На землі кленового листу [Левко Григорович Лук’яненко] (fb2) читать онлайн

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Перед вами лежить книжка тієї тематики, яка, по суті, не існувала в українській літературі, — про діяльність посольства.

Українська нація була бездержавною нацією. Не маючи своєї держави, Україна не мала й своєї дипломатії.

Дипломатія — це державна служба у зовнішньому (міжнародному) захисті інтересів держави. У всі віки дипломатія була привілеєм невеликої групи людей — наближених до королів, імператорів, гетьманів, президентів. Демократична індустріальна доба незрівнянно розширила сферу дипломатичних взаємин. Це сталося з кількох причин. По-перше, тому, що з розвитком демократії сфера таємної дипломатії звужується і проблема зовнішніх відносин перестає бути справою вузького кола королівського двору. По-друге, вихід на міжнародну арену нових держав, які ще до Другої світової війни були колоніями. По-третє, розширення суб’єктів дипломатичної діяльності — у кожній демократичній державі нині у міжнародний переговорний процес залучені більшою чи меншою мірою вищі урядовці міністерств і члени парламентів демократичних держав. І, нарешті, розширено об’єкт дипломатичної діяльності — до політичних і військових проблем додалися економічні, екологічні тощо.

У плані еволюції дипломатичної діяльності ці зміни мають величезне значення. Впродовж сторіч об’єктом дипломатії були передусім політика й військова справа. У XX сторіччі відбувається розширення інтересів дипломатії на сферу економіки та багатьох інших сфер. У посольствах з’являються дипломати-економісти, у зарубіжних державах засновуються економічні місії, що допомагають міждержавним і приватним економічним контактам. Тисячі делегацій від підприємств роз’їжджають по інших країнах у пошуках вигідних партнерів та ринку збуту.

В умовах існування у світі потужної ядерної зброї велика війна стає надто небезпечною, тому змагання між державами поступово все більше перетворюється на економічне змагання. Сто-двісті років тому прем’єри були далекі від міжнародної торгівлі. Нею займалися приватні підприємці. Тепер економіка в центрі уваги прем’єрів і навіть президентів.

Економічні перетрактації президентів, прем’єрів та сотень економічних делегацій створюють враження, що дипломатією тепер займається величезна кількість людей. Насправді ж професійна дипломатія — обов’язок зовсім небагатьох державних службовців. Із усіх службовців державної служби дипломатичний корпус становить тільки маленьку часточку.

І все ж захист зовнішніх інтересів країни є надзвичайно важливий для існування держави. Як наявність держави надзвичайно важлива для нормального життя нації, так наявність державної дипломатії надзвичайно важлива для утвердження й міжнародного захисту національної держави.

Державна дипломатія завжди кількісно невелика, проте вона становить політичний сегмент національної культури. У незалежних державах дипломати та їхня діяльність були (і є) об’єктом уваги не тільки політичних студій, але й різних видів літератури та мистецтва.

До 1991 року Україна не мала своєї зовнішньої політики і, ясна річ, не мала своєї дипломатії. Тому і в нашій літературі, драматургії, інших видах мистецтва немає постатей визначних чи цікавих дипломатів. Ця велика прогалина в національній культурі є наслідком бездержавності. Без сумніву, це вельми збіднювало українців як націю. У 1991 році Україна стає незалежною державою і швидко організовує свою дипломатичну службу.

Першим міністром закордонних справ незалежної України був Анатолій Зленко. Його зусиллями було створене Міністерство закордонних справ України та широка мережа дипломатичних представництв: посольств і генеральних консульств у всіх головних для України державах світу.

Я написав книжку про те, як заснував і організував діяльність одного з багатьох українських посольств. А Зленко міг би розповісти, як створював міністерство і всю мережу українських закордонних місій.

Молодій українській державі це потрібно для узагальнення досвіду, для навчання студентів Інституту міжнародних відносин на своїх національних прикладах, для історії. А українській нації це потрібно для кращого усвідомлення суті національної держави та її зовнішніх функцій, для подолання комплексу меншовартості, що був прищеплений народові у бездержавний період, для виховання гордості за свою націю.

Вручаючи тобі, шановний читачу, цю книжку, кажу: якщо сподобається, то дай іншому прочитати, якщо не сподобається, то напиши мені і розкажи, чому саме.

І ще: напиши шановному пану Зленку і попроси його написати книжку про заснування ним української дипломатії, звернися до інших українських послів, щоб і вони написали. Це нова і цікава тема, і її слід розробляти.

Я ж іншим авторам щиро бажаю таке: хай вам пощастить створити щось краще, ніж пощастило створити мені.

Не відкладайте на потім, бо воно може не прийти ніколи. Ми працюємо в таких напружених умовах, в яких важко створити щось досконале. Творімо не досконале, а яке можемо, але творімо!

Тоді Україні й Господь допоможе.

Березень 1997 року.

Л. Лук’яненко.

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ І ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

Ераст Гуцуляк

До від’їзду в Канаду залишалося небагато часу, і ми з Ерастом Гуцуляком, головою Канадського товариства розбудови України, нарешті умовилися про зустріч для обговорення справи про забезпечення приміщенням майбутнього посольства.

Зустріч відбулася в ресторані готелю «Русь» у присутності моєї дружини Надії. Велика ресторанна зала була майже порожня. Офіціант провів нас за великий стіл до бічної стіни. Поблизу нікого не було, і підслухати нас було нікому. Кажуть, що першорядні ресторани, до яких навідуються іноземці, КДБ обладнувало досконалою системою підслуховування, і тому втаємничити розмову практично неможливо. Напевно, так воно й було. Але тепер ми маємо не СРСР, а самостійну Україну, і замість КДБ — СБУ. Якщо нова організація перебрала старі методи стеження, то нехай собі підслуховує, — все, що я говоритиму, спрямоване не проти держави, а за державу. Щоправда, підслуховування — незалежно від того, хто, кого і для чого підслуховує, — само по собі гидке й бридке. У ньому завжди є щось мерзенне і тому неприпустиме шляхетній людині.

Послаблене світло ресторанної зали створювало приємну й заспокійливу атмосферу.

— Пане Левку, коли ви від’їжджаєте до Канади? — запитав Гуцуляк. — Уже все вирішено?

— У принципі все. Був на Комісії Верховної Ради у закордонних справах. Голова комісії Дмитро Павличко і секретар комісії Богдан Горинь рішуче за мене. Більшість комісії комуністична, і вона мене ненавидить як націоналіста, але відкрито ніхто не став протестувати, і Павличкові й Гориню вдалося схилити всю комісію до схвалення позитивної рекомендації. Міністр Зленко підтримує мою кандидатуру.

Я виклав офіційну позицію Кравчука: він погоджується призначити мене послом у Канаді. Нещодавно розмовляв з Головою Верховної Ради Іваном Плющем, до речі, моїм земляком з Чернігівщини. Він також підтримує це рішення.

Таким чином усі, від кого залежить рішення, погодилися, і, отже, справа вже вирішена. Формальна підстава — Укази Президента про присвоєння дипломатичного рангу і призначення на посаду будуть за тиждень-два.

У Міністерстві закордонних справ познайомився з заввідділом двосторонніх зв’язків Б. Корнієнком та Б. Богаєвським, який безпосередньо відповідає за США і Канаду, і тепер маю добирати співробітників. З першим заступником міністра закордонних справ паном Макаревичем уже давно познайомився у стінах Верховної Ради, куди він заходить час від часу.

— Добре, — кивнув Гуцуляк. — У такому разі можемо почати розмову про приміщення для посольства. Ви, либонь, знаєте, що я маю від Зленка доручення на збирання коштів та пошуки підходящого будинку. Остаточне рішення буде за вами, послом. Моє завдання — підібрати те, що можна запропонувати вам.

— Гаразд. Розкажіть, що ж там є.

Гуцуляк повідомив про будинок у центрі Оттави на вулиці Меткаф, потім розповів, як під час візиту Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука восени 1990 року до Канади пан Володимир Ониськів подарував Україні свою ферму. Ферма знаходиться приблизно за 110 кілометрів від Оттави. На фермі невеликий, але гарний двоповерховий будинок.

— Я, — сказав, — завжди встаю рано. Якщо дорога від тієї хати до місця праці займатиме одну годину, то я встигатиму вчасно на роботу. Може, цей будиночок буде й добрим виходом зі становища на якийсь період, заки придбаємо резиденцію.

— Так, але мусите організовувати дипломатичні прийоми. На ферму ви зможете запросити десяток послів з дружинами, але не зможете запросити всіх.

— Гаразд, приїду в Оттаву й тоді подивимось. А як з будинками посольства колишнього Союзу?

— Цих будинків, — відповів Гуцуляк, — кілька. Росія перебрала всі споруди і все майно колишнього Союзу, що було на території Канади, і не хоче передавати нікому. Несправедливо це: адже і будинки, і все майно колишнього СРСР створювали не тільки росіяни, але всі совітські республіки. Усім воно і належить.

— У Республіканській партії ми зробили підрахунок частки України в загальносоюзному добрі. Вона становить приблизно 32 відсотки. Кабінет міністрів України вважає українську частку в 16,37 відсотка, у всякому разі, він начебто узгодив саме таку цифру з урядом Росії та урядами інших колишніх республік. Цілком ясно, що наш промосковський уряд Фокіна більше прислужився Москві, аніж Україні. За всієї української поступливості і схильності задобрювати ворогів та відкуплятися від них, я ніяк не можу змиритися, щоб частка України була меншою від 25 відсотків. Цифра УРП, либонь, справді трохи завищена, але й з фокінською цифрою погодитися не можна. Це населення України становить 18 відсотків від населення Союзу, а промисловий, сільськогосподарський потенціали, а вже використані запаси корисних копалин для піднесення могутності Союзу, і не кажучи вже про внесок людської праці й розуму — все це піднімає Україну вище й вище, наближаючи до цифри, що її подала УРП. Тільки бажання задобрити Москву та підтримати її могло примусити уряд зупинитися на 16,37 відсотка.

— Думаю, — відповів Гуцуляк, — що українська частка справді не менша від 25 відсотків. Ваш, або, сказати, наш український уряд зробив запит до Москви. Що відповів московський уряд?

— Відповів, що треба створити спільну українсько-російську комісію, яка б вивчила питання і підготувала рішення.

— Гадаєте, Москва щось поверне Україні? Передасть частину майна, що в Канаді?

— Навряд, — відповів я. — Вони не ті люди, щоб діяти за принципом справедливості. Це грабіжницька держава, і вона ніколи нічого загарбаного не повертала.

— Я знаю, — сказав Гуцуляк, — як примусити Москву віддати бодай один будинок в Оттаві для українського посольства.

— Я також обдумав один варіант. Це план захоплення. Послухайте. У російському посольстві працює радник-посланник українського МЗС Олексій Родіонов. Ми визначимо, який будинок задовільнить нас для розміщення в ньому українського посольства і, з другого боку, буде не дуже потрібний російському посольству і, отже, означатиме для нього практично стерпну втрату. І якщо Родіонов пропустить в обраний будинок групу наших людей… Ви зумієте, — звернувся я до Гуцуляка, — знайти групу молодих націоналістів, готових на акт самочинної віндикації?

Гуцуляк:

— Я в захопленні від вашої готовності на рішучі дії. Групу добрих націоналістів я постараюся знайти.

— Коли група разом з членами українського посольства реально заволодіє будинком і забарикадується в ньому, я, як посол України, повідомлю послу Росії в Канаді, що взяв будинок для України в рахунок майбутнього розподілу спадщини СРСР, і тут же запропоную підготувати ще щось для передачі нашому посольству. Само собою зрозуміло, що я негайно повідомлю нашого міністра про початок переходу частки нашої спадщини в Канаді у власність МЗС України. Одночасно з цим я поінформую канадське МЗС і поліцію про перехід відповідного будинку з-під юрисдикції російського посольства під юрисдикцію українського посольства.

— Дуже радий, — збуджено торкнувся моєї руки Гуцуляк, — що ви готові до таких рішучих дій! Я постараюся вам допомогти.

— Одна умова, — сказав я, — росіяни не повинні довідатися про цей план, а через те, що їх багато і вони всюди, то слід тримати язик за зубами.

Гуцуляк був задоволений зустріччю.

Леонід Кравчук

Я підійшов до дверей Президента, поклав праву руку на ручку і, опустивши її вниз, із силою штовхнув двері вперед. Коли я вже опинився в кабінеті, з-за великого столу встав Президент, з радісною усмішкою пішов мені назустріч. Усміхаючись, ми потисли один одному руки.

— Сідайте, Левку Григоровичу, — чемно запропонував він, показуючи на крісло побіч невеликого столика, буквою «Т» приставленого до його великого столу.

Я подякував і сів.

— Як справи з тією автомобільною пригодою? Розумієте, я не міг відправити вас до Канади в лютому, бо люди сказали б, що я сховав вас від суду.

— Пане Президенте, я вас цілковито розумію і не маю жодних претензій. Більше того, коли б я почував свою вину, я сам би волів покарати себе, щоб справедливо її спокутувати.

— Мені сказали, що слідство закінчено.

— Так. І я приніс постанову старшого слідчого про припинення слідства і закриття справи за відсутністю в моїх діях складу злочину. Ось копія постанови, — я витягнув з течки аркуш паперу і подав Кравчукові. Він прочитав і сказав:

— Добре. Тепер немає перепон. Коли б не ця пригода, поїхали б до Канади в березні, а так поїдете у травні. Вас дуже приголомшила ця дорожньо-транспортна пригода?

— Так. Це той випадок, коли людина з вершини летить у провалля, ну, наприклад, готувалася стати президентом, а вилетіла на узбіччя, думала розбудовувати Україну, а опинилась у в’язниці. Мені це вже траплялося не раз, і я навчився оговтуватися швидко.

— Приголомшило це і багатьох депутатів Верховної Ради — після чверті сторіччя ув’язнення і знову… Чисто по-людськи жаль. Хоч, звичайно, були й такі, що зловтішалися.

— Мене привчило життя до дуже жорстоких випробувань. І в цьому нещасливому випадку зі смертю п’яної жінки, що наштовхнулася на моє авто, я знав: слідство вестимуть ретельно, і жодна похибка з мого боку не пройде непоміченою. Слава Богу, що там були селяни, які бачили подію і, незважаючи на сильний мороз, не відмовилися дочекатися міліції й подати свої свідчення.

Я не звик сподіватися на жодну поблажку і чекав лишень справедливого рішення. Тому й до вас не приходив. А що стосується президентських виборів, то своє ставлення до програшу і вашого виграшу я виклав у промові на сесії Верховної Ради — не сприймаю його як особисту трагедію. Від цього постраждаю не я, а народ.

— Чому? — спохмурнів Кравчук.

— Бо ви не підете на ті зміни, на які пішов би я.

— Щоб ви не наламали дров, народ і передав владу мені, а не вам.

— Ламання було б. Не дров, а затятих антиукраїнських комуністів — я б поступово виганяв їх з усіх державних структур. Мабуть, чимало й пересадив би за крадіжки.

— Правити буду я, а не ви! — мовив з деяким притиском Президент.

— Я визнаю Президента за символ нашої державності та єднання всіх державотворчих сил. Тому дозвольте вас запевнити, що на посаді посла я чесно служитиму Україні.

— Я знаю це, — відповів Кравчук. — У вас є чимало знайомих у Канаді. Вони поважають вас за послідовну боротьбу за незалежну Україну, і ви використаєте ці знайомства в інтересах України. Я знаю, що ви це зумієте зробити.

Від моєї шпильки про те, що у президентських виборах виграв Кравчук, але не виграв народ, бесіда набула формально-ділового тону і тривати довго не могла. Президент сказав, що незабаром міністр закордонних справ Зленко подасть йому потрібні документи, він їх підпише, і всі подальші дії залежатимуть від мене і Зленка.

Попрощалися доволі чемно, бо подібних критичних слів він багато наслухався від мене за час виборчої кампанії. Вони не завадили йому перемогти, а це для нього головне.

Для нього влада — цінність понад усе. А для України — хто такий Кравчук для України? Він розумний і вельми хитрий, а чи буде достатньо рішучим? Для України було б благословенням Господнім, коли б у сучасних складних умовах вона обрала на посаду президента послідовного самостійника-націоналіста, розумного і хитрющого політика з міцним хребтом і твердющою рукою. Пригадалася перша наша зустріч на майдані біля Верховної Ради у травні 1990 року під час перерви між засіданнями. Навколо були люди, але ніхто не заважав. Привітавшись, Кравчук тоді сказав:

— Лук’яненко, ви дуже круто гнете за самостійну Україну.

— А ви хочете, щоб рух уперед ішов сам по собі?

— Історія однаково ж іде вперед.

— Іде. Та різні сили бачать попереду різні перспективи: ми бачимо самостійну демократичну Україну, ви бачите підновлений і трошки демократизований старий лад.

— Ви згодні з тим, що я краще поінформований про стан справ по всій Україні і в усіх її областях, аніж ви?

— Згоден, — відповів, — хоча й маю по всій Україні мережу організацій Республіканської партії, яка інформує мене регулярно.

— Так ось на основі кращої поінформованості я й кажу, що ваша УРП і ви особисто крутіше гнете, ніж потрібно.

— А я вам кажу, що тільки рішуча політична лінія збуджує, активізує боротьбу і прискорює рух до незалежності.

— В Україні живуть не тільки українці.

— Далебі, гак. Проте в демократизації зацікавлені всі громадяни України, громадяни всього Союзу.

— Не можна все відразу переламати. Уповільніть, Лук’яненко, ваш наступ. Не перегинайте палицю.

— Без підштовхування буде не рух уперед, а тупцяння на місці. Ви самі не відступатимете. Коли виникає загроза серйозних суспільних змін, тоді панівний клас завжди кличе до поміркованості й розсудливості, щоб довше зберегти свої привілеї. З історії це добре відомо.

— Я теж українець, — сказав Кравчук. — Не поспішаймо.

— Поки що ви — комуніст і підпорядкований Москві. Чи будете українським комуністом, це ще побачимо.

Задзвонив дзвоник, запрошуючи до сесійної зали. Ми припинили діалог і пішли на свої місця.

Справжня сутність людини розкривається у критичних ситуаціях. Такими обставинами були події ГКЧПівського заколоту 19–22 серпня 1991 року. Для уважного спостерігача поведінка Кравчука у ті дні глибоко розкрила його справжню суть без жодної аристократичної машкари. Все, що було після тих днів і буде ще в подальшому, зумовлюватиметься отією його внутрішньою суттю.

19 серпня 1991 року перший секретар ЦК КПУ Івашко втік до Москви. Кравчук скликав нас на вузьку нараду, аби вирішити, що робити в умовах надзвичайного стану, який виник з початком заколоту ГКЧПістів. Прийшовши до приймальні Кравчука, нам довелося хвилин десять чекати. Секретар пояснив, що у Леоніда Макаровича генерал Варенников і ще якісь два вищі чини.

Коли військові вийшли, ми зайшли до кабінету. Було нас 8 чи 9 чоловік. Обдумуючи представництво різних політичних сил, хтось сказав: «Республіканська партія представлена Лук’яненком, Демократична — Павличком, Партія демократичного відродження України — Гриньовим, а Комуністична партія ким представлена?» — «Мною», — в тон відповів Кравчук.

Кравчук поінформував про розмову з генералами. Суть їхньої вимоги полягала в цілковитому підпорядкуванні Кравчука і українського керівництва ГКЧП та забороні будь-яких мітингів, зборів і демонстрацій… «Якщо люди вийдуть на вулиці з протестами, — заявили генерали, — ми виведемо танки і встановимо збройний контроль над містом». Питання таким чином стояло так: закликати киян не виходити на вулиці означало закликати їх підкоритися заколотникам; закликати киян вийти на вулиці для демонстрації протесту означало не підкоритися заколотникам і, можливо, наразитися на смерть. Чи відкриють вогонь по киянах — ось питання, яке всіх нас мучило. Чи можемо капітулювати без опору? А якщо вже знову судилося впасти в неволю, то чи не ліпше піти в ярмо під бризки крові?

Нарада тривала понад годину. Час від часу її переривав телефонний дзвінок з Москви. Звідти вимагали виконувати постанови ГКЧП: їх регулярно виголошували через українське радіо, і ЦК КПУ приступив до їх виконання. А Кравчук відповідав, що до Києва ще не надійшли офіційні документи.

Нарада, по суті, була одностайна у кваліфікації акції ГКЧПістів як антиконституційного заколоту, тобто злочину супроти держави. Кравчук не підтримував таке формулювання, але й не заперечував проти нього. Він вичікував.

Історія подавала йому височенний п’єдестал і кликала: встань на весь зріст і гордо підведи голову! Подивися небезпеці просто в очі і йди їй сміливо назустріч! Ти — перша особа в Україні. Ніхто інший не вправі стати на п’єдестал, не порушивши субординації. Він тобі належить! Іди на телебачення й радіо, назви змовників зрадниками і заклич весь український народ негайно виступити на захист свободи й незалежності. Заклич на барикади! Звернися до армії із закликом об’єднатися з народом і спільно стати на захист молодої демократії проти спроби реваншу комуністичних реставраторів хижої Російської імперії! Іди, й ти станеш нашим національним героєм! Нашою українською Жанною Д’Арк на всі майбутні часи!

Напружена атмосфера 19 і 20 серпня вимагала від Кравчука цього чину. Звісна річ, ризик був: можна було втратити голову. Проте саме той ризик міг дати можливість використати історичний момент для швидкого творення нового українського суспільства і перетворення хитрого політика Кравчука на національного героя. А коли 6 і загинув, то чи не найкращою була б ця лицарська смерть?!

Та Кравчук зволікав, вичікував, доки стане ясно, хто переможе, щоб стати на бік переможця. Він дочекався і не програв.

Могла демократія програти, могла Україна програти, але не Кравчук: він не має своєї лінії і тому ніколи з неї не сходить. Він ніколи не рубає з плеча. Він завжди вислуховує інших, бачить, де більшість, і проводить м’якою долонею там, де проходить межа поміж різних страшенно напружених політичних сил.

Чи зможе такий чоловік бути активним будівничим нової Української держави?

Він доволі талановитий пропагандист і вміє дуже винахідливо пояснити все, що хочеш, уважному слухачеві, але коли перед ним, першою особою держави, постає нахабний цинічний розбійник, чи вистачить у нього духу дати розбійникові межи очі кулаком? О, навряд! У нього немає національної політичної мети, рух до якої вимагає усувати її супротивників і множити її прихильників. У нього мета особиста — утриматися при владі, тому він примножуватиме особистих друзів — підлабузників та безпринципних владолюбців, що задля влади ладні проводити будь-яку і будь-чию політику.

Логіка аналізу його психології веде до таких висновків. Жаль. Може, я помиляюся. Може, відчуття влади дасть йому впевненість і твердість. Він дуже динамічний за типом інтелекту, до того ж українець. Він багато разів довів, що долає комуністичну догматику і змінює світогляд у наш бік швидше від усіх інших секретарів ЦК Компартії України.

Ідейно він може стати нашим, але це не приведе його до нас. Доки більшість не на нашому боці, він не прийде до нас.

Повертаючись із роздумів серпня 1991 року до весни 1992 року, подумав: а що мені, послові в Канаді, від нього потрібно? Його підтримка? Його вказівки? Ні. Я сам добре знаю національні інтереси України і сам знаю, що потрібно буде робити задля блага України. Хай лишень не стримує мене. А далі побачимо. Життя міняє всіх. Може, й він мінятиметься на краще… Від серпня до 1 грудня 1991 року він агітував українських громадян проголосувати за самостійність. 60 відсотків, що обрали його Президентом, голосували за незалежність України. Без його агітації не мали б ми отих 92 відсотки, що тріумфально підтвердили Акт проголошення незалежності України 24 серпня. І хоч як би він поводився в майбутньому, ця його чотиримісячна праця є такою видатною послугою нації, що залишиться в історії навічно.

Дмитро Павличко

Голова Комісії Верховної Ради в закордонних справах докладав чимало зусиль, щоб активізувати вихід України на світову арену: не давав спокою Президенту, Голові Верховної Ради І. Плющеві, підштовхував міністра закордонних справ А. Зленка, налагоджував зв’язки з українською діаспорою з метою заручитися її підтримкою, рекомендував людей на посади послів. Павличко вмів уловлювати настрій Президента і намагався впливати на нього. Що ж до міністра, то дозволяв собі його бурхливо атакувати, чим викликав часом невдоволення. Як людина поетична й емоційна, часто захоплювався і своєю промовистістю відхиляв багатьох від тверезішої лінії. Так було у справі ядерної зброї — у пацифістському захваті він багатьох схилив до ядерного роззброєння і вивезення тактичних ядерних ракет до Росії. Часто-густо, бажаючи підкреслити миролюбність України, він клопотався про інші народи і благо їхніх представників в Україні більше, ніж про самих українців…

Коли у верхах почала кружляти думка про призначення мене послом, Павличко стояв за те, щоб направити мене до США. Врешті-решт переважила кандидатура Олега Білоруса як людини ближчої до верхів і з більшим дипломатичним досвідом, але Павличко послідовно й завзято переконував комуністичних членів своєї комісії в необхідності призначити мене на посаду посла.

Після розмови з Гуцуляком я зайшов до Павличка. Він якраз кудись вийшов з кабінету, і секретарка, відчинивши мені двері, запропонувала зайти й почекати. В кутку був ввімкнутий телевізор, передавали чергову прес-конференцію Президента, у якій йшлося про обмеження його повноважень Верховною Радою.

За хвилину входить Павличко і, усміхаючись, подає руку:

— Здоров був, Левку!

— Здоров, Дмитре!

— Що каже Кравчук? — показав очима на екран телевізора.

— Скаржиться, що Верховна Рада обмежує його права.

— Ну, так, права Президента недостатньо окреслені законом.

— Для людини сильної волі це був би великий плюс: всюди, в будь-якій галузі, де законом чітко не розмежовано, що належить до компетенції Президента, а що — до Верховної Ради, Президент мав би швидко й енергійно приймати власні рішення. Йому бракує не прав, йому бракує хребта.

— Мова йде про людей. Ти бачиш, як мало наших у відповідальних виконавчих структурах.

— А що Кравчук робить, щоб збільшити самостійницький елемент? Таж скрізь сидять колишні кадри. Він і не хоче їх міняти.

— Я говорив про це з Кравчуком. Він обіцяв прислухатися до наших порад, а насправді нікого не міняє.

— Він хоче будувати нове суспільство, зовсім не міняючи посадових осіб. Це неможливо!

— О, це складна справа, — усміхнувся Павличко. — Давай про інше. Ти готуєшся їхати до Канади? Був у МЗС? Говорив з Гуцуляком? Він невдовзі повертається до Канади. Ми знову порушуємо питання перед урядом Росії про виділення Україні нашої частки закордонної власності колишнього Міністерства закордонних справ Союзу.

— Дуже важко в Росії щось вирвати. Вона звикла брати, а не давати.

— Будемо пробувати. На рівні президентів України й Росії вже є принципова згода про передачу частини власності колишнього союзного МЗС Україні. Нещодавно Зленко говорив з міністром закордонних справ Росії Козирєвим. Він у принципі не заперечує, але каже, що проблема складна і її потрібно спочатку вивчити.

— О, це знайома мова — вивчити, перевірити, запустити по колу в різні комісії і ганяти питання аж до нового потопу.

— Ну, а що ж робити?

— Як на мене, то для початку потрібно встановити залізний контроль за всім і всяким добром, що тепер є на українській території, а щодо нашої частки у всьому іншому, то її слід якимсь чином захопити.

— А коли б захопити в Канаді? — в захваті дивиться Павличко мені в очі.

— Я не зупинюся перед цим. Я захоплю, а потім хай скаржаться. Проте, звичайно, подивлюся на місці в Оттаві, що і як можна зробити.

Ми палко потиснули руки, і я вийшов з його просторого кабінету. Отже, подумав я, в разі невеликого скандалу з захопленням будинку Павличко буде на моєму боці. Вже маю двох прихильників: Гуцуляка в Канаді і Павличка тут, в Україні.

Анатолій Зленко

Уперше зі Зленком я зустрівся, здається, восени 1990 року у Верховній Раді, куди його запросили для неформального звіту перед депутатами України. Я поставив йому кілька дражливих запитань, аби побачити, як він сприймає ідею самостійної України і як дивиться на перспективу виходу його міністерства з-під влади Москви і встановлення Україною прямих дипломатичних взаємин з іноземними державами.

Тут слід нагадати, що до проголошення самостійності тоді ще було дуже далеко, і позаду нас була лише свіженька Декларація про державний суверенітет, у реальне значення якої парламентська більшість не вірила зовсім! Переважна більшість державних діячів України патріотичної орієнтації, але не вельми сміливої вдачі воліла відповідати на такі запитання не прямо, а словами самої Декларації в тому сенсі, що вони за її реалізацію, отже, за суверенітет України.

Так і Зленко у формально-фактологічному дусі без вияву емоцій відповідав на мої і на всі інші запитання. І в мене склалося враження, що він не буде рватися вперед і на всю силу домагатися самостійності, як чинили ми, але й палиці в колеса не встромлятиме. Швидше всього, що своїми дипломатично-юридичними методами щоденно практичною працею розширюватиме права свого міністерства — і це вже втішало. Українською мовою він говорив добре — ознака, що послуговуватися нею почав не півроку тому. Звідси можна робити висновок, що в часи шаленої русифікації і гоніння української культури він не соромився, що українець. Отже, можна звідси робити ще один логічний висновок — в його свідомості присутня національна гордість. У всякому разі, це добре його відрізняло від Масола, Плюща та багатьох-багатьох інших владоможних чинів, які тільки-но переходили на українську і говорили суржиковою мовою. Після тріумфального референдуму 1 грудня 1991 року і перемоги Кравчука у президентських виборах почалася злива міжнародного визнання незалежності України. Перспектива встановлення Україною дипломатичних відносин з іноземними державами перетворювалася на реальне завдання Міністерства закордонних справ заснувати українські посольства у відповідних державах. Здається, Зленко взявся за це із задоволенням.

Павличко терміново підготував проект закону про дипломатичні відносини України та постанову про дипломатичні ранги, і Верховна Рада уже 31 січня 1992 року (за місяць після референдуму) їх затвердила, чим заклала важливий юридичний підмурок Міністерству закордонних справ для незалежної дипломатії молодої Української держави.

14 травня 1992 року Президент підписав два укази: один про присвоєння мені дипломатичного рангу Надзвичайного і Повноважного посла України, а другий — про призначення Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді. Від’їзд до Канади був призначений на 22 травня. Я активізував підготовку до від’їзду.

Попередньо з кількох зустрічей з Корнієнком та Богаєвським я знав, що серйозної концепції відносин України з Канадою ще не встигли створити. Була невелика розробка більше не концептуального, а описового характеру. Це спроба окреслити відносини України як незалежної країни з Канадою з огляду на інтереси України, але це був наш, український підхід. Оскільки взаємини — відносини між двома сторонами, а з другою стороною ще нічого узгоджено не було, то розробка набувала характеру пропозицій однієї, тільки нашої, сторони і, отже, була дещо абстрагованою. Звичайно, Україна мусила спочатку визначній свої пріоритети у взаєминах з Канадою, але збудувати обґрунтовану концепцію двосторонніх відносин можна тільки з урахуванням офіційної політичної лінії Канади щодо України. Канада такої лінії також не мала. Як спроба визначити українсько-канадські взаємини розробка була корисна, але мене вона не задовольняла, і я написав свою, в якій коротко вказував загальні принципи і зосередив увагу на практичних завданнях. На початку травня у Верховній Раді, зустрівши Зленка в урядовій ложі, я виклав йому коротко концепцію діяльності українського посольства в Канаді.

Він поставився до неї прихильно, але без особливої зацікавленості і заглиблення у суть справи. Чому? Може, вважав для себе не вельми зручним мене наставляти? Відколи виникло питання про мій перехід з Верховної Ради на посаду посла, тобто зі стану контрольного щодо МЗС у стан підпорядкованості міністру, я неодноразово натякав йому, що узгоджуватиму свою діяльність з МЗС, не зловживатиму своїм суспільним становищем, і моє посольство буде однією з ланок великої мережі зовнішньополітичних установ, що їх створює Українська держава руками МЗС України під орудою пана міністра. Цими натяками я хотів йому сказати, що буду дисциплінованим і виконуватиму всі вказівки МЗС, які служать справі зміцнення Української держави. Тут, власне, починалася тонка матерія взаємин, від якої залежало надзвичайно багато. Мене призначив Президент — голова Української держави, — і я представляю в Канаді Президента України, тобто Українську державу, а не Міністерство закордонних справ. Це тільки в службово-адміністративному сенсі я підпорядкований міністру. Проте з огляду на російські централістичні традиції, в яких виховані всі українські кадрові дипломати, міністр прагне, щоб посол підпорядковувався йому і міністерству у всьому, а не потребам України у своєму власному розумінні.

Десь днів за три до від’їзду з України я прийшов до міністра закордонних справ.

— Я чув, — почав Зленко, — що ви збираєтеся скласти з себе депутатські повноваження.

— Так, — відповів я.

— Не треба цього робити. Депутат має більший авторитет і більші можливості. Перебуваючи в системі МЗС, ви, будучи депутатом, змогли б більше зробити в інтересах нашого міністерства.

— Пане міністре, я вже склав свої депутатські повноваження.

— Жаль! — з докором мовив Зленко.

— Та не міг я залишатися депутатом, погодившись стати послом. Як можу я сидіти на двох кріслах, віддалених одне від одного на тисячі кілометрів?!

— А он Крижанівський може працювати і послом у Москві, і депутатом у Києві!..

— Обов’язки депутата такі об’ємні, що для виконання їх необхідно працювати всі вісім годин у Верховній Раді га ще майже щодня по кілька годин удома. Обов’язки посла, певно, також вимагають працювати щодень не менше восьми годин. Людині не дано одній ці дві роботи виконувати повноцінно. Прагнення сидіти на двох посадах є прагненням одержувати зарплатню за невиконану роботу. Окрім того, посідання послом депутатського крісла є марнославне витіснення з нього іншого політика.

— Гаразд. Коли вже вирішили, то вирішили. Хоча й шкода.

— Пане міністре, я передав вам концепцію діяльності посольства в Канаді, як я її собі уявляю.

— Я прочитав її. Вона не викликає заперечень.

— Суть її полягає в тому, що для забезпечення посольства будинками й технікою бажано залучити кошти діаспори, а щодо діяльності, то думаю невеликим штатом посольства виконувати великий обсяг роботи знову ж завдяки залученню української діаспори.

— Брак коштів нас дуже обмежує.

— Думаю, що українці Канади мене підтримають, і моє посольство не буде дорого обходитися Україні.

— Ви добре знаєте англійську мову? Я чув, як одного разу ви давали інтерв’ю англійською мовою. Для англійця було цілком зрозуміло, але треба вдосконалювати.

— Гадаю, в Оттаві будуть для цього умови.

— У взаєминах з Канадою важливо добиватися кредитів на допомогу нашій економіці і, по-друге, використовувати Канаду як одну з країн «великої сімки» для впливу на саму «велику сімку». Розширюйте знайомства. Використовуйте нашу діаспору. Повезете листи від нашого Президента канадському генерал-губернатору, від прем’єр-міністра — прем’єр-міністру і мій — пані Макдугал, міністру закордонних справ.

— Який спосіб зв’язку? Мені сказав Богаєвський, що закритого каналу немає і весь зв’язок здійснюється через посольство Росії. Налагодження спецзв’язку пов’язане зі здобуттям будинку для нашого посольства чи, може, щось можливе й поза цим?

— Нічого поза цим не можливе.

— Чи вестиме посольство розвідку?

— Ніякої розвідки посольство не вестиме. І ви, посол, з цим не пов’язані. Нам ще далеко до того, щоб ми могли займатися розвідкою. Ваше завдання вивчати відкриту інформацію, аналізувати її, узагальнювати й інформувати МЗС. Не завалювати дріб’язком, а подавати аналітичні звіти. Завдання посольства — впливати на формування сприятливої щодо України канадської політики. Звичайно, ви цього не зможете робити без збирання суспільно-політичноі інформації і глибокого вивчення її. Пам’ятайте: посол говорить не те, що сам думає, посол висловлює позицію уряду, тому будьте дуже обережні у висловлюваннях. Знайте: посол неофіційно ніколи не говорить. Посол — це настільки висока особа, що хоч би в яких обставинах він висловлювався, його слова мають завжди велику вагу, їх сприймають і, буває, негайно поширюють.

— Пане міністре, як ви гадаєте, чи вдасться вирвати в Росії подай якусь частку спадщини колишнього МЗС Союзу?

— Важко сказати. Не хочуть вони віддавати, хоч переговори з цього приводу вже й почалися. Нашому міністерству належить 16,37 відсотка будівель колишнього МЗС СРСР.

— А якщо виявити ініціативу, щоб прискорити виділення для України її законної частки?

— Будь-яка ініціатива може виявитися корисною.

Навряд чи Зленко мав на увазі те саме, що й я. Щоб не ставити його в незручне становище, коли він мусив би або стати прямим співучасником мого непевного плану, або змушений був би заборонити мені будь-які спроби в тому напрямі, я не став розвивати тему й замовк. А потім додав:

— 28 травня у Торонто відбудеться моя зустріч з представниками українських організацій з участю деяких високих канадських урядовців, а на 30 травня я призначив зустріч у Вінніпезі з керівниками організацій, що входять до Конгресу українців Канади. 28-го — це парадна поява посла перед великим зібранням високоповажного панства. 30-го — ділова зустріч, на якій я маю намір обговорити методи співпраці українського посольства з українством Канади.

У свою чергу міністр поцікавився:

— Вам розповідав Богаєвський, що в Оттаві є наш радник-посланник Олексій Родіонов? Він працював від уряду УРСР при посольстві СРСР, а після перетворення його на посольство Російської Федерації — при ньому. Він замінив Богаєвського місяців дев’ять тому, вже обізнаний з оттавськими обставинами і зможе вам допомогти. Родіонов — доволі енергійний чоловік, знає дипломатичний протокол і буде вам корисний.

Ми дружньо потиснули один одному руки, I я вийшов з кабінету.

* * *

Перед моїм від’їздом МЗС призначило на посаду першого секретаря посольства з консульських прав Євгена Кучера. Його рекомендував мені завідувач консульським управлінням МЗС Петро Сардачук. Своїх кандидатів на юридичну посаду я не мав і тому погодився. З Києва до Оттави ми мали їхати втрьох: я, моя дружина і пан Кучер.

Літак на Монреаль летів з Москви 22 травня, а 21 травня надвечір ми вирушили поїздом з Києва на Москву.

Уранці на вокзалі нас зустріли прес-секретар УРП в Москві Микола Муратов, мій друг з мордовських таборів Олексій Голуб і секретар українського посольства в Москві. Перед відльотом я відвідав українське посольство, де наш посол Володимир Крижанівський ознайомив мене з деякими тонкощами українсько-російських взаємин.

Розділ II НА КАНАДСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Готель «Мінто плейс»

Канада зустріла нас яскравим весняним сонцем. На летовищі в Мірабелі, що неподалік від Монреаля, на нас чекала група людей. Квіти, усмішки, привітання. До мене підійшов високий молодий чоловік, відрекомендувався: «Родіонов, радник-посланник». Він же запросив нас до автомобіля.

За три години ми вже були в оттавському готелі «Мінто плейс». Нас із дружиною залишили самих оглянутися в номері, відпочити з дороги. Наш номер був на двадцять шостому поверсі, складався із спальні, великої кімнати, ванни з душем. Підлога встелена килимом.

— Надю, як тобі подобається цей номер? — спитав дружину.

— Подобається. Цікаво, чи довго ми тут будемо?

— Хтозна, — кажу. — Он пан Нестор Гайовський, тимчасовий повірений Канади в Україні, вже, мабуть, понад рік живе в готелі.

Незабаром у двері постукали. Зайшла наша нова знайома пані Юлія Войчишина й запропонувала спуститися до ресторану.

У кутку ресторанної зали було накрито кілька столів. Зібралося чоловік 25—30. Серед них я побачив Богдана Гориня.

Настрій у всіх був пречудовий. Канадські українці знали мене ще з часів першої публікації 1964 року про суд над Українською робітничо-селянською спілкою, з моєї публіцистики. Багато хто пам’ятав мене і з торішньої короткої подорожі по Канаді.

Виступив Богдан Горинь і в притаманній йому розважливій і логічно послідовній манері згадав про мою відданість справі, вміння правильно визначити політичну лінію.

— Лук’яненко — це така великомасштабна фігура, яка спроможна представляти Україну на весь світ, отже, на такій його частині, як Канада, представлятиме Україну найкраще. Вам, шановні українці Канади, пощастило, і я вітаю вас з цією удачею!

Попросили до слова мене. Наголосивши на великому значенні співпраці української політичної діаспори з національно-визвольним рухом у рідному краї, я на закінчення сказав:

— Якщо в минулому співпраця українців діаспори з українцями в Україні прискорила день проголошення незалежності, то тепер ця співпраця допоможе вивести Україну з економічної кризи і зміцнить державність. Я — посол Української держави в Канадській державі, а не посланець Республіканської партії до українців Канади. Але співпраця мого посольства з вами, українцями, як громадянами Канади, принесе в майбутньому ще більші наслідки, аніж ми мали в минулому.

На прощання нам повідомили, що номер у готелі на один місяць найняв Конгрес українців Канади. КУК заснував в Оттаві своє прес-бюро. Завідувачем бюро призначено Андрія Глуховецького, який має допомагати посольству.

На 25 травня булипризначені оглядини будинку для посольства, а на 26-те — візит до Департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі Канади.

24 травня радник-посланник Олексій Родіонов і перший секретар з консульських справ Євген Кучер о дев’ятій годині ранку з’явилися в кімнату мого номера.

З Родюновим я досі знайомий не був, а Кучер добре знав мене ще з Києва. Я хотів установити з ними взаємини формально-службового, але доброзичливого характеру. Тому звернувся до них з такими словами: «Нам доведеться працювати разом. Одразу хочу вам сказати, що в політиці я не новачок і сам спроможний визначити, що йде на користь, а що на шкоду Україні. Я і без Києва знаю, що має робити посольство в інтересах України. За посольську посаду я не тримаюся, тому ні перед міністром, ні перед прем’єром чи Президентом не запобігаю і не запобігатиму, нікому не догоджатиму і нічого такого, що суперечило б моїй совісті, робити не буду, хто б мені це не наказував. З другого боку, посольство, яке ми тут започатковуємо, я розглядаю як ланку в довгому ланцюзі зовнішньополітичних установ України, тобто я вважаю за свій обов’язок підпорядковуватися зовнішньополітичній стратегії нашого уряду. Українська дипломатична машина може діяти ефективно лише в тому разі, якщо в ній не буде махновщини. Я не буду Махном в українській дипломатії. Думаю, що між моїм розумінням зовнішньополітичних інтересів України і політикою МЗС не буде великих розбіжностей, але буде достатній простір для ініціативи мого посольства. Моя слабка сторона в тому, що я не маю посольського досвіду. Я вивчав колись міжнародне, зокрема консульське, право, брав участь у багатьох міжнародних переговорах, але про дипломатичний протокол маю дуже загальне уявлення. Ви краще знаєте дипломатичну кухню. Було б добре, аби ми зуміли в нашому посольстві поєднати ваші і мої сильні сторони. І ще одне. Я не боюся зізнатися, що чогось не знаю. Я не боюся критики і не ображусь, якщо ви зробите мені зауваження. Але я не люблю ябедників. Якщо матимете щось закинути мені, скажіть прямо. Це не зіпсує наших стосунків. Але зіпсують балачки поза спиною. Ви знаєте, що до Києва будь-яка інформація про роботу посольства йде тільки через посла. Я хотів би, щоб так воно й було. На закінчення один важливий момент. Службовці КДБ СРСР на території України з утворенням незалежної держави і перетворенням КДБ УРСР на СБУ України перейшли на службу Україні. Перехід нібито чисто формальний — служив в Україні, тепер став служити Україні, а по суті це важлива проблема, бо вона означає переоцінку ідеологічних цінностей, політичної орієнтації. Процес цей пов’язаний з переоцінкою минулої історії, вивченням її, засвоєнням нової інформації. Для цього потрібен час, а політичні події примусили вирішувати швидко, який політичний курс чекіст обирає: Україну чи Росію, підтримуватиме молоду державу чи намагатиметься її підривати. Тому в теперішньому особовому складі СБУ є багато людей нестійких, випадкових, просто ворожих Україні. Я без жодної думки про помсту сприймаю людей, що служили в КДБ і перейшли на бік самостійної України, більше того, я ладен співпрацювати з такими людьми задля зміцнення Української держави. Проте я не потерплю загравання з російською розвідкою, роботу на неї чи подвійну гру. Ми ставитимемось до Росії коректно, але не забудемо й на мить хижої природи російського імперіалізму, його постійної антиукраїнської спрямованості! Я кажу вам це для того, щоб ви, пане Родіонов, були готові до повного припинення будь-яких неформальних взаємин з російським посольством. І про будь-який контакт з будь-яким співробітником російського посольства доповідати мені без зволікань. Які є запитання?»

— З цього приводу немає, — відповів Родіонов. — Є про інше.

— Перейдемо до іншого. Я розробив концепцію, як малим штатом посольства виконувати великий обсяг роботи. Суть її полягає в залученні на неформальних основах української діаспори. Ми можемо залучити її для вивчення канадських обставин у будь-якому питанні та на стадії підготовки пропозицій і проектів. У такий спосіб ми використали б їхні знання й досвід, зв’язки і впливи на тій стадії роботи, яка ще не вводить їх у наші внутрішні проблеми. Докладно я розкажу про цей план у Вінніпезі 30 травня, куди поїдемо удвох з паном Родіоновим.

— Пане посол, — почав Родіонов, — є дві проблеми, яких я хотів торкнутися. Перша: вас тут чекала з нетерпінням уся українська Канада і до вас не сьогодні-завтра почнеться суцільний потік людей. Одні пропонуватимуть свої послуги, інші щось проситимуть, ще інші просто хочуть себе показати вам, багато таких, що захочуть похвалитися, як багато вони зробили для самостійної України. Не можна допустити, щоб перший-ліпший міг отак просто заходити до посла. Ви представляєте в Канаді Президента України і всю державу. Доступ до вас, прямий чи телефонний, має бути тільки через співробітників посольства. До вас повинні надходити тільки ті питання, які не міг розв’язати радник-посланник посольства, тобто ваш помічник. Тому я попросив адміністрацію готелю не давати номера вашого телефону і не повідомляти номер вашого помешкання без вашого чи мого дозволу. Доки ви людей не знаєте, прошу нікому не давати ваших координаті в.

— Пане раднику-посланнику, ви зобов’язані остерігати посла. Дякую. Але посольство ще не має приміщення і штату. МЗС неспроможне нам у цьому допомогти, отже, єдиний спосіб прискорити справу створення посольства — не ізольовуватися, а виходити до людей і мобілізовувати їх до спільної праці.

— Пане посол, — вів далі Родіонов, — я хотів би звернути вашу увагу на те, що посольство — це політичний орган і ми повинні займатися політичними проблемами, а не перетворюватися на торговельну місію. Я знаю, що в найближчі дні до вас прийдуть різні підприємці і проситимуть вас допомогти їм заснувати в Україні спільні чи власні підприємства. Не думаю, що зараз доцільно їх приймати.

— Справді, — додав Кучер, — ми службовці Міністерства закордонних справ, а не Міністерства зовнішніх економічних зв’язків.

Кімната в моєму готельному номері перетворювалася на робочий кабінет посла, і я призначив щоденні години зустрічей для доповідей. Кучеру доручив вивчити план Оттави, а Родіонов мав вводити мене в курс справи і поступово підготувати для евакуації архів представника уряду України при посольстві Російської Федерації.

Рейд Морден, заступник міністра

26 травня я в супроводі Родіонова вперше відвідав МЗС Канади і зустрівся із заступником міністра паном Рейдом Морденом. На початку розмови пан Морден пояснив, що пані Барбара Макдугал, міністр закордонних справ Канади, тепер у Європі, через що, на жаль, не може особисто прийняти посла України, і доручила йому провести цю зустріч.

Я передусім попросив пробачення, що моя англійська мова далека від досконалості, і гречно прийняв вибачення її екселенції пані Макдугал. Пан Морден пригадав, що рік тому ми зустрічалися в канадському МЗС, коли я вперше був у Канаді як член українського парламенту і голова Української республіканської партії.

— Тоді, — сказав пан Морден, — ви закликали наш парламент швидше відкрити в Києві канадське консульство, що мало сприяти вашій боротьбі за незалежність, а ось тепер ви тут як посол незалежної держави. Які ваші завдання? Що Україна хоче від Канади?

Я передав йому особистого листа нашого міністра Зленка до пані Макдугал, подякував канадському урядові за те, що Канада першою із західних демократичних держав визнала незалежність України, і виклав погляд уряду України на українсько-канадські відносини.

— Ефективність праці нашого посольства, — підсумував я, — значною мірою залежатиме від того, як скоро ми зможемо придбати будинок для посольства. В Оттаві є шість будинків, що колись належали посольству СРСР у Канаді. Україна — спадкоємниця СРСР і має право на частину тих будинків. Офіційна частка України у спадщині дорівнює 16,37 відсотка, що становить приблизно шосту частину. Отож Україна претендує на один будинок…

Скориставшись маленькою паузою, пан Морден з веселою усмішкою промовив:

— Сподіваюсь, що пан посол не збирається починати свою посольську кар’єру із реквізиції чужої власності, яку охороняє канадський закон…

— Пане заступнику міністра, просто я хотів би знати, чи може уряд України розраховувати на допомогу уряду Канади у цій справі.

— Уряд Канади, — відповів Морден, — буде уважно ставитися до молодої Української держави.

Я підвівся, і ми люб’язно попрощалися.

Алекс Кіндій, канадський українець

Першим відвідувачем мого готельного номера був канадський українець Алекс Кіндій — член федерального парламенту, лікар за освітою і політик за покликанням.

Я розповів йому про зустріч з Морденом, власне, про те, як я розумію перспективу українсько-канадських відносин. Попросив розповісти про позицію парламенту щодо розподілу спадщини поміж колишніми союзними республіками.

Річ у тім, що коли 8 грудня 1991 року Президент України Л. Кравчук, Президент Російської Федерації Б. Єльцин і Голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич у Біловезькій Пущі денонсували Союзний договір 1922 року і юридично оформили розпад СРСР, тоді відкрилася спадщина колишнього СРСР і настало право союзних республік на успадкування цієї спадщини.

Місце Радянського Союзу як постійного члена Ради Безпеки 00Н виявилося порожнім. Як бути далі? Пропонувалися чотири варіанти виходу. Можна зменшити число постійних членів на одну державу. А можна було й збільшити на п’ятнадцять, допустивши всі колишні союзні республіки. Чи допустити тільки Україну й Білорусь як давніх членів 00Н та Російську Федерацію як велику ядерну державу. Захід же визнав за спадкоємницю СРСР лише Росію.

Кіндій розповів мені про деякі деталі:

— Уряд Російської Федерації направив урядові Канади (як, очевидно, й іншим державам) телеграму, в якій пропонував на взаємній основі визнати в Канаді посольство СРСР за посольство Російської Федерації з визнанням посольства Канади в СРСР за посольство Канади в Російській Федерації. У свою чергу уряд Канади надіслав Російській Федерації телеграму, в якій погодився на таку трансформацію. Оскільки була чутка, що ініціатива виходила від канадського уряду, я зробив у парламенті парламентський запит. На нього відповідала не Макдугал, а її відпоручник. Він старався затуманити відповідь, і тому не зовсім ясно, хто був ініціатором, але факт залишається фактом: взаємне визнання посольств відбулося.

Друге. Факт визнання Канадою Росії за спадкоємницю Союзу означає, що вся власність СРСР на території Канади (будинки, кошти і все майно МЗС, Аерофлоту, морфлоту, торгпредств, банків тощо) тепер є власністю однієї Росії, і Україна на нього не має жодного права.

— Це означає, — підсумував я, — що все добро посольства Росії в Оттаві захищатиме канадська поліція. Звідси витікає потурання, а часом і пряма підтримка канадським урядом претензій Єльцина на роль миротворця на території колишнього СРСР. Отже, західні держави не стільки сприяють становленню нових держав, скільки відродженню Російської імперії. Сумно.

— Пане Лук’яненку, ми у конгресі створили парламентську групу сприяння розвитку українсько-канадських взаємин. Я познайомлю вас із членами конгресу й сенату, які добре ставляться до України і можуть сприяти налагодженню добрих відносин з Україною.

— Я буду вам, пане докторе, дуже вдячний, якщо ви складете приблизний список цих людей, а після вручення генерал-губернаторові вірчої грамоти ми погодимо дні й години зустрічей.

— Я допомагав і допомагатиму Україні чим можу.

* * *

27 травня я був з дружиною на прийомі у судді федерального суду Івана Сопінки. Цей українець — видатна постать у канадських юридичних колах, і українці пишаються з цього. Зібралося сорок осіб. Кілька стажистів з України, кілька юристів з Торонто, Джордж Борос, директор канадської адвокатської асоціації, Георгій Данилів, дружина славнозвісного Кларка, дуже впливова жінка в канадській адвокатській асоціації.

Сопінка вітав мене від імені високоповажного юридичного зібрання. Я виступив з доповіддю, в якій підкреслив важливість права для цивілізованого співжиття людей.

Торонто

28 травня ми з дружиною сіли в авто Родіонова і поїхали до Торонто. Відстань — понад чотириста кілометрів, та ще по Торонто до центру — година їзди. Шлях від Оттави до Торонто чудовий, поселень майже немає, але час від часу зустрічаються заклади обслуги, де можна заправити бензином, перевірити й почистити авто, попоїсти, випити соку та купити газету, малу чи якусь дрібничку.

Дозволу канадської влади на поїздку до Торонто я не брав, і акредитації ще не було. Документ, який я мав, — це дипломатичний паспорт із записом про те, що я Надзвичайний і Повноважний посол України в Канаді.

У радянські часи для поїздки до іншого міста потрібно було надсилати у цій справі до Департаменту зовнішніх справ ноту. Я виходив з того, що Україна не Радянський Союз, і не збирався продовжувати традиції відносин, що встановилися між Канадою і агресивним Радянським Союзом. Родіонов попередив мене, що з цього приводу можуть виникнути неприємності і що на початку діяльності українського посольства в Канаді не слід створювати про себе недобре враження порушників канадських законів. Я пояснив йому, що їздитиму зі своїми дипломатами по всій Канаді без дозволу, оскільки жодних вимог від канадського уряду до мене з цього приводу не було. Якщо це не задовольняє канадський уряд, він повідомить мене в порядку врегулювання відносин між Канадою і Україною.

Тим часом у Торонто вже все було готове до прийняття українського посла. Про зустріч у залі на 1300 осіб оголосили через газети й радіо, замовили артистів і запросили кілька федеральних міністрів, членів федерального парламенту, мера Торонто і найвищих духовних достойників. Цікавість до зустрічі була така велика, що хоч квитки коштували дорого (по 100 канадських доларів), усі 1300 були розкуплені задовго до 28 травня.

Промова 28.05.92 р. в Торонто

Подаю виступ своєї промови на зустрічі в Торонто.

«Пане голово урочистого зібрання,

шановні міністри Майкл Вілсон та Ілейн Зіємба,

шановний раднику міста Торонто пане Бойчук,

поважні пані й панове, друзі!

Мені як першому Надзвичайному і Повноважному послові нової незалежної Української держави в дружній Канаді дуже приємно зустрітися з вами.

Від імені Президента України і українського народу та від невеличкого колективу майбутнього посольства України в Канаді я вітаю представників офіційної Канади і через них вітаю весь канадський народ з нагоди сто двадцять п’ятих роковин Канадської конфедерації.

Від того ж імені я радо вітаю керівників української спільноти в Канаді і всіх представників численних українських організацій, що зібралися в цій залі, і через них хочу привітати всіх українців Канади з нагоди сторіччя поселення українців на канадській землі.

Рік тому на запрошення президента Світового конгресу вільних українців пана Юрія Шимка разом зі своєю дружиною я вперше відвідав вашу велику країну у зв’язку з врученням мені нагороди — медалі святого Володимира. У той час на зустрічах з державними діячами Канади я наполягав на прискоренні заснування Канадою в Києві консульства. Минув рік напруженої роботи — і ось нині наші дві країни започатковують відносини на найвищому дипломатичному рівні. І тепер ми робимо перші практичні історичні кроки до заснування повномасштабних ділових взаємин поміж Україною та Канадою. І перше в історії українське посольство в Канаді невдовзі буде відкрите. Отже, ми почнемо славну й відповідальну місію сприяння двостороннім українсько-канадським відносинам у всіх сферах співпраці. Мені хочеться наголосити, шо цим самим Україна вперше в історії буде представлена у цій чудовій країні як незалежний демократичний і визнаний суб’єкт світової спільноти незалежних держав. Нова суверенна Україна заявила про свою незалежність 24 серпня і підтвердила світові, як ви знаєте, референдумом 1 грудня свою волю жити незалежною державою. Саме ця воля до відокремлення України від Росії спричинила наступну дезінтеграцію останньої найлиховіснішої в світі імперії — совітської комуністичної імперії.

Таким чином мрії багатьох поколінь українців в Україні і поза її межами в усьому світі стали реальністю.

Вихід України з імперії допоміг багатьом іншим націям, що були уярмлені тоталітарним совітським режимом, прокласти їхні власні шляхи до свободи й незалежності.

Маємо дуже несприятливу спадщину багатьох десятиріч українського колоніального рабства. Українська нація зазнала величезних втрат унаслідок примусової більшовицької колективізації, штучного голоду 1932–1933 років, жорстоких сталінських репресій, навальної русифікації, руйнації навколишнього середовища. Сумне минуле.

Завдання сучасних поколінь українців — дбати про свою молоду, але так безбожно зруйновану Батьківщину, що була підкорена, але ніколи не скорена і нарешті визволена і вільна. Тож чи не має права сучасна Україна вигукнути словами Тараса Бульби: «Ще є порох у порохівниці!»

Наша потенційна сила закладена в народі, який зі зміцненням незалежності і демократії підтримує шляхетну справу будівництва нового суспільно-політичного життя молодої Української держави. Мабуть, ви добре знаєте, що українці — роботящий, кмітливий і творчий народ. І я непохитно вірю, що моя країна успішно подолає всі теперішні труднощі, негаразди й економічну кризу, що перейшли до нас після розвалу збанкрутілої імперії зла.

З огляду на це я хотів би підкреслити надзвичайну важливість нашої майбутньої співпраці з такою передовою країною, як Канада. Кажучи прямо, Україна потребує канадського досвіду в галузі сучасної сільськогосподарської культури, технології, розв’язання житлової проблеми, будівництва, охорони здоров’я, захисту довкілля і т.ін. Ми б радше вітали активний розвиток українсько-канадського співробітництва в сучасній науці, медицині, вищій освіті, бо Україна скоріше потребує добре вишколених і освічених людей, аніж просто гуманітарної допомоги. Деякі позитивні кроки у вищезгаданих галузях уже зроблені. І я вважаю за свій обов’язок згадати про дуже корисну і щиру допомогу, яку надає Україні українська громада Канади на цих початкових стадіях українсько-канадського співробітництва. Без перебільшення можу сказати, що українська громада зіграла важливу роль справжнього народного представництва України в Канаді ще задовго до народження нашої офіційної дипломатичної місії. Тож дозвольте мені висловити глибоку вдячність усім вам, шановні пані й панове, за все те, що ви вже зробили для нашої батьківщини — України. Українське посольство в Канаді має також на меті об’єднувати зусилля двох держав для розширення людських контактів з метою глибшого ознайомлення канадців з Україною і українців з Канадою. Ми повинні зробити все, що від нас залежить, аби ширше відкрити двері для туризму, культурних і ділових обмінів між народами наших обох країн. Для спрощення процедури оформлення подорожніх документів та щоб звільнити українців від обов’язку ходити до російського консульства, наше посольство незабаром почне видавати власні в’їзні візи. Окрім того, ми плануємо в недалекому майбутньому відкрити генеральне консульство в Торонто.

Пані й панове, ми покладаємо великі надії на наше посольство в Канаді. Ми сподіваємося, що наші дві великі країни, наші два народи і наші уряди розвиватимуть корисні взаємини і співпрацю для добра і блага обох сторін, для добробуту всіх людей, які мешкають на канадській і українській землях.

Дозвольте мені закінчити англійську частину промови рядками зі Святого Письма: «Великодушність і правда зустрінуться. Праведність і мир обіймуться». (Псалми: 85–11).

Далі я продовжував промову українською мовою про внутрішнє і міжнародне становище України. Торкаючись Росії, сказав, що, на превеликий жаль, у Москві є багато впливових політиків, які не змирилися з розвалом Російської імперії і все роблять для того, щоб відродити імперію і знову підкорити Україну своїй волі. Ці реакційні імперські сили — вороги демократії і національної свободи, і я сподіваюся на допомогу канадських волелюбних сил у боротьбі з проімперськими антиукраїнськими діями на канадській землі.»

Промова тривала майже годину, багато разів переривалася бурхливими оплесками, що яскраво засвідчили цілковите схвалення сказаного.

Потім виступив міністр економіки і торгівлі Майкл Вілсон, міністр Ілейн Зіємба, член федерального парламенту Патрік Бойєр, від мерії Торонто пан Бойчук, представники уряду провінції Онтаріо та ще кілька значних осіб.

Канадські достойники щиро вітали приїзд українського посла до Канади і висловлювали готовність до співпраці. Українці виступали в дусі урочистого піднесення з нагоди виходу уярмленої України на широкі простори рівноправного міжнародного життя.

«Дипломатія» по-Родіоновськи

Від президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка нам передали запрошення на приватну вечерю. Дружина сказала Родіонову про це, додавши, що десь на першу годину ночі ми повернемося до готелю. Родіонов страшенно захвилювався, чи то не бажаючи моєї приватної зустрічі з Плав’юком, чи то побоюючись негативної реакції з боку канадської влади. Одне слово, він почав наполегливо відмовляти мене від поїздки до Плав’юка, а що я не дуже зважав на його застереження, вдався по допомогу Гуцуляка й Максимця, які також стали відмовляти мене від поїздки.

У номері було ще кілька поважних гостей, яких я з чемності не міг полишити відразу. Час спливав. Після довгого й бурхливого дня я страшенно стомився, тож відмовився-таки від поїздки до Плав’юка і над усе мріяв мерщій випровадити останнього гостя. Незабаром гості самі побажали нам доброї ночі й пішли.

— Левку, ти помітив, як Родіонов захвилювався і заметушився, щоб не допустити поїздки до Плав’юка? — спитала дружина. — Коли я йому сказала про запрошення Плав’юка і твою готовність їхати, він аж зблід. А потім сказав: «Якщо Лук’яненко поїде, це буде його останній день у Канаді — його вишлють з Канади!»

— Шкода, що ти мені не сказала це відразу: я б усіх гостей покинув і поїхав до Плав’юка! Чого б це канадський уряд мене виганяв з Канади?! Жодних зобов’язань уряду щодо географії мого перебування чи кола людей для майбутніх зустрічей я не давав. Ні Зленко, ні канадський уряд не робили щодо цього жодних застережень. Чим викликане таке надактивне бажання Родіонова запобігти моїй зустрічі з Плав’юком? Кому вона невигідна: Канаді? Україні? А може, Росії?.. Побачу. З часом розберуся.

Наступного ранку нас чекали у фойє, щоб разом поснідати. Спустилися втрьох: Родіонов, дружина і я. Привітавшись, Родіонов відвів мене вбік і сказав:

— Пане посол, вчора ви дуже гостро виступили проти Росії. Так не прийнято висловлюватися. Тепер може надійти нота протесту від російського посла.

— Що, нота протесту? Та це я можу протестувати, а не російський посол! Це Україна має підстави протестувати: чому Росія зазіхає на Чорноморський флот?! Чому Росія заграбастала всю зарубіжну власність Союзу?!

— Етика дипломатичної мови має свої правила, і ми на неї мусимо зважати.

— Етика дипломатичної мови досі виявлялася в тому, що Росія безсоромно грабувала свої колонії, називала це в 00Н дружбою народів і привчила західних дипломатів попускати. Я ставитиму все на свої місця: загарбника й колонізатора називатиму грабіжником і колонізатором, колонію, жертву — називатиму колонією і жертвою.

— Нам, — провадив далі Родіонов, — важко буде в оттавських дипломатичних колах.

Зліва направо: Юлія Войчишина, голова Оттавського товариства розбудови держави; Лідія Гуцуляк, дружина Ераста Гуцуляка; Левко Лук’яненко, посол України в Канаді, Надія Лук’яненко, дружина посла; Ераст Гуцуляк, голова канадського Товариства розбудови української держави; Степан Яворський, журналіст. Оттава, 1992 р.

Алекс Кіндій, канадський українець, член федерального парламенту Канади. Оттава, 1992 р.

Зліва направо: Левко Лук’яненко, Майкл Вілсон, міністр економіки Канади, та Богдан Максимець, голова конгресу українців Канади провінції Онтаріо. Оттава, 1992 р.

— Не думаю. He думаю, щоб російський посол схилив на свою неправу сторону всіх оттавських послів.

— Пане посол, у кожному разі я радив би вам бути обережним у доборі слів щодо Росії.

— Пане раднику-посланнику, я вас узяв на цей вечір для того, щоб ви засвоювали новий стиль дипломатичної мови щодо Росії. Ви, гадаю, помітили, що я ворогами демократії і незалежності України назвав певні московські політичні кола, а не російський уряд. Запам’ятайте, доки я посол, я ніколи не сплутаю російський уряд з московськими імперськими шовіністичними політичними колами. Поділяючи гак політичну еліту Москви, я не ризикую створити ускладнення між українським і російським урядами, можете бути певні.

Я закінчив на жорсткій ноті. Родіонову було явно не по собі. Нас посадили за різні столи. Я зиркав на нього час від часу, аби здогадатися, про що він думає.

За годину ми вийшли з ресторану. Родіонов був у доброму гуморі і поводився досить чемно. Дружину нові знайомі повезли до її торонтського вуйка Драгомирецького, а я у супроводі групи торонтських керівників українських організацій вирушив на летовище, щоб летіти до Вінніпега.

Вінніпег

29 травня у Вінніпезі нас зустріли на летовищі квітами, обіймами і сліпучими фотоспалахами. Обмінялися короткими вітальними промовами. Я ще не був у середній Канаді, проте люди, здавалося, і тут мене знали. Розмістили в гарному готелі. Для українців, що десятиріччями були принижені бездержавністю, факт прийняття посла додавав гордості. Далека, велика і багата Україна після оформлення в самостійну державу зі своїм послом у Канаді ставала їм додатковою запасною пристанню, наче давня батьківська хата зі старенькою мамою, до якої в усяку лиху годину кожен їде сміливо по материнське тепло.

Мені розповідали, що Канада — єдина країна у світі, де українцям після Другої світової війни вдалося створити «парасолькову» організацію, що об’єднала всі українські незалежні організації Канади в одному центрі. Назвали цю організацію «Конгрес українців Канади» (КУК). На двадцять сім мільйонів населення Канади громадян українського походження припадає близько одного мільйона. Це невеликий відсоток, але завдяки своїй організованості українці відігравали важливу роль в усьому політичному й суспільному житті країни. Центр КУКу розмістили посередині між східною і західною частинами Канади, у Вінніпезі. Початково українці селилися в провінціях Альберта, Монітоба і Саскачеван — основних хліборобських районах. Після Другої світової війни з набуттям міських професій спостерігається масовий рух українського населення до східних провінцій, особливо в Торонто. Вінніпег перестає бути центром розселення, лишаючись ним тільки традиційно.

30 травня у Вінніпезі день почався з покладання вінка до пам’ятника 50-річчя голодомору в Україні, спорудженого перед міською радою Вінніпега.

Пан Вербенюк, виконавчий секретар Конгресу українців Канади, ознайомив з будинком КУКу, звідки здійснюється керівництво майже всіма українськими організаціями Канади. Майже, тому що Спілка професіоналістів і Канадське товариство сприяння українській державності до КУКу не входять! Не входять до КУКу й дві комуністичні організації: Комуністична партія Канади і Товариство об’єднаних українських канадців (ТОУК).

На засіданні президії КУКу було осіб з двадцять. Я замовив це засідання ще з Києва, надавав йому великої ваги і тепер виклав свою концепцію співпраці з ними. Наведу текст моєї промови:

«У світовій дипломатичній практиці прийнято, що перед приїздом посла до країни МЗС направляє передову групу. Передова група знаходить будинок і купує його чи винаймає в оренду, проводить відповідний ремонт чи пристосування до дипломатичних потреб, забезпечує технікою і наймає мінімум допоміжного персоналу. Після закінчення підготовчої роботи приїздить посол, завершує підготовку посольства і приступає до виконання своєї представницької місії.

У нашому випадку міністр Зленко направив мене до Канади без будь-якої попередньої підготовчої групи. За підготовчу групу тут правили Гуцуляк і Оттавська група сприяння українській державності. Будинок на вулиці Меткаф, либонь, є найбільш підходящий з тих, що досі траплялися. Гадаю, що з вашою допомогою приміщення для роботи буде знайдене і співробітників можна буде розмістити. Сподіваюся, проблему ми з вами розв’яжемо невдовзі.

Ви розумієте, що штат посольства упродовж кількох років буде малий через відсутність у МЗС коштів і підготовлених дипломатичних кадрів. Тож як малим колективом робити великий обсяг роботи? Вважаю, що це завдання можна розв’язати, залучивши до роботи українців — громадян Канади. Ви керуєте діяльністю українських організацій, ви знаєте людей і спроможні дати мені поради щодо фаху та їхніх здібностей. Очевидно, необхідно подивитися на два аспекти проблеми: юридичний і організаційно-фаховий.

Юридичний має відповісти на запитання: що дозволяє і що не дозволяє канадський закон у справі залучення її громадян до роботи в іноземному посольстві?

Організаційно-фаховий аспект полягає в тому, щоб окреслити напрямок діяльності посольства і, з другого боку, підібрати таких людей, які б кваліфіковано могли працювати у тому чи іншому напрямі діяльності посольства.

Посольство України в Канаді — це посольство Української держави в Канадській державі, і я тут не голова Української республіканської партії. Це минулого року я приїжджав до Канади як голова УРП та депутат Верховної Ради — представник Народної Ради, і тоді я представляв націоналістичну частину України, а тепер я представляю всю Україну в усій Канаді. З огляду на це, на вас я дивлюся як на проміжну ланку між посольством і всією Канадою. Ви — частина Канади і добре її знаєте. Посольство — частина України. Ви можете зробити величезну послугу Україні, якщо станете неформальними референтами посольства, будете знайомити нас зі станом справ у всіх галузях канадського життя і подаватимете посольству кваліфіковані поради, які посольство могло б використати для вироблення своїх ініціатив.

Тепер я хотів би коротко окреслити напрями діяльності посольства.

Щоб виконати нашу місію, посольство повинно знати все канадське життя і на основі доброї поінформованості складати аналітичні звіти та виробляти обґрунтовані рекомендації українському урядові. Організаційно роботу посольства можна умовно поділити на такі напрями: політичний, економічний, науково-технологічний, культурологічний, інформаційний та консульський.

Обсяг і наповненість кожного напряму можуть бути більші чи менші — все залежить від нашої активності і наших успіхів. Ми розгортатимемо свою діяльність не в порожньому просторі. Розширення сфери присутності України в Канаді відбуватиметься через подолання сфер впливу Росії. Ви ж знаєте, що російський уряд дав настанову всім своїм закордонним представництвам чинити все можливе, аби не допустити Україну до міжнародних організацій і звузити її вихід на міжнародну арену. Намір цілком зрозумілий: імперські кола Москви мріють про відновлення імперії. Що ширше Україна ввійде в систему міжнародних зв’язків, то важче її ізолювати і підкорити своїй волі. Тому московські шовіністи намагаються утримати Україну в стані міжнародної ізоляції або, точніше кажучи, в стані невідомості для світу, аби Україна залишилася один на один з Москвою. Відповідно до цього російське посольство в Канаді і прямо через свій дипломатичний штат, і через мережу старої промосковської агентури намагатиметься нейтралізувати нашу активність. Це йому не вдасться, якщо ми з вами будемо співпрацювати».

Потім я запросив Родіонова викласти мою концепцію створення (відповідно до напрямів посольської діяльності) окремих груп українських фахівців для співпраці. Він зробив це із задоволенням і доволі добре.

Президії КУКу ідея в цілому сподобалася, і після недовгої дискусії всі погодилися, що така співпраця можлива і була б корисна.

Перейшли до обговорення фінансової допомоги Україні на створення посольства.

У цій справі перші перетрактації відбулися в Києві в січні 1992 року під час відвідин Києва президентом КУКу паном Ципівником, коли він зустрівся з міністром закордонних справ України Зленком. Пан Зленко висловив бажання, щоб КУК узяв на себе координацію збирання фондів. У березні МЗС України видало письмове доручення пану Е. Гуцуляку вирішувати всі організаційні питання у справі сприяння заснуванню українського посольства в Канаді.

Голова КУКівського комітету збирання фондів для відкриття українського посольства в Канаді Ігор Брода передав мені звернення до організацій КУКу та української спільноти в Канаді від 8 травня 1992 року і повідомив, що досі надійшло близько сімдесяти тисяч доларів, а будинок на вулиці Меткаф в Оттаві коштує 615 000 доларів. Напевне, з приїздом посла грошових надходжень буде більше.

Обговорюючи питання про українські організації-учасниці співпраці, мене запитали про ставлення до українських канадських комуністів.

Моє ставлення до них таке: я вважаю, що комуністи були агентурою московського імперіалізму, виправдовували геноцид українського народу, діяли супроти націоналістичних сил у Канаді у згоді з московською агентурою і таким чином стали співучасниками злочину проти українського народу. У діях багатьох із них можна знайти склад міжнародного злочину. Це мій погляд на їхнє минуле.

Та погляньмо на теперішнє. Чи канадські українські комуністи скоїли більший злочин проти України, ніж українські комуністи в Україні, зокрема ті, які служили у внутрішніх військах і КДБ? Ясна річ, що ні. Українські кадебісти самі виловлювали націоналістів, самі судили, розстрілювали, запроторювали до Сибіру. Канадські цього не коїли.

1990 року ми, українські патріоти, що були обрані депутатами Верховної Ради України, опинилися в одній залі з тими, хто нас судив і катував. Ми не підняли на них руку, ми пробачили їм і стали спільно працювати над законами. Зрозуміло, при формулюванні законів ми тягнули в різні боки. Проте це співпраця. Ми добивалися різних цілей, але все-таки співпрацювали. Не з любові до комуністів ми пробачили нашим катам, а з любові до України та найвищого прагнення до незалежності. Якби ми взялися зводити між собою порахунки, вороги роздавили б нас, і ми б не створили незалежної України. Тільки прощення ворогів наших і примирення націоналістів з комуністами (примирення фізичне, а не ідейне) дало можливість ухвалити Акт про незалежність України і в референдумі 1 грудня 1991 року підняти відсоток «за» до 92. Тож якщо ми в Україні задля спільного добра зуміли пробачити більших злочинців, аніж ваші комуністи, то невже ви не зможете їх пробачити задля спільного зміцнення молодої і кволої ще Української держави? Треба перервати довгий ланцюг давніх ворожих взаємин і великодушно простягнути руку примирення для початку нових взаємин.

Примирення з давніми ворогами — не безхребетна безпринципність. Навпаки, воно передбачає принциповість вищого порядку: хто за зміцнення незалежності України, той наш, незалежно від біографії, хто проти незалежності України, той не наш і ми поборюватимемо його незалежно від його колишньої діяльності. Тож ставлення до ТОУК має визначитися тепер його ставленням до української незалежності: допомагатиме ТОУК Україні — він наш, не допомагатиме і дивитиметься в бік Москви — поборюйте його. Якщо він хоче йти на зближення з КУКом, ідіть йому назустріч.

— То він нам капостив тут десятиріччями і ми ж перші мусимо йти до нього? — хтось кинув незадоволено.

— Великодушність має проявляти сильніший, а ви сильніші.

— Хай би написали покаянного листа, тоді б нам легше було закликати наших людей до миру з цими слугами імперії, — запропонував інший.

— Висування умов не прискорить примирення. Між іншим, посольство не зобов’язане підтримувати зв’язки з усіма організаціями через КУК. Воно може виходити й на прямі взаємини, але з погляду створення миролюбної ділової атмосфери значно краще, коли б дійшли згоди і з комуністами.

Нарада не ухвалила формального рішення, але всі погодилися Про співпрацю з посольством.

Після засідання президії КУКу ми з Родіоновим поїхали на зустріч з консисторією православної церкви, яку очолював митрополит Василь. Виступ мій там сприйняли з великим ентузіазмом і обіцяли активізувати збір коштів. Потім професор Кондра, учений-біолог, привіз мене до готельного номера, в якому відбулася зустріч політичних і релігійних провідників, мабуть, з усієї Канади: до мене завітали митрополит греко-католицької церкви Германюк, митрополит православної церкви Василь, голова фонду посольства України Ігор Брода, голова Канадського товариства розбудови України Ераст Гуцуляк, виконавчий секретар КУКу Василь Вербенюк, голова онтарійського провінційного КУКу Богдан Максимець та ще кілька найповажніших осіб з української спільноти Канади. Я поінформував високодостойне панство, що в найближчий рік бюджет МЗС України малий і не буде збільшений. З огляду на підтримку авторитету посольства, підкреслив я, неприпустимо, щоб персонал посольства отримував зарплатню з іноземних коштів. Тому невеликі кошти, які посольство отримуватиме з Києва, підуть на зарплатню, зв’язок та деякі представницькі потреби, а будинки, авто, техніку і основні експлуатаційні витрати мусите, панове, взяти на себе. «Шановні добродії, — закінчив я, — ви десятиріччями боролися за самостійну Україну. Тепер вона є. Не залишите ж ви її напризволяще у час, коли вона потребує вашої підтримки найбільше».

Далі обговорили юридичні аспекти допомоги посольству. Виконавчий директор пан Вербенюк передав від КУКу на потреби посольства 7000 доларів.

Увечері в залі найбільшого готелю Вінніпега відбулася зустріч з українською громадою міста та представниками провінційної влади. Мене зустріли квітами і хлібом-сіллю. Після привітання поіменно представляли запрошених гостей.

Коли я підійшов до немолодої вже жінки із геть сивим волоссям, Брода, який представляв мені гостей, чомусь промовчав, допитливо дивлячись на мене: впізнаю чи не впізнаю?

В обличчі було щось знайоме-знайоме.

Тим часом жінка не поспішала признаватися. Стояла й дивилася на мене з легкою усмішкою.

— Раїса Мороз! — вигукнув я.

— Так, пане Левку!

Раїса Мороз писала мені листи до Сибіру, на заслання. Небагато років минуло, але так багато змінилося.

Я звернувся до зібрання з промовою, в якій підтримав оптимізм шановного панства, потім перевів мову на реальну розстановку політичних сил в Україні, поступове розширення захисту української державності за допомогою створення мережі дипломатичних місій у різних частинах земної кулі, наголосивши на тому, що зміцнення української держави є також спільною справою українців усього світу, незалежно від того, в яку країну доля їх закинула.

Потім виступив Ігор Брода, по-діловому витлумачивши присутнім потребу допомогти Україні, зокрема її послу, заснувати в Канаді посольство.

Наступного дня я, Родіонов, Гуцуляк і Максимець перелетіли з Вінніпега до Торонто. На летовищі нас зустріла дружина Гуцуляка Лідія і привезла до їхньої домівки. Там на мене чекала дружина. Ми пересіли в авто Родіонова і за п’ять годин їзди на вечір приїхали до Оттави, де Є. Кучер передав з канадського МЗС паспорти і картки дипломатичної акредитації.

Розділ III ОБЛАШТУВАННЯ ПОСОЛЬСТВА

Будиночок на вулиці Меткаф

Будинок на вулиці Меткаф в Оттаві мені показали на третій день перебування в Канаді Ераст Гуцуляк і голова онтарійського провінційного товариства сприяння РУХові Юлія Войчишина. Вони сказали, що з кількох інших будинків, які оттавська громада знайшла за кілька минулих місяців, цей найбільш підходящий. Вони водили мене по всіх трьох поверхах, висловлювали припущення щодо можливого призначення тієї чи іншої Кімнати і загалом вибір схвалили.

Мені будинок не подобався. Він був якийсь вельми старомодний. Та коли при оглядинах Гуцуляк сказав, що будинок коштує 615 тисяч доларів, я відразу замовк. За п’ять місяців збирання коштів для потреб посольства зібрали трохи більше 60 тисяч доларів. 615 тисяч — це величезна сума. Якщо цей будинок, подумав я, коштує 615 тисяч, то скільки ж коштуватиме пристойний? Вимагати кращий означає залазити в чужу кишеню — це було б страшенно нескромно з мого боку. Окрім того, вимагати кращого означає відкласти купівлю в невідоме майбутнє, бо якщо досі назбирали 65 тисяч, то скільки ж років потрібно буде, щоб зібрати півтора-два мільйони на справді пристойний будинок? І загалом, чи можна зібрати таку суму? Може, такої суми взагалі ніколи не зібрати, то що ж — відкриття посольства відкладати на роки? Нерозумно. Посольство потрібно організувати якнайшвидше і приступати до активного дипломатичного захисту інтересів України. Хай буде тепер бодай такий будинок. Років за три-чотири економіка України трохи вийде з кризи, бюджет МЗС збільшиться, і тоді можна буде купити новий престижний, а цей або продати, або розмістити тут консульство, торговельну місію абощо.

Другий чинник. КУК найняв для мене готель на один місяць з розрахунку, що протягом цього терміну буде куплене чи винайняте приміщення для резиденції посла. Припускали, що посол може тимчасово поселитися в службовому приміщенні, тобто в цьому ж будинку.

Третє. За кілька днів проживання в готелі я помітив, що прибиральниця, пожежні та ще бозна-хто мають можливість заходити до номера, коли я (чи дружина) відсутні. Це означає, що всі мої службові документи, по суті справи, відкриті для невідомо кого. За всього мого дружнього ставлення до канадської держави, я все-таки зовсім не хочу бути оголений перед нею. А потім, дегарантія, що за такої повної відкритості сюди не залізуть шпигуни? Тому необхідно чимшвидше виходити з готелю й поселятися в такому помешканні, яке можна було б охороняти.

Бєлоногов, посол Російської Федерації

Родіонов одержував зарплатню в російському посольстві, і хоча виконував мої завдання, але поки що ходив щодня у свій кабінет у російському посольстві. Я попросив його організувати мені зустріч з російським послом Бєлоноговим Олександром Михайловичем і в порядку підготовки до зустрічі дати мені дві довідки: про штат російського посольства і про власність російського (колишнього посольства СРСР) на території Канади.

Зустріч відбулася 1 червня. Я пішов на зустріч з Родіоновим, і Кучером. Бєлоногов прийшов на зустріч зі своїм радником-посланником Средніним.

Напочатку я висловив у загальних рисах своє позитивне ставлення до тих радикальних змін, що відбулися на території колишнього Союзу, і поцікавився, як він оцінює дезінтеграцію СРСР і появу незалежної України. Він висловився в дуже нечітких формах у тому дусі, що зміни треба сприймати як факт.

Потім я виклав позицію українського уряду щодо міжнародних боргів колишнього СРСР. «Україна, — сказав я, — є спадкоємницею СРСР. Це означає, що Україна бере на себе ту частину боргів Союзу перед іноземними державами, що відповідає нашій частці в Союзі. З іншого боку, це означає, що Україна претендує на відповідну частку у спадщині колишнього Союзу, яка розташована на території колишнього Союзу і поза його межами в інших державах. Чи визнаєте ви, пане посол, в принципі можливість розподілу між колишніми союзними республіками спадщини Союзу?»

— Виходячи з реальностей, що склалися останнім часом, — сказав Бєлоногов, — було б нелогічно ігнорувати їх. — Мовляв, шляхи Господні несповідимі і не можна сказати, як розвиватимуться події в найближчий місяць-два.

— Однак у межах історичної непевності діють політичні сили, яким доводиться розв’язувати цілком конкретні справи. Ви знаєте, що наш міністр Зленко порушував питання перед вашим міністром Козирєвим про передачу частини будинків колишнього Міністерства закордонних справ СРСР Україні. Як ви дивитесь на перспективу передачі нашому посольству частини вашої власності?

— Ви знаєте, що власність ця не моя і сам я передати її вам не можу. Якщо буде вказівка, то передам.

Потім перейшли до обговорення міжпосольських взаємин. Уся кореспонденція з Києва надходить Родіонову на адресу російського посольства. Родіонов користувався їхньою квартирою, меблями і авто. Домовилися, що зарплатню Бєлоногов платитиме Родіонову до 16 червня, поки я не вручу вірчу грамоту генерал-губернаторові Канади і дістану статус Надзвичайного і Повноважного посла України в Канаді. Що ж до іншого майна, то Родіонов користуватиметься ним і далі з огляду на те, що, можливо, воно перейде до нашого посольства в рахунок спадщини, що її візьме наше посольство від російського посольства.

Враження від першої зустрічі послів України і Росії було краще, ніж ми сподівалися. Перед зустріччю мені зображали Бєлоногова як затятого шовініста і відкритого ворога України, а Бєлоногову, в свою чергу, зобразили мене як лютого націоналіста. Тим часом Бєлоногов виявився людиною лагідної вдачі і, принаймні в поведінці, не показував шовіністичної пихи.

Андрій Глуховецький

За рішенням КУКу в Оттаві було засноване прес-бюро для допомоги українському посольству. Директором призначили Андрія Глуховецького. Окрім нього, в бюро працювала його дружина пані Оксана Ковальчук.

З Андрієм Глуховецьким я познайомився 1991 року, коли він супроводжував мене по урядових кабінетах. Тепер мав приємність ввійти в ближчі стосунки з цим милим подружжям. Офіс прес-бюро складався з двох невеличких кімнат і необхідної техніки, був розташований на восьмому поверсі хмарочосу в центрі міста неподалік від майбутнього посольства.

Найперше, про що я домовився з Глуховецьким, це переадресування київської кореспонденції з російського посольства на адресу його прес-бюро. Жодної Гарантії конфіденційності нашої кореспонденції в прес-бюро Глуховецького не було, але принаймні я знав, що справа самостійної України йому не чужа. Практичне переадресування залежало від нашого МЗС, а оскільки там були люди без почуття національної гордості і готові були й далі користуватися послугами Росії, то довелося писати й говорити не менше десятка разів, доки переадресували спочатку на Глуховецького, а потім на адресу власного посольства. Проте випадки надходження нашої кореспонденції на адресу російського посольства траплялися ще й улітку наступного року.

Гаврилишин і Мазанковський

Доктор Богдан Гаврилишин, цей геній менеджменту, якого знають ділові кола у всіх країнах світу, з’явився в Україні відразу після виборів 1990 року. На його пропозицію при президії Верховної Ради України була створена Дорадча рада з фахівців найвищого рівня багатьох країн світу для допомоги в демократизації України, трансформації нашої політичної та економічної систем.

Десь тоді ж я познайомився з ним у Верховній Раді, потім чув його виступ на семінарі, на прес-конференції. Він добре розумів, що нашій провідній верстві бракує знань для демократизації суспільства та приватизації економіки, і своїми мудрими порадами хотів прискорити ці зміни.

Щирий українець, він усією душею бажав Україні добра і намагався використати свої знайомства з найвпливовішими особистостями багатьох країн світу для політичної й економічної допомоги Україні.

До Оттави він прилетів 2 червня і на 3 червня домовився про нашу зустріч з паном Мазанковським, віце-прем’єром та міністром фінансів канадського уряду.

Мазанковський зустрів нас доволі привітно і дав зрозуміти, що він також українець. Я виклав йому своє незадоволення тим, що західні держави, в т.ч. й Канада, визнали одну Росію за спадкоємницю СРСР і це породило в російських шовіністів надію на підтримку Заходом їхнього намагання відродити імперію. Невже Канаді потрібне відродження Російської імперії?

Гаврилишин, розвиваючи цю тезу, сказав, що така політика призводить до активізації проімперських елементів в Україні і потенційно може порушити стабільність в Українській державі. Він, Гаврилишин, розповість це в Швейцарії, куди днями їде, і розішле у цій справі лист до учасників Мюнхенської наради «великої сімки» 6–7 липня 1992 року.

Мазанковський пояснив, що Канада діє у згоді з країнами «великої сімки». Країни «великої сімки», розглядаючи геополітичну ситуацію після розвалу СРСР, постановили не допустити збільшення клубу ядерних держав, отже, на місці одного ядерного СРСР не може з’явитися чотири ядерні держави.

Я влучно вплів у розмову зауваження, що, між іншим, у плані історичному український національно-визвольний рух, а не Захід, виявлявся правим. Коли ми сиділи у в’язницях, американці продали брежнєвському КДБ 5000 мікропідслуховувачів і забезпечили МВС величезною партією ручних кайданів. Коли імперія почала тріщати, Захід став на бік Горбачова, а не на бік національно-визвольних сил України, Прибалтики та інших поневолених народів. Проте перемогли ми, а не Горбачов.

Президент США Буш засудив наше прагнення вийти з-під влади Москви, а ми все-таки вийшли.

Маргарет Тетчер принизливо прирівняла Україну до штату США і висміяла наше прагнення до самостійності, але ми все-гаки стали самостійними. Тепер «велика сімка» потурає російським шовіністам, чим фактично діє супроти нових незалежних держав, але переможемо знову ми, колишні російські колонії, а не російські імперські кола. Просто шкода, що така позиція Заходу збільшить і продовжить наші страждання.

— Пане посол, — сказав Мазанковський, — якщо Україна не відмовиться від ядерної зброї, Захід не надаватиме вам жодної економічної допомоги. Ви можете обійтися без неї?

Гаврилишин: — Загалом альтернатива не така, щоб допомагати Росії і роззброювати Україну, а інша: роззброювати і Росію, і Україну. Перший варіант веде до зміцнення Росії і до збільшення загрози західним країнам. Другий варіант розширює у світі сферу демократії і збільшує безпеку Заходу. Навіщо ж діяти за першою схемою, коли вона на шкоду Заходу?

Мазанковський: — Ми ще не знаємо, що таке незалежна Українська держава і наскільки їй можна довіряти. Ваш парламент, ваш уряд — це ж суціль учорашні комуністи. Де Гарантія, що ваша держава не захоче знову поширювати комунізм?

— Повернення до минулого, — сказав, — не може бути.

Мазанковський: — Дайте цьому підтвердження зміною провідних людей.

Я: — Є конституційні норми, які регулюють порядок змін органів влади. Революцій ми більше не хочемо і тому мусимо терпіти поступовість змін.

Гаврилишин: — Важливо, щоб Захід розумів необхідність демонтажу Російської імперії і допомагав зміцнювати незалежні держави, бо їм самим вельми важко.

Час зустрічі швидко сплинув. Пан міністр провів нас, і ми чемно попрощалися. Коли вийшли з парламентського будинку, я звернувся до Гаврилишина:

— Пане Богдане, ви добре знаєте вищих політиків багатьох держав, то скажіть мені, будьте ласкаві: чому на Заході так багато політиків настроєні промосковськи?

— Вони, — відповів пан Гаврилишин, — також потрапили під вплив московського комунізму. Навальна пропаганда комуністів упродовж сімох десятиріч і на Заході багато кому забила мозок. А головний тут аргумент — гігантська військова потуга.

Надходив час зустрічі в «Таск Форс».

«Таск Форс» — це спеціальна група, що була утворена 1991 року в межах міністерства закордонних справ Канади для допомоги посткомуністичним державам. Діяла вона доволі незалежно. Нас зустрів директор Павло Фрейзер та його заступник Кевін О’Ши.

Пан Фрейзер повідомив, що на 1992 рік за програмою «Таск Форс» Україні та Росії виділено по 10 млн. доларів. На всі інші республіки разом — 5 млн. доларів.

Програма спрямована переважно на організацію і фінансування навчання українців у галузі державного управління, керівництва економікою, підготовки фермерів і т.ін. О’Ши повідомив, що тепер проходять навчання на фермах у різних провінціях сорок п’ять українських фермерів.

Фрейзер висловив побажання активніше використовувати призначені фонди. «Якщо Україна використає достроково десять мільйонів доларів, Канада додасть, а якщо не використає до кінця року, тоді фонд для України буде зменшений».

Я подумав, що він каже розумну річ, і попросив примірник програми «Таск Форс» з наміром зацікавити Київ скористатися виділеними коштами для підвищення кваліфікації своїх фахівців.

Канадський українець Гарві Андре

З червня Алекс Кіндій познайомив мене з Гарві Андре із палати громад парламенту. За словами Кіндія, пан Андре дуже впливовий політик. Українець. Чорнявий, трохи вище середнього зросту кремезний чоловік справляв враження енергійної і розумної людини. Спочатку він вибачився, що майже забув українську мову. Я відповів, що це не дивно для постійного життя в англомовному середовищі. Додав, що в Україні багато українців забули українську мову. Тепер з відродженням Української держави, власне, з’явився стимул повернутися до української мови. Пан Андре сприйняв натяк весело, заявивши, що справді було б непогано. Я коротенько розповів про становище в Україні і почав питати про настрої в канадському парламенті, про співвідношення внутрішніх і зовнішніх проблем та погляди парламентарів на європейські справи. Пан Андре відповідав більше в загальних рисах. З неокреслено широкої палітри питань, що ними цікавиться і він, і я, ми шукали теми, які можна було б виділити для поглибленого обговорення.

Вже в готелі Кіндій поцікавився, яке враження справив на мене Гарві Андре.

— Він цікавий чоловік, — сказав я, — але, мені здається, дуже далекий від української тематики.

— Українська тематика була дуже абстрактною для всіх канадо-українських політиків, доки Україна була частиною Союзу. Ми займалися проблемами Канади, В’єтнаму, Ефіопії і не знали до пуття, що можна зробити для України, окрім підписання час від часу різних петицій і протестів. З проголошенням України самостійною державою становище міняється, і ми, українські політики, як і всі українці, мусимо переглянути своє ставлення до України і до Канади. Потрібно визначитися, що далі робити: переїжджати до України, допомагати Україні чи замкнутися в собі і перестати говорити про Україну, сказавши, що справа зроблена і мій синівський обов’язок щодо своєї батьківщини закінчився? Що дорожче: Україна чи Канада? Адже досі впродовж десятиріч вельми багато наших провідників і активістів кричали: «Ми живемо для України!» Тепер настав час на ділі показати, що для людини дорожче. Важко переосмислити своє справжнє ставлення до України і виробити нову лінію поведінки. Гарві Андре один з тих, хто серйозно думає про майбутнє. Проте рішення — я маю на увазі не Андре, а абсолютної більшості українців — залежить також від того, що діється в Україні. Небагато таких, які сприймають її просто як свою матір і готові йти до неї, якою б вона не була: хворою, немічною, бідною. Абсолютна більшість хотіла б і щось добре для України зробити, і не завдати собі прикрощів, цебто вони не переїдуть до України, доки в ній зберігаються старі економічні порядки, немає свободи підприємницької діяльності, не розвинута система обслуговування і соціальних Гарантій.

— Цебто вони ніколи не переїдуть до України, бо навіть якщо Україна й стане на шлях швидкої приватизації економіки, то й тоді для піднесення нашого рівня технічної цивілізованості до канадського рівня потрібно буде десять-п’ятнадцять років.

— Так, але вони готові допомогти Україні. Я постараюся вас познайомити з тими, хто більш-менш прихильно настроєний і може бути корисний у майбутньому.

Я подякував Богові, що є такі люди, як Алекс Кіндій! Якби я прислухався до порад свого радника Родіонова, то сидів би в цьому номері в ізоляції, а так маю дуже важливу для мене інформацію про канадський світ.

Кіндій приніс комплект угод СРСР з Канадою.

Радник-посланник Олексій Родіонов

Ми почали одержувати через російське посольство кореспонденцію з Києва: газети (більше російською мовою), зрідка повідомлення Укрінформу та інформвідділу МЗС і завдання від керівництва міністерства.

Оскільки посольство (дарма що складається з трьох чоловік) становить собою юридичну особу, то написав наказ №1 про заснування посольської книги для реєстрації фактів нашої діяльності. Розподілив обов’язки. Кучеру, першому секретареві з консульських справ, доручив займатися всіма справами організаційно-господарського характеру та посольську касу. Родіонов мав займатися політичними справами та всіма іншими питаннями діяльності посольства.

Розподіл цей відносний і з бігом часу мав коригуватися, проте загалом необхідний. Встановив режим у роботі: щоранку Родіонов і Кучер приходили до мене в номер, обговорювали проблеми, я заслуховував їхні звіти і давав завдання. Родіонов знову застерігав: «Пане посол, посол України в Канаді — нове явище. Сила-силенна людей хочуть з вами поговорити. Але в дипломатії заведено, що до посла люди потрапляють тільки після того, як вони зустрінуться з дипломатом тієї галузі, що становить інтерес відвідувача. Якщо галузевий дипломат не задовольнить відвідувача, тоді за рекомендацією дипломата відвідувача приймає помічник посла, тобто радник-посланник посольства, і тільки після помічника посла відвідувач може потрапити на прийом безпосередньо до посла. Якщо кожний перший-ліпший зможе прямо йти до посла, авторитет посла впаде».

— Пане Олексію, щоб менше було зустрічей з випадковими людьми, вводьте мене в урядові канадські кола та передавайте мені ваші важливі знайомства.

Я відпустив Родіонова і Кучера шукати кращий будинок для посольства, аніж на вулиці Меткаф, а сам почав роздумувати над словами Родіонова.

На перший погляд, він має рацію: якщо дозволити себе смикати кожному, то засмикають дрібницями та особистими справами, і не залишиться часу для важливіших справ. Цього не можна допустити. З другого боку, дипломатів з окремих напрямів діяльності ще немає, тому закрити прямі контакти й пустити їх усі через одного Родіонова означає зробити його собі цензором. Таким чином, є дві концепції посла. Перша. Я сидітиму в своєму кабінеті, і доступ до мене буде можливий тільки через одну людину — Родіонова. Ні мого телефону, ні адреси мого помешкання ніхто не знатиме. Образ мій формуватиме Родіонов. Я поступово перетворюватимусь на загадкову істоту, відриватимусь від людей і підніматимусь над ними все вище й вище. Мені буде спокійно, тихо. Про мене важко буде поширити якусь небилицю, бо просто нічого не буде відомо про мене. Якщо хтось це і зробить, то лишень зі слів Родіонова, отож і вся реальна відповідальність за стан посольства буде перекладена з мене на Родіонова.

І друга концепція. Я виходжу з-під опіки Родіонова і вступаю в безпосередні контакти з людьми. Без сумніву, робитиму помилки в доборі людей для зустрічей і нерідко марнуватиму час на безплідні балачки. Доступність порівняно широкому колу людей спускатиме мене з високої гори і приземлюватиме. Але при цьому я знаю, що маю високий інтелектуальний рівень, не розчаровуватиму своїх співрозмовників і навіюватиму їм корисні для України думки. По-друге, я маю достатньо енергії, щоб працювати чотирнадцять — шістнадцять годин на добу.

З якого типу посла більше користі Україні? Далебі, з другого. Отож вирішувати, з ким і коли зустрічатися, я буду сам. Користі від цього буде більше і для посольства, і для України. З такою думкою я і поїхав на обід з Алексом Кіндієм для знайомства з трьома членами федерального парламенту, нічого не сказавши про це Родіонову.

Подружжя Войчишиних

Пан Іван — один з активних керівників ОУН (мельниківців), досвідчений лікар і надзвичайно доброї вдачі людина. Він звик спати п’ять годин на добу і більшу частину життя проводив у поліклініці. До нього не припинявся потік українців, поляків, інших людей, що сподівалися на кваліфіковану і недорогу допомогу. Він зустрічав їх завжди чемно, і вони йшли від нього задоволені. Часто їздив до Торонто на збори ОУН. Готував реферати на різні політичні теми. Дуже близько до серця брав події, що відбувалися в Україні й навколо України. Сам давав гроші і сприяв їх збиранню на потреби поширення історичних знань та державницької ідеї.

Пані Юлія керувала Оттавським товариством сприяння розбудови України.

Оттавська громада доручила їй допомагати мені в пошуках будинку для посольства, а коли він з’явився, вона очолила бригаду, що ремонтувала й пристосовувала будинок для посольських потреб. Допомагала дружині в сімейних господарських справах.

Уперше з подружжям Войчишиних ми познайомилися в день приїзду до Канади. Тепер вони запросили нас до себе провести вечір.

Я не відмовився, бо хотілося ближче зійтися з цими активними людьми. Їхній син Нестор, адвокат, поселився в Торонто й також цікавився долею України.

Склав їм приблизну схему дорадчих груп і просив подумати над тим, кого вони могли б рекомендувати для бесіди про співпрацю.

Поїздка в Лашин

У червні мало відбутися відкриття пам’ятника Іванові Франку в містечку Лашині під Монреалем. Я ще раніше дав згоду на участь у відкритті пам’ятника, і сьомого числа Орест Дубас на своєму мікроавтобусі привіз мене з дружиною, Кучера і Глуховецького до будинку своєї нареченої під Лашином. Тут мені представили відеооператора Тараса Гукала. Невдовзі всі поїхали в Лашин. Навпроти пам’ятника піднялися на дерев’яний поміст, керівник церемонії виголосив вступну промову, затим надав слово мені. Я розповів про нелегкий шлях України до свободи і гостро засудив намагання російських імперіалістичних сил повернути колесо історії назад, аби знову відновити імперію. Підкреслив, що це загрожує демократії в усьому світі, а тому весь демократичний люд зацікавлений у зміцненні незалежності молодої Української держави. Відтак я закликав усіх демократичних політиків і підприємців Квебека до співпраці в різних галузях промисловості, сільського господарства й культури. Промова викликала бурхливі оплески. Я і староста міста Лашина перерізали жовто-блакитну стрічку на оповивалі, яким був прикритий новостворений пам’ятник Франкові. До речі, парк, де українська громада спорудила цей монумент, також носить ім’я Івана Франка.

Вечір провели в світлиці латинської «Просвіти» на концерті художньої самодіяльності. Концерт був приурочений відкриттю пам’ятника і приїздові українського посла. До Фонду посольства України латинська «Просвіта» внесла тисячу доларів.

Доктор Ципівник

9 червня у присутності Родіонова, Кучера і Глуховецького відбулася зустріч з президентом КУКу доктором Ципівником. Пан Ципівник — досвідчений політик, інтелігентна людина — користується значним авторитетом у канадських урядових колах.

Крім проблем організаційного й побутового характеру, я хотів почути думку президента КУКу, чому західні політики не поспішають розширювати взаємини з новими державами, натомість їхні симпатії до Росії, як мені здається, ніскільки не зменшилися. Більше того, з розмов останнього часу з деякими членами парламенту складається враження, що вони не особливо раді дезінтеграції СРСР.

Реконструктори посольського будинку.

Відкриття пам’ятника Івану Франку в канадському містечку Латин.

Генерал-губернатор Канади Роман Гнатишин та посол України Левко Лук’яненко в день вручення вірчої грамоти. Оттава, 1992 р.

— Пане Лук’яненку, — сказав президент, — західні, чи, конкретніше, канадські політики, не такі ідеалісти, як ви. Для вас ідея світобудови, суспільного прогресу людства, звільнення поневолених націй від колоніальної залежності, розвал Російської імперії і побудова самостійної України — величезні цінності. Ви готові були за цю ідею сидіти у в’язницях і навіть померти. Ніяких таких почуттів немає в душах західних політиків, і правлять ними прості особисті інтереси, можна сказати, конторсько-бюрократичної природи. Елементарна річ: зручніше вести справу з одним центром, аніж з п’ятнадцятьма, той один центр відомо де знаходиться, відомо, як він поводиться і що від нього можна чекати, а тепер шукай на карті чотирнадцять невідомих досі столиць, вивчай, хто там є хто і з ким варто, а з ким не варто говорити, помножуй делегації, помножуй папери, розширюй інформаційну мережу, вивчай їхні мови і т.ін. і т.п. Одне слово, зайвий клопіт. Навіщо він службовцеві, який постійно думає про те, як організувати дозвілля останніх днів тижня, а не як ощасливити людство розширенням свободи та зміцненням справедливості поміж людьми?..

— Проте в канадському суспільстві все-таки значно більше справедливості, аніж у колишніх комуністичних країнах.

— Відносної справедливості. Її підтримують бюрократи, працюючи п’ять робочих днів, та невелика каста політиків з ненормованим робочим днем.

— І політики, і бюрократи — всі канадські громадяни користуються демократичними правами і свободами. Це такі духовні цінності, яких не мала, не розуміла і не хотіла Росія. Навпаки, вона завжди їх душила, куди дотягувалася її рука. Як же можна високо поціновувати і захищати ці ідеали в своїй країні і в той же час підтримувати Москву, що постійно загрожує ідеалам свободи?

— Захід, — мовив доктор Ципівник, — боїться Москви.

— З якої речі?

— Боїться, бо він розсудливий, і йому не властива постановка ірраціональних цілей. Захід добре живе і не звик до екстремальних умов життя та екстремальних рішень, а Росія має зовсім інший дух. Задля якоїсь ірраціональної мети вона готова вбити десятки мільйонів своїх громадян і сотні мільйонів чужих. Захід не хоче, він внутрішньо, психологічно не готовий до такої гри.

* * *

Якось Родіонов познайомив мене з такою специфічною формою звітності, як записи під назвою «Із щоденника…» — далі йшла назва того, про чию діяльність ішла мова. Ця форма листування доволі зручна і для посольства, і для МЗС, бо дає можливість інформувати про події в Канаді, звітувати перед МЗС про пророблену роботу і вносити пропозиції, хоча не має нічого спільного з товстим зошитом щоденних записів, як звичайно люди розуміють слово «щоденник». Уже з першого тижня перебування в Канаді я зрозумів, що сам не встигну писати ці інформації-звіти, і став брати на свої зустрічі Родіонова або Кучера, які й писали замітки «Із щоденника посла Лук’яненка». На початку я уважно ставився до їхніх чернеток і часто їх виправляв, але з часом засвоїв цю форму листування, Родіонов вловив мій стиль політичного мислення — і справа пішла краще. 10 червня я підписав шість документів нашому міністрові панові Зленку.

Професор Рудницький

10 червня познайомився з професором Оттавського університету Ярославом Рудницьким, славнозвісним мовознавцем. Коли стало можливим їхати в Україну, він негайно подався туди, аби своїми очима подивитися на неї і дізнатися, чим він, літній чоловік, може прислужитися Україні.

Помешкання пана Рудницького, розташоване на одному з високих поверхів хмарочоса, складалося з двох кімнат. Світлиця була маленька, проте на стінах висіло чимало гарних картин. Одну з них господар пообіцяв подарувати посольству.

Професор Рудницький нещодавно повернувся з України, щоб продовжити всенародну акцію збирання книжок по університетах і бібліотеках Канади для Києво-Могилянської академії. Книги з усієї Канади звозили до Торонто, там завантажували на пароплав і везли до польського порту Гданська, а звідти до Києва. Акція проходила добре. Зібрано вже багато книжок. Професор знову збирався їхати в Україну. Раніше він ходив по візу до російського консульства. Тепер, у зв’язку з появою в Оттаві трьох українських дипломатів, пан професор поцікавився, чи не могли б ми йому допомогти оформити візу.

Ясна річ, ми виявили велике бажання допомогти добродієві Рудницькому, і я доручив першому секретареві з консульських справ Є. Кучеру взяти на себе цю справу.

Данило Кордельчук

Перед від’їздом до Канади я заходив до голови Інюрколегії Данила Кордельчука, говорив з кількома юристами. Тепер відбулася друга зустріч з Кордельчуком в Оттаві.

За словами Кордельчука, суть справи, якою займалася Інюрколегія, ось у чому.

У Канаді живе багато громадян колишнього СРСР. Потрапили вони сюди частково із Західної України ще 1939 року, а головним чином у час і після Другої світової війни, тікаючи від комуністичної влади та її бандитського НКВС. У цих людей залишилися родичі в СРСР. У час існування «залізної завіси» про якісь контакти з рідними годі було й говорити, і все-таки багато канадських українців відважувалися заповідати свою спадщину родичам в СРСР. У Канаді було кілька юристів, які спеціалізувалися на цій категорії цивільних справ і вели їх доволі вміло. Абсолютна більшість (десь близько 90 відсотків) — були справи громадян української національності, що заповідали свою спадщину українцям в Україні, отож документи неминуче потрапляли до Інюрколегії в Києві. А через те, що республіканська Інюрколегія була філією союзної Інюрколегії, то спадкові справи під різними приводами переводили до Москви і мурижили доти, доки не забирали гроші собі. В Україну і законному спадкоємцеві здебільшого нічого не діставалося.

Республіканська Інюрколегія за великий обсяг роботи діставала мізерні копійки. А спадщина часто-густо становила мільйон, два мільйони доларів. З огляду на те, що Україна стала незалежною державою, українська Інюрколегія перетворилася на незалежну від Москви юридичну установу. Завдання полягало в тому, щоб усі гроші, що їх досі привласнювала Москва, йшли в Україну законним спадкоємцям. Цей вид юридичної діяльності розширюватиметься, бо ж зросло довір’я до України: тепер ніхто в Канаді і США вже не думає, що радянського громадянина за зв’язок з буржуазним Заходом запроторять до Сибіру і що заповіт канадця зашкодить родичеві в Україні. Ці спадкові справи тягнуться іноді рік і більше, їх не можна перервати, отже, доведеться закінчувати у співпраці з Москвою і тими канадськими юристами, що вже залучені до провадження справ. Усі ж нові справи потрібно вести без московської Інюрколегії, а щодо канадських юристів, то серед них є люди, які будуть чесно співпрацювати з нами.

— У Києві ви казали, що готові направити свого юриста до Канади. Як зараз із цим?

— Я готовий направити юриста. І ми його будемо оплачувати. Чи зможете ви включити його до складу посольства?

— Я зможу це зробити за умови, що він буде підпорядкований мені, послу. І не матиме статусу дипломата.

— Наш юрист, — вів далі Кордельчук, — працюватиме на посольство, коли не буде зайнятий безпосередньо справою спадкоємності.

— Його можна було б легалізувати у складі нашого генерального консульства в Торонто, яке, можливо, вдасться відкрити наприкінці року, на посаді, скажімо, юрисконсульта. Для посольства це було б вигідно. Проте сам я не можу вирішити це питання. Необхідне рішення МЗС.

У МЗС я домовлюся. Мені важлива ваша згода.

Я згоден і буду радий допомогти юристу, який спрямовуватиме гроші з Росії в Україну законним спадкоємцям. А що він частково працюватиме на посольство, то й поготів. До МЗС я напишу про нашу розмову і обґрунтую слушність вашої пропозиції.

Микола Плав’юк, президент в екзилі

Президента УНР в екзилі Миколу Плав’юка я вперше зустрів у Парижі влітку 1989 року. З тієї зустрічі я виніс якнайкраще враження про цю людину. На відміну від багатьох керівників націоналістичних організацій, які пробували навернути мене у свою віру, Плав’юк відразу зрозумів, що має справу зі сформованою людиною, і намагався глибше зрозуміти характер мого мислення. За моєю фрагментарною характеристикою української дійсності він явно глибше, ніж багато інших діаспорних провідників, проникав у суть політичної боротьби в Україні. У ньому відчувалася здібність до сприйняття ширшого діапазону шляхів і методів боротьби за самостійну Україну, включаючи й ті, що не були властиві діаспорним політичним силам, але були властиві борцям за незалежність у самій Україні.

За період від 1989 року багато що змінилося. Плав’юк побував в Україні. Після виборів Президента України порушив питання про складення своїх повноважень Президентові Кравчуку. Я говорив і з Головою Верховної Ради України Плющем, і з Президентом Кравчуком про доцільність влаштувати офіційну церемонію передачі Плав’юком своїх повноважень Президентові України Кравчуку на сесії Верховної Ради України. На моє велике задоволення, обидва поставилися прихильно до ідеї, і тільки час і місце Кравчук запропонував інші — першу річницю незалежності України, а замість сесії Верховної Ради — урочисті збори. Це відтягувало процедуру на цілих півроку, але Плав’юк сприйняв пропозицію спокійно.

11 червня 1992 р. пан Плав’юк приїхав з Торонто до Оттави, і ми зустрілися знову. Він щойно повернувся з України, і нам цікаво було обмінятися новинами.

— Думаю, — сказав Плав’юк, — що Республіканська партія слабшає і втрачає внутрішню організованість. Треба Гориню порадити, щоб більше займався партією, бо якщо так піде далі, то партія може геть ослабнути.

— Михайло — сильна і самовіддана людина. Але, звичайно, щоб партія не розвалилася, нею необхідно щодень займатися.

Далі перейшли до обговорення журналу «Розбудова держави».

— Журнал, — сказав Плав’юк, — все-таки сам на себе не заробляє. Папір і друкування дуже дорогі. Хоч журнал не виплачує гонорару авторам, він однаково дорогий, і його мало людей передплачує.

— Так, — погодився я, — ми ставили собі за завдання створити журнал для виховання національної еліти, а не для широкого читання. Тому журнал потрібно якось фінансово підтримувати.

Потім обговорили київську політичну кухню, проблему об’єднання політичних партій, тактику УРП. Я висловив (укотре!) своє незадоволення перенесенням давніх діаспорних політичних суперечок в Україну, а пан Плав’юк запевнив мене, що ОУН (мельниківська) цього не чинить, бо є, мовляв, організацією, а не партією. Немовби назва міняє суть — від 1929 року це найбойовитіша самостійницька партія.

* * *

Пані Оксана Башук спитала мене, чи не хотів би я познайомитися з групою українських військовиків. Я, звісна річ, висловив таке бажання, і 14 червня у неї вдома відбулася зустріч за участю генерала Романа Якубіва, котрий очолює директорат стратегічного аналізу Міноборони Канади, полковника авіації Тараса Поповича та майора Ярослава Коропецького.

Вони з жалем відзначили, що Росія випередила Україну у налагодженні зв’язків поміж військовими міністерствами, і розповіли в загальних рисах про рівень і характер співпраці у військовій галузі поміж Росією і Канадою. Я попросив їх викласти на папері їхні пропозиції щодо започаткування співпраці військовиків України й Канади і принести розробки на наступну нашу зустріч.

Це був добрий початок, який у майбутньому розвивався й розширювався задля добра двох країн, щоправда, може, не так швидко, як хотілося б, та це вже залежало не від мене чи моїх військових колег.

Відкриття консульства

Розпорошеність робочих місць співробітників посольства мені не подобалася, і на моє прохання Гуцуляк найняв маленьку кімнатку навпроти Інформбюро Глуховецького. Це давало змогу розпочати консульську діяльність.

Кучер був не проти приступити до виконання своїх обов’язків і перекинути решту роботи на Родіонова. Родіонов же був іншої думки. Він говорив:

— У нас надзвичайно багато різних організаційних справ, пов’язаних з придбанням будинку для посольства та його обладнанням. У найближчий час — підготовка до вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові, потім офіційний прийом, візити ввічливості до всіх послів Оттави, далі святкування першої річниці незалежності плюс щоденна дипломатична робота. Якщо ви почнете консульську діяльність, Кучер повністю буде відключений від цієї роботи, мені одному важко з усім упоратися, і купівля (чи оренда) будинку для посольства та його обладнання затягнуться.

Я вирішив відкрити консульську діяльність і наказав підготувати відповідні ноти до Департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі.

З 15 червня перший секретар з консульських справ Євген Кучер започаткував роботу консульського відділу українського посольства в Канаді. Ми повідомили адресу до МЗС і просили всю кореспонденцію направляти в наше консульство.

З російського посольства на квартиру Родіонова перевезли архів, і Родіонов перейшов працювати до кімнати нашого консульського відділу. З’явилося робоче місце для двох дипломатів. Тут легше було налагодити нормальний робочий ритм і підтримувати дисципліну праці.

КУКівські меморандуми

Тривала підготовка до вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові Канади та до офіційного дипломатичного прийому з цієї нагоди. Перший захід був запланований на 16, а другий на 17 червня.

Мені необхідно було написати промову для виголошення на прийомі, а на 17 червня 1992 р. підготуватися до прес-конференції (прес-реліз та матеріали про Україну для журналістів) та підібрати формальний костюм (туксидо) з лаковими черевиками.

Підготовку дипломатичного прийому я доручив Родіонову. Юлія Войчишина організувала групу жінок, що мали взяти на себе всю куховарську сторону справи. Я виписав Родіонову чек на 1000 доларів для купівлі вина та всього необхідного. Я ще не зовсім адаптувався до канадських цін, і ця сума здалася мені фантастичною, але Родіонов переконав мене, що вона зовсім невелика для такої справи, як дипломатичний прийом близько трьохсот осіб з політичного й підприємницького світу Канади. Зрештою, середній заробіток по Канаді становив близько 3000 доларів на місяць.

Чутки про підготовку до прийому дійшли до штаб-квартири КУКу у Вінніпезі, причому, як завжди в таких випадках, у спотвореному вигляді: немовби цей захід коштуватиме кільканадцять тисяч доларів. І тоді виконавчий директор КУКу Василь Вербенюк 10 червня надіслав А. Глуховецькому меморандум, у якому вимагав термінового і докладного звіту про витрати на посольство.

Глуховецький підготував докладний звіт, направив його Вербенюку і передав мені копії меморандуму та звіту. Меморандум забороняв Глуховецькому робити будь-які витрати на посольство без попереднього схвалення керівництвом КУКу. Оскільки меморандум вимагав висвітлення бюджету посольства, то Глуховецький написав не тільки про вартість готелів, телефонних розмов та інші витрати, але й, наприклад, таке: «Посольство України очікує 40 000 американських доларів від Міністерства закордонних справ, які будуть внесені на його рахунок у Канадському імперському комерційному банку».

Я зовсім не збирався виставляти напоказ внутрішні взаємини в посольстві та між посольством і Києвом, тому інформація Глуховецького мене обурила.

Наступного дня, 11 червня, навздогін до меморандуму Вербенюка президент КУКу пан Ципівник надіслав свій (ясна річ, написаний тим же Вербенюком) меморандум такого змісту:

«Мені стало відомо, що доктор Юлія Войчишина без попередніх консультацій чи схвалення керівництвом Конгресу українців Канади організувала дипломатичний прийом з вином, який буде проведений 17 червня, і запросила на нього понад двісті учасників. КУК погодився збирати фонди для того, щоб утримувати українське посольство в Оттаві впродовж одного року. Бюро КУКу не ухвалювало дипломатичного прийому з вином, отже, організатори цього заходу нестимуть повну фінансову відповідальність за всі витрати, включаючи відшкодування витрат Інформаційного бюро КУКу, пов’язаних з цією подією. Будь-які витрати на оплату дипломатичного прийому не матимуть жодного зв’язку з бюро КУКу чи його філіями, І ВОНИ не будуть організаторами чи спонсорами згаданого заходу. Як службовцям Конгресу українців Канади вам належить доповідати виконавчому директорові КУКу пану Василеві Вербенюку про будь-яку діяльність, що стосується українського посольства, для схвалення бюро КУКу. У п’ятницю 12 червня бюро КУКу проведе телеконференцію, до участі в якій вас запрошуємо. Будь ласка, повідомте ваш номер телефону, через який можна буде з вами зв’язатися в цей час. Просив би вас переслати копію цього меморандуму доктору Юлії Войчишиній для інформації».

І меморандум Вербенюка, і меморандум Ципівника означали одне й те ж: спробу підпорядкувати собі посла. Наприклад, факсолист КУКу від 21.09.1992 р. про гроші мав назву: «Українське посольство в Канаді під адміністративним управлінням Конгресу українців Канади».

12 червня відбулася телефонна розмова з Вербенюком. Почав він розмову зі слів «ваша екселенціє», але далі наполягав на тому, щоб я подав бюджет посольства на затвердження і розписав кожну окрему суму, яку маю намір використати.

Я не міг піти на таке приниження. Я загалом не припускав, щоб бюджет посольства знала якась канадська організація, тому поспитав Вербенюка, чиї гроші на рахунку Фонду посольства України: Вербенюка, бюро КУКу чи людей, котрі внесли свої кошти? Якщо це гроші людей, зібрані для посольства, то чому Вербенюк думає, що він має більше право розпоряджатися ними, ніж посол?

Вербенюк був розлючений моїм замахом на гроші Фонду, але закінчили розмову ми доволі чемними словами. Напевне, він подумав сам собі: «Нічого, нічого, ти, посоле, грошей не маєш, і ми тебе зламаємо!».

А я подумав: «Пане Вербенюк! Ви можете хоч луснути, але я робитиму те, що хочу, а не ге, що ви б хотіли. І гроші це не ваші. І дякувати вам я не буду. Мене знають люди, і я можу спертися на них».

* * *

Наступні кілька днів були заповнені зустрічами з Романом Ващуком з МЗС Канади, Миколою Свитухою, який пропрацював два десятки років в МЗС, знав добре економіку і був одним з кращих українських публіцистів.

Відвідав професора Оттавського університету Богдана Боцюрківа, одного з найдосвідченіших політологів. Познайомився з Ігорем Бардиним, директором юридичної фірми в Торонто, головою організаційного комітету скликання Світового конгресу українських правників у Києві в жовтні 1992 року. Провів зустріч з дирекцією Феодосійського суднобудівного заводу. Знову зустрівся з Оксаною Башук-Гепборн. Ця щира українка мала найширші знайомства в оттавських урядових колах і готова була вводити мене і моїх дипломатів у ці кола.

Якраз очікувався приїзд Президента Росії Б. Єльцина до Канади, і я надіслав ноту російському послові Бєлоногову з проханням посприяти мені зустрітися з Єльциним. Єльцин, одначе, мене не прийняв, пославшись на перевантаженість графіка зустрічей.

Монреальські ювілеї

На 15 червня було заплановане святкування 100-річчя поселення українців у Канаді та 400-річчя міста Монреаля. Я отримав запрошення від генерал-губернатора взяти участь у святкуванні. Українська громада Монреаля поселила нас у люксовому готелі, підкреслюючи важливість персони українського посла. Святкування відбулося у величезній круглій залі. За командою церемоніймейстера прозвучали гімни України й Канади, наповнивши урочистими звуками височенне склепіння зали. Генерал-губернатор Р. Гнатишин і я посадили чотири символічних дерева і виступили з урочистими промовами.

Після обіду відбувся великий концерт, і я виступив з промовою. У промові наголосив, що процес розбудови держави ще далеко не завершився, бо Україна не створила свого економічного простору, не організувала своїх кордонів і не захищає свій інформаційний простір, через що наражається на активну підривну діяльність російських проімперських сил. Ці сили не відмовилися від реваншу, від надії реставрувати Російську імперію. Тому для українців дуже важливо не тільки самим дбати про швидке зміцнення, але й прихиляти інші свободолюбиві народи на свій бік. Сподіваюся, що у змаганні українських самостійницьких сил з проімперськими силами Москви демократична Канада буде з нами.

Після концерту і виступів підійшов Родіонов і, ледвестримуючи роздратованість, сказав:

— Пане посол, у Монреалі є велике російське консульство і, без сумніву, хтось із нього був присутній на цьому вечорі. Не сумніваюсь, що ваша гостра антиросійська позиція буде повідомлена Москві, і вона неодмінно спрямує ноту протесту. Москва миттєво реагує на подібні виступи. З такою позицією ви довго не втримаєтеся на посаді.

— Пане раднику, по-перше, я загалом не тримаюсь за посаду; по-друге, побачите: ніякої ноти не буде, бо часи змінилися. Посилаючи мене послом, і Президент, і міністр Зленко дуже добре знали, яких виступів можна від мене чекати. Якщо вони послали мене таким, яким я є, то це означає, що характер моїх виступів відповідає теперішній політичній лінії Української держави. Прошу вас враховувати це. По-третє, коли б справді російський посол надіслав ноту, я навіть був би радий, бо мав би добру зачіпку, щоб пред’явити справжні звинувачення супроти московської антиукраїнської політики. І, пане Родіонов, ще одне: я не говорив про весь російський уряд і про весь російський народ. Я говорив про шовіністичні проімперські сили. Бєлоногов не може заперечувати, що вони є. Бєлоногов не може їх захищати, бо це означало б зарахувати себе (і уряд) до них, а офіційна лінія уряду інша. Отже, будьте спокійні — ноти з протестом не буде.

На тому розмова припинилася.

Вручення вірчої грамоти 16 червня 1992 року

О 10-й годині ранку до готелю «Мінто плейс» під’їхало авто з почту генерал-губернатора, і в супроводі високого урядовця я поїхав до його резиденції. У цьому будинку я був рік тому, коли вперше зустрічався з генерал-губернатором. Тепер же мусив пройти всю офіційну церемонію вручення вірчої грамоти Голові Канадської держави про визнання мене за Надзвичайного і Повноважного посла України в Канаді. Канада зберігає свої старовинні звичаї і проробляє ритуали, які з практичної точки зору нібито не мають сенсу. Проте вони пов’язують теперішню дійсність із минулою історією, зміцнюють почуття прив’язаності людей до землі і роблять з них свідомих патріотів, які пишаються своєю країною і захищають її незалежність. Російські імперіалісти знали силу національних ритуалів для консолідації нації, тому впродовж трьох сторіч викорінювали наші військові й політичні традиції та ритуали. Без національних традицій і ритуалів людину легше перетворити на перекотиполе, забрати з рідної землі і направити кудись геть до Сибіру служити російським інтересам. О, як багато українців через незнання героїчної страдницької історії свого народу, через відрив від традицій і ритуалів повіялися шукати щастя в далекі й ворожі краї!

Родіонов привіз Кучера, мою і свою дружин до губернаторського палацу. Їх завели до зали і посадили на стільцях, що стояли праворуч від входу. Відповідно до протоколу я пішов навпростець через велику залу з чудовим паркетом світлого кольору. Генерал-губернатор сидів у кріслі біля стіни. Метрів п’ять від нього було паркетне красиве коло. Ступивши на середину кола, я виструнчився. Генерал-губернатор устав з крісла, також виструнчився і спрямував на мене ледь усміхнене обличчя з проникливим доброзичливим поглядом.

Свою вірчу грамоту я вклав до палітурок, що були чудовим витвором мистецтва, який передали мені із Західної України (шкода, що не зберігся запис, хто їх виготовив і передав, і я неспроможний зараз назвати імені щирої душі та подякувати їй привселюдно). Палітурки були зроблені зі світло-коричневої тонкої шкіри, оздоблені красивими орнаментальними візерунками. Вірчу грамоту я прочитав рівним урочистим голосом і подав її генерал-губернатору. Він ступив два кроки вперед і прочитав документ про визнання мене Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді.

Біля правої стіни вишикувалися радник-посланник О. Родіонов, його дружина і перший секретар з консульських справ Є. Кучер. Я представив цей невеличкий склад українського посольства генерал-губернаторові. Відбувся обмін кількома фразами ввічливості представника міністерства закордонних справ Канади та канцелярії Гнатишина, і гості почали виходити із зали. Мене пан Гнатишин запросив для короткої бесіди віч-на-віч. Насправді ж бесіда відбулася в присутності представника МЗС Канади й пані Оксани Смеречук, секретарки Гнатишина. Розмова тривала близько години. Гнатишин згадав нашу зустріч минулого року, а я доволі докладно змалював становище в Україні, українсько-російські взаємини та наші сподівання на прихильне ставлення Канади до України при обговоренні східноєвропейських проблем на різних міжнародних форумах.

Канадська політична система така, що посадник англійської королеви в Канаді, тобто генерал-губернатор (якого призначає на чотири роки прем’єр-міністр Канади), не має великого впливу на формування політики уряду, але мені хотілося подати йому як одному з провідних політиків Канади максимум інформації про Україну. Пан Гнатишин добре ставиться до України, і наша бесіда пройшла в найкращому дусі.

В обід ми вирушили до Монреаля. Мене поселили в готелі «Меридіан», потім поїхали на концерт з виступами у просторій залі. Мою промову сприйняли з величезним ентузіазмом. У привітальних виступах з нагоди вручення вірчої грамоти монреальці обіцяли допомогу і співпрацю з посольством. Я познайомився з головою провінційного КУКу Кульбою, адвокатом О. Бієгою, віце-президентом Монреальського банку Тарасом Дідусем, подружжям Мельників та іншими добрими людьми.

Після бучного й радісного вечора пан Мельник запросив до мого готельного номера невеликий гурт української інтелігенції на розмову у вужчому колі. Я виклав свою концепцію діяльності українського посольства, співпраці з українцями Канади і просив допомогти створити посольство.

Перший дипломатичний прийом

Для проведення дипломатичного прийому член парламенту А. Кіндій надав безплатно велику залу в парламентському будинку.

Перед початком офіційного прийому відбулася прес-конференція, яку організували Глуховецький та Яворський. На прес-конференцію прийшло з десяток кореспондентів. Я запитав Глуховецького, чому так мало. Він сказав, що це не так уже й мало. Газети, радіо, телебачення мають свої проблеми і свої інтереси. Вони орієнтуються на споживачів їхньої інформації, а ці споживачі у своїй більшості нічого не знають про Україну і не дуже хочуть щось знати. Політика — це така сфера діяльності, яка цікавить зовсім малу частину суспільства. Приватні засоби масової інформації працюють на більшість, бо їм треба заробіток. На політичних інформаціях про послів вони не зароблять на своє існування.

Перейшли до великої зали офіційного дипломатичного прийому. Ми з дружиною вітали запрошених гостей: послів, представників закордонних справ Канади, міністрів, членів палати представників і сенату канадського парламенту, керівників українських організацій. Друзі посольства Ераст і Лідія Гуцуляки, президент СКВУ Юрій Шимко, Юлія Войчишина з командою своїх жінок зуміли створити приємну дружню атмосферу для всіх гостей. Я виступив з короткою промовою про місію українського посольства в Канаді та майбутні плани на розширення політичних і економічних контактів, культурної та інформаційної співпраці молодої Української держави з Канадою та заснування дружніх відносин з усіма посольствами (а їх понад сто), що діяли в Оттаві.

Від департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі виступив Девід Райт. Президент СКВУ Юрій Шимко привітав мене з врученням вірчої грамоти, побажав успіхів посольству.

Потім виступив Ераст Гуцуляк і, сказавши, що посол не може обійтися без автомобіля, урочисто передав мені ключі від авто «Гранд-Маркіз», яке він винайняв для посла на шість місяців.

Прийом закінчився. Все пройшло добре, та мене непокоїла думка, чому на прийомі не було президента КУКу пана Ципівника. Якось так сталося, що запрошення Ципівнику послали запізно, він не одержав його своєчасно і тому не зміг приїхати.

Не потрапив до списку запрошених і президент УНР в екзилі Микола Плав’юк. Думаю, що це сталося зі злого наміру Родіонова, який одного разу вже зірвав мою зустріч з паном Плав’юком. І я досі себе картаю, що особисто не перевірив запрошення цих шановних людей.

Фармацевтичні пристрасті навколо порохового заводу

18 червня відбулися переговори з моєю участю між депутатом Верховної Ради України і директором заводу з міста Петровського Луганської області Віктором Бондаренком, заступником міністра машинобудування і конверсії Валерієм Павлюковим і чотирма представниками Канадської корпорації розвитку та директоратом на Східну Європу фірми «APOTEX» Білом Ліфшасом.

Суть справи.

Підприємство Бондаренка в Петровському — це величезний пороховий завод, який щойно був добудований і ще не почав виробляти пороху, оскільки в останньому відпала потреба, і тепер на його матеріально-технічній базі і з його хіміками можна було легко збудувати фармацевтичний завод.

Канада належить до невеликої кількості країн, що виробляють ліки найкращої якості, а також обладнання для фармацевтичних заводів.

За угодою, Канада мала збудувати завод у Петровському за 9,7 млн. доларів протягом півтора року, починаючи від ухвалення контракту. Через вісімнадцять місяців завод мав випустити першу партію ліків. Це будуть п’ятнадцять назв найпотрібніших Україні ліків.

Розрахунки України з Канадою проводитимуться в два способи: або Канада бере собі якусь частину ліків, або Україна сплачує Канаді з коштів, що їх отримує від експорту ліків. Причому зовнішній ринок гарантований, бо ліків такої високої якості не виробляє жодна сусідня з Україною держава.

У 1991 році Канада виділила Україні кредит на суму 50 млн. доларів. З цього кредиту ще залишилося 11 млн. Як сказав Павлюков, Кабінет Міністрів передав їх міністру охорони здоров’я Спіженку на закупівлю ліків. Бондаренко просив дати йому 9,7 мільйона для будівництва заводу.

Я підтримав Бондаренка. Написав на ім’я прем’єра Фокіна лист з найпереконливішими доказами надзвичайно великої користі для України виділити Спіженку 2 мільйони, а на 9 мільйонів збудувати за півтора року завод. Лист 20 червня 1992 р. передав Павлюкову.

Минуло небагато часу, і я довідався, що Фокін пішов назустріч Спіженку, а не мені й Бондаренку. Гроші швиденько розтринькали, і тепер знову купуй ліки за кордоном. А коли почали розслідувати фінансову діяльність Спіженка і віце-прем’єр І. Юхновський га канадський радник з охорони здоров’я Е. Гуцуляк почали домагатися істини, то Президент усунув Юхновського і забезпечив подальший спокій Спіженка. Між іншим, майже через рік я отримав повноваження від Кабінету міністрів на проведення переговорів з урядом Канади про виділення Україні 10-мільйонного кредиту на будівництво того ж таки фармацевтичного заводу. Але тепер це вже неможливо було зробити…

Нотатки на берегах «Щоденника»

19 червня Президент Росії Борис Єльцин виступив у канадському парламенті. Послам відвели балкон, і мені згори було дуже добре видно поведінку всіх членів парламенту. І уряд, і парламентарі зустріли Єльцина стоячи. Цей чоловік заслужив подяку демократичного світу розгромом ГКЧПістів.

* * *

Наближалася Мюнхенська зустріч. Я мав спонукати канадський уряд підтримувати участь нашого Президента на Мюнхенській нараді. Справді, якщо допустили Єльцина до наради, то чому б не допустити Президента України Кравчука?

Зателефонував наш міністр і нагадав основний аргумент для участі Кравчука в нараді: при обговоренні фінансових питань Україна погодилася сплатити свою частку закордонних боргів СРСР, і Президент України є одним із двох — поряд з Президентом Росії — співголів для обслуговування цього боргу. То як же можна сподіватися на нормальну співпрацю у цьому питанні, коли один співголова братиме участь у нараді, а другий не буде?

Я відвідав директора відділу МЗС Канади на Центральну і Східну Європу Майкла Бела, виклав йому свою аргументацію і порушив питання про підтримку Канадою участі Кравчука в нараді.

Він уважно вислухав і обіцяв доповісти Барбарі Макдуґал, а потім спитав між іншим, чи має Україна свої гроші і свою фінансову систему. Я відповів, що це не стосується справи про зовнішні борги, бо їх обраховують в американських доларах.

— А американські долари ви в що переводите? — спитав він.

— В рублі і купони, — відповів я.

Пан Бел із чемності не захотів продовжувати неприємну для мене тему.

До речі, гетьман Скоропадський, який керував Україною з 28 квітня до 14 грудня 1918 року, встиг за вісім місяців створити фінансово-банківську систему й запровадити національну валюту, а Президент Кравчук не спромігся цього зробити за чотири роки…

* * *

Минув місяць мого проживання в готелі. Будинок на вулиці Меткаф не купили. Керівництво КУКу за непокірність вирішило покарати мене і не внесло плати адміністрації готелю. З Києва гроші ще не надійшли. На нашому посольському рахунку була невелика сума. Я не хотів її витрачати на особисте помешкання і не поспішав платити за готель. На щастя, подружжя Новаківських довідалося про нашу скруту. Вони виїздили в Україну на три тижні і запропонували нам поселитися в їхньому домі. Ми з дружиною погодилися і переїхали до їхньої двоповерхової оселі.

Ферма добродія Ониськіва

Я з дружиною та Кіндій із секретаркою Лін поїхали на ферму пана Володимира Ониськіва, за сто кілометрів від Оттави.

Ферма Ониськіва складалася з кількох десятків гектарів землі, надвірних будівель і гарного двоповерхового будинку.

Колись ця ферма мала худобу, а тепер велика стайня і клуня стояли порожні. Шопа з сільськогосподарською технікою знаходилася трохи оддалік. Пан Ониськів був самотній уже пристарілий чоловік, якому допомагав найнятий робітник.

Невелика світлиця на першому поверсі двоповерхового будинку була схожа на музей. На правій стіні висіла величезна левова шкура, на лівій — оленячі роги. По обидва боки від гарного старовинного каміна стояли африканські статуетки. На двох підвіконнях лежали вироби латиноамериканських аборигенів. За своє життя пан Ониськів устиг помандрувати по всіх континентах світу. Коли Україна почала підійматися і пан Кравчук приїхав до Канади, старий Ониськів подарував Президентові символічний ключ від своєї ферми і підписав дарчу грамоту.

Господар зустрів нас привітно і запропонував оглянути обійстя.

Я нагадав панові Володимиру про обіцянку передати ферму Україні за трьох умов: Україна проголосить самостійність і обере свого президента, узаконить національну символіку і в Канаді з’явиться український посол. Усі три умови виконано. То чому ж пан Ониськів не дотримується свого слова?

Зі слів Ониськіва стало видно, що він не збирається розлучатися з фермою.

Незважаючи на те, що ми досить сухо розпрощалися, я все ж попросив адвоката з Торонто Ігоря Бардина продовжити справу передачі ферми у власність України.

Де і як відзначати річницю незалежності?

У процесі консультацій з Олександром Бутом, генеральним агентом Укрморфлоту в Нью-Йорку, виникла ідея святкувати першу річницю незалежності України на українському пасажирському теплоході «Грузія».

Відповідальність за підготовку до святкування я поклав на радника-посланника Родіонова. Проте була одна важлива справа, що особливо спонукала мене до святкування саме на кораблі — виникало питання про державну символіку, і я хотів скористатися святом для прискорення міжнародної реєстрації української символіки на наших цивільних суднах і реєстрації наших суден під новою символікою. В цьому були зацікавлені і капітан «Грузії», і Бут, оскільки це було б непоганою рекламою і привабило пасажирів. Користуючись статусом найвищого представника Української держави в Канаді, я наказав змінити більшовицьку символіку на нашу. Капітан погодився це зробити, але тільки з дозволу начальника Чорноморського пароплавства. Попросивши Тараса Гукала організувати виготовлення в Монреалі тризуба і пошити великий блакитно-жовтий прапор, написав листа до МЗС України з вимогою до начальника Чорноморського пароплавства Пилипенка про необхідність терміново звернутися до Всесвітньої організації цивільного мореплавства про міжнародну реєстрацію української символіки для українських цивільних суден. МЗС підтримало мій лист, і заявку до міжнародної організації цивільного мореплавства направили. Я не сподівався здійснити міжнародну реєстрацію до 24 серпня 1992 року, але вже знав, що святкуватимемо під нашою, а не під чужинською символікою.

Паралельно з підготовкою до святкування першої річниці самостійності України з ініціативи і з допомогою Тараса Гукала почали готувати проведення телевізійного мосту Київ — Монреаль, вели переговори про відкриття тридцятьох додаткових телефонних ліній з Канади до Києва.

Генерал Пергат та інші

7 червня генерал Скалько, заступник командувача українських повітряних сил, повідомив про переліт із США до Канади українських літаків-винищувачів для участі в авіаційному святі. Група під командуванням полковника Коваля складалася з 15 пілотів і трьох літаків. Генерал Скалько просив посольство сприяти українським пілотам і запрошував відвідати авіаційне свято, що мало відбутися в Трентоні 27 і 28 червня.

До Трентона від Оттави десь кілометрів з триста двадцять. У неділю раненько ми виїхали і на десяту ранку були на летовищі.

Там мене зустрів начальник летовища, провів до величезного штабного шатра і представив високих командирів, у тому числі й генерала Пергата, командувача північного військового округу Канади, що охоплює кілька мільйонів квадратних кілометрів канадської території. Пергат гарною українською мовою розповів, що він — українець кубанського походження, що у штабі є чимало українців і вони страшенно раді незалежності України. Підійшли полковник Тарас Попович, майор Микола Татарин. Вони представили мені полковника Коваля, командира авіа-групи з, так би мовити, материкової України.

Мені запропонували оглянути українську авіатехніку.

Вже здалеку було видно кілька гостродзьобих винищувачів, їх фюзеляжі, пофарбовані блакитною і жовтою фарбою, зразу впадали в очі.

Далі стояли канадські військові й спортивні літаки, американські винищувачі. Початок дня був сонячний, яскравий, без жодної хмаринки. Усі пілоти поглядали на небо з веселими усмішками і бажанням порадувати своїх командирів і високих гостей віртуозною майстерністю.

Повернулися до шатра, де нас запросили до столу. Мене посадили поруч з генералом Пергатом. Я звернувся до нього:

— Чи розповідав вам пан Попович про початок регулярних консультацій групи військових українців Канади зі мною про військове співробітництво Канади й України?

— Так. Скоро закінчується моя служба на Півночі, і мене переводять до міністерства оборони в Оттаві. Тоді я зможу активніше підключитися до цієї справи.

Попович: — Нас заздрість бере, що з росіянами співпраця вже починається, а з українцями ще ні. Ми, українці, в канадській армії становимо доволі сильну групу, росіян в армії немає, і Канада з Росією співпрацює, а з Україною — ні! Це ж нікуди не годиться!

Пергат: — 3 міністром оборони і його заступниками у нас добрі стосунки. Думаю, вони ні в якому разі не гальмуватимуть розвиток співпраці між нашим і українським військовими міністерствами. У чому ж тоді справа?

Майор Коропецький: — Ніхто не гальмує, проте ніхто ще й не вносив конкретних пропозицій.

Я: — Міністр оборони України з розумінням поставиться до моїх пропозицій. Наступної зустрічі група принесе письмові пропозиції (які напише генерал Ізидор Попович), і я зі своїм листом надішлю їх генералу Морозову. Що ж до росіян, то їх потрібно наздоганяти і випереджати, але прошу, панове, взяти до уваги, що російська армія і російське міністерство оборони давно сформовані, а українська армія щойно тепер починає створюватися.

Видовище на летовищі

Ми не звертали уваги на якісь пояснення та оголошення через гучномовці. Та ось зарокотали потужні авіадвигуни, і ми припинили розмови.

У цей час перед нашими очима вздовж просторого рівного поля над ним розгорталося цікаве видовище — змагання найновішої авіаційної техніки і майстерності вищого пілотажу.

Чудовим був політ подружжя, яке піднялося в небо на двох одномоторних спортивних літаках. Вони йшли дуже близько один від одного, стрімко розвертаючись. Красиво літала група з двадцяти канадських пілотів, які випускали кольорові смуги за літаками.

Та ось диспетчер оголосив політ українських авіаторів. Блакитно-жовті стріли, мов наконечники списів, вп’ялися жалом своїх дзьобів у прозоре небо. Звуку нема. Летять лиш блискавки сталеві. Пішли все вище й вище і, нарешті, зупинились вертикально. Всім з жаху перейняло подих — впадуть! Згорять! Вони тим часом плавно повернули і з надземної високості понеслися вниз. Глядачі вибухнули вигуками, привітальними оплесками. Депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор, який був тоді присутній на цьому видовищі, знімав усе відеокамерою. Ми привітали один одного з тріумфальним виходом, чи, точніше, вильотом військової авіації молодої Української держави на висоти світового військового пілотажу.

Від імені Президента України я особисто подякував групі та її командирові Миколі Ковалю за чудовий дебют української військової авіації на американському континенті.

Авіаційне свято закінчилося. Я провів прес-конференцію, на якій підкреслив важливість розширення українсько-канадських взаємин у різних галузях діяльності, в тому числі й участь у таких міжнародних заходах, як трентонське свято.

Повернувшись до Оттави, довідався, що голова секретаріату РУХу пан Михайло Бойчишин у своїх зустрічах з українськими громадами Канади закликав не давати грошей і не допомагати посольству України в Канаді. Обґрунтування таке: в Україні влада комуністична і посольство в Канаді представляє комуністичну владу.

Житейські проблеми

У Канаді я вперше опинився без щоденної інформації про життя України. Газети з МЗС, що все ще надходили до російського посольства, потрапляли до нас з великим запізненням і не всі. Канадське телебачення, радіо і газети подавали інформацію про Україну дуже рідко і переважно у зв’язку з якимись негативними подіями. Радіостанції «Промінь» практично не було чути. Українські діаспорні газети, ясна річ, дуже раді, що Україна стала незалежною державою, давали більше інформації, проте це все-таки погляд на Україну збоку, а не зсередини. Налагодити отримання матеріалів Укрінформу в той час ми ще не могли. Я перетворив будинок Новаківського на свій робочий кабінет. Родіонов і Кучер працювали в кімнаті консульського відділу. Справа з придбанням приміщення для посольської діяльності була непевна. Гуцуляк з моєї згоди дав завдаток у сумі 50 тис. доларів банку-власнику, але купівлю не можна було оформити без санітарної та інших перевірок, згоди локальної влади, МЗС Канади, сусідів. Я сумнівався, чи варто поселятися в службовому будинку бодай і не на довгий час, хоч життя у будинку Новаківських, які поселили нас на три тижні і незабаром повернуться, спонукало шукати іншого помешкання.

Українські організації стояли на різних позиціях: одні вважали, що поки Україна розбагатіє і зможе організовувати свої посольства заможніше, треба задовольнитися скромними приміщеннями. Інші навпаки, радили зразу придбати достойні апартаменти. Я доручив Родіонову і Кучеру в позаробочий час шукати більш підходяще приміщення. Родіонов радив не займатися економічними й іншими проблемами, підкреслюючи, що посольство — політичне представництво. Одначе політичних зв’язків і знайомств, що він їх завів ще до мого прибуття в Канаду, також мені не передавав.

Я сказав Родіонову й Кучеру, що ми часточка України і наше перебування за кордоном не відриватиме нас від Батьківщини. І наш рівень життя в Оттаві ми порівнюватимемо з життям службовців в Україні, а не з життям посольств заможних держав, що утворилися давно і давно організували дипломатичну службу.

Я продовжував розширювати свої безпосередні контакти. Вони збільшували обсяг роботи, не залишали мені жодного дня для відпочинку, зате вводили в кола нових людей, відкривали нові перспективи.

* * *

У своїх зустрічах я агітував українців їхати до України, аби. відсвяткувати першу річницю незалежності, познайомитися з економічним станом і подумати над започаткуванням спільних канадсько-українських підприємств. Радив своїм знайомим, канадським підприємцям, вкладати капітали в Україні. Закони України про малу і велику приватизацію, про зовнішньоекономічну діяльність, новий Земельний кодекс, що їх Верховна Рада ухвалила у березні 1992 року, давали підставу оптимістично дивитися на можливість українсько-канадських економічних відносин. Я широко використовував ці факти у своїх виступах, зустрічах з дипломатами, політиками, підприємцями (а від МЗС наполегливо вимагав чимшвидше направити Олександра Шандрука для економічної діяльності посольства). І потік людей в Україну щодень збільшувався. У липні я відкрив у «Канадієн імперіал банк оф Комерс» консульський субрахунок і наказав Кучерові регулярно відносити гроші на цей субрахунок. Зрозуміло, що брати гроші із субрахунку мав право тільки я. Посольство складалося тільки з трьох дипломатів. Бухгалтерські обов’язки тимчасово поклав на Кучера. Я побачив, що якщо не вести суворого нагляду, то діяльність консульського відділу можна перетворити на приватне підприємство для особистого збагачення. Від України ми далеко, і тут, власне, від мене залежить, щоб усі прибутки були точно враховані і потрапили на користь України, а не окремим її службовцям.

Я активно продовжував налагоджувати зв’язки з потрібними для України людьми.

Якось Оксана Башук представила мені Ларі Кизя, канадського підприємця, який хотів співпрацювати з Україною.

У нашій розмові пан Кизь підкреслив, що в Канаді недостатньо знають про Україну. Необхідна різноманітна інформація про економіку, транспорт, культуру тощо. З цим важко було не погодитись.

Розділ IV СВЯТА І БУДНІ ПОСОЛЬСТВА

1 липня — Національний день Канади. Цього року випадало 125-річчя створення Канадської конфедерації. На відзначення знаменної дати запросили королеву Великобританії і організували бучне святкування. Всі посли дістали запрошення від генерал-губернатора на участь в урочистостях.

На парламентському пагорбі спорудили величезну криту сцену. Праворуч і ліворуч розмістили дзеркальні екрани для показу всього, що відбувається на пагорбі і в небі над ним. Ось з’явилися очікувані найвищі постаті Канадської держави. Всі встали. Хто був ближче до проходу, встеленого барвистим килимом, міг бачити королеву і весь почет, хто був далі, той дивився на екран, де все було добре видно. Королева, генерал-губернатор і весь почет усміхалися до людей, відповідали на привітання.

Поряд зі мною сидів посол Болгарії Данєв. Я повернувся до нього і тихо спитав: «Ваша екселенціє, як ви думаєте, навіщо Канаді британська королева?»

— У їхньому парламенті, — відповів він так само тихо, — є велика група парламентарів, яка ставить те ж саме запитання.

Лунали урочисті промови, гриміли гарматні салюти, пролітали літаки над головами. На закінчення відбулося грандіозне шоу.

Візит Кравчука до Франції

У нашій дипломатичній діяльності почав виявлятися недолік, який тією чи іншою мірою давався взнаки — інформація з Києва з офіційною позицією українського уряду у важливих міжнародних подіях надходила з чималим запізненням.

Будь-яка міжнародна подія викликає широкий інтерес у політичних колах, і журналісти навперебій прагнуть чимшвидше отримати виклад про точку зору на неї від офіційних представників відповідної держави.

Такою подією був, наприклад, візит Президента України Л. Кравчука до Франції у червні 1992 року. Канадські й американські засоби масової інформації мають своїх теле- і газетних кореспондентів майже у всіх столицях світу, і вони доносять до канадських громадян інформацію миттєво. У газетах з’являються статті на другий день після події або того ж таки дня. Отже, про візит Л. Кравчука до Франції в Оттаві побачили з телеекранів, наступного дня прочитали в газетах репортажі журналістів з Парижа. На той час до події була привернута увага, і посольству годилося б мати офіційне тлумачення позиції Президента (яку сприймають як позицію Української держави), аби бути спроможним пояснювати послам і дипломатам іноземних держав в Оттаві і засобам масової інформації Канади позицію Української держави.

В Оттаві було 105 посольств (згодом стало близько 130). Кожне посольство організовує офіційний прийом для святкування свого національного дня і обов’язково запрошує всіх послів. Посол мусить іти на всі ці прийоми, щоб засвідчити дружнє ставлення своєї держави до країни, посольство якої організовує святкування. Такі прийоми — вельми зручна форма дипломатичної діяльності: вони дають можливість у неформальний спосіб зустрітися з будь-яким послом і порушити те чи інше питання, яке їх цікавило.

У ті дні посли всіх країн в Оттаві цікавилися моєю думкою щодо візиту Президента України до Франції. Я не мав жодної інформації про візит, окрім тієї, якою володів мешканець Канади. Що було робити? Доводилося імпровізувати. Звісна річ, знаючи свою країну і політику її уряду, я краще розумів зміст і значення візиту, аніж, наприклад, посол Туреччини.

З послами простіше: вони люди розумні, а неофіційна обстановка дає змогу обговорювати тему всебічно з поступовим і ненав’язливим тлумаченням події. Інакше з журналістами: по-перше, вони пишуть про те, що найбільше потрібне газеті. Газеті ж потрібні сенсації, тому з усього вашого ґрунтовного пояснення вони вихоплюють те, що найбільше відповідає їхній, а не вашій меті.

Україна тільки почала розгортати мережу посольств. Президент, уряд, МЗС іще не виробили стабільного зовнішньополітичного курсу України. Концепція закордонної політики ще не була розроблена навіть теоретично, не кажучи вже про усталене розуміння в колах політичної еліти пріоритетів і методів досягнення національних інтересів. Розвинуті держави у випадку важливого закордонного візиту президента чи голови уряду (які завжди відбуваються з участю міністра закордонних справ), як правило, заздалегідь виготовляють документ про зміст домовленості та основну арґументацію і відразу ж розсилають його усім своїм послам. Команда нашого Президента цього не зробила.

Отож без оперативних настанов МЗС посли в силу своїх політичних поглядів могли з одного й того ж питання висловлювати різні думки. Слова посла означають офіційну позицію держави. Якщо посол України в Канаді з приводу візиту Президента України до Франції скаже одне, посол в Англії — друге, а посол у Туреччині — третє, то в дипломатичному світі це викличе однозначну думку: з нами щось негаразд — або держава не має своєї політичної позиції, або дипломатична служба дезорганізована і неспроможна втілювати державну політику в життя.

Щоб уникнути такої небезпеки, я тлумачив візит Кравчука до Франції без тієї деталізації, яка могла б у чомусь не відповідати поясненням моїх колег у Великобританії, Німеччині, Росії, Угорщині чи, скажімо, в 00Н.

Не одержавши оперативної інформації з Києва, я зажадав копії матеріалів про паризький візит Президента (аналітичні статті у газетах і журналах) для підготовки другого етапу роботи (краще пізно, ніж ніколи). Я просив МЗС пересилати нам інформацію на наш факс, проте пошта й далі надходила до нас через російське посольство.

Опора на місцевих українців

Для активнішого поширення інформації про Україну необхідно знайти шляхи до преси га створити групу перекладачів, які готували б матеріали для розповсюдження серед політиків і дипломатів. Я попросив Олександра Волоха, голову Оттавського КУКу, скликати членів української громади для зустрічі.

На зібранні я виступив з промовою і розповів про політичне й економічне життя в Україні, про труднощі народження дипломатичної служби та способи взаємодії посольства з громадою. Висловив думку про широкі знайомства і величезний досвід, який вони мають, і сказав, що їхня висококваліфікована допомога буде дуже корисною для нашої молодої держави.

Незабаром у мене з’явився стос аркушів паперу з короткими відомостями про фах, місце роботи, телефони та бажаний напрям співпраці. Вдалося сформувати першу групу, що мала б займатися перекладами з української на англійську і навпаки. Потреба в перекладацькій роботі була велика, і я був радий, що аж 14 осіб зголосилися до праці. Родіонову я доручив добирати фахівців для інших ділянок нашої роботи.

На таку демократизацію посольської діяльності Родіонов, вихований в умовах російської ізоляції від місцевого населення, дивився спочатку вельми підозріло, та коли я пояснив йому, що ці громадяни Канади щиро бажають допомогти своїй першій батьківщині і матимуть статус неофіційних добровільних референтів і жодною мірою не створюватимуть для посольства юридичних казусів, він заспокоївся. Мене ж приваблювала ідея перекласти на наших канадських друзів частину наших обов’язків і тим самим вивільнити дипломатів від рутинної роботи.

У парламентській їдальні

Наступного дня доктор Кіндій запросив мене до парламентської їдальні, аби познайомити з кількома членами парламенту, що були прихильні до України. Це були заступник голови парламенту Степан Попроцький та члени палати громад Сімон де Йонг, Террі Кліфорд, Лен Тейлор та Патрік Бойєр. Бесіда була цікавою і досить продуктивною. Наведу її короткий виклад.

Степан Попроцький: — Власне, всі ми тут за розвал комуністичної імперії зла. Справа тільки в тому, чи справді імперія розвалилася. Може, вона тільки проходить певну стадію трансформації з однієї форми в іншу?

П. Бойєр: — Якщо розвиток людського роду фатально не запрограмований, можливі різні варіанти — або загибель, або переродження на нову форму. Ми ж повинні докласти зусиль, аби імперія загинула остаточно і назавжди.

Террі Кліфорд: — Нам, панове, у Канаді вистачає своїх справ. Нові держави, що з’явилися замість колишнього Союзу, для нас терра інкогніта: яка буде їхня внутрішня і зовнішня політика, ми не знаємо. Що можна чекати від них: чи вони дбатимуть про реформування комуністичної економіки, чи почнуть ревізувати кордони, що їх нав’язала Росія, і воюватимуть одна з одною? Ви, українці, зацікавлені в самостійності як умові для підвищення добробуту народу. Самостійність є для вас благо. Канадський добробут може зберігатися за умов стабільності у світі. Стабільність із розпадом єдиної держави на п’ятнадцять держав зменшилася. Ми хочемо набути її знову для нормального розвитку. Це можемо зробити або поверненням до старого, або шляхом стабілізації нового. Через те, що нове співвідношення держав, новий геополітичний порядок просто-таки неможливо стабілізувати у найближчі кілька років, го чимало хто в парламенті та уряді ладен піти на надання Росії прав гаранта стабільності країн СНД.

— Ви не вважаєте, — спитав я, — що це шлях до відродження імперії?

— Мабуть, так, — відповів Сімон де Йонг. — Проте, ваша екселенціє, ви щойно нам розповіли про нові економічні закони, які мають відкрити простір для підприємницької ініціативи. Здається, Єльцин не замахується на них? Навпаки, приватизація в Росії відбувається швидше, ніж в Україні, а це головне. Я не тільки член парламенту. Я — колишній підприємець. Доки я член парламенту, я не маю права займатися підприємницькою діяльністю, але щойно я закінчу свій парламентський термін, я негайно поновлю підприємницьку діяльність. Політика в Канаді — це тимчасове заняття, підприємництво — постійне. Не з політики канадці йдуть в економіку, а, навпаки, з економіки в політику. З підприємництва ми починаємо і підприємництвом закінчуємо. Звідси наш погляд на все інше, в тому числі й на майбутню долю Росії: якщо вона приватизує економіку, то це означає децентралізацію управління суспільним виробництвом і державний захист виробника. Мене цікавить, чи допускає Росія іноземний капітал і чи вже вироблений правовий механізм захисту іноземних інвестицій. Якщо це є, якщо в Росії гарантована діяльність іноземних фірм і можна чесно заробляти, то така держава не становить небезпеки для Канади. Я думаю, що і підтримування миру між новими державами теперішньою Росією не означає російського гніту.

— Річ у тому, — зауважив я, — що Росія впродовж усієї своєї історії економіку підпорядковувала політиці. Виробництво для неї завжди було засобом не покращення життя людей, а зміцнення військового потенціалу. Тому приватизацію як засіб підвищення продуктивності праці Росія неодмінно використає для нарощування можливостей відновлення свого панування над Україною. І не тільки.

— Створюйте, — відказав Лен Тейлор, — сприятливі умови для іноземних бізнесменів, і вони допоможуть Україні відбудувати економіку, а з міцною економікою вам і Росія не буде страшна.

— Росії, — провадив я, — перевести економіку на ринкові принципи легше, аніж Україні. Вона не створює держави. Держава в Росії є. Ця держава комуністична, атеїстична, але вона є. Росія має велику суспільну верству державних службовців з великим досвідом державницької діяльності. В ментальності російського суспільства є таке поняття, як російський національний інтерес. А ми створюємо державу заново. Наші державні службовці походять з окупаційної адміністрації. Вони звикли виконувати вказівки з Москви і не звикли уявляти Україну як незалежну державу зі своїм економічним простором. У їхніх поняттях ще не вкорінилася ідея українського національного інтересу. Нам доводиться одночасно створювати органи державної адміністрації, що мають призвичаїтися думати про український економічний простір та служіння нашим національним інтересам, і одночасно повинні проводити приватизацію. Обидві проблеми вельми складні, і цілком природно, що в Україні приватизація відбуватиметься повільніше. Проте після того, як умови вільного ринку відкриють можливість кожній людині виявляти ініціативу й підприємливість, Україна незрівнянно швидше від Росії нагромаджуватиме багатство і підноситиме рівень добробуту свого народу.

Кіндій: — Пане посол, Україна була ізольована від світу, і світ нічого про неї не знає. У Канаді ми, українці, живемо канадським життям, хоча й думаємо про Україну. Якщо ви хочете друзів з прихильників, яких тут є чимало, дайте нам об’єктивну інформацію. У Росії можна почути, що нова Українська держава має величезний ядерний військовий потенціал, величезну армію і думає не про мирне співіснування з сусідами, а про загарбання їх. Потрібно переконувати в мирних намірах України, розповідати про її національні ідеали. Окрім того, Канаді потрібна різна інформація про Україну, про склад її населення, географію, економіку, транспорт, культуру, туристичні можливості. Необхідні списки підприємств з описом характеру продукції, яку вони виробляють, адреси, телефони. України не знають, і така інформація допомагатиме канадцям ознайомитися і, можливо, започаткувати спільні підприємства, і ще одне: не думайте, що Україну хтось запрошуватиме до різних клубів та економічної співпраці — вона мусить нести інформацію про себе і пропагувати себе, сама повинна переконати інших, що їм вигідно буде мати справу з Україною. Прихід України в світ — це не для всіх свято. Для Росії — це втрата імперії, а для деяких держав — поява потенційного потужного конкурента на світовому ринку зерна, цукру, овочів, фруктів, сталі й прокату. З огляду на їхні експортні інтереси — а це вельми важливі інтереси — поява України — зовсім небажане явище. Ви, звичайно, це знаєте, але я просто хотів підкреслити, що на зовнішній арені Україну чекає боротьба. Для більших успіхів примножуйте своїх прихильників поширенням інформації про себе та особистими зустрічами.

Я відповів, що донедавна на політичній карті світу України як держави загалом не існувало. Тепер вона з’явилася. З’явилося вперше українське посольство в Оттаві. Воно й має своїм завданням знайомити Канаду з Україною. Будемо намагатися зробити українсько-канадські взаємини корисними і для себе, і для інших.

Розмова тривала в тому ж дусі ще з півгодини, потім я побажав добрих канікул шановним парламентаріям, і ми попрощалися, погодившись відновити наші зустрічі після канікул.

Поїздка до Вінніпега

У суботу вранці ми з дружиною сіли в літак Оттава — Вінніпег і полетіли до центрального міста провінції Манітоба. Під літаком простягалися широчезні простори величезної країни. Відстані між містами нагадували сибірські відстані — населені пункти зустрічалися рідко, а між ними лежали безмежні лісові масиви впереміш з полями. Уся південна Канада розміряна геодезистами й землемірами й розбита рівнобіжними і перпендикулярними дорогами. Прямісінькі стрічки доріг йшли ген далеко й губилися десь за небокраєм у північному напрямку. Вряди-годи в прямокутнику стояла ферма.

Ще в XIX сторіччі перші керманичі Канади обдумали і розробили систему землевпорядкування, яка мала на меті новачками з Європи заселити незаймані землі й розширити свою реальну присутність на індіанській землі. Важливою рисою цієї системи землевпорядкування було те, що розвиток інфраструктури випереджав темпи розподілу земельних ланів, що підвищувало продуктивність селянської праці і сприяло ростові багатства всієї Канади.

Величезний літак канадської авіалінії м’яко торкнувся колесами бетонної плити. Двигуни заревли, щоб згасити швидкість. Потім затихли, і літак плавно причалив до великої прямокутної труби, що прийняла пасажирів і провела до внутрішніх залів летовища. Великі зали, широкі коридори з частим повторенням яскравих вказівних знаків давали можливість пасажирам кожного літака швидко пройти найзручнішим шляхом до виходу. Уздовж цих коридорів тяглася нескінченна низка крамниць.

— Хто нас зустрічатиме? — запитала дружина.

— Напевне, Віктор Денека, президент об’єднання українців-католиків Канади. Мають відбутися збориголовної управи Греко-католицької церкви Канади. Їх проводять раз у три роки. Тема зборів: «На порозі другого 100-річчя українців у Канаді».

У залі біля виходу на нас чекала група людей з хлібом-сіллю, квітами, фотокамерами. Після церемонії привітань нас провели до лімузина і за годину поселили в затишному номері готелю «Вестін».

Після відпочинку перед початком офіційного обіду нас з дружиною запросили до кімнати, що побіч із залою. У кімнаті зібралося десятків зо два достойників. Мені представили провінційних єпископів та інших поважних осіб, з якими я ще не встиг познайомитися.

Хвилин за двадцять майстер церемоній — доволі висока струнка жінка (мабуть, монахиня) — попросила всіх вишикуватися в один ряд відповідно до списку, який зачитала. Потім широко відчинила двері з кімнати до загальної зали й запропонувала йти за нею. Люди в залі встали з-за столів, оплесками привітавши нашу появу. Ми пройшли на поміст з головним столом, повернулися і стали за стільцями обличчям до зали. Поряд зі мною з одного боку був митрополит Максим Германюк, з другого — архієпископ Ізидор Борецький. Майстер церемонії запросила сідати, підійшла до трибуни, що стояла збоку, і виголосила колективне привітання першому послові України. Потім виголосила коротку вступну промову і запросила до слова митрополита Максима Германюка.

Митрополит говорив розмірено, не підвищуючи голосу. Слухаючи його, я питав себе, чого в митрополитові більше: патріотизму чи релігійності? І з величезним задоволенням відзначив, що він щирий українець і не припускає можливостей нормального духовного розвитку нації поза незалежною державою.

Після його звіту запросили до слова мене. Від імені Президента України і себе особисто я привітав духовних отців та всіх присутніх і виголосив промову. Подаю її скорочений варіант:

«Через втрату своєї держави українська нація втратила повноту соціальної структури свого суспільства, маючи чужу армію і чужий державний провід. Керівники економікою й інтелігенція служили окупаційній державі. Хто не хотів служити, того знищували. Різними способами, але знищували. Народ опинився без національного духовного провідництва. У державних народів з повною соціальною структурою керівники матеріального виробництва захищають економічні інтереси своєї країни і дбають про її збагачення.

Український народ упродовж сторіч не керує економікою на своїй території. Століттями він жив без своїх духовних керманичів, переходячи з одного десятиріччя до другого під парасолькою ідеології окупантів. Тому не дивно, що на поворотах історії частина синів України опинялась у ворожих таборах і проливала кров не за Україну, а бозна за що. Гідна подиву величезна живучість українців, які за всіх окупацій зберігали любов до своїх традицій і звичаїв, до своєї землі. Передавали від покоління до покоління свою мрію про незалежну державу, і батько синові передавав не маєток, а шаблю, бандуру і заповіт боротьби за волю.

Густо окроплено кров’ю нашу рідну землю. Та врешті почув Господь палкі молитви борців за волю України. Об’єдналися політики 24 серпня 1991 року і разом проголосували за вихід із ярма. А 1 грудня того ж року 92 відсотки народу висловилися за незалежність України відтепер і назавжди.

Панове, ви знаєте, що Бог любить трійцю і все велике твориться у три етапи. Коли вичерпала себе єгипетська цивілізація, відбулося три війни між Верхнім і Нижнім Нілом. Коли вичерпала себе старогрецька цивілізація, тоді відбулися три Пунічні війни. Те саме можна сказати про Китай, коли відбулися три війни між червоною та жовтою ружами.

І у випадку з Російською імперією ми бачимо, як у час Першої світової війни вона прийшла в суперечливість з європейським рухом народів. Друга світова війна виникла з конкуренції двох загарбницьких держав, і нарешті теперішній розвал імперії спричинений суперечностями між російською загарбницькою ідеєю га активним захистом західними державами своїх демократичних ідеалів, а також суперечністю між величезними розмірами продуктивних сил і неможливістю сприяти їхньому подальшому розвитку без децентралізації управління та активізації простих виробників (людського фактора). Чинники, що призвели до розпаду Радянського Союзу і перетворення 15 колоній на незалежні держави, занадто серйозні, щоб можливе було повернення до минулого.

Ваша заслуга в поваленні імперії велика. Ви поширювали інформацію про нашу боротьбу, наші статті про справжнє становище людей у Союзі, наші дописи з в’язниць і концтаборів. Ви розвіювали міф про Радянський Союз як про країну народовладдя, справедливості і високого достатку. Ви оголювали правду, і ця правда поступово зменшувала кількість прихильників комунізму і збільшувала тиск на Союз. Цей тиск поглиблював суперечності між Москвою та цивілізованим світом, всередині Союзу — між рівнем продуктивних сил і характером суспільно-виробничих взаємин людей у суспільстві. Ваша діяльність прискорювала крах імперії і день появи незалежної України. Отже, самостійну державу можемо вважати здобутком усіх українців, в Україні і поза Україною сущих.

Зміцнення держави буде нелегкою справою, бо заводи й фабрики, колгоспи й радгоспи знаходяться в руках тих же людей, що й раніше. Ці керівники не звикли до свободи економічної діяльності, до самостійного керівництва підприємствами. Вони не звикли виявляти ініціативу у визначенні профілю виробництва, забезпеченні своїх підприємств усім необхідним для виробництва та пошуках ринків збуту для своєї продукції. Вони бояться ринкової економіки, як вогню, і чинитимуть їй запеклий опір. У час президентської кампанії я обіцяв виборцям усунути цих керівників — колишніх комуністів — з керівних посад і замінити їх ініціативними людьми. На превеликий жаль, не вийшло!

Великою перешкодою в будівництві нової держави є потужна верства російських шовіністів, що в Росії діють у державних органах. а в Україні як п’ята колона. Вони не змирилися з розпадом імперії і намагаються її відродити, залишити її суть — панування Московщини над іншими народами, що мали нещастя потрапити під владу московських царів у минулі сторіччя. Ідея великої Росії багатьом із них туманить мозок. І хоча імперія приречена історією на загибель, нам ще довго доведеться боротися з її затятими захисниками.

У чому сила російського імперіалізму? Вона в тому, що Московщина — велика країна і врешті не найгірше місце на земній кулі. У тому, що впродовж сторіч російські царі загарбували чужі країни, і московити призвичаїлися розцінювати загарбування як нормальне явище. Вони перестали його засуджувати як аморальний грабунок іншого народу. Більше того, стали впроваджувати й підтримувати. Сила російського імперіалізму й у тому, що й серед російських демократів дуже мало тих, хто визнає право України на самостійне життя.

І ще. Сила російського імперіалізму не тільки в ньому самому, але й у нашій слабкості. За сімдесят років тотальної заборони будь-якої національно-патріотичної думки і навальної пропаганди марксистсько-ленінської комуністичної, а в дійсності великодержавної ідеології у нашого народу майже вбили національну свідомість і задушили саму можливість такого поняття, як український національний інтерес. У час піднесення загальної активності українці проголосували за самостійність. Та коли піднесення спало і кожен у буденному настрої визначив своє ставлення до ідеї самостійної Української держави, то виявилось, що, окрім надії на кращі матеріальні достатки, у багатьох людей інших аргументів і немає. А якщо матеріальне забезпечення стане не краще, а гірше, на чому в таких людей триматиметься бажання захищати незалежність України? Ні на чому. Бо вони української історії не знають, літератури не знають, традиції і звичаї забули, ритуалів національних не дотримуються, мову скалічили і не шанують її.

Самостійності добилася невеличка націоналістична часточка нації. Для захисту і надійної гарантії збереження незалежності в майбутньому необхідно розширювати соціальну базу державницької ідеї. Це можна зробити шляхом переведення шкіл, театрів, радіо- і телепередач, газет, журналів, книжок, технікумів, вузів і наукової діяльності на українську мову та поширенням функціонування державної мови у всіх сферах суспільного життя. Переведення шкіл на українську мову вимагає величезних коштів на друкування українських підручників. І тут допомога шановного панства могла б полягати в одній простій справі — фінансуванні хоча б одного підручника для нашої загальноосвітньої школи. Але через те, що Україна — це не Естонія з одним мільйоном населення, а п’ятдесят дві Естонії, то видання й одного підручника вимагає накладу в кількасот тисяч примірників.

До мене вже багато разів зверталися наші канадські брати після відвідин України з гіркими запитаннями: чому на будинку Верховної Ради самостійної України скрізь більшовицькі герби? Чому квитки на літаки «Авіалінії України» видрукувані російською мовою? Чому солдати й офіцери української армії носять ґудзики з п’ятикутною зіркою? Чому? Чому?..

Свята ідея будівництва незалежної України почалася з Акта проголошення незалежності, але має бути продовжена в тисячах малих буденних справ, пов’язаних із заміною імперської спадщини на українські національні реалії.

Ми, як діти народу, що підводиться з колін і хоче стати врівень з іншими цивілізованими народами, допомагаймо Україні чим можемо! Хай українство різних континентів і різних країн буде маленькими струмочками, що котять свої води до прабатьківської землі і напувають ЇЇ додатковими соками, дають їй додаткову силу!

Тож хай допоможе нам Господь Всемогутній поєднати наші зусилля на творення величної будівлі, про яку мріяло тринадцять попередніх поколінь і ім’я якій — самостійна соборна Українська держава!»

На післяобіду я запросив до готелю вужче коло провідних осіб для ділової розмови. Прийшли митрополит Германюк, архієпископ Борецький, єпископи провінцій, президент об’єднання українців-католиків Канади Денека та єпархіальний голова братства українців-католиків Канади з Торонто магістр Євген Романчукевич.

Представникам української греко-католицької громади Канади я сказав, що через глибоку економічну кризу державна скарбниця зовсім бідна, бюджет Міністерства закордонних справ украй недостатній, і тільки їхня допомога може прискорити купівлю будинку для посольства та резиденції посла, умеблювати, придбати технічне устаткування й транспорт.

Високі духовні особи обіцяли заохотити своїх парафіян до внесків у Фонд посольства України.

Увечері відбулася зустріч з українською громадою Вінніпега й околиць з участю мера міста і представників провінційної влади.

Після привітальних і вступних промов запросили до слова мене. Я подякував за щире привітання і сказав таке:

«Ми, всі присутні в залі, щасливі люди. Ми щасливіші від тих наших братів і сестер, які жили до нас, мріяли про самостійну Україну, боролися, воювали, страждали і згинули за неї, не доживши до дня незалежності.

Я знаю, що багато з вас, старших людей, воювали зі зброєю в руках проти окупантів, багато таких, що в післявоєнний час докладали величезних зусиль задля визволення України, багато з вас, людей середнього й молодшого віку, робили все, щоб Україна стала вільною. Ви всі носили в серці надію на свою національну державність, і нині надія стала реальністю. А коли людина досягає головної мети в житті, вона щаслива.

Я згадую своїх друзів, з якими сидів у концтаборах і в’язницях: Михайла Сороку, Андрія Турика, Михайла Курку, Володимира Юрківа, Трохима Шинкарука, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрка Литвина, Василя Стуса. Вони так щиро любили Україну! У найтяжчі хвилини вони думали не про себе, а про великий край над Дніпром і Дністром. Вони померли. І я міг би померти. Та Господь дарував мені побачити час воскресіння. Дарував більше щастя, ніж моїм друзям. Дав додаткові роки життя.

Думаю, що Господь для того й продовжив мені життя, аби довершувати справу наших друзів-небіжчиків. Не тільки я втратив друзів, і багато з вас утратило їх на довгому шляху боротьби. Ми прийняли естафету боротьби від них.

На жаль, в Україні ми маємо комуністичну владу. Добре, що комуністи в переважній більшості перейшли на наш бік і нам пощастило добитися самостійності без крові. Погано, що вони залишилися на старих провідних місцях не тільки політичного керівництва. а й у промисловості й сільському господарстві. Вони довели економіку до глибокої кризи і тепер розкрадають державне майно і всіляко гальмують приватизацію. Це робить нашу багату країну бідною. Бідною тимчасово. І в цей час їй необхідна ваша допомога.

Вельмишановні духовні отці! Пані й панове! Історичний досвід учить, що в період формування нової держави дуже важливо взяти правильний міжнародний курс і якомога швидше почати активний захист національних інтересів на зовнішній арені».

Далі я коротко розповів, які завдання стоять переді мною й посольством, про труднощі, пов’язані з нестатком коштів, про розвиток політичних та економічних взаємин між Україною й Канадою на правовій основі. Наголосив на важливості консульської діяльності з погляду утвердження України як суб’єкта міжнародного права, що дбає про свої кордони, дотримується візового режиму, захищає в Канаді своїх громадян, легалізує різні документи тощо.

— Напевно, — сказав я наприкінці виступу, — багато з вас поїде в Україну святкувати 24 серпня першу річницю незалежності. Так ось тепер вам уже не потрібно буде звертатися за візою до російського консульства — це зробить для вас консульський відділ нашого посольства. Посольство зможе зробити значно більший внесок у розширення всіх видів відносин на користь народам наших країн, якщо ви допомагатимете йому в цьому і будете активними посередниками між посольством і різними верствами канадського суспільства. Наше спільне завдання — якомога більше знайомити Канаду з Україною і, навпаки, Україну з Канадою. Що більше буде цієї інформації з обох боків, то швидше канадські політики зрозуміють добрі й мирні наміри українських політиків, а підприємці обох країн знайдуть можливості для спільної підприємницької діяльності. Серед вас є люди, що працювали в уряді, федеральному чи провінційному, в промисловості, торгівлі, медицині. Ваш великий життєвий і професійний досвід, напевне, дає вам можливості розробити добрі поради в якійсь корисній справі. Я радий буду вашим порадам. Допомагаймо прокласти міст поміж Канадою й Україною!

* * *

Неділя почалася з інтерв’ю місцевій газеті «Фрі прес», потім відбулася зустріч з достойниками православної церкви, знайомство з українським греко-католицьким журналом і невелика екскурсія по Вінніпегу. Пан Денека — архітектор, і він показав свій витвір — греко-католицьку церкву. Церква нам сподобалася.

Надвечір нас посадили в літак на Оттаву. «Добре в гостях, а вдома краще», — мовить українська приповідка. Ми не мали ще дому і летіли, власне, в чужу хату, але господарі Орест та Ірина Новаківські — дуже щирі й гостинні люди, і ми в їхній домівці почувалися добре.

* * *

У понеділок я провів чергову нараду з Родіоновим і Кучером. Якщо вдасться придбати будинок на вулиці Меткаф, то десь у вересні можна б офіційно відкрити посольство. На відкриття посольства, мабуть, приїдуть перший заступник міністра Макаревич і Богаєвський. До того часу потрібно підготувати кілька проектів угод між Україною й Канадою. Родіонов запропонував розробити документ про свободу пересування і про юридичну допомогу громадянам обох країн. Я був проти першого, бо наше пересування ніхто в Канаді не обмежує, а другий — варто. Наказав Родіонову проводити консультації у цій справі з нашим і канадським іноземними відомствами.

Наведення мостів

6 липня 1992 року лімузин підкотив до хати Новаківських, і за дві години ми з дружиною вже були в Монреалі в люксовому номері готелю «Королева Єлизавета». У фойє нас зустрів пан Анатолій Нікула.

7 липня в Монреальській телестудії були від «Телеглоуб» президент Лебел і Вінтерштейн, від української громади — Григорій Гладій, Лада Топчан і Тарас Гукало та від посольства — я. На зв’язку з боку Києва були від Держтелерадіо Юрченко, голова Комісії Верховної Ради в закордонних справах Павличко і телекоментатор Пасак.

У ході підготовки до телемосту Монреаль — Київ виявилося, що Україна ще не стала членом міжнародної системи супутникового зв’язку. Дійсним членом міжнародної системи супутникового зв’язку був Радянський Союз. Його договір успадкувала Росія. Однак і Україна мала право на певні частоти. Міністерство зв’язку України подало заяву. Ніхто в міжнародній організації не заперечував, але щоб стати дійсним членом, необхідно було сплатити членський внесок. Україна не заплатила. Монреальський «Телеглоуб» домовився з Росією. Вона не заперечувала, і за телеміст Монреаль — Київ заплатила «Телеглоуб». За один сеанс. А Україна ж повинна дістати супутникову можливість виходити зі своєю інформацією на американський континент постійно. Якщо Україна хоче подолати інформаційну ізоляцію, їй необхідний постійний супутниковий телевізійний канал. Через цей канал посольство може регулярно передавати відеокасету на загальноукраїнську програму УТ-1 і в свою чергу пропонувати матеріали з України на канадські й американські телекомпанії. Якщо ми не освоїмо цих нових засобів комунікації, Україна буде об’єктом ідеологічної обробки й дезінформації з боку інших держав, нерівноправним суб’єктом міжнародного обміну інформацією. Наш уряд мусив би коригувати потік закордонної інформації в Україну з урахуванням своїх національних інтересів.

Тим часом режисер розсадив у студії всіх за столами відповідно до ролі кожного в передачі. Перед нами світився великий екран завбільшки десь півтора на півтора метри. На екрані з’явилася київська телестудія з трьома її учасниками. Напевно, і ми в цей час з’явилися на українському екрані. Почався діалог України й Канади через океан. Телеміст пройшов добре. Я подякував його учасникам, тепло потиснувши руку Гукалові.

Після телемосту ми провели екскурсію на «Телеглоуб». Фірма приватна, але її охороняє поліція. Сувора пропускна система. Нас ознайомили з технікою, що, за словами президента компанії, відповідала найвищому світовому рівню. Компанія зацікавлена у співпраці з Україною в галузі телефонізації й космічного зв’язку і готова взяти участь у модернізації систем зв’язку України. Президент компанії пан Лебел знає, що Міністерство зв’язку України вже уклало контракти з американською, німецькою і голландською фірмами. Ті беруться обслуговувати міжнародні лінії: Київ, Київ — область, область — район, але ніхто не виявив бажання взяти найважчий рівень: район — село, райвузол — абонент. «Телеглоуб» готова взятися за цю ланку. Вона у співпраці з «Бел-Канада» — третьою у світі за потужністю телефонною компанією — спроможна багато зробити для України. Я вже писав рекомендаційного листа представникові «Бел-Канада» до міністра зв’язку пана Проживальського. Якщо буде потрібно, напишу такого ж листа й представникові «Телеглоуб» до міністра, хоч, далебі, не знаю його планів і потреб, тому не можу мати будь-яких претензій до пана Проживальського в разі несприйняття ним моєї рекомендації.

Президент компанії Лебел пообіцяв вивчити можливість телепередачі нашого святкування першої річниці незалежності України в Монреалі 21 серпня 1992 року та відкриття 30 нових телефонних ліній з Канади до Києва. «Ми готові до чесної і відкритої конкуренції у справі модернізації українського зв’язку», — сказав на прощання Лебел. Я подякував йому за перший приклад порозуміння їхньої компанії з Україною і висловив надію на продовження взаємин.

9 липня пані Башук познайомила мене з Ігорем Ба́раном. Він працює в програмі «Таск Форс», ухваленій в межах департаменту закордонних справ Канади. Пан Ба́ран має величезний досвід діяльності у справі допомоги Канади іноземним державам. Однак мені не зовсім було ясно, чому програма так повільно реалізується щодо України. Хто більше винен: Україна чи Канада? У чому справа: у бюрократизмі чи є ще якісь причини?

В особі пана Ба́рана я знайшов щирого українця, який хоче допомогти практично. Утрьох ми обговорили стан програми «Таск Форс» і погодили загальний підхід щодо майбутніх дій.

І знову за хату — гроші…

Пан Гуцуляк повернувся з України, налагодив справи своєї фармацевтичної торгівлі в Торонто і поїхав до Оттави.

— Яке враження від України, пане Ерасте? — спитав я. — Адже багато людей повертається звідти, і серце їм болить. Вони начиталися Кащенка та Чайківського, намріялися про героїчну козацьку країну з чесними і порядними людьми, вишневими садочками і річками, переповненими рибою, — як у Павла Алепського: не можна кинути ості в річку до дна, щоб вони не прохромили рибини… А подивилися тепер самі на ту забруднену землю і морально понівечений народ, і їм чорна хмара спускається на очі, і вони не раді, що поїхали в Україну. Не зрікаєтеся її?

— Вона справді покалічена, але як можна її зрікатися — вона ж мати наша.

— Дякую вам за щиру любов до нашої неньки!

Пішли гуртом оглядати будинок на Меткаф.

Річ у тому, що Оттавській православній групі Михальчука сума в 615 тис. доларів за будинок для посольства здалася неймовірно великою. Вони довідалися з комп’ютера, що остання ціна при продажу будинку була 380 тис. доларів, і запротестували категорично (щоправда, нічого кращого взамін не пропонуючи). Гуцуляк і Юлія Войчишина вирішили звернутися за ще однією професійною оцінкою вартості будинку.

А я тим часом вирішив розібратися в цій справі самотужки.

Пішли з дружиною по місту, оглянули десятки будинків, заходили всередину, прицінювались. Оглядини показали, що ціна будинку на вулиці Меткаф у цілому відповідає його якості. Кращого приміщення на таку суму ми не побачили, і, отже, лемент Михальчуків про переплату був явно безпідставний. Житло постійно дорожчає. І цей будинок за кілька років коштуватиме значно більше.

З’ясували ми й причину величезної кількості оголошень про продаж житла. Виявляється, хвилі переселень в Оттаві час від часу повторюються. Вони спричиняються коливаннями економічної кон’юнктури. Коли економіка розвивається добре і життєвий рівень зростає, люди продають свої гірші помешкання і купують кращі. Коли настає економічний спад і життєвий рівень гіршає, люди продають свої кращі помешкання і купують інші. Тепер був спад, прибутки зменшились, і люди з шести-кімнатних квартир переселяються в чотирикімнатні. Пожильці чотирикімнатних квартир переселяються в трикімнатні чи двокімнатні. Власникам будинків стає сутужно, вони продають їх і поселяються у квартирах. Отже, оттавці не виїжджають з Оттави і не покидають її, а тільки час від часу в межах міста переселяються з місця на місце.

Тиск економічної кон’юнктури зробив їх динамічними, і вони без особливої ностальгії покидають одне місце й поселяються в іншому. Гадаю, що українцям душевно було б це значно важче. Ми дуже вже вростаємо в стіни, починаємо любити одвірок квартири, поріг хати, кущик бузку й стару вербу і так прив’язуємося до них, що стає тяжко відірватися.

Візити ввічливості

Після вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові Канади я наказав Родіонову зателефонувати до всіх дипломатичних місій в Оттаві і погодити дату й час візитів ввічливості. Родіонов слушно зауважив, що мої протокольні візити до послів в Оттаві припадають на початок відпусток, коли майже вся дипломатична активність завмирає. О цій порі посли їдуть додому, родинами виїжджають з Оттави на природу і загалом займаються зміцненням свого здоров’я. Для українського посольства важливо дотримати правил дипломатичного протоколу, але їм, отій сотні дипломатичних місій в Оттаві, це байдуже. І все-таки візити ввічливості почалися.

13 липня я склав візит дуайєну дипломатичного корпусу в Оттаві послові Камеруну Янґу. Пан Янг виявився молодим високим чоловіком негритянської раси, доволі балакучим і привітним. Я розпитав його про життя, формальне і неформальне спілкування оттавського дипкорпусу, коротко ознайомив з географією та історією України.

Потім я відвідав тимчасового повіреного Польщі Войцеха П’янтковського. Пан Войцех пояснив, що польський посол прибуде до Оттави за кілька місяців, а до того він виконуватиме його обов’язки. У розмові з ним я порушив гему реорганізації КДБ в Україні й аналогічної структури в Польщі. Зійшлися на думці, що публікувати списки агентів цих зловісних у минулому організацій зараз навряд чи доцільно, бо це може призвести до громадянської війни — надто велика кількість сексотів була свого часу завербована чекістами до співробітництва. Треба сказати, що П’янтковський говорив на цю тему якось холодно-байдуже, чи, сказати б, надто дипломатично.

Оренда чи купівля?

Вечір ми провели в товаристві панства Кісь, Янковських та невеликого гурту їхніх друзів. Янковський — літній чоловік, уже на пенсії. Він тривалий час працював у Канадському МЗС та розвідці, і мені хотілося його послухати, а професор Кісь серйозно включився до роботи над українською конституцією, і я дав йому копію її найновішого варіанту.

Торкнулися питання про ге, що краще: купити будинок для посольства і резиденцію для посла чи орендувати їх?

Виконавчий секретар КУКу Василь Вербенюк був рішуче за оренду. Я — навпаки, рішуче за купівлю.

Аргументи Вербенюка: Україна — велика країна, така, як Франція, Англія, Німеччина, Італія, і їй годиться мати солідний будинок з великим подвір’ям і садом. На це потрібно кілька мільйонів доларів. КУК узяв на себе обов’язок утримувати українське посольство впродовж цілого року. За рік Україна трохи стане на ноги і тоді зможе виділити необхідну суму для купівлі пристойних будинків. Не можна опускати престиж України — цієї великої європейської держави з потужним арсеналом ядерної зброї.

Мої аргументи. Україна — бідна країна. За рік вона не виведе економіки з кризи і не стане багатою, отже, не зможе виділити 3–4 мільйони доларів на посольство в Канаді. Росія не поверне Україні нашої частки будинків посольств колишнього СРСР. Якщо бюджет МЗС України і збільшуватиметься, то для України тепер важливіше не придбання в небагатьох державах грандіозних престижних будинків, а розширення мереж посольств у різних частинах світу. Оренда поглинатиме багато грошей. За рік ми витратимо кошти Фонду посольства, і наприкінці року в нас не буде ні грошей, ні приміщень.

Ідея оренди мені не подобалася ще й тому, що вона відтягує офіційну демонстративну появу України в Канаді. Якщо ми наймемо кілька кімнат на восьмому поверсі величезного хмарочоса, хто нас помічатиме? Та це однаково, що залізти в дупло величезного дерева і там сховатися. Де буде наш прапор, де буде вивіска з гордою назвою трьома мовами: «Посольство України в Канаді», хто їх бачитиме?

Треба купувати. Хай це будуть скромні будинки. Хай вони задовольнятимуть посольство два-три роки, але вони будуть свої, окремі. У них легше організувати життя і працю. Їх легше захистити від чужої розвідки. А років за два-три можна буде придбати й величезний престижний будинок, якщо Україна на той час стане багатшою і буде спроможна дбати не тільки про функціональну відповідність будинку, але й про престиж. Звісна річ, нашому посольству далеко до повноструктурної установи, але я не хочу відкладати дипломатичної діяльності до завершення формування. Ми починаємо відразу і тими силами, що їх маємо. З часом будемо розширювати масштаби діяльності. Крок за кроком.

Справа про купівлю будинку для посольства переросла в завзяте змагання КУКу супроти Гуцуляка. Він був «винен» у тому, що виявив ініціативу у створенні канадського товариства сприяння Рухові, а воно обрало його головою, «винен» у тому, що міністр Зленко саме йому дав повноваження в пошуках будівлі для посольства, тепер він «винен», що обрав будинок на вулиці Меткаф. Саме керівництво КУКу було за тридев’ять земель від Оттави, здалеку обставин не розуміло, ініціативи не виявляло, але не могло стерпіти, що хтось виявився попереду у справі допомоги Україні. Тепер пан В. Вербенюк будь-що намагався зірвати купівлю будинку і розмістити посольство в орендованому приміщенні, а посла — в орендованій резиденції, причому все орендне забезпечення гарантував тільки впродовж року. На моє запитання: «А далі що?» — відповідав: «Забезпечуватиме Київ». Я знав можливості Києва й тому наполягав на купівлі і будинку для канцелярії посольства, і будинку для резиденції посла.

Родіонов також був незадоволений будинком на вулиці Меткаф, хоча не заперечував, що краще купити, ніж орендувати. Я просив його знайти ліпший будинок приблизно за ті ж 600–700 тис. доларів. Минав тиждень за тижнем, минуло вже три місяці, а канцелярії досі не було. З усіх пристрастей, які вирували навколо цієї історії, випливав висновок: хтось дуже зацікавлений у тому, щоб українське посольство якомога довше не могло офіційно відкритися й приступити до нормального функціонування. Кому це потрібно? Кому це вигідно?

Ще один переїзд

Напередодні стало відомо, що Новаківські повертаються з Києва. Треба було звільняти помешкання. З купівлею будинку на вулиці Меткаф справа затягувалася. КУК, продовжуючи мстити мені за непокірність, відмовлявся платити за готель, а я не хотів витрачати гроші з тих 20 тис. доларів, що їх надіслало МЗС для потреб посольства, на своє особисте помешкання, бо вважав їх призначеними на заробітну платню службовцям посольства. Про ці незгоди знав Алекс Кіндій. Він разом з усім парламентом ішов у відпустку, і його службова квартира звільнялася. Щоправда, мандруючи в літній час між своїм містом Калгарі (провінція Альберта) та фермою під Монреалем (провінція Квебек), він час від часу користувався оттавською квартирою, але гречно запропонував мені своє помешкання. Ясна річ, не надовго, на час парламентських канікул. А з іншого боку, я сподівався, що КУК упродовж місяця розв’яже квартирне питання.

Родіонов і Кучер перевезли речі від Новаківських до Кіндія. Квартира була на дванадцятому поверсі у будинку з охороною. Різна галайстра, п’яниці і наркомани туди не потрапляли, і в будинку було чисто і спокійно. Квартира складалася зі спальні, невеликої світлиці з виходом до малесенької кухні та санвузла (туалет, умивальник, душ). Тут не було централізованої системи підтримування необхідної температури повітря, як у готелі та хаті Новаківських. Був лише кондиціонер, вмонтований у вікно світлиці, що сильно гув і ледве охолоджував гаряче липневе повітря.

Метрів за сто від нашого високого будинку праворуч у бетонних стінах повільно пливла річка Оттава. Ще далі її перетинав високий залізобетонний міст. За мостом підіймався височенний прямокутник хмарочосу. Він світився зсередини, кілька прожекторів освітлювали його ззовні знизу доверху. Ген далеко в темряві танули обриси інших старих і модерних споруд. По мосту швидко пробігала низка освітлених вікон трамвая чи електрички. Гуркіт коліс танув над річкою, над дорогою, в листі придорожніх дерев.

Я завжди захоплювався сільськими краєвидами і ніколи не любив міських, а тут зловив себе на тому, що цей вечірній пейзаж красивий, і оте мерехтіння різнокольорового світла має свою принаду і приносить втіху очам і серцю. За ним десь на другому боці планети мій рідний край. І я полинув думкою до нього.

Поліські гаї й діброви, сосни і вільхи, долини й горби ховали в собі дух давнини, що шепотів у вуха в лісі і давав силу бігти вперед. А потім спиняв і пестив ласкаво-лагідним повівом теплого вітру. Він віяв із поля, з житньої ниви, і пахнув молочним нестиглим зерном. Це ж так ішов мій пращур далекий з вільхового гаю, що над Чибрижем, до річки без назви, вздовж шляху старого до Седнева-міста, щоб скласти пошану високій могилі давнього скита-вождя. Чи міниться жито, чи міниться вітер, що запах житнього поля до гаю заніс? Чи так ось, як я, і десять сторіч тому хлопець ішов від гаю до гаю, від поля до поля у цій Сіверянській землі? Ловив кожен звук на вершечку сосни і думав його розгадати; вдивлявся у темінь кущів придорожніх, щоб уздріти живого когось. А там он Листвен великий — постій на довгім шляху від варягів у греки. Люта січа сіверян з варягами. 1 чорний крук, що століттями перелітає з вершечка однієї липи на іншу, окреслюючи місце битви. Живі забули. Колись поставили хреста, а потім церкву збудували гарну. Потім знову забули. Коли поминали, не було крука. Він спав у хащі глухій. Потім вилетів знову в Листвен прадавній і кружляв у вершечках дерев.

Невже отой шепіт від листя живого не мав духу в собі? Невже оті пестощі в щоки і губи ніжного теплого вітерцю отак собі просто, без жодного сенсу? Може, я сам-один існую у космосі, одна-однісінька крапля живого єства, загублена в часі і просторі?

О, ні! І звуки, й лагідне тепло, і шепіт ниви, й чорний крук над місцем бою у Листвені — це справді дух померлих наших прадідів старих. Ось звідки він: Седнів заснований п’ять тисяч років тому, скіфські могили біля Седнева — це приблизно дві тисячі років тому, Чернігів — 1300 років тому, Любеч, Листвен — тисяча років тому, оборонні споруди в Седневі й Чернігові — це перед татарською навалою у XIII сторіччі. У цих поселеннях ніколи не припинялося життя і ніколи вони не були заселені іншим народом, окрім місцевого населення з племені сіверян. Ця безперервність тягнеться з тої сивої давнини до козаччини, гетьманщини, до царської кріпаччини у XVIII сторіччі і великого випробування окупаційним комуністичним рабством у XX сторіччі. Чи не згинула українська душа, чи прислухається до шепоту верби над ставом і стогону седнівських скіфських могил, до пестливого тепла липневого житнього лану і Берестейської козацької могили? Чи відчує серцем блакитно-жовтий віночок з волошок та кульбаби на голівці молодесенької україночки і залізний карб повстанського гімну:

Якщо не метелик, якщо не перекотиполе, якщо не порожнє серце без жодної цікавості до власного походження і біографій своїх батька й матері, то він (вона) прислухається до духовного голосу своїх пращурів з глибини сторіч. Відчує поклик крові. Почне шукати його джерел. Вивчатиме. Повірить у силу розуму пращурів своїх. Перестане шукати істину в чужих краях. Побачить її в своїй нації, бо вона — творіння Господнє. І витворила вона народну культуру — одну з найбагатших (якщо не найбагатшу!) у світі за глибиною емоційного проникнення в людську душу та її співвідношення з собі подібними і навколишньою природою.

Уроки неформальної дипломатії

Я почав використовувати зустрічі з послами для того, щоб довідатися про їхнє особисте ставлення до комунізму як міжнародного явища, отже, й ставлення їх до компартій у їхніх країнах, і комунізму як державної практики в Радянському Союзі.

Розмови на цю тему давали широкий простір для викладу мого погляду на це у зв’язку з проблемою права націй на самовизначення. Швидко я почав розуміти, що посли — не філософи, а політики, тому з моїх висот філософських узагальнень необхідно переходити на політичний рівень, де взаємини поміж народами пояснюють не загальними законами розвитку роду людського, а війнами, договорами, торгівлею, дипломатією, розвідкою. Це також цікавий підхід, хоча для кваліфікованого ведення розмови в цьому плані більше потрібна історія дипломатії, аніж філософія. І я подякував Богові, що колись ще в Азербайджані зацікавився темою і прочитав кілька серйозних праць з історії дипломатії.

Про нову Українську державу багато послів практично нічого не знали: де знаходиться Україна, велика вона чи мала, скільки в ній людей і що це за народ?

У концтаборах я пройшов велику школу українознавства і в основному умів задовольнити своїх співрозмовників, але неможливо охопити всіх послів і передати їм усю суму своїх знань, тому чимдалі гостріше відчувалася потреба в доброму довідникові про Україну, який можна було б подарувати послові на продовження усної розмови.

* * *

14 липня був на розширених зборах оттавського КУКу. Розповів їм про становище в Україні, про завдання посольства, і ми разом іще раз обговорили способи співпраці посольства з українською громадою. 29 осіб подали заповнені бланки з короткими відомостями про себе і заявили про готовність співпрацювати. Серед перекладачів найактивнішим був Степан Яворський, хоча керівництво група вирішила передати панові Федору Підгайному, який багато років працював в уряді офіційним перекладачем.

Гі Шарбоно та Іван Плющ

15 липня я зустрівся зі спікером сенату паном Гі Шарбоно. Сенаторів канадського парламенту призначає прем’єр-міністр. Звичайно, на вибір прем’єр-міністра впливають різні мотиви політичного характеру та міжпартійних відносин, але це право доволі істотна прерогатива, що дає можливість посилювати фракцію своєї партії в парламенті.

Я передав вітання панові Шарбоно від Президента України і виклав політику нашого уряду на розширення дружніх взаємин з Канадою. Власне кажучи, Канада існувала до появи на світ Божий Української держави і далі могла б існувати в старому геополітичному розкладі світових сил без України. Проте старий світовий порядок ділив світ на дві потужні ворожі системи, що до краю напружували свої сили для взаємного поборювання. Канада мусила витрачати силу-силенну ресурсів і коштів для оборони проти комуністичної імперії зла. Демонтаж імперії знімає потребу марних витрат і дає більше ресурсів на мирний розвиток і благо громадян. Думаю, що за послаблення міжнародного напруження варто заплатити якоюсь частиною заощаджених коштів Україні як основній колишній колонії і як основному гаранту супроти відродження імперії.

— Сюди приїздив спікер українського парламенту пан Плющ, — сказав пан Шарбоно. — Ми говорили з ним про встановлення міжпарламентських відносин. Мабуть, Україні, як молодій демократичній державі, цікаво було б ознайомитися зі структурою й порядком діяльності канадського парламенту. Ми, щоправда, не ухвалили формального протоколу, але усно принципово узгодили необхідність міжпарламентських контактів. З того часу від пана Плюща ми не одержали жодного листа з якимись конкретними пропозиціями. Пан Плющ, здається, з давніх комуністичних функціонерів. Ви, ваша екселенціє, думаєте, що коли пан Плющ говорив про необхідність взаємин між нашими парламентами, то він справді щось робитиме в цьому напрямі?

— Вельмишановний пане спікере достойного сенату, люди, які відійшли від комуністичних догм і прийняли національну ідею, очевидно не зупиняться на півдорозі: вони відійдуть від релятивістичної комуністичної моралі і поступово перейдуть до нормальної вселюдської моралі з її відповідальністю за слово.

А сам собі подумав: щоденна суєта і боротьба всередині парламенту виснажують усі сили й не залишають енергії для зовнішньої діяльності. Більше того, ослабляють саму потребу в ній. Хоча навряд чи це може служити виправданням і Плющеві, і іншим політикам такого рангу.

Ще раз про посла Російської Федерації

Склав я візит ввічливості і російському послові Бєлоногову. Ідучи до нього, я знову готувався до розмови з хитрим і підступним чоловіком (як характеризував його Родіонов). І знову побачив чемну й культурну людину лагідної вдачі.

Звісна річ, він захищав інтереси Росії, а не України. Але як могло бути інакше? Захист України — це мій обов’язок, а не його. Від часу нашої першої зустрічі я не менше десятка разів гостро критикував у різних містах Канади російських імперських політиків. Немає сумніву, що він знав зміст моїх виступів, проте замість нот протесту (які обіцяв Родіонов) був ввічливий і люб’язний і жодним словом не виказав невдоволення моєю, по суті справи, антимосковською політикою.

Він пробував захищати необхідність єднання в одній державі, але подавав це як один з можливих, щоправда, бажаніших для нього, варіантів. Коли ж я послався на закон Верховної Ради про проголошення незалежності і другий акт всенародного законодавства — референдум 1 грудня — він прийняв це пояснення як належне без жодного протесту. Складалося враження, що цей досвідчений дипломат за 20 років роботи в Нью-Йорку і спостережень за Росією здалеку глибоко в душі десь схилявся до думки, що населення Росії могло б жити незрівнянно краще, якби Росія не прагнула до експансії, якби перестала створювати глобальне військове напруження з гігантським марнуванням матеріальних ресурсів всього Радянського Союзу і всього західного світу.

А може, це було те, що я почав відчувати в багатьох послів: вони служили своїм країнам не з палкої любові до своєї батьківщини, а з суто прагматичних міркувань. Посада посла — це висока посада. І незалежно від того, який уряд у країні і куди він веде країну, варто залишатися послом, бо честь висока і зарплатня велика. Світ виправити й покращити неможливо, а особисте життя добре влаштувати можна. Отож і влаштовують особисте життя, бувши насправді глибоко байдужими до багатьох важливих проблем своєї держави.

Оттавський КУК випускає ініціативу з рук

Виникнення самостійної України створило в середовищі українців Канади цікаву психологічну проблему. КУК впродовж кількох десятків років організовував відзначення свята проголошення незалежності Української народної республіки 22 січня 1918 року як найбільшого українського державного свята. І КУК, і активісти, і люди загалом звикли і сприймали як само собою зрозуміле, що саме вони відзначають, де, коли і як святкувати.

Тепер виникла нова дата — 24 серпня. За звичкою керувати, оттавський КУК хотів і День проголошення незалежності України 24 серпня взяти під свою опіку. Довелося проводити тривалі перетрактації, доки справу вдалося поставити на потрібну основу: посольство України організовує державнесвяткування Національного дня із запрошенням на офіційний прийом оттавського дипломатичного корпусу і канадських державних діячів. З українців мають бути запрошені лише найповажніші постаті. Переносити урочистості чи керувати їх проведенням українська громада Канади не може. Ініціатива вислизала з їхніх рук. І КУК, завжди бувши на першому плані, опинився в затінку. Було їм трохи сумно і гірко. Знайшли спосіб пом’якшити цю гіркоту — паралельно проводити громадські урочистості. При цьому я сказав, що коли мені дозволятиме час, я прийду на урочистості і зроблю головну доповідь.

З огляду на розклад руху теплохода «Грузія», державне святкування на судні в Монреалі було призначене на 21 серпня, а громадські заходи з моєю участю в Оттаві на 24-те і в Торонто на 28 серпня. У всіх цих трьох містах, як, зрештою, і в усіх провінційних центрах Канади, були створені комітети з підготовки святкування першої річниці незалежності України.

Володимир Пилипчук і програма модернізації землеустрою

До Канади приїхав на приватній основі член Президії Верховної Ради України, голова Комісії з економічних реформ Володимир Пилипчук. Я вирішив скористатися з його перебування в Канаді для активізації діяльності програми «Таск Форс» та програми «Торенс Ленд», яку активно просувають українці провінції Альберта за сприяння провінційного уряду для здійснення модернізації землеустрою в Україні. Запросивши до себе на нараду Новаківського, Ба́рана й Пилипчука, я представив реальний стан справи. Пан Ба́ран показав, які організації та інститути Канади могли б у принципі співпрацювати з українськими інституціями, у чому труднощі налагодження практичної співпраці. Після обговорення вирішили підготувати проект документа, зустрітися 22 липня, а 23-го розпочати переговори з керівництвом «Таск Форс».

На зустрічі з канадського боку були президент програми пан Фрейзер і керівник відділу на Східну Європу пан О’Ши. З нашого боку — я з Пилипчуком та Андрій Глуховецький як посередник і перекладач. Ба́ран не міг брати участі у нараді. Бо офіційно не міг стояти на нашому боці.

Наші співбесідники почали розмову так, немовби ці переговори були перші і нам ще належало з’ясовувати загальні підходи й засади: «Давайте подумаємо, треба вивчити, слід обміркувати, треба буде порадитися…» — на всі лади звучало одне й те ж.

Я зауважив, що всі основні засади співробітництва ми з’ясовували в час попередніх двох зустрічей, і якщо ми знову будемо обертатися навколо тих же питань, то підемо по колу, з якого ніколи не вирвемося. «Що нам заважає рухатися вперед?» — ставлю питання руба. Пилипчук уловив мій настрій і почав тиснути на співрозмовників, вимагаючи конкретної відповіді.

Вони заговорили про необхідність передати в майбутньому наші пропозиції на якийсь більш високий рівень. Знову зволікають, майнула в мене думка. І ось знайшли ще одне — сумнів щодо рівня наших повноважень перейти від підготовки до підписання протоколу.

— Який вам ще потрібен рівень? — спитав Пилипчук. — Я — член Президії Верховної Ради України, і мої вказівки обов’язкові для будь-якого міністра України. Лук’яненко — посол і представляє в Канаді всю Українську державу. Ми уповноважені в силу свого службового становища підписувати такого роду документи про співпрацю. І якщо ми його підпишемо, то українська сторона його виконуватиме.

Їм нікуди було подітися, і вони погодилися прийняти від нас виклад конкретних пунктів співпраці.

Коли ми попрощалися й вийшли на вулицю, я спитав нашого канадця Глуховецького:

— Як ви гадаєте, пане Андрію, чи не збираються ці хлопці використати 10 мільйонів, що призначені для України, в основному для себе, пояснюючи своєму начальству, що з українцями, мовляв, важко робити справу через їхню непрактичність? А самі тим часом найбюрократичнішим способом ганяють справу по колу. Гроші за програмою мають бути використані до кінця 1993 року. Вони тут біля цієї програми і цих грошей і прокрутяться до 1993 року, а далі… хоч вовк траву їж?

Пан Глуховецький культурний і скромний чоловік. Він не хотів пристати на таке гостре звинувачення і просто посміхнувся…

Ми розробили свій проект з урахуванням цих консультацій, і назавтра вранці Глуховецький відніс його дирекції «Таск Форс». Панові Ба́рану я докладно переповів зміст переговорів.

Після кількох днів перебування в Оттаві Пилипчук поїхав на захід Канади в Едмонтон. З програмою землевпорядкування Торенс Ленд він ознайомився раніше, палко схвалював її і намагався здійснити її в Україні. З розмов з едмонтонськими фахівцями, з Пилипчуком, з іншими фахівцями я робив висновок, що здійснення її в Україні справді вивело б стан нашого землеустрою на рівень передових європейських держав і було б величезним благом для всього нашого народу.

На прощання Пилипчук поставив кілька підписів під чистими аркушами паперу на той випадок, коли б потрібно було спільно підписати якусь угоду.

— Не боїтеся, пане Володимире, давати мені чисті бланки зі своїм підписом?

— Не боюся. Я знаю, що Лук’яненко нічого не зробить на зло Україні, а це означає, що не зробить і мені на зло.

— Дякую за довіру.

Ми попрощалися, щоб знову зустрітися за два роки в інших умовах і з іншими завданнями — в Україні в період виборів до Верховної Ради. Я був головою передвиборчого Демократичного об’єднання «Україна» і постарався йому допомогти. Він, у свою чергу, віддячив мені.

Якби після В. Фокіна прем’єром став В. Пилипчук, Україна уникла б багатьох страждань! Та, на жаль, це було так само неможливо, як неможливим було президентство Лук’яненка.

Розділ V ДЕЩО ПРО ОБРАЗ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ ІКОНОСТАСІ

Під час моїх поїздок у різні країни і особливо зустрічей з канадськими громадянами українського походження, членами парламенту, місцевими урядовцями практично всюди після виступів перед великою аудиторією до мене підходили люди, яких можна назвати вченою елітою — професори, викладачі вузів, науковці. Були серед них люди старшого віку, що вже на пенсії, були й молоді. Одні з них мали аудиторії й читали лекції. Інші писали глибокі наукові розвідки й друкували їх у поважних журналах чи видавали окремо брошурами або книжками. Я питав їх, чи могли б вони написати статтю академічного рівня в основному за профілем їхнього фаху і їхніх інтересів, але глибоко проукраїнську і антиімперську. Усі вони розуміли, про що мова, й відповідали ствердно. А я почав метикувати над планом, суть якого хочу викласти докладніше.

Коротка передісторія

1989 року я здійснив двомісячну подорож по чотирьох країнах Європи, віддавши кожній по два тижні, — Бельгії, Франції, Англії, Німеччині. Мене здивував тоді величезний вплив Радянського Союзу, власне, не так Радянського Союзу, як Росії, на західні країни. Завдяки Леоніду Плющеві, його доброзичливій дружині Тетяні та тривалим розмовам з невеликою, але високоосвіченою українською громадою Парижа, я побачив жахливу річ: підручники для школярів, для середньої, для вищої освіти, енциклопедії, довідкова література, політичні дослідження — буквально всякого роду література просякнута русофільством і повною зневагою до України та українців. Не те, щоб нас лаяли чи ненавиділи як націю, ні. Про нас писали просто як про частину Росії, та й годі. Ми як нація для них ніби просто не існуємо або існуємо лише як частина російського народу — і то гірший його уламок.

Чому так сталося? Річ у тім, що до революції впродовж усього XIX сторіччя російська інтелігенція підтримувала тісні взаємини з Францією. Дехто з них жив у Франції більше, ніж у Росії, і навіть свої твори писав французькою мовою (наприклад, Тургенєв). У Парижі були російські клуби, де збиралася російська і французька інтелігенція. Усе це дихало російським імперським духом. Української інтелігенції у Франції не існувало. Від імені України ніхто не промовляв, і Україну ніхто не боронив. Після революції з Росії до Парижа повтікало багато інтелігентів. Вони утворили політичну антибільшовицьку еміграцію. Ця еміграція ненавиділа комунізм, але ще більше вона ненавиділа «інородців». Тим часом комуністична влада червоної Російської імперії засновувала й підтримувала у Франції не просто комуністичну ідею, але образ великої Росії, що «об’єднала» навколо себе темні народи й вела їх до світлого комуністичного майбуття. Радянська пропаганда у Франції не заперечувала дореволюційної проімперської роботи, а навпаки — доповнювала, продовжувала і значно посилювала її.

Французькі автори шкільних підручників брали інформацію з російських енциклопедій та різних досліджень, що в основі своїй були проімперські й антиукраїнські, і виховували в такому дусі своїх громадян, починаючи від першого класу початкової школи до закінчення університету. Потім ця людина сама ставала вихователем молоді. Вона, може, й не підозрювала, наскільки неправильне у неї уявлення про Росію і весь Радянський Союз та народи, що там проживають.

Після Першої світової війни у Франції з’явилася й українська політична еміграція. Але вона була невелика. Не мала тих величезних коштів, що їх вивезло російське дворянство, генерали й державне чиновництво. Українська еміграція не мала широких зв’язків у колах французької інтелігенції і через те була неспроможна серйозно впливати на зміну уявлень французів про Росію й Україну. Крім того, ЧК — цей передовий бойовий загін російського імперіалізму — дуже уважно слідкував за діяльністю українських політичних організацій в еміграції і значно послаблював ефективність їхньої роботи. Убивства Є. Коновальця і С. Петлюри — це тільки найвідоміші антиукраїнські акції, а скільки було менш відомих, але страшенно згубних для української справи!

Україна була німа. Не вона говорила світові про себе, а вороги її говорили від її імені про неї. І це тривало впродовж трьох сторіч! І не тільки у Франції, а в усьому світі, не виключаючи й Канади!

Тепер Україна стала незалежною державою, і вона може почати виправляти історичну несправедливість, створюючи про себе належний образ. Проблема величезна за географічними розмірами — всюди, куди сягнула Москва, вона посіяла про нас брехню, і ми тепер мусимо сягнути туди ж, щоб спростувати її. Проблема величезна за змістом, бо охоплює різні галузі знань і багато сторін життя: історію, літературу, культуру тощо. Тут незліченні факти спотворення та привласнення наших досягнень, до того ж українцям приписано такі негативні риси і властивості, які зовсім нам не притаманні.

Уся пропаганда українства перебуває в зародковому стані, бо дипкорпус зовсім малий, туризму в Україні майже не існує, а спортсмени наші переважно ще й мови української не знають. Українське радіо, телебачення технічно відсталі, електросигнал губиться в ефірі, кореспондентів за кордоном немає. Газети бідні і не здужають виходити за межі України. Отже, хоч це й дуже перспективна галузь діяльності, але вона цілковито залежить від економічних можливостей держави. Та оскільки швидке зрушення в економічній сфері малоймовірне, то й немає підстав сподіватися на широке розгортання цієї праці в міжнародних масштабах.

Наукові дослідження проводило кілька осередків, навколо яких гуртувалися українські патріотичні вчені — НТШ в Серселі під Парижем, Український вільний університет у Мюнхені, Торонтонська група в Канаді та Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті. Не маючи підтримки з України, вони, ясна річ, не могли змагатися за впливи з потужною системою московської пропаганди. І все-таки група українських учених з Торонто підготувала шість товстих томів Енциклопедії українознавства англійською мовою. Це чудовий довідник, що гідно протиставляє антиукраїнським російським енциклопедіям правдиве зображення України та її народу. Тепер всякий, хто складатиме підручники для шкіл чи університетів, має можливість скористатися цим науковим українським джерелом.

Заслуговує уваги діяльність канадського Інституту українських студій Альбертського університету, що під проводом доктора Зенона Когута працює над перекладом творів М. Грушевського англійською мовою. Інститут має намір дати серйозні українські історичні дослідження для тих англомовних людей, які збираються взятися за ґрунтовне вивчення української історії.

Поширення української художньої літератури, поезії, мовознавчих, філософських, політологічних та наукових праць ще майже не починалося. Українці не мали коштів перекладати іншими мовами свої праці, а чужинці не цікавилися творчістю недержавного народу. У майбутньому ця справа залежатиме від заможності держави. Буде мати держава кошти, то й посприяє перекладам на іноземні мови українських творів і зуміє зацікавити ними чужинців. Ми маємо що пропагувати, тільки досі мало що пропагували. Пропаганда окремими людьми окремих творів не могла вивести нашу культуру і науково-технічні досягнення з московської тіні на світовий простір. Щоб це зробити, необхідно бути державним народом. Держава будує театри й підтримує драматичне й оперне мистецтво, вона будує філармонії й підтримує музик, держава плекає архітектуру і сприяє монументальному мистецтву, вона підтримує образотворче мистецтво. Найсильніша спонука для поширення у світі національної літератури й мистецтва — це факт існування самої держави. Якщо нація має свою державу, то це свідчить про її здатність до самоорганізації і створення всіх систем національного самозахисту. Така нація має всі державні функції, в тому числі функції захисту від зовнішніх ворогів, тобто становить силу. А силу всі поважають.

Тепер, коли Україна проголосила себе незалежною державою, інтерес до неї помітно зріс. Скрізь чути запитання: що таке Україна? Політики, економісти більшості країн світу кинулися шукати на нього відповідь. Вони потяглися до різних довідників. А ці довідники виготовлені не українцями, а чужинцями на основі московської антиукраїнської інформації. Добре, що з проголошенням незалежності Україна розширює свою дипломатичну службу, яка хоч і кволо, але все-таки видає ідейну проукраїнську продукцію, що бодай трохи нейтралізує антиукраїнську брехню.

З цієї потреби я написав листа директору видавництва «Українська енциклопедія» панові Кудрицькому, де порушив питання про необхідність видання довідника про Україну англійською мовою.

Відчуваючи ту ж потребу, директор видавництва «Смолоскип» Осип Зінкевич та Володимир Гула видали 1993 року путівник «Україна» англійською і українською мовами на 450 сторінках. У Канаді, готуючись до економічної конференції, пан Богдан Онищук видав стислий, але дуже добрий матеріал про Україну у вигляді журналу під назвою «Doing business in Ukraine».

На доказ того, що державність має вирішальне значення у справі інтересу світу до нації, можна навести такий приклад. Українець Іван Багряний у творі «Сад Гетсиманський» чудово змалював совітську в’язницю. Через багато років Солженіцин почав друкувати свої твори на ту ж тему. «Сад Гетсиманський» став відомий практично лише серед українців. Твори Солженіцина набули всесвітнього розголосу.

Ясна річ, у час публікації «Саду Гетсиманського» світ не дозрів до того, щоб почути правду про совітську комуністичну систему. Солженіцин прийшов у час, коли ґрунт уже був зораний. Проте факт, що цей автор належав до нації державної, відіграв величезну роль у широкому розголосі його творів.

Важливо не тільки те, що сказано, важливо, ким і коли сказано. Доброю ознакою в цій справі виявилася «Історія України» англійською мовою О. Субтельного. Наше посольство закупило партію його книжок, і ми їх дарували тим послам, котрі проявляли глибокий інтерес до України.

У світі існує п’ять-шість англомовних часописів, наприклад, американський «Форін ефеарс», канадський «Форін полісі», англійський «Економіст», що їх читають у всьому світі. Це журнали, де друкуються З. Бжезинський, Г. Кісинджер та інші люди такого інтелектуального калібру. Ці журнали читають люди, які формують у своїх державах політику або збираються її формувати: політична еліта й студенти, що мріють про політичну кар’єру в себе вдома або на дипломатичній ниві. Якщо засоби масової інформації щодень подають відомості про політичні зміни, то журнали аналізують глибинні причини, відкривають закономірності і пробують прогнозувати майбутній розвиток подій. Вони формують у своїх читачів ставлення до різних політичних систем і закладають політичну установку сприйняття одних і заперечення інших. Вони виробляють емоційно-оцінкові критерії, що їх людина потім застосовує при зустрічі з новою для неї країною чи новими фактами.

Ідеологи імперії за тривалий час і самі, і через найманих слуг заклали в голови провідних еліт основних держав світу багато штампів, кліше, міфів. Коли Радянський Союз розвалився і 15 колишніх колоній проголосили свою незалежність, чесні політики почали шукати логічного пояснення великих змін і прихильно сприйняли нові геополітичні обставини. Агентура після поразки ГКЧП і явного торжества націоналізму над російським шовінізмом причаїлася і чекала, що буде далі. Далі сталося звичне: демократична Росія продовжила імперську політику і, отже, продовжила користуватися послугами старої агентури. У новій Росії агентура знайшла старого замовника на інформацію і на газетні й журнальні статті. Про координованість журнальної агентури з одного центру свідчить той факт, що кілька разів у випадках важливих міжнародних подій, котрі так чи інакше стосувалися України, у різних країнах з’явилися майже одночасно антиукраїнські матеріали.

Що робити? Як захистити наші інтереси?

Виловити цю агентуру практично неможливо, бо люди вони загалом недурні і завжди зуміють пояснити появу своїх статей якимись зовнішніми обставинами, інтересом читачів до теми або пошуками істини чи особистими переконаннями. Частина таких антиукраїнських статей і справді з’являється з-під пера не платних агентів Москви, а від людей, яким ідеї марксизму і радянського комунізму так глибоко засіли в голову, що вони ще не вийшли з-під їхнього впливу і продовжують щиро вірити у велике історичне призначення Росії об’єднувати різні народи в спільному прогресивному русі до нового суспільства від старого капіталістичного з притаманними йому глибокими вадами. Платних агентів не вилікуєш від комунізму, а засліплених вилікує час і правдива інформація, яку вони раніше не мали чи упереджено відхиляли.

Оскільки неправильне уявлення про Україну у світі існує здебільшого не від злої упередженості, а від незнання проросійської дезінформації, то дуже важливо дати правдиву інформацію і подати світові правдиве тлумачення українського національного світосприймання і світобачення політичних традицій і національного розуміння геополітичного місця України на політичній карті Європи. Світові слід показати, що українці відновили свою державу і виходять на світову арену не для того, щоб перевернути дотеперішній європейський геополітичний порядок, а з метою утвердити себе за допомогою держави на своїх споконвічних етнічних землях, установити мирні й добросусідські взаємини зі своїми сусідами і почати тривалий процес подолання наслідків панування в Україні московських окупантів та відродити націю.

Для роботи у напрямі правдивого витлумачення чужинцям суті нової української держави я і почав добирати в Канаді вчених. Завдання складалося, по суті справи, з двох частин: по-перше, написання статей і, по-друге, їх публікації в кількох відповідних журналах.

В Оттаві у цій справі зустрівся з професором Богданом Боцюрківим, професором політичних наук Оттавського університету Теофілем Кісем, відомим юристом з Торонто Тернопольським, докторами наук канадського Інституту українських студій Альбертського університету, кількома вченими з Едмонтона, професором Любомиром Луцюком з Кінгстона.

У попередніх розмовах з ученими окреслювалося розуміння ідейних проблем, що їх можна буде поставити, і характер можливої тематики. Проблема друкування статей вимальовувалася як дуже складна справа: колективи згаданих журналів незалежні, мають свої політичні погляди й уподобання, замовляють статті відповідно до своїх планів і, як правило, відхиляють пропозиції сторонніх авторів. Я, однак, був переконаний, що коли за якусь справу береться багато розумних людей, то вони знаходять способи розв’язати будь-які завдання.

Після етапу попередніх розмов і розмірковувань мусив настати організаційний етап започаткування зв’язків для взаємного знайомства та попередніх консультацій щодо створення мінімально організованої групи для координації дій.

Я думав доручити цю секретарсько-організаційну роботу секретареві посольства з культури та інформації Борису Біляшівському, що невдовзі мав сюди приїхати.

Біляшівський приїхав. Я ввів його в суть справи, проте завантаженість посольства безпосередніми справами була така велика, що я не мав часу проконтролювати виконання доручення, і повернувся до нього за рік уже після від’їзду Біляшівського в Україну. А Біляшівський, виявляється, нічогісінько не зробив, і мені довелося самому поновлювати раніше налагоджені зв’язки. Провів серію зустрічей, в результаті яких справа дещо просунулася вперед. Професор Теофіл Кісь був готовий узяти на себе координацію творчості українських учених Франції й Німеччини і спробувати організувати друкування наших статей німецькою і французькою мовами. Роль координатора погодилася тимчасово взяти на себе професор Оттавського університету Ірина Макарик. 1993 року вона разом з кількома українськими вченими добилася створення у складі слов’янського відділу університету окремої української групи. Тепер, на її погляд, відкривалася чудова можливість для скликання наради українських учених для обговорення творчих планів і організаційних питань діяльності вчених у згаданому напрямі — їх можна було скликати на українське відділення до університету як на наукову нараду.

8 жовтня 1993 року на посаду першого секретаря посольства з культури й інформації прибув Євген Поліщук. Знайомлячи його зі службовими обов’язками, я докладно виклав ідею і передав відповідні документи.

Поліщук справив на мене враження ділової і фахово підготовленої людини. Мої пропозиції він сприйняв як настанови посла, котрі належить виконувати. На той час я вже подав заяву про відставку, і до від’їзду в Україну мені залишалося менше місяця. Що зробить Поліщук для втілення моєї ідеї в життя, тепер залежало не від мене, а від нього самого і ще більше від нового посла України в Канаді Віктора Батюка. При зустрічі в Києві з Батюком перед його від’їздом до Оттави я розповів йому те, що слід було розповісти, і згадав лише побіжно про мій задум стосовно написання і публікацій у Канаді правдивих статей про Україну. Сподівався, що Поліщук докладно доповість справу новому послові, і вони її продовжать.

Джон Бослі

Хтось із українських членів канадського парламенту назвав Джона Бослі канадським Павличком. Джон Бослі, як і Павличко, очолював постійну комісію парламенту у зовнішніх справах. Але і в їхньому характері було щось спільне: обидва завзяті, енергійні, швидко збуджуються і в полеміці легко передають куті меду. Уміють підтримувати невимушену атмосферу, часом висловлюються зовсім не делікатно. Не ображаються і легко прощають нечемність інших. Щоб зупинити потоки їхнього красномовства, співбесідники змушені вживати дуже гострих слів, на які вони, одначе, не ображалися.

Після дезінтеграції Радянського Союзу парламентська комісія Бослі виготовила документ на 49 сторінках під назвою: «Стратегічний вибір: канадська політика щодо нових республік колишнього Радянського Союзу». Документ не таємний: його ще свіженьким приніс мені доктор Кіндій. Як і всі урядові й парламентські документи, він був надрукований двома мовами: англійською і французькою. Документ дуже важливий як перша спроба переосмислити ставлення Канади до колишнього Радянського Союзу і замість орієнтації на одну Москву звернути увагу на його складові частини, особливо на Україну й Прибалтику.

Франкомовний варіант я негайно надіслав до нашого МЗС, а англомовний вирішив перекласти українською мовою, щоб надіслати до Києва комісії Верховної Ради у закордонних справах (очолювану Павличком), уряду, Інституту стратегічних досліджень та ще півсотні адресатам, що займаються виробленням політики чи бодай серйозно її вивчають.

Я вже згадував, що з оттавських українських друзів створив групу перекладачів з 14 осіб. Групу очолив професор Федір Підгайний. Він усе життя пропрацював офіційним перекладачем у канадському уряді, добре знав і українську, і англійську мови.

У неділю я приїхав до церкви, зустрів Степана Яворського, розділив документ на частини і попросив роздати членам перекладацької групи, аби кожен швиденько зробив свою частку праці й передав для доведення перекладу до належного рівня панові Підгайному. Врешті-решт текст був публіцистичний, а не художній, і його легше перекладати.

За тиждень — півтора виявилося, що з 14 осіб, які записалися до перекладацької групи, насправді готові працювати лише кілька осіб, а решті все щось заважало. Найбільше переклав Яворський. Потім недосконалий переклад довів більш-менш до літературної норми Анатолій Нікула. Зайняло це майже два місяці. Я надіслав переклад до МЗС. Його звірили з оригіналом і оцінили на «трійку». Такий переклад поширювати не можна було.

Мій намір допомогти нашому МЗС з допомогою оттавської перекладацької групи провалився.

Проте провернуся до Джона Бослі.

20 липня 1992 року я відкрив двері його кабінету в парламентському будинку й зайшов. Назустріч мені рушив високий чоловік років сорока п’яти з густою чорною бородою. Весело усміхаючись, він подав руку, запропонував сісти і сказав:

— Це наша друга зустріч. Перша була торік. Тоді ви не були послом, і Україна ще не стала незалежною державою. Ви приїздили до Канади і США з нагоди п’ятої річниці Чорнобильської катастрофи. Тоді вас нагородили медаллю.

— Ви знаєте такі подробиці моєї біографії?

— Голова комісії з іноземних справ повинен знати послів, які в Оттаві представляють свої держави.

— Таж їх понад сто.

— Україна належить до тих держав, що заслуговують на особливу увагу.

— Дякую. Це мені приємно чути.

— Торік ви просили мене, щоб Канада заснувала генеральне консульство в Києві. Ви тоді казали, що це сприяло б вашій боротьбі за незалежність. Ми консульства тоді не заснували, а ви незалежною державою стали.

— Антидержавний заколот у Москві і його поразка допомогли українським національно-демократичним силам.

— Яка мета була у заколотників?

— Врятувати Радянський Союз від розвалу.

— Як ви гадаєте, Горбачов був зв’язаний із заколотниками?

— Оперативний план державного перевороту складали, мабуть, без його участі, але ідейно він був з ними. Зрештою. Янаєва, який очолював заколот, Горбачов зробив своїм найближчим заступником. А як ви особисто ставитеся до розвалу Радянського Союзу?

— Позитивно.

— Чому ж тоді міністерство не підтримує Україну та інші нові держави?

— Поки що міністерство приглядається до нових держав.

— Але канадське міністерство закордонних справ уже встигло стати на бік Росії. Канадський уряд погодився визнати Росію за єдину спадкоємницю Радянського Союзу в Раді Безпеки ООН, тоді як і Україна, і Білорусь від 1945 року були членами ООН і з точки зору права мають не менше підстав на успадкування місця в Раді Безпеки.

— З практичного боку Україна і Білорусь не були державами. Ви ж самі, пане посол, казали, що Україна була колонією.

— У той момент, коли був демонтований Радянський Союз, Україна вже була незалежною державою.

— Наш уряд був і залишається стурбований ядерною зброєю Радянського Союзу. Розосередження зброї дуже небезпечне.

— Але визнанням Росії за єдину спадкоємницю місця в Раді Безпеки ООН та єдину спадкоємницю ядерної зброї Канада благословила Росію на величезне пограбування України і всіх колишніх так званих союзних республік. До розпаду імперії Росія грабувала свої колонії, і при розвалі імперії Захід узаконив володіння награбованим, і тепер Україна не отримала в Оттаві жодного із шести будинків колишнього Міністерства закордонних справ СРСР, бо всі передані Росії. Страшна несправедливість!

— Вищий інтерес Канади збігається з інтересом країн «великої сімки» — не допустити збільшення кількості ядерних держав, а Україна поки що має ядерну зброю.

— Україна зацікавлена в ядерному роззброєнні, але чи готова Канада допомогти Україні зберегти свою незалежність?

— А вашій незалежності хтось загрожує?

— Росія загрожує.

— Вона має так багато своїх економічних проблем, що їй не до вас.

— Історія знає немало прикладів, коли правителі держав шукали способів розрядити невдоволення народу шляхом зовнішніх військових авантюр.

— Пане посол, у чому ви бачите своє головне завдання в Канаді?

— Я його вбачаю в тому, щоб укласти між Україною і Канадою широку політичну угоду, за якою Канада узяла б на себе зобов’язання допомогти Україні зберігати недоторканність своїх кордонів. Зі свого боку Україна, ясна річ, готова до найширшої політичної і військової співпраці для сприяння канадським національним інтересам. Я радий, що пан Бослі глибоко розуміє закономірність зміни геополітичної ситуації у світі і готовий прийняти Україну за окремий поважний чинник у новій майбутній Європі.

— Це вже далекосяжні висновки.

— Думаю, що вони випливають з доповіді вашої комісії. Пане Бослі, я хотів би зачепити ще одне питання. Йдеться про активізацію взаємин між народами наших країн. Цьому сприяло б заснування прямого авіамаршруту між Україною і Канадою, наприклад, Київ — Торонто і Торонто — Київ.

— З нашого боку, — відповів Бослі, — немає жодних заперечень — хоч сьогодні! Але уряд цим не займається. Це справа приватних авіакомпаній.

Ми попрощалися з наміром продовжити діалог у майбутньому.

Делікатна ситуація

Увечері я мав зустріч у справі Македонії. Пані Палій-Мур, симпатична жінка, представила мені делегацію з трьох осіб: македонця І. Битова, хорвата Л. Бутковича і ще одного македонця з Оттави.

Пані Палій довго, дуже красномовно й аргументовано переконувала мене, що Україна повинна б визнати незалежність Македонії.

Я висловився в тому дусі, що як борець за незалежність України завжди стояв і стою за право націй на самовизначення. Це право вважаю фундаментальним і таким, що не підлягає ніяким сумнівам і застереженням. Отже, я за право Македонії на самовизначення. І радий, що 1991 року Македонія проголосила свою незалежність (фактично від сербського диктату). Що ж стосується визнання Македонії Україною, то це питання швидше слід адресувати міністрові закордонних справ України панові Зленку. А для нього питання ускладнюється тим, що Україна встановила дипломатичні відносини з Грецією. У Греції ж північно-західна провінція носить назву Македонія. І Греція заявила, що вона готова визнати Македонію за незалежну державу і встановити з нею дипломатичні відносини, якщо та себе перейменує. Очевидно, визнання Україною Македонії ускладнило б відносини з Грецією. Можливо, що цього наш міністр не захоче.

Я зателефонував до першого заступника міністра закордонних справ М. Макаревича і попросив роз’яснень позиції МЗС щодо Македонії. Він надіслав довідку, яка підтверджувала неможливість визнання Македонії під цією назвою. Невдовзі я в делікатній формі пояснив панові Битову позицію МЗС України. У македонській справі від початку й до кінця я діяв як слухняний службовець, хоч особисто був на боці Македонії, і коли б моя воля, пішов би на визнання її незалежності.

Зрештою, я пішов би на визнання незалежності й Чечні. І встановив би з нею дипломатичні відносини. По гарячому. Доки в Москві був розгардіяш і вона не встигала стежити, що де відбувається. А для того, щоб реалізувати дипломатичні відносини з Чечнею, розгорнув би пропагандистську кампанію (в тому числі в російських газетах) за підтримку прагнень до суверенітету приволзьких країн і навіть почав би ідейно підтримувати керівництво Свердловської області та далекосхідних районів у їхніх домаганнях.

Поповнення посольства

26 і 27 липня посольство поповнилося двома особами: Олександром Шандруком (прибув з дружиною і сином) та Ігорем Мазуром (також з дружиною).

Пан Шандрук, член проводу Республіканської партії, кандидат економічних наук, основний автор економічної програми УРП. Я не хотів його вилучати з керівництва Республіканською партією і зважився везти за океан тільки після гострої шпильки заступника голови УРП Олега Павлишина: «Шукаєте людей собі в посольство десь, а найближчих не хочете взяти!».

Ігоря Мазура я взяв на прохання його батька, з яким був знайомий уже кілька років.

З летовища прибулих повезли й на кілька днів поселили в греко-католицькій семінарії отця Андріїшина. Відтоді, як я познайомився з отцем Андріїшиним, кожна зустріч з ним приносила мені велику втіху й задоволення. У цій людині поєднувалися три добрі риси: порядність, любов до України і глибока християнська віра. В одну з останніх зустрічей він сказав, що йому пропонують перейти до Львова й посісти посаду католицького судді, що було визнанням його високих заслуг і благочестя.

Містер Фрейзер, голова палати громад

Наступного дня, окрім багатьох дрібних справ, я мав зустріч у парламенті з головою палати громад паном Фрейзером. Пан Фрейзер — компанійська людина, з ним легко говорити про будь-що. Запам’яталися його слова: «Канадський парламент — теж далеко не ідеальна установа. Наш прем’єр має надмірно великі права. Багато хто питає: навіщо нам британська королева та генерал-губернатор і провінційні губернатори? Звичайно, формальну відповідь на ці питання ми всі знаємо, але… одне слово, організовуйте в себе свою українську демократію. Може, вона буде менш забюрократизована. Наша демократія як метод організації саморегуляції суспільної системи перейшла ту межу, коли цей метод зміцнював систему, і стала допускати явища, що починають підривати її зсередини. Наприклад, владолюбні та славолюбні люди з метою стати членами федерального парламенту не зупиняються перед будь-якими обіцянками виборцям. Проголошують рівноправність рас і, добившись парламентського мандату, роблять різні дурниці. Ми самі створили систему, в якій усі політики залежать від журналістів, мітингових крикунів та босяків. Рішення, що були б сьогодні непопулярні, але корисні Канаді в перспективі, неможливі, бо всі ми плаваємо на хвилях чотирирічного циклу від виборів до виборів. Канада — економічний банкрот: ми заборгували 400 млрд. доларів іноземним банкам! Замість намагання зменшити цей астрономічний борг, ми, політики, запобігаючи перед виборцями, підтримуємо ледь не найвищий у світі життєвий рівень — і не за рахунок підвищення продуктивності праці, а за рахунок різних позичок!»

Дружина-дипкур’єр

Другу зустріч у той же день організувала Оксана Башук. Це була група військових українців: майор Ярослав Коропецький, генерал Ізидор Попович, генерал Роман Якубів.

Відповідно до попередньої домовленості, вони переговорили з вищими чинами канадської армії і, враховуючи результати переговорів та мої попередні рекомендації, склали листа до міністра оборони України генерала К. Морозова.

Генерал Попович повідомив, що незважаючи на наполегливі пропозиції канадських офіцерів-українців заснувати в Києві канадське військове представництво, Міністерство оборони Канади має намір покласти обов’язки військового аташе в Україні на одного з військових аташе в Москві. Міноборони України, застеріг генерал, ні в якому разі не повинно погоджуватися на це.

Не можна допустити, щоб аташе в Москві був одночасно й аташе в Києві. Аргументи міністерства: не вистачає коштів. Наша пропозиція: Канада має в Москві чотирьох військових аташе. Хай там одного скоротять і спрямують до Києва. Коли б у крайньому разі довелося тимчасово погодитися на сумісництво, то нехай у Києві виконує обов’язки канадський військовий аташе в Польщі. Майор Коропецький порушив проблему переукладення військового договору. Доки існував Союз, доти був чинний договір між Канадою і СРСР. Тепер цей договір утратив чинність. Найпростіше, що можна швидко зробити — це на основі того договору укласти українсько-канадський договір про співпрацю військових міністерств.

Генерал Я кубів говорив про можливість організації навчання українських офіцерів у Канаді. На першій стадії це може бути військовий коледж. Іноземні офіцери в ньому вивчатимуть передусім англійську мову, затим добре ознайомляться з канадською військовою доктриною, засадами формування збройних сил, життям канадської армії у мирний час і концепцією ведення військових операцій.

— Панове, — сказав я, — я думаю, як би швидше дати хід вашому листу з пропозиціями міністрові оборони України. Моя дружина отримала сумне повідомлення про тяжку хворобу її матері. Завтра вона вилітає в Україну. Зараз пан Глуховецький замовляє для неї авіаквиток. Вона візьме листа і передасть його генералові Морозову. Це найшвидший спосіб. І зручний тим, що ніхто до Морозова його не читатиме. Пані Оксана Башук, яка брала активну участь у розмові, найсхвильованіше зустріла новину про передсмертний стан моєї тещі, висловила мені співчуття і просила передати співчуття моїй дружині.

Востаннє я бачив тещу у своїй хотівській хаті поблизу Києва, куди вона приїздила попрощатися перед нашим від’їздом до Канади. Це було менше півроку тому. Вона виглядала цілком дужою: рожевощока моторна жінка, життєрадісна й бадьора і, здавалося, ще зовсім не стара. І ось маєш — рак! Шкода, дуже шкода!

На жаль, маму в живих моя дружина вже не застала. Був кінець липня, погода спекотна, довго тримати тіло не змогли, поховали. Виконавши місію дипкур’єра, Надія повернулася до Канади.

* * *

Кожного дня виникали різні важливі справи, і я з ранку до вечора їх полагоджував, а ввечері продовжував розбиратися з паперами, які потрібні були на завтра, на післязавтра або за місяць. Я не мав часу дихнути. Годилося б знайти бодай годинку для вдосконалення англійської мови, а я навіть цього не міг собі дозволити. Зменшити обсяг роботи? Це означає відкинути корисні для України пропозиції і не зробити якогось доброго для неї діла. Перекласти більше роботи на дипломатів? Таж і вони завантажені. Кучер сидить у кабінеті до 8–9 години вечора. Мало того, він сам не встигає оформляти візи, і Родіонов значну частину свого часу допомагає йому. Треба, щоб Шандрук узяв на себе всі економічні справи. Проте з появою першого секретаря з економічних питань збільшилася й кількість різних підприємницьких пропозицій.

Його екселенція Френсіс Матіс

Хотілося, щоб Канада якомога швидше відрядила свого посла до України. Нарешті вона його призначила, і він прийшов познайомитися зі мною. Зустріч організували в кімнаті неподалік від інформаційного бюро А. Глуховецького та нашого консульського відділу. Ця кімната була велика, і в ній можна було проводити наради десяти — дванадцяти осіб.

Його екселенція посол Канади в Україні прийшов на три хвилини раніше призначеного часу, і так вийшло, що коли я зайшов до кімнати, щоб потім його зустріти, він був уже там. Переді мною стояв чоловік з привітним обличчям і щиро усміхався. Трохи нижчий від мене зростом, у звичайному костюмі, він радо відповів на моє привітання і перший подав руку для потиску. Я відразу зрозумів, що переді мною чуйна, добра людина, а не бундючний сноб.

Пан Френсіс Матіс п’ять років працював послом у Москві і заговорив до мене російською мовою. Я насторожився, проте вже за кілька хвилин стурбованість зникла — перебування в Москві зміцнило в ньому антикомуністичні й антиімперські переконання, і він висловлював явні симпатії до незалежної України. З кожною хвилиною нашої розмови зростало переконання, що кращого посла в Україну з Канади й чекати не можна було. Ми мали з ним виконувати, по суті справи, одну і ту ж роботу, тільки кожен, звісно, в інтересах власної країни. Та він ще допомагатиме в межах своїх можливостей зміцненню української державності. Я подарував йому на пам’ять про наше знайомство «Історію України» англійською мовою О. Субтельного.

Вдруге я зустрівся з Матісом у Монреалі перед його від’їздом в Україну. Цього разу ми познайомили наших дружин і продовжили політичні дискусії. Потім разом супроводжували генерал-губернатора Р. Гнатишина по Україні, а коли я склав повноваження посла і повернувся до Києва, він регулярно запрошував мене до посольства. Двічі — раз у резиденції і раз у посольстві — зустрічав гостей в українській вишиваній сорочці. Шкода, що так недовго він був у Києві — у липні 1995 року його відкликали.

Здійснення програми «Таск Форс»

Про цю програму я вже згадував у зв’язку з паном Ба́раном і приїздом до Оттави Володимира Пилипчука. Тоді ми її дуже підштовхнули. Переведення Ігоря Ба́рана в команду здійснення програми, здається, подолало бюрократичне гальмування і надало їй практичного робочого руху.

Згідно з цією програмою наприкінці минулого року відібрали в Україні 46 фермерів для навчання в Канаді. Привезли. За три дні виявили одного фальшивого фермера і негайно спровадили його з Канади. 45 розподілили на кілька маленьких груп і розіслали їх до фермерів різних провінцій. У вересні 1992 року я отримав листа від одного фермера, який докладно ознайомив з цією частиною програми.

Суть інформації така. Майже всі українські фермери мали вищу агрономічну або ветеринарну освіту і були добре обізнані з сільськогосподарською технікою. Це люди, що за інтелектуальним розвитком стояли вище від канадських фермерів. Вони хотіли ознайомитися з приватним веденням господарств та канадською сільськогосподарською технікою. Термін перебування в Канаді дев’ять місяців. Два тижні їм читали лекції і теоретично знайомили з канадським господарством, а потім відправили працювати на ферми. На фермах вони майже весь час працювали просто робітниками. Перед закінченням терміну їх знову зберуть на два тижні для підсумковихтеоретичних занять. Та найцікавіше — бухгалтерська книга фермера — залишалася для них закритою, бо фермери не схильні розкривати справжньої картини прибутків, податків, витрат.

Щодо техніки. Для ознайомлення з нею достатньо двох тижнів, бо основа техніки така ж, що й українська.

Пропозиції. Не потрібно возити українців до Канади аж на дев’ять місяців. Краще в Україні відкрити один полігон канадської техніки і привезти туди кілька вчених-економістів. Не потрібно витрачати тисячі доларів на авіаквитки, коли за той самий час і кошти можна підготувати вдесятеро більше фермерів.

Цей лист був мені в подальшому керівництвом до дії.

Сама програма «Таск Форс» на перше місце ставила підготовку державних службовців. Не просто державних службовців, а політичних діячів, і не просто державних діячів, а групу найвищих керівників держави. Початкова ідея авторів програми полягала в тому, щоб навчити найвищих владоможців демократії і розказати їм про переваги приватної економіки, а далі все буде добре. Вони думали, що в нас не здійснюють приватизації тому, що нашим керівникам ніхто не розповів про величезні переваги приватної економіки над соціалістичною. Така психологічна установка відсувала на задній план усі інші розділи програми, в тому числі й програму навчання фермерів.

На всіх перших зустрічах я вперто їм твердив, що справа не в знанні, а в небажанні, і що треба займатися не верхнім ешелоном влади, а опуститися нижче. Верхній ешелон влади загітувати неможливо, як неможливо загітувати вовка їсти капусту. Його можна тільки витіснити з системи керівництва економікою або примусити до приватизації. Необхідно спрямувати зусилля на нижчі адміністративні щаблі та на самих організаторів виробництва.

Мої співбесідники ніби не чули цього і стояли на своїх позиціях. Я повторював і повторював своє. І тільки коли серед них з’явився Ігор Ба́ран, вони поступово почали розуміти мене. З цих дискусій у керівництва «Таск Форс» виникла потреба поїхати до Києва і там спробувати розібратися. До групи ввійшли помічник заступника міністра закордонних справ і зовнішньої торгівлі пан Фокс, пан Гудінгс і пан Ба́ран. Виникла ідея заснувати в Києві Інститут менеджменту. Група з’їздила до Києва. 20 жовтня в канадському бюро міжнародної освіти відбулася зустріч — з участю Ба́рана, Гудінґса, Фокса, Біляшівського, двох співробітників бюро і мене. Підбили підсумки попередньої роботи й обговорили перспективи заснування в Києві Інституту менеджменту. Ігор Ба́ран порушив питання: що робити для розширення в Канаді знань про Україну?

— По-перше, — кинув я репліку, — дозвольте нескромне зустрічне запитання: де був мільйон українців у Канаді впродовж 45 років, якщо тепер раптом виявилося, що Канада зовсім не знає України?

Ба́ран трохи зніяковів і відповів:

— Україна не була державою і не керувала своєю економікою. Торгівля, переговори, укладення контрактів і все інше відбувалося в Москві. А ми Канаду знайомили з ганцями, рушниками, варениками та іншою етнографічною культурою.

— Канада. — сказав я, — багатонаціональна країна, де, мов у казані, з численного етнічного матеріалу виплавляється одна канадська нація (якщо не підгрупа цілої північноамериканської). Ви змирилися з долею (хоча французи Квебеку не змирилися) і послабили увагу до України. Пробачте, пане Ігоре, за гострий докір. А тепер дозвольте відповісти на ваше питання по суті. Отже, що робити, аби Канада більше знала про Україну? Спочатку поділимо Канаду на категорії, аби визначити, хто якої інформації потребує. Канадці — це і політики, і бізнесмени, і туристи, і культурні діячі, і… Кожній категорії потрібна окрема інформація. Виготовляти й поширювати її має певна категорія людей. Усе це має відбуватися, звісна річ, на тлі щоденного інформування громадян Канади про останні події, в яких повинна бути й інформація про Україну. Поява нової держави в Європі і поява її посольства в Оттаві — це добрі передумови для збільшення інтересу канадців до України. Посольство має піднести справу інформування канадців на державний рівень. Проте це окрема тема.

Подружжя Новаківських

Якось подружжя Новаківських запросили мене з дружиною до ресторану.

Новаківський — віце-президент канадської компанії з виробництва паперових грошей. Познайомилися ми з ним ще 1991 року, коли нам організували екскурсію на цю фабрику. Вже бувши послом, я познайомився з усім технологічним циклом виконання угоди з українським урядом щодо виготовлення гривні. Ця компанія виготовляла для України дипломатичні й службові закордонні паспорти.

Фірма зацікавлена була виробляти для України весь комплект гривні, але чомусь банкноти великих номіналів наші фінансові верхи мали намір друкувати в Англії чи Італії. Причому перетрактації у цій справі вели таємно. Канадська фірма пропонувала зробити відкритий конкурс.

— Хіба це не справедливий підхід? — спитав мене Новаківський.

— Звичайно, справедливий, — відповідав я.

— У Києві, — провадив далі Новаківський, — ведуть справу якось кручено: то на якісь обставини посилаються, то чогось недоговорюють, даного слова не дотримуються…

— У нас, — зауважила Надія, — думають не про те, щоб і добре зробити, і заощадити для держави кошти, а як покласти до власної кишені найбільшого хабара.

— У Канаді люди також не святі, проте демократичний відкритий конкурсний спосіб відбору при укладенні контрактів залишає мало місця для підкупу. Я не кажу, що, немає правил без винятку, але мова може йти хіба що про вельми рідкісні винятки.

Обговорили ми й проблему будівництва в Україні спеціальної фабрики з виготовлення грошей, акцій та цінних документів. Канадська фірма Новаківського могла б узяти участь у конкурсі на кращого будівничого такої друкарні.

Вечір у товаристві Новаківських був надзвичайно приємний. Взаємною теплотою одне до одного це гарне подружжя випромінювало тепло й на нас, і нам також ставало тепліше на душі. Їхня неквапливість починалася в ресторані з пошуків кращого столу, потім таких же неквапливих пошуків кращих страв у меню, а потім такого ж неквапливого обговорення важливих політичних справ в Україні та взаємних підприємницьких інтересів. Розміреність ця зовсім мені не властива, бо останні чотири роки життя — це безперервний, без відпусток і відпочинку, біг уперед, уперед, уперед. А тут я потрапив у зовсім інший ритм.

До речі, вже на другому тижні перебування в Канаді я відчув величезну різницю в темпі мого і їхнього життя: я звик поспішати, вони не квапляться; я не знав відпочинку ні в суботи, ні в неділі, для них же абсолютно недоторканні дні відпочинку; я міг (доки не знав їхніх правил) зателефонувати до когось у суботу чи неділю у якійсь справі, вони ж вважали просто неетичним когось турбувати в дні уїкенду. Мені здавалося, що вони просто байдикують. А потім я зрозумів причину різниці в темпах мого і їхнього життя. Ми будували комунізм, вони його не будували; ми поспішали п’ятирічку виконати за чотири роки, у них п’ятирічок не було, ми наздоганяли Америку, а вони створювали собі достаток, нас гнали до якоїсь химери, і ми бігли кудись уперед, вони нікуди не бігли, звикли відчувати землю під ногами, помічати природу і насолоджуватися життям; нас заклинило було між зубів величезної машини, і ми марно мусили обертатися в її загальній коловерті, тут держава нікого не позбавила його власної свободи, і кожен вільний. Ми весь час боролися, а вони жили для свого задоволення. Сонце однаково сходило з-за обрію і їм і нам, але вони люди, а ми — раби!

Перша річниця незалежності

До святкування першої річниці проголошення незалежності України готувалася вся Україна, все українство Канади, українці всього світу.

З Канади до Києва поїхали сотні людей. Усі були страшенно раді, що в їхніх паспортах було поставлено візу українською мовою, українським дипломатом, і заплатив кожен за візу не в московську скарбницю, а в свою, українську.

Родіонов застерігав: усі політики й дипломати Канади роз’їхались у відпустки, і їм не до наших урочистостей. Монреаль — це все-таки не Оттава: туди треба їхати дві з половиною години, отже, хтось через це не прийде на свято. Написали 300 запрошень, харчі й напої завезли на судно з невеликим запасом. Підготовку обіду й обслуговування капітан узявся зробити безплатно своїм куховарським складом.

Молодіжна організація Монреаля взялася виставити почесну варту і запросити великий музичний ансамбль. Гукало домовився з майстрами про виготовлення великого металевого тризуба, який можна буде приклепати до товстющої труби пароплава замість радянського серпа і молота.

Жінки заготовили малесенькі прапорці для вручення кожному гостеві.

Були запрошені єпископи греко-католицької і православної церков. Отець Петро Бойко з Києва від Української автокефальної церкви мав освятити корабель, його блакитно-жовтий прапор і тризуб і подарувати ікону Божої матері та Біблію.

Вручення вірчої грамоти. Справа наліво: генерал-губернатор Роман ґнатишин, Левко Лукяненко з дружиною. Оттава, 1992 р.

Авіапарад. Трентон, 1992 р.

Френсіс Матіс, перший посол Канади в Україні

Коли я під’їхав, вийшов з авто і рушив з дружиною у напрямку корабля, обабіч вишикувалася двома стрункими шеренгами почесна варта в одностроях пластунів, заграв оркестр. На палубі мене зустрів капітан судна у супроводі старшого помічника га заступників. Він виструнчився й доповів:

— Пане посол Української держави в Канаді, вітаю вас із першою річницею незалежності України! Команда теплохода закінчила підготовку до святкування і готова до прийому дипломатичного корпусу та всіх гостей!

— Пане капітане, вітаю вас і всю команду теплохода з найбільшим святом України — Днем незалежності!

Капітан повів нас по теплоходу. Родіонов показав двері до головної зали, де я мав зустрічати й вітати послів різних держав та інших запрошених гостей.

Після церемонії освячення теплохода я виголосив коротку вітальну промову:

«Лиха доля розвіяла українців по всьому світі. Хтось змушений був виїхати через нестерпне життя, хтось боровся супроти окупації і мусив тікати за кордон від репресій. Але й ті, й ті несли в серці Україну і принесли в чужину рідну мову, звичаї, традиції, принесли споконвічну предківську мрію бачити Україну вільною самостійною державою. І хоча головна боротьба з імперією відбувалася в окупованім ріднім краї, закордонне українство не стояло осторонь: ви стежили за подіями в Україні, поширювали наші друковані й скорописні матеріали, роз’яснювали світові нелюдську суть російського імперіалізму і допомагали нам усіма можливими засобами. Перемога над імперією — це наша спільна перемога. Радість великого свята — це наша спільна радість. Дух пращурів, що підіймається з глибоких могил і надихає живих в Україні, через надземну сферу думки поширюється на всі континенти, досягає кожної української душі і нагадує їй про рідну землю під синім небом над Дніпром і над Дністром. Перед нами важка дорога створення держави та реформування економіки, але якщо українці у кожній країні уявлять себе маленькою річкою, що вливає свої води в українське море, то велика кількість їх буде величезним внеском, що допоможе розв’язати всі важкі проблеми.

Шановне земляцтво! Більшість сучасних громадян Канади не має тут свого глибокого коріння, але має його в інших країнах. Там могили пращурів, там джерела культури, там коріння. Не забувайте його, тоді на землі ви залишите слід, а не згинете в просторі часу, немов сухе перекотиполе».

Побажавши всім доброго здоров’я, я запропонував тост за нашу вимріяну однорічну іменинницю — незалежну Україну. Залунали звуки оркестру. Свято було в розпалі.

Intermezzo, або На гостинах у пана Бієги

Непомітно спливав час. Я глянув на годинник — треба було готуватися в дорогу.

На вечір була призначена зустріч вузького кола (близько 40 осіб) керівників спілки підприємців Монреаля та впливових бізнесменів. Зустріч організував Тарас Дідусь, віце-президент найбільшого банку Квебеку.

Про людей, що зібралися, Дідусь сказав: «Це дуже впливові особи. Від них залежить бізнес не лише в Квебеку, а в немалій мірі у всій Канаді. Це люди з дуже великими грішми, і від них залежить вельми багато. Вони хочуть знати, які умови вкладення капіталів в Україні. Це вони хочуть почути від вас, посла — найвідповідальнішої особи з України. Якщо вони дійдуть висновку, що вкласти гроші буде вигідно, вони спроможні спрямувати величезні суми. Проте знайте, що вони не поспішають, без розрахунків не працюють і на вітер грошей не кидають. Канадські підприємці дуже консервативні, обережні і не люблять ризикувати.

Зустріч відбулася в невеликому залі вишуканого ресторану. За круглими столами сиділо по чотири особи різної статі й віку. Зал прямокутний, майже квадратний. Перед підвищенням поставили мікрофон і простеньку трибуну. Ставши біля трибуни, Дідусь привітав шановне панство і представив мене.

Я побудував свій виступ з трьох частин: природний і промисловий потенціал України; законодавство про малу приватизацію, про велику приватизацію та закон про зовнішньоекономічну діяльність: труднощі, що їх іноземні інвестори зустрічають в Україні, і мої поради, як їх легше подолати.

Після виступу я відповів на численні запитання. Виступ удався, відповіді також видалися ґрунтовними й по суті справи. Дідусь був задоволений з того, що я виявився на належній висоті і що шановні бізнесмени не шкодують, що прийшли на цю зустріч.

Прощалися дуже люб’язно, обмінявшись візитками.

Наступного дня була субота, і юрист-підприємець Бієга запросив нас на дачу. Ми добре поснідали, сіли в його «Мерседес» і поїхали. Хвилин за десять зупинились на малому забетонованому майданчику. Підійшли до невисокого муру. Цей майданчик був на вищій точці дороги, звідки добре було видно весь Монреаль.

Бієга сказав, що Україна для нього — далека мрія. Вона прекрасна, бо так багато легенд він чув від матері про героїчні подвиги її синів. Коли комуністична імперія почала тріщати і в Україні гучно загомоніли про самостійність, Бієга згадав давні розповіді матері, і йому страшенно закортіло відвідати Львівщину, цвинтар, де поховані його дід і баба, подивитися на тих людей, що є сучасними українцями. Які вони? Недовго думаючи, зібрався нашвидкуруч та й поїхав в Україну. Походив по незнайомих місцях, побалакав з родичами, яких також не знав, послухав людей. Багато що було зовсім не зрозуміле: чому так довго українці терплять над собою владу Москви? Чому в людей наче немає свого хребта і вони ладні приставати на думку першої-ліпшої сторонньої людини (сили), немовби в них немає власної думки? Побачив сім’ю двоюрідного брата, який помер. Залишилася вдова Маруся з двома доньками. Вирішив допомогти їм. Та й свою парубоцьку хату згадав — їй постійний жіночий догляд потрібен, бо хата без жіночих рук — пустка. Запросив до себе Марусю. Вона погодилася на переїзд.

Ми їхали далі й далі в ліс і поступово піднімалися вище й вище. Зупинилися на якомусь хуторі, де було два-три будинки. Поряд — заправка та кіоск із дорожніми картами, печивом, цукерками.

— Купимо тут харчів, — сказав Бієґа, пригальмовуючи. — Далі вже не буде поселень, а на дачі в нас не все є.

Маруся тут бувала, вочевидь, уже не один раз. Вона швиденько зробила потрібні закупи, і ми рушили далі. Дача Бієги стояла на березі мальовничого озера.

Хата, моріжок, вода, кущі, дерева — все було пристосоване для літнього відпочинку. У хаті маленька бібліотечка, трохи старих журналів, радіоприймач. Господар поділився своїм планом скомпонувати й видати збірник статей з історії українців Квебеку. Я мав необережність пообіцяти написати статтю для цього збірника. І пізніше, уже восени, написав-таки. Її тема — «Українська діаспора: погляд збоку». Стаття Бієзі вельми сподобалася, і він віддав перекладати її на англійську та французьку мови. Перекладачка була в захопленні від статті, але коли справа дійшла до упорядкування збірника, раптом спохватилися, що стаття звернена до українців, а мала б розповісти чужинцям про українців. Тематика збірника була зовсім іншою. Я не мав часу переробляти статтю. Збірник вийшов без неї, а я свою статтю опублікував в Україні.

Півтори доби ми провели на природі. За обідом, вечерею говорили про те, про се. Маруся розповіла про своїх двох доньок, які залишилися в Україні. Вона їм трохи допомагала. Надіялася, що вони зможуть приїхати до неї в гості. Бієґа з розумінням ставився до цього. Він у минулому мав свою юридичну фірму. У підприємницьких колах користувався авторитетом розумного й кмітливого юриста і мав добрі заробітки. Купив кілька великих житлових будинків, винаймав квартири пожильцям і отримував сталі прибутки. У час розквіту звів чудовий будинок на престижній околиці Монреаля, купив великий масив лісу і збудував цю дачу. Успіхи, збагачення давали натхнення. І я подумав: а що ж дає людині натхнення. Та й що таке людина? Чи це запрограмована з неба істота, яка неодмінно пройде шлях, накреслений для неї Творцем? У кожній людині борються дві засади: господня — добра, і бісівська — зла. Одна людина успадкувала від батьків, роду, племені, народу більше доброти, і вона сіє навколо себе добро й гуманність, а інша успадкувала зло і сіє заздрість, ненависть, підступність. А може, людина — це досконала кібернетична система біологічного виду? У ній закладена здатність до розмноження і внутрішньої саморегуляції. У цьому разі доля залежить від міри досконалості біологічної кібернетичної системи та успадкованого співвідношення добра і зла. Що досконаліша система, то краще вона може передчувати, в якому напрямі розвиватиметься в майбутньому, якщо зробить той чи інший крок на початку. Якщо її воля спрямована на розвиток добра і приборкання зла, то вона не байдужа, яким шляхом піде в майбутньому.

Кібернетична система морально вільна: вона однаково може робити і добро, і зло. Біологічна кібернетична система на рівні самоусвідомлення морально не вільна, бо попередній розвиток запрограмував її на добро (чи зло), і вона саме до цього прагне. Машина не прагне — вона не має волі; людина прагне — вона має волю. Але якщо біологічна система постійно себе перепрограмовує залежно від суспільних умов життя, то в один час вона може поставити перед собою добрі цілі, в інший — злі. Залежно від того, яка спадщина переважить.

Друге. Якщо стереотип поведінки — це варіант вибору, а він залежить від досконалості системи (рівня інструментальної здібності вибирати) та моральної запрограмованості, то далі від самої людини залежить, якого шляху в житті вона собі хоче, яке місце в ньому прагне посісти, яке уявлення про себе в ІНШИХ людей намагатиметься створити. Визначивши це і пам’ятаючи, що кібернетична біологічна система дозволяє себе програмувати, від людини залежить, на що вона витратить час у заданому діапазоні її життя.

Оттавські урочистості

В Оттаві День Незалежності відзначали 24 серпня. Доктор Кіндій, член парламенту, найняв у парламентському будинку велику залу. Оттавський КУК (О. Волох) і Товариство сприяння Рухові (Юлія Войчишина) запросили активних людей з української громади та з канадських урядових і політичних кіл. Задіяли художню самодіяльність, узгодили промовців, підготували частування. Залу прикрасили блакитно-жовтими прапорами. І при вході до зали поставили державні прапори: з одного боку наш, з другого — канадський. Тут, при вході, гості вітали мене з дружиною, дипломатів посольства, пана Волоха та пані Ю. Войчишину з національним святом — Днем Незалежності, чи, як прийнято називати його в міжнародній практиці, — Національним Днем. Абсолютна більшість учасників були українці. Для них це свято надто багато важило, тож радість світилася з усіх облич, і всі щиро вітали одне одного. Всі були свої. Для кожного це свято — його особисте свято, і радість кожного примножувала загальну радість і підносила настрій.

Після офіційного відкриття урочистих зборів вступне слово виголосив Олександр Волох, до речі, зробив це добре. Потім виступив я.

Від імені Президента України та невеликого штату посольства я привітав усіх присутніх з першою річницею проголошення незалежності України. Підкреслив, що проголошення самостійності — це наслідок боротьби не тільки націоналістів в Україні, але й усіх активних політичних сил діаспори. Сказав я й про те, що впродовж всього періоду перебування в Московському колоніальному рабстві українці не переставали боротися за звільнення та створення незалежної держави. У різні періоди історії боротьбу вели різні прошарки народу і різними методами, але боротьба ніколи не припинялася. Особливо вона загострилася в двадцятому сторіччі, причому й тут від одного періоду до другого зростало завзяття. І якщо Шевченко — наш справжній апостол духу і свободи — у XIX сторіччі вважав за можливе писати твори мовою окупантів, якщо період перших національно-визвольних змагань XX сторіччя часто мав у своїх лавах людей, що ледь знали українську мову, то ці змагання породили й провісників справжнього націоналізму, які подолали комплекс меншовартості й піднялися до усвідомлення самодостатності свого українства. Нас Бог створив українцями, наші духовні й фізичні цінності є в нас самих, і для підтвердження їх повноти немає жодної потреби демонструвати причетність до мови чи культури якогось іншого народу. Як Бог слухає наші молитви нашою мовою, так усякий інший народ нехай чує від нас саме нашу рідну мову.

Декалог Михновського — це перехід до безоглядної боротьби за самостійність та лютої ненависті до ворогів України. Наступний історичний крок — це Донцов. Він дав теоретичне обґрунтування цим почуттям.

Шевченко, Михновський і Донцов надихнули ціле покоління борців за волю, які в час Другої світової війни і після війни аж до 1956 року показали таку сміливість і самовідданість, яку навряд чи можна зустріти ще в світі.

Кров, пролита за Україну під час Другої світової війни, народила нових борців. Відтоді до останнього часу не було дня, коли б в імперських тюрмах і концтаборах не карали українських патріотів. На тій крові і героїчній боротьбі зродилися борці третьої доби національно-визвольних змагань XX сторіччя.

Далі я розповів те, про що досі вважав за необхідне мовчати — про суперечку між мною і керівництвом КУКу. Тепер я готовий був винести її на суд української громадськості Канади. Підготував для української преси звернення «До української діаспори Канади», проте вирішив не поспішати з публікацією, а спочатку злегка зачепити це в усній промові. Тепер випала слушна нагода, і я розповів про посольство, його склад, завдання та труднощі, стисло і стримано сказав, що керівництво КУКу спробувало нав’язати мені свою волю, а коли це не вдалося, відмовилося платити за готель і змусило мене з дружиною тинятися по чужих квартирах, і що найгірше — не хоче купувати будинок для канцелярії посольства, а наполягає на оренді.

Я знав, що ця інформація майже для всіх у залі була цілковитою несподіванкою. До цього часу я ще жодним словом нікому не сказав про свої негаразди. Обдумуючи тактику подолання опору Вербенюка, я сподівався, що українські громади Канади готові мене підтримати, і тут я кинув пробний камінь.

Завершення свят і торонтські ділові зустрічі

У Торонто, найбільшому канадському місті з найбільшим числом українців, святкування першої річниці проголошення незалежності України призначили на 30 серпня.

25 і 26 серпня до мене доходила інформація з Києва про те, що на урочистостях 24 серпня у Києві дехто з канадських українців, зокрема пан Вжесневський та пан Шимко, допустилися нетактовності і в своїй критиці Президента України переборщили, на що Президент пообіцяв закрити доступ в Україну таким критикам, бо це, мовляв, є втручання у внутрішні справи України з боку іноземних громадян.

Переполошилося все українство Канади. Звідусіль лунало: го що, ми не українці? Ми що, просто громадяни Канади?! Що, ми не маємо ніякого відношення до України?! Закінчилась демократія в Україні! Кравчук показав, хто він, — повертається комуністична диктатура! І таке інше в тому ж дусі.

Скандал почав переходити за межі Канади і сягнув українців Сполучених Штатів Америки. Формувався й доволі сильний інший струмінь: як же посміли ті критики повчати український уряд?! Хіба нам звідси краще видно, що треба робити в Україні? Кравчук правий — усі іноземці повинні відчувати, що в Україні є влада, і Україна — не прохідний двір.

До Торонто ми з дружиною виїхали 28 серпня, а 29-го я провів зустріч з Л. Квасницею, Л. Козаком і О. Романишиним. Квасниця написав трактат «Образ чесності» і передав один примірник заступнику міністра закордонних справ України Тарасюку, а другий — мені. Шановне панство хотіло допомогти молодій українській державі швидше вишколити людей для дипкорпусу України, вищих державних діячів та урядовців. Вони чекали на схвалення їхнього проекту. В обговоренні проекту ми й провели вечір у помешканні Квасниці.

Цей проект певною мірою перегукувався з програмою «Таск Форс» Ігоря Ба́рана. Це добре. Лишалося тільки неясним, де візьмуться гроші для його здійснення.

На ночівлю нас запросили Євген і Люба Зараски — дуже патріотична сім’я і чудові люди. Коли я сказав, що посольство має тільки одну друкарську машинку в консульському відділі і всі посольські документи нам доводиться друкувати в інформбюро А. Глуховецького, пані Люба, порадившись зі своїм чоловіком, передала посольству електронну друкарську машинку з українським і англійським шрифтами. Шандрук її швидко освоїв, і ми зробили крок до технічного самозабезпечення.

Урочисте святкування першої річниці незалежності відбувалося в оселі з промовистою назвою: «Київ під Торонто». Воно включало мої виступи по радіо і телебаченню, інтерв’ю для газет, похід до пам’ятника воїнам УПА та пам’ятника українським комбатантам, загальні збори біля літньої естради, виступи громадських діячів, митців та художню самодіяльність.

Пам’ятник воїнам УПА — це справжній витвір скульптурного мистецтва. Біля нього зібралися ветерани УПА, я виступив з промовою і подякував їм, живим і мертвим, за їхню героїчну боротьбу за волю рідного краю. У послові Української держави, у факті можливості його появи в Канаді вони бачили успішне завершення їхньої боротьби, виправдання колишніх страждань і поневірянь. Посол держави, за яку вони боролися, присутністю своєю перед ними від імені держави визнавав їх за воїнів самостійної України, підносив їх у власних очах і давав їм законне право пишатися своїм переможним бойовим шляхом. Ці люди виструнчувалися перед пам’ятником багато разів. Тепер вони вперше виструнчилися поряд з послом Української держави і чи не вперше відчули себе переможцями, гордими з того, що вони — українці!

Так, українці! Українці — це ті люди, яких довго мордували, які віддавали свої таланти на службу московській імперії або іншим державам, але це й ті, що не припиняли боротьби за волю, що несли заповіти козацьких пращурів і донесли тепер до переможного кінця. О Боже, дякуємо тобі! Тепер ніхто не скаже, що ми вродилися пасти чужу худобу — ми люди і будем панувати самі в своєму рідному краї!

Невдовзі тисячі людей зібралися біля літньої естради. Величезний навіс над коном захищав виконавців від спекотного сонця, а глядачі, розсівшись на стільцях, рятувалися від спеки хто як міг: одні закривалися парасольками, інші газетами, а хто й просто не звертав уваги на небесне світило.

Після урочистого відкриття свята мене запросили до слова.

Я привітав усіх з першою річницею незалежності як початком історії нової, нашої доби; коротко нагадав про шлях до Дня Незалежності, зупинився на суспільно-політичних обставинах в Україні та розповів про події 24 серпня в Києві, які всіх хвилювали. Пояснив, що Україна як держава має свої закони, які регулюють порядок видачі віз для в’їзду в Україну. Ці закони не були змінені, і сам Президент змінити їх не може. По-друге, Президент теж людина. Коли критика його діяльності переросла нормальні межі й почала звучати образливо, тоді він розгнівався і погрозив, що візи в Україну не видаватимуть тим закордонним українцям, які втручаються у внутрішні справи України. По-третє, Україна, як демократична держава, не переслідує громадян за будь-яку критику, але скажіть, будь ласка, канадська держава дозволяє, щоб сюди приїхали громадяни з іншої держави і розгорнули агітацію проти канадського уряду? Ясно, що ні. В демократичній державі уряд створюють демократичним способом. Його й міняють демократичною процедурою. Народ прямо або через парламент відповідальний за свій уряд. Ця його прерогатива означає суверенітет народу, і в міжнародній практиці не прийнято їхати до іншої держави й виступати перед її громадянами з критикою їхнього уряду. Але оскільки ви не просто громадяни Канади, а ще й діти України, за вами можна визнати право на критику нашого уряду, дарма що ви його й не створювали. Я запевняю вас, що подія, яка тепер багато кого налякала, — це лишень емоційний сплеск, що не матиме юридичних наслідків. Прошу вас поставитися і до виступу критиків, і до реакції Президента як до емоційних проявів і пробачити їм це. Приїжджайте в Оттаву до нашого консульського відділу, і вам випишуть візи на поїздку до України, як і досі виписували. Або пересилайте поштою паспорти і 50 доларів для оплати візи. Україна рада вам. Їдьте до неї.

Моє пояснення всіх задовольнило, люди заспокоїлися і настрій піднявся. Співав великий хор, виступав музичний ансамбль, дует співаків і т.ін. Усі прославляли День Національної свободи, що ввів український народ у число вільних народів світу і покінчив з сумною добою принизливої бездержавності.

Після радісного й бурхливого дня ми з Надією поїхали до подружжя Зарасків. Туди ж на вечерю прибули Марія Шкарлата, Ераст і Ліда Гуцуляки та ще чоловік сім друзів господарів дому. За чаркою доброго вина відбулася тепла розмова про перспективи зміцнення Української держави, про хід збирання коштів для потреб створення посольства в Оттаві. Ераст Гуцуляк оголосив рішення його сім’ї купити за власні кошти будинок для канцелярії посольства на вулиці Меткаф, який коштує 650 тис. доларів. Я щиро подякував і додав, що, крім подяки від моєї скромної персони, йому подякують міністр закордонних справ і Президент України.

Свято закінчилося. Але я затримався в Торонто, маючи на меті зустрітися з потрібними людьми.

Із чотирьох важливих і цікавих зустрічей 31 серпня згадаю лишень одну — з Ігорем Бардином. Бардин очолював велику юридичну фірму, але знаходив час для справ, які йшли на користь Україні.

У жовтні 1992 року в Україні мав відбутися Міжнародний з’їзд правників. Бардин очолював організаційний комітет. Уряд Канади відповідно до якихось союзницьких зобов’язань часу Першої світової війни учинив реквізицію майна українців — громадян Австро-Угорщини. Ця реквізиція давно визнана за незаконну й несправедливу, і можна було б відсудити в уряду компенсацію, якби вдалося зібрати відповідні документи. І цим займався пан Бардин.

Нарешті, ще одна цікава справа. У час існування Української народної республіки уряд УНР уклав договори з Німеччиною на постачання Німеччині пшениці, м’яса, яєць та іншої сільськогосподарської продукції. Німці оплачували ці поставки. Як поставки, так і оплата відбувалися почергово і поступово. Одного разу німці не сплатили за поставлений їм товар і таким чином залишилися в боржниках. Самостійна Україна — незаперечна спадкоємниця боргу. Є цілковиті підстави вважати, що сьогоднішні німці не заперечували б проти сплати Україні того боргу. Справа лише в тому, щоб знайти відповідні документи в архівах. Бардин збирався взятися і за цю справу.

1 вересня зібралися у Зарасків. Прийшли професор Данило Струк — теперішній головний редактор англомовної «Енциклопедії українознавства», Юрій Охрім — президент консультативної інженерної фірми, що взявся будувати цегельню в Обухові Київської області, професор Кінах та президент північної енергетичної фірми Джеймс Темертей, які погодилися будувати в Дарниці електростанцію.

Усі прагнули допомогти нашій державі і водночас мали різні труднощі в Україні, тож хотіли, щоб посол їм допоміг або бодай щось путнє порадив.

Я казав, що для іноземних підприємців закон створює кращі умови, ніж для українських, вони дивувалися і не могли цього збагнути. Як і в попередніх зустрічах у підприємницьких справах, так і зараз я не малював їм рожевих картин. Широко розкриваючи великі перспективи підприємницького співробітництва з такою багатющою на природні ресурси країною, як Україна, попереджав, що перш ніж здобути вигоду, їм доведеться долати серйозні бюрократичні труднощі.

Джеймс Темертей зауважив:

— У Канаді зовсім мало знають про Україну. Яка її природа, які корисні копалини, які виробництва та рівень технологічного обладнання? Ми вже знаємо, що ваші інженери підготовлені не гірше канадських, вони розумні й кмітливі люди, але ми не знаємо структури управління виробництвом і не знаємо, до кого там звертатися, щоб провести ділові перетрактації.

Юрій Окрім додав:

— В Україні ще не приватизовані ні промисловість, ні торгівля. Усім керує держава. Разом з тим вона ніби й не керує, бо до кого не звертайся, то все не до того, до кого потрібно, і знову мусиш іти далі й шукати відповідальну особу. Немає людей, які ухвалюють рішення. Усі якісь дорадники, помічники, і немає тих, хто бере на себе відповідальність.

Професор Кінах:

— Пане посол, а чи не навмисно в Києві так роблять, щоб видурювати хабарі?

— Я не виключаю цього, — сказав я, — але прошу мати на увазі ще й таку обставину. Наші владоможці на рівні міністрів — це люди, які насправді ніколи не були самостійно відповідальними особами. Вони були функціонерами проміжної ланки від Москви до обласного щабля. Рішень вони не ухвалювали. Їх ухвалювали в Москві. Вони ж були відповідальними тільки за виконання чужих рішень. Психологічно це зовсім різні речі. Їхній досвід не той, який потрібен для виконання службових обов’язків, що виникли з проголошенням України самостійною державою. Ухвалу будь-якого рішення перенести на якісь збори, нараду, колегію — одне слово, на колектив, щоб коли доведеться відповідати (а відповідальність вони розуміють більше як адміністративну або кримінальну, а не морально-фахову й матеріальну), то щоб вину за необґрунтованість економічних рішень можна було звалити зі своїх плечей на колектив, тобто звалити на щось невизначене, в якому кінців не знайдеш.

Це не біда окремих осіб в українській виконавчій владі. Це тип керівника, якого ми тепер маємо. Цей керівник не звик мислити поняттями українських національних інтересів і не звик брати на себе відповідальність за економічну обґрунтованість своїх рішень. Колоніальні умови виховували виконавця, а не самостійного провідника. Щоб стати керівником, провідником, потрібен час. Ми народ розумний і кмітливий, то, може, й часу не вельми багато потрібно буде для виховання керівників нового типу, але все ж таки час потрібний. Я хотів би, щоб ви з розумінням ставилися до цих людей, підштовхуючи їх до швидких рішень.

— Інформування канадських громадян, — додав професор Струк, — має передбачати всебічне висвітлення України. Потрібно дати основні відомості з географії, економіки, транспорту, спорту, туризму тощо. Я зустрічався у Києві з головним редактором видавництва «Українська енциклопедія» паном Кудрицьким. Домовилися працювати над підготовкою такого довідника. А домовленість означає поділ праці, і коли сторони домовилися й роз’їхалися, то кожен мав виконувати свою частину роботи. Якщо не так розуміти домовленість, то навіщо тоді домовлятися? Між іншим, у видавництві Кудрицького було близько півтори сотні співробітників. Моя група, що готує шеститомну англомовну «Енциклопедію українознавства», складається з шістьох учених. Так ось, ми в Канаді виконуємо свою частину роботи по підготовці довідника про Україну, а від Кудрицького ніякої звістки. Як можна мати справу з такими людьми, які не виконують своїх домовленостей, зрештою просто не дотримують свого слова?

Докір на адресу Кудрицького я сприймав і на свою особисту адресу, бо ж належу до тих українських українців, що й пан Кудрицький, тож відповів, що конкретно не знаю причин такої його поведінки, а робити припущення не варто, бо їх кожен і сам може придумати.

На закінчення бесіди я пообіцяв написати Кудрицькому листа, що і зробив. Кудрицький пояснив мовчанку відсутністю коштів.

Забігаючи наперед, скажу: слава Богу, що над виготовленням довідника думали не тільки в редакції Кудрицького і що ця справа залежала не тільки від видавництва «Українська енциклопедія». У 1993 році українське видавництво в Америці «Смолоскип» під орудою пана Осипа Зінкевича видало доволі гарний (на 450 стор.) путівник «Україна» англійською і українською мовами, що був укладений Осипом Зінкевичем та Володимиром Тулою. Я замовив півсотні примірників для посольства, і ми дарували його тим підприємцям та політикам, які виявляли серйозний діловий інтерес до України.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ VI СТОСУНКИ З МЗС І КАДРОВІ ПРОБЛЕМИ

Організаційні питання

Наступного дня я зустрівся з Вербенкжом і мав важку розмову. Гроші, зібрані для українського посольства (близько 1 млн. доларів) керівництво КУКу не хотіло передати в розпорядження посольства, погрожуючи Гуцуляку судом за той завдаток, що його дав у рахунок плати за будинок. Вербенюк вдав, що не знав про мої квартирні поневіряння, і тепер, довідавшись про це, погодився оплачувати номер у готелі. Того ж дня ми з дружиною звільнили помешкання Кіндія і переселилися до гарного номера на 23-му поверсі готелю «Мінто плейс».

З досвіду організаційної діяльності я знав, що хоч який би малий був колектив, мусиш дотримуватися кількох залізних правил: по-перше, взаємини між мною і дипломатами мають бути ділові, а не панібратські, по-друге, люди повинні відчувати себе службовцями організованої установи, а не ватагою вільного байдикування, тому необхідно встановити день і години для звітів та нарад і неухильно дотримувати встановленого розкладу; по-третє, боронь Боже плутати свої гроші з державними. Тому відкрив загальний посольський рахунок у банку та консульський субрахунок і залишив право знімати гроші за собою. Передбачив можливість передачі цього права Родіонову на випадок моєї відсутності тільки за окремим розпорядженням.

27 серпня я провів нараду дипломатів (Родіонов, Шандрук, Кучер) для обговорення взаємин з МЗС, яке не відповідає на наші запити, пише до канадських державних установ, приватних підприємств і культурних закладів поза посольством, а ми опиняємося непоінформованими про українсько-канадські взаємини. Кореспонденція з МЗС надходить до посольства Російської Федерації, а інструкції пишуться російською мовою. Ми приховуємо це від стороннього ока, але самим соромно за МЗС України.

З МЗС до посольства доволі часто надходили вказівки і завдання, вимоги про звіт. Я розподіляв завдання між Родіоновим, Шандруком і Кучером, сам працював з ранку до вечора, проте ділянка культурної та інформаційної роботи була явно в незадовільному стані.

У Києві на посаду першого секретаря посольства з культури й інформації було три кандидатури: Біляшівський, Чангулі й Кучменко. У доборі людей я намагався не обговорювати претендентів з моїм радником-посланником Родіоновим, бо хотів, щоб у посольстві працювали мої люди, а не його, а тут чомусь узяв та й назвав прізвища цих кандидатів. За день чи два Родіонов сказав про Кучменка: він, мовляв, зловживає спиртним, у розмові не шанує людей і безпардонно їх перебиває. І взагалі, людина безпринципна.

Я Кучменка близько не знав. В Україні він провів зі мною кілька інтерв’ю і на мене справив добре враження. Про його внутрішню культуру, переконання, мораль я нічого сказати не міг, але оскільки був категорично проти зловживання спиртним, то в черговій телефонній розмові з заступником міністра М. Макаревичем просив викреслити Кучменка зі списку кандидатур. Залишилося двоє. Про Бориса Біляшівського я лише знав, що він з роду славнозвісного Миколи Біляшівського, археолога, етнографа, мистецтвознавця. В газеті «Літературна Україна» в догорбачовський час Біляшівський надрукував кілька цікавих статей, з яких можна було зробити висновок, що нащадок лишився вірним духові свого предка.

Через кілька днів Родіонов категорично висловився проти кандидатури Наталі Чангулі. Я знав Н. Чангулі як члена Української республіканської партії, сміливу людину і здібну телерепортерку. Вагаючись між двома кандидатурами, я в черговій розмові з Макаревичем сказав: «Прошу направити мені когось із них якомога швидше. А кого, подивіться і визначте самі».

Я не знав, коли, кому і як часто Родіонов телефонує до Києва. Хоч суворо попередив Родіонова і Кучера ще на початку нашої діяльності, що будь-які звіти й інформація з посольства до МЗС та інших державних установ має йти тільки через мене і за моїм підписом. Офіційна інформація гак і йшла. А неофіційна? Як я міг її проконтролювати? Адже є сфера особистих неслужбових контактів, яку я не збирався контролювати, а таку лінію можна легко організувати й використовувати паралельно поза моєю спиною. Це було тим легше зробити, що газети з Києва й далі надходили до нас через російське посольство, і забирав кореспонденцію Родіонов.

У МЗС далеко не всі ставилися до мене прихильно, тому могли подати інформацію про Кучменка таку, яку я не міг би зігнорувати. Інформація з вуст Родіонова — це інформація людини, що за штатним розписом є моїм заступником і офіційним радником. І коли б я чинив просто навпаки, то ні я сам, ні в міністерстві не знайшли б достатньо логічного пояснення моїх рішень. Окрім того, я виходив із засновку, що служба безпеки мусила б поцікавитися життєписом людей, які мають служити Україні за кордоном.

Крутійство Кучера

Взаємини в посольстві між дипломатами складалися не дуже добре.

Наш так званийконсульський відділ — це одна малесенька кімнатка без жодного вікна на 8-му поверсі хмарочоса. У кімнаті два столи, телефон, факс, друкарська машинка і три стільці: один для Кучера, один для Родіонова і один для відвідувача. Коли я приходив, Родіонов сідав на цей третій стілець, і відвідувача вже посадити було ніде. Сейфа не було. Двері кімнати прості, замок у дверях звичайний. Контрольний ключ був у охорони будинку. Після роботи Кучер і Родіонов пломбували кімнату, наклеюючи клаптик паперу з підписом.

Можна було припускати, що канадська охорона будинку чесна і не залізе до кімнати. Можна припускати, що й злодіїв кімната не приверне до себе. І в такому разі гроші можна зберігати у відкритій шухляді письмового столу. А якщо припустити, що один із своїх забере гроші і потім оголосить, що кімнату обікрали? Як тоді доведеш, що було інакше? Ці міркування примусили мене дозволити Кучеру тримати гроші при собі. Разом з тим я віддав наказ, яким зобов’язав вести точний облік видачі віз та всякої іншої консульської діяльності, реєстрацію консульських зборів і систематично класти гроші в банк на консульський субрахунок.

Десь приблизно за місяць від початку діяльності консульського відділу Кучер почав скаржитися, що потік замовлень на оформлення віз дуже великий, і він змушений працювати не до шостої години вечора, а до восьмої, дев’ятої, а часто й до десятої. І потім натякнув, що можна було б, не оформляючи в списку на зарплатню, компенсувати надмірну працю додатковими грішми.

— Ви знали, — сказав я, — на яку заробітну платню йшли працювати в посольство.

— Але я не знав, — розвів руками Кучер, — що ця заробітна платня втричі менша від середньої зарплатні по Канаді!

— Будемо міряти наш життєвий рівень в Оттаві за стандартами Києва, а не Канади. Щоб ми могли жити так, як живуть у Канаді, нам необхідно переробити економіку на канадський лад, а вона в Україні поки що більшовицько-комуністична.

— Таж я працюю по дванадцять годин без вихідних!

— Ну, по-перше, — уточнив я, — це далеко не кожного дня буває. По-друге, пригадуєте, що ви в Києві мені обіцяли? Особисту відданість і працю залежно від потреб. Питання про відданість, ясна річ, не будемо обговорювати, а щодо праці, то тепер якраз і є та пора, коли доводиться працювати більше.

Кучер пішов явно невдоволений.

За кілька тижнів я пішов і перевірив роботу Кучера. У банківській книжечці реєстрації вкладень грошей до банку сума постійно зростала. Але як? У книжці бланків квитанцій про одержання коштів за видачу віз корінці не підряд, а в кількох місцях зшитку. У зошиті реєстрації видачі віз, легалізації документів та інших консульських дій нумерація не збігалася, записи не повні, одне слово — хаос.

Єдиним поясненням цього було: замовлень на видачу віз так багато, що їх ніколи належним чином оформляти. По суті, пред’явив альтернативу: або даватиме раду великому потоку замовлень на візи без належного їх оформлення, або оформлятиме видачу віз як мокре горить, зате належним чином. Альтернатива штучна і в основі своїй нахабна, бо спонукатиме мене узаконити цей хаос. Знаючи, що хаос — це улюблений спосіб бухгалтерського прикривання злодійства, я категорично наказав усунути його.

Кому вигідно затримати офіційне відкриття українського посольства

Родіонов продовжував їздити до посольства РФ по газети й пошту, що надходила з нашого МЗС. І хоч я заборонив без мого відома зустрічатися з полковником російського КДБ Домарадським, одначе ці зустрічі могли відбуватися. Після того як стало відоме місце розташування канцелярії посольства України, увага в російському посольстві до будинку на вулиці Меткаф різко зросла. Будинок стояв відкритий, і доки бригада майстрів його ремонтуватиме, туди можна вмонтувати яку завгодно апаратуру.

Канада, звичайно, хоче знати наші наміри щодо неї. Канадська розвідка добре знає націоналістичні, антикомуністичні й антиросійські настрої посла, але, по-перше, він представляє в Оттаві державу, а по-друге, в посольстві можуть бути люди, які зовсім не поділяють поглядів посла. Важливо знати, як характеризуватиме посольство канадських політиків Києву. Усі дотеперішні зустрічі з діячами вищого рівня Канади свідчили про прихильне ставлення до українського посольства.

Що ж стосується Росії, то МЗС РФ розіслало своїм посольствам вказівку чинити активний опір допуску України на міжнародну арену і гальмувати встановлення нормальних дипломатичних взаємин, не допускати вступу України до міжнародних організацій, зривати спроби укладення підприємницьких контрактів, представляти Україну як агресивну ядерну державу й ненадійного економічного партнера тощо.

Якщо така мета московського посольства в Оттаві, тоді потрібно приглянутися, хто намагається гальмувати відкриття нашого посольства, де проходять лінії розвідницької мережі?

Резидентські точки можна буде встановити пізніше, нагромадивши необхідну кількість спостережень. Наразі констатую факти: Родіонов був проти купівлі будинку на вулиці Меткаф, а коли Гуцуляк купив нам все-таки будинок, він запропонував таку капітальну переробку й ремонт, яка зайняла б не менше року і, отже, відсунула б створення нормальних умов праці й офіційне відкриття посольства на цілий рік.

В. Вербенюк категорично проти купівлі будинку для посольства. Він пропонує оплатити оренду, і то тільки впродовж одного року.

Серед української громади Оттави поступово виділяється кілька осіб, які будь-який захід посла піддають сумніву. Не пропонуючи ніякого кращого рішення, вони завзято виступають проти посла.

Закулісні інтриги і відкрите протистояння

Роздумуючи над закулісною діяльністю Родіонова й Кучера, я дійшов думки, що в ці дні вони за моєю спиною захочуть послати інформацію до Києва. Оскільки 6 вересня до Києва мав їхати Степан Яворський, 5 вересня ввечері я поїхав до нього, попросив дати мені пакет, витягнув звідти лист Кучера й Родіонова й вилучив його. Це був донос на мене, адресований першому заступнику міністра закордонних справ України Миколі Макаревичу. У величезному листі було докладно описано кожен мій крок, перекручено факти купівлі будинку по вулиці Меткаф, мого ставлення до купівлі й оренди приміщення для посольства і придбання резиденції для посла. Знаючи, що міністерство не хотіло посилати до Канади пана Шандрука і що Шандрук моя довірена особа, зачіпали недобрим словом і його. Викривлено характеризували пана Гуцуляка і ситуацію в українській громаді. Щодо моєї персони, то, крім усякої іншої всячини, навіть вказали, що я плутаю часи в англійській мові.

Теплохід «Грузія». Святкування першої річниці незалежності України. Оттава, серпень 1992 р.

Святкування першої річниці незалежності України в Торонто. Виступ на мітингу. Серпень 1992 р.

Зліва направо: посол Польщі Тадеуш Дієм, Левко Лук’яненко та посол Чехії Станіслав Чилек. Канада, 1992 р.

Канадський українець Юрій Тухачевський Заповів 450 тис. доларів посольству України в Канаді.

7 вересня, у понеділок, я викликав Родіонова до кімнати в готелі, де щотижня проводив наради, і, тримаючи ксерокопію доносу в руці, сказав до нього:

— Пане раднику-посланнику, це ваш донос. Я його вилучив з дипломатичної пошти, яку ми відправляли через Яворського до МЗС. Ви пригадуєте нашу першу організаційну розмову, що відбулася у травні в цьому готелі? Я тоді сказав вам, що ладен буду вислухати вашу критику на свою адресу і зауваження щодо роботи без жодного гніву чи прихованої недоброзичливості, але ненавиджу нашіптування поза спиною, двоєдушність, доноси. Я заборонив вам — і ви це визнали за норму — надсилати інформацію про стан у посольстві і його діяльність до Києва без мого підпису. Чому ви написали цей донос?

— Це не донос. Це інформація про вашу діяльність.

— Про мою діяльність до МЗС ми пишемо регулярно й відкрито. V пакеті була інформація про роботу посольства за останній період за моїм підписом, до речі, ви самі її підготували. Чи, може, вас попросив давати додаткову інформацію Макаревич?

— Я не хочу відповідати на це запитання.

— Це не приватна пошта, а службова, я маю право проводити службові розслідування, і ви мусите мені відповідати. Чому ви з Кучером написали такого листа? Чому перекрутили всі факти роботи в посольстві та взаємини з українською громадою? Чому взяли на себе місію характеризувати першого секретаря з економічних питань пана Шандрука, який всього місяць працює в посольстві?

— У листі написана правда.

— У доносі ви все перекрутили. Ви були проти купівлі будинку на вулиці Меткаф і казали, що знайшли кращі, а коли я виявив бажання оглянути їх, то виявилося, що будинків немає і показувати нічого.

— Ви хотіли поселитися в будинку посольства, а це суперечить дипломатичній практиці.

— Але ж я погоджувався на це як на один із можливих варіантів, і то не більше як на півроку?! Навіщо ви пересмикуєте й брешете?

— Ви не мали права забирати у Яворського листа!

— Це донос. Сідайте й пишіть на моє ім’я пояснення, чому ви порушили мої інструкції про порядок листування…

— Я не буду писати!

— На початку нашої спільної діяльності я вам сказав, що ненавиджу донощиків. Тепер я вам заявляю, що з вами я не буду працювати. Ідіть на своє робоче місце, доки я вас не вигнав геть!

Кучер ще в суботу поїхав зі своєю сім’єю на вихідні до Торонто. В понеділок я зателефонував йому в консульський відділ і запросив його до себе в готель. За цей час він, без сумніву, порадився з Родюновим і підготувався до зустрічі зі мною. На запитання про донос він спокійно відповів, що це його право і він може писати навіть до Папи Римського, і що жодних пояснень він давати не буде. На моє запитання, чи знає він про загальне правило всіх посольств, що в посольстві людина може працювати лише за умови довір’я до неї посла. Якщо посол втрачає довіру до співробітника посольства, такий співробітник — хоч би хто він був — у посольстві більше не працює.

— Знаю, — відказав Кучер. — Що ви хочете мені сказати?

— Я, посол України в Канаді, вимагаю від вас, першого секретаря з консульських справ посольства, написати пояснення про порушення листування і про брехню в доносі!

— Я вам нічого не пояснюватиму. Поясню в іншому місці! — зухвало відповів Кучер.

— Запам’ятайте мої слова: я з донощиками працювати не буду! Ідіть на своє робоче місце і працюйте до звільнення!

Днями на посаду першого секретаря з культури й інформації приїхав Борис Біляшівський з дружиною Ганною.

Подія з донощиками не могла бути розв’язана відразу в основному з двох причин. По-перше, українське посольство — це не радянське посольство. У радянському посольстві посол міг будь-кого з дипломатів зняти з роботи й відправити до Союзу за 24 години. Виявилося, що в нашому посольстві я не маю права цього зробити. По-друге, Олексій Родіонов мав впливових людей в київських верхах, і його протегував сам міністр закордонних справ. Отже, незалежно від почуттів, які нас переповнювали, кожен мав продовжувати виконувати свої службові обов’язки. Я мусив далі координувати діяльність усіх. Віднині вони знали, що я буду просити міністра, аби їх зняли з роботи. Я знав, що вони домагатимуться у міністра, щоб він усунув мене. Тим часом усі мусимо працювати, отже й спілкуватися.

Щоб зберегти робочу атмосферу, я в кількох словах повідомив Шандрука і Біляшівського про донос. Нехай самі складають про них враження.

З огляду на візит генерал-губернатора Канади до України наприкінці вересня я мав їхати до Києва. У четвер 10 вересня я провів нараду за участю Родіонова, Шандрука, Кучера та Біляшівського і розподілив обов’язки.

Родіонов мав провести зустріч з міністром закордонних справ і зовнішньої торгівлі панею Барбарою Макдугал у справі українсько-канадських взаємин.

Шандрукові я доручив підготувати інформацію для МЗС та Міністерства економіки про зустріч з керівництвом кредитових спілок Канади та висновки щодо заснування їх в Україні.

Кучер мав підготувати фінансовий звіт і документи для передачі рахунків бухгалтерові посольства Наталії Шандрук, перевезти архів від Родіонова до канцелярії посольства і у відповідності з актом передати його Ігорю Мазуру.

Біляшівський мав встановити контакти з канадським історичним музеєм для майбутньої передачі танка «Валентин», що його знайшли в Україні, робити огляд канадських газет і знайомити посла та інших дипломатів з матеріалами, які цікавлять посольство.

З Біляшівським я обговорив плани обмінів між канадськими й українськими музеями, організацію виставок картин різних художників, проведення музичних фестивалів, виступи музичних, танцювальних, хорових колективів тощо.

Тандер-бей і Какабека, або Мандрівка з задоволенням і не без моралі

Того ж дня ми пішли на дипломатичний прийом, на якому я познайомив Біляшівського з одним із провідних журналістів журналу «Дипломат», який поширюють серед дипломатичного корпусу Оттави, паном Патріком Бестом, а сам провів добрих півгодини з політичним аналітиком французького посольства паном Домініком Ренаном. Він давно цікавився проблемами еволюції Росії, і я вбачав у цьому велику перспективу для спільної праці. Ця зустріч була цікавіша, ніж кілька розмов з послами деяких держав упродовж наступних півтори годин.

У п’ятницю після роботи ми з дружиною вилетіли до міста Тандер-бея. Воно розташоване на північно-західному березі озера Верхнього десь приблизно за 1500 кілометрів від Оттави. Це все ще провінція Онтаріо. Літак летів на висоті близько 10 кілометрів. З такої височини земля нагадує мапу. 27 мільйонів канадців розселені не на всіх 9 млн. квадратних кілометрів території, а вздовж південного кордону. На захід до провінції Альберта людські поселення поширилися й північніше, але загалом людність зосереджена в південних частинах Канади. Проте навіть і ця південна частина величезна для отих 27 мільйонів. І під літаком в основному незаселена земля, порізана прямісінькими шляхами на чіткі прямокутники. По цій мережі вузьких доріг у широтному напрямку від одного океану до другого пролягає кілька широких шляхів, що йдуть паралельно головній трансконтинентальній автостраді. Така досконала система шляхів просто вражала.

В аеропорту нас зустріла велика група людей з блакитно-жовтими прапорами, хлібом-сіллю і квітами. Нас привітав Петро Михайлишин — голова «Просвіти», та Ілько Яремчук — голова міської управи Руху.

До вечора лишалося ще трохи часу, і нас запросили на екскурсію до будинку «Просвіти». Кілька десятків років тому тут буяло суспільно-політичне й культурне життя, а тепер великі зали дихали пусткою. Оглянули чималу бібліотеку української літератури. На запитання, чи багато людей приходять до читальні й беруть книжки в бібліотеці, Михайлишин, скрушно хитнувши головою, сказав, що, на жаль, мало ходять і мало користуються бібліотечними книжками.

— Так що ж таке ваша «Просвіта», — спитав я, — музей минувшини чи осередок сучасного життя української громади міста?

— На жаль, — відповів голова, — нас, українців, стає дедалі менше, бо молодь відходить у канадське англомовне середовище.

— Чому вона відходить? — запитав я.

— Освіту здобуває англійською мовою, фах також, до праці йде в англомовне середовище. Наша молодь з дитинства спілкується з англомовними дітьми, закохується, одружується. У змішаній родині важко зберегти українську мову.

Літній чоловік говорив про це спокійно, просто констатуючи факти. Напевне, його душа давно перегоріла, і він змирився з неминучістю згасання українства в Канаді. Мені ж сумно ставало від його слів.

У суботу Михайлишин і Савчук запросили нас оглянути славнозвісний водоспад Какабека. Дорога пролягала горами, плавно згинаючись то в один бік, то в другий, спускаючись нижче і знову підіймаючись угору. День був теплий і сонячний. Ще здалеку почав долинати потужний гук водоспаду. Що ближче ми підходили, то він могутнішав. Біля водоспаду зупинилися.

Намилувавшись дивовижним витвором природи, поїхали до церкви. Це був православний храм, у якому правив отець Зміївський з Харківщини. Потім отець Труш ознайомив нас зі своєю греко-католицькою церквою. Отець Іван Труш раніше жив у Польщі. До Канади переїхав не дуже давно. З обуренням звертався до канадських українців: «Чому ви тут у демократичній державі зійдетеся двоє докупи й говорите по-англійськи? Я ріс у Польщі. Нас, дітей, ганяли й переслідували за те, що ми українці. Польський учитель у школі як почує, що ми, школярі, між собою заговоримо українською мовою, зразу ляпаса дає. Проте всюди, де сходилися українці, ми говорили своєю мовою. Ви хвалитеся канадською демократією, але вона не пішла вам на користь, бо ви ж перестаєте бути українцями».

Як і в Західній Європі, так і в Канаді священики вважали за цілком нормальне надавати мені можливість звертатися з промовами до парафіян. Я не зловживав довір’ям і виголошував недовгі промови, проте користувався з цих нагод із задоволенням. У церквах зачіпав проблеми моралі та змальовував згубний вплив московської атеїстичної окупації на моральний стан нашої нації й підкреслював, що духовне відродження і повернення до добрих національних звичаїв і моралі потребуватиме більше років, аніж реформування й відродження економіки.

Із «Щоденника посла»

У понеділок я зустрівся з Тернопольським, одним з найвідоміших юристів, колишнім членом Верховного суду Канади, викладачем права в Торонтському університеті.

Свого часу я серйозно цікавився конституційним правом, вивчав французьку й німецьку конституції і вважав цю галузь права предметом особистих зацікавлень. У Києві, бувши депутатом Верховної Ради 12-го скликання, став членом Конституційної комісії. І коли потрапив до Канади, хотів створити групу канадських юристів для роботи над проектом української конституції. Зустріч з професором Тернопольським і була присвячена обговоренню цієї теми.

Розмова з паном Тернопольським, а також зустрічі з оттавськими професорами Богданом Боцюрківим га Теофілом Кісем переконали, що групу створити не вдасться. Роботу здійснюватиме кожен самостійно. Слід зауважити, що з канадських українських вчених професор Кісь зробив найбільше — він підготував серйозні зауваження концептуального характеру і постатейні пропозиції до київського офіційного проекту, спрямувавши їх до Конституційної комісії. Я також охолов до конституційної проблеми, бо спостереження за роботою над проектом знову штовхали мене до думки: конституція — це документ, що в юридичних термінах віддзеркалює співвідношення політичних сил у суспільстві. А співвідношення нині таке, ЩО і націонал-реформаторам не вистачить спромоги ухвалити справді національну конституцію, і червоні також не зможуть перекреслити демократичних змін останніх двох-трьох років. Висновок: робота над конституцією затягнеться і триватиме бозна-скільки. Отже, для мене вона не справа сьогодення.

* * *

16 вересня в четвер на черговій нараді дипломатів, окрім поточних справ, обговорили наші завдання у світі візиту в Україну генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина.

На нараді були Родіонов, Шандрук, Біляшівський і Кучер.

Родіонов мав скласти список осіб, що супроводжуватимуть Р. Гнатишина, та сценарій його перебування в Україні.

З перенесенням посольства до будинку канцелярії штат посольства, уся документація і робота зосереджувалися в одному місці, тому я доручив Шандрукові переговорити з канадською кінною поліцією (яка здійснює охорону іноземних посольств у Канаді) про те, щоб вона взяла під свою опіку наш будинок.

* * *

Штат посольства, список якого я отримав у МЗС, їдучи до Канади, включав посла, радника-посланника, першого секретаря з економіки й торгівлі, науки й технологій, першого секретаря з консульських справ, якому на додаток до прямих обов’язків було доручено вести й бухгалтерію, першого секретаря з культури й інформації та зв’язках з громадськими організаціями і водія.

З огляду на придбання будинку я просив МЗС збільшити штат, проте мої прохання не знаходили відгуку. Я не міг гальмувати природний ріст посольства, бо це б суперечило основному напряму всіх моїх зусиль, і тому почав самостійно приймати людей на роботу. Першою такою людиною була дружина Шандрука Наталка Шандрук, яку я прийняв на посаду бухгалтера — мусив забрати гроші від Кучера і передати комусь іншому. На щастя, пані Наталка виявилася дуже чесною людиною і сумлінною трудівницею. Вона мала вищу економічну освіту і три роки вивчала бухгалтерський облік в інституті, проте найважливішим для мене була її чесність.

Підготовка до перенесення консульського відділу до будинку посольства змусила мене взяти на роботу людину, яка б зустрічала відвідувачів, повідомляла дипломатів про зустрічі, приймала пошту, відповідала на телефонні дзвінки до посольства — одне слово, відповідала б за організаційні питання. На цю посаду я прийняв громадянина України пана Анатолія Нікулу. На водія Ігоря Мазура поклав обов’язки господарника. Дружину Біляшівського Ганну згодом прийняв на посаду секретарки консульського відділу. Щоб звільнити дипломатів від механічної роботи, прийняв на посаду друкарки Мар’яну Нікулу, громадянку України. Міністерство про ці призначення я не повідомляв. З іншого боку, щоб пом’якшити взаємини з МЗС і не брати на себе великої відповідальності щодо майбутнього найманих людей, у наказах писав, що беру їх на роботу тимчасово.

* * *

17 вересня відбув довгу й нудну розмову з Вербенюком. Я наполягав на необхідності купити резиденцію для посла. Він твердив, що люди дали гроші на будинок посольства та оренду помешкань співробітників посольства. І якщо купувати резиденцію, то людей треба про це питати окремо.

Це був черговий викрутас, чергове намагання загальмувати справу організації посольства. Люди ж бо давали гроші на українське посольство в Канаді, і вони не визначали, що саме слід купити, а чого не слід. Якщо Президент України доручив мені представляти Україну в Канаді, то українці Канади — яв цьому не сумніваюся — довіряють мені використати їхні гроші на влаштування посольства на мій розсуд.

* * *

Того ж дня увечері був на прийомі у норвезького посла і поговорив з послами Голландії, Швейцарії та Румунії.

Голландський посол люб’язно цікавився становищем в Україні, зокрема процесом приватизації нашої економіки.

Посол Швейцарії видався мені дуже діловитою людиною. Він був трохи знайомий з історією України, а більше з історією Росії, і наша розмова точилася навколо формування нової геополітичної карти Центральної і Східної Європи у зв’язку з розвалом Російської імперії, звільненням середньоєвропейських держав з-під влади Москви та появою нової великої держави України. Він поділяв мої антиімперські настрої. Домовилися з ним про докладнішу розмову на наступному тижні у швейцарському посольстві. На прощання я подарував йому «Історію України» О. Субтельного англійською мовою.

З послом Румунії говорили про створення Балто-Чорноморської зони співробітництва, про Мінську нараду делегацій демократичних частин парламентів Білорусі, Естонії, Латвії, Литви й України 23–24 листопада 1990 року. Ідея, що лежала в основі зустрічі в Мінську, — організуватися для об’єднаної діяльності проти московського імперіалізму. Рівень досягнутої свободи дозволяв координувати окремі акції в ослабленні московської влади над нашими республіками. Потреба в цьому велика, бо російський імперіалізм — це не тільки структури влади Радянського Союзу на території наших країн, але й сила-силенна неорганізованих російських шовіністів, що, маючи різний статус на наших територіях, діють супроти наших прагнень до самостійності.

Відтоді минуло два роки, з них понад рік незалежного існування наших республік, і знову виявляється те, що вже не раз виявлялося в переломні моменти історії Російської імперії: величезна сила її організаційних зв’язків і грошей, якими імперія підтримує свою п’яту колону та неорганізованих російських шовіністів, розпорошених у різноманітних українських середовищах. Крім того, процес створення національних держав опинився в руках не націоналістів, а комуністів. У дні поразки заколоту 19 серпня 1991 року вони стали під національні прапори, але постійно оглядаються на Москву, залежать більше не від націоналістів-реформаторів, а від червоних директорів та голів колгоспів. У їхніх серцях не любов до своїх націй, а вигода від причетності до влади. Ось чому наша незалежність не гарантована. Невдача реформ або, точніше, відсутність реформ поглибила економічну кризу, породила суперінфляцію і катастрофічно знизила матеріальне становище простого народу. Народ почав сумніватися у перевагах незалежності. На цьому московська п’ята колона почала активізуватися, відроджувати свої агентурні комуністичні і псевдодемократичні партії. У неспроможності незалежних республік підняти життєвий рівень народу шовіністи знайшли новий аргумент на відродження Російської імперії. За цих умов виникає потреба повернутися до ідеї Балто-Чорноморської співдружності задля координації діяльності на захист демократії і національної свободи.

Посол Румунії Євген Поп весь час мене уважно слухав. Потім сказав:

— Мені подобається ця ідея. Невдовзі до Оттави приїде наш міністр оборони. Я запрошу вас на прийом, і ми зможемо поговорити на цю тему в ширшому колі.

Ми тепло попрощалися. Я подумав: чи знайомий Шандрук з ідеєю Балто-Чорноморської спільноти? Слід буде ввести його в це коло питань. Він же не просто перший секретар з економіки, він ще й член Української республіканської партії і політик широких інтересів.

* * *

На 18 вересня була призначена зустріч з членом парламенту Блаки та вхідчини в будинок канцелярії посольства на вулиці Меткаф.

Блаки — член Національно-демократичної партії (колишні соціалісти) і в тіньовому кабінеті займався енергетикою, в тому числі атомною. Міністр енергетики пан Еп їздив в Україну знайомитися з українськими атомними електростанціями, і мені цікаво було послухати критику з боку його опозиційного конкурента пана Блаки. Окрім того, я мав нагоду ознайомитися з його поглядами на низку інших важливих питань. Розповів йому про наше економічне законодавство і змалював вигідність розширення економічного співробітництва для обох сторін. Принагідно поцікавився у нього, чому Канада більше допомагає Росії, а не Україні? Чому в недавньому минулому Канада і США підтримували Горбачова, а не національно-визвольний рух уярмлених Москвою націй? Чому й тепер Канада і США більше підтримують СНД (Єльцина), а не Україну та інші нові незалежні держави?

Відповіді були в основному ті ж самі, що я їх чув уже багато разів від інших канадських (та й не тільки канадських) політиків: Горбачов керував державою. Хотілося, щоб на шлях демократії стала центральна влада. Не вірили в силу національно-визвольних прагнень республік СРСР. Друге: тепер підтримують не Україну, а Росію тому, що хочуть, аби в Росії демократизація продовжувалася, та й бояться її ядерної зброї. І ще одне. На Україну, Литву, Грузію в Канаді дивляться крізь призму взаємин з Квебеком. Він хоче відокремитися від решти Канади — це сепаратизм. Відокремлення України, Литви, Грузії — також сепаратизм. То якщо ми, мовляв, тут проти сепаратизму, то як же ми можемо підтримувати сепаратизм у Росії.

Я пояснював йому, що паралель тут не логічна, бо це явище зовсім різного порядку. Квебек не був державою до того, як опинився у складі Канади. Україна до включення в Російську імперію свого часу була незалежною державою. Квебек Канада не завойовувала, Україна була завойована Московією. Квебек не жив під окупацією Канади, Україна жила під окупацією Московії. Французи Квебеку користувалися й користуються демократичними свободами, українці не мали демократичних свобод і зазнавали жорстоких репресій. Канадці на відміну від москалів не нищили в Квебеку французьку культуру, архітектурні пам’ятники, літературу, традиції, звичаї, мову. У французів Квебеку зріє думка про відокремлення від Канади і створення незалежної держави, щоб позбутися англомовного асиміляторського тиску і зберегти свою французьку культурну спадщину. Тут має місце прагнення відокремитися від цілого, тобто сепаратизм. Україна ж ніколи не становила цілого з Росією. Вона силою була включена до складу Російської імперії і силою за допомогою постійного терору, штучних голодоморів і масових екзекуцій імперія утримувала Україну у своєму складі. Нас тримали в імперії, мов у одній тюрмі, але в етнічному, культурному, мовному чи ще якомусь сенсі ми ніколи не становили з Росією єдиного цілого. Тож не можна говорити про сепаратизм українців, литовців, грузинів.

Мої пояснення пан Блаки слухав уважно. Не заперечував. Проте видно було, що такі міркування він чує вперше. Визнаючи за ними логічність, він потребував більше часу для їх осмислення. І я подумав: це один з тих випадків, про які говорив мені член парламенту Алекс Кіндій: «Приходьте в парламент частіше і розповідайте більше й більше. Тут в основному люди не проти України, але вони майже нічого не знають про неї. Дайте їм ці знання!».

Вхідчини

Вхідчини були призначені на п’яту годину вечора. Запросили священиків від православної і греко-католицької церков. Прийшла вся бригада майстрів на чолі з панею Юлією Войчишиною, що майже цілий місяць приводила до ладу старенький будинок та пристосовувала його до посольських потреб. Прийшли кореспонденти, друзі посольства, гості — загалом близько 70 осіб.

Церемоніймейстерські обов’язки я доручив Біляшівському. Він запросив Гуцуляка до слова. Промовець з властивою для нього скромністю зазначив, що за кілька років цей будинок, очевидно, не задовольнятиме посольство, але для початку в ньому можна буде працювати. Нічого не сказав про тяганину й суперечки з КУКом, натомість говорив про важливість дипломатичної служби для розширення взаємин України з Канадою. Гуцуляк символічно передав мені ключі від вхідних дверей будинку.

Ми вручили грамоту родині Гуцуляків з подякою за такий дарунок для України, а також вручили подячні грамоти пані Юлії Войчишиній та кожному члену бригади.

Після коротенької промови я запросив гостей на фуршет.

На Батьківщині

Разом з канадським послом Френсісом Матісом я мав супроводжувати генерал-губернатора Канади Романа Гнатишина у Києві й по Україні, а поза тим міг розпорядитися вільним часом на свій розсуд. І я хотів використати його з найбільшою користю для посольської справи, — побувати в МЗС, ознайомитися з інструктивними матеріалами, визначити пріоритети, словом, трохи поваритися в робочій кухні міністерства.

Гнатишин мав насичену програму в Києві, що включала офіційні зустрічі з високими особами України та широку культурну програму. На схилах Володимирської гірки в пам’ять про перші відвідини незалежної України найвищою посадовою особою Канади члени делегації посадили дерева.

Потім відвідали музей коштовностей України. Гнатишин був у захопленні від високого мистецтва та досконалої культури виробництва із золота й срібла скіфської доби. (До речі, між нашим міністерством культури і представниками музеїв Канади — у Канаді немає міністерства культури — уже відбулися переговори про демонстрацію цих коштовностей у Канаді).

Побували й у рідному селі батьків Гнатишина Вашківцях на Буковині. Земляки радо зустріли генерал-губернатора, у сільському клубі влаштували обід, там-таки відбувся і концерт художньої самодіяльності, а коли заспівали всі присутні в залі, Гнатишин був зворушений до глибини душі і ледве стримував сльози. Ще в дитинстві він чув розповіді батька й матері про це село, а тепер уперше побачив його на власні очі, поспілкувався з рідними йому по крові людьми, послухав милозвучних пісень отчого краю. Мабуть, таке не забувається.

Дзвінок з Оттави, заступники Зленка і Євген Марчук

2 жовтня у розмові зі мною по телефону з Оттави дружина розповіла про непристойну поведінку дипломатів Родіонова та Кучера, які в нетверезому стані потрапили до дорожньо-транспортної пригоди, побили машини.

Готуючись до розмови в МЗС про Родіонова й Кучера, я вирішив промовчати про цю ганебну подію і залишити цей аргумент як козирну карту на останню розмову, що має відбутися з міністром. Зрештою, я вважав, що і без цієї пиятики з побиттям автомобілів підстав для звільнення їх з роботи більше ніж досить. Як можуть люди, що так себе поводили, представляти за кордоном молоду Українську державу? Як можуть дипломати, до яких посол втратив довір’я, працювати далі всупереч волі посла? Зрештою, головне не дипломатична кар’єра, головне — принципи нормальної людської моралі. Отже, або я, або вони!

У МЗС я представив документи на обґрунтування доповідної Зленкові та доповідні від 30 вересня 1992 р. про Родіонова й Кучера, доповів першому заступникові Миколі Макаревичу і заступнику міністра Валентину Ліпатову про Родіонова й Кучера і попросив їх замінити.

Макаревич (як і Ліпатов) говорили зі мною чемно, проте видно було, що їм зовсім не подобається перспектива заміни Родіонова й Кучера. Обидва заявили, що я мушу доповісти міністру, і тоді, мовляв, вони не заперечуватимуть. А міністра не було. Він полетів у Нью-Йорк на сесію Генеральної асамблеї ООН.

Мав я розмову і з Євгеном Марчуком, тодішнім головою СБУ. Він не захищав Родіонова і Кучера, проте у мене склалося враження, що Служба безпеки України перебуває у стані непевності й розгубленості. Не для всіх чекістів, що впродовж двох десятків років своєї діяльності ловили націоналістів і спроваджували їх до сибірських таборів, була прийнятною ідея співпраці з тими ж націоналістами і захист колись ненависних їм жовто-блакитників.

Життя поставило перед ними альтернативу грубо й безжалісно: або стати під блакитно-жовтий прапор (і забезпечити собі, як і в минулому, непоганий добробут), або виїхати до Московщини (з непевною перспективою), і чекати не знати чого. Сам Марчук справляв враження людини, яка з патріотичних позицій роздумує над долею української нації. І все-таки що йому заважає зробити у своєму департаменті капітальну чистку? Адже зберігання старих промосковських фахівців у такій великій пропорції до всього складу, як це є тепер, становить страшенну небезпеку для молодої самостійної держави. Чому не захотіла Служба безпеки України співпрацювати зі мною в період добору дипломатів до посольства в Канаді? Я готовий був до такої співпраці. Чи за інерцією старих понять вона вважала за необхідне поза моєю спиною плести павутину для шпигування за мною? Виходить, вона довіряла собі і своїй (колишній совітській) агентурі більше, аніж мені, і робила з себе наглядача за мною?!

Розмова з міністром

4 жовтня я вилетів з Києва до Франкфурте і 5-го прибув до Оттави. Тут довідався, що між головою Національного банку України Вадимом Гетьманом і заступником прем’єр-міністра Канади, міністром фінансів Доном Мазанковським досягнута попередня угода про надання кредиту Україні.

6 жовтня зателефонував панові Зленку до Нью-Йорка у справі Родіонова й Кучера. Його вже повідомили про мою вимогу з Києва. Думаю, що й Родіонов з Оттави телефонував. Цей комсомольський діяч користувався особливою прихильністю пана міністра, і не знати як той поставився до моєї вимоги. Ну та дарма. Врешті не він мене поставив і не він мене зніматиме, а в Президента можуть бути свої міркування. У голосі міністра звучало явне роздратування:

— Ви не зуміли налагодити взаємини з людьми, і тепер пахне скандалом, що не надасть авторитету посольства в очах канадського уряду.

— Пане міністре, я не дозволю дипломатам пиячити. Не лише через ге, що цього не сховаєш від сторонніх людей, а й з принципу. Інакше я не зможу підтримувати дисципліну і субординацію в посольстві. Я попереджав усіх: доти, доки я посол, у посольстві пияки не працюватимуть.

— Доки, — перебив мене міністр, — ви посол…

Я вів далі:

— Люди, які написали на мене донос, відмовилися давати пояснення, кілька разів мене обдурили і до яких я втратив довіру — працювати зі мною не будуть. Я заявляю вам клопотання про заміну їх іншими людьми. Негайно.

— Повернуся до Києва і розберуся, хто правий, а хто винуватий, — коротко кинув міністр.

* * *

6 жовтня я зібрав усіх співробітників посольства і розповів їм про візит Гнатишина до України та новини в МЗС, доручив Родіонову організувати мою зустріч з Мазанковським. Обговорили й визначилися щодо характеру телефонного і факсового зв’язку посольства, я підписав угоду з телефонною фірмою. Необхідно було забезпечити посольство й комп’ютерами та копіювальними машинами.

7-го ж вилетів до Вінніпега на черговий конгрес КУКу.

Розділ VII ДУХ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Промова на конгресі КУКу

Шкода було покидати посольство на цілих шість днів, але я не міг не поїхати на перший конгрес КУКу після проголошення України самостійною державою. Він мав переглянути стратегію своєї діяльності і своїх завдань. У мене нагромадилося багато проблем, які належало розв’язувати спільно, і я хотів їх порушити.

На конгрес прибуло близько трьохсот делегатів з усіх організацій Канади, що входять до конгресу. (До нього не входила Спілка українських професіоналістів, а також комуністи).

У перший день відбулася зустріч з керівництвом КУКу. Були Дмитро Ципівник, Олег Романів, Іван Григорович, Василь Вербенюк, Ігор Брода, Данилів, Ігор Бардин та ін.

Конгрес працював спочатку на семінарах, і я виступив при обговоренні проблем розширення зв’язків з Україною та про взаємини української діаспори з посольством. До конгресу приурочили збори фундації імені Т. Шевченка. На них я також виступив. Ці промови мали інформативно-конструктивний характер з оптимістичним поглядом на найближче майбутнє і були схвалені бурхливими оплесками.

Свій виступ на загальній сесії я вирішив побудувати інакше — без будь-яких рожевих фарб. До цього спонукала мене й жорстка авторитарність, з якою вів сесію Білак. Наприклад, шість делегатів хотіли виступити і обговорити поправки до Статуту. Білак після виступу одного з делегатів нікому більше слова не дав, незважаючи на енергійне обурення присутніх.

Йдучи до трибуни, я подумав: ні, єлей ви від мене не почуєте. Я скажу вам гірку правду. Свою промову я почав зі слів привітання:

«Від імені Президента незалежної Української держави я, посол України в Канаді, вітаю ваш конгрес і бажаю делегатам плідної праці!

Хай допоможе вам Господь виробити мудрі рішення на користь української громади в Канаді, на користь українському й канадському народам!

Цей конгрес зібрався вперше в нових історичних умовах — Україна стала незалежною державою. Збулася віковічна мрія наших пращурів, збулася наша з вами мрія. Багато хто з вас опинився в еміграції через те, що боровся проти московської окупації, власне, і виїхав з України тільки тому, що не хотів закінчити життя в концтаборах ГУЛАГу.

Патріоти в Україні завжди відчували ваше побратимське плече у боротьбі за свободу. Наша співпраця стала особливо плідною з другої половини 80-х років з початком горбачовської перебудови. Перемога над імперією і проголошення України незалежною державою є нашим спільним досягненням. Ми радо вітаємо тепер одне одного з тим, що наша боротьба впродовж десятиріч не була марною.

Яку ми маємо Україну тепер? Налякані гірким досвідом братовбивчої війни доби перших національно-визвольних змагань XX сторіччя, ми пішли на мир з комуністами.

Ціна соціального миру, одначе, означає, що при владі залишилися ті самі люди, що й були за радянських часів. Радянська адміністрація перетворилася на владу самостійної України. Це віщує важкий, тривалий і болісний процес еволюції економіки і становлення уже самостійної України.

І тепер у канадському уряді і парламенті мене питають: «У вас парламент комуністичний?» «Так, — кажу, — на три чверті комуністичний.» «А уряд у вас комуністичний?» «Так, — відповідаю, — комуністичний.» «А економіка у вас державна?» «Авжеж, — кажу, — державна. Приватний сектор становить 7–8 відсотків».

«Ви, посол України, закликаєте нас, Канаду, вкладати гроші в українську економіку, але де гарантія, що ваш комуністичний парламент і уряд не проголосять завтра про повернення до будівництва комунізму і не націоналізують наші капітали?» «Гарантією, — пояснюю, — є те, що зерно комуністичної ідеї було посіяне, зійшло, проросло, виросло, дало плід і згнило. Тому повернення назад неможливе». «Це філософія. А нам потрібні гарантії правові й політичні. Правові гарантії забезпечує закон, політичні — надійність людей, що при владі. У вас іще цих гарантій немає. Ми в Канаді принципові прихильники демократії та ринкової економіки. Коли у вас це буде, тоді в Україну з Канади підуть не десять мільйонів, які ви хочете тепер, а мільярди». «Запізнившись, — кажу, — Канада може багато втратити». «Ми не любимо ризикувати», — відповідають.

Такі діалоги були в мене з багатьма владоможцями, які формують канадську політику.

Додам іще один важливий аспект українсько-канадських взаємин і діяльності нашого посольства — проблему української ядерної зброї. Я за те, щоб Україна мала ядерну зброю. Вона б забезпечила нам захист від агресорів і затишніше було б в Україні. Однак реальність така: «велика сімка» вирішила на місце колишнього Радянського Союзу допустити тільки одну ядерну державу — Росію. Це ультиматум Україні. Чи спроможна Україна ігнорувати ультиматум? Вона змогла 6 це зробити за двох обставин: коли б економіка добре розвивалася І Україна могла обійтися без фінансової допомоги Заходу; і коли б Україна мала технологічно завершений цикл ядерного виробництва. Ні того, ні іншого Україна не має.

Ви бачите, що і характер влади в Україні, і проблеми ядерної зброї швидко не розв’яжуться. А тим часом для зміцнення незалежності надзвичайно важливоюбула б економічна допомога. Ми не просимо грошей. Ми хотіли б економічної співпраці на основі поєднання канадських модерних технологій і українських технічних, сировинних, трудових та інших ресурсів.

Серед вас і загалом серед українців є чимало підприємців, економістів, юристів, ви маєте знайомих підприємців-канадців. Їдьте самі в Україну. Агітуйте ваших знайомих починати підприємницьку діяльність в Україні. Теперішні труднощі в подоланні бюрократизму та інші труднощі будуть багатократно винагороджені низькою собівартістю продукції унаслідок низької заробітної плати робітників.

Україна тепер вільна, демократична й відкрита, в ній уже пробиваються паростки націоналістичного духу, що об’єднуватимуть усе розпорошене по світах українство.

Це здобутки ваші й наші. Тепер погляньмо на втрати. Я проглянув багато різних журналів, бюлетенів та інформаційних випусків. І тут, і 1989 року в Бельгії, Франції, Англії, Німеччині бачив на фотокартках у президіях зборів, у керівництві різних організацій одних і тих же осіб. Де молодь? Де зміни? Нема! І в цій залі я бачу те ж саме. Пошукайте своїми очима в залі молодь — її майже нема! Чому нема молоді? Де ваші діти? Де діти ваших дітей? Чому їх тут немає?

Є, звісна річ, об’єктивні причини. Але хіба не в тих же умовах євреї вміють залишатися євреями, а французи — французами?

Чому ви боїтеся ротації кадрів, чому не допускаєте молодь до керівництва організаціями? Адже ротація — не тільки найкращий засіб боротьби з бюрократизмом і зачерствінням, а й найкращий спосіб привнесення нових ідей, нових форм організаційного і громадського життя, залучення до співпраці молоді. Хочете спокійно досидіти у створених вами маленьких шкаралупах аж до смерті під солодкі промови вузенького кола ваших друзів? І в збереженні вашого вузько-кастового егоїстичного світу ви страшенно войовничі.

Подивіться, як проходять ваші збори: пан Білак не дав обговорювати пропозиції про зміни Статуту. Пан Брода догматично захищає півсторічної давності організаційні засади КУКу. Такий диктаторський дух на зборах ви не знайдете в Україні, дарма що канадській демократії виповнилося 125 років, а українській лише 2…

Хочу сказати й про тривалі суперечки з приводу придбання будинку для резиденції посла. Пан Вербенюк пропонує орендувати помешкання, я ж наполягаю на купівлі особняка. Керівництво КУКу підкреслює, що допомагатиме посольству лише один рік. Я не можу з цим погодитися, тим більше, що із 675 тис. доларів, потрібних для купівлі, основна сума (450 тис. доларів) надійде не від КУКу. Її буде перераховано паном Тухачевським через Степана Киселя. Прошу схвалити купівлю. Дякую за увагу!»

Вперше в Канаді зала провела мене з трибуни в гнітючій тиші. Я сказав правду. А правда колола очі.

В останній день конгресу я ще раз виступив, подякував за допомогу Україні, запропонував скласти список усіх жертводавців і табличку з їхніми іменами повісити в будинку посольства. Це трохи згладило мій попередній виступ.

Пан Богдан Максимець, голова Онтарійського КУКу, який завжди був на моєму боці, зумів провести резолюцію про купівлю будинку для резиденції посла.

Гроші Тухачевського були вже в Степана Киселя. Він обіцяв приїхати до Оттави, оглянути будинок резиденції і, якщо сподобається, наполягати на його купівлі.

* * *

13 жовтня ми підготували проект угоди між Україною і Канадою про культурний обмін.

Того ж дня до Канадського міністерства закордонних справ і міжнародної торгівлі направили ноти про дозвіл на купівлю резиденції та про дозвіл відкрити українське генеральне консульство в Торонто.

* * *

На 16 жовтня 1992 року був запланований другий брифінг з багатосторонніх переговорів у справі біженців з Близького Сходу, що мали відбутися 11–12 листопада за участю української делегації у складі представників посольства в Канаді. Мені важливо було з’ясувати тематику, можливий характер і значення цих переговорів, щоб визначити, хто має там бути від нашого посольства і яку підготовку необхідно провести.

* * *

16 жовтня посольство отримало ноту від канадського Міністерства закордонних справ про порушення нами правил про дипломатичні представництва: Родіонов їздив на авто, яке було зареєстроване на посольство Російської Федерації, тобто іншої держави, що неприпустимо. Коли б не його пиятика і дорожня пригода, цього б не було, і він би їздив на російському авто. Тепер його доведеться віддавати російському посольству, бо Бєлоногов без дозволу Москви сам його нашому посольству не передасть.

* * *

17 жовтня приїхав начальник відділу кадрів МЗС України Леонід Гур’янов для розслідування справи Родіонова і Кучера. Дивно, але упередженого ставлення до себе я не відчув. Гур’я-нов заявив, що його завдання — зібрати факти, а не робити висновки. Я поселив його в готель і створив усі умови для вільного спілкування з усіма співробітниками посольства.

Пан Дієм

До Оттави прибув новий польський посол пан Тадеуш Дієм. Він мав скласти мені візит ввічливості.

Пан Тадеуш був з колишньої польської опозиції, до комунізму і Москви ставився майже так само, як і я, ми швидко порозумілись і домовилися по змозі координувати нашу діяльність. Говорили ми й про те, що Росія — спадкоємниця Союзу РСР — зобов’язана передати Україні українську частку в майні СРСР за кордоном, частку золотого й алмазного фондів, активів СРСР та іншого добра, створеного з участю українського народу. Переговори міністрів закордонних справ України й Росії з цього приводу можуть тривати до нового потопу. Позитивну роль тут могли б відіграти Віденські конвенції 1978 та 1983 років, які регулюють питання правонаступництва власності, боргів тощо. Ці конвенції були ініційовані Радянським Союзом і мали на меті створити міжнародно-правову базу для претензій колишніх колоній до своїх метрополій згідно з міжнародним цивільним судочинством. Радянський Союз таким способом збирався завдати нищівного матеріального удару Англії, Франції та іншим своїм капіталістичним ворогам. Західні держави не підписали конвенції, і вони не набули чинності. Тепер геополітичні обставини змінилися. Потрібно небагато голосів, щоб конвенції набули чинності, і тоді колишні республіки Союзу РСР вже не проситимуть Москву виділити їм їхню частку, а вимагатимуть її на підставі міжнародного права. Думаю, що в цьому зацікавлені й країни колишнього Варшавського договору. То чи не міг би пан посол схилити уряд Польщі підписати згадані конвенції, запитав я пана Дієма.

— Сама ідея, — відповів він, — мені подобається. Неодмінно ознайомлюся зі змістом конвенцій. Не можу сказати, як вчинить уряд Польщі, але порушити це питання варто.

Ми гречно попрощалися. Я був задоволений, що на посаді польського посла в Оттаві виявився цей чоловік. Він, ясна річ, відстоюватиме інтереси Польщі, але там, де це не суперечитиме її інтересам, ми будемо знаходити можливість доброго порозуміння, а може, й практичної координації зусиль.

Із «Щоденника посла»

Посольство докладало певних зусиль у напрямі створення в Києві інституту менеджменту. Ця ідея виникла зі співпраці з керівництвом «Таск Форс» і під час зустрічі у серпні 1992 року з Ігором Ба́раном, Володимиром Пилипчуком і Орестом Новаківським.

На 20 жовтня було призначено важливу зустріч у Канадському бюро міжнародної освіти. Від посольства на зустріч я запросив Б. Біляшівського. З канадського бюро було п’ять осіб, у тому числі Ігор Ба́ран, Гудінгс і Фокс. Сумнівів щодо доцільності створення інституту менеджменту в Києві вже не було. Мова йшла лише про розміри фінансування, адміністративне керівництво, програму і строки навчання, використання фахівців.

Наші канадські колеги знову просили надавати більше інформації про потенційні можливості України для розширення ділових контактів. Дещо в цьому напрямку вже робилося. Перший секретар з економіки і торгівлі, науки і технологій доктор економіки Олександр Шандрук уже створив групу ентузіастів, яка готувала до видання інформаційний журнал. В основному він подаватиме відомості економічного характеру, проте вміщуватиме й іншу важливу інформацію з України.

У середу генерал-губернатор влаштував прийом у своїй резиденції. Посли мали взяти участь у церемонії вручення канадських державних орденів людям, що найбільше прислужилися батьківщині у різних галузях їхньої діяльності за минулий рік.

* * *

24 жовтня відбулася зустріч з послом Франції паном Альфредом Стефер-Геларжів. Його цікавило ставлення українського уряду до ядерної зброї, натомість мене цікавило, чому Захід намагається роззброїти Україну і допомагає озброюватися Росії. В основному ці дві теми й були предметом нашої годинної розмови.

Наприкінці жовтня я отримав з МЗС України факсолист про відкликання Родіонова й Кучера до України. Звістка ця застала їх зненацька, бо вони були впевнені, що відкличуть мене, а не їх. Я звелів купити для них та їхніх сімей авіаквитки на 4 листопада, написав наказ про звільнення їх з посад та про створення комісії для прийняття справоведення, печаток, грошей, техніки й меблів.

Дискусія з Ярославом Білаком

Мій виступ на конгресі КУКу турбував багатьох, а найбільше Ярослава Білака, який головував на конгресі. Він прийшов до українського посольства, щоб поділитися думками. Відбулася щира, відверта розмова.

— Чому ви, керівники української діаспори, — запитав я, — не допускаєте ротацію керівних кадрів?

— Якби ми допустили ротацію, — відповів Білак, — то з часом на чолі організації з’явилися б люди з різними поглядами. Діапазон світогляду розмився б, і поступово ми мали б організації, що називались би українськими, але насправді сповідували б бозна-яку ідеологію. Дотримуючись жорстких правил, ми хотіли зберегти непорушним основне ідейне спрямування. А взагалі, пане посол, ви маєте слушність. Те, що ви говорили вголос, кожен зосібно думає, а вголос не наважується сказати.

— Чому?

— Десь у глибині душі ми усвідомлюємо, що є сила, могутніша від нас, — канадське оточення. Ми знаємо, що воно нас перемагає. Ми знаємо, що воно нас переможе. Кожна людина знає, що помре, але вона до останнього часу живе надією на життя. Мало людей накладають на себе руки тільки через те, що однаково помирати. Людину стримує надія. І ми виробили модель оптимістичної поведінки. Не маючи змоги подолати тиск канадського оточення, ми не аналізували наш відступ. Оптимістична поведінка давала нам можливість проводити різні фестивалі, підтримувати українство одне в одному, і цією зовнішньою активністю гальмувати асиміляцію.

— Ви пішли шляхом слабких людей: замість глибоко аналізувати явища асиміляції, ви їх просто зігнорували.

— Я не погоджуюся з вами, — заперечив Білак, — народ складається не з філософів і таких борців, як ви. Народ складається з простих людей. І якби ми нашим селянам сто років тому сказали: хочете чи не хочете, а всі ми тут станемо англомовними канадцями, і не буде тут примусу над українською мовою, наче в Московщині, але з наших власних потреб ми заговоримо по-англійському і поступово забудемо рідну мову, то асимілювались би українці не за сто років, а значно швидше. Ми діяли на тому рівні, на якому нашим людям було все зрозуміле: церква (греко-католицька і православна), хори, танцювальні колективи продовжували плекати національний одяг, оздоблювали хати й квартири рушниками, вишивками, національною керамікою, організовували навчання дітей рідної мови в українських класах, створювали бібліотеки при хатах-читальнях, світлицях, церквах, відкрили наукові заклади для розвитку гуманітарних наук, створили різні громадські організації й кілька політичних партій.

— Це все дуже добре, але що потім сталося?

— Сталося ось що. Люди, які створювали організоване життя, — вони ж здібні організатори, промовці, розумні люди. Після Другої світової війни вони консолідувалися в нашу діаспорну еліту. Ця діяльність стала для неї професією. На печатках це й добре. Але за якийсь час підросла молодь. Молоді люди хотіли посісти керівні посади, але попередні авторитети були випробувані. Їм люди вірили, і їх знову обирали. При цьому важливо додати й таке: молода людина здобула освіту в Канаді, мовою володіла вільно, і вона була підготовлена до праці в канадському середовищі. Провідне місце в українських організаціях — це для них одна з альтернатив. Зовсім інше для старшого покоління провідників — у них не було альтернативи. Будь-які збори, переобираючи керівника, думали й про те, а куди піде той, кого скинуть з посади, як він зароблятиме на хліб?

— І від того встановилася традиція не міняти провідників упродовж десятиріч?

— Так, і це призвело до того закостеніння, про яке ви справедливо говорили на конгресі КУКу. Ось чому професіоналісти створили свою організацію за межами КУКу. Ініціатива створити товариство сприяння українському РУХові вийшла також не від КУКу. І хоча Гуцуляк підкреслено коректний до КУКу і готовий з ним співпрацювати, однак співпраця не дуже виходить. На конгресі я проводив лінію старого керівництва, проте я цілком переконаний, що нашій українській молоді слід створити свою окрему від КУКу молодіжну організацію.

— Дуже приємно мені це чути, — сказав. — Треба було б дати молоді висловитися на конгресі і запропонувати створити молодіжну організацію.

— Мабуть, тоді ця ідея ще не визріла.

— То запропонуйте її зараз, якщо вона уже визріла.

— Треба подумати…

Ми попрощалися значно тепліше, ніж при зустрічі.

* * *

30 жовтня я з дружиною вилетів до Торонто на конгрес Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО). Оселилися в пані Євгенії Пастернак, директриси й опікунки пансіонату для людей похилого віку. Пані Пастернак, доктор, відома на всю Канаду — за свою благодійницьку діяльність вона нагороджена найвищим орденом Канади.

31 жовтня на конгресі СФУЖО мені представили чимало видатних особистостей українського жіночого руху з багатьох країн світу.

Я виступив з привітанням і промовою. Запросили до слова й дружину.

МВФ — зуби акул капіталізму?

На переговори із заступником прем’єр-міністра та міністром фінансів паном Мазанковським я запросив першого секретаря з економіки й торгівлі Олександра Шандрука і нашу добродійку Оксану Башук.

З Києва посольство отримало доручення постаратися одержати кредит від канадського уряду. Перша кредитна лінія в 50 млн. доларів в Україні вже діяла: Канада друкувала для України гривні, за що український уряд регулярно сплачував Канаді відсотки. Тепер ішлося про ще одну взаємовигідну кредитну лінію.

Пан Мазанковський сказав, що Канада є членом Міжнародного валютного фонду, умови якого Україна на прийняла. Канада ж не хоче діяти сепаратно.

Чи правильно зробив український уряд, що не погодився з умовами МВФ, я не знав і тому вирішив порадитися з колегами. Пані Башук сказала, що всі міжнародні фінансові інституції ведуть справи чесно, але з вигодою для себе. Це нормально. А Україна має дбати про свої інтереси, тому договорів не слід боятися, але ставитися до них потрібно уважно.

Проте я не міг звільнитися від думки: МВФ — це, власне, те, що називається фінансовими акулами капіталізму. А якщо це акули, то чи не хочуть вони проковтнути Україну? Може, уряд і слушно робить, що не приймає його умови? Мої сумніви розвіяв Шандрук, який, виявляється, вже встиг зібрати відомості про МВФ. Він сказав, що ця фінансова інституція західних держав діє як допомогова організація — і, якщо Україна хоче подолати економічну кризу, кредити МВФ могли б нам стати в пригоді.

На всякий випадок я просив його скласти мені довідку про МВФ, а у звіті Києву про переговори з паном Мазанковським подати позитивний відгук про МВФ і думку посольства про доцільність прийняти умови МВФ. Цей звіт до Києва пішов у формі чи не найбільш поширеній у взаєминах посольства зі своїм МЗС: із «Щоденника посла». Подаю його зміст:

«5 листопада 1992 року мав зустріч з віце-прем’єром, міністром фінансів Канади паном Мазанковським. Зустріч відбулася на моє прохання і торкалася нагальних проблем економічних взаємин між Україною і Канадою.

У розмові брали участь перший секретар посольства О. Шандрук, а також пані О. Башук — канадійська громадянка українського походження, співвласниця і головний експерт авторитетної консультаційної фірми.

Під час зустрічі я виклав панові Мазанковському наше бачення сучасного стану і найнагальніших соціально-економічних проблем України. При цьому особливо наголосив на рішучості нового уряду України, очолюваного прем’єр-міністром паном Л. Кучмою, здійснити врешті перехід України до ринкової економіки.

Намагався дезавуювати створюваний тут деякими засобами масової інформації непривабливий імідж економічної доктрини нового уряду. Зокрема підкреслив своє переконання, що на етапі найрадикальніших перетворень всього суспільно-політичного ладу країни, в тому числі економіки, активна роль державних структур задекларована новим прем’єр-міністром у Верховній Раді, цілком виправдана і, більше того, — єдино реалістична.

Виклав тезу про наявну взаємодоповнюваність науково-технічних, освітніх, економічних, нарешті, ресурсних складників сукупних національних потенціалів наших двох країн, що робить можливими взаємовигідне співробітництво між ними.

Деталізував деякі аспекти проблеми створення в Україні необхідних і достатніх для нормального функціонування економіки запасів готівки власної валюти. Особливо наголосив на тому, що без власної національної валюти в принципі неможливо забезпечити стабілізацію економічної ситуації в країні, приборкати інфляцію, здійснити намічені економічні перетворення. В цьому контексті поставив перед паном віце-прем’єром питання пролонгації кредитної лінії, відкритої свого часу урядом Канади для України, зважаючи на необхідність в умовах відсутності власних потужностей продовження друку банкнот національної валюти саме канадійською компанією.

Торкнувся питання кредитної лінії в плані нагальної потреби для України її значного розширення, зважаючи на необхідність радикальних структурних перетворень національної економіки, здійснення широкомасштабної конверсії потужної оборонної промисловості.

У свою чергу пан Мазанковський виклав позицію канадійського уряду з обговорюваних проблем. Виявивши неабияку обізнаність зі станом справ в Україні і, зокрема, з нашими економічними проблемами, віце-прем’єр підкреслив, що масштаби допомоги Україні з боку Канади значною мірою визначалися і надалі визначатимуться узгодженою політикою провідних світових держав щодо України, характер якої (тобто політики цих держав) багато в чому залежить від ставлення українського уряду до вимог і рекомендацій впливових міжнародних валютно-фінансових організацій, зокрема Міжнародного валютного фонду.

На думку пана Мазанковського. на сьогодні головною перешкодою значному розширенню економічної допомоги Україні з боку розвинених країн є, по-перше, відсутність узгодженої з впливовими валютно-фінансовими організаціями національної програми переходу економіки України до ринку, по-друге, позиція України стосовно боргів колишнього Радянського Союзу і, по-третє, нібито недостатня дисциплінованість України в погашенні власної заборгованості по іноземних кредитах.

Щодо можливості додаткової фінансової допомоги з боку Канади у друкуванні національної валюти, пан Мазанковський зазначив, що, на його думку, проблеми тут нема, оскільки є ще не використані 11 млн. з 50 млн. уже існуючої кредитної лінії, і право України використати їх, виходячи виключно з власних пріоритетів. Крім того, він також підкреслював, що існуюча кредитна лінія відновлювана, і розмір вільних кредитних ресурсів по ній у кожний момент визначатиметься початковим рівнем (50 млн.) та величиною повернених Україною коштів з попередніх кредитів, отриманих нею в рамках цієї кредитної лінії.

Я, у свою чергу, наголосив, посилаючись на виступ пана Л. Кучми у Верховній Раді та інші офіційні матеріали уряду, що програма реальних економічних реформ буде готова вже найближчим часом і що до її розробки залучені авторитетні на Заході українські й іноземні фахівці — прибічники відкритої ринкової економіки. Пояснив позицію України щодо зовнішніх боргів та активів колишнього Союзу, особливо підкресливши готовність України взяти на себе відповідальність за борги у розмірах, що перевищують ЇЇ власну, узгоджену в рамках СНД, частку. (Судячи з реакції пана Мазанковського, така позиція України виявилась для нього справжнім одкровенням).

Крім того, я звернув увагу віце-прем’єра на те, що наявність проблем між Україною і Росією щодо механізмів сплати боргів колишнього Союзу визначається позицією обох сторін, в даному разі — і України, і Росії, а не лише тільки непоступливістю України. Проте це не заважає країнам Заходу надавати реальну економічну допомогу одній із сторін — Росії і фактично блокувати допомогу Україні, вимагаючи саме від неї абсолютно неприйнятних поступок у цьому, зовсім не другорядному для нашої економіки питанні.

Зустріч пройшла у діловій, дружній атмосфері. Розмова мала відвертий характер з обох сторін. Домовилися з паном Мазанковським про подальші контакти і взаємні консультації.

Як висновок із цієї зустрічі, слід зазначити, що для зміни досить жорсткої на сьогодні позиції Заходу, яку ще раз недвозначно продемонстрував віце-прем’єр Канади, у питанні надання суттєвої економічної допомоги Україні треба негайно розробити і узгодити з міжнародними валютно-фінансовими організаціями програму економічної реформи. Для її розробки доцільно залучити також і експертів цих організацій, аби полегшити подальший процес її узгодження. Посольство України в Канаді проситиме уряд Канади профінансувати в рамках програми «Таск Форс» участь канадських фахівців у розробці програми.

Нагальною також є потреба у реалізації більш ефективної і оперативної роз’яснювальної роботи за кордоном щодо всіх аспектів як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики уряду України. Для цього посольству України у Канаді вкрай необхідно своєчасно отримувати всі відповідні інформаційно-аналітичні матеріали.

Спеціально слід наголосити також на тому, що досвід Росії, яка користується всіма перевагами наявності у неї програми економічної реформи, узгодженої з міжнародними валютно-фінансовими організаціями, засвідчує недогматичний, цілком лояльний підхід цих організацій до порядку практичної її реалізації. Тому такий варіант програми, що відповідав би всім вимогам і потребам України, необхідно скласти терміново і якнайшвидше узгоджувати її з міжнародними валютно-фінансовими організаціями. Без цього годі сподіватися на розширення необхідної нам нині економічної допомоги від розвинених країн».

Політичні емігранти

9 листопада Родіонов і Кучер відмовилися повертатися в Україну. Вирішили залишитися в Канаді. Комісія, яку я призначив, зробила опис посольського майна в їхніх квартирах і зажадала від них повернути дипломатичні і поліційні картки. Вони відмовилися. Квартири оплачувало посольство, і тепер вони були опечатані. Наступного дня Родіонов і Кучер подали заяви до канадського МЗС з клопотанням надати їм статус емігрантів. Це був скандал. Журналістам вони заявили, що просять політичного притулку в Канаді, бо посол їх переслідує. Їх спитали: «Якщо вас переслідує посол, то тут, у Канаді, чому ж ви не хочете повертатися в Україну?». Вони відповіли, що в Україні, мовляв, немає демократії, що їх, бачте, переслідуватимуть з українського міністерства закордонних справ. Усім було ясно: захотілося хлопцям легкого життя в Канаді.

Прийшли й до мене журналісти — ще б пак, така сенсація! Я сказав, що Україна демократична держава і дотримується Загальної декларації прав людини, яку 1948 року схвалила ООН. Згідно з цією декларацією кожен громадянин України може обирати місце проживання за власним бажанням. Родіонов і Кучер скористалися з цього права.

День ветерана і літературний вечір

11 листопада Канада святкує День пам’яті загиблих у війні (День ветерана). Це велике свято, що передбачає військовий парад, демонстрацію, присутність генерал-губернатора, прем’єр-міністра, дипломатичного корпусу, покладання вінків до пам’ятника ветеранам.

Уперше в історії Канади в цьому святі брала участь і дипломатична місія нової Української держави! Я пішов на святкування разом із першим секретарем посольства з питань культури та інформації Борисом Біляшівським.

На широкому прямокутному майдані біля пам’ятника полеглим воїнам дипломатичний корпус вишикували у дві шеренги.

Біляшівський з явним задоволенням брав участь у цій церемонії. Він постарався, щоб вінок від України було добре видно для фоторепортерів і взагалі всіх, хто зібрався на свято. Вінок був дуже гарний. На яскраво-зелених гілках звисали обабіч блакитно-жовті стрічки. І хоч день був похмурий, наш вінок яскравими стрічками приваблював зір усіх присутніх.

* * *

Оттавська громада давно вже пропонувала організувати мій літературний вечір. Я не вважав себе письменником і не виявляв бажання, бо постійно мав якісь справи, що були важливіші за розмови про мою творчість. Тепер знову отримав запрошення. Цього разу час мені дозволяв, разом з тим хотілося декого побачити, то й пішли з дружиною.

Вечір вела Віра Гуцуляк. Зовнішня сторона — канапки, кава, чай, тістечка — була організована, як завжди, у міру скромно, смачно й красиво. Сама ж художня частина не привертала попередньої уваги, і сценарію, власне, ніякого не було. Либонь, громада, в тому числі й Віра Гуцуляк, розуміла, що ця частина підготовки вечора лежить на мені самому.

Я на ходу почав думати, як би не перетворити творчій вечір на одну якусь довжелезну лекцію. Вже підходячи до головного столу, попросив дружину підготуватися й прочитати уривок з нарису про Василя Стуса, який вона добре знала. Коли я завершив коло розповіді і тепер треба було йти або шляхом нанизування нових тем, або перейти до аргументації зачеплених, дружина показала на годинник. Я зрозумів натяк як її бажання почати свій виступ, і підказав пані Гуцуляк.

Надія чудово прочитала спочатку уривок з нарису про Василя Стуса, а потім уривок з «Одеського сюрпризу» — маленького спогаду з далеких студентських часів. Це урізноманітнило вечір, бо, крім суворої дійсності, когось повернуло в далеку молодість свіжість юначих почуттів та перше кохання.

Підійшов отець Андрій Чировський — ставний, високий, чорнявий чоловік і запросив до себе на вечерю. Я хотів познайомитися ближче з цією людиною, подякував за запрошення, і ми домовилися про зустріч на 21 листопада.

Резиденція

Керівництво КУКу під тиском голови КУКу провінції Онтаріо Богдана Максимця та Степана Коваля погодилося на купівлю будинку для резиденції посла України на вулиці Айленд Парк Драйв поряд з резиденцією мексиканського посла. На цій вулиці було кілька посольств, тому отримати дозвіл від уряду на купівлю тут будинку для резиденції українського посла не становило труднощів.

У Канаді заведено, що юридичне оформлення купівлі-продажу нерухомого майна здійснюють спеціальні агентства. Вони беруть певну плату за послуги, але справу роблять кваліфіковано, надійно і швидко.

Угода була укладена від Конгресу українців Канади. Ціна будинку становила 675 тисяч канадських доларів. Керівництво КУКу передавало будинок у розпорядження посла.

Забігаючи наперед, скажу, що після офіційного відкриття посольства 1 грудня 1992 р. (у першу річницю після референдуму 1991 року) пан Ераст Гуцуляк уклав з посольством угоду оренди будинку канцелярії з оплатою один долар на рік.

Я наполягав, щоб обидва будинки були передані у власність Української держави, але власники не поспішали, мовляв, нехай зміцниться Українська держава, тоді й передамо. Мені не подобалася їхня позиція, але змушений був змиритися.

17 листопада 1992 року всі речі з готелю були перевезені до резиденції посла. Того ж дня перед резиденцією була поставлена висока щогла з білого металу і врочисто піднято наш державний блакитно-жовтий прапор. Мій водій і господарник посольства Ігор Мазур подбав, щоб наша щогла не була нижча від щогли сусіднього мексиканського посольства. На нашу радість повіяв легенький вітерець, прапор розгорнувся і весело замайорів яскравими барвами золотого й блакитного кольорів. У тій грі на вітру, у мінливих барвах була бадьорість і впевненість, сила й готовність іти вперед і вперед, назустріч вітру, назустріч сонцю, назустріч будь-яким перепонам — це Україна стала так твердо й бадьоро на землі Північноамериканського континенту.

Отець Чировський

21 листопада ми з дружиною під’їхали до помешкання отця Чировського — засновника і директора Інституту східнохристиянських студій імені митрополита Андрея Шептицького Оттавського університету.

Серед українців Канади отець Чировський відомий як філософ і поет, учений, організатор українського інституту, людина шанована і добропорядна.

Отець показав нам свою бібліотеку, похвалився новою збіркою своїх поезій, прочитав кілька віршів. Це була інтелектуальна поезія, яка справила на мене дуже приємне враження.

Зайшла мова й про Інститут східнохристиянських студій.

— Знаєте, — сказав Чировський, — 73 роки безбожна атеїстична влада душила церкву в Україні. За цей час зруйнували більшість храмів, репресували багатьох священиків. Українське духовне поле заросло бур’янами. Люди забули про Бога. Вони повірили, що можна жити без нього. І справдилися слова великого духовного пастиря нашої нації митрополита Андрея Шептицького, який сказав: не можна в людині вбити віру в Бога. І коли б правителям якоїсь держави це вдалося, вони перші б вжахнулися від плодів свого виховання. Атеїзм в Україні страшенно зіпсував людей. Вони порушують усі заповіді Божі і тепер не соромляться брехати, перелюбствувати, давати брехливі свідчення в суді, зневажати батька й матір своїх. І від убивства стримуються не боязню гріха і карою господнею, а лише тюрмою.

Тема розмови була цікавою, і я почав здалеку:

— Дві з половиною тисячі років тому вся Європа та й, по суті, вся земна куля була вкрита тисячами язичницьких вір. Кожне плем’я, кожен народ витворював свої язичницькі культи. З тим рівнем знань природи, що його тоді мали люди, вони неспроможні були піднятися над безпосередніми предметами і явищами, через те обожнювали їх. Їм не вистачало сили абстракції. Період язичництва тривав тисячі років. Та поступово минав час, і від обожнювання Сонця, Каменя, Води люди перейшли до обожнювання однієї особи. З гносеологічної точки зору це був величезний стрибок від конкретного (тисяч язичницьких божків) до абстрактного — одного Бога. З’явилися великі релігії: буддизм, іудаїзм, християнство, мусульманство. Ці релігії з’явилися внаслідок збільшення суми людських знань і посилення абстрагувальної сили мозку. Нині ж людський мозок дозрів до наступного кроку в абстрагуванні, і всі великі релігії мусять поступитися перед чимось одним, єдиним.

Я знаю, а радше — вірю твердо, що існує Творець, Господь. Це відчувають і християни, і мусульмани. Але якщо ми приймаємо засновок, що для Творця народи у всіх частинах земної кулі однаково «законні» і всім їм властива душа і прагнення до пізнання Бога, то чи можна припускати, що християни для нього кращі за мусульманів? Людство устами Організації Об’єднаних Націй проголосило рівноправність усіх людей на землі перед законом і перед Богом.

У XX сторіччі ми знаємо, що жодна з великих релігій не має монополії на правильне розуміння Бога, не має монополії на єдино правильний шлях до Нього. Але якщо я визнаю, що шлях буддиста до Творця такий же законний і чуттєво, мабуть, не менш обґрунтований, ніж мій християнський шлях, то тим самим я вже не християнин, а щось інше, вище, що синтезує в собі всі сучасні великі релігії.

— Ви, — відповів панотець, — висловлюєте цікаві міркування, одначе для сучасних умов недоречні: зараз людство ще не творить нову абстракцію, яка піднімалася б над великими релігіями. А з іншого боку, перед нами море попсованого атеїзмом народу. Ми любимо цей народ. Він — наш. І ми повинні допомогти йому подолати комуністичну аморальність і стати нормальними громадянами. Нова мораль не створена. Отже, йти вперед до кращої моралі неможливо, то залишається одне — повернення назад до християнської моралі. Це й легше, бо так чи інакше, а навіть серед атеїстичного населення залишилися рештки християнських понять. Зрештою, існує просто пам’ять про те, що було, а було християнство. Християнство у віровченні, обрядах, звичаях, що за 1000 років увійшло в традиції. До християнства легше повертатися, аніж вигадувати нове. Ви, пане посол, звичайно, розумієте, що абстрагування як черговий крок на шляху розвитку людства і вихід із чотирьох великих релігій на більш абстрактну одну — це досягнення гносеологічне, наслідок раціо. А великі епохи в історії людства створювалися запровадженням нової моральної формули. Християнство утвердилося на такій моральній формулі, як великодушність. Цю формулу Христос протипоставив попередній моральній засаді, якою була справедливість. Формула справедливості — око за око, зуб за зуб. Формула великодушності — простіть ворогів своїх, на зло відповідайте добром. Комуністична влада, убивши віру в Бога і зневаживши десять заповідей, не повернула людину до справедливості, а штовхнула її до жорстокості. І тепер наша місія полягає в тому, щоб відродити в совітській безбожній людині Людину.

— Щодо необхідності виховання в людині людського — яз вами згоден. Одначе поміркуємо над тим, з яких засновків виходитимемо, що має бути духовними джерелами подолання комуністичної аморальності. У Совітському Союзі церква була розгромлена, Біблія і вся релігійна література заборонена, релігійні свята й ритуали викреслені з побуту людей. На Заході гоніння не було, а тим часом моральна деградація і тут повсюдно видна. Отже, причини не лише в комуністичному гонінні на релігію. Гадаю, що значна частина причин полягає в самому характері спрямованості людського мислення. Коли на зміну догматизмові й схоластиці у XVIII сторіччі прийшов раціоналізм з його намаганнями пояснити все логічно розумом, то в поясненні світу це стало психологічною установкою. Її вимога: твердження має право претендувати на істинність тільки в тому разі, коли воно витримує критику логікою або підтвердження дослідом.

Від XVIII до XX сторіччя така методологія пізнання поширювалася, і тепер у душах наших сидить максима: істинним є тільки таке знання, яке підтверджується дослідом чи витікає з неухильного логічного міркування.

Наш народ має таку раціоналістичну установку. Раніше, ще десять років тому, він не мав Біблії і її не знав. Тепер він її отримав. Після першого короткого захоплення настає період раціоналістичного читання. Отче, як ви думаєте, що таке Біблія: це звичайна гріховна історія єврейського народу чи Господнє одкровення? У ній кожне слово — істина, чи є слова і неістинні? Якщо є істинні й неістинні слова, то як відрізнити перші від других?

— Біблія, — вів далі панотець, — це книга, яка відкривається людям поступово. Ось погляньте, наприклад, на трирічного хлопчика. Ми знаємо стадії його розвитку: підліток — парубок — чоловік — батько — дідусь. Це не таємниця від хлопчика, одначе розуміння кожної стадії приходить не раніше самої тієї стадії. Читаючи Біблію, ми осягаємо її такою мірою, в якій ми, люди, спроможні її зрозуміти.

— У цілому, — відказав я, — слушно: кожен читач бере з книги те, що може взяти. Проте існує об’єктивний зміст книги, якого читач не може в ній не бачити. І коли описано, як батько згвалтував доньку, то ця конкретна інформація сприймається читачами не алегорично, а прямо, і як така викликає однозначну оцінку.

Ми знову взялися до вечері. Проте обох тягнуло продовжити розмову, і ми її відновили.

— Кажуть, — продовжував розмову панотець, — що в Україні тепер справжнє релігійне відродження: будують багато церков, відкривають нові семінарії, вже засновано кілька монастирів.

— Так, так, — підтвердив я. — Знаєте, десь від 1986–1987 року поширилася була мода носити на шиї хрестики. Хлопці, дівчата носили їх так, щоб здалеку було видно. Хрести були різні: металеві, пластмасові, дерев’яні, малі й великі, простого готичного й складного бароккового стилів — одне слово, різноманітні, але носили їх здебільшого як протест супроти офіційної ідеології. Коли ж установилася демократія і вже ніхто не переслідує християн, хрестиків стали носити набагато менше. Протест як мотив демонстрації віри зник. Критицизм як властивість розуму людини XX сторіччя залишився, і атеїстичний світогляд наших сучасників починає уважно придивлятися до Біблії, вбачає в ній багато нелогічного, зовсім не святого, а навпаки, брутального й грубого. Це відштовхує. І тоді люди шукають Господню істину в різних сектах, яких тепер плодиться в Україні тьма-тьмуща.

Отець Андрій зітхнув:

— Україна стала відкритою ареною боротьби різних політичних і релігійних сил за вкорінення і збільшення в ній своїх впливів. Ні українська політична еліта, ні українське духівництво ще не встигли консолідуватися й стати свідомими верствами ідейного й духовного провідництва нації. У вас іще немає досвіду ідейного захисту народу від чужих, ворожих впливів. А до вас, чи, пак, до нас, в Україну послали своїх місіонерів досвідчені й багаті організації. Вони вноситимуть до народної свідомості дезорієнтацію. Важливо в цей час, коли не стало офіційної комуністичної ідеології і народ перебуває в ідейних пошуках, щоб національна віра була головним стрижнем духовного розвитку серед усіх тих сектантських течій та промосковської пропаганди.

— Яким чином можна зміцнити наші сили? — запитав я.

— Ми розширюємо вишкіл священиків. На це працює Оттавська семінарія отця Андріїшина. Для підготовки вищого духовного рівня ми заснували в Оттаві Інститут східнохристиянських студій імені Андрея Шептицького. Розширюємо систему духовної освіти в Україні. До свідомості людини можна дійти тільки знаннями. Ми хочемо нести ці знання нашому народові.

— Отче Андрію, а як ви дивитеся на об’єднання всіх трьох церков в Україні в одну християнську церкву? Ви, звісно, знаєте передісторію питання. 1941 року митрополит Української автокефальної православної церкви доктор Огієнко, митрополит Греко-католицької церкви Шептицький (обидва видатні сини української нації й наші духовні отці) та глава Російської православної церкви в Україні (прізвища його не знаю) погодилися в принципі на церковне об’єднання.

Для підготовки об’єднання почали формувати комісію для вироблення спільної літургії і всієї служби Божої. Та Друга світова війна стала на заваді цьому об’єднанню. Возз’єднання українських церков мало бути великим національним святом духовної соборності всієї української нації. Це треба було зробити в сприятливих умовах і на високому рівні. Такі умови могли виникнути тільки за державної незалежності України, і тому справу відклали до кращих часів. Ідею об’єднання церков підтримував кардинал Йосип Сліпий. Він називав майбутню церкву Українською християнською церквою. Тепер ми маємо незалежну Українську державу. Більшість українських етнічних земель зібрано під владою Києва. Створені основні передумови для возз’єднання церков. Якби духівництво погодилося на це, можна було б років за десять послідовної роз’яснювальної праці в різних релігійних середовищах і на різних рівнях підготувати народ і духівництво для цієї великої акції.

— Я не проти об’єднання, — мовив отець Андрій. — Греко-католики не захочуть стати православними, православні й греко-католики не захочуть стати автокефалістами, а Українська християнська церква як нейтральна до всіх могла б бути тим спільним знаменником, на якому всі могли б зійтися без приниження гордості кожної з них. А поки це почнеться, хай би кожна церква готувала священиків для праці на сході й півдні України.

— Для мене немає сумніву, що Греко-католицька церква складається зі свідомих українців і масштаби її діяльності незрівнянно ширші від автокефальної і Української (колишньої російської) православної церков. Отче, чи правда, що Папа Римський заборонив греко-католикам вести місіонерську діяльність на схід від Збруча? Це нібито зумовлено тим, що польські католики починають місіонерську діяльність в Україні на цих же теренах? Власне, я чув, що багато священиків вашої церкви відкрито висловлювали обурення.

— Папа Римський — незаперечний авторитет для всіх католиків світу. І хоча наша церква греко-католицька, а не католицька, ми також визнаємо авторитет Папи. Тим більше, що в боротьбі з безбожною Москвою він не один раз ставав на український бік.

— Українська держава повернула полякам сотні костелів. Поляки їх тепер ремонтують і поволі привертають до себе віруючих, і то не тільки поляків.

— Думаю, що Президент України, дарма що пропагандист за досвідом своєї політичної кар’єри, зовсім недооцінює релігійної місіонерської діяльності в Україні, особливо недооцінює польських католиків. Вони ж витрачають величезні кошти для створення польської діаспори в Україні…

— Яка, — продовжив я, — стане польською п’ятою колоною в нас.

— Чому не діяти на засадах справедливості: поляки віддали українцям 10 церков — українці віддали полякам 10 костелів, або хоч би пропорційно: поляки віддали українцям третину наших церков, українці — полякам третину костелів, поляки віддали половину і ми їм — половину і так далі до повного повернення колись вилученої комуністами церковної власності.

— Отче, наш уряд на чолі з Президентом діє на засаді великодушності: поляки нам не повертають церков, а ми їм повертаємо, москалі заперечують українську освіту в Московії, а ми в Україні відкрили москалям сотні російських шкіл…

— Така політика свідчить про недостатню політичну зрілість українського уряду. Націю треба захищати і зміцнювати і ззовні, і зсередини. Вона — живий організм, що постійноперебуває в русі. На неї весь час діють різні сили, в тому числі й ворожі. Тож уряд мусить постійно дбати про очищення його від ворожих елементів і про зміцнення доцентрових сил га консолідацію нації.

— Отче Андрію, я думаю, що українська нація, відсвяткувавши 1000-річчя християнства, дозріватиме до розуміння справжньої ролі християнства в нашій історії. Християнство свого часу певною мірою сприяло поширенню освіти й цивілізованості, дало чимало доброго. І як усі європейські народи, так і наш народ свою попередню ідеологію поєднав з новою, далебі чужою, ідеологією. І тепер, на зламі тисячоліть, я питаю себе: навіщо нам чужа релігія? Якщо Господь створив нас рівними з іншими народами, якщо пізнання Бога і наближення до Нього є релігійним завданням удосконалення людини будь-якої нації, якщо нація має свій національний дух як синтез духу всіх її індивідуальностей і часточки духу ноосфери, призначеної для спілкування національного духу з Творцем, то посередник у спілкуванні виявляється непотрібним. На вершині тисячолітньої християнської історії й сучасного розвитку нація дозріла до того, аби подякувати єврейському винаходу за тисячолітнє посередництво і стати на позицію прямого духовного спілкування з Творцем. Всяка церква призначена допомогти людині в цьому спілкуванні. Після тривалої перерви український народ тепер на вищому рівні відновлює свою призабуту рідну українську віру і від Христа повертається до свого Дажбога. Може, навіть краще сказати — не повертається, а знову приходить.

У тому ж християнському єврейському святому письмі сказано: не поклоняйся чужим богам! Сказано дві тисячі років тому. А наші русичі поклонилися! Думаю, що час повернутися до своїх богів. Вони не космополітизму вчитимуть, а любові до рідного краю. І тоді ми шукатимемо правду не в столицях чужих народів, а в нашому Києві, і замість блудити думками по світах знайдемо істину у себе вдома.

— Не хочу з вами, пане посол, ні погоджуватися, ні сперечатися. Скажу лишень: дайте плоду дозріти. І ще: щоб зерно зійшло і дало плід, воно мусить лягти в зорану землю. Я пам’ятаю давню мудрість: часом добра ідея приносить зло. Зважаймо на досвід інших. Не будьмо дуже впевнені в собі.

— Ви говорите як філософ. А політик перемагає тільки тоді, коли твердо впевнений у собі, тоді-бо й тільки тоді він випромінює віру в слушність своїх слів і своєї програми й запалює інших до спільної дії. Ви кажете: треба дати плоду дозріти. Я згоден з вами. І тому я не збираюся починати широку кампанію за перехід до РУНвіри, але говоритиму про це як про перспективу. Духовне відродження нації неможливе без релігійного відродження. І якщо ми кажемо про необхідність подолати комуністичну атеїстичну аморальність і повернутися до нормальних людських моральних засад співжиття людей, то повернутися можна до того, що люди вже знали — це християнство.

У масовій свідомості існує воно, а не РУНвіра. І тому релігійне відродження як масове явище можливе тільки у формі згадування забутого та практичне здійснення донедавна забороненого. Проте в історії ніколи не було повторення минулого в незмінному попередньому вигляді. Відхід від безбожного атеїзму пов’язаний з пошуком. Легше знаходити те, що вже було, але ним ніколи не задовольняються і шукатимуть далі. Ці пошуки є причиною виникнення багатьох сект, у тому числі й східних релігій. Але східні релігії не мають шансів укоренитися в Україні, бо породжені народами із зовсім іншим світосприйманням, аніж українське. РУНвіра ж — це не перенесення чужорідного на український національний духовний ґрунт, а повернення до нього. Отже, до РУНвіри рухатимемося через повернення і заперечення християнства. А зараз я готовий вислухати аргументацію на спростування моїх думок.

— Пане посол, ви, звичайно, відчуваєте суперечність між тезою про перехід методом абстрагування від великих світових релігій до єдиної релігійної щосності і тезою про перехід народу до рідної української національної віри, яка за рівнем абстрагування є нижча від великих світових релігій. Як ви знімете цю суперечність?

— Світ людей у минулому ніколи не дорівнював земній кулі. І Герберт Шпенглер, і Арнольд Тойнбі під світом розуміли ареал цивілізації: єгипетської, грецької, стародавньокитайської, інших цивілізацій. У нинішньому розумінні — це ареал європейської (християнської) цивілізації.

Цивілізація — це якісно відмінний період розвитку, що становить помітний окремий крок у розвитку людства від меншої до більшої розвинутості. За межами ареалів цих цивілізацій залишилася більша частина населення Землі, і тим не менше не широкі простори дикунів, а саме люди в цих ареалах розвивали продуктивні сили, нагромаджували наукові знання й піднімали людство на нові й нові щаблі поступу. З розвитком сучасних засобів зв’язку і транспорту земна куля немовби зменшилася і до технічного прогресу прилучається Африка, Латинська Америка, окремі регіони Південно-Східної Азії. І все-таки не вони задають тон сучасному розвитку людства. Щоправда, розширення сфери індустріальних суспільств на Південно-Східну Азію активніше включає цей регіон у глобальні процеси, і тому його філософія й релігія стає об’єктом зацікавлень і взаємообмінів з християнством, мусульманством, іудаїзмом. Взаємообмін великих релігій щойно починається. Розширення технічних засобів і демократизація мусульманських суспільств зробило їх об’єктом християнських впливів і штовхнуло до контрнаступу. Думаю, що активізація мусульманського фундаменталізму є підсвідомою реакцією захисту від християнства й буддизму. А втім, це вже є доказом взаємовпливів, яких ще півсторіччя тому не було. І коли я казав, що сучасний розвиток підносить теоретичну думку над сферою християнської філософії і готує до наступного кроку в пізнанні Творця як не християнського, не мусульманського, не буддистського, не іудейського, а вищого від них єдиного символу, то ясно, що це черговий крок до Бога у пізнанні Його сутності. Далебі, такий рух теоретичного мислення не вичерпує всіх варіантів розвитку й пізнання. За межами цього напряму цілком логічно уявити собі ще два види розвитку.

Перший — це розвиток теоретичної думки у тих народів, що досі не брали участі у збагаченні теоретичних знань людства. Тепер вони прилучатимуться і збагачуватимуть світовий досвід, як, очевидно, й розширюватимуть наші європейські уявлення про шляхи пізнання Творця. Хоч, зрозуміло, їхній вихід на світову арену навряд чи досягатиме рівня абстрагування, що був досягнутий тисячі років тому у часи заснування буддизму, християнства, іудаїзму, мусульманства. У цьому виявляється факт нерівномірного розвитку роду людського на землі. Проте розвиток відсталих колись диких племен і народів не заперечує і не гальмує розвитку теоретичної думки народів країн великих світових релігій. Від виходу на світову арену нових народів здібності до теоретичних узагальнень не зменшуються у цивілізованих націй. Навпаки, підтягування тилів до передової лінії фронту зміцнює передовий загін.

Другий. Цілком логічно буде уявити собі також думки, так би мовити, вниз до вивчення духовних прапервнів, у кожного народу своїх. Отже, теоретична сила розуму йде не тільки до більшого абстрагування, але й до глибшого обґрунтування особливостей національного духу. Заглиблюючись у національне минуле, вона ніби розвиває кореневище. Розростання кореневища дає додаткові соки для росту стовбура вгору. Зміцнення національного духу тут у тому, що на основі власного минулого відбувається звільнення від чужого і витворюється незалежне сучасне. Повернення до Дажбога — це не рух назад, це звільнення від чужого, повернення до свого коріння і навернення своїх до свого в умовах теоретичних досягнень XX сторіччя з цілком відкритою перспективою прогресивного руху вперед до майбутнього вищого абстрагування.

Такий підхід знімає суперечність між моїми двома тезами, бо не заперечує отого побічного іншого розвитку. РУНвіра таким чином виступає ученням про національний дух. Дажбог — ірраціонально-чуттєвий символ національного духу в тій своїй сутності, яка не виражена в матеріальних предметах культури, але спрямовує увагу українців до Творця за наближенням до Нього та єднання з Ним; символ, у якому Господь пов’язаний зі Своїм творінням і відкриває йому шлях до самостійного духовного самовдосконалення й розвитку.

Думаю, що слова мої вплинули на Чировського — людину розумну, не задогматизовану, з гнучким розумом і готову до подальших пошуків істинного шляху зміцнення нації. Ми обидва чудово розуміли, яка неймовірно важка інтелектуальна праця чекає на нас, на ту нечисленну націоналістичну верству, що має відродити національний дух і дати народові націоналістичну ідеологію.

Розділ VIII ОФІЦІЙНЕ ВІДКРИТТЯ ПОСОЛЬСТВА І ЗАСНУВАННЯ ГЕНЕРАЛЬНОГО КОНСУЛЬСТВА

Підготовка

На перше грудня 1992 року було призначене офіційне відкриття українського посольства в Канаді. З Києвом було узгоджено, що на урочистості з цієї нагоди приїдуть перший заступник міністра закордонних справ Микола Макаревич та завідувач відділом США і Канади Борис Корнієнко. Запросили першого заступника міністра Канадського департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі пана Мордена та мера Оттави пані Гольцман. Узгодили зустріч в ДЗСМТ та основні теми політичних консультацій.

25 листопада 1992 р. на черговій нараді в присутності першого секретаря з економіки й торгівлі Олександра Шандрука, першого секретаря з культури й інформації Бориса Біляшівського та Андрія Глуховецького й Анатолія Нікули узгодили матеріали до прес-конференції, розклад роботи в посольстві і в будинку канадського парламенту.

27 листопада прибуло поповнення посольства — новий рад-ник-посланник Андрій Веселовський та перший секретар з консульських справ Ярослав Асман. Після поселення в готелі та відпочинку наступного дня ознайомив їх з будинком посольства.

29 листопада провів нараду дипломатів у новому складі. Обговорили основні контури української політики в Канаді, завдання посольства та тематику майбутніх переговорів з канадцями.

30 листопада прилетіли М. Макаревич і Б. Корнієнко. Зустріли ми їх усім штатом дипломатів. Просто з літака вони поїхали оглянути будинок посольства.

На відкриття посольства прибули представники Канадського департаменту закордонних справ і міжнародної торгівлі, мер Оттави пані Гольцман, оттавські журналісти та радіокореспонденти. Зібралося десь із сотню українців з різних українських громад.

Ми з дружиною, їдучи на чужину, взяли з собою вузлик землі. Ганна Біляшівська посипала нею перед порогом і навколо будинку — нехай ноги відчувають під собою рідну землю.

Після цього Макаревич, Корнієнко, я, Шандрук, Веселовський, Біляшівський і Асман розгорнули наш прапор. Два священики (від греко-католицької і православної церков) освятили прапор, як і належить за християнським звичаєм. Потім його прикріпили до тросика високої металевої щогли, завчасно поставленої перед будинком посольства. Під спів гімну Мазур урочисто підняв прапор на верхівку щогли.

Священики освятили також металеву вивіску з назвою посольства трьома мовами — українською, англійською і французькою, а Макаревич і я розрізали блакитно-жовту вузеньку стрічку, що перетинала вхід до посольства.

Почався мітинг. З промовами до присутніх звернулися я і Макаревич, а з канадського боку від ДЗСМТ — Фіцлендер, від парламенту — Марк Гарб. Виступив і представник мерії Оттави.

Після мітингу в залі посольства провели прес-конференцію. Макаревич і я відповіли на численні запитання кореспондентів. Біляшівський роздав мою офіційну заяву та прес-релізи про офіційне відкриття посольства України та його завдання в Канаді. Запросили присутніх на урочисті збори, присвячені відкриттю посольства, які мали відбутись увечері в будинку канадського парламенту.

Український мотив під склепінням канадського парламенту

Збори в залі парламенту були основною подією у процедурі відкриття посольства. Увечері сюди зібралося багато людей. Я виголосив промову. Спочатку говорив англійською, середину промови — українською і останню третину — знову англійською.

Ось її скорочений виклад.

«Я як перший посол України в Канаді маю честь і приємність звернутися до вас у цей вечір з нагоди офіційного відкриття першого посольства України в Канаді.

Сьогоднішній день — знаменний для українців України й Канади, бо рівно рік тому на всенародному референдумі переважна більшість українського населення проголосувала за відокремлення України від колишньої комуністичної імперії.

Буквально через кілька годин після проголошення результатів цього вільно висловленого вибору українського народу Канада першою із західних країн визнала українську незалежність, здобуту Україною на основі міжнародного права та самовизначення. Україна й Канада стали на новий шлях взаємної поваги і співпраці, чого доти ніколи не знала історія наших двох великих націй.

Український народ з його давньою і славною історією тяжко переживав трагедію втрати своєї державності і вимушене перебування під чужинським гнітом. Численні спроби розірвати кайдани закінчувалися невдачею, сум огортав народну душу, й вона квилила сумними піснями. Ці пісні — тяжкий національний стогін, що передавався від покоління до покоління закликом до боротьби проти чужинців і зайд.

Не міг народ, що так багато пролив крові за волю, змиритися з рабською долею. Тільки в першій половині XX сторіччя вона двічі вибухнула могутніми збройними національно-визвольними повстаннями. Імперській Москві було дедалі важче приборкувати Україну. Наше прагнення до самостійності вперше в історії збіглося зі всесвітнім національним рухом супроти колоніалізму за свободу поневолених народів і стало вагомим його складником. Боротьба Заходу проти комуністичної російської імперії ішла в руслі нашої боротьби за волю. Українці Канади як частина світового українства чимало зробили, щоб зруйнувати «залізну завісу» поміж Заходом і СРСР та вивести Україну з політичного небуття в ряди незалежних держав. З об’єкту історії Україна поволі стає її суб’єктом. Для реалізації міжнародної правосуб’єктивності Україна засновує в інших державах свої дипломатичні представництва.

У Канаді українці допомагають молодій державі заснувати посольство. Без цієї допомоги Україна, очевидно, не змогла б 1992 року створити нормальних умов для функціонування своєї дипломатичної місії. На особливу подяку заслуговують подружжя Ераст і Лідія Гуцуляки. доброї пам’яті Ю. Тухачевський та родина пані Я. Шафранюк. Завдяки їм Україна придбала в своє розпорядження будинки для посольства і резиденції посла в Оттаві та приміщення для генерального консульства в Торонто.

Справа організації нового дипломатичного представництва як окремої юридичної особи пов’язана з вирішенням матеріальних, кадрових і організаційних питань. Кожна з цих справ мала багато труднощів, проте в основному вони вже позаду, і тому день офіційного відкриття знаменує закінчення підготовчого періоду і початок повноцінного функціонування.

Здобувши матеріальну основу для практичної діяльності, посольство розгортатиме політичні, економічні, культурні та інші зв’язки України з Канадою.

Політичні зв’язки, включаючи співпрацю по лінії міністерств закордонних справ, оборони, внутрішніх справ, служб безпеки, мають збільшувати гарантії незалежності України.

Економічні зв’язки мають допомогти Україні перевести економіку на ринкові принципи, подолати кризу, спрямувати економічні орієнтири на ширше коло країн світу, сприяти модернізації сільського господарства, промисловості, транспорту та інших сфер матеріального виробництва, торгівлі та послуг.

Наукові зв’язки допоможуть раціональніше використовувати кадрові й виробничі потенціали обох країн для швидшого запровадження науково-технічних і конструкторських розробок у виробництво, для підвищення продуктивності праці та зниження собівартості виготовленої продукції.

В час утвердження демократичних інститутів та свободи економічної діяльності зв’язки у сфері освіти мають допомогти Україні підготувати економістів, фінансистів, керівників виробництв та інших фахівців, необхідних для функціонування демократичного суспільства з ринковою економікою.

Двері посольства відтепер відчинені для всіх доброзичливих людей, і наша дипломатична місія зможе впливати на політичні, економічні й культурні взаємини між Україною і Канадою.

Я впевнений, що з бігом часу в результаті наших спільних зусиль потік інформації про Україну в Канаді збільшиться, як рівно і про вашу країну на моїй Батьківщині.

Я впевнений, що розширенню політичних і економічних взаємин між Україною й Канадою сприятимуть недавні зміни у складі уряду України. Тепер до нього ввійшли представники різних політичних партій, що має спричинитися до прискорення приватизації економіки та формування необхідних передумов переходу до ринкових відносин.

Мої співробітники і я особисто раді з того, що нам випало щастя і велика честь бути засновниками першого в історії дипломатичного представництва у вашій державі.

Ми намагатимемося в Канаді гідно служити Україні, переймаючи кращий досвід і активізуючи взаємини з дипломатичними представництвами інших держав в Оттаві».

Від парламенту виступив доктор Рей Пагтахан, офіційний представник канадського парламенту в Україні для спостереження за проведенням референдуму 1 грудня 1991 року. Він сказав:

«Рівно рік тому у Києві я був свідком відродження нації. Здається, що це було тільки вчора. А ми знаємо, що Україна десятиріччями страждала від безправності та приниження людської гідності. Єдиний гріх українців був у тому, що вони вимагали демократії і свободи. І за це тисячі й тисячі українців замордовано і знищено.

Відвага ніколи не покидала українців в Україні. Не покидала вона й тих українців, які стали громадянами інших країн світу. І я хотів би окремо згадати друзів-канадців українського і неукраїнського походження, які свого часу боролися по гой бік «залізної завіси» в колишньому Совітському Союзі. Мені пощастило, що я був одним із їхніх учнів. Тут мушу додати, що мені пощастило познайомитися з багатьма українцями, усі вони регулярно забезпечували мене необхідною інформацією, що давала мені можливість стежити за розвитком подій по той бік «залізної завіси» і багато разів порушувати українське питання в палаті громад парламенту.

Я також приїхав до Канади, тікаючи від диктаторської тиранії, що лютувала в країні мого дитинства, і тепер пишаюся тим, що є маленькою часточкою історії вашого народу і нації».

Від імені департаменту закордонних справ та міжнародної торгівлі виступив Д. Райт:

«Канада горда з того, що першою із західних держав визнала ваш суверенітет. Вітаю вас із цією історичною подією! Заснування вашого посольства в Канаді свідчить, як швидко розширюються наші зв’язки з часу встановлення дипломатичних відносин у січні 1992 року.

Цього року відбулася значна кількість поважних канадських візитів до України.

Генерал-губернатор Канади Роман Гнатишин здійснив офіційний візит до країни своїх предків.

Державний секретар з іноземних справ Барбара Макдугал відвідала Україну для встановлення дипломатичних відносин.

Міністр міжнародної торгівлі, промисловості, науки й технології Майкл Вілсон відвідав Київ з делегацією канадських підприємців для налагодження підприємницьких контактів.

Ще три федеральних міністри: Джейк Еп — міністр енергетики, вугільної промисловості й ресурсів, Гарві Андре — державний міністр кабінету міністрів та Том Токин — державний міністр легкої промисловості й туризму, а також іще дві парламентські делегації теж цього року побували в Києві.

Україна відіграє помітну роль у новій Європі, і позиція України з таких проблем, як контроль за роззброєнням та взаємини з Росією, мають вплив на регіональну стабільність і важливі для Канади.

Ми вітаємо зобов’язання нового уряду України проводити реформи. Незважаючи на їхню складність, це єдиний спосіб гарантувати стабільність і майбутній достаток.

Канада активно підтримувала перехід України до демократії й ринкової економіки. Ми зобов’язалися передати впродовж трьох років 30 млн. доларів на технічну допомогу для політичних та економічних реформ. Через наш східноєвропейський «Фонд відродження» ми допомагаємо заснувати спільні українсько-канадські підприємства. Ми вносимо понад 2 млн. доларів для заснування науково-технічного центру в Києві, який допоможе використовувати значні ресурси України у цій сфері. Через корпорацію розвитку експорту Канада надала Україні кредит на суму 50 мільйонів доларів, більшість якої пішли на фінансування виготовлення національної валюти — гривні.

Щойно минає рік від визнання незалежності України та заснування дипломатичних зв’язків, але вже досягнуто помітного прогресу.

Мільйон канадців українського походження духовно пов’язані з Україною, і це формує міцну основу для нашого партнерства, тісніше зближує наші країни».

Дипломатичні консультації

Наступного дня в департаменті закордонних справ та міжнародної торгівлі відбулися офіційні консультації між українською і канадською сторонами. З канадського боку були присутні заступник міністра Давид Райт, голова східного бюро Майкл Бел та член парламенту Мак Гарб. Українську сторону представляли перший заступник міністра закордонних справ М. Макаревич, я, начальник відділу США і Канади Б. Корнієнко, співробітники посольства А. Веселовський та Б. Біляшівський.

Найважливішим з обговорюваних питань було ставлення України до ядерної зброї, а точніше — ставлення України до ультиматуму країн «великої сімки» про відмову України від ядерної зброї. Друге важливе питання стосувалося розширення економічної допомоги Україні з боку Канади.

Верховна Рада тоді була ще проти однобічного ядерного роззброєння. Я також наполягав на збереженні Україною ядерної зброї, хоч у принципі був за прискорення ядерного роззброєння у світі загалом. Але щодо України, то в її інтересах вона мала б роззброюватись не раніше від інших ядерних держав, у кожному разі не раніше від Росії. Позиція Макаревича була по суті та ж сама.

Щоправда, я робив наголос на тому, що прагнення Заходу роззброїти Україну при озброєнні Росії суперечить інтересам Заходу — бо Україна ніколи на Захід не нападе, а потурання Московії обов’язково призведе якщо не до глобальної війни, то до постійного протистояння і збереження загрози воєнного конфлікту. Ясна річ, Україна буде першою жертвою московського імперіалізму, але це не зменшить агресивності останнього супроти західних країн. Навпаки, загарбавши Україну, Московія здобуде додатковий плацдарм, велику матеріальну підтримку і людські резерви — і тоді ще швидше посуне на Захід. Нічим не можна виправдати практичної допомоги західних держав Москві відновити імперію. Слід було б допомагати колишнім так званим союзним республікам, а не метрополії.

День відкритих дверей

Церемонія офіційного відкриття посольства переросла на справжнє свято. Проте були і невдоволені: мовляв, чому було так мало запрошено, чого це посол зігнорував українську громаду? Справді, на церемонію людей запрошували за списком і пропускали до участі за спеціальними запрошеннями. Діючи так, я мав на думці підкреслити незалежність посольства від української громади, показати, що воно не стоїть у ряду звичайних діаспорних установ чи організацій, і хоч би яка була допомога канадських українців, вона не перетворює посольство на щось рівнозначне з їхніми організаціями.

А з іншого боку посольство не могло бути невдячним за надану нам допомогу. Ось чому 5 грудня ми провели день відкритих дверей і запросили всіх українців, які бажали відвідати посольство. Ми заготовили подячні листи перекладачам і робітникам, які ремонтували посольство. Церемонію вручення провели урочисто. Біляшівський викликав перекладачів, а потім майстрів-будівничих по одному, я зачитував подячний лист і від імені посольства вручав його під оплески присутніх. Виступили всі дипломати. Кожен відчув, що його допомогу помітили і, отже, його участь у становленні посольства незалежної України не минула безслідно. А це так важливо, адже люди працювали безплатно! Присутні були задоволені.

* * *

До посольства надходили нові й нові пропозиції про співпрацю та допомогу в окремих заходах. Пропозиції стосувалися підприємницької діяльності, культурних обмінів, допомоги Україні у здійсненні окремих проектів і т.ін. Як з усім цим упоратися?

З появою у посольстві першого секретаря з економіки й торгівлі, науки й технології Олександра Шандрука усі справи цих напрямів я доручив йому.

Перший секретар з культури й інформації Борис Біляшівський займався комплексом проблем культурних взаємин, інформацією та зв’язками з відповідними канадськими організаціями. Замість Родіонова й Кучера до посольства прибули Андрій Веселовський і Ярослав Асман. Уже з перших днів я побачив, що Веселовський добре орієнтується в обстановці. Йому як раднику-посланнику я доручив вести сферу політичних взаємин з канадським урядом. Ярослав Асман виконував обов’язки першого секретаря з консульських справ.

Поява в посольстві економіста Шандрука дуже розширила нашу економічну діяльність, але майже не зменшила мого навантаження. З бігом часу обсяг економічних справ у Шандрука поступово зростав, і хоч як він старався, однак потік не зменшувався. Я згадав попередження Родіонова: якщо посольство братиметься за підприємницькі пропозиції канадців, то воно в них загрузне, а посольство — це політичне представництво, а не економічна місія. Я ж вважав економічну діяльність найголовнішим своїм завданням, але тільки тепер побачив, який це величезний обсяг роботи.

Більшість пропозицій була корисною для України, і ми повинні скористатися ними.

Готуючись до відкриття генерального консульства в Торонто, я наполягав перед міністром закордонних справ передбачити у погодженні з міністром зовнішніх економічних зв’язків у штаті генконсульства посаду економіста. Торонто — головний підприємницький центр Канади, і наш економіст міг би там прислужитися справі розширення ділової співпраці України з Канадою.

З грудня відбулася зустріч з болгарським послом. Розмова точилася в основному про Віденські конвенції 1978 га 1983 років. Я стримано переконував посла Данєва у необхідності зорганізувати потрібну кількість держав, аби конвенції набули чинності, і тоді країни, що вийшли з-під колоніальної влади, могли б пред’явити претензії на матеріальні компенсації з боку імперії. Добре було б, коли б Болгарія приєдналася до конвенцій. Посол розумів мою позицію, проте, знаючи поширеність промосковських настроїв серед свого уряду, не проявив великого ентузіазму і обмежився обіцянкою проінформувати свого міністра.

Нештатні пристрасті навколо штатного розпису

Для покращення роботи посольства я вдосконалював його структуру. Дружина Асмана Вікторія Павлівна виявилася доброзичливою людиною. Розумілася на канцелярській справі, і я її поставив завідуючою канцелярією. Важлива ланка роботи опинилася в надійних руках. Вона приносила мені кореспонденцію канадської пошти, привозила її з російського посольства, куди продовжували надсилати відкриту кореспонденцію й газети з МЗС України, приймала від дипкур’єрів і готувала їм нашу пошту, друкувала на комп’ютері документи тощо.

Під кінець 1992 року штат посольства складався з 13 осіб. Середня заробітна платня становила 1094 канадських долари.

Такий кількісний штат не був передбачений Міністерством закордонних справ України, і від мене вимагали дотримуватися штатного розпису МЗС. Але це було неможливо. Придбавши будинок, я мусив забезпечити належний дипломатичний етикет. Коли б я дослухався міністерських інструкцій, мусив би загальмувати становлення посольства. Я не міг на це піти з двох причин: по-перше, прагнув якнайшвидше розгорнути масштаби діяльності посольства, по-друге, посольство брало з бюджету МЗС зовсім мало грошей — майже всі витрати покривалися коштом канадських українців. Щоб не порушувати канадських законів про працю, які забороняють наймачеві платити найманому менше 6,5 долара на годину, я брав до роботи лише українців і українок, які не були канадськими громадянами.

За домовленістю з керівництвом КУКу посольство мало право використати до 1000 доларів на місяць на оренду житла для одного дипломата. Сім’я радника-посланника складалася з чотирьох осіб. Вона знайшла окреме помешкання, і за цю суму його винаймала. Решта дипломатів за менші площі платили до 900 доларів на місяць.

У цей час з МЗС за підписом першого заступника міністра М. Макаревича надійшла інструкція про норми забезпечення працівників установ України житловою площею, за якою дозволялось мати житло: послу — площею 60 м²; раднику-посланнику — 50 м²; першим секретарям — 40 м²; водієві — 20 м².

Інструкція, по суті, пропонувала послові з пристойної двоповерхової резиденції переселитися в квартиру, раднику-посланнику з окремого будинку також перейти на квартиру, іншим дипломатам потіснитися до звичайних совітських норм. Але ж платило за житло не МЗС! Виконання цієї інструкції вдарило б по авторитету українського посольства. Жалюгідний розмір нашої зарплатні (середня зарплатня по Канаді становить близько 3000 доларів) ми могли приховувати і від канадців, і від дипломатів інших оттавських посольств, але як міг би посол приховати свою мізерну квартиру від інших послів? Ясна річ, я не збирався виконувати цієї інструкції.

На черговій щотижневій нараді дипломатів я ознайомив їх з інструкцією про розмір житлової площі і тут же заспокоїв: їхні житлові умови не будуть погіршені, я керуватимусь не цією інструкцією, а нашими фінансовими можливостями, обумовленими домовленістю з керівництвом КУКу.

Невдовзі надійшла інструкція про неприпустимість порушення штатного розпису. Я проігнорував її.

Ще одна інструкція стосувалася автомобільного транспорту. У ній зазначалося, хто може мати авто і скільки бензину можна спалювати за державний кошт. На цей час доброзичлива українська діаспора забезпечила посольство автомашинами всіх дипломатів і покрила всі витрати, пов’язані з експлуатацією авто.

Міністр був незадоволений моєю незалежницькою поведінкою. Незадоволення як суб’єктивне явище мене не турбувало. Непокоїла можливість зберегти достатній оперативний простір, в якому я міг би збільшувати обсяг праці на благо України. Важливо було не погіршити взаємини з МЗС до такої міри, коли воно своїми вимогами різних звітів переорієнтувало б значну частину енергії посольства на зайву писанину і звузило б нашу роботу з Канадою. Я знав силу бюрократії: вона здатна без кінця вигадувати різні зачіпки і присікуватися з різних найдрібніших приводів. Бюрократія вищого державного органу спроможна задушити будь-який підлеглий орган. Відкрита боротьба з нею ніколи не закінчується перемогою для підлеглого. Тож пояснення про порушення штатного розпису, про забезпечення квартирами та автотранспортом я давав стримані, не раз підкреслюючи, що те чи інше рішення є тимчасовим.

Добре усвідомлюючи українські національні інтереси і завдання посольства, я прагнув усіляко розширювати діяльність на благо України. І коли зустрічав не підтримку ініціатив, не раз дуже вигідних і потрібних для України, а глухе мовчання, бездіяльність чи заперечення, то в душі відчував обурення і спротив. Це обурення часом проривалось у розмовах з дипломатами, доходило до Києва і викликало антипатії до мене з боку деяких чиновників МЗС.

Уже значно пізніше у розмові з Веселовським я сказав:

— Яка мета дрібних присікань і недовір’я? Не можуть же вони мене підозрювати в нечесності до України! Та хто вони такі — вчорашні червоні!? Та це я можу підозрювати їх, а не вони мене! Так і хочеться грюкнути кулаком по їхньому столу й піти геть!

— Вони, — сказав пан Андрій, — тільки цього й хочуть: і вас би не стало на посаді, і вони не були б винні у звільненні посади для іншого чоловіка — свого, зручнішого.

— Мені не страшно, я за посаду не тримаюсь.

— У цьому сила Лук’яненка. Але інші люди не такі. Задля того, щоб домогтися посольської посади, а потім утриматися на ній, люди в міністерстві закордонних справ десятиріччями вислужуються перед начальством, підлещують і гнуть перед ним спину, доносять на колегу. Та що там посол! Виїзд із Союзу просто за кордон на роботу в радянське посольство був мрією, що марилась у снах міністерським клеркам. 1 не просто писарчукам, а дипломованим фахівцям.

— Ви кажете про часи Союзу. Незалежна Україна швидкими темпами створює свою дипломатичну службу. Їй потрібно багато нових людей. Дипломатична служба в умовах самостійності України стає ближчою для громадян України, досяжнішою.

— Це дуже відносно. Звичайно, в Союзі одне МЗС існувало на 280 млн. громадян, в Україні — на 52 млн. Посольств Україна матиме менше, ніж мав Союз, але для України достатньо. У цьому статистичному сенсі дипломатична служба в незалежній Україні є ближча до громадян, та це тільки теоретично. Практично вона така ж рідкісна і жадана, як і колись.

— І взаємини, — продовжив я в тон Веселовському, — між дипломатичними службовцями МЗС ті ж самі, що й були колись в МЗС Союзу та його мізерній філії УРСР?

— Авжеж.

— Це означає, що провідною психологічною установкою людей, що рвуться на дипломатичну службу незалежної Української держави, є прагнення до заможнішого матеріального життя, а не до зміцнення незалежності дипломатичними способами. Шкода. Дуже шкода.

— А нічого страшного. Сумлінний службовець за добру зарплатню справно виконуватиме свої службові обов’язки, а вони ж розписані бюрократичною системою МЗС України в напрямі зміцнення її незалежності.

— О, якщо дипломати будуть службовцями і не будуть патріотами, тоді використовуватимуть посаду для себе, а не для України — небагато користі буде від такої служби.

На тому наша розмова закінчилася. Після роботи я запросив до себе Олександра Шандрука. Переповів йому в двох словах розмову з Веселовським і запитав:

— Як ви думаєте, чому МЗС погодилося направити вас разом зі мною на роботу в посольство?

— Міністерство не могло дуже ігнорувати вашу волю. Вас відправляли за рішенням Президента, і у МЗС дали вам відносну волю в доборі кадрів. А з іншого боку, в самому МЗС не вистачає економістів, отож і мусили брати трохи людей збоку.

— Сашко, ви думаєте, що МЗС України може обійтися без сексотів у посольствах?

— Може. В майбутньому. Коли посольства будуть комплектуватися з інтелігентних людей націоналістичних переконань. Інтелігентність потрібна для того, щоб конкуренція за посади відбувалася шляхетним способом без доносів начальникам і наклепів на конкурентів, коли конкуренція відбуватиметься способом змагання ретельніше виконувати службові обов’язки, коли кращим вважатимуть принципового й ефективного трудівника, а не улесливого сексота.

Націоналістичність потрібна, щоб людина працювала для України, а не для влаштування за рахунок держави своїх особистих справ.

Це ще буде не скоро. Не за теперішнього керівництва МЗС. Теперішнє має тверді совітські звички, і воно неспроможне обійтися без сексотів і підлабузників.

— Комуністична диктатура підозрювала в кожному зрадника, а для того, щоб ці зрадники не могли змовитися, насаджувала всюди сексотів і таким чином роз’єднувала людей — кожен підозрював в іншому сексота і не довіряв нікому. Суспільство розпадалося на атоми, перетворювалося на аморфну масу, глину, з якої організована КПРС ліпила, що хотіла. Тепер за слово не карають, отже, підслуховувати немає сенсу, та й не можуть же вони ставити під сумнів мою відданість Українській державі.

Ці люди настільки брудні, що не допускають існування чесної людини. І стежать для того, щоб зловити на чомусь брудному, а потім шантажем перетворити на маріонетку.

Як КДБ набирав собі агентуру? Він стежив за особистим життям міністрів, членів парламенту, генералів. Ловив на чомусь ганебному (крадіжка, перелюбство, наркотики, сексуальне збочення абощо) і потім припирав жертву до стіни ультиматумом: або співпраця, або розкриття гріха. Розкриття гріха означало ганьбу і моментальний провал кар’єри, співпраця — непевне майбутнє. У ньому хоча й на прив’язі, але можна довго й непогано прожити. Дуже часто в таких випадках у людини не вистачало духу відмовитися від принизливої співпраці й відкрито прийняти ганьбу або покінчити життя самогубством, і вона ставала агентом. Не один закордонний міністр, член парламенту, генерал таким чином перетворювався на кадебістського сексота. А люди високого рангу й інтелекту ставали пропагандистами комуністичних ідей, членами компартій і ревними оборонцями московської імперії.

Коли я прибув до Оттави, то десь упродовж першого тижня сказав Родіонову й Кучеру (ясна річ, окремо) таке. Радянський Союз не випускав за кордон на роботу людей без підписки про співпрацю з КДБ. Ви були за кордоном не в складі туристичної групи, а працювали там. Можете мені не казати, давали чи не давали ви письмове зобов’язання на співпрацю з КДБ. Мене не здивувало б, коли б ви після проголошення України незалежною державою і перетворення КДБ УРСР на СБ України продовжили співпрацю з українською Службою безпеки. Будь-яка праця, спрямована на зміцнення Української держави, — корисна праця, і я буду ставитися до неї позитивно. Проте я не дозволю і не допущу співпраці з розвідниками російського посольства. Про всякі ж випадкові зустрічі, що могли б трапитися не з вашої ініціативи, зобов’язую вас негайно мене інформувати.

— Ну й що, інформували? — поцікавився Шандрук.

— Ні. Звісна річ, не інформували. Як далі буде — поживемо — побачимо. Ми ж самі готові співпрацювати зі Службою безпеки. Можна було б розробити план якоїсь аналітичної діяльності, що була б корисна для перспективного планування політики на американський континент. Таку співпрацю нам не пропонують, а дрібне й гидке внутріпосольське підслуховування практикують.

— Інерція давніх російських методів і давньої комуністичної аморальної моралі.

— Страх бере за молоду державу. Ось слухайте. Усі професійні дипломати української дипломатії — це службовці міністерства закордонних справ Союзу. Усі вони, либонь, без жодного винятку співпрацювали з КДБ. Документи про їхню співпрацю не в Києві, а в Москві. З тими документами легко підійти до будь-якого українського професійного дипломата і пред’явити йому ультиматум: або співпрацюватимеш з нами, або розкриємо твої зв’язки з КДБ на весь світ. Скільки з них не побояться публікації такої інформації?

Між іншим, службовці КДБ у кращому моральному становищі: вони відкрито працювали з КДБ, з розвалом Союзу перейшли на службу в СБУ і відкрито служать Україні. Ховати нічого. Все відкрито. Не потрібно грати подвійну роль, і в душі немає морального конфлікту. З дипломатами та службовцями закордонних установ складніше. Їхня співпраця з КДБ була таємна. З проголошенням незалежності України їм не вистачило духу зізнатися. Вони пішли в підпілля від Української держави. Російська держава їхню таємницю від українського народу тримає у своїх руках. І зможе використати супроти України тоді і так, коли і як це завдасть нам найбільшої шкоди. Щоб уникнути цієї небезпеки, потрібно б якнайшвидше набирати патріотичних українців на дипломатичну службу і зменшувати вагу професіоналів комуністичного гарту. На жаль, кадрова політика нашого міністра інша. Його заступники, відділ кадрів просякнуті старим духом і добирають людей у посольства зі свого середовища, а не з патріотичних кіл. За такої кадрової політики створення українського за духом дипломатичного корпусу розтягнеться щонайменше на десяток років. Уявляєте, Сашко, держава має мережу посольств, що охоплює всі основні країни світу, і в усіх цих посольствах працює московська агентура!

— Думаю, що справа не така трагічна: Москву турбує не робота українських посольств — ця робота ще зовсім незначна, її турбує більше сам факт заснування посольств та консульств і включення України в міжнародну дипломатію. За таких обставин Москві немає потреби нагадувати агентам про документи, що фіксують їхню співпрацю з КДБ. Вона може розглядати їх як запасну мережу і довго їх не турбувати.

— Можливо. Існують ще важливі два чинники щодо наших взаємин з Москвою і ваги її агентури в українських посольствах. Чи ви сумніваєтеся хоч на мить, що Москва має достатньо агентів у самому нашому МЗС? Думаю, що вона отримує документи МЗС швидше, ніж вони доходять до посольств.

Друге. Українська дипломатія твориться такими людьми і в умовах такої навскрізної відкритості, що, по суті, в ній поки що неможливе ні планування, ні здійснення таємних операцій. Третє. Наше посольство — це зародок посольства. До повноструктурного зі своїм спецзв’язком, службою безпеки й охорони ще далеко. Не знаю, чи матимемо ми це хоч би на кінець наступного року. Проте будинок посольства та резиденцію варто було б перевірити вже зараз — чи не встановлені підслуховувані. Для перевірки стін треба запросити фахівців з Києва.

— Так. У Радянському Союзі були фахівці високого класу. Що-що, а підслуховувати чекісти вміли. Ну, а якщо вміли підслуховувати, то, напевне, вміли і викривати підслухувачі. Може, й Україні трохи дісталося тих спеціалістів.

— Ви були в спецчастині МЗС? Двері оковані залізом, жодного слова української мови не знають. Оце охоронці таємниць українського МЗС! Запрошуй таких для виявлення російських «жучків» у наших стінах.

— Ну то хай канадці перевірять. Принаймні з одного, російського, боку будемо забезпечені.

— Ви маєте на увазі перевірку державною чи приватною фірмою?

— Приватною.

— А ми можемо покладатися на неї?

— Я не сумніваюсь, що і в приватній фірмі є добрі фахівці, які зуміють виявити«жучки». Але нам потрібно ще й зберегти в таємниці факт перевірки і від канадської, і від російської розвідок. Наскільки можна буде їм вірити, що вони збережуть таємницю?

— Фірми дорожать своєю репутацією.

— А ви виключаєте перевірку канадською державною фірмою?

— Державна фірма такої професії — це ж розвідка.

Наше МВС провело переговори з канадським МВС про співпрацю. Збираються співпрацювати й служби безпеки двох країн. Україна й Канада — натуральні союзники у боротьбі супроти російського імперіалізму.

— Ми, посольство, не маємо права заходити в такі взаємини з розвідкою іншої держави. І якби була угода про співпрацю між українською і канадською службами безпеки і ми захотіли скористатися з допомоги канадської служби безпеки, то мусили б робити це не навпростець, а через Київ. Ви уявляєте, які тут би виникли труднощі — чому має перевіряти канадська, а не українська служба безпеки? Як подивиться на таку антиросійську співпрацю Москва і т.ін. Та ще й таке: ви впевнені, що в середовищі канадської служби безпеки немає московської агентури? Хто організовує синхронні антиукраїнські випади в Канаді, Англії, США на сторінках періодичних видань?

— Ви маєте на увазі сфабриковане фото з підписом про згвалтування українцем єврейської дівчини, що його надрукував англійський журнал «Time» і потім передрукували газети в США і Канаді?

— Так. Яка мета публікації цієї фальшивки?

— Нацькувати євреїв на українців.

— Кому це потрібно? Кажуть, це потрібно єврейським провідникам: способом зречення чужинцями євреїв вони стримують євреїв від асиміляції. Відомо, що єврейські провідники завжди підігрівали антисемітизм. Коли б не це, євреї не змогли б зберегтися впродовж двох тисячоліть, проживаючи серед інорідної більшості.

— Ви розмірковуєте в дусі засновника політології славнозвісного Макіавелі. Той казав: якщо керманичі народу хочуть зберегти свій народ, то хай потурбуються прокопати глибоку канаву між своїм народом і сусідніми (сильнішими) народами, бо від меча ще ні один народ не загинув, але багато народів загинуло, розчинившись в інших народах.

— Це велика істина. І все-таки…

— Згадаймо діяльність віденського комітету Візенталя.

— А то правда, що він — єврей з Дрогобича?

— Я чув, що тоді, коли Дрогобич опинився 1939 року під Радянським Союзом, він порозумівся з комуністами і з ними тісно співпрацював. Коли німці захопили Дрогобич і згодом виловили і знищили всіх євреїв, Візенталю дивним чином пощастило вислизнути з німецьких рук.

Наприкінці 50-х та початку 60-х років світове єврейство почало широко домагатися права виїзду євреїв з Радянського Союзу, а українська діаспора стала горою на захист євреїв, коли у західному світі помітно зросла співпраця українських націоналістичних сил з єврейськими колами у викритті нелюдської суті Російської імперії, і ця співпраця почала розростатися в могутню антирадянську силу, годі у Відні з’являється Візенталь зі своїм комітетом і розгортає на весь світ кампанію виловлювання поліцаїв, що допомагали німцям знищувати євреїв. Прошу зауважити, що всі зусилля Візенталя були спрямовані не проти німецьких злочинців, які організували полювання на євреїв і їх розстрілювали, а проти їхніх другорядних співучасників, переважно української національності.

— Коли б для Візенталя головна мета була в справедливій відплаті за геноцид його одноплемінників, він би шукав головних творців і виконавців геноциду там, де його започаткували і звідки керували здійсненням геноциду, — в Німеччині.

Ні, він шукав злочинців серед українців американського континенту, де українські націоналістичні сили особливо активно співпрацювали з єврейськими організаціями у справі захисту українських і єврейських національних інтересів, зокрема широкого домагання здійснення права українців на самовизначення і права євреїв на виїзд на свою історичну батьківщину. У Москві знали, що євреї вміють прогнозувати майбутній розвиток. І якщо вони починають розширювати співпрацю з українськими націоналістами, які зі своєї антиімперської затятості завжди боролися супроти Москви, то за цим є щось вельми серйозне — історична закономірність. І вона тим швидше розвалить Совітський Союз, чим дружніше співпрацюватимуть українські та єврейські політичні сили. Ось і придумали кинути між ними камінь незгоди. Хвилі збурення спричинили у США створення конгресової комісії з виловлювання співучасників німецьких нацистів га видачі їх комуністичним державам. Пробували створити таку ж комісію у канадському парламенті, але тут українська громада не допустила до цього. 1968 року 00Н ухвалила резолюцію про незастосування термінів давності притягнення до відповідальності німецьких фашистів та їхніх співучасників.

Був складений список, здається, з 17 осіб, яких вимагали судити за злочини проти євреїв. Абсолютна більшість у списку — українці. Українські юристи Канади і США довели сфабрикованість справ на 14 осіб. Канадський парламент відмовився видавати людей. Поступово антиукраїнська хвиля спадала, проте вся ця візенталівська затія завдала і величезної шкоди українсько-єврейським взаєминам на Заході. Хто виграв? Виграла Москва: був зруйнований українсько-єврейський антиімперський блок.

На початку 70-х років у самій імперії зав’язуються тісні контакти між українськими і єврейськими правозахисниками. У в’язницях і концтаборах українські правозахисники зливаються з українськими націоналістами і разом відстоюють право України на самовизначення, а єврейські правозахисники стають єврейськими націоналістами і домагаються права виїзду з Союзу. І ті, й ті разом активно підточують фундамент імперії зла різноманітними спільними акціями протесту, поповнюють антирадянський самвидав та перекидають правдиву інформацію у вільний світ крізь малюсінькі шпарки «залізної завіси».

Кадебістам не подобався і цей українсько-єврейський союз. Вони час від часу пробували нацьковувати одних на одних. Внаслідок досить високого інтелектуального рівня обох громад це не давало їм бажаних наслідків, але тим не менше спроби тривали.

І коли тепер зустрічаємо майже синхронні публікації, що нацьковують євреїв на українців, то я ставлю собі питання: кому це вигідно? Кому потрібно сіяти ворожнечу між українцями і євреями? Кому шкодить співпраця між українцями і євреями? У нас із євреями немає територіальних спорів, у нас немає економічних, політичних, релігійних, культурних чи якихось інших претензій. Перетворення України на незалежну державу і зміцнення цієї держави не суперечить єврейським національним інтересам. Навпаки, створення незалежної демократичної відкритої України з ринковою економікою відкриває широкий простір для активізації різноманітних єврейсько-українських взаємин для блага обох народів. Ті взаємини, які були раніше в московській тюрмі народів, можна назвати взаєминами невільників.

З розпадом тюрми народів і виходом на свободу українців і євреїв наші відносини в умовах демократичної України освітлюються відкритим небом і зігріваються духом свободи, і кожен народ користується з них собі на благо. Незалежна Україна стоїть кісткою в горлі практично лише одній силі — російським шовіністам, що мріють про відновлення своєї влади над Україною і відродження імперії.

Шкода, що деякі єврейські журналісти не розуміють, що нацьковуванням євреїв проти українців роблять добро не єврейському народові, а прислужують російським шовіністам.

Коли розпався Совітський Союз і злочинний характер його режиму став очевидним для всього світу, в рядах його апологетів і агентів почалася переоцінка цінностей. Чесні комуністи відійшли від компартій, почали писати викривальні антиімперські статті, а платні агенти причаїлися. У цей період майже не спостерігаємо скоординованих публіцистичних виступів промосковського характеру. Однак замість СРСР з’явилася РФ. Вона підібрала агентуру і продовжила роботу в дусі виправдання особливої ролі РФ як миротворця в постсовітському геополітичному просторі. У системі таких координат утвердження самостійної України неприпустиме, і тому проти нас ведуть багатопланову боротьбу в різних напрямах і різними способами.

Канадське суспільство неоднорідне. У ньому є наші друзі, у ньому є друзі Москви. З розмови ось тут у посольстві з Юрієм Москалем та його двома найближчими людьми я зрозумів, що вони ніколи не допомагатимуть молодій Українській державі, вони просто ніколи не робитимуть те, що йшло б усупереч волі Москви. Друге. Чому пані Барбара Макдугал поїхала в Москву і там визнала претензію Москви на особливу відповідальність на терені колишнього Союзу? Чого вона відкрито й демонстративно віддає перевагу Москві, а не новим державам — колишнім так званим союзним республікам? Де ж західна відданість ідеалам свободи людини та праву націй на самовизначення? Чому на ділі пані міністр закордонних справ Канади допомагає не зміцненню нових держав, а відродженню старої московської імперії? Я не підозрюю, щоб пані Макдугал мала якусь спеціальну антипатію до українців, зовсім ні.

— Може, це якось зумовлене її виборчим округом?

— Її округ у Торонто. Євреї там мають найбільший вплив. На другому місці — українці. Богдан Максимець, голова Онтарійського провінційного КУКу, її колега по консервативній партії. Вони знайомі вже десятки років. І все-таки… Отож не проста справа в цьому демократичному суспільстві знайти правильне пояснення мотивів політичної лінії того чи іншого політика. А ми їх мусимо знати. І не просто знати, але вміти примножувати друзів України.

— Нам треба завести картотеку. Для початку потрібно придбати довідник «Хто є хто в канадській політиці». Політиками стають не за одну ніч. Якщо уважно стежити, то можна добре орієнтуватися в персональному складі канадської влади і, зокрема, знати політиків, що формулюють важливі рішення.

— Величезну допомогу можуть надати українці. Багато з них десятиріччями працювали у різних федеральних і провінційних державних органах і знають вельми багато відповідальних осіб. Щоправда, всі вони дуже відкриті і розповідають одне одному такі речі, які явно не слід було б розповідати. З ними потрібно навчитися працювати. У нас, совітських людей, вихованих в умовах підслуховування, виробилося дуже гостре й чітке розуміння, що в бесіді сказано неофіційно, «між нами», і не призначене для переказування будь-кому, а що можна переказувати без обмежень. У канадців такого немає. Їхнє демократичне суспільство не потребувало вміння приховувати думки та висловлюватися однозначно: «так» у розумінні «ні», «ні» в розумінні «так», чорне в значенні біле і навпаки. Їхні душі не мають властивостей homo soveticus, які одне думають, друге кажуть, третє роблять. Канадці одномірні, і вони можуть зовсім не здогадуватися, що сказане вами призначене їм і не призначене для вільного поширення. На початку я кілька разів обпікся на цьому. Добре, що інформація була не важлива й не могла викликати серйозних ускладнень.

— Так ось, пане посол, якщо наше МЗС діє за старими правилами, то ті правила такі: жоден окремий колектив не міг бути залишений КДБ без сексота. Хто ж ним є у нашому посольстві?

— Ви їх боїтесь?

— Ні.

— І я не боюся. Тож не сушімо собі голови. З часом з’ясується. Робімо свою справу.

Ми попрощалися. Шандрук, член проводу Української республіканської партії, і я, почесний голова цієї партії, думали про одне й те ж — як більше допомогти Україні, як розпізнати й нейтралізувати її ворогів?

* * *

Якось я попросив Степана Яворського написати мені листа, який би допоміг орієнтуватися в оттавських обставинах. Він написав, приніс і передав А. Нікулі для мене. Лист був у вигляді статті і без конверта. У той день мене якраз не було, і Нікула залишив лист у приймальні. У листі було кілька слів про Євгена Кучера. Назавтра Кучер зателефонував до посольства і висловив незадоволення від згадки про нього.

Як могло статися, що інформація з посольського документа потрапила до Кучера?

Я вирішив провести чергову бесіду. Після роботи скликав дипломатів і весь допоміжний персонал до церемоніальної зали і зажадав від Нікули пояснити факт відпливу інформації з посольства. Нікула почував себе ніяково і в поясненні вагався між намаганням представити себе непричетним та між спробами применшити значення інформації.

Справді, сказав я, інформація не таємна. Проте, працюючи в посольстві, ви повинні дотримуватися посольських правил. Ми не збираємося відгороджуватися від канадського суспільства цегляним муром, як колишнє радянське посольство чи як тепер китайці відгородилися. Ми спілкуємося і спілкуватимемось, прийматимемо різних людей. І все-таки посольство — це держава в державі. Потік інформації з посольства суворо контрольований. Дипломати уповноважені державою нести інформацію з посольства. Вони знають, що потрібно говорити про Україну та діяльність посольства.

Що ж стосується документів, то ніхто з допоміжного персоналу не має права, якщо це не пов’язано з виконанням доручення, передавати посольські документи будь-кому іншому. Документ, про який іде мова, був написаний громадянином Канади для посла, і на нього поширюються правила поводження з посольськими службовими документами. Наші широкі зв’язки з українською діаспорою мають тенденцію перетворювати взаємини співробітників посольства з канадськими українцями на панібратські взаємини.

Я не забороняю вам у позаробочий час зустрічатися з нашими краянами, але прошу пам’ятати, що ви не маєте права розслаблятися до безконтрольного базікання.

Ще одне питання. Моральне. Мене турбує ваша поведінка на людях. Ми в Канаді представляємо Україну. Хотілось би, щоб ви любили Україну і представляли нашу Батьківщину країною культурних, розвинутих, чемних людей. Ми жили в безбожній комуністичній неволі, яка похитнула добрі народні звичаї й благочестиву мораль. Це наша хвороба, чужинцям до цього діла нема. Вони сподіваються бачити в нас чесних і порядних людей. І ми не маємо права їх розчаровувати. Якщо вони в нас розчаруються, то відвернуться від нас. І тоді не чекати Україні жодної допомоги чи навіть розуміння труднощів становлення молодої української державності. Це був би провал нашої дипломатичної місії. Цього допустити не можна. В ув’язненні я вивчив був Декалог (це десять заповідей українського націоналіста — борця, підпільника, повстанця, а не теоретика). Одна із заповідей вимагає ніколи нікому не дозволяти зганьбити честі й слави твоєї нації. Я сповідую цю заповідь. Найбільший ворог честі і слави української нації — це зловживання алкоголем, який нормальну пристойну людину перетворює на гидку й бридку потвору. Знайте: пиятики я не потерплю.

Український міжнародний науково-технічний центр

Відбулася чергова нарада з приводу функціонування Українського міжнародного науково-технічного центру. Учасники Центру: Україна, Канада, США і Швеція. Ми в Оттаві мали справу з представником Канади паном Тернером, який неформально представляв, можна сказати, трьох західних учасників угоди. Він уже вийшов з кадрової дипломатичної служби і тепер виконував окремі доручення канадського міністерства закордонних справ.

У питанні про статус західних співробітників пан Тернер наполягав на наданні їм дипломатичного статусу, тобто права перевозити вантаж і пошту без контролю української митної служби. Що більше Тернер наполягав на цьому, то менше нам хотілося погодитися з ним. Офіційно Центр мав допомогти Україні зберегти науково-технічний потенціал, що дістався Україні після розпаду Радянського Союзу, доповнити ті ланки, яких бракує, та задіяти його. Непокоїло одне — чи не буде центр викачувати з України технічні знання, напрацювання, розробки. Навіщо західним співробітникам Центру дипломатичний імунітет? Щоб безконтрольно вивозити технічну документацію українських учених? Чи не створюємо ми своїми руками центр технічного шпигунства проти України?

Ми довго обмірковували всі плюси й мінуси і надіслали свої пропозиції й міркування Міністерству закордонних справ України.

Борис Вжесневський

і генеральне консульство в Торонто

З початком роботи консульського відділу посольства стало зрозуміло, що в інтересах розширення українсько-канадських взаємин необхідно відкрити консульство.

У Канаді найбільшим центром економічної діяльності є Торонто, тому перше українське генеральне консульство має бути в цьому місті. Українська громада Монреаля, активно допомагаючи засновувати контакти з монреальськими підприємцями, порушила клопотання про те, щоб друге українське консульство було відкрите в Монреалі. Наступного року серйозним конкурентом Монреаля виступив Едмонтон, та про це я розповім нижче.

Було три пропозиції щодо розташування консулату. Перша — в триповерховому будинку. Проте ця будівля віддалена від центру міста. Друга пропозиція ~ окремий невеликий будинок, досить старий, також далеко від центру. Третя — переобладнати частину першого поверху будинку родини Вжесневських.

Цей варіант мав кілька переваг над двома попередніми. Річ у тім, що будинок стоїть на одній з центральних вулиць Торонто. у тій частині, де мешкає найбільше українців; на його другому поверсі містилася художня фундація, яка приваблювала багато людей, у залі фундації часто відбувалися різні громадські зібрання, — там містився центр Світового конгресу вільних українців; і, нарешті, пан Борис Вжесневський передавав приміщення генеральному консулату безплатно.

* * *

Підготовку до референдуму та президентських виборів 1 грудня 1991 року українці вільного світу сприйняли як свою особисту справу. Після проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України вони були в піднесеному настрої. Ще б пак — здійснилася мрія дідів-прадідів, їхніх батьків, їх самих! Найзавзятіші поїхали в Україну, щоб схиляти народ проголосувати 1 грудня за незалежність. Серед них — Борис Вжесневський.

Я познайомився з ним, здається, у вересні 1991 року. Він знав, що я був кандидатом на посаду президента України. Розповів про канадську групу агітаторів. Обмінялися думками про розстановку політичних сил та перспективи референдуму і президентських виборів.

На моє прохання допомогти мені у передвиборчій кампанії відповів:

— Ні, пане Лук’яненку, не можу. Ми приїхали сюди агітувати не за якогось кандидата в президенти, а за те, щоб люди проголосували в референдумі за незалежність України.

— Гаразд, пане Вжесневський. Це мене цілком задовольняє. Для мене референдум також важливіший за президентські вибори. З іншого боку, як кандидата в президенти мене задовольняє ваша нейтральна позиція. Було б гірше, коли б ви підтримували когось із моїх конкурентів.

Після референдуму Вжесневський запросив мене до кав’ярні на прощальну зустріч з його групою. Я прийшов і подякував їм за велику роботу на користь спільній справі.

— Ви, — сказав я, — допомогли виграти головне — самостійність. Ми маємо незалежну Україну. У цій Україні може бути та чи інша людина президентом, але це буде вже в межах своєї держави — ось що головне.

— Чому виграв Кравчук, а не Чорновіл? — хтось запитав.

— На Чорновола працювали три галицькі області, на Кравчука — двадцять дві області плюс республіканська влада з радіо і телебаченням. Структури областей, усі колишні комуністичні активісти, міліція, КДБ, обласні й районні ради й виконкоми з усім транспортом, друкарнями тощо працювали на Кравчука. Вони в ньому бачили свою людину.

— А ви програли через те, що всього цього не мали?

— Не тільки. Коли я минулого року в Івано-Франківську боровся за депутатський мандат, і боротьбою проти мене керували з Києва і використали такі матеріальні засоби, яких мені й не снилося. І все-таки я переміг. Чому? Даю відповідь: люди пішли за мною. Я сміливо говорив правду і викладав програму боротьби за самостійність України. Галицькі виборці хотіли цього, вони мріяли про це і хоч самі боялися говорити вголос, раді були чути з чужих уст. Усі мої конкуренти 1990 року були так чи інакше причетні до совітської влади, я — антисовітський націоналіст. Виборці відкинули їх і пішли за мною. Коли б уся Україна складалася із таких виборців, як у місті Івано-Франківську, я б виграв і президентські вибори. Україна в цілому не така. Їй ближчий комуніст Кравчук, ніж націоналіст Лук’яненко. Народ забамбулений Кравчуками і не розуміє своїх національних інтересів. Я внаслідок своєї індивідуальної ідеологічної еволюції відійшов від нього далеко вперед, так далеко, що він боїться мене. Він прийде до моїх думок, але для цього потрібно буде з десяток років. Я свою еволюцію проробив у минулому, а народові її належить зробити в майбутньому. Кравчук йому ближче. І це погано, бо Кравчук не підготовлений попереднім духовним розвитком до швидкого ламання командно-адміністративної економіки і запровадження ринкової. А це означає, що зміна способу виробництва відбуватиметься повільно і завдасть народові багато страждань. Будемо тішити себе надією на те, що ясновельможний Президент Кравчук — динамічний чоловік, який зуміє швидко поміняти свій світогляд і виявиться на висоті тих завдань, що їх необхідно буде розв’язувати задля зміцнення державності.

— Чому Чорновіл вас обігнав?

— Ну, по-перше, тому, що він спирався, як я вже сказав, на людей, транспорт, друкарні трьох областей, чого я не мав. По-друге, задля привернення на свій бік виборців південно-східної України він висловлювався за федералізацію України і допускав російську мову як другу державну мову в Україні. Я не допускав цього перед жодною аудиторією. По-третє, він хитріший за мене. Пригадуєте збори РУХу з висування кандидата на посаду президента? Так ось, виникло питання про таємне голосування. Я висловився за таємне — хай я дістану справжнє судження про себе кожного з присутніх. І я маю моральне право претендувати бути кандидатом лише в тому разі, якщо цього захочуть люди.

Чорновіл виступив за відкрите голосування. Я відразу здогадався про мотив такої пропозиції: у залі було багато районних начальників Львівської області, які залежали від Чорновола як від голови облради. За таємного голосування — могли б проголосувати за мене, за відкритого вони боялися проголосувати проти Чорновола. Зал проголосував: 43 за Чорновола, 41 — за мене.

* * *

Під час чергової поїздки до Торонто я зайшов до художньої фундації. Мене познайомили з ЇЇ власницею панею Шафранюк. Вона скрушно розповіла мені про чоловіка, який усе життя мріяв про вільну Україну і, на превеликий жаль, помер незадовго до проголошення її незалежності.

Вжесневський поводив мене по будинку і показав частину першого поверху, яку можна було переобладнати для потреб ген-консульства. Познайомив з архітектором і будівничим. Оглядини переконали мене, що будинок Вжесневських — найкращий варіант.

У Києві не заперечували проти такого вибору. Власне, і в МЗС, і голова комісії в закордонних справах Павличко знали від самого Вжесневського про його готовність передати безплатно приміщення для ген консульства. На подання нашого посольства МЗС України направило ноту канадському Департаменту зовнішніх справ і міжнародної торгівлі з пропозицією дати дозвіл на заснування в Торонто українського генерального консульства.

Хоча документи на дозволи ще не надійшли, проте з телефонних розмов було відомо про позитивну відповідь з ДЗСМТ Канади і з мерії Торонто. З цієї нагоди Вжесневський вирішив зробити день відкритих дверей і запросити мене виступити перед великою громадою, що мала стати свідком і учасником доброчинного дару Україні.

Інформаційна діяльність посольства

На черговій робочій нараді розглядали питання організації інформаційної служби. Треба було активізувати цю ланку діяльності і підключити до неї додаткові сили.

При обговоренні питання про покращення інформаційної діяльності ми побачили, що посольство може зробити певний внесок у модернізацію зв’язку з МЗС та Міністерством зовнішніх економічних зв’язків України. Наш інформаційний зв’язок із зовнішнім світом важливий, проте добре було б, коли б внутрідержавний зв’язок, зокрема між посольством і названими двома міністерствами, був поставлений на рівень найновішої оргтехніки, що означає освоєння модемного зв’язку (електронної пошти).

Стосовно регіональної системи банків інформації та системи електронної пошти зробили висновок, що посольство недалеке від тієї стадії розвитку своєї діяльності, коли буде спроможне ширше використовувати міжнародні інформаційні системи для пошуків необхідних Україні партнерів. На цій же початковій стадії ми здобудемо можливість давати інформацію про Україну до міжнародного обігу. Без сумніву, це дасть великі можливості створювати позитивний образ України у споживачів інформації електронних мереж. І я доручив Шандрукові зробити грошовий внесок до системи електронної пошти й підготувати документи для реєстрації нашого членства.

Основним джерелом поточної інформації про події в Україні були повідомлення Укрінформу, які щодень надходили на факс посольства.

До 1990 року агентство Укрінформ було філією ТАРС. Воно поширювало готову московську інформацію, і в цьому було його призначення. Коли Україна стала самостійною, люди в Укрінформі як і раніше поширювали чужу інформацію і не формували свій український погляд на події. Через те факсолисти Укрінформу часто приносили інформацію, яка майже слово в слово повторювала московську. Коли мова йшла про якусь далеку Абісинію, тоді могло бути справді байдуже, хто знайшов і передав новини, коли ж мова йшла про Україну, Росію та українсько-російські взаємини в російському тлумаченні суперечностей, тоді робота Укрінформу виглядала агентурною діяльністю супроти українських національних інтересів.

Звісна річ, співробітники Укрінформу ніякими агентами Москви не були і їхні промосковські тлумачення суперечностей між Україною й Москвою випливають не зі злої волі, а з інерції попередньої діяльності, звички бездумно поширювати московську інтерпретацію подій, з дуже низької національної свідомості, нерозуміння окремішності українських національних інтересів і, нарешті, зі звичайних людських лінощів. А втім, це лише пояснення, а не заперечення фактів поширення Укрінформом московського тлумачення подій.

І я вирішив поговорити з директором Укрінформу паном Возіяновим вважаючи, що не запереченням потрібно міняти характер інформації у бік українізації, а співпрацею.

У плані розширення інформаційної діяльності посольства в Канаді велике місце відводив генеральному консулатові в Торонто. Цей консулат я хотів створити як значний центр української діяльності в Канаді, До його основних консульських функцій хотів залучити економіста, юриста і кореспондента.

На посаду економіста претендував Роман Лунь. Його кандидатуру пропонував віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань Микола Жулинський.

На юриста, що вів би спадкові справи українців Канади, голова української інюрколегії Данило Кордельчук пропонував свого юриста. При цьому зарплатню та все інше його утримання інюрколегія брала на себе. Він був би адміністративно підпорядкований генконсулу і послові України і частину свого часу працював би за завданнями генконсула та посла. Кордельчук не наполягав на статусі дипломата для цього юриста, його можна було оформити юридичним дорадником чи референтом генерального консула. Цей чи подібний низький статус не міг би ускладнити дипломатичних відносин українського посольства з канадським урядом і разом з тим не заважав би йому виконувати вельми важливу роботу, бо ж цивільні справи про спадщину громадян Канади українського походження часом сягають мільйон і більше доларів. І треба б сприяти волі старших людей, які хочуть заповісти своє майно родичам в Україні.

Для роботи кореспондентом з кількох пристойних кандидатур виділилася Леся Шимко. Я планував розділити її робочий час: чотири години вона працює на Укрінформ і чотири години на посольство. Про оплату чотирьох годин праці на посольство я домовився з керівництвом КУКу. Другу половину робочого дня мав оплатити Укрінформ. Возіянову сподобалася ідея акредитації кореспондента Укрінформу в найбільшому канадському місті. Він не був упевнений, чи зможе належно оплачувати кореспондентку, але користь від неї бачив велику і готовий був підписати з нею контракт. Я мав підстави припускати, що коли пані Шимко цікавими статтями й репортажами в канадських англомовних газетах приверне увагу української громади, то КУК візьме на себе всю оплату кореспондентки. Залишалося отримати дозвіл від МЗС України на запровадження при генконсульстві посольського кореспондента, і я підписав би з нею контракт.

У цей час у канадських газетах з’явилося кілька негативних оцінок України з огляду на відхилення депутатами Верховної Ради України вимог Заходу про ядерне роззброєння.

Я попросив Лесю Шимко підготувати відповідь тим газетам і надіслати мені на перевірку. Шимко написала гарну статтю з правильним розумінням української позиції. На ранок стаття з’явилася в кількох канадських газетах. Усе посольство було задоволене оперативністю нашої реакції на виступи канадської преси і змістом самої статті.

Без цієї кореспондентки наш перший секретар з культури й інформації пан Біляшівський не зміг забезпечити швидке реагування посольства на публікації про Україну.

У телефонній розмові з першим заступником міністра закордонних справ Миколою Макаревичем я розповів про цей вдалий початок нашої співпраці, доводив, що ніхто з нас, українців з України, не володіє англійською мовою так добре, як Леся Шимко, попросив затвердити її на посаду кореспондентки Укрінформу в Канаді.

Макаревич не заперечував рішуче, але й не підтримував.

Довго тягнулося листування й переговори з МЗС про ці три посади при генконсульстві, але врешті так і скінчилися нічим. Ні міністр, і ніхто інший не сказав, що це обтяжило б бюджет МЗС, ніхто не сказав, що це порушувало б норми консульського права, ніхто не заперечував корисності такої праці для України. І все-таки за часів моєї посольської діяльності так і не дозволили залучити цих людей до роботи.

Справи сімейні

25 грудня прилетіла Ірина зі своєю дочкою Ганнусею. Зустрічала їх Надія в аеропорту Мірабель. Іра привезла пошту МЗС, привітання Зленка та Макаревича з Новим, 1993 роком.

На сімейній раді ми обговорили, чим займатиметься Ірина і чим зможе нам допомогти. Мені на роботі потрібна була секретарка. Друкувати Ірина вміла добре, і я запропонував їй цю посаду з оплатою 639 канадських доларів на місяць.

— Я хотіла б вивчати англійську мову, — відказала Ірина.

— Тут є великі можливості: газет вистачає, є словники, люди розмовляють англійською, майже половина документів у посольстві — англійською, і ти часто друкуватимеш англомовні документи — це буде також практика.

— А може, оформиш її на пі вставки? — втрутилася Надія.

— Це залежить від того, скільки вона хоче отримувати грошей.

— Ми з татом уже раніше вирішили, що він оформить тебе прибиральницею резиденції, а прибиратиму я. Це 425 доларів.

— Не гак просто, — сказав я, — ми до цього дійшли.

— Авжеж, непросто. Дружини інших послів — великі пані. Вони самі не готують і не перуть, не кажучи вже про прибирання резиденції. У них є цілий штат обслуги: сторож, прибиральниця, куховарка. Послова ними командує, доглядає себе й чоловіка, ходить з чоловіком на дипломатичні прийоми, відвідує різні вистави і розважається в компанії послових дружин. Послова мусить зі смаком одягатися, добре виглядати. Аякже — на те вона й послова дружина! Коли ми їхали в Канаду, я думала, що так і буде. А тут…

Останні слова забриніли жалісно-жалісно — вона ледь не заплакала.

— Ipo, — продовжував я, — на цю тему ми з мамою вже багато разів говорили. Мусимо змиритися з реальністю: Україна — не Франція, не Італія, навіть не Мексика. Україна була 340 років колонією і тепер зруйнована. Ми не можемо від нашої нещасної Батьківщини вимагати собі зарплати, обслугу та все те, що можуть собі дозволити дипломати інших незалежних держав. Вони живуть у давно облаштованих державах, ми ж свою лише будуємо. Я економив посольські кошти і далі економитиму, щоб більше прислужитися Україні.

— Але ж, пане посол, — відказала Надія, — твоя посада така висока, а ти перетворюєш мене в хатню робітницю.

— Що значить «хатню робітницю»? Невже ти уявляєш собі життя без роботи?

— Чому без роботи? Я не проти роботи. Але ж не такої! Я тут мов віл працюю.

— Якщо прибирання резиденції порівняти з роботою на швейній фабриці, де ти раніше працювала, то прибирання ж легше.

— Я там була майстром і робота мені приносила задоволення.

— Робота? Може, не робота, а становище на роботі тобі приносило задоволення? З погляду самоутвердження особи це становить принципову різницю. Гадаю, що в Оттаві ми перебуватимемо недовго. По суті, свою місію я бачу в заснуванні посольства і утвердженні його в період створення дипломатичної служби молодої і слабкої Української держави.

Антон Гикіш

28 грудня 1992 року у нашому посольстві відбулася зустріч з послом Чехо-Словаччини паном Антоном Гикішем, доброю людиною лагідної вдачі. З огляду на поділ Чехо-Словаччини на дві окремі країни мали бути поділені й посольства. Пан Гикіш словак, і він був призначений послом Словаччини. Будинок Чехо-Словацького посольства віддавали Словаччині. Чехи купували собі в Оттаві новий будинок.

— Ваша екселенціє, як ви сприймаєте поділ своєї країни на дві незалежні держави? — запитав я пана Гикіша.

— Я давно мріяв про створення незалежної Словацької держави. Певно, словаки не будуть жити заможніше від чехів, проте життя буде кращим, якщо під життям розуміти не тільки матеріальний достаток, але й духовну сферу.

— Ще 1988 року, перебуваючи на засланні в Сибіру, я написав брошуру «Що далі?», в якій передбачив поділ Чехо-Словаччини на дві незалежні держави. Одначе тоді мені не здавалося, що в незалежній Словаччині життя буде менш заможним, ніж у Чехії. Поясніть, чому ви так вважаєте?

— Я не знаю, словаки чи чехи житимуть заможніше через сто років, але щодо найближчої перспективи, то пояснення просте: у Чехо-Словаччині домінували чехи. Їхній економічний комплекс структурно організований. Відокремлення Словаччини не завдає чеській економіці удару. Перебудова їхньої економіки має тільки одну мету — перетворити її на ринкову. А щодо словацької економіки, то вона потребує, крім переведення на ринкові засади, ще й структурної перебудови. Це друге завдання включає передусім скорочення, а може, й повне припинення виробництва товарів, які тепер нам не потрібні, і введення в дію тих виробництв, без яких не може існувати національний економічний комплекс. Виконання другого завдання видається дуже тяжким через обмеженість ресурсів. Здійснити його, однак, необхідно задля економічної незалежності, але напруження національних зусиль, без сумніву, поглине багато коштів і понизить життєвий рівень народу.

— Можливо. Я хотів би порушити тему народної культури як духу народу, духу нації. Отож національна культура створює ідейний фон, духовну атмосферу, в якій живе людина. Ця атмосфера починається з рідної мови, з дитячої колиски, коли дитина чує голоси матері, батька, брата, сестри. Їхня система понять поступово входить у мозок дитини і формує синтаксис, тобто спосіб складання речень. Але речення складають не з бездушних цеглин, а з емоційно наповнених слів-понять. І виходить, що дитина не просто навчається логічно мислити, а ще й по-національному розуміти навколишній світ, позначений національними словами. Далі з ростом і розвитком відбувається наповнення синтаксичного національно сформованого інструментарію різними знаннями: піснями, музикою, політичною історією, архітектурою, живописом тощо. Вивчаючи все це, молода людина розуміє, що її діди-прадіди причетні до створення всіх цих національних надбань, отже, причетна й вона сама. Її ставлення до дійсності стає активним. Вона перетворюється на патріота і свідомого громадянина. І навпаки, якщо після сформування логічно-понятійного інструментарію пізнання та здібності синтаксично правильно формулювати нові знання, молода людина буде оточена не своїм національним матеріальним і духовним середовищем, а різною мішаниною або переважно культурними явищами іншого народу, сформованими на поняттях іншого народу, на іншому емоційно-понятійному сприйнятті, тоді починається зіткнення нової системи з попередньою. Попередня сильна, бо сформована в рідному середовищі з дитинства. Друга сильна, бо принесена панівною силою. Першу не можна забути, бо рідна з дитинства, другу не можна відкинути, бо домінує в реальності. Внутрішня боротьба цих двох систем часом триває ціле життя людини. І, по суті, ці люди нещасні, бо роздвоєність заважає їм бути цільними натурами. Вони невпевнені в собі, у всьому вагаються. Не можуть спрямувати всю силу інтелекту на досягнення мети і переважно помирають посередностями. Серед підкореного народу дві категорії не страждають від цього недоліку, або, сказати інакше, вільні від психологічного ганджу, — це дисиденти-націоналісти та перевертні. Перші свідомо не сприймають ніяких ідейних настанов і духовних цінностей домінантної нації. Другі повністю перейшли на культуру окупанта. У них немає внутрішньої боротьби. Вони розтоптали своє національне і прийняли чуже. Перші й другі разом становлять малюсіньку частку народу. Абсолютна його більшість — це та, в душах якої триває вічна боротьба рідного з чужим. Це заважає їм бути щасливими, і тому незалежність потрібна перш за все для усунення цієї роздвоєності. Незалежність дає людині можливість бути цільною. Це збільшує її творчі (й фізичні) сили, а отже, сприяє підвищенню продуктивності праці. Подивіться, всі поневолені народи розвиваються повільніше, ніж незалежні. Тут можна далі зробити таке припущення. Чехи як домінантна нація розвивалися на всю силу їхніх інтелектуальних здібностей, словаки — ні. Винесемо за дужки фактор комуністичного режиму, що згубно діяв на обидва народи, і тоді незалежність дає словакам те, чого не дає чехам — робить нас цільними людьми, і підвищує нашу продуктивність, яка дасть нам швидший розвиток, ніж у чехів.

— Те, що ви розповіли про вплив окупації, стосується не тільки словаків і Словаччини. Думаю, що це загальна закономірність. Добре, що розподіл Словаччини з Чехією відбувається мирним способом — благородний приклад з боку чехів.

Потім ми ще поговорили про останні міжнародні політичні новини, про настрої в канадському МСЗ, побажали один одному здоров’я й добра в Новому, 1993 році та й попрощалися.

Розділ IX І НАДІЙШОВ 93-й…

Передноворічні турботи

На підсумковій нараді дипломатів обговорили проблему України стосовно залежності від російської нафти і газу, і я доручив Шандруку зібрати і представити мені відповідну інформацію.

Шандрук провів консультації з Оксаною Башук. Вона знайшла підприємців з газових компаній, які хотіли приєднатися до тих, котрі вже провели геологічну розвідку в українському шельфі Чорного моря.

29 грудня 1992 року ми провели чергову нараду, де було вирішено запропонувати Києву поновити консультації щодо можливості допомоги канадських газових компаній газовій розвідці й промисловому свердлінню в шельфі Чорного моря. Шандрук підготував листа з відповідною пропозицією.

31 грудня посольство готувалося до зустрічі Нового року. Накрили в церемоніальній залі великий стіл, принесли транзистор з програвачем і для початку ввімкнули приємну тиху музику.

О п’ятій годині вечора, коли в Києві пробило 12-ту ночі, я подякував співробітникам за сумлінну працю в 1992 році, з яким ми прощалися навічно, і привітав усіх з Новим, 1993 роком, зачитавши привітання від міністра та його заступника. Всі були у піднесеному настрої.

Наступні кілька днів минули в переговорах з центром організації і розвитку при ООН, зустрічі в німецькому посольстві, консультаціях у міністерстві оборони Канади тощо. Прийняв Йосипа Терлецького з Торонто. Цей щирий українець безплатно друкував для дипломатів візитки і різні бланки на гарному папері. Він збирався їхати в Україну з метою допомогти в організації експорту цементу, обміркувати справу реконструкції однієї з паперових фабрик та виготовлення друкарських фарб.

На першій щотижневій нараді в новому році обговорили план роботи на 1993 рік. Важливо було створити правову базу взаємин між Україною і Канадою. Така база підготувала б ґрунт для стабільних відносин.

Усі напрями діяльності — політичний, економічний, науково-технічний, по лінії силових міністерств, інформації, культури тощо потребували систематизації й планування, і ми намагалися окреслити схему послідовних дій на рік.

Блакитно-жовті й чорні дні календаря

11 січня 1992 року я провів у китайському посольстві короткі розмови з кількома послами. З послом Польщі Тадеушем Діємом домовилися зустрітися окремо в його резиденції. Розмовляв з послом Росії Бєлоноговим, зі словацьким, угорським і французьким послами, мав бесіду з китайським послом.

За кілька днів відбулася зустріч з Тадеушем Діємом. Ми обговорювали труднощі, що їх відчуваємо в Оттаві. Канадський уряд не переходив від чемних слів до діла. Практично Канадська держава на співпрацю з Україною й Польщею не йшла. «Польща, — сказав пан Дієм, — як і Україна, не сприймається в Канаді за самостійну державу. Необхідно проводити спільні акції в Канаді, аби показати, що Польща й Україна в середній Європі становлять велику силу».

Будинок посольства України в Канаді. Оттава, 1992 р.

Відкриття посольства України в Канаді. Оттава, 1992 р.

Резиденція українського посла в Канаді. Оттава, 1992 р.

Антон Гикіш, посол Словаччини в Канаді. Оттава, 1992 р.

Я погодився з польським послом. Навіть якщо наші держави поки що слабкі, вони мають величезнезначення для європейської політики уже хоча б завдяки великим територіям та населенню.

Домовилися зустрічатися частіше й обмінюватися інформацією.

У чужі країни — зі своєю «Мрією»

Зустрівся з Тарасом Татарином, директором льотного клубу. Він повідомив: у Франції збираються будувати завод з виробництва літаків, що переноситимуть до 100 тонн вантажу. В Україні є «Руслани», що переносять 100 тонн, «Мрії» — 250 тонн. Франції потрібно п’ять літаків. Таку кількість Україна може продати Франції. Необхідно направити з Києва, в тому числі з заводу ім.Антонова, делегацію до Франції, аби запропонувати їй свої літаки. Якщо вміло повести переговори з французами, можна добитися вигідного контракту на продаж літаків.

Ця, як і інша подібна економічна інформація, мала величезну вагу, бо давала можливість обійти конкурентів і укласти вигідні контракти на мільйони доларів. Я негайно написав з цього приводу конфіденційного листа міністрові зовнішніх економічних зв’язків України.

Містер Стів, або по-нашому Степан Попроцький

Віра Буфорд (Павлишина) — дуже симпатична українка, секретарка члена парламенту Попроцького, організувала мені зустріч з одним з найвідоміших парламентарів Канади, який близько тридцяти років працював у парламенті.

Пан Попроцький зустрів мене, наче давнього друга, хоч ми лише двічі бачилися. Попросив розповісти про Україну, що я залюбки зробив, наголосивши на окремих аспектах.

Сказав я, зокрема, про те, що Україна успадкувала від імперії однобоку економіку, яка на 80 відсотків працювала на армію, непомірно велику чавуно- і сталеливарну індустрію і не мала підприємств з виробництва елементарних побутових речей. Через підривну діяльність «п’ятої колони» та непатріотичність українських урядовців Україна не поспішає будувати цехи й заводи для виробництва предметів споживання, міняти структуру державної економіки. Якби в нас був приватний сектор, він би пом’якшував кризу. Приватного сектора немає, тож організаційна пертурбація зверху завдає такого величезного удару. Крім того, державна машина втратила вольовий стрижень, злочинність перетворилася на безкарну і почала набувати масового характеру.

Власне, атмосфера безкарності була створена для того, щоб розвалити промисловість і дати можливість комуністичній номенклатурі розтринькувати й привласнювати ресурси.

Звісна річ, коли б діяли тільки ці чинники, незалежна Україна не змогла б проіснувати й рік. Та, на щастя, є потужний патріотичний потік. Свідомі люди в різних адміністративних, державних, підприємницьких структурах почали чинити опір «п’ятій колоні», нарощувати і зміцнювати державницьку течію. Оцій течії й потрібно допомагати.

Патріоти України мають великі професійні знання. Якщо мова йде про інженера, агронома чи вчителя, то професійно вони не гірше підготовлені, аніж західні фахівці. Інша річ, що вчитель був задогматизований комуністичною доктриною, але педагогічний рівень його високий. На жаль, більшість людей ще недостатньо знають закони і правила функціонування ринкової економіки. Вони повинні створити суспільство, в якому ніхто з нас не жив. Зміна способу виробництва — це зміна епохи. Необхідно вискочити з самого себе і стати іншим. Це психологічно неймовірно важке завдання. І тут роль Заходу, Канади величезна.

Для того, щоб в Україні запровадити ринковий спосіб виробництва, необхідно зрозуміти пружину, механіку, закони, за якими діє ринкова економіка. А для цього потрібен час. Ваша допомога тут могла б бути неоцінимою.

— Пане Левку, — сказав Попроцький, — річ у тім, що Канада не є самостійною державою. Ми страшенно залежимо від Америки. Доки «велика сімка» вимагає від України ядерного роззброєння, доти канадський уряд просто-таки не сміє допомагати Україні. Ви зброю, звичайно, віддасте. Вам нікуди діватися. Та ви її й не здужаєте утримувати. Але коли ця перепона відпаде, Канада не дуже кинеться вам допомагати. Ви вже знаєте, що Канада живе в борг. Вона заборгувала понад 400 млрд. американських доларів міжнародним і американським банкам та різним інвесторам. Коли б усі кредитори змовилися й пред’явили разом векселі до оплати, Канаду треба було б оголосити банкрутом. Канада — жертва парламентської демократії. З популістських мотивів кожен член парламенту голосує за збільшення соціальних виплат, чим збільшує непродуктивні витрати і звужує можливості продуктивної сфери країни. Цей згубний курс необхідно зупинити, але під загрозою необрання на наступних виборах ніхто не хоче заговорити про це на повен голос. З іншого боку, майже кожен член парламенту має або намагається завести свій власний бізнес, щоб забезпечити собі заможне життя. В основі всі люди егоїсти. В нашому парламенті немає таких ідеалістів, як у вашому. У вас до парламенту прийшло багато таких людей, які хочуть реалізувати свій філософський, точніше, політичний ідеал. До нашого парламенту йдуть люди, які мріють про політичну кар’єру задля особистої влади, слави, багатства. Хоча якраз прагнення до багатства може виявитися достатньою спонукою піти в Україну зі своїми капіталами. Я знаю десятки членів парламенту, які зайняті в переробці сільськогосподарської продукції, в паперовій, металообробній, комп’ютерній, газовій, нафтовій промисловості. Вони радо перенесуть частину своїх капіталів в Україну, впевнившись, що там зароблять, а не втратять. Ви можете їм гарантувати?

— Ні, не можу.

— Із того, що ви сказали, видно, що Україна не зовсім готова сприйняти технологічну допомогу.

— У нас уже є закони про приватне підприємництво. Цей сектор зовсім малий, але він перспективний. І я агітую вкладати капітали саме в нього. Хоч би як відбувалися зміни в українській економіці, частка державного сектора поступово зменшуватиметься на користь збільшення приватного. Зі своєї патріотичної реформаторської позиції я хотів би якомога більшої допомоги приватному сектору. Розширення цього сектора, по-перше, покращує структури національного економічного комплексу, по-друге, приватний сектор активно захищатиме державну незалежність.

— Коли ви це кажете, я бачу ваші добрі наміри, але у вас ще не створена нормативно-правова база для того, щоб легко ввійти у вашу економіку і мати в ній справедливий зиск. Мені відомо, що в Україні надзвичайно важко зареєструвати спільне підприємство. Немає відповідальних осіб, які брали б на себе ухвалення рішень. Усі ховаються за якісь наради, комітети. І разом з тим кожен хоче хабаря.

— Чутки про хабарництво, звісна річ, перебільшені.

— Як ви гадаєте, коли буде легше входити в українську економіку?

— В яку економіку? Уже й тепер без особливих проблем входять в ту економіку, яка дозволяє вивозити з України за півдарма сталь, прокат, цемент, кольорові метали. Міжнародні торговці легко знайшли українських злодіїв, що за добрий хабар готові за безцінь вивезти з України всю промисловість. Складніша справа з організацією в Україні виробництва нових товарів. У цьому менше зацікавлені іноземні бізнесмени і не дуже зацікавлені наші бюрократи.

— Уряд Канади не розширює допомогу Україні і не заохочує приватних підприємців, але й не стримує приватної ініціативи. А тим часом приватний сектор у Канаді — основний. І коли 6 було вигідно вкладати капітали в Україні, то до вас попливли б мільярди доларів.

— З огляду на реальні обставини найвигіднішою формою співробітництва є утворення спільних підприємств. Проблему подолання бюрократичних перепон (у тому числі й хабарів), пов’язаних з реєстрацією, бере на себе українська сторона. Вона ж забезпечує охорону й безпеку. Окрім того, її внесок, як правило, становить більшу частину вартості підприємства, а отже, вона несе основний ризик непередбачених втрат.

— Що є внеском української сторони?

— Земля, де стоїть підприємство, будівлі, комунікації і транспорт, електроенергія, газ, вода, інженерно-технічний персонал і робітники. Канадська сторона вносить тільки свою технологію і відповідний технічно-виробничий досвід.

— Виглядає цілком привабливо.

— Привабливість буде ще більшою, коли врахуємо таке. Частка заробітної плати у собівартості товару в Канаді становить понад 60 відсотків, а в Україні 7–8 відсотків, тобто робітнича сила в Україні майже в 10 разів дешевша за канадську. Ви розумієте, що це означає. Навіть якщо в Україні сировина й електроенергія вдвічі дорожчі за канадські, однак за рахунок дешевої робочої сили товар матиме дуже низьку собівартість. Цей товар на міжнародному ринку побиватиме всіх конкурентів, бо навіть у Південно-Східній Азії робітнича сила не така дешева.

— Як довго це триватиме?

— Індустріалізація і поява зародків конкуренції збільшуватиме частку зарплатні в собівартості товару. Зрештою, в інтересах розвитку внутрішнього ринку збільшити купівельну спроможність населення. Це ослабить соціальну напругу, випорожнить склади товарів, яких тепер нікому розкупити, і стимулюватиме нове виробництво. Проте шлях від 7–8 відсотків до європейського рівня займе не менше десятка років. За цей час канадський підприємець кілька разів окупить свій капітал.

— З якого ж боку підійти практично?

— Треба йти прямо з готовністю подолати бюрократичні перепони і некомпетентність. За зовнішнім невмінням вести справи у наших виробників стоїть бажання навчитися працювати по-новому. І якщо канадського підприємця не відштовхнуть відразу деякі негативні риси (недотримання слова, неточність, переоцінка своїх можливостей тощо), він знайде в наших людях кмітливих, винахідливих, добрих робітників, людей з теплою душею і добрим серцем. До речі, німці в Україні набагато активніші, ніж ви.

— Канадські підприємці дуже обережні. І вони нікуди не поспішають. Від цього вони часом втрачають вигоду, але рідко опікаються. Я агітуватиму канадських підприємців співробітничати з вами. Добре було б підготувати гарний довідник про Україну англійською мовою.

Ну а щодо вашої вигоди, зрозумійте одне: у міжнародних взаєминах панує не філантропія, а національний егоїзм. Людей ви не зміните. Вони такі є і такі будуть. Прийміть усталені правила гри, і ви будете вигравати. Україна з її сприятливим кліматом і великими природними багатствами стане божим раєм, якщо ви цей рай будуватимете тільки для себе, а не для всього світу, якщо надійно охоронятимете кордони і не перетворите вашу країну на прохідний двір. Ізолюйте свій рай. І хай весь світ вам дорікає, що створили рай тільки для себе. Ігноруйте ці безсилі дорікання. Киньте світові: що світ зробив для України, коли вона стогнала три сторіччя в неволі?!

Вдома поцікавилися, як пройшла зустріч з Попроцьким, про що говорили.

— Про канадсько-українські взаємини, — відповів я. — їм у Канаді незрозуміло, чому не відбувається приватизація. Їхня логіка яка? Влада забрала в людей добро силою. Люди мали б зберігати бажання повернути собі власність. Раніше цього не можна було зробити, бо комуністична влада не дозволяла. Тепер комуністичні партії заборонені, оголошено курс на створення приватновласницької економіки. Люди повинні були б наввипередки кинутися в приватизацію, а вони цього не роблять. Не хочуть ставати приватними власниками — це не зрозуміло, це щось протиприродне!

Та зараз мені хотілося б розповісти про те, що я йому за браком часу не встиг сказати. Українська державність для нього річ зрозуміла й здійснена. Для нас вона ще не здійснена. Ми ще припускаємо її втрату, а тому гарячково працюємо на зміцнення. Я вірю, що цього разу Україна утвердить свою незалежність. Проте масова діяльність внутрішніх і зовнішніх ворогів проти незалежності примушує шукати аргументи для логічного зміцнення віри в остаточність нашої перемоги.

Отже, чим відрізняються ці треті в XX сторіччі національно-визвольні змагання від двох попередніх?

Коли говорити про перші змагання 1917–22 років, то тоді національно свідомих провідників (інтелігенції) була лише жменька (Винниченко вважав, що близько 300 осіб). Нація була селянська і етнічно чисто українська, але зовсім не було державницької ідеї. З бігом часу в народу національна свідомість зростала, але самостійницької ідеї не вистачало в середовищі самих провідників. Соціалізм і навіть федералізм затуманював голови і не давав за модною соціалістичною політичною доктриною бачити в російських соціалістах справжню їхню суть — хижий російський імперіалізм. Нашим провідникам не вистачало політичного досвіду і ненависті до Московії. Я страшенно шкодую, що Павло Грабовський не дожив до революції. Мені здається, що він зрозумів нашого історичного ворога краще від усіх провідників перших змагань до волі.

Від 20-х до 1939 року все населення Західної України, особливо Галичини, стало патріотичне й національно свідоме, тому для другої доби національно-визвольних змагань характерний масовий благородний фанатизм з його безмежною любов’ю до України і такою ж безмежною ненавистю до всіх окупантів. Проте цей період охопив лише четверту частину нації і відбувався за таких історичних умов, коли добитися незалежності було практично неможливо.

Самовідданість і завзяття другої доби змагань стали можливі лише завдяки тому, що були перші змагання.

Треті змагання ввібрали в себе досвід двох попередніх і здійснюються, як і перші, на всій території України, як і другі, з величезним завзяттям.

У діячів третіх змагань немає ілюзій щодо москалів. Уперше в історії ми їм абсолютно не віримо, і їм не вдається нас обдурити.

Москва прямо і через свою «п’яту колону» розвалює українську економіку. Вона намагається задушити нас економічно, і коли наша економіка розвалиться зовсім, тоді ми без бою і без опору здамося на її ласку. Таку діяльність треба ретельно контролювати і кожного разу бити на сполох, щоб утримувати наш уряд від нерозсудливих кроків.

В’ячеслав Брюховецький

У суботу, 23 січня, до посольства завітав В’ячеслав Брюховецький — ректор університету «Києво-Могилянська академія». Він робив велику справу — відроджував славнозвісний перший вищий навчальний заклад України. В умовах бездержавності академія була найповажнішим культурницьким центром східного слов’янства. Коли Україна потрапила під владу Москви, царат поступово її задавив.

Для багатьох поколінь борців за незалежність академія завжди була вогнищем патріотичного духу та витворення національних свободолюбних ідей. Академія — національна легенда. І ось тепер, після проголошення України незалежною державою, Брюховецькому доручили повернути легенді реальне життя.

— Труднощі, пане Лук’яненку, великі: державне фінансування недостатнє, а потрібно відремонтувати будівлі й привести їх до ладу, створити бібліотеку. Хочемо мати досвідчених викладачів, професорів, а вони коштують дорого.

— Пане професоре, ви та людина, яку знає світ. Гадаю, що ви краще, ніж будь-хто інший, зумієте привернути людей собі на допомогу.

— Так, люди допомагають.

— Я зустрічався тут, в Оттаві, з професором Рудницьким. Він організував збір книжок для академії по всій Канаді.

— Так, для мене зараз головне завдання — знайти кошти для транспортування книжок до Києва.

— Я чув, що на відкритті академії був Президент України, і він зробив особистий внесок на рахунок академії. Чи правда, що український мільйонер Юрій Колесник з Криму зробив внесок у десять разів більший за президентський?

— Так, це правда. Стався конфуз: Кравчук явно думав, що вніс велику суму, і був гордий з цього, і раптом приватний підприємець викладає вдесятеро більше!

— Думаю, вчинок Колесника — чудовий урок усім ворогам вільного підприємництва. Колесника я знаю. І не просто знаю. Він допомагав мені, коли я балотувався на президента України. А про відродження академії я також мріяв десятиріччями. І тепер високо оцінюю ваші зусилля.

— Дякую.

— Пане професоре, чи не змогли б ви зробити мені послугу: передати пакет до Міністерства закордонних справ України? МЗС налагоджує дипкур’єрську службу, проте черговий кур’єр буде тільки за два тижні. Ви летите до Києва завтра, отже, пакет післязавтра був би в міністра.

За кілька днів пакет ліг на стіл пана Зленка. Серед інших паперів там був і дуже важливий документ про військовий бюджет Канади.

Вшанування Четвертого Універсалу

Як і намічалося, в неділю 24 січня відбувся вечір, присвячений 75-й річниці проголошення незалежності УНР.

Вів вечір Біляшівський. Я виступав двічі. На початку з офіційною промовою. Подаю її зміст.

«До 75-х роковин проголошення незалежності УНР.

Не забуваймо минувшини: вона навчить нас краще розуміти сучасне і допоможе будувати майбутнє.

Шановні духовні отці!

Шановні канадські гості!

Шановні пані і панове!

Вітаю вас із 75-ою річницею знаменної дати 22 січня 1918 року, дати проголошення незалежності Української Народної Республіки!

Сьогодні наш народ 75-й раз відзначає проголошення IV Універсалу, що став юридичним актом відродження Української державності.

Цікава доля нашого народу.

У найдавніші часи він перший приручив коня і тим самим дав людству додаткову силу для праці та можливості виживання.

Освоїв культуру хліборобства і вже за 500 років до християнської ери став постачальником пшениці Еліністичній Греції.

Організував скіфську державу і залишив з тієї доби для людства чудові зразки золотих прикрас.

Прив’язавшись до землі на ціле тисячоліття раніше від багатьох інших народів, наші предки стали загатою на шляху навали східних кочівників на Європу.

На зміну династії Кия приходить Княжа доба, що приймає християнство, споріднюється з королівськими дворами Західної Європи, швидко поширює освіту, освоює нові методи будівництва I просувається до вершин людського розвитку.

Україна має вигідне географічне положення на земній кулі, багаті поклади корисних копалин і родючі землі. Географічна незахищеність національної території впродовж усіх попередніх століть становила потужний чинник формування національної долі.

Як народ хліборобський, ми були роззосереджені по землі і вросли в неї. Вростання в землю давало силу, проте часом заважало швидко зібратись для захисту від ворога.

Хліборобський спосіб життя зробив нас індивідуалістичним народом, що звик усе робити за своїм розсудом і понад усе цінувати свою індивідуальну незалежність. Проте цей же індивідуалізм в умовах недостатньої консолідованості заважав створенню сталих централізованих систем управління і послабляв державність або й зовсім призводив до її втрати.

З татарської навали, литовського домінування та польської окупації народ поступово звільнявся за допомогою розширення і зміцнення козаччини. Перемоги козаків стають джерелом патріотичного натхнення, що одних спонукає брати шаблю до рук і рушати на Січ Запорізьку, а інших — творити пречудові пісні й розносити їх, супроводжуючи бандурою, по широких просторах України.

Від Переяславської угоди (1654 р.) до скасування Гетьманщини (1764 р.) минуло 110 років. Понад століття потрібно було Російській імперії, щоб приборкати Україну. У XIX столітті російським імператорам здавалося, що Україна вже ніколи не встане з колін і вони пануватимуть у ній вічно. Та надійшов 1917 рік, і Україна знову повстала!

27 лютого 1917 р. вибухнула демократична революція у столиці імперії Петрограді.

Цар Микола зрікся престолу.

5–7 квітня 1917 р. у Києві проведено Український національний конгрес з участю близько тисячі представників різних організацій і партій. Він обрав Центральну Раду на чолі з М. Грушевським.

22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила Україну самостійною державою.

Україна хотіла мирних взаємин з Росією, як і з іншими сусідами, на справедливій основі: на основі володіння своєю землею і права вирішувати свої національні справи за власним розсудом.

На жаль, на миролюбний заклик України російські шовіністи відповіли ультиматумами, збройним наступом І загарбали Україну.

Широкий потік слів російської публіцистики про любов до України та свою доброзичливість через буцімто однаковість слов’янського походження українців і росіян, близькість мов та всіх інших інтересів у черговий раз виявився демагогічним туманом і брехнею: російські шовіністи не мали таких почуттів, ними керували жадоба до наших багатств та прагнення до розширення меж імперії.

Програвши у війні з Росією 1917–1920 рр., український народ не припинив боротьби за самостійність. Усі 70 років існування Совітського Союзу становили безперервний ланцюг напружених намагань з боку імперського керівництва четвертувати, асимілювати, знищити українську націю.

Шкода, що наші діди і прадіди не зуміли зберегти незалежності Української Народної Республіки, проголошеної 75 років тому.

Ці 75 років могли б бути зовсім інші: в Україні збереглася б демократія і свобода економічної діяльності. Не було б колективізації, не було б голоду, не було б русифікації і тотального плюндрування нашої культури, віри і традицій. Нація розвивалася б своїм природним шляхом, розгортаючи інтелектуальний потенціал та використовуючи українські природні ресурси на користь свого народу.

Чому не зберегли Української Народної Республіки?

Не зберегли тому, що в бурхливі події Першої світової та громадянської воєн вступили з низькою свідомістю, і багато здібних провідників пішли служити не інтересам України, а різним комуністичним і анархічним химерам.

Чи не повторить тепер нація помилок 17–20-х років, зруйнувавши самостійність на другому-третьому році існування?

Чи вміє нація вчитись на помилках минулого?

Далебі, вміє. Ось приклади.

Коли Григор’єв не виконав наказу Петлюри, Петлюра спрямував проти нього 50-тисячне військо. Григор’єв мав приблизно стільки ж. Зав’язався бій між своїми, в результаті якого залишилась в живих лише половина війська. А коли б ці дві половини виступили проти більшовицьких загарбників?

Це сталося у період перших національно-визвольних змагань XX сторіччя. А ось як вчинили в добу других змагань, коли Бульба (Боровець) відмовився підпорядкувати свої збройні загони проводу ОУН-УПА: до Боровця спрямували митрополита Мстислава на переговори. Перший раз переговори не закінчилися згодою. Спрямували вдруге і таки розв’язали суперечку без пролиття крові.

Другий приклад.

У час революції і війни проти російських загарбників побіч з легальною армією УНР створювалось десятки збройних загонів.

Політичні партії часто не доходили згоди і не використовували механізму вироблення спільних рішень, у результаті чого патріотичні самостійницькі сили роз’єднувалися нагорі політично, а нанизу збройні загони, не об’єднані командуванням і не підпорядковані єдиній волі, рубали один одного шаблями. Не об’єдналися для захисту самостійності, втратили державу і знову потрапили на 70 років у неволю.

У нашу добу і демократи, і комуністи пішли на компроміс, щоб уникнути громадянської війни. Комуністи зі страху перед розправою з ними за румунським варіантом перейшли на самостійницькі демократичні позиції а демократи задля загальнонаціонального об’єднання навколо ідеї зміцнення державної незалежності, по суті справи, мовчки прийняли продовження панування номенклатури на фабриках, заводах, у колгоспах та всіх інших сферах економічного життя.

Домінування настроїв расового примирення задля збереження самостійності уповільнює перебудову політичної системи і не сприяє переходу до ринкової економіки, зате зберігає суспільний мир. Цей мир з номенклатурою означає продовження економічної кризи і злиднів, які в свою чергу можуть призвести до соціального вибуху. Проте вибухом обов’язково скористаються російські шовіністи і неодмінно загарбають Україну, отже, вихід із злиднів за допомогою заворушень неможливий. Від заворушення гарячі голови втримує ще й усвідомлення того, що за умов самостійності є надія за два-три роки вилізти із злиднів, а за умов втрати незалежності та безконтрольного грабування України хижими зайдами зі злиднів не вилізти ніколи.

Нині ми перебуваємо в обставинах дуже подібних до обставин 1918 року — імперії вже нема, живемо у другому році самостійності, проте соціальні проблеми не тільки не розв’язані, але й значно ускладнились. Абсолютна більшість самостійницьких політичних сил України тепер чудово розуміє критичний характер сучасних обставин, і тому виходу з кризи шукає в межах однієї ідеї — самостійності і в межах одного методу боротьби — парламентарного. Це тривалий і болісний шлях, але це єдиний шлях, що веде до збереження своєї держави і піднесення добробуту народу.

Спроби розв’язати суперечності між політичними силами, партіями, керманичами за допомогою шаблі, пістоля та в’язниці, за допомогою революції ми бачили у минулому, у добу IV Універсалу. Навчені жорстокою окупацією, сучасні українські політики не допустять повторення трагедії. А день проголошення незалежності УНР завжди залишатиметься яскравим днем в історії боротьби українців за відродження своєї державності.

Тепер ми маємо нову дату — 24 серпня 1991 року. Але без великих змагань за державність 1917–1920-х років не було б боротьби ОУН і УПА, що тривала до середини 50-х років, без неї не було б подальшого національно-визвольного руху, що завершився юридичним оформленням самостійності вже з участю наших сучасників…»

Удруге я виступив наприкінці урочистого вечора. Суть промови: всі ми тут присутні ціле своє життя мріяли про самостійність України і щось робили для цього. Незалежність не можна зберегти без армії. Я сказав, що наша армія велика, але за духом слабка. В ній дуже багато російських офіцерів. Ці військові прийняли присягу на вірність Україні, бо в Україні мають квартири, а в Росії не мають. Самостійність їм зовсім непотрібна. Можете уявити, які настрої вони поширюють в армії. Держава не має коштів, щоб належним чином одягнути, взути, дати матеріали (кіно, літературу, журнали) для виховання. Солдати латають собі уніформу. Ми з вами добре знаємо з історії війн, яке величезне значення має дух армії. Перемогти ворога може голодне й босе військо, якщо воно натхненне бажанням розбити противника. Одним із способів розвитку патріотичного почуття й підтримання войовничого духу є пісня. Пан Бієга, підприємець і адвокат з Монреаля, подарував мені касету із записом пісень Хору черкаських козаків. Це чудові пісні. Слухаючи їх, кров закипає в жилах і рука тягнеться до шаблі. Мені здається, ті пісні готові й мертвого підняти в бій за волю. І вони мають чудову властивість — не надокучають. Що більше слухаєш їх, то більше проймаєшся духом помсти за кривду рідному краєві. Добре було б розмножити їх.

Усі присутні підтримали мою пропозицію і пообіцяли зробити професійні записи українських пісень.

Десь приблизно за місяць ящик з 300 касетами (записаними й не записаними) пішов до міністерства оборони. Згодом я отримав подячного листа від Володимира Муляви і зачитав його оттавській українській громаді — всі були дуже задоволені з малої, проте конкретної допомоги українському війську.

Як дати відсіч антиукраїнським вибрикам?

За минулі кілька днів канадське (приватне, ясна річ) телебачення негативно відізвалося про Україну як про країну дуже маленьку, роль якої в міжнародній політиці буцімто неістотна.

У газетах з’явилося дві негативні щодо України статті. Одна, як і телебачення, просто принижувала роль України у світі. Друга бездоказово роздмухувала питання навколо виявлення українців, що під час війни нібито служили німцям і скоїли злочини.

У понеділок на нараді дипломатів обговорили ці антиукраїнські вибрики і розробили план заходів. По-перше, треба було дати публікації для спростування. Бажано було, щоб це зробили наші знайомі канадці. По-друге, необхідно було довідатися, хто автори цих статей, з яких мотивів вони це робили, чому саме гелер, яке відношення до цих публікацій мають редактори газет? Слава Богу, ми мали велику мережу знайомих українців у всіх значних містах Канади. Деякі з них працювали в уряді, дехто в засобах масової інформації, інші були відомі в громадсько-політичному житті Канади. Ці люди могли дати потрібну інформацію або, принаймні, зорієнтувати в проблемі.

Я попросив Біляшівського зібрати необхідну інформацію. Ми мусили відреагувати швидко: наклепники мали відчути, що час безкарної брехні на Україну минув.

Наступного дня Андрій Глуховецький влаштував мені зустріч з кореспондентом найбільшої канадської газети «Глоб енд Мейл» Джефом Салатом. Розмова відбулася в присутності пані Башук і пана Глуховецького. Довідавшись, що канадський пересічний громадянин не сприйняв статті за антиукраїнські, я ослабив контратаку і в інтерв’ю зробив наголос на корисності співпраці між Україною та Канадою. Питання й відповіді тривали дві години, і мені вдалося сказати все, що я хотів.

Проект Темертея

Уже давно Шандрук вів попередній обмін думками з президентом енергетичної компанії «Норленд Пауер» паном Темертеєм. Темертей українець, в компанії було ще кілька активних українців, і вони захотіли зробити одну добру справу. Вони знали, що світ вимагає закрити Чорнобильську атомну електростанцію. У Дарниці є електростанція, яка постачала Київ електрикою до пуску Чорнобильської АЕС. Працює й тепер. Однак її потужності недостатньо, щоб забезпечити Київ електрикою. Якщо все-таки доведеться Чорнобильську атомну закрити, тоді Києву не вистачатиме електроенергії. Компанія Темертея пропонувала запобігти цьому, модернізувати й розширити Дарницьку теплову електростанцію. Тоді Київ обійшовся б і без Чорнобильської АЕС.

Компанія розробила умови співпраці, за якими Україна постачає генератори, а компанія — системи управління. Йшла мова й про можливість використання українських турбін і трансформаторів. Реконструкція і розширення — це велика робота. Компанія дає гроші, Україна — робітників і будівельний матеріал. Канадська компанія не поспішатиме з вимогами компенсації її витрат та виплатою незначного відсотка прибутку.

Дарницький проект у перспективі міг стати початком співпраці компанії з Україною в будівництві електростанцій. Позаяк українські електрогенератори відповідають світовим вимогам, то можна було б спільно будувати електростанції в третіх країнах. Як приклад можливого замовлення Темертей називав Аргентину. Аргентина планує будувати велику електростанцію, її можуть спорудити американці, а можемо й ми у співпраці з ними.

Темертей уже кілька разів їздив в Україну, бував на Дарницькій електростанції, розмовляв у міністерстві енергетики. Всім проект подобався, але діло не рухалось. І ось тепер він просить посольство допомогти.

Темертей і його помічники здавалися мені щирими і вельми прихильними до України людьми. Проект виглядав явно корисним для України. Чому ж Київ проти? Або в Києві мають про компанію негативну інформацію, якої посольство не має, або хтось там діє на шкоду Україні.

Я просив Шандрука зібрати про компанію об’єктивну інформацію. Невдовзі він доповів, що це організація надійна і жодних сумнівних операцій за нею не зафіксовано.

Шандрук підготував переконливого листа, і посольство відіслало його до МЗС та міністерства енергетики України.

…Минуло більше року. Я вже повернувся в Україну і був зайнятий передвиборчою кампанією 1994 року. Пан Темертей якось зайшов до штабу нашого передвиборчого демоб’єднання «Україна» в Києві, передав 5000 доларів на патріотичну пресу і щиро побажав успіхів у майбутніх виборах. На моє запитання про Дарницький проект з ледь помітною гіркотою сказав, що переговори все ще тривають…

Боже мій, ці люди десятиріччями мріяли про допомогу самостійній Україні! Самостійність прийшла і… повернулася до них спиною!

Боулдерський університет

Ще в січні 1993 року я отримав запрошення від професора Рожека прочитати лекцію в Боулдерському університеті. В результаті переговорів університет погодився на зручний для мене час: виліт з Оттави в суботу 13 лютого і квиток назад на 17 лютого 1993 р. Такий розклад найменше відривав мене від посольського крісла і давав можливість познайомитися з американськими студентами й проагітувати їх за підтримку свободи нових незалежних держав.

О 12-й годині дня ми з дружиною вилетіли з Оттави в напрямку американського міста Піттсбурга.

У Піттсбурзі нас зустріли американські прикордонники і, на наше з дружиною велике здивування, перевірили не тільки паспорти й візи, але й усі речі.

З Піттсбурга ми вилетіли в Денвер і прибули до нього о 12-й годині ночі. Зустріли нас професори Рожек і Петрівський та невелика українська громада.

Професор Едвард Рожек — поляк, професор Євген Петрівський — українець. Коли на американському континенті зустрічаєш поляка, на душі робиться тепліше — вони розуміють те, чого не розуміють канадці й американці — імперіалістичну, хижу, загарбницьку сутність Московії. Не розуміючи цього, вони не розуміють суті нашої політичної історії і мотивів сучасних політичних дій. Своїм авто пан Рожек привіз нас до Боулдера і поселив у готелі.

Назавтра прибули до Денвера. Українська громада (приблизно 120 осіб) зібралася в залі готелю. Я виступив з промовою про сучасне становище в Україні. Відповів на численні запитання.

Потім був виступ у парламенті штату Колорадо. Своїм колегам мене представив член сенату Боб Шейфер. Я звернувся до присутніх з коротенькою промовою, лейтмотив якої: країни старої демократії мають допомагати країнам, що проголосили незалежність і почали будувати в себе демократичні держави.

Боб Шейфер познайомив мене з президентом сенату Томом Нортоном. Ми відійшли трохи осторонь, і він поставив мені стільки запитань, що я мав можливість хвилин десять виголошувати монолог, переконливо виклавши ідею необхідності підтримувати Україну, а не Росію.

З цікавих заходів наступного дня були збори Боулдерської організації Республіканської партії США. Я скористався зі свого офіційного становища почесного голови партії і від УРП привітав присутніх.

Потім почався аукціон для збору грошей для партійної організації.

Після аукціону настала ділова частина зборів. Я виступив з політичною промовою, в якій наголосив на історичній закономірності глобального процесу розширення демократії, розвалу Російської імперії і поширення сфери демократії на її колишні території, перетворення колоній на незалежні держави, а також на неминучій закономірності розвалу Російської Федерації і перетворення Росії на Московію та автономних республік і національних округів на незалежні держави. Для звільнення цього історичного процесу від штучних гальм необхідно знищити ядерну зброю. Це звільнить американців від обов’язку підтримувати Росію як прогнозованого партнера в поділі світу на широкі сфери впливу. Розв’язування міждержавних суперечностей і проблем опуститься з рівня супердержав до рівня звичних середніх держав. Тоді залежним і колоніальним народам легше буде реалізувати своє міжнародне право на самовизначення і добитися незалежності. Утворяться ще десятки нових держав. Усі прагнутимуть до політичного, національного й культурного самовизначення. Усі захочуть здійснити індустріалізацію і підняти свій життєвий рівень. Перед Америкою, як найбільш індустріально розвиненою країною, відкриваються широченні горизонти надання технічної допомоги й одержання великого зиску.

Наступного дня пан Рожек запросив мене до університету. Зібралися студенти гуманітарних факультетів, які вивчають Радянський Союз і все, що тепер відбувається на його території. Я мав виступити з лекцією.

Моя лекція називалася: «Будівництво самостійної України: сучасний політичний стан». Хоча моя англійська мова й не вельми досконала, однак мені вдалося дати логічний виклад основних факторів розвитку України від колонії до самостійності. Після понад годинної лекції майже стільки ж часу відповідав на запитання студентів та викладачів. Усі були дуже задоволені. Професор Рожек дякував і виписав мені чек на 1000 доларів як оплату за лекцію.

Відрядження до провінції Альберта

Кілька днів минуло у звичайній буденній роботі. Потім, виконуючи план ознайомлення з провінціями Канади і встановлення прямих контактів з провінційними урядами та підприємницькими колами, 27 лютого я виїхав до Едмонтона із зупинкою в Торонто. Цю подорож організував член федерального парламенту Алекс Кіндій. Він родом з міста Калгарі, другим за величиною містом провінції Альберта. Кіндій хотів, щоб після Едмонтона я відвідав його виборчий округ і місто Калгарі.

Наведу текст звіту («Із щоденника посла») до МЗС про відрядження до провінції Альберта.

«Здійснив офіційний візит до провінції Альберта. Виступив у канадському інституті українських студій при Альбертському університеті.

Очолює Інститут професор Ф. Сисин, працює у ньому близько десяти науковців.

Незважаючи на те, що колектив малочисельний, його вчені дуже активно реагують на антиукраїнські англомовні публікації. Доктор Богдан Клід подарував відеокасету з документальними зйомками подій у Закарпатті 1938–1939 років, пов’язаних з проголошенням Карпатської України незалежною державою. Стара плівка пошкоджена, значна її частина озвучена англійською мовою, і все-таки правдивість свідчень тих подій справляє величезне враження.

Може, київські кінофахівці зуміють реставрувати плівку? Треба дати український переклад, і цей кінофільм показав би правдивий український дух закарпатських українців тієї доби, всьому народові відкрив би яскраву сторінку героїчної боротьби за соборну самостійну Україну.

Під орудою виконуючого обов’язки директора інституту професора З. Когута інститут працює над широкою програмою англомовних видань української наукової літератури, зокрема готує видання «Історії України-Руси» М. Грушевського.

Провів інтерв’ю з газетами «Едмонтон Сан» та «Едмонтон Джорнел».

Відвідав педіатричний центр шпиталю Альбертського університету та Дім Опіки імені Св. архангела Михаїла, що діє під керівництвом директора Богдана Шулякевича, виступив на лікарсько-адміністраторському зібранні. Дім зібрав 5 тонн ліків і 15 тонн медичного устаткування на суму 400 тис. канадських доларів і тепер власними силами переправляє їх до Києва, Сум, Луганська та Запоріжжя.

28.02.93р. зустрівся з українцями на річному зібранні від греко-католицької і православної церков, на зібранні української громади Едмонтона, у Клубі українських професіоналістів і на всіх зборах виступив з промовами про внутрішній стан і політику української держави.

В офіційній частині візиту обговорив стан реалізації програми «Торенс», можливість участі альбертських нафтокомпаній у розвідці й видобуванні нафти в Україні та залучення альбертських бізнесменів до створення в Україні СП з переробки сільськогосподарської продукції.

Учасники переговорів задоволені в цілому прихильним ставленням вищого ешелону української влади до проекту. Водночас висловили занепокоєння повільністю, що її виявляє українська сторона в реалізації проекту.

Оскільки Світовий банк (за попередньою інформацією) прихильно поставився до проекту і, очевидно (за умов активної приватизації землі) допоможе Україні, серед урядовців Альберти є надія на те, що альбертський і федеральний уряди зможуть повністю фінансувати «Пілот Проджект» (здійснювався в Галицькому районі Івано-Франківської області) та, закінчивши його за 1,5 року, Україна потім могла б власними силами реалізувати програму «Торенс» на всій території.

Система передбачає встановлення всеукраїнської мережі комп’ютерів, що дозволяє миттєво висвітлити на екрані земельну ділянку в будь-якій частині України з її характеристикою. Купівлю-продаж можна здійснити за кілька годин.

За таких умов відпадає потреба в конторській бюрократії, через що ця бюрократія, ясна річ, чинитиме запеклий опір впровадженню комп’ютерної системи. Тим більше, що стане неможливим приховування колгоспами землі: система гарантує точне і надійне оформлення кожного землеволодіння і усуває суперечки між власниками земельних ділянок, забезпечить облік землі, фіксацію її належності власникам і стан її використання загальнодоступною інформацією, що веде до ефективного використання землі. А це навряд чи влаштує голів колгоспів, і вони чинитимуть їй опір.

Система «Торенс» має ще одну важливу перевагу: документ на право власності на землю, оформлений нею, дає право брати в банку позику під заставу землі. Будь-який український банк дає позику під заставу землі, що неминуче активізує економічну діяльність в Україні загалом і в сільському господарстві зокрема.

Вивчивши з секретарем посольства, кандидатом економічних наук О. Шандруком, документи у проекті «Торенс» та провівши консультації з Анатолієм Бондарем, начальником Головного управління геодезії, картографії та кадастру при КМ України, я наполегливо рекомендую Кабінету Міністрів України схвалити проект і активізувати його втілення в життя.

Зустрівся з міністром енергетики провінції Альберта панею Пат Блак і обмінявся з нею думками про можливості співпраці Альберти з Україною у сфері нафтопродуктів.

Провів консультації з лідером ліберальної партії Альберти Лоренсом Декоре (українець) про можливість розширення економічних зв’язків Альберти з Україною. Цілком можливо, що після виборів восени 1993 року він стане прем’єром Альберти.

Провів зустріч з Пітером Ельзінгом, заступником прем’єра та міністром федеральних і міжурядових справ.

На всіх вищезгаданих зустрічах я обґрунтовував доцільність з точки зору канадських інтересів розширення співпраці з Україною і допомоги їй у подоланні енергетичної кризи в Україні.

Провів зустріч з прем’єром Альберти Ральфом Клейном. Підкреслив важливість сприятливого ставлення альбертського провінційного і канадського федерального урядів до канадських бізнесменів, які хочуть заснувати підприємства в Україні, але побоюються економічного ризику, оскільки часто вважають гарантії для їхніх капіталів з боку українських страхових банків та уряду за непевні і хотіли бгарантій з боку канадської влади.

Згодом на урядовому прийомі з участю представників уряду та багатьох бізнесменів прем’єр підкреслив своє прихильне ставлення до розширення зв’язків Альберти з Україною і запропонував Україні відкрити український консулат в Едмонтоні. Українські бізнесмени висловили готовність взяти на себе утримання консулату.

Я заявив, що міг би підтримати їхнє клопотання перед нашим міністром, якби вони практичними ділами довели необхідність відкриття в Едмонтоні консулату. І слід сказати, що п’ятиденне перебування в Едмонтоні і Калгарі переконало мене в необхідності відкриття в Альберті нашого консулату, бодай на перших порах почесного і на кошти української громади.

В Альбертському університеті прочитав Шевченківську (щорічну) лекцію на тему: «Будівництво незалежної України: сучасне становище і майбутнє».

Крім загального обміну думками про можливість участі канадських нафтокомпаній у розвідці й видобуванні нафти в Україні, провів зустріч з компанією «AMOCO» (м. Калгарі).

Ця велика компанія діє у багатьох країнах, у тому числі в Росії. Компанія зацікавлена розпочати діяльність в Україні. Вона не порушувала питання про гроші і готова почати працю за свої кошти. Для укладання контракту про заснування СП, їй необхідна інформація про норми права, що регулюють діяльність іноземних фірм в Україні, зокрема про право звертатися до Міжнародного арбітражу та про оподаткування і пільги; висновок геологів про поклади нафти в районі, що може бути запропонований «АМОСО», співвідношення фахівців, з Канади і з України; знати чи виробляє Україна труби необхідних параметрів.

Фірма працює екологічно чисто.

На основі вивчення вищезгаданої інформації фірма зможе визначити склад своєї делегації в Україну для подальшої підготовки планів співпраці чи контракту.

Частину правових питань посольство може задовольнити матеріалами, що є в нашому розпорядженні, решта інформації мусить надійти з Києва.

З метою залучення альбертських бізнесменів до створення в Україні СП з переробки сільськогосподарської продукції провів ознайомчий обмін думками. Для розвитку цієї теми необхідна інформація про особливості сільськогосподарського виробництва в Україні за конкретними адресами.

Оскільки українці становлять помітну частку населення Альберти і мають активні громади в Едмонтоні і Калгарі, це створює сприятливу атмосферу для спільного підприємства. Сприятливість атмосфери зумовлюється ще й міркуваннями передвиборчого характеру, коли кожен політик хоче заручитися підтримкою українців на виборах восени нинішнього року. За достатньої енергійності її можна було б використати зі значною користю для України.

Українське посольство в Канаді. Оттава, 1992 р.

Кальман Кульшар, посол Угорщини в Канаді. Оттава, 1992 р.

На прийомі у прем’єр-міністра Канади Брайєна Малруні. Оттава, 1992 р.

* * *

Кілька днів у Канаді перебував Анатолій Бондар — начальник Головного управління геодезії, картографії та кадастру при Кабінеті Міністрів України. Він виявився великим прихильником здійснення канадцями в Україні системи реєстрації землі «Торенса». Першим ентузіастом цієї системи був Володимир Пилипчук, другим — я, Бондар — третій. Він навів додаткову аргументацію, яка ще більше прихилила мене до цього проекту і спонукала робити все для того, щоб в Україні нарешті взялися до його здійснення.

Чому неохоче бралися за впровадження дуже раціональної системи впорядкування землі? Відповідь дуже проста. По-перше, система «Торенс» розтаємничує землю. І ось чому. У нас по всій Україні і на кожному кроці голови колгоспів жонглювали землею як хотіли: засіяв жита 150 гектарів, показав у звітах 100, урожай з 150 гектарів показав як урожай зі 100. Виходило, що гектар дав, наприклад, не 15 центнерів, а 20 центнерів жита — це найбільший урожай у районі. Чия заслуга? Голови колгоспу й агронома. Їх хвалить районна влада, про них пишуть у газетах як про передовиків сільськогосподарського виробництва. Другий голова колгоспу проробив ту ж операцію з картоплею і урожай з 300 гектарів подав у звітах як урожай з 200 гектарів. Третій переорав землю вздовж шляху і захисну смугу використовує як орну землю, четвертий розкорчував кущі й купини вздовж річки. За документацією колгосп має одну кількість орної землі, а в дійсності використовує значно більше. Для голови колгоспу байдуже, що він нищить річку й псує довкілля. Для нього важливо вислужитися. І якщо не виходить способом чесного підвищення врожайності, то можна способом шахрайським. Система «Торенс» кладе цьому край: уся сільгосптериторія України вкладається картами в комп’ютерну систему, що поширена по всій Україні, і в кожному районному центрі будь-який громадянин може на екрані побачити ту площу, яку він хоче, причому з усіма її фізичними й хімічними характеристиками.

Система реєстрації землі довела свою високу ефективність в умовах приватного сільськогосподарського виробництва. Не обов’язково необмежена приватна власність на землю, але обов’язково з правом купівлі-продажу землі, а отже, правом застави, дарування і т.ін.

Ця система для селян вигідна, бо якби чоловік хотів переселитися з однієї області в іншу і замість сіяти льон захотів би сіяти пшеницю чи ще якось перекваліфікуватися, то за допомогою комп’ютера свого району він може знайти собі в межах України найбільш підходящу площу відповідно до своїх планів і свого гаманця.

Запровадження системи «Торенс» зруйнувало б украй безгосподарну феодальну систему теперішнього сільського господарства, вивело б селян з-під необмеженої влади голів колгоспів і надало б можливість активним селянам (або й людям міста, які захотіли б зайнятися якимось сільськогосподарським виробництвом) створити свої одноосібні господарства за своїми уподобаннями. Україна справді швидко б розв’язала продовольчу проблему. На експериментальне впровадження цієї системи в одному з районів Івано-Франківської області канадський уряд виділив 1 млн. доларів. Для проектування та деяких початкових витрат уряд провінції Альберта виділив півмільйона доларів. Для втілення в життя проекту на всій території України мало піти близько 70 мільйонів доларів. Для такої справи, як впровадження прогресивної системи реєстрації землі, це не велика сума, тим більше, що і в справі фінансування Канада сприяла б одержанню кредитів.

А втім, що добре для селян і України, те не добре для голів колгоспів, директорів радгоспів та їхніх слуг в органах влади. Справу затягнули й тихенько поховали. Тепер, коли я пишу ці рядки, вже літо 1996 року. Від березня 1993 року, коли проект уже був початий і на переговорах мова йшла про прискорення його реалізації, минуло три з половиною роки. Про проект уже ніхто не згадує, наче його й не було, — голови колгоспів перемогли! А як тій фірмі, що планувала в Україні працювати і вклала 1,5 мільйона доларів з надією щось заробити? А як тим українцям (а вони ж правують фірмою), що хотіли допомогти своїй батьківщині? Вони колись боролися за самостійність України, опинилися в Канаді, мріяли і робили, що могли, для розширення національно-визвольного руху, і коли Україна стала незалежною, вони кинулися їй допомагати. А вона… плюнула їм в обличчя. Вони перетерплять. Мовчки, плачучи в душі, перетерплять. А їхні канадські колеги, яких не гріє українська кров, — як вони поставляться до такої поведінки України?

Для них це не голови колгоспів, не якісь там фрагменти України, для них це — Україна, бо вони домовлялися з урядом, їх заохочував посол цієї держави. Що вони думатимуть (і казатимуть!) про нас?

Невже ми хочемо створити про себе в чужинців образ неорганізованого, некультурного хамського народу? Невже ми думаємо, що фірма, яка змарнувала на нас два роки часу й півтора мільйона доларів, захоче з нами мати справу хоч коли-небудь? Та вона десятому закаже!

Як же ми думаємо жити у світі?

* * *

В Едмонтоні я познайомився з чудовими людьми: професорами Петром Саварином та Зеноном Когутом, доктором Богданом Клідом і панею Галиною Клід, головою Альбертського КУКу Якутою і ще з багатьма добродіями. Подружжя Єндиків заслуговує на особливу згадку: батьки Христини Єндик — знані в Альберті українські патріоти, що заснували в Едмонтоні Архів-музей українського мистецтва. Слово «Архів» у назві цього закладу означає, що в ньому література посідає перше місце. У музеї я побачив багато рідкісних і дуже цікавих книг. Особливо мене вразила товста підшивка газети українців з Зеленого Клину 20-го року — яким дивом цей скарб опинився тут? Дивлячись на ті скарби, думав: і цього духовного багатства був позбавлений наш народ. Маємо багато розумних людей, які творили великі духовні скарби, а народ ними не міг скористатися! Звідки ж візьметься в народу національна свідомість, почуття причетності до української нації, гордість за свою націю, коли людина в очі не бачила усіх цих творінь своїх ідейних і духовних отців?

З березня в Калгарі провів переговори з двома нафтовими компаніями. Доктор Кіндій, член парламенту від округу Калгарі, був знайомий з керівництвом компанії. Я розповів їм про загрозливу залежність України від російської нафти та газу, і наші подальші переговори відбувалися в дусі пошуків найкращих способів допомоги Україні.

Як і в Едмонтоні, так і в Калгарі в середовищі підприємців українці становили майже половину. Це були люди похилого віку, вони знали історію боротьби ОУН — УПА і добре розмовляли українською мовою, а також люди середнього віку, що народилися в Канаді і часто зовсім не розуміли української, але пишалися своїм українським походженням і любили далеку землю своїх батьків. І в цих перетрактаціях, і загалом у Канаді вельми часто траплялося, що я, посол України (як і мої дипломати) мав труднощі не з боку канадської делегації, а з боку нашого: канадці знали свої можливості, знали рамки, в яких можуть маневрувати і на що можуть піти, а на що не можуть, і знали, що, підписавши контракт, вони виконають свою частину роботи. Я знав (у належних для посла межах) потреби України, знав, яке міністерство чи відомство зобов’язане займатися тією чи іншою проблемою, але ніколи не знав, як воно поставиться до найвигіднішої пропозиції, до вже підписаної угоди. Мені хотілося, щоб в Україні не бралися за те, що неспроможні зробити, і виконували вчасно те, що зобов’язалися зробити. І ніколи цього не було! Завжди панує дух незакінченості, непевності контракту. Навіть тоді, коли договір виконували, звідкісь виникали сумніви, чи не переглянути його, чи не відмовитися?

І тут, у Калгарі, можна б укласти контракти і зробити гак багато для розвитку української нафтової промисловості! Президентом найбільшої в Калгарі нафтової компанії був українець. Нещодавно він вийшов на пенсію, але ще дужий чоловік. Як розумна людина і здібний організатор має великий вплив на весь калгарський нафтовий бізнес. Мій колега Алекс Кіндій, готовий небо прихилити до України, радив мені запросити його в Україну і поговорити з ним по-діловому, показати карти геологорозвідки, повозити по узбережжях Чорного й Азовського морів та інших нафтоносних районів. Хай побачить сам. Якщо він дійде висновку про доцільність роботи, то тут його послухають керівники всіх компаній. Вони зможуть спрямувати в нашу нафтову промисловість величезні кошти. Вони підключать канадські компанії інших провінцій. За півдесятка років вони створять альтернативу московській нафті і зруйнують її монополію. Головне: вони готові почати роботу в Україні за свої гроші.

— Алексе, — сказав я, — хочу тобі зізнатися. Знаєш, мені здається, що в душах усіх наших міністрів, начальників управлінь та інших відповідальних осіб є глибокий-преглибокий страх перед усіма оцими капіталістами. Ти називаєш їх підприємцями нафтових, газових, інших компаній. Ти знаєш цих людей. Знаєш їхні наміри і почуття. Знаєш, що в основі своїй це порядні люди. Зрештою, ти один із них, хоч маєш ферму, а не нафтові свердловини. Тепер уяви собі совітських людей, яких від народження до міністерського крісла лякають капіталізмом і злими підступними капіталістами. За кожним вашим наміром у час переговорів вони бачать якусь хитрість, кожне ваше слово перевертають і намагаються побачити, що воно означає в перевернутому вигляді. Так ось оця роздвоєність душ, абсолютна невіра нічиїм словам тепер і проявляється у переговорах, що їх в умовах сьогоднішньої свободи ведуть гомо совєтікуси з підприємцями вільного світу.

За наслідками переговорів у нафтовій справі я написав лист до віце-прем’єр-міністра з паливно-енергетичного комплексу України Юлія Йоффе.

* * *

11 березня були проведені ширші переговори про медичну допомогу Україні з канадським товариством «За міжнародне здоров’я». У посольстві справи медицини вів А. Веселовський. Від товариства були українка Дарія Волстон — відповідальна за програму здоров’я, Чарльз Шильдс — виконавчий директор, і Шейла Робінсон — голова.

Вони склали свою програму допомоги Україні і тепер хотіли, щоб посольство допомогло їм зійтися з належними людьми в Україні для узгодження спільного плану дій.

12 березня директор Укрінформу Возіянов поінформував посольство, що Кабінет Міністрів ухвалить постанову про заснування закордонної мережі кореспондентів Укрінформу.

17 березня Бондар і я підписали угоду про співпрацю України з Канадою у галузі геодезії, картографії та земельного кадастру.

У попередній розмові в посольстві Бондар скаржився на Москву, яка позбирала до себе всі супутникові знімки Землі. І тепер вони в Москві на підставі тих космічних зйомок і карт мають про українську територію більше інформації, ніж ми. Прикро, бо Україна і своєю технікою, і своїми фахівцями зробила такий величезний внесок у цю справу, а Москва відмовляється поділитися з нами тими матеріалами. Укладаючи угоду з канадцями, сподівалися на їхню допомогу бодай у тій частині геодезичної роботи, яка необхідна для здійснення реєстрації землі за системою «Торенс».

Розділ X ВХОДЖЕННЯ В РИТМ

Відкриття генерального консульства в Торонто

Заснування генерального консульства — це велика подія. Для української присутності в Канаді відкриття ген консульства в Торонто мало особливе значення.

На консула Міністерство закордонних справ призначило Олександра Соботовича. Він приїхав спочатку до Оттави. В Оттаві я познайомився з ним, представив дипломатів посольства. Зателефонував у Торонто до Вжесневського і попросив підшукати помешкання для Соботовича і його сім’ї з чотирьох осіб. З консульською роботою Соботович був знайомий у загальних рисах, і тому я попросив його попрацювати тиждень з нашим першим секретарем з консульських справ Ярославом Асманом, щоб під керівництвом останнього відчути практичні особливості виконання цієї роботи в Канаді. Я пояснив Соботовичу: оскільки посол у країні призначення є старший над усіма установами й людьми своєї держави, то торонтський консулат працюватиме під моїм керівництвом, і Соботович та його співробітники отримуватимуть зарплатню в бухгалтерії посольства. Соботович відкриє консульський рахунок у Торонто і відкладатиме туди кошти з консульських зборів, але витрачати їх не матиме права без мого письмового дозволу. Претензія на такий суворий контроль була виправдана двома формальними чинниками: по-перше, за інструкцією завідувача валютно-фінансовим відділом МЗС України посольство не має права витрачати кошти консульських зборів без його дозволу — то чого б це я мав Соботовичу дозволити, коли сам ще жодного разу не скористався грішми з нашого консульського субрахунку?

По-друге, Соботович — не генеральний консул, і торонтське консульство ще не досягло статусу генерального, хоча з огляду на перспективу ми його таким і називали.

Проте більше турбували не ці формальні речі. Мені хотілося, щоб українське представництво в найбільшому місті Канади підносило авторитет України своєю чесністю, культурою і чемним ставленням до всякого канадця, що переступив поріг цієї української установи.

Важливо, щоб консул був чемним. Треба пам’ятати, що тут нічого не сховаєш. Люди спостережливі усе помічають і з часом про все говоритимуть.

Недоречно було б усе це говорити Соботовичу, тож я виклав формальні вимоги до нього: вести у книгах точний облік консульських дій, які я час від часу перевірятиму, і пам’ятати, що від його поведінки залежить тривалість його службової кар’єри в Канаді.

Офіційне відкриття консульства призначили на 21 березня 1993 року.

Борис Вжесневський пишався з того, що український консулат буде розташований саме в їхньому родинному будинку. Я представив йому пана Олександра Соботовича, наголосивши, що владою міністра закордонних справ України пан Соботович поставлений тут господарем.

На відкриття генерального консульства скликали прес-конференцію. Прийшло й чимало поважних людей міста. Я виголосив вступне слово, в якому подякував Вжесневському і пані Стефанії Шафранюк за їхній великий внесок у розбудову закордонних представницьких інституцій молодої Української держави і представив присутнім консула Олександра Соботовича, якому випала честь першому в Торонто діяти від імені Міністерства закордонних справ України.

Потім виступив заступник голови Верховної Ради України Василь Дурдинець, який перебував у Канаді, і розповів про велике значення закордонних представництв-посольств і консулатів для утвердження молодої держави у міжнародній співдружності. На закінчення промови він оголосив офіційне відкриття в Торонто генерального консульства України.

Кореспонденти і присутні поставили нам багато запитань про становище в Україні, про посольство в Оттаві, про консулат у Торонто.

З їхньої жвавої цікавості було видно, що відкриття нашого консульства — помітна подія в житті великого міста. А з багатьох запитань про порядок отримання візи для поїздки в Україну можна було зробити висновок, що пан Соботович матиме багато роботи.

Місія заступника голови Верховної Ради України Василя Дурдинця

Готувалася зустріч президентів США і Росії. Наш міністр Анатолій Зленко був у Вашингтоні. На 24 березня була призначена зустріч Барбари Макдуґал із заступником голови Верховної Ради України Василем Дурдинцем. У зв’язку з цими двома подіями вельми бажана була б попередня зустріч міністрів закордонних справ України й Канади, і я доручив Веселовському розвідати в ДЗСМТ про можливість такої зустрічі. Пані Макдуґал погодилася і запропонувала Зленкові прилетіти з Вашингтона до Оттави. Зленко не мав можливості летіти до Оттави через перевантажений розклад роботи і запросив пані Макдуґал прилетіти на зустріч до Вашингтона. Пані Макдуґал страшенно образилася і таким чином створила вкрай несприятливу атмосферу для майбутніх переговорів з Дурдинцем.

22 березня Дурдинець, я, Веселовський і Дяченко в процесі підготовки до зустрічі з канадським міністром мали розмову із заступником міністра закордонних справ Канади на Європу Давидом Райтом, другим заступником міністра Лавертью та заступником міністра оборони з політичних питань Кадером.

Зустрічалися також з головою палати громад парламенту Фрейзером. Були у парламенті на так званій «годині запитань», коли члени парламенту піддають перехресному опитуванню членів уряду. Потім зустрілися з комісією парламенту з оборони й ветеранів.

Перша зустріч була в міру довга і досить ділова. Дурдинець розповів про становище в Україні та ставлення Верховної Ради до ядерної зброї, а потім обговорили весь комплекс українсько-канадських взаємин.

24 березня Дурдинець, я і Веселовський прийшли на 10.00 до приймальні міністра закордонних справ Канади Барбари Макдугал. Секретарка запропонувала нам сісти, бо, мовляв, міністр зайнята з якоюсь особою. Хвилин за три Макдугал вивела ту особу зі свого кабінету, кивнула нам і повернулася до свого кабінету, залишивши нас у приймальні. Минуло ще кілька хвилин, нарешті вона відчинила двері, запросила нас до кабінету і вислухала мої слова представлення їй української делегації. Розмова вийшла коротка, неприємна. Очевидно, Макдугал не могла пробачити нашому міністру за відмову зустрітися, хоч і чудово розуміла, що його вини в цьому немає. Розійшлися ні з чим. І коли б не успішні переговори з Райтом, важко було б знайти щось позитивне в місії заступника голови Верховної Ради України Василя Дурдинця до Оттави.

Виставка картин Могучова і конференція канадських підприємців

Чернігівський художник Могучов за часів совітської влади належав до тієї невеличкої чернігівської групи інтелігенції, що пішла в так звану внутрішню опозицію. Вони не вели політичної боротьби проти комуністичної диктатури, а просто не приймали її художні й духовні цінності. Це було нелегко. Могучов — творець. Він не міг не творити, а позаяк сумління не дозволяло творити в дусі соцреалізму, художник зупинився на церквах і соборах. Ця тематика найбільше відповідала його настрою. Церква — символ християнської ідеології й моралі. Вона якоюсь мірою антипод комуністичного атеїзму та більшовицької релятивістської моралі, яка з точки зору традиційної української етики є не що інше, як аморальність. З другого боку, Могучов зображав церкви в тому вигляді, в якому вони справді були — закриті або перетворені на музеї, але однаково обдерті, облуплені, з потрісканими стінами, поламаною огорожею. У цих церквах немає служби Божої, за ними нема належного догляду. Ці церкви переможені. Атеїстична комуністична влада їх перемогла, і вони стоять, наче старі зруйновані фортеці. Чернігів — старовинне місто з великими християнськими традиціями. За тисячу років християнства тут було збудовано десятки й десятки церков. І тепер їх можна бачити в різних частинах міста. Деякі, особливо з XVII сторіччя, зберегли свою велич у довершених формах українського бароко та в грандіозних розмірах, деякі геть занепали.

Коли виникла ідея організувати в Канаді виставку картин Могучова, я доручив Біляшівському допомогти Білоусу, який в Україні займався всією підготовкою. Канадське турне картин починалося з Монреаля. Перша виставка мала бути в приміщенні університету.

Саме тоді в Монреалі велика група підприємців збиралася в Україну.

Щоб провести найбільший комплекс заходів у Монреалі, ми до відкриття виставки Могучова приурочили серію зустрічей з представниками різних фірм, що відряджатимуть людей в Україну, та організували окрему велику економічну конференцію.

Перед відкриттям виставки відбулася прес-конференція для монреальських засобів масової інформації.

З привітанням виступив ректор університету, подякував організаторам виставки й посольству за допомогу і підкреслив, що досі народ Квебеку був знайомий з українським мистецтвом від українців Квебеку, що, звичайно, не давало достатньо повного уявлення про живопис усієї України. Він радий з того, що з утворенням незалежної України сфера міжнародних культурних обмінів значно розширюється, і можна знайомитися з життям та мистецтвом народів, що тривалий час були відгороджені від цивілізованого світу «залізною завісою».

Після огляду виставки відбулася конференція канадських підприємців. Мене запросили до доповіді про перспективи українсько-квебекської економічної співпраці. Я побудував свій виступ у формі бесіди і з’ясував пропозиції підприємців та умови співпраці, обговорили правову базу, тобто законодавство, що регулює зовнішньоекономічну діяльність, співвідношення економічних потреб і можливостей, зокрема технологічних можливостей України й Канади, проблеми контракту: його укладення, виконання, відповідальність.

Потім зустрівся з групою підготовки монреальської делегації в Україну.

Перша нарада послів

До Києва на першу нараду скликали всіх 23 послів і 5 генеральних консулів. Це була перша нарада послів незалежної Української держави!

Я їхав на Батьківщину з наміром використати перебування в Києві для проведення докладних консультацій у всіх управліннях і відділах МЗС. Хотілося докладніше довідатися, що планують відділи і управління, як МЗС уявляє свої стратегічні завдання. Я хотів повчитися і сподівався, що консультації по відділах якраз і будуть мені таким навчанням.

На нараду послів запросили багатьох міністрів для доповідей з основних політичних, економічних, військових, екологічних та інших проблем.

Кожен з нас виступив з доповіддю про свою роботу, взаємини з МЗС, виклав зауваження щодо покращення координації діяльності української дипломатичної служби.

Міністр закордонних справ Зленко вів засідання енергійно і цілеспрямовано. Зауваження секретаріат відразу опрацьовував і вкладав у документ, що мав з’явитися як узагальнення результатів обміну нашими думками (і з’явився буквально відразу після закінчення наради).

Я привіз на нараду і вручив Зленкові та його заступникам і роздав дипломатам журнал «Канада-Україна. Trade and Policy Monitor».

Ідея щодо необхідності започаткування власного друкованого органу посольства виникла досить швидко. Практично повна відсутність обізнаності про Україну, про її можливості і проблеми переважної більшості канадців значно ускладнювала роботу нашого дипломатичного представництва. Разом з тим, як уже згадувалося, канадські засоби масової інформації (так само, як, до речі, й американські та інших впливових країн Західного світу) задля висвітлення подій в Україні використовували своїх кореспондентів, акредитованих у Москві, тобто за тисячу кілометрів від столиці нашої держави. Така віддаленість зарубіжних кореспондентів від місця подій, а часом і природне їхнє занурення у проблематику суспільних перетворень саме Росії як країни своїх першочергових професійних інтересів, загальносвітова ейфорія стосовно провідної ролі Росії у перетвореннях, що відбувалися у цій частині земної кулі, та інші чинники призводили досить часто до спотвореного висвітлення і оцінки подій в Україні.

На відміну від Росії, наша держава не мала жодної можливості самостійно поширювати в світі (в тому числі й у Канаді) довідкову і пропагандистську інформацію про Україну. Не велися трансляції нашого телебачення на інші країни. Не було у нас не тільки таких надпотужних видавництв, орієнтованих на інші країни, як АПН у Росії, але взагалі жодних. Посольства не забезпечувалися навіть простенькими блоками офіційної інформації англійською мовою, яку можна було б без зайвих витрат часу на переклад швидко розповсюджувати у переважній більшості країн перебування.

Отже, було прийняте принципове рішення власними силами посольства спробувати хоча б частково заповнити інформаційний вакуум навколо України. Найактивнішу участь у практичному втіленні цього задуму під керівництвом Шандрука взяли Андрій Глуховецький, Ніна і Орест Дубаси. Редакція розмістилась у будинку подружжя Дубасів, де маленький колектив ентузіастів працював часом до другої чи навіть третьої години ночі. Інформаційним наповненням нашого журналу стали довідкові й офіційні матеріали посольства, призначені для поширення, що перекладалися на англійську мову, статті дипломатів посольства за своїми ділянками роботи, інші джерела.

За задумом, журнал з часом мав стати хоча б частково самоокупним за рахунок платні за розміщення реклами, передплати, спонсорських внесків. Але на початку гостро постала проблема фінансування закупівлі паперу, забезпечення якісного друку, витрат на розповсюдження серед читачів. Звичайно, інструкції нашого МЗС не передбачали можливості таких витрат, що було рівноцінно суворій забороні. Довелося і цього разу заради користі загальнодержавної справи взяти гріх на душу і видати з бюджету посольства основну суму грошей на випуск першого числа нашого Монітору (а потім так само другого і третього). Розповсюджувався журнал адресно по державних установах Канади, серед впливових політиків країни, надсилався до провідних канадських компаній.

Успішний досвід організації видання, що досить швидко підтвердився схвальними відгуками в Канаді, в тому числі і з боку міністерства зовнішніх справ Канади, яке, до речі, починаючи від четвертого числа Монітору, взяло на себе фінансування всіх витрат на видання, спонукав нас звернутися до МЗС України, Міністерства зовнішніх економічних зв’язків, Укрінформу з пропозицією подбати про якнайскорішу організацію спільними зусиллями подібних видань іншими посольствами України. Суть пропозиції полягала в тому, що «велика земля» мала б забезпечити посольства уніфікованим інформаційно-пропагандивним ядром, яке включало б також офіційні переклади важливих законодавчих актів, коментарів до них тощо, а посольства своїми силами додавали б матеріали, цікаві і корисні саме для читача країни перебування і організовували б видання і розповсюдження свого власного журналу.

Президент, спікер і прем’єр

Нам, учасникам першої посольської наради, організували зустріч з Президентом Кравчуком, Головою Верховної Ради Плющем і головою уряду Кучмою.

На цих зустрічах, окрім послів, що приїхали з різних країн до Києва на нараду, були ще й співробітники Міністерства закордонних справ.

Кравчук виступив перед цим поважним зібранням з довгою, гарно складеною і надзвичайно патріотичною промовою. Слухаючи її, я перебирав у голові різні підручники з ораторського мистецтва і думав, що в будь-який із них промову Кравчука можна було помістити як один із кращих взірців. Але чому він не застосовує влади для поборювання антидержавної діяльності? Чому не починає приватизації?

Замість цих питань я виступив з клопотанням про передачу Міністерству закордонних справ України будинку на Михайлівському майдані. Обґрунтування цього клопотання подав дуже переконливе, і Президент пообіцяв забезпечити МЗС належним будинком.

Зустріч з Плющем була більш цілеспрямована. Оскільки вже давно протистояння між ним, Головою Верховної Ради, і Президентом вийшло за межі вузького кола київських політиків і починало турбувати всі патріотичні сили, то я вирішив скористатися нагодою і звернутися до Плюща безпосередньо. Навряд чи хтось на це наважиться, але коли б і наважився, то навряд чи когось іншого Плющ послухає.

— Пане Голово Верховної Ради, суперечки за владу між вами і Президентом переросли вузькі особисті межі і стали чимось значно ширшим. Ви бачите, що діється в Росії: комуністичний парламент веде відкриту боротьбу супроти президента Єльцина, звинувачує його в розвалі Союзу й намагається відновити імперію. Зачувши про суперечки між вами і Кравчуком, Хасбулатов їде до вас і намагається з вами укласти спілку для боротьби проти президентів: у них — проти Єльцина, у нас — проти Кравчука. Отже, він у вас вбачає свого союзника. Але ж Хасбулатов — ворог нашої незалежності, і така спілка може призвести до одного — відродження нашого рабського стану. Іване Степановичу, задля свободи рідної України благаю вас: припиніть боротьбу проти Кравчука! Від вас тепер залежить наша самостійність. Відступіть перед Президентом! Себе ви цим не принизите, зате дасте шанс Україні зберегти державність!

Мої слова дошкулили Плющу, він почервонів, проте зразу ж перейшов у контратаку, звинувативши мене в тому, що це я вигадав його протистояння з Кравчуком.

Зустріч з прем’єр-міністром Кучмою відбулася у великому залі Кабміну. Привітавшись, він сказав:

— Я не знаю, як там з політичної точки зору, бо я не політик, я господарник, так ось з точки зору господарника становище в Україні нікудишнє. Всі кризові явища поглиблюються.

У дусі оголеного самокритицизму він виголосив коротеньку промову і запропонував перейти до запитань.

На запитання відповідав дуже коротко, так коротко, що не раз хотілося б почути розгорнутішу відповідь. Проте не можна заперечити, що запитання він розумів і відповіді давав логічні. З цієї зустрічі всі ми вийшли зі змішаними почуттями: характеризуючи реальний стан України надкритично, прем’єр нічого не сказав про шляхи виходу з кризи. І було неясно, чи він не хоче про це говорити, чи сам не знає до пуття, що треба робити.

* * *

На зустрічі з міністром закордонних справ України я доповів про стан справ у посольстві, попросив зняти з роботи Біляшівського і направити на посаду першого секретаря з культури й інформації Сергія Терена, здібного журналіста й перспективного аналітика.

Попросив також затвердити секретарем з економіки й торгівлі у ген консульстві в Торонто Романа Луня.

Докладно обґрунтував міністру доцільність відкриття консульства в Едмонтоні.

Мав бесіди з усіма заступниками міністра. З Макаревичем зустрічався кілька разів. Ніхто з них конкретної відповіді не давав. Було ясно, що всі питання мають вирішити на засіданні колегії міністерства.

Зустріч з паном Тарасюком принесла мені справжнє задоволення: я побачив, що цей чоловік беззастережно став на самостійницькі позиції і захищатиме самостійність України незалежно від коливань нагорі чи будь-яких міжнародних ускладнень.

У валютно-фінансовому відділі вдалося відстояти Наталку Шандрук на посаді бухгалтера.

На прощання нам вручили документ про підсумки першої посольської наради та ще декілька документів, які в цілому давали концепцію зовнішньополітичної діяльності держави.

4 квітня я попрощався з українською землею, а 5-го в Оттаві зібрав весь штат і зробив звіт про восьмиденне відрядження в Україну.

* * *

10 квітня в Торонто загальноканадські збори Канадського товариства сприяння РУХові ухвалили новий статут і перейменувалися на Канадське товариство розбудови України (КТРУ). Ераст Гуцуляк склав із себе повноваження голови, і замість нього збори обрали Віктора Педенка. Головою торонтської філії було обрано Ярослава Семчишина.

Для пропаганди України в Канаді ми вирішили провести декаду українського мистецтва. На нараді дипломатів обговорили план заходів і рознесли їх у календарі на десять днів. Призначили прес-конференцію та визначили, які документи роздати кореспондентам для створення позитивного образу України. Організаційна робота трохи ускладнювалася з огляду на звільнення з посади Біляшівського. Довелося його обов’язки покласти на Веселовського.

Погляд на Україну з Канади через Польщу

Наступного дня на зустрічі в резиденції польського посла обговорили дві теми: про доцільність створення міжнародного фонду ядерного роззброєння та про створення Балто-Чорноморської зони співробітництва.

Проста тема про міжнародний фонд ядерного роззброєння при детальному розгляді виявилася не такою простою. Якщо ядерні держави не захочуть знищувати зброї, то ніякі фонди не допоможуть. Якщо ядерні держави захочуть знищити ядерну зброю, то зроблять це і без фонду. Ясно, що неядерні держави хочуть ядерного роззброєння, але деякі з них поспішають створити власну ядерну зброю. Фонд сприяв би вивченню шкідливих наслідків застосування ядерної зброї, міг би проводити всесвітню просвітницько-пропагандистську діяльність і мобілізувати світову думку та неядерні держави для збільшення тиску на ядерні держави. Такий моральний тиск не матиме міжнародно-правового значення, але, впливаючи на свідомість людей, створював би атмосферу, в якій було б чимдалі важче й важче розв’язати ядерну війну.

Тему Балто-Чорноморської зони співробітництва я порушив з огляду на прямі й категоричні заяви лідерів країн НАТО про неможливість розширення цієї міжнародної організації. Зрештою, така ідея подобалася багатьом. Справді-бо, двополярний світ зник услід за розпадом Совітського Союзу. Замість біполярного світового порядку формується багатополярний. Міжнародні взаємини демократизуються. Малі й середні держави зацікавлені у знищенні московської й американської військових надпотуг. У такому випадку їхня власна вага збільшується і загроза їхній незалежності зменшується. На перехідний період Росії від ядерної наддержави до неядерної Московії доцільно сформувати співдружність з колишніх сателітів і колоній Москви, аби організовано підштовхувати розвиток Росії саме в цьому напрямку. Її агресивність ще довго не зникне, і спробам відродити імперію було б розумно протистояти не поодинці, а організовано.

Посол Польщі говорив, що процес ядерного роззброєння Москви може розтягтися на добрий десяток років. 1 поляки не хочуть усі ці роки жити під постійним страхом і знову опинитися під владою московського ведмедя. Польща прагне стати членом НАТО і не боятися за свою незалежність.

Потім, пан Дієм запропонував обговорити альтернативний шлях забезпечення України нафтою. Він нагадав, що крім південного чорноморського шляху, є ще північний балтійський шлях. На півночі видобуток нафти з морів збільшується. І з Норвегії, і з Англії недалеко до Балтійського моря. Польський порт Гданськ спроможний приймати багато нафти. З Гданська є нафтопровід до Полоцька. Далі можливі три варіанти: або нафту переробляє Полоцький нафтоперегінний завод і готове пальне йде в Україну цистернами, або нафту в цистернах можна везти на Дрогобицький нафтоперегінний завод.

Мені сподобалося ця пропозиція, і я написав листа до пана Ю. Йоффе.

* * *

19 квітня 1993 року в готелі «Шато-Лур’є» я провів прес-конференцію і відкрив виставку українського мистецтва й портрета.

У цей же день у військовому коледжі в місті Кінгстоні Веселовський виступав з лекцією «Погляд зі Східної Європи».

Для прикраси посольства й резиденції мій брат чернігівський художник Олександр Лук’яненко передав безплатно 11 картин. Вони урізноманітнювали нашу доволі-таки чималу добірку поло-ген-малюнків різних жанрів, величини й художньої вартості. Ми були задоволені, бо знали, що жоден відвідувач не зможе байдуже пройти увесь ряд картин — обов’язково зустріне тут щось собі до вподоби. Проте була одна картина, яку, либонь, не могла проминути жодна людина, що переступала поріг зали, — це картина Павла Ємця на тему Чорнобильської трагедії. Посольство спеціально її замовило на цей фестиваль українського мистецтва. І хоч транспортування завдало чимало клопоту, дипломати посольства, а разом з нами й українська громада Оттави, були задоволені. Ми хотіли сказати всім канадійцям: Україна як незалежна держава з’явилася щойно, але Україна як нація існує давно і має багату європейську культуру!

Торгуватись — то професійно

Шандрук, дуже активно проводячи зустрічі з підприємцями, почав помічати, що нашим українським партнерам у переговорах часто бракує елементарного досвіду. Мова ось про що. Незалежно від того, чи за столом сидять канадська й українська, чи турецька й французька групи — однаково є певний обсяг загальноприйнятих понять, знання яких — необхідна передумова ведення переговорів. Міжнародна торгівля, міжнародне економічне співробітництво потребує спеціальних знань і специфічної термінології. Коли в сферу таких переговорів вклинюється людина, яка не володіє необхідним мінімумом специфічного понятійного апарату, всі учасники переговорів моментально це зауважують. Якщо в делегації така людина одна, тоді все гаразд: її сприймають як фахівця в іншій галузі, якого вважали за необхідне включити в цю групу для спеціальних консультацій. Якщо вся делегація складається з таких людей, переговори відбуваються не на рівних, бо досвідчена делегація мусить починати роботу з пояснення самої абетки механіки перетрактацій. Не треба думати, що в цьому разі досвідчена делегація обов’язково обдурить недосвідчену. Серйозні компанії, як правило, ніколи не йдуть на це. Вони знають, що недосвідчені люди за півроку — рік набудуть досвіду або контракт потрапить на перевірку досвідченим людям, і обман виявлять, а компанія дбає про вигоду не тільки в цьому одному контракті. Вона хоче мати багато контрактів. Проте серйозні компанії дорожать не лише своєю репутацією, а й часом, і вони не хочуть його гаяти на навчання своїх контрагентів. Зважаючи на це Шандрук провів розмову з представниками ДЗСМТ Робертом Гейнером та Давидом Тейлором про організацію семінару для навчання українців елементарним законам торгівлі в Канаді.

Ще раз про поінформованість канадців про Україну

Стараннями нашої добродійки Оксани Башук 20 і 28 квітня відбулися наради про стан інформаційного обслуговування України в Канаді. На нараду запросили радника міністра від ліберальної партії, журналіста Г’ю Ненгле. Пан Ненгле професіонал у сфері засобів масової інформації і симпатизує Україні, тож наради відбувалися на високому професійному рівні в дусі сприяння Україні. Від посольства брали участь я і Веселовський.

Проаналізували роботу канадських телерадіокомпаній. З’ясувалося, що вони показують Москву й Росію і розповідають про події в Москві й Росії майже у всіх випусках новин. Серед цих випусків репортажі з України бувають лише вряди-годи, і то якогось негативного характеру (розгон міліцією демонстрантів, аварія абощо). Територія колишнього Союзу включала в себе Україну, Білорусь, Естонію, Латвію, Литву тощо. Ці країни стали незалежними державами. Що знає пересічний канадець про події в цих державах? Нічого. Канадське телебачення про них мовчить. Їх немовби й не існує. Канадські телекомпанії мають шість кореспондентів у Москві і жодного в Україні. Ясна річ, шість кореспондентів спроможні створити багатий і постійний потік інформації з Росії в Канаду. Поза Росією залишається 15 незалежних держав, у тому числі така величезна, як Україна.

Чому стався такий перекос? Навряд чи це глибоко продумана промосковська позиція. Очевидно, так сталося тому, що Москва — центр імперії, там здавна було канадське посольство, там відбувалися важливі події. Кожна гелекомпанія акредитувала свого журналіста там, звідки можна отримати сенсаційну інформацію. В умовах канадської децентралізації та приватного характеру компаній кожна старається подати найцікавіший матеріал, забуваючи про те, що існують і інші незалежні держави.

Ситуація могла б бути іншою, якби в Києві були два постійні кореспонденти. Спочатку хоча б один. Примусити компаніюнаправити кореспондента з Оттави до Києва неможливо, бо утримання одного кореспондента на рік становить кількасот тисяч доларів. Простіше направити кореспондента з Москви до Києва.

Для того щоб почати здійснювати цей план виведення України на екрани канадського телебачення, необхідні зустрічі з керівниками теле- і радіокомпаній, редакторами газет і журналістами.

Оксана Башук і Г’ю Ненгле взяли на себе обов’язок домовлятися з відповідними людьми про зустрічі. Я доручив Веселовському підтримувати з ними зв’язок у ході підготовчої роботи.

Відзначення 60-ї річниці голодомору і 7-річчя Чорнобиля: програма-максимум і програма-мінімум

Я вже давно познайомився з Богданом Онищуком, одним з керівників юридичної фірми в Торонто. Він постійно цікавився становищем в Україні і допомагав посольству.

Знаючи про намагання посольства розширити потік інформації про Україну в Канаді і про Канаду — в Україні, він спеціально приїхав з Торонто, щоб запропонувати один з можливих варіантів. Суть його така. Посольство укладає угоду з однією з інформаційних фірм. Фірма стежитиме за всіма канадськими газетами, і якщо десь щось з’явиться про Україну, вона того ж дня вранці телефонує в посольство і дає точні координати інформації. Можлива більша послуга — фірма надсилатиме на посольський факс вирізку з газети, яка стосується України. Якщо ми хочемо, фірма може робити для нас те ж саме і про Росію.

Умови контракту: три місяці вони працюватимуть для посольства безплатно, потім три місяці платить юридична фірма Онищука, а далі, якщо посольству не сподобаються послуги фірми, співпраця припиняється, а якщо посольство задовольнятимуть послуги фірми, то ми підписуємо платний контракт, причому плата зовсім невелика. Фірма «Кліпінг Сервіс» може організувати серію зустрічей з бізнесменами, журналістами. Вона може організувати поїздки в Україну відомих політиків, бізнесменів, журналістів.

Оскільки Біляшівський уже не працював, а нового секретаря з культури й інформації ще не відомо коли мали прислати, я не поспішав з реалізацією цієї справи і просив пана Онищука пригальмувати її. У посольства були й інші варіанти. Внутрішні обставини вимагали не квапитися із залученням нових контрагентів — поки що краще було обмежитися тим, що вже маємо.

Богдан Онищук мав широкі знайомства у високих впливових колах Канади, тому я просив його приїхати з Торонто і взяти участь в обговоренні плану заходів, пов’язаних з відзначенням 60-річчя голодомору 1932–1933 років. Він радо погодився.

Нарада відбулася 29 квітня 1993 р. На ній був вироблений план-максимум і план-мінімум. План-максимум передбачав, що відзначення 60-річчя голодомору буде канадською, а не посольською акцією. У цьому разі спікер парламенту мав би зробити відповідну заяву в парламенті і закликати вшанувати пам’ять по загиблих хвилиною мовчання. Генерал-губернатор Канади Р. Гнатишин з нагоди 60-річчя голодомору мав би покласти вінок до пам’ятника жертвам голодомору. На урочисте жалобне засідання мали запросити представників єврейського конгресу. Пан Богдан Онищук зробить відповідну заяву на загальних зборах Європейського банку реконструкції і розвитку.

Паралельно з переговорами з відповідними особами й організаціями посольство готує пакет матеріалів про голодомор.

Голова комісії українського парламенту з питань Чорнобильської катастрофи В. Яворівський в інтерв’ю розповів про наслідки кримінального розслідування причин найбільшого техногенного злочину проти української нації. Інтерв’ю розкривало злочинну байдужість тодішнього керівництва України. Фактичного матеріалу Яворівський давав небагато, тому ми вирішили підготувати окремий прес-реліз за матеріалами інтерв’ю.

Добре було б також у Володимирському соборі міста Києва відправити панахиду і кульмінаційний момент з неї передати через усі телерадіостанції світу.

Програма-мінімум — це те, що залежало від посольства і що ми спроможні були самі зробити: прес-конференція з роздачею кореспондентам пакета документів, прес-реліз, який ми могли розіслати додатково до газет і телерадіокомпаній, виставка картин, у тому числі вражаюче полотно П. Ємця про Чорнобиль.

* * *

На 30 квітня 1993 року в Торонтському університеті було заплановано конференцію «Загрози трансатлантичним зв’язкам». Посольство мало взяти участь у конференції.

У середовищі канадських і американських політиків і військових, причетних до діяльності НАТО, точиться дискусія про майбутнє цієї організації. На позицію того чи іншого доповідача впливає багато факторів: розуміння загальної тенденції історичного розвитку, отже, прогностичні припущення щодо глобальної реструктуризації світу, погляд на Росію сьогодні й завтра, можливість — неможливість розпуску НАТО, поширення НАТО на схід. Якщо поширювати, то як, коли тощо. Головний настрій доповідачів конференції — НАТО необхідно зберегти, політичні структури Західної Європи зробити відкритішими. Тут явно простежувалась недовіра до Росії і прагнення гарантувати незалежність Заходу за допомогою військової організації НАТО з її ядерною зброєю, а з іншого боку не зачиняти дверей на Захід новим державам Середньої і Східної Європи.

Після доповідей перед дискусією мені вдалося з допомогою Лесі Шимко поставити питання про ставлення керівництва НАТО до ідеї вступу до НАТО України.

Ясна річ, ніхто з доповідачів не міг узяти на себе відповідальність за інших і відповісти за всіх на моє питання, проте воно штовхнуло їх до роздумів у цьому напрямі та висловлення своїх особистих поглядів.

Я був задоволений панею Лесею і, їдучи до Оттави, розмірковував про можливість залучити її в майбутньому до роботи на різних семінарах і конференціях.

Грузька дорога за довгим доларом

Від самого початку роботи українського посольства в Канаді з України до нас надходили листи із запитами, чи можна приїхати до Канади на роботу. Листи надсилали різні люди і з різних областей. Вони висловлювали бажання працювати будь-де, аби заробити грошей. Уявлення про Канаду ці люди мали просто-таки фантастичне. Їм здавалося, що в Канаді на вербі груші ростуть і з неба долари самі сиплються, що їх за океаном чекають і зустрічатимуть з розпростертими обіймами. Доводилося роз’яснювати, що раю на землі немає ніде, а якщо в Канаді добре живуть, то це тому, що люди там уперто і тяжко працюють на свою країну.

А втім, попри суб’єктивне уявлення українців про капіталістичну Канаду, проблема міграції робочої сили існує, і є чималий досвід її розв’язання.

Приїхати в Канаду можна, але тільки на сільськогосподарські роботи і не більше ніж на 9 місяців.

Якщо Україна користується в Канаді правом країни найбільшого сприяння, тоді канадський уряд міг би й Україні надати таку ж квоту робітників, яку він встановив, приміром, для Мексики.

Оскільки в Канаді немає централізованого розподілу робітників, то перед тим, як добиватися від уряду права на в’їзд до Канади на заробітки, треба знайти фермерів, готових узяти до себе на роботу наших людей без знання англійської мови. Такий поворот справи примусив зробити дві речі: по-перше, зустрітися з КУКом для обговорення справи і вироблення плану спільних дій; по-друге, шукати знайомих у федеральному міністерстві еміграції і праці. Формальне звернення спричинило б формальну негативну відповідь, яку ми чули вже багато разів: у Канаді, мовляв, тепер надлишок своєї робочої сили. 29 квітня я зустрівся з Дмитром Легою. Він знав міністра і міг бути посередником. Тож необхідно було спочатку побесідувати з міністром транспорту панею Шал Мартін, яка добре ставилася до українців і допомагала, як могла. Уся попередня інформація свідчила, що швидко добитися дозволу на приїзд українців на заробітки в Канаду не вдасться.

* * *

Після того як міністр фінансів Канади Мазанковський дав зрозуміти, що федеральний уряд Канади, виконуючи свої партнерські зобов’язання в рамках «великої сімки» і НАТО, не збирається розширювати кредитної лінії для України і форсувати розвиток торговельно-економічних взаємин між двома країнами доки Україна не відмовиться від ядерної зброї, було вирішено змінити деякі наголоси у діяльності торговельно-економічної складової посольства. Нові можливості відкривалися для нас в активізації контактів на вищому провінційному рівні, в тому числі з різноманітними бізнесовими об’єднаннями.

Річ у тім, що Канада — федеральна держава із значними правами окремих провінцій. При цьому компетенція провінцій щодо врядування на своїй території є настільки суттєвою, що передбачає широкі права провінційного уряду в регулюванні зовнішньоекономічних взаємин суб’єктів підприємницької діяльності. (Один із парадоксів надмірного рівня федералізації Канади полягає в тому, що часом торговельно-економічні бар’єри окремої провінції з «далеким зарубіжжям» менш високі, аніж із сусідніми провінціями своєї ж держави). А коли у якоїсь провінції до чисто економічних інтересів додаються ще й політичні, тоді з нею можна вести торговельно-економічні справи, практично абстрагуючись від настроїв федеральної столиці.

Саме гака ситуація на нашу користь склалася навесні 1993 року у провінції Квебек, де напередодні загальнонаціонального конституційного референдуму, призначеного на вересень, націоналістично зорієнтований уряд цієї єдиної франкомовної провінції Канади демонстрував свою готовність до ведення підкреслено незалежної від Оттави зовнішньоекономічної політики. Оскільки це абсолютно не суперечило чинному законодавству Канади (хоча, за нашими спостереженнями, і викликало певне роздратування у різних колах федерального уряду), ми без вагань пішли на прямі контакти з міністерством зовнішніх справ і франкофонії провінції Квебек.

Результатом цих контактів стала швидка організація візиту в Україну у травні 1993 року урядово-бізнесової делегації провінції Квебек на чолі з міністром Гі Реваром. Під час цього візиту в Україну була укладена ціла низка взаємовигідних угод, встановлено перспективні контакти між підприємцями обох сторін. Не можна не згадати активної ролі представників української громади у підготовці згаданої місії в Україну.

Приблизно через два місяці по тому, а саме в липні 1993 року, посольству вдалося за сприяння провінційного уряду організувати аналогічну місію в Україну бізнесменів і підприємців провінції Онтаріо. Після того була проведена активна робота в тому ж напрямі також і в інших провінціях (Альберта, Британська Колумбія, Саскачеван).

Тут, узагальнюючи досвід становлення одного з перших наших посольств, важливо зазначити таке. По-перше, малочисельним поки що посольствам України конче важливо якнайшвидше позбутися стереотипів тоталітарного минулого, одним із чинних складників яких є переконаність у всемогутності центру в структурі державної влади будь-якої країни (як це було в колишньому СРСР). Спектр варіантів розподілу повноважень між центром і регіонами в різних країнах величезний. Тому посольство України у конкретній країні повинно якнайшвидше розібратися у сфері компетенції не тільки різних міністерств і відомств центрального уряду країни перебування (що цілком очевидно), але й компетенції самого центрального уряду і органів регіонального управління. Це дасть можливість, не витрачаючи зайвого часу, а може, й не йдучи на небажані для нашої держави компроміси і поступки, починати розв’язання важливої для нас проблеми саме на тому рівні державного управління країни перебування, у компетенції якої є прийняття необхідних рішень.

По-друге, робота у країнах з подібною до Канади федеративною структурою державної влади висуває значно вищі вимоги до дипломатичного складу наших посольств, аніж робота в унітарних країнах (Франція, Великобританія та ін.). Це пояснюється і складнішою структурою розподілу владної компетенції, і значним зростанням кількості ділових контактів, необхідних для ефективного здійснення посольством своїх безпосередніх функцій. Цілком реальною також є потреба у збільшенні кошторису витрат посольств у країнах з федеративною структурою, оскільки для підвищення ефективності їхньої роботи необхідно розгортати мережу ділових контактів з ширшою географією по всій території країни перебування, на відміну від роботи в країні з унітарною структурою, де переважну більшість проблем можна вирішити лише в столиці держави.

* * *

Стараннями українців Монреаля зібрано ліків для України на 1 мільйон доларів. Пан Рівард мав їх везти з Монреаля до Києва. Та українська митна служба змінила митну плату з 80 на 125 доларів. Тарас Дідусь передав обурення наших добродіїв: як це зрозуміти? Замість дякувати за безплатний дарунок, з нас хочуть здерти плату за ге, що ми даємо безплатні ліки?! Україна кусає руку, яка простягає їй хліб, — де це бачено? Справді, сором.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Розділ XI «І ЧУЖОМУ НАУЧАЙТЕСЬ, Й СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ»

Допомога по ліні КАМР

Ще до мого призначення послом у Канаду у 1991 році ми з дружиною провели десять днів у Канаді і США у зв’язку з відзначенням 5-ї річниці Чорнобильської трагедії, початком святкувань 100-річчя поселення українців на американському континенті та присудженням мені медалі святого Володимира борцям за волю України. Це було у квітні-травні. Тоді ще ніхто не знав, що за три місяці по тому Україна проголосить незалежність, і я, бувши головою УРП, шукав підтримки нашої боротьби супроти російського імперіалізму. Канадські друзі організували мені зустріч з керівництвом Канадського агентства міжнародного розвитку (КАМР). Ця організація здійснювала завдання канадського уряду в допомозі країнам так званого третього світу. На це щороку виділялося 5 млрд. доларів, і завдання КАМР полягало в тому, щоб відповідно до встановлених правил справедливо і з найбільшою користю розподіляти кошти. Критерії і процедура, якими керувалося КАМР, доволі складні. Мета канадської допомоги полягала у виведенні нерозвинутих країн без сучасної промисловості і з відсталим сільським господарством на рівень самозабезпеченості шляхом прискореної індустріалізації та модернізації сільськогосподарського виробництва. Відповідно з настановою уряду, КАМР не мало права виділяти кошти на партійну діяльність, а на освіту могло виділити. Уряд при цьому мав на увазі підготовку інженерів, агрономів та інших фахівців; дозволялося використати невеликий відсоток коштів і на гуманітарні цілі. Отже, при вмілому оформленні замовлення за цією статтею можна було отримати певні кошти і на партійну діяльність. Щоправда, не українцям, бо Україна не належала до третього світу.

Відтоді минув рік. Розвалився Радянський Союз. Україна перетворилася на незалежну державу. Правдива статистика показала зовсім інші цифри середнього річного прибутку на душу населення — головного критерію при визначенні, до якої категорії належить країна: розвинених, тих, що розвиваються, чи слаборозвинених.

За доходом на душу населення Україна потрапляла до категорії країн, що розвиваються. У цих умовах стало реальним порушити питання про перегляд орієнтації канадської допомоги по лінії КАМР.

Позиція канадського уряду зумовлювалася двома чинниками. Перший: економіка була не в найкращому стані, а сума в 5 млрд. доларів — досить значна. Другий: уряд не хотів з власної ініціативи починати переговори про скорочення дотацій.

Коли посольство довідалося про це, я погодився дати інтерв’ю на цю гему телекомпанії CBC.

Я не хотів настроювати всі слаборозвинені країни, які отримували канадську допомогу за програмами КАМР, проти нашого посольства чи України загалом, тож акцентував увагу на тому, що Канада допомагає африканським, латиноамериканським та південно-східним азіатським країнам уже давно. Як свідчить практика, канадська допомога не змогла розв’язати економічних проблем тих країн, і тепер, після кількох десятиріч, їхня потреба в допомозі не зменшилася. Отже, стратегія допомоги нерозвинутим країнам має бути розрахована на десятиріччя через піднесення загального рівня цивілізації в тих країнах.

Україна, як і інші країни колишнього Совітського Союзу, — це високоосвічена держава. Вона потрапила в глибоку економічну кризу внаслідок суперечності між високим розвитком продуктивних сил і феодально-поліцейським централізованим способом керівництва економікою, що його Російська імперія нав’язала Україні. Якщо частину канадської допомоги спрямувати в Україну, то за якихось п’ять-сім років вона подолає економічну кризу і сама зможе допомагати слаборозвиненим країнам. Отже, з точки зору довготривалих інтересів країн третього світу вони також зацікавлені в допомозі Україні з боку Канади.

У газетному інтерв’ю я ще більше розвинув цю ідею, навівши приклади з африканських країн, де чорні диктатори з європейською освітою на канадські (та інших християнських держав) гроші будували собі розкішні палаци, зовсім не дбаючи про розвиток власної промисловості.

Досвід кредитних спілок канадських українців

10 травня удвох з Шандруком провели зустріч з питання розвитку кооперативного руху в Україні. З канадського боку у ній взяли участь голова кооперативної ради Канади Петро Микуляк, член ради Ольга Заверуха та Рентон Еглестон. Канадський уряд виділив один мільйон доларів для розвитку кооперативного руху в Україні (у Канаді це має назву кредитних спілок). Нам багато розповідали про те, як на початку XX сторіччя українці приїхали до Канади без грошей і завдяки кредитним спілкам успішно зарадили собі і прискорили вихід з нужди. Знаючи, що й громадяни України тепер бідні, вони й хотіли поділитися своїм досвідом. Канадський уряд пішов їм назустріч і виділив кошти для створення інфраструктури та навчання людей. Наші партнери привезли літературу з історії кооперативного руху в Канаді та різні методичні інструкції.

Українці Канади і США вже їздили в Україну пропагувати цю ідею. На жаль, у нас не дуже поспішали запозичувати їхній досвід, і тепер вони прийшли до посольства. Сподівалися, що ми, ближче ознайомившись з корисною роботою кредитних спілок, станемо активно пропагувати цю ідею в Україні.

Ідея справді здавалася перспективною, і я доручив Шандрукові написати рекомендаційні листи віце-прем’єр-міністру В. Євтухову та голові Комісії Верховної Ради В. Пилипчуку. Хоча в душі я дуже сумнівався, чи вийде з цього щось практичне. Ще коли був у Києві головою УРП, мав довгу бесіду про кредитні спілки з представником цієї канадської кооперативної ради. І тоді я теоретично розумів корисність ідеї. А втім, як тоді відчував, так і тепер відчуваю, що нашим людям бракує ініціативності і навичок самим собі допомагати. Комуністична патерналістична держава привчила всіх просити й чекати для себе всього від держави. Звідси й безнадійність, страх перед новим. Треба багато терпіння й часу, щоб розвіяти в наших людях підозру до людей з капіталістичного світу, які подають їм у долоні хліб, а не камінь.

Нарада підприємців у Торонто

12 квітня 1993 р. я вилетів до Торонто на нараду підприємців. Нараду готував Богдан Онищук та його юридично-консультативна фірма. Про важливість цієї наради мова йшла давно. Фірма Онищука спеціально підготувала бюлетень «Як організувати підприємство в Україні».

На нараду зібралося 115 осіб — представники найбільших банків, корпорацій і фірм.

Я виголосив вступне слово, Онищук виступив з інформацією, ґрунтовну доповідь прочитав Шандрук. Чудово виступила видавець газети «Файненшл Пост» пані Діана Франкіс. Вона закохана в Україну, і її пристрасні слова закликали підприємців спрямувати свої погляди на молоду Українську державу.

Інформація, яку підприємці почули про Україну та її майбутні перспективи, справила на присутніх величезне враження. Вони просили додаткові примірники бюлетенів і цікавилися контактами для подальших консультацій з посольством.

Після наради зустрілися з виконавчим директором і двома членами правління Канадської міжнародної телерадіокорпорації. Мова йшла про політику «великої сімки» і Паризького клубу. Наша глибока аргументація явно примусила їх поглянути по-новому на деякі аспекти міжнародної політики, зокрема на проблему нового геополітичного порядку та місце в світі України, Росії, інших нових незалежних держав.

Перш ніж повернутися до Оттави, зустрілися з прем’єром провінції Онтаріо та провінційним урядом і обговорили можливості торгівлі й освіти між провінцією та українськими містами й відповідними інституціями.

Зустріч з паном Закревським

У резиденції польського посла зустрічався з послом Ізраїлю Іцхаком Шелефом і польським міністром у справах багатокультурності Закревським. Цікавий пан. Приїхав докладніше ознайомитися з канадською політикою багатокультурності. Добре орієнтується в українських справах. Я спитав пана Закревського, чому Польща не відповідає взаємністю в питанні передачі українцям Польщі церков. І взагалі, чому в Польщі так часто трапляються гострі прояви антиукраїнства. Він поділив проблему на дві частини: на офіційне ставлення до України і неофіційне. Офіційне цілком дружнє. Неофіційне виникає спонтанно, і уряд не завжди спроможний на нього вплинути. Тож, мовляв, канадський досвід політики багатокультурності, який він тут вивчатиме, мабуть, допоможе і в Польщі розв’язувати проблеми взаємин з українцями, литовцями, білорусами та іншими національними меншинами.

Я не став загострювати розмову питаннями про місіонерську діяльність польських католиків в Україні, але не міг не зауважити:

— Навряд чи Польщі потрібен канадський досвід. Він веде до поступового почорніння білої раси. В умовах етнічної мішанини немає єдиної національної ідеї, що об’єднувала б народ зрозумілими для всіх традиціями, звичаями, ритуалами та іншими духовними цінностями. Ні релігійна віра і ніякі інші духовні цінності (окрім спільного інтересу до предметів споживання) не є спільними для всіх канадців. Тому суспільство морально деградує, а демократичні методи керівництва суспільством деякі політики доводять до абсурду.

Польська нація — це європейська нація з єдиною мовою, звичаями, традиціями, вірою, спільною долею, національним духом.

Канада не має нації. Вона має населення. Поляки — це нація. Якщо канадське населення і доросте до нації, то це станеться через сторіччя. І та нація, що тут може витворитися із суміші чотирьох рас, не зможе бути зразком для європейської.

— Ваша екселенціє, українці дуже глибоко розуміють поляків! І ви, звісна річ, розумієте, що вивчення досвіду може вести як до запозичення, так і до запобігання, — зауважив Закревський.

— О, так, так! Може б, вельможний пан пояснив ось таке явище. Я родом з північно-східної України. Поляків у нас немає вже понад триста років. Натомість триста років є москалі (їх називають там кацапами). Так ось, у простого народу є зневага до москалів за їхню злодійкуватість, безгосподарність, некультурність і страшну брехливість, але немає ненависті, а до поляків є. Чому так? Адже мало б бути навпаки?

— Москаль не протиставляє себе українцеві, а поляк протиставляє. Москаль не має гордості, а поляк має. Москаль простий, і коли нав’язує свою волю, то українець сприймає це від нього так, як буває між рідними братами. Поляк гордовитий, часом бундючний, тому при спробі нав’язати українцеві свою волю збуджує в ньому національну гордість і активізує опір.

— А проте московська хитрість у минулі сторіччя перемагала і польський патріотизм, і українську неорганізовану безмежну самовідданість Батьківщині. Під кінець XX сторіччя і ви, і ми в не кращому стані. Дали Москві зрости, а тепер маємо клопіт.

— Мусимо нині боронитися спільно. Здається, історія дає нам шанс відігратися.

— І пам’ятати мудрі слова пана Валенси: «Без незалежної України не може бути незалежної Польщі».

* * *

Посольство регулярно проводило консультації з різними людьми в ДЗСМТ. Внаслідок цих консультацій виникла пропозиція створити групу співпраці з канадським центром безпеки. МЗС України позитивно поставилося до неї і запропонувало зустрітися делегаціями. До офіційної відповіді посольство мало повідомити це канадській стороні і домовитися про зустріч делегацій.

Ініціатива могла мати важливе значення, сприяла б взаєморозумінню у тій сфері, що досі викликала найбільше підозрінь, а саме: українська безпека та українська ядерна зброя.

Кадрове «непорозуміння»

Канадський консулат у Києві виписав візу доньці Ірині на шість місяців. Тоді в Києві мені відмовили видати їй дипломатичний паспорт, посилаючись на те, що вона начебто не член моєї сім’ї, відмовилися видати їй і службовий закордонний паспорт, то необхідно було продовжити її візу в протокольному управлінні ДЗСМТ в Оттаві. Ці обов’язки належать до повноважень першого секретаря посольства з консульських справ Ярослава Асмана, і я доручив йому продовжити Ірині візу.

Час спливав, а документи були неоформлені.

За кілька днів до закінчення терміну візи з протокольного відділу ДЗСМТ надійшла нота з бланками для оформлення клопотання про надання Ірині статусу емігрантки.

Так ось воно що — замість продовжити візу затіяли емігрантську справу! Задумали зганьбити мене, штовхнути доньку до клопотань про статус емігрантки!

Я негайно поїхав до протокольного управління ДЗСМТ. Шефа не було, і я зустрівся з його заступником. Виявляється, до них не надходили документи на продовження візи. Він тут же зателефонував до емігрантської служби. Звідти сказали, що в них зареєстрована заява про порядок подачі документів на набуття статусу емігрантки Іриною Стасів. На моє обурення заступник шефа сказав, що візу Ірині випишуть без жодної затримки.

На цю провокацію я 15 травня написав листа міністру закордонних справ А. Зленку, якого подаю нижче.

Шановний пане Міністре!

Коли наше посольство придбало резиденцію, постали питання: хто прибиратиме будинок усередині? Хто доглядатиме подвір’я, сад? Як охороняти будинок від проникнення всередину?

Знаючи, як повільно наше міністерство розв’язує кадрові питання, я запросив сюди доньку моєї дружини Ірину Стасів для допомоги і наказом призначив її прибиральницею. За це я плачу їй відповідно до штатного розпису ВФУ МЗС 425 доларів.

Якби найняти для прибирання канадку, їй би довелося платити у п’ять разів більше, бо платити менше 6,5 долара за годину забороняє закон.

Дбаючи про економію міністерських коштів та скорочення посольських витрат, я й доручив цю роботу жінчиній доньці, яка не потребує окремої квартири та проїзного квитка.

Ще одне. Я не гарантований від підслуховування технічними засобами переговорів у резиденції, але присутність тут доньки з онукою дає можливість практично не залишати будинок без нагляду. І, нарешті, проблема секретарювання. Ірина Стасів жила в Києві однією зі мною сім’єю. Її вміння друкувати було одним із мотивів виклику її до Оттави. Я поставив її на посаду технічної секретарки, і від самого приїзду до мене вона друкує абсолютну більшість посольських матеріалів, друкує швидко й грамотно.

За друкування і послуги в час прийомів іноземних дипломатів Ірина отримує 639 канадських доларів. Це заощаджує посольству понад 500 доларів місячно.

Ірина приїхала до мене в Канаду на основі приватної візи за власні кошти. Я хотів затримати її тут до свого повернення в Україну, бо кращої (і дешевшої) помічниці не буде.

Звернувся до Вас. щоб виписати їй як члену моєї сім’ї дипломатичний паспорт.

Паспорта не видали, бо вона як доросла людина, мовляв, не член моєї сім’ї (що, між іншим, суперечить визначенню поняття сім’ї у сімейному праві). Тоді я попросив дати для неї службовий паспорт як для чужої людини. Не дали. Порадили продовжити візу в Канаді.

Тут, в Оттаві, секретар з консульських справ займався цим питанням з початку квітня місяця, і ось 14 травня 1993 року надійшла відповідь з протокольного відділу Департаменту зовнішніх справ з нотою ХДС-1290 та бланками на одержання статусу емігрантки.

Це образа! Ні Ірина, ні дружина, ні я нічого подібного Ірині не бажали. Донька хоча по крові й не моя, та, як і я, — націоналістка, а не безрідна обивателька, що не має почуття роду-племені і готова проміняти Україну на кращий шматок заморського хліба. І якщо вона приїхала сюди, то лишень щоб удосконалити знання мови та допомогти мені в період становлення посольства. Це можливо за умови, коли сім’я з чотирьох осіб живе разом. Розрив сім’ї на дві частини зв’яже Ірині руки і обмежить її можливості до праці, а мене позбавить надійної помічниці.

Шановний пане Міністре!

Крім грошей Фонду посольства України, наші два консульські працівники заробили вже понад 100 тисяч доларів. Наші друзі в Едмонтоні беруть на себе витрати на утримання українського ген-консульства в Едмонтоні.

Коли б Ви ставилися з більшим довір’ям у справі добору допоміжного персоналу та надсилали дипломатичних працівників, то українські представництва в Канаді можна б було розширювати, не збільшуючи тиску на бюджет МЗС.

Я не прошу у Вас грошей. Я постійно прошу у Вас людей, а Ви не даєте!

Такі сприятливі умови для розширення консульської діяльності (і збільшення валютних надходжень), таке велике бажання канадців для пожвавлення підприємництва, а ми не маємо жодного економіста в Торонто, Едмонтоні, щоб допомогти цим щирим людям робити добро Україні — на всю Канаду тільки один економіст!

Як ми можемо розширювати вплив України в Канаді таким невеличким штатом?

А тепер ще покине посольство Ірина Стасів, і дипломати самі засядуть за друкування посольських матеріалів.

Сподіваюся, що моя думка не відходить від загальноприйнятої в молодій українській дипломатії, яку очолюєте Ви: треба звільняти з дипломатичної роботи за кордоном пияків, але й треба цінувати сумлінних і здібних людей, якщо навіть прийшли вони в систему МЗС України на короткий час.

Прошу залишити Ірину Стасів у Канаді для роботи в посольстві, відповідно оформивши її юридичний стутус».

Наступного дня я знайшов нагоду повідомити Асмана про оформлення візи для Ірини, щоб побачити його реакцію. Йому було ніяково.

Дружня дискусія з Павличком і офіційні стосунки з міністерством

До Канади приїздив Павличко, тодішній голова Комісії в закордонних справах Верховної Ради. Він прилетів до Торонто із Сполучених Штатів. За браком часу не міг завітати в Оттаву. Мені дуже хотілося з ним зустрітися, щоб вирішити кілька конкретних справ.

І я вилетів до Торонто. Зустріч відбулася в генеральному консулаті України.

Я розповів про політичну, економічну, культурну діяльність посольства, про кадрову проблему, про можливості України в Канаді.

— Моє посольство, — сказав я, — це не повноструктурна установа: немає спецзв’язку, немає своєї охорони і офіцера Служби безпеки. Підганяй. Дмитре, пана Зленка швидше все це організувати.

— Бракує коштів. Ти ж знаєш, як фінансують наше міністерство, — відповів Павличко.

— Та не потрібні додаткові міністерські кошти! На зарплатню можна буде пустити наші консульські збори, а експлуатаційні витрати покриває КУК з Фонду амбасади.

— Ти задоволений будинком посольства?

— Ну, як сказати? Будинок невеличкий і справжнє велике посольство він не задовольнятиме, але зараз цілком влаштовує. Я вельми поспішав офіційно відкрити посольство в окремому будинку, і завдяки подарунку Гуцуляка це вдалося. Україна зміцнюватиметься, реформує економіку, багатітиме — тоді й купить імпозантний будинок і переселить у нього посольство.

— Судячи з поведінки групи 239, вони хочуть остаточно розвалити економіку. Справи дуже кепські. І я все частіше думаю, що краще було б тобі не виїжджати з України. Тоді, на самому початку 1992 року, коли підшукували посла для Канади, я всіляко старався тебе проштовхнути, а тепер уже сумніваюся, чи добре робив.

— Дмитре, таж здавалося, що у Верховній Раді виросло багато молодих політиків, що цілком мене замінять, а захист зовнішніх інтересів України для молодої держави дуже важливий.

— І мені так здавалося. Тобто не те, щоб тебе хтось замінив, але що самостійність гарантує Верховна Рада. А в Канаді ніхто інший не мав би такої підтримки, як ти, і ніхто так багато не зробить, як ти.

— Либонь, так. До мого приїзду в Оттаву Фонд амбасади України мав близько 70 тисяч доларів. Коли я приїхав, він почав швидко зростати. Знаєш, мені легко з нашою діаспорою. До бандерівців і мельниківців, до духовних отців і комбатантів я маю право говорити на «ти». Ніхто з них не може мені кинути: «Ми боролися за самостійну Україну, а ви…» Виступаючи перед різними діаспорними зібраннями, я створюю контекст, в якому їх ставлю поруч із собою або себе поруч з ними, і, поставивши їх і себе в одну лаву, закликаю продовжити патріотичну справу і допомогти молодій державі зміцнити. В мені вони бачать свого й відгукуються.

Між іншим, Дмитре, як при підшукуванні кандидатур на посаду посла натрапили на моє прізвище: як на кандидата в президенти чи як на одного з політв’язнів-депутатів, що знає англійську мову?

— Я не знаю, хто перший запустив думку, що ти можеш бути послом, але коли вона була запущена, то я поставився цілком схвально. Схвально поставився й Президент. Про інших депутатів-політв’язнів мови не було, і цей чинник не мав абсолютно ніякого значення. А щодо кандидатів на посаду посла, то ти один, хто знає англійську мову. А втім, думаю, що й це не було головне. Головне твоя вага в суспільстві. І відсутність її тепер в Україні відчувається.

— Дмитре, не перебільшуй значення особи в історії.

— Коли б президентом став ти, розвиток пішов би зовсім по-іншому.

— У тому-то й сила обставин, що я не міг стати президентом. Ним міг стати політик тільки з комуністичного середовища. Що і сталося. У цьому факті є перемога об’єктивних обставин над особою.

Повернувшись до Оттави, я розмірковував: щоб забезпечити роботу демократичних правил політичного й економічного життя в інтересах єдності нації та її розвитку, необхідна організованість. Той батіг і був би способом поставити загальнонаціональне вище особистого. Польща у XVIII сторіччі призвела себе до остаточної руїни тим, що демократію довела до абсурду — вона дозволила кожному членові сейму накладати вето на рішення сейму. За таких умов найменша примха тільки одного члена сейму зривала ухвалення рішення. Прийняття законів стало майже неможливе.

І наш гетьман Іван Мазепа, роздумуючи над поразкою козаччини, дорікав: через незгоду між полковниками самі себе звоювали і занапастили Україну.

Дорікання слушне з уст поетів. А політики зобов’язані розробити такі правила політичної гри здібних, амбітних, талановитих людей, щоб самі ці правила паралізували деструктивні зусилля і гарантували єдність нації.

XX сторіччя розробило ці правила досить добре. Дасть Бог, скористаємося ними.

* * *

Справа із заснуванням українського консулату в Едмонтоні завзяттям українських підприємців і провінційної влади Альберти та послідовними діями посольства швидко просувалася вперед. Раптом надходить лист міністра А. Зленка з вимогою зупинити всю роботу в цьому напрямі. Мою ініціативу і старання різко обірвали. 23 травня я написав міністрові А. Зленку:

Шановний Анатолію Максимовичу!

Отримав Вашого листа від 19.05.93 р. стосовно консульства в Едмонтоні.

Проблема відкриття консульської установи, як, очевидно, і будь-якої іншої державної установи в іншій державі, це, само собою зрозуміло, компетенція самої держави в особі її міністра закордонних справ.

У випадку, про який іде мова, я жодною мірою не перевищив своїх повноважень. Коли під час мого візиту до провінції Альберта прем’єр Альберти звернувся до мене як до офіційного представника Української держави про заснування в Едмонтоні українського посольства, я відповів: «Якщо бізнесмени Альберти своєю активністю доведуть доцільність його, тоді я підтримаю їхнє клопотання перед міністром закордонних справ України».

Коротко про це я згадував у телефонних розмовах з Миколою Петровичем.

Начальник консульського управління пан Сардачук до думки про відкриття консулату також поставився прихильно.

Ясна річ, попередній обмін думками ще не давав мені права звертатися до канадського ДЗСМТ, тому під час першої посольської наради в Києві, а саме 2 квітня, і під час зустрічі з Вами я чітко і недвозначно виклав цю пропозицію, і Ви погодилися засилати ноту до ДЗСМТ по дозвіл на заснування консулату в Едмонтоні.

Ваш дозвіл я розумів як офіційний дозвіл і відповідно діяв, причому посольство інформувало МЗС про свою роботу у цій справі.

До раніше викладеної аргументації про доцільність відкриття консульства в Едмонтоні додам лише один аргумент: наш консул в Торонто лише за два місяці заробив понад 50 тис. доларів, а його утримання становить менше 6 тис. (зарплата, квартира, транспорт).

В Едмонтоні прибутки, ймовірно, будуть трохи менші, але й там консульство споживатиме незрівнянно менше, ніж зароблятиме.

Я розумію, що, окрім питання про доцільність, існує питання про можливість. Якщо тепер чи в найближчі місяці Ви не маєте можливостей направити відповідних людей до едмонтонського консульства, то це цілком можна зрозуміти. Накажіть у такому разі пригальмувати підготовчу до відкриття консульства роботу (пошуки приміщення, обладнання тощо), і посольство розтягне цю роботу на стільки, на скільки буде потрібно для МЗС.

Я проявляв, як завжди, ініціативу, але я не використовував і не використовуватиму посади посла для спрямування своїх ініціатив на підрив авторитету Української держави шляхом протидії МЗС та внесення дисгармонії в його діяльність».

На жаль, цей надзвичайно чемний лист не змінив справи — моїм намаганням заснувати консулат в Едмонтоні — одному з найбільших центрів підприємницької діяльності і поселення українців — був покладений край.

28 травня зателефонував помічник М. Макаревича пан Сугач і передав, щоб посольство писало щотижня звіт про свою працю. Я в посольстві не був. Сугач розмовляв з Веселовським. Веселовський сказав Сугачу, що дипломати так завантажені важливими справами, що писати звіти щотижня просто ніколи.

Коли я повернувся до посольства і Веселовський доповів мені цю вимогу МЗС, я зателефонував панові Макаревичу і сказав, що з кожною дипломатичною поштою посольство надсилає до МЗС цілі стоси різних паперів: записи із «Щоденника посла», інформації про зустрічі наших співробітників з дипломатами оттавського дипломатичного корпусу, про консультації в канадському ДЗСМТ й уряді, зустрічі з членами канадського парламенту, звіти й копії документів переговорів з торговельними підприємницькими делегаціями тощо. Ця пошта, що її дипкур’єри двічі на місяць привозять з посольства до МЗС, характеризує обсяг і зміст нашої діяльності. Крім того, посольство ж подає МЗС річний звіт, піврічні й квартальні звіти. Навіщо ще й щотижневі?

Пан Макаревич пояснював, що короткий щотижневий звіт на одну сторінку дав би можливість МЗС наочно уявити роботу посольства.

Це було зовсім не переконливо, але Макаревич наполягав.

На черговій нараді дипломатів я поінформував про цю нову вимогу МЗС і запитав Веселовського:

— Чому Макаревич так робить? Він хоче, щоб ми не працювали, а писали звіти? Чому вони присікуються?

— Це справді присікування. Багатьом в МЗС не подобається ваша самостійність.

— То що, вони хочуть допекти мене до того, щоб я пішов у відставку?

Веселовський:

— Власне кажучи, саме цього вони й хочуть. І тоді призначать на ваше місце слухняного.

— Слухняний буде робити більше для України?

Веселовський:

— Звичайно, ні. Він робитиме менше і тим самим ще менше завдаватиме їм клопоту.

— Так що ж їм потрібно: захист України чи особистий спокій?

Веселовський:

— Власний добробут. Вони не войовничі націоналісти. Вони просто громадяни і службовці однієї з престижних державних установ. І вони мріють не про велич України, а про заробітну платню, посаду, відпочинок, відпустку.

— До речі, факсовий зв’язок — це вид відкритого зв’язку. Даючи короткий звіт щотижня, ми можемо забезпечувати якусь другу державу цінною інформацією. Будемо сподіватися, що цей зв’язок скоро замінимо кращим.

Я сказав панові Макаревичу, що можу передати 5000 доларів готівки на техніку для МЗС, якщо в Києві її можна купити. Так було б краще, бо не треба транспортувати звідси.

Шандрук:

— А не сказали про торговельну угоду?

— Розповів. Він попросив наш варіант тексту передати їм у черговій диппошті. Таким чином, шановні дипломати, кожної п’ятниці перед обідом подавайте панові Веселовському ваші звіти за тиждень, щоб після обіду Веселовський скомпонував із них тижневий звіт про роботу посольства.

Із «Щоденника посла»

В аргентинському посольстві я познайомився з послом Австрії.

Мав телефонну розмову з послом України в США Олегом Білоусом. Необхідно було обмінятися думками з огляду на підготовку зустрічі «великої сімки».

Пан Білоус розповів, що заступник держсекретаря США Телбот, заступник міністра оборони США й сенатори Лугар і Нан, обговорюючи українську проблему, висловили три конструктивні пропозиції.

Перша. У питанні ядерного роззброєння України не перегинати палиці, аби наша Верховна Рада не оголосила Україну ядерною державою. Доки Україна збирається знищити ядерну зброю, підтримувати її в цьому, але не штовхати: штовхання може дати зворотний наслідок — досить войовнича Верховна Рада може проголосити Україну ядерною державою, і тоді ставлення до неї і переговори з нею будуть виведені на зовсім інший рівень — з нею доведеться вести мову як із звичайною ядерною державою, яких у світі тепер п’ять, а тоді стане шість.

Друга. Не прив’язувати економічні взаємини з Україною і допомогу їй з приєднанням України до договору «СТАРТ-І».

Третя. Не зводити порядок денний роботи зустрічі «великої сімки» до роздягання України.

Авторитет цих американськихполітиків ми почали використовувати в консультаціях дипломатів нашого посольства з канадським департаментом закордонних справ. Три пропозиції вищезгаданих політиків пом’якшували жорстку позицію «великої сімки» щодо України і стали нам в пригоді.

31 травня 1993 р. провів бесіду з австрійським послом Вальтером Лічемом.

Ознайомив його з українською ініціативою створення зони співробітництва і безпеки між Балтикою і Чорним морем. Посол зацікавився ідеєю, побачив у ній раціональний підхід до розв’язання проблем нової розстановки міжнародних сил після демонтажу СРСР і вважав її творчою з огляду пошуків забезпечення миру в Європі. Домовилися продовжити консультації та обговорення цієї теми.

Зустрічався з польським послом Діємом, який передав повідомлення агентства Рейтер про візит президента Валенси в Україну. З повідомлення стало зрозуміло, що США проти створення Балто-Чорноморської групи держав і що Польща, довідавшись про це рішення США, поспішила й собі не прийняти пропозицію. Однак робота посольства у цьому напрямі з дипломатами в Оттаві свідчить, що логічних заперечень проти цієї ідеї знайти вельми важко, тож за достатньої наполегливості української дипломатії та гнучкому підході до витлумачення її значимості успіх виглядає цілком можливим.

Зустрічався з президентом Конгресу канадських поляків паном Бурським та старшим радником у зовнішніх справах конгресу доктором Гарлицьким.

Вони наголошували на необхідності налагодження добросусідських стосунків і розширенні співпраці в інтересах обох народів.

З огляду на те, що канадський уряд не допомагає Україні і Польщі вийти з економічної кризи і не створює сприятливих умов для розширення приватного бізнесу, доцільно було б координувати дії канадських українців і поляків для виправлення такого негативного становища.

1 червня провів ділову розмову з польським послом Т.ДІЄМОМ.

Під час розмови посол висловив цілковите розуміння турботи України про свою безпеку і, зокрема, про можливу загрозу з боку Росії, та разом з тим підтримував вимогу знищення Україною ядерної зброї.

Пан Дієм — за розширення українсько-польського військового співробітництва і за те, щоб воно йшло дедалі активніше.

Зустрічався з болгарським послом Славом Данєвим, обмінялися думками про причини труднощів переходу від комуністичного соціалізму до демократичних суспільств. Докладно обговорили проблему Балто-Чорноморської зони співпраці. Посол зацікавився ідеєю, але поставився до неї стримано.

Здається, позиція Болгарії у цьому питанні буде формуватися залежно від позиції Москви. Не те щоб Москва могла просто диктувати Болгарії свою волю. Ні, цього вже немає. Але є ще велика сила традиції підпорядкованості, яку вона ще не встигла повністю подолати. Окрім того, зберігаються широкі економічні взаємини, розривати які не в інтересах Болгарії.

* * *

Я готувався до поїздки в Едмонтон у зв’язку з присвоєнням мені вченого ступеня почесного доктора права Альбертського університету. Аби якнайповніше використати в інтересах загальної справи поїздку на Захід Канади, я вирішив з провінції Альберта вирушити до провінції Британська Колумбія. Плани моїх офіційних візитів були узгоджені з провінційними урядами та провінційними керівниками Конгресу українців Канади. На додаток до цієї підготовки я відвідав у ДЗСМТ пана Майкла Бела і провів з ним довгу і вельми змістовну бесіду. Він розповів мені про урядовців в Едмонтоні й Вікторії, про особливості підприємницької діяльності в кожній провінції і дав рекомендації, до кого в якій справі краще звертатися. Ці відомості були корисним додатком до моєї інформації.

Після розмови з головним редактором газети «Верескова земля» паном Торстоном виникла ідея написати статтю про Україну. Хочу навести зміст цієї статті.

«ВІДКРИТИ УКРАЇНУ

Чи знає Канада Україну? І так, і ні. Близько мільйона канадців походять з України. Минулого року українці святкували сторіччя поселення на американському континенті. За це сторіччя українці ознайомили канадців іншого етнічного походження з українською культурою, звичаями. Дещо з української культури стало частиною культури канадської і тепер уже не сприймається як якесь суто українське явище. Українці стали частиною Канади.

Впродовж сторіччя українці розповідали своїм сусідам, а час від часу широкому канадському загалу про свою далеку батьківщину Україну. Показували її на карті європейської частини світу і скаржилися на підневільне становище України.

Україна була членом ООН, але через те, що від самого початку існування ООН українська делегація ніколи не вимовила жодного незалежного слова, а завжди повторювала слова Москви, на неї перестали звертати увагу, а з часом і зовсім забули. Отже, присутність представників України в ООН не робило її більш відомою в світі.

З України до Канади час від часу приїздили танцюристи, співаки та інші художні колективи, і їхні програми були чудові, але просякнуті комуністичним духом, і артистів сприймали в Канаді за носіїв окремого зкомунізованого етносу, а не самостійної державної нації.

Газети й книжки, що надходили з України, були периферійного значення і не цікавили впливові канадські кола.

Самі канадські українці з бігом часу віддалялися від української дійсності й чимраз менше цікавилися Україною.

Так дожили до 90-х років, до проголошення Україною 24 серпня 1991 р. своєї незалежності, до референдуму і визнання Канадою 2 листопада 1991 р. Української держави.

За останні два роки тисячі канадських українців, сотні бізнесменів відвідали Україну. Вони поверталися звідти з різними враженнями. Для більшості політиків і бізнесменів поїздки були відкриттям нової країни. Вони реально побачили великі розміри цієї країни, високий рівень цивілізованості 52-мільйонного народу, чудовий клімат і величезні запаси природних багатств. Разом з тим вони відчули жахливі наслідки 75-річної окупації: зруйноване колгоспною системою сільське господарство, дезорганізовану промисловість. Україна все ще ніяк не розгорне в широчінь приватизацію економіки — не вистачає рішучості, не вистачає досвіду. І не дивно: ринкову економіку мають збудувати люди, які ніколи не жили в умовах такої економіки.

За таких обставин допомога канадських бізнесменів особливо цінна. Причому від самого початку незалежності і в українському парламенті, і в інших впливових колах при обговоренні проблем одержання іноземної допомоги сповідують принцип: не давайте нам шматок хліба, дайте нам лопату, щоб ми нею самі собі його здобули. А на допомогу Україна заслуговує, бо наш після колоніальний стан можна порівняти хіба що з наслідками 9-бального землетрусу. Але якщо у випадку землетрусу весь світ допомагає швидше відбудувати зруйноване місто, то хіба не захоче цей світ виявити співчуття і надати допомогу, коли розтрясло не одне місто, а всю економіку і всю країну?

Тепер поглянемо з підприємницького боку.

В Україні новими законами створені сприятливі умови для іноземних інвесторів.

Між Україною і Канадою практично немає мовного бар’єру, бо, мабуть, немає в Канаді такої фірми, де б не було українців.

Канада має високорозвинені передові технології, а Україна має висококваліфікованих робітників з низькою заробітною платою. Створення спільних підприємств вигідно обом сторонам: Україні — бо вона здобуває нову техніку і канадський досвід. Канаді — бо вона продає техніку і тим завантажує свої підприємства і зменшує безробіття.

Оскільки українська робоча сила дуже дешева, то спільне підприємство заощаджувало б на заробітній платі, і товари його мали б дуже низьку собівартість. Це збільшувало б їхню конкурентноспроможність на світовому ринку, що сприяло б покращенню економічного становища в Канаді.

Тепер, коли в канадському уряді починають прихильніше ставитися до розширення економічних зв’язків з Україною, очевидно, і приватний сектор економіки не помине нагоди скористатися з винятково сприятливих умов.»

8 червня 1993 р. до посольства прибув професор Юрій Книш з Манітобського університету. Вчений працює у відділі політичних студій. Коло його інтересів — давня й середньовічна історія, сучасний стан України. Він дуже позитивно поставився до ідеї створення колективу українських вчених з метою написання статей для наукових журналів. Домовилися, що він працюватиме у своєму середовищі й підшукуватиме підходящих людей, а коли ми в Оттаві створимо секретаріат для зв’язків і координації, тоді обговоримо питання про загальну зустріч для узгодження стратегії діяльності.

Зателефонував адвокат Олександр Бієга. На відміну від багатьох балакучих земляків, він наполегливо діяв. Тепер його наполегливість спрямована на створення збірника з історії українців Квебеку.

Я також написав статтю, але її не вмістили до збірника — в останній момент спохватилися, що вона не відповідає його ідеї. Збірник звертається до канадців і французів Квебеку з метою показати значення українців у розвитку канадського (квебецького) суспільства, а моя стаття звертається до українців. Це різні адресати, і, щоб не вносити дисгармонії в спрямованість збірника, її не треба було туди вміщувати. Міркування цілком логічні, а логіка — найбільша сила, тож ніякого невдоволення я не відчув. А до цієї книжки її варто вмістити, щоб ознайомити читача з думками, які звернені не до чужинців, а до українців.

Подаю її зміст.

УКРАЇНСЬКА ДІАСПОРА: ПОГЛЯД ЗБОКУ

З паном О. Бієгою я познайомився у червні 1992 року, коли ще й місяця не минуло від мого приїзду до Канади. Обов’язки посла, а часто й бажання зустрічей з канадськими українцями, зумовлювали мої часті поїздки, і я вже кілька разів відвідав Монреаль. Після святкування першої річниці незалежності України в Монреальському порту на українському судні Бієга запросив мене додому і розповів про свій задум видання англійською і французькою мовами книжки про українців у Квебеку. Я підтримав ідею. Бієга запропонував мені написати статтю до книги. Бувши страшенно завантажений дипломатичною працею та організаційними проблемами, я наївно думав, що, коли вирішиться питання з будинком для посольства та резиденцією, я зможу у вихідні написати статтю до збірника. І необачно пообіцяв Бієзі зробити це. Минав місяць за місяцем, а я все ніяк не знаходив часу. Сумління мучило і часто докоряло: «Навіщо ти, чоловіче, пообіцяв, ну навіщо?!» Але даного слова назад не повернути, а щоб повернути рівновагу душі, був лишень один спосіб — написати статтю. Що я врешті й зробив. Тепер залишається менший гріх: я загальмував час видання книжки. Цей гріх я зможу спокутувати, якщо моя стаття знайде свого читача і йому стане терпіння дочитати її до кінця.

Я й досі не маю часу сісти за вивчення відповідної літератури, проте знайшов час сісти за письмовий стіл для викладу своїх думок про діаспору, тож і подаю їх покірно на суд читачеві.

Вже рік, як ми з дружиною живемо в Канаді. Дружину згадую тому, що її взаємини з Канадою складалися інакше, ніж мої. Обмінюючись удома своїми спостереженнями, ми іноді по-різному оцінювали канадську реальність, що давало мені певний простір для узагальнень. Не смію похвалитися, що за рік я глибоко проник у психологію українців Канади. Упевнений лишень в одному: кожен новий місяць перебування в Канаді відкривав мені нові й нові особливості життя канадських українців, і через ці особливості я розкривав характер їхнього світосприймання внутрішнього світу. Отже, я не претендую на істину в останній інстанції. Напевне, проживши в Канаді довше, я написав би трохи іншу статтю. Та оскільки результат будь-якого дослідження залежить не тільки від кількості емпіричного матеріалу, а ще й від здібностей до наукового синтезу, то й я осмілююсь подати свої розмірковування вимогливому читачеві.

Усе пізнаємо в порівнянні. І коли ми спостерігаємо українців Канади, то виносимо судження про них не з позицій абстрактного мірила, а з позицій тих уявлень і понять, що їх ми засвоїли в Україні. Там провели дитинство, там сформувалися наші уявлення про добро і зло, про те, як слід чинити і як не слід, як люди мають поводитися і як не мають поводитися. Ці наші уявлення для поцінування поведінки українців Канади. Поведінці нашій ми надаємо характеру об’єктивності; поведінці їхній ми надаємо характер суб’єктивності. Оскільки об’єктивне має характер суспільної істини, а суб’єктивне не має такого характеру, то перше явище стає головним, а друге — підпорядкованим. Перше має претензію вимагати від другого модифікувати свою поведінку в напрямку найбільшого наближення до першого.

Як ставитися до цих претензій?

З точки зору істинності понять цілком зрозуміло, що поняття українців в Україні — це таке ж суб’єктивне явище, як і поняття українців Канади, при цьому визначаються вони комплексом обставин в Україні і комплексом обставин у Канаді і як такі є рівноправні, і тому канадські українці мають право відкинути претензії українців з України на першість.

І в Україні, і в Канаді українці зазнають впливу природного та суспільного середовища, в якому формуються їхній духовний світ і поведінка.

У Канаді природне і суспільне середовище відмінне від українського, й антропологічний склад змінюється під впливом змішаних шлюбів інших, аніж в Україні, етнічних груп.

Різні передумови ведуть до виникнення різних антропологічних типів людей, а отже, і виникнення різних народів.

Макро- і мікросистемний підхід

Відповідно до теорії систем націю можна розглядати як суспільну систему. Для неї, як і для будь-якої іншої суспільної системи, властиві два види зв’язків: внутрішні зв’язки між підсистемами, що органічно доповнюють одна одну і збільшують життєдіяльність системи як окремого організму, і зовнішні та відцентрові, що являють собою втручання сторонніх елементів і щодо системи є деструктивною силою. Система має властивість їх асимілювати, залишаючись сама собою. Проте можливості системи перетравлювати сторонні елементи обмежені, і коли зовнішні впливи надто сильні, вони разом з внутрішніми деструктивними силами ведуть до розпаду системи.

Тут я посилатимусь не на такі приклади, як, приміром, розвал Радянського Союзу чи Югославії, що становили системи наднаціонального типу, а на ситуацію в Україні і Білорусі, системах національного типу. Обидві вони зазнали величезних ударів іззовні. Для Білорусі сила зовнішнього впливу явно перевершила можливості національного організму знешкодити цей ворожий вплив, і система почала руйнуватися.

Розміри ударів по українському національному організму пропорційно були не меншими від білоруського, але завдяки притягальній силі національних підсистем національний організм ще не втратив здатності до самовідновлення, хоча процес розкладу частково захопив і його, тому відновлення потребуватиме багато часу. Отже, колись консолідований національний організм, пройшовши через катаклізм, тепер починає самовідновлюватися. Величезне значення для наслідків такого процесу має історія того чи іншого народу.

Реально окупанти досягли того, що майже розірвали духовні зв’язки між поколіннями українців, знівечили національну свідомість і, навіявши багатьом думку про безперспективність української нації, вже майже викопали для неї могилу.

І ось тепер, коли диктатура ослабла і людина здобула свободу слова, на кожного зрусифікованого дихає козаччина і гетьманщина, Коліївщина і Шевченко, кров славних лицарів 17–20-х років та воєнного й післявоєнного періодів. Цей дух живе в піснях і легендах, у мистецтві й могилах національних героїв, у віршах і найзаповітніших мріях. Його не можна уникнути. Перевертнів він повертає до рідної хати, а зневіреним дає надію. Минуле — потужний чинник єднання навколо національного прапора свободи й надії на кращу долю.

Таки правда: у нас було щось добре в минулому, і ми відроджуємо його задля створення міцного підмурку, на якому ми хочемо звести світлий палац майбутнього.

А що таке Канада?

Коріння кожного канадця десь в Україні, Англії, Франції, Німеччині — де завгодно, тільки не в Канаді. Ясна річ, на рівні біологічного життя історичне коріння не потрібне. Ні корова, ні кінь не пам’ятають свого походження. Вони пам’ятають, де краща трава в лузі та їхній теплий хлів чи стайня із сіном. Проте людина вища істота, і її збентежена душа постійно шукає чогось духовного, піднесеного, прекрасного. І намагається розгадати таємницю походження людського роду, заглянути за небосхил і простежити довгу вервечку свого роду до сивих глибин родово-племінного суспільного ладу.

У Канаді я бачу дві тенденції. Перша: асиміляція в англомовну культуру діаспор усіх національностей… Друга: відстоювання своїх національних рис і продовження материнської національності на новій землі. Першу активно і послідовно проводить федеральний уряд. Друга найяскравіше представлена французами, що в Квебеку продовжують культуру їхньої далекої прабатьківщини Франції.

Яка тенденція сильніша й чому?

Сильніша перша. І не тому, що її проводить федеральний уряд, який має великі можливості. Сила першої тенденції в самій людській природі. Психологічна наука встановила, що кожен народ складається з двох частин: приблизно 95 відсотків — це люди, що живуть матеріальними інтересами, і 5 відсотків живе ідеями. 95 відсотків пристосовується до місцевих умов і дбає про підвищення свого добробуту. 5 відсотків думає про те, куди йде людство, про місце його нації в світі, про добро і зло, намагаючись зробити так, щоб добра на землі стало більше.

На перший погляд здається, що 5 відсотків повинні були б вести за собою решту суспільства. Проте все не так однозначно.

Візьмімо Австралію, США, Канаду. Освіченіше населення цих країн шанувало культуру своїх британських пращурів і хотіло б її зберегти. Чимало елементів британської культури їм довелося втратити, але мову вони зберегли й інші етноси собі підпорядкували.

У X сторіччі київські князі підкорили угро-фінську північ і насадили там своїх дружинників (посадників), які, породичавшись з місцевим населенням, витворили свою еліту, що поступово перетворилася на московитів і утвердилася на новій території.

З колишньої арабської спільноти утворилося кільканадцять окремих народів. Те ж саме відбувається і з британською мовно-культурною спадщиною — з неї виростають окремі гілки людського роду. Московити, білоруси, татари в Україні стають українцями, українці в Канаді стають канадцями — таке вічне колесо історії.

І все-таки повернімося до мікрорівня.

Чому євреї, живучи поміж інших народів, збереглися впродовж двох тисячоліть? Чому цигани зберегли свою самобутність протягом трьох тисяч років?

Якщо обставини діють фатально і асиміляція новаків, що опиняються в середовищі іншого етносу, неминуча, то як сталося, що цигани та євреї змогли так довго не піддаватися цій могутній асиміляційній силі?

Мікросередовище

Канадець спілкується не з усіма 27 мільйонами канадців, як українець не з усіма 52 мільйонами громадян України. У кожної людини є якесь коло родичів (сусідів, близьких) і коло людей, з якими вона працює. Ці осередки можуть бути різні, і вони, ясна річ, не якась стала величина, однак усе людське життя минає у почерговому спілкуванні з дуже невеликою кількістю людей, оптимальна кількість яких, за твердженням психологів, сім осіб.

Вплив мікросередовища величезний. Мікросередовище культивує в своєму колі окреме тлумачення призначення людини на Землі та поняття про вартість людського життя, про ставлення до моральних правил суспільства, його ідеологічних цінностей та народних звичаїв. У мікросередовищі створюється свій окремий клімат, спроможний, наприклад, подолати у своїх людей страх перед тюрмою і підняти їх на смертельну боротьбу проти загарбників, а в релігійному екстазі довести часом навіть до колективного самогубства.

Цигани і євреї також створили свої мікросередовища. Вони жили серед інших народів, але не разом, а поруч з ними. Вийшовши з Індії, цигани не піддалися асиміляторському впливу осілих народів, протиставивши йому кочовий спосіб життя.

Євреї виділилися в окрему спільноту за допомогою віри, звичаїв окремих видів діяльності (ремісництво, торгівля), особливим ставленням до місцевого неєврейського населення та активною підтримкою ідеї відродження своєї ізраїльської держави.

Звідси випливає два запитання. Перше: чому в США асимілювалися французи й німці? Друге: чи та сила, яка запобігла асиміляції циган та євреїв упродовж попередніх тисячоліть, і тепер продовжує діяти? Якщо зберегли свою самобутність цигани і євреї, то цілком логічно припустити, що це могло статися і з іншими. Звідси можна зробити висновок, що поняття суспільної закономірності не тотожне поняттю природної закономірності. І те, що в природі неминуче, в суспільстві не носить такого категоричного характеру.

У природі за ніччю настає день, за весною — літо, інакше бути не може. Винятків не існує. У суспільстві закономірність — це лише статистично переважна величина: нація асимілює інородні групи, що потрапляють у сферу діяльності її системного організму, проте це не є правилом. Потужний закон асиміляції, як бачимо на прикладі циган та євреїв, знає винятки.

Реальний рух історії — це векторна величина, що складається з діяльності різноспрямованих суспільних сил. Кількість суспільних сил не визначена наперед і може бути більшою або меншою. і оскільки суспільні сили народжуються з активності людей, то це теоретично означає, що французи в США могли б консолідуватися в окрему силу і були б одним із складників, що впливає на векторну величину загального історичного розвитку США. Природа не стояла їм на перепоні. На перепоні стояло англофонне суспільство, опору якого вони не зуміли здолати.

У Канаді вийшло інакше. Вихідці з тієї ж Франції зуміли консолідуватися в окрему силу і тепер справляють величезний вплив на розвиток усієї Канади. Таким чином, відповідь на перше запитання така: французи й німці в США асимілювалися не через нездоланну природну необхідність, а через суспільну властивість самих людей.

Що ж до циган, то їхній кочовий спосіб життя прийшов у суперечність із сучасною стадією розвитку індустріалізованих суспільств: вільних місць для таборування майже не лишилося, їхнє примітивне ковальство стало явним анахронізмом, їхні пісні й танці витіснила маскультура. Вони — вчорашній день в історії людства. Трохи інакше склалася доля євреїв. Здійснилася їхня багатовікова мрія — у них є тепер своя держава Ізраїль. Щоправда, це поставило євреїв в один ряд з іншими народами і розвіяло міф про їхню богообраність. У всякому разі історичні зміни останнього півсторіччя ставлять єврейство перед найбільшим випробуванням: або воно буде зведене до маленької держави в одному з куточків арабського світу, або їхні керманичі мусять придумати, як утримувати єврейську діаспору від асиміляції, коли за одне-два покоління забудеться давня ворожнеча і розширення поінформованості світу не залишить місця для давніх міфів.

Мабуть, вони знайдуть вихід.

А чи знайдуть українці в собі силу лишатися самі собою?

Минулого року українська діаспора святкувала 100-річчя свого поселення на американському континенті.

За рахунок чого українці зберегли свою самобутність? Якими прийшли до сторічного ювілею? І що на них чекає в майбутньому?

Емігранти

Загальна декларація прав людини ООН проголошує право кожної людини покинути свою країну і знову повернутися до неї. Це — міжнародно-правовий аспект. Без сумніву, він справедливий і, втілюючи волю об’єднаних в ООН держав світу, зафіксовує високе уявлення про свободу особи. Цей прогресивний погляд далеко відірвався від глибоко закорінених понять у середовищі простих людей багатьох країн світу. Людей, які покидають батьківщину, часто звуть зрадниками, шукачами легкого життя, наживи, авантюристами тощо.

Я також проти виїзду з батьківщини. Однак на моє глибоке переконання заслуговує осуду і мовчазна покора перед загарбниками, деспотичним режимом та необмеженим свавіллям влади. Проти них треба боротися. І якщо на рідній землі погано, треба не покидати її, а боротися зі злом. Проте коли в людини не вистачає духу боротися, вона виявляє свій протест виїздом за кордон, то й це краще за мовчазну гелячу покору.

Звичайно, щоб покинути рідне село, звичне середовище й пуститися світ за очі, необхідна душевна відвага і здатність до неординарного рішення, мужність розірвати коло усталених понять і відчуття приреченості. А це ой як не просто. 1933 року українці помирали з голоду, але, як правило, не піднімали рук на своїх катів. Під час Другої світової війни бували випадки, коли кілька озброєних німців вели величезну колону євреїв на розстріл. Ті знали, що йдуть на розстріл, проте не тікали.

І в першому, і в другому випадку маємо факти підкорення людей своїй долі. У випадку із втечею за кордон маємо факт опору лихим обставинам і намагання активно змінити своє життя. Отже, емігранти — це сміливі, ініціативні й підприємливі люди. Вони йдуть, може, й не туди, куди хотіли б їх спрямувати політичні провідники, але йдуть самі, ініціативно й рішуче.

Причини еміграції

У XIX столітті тисячі українців виїхали із Західної України за океан. Їхали від злиднів, шукали в чужих краях кращої долі.

Перші українські поселенці в Канаді були селяни. Життя тоді і в Канаді було нелегке, але землю можна було придбати практично за безцінь. Простори широкі, і наші роботящі люди почали освоювати нові землі.

Поразка Української народної республіки та червоний більшовицький терор наприкінці 20-х років зігнали багатьох східняків з рідних місць і примусили шукати собі притулку. Більшість їх осіла в Галичині й на Волині, включилася до національно-культурного просвітництва і до 1939 року провела величезну роботу в царині націоналістичного виховання наступного покоління борців за самостійність, а частина подалася аж за океан і осіла в Канаді, США, Аргентині та потроху в інших країнах Нового світу. Ця хвиля еміграції від перших поселенців відрізнялася політичністю. Вона принесла ідеал національної свободи.

Третя хвиля еміграції була викликана поразкою національно-визвольних змагань після Другої світової війни. Певну частину з цієї хвилі становили селяни зі Східної України, що тікали від нового наступу москалів з їхнім терором і колгоспами, але переважну більшість становили учасники боротьби за незалежність та їхні помічники й близькі.

Перші переселенці через незнання мови потрапили у важкі умови. Їм нелегко було зрозуміти канадські звичаї, вони почували себе приниженими, ображеними і нещасними. Найбільша їхня мрія — це подолати комплекс меншовартості і зрівнятися з канадцями. Цю мрію вони здійснювали в дітях шляхом навчання їх англійської мови та спонуканням до здобуття вищої освіти. Діти вже не мали батьківського комплексу меншовартості і повністю віддалися життю нової країни.

Третє покоління почувається більше канадцями, аніж українцями. Воно майже не знає української мови, добре пізнало канадську культуру. В канадському суспільстві посідає те місце, на яке вистачає здібностей, не відчуває жодного приниження, засвоїло повністю канадську культуру. Одначе виявилося, що в їхньому дуже демократичному, дисциплінованому і діловому світі не вистачає національного духу з культурними витворами пращурів, які своєю чарівною гармонією наповнювали б душу неповторним плетивом звуків і мрій, тим божественним суголоссям, якого годі шукати під канадським небом. Як не може англійця схвилювати вірш-пісня: «Реве та стогне Дніпр широкий», так не може збентежити українця чужа англійська пісня. Бо немає в Англії Дніпра, як немає в українських поняттях англійських реалій.

Українець Канади ніколи не відчує зв’язок його сучасної культури з англійською передісторією. Там, де канадець знаходить духовне коріння, українець бачить порожнечу. І якщо його душа не мертва, він намагається її заповнити. Тому й серед молодого покоління українських канадців зустрічаються ті, хто починає вивчати українську мову, аби відчинити собі двері в храм духу ще одного народу — народу їхніх дідів і прадідів, рідного народу.

Українці не гірші від інших

Це твердження чужинцеві може видатися дивним, — вони не піддають сумніву нашу повноцінність. Та українцеві воно не дивне. Лиха доля нас так довго гамселила, що ми втратили віру в самих себе. Десятки повстань — і все поразки, десятки спроб звільнитися від іноземного рабства — і все кайдани й кайдани. Може, й справді ми гірші, бо чого ж чужинцям впродовж сторіч удається нас гнобити й нав’язувати нам свою волю?..

О ні, ми не гірші. Це лишень російські шовіністи постійно прищеплюють нам комплекс меншовартості, аби морально роззброїти й ослабити наш опір імперії. Ця підступна пропаганда й ослабляла боротьбу за національну волю. Та погляньте, як поводилися українці в московських концтаборах. Вони були гам разом з німцями і поляками, білорусами й бельгійцями, молдаванами й угорцями, литовцями й естонцями. Ніхто з цих людей не скаже, що українці більше боялися смерті, голоду, холоду, що вони морально не стійкі і швидше впадали в розпач. О ні! Усі ці випробування українці витримали з честю.

А візьмімо, наприклад, українців-емігрантів серед інших народів.

Австралія. На цей континент українці потрапили після Другої світової війни. Було їх небагато: близько 50 тисяч. За 45 років проживання серед австралійців українці вивчили мову, звичаї, прийняли австралійські умови праці і тепер за загальним визнанням, живуть краще від середнього австралійця.

Українці розумні, кмітливі, ощадливі. Вони допомагали один одному, спільно будували церкви і хати-читальні, вони добрі, роботящі люди.

Канада. Почали українські першопрохідці з тяжкої селянської праці освоєння нових земель у провінціях середнього Заходу Канади. Працювали, мов чорні воли. Щоб дітям було легше жити, вчили їх. Діти добре вивчили англійську мову, здобули освіту, почали запроваджувати техніку й потроху обживатися. Стали ремісниками, юристами, економістами, дрібними підприємцями. Громадське життя з сільської місцевості перейшло до міст. Українці спочатку досягли життєвого рівня корінних канадців, а згодом піднесли його вище цього рівня.

Роботящі українці і не боялися будь-якої найтяжчої праці, ощадливі, у своїй масі не спивалися і не опускалися на соціальне дно. Міцний моральний хребет, почуття глибокої відповідальності за свою поведінку за будь-яких несприятливих обставин утримували їх на рівні пристойності.

Таким чином і в неволі, і в умовах демократії та свободи економічної діяльності — скрізь на чужині, де українці опинялися серед чужинців, вони виявлялися не гірші від чужинців. А в Україні ми гірші? Ні! Ми однакові всюди. І коли в Україні будуть створені умови для прояву найкращих національних рис, тоді ці риси стануть запорукою швидкого розвитку України та зростання добробуту й культури всього її народу.

Пан Яцик

Мені сподобалися думки Петра Яцика, оприлюднені у травні 1992 року в «Нових перспективах» в інтерв’ю під назвою «Формула успіху». В інтерв’ю немає одного такого речення, яке б давало дефініцію його поглядів, і я прошу вибачення в шановного читача за довге цитування. Воно, однак, необхідне, бо розкриває дві риси українського національного характеру, що важливо для повноти висвітлення проблематики всієї цієї розвідки.

«Я думаю, — писав пан Яцик, — що українці у справжньому житті, тобто в житті підприємницькому, набагато відстають від західних країн. У Канаді, наприклад, сім’я Рейхманів вислала Ізраїлю 30 млн. доларів. Одна сім’я! Чи можемо ми всі разом стільки дати Україні? Ні. Чому? Бо ми не знаємо, як заробити так багато. У галузі підприємництва ми просто слабші.

Якщо поглянемо в історію нашої країни, то побачимо, що її багато разів скуповували чужинці. Вони не заперечували проти занять літературою й мистецтвом, але підприємництво завжди тримали в своїх руках… Це розвинуло в нас особливе уявлення про вартості життя. Не можна сказати, що в літературі й мистецтві немає вартості, проте вони становлять лише одну з граней життя.

Найбільша вартість — це влада, яка дає освіту, гроші і військо. На жаль, ми не надавали їм особливого значення впродовж багатьох віків, бо такі були наші звичаї, традиції і наша віра…

Всі українці думають, як заробити гроші. А потім сховати їх до банку чи кредитної спілки. Тим часом гроші мають працювати. Дуже важко українцям вийти зі звичного способу мислення і подумати про щось масштабніше…

Людський вік триває в середньому 75 років. А підприємство, корпорація можуть жити й 100 років».

Аналізуючи нашу трагічну історію, пан Яцик відзначив в українському національному характері дві риси: перша — орієнтованість українців не на вміння робити гроші й нагромаджувати великий капітал, а на любові до літератури й мистецтва. Друга риса: відсутність перспективи, життя за принципом: аби день до вечора.

Думаю, ми одержали їх у спадок від давнішої української історії, проте нині вони величезною мірою визначають сьогоднішнє становище українців у діаспорі й сам характер політичних та економічних процесів в Україні. Тож зупинюся на них окремо.

Орієнтованість цінностей на духовні явища

Ясна річ, щоб жити, людина мусить мати помешкання, їжу та одяг, і кожен народ зайнятий цим матеріальним виробництвом. Однак усе залежить від ставлення до цього виробництва. Одні народи психологічно зорієнтовані на матеріальне виробництво, сама їхня мова краще зорганізована для точної передачі конкретних поточних виробничих явищ і процесів, у той час як в інших, і, зокрема, українського народу, мова надзвичайно добре розвинула можливості для передачі емоційної сфери, сімейно-побутових взаємин та різних природних і духовних явищ.

Народ, що потрапив у неволю, не дуже дбав про нагромадження великих маєтків, бо ставав жертвою свавільного грабунку окупантів: навіщо трудитися і нагромаджувати, коли в будь-який день може з’явитися адміністрація окупаційної влади і під якимось приводом конфіскувати його. Хіба мало було прикладів, коли сам маєток був причиною заслання його власника до Сибіру?! За таких умов не могла виробитися психологічна установка на нагромадження маєтностей для передачі з покоління в покоління. За умов окупації найвищою цінністю стає борець проти окупації за національну свободу. Плекання таких борців і стало змістом духовного життя українського народу. Звідси шкала цінностей: лицар національно-визвольної боротьби, далі кобзар, що з бандурою розносить славу про славних лицарів, посилює любов до України і сіє ненависть до її ворогів га кличе молодих людей до боротьби. Зі збільшенням друкованої продукції з’являються вірші, оповідання, публіцистичні статті і звернення, історичні легенди і розвідки, трактати, народне дійство, театр.

Усе це духовне виробництво стає для українців первинною вартістю, а матеріальне виробництво відсувається на друге місце. І туга за волею стає невід’ємною рисою української душі.

Подивіться на історичні думи й пісні українців, і ви побачите, що дуже часто навіть веселі й жартівливі пісні закінчуються сумною нотою. Навіть у час побутової радості українець не спроможний повністю звільнитися від свого великого історичного суму.

Через те, що окупанти сторіччями грабували добро українців, у них відпала охота нагромаджувати великі маєтки.

Більше того, оскільки великий маєток завжди був поєднаний з ворожою владою, ненависть до влади поширювалася й на її добро, а через те, що добро чужої влади було нагромаджене не чесною працею, а різними методами грабування народу, вже не тільки влада, а й це добро викликало негативні почуття. Виробилася презумпція: велика маєтність — це щось нечесно здобуте й вороже народові.

За часів комунізму ця презумпція доповнена загальноприйнятим переконанням, що чесною працею не можна здобути помітну власність. Її можна здобути лишень крадіжкою, яка завжди є непокарана завдяки володінню владою. Таким чином добро владоможців і владоможці-злодії — все це вороже, чуже й аморальне і як таке належить знищенню, а не наслідуванню.

Орієнтація на дрібне виробництво

Українці — не кочівники. Вони живуть на своїй землі з прадавніх часів, але через те, що панують на землі окупанти, ніхто з українців не почуває себе надійно і в кожного в підсвідомості живе думка, що в будь-який момент може з’явитися царський указ і їх з дому кудись заберуть, переселять, відвезуть і загалом не знати куди подінуть. Поняття «свій дім» дуже нетривке, бо під окупаційною владою володіння домом залежало не від права, а від волі царської та комуністичної свавільної адміністрації.

Через те, що в глибинах традицій батько передавав у спадщину синові шаблю, коня і заповіт боротися за волю, а не добро, нагромаджене ним за свій вік, українська земля зберегла мало свідчень життя своїх пращурів. Подивіться на простори Чернігівщини. Заселена вона доволі густо уже в X сторіччі, а що лишилося за 10 сторіч життя і праці? Де-не-де церква, могила, оборонний вал і рів.

Частково бідність слідів можна пояснити дерев’яним характером архітектури, але значно більшою мірою вона — результат підневільного стану, який не заохочував будувати з розрахунком на віки. Народ жив думкою: грандіозні споруди (а чи великі льохи для вина) будуватимемо потім, коли станемо господарями своєї землі.

Почуття тимчасовості на своєму клапті землі та схильність до маленького господарства з попередніх сторіч українці перенесли в XX сторіччя і ніяк не подолають його. Чому не подолають?

В Україні — тому, що ще не стали по-справжньому незалежним народом; в діаспорі — внаслідок того, що жили половинчастим життям і не могли відійти від духовних цінностей, що їх принесли в чужину з рідного краю. Рейхмани, про яких згадує пан Яцик, нам не рівня, хоч, далебі, добрий приклад. Євреї за довгі сторіччя вигнання звикли почувати себе в чужих країнах як удома. Вони давно вже подолали роздвоєність, яку ще не встигла подолати українська діаспора. І друге. Прагнення заснувати велике підприємство національного або й наднаціонального масштабу вимагає психологічної спрямованості на керівництво іншими людьми, керівництво великими загонами людей. В українців цей досвід більше пов’язаний з війною і зовсім мало з підприємством. Такі винятки, як Алчевський, Терещенко на сьогоднішній день ще і не вивчені, і не осмислені, хоча думка Яцика у своїй спрямованості вперед цілком правильна. Більше того, глибокі розміркування Яцика цікаві ще в одному плані: вони наводять на думку про шлях трансформації української діаспори з явища минулого в явище постійне.

Кілька зауважень про канадське суспільство

Це високорозвинуте суспільство з дуже високим життєвим рівнем населення, справедливими класовими взаєминами, а отже, соціально стабільним режимом. Глибоко демократичне розв’язування етнічних проблем у канадському суспільстві відбувається через переговорний процес з урахуванням інтересів усіх сторін за справедливим принципом: «Сам живеш — дай жити другому».

Підвищення продуктивності праці поступово вело до збільшення кількості людей, зайнятих у сфері послуг, і види послуг поступово збільшувалися й збільшувалися. Сама сфера послуг постійно удосконалюється за рахунок раціоналізації організаційних форм та запровадження високопродуктивних машин, препаратів та всяких інших засобів. Для ремонту будинку, водогону, пральної машини, телевізора, меблів, підстригання кущів, доставки харчів — буквально для всього, що оточує людину і створює умови її життя, створені фірми, що виконують роботи висококваліфіковано й швидко. Людині залишається працювати. Якщо людина працю знайшла, вона спроможна оплачувати ці послуги. Але і в тому разі, коли вона не має роботи, держава забезпечує їй доволі пристойне існування. Канада за допомогою систем податків, трудового законодавства та програм соціальної допомоги перетворила суспільство приватних власників-виробників на суспільство колективних, групових виробників і в умовах ринкової економіки створила соціалістичне суспільство приватних власників об’єктів побуту й споживання.

Високоорганізоване складне виробництво не залишає людині свободи і знеособлює її в колективно виготовленому товарі. Поза роботою ж знімає з неї силу-силенну домашніх клопотів.

Канадська, власне кажучи, західна цивілізація матеріальний добробут зробила культом і, створивши надзвичайно розгалужену мережу різноманітного обслуговування людей, поступово перетворює їх на парникові створіння, що ціною втрати індивідуальності здобувають приємний затишок. Людина нервово вичерпується у вертикальних взаєминах. Домашній затишок стає для неї чимдалі миліший і дорожчий, дедалі слабшає потреба в горизонтальних неформальних зв’язках. Парниковий ефект ослаблює волю, і людина щораз менше схильна жертвувати своїм добробутом задля спільної справи. Цивілізація страшенно розширює обсяг знань, прилучає людину до всіх континентів і далеких космічних світів, але віддаляє її від рідних. Як можна про них думати, коли вони десь там далеко, а тут, у теплій хаті біля телевізора, так затишно й приємно?

Повстанці

Під час війни, з просуванням радянської армії на Захід, загроза потрапити до рук КДБ й НКВС зрушила зі своїх місць велику кількість різних людей, що мали якийсь зв’язок з німцями, з повстанським рухом і просто людей, що боялися більшовицької влади, і примусила тікати на Захід. Керівництво ОУН і повстанці та ця величезна маса політично активних людей склали другу хвилю політичної еміграції. Вони роз’їхалися по різних країнах Європи й Америки і створили різні організації і політичні партії, що повели широку політичну діяльність, спрямовану на захист прав України. Значення цієї діяльності особливо зростає з 60-х років, коли була налагоджена більш-менш систематична взаємодія націоналістичної еміграції з патріотичними силами в Україніза схемою: Україна витворює правозахисні й націоналістичні документи й передає еміграції, еміграція розмножує їх через газети і передає на радіо «Свобода» та інші західні радіостанції, ці радіостанції транслюють матеріали на Україну.

Взаємодія політичної діаспори з націоналістами України урізноманітнила її дії, збільшила вагу і роль у боротьбі супроти московської імперії і прискорила свободу України.

Організації

Керівництво й активісти національно-визвольного руху в Україні, які виїхали під час і після війни за межі України і розселилися в різних країнах, створили в них, в т.ч. і в Канаді, ОУН (а потім різні її напрями) та інші політичні й ветеранські організації. Вони разом з довоєнними організаціями та церквами підтримували український дух серед діаспори та емігрантів, протидіяли асиміляції і комуністичній пропаганді та поширювали правду про імперію зла і прагнення українського народу до національної свободи.

Керівники організацій були здібні й активні люди, і цілком зрозуміло, що вони й на наступних з’їздах (конгресах) були знову обрані до керівних органів. Минуло десяток років. Підросли й змужніли нові молоді люди, але старе керівництво завдяки розгалуженій мережі своїх людей не пропустило нову поросль до керівних органів. Не пропустило на другому, третьому конгресах. І тоді молоді люди, що відчували силу до керівництва, почали віддалятися від українських організацій і шукати місця для використання своїх здібностей у канадському середовищі.

Відплив здібних українців від українських організацій (а часом і від українства загалом) не налякав старе керівництво. Воно не пішло на ротацію кадрів. Не пішло ні через десять років після війни, ні через двадцять, не пішло, та й годі.

Сумна статистика швидкої асиміляції українців волала до них: не відганяйте здібних людей від себе, запровадьте в статуті ротацію керівних кадрів, поступіться, дайте молодим надію! Не почули! Створили собі затишні кубельця, вмостилися в них тепленько й сидять.

Ось така природа людська. Виникла альтернатива: поступитися місцем задля активізації опору асиміляції чи хай скорочується українство, як хоче, аби їм було тепло на насидженому місці? Вони обирають друге. Дивлячись на жахливі темпи скорочення україномовного населення Канади, вони бачать вину у чому завгодно, тільки не в собі та закостенілих структурах своїх організацій. Навіть проголошення України самостійною державою не сколихнуло їх і не спонукало скликати надзвичайні з’їзди для реорганізації діаспорних структур і оновлення їхньої діяльності. Як не пече їх факт, що 42 відсотки людей, які українську мову назвали 1986–1992 років рідною, мають понад 65 років, так не пече їх страшна суперечність поміж реальностями 1990–93 років і системою діаспорних організацій.

Той же парниковий ефект прагнення йти шляхом найменшого опору і небажання ворушити й міняти будь-що, небажання напружувати волю й діяти, проявляється і в ставленні до навчання дітей української мови. Їх туди водять, але як їх навчає вчителька, жодна українська організація не цікавиться, бо жінка дістала вчительську працю, нею вона дорожить, і ніхто не сміє контролювати рівень її відповідності учительській посаді. Між учителькою і батьками дітей зберігається мир і спокій, дарма що вона не вміє навчати учнів.

Якщо нервове перенапруження на роботі і забезпечення всіх побутових потреб розвиненою системою сервісу вже призвело до зменшення активності щодо позавиробничих проблем (і часом до великої байдужості й безпринципності), то до чого ж технічний прогрес приведе людину через 25 років?

Перспективи

До 24 серпня 1991 року боротьба за самостійність України була психологічною установкою всього активного націоналістичного українства. Цьому було підпорядковане все духовне життя, в цьому був його сенс. 24 серпня 1991 р. Україна стала самостійною. Мета життя досягнута. А позаяк життя не зупиняється, то що ж робити далі?

На початку еміграції після Другої світової війни високий накал політичної боротьби підтримував у багатьох людей готовність повернутися до рідного краю. З бігом часу відсоток таких людей зменшувався, і на час проголошення самостійності таких залишилося одиниці. Отже, канадські українці зостаються в Канаді.

Українці Канади забувають українську мову, але залишаються українцями.

Чи бажано це?

Не бажано, щоб українці втрачали українську мову, але вони її втрачають. За таких умов було б добре, щоб вони, навіть втративши мову, зберігали щирі почуття до України і вважали себе українцями.

Якщо в Україні ми визнаємо за українців людей, що забули українську мову і послуговуються російською, то чи можемо забороняти канадським українцям називати себе українцями через ге, що вони забули українську і послуговуються англійською? В Україні, щоправда, на російськомовних українців ми дивимося як на жертв примусової русифікації і при цьому маємо на увазі, що зі зникненням примусу і перетворенням української мови на державну мову ці зрусифіковані українці повернуться в рідне лоно. Щодо канадських українців у нас немає такої великої надії. Повертатимуть вони чи ні, залежатиме від багатьох чинників, у тому числі й чинників суб’єктивної природи.

Можна чи не можна залишатися українцем без знання української мови

Відповідь на це запитання дає нам історія. Багато українців Сибіру страшенно обурюються, коли через їхню російську мову їх вважають росіянами. Другий приклад — євреї: більшість із них не знає єврейської мови і послуговується мовами країни свого поселення, проте це їм не заважає вважати себе євреями.

Знаємо письменників, що писали іноземними мовами. Наприклад, Тургенєв писав свої твори французькою, але ніхто не піддає сумніву, що він — російський письменник. Щось подібне можна сказати і про нашого Гоголя.

Таким чином, у визначенні національності вирішальним є свідомість самої людини: з якою нацією вона себе пов’язує, до тієї і належить.

Якщо ми це визнаємо, тоді відкриємо зовсім нові перспективи, але визнати це зовсім нелегко, бо вся історія взаємин діаспори з рідним краєм відбувалася на основі ідеологічних цінностей і найпершого пріоритету серед них — ставлення до боротьби за незалежність. Утвердження нації досі відбувалося через зброю, політику, культуру, віру і мову, причому мова в цьому арсеналі була одним з найголовніших елементів.

Перетворення України на самостійну державу з неминучістю веде до переоцінки цінностей і нового визначення пріоритетів. Те, що було головним для поневоленої нації — боротьба за свободу — поступається місцем — підприємництву.

Для переосмислення ідей і переорієнтації психологічних установок необхідний тривалий час, але відколи нація теоретично усвідомила свої ідейно-психологічні проблеми, їй легше буде переосмислити свої духовні цінності і переорієнтувати СВОЇ ЦІЛІ відповідно до свого нового місця у світі.

Зміна національних пріоритетів і висунення на перше місце підприємництва і з українців зробить справжніх бізнесменів. Ми уміємо вчитися. І якщо усвідомимо, для чого вчитися і куди спрямовувати свій інтелект, то ми це зробимо швидко. Важливо прискорити психологічну переорієнтацію передовсім на оволодіння знаннями підприємництва.

Щодо України — це має першорядне значення з огляду на те, у чиїх руках опиниться за десять років уся економіка: в українських чи чужих? Якщо вона опиниться в руках останніх, ми і в своїй самостійностійній державі будемо наймитами на чужих підприємствах.

Тепер я підійшов до останньої частини цієї розвідки.

Засновок: створення великої європейської держави України на терені понад 600 тис. км² як реалізації споконвічної мети всього народу ставить весь народ України і близько 20 млн. українців в інших країнах світу перед необхідністю проаналізувати весь національний духовний набуток з огляду на його відповідність новому статусу України.

Новий статус вимагає переорієнтації на підприємництво.

Ця орієнтація в діаспорі, не пов’язуючи жорстко любов до України зі знаннями української мови, відкриває нову площину взаємин діаспори з Україною і спонукає до великого підприємництва в країнах поселення та розширення підприємництва в Україні і поза нею.

Разом з тим демократична самостійна Україна з ринковою економікою закликає своїх кровних родичів зробити собі правилом паломництво до землі своїх прадідів, аби побувати в Лаврі, Святій Софії, уклонитися в Каневі Тарасовій могилі і побачити високу блакить рідного українського неба. Хай студенти-українці з усіх держав світу їдуть до українських вузів та для знайомства з народними звичаями.

Живучи в різних країнах, світове українство на основі любові до землі своїх пращурів розширюватиме підприємницьку діяльність у країнах свого поселення і в Україні на користь собі, своїм державам та спільним інтересам України.

Безкомпромісна боротьба з ворогами України виховувала в нас безкомпромісність і щодо своїх людей. Ця властивість була посилена в комуністичний період його фанатичним гаслом: «Хто не з нами, той проти нас!». Внаслідок такої нашої історії та комуністичного виховання тепер політики в своїй суті переважно керуються правилом: «Якщо не по-моєму, то краще ніяк». Тим часом у демократичному суспільстві громадянський мир можливий за однієї умови: кожен мусить поступитися перед іншим і піти на компроміс. Треба вчитися правил практичного застосування демократії. Ми стоїмо на самих печатках цього шляху. Добре було б, коли б ми теоретично осмислювали і своїм прогнозуванням освітлювали шлях, яким збираємося йти.

Оттава. 6.06.93 року.

Альбертський університет, садиба канцлера Мактагарта, професор Петро Саварин і мій почесний докторат

Перед моєю поїздкою в Едмонтон з українського посольства у США передали лист про те, що Світовий банк розвитку й реконструкції (Вашингтон) вирішив: серед інших проектів для України проект «Система реєстрації землі Торенса» для них пріоритетний, і банк відкриє фінансування, щойно Україна однозначно вирішить його здійснювати. Я взяв листа з собою в Едмонтон.

На запрошення президента Альбертського університету 9 червня прибули з дружиною до Едмонтона — столиці провінції Альберта. Зустріла нас квітами і хлібом-сіллю українська громада — наші добрі опікуни: Юрій і Христя Єндики, провідник провінційного КУКу Дмитро Якута з дружиною, професор Богдан Клід з дружиною, либонь, найжертовніший з усіх українців Канади Іван Коляска, професор Саварин з дружиною, а також завідувач протокольним відділом провінційного уряду.

10 червня президент Альбертського університету Пол Давенпорт, канцлер університету Сенді Мактагарт, представниця Ради губернаторів університету Мері О’Ніл і колишній канцлер університету Петро Саварин організували обід для кандидатів на присвоєння учених ступенів почесних докторів права. Висока урочистість супроводжувала і особисте знайомство з керівництвом цього навчального закладу, і підготовчий ритуал. Кандидатів (чотири особи) запросили до невеликої прямокутної кімнати. За обіднім столом містер Давенпорт розповів про університет і його традицію присуджувати кільком, як він сказав, «видатним особам» ступінь почесних докторів.

Альбертський університет — недержавний навчальний заклад, хоча фінансує його в основному держава. Він має своє самоврядування в дусі європейської університетської автономії. Державне фінансування обмежене, і керівництво закладу намагається самотужки збільшувати свій бюджет, шукаючи замовлення на виконання окремих наукових розробок та залучаючи спонсорів, які з благодійних почуттів чи, може, якихось інших міркувань бажають допомогти фінансово. Невелику допомогу університет має також від плати за навчання іноземців. Як автономний заклад університет укладає угоди, приміром, з посольством Південної Кореї. Студент приїздить з Кореї, складає вступні іспити, проходить за конкурсом, і тоді корейське посольство вносить університету обумовлену плату за навчання.

Найбільше студентів з Південно-Східної і Східної Азії. Вивчають вони в основному природничі науки. Здобувають інженерні знання.

До університету мене запросили для присвоєння ученого ступеня почесного доктора права. Президент університету представив мене поважним ученим та численній молоді і запросив до слова.

Готуючи виступ, я подумав, що мене слухатимуть в основному молоді люди, то слід би почати промову з чогось не вельми серйозного, щоб настроїти аудиторію на веселий лад. І я почав:

— Як прожити свій вік? Як починати життя?

А хіба ми його починемо? Наше життя почали для нас батьки, отже, ми не брали участі в дискусії на тему: прийти нам на білий світ чи не варто приходити. Найважливіше питання нашого перед-існування було вирішене без нас. У цьому можна бачити зневажання нашої волі, але позаяк нас самих тоді не було, то не було ще й нашої волі, а отже, і не було насильства над нами. Тим не менше, випустивши нас на світ, нас просто поставили перед фактом, що ми мусили в нього вступити.

Другий факт свавілля в допочатковий час — нам не дали можливості повернутися назад. Коли ми вийшли на світ і побачили, що він недоладний, ми не могли замовити собі другу появу, скажімо, через сто років, коли світ стане кращим.

Отже, поза нашою волею, нас безповоротно випустили в недосконалий світ. Що було робити?

Можна прийняти світ таким, який він є, і самому припасувати себе до недосконалого світу. Можна взятися за перебудову його. Це два різних шляхи. Залежно від того, яким людина піде, матиме зовсім іншу долю. Вибір цього шляху і показує, якою людина є.

Тож який шлях обрати?

Щоб знайти його, Господь дав нам розум і бажання для пізнання навколишнього середовища та вироблення свого ставлення до нього. Бажання формують волю, а розум виробляє психологічну установку, яка й стає програмою життєвого шляху.

95 відсотків людей обирає шлях пристосування до наявних життєвих обставин. Ці люди живуть матеріальними потребами, і їхня психологічна установка полягає в забезпеченні собі найбільшого комфорту.

5 відсотків живе ідеями. Їх надихають великі ідеали справедливості, честі, гідності своєї нації або ще щось подібне.

Вони створюють музику, картини, романи, філософські вчення і політичні доктрини. Вони надихають людей на революції, винаходять електричні машини, атомну бомбу й реформують світ. Ціною безмежної жертовності і власних мук вони штовхають людство вперед.

Перший шлях означає життя спокійне, довге і непомітну смерть. Другий — зречення від звичайного людського щастя задля прогресу, слави, суспільного блага. Перший шлях дає земне щастя і закінчується забуттям, другий — не дає земного щастя, зате підносить над своїм часом і продовжує ім’я у пам’яті нащадків.

У чому сенс життя? У тому, щоб зробити з нього собі приємність, чи в тому, щоб ощасливити людство? Єдиної відповіді не існує. І кожна людина мотивуватиме свій вибір по-своєму. Щастя — це відстань між тим, що людина чекає від життя і що в дійсності має. Що ближча відстань, то щасливіша людина. Кожна людина хоче щастя, але кожна по-своєму, залежно від того, в чому вона бачить сенс свого життя.

Життя суспільства відбувається в певних історичних умовах, і в кожного народу в усякий період його розвитку є першорядні проблеми національної ваги.

Для українців такою проблемою вже понад триста років була проблема відновлення національної державності. Оскільки ідея національної свободи — це ідея ідей поневоленого народу, то народ прославляв борців за волю, складав пісні, легенди й думи, створив велику культуру, що наповнювала душу глибоким духовним змістом і в градації цінностей ставила їх на найвищий щабель. Боротьба за збереження нації стала для нас глибинним покликом крові і найвищим смислом життя.

У цьому я знайшов відповідь на запитання: для чого маю жити на землі?

Коли б я народився в незалежній Україні і вже не треба було боротися за самостійність, я був би, напевно, професором історіософії, а може, навіть доктором права.

Колоніальний стан моєї Батьківщини зробив мене борцем, а право я взяв до рук як засіб боротьби.

З університету одні виходять з думкою, що вони вже все на світі знають, а інші із сократівським: «Я знаю, що я нічого не знаю». Я на основі сократівської максими вийшов із заповітом: учитися постійно, вчитися і вчитися. Це допомагає не відставати від розуміння постійного процесу розгортання історичного часу (і, між іншим, рятує від зарозумілості). Знання допомагають бачити більше суспільно важливих чинників, а що їх більше враховано, то більше наближаєшся до об’єктивної істини, цебто майбутнього реального розвитку подій.

Доля, що веде нас у житті, власне, і складається з екзистенціального поштовху «хочу», «волію», «чинитиму» та сфери логічного обґрунтування. І якщо перше залежить від сили волі, то друге від обсягу знань та здатності до логічного мислення.

Якщо ви не хочете потрапляти під вплив мікросередовища, а хочете його самі створювати, мусите мати широкі знання і велику силу волі. Значення цих чинників не однакове в різних умовах, але вони однаково важливі для усвідомлення себе окремою індивідуальністю та вироблення в собі мужності взяти відповідальність за себе з рук інших людей на самого себе.

Принципове, величезне, капітальне значення для формування особи та всієї долі має ставлення до своєї смерті. Якщо людина боїться смерті до такої міри, що шантаж і погрози міняють її поведінку, така людина має шанси все життя пливти за течією. Якщо людина усвідомила себе господарем власного тіла і присягнула використати його для утвердження ідеї, якщо вона умоглядно вимовила обітницю, а в ряду загиблих борців поставила себе за наступну особу для смерті задля продовження життя ідеї і справді психологічно переступила грань вагання, тоді вона здобуває незрівнянно блаженне почуття внутрішньої свободи, яку ніщо й ніхто не спроможний скувати.

Разом з цією свободою, опертою на залізну волю і непохитну віру в справедливість мети, приходить відчуття зв’язку з духом героїчних пращурів, гостріше усвідомлення особистої відповідальності за долю нації та схильність до великодушного прощення слабким людям.

На рівні цієї свободи залізна воля і віра відчуваються як постійна внутрішня субстанція надскладної біологічної кібернетичної системи (конструкції). Людина, що зреклася особистого життя і перетворила себе на знаряддя реалізації ідеї, усвідомлює себе системою, здатної до самопрограмування (на основі постійного поповнення знань) і самовдосконаленні (на основі віри в досконалість Господньої конструкції). Цей додатковий щабель свободи додає самовпевненості і посилює відчуття власної самодостатності. Добре, коли розумність переростає в мудрість, бо мудрість толерантна до інших, у тому числі і ближніх.

Людина на рівні такої внутрішньої свободи та повної самовідданості ідеї ніколи не втрачає духу.

Для неї поразка — не катастрофа, доки не гине ідея, бо й особиста смерть — це ще не загибель ідеї. І я, бувало, в момент невдачі, коли роздягали догола і забирали всю працю довгих днів, стискався в клубок і казав: якщо все дотеперішнє пропало назавжди і я залишився серед ворожого світу тільки в масштабах свого фізичного тіла, то й тоді я втратив тільки другорядне, бо головне — розум і знання — залишилося зі мною. Мені неможливо завдати нищівного удару, не вбивши на смерть, бо, як казали стародавні римляни: Omnia mea mecum porto — все моє ношу з собою.

Перемога такій людині також не паморочить голови, бо за одним досягненням вона бачить чергове завдання, і оскільки воно важке, то яскраве почуття радощів затінюється легеньким смутком від передчуття складнощів наступного завдання.

Ставлення людей до нас залежить від нашого ставлення до них, часто опосередковано — від нашого ставлення до цілого суспільства.

Без сумніву, важливіше захищати тривке, аніж хистке, тому в суперечках я волів захищати істину, а не друзів. І коли софістичний розум заплутувався в аргументах «за» і «проти», вчиняв за совістю (за вимогою людської моралі), бо з бігом часу співвідношення аргументів може змінитися, але моральне зло не міняється на добро, як і навпаки.

І завжди мав собі за правило: слід сьогодні чинити так, щоб не довелося виправляти зробленого, червоніючи, завтра, бо спокійне сумління — велике благо, що продовжує життя і робить його кращим.

Три речі допомогли мені не зламатися в неволі: безмежна любов до Вкраїни і така ж упевненість у справедливості боротьби за її свободу; віра в Бога і готовність нести свій хрест до кінця; душевна рівновага від згоди між совістю і ділами.

Гегель сказав: хто багато хоче, серйозно нічого не хоче. Я хотів у житті одного: самостійності України. Я щасливий чоловік, бо бачу ЇЇ такою. Леле, легкий смуток проходить душею: досягнувши перемоги, бачимо, що відроджувати Україну — важке завдання. Завдання це вже не моє, воно — новому поколінню.

А у вас свої важливі проблеми, що виникатимуть впродовж життя. Розв’язуючи їх, не забувайте примножувати в світі добрі почуття і шанувати інших альтруїстів!

Потім були ще виступи. Після церемонії присудження почесного доктора права і вручення свідоцтва довелося відповідати на запитання численної групи журналістів.

Після цього нас запросили на вечерю до садиби канцлера Мактагарта. Садиба знаходилася за містом, і, за нашими поняттями, її умовно можна б назвати дачею.

Пан Мактагарт — високий чоловік віком років 50-ти, з сивуватою борідкою. Світлі очі і спокійний голос. Уся його статура, вираз обличчя й мова випромінювали спокій, урівноваженість і доброту. Виявляється, він не отримує зарплатні в університеті і працює в ньому з любові до знань і розуміння необхідності їх поширювати. Він має задоволення, що допомагає університетові перетворювати молодь на кваліфікованих фахівців з широкими знаннями, що сприятиме прогресу людства. Я подумав: добре, що цей альтруїст знаходиться на очах молодих людей. У повчальних книжках вони читатимуть про таку чесноту, як служіння іншим людям. Приклад їхнього університетського канцлера підтвердить їм, що книжні слова — не мертва абстракція, а живе правило, якому слідують і в наш час.

До садиби приїхало кілька керівників університету, Саварин з дружиною, чотири новоспечених доктори й моя дружина.

Пан Мактагарт розповів, як він став заможним. Все дуже просто. Земля на околицях Едмонтона була зовсім дешева. Аналізуючи тенденції майбутнього розвитку місцевої економіки, він зрозумів, що Едмонтон розширюватиметься в цьому напрямку, отже, земля буде дорожчати. Він купив поле й ліс і трохи почекав. Його передбачення справдилися, і він дістав можливість здавати землю в оренду. На цьому й розбагатів.

Коли нас запросили до столу, ми підтримали тост канцлера за здоров’я і успіх нових докторів.

Я завів розмову з японцем — професором університету. Той розповідав, як після Другої світової війни нищівна поразка японців гнітюче вплинула на все їхнє суспільство, розвинулося почуття неповноцінності й безвиході. І як лідери нації, долаючи комплекси, розробили стратегічну програму виведення Японії з кризи. Вони висунули гасло: «Японія програла війну тому, що мало виробляла двигунів». З цього гасла вийшла програма індустріалізації Японії. Індустріалізація неможлива без освіти. І тоді сформулювали друге гасло: «Щоб не бути битими, необхідно освіту підняти на найвищий рівень». Конструктивні програми були зрозумілі кожному японцеві і стали джерелом натхнення для творчості всього народу. Народ засів за шкільні парти. Лідери нації розробили методики навчання, уперше в світі комп’ютеризували освіту і через комп’ютер зробили доступною для кожного учня й студента всю необхідну інформацію з будь-якої галузі знань. Стратегічний розрахунок був правильний: патріотично зорієнтоване молоде покоління, здобувши освіту на найвищому рівні, підніме Японію на найвищий індустріальний щабель.

Мій японський співрозмовник за фахом педагог. Про значення освіти для відродження нації говорив професійно й цікаво і радив орієнтувати уряд нової Української держави реформувати освіту, зробивши її предметом особливої уваги.

— Наше становище значно складніше, — сказав я. — Ви маєте патріотичний націоналістичний народ з високим почуттям національної гідності. Ви державний народ. Ваша війна проти Південно-Східної Азії походила не від комплексу меншовартості, а від надмірності національних амбіцій. Я син народу, що 340 років був під московською окупацією. І нам ще тільки належить стати державним народом і відчути в собі силу.

Ваше завдання після війни полягало в осягненні вершин технологічних знань національно свідомим народом. Наше завдання після здобуття незалежності — подолати комплекс меншовартості, відродити віру в свої сили та оволодіти технічними знаннями. Друге важливе, але перше завдання значно складніше і потребуватиме більше часу й енергії.

— Не шукайте виправдання, пане посол, вашої національної біди, а шукайте способів, як краще й швидше дати вашому народові патріотичну душу й передову освіту, — порадив доктор.

— Я думаю над цим. І водночас мені сумно, що японський уряд виділяє 1,2 млрд. доларів для Росії — цієї агресивної держави й окупанта японських островів, і не допомагає Україні.

— Це, — відповів японський професор, — уже інша тема.

— Так, — кажу, — інша. Проте наш народ швидше б проймався любов’ю до України, коли б бачив більшу до себе увагу з боку великих держав. Ігнорування України не сприяє цьому.

— В Японії ми мало знаємо про Україну. Їдьте до нас, поширюйте про себе інформацію. Я впевнений, що від самої української дипломатії значною мірою залежить ставлення нашої держави до вас.

Надворі смеркалось. Десь з верховіття високої ялини линуло біле м’яке електричне світло. Гравій на стежці тихо поскрипував під каблуками людей, що небавом попрямували до своїх авто. Мактагарт провів нас. Постояли хвильку. Ще раз подякували йому. А він дякував нам за те, що ми прийшли до нього на його запрошення. В його словах була така щирість і теплота, що можна б справді подумати, що не він нам, а ми йому зробили ласку, прийшовши сюди. Я підійшов до доктора Петра Саварина.

— Пане докторе, я знаю, що це вашими стараннями мене представили на докторат права. Щиро дякую вам.

— Пане Лук’яненко, я де міг, там і підносив українців. Україна — це її люди: підіймаючи українців, ми підіймаємо Україну.

— Перший українець з України, якому університет надав ступінь доктора, — це Олесь Гончар. Знаю, що і це ви зробили.

— Так, то була моя ініціатива. Ви — другий.

— Дуже приємно. А знаєте, до першої річниці незалежності Президент України нагородив мене Відзнакою Президента. У посвідченні стоїть номер два. Перший у списку нагороджених — також Олесь Гончар.

— Цікавий збіг. А може, не збіг, а однакове розуміння субординації на нашому національному олімпі?

— Хіба що на духовно-творчому. Бо олімп політичний щойно починається, і першим на ньому стоїть наш Президент Кравчук.

— Та ви ж більше зробили для свободи України!

— Е, справа не в цьому. Він — державний керманич нації.

Я знаю доктора Саварина більше з розповідей та літератури. Це один з тих розумних щирих українців, котрі все життя роблять добро для України. Він писав мені: «Ну, Богу дякувати, імперія викінчилася, а на її руїнах появилася також і Україна. Ми в Канаді жили Україною сотню років, а чимало з нас і тепер нею живе. Кров густіша за воду. І, як недавно сказав Ігнатіїв: «Людська душа там, де могили її предків, навіть після багатьох поколінь». Далі: «Здалека нам так виглядає, що російська мова має панівне становище в Україні, що є ненормальним явищем. Якщо потрібна якійсь мові допомога і державний захист, то найбільше потрібно українській, і то впродовж покоління-двох! Важливо, щоб усі громадяни мали однакові права. Українці в Росії досі не мають найменших мовних прав, ні однієї школи, ні одного журналу, тож з яким лицем вони галасують в Україні?! Це — нахабство й досі панівної російської верстви. Коли ми приїхали до Канади, то навіть не питалися, якою мовою тут нам говорити чи спілкуватися!.. Понад триста літ вони господарили, то як можуть нарікати тепер, навіть коли б їм наказували вивчити мову землі, на якій живуть?»

Пан Саварин був головою або президентом різних організацій КУКу, СКВУ, Пласту, Канадського фонду українських студій (КФУС), президентом консервативної партії Альберти.

Доктор Саварин був одним з тих, хто добився запровадження української мови в школах Альберти з 1957 року; був ініціатором і засновником Канадського інституту українських студій та введення його до складу університету; допоміг запровадити двомовні школи в провінції Манітоба; був одним з тих, хто добився від уряду заснування й розбудови Села української культурної спадщини; був співзасновником Канадської фундації українських студій, яка публікує п’ятитомну енциклопедію українознавства англійською мовою; був одним з тих, хто добився започаткування в Канаді політики багатокультурності. Оце коротко шлях цієї людини, що 45 років активно працювала на Україну.

Наступного дня редактор «Вісника» Канадського інституту українських студій пані Галина Клід подала до преси таку інформацію:

«Едмонтон, Канада.

10 червня 1993р. в переповненій залі Едмонтона Jubilee Auditorium канцлером Альбертського університету Сенді Мактаґартом був вручений почесний докторат з права першому послові України в Канаді Левкові Лук’яненкові. Це вже другий почесний докторат, присвоєний цим університетом громадянам України. Володар першого — письменник Олесь Гончар. Обидва почесні докторанти були рекомендовані Канадським інститутом українських студій при Альбертському університеті.

За словами відомого громадсько-політичного діяча Едмонтона, колишнього канцлера Альберстького університету адвоката Петра Саварина, «це унікальна подія в його особистому житті і в житті України. Щоб людина, яка понад 25 років прожила на засланні і в тюрмах, була засуджена на смерть, опісля репрезентувала вільну державу Україну як посол у вільній західній демократії — унікальне явище. Такого другого не буде, бо, врешті, незалежна Україна вже є».

Один з віце-президентів Альбертського університету, д-р Доналд Білов, сказав: «На мою думку, досить часто ми надаємо почесні докторати людям, чиї кваліфікації або заслуги є великими, але не визначними. Вчора було інакше. Вчора ми були у присутності велета, і що за честь для Альбертського університету бути спроможним мати одного з власних почесних докторантів, звертаючись до нього «Ваша екселенціє Левко Лук’яненко», і що за могутнє послання було в його промові! Це примусило мене думати, наскільки щасливі ми тут, у Канаді, наскільки часто сприймаємо все як належне. Вітаю всіх, завдяки кому наш університет мав змогу приймати цю визначну особу».

На честь Левка Лук’яненка Сенат Альбертського університету придбав і подарував спеціальну колекцію книг та стародруків університетської бібліотеки — рідкісне двотомне зібрання журналу «Правда» з 1878 року — науково-політичного видання Товариства імені Шевченка з XIX століття, редагованого Володимиром Барвінським. Журнал виходив у Львові між 1867 та 1896 роками і був найголовнішим інтелектуальним органом для галичан-народників до 1880 року, коли його замінив журнал «Діло».

З Альберти в Британську Колумбію

Цікавою була зустріч з директором медичного інституту доктором Ридом та професором Гуком. Завдяки професорові Гуку, кільком українцям — знаним в Едмонтоні медикам — та доброзичливому ставленні директора медінституту Риду співпраця інституту з Україною почалася відразу після проголошення України незалежною державою.

Ознайомившись з рівнем української медицини, дійшли висновку, що вона відстає від світової приблизно на двадцять років. Це відставання особливо разюче в галузі діагностичної техніки. Наші медичні вузи, приймаючи молодь для навчання, викладають студентам те, що вже застаріло на 15–20 років. Реальна система медичної освіти перебуває у вчорашньому дні і навчає студентів того, що на Заході стало історією. Медики Едмонтона взялися допомагати українським медикам швидше підтягуватися до канадського рівня. Під час мого першого знайомства з професором Гуком та медінститутом мені розповіли про методи співпраці в перепідготовці нашого медперсоналу й ознайомлення його з канадською медичною технікою.

Петро Саварин, професор Альбертського університету. Едмонтон, 1993 р.

Зліва направо: президент Альбертського університету Пол Давенпорт, канцлер університету Санді Мактагарт, представниця Ради губернаторів університету Мері О’Ніл. В центрі — почесний доктор права Альбертського університету Левко Лук’яненко. Едмонтон, 1993 р.

Тепер пан Гук просив мене написати листа до міністра охорони здоров’я України про те, щоб міністерство організувало два семінари (один у Києві, другий у якомусь іншому великому місті) для обміну досвідом і щоб організатори обов’язково запросили стажистів виступити на семінарах. (Повернувшись з відрядження до Оттави, я мерщій спрямував такого листа до міністра охорони здоров’я України).

Брат професора медицини Гука Микола Гук, учений юрист, познайомився з Києво-Могилянською академією та її ректором паном Брюховецьким і домовився з ним про заснування в академії юридичного факультету, для чого взявся допомогти грішми й літературою.

Вирушаючи у відрядження до західних провінцій Альберти та Британської Колумбії, я вирішив обговорити питання купівлі житлового будинку для дипломатів посольства з провінційними керівниками КУКу та пояснити їм свою позицію. Аргументація була настільки арифметично переконлива, що не викликала в моїх співрозмовників жодних сумнівів, і пан Дмитро Якута обіцяв підтримати мене перед керівництвом КУКу. Те ж саме казали Юрій і Христина Єндики.

Значну частину розмови за вечірнім столом зайняло обговорення перспектив відкриття українського консулату в Едмонтоні. Пан Якута добре знав прем’єра Кляйна, настрої в урядових і підприємницьких колах Альберти. Ці настрої були цілком на боці України. Нам обіцяли обладнати приміщення для консулату і передати безплатно на цілий рік. Обіцяли оплатити працю однієї людини впродовж року в консулаті, причім говорили, що коли консулат виправдає їхні надії, то, може, й продовжать цю безплатну допомогу. Оскільки роль консулату бачили в постачанні інформації з України щодо підприємництва, туризму, науково-технічних і культурних обмінів, а не в гарантіях успішності підприємницьких планів, то ризик спричинити розчарування з боку консулату був, власне кажучи, мінімальний. Щоб остудити оптимізм моїх співрозмовників, я почав говорити про складності маршруту торговельних потоків із західної частини Канади в Україну. Цей фактор важливий, звісна річ, але не вирішальний, бо ж не обов’язково, наприклад, обладнання для нафтобудування везти з Едмонтона чи Калгарі до Одеси. Можна везти технічну документацію чи купувати для спільного проекту обладнання і в Європі.

* * *

Цього ж 11 червня долетіла сумна вістка про смерть патріарха української автокефальної православної церкви Мстислава. Царство небесне йому! Упокоївся вірний син української нації. Понад 70 років він боровся за самостійність України і наставляв синів на добру мораль та служіння неньці Україні.

* * *

Едмонтонські українські друзі запросили нас на екскурсію для ознайомлення з місцями перших українських поселенців у Канаді. Ми згодилися. І 12 червня пан Радомир Білаш, Зенон і Зірка Когути, Надія і я вирушили на авто в подорож. Пан Білаш — етнограф і історик, тож був нам за доброго провідника.

Перша зупинка — село Мурдеар з музеєм отців ордену василіан. У музеї зберігають Острозьку біблію Івана Федорова — першодрук (оригінал) XVI сторіччя. Дивно, що такий раритет потрапив у село далекої західної канадської провінції Альберта! Потім показали кінофільм про 50-річчя поселення українців у Канаді, зроблений майже п’ятдесят років тому. Кінотехніка тоді ще була на низькому рівні, і стрічка відтворювала події не зовсім досконало, але документальні кадри справляли велике враження своєю правдивістю.

Наступне поселення Вегревіль славнозвісне на всю Канаду фестивалями, що в ньому відбуваються. Під’їжджаючи до села, ми здалеку побачили величезну писанку заввишки метрів з десять. При в’їзді нас зустріла невелика українська громада й староста села.

Відвідали в містечку під назвою Два Бугри будинок для старих. Його організували українці. Люди похилого віку, які не мали дітей чи втратили їх, знайшли тут притулок з дбайливим доглядом і співчутливими співрозмовниками й однодумцями. Були на фермі пана Миколи Баб’юка. Він уміло вів господарство, витримував конкуренцію і любив свою працю. У той час, як більшість українських селян поступово відходили від сільськогосподарського виробництва й переселялися до міст, він залишився при землі на своїй господі і завдяки енергії й кмітливості встигав за технічним прогресом.

Оглянули тубільну резервацію, її поселення й музей. У музеї на великій стіні розвішано одяг і прикраси вождів племені. Вождь племені пояснив значення символів віяла з величезних пір’їн. Кожна пір’їна щось означала. Символіка пір’їн передавалася від одного вождя до другого. Вона містила в собі і родові перекази, й індивідуальні риси вождя, і зв’язок духу племені з богами.

Відвідали цвинтар перших українських поселенців у селі Чипман.

Пообідали в ресторані пана Панича. Підприємливий Панич спорудив хату-навіс над старою хатою. Стару українську хату полагодив і пристосував під шинок. Хата стала і музейним експонатом, і сучасним рестораном. Стомлені мандрівники сходилися до господи, щоб відпочити, подивитися на архітектуру старої української хати, поїсти й погомоніти з люб’язним господарем.

Під високим сонячним небом простягалися широченні простори більш-менш рівнинних земель. Вузькою, але покритою асфальтом польовою дорогою наш новий мікроавтобус швидко мчав уперед. Обіч дороги іноді зустрічалися старі похилені хати в оточенні дерев. Ніхто в них не жив.

— Де ж люди звідси? — запитав Білаша.

— Виїхали хто куди. Переважно переселилися до міста. Діти здобули освіту й пішли в промисловість, торгівлю, ще кудись. Забрали з собою батьків і покинули свої обійстя.

— Але ж земля оброблена. Хто її обробляє?

— Перекупили заможні фермери. Деякі ферми перекупили банки, а потім віддали в оренду.

Із побаченого і почутого я зрозумів: наші селяни не могли поселятися звичайними селами, бо канадська влада давала кожній сім’ї великий наділ, щоб зручніше його обробляти й охороняти. І розпорошилися селяни по широченних просторах малесенькими хуторами по два-три господарства. А з бігом часу почали їх покидати.

З Едмонтона наш маршрут пролягав до міста Коловна. Помилково ми заїхали до міжнародного аеропорту, а літак з Едмонтона до Коловни відлітає з провінційного.

Довелося летіти іншим літаком до Калгарі, а з Калгарі до Коловни можна добратися за одну годину.

Нам швидко зареєстрували квитки на Калгарі й показали напрямок до зали для посадки на літак. Коли піднялися в повітря і трохи заспокоїлись, я покликав стюардесу, дав їй номер телефону і попросив зателефонувати до Коловни й попередити, що прилечу іншим літаком на годину пізніше. За п’ять хвилин стюардеса повернулася і сказала, що командир літака з’єднався з Коловною і все пояснив.

У Коловні нас зустріла невелика українська громада. Після привітань і численних запитань я розповів про труднощі творення молодої української держави і, зокрема, організацію дипломатичної служби, про дискусії з керівництвом КУКу га проблему об’єднання зусиль світового українства на допомогу Україні.

1 червня перелетіли з Коловни до міста Вікторії — столиці провінції Британська Колумбія.

Прем’єр провінції Майкл Гаркорт був зацікавлений у розширенні економічних зв’язків з Україною, ставив багато запитань, виявляв свою прихильність до нас і наприкінці переговорів прямо заявив, що провінція відчиняє двері для ділових взаємин з Україною і тепер у подальшому все залежатиме від підприємців України й підприємців провінції Британська Колумбія. Я не приховував, що на них чекатимуть труднощі бюрократичного характеру, з якими неминуче зустрінуться канадці в Україні, але з іншого боку змальовував широкий простір, який відтепер відкривається в Україні для підприємливих людей.

* * *

Наступною була зустріч з лейтенант-губернатором провінції паном Ламою. Він китаєць. Роздумуючи над утворенням китайської громади в Канаді, він зробив багато цікавих спостережень щодо співвідношення між собою різних національних груп. Уже на початку розмови я відчув у ньому не просто канадського патріота, а політика-філософа, що радо ділиться своїми розумними думками з людиною, яка цікавиться його думками. Бачачи перед собою таку людину, я поставив питання про співвідношення уряду Канади з національними групами: від чого воно залежить? Як збільшити вагу української громади?

Суть його політичної філософії зводилася до двох тверджень. Перше. Якщо хочеш мати більший вплив, мусиш більше знати, а це означає, що українці в Канаді мусять учитися й учитися, щоб досягати тих вершин знань, що їх досягли інші етнічні верстви. Друге. Якщо хочеш мати більший вплив, мусиш сам його добиватися. Це означає, що українська громада повинна організовуватися. Організованість означає не тільки тривале існування колись створених організацій. Організованість — це ще уміння швидко створювати тимчасові організації для здійснення тиску. Організованість має бути психологічною властивістю як постійною готовністю організовуватися для здійснення коротких одноразових акцій. Оці різні форми організованості потрібні для одного — чинити тиск. Тиск потрібно чинити всюди: на федеральний парламент і федеральний уряд та окремих їхніх членів, на провінційному рівні, на різні відомства йструктури, засоби масової інформації і підприємців. Тактику тиску потрібно всебічно обдумувати і різноманітити. У практичній роботі люди набувають досвіду тиску і загартовуються, відчувають упевненість в своїх силах. З іншого боку, тиску піддаються майже всі. Одне слово, завойовуйте собі місце в житті. Ніхто для нас цього не зобов’язаний робити і не робитиме. І коли ви почнете тиснути, то не думайте, що ви робите зухвалий виклик владі, місту, людству. Нічого подібного. Тиск — це нормальне явище. І ви робитимете звичайну законну буденну річ. Дивіться на це як на звичайну дію, і інші люди так на неї дивитимуться. Навпаки, уміння організовуватися й чинити тиск викликає повагу в інших людей. Тож ви не тільки добиватиметеся своїх цілей, але й збільшуватимете авторитет української громади. Таке життя. Воно справедливо відсовує в тінь ледачого і висовує на яскраве світло енергійного.

Надвечір відбулася зустріч у торговельній палаті. Присутнім підприємцям я розповів про правові умови для іноземних інвесторів, попередив про труднощі і закликав не боятися їх. Кинув докір канадським підприємцям за те, що вони занадто вже обережні. Застеріг, що це може призвести до того, що канадці проґавлять нагоду започаткувати вигідні підприємства. Попросив пана Богдана Гірчака, що брав участь у зустрічі, розмножити бюлетень «Як підприємничати в Україні» і роздати його учасникам наради.

Зустрічався з українською громадою. З непогамовною цікавістю ловили люди кожне слово про проголошення України незалежною державою, про організацію дипломатичної служби, про плани реформування економіки, збройних сил і всього українського життя.

15 червня пан Гірчак організував зустріч з президентом і видавцем найбільшої газети Західної Канади «Ванкувер Сан» паном Баб’юком, українцем. Я розповів йому про інформаційну блокаду України канадськими засобами масової інформації. Зі словом блокада він не погодився, бо, мовляв, блокада — це навмисна дія, а в даному разі є просто недогляд, який походить від того, що в недавньому минулому Україна була колонією і в ній самостійних політичних чи економічних рішень не ухвалювали. Тому канадські телебачення й газети тримають своїх кореспондентів у Москві. Проте цілком зрозумів моє прагнення пробити стіну байдужості до подій в Україні і обіцяв зателефонувати в Оттаву до своїх знайомих і порадити їм з’єднатися зі мною для обговорення заходів щодо розширення інформування канадців про Україну.

* * *

16 червня 1993 року мав телефонну розмову з міністром Кабінету Міністрів В. Пустовойтенком. В Україні тоді думали про будівництво свого танкерного флоту і відповідного порту.

Канада готова була до співпраці у цій справі. Потрібно було зібрати інформацію про канадські суднобудівні фірми. Ясна річ, що найкраще це можна було зробити саме у Ванкувері. І я прийняв це доручення до виконання.

Розділ XII ЗУСИЛЛЯ, ПІДНІЖКИ

Перша ревізія і прорахунки

18 червня 1993 року повернулися з дружиною до Оттави.

Виявляється, поки я був за тисячі кілометрів від столиці у західному краї Канади, МЗС направило комісію для перевірки роботи посольства. Перевіряти прилетіли завідувач сектором закордонних установ С. Мішустін і заступник начальника валютно-фінансового відділу В. Гриньків. З 16 червня вони почали перевірку стану адміністративно-кадрової роботи, ведення бухгалтерського обліку та звітності штатно-кошторисної дисципліни та фінансової роботи посольства.

Комісія завершила роботу і склала довідку. Вона не знайшла перевитрат коштів, зате виявила численні порушення штатного розпису.

На спільному засіданні ми обговорили зауваження комісії МЗС. Я склав пояснювальну записку на ім’я міністра закордонних справ України. У записці обґрунтував свою кадрову політику і відзначив упереджений, однобокий підхід комісії до вивчення діяльності посольства. Комісія бачила недоліки і зовсім не помітила надбань. Порушення штатного розпису вона вважала за великий гріх, тоді як саме завдяки ініціативній кадровій політиці став можливим швидкий ремонт будинку, відкриття посольства і розширення масштабів його роботи. Причому все це робилось за кошти українців Канади.

У довідці не було згадано, що посольству вдалося завдяки активній співпраці з українцями Канади налагодити видання англійською мовою дуже корисного щодвомісячного бюлетеня «Canada — Ukraine. Trade and Policy Monitor».

Наведу витяг із пояснювальної записки до МЗС України:

«…Не маю жодних сумнівів у тому, що лише така активна позиція посольства щодо подолання організаційних труднощів початкового періоду його становлення дозволила нам вийти на рівень роботи, коли, починаючи вже з січня 1993 року, за пропозиціями посольства приймаються важливі рішення на найвищих щаблях органів державної влади і управління України. Ось кілька прикладів. Зміна політики щодо взаємин з Міжнародним валютним фондом (пропозиції посольства за результатами переговорів з міністром фінансів Канади Д. Мазанковським, листопад 1992 року). Припинення повноважень представників, а далі — ліквідація Фонду розвитку зовнішньоекономічної діяльності України (січень 1993 р.). Впровадження заходів юридичного оформлення механізму підтвердження походження товарів з України з метою використання у торгівлі з Канадою (березень 1993 р.). Схвалення проекту «UMA Corporat» щодо запровадження системи реєстрації землі в Україні (травень 1993р.). Перегляд позиції уряду щодо прийняття делегації Квебеку (травень 1993 р.). Створення в Мінмашпромі спеціальної групи щодо контактів з «Globe Security Centre» (травень 1993 р.). Створення національного агентства морських досліджень і технологій (травень 1993 р.). Організація в Києві Інституту менеджменту Канадським бюро міжнародної освіти (КБМО).

Обурливими вважаю також рекомендації члена комісії С. Мішустіна звертатися дипломатам у разі потреби по консультації до працівників посольства Росії в Канаді. Це свідчить про абсолютне нерозуміння ним сучасної зовнішньо-політичної ситуації навколо України.

Посольство примушували поводитися відповідно до інструкцій брежнєвського СРСР («Правила об условиях труда советских работников за границей», що були затверджені в Москві 25 грудня 1974 р.)!»

У пояснювальній записці я подякував за слушні зауваження і пропозиції і порушив перед міністерством низку питань, вирішення яких мало б покращити роботу посольства.»

Зокрема в листі до посольства просив направити стажистом з майбутнім можливим переведенням на посаду першого секретаря з питань культури та інформації — Сергія Тарана.

Пропонував також направити випускника Інституту міжнародних відносин (або юридичного факультету КДУ) зі знанням англійської мови для стажування з метою майбутньої консульської праці.

* * *

Провівши комісію, посольство продовжувало свою звичну роботу. Я їздив до канадського ДЗСМТ і з паном Майклом Белом обговорював наше клопотання стосовно запрошення Канадою Президента України Леоніда Кравчука до Токіо на нараду «великої сімки», що мала відбутися 7–9 липня 1993 року.

22 червня 1993 року зустрівся у нашій резиденції з послом Словаччини Антоном Гикішем, радником-посланником посольства ФРН доктором Річардом Елеркманом та особливим радником міністра закордонних справ Канади Д. Райтом.

Докладно обговорили ідею створення Балто-Чорноморської смуги безпеки і співробітництва.

Усі учасники дискусії поділяли думку про те, що країни НАТО не будуть приймати до себе нових членів з Центральної і Східної Європи, тому треба шукати способів ослаблення міжнародного напруження на шляхах розширення співпраці в інших організаційних формах.

Пан Елеркман поставив під сумнів рішучість Заходу впливати на події у регіоні України — Росії. Найбільш імовірно, Захід обмежиться незначним втручанням, яке завжди йому залишатиме можливість вийти і стати осторонь, тому Україна мусить розраховувати передусім сама на себе.

На зауваження, чи не занадто однобоку політику проводить Захід, надаючи велику допомогу Росії і не надаючи майже ніякої допомоги іншим колишнім республікам СРСР, Д. Райт сказав, що Росія має величезний ядерний арсенал і тому забезпечення стабільності в ній дозволяє не випустити з-під контролю ядерну зброю. Будь-який режим у Росії — це краще, ніж хаос, а оскільки Єльцин поки що захищає демократію і виступає проти комунізму, то він і є не гірший варіант.

Посол Гикіш обґрунтував доцільність створення центрально-східноєвропейської зони безпеки і співпраці, підкреслюючи її важливість для уникнення розвитку подій у нашому регіоні за югославським зразком.

Було поставлено питання про позицію Паризького клубу, який наполягав на передачі до Росії справи розрахунків за борги СРСР.

Україна готова була передати своє право Росії за умови, що Росія передасть Україні інформацію щодо цих боргів. І чекала до останнього дня, до 31 грудня 1992 року. Росія не пішла на передачу інформації. Чому? Чи не відкрила б ця інформація методів фінансування величезної всесвітньої мережі проімперської агентури і чи не був ризик відкрити те, що на сьогодні ще закрите?

У такому разі Росія Єльцина прикриває (а може, навіть продовжує) діяльність Росії Брежнєва. Чи хоче Захід знати правду про цю діяльність? Якщо хоче, тоді чому Паризький клуб не зажадав від Росії передачі Україні згаданої інформації?

Створення Балто-Чорноморської спільноти, зауважив пан Райт, вело б до ізоляції Росії, на що я відповів, що ідея створення згаданої зони стабільності передбачає її існування тільки на короткий історичний період другого етапу дезінтеграції Російської імперії і перетворення автономних республік на незалежні держави.

Пан Елеркман наголосив, що дуже важливо в регіоні України — Росії в процесі трансформації суспільства не довести суперечностей до вибуху, на що я зауважив, що цього можна досягти не відстороненням Заходу, а навпаки, найактивнішою підтримкою процесів демократизації та допомоги в приватизації економіки і налагодженні виробництва на нових, ринкових принципах.

Цей обмін думками значно розширив розуміння позиції України і наших підходів до розв’язання згаданих проблем.

Роздуми про націоналізм пролетарів і капіталістів

Після переговорів з двома делегаціями від канадських фірм (комп’ютерної і телефонної) я дійшов висновку, що всі підприємці мають одну спільну рису — вони глибоко націоналістичні. Навіть не можна сказати «економічно націоналістичні». Вони просто націоналістичні. Цим я хочу сказати, що економіка — це сфера їхніх професійних занять. Проте, займаючись підприємницькою діяльністю, вони думають про свою батьківщину. Вони могли б професійно виконувати якусь іншу роботу і однаково думати про батьківщину. Тобто вони ніби існують у двох площинах: верхня площина — це турбота про національні інтереси, нижня — це їхній фах, у наших прикладах — економіка.

Коли вони проводять переговори, то уникають патріотичних гасел, тому економічні переговори нібито не підносяться до політичного рівня. Насправді це витончений націоналізм. Витончений, бо вони роблять справу без політичного галасу, на нижчому від політики професійному рівні, але й на хвилину не забувають про те, що їхня фірма — часточка національної економіки, і якщо фірма спрацює добре, то вони виправдають надію своїх співвітчизників на позитивний внесок їхньої фірми в економічний розвиток усієї їхньої країни. Це націоналізм у дії. Націоналізм не як теоретично розроблена політична доктрина, а як природна, можна сказати, біологічна поведінка живого національного організму, що існує на певному терені поміж інших таких же живих організмів. Цей націоналізм походить не від розуму й доктрини, а від інстинктів і природного прагнення до самозбереження роду. Але існує націоналізм усвідомлений. Його викладають студентам у вузах. І знову ж ознака XX сторіччя: для того щоб не настроювати проти себе інші народи, його вкладають у голови не як ідею зверхності своєї нації, а як мистецтво бути чемним, кмітливим і дуже корисним (для себе й партнерів) підприємцем. Націоналістичну ідею поширюють література, кіно та інші види мистецтва, і підприємці переймаються нею з дитинства. Вона стала їхньою духовною суттю і спрямовує на пошуки способів захисту національних інтересів у кожній сфері людської діяльності. Взяти для прикладу підприємців із таких країн, як Південна Корея, Японія, Сінгапур, Тайвань. Коли я порівняв їх з українськими підприємцями, мені стало сумно — наші підприємці не дбають про Україну. Кожна іноземна підприємницька делегація дбає про вигоду для своєї країни, а наші мріють про те, як би зі свого теперішнього службового становища узяти хабара чи здобути якусь іншу особисту вигоду. Таке мислення наших підприємців завдасть величезної шкоди Україні. Україна має тисячі підприємців. Закон дає їм право прямого виходу на зовнішній ринок. Ці тисячі підприємств відряджають тисячі торговельних делегацій у різні країни світу. Досвіду міжнародної торгівлі вони не мають, цін і кон’юнктури не знають, товари наші недооцінюють, торгуватися не вміють і ладні пустити будь-що за півдарма, аби лиш покласти щось до власної кишені. Масштаби розтринькування і розкрадання народного добра України можуть виявитися найбільшою трагедією — не в технічній відсталості, а у відсутності патріотизму!

Нам, совітським людям, усе життя повторювали, що буржуазний світ побудований на безжалісній конкуренції, гонитві за грішми, що в капіталістичному суспільстві людина людині — вовк, і немає такого злочину, якого б акули імперіалізму не вчинили за великий куш. Без кінця повторювали, що міжнародний капітал не знає кордонів, не має патріотичних почуттів і керується у своїй діяльності тільки одним — прагненням до наживи. Якою ж далекою від цієї комуністичної пропаганди виявилася сьогоднішня капіталістична дійсність!

Культурна атмосфера заможного суспільства виховує людей чемними й доброзичливими. Але я хотів глянути глибше. Отже, про Марксових хижих капіталістів і тих капіталістів, з якими ми в посольстві зустрічаємося мало не щодня. Велика американська криза 1929–33 років — це той рубіж, який поклав край старому капіталістичному суспільству з необмеженим пануванням приватної власності і започаткував нову стадію його розвитку, для якої характерне втручання держави в соціальні проблеми суспільства. Марксів капіталізм перетворився на соціалізований капіталізм. Від 30-х років Марксового капіталізму не існує в світі, а нас комуністи лякали ним. Капітал, казав Маркс, за своїм характером міжнародний, і він не визнає державних кордонів.

Він міжнародний у тому сенсі, що шукає місця застосування для свого національного капіталу по всьому світові. Проте кордони він визнає, бо ж визнає закони іншої держави і використовує свій капітал відповідно до вимог економічних законів іншої держави.

Форд збудував автомобільні заводи в Австралії і Європі, японці збудували заводи в Америці, фірми Рено, Мерседес, Вольво продають свої авто у всьому світі, щоб збільшити свій капітал.

Капітал буває індивідуальний, колективний, державний і змішаний.

Індивідуальний капітал в основному працює на батьківщині. Нагромаджуючись, він частину спрямовує за кордон для збільшення заробітку для себе. Колективний капітал — це гроші або добро акціонерів, що вкладені в якесь підприємство, фірму, банк. Часто це вкладення має форму акцій. Акціонерний (колективний) капітал у вигляді підприємств перебуває в управлінні директорату.

І індивідуальний, і колективний капітал (як, звісна річ, і державний) працює на основі національного законодавства. Це законодавство у наш (на відміну від Марксового) час регулює не лише правила підприємницької гри власників капіталів, але й враховує соціальні потреби всього суспільства. Свобода економічної діяльності обмежена податковим і трудовим законодавством та різними обов’язками соціального характеру. Вихід його за кордон відбувається також на основі вимог внутрішніх законів і законів інших держав. Отже, контрагенти з різних країн при укладенні контракту природно діють в інтересах своїх країн. Фірма не йде слідом за капіталом. Навпаки, вона спрямовує капітал до іншої країни для того, щоб там заробити і повернути заробіток для внутрішнього виробництва, для своїх робітників, для своєї країни. Відкриті демократичні суспільства зі свободою економічної діяльності, правила якої докладно врегульовані національним законодавством у загальнонаціональних інтересах, виховали тип підприємця, який за всяких обставин і в переговорах з будь-якою іноземною фірмою дуже пильно дбають і про свою фірму, і про свою батьківщину.

Комуністичне гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» стисло висловлює перевагу класових інтересів над національними.

Комуністи повірили, що рушієм історії є боротьба класів усередині кожної нації, дарма що абсурдність цієї тези спростовує історія.

Вони повірили, що категорія нації підпорядкована категорії пролетаріату, тому й не сумнівалися в прогресивності поширення у світі так званих комуністичних пролетарських режимів.

Вони повірили, що майбутнє за великими державами, що українська національна держава неможлива, і тому русифікація — прогресивне явище.

Вони не думали про українські національні інтереси, вони не мислили національними категоріями, і коли за велінням долі з окупаційної адміністрації перетворилися на провідну верству, зокрема і на адміністрацію незалежної держави, виявилися руйнівниками її економіки, а не будівничими. Імперський центр, який раніше тримав їх у певних рамках, зник. Рамки, в яких би їх тримало усвідомлення необхідності діяти в національних інтересах, не існували. Вони раптом стали господарями заводів і фабрик, що випали з-під влади Москви і стали наче нічиїми — Верховна Рада оголосила їх українськими і залишила в безконтрольному розпорядженні колишнього директорату. Люди з пролетарською свідомістю без любові до України та жодного бажання захищати національні інтереси стали господарями величезних багатств України! Ясно, як вони заходилися господарювати — повезли товари на світовий ринок за демпінговими цінами задля власної кишені.

Усвідомлення залежності індивідуальних інтересів від стану справ у державі в умовах свободи економічної діяльності примушує приватних підприємців задля власної вигоди прагнути у взаєминах з іноземними підприємцями дбати про добро своєї країни, а у внутрінаціональних взаєминах парламенти й уряди прагнуть до суспільної стабільності та зменшення напруження між різними суспільними верствами за допомогою зменшення різниці в достатках поміж найбагатшими і найбіднішими.

Коли б капіталісти не мали національної свідомості, а тільки гналися за прибутками, вони б не здійснювали програми заощадження своїх національних корисних копалин (що ми бачимо на прикладах США та деяких інших розвинутих держав).

Маркс казав, що капітал проявляє егоїзм і до національних інтересів йому байдуже. Насправді ми бачимо, що він проявляє патріотизм. І це нормальний стан теперішнього світу. Країни розвиваються не однаково, і високорозвинені допомагають країнам третього світу.

А Україні, вступаючи в коло незалежних держав, слід зрозуміти, що правила гри між ними, в тому числі й моральні норми, встановилися до нашого виходу на міжнародну арену. І якщо ми не маємо зарозумілого наміру змінити ті правила, то слід їх прийняти. Тоді на нас не дивитимуться, як на диваків, і нам стане легше жити. США, Франція, Росія продають зброю і заробляють великі гроші. Україна успадкувала великий військово-промисловий комплекс. Вона могла б не знищувати його, а вдосконалювати виробництво зброї і продавати її. Ні, ми захотіли бути «святішими від Римського Папи»: зброя, бач, призначена вбивати людей, отже, аморально на ній заробляти.

Ну й що, Україна виправила світ? США, Франція, Німеччина, ці передові й культурні держави, засоромилися продавати зброю? Та де там! Отже, ми світ не виправили, а втратили багато.

Ще одна ілюзія.

Україна була колонією. Була пригнічена, ув’язнена. Мучилася і страждала. Тепер вирвалася з неволі і з’явилася перед іншими народами. Ці інші народи мали б радіти нашому виходові з неволі, співчувати, допомагати. Та нічого подібного ці інші народи не відчувають. Вони цікавляться нами з точки зору своїх інтересів: що можна у нас купити дешевше, що можна нам продати дорожче і чи не можна нам підкинути неякісний товар?

Вони дивляться на нас з острахом: чи не станемо ми їм загрожувати, бува, війною, чи не станемо ми їм великим конкурентом на світовому ринку?

Клуб високорозвинених держав — це клуб обраних. Вони не поспішають впускати до нього нових членів. Навпаки, делікатно відштовхують.

Україна простодушно йде до них зі своїми болями, а вони лише нишком сміються і прописують нам таке зілля, яке поступово перетворюватиме нас на їхніх помічників. Ми хочемо рівноправного партнерства, а вони хочуть бачити в нас країну третього світу.

Кожен з українців зокрема — це розумна, кмітлива, путяща людина, а разом нація не вміє організувати національне життя. Внаслідок довготривалої бездержавності у нас немає доцентрового державницького мислення. Прості люди не звикли шукати правди в Києві, не звикли пов’язувати свій добробут з незалежністю України, з її політичними й економічними порядками і добробутом. А провідна верства, яка щойно з’явилася, не має навичок керівництва Україною як незалежною окремою країною, як окремим великим складним організмом.

І народ, і влада мусять зрозуміти, душею сприйняти й засвоїти одне: ніхто не дбатиме про українців. Тільки ми самі у взаємодії з нашою владою та бажаючи добра одне одному зможемо підняти рівень нашого розвитку й достатків.

Невмілі навчаться, злодіїв слід би пересадити, але ще важливіше всім українцям відчути кровну спорідненість та спільність історичної долі. Це почуття змінить бажання «щоб у сусіда корова здохла!» на бажання: «хай сусідові подвоїться урожай!», бо як у нього подвоїться і у всіх подвоїться, то й уся Україна стане заможною.

Немає тепер московської влади над нами, немає безмежних просторів Сибіру, є наша рідна тепла земля з кістками й піснями наших пращурів. Зрозуміймо її як наш власний дім і повернімось до нього душею!

Пан Бієга і сірчаний комбінат в Україні

Пан Бієга хотів заснувати в Україні підприємство. Позаяк він родом із Західної України, то й пропонував вкласти кошти у підприємство в західній частині України.

Звісна річ, мене це зацікавило, і я попросив Бієгу докладніше розповісти про свої плани.

Суть їх була в тому, що він хотів виробляти цеглу, керамічні труби, кахлеву плитку, череп’яний посуд і щось подібне. На Роздольському сірчаному комбінаті добувають сірку, а побіжний мергель вивозять як супутні відходи. Тим часом мергель можна використати при виробництві цегли. Ми всебічно обговорили ідею, і я пообіцяв допомогти панові Бієзі. Повернувшись до Оттави, написав листа директору Роздольського сірчаного комбінату Мирону Кучабському про можливість заснування у них цегельні на переробці мертелів, передав Кучабському Бієгів запит щодо хімічного складу сировини. На тому основне завдання посольства вважав вичерпаним.

Бієга хотів їхати в Україну, щоб подивитися на місці і деталізувати умови угоди, але занедужав і поїздку відклав. Тільки 1994 року, повернувшись з Канади в Україну, я довідався, що Кучабський цілий рік не відповідав на діловий лист Бієги. Така безалаберність і безвідповідальність обурила канадця. За свій довгий вік він пересвідчився, що з такими людьми не варто мати справу — з ними завжди робота не клеїться, їм завжди щось заважає, з ними не заробиш, а втратиш.

Мені було страшенно прикро, що Львівщина втратила шанс збудувати на чужий кошт добру цегельню.

Далі пан Бієга спитав, чи сподобався мені збірник з історії українців Квебеку. Я відповів, що ще не бачив його.

— Як не бачили? — здивувався Бієга. — Хіба пан Д. вам не передав?

— Ні, не передав.

— Я ж йому дав кілька примірників і попросив один передати вам. Він обіцяв зробити це.

— Може, ще передасть?..

— Так уже ж минуло цілих півроку! — обурено вигукнув Бієга.

Я гарячково думав, що б його вигадати на виправдання відомого в Україні чоловіка. Та спромігся тільки якомога лагідніше сказати: «Ще передасть. Може, просто був зайнятий…».

— Як зайнятий!? — обурювався Бієга. — Він же обіцяв передати! То й у цьому на вас не можна покластися…

Слово «вас» стосувалося не тільки пана Д., воно стосувалося мене, всіх українських українців. І вимовив він це з сумом і якимсь пригаслим голосом. Потім повернувся, згорбився і пішов геть… від України. Либонь, назавжди.

Як безмежно гірко, що ми такі!

Подружжя Терлецьких і Марія Маланчук

Однією з родин, яка щиро взялася допомагати незалежній Україні, було подружжя Терлецьких з Торонто — Йосип і Дарія. Це вони безплатно друкували на своєму чудовому папері різні бланки для посольства, візитки для дипломатів, синьо-жовті прапорці до свята, конверти й запрошення.

Йосип Терлецький кілька разів їздив в Україну і вже тоді фінансував видання трьох томів «Літопису УПА». Проводив переговори про виробництво в Україні друкарських фарб і готовий був вкласти гроші в таке підприємство. Якось до його помешкання вдерлися бандити, понівечили великий комп’ютер і побили господаря. Він потрапив до лікарні і мусив деякий час відлежуватися. Поліція не знайшла злочинців, і нам залишається тільки здогадуватися, кому стояла на заваді його самовіддана патріотична діяльність.

Коли він одужав і приїхав у посольство, то вельми шкодував за комп’ютером — без нього не міг нормально працювати. І все-таки погодився друкувати посольський журнал.

У таких самовідданих патріотах сила світового українства. З різних куточків земної кулі вони несуть свою дрібку до рідної Батьківщини і допомагають їй вистояти на самостійницькому шляху.

* * *

З Марією Маланчук я познайомився влітку 1989 року в Парижі.

Два тижні я жив у представника Української Гельсінської групи у Франції Леоніда Плюща, який організовував мені зустрічі з державними й партійними діячами Франції.

Пані Маланчук — наукова співробітниця Наукового товариства імені Шевченка в Сорселі під Парижем. Директор НТШ професор Аркадій Жуковський познайомив мене з діяльністю вчених НТШ, де на більшості зустрічей з державними діячами Франції за перекладачку мені була саме пані Марія. У ній я вперше в житті побачив перекладачку, яких у наступні роки зустрічав лишень одиниці. Вона перекладала мої виступи на французьку не просто синхронно, а ніби читала мої думки наперед. А головне — не спрощувала і не редагувала моїх висловлювань, як це вельми часто роблять пересічні перекладачі.

За два тижні перебування в Парижі вона розповіла мені дуже багато з життя французької політичної еліти, української й російської діаспор та українських науковців.

Праця з цією жінкою була ефективна, корисна й приємна. Завжди, повертаючись подумки до Парижа 1989 року, з приємністю згадував і Марію Маланчук.

Минуло кілька років. Україна стала незалежною державою. Я опинився в Канаді на посаді українського посла. І ось від пані Маланчук надходить клопотання прийняти її до мого посольства на роботу.

Що маю діяти?

Пані Марія справді була б однією з кращих трудівниць посольства — у цьому в мене не було жодних сумнівів. А з іншого боку, Україні потрібне не тільки оттавське посольство. Їй не менш потрібно мати добре представництво й у Франції. Дмитро Павличко, голова Комісії Верховної Ради у закордонних справах, шукав людей для французького посольства. Мені хотілося б працювати разом з панею Маланчук, але я порекомендував Павличкові залучити її до роботи в українському посольстві в Парижі.

Не знаю, чи вдалося б мені подолати опір МЗС. Може, все-таки вона могла б працювати в нас на тих умовах, на яких працювала Надія Вихровська. А може, для пані Маланчук такі умови були б неприйнятні? Не знаю. Проте й досі відчуваю перед нею провину. Міркував нібито й логічно, але щодо неї особисто — якось бездушно…

Історія мого портрета

Якось пані Милдрід Йосипчак завітала до мене з канадським художником Сиріїлом Липером. Пан Липер проявляв неабиякий інтерес до видатних осіб різних держав. Довідавшись про посла України, захотів з ним познайомитися. Я не заперечував.

Художник дістав невеличкий альбом і почав показувати кольорові відбитки своїх малярських творів. Це були портрети видатних осіб різних держав.

Пані Милдрід повідомила, що художник Сиріїл Липер входить до списку найвидатніших сучасних портретистів світу. І портрети ці вельми високої ціни. Деякі з них коштують 20—30 тисяч доларів.

Я сказав, що не маю наміру замовляти свій портрет.

Пан Сиріїл збуджено промовив:

— Що ви, що ви, пане посол, я малюватиму для себе, і безплатно. Я просто прошу дозволити мені малювати вас!

— Пане майстре, я не маю жодного потягу до портретування своєї особи. Дорожу своїм часом, і мені зовсім не хочеться просиджувати перед вами в бездіяльності.

Пан Липер запевнив, що сеансів буде небагато, що він готовий пристосовуватися до мене, аби найменше відвертати від важливих посольських справ. Усе, що від мене йому потрібно — це дозвіл на малювання, бо сеанси позування він пристосує до ритму мого життя.

Зрештою я погодився на малювання портрета, і ми домовилися, що наші сеанси відбуватимуться в мою обідню перерву або у вихідні.

Минуло кілька днів, і пан Липер прибув до готелю, принісши своє дерев’яне крісло брунатного кольору з підлокітниками. Робота почалася. Після кількох сеансів, коли на полотні вже чітко проступали риси мого обличчя, художник несподівано запитав:

— А як ви дивитеся на те, щоб портрет подарувати посольству?

Левко Лук’яненко в робочому кабінеті. Оттава, 1993 р.

Пансіонат імені Івана Франка в Торонто. Фундаторка й директор пансіонату Євгенія Пастернак та посол України Левко Лук’яненко. Торонто, 1992 р.

Пропозиція була несподіваною. Я уявив собі цю велику картину десь на стіні посольства і подумав: доки буду послом, свій портрет вішати не годиться, але згодом — чом би й ні? У кожному разі портрет засновника посольства на стіні посольства — це нормально. І я подякував панові художнику за його пропозицію.

За кілька місяців по тому посольство організувало декаду українського мистецтва. Картину Липера за його порадою виставили на оглядини. Відвели їй чільне місце і з гарним освітленням. Чекали, що на відкритті виставки художник оголосить своє рішення подарувати картину українському посольству. Проте пан Липер не поспішав цього робити і після закінчення декади забрав портрет із собою.

З 27 березня по 3 квітня я був у Києві. На останній зустрічі з міністром закордонних справ Зленко закинув мені, що начебто я за посольські кошти замовив собі портрет.

Я відповів, що це наклеп. Одна з нісенітниць, що час від часу виникають у житті з чийогось злого умислу або з непорозуміння. Мене вони не дивують, бо супроводжують відтоді, коли почав боротися проти комуністичної системи.

4 квітня я повернувся до Оттави і розповів дружині про цей епізод розмови зі Зленком.

5 квітня Оксана П’ясецька зателефонувала в резиденцію дружині й сказала, що українці Канади збирають із скромних пенсій і зарплат кошти для посольства, а пан Лук’яненко замовляє на ці гроші собі дорогий портрет.

Дружина була дуже здивована цим дзвінком і тут же зателефонувала до мене в посольство. В результаті розмови з Глуховецьким я з’ясував, що у другій половині лютого Сиріїл Липер направив до директора Інформаційного бюро КУКу в Оттаві пана Андрія Глуховецького рахунок для оплати мого портрета в сумі 5200 доларів. Глуховецький, не сказавши мені про це ні слова, переслав рахунок до керівництва КУКу у Вінніпег. КУК, ясна річ, відмовився сплачувати рахунок, а перекручена інформація пішла в Міністерство закордонних справ України.

Як сприйняли в Києві новину про те, що Лук’яненко замовив собі дорогий портрет за кошти посольства, легко собі уявити. Я пояснив суть справи президенту КУКу пану Олегові Романіву, негайно відкликав рахунок пана Липера і попросив Глуховецького написати пояснення. Глуховецький пояснення написав, Романів попросив вибачення, і непорозуміння було з’ясоване, проблема вичерпана.

А як же бути з канадським художником Сиріїлом Липером? Чому він так учинив? Невже в Канаді не дивина, коли хтось надає комусь безплатну послугу, а потім ошелешує його величезним рахунком?

Минуло півроку. Ми збиралися покинути Канаду й повернутися на Батьківщину. Проглядаючи альбом, Надія наткнулася на фотокопію портрета пана Липера.

— Левку, — звернулася вона до мене, — поглянь на цей портрет. Усе-таки Липер намалював видатну картину. Це видно навіть з репродукції.

— Коли картина писалася, я розповів Липеру про роботу над книжкою «Не дам загинуть Україні» і спитав його, чи міг би я використати репродукцію з його картини. Він охоче погодився. Я висловив думку, що, може, було б добре і для книжки, і для реклами його твору надрукувати кольорову репродукцію з портрета на обкладинці книжки.

За кілька тижнів по тому дружині трапилося зустрітися з панею Йосипчак, вона все-таки згадала про картину і між іншим сказала, що за п’ять тисяч доларів, може б, ми й викупили її.

— О, ні, про це нічого й думати! — відказала пані Йосипчак. — Картина коштує набагато більше. На ній перший посол України в Канаді, і не просто перший український посол, а Лук’яненко! Ні, ні, картину ми ніколи з Канади не випустимо! Вона наша! І нашою залишиться!

Ну й нехай. Бог з нею!

ОУН і КУН — мельниківці і бандерівці

2 липня я зустрічався з головою центральної управи Організації українських націоналістів Теодозієм Буйняком з Торонто. Обговорили становище в Україні та можливості ОУН у допомозі демократичним силам у майбутніх виборах до Верховної Ради.

Він розповів, що пані Слава Стецько створила в Україні бандерівську партію під назвою Конгрес українських націоналістів. Шкода, що не дотрималася слова, яке дала мені 1989 року в Німеччині. Я казав тоді шановній пані, що в Україні виникла когорта надійних патріотичних політиків. Вони здобули досвід боротьби в тюрмах та сучасних українських умовах. Знають добре методи роботи чекістів і вміють відстоювати інтереси України. У вас, сказав я, такого досвіду немає. У вас інший досвід. Ваш досвід варто вивчати і все краще з нього запозичати, але він формувався попереднім поколінням півсторіччя тому. Наш досвід формувався й формується в умовах теперішньої Російської імперії і нинішньої боротьби з нею українських патріотів. Головне, що я прошу, — це не переносити вашої затятої боротьби з мельниківцями в Україну. Ваші суперечки з приводу подій п’ятдесятирічної давнини абсолютно байдужі для нас, але вони не байдужі для московської імперії як спосіб роз’єднувати українські національно-визвольні сили.

Розмова з панею Славою Стецько в цьому дусі тривала довго. Врешті вона чітко й однозначно обіцяла мені не переносити в Україну своїх суперечок з мельниківцями.

До речі, десь приблизно за три тижні того ж 1989 року в Парижі відбулася подібна розмова з провідником Організації українських націоналістів (мельниківців) Миколою Плав’юком. І в нього я теж узяв слово, що вони не переноситимуть своїх суперечок з бандерівцями в Україну.

Події наступних років показали, що вони не втрималися від створення в Україні своїх окремих організацій.

* * *

Забігаючи трохи наперед, розкажу, як розвивалися події далі.

У Києві за рішенням Президії Верховної Ради при міністерстві внутрішніх справ з участю СБУ була створена Комісія з вивчення історії ОУН — УПА. Коли мене про це повідомили, я написав листа з пропозицією включити до складу Комісії керівників діаспорних політичних партій або їхніх представників. Назвав прізвище Миколи Плав’юка — особи, що, без сумніву, могла б бути корисною для Комісії.

У зв’язку з цією Комісією постало питання про архів ОУН — УПА. На зустрічі з Плав’юком ми докладно обговорили проблему. За кордоном у багатьох місцях за повоєнний період зібрано велику кількість надзвичайно цінних документів про різні сторони життя і боротьби українців за незалежність України й за своє виживання. Прикладом може бути Оттава, де в державному архіві (яким, до речі, керує українець) є великий український фонд.

Зійшлися ми на думці, що становище в Україні поки що непевне: в різних установах багато російських шовіністів, і вони просто спалять або погноять документи часів боротьби за волю. Отже, за сучасних умов передавати архіви в Україну не можна. З іншого боку, щоб сприяти переосмисленню нашої національної історії і прозрінню, діаспорні архівні документи в науковий обіг запустити необхідно. Для цього є спосіб — передавати в Україну не оригінали, а копії.

На мою пропозицію про доповнення Комісії керівниками (або їхніми представниками) діаспорних політичних партій хутко отримав відповідь. Мені дякували за пропозицію і висловили згоду включити до Комісії відповідних людей.

Тим часом становище в Україні ускладнювалося: економічна криза поглиблювалася, масово розкрадалося народне добро, поширився економічний бандитизм, життєвий рівень народу різко впав і на масовому народному розчаруванні й песимізмі зростали і чимраз вище підіймали голови три комуністичні партії. Комісія, навіть не почавши вивчення історії ОУН — УПА, припинила свою роботу.

Верховна Рада саморозпустилася й призначила вибори на березень 1994 року.

30 липня я з дружиною, Іриною, Ганнусею та Шандрук з сім’єю виїхали до Торонто.

Увечері в Торонто я з Шандруком з одного боку та пани Буйняк, Окіп’юк, Романишин з ОУН (бандерівці) з другого у кредитній спілці «Будучність» обмінялися думками про становище в Україні та способи співпраці у виборчій кампанії. Бандерівці визнали, що пані Слава Стецько і свіжоспечений Конгрес українських націоналістів (КУН) — це їхня організація. Висловивши надію, що Українська республіканська партія і КУН домовляться про спільну тактику у виборах. Така зустріч з офіційним керівництвом канадських бандерівців була першою. Характером досягнутого взаєморозуміння ми з Шандруком були задоволені, дарма що питання про матеріальну допомогу залишалося відкритим. (Схоже було, що канадці допомагатимуть тільки КУНу).

Через півроку вже в Україні виявилося на практиці, що в абсолютній більшості виборчих округів КУН не зміг узгодити спільних з УРП (чи будь-якою іншою партією) кандидатів у депутати, в результаті чого провів до Верховної Ради тільки сім своїх членів.

Посольські клопоти

Усі ці місяці посольство працювало напружено й ініціативно. Особливо мене радував Шандрук. Паралельно з основною роботою він з допомогою діаспори випускав англомовний журнал під назвою «Українсько-канадський політичний і торговельний порадник».

У низці культурних заходів з пропаганди України в Канаді помітним явищем була участь посольства в молодіжному фестивалі в місті Чиоукутимі. Від посольства у фестивалі брав участь Веселовський.

На фестивалі кожна національна група представляла своє народне мистецтво. Українці Канади завжди брали активну участь у таких фестивалях, проте фестиваль 1993 року був особливий — уперше українці святкували як представники державної нації.

* * *

Пані Оксана Башук, яка нещодавно повернулася з України, провела зустріч з директором Міжнародного інституту комунікацій паном Аленом Гуром і поінформувала мене про останні події.

Міжнародний інститут комунікацій складається з представників засобів комунікації різних держав і раз на два роки проводить міжнародні конференції. На цих форумах обговорюють найновіші технології радіозв’язку, телебачення, використання космосу та багато інших цікавих проблем. Наші друзі, зокрема директор інституту пан Гур, з великою симпатією ставилися до молодої Української держави і робили все, щоб допомогти Україні. Наступна конференція, запланована на осінь 1993 року, мала відбутися в Мексиці. На попередніх зустрічах я пояснив панові Гуру, що в Україні економічна криза і нам важко буде сплатити вступний членський внесок та оплатити українську делегацію до Мексики. Пан Гур обіцяв зменшити витрати для українців. І справді, членський внесок зменшили до 2000 доларів і брали на себе оплату поїздки двох осіб з Києва до Мексики й назад.

Кращих умов і уявити було годі. Я написав листа міністрові зв’язку України панові Проживальському про доцільність вступу України до цього інституту і запропонував направити на конференцію одного технічного фахівця, а другою особою міг би бути дипломат з нашого посольства. Він перелетів би до Мексики за кошти посольства і в Мексиці забезпечив би переклад та дипломатичну допомогу технічному фахівцеві. По-друге, посольство могло б заплатити внесок України зі свого рахунку, отже, Україні вступ до Міжнародного інституту комунікацій та перша участь у конференції обійшлася б безплатно. Міністр відмовився, посилаючись на фінансові труднощі, які не можна буде здолати. Отак завжди буває: якщо не хочуть робити, то бояться труднощів. А вигода від прямого виходу нової держави на цей інститут комунікацій була б величезна! Адже ми живемо у вік інформатики, що здійснюється через комунікації, і стояти осторонь цього — це однаково, що в XX сторіччі споруджувати навколо України Китайський мур!

Після того як російський парламент оголосив постанову про статус міста Севастополя, українська влада відреагувала відразу — подала скаргу в Раду Безпеки ООН. Наш міністр Зленко також діяв енергійно й рішуче. Він полетів до Нью-Йорка, і буквально за кілька днів відбулося спеціальне засідання Ради Безпеки ООН для розгляду української скарги.

У момент проголошення російським парламентом постанови про статус міста Севастополя і кілька наступних днів трапилося те, що можна б назвати геніальним ходом української дипломатії, коли б це все, обдумавшизаздалегідь, зробило наше МЗС.

Якраз у ці дні прем’єр Великобританії перебував у Москві. Знаючи зневажливе ставлення президента Росії до російського парламенту, він спитав Єльцина, чи той визнає Крим українською територією і як він ставиться до рішення парламенту.

Єльцин заявив категорично, що Крим — це українська територія, а рішення комуністичного парламенту Росії висміяв.

Ця відповідь блискавкою облетіла весь світ, а оскільки була сказана напередодні розгляду української скарги в Раді Безпеки ООН, то перед засіданням створила проукраїнську атмосферу, і Рада Безпеки рішуче підтримала справедливу позицію України і фактично засудила імперські зазіхання російського парламенту.

У Канаді дипломати українського посольства намагалися розкрити очі канадським політикам, дипломатичному корпусу і всій громадськості на провокаційний характер рішення російського парламенту. На той час посольство було в добрих взаєминах з торонтською газетою «Україна і світ» та її головною редакторкою панею Жовнір, і вона зробила в Торонто кілька сприятливих для нас публікацій українською та англійською мовами.

У той же час канадський кореспондент московського бюро Джон Грей оприлюднив статтю під красномовною назвою «Російський ведмідь рикає знову».

Під впливом цих подій та з нагоди другої річниці незалежності України оттавський журнал «Дипломат» надрукував велику статтю члена федерального парламенту Давида Кілгора під назвою: «Україна: народження нації».

Із «Щоденника посла»

13 липня 1993 року.

Відбув зустріч в Українському посольстві з послом Чеської республіки Станіславом Хилеком.

Посол поінформував про труднощі перехідного періоду перебудови чеського суспільства.

Підкреслив, що в галузі економіки вони допустилися помилки, коли від державної власності й централізованого виробництва пішли на дуже інтенсивну приватизацію і децентралізацію.

У галузі сільськогосподарського виробництва ця помилка виявилася в повному припиненні державних субсидій. Західні держави допомагають своєму сільському господарству. Через відкритість чеського ринку чеські селяни програють.

Чеська промисловість виробляє трактори та іншу сільгосптехніку і могла б продавати їх Україні за товари української промисловості чи сировину.

У Чехії за кілька років здійснено малу приватизацію, тепер розпочинають велику, яка проводитиметься повільно і триватиме кілька років.

У Чехії близько 50 політичних партій. Щоб парламент був працездатний, новий виборчий закон передбачає вибори за партійними списками зі встановленням лімітів: 5 відсотків — для однієї партії, 8 відсотків — для коаліції з двох партій і т.ін. Досвід Польщі, зазначив Хилек. показує, що запровадження 5-відсоткового бар’єру для доступу партії в парламент є практично єдиний спосіб забезпечення працездатності парламенту.

Чеське керівництво тепер не має ентузіазму щодо створення Балто-Чорноморської смуги безпеки й співпраці. Воно сподівається на вступ Чехії в НАТО.

* * *

14 липня зустрівся з послом Лівану доктором Ассемом Салманом Джабером га членом канадського парламенту Макселом Прудхоумом.

У зв’язку з рішенням парламенту Російської Федерації від 9.07.93р. по Севастополю обговорили українсько-російські відносини і, зокрема, проблему угоди СТАРТ-І та угоду про непоширення ядерної зброї.

Посол Джабер давно стежить за українсько-російськими відносинами. У попередніх зустрічах він казав: «Назвіть мені державу, яка коли-небудь отак собі віддавала комусь свою зброю?!». Під час цієї зустрічі він ще категоричніше висловився за збереження Україною ядерної зброї.

Член парламенту Максел Прудхоум зауважив, що ідеологічна мрія про загальний мир поки що досягається через співвідношення міждержавних сил, і тому «якщо хочете бути незалежними, не віддавайте ядерної зброї».

* * *

Зустрівся з бригадним генералом В. Гьоце, що очолював делегацію Міноборони Канади в Україну з 3 по 7 квітня, та генералом Віктором Пергатом. Генерал Гьоц задоволений переговорами в міністерстві оборони України та досягнутими домовленостями. Підкреслив необхідність активізувати обмін думками, в т.ч. Міноборони Канади з українським посольством.

На думку Гьоца, через складне економічне становище Канади навряд чи вона зможе направити до Києва канадського військового аташе у ближчий час.

Генерал Пергат при цьому сказав, що підполковник Тарас Попович — найкраща кандидатура на військового аташе Канади в Україні.

З огляду на те, що в липні почався період відпусток, а восени будуть вибори до парламенту і до виборів уся активність політиків зосереджена на підготовці до виборів, ніякі нові серйозні рішення в галузі українсько-канадських військових взаємин до закінчення виборів неможливі.

Домовилися про продовження консультацій між посольством і МО Канади.

Довідавшись, що однією з кандидатур на посаду секретаря з економіки і торгівлі є росіянин Сахаров, я написав 19 липня листа Зленку, в якому наголошував, що за посольством дуже уважно стежить величезна українська діаспора, яка не зрозуміє кадрової політики МЗС, якщо перше посольство самостійної України буде у цей початковий відповідальний період включати в себе дипломатів російської національності. Ні я, ні більшість моїх канадських друзів — вельми впливових осіб! — не маємо нічого проти росіян як таких, але в даному разі йдеться про національну честь і гідність України. Ніхто не повірить, що для представництва України за кордоном не можна було знайти українців.

У листі до Макаревича просив огранізувати упорядкування та переклад нормативного матеріалу на українську мову, пропонував часткове фінансування цієї важливої і необхідної роботи з фонду посольства.

* * *

20 липня зустрівся з послом Фінляндії в Канаді Еріком Гілдінгом Гейнріксом для обговорення двох проблем: української ініціативи створення Балто-Чорноморської смуги співпраці й безпеки та Постанови Верховної Ради України про Постанову ВР РФ «Про статус міста Севастополя».

Фінляндія споріднена з Естонією і надає їй значну економічну й політичну допомогу. Посол розповів про впровадження Естонією власної грошової одиниці. На його думку, крона заслужила велике довір’я народу, сприяла стабілізації економіки, допомогла відчути свою незалежність і підняла їхню національну гідність.

Посол проінформував про новий естонський Закон про мову, який став зачіпкою для російських шовіністів, і вони проголосили автономію двох естонських міст, де росіяни в абсолютній більшості.

Докладніше виклав послу ідею Балто-Чорноморської спільноти. Він зацікавився, висловивши припущення, що вона, мабуть, могла б допомагати розв’язувати багато спільних проблем, у тому числі пов’язаних з питанням мови та російськими поселенцями. Розглядаючи цю зустріч як спосіб розширення взаємин з країнами Балтії, я поцікавився думкою посла Фінляндії щодо можливості вступу цих країн до блоку НАТО. Він заперечив таку можливість, висловлюючи думку про необхідність пошуків інших організаційних форм для зміцнення державної незалежності нових країн. «Проголошення самостійності, — підкреслив посол, — ще не зробило вас економічно незалежними, а це надзвичайно важливо». З огляду на це ідея Балто-Чорноморської спільноти заслуговує на уважне вивчення.

З другого питання я подав послу неофіційний переклад англійською мовою Постанови Верховної Ради України про Постанову ВР РФ «Про статус міста Севастополя».

Переказавши основні віхи з історії Криму та розповівши про голосування у референдумі росіян, у тому числі росіян Криму, за самостійність України, я підкреслив історичну необґрунтованість і юридичну незаконність претензій ВР РФ на частину української території і просив фінський уряд підтримати Україну в її суперечках з Росією, зокрема, під час розгляду скарги України в Раді Безпеки ООН.

Посол обіцяв ужити можливих з його боку заходів.

22 липня зустрівся з послом Японії Накагира Набору.

Я вручив послові заяву ВР України, постанову Ради Безпеки ООН та статтю Джона Грея «Російський ведмідь рикає знову» і обговорив українсько-російські відносини.

Зазначивши, що на основі кількадесятирічних спостережень за японсько-російськими відносинами я вважав їх не за найкращі, а тим часом на зустрічі в Токіо «великої сімки» Японія виділила два мільярди доларів для допомоги Росії. Як це зрозуміти?

Пан Набору пояснив, що Японія — союзник Заходу, тому й відгукнулася на заклик її західних союзників. «Велика сімка», сказав він, допомагає не Росії, вона допомагає собі. В умовах розвалу СРСР і ослаблення контролю за рухом населення є загроза, що здійметься з місця величезна маса російського населення і посуне на Захід. Як не допустити цих біженців на Захід? Треба утримати їх у Росії, отже, необхідно їй допомогти.

Раніше в Японії про Україну майже не знали. Світ розмовляв з Росією, а України ніби не було. Тепер у Японії з’явилося бажання ближче познайомитися і з Україною.

Я розповів послу про зусилля України добитися квот на риболовлю у відкритому океані та труднощі, які Україна має з огляду на намагання Росії привласнити собі морські райони, котрі колись були визнані міжнародними угодами за Радянським Союзом.

Поінформував про Міжнародну конференцію з риболовлі у відкритому морі, на якій представник України С. Климентьєв виклав український принцип: «Живі ресурси відкритого моря належать усьому людству, і всі держави мають рівні права використовувати ці ресурси».

Японський посол цілком погодився з цим принципом.

Я просив посла, щоб Японія допомогла Україні у справі квот на риболовлю. Посол обіцяв передати клопотання своєму урядові.

23 липня відбув зустріч з професором Оттавського університету Іриною Макарик. Обговорювали одну тему: як організувати українських вчених для написання академічних статей до 5–6 англомовних суспільно-політичних журналів, що їх читають у всьому світі.

При слов’янському відділі Оттавського університету тепер засновується український підвідділ. Обговорюючи питання про те, як скликати і де зібрати вчених на першу зустріч, пані Макарик запропонувала зробити це в університеті, надавши їй характеру однієї зі звичайних українських конференцій.

Ніагарський водоспад

Наступний день — у неділю — наша оттавська посольська група провела в своє задоволення. Зранку відвідали велику дерев’яну церкву гуцульського стилю, потім поїхали на Ніагарський водоспад. Грандіозне явище природи, отой безупинний плин величезної маси води, що зривається з рівного русла й летить з гуркотом униз, притягує до себе зір. Здається, отак стояв би, оглушений гуркотом води, і дивився й дивився на це диво вічно, як вічна ця могутня течія. Потім у великому кінозалі з величезним скляним екраном нам показали фільм-легенду про місцеве плем’я тубільців, Ніагару, водоспад і його надприродну магічну силу.

Обід нам влаштували в ресторані на вершині високої оглядової вежі. З вежі відкривався чудовий вид на місто, річку Ніагару, американський берег та широкі околиці.

Пізно ввечері ми повернулися до Оттави.

Виборча платформа Алекса Кіндія

У липні відбувся вечір оттавської української громади на підтримку Алекса Кіндія у його виборчій кампанії за мандат члена федерального парламенту Канади.

Ми з дружиною також пішли на цей вечір. Для збирання коштів на передвиборчу кампанію я взяв дві з кращих картин, що їх надіслав мені брат-художник, і на вечорі їх розіграли на аукціоні, а виручені гроші передали у Фонд Кіндія. Кіндій активніше, ніж будь-хто інший з парламентарів Канади, допомагав посольству і намагався допомогти Україні. Проте його передвиборча позиція була вельми складна.

Він належав до консервативної партії і на попередніх виборах здобув парламентський мандат як її член. Потім, уже працюючи в парламенті, розійшовся з політикою керівництва і вийшов з партії.

Тут слід сказати, що канадська політична система ефективно діє завдяки жорсткій дисципліні в партіях. У парламенті перед голосуванням законопроекту відбуваються збори партійної фракції і на них ухвалюють рішення, як голосувати. Якщо член парламенту проголосує інакше, його виключають з партії. Свій термін у парламенті він добуде, але більше такі люди майже ніколи не проходять до парламенту.

Кіндій, ясна річ, добре це знав, як знав і виборчий закон. Але наскільки я розумію, стратегія його планів будувалася на іншому.

Консервативна партія на чолі з Браяном Малруні поступово втрачала популярність у народі. Враховуючи цю тенденцію, Кіндій вважав, що в наступних виборах консервативна партія програє. А отже, варто відокремити себе від неї, щоб звільнитися від негативної тіні партії. Далі виникало два ускладнення. Перше: так званий незалежний кандидат практично ніколи не стає членом парламенту. Друге: швидкий перехід до іншої партії (у даному разі ліберальної) не викликає симпатій у виборців. Що робити?

Забігаючи наперед, скажу: Кіндій вибори програв. Що стало основною причиною, не знаю. Може, йому слід було рішучіше піти на зближення з ліберальною партією? Зараз мені це здається можливим. Але чотири роки тому я не міг запропонувати це Кіндію, бо перехід від однієї партії до іншої внутрішньо засуджував.

Зараз я картаю себе за те, що не заглибився в передвиборчу стратегію і тактичні розрахунки Кіндія. Мені здавалося, що він досвідчений політик, знає канадську виборчу систему і жодних порад з боку громадянина країни, де відбулися лишень одні демократичні вибори, не потребує. А слід було б обговорити все і зважити. Може, я й зміг би виявити слабкі місця в його ідеологічній платформі, бо він програв через недоліки в стратегії, а не тактики проведення виборчої кампанії.

Виступи в пресі

У підготовці до другої річниці незалежності України редактор журналу «Дипломат» пан Ліддар організував зустріч з провідними журналістами газет «Оттавський громадянин» та «Земна куля й пошта» для друкування в цих газетах матеріалів про Україну з нагоди національного свята.

Я написав короткий допис до канадських газет, і посольство розіслало його в англійському перекладі.

Наведу зміст допису.

«Шановні канадці!

24 серпня Україна, держава, яку я маю честь репрезентувати в Канаді, відзначатиме другу річницю національного відродження.

Свою незалежність Україна повернула після багатьох років боротьби, через величезні людські, моральні й матеріальні втрати. Вона завжди відчувала підтримку і наснагу від волелюбних держав і волелюбних людей, серед яких канадці посідають почесне місце. Вільна Україна ніколи не забуде цього так само, як і те, що уряд Канади першим серед західних країн визнав її незалежність.

Відносини між Україною і Канадою ще лише починають розвиватись. Ділові люди обох націй щойно познайомились, а державні інститути закінчують готувати угоди й договори, які б захищали і забезпечували взаємовигідне співробітництво. Але широкі людські контакти, котрі існували здавна, ніколи не переривались і нині вільно розвиваються, дають підстави сподіватися, що наші стосунки набудуть масштабів, гідних наших країн.

Канада по праву пишається славою піонера в галузі охорони природи, захисту людських прав, збалансованих економічного і соціального розвитку. Україну знають як землю стародавньої і багатої культури, як батьківщину вмілих хліборобів і талановитих учених. Поєднання канадських та українських промислових, наукових структур принесло б їм новий добробут і нові перспективи на міжнародному полі.

Звертаюсь до вас, мої канадські друзі, напередодні другої річниці з дня відродження державності України із закликом: працюймо разом задля зміцнення зв’язків між нашими країнами! Підтримуймо спільно усе, що йде на користь нашому співробітництву! Творімо єдиний форум українсько-канадської приязні! Це допоможе Україні швидше завершити демократичні перетворення й економічні реформи».

Для ознайомлення громадян України з діяльністю нашого посольства в Канаді я написав статтю «Посольство України в Канаді: перший рік». У супровідному листі до редакції журналу «Політика і час» я назвав статтю публіцистичним звітом про діяльність посольства. У міністерстві публікацію сприйняли негативно. Мовляв, такого поняття, як публіцистичний звіт про роботу посольства, дипломатична практика не знає. А я вважав, що посольства і міністерства працюють для України, і Україна має право знати основні проблеми зовнішньополітичного відомства. Практика замовчування походила від традицій колишнього закритого комуністичного суспільства. В умовах демократичної незалежності України воно гальмує процес становлення молодої української дипломатії і переносить чужорідні організаційні й моральні принципи в нову установу.»

* * *

Майже щодня відбувалися зустрічі з послами оттавського дипкорпусу. Я дістав настанову з МЗС проводити роботу за вступ України до Центральноєвропейської ініціативи, і наші дипломати активно намагалися схилити канадський ДЗСМТ та оттавський дипкорпус на бік України. Для цього використовували зустрічі з представниками канадського міністерства закордонних справ і міжнародної торгівлі, прийоми в посольствах держав, що святкували дні проголошення незалежності своїх країн, запрошували дипломатів до нашого посольства.

Друга річниця незалежності

Другу річницю незалежності України святкували в посольській резиденції.

Хоча серпень — місяць відпусток і з оттавського дипломатичного корпусу мало хто залишився в Оттаві, однак відзначити український Національний день прийшло близько тридцяти послів і десять членів канадського парламенту. Були дипломати, керівники урядових структур, університетів, журналісти. Проте основну масу — десь півтори — дві сотні — становили українці.

Святкування Дня незалежності в резиденції проводилося вперше. Делегації українців з різних провінцій мали нагоду оглянути будинок. Вони обговорювали різні новини з українського життя й ділилися думками про роль українського посольства в Канаді. Кожен хотів порадити, як примусити канадський уряд більше допомагати Україні.

Я прочитав англійською і українською мовами святкову промову і привітав усіх присутніх з другою річницею незалежності України.

* * *

Міністерство зовнішніх економічних зв’язків України, яке має керувати всією зовнішньою торгівлею, за кордоном своїх представників не має і роботу веде частково через безпосередні контакти, частково через перших секретарів з економіки й торгівлі, що входять до штату посольств.

У світовій практиці існують обидві форми державного ведення зовнішньоторговельної роботи. Залежить це передусім від обсягів зовнішньої торгівлі. Я вважав, що для України необхідні торговельні представництва в тих державах, з якими маємо чи скоро установимо економічні зв’язки. З іншого боку, відсутність великого досвіду ведення зовнішньоторговельних переговорів і операцій диктувала необхідність підпорядкувати їх послові і всю діяльність проводити під його керівництвом. Хоча серйозних суперечок між двома міністерствами й не було, я все-таки був дуже задоволений, що підпорядкування торговельних представництв було вирішене Президентом України саме в такий спосіб.

* * *

У Торонто відбулися збори Канадського товариства сприяння РУХові. З огляду на перетворення РУХу на політичну партію, товариство було перейменоване на Канадське товариство розбудови України. Е. Гуцуляк склав повноваження голови, і на його місце збори обрали Віктора Педенка. Я був дуже задоволений, що Гуцуляк не образився і зберіг добрі взаємини з людьми нового керівництва КТРУ.

28 серпня 1993 року зустрічався з делегацією у складі голови КТРУ Педенка, головного редактора журналу «Нові дні» Мар’яна Горготи, панів Віктора Комарного й Миколи Підлісного.

Обговорили політичні й економічні обставини в Україні та перспективи виборів до Верховної Ради. Обмінялися думками з приводу об’єднання української республікансько-демократичної партії (УРДП)^[1] з Українською республіканською партією і перетворення УРДП на закордонну філію УРП. Обміркували тезу про об’єднання УРП, ДемПУ та УРДП та співпрацю цих організацій. Ідеально було б, коли б національно-демократичні сили погодилися спільно висувати найкращу кандидатуру по кожному виборчому округу. Наші канадські колеги готові допомагати у виборах. Важливо було виробити методи співпраці, що дали б можливість провести найбільше своїх кандидатів. Дискусія відбулася в доброзичливому й конструктивному дусі. Врешті пан Віктор Педенко запевнив, що канадські організації надаватимуть допомогу національно-демократичним силам у виборах 1994 року в Україні.

Відсіч польським наклепникам

Ще на початку серпня в торонтській польській газеті з’явилися дві антиукраїнські статті з явними наклепами на Українську повстанську армію і весь національно-визвольний рух.

Редакторка газети «Україна і світ» Оксана Жовнір факсувала їх до посольства. Прочитавши статті, я попросив Веселовського зв’язатися з панею Жовнір і попросити її написати гостру статтю проти злісних польських випадів. За кілька днів у газеті «Україна і світ» з’явилася дуже ґрунтовна, гостра і принципова стаття, що давала гідну відсіч польським наклепникам. Тоді ж я доручив Веселовському зв’язатися з українськими організаціями інших канадських провінцій і попросити їх уважно стежити за польськими газетами, щоб у разі появи антиукраїнських статей відразу гостро й різко відповісти у своїх газетах.

Тим часом я з’єднався з головою ліги українців Канади Олегом Романишиним і порадив провести зустріч між керівниками українських і польських організацій з метою погасити суперечку тут у Канаді й не переносити її в Україну та Польщу.

31 серпня відбувся вечір у резиденції польського посла. На зустрічі був президент польського Світового конгресу вільних поляків (СКВП) пан Бурський, представник канадського міністерства сільського господарства пан Алан Гратіас та ще кілька поважних осіб.

Я знав ставлення впливових польських політиків до України — вони за дружбу з Україною, тому відповідь президента СКВП і тлумачення події паном послом зарані були відомі, і все-таки викласти їм обом свої претензії до антиукраїнських публікацій торонтської газети я вважав доречним.

Після їхньої відповіді в тому дусі, що, мовляв, є чимало політично неосвічених поляків, як, либонь, і українців (о, так, і українців!), які пишуть бозна-що. Я мав задоволення поставити єхидне запитання: «А що, редактор газети також політично неосвічена людина?»

Слава Богу, що справу маєш з досвідченими політиками, бо далі розмова легко перейшла в конструктивне русло спільного погашення суперечності з приводу минулого. Погодилися на тому, що і поляки, і українці мусять думати передусім про майбутнє наших країн.

Пан Алан Гратіас привернув увагу конструктивними пропозиціями в галузі сільського господарства. Він запропонував розробити чотири програми співпраці з Україною: створити інфраструктури контролю за якістю зерна та його сертифікацію на рівні світових стандартів; комп’ютеризувати інфраструктури контролю за мінеральними добривами, пестицидами та якістю ґрунтів; співробітничати в галузі лісництва і створення тваринницької ферми канадського зразка.

Це були цікаві пропозиції, і посольство передало їх до Києва людям, що ближче стоять до цих проблем і можуть поцінувати з огляду українських конкретних потреб і можливостей.

Про правонаступників імперських злочинів

Наступного дня мав тривалу розмову з головою Світового конгресу вільних українців (СКВУ) Юрієм Шимком. СКВУ готувався до з’їзду. На з’їзді слід було змінити назву, бо тепер уже вільними стали українці і в Україні. Необхідно було переосмислити мету і завдання СКВУ в нових політичних умовах, що склалися після дезінтеграції СРСР і створення незалежної України. Шимко хотів скласти з себе повноваження президента і питав мою думку про кандидатів на його місце — пана Ципівника і пана Скрипника. Я був схвальної думки про обох. Обидва — високоосвічені люди, спроможні гідно представляти українство у взаєминах з урядами країн поселення.

Друге питання, що було об’єктом нашого обміну думок, полягало в тому, як примусити уряд Росії офіційно визнати скоєння Росією злочину проти України.

Німці визнали скоєння злочину проти євреїв і сплатили Ізраїлю 76 млрд. американських доларів. Уряд західної (демократичної) частини Німеччини визнав, що Західна Німеччина як спадкоємиця гітлерівської Німеччини має нести відповідальність за скоєні нею злочини, тому держава взяла на себе обов’язок спокутувати провину. Для морального очищення ФРН визнала провину своєї держави-попередниці й засудила її злочини, а відтак взяла на себе обов’язок матеріальної компенсації.

Держави Ізраїль до 1947 року не існувало. Німці мордували євреїв — громадян різних держав. Ті, що залишилися в живих, в основному проживають у тих державах, де жили й до війни. Отже, західнонімецький уряд визнав уряд нової держави Ізраїлю за спадкоємця страждань євреїв різних країн поселення більше з гуманітарних міркувань, аніж із правових.

Східна Німеччина не визнала себе спадкоємицею гітлерівської Німеччини (хоча злочини Другої світової війни коїли німці і зі Східної Німеччини) і тим самим звільнила себе від обов’язку матеріальної компенсації жертв (та їхніх законних спадкоємців) за репресії, що їх коїли і її громадяни.

Прем’єр Японії визнав злочини Японії проти інших народів, засудив їх і попросив пробачення. Президент Росії також має визнати злочини Росії проти українського народу, попросити пробачення і запропонувати матеріальну компенсацію. Адже нинішня Росія не заперечує, що вона спадкоємиця Радянського Союзу.

Та оскільки США і «велика сімка» підтримують Росію, а не 15 нових незалежних держав, уряд України також не піде на відкриту вимогу до уряду Росії про визнання злочинів Росії проти України. Отже, хто готовий тиснути? Діаспорні організації та національно-демократичні організації в Україні. Які способи тиску вони мають? Невеличкі наклади діаспорних газет. Президенти інших держав не читають тих газет, отже, їхній вплив поза межами самих українських патріотичних середовищ мінімальний. Таким чином натиснути на російський уряд у нас немає жодних можливостей. Навіть коли б і була можливість тиску на російський уряд, все одно у нас обмаль шансів чогось добитися від Москви, бо в Москві панує не готовність покаятися за злочини імперії, а відновити імперію в попередніх кордонах. Причому багато хто з московських політиків це готовий робити способом скоєння нових злочинів проти українського й інших народів. Час спокути для Росії ще не настав. Він настане в час другої стадії розвалу Російської імперії, коли Федерація розвалиться на чотири — п’ять десятків нових незалежних держав. Це відбудеться на шляху демократизації Російської Федерації. Тож Захід дуже мудро чинить, що всіляко підтримує процеси демократизації в Росії. Для світу це справді не менш важливо, ніж збереження Україною своєї незалежності. Тому патріоти України повинні підтримувати демократизацію Російської Федерації й національно-демократичні сили в автономних республіках, краях і областях як потенційних руйнівників цієї міні-Російської імперії.

Я не знав, чи працює Комісія при міністерстві внутрішніх справ з вивчення історії ОУН — УПА, чи так і вщухла, не почавши роботи, але, бажаючи спонукати її до праці, написав листа до керівників українських діаспорних організацій з пропозицією зв’язатися з Комісією і запропонувати їй свою допомогу. У цих організаціях є чимало учасників збройної боротьби за незалежність, є велика кількість документів з вельми цінними свідченнями масового героїзму, мужності і безмежної самовідданості західноукраїнського населення, його вірності ідеї незалежності України. Немає жодних сумнівів, що вивчення цієї боротьби збільшить кількість прихильників наших друзів і зменшить сили ворогів.

Під прикриттям енергетичної кризи

За ініціативою Шандрука я взяв участь у переговорах з паном Капітановичем — колишнім послом Югославії в Канаді, який через незгоду з політикою свого уряду відмовився від високої посади, прийняв громадянство Канади і став одним з керівників потужної світової будівельної фірми. Тепер фірма пропонувала збудувати в Києві дипломатичне містечко. З попередніх зустрічей Шандрук дійшов висновку, що фірма підприємництво веде чесно і з нею варто мати справу. Капітанович уже мав на прикметі два підходящих для будівництва місця в межах Києва і одне на околиці міста. Де буде споруда і якою завбільшки — це вирішить Київська міська рада, але фірма має великий досвід будівництва такого роду, і пан Капітанович упевнений, що розташування майбутнього дипломатичного корпусу в двох-трьох містечках було б зручним і для дипломатів, і для Києва. Умови виконання контракту Шандруку здавалися цілком прийнятними. Я також не знайшов у пропозиціях Капітановича чогось невигідного для України, тому попросив Шандрука підготувати посольського листа до Києва з нашим позитивним відгуком.

Прагнучи допомогти Україні розв’язати енергетичну кризу і зменшити залежність від російської нафти, Олександр Шандрук активно вишукував різні ідеї й пропозиції щодо цього. Посольство допомагало у підготовці поїздки голови Держкомітету нафти й газу Михайла Ковалка до західних провінцій Канади для переговорів з нафтовими компаніями.

У ході спілкування в Оттаві з послом Південно-Африканської Республіки стало відомо, що в ПАР перетворення вугілля на бензин поставлено на промислову основу і що ПАР готова прийти нам на допомогу і збудувати в Україні завод майже безплатно. Посольство, звісна річ, ухопилося за цю ідею й почало розвивати її далі. Шандрук підготував до МЗС та Міненергетики відповідного листа, а я порушив це питання у телефонній розмові з кандидатом технічних наук Анатолієм Здоровим, що працював тоді в Харківській обласній адміністрації.

На моє повідомлення про досягнення ПАР він переможно заявив:

— Що там південноафриканці… Наші харківські вчені вже й самі розв’язали цю проблему — лабораторна установка працює і дає бензин.

— Так чому б не збудувати завод? Що, немає доларів?

— А навіщо нам долари, хіба наші робітники доларами платять за хліб?

— Та я маю на увазі долари для закупівлі за кордоном технологічного обладнання.

— Нам не потрібно купувати технологічного обладнання. Ми можемо його самі зробити.

— Тоді в чім річ?

— Немає вказівки від влади. Бракує одного — державницької волі зменшувати українську залежність від Москви.

З політичних верхів Києва чимдалі частіше доходили сумні звістки про відсутність приватизації та суперечки у Верховній Раді й уряді навколо майбутнього економічної політики України. Непокоїли взаємини з Росією. Схоже було на те, що в уряді навмисно створюють борги перед Росією, вона тисне вимогами сплатити їх, а наші свідомо піддаються і відступають. Часом здавалося, що наш Президент Кравчук хитріший за Єльцина і вміє його обіграти, а іншим разом складалося важення, що він психологічно слабкіший і щоразу у відповідальний момент відступає. Мене дратувала його поступливість. Я пробував ввійти в його становище, уявити всі труднощі й виправдати, але мозок тут же вказував на величезні тили, що стоять за Президентом, і виправдання не виходило.

З вересня в Дагомисі відбулася зустріч української й російської делегацій на найвищому державному рівні. Обговорювали питання розподілу Чорноморського флоту.

Від самого початку українська сторона у цьому питанні займала навдивовиж хибну позицію — погодилася обговорювати питання про розподіл Чорноморського флоту замість розподілу всіх флотів СРСР.

Щойно виникла проблема розподілу радянських військово-морських сил, Українська республіканська партія оприлюднила заяву з приводу розподілу Чорноморського флоту, що могла бути конструктивною основою для вироблення позиції України в цьому питанні: ділити потрібно не Чорноморський флот, а всі військово-морські сили Радянського Союзу, бо людські й природні ресурси га науковий потенціал України брали участь у створенні всіх флотів Радянського Союзу, всіх прибережних інфраструктур, наукових і дослідних інститутів та всього іншого, що створювало військово-морські збройні сили й забезпечувало їхню життєдіяльність.

З вересня Президент Кравчук у черговий раз капітулював перед Єльциним і погодився поділити порівну Чорноморський флот та прибережну інфраструктуру. Обурення не знало меж. До того ж поповзли чутки про готовність українського уряду здати в оренду ще інші військові бази. Росія, заохочена поступливістю, запропонувала взяти в оренду всі наші шість нафтоперегінних заводів. Що ше можна здати в оренду? Всю нашу землю, а самим піти в найми?

Я подивився на портрет Михайла Грушевського, що висів на одній із стін мого посольського кабінету, подивився на тризуб посланця Української народної республіки до Канади, що висів на другій стіні, й подумав: «Ви, ясновельможний пане президенте, не зберегли української держави, і її символ тризуб залишився лише пам’яткою ваших добрих прагнень. Ви, шановний пане професоре історії, не знали москалів, думали жити з ними в одному федеративному домі, чим занапастили Україну і самі закінчили життя на чужині.

Ви — і президент і тризуб — символи. Ви будете великими символами, якщо тепер наша держава втримається. Ви будете нічим, просто маленькими археологічними фактами, якщо теперішня держава не втримається. Бо якщо нас знову окупують москалі, вони додавлять нас, а всю історію багатовікової боротьби за незалежність перекрутять, переінакшать і зітруть у людській пам’яті. Зникне носій історичної пам’яті, і нікому ви, символи, не будете потрібні. Ви коріння, що живить дерево. А якщо ми загинемо, то й ви перетворитеся на суху й непотрібну потерть».

Невже знову, втретє в XX сторіччі, у нації не вистачить взаємнопритягальної сили, щоб об’єднатися навколо Києва і втриматися гуртом проти зовнішнього ворога?

А яка моя роль? Розширювати дипломатичний захист самостійної України?

Я його тут розширюю, а в Україні самостійність слабшає і слабшає. Я в Канаді пускаю коріння і розростаюся, а тіло України чимдалі густіше прошиває ракова тканина агентури московського імперіалізму, що, на відміну від попередніх часів, цього разу вирішив задушити Україну економічним зашморгом. Чи не призведуть ці дві протилежні тенденції розвитку до того, що в Канаді буде сильне посольство, а держава, яку воно представляє, зникне? І тоді поряд з цим блакитно-золотим тризубом 1918 року можна буде поставити мій особистий жовтий (під золото) тризуб і поряд з портретом Грушевського повісити портрет Президента Кравчука — і спровадити це все в музей старожитностей, поставивши крапку на самостійницьких потугах нації в XX сторіччі.

А якби я став президентом, усе було б зовсім інакше. Було б так, як і в цьому посольстві: жодної пиятики серед службовців, від 9-ї ранку до 6-ї вечора всі працювали б по-справжньому на державу, жодного розтягування державного майна і розкрадання державних коштів і жодного відступу бодай на один міліметр перед Єльциним чи будь-ким іншим, хто міг би опинитися на його місці. Президентом я не став. Ним став той, хто мав об’єктивні умови стати президентом. Звісна річ, з позиції президента я зробив би більше для зміцнення державності й поліпшення життя народу, аніж з позиції посла чи будь-якої іншої позиції. Проте якщо нація не доросла до того, щоб націоналіста зробити президентом, то націоналіст і далі зобов’язаний підносити рівень національної свідомості народу до свого рівня і тим самим наближати час, коли народ з розпорошеного населення стане нацією. Події в Україні переконують, що проблема зміцнення державницької течії в українському бурхливому суспільному морі знову набуває першорядної ваги.

З історії шістнадцяти революцій, що їх зазнала Візантійська імперія, я знав величезну силу суспільної інерції і все-таки недооцінив її, коли вирішував питання про виїзд з України в Канаду. Мені звідусіль дорікають, що я виїхав з України. А тим часом наші націоналісти й націонал-демократи все ще вважають, що українська самостійність тримається на національній свідомості, у той час як вона більшою мірою залежить від соціального чинника, простіше кажучи — від рівня добробуту народу. Я б сказав, що в наших українських умовах, коли народ зовсім не знає своєї національної історії і весь просякнутий матеріалізмом та різними комплексами національної меншовартості, на зростання національної свідомості рівень достатків впливає більше, ніж будь-що інше. Тому й програмою національно-демократичних сил має бути не тільки і не стільки патріотичне виховання через поширення історичних знань та інших способів просвіти, як боротьба супроти захисників старого ладу за реформування економіки на шляху до поліпшення добробуту людей.

Розділ XIII ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

Значні ускладнення в роботі нашого посольства, так само, мабуть, як і в інших посольствах України, виникали тоді, коли три перші особи держави: Президент, Голова Верховної Ради і прем’єр-міністр України виступали публічно з одного й того ж питання, висловлюючи абсолютно несумісні поміж собою думки. Особливо гостро ця проблема постала наприкінці літа — початку осені 1993 року, коли весь світ хвилювало питання щодо нашої ядерної зброї.

Тоді Президент схилявся до відмови від цієї зброї, Кабінет Міністрів рішуче виступав за ядерне роззброєння і навіть через МЗС оприлюднював запевнення наших закордонних партнерів у неминучості приєднання України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерної держави. Натомість Голова Верховної Ради обстоював позиції збереження ядерного статусу України.

Аналогічні ситуації виникали і навколо інших проблем, зокрема щодо перспектив приєднання України до Економічного Союзу СНД.

За таких умов посольству дуже важко було давати офіційні роз’яснення позиції України. Доводилося часом докладати багато фантазії, щоб сказати так, аби не сказати нічого по суті.

6 вересня 1993 року уряд Кучми пішов у відставку.

Обміркувавши капітуляцію в Криму — угоду Кравчука ділити Чорноморський флот навпіл, розпуск Верховної Ради і призначення на березень 1994 року нових виборів, відставку уряду Кучми, капітуляцію перед Заходом і згоду на знищення ядерної зброї, активізацію комуністичних антиукраїнських елементів та дедалі більшу загрозу незалежності, я вирішив повертатися в Україну — і з черговою дипломатичною поштою відправив заяву Президентові про відставку.

Припускаючи, що мої наступники в посольстві будуть не такі ощадливі й дбайливі, як я, збільшив тиск на керівництво КУКу, аби воно швидше погодилося на купівлю житлового будинку для посольства. На рахунку КУКівського Фонду амбасади було півмільйона доларів. Я не хотів, щоб їх використали на різні поточні потреби. Мені хотілося купити на них житловий будинок для посольства.

Десь у середині вересня КУК ухвалив рішення купити будинок. Ухвалу з Вінніпега надіслали до Оттави. Посольство запросило агента з продажу нерухомостей, він знайшов кілька будинків на вибір, і тут виникла цікава притичина. У будинках мешкали пожильці, і власники не мали права виселити їх до закінчення договору найму житлового приміщення. Виселяти не можна також у холодну пору року тощо — чисто тобі наче в колишньому Радянському Союзі!

Від посольства вести справу купівлі я уповноважив радника-посланника Андрія Веселовського і наказав всіляко прискорювати купівлю. Це було нелегко через неможливість примусового виселення пожильців. До виїзду з Канади залишалося півтора місяця. Хотілося встигнути оформити угоду, проте надія на успіх дедалі зменшувалася.

Розмова з послом Ватикану

13 вересня зустрівся з послом Ватикану Карлом Курісом. Під час бесіди торкнулися відродження християнської моралі та боротьби національно-демократичних сил супроти безбожного комунізму в період підготовки до виборів нового складу українського парламенту.

Пан Куріс, ясна річ, був за відродження християнства в Україні. Багато хто хотів навернути спустошені атеїзмом українські душі до своєї віри. Польські католики також цього прагнули. І намагаються розширювати свою місіонерську діяльність із західних регіонів до східних меж України. Папа Римський (поляк Войтило) заохочував польських католиків посуватися на схід від Збруча і водночас заборонив українським греко-католикам іти за Збруч. Як шановний посол Ватикану пояснить таку антиукраїнську спрямованість настанов Папи Римського? Прямої відповіді я не почув.

Тоді запитав Карла Куріса: що важливіше — виконання папської настанови чи християнізація атеїстів?

Посол був вправним дипломатом і майстерно обминув пастку у той спосіб, що дуже розлого розповів, про тисячолітній досвід католицької церкви в наверненні різних язичників на всіх континентах землі до своєї віри, додавши, що видима суперечність може бути усунута в практичних діях на місцях через толерантні настанови єпископів.

Я зауважив, що українська греко-католицька церква за обрядом православна і Ватикану підпорядкована лише адміністративно. Духовні отці України наприкінці XVI сторіччя пішли на підпорядкування Ватикану з метою послаблення впливу промосковського константинопольського патріархату, що в умовах турецького гніту шукав собі підтримки московського духівництва за рахунок України.

Хоча православний обряд у греко-католицькій церкві і зазнав деякого впливу з боку католицизму, цих змін прості парафіяни практично не помічають. Тому ідея об’єднання греко-католиків, автокефалістів і православних зустрічає широку підтримку, і коли б не московська агентура, це об’єднання можна було здійснити впродовж якихось десяти років і створити єдину помісну християнську церкву.

— Як ваша екселенція, — запитав я, — дивиться на перспективу об’єднання трьох церков у одну християнську церкву?

— Важливо побороти в людських душах безбожжя, бо воно вбиває в людині совість і робить взаємини між людьми вкрай прагматичними, грубими, егоїстичними. Зникає теплота у взаєминах між людьми. В атеїстичному суспільстві діти не шанують своїх батьків, молодші не шанують старших, живі не шанують мертвих, і могил прадідів не доглядають самі, а перекладають цей обов’язок на державу, навіть більше — не вважають за свій обов’язок знати і пам’ятати своїх пращурів далі від живих діда й баби. Хто був прадід і прабаба, вони не знають. Такий розрив між поколіннями духовно збіднює живі покоління. Таким було ваше українське комуністичне суспільство. Поширення християнства у будь-якій формі — це вже великий плюс.

— В Україну вже завезено мільйон примірників біблій. Святе Письмо стало доступне кожному. Проте в нас зовсім немає інших книжок — художньої літератури релігійно-духовного змісту, приміром, таких повістей, які писав Ван Дайк.

Біблія звертається до розуму людини, проте розум за своїми властивостями критичний, і біблійний текст не кожного переконає, бо й не кожен захоче прив’язувати своє духовне коріння до іудейської історії. А художні релігійно-духовні твори звертаються до почуттів людини. І там, де розум не здужає подолати атеїзм, майстерно написана повість може породити добрі гуманні почуття і зробити людину кращою.

Ви, ваша екселенціє, знаєте, що в Україні є два протистояння: релігійна віра — атеїзм, точніше, його аморальні наслідки, та патріотизм і проросійський комунізм. Україна наближається до парламентських виборів. Виборці вибиратимуть між комуністами й націонал-демократами. Тяжке життя схиляє виборців до віри всіляким демагогам. Оскільки комуністи в демагогічних спекуляціях на труднощах життя досягли найбільшої майстерності, то вони, без сумніву, обдурять частину виборців і прорвуться до парламенту. Щоб зменшити їхній вплив, було б доцільно розширити християнське просвітянство в дусі викриття і критики антидемократичної й брутальної сутності комунізму.

— А хіба ваші виборці цього досі не зрозуміли?

— Щоб зрозуміти, потрібно поглянути збоку. Лев, який народився в зоопарку, зоопарк вважає за своє нормальне природне середовище. Наші виборці ще не мали нагоди поглянути на своє становище збоку, бо влада в її безпосередньому персональному складі і в державних органах, і на підприємствах не оновилася, і там, на рівні простого трудівника, життя майже не змінилося, а в сенсі матеріальних достатків — погіршилося.

Далі я поставив запитання, чи не міг би християнський Захід допомогти ще раз. Уперше він допоміг тим, що задовольнив потребу населення в бібліях. Він би не менше допоміг удруге, коли б бодай трохи задовольнив потребу населення в художній релігійно-духовній літературі. Масштаб, ясна річ. великий, але якщо з першим завданням Захід успішно впорався, то він спроможний упоратися і з другим завданням. А якщо зважити на глибину згубного атеїстичного впливу і величезні масштаби труднощів його подолання, то насичення ринку духовною літературою — виправдане і при бажанні цілком здійсниме.

— Якщо так підходити, — сказав посол, — тоді треба думати не тільки про Україну, бо під комунізмом була не лише вона.

— Україна ділить величезний євразійський простір на дві частини. Саме вона стоїть на межі Європи й Азії. Саме тут важливо захищати європейські духовні цінності. Ми покалічена, але не вбита нація. У глибинах народу вціліли духовні прапервні українців, і доброзичлива допомога Заходу могла б прискорити їх зміцнення і розквіт. Ці прапервні — європейська цивілізація, і на межі з азійською Московією Україна захищала б Європу.

Пан посол обіцяв передати нашу розмову до Ватикану. З його прихильного ставлення до України я відчував, що до Ватикану підуть позитивні рекомендації.

Звернення до канадських українців

19 вересня я написав звернення українцям Канади з поясненням мотивів полишення посади посла і повернення в Україну. Подаю зміст звернення:

«Шановні українці Канади!

Навесні 1992 року було вирішене питання про призначення мене на посаду посла до Канади. На той час я був головою Української республіканської партії, депутатом Верховної Ради, членом Конституційної комісії і членом Комісії у справах законодавства й законності.

Комуністична більшість після шоку від поразки заколоту 19–22 серпня 1991 року почала потроху оговтуватися, але здавалося, що Україна хоча й болісно, але все-таки зміцнюватиме свою державність, отже, критичний момент минув і тому можна їхати з України для створення посольства в далекій Канаді.

У травні я виїхав до Канади і з вашою фінансовою та моральною підтримкою приступив до створення посольства.

Тим часом в Україні комуністи набирали чимраз більшої сили. Демократи, дбаючи про захист молодої держави від зовнішньої загрози, пішли на примирення з номенклатурою далі, ніж було необхідно, внаслідок чого склалася унікальна ситуація: в революційний час Україна стала на шлях надповільноі еволюції. Це була помилка. Вона повністю розв’язала руки партократії, і та почала гальмувати оновлення суспільства, по суті, цілковито відмовившись від приватизації економіки, що призвело до ще більшого поглиблення кризи старої економічної системи. Під осінь 1992 року всі це відчули, і під тиском національно-демократичних сил уряд Фокіна пішов у відставку.

Новий голова Кабінету Міністрів Л. Кучма сформував уряд з невеликою кількістю демократів і своїми прямими й рішучими заявами про боротьбу з мафією, про роботу над планами малої й великої приватизації та деякими практичними кроками дав підставу думати, що його уряд справді виведе українську економіку з кризи.

Нашому посольству стало легше працювати.

Під час функціонування уряду Фокіна слова українських дипломатів про необхідність розширення економічних зв’язків Канади з Україною зустрічали в канадських офіційних колах відповідь; «Кому допомагати, з ким розширювати підприємництво? У вас же 5 відсотків приватного сектора, а державний сектор, що становить 95 відсотків економіки, у руках тих, хто вміє націоналізовувати, а не вести підприємницьку діяльність! Створіть приватний сектор — і тоді будемо розвивати підприємництво з Україною, а до того ми не хочемо ризикувати!».

Після перших рішучих кроків уряду Кучми у напрямку приватизації дипломати здобули підставу для аргументації своїх закликів до розширення українсько-канадських економічних взаємин.

Проте з часом стала очевидною вся соціальна обмеженість уряду Кучми: як представник колишньої комуністичної номенклатури він не зміг переступити через свої кастові інтереси і розпочати приватизацію.

1991 року Верховна Рада ухвалила низку відносно прогресивних економічних законів, однак 1992-й і особливо 1993 роки показали, що вона не хоче втілювати їх у життя — егоїстичні інтереси виявилися сильніші за інтереси народу.

Президент не використав своїх повноважень для того, щоб державна машина самостійної України почала працювати в дусі розв’язання нагальних потреб.

З України до Канади доходили сумні звістки про неспроможність владних структур децентралізувати економіку і передати її у власність приватних підприємців, про стару звичку виплачувати гроші тим, хто їх не заробив, а звідси — безупинний ріст інфляції, поглиблення економічної кризи і зубожіння народу.

Цього року Господь дав нам нечуваний урожай, але за умов повної глухоти влади до потреб народу та її безпорадності навіть цей дар Господній викликає не тільки радість, але побоювання і сум, бо хоч би скільки потрапляло до її рук, у неї все десь зникає, немов вода в пісок.

Наш народ упродовж усіх років перебудови проявляє велику витримку й терпіння. Цим терпінням номенклатура довго зловживала і тепер довела Україну до жалюгідного стану, останнім свідченням чого є ганебні поступки нашому історичному ворогові — російському імперіалізмові — в Криму.

Посольство України в Канаді сумлінно працювало й утверджувало українську державотворчу ідею в канадських політичних колах та серед дипломатичного корпусу в Оттаві, допомагало ентузіастам українського і неукраїнського походження започатковувати підприємства в Україні, надавати медичну допомогу, ділитися знанням і досвідом з Україною, налагоджувати наукові й культурні зв’язки, розширювати інформаційні зв’язки для кращого ознайомлення канадців з Україною і українців з Канадою.

І на початковій стадії організації посольства, і в усій подальшій діяльності українська діаспора надавала й надає велику допомогу посольству.

Ви, шановні краяни, не тільки надали будинок для посольства-амбасади, резиденцію для посла і приміщення для генерального консульства в Торонто, ви допомагали організовувати зустрічі з федеральними і провінційними урядовцями, організовували для нас семінари з участю канадських політиків і підприємців, запрошували нас на різні зустрічі з вами, часто оплачували витрати на ці поїздки.

За п’ятнадцять місяців нашої спільної діяльності Канада розширила знання про Україну, і тепер значно менше канадців плутають поняття «Україна» й «Росія», а самі дипломати зміцнили політичні, економічні та інші зв’язки між нашими країнами.

Однак останнім часом подальший розвиток канадсько-українських взаємин починає чимраз більше натикатися на неефективність роботи державних структур в Україні.

Зміцнення посольства і розширення його діяльності — це важлива справа: треба, щоб цей периферійний орган державного тіла був працездатний і міцний, але коли саме тіло захворіло, необхідно лікувати його.

За півтора року життя в Канаді я об’їздив більшість провінцій, познайомився з українськими громадянами і знайшов багато друзів. Мені хотілося б продовжувати з вами дружбу і співпрацю. Проте події в Україні останнього півроку дедалі частіше постають перед моїм зором трагедією 1922 року. А коли прем’єр-міністр України заявив, що він не бачить іншого виходу з енергетичної кризи, як підписати з Росією і Білоруссю економічний союз, мара 1922 року не полишає мене ні вдень, ні вночі. Як я можу далі залишатися в Канаді, коли над нашою свободою нависла така смертельна загроза?!

Прем’єр-міністр не бачить іншого виходу, окрім як знову залізти в московське ярмо!

Дорогі мої краяни!

Я, Левко Лук’яненко, маючи дипломатичний ранг Надзвичайного І Повноважного посла України, звертаюся до вас не як посол, а як українець до українців: Україна в небезпеці — рятуймо ЇЇ! Номенклатурна комуністична влада, перейшовши 24 серпня 1991 року на бік ідеї самостійної України, виявилася неспроможна перетворити соціалістичну централізовану командно-адміністративну економіку на приватну ринкову економіку і підвела Україну до смертельно небезпечної межі, за якою — смерть наших надій на створення сильної і заможної самостійної України.

Зупинімо Україну перед цією межею!

Демократичні сили вимагають від Верховної Ради призначити вибори нового складу українського парламенту на березень 1994 року. Вони доможуться нових виборів.

Наше завдання: допомогти демократам провести до наступного складу Верховної Ради не менше 51 відсотка депутатів від національно-демократичних сил.

Наступні вибори — це та межа, яка поділить нашу національну долю на два різних шляхи: якщо ми не наберемо 51 відсотка і більшість буде номенклатурна, то Україна може опинитись у мороці нового, 1922 року; якщо ми наберемо 51 відсоток, тоді буде сформований уряд з діячів демократичного табору, що швидко здійснить економічні реформи, виведе Україну з кризи й розпочне справу великого відродження нації.

Ви надали патріотичним силам великої допомоги в період підготовки до референдуму 1 грудня 1991 року. Надайте її ще раз!

Україна наближається до других виборів.

Перші більш-менш демократичні вибори до Верховної Ради 4 березня 1990 року дали нам приблизно 28 відсотків місць. Відповідно до загальної закономірності розвитку другі вибори в Україні мають значно збільшити відсоток патріотів і зменшити відсоток номенклатури. Це означає, що завдання добитися більшості в наступному парламенті України є цілком реальне. Але оскільки відстань від 28 до 51 відсотка доволі значна, то перемога не може прийти сама по собі без серйозного напруження сил.

Боротьба за місця в новому парламенті буде запекла. Вона вже починається. Різні сили вже обдумують свою стратегію і обмірковують можливі кандидатури.

Попереду шість місяців.

Ставка у цій грі надзвичайно велика: розвал економіки, параліч державних структур, колоніальне ярмо і поступова загибель нації або швидкі реформи, зупинення інфляції, вихід із кризи, зміцнення держави і швидке національне відродження.

З огляду на надзвичайність історичної ситуації, я, по-перше, не можу залишатися в Канаді і їду в Україну, а по-друге, незалежно від характеру взаємин між проводами УРП, КНДС і РУХу закликатиму піти на створення спільної передвиборчої коаліції, щоб об’єднати зусилля для перемоги спільних кандидатів над відпоручниками номенклатури. Закликаю вас, мої канадські побратими, всіма силами допомогти врятувати самостійність України».

Про інформаційний бум, ядерного монстра, іміграційну навалу, класичну музику і розрив з імперськими традиціями дипломатії

20 вересня провів переговори з англійським послом, 22 вересня — з італійським. В обох зустрічах докладно обговорив геополітичні обставини в світі й особливо в Європі після дезінтеграції СРСР і створення нових незалежних держав.

Коротко виклав своє розуміння історичного розвитку людства як складного процесу послідовного розвитку засобів виробництва, постійного розширення свободи людини, ускладнення структури суспільств через створення різноманітних об’єднань громадян як організаційних форм реалізації індивідуальних цілей, зв’язок переорієнтації ідейної спрямованості суспільств на внутрішній розвиток з одвічним прагненням народу до створення великих держав га імперій. Розвиток людства, що має місце в період після Другої світової війни, особливо з 70-х років — це якісно новий період в його історії: нагромадження й поширення інформації пішло такими швидкими темпами, що кожне наступне десятиріччя людство здобуває стільки нових знань, скільки було накопичено за всю попередню історію. Знання набувають найбільшої цінності. Якщо в попередні епохи війна була способом захистити народ і сприяти зростанню національного багатства, то величезне збільшення обсягу людських знань і науково-технічна революція переорієнтовують взаємини між націями з війни на економічне змагання. Це означає, що в історії людства період імперій закінчується.

З огляду на таку закономірність розвитку політика західних держав щодо Росії і нових держав нелогічна: Захід допомагає Росії і не допомагає Україні та іншим новим державам. Історія прирекла Російську імперію до загибелі, відбулася перша стадія її дезінтеграції, а Захід не сприяє доведенню цього процесу до його логічного кінця — розвалу Російської Федерації і утворення десятків нових незалежних держав, — а допомагає Росії. Ця допомога не врятує міні-імперію, але уповільнить розпад і продовжить страждання поневолених народів.

Не Москві слід би допомагати, а Україні, Татарстану, Мордві, Башкортостану, Чувашії, Чечні.

— Я знаю ваш життєпис, — сказав італійський посол, — і розумію ваші почуття. І все-таки погляньте, що виходить: ви пропонуєте тиснути на ядерну державу, не припускаючи, що вона спроможна застосувати цю зброю, а ми, не побувавши в її тюрмах, припускаємо, що вона може розпочати ядерну війну. Виходить, що ви бачите в Росії більше людяності, ніж ми.

— Гадаю, тут має місце інше. Ядерну зброю можна застосувати до конкретного ворога. Її не можна застосувати до анти комуністі в Італії, націоналістів України чи так званих реваншистів Німеччини. Допомога західних держав Україні не може спровокувати ядерної атаки супроти якоїсь країни Заходу. Припинення допомоги уряду Єльцина також не буде підставою для ядерного удару. Допомога приволзьким, кавказьким народам десятками різних каналів і в різних формах не спровокує ядерної війни. Одне слово, активна багатогранна праця на прискорення дезінтеграції імперії і зміцнення нових держав абсолютно не збільшує ризику ядерної війни поміж Росією і Заходом.

На це обидва більш-менш однаково відповіли в тому дусі, що перед їхніми країнами інші завдання. Вони раді, що Радянський Союз розпався і зникла загроза його нападу. Тепер вони спокійніше можуть зайнятися своїми проблемами, а саме: підвищенням конкурентоспроможності своїх товарів на світовому ринку, зниженням безробіття тощо. Їхню увагу починає привертати проблема захисту своїх країн від емігрантів з Південно-Східної Азії та з пострадянської території. Першими цю навалу зупинили німці, запровадивши 1992 року жорсткий контроль в’їзду чужинців до Німеччини.

За німцями пішли французи. Тепер і в їхніх урядах обдумують способи захисту від напливу емігрантів.

Справді, кому потрібна галайстра, що відмовилася від своєї батьківщини і ладна їхати будь-куди, аби дістати шматок хліба, чарку вина та цигарку. Це та наволоч, яка, приїхавши до чужої країни, породжує сотні нових складних проблем, що їх годі й розв’язати. Вони посилаються на загальну декларацію прав людини, вивчили адреси міжнародних організацій у захисті прав людини і нічого не хочуть знати про почуття місцевого європейського населення, яке невтомною працею й ощадливістю впродовж століть ішло до нинішнього розквіту й достатку. І та галайстра не просить скромно допомогти — вона вимагає поділитися з нею національним надбанням!..

* * *

23 вересня відбувся вечір української класичної музики. З Києва прибули відомі співаки й музиканти: композитор Микола Скорик, баритон Валерій Бурмистер, скрипаль Богдан Каськів, віолончеліст Юрій Ланюк і пані Анна Климашівська.

Посольство запросило на концерт оттавських дипломатів, прийшло багато українців та інших оттавських шанувальників музики.

Канадці більше знайомі з українським народним ужитковим мистецтвом — піснею, танцем, гаптуванням тощо. З класичною музикою вони менше знайомі. Йдучи на концерт, ми з дружиною дещо потерпали: чи вдасться концерт? Як сприйме українську музику меломанська публіка Оттави? Ми тепер уже державна нація і активно творимо політичну культуру, а чи маємо і яку маємо культуру музичну?

Слава Богу, концерт був успішний, публіка сприйняла українських музикантів, приємні звуки наповнили серця слухачів, і вони були задоволені. Я привітав артистів з успіхом на оттавській сцені, щиро подякував і запросив на гостину до посольства.

* * *

Звістку про мою відставку в посольстві сприйняли по-різному. Одні зітхнули з полегкістю: тепер у неформальному спілкуванні можна буде повернутися до любої для їхніх вух російської мови, заснувати профспілку для перекачування державних коштів для власних потреб, можливо, новий посол (Іван Батюк) дозволить їм іще щось. Інші засумували, бо припускали, що новий посол відмовить їм у продовженні статусу тимчасових працівників, а робота їм подобалася, хоча давала й незначний за канадськими мірками заробіток.

По-іншому відреагував Шандрук. Він також вирішив повертатися в Україну. Я пропонував йому не пов’язувати своє рішення з моїм, але він сказав: «Я погодився на вашу пропозицію обійняти посаду першого секретаря з питань науки і технології посольства України в Канаді, а згодом — виконувати обов’язки радника з питань економіки та торгівлі посольства виключно для того, щоб допомогти вам втілювати в життя незалежну зовнішню політику нашої молодої держави. З вашою відставкою це стає для мене тут, у Канаді, неможливим, і я прошу поінформувати Міністерство закордонних справ України про моє бажання залишити посаду в посольстві і разом з вами повернутися в Україну.»

— Пане Олександре, коли б для мене існувала тільки проблема боротьби з бюрократизмом нашого МЗС, я міг би продовжувати її ще довго-довго. Проте є інше поле діяльності, значно ширше й важливіше — політична боротьба в Україні супроти ворогів державності за розширення впливу наших націоналістично-реформаторських сил.

— Пане посол, ми обидва члени Республіканської партії. Республіканці мусять активізувати діяльність супроти антидержавницьких елементів. Я впевнений, що в Україні наші зусилля будуть використані раціональніше, аніж коли ми тут, у Канаді, боротимемося з брежнівцями в нашому МЗС.

— Мені надзвичайно приємно бачити такий високий рівень патріотизму. Ви готові покинути роботу в посольстві, таку вигідну для особистої кар’єри, задля спільної справи — це мене захоплює!

— Я від самого початку постановив, що в посольстві буду разом з вами і не довше, ніж ви.

— Дякую за відданість. У безкорисливому варіанті вона тепер зустрічається надзвичайно рідко. Тим дорожча вона і варта щирої дяки. Коли б ви залишилися, я не дорікнув би вам жодним словом, але якщо вже вирішили їхати, то будемо разом мобілізовувати діаспору на допомогу демократичним силам у виборах.

Після цієї розмови я почав особливо настирливо телефонувати до МЗС і домагатися швидше направити до посольства нових співробітників.

* * *

25 вересня у Торонто відбулася презентація англомовної української енциклопедії. В низці енциклопедій українознавства ця праця має особливе значення. Якщо попередні енциклопедії українознавства давали українцеві широку інформацію про Україну для кращого пізнання самих себе, то ця праця призначена дати інформацію про Україну і українців іноземному англомовному читачеві. Значення цієї праці особливо зростає з проголошенням України незалежною державою. Досі світ черпав інформацію про Україну головним чином з російської та совітської по суті своїй антиукраїнської літератури й періодики. Тепер уперше про Україну з’являється капітальна праця українських авторів англійською мовою.

Дослідники й політики, чий інтерес до України зріс, тепер мають можливість добувати інформацію про нас із правдивого українського джерела.

На презентацію з’їхалося багато українських учених — людей високоосвічених, культурних, патріотичних. Вони, ці вигнанці з рідного краю, спромоглися зробити те, що не спроможні були зробити вісім університетів, сотні інших вузів і тисячі підневільних українських учених в Україні. Слава тобі, Господи, що в цих розумних людей не згасла любов до рідного краю!

Ініціатива Богдана Онищука

Я вже згадував ім’я королівського радника Богдана Онищука. Він адвокат і власник юридичної фірми.

Цей висококультурний і розумний українець багато робив для розширення українсько-канадських взаємин.

14 вересня 1993 року Богдан Онищук направив державному секретареві іноземних справ Канади Перину Бити три документи: пропозиції про стратегію на найближчий час; пропозиції про довгострокову перспективну стратегію Канади щодо України та супровідний лист до цих пропозицій. Українськомовний варіант текстів у мене не зберігся, тому подаю їх у власному перекладі.

I. Про Україну і канадську стратегію

Я щойно повернувся з Києва і хотів би поговорити з вами на вищезгадану тему.

Україна перебуває в жахливому політичному й економічному стані. Частково це пояснюється цілковитою відсутністю у реформаторських елементів досвіду керівництва країною (Росія залишила Україну фактично без жодної інфраструктури). Проте великою мірою це наслідок діяльності «п’ятої колони», що її здійснює «стара гвардія», яка лишилася на своїх посадах після проголошення Декларації про державний суверенітет. Вона торпедує всі реформаторські спроби, та найбільше непокоїть те, що вона пограбувала фінанси країни і є відповідальною за корупцію та розкрадання надходжень і митних прибутків у величезних масштабах.

Україна терміново потребує всебічної допомоги західних демократій. Найважливіше, однак, є розуміння Заходом, чому реформи не здійснюються і яку стратегію допомоги слід у зв’язку з цим виробити. Якщо ми нічого не зробимо, Україна знову опиниться під владою старої Російської імперії — а цього не можна дозволити з огляду на стратегічні й геополітичні інтереси Заходу.

США не можуть узяти ініціативу на себе внаслідок їхньої взаємодії з Росією (у сфері ядерного роззброєння), але Канада може — і тим заслужила б собі величезну довіру у світі.

Я хотів би зустрітися з вами, щоб щиро обговорити цю справу на основі наших переконань. Я розумію, що ми ввійшли в гарячу стадію виборчої кампанії, проте світові події не чекають на те, щоб надати зручні умови для наших зустрічей.

Повідомте мене про найближчий зручний для вас час для зустрічі. А поки що осмілюсь подати деякі думки про короткотермінову (негайну) і перспективну стратегії, які можуть правити за основу для нашої дискусії.

II. Стратегія негайних дій

1. Канада повинна негайно запропонувати Україні допомогу у виході її з економічної кризи. Допомогу можна надати порадами в галузі керівництва економікою, банківською і фінансовою справами. За домовленістю з Україною в її інтересах клопотатися перед «великою сімкою», Світовим банком, Міжнародним валютним фондом та Європейською спільнотою про пакет економічної допомоги Україні. Канада — дім для понад як мільйона канадських громадян українського походження. Вони пильно стежать за подіями в Україні, тому Канада має випередити держави «великої сімки» та всі інші держави західної демократії в допомозі Україні.

2. Канада має закликати Міжнародний валютний фонд негайно поновити обговорення системи засобів транспортування для того, щоб дозволити Україні платити за певну частину нафти й газу, що їх вона тепер імпортує з Росії.

Це б полегшило економічний тиск, що його справляє Росія на Україну у час, коли її економічний дім не приведений до ладу. Це займе певний час і означатиме непряму допомогу Росії шляхом передачі їй у руки певної кількості твердої валюти. Будь-які подібні засоби, звісна річ, мають надаватися Україні на умовах, що Україна негайно почне економічні реформи, вживатиме заходів до стабілізації своєї валюти тощо.

3. Канада повинна направити ноту Президентові Кравчуку, що допомога надаватиметься за умови, коли хабарництво, продажність і грабіж державної скарбниці будуть зупинені рішучими діями українського уряду і економічні реформи почнуться негайно. В обох цих випадках Канада мусить запропонувати свою допомогу.

4. Канада має запропонувати Україні групу з 10–12 судових бухгалтерів-експертів для того, щоб допомогти українській стороні простежити за тими сотнями мільйонів доларів, що були вивезені на Захід і в банки країн третього світу несумлінними керівниками державних підприємств та їхніми співучасниками. Ми маємо в Королівській канадській кінній поліції та службі безпеки висококваліфіковану ланку фахівців у цій справі, і серед них багато українських офіцерів поліції, яких можна залучити до праці.

5. Прем’єр-міністр та державний секретар закордонних справ повинні знайти час у своїх передвиборчих графіках для зустрічі з заступником прем’єр-міністра України Миколою Жулинським у час його перебування в Канаді від 25 вересня до 2 жовтня і прийняти першого заступника прем’єр-міністра Ігоря Юхновського та заступника прем’єр-міністра Віктора Пинзеника, візит яких до Канади намічений на 7–14 жовтня 1993 року. Всі ці три українські діячі — високоповажні реформатори й демократи. Останні два пішли у відставку з Кабінету Міністрів через відсутність економічних реформ та корупцію, проти чого вони протестували.

III. Рекомендації щодо перспективної стратегії українсько-канадських взаємин

1. Канада має проводити політику «особливих взаємин» з Україною, цебто з висоти свого досвіду надавати Україні поради, як творити демократичні інституції та вільну ринкову економіку, і клопотатись перед міжнародними організаціями від імені України.

Канада першою із західних країн визнала незалежну Україну.

Канада є домівкою для понад мільйона канадців українського походження.

Канада й Україна подібні за кліматом і природною базою економіки.

Як США зосереджуються на поліпшенні взаємин з Росією, так Канада має йти першою до України, щоб та не почувала себе покинутою Заходом.

2. Державний секретар закордонних справ повинен негайно спланувати візит в Україну для того, щоб відновити взаємини, які ослабли впродовж останніх 12–18 місяців. Це важливо з підприємницьких міркувань, але ще важливіше — допомогти Україні в її переході до західної економічної системи в час, коли економічні реформи там фактично зупинилися (з причин, які можна пояснити детально). Така поїздка могла б означати поштовх для нової політики «особливих взаємин».

3. Канаді слід активніше залучати Україну до діяльності ООН, НАТО, НБСЄ і допомогти їй зміцнити своє становище у вільному світі й просувати її інтереси в Міжнародному валютному фонді, «великій сімці», Світовому банку га різних міжнародних фінансових організаціях для того, щоб Україна могла одержати доступ до різноманітного фінансування потреб її економічного розвитку й стабілізації, а також надати висококласних політичних радників. Найголовнішими пріоритетами мають бути допомога у взаєминах з «великою сімкою» га Міжнародним валютним фондом для організації дійових засобів системної трансформації надійних угод та економічної допомоги в надзвичайній ситуації, зумовленій нинішньою економічною кризою.

4. Державний секретар закордонних справ повинен запросити голову комісії в закордонних справах Верховної Ради пана Дмитра Павличка та міністра закордонних справ України пана Анатолія Зленка до Канади для обговорення широкого кола геополітичних проблем, таких, як угода «Старт», безпека українських кордонів та допомога Україні в будівництві інфраструктури.

5. Канаді слід зосередитися на допомозі Україні збудувати урядову й адміністративну інфраструкутру, а також систему суспільної допомоги. Україна фактично не має такої інфраструктури, і в неї дуже мало людей, що мають досвід організації діяльності цього громадського сектора. Канада ж має видатних фахівців у цій сфері.

6. Канада повинна запропонувати допомогу у вдосконаленні українських атомних реакторів та її ядерної програми. Ми маємо величезний досвід у цій галузі, а реактор системи «Канді» подібний до українських реакторів.

7. Здається, українсько-канадська угода про захист іноземних інвестицій та угода проти подвійного оподаткування готові до підписання. Слід надати першорядної ваги прискореному виконанню цих угод обома країнами, адже вони допоможуть і канадським фірмам мати вигідний бізнес в Україні.

Канада повинна розглянути пропозицію про те, щоб в угоді про уникнення подвійного оподаткування зупинитися на стягненні нульового відсотка. Це б зробило Канаду бажаною країною для здійснення через її територію поставок в Україну з усього американського континенту. Великобританія, Австрія, Кіпр мають у контрактах подібні статті про нульове стягнення податку, тому більшість великих оподатковуваних торговельних операцій здійснюються через ці країни, і їм надходять значні суми прибутку. Канаді слід спробувати забезпечити подібне положення для канадського бізнесу.

8. Нещодавно з допомогою Української канадської федерації професіоналів і підприємців була заснована торговельна палата з канцеляріями в Торонто, Монреалі й Едмонтоні. Торговельна палата користується повною підтримкою уряду України. Заступник прем’єр-міністра з економічної реформи пан Віктор Пинзеник нещодавно писав державному секретареві про підтримку українським урядом цього органу. Канадський уряд повинен розглянути питання про підтримку Українсько-канадської торговельної палати (УКТП), особливо слід якнайшвидше заснувати канцелярію в Києві. Це сприятиме зміцненню підприємницьких взаємин між двома країнами та розширенню канадської присутності в Україні. Канцелярія УКТП могла б надавати велику допомогу і канадському посольству в Києві.

9. Канада має зовсім невідповідну (50 млн. доларів) кредитну лінію для фінансування підприємництва в Україні, до того ж уся вона вже використана. Отже, необхідно збільшити кредитну лінію принаймні до 150–200 млн. доларів, причому вона має бути надана на пільгових умовах. Кредит повинен бути спрямований у ті окремі сектори, де канадські компанії мають значний експортний потенціал в Україну, наприклад, сфери енергетики, телекомунікацій, житлового й шляхового будівництва, суднобудування та переробки сільськогосподарської продукції.

10. Після парламентських виборів Канада повинна обдумати серію візитів високого рівня в Україну і з України, зокрема:

— обмін візитами прем’єр-міністра Канади до Києва і Президента України до Оттави;

— міністр міжнародної торгівлі Канади і міністр міжнародної торгівлі України повинні обмінятися візитами й підписати торговельні угоди, про які згадано вище;

— інших відповідальних міністрів у ключових галузях українсько-канадських інтересів, таких, як енергетика, сільське господарство, державні фінанси, охорона здоров’я, національна безпека, в тому числі співпраця військових міністерств».

27 вересня пан Онищук повідомив про коротку розмову з Перином Бити та про зустріч його з нашим міністром Зленком. Розповів про бесіду з британським консулом у Торонто, де також ішлося про ставлення «великої сімки» до України.

У департаменті закордонних справ і міжнародної торгівлі Канади працювало чимало українців. Ці люди — громадяни Канади, і вони, власне, в інтересах Канади намагалися сприяти розширенню канадсько-українського політичного взаєморозуміння. Зустрічі з цими людьми давали можливість посольству краще розуміти пульсацію настроїв і планування зовнішньої політики канадської держави.

Готуючись до від’їзду в Україну, я проводив інтенсивні консультації з метою ще більше наблизити їх до посольства та по змозі передати свої особисті знайомства дипломатам, що залишалися працювати в Оттаві. 28 вересня така зустріч у резиденції відбулася з участю директора Директорату стратегічних досліджень Романа Якубіва, директора бюро міжнародної освіти Ігоря Ба́рана, співробітників Канадського МЗС Михайла Решітника, Євгена Степчука та Бориса Сірського, віце-президента канадської компанії (спеціалізується на друкуванні грошей та цінних паперів) Ореста Новаківського. З боку посольства, окрім мене, був перший секретар з консульських справ Ярослав Асман.

Шановним колегам я докладно розповів про становище в Україні та мотиви відставки з посольської посади й повернення в Україну. Вони висловили своє бачення майбутнього розвитку нових пострадянських держав, ставлення «великої сімки» до Росії і Єльцина, порушення західними стратегами питання про розширення НАТО й того, як у всіх цих умовах допомагати Україні.

З групи юристів, яку 1992 року я намагався створити для роботи над проектом Конституції України, кілька чоловік розробили тільки незначні пропозиції. По-справжньому за цю роботу взявся лише професор Теофіл Кісь, віддаючи їй весь вільний час за межами безпосередніх обов’язків в університеті.

Вийшли не просто зауваження до того проекту, що був покладений в основу роботи Конституційної комісії, а, сказати б, окремий проект основного Закону. Пан Кісь хотів направити його в Київ, і я написав йому рекомендаційного листа до голови робочої групи Конституційної комісії професора Юзькова.

Чи вигідно позичати у капіталістів?

Посольство давно проводило ділові переговори з групою підприємців у галузі виробництва м’ясних та молочних продуктів. До групи входило понад два десятки осіб, головним чином німецького походження. Умовно ми називали їх групою Генна і Брауна — за прізвищами людей, що організували наші зустрічі. (Валтера Генна рекомендував до співпраці ще колишній представник МЗС України Юрій Богаєвський).

Вони знали про відсталість української м’ясо-молочної переробної промисловості, самі мали найновішу технологію і хотіли розгорнути цю промисловість на півдні України. Посольство активно намагалося їм допомогти.

Днями група у складі близько 30 осіб повернулася з України. Вона проробила шлях від Одеси до Києва з багатьма зупинками для вивчення обставин та переговорів з представниками місцевої влади. Промисловці були задоволені. Група засновуватиме свої чи спільні підприємства й схилятиме інших канадських підприємців до вкладення в Україні своїх капіталів. Ми в посольстві раділи їхньому оптимізму. І Шандрук, і я попереджали їх про труднощі бюрократичного характеру і гіпертрофоване хабарництво. Зіткнулися вони з цим чи їм пощастило не зіткнутися з бюрократами і хабарниками — однаково добре: ці люди вміють робити справу і мають для того кошти, отже, може, й Україні допоможуть подолати технічну відсталість.

Наслідки поїздки груп Генна і Брауна були обговорені в посольстві.

Тоді ж торкнулися ще двох тем.

Перша була пов’язана з намаганням посольства спонукати Україну до виробництва метанолу для часткової заміни бензину. Тепер нам на допомогу прийшли ще дві особи: від міністерства індустрії, науки й технологій Канади Ганс Краукліс та від міністерства фінансів і скарбниці Канади Андрій Климчак.

Друга тема — це ставлення України до Міжнародної фінансової корпорації (філії Міжнародного банку). За правилами Міжнародної фінансової корпорації, держава — член корпорації мала сплатити внесок у сумі шість мільйонів доларів. Сплативши цей внесок, можна одержувати кредити на мільярди доларів. Український уряд не зробив цього внеску і тим самим не здобув права на одержання кредитів.

Добре це чи погано?

Відповідь залежить від двох чинників: по-перше, за скільки відсотків річних корпорація видає кредити; по-друге, скільки відсотків прибутку матиме та наша галузь економіки, куди будуть вкладені позичені гроші й чи відсотки прибутку будуть більші від відсотків, що їх необхідно сплатити за кредит. Якщо прибуток більший, тоді кредит варто брати; якщо менший, тоді не треба брати, бо не варто збільшувати зовнішньої заборгованості.

Кілька побіжних зауважень про схожість і різницю українського й канадського підходів до соціальних гарантій у суспільстві

В Україні є система пільг і система переваг. І в Канаді вони є. Пільги — це допомога хворим, безробітним тощо. Переваги — це виділення важливих осіб із середовища звичайних громадян. Виділяє їх держава, оформлюючи певним правовим чином, або ж такі переваги там і тут існують як неписаний закон. Тільки проявляються вони по-різному.

В Україні, наприклад, посол з дипломатичним паспортом користується статусом недоторканності і проносить свої речі на митницях і в аеропортах без перевірки. Подібним імунітетом користуються депутати Верховної Ради й люди з дипломатичними паспортами.

У Канаді ж самі по собі ці документи не звільняють від особистої перевірки і перевірки речей в аеропортах. Там для уникнення перевірок необхідно отримати статус дуже важливої особи (very important person-vip). Так, наприкінці вересня 1993 року до Канади приїздили повноважні представники нашої держави Іван Дзюба, Віктор Пинзеник та Ігор Юхновський. Спростити їм процедуру переходу державної митниці в аеропорту можна було тільки одним способом — надати статус VIP. Щоб це зробити, посольство надіслало ноту до протокольного відділу ДЗСМТ Канади про надання їм такого статусу.

Собі я не добивався такого статусу, хоч і обурювався з перевірок. Як це так: я — особа, якою представлена в Канаді Українська держава, а мене, тобто Українську державу, уважно обстежують електронним приладом! Та це ж приниження всієї України! Однак поширеність у світі повітряних диверсій, пояснення канадських митників, що посли всіх держав, прилітаючи до Канади, проходять перевірку і небажання щоразу засилати ноту за статусом VIP вгомонили моє обурення, і я мовчки терпів це технічне досягнення двадцятого сторіччя.

В Україні депутати Верховної Ради та високі державні службовці до посвідки водія отримують картку, що зобов’язує працівників автоінспекції сприяти їхньому безборонному проїзду. І міліція не осмілюється штрафувати депутатів за їзду без пасу безпеки та інші дрібні порушення правил дорожнього руху. У Канаді перед дорожніми правилами всі рівні, і дорожня поліція штрафує всіх порушників, незалежно від посади й суспільного становища людини.

А щоб скласти деяке уявлення про загальні соціальні гарантії, наведу витяг Правил найму працівників, чинних у провінції Онтаріо:

мінімальний вік для найму до праці — 16 років;

максимум тривалості робочого часу на тиждень — 48 годин;

мінімальна оплата праці за наймом в КД: 6,35 долара на годину, 279,40 — на 44-годинний тиждень і 1201,42 — на місяць;

максимум квартирної плати за тиждень — 78,75 долара (за умов проживання в приватному помешканні), 64,05 — (за умов проживання в неприватному помешканні);

надурочна оплата: мінімум 9,53 долара за годину; півтори ставки звичайної погодинної плати за кожну пропрацьовану годину понад тижневі 44 години;

відгули — півтори години за кожну годину, пропрацьовану в неробочий час;

тривалість відпустки — два тижні після 12 місяців праці (відпустка надається в підходящий для наймача час, проте її необхідно надати в межах до 10 наступних місяців);

оплата відпустки — 4 відсотки загального заробітку, отриманого впродовж 12 місяців із врахуванням надурочних і премій;

попередження про звільнення має бути зроблене за два тижні; якщо працівнику дано менше 2-х тижнів, зарплата йому має бути виплачена за відповідний період;

свята — мінімум 8 днів річно (якщо свято випадає на неробочий день або на час щорічної відпустки, працівник має право на відгул з оплатою замість пропущеного свята або одержує грошову компенсацію за додатковий день).

Провінція Саскачеван і ще одна вигідна пропозиція

Готуючись до від’їзду з Канади, я намагався налагодити якомога більше зв’язків з підприємцями. З цією метою вилетів допровінції Саскачеван. Прем’єром провінції був українець Рей Романів. Він давно запрошував мене відвідати провінцію для зустрічей з місцевими урядовцями, підприємцями га українською громадою.

Столиця провінції — місто Регіна (англійською звучить Ріджайна). З Торонто до Ріджайни я прилетів 3 жовтня. В аеропорту зустріли, як завжди, привітно.

За погодженням української громади з урядом супроводжував мене в Ріджайні доктор економіки пан Петро Воробей.

Того ж дня увечері у церкві відбулася зустріч з українською громадою, де був присутній прем’єр провінційного уряду. Після привітань я виступив з довгою промовою про політичне становище в Україні та розповів про створення напередодні в Торонто робочої групи для організації допомоги демократичним силам у наступних виборах до Верховної Ради.

4 жовтня прем’єр провінції Романів організував переговори в уряді, потім — з його участю зустріч з групою підприємців, далі зустріч із заступником прем’єра з енергетики паном Тхоржевським і ще багато ділових зустрічей.

Прем’єр всіляко підкреслював своє прихильне ставлення до України, розпитував про умови в Україні для іноземних інвесторів, для заснування іноземних підприємств та підприємств зі змішаним капіталом. Планував з’їздити в Україну і подивитися на неї власними очима.

Канада має високорозвинену технологію видобування нафти. Мені організували екскурсію до нафтодобувної компанії, що розробила технологію горизонтального свердління. Воно дорожче від прямовисного приблизно втричі, але дає змогу збільшити видобуток нафти в 5–10 разів. Я згадав, що в західних областях у нас чимало старих свердловин, які або закриті, або помпують нафту 3–4 години добово, а решту часу стоять і чекають, доки крізь пори в породі насочиться трохи нафти до свердловини. Я розповів це своїм співрозмовникам. Вони зацікавилися. Геологічну карту Карпат вони знали і горизонтальне свердління в українських геологічних умовах вважали дуже перспективним.

Канадські підприємці запропонували укласти з Україною контракт на горизонтальне свердління, причому виявили готовність оплату отримати з продажу нафти від свердловин, які вони зроблять. Це були вигідні для України умови. Я попросив у них два комплекти документації.

З Ріджайни поїхав до міста Саскатуна. Познайомився з його підприємцями й відвідав університет — єдиний з провінційних університетів, де можна вчитися безплатно.

6 жовтня попрощався з гостинною провінцією і повернувся до Оттави.

7 жовтня на нараді я заслухав звіти дипломатів й поінформував їх про результати поїздки до провінції Саскачеван. Наказав Шандрукові заготовити лист посольства з рекомендацією уряду укласти контракт про співпрацю з канадцями, аби за допомогою горизонтального свердління збільшити видобуток власної нафти. Шандрук підготував лист, і з черговою дипломатичною поштою до Києва пішло два комплекти документів (до Комітету з науки й техніки панові Рябченку та до Міністерства енергетики) з переконливою аргументацією вигідності співпраці з саскачеванськими нафтодобувниками.

На жаль, усі три пропозиції посольства у справі зменшення залежності України від російської нафти (з переробки вугілля на бензин, з метанолу і з горизонтального свердління) потонули у згаданих установах безслідно чи то від бюрократизму, чи то від навмисного небажання дбати про інтереси України. У Міністерстві закордонних справ України є економічний відділ. Наші економічні пропозиції іншим українським міністерствам і відомствам ішли через нього. Він мав би реєструвати, контролювати рух документів і добиватися розгляду пропозицій, але й цей відділ не домігся серйозного наукового розгляду пропозицій посольства.

Демократизація України — погляд з Канади

8 жовтня в Торонто почав роботу економічний семінар з участю віце-прем’єр-міністрів Юхновського, Пинзеника та міністра культури Дзюби. Цього ж дня прибув до Оттави на посаду першого секретаря з питань культури й інформації та зв’язків з громадськими організаціями Канади Євген Іванович Поліщук.

Семінар викликав великий інтерес. З нашого генерального консульства на семінарі був консул Олександр Соботович.

Для мене особисто наслідком цієї поїздки було те, що в кулуарах семінару я ще раз зустрівся й поговорив з багатьма бізнесменами і політичними діячами, зацікавленими у справі демократичного відродження України.

Після закінчення семінару я скликав нараду про вибори. Вона відбулася в Українській художній фундації. Вели нараду, що відбулася в діловому конструктивному дусі, Богдан Максимець і Юрій Шимко. Постановили створити Комісію сприяння демократизації в Україні при Світовому конгресі вільних українців (СКВУ) як міжнародну українську організацію. СКВУ — надпартійна структура, отже, не принижувалася жодна з українських політичних партій. Це задовольняло всіх.

У Канаді передвиборча кампанія також була в розпалі. Шандрук, Веселовський і я відвідали Центральну виборчу комісію і провели ґрунтовну бесіду з головою та його заступниками про законодавство і практику канадських виборів. Нам дали по примірнику основних нормативних актів. А за кілька днів передали матеріали, які з практичної точки зору ще важливіші — стратегія і тактика боротьби за виборчі голоси Консервативної партії Канади. Кожна партія перед виборами розробляє свою стратегію і тактику. Ці розробки таємні до закінчення виборів, тому нам особливо цікаво було з ними ознайомитися. Ідучи в Україну, ми з Шандруком сподівалися скористатися з канадського досвіду.

Прощальні зустрічі

Щоденна робота посольства йшла своїм звичаєм.

Від’їзд з Канади я призначив на 5 листопада 1993 року. У резиденції був організований прийом для оттавського дипломатичного корпусу. Посольство вже набуло чималий досвід проведення культурних заходів та дипломатичних зустрічей, і це прощальне прийняття гостей відбулося, як кажуть, на рівні.

Посли, з якими я найбільше зблизився, шкодували, що від’їжджаю, але ніхто не питав про причини. У дипломатичному світі відкликання посла до своєї країни після короткого терміну — звичайне явище. Це відбувається часто. Як правило, ніхто довго не перебуває в одній країні. І нікого не дивує, коли хтось від’їжджає через півтора — два роки.

20 жовтня у ДЗСМТ відбувся прийом, присвячений моєму від’їзду з Канади. На нього Департамент закордонних справ запросив послів сусідніх з Україною держав, президентів відомих компаній та інших поважних осіб. Державний секретар Перин Бити подякував за великий внесок у заснування посольства й розширення українсько-канадських дипломатичних взаємин, і пан Д. Райт вручив мені на згадку велику бронзову медаль із зазначенням терміну моєї посольської місії в Канаді.

* * *

23 жовтня зустрічався з директором Директорату стратегічного аналізу міністерства оборони Канади паном Романом Якубівим. Він збирався їхати до Будапешта на міжнародну конференцію про зміну геополітичної обстановки в Центральній і Східній Європі. Цій конференції в канадському ДЗСМТ надавали великого значення, а Якубів, у свою чергу, хотів так підготуватися, щоб найрезультативніше використати її для захисту українських інтересів. Наша зустріч і мала б йому в цьому допомогти.

На мій погляд, важливо було переконати Захід, що, по-перше, у світі відбувається закономірний процес демократизації, і цей процес охоплює всю територію колишнього Радянського Союзу. По-друге, в умовах демократії імперія неможлива. По-третє, демократизація розвалить Російську Федерацію. По-четверте, Захід мав би допомагати новим державам розвинути й зміцнити свою державність. По-п’яте, оскільки розвал Російської імперії (Російської Федерації) відбувається зсередини, то нічого боятися її ядерного потенціалу, він не буде використаний проти Заходу. Навпаки, ослаблюватиметься в міру занепадання імперії і врешті буде безболісно демонтований. Отже, найважливіше завдання Заходу полягає в тому, щоб добром, угодами та всякими іншими політичними, економічними й моральними стимулами примусити Росію продовжувати демократизацію.

Зустрівся з президентом фірми «Магна Інтернешнел» Франком Стронахом — економістом-теоретиком і філософом. Він на схемах і графіках спростував Марксову теорію капіталу, показав її невідповідність реальному розвитку світової економіки у XX сторіччі. Підтримував демократію, бо вона давала можливість економіку зробити приватною, і хотів взяти участь у приватизації Запорізького автозаводу. Був проти дезінтеграції СРСР, бо, на його погляд, дезінтеграція неминуче призведе до згасання єдиної культури і сприятиме розвитку багатьох культур складових частин єдиної держави СРСР. Пан Стронах ніяк не міг збагнути, що за демократичного ладу примусове нав’язування Україні російської (чи совітської) культури неможливе і що демократизація для нас — це знищення примусової русифікації і поява можливостей для відродження своєї національної культури.

— У вас буде хаос інтересів дрібних народів, — сказав він.

— У нас відкриються можливості для економічного й культурного змагання і розвитку, — відповідав я.

— Ваше змагання обернеться війнами за межу.

— Якщо Росія не буде нацьковувати сусіда проти сусіда, вони мирно проведуть межу на основі етнічного розселення.

У такому дусі тривала вся розмова.

Мені вона показала, що людина (доволі розумна!) формує свій світогляд на основі реальної дійсності свого середовища, своєї країни, своїх умов. І національну проблему в далекій Російській імперії розуміє у дусі канадської багатокультурності. Мабуть, і мене він сприйняв, за аналогією, як найгірший екземпляр квебецького сепаратиста.

26 жовтня я провів в Оттаві, а 27-го в Монреалі.

Увечері зібралося близько 70 осіб бізнесменів та вишуканої публіки Монреаля. Прощальну зустріч організував пан Бієга. На вечорі був також пан Френсис Матіс, посол Канади в Україні.

31 жовтня відбулася прощальна зустріч з оттавською українською громадою.

1 листопада я написав кілька наказів внутріпосольського характеру, поклав відповідальність за посольство на радника-посланника Андрія Веселовського і 2 листопада виїхав до Торонто на конгрес СКВУ.

На конгрес приїхали з України генерал Костянтин Морозов та поет Іван Драч, посол України в Чехо-Словаччині — письменник Роман Лубківський. З країн поселення українців приїхали вельмиповажні люди, що на світовому рівні представляли українців своїх країн.

Світовий конгрес вільних українців уперше зібрався після проголошення України незалежною державою. В часи заснування конгресу Україна була невільна, і протиставлення невільності України вільним умовам життя українців у демократичному світі мало сенс. Тепер і в Україні українці стали вільними, тому в назві світової організації українців слово «вільних» втратило сенс. Цей конгрес мав переглянути концепцію існування й діяльності, а отже, й назву організації.

Я не міг бути до кінця роботи конгресу через виїзд до України, тому зосередив увагу на одному — роль конгресу в парламентських виборах в Україні.

Після закінчення першого сесійного дня роботи конгресу в готельному номері Юлії Войчишиної відбулася моя остання зустріч у Торонто з провідниками українського громадського життя Ерастом Гуцуляком, Юрієм Шимком, Віктором Педенком, Богданом Максимцем, Богданом Онищуком та Юлією Войчишиною.

* * *

4 листопада я повернувся до Оттави, і наступного дня в аеропорту Мірабель посольство провело мене з дружиною і онукою з Канади в Україну.

Покидаючи Канаду, я віз в Україну спогади про далеку заморську державу — Країну Кленового Листу.

ПІСЛЯМОВА

Задумуючи книгу, я розривався поміж двох ідей: написати посібник чи спробувати написати художній твір?

Коли б я писав посібник, то мусив би наводити протоколи дипломатичних внутрішньопосольських нарад, протоколи переговорів дипломатів з канадськими делегаціями за напрямами роботи посольства, протоколи переговорів з членами канадського парламенту та різних міністрів, наводити зразки документів тощо.

Коли б я писав художній твір, то не раз мусив би широко описувати заходи, що самі по собі, можливо, були другорядної ваги, та й суб’єктивізму в змалюванні живих людей важко було б уникнути. Натомість посібник був би нудний, і його читали б з обов’язку хіба що студенти Інституту міжнародних відносин. Знову ж таки, художній твір був би менше повчальний, бо в емоціях губився б діловий бік справи. Та й мусив би бути більшим обсягом, що теж навряд чи було б доцільно — папір нині дорогий.

Я спробував об’єднати два підходи й зробити твір пізнавально-повчальним і більш-менш читабельним. На скільки мені це вдалося, судити читачеві.

Мушу вказати на таку особливість книжки: я керував роботою всіх людей посольства, а написав про них недостатньо. Коли б я надумав передати на папері всю діяльність дипломатів, та ще й їхні почуття, то це зайняло б багато часу. Такого завдання я б, мабуть, ніколи не виконав. Здійснення навіть спрощеного плану зайняло понад три роки.

Думка написати книжку про заснування посольства виникла у мене наприкінці 1993 року, коли я зібрався повертатися в Україну. Писати почав у другій половині 1994 року, після того, як склав із себе обов’язки голови передвиборчого Демократичного об’єднання «Україна», проте через надмірну завантаженість обов’язками депутата Верховної Ради України, Почесного голови УРП, голови Асоціації дослідників голодоморів в Україні та іншими обов’язками лише вряди-годи брався до цієї книжки. Запалення легенів поклало мене до лікарні, що й дало можливість виконати основний обсяг творчої праці. Аби довести справу до кінця, я відмовився від кількох виборчих керівних посад і зменшив масштаби початкового задуму книжки.

Окрім дружини, яка мені в усьому допомагає, щиро дякую депутатові Верховної Ради України, заступнику голови Української республіканської партії Олександру Шандрукові за те, що перечитав рукопис і своїми добрими порадами сприяв уточненню тексту й повнішому висвітленню деяких моментів діяльності нашого посольства.

Дякую вчительці Марії Іванівні Папуші, яка швидким, без-платним(!) і дуже добрим друкуванням моїх рукописів сприяла прискоренню роботи над книжкою.

Складаю щиру подяку літератору Грицьку Гайовому, що погодився допомогти мені.

Автор.

Примітки

1

УРДП — Українська республіканська демократична партія — патріотична організація, заснована за кордоном видатним письменником Іваном Багряним.

(обратно)

Оглавление

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

ЧАСТИНА ПЕРША

  Розділ І ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

  Розділ II НА КАНАДСЬКІЙ ЗЕМЛІ

  Розділ III ОБЛАШТУВАННЯ ПОСОЛЬСТВА

  Розділ IV СВЯТА І БУДНІ ПОСОЛЬСТВА

  Розділ V ДЕЩО ПРО ОБРАЗ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ ІКОНОСТАСІ

ЧАСТИНА ДРУГА

  Розділ VI СТОСУНКИ З МЗС І КАДРОВІ ПРОБЛЕМИ

  Розділ VII ДУХ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

  Розділ VIII ОФІЦІЙНЕ ВІДКРИТТЯ ПОСОЛЬСТВА І ЗАСНУВАННЯ ГЕНЕРАЛЬНОГО КОНСУЛЬСТВА

  Розділ IX І НАДІЙШОВ 93-й…

  Розділ X ВХОДЖЕННЯ В РИТМ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

  Розділ XI «І ЧУЖОМУ НАУЧАЙТЕСЬ, Й СВОГО НЕ ЦУРАЙТЕСЬ»

  Розділ XII ЗУСИЛЛЯ, ПІДНІЖКИ

  Розділ XIII ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

ПІСЛЯМОВА

*** Примечания ***