і трохи англійської мови), його репутація була мені відома, а все-таки мені було цікаво з ним поговорити. Припускаю, що і він цікавився можливістю такої розмови. Адже для подібних ре­чей він і був на конгресі. Щось зо два дні ми зустрічалися в авдиторіях чи в кулюарах і поглядали один на одного. Але просто підійти один до одного ми не зважувалися. Політична, та й наукова, прірва була занадто відчутна. Аж, нарешті, третього дня один з колег ска­зав мені, що Білодід розпитував про мене, і поцікавився, чи не хотів би я познайомитися з гостем. Так нас познайомлено, ми потиснули один одному руки, і я мав нагоду ближче придивитися в очі нашого гостя, оспівані пізніше в неофіційному київському гумористичному фолкльорі як «Біло ДІД ОБІ риб'ячі очі». (Це було в сімдесятих роках, але очі, напевно, були такі самі і в шістдесятих.)
Білодід ні про шо мене не питав. Він став проти мене в величну позу радянського вельможі і прорік:
- Ну, розпитуйте!
Але без павзи почав казати, що Булаховський у них у великій пошані і його портрет висить у Білодідовому кабінеті, а його тво­ри незабаром будуть видані (Булаховський помер незадовго пе­ред тим, 1961 року). Дещо він оповів про інші видавничі проекти Інституту мовознавства, я сказав, що Інститутові потрібний журнал. (Журнал «Мовознавство» почав виходити 1967 року, але Білодід спро­мігся зробити його, правда, українськомовним, але суцільно політизованим загальнопартійним і позбавленим наукової вартости.) Я й собі оповів йому про деякі свої праці і передав йому кілька своїх відби­ток, які він ласкаво прийняв, крім однієї. Він відкинув мою рецензію на «Varangica» Стендер-Петерсена, не кажучи чому, обмежившися на скупому:
- Цього не треба!
Може, він думав, що писати про варягів на Русі - непристойно й недозволено. А певніше, він просто не знав, що таке Varangica, і ви­рішив, що це мусить бути щось антирадянське.
Ми розпрощалися, знов потиснувши руки. Ніхто не запрошував другого приїздити до себе, ані обмінюватися листами чи навіть від­битками. Авдієнція була дана, і другої не передбачалося. Але Білодід про мене не забув, як буде, зрештою, аж надто очевидно з подаль­шої оповіді. Зрештою, в самій нашій розмові був один момент, коли Білодід вийшов з рівноваги та пози зверхности. Це було, коли я згадав, що в друку був перший том серії «Нові течії в мовознавстві» (Current
Trends in Linguistics), присвячений східньоевропейському мовознав­ству, і шо для цього тому я написав огляд мовознавства на Україні й Білорусі. Його наче пересмикнуло, і сухим, начальницьким тоном він кинув запитання:
- З ким це узгоджено?
Запитання, в якому відбився ввесь його досвід радянського бюро­крата. Я пробував заперечити, що в Америці для друку узгодження не потрібне. Це було, звичайно, так і, як показали майбутні події, не зовсім так.
Пізніше, як мені оповідали, Курилович, що бачив нашу розмо­ву переказував, що вона була дружня. Це правда, що ми не билися й не ображали один одного. Але від дружности це все було дале­ко. Тепер Біло дід наочно знав, що я існую, що маю якесь становище в американському мовознавстві, що не думаю мовчати про стан мови й мовознавства на Україні і що, відтак, мене треба знищити. Це було в серпні, - активні ж воєнні дії почалися на початку жовтня. Фронт був перенесений з американського Кембріджу до Москви. Відтепер усі ці дії відбувалися далеко від мене, і я довідувався про них тіль­ки з листів. Першим з них був лист Стендер-Петерсена, датований 10 жовтня 1962 року.
Стендер-Петерсен писав мені про події на московському засіданні Міжнародного комітету славістів. Поскільки його лист для мене за­початкував усю справу і поскільки він був найоб'єктивніший і напи­саний негайно після подій, а не з відстані кількох місяців, я дозволю собі навести з нього довгу цитату:
«Присутній без права вирішального голосу професор Білодід, колишній міністер народньої освіти України, попрохав дозволу ви­словитися і в дуже темпераментній, майже агітаційній промові за­пропонував виключити Вас із списку учасників з'їзду. Мотивував він свою пропозицію тим, що Ви зрадник, що Ви співпрацювали з німця­ми під час окупації України, зокрема Харкова, що Ви були доцентом університету, що Ви в своїх (газетних) статтях, "обливали покійного Булаховського брудом", що Ви далі відійшли з німцями, які відсту­пали з України, і що Ви тепер в Америці співпрацюєте в запекло сепаратистській українській академії. Коли він закінчив свою про­мову, з усіх боків почулися голоси, що вимагали Вашого виключен­ня. Через те, що ніхто з присутніх американських делегатів (Роман Якобсон, Б.) не забрали голосу, я вважав за потрібне виступити з зая­вою, в якій я, не входячи в деталі Вашого відходу з України, повідомив,
що знаю Вас особисто, що в мене склалося враження, що відходили Ви з України зовсім не так добровільно, як казав Білодід, і що я Вас ува­жаю за видатного мовознавця. Я також підкреслив, що я в Вас не за­уважив жадної ультранаціоналістичної настанови і що я Вас уважаю за цілком симпатичну і серйозну людину. Я запропонував замисли­тися над питанням, чи не слід у даному випадку покласти центр ваги на наукову, а не на політичну сферу, причому вказав і на те, що Ви тепер американський громадянин і стоїте під обороною американ­ських законів. Мою промову вислухали спокійно.
Після того виступив Роман Якобсон (який дякував мені після засідання за мій виступ, без якого йому, колишньому емігрантові, або неповоротцеві, було б важко виступати). Він приєднався до моїх висловлень, причому дуже сильно підкреслив, що без документальних доказів не можна виключати нікого. Він не вважав це питання полі­тичним, але радше етичним, себто, якщо документи покажуть, що зведені на Вас обвинувачення слушні, присутність або неприсутність Ваша на з'їзді буде моральним питанням. Він натякав і на те, що об­винувачення такі поважні, що коли виявиться їхня слушність, може постати питання й про Ваше становище в Америці...
У Вашій обороні виступили ще деякі особи... Кінець кінцем вирі­шено запропонувати Білодідові зібрати документальні дані про Вашу нібито "зраду" й переслати їх президії майбутнього з'їзду, на чолі якої стоїть надзвичайно симпатичний і врівноважений академік Владімір Ґеорґієв... У цілому в мене складалося враження, що багато хто були задоволені моїм сміливим виступом проти Білодіда».
Місяць пізніше я одержав два листи від учасників московсько­го засідання, цього разу від американців - від В. і від Е.Між трьо­ма джерелами мого знання про факти є дрібні розбіжності, але вони легко пояснюються різницею суб'єктивних сприймань і збе­рігання деталів у пам'яті, почасти інтерпретації. Приміром, вигу­ки «Исключить» після виступу Білодіда, за Стендер-Петерсеном, почулися «з усіх боків», за В., це був «малий, але голосний хор го­лосів», за Е., «малий дзюркіт (гірріе)». Є розбіжності в поданні по­рядку виступів. Усі, крім Е., твердять, що Якобсон виступив після Стендер-Петерсена, себто другим, тоді як, за Е., другим був він, а Якобсон дав кінцевий підсумок. Важливіші розбіжності в оцінці павзи після виступу Білодіда. В. не згадує про таку павзу; СтендерПетерсен, не кажучи просто, дає зрозуміти, що вона була затяжна; Е. характеризує її як «довга мертва тиша». Можна думати, що це
відповідає істині і свідчить про первісну дезорієнтацію американців і непевність, як діяти.
З листів В. й Е. імена промовців, що забирали слово після Якоб­сона в моїй обороні, були Станґ з Норвегії, Рудольф Яґодіч з Австрії і С. Коновалов з Англії, а також, звичайно, Е. З усіх них СтендерПетерсен виділив і переказав тільки промову Якобсона, після своєї власної. Сталося це, напевне, не випадково. Між виступами СтендерПетерсена і Якобсона була істотна і глибока різниця. Перший ви­ступав справді в моїй обороні і проти втручання політики. Промова Якобсона була наскрізь типовий doubletalk. На перший позір він ніби теж боронив мене. Справді ж це було заохочення Білодіда до дії. Твердячи, що вимоги Білодіда мають розглядатися як етичні, а не політичні, Якобсон відкривав шлях до засудження мене, адже етика ніколи ніким не виключалася з академічних критеріїв. А далі він досить виразно натякав, що матеріял Білодіда поведе до мого виключення не лише з софійського конгресу, а з цілого американ­ського наукового життя. Якобсон недвозначно пропонував свою співдію в цьому напрямі, а бажанням Білодіда це відповідало як­найкраще. Тут закладено основи бльоку Якобсон-Білодід (а отже, й ті, хто стояв за спиною Білодіда), що справді став реальністю в наступні роки.
Білодід мав зібрати матеріяли, що мали б компромітувати мене, й переслати їх Болгарському комітетові на чолі з Ґеорґієвим. Але минув майже рік, поки він це зробив. Замість передати матеріяли Ґеорґіеву, який мав би передати їх американській делегації, він привіз їх безпо­середньо на софійський конгрес. Можливо, він розраховував на те, що заохочений річною тишею, я вирішу, що він доказів не має, і поїду до Софії на конгрес. Можливо, що плянувалося там, після того, як американська делегація зречеться мене, дати волю дії політичній по­ліції, яка передала б мене в руки радянських господарів Білодідових. Якщо такі пляни були, то їхньому здійсненню перешкодив тільки мій неприїзд до Софії. Колись мій радянський слідчий з НКВД, від­пускаючи мене, сказав:
- їдьте, куди можете й хочете. Ми вас знайдемо.
Може, він, на здійснення своєї обіцянки, - «він» у збірному сен­сі, звичайно, - вже чекав на щасливе побачення в Софії. Болгарська політична поліція, напевне, радо надала йому потрібне приміщення і все те інше, чого він міг потребувати. Але він не спромігся знати, що цей час я розмірено, щасливо і спокійно провів у Атенах.
Повертаючися до подій осени 1962 і літа 1963 років, спокій року був порушений виступом голландських славістів. Вони довідалися про інцидент на московській нараді, сприйняли американську по­зицію як нерішучу або й опортуністичну і вирішили протестувати спершу перед американською делегацією, а далі, коли буде треба, й перед усіма західніми славістами, не зупиняючися навіть перед мож­ливістю розколу перед конґресом. Особисто я нікого з них не знав, за винятком хіба Ерта Кайперса, та й і з ним знайомство було тільки короткочасне (він викладав якийсь час у Колюмбійському універси­теті, але в відділі мовознавства, а не славістики) і давно перервалося. Наприкінці жовтня прийшов до мене лист від Кайперса про початок справи, а за тим пішли листи до американської делеґації, один кате­горичнішій від одного. Ішлося, звісно, не так про мою особу, як про втручання політики до науки. Мені ця акція, зовсім не залежна від мене, не була бажаною, хоч я не міг заперечити шляхетних намірів. Якобсон і його товариші в делеґації могли думати, що я під'юджував усе це. Американці з делегації реагували блискавично швидко і так різко, що з приводу одного з листів, сланих до Голляндії, я мусів по­слати свої пробачення за тон і поведінку своїх, так чи так, земляків.
Позиція американців була за всяку ціну зберегти мир з радянцями, і вони доводили голляндським ворохобникам, що Білодідів виступ був його особистою справою, що його засуджували інші радянські сла­вісти і що вся справа розв'язана позитивно, так що голляндські про­тести недоречні і повинні бути анульовані. Після цілої хурделиці лис­тів і телефонів справа була притишена до кінця листопада 1962 року. Вона знову спалахнула в червні 1963 року й знову була пригашена. Практичних наслідків вона не мала жадних. Можна згадати, що вона зустріла співчуття третього члена Якобсонової «великої трійки» - В. Але це співчуття виявилося тільки в листах до мене, і ніякого ре­зонансу воно не мало. В. не втручався до жадних славістичних справ, його участь у плянах «розподілу американської славістики» була ви­плодом уяви Якобсона. В. не змінив цієї позиції й пізніше.
Сцена дії перенеслася до Софії, вересень 1963, коли Біло дід при­віз і передав американській делеґації мої статті (очевидно, фотоста­ти), друковані в харківській «Новій Україні» часу німецької окупації. Як саме вони були передані і чи всі - чи безпосередньо, чи через Ґеорґієва - я не знаю. Не було при цьому стороннього спостерігача типу Стендер-Петерсена, а члени американського комітету ніколи не оповідали мені про обставини події. Єдине, що я знаю, - з листа
E., - що вони були «шоковані», але нічого про конкретні обставини. Може, коли-небудь згадають про це ще живі учасники події.
Тут буде, либонь, до речі згадати про той фактичний матеріал, на якому будувалися Білодідові обвинувачення. По-перше, сам факт друкування в «Новій Україні» - газеті, що виходила в Харкові в час німецької окупації, робилася українськими руками, але під пиль­ним доглядом німецького цензора. За приблизно два роки її існуван­ня я вмістив коло десятка статтів. Членом чи працівником редакції я не був. Друкуючися там, я виходив із погляду, що в підцензурній пресі, чи то радянській, чи нацистській, не можна висловити всієї правди, можна висловити тільки півправди: в радянській про вади на­цистської системи, в нацистській про вади радянської. Можна також порушити деякі, хоч і обмежені аспекти української культури, заборо­нені в другій системі. Справа читача, що роками мав тільки радянські газети, - порівнювати і так доходити дещо повнішої правди.
Установити бібліографію моїх статтів, що побачили світ на шпаль­тах «Нової України» (деякі були заборонені цензурою, приміром моя стаття про Петлюру, хоч там не говорилося про його політичну діяль­ність, а тільки про літературно-критичну), - це була тоді справа важ­ка. Я бібліографії не провадив, бо не надавав великого значення цим статтям, та в голодному й холодному місті не було ні можливости, ні сенсу робити бібліографічні записи. Поза Україною, скільки мені відомо, «Нова Україна» не тільки бібліографічна рідкість, а не ре­презентована ніде в комплекті. Думаю все-таки, що за останні двад­цять років мені пощастило відновити бодай назви моїх статтів. Ось вони (читач, що не цікавиться такими сухими матеріалами і не має мисливських нахилів Білодіда, звичайно, омине цей перелік):
1. «Уярмлена мова» (спільно з Нечаєм-Цебенком). Ч. З, 11 грудня 1941.
2. «Визначний український діяч. До роковин смерти О.Потебні». Ч. 13,25-26 грудня 1941.
3. «Перша ластівка». Ч. 20, 4 лютого 1942 (Про альманах «Ластівка» 1841 р.).
4. «Брудні наміри большевиків». Ч. 34, 21 лютого 1942 (Про санітарний стан міста).
5. «Тарас Шевченко». Ч. 181,1942.
6. «Високе завдання». Ч. 181,1942.
7. «Спиридон Черкасенко (1876-1940)». Ч. 247,1 листопада 1942.
8. «Замість рецензії (Міркування в театральній залі)». Ч. 259, 25 листопада 1942.
9. «Олександер Олесь». Ч. 275,1942.
10. «Ідучи з концерту». Ч. 320, 10 січня 1943.
Була ще стаття про Василя Мову (1842-1891), 1942, але не знаю, коли.
Скільки бідний Білодід мусів намучитися, щоб серед цих згадок про письменників і науковців переважно XIX сторіччя й хроніки кон­цертів знайти докази моєї співпраці з німцями! Він знайшов, робля­чи добру міну при поганій грі, два. Не статті - фрази. Одна була в «Замість рецензії», друга - в статті «Брудні наміри большевиків». Ось ці фрази:
' 1. «Для вояка німецького Ваґнер - цілий світ. Бо вояк цей ідей­ний і культурний, пізнав світ, його принаду і його суворість, вигартував у собі мужність і виховав змістовність».
2. «Боротьба за санітарний стан міст і селищ-це воєнний фронт, це боротьба, якою ми допоможемо героїчному німецькому військові добити большевизм - ворога усього людства».
Про мої ілюзії перших місяців війни я виразно написав у вступі до книжки Юрія Шереха «Не для дітей», що вийшла 1964, а скла­далася 1963 року і перед тим, ще до викриттів Білодідових, і нема потреби це тут повторювати. З цього вступу, власне, й почалася марна Білодідова спроба детективного розсліду моїх помилок і «зло­чинів».
За гаслом зберігати українську добру посмішку варт тільки звер­нути увагу на те, що в обох випадках моєї «коляборації» на шпальтах «Нової України» практично йшлося про дуже елементарні і далекі від політики речі: щоб публіка не робила бешкетів у театрі і щоб місто було чистим, а не вогнищем бруду й хвороб.
Але до яких би фактів чи міркувань ми не вдавалися, - чи до моїх, чи якихось ще інших, - усе це не грало жадної ролі 1963 року в Софії і після повернення славістів звідти. Матеріяли Білодідові були прийняті під таким соусом, як він їх сервував. Ніхто навіть не поду­мав про те, що комплекти «Нової України» в радянських бібліотеках не лежали на читальняних столах і що треба було дуже спеціяльного дозволу або й заохоти від дуже спеціяльних органів, щоб до тих
комплектів дістатися, а отже, Білодідові розвідки в ділянці шевельовознавства мусіли ті органи цікавити. Факти моєї «співпраці» з німця­ми були такі незначні й незначущі, що робити з них ті організаційні висновки, про які в Москві згадував і які Білодідові обіцяв Якобсон - усунення мене з американського наукового життя, не здавалося мож­ливим. Я далі викладав і брав участь у наукових конференціях Заходу. Зміна зайшла в моїх стосунках з Якобсоном.
Про це тут і буде далі мова. Але спершу ще один відступ загальні­шого характеру. Є речі в моїх писаннях тоді, під час і по війні, які по­требують критичного перегляду в деталях. Але - дивлячися по змозі об'єктивно, зосторонь, я бачу в них, серед затоптаного в порох історії, і якусь свою заслугу, якою не можу не пишатися.
Радянська пропаганда воєнних років і дотепер, говорячи про тра­гедію війни, ішла під гаслами калібанізму і канібалізму. Якщо й були мудрі Просперо, їхній маршрут пролягав звичайно до каторги або шибениці в житті, до очорнювання в громадській думці. Калібанізм і канібалізм і досі отруюють на Україні спогад про воєнні роки. Звідси, приміром, нехіть або побоювання сказати щось добре про УПА або Дивізію «Галичина», звідси цілковите спотворення перспективи на во­єнні й повоєнні роки. Якоюсь малою мірою, не завжди це усвідомлю­ючи і далеко не досконало, я вже тоді, попри заблуди й збочення, пра­цював на розбудження голосу Просперо. Це не могло і далі не може не обурювати багатьох і багатьох, а надто тих, що волею-неволею оспівували і готові далі оспівувати людину в зореноснім Кремлі, транскавказького сизокрилого орла тощо. Але десь, у потаємній пам'яті історії, нитки аналогій до Просперо в моїй свідомості вичітковувалися, і цим я не можу не величатися...
Повернімося до Якобсона, не випадково спільника Білодідового (а з ним і інших калібанів).
Озброєний невтралітет недавніх років замінився на неприхо­вану ворожість. Відбитки його праць перестали приходити. Перед тим мене прошено давати рецензії до новозаснованого Якобсоном International Journal of Slavic Linguistics and Poetics (правда, не стат­ті!). Тепер цього заклику не поновлено, та я й не пробував з нього скористатися. Ближчі соратники й послідовники Якобсона, як-от Моріс Галле, Едвард Станкевич, Кирил Тарановський, що колись так дружньо водив мене по Белграду й допомагав мені купити серб­ський килим, який і досі висить у мене в спальні над моїм ліжком, дивилися на мене недобрим оком або й зовсім не хотіли дивитися.
Явно я був у неласці. Наближався час нападу. Треба було тільки нагоди.
Нагода в таких передгрозових ситуаціях завжди знаходиться. Нею став вихід моєї досить довгої книжки «Передісторія слов'янських мов. Історична фонологія праслов'янської мови». В Европі це сталося в кін­ці 1964, в Америці 1965 року. У рекордово короткий час, у першому випуску 1966 року журналу Slavic and East European Journal з'явилася рецензія. Тут я вже писав про те, як А. розгромив книгу Поповіча з іс­торії сербо-хорватської мови і виправдовував далеко не академічний тон своєї рецензії тим, що Поповіч мав недобру біографію. Тепер я теж мав погану біографію. До того ж А., - про це теж тут згада­но, - мав зі мною розрахунки за мою нібито зневагу до американ­ських науковців і студентів. Тепер час розплати настав. Брутальністю тону ця рецензія перевищувала все, що він перед тим писав. Борис Унбеґаун, справжній джентлмен і зразок витриманости в поведінці й писаннях, так обурився цією рецензією, що вислав листи в цій справі до Кирила Тарановського, що тоді викладав у Гарварді, і до Томаса Шова, редактора журналу, де рецензія з'явилася. Наведу уривки з обох листів. До Тарановського він писав:
«Ті, хто знає автора, казали мені, що не були здивовані ні хам­ським тоном рецензії, ні її некомпетентністю, ні навіть доволі ни­цим доносом щодо допомоги, яку Шевельов дістав на видання книж­ки (між іншим, А. не міг не знати, що ці 2000 долярів були дані як позика, що вже майже виплачена, бо книжка добре розходиться). Щось подібне мені траплялося читати в радянській пресі, але впер­ше в пристойному журналі, який надрукував цей пасквіль, як ви­дно, не розглянувшися в ньому. (Якби ж це було так! Тут виявляється надмір Унбеґаунового джентлменства! - Ю.Ш.) Те, що А. показав свою некомпетентність і незнайомство з рецензованою книжкою, як і те, що він цією рецензією виключив себе з кола славістів-джентлменів, звісно, його особиста справа... Погано те, що ім'я А. міцно асоціюєть­ся з гарвардською славістикою... Ще гірше, на мою думку, те, що ця рецензія в Европі кине тінь на всю американську славістику, до якої я тепер більш або менш належу. В Европі принаймні добре знають різницю між Шевельовим і А.».
І до Шова:
«Я прочитав Ваш багатий на факти й жвавий огляд радянських публікацій про Пушкіна з великою приємністю і тільки шкоду­вав, що Ви були' там безпосереднім сусідом в'їдливої, нечесної і, що
мене особливо обурює, суцільно неджентлменської рецензії на книж­ку Шевельова. Я ніколи не думав, що така низькість можлива в тому, що вважається за наукову полеміку. Крім, звичайно, радянської Росії, але й там вона, здається, зменшується».
Я не просив його писати ці листи, але він написав і прислав мені копії. Якби він, однак, перечитав полеміку Якобсона з Мазоном про «Слово о полкуІгоревім», він побачив би джерела Л.-ого стилю. А якби він довше жив, то побачив би такий самий стиль і рівень у багатьох інших його писаннях.
Говорячи про А., згадаю дещо пізніший епізод. Роком чи, може, двома пізніше я був у Кембріджі і разом з Віктором Вайнтравбом ми йшли гарвардським парком. Біля виходу ми спіткали А. Він привітав­ся з моїм супутником і простягнув руку мені.
Він сказав:
- Гаразд, Джордже, потиснемо руки один одному після всього цього?
Я відповів:
- Краще ні.
Його рука на якусь секунду зависла в повітрі. Потім відсмикну­лася. Рецензія А. була тільки початком. Трохи пізніше з'явилися ще дві в тому ж стилі. Одна належала Т. Л-ові, друга - Дж.Ван-К-нові. Під першою підписано «Іллінойський університет», під другою - «Станфордський університет». Це було не зовсім так. Воно відпові­дало дійсності, коли рецензії вийшли друком. Але не тоді, коли їх писано. Тоді обидва автори закінчували свої студії в Гарварді. Свої перші посади вони дістали на рекомендацію Якобсона. Усі три рецензії мали спільне географічне походження. Разом вони знаменито охопи­ли Америку. Одна з'явилася в журналі об'єднання викладачів слов'ян­ських мов, друга - в журналі Асоціації славістів, третя - в журналі міжнародного характеру. Осторонь лишався тільки Language. Там, як уже тут говорилося, Якобсон не мав сили; але цей журнал ніколи не ви­являв великого зацікавлення слов'янськими проблемами. Так для всіх кіл, зацікавлених слов'янським мовознавством, автор «Передісторії» був представлений невдахою, невігласом, мало не ненауковцем взагалі. Глузливо-зневажливий тон усіх трьох додавав емоції До «інтелектуаль­них» аргументів. Хто не орієнтувався в проблематиці праслов'янської мови (а таких була більшість), не міг не сприйняти тону рецензій.
Про вміщення рецензії в Slavic Review мені оповідали невелич­ку історію. Цей журнал звичайно не рецензував мовознавчих праць.
Його головні зацікавлення були політологія, історія, економіка, лі­тература. Одного прекрасного дня до редактора журналу Робертса з'явився (так мені оповідали) Якобсон. Серед інших тем розмови за­йшла мова про мою книжку. Якобсон запитав:
- Чи маєте рецензента? Це важлива книжка, було б недобре, коли б журнал не відгукнувся.
Коли Робертс визнав, що ні, Якобсон сказав, що може допомог­ти, він може порекомендувати дуже доброго рецензента. Це був Л-р. За звичаєм американських журналів, рецензія - вияв думки автора, редактор не повинен втручатися і, замовивши, мусить друкувати. Вірний засадам редакційної етики, Робертс мусів умістити рецензію, хоч, мабуть, такої рецензії він не сподівався.
Не знаю, чи ця історія правдива. Але, якщо й ні або не зовсім, вона цілком відповідає духові Якобсонової «операції знищення».
Рецензія Ольги Ахманової на мій огляд української й білоруської мовознавчої продукції, яку я вже згадував, теж скористалася з правил етикету американських редакцій. Редакція Word уважала це за fair ріау дати слово для оцінки видання про радянське мовознавство радянсько­му авторові. Ахманова виявила своє знеохочення до мене й мого огляду, заявивши, що сторінки наукових видань не треба бруднити моїм пріз­вищем і що такі оцінки треба вилучити з наукових видань. Ця рецензія не була інспірована з Гарварду, її інспірація йшла від Білодіда і моєї з ним розмови в американському Кембриджі з його обуренням:
- З ким це узгоджено?
Але рецензія Ахманової, яка випередила приблизно на рік висту­пи А., Л-ра і Ван-К., добре вписалася в цю «дискусію» про мою книжку як її увертюра, і, напевне, несподівано для редактора Word став чет­вертим американським журналом у кампанії проти мене. І хіба, зда­валося б, протиприродній бльок Якобсон-Білодід не знайшов тут ще одного вияву? Кампанія проти мене живилася з радянських джерел, але всі засоби були добрі в знищенні моєї скромної особи. І, кінець кінцем, вони всі координувалися або й плянувалися в американсько­му Кембріджі з диявольською винахідливістю й продуманістю, якій дорівнювала б хіба інтриґа Яґо проти Отелло. Недурно один з моїх приятелів створив калямбурну форму прізвища інженера всього цьо­го механізму - не Якобсон, а Яґобсон.
З-поміж людей не з табору Якобсона в Америці знайшовся тіль­ки один славіст, що наважився дати позитивну - високо позитив­ну - оцінку моїй «Передісторії слов'янських мов» і почасти іншим
моїм працям. Це був Генрик Бірнбавм з Каліфорнійського універси­тету в Лос-Анджелесі. Але він зробив це не в журналі, а в своїй книзі «Праслов'янська мова». Та й сталося це тільки 1973, сім років пізніше. І скільки читачів могла мати така книжка - особливо в Америці, де проблематика праслов'янської мови налічує хіба пару десятків фа­хівців, - у порівнянні з колом читачів трьох провідних журналів? Праця Бірнбавма не завернула, отже, течії. ’
Що міг зробити я? Американські наукові журнали мають засаду відповідей автора на рецензії не містити. Виходить це з віри в демо­кратію: рецензент має останнє слово, якщо він зловжив своєю привілегією, це врівноважиться іншими рецензіями. Випадків завоювання всіх журналів, можливих тільки за допомогою методи мафії, тут не пе­редбачено. Велика інновація Якобсона була перенести гангстерські методи в славістику. Але на поверхні все було гаразд, у найкращих демократичних традиціях, як завжди в таких випадках. Протестувати й противитися було неможливо й недоречно.
Я написав - для себе - аналізу всіх закидів, що їх висунули проти моєї книжки рецензенти. Я зробив це в суто науковому тоні й стилі, без полемічних і демагогічних трюків, що характеризували моїх американських рецензентів, удаючи, що це була з обох боків суто наукова полеміка. У наукових прилюдних виступах належить до до­брого тону посміхатися чемно й привітно, коли тебе б'ють в обличчя. Я посміхався. Моя шухляда зберігала цю чемну відповідь п'ять років. Нарешті, 1971 року, я вмістив цю відповідь у збірці своїх статтів, що з'явилася - не в Америці - в Німеччині. Вона звалася «Teasers and Appeasers. Essays and Studies on Themes of Slavic Philology» і вийшла в Мюнхені. Але це було тільки для власного заспокоєння. Хто буде читати книжку проскрибованого автора? Хто поєднає одну із статтів з рецензіями, що з'явилися п'ять років тому? Скільки мені відомо, книжка була замовчана в Америці й рецензій не дочекалася. Я не хо­див по редакціях і не пропонував редакторам своїх рецензентів.
Маленьке додаткове ускладнення внесло готування мого ювілей­ного збірника. Він був присвячений моєму шістдесятиріччю (1968). Ідея вийшла від двох моїх колишніх учнів - Олекси Горбача і Якова Гурського. Мене поставлено перед фактом, коли вже вислали запро­шення до співучасти славістам різних країн. Я тільки звернув увагу редакторів на те, що не випадає видавати збірку на пошану, що б там не казати, американського науковця без жадного «справжнього» аме­риканця в редакції. Тоді мій колеґа з Колюмбійського університету,
дарма що не мовознавець, погодився ввійти бодай символічно до скла­ду редакції. «Робочі редактори» Горбач і Гурський виходили з найкра­щих намірів, але, далекі від провідних славістичних центрів Америки, вони не уявляли собі, в якій складній ситуації вони опинялися і як їм при тому поводитися. Запрошення вони висилали всім людям з іме­нами, не виключаючи найзапекліших «якобсоністів», так що з самого початку ідея стала відомою самому Якобсонові, і він, напевне, вжив чимало заходів, щоб вплинути на багатьох потенційних учасників, переконуючи їх, щоб вони своїх етапів до збірки не давали. Не лише прихильники й послідовники Якобсона нічого не відповідали на за­прошення або присилали свої відмови, але й просто люди обереж­ні, що не хотіли втручатися до конфлікту. Збірник, який вийшов аж 1971 року накладом Українського університету в Мюнхені, відбиває через ці обставини американську славістику дуже обмежено і почас­ти випадковими іменами.
Наукова вага збірника, отже, менша, ніж могла б бути за сприят­ливіших обставин. Тут він нас цікавить як один з документів кампанії очорнювання, провадженої Якобсоном, про що тут уже була почасти мова. Urbi et orbi невтомно й неугавно повторював він, згідно з його обіцянкою Біло дідові на московській нараді 1962 року, що я належу до найчорніших нацистських колаборантів і заслуговую на послідов­ний бойкот кожним чесним науковцем. Іноді це робилося в листах, але обережніше було робити це усно, принагідно, при особистих зустрічах. Я міг спостерігати, як один за одним науковці приходили до висновку, що найрозумніше - відсахнутися від мене. Приклади можна б наво­дити десятками, енергія Якобсона в цій кампанії була справді подиву гідна. Я обмежуся тут на кількох більш-менш випадкових прикладах.
Моше Альтбауер з Єрусалимського університету надіслав був стат­тю до збірника на мою пошану, а потім забрав її назад. Мотивувалося це тим, що я антисеміт. Для Якобсона це був, зрештою, логічний ви­сновок із тези, якою він переконував інших і, либонь, переконав себе, що я був нацистський коляборант. А в намаганні переконати жидів­ського науковця цей аргумент був найсильніший. Дарма що за все життя я не написав жадного протижидівського рядка, а жиди були завжди серед моїх найближчих приятелів.
З Антоном-Емілем Тахіаосом з Університету Салонік я познайо­мився під час візити до цього міста. Він прийняв мене дуже дружньо, і ми провели приємно час. Він сказав мені, що за кілька місяців ви­рушає до Америки, я запросив його відвідати мене. Приїхавши, він
подзвонив з аеропорту. Він їхав до Гарварду і повідомив, що заїде до мене, повертаючися звідти. У Гарварді його поінформували, що я «чорна вівпя». Я ніколи не дочекався від нього другого телефона.
Кеннет Нейлор з Університету Огайо, приїжджаючи до НьюЙорку, зголошувався до мене, і ми вирушали на полуденок. Це урва­лося, коли розгорілася Якобсонова кампанія проти мене. Не знаю, чи при цьому говорилося, що я расист (Нейлор був чи не єдиний славістнегр.)... У сенсі мого «антисемітизму» це було б зовсім нормальним аргументом.
Не конче в кожному випадку Якобсон виступав сам. Очорнення людини - в дусі арії Дон-Базіліо про наклеп - шириться як лісо­ва пожежа в посуху. Одним із моїх добрих студентів був Джеррі Лістон. Ми зустрічалися не тільки на лекціях і семінарах, а й при­ватно. Здобувши докторат, він одержав призначення в Техаському університеті. Там він дістав відповідну інформацію, і наші стосунки перервалися.
Колега з Відня і хорватський патріот Йосіп Хамм звернувся до мене листовно, прохаючи моїх біографічних, даних: група віденських славістів висувала мою кандидатуру до Австрійської Академії наук. Більше я ніколи нічого про це не чув. Не знаю, чи Якобсон переконав Хамма не робити цього, чи він забльокував цю справу пізніше, коди до нього звернулися по мою характеристику.
Я міг би наводити подібні приклади без кінця. Якобсон неугавно діяв двома лініями: очорнювання мене як особи - в розмовах, компромітація як науковця - в пресі. Комбінація була добре продумана, в дусі Яґо, і вона діяла. Не в усіх випадках, але в багатьох. Не знаю, скільки серед моїх новоявлених і новотворених супротивників було переконаних, а скільки опортуністів: не сваритися з Якобсоном, він славіст число один, і він мстивий, як біблійний Бог.
Були й дуже комічні випадки, без них ніколи не обходиться. Геннінґ, данець, що вчився в Гарварді, а потім викладав у Копенгаген­ському університеті, прийшов на мій там виклад, коли я вже почав, і вийшов з авдиторії моментально при моїх останніх словах. Він бо­явся бути скомпрометованим приватною зустріччю з негідною лю­диною..
Ван-К., той самий, що був у трійці рецензентів-нищівників, коли я мав виклад у Станфордському університеті в Каліфорнії, прийшов на полуденок, що я мав з головою слов'янського відділу Тоддом, але вибачився, що не може бути присутнім на моїй лекції. Полуденок був
приватний, виклад - публічний. А ну ж чутка про його присутність дійшла б до Кембріджу! Тактика, протилежна Андерсеновій, але од­наково смішна.
Серед тих, хто не піддався заходам Якобсона, ніхто, за винятком Унбеґауна, що пробував апелювати до шляхетности інших колеґ (він не був американцем, а до того ж, як він сам любив підкреслювати, належав до людей, народжених ще в XIX сторіччі), дехто надсилав мені листи співчуття, обережно зформульовані, щоб, Боже борони, я не використав їх у полеміці або судових заходах, якби до таких ді­йшло, приміром В. Більшість мовчала. Зрештою, найчастіша поведін­ка в Америці, коли на когось нападуть на вулиці чи в метро, - нащо втручатися,-
Суд наедет, отвечай-ка, С ним я век не разберусь.
Ніхто не питав мене ні про що, не застосовував старого прави­ла - audiatur et altera pars, правда, може, з делікатности, - чи хтось має право скликати суд над колегою й виносити вирок?
Посередньо війна проти мене позначилася й на моїх студентах. Якобсон з ними приватно, певна річ, не говорив. Чи вони знали ви­ступи проти моїх праць у пресі, не знаю. Але в Америці існує непи­сане правило, що професор своїх студентів, коли вони закінчу­ють навчання, приміщує на працю. Коли більшість університетів Америки була «окупована» Якобсоном і його прапорці майоріли над чимраз більшою кількістю американських університетських міст, приміщувати студентів на праці ставало чимраз труднішим. А це, звичайно, студентам було відомо аж надто добре і надто бо­ляче. Число моїх студентів в останні роки мого викладання різко зменшилося.
Якобсонова мрія про те, щоб мене зовсім виключити з американ­ського академічного життя, не здійснилася. Але з його «великої трій­ки» я випав, так само, як і В. Тепер Якобсон височів самотньо в амери­канській славістиці як повний володар і пан. Мене подолано і кинено в порох приниження й безсилости.
Але дивним дивом стався ще один спалах воєнних дій. Було це року Божого 1966, три роки після софійського конгресу. І провина тут була моя, хоч я не мав ілюзій щодо можливости подолати Якобсона. А все-таки наївно-дитяча мрія про тріюмф справедливости ще жила
в моїй душі. Саме починалося готування до наступного, шостого з'їзду славістів, шо мав зійтися в Празі восени 1968 року. Я дістав тоді запро­шення взяти участь у цьому конгресі. Тепер я розумію, що це не було виявом будь-яких змін у настанові Американського комітету славіс­тів. Це був звичайний в Америці акт механічного діяння канцелярій. Якась секретарка, що не знала нічого про мене і про мій «випадок», механічно розсилала запрошення всім учасникам софійського кон­гресу. Я був один з них, моя доповідь була видрукувана в матеріялах з'їзду. Секретарка не радилася з головою чи членами комітету, вона не знала нічого про бурі попередніх років. А керівники забули ска­зати їй про виключення.
Тоді я не знав цих законів канцелярійного механізму. Я подав свою тему Е., - не міг же я подавати її Якобсонові, чия ворожість була мені аж надто відома. Наслідком цього був новий вибух листу­вання між нами в травні 1966 року.
Коли я дивлюся на ці довжелезні, часом десятисторінкові листи, дивлюся з перспективи свого вісімдесятиріччя, з якого друга половина пройшла в Америці, я дивом дивуюся витраті часу, енергії й нервів, якої це листування коштувало мені, а, мабуть, якоюсь, хоч і меншою, мірою, Е.Власне, справа моєї неучасти в з'їзді була вирішена наперед, і надія на зміну була ніяка. Не міг же Е. змінити погляд Якобсона, і не міг він виступити проти Якобсона. Діяв я в пошуку абстрактної справедливости, я намагався переконати Е.Нащо це було мені потріб­не, не кажучи вже про недосягненність цього? Сьогодні мені здається, що Е. тоді був для мене свого роду втіленням Америки. А Америка мала бути - так я вірив - моєю новою батьківщиною, точніше - моєю першою батьківщиною, бо не міг я вважати за справжню батьківщину Радянську Україну. Досвід моїх 1962-1963 років учив мене того, що Америка - славістична Америка - воліла не втру­чатися в конфлікт і, за дуже малими винятками, аж ніяк не поспі­шала на мою оборону. Підсвідомо тепер спроба переконати Б., що не вела до жадних практичних наслідків, - була спробою знайти мою Америку, дружню й повну зрозуміння. Знані Кіплінґові слова
Oh, East is East, and West is West, and never the twain shall meet
в моїй уяві могли стосуватися до Америки та Індії, але не до Америки і України, що лежала все-таки в Европі. Зрештою, моя
безмежна говорючість була нормальна для людини зі слов'янського світу, що якоюсь мірою рада вилити свою душу в обіймах дружнього всерозуміння і всепрощення. Майже таку саму говорючість Е. я при­йняв за вияв такої самої настанови. Тут я жорстоко помилився, - і пренаївно, по-дитячому. Традиція, в якій діяв Е., була зовсім відмінна. Вона полягала в тактиці демократичного суспільства, побудованого на законі, а не на «серці», спрямованій на досягнення компромісу, поки це можливе. А компроміс робився в інтересах досягнення своєї мети. Метою в даному випадку було усунути мене від участи в з'їздах славістів. Краще було зробити це без конфлікту й скандалу. Засобом для цього була спроба переконати мене. Так був побудований пер­ший лист Е., з 11 травня.
Головні пункти нього листа були:
Не можна повністю усунути політику з організації славістичних конгресів. Я мушу зрозуміти це.
Американці, не зголошуючи мене на конґрес, видрукують мою доповідь у своєму томі.
Участь у з'їзді загрожувала б мені особисто, бо чехи могли б ви­дати мене радянцям. Е. навіть цитував відповідну статтю радянського кримінального кодексу.
Безнадійність спроб боронити мене від закидів радянської деле­ґації.
І, нарешті, моя поведінка під час війни, хоч і хибна, може бути пояснена тим, що мені тоді бракувало повної інформації.
Усе це було по-своєму дуже розумно й викладено тактовно, без гострих виразів, хоч у суті речі дуже твердо. Але я сприйняв це на слов'янський кшталт, хоч це був чотирнадцятий рік мого життя в Америці. У владі почувань, я вирішив, що Е. можна переконати в моїй правоті, тільки треба докласти до цього зусилля. І на семисторінковий лист я відповів своїм новим, такої ж довжини. Я розкривав йому очі на стан України й свій, я жадав безкомпромісової перемоги правди і беззастережної поразки аморальних і підступних радянців. Вийшов такий собі дуже темпераментний міні-трактат, щось у стилі листа Бєлінського до Гоголя, такий же пристрасний і такий же недо­речний. Можу собі уявити, яким безнадійно здитинілим і, в своїй за­пеклості, небезпечним видався Е. цей лист. Між «Заходом» і «Сходом» виростав непрохідний бар'єр.
Але американська система далеко не беззуба. Коли компроміс не вдається, вона може гостро кусатися, може перегризти горлянку.
Другий лист Е., з 26 травня, був агресивним до краю. Посилаючися на «сильну оборону» мене на московській нараді Якобсоном і Е. (що казав Е., я не знаю, а щодо Якобсона, то ми вже бачили тут, що це була «оборона», яка пропонувала Білодідові союз у діях проти мене), він далі формулював, що -
не хоче обороняти мене перед радянцями;
мої політичні погляди були нереалістичні і вели б до підриву де­мократії в її боротьбі проти тоталітаризму;
якщо я не здамся, він піде на публічний скандал, в якому будуть затерті всі нюанси і пануватиме брутальність.
Лист кінчався тим, що я «колишній коляборант з нацистами» і що він більше не боронитиме для мене права бачити мою доповідь друкованою в американському томі.
Зміст листа був у цілковитій протилежності до попереднього; тон його був гранично брутальний. Він звучав як окрик - замов­кни або тебе знищать. До програмованої брутальности додався дуже виразно й дуже щиро властивий американській інтеліґенції комплекс мегаломанії-меншовартости, як у випадку, давніше, з А.: ви приїжджа­єте з Европи й починаєте нас учити, але не ви створили цю країну. Тон листа виключав можливість дальшого листування. Переді мною виріс комплекс, який колись, у першій клясі гімназії, грубо закін­чив моє дитинство й розвіяв його ілюзії. Було неможливе листування з Якобсоном, стало неможливим - з Е. Лишався третій член Комітету американських славістів - Д.В. 12 червня я написав до нього:
«Які б не були мої почуття, я не збирався робити жадної "револю­ції" і відмовляюся від претенсії брати участь у славістичному конгресі. Ви можете повідомити всіх, кого Ви схочете, про це моє рішення».
Це була повна й беззастережна капітуляція. Це було визнання тріюмфу зла в світі, катастрофа моєї віри в засади добра. Це здавалося втратою щойно набутої нової батьківщини. Так я це бачив тоді. Моя боротьба скінчилася. Це було теж не по-американськи.
Кілька днів перед тим Борис Унбеґаун, обурений брутальніс­тю цієї акції знищення, відмовився від участи в славістичному з'їзді в складі американської делегації. Він писав про «принизливі вето», накидувані радянцями, і про те, що самий принцип національних комітетів, теж накинений радянцями, веде до таких вето. Я просив його припинити всякі виступи в моїй обороні. Куртуазія, успадкована від дев'ятнадцятого сторіччя, мусіла поступитися перед безоглядною брутальністю двадцятого.
Конфлікт добіг свого вичерпання, позиції визначилися на роки й роки, дитячі ілюзії капітулювали перед тверезістю дорослих, Схід пе­ред Заходом, Україна перед Росією, моє добре ім'я було втоптане в бо­лото, пошана до мене втрачена в багатьох колеґ, мій вплив на молоде покоління майбутніх славістів зведений до мінімуму. Навіть у ті двері, що для мене не закрилися, я не почував себе певним стукатися й за­ходити. Мій світ звузився й відгородився від решти світу. Я ні з чим не змагався і ні проти чого не протестував. Либонь, кожна людина переживає таку кризу. Але це буває десь коло сімнадцятьох років. І на переломі від дитинства до дорослости. У моєму випадку це стало­ся десь на п'ятому десятку життя, справді сміховинна історія. Було це можливе тому, шо я вперто й засліплено ототожнював зло в світі з радянською системою. Поза нею людина була добра, повинна була бути добра, не могла не бути добра. На п'ятому десятку років життя я відкрив - патологічно пізно, - що людина зла не тільки в СРСР чи в Кремлі, тільки форми зла відмінні. Не дуже оригінальні відкриття. Але від того не менш болючі.
Різко обмеживши, де можна було, свої зв'язки з зовнішнім світом, я віддався роботі над серією історичних фонологій слов'янських мов, складовою частиною яких мала бути моя історична фонологія укра­їнської мови. Томи серії почали виходити від 1975 року, моя книжка вийшла 1979. Редакційна праця над томами інших авторів забирала мені багато часу, бо треба було не тільки перевіряти факти й забезпе­чити повноту охоплення, але й провести більш-менш однакову мето­дологічну базу, щоб томи серії не становили випадкового й різномасного асортименту, а були справжньою єдністю. Це мала бути перша такого роду серія, створена на засадах «празької» фонології й на ідеї внутрішньої вмотивованости й взаємозв'язку мовних змін.
Для мене особисто особливу ролю відігравала, природньо, моя власна книжка. Всеохопної й об'єктивної історії української мови не існувало. Виклад цієї історії був підпорядкований або наївноромантично-патріотично-націоналістичним мріям, або втиснений у штучну схему общеруських казенних приписів. В обох концепціях панувала однакова неувага до дійсности. Треба було вперше показа­ти єдність і тяглість мовно-історичного процесу на терені України від сьомого сторіччя до наших днів, охопити всі видані тексти, показати походження діялектів, забезпечити солідну фактичну базу, створи­ти, одне слово, свого роду енциклопедію історії української мови, як висловився одного разу в розмові Пол Векслер, колишній мій учень,
тепер у Тель-Авівському університеті. Подібне завдання ставив собі колись у загальній історії Михайло Груїпевський. Але історія оперує занадто багатьма фактами і тому ніколи не може осягти ні повноти, ні точности. Навпаки, історична фонологія, що має до діла з яки­ми тридцять до сорок фонем, цілком надається до такого завдання і до найвищого ступеня переконливосте.
Книжка вийшла 1979 року, але її ефект був подібний до сплеску води, коли до неї кинути камінь. Брижі розходяться, камінь поринув на дно, і знов бачимо рівну застояну поверхню. Книжок з україніс­тики славісти звичайно не читають, тим більше вісімсотсторінкових. Таку книжку вони читали б тільки, якби їх вабило прізвище автора. Але це прізвище було скомпромітоване якобсоніядою. Прибічники Якобсона, як і він сам, не потребували цього разу навіть організува­ти нищівних рецензій. Найкращою тактикою було замовчування. Книжка могла б мати резонанс у слов'янських країнах, передусім у СРСР, але звідтам вона була відгороджена політичними бар'єрами. Коли видавець переслав примірник на рецензію до «Вопросов языко­знания», редактор відповів, що не може вмістити рецензії, бо книжка вийшла три роки тому. Україністів на Заході кіт наплакав. Численні русисти не читали книжки, бо пощо їм українські справи, хоча в дій­сності книжка актуальна для русистів, бо, показуючи в зовсім ново­му світлі генезу і історію української мови, вона тим самим перевер­тає мало не догори дном питання генези та історії російської мови.
Книжка мала дуже малу кількість рецензій, мені відомо їх шість- по одній у Польщі, Англії і Америці і три в німецькомовних кра­їнах - Німеччині і Австрії. До цього можна додати уступ у огля­ді праць з праслов'янського мовознавства 1971-1982 років Генрика Бірнбавма й Пітера Мєррілла. Він може піднести кількість американ­ських рецензій з однієї до, скажімо, півтори. Цього разу рецензенти дали позитивну оцінку моїй праці. Але, за малими винятками, ре­цензії обмежуються на викладі загального пляну книжки (що можна зробити за самими назвами розділів) плюс подеколи розгляд однієї чи двох проблем, мовчки проходячи повз інновації в розв'язанні цілої низки часткових і загальних проблем. Не знати, чи це пояснюється обмеженим розміром рецензій, чи, може, в декого з авторів маємо просто справу із знеохотою прочитати від початку до кінця книжку такого обсягу. До того дві рецензії були вміщені в таких періодичних виданнях, які рідко читаються сл авістами. (Для цікавих подаю в кінці цих спогадів бібліографію відомих мені рецензій.)
Колись Генрик Бірнбавм назвав «Предісторію слов'янських мов» моїм magnum opus. Це помилка. Я вважав і вважаю цю книжку лише підготовною й вступною до «Історичної фонології української мови» і тільки цю останню за мій magnum opus. Тому байдуже прийняття цієї праці фаховим читачем, хоч було воно позитивним, для мене було гірким розчаруванням, може, суб'єктивно, може, неслушно.
Проблематика книжки, а тим самим і сама книжка поза колами славістів му сіла б викликати зацікавлення в українського еміграцій­ного читача-інтеліґента. Але книжка показалася занадто фаховою, і я не знаю читачів цього типу, що продерлися б крізь хащі терміноло­гії й часткових проблем до взагальнень, почавши, може, не з початку книжки, а з її кінцевої, підсумкової частини.
Так склалося багато обставин на малий розголос цієї праці. Але можна думати, що вирішальним у створенні такої ситуації було зне­цінення автора як науковця, так блискуче і так організовано здій­снене з вулиці Прескот в американському Кембріджі. Тому варт повернутися, на закінчення цих спогадів про зустрічі з Якобсоном, до 1966 року.
Дія почалася 3 червня 1966 року, себто тиждень після другого листа від Е. до мене і тиждень перед моїм остаточним зреченням. Цим днем датований лист, що його мій колега в слов'янському від­ділі Колюмбїї вислав до Е. - вислав з власної ініціятиви, не на моє прохання. Наводжу лист повністю, в перекладі.
«Дорогий Біле,
я шокований довільним способом, яким Ви відмовили Юрієві Шевельову права участи в наступному конгресі славістів у Празі. Цілком можливо, що Ваша перша пропозиція опублікувати його до­повідь, але відмовити йому права їхати була правильна, і він поми­лився, відхиливши її. Але я не можу приєднатися до засади, що ми повинні в нашому виборі делегатів керуватися демонстраціями людей, подібних до Білодіда, і не можу схвалювати лайки, яку Ви спрямували до Шевельова в Вашому недавньому листі з 26 травня 1966 року. Я ви­словлююся як колега і приятель Шевельова і як член Американського комітету славістів. Як такий я мушу сказати, що вважаю Башу акцію, яка ледве лишає місце для апеляції, щонайменше довільною.
Я не маю іншої можливости, як зняти моє прізвище із списку кандидатів на статус делегата до празького конгресу».
Копію цього листа він послав Якобсонові. Відповідь останнього датована 28 червня. Наводжу її також у повному перекладі:
«Дорогий Б.,
мушу по щирості сказати Вам, що я був дуже шокований копією Вашого листа до Е., яку Ви мені прислали. Я вважаю Е-ві листи так­товними й розумними. Я просто не можу уявити, як можна боронити і вважати за свого друга людину, що 1942 року, коли численні чехи, поляки, росіяни, жиди тощо були звірячо вбивані нацистами, могла публікувати в Німеччині статті, що кликали до підтримки Гітлерової переможної армії, яка боролася за культуру (!) проти варварства (!). Для мене і для моїх міжнародних друзів така людина просто негід­ник (villain), який не лише не заслуговує оборони й підтримки від чесних людей, але виключив себе з проґресивного культурного сус­пільства і праця якого в американському університеті становить ганьбу для цього університету. Я цілком (awfully) певний, що роками я був обдурений (bluffed) цією людиною, яку на підставі фальшивих відомостей, що він дав був мені, я підтримував у його запрошенні спершу до Гарварду, а потім до Колюмбії. Коли я зустрів у Москві великого вченого й чудову людину, покійного Булаховського, він казав мені з огидою про гітлерівські статті Шевельова, а я, спираючися на брехливі запевнення Шевельова, що він ніколи не писав таких статтів, намагався переконати Булаховського, що його відо­мості мусять бути хибні. Я повторив такі самі сильні сумніви про правдивість таких відомостей, коли в Москві відбивав напад Білодіда. Але в Софії докази були подані. Я читав з найбільшою відразою відповідні брудні статті. Потім Шевельов у листі до Е. потвердив своє авторство і заявив, що він "забув" існування цих документів. Нарешті, в його недавньому листі до Е. він зізнався в зрадницькій програмі, яку він висував у цих статтях. У Софії нас повідомлено, що скандальні документи, показані нам, - ще не найгірші між тими, що зберігаються в архівах. І я вірю цьому. Мені дуже шкода, але я морально зобов'язаний написати цього листа моєму найстаршому американському учневі й другові, до якого я відчуваю найбільшу прив'язаність і приязнь».
Багато чого в цьому повному зненависти листі читач легко оці­нить правильно в світлі попереднього тексту цих спогадів. Але в кіль­кох точках, мабуть, варт поставити крапки над і.
Іду за порядком листа.
Якби я навіть хотів, я не міг би друкувати якихось статтів у Німеч­чині. Між вимираючим Харковом і Німеччиною лежали непрохідні кордони.
Я не міг обдурювати Якобсона щодо моєї біографії в 1941-1943, навіть якби хотів, бо він мене ніколи про це не питав, ані коли кликав мене з Швеції, ані тоді, коли я вже був у Кембріджі. •
Я ніколи не казав, що «забув» про те, що писав статті в свої харків­ські піднімецькі роки для місцевої газети. Я тільки казав, що не маю їх списку, а тим більше тексту. Тільки геть пізніше мені пощастило відно­вити цей список і д істати малу частину текстів. Про це я тут уже писав.
Усе це чиста маячня або свідоме фальсифікування фактів. Це маячня або фальсифікування фактів досягають свого апогею в згад­ці про ставлення Булаховського до мене і моє до нього. Тут варт - і вистачає - зіставити кілька цитат із писань самого Якобсона і інших американських колег. їх треба порівняти з тим, що написано в щойно наведеному листі Якобсоновому
Стендер-Петерсен, 10 жовтня 1962: «Він (Якобсон. -Ю.Ш.) був спроможний повідомити, що під час його останньої розмови з Булаховським останній дуже тепло покликався на Ваші (Шевельова. - Ю. Ш.) наукові здібності».
Е., 13 листопада 1962: Якобсон «вів далі, кажучи, що коли він ба­чив Булаховського на московському з'їзді останній раз перед його смертю, Булаховський сказав йому, що чув деякі обвинувачення про­ти Вас (Шевельова. - Ю. Ш), але ніколи не бачив жадного доказу і не вірив їм».
Е., 11 травня 1966: «Свідчення Булаховського вирішально промов­ляє проти закидів Білодіда».
Б., 7 листопада 1962: «Якобсон відповідав, що він розмовляв з Булаховським на московському конгресі і що Булаховський відпо­вів, що і він чув такі чутки (про Вас), але ніколи не бачив нічого, що підтримало б їх, і що він, Булаховський, при цій нагоді передав Вам свої добрі побажання».
І, нарешті, сам Якобсон, 14 листопада 1962: «1958 року в Москві Булаховський говорив мені про Шевельова як про свого визначного і улюбленого учня і нарікав на чутки, що намагалися скомпрометувати Шевельова, що на них Булаховський, незважаючи на всі його нама­гання, ніколи не міг знайти найменшого доказу».
Булаховський переслав мені свій привіт тоді ж таки іншим амери­канським делегатом - Генриком Бірнбавмом. Передано мені тоді ж від нього одну книжку з його підписом.
Усі ці свідчення одностайно стверджують, що в Москві Якобсон розпитував Булаховського про мене (можна думати, в надії почути
компромітуюче свідчення), але зустрів тільки якнайкраще ставлення до мене. Це не перешкодило Якобсонові вісім років пізніше подати цю сцену так, що Булаховський шукав Якобсона, щоб висунути неймо­вірні обвинувачення проти мене, а Якобсон пробував мене борони­ти. Важко уявити собі зухваліше перекручення дійсносги. Джерело цих наклепів - не Булаховський, а Білодід, хоч навіть у розпалі цих фантастичних закидів Якобсон не наважився повторити твердження Білодіда, ніби я виступав із статтями проти Булаховського, де «бруд­нив його ім'я». Бо таких статтів не було, і ніяка сила в світі не могла б їх продемонструвати. Поза тим, одначе, стиль виступів проти полі­тичного супротивника тут у Якобсона й Білодіда однаковий. Це бру­тальний і підступний стиль радянської пропаганди сталінських (та й пізніших) років, коли Єфремов ставав шкідником, Бухарін - ворогом комунізму, і мільйони людей гинули за подібними фальшивими обви­нуваченнями. Це метода виправдання будь-яких засобів метою (в да­ному випадку метою знищення Шевельова, що аж надто явно визи­рає в закиді Колюмбійському університетові, що він ганьбить себе, не звільнивши мене з праці).
Лист Якобсона з 28 червня 1966 року - типовий приклад свідо­мого і систематичного перекручення фактів з метою обмови супро­тивника. Він був би цілком достатній для судового позову. Це було унеможливлене тим, що адресат листа, передаючи мені його копію, зобов'язав мене ніде не розголошувати цього листа. Ця заборона впа­ла тільки зі смертю Якобсона, що сталася 1982 року. Але нехай карою буде те, що він не погребував спілкою з Білодідом, а через нього, по­середньо, з КҐБ, чиїм агентом Білодід був.
Так моя остання зустріч з Якобсоном, - як і кілька попередніх, позаочна, на папері, - volens nolens перетворилася на зустріч із ним не самим, а в супроводі Білодіда. І, як у моїй уяві вони йшли поруч один одного, було навіть щось спільне в їхніх поглядах - риб'ячих очей Білодіда і вузьких, під волохатими стріхами брів - Якобсона. З Білодідових обіймів він ніколи не вирветься і так увійде до історії. Білодід і Якобсон померли майже одночасно (Білодід на яких дев'ять місяців раніше - 1981). Якщо пекло влаштоване Дантовими колами, вони напевне опинилися в тому самому колі. Милих і приємних розмов!
У моєму випадку передчуття з часу першої нашої зустрічі коло «Амбасадора» не обдурило мене. День цієї зустрічі був найчорнішим днем мого життя. Чорнішим навіть від дня мого допиту в НКВД. А над американською славістикою Якобсонова (а тим самим посередньо
й Білодідова) тінь височить і по сьогоднішній день. Хоч поволі цей «культ особи» втрачає на своїй актуальності й потузі.
Може, дещо запатетично буде закінчити цей спогад про зустрічі з Якобсоном, але для тих, хто вірить у справедливість історії, - слуш­но словами Пушкінового героя:
И не уйдешь ты от суда мирского, Как не уйдешь от Божьего суда.
Сьогодні, коли Якобсона й Білодіда нема серед живих, а авторові цих спогадів у його вісімдесятріччі не лишається багато, поки він мусітиме переступити той же поріг, автор цей не має ніяких практич­них бажань і вимог у контексті спогаданого тут. В СРСР спеціяльна комісія судить мертвих і, кого вважає за потрібне, «реабілітує», - абсурдний і потворно кафкіянський процес. На Заході комісії царя Міноса нема. Є і лишаться прихильники й противники Якобсона, аж поки не забудуться імена сучасників і учасників цих подій, включно з його власним. Бо всі імперії, як і люди, розпадаються й забуваються, тим більше такі примарні, як славістична. Якби навіть тепер панівним став погляд автора цих споминів, напевне, одного дня з'явиться запо­падливий журналіст або юний запальний дисертант і намагатиметься «реабілітувати» Якобсона, а то й Білодіда. Історія не знає ні назавжди встановлених оцінок, ні справедливости.
А втім, сьогодні хрестовий похід проти альбігойців, себто проти Шевельова, ще аж ніяк не історія. І як воно може бути історією, коли Альбі ще не здобуте і єретики ще не всі спалені й винищені до ноги, коли ще живе Шевельов і навіть має однодумців і послідовників... Пігмеям завжди певніше в тіні більших від них. А вигадувати чи міня­ти методи потреби нема, вони ті самі - не дискутувати по суті, вихо­плювати слушно чи неслушно другорядні деталі, які нібито перекру­чено, а головне - невпинно діяти в кулюарах, ширячи зловмисний поговір. Ось дві-три ілюстрації свіжісінької дати, 1988. Конгрес тися­чоліття християнства в Равенні, квітень. А. читає доповідь, яка нічого спільного з тематикою або ідеями Якобсона не має. Але доповідь від­кривається орацією-похвалою Якобсонові. Розумійте язиці: Якобсон і далі живий, тільки в іншому втіленні. З доповіддю виступаю я. Після доповіді підбігає до мене Вавржінек, захоплений, очі блищать:
- Мушу поговорити з вами, доповідь дуже близька моїй душі, ви сказали те, що я думав. .
Я відкладаю розмову на завтра. Завтра Вавржінек тікає від мене як від чуми, а коли ми все-таки опиняємося поруч, дивиться в підлогу. Ну, ше б пак, недосвідченого чеського колегу ввечері просвітили. Тепер він знає, хто тут гітлерівець і ворог чехів і Чехії. Див. вище істо­рії Тахіаоса, Л-на й багатьох інших. Як давніше Якобсон і А., так тепер А. радо ділиться своїм «знанням» з кожним, хто його ще не має.
У Голландії виходить книжка молодого англійського славіста, де він нібито йде за ідеями Шевельова. З неприспаною пильністю накида­ється на неї в спеціальній рецензії той самий А. Догана голландцям - як вони наважилися видати таку книжку. Відро помиїв на бідного англійського початківця. Звісно, ані натяку на зміст книжки, жадної полеміки з її загальною ідеєю. (Зрештою, вміння вилущувати загальні ідеї взагалі не належить до сильних боків більшости американських критиків.) Пара вихоплених деталів, дрібних і неістотних, хуліган­ське висміювання всіх нібито причетних до «школи» Шевельова... Точнісінько цими методами А. нападав на Шевельова двадцять років тому. На честь Якобсона треба сказати, що сам він таких рецензій не писав. На брудну роботу в нього були А., ван-К., Л-р. Він був тіль­ки їхньою музою, їхнім Аполлоном, перевтіленим у Квазімодо. Йому належав ідейний провід, вишкіл, ідеологічні вказівки.
Так робиться історія. І так пишеться історія. Треба було б бути великим оптимістом, щоб сподіватися на зміну в цьому.
Тож розглядаймо все це моє писання як вияв старечої балакучости або як заохоту до гри в Рошамон. Одне можу сказати з пев­ністю: тут подано історію моїх зустрічей з Якобсоном якнайчесніше, як я її бачу сьогодні, не ховаючи фактів, що аж ніяк не підносять мене на п'єдестал чеснот і непомильности. Живи я ще п'ятдесят ро­ків, може б, цей погляд змінився. Але жити цих п'ятдесят років мені не судилося. Тож для мене це бачення остаточне. Бо його припечатує близький кінець. Бо, зрештою, єдиний незаперечний факт, з яким іс­торики не можуть не рахуватися і не можуть гратися, - це смерть.
Якби ці спогади мали кінчатися на патетичній ноті, тут би й по­ставити крапку. Але тут мені приходить на пам'ять ще один епізод з першого року, з перших місяців мого знайомства з Якобсоном. Ми знов у Кембріджі, і це останній день року, 31 грудня. Ще від часів передвоєння я маю забобонний страх перед зустрічанням нового року. Обіцянка нового щастя видається мені викликом долі. Краще тихень­ко лежати в своєму ліжку й прислухатися до чужих радощів на ву­лицях. Може, тоді доля не помітить мене й не скине на мене лихо й
біду... І так я сидів дома сам. Десь об одинадцятій годині до мене сту­кають. За дверима студент:
- Мене послав Якобсон. Він не намірявся скликати гостей, але так склалося, що дехто прийшов. Він запрошує Вас до себе й тому прислав мене.
Я складаю свої вибачення. Ні, мені було б трудно зробити це. Я не можу. Дякую, але не можу.
Студент відходить. Годинники йдуть. Уже за яких чверть го­дини північ. І знову стукіт у двері. Я мовчу й не відчиняю. Я гашу світло. З-за дверей голос Якобсона. Він дуже хоче, щоб я прийшов. Він просить. Ходімо разом. Я мовчу. У вікнах темно. Якобсон повер­тається додому. Мабуть, він ще встигнув на перший удар годинника, але без мене. Пізніше між нами ніколи не було розмови про це. Але я не міг не знати: це було проголошення війни.
Чи я мусів це робити? Ні, тисячу разів ні. Звичайно, на цей час мої «Білоруси» були вже в Мартіне, і в моїй свідомості Якобсон був уже скинений з п'єдестала. Але можна було зберегти декорум при­язні й чемности. Люди різних поглядів не мусять особисто сваритися і ображати партнера. Рукопис забрати в Якобсона я мусів, це була справа наукової совісти. Але я не мусів глузувати з п'яних монологів про «великих трьох». І поготів я не мусів відкидати новорічне запро­шення, яке, без сумніву, було актом доброї волі й бажання підтриму­вати добрі - бодай на позір добрі стосунки. Моя відмова була актом приниження. А все-таки я був тоді проти нього хлопчисько, а він був видатний учений.
Надмірна задерикуватість - не прикмета змужнілости. І простолінійна принциповість, застосована не до істотних речей, а до побу­тових дрібниць, теж не характеризує зрілого мужа. Якобсон тоді був мені вже гидкий, бо я в ньому розчарувався. З мого боку, моя пове­дінка не була навмисним викликом, хоч я розумів, що об'єктивно це був виклик. Головним спричинником її були мої емоції. Але знову ж, зрілий муж не керується емоціями, він їх загнуздує.
Так, отже, війну між мною й Якобсоном перший оголосив я. Якобсон потім чекав роки на активізацію воєнних дій, щоб почати їх із вигідних позицій. Але він знав, як і я, - це була війна. День, пев­ніше - ніч початку її - 31 грудня 1952 року.
Слова Ісусові: Взявши меч, від меча загинеш (Матвія 26:52).
Нью-Йорк, січень - лютий - серпень 1988
СПИСОК РЕЦЕНЗІЙ НА «ІСТОРИЧНУ ФОНОЛОГІЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ» ЮРІЯ ШЕВЕЛЬОВА:
1. Joachim Goschel. «Zeitschrift fur Dialektologie und Linguistic». П, 3,1982 (Wiesbaden).
2. Gerta Huttl-Folter. «Wiener slavistisches Jahrbuch», 26, 1980.
3. LeemingH. «The Slavonic and East European Review», 60,3,1982 (London).
4. George A.Perfecky. «Slavic and EastEuropean Journal», 25, 1, 1981.
5. Zdzislaw Stieber. Rocznik slawistyczny, XLII, 1,1981 (Krakdw). Див. також у «Studia z filologii polskiej i slowianskiej», 21,1983, S. 268-270.
6. Jurgen Udolph. «Indogermanische Forschungen», 88,1983 (Berlin).
Юрій Шерех
ПАН ЄВГЕН*
В історії МУРу і в цих моїх спогадах про МУРівські роки мого життя друге місце після Самчука мусить належати Маланюкові, дар­ма що і його перебування в МУРІ було короткотривале, і мої контакти з ним були часово і духово обмежені. Маланюк ніколи не був актив­ним МУРівцем, він ніколи не належав до управи. Він не писав статей чи есеїв до органів МУРу; коли в нього просили поезію, він давав її, але сам не пропонував. У дискусіях, що хвилювали МУРівців і по­діляли їх на ворожі табори, участи він не брав. В особистих стосун­ках, теоретично беручи, я міг зустрічатися з ним у три періоди. Поперше, в роки війни, коли я вже був у Львові. Він тоді жив у Варшаві, але Львів не був зовсім виключений із його життьових маршрутів. Але ми не зустрілися там ні разу. Так само, геть пізніше, в п'ятдесятих ро­ках, коли він був мешканцем Нью-Йорка, а я там згодом, від 1954 року, з'явився, ми не зустрілися ні разу як люди й друзі, тільки принагідно, за офіційними обов'язками. Приміром, одного разу він робив доповідь у тутешній Українській академії, а я вів збори. Він настоював, щоб до­повідь почалася своєчасно, що ніколи не траплялося на емігрантських сходинах. Саму доповідь він мав дуже коротку, на яких, може, 15 або 20 хвилин, отож багато слухачів, звиклих до запізнень, прийшло тоді, коли він уже свій виступ закінчив, і тяжко вболівало. Можна було б, скориставшися з несподіваного вільного часу після доповіді, запросити доповідача до голови, або навпаки. Але цього не сталося. Крім геогра­фії й системи публічного транспорту, нас не єднало ніщо.
Власне, тільки в Німеччині, в роки МУРу, ми були в трохи щільні­шому контакті. Але і тут контакт не став ні приязню, ні потребою. У листі до Самчука він міг передати привіт Юрієві, але при зустрі­чах я був пан Юрій, а для нього - пан Євген. У наїзди з Реґенсбурґу, де він жив, він ніколи не ночував у мене, ані я в нього, коли спра­ви МУРу приводили мене до його міста. Було кілька фотографій, де поруч він і я, але ніколи не самі ми двоє, різні люди, але завжди з Самчуком, що був містком між Маланюком і мною. Ми обоє думали
*Із диптиха «Спроби дружніх портретів». Друкується за: Сучасність. 2000. № 5. С. 131-136.
досить критично один про одного, але це не була ворожнеча. Радше, це була чужість, відстань, далекість.
Недавно я проглянув листування між Маланюком і мною. (Воно зберігається в архіві УВАНу.) Воно добре відбиває цю чужість, від­стань, короткі дні відносного наближення й нове розходження. За три роки - 35 листів, десь по сімнадцять від кожного, кількість, що не свід­чить про кореспонденційний ентузіязм. Більшість із них - про гоно­рари (Маланюк у ті роки був справді захланний на гроші: може, він їх і потребував), редакційні замовлення, повідомлення про висилку чи невисилку рукописів. Як правило, ми не знайдемо в тих листах живого й жвавого обговорення літературних новин, кололітературних пліток... Є Маланюкові листи з висловом обурення публікацією статей Юрія Косача, але це - для нього спеціяльна тема, бо тут зважувано вірність чи невірність Донцову. Лише яких два-три листи, де знайшли свій вияв почування, смаки, елементи живої дискусії. Листи були такі, як і наші зустрічі. Усе це було на мотив: ти не такий, як я, чи можу я довіряти тобі? Відштовхування і - парадоксально - притягання. Так дві собаки, що зустрілися на вулиці, спершу обнюхують одна одну: вкусить чи дружньо оближе? Тільки тут це тривало три роки. Початок цій настанові - чи невизначеності настанови? - поклала, мабуть, ще режимна пропаганда в мої довоєнні, підрадянські роки. Засадою радянської пропаганди в діянні з ворогами було не популяризувати їх. Для нападів вибиралося одно чи двоє імен, решту замовчувано. З-поміж закордонних діячів культури й політики такими «обрани­ми» були саме Донцов і Маланюк. Ми нічого не знали про Ольжича, Лятуринську, Стефановича, про того ж таки Самчука. Зате безнастан­но стояв галас про тих двох, хоч, крім імен, і про них ми знали дуже мало. Звичайно, як їм належало, вони були запеклими ворогами ра­дянської системи й «трудящих мас», буржуазно-націоналістичними запроданцями, ідеологами хрестового походу проти рідного народу, збанкрутованими гавкунами, спраглими крови й людських жертов. Образ цей ми, звісно, перевертали, знак мінуса ми заступали на знак плюса. Але що, попри нашу свідомість, лишалося, була надлюдськість. Вони ставали для нас героями й велетнями, понадособовими, Гранді­озними. Ми всі були проти них ліліпутами, карлами, Гномами. І ось тепер, коли ми опинилися в одному таборі, виявилося, що вони були такі ж люди, як ми. Звідси розчарування й брак довіри.
Із Донцовим мені так і не довелося особисто зустрітися ні в пері­од, коли я був готовий на нього молитися, ні після мого розчарування,
а далі й потреби рішуче розмежуватися й відмежуватися. На його знімках, які трапили мені до рук геть пізніше, - він мені не здавався ані Гераклом, ані Прометеем, радше якимсь вірменином із тих, що сиділи, чекаючи на клієнтів, у Харкові на Миколаївському майдані, постукували щітками об свої дерев'яні скриньки й закликали грома­дян чистити в них черевики. Я ніяк не міг збагнути, як він міг мати успіх у жінок (а він його, за всіма свідченнями, мав). Можливо, вра­ження змінилося б, якби я спіткав його особисто.
Розчарування в Маланюкові ніколи не було таким гострим. Він не був альфонсом із міщанських віталень, яким здавався Донцов. Але він не був і звитяжним «імператором залізних строф», яким я його собі уявляв і яким, зрештою, він сам себе характеризував. Він був ви­соким і ставним, а в ті роки ще й з легким нахилом до огрядности, але моє перше враження від нього, яке лишилося потім назавжди, було - плюшевий ведмедик. Чи причиною тому були завжди щіль­но затиснені вуста, ніби в боязкої дівки на виданні, чи кумедне, як на мене, вбрання, помірковано бриджового типу, що не становило, мабуть, нічого надзвичайного в міжвоєнній Польщі, чи та м'якість, із якою він стискав простягнену йому руку, - я не можу сказати, але це враження лишилося в мене до кінця.
Геть пізніше, коли це враження вже міцно вкоренилося в мені, випадково мені довелося бути свідком Маланюкової розмови з пол­ковником армії УНР Куликовським. Було це в Корнтаді, в листопаді 1946 року. Маланюк і Куликовський колись були товаришами у вій­ську УНР. Тут одразу забулися МУР, література, табори ДіПі. Пішли спогади про армійські школи й товаришів, летіли цифри й назви ще царських полків, прізвища й прикмети військових товаришів, згадки пригод у школі. І я побачив Маланюка зовсім не поетом і не літера­тором, а звичайним військовиком, правда, й далі не імператором за­лізних строф, але й не плюшевим ведмедиком. Тут розкрилися мені теж джерела його закорінености в російській літературі - символіс­ти, акмеїсти, - і зв'язаної з цим його відрази до російщини. А був ще аспект інженерний, це була нормальна професія Маланюкова і, звичайно ж, якісь колеги. Але про це він ніколи з нами не говорив.
Із нами Маланюк був поетом, людиною високої культури, вдо­ма не тільки в українському письменстві, а й у російському та поль­ському, а трохи й західноєвропейському, яку єднало з Чижевським не тільки походження з тих самих околиць північної Херсонщини, а ще й людиною, яка могла бути сальоновим левом і автором точених
есеїв, людиною, яка прирекла себе на творення для тієї переважно сірої маси, котра аж ніяк не могла розуміти його і від якої він раз і назавжди відгородився тим, що ніколи не звертався ні до кого, на­віть до Самчука, на «ти». Він не любив оповідати про конкретні об­ставини свого дитинства й родини. Але родовим аристократом він не був, аристократа з себе він виробляв і почасти виробив. Ми в МУРІ називали один одного на ім'я й по батькові, але Маланюк рішуче цьо­му опирався. «Пан Євген», ніякого по батькові. З трудом я довідався, як звали його батька, і зрозумів, чому він не хотів, щоб так до нього зверталися. Він був Филимонович. Таких імен серед аристократів тих часів не було, від нього пахло чорноземом і гноєм.
Про свої молоді роки Маланюк говорив неохоче, а найчастіше взагалі волів не говорити. У другу частину своєї «Книги спостере­жень» він включив «Уривок із життєпису». Там говориться про дідів і прадідів, про книжки, що він дістав їх від батька, але годі довідати­ся будь-що про суспільно-становий статус його батьків, про джерела їхнього існування - були вони селяни? дрібні поміщики? Чи його «старий, мурований зі степового каменя дім», де «жилося на дві хати», був селянською хатою, а чи поміщицьким маєтком, - ці справи дуже вміло обійдено, щоб читач міг думати, як хоче, а певности ні в чому не мав би. Може, підозра, що таке завуальовування було навмисне, й безпідставна, але моє враження невідступне, що поет не хотів вираз­но з'ясовувати обставини свого походження й дитинства, що він во­лів недоговорювати й не ставити крапок над «і». Але вже саме те, що він, говорячи про рід і расу, не вронив ні словечка про приналежність своїх предків до козацької старшини, кидає певне світло на його по­ходження. Зрештою, й прізвище не зраджувало аристократичности. Натомість ім'я було саме таке, як треба. Євген означає шляхетний, доброго роду, і таким він хотів бути.
Прикметою панськости були й завжди трохи закопилені тонкі губи, і часто опущений додолу погляд. На фотографіях, принаймні тих, що я знаю, він ніколи не посміхається... Було в усьому цьому трохи натуральної панськости, на яку він заслуговував своїм хистом і культурою, а чимало й навмисне плеканої. Маланюк любив бути безпорадною людиною і своєю безпорадністю змушувати - так, зму­шувати, слабших і справді безпорадніших людей. (Тут одна з причин, хоч і другорядна, моєї з ним відчужености. Я не надавався ні на нянь­ку, ні на денщика.) У Реґенсбурзі на такого доглядача він перетворив Леоніда Лимана. Почасти з шани до авторитету й захоплення блиском
культури, а почасти з брутальности «володаря», Лиман став джурою залізно-плюшевого імператора строф і пана бодай одного підлегло­го. Сам Лиман якось назвав Маланюка поза очі психологічним ба­рином (достеменний Лиманів вислів). Лиманові не бракувало вміння спостерігати й формулювати висліди спостережень по-своєму й про­никливо. Але він у висловах був завжди тяжкодум, а в усному сло­ві неоковирно-неповороткий. Маланюк із його causeur-ством, з його вмінням бути дотепним і парадоксальним, навіть із його психологіч­ним (скільки знаю, не буквальним. А може?) почисть-мені-черевики або почеіпи-мені-спину став для нього неосяжним ідеалом, і він був відданий цьому ідеалові безмежно. Пригадую, після появи вимріяно­го Костецьким «Хорса» Лиман несподівано написав критичну статтю про (і трохи проти) Барку. Коли я запитав Лимана, нащо і чому він це зробив, він відповів мені:
- А чому в «Хорсі» спершу Барка, потім Осьмачка, а вже потім Маланюк?
Одним із засобів, свідомих чи несвідомих, поставити себе в стано­вище пана була безпорадність. Пригадую, в самому кінці 1946 року чи в січні 1947 року кілька літераторів випадково з'їхалися в Авґсбурзі - це було викликане приїздом студії Гірняка з Австрії, - говорили про літературу, про Юрія Липу - поета, оповідали анекдоти, з сальцем і без, зустрічали Новий рік, потім вляглися спати в приділеній нам кімнаті. Було холодно, світла не було. Кожний ліг мовчки, натягши якомога більше ковдр. Маланюк починає бідкатися, вимагає, щоб хтось - хтось, не він, - запалив піч, підпалює пару папірців, охкає... Піч гасне, а він усе не може влягтися. Аж поки Костецький не зробив йому постелі. (Лимана не було.) Панськість легко може обернутися хамством, свіжонабута - майже завжди. У ті роки часом було су­тужно з харчами, хоч ніхто не голодував. Упадало в око, як багато їв Маланюк. Чи не було в тому й Лиманової пайки? Може, й ні, але таке мимоволі спадало на думку, знавши Маланюкову натуру й Лиманову. Такого можна набрати більше, але це не виключає ні справжньої панськости, ні своєрідної чесности (хіба не платив він своїм джурам блиском своєї культури й свого дотепу?), ні своєї відмінности від пе­ресічного півінтеліґентного ДіПі тих часів.
Маланюк увійшов до МУРу на перший поклик. Але за всяку ціну він хотів зберегти свою лояльність до Донцова і його «Вісника». Елітарна настанова МУРу йому імпонувала, відхилення від неї обу­рювали. Він гірко нарікав на прийняття до МУРу Бажанського.
За це він нападав навіть на Самчука, з яким підтримував приязнь і взаємодовір'я. Бажанський, - казав він, - ні на що не здатний, він, як і Янів, - типові львівські самозакохані позери-балакуни, друкува­ти їх не слід, вони ніколи нічого путящого не напишуть (він не дуже любив галичан). Він був не менш рішучий проти Юрія Косача - за його ідеологічну безхребетність. І викликали в нього підозру «совєтчики» в МУРі, хоч із кожним з нас зокрема він аж ніяк не ворогу­вав - із Баркою, з Костецьким, з Петровим, зі мною. Йому здавалося не раз, що, як він казав, «чорні сили» опанують організацію. Тоді він казав, що МУР не потрібний, натомість треба мати добрий журнал, літературний клюб... Самчук раз по раз мусів доводити йому корис­ність МУРу. Часом це йому вдавалося, доходило навіть до того, що Маланюк починав обговорювати, як зберегти МУР, брався вербувати Чижевського. Але явною чи в свідомості зрозумілою умовою завжди було - не критикувати Донцова, не нападати на «Вісник». Маланюк у таких випадках починав переходити на протиМУРівські позиції. Хоч сам він, звичайно, вже тоді донцовістом не був. Але коли Донцов, хоч і приховано, через інших людей, спробував відновити свою ролю в лі­тературі й політиці, відродити «Вісник» (який тепер не пішов далі од­ного числа) і звернувся до Маланюка з довжелезним листом, Маланюк із МУРу таки вийшов. Не формально, але фактично.
Осьмачка й Косач, які при кожній нагоді виходили з МУРу, розголошували факт свого виходу й пробували зробити його по­чатком розпаду організації. Маланюк, навпаки, ніде про це не сур­мив. Він повідомив про це Самчука. У ті роки навіть я про це нічого не знав. (Самчук теж шляхетно вирішив не чинити мені прикрос­тей.) Я довідався про це тільки зі спогадів Самчука, опублікованих аж 1979 року, коли все це було вже стародавньою історією. Але ще 15 жовтня 1945 року Маланюк писав мені: «Не хотів би, поки що, ба­чити моїх речей у МУРі». Чому він підписував усі публікації тих років ініціялами Є.М.? Формально - це було з обережности, щоб радянці не знали його місця перебування. Але могло бути справжнім мотивом намагання зберегти своє повне ім'я для того часу, коли кермо літера­турного процесу знов перейде до рук Донцова. Звичайно, і радянська розвідка, а тим паче Донцов, знали, що це були публікації Маланюка. Ніхто інший не вмів і не міг так писати. Та, можливо, Маланюк сам потребував такої психологічної ширми, щоб виправдати для себе свою «зраду», що аж ніяк не була зрадою. Певної відповіді, чому Євген Маланюк став Є.М., ми, певно, ніколи не матимемо.
У підсумку, позиція пана Євгена супроти МУРу ніколи остаточно не визначилася. З одного боку, його розривали льояльність до Донцова і льояльність до Самчука, який твердо тримався ідеї й факту існування МУРу. З другого боку, в ньому жила суперечність між підозрою (від­разою) до всього, що прийшло з-під совєтів, і розумінням потреби йти з тими літераторами з-під совєтів, які були проти режиму. Ця підозра й відраза, може, найкраще виявилися в одному з його листів до Самчука, що його, цей лист, опублікував Улас Олексійович. Ось кілька цитат із листа:
«Словом, є це (писання недавно ще підсовєтчиків. - Ю. LLL) екс­тракт із яду й жовчі, що має міцність 25 літ режиму, єдиного в сві­ті... Люди, які дихали і жили там чверть століття атмосферою гною й крови, не можуть бути в нормальних обставинах нормальними. Принаймні - певен час... За наївний контакт із продуктами власне та­кого стану Лена (Теліга. - Ю. Ш.) затратила життя. Сов'яд із цих лю­дей буде виходити довгими роками».
Що не заважало йому дружньо зустрічатися зі мною, бувати в мене. Але про отруєння радянськими випарами він говорив святу правду. Справді, мусів минути не один рік, поки я спромігся їх позбу­тися в собі. І, хоч я цього не усвідомлював, вони тривали в моїй свідо­мості в роки МУРу, дарма що тоді я цього аж ніяк не усвідомлював, дарма що політично я був цілком протирадянський. Але на яку май­бутню Україну міг Маланюк сподіватися у відриві від цих людей (та ще й у відриві від галичан)? Чи не була це позиція дон-кіхотська: зберігати чистоту празької й варшавської еміграцій і на цій мініятюрній основі сподіватися збудувати будучину? Звичайно, він про це знав. Звідси двоїстість його поведінки. Сьогодні з Самчуком, завтра за Донцовим, позавтра - з чим за ким?
Ідеологічний наступ Донцова набрав особливого розмаху десь на початку 1947 року, коли колодонцовські кола надумали віднови­ти «Вісник». Про те, як цей наступ заторкнув Самчука, оповідає він у своїх споминах. Напевне, не меншого тиску зазнав тоді й Маланюк та інші колишні вісниківці.
На похороні Маланюка я не був. Здається, я був тоді в якійсь да­лекій подорожі. А може, й ні, не пам'ятаю. Та й чого б я був, коли за роки одночасного життя в Нью-Йорку ми не зустрічалися поза офіційними нагодами?
Я не можу уявити Маланюка мертвим, я не можу уявити його вмирання. У вмиранні, в смерті не можна грати, вони справжні. Мій
Маланюк був суцільна гра. Він грав пана, він грав розбещене, безпо­радне дитинча, він грав сальонового балакуна з тих, кого Блок на­зивав «испытанные остряки», грав поета-трибуна, нового Шевченка, автора другого «Послания». Він був самозакоханий, він хотів мати якщо не рабів, то джур.
А був короткий час, коли я був у полоні його поезії. Це було ще перед тим, як я пізнав його особисто. Я тільки приїхав до Львова і вперше допався його поезії. Я читав її вголос матері, це був голос нечуваної музи, якій не сила було вчинити опір. Коли я сказав про це Симовичеві (це був 1943 рік), він поблажливо посміхнувся і сказав:
- Це не поезія. Це все штучне, картонне, на котурнах. Якщо хо­чете справжньої поезії, читайте Святослава Гординського.
Гординський як поет мені ніколи не відкривався, не став моїм. Але Симовичева оцінка Маланюка скоро стала моєю, і не під чиїмось впливом, а внаслідок якогось унутрішнього процесу, об'явлення, тіль­ки не позитивного, а негативного. Та ненависть, що була любов'ю і що становила суть Маланюкової національно-патріотичної поетичної концепції, скоро стала мені чужою й навіть трохи смішнуватою.
Але в усьому цьому не можна недобачати іншого. Коли жит­тя людини й творчість поета - суцільна гра, нічого, крім гри, то це вже життя й поезія, а не гра. Це Маланюків парадокс, і з ним він був розділом в історії української духовости, поезії, культури. Послідовників і учнів він не мав і не міг мати - вони б здавалися блазнями і кльовнами. Але особистістю він був. І як на український пересічний рівень на еміґрації, - непересічного Маланюка ми ще не знаємо. Повинен прийти хтось, хто міг би показати людину й по­ета крізь гру й поза нею. За штучною позою й бляшаним патосом, мабуть, таки була жива душа, власний стиль і біль. Усе справжнє.
Вірність Маланюка Донцову подиву гідна. Мабуть, Маланюк був ви­щий і духово багатший із двох ще в довоєнні роки «Вісника». Напевне, переріс його в повоєнні роки. Звичайно ж, не міг поділяти донцовського скакання в гетьманську гречку купно з надміром новоявленої релігійности. Але, проти фактів дійсности й проти самого себе, він змушував себе вірити в позу Донцова й сахатися будь-якої критики. Донцов супроти багатьох (хоч далеко не всіх) мав цей гіпнотичний вплив на довкілля. Я не мав ні однієї нагоди зустрітися з ним осо­бисто, та й не шукав такої нагоди навіть тоді, коли ще захоплювався комплексом його ідей і гасел, більш-менш 1943-1946. Тому не можу ставити діагнози на походження й природу цієї магії.
Але в червні 1948 доля звела мене з його формальною дружиною Марією Бачинською-Донцовою. Це сталося в канцелярії американ­ського комітету допомоги емігрантам у Німеччині, куди я поїхав тоді на зустріч з американською українкою Юлією Коник у справі ліцен­зії на видання «Арки». Був я там із Людмилою Івченко. Міс Коник обіцяла клопотатися в справі «Арки». Несподівано вона сказала, що до неї має прийти в іншій справі пані Донцова. Чи я її знаю? Ні.
- То я вас познайомлю.
Це була сивава дама староеміґрантського типу, щось середнє між Людмилою Старицькою-Черняхівською й дружиною Сергія Жука. Розмова пішла мирно, слизьких тем не зачіпано. Бона оповідала про свої враження з Праги, де довго прожила під більшовиками. Добрі во­яки, - казала вона (не знаю, як вона могла це встановити), але тому, що майже всі з Києва - армія Малиновського. Враження від радян­ських фільмів - найсильніше - неймовірна побутово-матеріальна вбогість підсовєтського життя... З літературних тем говорилося тіль­ки про Осьмаччиного «Старшого боярина». Вона сказала, що вона не проти книжки, хоч там страшно перекручено дійсність. Я - на це треба дивитися як на літературні умовності. Вона:
- Це може оцінити літературний критик, але звичайний читач зверне увагу передусім на подробиці справжнього життя.
Мені говорити з нею було важко, бо вона належить до тих, хто слухає саму себе, а не розмовника. Риса вісниківців? Правда, вона, здається, трохи й недочуває. (Теж риса вісниківців?)
Про Донцова ми не говорили, але кілька разів, не називаючи, вона сказала: «Мій чоловік». Свого часу вона фінансово підтримува­ла чи утримувала (інтерпретації існують різні) журнал. Із розмови - на зовсім далекі теми, з її поведінки, з її глухоти - духової - я виніс тверде враження, що вона належала далі до вірних.
Це був єдиний контакт із найближчим оточенням її чоловіка. Він обійшовся без брязкоту схрещених шабель і гуркоту пострілів.
Юрій Шерех
КУДИ ПРОЛЯГАЄ ТРАСА*
Мовознавці кажуть, що в поезіях Шевченка слово соловей ужито дев'ятнадцять разів. У Шевченкових епігонів ще частіше. У нашому сторіччі через солов'їв пронеслися голод, винищення села, фронт на схід, фронт на захід, в житті вони, либонь, усе-таки, ще є, але в но­вітній поезії знайти їх важко. В «Автостопі» Оксани Забужко соло­вейкового співу не чути, фактично і принципово. Ми на гудроновій трасі (з вибоїнами й ковбанями), гуркотять вантажівки, шурхотять пе­редбачені ще Хвильовим ахтанабілі сучасносте, Миргород став не той, по хатах блимають лямпки Ільїча, а колгоспна Катерина (чи це сама Оксана Забужко?) з підведеним великим пальцем марно намагається перехопити один з тих ахтанабілів, хотячи чи не хотячи хоче, щоб він завіз її до пекла. Вона, думає, що туди пролягла траса.
Чому до пекла, а не до раю? Туристи до пекла бували й раніше. От, приміром, Данте. Але він зробив добрий тур і до раю. Та поколін­ня Забужко навчили, що траса, на якій написано: До Раю - справді приводить до пекла. Навчена гірким досвідом, вона, Забужко, і воно, покоління, вирішили, що простіше спрямуватися просто до пекла. А може, підсвідомо вони плекають потаємну надію, що маршрут до пекла приведе непомітно до раю? Так чи так, сьогодні вони хо­чуть лише до пекла.
Справа ускладнюється тим, що ця траса без написів. Як у пер­ші тижні війни. Тоді на шляхах знищено дороговкази, станції стали безіменними, на рогах улиць зникли таблички з назвами. Німцям це не перешкодило дійти до Царського Села, Волги й Ельбрусу. Але без назв краєвид стає нідешнім і траса нікудишньою. Так і тепер, ахтана­білі сучасносте мчать повз Катерину (Оксану Забужко), не зупиняючися, її рука замліла, але, якщо котрийсь нарешті зупиниться й підбере її, чи водій скаже їй правду, куди він їде цією трасою без написів? Чи в дорозі до пекла говорять правду, чи правда не знецінилася до нуля? Чи сам водій знає, куди його несе? Може, ахтанабіль сучасносте, як колись гоголівська «тройка», несеться не знати куди, наосліп?
* Друкується за: Оксана Забужко. Автостоп. К.: Укр. письменник, 1994, С. 3-10.
Можливо, до пекла взагалі не треба їхати. Можливо, воно тут і тепер, у цьому краєвиді без назв. Не збільшувати швидкість треба, а зупинити. Може, взагалі не треба зупиняти авт, не треба заходити до авта. Адже й саме слово «автостоп» має значення не тільки «зупи­няти авто, щоб їхати», а й «загальмувати авто».
Зазирнім у давніші часи, коли ще не народився Генрі Форд із сво­їм майбутнім ахтанабілем сучасности, коли тюпали кіньми чи вола­ми і дороговказів не треба було збивати, бо їх ще і в тямку не було, а траса ще звалася не трасою, а старомодно - шляхом, у подібній ситуації бачив себе не хто інший, а ще Шевченко. (Тільки і це тоді ще не звалося екзистенціялізм чи сартризм.) Пам'ятаєте - «У всякого... свій шлях широкий, той мурує, той руйнує» - інакше кажучи, про­тилежно спрямовані активності, складаючися взаємно, перекреслю­ються і довкруги безглуздя, безчас і безпростір. А тоді ж, ще недавно, перед «Сном», в українській літературі починалося все ніби весело, козаки-троянці шкварили гопака, пришелепуватий Стецько наміряв­ся відбути весілля, як ми тепер сказали б, у всегончарівському масш­табі. .. Правда, танцюристі козаки були вже мертві, а Стецько дістав гарбуза, а Уляна ставала кріпачкою, але на кінець світу тоді ще ніби не заносилося...
І от минуло яких нещасних півтора століття. Козаки вже навіть посмертно не танцюють, кількість стецьків помножилася, сьогодні вони проголошують незалежність, завтра дають їй гарбуза, ми мотори­зувалися, хоч і Біг дасть бензину, Уляна-Катерина стають окрай траси, а екзистенціяльна проблема височить перед нами все нагальніше, і ми далі проголошуємо в розпуці, що не здатні дістатися ні до раю, якого ми наче й не хочемо, ні до порядного пекла, - «а до того я не знаю Бога». Як тут не згадати похилого віком Бен Акібу з «Уріеля Акости», призабутої трагедії призабутого тепер Карла Гуцкова: що б не тра­плялося, що б старий не бачив, на все він мав одну реакцію: «І це вже було!» Скептицизм, песимізм, багато років заборонений плід, - тепер модний товар. Не журімось тим. Сказано-бо, що тільки великі нації породжують великих песимістів. Ми породжуємо - значить, ми велика нація.
Тільки не плутаймо назовні подібних, але відмінних речей. Нехай живе перманентний екзистенціяльний песимізм. Але не щоденне про­сторікувате ремствування, сьогодні пошесна хвороба. Нерозрізнення песимізму і гістерії в поезії, літературі, мистецтві - це, звичайно, не конче провина мистців, дзеркало не відповідає за те, що перед ним
миготить, і не будемо вкидати їх за це до (вдосконалених і вже суто національних, рідних) в'язниць. Але, може, можна уявити собі анто­логію українських ієреміяд від Івана Вишенського, Шевченка, Куліша й Лесі Українки до наших днів, щоб роздавати її молодим поетам,, на­приклад, від Спілки письменників, щоб вони замислилися про про­дукти своїх друкарських машинок. І про прадідів великих.
Але повернімось від проблем подорожей у нікуди, вибоїстих трас, сенсу життя, песимізму й ремства до Оксани Забужко, у книжці по­езій якої я тепер гостюю. Вона, книжка, поділяється на дві частини. Нівроку, назви частин не кажуть багато про суть кожної її відмінности від частини-напарника. Часом у інших своїх творах Забужко трошечки жартує з читачем, і то саме своїми заголовками. У її прозі «Книга буття» обіцяє твір філософський або релігійно-філософський, а стоїть за тим певна відміна кримінально-пригодницького гатунку. Навпаки, на іншу повість «Інопланетянку», читач певних уподобань накинеться, сподіваючися гості з далеких у космосі світів, а йдеться там про речі зовсім земні. Науково-філософська розумна «Філософія української ідеї та європейський контекст» на обкладинці нічого не каже про те, що мовиться тут насамперед про Івана Франка, над­то про його «Мойсея». (Правда, титульна сторінка додає підзаголо­вок «Франківський період» - але ану ж там ідеться про Леонґарда Франка, німецького експресіоніста, або Волдо Франка, американця, щоб не згадувати проти ночі про еспанського кавдійо. Недурно і міс­то в Галичині переназвано не Франківськом, а Івано-Франківськом, щоб не пошитися в еспанські «фашисти».) Так от, в «Автостопі» час­тини позначені тільки цифрами, римськими І і II. А цифри не ма­ють ні кольору, ні запаху. Вони показують тільки відрізненість (що 1, то не 2 і не 3) або порядковість (1 перед 2, 2 перед 3). Надто рим­ське II - це ж тільки двічі І, комбінація І+І, двох однакових одиниць, якісно не відмінних.
Але читач Забужко не схильний вірити простоті, і тут прихо­дить на допомогу контекст, цим разом не європейський, а імперськосовєтський. Пам'ятаємо, поділ поетичних збірок на дві частини, як добре відомо, був обов'язковий за всіх вождівських періодів - пер­ша частина про або для вождя, друга від чистого серця. Кесареві ке­сареве, Богові - Боже, одне вимудруване, друге виболіле. Чи так і в «Автостопі»? Вождів тим часом нема, але політика є. Коли я читав, у рукописі, «Автостоп» і наближався до середини тексту, мені майну­ло в голові: Господи, хоч би рядочок про кохання. Нехай без еротики,
без тілесности, нехай найплатонічніше, але хоч би словечко, натяк, посмішка. Ні, не личить таке частині І. Але я був щедро-прещедро винагороджений частиною II. Тут уже не якісь там рожеві чи блакитні солодкосяйні марева, а пах плоті і червінь густої крови.
Та це було б занадто просто - половина політики, половина еро­тики, і, мабуть, не була б це поезія і не був би «Автостоп». Політика тут - це кінець імперії. Ніхто за нею не плаче, а все-таки це яви­ще драматичне, якщо волієте - трагікомічне. Це як землетрус. Роз­падаються цеглинами споруди, туди їм і дорога, але мала приємність бути в осередку струсу. Це кінець епохи, втрата місця, де якось жило­ся, девальвація вартостей, слів, понять, захитання раси, нації, культу­ри. Це час, коли ніби, за Миколою Кулішем, «Народним Малахієм», розпадаються ф о р м и, а не знати, чи з того постануть ре­форми. Оголюється свинячий світ «Ордера» Юрія Косача, або ще точніше - усвідомлюється Гоголеве «кругом одни свиные рыла», протяті опудала, з яких сиплеться потеруха, розпад часу і втрата міс­ця, Гамлетове «зірвався світ з завіс».
Якби ж на місце занепалого й приреченого поставало нове, але нові структури ще не народилися, і довкілля не виявляє снаги відбути пологи. У зацілілих ще будинках зяють пусткою потрощені очниці вікон, у спустошеній свідомості ятряться «уже-не-написані романи». Навіть мова людська - напівмертва, і поет - наркоман цього напів­трупа. Людські стосунки вивернені сподом догори, як у тому опові­данні Мопассана («Le port» - «У порту»), де герой-матрос, шукаючи легкого кохання за малі гроші, мало не став клієнтом своєї ж таки - спершу невпізнаної - сестри, і, обоє в сльозах, проводять решту ночі в кімнаті борделю... Ми пишаємося, що революція наша відбулася безкровно. Але, коли ніхто не стріляє і не вбиває, кровоточать душі і споруди. Оркестра нової ери тільки різноголосо настроюється, але ноти її старі, а треба було б грати інакше, навпаки, задом наперед, а цього вона не вміє.
Непомітно «Автостоп» переслизає з я і він на ми. Але чи все це зветься політикою? При чому тут політика, - перепитають фахові люди. Політика, скажуть вони, - це редагування законів, призна­чення міністрів і урядників, зміни в адміністрації... Ні, - відповідає книжка. У роки перевороту політика - це перешарування геологіч­них шарів, це травми людських душ. З ким будеш ти, читачу? - спи­таємо. Якщо з тими, хто формально зветься політиком, кинь книж­ку Забужко, вона не для тебе. Політика поета - це психологічна
27-11-145
стратиграфія і сейсмологія. Так кінчається частина 1. Частина ми. Прочиняємо вузькі дверцята до поодинокої людської душі, до час­тини II, себто І+І, - може, точніше було б позначити її не знаком плюса, а знаком множення, хоч це і не дало б римського II. Приватний світ, світ я, починається прощанням з молодістю, звідки шлях веде на поріг задзеркалля, далі до молитви (хоч не ясно, чи відкритої прав­дам віри й релігії), а ще далі - до суто вже жіночих мотивів огидипотягу до чоловіків, звіриного запаху і облямованих чорним нігтів, до захланної порожнечі жінок, жадібних чоловіка і жадібних його смерти, намірених побудувати світ «без Агамемнона», спроможних забити його, але неспроможних жити без нього... Ще крок - і може­мо опинитися в оточенні еріній-месниць чи фурій.
(Тут Zwischenrede побічно про Забужко, прямо -про себе. В «Авто­стопі» багато прощань - і дуже мало зустрічей. Знаємо: останнє про­щання - смерть. Виглядає, що так і в більшості української поезії. Колись я писав про еволюцію теми прощання в українській поезії від Левка Боровиковського й Олени Пчілки до Юрія Тарнавського («Третя сторожа», моя, 1993). Статтю цю можна б продовжити - і варт - «прощаннями» Оксани Забужко. Але не тут. Тут знов до Забужко, II.)
Між І і II в Забужко, мабуть, нема логічного зв'язку. Особистісні, жіночісні комплекси частини II могли б витворюватися і в стабільні­шому світі. Але між ними є спорідненість настрою - загроженого, на­стороженого, уже трагічного або вагітного трагічністю. Персональний біль підсичує драму розхитаного, розхристаного світу а 1а Босх чи Бройгель, а 1а марення Шевченкового «сон же, сон напрочуд дивний», безглуздий хаос напівзбожеволілої країни підсичує метання поодино­кої жінки. Дві частини «Автостопу» творять єдність, як творить її пара черевиків. Навіть у розпанаханому, кирзовому світі нема виробництва самих правих (скажімо, у Львові) чи самих лівих (скажімо, в Тюмені) черевиків, навіть у розцентрованій промисловості екс-СРСР.
(Є в збірці одна-дві, на перший погляд, погожі поезії, найбільше «Тост», але коли заглибитися - це ж хвала мистецтву в протистав­ленні життю. І її головна функція - вияскравити похмурість збірки білим бліком.)
Читач сам оцінить майстерну плинність мови й ритмів, рідкісну в щойно другій збірці поезій. (Першою була «Диригент останньої свічки», 1990.) Подиву гідну легкість переходу в тій самій поезії від римованого вірша до неримованого, говірного і навпаки, як кольоро­вий фільм виливається в чорно-білий і навпаки в фільмах, приміром,
Едгара Райца. Є в Забужко відгомін Тичининих експериментів з його поєднанням поетичного і прозового, перебоями й переплесками рит­мів, зокрема в його «Сковороді», навіть у силоміць зліпленому й клей­стером пропахлому виданні 1971 року (річ, розсаджена намаганням зробити з Сковороди другого Максима Залізняка або навіть приуральця Ємельяна Пугачева, але скарбниця мовних і композиційних екс­периментів - цієї проблеми Забужко не мала, її І і II міцно склепані і не розпадаються на гетерогенні клапті).
Якби в мене запитали, чи мені подобається більше частина І чи II, без вагань і застережень я віддав би перевагу ІІ.Апокаліптична час­тина І майстерна, можливо, краще, ніж багато й багато найновіших творів мистецтва (а їх, особливо в поезії, багато), відбиває кінецьімперський стан непевности, тривоги й розгардіяшу в людських ду­шах, тепер дуже популярний жанр і серед авторів, і серед читачів. Проникливо, драматично й плинно. Але такого настрою твори писа­лися й будуть писатися, відколи й доки існує література. «Екклезіяст» написано три тисячі років тому. Натомість II встановлює нову межу допущенности приватного в описі людської думки, сприймання й по­ведінки в найінтимнішому.
Ця межа відсувається чи, може, краще сказати, розсувається вже не одне століття, і межі тому не видно. Мабуть, свого часу таким ре­волюційним актом розсування від загального (приміром, у житіях святих) до індивідуального був плач Ярославни на мурах Путивля в «Слові о полку Ігоревім», а потім інвективи-плачі «Треносу» Мелетія Смотрицького. Такою революцією був, геть пізніше, «Цвіт яблуні» Коцюбинського і Франкове (таки Івано-Франкове) «Сойчине крило», пізніше (і не надто вдало) еротика Валерія Поліщука... Це тільки по­одинокі приклади, навмання вихоплені. Процес цей світовий, у всіх країнах, де не втручається цензура (чи треба згадувати, що, для при­кладу, в індійських і китайських фільмах заборонено показувати по­цілунок, а в іранських навіть непокрите жіноче волосся), - і в усіх мистецтвах.
У своїй II Оксана Забужко говорить про речі, про які досі в укра­їнському мистецтві так не говорилося, часто так одверто, в таких по­дробицях, що дух переймає, падають усі завіси, і солодко, і страшно стає, і мимоволі думається - Боже великий, чи можна так невиму­шено, так просто про саму себе (бо в ліриці скрізь про себе), про своє тіло й душу прилюдно говорити, чи можна виносити такі речі на юрбу. Таж так не пишеться! Сама вона зве це «позиція відкритої 27*
літературної свідомости». (А воно ж зовсім не обов'язково про себе і зовсім не обов'язково життьова правда - хоч незаперечно, літе­ратурна правда). І робиться це без пози і без вульгарности, навіть із певною делікатністю, що чимсь нагадує іноді навіть Миколу Зерова з його вмінням закувати свої зойки в залізні рамки поетичної дисци­пліни (поза тим поета, далекого від Забужко), навіть без «нецензур­них» слів, як просто дихається чи сниться.
Не сама вона шукає в цьому напрямі, це робить сьогодні бага­то діячів різних мистецтв, може, особливо наполегливо - поезії. Але не знаю поки що нікого, хто б так стримано, так тактовно і так сміливо-вперто, до зухвалости, в українській поезії таке робив. Поки політики «мирно» (себто без крови) сперечаються про посади й закони, революція відбувається вже. Вона відбувається насампе­ред у письменстві, себто в людській душі. Не ухиляймося від прав­ди, безкровних революцій таки не буває, про це тут уже сказано, і варт повторити: коли не ллється кров на барикадах, кривавляться людські душі.
Забужко думає, що в самої неї. Колись з потоплюваного хви­лями корабля кидали вістку людям, у закоркованій пляшці, в роз­бурхане море. Забужко бачить себе в такій загрозі саму і теж кидає в хлань - але що? - сторінку зі свого щоденника! Та ще й україн­ською мовою писану (якою ніхто не читає). У паперовому конверті - жест безнадії. Але таких конвертів сьогодні кидають багато. А може, хтось спроможеться й на закорковану пляшку... Може...
Така заявка «Автостопу», зокрема «Автостопу» П, на нове слово в українській поезії. На порозі 21 (чи XXI) сторіччя. На переворот, і, може, не тільки в слові. Виглядає, що туди пролягла траса, де з під­веденим великим пальцем ловить мимоїжджий ахтанабіль сучасности сучасна Катерина, чи то пак Оксана Забужко.
Нью-Йорк, липень 1993
Юрій Шерех
СКАРБИ, ЯКИМИ ВОЛОДІЄМО'
Українська Вільна Академія Наук у СІНА. Джерела до новіт­ньої історії України. - Т. 3. Матеріали до новітньої історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857-1933. (Редактори Богдан Стру мінський і Марта Скорупська у співпраці з Едвардом Косинцем і Наталею Лівицькою-Холодною.) - Нью-Йорк, 1992. - 813 с.
Історія української науки - тема майже не рушена, історія її в Америці - ніби ніколи й не існувала. А є в ній визначні сторінки. Ексод наших науковців у воєнні роки, а потім переплив більшости до Америки й Канади приніс не один творчий розум, не одну крини­цю накопичених знань на захід від Атлантику; а в той час рівень знань про Україну й українські проблеми на американському континенті залишав бажати кращого. Доцільність творення українських науко­вих осередків у Заокеанні не викликали сумніву. Головних завдань, отже, вони мали двоє: далі плекати українську науку поза засягом ста­лінського, потім брежнєвського режимів і - пропагувати українську науку в англосаксонських колах. Перше могло робитися й україн­ською мовою, друге - лише англійською. Так постали наукові закла­ди Заокеання, серед них - як один із провідних - Українська Вільна Академія у СІЛА з осередком головне в Нью-Йорку. Перекиданню мостів до американського світу серед її видань служили насамперед англомовні «Анали», розвиткові української науки - серії моногра­фій і збірників різного характеру.
Я не пишу тут історії української науки поза межами України і не маю потреби перелічувати чи характеризувати ці видання. Скажу тільки, що вони добре вписувалися в історію нашої науки, а якимсь краєчком і в історію американської й канадської науки. Але десь на початок вісімдесятих років увиразнилися риси вичерпання цьо­го етапу. Для Америки й Канади українська наука переставала
* Фрагмент («Вступні зауваги») з рецензії, писаної взимку 1992-93 рр. - Друкується за: Сучасність. 1993. № 6. С. 147-149.
вже бути синім птахом, що, хто знає, ніколи, може, й не існував; у місцевих університетах постали вже українознавчі центри, які готували свої нові, власні кадри. А, з другого боку, старше поко­ління помалу вимирало або втрачало свою творчу спроможність. Українські наукові осередки ще існували, але явно втрачали ши­рот}7 подиху, творчий запал і навіть здатність перебувати на рівні сучасного знання. Чи на добро, чи на шкоду, молоде покоління на­уковців горнулося до унверситетських центрів, до англомовности, до функціонування в іншому інтелектуальному підсонні. Мірою відходу старшого покоління чимраз більше до специфічно укра­їнських наукових інституцій тулилися невдахи, яких не приймав американський і канадський науковий світ. Творилася небезпека, що еміграційні інституції перетворяться на самопародію, а вони ж мали були добре ім'я.
Так на початку вісімдесятих років постала потреба переорієн­тувати українську науку в Заокеанні. (Від кінця вісімдесятих років, коли став «прозорим» західний кордон України, переорієнтація ста­вала потрібна зовсім інакша, - але тут мова, підкреслю, про початок вісімдесятих років, коли кордони на сході Европи стояли, здавалося, непорушно на довгі роки.) Можливість проблемної науки, плідних наукових дискусій українською мовою курчилася й занепадала. Але наука живе не тільки проблемами, а й фактами, у ділянці історич­них дисциплін - джерелами. На перший плян висувалася потреба виявлення й публікації джерел, і то не старовинних (це завдання взяв на себе Гарвардський інститут українознавства, а ми, в еміграційних інституціях, не мали для цього ні фінансової бази, ні достатньо ква­ліфікованих фахівців), а новіших. Тут можливості невичерпні, а по­треба пекуча, - бо в міру того, як іде час, недавно сучасне стає істо­рією, - а історія потребує джерел. Скажімо, Друга світова війна для старшого покоління людей нашого часу - сучасність, а об'єктивно це вже історія.
Так виникла в нью-йоркській Академії ідея започаткувати серію «Джерел до новітньої історії України» - джерел, зосереджених у ар­хіві Академії, але також і в американських та позаамериканських схо­вищах документів. Уже 1984 року вийшли перші два томи цієї серії. Першим томом ушановано засновника архіву Академії Володимира Міяковського, другий том містив дипломатичні й військові доку­менти з останніх років Української Народної Республіки. Видання було запляноване так, щоб усі публіковані тексти подавалися мовою
оригіналу, а статті, коментарі, примітки - ввесь редакційний матеріял - англійською мовою. У нових обставинах, від 1988 року почи­наючи, можна було б передискутувати, чи така двомовність доцільна, але шкоди від неї не буде.Порода науковців, що не вміють хоч би читати по-англійськи, переводиться, мов зубри.
Тоді ж таки, 1984 року, почато працю над третім томом серії, але з причин, про які мова буде далі, праця над цим томом розтяглася на кілька років, і він побачив світ тільки тепер, після восьмирічної перерви. От про цей том тут і буде мова. Цей 813-сторінковий том вийшов під назвою «Матеріяли до історії літератури і громадської думки. Листування з американських архівів 1857-1933». Том скла­дається з двох частин. Перша охоплює листування з американських архівів - від Нью-Йорку до Каліфорнії, яке датується другою по­ловиною 19-го сторіччя і першою чвертю 20-го і включає, поміж ін­шим, досі не видавані листи П.Куліша (дуже цікаві його міркування про звукові особливості української мови), Михайла Коцюбинського і Богдана Лепкого, а основне місце в ній посідає листування Михайла Драгоманова з родиною де-Гольштейнів, що належать до останніх років життя їхнього автора, від 1882-го до 1895 року. Цю частину, що охоплює сторінки до 211, зредагував Богдан Струмінський у спів­праці з Едвардом Касинцем. Далеко обсяжніша друга частина (по­чинаючи від с. 213) приносить листи до Наталі Лівицької-Холодної від Євгена Маланюка, Юрія Липи, Андрія Крижанівського, Дмитра Донцова й Олени Теліги.
Поєднання в одній книзі листів різного часу і поглядів, зокрема таких полюсних, як Драгоманова і Донпова, може здивувати. А справ­ді, воно дуже дотепне. У нашому загальному уповільненому проце­сі розвитку й конфліктування різних ідеологій і Драгоманов, і, осо­бливо, Донцов зберігають (у різних колах і середовищах) до сьогодні актуальність політичних провідників, які виключають один одного. Публікуючи їхні не призначені свого часу до друку листи поруч, у тій самій книзі, редакція ніби підкреслює, що все це вже не сучасна полі­тика, а таки історія і мусить бути оцінювана в обох випадках як щось належне до інших (і різних) часів і епох. Цю частину, що обіймає три чверті видання, зредагувала Марта Скорупська при співпраці влас­ниці архіву - Наталі Лівицької-Холодної.
Юрій Шевельов
ЛЮДИ АКАДЕМІЇ, МУРИ АКАДЕМІЇ, КНИГИ АКАДЕМІЇ*
Спогади і міркування з нагоди п’ятдесятих роковин Української Вільної Академії Наук у США
Початки міст, країн, інституцій, річок дуже часто оповиває мла леґенди. Чи справді Рим заснували Ромул і Рем і чи справді їх виго­дувала своїм молоком вовчиця? У сорокових роках нашого століття мені забаглося побачити джерело Дунаю, ріки, що в'яже слов'ян між собою і їх із Заходом. Я знайшов гай, на Ульмщйні, звідки тече Дунай, але котрий з численних струмочків, джерелець і просто калюж ува­жати за дійсний початок ріки Слов'ян і Европи? Вільна Українська Академія Наук, - далі зватиму її просто Академія - не сягає в далеч століть. Дату заснування ми знаємо - 16 листопада 1945 року, місце теж знаємо - Авґсбурґ у Баварії - теж певно. Але далі конкретних і певних деталів таки бракує, а з того, що є, не знаємо, де дійсність, а де уява. Нам кажуть: як і всі німецькі міста Авґсбурї вийшов з ві­йни майже суцільною руїною. Серед небагатьох зацілілих споруд були великі касарні, названі на спогад про бої Першої світової ві­йни у Франції - Сомме-казерне. (Англо-американська авіяція, як правило, не бомбувала військові касарні.) Американська окупацій­на військова адміністрація влаштувала там табір для так званих ді­лі - displaced persons - переміщених осіб, - делікатна назва для осідків мільйонів ненімців - в'язнів гітлерівської Німеччини, при­мусових робітників, полонених і Бог знає кого ще, хто були чужорід­ні в Німеччині і підлягали тепер вивозові до своїх батьківщин. Щоб легше було виштовхати це горопашне шумовиння війни, табори бу­дувалися за національним принципом. Не знаємо, як це сталося, але серед безмежної мережі таких таборів, що вкрили всю понівечену,
*Скориґований автором виступ на ювілейній конференції Академії 8 жовтня 1995 року в Нью-Йорку в залі Українського інституту Америки.-• Друкується за: Сучасність. 1996. № 1. С. 118-124.
півголодну і принишклу Німеччину, авґсбурзькі касарні на честь французької річки стали осередком кількох тисяч українських без­батченків, і то саме тих, що не хотіли повертатися на свою поневолену батьківщину. Минуло добрих півроку, поки американська військова адміністрація усвідомила, що має справу з сотнями тисяч неповоротців, і поки викристалізувався статус, триб життя і рівновага в розко­лошканому шумуванні загнаної до кошар касарняного примусового співжиття безпритульної України, - бо це таки була в мініятюрі ціла батьківщина тих людей, дорослих і дітей, родин і самотників, висо­ких інтелектуалів поруч із селянами й робітниками. Пізніше в своїх спогадах Улас Самчук назве кожний такий табір планетою ділі. Чи не найбільшою з тих планет, сказати б, Юпітером був авґсбурзький.
Розбурханим було перше півріччя усіх українських таборів у Німеччині, таке було і в діпівському Юпітері: комплектування скла­ду мешканців, сяке-таке обживання непривітних солдатських заль, опір примусовій репатріяції (на якій наполягав совєтський союзник і на яку розраховували західні союзники - трохи про це в рома­ні Павла Загребельного «Тисячолітній Миколай», а повного літопи­су конфліктів з участю американських військових частин проти без­збройних діпі, як от у Герсфельді, Кавфбойрені, а було їх, напевне, ще немало, - такого літопису ще не написано), устійнення меж де­мократії в унутрішньотаборовому житті - все це виформовувалося помалу і з болем.
На осінь 1945 р. хвилювання починає вщухати і перспекти­ви - принаймні найважливіші - починають окреслюватися. Люди знають: у таборі 4000 мешканців. Примусової репатріяції не буде. Уконституйовується таборова адміністрація. Починає виходити та­борова газета (хоч і без друкарні), закільчується театр (Володимира Блавацького). У Німеччині починає відроджуватися, хоч ще дуже непев­но й хаотично, залізничний транспорт, з'ясовується поволі, де є інші українські табори. Українська інтелігенція робить перші спроби зор­ганізуватися. Першими закладають ініціятиву письменники - МУР задекляровує себе 25 вересня в Фюрті. У листопаді в Ашаффенбурзі твориться Центральне представництво української еміґрації в Німеч­чині (ЦПУЕН) - це вже перехід до свого роду федерації всенімецького масштабу і правного захисту всіх українських діпі.
На цьому тлі як одну з ланок загального процесу треба сприймати дію науковців, заснування Академії. Дата 16 листопада ідеально впису­ється в хронологію українського пробудження і вбивання в колодочки
цієї осени. Але далі починається леґецда. Протокола перших, організа­ційних зборів не збереглося, або не знайдено, або й не було. Не знаємо, чи часом його нема в архіві ЦПУЕН.Леґенда оповідає про збори 12 на­уковців. Хто вони були? З певністю можемо назвати Петра Курінного, історика і археолога, і Володимира Міяковського, літературознавця і історика-архівіста, обидва з Києва. Дуже правдоподібно, що були там Вадим Щербаківський, археолог, з Праги, Віктор Дорошенко і Дам'ян Горняткевич зі Львова. Називають ще, але без певносги, Віктора Петрова з Києва, а потім з Берліна. Президентом обрали Дмитра Дорошенка, але не знати, чи він був присутній, чи його вибрано заочно. (Він не належав до табору-Юпітера). Мимоволі постає підозра, чи цифра 12 учасників історична, чи апокрифічна, - як було дванадцять апостолів. 12 учасни­ків не могли зустрітися випадково. Хто, власне, склав ті збори, хто був фактично починальником новозасновуваної Академії?
Збори 16 листопада відбулися в касарнях Сомме. Але де саме? Є дві можливості - вищі поверхи або підвал. Вищі поверхи - це були великі касарняні залі, де люди спали. У шуканні приватности родини попротягали дроти чи линви, повісили на них ковдри і так творили ілюзію родинних спалень. Стільців було обмаль. На ліжках вночі спали, вдень сиділи. Більше вигід було в підвалі, між трубами водогону й каналізації, електричними дротами. Модерний варіянт ранньохристиянських катакомб. Білоколонних мармурових заль там не було. Так мусимо уявити собі - у двох варіянтах-можливостях, - де створилася Академія.
Ініціятори Академії уявляли її собі на зразок київської: відділи, комісії, кабінети, секції, складна ієрархія адміністративних функ­цій і підпорядкувань. В обставинах листопада 1945 мало було шансів на таке розгортання. А в перспективі майбутнього, без живущого на­ціонального ґрунту, такі шанси були ще менше ймовірні.
Що конкретно могла робити Академія? Лябораторій Академія не мала і не могла розраховувати їх мати в майбутньому. Друкованих видань в тогочасній Німеччині, де книгозбірні були знищені або по­ховані в сховищах, щоб уберегти книжки від бомб, а друкарні були здебільшого збомбовані, бути не могло. З тих самих причин можли­вості творити нові наукові праці були вельми сумнівні. Можна було тільки сходитися на читання привезених з батьківщини старих на­укових праць і обговорення.
Ми неспроможні сьогодні сказати, як засновники Академії уяв­ляли собі майбутні стосунки новозасновуваної еміграційної Академії
з Академією в Києві. Раніше чи пізніше впадуть перепони на кордоні, і яким буде тоді взаємозв'язок двох інституцій? Чи вони зіллються? Чи еміграційна інституція самозліквідується? Чи вона заступить київську?
Історія Академії ще не написана. Документи до неї не знайде­ні й не видані. Що засновникам Академії присвічувала віра в май­бутнє української науки - а віра, як відомо - гору зрушує, - це ясно. Що була в їх діяльності частка наївности, це теж, мабуть, прав­да. Але твердо можна сказати, що і сам факт існування Академії, і її (пізніші) видання відіграли величезну позитивну ролю своїм впли­вом на Академію в Києві. Багато разів видання Академії примушу­вали Київ видавати те, чого Київ сам, мабуть, ніколи не видав би. Безпосередньо і посередньо еміграційна Академія в українознавстві диктувала Києву, що треба видати. Київ боявся Академії і змушений був змагатися з нею. Перед вела в таких випадках мала еміграційна Академія. Але восени 1945 року віра і непрактичність авгсбурзьких піонерів могли здаватися виявом незрілости.
І це невдовзі викликало реакцію.
До червня 1947 р. Академія була єдиною науковою інституцією на еміграції. Тоді, теж в американській зоні, відновлено Наукове това­риство ім. Шевченка. Тим самим відновлено і традиційну дихотомію Київ - Львів. Вона в суті речі була в історії України і її культури до­повнююча й корисна. Примхливо це змагання-співправця відбилося навіть у назвах двох провідних наукових установ. Нагадаю коротко про їхню етимологію. Слово академія веде свій початок від Платона, від клясичної Греції, від Атен. Академією спершу названо ділянку Атен, від особового імени Академ, - одна з дійових осіб міту про Тесея. Там, у священному гаю, прогулювався свого часу, двадцять чотири століття тому, Платон зі своїми учнями, викладаючи їм свої філософські погляди. Епоха гуманізму в Західній Европі принесла культ Платона, і тоді одна по одній в Італії поставали Академії - Платоніка у Фльоренції, 1474, Понтаніяна в Неаполі, 1433, Мануцієва в Венеції, 1495, Антікварія в Римі, 1498... Коло 1626 р. постала акаде­мія Франції в Парижі (а на Україні, в Києві слово академія вже було включене в словник Памви Беринди, 1627!).
Слово товариство має зовсім іншу генеалогію, і то східну, козацько-чумацьку; турецько-чагатайське тавар (майно, худоба, крам); суфікс -ещ/-иш має значення «торговельний спільник». У козаків воно вживалося, в Беринди його нема, - мабуть, видавалося воно за­надто простацьким. Так слово справді академічне, шляхетне дійшло
до нас у східному Києві, простацько-комерційне, торговельне, степо­ве на заході у Львові!
Промотором віднови НТШ був Володимир Кубійович. Коли я довідався про віднову, я мав розмову з ним. «Чи треба мати дві на­укові установи на еміґрації?» - спитав я. Кубійович послався на правні мотиви. Львівське НТШ, сказав він, радянська влада припи­нила, розігнала. Але це був акт безправний, легально НТШ далі іс­нує. Натомість Академія в Києві зберігає правну тяглість існування, еміграційна Академія правно незаконна. Тут Кубійович помилявся. Правного конфлікту між двома академіями не постало після створен­ня незалежної України в 1991 р., дві академії визнають одна одну і де в чому співпрацюють. Кубійович теж послався на те, що останній перед тим голова НТШ живий, і його головування стверджує тяглість двох НТШ. Справді, Івана Раковського знайшли в одному баварському селі і формально він якийсь час головував. (Справді він був тяжко­хворий, і його головування було більше номінальне.)
Думаю, одначе, що головним чинником у постанні другої науко­вої інституції були не правні міркування і навіть не територіяльнокультурні відмінності. Радше це були різниці в психологічній наста­нові. Та повною мірою вони виявилися вже в Америці. Тож спершу про цей переїзд.
Він не належить до найславніших сторінок історії еміґрації. Його провадила американська військова влада. Провадила в дуже короткі строки, бо вона йшла до самоліквідації, і новій Німеччині, відчище­ній від нацистів і зміцнілій унаслідок фінансової реформи, треба було передати врядування в країні без ділі. Усе відбувалося дуже швидко, і на підготовку до переїзду давали день, найбільше два. Сьогодні - академік, завтра корабельний вантаж, а далі, після переїзду - на бру­ку американських міст. (У цьому поспіху, до речі, мабуть, і причина втрати архівів і Академії, і, може, ЦПУЕН.) Військова влада ніде й ніколи не відзначалася делікатністю в трактуванні людей.
Академія, що постала кілька років тому в Авґсбурзі, в Америці легально не існувала, назовні все треба було починати спочатку. Професор Філіп Мозлі, що дуже допоміг Академії в її становленні в Америці, в своєму огляді її початків на новому ґрунті ані натя­ком не згадує про її створення й діяльність у Німеччині! Першим Президентом Академії в США став Михайло Ветухів. Мозлі делікатно пише про це: Ветухів «був обраний першим президентом Української Академії Наук у США», без будь-якої згадки про те, що Ветухів не був
першим, якщо рахувати німецькі роки. (Здається, що він і не був учас­ником перших зборів в Авґсбурзі.)
Ветухів був людиною доброго українського (козацького) коре­ня. Його батько був учнем і ентузіястичним послідовником Потебні. Уже десь на початку тридцятих років я мав нагоду відвідати його. Він мав домочок на Лермонтовській вулиці в Харкові, на самому краю міста. Я був - тоді ще молодий студент - здивований і вра­жений тим, наскільки цей будиночок зберігав архітектуру і начиння старокозацької хати, а надто величезним, на цілу стіну, божником, що було в ті роки ризиковане, особливо ж зважаючи на студента, якого він не знав. Ветухів-син, Михайло Олексійович, поєднав ко­зацьку традиційність із ультра-новочасною адміністративно-діловою енергією. Він завжди вмів знайти найважливішу точку прикладення своєї сили. В голодному прифронтовому Харкові, де люди вмирали від голоду тисячами, він створив обласну земельну управу і налад­нав хоч мінімальне постачання харчів. У повоєнній Німеччині, де центральною проблемою став адміністративний захист українців від репатріяції, він працював у ЦПУЕН. В Америці він віддав свої сили українській науці. Це був порятунок безпорадній у нових об­ставинах інтелігенції і запорука майбутнього впливу на американ­ську політику. Через посередництво науки. Геть пізніше, враже­ний невигойною хворобою і знавши про це, він сам вишукав собі наступника.
Практичний, цілеспрямований і дієвий, Кубійович у НТШ поста­вив майже все на карту практично потрібних і економічно доцільних проектів, що приносили б гроші, а не розтринькували б їх - гандбух (підручна книга) України, а потім Енциклопедія України, про­екти грошово рентабельні, але не розвідкового, а компілятивного ха­рактеру. Його мислення було ділове і европоцентричне. Тут, гадаю, були глибші причини віднови НТШ. Авґсбурзька Академія була для нього тільки купкою непрактичних диваків. Ветухів тоді ще не очо­лював Академію. Як пізніше з'ясувалося, Ветухів вибрав програму синтези українських традицій і американських зацікавлень. Діловою його програма була, мабуть, не менше від Кубійовичевої. В основу праці Академії він узяв видання англомовного річника - «Аналів». Звернення до англійської мови в виданнях Академії випередило НТШ на дванадцять років (1951-1963). Програмою Ветухова зацікавилися американські фундації, і це забезпечило фінансово початки видав­ничої програми.
«Анали» здобули собі добре ім'я. Характер їх мінявся залеж­но, насамперед, від становища на Україні і в Америці. Перші томи, у співпраці з Юрієм Луцьким, одним з нечисленних тоді двомов­них українсько-англійських українців, мали переважно інформа­ційний характер. За кілька років «Анали» спромоглися на томи монографічного характеру, такі, як Повстенкова монографія про київську Св. Софію (що стимулювала аналогічне видання в Києві), монографія Н. Полонської-Василенко про заселення Південної України (яка вже тоді зібрала великий матеріял, що зробився акту­альним особливо в недавні роки, коли постало питання про склад населення цих територій), монографічне опрацювання історіографії України Дм. Дорошенка - Ол. Оглоблина, яка і досі не знайшла собі рівновартісного двійника на Україні.
Примноження українозначної науки в Північній Америці зро­било можливою нову зміну в характері видання - замість збірника статей з різних ділянок «Анали» перейшли до публікації кожного тому з окремої дисципліни (література, мовознавство, політологія, економіка тощо). Але на всіх етапах своєї публікації вони уникали спрощень і публіцистики під прикриттям науки.
Коли десь 1989 р. впала заборона довозити закордонні видання на Україну, Академія вирішила зовсім припинити видання «Аналів» і зосередитися на виданнях україномовних, на впровадженні в за­гальний обіг архівних матеріялів, назбираних у багатющих архівах Америки. На зміну «Аналам» прийшла серія «Джерела до новіт­ньої історії України». Три томи вже на наукових верстатах, дальші готуються.
Тут, як обіцяно, кілька слів про книги Академії. Видання наукової інституції оцінюються не за кількістю. У нас виходить багато видань, які є, власне, тільки задрукованим папером. Академія шукає книжок, що приносять матеріяли, які посувають уперед науку, приносять нові проблеми і нові розв'язання. З яких можна бути гордими. Вибрати з видань Академії особливо вартісні - завдання нелегке. Ось кілька. Повстенкова монографія про київську Св. Софію для свого часу - 1954 - була вагомим словом прозирання в задуми мазепинських років і продирання в Ярославові. Двотомник С. Петлюри - ключ до автора і до доби Національної революції 1917-1920 років. Праця Ольги Косач-Кривинюк започаткувала наукове життєзнавство Лесі Українки. Багато чим піонерські винниченкознавчі праці Гр. Костюка. Третій том «Джерел» поглибив наше знання про Мих. Драгоманова
і започаткував наукове вивчення (не журналістичну полеміку) Дмитра Донцова і його доби...
Серед видань Академії важко знайти меншевартісні. Грізною сто­рожею височать вони в обороні українського політичного руху і укра­їнської культури. Не журналістичними вискоками, а правдою фактів і глибиною аналізи.
За книгами Академії стоять люди Академії. Аналізи персонально­го складу Академії ще нема. Майже нема неказенних біографій, у ба­гатьох нема повних бібліографій, оцінки центральних праць. Тут нема місця для характеристики кожного зосібна. Можна тільки спробува­ти накреслити кілька групових портретів, синтетичну типологію по­колінь, - чого теж ніколи ще не роблено. Ось перша спроба такого синтетичного «родоводу».
Хто були засновники-авґсбуржани Академії, оті напівмітичні дванадцять і їхні бойові товариші й послідовники? Віком переваж­но тоді на п'ятому десятку, люди, що зазнали переслідувань від ко­муністичного режиму, але з трудом, правдою і неправдою заціліли, їхні вчителі майже всі загинули - фізично або духово, але зерно, посіяне тими вчителями, не було заглушене. Більшість із них були перелякані, але ідеалістичні первні, навіть свята наївність праведних, лишили слід у їхніх душах і поведінці. Українську віру і ідеологію вони ще вберегли, це була спадщина буремних років, дехто з-поміж них був твердий у своїх переконаннях, а дехто сполохано обереж­ний, - в різних пропорціях. Свою наукову позицію вони ще твердо знали, а от зв'язки з Заходом у них були послаблені або ніякі. До цієї групи я відніс би й Михайла Ветухова, хоч він різнився браком наївности, умінням добирати людей, - справжня людина на справж­ньому місці, - безжальністю й твердістю характеру й своїх рішень. Тверезістю в поведінці, умінням добирати людей - він був, сказа­ти б, східняцьким Кубійовичем; але він добре розумівся на своїх ко­легах і вмів ними керувати - це тут потрібне слово. Своєю вольовістю він різнився від своїх людей, які були більшою чи меншою мірою вражені пер-ґюнтівським комплексом - обійди по кривій; збережи святий вогник, - але в душі.
Щасливо для Академії кадри її засновників складалися не тільки з людей, що два десятки років мусіли прожити в радянщині. Була ще група людей з іншою біографією. Напівжартома, для себе, я називав їх любомудрами. Бони походили з Галичини або зі старої, «петлюрівської», еміґрації. Ще перед війною або в перебігу її вони вирвалися на Захід,
пройшли там добру школу в університетах Німеччини, Австрії, Бельгії, їхня освіта була ґрунтовна, розум критичний і аналітичний, а водно­час спрямований на синтезування, що було нечастим явищем серед первісного ядра Академії. Назву імена академічних любомудрів: Іван Лисяк-Рудницький, Василь Рудко, Омелян Пріцак, Євген Пизюр, Ігор Шевченко... Не всі вони лишили фундаментальні праці, наукове жит­тя їх не було легке, але всі вони цуралися дешевинки і знали цінність об'єктивного наукового мислення. Не було їх багато, але в Академії вони відігравали ролю закваски, що робить можливим перетворення тіста на хліб. До них я прилучив би ще Дмитра Чижевського, люди­ну старшого покоління, але з тим самим щепленням наукою Заходу.
Пізніше вже, десь за 15-20 років, на обріях Академії почали з'являтися люди третього покоління, виховані вже в американській школі. Американська школа ексклюзивна. Вона переконана, що вона найкраща і що всі мають рівнятися на неї. Часом це так, часом - не зовсім. Що найважливіше - сама концепція наукової інститу­ції тут відмінна. Концепція Академії - від Платона і до сучасної Европи - елітарна. В Америці концепція наукової інституції - по­зірно еґалітарна, з прихованими механізмами влади. Десь на 1990 рік ця відмінність переросла в справжній конфлікт, свого роду «боротьбу за владу». Постали дві «партії», що загрожувало самому існуванню Академії. Поки що це полагоджено в «традиційному» напрямі, але майбутнє передбачити важко.
Остання група, після змін на Сході Европи, - новоприбульці з України. Знов інша традиція, від дрібниць до істотного. Тут май­бутнє залежатиме від подій над Дніпром і Дністром.
Відмінності між членами були не тільки групові, тут схематич­но окреслені, а й індивідуальні. Так у кожній людській громаді, по­чинаючи від найменшої - родини. Франсуа Моріяк назвав родину le noeud des viperes (кубло гадюк), може, перебільшено. Тим більше конфлікти неминучі в наукових інституціях, куди обирають на ціле життя і де рамки етикету ховають конфлікти тільки для очей сторон­ніх. Не можна зрозуміти внутрішнього життя старого НТШ, якщо за­бути про антагонізм Грушевського і Франка, життя старої, київської Академії - Грушевського і Єфремова. Острівний характер нашої Академії - в чужинецькому морі - запобіг гострим конфліктам. Ні для кого діяльність в Академії не стає основою життя. Це завжди ді­яльність побічна. Гостріші конфлікти можуть поставати радше в зу­стрічах зі сторонніми. Таких конфліктів Академія не цілком уникнула.
Тут велика роля належить секретареві Академії. На них Академія мала щастя. їх було три, і кожний з них, хоч які різні вони були пси­хологічно і інтелектуально - вони всі любили свою Академію і дбали від щирого серця за її мирне існування і успіхи. Імена першого се­кретаря Івана Замші, що спочиває на українському цвинтарі в штаті Нью-Джерзі, Олени Несіної, родом з Дніпропетровщини, і - тепер - Оксани Радиш, киянки, належать до історії Академії і заслуговують на тепле слово згадки й подяки.
Серед інших функцій секретарів Академії, - а ці функції чис­ленні, від щоденного діловодства й обліку до фактичного контролю Президента й президії - є і охорона тих скарбів, що ними справедли­во пишається Академія, - найбагатший на всю Америку архів, коли йдеться про україніку, музейні експонати - до функцій секретаря, кажу, належить і пильнувати цих набутків. Сьогодні Академія має свій репрезентативний осередок - власний дім і до того ж, як на Америку, далеко не безстилевий. Не завжди так було, і будинок має свою істо­рію. Ми говорили тут про людей Академії, про книги Академії, чер­га надходить до мови про мури Академії. Тим більше, що історія ця зв'язана з проблемою конфліктів, щойно тут порушеною.
У Німеччині Академія була фактично екстериторіяльна. Земля ні­мецька, охорона і нагляд американські. Українського - юридично - нічого. Згодом, в Америці, в Нью-Йорку, Академія починала з круг­лого нуля. Більшість людей працювали прибиральниками в установах і чистіями публічних відходків. Перші організаційні збори Академії в Нью-Йорку й відбулися в якійсь американській фірмі, «нелегально», мабуть, у післяробочі години, без відома власника. Адреса не збере­глася. Знову - проблема витоків Дунаю... Згодом громада академіків стяглася на те, щоб винайняти кімнатку в нью-йоркській дільниці дріб­них промислових підприємств, вулиця Іст 23. Це була маленька кімнат­ка, архів і бібліотека, запаковані в скринях, були узяті на збереження до крамниці «Сурма» на 7-й вулиці. Святом була поява, нарешті, те­лефона. Ще кілька місяців, грошей-пожертв трохи більшає - і - це квітень 1952 - Академія вже має дві кімнати, але в подібній ділянці, на 26-й вулиці Вест. Коли не помиляюся, тоді вже пачки з архівом і книгозбірнею покидають гостинну «Сурму» і «возз'єднуються» з «цен­тром». Відомості ці беру з корисних записів многолітнього літописця Академії - Любови Дражевської.
У новому приміщенні ставало тісно, непрестижно, а вже виходи­ли книжки, і не одна, напливали й гроші - з пожертв, з фундацій,
творилася репутація. Треба було свого будинка і в дещо академічнішій дільниці. Володимир Міяковський відкрив, що Публічна бібліо­тека мала намір продати один із своїх будинків, не надто далеко від Колумбійського університету. Сума грошей потрібна була, як на наші уявлення, майже астрономічна. Мені це все виглядало на божевіль­ну авантюру, і я - тоді я був Президентом Академії, - боявся ри­зиків. Мене переконав і майже змусив діяти Олександр Платонович Семененко, якого я знав як бургомістра міста Харків у часи німець­кої окупації України. Почалася гарячкова позичкова і жертводавча акція, опір у самій Академії - а він був досить сильний і не завжди джентльменський - зламано, і в січні 1961 року Академія дістала клю­чі від елеґантного чотириповерхового будинку з колонами (нечасте явище в старому Нью-Йорку) і покинула індустріяльні нетрі міста. Гроші незабаром виплачено сповна, а Семененкові навіть не подякувано. У стилі Моріяка.
Новий будинок став одним з провідних центрів українського НьюЙорку. Що не менше важливо, він став місцем збереження надзвичай­но багатої українознавчої бібліотеки, однієї - нагадую - з провід­них в Америці, - і величезної ваги архіву, сказати б - архіву архівів. Яків випадку придбання будинку, для опису архіву були потрібні варяги. Ними стали двоє молодих людей з Канади - Роман Ващук і Андрій Винницький. Вони працювали в не надто сприятливих об­ставинах і, думаю, їм Академія теж винна подяку. (Опис цей пізніше видав Юрій Божик.)
Майбутнє Академії залежить від подій на Україні. Можливості є тут різні. Можливо, вона збережеться в своїй теперішній формі. Можливо, вона перетвориться на архівно-бібліотечний комплекс, з принагідними лекційно-конференційними функціями. Менше ймо­вірно, але не виключено, що буде визнане за доцільне перетворити її на український культурний і дослідний центр Америки, більш-менш на зразок американського центру в Римі. Коли Україна ствердиться і забагатіє. Сьогодні Академію треба зберегти в її теперішньому стані, але з новочасним технічним устаткуванням - системою кондиціоне­рів і з електронічною перебудовою книгозбірні.
Аби тільки Україна забагатіла, а її провідники зрозуміли, що таке культура і культурна спадщина.
Юрій Шевельов
UP OR OUT?
З ПРОБЛЕМАТИКИ ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЧИСЛІВНИКА ЯК ЧАСТИНИ МОВИ’
Року Божого 1952, без малого півсторіччя тому, вийшла моя книжка про український числівник на загальнослов'янському тлі. Числівник потрактовано морфологічно, стилістично, а насамперед синтаксично. Особливу увагу приділено порівняно недавній мініреволюції в синтаксі українського числівника - появі конструкцій типу двоє речень і витісненню старіших конструкцій типу два ре­чення. Хоч мова ніколи не застигає в непорушності і зміни ніколи не припиняються, але те, що спостерігаємо, найчастіше - зміни лек­сичного і семантичного характеру. Менше помітні зміни фонетикофонологічного характеру. Рідше трапляються в полі спостережень однієї особи радикальні зсуви в поширених і поточних синтаксичних конструкціях, коли одна раптом «виходить з моди», занепадає і на її місце приходить інша, нова, причому, можливо, старша занепадає, а на її місце приходить нова, щоб заповнити порожнечу, а можливо, спершу шириться нова конструкція - паралельна до старої, а по­тім у суперництві двох паралельних конструкцій перемагає (а часом і не перемагає, а навпаки, «замах» не вдається і в змаганні нового і старого старе стверджує свою позицію). Це як несподівана поява ко­мети в космічному просторі. У випадку комети астрономи гарячково, кидаючи всі щоденні турботи, кидаються спостерігати новоявлену за­йду і виживання чи усування старого космічного тіла. Та ба, нічого подібного не трапилося в нашому випадку. Мовознавчі «астрономи» далі підраховували літери чи там суфікси на шпальтах одинадцятитомового словника. Там панували безрух та спокій, усе застигло там навіки (чи до нового -надцятитомового словника), і ніякі комети не бо­рознили мертвого царства. Ніякої реакції моя книжка не викликала.
* Виступ на Ш-му Конгресі Міжнародної Асоціації Україністів (Харків, серпень 1996р.).- Друкується за: ВП-1. С. 453-460; Корогодський Р. Якщо наука творить під паличку дириген­та, то годі побачити науку і почути музику. Харківські враження//Час/Тіте. - 6 вересня 1996 р. - С. 12.
Щоправда, моя книжка вийшла у далекій Швеції, вона була на­писана та надрукована іноземною німецькою мовою. До всього іншого автор був буржуазний націоналіст. Мовознавчі астрономи зберігали свій спокій і далі підраховували. Комета... які можуть бути комети, коли все рухається? - якщо рухається - своїми приписаними орбі­тами. Аби тільки, боронь Боже, хвіст комети не порушив зачарова­ного і єдинонаявного мертвого спокою. Ніяких революцій, хоч би і наймінімальніших.
Книжка моя ледве чи відома тут присутнім. Тому я дозволю собі нагадати про свої спостереження й висновки півсторічної давнос­ти. Від початкових років другої половини XIX ст. в творах україн­ського красного письменства чимраз частіше і послідовніше замість панівної перед тим конструкції типу два речення ширяться кон­струкції типу двоє речень. Найраніший відомий мені приклад був з Марка Вовчка: двоє вухів («Маруся», друк. 1871), замість панівно­го перед тим два вуха (або вуші). Такі конструкції - двоє замість два, іменник середнього роду в родовому множини замість називного множини (рідше - двоїни) цілковито панують у творах Ів. НечуяЛевицького, а від того часу широко вживаються в творах письменни­ків, хоч і не всіх (нема їх, приміром, в обстежених творах Грінченка й Коцюбинського, пізніше - Хвильового). Не типові нові конструкції для письменників-галичан і для більшости письменників-еміґрантів.
Нові конструкції виразно походять з розмовної мови, а зіставлен­ня даних обстеження (ексцерповано твори 60 письменників, що дру­кувалися 1850-1950 рр.) з їхніми, цих письменників, біографічними даними дає змогу встановити, що інновація виникла й прищепила­ся насамперед у Центральній Україні між Києвом та Лисаветом, від Черкащини до Харківщини, себто на тій території, яка вважається осердям української літературної мови.
Зібраний матеріал дозволив висловити припущення про рушійні сили за цією інновацією і про її місце і ролю в загальному розвитку синтакси новітньої української літературної мови. Стало можливим також висунути гіпотезу, чому нова конструкція поширилася саме на іменники середнього роду. Про ці висновки-припущення згадаю тут коротко, відсилаючи читача за подробицями до своєї книжки. Буде це добре діло, якщо це заоохотить читачів опанувати одну з «іно­земних» мов. '
Як відомо, в давньоукраїнській мові числівник існував тільки на семантичному рівні, а морфологічно та синтаксично становив собою
досить безформну масу різних уламків різних мовних підсистем, з мі­німальним пристосуванням до числової семантики. Нагадаю і про ці факти. Назви чисел від 1 до 4 мали властивости прикметників з тим, од­наче, винятком, що як правило числові назви ці узгоджувалися зі свої­ми іменниками, але - проти всіх інших випадків вимагали - в проти­лежному напрямі - від свого іменника відповідного числа, двоїни при 2 і множини при 3 і 4. Самі вони граматичного числа не мали. Назви чисел, починаючи від 5, поводилися як іменники, в формі вимагаючи залежного іменника в родовому відмінку, але, як правило, знову ж таки певного числа (крім 11 і 12) у множині. Спрощуючи справу та ігноруючи деталі, скажемо, що в тому, що мало стати українським числівником, співіснували і змагалися між собою два морфологосинтаксичні зразки - один прикметникового типу (з модифікаціями), а другий іменникового (теж з модифікаціями). Була невідповідність, змагання та конфлікти між цьома двома підсистемами, поставали ви­рівнювання та часткові спрощування, які робили загальну картину ще строкатішою й внутрішньо суперечливішою.
Такий характер носила вже перша «велика синтаксична револю­ція», яка припала десь на 15 ст. На структуру «іменникового керу­вання» перенесено структуру «прикметникового узгодження», але тільки в непрямих відмінках. Замість конфігурації типу п'ять голу­бів - п'яти голубів (родовий) - п'яти голубів (давальний) пере­несено структуру три голуби - трьох голубів - трьом голубам і т. д., так що витворилася проміжна парадигма п’ять голубів - п'яти голубів (родовий + у новій системі, радше родовий) - п’яти голубам (узгодження), що не могло не зробити загальну картину ще більш плутаною й внутрішньо суперечливішою.
У новому струсі - уже з кінця 16 ст., - якщо хочете, вже в «дру­гій мініреволюції», цього разу морфологічній, іменникові форми прикметникового зразка, здатного на узгодження, перенесено до - генетично «іменникового» зразка, тепер уже мішано іменниковоприкметникового, - і так постали форми непрямих відмінків типу п'ятьох голубів - п'ятьом голубам. Але потужність цієї «другої ре­волюції» була слабша від першої, і - поки що - конструкції типу п'ятьох голубів не спромоглися витіснити старі, типу п'яти голубів і стали уживатися паралельно з тими, лишаючи вибір, у кожному кон­кретному випадку, на рішення саме даного мовця.
Оминаю менші засягом і потужністю зміни й модифікації в трива­лому й болючому творенні українського числівника як синтаксично-
морфологічної категорії; можемо тепер перейти до тієї інновації, яка становить тему даного повідомлення. Засяг цієї зміни вужчий, він охоплює тільки іменники середнього роду і тільки в формі називного відмінка, трудно тут говорити про нову, третю революцію. Але в за­гальній системі числівникової синтакси не слід спускати з ока, що він завдає ще одного вдару по «прикметниковим конструкціям» (типу два речення) і заступає їх «іменниковим» типом, точніше кажучи, мішаним іменниково-прикметниковим, роблячи тим самим ще один крок до специфічно-числівникової мішаної парадигми як прикмети саме даної частини мови і відмежовуючи цю частину мови від інших частин мови, які такої мішаности не мають.
«Нормальні» мовці, звичайно, такої сутности в даній зміні не усві­домлюють. Для них це тільки спрощення в парадигмі іменників се­реднього роду в числівникових конструкціях, насамперед у іменниках з двома основами. Щоб зрозуміти це, мусимо поставити питання, чому дана зміна сталася насамперед в іменниках середнього роду.
Можна думати, що перший зсув стався в іменниках з подвійною основою, типу теля - телята і плем'я - племена. Двоосновні іменники, успадковані ще від дослов'янської давнини, існували в усіх трьох родах, але на середньоі новоукраїнський періоди вони найкра­ще збереглися в іменниках середнього роду. Звідси, від конструкцій типу числівник (два, три, чотири) плюс тел-ятабо племенмета­стази могли ширитися в двох напрямах: до іменників середнього роду і до двоосновних іменників. Найпотужнішими вони, природно, мали бути і були при збігу обох.
У часі ширення цих метастаз збіглося з двома іншими явищами: за­непад двоїни і семантична невтралізація числівників, умовно називаних збірними, типу двоє, троє і т.д. Обидва ці процеси мали поступовий і три­валий характер, з варіаціями діялектично-територіяльного типу. В умо­вах центрально-східних говірок, які нас тут цікавлять, обидва ці процеси, можна думати, вже вповні виявилися (що не конче значить - повністю реалізувалися) на середину 17 ст. На захід від цієї території д воїна збері­галася далеко довше, подеколи навіть до нашого часу, здебільшого, що­правда, залишково. Припускаємо, що це спричинило гальмування по­станню і ширенню конструкцій типу двоє речень, які нас тут цікавлять.
У східній половині України порівняно ранній занепад двоїни спри­яв поляризації однини супроти множини, сприятливий чинник у ширенні конструкцій типу двоє речень. Але з другого боку, зсуви в зна­ченні т. зв. збірних числівників (типу двоє...) спричинився до того,
що ширення конструкцій типу двоє речень обмежилося на формі на­зивного відмінка при збереженні прикметниковости в інших відмін­кових формах: двоє речень, - амбівалентне двох речень - і виразно прикметникове оформлення решти відмінків - двом реченням, двома реченнями, двох реченнях.
Семантична і синтаксична еволюція слів типу двоє (двои) як слід не вивчена і мала б бути темою окремої розвідки. Тут досить нага­дати, що за первісне значення прикметника дьвои, дьвоя, дьвоє слід уважати «подвійний, двоякий», що він міг набирати дистрибутивно­го, колективного і збірного значень, але первісно в усіх значеннях узгоджувався зі своїм іменником у роді, відмінку й числі, напр. у рі. tant. типу двои сани. Більш-менш на 17 ст. семантика і синтакса цього типу числівників була цілком розхитана і, можна думати, він тяжів до занепаду. Характеристичний з цього погляду приклад з Київського літопису, що його наводить Єв. Тимченко: «На небеси затменіє: двоє сонца, двоє місяця» (с. 676). Приклад дозволяє на різні тлумачення, але ні одне не витримане в двох поданих прикладах послідовно.
У підсумку: загальна лінія розвитку - синтаксичного і морфо­логічного - числових конструкцій може бути схарактеризована як повільне, але постійне - наближення до творення числівника як час­тини мови. Головні синтаксичні риси українського числівника, що проявляються в його розвитку, - 1) використання числівника в його становленні категорії числа не тільки як семантичної категорії, але і на послугах синтакси залежности і 2) використання узгодження і керування не як взаємовиключних, а як рівнолеглих і взаємодопов­нюючих (п'ять осіб - керування, п'ятьма особами - в тій самій парадигмі - узгодження).
Цій останній характеристиці (ніде, крім числівника, не викорис­товуваній) відповідає розвиток синтаксичної конструкції типу двоє речень. Хоч обмежений критеріями роду (середній) та числа (pluralia tantum), розвиток цієї конструкції, уже півтора століття вживаної в літературній мові, відповідає загальній еволюційній тенденції і є, отже, явищем позитивним (чи, коли воліємо, сказати інакше, про­гресивним). Мовні редактори не повинні переправляти двоє речень на архаїчніше два речення.
Що нам скаже в цій справі наше прескриптивне і описове мово­знавство?
Найзначущіший внесок тут зробила діялектологія. В обох досі ви­даних томах ДУМ конструкціям типу двоє речень приділено по малі,
275 (почасти і 274) в томі 1 і 258 в томі 2. Оминаючи деталі, в ціло­му ці мали прекрасно збігаються з моїм матеріялом, ексцерпованим з творів красного письменства і обговореним на початку цього мого звідомлення. Як правило, мали показують, що розвиток і ширення конструкцій типу двоє речень зв'язані з занепадом двоїни. В узагаль­ненні західна межа постання конструкцій типу двоє речень пробігає вздовж лінії Коростень (на схід від) - Хвастів - Умань. Іншими сло­вами і дуже спрощено маємо до діла з києво-полтавськими говірками, що в класичному формулюванні відповідає традиційним тверджен­ням про діялектну основу літературної мови.
Усе, здається, вимагає допущення наших конструкцій до літера­турної мови - і дані літератури останнього півтора століття, і показ­ники діялектології. Але цю ясність важко утримати, коли звертаємося до безпосередніх описів самої літературної мови. Більшість дослідни­ків і популяризаторів просто не помічають чи воліють не помічати еволюції наших конструкцій, мимохідь кинуть словечко про те, що вони звуть традиційно «збірними числівниками» (хоч які ті числівни­ки сьогодні далекі від збірности) і на тому ставлять крапку. Не буду перелічувати висловлювань на ці теми, згадаю тільки для прикладу монографію про числівник Макара Івченка «Числівники української мови» (Київ, 1955, ст. 42).
Трохи більше про це хіба лише в розділі про числівник пера Д.Х. Баранника в колективному нарисі Сучасна українська літературна мова. Морфологія. Інститут мовознавства АН УРСР, ред. І. К. Білодіда, Київ, 1969. Нашим числівниковим конструкціям тут присвячено півто­ри сторінки, 239-240. Опис тут синхронно-статичний, динаміки наших конструкцій не показано. У центрі уваги автора, відповідно до загаль­ного профілю видання, сполучуваність числівників типу двоє з одним іменником і несполучуваність з іншими. Несподівано з'являється поцінувальне кінцеве речення явно прогібітивного характеру: «Збірні числівники... не властиві науковому та діловому стилям літературної мови». Відомо, що в цьому виданні редактор дописував речення поскриптивного характеру, навіть якщо це суперечило поглядам авто­ра. Кому належить подане тут твердження, мені невідомо. У принци­пі, навіть якщо твердження про невластивість конструкцій типу двоє речень слушне,роля науковця поставити обговорювану конструкцію в еволюційний ряд і з'ясувати, чи заборона даних конструкцій умо­тивована і чи вона сприяє розвитку мови. Чи науковець (або науко­ва інституція) повинен - у випадку інновації - забороняти нове,
толерувати чи пропагувати його. Інститут літератури не вчить лю­дей писати романи, інститут історії - робити державні перевороти. Інститут мовознавства змушений традицією не тільки вивчати мову, а й навчати її. Але тоді мовознавці повинні бути свідомими своєї відповідальности. Щоб не затамувати розвиток мови, щоб не було про­тистояння мовознавство contra мова.
У житті американського університету є правило up or out. Так воно є в житті українського діялектизму. Якщо він не входить в лі­тературну мову, він гине. Але американський науковець, усунений зі свого університету, може піти до іншого, хай гіршого. Але в укра­їнського діялектизму (чи мовознавця) - як і в його народу - такого вибору нема. Сьогоднішній діялектизм або підноситься до статусу нормального явища стандартної мови, або стає об'єктом пересліду­вання нормалізаторів - спершу науковців, далі вчителів.
У кожному конкретному випадку потенційної інновації науко­вець повинен вирішити, чи хоче він бути акушером. Чи могильником? Чи його роля - «боротися з» - чи вибрати позицію невтралітету - чи плекати нове і незвичне?
На цьому місці уривається текст, опублікований у зб.: Третій Міжнародний конгрес україністів (26-29 серпня 1996 р.). Мовознавство. - Харків, 1996. С. 94-98 (передрук у ВП-1). Далі фрагмент, наведений у статті Р. Корогодського «Якщо наука творить під паличку диригента, то годі побачити науку і почути музику. Харківські враження» (Час/Time. 6 вересня 1996 р. С. 12).
Інновації в мові можуть походити з різних джерел: з писаної мови, з позик із чужих мов (на сучасній Україні найчастіше російської), з сленґу, з говірок тощо. Критерій доцільности має вимірюватися не характером джерела, а місцем у мовному розвитку й доцільністю з погляду цього розвитку.
Інститут мовознавства в Києві (як колись французька Академія) у 50-х роках і далі дуже часто перенаголошував свою пуристичну Францію (не з погляду розвитку української мови, а з погляду взорування на російському зразку). Приймалися ті українські інновації, які були ідентичні з російськими, саму шкалу оцінок брано звідти. Це означало, що українській мові перекреслено не тільки її минуле, а і її
майбутнє. Як багатьом українським селам механізмами центрального планування надано характеристику неперспективности, так фактич­но на стан неперспективности переведено українську мову. У селах лишалися - на вимирання - тільки старі й непрацездатні. Здорових і міцних забирано на всесоюзні «стройки», де вони були приречені на винародовлення і русифікацію.
Осередком, центром здійснення цеї диявольської політики став тодішній Інститут мовознавства, а директором у ньому став його ди­ректор. (Пізніше виділення Інституту української мови не зробило ре­волюцію.) На папері секторів Інституту, хоч звалося це не так - було два - спрямований у минуле і спрямований у майбутнє. Головним завданням першого було обчикрижувати історію української мови, - вилучаючи з цієї історії цілі періоди, - наприклад, давній, нищачи історичну перспективу зміщенням періодизації, замовчуванням осіб і явищ, - усуванням - у щільній співпраці з органами політконтролю недогідних книжок і людей. Історія цієї колосальної фабрики фаль­сифікацій ще не написана, не зібрана, і не збирається навіть фактичних даних, і багато науковців молодшого покоління навіть не уявляють ні деталей, ні колосальности загального задуму.
У межах моєї теперішньої - куди вужчої обсягом - розвідки ми зацікавлені сектором майбутнього, своєрідної футурології, плянування, розрахованого не на життя, а на смерть «пацієнта» - су­часної української мови. Тут функції були поділені. З одного боку, денаціоналізація регулювання руху людности, з другого боку, недо­пущення своєрідних інновацій, умертвлення зародків ще перед тим, як вони вийдуть з матірнього лона. Своєрідний і незалежний розви­ток проголошувано плеканням «архаїчного і говіркового»!
Головним засобом цієї галузки мовної політики була кодифікація мови. Було це тим політично доцільнішим, що назовні воно могло здаватися не антиукраїнською політикою, а, навпаки, максимальною турботою про цю мову. Як же не турбота, коли ось виходить одинад­цять томів, а то й томищ, словника сучасної літературної мови, під ре­дакцією, звісно, директора Інституту, п'ять томів граматики сучасної літературної мови, під редакцією, певна річ, того самого директора. І так далі, і так далі. Безпрецедентного обсягу колективні праці, куди впряжені були десятки, а може, й сотні працівників, як колись - ра­бів на будівлю єгипетських пірамід... .
А в суті справи вся ця єгипетська каторга проходила під найсуворішим контролем, щоб, борони Боже, нічого «націоналістичного»
в ці фараонські, Хеопсові страхітливо монументальні споруди не про­дерлося. Тепер лишається тільки суворо контролювати, щоб до пше­ниці не домішалися бур'яни. Усе, що не ввійшло до тих томищ, - це не «сучасна українська літературна мова», усе це - «архаїзми й діялектизми». Сотні науковців і коло-науковців розкладають на полички і «вивчають» вміст тих томищ. Тисячі мовних редакторів пильнують, щоб до того золота-шпениці не домішалося щось стороннє, якісь пле­вели, якесь сміття. Бо що не ввійшло до кодифікації, - це таки - ка­жуть нам - бур'яни й сміття.
Ось чому «двоє речень» сказати - заборонено. Ось чому вони, ті речення, «не властиві науковому та діловому стилям літературної мови». Ось чому, як колись було гаслом правило городових царської імперії - «тащить и не пущать». Ось чому на сторожі коло слова по­ставлено два інститути Академії наук, та ще й Національної. «Двоє речень» - дрібничка. Але за цією дрібничкою велике питання неза­лежности розвитку української мови. Самого її життя в віках.
Пережила українська мова період безсловников'я - сподіваємо­ся, що переживе і період монументальних словників-в'язниць. На сто­рожі коло нас стоїть слово. Приставляти до цього слова - сторожу - потреби нема.
Оксана Соловей
ЗА ГЛУХОЮ СТІНОЮ'
В незапам'ятні часи моєї науки в Харкові студенти залюбки повторю­вали анекдоту про недотепного учня, що на прохання викладача розпові­сти про Францію неодмінно відповідав: перше ніж говорити про Францію я розповім про Англію. Так сьогодні і я. Перед тим як завести мову про Юрія Шевельова, дозвольте оповісти вам про Івана Великого, дзвіницю за мурами московського Кремлю. Почав її зводити Іван Калита над ста­ровинною церквою у пам'ять святого Івана, автора «Аєствіци», закінчив Борис Годунов: було додано два яруси, піднято баню. Восьмигранна ба­шта майже стометрової висоти близько чотирьох століть була найвищою будовою в Москві. Люди нарекли її Іваном Великим.
* * *
Одинадцятого лютого цього року** *** в Києві відбулася презента­ція українського перекладу найбільшої праці Юрія Володимировича Шевельова - «Історичної фонології української мови»"**. З закордону на цю подію швидко відгукнулося радіо Німецька хвиля. У передачі, крім іншого, наведено слова Ульріха Шваєра, вченого з Мюнхену: «.. .„Історична фонологія* Шевельова - це обов'язковий твір для всієї міжнародної славістики». На Заході ця фундаментальна робота відома з 1979 року. Шлях до українського читача був довгий і грудкуватий не лише дла твору, а й для його Автора.
До кінця 80-х років ймення Шевельова належало до забороне­них у межах УРСР. Ні про вченого, ні, тим більше, про його мо­вознавчі праці не вільно було згадувати. Людина на землі батьків­щини офіційно не існувала. Навіть у погромних статтях на адресу
* Друкується за: Новини з Академії /УВАН. - Нью-Йорк. 2008. - Ч. 32. С. 15-17.
**2004 року.
***Юрій Шевельов. Історична фонологія української мови. ■- Переклад з англійської Сергія Вакуленка та Андрія Даниленка. - Харків: Акта, 2002. -1054 с. Видання Канадського Інституту Українських Студій (Східний Інститут українознавства ім. Ковальських), Харківського історикофілологічного товариства при підтримці Фонду «Відродження»таУВАН у США.
«буржуазних націоналістів», що досить таки часто з'являлися в жур­налі «Дніпро», ті, хто писав, здебільшого відбувалися загальниками, не налягали на конкретні прізвища, щоб не призвичаювати до них читачів. Ймення Шевельова вперто замовчувалося.
Першою несподіванкою були спогади Бажана «У світлі Курбаса» («Вітчизна» за жовтень 1982 р.). В них теж про Шереха-Шевельова не мовлено ні словечка, але...
В листопаді 1979 р. тоді ще нью-йоркський журнал «Сучасність» надрукував нарис Юрія Шереха «Зустріч з Березолем». Зустріч відбу­лася влітку того ж року в Едінбурзі, Шотляндія, де гастролював гру­зинський театр ім. Рустав елі. Ю[рій] В[олодимирович] бачив виставу, яка «стала сенсацією театральної Великобританії» - «Кавказьке крей­дяне коло» Брехта. В нарисі Шереха є згадка про приїзд руставелівців до Харкова 1930 р. і поїздку «Березоля» до Тбілісі 1931 року. Художнім керівником театрів були в Грузії - Сандро Ахметелі, на Україні Лесь Курбас. Згадує Шерех і про взаємну приязнь цих режисерів-новаторів та їхню трагічну долю. Є в нарисі таке: «Найцікавішим буде те, що ідучи в річищі шукань двадцятих і початку тридцятих років, не іміту­ючи їх, а творчо їх продовжуючи, вистава дивним дивом стоїть ближ­че не до традицій Ахметелі, а до традицій Курбаса». І на закінчення: «Можна було знищити Курбаса особу. Показалося, що не можна було знищити того, чим він запліднив мистецтво. В обставинах лютого політичного пригнічення зерна творчих процесів виявили дивовиж­ну, неймовірну здатність зберігатися під мерзлотою земної поверхні, щоб прорости через багато років».
Спогади Бажана разюче перегукуються з нарисом Шереха. Читаєш і мов учуваєш розмову двох осіб, приналежних до одного покоління, до того самого культурного рівня, людей зі спільними зацікавлення­ми і дуже подібними поглядами на новітню історію країни, в якій вони зросли і змужніли. Я не могла себе переконати, що все це чиста випадковість чи витвір моєї уяви. І сьогодні я переконана, що Бажан читав статтю Шереха і у своїх спогадах звертався в першу чергу до ньо­го. Чи то якимись незвіданими шляхами «Сучасність» добулась в Київ, чи Бажан побачив її десь за межами УРСР, не мало ваги. Мала вагу павутинка зв'язку. Мов глуха стіна дала тоненьку тріщину.
Та Стіна продовжувала стояти, тріщинка її не зрушила.
Невдовзі Шевельову сповнилося сімдесят п'ять. З цієї нагоди Люндський університет надав ученому почесний докторат та лав­ровий вінок. Навіть без особливого знання шведської мови можна
зрозуміти в доданому дипломі:.. .в майбутні десятиліття славістика не зможе обійтися без праць Шевельова.
Оскільки в Сполучені Штати заборонено ввозити рослини, лав­ровий вінок викликав збентеження на митниці. Де взяли? Чому? Покажіть! Довелося відкрити упакування, пояснити від кого й за що. Зійшлися урядовці, розглядали, ахкали, вітали і пропустили. Вінок до останнього дня спочивав у нью-йоркській квартирі вченого.
Наступного літа Юрій Шевельов отримав майже одночасно два листи. Перший, зовсім коротенький, прибув од знайомого 3 Англії. Неведу його повністю.
8. V. 84
Дорогий Юрію Володимировичу!
Сподіваюся Ви здорові, і Вам добре працюється. У мене все більшменш утрусилося й упорядкувалось. На жаль, радіо забирає багато сили.
Моя дружина веде курс російської розмовної мови в школі славіс­тики Лондонського університету. Недавно вона, придумала студентам тему для розмови: «Які п'ять книг взяли б ви з собою на безлюд­ний острів?» Було багато Біблій і Шекспірів; один студент назвав «Історичну фонологію української мови» Ю. Шевельова. Ніяких сто­сунків з Україною чи українцями в цього студента немає. Дружина вернулася приголомшена. Власне, заради цього і пишу Вам.
Буду радий бачити Вас в Лондоні.
Ваш Ігор Померанцев.
«Фонологія» вже чотири роки була доступна англомовному чита­чеві. Розходилась вона в основному по бібліотеках, у приватні збірки потрапляла рідтпе. Та й не диво - в той час у Канаді (про інші кра­їни не знаю) за книгу треба було платити триста десять канадських доларів, ціна кусюча.
Другий лист, писаний розгонистим крупним почерком, прибув з Москви. Яким шляхом він добувся адресата, мені не зовсім ясно: я не бачила оригінального упакування з адресою, можу лише здога­дуватись, що в поштову скриньку його вкинули поза межами СРСР. Лист також не надто довгий, наведу уривки в перекладі з російської.
Москва 22 червня 1984 р.
Вельмишановний професоре!
Радий повідомити, що на останньому в цьому семестрі засіданні семінари по діахронічній фонології Ви були героєм дня. Після за­кінчення семінара ми навіть збиралися вислати Вам привітальну телеграму.
Головним доповідачем був професор Колесов. Особливо тепло прозвучачала нотка про зустріч з Вами, про Вас як людину. Співдоповідачем був професор Жилко. Він якнайдокладніше розібрав Вашу діахронічну фонологію української мови.
Кінчається лист такими фразами:
Ми робимо все, від нас залежне, щоб Ваші праці стали набутком самої благодатної авдиторії. Правда, мушу признатися, що «крига» зрушилася, але є ще люди, яким Ваше ймення не дуже подобається. Щиро Ваш -
Підпис нерозбірний, коментар Ю.Ш. - «Я його ніколи не ба­чив».
Аркуш вкладено в стандартну на той час у Союзі конверту для закордонних листів разом з листівкою, на якій загальний вигляд Кремлю. На першому пляні бані церкви і двох дзвіниць; одна з них вирвалася геть у небо, височить над усіма будовами. На звороті лис­тівки напис: «Юрію Шевельову, фонологу, що піднявся вище Івана Великого».
З України вісток не було. До паростків «гласности и перестройки» лишалося добрих два роки, та й тоді не все відразу мінялося. Правда, з другої половини 80-х на щорічні літні конференції з українознав­чих питань при Іллінойському університеті в Урбані, США, стали з'являтися гості з України. Спершу одиниці, а потім усе більше й більше. їх радо зустрічали, обдаровували тутешніми виданнями, для них цілковито незнаними (ану ж пощастить довезти додому, ану ж на кордоні не відберуть). Кордон і далі лишався на замку, але щось таки мінялося. Лариса Масенко, згадуючи в «Дивослові» ч. 1 /2003 про працю Юрія Шевельова «Українська мова в першій половині XX сто­ліття», говорить: «Наприкінці 80-х рр. кілька примірників цієї книж­ки нелегальним шляхом потрапили і в Україну» (с. 62). Приблизно в той самий час у московському видавницті «Прогресе» вийшов ро­сійський переклад праці американського славіста Хенріка Бірнбаума «Праславянский язык». В ній сторінки 74-78 присвячені сумлінному
розглядові праці Шевельова «Передісторія слов'янських мов: істо­рична фонологія праслов'янської мови». Загальний висновок автора такий: «Треба сказати, що книга Шевельова є сьогодні найкращим дослідженням загальнослов'янської фонології».
Одначе, що вільно панові, не вільно Йванові. На Україні ім'я Шевельова все ще згадувалось хіба в приватних розмовах, а в друко­ві не з'являлося. Як висловився Іван Дзюба, «гласність» друкабельна поступилася «гласності» усномовній.
Леґально ймення Шевельова з'явилося в материковій українській пресі щойно 1990 року. Учасники Першого Конгресу МАУ в Києві сто­ячи привітали старого вченого, а його звернення до авдиторії «Любі друзі, шановні вороги!» відразу набуло рис крилатої фрази.
Тиждень після Конгресу на вулиці в Одесі до Шевельова підсту­пили молоді хлопці. •
- Ми Вас пізнали, Ви - професор Шевельов, ми чули Ваш ви­ступ по телевізії, він нам дуже сподобався, дякуємо, що Ви до нас приїхали.
Крига замовчування скресла. Та доведеться почекати ще десяток літ, поки капітальна праця вченого, opus magnum його життя зазвучить рідною мовою. Автор вже до цього дня не доживе. Колись давно, як ще нерушно стояла глуха стіна між еміграцією й Україною, Юрій Володимирович зауважив при розмові: те, що Грушевський зробив для української історії, я зробив для української мови. Іншими слова­ми - мовознавчі праці Шевельова ішли супроти офіційно прийнятої в Союзі і проштовхуваної на Захід теорії про походження «трьох брат­ніх мов» і про шляхи її розвитку. Зокрема, обидві монографії з істо­ричної фонології (праслов'янської й української мов) в суті речі руй­нували основу тієї теорії. І саме це, а не якась інша вигадана причина, зробило вченого персоною нон ґрата в Совєтському Союзі на довгі роки. Відкрийте дев'ятий том УРЕ першого видання на сторінці 272: «Після перемоги комунізму у світовому масштабі... всі мови будуть кінець-кінцем замінені єдиною всесвітньою мовою».
Не проти ночі згадувати.
Народна мудрість говорить, що й один у полі воїн. Але вона мов­чить про те, як тяжко буває тому одинокому. Хочеться вірити, що «Фонологія української мови» знайде на батьківщині Автора свого читача й виховає послідовників. Бо, як сказав поет, «Шлях тоді про­ляже в світ, Коли йтимуть за тобою» (Дмитро Павличко). В гурті та­ки легше.
Оксана Забужко
КОМЕНТАР ДО ДІЇ Інтерв'ю Людмилі Таран*
Наш час особливо гостро потребує справжніх професіоналів, зо­крема й на ниві культури. Оксана Забужко знана поетеса, перекла­дачка, котра пробує сили і в прозі, останнім часом яскраво заявила про себе як науковець та викладач. Минулого, 1992-го, року вона чи­тала курс історії української культури в ряді американських універ­ситетів (звичайно, англійською мовою). Мала успіх на міжнародній зустрічі в Бостоні «Поети і опозиція», а ще взяла участь у престижній конференції «Інтелектуальні та соціальні зміни у Східній Європі», яка проходила в Ратгерському університеті. Її доповідь «Українська літе­ратура як дійова особа історії» здійснила, «без перебільшення, прорив в американській літературній свідомості: Україну починають бачити як самостійну культурну реальність» (цитую «Літературну Україну» від З вересня 1992 р.). Авторові аплодували Нобелівські лауреати Йосиф Бродський, Чеслав Мілош, Сол Белоу; зірка негритянської літератури Ральф Еллісон, британка Доріс Лессінг, поляк Адам Міхнік, росіянин Василій Аксьонов та багато інших відомих у світі діячів культури...
А заголовок цього інтерв’ю - трохи видозмінена назва поезії Оксани Забужко з її збірки «Диригент останньої свічки» (1990).
- Зараз, здається, як ніколи, гостро виникла потреба в новій моделі української культури. Якою - в найзагальніших рисах - ця модель бачиться Тобі, Оксано?
- Я сказала б так: ми застрягли на фазі переходу від культури провінційної до національної. Передбачаю обурену реакцію бага­тьох: як то, українська культура - і провінційна?! Та ми ж, та в нас, та наші співаки й виконавці на всіх міжнародних конкурсах, та онде Іллєнкове «Лебедине озеро. Зона» теж якусь премію здобуло, і Марчук
* Перша публікація: Фрагменти інтерв'ю опубліковано в часописах «Українська культура», 1993, № 1, та «Україна», 1993, № 6. Людмила Таран. Гороскоп на вчора і на завтра. К.: Рада, 1995. С. 127-149. - Друкується за авторським рукописом.
знову в Нью-Йорку виставився і т. д. Так ось, йдеться не про культур­ну вартість мистецьких або літературних здобутків (до речі, не таких уже й значних, як на 52-мільйонну націю), а саме про модель - чи, коли завгодно, парадигму - існування, функціонування й розумін­ня української культури як цілости. А вона, ця парадигма, все іще тяжко провінційна.
Почну з того, що мені найбільше болить зараз, після піврічного перебування в США у статусі «запрошеного письменника» (є там така форма зв'язку з іншими літературами, навіть із геть екзотичними, як українська). Ми все іще закрита країна - не тільки тому, що про нас не знають у світі, а насамперед тому, що самі мало що знаємо про сучасний світ. Кожна доросла культура потребує підставленого «ззовні» дзеркала, у якому вона бачила б себе відстороненим зором. Цю роль у нас досі відігравала єдина культура, яку ми знали і з якою, відтак, могли себе порівнювати, - російська (навіть наша інтелігенція в масі своїй, крім української, читає лише російською мовою, проти якої я абсолютно нічого не маю, але яка, на жаль, не є - всупереч тому, що нам твердилося, - мовою міжнародного культурного обі­гу). Звідси та вимушено «промосковська», «назадницька» орієнтація, проти котрої бунтувався ще Хвильовий. Коли «Літературна Україна» своїм жалюгідним сорокатисячним тиражем сумлінно «відгавкується» від кожного протиукраїнського «р-р», трансльованого московським мас-медіа на багатомільйонну аудиторію, то, далебі, не знаєш, - смі­ятись чи плакати. Не думаю, в кожному разі, щоб московські інтелек­туали лягали спати з думкою: що про них завтра напишуть у Києві? їм просто це байдуже, і - слушно. Нашим - залежить.
Ні, воно, звичайно, цікаво, що про тебе думають чужинці, - та тільки ж не Боплан, і не Павло Алепський! (Між іншим, ця гіпно­тична задивленість у минуле, зумисна запрограмованість на ретро­спективу, включно з очевидно непропорційним засиллям історичних драм у постановці периферійних театрів по УТ, - ще одна структур­на прикмета провінціалізму, цим разом не в просторовому, а в часо­вому вимірі: в провінції-бо на календарі завжди стоїть у ч о р а, як і сто, і двісті років тому: за цим - страх роззирнутися довкола себе, угледіти себе у вирі сьогодення: ми ж бо такі маленькі, нас зметуть, роздавлять, зірвуть із рідного кореня, чи то пак нагрітого місця). Але, повертаючись до чужинців, - ну чому б, задля розмаїтости, та не поцікавитися, що про нас пише не тільки «Комсомольская правда», а й, скажімо, «Нью-Йорк Тайме» (а пише вона, між іншим,
речі часом, ой які дражливі)? Питання риторичне: Америка для нас обмежується діаспорою та ще поглядом бідаки-тележурналіста, ко­трий, не тямлячи ні слова по-англійському, попоїздить із камерою за Л. Кравчуком уздовж Атлантичного узбережжя й сповістить, яку велику увагу було там приділено візитові Леоніда Макаровича (пів­тори хвилини в Сі-Ен-Енівських вістях - утричі менше, ніж одно­часному візитові подружжя Горбачових; я засікала час!). Оце і є «закрита культура»: коли весь світ, крім Москви, просто не наділе­но в українській свідомості статусом реальности, він - за межею, «десь далеко». Єдиний канал культурної інформації «звідти» - жур­нал «Всесвіт» - уже пробуксовує, змушений, до того ж, під тиском економічних обставин, «перепомповувати» ще й комерційне чтиво. Прошарку приналежних до міжнародного «істеблішменту» «мандрованих інтелектуалів», що ними кожна із світових культур (навіть і російська!) безпосередньо «зістиковується» з іншими (тут і участь у міжнародних культурних форумах, і спільні проекти, і викладан­ня по зарубіжних університетах - механізм ретрансляції на свою культуру зовнішніх імпульсів дуже розгалужений), цього прошарку в нас, із ряду відомих причин, не склалося, і, боюсь, аби не діаспо­ра, котра, спасибі їй, вгніздила-таки нам у свідомість образ «світо­вого українця», та ще й спроможного обійтися без російської мови, то скніли б ми досі на своєму «обласному» становищі, не уявляючи, як воно може бути інакше...
Перепрошую за мимовільну цитату з «вождя народів», але за­раз усе вирішують кадри - від тямущих культурних аташе, яки­ми треба обсадити новостворювані українські посольства, до зді­бної молоді, яку належить сотнями й тисячами відправляти на Захід для стажування. На це повинна бути продумана державна програ­ма - спонтанними поїздками окремих літераторів якісного прори­ву нам не домогтися. Знаєш, дико про це розказувати... Після мого інтерв'ю Національному Радіо СІЛА - інтерв'ю, основний пафос якого можна звести до тези, що «українська культура не є частиною російської», - я дістала купу листів і дзвінків з усіх куточків краї­ни, від Небраски до Південної Кароліни, з питаннями на зразок: ах, то у вас і культура є? а де можна про це прочитати?.. Ніколи не за­буду студента з Бірджінії, якому по буквах диктувала в телефонну трубку імена пристойно перекладених українських письменників: х, в, и, л, ь, о, в, и, й, п, і, д, м, о, г, и, л, ь, н, и, й.. Ну бо де ж хлопцеві й проконсультуватися: єдина компетентна інституція - Гарвард, і
місія його не пропаґандивна, а винятково наукова! Слово честі, по­чуваєшся, наче катапультована з НАО: культурно Україна на Заході ніяк не репрезентована.
І ше один аспект, коли йдеться про перехід від провінційної до національної моделі культурного буття, - це консервативність, обмеженість дотеперішнього розуміння української культури як ви­нятково етнічної. Тобто, якщо художник - примітивіст, котрий опе­рує фольк-архетипами, то це «наш», якщо ж він абстракціоніст, і по-українському не говорить, і, чого доброго, взагалі єврей, то ми (зре­штою, як на той час, небезпідставно) віддавали його імперській куль­турі- і вона його брала, жиріла й багатіла! Нині, з розпадом імперії, в Україні утворилася незапотребована резервна армія «паспортно дезорієнтованої» (вчорашньої «совєтської»), космополітичної гумані­тарної, а почасти й творчої інтелігенції. Ці люди ніколи не вдягнуть вишиванки - і не треба, її й без них є кому носити! - але вони го­тові «прийняти підданство» української культури, перейти в роботі на державну мову (хоч їх досі не забезпечено галузевими словника­ми!) і працювати так само спокійно й кваліфіковано, як працювали раніше. Ось де б згадати нам загублене в 1920-х слово «українізація»! Бо ж українізація - це не шаровари завширшки з телеекран, це на­самперед рішуча перепідготовка вищої школи, не на роки, а на місяці розрахована програма оперативної фахової допомоги колишнім «ім­перським» кадрам якомога хутчій інтегруватися в нове середовище. Де ця програма? І хто її розробляє?.. А треба було, як завжди, - «на вчора».
- Оксано, а які твої враження про сучасну американську куль­туру? Що нового про рідні літературу і мистецтво ти від­крила для себе там, у США? І далі: у нас нині посилюється ко­мерційний диктат, влада грошей набирає силу.,. Яка ж доля чекає нашу культуру?
- Боюся, відповідь трошки нагадуватиме діалог Сови з ВінніПухом: «Які новини?» - «Жахливі й сумні». Справа в тому, що за­хідне суспільство - назву його «економічним», позаяк терміни «ка­піталізм» і «соціалізм» давно збезглузділи - сповідує зовсім інше розуміння соціальної ролі культури, аніж звикли були ми - в дер­жаві, підвладній не економіці, а ідеології. Дуже багате і (можливо, як наслідок) далеко людяніше за наше, економічне суспільство дозволяє собі утримувати, культуру (часом на досить навіть масних, порівняно
з нашими, хлібах) десь так, як у 1920-х український непман дозволяв собі найняти для дітей учительку добрих манер і «правильних проізношеній». Матеріально вчительці ведеться незле - зате своє місце в «дорослому» світі, де поважні люди зайняті поважними справами, вона завжди пам'ятає.
«Інвестуйте в розвиток мистецтва! - бадьоро закликає з екрана всміхнений дядечко. - Мистецтво сприяє активізації бізнесу, вихо­вує дітей і скрашує життя нам усім!» Од такої «філософії мистецтва», ясна річ, у тебе підгинаються коліна, бо ти ж зросла в країні, де па­рубійко, що опублікував тонюню книжечку напівграфоманської пи­санини, відчиняє в провінційному ресторані двері ногою з вигуком: «А що тут знайдеться для літераторів?»; у країні, де в начебто здоро­вих на розум людей з кожною новою книжкою (виставкою, концер­том) печать богообраности на лицях твердне й шкарубне, мов кос­метична маска... І не дивно: в тоталітарному суспільстві мистецтво «числилось» за ідеологічним відомством, а на ідеологію, як відомо, ні грошей, ні патронів не шкодувалося. (Хтось із західних інтелектуалів сказав, не без ностальгійної нотки, що в нашій країні поезію тракту­вали всерйоз: за неї вбивали.) Кому випадала тюрма, кому - дача; в будь-якому разі письменник чувся суспільно значущою фігурою, тоді як у США, почувши, що ти письменниця, ніхто не полотніє, не одміняється на виду і не біжить виймати дефіцит із підсобки, а хіба що перепитує привітно: «Он як? І про що ж ви пишете?» - «Тобто як - про що?» - «Ну, про спорт, чи подорожні нариси, чи, може, куховарські книги?»
Така самісінька десакралізаціл письменницького ремесла насува­ється і на нас - чим раніше наші літератори призвичаяться вважати за норму, що талант кожного є його глибоко приватна справа і що суспільство їм за нього анічогісінько не винне, доки вони в нього, сус­пільства, самі не доробляться, тим більше в нас шансів якось витягти літературного воза «на сухе», замість, як зараз, сидіти в ньому серед болота й волати: «Пробі!» По-моєму, тільки довівши (хоч як воно важ­ко за відсутности реклами), що сучасна українська книжка (байдуже, чи «про спорт», чи «подорожні нариси») спроможна дати комерцій­ний прибуток, можна плекати надію, що українська література поба­чить світло дня ХХІ-го віку. Ринкова система, звичайно, жорстокіша, проте й чесніша, відвертіша за те, що ми мали донедавна, - при­наймні американський поет, який хоче присвятити себе літературі, пречудово знає: ні на віллу на Флориді, ні на особливу славу - поза
межами герметичного кола літературної еліти - йому розраховувати не варт, заробляти на хліб доведеться, найправдоподібніше, викладан­ням десь у коледжі так званого «творчого письма» - навчаючи під­літків висловлювати й розвивати свої думки на письмі: до речі, спеці­ально для прохарчунку літераторів винайдена в повоєнній Америці університетська дисципліна...
Однак найсумніше не це. Найсумніше, що нам, у нашому хро­нічному півстолітньому відставанні від пересічного технологічного рівня сучасної цивілізації, просто забули сповістити: світ вступає - уже вступив! - у безкнижну добу. Комп'ютеризація стала початком революції, подібної Гутенберґівській: ще 10 років - і фізична книжка, ота, що «не кущ, а з листочками, не сорочка, а зшита», приєднається до ряду папірусів та берестяних грамот. Не вдаюся зараз до мусуван­ня, якими докорінними і абсолютно ще не передбаченими змінами в цілій системі культури, в ментальності й психіці людини ця акція обернеться; головне, що Захід до цих змін більше-менше готовий. Ми - ні.
Ми все ще, Господи милостивий, літературоцентрична культу­ра - а це означає, що шансів бути почутими в нас щодень меншає: адже світ перестає читати. Над цим фактом можна пролляти потоки сліз, можна понаписувати стоси науково-фантастичних романів, уяв­ляючи цивілізацію без Шекспіра й Уїтмена (пам'ятаєш «О світе новий, дерзновенний!» О.Хакслі чи «451° за Фаренгейтом» Р.Бредбері?) - все одно ламентатор буде в становищі сільської дівчини початку століт­тя, котра співає «Ти машина, ти желєзна...» услід зниклому за обрієм паровикові. Західна культура - і американська передовсім - давно й безповоротно аудіовізуальна, і їхні дітлахи не просять маму почитати вголос казочку, а «оживляють» цю казочку самі на екрані «відика», азартно натискаючи на кнопки, аби провести свого героя через усі захопливі перипетії сюжету. Мова інтернаціонального культурного порозуміння - це кіно, якого Україна зараз не має. Все ж інше - ви­ключно для жменьки фахівців.
Заздрість американських літераторів та гуманітаріїв до нас, східноєвропейців, представників тої інопланетної цивілізації, де за поезію вбивали, мов у романі Р.Бредбері, а книжку позичалося крадькома до ранку, та ще й передруковувалося «вручну» на машинці, і де навіть у метро на ескалаторі люди досі стоять не з газетами, а з грубими томами художньої прози (в США, якщо томик у сумці, - то лише Біблія), сло­вом, до цього Ельдорадо, де - вони прекрасно усвідомлюють - люди
читали, тому що не жили, - ця заздрість неприхована й подеколи аж дратує. Втім, є за нею й друге «дно»: це заздрість письменства вільного, ситого і суспільно необов'язкового до письменства суспільно вистраж­даного. А ця різниця дуже дається взнаки, відбиваючись на якості на­самперед найчутливішого роду літератури - поезії. ’
Криза поезії нині глобальна - а Україна нею, Богу дякувати, не охоплена! Я не боюся заявити на повний голос: українська поезія на сьогоднішній день - одна з найліпших у світі, і, за належного «ін­формаційного» прориву з нашого боку (прориву через брак перекла­дачів, через тотальну незнайомість Заходу з українською культурною традицією і т.д.), могла б істотно вплинути на дальшу долю жанру. Не думай, ніби це в мені «український месіанізм» обізвався, - просто бачила, який резонанс викликають ті нечисленні дрібки з далекого українського «поетичного столу», яким щастить потрапити на добрий англомовний ґрунт, - тут і безумовний успіх (кілька перевидань, у тому числі в м'яких палітурках) Драчевих «Світильників саду», і річ­на премія журналу «Аґні» за переклад поеми Наталки Білоцерківець «Травень», і - можна собі уявити, який бум зробив би добре виданий англомовний В. Голобородько чи Т. Мельничук! «Нам потрібно свіжої поетичної крові», - щиросердно заявила мені Софі Кебот-Блек, одна з висхідних зірок нової Генерації, і це правда. їм - потрібно, ми - можемо дати. Справа за нами?
- Зразки еротики в українській культурі. Що тобі одразу спа­дає на думку?
- Фольклор! Весільні (перезвянські) пісні, сороміцькі коломий­ки. .. За цим вгадується унікальна, єдино-неповторна цілісна культу­ра з притаманною тільки їй філософією тілесности та діалектикою чоловічого й жіночого - тим, що, вслід за Миколою Шлемкевичем, можна схарактеризувати як «український Ерос». Між іншим, ти звер­нула увагу, що спроби модерної української літератури ствердити національний Ерос вже на якісно новому, «книжному» рівні відштов­хувались саме від фольклору (маю на увазі «Тіні забутих предків» - досі не перевершений зразок національного еротичного міфу)? Тої, патріархальної етнокультури вже нема - її зруйновано ґвалтом, розкуркулено, загнано до колгоспу, посаджено в кількості «100 тис. по­друг» на трактор, вібрації якого абсолютно протипоказані жіночому організмові, вислано до Сибіру, де вона віддавалася конвоїрові за мис­ку баланди, доведено голодом і страхом до найвищої у світі клініки
чоловічої імпотенції та жіночої фригідности, - і намагатися, після всього цього, відродити її в живому вигляді так само безнадійно, як гальванізувати трупа.
Ти, звичайно, можеш заперечити, і слушно, що традиційна етно­культура однак не мала би шансів заціліти на кінець ХХ-го століття. Це правда - але в тих частинах Європи, де вона помирала більшменш природною смертю (наприклад, у сусідній Польщі), вона всти­гла прищепити новій, урбаністичній культурі, що йшла їй на зміну, свій неповторний національний ерос, без якого цілісна національна культура неможлива в принципі. З нами цього не трапилося - нас майже одразу катапультувало в тоталітаризм, у (вибач мимовільну другу автоцитату) «світ без любові». Творити сьогодні українську культуру, силкуючись відмахнутися від цієї обставини, забути її, як кошмарний сон, - значить знову творити неправду. Ось чому та­ким фальшем віддають еротичні сцени у творах наших письменників старшого покоління - для мене тут найкращим прикладом є Павло Загребельний з його силоміць причепленими епізодами, скажімо, при­людного злягання в «Розгоні» чи страхітливо несмачного дитячого сексу в «Я, Богдан» (знов-таки, порівняй це з відтворенням дитячого сексу у Коцюбинського!). Це не ерос - це той самий «світ без любо­ві», різницька з розчленованими людськими тушами. А між тим, раз жива нація (бо вона таки, попри все, жива!), значить, живий і ерос. Просто культура ще «не намацала» цей поранений нерв. Досвід, зре­штою, прецікавий, української еротичної поезії, від Богдана Бойчука до Ігоря Маленького, тут усе-таки залишається маргінальним, він не годен вичистити наші «авгієві стайні» муки, болю та бруду з та­кою естетичною відвагою, як це зробив, наприклад, Мілан Кундера у чехів...
- Мені завжди цікаво, хто, як і звідки по­чинався: ось і ти, Оксано... Як формувалася твоя «пробуджена ніжність» (за Винниченком) до України?
- Ти маєш на увазі емоційне відчування України в собі? О, тут мені пощастило «на старті». Я глибоко переконана, що духовна спад­ковість - один із визначальних «силових тяжів», найдраматичніших детермінант людської долі: ми або приймаємо її - байдуже, свідомо чи несвідомо, - або кладемо добрячий шмат життя на її подолання. Вважай це інтелектуальним пережитком, якщо хочеш, але я таки вірю, що діти (а часом і внуки, і правнуки) мимоволі несуть відповідальність
за гріхи батьків - знов-таки, не в нашому, совдепівському сенсі, коли, наприклад, як дочка «політично неблагонадійних» батьків, я мусила в 1977-му вступати до університету з громохким скандалом на рівні ЦК КПУ й республіканського КДБ, а у вимірі екзистенційному й релігійноетичному (перед Богом). Приміром, мій чоловік - останній з роду Филиповичів - щиро переконаний, буцімто всі нещастя, котрі впали на їхню родину в цьому столітті, спричинені тим фактом, що свого часу, з приходом більшовиків, його прадід-священик (батько неокла­сика Павла Филиповича) зрікся сану, аби полегшити дітям кар'єру,- і тим зрадив гідність родини, яка ще за Хмельницького дала Україні святого великомученика о. Атанасія Филиповича, по-звірячому, «через забиття цвяхів у голову», закатованого поляками за те, що накладав із козаками... Так ось, кажучи, що мені поталанило «на старті», маю на увазі одне: я не мушу покутувати чужих гріхів - знаю свій родовід до XVII ст. Коли виростаєш зі свідомістю, що твій прадід по одній лі­нії - зметений вихором фронтів петлюрівський полковник, дід по дру­гій - доброволець УГА, чудом зацілілий хіба лиш на те, аби встигнути дати життя твоєму батькові, а батько, своєю чергою, забраний у 1949-му з університетської лави, одтрубив шість років у Східному Сибіру, щоб потім, повернувшись, пройти сповна всі дев'ять Дантових кіл типового українського інтелігента (та ще й філолога-україніста) своєї доби (об­шук і допити в КДБ в 60-х, звільнення з праці у вузі в 1972-му з три­річним безробіттям і примусовим, з міліцією, «трудовлаштуванням» вахтером на заводі - а відтак, з «потеплінням», редактором популяр­них брошур про блохи й цілющі трави) - і все єдино лиш через від­мову підписати в одному сатанинському відомстві один жалюгідний папірець, через, як він казав, право дивитися в очі своїй дитині, - то повір, така дитина не може не відчувати, якою ціною оплачено цей погляд: як, переданий з покоління в покоління, він упирається в неї всією історичною вагою, фатально зобов'язуючи до відробітку за все, що не збулося.
Так що моя «ніжність», коли хочеш, генетична: в основі її - го­стрий, до сліз, жаль за вкинутим у м'ясорубку історії безцінним люд­ським матеріалом, змарнованими талантами, втоптаними в твань і табірний пил надіями. Звідси, від пожовклих сторінок гімназійного зо­шита з юнацькими віршами й нотами, від фотографії чимось невлов­но схожого на тебе випускника університету св. Володимира з па­лаючими («за Україну, за її волю!») очима, якому нібито обіцяли велике майбутнє (от би знаття - чи хоч «„Слава! Слава!" докотилось
і лягло до ніг», чи було просто - шанці, кров, піт, воші і тифоз­ний барак?), - один крок до болісно-спустошливого усвідомлення: а скільки ж розвіялося без сліда ще не об'явлених, не розпукнутих українських талантів, сил, покликань, яких і згадувати нема кому, бо вони не встигли зачати дітей? Скільки і яких умів Україна недо­рахувалася просто тому, що їхні потенційні тати полягли ось таки­ми хлопчиками-гімназистиками чи то під Кругами в 1918-му, чи під Бродами в 1947-му?
Так приходиш до розуміння, що ця твоя родинна трагедія нереалізованости є головною парадигмою історичного буття України. Поглянь лиш на нашу класику, де з якоюсь приреченою затятістю повторюються заголовки типу «Страчене життя», «Пропаща сила», в цьому ж ряді й нерозкопаний «Великий Льох», і ще від фолькло­ру взятий архетипально-вкраїнський образ заритого, пріючого в зем­лі скарбу... А наше абсолютне, інфернальне зло постає не в подобі лукавого розбещувача Мефісто, ані російського «нутряного», зсере­дини власної душі видобутого «чорта Івана Карамазова», - а в об­разі Того, Що В Скалі Сидить, що тримає живу душу у вічному по­лоні безруху, - це кошмар позачасся, кошмар похованости живцем на безвік, ув'язнености в пастці часу, кошмар нездійсненного життя, каменя на грудях: устав би - так не пускає... Кошмар нації, яка - попри всі її неміряні скарби - не збулася в новітній історії.
- Виходячи з цього, чи в тебе не було комплексу меншовартости «на нашій, не своїй землі»?
- Комплексу меншовартосте в тому сенсі, про який ти питаєш, не було й не могло бути, - був пекучий жаль, родовий і національноісторичний водночас. І було відчуття жорсткої лінійної детермінова­носте своєї власної судьби: належало тільки її свідомо прийняти.
Зрештою, завдяки батькам я досить знала українську культурну історію, щоб сприймати її невикривлено. І річ не лише в тому, що от, мовляв, іще в школі прочитала Винниченка та Хвильового, - роз­кіш, якої не зазнала переважна більшість моїх літературних ровесни­ків. .. Просто рідна культура завжди була для мене частиною світової, вона не виокремлювалась за принципом «хоч поганеньке, зате своє» - «Думи» в переказах М. Пригари були улюбленою дошкільною лекту­рою нарівні з «Вінні-Пухом» та Забілиними англійськими пісеньками. В десять років захворіла театром - вплинуло деяке театральне по­жвавлення Києва 60-х, тож організувала з однокласниками «театр імені
Курбаса» (!) й навіть написала для нього «драму-феєрію» - суцільний тобі символізм, дика суміш Олеся, Метерлінка й Курбасових «Десяти слів поета»... Все це зараз звучить смішно, але залишається воно з то­бою назавжди, і ніхто в тебе цього не одніме. Себто, коли, приміром, через добрий десяток років, працюючи над дисертацією з естетики, перечитуватимеш стоси монографій про символізм (звісно, москов­ських, бо своїх Біг дав), відсутність згадки про Олеся несвідомо зяятиме тобі з них зумисною чорною дірою. І то аж ніяк не тому, що вважаєш Олеся цікавішим автором за Блока (Блок таки цікавіший), - ти чудово здаєш собі справу, що твоя культура далеко не серед перших - хоч і не серед останніх у Європі, і тільки не перестаєш без перебільшення побожно подивляти її невичерпну життєву силу, ту енергію усвідомле­ного призначення, котра раз у раз штовхала наших творців, усупереч Молохові історії та нерозумінню «землячків», цілком за девізом однієї французької актриси, «робити добре, що б там хто не казав».
- Цікаво, а що ти відчуваєш, зітнувшись на рідній землі з «ма­лоросійськими хохлами» (вираз Остапа Вишні)?
- Ну, передусім мені їх шкода - у відповідності з формулою Ганді, що кожна людина на землі заслуговує або на повагу, або на спів­чуття. Коли продовжити думку про українство як долю, то ці люди просто не доросли до того, щоб осмислити і прийняти своє дольове призначення. Але мусимо розуміти, що ментальність, аналогічна ма­лоросійській, є, на жаль, типовим бічним продуктом колоніального розвитку - світ-бо живе «за правом сильного», і треба мати чимало «пороху», щоб стати по стороні слабкого, а саме в позиції слабкого й перебувала віками українська культура (час би, до речі, спом'янути добрим словом поіменно всіх неукраїнців зпоходження, хто від дав їй свій хист і труд, маючи до вибору куди «пожиточнішу» перспективу). Свідомо сповідуване українство було, так би мовити, «релігією опо­ру», тоді як у нормальних модерних націях національно-культурна орієнтація не є навіть предметом рефлексії - бути поляком, чи нім­цем, чи французом так само природно, як бути мужчиною або жін­кою, й випадки зміни національної приналежности такі ж нечасті й приватні, як транссексуальні операції. Тому державне вбезпечення пріоритетного - підкреслюю, пріоритетного, й не біймося цьо­го слова! - розвитку української культури в Україні автоматично анулювало би проблему «малоросійства» - адже бачиш, як дружно, і навіть без особливої агітації, повели цього року кияни своїх дітей
до українських шкіл. Інша справа, що замість незчисленних і зде­більшого голослівних патріотичних заклинань, котрими до оскоми годують народ наші мас-медіа, людей треба забезпечити звичайнісінь­ким, повсякденним українським «культурним пайком» - конкурен­тоспроможним, порівняно до російського, телебаченням, детективами й еротикою, рок-музикою й україномовним відео, - з часом, на тлі «україноцентричного» шкільництва, при планомірній і продуманій культурній політиці ментальність провінційна (бо саме такою є мало­російська) закономірно поступиться національній. Біда в тому, що, - дозволь не всує процитувати непопулярного нині Маркса - «вихова­тель сам мусить бути вихований», а нашим «балом» досі верховодять ті ж самі малороси, й чиновник Міністерства освіти перед початком навчального року напучує вчителів по-російському (!!!) - хоч, звісно, з рідним хохлацьким акцентом, - як організовувати в школі вечор­ниці з варениками: іншої вкраїнської культури бідака, бачся, не ню­хав.
Тобто силами своєї ж таки держави малоросійська свідомість і далі тиражується - ось що страшно. Гається час, відведений нам іс­торією на національне одужання, - а ми й так уже його згаяли непо­добно багато.
- Здається, не мала ілюзій щодо цього, але мушу зізнатися: все ж шокована тим, що серед сучасних російських інтелігентів так мало людей, які не були б уражені імперським вірусом (себто для мене та­ких - нехворих - людей російської культури - аж троє: колишній дисидент Володимир Буковський, дружина Сахарова Олена Боннер і, здається, Юрій Афанасьев...') Мені просто страшно, як ця хвороба да­леко зайшла, хоч прекрасно розумію причини такої задавненої болячки. І все ж... Справді: певно, незалежність України є тестом на істинність російського демократа. Що ти скажеш на це, Оксано? Чи є в тебе друзі-росіяни в Росії, які нормально склали такий тест?
- В Росії - немає. Є в Україні - і, хоч яким парадоксальним це може видатися, на Заході, серед еміґрації «третьої хвилі». Власне в роз­мовах із ними я спостерегла деякі оздоровчі, дуже обнадійливі симп­томи, котрі утвердили мене у вірі: хоч якою тяжкохворою є сьогодні російська нація (а воно таки, мабуть, нелегко - старанно, з віку у вік, виплекуючи в собі, на крові ледь не половини світу, ракову пухлину глобального, «сверхдержавного» егоцентризму, сидіти тепер, ляскаючи з голоду зубами, біля розбитого корита імперії й навіть не шпурнути
каменем у спину цим «подлим націоналам»/ що з улюлюканням роз­біглися, - мимоволі засверблять руки перекинути в Молдову армійкудругу!), - так ось, хоч якою похмурою виглядає ця клінічна картина, Росія має шанс очиститися від скверни - якщо (от і знову я про долю, котру приймаєш або ні!) знайде в собі достатньо духовних сил сповна усвідомити свою історичну вину перед іншими народами.
Якось у Нью-Йорку мені довелося бути свідком, як молодесенька, може, 20-літня німкеня, почувши, що її візаві, також юна американ­ка, є з походження єврейкою, мало не в сльозах кинулася вибачатись перед нею за свою німецьку кров! «Це вже занадто», - посміюючись зауважила єдиновірниця жертв Бухенвальдських газівок. А я подума­ла - ні, не занадто! Доки нація свідомо культивує в собі цей комплекс вини, доки прищеплює цю протиотруту в жили онукам, чи вже ра дите правнукам тих, хто колись (може ж, навіть і знехотя?) викидав прави­цю у фашистському салюті, - доти вона стовідсотково вбезпечена від будь-яких рецидивів. Онуки ж і правнуки тих москвичів, які 1933-го купували в моєї передчасно повдовілої, з трьома малюками залишеної баби фамільні перли за дві торбини сухарів, та ще й лаяли на всю губу «хохлов», які «контрики, работать не хотят», сьогодні в найкращому разі оплакують імперію - і, мабуть, дуже образились би, аби їм нагада­ли про потребу історичної покути. Зрозумій мене правильно: я теж, як писав Вінграновський, «не маю зла до жодного народу», а за нашу на­ціональну трагедію найвищі рахунки виставляю своєму власному. Коли я кажу, що російська нація не вилікується, доки не виставить таких ра­хунків собі - за скоєне з іншими, то кажу це винятково з загальнокуль­турних позицій, як філософ і трохи історик. І якщо на міжнародному літературному форумі після мого виступу до мене підходять незнайомі люди, молоді росіяни-еміґранти, щоб демонстративно вибачитися пе­ред! мною, українкою, за вчорашню скандально «імперську» доповідь Татьяни Толстої, - то, значить, так думаю не лише я.
Між іншим, цей критерій «національного здоров'я великоросів» допоміг мені встановити ще один, не названий тобою, вільний від ве­ликодержавницької недуги російський інтелігент - Васілій Аксьонов. Під час однієї літературної імпрези, коли за обідом розмова мимо­волі звернула «на плитке», він заходився пригадувати, скільки разів у житті й за яких обставин його брав щирий сором за те, що він - росіянин. Ось цей «екзистенційний сором» і є, на мою гадку, єдино ефективний лік супроти імперського вірусу.
- Які найголовніші уроки для себе особисто ти взяла з часів, які ми переживаємо? І що конкретно допомогло тобі виробити кри­тичне ставлення до нав'язуваних, накинених догм?
- Маєш на увазі мою філософську освіту? Справді, в університеті я вчилася в пору, про яку на Сході кажуть: «Перед світанком ніч найтемніша», - диплом одержувала у рік смерті Брежнєва. Годі й казати, шо в програмі філософського факультету тоді Маркс із Енгельсом то­рували над Кантом, Шопенгауером і Сартром, - але ж власне ретель­ні студії над Єдино Правильним Ученням, та ще й можливість порів­няти його з іншими, «неправильними», й були найдієвішим засобом виробити неспотворену оптику його бачення! До лозунгів, на які й було перекладено марксизм для всіх трудящих, крім жрецької касти ідеологів, у принципі неможливо ставитися критично, вони діють як заклинання, методом навіювання; їм можна опиратися лише інстинк­тивно, що й робила абсолютна більшість «трудящих», «травлячи» по­літичні анекдоти. Зовсім інша справа - читати теоретичну працю, що має апелювати до твоєї логіки, до глузду: такий текст «беззахисний», по ньому обов'язково знати, де тонко, де рветься... Переконана: той, хто вигадав популярну за «перебудови» карикатуру - оту, прига­дуєш, де сумний Маркс розгублено чухає потилицю і каже: «Але ж теорія була правильна!», - ніколи з того Маркса більше двох сторі­нок підряд не читав. А саме там, у теорії, було закладено в зародку всі жахіття нашої дійсности, і про це ще в XIX столітті попереджали європейські мислителі, в тому числі наш Іван Франко.
Але проблема, мені здається, взагалі не в цій конкретній ідеології. Проблема в тому «внутрішньому», спинномозковому більшовизмові, яким усі ми заражені: хто більше, хто менше - хто займається само­лікуванням, а хто й гнівно відкидає саму можливість визнати за собою щось подібне і тим, як звичайно в психіатрії, задавнює казус до безна­дійного.. . Внутрішній більшовизм - то, для мене, насамперед звичка ворушити мізками й сприймати світ лише в межах окресленого кола понять, крізь призму певних, жорстко фіксованих концептів, - най­краще це сформулювала ще в добу горбачовської гласности одна університетська дама, обурено прорікаючи з кафедри: «Ну хорошо, пусть эта идеология не годится, так дайте нам другую!» Тобто цій свідомості потрібен чіткий дороговказ - самостійно вона не потра­пить відрізнити чорне від білого, доки не надійде інструкція. Не хочу зайвий раз розводитися про те, якою безболісною виявилась заміна «єдности партії й народу» на «єдність усіх політичних сил в боротьбі
за розбудову української державності» чи перейменування ленінських кімнат на світлиці, а заворгів з комуністичного виховання - на ке­рівників національного відродження; просто все воно якнайвиразніше потверджує: більшовизм не в тому, які саме догми сповідуються, більшовизм у тому, що вони - догми.
А вже звідси походить, наприклад, монополія на істину і непо­грішимість, а в культурі - на талановитість: це коли «живий класик» пише бездарний твір, а критика співає осанну, мов колись генсекові - чи бояться попасти до генсека в неласку (так він же не го­лова колгоспу, що на зиму дров не випише!), а чи, може, справді вже не бачать того твору тверезими очима, тобто роль догм «іже не прейдеши» тут беруть на себе імена? Це чистий «внутрішній біль­шовизм» - в жодній не зараженій тоталітаризмом культурі цьо­го немає (з уколом заздрости згадую спокійно-аналітичну статтю чи то в «Атлантік», чи в «Букс ревю», де безжально розглядаються останні вірші Бродського, справді не блискучі). Та що ж, колив нас он і Президент, не шаріючись, заявляє, що критикувати його особу «партіям - зась» (!!!), і, не переводячи подиху, одним рядком веде далі про демократію! Політична культура, як відомо, відбиває рівень загальної - «на зеркало неча пенять»: і колишній партійний секре­тар, що в ролі Президента погрожує вислати «за межі» критиків його особи, і всіма шанований культурний діяч, який, прочитавши про себе щось не вельми побожне за тоном, дзвонить через кого слід куди слід, аби неприємного автора тієї писанини викреслили зі складу очолюваної ним, шанованим діячем, делегації для зарубіжної поїзд­ки, - вони як «партия и Ленин», як сквайрова леді і Джуді ОТреді, як щільно пригнані до себе навзаєм два профілі одного Януса, ім'я якому - внутрішній більшовизм.
Але це ще квіточки - подумаєш, когось вислали, когось обхами­ли, - до хамства ми звикли так, що вже його й не вирізняємо, і на­вчитись поважати ближнього незалежно від того, який на ньому чин, теж не вийде ні за рік, ні, боюсь, за два. Ця більшовицька звичайна «думай з нами, думай, як ми» (а хто не з нами, тому дамо рішучу від­січ, не надто гребуючи засобами), загрожує, однак, куди серйознішими наслідками - і для суспільства, і для культури. Будь-яка ревна й агре­сивна відданість тим чи тим принципам як Єдино Правильним (по­вторюю, байдуже, чи це буде принцип соціалістичного злиття націй, чи теза, що обов'язок поета - рятувати свій народ) катастрофічно об­межує свідомість у тому розумінні, що не дає помічати нового - того,
що лишається «за кадром», за шорами рідної догми. Тому нація, хво­ра внутрішнім більшовизмом, у принципі неспроможна розвиватися, вона раз у раз попадатиме в застій - політичний, економічний, куль­турний і т. д. Що з нами благополучно й відбувається. (Пригадую, як був потряс мене нещодавно один журналіст, завваживши, що от, мов­ляв, пішли всі письменники в політику - і зникла українська літера­тура: це було сказано тоді, коли вперше за довгі роки в цю літературу нарешті ринув потік «читабельної» прози, не згадуючи вже про опри­люднення першокласної поезії, такої як Голобородькова, Калинцева, Мельничукова, - але щоб побачити це, треба було «пересунути фо­кус» із чотирьох-п'яти завчених імен, а фіксований фокус погано пере­сувається, от і «зникла література». Приклад дрібний, зате повчальний: шанси нового на розріст у нашому суспільстві поки що мінімальні.)
Оце, мабуть, найгіркіше для мене в досвіді нашого часу: що всі ми родом із більшовизму. Знаєш, я колись давно пережила була ці речі «зсередини», і то в гострій формі, як кір чи коклюш, принаймні, сподіваюся, імунітет здобула на довгі роки: В юності мене на якийсь час закрутило й понесло вихором «комсомольської роботи» - ро­зуміється, на рівнях низових, вище міських конференцій не виноси­ло (раз, правда, підняло аж на трибуну пленуму ЦК, де я, від імені молодих літераторів, ідеологічно бездоганно-витримано доводила ці­лій залі сірих піджаків потрібність уживати в комсомольській роботі українську мову, - отоді на мене вперше впритул, очима тодішньо­го партідеолога Єльченка, глянув, піднявши повіки, Вій державної машини: враження, мушу сказати, було сильне, але то зовсім інша історія). Так ось про «комсомольську роботу» - знаєш, оте бігання з заклопотаним і страшенно відповідальним виглядом, лицемірне на­рікання на неймовірну завантаженість, за яким, у глибині душі, - лоскотливе відчуття твоєї вибраности, значущости, причетносте до якогось езотеричного знання, до сфер, де «щось вирішують», - Господи, як я впізнаю це сьогодні в десятках і десятках наших ме­тушливих патріотичних молодичок (у жінок воно якось особливо артистично виходить, є такий типаж - аматорок публічности, засі­дань бюро, комітетів, комісій...). Усе це попервах скидається на гру «в дорослих», і ти граєш у неї з щирим ентузіазмом - усе-таки це форма соціальносте, й вона в'яже тебе з людьми; аж перегодом, од­ного прекрасного дня, провадячи комсомольські збори (береш сло­во - і зала замовкає!), відчуваєш у животі дивний холодок даної тобі влади над людьми - за умови, якщо говоритимеш те, чого від
тебе чекають. Отут і криється диявольський фокус, на який так лег­ко купитися, - треба тільки «вивчити слова». В кінцевому підсумку байдуже які - «не годится эта идеология, так дайте нам другую», важливо одне: відчуття власної значущости - важливо, щоб замов­кала зала, а ще краще - стадіон, а ще краще - цілий народ...
Драма української інтеліґенції, по-моєму, сьогодні в тому, що вчо­рашні (та й нинішні) сірі піджаки запросили її поруч із собою за кри­тий сукном стіл Президії, бо їм треба вивчити від неї «нові слова», - вона ж у своїх відвічних синцях соціальної упосліджености (чи ж не досить набідувалися - отже, дожили-таки до ліпшого часу!), та ще й без виробленого імунітету (ох, не мала, не мала де його виробити!), з щирим ентузіазмом ринулася грати в такі езотеричні досі «дорослі», «державницькі» ігри - не розуміючи природи отого зрадницького холодку в животі (і тільки дивуючись, чом це народ перестав читати «Літературну Україну» - вона ж наче така сама, що й рік тому...).
Для себе особисто маю два девізи: перший - «Не дайся!» - дру­гий - по краплі видавлювати з себе більшовика. Дуже оздоровча процедура.
- Оксано, ти для мене є типом універсальної гуманітарної особистости: поет, прозаїк, перекладач, культуролог... А в чому ти по­чуваєшся нереалізованою? Чи розвивається твоя творча доля за тим «сценарієм», який ти готуєш і приймаєш?
І ще. Спростуй (або підтвердив твій і м і д ж, який склав­ся в моєму уявленні (звичайно, я свідома спрощень, на які провокує будь-який імідж). Отже: незалежна, незакомплексована, самостійна в судженнях і вчинках, гостра, принципова, обов'язкова (в розумінні відповідальности), смілива, розважлива; переважає в тобі екстраверт, раціональні установки...
- Дякую за «універсальну гуманітарну особистість», але це, сло­во чести, не від гараздів - не через те, що мене притьмом пече жага самореалізації. Я завжди кажу, що в нашому поколінні кожному на­лежиться працювати за чотирьох - просто тому, що ті решта троє не народилися. «І те, що ми з вами вціліли, - така випадковість, хоч бийся навідліг об львівський і київський брук», - іще одна ав­тоцитата (зовсім уже моветон!), але точніше, ніж віршем, я цього сформулювати не потраплю. Це, звісно, не означає, буцімто нещас­на Забужко, зціпивши зуби, переривається начетверо під тягарем «псячого обов'язку», - крий Боже, і ніщо не дратує мене в сучасній
30-11-145
українській культурі так, як любителі попозувати перед об'єктивом у терновому вінці, хоч би той вінець ніяк не пасував до черевця й імпортного костюма... Не боюся признатись: я пишу тому, що мені це подобається, - що це мій спосіб порозумітися зі світом, що ледь не з напівпритомного дитинства реальним для мене було тільки те, що висловлене, нарешті, тому, що коли не пишу, почуваюся нещас­ливою, от і все! Зрештою, все, що пишу (з філософськими монографі­ями включно), має, психологічно, один «спільний знаменник» - усе це, кажучи словами Р. Барта, «спосіб запитувати світ, чому він такий». Наприклад, коли вірш починається (озивається початком), я ніколи не знаю, що буде далі, - куди його занесе, але якщо він вдається, то вже потім бачу в ньому, готовому, знайдену для себе розв'язку якогось внутрішнього конфлікту, який був мене мучив. І зі статтями майже так само - все починається з проблеми, котра чіпляє за живе, а думки-відповіді приходять по ходу писання. Якщо знаєш відповідь наперед, то, по-моєму, й писати не варт - нецікаво.
Так що чутки про мою різнобічність дуже перебільшені... Але є речі, за які я, пам'ятаючи, що всього не охопиш, просто не бралась би, якби на світі були «ті троє», - не писала б про мову і владу, не пере­кладала б з англійської статей про Д. Чижевського, не влізала б з голо­вою в історію європейського націоналізму XIX віку... Все це мене, без­умовно, цікавило, однак... Легше пояснити ситуацію, говорячи не про себе, а про іншого: ну от, їй-право, не думаю, щоб безмежно шановано­му мною Ю. Андруховичу так уже дуже багато дала в творчому плані праця над перекладом грубенького-таки роману Тадеуша Конвіцького!
В умовах нормально збалансованої культури я б зосередилась лише на літературі, де нині реалізовую свої задуми відсотків на 40-50. І знаходила б час вряди-годи поімпровізувати на давно забутому пі­аніно (колись була компонувала, і досі зрідка ще бачу, чи радше, «чую» музичні сни - тоскно мені за музикою!), і обов'язково напи­сала б щось для театру - словом, поступилася б більшістю набутих «раціональних установок» задля «чистого артизму», а тоді й «імідж» був би інакшим.
Взагалі ж, спростовувати чи підтверджувати «імідж», по-моєму, не варт - «імідж» на те й існує, аби захищати справдешнє «я» від чужого ока. «Всі ми насправді не такі», - як каже герой повісти Ю. Андруховича, і для рідних-близьких я відлюдько й містик з гіпертрофованою вразливістю (можу кілька днів відхворіти, і то з темпера­турою, через випадково побачену брутальну вуличну сцену). Думаю,
поезія в принципі є, крім музики, єдине мистецтво, в якому автор цілком «скидає шкіру», лишаючи неприкритим плетиво нервів, тоб­то постає таким, як є насправді, - навіть у прозі можна сховатись чи принаймні погратися в хованки (коли прозаїк іде «ва-банк», як М. Фріш у «Монтоці» чи М. Кундера в «Безсмерті», то все-таки неми­нуче робить враження, наче його потягло на мемуари!). А поезія - як рентгеноскопія, ніяка інша просто «не платиться», не варт і заходу...
Інша справа, що можна «доскидатися шкіри» до того, що шуго­неш із мосту, як П. Целян, або загримиш у клініку, як Сільвія Плат, - тож ліпше вже «амортизуватися» раціональними установками...
- Чи боїшся своєї підсвідомості/.? Як «зчитуєш» її знаки, сиг­нали, попередження? Чи використовуєш їх у творчості? (Ось ми і дісталися до «секретів поетичної творчости»...)
- Ну, підсвідомості куди більше довіряю, ніж свідомості, - тільки що її, бідненьку, так захаращено всяким мотлохом!.. По-справжньому вона вивільняється лише вві сні й щоночі крутить прецікаві фільми - ґротескно-фантастичні, з химерно-притчевими сюжетами: якби я була кінорежисером, то знімала б щось саме в такому жанрі. Але воно й без того дуже важлива частина мого життя - в ті недобрі часи, коли підсвідомість «глухне», я цілковито втрачаю орієнтацію. Взагалі, це ой як важко пояснити... Хіба що так: не знаю, що сказали б з цього приводу Фройд із Юнґом, але маю враження, наче через підсвідо­мість мене «підключено» до якогось «іночастотного» ефіру, в якому живуть ненаписані твори, і перший «сигнал» про себе вони подають завжди самовільно - зненацька напливає рядок-образ і починає роз­кручуватися сам собою, як спінінґова котушка: ніби під водою клю­нула якась рибина, мені ж належить витягнути її на поверхню цілою, і щоб не зірвалась. Не люблю слова «творчість» - по-моєму, це дещо блюзнірська претензія привласнити собі функції Бога. «Відкриття» тут точніший термін: досі воно було закрите від людських очей, а ти виводиш його на яв, оприсутнюєш у фіксованій формі. Я, принай­мні, нічого не творю, ані не вигадую - тільки ретранслюю, більш або менш достовірно, вже «готове».
Цей процес, між іншим, сто разів описано і в психології твор­чости, і в світовій літературі, де образ поета-інструмента, еолової арфи і т.д. набив оскому ще з часів романтизму, - і якщо я нава­жуюсь говорити «про це» від свого імені встоперше, то виключно тому, що мені страх уприкрилась така поширена в нас літераторська
ЗО*
гординя: «Я, як поет..; Я, як письменник..; Я, як митець...» Щоразу, чуючи таке, здригаюся, ніби при мені цвяхом по склу продерли. По-моєму, якщо ти справді чогось вартий яко поет, письменник і т.д., то мовчатимеш на цю тему, мов миш під мітлою, боячися сполохати отой «сигнал» - котрий завжди більший, значущіший за тебе - людину, і взагалі від тебе не залежить. В умовах всуціль матеріалістичної цивілізації за одним лиш мистецтвом іще зберіга­ється функція хранителя тайни, і коли вартові, розпаношившись, починають про неї бевкати, наче в надтріснутого дзвона, то нема чого дивуватись дикунському засиллю шарлатанів-екстрасенсів: по­треба людськости в тайні залишається незмінною, то хтось же по­винен ї“ї задовольняти!
- Твій читан? Чи існує зворотний зв'язок із ним? Чи виста­чає, як кажуть, референтної групи? Чи не здається тобі, що це надто «вузькі» питання у час, коли «глобальних» проблем хоч гре­блю гати?
- Мене не перестає дивувати - надто на тлі «сумних і невесе­лих» американських вражень, там-бо поезія давно зійшла на стано­вище «паровоза для машиніста», - що в нас усе-таки, Богу дякувати, збереглася читацька аудиторія для такого, в принципі, маргінального жанру, як поезія, - співставного за рівнем складности художнього коду хіба що з симфонічною музикою. Дивуюся щоразу, коли, в тій чи тій формі, до мене в морі інформації доносить луною відгомін читацького сигналу «прийнято!» - коли одержую листи (до цьо­го, мабуть, ніколи не звикнеш), коли, називаючи себе незнайомим, чую у відповідь радісні освідчення в любові до моїх віршів (а буває, що й цитати!) - словом, як казала М. Цветаева, щоправда, з іншого приводу, «довідуючись, що люблять, - дивуюся, і що не люблять - теж дивуюся». З іншого боку, прекрасно здаю собі справу, що зна­ють мене (якщо знають!) насамперед не завдяки віршам, а завдяки статтям, - і сприймаю це як належне (остаточно заспокоїлась, по­слухавши нарікань Ч.Мілоша, що своєю славою він зобов'язаний аж ніяк не поезії, а «Поневоленому розумові»). Гадаю, поет нашої епо­хи - епохи після Освенціма й Чорнобиля - мусить ясно усвідом­лювати, що місія Барда - властителя дум безповоротно залишилася в ХІХ-му столітті. Недарма ж бо і Й.Бродський, і О. Пас, і Ів Бонфуа, і Адрієна Річ - усі без винятку видатні поети сучасности, коли хо­чуть справді бути почутими, вдаються до есеїстики. В нас на Україні
дещо складніша ситуація - наше ХІХ-те століття, в зв'язку зі стаг­нацією національно-політичною, надовго затяглося, породивши об­раз поета-націєтворця: звідси походить, наприклад, і популярність поетів-«шістдесятників», і сучасний культ В. Стуса. Але ж ніхто не пе­реконає мене, буцімто вмент розметаний 40-тисячний тираж Стусової книжки означає, ніби 40 тисяч читачів потрапили «перетравити» його гіперскладну поетику, - та з нею й «остепеньовані» літературознав­ці досі не дали собі ради! Ясно, що тут спрацював громадянський «імідж» - і спрацював таки, мабуть, востаннє в українській куль­турній історії. Тому гірко й смішно читати, як у 1992 році від Різдва Христового який-небудь «енко» береться, не кліпнувши оком, та ще й у типово радянській безпардонній манері, за принципом «чого не ро­зумію, того й розуміти не варт», повчати тебе, що, мовляв, кому ж і розбивати дійсність грудьми, як не поетам? Це - типова теза «філо­логічної нації», позбавленої власних політиків, юристів, економістів, журналістів, нарешті, - і доки з цього не видряпаємось, у ХХ-те сто­ліття не вступимо.
Тим радісніше відчувати реакцію тої, хай дуже нечисленної, але добірної аудиторії, яка потрапить поцінувати чистий поетич­ний текст. Соціологічно мій читач - це, наскільки можу судити, вузький прошарок інтелігенції, майже виключно міської (між іншим, із досить високим відсотком технічної). Я з ним «одної крові», тобто я й сама такий читач - безмежно вдячний кожному поетові, котрий нагадує мені, що в нашому брудному й безумному світі ще звучить щемлива нота туги за красою і за свободою духа...
А от щодо референтної групи... Великий біль української куль­тури - те, що звичайно йменують відсутністю критики, але на­справді це явище має куди драматичнішу природу. За ним - від­сутність виробленого й обов'язкового в кожній розвиненій культурі прошарку «незаанґажованих» інтелектуалів, покликаних «задава­ти інтелектуальний тонус», продукуючи масив оригінальних ідей для широкого культурного обігу. Саме через цю групу - далеко більшою мірою, ніж через художню літературу, - нація звичайно осмислює себе як культурний феномен. Інтелектуалів такого класу в нас одиниці (ну, І. Дзюба, ну, по той бік океану Ю. Шевельов...) - але й вони не становлять власне групи, хай гетерогенного, але се­редовища, в якому виплавляються певні ціннісні критерії. Тому і в літературі кожен є, відповідно до не найліпшої національної тра­диції, «сам собі пан», а в нашому з тобою поколінні ще й «сам п'ю,
сам гуляю» - самі про себе навзаєм пишемо, самі себе нашвидку­руч осмислюємо, - безмежно самітницьке покоління, по правді кажучи.
- Твої прогнози щодо розвитку нашої культури на найближчі п'ять років...
- Якнайпохмуріші - якщо за цей час не буде напрацьовано бодай благенький «гумус» української масової культури, спроможної, отак вульгарно й неприкрито, при­носити бариші! Свого часу Винниченко писав «Сонячну машину» - і вона вибухла фантастичними тиражами! - тому, що Україні «на ґвалт» пекла потреба української «читабельної книжки», чтива, ана­логічного за функцією тому, котрим завалено сьогодні київські книж­кові розкладки, - всім цим Чейзам, Хемметам та Жаклін Сюзенн... Отак самісінько нині, через 70 літ, нас бере за горло, і то аж ніяк не фі­гурально, потреба в касовому українському бойовикові, в «мильнооперовому» вкраїнському телесеріалі з гарненькими актрисами (бажано ще й такими, щоб хоч трохи вміли рухатися в кадрі і вимовляти сло­ва з твердими шиплячими), в українському шоу-бізнесі, якого немає в принципі, як льоду в Сахарі, і неясно, за браком чого - грошей чи уяви... В умовах ринку, надто «дикого», тільки маскульт годен «підперти» звичайно неприбуткове «серйозне» мистецтво. Без нього, маскульту, українська культура елементарно не виживе - ну хіба на правах решток викопного мамонта...
І коли йдеться про літературу, то «нам треба» не «голосу Тараса» - а українського Стівена Кінґа, чи Мар'ї Нуровської, чи як там ще йому на ім'я, цьому міжнародному типові висококласного літературного професіонала, який продає свій Божий дар, свій - часто небуден­ний - хист підступному Мефістофелеві задля лакомства нещасного, задля нікчемних дукачів-побрязкачів - аби ми, такі чисті й непродажні, могли, погордливо від нього відвернувшись, перейти, як лю­блять казати на своїх вечорах бубабісти, «до справжньої поезії», чи то пак - думати про високе...
Якщо він прийде - я наперед низько йому вклоняюсь.
Оксана Забужко
ЛЬВІВ. КАВА ОПІВНОЧІ*
Тарасові Возняку
Темними, з пахом кошатини сходами, повз сутерени, крізь львів­ські двори опівнічні, де в місячній зелені враз, упирячим оскалом - Корняктів кружґанок,
і кажани й маскарони, впереміж із душами спалених відьом, злі­тають з дахівок, шурхочуть в невидному небі, звістуючи дощ, -
туди, в сутеренну майстерню, де палить світлі божевільний ху­дожник, якого змагає ночами
м'ясно-червоний огонь
(попервах крізь в'язку сірослизну запону проходять багряні об­рубані руки, а далі втискаються скруглені писки жаріючих адом гі­гантських почвар),
ти, табакерковий чортик, чи вічний студент, чи малий Мефістофель цього кишенькового міста, що випало часу з кишені, - зашерхлі зморшки усмішки на присхлім до кости лиці -
провадиш мене, гудучй безупинно (Гадамер, Гайдеґґер...), крізь морок і мокрість - я знаю, сьогодні мене ще не спалять, - підштов­хуєш в плечі, і вже парасолі (і крила, і двері) згорнулись позаду: без­умний художник встає нам назустріч і голосом, бляклим, як світло в майстерні, пропднує каву.
Тиша, булькіт у рурах каналізації; на піднятих з долу картонах стигне м'ясно-червоний огонь;
я могла би вилетіть звідси крізь комин, але там, мабуть, брудно, - а на мені, кажуть очі художника, темно-гранатова сукня із душного
* Друкується за зб. Автостоп. С. 42-44.
оксамиту, тісно шнурована в стані, у золоті китиць, немов театральна куртина, - сідайте, сідайте, нема куди йти.
«...Бо нема куди йти, бо за чорними шибами - дощ, кам'яний лабіринт, що по нім пропетлявши, однак повернетесь в цю саму пив­ницю, і м'ясно-червоні картони по стінах відкриються вам, як прору­бані вікна в істоту речей».
Ти резонер, мій малий Мефістофелю, надто стомлений, щоб зазі­хати на душі, засланець без терміну і рішенця в це сумне позасвіття без Фавста і Ґретхен, - тут наша сила трубчасто стоїть довкруг нас, як сувій манускрипта, але розгорнути, прошити безпростір промін­ням магічного знака - на це нам щоразу чомусь завмирає рука
(і тоді відчахає від неї, як скіпку, - як в анатомці, багряний обру­бок, невидний нікому, опріч божевільного майстра: цей знає - брак чину так само осудний, як і злочинство);
з кутка вибігає пацюк - цитатою з Хвильового.
Ах, поети-митці-хвилозопи безсилих часів і народів, досвітнє без­соння! Стіл, що горбатіє в притемку, хтів би для нас станцювати: «Стій!» -: кидає йому господар, на ньому-бо - стоси книжок, де є й кілька моїх - тих, які я колись напишу, - і завали офортів: на верх­нім у рясно штриховану темінь злітає пронизливе тіло нагої
відьми - по тім, як упала куртина у золоті китиць. Я ще не прощаюся, що ви, чого б я прощалась. Місто там, на­горі, на дощі - воно мертве, воно вже минулось, і спізнений дар наш, у ньому нечинний, йому не зарадить; це тільки майстерня відколотим кубом прозорим, підхоплена нуртом, ширяє по водах - мандрівний філософе Львова нічного, малий Мефістофелю, як це надійно, що ми тепер тут!
Fin de siecle, fin de siecle - пазурями дощу по шибках і по тиші, і булькають рури, і сохнуть при грубі важкі, понабряклі, неначе од крови, плащі венеційські, на котрих колись нам прийдеться здійма­тись у небо невидне, і всі літаки
загальмують в повітрі, щоб дать нам доро­гу, мій друже, мій бідний утомлений бісе, -
дорогу до раю.
Оксана Забужко
ПОСТСКРИПТУМ: МОНОЛОГ ПЕРЕКЛАДАЧА ПРО ПОДЗВІН ПОКИНУТИХ ХРАМІВ*
Перекладаючи, неминуче втягуєшся в силове поле авторського стилю й способу думання. «Чому я написала цю книжку?» - реф­лектує сама з собою Світлана Алексієвич, перш ніж обрушити на нас увімкнений на повну гучність, і справді-таки всенародний, хор голо­сів, - запитання, що могло б видатися непотрібно манірним (адже читача, коли він береться до книжки, якнайменше обходять авторські особисті мотиви й принуки - чи ти пишеш, бо тобі болить зуб, чи душа, а чи через те, що борги обсіли, йому, читачеві, однаковісінь­ко), - могло б, кажу, якби не та обставина, що в її чорнобильській хроніці Світлані Алексієвич належиться таке само право голосу, як і кожному із записаних нею мовців: вона тут нестак автор у строгоканонічному літературознавчому сенсі терміна, як співавтор, голос із того хору, що ним сама-таки й дириґує, бо ж Чорнобиль є так само й її, тепер уже довічним, «екзистенційним страхом», і з-посеред ре­шти жертв її вирізняє - єдино особлива, професійна, людська й жі­ноча, мужність глянути цьому страхові просто в його «великі» (та ще й «багатофасетні»!) очі. Отож чисто «по-перекладацькому» впадаючи авторові в річ, я так само запитую себе: «Чому я переклала цю книж­ку?» - і відповідь, парадоксальним чином, так само виявляється да­леко не тільки «моєю».
Причина перша - еґоїстична: схожа книжка мала б існувати і в нашій, нарівні ж із білоруською враженій Чорнобилем культурі, де, одначе, нікому не стало - не духу навіть, а радше притомности б то, чи що - її написати. Чорнобиль, цей своєрідний цивілізаційний тест на психологічну адекватність (точніше, неадекватність!) людини ви­твореній нею інструментальній реальності, за одним заходом вельми брутально розквитався і з цілим періодом в історії літератури: деся­тиліттями скніюча в загумінку дисидентської «кухні» без доступу хоч чистого, хоч затруєного, але повітря «знадвору», наша дистрофіч­на література вже просто нездужала підняти такий предмет. Єдина,
* Друкується за: Світлана Алексієвич. Чорнобиль: Хроніка майбутнього. К.: Факт. 1998. С. 186-194.
жанрово точна (документ! - «факти, і тільки факти», як слушно твердить один із героїв С. Алексієвич) спроба, вчинена зараз «по га­рячих слідах», «Чорнобиль» Ю. Щербака - не виламалась поза межі тогочасної «перебудовчо»-журналістської «докси», а широкого потоку «проза колгоспних підлітків», як іменував був ще Стус няптр підрадянське письменство, могла хіба лиш найбездарнішим чином «закучерявити» трагедію, навіть не підозрюючи про її істинний масш­таб (що вона, нічтоже сумняшеся, й спробувала була вчинити - вже, щоправда, без жодного суспільного резонансу). В цій кризовій ситуа­ції честь української культури порятували кінодокументалісти, за що їм, ясна річ, належиться низенький уклін і од сучасників, і од нащад­ків, - а однак незаперечно (тут дозволю собі запитувати недавнє інтерв'ю Сола Беллов, опубліковане в осінньому числі бостонського журналу «Аґні»), що «кінематограф і телебачення прив'язують нас до зовнішньої, публічної сторони буття, тимчасом як усе, що вима­гає тонших, вкрадливіших підступів до людської душі (і що, додам, і становить неподільну домену літератури. - 0.3.), залишається непередаваним».
С. Алексієвич ризикнула підважити словом власне той темний, неартикульований масив колективного досвіду, що його письменство досі бралось хіба ледь-ледь поялозити, як цукерку язиком, і тут-таки кидало за нестравністю, - причому зробила це з безстрашністю, при­таманною саме жінкам (ну й ще, може, медикам...). Така безстраш­ність не гидує жодними, навіть найбільш «долішніми», фізіологічно«тварними» сторонами буття, і невипадково, до речі, найвідвертішими співрозмовницями авторки виявилися, знов-таки, жінки - чоловіки постали куди «закритішими», «застебнутішими» на «ґудзики» всталених нормативів, і, щойно доходить до особистого чи то смерти дитини, чи подробиць інтимного життя, - ледь не в одну душу за­микаються: «далі говорити не хочу». (Згадую в цьому зв'язку апокаліптичний київський травень 1986-го, болісні й трудні початки нашо­го визволення від генетичного совкового страху перед владою - під тиском страху куди дужчого, бо метафізичного, страху перед тим, перед чим влада, попри всі її демонічні претензії на тотальність, ви­явилась безпорадною, породивши в учорашніх безмовних «масах» ви­разне відчуття, попервах, ошуканрсти, а відтак гніву: на перших же відкритих партзборах, куди «трудящих» лавами зганялося слухати ЦеКовських «чорнобильських солов'їв», відряджених витьохкувати, як то воно все пречудово, і трохи чи не ліпше, ніж було перед, вибухом,
мене вразило, що над залом, у якому абсолютну більшість складали мужчини - похмуро мовчущі, із спущеними долу очима, - ґвалт протесту - перший на моїй пам'яті самостійний голос «мас»! - сто­яв одностайно високий, верескливий: жіночий, - над мужчинами ще чинна була магія соціальних конвенцій, заведених правил гри: посада, кар'єра, партквиток, «мовчи-язичку-будеш-їсти-кашку», - тоді як жі­нок, істот і взагалі «природніших», а відтак набагато менше піддатних ризикові «загратись» до втрати почуття реальности, відповідальність за дітей вивела, цілком на одчай душі, за межі окресленого владою ігрового поля: ось це я й називаю «жіночою мужністю»).
С. Алексієвич, подібно до розбалаканих нею молодих вдів і мате­рів, відважно вийшла за межі як «совкового», так і «постсовкового» «чорнобильського канону» - тобто як того, котрий велів був дисци­плінованим вертолітникам розказувати західному журналістові про п'ять вильотів на реактор денно, але не велів бодай загнутися про на­ступну імпотенпію в тридцять років, так і звичнішого для нас, хоч і також уже перестарілого, котрий зобов'язує потрясати розсекречени­ми інструкціями та звинуваченнями в ґеноциді. С. Алексієвич взагалі воліє утримуватись від прямої мови, від класичної постави наратора як посередника між героями й читачем, із правом на оцінні комен­тарі, - вона щиро й нелукаво відмовляється від претензії на «влас­ну правду», яка «редагувала» б часткові «правди» героїв, і розпитує їх зовсім не на те, аби дістати потвердження власній думці, як то за­ведено «по-соцреалістичному», а єдино на те, щоб почути відповідь, якої сама не має (тим-то, до речі, вони й довіряються їй у сповідях так беззастережно!). Щойно по прочитанню цілої книжки з окремих «монологів»-мікроновел, як із шматочків смальти, складається разю­чо широке мозаїчне панно білоруського суспільства в його, сказати б, «поперечному розтині» - метод, якщо міряти занудно точною хрес­томатійною міркою, не літератора, радше історика (є в сучасній істо­ріографії така школа - «молекулярної історії», є й дослідження, здій­снені в цьому напрямі, - наприклад, Другої світової війни у Франції), але ж Світлана Алексієвич - як, задовго перед нею, О. Солженіцин, і В. Шаламов, і Т.Боровський, і маленька Анна Франк, і багато, багато інших уславлених авторів «музики після Освенціма», - має до діла з реальністю, котра авторську уяву не подразнює, як за часів тих-таки «Чехова й Толстого», своєю «сирою», «напівфабрикатною» факту­рою, не спонукає добудовувати, «дотягати» її до цілісної естетичної «завершонки», а якраз навпаки - побиває й приголомшує так, що
перед її, реальности, лицем найбурхливішій уяві тільки й зостаєть­ся - якомога чесніше, «дзеркальніше» відбивати «часткові правди». Можливо, в ХХ-му столітті класична «література домислу» взагалі вичерпала свої повноваження - в кожному разі, незаперечно, що ХХІ-му ми зоставляємо куди більше «неперетравленого», неокультуреного матеріалу для осмислення, аніж незаповнених «люзів» для фантазування. І тут відкривається нова загроза - що, вжахнувшись перед таким несподвигним спадком, перевантажена людська психіка врешті-решт відмовиться не лише фантазувати, а й, гай-гай, осмис­лювати, вдовольнившись натомість, як ото в «Світі новім, дерзновеннім» О.Гакслі, наркотично-заспокійливою жуйкою в дусі «мильнооперових» казочок, і я особисто не бачу іншого способу запобігти подібній - цілком імовірній! - лоботомізації грядущих поколінь, окрім як лишати їм ось такі, як у С. Алексієвич, - гранично оголені, очищені від будь-яких, кажучи мовою харчових етикеток, «штучних домішок», свідчення про наш час.
Одне слово: нема свого хліба - позичу в сусіда. Я переклала цю книжку тому, що сама подібної не написала, і навряд чи коли напи­шу, і не бачу, щоб хтось в Україні написав - принаймні в близькоосяжному майбутньому.
Але є й інша причина - і не менш поважна: перефразовуючи вже трохи нами призабутого «агітатора, горлана, главаря», її можна визначити як «борг Білорусі» - почуття, знайоме, либонь, кожному українському інтеліґентові. Це щось більше, ніж добре знане кри­міналістам «братство співкамерників» (дарма що наша з білоруса­ми «камера» простягалася в часі не на одне століття, чи не від доби Великого Князівства Литовського почавши), і, на архетипальному рівні, ближче до казки «про бідного та багатого брата»: переходячи через ті самісінькі форми винародовлення, а в нашому столітті - етноциду, лінгвоциду, і нарешті, з Чорнобилем, - таки ж, нікуди не дінешся, ґеноциду, - ми, на перевалі віків, опинилися з Білоруссю вже не просто в різних «вагонах» того самого поїзда, а - в різних історичних вимірах («чи надовго, брате», як саркастично коменту­вала подібну ситуацію Лесина Кассандра, - то вже інше питання, до справи наразі не дотичне: зрозуміло ж, доки нас не застраховано рішучим «реформаторським» ривком від приходу до влади якогонебудь «українського Лукашенка», білоруська модель для нас не тіль­ки приклад умовного способу історії - «ось що могло б свого часу бути й з нами», - айякнайбезпосередніша пересторога - «ось що
з нами ще може статися»). А одначе радикально нове для україн­ської свідомости відчуття власної, порівняно з найближчим сусідом, «фортунности», «благополучности» неминуче диктує сумлінню й нові категоричні імперативи, і пекуче соромно сьогодні натикатись, при­міром, у книжці С. Алексієвич на бовкнуту кимось фразу, принесе­ну з недоброї пам'яті 1986-го: «к счастью, ветер дул не на Киев», - в підтексті це означало: на Гомель, Могильов і Мінськ, наше «щастя» дорівнювалося чиїйсь смерті, наші перелякані прокуратори, що в той рік остаточно й безповоротно стратили в очах народу будь-яку ауру леґітимности й невдовзі таки зметені були, їхнім власним сленґом висловлюючись, «на смітник історії», для когось слугували об'єктом заздрости - вже тим, що «повзали в Кремлі навколішки», випроху­ючи порятунку! Страшно вимовити, але скидається на те, що коли для нас Чорнобиль обернувся фіналом радянської історії, то для бі­лорусів - чимось на кшталт фіналу історії взагалі (вражає покірна тональність постійних балачок героїв про близьку смерть, однакова, що в дітей, що в дорослих): зосталось і далі по-совєтськи безмовне «на­селення», понад чверть якого живе (точніше, потрошку конає) на за­раженій території (в умовах «лабораторного експерименту»), насе­лення, що на очах у цілого світу повільно йде під воду - сумною слов'янською Атлантидою, загубленим шансом людства дізнатися про себе щось унікальне, єдино-неповторне, щось, що призначено було сказати, за Геґелем, «у драмі світового духа» тільки цьому, й ніякому іншому народові, - а ми, для кого ця трагедія, либонь, найврозумливіша, у якомусь метафоричному сенсі й далі бубонимо, скрушно похитуючи головою на вид мінських «ходинок» у себе на телеекрані: на щастя, вітер не на Київ...
Самоприсипляння - небезпечна штука, згадаймо Джона Донна: по кому б не лунав подзвін, він завжди по тобі, - і я рада, що це збагнули в Швеції й Німеччині, де вже вийшли друком переклади «Хроніки майбутнього» (і навіть отримали премію німецьких книжко­вих ярмарків «За європейське взаєморозуміння»), і у Франції та геть далеких од місця дії Сполучених Штатах, де книжка нині готується до публікації, - рада, що основні уроки Чорнобиля, так нещаднонаочно потверджені дослідженням С. Алексієвич, - уроки, на позір начебто й простісінькі (наче Десять Заповідей, на зрозуміння котрих, проте, не кожному вистачає прожитого життя): щолюдство - єдине, поверх усіх споруджених ним усередині себе кордонів, і єдине не лише в собі, а й з усім живим на планеті (привіт од Вернадського, Тейяра де
Шардена та іже з ними!), - ці уроки таки, відай, не пропадуть намар­не. Коли абстракція прибирає подобу покинутої в зоні суки зі щеня­тами, яка в мить перед пострілом дивиться в вічі людині з рушницею, вона, що не кажіть, перестає бути абстракцією, і вам уже не позбутися відчуття, наче в ту суку ви стріляли саморуч - ви, ви, гомо сапієнсе, не озирайтеся! - і коли вмираюча од лейкемії дівчинка з моторошною яснозорістю старої відунки спокійно каже: «Ми помремо, і нас забу­дуть», - мені також важко уявити людину, яка б хоч на мить не почу­лася кровно винуватою перед пам'яттю тої дитини. Найтяжче, однак, інше. Із записаних Світланою Алексієвич монологів її земляків посту­пово хоч-не-хоч складається враження, ніби чи не в такій-от функції - власного смертю послужити глобальним уроком, - вони починають вбачати свій, нарешті віднайдений, національний приділ, своєрідну «всесвітньо-історичну місію» Білорусі. В істоті тут та сама, згадана одним із героїв, туга безсловесного статиста, що на нього обернено цілий народ, «за роллю» - за реплікою цим разом у «драмі світового духа», хай би ту репліку кинуто і з даху палаючого реактора чи з гли­бини «місячного ландшафту»: несвідомий протест проти совкової ніве­люючої заглади, проти потоплення в морі тоталітарного «ми», однак усе ще без відчуття власної неповторної вартости - цим разом родо­вої, духовно-культурної (а в такому випадку потоптану колективну гідність нестак-то важко загодити - ну хоч би й кандидатурою «сво­го», «простого білоруського хлопця» на посаду «правителя всея Русі»: амбіція кріпацьких бунтів рідко ж коли сягала далі висунення в мо­нархи самозванця з власних лав)... І боляче сьогодні читати на касеті мінського рок-гурту «Новає неба» - речника дуже молодої й дуже субтильно-інтеліґентської національної культури, - на місці тради­ційної подяки спонсорам, гірко-розпачливий чи то жарт, чи то зойк: «Особлива подяка білоруському народові за наслідки всіх референ­думів», - та навряд чи цей саркастичний випад і досягне адресата, в того-бо наразі, гай-гай, зовсім інші кумири...
Вельми характерно, що й книжку С. Алексієвич в оригіналі на­писано по-російськи - точніше, тим безликим, граматично пра­вильним колоніальним «ньюспіком», який дощенту затирає будь-які індивідуальні прикмети мовця, - написано, сказати б, «думками», а не власне-мовленням, «про що», а не «як». У перекладі я спробува­ла, скільки змога, «підреставрувати» мовні «автопортрети» персона­жів, орієнтуючись переважно на їхні українські лінґвосоціальні від­повідники - від діалекту бабусь-поліщучок та завчено-«правильної»
мови містечкових «еліт» до міського суржику й професійно-плинної інтелігентської «літературщини», - не треба бути літератором, аби розуміти, що в таких «маленьких радощах» і криється головна чут­тєва втіха письменницької праці, тож я, ніяк не в змозі втямити, чом це відмовила собі в них С. Алексієвич, не зберігши в запису бодай ав­тентичної селянської «трасянки», потелефонувала їй із цим питан­ням до Мінська - і почула у відповідь, що ніяких соціолектів, ані навіть діалектів у догоряючій, як скіпка, сучасній білоруській мові вже не існує - де про таку розкіш мріяти! - що отим самим одна­ковим, блідим і безбарвним «президентським» «ньюспіком» і розмов­ляє майже ціла країна - країна, в якій наклад рідномовної книжки міг би скласти вже щонайвище п'ятсот примірників, тобто те, що американці звуть «бульк у Пасифіку»: «по-своєму» (хоча - де воно, те «своє»? що «свого» може зоставатися по тотальному вивласненнюколективізації?) «Хроніка» просто не була би прочитана...
І згадалась мені одна з героїнь книжки, безслідно загублена «в чу­жому світі» німа торбуля Анна Сушко, котру марно розшукують виве­зені з зони односельці за головною прикметою - коли їй болить, вона «пісню заводить», що означає - скімлить без слів, як поранене звіря, - самим голосом. Оце, либонь, і є той найавтентичні-ший «власний го­лос», що зостався загубленому на перехресних кресах імперій народові, який віками од щедрот своїх на всі боки роздаровував сусідам найбіль­ших титанів слова: тим - Міцкевича, тим - Достоєвського, не згаду­ючи вже про новіших «литовських поляків» (властиво, сполонізованих білорусів, що, від Радзивіллів почавши, йменували були себе «поляками білоруського кореня» - аналог наших галицьких gente Rutheni, natione Poloni) - ну хоча б Ч.Мілоша й Т.Конвіцького (та й нам, чого гріха таїти, дещиця з братнього столу перепала - сам тільки А. Кримський чого варт!), - це, щоб не сягати глибше в тьму середньовіччя, в добу бароко - хто вже тепер розгледить, що там було «на вході»! А «на ви­ході» - Анна Сушко, «німа змалечку, шістдесят год, грамоти не вчи­лася», тому скаржиться - «без слів, самим голосом: а-а-а...».
Цей голос звучить мені в ушу, як музичний супровід до цілої книжки. Власне, книжка і є спробою розшифрувати цей голос. Я пе­реклала її тому, що завинила перед Анною Сушко - за Кримського, за Достоєвського, за Міцкевича, за Мілоша, і список цей можна про­довжувати до нескінченности...
...І, наостанці, трохи особистого. В студентські роки, на почат­ку вісімдесятих, ми з друзями плавали на байдарках по білоруській
Півночі - від Мяделя до Браславських озер, отож ближче до іншої атом­ної з тих, якими, мов загнаного звіра червоними прапорцями, звідусюди обложено Білорусь,-Італійської. Місця здавалися заповідними - озе­ра, болота, ліси, первозданна, сонно зітхаюча з туману незрозумілими звуками, як перед шостим днем творення, тиша, і сливе тижнями по­спіль - жодної душі на очі, хіба вряди-годи гирилиця чорних рублених лазень при березі викаже ймовірну близькість села, та ще на островах траплялися покинуті церкви-старосвітські, дерев'яні, барокові, куди прихожани мусили припливати в неділю човнами, - точніше, то були костьоли, бо в одному я підібрала на хорах кілька залуб'янілих вижовклих аркушів із нотного альбому органіста-«Ave Maria», «Те Deum»... Ті аркуші й досі в мене є - єдина моя матеріальна пам'ятка про таєм­ничий народ, який колись був заселяв ту землю (човни із святочно вбра­ними селянами на поверхні озера, церковний дзвін і органне «Те Deum» з туману - щось, невиразно знайоме з романів Короткевича...), - на­род, якого мені так і не пощастило побачити наяву.
А тимчасом присутність людини в тому пустинному ландшафті була настійною й повсюдною, хоч і вельми специфічною: серед дріму­чих хащів зненацька виринала широченька просіка, змережана гусени­цями танків і слідами бетеерівських коліс, на відкритому обрії потвор­но стриміли радіолокаційні вишки, а якось надвечір, щойно ми стали табором і розклали багаття, мезозойські чагарі підліску затріщали і, замість лося чи дикого кабана, як можна б сподіватися, з них вигуль­кнув молодий капітан казна-яких військ у плащ-палатці, преспокійно, мов на міському проспекті в годину пік, спитав: «Ребята, закуріть нє найдьотца?» - й, закуривши, підкреслено недбало, майже меланхо­лійно, поцікавивсь, як довго ми тут, взагалі кажучи, зібралися стоя­ти? (Здається, ми зараз же, наполохані, й ушилися, навіть не повече­рявши.) Все це, повторюю, було років за три до Чорнобиля - а «зона» вже була там, і відчуття краю, звідки мешканці подалися кудись на без­вість, відступивши його пришельцям на бетеерах, знайоме мені-звід­ти. Недобрий то, далебі, знак - коли народ покидає свої храми...
Це я до того, що майбутнє - воно, в певному сенсі, повсякчас із нами, тепер і тут. Може, це взагалі всього лиш та укрита, «погаше­на» частина теперішньости, якої ми не вміємо до пуття розгледіти, а відтак негодні й відвернути. Тож придивляймось пильніше - поки ще є час. Поки ще можна розчути подзвін з туману...










'орога Оксано
Гри
В Др: част
£ВО(ЗД сор. того , «торами молж Ку MV3KVV. 1 зальні от"» в1 61xopvraMM.
vepefcv. /ВВЄДО*Л, зра*®ЛЬ •' " ЬОГО Я«
1ЯМ Л®'
•,карс
■^*бок аКО«, Ци Вам ’У’КТ «<оти
й._».
°еэ «і
cBpa**k os» иЦ.
z п₽й °* |<цсь*>’?
А тймчасом і.ен1 активно мало на світі роз?мних 1 казгу я, розумний поті-иь ^ому Й пишу поза чергою • самоничіїьаннл.
Дорога Оксано
BaMars«/_*°*« англійоьк< ховних ПР! плавником побував в1 я.
|М»С» ~ йшЬ< / tts«5
Х*ЯС ‘в1"’
И'“-
■і, але мій
1 дуте був нормального від Давати Вам •* вте майте B1-J моте. У Міла; його розклад дн на зорКнтуват привезен>_мертв фресок ТьГпоао, годинку на Віче Бер-амо, це вте але - сиди 1 н
Я дуте зво£» туна, але Бурячк: гармонії^стилю.J
■ П°»!пТ.
^'-«л/чел ™Аам"
'■'.,’»«Рвй> ZaM:'h f DO
ьі0л1сх’ра<1 їчиє . ищи ііояірнн^ слуга пс Нйпиоаи. хоя киьо покрмдди,
г. дгм.ч-т, до Д-н ? J колиt ь ”дєіс/иє
лОЛХярЄВСЬКОГ.0, ЯК Ви IJltUxtiTO. /НаІТЬСя 1 ГйТЯ’і, "’О я Вас легко пер^коннjAx, я *ИТТЯ НЇ* ОДИН «РК’/Ш паперу ПЄГС«ЯПЛ«. ' 1 з^'-’^сть аам • хваля, ло то> пригр ли.
Hv, от. до Ваших до кас заохот я додав пару лнета-г^рольдя, а там ’ персонально. Світло
Автостопи npHUWTb.
Тох і хочу нагадати про иьо£ існування, зокрема ляпасів, зо Ним я мав улягти 1 де? в мо-я*у ^іаноі 1 ПІД ЧИЇМ Проводом? ВИДВТНХХ ^ухів ВІТЧИЗНЯНОЇ іа»; культури.
учась'сі і», с-• '> м сьоцойґс ;■ «.&I.J.
ТІЛЬКИ ГрИТОМНИЧОК
ПТИМ*ГГ1ССМ. <ее£ ДО НЯЙ5ОЛ’ ’’V П’1'!’:* ” ЯК 330X07?,' ! ПІДКЛАДвХ) В наді v ня зустріч ''тут, ’ • 4ЦВ8Х
■ : . . їх ціхи.• писок» і • • .
йозний, а один біт^іогра ічнв блішка .
, у» oLaWj' я?л .адьиин більмову пройдем;, з дин*. лиа »•-" '
Серйозний/тмк я дуик. у. ^.00 не рооитл з -^н» 4 л пгойде красне лі . ’цо пін тез. коли І гики Й ДАЛІ пиу' таки розамокчут
н І чучок. ЯкоїСЛОТИ CBO.V* я*
триба, доб хтось ризуїшнии ~ іо.;і.о^м яка йгзмечни вану^ гдунота дио хтось о'зсне і заиооіг иаиово.іаЧгііч jimXKaUw.
В інтеривах СашОЗОирОЖОНиЯ 1 4.^0с*и*и
Думаю, ЦО Дя uOdклали вінок із іСіиК/іттю хов*/.чкоо на великого Карла /«се гаки чверть століття ноовавв з великий аит^ а це не •▼арт), І вхе Ваші закаОл;кк докаоть іСмр/.ву хамських НО1»Є«, ЯК НОНИ В’ДЛуНОВаДИ В Т_у СВерСТЮЧНу 4ІІЧ, коли ми ^ай Ос. ^ал’^о вик'/нули з нашої/ненпмшо? машини саму ? г< ззахиеіг . Слабуа моя гам* рїь доносить м^не. по чосъ цЦ‘ осени л ан-тє ов».і ся на близьких до иенеііепсхростях меридіанів 1 паралель,кс цього вона недоносить.



A Special Issue
$8.00
Doris Lessi Jakov Lind
Partisan Review
Intellectuak and Social Change in Central and Eastem Europe
Vassily Aksyonov Stanislaw Baranczak
Saul Bellow
Joseph Brodsky
Richard Lourie
Norman Manea
Lynne Cheney
Blaga Dimitrova
Slavenka Drakulic
Adam Michnik
Mircea Mihaies
Czeslaw Milosz
Ralph Ellison
H. M. Enzensberger Victor Eriich
Sidney Monas
William Phillips
Richard Pipes

Donald Fanger Valery Gokrfast Michael Heim Ivan Klima George Konrad Eda Kriseova Edith Kurzweil Walter Laqueur Francis Lawrence
Charles Russell Norman Samuels Susan Sontag Vladimir Tismaneanu Tatyana Tolstaya Dubrovka Ugresic Oksana Zabuzhko Adam Zagajewski
10



АВТОСТОП
Three-scholar panel honors eminent linguist and critic’s 85th
by Andrij Wynnjekyj
NEW YORK - Or» May 6, ihc Ihrriiiutn ImlKineUkrainidn Srudirv Propram a! Cnluinbia Univeony wrappcd uti tts •>!ftcial proceedmgs for ihc ;M9l199-1 actidernic усій witli an 85 ih annis тагу tribule io Gcorge Y .Shoclm prolescorcmeritus
The dav > evenis hegan in ihe Lindxay Rodgcr' Roorri Ol ihc tnlernatiunai Affans Building, wbere Prxjf Mark von Hagen formali)' hltroduced ille celebrant
IJorn in Lunizha. Pokind. on December 17. 1908, Yuriy Shevclov graduuicd froin Kharkiv Universiis in 1919, Ircuirtag «here in Slavic lingu.uics until 194 л Не cmigraied io Germany. taughi and siudkd ai ih Continumg un 10 ibe U S l< scr.vd as a Iceturcr in Russi an and Ukrainian at Hnrvard I nivcrstly (1952-19541 Не was llten aveepivd (v ih.' lacaby crf Cclumb»a Gnisersity. where he s*as an associaic professor 11954 |9?X) and fuil professor (1957-1977 > of Slasic phdulogy and ling itMtrs Hc also laugbl ai Ihc I inservii) ol Sltckhcnm
Ноле ver Prof Shesclm ix knoun n (hc І.кгаіпіап communii) prirrianly for lux effurts ;»> tine fuicmosi llicrarx criuc in (hc -diasporti and л prolilic editor ol cetiuJs. books ard such influentia! jour ruis as Угка 11947-1948) and Suchaxnist (1978-)987.i
Thrce panehvls then easc prexeniatioit' lh:it uere invpircd. ;n saning degreex b) ihc unrk v( Prof Shcvely.
f)r Michacl Hier Ihc Olcksandcr Polebni.i Professio of l kt-iinian Phtlnlogy ai Нлпзгіі Universus, Icd olt wiili a lalk tillcd Ihc Ukrainiun Phonrmc )*: lliddcn m Plato Vww * Prof. Fhcr gave ihc audtcncc u wiity iulrotlucuon uj Basic linguishcs. bui skiricd the issuc ol Prof. Shcvclnv c scholari} polermes wnb ihose who sscmjI J deny Ukrainian iis own niclie in ihc fnmilyof languages.
In response io a quesiion po-ed afler ihc talk Prof Flier «id hc differs frem Prof Shevclov'n vjew of гік onginal linguislic landscupc from whrch ihe easiem Sia*, ic languagcs cinergcd, ' You сап almesi divide н up in any twmber ol ways " Prof Flier suid. depending on whai you chvott as your cnlcria ‘ Prof Flier ihcn cxplaincd that hc favorcd ihc theory that pre$«ni-day casicrn Slavic Iangii3j;cs cvolved Irmn a single com­moti languagc. wbiic Prof Shevclov рОШсі! ihc eaisicncc ol fivc dtstincl gruups as a poitil of dqwtuic
Prof Hier ackied that it was very ennvcnienl for Soviet linguist.s 10 refer Ю ancicnl Slavic languagcs as ancicni Russian. мисс the aeiuil namc wav •'drvvno Ruskiyc yazyky” (anerem Rus* lanftxiges) "Of cixirse 1 disjgree w.th thai, is hc ск<ч tbc Harvaixbnn adefed, •*h>l that slill beps the tsxue of what dis­tinet dtalccis wcre and utut |distinct| lanpuugcx wcre. ”
As Prof Shevclov is лол! Ю pomi oul, bllguislicv IS his pofcsstvn, atkl І1Іcrary critidsm Itr hnbbv bet tfut das Jus hubby won oui -икс t*v ііі-лі-іпь nssessed hb contribuiu>ns in thil «rea
in bcr prescntaliun. titled “Yutts Sherckh and ihc Thcorcticui Disctuoc ot Mt R ' Dr Sidomcn P.ivlycbkn rrsc.uth iixsociirte n| fhe Central rolc Prof Shevclov ptayed tn il, having adopicd a varicty of pseudo nyms. ihc most noiablc ol whtch o-us Vuny Shcrekh.
lix scholur sci ihc sccnc ol ihc iate I94(h ’M uhrclt the dispLccd writeis und aitisiv faccd ptivauoii utuJ и ne* frecdont in Western Europe, allhuugh il suis a frecdont. Shcrekh wrnte, that few wcre hrave enough Iu f.ice Mcdcmity. svhich the cniic clumpioned. was frighlcoing io thosc who ч ere pining io iciurn io "Ihc canh." 1)r Pavlychko ppinlcd mu Europe was ali aruuml ib.cm, and MGR setved as ihc focus ol the debate uhctbcr or mrt io 1« acccpled by il Sheiekh ,s position ч as ilwi Europe could nol bc won by copying ii. but bs imprcising it
Dr Pavlychko satd Ihat tbcodnr W AdomrA .'idage lltai ’ii g.ocs wrihou: In conclusam shc Ciutjured a visui ponrait of Prof Shevclos of Ihc imincdi
Shevelov s eloquent pessimism graces banquet
by Andrij Wynnyckyj
XEW YORK Thu-tCSih annivcrxary tribute <’ Prul Ementus Gcorge Y. Shevclov hckJ on May b a jnmi citrxt <1 the llaninun Іпчіїиіе al Columbi.» ( niverxiiy, the llarsard I krainuin Research Instilulc arsi dic Ukrair.ian Acadcmy of Sciences in ihc 1« S Тік day s celebratione іік-luded an caris evemng barqucl for ihc bor.otcc at Culurnbiu Lniversity s Faculiy Hchisc
Following the mcai. Розі АІсхаїміеі Моїх: !cd off with a lofcst to the celebrant Prof Robur; Belkuap a former xiucJerH nf Prol. Shevclov and nuw Ihc hcail ot Cotumbia’* Slasic clcpartmcnf. foHowcd wiih a mbiiic
Al the outsci. hc »aid that Ukrainian cuituie is и curiuus phenomcnvii - a iraiuallanlK culiunc. dislccalcd in Ume and place, and notod ihal Prof Shc*do« ha' becn a fucei of iis cxtsicnce as >uch and procif that n flounshcd in ihe diaspnra al illime when il wasriifTicuit for il lodnso m Uk/ainc
Prof Befknap rben pfeCAdcd through a iilany of ргаїмг Prof Shcvck»v\ conirihuiums k» American iindcrxlundmg ol the S|av;c norid hjs twi cniitinvus - both as a suir.rilarizcr of what ь known and as a guide to what shcwld be known; hc rraincd gcncrations of scholars and was cnc nf llic greaieet maslcrs of teaching he had ever cncountcrcd At Celumbia. Prof. Sitevclo' produceJ a number ol pevplc uhr» еге гюл maslcr lir.gutsls. Othcrv bccarne mcdiccahsis. arrismg ai an undersianding of Lltai ssorlj by чау of ihe laiiguage of Ux pencxl, и doo: he hcld орел for ibcm
One of Ihe celebrant"' том singul.ir skilfs. said bis coi league self Jeprvcatinely. is ihe ability ю icach aeopk of mnae mcompcicncc"
Prof Uciknap aho marvcllcd at ihc breadlh uf Prof SbeveloCs involveincril in ihe culture of ihc ‘avrld а пип *iih a finger on ihc pulse ol ooc of ,t' срксгесгх. Y-rk Сну The SIjs січ cvnfided that ibe celebra:»;*' re». knossicJgc uf art. gallcnes and prc. Prof Moiyl Iber du_nsd ’* 7<4»:»са» «oenus: . rcmin x ccnuc of t>«, jiM-.rg h s lenwvhtp at ihc Pruk-g Rvscanh Cvrp be ’• nnexsed bos» Pr f Sne.cici*. ;n >.:s tceijre as c3io; ol Sujhasauss. nr>«na-gc-d :* •ran»|j;m аапі»пу іичл хь-аіа-.-гне vf paperx <яіи a r.wr-J >:l »u;.s The lekhvtOl :hen adJrt".-d ihc .-.sscinhls beginranr »illi i vord rM thjtk* in Ргэ' ВсПггар w ihc I. ::cr s «appon during “a crihCul aoir m ту Inv ’ и .rypie, рхигс of yrutiludc Pro:. Sltesekiv sacccstru *mi J bc ilectphcrcd 1 orue niy •1М.-ГГНЧІХ arv puNisbed
He traccd hss preю pav.-war juumcy frotn Khurki' 1« Kyyiv. :<> io ihe Lcmkc icgiori. tu Slustikui, tu Gcrmuny, to S*eden and then io Ihe U S.. durin; ч-hich he was uccompii-
incd hy his molficr, wbc» л as ihcn ‘,k арргоигпжіу ihc cime jge I am nim.*' Prof. Sltevelov rellccted puipnaiilly Irtat "ту тоїher was somoskK likc a suncax' Mtc xiutld ulluw hcr sclf tu hc ki.tdcd on a traui tnid Ix swit hi ar»s dirvvlion" tlul her srm dccidcd iu takc ihnKigh ihc staltctcd Eurupcan iciruin
He then quipped "I fmd ruysc-H in a sciy sirmtar stluation Thcy xay H*s niy S5th anhiveisary |il aciuully pasxed in December;, and f say “ОК. ycw know octlcr.
Sisty years agi» bc cunitnucd. when he rend books lw read itietn as permanent lexls ііізі would aixs.iys he rcarl Hui cvcrythi.ng chinfcd • very i-tfle rcmauis of what was impur'ani in liis yuuth Ia lixis’ days. cvcivlxidy was proud tu bc jhle Io uunlc l ichcnhsuni uc Spenglcr.
In ihc succccdmg period nl Hakhna llexicggei and Sartrc ihosc uuthors wtro seeincd io be desimcJ foretcrmly мтріу frll out ni lashion. .Suntlarly, Jacqucx Dcrndn. Roland Barthcx. bntbeno hc‘o and ollters are pushmg their predecessur» inio obscurily, rie nixed
Prof Shevclov cc?nlided Ihal when hc ic-oks at his own coiixidciublc pcrvutial libiaiy . hc xCts that levs 'han iiail of Ihcm '«vili be reud uny ruirc ’ Xubod» чііі rememher them Bixikx dic hkc periple dic hc salti.
Bk'4-П hloag hy fusjlion from и. . I ■ _r» oldcr lag. wiih ihe tiv ’ post” whtch is r.scl! compoundcd inio "рои роч ' and triple \s j resuk ihc riujliiy uf r iliirtg is тя per

Dr. Snlvmcu Puvlychko speuks ut cekbratiiry conferenct* hunoring Pruf. Yuriy Shtvetov. Seutrtl are (froni left) felluw panelIsi Prof. Mkhacl Flier of Jlarvurd I nivcrxity. t olumbla’* Pnrf. Mark von Hagen, moderator; and Prof. Marko Pavlyshyn. MiHiash l obersily, pundisl.
ale post-war period as а спис with an ironie smile “a BatHlelairean dandy' always neariy *ith wmefhing io cspress ihc idea irt quesiion vvithin a bterarj work.
Marko Puvlysbyn. Ihc Mykola Zcrm Prolcssor ol Ukranuan I.Hcndire at Munash t.nivcrsiry ut Austraiiu >uid и vKlting Icetutcr 1П Vkrairnan at ihc І піссгміу of Гогоімо iliis рач ік аїстпк
ycar. wjv (>cx< Ilis i.tlk. litlcd “Tnv-ards a Culhirc Suitable for Aduil*1 The I rlercry Cnitcism of Yuny Sherrkh " ireuied Prof Shciel<'v’v cnltcal uutpui as 3 v,hole rcrnarkinj on h:» siylr. and а (-рили: h over the yriirs
Proh l’a' lysliyn’ s pftint of rtepafiurc i<1 his arpreciaiKin o) Shc\eluv-SlKrei.li s
(Cunlinued on раце 201

tCooiinued nn ряце 24)

After Ihc соиГсгсют, HunMrdS Prof. Ihor Sbuvchcaku lleftj and Or. Eugene Fcdorenko (righO of Ihc Ukrainian Educalional Council in ihc UA congraluhle Ihe celebrant







17
A Kingdom of Fallen Statues

by
Oksana Zabuzhko



18
19
Юрій Шепельов
ТРАДИЦІЯ І НОВАТОРСТВО В ЛЕКСИЦІ І СТИЛІСТИЦІ І.П.КОТЛЯРЕВСЬКОГО
ЮРІЙ
ШЕРЕХ
ПОЗА КНИЖКАМИ І З КНИЖОК




9
СОІІІ
,0*U “B ззахв®"ниіл *“■ ,..#Лва»,
[ -
лі'.е ьхуаат ! АРУХ і заяв» L й зй*
У**
ППО^” ’
-о М’' ' хав« "
■гаи"
_ .OC.UO--
■ ■■■■-::..■
;еаа" х г
« -2ST *
;»Л-
i ftt»e
■SJ
“* Г« ;Aao-j -iQ Ої ai»** 1
. аО t V* ’■»*’*• о «X-
>->у
s ' ‘ яв*
.•.»»Л~‘ .««
* * "Л «*“іо
o*4" ’
„.,.(осТ°0 a»6O вМ з«аоихь" Явв”ЄИ*Д
їЕЯ.я *
'T Мі< В»**
<а«е08ц 5 0Рв , „icto ввї»а<
У чЄр2дВ РаД . ЗЙЦ -
■М S9*
.* л ТО4^ це І а*#* гаЛ^;
tta «в ав
*■ с"' *'?■/' ВС
І ?=•■■ ■’u у.-'.ог»':7
Р по»»в’овїлЄ
А и<3.?? 30вОГ°«Л' ’ ,і<т їм р.по^1
ХЯЇ С?М*Ь* ,„03«^'
сз'а ілаМ ® 15Й-»<*’’« о«’04’г„ер*«‘1'4
.. а»®оГ°, ,а О*' зенМ1*4 ’
^«Я*1
;,Тг.аа ’•“ ■='■ іе*»'хл ІІС1" J.V ВЗЇЛ^Ї**
Л. АИ UB» 0“->-
чжо. ивв'-*ь
НОЛЛ «в -
п«сз« ,a»<*-’»”> 'e Яво'1 йиі і”00' ,.и друа*1'1’ л-гИ св°'“ «u ОХ
свэ1И „и? отав* .„рове»**";эиаЧмв“1 ';a 1
■' ”'-nOCTO,l,lVa«
ЧСи»“ '“.•.*■»• A° ,.ЗІ“ ?“ A «•-
S СЛОВІ a > "B 0 ла»: ... p"





Іменний покажчик
А
Абліцов Віталій 94,100, 231
Аксьонов Василій 449, 461
Акутагава Рюноске 270
Алексієвич Світлана 114,179,181, 217, 221, 254, 258, 261, 473М79, 500
Алепський Павло 450
Альтбауер Моше 389
Анакреонт 265
Андерс Владислав 224
Андропов Юрій 196
Андрухович Юрій 43, 44, 74, 92, 96, 99, 104, 105, 121, 127, 139,161, 165, 170, 171, 174, 187, 193-195, 215, 222, 223, 241, 242, 269, 284, 466
Андрусяк Іван 215
Анненський Інокентій 153
Антонич Богдан-Ігор 13, 20
Антонович Михайло 336
Аплаксіна Олександра 281
Апулей 78,80-81
Арендт Ганна 209
Ауезов Мухтар 231
Афанасьев Юрій 460
Ахманова Ольга 375, 387
Ахматова Анна 122, 286, 289
Ахметелі Сандро 288, 445
Б
Бажан Микола 54, 445
Бажанський Михайло 409, 410
Бальзак Оноре де 91
31-11-145
Баранник Дмитро 440
Барка Василь 82, 409
Барра Дженнардо 263
Барт Ролан 466
Баум Френк 93
Бачинська-Донцова Марія 413
Баш Яків 285
Бейліс Менахем Мендель 225
Беккет Семюель 158
Белоу Сол 449
Беме Якоб 126, 355
Бенеш Едвард 260
Берґман Інґмар 12, 271
Бердиховська Богумила 22,100,191
Беринда Памво 427
Белий Андрей 153
Біленко Всеволод 344, 348
Білецький Олександр 35, 322
Білінський Ярослав 60
Білодід Іван 17,101,159, 259, 368, 375-384, 387, 389, 399, 400, 401, 440, 442
Білокінь Сергій 91, 93
Білокур Катерина 255
Білоцерківець Наталка 455
Бірнбавм Генрик (Хенрік) 388, 396, 397, 399, 447
Блок Александр 412
Богачевська (Хом'як) Марта 108,110
Бодров Сергій 145
Божик Юрій 434
Бойкович Волтер 74, 499
Бойтар Енді 59
Бойчук Богдан 25, 27, 66,135,167,169, 456
Большаков Леонід 65
Бондар Андрій 200
Бондар-Терещенко Ігор 310, 312
Боннер Олена 460
Бонфуа Ів 468
Боплан Пйом де 450
Боровиковський Левко 418
Боровський Тадеуш 475
Бородін Василь 155,157,159
Бредбері Рей 288, 454
Брежнєв Леонід 462
Брехт Бертольд 445
Бриних Михайло 174
Бродський Йосиф 89,156,158, 208, 211, 255, 258-261, 308,449, 463, 468
Брюсов Валерій 144
Брюховецький В'ячеслав 139,142
Буковський Володимир 460
Булаховський Леонід 35, 225, 226, 322, 323, 372, 376, 378, 398^00
Булґакав Валерій 303
Булгаков Михаїл 200, 222
Бунін Іван 311,312
Бурячок Андрій 206, 209, 215, 216, 223, 234, 250, 285, 289
Бухарін Ніколай 400
Буш Дж.-молодший 145, 308
В
Вавржінек Володимир 401,402
Ваґнер Ріхард 334, 337,383
Вайнтравб Віктор 223-225,354,371, 374,386
Вакуленко Сергій 40, 50, 256
Валявко Ірина 38,123,125,126, 204, 212, 226
Варварук Ааррі 246
Васильченко Степан 121, 250
Ватт Джеймс 306
Ващук Роман 434
Векслер Пол 395
Вергылый 78
Ветухів Михайло 428,429,431
ВєртінскІй Александр 312
Винницький Андрій 434
Винниченко Володимир 125,127,430, 458, 470
Виноградов Віктор 376
Вишенський Іван 416
Вишня Остап 241, 244, 250, 289, 344, 459
Війон Франсуа 152
Віктюк Роман 158
Вільде Ірина 163, 203
Вінграновський Микола 206, 209, 461
Вітгенпггайн Людвіґ 217
Вовк Федір 247
Вовчок Марко 436
Возняк Тарас 59, 86, 90,154,155, 217, 221, 471
Волицька Ірина 38,103
Волошин Максиміліан 208, 210
Г
Г аврилшшш Богдан 178
Гаврилюк Ярослав 271
Гайдеґер Мартін 256
Гайне Генріх 239
Галицький (слідчий) 32, 33, 321-325, 327, 329, 339, 349, 350
Галле Моріс 123, 384
Ганцов Всеволод 16, 35
Гашек Ярослав 345, 348
Геґель Георг Вильгельм Фридрих 239, 476
Гемінгвей Ернест 304
Герасим'юк Василь 108,169, 215, 255, 257 зг
Герцен Александр 263, 276
Гірняк Йосип 409
Гітлер Адольф 94, 223,228, 340, 345, 360
Глазунов Олександр 241, 243, 265, 267
Глібов Леонід 175,177, 219, 226, 334
Гнатюк Галина 289
Гнатюк Дмитро 18
Говорухін Станіслав 87
Гоголь Микола 70,147,184, 210, 223, 292, 309, 417
Годіва, леді Ковентрі 69, 75
Голобородько Василь 455, 464
Головащук Сергій 289
Гомер 185
Гончар (слідчий) 32,33, 321-325, 327, 329, 338
Гончар Валентина 214, 229, 320, 498
Гончар Олесь 9,11,19, 65,100,102,103,106,198, 200, 201, 203, 204, 211, 214, 216, 219-16, 227-233, 282, 286, 320, 498
Горацій 78
Горбач Олекса 388, 389
Гординський Святослав 412
Горняткевич Дам'ян 426
Грабович Григорій (Джордж) 90,100,109,113,116-118,121,130,161,165,170, 171,176,177, 217, 218, 221, 223, 224, 227, 235, 236, 238-240, 262, 263, 276, 294, 295, 311
Грабович Оксана 187
Гребінка Євген 228
Гриценко Павло 62, 63, 67, 202, 205, 242, 285
Грінченко Борис 33, 49, 51,119, 362, 436
Грушевський Михайло 10,155,157,181, 237, 321, 323, 396,432, 448
Гумбольдт Вільгельм 185
Гумецька Ася 241
Гундорова Тамара 125,127
Гунчак Тарас 92, 93, 144
Гурський Яків 388, 389
Гус Ян 347
Ґ
Ґадамер Ґеорг 172
Ґаліч Александр 278
Ґанді Мохандас Карамчанд 459
Ґ арзон Балтазар 274
Ґедройць Єжи 20, 22,191
Ґете Йоган Вольфґанґ 213, 246, 255
Ґланц Томаш 11,100
Ґомбрович Вітольд 112
Ґонґадзе Гія 295
Горбачов Михайло 119,121,149,163,164, 451, 462
Готвальд Клемент 260
Горький Максим 360
Ґ офман Єжи 269
Ґріммельсгавзен Ганс Якоб Крістофель 152
Гюбнер Рольф 251
Д
Давиденко Володимир 38
Давиденко Катерина 8, 38
Даниленко Андрій 10, 40, 242, 256, 444
Данте Аліг'ері 349, 400, 414, 457
Дейша Віра 281
Державін Володимир 115
Джойс Джеймс 70, 270
Джонсон Бен 152
Джоунс Тірца 246
Дзира Ярослав 113,116-118,121,143
Дзюба Іван 12, 40, 71, 72, 75, 76, 78, 89, 93, 96,151,153,159-164,166,168,
174,177, 211, 213, 279, 280, 287, 448, 469
Дибко-Филипчак Ірена 62
Димінський Роман 336, 337
Диченко Ігор 210
Діброва Володимир 118,121,138,142,158,176,177,190,192
Добровський Йозеф 311
Довгаль Свирид 341-344
Долженкова Інна 174
Домонтович (Петров) Віктор 11, 46, 127, 130, 246, 336, 338, 410, 426
Донцов Дмитро 29, 59, 60,115,116, 272-274, 406, 409-412, 423, 431
Донченко І. 77
Дорошенко Віктор 426
Дорошенко Володимир 332
Дорошенко Дмитро 130, 426, 430
Достоевский Фьодор 55,143, 479
Драгоманов Михайло 15, 59, 60, 332, 423, 430
Дражевська Любов 433
Драй-Хмара Михайло 20
Драч Іван 77,122,138, 238, 307, 308, 455
Дрозд Володимир 164,166,167
Дурсттофф Галіна 295
Дусова Жанна 174
Е
Еклезіаст(яст) 32,137,147, 261, 277, 286
Еліаде Мірче 137
Еллісон Ральф 449
Енгельс Фридріх 282, 462
Енґстрем Генадій 87
Ешер Мауриц Корнеліс 12
є
Єжов Ніколай 272
Єйтс Вільям Батлер 270
Єленський Віктор 150
Єльмслев Луї 364
Ємець (Ємек) Джордж 119,122
Єсєнін Сергій 290
Єфремов Сергій 93,165, 265, 266,400, 432
Ж
Жадан Сергій 73, 77, 78, 215,296
Жежера Віталій 96
Жемчужников Лев 290
Жижка Ян 347
Жилко Федот 447
Жириновський Владімір 148
Жолдак Богдан 96,103,108
Жук Сергій 413
Жулинський Микола 91, 93,151, 162,168,182, 241, 251, 286, 305
З
Забіла Наталя 458
Забужко Стефан (Степан) 166
Загребельний Павло 28, 425,456
Зайцев Павло 141
Зам ямська Алла 158
Замша Іван 433
Зборовська Ніла 56, 276
Згуровський Михайло 182
Земляк Василь 167
Зеров Микола 20, 35, 78, 82,115, 420
Зінкевич Осип 106-108
Зіньківський Трохим 255,257
Іванов Вячеслав 116
Івашко Василь 69, 75
Івченко Анатолій 67, 73, 77, 499
Івченко Людмила 413
Івченко Макар 440
Івшина Лариса 149
Іздрик Юрій 89,164
Іллєнко Юрій 449
Ільїна-Король Юлія 192
Ільф Ілля 101, 348
Ільченко Олесь 58
Ірванець Олександр 72, 97,109,121,138,139,142, 213
Ісаєвич Ярослав 132,133
й
Йогансен Майк 20, 314 •
К
Каганович Наум 21,168,170, 225
Казанзакіс Ніколос 347
Кайперс Ерт 381
Калинець Ігор 122,161,165, 444,464
Калита Іван 444
Камю Альбер 161,168,171,199
Кантіммануїл 129,462
Караваджо Мікеланджело да 211, 218
Кардиналовська Ася 353
Карл XII 128
Карпенко Віталій 200
Карпенко Г. В. 20
Карпович Михайло 353, 354, 366
Касинець Едвард 59,421,423
Кастелуччі Тедді 158
Кафка Франц 176,178
Кащенко Андрій 78, 82
Квіт Сергій 56
КвіткаЮснов'яненко Григорій 130,135, 219
Кебот-Блек Софі 455
Кернер Габор 251
Кирилюк Євген 157
Кисельов Леонід 148,149, 306
Кінан Едвард А. 311, 312
Кінґ Стівен 470
Кіндрась Катерина 13
Кіплінґ Редьярд 392
Клінтон Білл 145
Кобилянська Ольга 15,127
Коваленко-Івченко Людмила 315
Коваль Віталій 214, 219, 229
Когоут Павел 269, 271
Кознарський Тадеуш 88
Кокто Жан 51
Колесов Владімір 447
Колісник Р. 169
Коменський Ян 126, 355
Конвіцький Тадеуш 466, 479
Коник Юлія 413
Коновалов Серж 380
Копернік Ніколай 10
Кор дун Віктор 169
Корнієнко Неллі 38, 53
Корнійчук Олександр 18, 324,326
Корогодський Роман 11, 33,46, 50, 56, 57, 66, 67, 76,101,116,131-133,161, 165-167,169,170,176,178,188,191,193,195, 204, 214, 223, 225, 226, 241-244, 247, 249, 265, 281, 287, 298, 435, 441,499
Косач Юрій 28, 82, 331, 406, 410, 417
Косач-Кривинюк Ольга 430
Косів Михайло 182
Костенко Анатоль 20
Костенко Ліна 18, 74,138,187,190, 240, 254, 256, 269, 271
Костецький Ігор 342, 343, 344, 409, 410
Костюк Григорій 19, 430
Костюк Теодор 8, 38
Котляревський Іван 40, 85,113,124,129,130,135,167,174,189, 242, 250, 297
Коцюбинський Михайло 155, 279, 281, 285, 419, 423, 436, 456
Кочерга Іван 277, 278
Кочур Григорій 138
Кошелівець Іван 61
Кравченко Богдан 277, 278
Кравченко Ігор 202, 205, 207, 210
Кравчук Леонід 60,103,114, 451
Красовицький Олександр 169
Кресальний Микола 19
Кривенко Олександр 56
Криворученко Тарас 271
Крижанівеький Андрій 423
Крилов Іван 205
Крупницький Борис 336
Крушельницька Соломія 90
Кубійович Володимир 19, 428, 429, 431
Кузеля Зенон 336
Кулик Володимир 71
Кулик-Кіфер Дженіс 244, 246
Куликовський (полковник УНР) 407
Куліш Микола 3, 20,53, 89, 288, 292, 303, 316, 324, 416, 417
Куліш Пантелеймон 59,141, 251, 290, 422
Кундера Мілан 112,119,191, 456, 467
Курас Іван 132,182
Курбас Лесь 11,14,15, 20, 53, 58, 82,107, 205, 287, 288, 314, 316, 324, 346, 376, 445, 459
Курило Олена 16, 35,48, 51
Курилович Єжи 378
Куросава Акіра 270
Курочкін Василь 329, 376
Кучинський Володимир 107
Кучма Леонід 60,114,132,178, 242, 295, 297,304, 309
Кюстін Астольф де 152
Л
Лавренюк Сергій 56
Лавріненко Юрій 20
Лазаренко Павло 244, 245
Лант Горас 11,22
Лапіка Рей 118,122,124
Лаплас П'ер-Сімон 33
Левін Ефраїм 362
Левченко Сергій 325, 326, 328
Леґін Володимир 158
Ледіґ-Ровольт Генріх Марія 300,304,313
Ленін Владімір 20, 26,119,123, 225, 254,270, 272,282, 320,321, 346
Лепкий Богдан 423
Лесич Вадим 213
Лессінґ Ґотгольд Ефоаім 103
Лессінґ Доріс 449
Лєц Станіслав Єжи 189
Лиман Леонід 282, 408, 409
Линтварьова (Чикаленко) Оксана 49,185
Липа Юрій 409, 423
Липинський В'ячеслав 237
Лисяк-Рудницький Іван 138, 257,432
Лівицька-Холодна Наталя 59,240,421,423
Лімонов Едуард 97
Лісовий Василь 123, 220
Лістон Джеррі 390
Ломоносов Михайло 112,233
Лонґфелло Генрі Вордсьворд 184,185
Лосев Алексей 94,100
Лукашенко Александр 112,114, 476
Лупинос Анатолій 56
Луцький Остап 141
Луцький Юрій 101,138,141, 240, 258, 430, 466
Лучук Іван 158
Любченко Аркадій 289
Лятуринська Оксана 406
Мґ
Мазепа Іван 114,430
Мазон Андре 259, 311, 312, 386
Майстренко Іван 344
Маканін Владімір 238
Макаров Анатолій 78, 82,118,122,125
МакКарті Джозеф 258
Маркс Карл 152,177, 254, 263, 282, 460,462
Марчук Іван 449
Маланюк Євген 37,43, 45, 64,115, 211, 213, 240, 290, 291, 405-412, 423
Маленький Ігор 456
Малишко Андрій 214, 228
Малкович Іван 72
Мандельштам Осип 135,156,158
Марінічева Єлена 305
Мартінє Андре 363, 364,374, 403
Марчук Євген 148,149,191, 262, 263, 266, 449
Маршалл Джордж 17
Масенко Лариса 9,13,15,40, 67, 220, 274, 447
Масютин Василь 336
Матвієнко Ніна 84
Матвієнко Світлана 200
Маяковський Володимир 27,199
Медвідь В'ячеслав 139,174, 293
Медер-Шевельова Варвара 14, 34-36, 61,115, 224, 498
Мейс Джеймс 61
Мельниченко Микола 295
Мельничук Аскольд 38,95,101-103,142, 313
Мельничук Тарас 455,464
Меррілл Пітер 396
Местр Жозеф де 152,153
Метерлінк Моріс 459
Микитенко Іван 78, 82
Микитенко Олег 78, 82
Михайловський Віталій 38
Мілош Чеслав 31,190, 233, 449, 468, 479
Мілтон Джон 152
Мірчук Іван 43, 46, 336, 337, 342
Місіма Юкіо 270
Міхнік Адам 449
Міцкевич Адам 50, 224, 479
Міяковський Володимир 422,426, 434
Мовчан Павло 182,196,197,199
Мозлі Філіп 428
Мольєр Жан-Батіст 152
Мопассан Гі де 188, 417
Моренець Володимир 139
Моріяк Франсуа 432, 434
Мороз Олександр 295
Морозов Костянтин 61
Москалець Костянтин 76,176,177
Мулява Володимир 78, 83
Муссоліні Беніто 82, 148
Мушкетик Юрій 96, 97,139,142, 198
Мюнпер Томас 152
н
Набоков Владімір 101, 240, 272, 300, 302, 304
Найдан Михайло ЗО, 38,59, 69, 74,142, 217, 254,257, 269,498
Наливайко Дмитро 220
Наполеон Бонапарт 360
Неборак Віктор 86-89, 92, 93,109,118,121,124,139,158,170,171
Нейлор. Кеннет 390
Некрасов Ніколай 105,106
Нерон 337
Несіна Олена 433
Нечуй-Левииький Іван 193,195, 436
Нікітін Іван 175,177
Ніцше Фрідріх 217
Новиченко Леонід 159,160,162,166,179,183,225
Носов Анатоль 247
Нуровська Марія 470
Някрошюс Еймунтас 158
О
Оглоблин Олександр 430
Одарченко Петро 92, 93
Олесь Олександр 383,459
Олепіко Світлана 35, 38, 72, 77,107,108,189,192,194,195, 288, 290, 291, 296
Олійник Борис 138,141,148,149,170,173, 307
Ольжич Олег 106,112,115,407
Омельченко Василь 60
Онуфрієнко Василь 344
Орест Михайло 112,115
Оріґен 126,355
Осадчий Михайло 122
Остапенко Дмитро 182
Осьмачка Тодор 409, 410, 413
П
Павличко Дмитро 18, 87,448
Павличко Соломія 59, 64, 65, 67, 72, 84, 89,108,121,138,139,142,143,152, 155,157,159,160,174, 220, 244, 246, 275-280, 283, 285, 287, 288, 299, 499
Павлишин Марко 160, 279, 280, 281, 499
Павлів Володимир 104
Павлюк Ярослав 176,177
Палах Ян 347
Папанін Іван 202, 204
Пас Октавіо 32, 468
Пастернак Борис 101,172, 260, 278
Пашко Атена 96,103
Пашковський Євген 43, 45, 56,164, 293
Певний Богдан 93,177
Пеленський Ярослав 266
Петлюра Симон 93, 382,430, 431, 457
Петро I 128, 265
Петефі Шандор 250
Петров А-. 158
Петров Євгеній 101
Петров (Домонтович) Віктор див, Домонтович (Петров) Віктор
Петрушевская Людмила 210
Пизюр Євген 432
Підмогильний Валер'ян 141,288, 324,451
Пікассо Пабло 277
Пільняк Борис 14
Піночет (Піноіпет) Августо 272-274
Плат Сільвія 467
Платон 108,112,148, 427,432
Плужник Євген 20,106
Плющ Василь 187, 212, 214
Плющ Іван 187,306
Плющ Леонід 38, 84, 87,122,130,166,176-178, 205, 240, 319
Повстенко Олекса 19, 430
Подерв'янський Лесь 29, 300
Ползунов Іван 302, 305, 306
Поліщук Валеріям 114,419
Полковський Валерій 174
Полонська-Василенко Наталя 430
Полторацький Олекса 285, 289,329
Померанцев Ігор 219, 222, 446
Поповіч Іван 369, 385
Постишев Павло 176, 319, 324, 325
Потебня Олександр 44, 47, 48,184,185, 228, 282, 287, 314, 382,429
Пригара Марія 458
Пріцак Омелян 117,311,432
Проскурня Сергій 104,158
Пушкін Александр 57, 80, 87,149,157,218, 223, 303, 304, 322, 330, 385, 401
Пчілка Олена 34,103, 418
Р
Равель Моріс 36
Радиш-Міяковська Оксана 38, 293, 298, 314, 433
Раєв Майкл 59
Райц Едгар 419
Раковський Іван 428
Ревакович Марія 27
Рибак Натан 285, 289
Рильський Максим 18, 78, 81,113,167, 211
Римарук Ігор 72, 76, 96,139,169,174
Ричка Володимир 150,196,199
Ріґер Януш 256
Річ Лдрієна 468
Родик Костянтин 312
Рождєствєнський Роберт 305
Роллан Ромен 345, 347
Романів Олег 20
Роттердамський Еразм 265
Рубчак Богдан 166, 235, 239,240, 292, 293
Рудко Василь 432
Рудницький Ярослав 336
Ружевич Тадеуш 96,103
Рузвелт Франклін Делано 361
Русанівський Віталій 132
Руссо Жан-Жак 319
Рябчук Микола 38,44,46,71,139,142,148,155,171,188,190,191,222,217,218,235
С
Савка Мар'яна 102
Саїд Едвард 259
Самчук Улас 93,106, 290, 291, 405, 406, 408, 410, 411, 425
Санченко Антон 21
Сапінкопф Ліса 66,499
Сартр Жан-Поль 105,107, 415,462
Сахаров Андрій 460
Сверстюк Євген 129,141, 203, 220
Сверстюк Лілія 129
Свідзинський Володимир 13,123
Світличний Іван 199
Сей-Сьонагон 270
Семененко Олександр 434
Семенко Михайль 78, 83
Северянин Ігор 105,107, 342
Сенкевич Генріх 269
Сизоненко Олександр 200, 206, 218, 219, 302
Симоненко Василь 81
Синявський Андрій 157
Сіґов Костянтин 181
Сіммонс Ерні 372, 373, 374
Сімович В. 185,186, 242, 332, 412
Сковорода Григорій 9, 73,120,123,126,127, 202, 204, 226, 287, 314, 328, 335,
338, 345, 347-349, 355, 419
Скоропадський Павло 265, 266
Скорупська Марта 59, 421-423
Скрипка Тамара 229
Скрипник Микола 347
Скуратівський Вадим 69, 74, 75, 96,137,148,149,151-153,155, 285
Слабошпицький Михайло 75, 217
Смаль-Стоцький Роман 226
Смотрицький Мелетій 419
Солженіцин Александр 55,116,126, 475
Солов'яненко Анатолій 262, 263
Соловей Дмитро 49
Соловей Елеонора 38, 266
Соловей Оксана 47, 49-52, 58, 222, 242, 256, 297,444, 498
Сологуб Фьодор 14
Соммер фельт Альф 364
Сопронюк Олександр 55
Сосюра Володимир 213
Сталін Йосиф 14,17,18, 20, 32, 37, 48, 56, 82, 85,133,163,167, 204, 214, 220,
225, 282,285, 289, 305,325, 331, 333, 346, 361, 367, 369, 400
Станіславський Костянтин 207, 269, 358
Станкевич Едвард 384
Старицька-Черняхівська Людмила 413
Старицький Михайло 103, 245
Стєндер-Петерсен Сьорен 372, 373, 377-381, 399
Степун Фьодор 24
Стефаник Василь 201
Стефанова Галина 271
Стефанович Олекса 406
Стравинський Ігор 223,331
Стріха Едвард 178,179
Стріха Максим 38,176,177
Струмінський Богдан 59,421, 423
Ступка Богдан 269
Стуруа Роберт 288
Стус Василь 13, 20, 81, 87,166, 123,469,474
Субтельний Орест ЗО
Т
Танюк Лесь 38, 53, 58
Таран Людмила 61, 64,449
Тарановський Кирил 384, 385
Тарантіно Квентін 60
Тарнавський Юрій 418
Тарнашинська Людмила 251
Тарновецька Людмила 40, 242, 499
Тахіаос Антогі-Еміль 389,402
Теліга Олена 59,127,411,423
Тетієвський Му сій 225
Тимченко Євген 334, 439
Тичина Павло 14,18, 51, 58, 73,107,111,116,122,123,180,203, 207, 210, 240,
247, 304, 316, 376, 419
Ткач Вірляна 38,156,158, 313
Тлостанова Мадіна 57
Толстая Татьяна 461
Толстой Іван 101, 260
Толстой Лев 33,167, 272, 475
Торквемада 272, 273, 276
Трубецкой Ніколай 350, 359
Тютчев Фьодор 300
Тютюнник Григір 87,167
Тьєйоло Джанбаттіста 223
У
Уїтмен Уолт 454
Українка Леся 14,19,21, 28, 34, 63, 87, 93, 95, 98,101,104,111,120,123,155,
198, 200, 201, 290, 305,416, 430, 479
Ульяненко Олесь 56,164,171,174,176, 292
Ульянов Анатолій 286
Унбеґаун Борис 394
Ушаков Дмітрій 368, 369
Ушкалов Леонід 125,126
Ф
Файбишенко Мусій 322-325, 329
Фанон Франц 187
Федишин Олег 60
Федорець Галина 296, 299, 300, 303
Федорчук Віталій 166
Филипович Андрій 76, 457
Филипович Афанасій 76, 457
Филипович Зоя 76
Филипович Павло 76, 457
Фіалко Олег 90
Фізер Джон (Іван) 48, 55, 57, 498
Фінберґ Леонід 181
Фінкельштейн Леонід 221, 222
Фіцджеральд Френсіс Скотт 304
Фішбейн Мойсей 26, 54, 56, 208, 210 ,
Флаер Майкл 160, 280, 302, 305, 499
Фолкнер Вільям 304
Форд Генрі 415
Фрадкін Михаїл 305
Франк Анна 475 *
Франко Іван 15,18, 21, ЗО, 37,43,44,46,50,119,137, 202, 206, 225, 250, 346,
416, 419, 432,462
Фройд Зигмунд 68,117, 233, 235, 467
Фуко Мішель 73, 77
X
Хакслі Олдос 454
Хамм Йосіп 390
Хвильовий Микола 14,15, 35, 82,87,89,91,93,112,114,126,141,143,172,174, 202,205, 282,283, 314,316,346,414,436,450,451,458,472
Хмельницький Богдан 148
Хоґан Ед 142
Хом'як-Богачевська Марта див. Богачевська-Хом'як Марта
Хрущов Микита 345
Хуан Карлос І 273
ц
Царйнник Марко 119,122,140,246, 284
Цветаева Марина 138,141,148, 468
Цебенко Володимир 326, 328
Цеглинський Григорій 250, 252
Целян Пауль 467
Цибулько Володимир 56, 70, 207, 284-286
Цимбал Наталя 192
Ч
Чабан Лев 10, 242
Чаришніков Юрій 75
Чекан Юрій 191
Чемерис Валентин 195
Чепелик Оксана 303
Чернецький Віталій 290,291
Чернілевський Станіслав 85, 87
Черчіл Вінстон 361
Чехов Антон 157,195,475
Чижевський Дмитро 29,120,123,125,126,138,165, 204, 212, 222, 224, 226, 351,355,359, 362, 366, 367, 372, 407,410, 432,466
Чкалов Валерій 102,103,106,107, 202, 204
Чорненький Ярослав 158
Чорний Саша 73
Чорновіл В'ячеслав 103,188,191, 220
Чуровська Лідія 289
Чуковський Корній 263, 289
Ш
Шаламов Варлам 475
Шамполіон Жан-Франсуа 184
Шара Люба 103
Шваер Ульріх 444
Шевченко Ігор 432, 499
Шевченко Тарас 13,14,18,19, ЗО, 32, 33, 39, 65, 81, 83, 87, 93,103,109,111, 113,114,116-118,121,128-130,135,137,143,144,146-148,
150,154,176,179,185,189,190,19B-195,197, 200, 202, 206, 208, 209, 226, 263, 267, 277, 293, 302, 303, 307, 308, 311, 324, 333, 341, 414-416,418
Шевчук Валерій 138,165,167, 228
Шекспір Вільям 153,177, 252, 272, 347, 446,454
Шептекіта Валерій 271
Шіллер Фрідріх 152,250
Шкляр Василь 262, 264, 265,269
Шкраб'юк Андрій 98,104
Шлемкевич Микола 455
Шнейдер-Шевельов Володимир 14,49
Шнейдер-Шевельова Віра 245, 247, 499
Шопенгауер Артур 60, 279, 281, 282, 284, 316, 462
Шостакович Дмитрій 370
Шоу Ірвін 70
Шпенґлер Освальд 281
Штур Людвиг 43
Шульц Бруно 98,104
Шушкевич Станіслав 114
щ
Щербаківський Вадим 426
Щербицький Володимир 166
Щипачов Степан 231
Ю
Юнґ Карл-Густав 467
Юра Гнат 346
Юхниця Євген 191
Ющенко Віктор 80, 286, 304, 305
Я
Яворівський Володимир 111, 286, 287
Яворницький Дмитро 35
Яґодіч Рудольф 380
Якобсон Роман 11,13,17, 22, 25, 57, 80, 95,100,101,112,116,123,125,126,
204, 220, 224-226, 258-261, 266, 272, 350-403
Яковенко Наталя 117, 235, 240
Якубіца Міколай 260
Якутович Сергій 178
Яновський Юрій 14, 376
Янцен Владімір 123
Яхін Ільдан 297
Список ілюстрацій
1. Варвара Медер-Шевельова в дитинстві: Харків, 1877 р.
2... . і в старості: Мюнхен, кінець 1940-х рр.
3. «... ще 1934 року мій тоді головний начальник Наум Каганович прорік мені: Вы юноша дерзкий». Юрій Шевельов -викладач української мови в Українському Комуністичному Газетному Технікумі (УКГТ). Харків, 1934 р. «Це не хизування: студенти мене любили»,- писав він у «Я-мені -- мене..Одним із таких студентів - тих небагатьох, що пережили сталінські репресії й Другу світову війну,- був Олесь Гончар.
4. «А тоді я був ще надія нації, і мене заохочувано до культурної діяльности...». Перша зустріч вчителя й учня через півстоліття: Юрій Шевельов в гостях у Олеся й Валентини Гончарів у дні 1-го Міжнародного Конгресу українознавців. Київ, вересень 1990 р.
5. «... зворушена фотографією Вашої покійної сестри - яка красуня!». Віра Шнейдер (Шевельова) у 1911 р.
6. «Щоб^Ваш голос ніколи не волав у пустелі». Оксана Соловей і Юрій Шевельов. Нью-Йорк, 1990-ті рр.
7. «... довгим листам від Вас радий. А Вас прошу прийняти мій стандарт, встановлений генеральним поштмайстром Сполучених Штатів».
8. «У безгрошів'я я не зовсім вірю...». Український «бал Попелюшки»
на конференції журналу «Partisan Review» у РатГерському університеті в квітні 1992 р. На думку Ю. Шевельова, це був той виклик «славістичній мафії» старої школи, через який Дж. Фізеру не вдалося запросити потім «ту саму Забужко» прочитати в Ратґерс окремий курс української культури.
9. «Куди пролягає траса»: передмова написана, книжка ще пишеться. На Личаківському цвинтарі в дні ІІ-го Міжнародного Конгресу українознавців. Львів, серпень 1993 р. Фото Михайла Найдана.
10. Автостоп: Поезії/Передм. Юрія Шереха. Київ: Український письменник, 1994. Тираж 1000 пр.
11. «... Вона приїжджала до Нью-Йорку мене відславословити..Репортаж Ukrainian VVeekly про наукову конференцію в Колумбійському університеті на честь 85-ліття Юрія Шевельова. На знімку вгорі: «славословить» Соломія Павличко, в президії - Майкл Флаер (Гарвардський ун-т), Марк фон Гаген (Колумбійський ун-т) і Марко Павлишин (Ун-т Монаша, Австралія)* На знімку внизу - Юрій Шевельов з візантологом Ігорем Шевченком (Гарвардський ун-т) та головою Шкільної Ради при Українському Конгресовому Комітеті Америки Євгеном Федоренком. Нью-Йорк, травень 1994 р. ' ’ ’
12. Оксана Забужко (справа) з «пітсбурзькими приятелями» й сусідами - Волтером і Мері Бойкович. Тут, у будинку ліворуч, було написано «Польові дослідження з українського сексу»* Пітсбурґ, грудень 1994 р.
13. «...„Пущанський" варіант - переплетений, у саморобній, але вельми елегантній палітурні з фотоілюстраціями». У Пітсбурзькому Kinko Copies таких було виготовлено 12 примірників.
14. Оксана Забужко і Юрій Шевельов. Київ, готель «Хрещатик», травень 1995 р. Фото Анатолія Івченка.
15. Юрій Шевельов з Романом Корогодським - видавцем, другом і «літописцем». Останній приїзд в Україну. Київ, вересень 1996 р.
16. «Весела подорож»: Оксана Забужко із своєю перекладачкою Аісою Саігінкопф після презентації «A Kingdom of Fallen Statues» на Міжнародному літературному фестивалі «Гарборфронт». Торонто, жовтень 1996 р.
17. «Це Ви? Ой яка Ви були сімпатічна...». Обкладинку перекладної «A Kingdom of Fallen Statues», після довгих суперечок із редактором («хоче... на обкладинці помістити •- знімок зруйнованого пам'ятника Леніну!»), було зроблено за дизайном київського художника Олександра Друганова.
18. «Шкода, що не заїхали до Люнду. Я ж там два роки відтарабанив... А геть пізніше діставав докторат і прекумедно бігав у позиченому фраці...». Під час церемонії вручення почесного докторату Люндського університету з директором Слов'янського відділу проф. Любомиром Дуровичем. Люнд, Швеція, травень 1984 р.
19. «Японські академіки купили мою бібліотеку...». У своїй, ще не вивезеній до Хоккайдо книгозбірні на Клермонт-евеню. Такі - двосторонні - стелажі займали в помешканні Ю. Шевельова цілу велику, спеціально на те перебудовану залу. Фото перед 1997 р.
20, 21. «Вийшло в мене три книжки, а теперечки обіцяють ще три...» Видання Ю. Шереха-Шевельова до 90-ліття від дня народження: УВАНівські «Матеріяли до бібліографії»; «Поза книжками і з книжок» від Р. Корогодського; видана в Чернівцях «накладом упорядника» (А. Тарновецької) окремою брошурою розвідка про Котляревського 1940 р.- і довгоочікуваний тритомник есеїстики від «Фоліо» «Пороги і Запоріжжя».
22. «Коли віддрукую знімки, обов'язково надішлю Вам галявинку з кам’яним BronzeAge'iBCbKHM човном, аби Ви собі трошки поностальГували...». Візбю, Ґотлянд, Швеція, вересень 1999 р. Фото Кароли Ханссон.
23. «Білоруси ледве й чули про доліпшьо-лужичан, а вони ж нанизані на той самий мотузок..Українське видання «Чорнобильської молитви» Світлани Алексіевич, переклад з російської Оксани Забужко. «... Ніякого білоруського тексту там, звісно, не було й заводу...».
24. Останній лист Юрія Шевельова.
25. Нью-Йорк Сіті, Клермонт-евеню, 39. Вікна помешкання № 24, де майже піввіку прожив Юрій Шевельов,- на третьому поверсі праворуч. Фото Володимира. Давиденка.
26. «А Шекспір - той знав, що the end was silence...». Початок роботи над «Музеєм покинутих секретів». Телефон на Клермонт-евеню не відповідає... Ледіґ-хаус, штат Нью-Йорк, квітень 2002 р.
Благодійний Фонд «Супутники Соціальних Програм „Висока Полиця“»
ТОВ «Видавничий Дім ,,Факг“»
Тел./факс: (044) 224-51-21
E-mail: highbookshelf@ukr.net, office@fact.kiev.ua
Здано до виробництва 14.10.2010. Підписано до друку 14.12.2010.
Формат 70x100 71б. Друк офсетний. Папір офсетний № 1.
Гарнітура «Шкільна». Ум. друк. арк. 48,5. Обл.-вид. арк. 32,7. Зам. №11-145.
Надруковано з готових форм на ЗАТ «ВІПОЛ»
03151, Київ, вул. Волинська, 60
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру серія ДК № 752 від 27.12.2001