Мій прадідусь і я [Джеймс Крюс] (fb2) читать онлайн

Джеймс Крюс МІЙ ПРАДІДУСЬ І Я

МІЙ ПРАДІДУСЬ І Я, або ж ВЕЛИКИЙ ХЛОПЧАК І МАЛИЙ ХЛОПЧАК

_{Перекладено за виданням: James Krüss. Mein Urgroßvater und ich. Alfred Holz Verlag, Berlin 1972}

_{Переклад з німецької ЛІСНЯКА ЮРІЯ ЯКОВИЧА}

_{Малюнки НАБОКИ ОЛЕГА ВАСИЛЬОВИЧА}

ДЕНЬ ПЕРШИЙ,

у який я познайомлю вас із своїми сестричками Аннекен та Йоганнекен, горішньою бабусею, прадідусем та собою. Цього дня показано, як складаються абеткові вірші, й наведено два приклади. Висловлено також корисні відомості про абетку, про те, як ми говоримо, та про швидку допомогу зламаному підборові.

Мій прадідусь був дуже розумний. Доживши до шістдесяти п'яти років, він витяг на берег човна й верші, якими все життя ловив морських раків-омарів, і заходився майструвати. Він майстрував для дітей дзиґи й вірші, а це, погодьтеся, дуже розумне діло.

Коли мені було десять років, прадідусеві було вже вісімдесят чотири. Але він іще майстрував — правда, частіше вірші, ніж дзиґи.

Жив він на острові Гельголанді, нагорі, у своєї дочки, а моєї бабусі. Я називав її горішньою бабусею, бо дім її стояв високо, на скелях Гельголанду.

Другу свою бабусю, що жила внизу, на березі біля підніжжя скель, я називав долішньою бабусею, але про неї мова буде згодом. Зараз я розповідатиму про горішню бабусю, що в неї жив прадідусь. Вони мали свій будинок на Трафальгарській вулиці, нагорі. Але прадідусь майже щодня з ранку до вечора порався в рибальській коморі, що стояла навпроти будинку по другий бік вулиці. Я навідував його там, коли тільки міг. Ми майстрували вдвох, але не дзиґи, а вірші..

Якось мої сестрички Аннекен і Йоганнекен захворіли на кір. Звісно, це прикра хвороба, але температура в них швидко спала, нічого не боліло, і вони були навіть раді, що хворіють. До школи ходити не треба, можна цілий день гратись у ляльки, а до того ж іще й сусіди та родичі приносять усякі ласощі.

Та найбільшу вигоду з того кору мав я. Адже це заразна хвороба, тож мене вирядили геть із дому. Послали на Трафальгарську вулицю до горішньої бабусі та прадідуся.

— Здоров, Хлопчак! — гукнув прадідусь, коли я прийшов з усім своїм манаттям. — Що, хочеш поміняти судно?

— Так, капітане! — відповів я й підніс ліву руку до плетеної шапочки. Хлопчак, або Хлопчачок, — це так мене прозивають.

— Салютують правою рукою, — сказав прадідусь. — Крім того, я не капітан. Капітан стоїть онде на дверях! — і показав на горішню бабусю, але та тільки невдоволено похитала головою й буркнула: «Казна-що».

Моя горішня бабуся, що жила нагорі, на скелях острова, була дуже поважна жінка. А відколи її чоловік, мій дід, купив справжнього катера з мотором і почав плавати на ньому з острова до материка й назад, вона стала ще поважніша.

— Той катер скоро нас із торбами пустить, — сказала вона, коли ми якось по обіді сиділи в кухні. — Досі, поки мали тільки шлюпку, щороку вистачало мотка мотузки, кількох дощок, двох відер фарби та латки-другої на вітрило. А тепер стільки всього треба, господи, щомісяця витрачаємо цілий капітал!

— Зате ж і заробляємо вп'ятеро більше, — засміявся прадідусь.

— Заробляємо? — закричала горішня бабуся. — Ти це називаєш заробляти? Та я кожну марку, що він приносить, мушу зразу потратити на харчі! Цікаво мені знати, хто їх поїдає на катері, оті гори провізії! Ними б можна прогодувати сімдесятьох сімох голодних домовиків!

— Ой лихо, — шепнув мені прадідусь. — Як вона почала про домовиків, то не змовкне до страшного суду. Тікаймо!

Він підвівся й сказав:

— Я йду до майстерні, Маргарето, і малого візьму з собою.

— Авжеж, хочете вшитись і зоставити мене саму з моїми клопотами! — вигукнула бабуся. — Чисто по-чоловічому! І хлопця до цього привчаєте, щоб із нього виросло таке саме ледащо, як і ви.

Я ніколи не втручався в суперечки старших. Я тільки сказав: «Бувайте, бабусю!» — і вслід за прадідусем вислизнув із кухні.

— Коли захочете кави з гарячими булочками, вертайтесь о четвертій! — пролунало нам навздогін. — Бо я до ваших Содома й Гоморри ані ногою!

— А що таке Содом і Гоморра?

— То були такі двоє міст, де весь час панував розгардіяш. Про це можна прочитати в біблії.

— А чого це бабуся раптом згадала ті Содом і Гоморру? — допитувався я.

— Та то ж вона мою майстерню так називає. Ну, надягай шапку. Зараз підемо через вулицю.

На острові завжди віяв вітер, а в Трафальгарську вулицю він удирався просто з моря. Восени, коли над островом завивали північно-східні вітри, на вулицях так дуло, що малому хлопцеві, як-от я, можна було зіпертись на вітер, мов на стіну, і не впасти.

Правда, того дня — хоча вже був кінець вересня — погода була непогана. Та все ж поки я, ступнувши чотири кроки, перетнув вулицю й разом із прадідусем увійшов до рибальської комори, щоки мої від вітру встигли почервоніти.

Я зразу кинувся до драбини й подерся нагору, до прадідусевої майстерні, де стояла токарня. Але прадідусь гукнув:

— Назад, Хлопчак! Ми будемо внизу.

— Та я тільки візьму одну чи дві дзиґи — погратись! — відповів я й подерся драбиною далі.

— Стережися! Там, нагорі, Шкіряна Лізбет!

— Шкіряна Лізбет? — злякано скрикнув я. І помаленьку почав спускатись.

— Ти ж знаєш, що наша рибальська шлюпка лежить на березі, — сказав прадідусь. — А коли шлюпка не на воді, Шкіряну Лізбет заносять до комори. Адже так?

— А справді! — погодився я й швиденько спустився з останніх щаблів.

Шкіряна Лізбет була, власне, не якась там лиха жінка. То була шкіряна лялька з людину завбільшки; колись прадідусь заплатив за неї в Гамбурзі на ярмарку великі гроші. Вона вже багато-багато років лежала в невеличкій каюті нашої рибальської шлюпки, що, звичайно, так і називалася — «Шкіряна Лізбет». Та лялька була ніби талісманом, що захищав шлюпку, і тому її дуже шанували. Але дорослі часто розказували нам, дітям, такі страхи про неї, що ми трохи побоювалися її. Тільки прадідусь ніяких страхів не розповідав. Він казав: «То все дурні вигадки. Просто шкіряна лялька, та й годі. І крапка!»

І все ж, коли я поліз на драбину, він захотів трохи наполохати мене. Але я добре знав чому: прадідусь хотів заманити мене у вершівню. Бо як я вже заб'юсь нагору, в токарню, витягти мене звідти не так легко. Тож я пішов за ним до вершівні, де стояли круглі й чотирикутні кошики з дерева та мотузяної сітки, що тоді сягали мені до грудей. То й були верші, в які ловлять омарів, їх опускають на довгих мотузках на морське дно й лишають там на цілу ніч. Мотузки прив'язують до довгої линви, внизаної корковими поплавцями, і по тій линві вранці знаходять, бо вона плаває на поверхні, схожа на величезний разок намиста із кминових перепічок. На кінці в неї — великий поплавець із барвистим прапорцем. Мій прадідусь за свій вік зробив дуже багато верш. Він часто й лагодив їх, коли які пошкодить буря. Майстерня, де він їх робив чи лагодив, називалась вершівнею; ото там ми з ним і розмістилися вигідненько.

— Сідай на корки! — мовив прадідусь.

Я сів на стосик довгастих коркових пластин, із яких вирізають кминові перепічки для линви з вершами. Прадідусь узяв у руки одну таку пластину, що стояла коло стіни, вийняв короткого широкого ножа й почав вирізати поплавці та кидати в кошик для білизни.

— Я обіцяв Крішонові Кульзі повний кошик поплавців, — сказав він. — А заразом можна розмовляти й навіть, коли хочеш, віршувати!

— Так, так, давайте звіршуємо щось! — зрадів я.

— Спершу я розкажу тобі одну оповідку. А тоді для розваги трохи повіршуємо. Ну як, хочеш послухати оповідку?

Ще б пак я не хотів! Прадідусь умів дуже гарно розповідати. Він спочатку спитав мене, як по-справжньому звуть Крішона Кульгу. Але я того не відав. Майже всіх на нашому невеликому острові я знав тільки на прізвисько.

— Насправді Крішона Кульгу звуть Крістіан Бродерс. Але всю їхню родину вже років зо сто прозивають Кульгами. І знаєш чому?

— Не знаю.

— Ну що ж, дізнаєшся з моєї оповідки.

І прадідусь розповів мені таке.

КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН

Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив він не рибу, а омарів. Він трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волів лишатись на самоті зі своїм човном.

Якось у травні, потрусивши поставлені на ніч верші, він вертався з уловом на Гельголанд. І раптом йому почувся з моря чийсь жалібний крик. Він приклав руку дашком до очей, бо сонце сліпило, і побачив удалині якусь чорну рисочку на воді. Та рисочка не була схожа на людину — скорше вже на морську змію. Але Йонатан не вірив у морських змій. Тому він, не довго думаючи, рішуче повернув човен і поплив до чорної рисочки.

Йонатан швидко розгледів, що то просто колода, і дуже зрадів, бо на острові Гельголанді дерева обмаль і воно дуже дороге.

Та що ближче підпливав Йонатан до тієї колоди, то виразніше чув — знову й знову — жалібне волання. Озирнувся ще раз — адже за веслами він сидів обличчям до корми — і жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й дві тонкі білі руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась і вислизнула з тих рук.

Тоді Йонатан наліг на весла щосили і гребків за сотню доплив до колоди. А людина, що була в воді, виринала чимраз рідше. Саме коли він укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тоді перехилився через борт, лівою рукою підхопив людину під пахву, а потім правою — під другу і насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дівчину. Вона розтулила рота, хотіла щось промовити, але тільки застогнала.

«Н-н-не г-г-говоріть! — затинаючись, сказав Йонатан. — Це д-д-ду-же стомлює!»

Дівчина, хоч була ледь притомна, неначе всміхнулася з Йонатанового заїкання, і рибалка це добре помітив. Він почервонів і не сказав більше ні слова. Мовчки скинув із себе товсту куртку, згорнув її, підклав дівчині під голову, а цератяним плащем укрив її.

Потім він перейшов на ніс човна, вийняв з-під лавки мотузку, зробив на ній зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидві лавки та через дівчину переліз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кінець мотузки.

Дівчина, бліда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помітно всміхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жінками, від збентеження тільки супився й був радий, коли нарешті сів за весла спиною до дівчини.

Рівномірними змахами, вкладаючи в них усю силу, він погріб до острова. Пливти довелось добрячих три години — адже він тяг на буксирі важелезну колоду. Інколи він крадькома озирався на свою дивну пасажирку. Але дівчина вже заплющила очі. Вона заснула.

Коли аж надвечір шлюпка зарипіла днищем по піску коло берега, врятована від поштовху прокинулась, розплющила очі й кволим голосом промовила:

«Д-д-дякую в-вам!»

Йонатан спантеличено обернувся.

«Що в-ви с-с-сказали?» — швидко спитав він.

«Я… я… я с-сказала: «Д-дуже д-д-дякую!» — відповіла дівчина. А потім, видно, її знову здолала млість: вона заплющила очі й довго не розплющувала їх.

Але рибалка відтоді дивився на неї зовсім іншими очима, її заїкання звучало для нього райською музикою. Бо на всьому острові ніхто, крім нього, не заїкався, а тепер доля принесла йому на хвилях вродливу дівчину, що заїкалась точнісінько як і він. І це страшенно схвилювало його. Серце в нього шалено закалатало, руки затрусились. Він узяв непритомну дівчину на руки, широко розставляючи ноги, переступив через борт на берег і відніс мокру незнайомку до свого домочка, що стояв на північному кінці острова біля підніжжя високої скелі. Всім людям, яких зустрічав дорогою, він гукав:

«У мо-мо-морі врятував!»

Йонатанів будиночок був білий, з зеленими дверима та віконницями і з яскраво-червоним черепичним дахом. Йонатан жив там із своєю сестрою Гінтьє. Та аж очі вирячила з подиву, коли брат вніс у дім мокру непритомну дівчину.

«Що це таке?» — злякано вигукнула вона.

«У мо-мо-морі врятував! — відповів Йонатан і обережно поклав дівчину на канапу. А тоді потягся й радесенько додав: — В-в-вона теж за-заїкається!»

«Що? — спантеличено перепитала Гінтьє. — Заїкається? Тобто як? Вона ж напівмертва! Ти її з води витяг?»

Йонатан кивнув головою.

«А де омари?»

«В ч-ч-човні».

«Ну, то йди принеси! — наказала Гінтьє. — А я тим часом подбаю про цю бідолашечку!»

Йонатан слухняно вийшов, але на порозі ще раз оглянувся на врятовану й зіткнувся з двома сусідками, що вже бігли до них із укривалами, подушками та ліками.

«От телепень!» — сердито гукнули обидві. А потім шуснули повз Йонатана до кімнати й пошепки сказали Гінтьє, що про врятовану вже говорить весь острів. Йонатан за подушками, укривалами та спідницями нічого не бачив; він зітхнув і пішов. Подався назад на берег, щоб витягти з води колоду й забрати омарів.

За кілька днів дівчина помалу оклигала й розповіла, що вона живе на сусідньому острові. Вона з братом пливла в човні, й погода була по-весняному чудова, — коли раптом де не взялась підступна хвиля й перекинула човен. Що сталося з братом, вона не знала, бо коли човен тонув, її затягло під воду. Аж за кілька хвилин вона виринула, ледве притомна, і чіплялась за плавучу колоду, поки зовсім знесилилась. А тоді, на щастя, нагодився Йонатан.

Слухаючи дівчину, всі переконалися, що вона справді заїкається, а крім того — що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як він входив, вона жвавішала й ставала балакучою.

Сусідок це дивувало.

«Вона ще, мабуть, не отямилась як слід», — казала та сусідка, що з лівого боку.

«А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!» — додавала та, що з правого.

«А втім — хтозна, може, вона й сама кульгава!» — хихотіла ліва сусідка.

І справді: коли врятована дівчина уперше встала, всі побачили, що вона трохи накульгує.

«Я ж казала!» — засміялась ліва сусідка.

А права зашепотіла, прикриваючи рота рукою:

«Яке брело, таке й стріло!»

Насправді врятована дівчина доти не кульгала й не заїкалась; і те, й те почалось у неї тільки після пригоди в морі. І тому вона з усієї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала відучити себе від заїкання. Говорила тільки зовсім повільно, а часом, узявши в рот камінець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, і проказувала довгі вірші.

На це лікування вона часто брала з собою і Йонатана. Вона казала собі: «Хай і він разом зі мною відучується заїкатись. За одним заходом!»

І Йонатан, хоч він усе життя думав, що заїкатиметься вже довіку, несміливий кульгавий Йонатан раптом справді твердо повірив, що може відвикнути від заїкання. Взагалі його не можна було впізнати. Він жартував, хоч доти з ним такого не бувало; він сміявся в вічі Гінтьє, коли та за звичкою починала бурчати, і попідруч водив дівчину, що вже дозволяла йому називати її просто на ім'я — Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволість іще не могла.

Обидві сусідки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке і Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тільки тоді, коли дуже хвилювались, а до кінця місяця й зовсім перестали заїкатись.

Але найдивовижніше було те, що разом із заїканням припинилося й кульгання. Обом сусідкам це просто в голові не поміщалось.

«Якісь чари!» — казали вони.

Але на їхні теревені не зважав ніхто — навіть забобонна Йонатанова сестра Гінтьє, і сусідки невдовзі навіки посварилися з нею.

Поки Перке видужувала, надійшла звістка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, він спромігся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло під воду. А дізнавшись про її чудесне врятування, одного дня в середині липня приплив по неї вітрильним човном.

Йонатана, що вже звик до веселої дівчини, це засмутило. Його сестра Гінтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домі.

«Але вільному воля», — сказали обоє, і Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.

«От і нема її», — зітхнув Йонатан, сидячи в кухні з сестрою після прощання.

«А сумна була, — буркнула Гінтьє. — По-моєму, навіть плакала».

«То чому ж не зосталася?» — спитав Йонатан.

«Бо так не годиться, — відповіла Гінтьє. — Якби вона була твоєю дружиною, тоді б могла й зостатись, а так…»

«То, може, вона б і захотіла стати моєю дружиною?» — вигукнув Йонатан спантеличено.

«А ти хіба не питав її про це?

«Ні, Гінтьє, ні!»

«Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вітрилом! Баран, недотепа, телепень!»

Поки Гінтьє за звичкою бурчала, Йонатан збігав до швагра, взяв у нього ключа від повітки, побіг туди й узяв там стерно від човна, прибіг на берег і сам зіпхнув важкого човна у воду. Потім підняв усі вітрила й поплив навздогін за Перке та її братом.

Десь через годину він побачив їхнього човна, а через дві години й вони помітили його в зорову трубу і спустили вітрила. А ще за півгодини Йонатанів човен із хлюпотом підплив борт у борт до їхнього і вони зчалили обидва човни линвами.

І зразу Йонатан перестрибнув до їхнього човна й спитав, від хвилювання знову заїкаючись:

«П-п-перке, т-ти п-підеш за мене за-за-за-заміж?»

Дівчина побіліла на обличчі, як вітрило їхнього човна, й відповіла, на жаль, теж почавши заїкатись:

«П-п-піду, Йо-йо-йонатане!»

Брат Перке реготав до сліз, дивлячись на те заїкувате сватання. Але їм обом це не вадило.

Згодом, одружившись, вони більше ніколи не заїкались і не кульгали, й діти їхні, семеро хлопців та чотири дівчини, теж усі були здорові й дужі. Тільки прізвисько «Кульги» лишилось на острові за всією родиною, хоча по-справжньому вони Бродерси!

Прадідусь трохи помовчав, уважно дивлячись на мене, і нарешті сказав:

— Тепер ти знаєш, чому Крішон, що для нього я оце вирізаю поплавці, прозивається Кульга: по своєму дідові Йонатанові.

— А чому Йонатан, переставши заїкатись, перестав і кульгати?

— Розумне запитання, Хлопчачок! — сказав прадідусь. — У ньому — вся мораль моєї оповідки.

— А чому?

— Бо ти з неї можеш збагнути, що людина завжди буває така, як вона говорить, ходить і взагалі поводиться. Спочатку Йонатан був несміливий та сором'язливий і тільки через це кульгав та заїкався. А коли він позбувся несміливості, то воднораз позбувся й заїкання та кульгання, бо ноги мав здорові. В тому, як ми говоримо, виявляються риси нашої вдачі. У кожного своя мова, так, як і погляд та хода. Оце і є мораль нашої оповідки.

— Прадідусю! Може, тепер повіршуємо? — спитав я.

— Давай повіршуємо. Але в мене зринула одна думка. Історія з Йонатаном, як щойно пояснив я тобі, стосується мови. Що, коли ми весь цей тиждень, поки ти житимеш у нас, оповідатимемо оповідки й складатимемо вірші тільки про мову?

— О-о-ох! — зітхнув я. — Так це ж нудота. Як граматика в школі.

— Чого б то? Невже оповідка про Йонатана Бродерса була нудна?

— Ні, прадідусю, ні!

— От бач, про що ж тоді суперечка? То вирішили: про мову?

— Вирішено! — погодивсь я.

І ми почали готуватися до складання віршів. Тобто піднялися в токарню, до Шкіряної Лізбет, узяли по сосновій дошці й по товстому теслярському олівцю і сіли в різних кутках, щоб не підглядати один у одного.

— Які вірші складатимемо? — спитав зі свого кутка прадідусь.

— Абеткові, — зразу відповів я.

Він погодився, бо абетка стосується мови. Адже абетка — це ніби коробка іграшкових кубиків, із яких складаються слова. Тому якраз до речі було на початку тижня складати абеткові вірші.

Такі вірші ми вже складали частенько. Тому тепер нам треба було тільки придумати назву: про що будуть вірші.

Прадідусь сказав:

— Я звіршую «Чоловічу абетку» на хитромудрий лад.

— Гаразд, — відповів я. — А я — «Жіночу абетку», але на простий лад.

— Згода!

І ми заходилися віршувати.

Прадідусь умів це робити краще за мене. Та він узявся за вірш на хитромудрий лад, а я — на простий, і впорались ми майже одночасно.

Кинули жеребок, кому читати першому, і я виграв. Отож я й прочитав із соснової дошки свою «Жіночу абетку».

Жіноча абетка

— Чудово, Хлопчак! — сказав прадідусь. — Цього разу ти змайстрував кращого вірша, ніж я.

Я запишався, хоча й не дуже повірив. Адже я склав усього-на-всього простого абеткового вірша. А прадідусь обрав собі хитромудрий лад. Тобто він мав гарненько перелічити за абеткою чоловіків, які справді жили на світі або були в книжках, а це нелегке діло.

Але для мого прадідуся то була дурничка. Він трохи відсунув дошку від очей, бо був далекозорий, і повільно прочитав свою «Чоловічу абетку».

Чоловіча абетка

Я вже хотів заплескати в долоні, коли ми почули знадвору:

— Кава холоне!

— Бабуся кличе! — сказав прадідусь. — Вона дожидає нас із гарячими булочками. Ходімо!

Ми взяли кожен свою дошку під пахву, понадягали шапки, щоб перейти через вулицю, чемненько сказали Шкіряній Лізбет «до побачення» й пішли в дім, де горішня бабуся на мою честь подала каву в кімнаті. Гарячі булочки пахли розкішно. Та перше ніж допастися до них, я прочитав бабусі обидва вірші й пояснив їй, чому такі абеткові вірші особливо важкі для складання. Та вона тільки сказала:

— Їж і пий, а то булочки вихолонуть.

А тоді обережно взяла обидві дошки й винесла в сіни.

— Розумієш, — сказав прадідусь, — вона зовсім не знається на поезії. Я завжди це казав, хоч вона й моя дочка.

— Нічого, ще навчиться, — заспокоїв я його й заходився їсти.

Після кави, коли горішня бабуся пішла до себе в кухню, ми взяли дошки під пахви, гукнули бабусі, що булочки були дуже смачні, й потюпали через вулицю назад до рибальської комори. Дорогою прадідусь був дивно мовчазний. Крім того, він примружував очі та випинав нижню губу. З цього я побачив, що він придумує якусь нову оповідку. І справді — тільки-но ми зайшли до вершівні, як він сказав:

— Сідай. Зараз я тобі розкажу ще одну оповідку. Я сів на коркові пластини, а прадідусь примостився на верші й почав таку оповідку:

«СІ» та «ЙО», або ЧУДОВІ ДНІ НЕАПОЛЯ

Ця пригода сталася понад сто років тому. Отже, вона, мабуть, правдива. Крім того, розповідав її моряк. А моряки, як відомо, не брешуть ніколи чи майже ніколи.

Отже: понад сто років тому жив у Гамбурзі хлопець на ім'я Андреас. Він був великий мастак латати вітрила, найкращий в усьому портовому місті. Тому його залюбки брали в плавання на великі трищоглові кораблі. На тих кораблях він не мав іншої роботи, як латати вітрила, а коли корабель розвантажувався тиждень й більше в чужоземній гавані, Андреас міг сходити на берег і роздивлятись там усе досхочу.

Якось він поплив на вітрильнику «Любонька» до Неаполя. Вітер був ходовий, дні погожі. Тільки на широті Біскайської затоки попали в шторм, і Андреаса вдарило об гострий край даху рубки, від чого в нього лишився шрам на лівій щоці.

Коли вони через тиждень увійшли до неапольської гавані, капітан Карстен Петерсен сказав молодому латальникові вітрил:

«Ми простоїмо тут два тижні, Андреасе. Коли хочеш, можеш трохи повештатись по Неаполітанському королівству».

«Гаразд!» — відповів Андреас, узяв свою матроську торбу, в якій зберігав сувеніри з багатьох рейсів, і зійшов на берег.

Коли він вийшов на площу, яка називається П'яцца Вітторія, то побачив там силу людей, що, за італійським звичаєм, дуже галасували. На п'єдесталі богині квітів Флори стояв якийсь чоловік у розкішному барвистому мундирі й щось кричав до тих людей по-італійському.

Андреас пропхався крізь натовп аж до статуї, бо хотів краще роздивитися пишно вбраного чоловіка. Ну, й випробувати, чи зрозуміють його самого, коли він заговорить по-італійському. Бо він знав двоє італійських слів. Одне слово — «сі», що означає «так», а друге — «йо», що означає «я».

Андреас дочекався слушної миті, й коли чоловік на п'єдесталі неначе запитав щось таке, на що ніхто не міг відповісти, голосно гукнув: «Йо!»

А вся річ була в тому, що неаполітанський король помер, і його син, принц Анджело, вже два тижні як десь пропав. Ніхто не знав, де його шукати. Тому окликач питав людей, чи не знає хто, де принц. І коли Андреас вигукнув: «Йо!» — кожен подумав, що цей юний моряк знає, де можна знайти принца.

«Він у Неаполі?» — спитав окликач.

Андреас відповів: «Сі!» А це означає: «Так!»

Окликач дуже здивувався й спитав: «Може, він тут, на майдані?»

«Сі!» — гукнув Андреас.

«Але хто ж тут принц?» — почали питати люди й стали оглядатись на всі боки, шукаючи його.

«Йо!» — гукнув Андреас. А це означає: «Я!»

Юрба здивувалась і спершу не повірила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, підійшов до Андреаса, обдивився його з усіх боків і сказав: «Чорняві кучері зробились білявими. Дивно! Але в нього на щоці довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!»

«Сі!» — відказав юний моряк, бо розібрав тільки ім'я «Анджело» й вирішив, що так буде «Андреас» по-італійському.

А люди вже тиснулися з усіх боків, щоб роздивитись віднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполітанцям просто цікаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому він казав то «сі», то «йо», потім розв'язав свою матроську торбу й став показувати всім сувеніри, які привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Індії, намисто з горіхових шкаралупок, добуте на Ямайці, ебенового сфінкса з Єгипту та перламутрову люльку з островів Фіджі. Але найбільше враження на глядачів справив ляльковий матросик із Гамбурга, що вимовляв: «Агов!», коли йому натиснути на животик. Коли неаполітанці побачили ті коштовності з матроської торби, в них розвіявся будь-який сумнів у тому, що Андреас — це принц Анджело. Його провели до королівської карети, що стояла на краю майдану, і сказали обшитому золотими позументами візничому, що це віднайдений королевич, який привіз зі своєї подорожі повну торбу коштовностей.

«Сі, йо!» — гукнув Андреас і під радісний крик люду сів у карету, яка негайно відвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкішні шати, начепили йому на груди двадцять сім орденів, так що його аж хилило наперед, а потім вивели на балкон, щоб він показався народові.

Андреас не дуже розумів, що означає все це, але йому було страх весело, і він хутенько вийняв із торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майдані. І коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, він хутенько надавив ляльці на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє «Агов!»

Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмішку, бо королівські слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросикові й той удруге пропищав: «Агов!», тоді й вуса помітно затремтіли, а довгі обличчя розтягла вшир усмішка. Поважні лакеї пирснули й зареготали так, що їхні золоті позументи та шнури зателіпались, мов кінці корабельних линв на вітрі.

Натовп, що стояв перед палацом і дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав — таким кумедним видався всім новий король з обома слугами. В жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло від сміху.

Нареготавшись досхочу, люди попіднімали руки й загукали: «Хай живе король Анджело!» А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав «сі» та «йо» й знову натискав на животик матросикові, а той вискав: «Агов!» Люди знову починали реготати, і врешті весь натовп перед палацом хором заволав: «Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!»

І Андреас під ім'ям Анджело Агов справді став неаполітанським королем. Щодня від десятої до першої години він мусив правити королівством. А що він завжди казав тільки «сі» або «йо», то його міністри були дуже ним задоволені. Бо міністри люблять, коли королі кажуть «так».

Дванадцять днів Андреас прожив у розкошах та радощах. Коли камердинер уранці питав по-італійському, чи бажає його величність поснідати, Андреас відповідав «сі!», і йому зразу приносили на золотій таці чашку шоколаду, грінки з білого хліба, яблучне желе, грейпфрути, оливки, шинку, сир пармезан і смажені анчоуси.

Після сніданку Андреас казав «сі». Приходили слуги й добрих дві години одягали його. Зачісували, робили манікюр, пудрили, чистили щіткою, обвішували орденами; але витерпівши все це, він міг у супроводі всього двору перейти до тронної зали й там королювати.

За правління короля Анджело Агова Неаполь став найвеселішим містом Італії; там щодня справляли свято. Одного разу до палацу запросили на бенкет і команду корабля «Любонька». Але моряків посадили так далеко від короля, що він не міг поговорити з ними, і ніхто з них не впізнав у вичепуреному й напудреному королі за чільним кінцем столу їхнього латальника вітрил Андреаса.

На тринадцятий день того королювання, коли Андреас саме сидів у тронній залі й правив королівством, зненацька двоє гвардійців-вартових втягли до зали чорнявого кучерявого хлопця, що лаявся на всі заставки, шалено крутив очима й простягненою рукою показував на короля Андреаса.

«Цей хлопець, — пояснили вартові по-італійському, — твердить, ніби він справжній король Неаполя. Відпустити його чи…»

«Сі!» — гукнув Андреас, урвавши гвардійців на півслові.

Всіх придворних спантеличила така відповідь.

«Справді відпустити?» — перепитали гвардійці.

Андреас удруге промовив «сі», а це, як відомо, означає «так». Усі в тронній залі спантеличилися ще дужче. Але найдужче з усіх здивувався чорнявий хлопець. Він нерішуче підступив до трону й спитав по-італійському, чи можна йому лишитися в палаці.

«Сі!» — відповів Андреас.

«Але ж два королі не можуть правити одночасно! — зауважив чужий хлопець. — Один із нас мусить піти звідси. Хто саме?»

«Йо!» — відповів Андреас.

А це, як відомо, означає «я».

Тоді всі в залі розгублено закрутили головами. Тільки головний двірський церемоніймейстер тримав свою напудрену голову рівно й гідно, як завжди. Він підійшов до чорнявого хлопця й сказав: «У нього шрам на лівій щоці. Та й кучері чорні. Видно, справжній король таки оце».

«Сі!» — озвався Андреас із трону.

Отоді вже всі збилися з плигу. Кричали, бігали, жестикулювали руками й ногами, як уміють тільки в Неаполі. Лиш Андреас на троні лишався спокійний і вдоволено дивився на той гармидер, бо навіть не здогадувався, про що йдеться.

Коли чужий хлопець уклонився йому й показав на корону та скіпетр, Андреас вручив йому те й те, пропустив хлопця на трон і низько йому вклонився, бо вже бачив, як це роблять міністри.

Всіх у тронній залі це так здивувало, що придворні враз умовкли, пороззявляли роти й витріщились на обох хлопців. Але чорнявий, видно, не бачив тут нічого незвичайного. Йому вся ця історія здалася скоріш кумедною, і він так зареготав, що й усі довкола не змогли стримати сміх. Уся зала аж двигтіла від реготу. У жінок текли по щоках сльози, а огрядні чоловіки тримались за черево, боячися, щоб воно не луснуло зі сміху. А коли Андреас іще збігав по свою матроську торбу та показав справжньому королеві лялькового матросика, тоді захитались від сміху навіть напудрована перука головного церемоніймейстера і в усіх сімнадцятьох дверях тронної зали з'явились запудровані обличчя палацової обслуги.

Отже, королювання короля Анджело Агова скінчилось так, як і почалося, — реготом. Але Андреасові довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. І він вважав, що так і треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Він сказав новому королеві: «До побачення», — поцілував його на італійський манір в обидві щоки, дістав від нього розкішний, оздоблений самоцвітами кинджал для своєї матроської торби й пішки покинув королівський палац.

Коли він виходив брамою, варта відсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардієць мовив:

«Минулися чудові дні Неаполя!»

«Сі!» — відповів Андреас.

І подався в гавань, на корабель «Любонька». Останню свою ніч у Неаполі він проспав на своїй койці в кубрику.

Але за ту ніч історія з фальшивим королем розійшлась по всьому Неаполю, тож коли вранці «Любонька» виходила з гавані, всі неаполітанці стояли на причалі, галасували, свистіли, розмахували капелюхами й гукали:

«Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!»

Капітан Карстен Петерсон і вся команда зчудовано витріщились на латальника вітрил і спитали:

«Що це за люди?»

«Давні знайомі», — відповів Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполітанцям та гукати «сі!», «йо!», а потім тричі натиснув на черевце свого лялькового матросика, і той тричі пропищав: «Агов!»

Незабаром вони вийшли в чисте море, і Андреас почав, як звичайно, латати вітрила, пошкоджені під час розвантажування.

Коли один матрос розповів йому, що вся команда «Любоньки» була на бенкеті в короля, Андреас нестямно зареготав і довго не міг угамуватись.

«Подумай лишень! — гукнув Андреас. — Я оце тільки збагнув, що був королем Неаполя».

Докінчивши оповідку, прадідусь устав з верші й запитливо подивився на мене.

— Ну, чи сподобалася тобі оповідка?

— Ще й дуже. Але мені хочеться спитати: невже справді з двома словами можна обійти весь світ?

— Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобі розумну відповідь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум і бадьоре серце, той може багато чого досягти в світі двома словами. Але з самих лише двох слів пуття небагато. Ти знаєш вірша про пані Януціс, що я склав років кілька тому?

— Ні, прадідусю, не знаю!

— Тоді я розкажу його тобі напам'ять.

Ходячи туди й сюди по вершівні, прадідусь проказав вірша. Він був такий:

Розумна пані Януціс

— Тепер бачиш, — сказав прадідусь, докінчивши вірша, — інколи двома словами взагалі нічого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зі слів «Де швець?» пуття ніякісінького.

— Це точнісінько як із папугою, — сказав я. — Ви знаєте віршика про папугу, прадідусю?

— Ні, Хлопчачок, не знаю. Там теж ідеться про двоє слів?

— Авжеж!

— Ну, то розкажи!

Я підвівся з коркових плиток, уклонився й продекламував:

— Мудрий вірш, — сказав прадідусь. — З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розуміти. А ні, то краще мовчи.

Він примружив очі й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповідка. Але в цю мить на вулиці хтось тричі свиснув. То був мій друг Геннінг: він прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що мені робити, бо в прадідуся саме прокльовувалась думка і в такі хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннінг засвистів знову, прадідусь раптом із звичайним своїм виразом обличчя сказав:

— Твій друг Геннінг прийшов. Іди до нього, тільки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!

Я пообіцяв прийти вчасно й вибіг надвір. А прадідусь гукнув услід мені:

— Завтра я розкажу тобі оповідку про байбачка Максика!

— Добре, прадідусю! — гукнув я у відповідь. А тоді вибіг до Геннінга, що хотів погратися зі мною в Колумба у котромусь із човнів на березі.

Звичайно, на вечерю я запізнився, ще й дуже. Але горішня бабуся нітрохи не сердилась. Того вечора вона взагалі була дуже лагідна й трошечки замислена. Тому мені було дозволено пізніше лягти спати та ще й погортати в ліжку чотири дідові «Моряцькі щорічники», в яких друкують усякі оповідки та репортажі про мореплавство. Аж о десятій годині бабуся піднялась нагору вимкнути світло. І спитала, яку можна знайти риму до слова «поки».

Я відповів:

— «Уроки», бабусю!

Вона трохи подумала й сказала:

— «Уроки» підійде. Спи солодко, Хлопчак!

— На добраніч, бабусю! Ти що, теж вірші складаєш?

— Ет, не вигадуй! Ще цього мені бракувало! Лягай і спи!

Грюк! Вона зачинила двері й погупала до своєї спальні. А я замисливсь: нащо їй рима до слова «поки»? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.

ДЕНЬ ДРУГИЙ,

коли я познайомлю вас із Джонні-Свистуном, моєю долішньою бабусею та долішнім дідусем і собакою Ураксом. На прикладі байбака й тарганів показуємо, що слова — це одежа, в яку вбирають світ. Цього дня було складено два найхитромудріші в світі абеткові вірші. Тут-таки оповідається про пташину кімнату, комірчину на горищі та тришаровий пудинг.

Уранці прадідусь прийшов розбудити мене. Насупившись, він сказав:

— Нізащо не можу пригадати, яку оповідку хотів розказати тобі сьогодні.

— Про байбачка Максика, прадідусю!

— Так, справді!

Прадідусеве обличчя проясніло, він примружив очі, випнув нижню губу, замислено подивився на «Моряцькі щорічники», що лежали на нічному столику, й нарешті сказав:

— Розповім краще зараз, а то знов забуду.

— Але ж горішня бабуся чекає нас до сніданку!

— Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слід і слухай!

Я скрутив подушку, підмостив під спину, гарненько зіперся на неї, а прадідусь сів на краєчок ліжка й почав свою оповідку.

БАЙБАЧОК МАКСИК

Коли падає перший сніг і сарни та зайці шукають паші під білим укривалом, тоді байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як уміють спати тільки байбаки, і аж у березні чи квітні вилазять сонні на повітря, щоб качатись на схилах гори та скубти свіжу травицю.

Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'яній клітці в оселі однієї селянської родини. До нього тамставились дуже ласкаво, щодня годували його. І все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вільним життям. І от якось у грудні, коли господиня забула взяти дверцята клітки на защіпку, байбачок відчинив їх, вибіг із хліва і щодуху помчав на велику гору, що височіла за селом.

Максика дуже здивував холодний білий пух, що лежав повсюди й так чудно припікав йому лапки. Ось йому зустрілась білочка Августа, і Максик спитав: «Скажи, Августо, що це за білий пух і чому ним посилана земля?»

«Невже ти не знаєш, що це сніг? — здивувалася білочка. — Кожної зими, коли ви, байбаки, спите під землею, з неба падає сніг. І щороку навесні, коли кінчається ваш зимовий сон, налітає теплий вітер і розтоплює цей сніг на воду».

«Кумедія! — відказав Максик. — А я весь час думав, ніби сніг такий, як пісок. Я й гадки не мав, що він вогкий. Чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!» — і побіг далі на гору.

Вибігши десь на чверть висоти схилу, він зустрів сарну Карлу, що жалібно стогнала.

«Що таке, Карло? — спитав байбачок. — Чого ти так стогнеш?»

«Ох, ох, ох! — зітхнула сарна. — Я впала на льоду й забила ліву передню ніжку!»

«А хіба на льоду є горби?» — сторопіло запитав Максик.

«Ти що, дурний? Таке питаєш! — здивувалася Карла. — Лід гладенький і слизький! Того ж я й упала!»

«Чому це лід слизький?» — допитувався Максик.

«Чи я знаю чому? — відказала сарна. — Піди на замерзлий ставок та й випробуй сам!»

Максик хотів іще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далі шукати паші.

Тоді Максик побіг до замерзлого ставка, що справді був рівний та блискучий, як дзеркало. Він спробував пробігтись по ньому, але послизнувся на льоду — всі чотири лапки роз'їхались у різні боки — й радий був, коли вибрався на землю.

«Кумедія, — сказав байбачок, — я весь час думаю, що лід шершавий і сухий, наче вапняковий камінь. А він насправді гладенький і мокрий! І чого лишень не довідаєшся, коли не спати взимку!» А тоді знову подріботів між ялицями на гору.

Тим часом він устиг зголодніти. Але ніде не видно було ні травинки. Аж раптом він угледів Карла-Теодора, чорного крука, що сидів на вершечку скелі й бив крильми.

«Агов, Карле-Теодоре! — гукнув байбачок. — Ти не знаєш, де б тут паші знайти? Я хочу їсти, а трави ніде нема!»

«Паша є в лісника! — кракнув крук. — Отам праворуч від дороги є відчинена клуня, і в ній повно сіна».

«У лісника? Так це ж отой розбійник з чорною бородою!» — жахнувся Максик.

«Що ти плетеш! — засміявся крук. — Лісник не розбійник, а добрий чоловік, він узимку підгодовує звірів, щоб не голодували».

Максик хотів спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетів геть.

«І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!» — подумав байбачок і побіг до відчиненої клуні праворуч від шляху, де лежало запахуще сіно.

У клуні він сів на підлозі, побажав сам собі смачного й почав з насолодою хрумкати сухі стебельця. А наївшись, ліг у сіно й міцно заснув.

Та зненацька його розбуджено, і, зчудовано закліпавши очима від яскравого світла, він побачив перед собою приязне обличчя чоловіка, що держав його на руках.

«Ой лишенько! — подумав байбачок. — Тепер він напевне забере мене до себе додому й замкне в клітці».

Проте чоловік не подався додому, а, сидячи в клуні з Максиком на руках, почав щось ласкаво говорити йому. На жаль, Максик не розумів людської мови.

Трохи згодом чоловік зсадив байбачка додолу, і той щодуху чкурнув геть.

«Кумедія, — думав він, біжачи, — це ж, напевне, лісник. А я, дурень, весь час гадав, ніби він лихий розбійник із чорною бородою. Чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!»

Потім байбачок побіг далі на гору, бо вже недалеко було до тієї полонини, де колись була його нора.

Вже зовсім близько від тієї полонини йому стрівся сарнюк Вастль.

«Овва! — здивовано сказав Максик. — Що це ти робиш у цих місцях, Вастлю? Адже тут поблизу колиба, а ти ж боїшся людей!»

«Та невже ти не знаєш, що взимку в колибах ніхто не живе?» — й собі здивувався сарнюк.

«Ніхто? — перепитав Максик. — А де ж корови та люди?»

«Корови в долині, в селі, по стайнях, — відповів Вастль, — та й пастухи, доярки та сировари теж там!»

«Як цікаво!» — вигукнув байбачок і хотів уже розпитувати сарнюка далі, але той побіг собі, й Максик знову зостався сам.

«Кумедія, — промурмотів він, — а я весь час думав, що від колиб треба держатись якнайдалі! І що взимку там нема нікого — цього ніхто мені не казав. І чого лишень не дізнаєшся, коли не спати взимку!» Потім без страху обнюхав колибу й побіг далі на гору.

Тим часом знявся вітер, сипонув сніг. Що вище забирався Максик, то дужче шаленіли вітер та сніговиця. Раз у раз йому доводилось лапкою змітати сніжинки з очей, і взагалі в холоді та вогкості було дуже неприємно.

Врешті байбачок добіг до рідної полонини, але завірюха вже була така, що він не бачив нічого за два кроки від себе.

«Може, зима й гарна, — міркував він, — але в норі все-таки затишніше. Якби ж то я знав, де вхід до моєї давньої оселі!» І враз Максик почув із якоїсь дірки в землі далеке хропіння.

«Гм… — подумав він. — Здається, тут спить байбачок! — І трохи заліз у ту дірку. Там йому дещо здалося знайомим, і він гукнув: — Агов, агов, хто тут живе?»

Хропіння стихло, і голос, теж ніби знайомий Максикові, сердито озвався:

«Хто там? Хто це перебиває мій зимовий сон?»

«Я, байбачок Максик! — відповів наш утікач. — Я шукаю зимового нічлігу!»

«Хто, хто? — гукнуло з глибини нори. — Максик? Не може того бути! Мого брата Максика впіймали люди, і він сидить десь у клітці».

«Та ні ж бо! Я тут! — закричав на все горло Максик. Бо він раптом здогадався, що потрапив у свою давню оселю. Він ще прислухався, що чути з глибини, й гукнув: — Здоров був, брате Мукі!»

Потім байбаки обнялись по-байбачому передніми лапками й відсвяткували свою зустріч. Аж до пізньої ночі обидва сиділи, гомоніли, розповідали. Максик розказав братові про всі свої пригоди, а під кінець сказав:

«Ти знаєш, братику Мукі, можна дізнатись багато, коли не спати взимку. Але в цю пору в норі все-таки затишніше!»

За десять хвилин обидва вже лежали в глибокому сні й хропли ніби навзаводи. І так вони хропли до березня чи квітня, сплячи так міцно, як уміють тільки байбаки.

Прадідусь аж зітхнув із полегкістю, коли докінчив оповідку.

— Коли в мене такий настрій, я мушу зразу розповідати або віршувати, — сказав він. — А то голова заболить або нежить почнеться.

— Прадідусю, — сказав я, — коли ти розповідав, кілька разів хтось наче пробував відчинити двері. За ними хтось стояв?

— Ет, Хлопчак, дурниця. То вітер. Хто б там стояв за тими дверми? В домі нема нікого, крім горішньої бабусі. А вона оповідками не цікавиться.

— А й правда! — погодився я. Але в ту ж мить побачив, як тінь, що падала на шибку в дверях, зникла. А за хвилину бабуся гукнула зі сходів:

— Де ви там? Доки я вас чекатиму зі сніданком!

Тоді в мене майнув здогад. Але я нічого не сказав, а лишив свою підозру в думці.

Поки я вмивався та вдягався, ми з прадідусем розмовляли про байбачка Максика.

— З цієї оповідки ти можеш зрозуміти, — сказав прадідусь, — що з таких слів, як «сніг», чи «лід», чи «лісник» мало пуття, коли не знаєш того, що цими словами називається. Це достоту так, ніби мати смичок, але не мати скрипки.

— Прадідусю, — спитав я, — адже й у твоєму вірші про тарганячу газету є отаке не зовсім зрозуміле слово?

— Ні, Хлопчак, таргани в моєму вірші просто вихваляються словом, якого зовсім не розуміють, та ще й перекрутили його. Ось послухай цього вірша ще раз.

І прадідусь почав:

Глофпофтамп!

— Кумедні ці таргани, — сказав я. — А що воно може означати, прадідусю, оте «глофпофтамп»?

— Мабуть, «головпоштамт». Але сам розумієш — таргани навряд чи можуть уявити собі головний поштамт. Речі, про які говориш, треба спершу побачити. А то слова будуть такі порожні й кумедні, як твої штани й сорочка на стільці.

— То виходить, слова — це одежа, в яку одягають увесь світ?

— Атож, приблизно так воно й є. Без мови світ був би голий, як ти оце тепер. А завдяки мові він стає пристойний і чепурний, як ти завдяки одежі.

— Панове, чи. довго ще мені чекати? — гукнула знизу бабуся. — Какао прохолоне!

Я хутенько одягся, і ми пішли до кухні. На сніданок були молочні булочки з какао — моя улюблена страва вранці.

Ми знов завели розмову про абеткові вірші. Горішня бабуся мовчала й удавала, ніби вони її зовсім не цікавлять. Але раптом сказала:

— Носитеся зі своїми абетковими віршами! Велике діло. Якби я схотіла, то й сама могла б їх складати. Я просто не хочу. Не маю часу на такі дурниці. Життя для цього надто важке, та ще коли маєш моторного катера!

«Ой-ой-ой! — подумав я. — Зараз почне бідкатись!»

Але вона не бідкалась. Навпаки, сказала:

— Коли хочете придумати щось справді складне, то звіршуйте такого вірша, щоб у ньому кожне слово починалося з іншої літери та ще й за абеткою.

— Ого! — вигукнув я. — Цього ніхто в світі не зуміє. Занадто важко.

— Так, — підтвердив прадідусь. — Занадто важко.

Тоді горішня бабуся покепкувала з нас: мовляв, на щось справді путяще ми нездатні.

Ці слова тяжко вразили нашу віршувальницьку честь. Але ми нічого не відповіли, а подались до рибальської комори. Там прадідусь сів між вершами й заходився вирізати поплавці для Крішона Кульги. За роботою він супився й випинав нижню губу. Але чомусь не починав нової оповідки. Тільки сказав:

— А думка горішньої бабусі зовсім непогана. Але такого вірша скласти важко, ох як важко!

— Авжеж, — погодився я. — Дуже важко. Цього ніхто не зуміє!

Прадідусь кивнув головою і знову випнув нижню губу.

— Прадідусю, — тихо спитав я, — можна мені піти нагору, трохи погратися дзиґами?

Прадідусь кивнув головою і примружив очі. Я тихенько вийшов і піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет. Сьогодні я зовсім не боявся її. Я був надто заклопотаний. Бо в голові у мене вже накльовувався такий вірш, де кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку. Я тільки хотів заримувати його, а потім здивувати прадідуся.

Я взяв чисту соснову дошку та теслярського олівця й зразу почав з великим запалом віршувати. Я хотів показати горішній бабусі, на що здатен.

Я списав усю абетку згори донизу на дошці й до кожної літери почав дописувати слово. Врешті, поморочившись довгенько, я таки справді склав вірша. Тоді я на радощах обняв Шкіряну Лізбет, пустив дошку повзком по драбині й швидко спустився вслід за нею.

— Прадідусю, прадідусю! — гукнув я. — Подумайте лишень: вийшло! Я склав абеткового вірша, такого, як хоче бабуся!

— А ти складав від А до Я? — спитав прадідусь.

— Аякже! Від А до Я.

— Гм, — гмукнув прадідусь. — Дивне діло! — Потім примружив очі, пильно глянув на мене й спитав: — А як ти гадаєш, навпаки — від Я до А — теж можна скласти?

— Ні, нізащо в світі! Це неможлива річ!

— Гм! — знову гмукнув прадідусь. — А як по-твоєму, що звіршував я на оцій дошці?

— Не знаю, прадідусю!

Але враз у мене виринув здогад. Я спитав:

— Невже від Я до А?

— Так, так! — гукнув прадідусь і забігав по вершівні. — Я склав вірша від Я до А. Кожне слово починається з іншої літери в абетковому порядку.

— Ого, прадідусю, які ми молодці!

— Так, я й сам би не повірив! Але давай уже читати. Починай ти!

Прадідусь із поважним обличчям зіперся на одвірок, а я взяв дошку й гордо прочитав труднющого вірша. Він був такий:

Абетка звірів

— А щоб було видно, що це справжній вірш, я перепишу його у вісім рядків:

Прадідусь сказав:

— А бодай тобі, та й гарно ж ти звіршував! Ото бабуся подивується! А тепер послухай мого вірша.

І почав:

Морська яхта

Цього прадідусевого вірша я також напишу ще раз у вісім рядків:

Морська яхта

— Прадідусю! — сказав я. — Ох і гарно ж у вас вийшло!

— Як вийшло, так вийшло, — відповів прадідусь. — Але ходімо вже до бабусі. Пора обідати!

Ми понадягали шапки, взяли дошки під пахви й через вулицю, де того дня гуляв дужий вітер, рушили додому. Горішня бабуся ще куховарила, коли ми ввійшли до кухні. Вона мовила:

— Гайда звідси! Тут вам нема чого робити.

— Що ви, бабусю! — гукнув я. — Ми склали два чудові вірші!

— То поставте дошки тут. Я подивлюсь. А вас щоб тут не було! Обідатимемо у вітальні.

Прадідусь і я знизали плечима, вийшли до вітальні й почали гортати «Моряцькі щорічники». Але я не втерпів і вибіг ще раз до кухні.

Горішня бабуся сиділа там за столом і писала.

— Ви віршуєте? — спитав я.

— Ет, вигадаєш! — спалахнула вона. — Звідки в мене час на віршування? Я записую кулінарного рецепта!

— А ви вже прочитали наші вірші, бабусю?

— Так, — відповіла вона, — глянула одним оком. Непогано! Я б не повірила, що таке можна зробити. Та коли не мусиш дбати про чоловіків і про моторний катер, то є час на такі речі. А я, бідолашна жінка, мушу день і ніч надсаджуватись, і варити, і латати, і прати…

— І записувати кулінарні рецепти, — докинув я.

— Аякже, — підхопила бабуся, — І записувати кулінарні рецепти теж доводиться.

Але вона мовила це трохи збентежено, і я здогадувався чому. Та не сказав нічого, а слухняно поніс миску з картоплею в лушпайках до вітальні.

Потім ми пообідали.

Після обіду прадідусь ліг поспати. В такому віці складний вірш, мабуть, утомив його. А я скористався цією нагодою, щоб провідати своїх хворих сестричок Аннекен і Йоганнекен.

Зайти до них я не міг, бо кір — хвороба заразна. Тому я засвистів на вулиці, а вони підбігли до вікна й хихотіли там та кривлялись, як звичайно роблять маленькі дівчатка. Дивилися собі на кінчик носа, щоб очі сходились докупи, або начісували волосся на обличчя, або випинали губи дудочкою.

З півгодини я витримував усе це й дивився з вулиці на них. Та коли нагодився Джонні-Свистун і почав реготати до сліз із моїх дурненьких сестричок, я розсердився й крикнув їм, щоб вони щезли з вікна. І вони справді щезли. Але спочатку висолопили язики.

Джонні-Свистун сказав:

— Дівчиська всі дурні. Ходімо на берег, пограємось у краб'ячі перегони.

Я залюбки погодився й пішов із Джонні вузенькими вулочками горішнього селища до сходів, що зигзагами спускались у діл попід червоним кам'яним урвищем. Ми з'їхали вниз по залізничному поруччю, бо так, по-перше, швидше, а по-друге — цікавіше.

В долішньому селищі ми пішли не завулочками, а широкою Кайзерівською вулицею, що веде до причалів. Там уже висіли на каштанах маленькі зелені їжачки. Але Джонні сказав, що каштани ще не достигли. Він завжди знав такі речі. А ще він знав, що каштанові дерева бувають дуже старі, й розповів мені, ніби в Італії є одне таке дерево, що стовбур його має в обводі шістдесят метрів.

— Те дерево росло ще за часів Нерона! — докинув Джонні.

— Невже? — здивувався я.

— Точно! Мені вчитель розказував, — відповів Джонні.

Ну, коли вчитель розказував, то напевне правда. Але дивно все-таки! Поки ми йшли вниз Кайзерівською вулицею, мені не сходило з думки те дерево.

І раптом Джонні спитав:

— Хлопчак, чому ти примружуєш очі й випинаєш нижню губу?

— Хіба?

— Тепер уже ні, але щойно так робив.

— Ой, Джонні, це означає, що в мене є якась думка! Мені треба чимскоріш до моєї долішньої бабусі! А в краб'ячі перегони пограємося завтра!

І я побіг. Джонні-Свистун зовсім сторопів і гукнув мені навздогін, що так робити нечесно, а завтра він не схоче гратися. Та мені було байдуже. Мені спало на думку, як скласти оповідку про каштанове дерево. І я хотів записати оповідку.

Долішня бабуся жила в великому жовтому будинку, перед яким росли три могутні каштани. Вона була куди веселіша за горішню бабусю. Крім того, в неї був собака — сенбернар Уракс.

Коли я прийшов, Уракс лежав у сінях і куняв. Та як тільки побачив мене, то завиляв хвостом, стрибнув до мене й поклав передні лапи мені на плечі, мало не поваливши мене.

— Молодець, молодець, Ураксе! — гукнув я. — Тільки не заважай мені. У мене є одна думка.

Собака зрозумів мене вмить. Відчепився від мене й тільки тихенько прослизнув у двері вслід за мною, коли я зайшов до пташиної кімнати.

Там стояли під скляними ковпаками набиті тирсою птахи: кулички, чайки, горобці, одна вивільга й дві морські чайки. Серед тих птахів сиділа моя долішня бабуся й гаптувала подушку.

— Добридень, бабусю! Мені треба паперу й олівця! — вигукнув я.

— Ти що, знов хочеш віршувати? Твоя голова ще замала для цього. Ти можеш набути головний біль на все життя. Нездорово в такі юні літа віршувати.

— Та ні, бабусю, я тільки хочу записати одну оповідку, що почув від Джонні-Свистуна! — гукнув я.

— Джонні-Свистун тобі не товариш! Учора він вилаяв старого боцмана з причалу негарним словом. Про це вже весь острів знає.

— Так боцман із причалу сам лається негарними словами! — відказав я. — Хіба він має право так лаяти Джонні?

— А якими ж словами лаявся боцман?

— Як дасте паперу й олівця, я напишу.

— Ну гаразд, візьми в секретері паперу й олівець.

Я шаснув до секретера, і Уракс услід за мною; взяв кілька аркушів паперу та довгого олівця й написав на маленькому папірчику ті негарні слова, що ними лаявся боцман з причалу.

Долішню бабусю глибоко обурили ці слова. З обурення вона навіть уколола голкою великого пальця.

А я побіг із папером та олівцем на горище й зачинив двері перед носом в Уракса. Коли записуєш оповідки, треба бути самому. Собаки при цьому заважають. (А от коти — ні.)

Коло невеличкого круглого віконця на горищі я вмостивсь на старому матраці, поклав на коліна альбом «З історії Німеччини» й почав писати оповідку про каштанове дерево. Час від часу я розгортав альбом і списував з нього те, що мені підходило.

Коли вже смеркло і я майже дописав свою оповідку, на горище прийшов мій долішній дідусь і сказав, що я зіпсую тут собі очі, та вже й годі віршувати. Уракс, що ввійшов за ним, гавкнув і, як звичайно, поклав мені на плечі передні лапи, так що списані аркуші посунулися з моїх колін і розсипались по підлозі. Я так розсердився, що ляснув Уракса. Але долішній дідусь сказав, що Уракс не хотів зробити шкоду, а коли його бити, він почне боятись людських рук.

— Твої аркуші можна розібрати внизу, в кімнаті, — сказав він. — Ти зразу й прочитаєш мені свою оповідку?

— Так вона ж іще не готова, дідусю! — відказав я.

— Тим ліпше, Хлопчак, тоді я допоможу тобі докінчити її.

Я зрадів, зібрав аркуші, поклав альбом «З історії Німеччини» на матрац і спустився з дідусем та Ураксом у пташину кімнату.

Мій долішній дідусь мав чорного кучерявого чуба, ніби негр. Напомацки той чуб був схожий на овечий смушок. Він любив грог і був дуже добродушний.

Моя оповідка сподобалась йому. Але не вся. Тому ми вдвох виправили її і вдвох-таки придумали для неї кінець. Уракс стояв поруч і завзято молов хвостом, ніби й він щось тямив у складанні оповідок.

Коли ми нарешті впорались, бабуся принесла дідові грогу, а мені — тришаровий пудинг.

Цей пудинг мав такі кольори, як прапор нашого острова. Долішня бабуся сама придумала його рецепт якось уночі, в ліжку. Тому пудинг і називався «Анна». Зісподу він був зелений від маренки, посередині червоний від полуниць, а зверху білий від збитого білка. Того вечора я з'їв його повну миску. Бо писання нагонить апетит.

Потім я, скрутивши свою оповідку дудочкою, взяв її під пахву й побіг скільки духу в горішнє селище. І все ж я запізнився на вечерю. Горішня бабуся страшенно насварила мене.

Коли я сказав їй, що вже з'їв у долішньої бабусі цілу миску пудингу, вона розсердилася ще дужче.

— Ну як можна робити отакі дурниці — давати дитині цілу миску пудингу! — закричала вона. — Цього ж вистачило б сімдесятьом сімом домовикам! І що собі думає та долішня бабуся? Куди це годиться! Скажи й ти щось, тату! Невже я сама мушу всьому давати лад?

— Так, так, — пробурчав прадідусь із-під вусів. — Ціла миска пудингу — це трохи забагато для дитини, правда, правда!

— От бач! — переможно вигукнула горішня бабуся. — Твій прадідусь теж сварить тебе!

— Ну що ти, Маргарето, я зовсім не сварив його! Я тільки сказав…

— І досить! Не захищай хлопця! А тепер, Хлопчачок, у ліжко! І щоб зразу вимкнув світло! Та не бери з собою «Моряцького щорічника»! Ну, гайда!

Я вирішив, що краще послухатись, бо горішня бабуся аж кипіла. Сказав «добраніч усім», збіг нагору, роздягнувся й заснув так швидко, що зовсім забув ще раз перечитати свою оповідку.

ДЕНЬ ТРЕТІЙ,

у який трохи докладніше розказано про Джонні-Свистуна. Тут-таки з'ясовано, як змінюються мови і чому теля «воно», а не «він» і не «вона». Наведено вірша про «він-вона-воно» й опис майже справжньої аварії. Пояснено, чому коробки з-під капелюшків, повні діамантів, не слід брати в рятувальні човни і чому ми з прадідусем лаццароні й тутті-фрутті.

Коли вранці прадідусь зайшов до мене в спальню, я був уже вмитий і одягнений, бо мені кортіло швидше прочитати йому свою оповідку. З нетерплячки я за сніданком з'їв тільки три булочки з маслом, і горішня бабуся дуже здивувалася.

— Це через оте дурне об'їдання пудингом учора ввечері, — бурчала вона. — Твоя долішня бабуся — нерозумна жінка. Так і скажи їй, коли знову підеш до неї.

— Ну що ти, Маргарето, — докірливо мовив прадідусь. — Хіба так можна? Хлопчак, ходімо в наш Содом і Гоморру!

— Можна, можна! Так і перекажи їй, як я сказала! — гукнула горішня бабуся навздогін нам. — Це їй тільки на користь буде, як трохи проти шерсті погладити.

— Жінки не можуть без сварні! — промурмотів прадідусь крізь зуби, а потім ми пішли через вулицю до рибальської комори. У вершівні я зразу вийняв з кишені свої аркуші й сказав:

— Моя оповідка називається «Старе дерево в далекій долині».

— Помалу, помалу, не квапся так! — гукнув прадідусь. — Коли щось розповідаєш або читаєш, не можна так накидатись на слухача, треба це робити поволеньки. Сядь як слід на корок! Отак, а тепер починай!

І я повільно прочитав прадідові ту оповідку, що її написав удвох із долішнім дідусем.

СТАРЕ ДЕРЕВО В ДАЛЕКІЙ ДОЛИНІ

В одній далекій, відлюдній долині стоїть старе-престаре дерево, таке грубе, що чотири чоловіки насилу обхопили б його стовбур. Листя на тому дереві розчепірене, ніби п'ять пальців на людській руці, а пишна крона навесні вкривається білими свічками суцвіть. Потім замість них виростають схожі на їжачків зелені плоди.

У сиву давнину, коли дерево ще було молоде, до тієї відлюдної долини якось заблукали, полюючи на ведмедя, двоє людей — батько й син. Батько, одягнений у ведмежу шкуру, звався Уракс. А син, що мав на собі гарненьку курточку з козячого хутра, мав ім'я Урасик. Осінній день був сонячний, і обидва лягли спочити в холодку під деревом. Та ледве-но вони заплющили очі, як довкола щось почало загрозливо стукати й тріскати. Уракс, батько, вмить зірвався на ноги й ухопився за важезний кий. Він подумав, що десь поблизу суне ведмідь або вовк. Урасик також підскочив і вхопив товсту ломаку, що лежала на землі.

Та роззирнувшись навкруги, вони не побачили ніякого небезпечного звіра. Зелена долина мирно дрімала під сонечком. Але стук і тріскіт не стихали. То стукне ліворуч, то лусне праворуч…

Уракс і Урасик повертали голови з боку в бік, ніби сарни, що зачули небезпеку, і їм уже стало трохи моторошно.

Та зненацька Урасик вигукнув: «Та! Та! Тук! Тук!» — тобто: «Тату, тату! Диви, диви!»

Старий могутній Уракс у ведмежій шкурі, що стояв, зіпершись на кий, глянув туди, куди показував пальцем син, і побачив, як з гілля дерева падають шипуваті зелені плоди, стукають об землю і з лускотом розбиваються.

Тоді Уракс із Урасиком засміялись, і хлопчик у козячому хутрі побіг збирати блискучі темно-брунатні кульки, що випадали з розтріснутих зелених шкаралупок.

«Крак! Крак! — сказав Урасик, показавши на ті кульки.

Тато Уракс кивнув головою, показав на дерево й сказав: «Крак-древо», — тобто тріскуче дерево. Коли обидва надвечір рушили додому, Урасик мав у кишенях своєї козячої куртки темно-брунатні кульки. В їхній лісовій печері він показав ті кульки своїй матері Уріані й сестричці Урусі й сказав: «Та, та, тук, тук, крак-древо!» — тобто: «Гляньте, гляньте, оце впало з тріскучого дерева!»

Відтоді дерево в долині називали «крак-древом», і всі діти, що жили в печерах по довколишньому лісі, восени збирали брунатні кульки та бавились ними.

Багато часу минуло — ціла тисяча років. Люди покинули печери й побудували собі дерев'яні хати. Про дерево в далекій долині вже ніхто й не згадував.

Та одного дня на початку листопада через ту далеку долину їхала в запряженому волами візку жінка з дочкою. Мати, вдягнена у вовняну сукню й підперезана поясом з великою золотою пряжкою, звалась Туснельда. Донька в червоному плащику з овечої шкури — Туся. Вони їхали вже багато днів і поїли всі свої припаси. Було холодно, в гіллі дерева свистів листопадовий вітер.

Мати зупинила волів, зсадила з візка Тусю й сіла з нею в захистку під стовбуром, що став уже грубезний, могутній. Вони хотіли трохи перепочити від труського візка та завивання вітру.

Туся сказала: «Глад!» Це означало: «Я голодна!»

Але мати, на жаль, не могла дати їй нічого, навіть жменьки проса, щоб пожувати. Аби забавити доньку, вона показала на брунатні кульки, рясно розсипані в траві, й почала качати їх, як крем'яхи.

«Це кракси!» — сказала вона, бо пригадала, що колись вичитала таке слово в списаному шкіряному сувої прапрапрапрапрабаби. Туся, що думала тільки про їжу, зразу вхопила одну кульку, а побачивши, що під тріснутою кулькою біліє щось схоже на зерня з горіха, зразу обчистила шкаралупку й укинула біле ядерце в рот.

Туснельда перелякалась: а що як донечка отруїться? Та не встигла нагримати на малу, як сталося щось куди страшніше. До дерева підбіг страшелезний дикий кабан із гострими іклами. В матері з переляку аж серце спинилось.

Але кабан, що в цих відлюдних краях ще не бачив людини, поводився зовсім мирно. Обнюхав Туснельдину пелену і вдоволено засопів, коли Туся почухала йому в щетині.

Здоровезний звір заходився вишукувати своїм рилом брунатні кульки та смачно хрупати їх. Аж за годину — видно, наситившись, — він подріботів геть.

У Туснельди камінь відпав від серця, і не тільки тому, що минулась небезпека. Тепер можна було не боятись і голоду: вона знала, що брунатні кульки в зелених шипуватих шкаралупах можна їсти. Вона пригорщами наносила їх у візок, і, їдучи далі, мати і донька чистили ті кульки і їли досхочу. А ввечері, приїхавши додому, розповіли Тусиному татові й братам про свою пригоду, показали плоди того дерева й підсмажили їх на вогнищі в хатині.

За тисячу років людський розум, звичайно, став тонший, а мова — точніша. Тисячу років тому казали просто — «крак». Тепер же один плід називали «кракс», а багато — «кракси». Краксом називали й саме дерево, і всі дітлахи, що жили в дерев'яних хатинах на околиці, восени збирали кракси й ласували ними.

Минуло багато часу — ще ціла тисяча років. Люди покинули дерев'яні хатини й побудували на горах кам'яні замки. Про дерево в далекій долині вже ніхто не пам'ятав. І ось одного дня під кінець жовтня через ту відлюдну долину проїздив верхи один рицар зі своїм сином. Рицар, що мав на собі блискучий срібний обладунок, звався Вольфгард фон Бальдевайн, а його синок у брязкучій кольчузі — Вольфик. Тато Вольфгард, що навчив свого сина не тільки їздити верхи, фехтувати, стріляти з лука та полювати з соколом, а ще й римувати, користався цією поїздкою, щоб утовкмачувати синові прекрасне мистецтво віршування.

Вольфик саме почав складати вірша. Почав зі слів:

Тоді став підшукувати риму, і погляд його впав на дерево, що за дві тисячі років виросло в справжнього велетня. Він спитав у тата, як те дерево називається. Але рицар не знав того; раптом він пригадав один пергамент свого прапрапрапрадіда, де згадувалося про дерево з пальчастим листям і зеленими шипуватими плодами. Той прапрапрапрадід згадував у пергаменті й назву дерева, але рицар Вольфгард фон Бальдевайн уже не пам'ятав її точно. Він думав, думав, бо назва крутилась на язиці, але так і не міг згадати. Аж через півгодини пригадалась йому та назва. Та що синок недавно питав у нього риму до слова «пасти», він переплутав одне й друге і назвав плоди того дерева не «кракси», а «касти». Так він і сказав синкові.

«Ой! — вигукнув Вольфик. — Який чудовий випадок! Тепер я маю прегарну риму до «пасти»!»

І, їдучи далі, докінчив свого віршика:

Тато Вольфгард був дуже задоволений сином. Коли вони надвечір приїхали до замку й сіли в великій рицарській залі за вечерю, Вольфикові довелося проспівати свого віршика під звуки лютні, і йому завзято плескали в долоні не лише дами та пани, а й служники та служниці.

Від того дня дерево в долині називали вже не «крак» і не «кракс», а «каста», бо завдяки рицарському вихованню розум людський став витонченіший і мова теж. Слово «кракс» не тішило слуху співців.

Воно здавалося грубим, неоковирним. А от «каста» — тонше, милозвучніше, його легше проспівати. Отож відтоді почали казати «каста», і всі діти, що жили в замках на довколишніх горах, часто восени їздили верхи в долину та співали під розлогим деревом.

Минуло багато часу — ціла тисяча років. Люди покинули замки, побудували собі кам'яні міста. Про дерево в далекій долині вже ніхто й не згадував.

Але одного дня, теплого осіннього дня, якась дама, гуляючи з донечкою по тій далекій долині, з подивом побачила старезне, велетенське дерево. Дама, що носила пишну, схожу на дзвін сукню, напнуту на обручах, звалась Лаура. А донечка в шовковій кофточці та довгій спідничці з тафти — Лауріночка. Обидві мали в правій руці уквітчаний вівчарський ціпочок, а в лівій — віяло.

Сівши спочити під деревом, вони побачили в траві шипуваті зелені плоди, в яких ховалися брунатні кульки.

«Ой, які чарівні!» — прощебетала Лауріночка.

«Справді чарівні», — погодилась пані Лаура.

Обидві поклали свої ціпочки та віяла й почали кидати одна одній брунатні кульки.

Лауріночка спитала матір, як називаються ці плоди. Та пані Лаура не могла пригадати зразу, їй тільки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в одній книжці своєї прапрапрапрабабусі. Згадалось їй і те, що такі дерева ростуть десь у Гюлістані, тобто в Туреччині. А що пані Лаура любила говорити в риму, то сказала:

«Ох, каштани! Яка мила назва! — вигукнула Лауріночка, бо вона була трохи шепелява. — Дожвольте мені, матушю, нажбирати їх і вжяти додому — гратишя! Каштани!»

«Назбирай, пташечко моя», — відповіла пані Лаура.

Отак і вийшло, що Лауріночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатні кульки. І всім розповіла, що вони називаються «каштани».

Сестричкам та гувернантці-француженці ті каштани дуже сподобались, і вони всі поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.

Від того дня старезне дерево почали називати каштаном. І всі дерева, що мають листя, розчепірене, ніби пальці на руці, називаються так.

Отже, назва дерева за три тисячі років чотири рази змінилась. Але саме дерево в далекій долині росте й досі, воно тільки стало ще вище й грубше.

Коли я дочитав свою оповідку, прадідусь вигукнув:

— Ого, та й складна ж оповідка! Ти справді написав її сам?

Я признався, що деякі місця списав із альбома «З історії Німеччини» і що мені допомагав долішній дідусь.

— Але придумував оповідку я сам!

— Так, це легко помітити. Бо ти уявляєш собі розвиток мови занадто просто. Насправді вона розвивалася куди повільніше й спокійніше. Мов річка, до якої звідусюди стікаються струмки, ручаї та потічки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-іншому, по-іншому думає й по-іншому говорить, ніж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слів навмання. Кожна річ потребує такого слова, що підходило б до неї. Гном має одне ім'я, квітка — інше, а трава — ще інше. Це доводить мій вірш про долину Сімземель.

— А який це вірш, прадідусю?

— Слухай! Зараз розкажу.

Я зручненько сів і почав слухати вірша, якого ще не чув.

Долина Сімземель

— От бач, — сказав прадідусь, докінчивши вірша, — слова, що мають підходити до якоїсь речі, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкіряної Лізбет ніяк не могли називати Регіною. Це ім'я просто не підходило б їй. А коли ти почуєш слово «Півгачок», то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово «Мовпушок», наприклад, звучить зовсім інакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: «Мов-пу-шок!» Чуєш? Звук округлий, повний, доспілий, мов велика пишна квітка. Правда?

— Так, прадідусю! Але скажіть: хто придумав усі слова, які є на світі?

— Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всі люди. Мова — це скарбниця народу. В ній зберігаються всі спогади і весь досвід за багато тисяч років. А скарбники, що охороняють ті скарби, та ведуть їм лік, та змітають з них пилюку, — то вчені, мовознавці, дослідники мови! Вони позбирали всі слова й упорядкували їх, як колись на річці Євфраті в хить-хить-хатках.

— У хить-хить-хатках? А що це таке?

— Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга історія. Чи вистачить нам часу до обіду?

— Мабуть, вистачить.

— Гаразд, тоді я розкажу тобі все достоту! Сідай на корок та наставляй вуха, бо ця оповідка зовсім непроста!

Я сів на коркові пластини й уважно вислухав прадідусеву оповідку.

ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ

Колись давно — сто чи, може, й двісті років тому — по річці Євфрату плив за водою корабель, на якому була ціла компанія вчених-мовознавців. Ці вчені подорожували вже три роки, досліджуючи всі мови світу, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усі. І ось, пропливаючи попід тим берегом, де колись стояло місто Вавілон, вони побачили щось дуже дивне.

На березі височів чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгі колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчудніше було те, що на самих кінцях тих колод стояли дві невисокі хатки, збудовані з каміння, і що ті хатки справді легенько хитались під вітром угору-вниз, як діти на гойдалці.

«Що це таке?» — в один голос вигукнули вчені.

«Це останні рештки Вавілонської вежі, — пояснив капітан судна — старий араб. — Вона стояла тут».

«А що це таке — Вавілонська вежа?» — спитав учений-китаєць.

Капітан пояснив йому:

«Коли люди будували Вавілонську вежу, що мала сягати неба, бог нібито розгнівився на таке зухвальство. І за ніч повкладав їм у голови різні мови, так що вони більше не могли зрозуміти один одного й у страшенному переполоху розбіглись на всі боки».

«Так-так, — сказав китаєць. — Я вже пригадав цю історію. Про неї розказано в Біблії. Але що ж сталося з вежею?»

«А з вежею сталося таке, — пояснив старий араб. — Коли люди розбіглись, то вежа — і цегляні мури, і риштовання, й драбини — лишилась у безлюдному Вавілоні. Налітали вітри, дощі, піщані бурі, смерчі, за спекотними днями йшли холодні ночі. Дерев'яне риштовання струхло, мури завалились, недалека пустеля засипала рештки вежі піском та землею, і врешті вона обернулась в оцей положистий пагорб. Тільки одну частину вежі пощадили вітри, сонце й пустеля. То були десять довгих колод із чорного дерева, що лежали на самому вершечку, міцно позв'язувані ликом. Спочатку то була підлога восьмого поверху вежі, їхнє дерево тверде й тривке, і вони витримали все, не згнили й не поламались».

«А що ж то за хатки на кінцях колод?»

«Ті цегляні будиночки з пласкою покрівлею колись були сторожками на восьмому поверсі».

«Цікаво, цікаво!» — загукали вчені хором і, хитаючи головами, задивились на ту велетенську гойдалку: пагорб, через нього перевисають колоди з червоного дерева, а на їхніх кінцях, наче дітлахи на гойдалці, стоять два цегляні будиночки й тихо погойдуються вгору-вниз під вітром.

«Каравани, що проходять мимо, називають їх хить-хить-хатками, — сказав капітан. — І всі кораблі, що пропливають річкою, тричі трохи спускають вимпел на щоглі, коли минають пагорб».

«Дивний збіг, — сказали вчені. — Саме в цьому місці людей нібито наділено різними мовами, і саме повз це місце пропливаємо ми, шукаючи, де б упорядкувати всі численні мови».

«А може, це й є те місце, якого ми шукаємо!» — вигукнув один з учених, англійський лорд.

«Безперечно! — хором загукали всі вчені. — Це те місце, якого ми шукаємо! Пане капітане, ми тут зійдемо на берег!»

Корабель пристав до берега, вчені зійшли з нього, рушили до пагорба, піднялись на вершину і, балансуючи руками, пробралися по колодах до цегляних будиночків. Ішли по двоє: один ліворуч, другий праворуч, — щоб не порушувати рівноваги тієї гойдалки. Невдовзі половина вчених уже сиділа в лівій, а друга половина — в правій хить-хить-хатці.

«Ну от, — сказав найстарший з учених. — Зараз почнемо наводити лад у різних мовах світу. Ми сидимо в цих хатках ніби на терезах, і це допоможе нам точно виважити закони мови».

І вчені розпочали нараду, перемовляючись із хатки в хатку.

Коли вони не могли погодитись на чомусь і той чи той сердито рушав, балансуючи руками, до вершини пагорба, хить-хить-хатки починали різко хитатись, і всі вчені скрикували зі страху, що вони впадуть і повбиваються. Тому розсерджений учений негайно вертався до своєї хатки,відновлював рівновагу гойдалки й кінець кінцем погоджувався з іншими.

Під час цієї наради мовознавці харчувалися судновими запасами, що їх приносили на берег матроси, а вони підтягували їх до хаток на довгих мотузках. Звичайно, і тоді треба було дбати про рівновагу. Коли в лівий будиночок піднімали п'ятдесят фунтів в'яленої баранини, то в правий підтягували кошика з півсотнею фунтів оливок. А коли праворуч піднімали тридцятикілограмове барильце вина, то ліворуч тягли тридцятикілограмовий мішок кукурудзяних коржиків.

Коли минув отаким чином тиждень, усім мовам більш-менш дали лад. Під кінець іще треба було порадитись, які іменники мають бути чоловічого, які жіночого і які середнього роду. Це було нелегке діло.

Англійці не бачили тут нічого складного. «Ми, англійці, — пояснював худющий лорд із довгою конячою головою, — вважаємо, всі слова, які не позначають живих істот, — середнього роду. Тож нам і нема потреби сперечатись, якого роду яке слово. Будь-який неживий предмет у нас не «він» і не «вона», а «воно». І готово! О'кей!»

Отак упорядкували англійську мову, і кощавий лорд, балансуючи, пройшов з лівого будиночка на гребінь пагорба, а з правого так само пройшов плечистий американець із широким підборіддям, аби не порушилась рівновага хить-хить-хаток.

Китайські вчені зробили ще хитріше. Вони лишили іменники такими, як є: мовляв, розумні люди самі розберуть, котрий іменник якого роду.

«Візьміть, наприклад, слово «чі», — сказав учений у жовтому шовковому халаті й показав павука, що біг по колоді. — Слово «чі» має два значення: «павук» і «сокира». Коли ми маємо на увазі павука, то згадуємо, що він тче павутиння, а ткачами звичайно бувають чоловіки. Тому павук — чоловічого роду. А сокира буває гостра, мов язик у жінки. Отже, вона — жіночого роду. Все!»

Таким мудрим способом умить навели лад серед китайських іменників, і з обох хаток пройшли до вершини пагорба по одному вченому в шовковому халаті. Інші вчені, що розв'язали справу так само, як китайці, подалися за ними.

Французи, італійці, іспанці погодились на тому, щоб іменники були тільки чоловічого та жіночого роду. Один чорнявий, кучерявий молодий учений з Неаполя сказав: «Наше слово «бамбіно» означає «дитя». Дитя — це морока для матері, але радість для батька. Отже, «бамбіно» — чоловічого роду. А слово «страда» означає «вулиця». На вулиці сміються, плачуть, теревенять — і все це інколи одночасно. Чисто по-жіночому. Отже, «страда» у нас — жіночого роду».

Так без великих труднощів дійшли згоди італійці, французи, іспанці та португальці. Зліва й справа по четверо темнооких учених пройшли по колодах до вершини пагорба, і в хить-хить-хатках зосталися тільки росіяни, голландці, німці та деякі інші вчені.

Голландці домовилися перші. Вони поділили свої іменники теж на дві купи, але не так, як італійці. Оскільки вони держалися думки, що чоловік і жінка живуть разом; то й об'єднали чоловічий і жіночий рід докупи. А решту слів віднесли до середнього роду. Дитя чи курча — це середній рід. Готово! Klaar! In orde!^[1] Отаким практичним способом домовились голландці, і їхній поділ прийняло ще багато вчених, що пройшли справа й зліва на вершину пагорба.

Настала черга росіян. Вони поділили іменники гарненько на чоловічий, жіночий та середній рід, а розрізняти їх вирішили по закінченню. Коли слово кінчається на приголосну — це здебільшого чоловічий рід, коли літерою «а» чи «я» — здебільшого жіночий, коли «е» чи «о» — середній. Наприклад: «хліб» — чоловічий, «вода» — жіночий, «море» і «небо» — середній. Хорошо! Точка!

Минув якийсь час, поки росіяни поділили свої слова. Але зрештою впорались і з цим, і більшість учених, які ще сиділи в цегляних хатках, зробили за прикладом росіян і, зберігаючи рівновагу, пройшли справа та зліва на середину пагорба, а потім із полегкістю спустились у діл.

Тепер нагорі, в хить-хить-хатках, зосталися тільки ті вчені, котрі говорили по-німецькому: німці, австрійці та швейцарці, по троє в лівій і правій хатці.

На превеликий жаль, ці шестеро вчених ніяк не могли дійти згоди. Майже через кожне третє слово виникали суперечки, і не раз гойдалка з колод починала так сильно хитатися, що обидві хатки аж з місця зсовувались, і ті вчені, котрі вже стояли під горою, перелякано розбігались, бо думали, що вони впадуть.

На щастя, шестеро вчених у хатках швидко вгамовувались, але, на жаль, ненадовго. Бо незабаром знов спалахувала суперечка.

«Сокира — чоловічого роду! Бо сокира подужає найміцніше дерево!» — гукав солідний швейцарець із лівої хатки.

«Ні, жіночого! — заперечував австрієць із правої хатки. — Бо сокира гостра, як жіночий язик!»

«Усе не так! — пискливе озвався німецький професор теж у правій хатці. — Сокира — і те, і те. Вона допомагає жінці в господарстві й чоловікові на роботі. Треба, щоб сокира була середнього роду!»

І знову хить-хить-хатки сильно розгойдувались, і знов учені внизу розбігались на всі боки. Вони боялися, що хатки попадають їм на голови. А крик угорі ставав усе запальніший:

«Павук… Він… Вона… Воно… Вулиця… Він… Ні, вона!.. Воно!..»

Той крик аж розполохав усіх птахів у околиці.

Коли вчені, що стояли біля підніжжя пагорба, побачили, що хатки розгойдуються дедалі дужче, вони вирішили врятувати життя своїм шістьом колегам нагорі й допомогти їм при розподілі іменників. Вони назбирали на березі Євфрату плескатих камінців, надряпали на кожному німецький іменник і скидали ті камінці на купу. Купа вийшла чимала. Потім попросили, щоб із кожної хатки спустили їм мотузку й поприв'язували до тих мотузок по великому порожньому кошеві метрів на два від землі. Третій кіш поставили біля купи камінців зі словами. Коло цього коша став найвищий з учених — негр із Африки, що мав зріст два з половиною метри.

«Панове! — гукнув він. — Я беру всю справу в свої руки. А то шановні швейцарці, австрійці та німці, боюсь, ніколи не дійдуть згоди! Будь ласка, гукайте мені згори, якого роду яке слово! Слова чоловічого роду я кидатиму в правий кошик, жіночого — в лівий, а середнього — в оцей, що стоїть переді мною! Ну, починаймо!

Високий негр узяв з купи камінець і голосно гукнув: «Берг!» (Гора.)

Згори хором відповіли: «Він!»

І камінець полетів у правий кошик.

«Танте!» (тітка) — гукав африканець.

Учені відповіли: «Вона!»

Камінець полетів у лівий кошик.

«Шіф!» (судно) — гукнув негр.

Згори й звідусіль залунало: «Він!», «Вона!», «Воно!» Але найгучніше гукали: «Воно!» І високий учений кинув камінець у кошик перед собою.

Далі пішло куди жвавіше — слово за словом, камінець за камінцем. Але незабаром у лівому коші назбиралось забагато камінців, так що гойдалка з лівого боку почала відчутно перехилятись униз. Вчений-негр швидко кинув у правий кіш три повні жмені камінців, не дивлячись, які слова стоять на них. Але тепер гойдалка перехилилась на правий бік. Шестеро вчених у хатках зарепетували на ґвалт: вони боялись упасти. Тоді високий африканець навмання кинув жменю камінців у лівий кіш і зразу ж набрав другу жменю. Але цього разу гойдалка врівноважилась, і чорношкірий учений, зітхнувши з полегкістю, бездумно висипав ту жменю в кіш перед собою.

Випадково африканцеві тоді попали в жменю всі слова, що позначають частини людського тіла. Так і вийшло, що ці слова в німецькій мові навперемішки то чоловічого, то жіночого, то середнього роду. «Шенкель» (стегно) — він, «ваде» (литка) — вона, а «кні» (коліно) — воно. «Гальс» (шия) — він, але «аксель» (плече) — вона, а «кін» (підборіддя) — воно. «Мунд» (рот) — він, «назе» (ніс) — вона, «ор» (вухо) — воно. «Шедель» (череп) — він, «штірн» (лоб) — вона, «генік» (потилиця) — воно, «фус» (ступня) — він.

Спочатку вчені хотіли повибирати хибні камінці й повикидати у відповідні коші. Та це було, по-перше, важке діло, по-друге — нудне, а по-третє — небезпечне, бо гойдалка могла знов захитатись. Отож, зітхнувши, лишили все як було і тільки всі дальші камінці розподіляли особливо старанно.

Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, він упустив кілька камінців, що належали до лівого коша, в кіш перед собою. Так і вийшло, що в німецькій мові слова «вайб» (жінка), «медхен» (дівчина), «фройляйн» (панна) і «гун» (курка) — середнього роду, хоча слід би — жіночого.

Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кінець кінцем вони були раді, коли розподілили й німецькі іменники й останні шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.

Раді й задоволені тим порядком, що його навели, всі вчені знов сіли на корабель і попливли Євфратом униз до Басри й далі, до Перської затоки, а тоді чимшвидше роз'їхались по своїх країнах — писати про нововпорядковані мови грубезні книжки.

А хить-хить-хатки й далі погойдувались під вітром, аж поки одного дня приїхали американські вчені-археологи, велетенськими кранами познімали їх із пагорба разом з колодами й відкопали в пагорбі половину Вавілонської вежі. Відтоді хить-хить-хаток нема. Але кожен словник і кожна граматика — це доказ, що колись вони були на світі.

Коли прадідусь докінчив свою оповідку, я спитав:

— А справді таке колись сталося?

— Любий мій Хлопчачок, — відповів прадідусь, — якщо в оповідці є зміст, то вона правдива й тоді, коли насправді розказаного не було. Зрозумів?

— Ні, не зрозумів!

— Дарма! В десять років ще не обов'язково розуміти все. Їсти хочеш?

— Як вовк, прадідусю!

— Слава богу! Тепер горішня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходім додому.

Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якій того дня вітер аж ревів, і вернулись додому обідати.

На обід була смажена скумбрія з картопляним салатом, і горішня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона більш і словом не згадала про пудинг, тільки спитала, де ж дошки з новими абетковими віршами.

— Сьогодні ми не записували віршів, а розказували просто з голови, — пробурчав прадідусь, бо він непохитно вірив, що горішня бабуся не тямить у поезії.

— Після обіду ми знов віршуватимемо на дошках, — сказав я примирливо. — Тоді принесемо вірші сюди!

— Гаразд, — байдуже сказала горішня бабуся.

Але мені здалося чомусь, що їй зовсім не байдуже!

Після обіду прадідусь, видно, не мав настрою віршувати. Бо він з'їв аж п'ять скумбрій. Але заради мене він піднявся нагору, до Шкіряної Лізбет, у токарню, взяв свіжу дошку та теслярського олівця й важко ліг на стружки.

— Сьогодні мені чогось не хочеться складати абеткові вірші, — сказав він. — А що як спробувати вірша про «він-вона-воно»? Якраз би пасували до оповідки про хить-хить-хатки.

— Про «він-вона-воно» — це занадто легко, прадідусю! Краще про «я-ти-він-вона-воно»!

— Згода, Хлопчачок! Я складу такого вірша, щоб перша строфа починалася із «я», друга — з «ти», третя — з «він» і так далі.

— Я теж, прадідусю!

— Чудово, Хлопчак, от і погодились.

Прадідусь примружив очі й випнув нижню губу, і я, мабуть, зробив так само, бо й мені вже набігла думка!

На жаль, коли наїсися смаженої скумбрії, віршується дуже поволі. Аж через три години ми впоралися з цим — я навіть швидше за прадідуся.

Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадідусь. Він відсунув дошку трохи далі від очей і зі свого стружкового ложа прочитав мені вірша про «я-ти-він-вона-воно»:

Цісар Целестін

— Кумедний вірш, прадідусю! — сказав я.

— А ти знаєш, чому він кумедний?

— Ні…

— Бо в ньому щоразу треба надягати іншу маску. Як у театрі.

— Не розумію.

— Річ ось у чому: коли в моєму вірші стоїть «я», то йдеться про самого цісаря, що носить корону.

— Звісно, прадідусю.

— А де стоїть «ти», там ідеться про когось такого, що має право казати цісареві «ти», — скажімо, про його брата, герцога!

— А, тепер розумію, прадідусю! Той, про кого сказано «він», уже дальший від цісаря, але знає його, — наприклад, слуга.

— Атож! Але читай уже свого вірша.

Я підвівся, став як слід, уклонився й прочитав із соснової дошки свого вірша:

Химерний шпак

— Просто казково в тебе вийшло! — похвалив прадідусь захоплено. — Але щодо великих і малих голів — це таке діло… От, наприклад, у найрозумнішого на острові чоловіка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнішого — Гайна-Яйце — величезна голова з водянкою.

— Але ж я не навсправжки, прадідусю! — вигукнув я. — То ж я жартома так написав!

— Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.

Раптом на вулиці хтось пронизливо свиснув і гукнув:

— Агов, Хлопчак!

То був голос Джонні-Свистуна. Він зразу ввійшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадідові, що я обіцяв йому погратися сьогодні в краб'ячі перегони.

— Обіцянки треба дотримувати, — відказав прадідусь, і ми з Джонні вийшли. Я був радісінький, бо після стомливого віршування краб'ячі перегони — чудовий відпочинок.

Я взяв обидві дошки, заніс їх додому, до горішньої бабусі, а потім із Джонні-Свистуном рушив проти вітру на берег.

Джонні пробував свистіти, але вітер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губів. Власне, Джонні вмів свистіти не краще за інших хлопців. Прізвисько «Свистун» він успадкував від свого діда Міхеля — той щовечора стояв на причалі й висвистував матроські пісні. Біля цього причалу, на якому Міхель-Свистун звичайно висвистував «Ла-Палому» або «Самотнього матроса», ми з Джонні й збирались улаштувати краб'ячі перегони. Для цього ми забродили босоніж у неглибоку воду, вишукували між водоростями та камінням крабів-самітників, що живуть у мушлях, і клали їх на який-небудь камінь, що виглядав з води.

Краби-самітники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугасті мушлі починали ворушитись, кілька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-під мушлі, і краб із своїм домочком на спині повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби перші попадають у воду, вигравав.

Здебільшого перемагав Джонні, бо він ретельно вибирав крабів. А я завжди брав перших-ліпших, тому мені часто попадався такий дурний, що не міг навіть знайти краю каменя.

На жаль, того дня перегонів у нас не вийшло: віяв сильний вітер, і на берег накочувались великі буруни. Високі хвилі наближалися, розбивались на пласкому березі в білу піну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пісок водорості, пляшки, скіпки та дохлих рибинок, злизували їх назад і знов викидали.

Така погода не годилася для краб'ячих перегонів. Крім того, морський вітер продимав на нас усі куртки та светри, тож ми невдовзі сховались у нашу шлюпку — «Шкіряну Лізбет» і почали гратись у корабельну аварію. Вдавали, ніби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джонні кермував, а я мусив заспокоювати пасажирів. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: «Спокійно, спокійно, панове!» Та й Джонні за стерном було нелегко.

Але, як смеркло, ми нарешті допливли до рятівного берега. Прорвалися крізь прибій і з небезпекою для життя витягли з води мільйонерку, що випала з човна в прибій. За це вона подарувала нам коробку з-під капелюшків, повну діамантів, а крім того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джонні вирізав ті ордени складаним ножиком із викинутих на берег коркових поплавців.

Коли я прийшов додому вечеряти й показав горішній бабусі свій орден, вона тільки сказала: «О господи!» — бо поплавець, на жаль, був трошки в смолі. Але прадідусь похвалив Джонні й мене, бо ми врятували з прибою мільйонерку. Тільки коробка діамантів страшенно обурила його.

— Коробок з діамантами ніхто в рятувальні човни не бере! — вигукнув він. — У такому човні дорогий кожен дюйм місця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запасні весла. Оце справжні коштовності для жертв корабельної аварії. Діаманти викидають за борт! Бо це тільки зайвий баласт! — Прадіда просто-таки розгнівили ті діаманти.

Але горішня бабуся тільки похитала головою й ущипливо сказала:

— Ви говорите так, наче вас щойно самих змило в море. З такими думками не жартують. Краще згадайте про наш моторний катер. Хтозна, чи він тепер не в морі! А тепер гайда в ліжко обидва! «Моряцькі щорічники» у вітальні.

Ми з прадідусем слухняно вийшли з кухні, взяли по два щорічники й піднялись нагору до своїх спалень, у яких було дуже затишно, хоч надворі завивав вітер і віконниці стукотіли.

Коли я вже лежав у ліжку й читав оповідку про матроса, що знав тюленячу мову, за дверима почулась тиха хода, потім двері рипнули, і до мене прослизнув прадідусь із дошкою під пахвою.

— Хлопчак, — сказав він, — а я після обіду склав ще одного вірша, дуже важкого. Хочеш послухати?

— Авжеж! Це теж вірш про «я-ти-він-вона-воно»?

— Звичайно. Вся премудрість «я-ти-він-вона-воно» в шести рядках. Слухай же!

Прадідусь прокашлявся й розказав коротенького віршика:

— Ну, Хлопчак, як тобі подобається? — спитав прадідусь, гордо підпершись дошкою.

Я сказав, що вірш короткий і влучний! Це потішило прадідуся. Він сказав «добраніч» і потихеньку вийшов.

Але, на жаль, горішня бабуся щось помітила. Я почув, як вона, гупаючи ногами, збігла по сходах і розкричалась:

— Ви вже й уночі починаєте віршувати? Чи ви вже з глузду схибнулись? У моєму домі таких богемних звичаїв не буде, чули? Ми прості люди з моторним катером, а не якісь там лаццароні й тутті-фрутті!

— Ох, Маргарето! — простогнав прадідусь. — Не вживай чужоземних слів, коли не розумієш їх!

Але те зауваження тільки піддало жару бабусі.

— Справдешні тутті-фрутті — обидва! — повторила вона. — Й лаццароні! Я знаю, що кажу! Давай сюди оту дошку — і гайда в ліжко!

Я почув, як прадідусь почовгав геть, а сам хутенько вимкнув світло і вдав, ніби сплю.

Але горішня бабуся тільки на мить просунула голову в двері, сказала «добраніч» і спустилась униз, до своєї спальні.

А я скоро заснув, не дочитавши оповідки про матроса, що знав тюленячу мову.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

у який я познайомлю вас зі своїм горішнім дідом, дядьками Гаррі та Яспером і чотирма золотими рибками. Виникає сильна підозра, що горішня бабуся потай віршує. Надходить радісна звістка про те, що прибуває наш моторний катер. З'ясовується, між іншим, що малі слова так само важливі, як великі, і що моряки — страшенні ласуни.

На ранок вітер трохи вщух. Правда, відчиняючи вікно, я чув, що прибій ще шумить на березі, але віконниці вже не торохтіли, а внизу, на Трафальгарській вулиці, стрибали горобці. Отже, вітер був невеликий. За сніданком бабуся не називала нас ні «фрутті», ні «лаццароні», а тільки сказала:

— Вірш про «я-ти-він-вона-воно» стоїть у сінях.

Прадідусь моргнув мені. Це означало: «Буря минула!» Ми обмотали шиї шарфами, понадягали шапки, щоб іти через вулицю; прадідусь узяв під пахву дошку з віршем, а я — «Моряцький щорічник».

— Нащо тобі книжка? — спитав прадідусь.

— Я хочу прочитати вам оповідку про матроса, що знав тюленячу мову.

— Молодець, Хлопчак! Але до різниці між мовами ми ще не дійшли. Крім того, про це я розповім тобі іншу оповідку. Кращу від твоєї, що в книжці.

Я відніс «Щорічник» назад у вітальню.

Ми перейшли вулицю, на якій, сердито цвірінькаючи, спурхнули три горобці, й піднялись по драбині в токарню, до Шкіряної Лізбет. Прадідусь уже хотів був поставити свою дошку до інших списаних віршами, та раптом примружив очі, придивився до дошки зблизька й запитливо глянув на мене:

— Ти що, ставиш моїм віршам оцінки?

— Ні, прадідусю, а що?

— Ось тут під віршем стоїть «три-чотири».

— Ага! Це горішня бабуся! — переможно вигукнув я.

— Що це означає?

— Я, прадідусю, вже давно догадувався, що вона потай цікавиться віршами!

— Господи! — щиро жахнувся прадідусь. — Що це ти вигадав, Хлопчак! Коли твоя горішня бабуся почне віршувати, це буде так, ніби риба захотіла літати!

— А є летючі риби, прадідусю!

— Бувають, бувають! Але ж твоя горішня бабуся — не летюча риба! Скоріш уже долішня бабуся! Про ту я б повірив!

— Помиляєтесь, прадідусю, ще й дуже! Долішня бабуся як вогню боїться віршування. Ви ж знаєте, яка вона весела й мила. Але думати вона любить не дуже. А горішня бабуся не така весела, зате думає більше!

Прадідусь здивовано глянув на мене й сказав:

— Таке мале, а вже таке розумне!

Потім він звів розмову на інше й почав шукати оцінок на всіх дошках. І справді, під усіма віршами стояли цифри. Я дістав п'ятірку за «Химерного шпака», а прадідусь — за вірша про яхту. А взагалі здебільшого стояли четвірки й часом «три-чотири».

— Ну, коли ці оцінки справді ставила горішня бабуся, то вона дещо тямить у віршуванні! Але я не повірю, не повірю нізащо!

— А я вам доведу!

— Ну що ж, Хлопчак, я буду радий. Мені ще тільки вісімдесят чотири роки, я ще можу вчитися розуму…

Говорячи, прадідусь виймав із-за шафки для інструментів довгасті дерев'яні таблички різної форми, з написами, і приставляв їх до лави. То були таблички з назвами суден — колись їх прикріплювали до корабельного носа.

— Звідки вони у вас, прадідусю?

— Ці таблички я сам вирізьбив і розмалював. Але вони не вигадані: я копіював таблички з назвами справжніх суден, коли був юнгою в Гамбургу. По цих табличках я розповім тобі про твого двоюрідного діда Арнольда Рікмерса.

— Це той дядько Арнольд, що був у Гамбургу капітаном порту?

— Так, Хлопчак, той самий дядько Арнольд. Бач, він теж знався на мові!

Прадідусь вийняв з-за шафки останню табличку, дуже довгу, напис на ній був: «Гамбурзька громада».

— Отак, — мовив він. — Тепер я можу почати оповідку про дядька Арнольда Рікмерса. Сядь на стружки, щоб краще бачити таблички. Через ці таблички я, як виняток, розкажу тобі оповідку тут, нагорі.

Як цікаво! Я сів на купу м'яких стружок, і прадідусь за допомогою табличок розказав мені таку оповідку:

ВЕСЕЛИЙ КАПІТАН ПОРТУ

Капітан порту — це неабияка персона, а коли це ще й капітан величезного гамбурзького порту, можна сказати не вагаючись, що це велика людина. Багатьох колишніх капітанів гамбурзького порту й досі пам'ятають у народі. Але жоден із них не зостався в пам'яті гамбуржців так, як капітан Арнольд Рікмерс.

До того він був капітаном корабля й плавав здебільшого з Гамбурга до Південної Америки. Та якось його пароплав попав у великий шторм, на ньому звалило щоглу, і Арнольд Рікмерс позбувся лівої ноги. Відтоді він уже не міг ходити в далекі плавання. Але він був добрий моряк, підготований в усіх питаннях мореплавства, і його в п'ятдесят років призначили капітаном гамбурзького порту.

Його дружина Теодора — він називав її просто Тео — дуже зраділа новій чоловіковій службі, бо сподівалася, що тепер капітан частіш буватиме дома. Та вона, на жаль, помилилась. Бо раніш, коли капітан після кожного рейсу діставав кілька тижнів відпустки, вона весь цей час мала його для себе. А тепер він день у день бував у порту, і вона не раз зітхала: «Тепер у тебе дві дружини, Арнольде: гавань і я, і мені здається, що гавань ти любиш дужче».

Звичайно, капітан казав, що це дурниця. Порядкувати великим портом — для цього треба більше часу й праці, ніж щоб утримувати в порядку кухню. Там є причали з кранами, склади, катери, річкові судна. А головне — великі океанські пароплави, що їх вводять до гавані й виводять із неї потужні буксири. Крім того, він має дбати про паспорти для чужоземних моряків та про хитромудрі справи митниці.

«Все це — в моїх руках», — мовив капітан не без гордості, а потім показав дружині список великих суден, що мали прибути наступного дня до гамбурзького порту. У тому списку були французький пасажирський пароплав «Наполеон», двоє суден, що ходили до островів Північного моря — «Королева Луїза» та «Хай щастить» — і великий рятувальний буксир «Буря».

Капітанова дружина засміялась, побачивши той список, і сказала:

«З цих назв можна скласти цілу фразу».

«Як це?» — спитав капітан Рікмерс.

«Як переставити їх, — відповіла дружина, — то можна сказати: «Буря на Наполеона, і хай щастить королеві Луїзі!»

Ця думка дуже потішила капітана порту, бо він був уже в таких літах, коли чоловіки знову починають читати казки й розважатись кумедними іграми.

«А ти знаєш, Тео, — сказав він, — якщо судна прибудуть одночасно, я справді зможу розставити їх у такому порядку, щоб утворилась ця фраза. Але звідки взяти інші слова? Адже нема таких суден, що називались би «На» чи «І»!

«А чого не назвати так буксири? — підказала дружина. — Адже вони шмигають між пароплавами в гавані, достоту як маленькі слова в реченні між великими!»

«Ну, ти ж і придумаєш!» — сказав капітан і заговорив про щось інше.

Але наступного дня, коли він дивився зі своєї заскленої вежі на гамбурзький порт і бачив, як до гавані одне за одним входять судна «Буря», «Наполеон», «Хай щастить» і «Королева Луїза», йому згадалася дружинина думка, і весь наступний тиждень він раз у раз ловив себе на тому, що пробував скласти фразу з назв прибулих суден.

Коли буксири підводили до причалів гамбурзькі пароплави «Моряцький привіт» та «Бургомістр Росе», капітан мурмотів: «Моряцький привіт бургомістрові Россу!»

Коли привели для ремонту пожежні судна «Ніч» і «Світло», він посеред ділової розмови раптом сказав: «Крізь ніч до світла!» Судновласники, з якими він саме розмовляв, здивувались і не знали, що й подумати.

Мало-помалу отаке складання фраз зробилось у нього невідчепною звичкою, і найкумедніше було те, що весь персонал гамбурзького порту заразився нею. Коли одного дня на верфі поставили ремонтувати великі кранові судна «Воля», «Сила» і «Влада», докери, сміючись, гукали: «Воля дає силу і владу!»

Коли біля митного причалу пришвартувалися пасажирські пароплави «Зірка», «Ріо», «Промінь» та «Одеса», митники перемовлялися з усмішкою: «Зірка над Ріо, промінь для Одеси!»

Зрештою таким складанням фраз заразилося все місто, і ще ніколи мореплавських повідомлень у газеті не читали так пильно, як тоді, коли кожен гамбуржець намагався скласти фразу з назв прибулих суден.

І ось настала пора спустити зі стапелів нову серію буксирів. Усе було готове для цього. Тільки назв новим білим пароплавчикам іще не дали. Не могли вирішити: дати їм назви міст, чи квіток, чи риб. Тому питали думки в кожного. Між іншим, спитали й капітана порту Арнольда Рікмерса. І капітанові згадалося те, що придумала його дружина.

«Панове, — сказав він. — Ви знаєте, що наше місто вже два тижні розважається, складаючи з назв прибулих кораблів цілі фрази. Знаєте й те, що найбільш вдалими з них розважають гостей міста, коли катають їх по гавані. Зробіть же людям приємність — полегшіть їм таке складання. Назвіть буксири «Для», «За», «На», «Під», «Перед», «І», «Та», «Або». Це буде одна з принад нашого порту».

Керівники буксирного пароплавства сторопіли. А потім гучно зареготали. Всі вони були в тому віці, коли чоловіки знову починають читати казки та розважатись кумедними іграми, а тому сприйняли капітанову пропозицію цілком серйозно.

Того дня, коли мали «хрестити» буксири, половина міста, як звичайно, була в порту. Як то завжди буває під час спуску кораблів на воду, безкоштовно частували пивом, копченими ковбасами й гамбурзькою юшкою з вугрів. Тільки саме «хрещення» було для всіх глядачів величезною несподіванкою.

Тео, дружина капітана. порту, розбила пляшку шампанського об форштевень першого буксира й голосно вигукнула: «Називаю тебе «Крізь». Люди здивувались, А коли пані Теодора Рікмерс оголосила інші назви, по черзі вигукуючи: «Називаю тебе «І», називаю тебе «Без», називаю тебе «Біля», — всі стали перезиратись і перемовлятися: «Химерні «хрестини», еге?»

Та декотрі вже зрозуміли, нащо буксирам дають такі дивні назви, і відтоді ці люди щодня приходили в порт дивитись, як прибувають судна. І четвертого дня після спуску буксирів на воду це завзяття було винагороджене. Бо два буксири саме втягували до гавані два пароплави. Один називався «Місто Бремен», другий — «Широкий шлях». Для цих пароплавів капітан порту відрядив буксири «Через» і «Є». Отож люди, що стояли на причалах із великими біноклями в руках і читали по порядку ці назви, складали їх у фразу: «Через місто Бремен є широкий шлях». А прочитавши, захоплено сміялись, передавали біноклі сусідам і виспівували на весь голос: «Через місто Бремен є широкий шлях!»

«Гамбурзький ранковий вісник» надрукував цю фразу наступного дня на першій сторінці. Ще там було зазначено, що ідея пана Арнольда Рікмерса «просто чудова» і що складання фраз із назв щойно прибулих суден напевне принадить до Гамбурга дуже багато туристів.

Капітана Рікмерса потішила ця похвала в газеті, і відтоді він часто приходив додому раніше та обговорював з дружиною список кораблів, що мали прибути наступного дня до порту. І майже щодня їм щастило скласти з тих назв фразу. Правда, не всі вони бували такі гарні, як першого дня. А проте бували приємні несподіванки, і не минало дня, щоб на пірсах та причалах порту не юрмилось півсотні, а то й сотня людей з біноклями, що спостерігали прибуття пароплавів. Дійшло до того, що декотрі готелі в гавані вивісили оголошення: «Кімнати з видом на прибуття суден. Видаються позичкове біноклі».

Одної весняної неділі, коли до гавані насунули сотні цікавих, капітанові порту пощастило скласти навіть невеличкого віршика:

Ця заримована фраза так потішила гамбуржців, що вони гучним радісним криком вітали вервечку суден, які повільно входили до гавані. А коли ще й капітан порту з'явився на другому поверсі своєї заскленої вежі, вони замахали йому руками й залунали оплески. «Ранковий вісник» другого дня надрукував цілу статтю з заголовком: «Гамбург ушановує капітана порту».

Ті фрази, що їх капітан Рікмерс складав із назв кораблів та буксирів, стали незабаром однією з дивовиж Гамбурга, і йому часом навіть надавали в розпорядження те чи інше судно, щоб він міг скласти таку фразу для якихось надзвичайних гостей.

Капітан із дружиною виявляли в цьому неабиякий хист. Наприклад, одного дня, коли по гавані катали ста двадцятьох учителів давньогрецької мови, учасників з'їзду, вони спромоглися навіть скласти рядок гекзаметра, і то з самих назв пароплавів, не скориставшись навіть буксирами. Товариство викладачів грецької мови за це нагородило його пам'ятним знаком з написом «За Елладу», який. присуджується тільки раз на рік.

За час своєї служби капітан Рікмерс одержав ще багато орденів та інших відзнак; крім того, його обрали почесним громадянином Гамбурга й Амстердама та членом «Товариства німецької мови».

Та не треба думати, що за складанням таких фраз він занедбував свої капітанські обов'язки. На службі він був дуже точний і сумлінний, і коли був зайнятий важливішими справами, то часто пропускав навіть чудові нагоди скласти фразу. Але час від часу однаково складав щонайзабавніші фрази і таким чином спонукав майже всіх гамбуржців так цікавитися своїм портом, як іще ніколи.

Коли капітан Рікмерс у шістдесят п'ять років пішов на пенсію, весь Гамбург сумував, прощаючись із ним. Усі газети надрукували статті, в яких висловлювали жаль, що його не буде, а бургомістр із сенатором віддали йому офіційний прощальний візит, коли він востаннє порядкував життям величезного гамбурзького порту зі своєї заскленої вежі.

Новий каштан порту був чоловік молодий і честолюбний; він не любив забавок і домігся, щоб усі тридцять буксирів перейменували й не складали більше ніяких фраз. Відтоді буксири називались уже не «Від», «Із», «До», «Після», а «Обов'язок», «Вірність», «Честь», «Обачність» та «Завзяття».

Але «Спілка християн-мореплавців» дбайливо зберегла таблички з давніми назвами, і коли капітан Рікмерс зі своєю дружиною Теодорою святкували золоте весілля, молоді матроси склали з таких табличок вітання подружжю в садку перед капітановим будиночком.

А коли капітан у вісімдесят років помер, за його труною йшли тисячі гамбуржців і його могилу теж прикрасили табличками, їх і досі можна побачити на одному гамбурзькому кладовищі. А на надгробку є такий напис:

Скінчивши оповідку, прадідусь прихилив останню табличку до стіни й сказав:

— А тепер допоможи поставити їх назад за шафку!

Я підвівся з купи стружок і почав подавати таблички прадідусеві, а той запихав їх за шафку. За роботою ми розмовляли про дядька Арнольда та його фрази.

— А як ти гадаєш, — спитав прадідусь, — якого буксира найчастіш уживав дядько Арнольд складати фрази?

— Мабуть, буксира «І»!

— Точно! А як ти вгадав?

— Бо наш учитель каже, що ми вживаємо це слово в. шкільних творах надто часто.

— А чому, як ти гадаєш?

— Бо воно всюди підходить!

— Звичайно, підходить. І я тобі поясню чому: бо словом «і» можна поєднати найнеймовірніші речі. Наприклад, можна спокійно сказати: «Корона і маринований оселедець». Або: «Комар і носоріг». Або: «Парасолька й сім омарів». А спробуй-но те саме із словом «або». Звучатиме зовсім не так: «Корона або маринований оселедець». Так ніхто не скаже. Та й «Парасолька або сім омарів» — теж не звучить. Тільки слівце «і» може з'єднати що завгодно й з чим завгодно. Інші маленькі слівця — вужчі фахівці. Одні стосуються тільки часу, як наприклад, «поки» чи «коли», інші — місця, як-от: «тут», або «там», або «сюди» чи «туди». А декотрі наводять причину.

Прадідусь уже запхав за шафку табличку й випростався, закректавши.

— В моїх літах навіть нахилятись важко, — зауважив він. — Сядьмо тепер та повіршуймо трохи.

— Добре, прадідусю! Може, про всілякі слова, які є на світі?

— Згода, Хлопчак, — сказав прадідусь і, випнувши нижню губу та примруживши очі, взяв чисту дошку.

Я не хотів перебивати йому думок, а тому навшпиньки підійшов до стосика чистих дощок. Та раптом він вигукнув:

— У мене є дві думки! Одна для себе, а друга для тебе!

— Які ж це думки, прадідусю?

— Слухай уважно: я складу вірша про три країни. В одній можна говорити самими іменниками, в другій — самими дієсловами, а в третій — самими сполучниками.

— Чудово! А якого ж вірша маю скласти я?

— Дуже довгого! Візьми якусь фразу — наприклад: «Хатка мишенятка», — і додавай до неї по кілька слів, щоб урешті вийшла дуже довга фраза!

— Так хіба ж вона заримується, прадідусю?

— Коли почнеш розумно, то заримуєш! Можна скласти вірша із запитань і відповідей. Тоді рими наче самі приходять!

— Ну гаразд, прадідусю, я спробую!

Ми сіли кожен у своєму кутку з дошкою та теслярським олівцем і заходились віршувати.

Спочатку все йшло чудово. Але потім віршування пішло важко. У прадідуся теж, здається, були свої труднощі. Він підвівся й почав ходити туди й сюди, а коли помітив, що і я затнувся, то раптом спинивсь переді мною й сказав:

— Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших віршах. І тепер за деревами не бачимо лісу. Може, поміняємося? Ти допишеш мого вірша, а я — твого.

— От добре! Я згоден!

Ми помінялись місцями, кожен перечитав чужого вірша, а тоді взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.

— Розумієш, — сказав прадідусь, — у віршуванні не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першій половині своїх віршів. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.

— Кому починати? — спитав я.

— Сьогодні тобі, Хлопчак!

І я прочитав нашого спільного вірша про три країни:

А

Б

В

— Чудово ти довів до кінця мого вірша! — сказав прадідусь. — Нічого не треба й пояснювати, кожен зразу помітить, що всі слова у фразі важливі — і малі, й великі.

— А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вірша, прадідусю!

— Зараз прочитаю.

Прадідусь трохи відсунув дошку від очей, примружив їх і прочитав:

Хатка мишенятка

— Ой лишенько, прадідусю! — вигукнув я. — Фраза вийшла така довга, як морська змія.

— Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповідках не повинно бути. Бо це вийде так, ніби ти на невеличкий човник наклав вантаж цілого пароплава. Тож човник, ясна річ, потоне. Так не годиться. Котра година?

— Скоро дванадцята!

— Час обідати! Бери свою дошку, ходімо додому.

Вдома, у горішньої бабусі, пахло гороховою юшкою, і це мені не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, і це трохи заспокоїло мене.

Бабуся через плече спитала, які вірші ми складали, і я розповів їй, що ми віршували вдвох — один починав, другий кінчав.

— А хіба можна й так? — здивувалась горішня бабуся, мішаючи горохову юшку.

— Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних віршах. Тоді він починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди ніби трошечки гратися, щоб ця гра тішила, тоді вірші попливуть легко.

— Щира правда, — зітхнула горішня бабуся. — Це я добре знаю.

— А, то ви теж віршуєте? — спитав я.

— Таке вигадав! Хто ж мовить про віршування? Я говорю про куховарство! Йди до вітальні, обід зараз буде готовий.

Я вийшов з кухні набурмосений, і зразу по тому горішня бабуся подала до вітальні обід.

Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помітила, говорив про віршування. Прадідусь теж підтримував розмову з усієї сили, бо він хотів вивідати, чи бабуся щось тямить у віршах.

— Нашою мовою трохи легше віршувати, ніж іншими! — зауважив він.

— Чому це? — спитала горішня бабуся.

— Бо в нашій мові слова можна переставляти на всякі лади.

— Не розумію, — буркнула бабуся.

— А ось ми зараз випробуємо! Візьміть, наприклад, таку фразу: «Горохова юшка — дуже поживна їжа для родини».

— Щира правда! — погодилась бабуся і скоса зиркнула на мене. Я примусив себе хутенько проковтнути три ложки юшки. А прадідусь сказав:

— Спробуймо змінювати фразу, переставляти слова!

Поки прадідусь і горішня бабуся набирали собі по другій тарілці юшки, я, зітхнувши з полегкістю, поклав ложку й почав перебудовувати речення:

— Горохова юшка — поживна їжа для родини. Горохова юшка для родини — поживна їжа. Горохова юшка — поживна родинна їжа. Поживна їжа для родини — горохова юшка. Для родини горохова юшка — поживна їжа. Для родини…

— Годі, а то відіб'єш мені апетит! — гукнула горішня бабуся. — Вже кишки в животі перевертаються. І взагалі за столом щоб ні слова про віршування. І щоб юшку виїв до дна, а то солодкого не дістанеш!

Довелося знову брати ложку й давитися юшкою. А прадідусь зловтішне поглядав на мене. По-перше, тому, що я мусив доїдати юшку, а по-друге — бо тепер мав за доведене, що горішня бабуся не знається на віршуванні.

Але щодо цього я мав іншу думку. За пудингом виявилося, що я не помилився. Бо прадідусь сказав:

— Фруктовий пудинг — дуже смачний. Але для віршів він не годиться.

І тоді горішня бабуся здивувала його, відповівши:

— А я читала в «Гамбурзькому листку для чужоземців» вірша нижньонімецькою говіркою, що так і називається: «Фруктовий пудинг»!

— Шкода, що ти не знаєш його напам'ять, — насмішкувато сказав прадідусь.

— Чом не знаю? Знаю! — гукнула бабуся. І справді — проказала напам'ять довгого вірша, в якому раз у раз повторювалися слова: «Фруктовий пудинг, фруктовий пудинг!»

Поки вона декламувала того вірша, прадідусь весь час держав перед собою наповнену ложку, не підносячи її до рота.

Горішня бабуся, звичайно, помітила це — і, тільки-но доказавши вірша, сказала:

— Та їж, нарешті, пудинг! Ти мені зовсім голову заморочив! Відколи ви з Хлопчаком віршуєте, то почали жахливо поводитись за столом. Від завтра щоб за їжею ні слова! Затямте! Добру їжу треба шанувати так само, як вірша.

— Ох ти господи! — вигукнув прадідусь. — Які розумні речі говоряться часом у цьому домі!

Він важко встав з-за столу, і обід скінчився.

Я хотів був допомогти бабусі прибрати зі столу, але вона погнала нас, чоловіків, назад до нашого Содому і Гоморри, бо в кухні воліла бути сама.

Прадідуся так здивувала її поведінка, що він забув узяти наші дошки. І я теж забув. Але я забув навмисне, бо хутенько прослизнув до кухні й глянув, чи не поставлено ще оцінок.

У коморі прадідусь сказав:

— Я вже шістдесят два роки знаю твою горішню бабусю, Хлопчак, але що вона знає напам'ять вірші з «Гамбурзького вісника для чужоземців», сьогодні довідався вперше!

Похитавши головою, він сів на ослінчик, підтяг до себе старого кошика для білизни, взяв у руку широкого короткого ножа і заходився вирізати коркові поплавці для Крішона Кульги. І зразу примружив очі й випнув нижню губу. Тому я тихенько сів на стосик коркових плиток і став чекати оповідки.

І прадідусь почав, без довгого вступу, нову оповідку. Вона називалася:

СТОНОЖИЧ І ЖУК-СКАРАБЕЙ

У вогкому закутку садка, де ростуть мокрець та незабудки, жив самотній стоножич на ім'я Томас. Жуки, черв'яки, слимаки та інша жива дрібнота в околиці дуже шанували його, бо він мав добре серце, прегарні манери й чарівну ходу. Годі описати словами, як легко й граційно Томас переставляв свої дев'яносто шість ніг. (Чотири ноги він, на жаль, утратив невідомо де.) Здалека й зблизька збігалась та дрібнота подивитись, як він відбуває свою славнозвісну ранкову прогулянку між своєю ніркою в землі та молоденькою берізкою.

Томас не дріботів, не виступав, не марширував і не плазував. Він ніби котився на оксамитових коліщатках — така плавка, тиха й граційна була його хода.

Одного дня в садку з'явився жук-скарабей, що мав звичку лічити, вираховувати, досліджувати та виміряти. Коли Томас вийшов на свою прогулянку, той скарабей біг за ним на відстані трьох своїх довжин аж до берізки й назад до нірки, потім сховався під грибом і на цілих три дні заглибився в надзвичайно складні обрахунки.

На третій день жук закінчив ті обрахунки і негайно подався до Томаса, щоб сказати йому результат.

«Шановний пане стоножичу, — сказав він. — Ви знаєте, що ваша хода славиться серед живої дрібноти?»

«Це в мене спадкове, — скромно відповів Томас. — Мій батько був відомий скороход, а мати — директриса комарячої балетної трупи. Моя хода — це просто успадкований хист».

«Помиляєтесь, — відказав скарабей. — Ваша хода, любий мій, — це шедевр розрахунку. Вона тому така гармонійна, що вам бракує чотирьох ніжок».

«Тобто як?» — здивувався Томас.

«А ось послухайте. Це дуже проста річ. Звичайна стонога спочатку переставляє ніжки від першої до шостої, потім від сьомої до дванадцятої, потім від тринадцятої до вісімнадцятої, потім від дев'ятнадцятої до двадцять четвертої, потім від двадцять п'ятої до тридцятої, потім… Але ви вже зрозуміли, правда?»

Томас кивнув головою трохи розгублено, бо він, щиро кажучи, не зрозумів ні слова.

«А останні ніжки, від дев'яносто сьомої до сотої, — провадив жук, — ці останні ніжки звичайна стонога тягне, бо чотири не ділиться на шість. Адже рух ніжок стоноги — це є практичне застосування подільності на шість. І тому набути гарної ходи може тільки та стонога, ніжки котрої діляться на шість. Розумієте, правда?»

Томас кволо, безтямно кивнув головою.

«Рух ваших ніжок, — сказав жук, — рух ваших ніжок — це шедевр математики. Бо ви спочатку переставляєте ніжки від першої до третьої. Дуже розумно: адже дев'яносто шість ділиться на три. Ви мене розумієте, правда ж?»

Томас ледве спромігся кивнути, так спантеличився.

«Таким чином ви переставляєте чотирнадцять разів по три ніжки, далі двічі по шість і нарешті знову чотирнадцять разів по три. Це такий дивний, надзвичайний спосіб, що я негайно мушу повідомити про нього вчених жуків. Бувайте здорові!»

Скарабей побіг собі, а стоножич Томас лишився з очманілою головою в своїй нірці. Він мурмотів: «Тричі по чотирнадцять… Ні, чотирнадцять разів по три, шість разів по дві… ні, двічі по шість… чи все-таки шість разів по дві? Що він сказав? Як же це?»

Сердешний стоножич зовсім збився з пантелику. Він сидів удома й мурмотів числа до полудня, марно намагався перелічити власні ноги, позбувся апетиту і аж надвечір наважився вийти на свіже повітря.

Та що це, господи боже? Ідучи, Томас перевалювався з боку на бік, шкутильгав, спотикався, волочив ніжки і, пройшовши ледве півметра, вже так утомився, що не міг іти далі й насилу заліз у свою нірку. Весь цей час він думав про скарабеєві обрахунки, почав рахувати свої ніжки й стежити за їхнім рухом, а ходити зовсім розучився.

Звістка про нещастя із стоножичем зі швидкістю вітру розійшлася серед живої дрібноти. Жуки, слимаки та черв'яки приходили втішати його й радити, як вилікуватись. Та ні сік із молочаю, ні пилок із мокрецю, ні чебрець, ні кріп не допомогли Томасові.

Його дев'яносто шість ніжок, що на них він досі так граційно ковзав по землі, раптом стали для нього проблемою. Вони переплутувались і зачіпались одна за одну при кожному кроці, і врешті він, зовсім занедужавши, перестав виходити надвір. Лежав сумний у своїй нірці, і вся дрібнота гадала, що близький його кінець.

Та одного ранку, коли Томас виповз із нірки на сонечко, він побачив між незабудками молоденьку стоніжку, що рухалась майже так само граційно, як він у найкращу свою пору. І в ритмі своєї ходи прегарно співала таку пісеньку:

При звуках цієї пісеньки серце стоножича аж застрибало в грудях. Стежачи очима за прекрасною стоніжкою, він теж почав вихилятись у ритмі пісні, і несподівано стоножич Томас став легконоге ковзати по землі, як у найкращі свої дні. Тільки хода його була тепер іще граційніша, ніж доти. Він просто-таки плив над землею — такі плавні були його рухи. Поплив поруч прекрасної стоніжки, чемно відрекомендувався їй і почав підспівувати:

Дві з половиною години стоножич із стоніжкою кружляли, співаючи, по садку, і вся жива дрібнота в околиці захоплено дивилась на них. Тільки скарабей-математик сердито ворушив рогами, бо тепер Томас переставляв ніжки зовсім не так, а куди складнішим способом. І тому жук попросив стоножича рухатися трохи повільніше, щоб можна було краще спостерігати їхній рух. Але Томас відказав: «Я не маю часу на математику. Я щойно заручився!» І поплив зі своєю стоніжкою далі, а врешті одружився з нею під червоно-білою парасолькою мухомора.

Докінчивши оповідку, прадідусь уже мовчки вирізав далі коркові поплавці.

Нарешті він поклав ножа в кошик і сказав:

— Мораль у цієї оповідки досить дивна: «Вчись, як треба писати. Та коли пишеш, забудь про цю науку!»

— Це ж так, як у плаванні, прадідусю: спочатку треба навчитись, як рухати руками й ногами, але потім ними треба рухати не думаючи! А то марна буде наука. Пливтимеш погано й можеш потонути. Хіба ж ні?

— Добре порівняння! І коли ходиш, і коли пливеш, і коли пишеш — завжди те саме: спочатку навчись, а потім наважся, і все піде добре!

— А хіба цього не доводить і ваш вірш про чаклуна Корілло, прадідусю?

— Ні, Хлопчак, цим віршем я доводжу щось зовсім інше. Але воно теж стосується сюди. Ану прокажи вірша! Ти ж пам'ятаєш його?

— Аякже! Від початку до кінця.

І я почав:

Чаклун Корілло

— Ну, Хлопчачок, ти втямив, хто такий чаклун Корілло?

— Чортик із чорнильниці!

— Так, звичайно, він! Але, власне, це й щось інше, а саме: добрий дух нашого розуміння й поміркованості.

— Тобто як, прадідусю?

— А подумай сам: ось наш чоловік із Тільзіта. Він розсердився на свого сина. І хоче написати йому гнівного листа. Але, взявши перо в руку, раптом збагнув, що син, власне, не зробив нічого страшного, він просто дуже молодий, а взагалі славний хлопець. Враз виринає Корілло, дух розуміння та поміркованості, і замість гнівного листа виходить приязний із легеньким дружнім докором.

Або візьми поета. Він хотів написати чудесного вірша про трояндові личка та лілейні коси. Але, віршуючи, помітив, що багато краще знає бокаті, поживні буряки…

На жаль, прадідусь не зміг говорити далі, бо двері до комори несподівано рипнули і ввійшов Крішон Кульга. Він спитав, чи готові його поплавці, й розповів, що в морі вже видно наш моторний катер і ввечері він прибуде до гавані.

То була велика новина. Я зразу побіг без шапки й шарфа до горішньої бабусі, сповістити її. І застав її на тому, як вона ставила під віршем про мишку п'ятірку. Але я вдав, ніби нічого не помітив, і горішня бабуся сказала:

— Я виправила тільки одне слово, написане з помилкою. Що там сталось? Чого ти так захекався?

— Катера вже видно, бабусю!

— Ой лишенько! Знову треба буде грішми трусити! Вже прибули? Ти сам їх бачив?

— Ні, я чув від Крішона Кульги! Катер прибуде ввечері!

— Ой лишенько! Раз у раз несподіванки! Повіднось мені зараз оці дурні дошки в комору! Тепер не до жартиків! І зразу біжи принеси від пекаря Люрса тридцять гарячих булочок! А тоді йди до Ганса-Брикетника, скажи йому, що катер везе для нього вугілля! Та купи мені три пачки прального порошку! А прадідові скажи, хай швидше йде сюди! Та…

Що бабуся хотіла сказати ще, не знаю. Коли прибував наш катер, вона метушилась, як горобець у бурю. Тому я чимшвидше вибіг, приніс тридцять гарячих булочок, а тоді гайнув на берег, щоб устигнути до причалу, поки прибуде катер.

Катер, що крім мотора мав іще й вітрила, з попутним вітром уже о п'ятій годині пополудні ввійшов у гавань. Коли він із приглушеним мотором запливав у проміжок між двома причалами, я, стоячи на кінці західного причалу, широко розкинув руки й закричав:

— З прибуттям вас! Гарячі булочки чекають!

Мої дядьки Гаррі та Яспер, що стояли на палубі, засміялись. Горішній дідусь, що в товстій зеленій куртці стояв за стерном, тільки кивнув головою. Дядько Гаррі тримав у руках якусь чотирикутну скляну посудину. Тільки як катер підплив зовсім близько, я розгледів, що то маленький акваріум, у якому плавали чотири золоті рибки.

— Це для твоїх сестричок! — гукнув Гаррі. Але, на жаль, у ту ж мить ступив крок уперед, не дивлячись під ноги, перечепився через линву, похитнувся і впустив акваріума. Він гупнув на палубу, забряжчало скло. Акваріум розлетівся на тисячу скалок, і на слизьких планках палуби застрибали чотири золоті рибки.

— Рятуйте! — закричав я на всю горлянку. — Лови рибок, Гаррі! А то попадають у море!

Дядько Гаррі почав хапати руками рибок, урізався об скляну скалку, крикнув: «Ой!» — але досить швидко половив усіх рибок і поклав у кишеню. Коли катер підплив до самого причалу, він перестрибнув із поруччя на причальний трап, видерся до мене нагору, гукнув: «Біжімо!» — і помчав на своїх лелечих ногах до шинку «Джерело», що стояв недалеко від причалу. Я схвильовано хекав услід за ним. У шинку Гаррі гукнув:

— Пуншеву вазу! Швидше! Швидше! Налийте води! Ну, живо, живо, хлопці! У мене в кишені чотири золоті рибки!

Піт Джерело, шинкар, зрозумів, чого хоче дядько Гаррі. За хвильку він виніс велику кулясту скляну вазу, в якій звичайно робив пунш, але тепер наповнив її дощовою водою. Поставив вазу на стіл, і дядько Гаррі видобув по одній із кишені всіх чотирьох рибок і повкидав їх — плюсь, плюсь, плюсь, плюсь — у вазу. Слава богу — рибки були ще живісінькі! Вони спершу заметались у воді туди й сюди, та хутко заспокоїлись і почали плавати колами та хапати хлібні крихти, що їх кришив у воду Піт Джерело.

— Урятували! — зітхнув дядько Гаррі й замовив міцного грогу для себе та лимонаду для мене, а тоді розказав людям, що зацікавлено позводилися з-за столиків, про свою пригоду з акваріумом.

Усі засміялись.

Те нове прізвисько — «Гаррі Золота Рибка» — надзвичайно сподобалося всім. Ще того ж вечора і прізвисько, і всю пригоду з рибками вже знали в багатьох оселях нашого острова. Коли я з горішнім дідусем та обома дядьками прийшов на Трафальгарську вулицю в горішньому селищі, сусіди вже почули про все, і горішня бабуся, що зустріла нас на дверях, почала нарікати:

— Ой лишенько, я вже чула від Поя Сливки, що сталося! Ти поранився, Гаррі? Як можна бути таким необережним?

Але враз вона побачила пуншеву вазу із золотими рибками, що її ніс дядько Яспер, і вигукнула:

— Таж акваріум цілий! Що ті люди плещуть?!

— Люба моя Маргарето, — зауважив прадідусь, що саме з'явився в сінях за її спиною, — це ж не акваріум, а пуншева ваза! Мабуть, у Піта Джерела позичили хлопці.

Горішній дідусь і обидва дядьки кивнули головами і повз бабусю, що не переставала нарікати, ввійшли в будинок.

Вечеря того дня була така ситна, що нею могли б наїстися сімдесят семеро голодних домовиків. Дядько Яспер з'їв яєчню з шістьох яєць із салом, а горішній дідусь висьорбав повну миску молочної юшки. Ми з прадідусем їли всього потрошку, бо коли катер прибував із материка, на столі бувало багато всяких лагомин. А насамкінець ми з'їли всі тридцять гарячих булочок, і обидва дядьки пили чорний китайський чай із великих глибоких блюдець, що їх підносили до рота обома руками. Потім вони розповіли про гамбурзький ярмарок і повиймали з матроських торб плюшевих ведмедиків та надувних гумових звіряток, що їх виграли в тирі та киданням кільця. Я одержав гумового слона, прадідусь — ведмедика завбільшки з половину мене, а горішня бабуся — рожевий вовняний шарф, що звисав їй із шиї аж до п'ят.

— Ой лишенько, скільки ж на це знову грошей пішло! — сказала вона. Та дядько Гаррі відповів:

— Які там гроші, мамо, це все вигране!

Прадідусь тільки єхидно кахикнув: він знав, скільки грошей мусить програти моряк, щоб виграти півторби таких витребеньок. Але він розважливо змовчав, аби не хвилювати горішньої бабусі. Бо вона й так уже сиділа схилена над рахунками, хитала головою й раз у раз ойкала: «Ой лишенько!»

Привезли й новий «Моряцький щорічник». Його я зразу захопив у свої руки, щоб узяти з собою в ліжко, й раненько подався з ним нагору до спальні, в якій мав тепер спати вдвох Із дядьком Гаррі. Я сподівався, що він скоро прийде й розкаже мені про якісь пригоди в морі. Але, на жаль, він Іще пішов провідати свою дівчину, Президентову Хельгу, а коли прийшов пізно вночі додому, я вже давно спав.

ДЕНЬ П'ЯТИЙ,

у який я радо познайомлю вас із Президентовою Хельгою. В цей день показано лихі наслідки недоладно початих оповідок. І те, як треба лестити жінкам. Докладно змальовано пре-чу-дову комірчину на горищі і з подивом з'ясовано, що мій долішній дід також віршує. А закінчується день приємним почуттям, що я — багата людина.

Наступний день знову був вітряний, навіть дуже вітряний. Тому вугілля нашого катера можна було вивантажувати лише на третій день, і моя горішня бабуся та дядьки Яспер і Гаррі використали вільний день, щоб полагодити маленьку шлюпку з катера, бо вона почала протікати. На жаль, для цього їм доводилось цілі години товктись у рибальській коморі, а це зовсім не подобалось мені й прадідусеві. Бо хіба можна розказувати оповідки й складати вірші, коли тобі заважають стук молотків, диркання пилки та шурхіт рашпилів.

— А знаєш що? — сказав прадідусь. — Ходім у долішнє селище, будемо розказувати оповідки на горищі в твоєї долішньої бабусі. Там спокійніше!

— Але ж долішня бабуся не любить віршування!

— А нащо казати їй, що ми хочемо віршувати? Ходімо!

Ми обмотали шиї шарфами, наділи свої сині шапки й потупали проти вітру вниз, у долішнє селище. Про всяк випадок ми взяли з собою два теслярські олівці. Долішня бабуся, як завжди, сиділа в Пташиній кімнаті над кросенцями й дуже здивувалася раннім гостям.

— Чому завдячую таку честь, панове? — спитала вона.

— Ми втекли від вітру, Анно, — сказав прадідусь. — Сьогодні дме, як скажений. Що це за прегарний взірець ти гаптуєш?

— Квіти, Хлопчак! — відповіла вона.

(Мого прадідуся теж, як і мене, прозивають Хлопчаком. Тільки він Великий Хлопчак, а я — Малий Хлопчак, або Хлопчачок.)

— І ти сама їх придумала, Анно?

— Аякже! Я вишиваю тільки за власними взірцями.

— Так це ж пре-чу-дово, Анно! Ти справжня художниця!

— Ет, є про що говорити, — відказала долішня бабуся задоволено. — Зробити вам лимонної шипучки?

Я, звичайно, хотів уже сказати «так», але прадідусь усміхнувся, нишком моргнув мені й заявив, що ми тільки-но пили за сніданком какао.

Потім він знову заговорив про пре-чу-дові гаптовані квіти.

— Коли ти сидиш отак у своїй Пташиній кімнаті й вишиваєш, — сказав він, — я щоразу згадую Геную, Анно! Там я бачив у одній п'єсі славнозвісну артистку, і в тій п'єсі також була кімната з опудалами пташок. Достоту як оце в тебе!

— Ну, ти ж і лестун, Хлопчак! — сказала долішня бабуся.

Прадідусь приклав руку до серця й мовив:

— Анно, я присягаюся, що не жартую. У тебе що не глянь, усе люксове. Правда ж, Хлопчачок?

— Атож, — підтвердив я, — у вас усе люксове, бабусю. А які гарні книжки! От наприклад, «Альбом з історії Німеччини».

— А що це за альбом? — удавано зацікавився прадідусь.

— Він зроблений зі справжніх сигаретних рекламок, — пояснила долішня бабуся. — Якоб сам їх понаклеював.

— Та невже, Анно! Я мушу подивитись!

— Тоді збігай принеси, — сказала мені долішня бабуся.

— Та нащо, Анно! — вигукнув прадідусь. — Такі старовинні речі треба розглядати на горищі. Саме це в твоєму домі здається мені пре-чу-довим! У Пташиній кімнаті гаптують квіти, а на горищі розглядають старовинні речі. Оце я називаю «люкс»! Ходімо, Хлопчак, веди мене нагору!

Долішня бабуся більше не посміла перечити, а тільки з найприязнішим обличчям назвала нас «шибениками» й відпустила.

Перед дверима до горища простягся й спав сенбернар Уракс. Дуже дивно, але він не почув, як ми ввійшли. Та це, мабуть, тому, що тут, нагорі, дуже гучно свистів вітер, стукотіли віконниці й деренчала черешня. Уракс довго позіхав та потягався, поки нарешті пропустив нас у двері. А потім почав стрибати на нас, лизати нам обличчя й руки і взагалі нізащо не хотів відчепитись. Тоді ми взяли його з собою на горище, наказали «ляж» і самі сіли під круглим віконцем на старому матраці. «Альбом з історії Німеччини» ми поклали на дошки з розібраного ліжка.

— Все вийшло якнайкраще, прадідусю! — сказав я.

— Так, Хлопчак, коли хочеш чогось домогтись від жінки, треба їй лестити. Але я скажу щиро: в твоєї долішньої бабусі справді є смак. Оця комірчина на горищі схожа на цілий роман. Чого лишень тут не висить, не стоїть і не лежить! Навіть мармурова голова англійської королеви Вікторії!

— Влітку вона завжди стоїть серед квітів! її взяли з англійського судна, викинутого на берег. Портрет турецького султана, що висить у вітальні, теж звідти.

— Добре, що ти згадав про султана, Хлопчак, мені це нагадало про ту оповідку, що я хотів розказати тобі сьогодні.

Прадідусь уже випнув нижню губу й примружив очі, аж раптом Уракс, сенбернар, що лежав у нього біля ніг, занепокоївся й повільно звівся на всі чотири.

— Тихо, Ураксе! Ляж! — наказав я. — В прадідуся з'явилась думка!

Але це не справило на собаку ніякого враження. Уракс щосили завиляв хвостом, уривчасто гавкнув і почав дряпати лапою двері. В ту ж мить ми почули на сходах голоси.

— Це долішня бабуся! — гукнув я, швиденько вхопив «Альбом із історії Німеччини», що лежав на дошках розібраного ліжка, і поклав собі на коліна.

В ту хвилину ввійшла долішня бабуся зі срібною тацею в руках, на якій стояли дві склянки з шипучкою й тарілка з накраяним медовим кексом.

Прадідусь, крекчучи, підвівся й сказав:

— Який чарівний другий сніданок, Анно! Постав тацю на санчата! Дозволь тебе запросити сісти на оцю пре-чу-дову матроську скриню й хвилинку побути в нашому товаристві. Встань, Хлопчак, так годиться, коли до салону входять дами!

Я слухняно підхопився.

— Ні, ні! — гукнула долішня бабуся. — Сидіть, сидіть! У мене є робота в кухні. Якоб приніс тріски. Цілих піввідра. Може, й ви з нами їстимете? Я трохи зварю, а трохи засмажу. Решту можна замаринувати!

Долішня бабуся обережно поставила тацю на санчата, а прадідусь уклонився й сказав:

— Щиро дякую, шляхетна пані, ми приймаємо ваше запрошення на обід!

— Ох ти ж і жартун! — захихотіла долішня бабуся, поправляючи мереживний комірець. Потім зробила реверанс і вийшла; Уракс, який, певно ж, не цікавився оповідками, вийшов за нею.

— А що скаже горішня бабуся, як ми не прийдемо їсти? — нагадав я прадідусеві.

— В неї доволі клопоту з моряками! Вона й не помітить, що нас нема. А тепер їж і пий, бо у мене в голові нова оповідка! Напрочуд цікава, щоб ти знав!

Ми попоїли кексу, випили шипучки й поговорили ще про те, як слід писати добру оповідку.

— В оповідці найважливіше — початок! — сказав прадідусь. — І це має довести тобі моя нова оповідка. Ти вже наївся?

— Та ще скибочку з'їв би!

— Господи! Це ж страхіття, а не апетит! Їж скільки хочеш! Але оповідку я почну, тільки як наїсися. Я не люблю розповідати тому, хто жує!

Я хутенько запхав у рот весь кекс і проковтнув по змозі швидше. Прадідусь нажахано відвернувся й нічого не сказав. Аж коли я сказав йому, що вже ситий, він знову обернувся і застогнав:

— Я завжди гадав, що людина відрізняється від вовка добрими манерами. Але на твоєму прикладі бачу, що помилився.

— Я ж так запихався тільки тому, що хотів швидше почути оповідку! Ви ж так гарно розповідаєте!

— Ох, Хлопчак, ти вже й лестити від мене навчився! Який поганий приклад я тобі подаю! Але сідай уже. Бо оповідка рветься мені з язика.

Я сів на матрац, а прадідусь — на матроську скриню, і він почав:

ОПОВІДКА ПРО ТРЬОХ ОПОВІДАЧІВ

Колись давно в місті Іскібі жило троє оповідачів, що сяк-так заробляли на прожиток своїм хистом. Щодня виходили вони на базар, щоб там знайти слухачів і, може, заробити кілька піастрів. Але в той час торгівля зі Стамбулом завмерла (бо на шляху купців підстерігала ватага розбійників), отож товари подорожчали, а грошей стало обмаль, і троє оповідачів не знали вже, як їм прохарчувати свої родини.

І тоді вони вирішили, що надалі тільки один з них лишиться оповідачем, а двоє стануть лазниками або водоносами. І домовились, потиснувши руки, що оповідачем лишиться той, котрий за наступні три дні збере собі більше слухачів, а розповідатимуть тільки оповідки про злодіїв.

Наступного дня перший оповідач, якого звали Ахмед Довгобородий, пішов на базар спробувати щастя. Він був утомлений і насуплений, бо цілу ніч думав, як же почати свою оповідку, щоб зразу принадити багато слухачів. Аж над ранок, коли вже співали півні, він придумав початок для своєї оповідки — дуже вдалий, як йому здавалось. Інші два оповідачі — Ібрагім Гарбузова Голова та Юсуф Багдадець — уже були на базарі, коли Ахмед Довгобородий розпочав свою оповідку.

«Люди добрі! — закричав Ахмед на всю горлянку, — гляньте на мене, я іскібський злодій-мастак! Я сьогодні вночі вкрав одному чоловікові волосся з голови так, що він того й не помітив, а зараз я вам розкажу, як я примудрився це зробити!»

Люди на базарі, сміючись, обступили його, бо оповідка про те, як украли в чоловіка волосся з голови, мала бути дуже смішною. Але, на лихо, в Іскібі саме ходила пошесть, від якої випадало волосся, і не один чоловік за ніч позбувся чуприни. Всі ті безволосі, — а їх на базарі було двадцятеро чи тридцятеро, — повірили, ніби Ахмед Довгобородий справді вкрав їхнє волосся. Вони зняли жахливий галас, поскидали з голови тюрбани та фески й загорлали: «Гляньте, що він з нами зробив, цей паскудний злодюга, цей проклятий харцизяка! І ще сміє вихвалятися своїми паскудствами! Ловіть його, хапайте! Хай поплатиться!»

Двадцятеро чи тридцятеро безволосих накинулись на Ахмеда, а за ними й ще багато людей — ті з обурення, а ті просто з любові до бійок.

Побачив Ахмед Довгобородий, що непереливки, та й закричав: «Стійте! Стійте! Я ж тільки хотів розказати оповідку! Я тільки прикинувся, ніби я злодій!»

«Побий його Аллах, він ще починає брехати! — заревіли безволосі. — Але, присягаємось бородою пророка, це йому не поможе!»

Вони вхопили переляканого оповідача й добряче налупцювали. Ібрагім Гарбузова Голова і Юсуф Багдадець, інші оповідачі, спробували визволити товариша й пояснити безволосим їхню помилку. Але тим уже не було впину. Ахмеда Довгобородого змолотили на гамуз, а потім потягли до перукаря, і той поголив йому голову. Ото сміху було в місті, коли потім балакали, що бідний Ахмед ніякий не злодій, що він тільки хотів принадити слухачів! Відтоді в Іскібі є прислів'я: «Коли ти вкрав волосся, то стережися лисих!»

Та Ахмед Довгобородий після пригоди на базарі став схожий на обскубаного пугача.

Другого ранку спробував свого щастя в розповіданні Ібрагім Гарбузова Голова. У місті вже розійшлася чутка, що три іскібські оповідачі побились об заклад, і цього разу на базарі зібралося чимало цікавих та насмішників. Ібрагім Гарбузова Голова уночі вирішив звернутися до слухачів із чемними словами, перше ніж починати оповідку, бо він на прикладі Ахмеда Довгобородого побачив, як важливо здобути прихильність публіки. Тому він почав так:

«Аллах хай буде з вами, друзі мої! Я Ібрагім, прозваний Гарбузова Голова, бо мені зовсім маленькому впав на голівку каганець!»

«Слухайте, слухайте! — загукали слухачі. — Він розкаже нам оповідку про гарбузову голову! Це може бути весело!»

А Ібрагім провадив: «Аллах великий! Він не тільки дав мені гарбузову голову, а ще вдмухнув над лівим оком, де живе уява, хист оповідати, щоб я розважав вас на базарі, любі друзі!»

«Що це він оповідає? — почали питати слухачі один в одного. — Куди він хилить? Нічого не добереш!»

А Ібрагім говорив далі: «Мистецтва оповідати я не вчивсь ніде, друзі мої. Воно впало на мене з неба».

«Мабуть, воно було в тому каганці!» — закричав один слухач, і в юрбі вперше засміялись, а Ібрагім Гарбузова Голова дуже збентежився. Він вирішив негайно починати свою оповідку, щоб його не висміяли ще раз. І тому швидко повів далі:

«Аллах великий, і Магомет пророк його! В тій оповідці, що я вам сьогодні розкажу, ідеться про незвичайного злодія!»

«Розкажи нам про того злодія, що вночі крав волосся!» — мовив хтось сміючись.

«Аллах зі мною! — гукнув Ібрагім Гарбузова Голова. — Я хочу вернутись додому живий і цілий!»

Ті, хто сміявся, були задоволені. Але інші слухачі знетерпеливились, бо й досі не почули, про якого це незвичайного злодія їм мають розповідати. Декотрі вже відійшли, декотрі голосно балакали між собою про дорожнечу та безсоромних купців, а треті знов почали під'юджувати Ібрагіма.

Один гукнув: «Розкажи нам про злодія, що крав ногами!»

Другий захотів почути про злодія, що крав вошей. Ібрагім Гарбузова Голова вже занепокоївся. Він гукнув: «Я цієї історії не знаю! Але я обіцяю вам оповідку не менш цікаву, а то й цікавішу! Вона, правда, довга, але дуже гарна. Вона починається на базарі в Багдаді, де я сам був більш як десять років тому, а кінчається тут, в Іскібі.

Це Ібрагімове оголошення розсердило людей, бо шлях із Багдада до Іскіба дуже довгий, а таку довжелезну оповідку неохота вислухувати стоячи.

Тому більшість слухачів відійшли, щоб пограти в доміно за турецькою кавою. Там принаймні можна сидіти. Тільки нечисленні лишились, та й то не для оповідки, а щоб познущатися з Ібрагіма. Вони гукали: «А що ти робив у Багдаді? Купував оливу для свого каганця?»

І знову знявся регіт, однак Ібрагім уже розсердився.

«Дурний набрід! — закричав він. — Чого ви не можете спокійно почекати, поки я почну свою оповідку? Чи вас ваш учитель недосить шмагав? Замовкніть нарешті й слухайте!»

Але натомість зчинився справжній галас.

«Ви погляньте на цю Гарбузову Голову! — кричали люди. — Він не починає своєї оповідки, а ми ще й винні, що він не почав! Де ж тут глузд?»

На Ібрагіма по-справжньому розгнівились, і раптом хтось пожбурив у нього динею. На лихо, Ібрагім сидів саме під майстернею мідника, і диня, пролітаючи, збила вивішені там три мідні каганці. Вони один по одному впали Ібрагімові на голову, так що в очах йому затанцювали спочатку зірки, потім місяць і нарешті тридцять сім сонць; він зойкнув і почав крутитись на місці.

Тоді люди загукали: «Гарбузова Голова танцює!» — заплескали в долоні й похапалися за животи з реготу.

Тільки Юсуф Багдадець, третій оповідач, не сміявся з усіма, а вхопив Ібрагіма, що підплигував та крутився, за полу й потяг його через увесь базар, крізь розгаласовану юрбу додому.

Відтоді в Іскібі про людину, що висловлюється надто розлого, кажуть: «Йому впали на голову три світильники».

А Ібрагім ходив із трьома ґулями на голові, з яйце завбільшки — наче гарбуз із трьома ріжками.

Вранці після Ібрагімової пригоди на базар вийшов Юсуф Багдадець, щоб розважити людей злодійською оповідкою. Він не придумував ніякого особливого початку, ніякого люб'язного привітання. Він хотів принадити людей тільки своєю оповідкою. А що він точно знав, як скінчиться та оповідка, то йому неважко було придумати початок.

Цього разу юрба цікавих була, мабуть, іще більша, ніж напередодні, а в одному куточку сховались Ахмед Довгобородий, обстрижений, та Ібрагім із ґулями на своїй гарбузовій голові.

Юсуф Багдадець спочатку не сказав ні слова. Він сів у вікні крамниці килимів, схрестив руки на грудях і мовчки дивився на своїх слухачів, аж поки весь базар притих, як миші, й нетерпляче втупив очі в нього. І тоді він півголосом почав свою оповідку:

«Коли Гарун аль Рашід, великий халіф, знову вийшов перевдягнений уночі погуляти по Багдаду, йому раптом захотілося смажених каштанів. Але, простуючи до одного старого продавця каштанів, він раптом згадав, що забув узяти гроші. А що халіфи не звикли відмовлятися від своїх бажань, то Гарун аль Рашід і без грошей добув собі каштанів. Він підняв на вулиці камінь і, проходячи повз продавця каштанів, нишком кинув ним у чиїсь двері. Удар гучно пролунав на нічній вулиці, і продавець каштанів злякано озирнувся. Цією миттю скористався халіф, щоб хутенько вкрасти жменю каштанів. Він сховав їх під полою й спокійнісінько пішов далі, щоб не виказати себе зляканим поспіхом. Та як почав їсти каштани, то помітив, що, крадучи їх, загубив коштовного персня, й промурмотів: «Дорогенькі ж каштани!»

Невдовзі халіфові захотілося халви, і в ту ж мить він побачив на розі продавчиню халви, що стояла над невеличким багаттячком.

А що халіфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашід і без грошей доп'яв собі халви. Проходячи повз продавчиню, він нишком кинув у вогонь шкаралупи каштанів, і вони затріскотіли та зашкварчали у вогні, так що продавчиня злякано відскочила і втупилась у розпломенілий вогонь.

Ту мить халіф використав, щоб хутенько відломити собі шматок халви. Він сховав її під полу й достойно попростував далі, не давши нічого взнаки.

Та вийнявши трохи далі халву з-під поли, він помітив, що, крадучи її, загубив коштовного кинджала, і промурмотів: «Дорогенька ж халва!»

Ще трохи перегодя йому захотілося вишень. А що халіфи не звикли стримувати свої бажання, то Гарун аль Рашід і без грошей доп'яв свої вишні. Він повільно почовгав у темний завулок, ніби випадково пройшов попід огорожею чийогось садка й мимохідь нарвав з гілки жменю вишень, їх він теж сховав під полу.

Та коли почав їсти вишні, то помітив, що, крадучи їх, згубив з вуха коштовну сережку, і промурмотів: «Дорогенькі ж вишні!»

Наступного дня, коли халіф у всій пишноті знову сидів у своєму палаці, він оголосив через оповісників, що загубив персня, кинджал і сережку й обіцяє велику винагороду тим, хто їх знайде. Він сподівався, що прийдуть продавець каштанів, продавчиня халви та власник садка і він таким чином зможе відшкодувати їм за вкрадене. Але ніхто з них не прийшов. А коштовності аж через кілька тижнів знайшли в помешканні одного молодого голяра, якого зразу ж привели в кайданах до халіфа.

«Як опинились у тебе мої коштовності?» — загримів халіф на голяра.

«Простіть мені, володарю всіх правовірних, — відповів юнак, не підводячи очей. — Я взяв їх у вас для вашого ж добра».

Почувши таку відповідь, поніміли всі придворні, а насамперед сам халіф.

«Поясни краще, хлопче!» — зажадав він.

«Знайте ж, великий халіфе, що персня я зняв з вашого пальця коло продавця каштанів, щоб ви не зачепилися ним і не виказали себе!»

І знову придворні подивувались відповіді. Тільки халіф не здивувався. Він навіть усміхнувся.

А голяр вів далі:

«Кинджала, о володарю всіх правовірних, я взяв у вас коло продавчині халви. Як легко міг би він стукнутись об залізний столик і виказати вас!»

«А як же було з сережкою, пане?»

Придворні здивувалися, що халіф назвав простого голяра паном.

А юнак сказав:

«Сережку, о великий халіфе, 'я мусив узяти у вас коло вишневого садка, а то ви зачепились би нею за гілку й розірвали б вухо».

На ті слова придворні зачудовано похитали головами. А Гарун аль Рашід підвівся, власноручно зняв з голяра кайдани й сказав:

«Коли ви зробили все це задля мого добра, то ви вільні, майстре. Але відкрийте мені ще одне: як це так вийшло, що я вас не бачив?»

«А я йшов у вашій тіні, о владарю! Так мене навчено. Бо нашого ремесла теж треба вчитись, і потрібні тривалі вправи, поки дійдеш у тому до майстерності!»

«Оскільки тої ночі я не бачив вас і не чув, то ви справді майстер… голяр! — гукнув халіф, зиркнувши скоса на своїх придворних. — Тож ідіть додому й візьміть мої коштовності як подарунки. Але пильнуйте свого язика, а живіть надалі тільки з голярства. А як мені колись буде на щось потрібне ваше мистецтво, я згадаю про вас! Аллах нехай буде з вами!»

«Аллах благослови Гаруна аль Рашіда, володаря всіх правовірних!» — швидко вклонившися, відповів молодий голяр. А потім без перешкод покинув палац, узявши з собою персня, кинджал і сережку халіфа.

Придворні зчудовано спитали:

«Чому, о великий халіфе, ви явили цьому злодюжці-голяреві таку честь?»

«Тому що злодій не може бути суддею над злодієм! — відказав халіф. — І тому, що він має хист, який дивує мене!»

Слухачі на іскібському базарі ані разу не перебили оповідача Юсуфа Багдадця, поки він говорив. Вони притихли, наче розбійники в кущах, що чигають на купця. А тепер гучно заплескали в долоні й сказали:

«Справді, незвичайна історія про злодія! Ти чудово розважив нас!»

І рушили геть, не давши йому жодного піастра.

І тоді Юсуф Багдадець вигукнув:

«Любі друзі, коли ви не платите оповідачеві, то йому доводиться перемінити ремесло й стати злодієм. Але ж хіба не шкода позбутись оповідача — і ваших коштовних табакерок? Тож подумайте, кого ви волієте мати в мені: оповідача чи злодія?»

І тоді багато людей справді помітили, що в них із кишень викрадено розкішно оздоблені табакерки. Вони недовірливо перезирнулися, потім раптом збагнули, хто їх обікрав, і почали реготати так гучно, що сміх той долинув аж нагору, до Циганського міста.

«Присягаюсь Аллахом, що за хлопчина! — гукали вони. — Розповідає нам таку цікаву оповідку про злодія, а коли ми з цікавості та напруги підступаємо аж до нього, він спокійнісінько цупить наші табакерки! І жоден того не помітив! Оце-то хлопчина!»

Один гладкий емір у зеленому, як трава, тюрбані гукнув:

«Верни нам табакерки, Юсуфе! Ти дістанеш свою плату!»

І тоді Юсуф Багдадець вийняв з-під своїх схрещених ніг двадцять чотири табакерки й повернув їх власникам. А на килимок, де він сидів, посипались дощем піастри.

Відтоді в Ісхібі ходить прислів'я: «Де поетам платять, там злодії стають чесними!»

Обидва інші оповідачі, Ахмед Довгобородий та Ібрагім Гарбузова Голова, пороззявляли роти зподиву над мистецтвом їхнього приятеля Юсуфа й відступили йому роботу базарного оповідача. Ахмед став водоносом, а Ібрагім став заробляти на хліб як лазник.

Пошли їм, Аллаху, довгого віку. Отак.

Прадідусь, докінчивши оповідку, підвівся з морської скрині, а я про всяк випадок помацав, чи мій годинник іще в кишеньці. Годинник був на місці. Прадідусь помітив той рух і сказав:

— Не бійся, Хлопчак! Розповідати я вмію, може, й не гірше за Юсуфа. Але красти я не вчився ніколи! Ну, як тобі сподобалась оповідка?

Я відказав:

— Пре-чу-до-ва! І така довжелезна!

— Але ж мораль коротка!

— Так, прадідусю. Мораль тут така: хто починає розказувати оповідку, той не повинен ломитись у відчинені двері або йти занадто довгими манівцями. Треба спокійним, упевненим кроком іти до мети.

— Ох, Хлопчачок! — захоплено вигукнув прадідусь. — Я хотів сказати майже те самісіньке! Справді вже помітно, що тобі скоро мине одинадцять років!

Я дуже запишався від прадідусевої похвали. Я саме хотів зробити надзвичайно розумне зауваження про одинадцятирічних хлопців, коли хтось зашкрябався знадвору в двері горища. То, певне, був Уракс. Я відчинив двері, і сенбернар гордо ввійшов, виляючи хвостом, стрибнув на мене, поклав мені лапи на плечі, а в зубах підніс до моїх очей папірець.

— Куш, Ураксе! — сказав я.

Пес ліг, я взяв у нього з зубів папірець, розгорнув його й прочитав уголос написане на ньому:

«Шановних пановів, просять, спуститися дообіду». Прадідусь подивився мені через плече й мовив:

— Твоя долішня бабуся в одному реченні зробила чотири помилки. Але в неї навіть помилки люксові. Ходімо ж на гостину!

Поки ми спускалися двома крутими прогонами сходів у підвальний поверх будинку, прадідусь казав:

— Та мораль, що ти видобув з моєї оповідки, — це, звичайно, тільки мораль для людей, які розповідають оповідки. Інші люди можуть вичитати з неї й іншу мораль.

— Звичайно! Наприклад: «Хто хоче красти, той повинен стати майстерним злодієм! А ні, хай краще стане голярем!»

— Гм… — гмукнув прадідусь. — Це не справжня мораль, Хлопчак, це злодійська мораль. Я сказав би інше: «Спритність і вправність рук — дивовижні таланти. Але хто вживає їх для крадіжки, той ганьбить свій талант. Може, майстерний злодій-голяр справді був дивовижним хлопчиною. Але в мене викликає захоплення не він, а сам Юсуф Багдадець, що використав свою спритність для повчання іскібців!

Ми вже зійшли вниз, де смачно пахло смаженою рибою. Долішня бабуся, що пов'язала собі квітчастого фартуха, саме накладала в тарілки картопляний салат, а долішній дідусь із гарними чорними кучерями вже сидів за столом, і перед ним стояла склянка грогу.

— Добридень, Якобе! — привітався з ним прадідусь.

— Добридень, Хлопчак! Вип'єте скляночку грогу перед обідом?

— Дякую, дякую, Якобе! Краще опісля.

Ми сіли за стіл і взяли собі що хто дужче любив: вареної тріски з петрушковою підливою або смаженої з розтопленим маслом. Говорили за столом мало, їсти рибу — для цього треба чималенько уваги й спритності.

Після їжі нам, чоловікам, подали до Пташиної кімнати грог і лимонад.

Долішня бабуся лишилась у кухні — помити посуд.

Дивно, але долішній дідусь дуже зацікавився нашими віршами.

Довелось розказати йому всі, які ми пам'ятали. Він слухав, і його чорні вусики аж тремтіли від задоволення. Довелось пообіцяти, що ми потім прочитаємо йому всі наші вірші.

Після третьої склянки грогу долішній дідусь напустив на обличчя таємничий вираз і вийняв із жардиньєрки велику порожню порцелянову вазу.

— У цій вазі долішня бабуся тримає повну збірку моїх творів, — мовив він. Потім випустив на стіл цілу купу згорнених дудочкою папірців, перев'язаних барвистими стьожечками.

— Невже ви теж віршуєте, дідусю? — спитав я.

— Так, Хлопчак, — сказав він несміливо. — Віршую! Але тільки з якоїсь нагоди, розумієш? Коли твоя долішня бабуся розсердиться на мене, я ввечері кладу їй на подушку вірша. Вона це любите. Ці вірші вона називає своїми «подушковими віршами» й ховає їх у оцій вазі. Але я не повинен цього знати. І ви глядіть не викажіть, що я знаю цей сховок!

— Слово честі! — сказали прадідусь і я. А тоді ми розгорнеш декотрі дудочки й прочитали вірші.

На першому папірці почерком долішньої бабусі було написано:

«Цього вірша, склав Якоб коли я в ранці на нього сердилась за те що напився грогу».

А нижче почерком долішнього дідуся:

— Гарний віршик, Якобе, — похвалив прадідусь. — Але мораль небезпечна.

— Знаю, — зітхнув долішній дідусь. — Та Анна завжди каже, що краще випити трохи грогу й бути милим, ніж завжди тверезим і злим!

Я тим часом розгорнув другу дудочку. Долішня бабуся надряпала там угорі: «Це склав, Якоб коли я сварила його за розлиту каву».

Дідусів вірш був такий:

— Чу-до-во, Якобе! — сказав прадідусь. — Добрий вірш і добра мораль!

— Ш-ш! — вигукнув я раптом. — Я щось чую!

І справді — зі сходів почулась хода. Ми тремтячими руками повкидали дудочки в вазу, і, поки хтось наближався до дверей через сіни, долішній дідусь хутенько відніс вазу назад на жардиньєрку.

Коли долішня бабуся зі своїми кросенцями ввійшла до Пташиної кімнати, на столі лежала тільки одна рожева стьожечка. Але бабуся начебто не помітила її. Я спритно схопив стьожечку й нишком сховав її в кишеню.

— Якобе, — сказала бабуся, — ляж зараз поспи! Ти ж сьогодні встав о четвертій!

— Так, Анно, зараз ляжу.

Він хутенько допив свій грог і вийшов, моргнувши нам через плече.

— Доброго сну, — сказали ми.

Долішня бабуся сіла в крісло-гойдалку біля вікна — видно, хотіла погомоніти з нами. Але я помітив, що прадідусь примружив очі й випнув нижню губу.

Тому я сказав:

— Ох, який цікавий той «Альбом з історії Німеччини», бабусю! Ми його вже до половини перегорнули!

— Тільки до половини? А що ж ви робили нагорі цілий ранок?

— Розмовляли, Анно, — пояснив прадідусь. — Коли читаєш і дивишся малюнки, зринає багато думок. А що, Хлопчак, коли ми підемо передивимось і другу половину?

— Так, так, прадідусю! — вигукнув я зраділо. (Насправді я радів не альбомові, а віршуванню.)

Ми знов виманили в долішньої бабусі дозвіл піти на горище й скоро, як уранці, всілись під скісною стіною з брусів і цегли. Але цього разу ми не розказували оповідок, а віршували.

У прадідуся виникла одна химерна думка. Він лукаво підморгнув мені й сказав:

— Давай спробуємо довести, що поет — це творець! Зробімо з нічого щось!

— А як же ми це зробимо?

— А так, що надамо значення словам, які нічого не означають! Наприклад, візьмімо слова «ніякий» і «ніхто» й удаваймо, ніби так звуть двох живих людей.

— О, як цікаво!

— По-моєму, теж. Ти вже щось придумав?

— Придумав заголовок: «Королівство Ніде»!

— Чудово! То зразу й починай!

— Але ж тут нема дошки!

— Лишенько! Кепські справи. Але ж диви, он лежить ціла купа дощок!

— Так то ж дошки з ліжка!

— Ну то й що? Напишемо на верхньому боці. Його так чи так прикриють матрацом! Подай-но дошку й мені! Я складу вірша зі словами «десь так».

Тоді я переклав «Альбом з історії Німеччини» на стару гасову пічку, подав верхню дошку прадідусеві, собі взяв другу, відійшов у інший куток горища й сів там на санчата. Того дня нам віршувалося дуже добре. Хоча віршування тривало й довгенько, але в ньому не було мертвої точки, й ніхто не мусив нікого вирятовувати. Цього разу я пропустив прадідуся читати першим, і він з бічної дошки ліжка вичитав мені такі вірші:

Замок Десьтак

— Кумедія! — сказав я, — хоч я все знаю тільки приблизно, але про цей замок дістав дуже добре уявлення.

— Я теж! Це мене й самого дивує! Власне, я хотів довести цим віршем, що й у віршуванні треба бути точним. А тепер виявив, що інколи буває добре лишитись у славному «приблизно». Це так, як із метеликами. Нехай вони пурхають і мерехтять. А як спіймаєш, мерехтючий пилок із їхніх крилець прилипне до пальців, їхній блиск пропадає, і вони вже не можуть літати.

— По-моєму, прадідусю, в моєму вірші те саме!

— Ану прочитай його!

Я обережно встав, щоб не стукнутись головою об крокву, і прочитав:

Королівство Ніде

— Хлопчак, — сказав прадідусь, — це в тебе дуже гарно вийшло. Тепер і я знаю, коли поет має впускати у свої вірші оте миле «десь так».

— Коли ж, прадідусю?

— Коли змальовуєш те найлетючіше, що є на світі: запахи, звуки, здогади, відбиття, полиск на поверхні речей.

— Гав, гав, гав! — прогавкало за дверима.

— От бач! — засміявся прадідусь. — Уракс каже, що правда. Впусти його! Коли я скінчу вірша, то завжди буваю дуже приязний і до людей, і до тварин.

— Я теж! — вигукнув я.

Тоді впустив Уракса, що знову приніс нам записку в зубах. Цього разу нас запрошували на каву. Але прадідусь сказав, що вже час вертатись на гору, до горішньої бабусі. Вона, мабуть, уже починає непокоїтися, що нас так довго нема. Отож ми спочатку спустилися до Пташиної кімнати, щоб вибачитися перед долішньою бабусею та попрощатись, а потім піднялися стома вісімдесятьма трьома сходинками на гору, щоб пояснити горішній бабусі, де ми пропадали так довго. Проходячи дорогою повз наш дім, ми побачили у вікні Аннекен та Йоганнекен, а між ними на підвіконні — круглу вазу для пуншу з чотирма золотими рибками.

— Дівчатка, дівчатка! — гукнув їм прадідусь. — Не треба так часто стромляти руки у воду! Бідні рибки лякаються!

Аннекен гукнула:

— Та ми ж із ними граємось!

А Йоганнекен:

— Вони вже знають нас!

Але прадідусь не прийняв цих виправдань.

— А вам було б приємно, якби два велетні штовхали вас туди й сюди? Отож! Так і золотим рибкам не дуже приємно!

Аннекен хутенько вийняла пальці з води, а Йоганнекен накришила туди хліба. Прадідусь похвалив її, і ми пішли далі. Та коли я озирнувся, Аннекен уже знов умочала пальчик у воду. Я посварився на неї. Але вона тільки показала язика. Отак часом поводяться мої сестриці!

Горішня бабуся на Трафальгарській вулиці, здавалось, і не помітила, що нас цілих півдня не було вдома. Вона сиділа з олівцем у руці перед горами паперів, щось писала й рахувала, а нам тільки сердито сказала:

— Кава на кухні. Я не маю часу для вас! Коли заведеш моторного катера, всі тебе так і норовлять обшахрати та обморочити. Ніколи не купуйте собі моторних катерів!

— Та мені вже й запізно його купувати! — сказав прадідусь.

— А мені зарано, бабусю! — докинув я.

— Не перебивайте! Йдіть на кухню! Хельга дасть вам кави!

Ми потюпали на кухню, де Президентова Хельга пригощала команду катера. На столі стояв розкішний торт із масляним кремом. Мабуть, Хельга сама спекла його. Бо щоразу, як приходив моторний катер, вона не знала, як і розпещувати наших моряків.

— Слухай, Хельго, ти вже знаєш пригоду з золотими рибками? — спитав прадідусь.

— Аякже, діду! Коли ми поберемося з Гаррі, мене напевне прозиватимуть Хельга Золота Рибка. Це ж куди краще, ніж Президентова Хельга!

— І куди більш їй пасує! — запевнив дядько Гаррі. — Ну хіба вона не схожа на золоту рибку?

— Авжеж! — вигукнули ми з прадідусем в один голос.

Хельга труснула рудувато-золотавими кучерями й мовила:

— Сідайте вже, лестуни! Це ж ви тільки задля торта кажете!

Я приклав руку до серця й запевнив:

— Слово честі, Хельго, ми сказали цілком щиро!

Всі у кухні засміялись, а ведмедяка дядько Яспер прогув:

— Малий Хлопчак уже підглядів у Великого його манери.

— Краще підглядіти манери, ніж не мати їх зовсім! — відказав горішній дідусь і докірливо глянув на дядька Яспера, що двічі вкусив — і проглинув цілий шматок торта. На щастя, дядько Яспер не міг відповісти йому, бо мав повного рота.

Горішній дідусь, чи не найвищий і найплечистіший чоловік на всьому острові, який весь час, у будень і в неділю, в хаті й надворі ходив у товстій зеленій куртці, був страх добродушний. Тільки з дядьком Яспером, що вже здоганяв його зростом і статурою, він часом сварився. Наприклад, якось Яспер у Гамбурзі на людній вулиці з'їв прямо з рук три мариновані оселедці. А іншого разу звернувся до миршавенького, але знаменитого капітана: «Гей, курдуплику!» Такі речі гнівили горішнього дідуся страшенно, і після таких пригод він цілими днями не говорив із дядьком Яспером.

Але того дня, на щастя, сварки не сталось. Крім того, моряки скоро пішли доводити до ладу шлюпку з моторного катера.

Прадідусь пішов до рибальської комори докінчувати коркові поплавці для Крішона Кульги, а мені довелось за наказом горішньої бабусі розносити папери крамарям, для яких наш катер привіз товари. Розносячи ті папери, я оббігав уздовж і впоперек увесь острів. Але я робив це залюбки, бо майже кожен крамар давав мені монетку, а котрий і дві.

Коли я ввечері в ліжку перелічив свої гроші, вийшла марка й вісімдесят пфенігів. Дядько Гаррі, що того дня ліг спати рано, ще подарував мені двадцять пфенігів, щоб було рівно дві марки. І я заснув з приємним почуттям, що я — багата людина.

ДЕНЬ ШОСТИЙ,

у який моряки переробили наші вірші на шлюпку для катера, і їх навіть сумління не мучило. Цього дня показано, як виникають прізвиська. Розказано про перекладання та про неохайність декотрих моряків. Повідомлено, що прадідусеві наступного дня буде вісімдесят п'ять років.

Наступного дня ми з прадідусем мали рибальську комору цілком для себе, бо наші моряки мусили спуститись до гавані — наглядати за розвантаженням катера. Горішня бабуся ще й досі, стогнучи та нарікаючи, сиділа над рахунками. Обидва приміщення рибальської комори мали жахливий вигляд. Посеред вершівні стояли відра зі смолою, а на підлозі кругом були чорні плями. Крім того, нога раз у раз наступала на обрізки корку, стружки та ганчір'я.

Нагорі, в токарні, було трохи охайніше. Там валялися лише кілька дощок та інструменти.

Ми поставили дошки до стіни поруч шафи, повішали молотки, рашпилі, пилки та обценьки на місце, на дошку для інструментів, і ні словом не згадали про неохайних мореплавців. Ми знали, що моряки в тісноті своїх кают мусять пильно дотримуватись порядку, а тому на суходолі трохи попускають свої віжки.

Ще за сніданком прадідусь примружував очі й то випинав, то втягував нижню губу. Напевне, у нього в голові складалась якась особливо складна оповідка.

Я спитав:

— Ви розкажете щось дуже цікаве?

— Аякже! — запевнив прадідусь. — Ти вже чув коли про пастора Грома?

— Це, здається, той пастор, що був у нас на острові перед теперішнім?

— Так. А Президента ти ж, певне, знаєш?

— Аякже! Він живе тут, у Горішньому селищі, і ми з його сином Геннінгом дружимо.

— Ох, правда, Хлопчак!

Прадідусь уже хотів починати свою оповідку, коли нам обом одночасно спало на думку, що ми сидимо в токарні, де звичайно складаємо вірші, а не у вершівні, де розказуються оповідки. Тому ми спустилися по драбині вниз, усілись на коркових пластинках, а тоді прадідусь почав свою оповідку.

ПРІЗВИСЬКА ПАНА ЗІНГЕРА

У травні 1912 року з Гамбурга до острова Гельголанду плив пароплав, на палубі якого стояли двоє чоловіків і розмовляли. Один із них був огрядний, високий, весь у чорному. Другий — низенький, сухенький, у пенсне й жовтих гамашах.

«Ви вже бували на Гельголанді?» — спитав огрядний чоловік худого.

«Ні, — відповів чоловік у пенсне. — Я їду туди вперше. Я буду там секретарем страхового товариства вдів ловців омарів. — Він уклонився й додав: — Дозвольте відрекомендуватись: Йоганнес-Якоб Зінгер».

«Дуже приємно, пане Зінгер! Моє прізвище Расмуссен, пастор Расмуссен. Але на острові мене прозивають «пастор Грім».

«Чому це «пастор Грім»? — спитав пан Зінгер.

«Бо я щонеділі гримлю гельголандцям про їхні гріхи, — пояснив пастор. — Треба вам знати, пане Зінгер, що кожен, хто живе на Гельголанді, дістає прізвисько, жартівливе прізвисько».

«Як прикро! — вигукнув пан Зінгер. — Але, — додав він, випнувши дудочкою губи, — мені прізвиська не дадуть. Бо я шанована людина, я працюю й виконую свій обов'язок».

«Обережно, пане Зінгер, не кажіть цього так голосно!»

«Я це казатиму так голосно, як захочу! — сердито відповів чоловік у жовтих гамашах. І, певний своєї шановності, додав: — Закладаюся, що гельголандці не дадуть мені ніякого прізвиська!»

«Що ж, приймаю заклад! — громовим голосом вигукнув пастор. — Коли ви через тиждень іще не матимете прізвиська, я тричі обвезу вас у весельній шлюпці навколо острова!»

«Згода, — відповів пан Зінгер і вклав свою сухеньку руку в могутнє пасторове лаписько. — Той із нас, хто програє, тричі обвезе другого круг острова».

Пастор і секретар страхового товариства домовилися, що мовчатимуть про свій заклад, а за тиждень, тобто в останній четвер травня, разом прогуляються по острову й вивідають, чи дістав пан Зінгер прізвисько.

По обіді пароплав пристав до Гельголанду. Капітан зупинив машину далеко перед островом, загриміли якірні ланцюги, й з лівого борту судна спустили мотузяний трап. Негайно від острова відпливла шлюпка, і всім пасажирам довелося спускатись у неї по трапу. Пастор Расмуссен, що вже мав такий досвід, спустився перший. За ним — зляканий пан Зінгер, що тремтячими ногами намацував щабель за щаблем. Рибалки в шлюпці здивовано витріщались на його лимонно-жовті гамаші, і стерновий сказав: «Дибає, наче чорногуз у салаті». Пастор Расмуссен подумки всміхнувся, почувши цю репліку.

На причалі, до якого рівно за чверть години допливала шлюпка, праворуч і ліворуч довгими двома рядами стояли гельголандці. Цю шпалеру цікавих прозвали «Лайливою алеєю», бо тут обмінювалися репліками про новоприбулих, не завжди похвальними. Коли пастор з паном Зінгером ішли тією Лайливою алеєю, з обох боків лунало: «З приїздом, пане пасторе!» Один старий рибалка гукнув: «Давно вже не чули ми грому в неділю!» А одна опасиста стара пенсіонерка закричала: «Слава богу, знов починає гриміти!»

При цих репліках пастор кидав на пана Зінгера швидкі погляди, і сердешному секретареві страхової спілки стало трохи моторошно, бо він мимохідь подумав, що зовсім не вміє веслувати.

Між іншим, пастор уловив і кілька реплік пошепки, острівною говіркою, які, без сумніву, стосувались худющого пана Зінгера. З лівого боку хтось прошепотів: «У наш пташник прибув іще й пугач!» А з правого: «Он іде ширма, а всередині чоловічок!»

Пастор Грім осміхнувся, бо подумав про свій заклад. Але водночас той шепіт видався йому нечемним щодо гостя, і він вирішив наступної неділі прочитати гельголандцям громову проповідь щодо чемності.

На вулиці, що вела до сходів, пастор Расмуссен залишив пана Зінгера в удови Бродерс, бо там секретар страхової спілки мав жити. Сказав йому «до побачення» й пообіцяв рівно за тиждень повести його в прогулянку по острову. А потім рушив у Горішнє селище, до свого дому.

Та ледве він пройшов половину сходів, як його наздогнала засапана вдова Бродерс, гукаючи: «Пане пасторе! Пане пасторе!»

«Що сталось, пані Бродерс?»

«Пане пасторе, той папужка, що ви мені привели, не любить риби! Що ж мені з ним діяти? Не можу ж я щодня купувати йому м'ясо! В нас воно надто дороге!»

«Люба пані Бродерс! — відповів пастор досить голосно. — По-перше, пан Зінгер не папужка, затямте це собі, а по-друге, він з божою поміччю звикне до всього, навіть до риби, коли її добре приготувати. Бувайте здорові!»

«Бувайте здорові, не гнівайтесь на мене!» — промурмотіла пані Бродерс і заспокоєно подріботіла сходами вниз. Вона вже твердо вирішила привчити пана Зінгера до риби.

І вона це зробила, та ще й дуже просто: подала йому котлети з кита, а сказала, що це телятина; копчену акулячу почеревину назвала свинячою. Одне слово, вона три дні дурила його, а коли на четвертий день пан Зінгер похвалив її страви, відкрила правду: сказала, що він три дні їв тільки дарунки моря.

Секретар страхової спілки був приголомшений цими словами. Скинув пенсне, обнюхав свинячий шніцель у себе на тарілці й спитав: «То, може, це риба-пилка?»

«Ні, пане Зінгер, — заспокоїла його вдова Бродерс, — цього разу я вам подала справжню свинину. Адже сьогодні неділя».

Йоганнес-Якоб Зінгер спіткав іще не одну несподіванку на острові Гельголанді. Наприклад, на материку він звик був подавати руку всім знайомим, яких стрічав на вулиці, й казати їм: «Добридень!» та «Як справи?» І вранці в понеділок, йдучи до своєї страхової контори, він запізнювався туди на цілу годину, бо на коротенькій своїй дорозі зустрів не більш і не менш як чотирнадцять чоловік, із якими встиг познайомитися в своїй конторі. Чотирнадцять разів він подав, вітаючись, руку, чотирнадцять разів сказав: «Добридень» і «Як справи?», чотирнадцять разів подав руку на прощання й чотирнадцять разів сказав: «Бувайте здорові» та «До побачення». Це забирало дуже багато часу; на Гельголанді до такого не звикли. Тут віталися й прощалися за руку тільки тоді, коли виряджались на материк або верталися звідти. А так, зустрічаючись, тільки казали: «Здоров» або «Привіт».

Несподівані були для пана Зінгера й балачки в його страховій конторі. Як людина педантична, він завжди говорив про «Товариство страхування вдів ловців омарів». А гельголандці весь час казали: «Ніколаусова каса». Тільки на третій чи четвертий день пан Зінгер збагнув, що вони мають на увазі його «Товариство страхування вдів ловців омарів». Бо небесний заступник рибалок та мореплавців — святий Миколай, чи то Ніколаус. Тому всі моряцькі страхові товариства називають «Ніколаусовими касами». А секретарів таких товариств — просто Ніколаусами. Секретар «Пароплавного страхового товариства», наприклад, мав прізвисько Ніколаус Раз-Два-Три, бо він завжди носив ціпок із залізним наконечником і за кожним другим кроком різко стукав ним. Це звучало як «тук-тук-тук» або «раз-два-три». Секретар Товариства страхування риболовних снастей прозивався Ніколаус-Перець, бо він дуже перчив усі страви. А секретар «Лоцманської страхової спілки» був Ніколаус-Свинар, бо він єдиний на всьому острові держав свиню.

Тільки секретар страхового товариства Йоганнес-Якоб Зінгер, здавалося, ще не мав прізвиська, і він дуже пишався цим. Коли пастор Расмуссен, як домовилися, в останній четвер травня прийшов кликати його на прогулянку, пан Зінгер сказав: «Ви програли заклад, пане пасторе! Я вже тиждень живу на Гельголанді, а прізвиська не маю».

«Зачекайте, пане Зінгер, — засміявся пастор Грім. — Ходім поки що прогуляємося».

Секретар страхового товариства надів жовто-зелену квітчасту камізельку й прикрасив свої тонкі ноги лимонно-жовтими гамашами. Була вже п'ята година, і його службовий час у конторі скінчився.

Коли вони піднімалися сходами до Горішнього селища, їм довелось обминати старого підмітайла Цангі, бо той саме завзято мів сто вісімдесят три сходинки.

«Ну, як справи, Цангі?» — спитав пастор.

Старий відповів, не підводячи голови:

«Вниз кочуся, пане пасторе».

А потім мовчки замів іще три сходинки.

Пастор Грім зупинився й спитав:

«Скільки тобі, власне, років, Цангі?»

«Сімдесят п'ять, пане пасторе!»

«Ну, то час тобі вже на спочинок. А ти хоч застрахований?»

Старий підмітайло, не перестаючи вимахувати мітлою, відповів:

«Ні, пане пасторе, де там! Я вже якось до кінця витримаю. Адже це страхування грає на тому, щоб люди рано вмирали. Знаю я їх! Ніколаус Раз-Два-Три хитрий, як чортяка, Ніколаус-Перець дурний, як баран, Ніколаус-Свинар не любить мене, та й оцей новий, Ніколаус Жовтоногий, навряд чи кращий буде».

«Дозвольте!» — вигукнув пан Зінгер.

Але Цангі вже спустився на дванадцять сходинок і нічого не почув, бо він був майже глухий.

Йоганнес-Якоб Зінгер утупив очі в свої гамаші й спитав: «Чому він назвав мене Жовтоногим? Жовті гамаші тепер дуже модні в Гамбурзі».

«Але не на Гельголанді, — відказав пастор і осміхнувся. Тоді взяв пана Зінгера під руку й сказав: — Ходімо провідаємо аптекаря Мелліна».

Вони піднялися нагору й зайшли до старовинної аптеки, що стояла на краю урвища біля сходів. Там їх почастували грогом.

«Я вже багато чув про вас, — сказав аптекар панові Зінгеру. — Вас прозвали Обхідний Маневр, правда?»

«Як, як? — уражено перепитав секретар страхового товариства. — Обхідний Маневр?»

«Та не дрочіться через таку дурницю! — вигукнув аптекар. — Тут нікого не називають справжнім ім'ям. Мене от прозвали Нашатирний Петер. А вас — Обхідний Маневр».

«Але чому, пане аптекарю?»

«Ну, бачте, пане Зінгер, тут річ ось у чому: вдова Бродерс усім розповідала, що ви не любите риби. Але вона, каже вдова, навчила вас залюбки їсти рибу. Обхідним маневром, каже вона. Тому вас і прозвали Обхідним Маневром».

Пастор Расмуссен так зареготав, що аж пирснув грогом, який мав у роті, на стіл. Але пан Зінгер тільки сказав: «Як прикро!»

Коли вони обидва вже знов неквапом ішли по острову, пастор Грім сказав: «Двоє прізвиськ ви вже маєте. Цікаво, яке буде третє?»

«А мені вистачить і цих! — з гідністю відказав Йоганнес-Якоб Зінгер. Він волів би повернутись і рушити назад. Але пастор тяг його далі через Горішнє селище і навіть запросив ще на один грог у шинок «Утіха Північного моря».

Шинкар Ялівцевий Гаррі власною персоною приніс дві склянки грогу і навіть підсів за стіл до клієнтів.

«Ну, як вам сподобався наш острів, Президенте?»

«Який я вам президент!» — з гідністю відрубав пан Зінгер. Та Ялівцевий Гаррі тільки засміявся.

«Звичайно, я знаю, що ви страховий агент. Але, як я чую, ви по десять разів на день вітаєтесь за руку з людьми. А це робить тут тільки президент, коли раз на рік навідує наш острів. Тому вас і прозвали Президентом. Цілком симпатичне прізвисько».

На щастя, цей раз у пастора Расмуссена не було в руці грогу, і він зміг зареготати без небезпеки для скатерки. А пан Зінгер сказав: «Та непогане». Бо прізвисько Президент йому сподобалося.

Далі він уже супроводив пастора по острову не без приємності. Вже темніло, коли обидва дійшли до маяка, що невтомно обводив трьома своїми променями морський обрій, як дороговказ для суден у морі.

Біля підніжжя маяка вони зустріли Антьє Гавдуюду. Вона була дружина англійця, що торгував на Гельголанді тканинами. Вона ніколи не питала людей: «Як справи?» А натомість питала: «How do you do?» По-англійському це означає те саме. Тому її й прозвали Антьє Гавдуюду. В напівтемряві Антьє впізнала пастора тільки по голосу. А пана Зінгера й зовсім не впізнала. Тому вона спитала: «З ким це ви прогулюєтесь, пане пасторе?»

«З паном Зінгером, страховим агентом, Антьє!»

«А, з Гумовим Ніколаусом».

«Вибачте, як ви сказали? — сердито вигукнув пан Зінгер. — З Гумовим Ніколаусом?»

«Ой, не ображайтесь! — відказала Антьє Гавдуюду. — Я ж не зо зла. Я просто від людей чула, що вас так називають».

«Але чому раптом Гумовим Ніколаусом?» — спитав пастор Расмуссен.

«Ну, це проста річ, пане пасторе. Це через підпис».

«Тобто як?» — здивувався Йоганнес-Якоб Зінгер.

«Та ви ж, — відповіла Антьє Гавдуюду, — під кожним папером підписуєтеся: «Агент Товариства по страхуванню вдів ловців омарів». Такий розтягнений підпис, наче гумовий».

«А чому Ніколаус? — спитав пан Зінгер збентежено.

«Бо в нас усіх страхових агентів називають Ніколаусами».

«Ага, — знічено промимрив агент, — тому й підмітальник назвав мене Жовтоногим Ніколаусом».

Пастор Расмуссен аж заіржав і, пирхаючи, вигукнув:

«Так вам і треба, Зінгере, щоб вас прозивали Гумовим Ніколаусом. І придумали ж такий довжелезний підпис! Як там воно, Антьє?»

«Агент товариства по страхуванню вдів ловців омарів», пане пасторе!»

«Сміх, та й годі!» — закричав пастор.

Але пан Зінгер прошепотів:

«Як прикро!»

Коли вертались додому, пан Зінгер мусив визнати, що він начисто програв заклад. Він мав уже не одне прізвисько, а цілих четверо. І це смутило його так, що добросердому пасторові стало аж шкода бідолахи.

«Ви знаєте, — сказав він, — я подбаю, щоб вас надалі прозивали тільки Президентом. Адже це прізвисько найбільше вас задовольняє, правда?»

Агент кивнув головою.

«Гаразд, а коли ви збираєтесь тричі обпливати човном круг острова, пане Зінгер?»

«Може, в неділю?» — відказав бідолаха.

«Згода, пане Зінгер! У неділю о дев'ятій ранку на причалі для вас буде наготована шлюпка. Ви ж не маєте нічого проти того, щоб я скористався нагодою і трохи покатався?»

Агент похитав головою. Потім пригнічено сказав: «Добраніч», — і зник у домі вдови Бродерс.

Наступної неділі гельголандці були неабияк здивовані, побачивши, що пастор Грім із новим страховим агентом сідають у шлюпку і худющий пан Зінгер з натугою, невміло налягає на весла, їхній подив ще зріс, коли вони побачили, що невеличка шлюпка обпливає весь острів.

І вже зовсім отетеріли люди, коли шлюпка після тригодинної плавби не пристала до причалу, а вдруге рушила на південь і обкружляла острів. Тоді гельголандці висипали з осель, і повсюди на краю кручі товпились цікаві, що дивились на човник унизу, в хвилях. Розумний пастор вибрав для прогулянки шлюпку, що належала державі й мала назву «Президент». Це було дуже передбачливо. Бо коли Ялівцевий Гаррі з шинку «Втіха Північного моря» побачив зі скелі шлюпку, то гукнув: «Хлопці, дивіться! Президент у «Президенті» пливе круг острова».

Цей дотеп полетів з уст в уста, і Йоганнес-Якоб Зінгер ураз дістав навіки те прізвисько, котре найдужче йому сподобалося.

Коли він удруге проплив повз причал, не пристаючи, йому вже гукали: «Агов, Президенте, ти що, хочеш установити рекорд на далеку дистанцію?»

Йоганнес-Якоб Зінгер кивнув головою й був радий, і то з двох причин: по-перше, що його називали Президентом, а по-друге, тому, що при цій нагоді навчився веслувати. Він змахував веслами майже так само зграбно, як пташка крильми — легко й ритмічно, навіть не думаючи про веслування. Коли аж надвечір він нарешті втретє обплив круг острова й пристав до причалу, Спілка веслярів тут-таки на місці оголосила його своїм почесним членом і запросила разом із пастором до шинку «Втіха Північного моря». Наступними днями вдова Бродерс не могла надивуватися з пана Зінгера. Він уже не носив жовтих гамаш, називав свою контору «Ніколаусовою спілкою», залюбки їв рибу й навіть морських слимаків, уже не вітався з людьми за руку по десять разів на день, а гукав: «Здорові були» чи «Привіт», коли зустрічав знайомого, а одного дня навіть пішов на службу в синьому моряцькому светрі.

«А ви знаєте, Президенте, — сказала вдова якось у неділю за обідом, — вас уже й не відрізниш від гельголандця».

«Правда!» — погодився пан Зінгер. А тоді відсунув шніцеля зі свинини, що подала йому вдова, й узяв шматок свіжозакопченої акулячої почеревини.

Прадідусь замовк, і я спантеличено запитав:

— Що, оповідка скінчилась?

— Так, оповідка скінчилась. Ти, звичайно, поцікавишся, чому Президент тепер уже не страховий агент, а торговець омарами, правда?

— Так, прадідусю.

— Ну, це я можу тобі сказати: бо він одружився з дочкою торговця омарами, а після тестевої смерті успадкував торгівлю.

— А чому ви не розказали про це в своїй оповідці?

— Бо, як сказала одна мудра султанова дружина, навіть така мізерна й дурна річ, як казка, має свої правила! Оповідка про прізвиська пана Зінгера — це оповідка про заклад. Вона починається з того, що двоє побились об заклад, і кінчається тим, що один з них виграє той заклад, а другий програє. І крапка! Все інше вже не належить до оповідки. Бо оповідка, Хлопчак, повинна бути схожа на змію, що кусає себе за хвіст. Вона повинна бути заокруглена, замкнена сама в собі. Так, як змія, що вхопить себе зубами за хвіст, не має ні початку, ні кінця, так і кінець оповідки повинен уплітатися в її початок.

— Оце, прадідусю, й є мораль вашої оповідки.

— Так, це теж мораль, але вона годиться для будь-якої оповідки. А наша оповідка про пана Зінгера мала показати ще й інше: те, що люди завжди, так би мовити, обмацують мовою щось нове, перше ніж дати йому назву. Пан Зінгер був на Гельголанді чимось новим. До нього пробували прикласти то те, то те прізвисько. Але те, котре найдужче пасувало до його поведінки, сповненої гідності, прилипло до нього: прізвисько «Президент».

— І тому мого друга Геннінга тепер називають Президентовим Геннінгом, а дівчину дядька Гаррі — Президентовою Хельгою! — сказав я.

— Точно, Хлопчак!

Прадід вийняв з кишені маленького золотого годинника й мовив:

— Горішня бабуся чекає мене. Мені треба дещо з нею обговорити. А ти склади тим часом гарненького віршика!

— Так у мене немає настрою, прадідусю, й задумки немає!

— Ну, тоді я пропоную тобі ось що: спробуй-но ще перекладати!

— А що ж мені перекладати? — засміявся я. — Я ж не знаю жодної чужоземної мови.

— Зате знаєш дві вітчизняні: німецьку й фризьку!^[2]

І це була правда: по-фризькому я говорив удома, а по-німецькому в школі та з дачниками з материка. Отже, я повинен уміти й перекладати з мови на мову…

Я взяв дошку та теслярського олівця й сів з ними нагорі, в токарні, а прадідусь пішов через вулицю в дім. Я вирішив перекласти вірш про кумедного чоловічка, бо він коротенький і простий. Спочатку я написав його з одного боку дошки і якийсь час дивився на нього. Потім сказав собі: «Отак! А тепер хутенько перекладай відповідним розміром, з гарними римами й з усім, що сюди належить!»

Та перекладання виявилось куди важчим ділом, ніж я гадав. Коли у фризькій мові яке слово має один склад, то в німецькій — принаймні два. А коли якісь слова у фризькій мові римуються, то в німецькій — напевне ні. Тож я морочився добру годину, але переклав усього два рядки.

Тоді я вирішив хоча й перекласти вірша, але зробити з нього новий, тобто вірш, заримований по-німецькому. Я вже не пробував заримувати число п'ять із словом голуб, а заримував його зі словом біжать.

Коли прадідусь вернувся до рибальської комори, обидві сторони дошки були списані, а німецький переклад готовий.

— Ну що, Хлопчак, — спитав прадідусь, — упорався?

— Є переклад «Старого дивака», прадідусю!

— Удався?

— Сподіваюсь!

— Ну читай! Мені не терпиться почути.

Я взяв дошку й прочитав вірша спочатку по-фризькому. Потім перевернув її і прочитав німецький переклад:

Старий дивак

— Гм… — гмукнув прадідусь замислено. Потім узяв дошку з моєї руки, подивився на той бік, де був написаний фризький вірш, перевернув, трохи почитав німецький переклад і знову гмукнув: — Гм…

— Тобі не подобається мій переклад?

— Та ні, подобається! Але по-фризькому вірш, відверто кажучи, звучить краще.

— Таж мій вірш — тільки переклад!

— Звичайно, Хлопчак, звичайно. Але ти надто полегшив собі працю!

— Чого це?

— Ну от глянь. По-фризькому сказано: «Був колись на острові чоловік, то він увесь час рахував, і люди дивувалися, що він весь час стоїть на довгій вулиці й рахує». А ти кажеш просто: «Жив-був колись на острові кумедний чоловік. Усе на світі, що не є, він рахувати звик». Це не так гарно, не так образно, як у фризькому вірші. Перекладати, Хлопчак, це означає ніби перевозити щось із мови в мову, немов на поромі. Але дорогою треба по змозі менше губити того вантажу, що ти перевозиш. А ти таки загубив дещо!

— Так я ж уперше зроду перекладав! Хіба ж я знав, що треба щось перевозити, як на поромі?

— Правда, Хлопчак, це багато виправдовує.

Поки ми так розмовляли, внизу рипнули двері, і ми почули голос дядька Яспера: «Йдіть уже їсти!»

— Ой господи! — сказав прадідусь. — Я ж мав покликати тебе їсти. Я зовсім забув!

Двері рипнули знову, а потім грюкнули, зачиняючись. Чути було, що дядько Яспер сердився на нас із прадідусем. Бо для нього не було в світі нічого важливішого за їжу. Він не міг зрозуміти, що є речі, цікавіші за мариновані оселедці, смажену камбалу чи пампушки з сиропом.

Коли ми в шапках і шарфах вийшли на вулицю, прадідусь сказав, що горішня бабуся питала в нього рими.

— Невже вона справді віршує?

— Хто може знати! Від жінок можна сподіватися чого завгодно.

— Твоя правда, Хлопчак! — пробурчав прадідусь, і ми ввійшли в дім.

Їжа була така, як щодня, нічого надзвичайного. Зелена капуста із салом.

По обіді прадідусь ліг поспати, а наші моряки знову подалися до гавані — розвантажувати далі катер.

Я теж хотів іти до гавані, але бабуся сказала, щоб я лишався дома й допомагав їй готуватись до дня народження.

— А в кого буде день народження, бабусю?

— У твого прадіда! Завтра йому вісімдесят п'ять років. Тобі годилось би знати!

— Так він же й слова мені про це не казав!

— Ще б пак! Він не визнає днів народження. І все лягає на мої руки! Диво, що він хоч сьогодні прийшов обговорювати найголовніше.

«То ось чого він сьогодні вранці був удома!» — подумав я.

— Сходи до пекаря Люрса і спитай, коли будуть готові торти. Та забіжи до Пая Сливки, купи соди, цукру, родзинок і яєць, а ще…

Бабусиним дорученням не було кінця. Я пішов до пекаря Люрса, щоб спитати за торти, купив що треба в Пая Сливки, а потім запросив гостей. Насамперед зайшов до Президента, пана Зінгера, й запросив його самого, його дочку Хельгу і свого приятеля Геннінга. Потім пішов додому і крізь вікно гукнув сестричкам Аннекен та Йоганнекен, щоб тато й мама завтра прийшли до горішньої бабусі. Сестричкам я пообіцяв принести після святкового обіду печива й торта. І нарешті подався в Долішнє селище — запросити долішню бабусю.

Впоравши все це, я пройшовся до гавані й побачив там Джонні-Свистуна. Він стояв на причалі коло нашого катера, і я дозволив йому спуститись разом зі мною на наше судно. Ми взяли в камбузі морських сухарів, повалялись на койках, а врешті сіли в шлюпку, щойно полагоджену й наново пофарбовану.

— Диви, — сказав мені Джонні, — на дошках щось написане!

— Де? — збентежено спитав я.

— А он на носі!

І справді — на дошці спереду хтось написав щось олівцем. Прочитати було важко, бо дошки помащено смолою. Але раптом я збентежено розібрав слова з нашого вірша про маленьку мишку. Ми з Джонні почали гарячкове шукати інших списаних дощок і мало-помалу знайшли рядки трохи не з усіх наших віршів. Та вони були замазані смолою, іпрочитати пощастило тільки уривки!

— Ах ви ж пірати! — гукнув я розлючено. Виліз із шлюпки й побіг до дядька Гаррі, що порався коло вантажної стріли.

— Ви забрали наші вірші на дошки для шлюпки! — закричав я. — Негідники! Ось я прадідусеві скажу!

— Та не гарячкуй, — засміявся дядько Гаррі. — Нам бабуся дозволила.

— Як вона могла! — закричав я ще нестямніше.

Дядько Гаррі знов засміявся, ввімкнув мотор кран-балки й підняв із трюму два лантухи борошна. Потім гукнув:

— Вона сказала, що посписувала всі вірші!

І знов заторохкотів мотор, а мені стало соромно, що я так розкричався. Знічений, вернувся я на причал і сказав Джонні-Свистунові, що не маю більше часу гратися з ним. Тоді побіг до долішньої бабусі, трохи дозволив їй побалувати себе кавою з кексом і розповів про шлюпку та про вірші.

Долішня бабуся спитала, що то були за вірші і чи ми часом не складали віршів у неї в мансарді.

Я признався, що ми написали два вірші на дошках з розібраного ліжка, але на внутрішньому боці. На щастя, вона тільки засміялась, а зовсім не розсердилась. Це заспокоїло мене, і незабаром я, посвистуючи, вернувся в Горішнє селище.

Горішня бабуся сиділа у кухні й перев'язувала якісь списані аркушики червоною стьожкою. Та, вгледівши мене, прикрила їх хусткою й сказала:

— Чого ти нишпориш тут по кухні! Йди в комору до прадіда. Він казав, щоб я прислала тебе до нього! Ну, чого стоїш?

— Та йду вже, — відказав я і неохоче пішов. Але насправді мені було дуже смішно. Бо тепер я мав доказ, що горішня бабуся цікавиться нашими віршами: вона навіть зібрала їх і перев'язує червоною стьожечкою.

І я весело пострибав через вулицю до рибальської комори.

Прадідусь сидів нагорі, в токарні, поряд Шкіряної Лізбет; обличчя в нього було сумне.

— Хлопчак, — сказав він, — моряки пустили наші вірші на шлюпку. Ти знаєш їх напам'ять?

— Навряд чи дуже багато, прадідусю!

— Я теж. Сьогодні ввечері хотів посписувати, бо ти ж завтра вже йдеш додому. А тепер бачу, що тут є тільки сьогоднішні.

— Так, ті моряки наробили нам лиха! — сказав я нещиро. Я не признався, що горішня бабуся посписувала вірші. Адже це, мабуть, мала бути іменинна несподіванка.

— Мені дуже сумно, та й злість на серці, — сказав прадід. — Я негайно мушу написати вірша. А то лусну! Подай-но чисту дошку. Сподіваюся, там ще знайдеться!

— Зосталися тільки дві чисті!

— От і добре. Тоді ми обидва можемо скласти по віршу!

Я подав прадідусеві дошку та теслярського олівця й сів із другою дошкою коло верстака. З годину ми сиділи тихенько, віршували.

— О, Хлопчак, — сказав прадідусь нарешті, — тепер я вилив геть свою злість на моряків і знов можу спокійно дихати. Ти теж готовий?

— Ні, прадідусю! Я допишу свого вірша завтра. Сьогодні чогось не пишеться.

— Ну, як хочеш! Але вислухати мого вірша можеш?

— Аякже.

— Ну що ж, тоді слухай!

Він відсунув дошку трохи від очей і прочитав:

Жук-поет

— Ого, прадідусю! — вигукнув я. — Оце-то врізали ви нашим морякам!

— Та вони й не помітять цього! — засміявся прадідусь. — Але дарма! Головне — щоб мені полегшало. А мені таки полегшало. До речі, я хочу їсти. Котра вже година?

— Пора вечеряти.

— Ну, то ходімо.

Ми взяли дошки під пахву, перенесли їх через вулицю й поставили в кухні. Прадідусь неначе повірив, що я хочу закінчити вірш удома. Але насправді вірш був давно готовий. То був абетковий вірш до його дня народження, і я сподівався, що горішня бабуся перепише його та прочитає за святковим обідом.

Ми повечеряли втрьох, бо моряки, видно, ще мали роботу в гавані. За вечерею горішня бабуся була напрочуд мовчазна. Часом вона без видимої причини примружувала очі, й не раз мені здавалось, наче вона мурмоче сама до себе якісь вірші.

Прадідусь пішов спати рано і, збираючись сказати добраніч, повідомив, що завтра вранці розкаже останню оповідку.

— А як вона називається?

— «Павільйон із порцеляни». Добраніч, Хлопчак!

— Добраніч, прадідусю!

Я лишився у вітальні сам з бабусею. Я сподівався, що вона покаже мені іменинний подарунок для прадідуся. Але вона й словом про те не прохопилась, а спитала мене, яка може бути рима до літери «ха».

— «Лопуха», бабусю!

— Гм… «Лопуха» — це добре! Чого ти так дивишся на мене, Хлопчак? Що, не можна спитати про риму? Може, ти думаєш, що я віршую? Дуже помиляєшся! Тепер, коли прибув катер, у мене поважніші справи! Це гірше, ніж нагодувати сімдесятьох сімох домовиків!

Коли горішня бабуся заговорила про домовиків, я хутенько вибіг, гукнув крізь двері «добраніч» і з новим «Моряцьким щорічником» потупав нагору, до своєї спальні, де заснув, перше ніж прийшов дядько Гаррі.

ДЕНЬ СЬОМИЙ,

у який я познайомлю вас із Президентовою родиною та своїми татом і мамою. Змальовано докладно день прадідусевих іменин. Доведено, як двічі два — чотири, що моя горішня бабуся вміє віршувати. Розказано довгу історію з ромом і триразовим «Будьмо здорові!». А закінчується день тим, що я потемки йду з матроською торбою додому.

Останній день, який я мав пробути в домі горішньої бабусі, випав майже безвітряний, сонячний, безхмарний. Саме погода для дня народження!

Дядько Гаррі, коли я прокинувся, був уже з обома іншими моряками в гавані. Але в сусідній кімнатці товкся прадідусь.

Я швиденько натяг купального халата, потихеньку вийшов у коридор, рвонув двері прадідусевої спальні й гукнув:

— Зичу вам здоров'я, щастя й довгого віку!

Прадідусь, що намилив обличчя й збирався голитися, спочатку злякався, але потім витер мильну піну з губів і відказав:

— Усе це я вже мав: здоров'я, щастя й довгий вік. І все ж дякую тобі за добрі побажання.

— Відколи це ви голитесь? — запитав я спантеличено. — Ви хочете зголити бороду?

— Ні, Хлопчак, хочу тільки підправити й. Я роблю це раз на рік, на день народження! Але мийся хутчіш та одягайся, разом спустимось до сніданку!

Урочисто вичепурені, охайно зачесані, ми через десять хвилин спустились до горішньої бабусі, що подала сніданок до вітальні. Вона теж побажала прадідусеві здоров'я, щастя й довгого віку І пообіцяла на обід велику несподіванку до дня народження.

— У вісімдесят п'ять років навряд чи для мене може бути несподіванка, Маргарето, — сказав прадідусь.

— Побачимо! — усміхнулась горішня бабуся.

Потім ми поснідали.

Коли ми вийшли на вулицю, мені стало трохи сумно. Бо я мав почути того дня останню оповідку. Засмучений, увійшов я до рибальської комори. Прадідусь, що йшов попереду, піднявся драбиною до токарні. Але я гукнув:

— Стійте, прадідусю! Зостаньмося внизу! Адже там, нагорі, ми тільки віршуємо!

— Правда! — з половини драбини відгукнувся прадідусь. — Тут, нагорі, ми віршуємо. Тому я й іду нагору. Бо моя оповідка буде про поетів і про вірші.

— Он як! — вигукнув я. — Тоді справді треба нагору.

І щабель за щаблем подався драбиною за ним.

У токарні прадідусь скинув святкового чорного сюртука, повісив його на плечі Шкіряній Лізбет, а потім сів на стружки, примружив очі й правою рукою мовчки показав мені на верстак. Я вискочив на нього, сів тихенько й став чекати останньої оповідки.

Чекати довелось недовго. Раптом прадідусь підвів голову, втяг губу й спитав:

— Добре сидиш, Хлопчак?

— Добре, прадідусю! — відповів я. Тоді він почав свою оповідку.

ПАВІЛЬЙОН ІЗ ПОРЦЕЛЯНИ

Як серед трьох чи чотирьох сотень трійчатих листочків конюшини знаходиться один щасливий, четвірний, так і серед трьохсот шістдесяти п'яти днів року є один-єдиний щасливий день: двадцять четверте червня.

Хто народився в той день — то щасливець, якому в житті, кажуть, справджуються всі бажання (якщо вони добрі й пристойні). Часом буває й так, що двадцять четверте червня вщасливлює цілу юрбу, коли серед неї знайдеться принаймні троє таких щасливців.

Колись давно одна невеличка компанія мандрівців плавала китайською джонкою по Жовтому морю. А що саме було двадцять четверте червня і серед мандрівців троє святкували день народження саме в цей день, то китаєць Лі, капітан джонки, запропонував пливти навмання, полишивши стерно самій долі.

Мандрівці, хоч їм стало трохи моторошно, погодились із такою авантюрною пропозицією. Вони полишили себе й джонку вітрові, хвилям і таланові.

Незабаром вони помітили, що не довіряти таланові не було причин. Бо хоч вітер був зовсім слабенький, джонка на туго напнутих вітрилах летіла по морю, мов грозова хмара по небу. І хоч біля стерна не стояв ніхто, вона так легко обминала острови, мілини та рифи, ніби нею кермував щонайвправніший стерничий.

За годину джонка лишила китайський берег та побережні острови так далеко позаду, що їхні обриси вже танули в імлі на обрії. Довкола було тільки море, а прямо попереду видніла вдалині невеличка темна цяточка.

Та цяточка швидко росла. Спочатку вона була з горошину завбільшки, потім — зі сливу, далі — з яблуко, а нарешті — з гарбуз, і помалу мандрівці розпізнали острів, барвистий, строкатий острів, що ніби плив назустріч джонці. Фредді, молодий американець, підніс до очей бінокль і сказав: «На острові є люди. Між квітучими кущами я бачу дім».

«Вибачте, а можна мені глянути в ваш бінокль?» — попросив доктор Меньє, лікар-француз.

«Прошу!» — відповів Фредді й простяг лікареві бінокль.

Ця коротка розмова здивувала мандрівців, і не без причини. Бо всі вони були з різних країн, говорили різними мовами і доти могли порозумітися тільки через перекладача… Фредді говорив лише по-англійському, доктор Меньє — лише по-французькому. Але тут, на джонці в Жовтому морі, вони раптом заговорили по-китайському. Це була дивовижна річ, перша ознака незвичайних подій.

Міс Джулія Амбрелла, літня незаміжня панна з Лондона, теж захотіла спробувати говорити по-китайському, і вийшло в неї якнайкраще! Вона вигукнула: «Я вже бачу дім простим оком!» — і в захваті замахала парасолькою.

«Справді, — погодилась пані Штенграхт, біловолоса гамбуржка. — Я теж добре його бачу. Це дачний будинок із пласкою покрівлею».

В ту мить до джонки підлетів баклан — один з великих птахів, що водяться на узбережжі Китаю, — сів на палубі й чемно спитав: «Дозвольте вас супроводити, панове? Мене звуть Фортунат».

«Може, ви народилися двадцять четвертого червня?» — спитав його китаєць Лі, капітан джонки.

Баклан кивнув головою.

«Звідси й ім'я, — зауважив доктор Меньє, парижанин. — Бо Фортунат означає щось ніби Щасливець, панове!»

Мандрівці навіть не здивувалися, що цей птах із чорним дзьобом, чорними крильми, чорними лапками, голою шиєю та зеленими, як морська вода, очима вміє говорити по-людському. Коли чудесні події йдуть одна за одною, до них звикаєш.

«Скажіть, пане Фортунате, ви знаєте цей острів?» — по-китайському спитав у птаха мінгер де Вільдер, амстердамський купець.

«Дванадцять років тому, теж двадцять четвертого червня, я бачив, як він виринає з моря, — відповів птах із замрією в зелених очах. — Але я не встиг на нього сісти, бо він поринув знову».

«Сподіваюся, що це не міраж!» — сказав пан Меньє.

«А я хутенько сфотографую його!» — гукнув Фредді, американець. Відщебнув шкіряний футляр фотоапарата, наставив його, подивився в видошукач і клацнув затвором.

Тої ж миті острів щез.

«От і маємо, — зітхнула міс Джулія Амбрелла. — Це був просто міраж!» — і сумно опустила парасольку.

«Гляньте, гляньте! — гукнув Петар, молодий матрос-чорногорець. — У повітрі мерехтить щось барвисте!»

«Справді, — підтвердила сивоголова пані Штенграхт. — Над водою тремтить якийсь образ».

«Та він не тремтить! Він стоїть на місці!» — схвильовано засопів мінгер де Вільдер з Амстердама.

«Це не образ! Це той самий острів!» — зрадів баклан Фортунат.

«Так, — кивнув головою Лі, капітан джонки. — Він з'явився знову! Але він дуже близько. Це не може бути міраж. Це, напевне…»

Лі не доказав, бо джонку раптом струсонуло, і вона з нап'ятими вітрилами, прорипівши днищем по піску, зупинилась при березі острова.

Баклан зразу залопотів крильми, стрибнув з палуби на пісок, походив по ньому й гукнув:

«Острів не уявний! Я чую його під своїми лапами!»

Тоді вже на палубі нікому не стало впину. Всі більш чи менш спритно вилізли з джонки на берег, капітан Лі кинув на пісок якір, міс Амбрелла знов радісно замахала парасолькою, а молодий матрос із Чорногорії стрибнув на каменюку й гукнув: «Дами й панове, от там за евкаліптами ви бачите віллу Хтознакого на острові Хтознаде. Хто не боїться дивовижного, йдіть за мною засвідчити нашу повагу панові Яктамйого!»

По тих словах невелике товариство навантажилось і, сміючись та розмовляючи, подалося за матросом Петаром, що поміж евкаліптами попрямував до будинку. Той будинок схожий був на монастир з білими кам'яними мурами та величезним внутрішнім двором. На жаль, у мурі не видно було ні вікон, ні дверей. Наше товариство обійшло весь дім, але ніде не знайшло входу. Хитаючи головами, обійшли дім ще раз. Але не побачили жодного отвору. Лиш коли мандрівці втретє обійшли кам'яний мур, вони раптом побачили велику браму, завішену довгими разками перлів.

Люди подивувались, бо вони були певні, що раніше цієї брами не було. Та водночас і зраділи, що знайшли вхід, і американець Фредді хотів зразу й увійти крізь ту завіску в дім. Та щойно доторкнувся, як сахнувся назад, немов його вдарило електричним струмом.

«Що… що це означає?» — злякано гукнув він.

«Це означає, що ви надто квапливі», — проклекотів чийсь голос над головою в мандрівців.

Усі звели очі й побачили на даху старезного пугача, що сидів і значуще кліпав очима. Раптом пугач важко спурхнув униз, сів на плече матросові Петару, обдивився всіх мандрівців великими совиними очима, а тоді пробурчав: «Хто хоче увійти в цей дім, той мусить виспівати дозвіл, панове!»

«Виклопотати!» — поправив птаха доктор Меньє.

«Ні, виспівати! — повторив пугач, що супроти всіх законів природи, як видно, чудово бачив удень. — Ви повинні скласти чотири строфи віршів, панове, — сказав глухим голосом птах. — Станьте, будь ласка, коло пісочниці!»

І раптом мандрівці побачили праворуч від входу, під білим муром, пісочницю, якої там раніше не було. Почасти зацікавлено, почасти пригнічено вони обступили ту пісочницю. А пугач злетів з матросового плеча на дерев'яну цямрину пісочниці й горловим голосом тричі вигукнув «угу!» і тричі «угугу!»

Тоді в білій стіні розчинилися дверцята і викотився сувоїк малесеньких залізничних рейок. Розмотуючись, він рівненько оббіг попід цямринкою всю пісочницю, проклавши на піску спіральну колію. Потім із стіни, чахкаючи, викотивсь іграшковий паровозик, що тяг п'ять чи шість товарних вагончиків. Він, постукуючи, об'їхав спіральну колію; дверцята вагончиків самі собою розкривались, із них випадали деревця, кущики, червоні дерев'яні лавочки, барвисті пташечки, що котились по піску під дощем із квіточок.

Коли іграшковий поїзд доїхав до центра спіралі, паровозик свиснув, став сторчма й прямовисне зарився в пісок. Це мало такий вигляд, ніби в пісок заривався хробак. Шурх — у піску зник останній вагончик. Стук — зачинилися дверцята в білій стіні. Тоді — лусь, лусь, лусь — на піску вишикувались дерева, квіти, кущі й лавочки. Рейки й пісок поросли густою зеленою травою, пташки спурхнули й посідали на гіллі, бруньки розпукнулись, і показалися квіточки та листочки.

Вмить у пісочниці з'явився якнайпринадніший весняний краєвид. Навіть малесенькі струмочки задзюрчали в траві.

«Це вам перша тема для вірша», — сказав пугач.

«Та тут не потрібні ніякі вірші, — зауважив мінгер де Вільдер з Амстердама. — Цей краєвид — сам по собі поезія!»

«Справді! — вигукнула в захваті сивоголова пані Штенграхт. — Це маленьке диво! Подивіться на отой лужечок із квіточками, на лавочки, на пташечок! Хто ж тих шовкових пташинок на гілочки посадив?»

Пугач закліпав очима, ніби хотів відповісти. Але не встиг, бо великий баклан збуджено залопотів крильми, витяг чорний дзьоб до пані Штенграхт і гукнув: «Прошу вас, ласкава пані, повторіть, що ви спитали!»

«Я спитала, хто посадив шовкових пташинок на гілочки», — спантеличено відповіла пані з Гамбурга.

«Ні, ні, повторіть дослівно, як сказали спершу!» — збуджено крикнув баклан.

Пані Штенграхт, що не могла втямити, до чого це, спитала вдруге:

Тоді балкан відповів:

Аж тоді маленьке товариство помітило, що з запитання й відповіді, так би мовити напівзумисне, вийшла віршована строфа, і дехто повторив пошепки:

«О'кей! — задоволене сказав Фредді. — Першу строфу ми вже склали».

«Та тільки пісочниця покаже, чи ця строфа добра», — проклекотів пугач.

«Вже показує! — замахала парасолькою міс Джулія Амбрелла. — Дивіться, на кущах розпукуються троянди. А з дерев сиплються пелюстки. В пісочниці настає літо!»

Міс мала рацію: з весняного краєвиду зробився веселий літній; під яблунями короткі тіні. Тепер кожен напружив думку, щоб скласти строфу про літо. Фредді просурмив:

А мінгер де Вільдер прокрекотав:

Але краєвид у пісочниці анітрохи не змінився від цих віршів. Тільки квіткові бруньки дуже повільно закруглились у малесенькі зелені кульки. Тоді матросові Петару спали на думку два рядки. Він сказав:

І затнувся. Але міс Амбрелла, гордо вимахуючи парасолькою, докінчила:

На жаль, ця строфа зовсім не подіяла. Доктор Меньє з Парижа сказав: «Обидва рядки пана Петара дуже гарні. Яка шкода, що рядки міс Амбрелли не такі гарні».

Англійська міс на це зауваження зневажливо чмихнула й стиснула парасольку міцніше, наче шпагу.

Тоді молодий матрос раптом засміявся й гукнув: «Уже є!» І сказав:

Старий пугач із сумнівом похитав головою, вислухавши ці два рядки. А проте вони мали успіх, хоча й повільний, нерішучий: листочки на деревах почали жовкнути, малюсінькі кульки на деревах зачервонілися, а в струмочках з'явились крихітні довгасті вербові листочки, що пливли за водою, ніби невеличкі байдарки.

Фредді, що зроду не бачив осені на селі, збентежено спитав: «Що тут діється?»

«Мій любий, — відповіла сивоголова пані Штенграхт, піднявши вказівний палець, ніби тітуся в дитячій книжці. — Осінь настає, поспіли яблука і сливи».

«О! — зрадів доктор Меньє. — Ви знову почали вірша. Будь ласка, скажіть іще раз!»

Пані Штенграхт повторила, вже не піднімаючи пальця:

«Сливи… — прошепотів доктор Меньє, заплющивши очі. — Сливи…» — Потім тихо повторив:

Трохи помовчав, розплющив очі й докінчив:

Цього вірша всі мандрівці почали завзято вихваляти.

Тільки Лі, капітан джонки, не сказав нічого, бо в Китаї вірші складають не так.

Від цих чотирьох рядків яблука почали падати з дерев, вода в струмках геть укрилася опалими вербовими листочками, трава побуріла, а в пісочниці раптом завирувала така густа метелиця, що не стало видно всього краєвиду.

Та незабаром останні сніжинки вляглись, ніби опав білий серпанок, і невеличкий краєвид став увесь білий, білий, білий… На світлому сніговому покриві видніли темні силуети голих деревець та чорні рейки залізничної колії, обіч яких праворуч і ліворуч громадилися снігові валики.

На рейках уже знову стояв поїзд. Але цього разу до паровозика були причеплені не товарні вагончики, а пасажирські.

Фредді, не довго думаючи, вигукнув:

Але вірш був поганий, і старий пугач сердито труснув головою.

Всі почали завзято римувати «сніг» і «біг», «лід» і «слід». Але пісочниця лежала незмінна в своїй зимовій красі.

Коли мандрівці нагородили цілий ворох віршів і все без успіху, вони дуже засмутилися. Тільки кругле, мов місяць, обличчя капітана джонки, як завжди, усміхалось. Пан Лі навіть став навколішки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, і колеса цокотіли по рейках так тихо, наче їхали по оксамиті. Нарешті капітан джонки підвівсь і сказав півголосом:

Товариство зустріло ці слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарешті Фредді спитав: «Хіба це вірші?»

Пан Лі всміхнувся й мовчки показав на скриньку. Тоді всі вирячили очі в неймовірному подиві.

Бо в пісочниці стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрівців: тут стояв доктор Меньє з лівою рукою в кишені штанів, і там теж стояв він, малесенький, ніби олов'яний солдатик. І так само з рукою в кишені.

Тут лопотів крильми баклан — і там він, малесенький, як бджола, лопотів крильми над поїздом.

Раптом Фредді спитав: «А де ж я?»

Мандрівці придивились уважніше — і справді не знайшли Фредді серед своїх мініатюрних портретів. А ті саме сідали у вагончики. Матрос Петар заліз у паровозну будку, Лі сів у вагон-ресторан, мінгер де Вільдер допоміг пані Штенграхт та міс Амбреллі піднятися в купе першого класу, баклан сидів на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фредді не було ніде.

«Де я? Я загубився!» — схвильовано загукав той.

«Заспокойтесь. Я вже знайшов вас», — сказав Лі.

«Де ж? Де? Не рушайте!» — кричав Фредді.

Але іграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. І раптом решта мандрівців теж побачили американця — власне, тільки його голову: вона визирала з-під одного вагона, почервоніла й посиніла з холоду. Фредді, як «заєць», заліз під перший вагон.

Усі так засміялися, що іграшковий поїзд у пісочниці аж захитався від громового реготу.

Фредді збентежено сказав: «Я ніколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!»

Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фредді доторкнувся до завіси з перлів і пробував сфотографувати острів, усі, здається, зрозуміли, чому він опинився в ящику під вагоном.

Тим часом іграшковий поїзд наближався до стіни будинку, не зменшуючи швидкості. Стіна була вже зовсім близько, а дверцята не відчинялись.

«Стійте! Зупиніться! Буде аварія!» — гукнув Фредді, ще й досі дуже схвильований. Але поїзд гуркотів далі, прямо на стіну, і… трах… раптом…

Так, раптом хтось сказав:

«Щасливого вам дня, панове!»

Хоч голос був лагідний, це вітання пролунало так несподівано, що мандрівці злякано попідводили голови.

Перед завісою з перлин стояв усміхнений китаєць. Він уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули під ноги, пісочниці вже не було. По ній не лишилося й сліду, навіть кількох піщинок, неначе це був тільки сон. І інші мандрівці замріяно, задумано ввійшли до будинку крізь перлову завісу, що тихенько побрязкувала.

Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павільйончик. У галереї стояли крісла-гойдалки та глибокі фотелі, на підлозі лежали прегарні м'які мати, а подекуди видно було карбовані латунні таці на трьох ніжках, що на них стояли чайні прибори. В садку поміж евкаліптами, пальмами й тамарисками висіли гамаки. Багато чоловіків і трохи жінок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сиділи в фотелях, гойдались у гамаках або на кріслах-гойдалках і пили чай.

«Усе знамениті поети, — прошепотів доктор Меньє до пані Штенграхт. — Я знаю їх зі старовинних портретів».

Приязний китаєць підвів своїх гостей до мармурової чаші озера, а звідти через нефритовий міст до павільйону з зеленої та білої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвірований напис:

«Пісня ЛІТАє, мов чаЙка, Під нЕбом».

Виділені літери утворювали ім'я господаря. Його звали Лі Тайпе. Він сам налив гостям чаю.

«Лі Тайпе, — шепнув доктор Меньє до пані Штенграхт. — Китайський поет, що народився сімсот другого року нашої ери».

Поет, що добре зрозумів той шепіт, кивнув усміхнене й налив французові чаю.

Поки вони пили чай і гомоніли, барвистий павільйон відбивався перевернуто в скляному озері. Лі, капітан джонки, був наче зачарований цією картиною. Трохи згодом він підвівся й запитав: «Великий Лі Тайпе, ти дозволяєш мені продекламувати твого вірша?»

«А чого ж?» — усміхнувся господар.

І Лі проказав ось такого вірша:

Павільйон із порцеляни

«Вірша, мабуть, складено в цьому павільйоні», — зауважила міс Амбрелла.

«Ні, — відказав Лі Тайпе, — павільйон виник із вірша. Бо це той острів, на якому справджується прекрасне».

І налив усім свіжого чаю.

Те, що побачили й пережили наші мандрівці наступними днями в павільйоні з білої та зеленої порцеляни, було, — як усі вони повідомляли, — і чудесне, і трохи моторошне. Але ніхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тільки в тому, що маленька залізниця з пісочниці там, весело дзеленькаючи, котилась по латунній таці й розсипала імбирові палички. Вони пригадували також, що Лі Тайпе срібним півмісяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок і наливав у чай нашим мандрівцям орхідейного напою, від якого у них солодко наморочилось у голові.

Міс Амбрелла ще розповіла, що якийсь старий чоловік із сивою бородою почав співати, як ураган. А пані Штенграхт запевнила, що над павільйоном літала в малесенькій барвистій повітряній кульці, прив'язаній за нитку, біла мишка, а її відбиття жваво плавало в озері. І всі мандрівці казали, що від орхідейного напою їм стало напрочуд легко на серці.

Квітки в озері неначе обернулись у пташок, а райські птахи з довгими хвостиками, що сиділи на деревах, здавались їм тропічними квітками. Час від часу в колонних галереях лунав спів, і чоловіки та жінки в старовинних уборах починали танцювати. Тоді птахи спурхували. Квіти гойдалися сюди й туди, і все неквапно оберталось перед очима в мандрівців, ніби вони сиділи на повільній каруселі. Потім Лі Тайпе підвівся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками підняв над головою скляну кулю. І як тільки барвиста метушня склалася в спокійне відображення у скляній кулі, спів затих, танець зупинився, всі, переводячи дух, попадали на м'які мати, ніби доти вони рухались несамохіть. Аж коли поменшала спека, Лі Тайпе повів своїх гостей крізь перлову завісу надвір, привів їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих літ життя.

А потім джонка полетіла надвечірнім морем до китайського узбережжя.

Світ тим часом дивно змінився: сонце на заході крутилось, ніби вогненне колесо, вітер доносив звідкись звуки мандолін, острови й далекий берег підносились і опадали, ніби спини китів чи дельфінів, а морські хвилі перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висів серпанок з барвистого намиста.

«Це фантазія чи дійсність?» — спитав американець Фредді, якому все це здалося трохи моторошним.

«І те, й те», — відповів Лі, капітан джонки.

Така відповідь пояснила Фредді небагато. Але він більш-менш зрозумів її, коли помітив, що химерні явища зникають із наближенням джонки до берега. Цьому мандрівці дуже раділи, бо для людей, які опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймні острови та континенти повинні бути нерухомими, а то в усьому світі не лишиться нічого твердого. Мінгер де Вільдер пожалів бідолашних поетів з вілли, бо він був певен, що весь час видається їм таким, яким він щойно видавався мандрівцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повітрі лунають звуки мандолін, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що світ завжди в русі. І тільки поети знають це.

«Щастя, що вони мають пісочниці та скляні кулі», — озвався доктор Меньє з Парижа.

Сивоголова пані Штенграхт після цієї розмови крадькома позирнула за їхніми спинами на сонце. Але воно висіло над обрієм спокійне й червоне і вже ладналось поринути в море. Тоді вона зітхнула з полегкістю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.

Подорож скінчилась, як кінчається сон. Ніхто не знав, була це дійсність чи фантазія. Але на землі мандрівцям уже не так легко було порозумітись, як на палубі джонки. Коли пан Лі захотів щось сказати пані Штенграхт, це вийшло дуже складно.

Пан Лі сказав бакланові: «Нган». Баклан переклав це на французьку мову й сказав докторові Меньє: «Le monde est de nouveau tranquille!» Паризький лікар переклав це для мінгера де Вільдера на голландську: «De wereld is weder rustig!» Купець-голландець переклав це для міс Амбрелли на англійську. «The world is calm again!» Англійка з парасолькою переклала для матроса Петара на сербську: «Свет є опет мірно!» І нарешті матрос із Чорногорії переклав ці слова пані Штенграхт: «Світ уже знову спокійний, ласкава пані!»

«Так, — відповіла пані Штенграхт і приязно кивнула до пана Лі. — Я саме хотіла це сказати».

Петар засміявся й переклав це для міс Амбрелли. Англійка теж засміялась і переклала мінгерові де Вільдеру. Голландець засміявсь також, і так сміх обійшов усе товариство, поки дійшов до Лі, що обернув його в лагідну посмішку.

А потім сонце сіло за обрій, і мандрівці розпрощались, побажавши одне одному шістьма мовами: «Бувайте здорові» та «Добраніч». Тільки баклан зоставсь на березі, а тоді й він знявся і, махаючи крильми, полетів до далекого острова на Жовтому морі.

Коли оповідка скінчилася, прадідусь мовчки підвівся з купи стружок, зняв з пліч Шкіряної Лізбет сюртука, неквапно надів його, старанно застебнув усі ґудзики, сказав, Шкіряній Лізбет: «Дуже дякую!» — а тоді вклонився й заговорив до мене так:

— А тепер, шановний пане, оповідач корисних і веселих історій прощається з вами. Він зичить вам здоров'я, щастя й довгого віку й просить вас у своєму дерев'яному павільйоні випити з ним за красу, за правду й за добре серце людини.

Прадідусь дістав з кишені сюртука пляшечку рому, відгвинтив мідний ковпачок, витяг корок, налив рому в ковпачок і подав мені.

Я сплигнув із верстака, вклонився й відповів йому так:

— Великий майстре серед оповідачів, дякую вам за багато прегарних оповідок і обіцяю згодом, коли виросту, записати всі ці оповідки на честь краси, правди й доброго серця людини!

І вихилив ковпачок рому, а прадідусь наповнив його знов і теж випив одним духом.

— Вистачить одного ковпачка за всіх трьох, — сказав він. — Адже краса, правда й доброта — це те саме.

Тоді загвинтив пляшечку й сховав у глибоку кишеню.

У мене трошки запаморочилось у голові, бо десятирічні хлопці не звикли до міцного рому. Мені здавалося, що стіни токарні хитаються і я чую, як цокає в дереві шашіль. Та й Шкіряна Лізбет заусміхалась так дивно, наче китайська імператриця, а прадідусь, що спирався рукою на її плече, був наче китайський імператор.

— Це фантазія чи дійсність? — прошепотів я.

— І те, й те, — відповів голос, не знати чий: Шкіряної Лізбет чи прадідуся.

На щастя, у нього в кишені були кавові зернята. Він дав мені жменьку, і я жував їх доти, поки стіни перестали хитатись, а шашіль — цокотіти. І усміхнені губи, Шкіряної Лізбет знову стали поважною вузенькою щілинкою, а з китайського імператора зробився мій любий старий прадідусь, що повів мене через вулицю обідати.

На обід була камбала з картопляним салатом, і ми виявили горішній бабусі честь, пообідавши мовчки й урочисто.

Після їжі прадідусь ліг заснути, а я допоміг бабусі готуватися до свята. Позносив до вітальні всі стільці, які були в домі, удвох з бабусею зсунув три столи літерою П, розставив на дамастових скатерках букети, прикрасив стілець прадідуся «заячим холодком», намалював барвисті картки для кожного гостя й розіклав їх за бабусиною вказівкою на столах.

Коли о другій годині прийшли з гавані моряки, їх нагодували в кухні й послали до своїх комірчин переодягатися. Мій горішній дідусь гірко нарікав, бо не любив розлучатися з зеленою курткою. Але накази горішньої бабусі були незаперечні. Рівно о четвертій усі гості зібрались коло дверей. На нашому острові така точність — звичайна річ, бо ніхто не живе далі, як за десять хвилин ходу одні від одних. Горішня бабуся зразу розділила гостей на два гурти, і жінок з якимсь таємничим шепотом відведено на кухню. Нам, чоловікам, дозволено урочистою процесією вступити до вітальні.

Ми всі були в темно-синіх костюмах із товстого англійського сукна. Мій друг Геннінг та я мусили надіти незручні довгі штани. Жоден із нас, чоловіків, не почував себе зручно в товстій святочній уніформі, і, як тільки за нами зачинилися двері, ми поскидали піджаки й повішали їх як попало на спинках стільців.

Коли жінки нарешті ввійшли з тортами та кексами, вони зняли гнівний крик.

— Що це за вигляд? — закричала моя мама й сплеснула долонями над головою.

— Наче в цирку, — сказала долішня бабуся.

А горішня пробурчала:

— Содом і Гоморра!

А потім гостро наказала всім понадівати піджаки, і ми, зітхаючи, поквапне виконали наказ.

Настав час жінкам командувати. Всі, як годиться, посідали на свої місця. Гарненько розділили кекси, торти, чашки, і ось уже вийшов прадідусь і сів поміж горішньою бабусею та Президентовою Хельгою. Його примусили розгортати запаковані подарунки, і він при тому примовляв у риму. Він казав:

Або:

Мого тата дуже спантеличила ця прадідусева спритність у римуванні.

— Це майже як корисне ремесло, — сказав він, і то була велика похвала, бо корисні ремесла він ставив над будь-який талант.

Після розгортання подарунків настала найважливіша частина свята — поїдання тортів та кексів. Мій друг Геннінг і я виявили надзвичайну силу: з'їли обидва по два шматки торта з масляним кремом, по дві скибки полуничного, по три скибки здобного кексу й по одній кексу з горіхами. Це був рекорд іменинних бенкетів.

На щастя, прадідусь не звернув уваги на наші подвиги в споживанні печива. А то неодмінно склав би ущипливого віршика про різницю між людьми й вовками.

Великий бенкет тривав добрячих дві години. Багато їли, багато говорили, пили багато кави. Але весь цей час горішня бабуся й словом не прохопилася про обіцяний великий іменинний сюрприз. Я кілька разів нишком моргав їй. Але вона ніби нічого не помічала.

А як надворі почало смеркати й увімкнули світло, вона виступила зі своїм сюрпризом.

Вона гукнула:

— Шановні дами, можна починати!

Тоді відкрилися п'ять сумочок, п'ятдесят спритних жіночих пальців вийняли білі-білі сувоїки паперу, перев'язані червоними стьожечками, і, на подив чоловікам, почався вечір декламації наших віршів, які старанно переписала й зібрала горішня бабуся. Моя мама дуже кумедно прочитала мою «Жіночу абетку». Пані Зінгер, яку всі називають Президентовою Софі, з жахливою дикцією прочитала вірша про розумну пані Януціс. Долішня бабуся — два вірші, які ми написали у неї на горищі, на дошках із розібраного ліжка. Але найбільшим сюрпризом були два вірші, які горішня бабуся склала сама.

Наші моряки з подиву отетеріли, коли пересвідчилися, що наша статечна, роботяща, порядна горішня бабуся віршує. Прадідусь слухав, розкривши рота, і навіть забув його закрити, дослухавши, — так зчудували його обидва вірші.

Перший — справжній абетковий вірш. Ось він:

Повчальна абетка

— О господи, Маргарето! — сказала долішня бабуся горішній. — У тобі є таємні глибини!

— Гм-м-м… — гмукнув прадідусь, закрив рота й сказав: — Неймовірно, Маргарето! Це ж справжнісінький абетковий вірш, та ще й гарний!

Горішня бабуся натішилась похвалами та подивом, а тоді оголосила:

— Тихше! Я склала ще одного вірша.

— Абеткового? — спитав я.

— Атож, абеткового!

І справді — вона прочитала ще одного власного вірша. І навіть з дуже гарною дикцією. Ось він:

Лісова абетка

— Які чу-до-ві образи, Маргарето! — вигукнув прадідусь. — І хто б подумав!

— Я думав! — гукнув я. — Я вам уже кілька днів казав, що горішня бабуся потай віршує!

— Так, це правда, казав, — підтвердив прадідусь.

Усі гості почали невтримно сміятись.

На щастя, горішня бабуся подала мені згорточок паперу, на якому вона переписала мій абетковий вірш до дня народження прадідуся. І тоді я нарешті зміг довести, що я маю право сказати про вірші щось серйозне. Я подзенькав ложкою об чашку, мовив: «Прошу тихо», — і з запалом прочитав абеткового вірша:

Прадідусева абетка

Гості заплескали в долоні. Мій друг Геннінг прошепотів:

— Добре втнув, Хлопчак!

— Чудесно! Як з натури змальовано! — вигукнула пані Зінгер. І всі дуже хвалили мого вірша.

Тільки прадідусь похитав головою.

— Ти, Хлопчак, перехвалив мене, — сказав він. — Та коли це вже день народження, то нехай. А взагалі вірш дуже гарний!

І знову гості хтозна й чого засміялися. Потім читання віршів скінчилося. Наші моряки зітхнули з видимою полегкістю. Бо вірші — це не на їхній смак. Вони слухали тільки з чемності, а справжнє зацікавлення виявили до єдиної «Норовливої яхти». А тепер вони за маринованими оселедцями та гарячим грогом відпочили від трудів слухання й навіть поскидали куртки, бо в кімнаті стало надто тепло. Мого друга Геннінга й мене о дев'ятій годині відіслали додому. Правда, ми копилили губи й говорили про несправедливість та нерозуміння. Але все марно. Горішня бабуся сама простежила, щоб ми пішли.

Отож я взяв матроську торбу, в яку були запхані мої речі, надів плетену шапку, зимову куртку й покинув прадідусів дім.

Прадідусь вийшов аж до дверей, щоб попрощатися зі мною. Я підніс праву руку до шапочки й сказав:

— Дозвольте відбути, пане капітан!

— Шкода, — сказав прадідусь. — Шкода, що ти відпливаєш! Але ж ти часом приходитимеш провідати мене?

— Аякже, прадідусю! Я просто не знаю, що робитиму без вас!

— Учись і грайся! Бо життя коротке!

Прадідусь підніс на прощання руку до кашкета, примружив око, повернувся й пішов у дім.

А я зі своєю морською торбою помандрував нічними вулицями до батьківського дому.

МІЙ ПРАДІДУСЬ, ГЕРОЇ І Я

_{Перекладено за виданням: James Krüss. Mein Urgroßvater, die Helden und ich. Gemeinschaftsausgabe, Alfred Holz Verlag, Berlin 1967}

_{Переклад з німецької ГОРЕВОЇ ЄВГЕНІЇ АНТОНІВНИ}

_{Малюнки НАБОКИ ОЛЕГА ВАСИЛЬОВИЧА}

ПОНЕДІЛОК,

у який я, скалічівши на одну ногу, перебираюся до свого скалічілого на обидві ноги прадідуся; цього дня згадано про любий господиням хатній лад і про поетичний нелад; розказано про те, як боязкий Ян Янсен зумів повестися героїчно; доведено на прикладі одного рицаря, що й сотня трупів ще не є свідченням героїзму, показано, як добре можна використати зворотний бік шпалер.

Коли мені було чотирнадцять років, прадідусеві минуло вісімдесят дев'ять. Та він був ще міцний тілом і бадьорий духом. Улітку щорана сходив до причалу нашого невеличкого острова Гельголанду й гомонів там з рибалками, що поверталися з моря. А взимку латав сіті або вирізував поплавці до линв, на яких спускають у море верші — ловити омарів.

Та невдовзі після того як йому минуло вісімдесят дев'ять (народився прадідусь у жовтні), з ним стався удар — як ото в дерево часом ударить блискавка. Удар не вбив прадідуся (наш старий був, нівроку, міцненький), проте на два місяці прикував до ліжка. А коли прадідусь уже мав був звестися на ноги, виявилось, що вони його не слухаються.

Через те йому купили крісло на колесах.

Спочатку прадідусь на чім світ лаяв те «трикляте покотьоло», однак із часом воно дедалі дужче припадало йому до смаку. Незабаром він уже ганяв у своєму кріслі на колесах по всьому помешканню.

Та це зовсім не припало до смаку моїй бабусі, в якої він жив. Тому вона взяла собі до помочі мене, — сказати б, як гамівний засіб для «цього коліщатого дідугана». Бо я був, по-перше, прадідусів улюбленець, а по-друге, його учень у мистецтві розповіді й віршування.

Крім того, в мене саме тоді наривала п'ята (бо я з дурного марнославства носив тісні черевики), я не ходив до школи й міг цілком присвятити себе прадідусеві.

Бабуся, до котрої я оце перебирався, жила нагорі, на скелястій частині Гельголанду. Тому її ми прозвали горішньою бабусею. А другу, ту, що жила під горою, в долині, прозивали, звісно, долішньою бабусею.

Я перебрався до горішньої бабусі в грудні. Днів за два перед тим вона прийшла до нас і сказала моїй матері, що Великий Хлопчак із своїм кріслом на колесах перекинув їй шкереберть усю господу. Як воно так буде й далі, то ще, гляди, доведеться чіпляти по всьому помешканню дорожні знаки.

— Пошліть-но ви йому Малого Хлопчака, — сказала вона наостанку. — Тоді вони собі вдвох віршуватимуть, і в господі знов настане спокій.

(Великий Хлопчак — то був не хто інший, як прадідусь, а Малий Хлопчак, чи Хлопчачок, — я. Так нас прозивали.)

Тож однієї ясної холодної неділі я, кульгаючи на свою хвору ногу, придибав на Трафальгарську вулицю до Великого Хлопчака, й він, вітаючись, змовницьки підморгнув до мене.

— Жіноті хочеться, щоб ми з тобою знов трохи повіршували, — сказав він. — То що, зробимо їм таку приємність?

— Звичайно, — відповів я.

— А коли це ми востаннє віршували й придумували оповідки?

— Та ми ж часто віршуємо, прадідусю!

— Ні, я питаю, Хлопчачок, коли ми востаннє віршували по-справжньому?

— Чотири роки тому, прадідусю. Тоді, як у Аннекен з Йоганнекен був кір.

— А, так, так.

Прадідусь вигідніше вмостився в кріслі й сказав своїй дочці, моїй горішній бабусі:

— Натопи лишень завтра обидві кімнатки на горищі. Тоді ми собі там віршуватимемо й не крутитимемось у тебе під ногами.

— Обидві кімнатки на горищі? — вигукнула горішня бабуся. — А ти знаєш, скільки це треба вугілля? Чи ми, по-твоєму, мільйонери?

— Ну добре, — сказав прадідусь, — тоді ми віршуватимемо тут, унизу. Тут тепло.

— Тут унизу? — обурилась горішня бабуся. — Ні, цього не буде. Як почнеться віршування, то пропало господарювання! Я вам не вчорашня, знаю! Хочете, — віршуйте в спальні, на другому поверсі.

— Навлежачки віршується непогано, — сказав Великий Хлопчак. — Але спальні душать будь-яку творчу думку. На другому поверсі ми не можемо віршувати аніяк.

— Аніяк! — підхопив я.

— Усі чоловіки однакові! — промурмотіла горішня бабуся. Й за мить, так само собі під ніс, додала: — Натоплю завтра на горищі.

Це була наша, двох поетів, цілковита перемога. Раді та веселі побралися ми на другий поверх спати.

Проте вранці другого дня — в понеділок — годі було й думати перебиратись на горище. Бо моя горішня бабуся саме цього дня разом із чотирма сусідками робила з розкішного неладу, що панував у кімнатках під дахом, нестерпно нудний краєвид, що його господині називають «лад». І так — до самісінького обіду. Спочатку пішли в роботу віники, ганчірки для підлоги та мастика, тоді принесено нагору й припасовано на вікна метри й метри гардин, потім вимощено цілу кучугуру подушок на кожній постелі й нарешті скрізь заходили мітелочки для порохів.

А тим часом ми, поети, безправно сиділи в куточку вітальні, попоїли якогось сумнівного супу, що нікому з нас не смакував, і зітхнули з полегкістю аж тоді, як горішня бабуся, — вже десь близько третьої години, — повідомила:

— Ну, перебирайтеся нагору. Крісло на колесах вам винесе туди Яспер.

Обидва кульгаві та незграбні, полізли ми, Хлопчаки, крутими сходами під дах. А нам же ще довелося докладати рук до перевезення крісла на колесах, яке правив на горище дядько Яспер, — бо воно все застрягало на вузеньких сходах. Та кінець кінцем і ця колісниця поета опинилась нагорі, й прадідусь негайно у неї вмостився.

Горище просто не те стало! Посередині, там, де звичайно чіпляли білизну, й далі, де сушили рибу, на підлозі лежав трохи вже злинялий довгий червоний килимок. Він прослався від дверей моєї кімнатчини, що виходила вікном на північ, аж до дверей прадідусевої, що дивилась на південь.

— Отже, поетів таки визнали, — промовив Великий Хлопчак. — їм устеляють дорогу червоними килимами. Одначе боюся, що для творчості наші покої ще не зовсім добрі. Доведеться, мабуть, зробити тут необхідний нам ліричний нелад.

Прадідусь, як завжди, казав діло. Обидві кімнатки мали такий вигляд, наче це була виставка меблів. На столах і на комодах красувались плетені серветки, на невеликих вікнах висіли рясні гардини, заслоняючи від нас і так скупеньке світло й краєвид, а на канапах і на кріслах лежало такого подушок, немов тобі в гаремі, ще й попідбивані так, неначе кожна обернулася на вухатого зайця. Єдине, що тут бодай якось стосувалося поезії, це «Моряцькі щорічники», рівнісінько поскладані стосиком у кожній із кімнат. Та на таку кімнату тільки глянь — і в тебе зразу відпаде охота віршувати!

— Де панують хатні господині, там гинуть поети, — зітхнув прадідусь.

Підпихаючи руками колеса свого крісла, він під'їхав до мене. Було тепло — в маленькій залізній грубці гоготіло полум'я.

— Писатимемо на шпалерах, Хлопчачок, — сказав старий. — З другого боку. Я надибав тут, на горищі, шпалери. За дверима в тебе.

— Та то ж бабуся хоче поклеїти у вітальні до різдва!

— На стінах видно тільки один бік шпалери, Хлопчачок. Зворотний бік речей у цьому світі взагалі не часто можна побачити, ось що я тобі скажу.

Що я міг заперечити на такий розумний доказ? Послухавшись прадідуся, я вніс до кімнатки сувій шпалери, з обережності замкнув за собою двері й сказав:

— Можна починати.

— Нісенітниця! — буркнув прадідусь, витягаючи з задньої кишені своїх синіх рибальських штанів два великі теслярські олівці. — Нісенітниця! Отак ні сіло ні впало починати! — знову сказав він. — По-перше, мені кортить закурити; по-друге, до лиха оці подушки й гардини; по-третє, я не можу віршувати за графіком; по-четверте, мені потрібна ідея!

— До лиха подушки з гардинами! Нехай живуть ідеї!

Я попідкочував гардини й поскладав на карниз під стелею, тоді поскидав усі чисто подушки на малу канапку, прошкутильгав через увесь червоний килимок у прадідусеву кімнатчину, а вернувшись, знову замкнув за собою двері, ліг на кучугуру подушок на канапці й відкопилив спідню губу.

Я ще й тепер, як колись мій прадідусь, відкопилюю спідню губу, коли в мене з'явиться ідея. На жаль, навпаки майже ніколи не виходить: хоч би скільки відкопилював я спідню губу, ідея звичайно не з'являється.

Так було мені й тоді, в кімнатці на горищі. Поки прадідусь пускав із люльки дим, попихаючи то туди, то сюди крісло на колесах, я лежав на купі подушок, дивився в маленьке вікно на дахи сусідніх будинків, і мені не набігала ну аніякісінька ідея.

Зате прадідусеві нібито щастило більше. Бо я вгледів, як у нього спідня губа почала повільно, немовби в такт з народженням доброї ідеї, відкопилюватись дедалі виразніше, аж поки він зненацька підібгав її, знову затягся з люльки й мовив:

— Є, Хлопчачок!

— Що є? — спантеличено запитав я.

— Ідея, Хлопчачок! І здається, навіть непогана. Пам'ятаєш, ми чотири роки тому грали в гру — складали оповідки й вірші про мову?

Я кивнув головою.

— А тепер підемо далі: поговоримо з тобою про поважніше — про світ, про життя, про те, які бувають люди.

— Та що там багато розводитися про людей! У кожної людини один ніс, двоє очей, двоє вух, один рот і четверо прадідусів.

— І дехто з людей може послужити прообразом для наших з тобою творів, — докинув прадідусь. — Мова в нас ітиме про героїв.

— По-моєму, герої нудні, — пробурчав я. — Я не люблю всіх отих пригод Зігфріда.

— І я не люблю, — засміявся прадідусь. — Як на мене, то Зігфрід взагалі не герой.

Отепер уже я зацікавився.

— Як-то — Зігфрід не герой? — вихопилося в мене.

— От бачиш, Хлопчачок, про те, кого вважати за героя, думки можуть розходитись. Тому-то моя ідея ось яка: ми складатимемо оповідки й вірші, в яких спробуємо показати, що воно таке — герой. Я, наприклад, гадаю, що героєм можна стати лише в якусь виняткову хвилину, опинившись у виняткових обставинах, а цілий вік, змалку й до останку, героєм бути неможливо. Мені, приміром, здається, що наш Ян Янсен один раз у житті зумів повестися героїчно.

Почувши це, я зареготався: з Яна Янсена був такий страхополох, що про це по всьому острові гуляли анекдоти. І мені здалося страшенно кумедним, що прадідусь згадав про якесь його геройство. Я зажадав пояснення.

— Залюбки все тобі поясню, Хлопчачок, — відповів старий. — Але це довго. Власне, це буде оповідка. Коли в тебе стане терпцю…

— Стане, стане, — перебив я: мені дуже кортіло довідатись, як це Ян Янсен зробився героєм…

— Ну, то слухай…

Прадідусь вигідніше вмостився в кріслі, присунув до себе попільничку, що стояла на столі, ще раз затягся з люльки й почав розповідати:

ОПОВІДКА ПРО ЯНА ЯНСЕНА ТА ПРЕКРАСНУ ЛЕДІ ВАЙОЛІТ

Ян Янсен був свого часу, в середині дев'ятнадцятого сторіччя, віщуном погоди на острові Гельголанді. Ніколи не налетів на острів шторм так, щоб Ян Янсен його не завбачив заздалегідь, ніколи не вдарила посуха, якої б він не провістив людям наперед. Він збагнув закони неба й моря і відчував їхній настрій. Моряки, перше ніж вирушити в плавання, ішли до нього на пораду. Рибалки вдавалися до нього, коли табуни оселедців минали острів або коли омари несподівано кидали рифи, на яких жили десятки років.

Ян Янсен був собі низенький на зріст чоловічок і такий полохливий, що це увійшло в приказку. Коли кому-небудь бракувало відваги щось зробити, всі казали:

— Не будь такий, як Ян Янсен!

Ян однаково боявся і собак, і котів, і мишей; боявся англійського намісника не менше, ніж аптекаря, що завжди глузував із нього. Він страхався й темряви і весь тремтів, коли йому часом доводилося вирушати з рибалками в море. Одне слово, Ян Янсен був страхополох.

Зовсім не така була вродлива леді Вайоліт із Лондона, сестра англійського намісника, що жила на острові у свого брата. Ян Янсен у душі захоплювався нею, бо вона була наділена саме тим, чого йому бракувало: сміливістю, що межувала з шаленством. Вона мала ангельське обличчя і левине серце.

Одного разу Ян побачив зі скелястого горішнього Гельголанду, що леді Вайоліт запливла човном далеко в море, хоча на щоглі причалу вже давненько з'явилася чорна куля — знак близького шторму. Янові Янсену не треба було ніяких застережних знаків — наближення шторму він давно вже вичитав по хмарах і воді, тому стурбовано похитав головою, бачачи, як леді Вайоліт пливе все далі й далі у широке море. Він навіть замахав руками, сподіваючись, що леді його помітить і послухається остороги. Проте вона не помічала Янового махання. Міцними ударами весел вона гнала човен уперед, все далі й далі в море.

— Якби вона не була така спритнюща, я не дав би за її життя й щербатого мідяка, — промурмотів Ян. — Добра з цього не буде.

І він, зітхнувши, подався додому випити чашку чаю.

Та за годину знову був на березі, бо дуже непокоївся, чи не сталося чого з леді Вайоліт. Тепер її човен дрібною цяточкою мрів далеко в морі, а шторм, — Ян добре бачив, — був уже ось-ось. Щоправда, в бінокль Янові Янсенові пощастило додивитися, що леді Вайоліт уже повернула човна й пливе до берега.

— Та яке з того пуття? — промимрив він. — Буря вже ось-ось-ось, а леді Вайоліт аж де!

Він ще й не доказав, як з моря вдарив на берег рвучкий вітер, а незабаром упали перші краплини дощу. Ян знав, що за хвилину-дві зірветься така буря, якої ще не переживали гельголандці. Він побіг додому, взув гумові чоботи, вбрався в брезентові штани й сорочку, нап'яв на голову зюйдвестку, застебнув ремінець під підборіддям і подався до причалу.

Спускаючись сходами, що вели в долішню частину острова, він мусив раз у раз хапатися за поруччя, бо вітрюган валяв із ніг. Дощ посипав рясніший, понад морем спалахнули перші блискавиці.

Коли Ян нарешті підійшов до причалу, то побачив, що там ладнаються спускати на воду рятувальний човен і рибалки саме кидають монету — кому доведеться пливти.

«Це ж божевілля! — подумав Ян. — Шестеро людей важать своїм життям через шалену жінку, у якої й човен куди кращий, та й спритністю вона перевершить усіх шістьох разом!»

Полохливість, що увійшла в приказку, не давала Янові Янсену висловити цих думок уголос. Та коли кинув жеребка його єдиний син, малого боязкого Яна Янсена опанував гнів. Ян підійшов до гурту чоловіків, — вони стояли в холодному літньому музичному павільйоні, — й, не стримуючись більше, сказав:

— Безглуздо зараз вирушати в море, хлопці! Шторм іде такий, який буває один раз на сотню років, її човен, може, ще якось витримає бурю, але не ваш! Просто божевілля зараз вирушати в море!

— Ми повинні зробити все, що можна, тату, — відповів Янів син Бродер. — Ми зобов'язані принаймні спробувати її врятувати.

— Ніхто не зобов'язаний нести своє життя на певну згубу, сину! Подивись на море! А це ж тільки ще початок! Якщо бурею потопить човен леді, загине одна людина, а як ваш — то шестеро!

Але один з рибалок просто відіпхнув Яна Янсена набік.

— Геть, старий! Це не твого розуму діло! Ми вирушаємо. Бродер поїде з нами.

І тоді Ян Янсен ніби не той став. Він ухопив сина за його брезентову куртку й промовив спокійно, тільки побілів, як мрець:

— Ти неповнолітній. Я забороняю тобі вирушати в море. У мене тільки один син.

— Коли так, то я більше не син вам, — сказав Бродер.

— Що ж, сину, зневажай мене, коли хочеш, тільки зостанься живий! — вимовив Ян. — Перед усіма оцими людьми я забороняю тобі вирушати в море. Закон на моєму боці.

Він пустив хлопця й вийшов під дощ і вітер на причал.

Чоловіки в павільйоні перезирнулися. Такого Яна Янсена вони не знали. Аж тепер усі побачили на власні очі, який з нього боягуз, — і все ж таки чимсь він викликав у них повагу. Замість Бродера в рятувальному човні поплив інший рибалка, а хлопець, затамувавши в серці гнів на батька, мусив залишитися на березі.

На той час, коли човен із шістьма рибалками відплив, на причалі вже зібрався чималий натовп людей, море тепер бурхало несамовито. Перші високі хвилі ринули через причал. Небо злилося з морем. Те, що рятувальному човнові взагалі пощастило відпливти, здавалося скоріше дивом, аніж наслідком людських зусиль. Незабаром після цього його ще єдиний раз помітили в розбурханому морі — на гребені велетенської хвилі. В серцях у остров'ян, що зібралися на причалі, у їхніх розмовах між собою переплелися страх і гордість за відважних рятувальників. Ян Янсен, що заборонив своєму синові попливти з рибалками, викликав у всіх зневагу.

А буря шаленіла чимраз дужче. Людям довелося розійтися, бо море кидало на причал дедалі більші хвилі, вода вже ринула до найближчих підвалів. Тепер заворушилися всі остров'яни. З горішнього Гельголанду декотрі дивилися на море в зорову трубу. Але суцільна дощова заслона ховала все від очей. Часом кому-небудь здавалося, ніби він бачить човен. Та трохи згодом виявлялося, що то просто чорна тінь водяної гори. Незабаром запала темрява. На острові позасвічували ліхтарі й гасові лампи. Люди, що спинилися біля причалу, ставали все мовчазніші.

І враз усі, як одна душа, гукнули:

— Пливуть!

Човен несподівано показався недалечке від причалу. Хвиля на мить винесла його нагору, а потім він знов пропав.

— Вони не можуть причалити! Треба кинути їм рятувальні пояси! — вигукнув хтось.

Тієї ж таки миті на гребені хвилі знову замрів човен — невиразною плямою, що її, проте, можна було розгледіти. Здавалося, тепер до нього дістанеш рукою — та раптом його рвучко підхопило й нестримно помчало вкупі з піною на затоплений берег. І перше ніж хвиля, відступаючи, потягла човен за собою, через борт його вискочила якась постать, — це всі добре бачили. Наступна водяна гора винесла ту постать на берег.

Двоє чоловіків зважилися кинутись у воду і вже були б схопили потерпілого, коли це нова грізна хвиля потягла його за собою в море. Наступна водяна гора удруге винесла ту людину на берег, і цим разом чоловікам пощастило її підхопити, перше ніж хвиля, вертаючись, устигла б затягти її назад. Отак бідолаху врятували й винесли на сухе. То була леді Вайоліт.

Шістьох рибалок, що попливли її рятувати, марно чекали до ранку. За кілька днів їхні тіла прибило поодинці до берегів Північного моря.

Через тиждень після того, як сталося лихо, шістьох моряків ховали на малому кладовищі острова. Леді Вайоліт була на похороні. Від імені свого брата-намісника, що був тоді в Лондоні, вона виголосила надмогильну промову.

— Ви вирушили в море через мене, — звернулася вона до тих, що лежали в домовинах. — Я необачно важила своїм життям і не подумала про те, що наражаю й вас на страшну небезпеку. Хай бог заплатить вам за це! А вам, живі, — леді обернулась до скорботної громади, — вам, живі, я скажу, що це був не героїзм, а божевілля — вирушати в море. В таку бурю й у такому човні ніхто не міг повернутися назад. Лише один із вас, малий Ян Янсен, мав мужність протистояти цьому божевіллю. Він знав обидва човни, знав і веслярів. Він бачив, що в мене більше надії на порятунок, ніж у моїх шістьох рятувальників. Він слушно сказав, що шестеро життів за одне — це зависока плата. Правду сказав. Нехай же надалі вас спонукає до дії не сліпа, а розумна відвага. А тепер помолімося за душі загиблих.

Почалася молитва. Але подив, викликаний промовою прекрасної леді Вайоліт, усе не сходив з облич у людей, а син Яна Янсена Бродер стояв, спустивши очі, аж поки скінчився скорботний обряд.

Тимчасом як дідусь розповідав, у кімнатчині на горищі поволі стемніло. Тому я клацнув вимикачем, і ми обоє на мить заплющилися від яскравого світла.

— Ну, — сказав старий, — як тобі наш Ян Янсен?

— По-моєму, прадідусю, тих шестеро чоловіків, що попливли рятувати леді Вайоліт, таки були герої. Вони й самі знали, як це небезпечно. І все-таки попливли рятувати людину.

— А може, Хлопчачок, вони не бачили так виразно, як Ян Янсен, що зважилися на безнадійне діло. Якби вони знали це напевне й вирушили в море, я назвав би їх нерозважними відчайдухами. А відчайдушність і нерозважливість — то ще не героїзм.

Я хотів був щось заперечити, коли раптом почув, що хтось іде сходами на горище. Прадідусь і собі повернув голову, дослухаючись, а тоді сказав:

— Сховай мерщій шпалери під канапу, Хлопчачок! Та відімкни тихесенько двері! Та спусти гардини!

Як я міг зробити все те в одну мить, я й сам не знав. Проте зробив. Коли горішня бабуся ввійшла до наших покоїв, ми зустріли її невинними усмішками. Гардини висіли на вікнах, як улиплі, шпалер наче й не бувало.

Горішня бабуся принесла нам вечерю: бутерброди з ковбасою й сиром, редиску та чай.

— Годі вже вам віршувати, — сказала вона, повівши очима довкола, так мовби чогось шукала. — У вас що — й паперу немає? — недовірливо запитала вона. — Чи ви знов пишете вірші на дошках, як ото тоді, чотири роки тому?

— Ми пишемо в повітрі, Маргарето, — усміхнувся прадідусь. — А як треба буде дещо записати, то щось уже ми собі для цього знайдемо.

Горішня бабуся видимо хотіла сказати щось дуже насмішкувате, коли раптом помітила, що я сиджу на всіх подушках зразу.

— П'ятеро жінок провітрювали ці подушки, вибивали, доводили до пуття й складали як годиться, — мовила вона. — А ви за п'ять хвилин що з них зробили?

— Ложе поетів, — засміявся прадідусь. — Хіба ж це не гарно чи не зручно?

— Я не таким собі уявляю гарне й зручне, — відрубала горішня бабуся й ущипливе стиснула вуста.

Потім вона знов зникла вкупі з кишеньковим ліхтариком, без якого на горище поночі не втрапив би: на сходах не було лампочки.

За вечерею ми з прадідусем повели далі свою чоловічу розмову про героїв. Я погодився, що полохливий на вдачу Ян Янсен у якусь хвилину поводився героїчно, коли, не злякавшись презирства остров'ян і навіть презирства свого сина, непохитною розважливістю врятував йому життя.

— Перемогти себе самого, свою вдачу — на це потрібен справжній героїзм, — сказав мій прадідусь. — Оце мене, наприклад, і приваблює в грецькому героєві й напівбогові Гераклі. Він, щоправда, надто величався своєю силою, але всі свої подвиги вчинив не з гордості, а з відданості верховному богові Зевсу.

— То це Зевс наказував йому чинити подвиги, так, прадідусю?

— Гірше, Хлопчачок: з наказу Зевса він мусив служити нікчемному, боягузливому, кволому цареві Єврисфеєві. Оцей-то молодець вигадував Гераклові чимраз небезпечніші завдання.

— І Геракл їх завжди виконував?

— Так, Хлопчачок, завжди. Ти знаєш, я навіть колись описав був Гераклові подвиги у віршах. Вони в мене в отому зошиті в цератовій обкладинці. Він тут, на горищі, в скрині отамо, ліворуч за дверима. Принеси-но його сюди. Та не забудь узяти ліхтарика.

Ліхтарика я не забув, знайшов зошита й приніс Старому Хлопчакові. Він тут-таки почав його гортати.

— Ну ось, приміром, вірш про те, як Геракл здобув Кербера, пса підземного царства, — мовив він трохи згодом. — Гераклові довелося для цього спуститися в підземний світ. Напівбог, що народився й жив нагорі, в царстві дня, звичайно, відчував до цієї роботи величезну нехіть. Та Єврисфей звелів йому принести підземного пса — і той приніс. Хочеш послухати?

— Авжеж, прадідусю!

— Ну то ось! — Старий начепив на носа окуляри, підняв зошита ближче до лампи й прочитав:

Балада про Геракла в підземному царстві

Прадідусь згорнув зошита й сказав:

— Звісно, Хлопчачок, це здобуття Кербера було безглуздям. Єврисфей зумисне загадав таке Гераклові, щоб йому допекти. Не знаю, чи геройство це — виконувати завдання, коли розумієш, що воно безглузде. Я хотів тобі тільки показати, як цей ясний напівбог, поборовши самого себе, спустився в морок царства тіней.

— А щоб побороти самого себе, інколи треба героїзму.

— Оце я й хотів сказати, Хлопчачок! — засміявся прадідусь. — Ти потроху навчаєшся читати мої думки. Еге, та ти, бачу, відкопилив уже спідню губу. То що тобі там спало на думку?

— Я собі думаю, прадідусю: мабуть, весело було б звіршувати щось про фальшивих героїв. Чим краще розпізнаватимеш героїв несправжніх, тим ясніше бачитимеш справжнього.

— Розумна гадка, Хлопчачок!

Старий присунув до мене свою тарілку, де лежали ще два бутерброди з ковбасою, й повів далі:

— Нумо складати вірші про фальшивих героїв, про тих, що тільки здаються, але не є героями. Та ти з'їж-но спершу мої бутерброди, я ж знаю твій апетит, — а тоді розстелиш на столі шпалери.

Я вм'яв те, що було на тарілці, тоді поставив посуд на комод, розстелив на столі шпалери — чистим боком догори — і взяв у прадідуся теслярський олівець. Стіл тепер уже був не стіл, а чудова, простора паперова рівнина. Ми вирішили писати, так би мовити, обабіч від середини, а щоб не заважати один одному, поставили перегородку — стос «Моряцьких щорічників».

— Про героїв, — сказав перед початком писання прадідусь, — заведено складати балади. Зробимо так і ми. Я напишу баладу про ландскнехта.

— А я тоді — про рицаря.

Незабаром кожен із нас уже сидів, відкопиливши спідню губу й списуючи своїми кривульками шпалеру.

Коли я не знав, що написати далі, то підкидав у грубку вугілля, дивився якусь хвильку у вогонь — і фантазія моя знов оживала.

Ми скінчили майже одночасно, кинули жеребок — кому читати першому. Випало мені, і я прочитав зі шпалери:

Балада про рицаря Зеленжаха

— Браво, Хлопчачок! — вигукнув прадідусь і аж у долоні заплескав. — Ти добре розкусив рицарів такого гатунку. Вони були вбивці за фахом і зналися на своєму ремеслі. Та навіть сотня трупів — то ще не свідчення героїзму. Послухай тепер мого вірша. Старий начепив окуляри й прочитав із звороту шпалер:

Балада про ландскнехта у Фландрії

Прадідусь скинув окуляри, а я сказав:

— Бідний ландскнехт!

— Дурний ландскнехт! — мовив мій прадідусь. — Тільки дурень у мирний час покладає всі надії на війну, бо хоче залишатись вояком. Марити битвами — то ще не героїзм.

За читанням ми не почули, що хтось сходив на горище. Несподівано перед нами де не взявся дядько Гаррі. Він стояв і спантеличено дивився на встелений шпалерою стіл.

— Що це ви робите? — спитав він.

— Віршуємо, — відповів я йому щиру правду.

— А важко це, Хлопчаки? Тобто скора це робота чи тут треба чимало часу?

— Та як який настрій, Гаррі, — пояснив йому прадідусь. — Зараз настрій у нас той, що треба. Ми добре, але не надміру попоїли, в кімнатці в нас тепло, а надворі мороз. Люлька мені смакує. Отож можна віршувати. Хочеш подивитись, як це робиться?

— Ні-ні, — наче аж злякано замахав руками дядько Гаррі. — Я прийшов тільки забрати посуд і сказати вам, щоб довго не сиділи. Та й мені завтра рано вставати. Катер знову вирушає до Гамбурга.

— А все ж таки я хотів би скласти тобі вірша, Гаррі. Сідай отам на канапі. Подушок тут є доволі. Сідай, сідай!

Цього разу дядько Гаррі таки скорився прадідусевим наполяганням. Він бухнувся на подушки.

— Отак, — сказав прадідусь. — Тепер ми з Хлопчаком складемо по невеличкому віршику. Морякові ми, звісно, звіршуємо щось про море.

— Тільки щоб там було й про справжніх чи фальшивих героїв, — додав я. — У нас тепер така тема.

— Балади — це для дядька Гаррі надто довго, — сказав прадідусь. — Може, звіршуймо щось про дурість і про розум. Бо, скажімо, інколи так звані героїчні вчинки — то насправді дурість та й годі. Наприклад, рибина, що плаває під носом у чайки, так само дурненька, як кицька, що стрибає у воду.

— Ось уже й є два вірші! — зрадів я. — Один про чайку, а другий — про кота. Про кота пишу я!

Прадідусь засміявся й сказав:

— А що, метикований у нас Хлопчачок, правда, Гаррі?

Дядько Гаррі мовчки й трохи безпорадно кивнув головою. А тим часом ми, поети, озброївшись олівцями, вже заходилися коло віршів.

Спершу нас трохи бентежила присутність дядька Гаррі, який дещо нетерпляче сидів на канапі. Та коли написалися перші рядки, то далі все пішло гладенько, й коли непосидющий дядько Гаррі нагадав нам, що горішня бабуся чекає посуду, прадідусь уже закінчив свого вірша, а через хвилину і я свого.

Ми тут-таки й прочитали їх дядькові Гаррі. Спочатку — прадідусь. Він, як звичайно, поправив окуляри й виголосив свого віршика:

Пісенька про чайок

Дядько Гаррі, що слухав віршик, трохи розтуливши рота, сказав:

— Авжеж, макрелі розумно роблять. Гарний віршик. Змістовний.

— Дякую за лаври, Гаррі! — засміявся прадідусь. — А тепер послухаймо, що там звіршував Хлопчачок.

І тоді прочитав свого вірша я:

Пісенька про кота й сардину

Дядько Гаррі підвівся, похитав головою і сказав:

— Ну таке ж розумне! Аж не віриться! І просто вмить тобі! Але тепер я вже справді піду, віднесу посуд. На добраніч вам!

Він поскладав посуд на тацю й з ліхтариком у другій руці рушив наниз. Уже в дверях він пошепки мовив:

— Про шпалери я анічичирк, Хлопчаки!

Тим часом надворі стало темно хоч в око стрель. Вуличний ліхтар біля будинку вихоплював з пітьми лише невеличкий клаптик черепиці на сусідньому даху.

— Мабуть, треба нам послухатися доброї поради, Хлопчачок, і вкладатися спати, — сказав прадідусь. — За перший день нашого дослідження героїзму ми зробили чималенько. Тепер ми твердо знаємо, що нерозважлива хоробрість — ще не героїзм і що навіть сотня трупів — ще не доказ геройства. Знаємо також, що іноді героєм є той, хто зміг перебороти самого себе. Побачимо, що нам пощастить з'ясувати завтра. А зараз лягаймо спати.

Мені спати не хотілося ані ось стілечки, а старого наше віршування помітно втомило. Тому я гукнув дядька Яспера, щоб допоміг прадідусеві спуститися на другий поверх. А трохи згодом я вже лежав у постелі й вишукував у «Моряцьких щорічниках» надруковані там балади, щоб краще навчитися писати їх самому. Коли дядько Гаррі, що ночував у моїй кімнатчині, заснув, я навіть склав баладу й записав її на звороті обкладинки одного з «Моряцьких щорічників». І, радесенький, миттю запав у сон.

ВІВТОРОК —

день, коли ми з прадідусем перебираємося до кімнатки з вікном на південь, розмірковуємо про салонний героїзм, громадянську мужність і про хитрощі й одну оповідку задля науки переказуємо двічі; з'ясовуємо, як важливо дивитися у вічі небезпеці, й показуємо першого свого справжнього героя, а я несамохіть підслуховую, як дві бабусі читають одну баладу; закінчується цей день трохи сумно.

Другого дня було холодно. Мороз розмалював вікна білими квітами. Я вмився в холодній спальні — злегенька повезькав по обличчі мокрими пальцями. Моряки подалися на катер, коли я ще спав, — адже вони сьогодні вирушали до Гамбурга. Мабуть, горішня бабуся знов надавала їм стільки харчів, що вистачило б на дорогу до Південної Америки. Вона завжди казала, що хто хоче бути здоровим, той повинен багато їсти (а сама їла дуже мало). Тим-то й сніданок, який вона подала нам, Хлопчакам, цього ранку, був такий багатий, що ми половини не поїли. (А я ж був тоді чотирнадцятирічним хлопцем, що міг простісінько вм'яти за обідом вісім смажених камбал. Ще й цілу гору картопляного салату на додачу.)

Добре спочивши вночі й гарненько поснідавши вранці, ми, два скалічілі поети, знову побралися на горище. Сьогодні наша ощадлива горішня бабуся натопила тільки в прадідусевій кімнатці, з вікна якої було видно море. Тут стояла отоманка (чи то подовжене крісло, чи вкорочена канапка), на ній ти напівсидів-напівлежав. Цей предмет умеблювання дуже припав мені до вподоби — через мою хвору ногу — і я зразу взяв його у своє володіння. Прадідусь розташувався по другий бік столу в своєму кріслі на колесах. У кімнатці було тепло й затишно. І мимоволі на тебе спадав баладний настрій.

«Моряцький щорічник» із своїм віршем на звороті обкладинки я заздалегідь поклав на столі. Тепер я перевернув його віршем догори й сказав.

— Дивіться, прадідусю, що я написав уночі.

Прадідусь, що саме закурював люльку, промовив одним кутиком рота:

— Коли ти гадаєш, що хтось інший учора вночі не працював, то помиляєшся. Постривай-но хвилинку.

Неквапливо закуривши люльку, старий витяг з кишені штанів порожню паперову торбину, списану з обох боків, і сказав:

— Осьде моя нічна писанина, Хлопчачок. Поети, либонь, як ото світляки. Ану ж, чи не побліднуть наші рими вдень. Ти читатимеш перший?

Я сказав:

— Гаразд.

І прочитав свого вірша з обкладинки «Моряцького щорічника»:

Балада про Генрі та вісімнадцять тіток

Тільки-но я скінчив читати, як за дверима щось начебто… та ні, таки справді! — кахикнуло. І зараз же після цього до кімнатки зайшла горішня бабуся.

— Я не хотіла перебивати й мусила слухати цього зухвалого вірша під дверима, — сказала вона. — Якщо, може, це натяк і ви гадаєте, що вам дозволено глузувати з моєї невсипущої праці, з того, що я перу, латаю, прибираю, варю їсти, застеляю ліжка й…

Аж тут прадідусь урвав її.

— Отямся, Маргарето! — сказав він з докором. — Хіба ж можна рівняти твоє піклування про нас із нерозумною любов'ю цих вісімнадцяти тіток. Вони ж були тягарем у Генрі на, ногах, а ти дбаєш про те, щоб у нас, як то кажуть, виростали крила.

— У вас — крила! — пробурчала горішня бабуся. — Не смішіть людей!

Підкидаючи в грубку вугілля, вона через плече спитала:

— І до чого цей ваш вірш?

— У нас мова про героїв, Маргарето.

— Он як! Про героїв? То по-вашому, оцей кручений Генрі — ще й герой?

— У тому, що пещений Генрі проміняв усі вигоди й розваги на вбоге й голодне, та зате вільне життя, таки є щось героїчне, Маргарето. Спалити за собою всі мости й піти в незвідане — це таки героїчний вчинок.

— Я інакше уявляю собі героїзм, — сказала горішня бабуся, захряснувши дверцята грубки. — Родина є родина! З неї не тікають!

Виголосивши це, вона пішла з кімнатки.

— Жінки завжди міцно держаться землі, коли наш брат поривається злетіти під хмари, — зітхнувши, сказав прадідусь. — А все ж таки добре, що вони є на світі.

— Хоч би вже через смажену камбалу, — підхопив я, бо я її найдужче любив, а горішня бабуся найкраще її готувала. — Читайте, прадідусю, тепер ви свій вірш.

— Згодом, згодом, — замахав руками прадідусь. — У мене зараз крутиться на думці одна казочка, вона мені згадалась, коли ти читав свою баладу про Генрі. Я чув її від одного капітана й тепер подумав, що, мабуть, вона сьогодні нам до речі. Та чого там, вона нам дуже до речі. Ото тільки, що герой цієї казки не герой.

— Як-як?

— Я сказав, Хлопчачок, що герой цієї казки — не герой.

— Однаково я не розумію, прадідусю.

— То я спершу розповім тобі її, а тоді поясню. Прадідусь знов добре затягся з люльки, а тоді, потроху пускаючи дим, почав розповідати.

КАЗКА ПРО ВЕДМЕДЯ ТА ПІНГВІНА

Білий ведмідь на ім'я Балдуїн, який разом із своїм двоюрідним братом Робертом нещодавно перебрався з рідного Північного на Південний полюс, сидів з тюленем Рікардо на крижині й бубонів:

— На Південному полюсі так рідко бувають свята. Добре, що пінгвіни влаштовують вечір.

— Туди ж треба йти у фраку! — прогавкав тюлень. — А в тебе він є?

— Нє-е-е! — прогув білий ведмідь.

— Ну то ніхто тебе й не запросить.

Балдуїн мерщій подався до свого двоюрідного брата Роберта. Той був перукарем у салоні для білих ведмедиць і знався на світських тонкощах.

— Чи ти б не допоміг мені роздобути фрак? — запитав Балдуїн. — На вечір до пінгвінів треба йти у фраку.

— Пардон, мон шер, — відповів Роберт, що навчився закидати по-французькому від своїх витончених клієнток — білих ведмедиць, — де ти бачив ведмедя у фраку?

Тоді Балдуїн потупав до моржихи, дами, глибоко обізнаної із світським життям вищого полярного кола.

— Мій любий Балдуїнчику, — всміхнулася вхожа у вищі кола Південного полюса моржиха й поплескала ведмедя ластою, — ну можеш ти уявити ведмедя у фраку?

— Як схочу, то зможу, — гарикнув ведмідь. — А я будь-що хочу піти до пінгвінів на вечір. Тут, на Південному полюсі, так рідко бувають свята.

— Тоді я дам тобі одну пораду: спитай у лосося Людвіга. Він саме тепер прибув у наші краї. Людвіг багато подорожував, і взагалі, це великий мудрець.

Отож ведмідь Балдуїн подався шукати лосося Людвіга. Де тільки міг, він, опустившись на крижину, стромляв голову у воду й роздивлявся, чи нема там де лосося Людвіга. Але так ніде й не побачив.

Аж на другий день у салоні-перукарні свого двоюрідного брата Роберта дізнався Балдуїн, де можна знайти Людвіга. (В жіночій перукарні можна дізнатися майже про все.) Правда, порозумітися з лососем Людвігом було не так просто, бо той погано знав говірку Південного полюса. Проте він таки дав Балдуїнові пораду:

— Великий каракатиця робить свій канікуль на Південний полюс, — сказав він білому ведмедеві. — Вона виробив дуже чимало чорнила. Вона фарбувати твоя хутро на фрак.

— Чудова ідея! — ревнув білий ведмідь. — А де вона, та каракатиця?

— Найчасто південь від Тюленячий острів… у один малий підводний житло в скелі, що зветься «Тиха ущелина».

Балдуїн шубовснув у воду, поплив до Тюленячого острова, пірнув, знайшов у скелі ущелину й попросив каракатицю, що там сиділа, випливти на поверхню для важливої розмови.

Каракатиця, що була страшенно до всього цікава, не забарилася і справді випливла з ущелини й вистромила з води голову якраз біля крижини, на якій сидів навпочіпки ведмідь.

— Сцо сталося, ведмедю? — спитала вона. — Яка там у тебе до мене важлива розмова?

— Пінгвіни влаштовують вечір, — відповів Балдуїн. — Але туди треба йти у фраку, а в мене його немає. Мені ж так би хотілось туди піти! Адже на Південному полюсі дуже рідко бувають свята.

— А в мене сцо — повна комора фраків? — прошепеляла каракатиця. (Каракатиці всі шепеляють.)

— Зате в тебе є чорнило, і ти можеш так пофарбувати моє хутро, що на мені наче буде фрак. Ну, що скажеш?

— Вазка робота, ведмедю, але, сказати правду, вона мені до вподоби. Лягай лисень отут на кризині. Я споцатку пофарбую тобі один бік, тоді спину, а тоді другий бік.

Доклавши страшенно багато праці й чорнила, каракатиця так пофарбувала Балдуїна, неначе він справді вдягнувся у фрак.

— Найглибша дяка тобі, каракатице! — вигукнув він. — Отепер-то вже я хоч раз та піду на свято!

— Та гляди з не скоц у воду, — вже навздогін йому прошепеляла каракатиця. — Бо змиється цорнило!

— Добре, я глядітимуся! — озирнувшись, кивнув головою ведмідь. Обережно перестрибуючи з крижини на крижину, він подався до свого двоюрідного брата Роберта, щоб той навчив його, як треба поводитися на пінгвінячому святі.

Відбувалося воно увечері. Пінгвіни навмисне загадали всім прийти у фраках, бо воліли розважатись у товаристві самих своїх. Ведмедів і тюленів вони вважали вульгарними.

Пінгвіни й пінгвінки, що стояли невеличкими гуртками й розмовляли чи подзьобували риб'ячий салат із маленьких, вигадливо розставлених крижаних вазочок, були трохи збентежені, коли на їхнє свято з'явився білий ведмідь у бездоганно припасованому фраку.

Не прийняти його було неможливо, бо вбраний він був як годиться, але й прийняти не хотілося, бо ведмідь у фраку однаково ведмідь. Отож його просто не помічали.

Коли Балдуїн підходив до котрогось із гуртків і казав, — достоту так, як навчив його Роберт: «Добрий вечір, шановні пані! Добрий вечір, шановні панове!» — гурток умить розпадався і пінгвіни поодинці приставали до інших гуртків.

Кінець кінцем Балдуїн опинився сам-самісінький. Здоровенний і зневажений, стояв він посеред пінгвінячого свята, господарі якого тепер особливо жваво, можна сказати, шалено, гомоніли між собою.

Отоді-то Балдуїн, який палко чекав цього свята, розлютився.

— Оце такі тут звичаї? — визвірився він на найближчого пінгвіна. — Оце так тут приймають гостей?! Оце так відповідають на ввічливе привітання?!

— Я ще не мав честі почути від вас привітання, — сказав пінгвін. — Та залюбки привітаюсь перший. Добрий вечір!

— Добрий вечір! — спантеличено буркнув ведмідь. Пінгвін люб'язно кивнув йому головою і тут-таки приєднався до гуртка своїх одноплемінців, захоплених розмовою.

А Балдуїн, уже втративши надію взяти участь у пінгвінячому святі, шубовснув у воду з берега непривітного Острова Пінгвінів, — вода миттю зробилася чорна, — і поплив, сам-один, без фрака, як завжди ведмідь ведмедем, — до рідної спальної крижини.

Коли другого дня моржиха запитала, як йому тулялося на вечорі в пінгвінів, він тільки й сказав:

— Ведмідь — це не пінгвін!

— Та вже ж! — усміхнулася моржиха. — Ведмідь — це ведмідь, у фраку він чи без фрака.

І попливла до Робертового салону для білих ведмедиць, щоб докладно розповісти, як Балдуїн ходив на вечір до пінгвінів.

Прадідусь знов закурив люльку, що встигла погаснути, й спитав:

— Тепер ти розумієш, Хлопчачок, чому герой цієї історії — не герой?

— Герой цієї історії — ведмідь. Але на святі він же не був ніяким героєм, прадідусю.

— Щира правда. Ведмідь на святі в пінгвінів поводився аж ніяк не героїчно. А ось хто був там героєм, ти знатимеш, коли я розповім тобі цю історію вдруге.

— Цю саму казочку розповісте ще раз?

— Авжеж, Хлопчачок, тільки по-іншому. Ось слухай. Він, своїм звичаєм, затягся з люльки, а тоді неквапливо почав розповідати.

КАЗКА ПРО ПІНГВІНА ТА ВЕДМЕДЯ

Пінгвін Педро, як завжди, в бездоганно припасованому фраку, стояв і розмовляв з пінгвінкою Есмеральдою.

— Тепер у нас на Південному полюсі дуже рідко бувають вечори з запросинами, — сказав він між іншим. — Світське життя нині зовсім не те, що колись.

— І не кажіть! — загомоніла Есмеральда. — Але я знаю, чого воно так. Я зрозуміла, в чому річ.

— Тоді дозвольте запитати вас: у чому ж? Поясніть, доньє Есмеральдо!

(Пінгвіни полюбляють іспанський придворний етикет, через те в них узвичаєні іспанські титули та імена.)

І Есмеральда сказала:

— Коли ми, пінгвіни, влаштовуємо свої вечори, то на них приходить хто завгодно. Через нашу безмежну ввічливість, любий доне Педро, завжди можна сподіватися до себе на вечір першого-ліпшого моржа, морського слона, чайку й навіть білого ведмедя, — одне слово, дуже непевних гостей! Отож і наші вечори щоразу обертаються на казна-що! Напевне, колонія з часом муситиме відмовитись від будь-яких свят. (Під колонією донья Есмеральда розуміла крижаний Острів Пінгвінів, уважаючи його серцем Всесвіту.)

— Ми ж можемо влаштувати вечір для самих лише пінгвінів! — обурився дон Педро.

— Це було б украй нечемно, любий доне Педро!

— Тоді треба зробити так, щоб не порушувати правил чемності! Оголосімо, що всі мають з'явитися на наш вечір у фраках: адже фраки носимо тут, на Південному полюсі, тільки ми, пінгвіни!

Есмеральда дивилася на Педро, розтуливши дзьоба від захвату.

— Це геніальний вихід! — вигукнула вона. — На вечір до пінгвінів кожен має з'явитись у фраку! Істинно геніальна ідея, любий доне Педро! Я негайно скажу про це всім нашим дамам і панам!

Вона перевальцем побігла, раз у раз спурхуючи (або, може, запурхала, раз у раз підбігаючи перевальцем) до своїх і все гукала кожній зустрічній пінгвінці:

— Ми влаштовуємо вечір! Всі мають прийти у фраках! Що ви на це скажете?

Потім вона оббігала всіх знайомих пінгвінів і кожному, багатозначно підморгуючи, повідомила:

— На найближчий наш вечір неодмінно слід прийти у фраках! Що, хіба не геніальна це ідея?

За малу часину вся колонія вже знала й захоплено обговорювала блискучу ідею дона Педро. Її негайно було втілено в життя. На свій вечір пінгвіни люб'язно запросили всіх мешканців Південного полюса, однак усі запрошені повинні були прийти на вечір у фраках.

Отак і правил чемності дотримували, і жодному мешканцеві Південного полюса, крім пінгвінів, побувати на вечорі не давали змоги.

Свято, заздалегідь обмірковане й чудово підготоване, з самого початку мало успіх. Дона Педро, якому набігла така щаслива ідея, всі вітали як героя вечора.

Аж зненацька у розпалі веселощів серед пінгвінів, на жах усім, з'явився неотеса білий ведмідь Балдуїн.

Та ще й одягнений у бездоганний фрак!

— Ну це вже занадто! — в один голос прошепотіли всі пані пінгвінки.

— Нечувано! — просичали усі панове пінгвіни.

Лише дон Педро й тепер не розгубився.

— Збирайтеся в гурточки, жваво розмовляйте між собою, на ведмедя не зважайте, — порядкував він. — Переказуйте іншим!

Йому всі скорилися негайно, й за хвилину, куди лишень ведмідь потикався, всюди гурточки пінгвінів жваво розмовляли між собою і зовсім його не помічали.

А що в багатьох серця під фраками заходились від страху, таке Балдуїнові й на думку не спадало.

Та мало не кожний пінгвін нишком затремтів від жаху, коли Балдуїн раптом ревнув, перекриваючи розмови:

— Оце така у пінгвінів чемність?!

Завмираючи від переляку, пінгвіни, проте, крадькома дивились, як та велетенська почвара посунула прямісінько до дона Педро, й раптом усі здригнулися від звуку ведмежого голосу:

— Оце так у вас приймають гостей?! — ревнув він. — Оце так відповідають на ввічливе привітання?!

Пінгвіни й дух притаїли. Серця в усіх калатали, мов несамовиті. І лише дон Педро був видимо спокійний.

— Я ще не мав честі чути від вас привітання, — бадьоро відповів він. — Але я залюбки привітаюся з вами перший. Добрий вечір!

Коли ведмідь, — від несподіванки майже нечутно, — прогув «Добрий вечір!», дон Педро ввічливо всміхнувся і тут-таки знову пристав до одного з гомінких гуртків своїх одноплемінців.

— Розмовляйте! Розмовляйте! — прошепотів він.

І тоді, підбадьорені мужньою поведінкою дона Педро, пінгвіни знов відчули себе хазяями на своєму святі.

Побачивши, що ведмідь розгубився, вони заторохтіли скільки духу, раз у раз заходячись із реготу, й навіть не здивувалися, коли непроханий гість, гнівний і набурмосений, посунув геть.

— Ну ж і втер йому носа дон Педро! — у захваті загукали пінгвінки.

А всі панове пінгвіни відтоді почали величати дона Педро — «кабальєро», що в пінгвінів є найвищим почесним званням.

Та зараз славний пінгвін недбалим помахом лівого крильцяти припинив усю шану й хвалу.

— З цими нечемами просто треба вміти поводитися, — проникливе зауважив він. — Якщо ти не розгубишся в скрутну хвилину, вони враз присядуть!

Прадідусева люлька ще курилася, коли він скінчив розповідь.

— То тепер ти зрозумів, хто був героєм на вечорі в пінгвінів? — спитав він.

— Та вже ж не хто, як дон Педро, прадідусю. Тепер ви розповіли цю казочку мовби з погляду пінгвінів, і тому це добре видно. Але мені не дуже подобається такий героїзм.

— Мені також, Хлопчачок. Бо це — салонний героїзм. Його цінують там, де ділять усіх на людей у фраках і простоту. Такий собі пінгвін у фраку полюбляє збентежити гаданого простака так званим витонченим поводженням, а решта пінгвінів оголошує свого родича героєм. Але ж пиха й станові забобони — це не прикмети героїв. По-моєму, якраз навпаки: твердо стати проти будь-якого забобону, — як Ян Янсен, — осьде справжній героїзм. А тепер підкинь лиш у грубку вугілля, Хлопчачок!

Я з'їхав з отоманки, пошкандибав до грубки й заходився підсипати вугілля, а сам думав про те, що ось Старий Хлопчак розповів ту саму казку двічі — і обидва рази цікаво й весело. От так штука! Мені й самому захотілося щось таке втнути. Через те я не квапився, підкидаючи вугілля, бо подумки складав вірша, який пасував би до цієї оповідки. Потім я розказав його прадідусеві:

— Браво, Хлопчачок! — засміявся прадідусь. — Ти що старшаєш, то розумнішаєш! Випадок рідкісний, але приємний.

— Дякую за лаври! — сказав я. — А ви прочитаєте мені свою баладу, прадідусю?

— Ну, балада, — завагався старий, — це, мабуть, буде перебільшення. Краще сказати — баладка.

Він дістав з кишені списану паперову торбину й, коли я знову вмостився на отоманці, прочитав:

Баладка про мишенят

Прадідусь заховав паперову торбинку до кишені, а я сказав:

— Гарна баладка, прадідусю! Але ж вона про те, в чому немає героїзму.

— Саме тому, Хлопчачок, і стає зрозуміло, в чому героїзм. Герой, наприклад, повинен уміти зважувати небезпеку, на яку він себе наражає. Наосліп кидатись назустріч небезпеці, як мишеня Цецілія, — то ще не геройство. До речі, мені оце згадалася оповідка про короля та блоху. Я б хотів…

Прадідуся перебила горішня бабуся. Вона гукнула нам з другого поверху:

— До вас гості! А за півгодини йдіть обідати!

— То я розкажу тобі цю оповідку по обіді, — зітхнув прадідусь. — А що ж це там до нас за гості?

Тієї миті у двері постукали. Увійшла по-зимовому вкутушкана — в хутряній шапці, в пальті з хутряним коміром, з хутряною муфтою в руках і в облямованих хутром черевиках — моя долішня бабуся.

— Добридень, Хлопчаки! Та й тепло ж у вас! — засапано сказала вона, тоді поклала свої хутра на комод, сіла в крісло й повела далі: — Я приходила сюди нагору до крамниці, — у Поя Сливи такі дешеві вовняні шкарпетки! — та й думаю собі: а зазирну лишень до хворих поетів.

— Красно дякуємо за честь, Анно! — заявив прадідусь і злегенька вклонився.

— Щиро вітаємо нашу давню музу! — підхопив я.

— То вам із мене смішки, еге ж, Хлопчаки? — долішня бабуся сказала це кумедно-сердито, як колись, — тоном, який ми обоє так любили. — З мене вам самі сміхи та хіхи, а як горішній бабусі, то й віршики читаєте!

— Помиляєшся, Анно! — відповів їй прадідусь. — Ми їй не читали віршика про Генрі та його вісімнадцять тіток — вона під дверима підслуховувала!

— Підслуховувала, кажете? Ой лишенько! — Долішня бабуся просто-таки жахнулася. (А ми ж добре знали, що вона й сама залюбки підслуховує під дверима.)

Вона заозиралася довкола, мов чогось шукала, — чи не списаного віршами паперу? — й запитала:

— А де ж той вірш? Прочитайте його мені.

Я вже хотів був сказати: «Авжеж! З радістю!» — та раптом згадав, що написав того вірша на обкладинці «Моряцького щорічника» і їй нізащо не можна його показувати: вона негайно повідомить про це горішню бабусю.

І прадідусь, певно, думав, про те ж таки. Бо він квапливо сказав:

— Вірш про Генрі дужче пасує горішній бабусі, а не тобі, Анно. Ти якась витонченіша, і тобі треба прочитати вірші делікатніші — скажімо, про мишку, яка у вічі котові заявила, що вона про нього думає.

— Цього ж вірша і я не знаю! — вигукнув я.

— Так, Хлопчачок. Отож я вам і розкажу його обом. Слухайте! — Старий заплющив очі, трішечки подумав і почав розказувати напам'ять:

Балада про мишку, що прогнала кота

Долішня бабуся в захваті заплескала в долоні.

— Хлопче! — вигукнула вона. — Та це ж пречудовий вірш. А більш у вас таких нема?

— Не можна передавати куті меду, Анно, — сказав прадідусь. — У мене правило — не перегодовуй рідних ні цукерками, ні віршами. Он, може, Хлопчачок розкаже тобі вірша про ведмедя й білочку. Я написав його кілька років тому. Ти ще пам'ятаєш його, Хлопчачок?

Я заплющив очі, подумав, згадав початок вірша, хутенько повторив його подумки, тоді розплющив очі, заявив, що можу розказати віршика напам'ять, і розказав:

Ведмідь та білочка

Коли я скінчив, долішня бабуся спершу трохи помовчала, а тоді тихенько запитала:

— Ви — справжні, великі поети, еге ж, Хлопчаки?

— Бачиш, Анно, те, що нам хочеться повідомити комусь, ми вміємо сказати віршами, — відповів прадідусь, — і, звичайно, робимо це краще, ніж Паульхен Пенк, що ото складає віршовані привітання молодятам. Це правда. Але так само правда й те, що ми не такі великі поети, як добродій Гельдерлін, якого ти не знаєш.

— Це чи не той добродій Гельдерлін, що часто приїжджає сюди на курорт? Такий здоровий, чорний, завжди грає в теніс.

— Ні, Анно, не той, — засміявся прадідусь. — Той Гельдерлін уже давно помер. Бо й великі поети вмирають.

Долішня бабуся зітхнула (вона любила зітхати). А далі горішня бабуся гукнула нас обідати.

Ми, звичайно, пропустили вперед долішню бабусю, а самі, навантажені її хутрами, пошкандибали вниз слідом за нею. Дорогою прадідусь потихеньку спитав мене:

— Ти розумієш, який саме героїзм описано в обох цих віршах?

— По-моєму, це те, що називається «не хилити голови перед силою».

— Так, Хлопчачок, можна називати це й так. А можна — двома словами: громадянська мужність. Вона часом буває потрібна навіть у спілкуванні з твоєю горішньою бабусею.

Ці слова прадідусь прошепотів уже внизу — він тільки-но стулив губи, як горішня бабуся вказала кожному його місце за столом.

Їли ми солянку з сушеної риби, картоплі, цибулі та солоних огірків. Цю страву завжди готували в нас у ті дні, коли наш катер вирушав до Гамбурга.

По обіді прадідусь ліг годинок на дві відпочити, а я знов побрався на горище писати вірш про громадянську мужність. Виходило непогано, бо солянка — страва не дуже тяжка. Писав я, зрозуміло, на шпалерах.

Коли, вже надвечір, прадідусь і собі вибрався на горище, я сказав йому:

— Шпалери стали дорожчі: на звороті вже є новий вірш — «Балада про короля та пастуха». Хочете послухати?

— Ні, Хлопчачок, спершу послухай оповідку про короля та блоху, яку я збирався розповісти тобі перед обідом.

Не закурюючи цього разу люльки, без довгого вступу, він, сидячи в кріслі на колесах, розповів:

ОПОВІДКА ПРО КОРОЛЯ ТА БЛОХУ

Був собі в давнину король, який страшенно гидував блохами та блощицями. А тоді не було ні порошків, ані розприскувачів проти цих настирливих комах, через те навіть королів кусали блохи та блощиці. І лише одного короля вони майже ніколи не кусали. Бо він щовечора, перш ніж лягти спати, як стій, в усіх своїх королівських шатах, залазив у ванну. І коли яка блоха (або яка блощиця) заблукала вдень у королівському вбранні, вона, злякавшись води, миттю вискакувала на поверхню, а там її враз хапав особливо спритний Двірський Ловець Бліх. Отоді його величність міг рушати на спочинок, не боячись нестерпних комах.

Слава про короля, якого майже не кусали блохи, розійшлася поміж людьми й поміж комахами.

І ось одна блоха постановила собі дозолити саме цьому королеві! Намір, можна сказати, героїчний, коли не забувати про несхибного Двірського Ловця Бліх: адже для блохи тут ішлося про життя і смерть!

А проте ця блоха перейшла (чи то перескочила) від слів до діла, а саме: стрибонула в королівський чуб.

Цілісіньку днину висиділа вона в королівському чубі, ані ворухнувшись. Одного разу її замалим було не придушило важезною королівською короною, але вона встигла відскочити й сховатися в хащах королевої чуприни.

Увечері, коли король, як звичайно, вліз в усьому вбранні у ванну, блоха таки набралася страху. «Ану ж, — думала вона тремтячи, — цей король пірне у воду з головою?» На щастя, такого не сталося. Блоха вийшла сухою з води й опинилася в королівській спальні.

А тільки-но його величність відпустив Двірського Ловця Бліх і проказав молитву на сон грядущий, блоха, зголодніла за день, вискочила з королівської чуприни, пострибала по потилиці, залізла під королівську нічну сорочку й досхочу напилась королівської крові.

Відчувши, що його щось укусило, король залементував, мов несамовитий. На той лемент негайно пригнався Двірський Ловець Бліх і тут-таки щонайпильніше обстежив королівську нічну сорочку.

Та тільки марно. Бо блоха вже знов сиділа добре схована в короля в чубі й навіть задрімала. Нікому й на думку не спало шукати блоху в чуприні його величності.

Цілісінький тиждень глузувала хитра блоха з короля, королівського Ловця Бліх і всіх двірських комахознавців, що їх король закликав на допомогу. А на восьму ніч вона так розперезалася, що пострибала з чуба вниз не звичайним своїм шляхом — потилицею, а по обличчі. Цього разу король вчасно відчув, як вона стрибала, вгледів її на кінчику свого носа й — хап! — спритно спіймав двома пальцями.

— А що, попалася-таки? — гукнув його величність. — Тепер не втечеш!

Та зненацька королю спало на думку, що ця блоха, вважай, уже королівської крові. А в законі виразно сказано, що кожна особа королівської крові має одержувати при дворі житло й платню.

— Закон є закон, — зітхнув король.

Він подзвонив у дзвоник, викликав камердинера та Ловця Бліх і, гордовито показавши спійману блоху, скрушно промовив:

— На жаль, ця блоха вже королівської крові. Нехай двірський коваль скує їй золоту корону й золоту кліточку. Один раз на день я власною королівською персоною годуватиму її, просунувши їй крізь грати кінчик мого пальця. Робіть, як звелено!

Отож Двірський Ловець Бліх узяв блоху під свою опіку й держав у коробочці з дірочками для повітря, поки зробили золоту корону й золоту кліточку.

Відтоді блоха королівської крові живе в королівському палаці всім на подив і на заздрість і з ранку до смерку проклинає власний героїчний подвиг, що зробив її невільницею золотої клітки.

Аж тепер прадідусь знову заходився коло люльки.

— От на думці крутиться те слово, яким слід назвати подвиг цієї блохи, — промимрив він, — а ніяк не згадаю. Від давньої назви кіннотника…

— Може, «гусарство»? — нерішуче сказав я.

— Так, Хлопчачок! — вигукнув старий. — Так, саме воно! Ти добре знаєш мову! Саме «гусарство» хотів я сказати. Бо те, що зробила блоха, таки й було гусарство. Для нього потрібна відвага, дотепний розум і самовладання.

— То такі «гусари» — вже й герої, прадідусю?

— Гм… — Люлька тепер знов мирно курилася. — Бачиш, Хлопчачок, хто зважується на такі гусарські витівки, той справді виявляє певний героїзм. Він не наосліп кидається в пащу небезпеки, він зважує небезпеку розумом. Але ж ця блоха вчинила свій гусарський подвиг, власне, тільки з любові до небезпеки. А шукати небезпек заради просто небезпек, по-моєму, не дуже мудро. Нікому це ні до чого.

— І в пастухові з моєї балади є гусарство, — сказав я, — а проте, може, він — справжній герой? Прочитати вам баладу, прадідусю?

— Ну, як вона про гусарство, Хлопчачок, то прочитай.

І я прочитав зі звороту шпалери:

БАЛАДА ПРО КОРОЛЯ ТА ПАСТУХА

Коли я скінчив, прадідусь тільки вигукнув:

— А, бодай йому! — Більше нічого.

Та від цього «А, бодай йому!» я хтозна й як запишався, бо це означало, що моя балада сподобалася прадідусеві. Він згодився, що пастух — справжній герой.

— На це завжди треба неабиякої мужності — зривати маски з можновладців цього світу. А коли в людини ще й дотепний розум, як у твого пастуха, коли вона важить життям, та ще й не з честолюбства, а з обурення несправедливістю, — то це вже не гусарство — це героїзм.

— А герой неодмінно чинить добро, так, прадідусю?

— Здебільшого так.

Старий під'їхав на своєму кріслі до вікна й задивився на темне море й низку вогнів над причалом.

— Героїчні вчинки, — сказав він, — це наче оті вогні внизу, — дороговкази у світі несправедливості й сваволі, їхнє світло додає відваги людям.

Поглянувши на прадідусеве обличчя на тлі вікна — сиву чуприну, великий ніс, бороду, — я раптом подумав собі: «Може, оце такий був із себе Гомер, що понад дві тисячі років тому описав подвиги давньогрецьких героїв?»

І тому я попросив прадідуся прочитати з зошита в чорній цератовій обкладинці якийсь його вірш про Геракла.

Як кожний поет, прадідусь не змусив себе довго умовляти.

Він попросив мене увімкнути світло, що я й зробив. Маленьку кімнатчину залило яскраве світло, шибки обернулися на дзеркала, а Гомер — на мого прадідуся.

Старий узяв з комода зошит, трохи погортав його й сказав:

— У твоїй баладі пастух, щоб зірвати маску з короля, пустився на хитрощі. От і я прочитаю тобі вірша про те, як Гераклові одного разу також довелося пуститися на хитрощі.

І він, поклавши зошита на бильце свого крісла, прочитав:

Балада про Геракла та амазонок

Коли прадідусь згорнув зошита, я засміявся і сказав:

— Ну, це був веселий подвиг! Бувають веселі подвиги чи ні, прадідусю?

— Та скільки завгодно! Знаєш що? Поговорімо про це докладніше завтра, Хлопчачок! Сьогодні ми вже чимало з'ясували про героїв. Твердо знаємо, що іноді ступити на незнану землю, спалити за собою всі мости — справжній геройський подвиг. Ти показав це у вірші про Генрі та його вісімнадцятьох тіток. А можна було б показати це й на прикладі Христофора Колумба. З'ясували ми також те, що громадянська мужність, людська гідність перед лицем можновладців — то героїзм. Правда, герої можуть бути і такі, як твій пастух, і такі, як пінгвін.

— І те, що не всяке гусарство — це геройство, прадідусю.

— Так, Хлопчачок. А завтра поміркуємо про те, чи завжди героїчний вчинок — смертельно поважна справа, чи бувають і веселі героїчні вчинки. Сам я хотів би про це поміркувати просто зараз. А ти піди вниз та пограй з горішньою бабусею в лото. Вона так любить лото, а нам треба бути уважними до неї.

— Та вона ж махлює! — вигукнув я. — Вона обмахлює будь-кого на острові!

— Тоді махлюй і ти, Хлопчачок! Але стережися! Горішня бабуся страх сердиться, коли помітить, що хтось махлює.

Я, зітхаючи, пошкутильгав на другий поверх грати з горішньою бабусею в лото. Та цього разу навіть не дійшло до гри. Унизу я почув голоси, що линули з їдальні. Там два дуже мені знайомі голоси, здавалося, читали по черзі якийсь вірш.

Тоді я стиха підкрався до дверей їдальні й прислухався, хоча в коридорі стояв добрячий холод.

Не хто інший, як дві мої бабусі розказували напам'ять Шіллерову баладу «Рукавичка». Коли одна збивалася, то враз підхоплювала друга. Вони проказували вірша так палко, наче перебрали яєчного лікеру. Аж ось долішня бабуся піднесено закінчила:

Після цього обидві старенькі дами заплескали самі собі в долоні, похвалили одна одну й заходились гомоніти… про героїв.

А що я сьогодні наслухався про героїв по зав'язку, то вже хотів був чкурнути звідти, та розмова несподівано звернула на інше.

— Мабуть, наш старий не проживе, — сказала горішня бабуся. — Хвороба його тяжча, ніж він думає. Хлопчачкові я про це сказати не можу. Завтра прийде лікар. Хлопчака на той час треба десь вирядити з дому. Я йому скажу, що ти запрошуєш його на каву з тістечками, Анно.

— Що це ти, Маргарето! — почув я голос долішньої бабусі. — У нього ж болить нога!

— Нехай трохи прошкандибається до вас наниз. Молодому не буде й вади!

Мені зразу відхотілося слухати далі. Я тихо пошкутильгав на другий поверх і заліз у постіль.

Тієї ночі я не мав бажання ні читати, ні писати і заснути ніяк не міг, бо мені все не йшло з думки, що настане такий день, коли в мене більше не буде прадідуся.

СЕРЕДА,

в яку ми сміємося, бо нам сумно. Отож цього дня мовиться про веселих героїв. Між іншим виявлено, що долішня бабуся марить фальшивими героями, з'ясовано, що ті, чиїм фахом є смішити інших, часто невеселі люди; показано, що Геракл був героїчний трудівник і що кабанчик з годинником на ратичці — не просто химерник знічев'я. Закінчується день цілком несподівано — молитвою.

Добре напуганого — в зимовому пальті, шапці-вушанці, з товстим шарфом на шиї — вирядили мене другого дня вранці до долішньої бабусі.

Я нічим не виказав, що знаю про недугу прадідуся й про те, що має прийти лікар. Прадідусеві я сказав якомога веселіше:

— Знаєте, наша долішня бабуся також цікавиться героями. Як спитає про щось таке, розповім їй про якогось кумедного героя. Ми ж сьогодні й так і так говоритимемо про веселі подвиги.

— Авжеж, Хлопчачок, — відловів прадідусь. — А тим часом і я тут поміркую про кумедного героя. Може, й складу якусь оповідку. А після обіду розповім її тобі.

— Згода, прадідусю!

Ми розлучилися сміючись, хоча обидва знали, що сьогоднішній лікарський огляд — річ дуже поважна.

І все ж таки дорогою в долину, — п'ята в мене боліла, і я, замість шкутильгати наниз сходами, з'їхав фунікулером, — поки я в добрячий мороз і вітер того дня дибав голою каштановою алеєю до оселі долішньої бабусі, яка так любила сміятися, мені на думку, попри весь страх за прадідуся (а може, саме через цей страх), спадало все саме тільки веселе. Коли я зайшов до великого жовтавого будинку під двома каштанами, мене, як завжди, привітав, мало не збивши з ніг, старенький сенбернар Уракс.

— Дорогою в мене почав складатися віршик, — оговтавшись, сказав я долішній бабусі: — Можна мені піти на горище й там придумати кінець?

— Тільки щоб потім прочитав його мені, Хлопчачок, добре? І дай слово честі, що не будешзанадто себе виморювати. Твоя голова ще дуже замала для великих думок.

— Слово честі, бабусю! — врочисто пообіцяв я. — Ніяких великих думок у мене в голові немає. Я просто бавлюся.

— Ну то роздягайся, повісь усе на вішалку й гайда на горище. Ураксе, геть на місце!

Старенький пес жалібно поглянувши на мене, потюпав у відчинені двері до Пташиної кімнати, де були розставлені під склом опудала пташок і де взимку стояла Ураксова будка. А я побрався на горище й, наробивши там гуркоту, влаштувався нарешті в малій кімнатчині під дахом, витяг з кишені теслярського олівця, якого прихопив із дому, й заходився писати вірша на білій стіні, бо в долішньої бабусі мені було вільно робити що заманеться. Крім того, я ще придумав одну оповідку й записав її на звороті велетенського плаката, який запрошував на перегони вітрильників, що відбувалися тридцять років тому, — плакат, скручений сувоєм, лежав на канапі.

Десь о другій на горище вибралася моя долішня бабуся. Уракс, ще й досі з повними жалю очима, дріботів за нею.

— Що це з Ураксом? — спитав я. — Чого він на мене дивиться з таким докором?

— Бо ти ж колись і його брав на горище віршувати, — пояснила долішня бабуся. — А тепер він, мабуть, здається тобі дуже старим, от йому й гірко.

— Стривайте, бабусю! — скрикнув я. — Ви ж самі прогнали його в будку! А я його ніколи й не думав брати на горище. Бо собаки заважають віршувати!

На це вона цілком несподівано сказала:

— То тобі не до душі старі собаки?

— Отакої! — обурився я. — Уракса я люблю так само, як і любив. І потім — мені куди краще бавитися з прадідусем, ніж із своїм товаришем Джонні-Свистуном. А тим часом нашому Старому Хлопчакові вісімдесят дев'ять, а Джонні-Свистуну чотирнадцять!

— Правда твоя, Хлопчачок, я про це якось не подумала. Ти ж поет, а це зовсім інша річ. То що ти там звіршував?

— Про героя, бабусю. Оно на стіні.

Вона, вдавано жахнувшись, сплеснула руками:

— Ви, поети, що рік то дужче одбиваєтеся глузду! Ти це вже пишеш вірші на стінах?.. Ну ж бо прочитай. Я не взяла окулярів.

Тоді я став навколішки біля Уракса й, гладячи його по довгій шерсті, щоб помиритися, прочитав:

Балада про Мартіна Мойрера

Коли я скінчив, сенбернар Уракс був видимо втішений баладою і вже не поглядав на мене з докором. Зате долішню бабусю мій вірш нітрохи не тішив.

— Як ти смієш кепкувати з такої чудової людини ще й казати, що таких узагалі не буває на світі? — обурювалася вона. — Я, наприклад, страх люблю читати книжки про таких людей. Згадай-но відважних рицарів! Згадай благородного Зігфріда!

— А прадідусь каже, що Зігфрід зовсім не герой, — швиденько сказав я. — І по-моєму, це сміх — герой за фахом! Я ось на цьому плакаті написав маленьку оповідку про одного кумедного рицаря… Хочте послухати?

Проти цього долішня бабуся не могла встояти. Щось промимривши про холодну картоплю й вистиглу тушену моркву, вона покірно бухнулась у крісло — благеньке крісло-гойдалку — й зітхнула:

— За цими поетами усе в господі йде шкереберть… То читай уже, Хлопчачок.

Тоді й я сів на величезний моток линви, зачекав, поки Уракс умоститься в мене біля ніг, і став читати:

ОПОВІДКА ПРО НЕПЕРЕМОЖНОГО РИЦАРЯ ПАМПУШОТА

Хто народився сином рицаря, тому й самому доля прирекла колись та стати рицарем. Дарма що він, скажімо, куди дужче любив співати пісень або грати на арфі, йому доводилось навчатися мистецтва турнірного бою — верхи на коні й зі списом у руках. А пісні нехай співають мандрівні співаки — міннезінгери.

Колись в одного рицаря народився син. Назвали його Пампушотом. Він змалечку був пухкенький і вайлуватий, та таким лишився й на цілий вік. І цілий вік полюбляв він їсти всілякі ласощі та співати пісень і складати вірші. А рицарство його ну аж ніяк не вабило.

Та, на жаль, був він сином рицаря й мусив навчатися фехтувати, їздити верхи, стріляти з лука та всякого іншого марного рицарського діла. Пампушот часто думав собі: «Ніж учитися такого безплідного ремесла, то краще вже співати й віршувати!» Одначе Пампушотів батько був немилосердний. Він посилав сина на соколині лови й полювання на оленів, раз у раз змушував битися на списах задля майбутніх турнірів. Лише вечорами Пампушотові дозволено було бренькати на гітарі, стоячи під балконом у високородних дам, таких само гладких, як і дурних, і виливати в жалюгідних віршах своє вигадане кохання до них.

Аж ось Пампушот дійшов тих літ, коли висвячують на рицаря. А треба сказати, що він був до цього анітрохи не готовий, бо доклав надто мало праці до опанування рицарського ремесла, зате нишком багато віршував.

Та чи то випадком, чи з веління долі, він за кілька днів до вирішального турніру дав своєму коневі, — дуже, між іншим, смирній тварині, — повний ківш солодкого сиропу — у винагороду за довгу подорож. І Пампушотові впало в око, як жадібно й ласо допався до того почастунку кінь. Отоді Пампушотові й набігла дивовижна, зовсім не рицарська думка.

— Якщо коні так люблять сироп, то нехай же сироп зробить мене єдиним непереможним рицарем у світі!

Щоб здійснити цей задум, треба було заздалегідь підготуватися. Насамперед Пампушот замовив собі обладунок, такий страховинний, як ні в кого з рицарів далеко навкруги; по-друге, наказав зробити собі такий спис із невиданим закарлюченим вістрям, що наганяв на супротивника великий страх і трепет самим уже своїм виглядом; по-третє, він дещо втнув із хвостом свого коня. Але що саме, того він нікому з рицарів не розповів, поки й жив.

У день турніру, що мав вирішати, чи буде Пампушот рицарем, він справив величезне враження на всіх, а особливо на дам у шпичастих капелюшках з вуаллю.

— Хоч він трохи й тілистенький, — шепотіли вони на вухо одна одній, затуляючи вуста руками в рукавичках, — а проте здається справжнім сміливцем і героєм!

Рицарі ж дивилися на Пампушота недовірливо й трохи сердито, бо він був не такий, як усі вони.

Змагання верхівців, коней і списів, щоразу як з'являвся Пампушот, ставало чудернацькою виставою. Тільки-но гладкий рицар у страхітливому обладунку наставляв свого страховинного списа й кидався на супротивника, у того враз харапудився кінь і, перше ніж верхівець устигав приборкати його острогами й поводами, мчав учвал, увесь тремтячи, напевне, зі страху, поза Пампушотового коня й, немов благаючи милосердя, починав лизати йому хвіст.

Семеро Пампушотових супротивників мусили припинити боротьбу, бо не змогли втримати своїх коней.

Кінець кінцем турнірним суддям не лишилося нічого іншого, як тільки висвятити непереможного Пампушота на рицаря.

Відтоді так бувало завжди, поки й жив Пампушот на світі: він перемагав на кожному турнірі, дарма що жодного разу не збив своїм списом з коня жодного рицаря. Наслідки змагання завчасу вирішував супротивників кінь.

Чимало рицарів замовили собі достоту такий обладунок, як у Пампушота, сподіваючись, що його страхітливий вигляд налякає супротивникового коня. Але все було марно. Ворог нападав на них так само, як і завжди, і, як завжди, їм доводилося битись до загину. І тільки на Пампушота ніхто так і не зміг ніколи напасти, й він виходив з герцю неушкоджений і нездоланний, поки й жив на світі.

На його надгробку, що зберігся до наших днів, можна прочитати:

Тут спочиває Пампушот-герой.

Той, хто був непереможний, всім на подив,

хто жах на супротивника наводив

на кожному як є турнірі.

Спочинь же в мирі!

І дуже мало хто знає, що Пампушот, відколи став рицарем, жодного разу навіть не подумав удосконалюватися в турнірному мистецтві, а, перебравшися на міннезінгера, віршував і складав людям пісні. А коли йому все ж таки доводилося брати участь у турнірі, він незмінне без боротьби ставав переможцем. Лише одному своєму колезі-міннезінгерові Пампушот якось звірив свою таємницю. Від цього міннезінгера й довідалися про неї нащадки: розумний низенький рицар, знаючи, що коні страх люблять сироп, який їм перепадає дуже рідко, щоразу перед турніром зволожував хвоста своєму коневі найсолодшим у світі сиропом.

Я скінчив читати свою оповідку й підвівся з товстої моташки корабельної линви. Уракс потягся й собі став на рівні ноги. Тільки долішня бабуся так само сиділа в своєму поламаному кріслі-гойдалці.

— Та який же з нього рицар, Хлопчачок, із цього Пампушота? — сказала вона. — Який із нього герой?

І тоді я відповів їй так:

— Люба моя долішня бабусю! Дозвольте вашому чотирнадцятирічному онукові пояснити вам, що в прилюдних змаганнях, як-от турніри, бокс, футбол чи перегони вітрильників, перемогу й нагороду завжди здобуває найспритніший. Так самісінько, як швець дістає нагороду за найкращі чоботи, столяр за найкращий стілець, пекар за найсмачніший хліб, а поет за найкращу книжку. Усім їм дають нагороду за майстерність. Але майстерність — це ж не героїзм. Це тільки високе вміння. Володіння своїм ремеслом. Та коли ти серед цих комедіантів-рицарів, серед цього їхнього героїчного цирку просто собі співаєш як умієш, та ще й спритно глузуєш із нього, — це вже щось близьке до героїзму. Іти не в ногу — одному з усіх — це інколи є хода героя!

Бідолашна моя долішня бабуся зрозуміла хіба що половину з того, що я виголосив, — це було написано у неї на обличчі.

І вона потвердила мій здогад, бо промовила, зітхнувши:

— Ви, великі поети, своїми великими думками хоч кого зіб'єте з пантелику. Тепер чи зможу я любити прекрасного сміливця Зігфріда так, як колись?

— Ну, зате картоплю, тушковану моркву й фрикадельки ви, мабуть, любитимете, як і завжди, — хитресенько сказав я.

Аж тут моя долішня бабуся раптом підхопилася зі свого крісла-гойдалки й загомоніла:

— Твій долішній дідусь уже, либонь, давно сидить у кухні, дожидаючи обіду, і гадки не має, що його дружина стовбичить десь на горищі й через якісь хлоп'ячі вигадки не робить свого діла! Ото лихо! І що тільки ви, поети, коїте нам, господиням! Правду казала твоя горішня бабуся!

Вона випливла з кімнатки й пошуміла сходами наниз.

Уракс, певне, помітивши, що ми з бабусею не цілком дійшли згоди, завагався — іти йому за бабусею чи ні, й очікувально дивився на мене.

Тоді я сказав:

— Нехай собі жінки й далі марять красенями-рицарями, Ураксику! Ми всіх цих псевдогероїв зуміємо розкусити, нехай хоч як їх лакують! А тепер ходім та посмакуємо обідом, який зготували жінки.

І наш старенький добродій пес Уракс віддано рушив супроводити мене наниз, поглядаючи тепер майже привітно. А нанизу, в кухні, ми могли скільки заманеться вихваляти кухарський хист долішньої бабусі й досхочу розкошувати його смачними плодами.

Коли, вже надвечір, я прочитав прадідусеві свій новий вірш та оповідку (вірша я переписав зі стіни, а плакат із оповідкою взяв із собою) і розповів йому, що сказала про них долішня бабуся, він засміявся так щиро, що я враз подумав: «Отже, візит лікаря минув щасливо». Усі побоювання, що гніздилися в моїй душі, вмить наче вітром звіяло.

А ще дужче повірив я, що недуга в прадідуся не якась там небезпечна, коли він прочитав мені, — цього разу в моїй кімнатчинці на горищі, — оповідку, яку написав на звороті шпалери, поки мене не було.

— Отже, ми з тобою вирішили сьогодні поговорити про кумедних героїв, — сказав він. — То я й написав про клоуна. Але чи вийшла ця оповідка така весела, як я спершу уявляв, не знаю. Хочеш ти її послухати?

— Звичайно, прадідусю, — мовив я.

Мабуть, у цих моїх словах лунала така впевненість і таке зацікавлення, що він одразу розстелив шпалеру на столі, надягнув окуляри й став читати:

ОПОВІДКА ПРО ПЕПЕ, КЛОУНА

Одного вітряного жовтневого дня на корабель, що вирушав з порту Барселона, сіла невеличка трупа іспанського цирку, що пливла показувати свої трюки, барвисте вбрання і звірів на Канарські острови. В усіх акторів був чудовий настрій — в усіх, крім Пепе, клоуна, що вже чотири дні ходив такий понурий і небалакучий, немов старий беззубий тюлень. Ніхто з пасажирів (на борту корабля, крім циркачів, було душ із сорок) нізащо не здогадався б, що цей низенький сердитий дідок і є клоун, веселун за фахом.

Оскільки рейс відбувався начебто гладенько, хоч віяв стійкий західний вітер, то для поганого настрою Пепе не було, власне, ніякої підстави. Проте клоун часто бував не в гуморі поза межами арени. Хто завжди мусить думати про те, як розсмішити інших, той втрачає охоту сміятися, бо зазирає за лаштунки світу. Куточки клоунових вуст цілих чотири дні були опущені донизу.

П'ятого дня вітер перемінився, небо з години на годину темнішало, а хвилі з хвилини на хвилину вищали. Насувалася буря, її віщували й широкі дуги веселки. Незабаром кораблем захитало. Його то виносило вгору, на гребінь хвилі, то кидало вниз, у водяні вирви, знову здіймало, перехиляло набік, — аж поки він зненацька втратив керування і здався на волю вітру й хвиль.

Клоун Пепе, якому повітря і в салоні, і в каюті здавалося задушливим, вийшов на палубу. Вимоклий як хлющ, він, чіпляючись за поруччя трапа, саме дістався до стернової рубки, коли несподівано з рупора пролунав крик стернового:

— Капітане, стерно не працює!

У цьому крикові чувся такий жах, що в Пепе, й так геть змерзлого, морозом сипнуло поза спиною. Поки старий клоун вагався, постояти йому тут чи краще піти собі, поруч нього раптом де не взявся капітан, — вхопившись за поруччя, як і Пепе, він розлючено гукнув:

— Ану в рубку, старий! Мені оце бракує тільки, щоб хтось полетів за борт! — І він упхнув клоуна в рубку.

Пепе всього огорнуло теплом, він почув, як, хряснувши, зачинилися двері. Тієї миті корабель раптово перехилився на лівий борт, і старий клоун, гримнувшись об підлогу, полетів у куток.

Капітан із штурманом, широко розставивши ноги, стояли неподалік і не звертали на нього уваги.

Тим пильніше стежив за ними Пепе. Він побачив, як капітан підійшов до стерна й хотів був міцно крутнути його своїми дужими руками, — та зненацька сахнувся, неначе від привида, і, вхопившись за засув ілюмінатора, з жахом утупився в стерно: корабельне стерно крутилося так легко, мов колесо прядки.

— Розбито стерновий механізм! — гукнув штурман капітанові, хоч той і сам усе збагнув.

Повільно, мовби тяжко хворий, він кивнув головою й сказав тихо, але так виразно, що Пепе зрозумів усе з поруху його вуст:

— Ми тут нічого не можемо вдіяти, штурмане, анічогісінько! Штурман, вхопившись рукою за секстант, гукнув щось у відповідь, але що саме — Пепе не розчув. До його слуху долетіло тільки:

— Пасажири… паніка… заспокоїти…

Тієї миті, вперше за всі чотири з половиною останні дні, кутики клоунових вуст піднялися догори. Він якось таки примудрився звестися на рівні ноги, вхопившися за поруччя, і, звиснувши на ньому, гукнув сторопілим офіцерам:

— Я даю виставу!

— Яку виставу? — ревнув капітан під грім височенного буруна, що летів на судно.

— Я клоун, капітане! Хвилин за десять я вже виступатиму!

І старий, чіпляючись за поруччя, став спускатися на палубу. Коли двері за ним зачинились, капітан із штурманом перезирнулися.

— Він схибнувся, капітане!

— Що ви сказали? Кричіть дужче!

— Я сказав: він схибнувся! З глузду з'їхав! Тепер спокій на судні може гарантувати лише револьвер!

— Ні! — Так само повільно, як перед цим кивнув головою, капітан заперечливо похитав нею і знаком наказав штурманові йти за ним.

Раз у раз хапаючись за що трапиться, обидва вийшли з рубки й побралися до капітанської каюти. Тут капітан сказав:

— З кораблем без стерна в бурю можна зробити лише одне: здатися на ласку господню з усією командою й пасажирами.

— Коли зчиниться паніка, то пасажирів не вгамує й сам господь, капітане!

— Я знаю, штурмане. Через це й треба спробувати щастя з цим клоуном. Може, він на якийсь час забавить людей.

— Це божевілля, капітане! — Штурман кричав на всю горлянку, дарма що тут, у замкненій каюті, в цьому не було потреби. — За всю історію мореплавства паніки жодного разу не вгамували інакше, як із револьвером у руках!

— Паніки поки що немає, штурмане, — спокійно мовив капітан. — Поки що я приймаю клоунову пропозицію. Як він нам не зарадить, револьвер від нас ніде не дінеться. Подбайте, щоб пасажири всі перейшли до салону. Всі до одного! І накажіть, щоб машини працювали, як звичайно, — так, ніби рейс триває нормально.

Штурман хотів ще щось заперечити, та капітан так рвучко відвернувся, що підлеглий тільки промурмотів:

— Слухаюсь! — І подався з каюти.

З допомогою команди капітанів наказ виконали, хоча дехто з пасажирів скорився йому й неохоче. Лише по-справжньому хворим дозволили зостатися в каютах. Тим, хто страждав від хитавиці, роздали про всяк випадок паперові торбинки.

Отож людей розмістили в салоні, де ясно горіли лампи, — кого на пригвинчених до підлоги стільцях, а кого й просто долі на килимі попід стіною. Трохи згодом до салону зайшов капітан і гучним голосом заявив пасажирам, що на судні все гаразд. Треба тільки перебути шторм якомога веселіше. Тому й вирішено влаштувати для пасажирів виставу, щоб вони могли й розважитися, й перекинутися словом одне з одним.

Капітан хотів додати ще щось, коли враз двері салону позад нього відчинилися навстіж і хтось дуже строкато вбраний підкотився йому до ніг, обхопив їх обома руками й, поволі підвівшись, із широчезним усміхом утупився в нього очима. То був Пепе, розмальований, як і годиться клоунові, в широких штанях, розмаяному халаті й велетенських білих рукавичках.

Це сталося так несподівано для пасажирів і навіть для всієї циркової трупи, що вони, серед ревища стихії й гуркоту корабельних машин, як один, гримнули реготом. Просто-таки залп реготу здвигнув салон.

Коли ж Пепе своїм довжелезним пальцем полоскотав капітанові під підборіддям, а сам відразу перекинувся через голову назад, усі в салоні звеселилися, підбадьорились і стали дивитися виставу зі справжньою цікавістю та втіхою. Навіть власне безупинне гойдання й совання туди-сюди й мимовільні взаємні штовхани несподівано почали смішити пасажирів.

А як Пепе вдруге впав і став випростуватись перед капітаном, вп'явшись у нього поглядом і зненацька замашненько ляпнув його по кишені кітеля, — корабель саме добряче перехилило, — капітан прошепотів до клоуна:

— Смішіть, смішіть їх! Якщо ви забавите всіх їх надовше, я з командою зможемо подумати про корабель. Будь ласка, допоможіть нам!

Пепе почепився капітанові на шию, наче закохана дівчина, й пошепки відповів:

— Я зроблю все, що зможу.

Тоді знов бухнувся додолу й зробив марну спробу стати в розгойданому салоні на голову. Капітан тим часом якомога непомітніш постарався вислизнути в коридор.

Цілих дві години клоун Пепе широко всміхався пасажирам яскраво-червоним велетенським ротом, що виразно жарів на тлі його густо набіленого обличчя, цілих дві години демонстрував глядачам дивовижну майстерність, бо тут, у розгойданому салоні циркові трюки несподівано набували незвичайної принадності. Колеги-циркачі, які бачили Пепе на арені, може, вже сотню разів, сміялись і аплодували разом з усіма, так немов оце вперше прийшли на його виставу.

— Так гарно він ще ніколи не виступав! — вигукнув Рамон, дресирувальник, а директор, музичний ексцентрик, еквілібрист і акробат на трапеції одностайно це підтвердили.

Найкращий свій номер — віртуозну гру на скрипочці у два пальці завбільшки — Пепе залишив насамкінець. Скрипочку він заздалегідь спритно примостив у одній з люстр, що звисали зі стелі в салоні.

Тепер, коли в нього вже поприлипали до тіла строкаті клоунські шати й голова йшла обертом, коли він уже почав задихатися з утоми й весь був у синцях, — аж тепер нарешті він вирішив показати номер зі скрипочкою.

Але цим разом йому перешкодили: в салоні несподівано з'явився капітан, видимо здивований, що в пасажирів такий безтурботний настрій.

Коли Пепе під захоплені вигуки глядачів знов кинувся на шию цьому плечистому чоловікові, капітан сказав так тихо, щоб його чув тільки старий клоун:

— У трюмі вже вода. Матроси не відходять від помп. Не знаю, скільки ми витримаємо. А ви тут скільки ще зможете витримати?

Геть знеможеного Пепе ця звістка вразила дужче, ніж капітан сподівався.

— Не знаю, скільки я ще витримаю, капітане, — пробурмотів Пепе, і кутики його вуст опустилися донизу.

На жаль, густо набілене клоунове обличчя не могло сховати анінайменшого поруху його душі. Тієї миті пасажири легко помітили на тій білій масці величезну втому й розпач Пепе. Ще хвилина — й замість веселощів їх опанує страх. Пепе без слів повідомив пасажирам лиху новину.

Проте, завваживши, що глядачі спостерегли його відчай, він миттю виправив становище. Обличчя його скривилося в плаксиву гримасу, й він, мов мавпа, вчепившись однією рукою за шию капітанові, голосно зарюмсав, обернувшись до публіки:

— Він мене не лю-у-у-бить!

Тоді пустив капітана й виконав номер, який у його виступах посідав друге місце після гри на манісінькій скрипочці. То був кумедно-голосільний номер, що звався «Покинута наречена моряка», виконуючи який Пепе поміж риданнями й схлипуваннями знов і знов починав пісню про дівчину, яку покинув моряк.

І навіть тут, на кораблі, який кидало то туди, то сюди, то підіймало вгору, то грізно перехиляло набік, тут, у салоні, що шалено розгойдувався й аж тріщав під ударами хвиль, «Покинута наречена моряка», як завжди, мала величезний успіх: глядачі реготалися до сліз.

Ніхто не помічав, що сльози на обличчі в старого клоуна течуть тепер зовсім не від сміху, — що то розпачливі сльози знеможеної людини. Пролиті нібито задля потіхи публіки, вони були гарячі й солоні, як бувають лише справжні сльози. Сили Пепе доходили краю.

Але старий штукар був завзятий і добре знав глядачів. Він знав, що, досхочу нареготавшись, вони воліють номер, овіяний легенькою усмішкою, щось мило-мрійливе — задля рівноваги й перепочинку. І на такий номер Пепе був ще спроможний. Він потягся вгору, до люстри й соромливо, наче тендітна дівчина, всміхаючись, дістав із неї скрипочку. Тоді знайшов точку опори — спроквола закинув праву ногу на спинку стільця і під бурхання шторму видобув з інструмента кілька високих звуків — неначе пурхнула на вітрі зграйка голуб'ят…

І знову Пепе заволодів публікою. Майже на годину прикував він її серця до своєї скрипочки — та ні, не скрипочки, не інструмента — просто мовби дитячої іграшки!

А за ту годину, поки клоун вигравав на скрипочці — то солодко й ніжно, то палко й жагуче — і поки чверть екіпажу, важко дихаючи, працювала біля помп, — за цю годину вирішилася доля корабля: буря почала помалу вщухати. А з Тенерифа надійшов катер рятувальної служби, на якій почули переданий з корабля в ефір сигнал біди. Хоч море ще й вирувало, катерові пощастило пришвартуватися до правого борту корабля.

Знаменитий віртуозний номер Пепе сягнув вершини — і саме тоді до салону знов зайшов капітан. Він, певне, хотів зробити якесь оголошення, та, побачивши, як захоплено слухають примовклі пасажири клоуна, що видобуває палкі звуки з крихітної скрипочки, зупинився в дверях. Коли штурман, поклавши ліву руку на кобуру револьвера, й собі рушив за капітаном, той відтіснив його в коридор. Аж як Пепе, скінчивши концерт мистецьким акордом, уклонився й пасажири зааплодували, вигукуючи: «Браво!», капітан підійшов до клоуна й сказав йому на вухо:

— Підійшов рятувальний катер.

Куточки вуст Пепе піднялися високо догори й зразу роз'їхалися мало не до вух. І враз його руки безладно звисли донизу, маленька скрипочка й смичок, розлетівшися врізнобіч, лягли на підлогу, й Пепе, зомлілий, упав на груди капітанові, що в останню мить злякано підскочив до нього. Великий червоний рот на клоуновому обличчі й досі усміхався.

Аж тепер пасажири занепокоїлися. Декотрі закричали, інші марно пробували звестися на ноги в розгойданому салоні. Тієї миті до салону пробився штурман, рішучий, ладний, якщо буде треба, втихомирити всіх силоміць. Але капітан пояснив йому, що тепер для паніки немає ніяких підстав: буря вщухає, рятувальний катер пришвартувався до борту корабля.

Спокійно, аж наче весело, капітан сказав до пасажирів:

— Прошу заспокоїтися! Нашого друга Пепе підкосила добра новина. — Він передав непорушного клоуна під опіку двом матросам і повів далі: — Наш корабель, шановні пані й панове, на жаль, не може зайти в гавань через надто розбурхані хвилі. Тому з Санта Круз прибув катер, який усіх вас по черзі перевезе на берег. Прошу пасажирів від першої до п'ятнадцятої каюти підготуватися до переправи.

Без зайвої метушні всіх пасажирів і команду перевезли на берег.

Уранці другого дня, — він видався сонячний і тихий, — корабель, що потерпів аварію, буксиром підтягли до гавані Санта Круз. Там виявилося, що могутня хвиля вдарила чимось важким (найімовірніше, великою колодою) у гребний гвинт і не лише розбила лопать, а ще й розтрощила тяги стерна.

Уже аж того дня, коли корабель підтягли в гавань, дізналися пасажири, яка небезпека їм загрожувала. Вони довідались про це з тієї самої газети, що вмістила оголошення про вечірню циркову виставу за участю славетного клоуна Пепе.

Звичайно ж, цирк того вечора був напхом напханий. Усі неодмінно хотіли побачити цього клоуна. Пасажири корабля, звичайно, також усі були в числі глядачів, які вітали Пепе громом оплесків і вигуками «браво!». Аж тепер у них поза спиною побігли мурашки, коли Пепе, розмальований, як і годиться клоунові, в широких штанях, розмаяному халаті й велетенських білих рукавичках, вийшов на сцену й натхненно заграв на манісінькій, у два пальці завдовжки, скрипочці.

Коли прадідусь знову скрутив свою шпалеру в сувій, я зітхнув, мабуть, занадто гучно, бо Великий Хлопчак здивовано спитав:

— Чого це ти зітхаєш, мов ковальський міх?

— Бо дуже цікава оповідка, прадідусю, — відповів я. — І не така вже вона весела…

— Я ж тобі це зразу сказав, Хлопчачок! Мені хотілося написати втішну побрехеньку про веселуна за фахом, а вийшов у мене героїчний епос у мініатюрі.

— А от що саме робить Пепе героєм, прадідусю? Я бачу, що він герой, а чому — не можу пояснити.

— Я гадаю, в ньому багато що збіглося, в цьому старому циркачеві: і здатність наважитися на виставу, що цілком могла б не досягти мети, і завзяття, що допомогло не спасувати у видимо безнадійному становищі, і витривалість, що переборола величезну втому. Адже Пепе, власне, вчинив диво — не лише врятував людей від неминучих у паніці непоправних вчинків, а ще й змусив їх під такий час сміятися. Він був не тільки клоуном, Хлопчачок, а й лікарем, і чарівником для глядачів. Він був справжній герой, але під клоунською маскою. — Прадідусь подумав якусь мить і, всміхнувшись, додав: — Його навіть можна назвати героєм праці, Хлопчачок.

— Як-то, прадідусю?

— Він так добре виконав свій номер у салоні корабля, що відвернув увагу людей від смертельної небезпеки, яка їм загрожувала. Тобто він працював як герой. А знаєш, мені спало на думку, що й Геракл одного разу виконав геройську працю.

— А коли?

— Коли йому довелось побути ніби за челядника у царя Авгія. Між іншим, оце таки весела пригода! Вона нам якраз до речі. А де ж це?.. — Старий заозирався. — Де ж це дівся мій зошит у чорній цератовій обкладинці?

— У вашій кімнаті, прадідусю.

— Ні, Хлопчачок, я його сьогодні вранці забрав сюди. Він має бути десь тут!

Проте, хоч як ми шукали, зошит так і не знайшовся.

Після довгих пошуків прадідусь нарешті здогадався, що тут, у моїй кімнаті на горищі, побувала горішня бабуся.

— Може, вона…

Він не скінчив фрази, та я зрозумів, яке мало бути запитання. Тому я й сказав, що запитаю в горішньої бабусі, й пошкандибав униз на другий поверх.

Під дверима своєї спальні я спинився, бо почув, що всередині хтось хихотить.

Я відразу впізнав хто, тому й гукнув:

— Горішня бабусю, ми скрізь шукаємо зошита в чорній цератовій обкладинці. Ви його ніде не бачили?

— Постривай хвилиночку! — сердито гукнуло зі спальні. — Тут заставлені двері. Ось я зараз трохи повідсуваю й відчиню!

Потім у спальні зашелестів папір. Меблів начебто ніхто не відсував.

Коли мене нарешті впустили пошукати зошита в чорній цератовій обкладинці, я з першого ж погляду помітив сувій шпалер, що виглядав з-під мого ліжка. Та я вдав, що нічого не бачив, а повів очима довкола, вгледів зошита в цератовій обкладинці на своєму нічному столику й сказав:

— Осьде він!

— То забери його та не перебивай мені роботи! — пробурчала горішня бабуся.

Я взяв зошита і мерщій пошкутильгав на горище.

А там я виявив, що чиїсь руки походили коло сувоїв шпалер, бо вони лежали не так, як я сам-таки їх поскладав.

Коли я повідомив про це своє відкриття прадідуся, він посміхнувся й мовив:

— Я відучора знаю, що твоя горішня бабуся читає наші нові твори. Вона й тоді, чотири роки тому, крадькома читала наші вірші, якщо ти пам'ятаєш. Але ж вона моя дочка. А тепер давай-но сюди зошита, я прочитаю тобі вірша про Геракла та Авгієві стайні.

Я подав, і прадідусь почав читати:

Балада про Геракла та Авгієві стайні

Я засміявся після цієї балади, а прадідусь сказав:

— Смійся на здоров'я, Хлопчачок! Це справді трохи кумедно чути — хтось герой через те, що вичистив стайні. Але ж незвичайна людина, яка спромоглася зробити те, що всім здавалося неможливим, таки має в собі щось героїчне! А хто має в собі героїчне, у того воно може виявитись за найкумедніших обставин. Хоч би й таких, як чищення стаєнь. Одначе мені здається, що вже час вечері, хоч я нітрохи не голодний.

Я, поглянувши на свій годинник, сказав, що до вечері ми ще маємо досить часу, щоб скласти два «шпалерні» вірші.

— Чудово, — погодився прадідусь. — То віршуймо. Між іншим, ми можемо скористатися з нагоди й показати той вид жарту… ні, — похопився він, — вид гумору, що його називають гумором відчаю або ще гумором стратенців… А це частенько гумор героїчний.

— Тоді я пишу пісню про стратенця-розбійника!

— Ото тільки питання, Хлопчачок: а чи розбійник — герой? Та гаразд. Пиши ти про стратенця-розбійника, а я придумаю щось інакше.

Я приніс до кімнатки ще не списаний сувій шпалер, і ми знов заходилися писати від середини.

Скінчили ми на диво швидко, бо обом нам цього вечора писалося. Може, причиною були лікареві відвідини: коли він пішов собі, напруження спало, і ось у нас знов був творчий настрій.

На мою радість, читав перший знову я. Отож голосно, мов купець на ярмарку, я й прочитав із сувою шпалери:

Пісня розбійника-стратенця

Коли я, мовби й справді страхітливий і гордий розбійник, прокричав ці останні рядки, прадідусь тільки сказав:

— Мм… так… — І замовк. Десь аж за добру хвилину він підкреслено тихо додав: — Така саморекомендація стратенця-розбійника може ввести в оману. Є багато книжок, що прославляють цей фальшивий героїзм розбійників. І справді: здається, що твій розбійник помирає, як герой. Але подумай лишень: хто живе розбоєм, той завжди важить життям. Він знає, що смерть може спіткати його в будь-яку хвилину. І коли вона приходить насправді, тоді він просто програв гру. Він помирає як гравець, а не як герой.

— Але ж хіба не героїзм — веселим іти на страту?

— Це — хто як цінує життя, Хлопчачок. Для кого чуже життя нічого не варте, той і своїм не дуже дорожить. Селянин у моєму вірші виказав куди більше справжнього героїзму в своїй непокірній пісні, ніж твій розбійник у своїй зневажливій.

— Який селянин, прадідусю?

— Селянин-кріпак із давнини, що повстав проти своїх панів на захист своїх прав. У мене він під шибеницею співає пісню непокори гнобителям. Ось послухай.

Прадідусь начепив окуляри, які перед тим вертів у руках, і прочитав:

Пісня кріпака під шибеницею

Я хотів був сказати, що селянин, по-моєму, справжній герой, але прадідусь озвався перший:

— Героїзм вимірюється й часом та обставинами. За часів кріпацтва селянина-бунтівника могли й помилувати, якщо перед лицем смерті він на колінах благав милосердя в свого пана. Але моєму селянинові воля дорожча за підневільне життя. У нього ж, певне, були жінка й діти. Однак у своїй пісні він не просить милості, а називає кривду кривдою і за це приймає смерть. Це пісня героя. У ній є гумор — гіркіший від полину! Панам навряд чи було смішно.

— То, може, це взагалі гумор без сміху, прадідусю?

— Просто сміх тут особливий, Хлопчачок. Він ніби розковує людину, позбавляє страху. Трапляється, що цей сміх рятує стратенця від зашморгу. Ось як у моїй баладі про гусака й лисицю, хоча в ній, між іншим, нема ніякої шибениці.

— А я цей вірш знаю?

— Я тобі його розказував років кілька тому, Хлопчачок. А сьогодні він нам дуже до речі, то я розкажу його ще раз.

Прадідусь хвильку пригадував, поправляючи окуляри, а тоді розповів напам'ять:

Балада про мудрого гусака

Коли прадідусь закінчив, я засміявся, але сказав, що гусак, по-моєму, ніякий не герой. Він просто рятував своє життя та й годі.

— Овва, Хлопчачок! — вигукнув прадідусь. — А він же виявив гумор стратенця! Бо хто віч-на-віч зі смертю не німіє з переляку, а лишається мудрим, красномовним і кмітливим, той таки має чуття гумору. І навіть має в собі дещо героїчне. Героїзм узагалі часто народжується на межі поміж життям і смертю. Лише дужий, той, хто не втрачає мужності, зостається живим. Як, наприклад, кабанчик із годинником у старовинній жартівливій пісеньці.

— А я її й не знаю, прадідусю!

— Правда, правда! — сказав старий. — Ти її не знаєш, її співали ще за тих часів, коли з'явилися перші наручні годинники. Тоді її співали всі, а тепер забули. Я й сам іноді забуваю, що ти на сімдесят п'ять років молодший за мене.

— Ви мені заспіваєте цю пісеньку, еге ж, прадідусю?

— Спробую, Хлопчачок.

Прадідусь прокашлявся і справді заспівав:

Пісенька про кабанчика з годинником на ніжці

Слова, що в пісеньці повторювались, — мабуть, їх колись приспівував хор, — я з другої строфи співав разом із прадідусем, і, хоч голос у нього був трохи глухуватий, вийшло в нас непогано. Коли ми доспівали, я щосили забив у долоні, — аж раптом хтось заплескав у долоні за дверима. Ми з прадідусем здивовано повернули до дверей голови.

До кімнатчини зайшла горішня бабуся.

— І я знаю цю пісеньку, — сказала вона. — Ви так гарно її заспівали, тату! Ви молодший, ніж я собі думала. — І несподівано додала: — Але з героями ця пісенька нічогоспільного не має, так?

— Отож-то, що має! — вигукнув Великий Хлопчак. — У тім-то й річ! Подумай сама:. кабанчик з годинником на ніжці! Хто, опинившись у такому безнадійному становищі, як цей кабанчик у різницькій, не втрачає чуття гумору, у того душа не з лопуцька! А в кого душа не з лопуцька, той часом може повестися як герой.

Більше того вечора про героїв не мовилося. Ми, два дослідники героїзму, анітрішечки не героїчно пошкандибали слідам за горішньою бабусею наниз, у кухню, де на нас уже чекали повні тарілки.

А проте на сходах, важко спираючись на моє плече, прадідусь сказав, мов сам до себе:

— По суті, героїчний вчинок, мабуть-таки, річ поважна. Стратенецький гумор — це просто приборканий страх. Сміх, що дає полегкість, приходить трохи згодом, коли вже по всьому. Або вже як розповідають про пережиту пригоду. Так знаходить вихід напруження: в сміхові.

За вечерею горішня бабуся була така ласкава та уважна до прадідуся, аж мені знову згадалися відвідини лікаря, що їх приховували від мене.

Уже в постелі я подумав: прадідусь, мабуть, тому й складав такі веселі вірші й оповідки, що хотів приховати від мене, як у нього все кепсько насправді. І я незчувся, як почав молитись, чого досі ніколи не робив:

— Господи, нехай буде твоя воля в усьому, тільки збережи мені прадідуся ще хоч на кілька років. Амінь.

ЧЕТВЕР,

у який мені оперують п'яту. Цього дня мовиться про тиранів та їхніх підданих, а також про круто і м'яко зварені яйця; одного героя показано тут двічі, але в різному освітленні, крім того, зображене так зване собаче життя й показано, як мурахи перемогли ведмедя; закінчується день величальною горішній бабусі.

Коли я вранці прокинувся, в будинку смачно пахло печивом. Напевне, горішня бабуся цього року вирішила завчасу понапікати всячини до різдва. Запах свіжих анісових коржиків лоскотав ніздрі. Отож я миттю підхопився, сподіваючись, що покуштую цих ласощів уже на снідання.

І сподіванка моя була не марна: на додачу до какао з бутербродами нам поставили ще й анісових коржиків, що їх ми смачно заходилися хрумкати.

Та, на жаль, нам не дали спокійно доснідати ранні відвідини: прийшов лікар. Коли я його побачив, серце моє знов закалатало від страху. Проте цього разу він поцікавився прадідусевим здоров'ям лише побіжно, бо з'явився до нас головним чином заради моєї п'яти. Отож він оглянув її й сказав бабусі принести гарячої води з милом.

Коли це було зроблено, я покупав свою п'яту, й вона трохи відм'якла. Тоді лікар зробив у кухні невеличку операцію: розрізав болюче місце у вигляді «зірочки» й вичавив гній. Потім добре змастив рану якоюсь чорною мастю й забинтував.

— Отак, — бадьоро сказав він наостанку. — Тепер усяка погань звідти вийшла, й треба тільки, щоб загоїлася рана. Ти з годинку полеж, Хлопчачок.

Прадідусь, що спостерігав цю процедуру, сидячи на ослінчику в кутку кухні, порадив мені погортати задля розваги альбоми, що їх привезли наші моряки.

— А я тим часом полізу нагору, Хлопчачок, — додав він. — Як переболить у тебе, то приходь і ти туди. А тепер спочинь.

Я покірно послухався його ради, бо в п'яті мені так бухкало, стукало, тягло й сіпало, неначе я вже був не я, а сама лише п'ята. Навіть усі мої думки мовби переселилися в п'яту. Я був щасливий, коли нарешті простягся на канапі, поклавши забинтовану ногу аж на чотири подушки.

На щастя, біль не вічний. За яких півгодини мої думки вже визволилися з-під гніту п'яти й полетіли далеко-далеко — в царство гранітних королів, полководців, винахідників та інших славетних людей — я саме розглядав альбом, який привезли наші моряки зі свого останнього рейсу. Альбом цей звався «Monumenta mundi»^[3], або «Найвизначніші пам'ятники світу» і містив понад двісті фотознімків з докладним поясненням під кожним: кому споруджено пам'ятник і чому саме цю особу увічнено в граніті чи бронзі.

З-поміж усіх тих славетних людей мені найдужче сподобалась одна маленька дівчинка, якій поставили пам'ятник на площі невеликого міста Гартештольта. Прочитавши те, що було написано під фотознімком пам'ятника, я вирішив скласти про цю дівчинку баладу й незабаром уже записав її на сторінках альбома — місця довкола фотознімків вистачало.

Скінчивши баладу, я так повеселішав, що підвівся з канапки й з альбомом під пахвою помаленьку, нога за ногою, східець за східцем, пошкутильгав на горище.

На моє щастя, горішня бабуся почула мою ходу, аж як я був майже там. Вона тільки гукнула мені навздогін:

— Тобі неодмінно хочеться, щоб знов нарвало? Не можеш послухатись доброго слова старших! Лікар звелів тобі лежати! Від-по-чи-ва-ти! А не лазити попід дахами!

— Я там одразу ляжу, горішня бабусю! — гукнув я їй у відповідь. — Прадідусь за мною нагляне.

— Він і за собою не годен наглянути! — почулося знизу. — А ти собі не слухайся, не бережися — то й побачиш, чим воно скінчиться!

І внизу захряснулися двері. А тут, на горищі, двері відчинилися. Прадідусь із цікавістю вистромив із-за них голову й спитав:

— Чого це вона знов там розкричалася?

— Каже, щоб я лежав і не лазив попід дахами, прадідусю.

— Правду вона каже, Хлопчачок! Зараз же мені лягай отут, а я тобі для розваги дещо прочитаю.

Цього дня знову було натоплено в північній кімнатці. Горішня бабуся, як людина принципова, топила для нас, поетів, по черзі то північну, а то південну кімнатку.

Тут, у північній кімнатці, на щастя, було доволі подушок, щоб покласти на них хвору ногу. Незабаром я вже знов лежав, як звелів лікар, і розповідав прадідусеві, що написав баладу про дівчинку, якій поставили пам'ятник у місті Гартештольті. Я показав йому альбом із пам'ятниками й сказав, що в ньому повно ненаписаних балад.

— Адже тут, напевне, є хтозна-скільки героїв! — додав я.

— А чого ж, Хлопчачок, — сказав старий. — То, може, завтра ми й писатимемо цілий день балади та оповідки про пам'ятники? Це, безперечно, буде й весело, й повчально. Але вірші й оповідки не посиплються нам просто так, самі, з альбому. Взагалі, мені треба спочатку трохи його погортати. Прибережи-но ти свою баладу на завтра, а спочатку послухай мою нову баладу про Геракла. Чи, може, в тебе ще дуже болить нога?

— Ні, прадідусю. Тільки стукає. Як ото старий годинник з маятником.

— Це від лікаревої масті, Хлопчачок, Добрий знак. А втім, я сподіваюся, що Геракл змусить тебе забути про стукання в п'яті.

Кажучи це, він уже гортав свого зошита в чорній цератовій обкладинці.

— Ага, ось ця пригода, — сказав він, нарешті знайшовши потрібне.

Тоді поправив окуляри й прочитав:

Балада про Геракла та вогнедишних коней

Прадідусь згорнув зошита, кинув його на комод і сказав:

— По суті, дивно, що я схвалюю цей Гераклів подвиг: це ж убивство.

— Але стількох урятувало це вбивство від смерті! — вигукнув я. — Убивство тирана — це майже завжди добрий вчинок. І завжди подвиг.

— Під цим я підпишуся не беззастережно, Хлопчачок! Тут можна міркувати й так і сяк. Адже навіть тирани не всі однакові.

— І чим же вони не однакові, ці людські кати, прадідусю?

— Наприклад, тим, що живуть не в однаковий час. Скажімо, за часів Геракла тиран був просто жорстокий. Він змушував убивати всіх, хто йому не подобався, і коли одного чудового дня вбили його самого, увесь світ вважав це справедливим. Тиранові корилися, бо в його руках була влада, але всяк знав, що він не любить правди й справедливості. Нині тирани поводяться хитріше, витонченіше. Вони забезпечують собі офіційний дозвіл на кожне вбивство.

— Цього я не розумію, прадідусю, — сказав я.

— Уяви собі, приміром, такого тирана, Хлопчачок, який не зносить веснянкуватих. Він уже не може просто собі наказати, щоб їх знищили, як наказували тирани колись. Скоріш він за великі гроші підкупить якогось професора, аби той науково довів, що в усіх веснянкуватих людей погана вдача. Потім з цього створюють учення — про чисту й нечисту шкіру. А на підставі цього вчення приймають закон про захист людей з чистою шкірою. І цим законом виправдовують криваві вироки, що віддають усіх веснянкуватих громадян країни до рук катові.

— Та це ж мерзота, прадідусю! По-моєму, це куди гірше, ніж тиранія часів Геракла.

— І таки справді гірше, Хлопчачок, бо несправедливість виступає тут у шатах права, а сваволя — в шатах закону. Вони отруюють дух народу. Мені оце спала на думку одна історія, в якій тиран місцевого масштабу — один міський голова — отруював дух громадян. Слухай лишень.

Великий Хлопчак зліг на спинку свого крісла, а я зручніше вмостився на кучугурі подушок і почав слухати.

ОПОВІДКА ПРО КРУТО ЗВАРЕНІ ЯЙЦЯ

Яйцям нелегко жити: їхня шкаралупа така неміцна, як щастя. Лише круто зварене яйце ще якось може витримувати удари долі. Родина Жоффток-Камінських, — недарма вони мали таке прізвище, — вся була така тверда на вдачу, як лише може бути найкрутіше зварене яйце. Вони безтурботно вирушали на прогулянки до найдальших околиць, по найтвердішій бруківці — пішки чи в колясці, навіть не вимощеній пір'ям, — її звичайно віз півень.

Жоффток-Камінські продавали капелюхи з яєчної шкаралупки — різноманітних форм, кольорів і розмірів, — капелюхи для курячих, качиних, чаїних і навіть страусових яєць. Торгівля йшла жваво. Інколи до крамниці навідувались навіть помідор чи цибулина, щоб придбати капелюх наймоднішого крою.

А мешкали Жоффток-Камінські в місті Старий Яйцеград, де круто зварених яєчних родин жило дуже мало. Це було місто сирих і м'яко зварених яєць, що мусили просуватися в житті обережненько та обачненько, як тільки й має просуватися кожне сире чи м'яко зварене яйце. І це дуже їх псувало.

Отож, коли Альфред Жовтяніцлер, таке собі сире яйце, став у Старому Яйцеграді міським головою, в усіх розмовах про круті яйця забриніли якісь дивні в'їдливі нотки. Річ у тім, що міський голова, яйце вельми куцого розуму, був непохитно певний, що все лихо в світі — від поганої вдачі крутих. Коли хто, скажімо, нарікав, що в місті високі ціни, він казав:

— Це круті змовилися між собою, щоб нагнати такі ціни!

Коли хто скаржився на безробіття, він гарикав:

— Зате крутим добре: всі гроші пливуть до їхніх рук!

Писар міського голови, діряве зозуляче яйце без роду й племені, що далі то дужче підбурював свого начальника проти круто зварених (у писаря й розум, звісно, був дірявий).

Отож цей сердега якось спитав свого начальника міського голову:

— Що є серце яйця, ваша вельможність?

— Жовток, — відповів Жовтяніцлер.

— Щира правда, ваша вельможносте! Але якщо в кого жовток твердий, то хіба ж це не серце в нього зачерствіло? І хіба ж не від твердосердих усе лихо в світі?

— Глибока думка й чудово висловлена, дорогий писарю! — похвалив міський голова. — Ви це запишіть, мій любий, а я накажу надрукувати й розповсюдити: нехай увесь світ знає, що таке наші круті.

І справді, цю суцільну нісенітницю, цю вигадку яйця з дірявим розумом незабаром надрукували і широко розповсюдили.

Тепер, якщо кому треба було взяти в магістраті бланк чи довідку з печаткою, йому неодмінно тицяли до рук листівку, де розтлумачувалося, чому круті є винуватцями всіх лих, які спіткали місто.

Розумніші сміялися й казали:

— Наш голова без клепки в голові. Чи з крутим, чи з рідким жовтком, а яйце однаково яйце!

Зате на дурніших папірець справив велике враження. Вони зашепотілися поміж собою:

— Щось воно та є! Ви ж погляньте на цих крутих! Вони всі багаті! Роз'їлися нашим коштом!

Родини крутих були здебільшого таки заможні, бо приїхали до Старого Яйцеграда з чужини й мусили, щоб досягти добробуту, працювати старанніше, аніж корінні мешканці, що завжди могли мати допомогу від своїх.

Та про це старояйцеградці не думали. Вони бачили тільки багатство крутих і через те не довіряли їм, заздрили й навіть лютилися на них.

Ненависть до крутих назбирувалася, як теплота в трухлій деревині. Розумніші почали боятись: тепер досить малої іскри, щоб спалахнула пожежа.

Приїжджі з інших міст — там помідори, айва, цибуля чи картопля — дивувалися, що на крутих така напасть: на свіже око це здавалось безпідставним. Загальноміська «Томатна газета» навіть вирядила до Старого Яйцеграда свого спеціального кореспондента з метою глибшого вивчення становища в цьому місті.

Цей кореспондент повідомляв: «Громадська думка в місті отруєна, внутрішній лад порушено щонайглибше. Як гадають іноземні спостерігачі, дальший розвиток ситуації в цьому ж напрямку, розпалювання найбільш ницих інстинктів мешканців може призвести до заворушень».

Родина Жоффток-Камінських, що спочатку просто не зважала на всілякі балачки, не могла тепер не помітити, до чого йдеться. Майже ніхто вже не купував у них капелюхів, хіба що нечисленні друзі та приїжджі. Торгівля занепадала, й багато сусідів з ними не віталися.

Отоді вони почали думати про самозахист і запросили всіх крутих до себе на пораду. Тож якось уночі в господі Жоффток-Камінських зібралися всі круті з родинами, — декотрі доти не були навіть знайомі одне з одним. Вікна в будинку щільно позавішували.

Штарралупкенберги — ті, що виготовляли старовинні годинники у формі яйця, — радили виїхати зі Старого Яйцеграда. Люстермаєри, оптові торгівці келишками для яйця, наполягали на тому, щоб подати до парламенту скаргу на Жовтяніцлера. Сковзітцліхи, великі торговці сіллю, пропонували поговорити з одним міським радником, з яким були в дружніх стосунках.

Але Жоффток-Камінські мали певні заперечення проти кожної з цих пропозицій.

— Виїхати з міста означало б визнати, що всі ці злісні вигадки — правда, — казали вони. — Скарга до парламенту лише роздмухає дрібні жарини недовіри до нас у справжнє полум'я відвертого цькування. І якщо ми й залучимо на свій бік одного міського радника, то це далеко не весь магістрат.

— То що ж нам робити? — зітхали Штарралупкенберги. — За яких чверть року ми вщент розоримося… А якщо цей Жовтяніцлер не покине свого, то одного чудового дня достойні співгромадяни підпалять наші будинки й переб'ють нас усіх нашими ж таки чайними ложками.

Аж опівночі щось надумали хоч більш-менш розумне.

— Хіба кожному яйцю заборонено зваритися накруто? — спитав добродій Жоффток-Камінський. — Зробімо величезну яйцеварню й умовмо всіх мешканців міста поваритися накруто. Хто сам зварений круто, той не збиватиме бучі проти інших крутих.

— Ви забуваєте, — нагадав добродій, Штарралупкенберг, — що бути звареним накруто нині вважається ганебним. Хто ж це вам добровільно накликатиме на себе ганьбу?

Усі знов безпорадно замовкли.

Нарешті пані Люстермаєр сказала:

— Це добра думка — умовити всіх поваритися накруто. Тільки зробити це треба цілком таємно. Кожен із нас ще має в місті бодай кількох приятелів. Пояснімо їм, наскільки простіше жити, якщо ти зварений накруто. Переконаймо їх поваритися круто і будемо сподіватись, що й інші вчинять за їхнім прикладом.

Цю пропозицію схвалили, і другого ж таки дня всі круті поїхали з візитами до тих своїх небагатьох друзів, які зосталися в них серед сирих і м'яко зварених яєць.

Добрячий то був шмат роботи — під лихий час цькування всіх крутих умовляти інших зваритись накруто. Але оскільки Жоффток-Камінські, Штарралупкенберги та всі інші круті урочисто пообіцяли мовчати, як мертві, про таємне варіння накруто, за два тижні справді чималенько яєць потайки стали крутими, а тоді вже, раді власній щойно здобутій твердості, підмовили своїх приятелів, щоб ті й собі потайки поварилися накруто. Невдовзі гурт громадян, які стали крутими, щоб краще протистояти ударам чайної ложки долі, помітно зріс.

Отак мешканці Старого Яйцеграда один за одним вислизали з тенет Жовтяніцлера. Він і сам це помітив, та тільки став ще гостріший на язик. Коли його повідомили про таємні збори крутих, він наказав скрізь поширити чутку, що покидьки яєчного світу — круті — ночами поїдають своїх власних дітей. На засіданні магістрату (половина членів якого вже були круті) він верещав:

— Панове радники! Від імені всіх чистокровних яєць я вимагаю усунути всіх нечистокровних — круто зварених — з усіх державних посад, громадських організацій і з торгівлі! Я вимагаю прийняти закон про чистоту жовтка! Геть круто зварених!

Після цієї промови радники вперше виразно розійшлися в поглядах. На жах собі, Жовтяніцлер переконався, що на його боці — менш як половина радників, і тоді він надумав вийти на площу.

Міський голова мав у місті ще цілу купу послідовників, а це не дрібничка. Все то були зіпсуті яйця, що з дурного розуму шукали причини своїх власних лінощів і недотепності не в собі, а в комусь іншому. Оцих-то молодців і зібрав Жовтяніцлер якось у неділю на ратушній площі. Вони на всю горлянку вигукували заклики, що їх підсунув їм Жовтяніцлер:

Бешкетники так розходилися на площі, аж страшно ставало, що вони кожної миті можуть удертися в перший-ліпший з найближчих будинків крутих яєць і стовкти всіх його мешканців на порошок.

І тоді в події на площі втрутився начальник поліції — вельми розважливе сире яйце, наділене почуттям справедливості.

Він узяв і просто легенько пхнув міського голову, що стояв, зіпершись на поруччя ратушного балкона, вниз. І Альфред Жовтяніцлер, нікчемне сире яйце, не встиг навіть зойкнути від несподіванки — ляпнувся на камінь бруківки, просто перед очима зіпсованих, які з жахом розскочились на всі боки. І тоді кожен побачив, яка це була темна душа: жовток, що розплився на камінні, був чорний.

Цю мить загального переляку, коли всі довкола неначе заклякли, використав начальник поліції. Він гримнув як грім:

— Оголошую маніфестацію розпущеною! Пропоную розійтися! Кожного, хто негайно не покине площу, буде заарештовано! Мої підлеглі пристрелять кожного, хто вчинить опір!

Останнє було чистісінькою вигадкою. Його підлеглі були так само розгублені, як і решта городян. Одначе погроза досягла мети. Зіпсовані, відомі страхополохи, зоставшися без свого призвідці, повтікали хто куди.

Подальші події в місті Старий Яйцеград розвивалися щасливо. Якийсь час обов'язки міського голови виконував начальник поліції, а згодом було обрано новий склад магістрату, і очолював його не хто інший, як добродій Жоффток-Камінський, обраний більшістю голосів. А ще за тиждень з того самого балкона, з якого беркицьнувся додолу Альфред Жовтяніцлер, новий міський голова оголосив:

— Усі яйця — сирі, м'яко чи круто зварені — мають рівні права й обов'язки. Кожного, хто намагатиметься нацькувати одних на інших, буде покарано сімома ударами великої міської ложки і вислано з міста. Цей закон одноголосне прийнято всім яйцеградським магістратом.

Добродійка Жоффток-Камінська, тепер пані головиха, увечері цього дня сказала своєму чоловікові:

— Кінець кінцем, завжди перемагають круті!

— Ні, люба моя! — виправив її міський голова. — Ти повторюєш Жовтяніцлерову помилку. Той вважав крутих найгіршими, а ти вважаєш їх найкращими. І те й те — хибне. Не забувай, що Жовтяніцлера зіпхнуло з балкона сире яйце. Не круті перемогли, люба моя, а добрий розум і терпіння.

І це найкращі слова з усіх, якими можна закінчити оповідку.

Поки прадідусь розповідав, у кімнатці зробилося холоднувато, але я не зважувався встати й підкинути в грубку вугілля, щоб не перебивати старого. Тепер я хотів скористатися з паузи, та прадідусь не дав.

— Лежи, Хлопчачок, — сказав він. — Я сам підкину в грубку, просто з крісла. У мене вже є певний досвід.

Він і справді під'їхав до грубки й, підводячись із крісла, підсипав вугілля. Тоді обтрусив руки, знову під'їхав до столу й запитав:

— То ти знайшов героя в цій яєчній оповідці?

— Мабуть, начальник поліції? Бо він скинув Жовтяніцлера з балкона, еге ж, прадідусю?

— Він таки зумів скористатися зі слушної нагоди, Хлопчачок. Але, може, це тому, що він побачив, як багато прихильників стало в крутих? По суті, всі круті поводилися добре — не похилилися, не занепали духом. Непохитно трималися. А непохитність — героїчна риса.

— А добре чи ні, що цього Жовтяніцлера вбили, прадідусю? Хоч він нібито просто яйце… Але ж насправді це вбивство.

— Так, Хлопчачок, це вбивство. Проте як добре зважити, то це був просто вимушений самозахист. Коли бешкетники горлали: «Заженімо їх у рай!», то в них і на язиці й на думці було вбивство. Якби Жовтяніцлера не вбили, то полягли б десятки крутих.

— А хіба не могло статися інакше, прадідусю? Хіба вбивство Жовтяніцлера не могло підбурити зіпсованих і собі вбивати?

— Правда, Хлопчачок, правда. І так могло статись. Насильство породжує насильство. Звичайно, можна повернути оповідку й таким чином. Але ж автор — я. А я волію показувати дурість, проте вкінці в мене перемагає здоровий глузд, бо мені хочеться випередити безглузду дійсність.

— То ви ще ніколи не придумали такої оповідки, щоб там перемогла дурість, прадідусю?

— Не можу пригадати, Хлопчачок. Пам'ятаю тільки один свій вірш, у якому покарано смертю ретельність. Таку ретельність, яку я назвав би дурістю. Хочеш послухати?

— Авжеж!

Старий Хлопчак, як звичайно, трохи подумав, а тоді розказав напам'ять:

Пісня про бравого солдата

Коли прадідусь замовк, я спитав:

— Хіба не почесно померти за батьківщину?

— О господи, звідки ти набрався такої мудрості? — спитав прадідусь. — За яку це батьківщину тобі хочеться померти? А чи знаєш ти, голубе, що цей острів довгенько належав Данії? А чи відомо тобі те, що згодом він років понад сто належав Англії і лише кілька десятків років як став німецьким? Ну то скажи, що вважати нашою вітчизною? Га, Хлопчачок? Нині я німецький підданий, але народився англійським. Твої прапрапрадідусь із прапрапрабабусею були датчани. Моя прабабуся, твоя прапращурка, була полька. То за яку з цих батьківщин ти хочеш почесно вмерти?

Я побачив, що мій прадідусь, завжди такий розважливий в усьому, тепер трохи втратив терпець. І я помітив, хоч спочатку якось не замислився над цим, що губи в нього ледь-ледь посиніли.

— У нас у хрестоматії є розділ про війну, — сказав я. — І там на самому початку написано, що солодко й почесно померти за батьківщину.

— Авжеж, це куди простіше, ніж жити для батьківщини, — пробубонів Старий Хлопчак. І, заспокоївшись, додав: — Звісно, Хлопчачок, почесно врятувати свою батьківщину від тирана або захистити від ворога, який хоче її поневолити. Хто вмирає за свободу батьківщини, вмирає почесно. Але що смерть солодка, — хоч би там за що доводилося помирати, — то це я дозволю собі взяти під сумнів. А які ж оповідання вміщено у твоїй хрестоматії під цим девізом?

— Про війну, прадідусю. Одне там називається «Ялинка на нейтральній території».

— Що? — збуджено вигукнув прадідусь. — То ця солоденька кваша ще й досі гуляє по учнівських хрестоматіях? Ну-ну! Це ти мусиш мені прочитати, Хлопчачок! Де ця хрестоматія?

— А там, у південній кімнаті. Принести?

— Ні-ні, ти лежи! Я зараз туди поїду. Постривай хвилинку.

Старий штовхнув двері своїм кріслом і поїхав по горищі так, що все аж загриміло. Не минуло й півхвилини, як знизу гукнула горішня бабуся:

— Та що ж це ви там виробляєте?

— Роздобуваємо літературу, Маргарето! — гукнув їй у відповідь Старий Хлопчак.

На це звідкілясь із глибини будинку пролунало зауваження, якого я не розчув. Наскільки я знаю свою горішню бабусю, це могла бути якась глибокодумна сентенція про зв'язок між гуркотом і літературою.

Прадідусь невдовзі повернувся з роздобутою літературою, тобто моєю хрестоматією. Йому, певне, не терпілося чимскоріше почути оповідання про ту ялинку.

— Знайди-но його й прочитай, — сказав він, простягаючи мені книжку.

Я подивився в зміст і, розгорнувши хрестоматію на вказаній сторінці, став читати:

РІЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ, АБО СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ

Двадцять четверте грудня 1917 року. Врочиста різдвяна ніч опустилася на политі кров'ю рівнини Франції. Але там, де лежав у окопі обер-єфрейтор Манфред Корн, ніч була зовсім не святкова. Там не вщухав ураганний вогонь французьких великокаліберних гармат.

Манфред Корн прикрасив невеличку ялинку. І тепер, поглянувши на неї, він ніби навіч побачив маленьку вбогу кімнатку на північній околиці великого міста Берліна, а в кімнатці — стареньку жінку, що сиділа й думала про свого сина, який воює у Франції. Манфред Корн згадував під ураганним вогнем свою матір і всі ті щасливі різдвяні вечори, в які вона дарувала йому зі свого нужденного заробітку швачки якісь любі його серцю дрібнички: пару вовняних шкарпеток, новеньку краватку чи білу сорочку.

— Манфреде! — повернув його до дійсності бойовий товариш, велетенського зросту вестфалець. — Манфреде, не розкисай! По той бік фронту — алжірці. Вони погани й не знають ніякого різдва. Мабуть, вони надумали завдати нам сьогодні добрячого перцю. Отож не дрімаймо!

— Авжеж, брате, — замислено сказав Манфред Корн. — Вони погани, ці сердешні, убогі духом алжірці. їм нічого невідомо про зорю над Віфлеємом. Але, може… може… — Очі Манфреда Корна раптом засяяли від глибокого зворушення. — Може, треба понести їм цю зорю, мій друже?

— Що це ти таке балакаєш?! — витріщився на нього велетень-вестфалець. — Понести віфлеємську зорю… Кому?

Та Манфред Корн уже його не слухав. Неначе дослухаючись лише до віщого голосу власного серця, він несподівано підвівся, вхопив обома руками прикрашену різдвяну ялинку і, незважаючи на грім вибухів, вискочив з окопу. І ось уже, з ялинкою в руках, простує Манфред Корн до ворожої лінії оборони, не дбаючи про смертоносні кулі, що так і свистять довкола. Якимось дивним дивом кулі в нього не влучають. Він ніби знає, що перебуває під захистом всевишнього. Він несе в руках зорю з-над Віфлеєма. І тому не зважає на кулі, а йде вперед і вперед.

І диво сталося. Диво різдвяної ночі воєнного тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Ворожа артилерія, що її обслуговували погани-алжірці, зненацька замовкла. Коли Манфред Корн обережно поставив різдвяну ялинку на нейтральній смузі між позиціями противників і запалив на ній свічки, вона своїм осяйним блиском зворушила навіть поганські серця.

А в німецьких окопах, з яких здивовано й захоплено спостерігали героїчний вчинок обер-єфрейтора Манфреда Корна, залунала пісня — символ різдвяного свята в нашій любій вітчизні — Німеччині:

Врочиста ніч, священна ніч…

Поки я читав, прадідусь сидів у своєму кріслі зігнувшись, мовби в нього болів живіт. Тепер він запитав:

— Тобі, може, сподобалося це оповідання?

— Я й сам не знаю, прадідусю. Це так, наче оповідка про чудо з Біблії… Тільки надто солодка.

Старий Хлопчак засміявся й мовив:

— Це ти влучно сказав, Хлопчачок! Історійка занадто пересолоджена. Через те й їхній Манфред Корн — не герой із плоті й крові, а картонна лялька, маріонетка на ниточках, за які смиче автор так званих повчальних оповідок. Між іншим, Хлопчачок, я цю оповідку колись знав.

— А чого ж я вам її читав, га, прадідусю?

— Щоб ти сам відчув, яка вона фальшива, Хлопчачок! А тепер я тобі розповім, як усе було насправді тієї різдвяної ночі тисяча дев'ятсот сімнадцятого року. Я чув про це від капітана одного буксира в Гамбурзі. Капітан цей був свідком того, що тоді сталося. Але згодом усе те стільки разів перебріхували у стількох друкованих і усних повчальних оповідках, що пора вже, мабуть, переповісти все так, як воно було.

Я згорнув хрестоматію, а прадідусь, злігши на спинку крісла, почав розповідати:

РІЗДВЯНА ЯЛИНКА НА НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ, АБО ОДЕРЖИМИЙ КОНДИТЕР

Було це в першу світову війну у Франції. В окопах один навпроти одного залягли два ворожі полки: німецький, що складався переважно з берлінців, і французький, у якому були здебільшого алжірці.

Двадцять четвертого грудня тисяча дев'ятсот сімнадцятого року, на святвечір, на фронті панувала тиша, що запала без якихсь особливих переговорів. Німці й французи вшанували свято.

Алжірці ж, навпроти яких заліг полк берлінців, були магометани, й для них християнський святий вечір, нічого не важив. Вони про нього й не знали. А французьке командування забуло їх попередити, щоб цього дня, за мовчазною згодою сторін, до зброї не бралися. Тому алжірські гармаші просто з невідання гатили по німецьких окопах, як і будь-якого дня.

Німецькі солдати, обурені такою зневагою неписаного закону, й собі загримали з гармат у відповідь.

Отож старанно налагоджене вбивство людей за допомогою пороху, вогню, металу й математики, зване війною, не припинило свого страшного перебігу навіть на святий вечір.

Саме тоді в одному з німецьких передових окопів берлінський кондитер на ім'я Альфред Корніцке був заклопотаний тим, що пік марципани для своєї роти. Окоп, у якому він самозабутньо дрібнив мигдаль, був досить добрим захистком від ворожих снарядів. Та земля двигтіла від вибухів, і це дуже заважало кондитерові в роботі. Млинка для мигдалю в Корніцке не було, й доводилося його сікти дуже гострим багнетом. Коли враз ударив вибух, багнет сприснув, поранивши кондитерові ліву долоню, й далі йому довелося поратися з перебинтованою рукою. Трохи згодом від вибуху тріснула карафка, й чимало коштовної, з величезними труднощами роздобутої трояндової води пропало, а те, що вціліло, кондитер мусив перелити до бляшанки з-під консервів.

А найгірше, що він весь час потерпав за примус, — адже марципани слід пекти на рівномірному вогні.

Саме тієї миті, як Корніцке поставив каструлю на примус, щоб, злегка помішуючи розігріту масу, перетворити її в благородний марципан, поблизу пролунав такий могутній вибух, що в кондитера вибило з рук дерев'яну ложку, примус жбухнув полум'ям і погас, а каструля з тістом була б вивернулася додолу, якби сердега не підхопив її своєю перебинтованою рукою.

— Ну годі! — ревнув він, розлючений, що йому знову перебили його делікатну працю. — Ці магометанські тріскачники чхали на роботу порядного майстра!

— Постривай, Альфреде, — заходився його повчати сусід. — Звідкіля магометанам знати, що в нас надходить різдво й робляться марципани? Та вони ж про це й не чули!

Аж тут знову гримнув вибух і знов трохи не перекинуло каструлі з усім її коштовним припасом. Альфред Корніцке знову підхопив її в останню мить — і тоді він просто нестямився з люті.

— Не чули, кажеш? — гукнув він. — Якби ж то, голубе! Адже трояндова вода — зі сходу!

— Але про різдво вони таки не знають, Альфреде, в тім-то й лихо!

І знов страшний вибух, знов двигтить земля, знов творіння порядного майстра врятоване дивом.

Отепер уже маленькому кругленькому Корніцке ввірвався терпець.

— Ну, буде з мене, небожата! — несамовито гукнув він у бік ворожих окопів. — Різдво — це різдво, і марципан — то марципан! Не перебиватимете більше ви мені роботу! Зараз я покладу цьому край!

Його товариші й збагнути нічого не встигли, а вже одержимий кондитер, що навіть тут, на фронті, працював у кухарському ковпаку, вхопив малу ялинку з приладнаними на ній свічками, прожогом вискочив з окопу й помчав через поле простісінько до ворожих позицій. Усе це було дуже добре видно ворогові, що цілком міг відкрити вогонь по цій живій мішені.

На німецькому спостережному пункті не повірили власним очам, побачивши солдата в кухарському ковпаку, з ялинкою в руках, що біг до ворожих окопів.

Задзвонили польові телефони, застукотіли польові телеграфні апарати, передаючи неймовірне повідомлення з одного командного пункту до іншого, і серед солдатів, що почули уривки цих телефонних розмов, поширились найдивовижніші чутки. Єдино певним у всій веремії повідомлень, чуток і щохвилинних суперечливих припущень був наказ командира полку про негайне припинення вогню. Цей небувалий на війні випадок збив з пантелику як своїх, так і чужих. Алжірські стрільці й артилеристи розгубилися: щодо солдата у кухарському ковпаку на голові й зеленим, уквітчаним свічечками деревцем у руках не було ніяких вказівок у жодному військовому статуті чи інструкції. Це була поява занадто химерна, щоб уздріти в ній загрозу. Отож в Альфреда Корніцке ніхто не стріляв. Алжірці просто стояли й безпорадно дивилися на нього, аж поки якусь хвилину згодом і по французьких окопах задзвонили телефони й застукотіли телеграфні апарати. Отак вояки-алжірці несподівано дізналися, що бойові дії тимчасово припинено по всьому фронту з нагоди різдвяних свят, і тепер не стріляли вже згідно з наказом.

Тим часом Альфред Корніцке пробіг уже далеченько вперед. Аж ось він спинився, прикинув відстань між лініями окопів, вирішив, що стоїть десь так посередині між ними, тоді розрівняв передком черевика землю, хазяйновито поставив ялинку, спокійнісінько витяг з кишені солдатського мундира сірники, призначені для запалювання примуса, і, оскільки холодна зимова ніч була зовсім безвітряна, одну за одною позасвічував на деревці свічки.

Саме тієї миті, коли вся ялинка святково засяяла вогнями, ворожа артилерія припинила вогонь. Раптово зробилося дуже тихо, і в цій тиші пролунав гучний голос Альфреда Корніцке:

— Отак, сплюхи! Тепер ви знаєте, в чім річ! Щасливого різдва!

Потім кондитер рушив назад до своїх і знову скочив у окоп, де всі добру хвилину сміялися й трясли йому руку.

— Коли полковник дізнався про твій похід, то спершу хотів був посадити тебе під арешт, — розповідали йому. — А тепер він розмірковує, чи не слід почепити тобі на груди орден.

— Нехай дасть мені зробити марципани, — промовив кондитер, повернувся до каструлі, розпалив примус і знов заходився коло своєї роботи. Солдатам, що, притихши, стояли довкола, він сказав, що як повернеться з війни, то навертатиме поган у християнство.

— Тепер я знаю, як це робиться, — додав він наостанку.

Ялинка на нейтральній території ще довго сяяла вогнями і стала вдячним матеріалом для різдвяної проповіді фронтових душпастирів.

Ото так оповідання про різдвяну ялинку на нейтральній території перемандрувало в численні збірки повчальних оповідок і з одержимого кондитера Альфреда Корніцке зробили благочестивого Манфреда Корна, яким він ніколи насправді не був.

Останні слова оповідки прадідусь промовив усміхаючись. Я й сам, мабуть, усміхався, кажучи:

— Цей Альфред Корніцке зі своїми марципанами куди симпатичніший, ніж Манфред Корн із його віфлеємською зорею.

— По-перше, Хлопчачок, Альфред Корніцке набагато правдоподібніший, — докинув прадідусь. — У нього є поважна причина поставити ялинку на нейтральній території. Він хоче, щоб йому дали спокійно спекти марципани. А обер-єфрейтор Корн — герой з реторти, мертва вигадка, міраж, який знімає, коли підійдеш ближче.

Старий Хлопчак хотів, здається, висловитися докладніше про «героя з реторти», аж тут ми обидва виразно почули, що хтось береться сходами нагору: звичайно, це йшла до нас горішня бабуся.

За хвилинку вона справді зайшла до кімнати з тацею, на якій стояли супниця та дві тарілки.

— Коли діти такі нерозумні, що відразу після операції вистрибують на одній нозі, де бачать, то хай хоч дорослі будуть розумніші, — сказала вона. — Попоїжте тут, на горищі, нехай Хлопчачок не встає. Смачного вам!

І, не сказавши більше й слова, пішла собі, а ми заходились коло супу з фрикадельками.

Після вечері біль у п'яті вщух, настрій у мене був чудовий, тільки віршувати. Але прадідусь здавався втомленим, губи в нього ще й досі були сині.

— Подибаю я, мабуть, наниз, Хлопчачок, та ляжу спати, — сказав він. — Чималенько, бач, у мене років за плечима. А ти, як не хочеш марнувати часу, подумай лиш над тим, чи може, приміром, стати героєм якийсь бідолашний собака. Скільки ж їх, тих сердешних собак, живе на світі! Задля геройства їм простісінько бракує сили, бракує щоденного прожитку. Може тобі вдасться дослідити, як таке вбоге створіння та стає героєм. Ну, бувай тим часом!

Старий Хлопчак виїхав з кімнатки, і я почув, як він, проїхавши до сходів, важко побрався наниз, на другий поверх.

Біль у мене в п'яті минувся зовсім, тому я встав, приніс новий сувій шпалери, розгорнув на столі й почав писати. Прадідусеві слова я сприйняв буквально й надумав написати оповідку про нужденного собаку — життєпис бездомного пса.

Десь близько четвертої години, — я щойно скінчив своє писання, — хтось почав сходити на горище. Я мерщій скрутив шпалеру й запхнув під канапу.

Але даремнісінько, — бо це був прадідусь. Ось він уже в'їхав на своєму кріслі до кімнатки.

— То як, написалося щось? — запитав він.

А я сказав:

— Наказ виконано! Оповідка про нещасного собаку готова!

— То прочитай її, Хлопчачок! Я аж тремчу з цікавості.

Тоді я витяг шпалеру з-під канапи, розгорнув і прочитав:

СОБАЧЕ ЖИТТЯ

Коли хто робить у світі щось добре, то всі кажуть:

— Не можна, щоб така людина жила собачим життям!

А як же той нещасний собака, що його сама природа прирекла на собаче життя? Він по-собачому й живе. А що це означає — краще не питайте!

Візьмімо задля прикладу життя так званого бездомного собаки. Убогого, безпорадного собачати, що вздріло світ де-небудь за дощаною огорожею якогось будівельного майданчика. Сердешне цуценя перших шість тижнів сяк-так годується скупим молоком матері. Та припустімо, що саме йому пощастить залишитися живим, — бо шестеро його братів та сестер загинуть ще сліпими. Одного похмурого недільного ранку ватага хлопчаків зажене його на найдальшу околицю міста, дороги назад, до матері, він уже не знайде й приб'ється до якогось глухого сільця, де й люди живуть не краще за собак.

Тут якийсь дядько кісткою заманить його на своє подвір'я, а там схопить, накине на шию мотуза й прив'яже біля ґанку.

— Стерегтимеш мені хату від злодіїв, — скаже він собаці. — Може, ти й не наїдатимешся в мене, проте з голоду не здохнеш. Чим багаті, тим і раді, щоб ти знав. Отак і ти.

На щастя, надворі літо. Уперше взятий на прив'язь собака терпить голод, норови хазяїна й немилосердність сільських хлопчаків бодай за теплої години.

Та якось уночі, коли вже ось-ось зима, собака западе, знемігшися, в такий міцний сон, що не почує злодія, і той украде з хазяйського льоху єдиний шматок шинки. Не диво, що сердега дядько геть оскаженіє і зжене злість на собаці.

А наступної ночі вдарить перший добрячий мороз, і собака, що не має ніякого захистку, голодний і побитий, хапатиме дрижаки на холоді. Отоді замучена, ошаленіла з відчаю тварина впершеповстає проти такого існування. Двома своїми, вже давненько не молочними, а новими, міцними зубами собака перегризає мотуз, яким прив'язав його мучитель-дядько, й цілісіньку ніч біжить полями, лісом і навіть ледь-ледь пришерхлим ставом, що, може, тільки й удержить на собі худющого охлялого собаку.

Ранок застає втікача в місті. Він солодко спить, приткнувшись за якоюсь комірчиною біля великого критого ринку: тут він уперше досхочу наївся — тим, що викинули як непотріб з цього величезного схову товарів.

Собака прокидається надвечір, позіхає, потягається й почуває себе здоровим, наїденим і дужим. І йому не здається дивним те, що прегарно підстрижена панянка з благородної родини пуделів захоплено дивиться на нього, хоч він і не щойно з ванни, і весело з ним грається, аж поки гладка дама в хутрі з жахом гукає його нову подругу до себе й тягне її геть на червоному шкіряному повідку з золотими ґудзичками.

Це, звісно, смутить бездомного собаку, та не знищує в ньому пробудженої самоповаги. На прощання він гучно гавкає навздогін новій подрузі й, гордо задерши голову, простує до міста. Він такий захоплений собою, що відомому гицелеві Казимірові Хляпавці не штука блискавично накинути йому на шию ланцюга і вкинути у свою будку на колесах, до інших собак-бранців. Несамовитого їхнього гавкоту майже не чути за гуркотінням мотора старої машини.

Наступні два дні собаку держать у тісному довгому бараці на віддаленому передмісті. Але Казимірові Хляпавці не дуже-то легко його приборкати. Собака більш не хоче плазувати, підібгавши хвоста. Він не боїться канчука й на третій день, тільки-но гицель відхиляє двері — укинути бранцям їжу, — вихоплюється з барака й дає драла.

Це вже вдруге він рятується від своєї лихої долі, але, на жаль, вона знов ловить його в лабети.

Оскільки він не вміє читати (це лихо в нього принаймні спільне з іншими, щасливішими собаками), то й не звертає уваги на табличку з написом: «Собак, що нищать дичину в цьому районі, стріляти на місці».

Собака безтурботно бігає собі в небезпечному для нього районі й раптом бачить попереду зайця. І тоді в ньому прокидається собачий мисливський інстинкт. Собака чимдуж кидається навздогін зайцеві, і собаці так добре, так чудово (дарма що заєць, плутаючи слід, весь час водить його за носа), він на повні груди вдихає повітря волі.

«Оце життя!» — думає він собі, женучи зайця стернями. Але саме тієї миті, коли життя на світі білому вперше здається йому прекрасним, лісничий підносить рушницю, цілиться, стріляє і влучає в нього.

Так уривається собаче життя десь серед поля, коли дзиґарі на ближній вежі вибивають сьому і щасливіші собаки саме лаштуються смачно повечеряти.

Прадідусь заплескав у долоні.

— Чудово, Хлопчачок! — вигукнув він. — Ти показав, що навіть нужденний собака іноді знаходить у собі дещицю героїзму. Або тільки він хоч раз дихнув повітрям волі, тоді він напружить усю силу, щоб порвати свій ланцюг… А ти помітив, Хлопчачок, що ми сьогодні тільки й говоримо що про тиранів та тих бідолах, яким доводиться боронити своє життя?

— Помітив, прадідусю. Якось воно так само виходить. І тоді, чотири роки тому, коли ми говорили про мову, в нас теж була щодня певна тема. Й тепер так. Узавтра ми складатимемо вірші та оповідки про пам'ятники.

— Авжеж, — сказав Великий Хлопчак. — Справді, ми й на завтра вже маємо тему. Певне…

Прадідусь не доказав, бо до нас несподівано завітав гість. Він уже стояв у дверях кімнатчини. Це був мій долішній дідусь, той, що в нього кучерявий чорний чуб.

— Я не заважатиму?.. — спитав він.

— Такий рідкісний гість, як ти, Якобе, ніколи не може заважати, — всміхаючись, відповів прадідусь.

— Та ви ж начебто віршуєте, Хлопчаки… Я спокійнісінько можу собі піти наниз, а за годину знов прийду. Жінки там балакають про різдвяні подарунки. Може, і я щось їм підкажу.

— Ми вже досить добре обміркували нашу тему й досхочу навіршувались, Якобе, — сказав прадідусь.

Ми з прадідусем в один голос запевнили, що він нітрохи нам не заважатиме, нехай, мовляв, заходить. Усі його побоювання зовсім безпідставні.

— Яку тему, Хлопче? — спитав долішній дідусь.

— Великі й малі цього світу, хазяї і наймити, тирани й підданці.

— Як шкода, що я не встиг послухати, — з жалем сказав долішній дідусь.

— Е-ге ж… — Старий Хлопчак замислено їздив туди-сюди у своєму кріслі. — Е-ге ж, Якобе, одна річ на сьогоднішню Тему в мене ще лишилася. Це байка. Я її придумав колись, кілька років тому. Можу тобі розказати.

— То розкажи, Хлопче, — сказав долішній дідусь, — ти ж знаєш, що я й сам подеколи віршую, хоч поет із мене невеликий.

Цей мудрий натяк на прадідусів поетичний хист підохотив Старого Хлопчака. Він трохи помовчав, пригадуючи байку, а тоді прочитав її нам:

Ведмідь і мурашки

Коли байка скінчилася, долішній дідусь сказав:

— Знаєш, Хлопче, усі ви, поети, завжди вигадуєте всілякі розумні й гарні речі, в яких щоразу перемагає справедливість. А як воно буває насправді, в житті, з тими ж таки маленькими людьми? Зі скривдженими і зневаженими? Чи завжди вони тримаються гурту? Чи не квапляться декотрі з них підлеститись до великих цього світу, аби мати більше хліба, грошей чи там пенсії, ніж у сусіда? Чи дуже міцна між ними єдність, Хлопче?

— Правду кажеш, Якобе, — зітхнувши, мовив прадідусь. — І таке бувало, що маленькі люди століттями не боронилися проти сваволі великих. Але тим часом з'явилися герої нового типу: це високоосвічені люди, що присвятили свій хист і знання справі захисту маленьких людей.

Долішній дідусь засміявся й сказав:

— Кепсько те, що ви, поети, шукаєте підтвердження своїх фантазій у реальному житті.

— Поети, — засміявся й прадідусь, — уміють передчувати долю людства. Вони розпізнають героїв завтрашнього дня!

На жаль, розмову довелося урвати, бо нас покликали наниз вечеряти. На наш подив, цього разу на вечерю зібралася вся наша родина: мої мати, батько, брати й сестри, долішня бабуся й долішній дідусь, горішня бабуся, прадідусь і я.

Причину таких дружних відвідин ми, Хлопчаки, відкрили для себе аж тоді, коли побачили, що по всій вітальні стоять квіти й лежать загорнені подарунки. І ми враз згадали, що в горішньої ж бабусі перед самим різдвом день народження! Нам ніхто нічого не сказав, бо всі думали, що ми вже давно привітали іменинницю. Тоді нам стало соромно, що ми, поети, такі неуважні, ми подались під слушну мить до спальні і вдвох написали вірша на день народження горішньої бабусі. Потім знов пошкандибали до вітальні, прадідусь постукав ложкою по склянці, і, коли всі замовкли й з цікавістю подивилися на нього, він сказав, показуючи на мене:

— А зараз Хлопчачок зробить іменинний подарунок від поетів. Тоді я підвівся й прочитав:

Величальна горішній бабусі

Усі заплескали в долоні, а горішня бабуся, втираючи очі, промимрила:

— Спершу ці шибеники забувають твій день народження, а потім отак тебе присоромлять! І за що мене господь накарав аж двома поетами?

— За те, що ти такий колюченький їжак і не даси поетам знудитися! — засміявся прадідусь, чим спонукав горішню бабусю сховати хустинку й знов заговорити звичайним своїм ущипливим тоном.

День минув чудово для всіх. Коли я, перед тим як лягати спати, сказав горішній бабусі: «На добраніч!» — і навіть поцілував її, всупереч своїй звичці, то вона мовила:

— На добраніч, мій малий поете! Та дивися не складай ти мені більше таких віршів, щоб я через них ніяковіла.

— Не буду, слово честі! — відповів я. — На той рік я вам на день народження нарву букет сухеньких будяків!

П'ЯТНИЦЯ,

в яку прадідусеві нездужається, а ми вдвох із Джонні-Свистуном перевідуємо тітоньку Юлію. Цього дня в нас мовиться про пам'ятники; між іншим, оспівано герцога Оскара, що не потребував героїв, надано слово каменеві і по праву заведено дику льоху в герб одного можновладця, а на прикладі одного різника показано, як можна вчинити подвиг усупереч власному гніву.

Ця п'ятниця почалася невесело, бо лікар був незадоволений станом прадідусевого здоров'я. Він призначив старому серцеві краплі й звелів день чи хоч півдня полежати в постелі.

Старий Хлопчак вибрав друге з двох лих — до обіду лежав у постелі й переглядав альбом пам'ятників. Мене він вирядив гуляти, сказавши, що й поет повинен час від часу завдавати роботу ногам.

Отож я зі своїм другом Джонні-Свистуном пошкутильгав навпроти крижаного вітру через увесь горішній Гельголанд, роздивляючись дорогою святково прикрашені вітрини крамниць. Уже почалися різдвяні канікули, і я міг тепер спокійно виходити з дому, не боячись зажити слави прогульника.

Коли обличчя в нас добре розчервонілися на морозі й вітер став пробиратися навіть крізь наші товсті светри, ми втекли до теплої оселі тітоньки Юлії — веселої старенької жінки, яку весь острів звав тітонькою, хоч насправді в неї не було тут жодного племінника.

На стіні біля дверей її господи висіла на шнурку дзвоника гіпсова рука, а під нею — картонна табличка з написом:

Піщанко Овербек — дзвонити 1 раз

Юліана Овербек — дзвонити 17 разів

Кудлай Овербек — гавкати 1 раз

Піщанко був хлопець нашого віку. Тітонька Юлія взяла його за сина. Він був знайда. Його знайшли немовлям на піщаному березі, закутаного в рибальську брезентову робу. Через те його так і прозвали.

А Кудлаєм звали песика тітоньки Юлії — маленьке довгошерсте собача з пишними китичками, що нависали на очі, — так що годі було добрати, де тут перед, а де зад.

Піщанко, який чудово порядкував хатнім господарством тітоньки Юлії, відчинив нам, бо ми подзвонили один раз. Та він лише провів нас до тітоньки Юлії — в так звану Блакитну кімнату, а сам знову подався до кухні в супроводі Кудлая. Ми з Джонні поскидали жаркі светри, і нам, як звичайно, перепало теплого питва зі смачними коржиками.

— Я чула, — сказала мені тітонька Юлія, — що ви, Хлопчаки, знову взялися віршувати. Про героїв. Так?

— Так, — відповів я, але здивувався, що про це знає весь острів.

— Не весь острів, — заперечила тітонька Юлія, — а тільки ті люди, яких цікавить поезія. Закладаюся, що Джонні про це нічого не знає. Так?

Джонні-Свистун кивнув головою, але відразу додав:

— Хлопчачок сьогодні такий неуважний, наче старий дід. Через те я й подумав собі, що вони знов віршують.

— А хіба, коли віршують, стають неуважними? — здивовано спитала тітонька Юлія.

— Ще й як! — вигукнув Джонні. — Ми колись хотіли з Хлопчачком улаштувати краб'ячі перегони, аж він побачив каштана й зразу став ні риба ні м'ясо. Уже каштани в нього з язика не сходять, а скажи йому щось, він тебе й не чує!

— Ага! — скинулася тітонька Юлія. — Вже знаю, чого воно так. Коли поет щось придумує чи обмірковує, тоді він нічого довкола не бачить і не чує. Але ж це, по суті, аж ніяк не неуважність, Джонні, а навпаки — висока зосередженість уваги на чомусь одному.

— Може, й так, — буркнув Джонні-Свистун, якого, певно, не дуже цікавили ті складні процеси, що відбуваються в головах у поетів. Він був хлопець практичний, тому й подав думку пограти в «Чоловіче, не сердься».

Тітонька Юлія охоче пристала до гри, однак раз у раз питала мене, що ж ми з прадідусем звіршували.

Дізнавшися, що ми збираємося писати балади, а також оповідки про пам'ятники, вона була в захваті.

— Але не забудьте ось чого, — сказала вона. — Адже пам'ятник — не лише те, що стоїть на постаменті, Хлопчачок! На світі є багато й інших пам'ятників. Наприклад, монета. Чи надгробок. Чи навіть сузір'я. Може бути пам'ятником і будинок. Або герб. Або й звичайний камінь, що нагадує нам про якусь подію. Зважте на це, як будете віршувати чи складати оповідки.

Ця думка тітоньки Юлії розворушила мою фантазію. Я грав дедалі неуважніше й раз у раз робив сміховинні помилки. Джонні-Свистун так розсердився, що зрештою кинув гральну кісточку на стіл і вигукнув:

— Я більше не граю! Хлопчачок знов витає у хмарах!

Я не встиг ще нічого пояснити, як тітонька Юлія сказала:

— Якщо не помиляюся, Хлопчачок думає про пам'ятники. Правду я кажу?

Я кивнув головою й пояснив: винне тут зауваження тітоньки Юлії про види пам'ятників.

— Мені це дуже приємно, — всміхнулася тітонька Юлія. — Бо знаєш, Хлопчачок, кожній жінці кортить бути музою, яка надихає поета написати оповідку або вірш.

— Тільки не моїй горішній бабусі! — сказав я і зразу згадав, що обіцяв їй не спізнитись на обід.

Я поглянув на годинник, який стояв на видноті, й побачив, що, коли покваплюся, то можу ще прийти вчасно. Отож я попросив пробачення, похапцем натяг светра й пошкандибав на Трафальгарську вулицю. У голові в мене аж роїлися задуми творів про всілякі пам'ятники.

Я прийшов саме вчасно, щоб попоїсти з горішньою бабусею, — як звичайно в п'ятницю, — юшки з сушеної риби. Прадідусь їв у постелі, але по обіді встав і поволеньки побрався на горище, в кімнатку з вікном на південь, щоб поміркувати удвох зі мною про пам'ятники.

Тільки-но ми повмощувались якнайвигідніше — Старий Хлопчак у кріслі на колесах, а я на канапі, — я мерщій заходився пояснювати, що пам'ятники бувають усякі. Але він уже все це обміркував, гортаючи в ліжку альбом.

— Навіть пасмо волосся може бути пам'ятником, — сказав він мені, — і деколи значнішим, ніж бронзова кінна статуя в натуральну величину. Мені трапилися в альбомі дві непогані епітафії, і я їх переписав.

Він дістав з кишені газету, на берегах якої записав епітафії.

— Одна — з Берліна, — мовив він, — там у Тіргартені є безліч пам'ятників з каменю чи бронзи більшим і меншим панам. І на надгробку одного з найнікчемніших берлінці написали таке:

Епітафія можновладцеві

— Мабуть, цей можновладець не заробив, щоб йому ставили пам'ятник, — засміявся я.

— Тим часом один муляр ще й як заробив, а пам'ятника йому ніхто не поставив, Хлопчачок. Ось послухай, який напис зроблено на дерев'яному хресті над його могилою.

І він знову прочитав записане на берегах газети:

Епітафія муляреві

Ці дві епітафії навели нас на довгу розмову про пам'ятники заслужені й незаслужені.

— Принаймні, одне безперечне, — сказав наостанку прадідусь, — не кожен, кому поставили пам'ятник, — уже й герой. І не кожному героєві на світі споруджено пам'ятник. Сьогодні вранці в постелі я написав дві балади, з них це видно. Та спочатку мені б хотілося послухати ту баладу, що ти написав учора. Вона записана в альбомі, так, але я її не читав. Хочу почути у твоєму виконанні. Прочитай-но мені її!

Я поклав важкий альбом на коліна, розгорнув на потрібній сторінці, закладеній сірником, і прочитав:

Балада про короля та дівчинку

— Славно, славно, Хлопчачок, — сказав прадідусь, коли я скінчив читати. — Король вигадав для себе жахливу розвагу. Та коли накликав цим смертельну небезпеку на безневинну дитину, сам злякався своєї вигадки. А дівчинка ще ж урятувала й місто! Це чудово! Вона заслуговує на пам'ятник. А проте вона не героїня. Вона ж бо не знала про небезпеку. А герої завжди знають, на що зважилися.

— А у вашій баладі герой знає, що робить, прадідусю?

— О, знає, ще й добре, Хлопчачок! Він свідомо не хоче бути героєм. Послухай лишень.

І він прочитав із густо списаної паперової серветки:

Балада про герцога Оскара Великого

Я заплескав у долоні, бо мені дуже сподобався й цей герцог Оскар, і прадідусів вірш.

— Дивно тільки, — сказав я, — що ми день у день говоримо про героїв, а самі радіємо, що хтось зробив геройство непотрібним.

— Це легко пояснити, Хлопчачок. Геройство з'являється там, де є небезпека. У світі без небезпек герої були б непотрібні. Та, на превеликий жаль, наше життя сповнене небезпек, і через те герої будуть завжди. Обійтися без героїзму можна, тільки спритно обминувши небезпеки. Є люди, що вужами вислизають із життєвих небезпек. Та чи надовго це допомагає?

Прадідусів погляд раптом упав на зошит у чорній цератовій обкладинці, і тоді він сказав:

— У житті не раз доводиться стояти перед вибором, зважуватися на щось, навіть коли це тяжко. Кожний герой перед своїм подвигом мусив вирішити для себе, спроможний він на той подвиг чи ні. Це добре видно на прикладі Геракла. Подай-но мені зошита.

Я простяг прадідусеві зошита, що лежав біля мене, й старий, трохи погортавши його, знайшов те, що хотів, і прочитав мені:

Балада про Геракла та двох сестер

Прадідусь згорнув зошита, і я сказав:

— Напевне, кожному одного чудового дня доводиться обирати свій шлях у житті.

— Так, Хлопчачок, — відповів прадідусь. — Оце ж і прекрасно в Гераклі, що він такий, яким був би кожен із нас, сягнувши рівня напівбога. Адже безліч героїчних переказів — то тільки переінакшені подвиги Геракла. Я не випадково раз у раз до нього повертаюсь і недарма в багатьох своїх баладах підкреслюю, що він не в одній справі був перший у світі. Тому й пам'ятник Геракл має цілком справедливо.

— Який пам'ятник, прадідусю?

— Сузір'я в небі, Хлопчачок! Прекраснішого пам'ятника годі й вигадати.

На жаль, наша розмова урвалася, бо щось загупало по сходах. А що цього разу нам не довелося ховати ані списаних шпалер, ані «Моряцького щорічника», то ми стали безстрашно чекати гостя; проте, на наш подив, до кімнати, тримаючи в руці грубенький червоний записник, увійшла тітонька Юлія.

— Даруйте, панове, — вигукнула вона, — я знаю, що перебила вам роботу. Але я теж написала оповідку про пам'ятник, і мені так кортить почути думку тямущих людей!

— Ми вас уважно й терпляче вислухаємо, тітонько Юліє, — сказав Старий Хлопчак. — Тільки скиньте спочатку пальто.

Сердешна тітонька так хвилювалася, що їй ніяк не щастило роздягтися. Довелося мені вставати й визволяти її руки з поперекручуваних рукавів пальта. За мить вона вже сиділа поруч мене на канапці і вся аж світилася — так їй не терпілося прочитати свою оповідку.

Оскільки вона була премила бабуся, то ми, поети, прикинулися хтозна-якими зацікавленими і стали терпляче її слухати.

ІСТОРІЯ КАМЕНЯ СПОТИКАННЯ

Далеченько звідси, метрів за сотню від старого путівця, виглядає з трави гладенький круглий горбик. Це видно латочку величезного каменя. Якби каміння вміло говорити (а наша фантазія спроможна змусити його заговорити), цей камінь розповів би нам свою історію десь отак:

Я — уламок пісковика, багато тисячоліть тому оця місцина була його батьківщиною. Хоч я й лежу тут смирний і непорушний, та через мене завжди спотикається всяка звірота.

Почалося з родини звіроящерів, що з невідомої мені причини бігла через це поле. Одне звіроящеря в поспіху не побачило мене, спіткнулося і, заголосивши, беркицьнулося в траву.

Уся родина миттю спинилася, повернула назад до потерпілого малого, дізналася, що сталось, і заходилася лаяти мене, безневинний камінь, найлютішими словами: малий, бачте, розбив собі об мій гострий ріжок два пальці!

Минули століття, а може, й тисячоліття, поки вітер і дощ змили з мене цю ганьбу. За той час мої гострі ріжки поволі стерлися, і я глибше вріс у землю, що було мені дуже до речі, — бо я не люблю лежати в когось на дорозі.

Згодом я мав прикрощі через одного ведмедя: він доганяв зайця і в запалі полювання так торохнувся об мене, що проїхав метрів кілька по траві на череві.

Ох, як уже цей бурмило взивав мене! Я б не наважився такого сказати найгрубішому й найнеотесанішому уламкові скелі. «Ти, доісторична погань!» — це в нього був ще дуже делікатний вираз.

Терпляче, як уміємо ми, камені, я вислухав усе те, нічого не сказавши у відповідь, і навіть не змінився на виду, але в душі я був ображений і не сказати як. Ще й століття згодом я на якийсь час ставав червоним пісковиком від сорому, коли згадував, як ганьбив мене цей неотеса-ведмідь.

Та час гоїть рани навіть каменям. Ось уже понад сто років, як я мирно лежу тут, на цій місцині, ледь помітно виставивши своє кругленьке, плескате черевце, і на душі в мене спокійно. Через мене перебігають ящірки, зайці дивляться з мене, чи безпечно навкруги, й коти вигрівають на мені спини.

Душевну рівновагу вернув мені один кінь.

А було це так. Понад сто років тому неподалік від мене точилася битва. Я чув крики, постріли, кінську тупотняву, — аж раптом коло мене спинилося кілька вершників у розкішних мундирах. Вони пильно стежили за тим, як посувається битва, й раз у раз із величезною шанобою зверталися до низенького, повного верхівця, на обличчя якого падала тінь від великого капелюха. Його кінь нетерпляче витанцьовував на своїх струнких ногах зовсім близесенько біля мене. І враз він ненароком ступнув на моє черевце і заточився так, що й вершник похитнувся і трохи не випав із сідла.

А саме тієї миті над головою в нього просвистіла куля. Вона неминуче влучила б у верхівця, якби він — через мене! — не відхитнувся вбік.

Решта верхівців злякано вигукнули:

— Величносте, вас не поранено?!

Але той засміявся, показав на мене й мовив:

— Оцей камінь, панове, змусив похитнутися мого коня, тому куля не влучила в мене. А вам із цього та наука, що й камінь спотикання інколи може стати в пригоді.

Тоді решта верхівців зірвали з голів капелюхи й вигукнули:

— Слава Наполеонові, імператору Франції!

Отак я дізнався, хто був той чоловік, що сказав про мене добре слово. Про мене, безмовний камінь, об який спіткнувся його кінь.

Відтоді ніякий звіроящір і ніякий ведмідь не можуть мені дошкулити. Свідомий своєї ваги, я спокійно несу її назустріч прийдешнім століттям.

Дослухавши цю прегарну оповідку до кінця, ми з прадідусем у душі засоромилися, що прийняли пропозицію тітоньки Юлії з прихованою нехіттю й зверхністю. Тепер ми мусили визнати, що «Історія каменя спотикання» нам дуже сподобалася й що це взагалі неабияка оповідка про пам'ятник.

Коли ми сказали про це старенькій, вона вся аж засяяла й спитала:

— А може, цей камінь навіть герой? Чи ні?

— Є герої терпіння, тітонько Юліє, — відповів прадідусь. — Іноді героїчним подвигом є здатність не зробити того, що найдужче хочеться зробити. Часом треба героїчного зусилля, щоб утриматись від подвигу, яким здобудеш тільки славу, а більше нічого. Потрібна мужність, щоб, не побоявшись слави боягуза, розумно уникнути марнолюбного геройства. Я міг би розповісти вам історію одного чоловіка, який хоч і не був героєм, зате мудро ухилився від так званого геройства, не здобувши й слави боягуза. Крім того, ця історія стосується й нашої сьогоднішньої теми, бо в ній дика льоха здобула право на пам'ятник.

— Дика льоха? — майже водночас вигукнули ми з тітонькою Юлією.

— Так, дика льоха, — всміхнувся Старий Хлопчак і розказав нам оповідку про те,

ЯК ДИКА ЛЬОХА ЗДОБУЛА ПРАВО НА ПАМ'ЯТНИК

Десь на Рейні, над порталом зруйнованого замку, можна побачити викарбуване на камені зображення вепра під квіткою лілії. Це герб нині вимерлого роду Бінгенбахів.

Був то рицарський рід, але на диво мирний. Тому й на рицарському гербі з давніх-давен красувався мирний символ — квітка лілії. Та, на жаль, Бінгенбахи жили за часів розбишак-рицарів, коли ніхто не мав спокою, якщо він чомусь не припав до вподоби лихому сусідові. Так було й з Бінгенбахами, що мали препоганих сусідів — рицарів-зарізяк Напастен фон Напастів. У всіх Напастів плечі були завширшки як шафа, долоні — як тарілки, і всі вони радо пили та гуляли, але добра не надбали майже ніякого.

Мешканці обох сусідніх замків, зустрічаючись, низько вклонялись один одному, але приятельських стосунків поміж Бінгенбахами й Напастен фон Напастами, звичайно, не було. Навіть на ловах у довколишніх лісах вони якось ніколи не зустрічалися — аж до тієї погідної вересневої неділі, в яку Бінгенбахи вирішили зобразити під лілією на своєму рицарському гербі дику льоху.

Саме того дня старенький рицар Бруно фон Бінгенбах, що понад усе любив пополювати, взявши тільки трьох своїх людей, вирушив до лісу на лови. Син його марно просився поїхати з ним.

— А що як зустрінете в лісі Напастів? — казав юний Бінгенбах старому. — А що як вам потрібна буде допомога, оборона, тату? Адже ви вже не юнак…

Але рицар Бруно, усміхнувшись, відповів:

— Себе я ще здужаю оборонити, сину. — А тоді ще додав: — Маріхен буде зі мною.

І він поїхав до лісу в супроводі трьох людей, ведучи поперед себе на довгому блискучому ланцюжку Маріхен — приручену дику льоху, яку він чотири роки тому знайшов у лісі недужу, звелів забрати до замку й доглядати, поки вона видужала. Тепер для Маріхен — так її назвали — було розвагою бувати з хазяїном на полюванні. Але як вона може захистити старого від лютих фон Напастів, не знав ніхто, крім хіба що самого нього.

Коли рицар Бруно із своїми людьми, як звичайно, приїхав на Лугінсланд — відногу скелі, що виступала на узлісся, він цілком несподівано побачив усіх чотирьох братів Напастен фон Напастів, що з великим почтом і зграєю мисливських собак їхали на Лугінсланд.

— Недобрий знак, пане, — злякано сказав один його зброєносець. — Вони зумисне зачеплять нас і змусять з ними битися. Ви ж знаєте Напастів! їм байдуже про закон і правила рицарської честі. Для них буде великою втіхою вкинути господаря замку Бінгенбах до підземної темниці! Тікаймо!

Але старий Бінгенбах, не зводячи очей з фон Напастів, що навскач летіли вперед, до Лугінсланду, тихо сказав, що в тих кращі коні — втекти не поталанить. Проте й битися з Напастами теж було годі й думати — надто нерівні їхні з сусідськими сили.

«Уся надія тепер на Маріхен», — подумав старий Бруно.

Без дальших балачок він зіскочив з коня, спустив з ланцюга Маріхен, що досі ховалася від очей Напастів у кущах ожини, й сказав до неї:

— Он бачиш, Маріхен? — і показав на фон Напастів. — Тікай від них, тікай чимдуж!

І Маріхен миттю вискочила з кущів і помчала через поле.

Серед Напастів зчинився рух — вони побачили дику льоху. Засурмили мисливські роги, загавкали собаки, остроги впилися в кінські боки — і все товариство, повернувши коней, кинулося в той бік, куди побігла Маріхен.

Старий Бінгенбах знав, що для Напастенів фон Напастів не було нічого понад вепрячі лови. Тому вся їхня зграя, забувши про ненависного сусіда, повернула коней і собак за ситою дикою льохою…

Старий Бруно мовчки поїхав назад до свою замку…

Три дні всі чекали, чи не вернеться Маріхен з лісу. Але марно. Ще того ж таки дня, в який Маріхен врятувала життя старому Бінгенбахові, Напастени фон Напасти звеліли спекти бідолашну тварину на рожні для себе й своїх гостей.

І тоді рицар Бруно Бінгенбах вирішив на знак своєї вдячності Маріхен увести її до свого рицарського герба. І той, хто схоче, зможе ще й сьогодні знайти на порталі зруйнованого замку десь над Рейном викарбуваний на камені герб — зображення вепра під квіткою лілії.

Тітонька Юлія слухала оповідку, як мале дівчатко, — широко розплющивши очі.

Тепер вона запитала:

— А хто ж таки був героєм цієї історії — рицар чи дика льоха?

— По-моєму, — сказав я, — героєм тут є рицар: він начхав на так звану рицарську честь і свідомо уникнув колотнечі з розбишаками-рицарями.

— А по-моєму, Маріхен, бо вона наклала своїм життям заради старого рицаря, — сказала тітонька Юлія.

Прадідусь не погодився ні з ким із нас.

— Рицар показав себе розумною й розважною людиною, — промовив він, — але героєм не був. А дика льоха врятувала йому життя, сама не відаючи про це. Для неї це був нещасний випадок. А в нещасних випадках не буває героїв. То тільки рятівники тих, що зазнали нещасного випадку, бувають героями. От про них мені б хотілося написати баладу. Що якби нам оце трохи повіршувати?

— Піщанко сьогодні готує паштет з печінки! — вигукнула тітонька Юлія. — Як я не прийду вчасно на обід, то він спересердя й будинок спалить.

Тітонька Юлія справді давно вже перебувала під п'ятою в свого господарного й практичного сина-знайди. Але мені завжди здавалося, що їй самій це подобається. А втім, цього разу нам пощастило її заспокоїти: мовляв, у неї ж заведено обідати пізно, ми ще маємо доволі часу. Тому вона зрештою згодилася повіршувати з нами, і я приніс їй ще не списаний сувій шпалери. Але тітонька Юлія наполягала на тому, що вона писатиме у своєму червоному записнику, — по-перше, тому, що вона так звикла, а по-друге, тому, що її манісінький висувний олівчик навряд чи буде помітно на грубій шпалері, — так вона пояснила нам причину. На це ми пристали. Зрештою, нам із прадідусем буде просторіше на шпалерах, якщо тітонька Юлія шкрябатиме вірша в своєму записнику.

Що саме писати — кожен вирішував сам, аби тільки вірш був про якийсь пам'ятник. Це була єдина умова.

На жаль, віршувати в товаристві тітоньки Юлії було не так просто, її поетичний хист був, так би мовити, сценічного гатунку. Вона раз у раз мимрила собі під ніс, поглядала на нас, мовби просила допомоги, вибивала олівцем по записнику віршовий розмір, лічила на пальцях склади, совалася туди-сюди по канапці, ніби сиділа в салоні корабля в добрячу хитавицю. Коли я в якусь мить глянув на грубку, тітонька Юлія хотіла була зараз же почати зі мною розмову, але я, заглиблений у свій вірш, відповів їй так уривчасто, що вона, зітхнувши, знову прикипіла до червоного записника.

А коли ми з прадідусем нарешті один за одним поклали свої теслярські олівці, тітоньці Юлії було ще далеченько до кінця. Тому ми запропонували допомогти їй скінчити останню строфу вірша. Проте вона хотіла довести свій вірш до ладу самостійно і справді незабаром поклала й собі малесенького свого олівчика в футляр.

— Звичайно, перша читатиме наша гостя, — сказав прадідусь.

І тітонька Юлія прочитала нам із червоного записника вірш під назвою

Монета з головою Нерона

— Чудово, тітонько Юліє, просто чудово! — сказав прадідусь. — Та ви ж справжня поетеса!

— Е, я ж не вмію так швидко, як ви, — засоромилася тітонька Юлія.

— О господи, тітонько Юліє! — вигукнув я. — Не той справжній поет, хто пише швидко! Чи вірш написано за чверть години, а чи за чверть року — байдужісінько! Важливо тільки, щоб вийшло щось путнє.

— А ваш вірш, люба тітонько Юліє, — це таки щось путнє, — додав прадідусь.

— Та про героїв у ньому немає нічогісінького, шановні!

— Овва, тітонько Юліє! Він же показує, що пам'ятник ще не робить героєм. Так-бо, прадідусю?

— Авжеж, Хлопчачок, твоя правда. А тепер хотілось би послухати ще й твого вірша. Як він називається?

— «Дзвонар і генерал».

— Прочитай нам його!

І я прочитав:

Дзвонар і генерал

Тітонька Юлія гучно зітхнула.

— Бідолашний дзвонар! — примовляла вона. — Він був героєм, а пам'ятника поставили генералові.

— Не знаю, — замислено мовив прадідусь, — чи був цей дзвонар героєм. Допоміг якомусь можновладцеві здобути якесь місто і сам наклав головою — так, що, грубо кажучи, й собаки не загавкали. А тим часом яке було йому, маленькій людині, діло до завоювань якогось генерала? Дзвонаря вони аж ніяк не обходили. За тих часів сильні світу цього, багачі й можновладці, безборонне топтали маленьких людей під ноги. Нерозумно було якомусь убогому бідоласі їм допомагати. Той, хто поліг за неправедну справу, — не герой.

— То може… — Тітонька Юлія знову зітхнула. — Може, хоч у вашому вірші є герой?

— Послухайте цього вірша, тітонько Юліє!

Старий Хлопчак перехилився з крісла до шпалери на столі й прочитав:

Різник і три пари няньок

Ми з тітонькою Юлією нітрішки не сумнівалися в тому, що цього різника Вальдемара з цілковитим правом можна назвати героєм. Ще й героїзм його був героїзмом із зціпленими зубами, бо різник важив своїм життям заради нелюбих йому няньок.

Прадідусь сказав, що ті герої, які чинять подвиги, перемагаючи самих себе, йому найбільше до душі.

— Вони виконують те, що їм доводиться робити, як прикру необхідність, — пояснив він. — Як неминучу працю. Ось і Гераклові подвиги часом звуть трудами.

Тітонька Юлія погодилася з цим.

— Колись він навіть тримав замість Атласа земну кулю! — додала вона.

Їй, певне, кортіло ще погомоніти про Геракла, та, поглянувши на свій годинник, вона передумала. Тепер їй уже неодмінно треба йти додому, сказала тітонька. Бо буде сварка з Піщанком, а сварок вона не зносить.

— Дивовижно, — промурмотів прадідусь. — Щоразу як зайде розмова про Геракла, її щось перебиває.

Тітонька Юлія, що вже вдяглася в пальто, сказала:

— То дарма. Однаково подвиги Геракла — тема невичерпна.

— Оце-то правда, тітонько Юліє! — засміявся Старенький Хлопчак.

Потім я провів тітоньку Юлію наниз — нога в мене вже не боліла.

Унизу ми замалим не зіткнулися з горішньою бабусею, що саме вийшла з кухні, несучи перед собою тацю з нашою вечерею.

— Що, вони читали вам вірші? — спитала вона в тітоньки Юлії.

— Ні, — відповіла тітонька, — я віршувала вкупі з ними.

— Що-о? — Горішня бабуся з дива трохи не впустила таці. — Ви вкупі з ними віршували?

— Авжеж, — засміялась тітонька Юлія.

— Про героїв, еге ж?

— Так, пані Маргарето, про героїв і про пам'ятники.

Горішня бабуся з тацею в руках і сама тієї миті стояла мов пам'ятник. Коли я для більшої безпеки взяв у неї з рук тацю, бабуся сказала:

— То це вже ці поети підбивають віршувати господинь і матерів? Нечувано! Життя — не збірка віршиків! Воно занадто поважна річ!

— Але ж я чула, що ви й самі віршували, — сказала тітонька Юлія.

— Авжеж, складала святочні віршики! — заявила горішня бабуся. — Але свято святом, а будень буднем!

— Яке добро, що мій син для мене куховарить! — вигукнула тітонька Юлія. — Я можу вважати будень святом і віршувати з поетами. Бувайте здорові, на добраніч!

І прудко шаснула у двері, перше ніж обурена горішня бабуся встигла їй щось відповісти. Тому вона напалася на мене:

— Оце-то звичаї! — вигукувала вона. — Оце звичаї! Неси, як хочеш, сам вечерю на горище! — І зникла на кухні.

А я, радісінький, поніс нашу вечерю нагору. Я боявся, що прадідусь не зможе сам сховати шпалери. Проте коли я зайшов до кімнатки, то шпалер було ніде не видно. Аж як я сів і піді мною щось зашелестіло, мені сяйнуло, що старий заховав сувій під подушку. Я виніс його в куток за двері, щоб і горішня бабуся потайки натішилася, читаючи наші вірші.

За вечерею Старий Хлопчак сказав:

— Тітонька Юлія, безперечно, має хист до віршування. Коли мене не стане, Хлопчачок, розробляй своє вміння віршувати з нею.

— Та що ви, прадідусю, — сказав я. — З цим кріслом ви спокійно проживете до ста років, у нас іще багато часу.

— Ніхто ніколи не знає, скільки в нього ще є часу, Хлопчачок. Оце ж, між нами сказавши, й робить життя таким цікавим. Ну, ось я й наївся. Поберусь-но спати. Піддерж мене трохи.

Я допоміг прадідусеві спуститись на другий поверх, і він, уже на сходах, ніби ще раз підбив підсумки сьогоднішнього дня.

— Про пам'ятники ми сьогодні дізналися дуже багато, — сказав він, — а про героїв мало. У камені й бронзі, Хлопчачок, уславляють стількох фальшивих героїв! Справжні подвиги не націлені на славу. За пам'ятники їм — глибока людська вдячність.

Ми дійшли вже до дверей прадідусевої спальні. Він побажав мені: «На добраніч!» І я побажав йому: «На добраніч!» А тоді й собі пішов лягати спати.

Я почув іще, як хтось покрався на горище, І зрозумів, що то — горішня бабуся. Надумала поцікавитись нашими віршами. Але я, на жаль, був надто втомлений, щоб підвестися й застукати її.

«Я ще їй колись скажу, що ми знаємо про її шпигування», — подумав я.

Потім очі мої заплющились, і я заснув.

СУБОТА,

в яку я роблю, як мені здається, героїчний подвиг і в яку дома панує небувала метушня. Цього дня розказують оповідки горішня бабуся й дядько Гаррі; в суботу ж таки написано найжорстокішу оповідку в усій оцій книжці; закінчується день величезною втомою.

Дивно, але люди, які багато говорять чи думають про героїв, переймаються й самі, так би мовити, геройським духом. Можливо, так буває тому, що героїчні вчинки (як свідчить саме вже це слово) — то живе діло. Певна річ, дуже важливо, що людина перед тим думала; та найважливіше за все — зважитися на героїчний вчинок і зуміти його виконати.

Отож і я, чотирнадцятирічний дослідник героїзму, прокинувшись у суботу дуже рано, надумав зробити щось героїчне, щоб потім розповісти про все прадідусеві. Я вже мав і певний конкретний задум. Ще до сніданку я крадькома вислизнув із дому, побіг на Вітряну вулицю, де жив Джонні-Свистун, і просвистів у нього під вікном наш із ним давній умовний сигнал — початок пісеньки «My Bonny is over the ocean»^[4] (ми цінували цю пісеньку, бо вона була куценька, як і наші знання з англійської мови).

З незбагненної причини, — може, через погану погоду, — і Джонні тієї суботи встав раніше, ніж звичайно. Він навдивовижу швидко після мого свисту штовхнув половинки вікна й спитав:

— Що там скоїлося?

— Я хочу сьогодні спуститися наниз тросом, Джонні, — сказав я, і в горлянці в мене, коли я казав це, щось забулькотіло.

Джонні тільки вигукнув:

— Що-о-о? В такий вітер?

— Саме в такий вітер, — хоробро відповів я.

Після цього вікно захряснулось, і за якусь хвилину Джонні, невмиваний і розкуйовджений, уже стояв біля мене.

— Гайда, — сказав він. І більш ні слова.

Проте для мене це пролунало так, немовби кат сказав стратенцеві: «Дозвольте запросити вас на шибеницю». Душа моя пірнула в п'яти.

Поміж задумом і здійсненням героїчного подвигу, як пересвідчився я цього ранку, пролягає глибоченна прірва, яку треба подолати. Те, що я собі надумав, тепер, коли я обік Джонні простував навпроти вітру, здавалося мені чистим божевіллям.

А надумав я ось що. З північного боку острова, який у цьому місці височів над морем десь так метрів на шістдесят, у скелю було вбито трос, і тим тросом можна було спуститися зі скелі вниз, на причал, якщо тобі стане на це відваги і якщо, крім того, в тебе стане спритності взагалі дістатися до троса, бо він виходив із червоного граніту скелі метрів на десять — дванадцять нижче від її верхів'я. На додачу до всього, трос тепер узявся кригою. Всі хлопці, мої однолітки, мріяли про те, щоб у найнебезпечнішу пору, тобто в мороз, спуститися зі скелі тросом, проте досі жоден на це не зважився. Отож я надумав перший проробити цей шалений спуск. Та коли я, стоячи поряд із Джонні, поглянув зі скелі й побачив, як жахливо далеко внизу починається трос, мужність покинула мене. Мені захотілося сказати словами мого прадідуся: «Просто так собі, знічев'я ставити своє життя на карту — це ще не геройство». Та я ж був чотирнадцятирічним хлопцем, і мене тоді захоплювали навіть подвиги знічев'я. А ще ж біля мене стояв Джонні, мов знак оклику в кінці невимовленої фрази: «Куди там тобі спуститись!»

Тому я й спустився. Не питайте одначе як, бо я й сам того тепер не знаю. Пам'ятаю тільки, що жодного разу не наважився глянути вниз; що перше ніж поставити ногу на виступ скелі, якнайретельніше обмацував його; що хапався лише за ті виступи, які перед тим добре поторсав, і що раптом відчув у себе в руках верхній кінець троса.

Спуск після цього здавався вже не таким страшним. Було дуже холодно, і мої вовняні рукавички прилипали до скрижанілого троса, їх доводилося щоразу відривати. Але це ніби трохи й придержувало мене, не давало просто злетіти тросом униз. Отак я спускався, впираючись ногами в скелю й перебираючи по тросі руками, аж поки скочив на осип біля підніжжя скелі, а з нього на причал. Так званий героїчний подвиг був позаду і я почув, як Джонні-Свистун свистить: «Мій Бонні поїхав на море».

Я махнув йому, щоб і він спустився тросом. Та він постукав себе пальцем по лобі й показав на мигах, що ми зустрінемося на півдорозі, тобто біля сходів, що вели з долішнього на горішній Гельголанд. І я, насвистуючи нашу пісеньку, подався вздовж причалу, об який билися хвилі; я страшенно пишався, йдучи долішнім Гельголандом, — так, неначе я був сам Геракл, що тягне за собою Кербера, й спустився з хмар на землю аж тоді, як Джонні-Свистун сказав:

— Таку дурість тільки ти й міг укоїти! Якби ти не був поетом, то, певнісінько, зірвався б!

Від цього зауваження мені урвався терпець. Я ж гадав, що з дослідника героїзму, який лише складає оповідки й вірші про героїв, я тепер сам став героєм, який чинить подвиги! А цей хлопчисько у вічі мені каже, що тільки той, кому «в голову заходить», може чинити такі дурні подвиги. Це вже нечуване зухвальство!

Я лише й сказав Джонні:

— А ти й собі спустися!

І, перескакуючи по два східці зразу, чимдуж подався на горішній Гельголанд — на Трафальгарську вулицю — чимскоріше розповісти все прадідусеві. Від хвилювання я навіть не помітив, що вперше відтоді, як мені різали п'яту, знов можу бігти.

А вдома теж панувало таке хвилювання, — з двох причин водночас, — що моя відсутність за сніданком якось забулася. На нижньому поверсі збуджено метушилася горішня бабуся, бо нібито повертався з Гамбурга наш катер. Ян Янсен твердив, що цятка завбільшки з горошину на обрії — то наш «Остров'янин». Тому я, щоб не зустрітися з забіганою горішньою бабусею, взяв на кухні бутерброд із ковбасою й побрався на горище до прадідуся.

Але й Великий Хлопчак був збуджений, — хоча й з іншої причини. Він розмахував сувоєм шпалер, фіолетові троянди на яких ніколи ще так не рвали мені очей, як тепер, і гукав:

— Світ іде шкереберть, Хлопчачок! Я вже взагалі нічого не розумію. Твоя горішня бабуся пише оповідки на шпалерах! Що ти на це скажеш?

Я спочатку не сказав анічогісінько, бо прадідусь так хвилювався, що й моя образа на Джонні-Свистуна, й моє спускання тросом якось відразу потьмяніли. Потім я спокійно спитав:

— А чом би горішній бабусі й не писати оповідок на шпалерах, прадідусю?

— Чом, Хлопчачок? — обурено вигукнув прадідусь. — Бо тоді світ розвалиться! Коли ми, поети, шкрябаємо вірші на шпалерах, то ми, сказати б, із самого початку свідомо прирекли себе на це, коли хочеш, поетичне божевілля. Але горішні бабусі, чий найперший обов'язок — дбати про лад і пристойність, повинні протестувати проти такого неподобства! Я вимагаю цього від них, Хлопчачок! Бо хто ж тоді дбатиме про лад? Чи не поети? Тоді світ був би вже не світ, а суцільна плутанина.

Старому Хлопчакові аж дух забило, так він розтривожився. Тому я сказав якомога лагідніше:

— Адже горішня бабуся давно знає, що ми пишемо на шпалерах, прадідусю. І не протестує ж!

— Але я гадав, Хлопчачок, що вона терпить це з найглибшим осудом! Мені й на думку ніколи не спало, що вона стане нашою співучасницею. Це нікуди не годиться! Бодай хтось у цій господі та повинен поважати правила пристойності! Куди це нас заведе, як господині запозичать манери в поетів?

— В безодню, прадідусю!

— Саме так, Хлопчачок, саме так! Ця справа зі шпалерами потребує пояснення, або я більше нічогісінько не розумію!

Оскільки несподіванка з горішньою бабусею так вивела прадідуся з рівноваги, я спробував заспокоїти його, сказавши, що, може, шпалери на горищі якісь негодящі й не призначені для вітальні, як ми собі думали.

— А списувати негодящі шпалери, — додав я, — це зовсім не порушення правил пристойності.

Це нехитре зауваження несподівано заспокоїло старого. Він сказав майже весело:

— Художник Зінгер (між іншим, його дочка Кармен теж пише вірші) вчора приносив альбом із зразками шпалер. А навіщо потрібен такий альбом?

— Щоб вибрати нові шпалери, прадідусю.

— Саме так, Хлопчачок! Мені навіть здається, — Старий Хлопчак сказав це майже щасливим тоном, — мені навіть здається, що ти маєш слушність — що шпалери на горищі справді негодящі. — І переможно додав: — Лад і пристойність на Трафальгарській вулиці відновлено. Дозволь тепер прочитати тобі ту оповідку, яку твоя горішня бабуся написала на негодящих шпалерах.

Він задоволене розстелив на столі сувій, фіолетовими трояндами донизу, й почав читати:

КАЗКА ПРО ОБДУРЕНОГО ЛУСКУНА

Добра господиня наприкінці дня неодмінно озирне пильним поглядом кожну кімнату.

В одній господі, коли діти вже були в постелях, а батько пішов погомоніти до сусіда, мати, оглянувши кімнату, підняла з підлоги декілька горіхів і вкинула до просторої шухляди великого столу. Тоді поклала туди ж таки щипці для горіхів — цього Лускуна з гострющими залізними зубами — й замкнула шухляду.

— Ще один день минув, — зітхнувши, сказала вона й пішла лягати спати.

У кімнаті зробилося тихо. Тихо стало й у шухляді. Лускун відпочивав після цілоденної тяжкої праці, горіхи куняли. В найдальшому кутку шухляди лежав великий Волох — звичайно ж, волоський горіх. А поруч нього — його брат Підволох. Обидва були з однієї гілки: звісно, брати.

— Ох, який це був тривожний вечір! — простогнав Волох. — Мене трохи-трохи не розлузали й не з'їли! В найостаннішу мить пощастило — відкотився вбік.

— А мене так зразу не розлузають, — пропищав малий Підволох. — Я такий маленький, що, мабуть, з'їдять насамкінець.

Потім обидва замовкли.

Аж раптом усі горіхи злякано завмерли.

— Що воно рипить? — запитав Мишачок, ліщиновий горішок.

— Лускун скрегоче зубами, — відказав Крем'яшок, Мишачків двоюрідний брат — із сусідньої гілки.

Ось ізнов зарипіло. Тепер уже всі почули: Лускун гострив зуби. Він роззявляв пащу й мимрив собі в залізну бороду:

— Опівночі, як буду живий, порозлузую всі оці горіхи, що в шухляді, на порох і тирсу. Вже й тепер зуби сверблять!

Можна собі уявити, як затремтіли горіхи, почувши таке! За десять хвилин настане північ. І тоді цей огидний Лускун усіх їх потрощить!

З жахом дослухалися вони до цокання стоячого годинника. Мишачок і Крем'яшок захлипали.

Лише Волох був спокійний, як завжди. Він зосереджено міркував, як урятуватися від Лускуна. Й нарешті йому набігла спасенна думка.

— Браття, родичі й сусіди — лісові горіхи, — промовив він стиха. — Я дещо надумав. Ідіть-но сюди ближче! Так, щоб нас не чув той залізний дід.

Усі горіхи якомога швидше покотилися до Волоха. Дванадцята була вже ось-ось. Отоді мудрий Волох виклав їм свій план:

— Тільки-но виб'є дванадцяту, ми всі гуртом ударимо з розгону в передню стінку шухляди — так, щоб вона відчинилася.

— Блискуча ідея! — радісно шепотіли горіхи.

Але Волох сказав:

— Втихомиртесь і спочатку вислухайте все, що я скажу! Коли шухляда відчиниться, ми всі вистрибнемо й поховаємося по всіх закутках і закамарках кімнати, зрозуміли?

— Та-а-ак! — в один голос прошепотіли ліщинові й волоські горіхи, і всі покотилися до задньої стінки, щоб якнайдужче розігнатися.

Лускун нічого того не помітив, він був старий і недочував, як багато старих дідів. Він чекав, коли виб'є дванадцяту годину, й зажерливо скреготів зубами.

Аж ось слушна мить надійшла. П'ять секунд до дванадцятої, три… дві… одна — і тоді почав бити годинник.

— Так, — проскреготів Лускун. — Тепер до роботи!

Він жадібно роззявив пащеку з гострими зубами.

Зненацька все застрибало, заторохкотіло, покотилося — праворуч, ліворуч від нього й десь над ним! Він просто очманів і ніяк не міг уторопати, що сталося… Коли ж трохи отямився, то побачив, що ні праворуч, ні ліворуч від нього нікого немає, а лежить він у шухляді сам-самісінький.

Тим часом горіхи, що гуртом відчинили шухляду й повистрибували додолу, тепер аж підскакували — так бігали, шукаючи, де сховатися, та ще й дражнили піддуреного старого, виспівуючи:

Нарешті всі горіхи поховалися — під канапою, під шафою, в годиннику, у вазах, у горщику з квітками й навіть у склянках, і стало знову тихо.

— Клята зграя! — проскреготів Лускун. — Де ж вони всі поділися? Та ще хоч би тобі видніше! Але постривайте, не тепер, то в четвер я вас однаково спопаду! Я вам не дитя, я бував у бувальцях!

І він на своїх двох негнучких залізних ногах стрибнув додолу й перевальцем почалапав під канапу.

У Мишачка й Крем'яшка, малих ліщинових горішків, ніде правди діти, аж на серці похололо з остраху.

— Сюди йде! — писнув Мишачок.

— Я чую! — зойкнув Крем'яшок.

І обидва чимдуж покотились в інший бік.

Лускун, скрегочучи зубами з люті, погримав за ними, та зловити не зловив, бо вони, маленькі й верткі, бігали куди швидше за нього. Зате, чалапаючи повз годинник, старий несподівано спіткнувся через Волоха — великого волоського горіха: той прудко стрибнув усередину годинника.

— Ага, тепер ти попався! — гарикнув Лускун і з розгону кинувся слідом за Волохом. Брязнуло скло, бідолашний годинник з переляку двічі бамкнув басом. А Волох тим часом устиг викотитись. І тоді розлючений годинник надавав ляпасів залізному Лускунові! Маятником — то по лівій щоці, то по правій, то по правій, то по лівій…

Лускун аж ревів із люті й болю, раз у раз то підводився, то падав, а ляпаси так і сипались, мов злива, аж у голові гуло. Нарешті йому на превелику силу пощастило вибратися з годинника. Він вивалився на підлогу й ледве здужав пересунутись на м'який килим, а там упав і, знемігшись, завмер.

Отоді-то зраділи горіхи! Вони загаласували, насміхаючись над одороблом Лускуном, і знову заспівали пісеньку:

І враз гострозубого старого взяла несамовита злість. Він почав наосліп кидатися туди-сюди, в один бік, у другий — де тільки щось покотиться або захихотить: під шафу, під стіл, під швацьку машину, на вікно…

Та зненацька, погнавшись по підвіконні відчиненого вікна за Волохом, він спіткнувся, зашпортнувся і, сам незчувшись коли, сторчголов вилетів у вікно і впав додолу в садку.

— Ой, падаю! — пролунав наостанку його марний крик.

Отак Лускун зник навіки. Більше горіхи про нього ніколи нічого не чули. Вони затанцювали танок миру і спокою. А тоді враз почав бити годинник. Час, коли оживають неживі предмети, проминув. З веселого, співучого й стрибучого товариства знов стали горіхи, що лежали розкидані поодинці на підлозі.

Саме тоді прийшов додому батько й чогось зазирнув до кімнати.

— Овва! — здивувався він. — Шухляда відчинена, й горіхи долі.

Він позбирав горіхи й знову повкидав їх у шухляду, бо був чоловіком, що любив у всьому лад. Аж це побачив діру в годиннику — в його скляних дверцятах — і. промурмотівши щось про «непосид і шибеників», яким «слід нам'яти вуха», позіхнув і вийшов з кімнати.

Горіхи знову опинилися самі в темній шухляді. Вони потомлено розкочувалися спати, позіхаючи й бажаючи один одному на добраніч, і незабаром усі поснули.

Один тільки не спав тієї ночі — старий Лускун. Він лежав на холодній землі в садку й нарікав на долю.

— Тут так вогко, що, гляди, ще підкинеться ревматизм, це вже я знаю! — зітхав він. — У лівій нозі вже крутить! Було б краще спокійно лежати в шухляді! Це мені за те, щоб на старості літ не був такий легковажний!

А незабаром зірвалася буря, завив і засвистів вітер, заблискало й загриміло, затанцював і забив по землі дощ. За кілька днів Лускун геть поіржавів і зуби в нього затупилися. Тим-то батько родини, знайшовши старого під вікном у садку, мусив викинути його на смітник, та й годі. Там він і досі лежить, з ранку до смерку нарікаючи на лиху долю, бо ревматизм змагає його щодень дужче.

Прадідусь згорнув квітчастий сувій шпалери, а я сказав:

— Оце такі в горішньої бабусі герої: горіхи, що обдурили старого Лускуна. Ну, проти них я — герой над героями!

— Ти? — спитав Старий Хлопчак. — Тобто?.. Які це ти вчинив подвиги?

Аж ось коли він зацікавився, і я можу розповісти про свій геройський спуск по обмерзлому тросі! Розповідав я не з тим натхненням, що заполонило мене там, над морем, на причалі, а по-діловому, одначе так, що розповідь, як мені здавалося, мала справити враження.

На жаль, я помилився. Вислухавши мене, прадідусь сказав майже сердито:

— Можливо, Хлопчачок, ти, попометлявшись на тому тросі, чогось і навчився. Можливо, голубе, ти пересвідчився на власній шкурі, яка глибока прірва пролягає між геройським наміром і самим ділом. Усе це цілком можливо, Хлопчачок. Але… — І тепер він сказав саме те, що я сподівався почути: — Але знічев'я ставити своє життя на карту — це не геройство. Хоч вір, хоч ні. Горіх Волох, що своєю кмітливістю й розважністю приточив короткого віку багатьом горіхам, куди дужче схожий на героя, ніж ти, небоже!

Я зітхнув і сказав, що й Джонні-Свистун такої думки: мовляв, це ніяке не геройство, а просто собі поетичний вибрик.

З цим прадідусь погодився беззастережно.

— Джонні-Свистун хоч і не хапає зірок з неба, — сказав він. — але там, де потрібна буде справжня мужність, з нього, гляди, може бути більше пуття, ніж з обох нас разом. Отак-то воно в цьому світі з героїзмом!

Від таких прадідусевих слів я зажурився, та це в мене зразу й минулося, бо, на мій подив, до нас на горище несподівано завітав сам Джонні-Свистун.

— Ваш катер підпливає, — сказав він. — Можна, я рознесу накладні? Ви ж, мабуть, віршуватимете?

Я великодушно дозволив йому, дарма що й сам на цьому трохи міг би підробити.

Коли Джонні вже зібрався йти, прадідусь раптом спитав його:

— Скажи лишень, Джонні, чому ти отак собі простісінько пустив Хлопчачка злазити отим тросом? А що, якби він зірвався й лежав оце на причалі мертвий або з потрощеними кістками?

Джонні поблід і, заникуючись, промимрив:

— Я… я… я й сам не вірив, що він справді таке зробить. Я й сам тоді перетрусився, мабуть, ще дужче від нього. Коли він уже спустився, у мене мов камінь з плеч іспав.

— З плечей, Джонні! — виправив Старий Хлопчак.

— Га?

— Треба казати «з плечей», а не «з плеч», Джонні.

— А-а! Пробачте! Ну, мені вже треба йти!

І Джонні, видимо зніяковілий, подався з кімнати, а прадідусь сказав, голосно сміючись:

— Кумедні створіння люди, Хлопчачок! А проте в світі нема нічого цікавішого за людей!

Та хутко ми, двоє дослідників героїзму, знову споважніли й вирішили написати ще про те, як роблять людей героями їхня витривалість й терпіння.

— Дивися, Хлопчачок, — сказав прадідусь, — ми з тобою пригадали вже чимало рис, притаманних героям, та лише на прикладі клоуна Пепе виразно побачили, скільки терпіння й витривалості інколи вимагає те, що люди називають героїчним вчинком. Подумай, наприклад, як-то було маленьким горішкам цілісіньку годину ухилятися від свого смертельного ворога — страшного Лускуна! Та, зрештою, подумаймо хоч і про той твій навіжений трос: скільки ж тобі довелося безупинно перебирати руками, поки ти спустився! Коли вже тут є геройство, то ім'я йому терпіння. Розумієш?

— Звичайно, прадідусю, — відповів я не без гордості. — Адже це я сам витерпів.

— Ти глянь, тепер цей шибеник ще й носа дертиме, — зітхнув старий, на мить замислився, а тоді сказав: — Я знаю одну жорстоку оповідку про терпіння, Хлопчачок. Діється все в давній Мексиці. Ти щось знаєш про завоювання Мексики?

— Знаю, що воно тривало з 1519 по 1523 рік, прадідусю, і що це була одна з найкривавіших війн у світовій історії.

— Так, Хлопчачок. І один з найкривавіших епізодів у цій війні — різанина під Чолулою. Іспанець Гаспар Ленцеро, переживши її, став пустельником. Він-таки й описав цю різанину, а я переловім тобі написане ним так, ніби я сам — той пустельник і диктую свою розповідь для запису. Тож слухай!

Повільно й зосереджено, зважуючи кожне слово, прадідусь почав:

РОЗПОВІДЬ ГАСПАРА ЛЕНЦЕРО

Звати мене Гаспар Ленцеро. Я живу самітником у найглухішому й найдальшому від людей закутку — кактусовій пустелі Мексики. Єдина моя їжа — плоди опунції. За житло мені править печера. Так я хотів би відпокутувати те. що заподіяли мої завойовники-земляки під проводом Кортеса^[5] мексіканцям. Тепер я хочу розповісти, що сталося в місті Чолулі, аби про це дізналися люди прийдешнього.

Коли ми увійшли до Чолули, міська старшина на чолі з верховним жерцем зустріла нас із усією можливою шаною і розмістила в храмі з прилеглими будівлями, що оточували просторе подвір'я. Багато чолуланців покинули місто. З гіркого досвіду ми знали, що це погана прикмета. Та ніяких певних відомостей про підступні заміри чолуланців у нас не було. Я знаю це твердо, бо один з Кортесових воєначальників, що користувався його довірою, був мій приятель.

Він сказав мені, що чуток про несподіваний напад на нас, нібито задуманий мексиканцями, не підтвердив жоден наш вивідувач. Тому я здивувався, коли наступного дня ми дістали наказ перебувати в повній бойовій готовності й налаштували до бою списи, мечі та аркебузи.

З волі милосердного випадку, мені не довелося стати учасником страхітливої різанини, я був тільки її очевидцем. Як ординарцеві генерала Кортеса, мені належало триматись поблизу нього. Генерал стояв на даху храму й дивився вниз, у двір, де величезний натовп чолуланців дожидав його наказу. Як свідчить сам Кортес, там їх було дві тисячі. Велебний Лас Касас наводить число п'ять-шість тисяч. Останнє більше скидається на правду, бо на подвір'ї хвилювалось неозоре людське море. Люди з клунками за спиною, в яких, певне, був їхній убогий харч, сиділи, підібгавши ноги, на землі й мирно гомоніли між собою. Може, вони гадали, що їх зібрали тут, на подвір'ї, задля роботи, скажімо, переносити якісь вантажі. Вони поприходили цілком беззбройні, а декотрі майже геть роздягнуті. Картина була мирна, а мені звідси, з даху, вона здавалася просто ідилічно мирною, бо, перевівши з неї погляд догори, я бачив численні вежі прекрасного міста, а ген далі за ними — широкі лани кукурудзи й розлогі вишневі та яблуневі сади, осяяні ласкавим сонцем.

Я весь затремтів із жаху, коли зненацька серед цієї ідилії гримнув гарматний постріл, а слідом за цим наші вояки почали з дахів стріляти в натовп мексиканців на подвір'ї храму. Люди там, унизу, сотнями гинули в мене перед очима, розтуливши з дива рота, мовби не могли повірити в те, що сталося. Потім я почув крики, благання змилосердитись і з жахом уп'явся очима в Кортеса, що стояв над краєм даху, дивлячись униз, на подвір'я, так, ніби споглядав гру в шахи.

Проте, велебний отче, найгірше було попереду; коли замовкли аркебузи, наші кинулися з дахів на подвір'я з ножами й мечами, — в багатьох навіть були усміхнені обличчя, — й заходилися рубати й колоти беззбройних чолуланців, яких не влучили постріли згори.

Видовище було таке страхітливе, що я відвів очі й знов утупився в Кортеса.

Він співав — щодо цього автори хронік не помиляються, — співав куплети старовинної балади про занепад Риму. Його ніби опоїли міцним індіанським наркотиком. Широке його обличчя тепер наче звузилося, він розстебнув два горішні ґудзики на своєму шкіряному жилеті, так ніби йому бракувало повітря.

Там, унизу, з його наказу чинилося страховинне вбивство. Іспанці без милосердя, без угаву робили там свою криваву роботу. Коли якийсь недобитий чолуланець робив спробу вибратися з-під купи трупів, удар ножем миттю уривав йому життя. Подвір'я сповнилось передсмертними криками. Генерал Кортес співав.

Зненацька порожні Кортесові очі стали зосередженими. Щось там, на подвір'ї, привернуло, його увагу. Я мимохіть подивився туди й побачив, що один із наших, молодий вояк-кастілець, на ім'я Енріко де Кастільйо Бетанкор, відкинувши геть свого меча, обхопив обома руками молодого мексиканця, захищаючи його від своїх, іспанських, вояків. Я почув, як він гукнув угору, до Кортеса:

— Він урятував мені життя! Помилуйте його!

Обидва юнаки невідривне дивилися на дах, на Кортеса, і наші вояки, — диво дивне! — обминали їх — чи то розгубившись перед такою силою опору, чи то гадаючи, що цього разу генерал явить милосердя.

Кортес — він стояв ліворуч від мене — навіть оком не змигнув, почувши крик Енріко. Він спитав мене крізь зуби:

— Як його звати?

Я квапливо назвав ім'я й додав, що мексиканець справді врятував йому життя. Бо я досить добре знав обох юнаків. Енріко де Кастільйо Бетанкор, ставний хлопець з кучерявим каштановим чубом, часто заводив зі мною розмови про релігію, не раз висловлюючи страховинну думку, що треба скасувати бога й геть усіх богів, бо в ім'я господнє всю історію людства обернули на криваву купіль. Я не раз намагався йому втлумачити, що бог не винен у тих неподобствах, що їх коять люди, прикриваючись його ім'ям. Проте мені жодного разу не пощастило його переконати. Я знав і те, що він часто провадив такі розмови з мексиканцем, якого оце прикривав від смерті власним тілом. Мені навіть здавалося, ніби я бачу на обличчях обох юнаків палку певність своєї правди, — так, мовби те, що діялося довкола них, засвідчувало слушність їхніх блюзнірських думок.

Пан генерал не сказав жодного слова у відповідь на моє пояснення. Він тепер без слів мугикав свою пісню, дивився на різанину й не звертав ніякої уваги на молодого іспанця з мексиканцем, якого той боронив.

Зате я тепер на них тільки й дивився. Я бачив, як декілька чолуланців силкувалися пробитися до них, наче ці двоє юнаків були для них рятівним маяком у бурю. Я бачив, як усі ті бідолахи полягли під ударами меча або ножа, і кожну мить боявся, що й кучерява голова кастільця ось-ось упаде з плечей, а разом із ним неминуче поляже, навіки заплющивши свої мигдалини-очі, його мексиканський побратим. Проте обидва стояли, як і перше, а смерть знай махала довкіл них косою, стинаючи все, що траплялося їй на шляху. Невеличкий клунок за плечима в мексиканця раз у раз то підіймався, то знов опадав — так тяжко юнак дихав.

Одного разу, — мені перехопило подих, коли я це побачив, — котрийсь із наших офіцерів спробував одірвати Енріко від мексиканця, щоб прохромити того кинджалом. Тоді молодий кастілець гукнув:

— Кортесе!

Це пролунало майже як наказ.

Почувши вигук, генерал насупив чоло й на мить зупинив погляд на Енріко. Офіцер, крадькома зиркнувши на дах, відступив від своєї жертви.

Мене вкинуло в піт, і не від сонця, ні! Тієї миті я дав собі обіцянку стати пустельником і відпокутувати страшну провину своїх земляків, якщо господь урятує цих двох. Я затремтів, побачивши, що скоро на подвір'ї не залишиться жодного живого чолуланця. Я благав бога, щоб він помилував саме цих двох юнаків, на яких він, може, мав підстави гніватися. Я здригнувся, побачивши, як до них, де не взявшись, попростував озброєний іспанець, і зітхнув з полегкістю, коли він несподівано скрутнув у інший бік. Я не міг збагнути, як юний кастілець усе це витримує.

Аж ось, коли вже всі чолуланці, крім одного, лягли трупом на подвір'ї храму, кілька наших загукали до Енріко, щоб той відступивсь від мексиканця, коли сам не хоче бути вбитим.

Відступивши від чолуланця бодай на один крок, Енріко врятував би своє життя, — проти молодого кастільця тепер обурювалося чимраз більше іспанців, — але він не відступав. Щоразу, як хтось підносив на індіанця ножа, Енріко встигав затулити його своїм тілом. На подив решті іспанців, він стояв сам проти них усіх, і його рішуче обличчя без слів промовляло, що він ладен померти від руки своїх, але не відступитись.

Зненацька генерал утомлено подав із даху знак привести обох до нього.

Я багато пережив і перебачив за часів завоювання Мексики, і мені не так просто забути, що здатні вчинити люди людям. Мені доводилося бачити, як іспанців приносили в жертву поганським богам. Я знаю, що творилося в ім'я християнського бога. І я, коли вже казати правду, здатен зрозуміти, як хтось може проклясти богів, чиїм ім'ям освячуються ріки пролитої крові. Та поки мого й віку, не забуду того, що сталося тоді, такого мирного літнього дня на даху храму мексиканського міста Чолули. Ніколи не забуду, як ті двоє чудом уцілілих людей опинилися перед Кортесом і як він учинив їм допит.

Обидва були забризкані кров'ю забитих і важко дихали. Вони стояли поряд, майже однакові на зріст, один кучерявий, другий — з високо підв'язаним чорним волоссям. Молодий кастілець говорив за них обох, бо мексиканець погано розумів іспанську, — докладно відповідав Кортесові на всі його запитання: про походження, ім'я й життєвий шлях, іноді перемовлявся з своїм побратимом кількома словами його мовою. Жодного гіркого слова не злетіло з його вуст. Спокійно він стояв, спокійно відповідав на запитання, і я помітив, що навіть серед оточення Кортеса мимоволі прокидається повага до цього юнака.

Але, на диво, — що спокійніше кастілець відповідав, то більше роздратування чулося в голосі Кортеса.

— Що спонукало вас, іспанця й християнина, врятувати цього чоловіка? — гостро спитав він.

— Вдячність, пане генерал. Коли мене хотіли вбити за те, що я християнин, коли в мене живцем хотіли вирвати з грудей серце, цей хлопець гукнув, що я зрікся християнського бога й визнав богів Мексики. Він сказав неправду, пане генерал, але тоді йшлося про життя й смерть. Я кивнув головою й був урятований.

— А! — вигукнув Кортес, так ніби спіймав юнака на смертному гріху. — Виходить, ви зреклися бога, щоб урятувати своє нікчемне життя, Енріко де Кастільйо Бетанкоре?

— Що ж це за бог, коли він попускає отаке? — спитав кастілець, вказуючи на подвір'я, де кілька іспанських вояків стояли, наче різники, між трупами й з цікавістю позирали догори, на дах.

Серед оточення Кортеса зчинився легкий рух. Усі добре знали, який нетерпимий генерал до будь-якого слова навсупереч. А спокійно вимовлене юнаком запитання було нечуваним звинуваченням проти самого Кортеса. Мертві, на яких показував Енріко, були мовчазними свідками проти генерала.

Проте він удав, що не зрозумів цього. Тихо й швидко він мовив крізь зуби:

— Спитайте мексиканця, чому він дозволив вам, християнинові, рятувати себе.

Кастілець переклав запитання, а тоді мексиканцеву відповідь. Вона була простою:

— Бо мені дороге життя.

— Хто ставить своє життя вище від свого бога, чим такому жити? У що вірити? В якого бога? В який світ?

— У світ без богів, людський світ, пане генерал!

— Чи й ваш поганський рятівник поділяє такі божевільні думки, кастільцю?

— Так, пане генерал! — І молодий іспанець мимоволі вхопив мексиканця за руку.

— Що ж, — промовив Кортес і раптом засміявся, — ви спіймалися у власні тенета, боговідступнику! Ідіть звідси, і я вам віднині не оборонець. Ідіть і живіть без бога, вільним птахом. Вас не захистить жоден іспанець і жоден мексиканець. З цієї хвилини обидва ви — поза законом. Спробуйте вижити, коли зможете.

Тоді іспанець сказав щось до мексиканця його мовою, і обидва під Кортесів регіт рушили з даху. Ніхто не зачепив їх, оголошених поза законом. Відомо, що вони покинули Чолулу. Відтоді про них не чули нічого.

А я, пам'ятаючи свою обіцянку, попросив у генерала Кортеса відставки, яку він мені й дав, ні про що не спитавши.

Прадідусева оповідка захопила мене й збентежила мою душу. Я, мов живих, бачив перед собою обох юнаків — іспанця й мексиканця, бачив, як вони, минаючи лани кукурудзи, простують далі й далі негостинним краєм, де нема для них притулку, і я боявся, щоб прадідусь не казав мені про їхню дальшу долю.

Але старий, ніби зрозумівши мене, більше не сказав нічого. Аж згодом, коли ми зійшли наниз, бо приїхали наші моряки, — аж як дядько Яспер розповів про шторм, а горішня бабуся то з жахом, то з захватом вислухала, як вони героїчно з усім тим упоралися, — прадідусь прошепотів до мене:

— Нехай собі величаються своїми подвигами. А ми знаємо ще й інших героїв, їх зневажили. Проте вони були великі.

Аж дивно, але ні розкішний бабусин обід, ані бадьорі розповіді дядька Гаррі й дядька Яспера не витіснили в мене з голови мексикан-ської оповідки. Аж як Джонні-Свистун знов прийшов до нас по накладні, я на якийсь час забув про неї й навіть згодився пройтись із Джонні на Долішній Гельголанд — до причалу, — адже прадідусь хотів годин зо дві полежати.

Джонні дорікнув мені, що я розповів прадідусеві за трос.

— Про таке дорослим не слід знати, Хлопчачок, — сказав він. — Вони все розуміють навпаки.

— Та прадідусь так само, як і ти, каже, що це дурне! Він з тобою однієї думки!

— Ну, то ж твій прадідусь… — Джонні повів плечима: мовляв, прадідусь зовсім не те, що всі дорослі! — чим умить привернув мене на свій бік. І коли ми спускалися сходами на Долішній Гельголанд, я переказав йому мексиканську оповідку, і, на мій подив, вона йому дуже сподобалась. Він навіть додав, що сам ніколи б не зважився на таке, як цей іспанець.

— Знаєш, — сказав він, — хоробрості мені, мабуть би, вистачило. Але, бувши іспанським вояком, самому стати проти всіх своїх, за чужого, за цього мексиканця, таке мені було б якось дуже чудно. Треба ж не забувати, з ким ти!

Ці слова Джонні мовби освітили переді мною подвиг Енріко де Кастільйо Бетанкора новим світлом: я раптом зрозумів, що, рятуючи мексиканця, молодий іспанець розлучався з усім своїм колишнім світом, богом і людьми. Мене всього заполонили думки про тих героїв, що повстали проти всіх, стали вигнанцями, — і на причалі Джонні знов поскаржився, що я його зовсім не слухаю.

Та саме тоді ми зустріли моїх долішніх дідуся з бабусею, що, як звичайно в суботу по обіді, вийшли погуляти на причал; вони спитали мене, як там прадідусь, і я сказав, що непогано, а потім вони запросили нас із Джонні до себе на каву з пирогами.

Тепер я інколи думаю: як це я за тих часів на острові з'їдав такого їжі, випивав стільки всілякого питва, досхочу розкошував усякими ласощами — й не зробився круглий, мов кавун? Мабуть, від цього вберегло гостре морське повітря й те, що влітку я разів по десять— дванадцять на день пірнав у море. Бо тоді, чотирнадцятирічним, я був чиста тобі тичка.

Вічна проблема — як спекатися Джонні, щоб повіршувати, — цим разом розв'язалася щасливо: Джонні хтось запросив на іменини. (Певне, його там знов пригощали пирогом.) Отож я, подякувавши долішнім дідусеві з бабусею, знов подався на Трафальгарську вулицю й мерщій побрався на горище до прадідуся. Він тим часом устиг відпочити й тепер сидів у своєму кріслі на колесах і писав щось на звороті шпалери.

— Що ви пишете? — запитав я.

— А що ж як не баладу, Хлопчачок? Я щойно почав. Може, й ти до мого товариства?

— То яка в нас сьогодні тема, прадідусю?

— Не зламатися, Хлопчачок, витримати біду, зціпивши зуби. Я перевіршовую один подвиг Геракла. Його ще нема в чорному зошиті. Напиши-но й ти якусь баладу про витримку.

— Спробую, прадідусю.

Я скинув светра, бо тут, на горищі, в добре натопленій кімнатчині, було в ньому жарко, взяв теслярського олівця, що лежав напохваті, й написав на розгорнутому сувої шпалери, посередині: «Віллі-Тримайсь. Балада».

Я ще не мав аніякісінького уявлення, хто, власне, цей Віллі-Тримайсь, але, придумавши йому ім'я, бачив його перед собою все виразніше, — аж поки справді почав писати баладу й скінчив її навіть раніше від прадідуся.

Коли й старий поклав свого олівця, то спитав:

— Ти спершу придумав назву, а тоді вже написав баладу, еге ж?

Я кивнув головою.

— Багато хто з поетів так робить, Хлопчачок. Ану ж чи впорався ти з своїм завданням? Прочитай мені.

І я прочитав:

Віллі-Тримайсь. Балада

Прадідусь трохи помовчав, а тоді сказав:

— Із своїм завданням ти впорався, Хлопчачок! Маємо нового героя. І подвиг цього юного героя куди значніший, ніж твоє спускання тросом. Віллі й не думав учинити якесь геройство, але багато витримав і врятував життя своїм товаришам. Гарна твоя балада, Хлопчачок!

— Дякую, прадідусю! А тепер прочитайте мені свою баладу про Геракла.

— Залюбки, Хлопчачок!

Він, як звичайно, поправив окуляри, як звичайно, прокашлявся й почав читати:

Балада про Геракла й лань

Вислухавши цю віршовану Гераклову пригоду, я сказав:

— Мабуть, немає такого геройства, прадідусю, якого б не вчинив Геракл? Але й інші наші герої, по-моєму, не менш славні: Одержимий кондитер, або клоун Пепе, або Енріко в Мексиці. Вони мені навіть якісь ближчі.

— Мені також, Хлопчачок, — усміхнувся прадідусь. — Навіть твій Віллі-Тримайсь для мене ближчий, ніж Геракл, але ж так воно й має бути, голубе! Герой, якому пам'ятником є сузір'я, мабуть, і сам повинен бути такий простий, величний і далекий, як зірки. Він — це взірець. А решта — просто люди.

— А великі взірці — не для маленьких кімнаток, — засміявся я, бо й цього разу, тільки-но ми почали розмову про Геракла, нам її перебили: дядько Яспер прийшов кликати нас до вечері.

Коли багато їси (а як припливав наш катер, у горішньої бабусі завжди їли годинами), то скоро починає хилити на сон. Тому цього суботнього вечора ми зарані порозходилися по кімнатах, — хто в яку, — лягати спати. Навіть дядько Гаррі, наш опівнічник, і той пішов разом зі мною до нашої з ним спальні. Щоправда, мені довелося там докладно розповісти йому, про що ми сьогодні міркували й віршували з прадідусем. Усе те його так розворушило, що він, вислухавши мою розповідь, спитав, чи я вже втомився й хочу спати, чи, може, ще послухаю одну історію. Історію про витривалість і терпіння, в якій він сам брав участь.

— Хочеш послухати, Хлопчачок?

Звичайно, я хотів, бо він ніколи ще не розповідав мені жодної історії, та я й не так щоб дуже хотів спати.

Отож, умостившись якнайзатишніше в постелі, я став слухати.

ОПОВІДКА ДЯДЬКА ГАРРІ

Той, хто за часів моєї молодості, року десь так 1910, пробував стати моряком, мав добру мороку, бо на цю роботу знаходилося більше охочих, ніж було потрібно. Крім того, на корабель, як правило, наймали не поодинці, а невеличкими гуртками. Скажімо, трьох моряків, що добре притерлися один до одного, могли взяти скоріше, ніж одного.

Через те я тоді умовив Карстена Гайкенса та Варта Ольсена найматися разом зі мною. Ми знайшли пароплавство, що погодилося нас узяти. Другого дня, о восьмій ранку, ми мали з'явитись до його контори.

Але за день перед тим Варт, узагалі не бозна-який здоров'яга, ні сіло ні впало захворів на грип, та ще з такою високою температурою, що ми вже боялися найгіршого. Лікар, якого ми до нього запросили, заявив: Вартові доведеться щонайменше тижнів два лежати в постелі, перше ніж він зможе знов зіп'ястися на ноги.

Це перекреслювало всі наші плани, бо пароплавство поставило виразну вимогу: троє моряків, що добре притерлися один до одного… Без Варта Ольсена нам туди й не потикайся. І ми вирішили підвести свого товариша на ноги бодай на час нашого візиту до контори, застосовуючи задля цього всі можливі ліки, що їх бідоласі довелося споживати конячими дозами. Проте другого дня о сьомій ранку, коли ми мали вирушати, температура в Варта була така самісінька, як перед тим, і почував він себе навіть гірше, ніж учора.

— Що ж, доведеться розпрощатися з цією надією на роботу, — сказав Карстен Гайкенс. — Дарма, може, згодом пощастить натрапити на ще кращий корабель.

Я притакнув, хоч зовсім не уявляв собі, чим нам до того часу сплачувати за готель, бо гроші в нас уже всі вийшли. А треба ж було ще щось і їсти, щоб якось ходити по світі.

Мабуть, хворий Варт думав те саме, бо несподівано підвівся з постелі, вмиваючись потом і заточуючись, і сказав:

— Треба йти! Розітріть мене гарненько рушником. Якось я вже та відбуду там, у конторі, комедію. А вирушає корабель у море аж післязавтра. До того часу я, може, підведуся.

Становище наше було таке скрутне, що ми, двоє здорових, не заперечили йому, попри всі гризоти сумління. Ми добре розтерли Варта, напоїли міцним чаєм з ромом, а тоді всі троє подалися в гавань, до контори пароплавства.

На лихо, Варт уже дорогою ледве переставляв ноги. Кінець кінцем нам довелося взяти його з обох боків попідруки й так вести. Перед дверима контори він — укотре вже! — вмився потом і так поблід і знесилився, що ми завагались — вести нам його такого до контори чи краще не треба.

Тоді Вартові спало на думку, щоб ми сказали там, у конторі, ніби він трохи перебрав. Бо ми знали, в пароплавстві п'яного матроса привітають усе ж таки краще, ніж хворого.

Отож Карстен Гайкенс утер Вартові обличчя хустинкою й трохи потер, щоб воно здавалося не таким блідим, і ми, всі троє, з Бартом посередині, увійшли до контори. Там, власною персоною, сидів сам старий скнара Раймерс, власник пароплавства.

Перше його питання було:

— Що не з ним? Хворих мені не потрібно

— Я-а-а… к-крихту п-перебрав. — Барт дуже добре вдавав п'яного.

— І часто це з ним буває? — запитав нас старий Раймерс.

— Та, власне, ніколи, — відповів я чистісіньку правду, бо ж Барт Ольсен був непитущий. — Через те йому й недобре зробилося, хоч і випив зовсім мало. Учора в його сестри було весілля, пане Раймерсе.

— А-т-тож, у Гер-рди, — насилу повернув язиком Барт, що взагалі не мав ніякої сестри.

Згадка про весілля начебто трохи власкавила судновласника. Він дістав із шухляди письмового столу анкети й заходився ретельно їх заповняти, ставлячи звичні запитання. Сісти він нас не запросив.

Так ми й простояли майже годину перед його письмовим столом, а тим часом Вартові робилося дедалі гірше. Помітивши, що він ось-ось зомліє, ми поторсали його й почали якомога голосніше й безтурботніше підсміюватись над його «сп'янінням». Барт щось відповідав кволим голосом, і далі вдаючи п'яного. Ми весь час боялися, що він упаде, а цього не можна було допустити, бо за тих часів діяло тверде, хоч і неписане правило: підпилий моряк мусив будь-що бадьоритись, а ні, то його враз би витурили.

Не пам'ятаю, як уже ми вийшли з тієї контори, бо мені й самому там аж млосно стало: адже весь той час треба було не лише підтримувати Барта, а й пильнувати, щоб не сталось несподіванки. Знаю тільки, що старий Раймерс за всіма належними приписами увів нас до складу корабельної команди і що Барт, тільки-но ми зачинили за собою двері, так і осів додолу, мов хисткий човник під воду.

Наш знайомий лікар із клініки тропічних хвороб лаяв нас на чім світ, дізнавшись, що ми встругнули з Бартом Ольсеном. Одначе той же таки лікар, чоловік наполегливий і працьовитий, сяк-так підлікував нашого товариша. Два дні згодом він зміг разом із нами зійти на корабель.

У морі ми намагалися робити за Барта всю роботу й відстоювали за нього вахту. Коли ж прибули до Мальме в Швеції, він на той час уже так піддужчав, що ввечері пішов з нами на берег і навіть випив грогу.

Ми ніколи не забували, як він тримався тоді, в Раймерса, щоб ми всі не сіли, як кажуть, на мілину. Для Барта Ольсена я й тепер, коли треба буде, вкраду всі вітрила з корабля, як мовиться між моряками.

Дядько Гаррі скінчив свою розповідь, і я, вкотре вже, подивувався тому, як нібито зовсім не героїчні люди за певних обставин немовби переростають самих себе і поводяться героїчно. Із Барта Ольсена став тепер мирний домовласник, він має дружину, кругленьке черевце, трьох дочок і силу-силенну часу, щоб правити теревені.

Коли дядько Гаррі спитав, чи сподобалася мені його оповідка, я твердо відповів «так» і додав, що він дуже гарно й цікаво розказує.

— У цьому будинку оповідачі ростуть, наче гриби після дощу, — промовив я.

Та дядько Гаррі сказав, що тут не в тім річ.

— На невеличкому острові, коли здебільшого, так би мовити, стоїш у гавані, треба ж якось та збавляти час. Отак і розказуються оповідки. Ну, а тепер будемо гасити світло. Спи, Хлопчачок! На добраніч!

— На добраніч, дядьку Гаррі!

Світло погасло, і я заснув так хутко, що навіть не встиг подумати про те, як утомився за весь цей сповнений пригод день.

НЕДІЛЯ,

в яку ми добре снідаємо й розмовляємо про Зігфріда. Цього дня перевіршовано останню пригоду Геракла й розказано історію прадідуся-омара. Потім ми знайомимося з особливо любим прадідусеві героєм. Закінчився цей день незвично.

Другого дня вранці стіл просто вгинався від наїдків: по-перше, була неділя, а по-друге, вернулися ж наші моряки. Тут було й квасне, й солоне — на моряцький смак, були смажені й мариновані оселедці, й шинка, й гострий сир розмаїтих гатунків; були, як і кожної неділі, й солодощі кекс Із родзинками, всяке повидло, зірочки з корицею і вчиняні коржики.

Надворі стояла холоднеча. Віяв пронизливий вітер, зривався навіть ріденький сніг. А в нашій оселі панували тепло й затишок.

Це була остання неділя перед різдвом. Весь острів пропах духом анісових коржиків і зірочок з корицею.

У всіх у нас був пречудовий настрій, і горішня бабуся з нагоди неділі не обурювалася, що за сніданком усі розмовляли, та ще й про поетів і героїв, про оповідки й балади. Вона навіть сама докинула кілька влучних реплік про героїв. Тільки в одному й не можна було переконати вона, як і долішня бабуся, вважала принца Зігфріда, з його шапкою-невидимкою і чарівним мечем, за найбільшого героя в світовій історії.

— А який із нього був красень! Просто диво! — казала вона. Горішня бабуся, звичайно, вважала, що герої неодмінно мають бути красенями.

На це прадідусь добродушно зауважив, що він, мовляє, аж ніяк не проти героїв-красенів, але, на жаль, краса й героїзм зовсім не пов'язані між собою.

— Коли між мужнім серцем і вродою є якийсь зв'язок, — додав старий, — то він занадто таємничий, і його так собі просто не поясниш. А щодо Зігфріда, люба Маргарето, то він, безперечно, був дуже вродливий юнак і вмів добре фехтувати й гарцювати на коні. Але героєм, здається мені, Зігфрід не був.

— Що? — вигукнула горішня бабуся. — Зігфрід не був героєм? Чи ви часом не хочете бути розумнішим за наших славетних давніших поетів? Хіба ж ви не знаєте отого чудового вірша про Зігфріда?

— Та щось таке пригадую, — хитрувато сказав прадідусь. — А може, ти його пам'ятаєш?

— Звісно, пам'ятаю.

Коли йшлося про її ідеали, горішня бабуся ладна була на все, навіть на декламування віршів.

Отож ми й почули в її виконанні всім нам добре відомий вірш Людвіга Уланда

Меч Зігфріда

Остання строфа в горішньої бабусі пролунала просто-таки мов удар грому. Тепер вона переможно, з викликом дивилася на прадідуся.

А Старий Хлопчак усміхнувся й мовив:

— Цей вірш, люба Маргарето, доводить саме те, що я хочу сказати: Зігфрід — не герой, а просто дуже добре натренований хлопець.

— Натренований? — проказала бабуся, насупившись.

— Атож, натренований у мистецтві двобою, й годі. Як хочете, я вам проілюструю це віршем.

— Чиїм віршем? — ущипливо спитала горішня бабуся. — Славетного поета чи вашим власним?

— Моїм, — скромно сказав прадідусь. — Може б, ти все ж таки його послухала, Маргарето?

— А де ж я дінуся? — зітхнула вона.

І прадідусь — куди тихіше, ніж горішня бабуся, аж ніяк не театрально, — прочитав нам свого вірша:

Юний Зігфрід

Горішній дідусь, дядько Яспер і дядько Гаррі старанно вминали снідання, і я помітив, що вони не хочуть нічого казати, поки не вислухають думки горішньої бабусі. І вона не забарилась її висловити — цього разу незвичайно мирно й лагідно:

— Відомий поет, — сказала вона, — називає Зігфріда героєм і доводить це віршем на тринадцять строф. А вам, тату, щоб довести, що Зігфрід не герой, треба було аж чотирнадцять строф. Чи не здається вам, що це кумедно?

— Ні, Маргарето, — й собі лагідно відповів прадідусь. — Мені здається, що це цілком природно. Хто висловлює твердження, скажімо, про те, що Зігфрід — герой, той може викласти його стисло, без особливих пояснень, як, наприклад, пан професор Уланд у своєму вірші. А хто хоче його спростувати, той мусить за допомогою низки логічних доказів грунтовно доводити хибність цього твердження. Я й так дивуюся, що мій вірш вийшов довший від Уландового тільки на одну строфу.

Прадідусь зіперся на стіл, з натугою підвівся й, поволі походжаючи від столу до дверей і навпаки, додав:

— Твердити щось зуміє кожен йолоп, — хоч я цим зовсім не хочу сказати, ніби пан професор Уланд був йолоп, — а спростувати твердження — на це вже треба кебети. Нам із Хлопчачком доводиться добряче ворушити мізками, щоб одне по одному спростовувати всі бездумні давні твердження щодо героїв.

Зненацька прадідусь спинився, здивовано подивився на нас і запитав:

— Що сталося? Чого це ви в мене втупилися?

— Того, що ви ходите, прадідусю, — сказав я.

— А господи! — Старий Хлопчак ляснув себе долонею по лобі. — Я так забалакався, що й забув: я ж хотів приховати це від вас. Я тільки-но добрав смаку в кріслі на колесах: така краса, ніхто тебе не турбує.

— А інших можна турбувати й лякати, скільки тобі заманеться, — ущипливо докинула горішня бабуся.

Старий Хлопчак, важко опустившись на стілець біля столу, мовив:

— Ось не перебільшуй, Маргарето. Лякати я тебе ніколи не лякав. Просто радів, що в кріслі на колесах можу спокійно сидіти наодинці зі своїми думками. Так-бо, Хлопчачок?

Я кивнув головою, але не втерпів і спитав, відколи він почав ходити.

— Власне, лише відпозавчора, — признався старий, — але вправлявся я щодня потроху ще й перед тим. У моєму віці не можна просто день у день сидіти в кріслі на колесах. Так і заіржавіти не довго.

— Той не заіржавіє, хто дбає про своє здоров'я, — напалася на нього горішня бабуся. — . Коли ж ви у вашому віці, тату, хочете вибрикувати, наче молодий жеребчик, то щоб, зрештою, не вийшло як ото з богатирем у баладі.

— А що з ним сталося, Маргарето?

Тоді горішня бабуся продекламувала:

Прадідусь гучно зареготався.

— Ти все зображуєш у чорному світлі, Маргарето, — сказав він дочці. — Та це тому, що ти за нас турбуєшся. Я розумію.

Попри всі бурхливі суперечки, то був мирний, приємний сніданок зимової передсвяткової неділі. Горішній дідусь, попоївши оселедця і взявши собі шинки, з видимим задоволенням слухав словесне змагання, та й дядькам Гаррі та Ясперові воно нібито нітрохи не псувало апетиту. Я й сам залюбки стежив за ним.

А проте кінець балади про старого богатиря, який востаннє підводиться перед смертю, знову збудив у мені невиразний страх за прадідуся. Так немовби десь ударили на сполох.

І коли після сніданку ми сходили на горище, — Старий Хлопчак ступав східцями з натугою, але твердо, — я ніяк не міг прогнати думки, що прадідусь заради мене на недовгий час перед своїм кінцем востаннє напружив сили, щоб пройти зі мною цілу галерею істинних і фальшивих героїв. Мені здавалося, що він приносить себе в жертву заради мене.

Ця думка так запанувала наді мною, що, коли ми, нарешті зайшовши до південної кімнатки, сіли до писання, з неї народилась оповідка.

Прадідусь сказав, що, мабуть, тепер, коли ми обидва знову можемо ходити, мене відішлють додому, до батьків. Тому треба нам, так би мовити, завершувати своє дослідження героїзму.

— Я пропоную, — сказав він, — щоб кожен з нас змалював свого улюбленого героя. В оповідці.

Я погодився. І, поглядаючи на сіре море за вікном південної кімнатки, написав на звороті шпалери оповідку про старенького омара. А тим часом прадідусь, поклавши прасувальну дошку на бильце свого крісла, писав оповідку про свого улюбленого героя.

Писали ми довгенько. Навіть після обіду ще списували свій сувій шпалери. Зате скінчили кожен свою оповідку ще перед тим, як треба було світити світло.

Нетерплячий почути прадідусеву думку, я хотів був, як звичайно, зразу й прочитати йому свій твір. Але Старий Хлопчак сказав:

— Завершімо своє дослідження героїзму, як годиться, Хлопчачок. Я щодня читав тобі по баладі про Геракла, який є взірцем героя античної давнини. Сьогодні мені б хотілося розповісти у віршах про його останній уславлений подвиг, а тоді вже познайомимо один одного зі своїми улюбленими героями. Згода?

— Згода, — сказав я.

Тоді знову розгорнуто зошита в чорній цератовій обкладинці, і я вислухав баладу про останній подвиг Геракла.

Балада про Геракла та райські яблука

Востаннє згорнуто чорного зошита в цератовій обкладинці, в якому вмістилось чи не все життя, всі подвиги й страждання Геракла.

Прадідусь поклав зошита на «Моряцькі щорічники» на комоді й спитав:

— То як тобі ця пригода?

— Цікава, тільки дуже довга, прадідусю.

— О! — засміявся Старий Хлопчак. — На це я тобі скажу, що вона в мене ще й добре скорочена. Про боротьбу Геракла з велетнем Антеєм і про переправу через бурхливу гірську річку я в цій баладі лише натякнув. А про орла, що карав Прометея, про лихого чаклуна Бузіріда, про Ематіона, богиню Афіну, що повернула Гесперідам райські яблука, я навіть не згадав.

— А чого, прадідусю?

— Того, що довкола цієї Гераклової пригоди обплелися, мов ліани, численні інші міфи, казки та перекази. Я їх відтяв. І залишилася пригода з райськими яблуками.

— Вона й у Біблії є, еге ж, прадідусю?

— Атож, Хлопчачок, такий переказ є і в Біблії. Але там Адамові за те, що зірвав райське яблуко, довелося разом з Євою назавжди покинути рай. А Геракл, син бога Зевса, ніс на своїх плечах земний тягар лише якусь часинку. Потім він скинув його з себе, став знову вільним і навіть безсмертним: він-бо відніс райські яблука назад.

— То навіщо ж тоді все це, прадідусю? Нащо було стільки докладати сил, здобути райські яблука, а тоді взяти й віднести їх знов назад?

— Та бач, Хлопчачок, для Геракла ті яблука нічого не важили. Він приніс їх з наказу Єврисфея.

— Та вони ж і Єврисфеєві були непотрібні!

— У тім-то й штука, Хлопчачок. По суті, ці яблука нікому не потрібні. Подвиг було вчинено заради самого подвигу, заради захоплення ним. Без глибшої життєвої потреби й певної мети. Він захоплював як щось прекрасне. Ось як ваза, як картина чи як статуя.

— Але ж геройський подвиг без мети й потреби — дурість, прадідусю!

— Я й сам такої думки, Хлопчачок! Та стародавні греки, для яких краса важила дуже багато, гадали інакше. І все ж таки й вони, мабуть, помітили, що з цим ідеалом героя не все гаразд.

— Як-то?

— Бо пізніші Гераклові подвиги, — їх у чорному зошиті немає, — вже цілком інакші, Хлопчачок. Він нібито служив лідійській цариці Омфалі й пряв їй вовну, а вона собі тим часом прогулювалася в його левиній шкурі. Потім начебто він у нападі божевілля погубив своїх дітей. І зрештою нібито помер у муках — від масті, якою натерла його ревнива дружина, і в зблисках блискавиць і гуках грому цей напівбог буцімто злетів у небо.

— То був Геракл героєм чи, може, ні, прадідусю?

— На це запитання є аж три відповіді. Як людина він був тим, хто зумисне шукав небезпек, тим, хто зробив з геройства своє ремесло, — на зразок Зігфріда. Для стародавніх греків, які мали його за приклад для наслідування, Геракл, — той, хто спустився навіть у понуре царство тіней, — частенько бував героєм. А як міф він не є ні істинним, ні фальшивим героєм, а є просто символом — знаком краси й жахіття сонця.

Після такої складної прадідусевої відповіді я якусь хвилину замислено сидів на канапці. Тоді вголос полічив на пальцях:

— Геракл — людина, Геракл — приклад для наслідування, Геракл — міф, символ сонця. А ви б не розтлумачили мені все це ще раз, прадідусю?

— Ні, Хлопчачок, не хочу. Або й не можу. Я просто хотів показати тобі образ героя давнини таким, як він дійшов до нас, — з усіма виямками й тріщинами. А втім, ми з тобою мали намір говорити про людей, а люди не народжуються героями, й серед них немає героїв за фахом. Вони не з власної волі опиняються в таких обставинах, що вимагають героїзму. Й чи стане людина в цих обставинах героєм, залежить від неї. По-моєму, це видно з тієї оповідки, яку я оце написав.

— Із моєї, здається, також видно, прадідусю.

— Тоді читай спершу ти свою, Хлопчачок. Тільки підкинь у грубку вугілля. Та засвіти світло.

Я зробив те, що він просив, а тоді розгорнув на столі сувій шпалери й став читати.

ОПОВІДКА ПРО СТАРЕНЬКОГО ОМАРА

Поблизу невеличкого острівця, на підводному камені, жив старий-старий омар, на ім'я Крапп. За його поважний вік і мудрість усі омари дуже шанували старенького й шанобливо називали паном Краппом. Тому й ми його так зватимемо.

На жаль, камінь, де жив пан Крапп, зовсім не був безпечною місциною для життя омарів. Рибалки з сусіднього острівця щоліта спускали близенько від того каменя в море верші — ловити омарів, поклавши туди щонайліпшого омарячого корму. І той корм принаджував до верш цілі табуни омарів. Не одному довелося розлучитися з життям, бо їм геть туманіло в голові від смачного духу ласощів у вершах.

А коли вже який омар понадився на ті ласощі й попався у вершу, то нізащо не міг вибратись на волю. Другого ж ранку його вкупі з іншими омарами витягали на поверхню, а там тверді руки рибалок хапали омара за вкриту панцером спину, вкидали в якусь чудну посудину з водою, — а далі його продавали, варили і врешті, коли синявий омарів панцер робився від окропу геть червоний, з'їдали під майонезом.

Тільки старий і мудрий пан Крапп знав, що робиться з тими омарами, яких заманюють у вершу. Він, добираючи найяскравіших слів, невсипуще застерігав омарів від підступних людських пасток.

Та всі ті застереження були даремні. Голод і недосвідченість щоліта знаджували не одну сотню омарів у страшні верші, а там і в каструлі.

Не раз і не два водив пан Крапп старих і молодих омарів близько до верш і показував крізь дірочки на бранців, які, наївшись досхочу, тужили й плакали, марно благаючи, щоб їх порятували з верші. Бо хто там опинився, той пропав навіки.

На жаль, застереження пана Краппа нікого не рятували ні від голоду, ні від невідання. Вони йшли за вітром, чи, краще сказати, за водою: смачна пожива, як і доти, хмарами заманювала омарів у верші.

— Що там той пан Крапп знає про життя нагорі! — втішали вони себе. — А може, нам буде й непогано?

А був у пана Краппа правнук — розумненьке омареня на ім'я Кліппі. Ото він однісінький і слухався порад свого прадідуся — десятою дорогою обминав верші.

Проте одного літа, коли з кормом було дуже вже сутужно, навіть Кліппі не зміг опертися могутній силі пахощів, які пливли від верші, дратували його нюх.

— Гляньте, прадідусю, — сказав він до пана Краппа. — Омари у верші їдять досхочу, і ніхто їх не кривдить. А може, ви помиляєтесь, і з ними не станеться нічого поганого?

— Дитино ти, дитино, — зітхнув пан Крапп, — постривай, нехай-но вони наїдяться та кинуться шукати шляху на волю! Як побачиш, то, може, порозумнішаєш!

Але малому Кліппі того дня так допікав голод, що в нього ніби розум затьмарився. «А може, прадідусь і помиляється?» — вперше подумав він і твердо вирішив залізти у вершу, щоб хоч раз угамувати голод смачною їжею.

Коли пан Крапп помітив, що малий уже не слухається його застережень, він тяжко зажурився і сказав:

— Ніж лізти у вершу тобі й згинути безславною смертю, то краще я перший полізу в ту смертельну пастку, — хай тебе остереже мій приклад.

Старий пан Крапп тайкома сподівався, що Кліппі злякається й стане обачнішим.

Але голодному не до обачності. Тому Кліппі сказав:

— То лізьте, прадідусю, там-бо стільки їжі! Побачите, що нема чого боятися. Скоро ви й мене за собою покличете.

І старий добряга з сумом у серці важко побрався у вершу, впав, як і призначили людські хитрощі, на дно й опинився в пастці.

— Ну, прадідусю, — гукнув йому Кліппі в дірочку, — правда ж, нічого страшного? Чого ж ви не беретесь до корму?

— Мені вже корму не треба, — зітхнув старий. — Незабаром, може, навіть завтра вранці, мене вже не буде на світі. А той, хто йде на смерть, не відчуває голоду.

Аж тепер малий Кліппі побачив, що пан Крапп остерігав його не марно. Аж тепер йому раптом зробилося дуже страшно за прадідуся, і він гукнув:

— Не кажіть такого! Вилазьте, прадідусю! Я вам допоможу!

— Запізно! — сказав пан Крапп із верші. — Звідси я вже ніколи не виберуся, Кліппі, навіть із твоєю допомогою. Та не журися, я старий і однаково довго не прожив би. Прощай і віднині остерігай омарів перед людською підступністю!

Довгі клешні Кліппі тремтіли від великого зворушення… Він хотів був щось сказати, але в ту мить вершу підняли догори, і прадідусь навіки зник з його очей і з його життя.

Відтоді остерігати своїх омарів перед небезпекою став Кліппі. Він опиняється в них на дорозі, коли вони з голоду квапляться залізти у вершу. І декотрих щастить урятувати. Та більшість ловиться, їх варять і з'їдають. А все ж таки це добре, що серед омарів знов є той, хто їх остерігає. Той, кого старий пан Крапп навернув на розум, заплативши за це своїм життям.

Коли я дочитав, прадідусь поглянув на мене, перехиливши голову набік, і сказав:

— Старий омар, що жертвує собою ради інших, — герой, Хлопчачок. Це безперечно так. Але якщо це якимсь чином стосується нас із тобою, якщо ти гадаєш, що я в будь-який спосіб жертвую собою задля тебе, то ти помиляєшся. Я не герой. На щастя, життя ніколи не вимагало від мене героїчного подвигу.

Я квапливо запевнив Старого Хлопчака, що, пишучи свою оповідку, більше думав про саме писання, а не про нас із ним. Я й сам тепер добре бачив, що в оповідці вилився мій страх за прадідуся, отож вона таки стосується нас із ним.

Та старий повірив у мої заперечення і, як сумлінний дослідник героїзму, оголосив, що мій пан Крапп — справжній, бездоганний герой.

— Він став героєм мимоволі чи, краще сказати, проти власної волі. Але, зважившись, він пішов на подвиг спокійно, віддав своє життя заради істини й витримав усе, що мусив витримати той, кого живцем кидають в окріп. А мій герой, Хлопчачок…

Саме в ту мить знизу почулося:

— Йдіть пити каву!

І прадідусь не встиг нічого сказати про свого героя. Довелось нам знову спускатися з високості в діл, де владарюють хатні господині. Але ми зробили це не без приємності. Адже й поетам та дослідникам потрібно підживлятись, і хрумкеньке, свіже печиво смакує їм ніяк не менше, аніж морякам.

Як і передбачав прадідусь, горішня бабуся почала закидати про те, що мене вже треба виряджати додому. Вона не казала цього навпростець, але раз у раз натякала, що ми, мовляв, обидва вже на ногах, і що опалення горища дуже дорого обходиться, і що життя, кінець кінцем, — то не сама лишень поезія.

Наші моряки скоса зиркали на нас і посміювалися на всі ці міркування, які горішня бабуся висловлювала, — не зразу, а через певні проміжки часу, — поки ми й скінчили пити каву. Прадідуся, видимо, також бавили ці хитрощі горішньої бабусі. Зате мене лякала ця її віра в прадідусеве одужання. Я був певен, що він лише вдає здорового, а насправді почуває себе гірше, ніж будь-коли досі. Я бачив, як тремтіла його рука, коли він брав зі столу чашку з кавою, і мені здавалося, що губи в нього ніколи ще не були такі сині, як сьогодні. Нехай би він краще не читав мені своєї оповідки, думав я, а негайно ліг у постіль, і нехай викличуть лікаря.

Та ніхто, крім мене, начебто й не помічав нічого. Випивши каву, Старий Хлопчак веселенько побрався на горище і, кваплячись познайомити мене з своїм героєм, задоволене бухнувся в крісло на колесах, мовби хтозна-який здоровань.

— Те, про що я хочу тобі прочитати, Хлопчачок, діється в Чорногорії, — почав він. — Колись я й сам там побував. Жили там войовничі люди, які дуже цінували героїзм, траплялися й фальшиві герої. І саме там зустрів я справжнього героя… Може, підкинемо вугілля?

— Та ні, прадідусю! Нехай те перегорить. Читайте.

— Ну гаразд. Слухай.

І він став читати, не знявши сувою шпалери з прасувальної дошки.

ОПОВІДКА ПРО ХЛОПЧИКА

У Чорногорії, країні суворих гір, жив колись хлопчик з великими, майже зовсім чорними очима, що звався Блаже Брайович. Так сталося, що серед багатьох таких, як сам, тільки він умів читати й писати, — Блаже, на його ж таки прохання, навчив цього сільський священик.

Усі однолітки Блаже мріяли чимскоріше викохати вуса і взяти до рук рушницю, а він хотів для себе одного — набратися розуму, щоб не поступатися навіть перед самим архієпископом.

Хлопчиків батько, Раде, суворий велетень, що любив свій пістоль і рушницю, як хто інший свою люльку, називав сина ягням і часто з тривогою питав сам себе: «Що ж із ним буде, як прийдуть вовки?»

Цей жилавий і дужий чоловік називав вовками не турків, проти яких чорногорці століттями вели партизанську війну, а своїх-таки одноплемінців — чоловіків з того роду, що здавна ворогував із його власним.

Бо за тих часів у Чорногорії ще панувала кровна помста, — мов невигойна хвороба, переходила вона з покоління до покоління. І героїчна пісня невеличкого народу, що чинив у горах мужній опір турецькому засиллю, була водночас жалобним голосінням народу, що сам себе знекровлював міжусобицями й чварами. Чоловіки одного роду вбивали чоловіків іншого, бо ті колись звели зі світу їхніх кревних. І здавалось, що цьому не буде кінця-краю.

Помщатися жінкам і дітям вважалося ганебним, вигублювали самих чоловіків. Мати й дві сестри Блаже злякано уривали розмову чи роботу, коли в горах раптово лунав постріл, бо ним могли вбити не ведмедя або зайця, а Раде, чоловіка й батька.

Блаже й сам спершу здригався, почувши луну пострілу, що відбивалася від стін гірських ущелин. Та коли він побільшав і добре навчився читати й писати, страх за батька вже не так його мордував. Хлопець зрозумів, що батько, хоч і бував несамовитий у гніві, міг при потребі бути обачний і хитрий, мов лис. Тому Блаже тепер трохи не так потерпав за батькове життя. Та його щораз дужче облягали думки про те, що чоловіки, озброївшись пістолями й рушницями, блукають у горах, охоплені жадобою помсти, а хату, дітей і поле скинули на жіночі плечі. Частенько він, бувало, лежав у своїй білій з чорним облямуванням гуні на траві під гранатовим деревом, поклавши біля себе Біблію — єдину книжку, що була в господі.

У цій книжці він прочитав такі слова, яких ніколи не чув від чорногорців, навіть від самого архієпископа. Тому він вважав їх таємницею, якої не можна вимовляти вголос. Вони вчили прощати, ба навіть любити своїх ворогів. Вони казали про сумирних духом, про блаженних, що злинуть на небеса невинними, як діти.

А коли він зводив очі й дивився вгору, на зелений лист гранатового дерева, поміж яким рум'яніли ще не зовсім достиглі плоди, у пам'яті його вставав веселий дядько Петар, материн брат. Того ясного сонячного ранку під оцим деревом він кричав і заточувався, мов п'яний, а з-під притиснутої до грудей руки сочилася кров… Тут, під оцим деревом, він упав обличчям у траву й вигукнув свої останні слова:

— Помстіться за мене! Це були…

Дядько Петар так і не встиг назвати своїх убивць. Він помер ще перед тим, як надвір повибігали жінки.

Отоді Блаже охопив священний гнів. Він знав, хто вбив дядька Петара, хоч той і не назвав імен убивць. Це могли зробити тільки Джурановичі, кревні вороги їхнього роду.

І над тілом свого мертвого дядька Блаже заприсягся, що, коли стане дорослим чоловіком і візьме до рук рушницю, убивця кров'ю заплатить за кров родича.

Та кара спіткала вбивцюраніше — за дядька Петара відплатили. Батько Блаже прохромив винуватця кинджалом, зустрівши серед гір у лісі. Тоді Джурановичі забили найменшого батькового брата Леку, красеня з тендітними руками.

Тепер треба було помщатися вже не за дядька Петара, а за дядька Леку. Страшна ворожнеча не минала, й не було надії, що вона колись таки минеться.

І Блаже став із жахом думати, що, може, йому доведеться — ножем чи кулею — вкоротити віку малому Іво, тому самому, з котрим вони удвох так часто ловили форель, поки ще Блаже не знав, що Іво — з роду Джурановичів, їхніх смертельних ворогів.

Блаже не бачив більше ніякого сенсу в цій безнастанній кривавій грі. Він згадував таємничі слова з Біблії, мріяв про царство миру. Він не хотів більше брати участі в цій кривавій веремії.

Тому в нього трохи серце не вискочило з грудей, коли одного дня батько сказав, що на ту п'ятницю обидва ворожі роди — Джурановичі й Брайовичі — мають зібратися на розмову й покласти край чварам.

— А що сталося, тату? — спитав Блаже, завмираючи з подиву.

— Один із Джурановичів застрелив твого діда Крсо. Я міг помститися того ж таки дня…

— І не зробили цього? — вихопилося у Блаже.

— Ні, не зробив. Не зробив, бо брат мерзенного вбивці, отой потурнак Хаджі, цілував мої черевики й благав дарувати їм цю страшну провину й укласти між нашими родами мир.

— І ви уклали з ними мир?! — радісно вигукнув Блаже.

— Та ні, сину, ні. Як же я мав сам-один вирішити за всіх, за цілий рід? Я лише взяв та полічив, скільки чоловіків зосталося в нашому роду і в роду Джурановичів. І побачив, що коли ворожнечі не спинити, то обидва роди незабаром зникнуть. Ось чому нам треба відмовитися від помсти й замиритись будь-що-будь. У п'ятницю збираємося на лузі — домовлятись. Ти поведеш мого коня.

— Авжеж, тату, — сказав Блаже. І знов почервонів з радощів.

Розмова між двома родами провадилася на лузі під крутою скелею. Був полудень. Сонце стояло високо. Повітря було сухе й гаряче. Як звичайно, на велику раду зійшлися всі: жінки в чорному, діти в ясному, чоловіки, вбрані яскраво, усі в гаптованих безрукавках, декотрі з пістолями за поясом.

Кожна родина йшла до місця зборів так, як велів звичай: господар їхав верхи, старший син вів його коня, а позаду йшла решта родини.

З нехіттю в серці, трохи не останній їхав на луг велетень Раде. Похмуро височів він на чорному огирі, якого вів за поводи Блаже. Під'їхавши до Брайовичів, що розташувалися на лузі ліворуч, Раде, тепер старший у їхньому роду, зупинився. Моторно, дарма що мав понад п'ятдесят років, він скочив з коня й сів на великий камінь, з якого мовчки підвівся на його появу хтось молодший. Навіть сидячи, Раде вивищувався над усіма Брайовичами.

Коротко привітавшись із своїми, він кинув погляд на Джурановичів, що сиділи по той бік лугу, й пробубонів:

— А, бодай би ви в пекло запалися!

— Тоді й ми западемося вкупі з ними, Раде, — спокійно сказав старий пастух, що не мав ні дружини, ні дитини, через те не мав і права голосу на раді.

— Атож, і ми вкупі з ними западемося в пекло, як не покладемо краю нашим чварам. На те ми й тут, господи помилуй!

Коли ж почалася розмова, в якій брали участь лише голови родин, Раде обізвався перший, а невдовзі він уже стояв посеред лугу й промовляв від імені всіх Брайовичів.

Саме як батько виходив на середину, Блаже несподівано побачив по другий бік лугу серед Джурановичів свого колишнього товариша Іво й кивнув йому головою. Той аж очі витріщив з дива — чи не зразу впізнав Блаже, чи його так приголомшило, що з ним вітається хтось із ворожого роду. Так хлопці уклали між собою мир, коли дорослі були ще дуже далеко від замирення.

Переговори почалися в не дуже сприятливий час: обидва роди ще оплакували вбитих, бо вбивству Крсо передувало вбивство одного з Джурановичів. Надто свіжі були біль і туга. А тим часом розмова вимагала поміркованості й тверезого розуму. Ледве притамована ненависть до вбивці могла щохвилини затопити все, як вода, що прорвала греблю.

Та Раде, батько Блаже, приборкавши свій власний гнів, поки що не давав волі й гнівові інших. Коли плач за батьками, чоловіками й братами залунав на повний голос, коли обидва роди почали перелічувати кожен своїх убитих, він підняв руки догори і, діждавшись, поки скарги по обидва боки лугу вщухли, гукнув:

— Ми прийшли сюди не на те, щоб перелічувати мертвих і розтроюджувати наш гнів. Ми зібралися, щоб наші роди не занепали, не звелися нанівець. Озирніться кругом себе! Скільки тут дружин без чоловіків? Скільки дітей без батьків? Ні вам, ні нам не забракне ні зброї, ні несхибних рук, щоб зробити й решту жінок удовами, а дітей сиротами. Не зі страху чи кволості хочемо ми досягти замирення, а з доброго намислу й розважності. Якщо кривди минулого візьмуть тепер над нами гору, якщо ми замість слів заговоримо одне з одним зброєю, то прощавай наше майбутнє! І Джурановичів, і Брайовичів! Обидва наші роди вигинуть, зостануться лише безпорадні вдови, що прокленуть і пам'ять своїх чоловіків — батьків своїх дітей!

Увесь час, поки батько промовляв, Блаже сидів, прикипівши очима до його обличчя. Ще ніколи хлопець нікого не слухав з такою увагою. Навіть проповіді архієпископа у дні найбільших свят. Ніколи ще не чув Блаже від батька таких слів: Раде вперше закликав чоловіків обох родів до тверезого розуму й розважності у вчинках. Хлопцеві здавалося, що батько своїм кожним словом розбиває страхітливий ланцюг кривавої помсти, яким усі вони скуті. Його поривало схопитися з місця, обняти батька. Але в цих твердих і гордих чоловіків таке могло викликати хіба що сміх.

А втім, чимало тих, що тут зібралися, були вдячні Раде за його слова. І коли він, широко розвівши руками на обидва боки, гукнув: «Хто за мир, підведіться!», вони відразу зірвалися на рівні, а далі один за одним почали підводитися й інші, аж поки на всьому лузі, до самої скелі, вже не сидів жоден чоловік.

— Хай буде мир! — вигукнув Раде, звівши руки догори.

Але не встиг він ще їх опустити, як стара Анджа Джурановичка, мати останнього вбитого, закричала:

— Ні! Не буде миру, поки не відплачено за мого сина!

— За нього вже відплачено, мамо, — сказав її найменший син, що стояв поруч матері, яка так і не підвелася разом з усіма.

— По-твоєму, це й є відплачено, коли його вбивця ще живий? — вереснула стара. — Я знаю вбивцю! Осьде він!

Аж тепер вона звелася на ноги й показала на одного юнака з роду Брайовичів. Потім знов сіла і з глумливим усміхом на зморшкуватому старечому обличчі крикнула до сина:

— Боягуз, хто не годен відплатити за рідного брата! Лайдак, хто боїться смерті дужче, ніж ганьби!

Всі ще стояли остовпілі від цього раптового спалаху ненависті, коли син Анджі блискавично вихопив з-за пояса пістоль і, майже не цілячись, натиснув на спусковий гачок.

Гучною луною відбився звук пострілу від скелі. Та луну заглушив лемент натовпу. Руки чоловіків мимохіть сягнули до пістолів, жінки перехоплювали той зловісний порух, а діти зчинили галас.

Ще хвилина — і щойно досягнутий мир перетворився б на криваву усобицю, якби Раде, скинувши руки догори, не ревнув до своїх:

— Кого поранило?

Це питання миттю заглушило лемент — усі зрозуміли Раде. На хвильку запала тиша — кожен чекав відповіді. Але ніхто не озвався. Зробилося так тихо, що можна було почути, як десь бекнуло ягня.

Тоді Раде обернувся до Джурановичів і сказав:

— Якби вцілило когось із наших, то вже б не було на світі й твого найменшого сина, Анджо. Тобі хочеться, щоб так тривало й далі? Ти не хочеш співати, колискової над своїм онуком? Хочеш померти безпотомно, як трухлявий пеньок, що ніколи вже не пустить зеленого пагона? Твій син не боягуз. Ми всі це знаємо. Ти наказала йому відновити війну, і він вистрілив. То накажи ж йому укласти мир. Вставай!

Стара жінка поволеньки підвелася з землі. Обличчя її було безвиразне. Малі очиці недовірливо обнишпорювали мовчазний натовп. Міцно стиснуті вуста не вимовили й слова. А все ж таки вона підвелася. Найостанніша.

І тоді Раде, знов простягти руки на обидва боки, сказав:

— Хай буде мир! — І повільно перехрестився.

Мир було укладено. Декотрі люди знову посідали. Декотрі розмовляли стоячи. Не один походжав лугом туди й сюди, а дехто попростував навіть до іншого табору.

Стара Анджа перша подалася додому, не мовивши синові жодного слова. За нею незабаром пішли й інші, ті, котрим хотілося дома, за пляшчиною, ще раз обміркувати всі події сьогоднішнього дня. Ті родини, в яких ще були батьки, рушили додому так, як велів звичай: батько верхи на коні, якого веде за поводи старший син, а решта родини — пішки, позаду.

Не хотів ламати звичаю й Раде. Він гукнув до Блаже, щоб той узяв за поводи коня. Але хлопець відповів:

— Я не можу, тату. Доведеться вам посадити мене в сідло.

— Що? — Раде рвучко обернувся й аж тепер глянув на сина: той сидів на траві дуже блідий і якось дивно скоцюрблений.

— Та що скоїлось? Ти хворий? — нетерпляче спитав він.

Цей велетень ненавидів хворіти сам і не любив, коли хворіли інші. Проте хлопець мав таки недужий вигляд. Він був як біль білий, очі в нього блищали.

— То що скоїлося? — знову сказав Раде, тепер уже не так гостро. Він навіть нахилився й приклав синові до чола руку. Воно горіло. Хлопця лихоманило.

Раде стурбувався.

— Що скоїлося? — втретє спитав він.

Тоді його син трохи підняв полу своєї гуні, і Раде побачив, що той затулив рукою рану. Його пальці й полотняна сорочка були в крові.

Раде випростався й закляк із розтуленим ротом, дивлячись на сина широко розплющеними очима.

— Тебе поранено? — спитав він.

— Так, — відказав Блаже. — Влучило в мене. — І, опустивши полу, додав: — Та ніхто не помітив. І ви не кажіть нікому. Відвезіть мене звідси. Отой військовий лікар з Подгоріци швидко мене вилікує.

Батько безпорадно стояв над сином. Він невиразно відчував, що цей хлопчина на траві — герой. Але таких героїв, що страждають і мовчать, він ще не знав. У ньому здіймався гнів проти цього мовчазного терпіння. І гнів на того, хто це зробив, — на сина старої Анджі. Й на всіх Джурановичів. І на цей мир, що не давав йому взяти рушницю й помститися за свою поранену дитину.

— Чом ти раніше не сказав, що тебе поранено? — дуже суворо спитав він.

— Тоді не було б миру, тату.

— Мир, куплений ціною крові дитини, — хіба це мир, Блаже?

— Той лікар мене вилікує неодмінно, тату. А що я втратив трохи крові, то дарма. Зате в нас відтепер буде спокій і злагода.

Зненацька Раде помітив, що хлопець важко дихає і що його змагає біль — він ось-ось зомліє. І тоді Раде зрозумів, що лікар зараз важливіший, аніж честь, гнів, помста й довгі балачки. Не промовивши більше й слова, він підняв Блаже, посадив його на свого коня й спитав:

— Ти можеш триматися однією рукою?

Блаже кивнув головою.

Тоді Раде гукнув жінок, що неподалік від них розмовляли з сусідками, й сказав їм:

— Гайда! Наглядайте за хлопцем. Йому потрібен лікар.

І перше ніж вони встигли щось запитати, Раде взяв огиря за поводи й повів геть із лугу. Кожен, хто забарився тут, стояв тепер і зачудовано дивився на невидану картину: найстарший у родині, цей гордий велетень-воїн Раде, вів за поводи свого коня, а в сідлі сидів його син, хлоп'як, у якого ще й пух під носом не висипався.

Один із Джурановичів, що мав себе за великого дотепника, гукнув:

— По-твоєму, коли мир, то вовк має доглядати овечат?

— Це овеча заплатило за ваш мир своєю кров'ю, — мимохідь кинув йому у відповідь Раде. — Анджин син підстрелив його, а він і не ойкнув, аби тільки ти мав оцей свій плюгавий мир, Джурановичу!

Аж тепер, довідавшись, що сталося, жінки заголосили. А чоловіки, які тим часом зібралися довкола, з подивом і захопленням дивилися на хлопця в сідлі. І коли старий бездітний пастух стягнув з голови шапку, решта чоловіків зробили так само.

Коли оповідка скінчилася і шпалера в прадідусевих руках скрутилася в сувій, я відчув, що й сам би скинув перед цим хлопцем шапку, якби зараз мав її на голові.

Яким далеким було моє «героїчне» спускання тросом від подвигу цього чорногорського хлопця, що важив своїм життям, аби дорослі, мудрі чоловіки не вбивали один одного! Коли я уявляв собі, який він був самотній серед них усіх, — із затаєною раною, із своїм німим болем і думкою, що, може, зробив не те, — він здавався мені справді великим.

Напевне, якраз цим приваблював прадідуся хлопчина Блаже Брайович.

— У Чорногорії, — сказав старий, — чоловіки провадили героїчне життя, як називають це деякі професори. Там кожний чоловік прагнув стати героєм. А що розуміти під геройством, було встановлено твердо: герой — це чоловік сміливий, хитрий і навчений добре володіти зброєю. Нічого цього не мав малий Блаже. Він — герой зовсім інакший. Він був скоріш смирний, ніж хоробрий. Хитрощі були чужі його натурі. І він не володів ні зброєю, ні навіть словом. Він був героєм цілком незвичним. Його героїзм розходився з традицією й звичаями тих часів. Але чоловіки на лузі скинули шапки перед цим хлопцем, несвідомо визнали його героєм.

Прадідусь на мить торкнувся пальцями повік, бо читання втомило його старі очі, а тоді додав:

— Любов до людей, що на перший погляд часто здається такою безпорадною, кінець кінцем перемагає. Ненависть може бути доречна, цілюща. Хто любить людей, мусить ненавидіти тиранів. Але любов до людей, просто любов, величніша й прекрасніша за ненависть, Хлопчачок… А тепер я трохи задрімаю, поки твоя горішня бабуся знову покличе нас їсти.

Старий Хлопчак зліг на спинку свого крісла, мовби показуючи, що він усе сказав і не сподівається більше запитань або заперечень. Отож я подався наниз.

Та коли я ступнув на останній східець і хотів був зайти до вітальні, то почув за її дверима голоси моїх батька з матір'ю та ще декотрих наших родичів, і говорилося знов про нас, поетів.

Я почув, як мама сказала, що і їй хотілось би прочитати наші вірші та оповідки, а горішня бабуся відповіла:

— Ось нехай-но Хлопчачок перейде знов жити додому, ти, як хоч, усе перечитаєш. Оповідки вони писали на отих негодящих шпалерах, що й ти знаєш. На звороті. Там і про Яна Янсена є оповідка. А балади про Геракла — в зошиті.

Я вирішив не перебивати їм розмови про нас, двох поетів, навшпиньки побрався на другий поверх, а там, — не знаю сам, чому, — до прадідусевої спальні. Може, я сподівався знайти якісь невідомі мені вірші та оповідки, — тепер уже не пам'ятаю. Одне добре знаю, що я справді знайшов там вірша, якого досі не читав і який нагнав на мене жах.

В одному з «Моряцьких щорічників» між сторінками стримів клаптик картону, сіренький і непримітний, — от собі закладка й годі. Та я навіщось витяг той клаптик картону й побачив, що на ньому добре знайомим прадідусевим письмом написано якийсь вірш. Це був, як виявилося, немовби прадідусів заповіт мені. Я читав його з дедалі більшим подивом і страхом.

Не пам'ятаю вже, що я зробив, прочитавши цього вірша. Знаю тільки, що мені на мить здалося, ніби серце моє перестало битись і я не поворухну ані рукою, ані ногою.

«Виходить, він дуже добре знає, що скоро надійде його остання година, — подумав я. — Він лише вдає передо мною дужака. А насправді…»

І враз мені уявилося, що там, нагорі, у кріслі на колесах, мій прадідусь спить останнім, вічним сном, з якого не прокидаються.

Як стій, із клаптиком картону в руці, я кинувся сходами на горище, задиханий, рвонув двері до південної кімнатки. Там ще горіло світло.

Прадідусь дивився на мене, широко розплющивши очі. Він злякався, — мабуть, мого переляканого вигляду.

Але, побачивши в мене в руці знайомий йому клаптик картону, він заусміхався.

— Герої, Хлопчачок, — промовив він, — привчають себе жити з думкою про смерть. Але, по суті, всім нам треба до цього привчатись.

Та й ми ж із тобою, — не прикидаймося, Хлопчачок, — жили цей тиждень з думкою про смерть. Проте я куди жилавіший, ніж здається лікареві.

Отой незвичайний усміх все не сходив із прадідусевого обличчя — сказати б, знайшов собі тут притулок.

— Як добре зважити, — провадив старий, — то я житиму довгенько ще й після своєї смерті. Не конче в оцих-от штанях, вовняних шкарпетках і оцих-о чорних черевиках. А як образ. У твоїй душі. А ще — в книжках.

— У яких книжках, прадідусю? — здивовано спитав я.

— У твоїх, Хлопчачок.

Усміх його все ширшав. Наче лампа, що розгоряється дедалі дужче.

— Ти подаруєш мені щось немов безсмертя. І я житиму довго, — казав він. — Я спорудив собі пам'ятник у твоїй душі. Спорудив не без певного марнолюбства, Хлопчачок. Тепер чи помру я одного чудового дня, і якого саме, — це вже, їй-богу, не багато важить. Років через двадцять — тридцять ти це зрозумієш.

Обличчя його аж променіло, коли він закінчив:

— Ти тепер вертайся додому, до батька з матір'ю. Я вже знов можу ходити. Оце крісло, в якому настільки легше думається, поставимо в куток. А чи помру я і коли саме, Хлопчачок, це байдуже. Своїй дещиці мудрості я знайшов добрий прихисток. Ти ніколи не славитимеш фальшивих героїв.

Я стояв збентежений і тільки дивився на прадідуся. Аж через добрих двадцять років я зрозумів, що він мав на увазі.

Сподіваюсь, моя книжка це доводить.

Примітки

1

«Ясно! В порядку!» (Голландське).

(обратно)

2

Фризи — народність на півночі Нідерландів і Західної Німеччини.

(обратно)

3

Пам'ятники світу (лат.).

(обратно)

4

Мій Бонні поїхав за море (англ.).

(обратно)

5

Кортес, Ернан (1485–1547) — іспанський конкістадор, завойовник Мексики, відомий страшною жорстокістю.

(обратно)

Оглавление

Джеймс Крюс МІЙ ПРАДІДУСЬ І Я

МІЙ ПРАДІДУСЬ І Я, або ж ВЕЛИКИЙ ХЛОПЧАК І МАЛИЙ ХЛОПЧАК

  ДЕНЬ ПЕРШИЙ,

  ДЕНЬ ДРУГИЙ,

  ДЕНЬ ТРЕТІЙ,

  ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ,

  ДЕНЬ П'ЯТИЙ,

  ДЕНЬ ШОСТИЙ,

  ДЕНЬ СЬОМИЙ,

МІЙ ПРАДІДУСЬ, ГЕРОЇ І Я

  ПОНЕДІЛОК,

  ВІВТОРОК —

  СЕРЕДА,

  ЧЕТВЕР,

  П'ЯТНИЦЯ,

  СУБОТА,

  НЕДІЛЯ,

*** Примечания ***