Богдан Жолдак
Сни
Навколо лампочки
«летять бризками на екран, падають комашками, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли собі отако сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати.
Особливо, коли можеш молотити значки також і з голосу, вони вже одредаговані й вихлюпуються досконало графемами; то тут треба завважити, що вже є на сім світі багацько людей, які друкують швидше, ніж балакають. Байдуже! Ще ніхто не додумався, окрім мене, молотити пальцями і голосом водночас; стикаючись між собою, літери, потоки складаються поєднаннями, на які ти особисто не здатен, тобто традиційно ти був не здатен, а от тепер — на, маєш, пальці випереджають слова, слова випереджують думки, і це чудово, від цього ще страждав Кнут Гамсун, але тоді ще не було комп’ютерів і він не знав, як із цим боротися; а от би побачив він таке:
варто о сьомій ранку нуль п’ять хвилин натиснути в компі на пимпочку «вмотивований хаос» — як усі завойовані слова злітають, наче метелики, й сідають назад на екран, дають ще додаткові тексти:
«за цей час ти встигаєш ще намолотити язиком та кінцівками; сидиш, оточений прудкою хмарою літер, що кружляють навколо тебе, як мухи навколо лампочки, неначе крученими спіралями петрогліфів ШуНун Кам’яної Могили; ти друкуєш, вони, самі впорядковані твоїми незримими правилами, знову й знову сідають на екран, і ти пишаєшся, бо вони наочно втілюються за принципом т. зв. гіпертексту, ба тепер це мегатекст, якщо не ультра, так чи інак, а фіксується він доволі умовно лінійно; ти згадуєш колишні свої страшні заздрощі, коли побачив на фресках Софії Київської первісних наших музик, в одного були одразу дві дудки у вустах, дудки дві, а пальців однаково лише десять, поруч з ним тоді був скрипаль, який міг застосувати лише шість кінцівок — п’ять пальців на струнах та ще руку зі смичком, у будь-якому разі він перегнати себе не міг, хоч і грав на найпершому тоді в світі смичковому інструменті під назвою гудок. Лише в теперішні часи з’явилися музиканти, здатні встромити до вуст три саксофони, ще й спускалися в залу, вимагаючи, щоби публіка тиснула їм на пимпочки клавіатури, і встигали одімпровізувати той хаос на трьох горловинах, радіючи, що вони — живцем, а не на тисячолітніх фресках».
Папірець цей, щойно написаний, просто палив мені кишеню, я оглядав людей у залі.
— Уявляєш, Миха мене таки намалював, — шепотіла до подруги білявка попереду.
— На картоні? На полотні? — заздрощами відгукнулася та.
— На мені, отако посадовив і почав од шиї і отак донизу.
— Ти шо... До... скрізь? — з жахом завмирала та.
— Ото. Тільки одно, шо фарби холодні. Я йому кажу: «Або підогрій їх, або давай без них».
— Ну ти... Скрізь? Без них?
— Ага. Самим лиш пензликом.
Обоє, коли почали давитися сміхом, то лише тоді крадькома озирнулися.
Всі тутки гомоніли і я картався, як і щоразу, бо не взяв бука, записати б цей полілог, управити в літери, а потім усі тексти витягнути лінійно, і от, на, маєш: за хвилину тобі цілий романяка, з «Доктора Серафікуса» завбільшки. Які чудові тут люди! Що далі від столиці, то менше падлюк, тобто провінційна богема, вона чистіша, очі в неї не такі, особливо, коли вона з’єдналася й забула, що провінційна, вона ще не втратила здатність легко спілкуватися. Бо столична боїться чогось вибовкнути, щоб хтось із цього не скористався та не поніс до свого монітора, й вона лиш багатозначно промовляє очима, вдаючись до слів, які були стократ ужиті.
А тут у залі не пролунало жодного разу бодай «Макіавеллі», бодай «Деріда» не проскочило, просто люди були дуже раді нарешті побачитися й тому говорили без цитат чи, бодай, посилань.
Трохи знав я тут лише Левка Рочинського, знаного серед філологів своєю формулою, що література може жити без літературознавства, а от воно без літератури — ні. На сцену він вийшов ходою місцевого Сократа і почав говорити про теперішню зустріч, першими в залі затихли жінки. Чоловіки, певно, його не дуже любили.
Він перейшов до газетних публікацій і зацитував із пам’яті:
— «летять бризками на екран, падають комашками, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли собі отако сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати.
Особливо, коли можеш молотити значки також і з голосу, вони вже одредаговані й вихлюпуються досконало графемами; то тут треба завважити, що вже є на сім світі багацько людей, які друкують швидше, ніж балакають. Байдуже!»
Тетеріючи, ти ще встигаєш поперед глузду вигукнути:
— Звідкіля у вас цей текст?
— З учорашнього «Ґрунту».
Доки він продовжує цитування, ти вислизаєш на вулицю й починаєш шукати газетний кіоск. Нарешті бачиш його в заводській прохідній, як це чудово, завод майструє сільгосптехніку, а також забезпечує робітників друкованим словом. Тицяєш у віконечко мідяки. — Учорашній «Ґрунт», будь ласка.
Жінка скривилася огидою:
— У нас вчорашнім не торгують, — і виставила назад гроші.
А хто ж тоді торгує?
Я витряс із кишені папірця, якого приготував до виступу:
«летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати».
Ну, ось він, текст, слава Богу... Але звідкіля він взявся тут, у залі?
Знайти путнього кіоска не просто, для цього треба сунути на вокзал, а це далеко, а, головне, там виникне потужне бажання сісти в потяг і чкурнути з міста.
Бо ще ж Моцарт утинав, коли хтось із композиторів довго творив яку складну музику, то цей вставав на концерті і заявляв, що ця річ належить йому, і на доказ тут же віртуозно її виконував нота в ноту. Довго так тривало, доки Сальєрі, зрештою, не поклав цьому край.
Нарешті поперед базару виринає крамничка, штовхаючись до неї, виникає водночас радісна і страхаюча здогадка про те, а звідкіля в цьому місті взялося твоє ненаписане оповідання?
«отже, вже не тільки з пальців та голосу, а вже й з думок вибирається».
Ти починаєш канючити учорашню газету, однак од хвилювання забуваєш її назву. На тебе дивляться з усмішкою, аж ніяк не провінційною.
— Гаразд, — одхекуєшся ти, — гляньте в комп по бібліографії, чи є в продажу щось із письменника Бебка?
— Я й так скажу, без компу, — ще лагідніше усміхнулася кіоскерка, — ось вранці надійшла його книжка.
Оттакої! Устигли вже видати? Хапаю, розгортаю:
«летять бризками на екран, сідають комахами, вони ж хитрі, раніше вони на папір не могли сідати, бо перо одненьке, це тобі не всі десять пальців, які молотять клаву швидше, ніж ти встигаєш думати».
Коли заскочив до зали, Левко завершував фразу: «і встигали одімпровізувати той хаос на трьох горловинах, радіючи, що вони — живцем, а не на тисячолітніх фресках».
Хотіли вже пролунати оплески, та я вискочив на сцену:
— Ось, — кричу, — це все звідси, з моєї нової книжки!
Моєї, ви розумієте?
Левко незворушно глянув у свого папірця.
— А оце і є той самий письменник Борис Бебко, якого ми зібралися вшанувати разом із його новою книжкою.
________________
Ховаючись за темряву
Голова крутилася, доки я не збагнув, чому — усе начиння в цій кімнаті, різне, а чимось тотожне, ритми візерунків погойдували очі, для яких не траплялося жодного простого погляду. Як же не хочеться прощатися з Ніною! В оселі все помальоване, вишите, розписане, і все береться до рук, розглядається.
— А це звідки? — беру я велетенську писанку. — З Африки?
— Ой, Богдане, який ви наївний, та страуси — давно вже вкраїнська домашня птиця, її в нас селяни в курниках розводять, тобто в страусарнях; от я й взяла одне й розписала.
Потрапив я в гості не через свято, а що вбрався до нього капітально — полотняні штани, сорочка, добряче вишита, на голові плетений з квітів ґердан, а, головне, це ноги, вони автентично босі.
— А оце все звідки? — озираю прикрашене житло, там, де рушники.
— Як це звідки? — дивується Ніна-господиня. — Я сама й зробила.
— Коли? — озираюся рукотворним музеєм. — Коли ж ви відпочиваєте?
— А вкраїнська жінка так і відпочиває, візьме до рук вишивання, заспіває пісеньку, голочкою раз-раз — і пішло відпочивання. Бо як відпочивати склавши руки, душа стомиться, — хитренько повчає вона.
Цієї миті фари авто пробігають крізь вікна і я розумію, що надворі ніч, а йти не хочеться. Але ж треба сім’ї відпочити і від відпочивання, яким було цілорічне свято.
— Ну, мені пора, — встаю я.
— А на ноги нічого нема? — питається господиня, наче зараз помітивши, що я босоніж.
Чоловік її виймає зі скрині личаки, верзуни, постоли, навіть солом’яні плетеники і сміється, бо ясно, що на мій 48-й вони не налізуть; із передпокою Ніна принесла більші калоші, але й вони викликали в господарів сміх.
— Ось вам народна обувачка двадцятого століття, — серйозно коментує вона експонат, однак і він непідходящий.
Легко вдень ходити по Києву гуртом в етнографічних калошах, а вночі геть не так, добре, що перехожих нема, нікому дивуватися з одяганки. «Ну й нехай дивуються, — переконую я себе, ідучи. — Оно із крішнаїтів ніхто не дивується, нехай усі звикають і до нашого».
Пишався я собою й своїми рішучими думками, ви кидаючи геть таку обувачку, хоча навколо величатися було ні до кого, лише поодинокі віддалені авта довгасто креслили ніч.
Радісно ходити босоніж по асфальту, він рівненький, гладенький, а от вночі раптом став холодний і теручкий. «Нічого, дійду, — грівся я подумки, — якщо швидко рухатись, п’яти не заклякнуть».
Скісним зором я помітив, як у зблиску далекої фари висвітлився з ночі білий плащ, жінка майже бігла. «Теж холодно в ноги?», — вирішив я посміхнутись.
Страх і образа заважали їй робити це швидше, але ось вона вже вхопилася за клямку дверей і зникла в парадному. «Ну, й слава Богу», — не встиг видихнути я, як побачив, що з-за граніту бульварного рогу виткнулися двоє переслідувачів, які вхопили з ночі лише ляскання дверей.
— Да, — сказав один.
— Да, суці повезло, — зітхнув інший.
Я вирішив іти далі, коли побачив світлий плащ крізь вікно другого поверху парадного, світло показало привабливу, хоч і не геть молоду жінку, такі бувають, наприклад, вчительки, не дуже модні, але старанно випрасувані; вона, важко втомлена, сходила нагору, видно, дуже нахвилювалася, коли раптом втратила опору і впала, дійшовши третього поверху.
— Наша! — вигукнув один.
— Наша, сучара, — зрадів інший нічний.
Вони побігли до парадного, а з-за другого, протилежного, рогу вискочило іще двійко таких же загадкових нічних і помчали туди навперейми, подивувавши розхристаною нетутешньою пластикою, тобто незвичною навіть би й для кіна — виявляється, тут був іще один гурт охочих.
Гірко мені стало за місто, де, бач, багато всякого ховається за нічними кутками, а ще гірше — побувши в мальованім раю, важко переходити в інше буття, але мої босі ноги міркували швидше, вони несли мене туди ж, і, вскочивши слідом, я мало не спіткнувся об важку банку з фарбами, в парадному, ясно, йшов ремонт.
Зачувши мене, компанія стала на східцях.
— Ану, стоп! — кричу я, розуміючи, що треба кричати «стій» по-українському.
Ми втупились очима. Я забув, яка на мені одежа, а це їх зупинило.
Що робити далі, я не знав, і вони також, ми просто стояли й одхекувались, доки вони не здогадалися багатозначно перезирнутися і усвідомити, що їх багато, а я один.
— Гля, бля — маньяк! — повчально зірвалось в одного, він весело тицяв пальцем на мій одяг.
І вони рвучко посунули на мене.
«Це я? — обурився я. — Це — про мене?!»
Ухопивши за край банку з фарбою, почав гатити їх у голови, вони сунули, затуляючись долонями од їдких бризок, тягнучись до мене, банка гнулась, але трималась, а вони ще лізли, хоча дуже швидко втрачали тяму, кришка одскочила вся і фарба ляпала на них, рвучко міняючи колорит моднячої вдяганки, кидаючись своєрідними вохристими візерунками.
«Маньяк, — дивувався я, — я вам, бля, покажу, хто тут маньяк!»
________________
(Тексти Богдана Жолдака «Навколо лампочки» та «Ховаючись за темряву» надруковано 2010-го року в альманаху «Сновиди. Сни українських письменників» у «Дорослій серії» видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-М А-ГА», Київ.)
Оглавление
Навколо лампочки
Ховаючись за темряву
